Чорний Загін

Так виглядала ситуація, коли сонце почало сідати, кидаючи довгі тіні на залите кров’ю поле. Гадаю, повстанці втратили десять тисяч воїнів, навіть не вступивши з нами в бій.

За весь день ні Поневолені, ані Коло не вжили своїх чарів. Леді навіть не показала носа з Вежі.

Ще на один день ближче до прибуття військ зі сходу.

Бої припинилися, коли зайшло сонце. Ми поїли. Повстанці вивели нову зміну робочих до рову. Новоприбулі взялися до роботи з запалом, який їхні попередники вже втратили. Тактика була очевидною. Вони мали намір постійно виводити нові сили, і таким чином виснажити нас.

Темрява – це пора Поневолених. Їхня бездіяльність закінчилася.

Спочатку я мало що побачив, тож не можу з впевненістю сказати хто що зробив. Підозрюю, що Перевертень змінив вигляд і перейшов на територію ворога.

Зірки почали зникати за штормовими хмарами. Над землею повіяло холодним повітрям. Здійнявся вітер, почав завивати. Він приніс з собою орду літаючих змій – створінь довжиною з руку людини, на крилах зі шкіряними перетинками. Їхнє шипіння заглушило шум бурі. Вдарив грім і спалахнули блискавки, прошиваючи списами ворожі укріплення. В їхньому блиску можна було розгледіти гігантів, що важкою ходою крокували з кам’яних пустель. Вони жбурляли валунами, як діти м’ячиками. Один схопив балку з моста і розмахував нею, як дворучною палицею, трощачи вежі й пандуси, приготовані для облоги. В цьому непевному світлі, гіганти виглядали, як кам’яні створіння, абияк зліплені докупи з базальтових уламків у велетенській гротескній пародії на людську подобу.

Земля затремтіла. Фрагменти рівнини засяяли жовчною зеленню. Сяючі, вкриті кров’ю, помаранчеві, триметрові хробаки повзали серед ворогів. Небеса розверзнулися і полив дощ та палаюча сірка.

Ніч видавала щораз то нові жахи. Смертельні тумани. Кровожерливі комахи. Магма почала сяяти так, як ми вже бачили на Сходах Сліз. І все це на протязі кількох хвилин. Проте, коли Коло відреагувало, жахи зникли, хоча нейтралізація деяких зайняла кілька годин. Вони так і не перейшли в наступ. Поневолені були надто сильні.

До півночі все затихло. Повстанці припинили будь-яку діяльність, крім засипання останнього рову. Буря перейшла в безперервний дощ. Він дошкуляв повстанцям, проте не завдавав жодної шкоди. Я вмостився серед своїх товаришів і заснув, думаючи, як чудово, що на нашому боці сухо.

Світанок. Перший погляд на роботу Поневолених. Повсюди смерть. Жахливо понівечені тіла. Щоб прибрати це все повстанці трудилися аж до обіду. А тоді знов почали штурмувати рови.

Капітан отримав повідомлення з Вежі. Зібрав нас усіх.

-- Повідомляють, що сьогодні вночі ми втратили Перевертня. -- Він кинув на мене, як йому здавалося, багатозначний погляд. – За доволі підозрілих обставин. Нам наказано бути насторожі. Це стосується тебе Одноокий. І вас, Гоблін та Мовчун. Якщо побачите щось підозріле, негайно сигнальте до Вежі. Зрозуміло?

Ті кивнули.

Перевертня прикінчили. Це під силу далеко не кожному.

-- Повстанці втратили когось важливого? – запитав я.

-- Бороду. Мотузку. Тамараска. Та їх можна замінити. Перевертня -- ні.

Ширилися чутки. Смерть членів Кола спричинила якась бестія схожа на кота, настільки сильна і швидка, що навіть здібності її жертв їм не допомогли. Кілька десятків високопоставлених діячів повстанців також стали її жертвами.

Хлопці пригадали схожу бестію з Берилу. Почалося перешіптування. Ловець привіз з собою на кораблі форвалаку. Чи вживав він її проти повстанців?

Я так не думав. Ця атака була в стилі Перевертня. Він любив прокрадатися у ворожий табір…

Одноокий бродив з задумливим виглядом, настільки заглиблений в собі, що постійно на щось наштовхувався. В якусь мить він зупинився і влупив кулаком по шинці, що висіла біля недавно зведеного намету кухара.

Нарешті він збагнув. Як Ловцю вдалося відправити форвалаку в Бастіон, щоб та знищила всіх домочадців Синдика, і після цього контролювати місто за допомогою маріонетки, не звертаючись по допомогу до Леді, сили якої й так були вкрай розпорошені. В той час Ловець і Перевертень були нерозлийвода, правильно?

Він збагнув, хто вбив його брата… занадто пізно, щоб помститися.

В той день він ще кілька разів повертався і лупцював по шинці.

Пізніше я приєднався до Ворона і Сонечка. Вони спостерігали за битвою. Я поглянув на війська Перевертня. Його стяг замінили на інший.

-- Ворон. Це ж прапор Джалени.

-- Так, -- він сплюнув.

-- Перевертень був непоганим хлопцем. Як на Поневоленого.

