Чорний красень

Розділ 32 Кінський ярмарок

Безперечно, кінський ярмарок — дуже заманливе місце для коней, яким уже нема чого втрачати. Та й поглянути є на що.

Довгі шереги сільських лошат, лошаки з болотистих угідь, табунці маленьких і кошлатих уельських поні (як Веселун завбільшки), сотні їздових коней на всі смаки: і з довгими заплетеними хвостами, підв’язаними червоною стрічкою; і породисті, як я, але зараховані до нижчого розряду через якусь нещасливу пригоду або ваду (наприклад, хрипіння у грудях тощо). Кілька чудових коней у розквіті сил, придатних до будь-якої роботи, били в землю копитом, і коли конюхи водили їх за повід, підіймали ноги так, що любо було глянути. А втім, на ярмарку не бракувало і шкап із понівеченою долею. Передні коліна цих кандиб опухли від важкої праці, а задні ноги підкошувалися при кожному кроці. Кілька ветхих конячин стояли, сумно відкопиливши губи й опустивши вуха, і з першого погляду було видно, що вони вже не чекають від життя нічого доброго. Не бракувало на ярмарку і сухоребриків, більше схожих на ходячі пральні дошки; були там і тварини із задавненими виразками й ранами на спині та на крупі.[73] Невеселе, скажу вам, видовище, а надто коли розумієш, що й ти від цього теж не застрахований.

Жваво йшла торгівля, ціни то злітали вгору, то падали вниз, і якби самі коні могли поділитися думкою про це дійство, то не один із них сказав би, що брехні й шахрайства на цьому ярмарку — понад всяку міру. Мене поставили поряд зі ще двома, непоганими на вигляд, кіньми, і чимало людей підходили до нас, прицінювалися. Побачивши мої коліна, джентльмени одразу втрачали до мене всякий інтерес, хоча продавець і божився, що це я послизнувся у стійлі.

Спочатку мені заглядали в зуби, тоді обдивлялися очі, потім обмацували ноги, уважно досліджували шкіру і м’язи, а насамкінець дивилися, яка у мене хода. І я просто дивуюся, наскільки по-різному можна робити одне і те ж! Хтось робив усе похапцем, грубо, неначе бачив перед собою не коня, а бездушну колоду, а хтось делікатно клав руку мені на спину, лагідно плескав по холці, навіть говорив: «А дозволь-но мені…» Скільки людей — стільки манер; того дня я досхочу на них надивився!..

Мені припав до вподоби один покупець. Якби він мене купив, я був би просто щасливий. Він не належав ані до джентльменів, ані до когорти тих вульгарних галасливих типів, що самі величали себе джентльменами; звичайний собі чоловік, невисокий, але гарної статури і досить меткий. Він тільки доторкнувся до мене, а я вже знав, що він чудово розуміється на конях. Говорив він спокійно, а його сірі очі дивилися просто, весело і приязно. Вас це, можливо, здивує, але запах свіжості, що йшов від нього, нікого не міг залишити байдужим. Цей чоловік пахнув не пивом, не тютюном (ненавиджу цей сморід!), а саме свіжістю, ніби щойно зійшов із сінника. Він запропонував за мене двадцять три фунти, але отримав відкоша та й пішов собі далі. Я сумно проводжав його поглядом, аж поки він не розчинився в натовпі. Після нього з’явився інший покупець — із вольовим обличчям та громовим голосом. Мені аж моторошно стало від думки, що цей громило може стати моїм власником, але він покрутився, покрутився і пішов собі геть. Підходили ще двоє чоловіків, але вони, напевно, просто вешталися ринком, аніж планували щось купувати. Потім знову з’явився громило і став пропонувати за мене двадцять три фунти. Продавець завагався, міркував, чи не скинути ціну, і от, коли вони готові були вдарити по руках, прийшов мій сіроокий покупець. Я мимохіть потягнувся до нього, він лагідно погладив мене по голові і сказав:

— Ну що, старий, гадаю, ми знайдемо спільну мову. Даю за нього двадцять чотири.

— Двадцять п’ять — і він ваш.

— Двадцять чотири фунти і десять шилінгів, — сказав, як відрізав, мій друг, — і ні пенні більше. То так чи ні?

— Згода, — здався продавець. — Повірте, цей коник — справжній скарб. Якщо ви шукаєте коня для запрягу, вважайте, що ви влучили в яблучко.

Тут же, на місці, відбувся розрахунок. Новий господар узяв мене за повід і повів на заїжджий двір, де вже чекали готові сідло і вуздечка. Господар щедро насипав мені вівса, і поки я жував, стояв поряд та розмовляв із собою та мною. А за якихось півгодини ми вже прямували до Лондона. Спочатку ми їхали ґрунтовими дорогами вздовж чудових полів, а потім виїхали на битий шлях і з нього вже нікуди не звертали. Сутеніло, коли ми доїхали до околиць великого міста. На тротуарах світилися газові ліхтарі.

Міські вулиці тяглися ліворуч, праворуч, без кінця перетинали одна другу, і так — на довгі милі. Коли я вже став побоюватися, що кінця-краю не буде тим вулицям, ми нарешті виїхали на довгу стоянку, заставлену кебами, і мій вершник, звертаючись до котрогось із кебменів, бадьоро прокричав:

— Добрий вечір, Старший!

— Здоров! — відповів йому той, кого він назвав Старшим. — Купив щось годяще?

— Думаю, що так, — відповів чоловік.

— Тоді удачі тобі з ним!

— Дякую, Старший, — гукнув чоловік, і ми рушили далі. Невдовзі ми повернули у бічну вуличку і, доїхавши до середини, виїхали в тісний провулок, заставлений з одного боку халупами, а з іншого — будівлями, схожими на стайні й каретні.

Ми зупинилися біля одного з цих будинків, і мій новий господар свиснув. Двері відчинилися, надвір вибігла молода жінка, а за нею — кілька малих дівчат і хлопець. Господар спішився, і вони тепло привіталися.

— Гей, Гарі, хлопчику мій, відчини нам ворота, а мама нехай винесе ліхтар.

За якусь хвилину я стояв перед стайнею, а коло мене юрмилася вся родина.

— Тату, а він добрий? — запитала дівчинка.

— Авжеж, Долі, достоту, як твоє кошеня. Не бійся, можеш його погладити.

А наступної миті Долі вже спокійно гладила моє плече. О, яка це насолода!..

— Припильнуй його, а я зараз запарю висівок і принесу йому поїсти, — сказала мати дівчинці.

— Давай, Полі, давай, я думаю, він не відмовиться. Ти і для мене приготувала смачненьких висівок, правда?

— Ковбаса, запечена в тісті, та яблучний пиріг! — крикнув хлопець, і всі засміялися. Мене завели до затишної стайні, що аж пахла чистотою і була добре вистелена сухою соломою. Наївшись досхочу, я ліг і став мріяти про те, що від цього дня моє життя буде безхмарним і щасливим.

Розділ 33 Кінь у лондонському кебі

Ім’я мого нового господаря — Джеремі Баркер, але всі називали його Джері, тож і я називатиму його так. Його дружина Полі була, напевне, ідеальною дружиною: маленька, кругленька, чорнокоса, чорноока, охайна і завше привітна; її пухкенькі губи весь час усміхалися. Їхній син, якому незабаром виповниться дванадцять, був високим на зріст хлопцем, урівноваженим і щирим. Маленька восьмирічна Дороті (рідні її називали Долі) була мініатюрним відображенням своєї матінки. Загалом, уся родина була дружна та весела, і, треба визнати, такі сім’ї мені ще не траплялися.

Джері мав кеб та двох коней; він сам працював і кебменом, і конюхом. Мого сусіда у стайні — високого, білого, доволі масивного коня — звали Капітаном. То був уже немолодий кінь, але замолоду, я думаю, він відзначався надзвичайною красою. Капітан і тепер, уже в літах, зберігав гарний вигин шиї та поставу голови. Не треба бути великим знавцем, аби побачити в ньому чистоту породи, і, незважаючи на прожиті літа, уся його постава випромінювала шляхетність. Якось він обмовився, що замолоду йому довелося побувати на Кримській війні.[74] Його власником був кавалерійський офіцер. Тож коли їхній полк ішов в атаку, найчастіше передові лави очолював саме він, Капітан. Згодом я розповім про цю війну докладніше.

Наступного ранку, коли мене начистили, як на парад, Полі й Долі вийшли у двір, аби ближче познайомитися зі мною. Гарі, котрий ще від самого ранку допомагав батькові по господарству, запевнив їх, що з мене «будуть люди». Полі пригостила мене шматком яблука, а Долі — скибочкою хліба. Вони ходили коло мене так, наче я знову став колишнім Чорним Красенем. Звичайно, приємно, коли тебе оточують турботою і кажуть гарні речі, і я щосили намагався засвідчити цим людям, що хочу з ними дружити. Полі заявила, що я дуже гарний, і, якби не побиті коліна, мене б нізащо не поставили у кеб.

— Не варто сподіватися, що нам хтось скаже, як це сталося і хто в цьому винний, — мовив Джері. — Принаймні, поки я сам не знаю, що й до чого, не бачу сенсу ображати мого коника якимись підозрами. Коня з таким твердим і акуратним кроком у мене ще не було. Полі, як ти гадаєш, може, назвемо його Джеком, як попередника?

— Хай буде Джек, — погодилася Полі. — Мені подобається, коли гарне ім’я передається з покоління в покоління, як реліквія.

Капітан працював від ранку до полудня, а пополудні, коли Гарі, прийшовши зі школи, нагодував мене, напоїв, настала моя черга. Джері пильнував не гірше, аніж Джон Менлі, аби хомут і вуздечка сиділи на мені зручно, не завдаючи найменших незручностей. Збруя була без попруги, вуздечка — без підборідника… О, ви не уявляєте, яка це благодать!

Проминувши бокову вуличку, ми виїхали на просторий майдан, заставлений кебами, — той самий, де вчора Джері вітався зі «Старшим». Власне, це був не майдан, а широченна вулиця, по один бік якої тяглися високі будівлі з вітринами розкішних магазинів, а по другий — металева огорожа, за якою стояла старенька капличка і починався цвинтар. Кеби, чекаючи клієнтів, стояли під оцим парканом. Коні жували сіно, кинуте перед ними на землю, кілька кебменів стояли, збившись купкою, і про щось розмовляли, і ще декілька чоловіків сиділи на козлах, читали газети. Хтось підносив сіно своїм коням, хтось їх напував… Ми влилися в шерегу і зайняли чергу за останнім кебом. Кілька кебменів одразу підійшли до нас, стали мене роздивлятися і ділитися враженнями.

— Ідеальний кінь для похоронних процесій, — зауважив один.

— Надто гарний він для кеба, — з виглядом великого знавця сказав другий і похитав головою. — Не буду я Джонсом, якщо сьогодні-завтра у нього не виявиться якась вада.

— І нехай, — весело відмахнувся Джері. — Не буди лихо, поки воно тихо. Правда, Джеку? Коли знайдеться, тоді знайдеться, не будемо передчасно псувати собі настрій.

Трохи згодом на стоянку прийшов якийсь широколиций чоловік. Він був одягнутий у безрозмірне сіре пальто з широкою сірою пелериною[75] та великими білими ґудзиками, на голові у нього сидів сірий капелюх, а на шиї теліпався недбало намотаний синій шаль. Волосся мав сиве, і зовнішність загалом викликала довіру. Кебмени розступилися перед ним, він підійшов до мене, оглянув від ніг до голови, немов планував купувати, і, хмикнувши, сказав:

— Знаєш, Джері, цей кінь якраз для тебе. Не питаю, скільки ти за нього виклав, але повір, ти не прогадав.

Ось так-от, просто на ходу, мені дали рекомендацію.

Цей чоловік мав прізвище Ґрант, але зазвичай його називали Сивий Ґрант, або Старший Ґрант. З усіх тутешніх кебменів він мав найбільший стаж їзди, і для залагодження якоїсь справи чи розв’язання суперечки зверталися саме до нього. За звичайних обставин він був золото, а не чоловік, приємний, розважливий, та коли хоч трохи перебрав оковитої, то вергав громи, і тоді всі старалися обходити його десятою дорогою, бо руку мав дуже важку.

Мій перший тиждень у лондонському кебі був непростим. Лондона я ще не знав. Гамірне місто, постійна метушня, стовпище коней, кебів, карет, крізь які мені треба було прокладати шлях, доводили до сказу. Добре, що хоч Джері виявився дуже гарним візником, і коли я зрозумів, що можу цілком довіряти йому, мені одразу відлягло від серця, а звикати до нового місця стало легше.

Джері був не тільки вправним візником, а й турботливим, завжди дбав про своїх коней. Він швидко збагнув, що роботи я не цураюся, працюю сумлінно, і за батіг міг узятися хіба що для того, щоб легенько провести ним по спині, припрошуючи в такий спосіб рушати з місця. Та переважно я знав це й так, просто відчуваючи натяг віжок у його руках, і тому батіг лежав біля Джері переважно без діла.

