Чорний Загін

Глен Кук

Чорний загін

Переклад з англійської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

- -- - - - - -

Увага! Місцями зустрічається ненормативна лексика.

Глава 1: Легат

-- Знамень і чудес не бракувало, -- каже Одноокий. -- Самі собі винні, що невірно тлумачили їх.

Фізична вада Одноокого в жодному випадку не впливає на його дивовижну здатність бачити минуле.

Грім з ясного неба вдарив у гору Некрополь. Блискавка вразила бронзову плиту на гробниці форвалаків і знищила заклинання, що утримувало потвор. З неба падало каміння. Статуї кровоточили. Жреці з кількох храмів повідомили, що у принесених в жертву бракувало серця або печінки. Одна жертва втекла після того, як в неї розпороли живіт, її так і не зловили. В казармі на Роздоріжжі, де квартирували Міські Когорти, перевернулося зображення Теу. Дев’ять вечорів поспіль, десять чорних стерв’ятників кружляли над Бастіоном. Тоді один прогнав орла, що жив на вершині Паперової Вежі.

Астрологи боялися за своє життя і відмовлялися складати гороскопи. Божевільний віщун вештався вулицями і проголошував близький кінець світу. Бастіон позбувся не тільки орла; плющ на зовнішній стіні зав’яв і його місце зайняли нетрі дикого винограду, через які ніколи не пробивалося світло сонця.

Але таке трапляється кожного року. Заднім числом дурні можуть з будь-чого зробити передвістя.

Однак ми повинні були підготуватися краще. В нас було чотири в міру здібних чарівника, які мали вберегти нас від небезпеки, що насувалася – хоча їхніх знань і не вистачало щоб ворожити по нутрощах вівці.

Втім, найкращі віщуни ті, хто робить пророцтва по знаках з минулого. Вони добиваються разючих результатів.

Берил постійно знаходиться в стані крихкої рівноваги, готовий будь-якої миті звалитися в безодню хаосу. Перлина Міст-Самоцвітів була старою, і декадентською, і божевільною, просякнута смородом занепаду і моральної гнилі. Тут тільки дурня здивувала б зустріч з якоюсь потворою ,що нишпорить нічними вулицями Берила.

*****

Я навстіж відчинив всі вікна і молився про хоча б легенький подих з боку гавані, навіть з запахом гнилої риби. Вітерець був настільки слабий, що навіть павутиння не рухалося. Я витер піт з обличчя і скривився на свого першого пацієнта.

-- Знов мандавошки, Патлатий?

Він слабо посміхнувся. Його обличчя побіліло.

-- З животом щось, Док, -- в нього макітра гладенька як яйце страуса. Тому й назвали Патлатий. Я перевірив графік чатових і розклад чергувань. Не побачив там нічого, чого він хотів би уникнути. – Кепська справа, Док. Справді.

-- Гм, -- я набрав професійного вигляду: я знав, що з ним. Не дивлячись на спеку, шкіра в нього була холодною на дотик. – Обідав нещодавно поза нашою їдальнею, Патлатий? – Муха сіла йому на голову і ходила з пихатим виглядом, немов завойовник. Він не зауважив цього.

-- Так. Три, чотири рази.

-- Гм, -- я змішав бридке, молочне зілля. – На, випий. До кінця.

Після першого ковтка, все його обличчя зморщилося.

-- Слухай, Док, я…

Мене пересмикнуло від самого запаху цієї субстанції.

-- Пий, друже. Двоє людей померли перш ніж я приготував це зілля. Тоді Ледар випив і вижив.

Новина про це встигла розійтися. Він випив.

-- Гадаєш це отрута? Кляті Блакитні щось мені підсипали?

-- Спокійно. Нічого тобі не станеться. Так. Схоже, що так.

Мені довелося випотрошити Косого і Дикого Брюса щоб довідатися правду. Це була підступна отрута.

-- Йди положися он там на кушетці, де тебе овіє вітерець – якщо цей сучий син колись надумає з’явитися. І не рухайся. Нехай ліки роблять свою справу.

Я положив його.

-- Розкажи мені, що ти там їв.

Я взяв ручку і таблицю прикріплену до дошки. Те саме я робив з Ледарем, і з Диким Брюсом, перш ніж той помер, і попросив взводного Косого відстежити його шлях. Я був впевнений, що отрута походила з однієї з кількох забігайлівок, які часто відвідували солдати з Бастіону.

Патлатий назвав одне місце, що збігалося з усіма іншими.

-- Бінго! Попалися падлюки.

-- Хто? – Він був готовий зірватися і сам залагодити справу.

-- Лежи. Я йду до Капітана.

Я поплескав його по плечу і виглянув у сусідню кімнату. Цього ранку Патлатий був моїм єдиним пацієнтом. Я пішов в обхід, вздовж стіни Треяна, з якої відкривається вид на порт Берила. На півдорозі я зупинився, поглянув на північ, повз мол, і маяк, і острів-фортецю на море Страждань. Різнобарвні вітрила вкривали мутну сіро-коричневу воду – це каботажні дхау снували павутиною шляхів, які з’єднували між собою Міста-Самоцвіти. Верхні шари атмосфери були нерухомі, важкі та туманні. Лінія горизонту ледь виднілася. Але внизу, над самою водою, повітря рухалося. Навколо острова завжди віяв легкий вітерець, проте він уникав берега мов прокаженого. Ближче до мене, кружляли чайки -- похмурі й сонні; саме такий день чекав на більшість людей.

Ще одне літо на службі в Синдика Берилу, сповнене поту і бруду, невдячна справа – захищати його від політичних конкурентів і недисциплінованих місцевих вояків. Ще одне літо ми надриваємо сраки за нагороду, яка спіткала Патлатого. На плату гріх скаржитися, але праця не тішить душу. Наші давні побратими згоріли б від сорому, побачивши як низько ми пали.

Берил – місто злиднів, однак старовинне та інтригуюче. Його історія це бездонна криниця заповнена мутною водою. Щоб розважитися, я проникаю в її темні глибини, стараюся відокремити факти від вигадок, легенд і міфів. Справа ця нелегка, бо давні історики писали намагаючись догодити можновладцям свого часу.

Як на мене, найцікавіший період – древнє королівство, про яке вціліло найменше достовірної інформації. Саме тоді, під час правління Ніама, з’явилися форвалаки; після десятиліття сповненого страхом їх перемогли і ув’язнили в темній гробниці на горі Некрополь. Відгомін цього страху досі існує у фольклорі; форвалаками матері лякають неслухняних дітей. Зараз вже ніхто не пам’ятає ким були форвалаки.

Я знову вирушив, втративши надію перечекати спеку. Вартові в тінистих будках обмотали шиї рушниками.

Зненацька налетів вітерець. Док поглянув у бік порту. Острів огинав корабель – величезний, незграбний монстр, поряд з яким дхау і фелуки здавалися карликовими. Посеред роздутого чорного вітрила випинався срібний череп. Його червоні очі палали. За його поламаними зубами мерехтів вогонь. Блискуча срібна стрічка оточувала череп.

-- Що це в біса таке? – запитав вартовий.

-- Не знаю, Білосніжка.

Розмір корабля вразив мене набагато більше, ніж показне вітрило. Четверо другорядних чарівників з нашого загону здатні влаштувати незгірше видовище. Однак я ніколи не бачив галери з п’ятьма рядами весел.

Я згадав про свою місію.

Я постукав у двері Капітана. Він не відповів. Я зайшов без запрошення і побачив Капітана, що хропів у своєму великому дерев’яному кріслі.

-- Гей! – заверещав я. – Пожежа! Бунт в кварталі Сліз! Забава біля Східних воріт!

Забава – це генерал, що в минулому майже знищив Берил. Люди досі здригаються, почувши його ім’я.

Капітан не здригнувся. Він і бровою не повів. І не посміхнувся.

-- Ти геть знахабнів, Док. Коли ти навчишся субординації?

Мовляв, йди докучай Лейтенанту спочатку. Не заважай йому дрімати, якщо тільки Блакитні не штурмують Бастіон.

Я розповів йому про Патлатого і свою таблицю.

Капітан зняв ноги зі стола.

-- По-моєму, це робота для Добряка, -- його голос забринів суворо. – Чорний загін не потерпить злісних атак на своїх людей.

Добряк – наш найпаскудніший ротний. На його думку, десяток людей вистарчить, але він дозволив мені та Мовчуну піти з ними. Я можу залатати ранених. Мовчун згодиться, якщо Блакитним закортить поперти на рожен. Мовчун затримав нас на пів дня – йому заманулося збігати до лісу.

-- Що ти в біса задумав? – поцікавився я, коли він повернувся з пошарпаним лантухом.

Він тільки посміхнувся. Мовчун це мовчун, мовчуном і залишиться.

Таверна називалася Біля Дамби. Доволі затишне місце. Я й сам не раз зависав тут. Добряк відправив трьох людей до чорного ходу, по двоє біля двох вікон. Ще двох послав на дах. Всі будинки в Берилі мають люки на дах. Влітку люди сплять на дахах.

Решту він повів через головний вхід таверни.

Добряк був низеньким, зухвалим парубком, схильним до картинних жестів. Перед його появою повинні були б гриміти фанфари.

Натовп завмер, втупившись в наші щити та оголені мечі, в наші безжалісні обличчя, ледь видимі крізь щілини в забралах.

-- Верус! – крикнув Добряк. – Тягни свою сраку сюди!

З’явився дідусь родини власників. Він підходив до нас бочком, немов дворняга, який очікує копняка. Відвідувачі загули.

-- Тихо! – гримнув Добряк. Він вмів видобути голосний крик зі свого дрібного тіла.

-- Чим можу допомогти Вам, вельмишановні панове? – запитав старий.

-- Давай сюди своїх синів та онуків, Блакитний.

Заскрипіли крісла. Один з солдатів увігнав меч в стіл.

-- Сидіть спокійно, -- наказав Добряк. – Ви тут просто обідаєте. За годину ми вас відпустимо.

Старого почало трясти.

-- Я не розумію, сер. Чим ми завинили?

Добряк зловіще посміхнувся.

-- Він вміє вдавати невинного. Вбивство, Верус. Два вбивства шляхом отруєння. Два замахи на вбивство шляхом отруєння. Судді винесли вирок -- найвища міра покарання.

Він явно отримував задоволення.

Добряк не належав до моїх улюблених людей. Він назавжди залишився хлопчиськом, який любив відривати крильця мухам.

Найвища міра покарання означає, що після привселюдного розп’яття, людину залишають на поталу стерв’ятникам. В Берилі тільки злочинців хоронять без кремації, або не хоронять взагалі.

В кухні здійнявся галас. Хтось намагався вибратися через чорний хід. Наші хлопці були проти.

Головний зал вибухнув. На нас налетіла хвиля людей, що розмахували кинджалами.

Вони відтіснили нас до дверей. Очевидно, невинні боялися, що їх засудять з винними. Правосуддя в Берилі швидке, брутальне і суворе, та рідко дає обвинуваченому шанс виправдати себе. Кинджал пробився повз щит. Один з наших впав. Хоча з мене ніякий боєць, я зайняв його місце. Добряк сказав щось єхидно, я не розчув що саме.

-- Ти щойно втратив свій шанс досягнути слави, -- огризнувся я. – Я назавжди викреслю тебе зі свого Літопису.

-- Брешеш. Ти нічого не пропускаєш.

Полягло вже з десяток городян. На підлозі утворилися калюжі. Назовні зібралася купка роззяв. Невдовзі якийсь любитель пригод нападе на нас ззаду.

Хтось задів кинджалом Добряка. Той втратив терпіння.

-- Мовчун!

Мовчун вже взявся до роботи, але це ж Мовчун. Він не видав жодного звуку, все пройшло тишком-нишком.

Раптово гості таверни забули про нас і почали вимахувати руками в повітрі та ляскати себе по щоках. Вони підскакували й танцювали, хапали себе за спини й сідниці, верещали та жалібно завивали. Дехто впав, як підкошений.

-- Що ти в біса зробив? – запитав я.

Мовчун посміхнувся, виставивши напоказ гострі зуби. Він провів смуглою рукою в мене перед очима і я побачив таверну в дещо зміненій перспективі.

В мішку, який він притарабанив у місто, виявилося одне з тих осиних гнізд на які ти можеш натрапити, якщо тобі не пощастить, у лісі на південь від Берилу. В них живуть схожі на джмелів монстри, яких місцеві селяни називають плішивими шершнями. В природі не існує лютіших створінь. Вони доволі швидко справилися з натовпом у таверні, не чіпаючи наших хлопців.

-- Чудова робота, Мовчун, -- похвалив Добряк, після того, як зігнав злість на кількох бідолашних відвідувачах. Він вигнав на вулицю всіх, хто вцілів.

Я оглянув нашого пораненого брата, поки інші вцілілі солдати добивали поранених. Добряк називав це заощадженням грошей Синдика на суд і ката. Мовчун з посмішкою спостерігав за тим, що відбувається. Він теж не ангел, хоча сам не любить бруднити руки.

Ми взяли більше полонених, ніж очікували.

-- Їх була ціла купа, -- очі в Добряка сяяли. – Дякую, Мовчун.

Шеренга в’язнів тягнулася аж до кінця вулиці.

Фортуна – мінлива сука. Вона привела нас в таверну Біля Дамби в критичний момент. Коли наш чарівник обшукував приміщення, то виявив цінну здобич – в криївці під винним погребом затаїлася ціла банда. Серед них знаходилися найвідоміші представники Блакитних.

Добряк голосно розмірковував, якої винагороди зажадає наш стукач. Звичайно, що жодного стукача не існувало. Він плескав язиком з метою вивести наших магів з-під удару. Тепер ворог буде нишпорити в пошуках уявних шпигунів.

-- Виводьте їх, -- наказав Добряк. Все ще посміхаючись, він оглянув похмурий натовп. – Гадаєте, вони щось замислили?

Ніхто нічого не замислив. Його безмежної самовпевненості було достатньо, щоб відбити будь-яку охоту чинити опір.

Ми петляли лабіринтом вуличок, майже такими ж старими, як світ. Наші в’язні мляво волочили ноги. Я розглядався, витріщивши очі. Моїх товаришів не обходить минуле, однак в мене викликає благоговіння, а інколи страх, те наскільки глибоко у безодню віків сягає історія Берила.

Добряк несподівано наказав зупинитися. Ми досягли авеню Синдиків, що в’ється від будівлі митниці до головних воріт Бастіону. По авеню йшла процесія. Хоча ми першими підійшли до перехрестя, Добряк уступив дорогу.

Процесія складалася з сотні озброєних чоловіків. Вони виглядали грізніше за будь-кого в Берилі, не враховуючи нас. Попереду їхала темна постать, на найбільшому вороному коні, якого я бачив у своєму житті. Вершник був невисокий і стрункий, як жінка, одягнений у потерту, чорну шкіру. Чорний моріон повністю приховував його голову. На руках у нього були чорні рукавиці. Здавалося, він не мав зброї.

-- Хай мені грець, -- прошептав Добряк.

Мене охопив неспокій. Від вершника віяло холодом. Щось первісне, заховане десь глибоко в мені, прагнуло накивати п’ятами. Однак цікавість перемогла. Хто це? Чи він зійшов з того дивного корабля в порту? З якою метою прибув?