Ми з Джері швидко знайшли спільну мову, і ви навряд чи знайшли б десь людину й коня, що розуміли один одного краще, ніж ми. Навіть у стайні він намагався створити для нас найкращі умови. Підлога в наших стійлах була зроблена ще на старий манір, та Джері приробив до них по парі знімних поперечок, і, залишаючи нас на ніч, не прив’язував мене чи Капітана, а просто ставив поперечки на місце, і ми могли спокійно рухатися по всьому стійлу, що для коня, безперечно, плюс.

Джері підтримував у стайні ідеальну чистоту, не шкодував для нас корму, і все, що міг нам дати, — давав. Окрім цього, і вдень, і вночі ми завжди мали питну воду. Пити нам не дозволялося лише тоді, коли ми, розігріті, заходили до стайні. Хтось, може, заперечить, мовляв, кінь — не бочка, щоб дудлив та й дудлив, але повірте мені: якщо кінь знатиме, що може будь-якої миті втамувати спрагу, він не випиватиме за раз по піввідра чи навіть більше, а питиме малими порціями, хоч і часто, і це набагато краще для його здоров’я.

Деякі конюхи так і норовлять швидше дременути додому, до жаданого кухля пива, а кінь тим часом залишається сам-на-сам із сіном та вівсом. Про воду ж він тільки мріє. Після такого, хоч-не-хоч, надудлишся! Від надлишку води збивається дихання і навіть можна застудити шлунок.

Найкращим днем для нас була неділя, коли і я, і Капітан відпочивали від роботи. За тиждень ми натруджувалися так, що, якби не цей вихідний, ми просто попадали б з ніг. Цілий день проводячи у стійлі, ми з Капітаном не раз розмовляли досхочу, і от одного такого дня він розповів мені про себе.

Розділ 34 Старий військовий кінь

Капітана від самого малку готували до служби у війську, і найпершим його власником був офіцер-кіннотник, який вирушав на Кримську війну. Капітан із хвилюванням згадував військову муштру, коли він разом з іншими кіньми мчав на уявного ворога: лунає сурма, звучить команда офіцера, і кіннота жене учвал, повертає праворуч, ліворуч, а потім різко зупиняється, коли звучить команда припинити наступ.

Замолоду Капітан був темно-мишастої масті у світлих яблуках, і всі люди захоплювалися ним. Його власник — молодий безстрашний джентльмен — душі не чув за Капітаном, і кінь не пригадує жодного випадку, аби той його скривдив чи вчинив легковажно. Життя військового коня видавалося приємним і безхмарним; так тривало доти, допоки не довелося сідати на великий корабель, що мав доправити їх через море аж до іншої країни. Тоді й настало розчарування.

— То було щось страшне, — згадував Капітан. — По-перше, хто це вигадав, щоб коні по трапу заходили на корабель! Люди брали нас на міцні стропи і, хоч ми пручалися, відривали нас від землі, а ми, погойдуючись у повітрі, переносилися на палубу. По-друге, на кораблі нас замикали в тісних закритих стійлах, і ми довго не бачили неба і навіть не могли розім’яти ніг. Час до часу на морі здіймався шторм, на судні починалася хитавиця, тоді нас вдаряло до дерев’яних огорож, і ставало так млосно, що годі згадувати.

Та все рано чи пізно закінчується, і от нас знову підіймають на стропах, і ми, погойдуючись у повітрі, опускаємося на сушу. О, як ми тішилися, як форкали, як весело гиготали, знову відчуваючи під ногами землю!

Незабаром ми збагнули, що та країна, куди нас переправили, зовсім не схожа на нашу, а війна — це не тільки баталії. Сніг, вогкість, холоднеча, багато чого ще, до чого ми не звикли. Велика подяка нашим офіцерам, вони робили все можливе, аби полегшити наш тягар. Ну, може, і не всі вони, але таких було чимало.

— А як же війна? — запитав я. — Хіба не війна — найбільше зло?

— Бачиш, — відповів Капітан, — навіть не знаю, що тобі сказати. Нам подобалося чути звуки сурем і зриватися за сигналом, ми нетерпляче чекали команди до наступу, хоч інколи минали години, перш ніж вона звучала. Зате, коли команда вже лунала, ми з такою радістю кидалися в бій, неначе й не було навколо гарматних ядер, багнетів та куль. Я думаю, що поки вершник міцно сидить у сідлі і рука його стискає повід, кінь не знатиме, що таке страх, хоч би над ним свистіли бомби та розривалися на тисячі осколків.

Ми, я і мій шляхетний вершник, пережили не одну баталію і навіть подряпини не дістали. Мені не раз доводилося бачити, як падають інші коні, прошиті кулями, проколені піками чи посічені шаблями; ми залишали не одне поле бою, всіяне убитими або конаючими кіньми, та я навіть гадки не мав чогось боятися. Коли мій офіцер весело підбадьорював солдатів, я чув його голос і вже просто не вірив, що його чи мене можна вбити. Я так йому довіряв, що навіть якби він скерував мене просто на гармату, я б, не вагаючись, побіг. Скільки безстрашних вершників загинуло від шабель ворога, а скільки їх померло від смертельних ран. Я чув їхні крики і передсмертні стогони; земля під моїми копитами була слизька від крові, і раз по раз мені доводилося повертати вбік, аби не наступити на повалених людину чи коня, та до певної пори я не знав, що таке страх. А потім настав той день, який я пам’ятатиму до скону…

Капітан важко зітхнув і замовк. Я терпляче чекав.

— Це було одного осіннього ранку, — продовжував він. — Ми, як правні бійці, ще за годину до світанку в повному споряджені чекали сигналу до бою, який міг пролунати і за кілька хвилин, і за кілька годин. Вояки стояли біля коней, готові будь-якої миті скочити в сідла. Коли зазоріло, між офіцерами почувся гомін, і не встигло ще як слід розвиднітися, як ворог відкрив гарматний вогонь.

До нас під’їхав офіцер-кіннотник, скомандував «На коні!», і вже за мить усі сиділи в своїх сідлах. Кожен кінь стояв готовий до атаки, і досить було найменшого поруху повода або легенького удару шпор, аби він вихором помчав на ворога. Щоправда, коні пройшли чудовий вишкіл, і тільки по тому, як вони покусували вудила та час від часу крутили головами, було зрозуміло, що всі чекають сигналу до бою.

Мій дорогий офіцер і я стояли на чолі бойового строю. Усі завмерли перед боєм, напружилися, насторожилися. Мій офіцер побачив пасмо, що вибилося з моєї гриви, і м’яким рухом пригладив його. Потім він поплескав мене по шиї і сказав: «Ну, Баяре, красеню мій, сьогодні буде жаркий день. Але ми виконаємо свій обов’язок, нам з тобою не вперше».

Мені здалося, що він гладить мою шию довше, ніж звичайно. Він гладив її мовчки, раз у раз, наче думав про щось зовсім інше. Мені було приємно відчувати його дотик, і хоч мої груди розпирало від гордощів, я стояв тихо-тихо. Ми зналися не перший день, і я чудово розумів, коли можна дати волю почуттям, а коли краще стриматися.

Я не можу описати всього, що сталося того дня, розповім лише про останню нашу спільну атаку. Наступати довелося рівниною, що стелилася перед ворожою артилерією. Ми вже звикли до гуркоту бою і не зважали на бухкання важких гармат, на тріскотання рушниць, що випльовували кулі, на ядра, що свистіли у повітрі, але такого щільного вогню я ще зроду не бачив. Справа, зліва, попереду — звідусіль на нас градом падали ядра та стрільна.[76] Чимало сміливців полягло того дня, не один кінь звалився, прикривши собою вершника, а скільки коней, наче знавіснілі, покидали свої лави, утративши вершників! Не відчуваючи руки господаря, вони, злякавшись нежданої самоти, тулилися до сусідів у лаві й разом із ними бігли далі.

Незважаючи на всі жахіття, ніхто з нас не зупинився, ніхто не повернув назад. Наші лави рідшали щомиті, але коли хтось раптом занепадав духом, ми гуртувалися навколо нього, щоб підбадьорити його, і що меншою ставала відстань до гармати, то швидшим і певнішим був наш крок.

Мій офіцер, мій бравий офіцер, махнув рукою, підбадьорюючи інших, і раптом над моєю головою просвистіло гарматне ядро і влучило просто в нього. Я не почув від нього ані звуку, але відчув, як здригнулося від удару його тіло. Я хотів був сповільнити крок, але він уже зронив шаблю, повід і важко випав із сідла на землю. Попри те, кіннота наступала далі, і наші коні, крок за кроком, відтіснили мене від того місця, де впав мій вершник.

Я хотів залишитися там, щоб не кидати його сам-на-сам із сотнями кінських ніг, та всі мої зусилля були марні. І тепер, утративши господаря і друга, я залишився один серед того побоїща. А потім мене охопив страх, я затремтів, як ніколи. Коли я бачив інших коней, що неслися в атаку, я хотів долучитися до них і разом з ними мчати на ворога, та їхні вершники відганяли мене вістрями шабель. А потім мене спіймав один кіннотник, під яким убили коня. Він осідлав мене, і ми полетіли в атаку.

Наші вояки билися, як леви, але це не врятувало нас від поразки, і після запеклої битви ті, хто залишився в живих, стали відступати з поля бою. Однак коні від поранень утратили стільки крові, що ледве волочили ноги. Інші шкандибали на трьох. Деякі намагалися підвестися з землі, але марно: їхні задні ноги були перебиті.

Коли ж битва закінчилася, поранених бійців забрали з поля, а загиблих поховали.

— А що поранені коні? — запитав я. — Невже їх кидали напризволяще?

— Ні, полкові ветеринари ходили з пістолетами по полю і допомагали вмерти тим, хто був безнадійний. Траплялися й легкопоранені, тих просто забирали до полку і вже там лікували. Але для більшості коней — тих чудових, сумлінних створінь — ця ранкова атака стала останньою в житті! Скажімо, до наших стаєнь повернувся кожен четвертий.

Більше свого офіцера я не бачив. Напевне, смерть його спіткала ще в сідлі. З усіх моїх власників його я любив найбільше. Після того я пережив багато перипетій, пройшов вогонь і воду, дістав єдине легке поранення, можна сказати, подряпину. І по закінченні війни я повернувся до Англії цілий та неушкоджений.

— Мені доводилося чути, — сказав я, — як люди говорять про війну, так, немов це не знати яка благодать.

— Ач! — форкнув Капітан. — Вони просто на ній не були. Ні, я згідний, коли нема з ким воювати, а вся служба зводиться до муштри, парадів і маневрів, такому військовому життю хто завгодно позаздрить! Що не кажи, а виглядає це красиво. А коли чудові люди і не менш чудові коні тисячами гинуть на полі бою чи залишаються каліками на все життя?

— Ви хоч знали, за що воювали? — поцікавився я.

— Ні, — відповів Капітан, — не нам, коням, про це судити. Та наші супротивники, напевно, були людьми поганими й страшними, якщо нас везли аж за тридесять земель їх убивати.

Розділ 35 Джері Баркер

Такого гарного господаря, як Джері, я ще ніколи не мав. Добрий, щирий, справедливий, як Джон Менлі. Вдачі м’якої та веселої, а якщо й мав недоброзичливців, то небагато. Джері часто мугикав собі під ніс короткі пісеньки, які сам же й складав, і один з його улюблених куплетів був такий:

Цікаво, що слово не розходилося з ділом. Гарі порався в стайні так, що міг би легко дати фору старшим за себе, будь-яка робота в його руках так і горіла. Полі і Долі щоранку порядкували в кебі: витріпували подушки, протирали скло; Джері тим часом до блиску начищав мене й Капітана, а Гарі чистив упряж. За роботою вони сміялися, жартували, і, повірте, від цих веселощів навіть у мене й Капітана поліпшувався настрій.

Вставали вони рано, і на цю тему Джері навіть мав свою особливу співомовку:

Сам Джері не любив вештатися без діла чи марнувати час, і найбільше він сердився, коли клієнти спершу запізняться, а потім женуть тебе, бо, мовляв, не встигають.

Якось із шинку поблизу стоянки вийшли двоє розхристаних молодиків і покликали Джері:

— Гей, кебмене! Мерщій до нас, бо запізнюємося. Розкочегарюй свій паровоз і щосили жени на Вікторію. Нам треба встигнути на потяг, що відходить о першій годині. Даємо шилінг зверху.

— Джентльмени, я везтиму вас із нормальною швидкістю. Шилінг за зношування мого паровоза — це ніщо.

І тут озвався Ларі — власник сусіднього кеба:

— Джентльмени, та ж вам до мене! — і він гостинно відчинив двері свого кеба. — Умощуйтеся зручніше, зараз мій коник довезе вас, куди скажете. — Зачиняючи двері, він підморгнув у бік Джері й сказав: — Йому, бачте, совість не дає гнати коня.

Кажучи це, він щосили огрів свою шкапу батогом, і та одразу погнала клусом.

— Ні, Джеку, — промовив Джері, плескаючи мене по шиї, — шилінг того не вартий, правда, старий?