Вершник обвів нас байдужим поглядом невидимих очей, немов перед ним була отара овець. Раптом він різко повернув голову назад і втупив очі в Мовчуна.

Той зустрів погляд і бровою не повів. Та все ж він немовби зіщулився.

Колона дисциплінованих, загартованих у боях воїнів пройшла. Добряк наказав продовжити шлях. Ми увійшли в Бастіон відразу ж за чужоземцями.

Ми затримали більшість з поміркованих лідерів Блакитних. Коли новина про наш рейд розійшлася, буйні вирішили показати хто в хаті господар. Почалося страхіття.

Суворий клімат дивно впливає на людський розум. Немає більших дикунів, ніж голота Берила. Вони здіймають бунт з будь-якої причини. В крайніх випадках, рахунок мертвих йде на тисячі. Цей був одним з найгірших.

Половина проблеми це армія. Череда слабких Синдиків, що недовго панували, послабила дисципліну. Тепер війська майже неконтрольовані. Хоча, здебільшого, вони діятимуть проти бунтівників. Для них придушення бунту – хороша нагода зайнятися мародерством.

Трапилося найгірше. Кілька когорт з казарми на Роздоріжжі зажадали додаткової винагороди, перш ніж вони виконають наказ відновити порядок. Синдик відмовився платити.

Війська здійняли заколот.

Взвод Добряка поспішно обладнав опорний пункт біля Воріт Покидьків і відбив атаки всіх трьох когорт. Більшість наших людей полягла, але жоден не втік. Сам Добряк втратив око, палець, був поранений в плече та стегно, в його щиті було більше, ніж сотня дірок. Коли надійшла допомога, він був скоріше мертвий, ніж живий.

Зрештою, заколотники вирішили кинутися врозтіч, а не битися з рештою Чорного загону.

Це були найкривавіші заворушення на моїй пам’яті. Ми втратили біля сотні побратимів, намагаючись їх придушити. Ми не могли собі дозволити нових втрат. В кварталі Сліз вулиці були встелені трупами. Щурі обросли жиром. З околиць міста налетіли хмари стерв’ятників та круків.

Капітан наказав нам відступити до Бастіону.

-- Хай буде, що буде, -- сказав він. – Ми зробили все, що могли.

Його похмурий настрій переріс в обурення.

-- В контракті нічого не сказано про самогубство.

Хтось пожартував, що ми повинні впасти на свої мечі.

-- Здається, саме цього Синдик і очікує від нас.

Ми всі занепали духом, та найбільше втратив віру в свої сили наш Капітан. Він винив себе за наші втрати та навіть спробував скласти з себе повноваження командира.

Понурий, невдоволений натовп тинявся вулицями без діла та намагався підтримувати хаос, перешкоджав будь-яким спробам потушити пожежі чи припинити мародерство. Когорти заколотників обросли дезертирами з інших підрозділів і планомірно вбивали та грабували.

Третю ніч я стояв на варті на стіні Треяна, в світлі недоброзичливих зірок. Як останній дурень я зголосився добровольцем. В місті панував незвичний спокій. Можливо це стривожило б мене, якби я не був таким змученим. Я з усіх сил намагався не заснути.

До мене підійшов Там-там.

-- Що ти тут робиш, Док?

-- Стою на варті за тих, хто не може.

-- Ти страшніший за смерть. Тобі потрібно відпочити.

-- Ти сам виглядаєш не краще, коротун.

Він знизив плечима.

-- Як там Добряк?

-- Ще не оклигав.

Чесно кажучи, надії, що той поправиться майже не було. Я вказав на місто.

-- Знаєш, що там відбувається?

Десь далеко пролунав самотній крик. Було в ньому щось, що відрізняло його від інших недавніх криків. Попередні були сповнені болю, люті та страху. В цьому відчувалося щось моторошне.

Там-там завагався. В цьому він схожий на свого брата – Одноокого. Їм здається, якщо ти чогось не знаєш, то це таємниця, яку варто зберегти. Маги, що з них взяти!

-- Ходять чутки, що коли заколотники грабували гору Некрополь, то зламали пломби на могилі форвалаків.

-- Що? Ці тварюки на волі?

-- Синдик вважає, що так. Капітан не сприймає це серйозно.

Я теж не сприйняв це серйозно, хоча Там-там видавався стурбованим.

-- Воїни, що прибули недавно, виглядали грізно.

-- Треба було завербувати їх до себе, -- відповів він зі смутком в голосі. Вони з Однооким вже давно в загоні та були свідками його занепаду.

-- Навіщо вони сюди прибули?

Він знизав плечима.

-- Йди поспи, Док. Немає сенсу виснажувати себе. Це нічого не дасть.

Там-там почимчикував геть, заглиблений у свої думки.

Я здивовано поглянув на нього. Він був уже внизу. Я повернувся назад до пожеж, до світла і до тривожної тиші. Мої очі самі закривалися, в голові помутніло. Там-там мав рацію. Мені потрібно виспатися.

В темряві знов пролунав цей дивний, безнадійний крик. Цього разу ближче.

-- Вставай, Док, -- голос Лейтенанта був різкий. – Капітан хоче бачити тебе в офіцерській їдальні.

Я застогнав. Я прокляв його. Я пригрозив йому тяжкими тілесними ушкодженнями. Він посміхнувся, стиснув нерв у моєму лікті та скинув мене на підлогу.

-- Я вже встав, -- буркнув я, намацуючи чоботи. – В чому справа?

Лейтенанта й слід простиг.

-- Добряк одужає, Док? – запитав Капітан.

-- Не думаю, хоча я бачив і більші чудеса.

Були присутні всі офіцери та сержанти.

-- Мабуть, ви хочете знати, що відбувається, -- продовжив Капітан. – Наш гість – посланець з-за моря. Він пропонує вступити в союз. Військові ресурси півночі в обмін на підтримку берилського флоту. Як на мене, розсудлива пропозиція. Та Синдик уперся рогом. Він досі не може пережити втрату Опала. Я запропонував йому бути більш гнучким. Якщо ці люди з Півночі – негідники, то союз з ними може виявитися найменшим злом. Краще бути союзником, ніж сплачувати данину. Питання в тому, що ми зробимо, якщо легат наполягатиме?

-- То ми повинні відмовитися, якщо він зажадає, щоб ми билися з цими воїнами з Півночі? – запитав Красунчик.

-- Можливо. Попремо на чарівника -- поляжемо ні за цапову душу.

Бах! Двері в їдальню з грюкотом відчинилися. В кімнату ввірвався смуглявий, низенький, худорлявий чоловік з великим, горбатим носом, схожим на дзьоб. Капітан схопився на рівні ноги і клацнув каблуками.

-- Синдик.

Новоприбулий стукнув двома кулаками по столу.

-- Ти наказав своїм людям відступити в Бастіон. Я не плачу вам, щоб ви ховалися, як побиті пси.

-- І не платите, щоб ми стали мучениками, -- відповів Капітан тоном, яким намагаються переконати дурня. – Ми особиста охорона, а не поліція. Підтримувати порядок – завдання Міських Когорт.

Синдик був змучений, збентежений, переляканий, на межі нервового зриву. Як всі ми.

-- Будьте розсудливі, -- порадив Капітан. – Ситуація в Берилі – безнадійна. На вулицях панує хаос. Будь-які спроби відновити порядок приречені на невдачу. Ліки стали хворобою.

Це мені сподобалося. З мене було досить Берила.

Синдик зіщулився.

-- Не забувай про форвалаків. А ще той стерв’ятник з Півночі чекає біля Острова.

Там-там прокинувся з напівсну.

-- Біля Острова, кажете?

-- Чекає, коли я почну благати його.

-- Цікаво, -- маленький маг знов провалився в дрімоту.

Капітан і Синдик сперечалися про умови нашого контракту. Я показав нашу копію. Синдик намагався тлумачити пункти договору на свою користь , постійно повторюючи “Так, але…”. Було очевидно, що він мав бажання битися, якщо легат почне нахабніти.

Елмо почав хропіти. Капітан дав команду розійтися і продовжив суперечку з нашим роботодавцем.

Гадаю, за сім годин можна нормально виспатися, тому я не задушив Там-тама, коли він мене розбудив. Але я продовжував невдоволено бурчати, поки він не пригрозив перетворити мене в осла, що реве на Східні ворота. Тільки після того, як я одягнувся і приєднався до десятка інших, до мене дійшло -- я не маю найменшого поняття, що відбувається.

-- Ми йдемо оглянути гробницю, -- повідомив Там-там.

-- Га? – інколи зранку я не надто тямущий.

-- Ми йдемо на гору Некрополь, кинути оком на гробницю форвалаків.

-- Гей, зажди-но...

-- Засцяв? Я завжди знав, що ти сцикун, Док.

-- Що ти верзеш?

-- Не переживай. При тобі буде три найкращих маги, а їхнє єдине завдання – підтирати тобі сраку. Одноокий теж хотів піти, але Капітан зажадав, щоб той був поряд.

-- Я хотів запитати навіщо ми туди йдемо.

-- Довідатися, чи ті вампіри дійсно існують. Це можуть бути витівки он того моторошного корабля.

-- Спритний фокус. Чому ми до цього не додумалися?

Страх перед форвалаками зробив те, чого ми не змогли добитися силою зброї – втихомирив бунт.

Там-там кивнув головою. Він провів пальцями по маленькому барабану, від якого отримав своє ім’я. Я відклав цю думку на майбутнє. Там-там ще більше ніж його брат не любить признавати своїх недоліків.

В місті панувала тиша, як на старому полі бою. Як поле бою, його переповнювали мухи, стерв’ятники, трупи і сморід. Було чути тільки звуки наших кроків, та жалібне скавучання сумного пса, що стояв на варті біля свого полеглого господаря.

-- Ціна порядку, -- пробурмотів я і спробував прогнати пса. Той не зрушив з місця.

-- Вартість хаосу, -- заперечив Там-там і стукнув у свій барабан. – Це не те саме, Док.

Гора Некрополь вища від пагорба на якому стоїть Бастіон. З Горішнього цвинтаря, де розташувалися мавзолеї багатіїв, я побачив корабель з Півночі.

-- Затаївся і чекає, -- сказав Там-там. – Як і говорив Синдик.

-- Чому вони просто не введуть військо? Хто в змозі зупинити їх?

Там-там знизав плечима. Більше ніхто не висловив свою думку. Ми підійшли до знаменитої гробниці. Вона виглядала саме так, як описували легенди та чутки. Дуже, дуже стара, зі слідами удару блискавки та надщерблена якимись знаряддями. Одні з грубих дубових дверей розбиті на шматки. Тріски й уламки лежали розкидані навколо на десятки метрів.

Гоблін, Там-там і Мовчун зібралися на нараду. Хтось пожартував, що в них трьох не набереться мізків на одну макітру. Тоді Гоблін і Мовчун стали по боках дверей, відійшовши на кілька кроків. Там-там зупинився прямо посередині. Він нетерпляче тупав ногами, як розлючений бик готовий до атаки, знайшов відповідне місце і присів, дивно викинувши руки, немов наслідуючи майстра бойових мистецтв.

-- Може ви, йолопи, відчините двері? – гаркнув він.

-- Придурки. Я додумався взяти з собою придурків, -- бам-бам в барабан. – Поставали і колупаються в носі.

Двоє з нас вхопили знищені двері і потягнули. Вони були сильно викривлені та ледве піддалися. Там-там легенько стукнув по барабану, грізно крикнув і заскочив усередину. Гоблін підскочив до дверей відразу ж за ним. Мовчун блискавкою метнувся слідом.

Всередині Там-там писнув як мишка і почав пчихати. Він вийшов на непевних ногах, зі сльозами на очах, потираючи ніс обома долонями.

-- Це був не фокус, -- промовив він. Голос в нього звучав, як при сильній простуді. Його чорна шкіра посіріла.

-- Що ти хочеш цим сказати? – запитав я.

Він тикнув пальцем на гробницю. Тепер Гоблін і Мовчун були всередині. Вони теж почали пчихати.

Я підійшов бочком до дверей і заглянув. Я нічогісінько не побачив. Прямо перед мною, в сонячному світлі, висіла густа хмара пилу. Тоді я зробив крок всередину. Мої очі пристосувалися.

Повсюди лежали кістки. Кістки звалені в купи, кістки вкладені штабелями, кістки акуратно поскладані кимось божевільним. На мій погляд лікаря, це були дивні кістки, схожі на людські, але незвичних пропорцій. Спочатку тут було біля п’ятдесяти трупів. Колись їх напхали сюди. Отже, це точно форвалаки, тому що в Берилі злочинців не спалювали, а хоронили.

Тут були також свіжі трупи. Я нарахував сім солдатів, перш ніж почав пчихати. Вони мали на собі мундири бунтівних когорт.

Я витягнув одне тіло назовні, кинув його, зробив кілька кроків на непевних ногах і мене вирвало. Коли я прийшов до тями, то повернувся до своєї здобичі.

Решта стояла навколо з позеленілими обличчями.

-- Це зробив не привид, -- сказав Гоблін. Там-там похитав головою. Він видавався найбільше приголомшеним з усіх. Мені навіть здалося, що він приголомшений більше, ніж цього вимагала ситуація.

Мовчун не барився. Якимось чином йому вдалося викликати свіжий вітерець, який шмигнув крізь двері мавзолею і поспішив назад, немов покоївка, що старанно очистила кімнату від пилу і запаху смерті.

-- З тобою все гаразд? – запитав я в Там-тама.

Він поглянув на мою лікарську валізку і відмахнувся від мене.

-- Все нормально. Я просто пригадав собі.

Я дав йому хвилинку, а тоді натиснув на нього.

-- Пригадав що?

-- Коли ми з Однооким були хлопчиками, нас продали Н’Гамо в учнівство. Одного разу з далекого гірського села прибув посланець, -- він став на коліна перед мертвим солдатом. – Рани були такі самі.

Я стривожився. Жодна людина так не вбиває, однак рани видавалися навмисними, обдуманими; робота хворого розуму. Від цього вони були ще жахливішими.

Я проковтнув слину, став на коліна і приступив до оглядин. Мовчун і Гоблін потихеньку зайшли в гробницю. В складених долонях Гобліна спалахнув жовтий вогник.

-- Крові немає, -- зауважив я.

-- Воно випиває кров, -- сказав Там-там. Мовчун витягнув ще одне тіло. – А якщо має час – з’їдає внутрішні органи.

Друге тіло було розпороте від горла до паху. В нього бракувало серця та печінки.

Мовчун знов зайшов у мавзолей. Вийшов Гоблін. Він сів на тріснуту могильну плиту і похитав головою.

-- Ну? – запитав Там-там.

-- Все по справжньому. Це явно не витівки нашого друга, -- Гоблін вказав пальцем на корабель з Півночі, що продовжував стояти на сторожі серед скупчення рибацьких та інших каботажних суден. – Їх було закрито п’ятдесят чотири штуки. Вони пожерли одне одного. Залишився тільки один.

Там-там зірвався на ноги немов обшпарений.

-- В чому справа? – поцікавився я.

-- Це означає, що він найнебезпечніший, найпідступніший, найжорстокіший та найбожевільніший з них усіх.

-- Вампіри, -- пробурмотів я. – В наш час.

-- Не зовсім вампір, -- відповів Там-там. – Це леопард-перевертень, людина-леопард, яка вдень ходить на двох ногах, а вночі на чотирьох.

Я чув про вовків-перевертнів та ведмедів-перевертнів. Селяни з околиць мого рідного міста розповідали подібні байки. Та я ніколи не чув про леопардів-перевертнів. Про що я відразу сказав Там-таму.

-- Людина-леопард походить з далекого півдня. З джунглів, -- він поглянув на море. – Їх потрібно хоронити живцем.

Мовчун приніс ще один труп.

Леопарди-перевертні, що п’ють кров і пожирають печінку. Древні, виховані темрявою, сповнені тисячолітньою ненавистю і голодом. Істоти прямо зі страшного кошмару.

-- Ти даси собі з ними раду?

-- Навіть Н’Гамо не зміг. А я ніколи не зрівняюся з ним. Він втратив руку і ногу, намагаючись знищити молодого самця. Ми маємо справу зі старою самкою. Розлюченою, жорстокою та розумною. Нас четверо могли б зупинити її. Перемогти, ніколи.

-- Але ти і Одноокий знаєте цих…

-- Ні, -- його почало трясти. Він стиснув свій барабан так міцно, що той заскрипів. – Ми собі не порадимо.

Хаос припинився. На вулицях Берила панувала цілковита тиша – місто немов вимерло. Навіть заколотники виходили зі своїх схованок тільки коли голод гнав їх до міських складів з зерном.

Синдик намагався тиснути на Капітана. Капітан нехтував ним. Мовчун, Гоблін та Одноокий намагалися вислідити бестію. Та діяла на чисто звіриному рівні, намагалася заспокоїти свій столітній голод. Різні фракції облягали Синдика, вимагаючи захисту.

Лейтенант знов зібрав усіх нас в офіцерській їдальні. Капітан не гаяв часу.

-- Кепські наші справи, хлопці, -- він ходив по кімнаті. – Берил вимагає нового Синдика. Всі фракції попросили, щоб Чорний загін не втручався.

Ставки зросли і перед нами гостро стала етична дилема.

-- Ми не герої, -- продовжив Капітан. – Ми непохитні. Ми вперті. Ми намагаємося виконувати свої зобов’язання. Але ми не збираємося вмирати за безнадійну справу.

Я почав протестувати, як прибічник традицій, виступаючи проти його невисловленої пропозиції.

-- На кону виживання загону, Док.

-- Ми взяли золото, Капітане. Зараз на кону нашу честь. На протязі чотирьох століть Чорний загін докладно виконував свої контракти. Погляньте на Книгу Сета, написану літописцем Коралом, коли загін перебував на службі у Архонта Кістки, під час повстання Хілархів.

-- Сам на неї поглянь, Док.

-- Як вільний солдат, я наполягаю на своєму праві… -- розсердився я.

-- Він має право висловитися, -- погодився Лейтенант. Він ще більше дотримується традицій, ніж я.

-- Гаразд, нехай говорить. Але ми не мусимо цього слухати.

Я почав ще раз розповідати про найчорнішу годину в історії загону… поки не зрозумів, що переконую сам себе. Частина мене прагнула продатися.

-- Док? Ти закінчив?

Я проковтнув слину.

-- Знайдіть законну лазівку і я з вами.

Там-там зіграв глузливий барабанний дріб. Одноокий тихо засміявся.

-- Це робота для Гобліна, Док. Він був адвокатом, перш ніж піднявся до сутенера.

Гоблін попався на вудочку.

-- Я був адвокатом? Це твоя мати була адвокатською шльо…

-- Годі! – Капітан стукнув по столу. – Док дав добро. До роботи. Знайдіть мені вихід.

Всі зітхнули з полегшенням. Навіть Лейтенант. Моя думка, як літописця, важила більше, ніж мені б цього хотілося.

-- Найочевиднішим виходом була б ліквідація замовника наших послуг, -- зауважив я. Мої слова повиснули в повітрі немов старий, гидкий запах. Немов сморід в гробниці форвалаків. – Зважаючи на наш пошарпаний стан, ніхто не буде звинувачувати нас, якщо ми проґавимо вбивцю.

-- Ти підступна людина, Док. – сказав Там-там і зіграв барабанний дріб ще раз.

-- Чия б корова мукала. Ми збережемо залишки репутації. Ми й раніше зазнавали невдачі. Й доволі часто.

-- Мені подобається, -- ствердив Капітан. – Розходимося, поки не прийшов Синдик і не запитав, що відбувається. Там-там, ти залишся. В мене є для тебе справа.

Ніч була сповнена криків. Душна, липка ніч, з тих, що стирають останню, тонку грань між цивілізованою людиною та потворою, яка таїться в її душі. Крики доносилися з будинків, де страх, жар і тіснява занадто сильно потягнули за ланцюги, на яких сиділа ця потвора. З затоки ревів холодний вітер, який гнав велетенські штормові хмари. В хмарах гарцювали блискавки. Вітер вимів весь сморід з Берила. Злива вимила його вулиці. В ранковому світлі Берил здавався зовсім іншим містом, тихим, свіжим і чистим.

Ми йшли до набережної вулицями, вкритими калюжами. Стічні води все ще бурлили канавами. До обіду повітря знов стане важким і ще більше вологим ніж будь-коли. Там-там вже чекав нас на винайнятому човні.

-- Скільки ти наварив на цій оборудці? Це корито потоне ще до того, як ми досягнемо Острова, -- сказав я.

-- Нічогісінько, Док, -- в його голосі звучало розчарування. Вони з братом ще ті спекулянти та пройдисвіти. – Жодного мідяка. Цей човен набагато кращий, ніж видається. Його власник – контрабандист.

-- Повірю на слово. Тобі краще знати! – проте я з осторогою ступив на борт. Він насупився. Там-там та Одноокий очікували, що ми вдаватимемо, ніби не помічаємо їхню жадібність.

Ми вирушили в море, щоб укласти угоду. Капітан видав Там-таму цілковиту свободу дій. Ми з Лейтенантом поплили з ним, щоб дати йому копняка, якщо його почне заносити. Мовчун і півдесятка солдат супроводжували нас, щоб справити враження. Біля Острова нас гукнули митники з баркаса. Вони навіть не встигли рушити з місця, як наш і слід прохолов. Я присів і глянув попід щоглу. Чорний корабель вимальовувався щораз більший і більший.

-- Клятий корабель – цілий плавучий острів.

-- Завеликий, -- буркнув Лейтенант. – Під час бурі така громадина розлетиться на тріски.

-- Чому? Звідки ти знаєш? – навіть переляканий, я продовжував цікавитися своїми побратимами.

-- В молодості я ходив у море юнгою. Тому й розбираюся в кораблях. – Його тон відбивав будь-яку охоту розпитувати далі. Більшість хлопців воліють тримати своє минуле при собі. Чого ще можна очікувати від банди негідників, яких утримує разом тільки спільна боротьба проти цілого світу.

-- Не завеликий, якщо хтось володіє відповідними чарами, -- заперечив Там-там. Він весь тремтів та вистукував на барабані безладний, тривожний ритм. Він і Одноокий однаково ненавиділи воду.

А на маєш! Таємничий чорнокнижник з Півночі. Корабель чорний, як смола в пеклі. В мене почали здавати нерви.

Команда опустила трап. Лейтенант швиденько піднявся на борт. Побачене справило на нього враження.

Сам я не моряк, але здавалося, на кораблі дійсно панували дисципліна і порядок.

Молодший офіцер вказав на Там-тама, Мовчуна і мене, та попросив йти за ним. Він повів нас вниз по сходах, а потім коридорами в напрямі до корми. По дорозі він не промовив ані слова.

Посланець з Півночі сидів, схрестивши ноги, на розкішних подушках, на фоні розчинених вікон, в каюті, гідній східного падишаха. Я витріщився, широко відкривши рота. В Там-тама жадібно запалали очі. Посланець засміявся.

Його сміх приголомшив нас. Тонкий смішок, що скоріше личив би якійсь п’ятнадцятилітній красуні в нічній таверні, ніж потужному магові, перед яким тремтять королі.

-- Пробачте, -- сказав він, вишукано прикриваючи рукою місце, де був би його рот, якби не чорний моріон. Потім додав: -- Сідайте.

Мої очі мимоволі полізли на лоба. Кожну репліку він вимовляв зовсім іншим голосом. Там в шоломі зібрався цілий комітет, чи що?

Там-там жадібно ковтнув повітря. Мовчун, як то Мовчун, просто мовчки сів. Я зробив те саме і намагався не сильно докучати господарю своїм переляканим, допитливим поглядом.

Цього дня Там-там виявився не найкращим дипломатом. Він відразу ж бовкнув:

-- Синдик довго не протримається. Ми хочемо домовитися…

Мовчун тицьнув його пальцем ноги в стегно.

-- Оце і є наш відважний принц злодіїв? Наш герой з сталевими нервами? – пробурмотів я.

Легат тихо засміявся.

-- Ти їхній цілитель? Док? Пробач йому. Він просто знає хто я.

Холодний-прехолодний страх обійняв мене своїми темними крилами. На скронях виступив піт. Спека була тут ні до чого. Прохолодний морський вітерець віяв крізь відчинені вікна, вітерець, за який люди в Берилі готові були б вбити.

-- Не потрібно боятися мене. Мене прислали запропонувати союз, вигідний як Берилу, так і моєму народу. Я й надалі переконаний, що ми можемо досягти згоди – але не з теперішнім автократом. Перед нами проблема, яка вимагає спільного рішення, але ваш контракт ставить вас у дещо незручне становище.

-- Він знає все. Немає сенсу щось говорити, -- прохрипів Там-там. Він стукав по барабану, та амулет не допомагав йому. Там-там задихався.

-- Синдик не неприступний, -- зауважив легат. – Навіть під вашою охороною.

Там-там немов язика проковтнув. Посланець поглянув на мене. Я знизав плечима.

-- Допустимо, Синдик помре, поки ваш загін захищатиме Бастіон від розлюченого натовпу?

-- Ідеально, -- сказав я. – Але залишається питання нашої подальшої безпеки.

-- Ви розганяєте натовп, тоді виявляєте мертвого Синдика. Таким чином ваш контракт закінчується і ви залишаєте Берил.

-- І куди нам податися? Як втекти від ворогів? Міська Когорта від нас не відстане.

-- Скажи Капітану, що якщо, після смерті Синдика, я отримаю письмове прохання виступити посередником при визначенні його наступника, мої сили змінять вас в Бастіоні. Ви покинете Берил і станете табором на Стовпі Болю.

Стовп Болю – це виступ мису, вкритий чисельними маленькими печерами. Він висувається у море на відстані дня маршу на схід від Берила. Там розташований маяк-сторожова вежа. Назва походить від стогону вітру, коли він віє крізь печери.

-- Це клята пастка. Ті підери просто оточать нас і будуть гигикати, поки ми не поїмо одне одного.

-- Човни доволі легко прослизнуть туди та заберуть вас.

Дзень–дзелень. В моїй макітрі тривожно задзвонив дзвоник. Цей сучий син має нас за дурнів.

-- Якого біса ти допомагатимеш нам?

-- Ваш загін буде безробітним. Я з радістю підпишу з вами контракт. На Півночі потрібні хороші солдати.

Дзень–дзелень. Впертий дзвоник не вщухав. Він хоче найняти нас? Якого милого?

Щось підказувало мені, що зараз не варто питати про це. Я змінив тему.

-- А що з форвалаком? – Зробив я хід конем.

-- Тією тварюкою, що вирвалася з гробниці? – голос посланця нагадував воркотання коханої жінки, що манить тебе. – Можливо й для неї знайдеться робота.

-- Ти зможеш її контролювати?

-- Коли вона виконає свою місію.

Я згадав блискавку, що знищила заклинання ув’язнення на бронзовій плиті, яка тисячу років опиралася будь-яким втручанням. Я впевнений, що нічим не зрадив своїх підозр. Проте посланець засміявся.

-- Може так, цілителю. А може й ні. Цікава загадка, правда? Повертайтеся до Капітана. Вирішуйте. Але швидко. Ваші вороги не сплять.

Він жестом прогнав нас.

-- Просто віднеси скриньку! – Капітан гаркнув на Красунчика. – А потім тягни свою сраку сюди.

Красунчик взяв кур’єрську скриньку і пішов.

-- Ще хтось хоче щось сказати, вилупки? У вас був шанс позбутися мене. Ви його просрали.

Всі були як на голках. Капітан зробив посланцю зустрічну пропозицію і той запропонував своє заступництво у випадку смерті Синдика. Красунчик поніс відповідь Капітана.

-- Ти не знаєш, що витворяєш. Ти не знаєш з ким зв’язуєшся, -- бурмотів Там-там.

-- Так просвіти мене. Ні? Док. Яка там ситуація?

Я щойно повернувся з вилазки в місто.

-- Там дійсно чума. Хоча, я з такою раніше не зустрічався. Напевно, що форвалака -- вектор.

Капітан глянув на мене скоса.

-- Лікарський термін. Вектор це переносник інфекції. Чума вибухає навколо тих місць, де знаходили її жертви.

-- Там-там? Ти ж знаєш цю тварюку, -- гаркнув Капітан.

-- Ніколи не чув, щоб вони розносили хвороби. Ніхто з наших, хто заходив у гробницю не захворів.

-- Переносник не має значення, -- втрутився я. – Головне – чума. Ситуація тільки погіршиться, якщо люди не почнуть спалювати трупи.

-- В Бастіон чума ще не проникла, -- зауважив Капітан. – І в неї є свої плюси. Припинилося дезертирство солдат з гарнізону.

-- В кварталі Сліз мене зустріли доволі вороже. Вони на межі нового вибуху.

-- Коли?

-- Два дні. Три – максимум.

Капітан закусив губу. Петля на нашій шиї затягувалася.

-- Нам потрібно…

Крізь двері протиснувся Трибун гарнізону.

-- Біля воріт збирається натовп. У них таран.

-- Ходімо, -- наказав Капітан.

Ми розігнали їх за кілька хвилин. Витратили при цьому кілька стріл та кілька казанів з окропом. Натовп розбігся, осипаючи нас прокльонами й образами.

Опустилася ніч. Я залишився на стіні, спостерігаючи на відстані, як містом блукають смолоскипи. Натовп розвивався, в нього з’явилася нервова система. Якщо в нього з’являться мізки, ми опинимося у вирі революції.

З плином часу смолоскипів поменшало. Сьогодні вибух нам не загрожує. Можливо завтра, якщо спека і вологість стануть незносними.

Невдовзі справа я почув дряпання. Потім тріск. Шкрябання. Тихенько, ледь чутно щось наближалося. Мене охопив жах. Я заціпенів немов горгулья, що прилаштувалася над воротами. Вітерець перетворився в арктичний вітер.

Щось прослизнуло над зубцями стіни. Червоні очі. Чотири лапи. Темне як ніч. Чорний леопард. Він рухався плавно як вода в струмку. М’яко спустився сходами у двір і зник.

Мавпа, яка живе в моїй голові, прагнула стрімголов залізти на дерево, пронизливо заверещати та почати жбурлятися лайном і гнилими фруктами. Я втік до найближчих дверей, побіг критим коридором до помешкання Капітана і зайшов без стуку.