Джері категорично відмовлявся гнати коней навскач тільки тому, що комусь цього хочеться, і в нього ми завжди ходили гарним, рівним кроком. Та при потребі він умів, за його власним висловом, підкинути дровець у грубку, якщо на це була поважна причина.

Пригадую, одного ранку ми стояли на стоянці та чекали клієнтів, коли раптом якийсь молодик із важкою валізою, ненароком наступивши на апельсинову шкірку, послизнувся і з розмаху впав на тротуар.

Джері першим підскочив до перехожого і допоміг йому підвестися з землі. Той, мабуть, дуже сильно вдарився і, коли Джері вів його до найближчої крамниці, ледве йшов. Завівши потерпілого досередини, Джері повернувся на стоянку, та не минуло і десяти хвилин, як із крамниці вийшов продавець і гукнув нас до себе. Ми під’їхали.

— Ви змогли б довезти мене на Південно-Західний вокзал? — запитав незнайомець. — Через це безглузде падіння я втратив трохи часу, але мені кров з носа треба встигнути на дванадцятигодинний потяг. Якби ви згодилися підвезти мене до вокзалу, я був би дуже вдячний, ще й доплатив би вам трохи.

— Постараємося встигнути, — мовив Джері й додав: — Ви певні, що зможете їхати?

Справді, чоловік був блідий, слабкий.

— Я мушу їхати, — запевнив він. — Будь ласка, відчиняйте двері, і не гаймо часу.

За хвильку Джері вже сидів на козлах, щось весело мені сказав, ляснув віжками — і я зрозумів його без зайвих слів.

— Джеку, хлопчику, гайда! — крикнув він. — Покажемо їм усім, як ми літаємо, коли самі того захочемо.

Швидко рухатися центром міста в білий день, коли вулиці заповнені каретами, — справа не з простих, але ми з Джері перевершили самих себе. Коли гарний візник і його добрий кінь читають думки один одного, вони творять дива. Я відчував найменший порух повода, і Джері вміло з цього користався. Це дуже велика штука, коли ви в Лондоні, у потоці карет, омнібусів, возів, фургонів, візків, кебів і вантажних платформ, які рухаються вперед і назустріч зі швидкістю пішохода. Хтось повзе, хтось їде швидше, і ті, що швидше, намагаються прорватися уперед. Омнібуси що декілька хвилин підбирають пасажирів, і екіпажі, які ідуть за ними, змушені або й собі зупинятися, або йти на обгін. Ви теж можете ризикнути когось обігнати, але не факт, що хтось інший і собі не захоче пірнути у вузенький прохід, і от ви знову змушені плентатися за омнібусом. А потім у вас таки з’являється нагода вирватися вперед, і ви влізаєте в таку вузьку щілину, що дюйм лівіше чи правіше — і колеса ваші й чужого екіпажа неминуче зчепляться. Ви благополучно обігнали омнібус — і впираєтеся в довжелезну вервечку карет, возів та екіпажів, що рухаються, наче черепахи. А потім і ця швидкість сходить нанівець, і треба чекати ще кілька хвилин, поки хтось з’їде у бічну вуличку, звільняючи шлях, чи втрутиться поліція. Тут треба вміти все: спритно, наче кіт, що женеться за мишею, пірнати у щойно відкриту шпарину; точно розраховувати час ривків; правильно оцінювати ширину проїзду (щоб не зчепитися колесами з сусіднім екіпажем); і, звісно, дивитися пильно, щоб зустрічне дишло не протаранило твої груди чи плече. Треба бути готовим до всього. Тож, якщо хочете вдень із вітерцем прокататися по Лондону, не чекайте легкої розваги.

Мені та Джері це було не вперше, і коли ми вправно маневрували по вулицях серед усього, що рухалося, ніхто не міг би з нами позмагатися. Біг я швидко та впевнено і беззастережно довірявся своєму візникові. Джері діяв спритно, але вмів і почекати, та й я його ніколи не підводив. За батіг він практично не брався, я все розумів із його слів. Коли Джері хотів, щоб я прискорив ходу, він голосно цокав язиком, а коли треба було повернути, він легенько натягував повід. Як бачите, ми чудово обходилися без батога.

Вуличний рух того дня був, як ніколи, насичений, але до початку Чипсайду[77] ми дісталися без пригод. Щоправда, потім ми потрапили в тисняву і простояли хвилини три-чотири, тоді наш пасажир визирнув у вікно і сказав:

— Напевне, краще піти пішки. Якщо ми тут застрягнемо, то я точно запізнюся.

— Все буде добре, сер, — запевнив його Джері. — Думаю, ми встигнемо. Тиснява не вічна, сер, та й ваша валіза, як бачу, важкенька.

Нарешті віз, що стояв перед нами, зрушився, і ми показали клас! Повертаючи то в один бік, то в другий, ми летіли як вітер і якимось дивом опинилися на Лондонському мості[78] саме тоді, коли вервечка кебів і карет жваво неслася до вокзалу, мабуть, поспішаючи на наш потяг. Ми влилися в живий потік і зупинилися перед вокзалом, коли на величезному вокзальному годиннику була за вісім хвилин дванадцята.

— Боже милий, та ми встигли! — вигукнув молодик. — Дякую вам, друже, дякую вам і вашому коневі. Ви мене так виручили, що тут ніякими грішми не віддячишся. Ось вам обіцяні півкрони…[79]

— Не треба, сер, а за ласку дякую. Нам теж сподобалося, як ми їхали. Але ж не стійте, сер, ідіть, там у дзвін уже б’ють. Гей, носильнику! Візьміть валізу цього джентльмена… Дуврська колія, дванадцятигодинний потяг… Беріть, — і, не чекаючи більше ані секунди, Джері розвернув мене, поступаючись місцем іншим кебам, що в останню мить поспішали до потяга. Ми з’їхали на узбіччя і чекали, поки стихне метушня.

— Ото прокаталися! — вигукнув Джері. — На славу! Бідолашний хлопчисько! Цікаво, що його так гнало на вокзал?

Часто, коли ми стояли, Джері розмовляв сам із собою, і я теж чув його слова.

Після повернення на стоянку кебмени те й робили, що кепкували з Джері: мовляв, такий правильний, а тільки випала нагода трохи заробити, так одразу погнав навскач туди, куди сказали.

— Скільки ж ти хоч заробив? — цікавилися вони.

— Ви стільки точно не заробите, — лукаво посміхався Джері. — А як на мене, то вистачить на кілька днів.

— Бреши більше! — гукнув хтось.

— Туману напускає, — запевнив інший. — Нас, значить, повчає, а себе не бачить.

— Знаєте, друзі, — озвався Джері, — той джентльмен пропонував мені півкрони, але я їх не взяв. Бачили б ви, як він тішився, що встиг на потяг! Мені такої платні цілком було досить. А що ми з Джеком час від часу любимо прокататися з вітерцем — то це, крім нас, нікого не обходить, правда ж?

— Ну, — розчаровано пробурмотів Ларі, — так ти ніколи не розживешся.

— Напевне, — погодився Джері. — Зате буду щасливим. Скільки разів я слухав заповіді і щось не пригадую, аби хоч одна казала: «Будь багатим». Чи візьмімо, до прикладу, Новий Завіт. Там стільки всякого написано про багатіїв, що я не хочу багатіти.

— Якщо колись ти і розбагатієш, — подав голос Старший, який досі сидів на своїх козлах та читав газету, — це буде тільки справедливо. Твоє багатство, Джері, буде чистим. А ти, Ларі, про статки навіть і не мрій: усі твої гроші йдуть на сирицю для батога.

— Як же інакше? — відрізав Ларі. — Мій кінь без батога і кроку не ступить.

— Ще скажи, що ти пробував обійтися без нього! Та варто батогові потрапити до твоїх рук, як у нього починається танець святого Віта.[80] Тебе це, може, і не втомлює, але коневі набридає. Сказати, чому ти постійно міняєш коней? Ти просто не даєш їм оговтатися, відчути власну силу.

— Та ні, просто мені з ними не щастить, — не погоджувався Ларі.

— І не щаститиме, — запевнив Старший. — Удача — пані перебірлива, вона віддає перевагу тим, у кого світла голова і добре серце. Принаймні, досвід у цьому переконує.

Сказавши це, Старший знову втупився в газету, а чоловіки розійшлися по своїх кебах.

Розділ 36 Недільний виїзд

Якось уранці, коли Джері завів мене в голоблі та вже пристібав посторонки,[81] до нашого двору увійшов якийсь джентльмен.

— До ваших послуг, сер? — шанобливо промовив Джері.

— Доброго ранку, містере Баркер, — привітався джентльмен. — Я б хотів обговорити з вами одну річ. Чи не могли б ви щонеділі возити до церкви місіс Бріґс? Річ у тім, що ми тепер відвідуємо Нову Церкву,[82] а вона далеченько, щоб туди ходити пішки.

— Дякую, сер, — відповів Джері, — але в мене шестиденна ліцензія.[83] Тож якщо я їздитиму у неділі, не маючи на те необхідних дозволів, я порушуватиму закон.

— Ага, а я й не знав, що ви на шестиденці, — промовив джентльмен. — Та зрештою, поміняти ліцензію — це не складно. А різницю я вам доплачу. Бачте, з усіх екіпажів місіс Бріґс бажає тільки ваш, про інші вона й чути не хоче.

— Сер, я б охоче, але колись я був на семиденці, і, скажу вам, ми з кіньми просто падали з ніг. Рік у рік одне й те ж, і хоч би тобі один вихідний! Усі неділі без дружини, без дітей. До семиденки я ходив до церкви, а сів на козла — про церкву довелося забути. Ось чому останні п’ять років я беру шестиденну ліцензію — і ні про що не шкодую.

— Так, розумію, — погодився містер Бріґс. — Кожна людина має право відпочити і піти в неділю до церкви. Але ж ідеться про одну поїздку, та й то вранці, і я думав, ви не будете проти. А цілий день і вечір будуть ваші. Містере Барі, ми ж хороші клієнти.

— Так, сер, дякую за вашу доброту. Я завжди матиму за честь прислужитися вам і вашій дружині, але вибачте, сер, неділі я хочу проводити із сім’єю. Я читав у Святому Письмі, що Бог, створивши людину, коней, інші земні істоти, встановив день відпочинку і заповів, щоб у неділю всі відпочивали. А я думаю, сер, він добре знав, що робить, і можу точно вам сказати: відпочинок — це велике благо. Неділя допомагає поновити сили і покращити самопочуття. Коні теж встигають відпочити, і робота серед тижня виснажує їх набагато менше. І так кажу не тільки я. А що ж до грошей, то їх у мене стало навіть більше. Та й дружина моя і діти ні за що не захочуть, щоб я повертався до семиденки.

— Що ж, чудово, — мовив джентльмен. — У такому разі, містере Баркер, вибачайте за турботу. Спробую знайти когось іншого.

І він пішов.

— Ось так от, Джеку, — мовив Джері, — і нічого, старий, тут не вдієш. У неділю ми повинні відпочивати.

— Полі! — гукнув він дружину. — Полі, а ходи-но сюди.

Вийшла Полі.

— Що сталося, Джері?

— Слухай, люба, що я тобі скажу. Містер Бріґс хоче, аби я щонеділі возив місіс Бріґс на ранкову службу. Я пояснюю, що в мене шестиденка. Він каже зробити семиденку, а витрати відшкодує. Знаєш, Полі, це мої дуже гарні клієнти. Я годинами вожу місіс Бріґс по крамницях, та й не тільки, і платить вона гарно, як справжня леді. Бріґси не збиватимуть ціни і не рахуватимуть три години за дві з половиною, як дехто. І коні при такій роботі не перепрацьовуються, адже не треба щодуху летіти на станцію, щоб доставити на потяг пасажирів, які всюди запізнюються. І якщо я не послухаю їх, вони, очевидно, взагалі відмовляться від моїх послуг. То що ти на це скажеш, жіночко?

— От що я скажу, Джері, — промовила Полі, чітко карбуючи кожне слово. — От що я скажу. Навіть якщо місіс Бріґс щонеділі давала б тобі соверен,[84] я все одно не хочу, щоб ти знову повертався до семиденки. Ми знаємо, як жити, коли у тебе жодної вільної неділі, та, дякувати Богу, ми знаємо й, що таке неділя, проведена разом. Заробляєш ти досить, аби нас утримувати, хоч інколи й доводиться затягти паски, щоб розплатитися за сіно й овес, за ліцензію, ну, і за оренду, ясна річ. Скоро й Гарі почне заробляти. Тож краще вже зменшити витрати, ніж знову повертатися до тих недобрих часів, коли ти навіть рідних дітей бачив мигцем. Я вже мовчу про те, що ми не могли піти всією сім’єю до церкви чи просто побути разом. Не дай Боже повернутися до тих часів. От що я скажу, Джері.

— Знаєш, люба, я так йому й сказав, — мовив Джері, — і так воно буде. Так що, Полі, заспокійся, не треба сліз (Полі саме захлипала). Я не повернуся до старих часів, навіть за подвійну платню, і закінчімо цю розмову раз і назавжди. А тепер усміхнися мені, і я поїду на роботу.

Упродовж трьох тижнів, що минули від тієї розмови, від Бріґсів не було жодного замовлення, і Джері задовольнявся тим, що вдавалося знайти на стоянці. Він дуже через це переживав, бо, зрозуміло, і для нього, і для нас така робота була важча. Та Полі безперестанку підбадьорювати свого чоловіка, кажучи:

— Не гризися так, татку, то все пусте!

Незабаром на стоянці вже знали, що Джері втратив найкращих клієнтів, і знали чому. Більшість кебменів не зрозуміли цього кроку і називали вчинок Джері нерозумним, проте дехто став на його захист.

— Якщо трударі не боронитимуть своїх неділь, — сказав Трумен, — вони незабаром їх не матимуть. Кожна людина, кожне створіння має право на відпочинок. Бог заповів нам один вихідний, і законодавство Англії каже те саме. Як на мене, ми повинні дорожити правами, які дарує нам закон, і зберегти їх для нащадків.

— Вам, богобоязливим, добре так казати, — вставив слівце Ларі, — а я не відмовляюся від нагоди заробити зайвий шилінг. Не вірю я в релігію, бо, хоч убий, не розумію, чим ви, віруючі, кращі за інших.

— Якщо вони не кращі, — приєднався до розмови Джері, — то не такі вони вже й віруючі. Ти ж не казатимеш, що англійські закони погані тому, що їх дехто порушує. Якщо людина не може опанувати себе, зводить наклепи на ближнього і не віддає боргів, то чи вона віруюча? І що нам з того, що вона ходить до церкви? Якщо дехто тільки вдає із себе віруючого, це аж ніяк не означає, що наша віра помилкова. Істинна віра — це найкраща, найщиріша річ на світі; тільки вона дає щастя людині, і тільки вона може зробити кращим світ, у якому ми живемо.

— Якби віра була правильною, — озвався Джонс, — ті віруючі не змушували б нас працювати у неділі, а їх же хлібом не годуй, дай поганяти нашого брата. Ось я й кажу, що ваша віра — це звичайне лицемірство. Та якби не церкви з їхніми богослужіннями і їхніми парафіянами, що б ми робили в неділю на вулицях? Але ж ті люди дорожать своїм привілеєм, а я такого не маю. Певно, саме вони опікуватимуться спасінням моєї душі, за яку я не маю коли помолитися.

Кілька кебменів зааплодували, а Джері зауважив:

— Гарно сказано, але я з тобою не погоджуюся. Кожен має піклуватися про власну душу. Її ж не посадиш на сусідський поріг, як підкидька, сподіваючись, що інші дбатимуть про неї. А коли весь час маячіти на стоянці й чекати клієнтів, тобі будь-хто скаже: «Якщо не ми його наймемо, то найме хтось інший, все одно він працює в неділю». Вони не з’ясовуватимуть причини, щоб зрозуміти: якби люди не їздили на кебах, ви б не стовбичили на цій стоянці. Люди взагалі не вникають у суть, так їм простіше. А от якби ви, візники, дружно виступили за вихідний для самих себе, усе було б інакше.

— А що ж робити добрим парафіянам, котрі не зможуть послухати своїх улюблених проповідників? — поцікавився Ларі.

— А то вже не мій клопіт, — відрізав Джері. — Іншим я не порадник. Не можуть добиратися далеко — хай ідуть туди, де близько. У дощ нехай одягають плащі, як у звичайний будній день. Гарні справи потрібно робити, а без поганих можна обійтися. Нормальна людина розбереться, що й до чого. Це стосується і нас, візників, і добрих парафіян.

Розділ 37 Золоте правило

Минуло два-три тижні, і якось увечері, коли ми повернулися додому, нас, як завше, зустріла Полі. Вона виходила нам назустріч (якщо тільки не періщив сильний дощ) і виносила Джері ліхтар. Полі швидко перебігла дорогу, підбігла до нас і скоромовкою випалила:

— Уже все добре, Джері. Сьогодні вдень приходив посланець від місіс Бріґс тобі переказати, що леді просить, аби ти завтра об одинадцятій подав свій кеб. Я йому кажу: «Авжеж, подасть, але ми думали, що місіс Бріґс знайшла собі іншого візника». А він мені й каже: «Якщо чесно, то господар і справді був невдоволений, що містер Баркер відмовився возити місіс Бріґс на недільну службу. І він таки наймав інших кебменів, але куди їм до вас! Один летить, як навіжений, другий повзе, як черепаха, а крім цього, пані каже, що ніхто з них не має такого чистого, доглянутого кеба, як у вас, і якщо хтось і може замінити містера Баркера, то тільки сам містер Баркер».

Полі замовкла, переводячи подих, а Джері весело засміявся.

— «І прийде день чи, може, ніч, коли гора впаде із пліч». Ти мала слушність, моя люба, ти майже завжди маєш слушність. Біжи в дім, готуй вечерю, а я розпряжу Джека, пора йому вже відпочити.

Відтоді місіс Бріґс користувалася кебом Джері так само, як і колись, а за роботу в неділю навіть мови не було. Та якось нам довелося попрацювати і в неділю. Як це сталося, я зараз розповім.

У суботу ми повернулися з роботи змучені, але нас тішило те, що завтра цілий день жодної роботи. Та не так сталося, як гадалося. У неділю вранці Джері вивів мене у двір і почав вичищати, аж до нього підійшла Полі, чимось заклопотана.

— Щось сталося? — запитав чоловік.

— Так, любий, — кивнула Полі. — Бідненька Діна Браун щойно отримала листа, їй пишуть, що мати важко хвора, і якщо вона хоче побачити її живою, то треба їхати до неї вже. Їзди туди більше десяти миль, до того ж їхнє село лежить збоку від залізниці, і навіть якщо вона поїде потягом, їй однаково доведеться йти ще чотири милі. А вона, сердешна, з місячною дитиною на руках, де їй пройти таку відстань! От Діна просила запитати у тебе, чи не зміг би ти підкинути її на кебі. Обіцяє, що як матиме гроші, так одразу з тобою розрахується.

— Отакої! Знаєш, мені треба подумати. Не в грошах річ, звичайно, просто сьогодні неділя, коні після роботи натомлені, та й я теж змучився. От у чому штука, розумієш?

— Та тут куди не кинь, всюди клин, — погодилася Полі. — Півдня доведеться пробути без тебе, та хай там як, чини з іншими так, як ти хотів би, щоб вони чинили з тобою. А спробуй уявити мене на її місці, як би то воно було? Знаєш, Джері, якщо в неділю можна витягнути з пастки якогось невдаху — віслюка там чи ще когось, — це ж не буде гріхом, правда? То чому ми повинні боятися, що довезти Діну до матері — це бозна-який злочин?

— Ну, Полі, ти говориш, як добрий пастор. Мабуть, так і зробимо. Я сьогодні піду на ранкову службу, а ти піди до Діни і скажи їй, що я буду готовий рівно о десятій. Стривай-но… Ще зайди до м’ясника Брейдона, перекажи йому мої вітання і запитай, чи не позичив би він мені свою бідарку на ресорах. У неділі вона однаково простоює, зате коневі буде набагато легше.

Полі швидко повернулася назад і сказала, що бідарка вільна і Джері може будь-якої миті нею скористатися.

— От і чудово, — втішився Джері. — Приготуй мені хліба та сиру на дорогу, а я спробую якнайшвидше упоратися і пополудні бути вдома.

— Тоді я спечу м’ясний пиріг не на вечерю, а до ранкового чаю, — пообіцяла Полі і, розвернувшись, пішла. А Джері став лагодитися в дорогу, висвистуючи мотив своєї улюбленої пісні «Полі — жінка ого-го!».

Для поїздки він обрав мене, і о десятій годині ми виїхали з дому. Після чотириколісного кеба бідарка з високими колесами була легкою, мов пір’їнка.

Стояв погідний травневий день, і коли ми виїхали з міста, мені подих перехопило від хвилі свіжого повітря, напоєного ароматами зелених трав. М’яка запорошена ґрунтова дорога нагадала старі часи, я збадьорився, і від утоми не залишилося й сліду.

Дінина сім’я мешкала в невеликому будиночку біля ферми край зеленої дороги. При самому будинку розкинулася галявина із кількома крислатими, гіллястими деревами. Під деревами паслися дві корови. Нас зустрів молодий чоловік, він порадив Джері проїхати на галявину і прив’язав мене під повіткою для корів, вибачившись, що кращого місця для мене немає.

— Якщо ваші корови не проти, — мовив Джері, — мій кінь із великою насолодою провів би пару годин на цьому чудовому пасовищі. Йому так рідко випадає поскубати травичку… А за вдачу можете не хвилюватися — він у мене спокійний.

— Так, звичайно, — пожвавішав молодик. — Усе, чим багаті, до ваших послуг, а ви таки добре виручили мою сестру. За годину сядемо до столу. Ви зайдете до нас, правда? Вибачте, але через мамину хворобу тут зараз така метушня…

Джері щиро йому подякував, але від обіду відмовився, сказав, що їжу прихопив зі собою, а от якби йому дозволили пройтися по галявині, він був би дуже вдячний.

Коли мене випрягли, я навіть розгубився, не знаючи, з чого почати: скубати траву, качатися на спині, прилягти відпочити чи гарцювати по галявині, насолоджуючись відчуттям свободи? І я зробив усе поступово. Джері тішився не менше, аніж я. Він посидів під крислатим деревом, послухав щебетання пташок, трохи помугикав собі під ніс, потім почитав невелику коричневу книжечку, яку так любив, поблукав по галявині і спустився до невеликого потічка. Там він назбирав польових квітів, глоду і обв’язав усе це довгим плющем. Нагулявшись удосталь, Джері повернувся і досхочу нагодував мене вівсом, який заздалегідь прихопив із собою.

Час, проведений на лузі, промайнув, як коротка мить. Та воно і не дивно, адже востаннє я був на привіллі ще тоді, коли ми разом із Джинджер жили в графському маєтку.

Дорогою додому ми нікуди не поспішали, а коли заїхали у двір, Джері найперше сказав:

— А знаєш, Полі, моя неділя не пропала. На кожному кущі сиділи птахи і співали хвалу Вседержителю, тому можна сказати, що я побував на церковній службі. А Джек узагалі вибрикував, немов лоша.

Сказавши це, він віддав Долі квіти, і дівча аж застрибало з радості.

Розділ 38 Долі і справжній джентльмен

Тогорічна зима випала рання, холодна й вогка. Щодня то сніг, то сльота, то дощ, а потім їх змінювали пронизливий вітер чи лютий мороз. І вже хто-хто, а коні вповні відчули всі принади такої погоди. Коли надворі сухий мороз — пари гарних цупких попон цілком досить, аби зберігати тепло свого тіла. А от коли періщить дощ, попони швидко промокають і зовсім не гріють. Дехто з кебменів накривав своїх коней непромокальними накидками; хороша, скажу вам, штука! Проте не всім це по кишені, багато хто не міг не те що коня — себе від дощу захистити. Вони ще довго згадуватимуть ту люту зиму. Кінь, проїздивши півдня, повертався до сухої стайні, де міг відпочити, набратися сил, а от кебмен від ранку до пізньої ночі сидить на козлах. Часом доводилося допізна чекати закінчення балу, а потім до першої, до другої години ночі розвозити по домівках запізнілих гостей.

Але найбільшими нашими ворогами були ожеледиця і збитий сніг. Слово честі, легше зробити чотири милі по звичайній дорозі, ніж одну — по слизькій, коли навіть ногу нема як поставити, а ще треба тягнути кеб. Кожен нерв, кожен м’яз аж гудуть від напруження, адже послизнутися і впасти не маєш права. Проте найбільше сил з’їдає страх перед падінням. Коли ж дороги остаточно псуються, нас підковують шипами,[85] і, звикаючи до них, теж не раз перенервуєш.

У сильну негоду кебмени нерідко відсиджувалися в найближчому шинку. І хоч один із них постійно вартував знадвору, щоб часом не проґавити клієнтів, заробітки їхні все одно падали. Крім цього, Джері якось влучно зауважив: покажіть мені такий шинок, де можна просто посидіти без витрат. Сам він обминав шинки десятою дорогою. Неподалік від нас була кав’ярня, і ось туди він час від часу міг зайти або ж купував каву та пиріжки в одного старого розносця. Він був твердо переконаний, що алкоголь не стільки зігріває організм, скільки його вихолоджує (про пиво навіть мови нема), а найперші друзі кебмена та його здоров’я — сухий одяг, ситна їжа, гарний настрій і турботлива дружина. Коли Джері не міг пообідати вдома, Полі завжди давала йому пакуночок із чимось їстівним, а часом із-за рогу визирала крихітка Долі, перевіряючи, чи є на стоянці її «татко». Коли вона бачила, що Джері на місці, то прожогом бігла додому і дуже скоро поверталася з повним казанком гарячої юшки чи то кошиком із пудингом; Полі завжди мала зготоване щось смачненьке.