Капітан лежав на ліжку, закинувши руки за голову і втупившись в стелю. Самотня свічка кволо освітлювала кімнату.

-- Форвалака в Бастіоні. Я бачив, як вона перелізла через стіну, -- пропищав я тонким, як в Гобліна, голосом.

Він фиркнув.

-- Чув, що я сказав?

-- Та чув, Док. Забирайся. Дай мені спокій.

-- Слухаюсь, сер.

Зрозуміло. Щось його гризло. Я відступив до дверей…

Пролунав довгий, пронизливий і безнадійний крик, який раптово обірвався. Він донісся з апартаментів Синдика. Я витягнув меч, вибіг крізь двері й… налетів на Красунчика. Красунчик впав. Я стояв над ним і тупо намагався збагнути, чому він повернувся так швидко.

-- Ходи сюди, -- наказав Капітан. – Хочеш, щоб тебе вбили?

З апартаментів Синдика пролунали нові крики. Смерть не перебирала.

Я затягнув Красунчика в кімнату. Разом ми закрили й забарикадували двері. Я стояв, спершись на двері спиною, закривши очі й важко дихаючи. Можливо це тільки моя уява, але мені здалося, що я почув гарчання, коли щось тихо пройшло повз нас.

-- Що далі? – запитав Красунчик. Він побілів як полотно. Руки в нього тремтіли.

Капітан закінчив шкрябати листа. Вручив його Красунчикові.

-- Далі ти ще раз підеш туди.

***

Хтось грюкнув у двері.

-- Чого треба? – гаркнув Капітан.

Обізвався голос, приглушений грубими дошками.

-- Це – Одноокий, -- сказав я.

-- Відчиняй.

Я відчинив. В кімнату проштовхнулися Одноокий, Там-там, Гоблін, Мовчун та ще з десяток інших. Враз стало душно і тісно.

-- Людина-леопард вже в Бастіоні, Капітане, -- сказав Там-там. Він забув постукати в барабан, який понуро висів у нього на стегні.

Ще один крик з апартаментів Синдика. Отже, моя уява таки підманула мене.

-- Що нам робити? – запитав Одноокий. Коротун з темною, зморщеною шкірою, не вищий за свого брата, одержимий дивним почуттям гумору. Одноокий був на рік старший за Там-тама, але в їхньому віці вже ніхто не зважав на це. Якщо вірити Літописам, обом було понад сотню років. Він був переляканий. Там-там був на межі нервового зриву. Гоблін та Мовчун також тремтіли.

-- Воно переб’є нас одного за одним.

-- Його можна вбити?

-- Вони майже непереможні, Капітане.

-- Їх можна вбити? – в голосі Капітана забриніли сталеві нотки. Йому теж було страшно.

-- Так, -- визнав Одноокий. Видавалося, що він трохи менше переляканий, ніж Там-там. – Всіх можна порішити. Навіть ту істоту на чорному кораблі. Але ця погань сильна, швидка та розумна. Зброя тут не допоможе. Чари трохи кращі, хоча з них теж пожитку мало.

Раніше ніколи я не чув, щоб він признав, що чогось не може.

-- Досить балачок, -- гаркнув Капітан. – Пора діяти.

Він був скритний, наш командир, але зараз ми бачили його наскрізь. Він переніс на форвалаку лють та невдоволення від безвихідної ситуації. Там-там і Одноокий почали палко протестувати.

-- Ви думали про це відтоді, як довідалися, що ця тварюка на волі, -- обірвав Капітан. – І вирішили що робити, якщо до цього дійде діло Беремося до роботи.

Ще один крик.

-- В Паперовій Вежі зараз бойня, -- пробурмотав я. – Ця тварюка пожирає там всіх по черзі.

На мить мені здалося, що навіть Мовчун почне протестувати. Капітан почепив зброю.

-- Сірник, збирай людей. Заблокуйте всі виходи з Паперової Вежі. Елмо, вибери найкращих воїнів з алебардами і арбалетами. Стріли змастити отрутою.

Пролетіло двадцять хвилин. Я втратив лік крикам. Забув про все, крім чимраз більшої тривоги і запитання, чому форвалака напала на Бастіон? Чому вона вперто продовжувала своє полювання? Нею керувало щось значно більше ніж голод.

Легат натякнув, що форвалака стане йому в пригоді. Для чого?Для цього? Навіщо ми погодилися співпрацювати з кимось здатним на таке?

Чотири маги спільно створили заклинання, яке рухалося перед нами. Здавалося, саме повітря потріскувало блакитними іскрами. Позаду йшли воїни з алебардами. Їх прикривали арбалетники. За ними ще з десяток людей увійшли в апартаменти Синдика.

Нас чекало розчарування. В передпокої Паперової Вежі панував цілковитий спокій.

-- Воно вгорі, -- сказав Одноокий.

Капітан повернувся в бік коридору за нами.

-- Сірник, заводь своїх людей.

Він мав намір просуватися вперед кімната за кімнатою, відрізаючи всі шляхи відступу, крім одного. Одноокому і Там-таму цей план не подобався. Вони твердили, що загнана в кут потвора стане ще небезпечнішою. Вже кілька хвилин не було чути жодних криків. Нас оточила зловісна тиша.

Першу жертву ми знайшли біля підніжжя сходів, що вели в саму Вежу.

-- Один з наших, -- промовив я невдоволено. Синдик завжди оточував себе взводом з нашого загону. – Спальня нагорі?

Я ніколи не був всередині Паперової Вежі.

Капітан кивнув.

-- На першому поверсі кухня, потім – склад, два поверхи для прислуги, сім’я і нарешті сам Синдик. На самій горі бібліотека і кабінет. Це щоб було непросто добратися до нього.

Я оглянув тіло.

-- Не дуже схоже на трупи в гробниці, Там-там. Воно не випило кров та не зжерло органів. Як так?

Той промовчав. Одноокий теж.

Капітан пильно вдивлявся у темряву попереду.

-- Зараз почнуться труднощі. Алебарди, підніматися по одній сходинці за раз. Тримати зброю низько. Арбалети, на чотири-п’ять кроків позаду. Стріляти у все, що рухається. Всім витягнути мечі. Одноокий, запускай своє заклинання.

Потріскування. Крок, крок, потихеньку. Сморід страху. Вжик! Хтось випадково пальнув з арбалета. Капітан заклекотав, як пробуджений вулкан і сплюнув.

Було темно, хоч очі повиколюй.

Покої прислуги. Стіни забризкані кров’ю. Трупи і шматки тіл лежали повсюди, серед незмінно розшарпаних і розтрощених меблів. Воїни загону загартовані в боях, але навіть найбільш бувалі здригнулися. Навіть я, лікар, який бачив все найгірше, що може трапитися на полі бою.

-- Капітане, я збігаю за рештою загону, -- сказав Лейтенант. – Ми не можемо випустити цю тварюку.

Його тон не допускав заперечень. Капітан лишень кивнув головою.

Різня мала на нас дивний вплив. Страх дещо відступив. Більшість з нас вирішила, що потвору необхідно знищити.

Вгорі пролунав крик. Він немов насміхався над нами, питав чи наважимося ми пройти далі. Хлопці рішуче рушили вверх по сходах. В повітрі перед ними потріскувало заклинання. Там-там і Одноокий подолали свій жах. Смертельне полювання почалося по-справжньому.

Стерв’ятник прогнав орла, що жив на вершині Паперової Вежі. Лихе передвістя, ще б пак. Було очевидним, що в нашого роботодавця не було жодної надії.

Ми пройшли п’ять поверхів. На кожному з них залишилися криваві сліди відвідин форвалаки…

Там-там рвучко підняв руку і вказав пальцем. Форвалака була поруч. Воїни з алебардами опустилися на одне коліно і підняли зброю. Арбалетники прицілилися в темряву. Там-там зачекав півхвилини. Він, Одноокий, Мовчун та Гоблін напружено завмерли, прислухаючись до чогось, про що решта світу могла тільки гадати. А тоді сказав:

-- Вона чекає. Обережно. Не давайте їй шансу.

-- Може нам потрібна срібна зброя? Наконечники стріл і мечі? – запитав я тупо. Занадто пізно, щоб відповідь мала якесь значення.

На обличчі Там-тама вималювалося здивування.

-- В моїх краях, селяни розповідають, що перевертня можна вбити тільки сріблом.

-- Байка. Вбиваєш їх так само, як інші створіння. Потрібно тільки рухатися швидше і бити міцніше, бо другого шансу не буде.

Чим більше я чув, тим менш страшною видавалася форвалака. Починало нагадувати полювання на старого лева-самітника. Навіщо стільки шуму й метушні?

Я відразу ж пригадав покої прислуги.

-- Всім стояти на місці, -- сказав Там-там. – І тихо. Ми спробуємо викурити її.

Він почав нараду з іншими магами. Невдовзі Там-там жестом наказав нам рушати вперед.

Ми обережно вийшли на площадку сходів і збилися в купу – людський їжак, настовбурчений стальними голками. Чарівники пришвидшили темп свого заклинання. З тіні перед нами пролунав гнівний рев, а тоді зашкребли пазурі. Щось ворухнулося. Забриніли тятиви арбалетів. Ще один рев, майже глузливий. Чарівники знов зібралися на нараду. Внизу Лейтенант розставляв людей по позиціях, що перекривали форвалаці шлях для втечі.

Ми повільно заглиблювалися в темряву, напруга зростала. Я обережно ступав по вкритій трупами й слизькій від крові підлозі. Солдати поспішно закривали двері. Поступово, ми просувалися розкішними кімнатами. Двічі якийсь рух викликав постріли арбалетів.

Форвалака завила, десь в п’яти метрах від нас. Там-там чи то зітхнув, чи то застогнав.

-- Попалася, -- сказав він, маючи на увазі, що закляття досягло потвору.

Нас розділяло якихось п’ять метрів. А я нічого не бачив… Щось поворухнулося. Полетіли стріли. Почувся людський крик.

-- Чорт, -- вилаявся Капітан. – Хтось там був ще живий.

Щось чорне, як серце ночі, швидке, як раптова смерть, пролетіло над алебардами.

Спритна бестія! – не встигла промайнути в мене думка, як тварюка вже була серед нас. Люди метушилися, верещали і налітали один на одного. Потвора ревіла і гарчала, її пазурі та зуби миготіли в мене перед очима. Мені здалося, що я рубанув темряву в бік, перш ніж удар відкинув мене на три метри.

Я ледве встав і оперся спиною об колону. Я був певен, що мені гаплик, певен, що тварюка прикінчить нас усіх. Яка зарозумілість – думати, що ми дамо собі з нею раду. Не минуло й кілька секунд, як півдесятка наших людей були мертві, ще більше покалічених, а форвалаці хоч би що. Не те що не поранена -- вона навіть не змучилася. Ні зброя, ні закляття не зупинили її.

Наші чарівники збилися в невеличке коло, намагаючись створити ще одне закляття. Капітан згуртував навколо себе іншу групку… Решта людей кинулася врозтіч. Потвора металася навколо, добиваючи їх по одному.

Сірий вогонь пролетів по кімнаті, на мить залив світлом все приміщення і назавжди закарбував криваву бойню в моїй пам’яті. Форвалака заревіла, цим разом від справжнього болю. Очко для чарівників.

Тварюка рвонула в мій бік. Я з перестраху рубанув мечем, коли вона мчала повз мене. Промахнувся. Форвалака крутнулася і з розгону скочила на чарівників. Вони відправили їй на зустріч ще одне вогняне закляття. Форвалака завила. Хтось пронизливо закричав. Потвора звивалася по землі, як поранена змія. Солдати кололи її списами та мечами. Вона зіп’ялася на ноги і блискавкою промайнула до виходу, який ми залишили для себе.

-- Вона пре на вас! – заволав Капітан до Лейтенанта.

Я почав осідати на землю,, не відчуваючи нічого, крім полегшення. Вона втекла… Перш ніж моя срака гепнулася о підлогу, Одноокий потягнув мене вгору.

-- Ходімо, Док. Там-тама поранили. Треба йому допомогти.

Я захитався, раптово відчувши невелику, але глибоку рану на нозі.

-- Краще очистити її добряче, -- пробурмотав я. – Хтозна, що за зараза в неї на тих пазурах.

Там-там лежав весь понівечений, скоріше мертвий, ніж живий. В нього була вирвана горлянка і розпорений живіт. Руки та грудна клітка роздерті до кісток. На диво, він був ще живий, але я не міг допомогти йому. Жоден лікар не зміг би допомогти йому. Навіть магістр чорнокнижник, що спеціалізується на зціленнях, не врятував би бідолаху. Але Одноокий наполягав, щоб я спробував, тож я намагався, поки Капітан не відтягнув мене і наказав подбати про тих, хто ще мав шанс вижити. Коли я віддалявся, Одноокий продовжував нестямно кричати на Капітана.

-- Дайте світла! – наказав я. В той самий час Капітан почав збирати вцілілих біля відкритих дверей, щоб вони охороняли вхід.

При світлі стали очевидними справжні масштаби поразки. Ми були розгромлені. Більш того, десяток побратимів, що не прийшли з нами, валялися розкидані по апартаментах. Вони несли службу. Серед них було стільки ж, а може й більше радників та секретарів Синдика.

-- Хтось бачив Синдика? – запитав Капітан. – Він повинен тут бути.

Капітан, Сірник і Елмо почали пошуки. Я не мав часу спостерігати за ними. Я латав і зашивав як божевільний, залучивши до роботи всіх, хто був під рукою. Форвалака залишила глибокі рани, на які потрібно було вміло та докладно накладати шви.

Якимось чином, Гобліну і Мовчуну вдалося заспокоїти Одноокого настільки, що він став допомагати мені. Може вони щось зробили з ним. Він рухався наче уві сні, готовий будь-якої миті втратити свідомість. Коли випала нагода, я ще раз поглянув на Там-тама. Він все ще був живий і стискав в руках свій маленький барабан. Чорт! Така впертість заслуговувала нагороди. Але що робити? Мені просто бракувало знань.

-- Ей! – крикнув Сірник. – Капітан!

Я поглянув у його бік. Він стукав мечем по скрині.

Скриня була кам’яною. Саме таким віддавали перевагу багатії Берила. На око вона важила десь двісті кілограмів. Зовнішня сторона вкрита химерною різьбою. Більша частина оздоблення була знищена. Це робота пазурів? Елмо збив замок і підважив кришку. На мить я побачив чолов’ягу, який лежав на золоті та коштовностях, охопивши голову тремтячими руками. Елмо і Капітан хмуро переглянулися.

Тут зайшов Лейтенант і відвернув мою увагу. Він утримував вихід внизу, аж поки не почав хвилюватися, що нічого не відбувається. Форвалака в них так і не з’явилася.

-- Обшукайте вежу, -- наказав йому Капітан. – Може вона пішла вгору.

Над нами було ще два поверхи.

Коли я знову кинув погляд на скриню, вона була закрита. Я ніде не бачив нашого роботодавця. Сірник сидів на скрині та кинджалом чистив нігті. Я пильно поглянув на Капітана і Елмо. Вони поводилися якось дивно.

Чи могли вони закінчити роботу форвалаки? Ні. Капітан ніколи не зрадив би ідеали Загону. Чи зрадив би?

Я волів не питати.

Обшук вежі нічого не дав. Знайшли тільки кривавий слід, що вів на вершину вежі, де форвалака лежала, набираючись сил. Вона була сильно поранена, та все-таки їй вдалося втекти, спустившись зовнішньою стороною вежі.

Хтось запропонував вислідити її. На що Капітан відповів.

-- Ми валимо з Берила. Наш контракт втратив силу. Треба забиратися звідси, поки все місто не виступило проти нас.

Він відправив Сірника і Елмо наглядати за місцевим гарнізоном. Решта виносила поранених з Паперової Вежі.

Кілька хвилин я залишався наодинці. Мені не давала спокою велика кам’яна скриня. Спокуса зростала, але я стримував себе. Я волів не знати.

Красунчик повернувся, коли все заспокоїлося. Він повідомив, що легат на пристані висаджує війська.

Наші люди пакували свій скарб і вантажили його на вози. Дехто шептав про події в Паперовій Вежі, інші скиглили, що не хочуть їхати. Як тільки ти зупиняєшся десь – відразу обростаєш корінням. В тебе накопичуються речі. Знаходиш собі жінку. А потім трапляється неминуче і тобі доводиться все це залишати. В казармі панувала гнітюча атмосфера.

Коли прийшли воїни з Півночі, я був біля воріт і допоміг крутити кабестан, що піднімав грати. Мені було соромно. Без моєї згоди Синдика ніхто б не зрадив.

Легат зайняв Бастіон. Загін розпочав евакуацію. Була вже десь третя година після півночі й нас зустріли безлюдні вулиці.

Коли ми пройшли дві треті дороги до Східних Воріт, Капітан наказав зупинитися. Сержанти зібрали всіх здатних тримати зброю. Решта рушила далі за возами.

Капітан повів нас на північ по Авеню Старої Імперії, де імператори Берила увічнили себе і свої тріумфи. Деякі пам’ятники доволі чудернацькі й зображають такі дрібниці як улюблених коней, гладіаторів та коханців обох статей.

Мене охопило тривожне передчуття, навіть ще до того як ми підійшли до Воріт Покидьків. Неспокій переріс у підозру, а коли ми вийшли на плац, підозра перетворилася у гнітючу впевненість. Біля Воріт Покидьків немає нічого крім казарми на Роздоріжжі.

Капітан не проголошував ніяких промов. Коли ми підійшли до казарми, всі вже здогадалися, що нас чекає.

Міські Когорти славляться своїм недбальством. Ворота в казарму були відчинені, а єдиний чатовий міцно спав. Ми увійшли, не зустрівши опору. Капітан почав роздавати завдання.

В казармі залишалося від п’яти до шести тисяч чоловік. До певної міри офіцери відновили дисципліну, вмовивши їх повернути мечі й списи у зброярню. Як правило, капітани Берила довіряють своїм людям зброю тільки напередодні битви.

Три взводи увійшли прямо в казарму, вбиваючи всіх уві сні. Четвертий взвод перекрив вихід у дальньому кінці табору.

Тільки коли зійшло сонце, Капітан зупинив нас. Ми відступили й поспішили за обозом. Серед нас не було нікого, хто не мав би досить крові.

Звичайно, нас ніхто не переслідував. Ніхто не оточив табір, який ми розташували на Стовпі Болю. Задля цього все й робилося. Ну і щоб зігнати, накопичену за кілька років, злість.

Ми з Елмо стояли на краю півострова і спостерігали, як далеко в морі, вечірнє сонце грайливо виглядало з-за грозових хмар. Шторм танцював над нами і заливав табір холодними потоками, а тоді знову зникав в напрямку моря. Було красиво, хоча й не дуже барвисто.

Останнім часом, Елмо був не дуже балакучий.

-- Тебе щось гризе, Елмо?

Буря закрила сонце і море набрало кольору іржавого заліза. Я питав себе, чи холод дістався до Берила.

-- Сам здогадайся, Док.

-- Я здогадуюся.

Паперова Вежа. Казарми на Роздоріжжі. Наше ганебне відношення до контракту.

-- Гадаєш, як там на Півночі?

-- Думаєш чорнокнижник припливе?

-- Припливе, Елмо. Просто в нього зараз проблеми. Потрібно навчити всіх танцювати під свою дудку.

Кому було б легко приборкати це божевільне місто?

-- Гм, -- а тоді додав. – Поглянь.

Стадо китів велично пропливло повз скелі неподалік від мису. Я спробував прикинутися, що мені байдуже, але не зміг. Вони були прекрасні, кити, що танцювали в залізному морі.

Ми всілися, повернувшись спинами до маяка. В нас було враження, що ми дивилися на світ, не споганений людьми. Інколи мені здається, що без нас світ був би кращим.

-- Наближається корабель, -- сказав Елмо.

Я не бачив його, аж поки вітрило не спіймало проміння вечірнього сонця, спалахнувши оранжевим трикутником, обрамленим золотом, що здіймався і падав у морських хвилях.

-- Каботажний. Тонн десь на двадцять.

-- Доволі великий.

-- Як на каботажний. Судна дальнього плавання досягають вісімдесяти тонн.

Час плівся як манірний педик. Ми спостерігали за кораблем і китами. Я почав фантазувати. Сотий раз я спробував уявити собі нову землю, спираючись на розповіді торговців, які я чув від третіх осіб. Напевно ми попливемо через Опал. Розповідали, що Опал – дзеркальне відображення Берила, тільки трохи молодше місто…

-- Той йолоп зараз налетить на скелю.

Я повернувся до реальності. Судно було небезпечно близько від гострих виступів. Воно змінило курс на румб і пройшовши в ста метрах від перешкоди, стало на попередній курс.

-- Це трохи оживило наші сірі будні, -- зауважив я.

-- Одного прекрасного дня, коли ти скажеш щось без свого сарказму, я скручуся в клубок і тихенько помру, Док.

-- Сарказм не дає мені зійти з розуму, друже.

-- Тут я з тобою посперечаюся, Док.

Я почав знов дивитися в обличчя завтрашньому дню. Краще це, ніж оглядатися назад. Однак завтрашній день відмовлявся скинути з себе маску.

-- Він розвертається, -- повідомив Елмо.

-- Що? А…

Корабель похитувався на хвилях, ледь рухаючись, а його ніс повернувся до берега прямо під нашим табором.

-- Може повідомимо Капітана?

-- Гадаю, він вже знає. Не забувай про чатових на маяку.

-- Ясно.

-- Пильнуй на випадок якщо ще хтось заявиться.

Шторм пересувався на захід, заслонивши небокрай і вкривши море тінню. Холодне, сіре море. Зненацька, думка про подорож морем вселила в мене жах.

Судно привезло новини від контрабандистів, друзів Там-тама і Одноокого. Поговоривши з ними, Одноокий став ще більш понурим, хоча здавалося куди вже гірше. Він навіть уникав сварок з Гобліном, а це було його друге покликання. Смерть Там-тама підкосила його і відтоді горе не відпускало його. Він і словом не обмовився, про що розмовляв зі своїми друзями.

Капітан був не в кращому стані. В нього був мерзенний настрій. Гадаю, він прагнув і одночасно боявся потрапити на нові землі. Цей контракт означав потенційне відродження Загону, наші гріхи залишилися б позаду, в той самий час Капітан мав певні сумніви відносно служби, на яку ми вступали. Він підозрював, що Синдик мав рацію щодо північної імперії.

Наступний після візиту контрабандистів день приніс з собою холодні північні вітри. Під вечір туман обкутав береги півострова. Як тільки опустилася ніч, з туману виринула шлюпка і пристала до берега. Прибув легат.

Ми зібрали свій нехитрий скарб і почали прощатися з маркітантками, які поступово прибилися до нас з міста. Наші тварини й спорядження стануть для них нагородою за вірність та дружбу. Я провів сумну, ніжну годину з жінкою, для якої був чимось більшим, ніж підозрював. Ми не лили сліз і не брехали одне одному. Я залишив їй спогади й більшу частину свого жалюгідного багатства… Вона залишила мене з клубком у горлі та почуттям втрати, якого я не міг до кінця збагнути.

-- Спокійно, Док, -- бурмотав я, спускаючись з гори на пляж. – Це ж не перший раз. Ти забудеш її ще до того, як ми прибудемо в Опал.

На березі було з пів десятка шлюпок. В міру того, як вони заповнювалися, матроси з півночі спихали їх у воду. Веслярі починали гребти і за кілька секунд вони зникали в тумані. До берега підходили порожні шлюпки. Кожна друга перевозила наше спорядження і добро.

Матрос, який розмовляв по берильски, сказав мені, що на чорному кораблі повно вільного місця. Легат залишив військо в Берилі, охороняти маріонеткового Синдика -- іншого представника Червоних і далекого родича нашого колишнього роботодавця.

-- Сподіваюся, в них буде менше проблем, ніж у нас, -- сказав я і пішов думати свої невеселі думки.

Легат проміняв своїх людей на нас. Я підозрював, що він збирається використати нас і що нас чекає страшніша доля, ніж ми собі могли уявити.

Поки ми чекали, я кілька разів чув далеке завивання. Спочатку я подумав, що це співає Стовп, але повітря було нерухоме. Коли завивання повторилося, я втратив будь-які сумніви. В мене мороз пішов по шкірі.

Квартирмейстер, Капітан, Лейтенант, Мовчун, Гоблін, Одноокий і я дочекалися останньої шлюпки.

-- Я залишаюся, -- заявив Одноокий, коли боцман кивнув щоб ми сідали.

-- Залазь, -- наказав Капітан лагідним тоном. В такі моменти він найбільш небезпечний.

-- Я звільняюся. Повернуся на південь. Давно я там не був, вони вже забули про мене.

Капітан тицьнув пальцем в Лейтенанта, Мовчуна, Гобліна та мене і різким жестом вказав на шлюпку.

-- Я перетворю вас всіх в страусів… -- заревів Одноокий. Мовчун рукою закрив йому рота. Ми потягнули його до шлюпки. Він звивався, як змія у вогні.

-- Ти залишишся з сім’єю, -- сказав Капітан м’яко.

-- На три, -- весело крикнув Гоблін і швидко порахував. Коротун описав дугу, перекрутився у польоті та гепнувся в шлюпку. Він вигулькнув над планширом, лаючись і бризкаючи на нас слиною. Ми засміялися, на радощах, що він врешті показав характер. Під керівництвом Гобліна ми накинулися на Одноокого і притиснули його до лавки.

Матроси відчалили. Як тільки весла торкнулися води, Одноокий затих. Він виглядав як людина, яку везуть на шибеницю.

Показалася галера – нависла, невизначена форма, трохи темніша, ніж навколишня темрява. Я почув приглушені туманом голоси моряків, скрип шпангоутів і такелажу, задовго до того, як повірив своїм очам. Шлюпка ткнулася носом у підніжжя трапа. Знов пролунало завивання.

Одноокий спробував вискочити за борт. Ми вгамували його. Капітан притиснув його п’ятою чобота.

-- В тебе був шанс поговорити з нами. Ти не захотів. Тепер живи з цим.

Одноокий незграбно волочився за Лейтенантом вгору по трапу -- людина позбавлена надії. Людина, яка була свідком смерті брата і яку змушували наблизитися до його вбивці. Вбивці, якому він був безсилий помститися.

Ми застали Загін на головній палубі, завалений купою спорядження. Через цей гармидер до нас пробралися сержанти.

З’явився легат. Я придивився до нього. Вперше я побачив його у весь зріст. Він був низенький. На мить я задумався, чи це взагалі мужчина. Його голос часто вказував, що це не так.

Він прискіпливо оглянув нас, немов заглядаючи в душу. Один з його офіцерів попросив Капітана вишикувати людей, наскільки це можливо на переповненій палубі. Екіпаж корабля займав верхню палубу над відкритим трюмом, що тягнувся від носа майже до корми і від рівня палуби вниз, аж до найнижчого ряду весел. Внизу щось грюкнуло, забрязкали ланцюги і загули невдоволені голоси розбуджених веслярів.

Легат провів огляд Загону. Він зупинявся перед кожним солдатом і чіпляв йому на серце копію емблеми, яку ми бачили на вітрилі. Справа просувалася повільно. Перш ніж він закінчив, ми вже були в дорозі.

Чим ближче підходив посланець, тим більше тремтів Одноокий. Коли легат прикріпляв йому відзнаку, він ледь не зомлів. Я був спантеличений. Чому він так хвилювався?

Коли підійшла моя черга, я відчував тривогу, але страху не було. Я поглянув на відзнаку, яку витончені пальці в рукавичках почепили мені на шкіряну куртку. Срібний череп у колі на чорному фоні, майстерне виконання. Коштовна, хоча й дещо зловісна цяцька. Якби Одноокий не був такий переляканий, він би вже обмірковував, як його загнати.

Тепер емблема видалася мені знайомою. Коли я побачив її на вітрилі, то гадав, що це тільки щоб покрасуватися і не звернув на неї уваги. Десь я читав чи чув про такий знак.

-- Вітаю тебе на службі у Леді, Док, -- сказав легат. Його голос бентежив мене. Він ніколи не звучав так, як я того очікував. Цим разом він був милозвучним, мелодійним; голос молодої жінки, яка намагається підманути когось мудрішого за себе.

Леді? Де ж я зустрічав це слово вжите таким чином, вимовлене наче ім’я богині? Якась моторошна легенда з древніх часів…

Завивання повне гніву, болю та розпачу заповнило корабель. Я здригнувся, вибіг з шеренги і помчав на край палуби.

Форвалака знаходилася у великій, металевій клітці біля підніжжя щогли. Вона нишпорила в напівтемряві, пробуючи на міцність кожен прут. Видавалося, що вона невловимо мінялася. В один момент це була м’язиста жінка років тридцяти, а через кілька секунд вона перетворювалася в чорного леопарда на задніх лапах, що намагався роздерти кігтями свою в’язницю. Я пригадав слова легата про те, що монстр ще може стати йому в пригоді.

Я повернувся до легата і раптово пам'ять повернулася. Диявол молотком загнав крижані шипи мені в самісіньку душу. Я зрозумів чому Одноокий не хотів плисти за море. Древнє зло півночі…

-- Я гадав, що ви всі здохли ще триста років тому.

Легат засміявся.

-- Ти погано знаєш історію. Нас не знищили. Просто закували в кайдани й поховали живцем. – В його голосі бриніла істерія. – Закували, поховали і врешті нас звільнив телепень, якого звали Боманз, Док.

Я важко опустився навпочіпки біля Одноокого, який закрив обличчя руками.

Легат, страховисько зване в прадавніх розповідях Ловцем Душ, диявол гірший, ніж десяток форвалак, божевільно засміявся. Члени його команди злякано зіщулилися. Чудовий жарт – завербувати Чорний Загін на службу зла. Здобути велике місто, змусивши дрібних негідників порушити клятву. Воістину жарт космічних масштабів.

Капітан примостився біля мене.

-- Давай розповідай, Док.