Неймовірно, але крихітна Долі без найменших пригод перебігала вулицю, часто заповнену кінними екіпажами. Вона була маленькою, але відважною, і вважала за честь принести «юшку для татка», як називав ці передачі сам Джері. Всі кебмени любили Долі, і кожен дивувався, як дівчинка хвацько перебігає вулицю, коли Джері не міг сам вийти їй назустріч.

Одного холодного й вітряного дня Долі принесла батькові миску гарячої юшки і чекала, поки він доїсть. Та щойно Джері приступив до їжі, як з’явився якийсь джентльмен. Він ще здалеку махнув йому парасолькою й енергійною ходою рушив до нас. Джері вітально зняв капелюха, віддав миску доньці и заходився знімати з мене попону, та джентльмен, що поспішав до нас, гукнув:

— Гей, друже, не спішіть, доїжте спершу юшку. Не скажу, що в мене багато вільного часу, але я можу почекати, поки ви пообідаєте й переведете доньку через дорогу.

Із цими словами він сів у кеб, а Джері, подякувавши йому, сказав доні:

— Бачиш, Долі, це — істинний джентльмен. Він дбає не тільки про себе, а й про мене, нещасного кебмена, і про його маленьку дівчинку.

Він досьорбав юшку, відвів доньку на тротуар, і аж тоді джентльмен попросив Джері їхати на Клапамський пагорб.[86] Потім цей джентльмен ще кілька разів брав наш кеб. Напевне, він дуже полюбляв собак та коней, бо щоразу, коли ми під’їжджали до його дому, йому назустріч вилітало двоє-троє псів. Інколи він підходив до мене, дружелюбно плескав по шиї та казав:

— У цього коника гарний господар, і він його вартий.

Загалом же пасажири дуже рідко зважають на коней, що їх возять. Особисто мене удостоїли похвалою чи ласкавим доторком кілька дам, оцей джентльмен та ще зо двоє чоловіків, тобто кожен сотий, а решта дев’яносто дев’ять радше погладять паротяг, аніж коня.

Років тому джентльменові було вже чимало, ходив горблячись, і складалося враження, наче він постійно кудись поспішав. Вуста мав тонкі, міцно стулені, але усмішка його була дуже приємна. Очі дивилися проникливо, а підборіддя і манера тримати голову свідчили про нього як про людину вольову, котра, прийнявши якесь рішення, його ніколи не змінює. Його голос також був рішучий, але приємний, і, почувши його, будь-який кінь проймався безмежною довірою до цього чоловіка.

Якось цей джентльмен із приятелем узяв наш кеб та поїхав до крамниці на вулиці R., і, поки приятель був усередині, сам чекав біля входу. Неподалік, на іншому боці дороги, біля винарень стояла карета, запряжена гарною парою. Схоже, кучер уже давно залишив своїх коней, а коли вони, застоявшись на місці, вирішили трохи розім’ятися, той кулею вилетів на вулицю, наздогнав карету і, розлючений свавіллям коней, батожив їх, поціляючи куди завгодно, навіть і по голові. Бачачи таке брутальне ставлення, наш пасажир рішуче підійшов до горе-кучера і попередив:

— Припиніть це негайно, інакше я вас заарештую. По-перше, ви залишили коней без нагляду,[87] а по-друге, як ви з ними поводитеся?

Кучер, котрий вже, без сумніву, встиг перехилити чарку, розійшовся добірною лайкою, але коней облишив, схопився за віжки і скочив на козла. Тим часом джентльмен мовчки витяг із кишені блокнот і записав ім’я й адресу, вказані на кареті.

— Що ви собі надумали? — гаркнув кучер, ляснув батогом і поїхав геть.

Джентльмен похитав головою і зажурено посміхнувся.

Коли він повернувся назад, його приятель зі сміхом сказав:

— Знаєш, Райте, я думав, у тебе своїх справ по вуха, а ти ще переймаєшся чужими кіньми та їздовими.

Наш джентльмен помовчав, гордо підвів голову і запитав:

— Знаєш, чому цей світ такий жорсткий?

— Ні, — розгубився приятель.

— А я тобі поясню. Люди не хочуть бачити далі свого носа і пальцем об палець не вдарять, коли когось потрібно захистити чи притягти до відповідальності. Я ж ніколи не пройду попри якесь неподобство, удавши, що мене це не обходить, і вже не один власник коней дякував мені, коли я розказав йому, що виробляють із їхніми кіньми.

— Знаєте, сер, от якби всі були такими джентльменами, як ви! — вигукнув Джері. — Бо в нашому місті їх дуже бракує.

Вже виходячи з кеба, наш джентльмен сказав:

— Моя думка проста: бачиш звірство або злочин, знаєш, що можеш його припинити, але нічого для цього не робиш, тоді ти й сам заодно зі зловмисником.

Розділ 39 Бідолаха Сем

Як їздовому коневі, жилося мені дуже непогано. Джері був і візником, і власником в одній особі, тож навіть якби він і не мав такої доброї вдачі, та берегти мене, не виснажувати було би цілком у його інтересах. А скільки з-поміж нас таких, що належали одному, а інший брав в оренду разом із кебом, і цей візник мав віддавати власникові частину свого заробітку! Такі візники те й пильнували, як би заробити більше, щоб і господареві заплатити, і самому на життя залишилося. І тут деяким коням, бувало, не позаздриш. Утім, я не знався на всіх тонкощах, скажу лише, що час до часу на стоянці про це говорили. Щойно якийсь кінь з’являвся зі слідами побиття, як Старший, чоловік загалом добродушний і великий любитель коней, неодмінно порушував цю тему.

Одного разу кебмен, якого за злиденний вигляд прозвали Бідолаха Сем, пригнав свого коня, якого, як було видно, перед тим жорстоко били. Старший не витерпів і сказав:

— Із таким виглядом вам місце не на стоянці, а в поліцейському відділку.

Бідолаха Сем накрив свою шкапу благенькою попоною і, повернувшись до Старшого, відповів із ледве прихованим розпачем у голосі:

— Якщо поліція прагне сказати своє слово, хай почне з власників, що луплять по сім шкір, або нехай перегляне жебрацькі розцінки. Хіба ви не знаєте, що сьогодні кебмен платить вісімнадцять шилінгів за день, причому гроші треба дати наперед, а коли ти ще не заробив ні пенні, це, знаєте, просто знущання. Один кінь має заробити дев’ять шилінгів, аж тільки тоді ти починаєш заробляти щось для себе. І вам прекрасно відомо: коли ми простоюємо, доводиться переходити на голодний пайок. Ну, не знаю, як ви, а ми з дітлахами це вже добре засвоїли. У мене їх шестеро душ, а працює з них тільки один.

Я вистоюю на стоянці по чотирнадцять-шістнадцять годин на добу, я десять чи дванадцять тижнів не знаю, що таке неділя. О, Скінер не з тих, що дозволять тобі відпочити, навіть коли можна дати вихідний. А якщо хтось посміє сказати, що я не гарую, як віл, то хай покаже мені того, хто це робить! Я не маю ні теплого пальта, ні плаща, та спробуй їх купити, коли ще треба прогодувати стільки ротів! Тиждень тому я мусив заставити свій годинник, щоб розплатитися зі Скінером, і вже мені його не бачити, як власних вух.

Деякі з тих візників, які були поряд, згідно закивали головами, а Бідолаха Сем продовжував:

— Ті, хто має власний кеб і власних коней або хто працює в нормального хазяїна, ще якось зводять кінці з кінцями, їм злиднів можна не боятися. А я… Якщо не виїхав із зони,[88] ти не можеш просити за проїзд більше шести пенсів за милю. От і виходить, що цього ранку я відгаратав добрих шість миль, а заробив на цьому аж три шилінги. Мені ж не платять за зворотний хід, а це ще раз та сама відстань. У підсумку кінь проїхав дванадцять миль, а я заробив три шилінги. Потім трапилися клієнти на три милі, та бачили б ви, скільки багажу вони мали! Якби всі пакунки помістити ззовні, це ще як мінімум два пенси.[89] Але ж ви знаєте тих пасажирів: коли щось можна затягнути досередини і висунути на переднє сидіння, вони цього не попустять, і тільки три великих ящики поставили на дах. Отож рахуємо: шість пенсів за багаж, плюс плата за проїзд — один шилінг і шість пенсів. Дорогою назад я заробив ще шилінг. От і виходить, що кінь пробіг вісімнадцять миль та заробив шість шилінгів. Одному коневі лишилося заробити ще три шилінги, другому — всі дев’ять, і тільки після цього я зможу щось заробити для себе. Згоден, не всі дні такі чорні, але й вони не дивина, і я скажу вам, що це просто знущання. Можна сто разів казати: «Не муч коня!», — та коли він ледве тримається на ногах, то що, крім батога, змусить його рухатися? Інакше ж не виходить, ну, хіба що припрягти до нього жінку, дітей, і нехай тоді хазяїн тішиться. Я ж не мучу коня тому, що так хочу, і ви самі це знаєте. Куди не кинь, всюди клин: жодної тобі неділі, навіть зі сім’єю побути не можу, деколи здається, що я вже старий дідуган, хоча насправді мені тільки сорок п’ять. А пани пасажири дивляться на тебе як на шахрая або здирника! Як вони трясуться над своїми гаманцями, коли відраховують монету за монетою, і зиркають, неначе ми їм ліземо до кишені. Їх би на моє місце, посиділи б на козлах по шістнадцять годин на добу в будь-яку погоду, віддали б вісімнадцять шилінгів щодня, може, до них і дійшло би, що шість пенсів на чай — це не такі скажені гроші, а свій багаж не конче тягнути в кеб. Звичайно, є й такі, що платять дуже непогано, без них нам давно був би гаплик, але ж, погодьтеся, доводиться жити від випадку до випадку.

Коли він закінчив, їздові навколо нього схвально загули, а один із них зауважив:

— Життя — не мед, що й казати, і коли чоловік дозволить часом собі лишку чи візьме зайву монету, чи повернеться в когось язик його обмовляти?

Джері не брав участі в цій розмові, але я ще не бачив його таким сумним. Старший постояв, тримаючи руки в кишенях, потім витягнув носовик, витер собі чоло і сказав:

— Твоя взяла, Семе, все, що ти кажеш, — щира правда. Більше я не лякатиму тебе поліцією. Розумієш, побачив очі твого коня, і не стримався… Бідна людина, бідна тварина. І що робити, хоч убий, не знаю. Урешті-решт ти міг би хоч попросити в коня вибачення за таке поводження. Часом добре слово — єдина наша допомога, але якби ти знав, як кінь це слово розуміє!

За кілька днів по розмові кеб Сема приїхав з іншим візником.

— Привіт, а де Бідолаха Сем? — його запитали.

— Лежить хворий, — відповів новачок. — Учора як приїхав до стайні, так одразу і скрутило, ледве, сердешний, добрався додому. А вранці його жінка переказала через малого, що в Сема гарячка, на роботу він не вийде, от і послали замість нього мене.

Наступного ранку він знову приїхав на нашу стоянку.

— Як Сем? — поцікавився Старший.

— Немає вже Сема.

— Як — немає? Чи, бува, не помер?

— Так, віддав Богу душу, — відповів новачок. — Нині вночі, о четвертій годині. Учора марив цілий день, белькотів щось про Скінера, про те, що жодної вільної неділі не мав. «Я вже забув, коли відпочивав у неділю», — ось що він перед смертю сказав.

Кебмени приголомшено замовкли, а Старший промовив:

— Слухайте, що я скажу. Це застереження всім нам.

Розділ 40 Безталанна Джинджер

Одного дня, коли ми разом з іншими кебами стояли біля парку, в якому грала музика, біля нас зупинився старенький обшарпаний кеб, запряжений гнідою шкапою. Вигляд тієї шкапи годі передати: сухоребра, нечищена, коліна спухли, передні ноги от-от підкосяться. Я жував сіно, і віхоть здуло вітром убік. Нещасне створіння витягло худезну шию, щоб дотягтися до віхтя, зжувало і стало роззиратися, чи не знайдеться ще трохи сінця? В безрадісних очах шкапини ховалася глибока безнадія, і щойно я встиг подумати, що, мабуть, десь її таки бачив, як вона поглянула на мене пильно і запитала:

— Красунчику, невже це ти?

То була Джинджер! Але ж вона змінилася — не до впізнання. Її чудова колись шия, з лискучою шерстю і лебединим вигином, тепер була худа, похнюплена і пряма, як палиця. Шерсть на струнких ногах і щітки над копитами розтріпані, а суглоби стали масивними від тяжкої праці. Її очі, які колись випромінювали енергію та жагу до життя, тепер ховали страждання. Вона важко дихала, кахикала, і мені це зовсім не подобалося.

Коли наші візники відійшли від кебів, я, помалу бокуючи, присунувся ближче до неї, щоб ми могли поговорити. І ось яку сумну історію розповіла про себе Джинджер.

Після нашого розставання вона ще рік провела у графському загоні, після чого її визнали працездатною, продали одному джентльменові, в якого спершу було зовсім незле. Та от якось після тривалої скачки Джинджер знову втратила форму. Їй дали перепочити, підлікували і вкотре продали. Так вона кілька разів переходила з рук у руки, проте умови, у яких вона опинялася, були все гірші та гірші.