Тож я розповів йому про Домінацію, Домінатора і його Леді. Вони правили імперією зла, з якою не зрівняється навіть пекло. Я розповів йому про Десятьох Поневолених (Ловець Душ був одним з них), десятьох великих чаклунів, які могли зрівнятися по силі з напівбогами. Домінатор поборов їх і змусив служити собі. Я розповів йому про Білу Троянду, жінку-генерала, яка повалила Домінацію, але якій забракло сил знищити Домінатора, його Леді та Десятьох. Вона наказала закопати їх усіх в зачарованій могилі десь на Півночі.

-- Здається, зараз вони повернулися у світ живих, -- закінчив я. – Правлять північною імперією. Там-там і Одноокий щось підозрювали… А ми поступили до них на службу.

-- Нас поневолили, -- пробурмотів Капітан. – Так само як форвалаку.

Потвора закричала і кинулася на клітку. Над вкритою туманом палубою пролунав сміх Ловця Душ.

-- Поневолені поневоленим, -- погодився я. -- Напрошуються неприємні паралелі.

Щораз більше і більше старих розповідей спливали в пам’яті. Мене почало трусити.

Капітан зітхнув і втупив погляд в туман, за яким лежала нова земля.

Одноокий з ненавистю дивився на істоту в клітці. Я спробував заспокоїти його. Він відмахнувся від мене.

-- Не зараз, Док. Я хочу розібратися.

-- В чому?

-- Вона не вбивала Там-тама. В неї немає шрамів від наших ран.

Я повільно повернувся і уважно поглянув на легата. Дивлячись на нас, він засміявся ще раз.

Одноокий так ніколи і не розібрався. А я ніколи не сказав йому. В нас і так було достатньо клопотів.

Глава 2: Ворон

-- Подорож з Берила доводить мою правоту, -- гаркнув Одноокий над олов’яним кухлем. – Чорному загону не місце на морі. Коза! Ще елю!

Він похитав кухлем. Інакше дівчина не зрозуміла б його. Одноокий не забивав собі голову мовами півночі.

-- Ти бухий, -- зауважив я.

-- Який ти спостережливий. Запишіть ці золоті слова, джентльмени. Доку, нашому шановному магістру духовних та медичних наук, вистачило проникливості щоб помітити, що я бухий.

Під час своєї промови він кілька разів відригнув, язик в нього заплітався. Він оглянув своїх слухачів таким поважним поглядом, на який здатен тільки п’яний.

Служниця принесла ще один жбан і пляшку для Мовчуна. Він теж вже дозрів до нової дози свого улюбленого трунку. Він віддавав перевагу кислому берильському вину, яке досконало підходило до його похмурої вдачі. Гроші перейшли з рук в руки.

Нас було семеро. Ми намагалися не виділятися. Таверна роїлася від моряків. Ми були чужинцями, а саме вони потрапляють під роздачу, коли починається бійка. За винятком Одноокого, ми всі воліємо битися тільки коли нам платять.

У вхідні двері встромив свою противну пику Лихвар. Він примружив свої маленькі оченята і побачив нас.

Лихвар. Ми називаємо його так бо він позичає гроші членам Загону. Йому це не подобається, та він каже, будь-що краще ніж кличка, яку йому дали батьки-селяни – Цукровий Буряк.

-- Ей! Це Цукровий Буряк! – загорлав Одноокий. – Йди сюди, Солоденький. Одноокий ставить. Він так нализався, що лика не в’яже.

Щира правда. Тверезий, Одноокий -- скупердяй якого ще треба пошукати.

Лихвар поморщився і крадькома поглянув навколо. Така вже в нього натура.

-- Капітан викликає вас, хлопці.

Ми переглянулися. Одноокий заспокоївся. Останнім часом ми не часто бачили Капітана. Він весь час обертався серед великих шишок з Імперської Армії.

Елмо і Лейтенант встали. Я теж встав і вирушив у бік Лихваря.

Тут заревів бармен. Служанка кинулася до дверей і перегородила вихід. Велетенський, тупий чолов’яга, розміром з бика, вайлувато вийшов з підсобки. В масивних руках він тримав по страхітливій, вузлуватій дрючині. Видавалося, що він спантеличений.

Одноокий загарчав. Решта наших схопилися на ноги, готові до всього.

Моряки, відчувши бійку, почали вибирати сторону конфлікту. Більшість була проти нас.

-- Що в біса відбувається? – закричав я.

-- Будь ласка, сер, -- сказала дівчина біля дверей. – Ваші друзі не заплатили за випивку.

Вона кинула на бармена злісний погляд.

-- Брешеш, шльондро.

В таверні дотримувалися правила: отримав – заплатив. Я поглянув на Лейтенанта. Той погодився зі мною. Я перевів погляд на бармена. Відчув його жадібність. Він гадав, що ми настільки п’яні, що заплатимо двічі.

-- Одноокий, ти вибрав це бандитське лігво, ти і розбирайся, -- сказав Елмо.

Сказано -- зроблено. Одноокий заверещав, як недорізана свиня…

З-під нашого стола кулею вилетіла чотирирука почвара, розміром з шимпанзе, напала на служницю біля дверей і залишила сліди зубів у неї на стегні. Тоді накинулася на гору м’язів з дрючинами. Чолов’яга стікав кров’ю в десяти місцях, перш ніж збагнув, що відбувається.

Ваза з фруктами, що стояла на столі посеред кімнати, зникла в чорному диму. Через секунду вона з’явилася знов – по самі вінця заповнена отруйними зміями.

В бармена відвисла щелепа. В нього з рота посипалися жуки-скарабеї.

Серед цієї метушні нам вдалося накивати п’ятами. Одноокий завивав і реготав всю дорогу.

Капітан пильно дивився на нас. Ми стояли перед його столом, спираючись один на одного. Одноокий досі не міг позбутися нападів сміху. Навіть Лейтенант не міг зберегти поважний вираз обличчя.

-- Вони п’яні, -- сказав йому Капітан.

-- Готовченки, -- погодився Одноокий. – П’яні в зюзю, в сраку, в драбадан.

Лейтенант дав йому стусана в нирку.

-- Сідайте. Постарайтеся поводитися ґречно, поки ви тут.

Тут – це розкішний сад, небо і земля в порівнянні з нашим попереднім пристанищем. Тут навіть шльондри благородної крові. Рослини та ландшафтна архітектура ділили сад на відокремлені зони. Навколо ставки, альтанки, кам’яні доріжки та всеохоплюючий запах квітів у повітрі.

-- Занадто розкішно, як на нас, -- зауважив я.

-- З якої нагоди ми тут? – запитав Лейтенант. Решта кинулася займати місця.

Капітан відхопив великий, кам’яний стіл, за яким могло розміститися до двадцяти осіб.

-- Ми тут гості. Поводьтеся відповідно.

Капітан погладив символ на серці, який вказував, що він знаходиться під захистом Ловця Душ. У кожного з нас був такий, та ніхто не носив їх. Жест Капітана натякав, щоб ми виправили цей недолік.

-- Ми гості Поневоленого? – запитав я. Я спробував побороти наслідки елю. Це обов’язково повинно потрапити в Літопис.

-- Ні. Значки – для зручності обслуги закладу, -- він махнув долонею. Всі навколо носили значки, що свідчили про зв'язок з тим чи іншим Поневоленим. Я розпізнав кілька з них. Ревун. Нічний жах. Буревісниця. Кульгавий.

-- Наш господар хоче завербуватися в Загін.

-- Він хоче вступити в Чорний Загін? – запитав Одноокий. – Цей йолоп що, геть з глузду з’їхав?

Відтоді, як ми прийняли останнього новобранця, минули роки.

Капітан знизав плечима, посміхнувся.

-- Одного разу, певний маг вступив.

-- І досі шкодує, -- пробурчав Одноокий.

-- Тоді чому він досі з нами? – запитав я.

Одноокий не відповів. Загін покидають тільки вперед ногами. Загін це наш дім.

-- Який він? – поцікавився Лейтенант.

Капітан закрив очі.

-- Дивний. Може стати нам в пригоді. Мені подобається. Але судити вам. Ось він. – Капітан вказав пальцем на чоловіка, що оглядав сад. На ньому був сірий, обірваний та полатаний одяг. Він був невисокого зросту, худорлявий і смуглявий. Чорнобривий красень. Років під тридцять. Непоказний…

Хоча… Придивившись, можна було розгледіти дещо дивовижне. Якусь силу, брак виразу на обличчі, щось в його поставі. Сад його не лякав.

Люди дивилися на нього і відвертали носа. За лахміттям вони не бачили людину. В них на обличчях малювалася відраза. Досить того, що нас пустили в середину. Тепер ще цей злидар.

Парадно одягнений слуга підійшов, щоб вказати йому на двері, через які він очевидно помилково зайшов. Чоловік вирушив до нас, пройшовши повз слугу так, наче того не існувало. Його рухи були якісь непевні та сковані, що вказувало на недавні рани.

-- Капітане?

-- Добрий вечір. Сідай.

Масивний штабний генерал відділився від гурту старших офіцерів та вишуканих молодих жінок. Зробив кілька кроків у нашому напрямку, зупинився. Йому кортіло виразити своє невдоволення.

Я впізнав його. Лорд Джалена. Вище від нього тільки Десять Поневолених. Він захекався і почервонів. Якщо Капітан і зауважив його, то не подавав виду.

-- Джентльмени, це… Ворон. Він хоче долучитися до нас. Ворон – не справжнє ім’я. Та це не має значення. Всі ви збрехали. Знайомтеся і якщо є якісь питання -- вперед.

Щось в цьому Вороні було не так. Начебто, це він запросив нас сюди. Його манери не мали нічого спільного з вуличним жебраком, однак він виглядав як останній злидень.

Підійшов Лорд Джалена. Він важко сапав. Я б з задоволенням змусив цю свиню пережити хоча б половину з того, до чого такі як він змушують своїх солдатів. Він поглянув сердито на Капітана.

-- Сер, -- почав Лорд Джалена важко дихаючи. – З огляду на ваші зв’язки, ми не можемо вас не впустити, але… Сади призначені для вишуканого товариства. Цій традиції вже двісті років. Ми не можемо допустити…

Капітан зобразив глузливу посмішку.

-- Я тільки гість, мілорд. Якщо вам не подобається моє товариство, можете поскаржитися моєму господарю. – сказав він м’яко і вказав на Ворона.

Джалена повернувся направо.

-- Сер… -- в нього округлилися очі та відкрився рот. – Ви!

Ворон втупився в Джалена. На його обличчі не сіпнувся жоден м’яз. Він і оком не зморгнув. Товстун поблід, як крейда. Він кинув благальний погляд на своїх товаришів, знов поглянув на Ворона, тоді повернувся до Капітана. В нього рухалися губи, але не виходили жодні слова.

Капітан простягнув руку до Ворона, той прийняв значок Ловця Душ і почепив собі на серце. Джалена поблід ще більше і почав задкувати.

-- Здається, він тебе знає, -- зауважив Капітан.

-- Гадав, що я мертвий.

Джалена долучився до своїх товаришів. Він щось промимрив і вказав пальцем на нас. Поблідлі чоловіки поглянули в наш бік. Відбулася коротка суперечка і вся компанія поспішно залишила сад.

Ворон не прокоментував ситуації. Замість цього він сказав:

-- Перейдемо до наших справ?

-- Не хочеш прояснити, що щойно відбулося? – в голосі Капітана прозвучала небезпечна м’якість.

-- Ні.

-- Подумай краще. Твоя присутність може поставити під удар весь Загін.

-- Не поставить. Це особиста справа. Ви не матимете з цим нічого спільного.

Капітан обдумав його слова. Він не з тих, хто пхає носа в чиєсь минуле. Без причини. Цим разом він вирішив, що причина є.

-- Як це ми не матимемо з цим нічого спільного. Цілком очевидно, що лорд Джалена має щось проти тебе.

-- Не Джалена. Його друзі. Давня історія. Я все залагоджу, перш ніж вступати в Загін. П’ятеро людей помре і справі кінець.

Мене це зацікавило. Ах, запах таємниць і темних справ, обман і помста. Основа будь-якої хорошої історії.

-- Я – Док. Є якісь особливі причини, чому ти не хочеш поділитися з нами?

Ворон повернувся в мій бік, очевидно, зібравши волю в кулак.

-- Справа давня, особиста і доволі делікатна. Не хочеться про це розводитися.

-- В такому випадку, я не можу проголосувати за те, щоб тебе прийняти, -- промовив Одноокий.

Двоє чоловіків і жінка наблизилися по кам’яній доріжці та зупинилися, споглядаючи на місце де донедавна знаходилися лорд Джалена і його компанія. Запізнилися? Вони були здивовані. Я спостерігав як вони радилися.

Елмо підтримав Одноокого. Лейтенант теж.

-- Док? – запитав Капітан.

Я проголосував за. Я відчував запах таємниці та не хотів упускати її.

-- Я знаю частину історії, тому підтримую Одноокого. Заради Загону. Я хотів би прийняти тебе, але… Залагодь все до нашого від’їзду, -- сказав Капітан Ворону.

Новоприбулі направилися до нас. Вони задерли носи, але були сповнені рішучості довідатися, куди поділися їхні товариші.

-- Коли ви від’їжджаєте? – запитав Ворон. – Скільки в мене часу?

-- Завтра. На світанку.

-- Що? – перепитав я.

-- Зажди, -- сказав Одноокий. – Чому так швидко?

Навіть Лейтенант, який ніколи нічому не дивується, сказав:

-- Ми повинні були відпочивати пару тижнів.

Він знайшов собі подругу, першу відколи я знаю його. Капітан знизав плечима.

-- Ми потрібні на півночі. Бунтівник на ім’я Загребельний відбив у Кульгавого фортецю біля Діла.

Новоприбулі підійшли до нас.

-- Що трапилося з компанією у гроті Камелій? – зажадав один з них. В нього був плаксивий, гугнявий голос. Я відразу наїжачився. Від нього тхнуло зарозумілістю і зневагою. Я не чув подібного відтоді, як вступив у Чорний Загін. Люди в Берилі не сміли розмовляти таким тоном. Я сказав собі, що в Опалі не чули про Чорний Загін. Поки що не чули.

Цей голос подіяв на Ворона наче удар молотом по потилиці. Він заціпенів. На мить його очі перетворилися на крижинки. Тоді куточки очей зморщилися від посмішки – найбільш зловіщої, яку я бачив у своєму житті.

-- Тепер я знаю, що призвело до нетравлення шлунка у лорда Джалена, -- прошептав Капітан.

Ми сиділи нерухомо, завмерши в очікуванні найгіршого. Ворон повільно повернувся і встав. Трійця побачила його обличчя. Плакса почав задихатися. Його товариша затрусило. Жінка відкрила рота, але не видала з себе жодних звуків.

Звідки у Ворона з’явився ніж, я не знаю. Все відбулося занадто швидко, щоб встежити. В плакси лилася кров з перерізаного горла. В його товариша в серці стирчав клинок. А ліва рука Ворона стискала горло жінки.

-- Ні. Благаю, -- прошептала вона, але якось непереконливо. Вона не сподівалася на милосердя. Ворон стиснув сильніше, змушуючи її стати на коліна. Обличчя в неї роздулося і стало фіолетовим, вивалився язик. Вона схопила його за зап'ясток, здригнулася. Він підняв її та дивився просто в очі, поки вони не закотилися і жінка не обвисла. Вона здригнулася ще раз і померла.

Ворон різко забрав руку. Він дивився на свою тремтячу лапу з жахливим виразом на обличчі. Він весь почав труситися.

-- Док! – гаркнув Капітан. – Хто в нас тут по медичній частині?

-- Гаразд.

Люди почали реагувати. Цілий сад дивився на нас. Я оглянув плаксу. Труп. Його друзяка теж. Я повернувся до жінки.

Ворон стояв на колінах. Він тримав її за ліву руку. В його очах блиснули сльози. Він зняв з неї золоту каблучку і заховав до кишені. Це все що він забрав, хоча на ній був цілий маєток в коштовностях.

Наші погляди зустрілися над тілом жінки. В його очах я знов побачив лід. Його погляд питав, чи посмію я сказати вголос про свою здогадку.

-- Не подумайте, що я сцикло, -- пробурчав Одноокий. – Але може валимо звідси до бісової матері?

-- Гарна ідея, -- підтримав Елмо і почав накивати п’ятами.

-- Рухайся! – гаркнув Капітан на мене і потягнув Ворона за руку. Я пішов слідом.

-- До світанку я закінчу всі свої справи, -- сказав Ворон.

Капітан оглянувся.

-- Еге ж, -- було все, що він сказав.

Я теж так думав.

Але ми залишили Опал без нього.

Вночі Капітан отримав кілька неприємних повідомлень.

-- Цих троє були якимись великими цабе, -- було його єдиним коментарем.

-- Вони мали значки Кульгавого, -- сказав я. – Що за історія з Вороном? Хто він?

-- Хтось, хто не поладнав з Кульгавим. Його підставили й залишили, гадаючи, що він мертвий.

-- Про жінку він тобі нічого не розповідав?

Капітан знизав плечима. Я сприйняв це як “ні”.

-- Б’юся об заклад – це його дружина. Напевно зрадила його.

Такі речі тут звична справа. Змови, вбивства і неприхована боротьба за владу. Всі радощі декадентства. Леді не забороняє нічого. Можливо ці ігри забавляють її.

Просуваючись на північ, ми наближалися до серця імперії. З кожним днем місцевість навколо нас ставала щораз непривітнішою. Місцеві жителі – щораз більш суворими, похмурими та замкнутими. Не дивлячись на пору року, я б не назвав цю землю щасливою.

Настав день, коли ми мали пройти повз саму душу імперії, Вежу в Чарах, яку Леді збудувала після воскресіння. Нас супроводжували безпристрасні вершники. Ми не наблизилися до Вежі навіть на п’ять кілометрів, та все одно її силует здіймався високо над обрієм. Масивний куб з темного каменю, висотою щонайменше сто п’ятдесят метрів.

Я вивчав її весь день. Якою була наша володарка? Чи я коли-небудь побачу її? Вона інтригувала мене. Тієї ночі я написав трактат, в якому спробував описати її, але він звівся до романтичних фантазій.

Наступного дня ми зустріли вершника з блідим обличчям, що мчав на південь в пошуках нашого Загону. Його значок вказував, що він послідовник Кульгавого. Наші розвідники привели його до Лейтенанта.

-- Ви, курва, не дуже поспішаєте. Вас чекають в Форсбергу. Годі шаройобитися.

Лейтенант – спокійний парубок, що звик до поваги належної його чину. Він настільки здивувався, що й словом не обмовився. Кур’єр ще більше розійшовся. Тоді Лейтенант запитав:

-- Яке ваше звання?

-- Капрал. Кур’єр Кульгавого. Чувак, рухай свою сраку. Він не потерпить такого лайна.

Лейтенант відповідає за дисципліну в Загоні. Він зняв цей тягар з плечей Капітана. Він доволі розсудливий і справедливий чоловік.

-- Сержант! – гаркнув він на Елмо. – Ходіть сюди.

Лейтенант був розлючений. Звичайно, тільки Капітан звертається так до Елмо.

В той час Елмо їхав поряд з Капітаном. Він пустив коня риссю вздовж колони. Капітан поскакав за ним.

-- Сер? – запитав Елмо.

Лейтенант зупинив Загін.

-- Дайте цьому селюку батога. Його потрібно навчити шанувати старших.

-- Слухаюся, сер. Отто, Кріспін. Допоможіть мені.

-- Гадаю, двадцять батогів вистачить.

-- Двадцять батогів, сер.

-- Що це ти, курва, задумав? Якийсь засраний найманець не буде…

-- Лейтенанте, гадаю, він заслужив ще десять ударів, -- обізвався Капітан.

-- Слухаюся, сер. Елмо?

-- Тридцять батогів, сер.

Він вдарив з розмаху кур’єра так, що той звалився з сідла. Отто і Кріспін підвели його, потягнули до огорожі та нагнули на ній. Кріспін розпоров йому сорочку на спині.

Елмо почастував кур’єра хлистом Лейтенанта. Він не дуже прикладався до роботи. В цьому не було жодної злоби, лише сигнал усім, хто зневажливо ставиться до Чорного Загону.

Коли Елмо закінчив, я був напоготові з аптечкою.

-- Спробуй розслабитися, хлопче. Я лікар. Зараз почищу і перев’яжу тобі рани, -- я поплескав його по щоці. – Ти непогано тримався, як на жителя півночі.

Коли я завершив, Елмо дав йому нову сорочку. Я дав йому кілька непроханих порад щодо лікування, а тоді запропонував:

-- Зголосися до Капітана так, наче нічого не трапилося, -- я показав пальцем Капітана…

-- Ого. -- Наш друг Ворон наздогнав нас. Він споглядав за подіями зі спини вкритого потом і пилюкою чалого коня.

Посланець послухав моєї ради.

-- Передай Кульгавому, я подорожую так швидко, як тільки можу. Я не збираюся гнати стрімголов, а коли доберуся до місця – не мати сил воювати, -- сказав Капітан.

-- Слухаюся, сер. Я передам йому, сер.

Обережно, кур’єр сів на коня. Йому непогано вдавалося приховувати свої почуття.

-- Кульгавий виріже тобі серце за таке, -- зауважив Ворон.

-- Мені плювати на невдоволення Кульгавого. Я гадав, ти приєднаєшся до нас ще до того, як ми залишимо Опал.

-- Залагоджував справи і трохи затримався. Одного взагалі не було в місті. Іншого попередив лорд Джалена. Я шукав його три дні.

-- А що з тим, кого не було в місті?

-- Я вирішив, що краще приєднаюся до вас.

Відповідь не задовольнила Капітана, але він не став наполягати.

-- Я не можу прийняти солдата у якого є лишні проблеми.

-- Я дав собі спокій. Головний борг сплачено.

Він мав на увазі жінку. Я був впевнений в цьому.

Капітан оглянув його з кислою гримасою.

-- Гаразд. Служитимеш у взводі Елмо.

-- Дякую. Сер.

Фраза прозвучала дивно. Ворон був не з тих, хто звертається до когось “сер”.

Наша подорож на північ продовжувалася, повз В’яз, у Клин, повз Троянди й далі на північ у Форсберг. Це колишнє королівство перетворилося у криваве поле бою.

Місто Весло знаходиться на самій півночі Форсберга. Трохи далі, в лісах лежить Земля Курганів, де чотири століття тому були похоронені Леді та її коханець, Домінатор. Наполегливі експерименти некромантів з Весла воскресили Леді та Десятьох Поневолених з їхнього міцного, безпробудного сну. Тепер їхні одержимі почуттям провини потомки воювали проти Леді.

На перший погляд Південний Форсберг залишався мирним. Селяни зустріли нас не дуже привітно, хоча наші гроші брали охоче.

-- Це тому, що вони ще не бачили щоб солдати Леді платили, -- твердив Ворон. – Поневолені просто хапають все, що їм заманеться.

Капітан невдоволено буркнув. Ми самі чинили б так само, якби не отримали чітких інструкцій Ловця Душ. Він наказав, щоб ми поводилися як джентльмени. Дав Капітану тугий гаманець. Капітан був не проти. Немає сенсу наживати собі ворогів без потреби.

Наша подорож тривала два місяці. Ми залишили позаду тисячу кілометрів і були виснажені. Капітан вирішив зробити привал на межі зони бойових дій. Можливо в нього з’явилися певні сумніви щодо служби у Леді.

В усякому разі, немає сенсу шукати пригод на свою сраку. Особливо, якщо платять так само, воюємо ми чи ні.

Капітан направив нас у ліс. Поки ми ставали табором, він розмовляв з Вороном. Я спостерігав за ними.

Цікаво. Між ними виникла певна приязнь. Я не розумів цього, тому що не знав достатньо добре жодного з них. Ворон був новою загадкою, Капітан – старою. За всі роки, що я знав Капітана, я не довідався про нього майже нічого. Час від часу якісь обривки, на основі яких я будував свої теорії.

Він народився в одному з міст-самоцвітів. Був професійним військовим. Щось перевернуло його особисте життя. Можливо жінка. Він покинув службу і свої титули та став волоцюгою. Зрештою приєднався до нашої банди ренегатів.

У кожного з нас своє минуле. Підозрюю, ми напускаємо туману про нього не тому, що втікаємо від пережитого, а тому, що сподіваємося виставити себе в більш романтичному світлі, закочуючи очі та тонко натякаючи на прекрасних дам, які назавжди залишилися недосяжними. Ті з нас, чиї історії я розкопав, втікають від правосуддя, а не трагічного кохання.

Однак Капітан і Ворон, очевидно, знайшли один в одному споріднені душі.

Ми розбили табір. Виставили варту. Вмостилися відпочивати. Хоча навколо вирувало життя, жодна з протидіючих сторін ще не зауважила нас.

Мовчун використовував свої здібності, щоб підстрахувати наших чатових. Він викрив шпигунів, що ховалися позаду наших вартових і попередив Одноокого. Той доповів про це Капітанові.

Капітан відігнав мене, Одноокого, Гобліна та ще кількох побратимів від пенька на якому ми різалися в карти і розклав на ньому мапу.

-- Де вони?

-- Двоє тут. Ще двоє тут. Один тут.

-- Скочте хтось і передайте вартовим нехай щезнуть. Ми вислизнемо непомітно. Гоблін! Де Гоблін? Передайте Гобліну щоб викликав ілюзію.

Капітан вирішив не вв’язуватися в сутичку. Похвальне рішення, як на мене.

-- Де Ворон? – запитав він через кілька хвилин.

-- Здається, він вирішив зайнятися шпигунами, -- сказав я.

-- Що? Він геть йобнувся? – його обличчя потемніло. – А тобі чого, курва, треба?

Гоблін запищав як щур, якому наступили на хвіст. Він пищить і не за таких обставин. Від спалаху гніву Капітана він зацвірінькав як пташеня.

-- Ви викликали мене.

Капітан намотував круги, гарчав і супився. Якби в нього були здібності Гобліна чи Одноокого, з його вух йшов би дим.

Я підморгнув Гобліну, той оскалився, як велика ропуха. Цей незграбний військовий танець попереджав нас, щоб ми не дражнили його. Капітан перебирав карти. Кидав похмурі погляди. Тоді повернувся до мене.

-- Мене це не подобається. Ти його напоумив?

-- Дідька лисого, -- я не намагаюся творити історію Загону. Я тільки увічнюю її.

Тут з’явився Ворон. Кинув труп Капітанові до ніг і простягнув низку кровавих трофеїв.

-- Що це в біса?

-- Великі пальці. В цих краях їх збирають як сувеніри.

Капітан позеленів на обличчі.

-- А труп навіщо?

-- Засунемо його ноги у вогонь і так залишимо. Вони не стануть марнувати часу, гадаючи як ми їх виявили.

Одноокий, Гоблін та Мовчун кинули чари на Загін. Ми вислизнули, як риба крізь пальці незграбного рибалки. Ворожий батальйон, що намагався захопити нас зненацька, не зауважив навіть нашої тіні. Ми вирушили прямісінько на північ, де Капітан планував зустрітися з Кульгавим.

Ввечері того ж дня, Одноокий затягнув похідну пісню. Гоблін почав пронизливо протестувати. Одноокий вишкірив зуби і заспівав ще голосніше.

-- Він міняє слова! – заверещав Гоблін.

Всі усміхалися в передчутті забави. Одноокий і Гоблін ворогують вже цілу вічність. Сварку завжди починає Одноокий. Гоблін інколи буває вразливим, як свіжий опік. Їхні суперечки доволі часто веселять нас.

Цим разом Гоблін не повівся і цілковито зігнорував Одноокого. Коротун образився і заревів ще голосніше. Ми сподівалися на феєрверки, а вийшов пшик. Розчарований Одноокий почав дутися.

Через певний час Гоблін сказав мені:

-- Будь на сторожі, Док. Ми в чужих краях. Будь-що може трапитися.

Він тихо засміявся.

Великий ґедзь всівся на клуб коня Одноокого. Той заіржав і став дибки. Заспаний Одноокий вивалився з сідла. Всі зареготали. Зморщений маг встав з пилюки, проклинаючи все на світі, та обтріпався поношеним, старим капелюхом. Вільною рукою він ляснув коня, потрапивши прямо в чоло. Застогнав від болю і почав хукати на пальці.

В нагороду його обсвистали. Гоблін самовдоволено посміхнувся.

Невдовзі Одноокий знову дрімав. На таке здатен кожен, хто проїхав достатньо виснажливих кілометрів верхи. В нього на плечі вмостився птах. Він фиркнув і замахнувся рукою… Птах залишив велику, смердючу фіолетову купу. Одноокий завив. Почав жбурляти все, що потрапило під руку. Намагаючись відчистити, порвав свою шкіряну куртку.

Знову всі засміялися. Гоблін був сама невинність. Одноокий супився і бурчав, але не врубався.

До нього почало доходити, коли ми виїхали на пагорб і перед нашими очима з’явилася купка пігмеїв, розміром з мавпу, що старанно цілували кам’яного ідола, схожого на конячий зад. Всі пігмеї були мініатюрними копіями Одноокого.

Маленький маг кинув на Гобліна грізний погляд. Той невинно знизав плечима, мовляв “я тут ні до чого”.

-- Очко для Гобліна, -- присудив я.

-- Стережися, Док, -- буркнув Одноокий. – Як би тобі не довелося цілувати ось тут, -- він поплескав себе по дупі.

-- Коли рак на горі свисне.

В Одноокого більше досвіду ніж в Гобліна чи Мовчуна, та він не такий потужний маг, якого з себе корчить. Якби він міг виконати хоча б половину своїх погроз, Поневолені ходили б перед ним навшпиньки. Мовчун більш послідовний, а Гоблін більш винахідливий.

Тепер Одноокий не спатиме ночами, намагаючись придумати, як помститися Гобліну за те, що той помстився йому. Дивна з них пара. Не знаю, як вони ще не повбивали один одного.

Знайти Кульгавого було не так просто, як ми гадали. Ми пройшли його слідом в глиб лісу, де знайшли покинуті земляні укріплення і гори трупів бунтівників. Шлях повів нас вниз, в долину з широкими галявинами, поділену іскристим струмком.

-- Що це в біса таке? – запитав я Гобліна. – Дивно.

Галявина, немов прищиками, була вкрита широкими, низькими чорними пагорками. Повсюди валялися трупи.