— Урешті-решт, — згадувала Джинджер, — я опинилася в одного чоловіка, що тримає коней і кілька кебів на винайм. Із тобою, бачу, все гаразд, і я за тебе дуже рада, а от про себе навіть не хочу говорити. Наш господар, побачивши, яка я стала немічна, був безжальний: вона, мовляв, не варта тих грошей, які за неї заплачено, тому її треба поставити на третьосортний екіпаж і витиснути все, що вдасться. Отак і живу: батожать мене з ранку до ночі, ганяють, поки не впаду, а що я відчуваю — нікого не цікавить. Мовляв, за тебе заплатили, то працюй. Кебмен віддає хазяїнові чималі гроші, а я їх маю відробляти, і так — тиждень за тижнем. Я вже забула, що таке неділя.

— Колись ти не давала себе кривдити, — нагадав я.

— Справді! — погодилася Джинджер. — Якось я так і вчинила, але тільки собі зробила гірше. Людина все-таки сильніша, і коли вона жорстока, безсердечна, нам тільки залишається одне: до самої смерті терпіти знущання. Навіть жити не хочеться, швидше б усе закінчилося. Я бачила мертвих коней, їх уже ніхто не скривдить. Найкраще, щоб я сконала просто за роботою, тоді мене ніхто не пожене до гицлів.

Мені стало дуже шкода Джинджер. Я потягнувся до неї, та чим я їй міг допомогти? Вона ж, мабуть, зраділа нашій зустрічі, бо на прощання сказала:

— Ти був моїм єдиним другом…

А потім прийшов її візник, грубо хапнув за вуздечку, виводячи з шереги свій кеб, і вони поїхали. Мені стало сумно до сліз.

Невдовзі повз нашу стоянку проїжджав віз із мертвим конем. Голова його звисала через задок, із висолопленого язика капала кров, але найбільше мене вразили запалі очі! Язик не повертається описувати це моторошне видовище! Мертва гніда шкапа, з довгою худющою шиєю… І біла смуга від чола до носа. Напевне, це таки була вона, Джинджер. Принаймні я дуже на це сподіваюся, бо смерть ураз звільняла Джинджер від усіх її страждань.

А взагалі, якби люди були хоч трохи милосерднішими, вони б давно зрозуміли: краще коня пристрелити, ніж доводити до такого жалюгідного стану.

Розділ 41 М'ясник

У Лондоні я був свідком багатьох перипетій, у яких опинялися коні, і, чесно кажучи, левової частки цих пригод не сталося б, якби люди хоч трохи думали головою. Коли з конем обходитися по-людськи, він охоче виконає будь-яку, навіть найважчу, роботу. Впевнений: багато хто з нашого племені, працюючи в бідняків, почувається набагато щасливішим від мене тоді, коли я возив графиню W., мав посріблену упряж і вишуканий раціон.

Я не міг спокійно дивитися, як страждають малі поні, тягнучи повні візки або хитаючись під важкими ударами якогось малолітнього нахаби. Одного разу мені трапився невисокий поні з пишною гривою та гарною головою. Він був такий схожий на Веселуна, що якби я не був з екіпажем, неодмінно б до нього заіржав. Він з останніх сил тягнув важкий візок, а здоровенний, як бугай, селюк-хлопчисько періщив батогом попід живіт і щосили смикав за повід, ледь не розриваючи тварині рота. Той поні так нагадував Веселуна, що я завагався: невже це він? Та, мабуть, ні, бо містер Блумфілд брав його з умовою нікому більш не продавати, і, думаю, він дотримав свого слова.

Отже, просто схожий поні, і цілком можливо, замолоду він жив не менш щасливо, ніж Веселун.

Я часто бачив коней, що належали м’ясникам, і не міг не помітити, на якій шаленій швидкості вони мчать містом, хоча й не розумів чому.

Та якось нам із Джері довелося постояти у Сен-Джонс-вуді.[90] Неподалік від нас була м’ясна крамниця, і коли ми там стояли, до неї на повному ходу підкотив візок м’ясника. Змилений поні важко похилив голову набік, його боки, що важко здіймалися, і тремтіння його ніг красномовно промовляли, що він гнав з усіх сил. Із візка зіскочив хлопець і вже стягав якогось кошика, коли з крамниці вийшов заклопотаний власник. Побачивши, в якому стані кінь, він сердито забурчав на хлопця:

— Скільки разів тобі говорити, щоб ти так не гнав? Коня заганяв так, що він запалився,[91] тепер поні хочеш доконати? Щастя, що ти мій син, а то я б тебе швидко звідси викинув. Де таке бачено: кінь прибігає до крамниці весь у милі! Та з такою їздою вмить загримиш за ґрати, і якщо тебе заметуть до відділку, не думай, що я платитиму за тебе штрафи. Я вже втомився казати: щось робиш — думай головою!

Поки він виховував малого, той стояв набундючившись, та не встиг батько замовкнути, як сина неначе прорвало:

— Якщо я в чомусь і винний, то хіба в тому, що хочу всюди встигнути. Ну, а якщо коням при цьому перепадає, то хіба це моя провина? Ти ж сам завжди кажеш: «Одна нога — тут, друга — там!» А стану об’їжджати замовників, хтось раптом захоче баранячу ногу на обід, і я маю повернутися з нею за п’ятнадцять хвилин. То кухар забув замовити яловичину, і я мушу скочити по неї і повернутися без запізнення, бо господиня сваритиме. Тут економка каже, що в них непрохані гості, і подавай у ту ж хвилину їм котлети. А пані з четвертого будинку на Півмісяці[92] ніколи не замовляє вечері, поки не отримає обіду, а ти гаруй тут через них. Якби ті добрі люди наперед думали, чого воно хочуть, і робили замовлення хоча б за день, то й сварити мене не було б за що!

— Якби ж то! — вигукнув м’ясник. — Тоді б я так не нервував, та й клієнтові легше догодити, коли наперед знаєш, чого йому від тебе треба. Та годі марнувати час на балачки! Кому що до м’ясника чи його коня! Гаразд, веди поні до стайні і дивися, щоб усе було як слід. І май на увазі, сьогодні його вже не запрягай. Якщо знову хтось чогось захоче, візьмеш кошика і перейдешся пішки.

Із цими словами він повернувся до крамниці, а хлопець повів поні до стайні.

Але не треба думати, що всі хлопчаки жорстокі до своїх коней. Бачив я й таких, що упадали біля осликів чи поні, немов біля кімнатних цуциків, і ті, відповідаючи на ласку, зі шкіри лізли, аби їм догодити; точнісінько так само відповідав на ласку Джері і я. Коли ти в гарних руках, то навіть найважча робота здається легкою.

На нашій вулиці часто з’являвся хлопчисько, що торгував картоплею та зелениною. Старий поні, на якому він їздив, не вирізнявся особливою красою, але такого веселого, завзятого коника ще треба було пошукати. А як вони любили один одного — це треба було бачити! Поні собачкою бігав за хлопцем, і коли той сідав у візок, весело рушав з місця — без батога, без команди — і так завзято тупотів по вулиці, немовби щойно вийшов із королівських стаєнь. Джері дуже любив цього хлопця, називав його не інакше, як «принц Чарлі», і казав, що з часом він стане королем візників.

І був ще розвізник вугілля — чорний від вугільного пороху дідок у капелюсі, які носять торгівці вугіллям.

Вони з конем ішли по вулиці, мов двійко добрих друзів, які на півслові розуміють один одного, і кінь сам, без команди, зупинявся біля тих дверей, де жили їхні покупці. Кінь мав цікаву звичку — нахилятися вухом до господаря.

Голос дідка було чути задовго до того, як він сам з’являвся на вулиці. Я так і не зміг зрозуміти, що означав його вигук «у-гі!», а діти, не довго думаючи, так його і прозвали «дідок Угі». Полі дуже поважала старого і завжди купувала у нього вугілля, а Джері був просто щасливий, що й у старого бідняка кінь може знайти собі гарний притулок.

Розділ 42 Вибори

Одного дня, щойно ми в’їхали у двір, назустріч нам вискочила Полі.

— Джері! До нас приходив містер В. Питав, чи голосуватимеш за нього, і ще він хоче найняти на час виборів твій кеб. Сказав, що чекатиме відповіді.

— Знаєш, Полі, скажи містерові В., що мій кеб уже зайнятий. Я не дуже хочу, щоб його від коліс до даху заклеїли величезними плакатами, а як подумаю, що доведеться ганяти Джека і Капітана між винарнями та розвозити виборців напідпитку… Чим завинили мої коні? Ні, я в такі ігри не граю.

— А ти голосуватимеш за нього? Цей джентльмен казав, що він твій кандидат.

— Так, Полі, почасти це так, але свій голос за нього я не віддам. Ти знаєш, чим він торгує?

— Знаю.

— Людина, що заробила статки на такій торгівлі, може бути хорошою у багатьох аспектах, але до потреб простого люду їй байдуже. Моя совість не дозволяє відрядити його туди, де пишуться закони. Комусь це, може, не сподобається, проте кожен із нас робить те, що він вважає для країни вищим благом.

У переддень виборів, уранці, коли Джері впрягав мене в кеб, у двір вбігла заплакана Долі. Її блакитне платтячко і білий фартушок були закидані болотом.

— Гей, Долі, що сталося?

— Ті нечемні хлопчиська, — задихаючись від сліз, промовила дівчинка, — закидали мене болотом і обізвали малою обі… обі…

— Тату, вони обізвали її малою голубою обідранкою, — пояснив Гарі, забігши за сестрою у двір. Вигляд у нього був страшенно сердитий. — Та я показав їм, де раки зимують, знатимуть тепер, як сестру мою ображати. Всипав я їм по перше число! Боягузи нещасні! Помаранчеві покидьки.

Джері поцілував дівчинку і сказав:

— Біжи до мами, крихітко, скажи їй, що тато просив тебе сьогодні бути вдома і допомогти мамі по господарству.

Коли дівчинка пішла, він обернувся до Гарі і звернувся до нього, як дорослий до дорослого:

— Сину мій, я сподіваюся, ти завжди захищатимеш сестричку, і всякому, хто посміє скривдити її, даси гідну відсіч. Так і повинно бути між вами. Але попереджаю: в нашому домі — жодного слова про політику! Серед «голубих» мерзотників не менше, ніж серед «помаранчевих», білих, пурпурових чи яких там ще, і я не хочу, аби хтось із вас знався з ними. Навіть діти і жінки ладні перегризтися за ті кольори, і добре, коли хоч кожен десятий із них розуміє, за що вони сваряться.

— Знаєш, тату, я думав, що «голубі» — за свободу.

— Сину мій, свобода не має кольорів — кольори лиш означають партії, і єдина свобода, яку вони дають, — це свобода напитися чужим коштом, поїхати на виборчу дільницю у вошивому старому кебі, облити помиями того, хто не носить твій колір, та верещати, проголошуючи речі, в яких ти сам ні бе ні ме. Ось вона, їхня свобода!

— Ну, тату, ти, мабуть, жартуєш.

— Ні, Гарі, я серйозно, і мені соромно бачити, як люди патякають про речі, яких вони навіть не розуміють. Вибори — справа серйозна. Принаймні, так вважають, і кожна людина хай голосує, як їй підказує сумління, і не заважає робити це іншим.

Розділ 43 Друг у біді

Нарешті настав день виборів. Роботи в нас із Джері було через край. Першим найняв наш екіпаж високий масивний джентльмен із полотняною торбою, якому треба було на станцію Бішопсґейт.[93] Після нього ми доправили у Ріджентс-парк[94] компанію гульвіс, а потім у провулку нас окликнула одна схвильована старенька леді, якій треба було до банку. Трохи почекавши її коло банку, ми відвезли стареньку додому, і щойно Джері висадив її з кеба, як до нас підлетів червонолиций чолов’яга з оберемком якихось паперів. Не давши Джері спуститися з козел, він сам відчинив двері, заскочив досередини й гукнув:

— Боу-стріт,[95] поліцейська дільниця, мерщій!

Ми доставили його на місце, зробили ще декілька ходок, а коли повернулися на стоянку, то на ній не було жодного кеба. Джері повісив мені торбу з вівсом і сказав:

— У такий день, як нині, не треба марнувати жодної нагоди підкріпитися. Нумо, Джеку, поїж, і постарайся за цей час відпочити.

Овес у торбі був приправлений запареними висівками. Коні дуже люблять таку мішанину, до того ж, вона надзвичайно поживна. Джері був не тільки добрий, а й завбачливий, тож скажіть, як можна не любити такого господаря?

Поки я жував овес, Джері зайнявся м’ясним пирогом, який йому дала Полі.

Вулиці були всіяні людьми; кеби, обліплені кольорами кандидатських партій, гнали в натовпі, як навіжені. Того дня просто в нас на очах збили двох людей, серед потерпілих виявилася одна жінка. Нещасні коні гарували, наче прокляті, та виборцям у кебах на це було начхати. Багато хто з них уже був напідпитку, вони випихалися через вікна кебів і, угледівши таких самих, як вони, щосили горлали: «Ура!». Це були перші у моєму житті вибори, і після них у мене ніколи не виникало бажання потрапити на вибори ще раз, дарма що люди запевняють, нібито тепер вони проходять набагато спокійніше.