-- Це одна з причин, чому Поневолених так бояться. Смертельні закляття. Під впливом їхнього жару здійнялася земля.

Я зупинився, щоб дослідити пагорб.

Чорні кола виглядали немов накреслені з допомогою циркуля. Межі кіл були чіткими, наче проведені розчерком пера. Всередині лежали обвуглені скелети. Мечі та списи виглядали, як воскові підробки, що занадто довго пролежали на сонці. Я зауважив, що Одноокий уважно спостерігає.

-- Коли зможеш втнути таке, я почну тебе боятися.

-- Коли я зможу втнути таке, то сам себе почну боятися.

Я оглянув ще одне коло. Там все виглядало так само.

Біля мене зупинив коня Ворон.

-- Робота Кульгавого. Я вже бачив таке.

Можливо він перебував у відповідному настрої. Я вирішив скористатися нагодою.

-- Коли це було?

Він зігнорував моє запитання. В нього не було бажання вилізати зі своєї шкаралупи. Він часто навіть не відповідав на привітання, то що вже казати про питання про те ким він був та чим займався.

Він безсердечний. Жахи цієї долини його не зворушили.

-- Цю битву Кульгавий програв, -- вирішив Капітан. – Довелося втікати.

-- Їдемо за ним? – запитав Лейтенант.

-- Ми в чужих краях. Якщо діятимемо самі, нам загрожуватиме більша небезпека.

Ми йшли кривавим слідом по знищеній землі. Позаду залишалися витоптані поля. Спалені села. Вбиті люди та тварини. Отруєні криниці. Кульгавий залишав після себе тільки смерть і спустошення.

Нам наказали допомогти утримати Форсберг. Об’єднуватися з Кульгавим завдання не стояло. Я не бажав мати з ним нічого спільного. Я навіть не бажав знаходитися з ним в одній провінції.

В міру того як сліди спустошення ставали свіжішими, Ворона то брала журба, то в нього піднімався настрій, глибока задумливість переходила у рішучість та ще більш холодну стриманість, за якою він так часто ховався.

Коли я задумуюся про внутрішній світ своїх товаришів, я шкодую, що не володію одним дрібним даром. Хотів би я мати змогу заглянути їм всередину і викрити їхні темні та світлі прагнення. Однак тоді я дивлюся в нетрі своєї власної душі та дякую Богу, що мені це не дано. Якщо ти ледь миришся з собою, нема чого лізти в душу іншим.

Я вирішив ближче придивитися до нашого нового брата.

Коли Піскар, повернувшись з розвідки, доповів, що ми вже близько – в цьому не було потреби. По всьому обрію попереду здіймалися високі, похилі стовпи диму. Ця частина Форсберга була рівнинною, з відкритими просторами та неймовірно зеленою, і чорні колони на фоні бірюзового неба справляли гнітюче враження.

Вітру майже не було. День обіцяв бути спекотним.

Піскар прилаштувався біля Лейтенанта. Елмо і я припинили точити старі побрехеньки та прислухалися. Піскар вказав на дим, що здіймався на обрії.

-- В селі все ще є люди Кульгавого, сер.

-- Ви розмовляли з ними?

-- Ні, сер. Головатий подумав, що Ви будете проти. Він чекає на околиці міста.

-- Скільки їх?

-- Двадцять, двадцять п’ять. П’яні та агресивні. Офіцер найгірший з них усіх.

Лейтенант поглянув через плече.

-- А, Елмо. Це твій щасливий день. Візьми з десяток чоловік та їдьте з Піскарем. Розвідайте що там.

-- От лайно, -- пробубонів Елмо. Він хороша людина, але в задушливі весняні дні його охоплюють лінощі. – Гаразд. Отто, Мовчун, Малюк, Білосніжка, Цап, Ворон…

Я тихенько кашлянув.

-- Ти геть з глузду з’їхав, Док. Згода, -- він швиденько перерахував на пальцях, назвав ще три імені. Ми вишикувалися збоку колони. Елмо окинув нас поглядом, впевнюючись чи ми не забули свої голови. – Рушаємо.

Ми погнали вперед. Піскар направив нас в лісок поблизу знищеного міста. Нас вже чекали Головатий і чолов’яга на ім’я Веселун.

-- Якісь новини? – запитав Елмо.

-- Пожежі вигорають, -- відповів Веселун, в якого сарказм у крові.

Ми поглянули на поселення. Від побаченого в мене вивернуло нутрощі. Мертва худоба. Мертві кішки та собаки. Маленькі, понівечені постаті мертвих дітей.

-- Тільки не діти, -- промовив я, не помічаючи, що говорю вголос. – Тільки не немовлята.

Елмо поглянув на мене дивно, не тому, що сам не був приголомшений, а тому, що я відкрито виразив свої почуття. На своєму віку я бачив багато мертвих людей. Я йому не пояснював, але для мене існує велика різниця між дорослими та дітьми.

-- Елмо, я повинен поїхати туди.

-- Не будь дурнем, Док. Що ти можеш вдіяти?

-- Якщо мені вдасться врятувати хоча б одну дитину …

-- Я поїду з ним, -- сказав Ворон. В його руці з’явився ніж. Мабуть, він навчився цього у фокусника. Це трапляється кожного разу, коли він схвильований чи злий.

-- Гадаєш, ви зможете щось вдіяти проти двадцяти п’яти воїнів?

Ворон знизав плечима.

-- Док має рацію, Елмо. Ми повинні це зробити. З деякими речами просто не можна миритися.

-- Їдемо всі. Моліться, щоб вони не були настільки п’яні, що не зможуть відрізнити друга від ворога, -- здався Елмо.

Ворон рушив уперед.

Поселення було доволі великим. До пришестя Кульгавого в ньому було більше, ніж двісті домів. Половина згоріла, або догорала. Вулиці були встелені трупами. Мухи роїлися навколо їхніх незрячих очей.

-- Нікого в призивному віці, -- зауважив я.

Я зліз з коня і присів біля хлопчика років чотирьох-п’яти. В нього був розтрощений череп, але він все ще дихав. Ворон зіскочив біля мене.

-- Я йому нічим не допоможу, -- сказав я.

-- Можеш припинити його страждання, -- в очах Ворона стояли сльози. Сльози і гнів. – Цьому немає прощення.

Він підійшов до трупа, що лежав у тіні. Йому було років сімнадцять. На ньому була куртка піхотинця бунтівників. Помер в бою.

-- Напевне був у відпустці. Один хлопець захищав ціле місто, -- сказав Ворон. Він вирвав лук з мертвих пальців, натягнув його. – Хороше дерево. Кілька тисяч таких луків прогнали б Кульгавого.

Він закинув лук за плечі, забрав у хлопця стріли.

Я оглянув ще двох дітей. Їм вже нічого не могло допомогти. У спаленій халупі я знайшов бабусю, яка померла, намагаючись прикрити немовля. Марно.

-- Такі падлюки, як Кульгавий, на місце кожного вбитого ворога, створюють двох нових, -- обурювався Ворон.

Десь попереду пролунав приглушений плач, а також прокляття і сміх.

-- Давай поглянемо, що там.

Біля халупи ми наткнулися на чотирьох мертвих солдат. Хлопець не здався без бою.

-- Гарно стріляв, -- зауважив Ворон. – Бідолашний йолоп.

-- Йолоп?

-- Йому не хватило глузду втекти. Може так було б краще для всіх. – Сила з якою він це сказав здивувала мене. Що його обходив якийсь хлопчина з ворожого стану? – В мертвих героїв не буде другого шансу.

Он воно що! Він проводив паралель з якоюсь подією з власного таємничого минулого.

Прокляття і плач переросли у сцену здатну викликати огиду у будь-кого, в кого залишалася хоч краплина людяності.

В колі стояв десяток солдатів, які сміялися зі своїх грубих жартів. Мені це нагадало суку оточену самцями, які, наперекір звичці, не билися за право залізти на неї, а робили це по черзі. Вони загризли б її, якби я не втрутився.

Щоб краще бачити, ми з Вороном сіли на коней.

Жертвою була дитина років дев’яти. Все її тіло вкривали шрами. Вона була перелякана, але не видавала жодного звуку. За мить я зрозумів. Вона була німа.

Війна – жорстоке заняття, і ведуть її жорстокі люди. Бог мені свідок, в Чорному Загоні далеко не ангели. Але існують певні межі.

Вони змушували старого дивитися. Це він був джерелом проклять і плачу.

Ворон засадив стрілу в чоловіка, що саме збирався накинутися на дівчинку.

-- Чорт! – зарепетував Елмо. – Ворон!...

Солдати повернулися до нас З’явилася зброя. Ворон випустив ще одну стрілу. Вона повалила воїна, який тримав старого. Люди Кульгавого втратили будь-який інтерес до бійки.

-- Білосніжка, скоч і скажи Капітану, хай тягне свою сраку сюди, -- прошепотів Елмо.

Одному з людей Кульгавого спала схожа думка. Він дременув щодуху. Ворон дозволив йому втекти.

Капітан припече йому дупу за таке. Та здавалося його це не дуже турбувало.

-- Старий, ходи сюди. Малу теж приведи. І знайди їй якийсь одяг.

Одна моя половина аплодувала Ворону, та інша називала його дурнем.

Елмо не мусив казати нам, щоб ми стереглися. Всі ми були свідомі того, в якій глибокій сраці опинилися. Поспішай, Білосніжка, подумав я.

Їхній посланець добрався до командира першим. Він шкандибав, похитуючись, до нас. Піскар мав рацію. Він був значно гіршим, ніж його люди.

Дідусь і дівчинка тулилися до стремена Ворона. Старий сердито зиркав на наші значки. Елмо злегка підштовхнув коня вперед, вказав на Ворона. Я кивнув.

П’яний офіцер зупинився перед Елмо. Каламутні очі оцінили нас. Здається, ми справили на нього враження. Брутальна робота загартувала нас і це впадало у вічі.

-- Ти! – заверещав він раптово, докладно так само, як плакса в Опалі. Він вилупився на Ворона. Тоді повернувся і кинувся втікати.

-- Стій, Лейн! Не будь сциклом, клятий злодюжка! – прогримів голос Ворона. Він вихопив стрілу з сагайдака.

Елмо перерубав йому тятиву.

Лейн зупинився. Та його реакцією була не вдячність. Він вилаявся і перелічив страхіття, що чекали нас від рук його шефа.

Я спостерігав за Вороном. Він дивився на Елмо з холодною люттю. Елмо зустрів його погляд, навіть оком не моргнувши. Він сам не з боягузів.

Ворон виконав свій фокус з ножем. Я постукав по його лезу кінчиком меча. Він коротко вилаявся, пильно поглянув на мене, розслабився.

-- Ти залишив своє старе життя в минулому, не забув ще? – промовив Елмо.

Ворон коротко кивнув.

-- Це важче ніж я гадав, -- він опустив плечі. – Вали звідси, Лейн. Ти не вартий того, щоб тебе вбивати.

Позад нас пролунав тупіт. Наближався Капітан.

Нещасний прищ Кульгавого весь надувся і вигнувся, немов кіт готовий несподівано атакувати. Елмо грізно глянув на нього вздовж свого меча. Той зрозумів натяк.

-- В усякому разі, не варто було робити цього. Він всього лиш сраколиз, -- пробурмотав Ворон.

Я поставив навідне запитання. У відповідь тільки порожній погляд.

З гуркотом примчав Капітан.

-- Що тут в біса коїться?

Елмо почав стисло доповідати. Ворон перебив його.

-- Он той п’яничка – один з шакалів Зуада. Я хотів замочити його, але Елмо та Док зупинили мене.

Зуад? Де ж я чув це ім’я? Щось пов’язане з Кульгавим. Полковник Зуад. Найгірший головоріз Кульгавого. Офіцер з політичних питань, серед інших евфемізмів. Його ім’я спливало в кількох підслуханих мною розмовах між Вороном і Капітаном. Чи Зуад мав бути п’ятою жертвою Ворона? Тоді, мабуть, сам Кульгавий причетний до нещасть Ворона.

Все дивасніше й дивасніше. Також все страшніше й страшніше. З Кульгавим краще не зв’язуватися.

-- Негайно заарештуйте його, -- заверещав офіцер Кульгавого. Капітан поглянув на нього. – Він вбив двох моїх людей.

Трупи лежали у всіх на виду. Ворон промовчав. Елмо вийшов з ролі та пояснив.

-- Вони ґвалтували дитину. Це вони так придушують повстання.

Капітан поглянув на свого співрозмовника. Той почервонів. Навіть закінчені негідники відчувають сором, якщо не можуть знайти виправдання своїм діям.

-- Док? -- гаркнув Капітан.

-- Ми знайшли одного мертвого бунтівника, Капітане. Все вказує на те, що насилля почалося до того, як він щось вдіяв.

-- Ці люди піддані Леді? Під її захистом? – запитав Капітан п’яницю.

Такий аргумент візьмуть до уваги не в кожному суді, але зараз він справив враження. Лейн не захищався, отже признав свою моральну вину.

-- Мені гидко від тебе, -- промовив Капітан своїм м’яким, небезпечним голосом. – Вали звідси. Щоб я тебе більше не бачив. Бо тоді я віддам тебе на милість свого друга.

П’яниця похитуючись пішов геть.

Капітан повернувся до Ворона.

-- Затятий йолоп. Ти хоч уявляєш собі, що натворив?

-- Можливо, краще від тебе, Капітане. Але я зробив би це знов, -- відповів Ворон втомлено.

-- І ще дивуєшся, що ми з неохотою прийняли тебе? – він змінив тему. – Що ти збираєшся робити з цими людьми, шляхетний рятівнику?

Це питання не спало на думку Ворону. З моменту таємничого перевороту в своєму житті, він жив виключно сьогоднішнім днем. Він був зневолений минулим і не звертав увагу на майбутнє.

-- Вони – моя відповідальність, правильно?

Капітан вже не намагався наздогнати Кульгавого. Діяти незалежно, тепер видавалося меншим злом.

Наслідки наступили через чотири дні.

Ми щойно провели першу значну битву та розгромили сили повстанців, вдвічі більші за наші. Нічого складного. Побити салаг, та ще й з допомогою магів. Мало хто втік.

Поле бою залишилося за нами. Наші люди грабували мертвих. Елмо, я, Капітан та ще кілька інших стояли самовдоволено поблизу. Одноокий і Гоблін святкували за своєю неповторною манерою – підколювали один одного устами небіжчиків.

Раптово Гоблін заціпенів. В нього закотилися очі. З уст вирвалося скиглення, яке ставало щораз пронизливішим. Він осів на землю.

Одноокий підбіг до нього на мить раніше за мене, почав плескати по щоках. Його звична неприязнь кудись зникла.

-- Пропусти мене! – гаркнув я.

Я перевірив його пульс, та не встиг більше нічого зробити, як Гоблін прийшов до тями.

-- Ловець Душ, -- пробурмотів він. – Виходить на зв'язок.

В цю мить я був радий, що в мене немає дару Гобліна. Відчувати одного з Поневолених у себе в голові, видалося мені гіршим за зґвалтування.

-- Капітане! – покликав я. – Ловець Душ.

Я тримався поблизу.

Підбіг Капітан. Він бігає тільки під час бою.

-- Що трапилося?

Гоблін зітхнув. В нього відкрилися очі.