Коли ми з Джері трохи підкріпилися, на вулиці з’явилася молода простолюдка, що ледве несла на руках дитину. Вона йшла, весь час озираючись: мабуть, розгубилася. Так-сяк пропхавшись до нас, вона запитала у Джері, як потрапити до шпиталю святого Томи[96] і скільки до нього добиратися. Жінка розповіла, що приїхала вранці з провінції з попутнім екіпажем, про вибори в Лондоні нічого не знала, тут вона вперше і знайомих у Лондоні в неї нема, а приїхала з дитиною до шпиталю. Дитина на руках раз по раз тужливо скімлила.

— Бідний хлопчик! — бідкалася жінка. — Він такий недужий. Йому вже чотири роки, а досі ходить, наче немовля. Лікар сказав, що, коли я привезу малого до шпиталю, він нам допоможе. Благаю вас, сер, скажіть, скільки миль до шпиталю і куди треба йти?

— Знаєте, місіс, — мовив Джері, — через такий вир до шпиталю вам не дійти. Та й неблизько до нього — три милі, а хлопчик у вас чималенький.

— Еге ж, важкий, дай йому, Боже, здоров’я, та й я, дякувати Всевишньому, силою не обділена, мені б дорогу знати, а там би вже якось дійшла. Сер, скажіть, будь ласка, в який бік мені йти?

— Не дійдете ви пішки, — запевняв Джері, — зіб’ють вас у цій веремії, ще й дитину, не дай, Господи, затиснуть. Сідайте в мій кеб, і я доставлю вас до шпиталю цілою і неушкодженою. Та й на дощ збирається, хіба не бачите?

— Ні, сер, дякую вам, але не можу. Маю гроші тільки на зворотну дорогу. Ви покажіть мені, як іти, а вже якось сама.

— Знаєте, місіс, — не здавався Джері, — я одружений, маю дітей, і мені не чужі батьківські почуття. Сідайте в кеб, я довезу вас до шпиталю і не візьму ні пенні. Не можу ж я допустити, щоб ви ризикували самі й ризикували рідним чадом!

— Дай вам, Боже, здоров’я! — розчулилася жінка і несподівано заридала.

— А це, моя мила, вже зайве, сідайте, я вас швидко довезу. Зараз я вам допоможу…

Коли Джері вже йшов до дверей, до нас із вигуками «Кеб! Кеб!» підскочили двоє молодиків із кольоровими стрічками на капелюхах та в петлицях.

— Зайнято! — крикнув Джері, але один жевжик відштовхнув жінку і спритно запхався в кеб. За ним тут же протиснувся інший. Джері став суворий, наче полісмен, і повторив: — Джентльмени, кеб зайнятий, я везу цю леді.

— Леді, ха-ха! — передражнив нахабний молодик. — Леді може почекати, а в нас термінова справа. До того ж, ми сіли перші, закон на нашому боці, і ми будемо тут сидіти.

Джері зачинив за ними двері, хитро всміхнувся і сказав:

— От і чудово, джентльмени, сидіть, скільки вам заманеться. Побачимо, на скільки вас вистачить.

Покинувши молодиків, Джері відійшов до жінки, що стояла біля мене.

— Не хвилюйтеся, мила, — сказав він, усміхнувшись, — посидять трохи та й підуть.

І вони таки пішли, пішли одразу ж, коли зрозуміли, що Джері їх перехитрив, щоправда, кляли його найпаскуднішими словами, лаялися, погрожували, що запишуть номер кеба і потягнуть Джері до суду. Після цієї затримки ми жваво рушили до шпиталю, намагаючись уникати залюднених вулиць і, де можна, їхати провулками.

Біля шпиталю Джері бамкнув у дзвін біля дверей і допоміг жінці зійти.

— Безмежно вам вдячна, — подякувала вона. — Сама я сюди не дійшла б.

— Дрібнички! Хай ваша дитина швидше одужає.

Довівши її до дверей, Джері тихо проказав:

— «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само».[97]

І поплескав мене по шиї, як робив це завжди, коли був у чудовому настрої.

А дощ уже періщив. Коли ми від’їжджали від шпиталю, вхідні двері знову розчинилися, і швейцар з порога загукав: «Кеб! Кеб!» Ми зупинилися, і по сходах до нас зійшла якась леді. По-моєму, Джері, впізнав у цій дамі якусь давню знайому. Дама теж відкинула вуаль з обличчя і скрикнула:

— Баркер!.. Джеремі Баркер!.. Та невже це ви! Яке щастя, що ви тут опинилися! Неначе вас сам Бог послав до мене, тут, знаєте, сьогодні дуже важко з кебами…

— Мадам, матиму за честь вам прислужитися. Просто диво, що випадок заніс мене сюди. Куди накажете їхати?

— Везіть мене на Падінґгон,[98] а потім, якщо в нас буде час (а я думаю, що буде), розповісте мені про Полі та про ваших діточок.

Ми благополучно дісталися до станції, і леді ще чимало часу стояла під навісом та розмовляла з Джері. Я зрозумів, що колись Полі в неї служила. Дізнавшись від Джері все, що її цікавило, леді нарешті сказала:

— Як ви від’їздили цю зиму? Торік, я знаю, ви завдали дружині трохи клопоту.

— Так, мадам, не без того. Торік у мене аж до весни був серйозний кашель, і тепер, коли доводиться затриматися, Полі місця собі не знаходить. Розумієте, мадам, весь час стовбичити надворі — таке не кожен організм витримає, але тепер — слава Богу! — все ніби добре. Навіть не знаю, що б я робив, якби від мене забрали коней. Я виріс біля них, і єдине заняття, що мені до снаги, — кучер, конюх чи щось таке.

— Знаєте, Баркер, — промовила дама, — я дуже рада, що ви дбаєте про Полі та дітей, але буде дуже шкода, якщо ви, намагаючись заробити, підірвете своє здоров’я. На світі є чимало інших місць, де треба гарного кучера чи порядного конюха, і якщо раптом надумаєте змінити кеб на щось інше, дайте мені знати.

На прощання, передавши вітання для Полі, вона тицьнула йому в руку гроші:

— Тут вашим дітям по п’ять шилінгів. Полі придумає, на що їх витратити.

Джері, не приховуючи задоволення, щиро подякував леді. Коли ми повернулися додому, не знаю, як він, а я добряче втомився.

Розділ 44 Старий Капітан і його наступник

Капітан і я жили дуже дружно. То був благородний старий кінь, цікавий співрозмовник, і в мене навіть думки не виникало, що йому в житті може не поталанити і все піде шкереберть. Та спіткала лиха година й Капітана, і ось як це сталося. Сам я того не бачив, тож переповідаю цю історію з чужих слів.

Джері з Капітаном відвезли пасажирів на вокзал за Лондонським мостом і їхали назад, коли на дорозі між мостом та Монументом[99] їм трапилася порожня броварна підвода, запряжена парою биндюгів.[100] Коні бігли чвалом, візник батожив їх немилосердно, та вони гнали по запрудженій вулиці, ні на що не зважаючи.

Ті коні збили перехожу дівчину, а наступної миті врізалися в нас. Удар виявився такий сильний, що кеб перекинувся, загубивши два колеса, Капітана протягнуло по землі, до того ж одна розщеплена голобля пробила йому бік. Джері теж упав на землю, але, на диво, відбувся кількома синцями. В сорочці народився, як казали люди, і він згідно кивав головою. Коли бідолашного Капітана підняли з землі, він був весь потовчений, та ще й мав глибоку рану. Джері поволі повів його додому, і видовище було страшне: кров цівками стікала з його боку по білій шерсті.

Слідство встановило, що биндюжник був п’яний, як чіп. Його оштрафували, пивоварові, у якого він працював, довелося відшкодовувати збитки Джері, та чим можна було допомогти скаліченому Капітану!

І ветеринар, і Джері робили все можливе, щоб полегшити його страждання. Поки кеб був на ремонті, я кілька днів стояв у стайні, і Джері за цей час не заробив жодного пенні. Коли ж ми нарешті з’явилися на стоянці, уперше після аварії, до нас підійшов Старший і насамперед поцікавився здоров’ям Капітана.

— Він уже не оклигає, — зітхнув Джері. — Принаймні, в кебі більше точно не ходитиме. Мені ветеринар сьогодні сказав, що віз або щось таке він, може, й потягне… Та вже ні, красно дякую! Віз, биндюги,[101] аякже! Бував я на околицях, бачив, до чого доводить така робота коней. О, моя б воля, я б усіх п’яниць засадив до божевільні, щоб нормальних людей не калічили. Якби ще хоч ламали тільки свої ребра, свої екіпажі та калічили своїх коней, то цур їм, та в тім-то й штука, що страждають невинні. А ще патякають про якесь відшкодування! Чим таке відшкодуєш? Скільки клопоту, метушні, часу скільки згублено, а втратити такого коника — це все одно, що втратити старого друга! І після такого вони ще говорять про відшкодування! Та щоб цей зелений змій-спокусник провалився у тартар!..

— Знаєш, Джері, — обізвався Старший, — ти наступив на мій старий мозоль. Сором зізнатися, але я далеко не такий добродійник, як ти. А хотілося б.

— Так візьміть і покінчіть із цим раз і назавжди, — запропонував Джері. — Ви ж нормальний чоловік, навіщо вам ця пиятика?

— Знаєш, Джері, я просто старий дурень. Колись два дні не заглядав до чарки, і думав, що помру. А як тобі вдається?

— Ну, я кілька тижнів переконував себе. Я ніколи не напивався до білої гарячки, але мені вистачило розуму помітити, що в такі моменти я перестаю володіти собою, а коли знову тягнуло випити, я не міг сказати «ні». І зрозумів: коли не здолаю зеленого змія, зелений змій здолає мене. Але мене це не влаштовувало, і, мабуть, Бог почув мої молитви. Нелегко, звісно, було, і будь-яка допомога була тоді доречна, бо досі я навіть не підозрював, яка це незборима звичка. Полі, дякувати Богу, зробила так, щоб я нормально харчувався, а коли мене знову тягнуло до чарки, я випивав горня кави чи м’ятного чаю, читав Святе Письмо, і пристрасть відступала. Часом доводилося раз за разом повторювати: «Не кинеш пити — занапастиш душу! Не кинеш пити — скалічиш життя своєї Полі!» Та, дякувати Богу і моїй безцінній половинці, я розірвав свої пута і вже десять років жодної краплі в роті не мав. І знаєте, навіть не тягне.

— Мабуть, таки спробую, — мовив Ґрант. — Неподобство, коли ти не можеш опанувати себе.

— Спробуйте, Старший, спробуйте, не пошкодуєте, побачите самі. А коли дехто з нашої братії побачить, що ви можете здолати спокусу, уявляєте, який це буде приклад для них? Я точно знаю двох чи трьох таких, що залюбки поставили б хрест на шинку, але не мають сили це зробити.

Наш Капітан спочатку наче почав одужувати, але роки брали своє. Так довго ходити в кебі до старості він міг тільки завдяки сильному здоров’ю та піклуванню Джері. Але тепер він дуже подався. Ветеринар сказав, що Капітана ще можна підлікувати і продати за пару фунтів, та Джері навідріз відмовився. Продати?! Ті жалюгідні срібняки, які він вторгував би, продавши у нестерпне рабство вірного друга, не принесуть йому задоволення й ще, чого доброго, накличуть прокляття на подальші заробітки.

— Ні, — сказав Джері, — Капітан прожив гідне життя і померти теж має гідно — від кулі, як справжній бойовий кінь.

Та й не знав Джері такого місця, де Капітан міг би спокійно доживати віку.

Отже, рішення було прийняте.

Наступного дня Гарі повів мене до коваля на перековування, а коли я повернувся до стайні, Капітана там уже не застав. Ми всі дуже за ним сумували.

Джері мав шукати Капітанові заміну, і невдовзі один його знайомий, що працював молодшим конюхом в якогось джентльмена, сказав, що є гідний жеребець. Свого часу він сполохався, через свій дурний розум врізався в іншу карету, вгрів копитами господаря і сам так побився-покалічився, що шлях до панської стайні йому був закритий. І кучерові доручили знайти доброго покупця.

— Гарячий кінь — ще не біда, — сказав Джері, — аби лише не злий і слухався повода.

— Ні, він зовсім не злий, — сказав конюх. — До повода чутливий, і, власне, мабуть, через це все сталося. Просто він застоявся у стайні, а погода того дня була кепська, і коли його вивели, він стояв, як повітряна куля — от-от злетить. А мій патрон, тобто кучер, загнуздав його чомусь надто туго, дав мартингал, підборідник, мундштук, підчеревник…[102] А губи ж у нього чутливі, норову теж не позичати, от він і сказився.

— Все може бути, — погодився Джері. — То я прийду погляну на нього.

Наступного дня Шаленець (так звали того коня) вже стояв у нашій стайні. То був чудовий гнідий кінь з гарною головою та без жодної світлої волосинки, такий самий заввишки, як Капітан, і мав лише п’ять років. Я зустрів його привітно, як майбутнього напарника, але вирішив не розпитувати, щоб не набридати.

Першої ночі Шаленець поводився дуже тривожно: замість лягати спати все смикав за свій недоуздок, стукав по яслах і заважав мені заснути. Та наступного дня, проходивши в кебі п’ять-шість годин, він набрався розуму і став сумирнішим. Завдяки ласці й доброму слову Джері вони швидко порозумілися. Наш господар казав, що вільний повід і регулярна робота зроблять коня спокійним, як ягня. І любив повторювати, що нема нічого злого, що б не вийшло на добре: мовляв, джентльмен утратив улюбленця, за якого виклав сто гіней,[103] а він, кебмен Джері, знайшов собі гарного коня в повному розквіті сил.

На початках Шаленець вважав нову роботу ганебною і навіть відмовлявся стояти у шерезі кебів на стоянці, та наприкінці тижня він потай зізнався мені, що вільний повід і можливість рухати головою, може, навіть цього і вартують, та й ходіння в кебі — не така вже й погана робота. Принаймні не знати, що краще: тягнути кеб чи ходити під сідлом, коли тебе всякою збруєю прямо-таки сповивають. Одне слово, він скоро прижився у нас, і Джері його полюбив.

Розділ 45 Як Джері зустрів Новий рік

Для одних людей Різдво та Новий рік — великі свята. А для кебмена і його коня — не свята, а жнива: з одного боку, непогані заробітки, з іншого — гарувати доводиться від ранку до ночі. Новорічні бали, святкові посиденьки, ковзанки, атракціони — тільки встигай розвозити гостей та відпочивальників. Тож не дивно, що часто-густо працювали ми до півночі, і навіть довше. Дощ чи мороз — а ти чатуєш на вулиці, мокнеш, дрижиш на морозі та чекаєш тихенько, поки гості в теплому домі навеселяться, натанцюються і почнуть збиратися додому. Мені завжди було цікаво, чи замислюються коли-небудь статечні дами про нещасного кебмена, який всі жданики поїв, чекаючи на козлах, і терплячого коня, котрому від стоянки на морозі вже ноги задубіли.

Такої пори по вечорах здебільшого працював я, бо мені до стояння було не звикати, до того ж Джері побоювався за Шаленця, щоб часом той не застудився. На Різдвяні свята у нас було чимало пізніх викликів, і нашому Джері не на жарт став докучати кашель. Та до якої б години ми не затримувалися на роботі, Полі завжди чекала чоловіка, і коли вона з ліхтарем виходила нам назустріч, я бачив, як вона переживає.

У новорічний вечір ми відвозили до Вест-Енду[104] двох джентльменів. Рівно о дев’ятій вони вийшли з нашого кеба і попросили забрати їх об одинадцятій.

— Можливо, ми трохи затримаємося, — попередив один джентльмен, — як-не-як, це гра в карти, але ви все одно не запізнюйтеся.

Джері завжди відзначався надзвичайною пунктуальністю, і, коли годинник пробив одинадцяту, ми були на місці.

Годинник пробив чверть, другу, третю… Пробив дванадцяту годину, а джентльмени не з’являлися.

Того вечора дув пронизливий вітер, удень пускався колючий дощ, із настанням темряви він перейшов у густу мжичку, яка сікла, здавалося, зусібіч. Холоднеча була неймовірна, і сховатися від неї не було де. Джері зіскочив із козел, підійшов до мене, поправив попону, натягнув її мені на шию. Після цього проходжувався туди-сюди, притупуючи ногами, став плескати себе по плечах, але замість зігрітися зайшовся важким кашлем. Тоді він відчинив двері кеба, заліз до середини і сів на підлозі, залишивши ноги знадвору, — такий-сякий сховок. Годинник бив одну чверть за другою, а від джентльменів — ні слуху ні духу. О половині першої Джері подзвонив і запитав, чи чекати йому взагалі.

— О, так, звичайно, — відповів швейцар. — Чекайте, чекайте, вони вже закінчують.

Джері повернувся на козла. Голос мого візника так хрипів, що я його ледве почув.

І тільки п’ятнадцять по першій двері нарешті відчинилися і на порозі з’явилися наші джентльмени. Без жодного слова вибачення вони сіли в кеб і пояснили Джері, куди їхати; це було милі зо дві звідси. Мої ноги задубіли від холоду, я біг і боявся, що от-от впаду. Вийшовши з кеба, пасажири і не думали вибачатися за запізнення, але не на жарт розхвилювалися, коли Джері назвав ціну за проїзд. Він ніколи не брав більше, аніж треба, але й поступатися своїми принципами також не збирався, і джентльменам довелося-таки заплатити за тих дві години і п’ятнадцять хвилин, які ми вимушено мерзли на вулиці. Та оті гроші виявилися для Джері надто дорогими.

Нарешті ми дісталися додому. Джері ледве міг говорити, а кашель його просто домучував. Полі, ні про що не запитуючи, відчинила двері й мовчки підсвічувала ліхтарем.

— Тобі чимось допомогти? — запитала вона.

— Так, дай Джекові чогось теплого, а мені зроби трохи вівсянки, — не говорив, а хрипів Джері.

Він ледве дихав, але не забув обтерти моє тіло й полізти на горище по додаткову в’язанку соломи для моєї підстилки. Полі принесла теплої бовтанки, я попив — одразу ж полегшало, і тільки після того вони вийшли зі стайні та зачинили за собою двері.

Наступного дня до стайні довго ніхто не заходив. Коли ж нарешті прийшов Гарі, він почистив нас, погодував, вичистив стійла і знову настелив соломи, так ніби сьогодні неділя. Усе це робив мовчки, не висвистуючи і не співаючи. Опівдні він знову прийшов, погодував нас, напоїв. Цього разу із ним була Долі. Дівчинка рюмсала, і з їхньої розмови я зрозумів, що Джері дуже хворий, і лікар каже, що справи кепські. Отак минуло два дні, будинок охопила справжня паніка. До нас заходив тільки Гарі й інколи Долі. Мабуть, вона приходила за компанію, бо Джері потребував цілковитого спокою, і навіть Полі ні на крок від нього не відходила.

Третього дня, коли Гарі порався коло нас, у двері постукали, і до стайні зайшов Старший Ґрант.

— Хлопче, — промовив він, — я не буду заходити в дім, але я хочу знати, як почувається батько.

— Гірше не буває, — відповів йому Гарі. — Лікар каже, що в нього бронхіт, і цієї ночі буде видно, чи він житиме.

— Оце так новина, — похитав головою Ґрант. — Буквально минулого тижня цей бронхіт завів у могилу двох чоловіків. Людина згоряє за лічені дні. Та поки Джері ще живий, треба сподіватися. Так що тримайтеся до останнього.

— Авжеж, — кивнув Гарі. — Знаєте, лікар вважав помічним те, що тато не вживав спиртного, і це збільшує шанси одужати. Вчора мав таку високу гарячку, що якби тато пив, як стверджує лікар, він би згорів, наче клапоть паперу. Та, по-моєму, лікар вірить у тата, вірить, що він одужає. А ви як думаєте, містере Ґрант?

Старший, схоже, розгубився:

— Якщо на світі є справедливість, то гарна людина просто мусить одужати, і знаєш, хлопче, я в це вірю. Не знаю чоловіка кращого, ніж Джері. Завтра зранку я зайду.

Назавтра він прийшов рано-вранці і сказав:

— Ну як?

— Татові покращало, — сказав Гарі. — Мати сподівається, що все минеться.

— Ну, дякувати Богу! — зрадів Старший. — Тож тримайте його у теплі, і хай він не бере дурного до голови. А зараз про коней. Якщо ваш Джек весь цей тиждень, а може, ще й наступний, стоятиме у теплій стайні, це йому піде тільки на користь; до того ж, вам не важко буде час від часу взяти його за повід та провести по вулиці, щоб він розім’яв ноги. А от молодому ніяк не можна без роботи, бо інакше на стіни почне дертися, а вам і без нього досить клопоту. З таким конем у запрягу і до біди півкроку.

— Та він і так уже дереться, — мовив Гарі. — Їсти даю менше, а йому хоч би що, сил не має куди прикласти, і що робити, просто не знаю.

— Здається, я придумав, — сказав Ґрант. — Як ви з матір’ю поставитеся до того, щоб я брав його на день, допоки тут у вас все владнається? І кінь не простоюватиме, і половину заробленого я віддаватиму вам, тож матимете хоч на харч для коней. Ваш батько, я знаю, не з тих, що сидітимуть без відкладеного на чорний день, але цього скоро вам забракне, а ще й коней треба годувати, їх на голодний пайок не посадиш. Тож ви з матір’ю подумайте, а я в обід зайду за відповіддю.

І, не чекаючи відповіді Гарі, Старший пішов.

Напевне, він приходив в обід і бачився з Полі, бо Полі разом із Гарі зайшли до стайні, удвох загнуздали Шаленця і вивели надвір.

Може, тиждень, а може, й довше Старший приходив по Шаленця, і коли Гарі починав йому дякувати чи хоч затинався про його добре серце, той відбувався сміхом і казав, що йому, навпаки, поталанило, бо його коням і так потрібно було трохи відпочити, та тільки зараз трапилася така нагода.

Джері одужував, але лікар застеріг, що коли він планує дожити до старості, то від роботи кебмена мусить відмовитися. Діти не раз обговорювали, що ж робитимуть мати й батько і чи зможуть вони, діти, чимось їм допомогти.

Одного дня Шаленець повернувся весь мокрий від бруду.

— Мряка на вулиці — хай Бог милує! — пояснив шеф. — Ось тобі, хлопче, чудова нагода повчитися ходити за конем!

— Все буде добре, містере Ґрант, — запевнив Гарі. — Не відійду від нього, поки не блищатиме, як нова копійка. Ви ж не думаєте, що тато мене цього не навчив.

— Всім би хлопчиськам такого наставника, як твій батько, — мовив Старший.

Поки Гарі стирав бруд із тіла та ніг Шаленця, вбігла Долі. Дівчинку аж розпирало від якоїсь важливої новини.

— Гарі, Гарі, ти не знаєш, хто такий живе у Фейростоу? Мамі прийшов лист із Фейрстоу, і вона, схоже, дуже зраділа. Побігла нагору показати татові.

— Хіба не знаєш? Там живе місіс Фаулер, в котрої мама колись працювала. Тато зустрів її минулого літа, і вона передала нам по п’ять шилінгів, пригадуєш?

— A-а, місіс Фаулер, ну, як не знати! Цікаво, що вона написала?

— Минулого тижня мама відправила їй листа, — пояснив Гарі. — Місіс Фаулер казала татові, щоб дав їй знати, коли він схоче покинути свій кеб. І що ж вона, цікаво, написала? Ану, Долі, біжи, запитай…

І Гарі знову, як досвідчений конюх, узявся начищати Шаленця — шарк! шарк! За кілька хвилин до стайні, пританцьовуючи, повернулася Долі:

— О, якби ти тільки знав! Місіс Фаулер пише, щоб ми всі перебиралися до неї, житимемо там. У неї є вільний будиночок із городом, курником, садком і всім таким — ніби саме для нас! Її кучер навесні звільняється, і вона хоче, щоб наш тато зайняв його місце. Люди там живуть хороші, є де влаштуватися садівником, стаєнним або пажем. Для мене є хороша школа. Мама від щастя то плаче, то сміється, а тато аж сяє!..

— Так це ж чудово! — вигукнув Гарі. — Прекрасна новина, так буде добре і татові, і мамі. Пажем бути не хочу, це ж доведеться носити форму з безліччю гудзиків. Ні, я стану конюхом або садівником.

Досить скоро прийняли рішення: щойно Джері стане краще, вся сім’я одразу покидає місто, а кеб і коні буде продано за першої ж нагоди.

Для мене це прозвучало, як грім серед ясного неба, адже я був не дуже молодий, а це означало, що сподіватися на хороше місце аж ніяк не випадало. Відколи я покинув Біртвік-парк, мені ніде не було так добре, як у мого дорогого Джері. Та три роки роботи у кебі, навіть за найкращого догляду, не могли не підірвати мої сили, та я й так відчував, що уже не той, що колись.

Старший одразу заявив, що бере Шаленця собі. Дехто з кебменів був би не проти прихистити мене, але Джері відмовився навідріз, сказавши, що не хоче бачити мене в кебі, кому б він не належав. І тоді Старший пообіцяв йому, що знайде для мене гарне місце.

Нарешті настав день розлуки. Джері ще не міг виходити надвір, і після того злощасного виїзду я його більше не бачив. Попрощатися зі мною прийшли Полі та діти.

— Бідолашний Джек! Милий наш Джек! Як шкода, що ми не можемо забрати тебе з собою, — сумувала Полі. Вона погладила мене по гриві, а потім — дивна річ! — поцілувала мене в шию. Долі, що невтішно ридала, теж поцілувала мене, і тільки Гарі гладив мене та мовчав, як у воду опущений.

А потім я пішов на нове місце.