-- Всі вони непогані. Як на Поневолених. Поки ти не став їм на дорозі, -- він ще раз сплюнув, поглянув на Вежу. – Що тут відбувається, Док?

-- Га? – Він поводився дуже ввічливо з того часу, як ми повернулися з завдання.

-- Навіщо вся ця вистава? Чому вона обрала цей сценарій?

Я не зовсім розумів, про що він питає.

-- Не знаю. Вона не ділиться зі мною своїми секретами.

Він насупився.

-- Правда? – Так немов не повірив мені. Тоді знизав плечима. – Було б цікаво довідатися.

-- Ще б пак.

Я спостерігав за Сонечком. Вона була надмірно зацікавлена атакою. Вона засипала Ворона питаннями. І то не простими. Їх можна було очікувати від молодого генерала чи принца, когось, хто в майбутньому сам має намір командувати військами.

-- Чому вона не в безпечному місці? – запитав я. – Тобто я хочу сказати…

-- Де? – запитав Ворон. – Де їй буде безпечніше, ніж зі мною?

В його голосі забриніли тверді нотки, він підозріло примружив очі. Здивований, я зам’яв розмову.

Невже він ревнував, що я подружився з Сонечком? Не знаю. Все пов’язане з Вороном якесь дивне.

Фрагменти найдальшого рову повністю зникли. Середній – був місцями засипаний і утрамбований. Повстанці пересунули свої вцілілі вежі й пандуси до крайньої лінії, куди не сягала наша артилерія. Будувалися нові вежі. Повсюди знаходилися нові щити. За кожним з них ховалися люди.

Сапери повстанців безстрашно йшли під наш безжалісний вогонь і наводили мости через останній рів. Контратаки відкидали їх раз за разом, проте вони завжди поверталися. Десь біля третьої години після обіду вони закінчили восьмий міст.

Вперед рушили величезні загони піхоти. Вони ринули через мости, в саму гущу зливи стріл. Налетіли на нашу першу лінію навмання, вдарили, як град, і гинули, зіткнувшись зі стіною списів, щитів та мечів. Купа трупів зростала. Здавалося, що наші лучники заповнять тілами рови навколо мостів. Не дивлячись на це, повстанці продовжували перти вперед.

Я впізнав кілька прапорів, які бачив у Трояндах і Паничах. Надходили елітні підрозділи.

Вони перетнули мости й вишикувалися, рушили в наступ стрункими колонами, тиснучи на наш центр. За ними почала шикуватися друга лінія – міцніша, глибша і ширша. Коли вона була готова, офіцери висунули її вперед на кілька метрів і наказали присісти за щитами.

Сапери перенесли щити на другий бік і об’єднали у щось схоже на частокіл. Наша найважча артилерія сконцентрувала на них свій вогонь. За ровом чисельний натовп звозив землю в обрані місця.

Хоча на найнижчому рівні були наші найменш певні солдати -- підозрюю, що лотерея була нечесною – вони відбили елітні війська повстанців. Успіх дав їм тільки коротку передишку. В атаку пішла наступна хвиля.

Наша лінія затріщала. Вона б зламалася, якби в солдатів було куди бігти. Вони вже звикли втікати. Та тут вони були в пастці, в них не було жодного шансу видряпатися на підпорну стіну.

І хвиля відступила. На своєму фланзі Вкусимісяць провів контратаку і розгромив ворога перед собою. Він знищив всі їхні щити й на певну мить загрожував мостам. Я був вражений його зухвалістю.

Вже було пізно. Леді так і не з’явилася. Гадаю, в неї не було сумнівів, що ми вистоїмо. Ворог розпочав новий штурм, психічну атаку, яка ледь не залила наших хлопців. В деяких місцях повстанці пробилися до підпорної стіни й спробували видряпатися на неї або розібрати її. Та наші хлопці не впали духом. Невпинна злива стріл зламала рішучість повстанців.

Вони відступили. Їхнє місце за щитами зайняли свіжі підрозділи. Запанував тимчасовий мир. Поле бою належало тепер їхнім саперам.

-- Шість днів, -- промовив я, не звертаючись до нікого конкретного. – Не думаю, що ми протримаємося.

Перша лінія завтрашній день не переживе. Натовп увірветься на другий рівень. Наші лучники сіяли смерть, проте я сумнівався, що вони чогось варті в рукопашному бою. Більше того, як тільки вони будуть змушені до рукопашної, то не зможуть відстрілювати ворогів на підході. Тоді вежі повстанців відплатять їм їхньою ж монетою.

Ми викопали вузький рів позаду піраміди. Він служив нам, як відхоже місце. Капітан застав мене у найменш підхожу мить.

-- Док, ти потрібен внизу, на найнижчому рівні. Візьмеш Одноокого і свою команду.

-- Навіщо?

-- Ти цілитель, чи як?

-- А. – Який же я дурень. Міг би й здогадатися, що не залишуся тільки спостерігачем.

Решта Загону теж зійшла вниз, щоб виконати інші завдання.

Не дивлячись на інтенсивний рух на тимчасових пандусах, шлях вниз був доволі легким. Хлопці з верхнього рівня і піраміди тягали вниз боєприпаси для лучників (Леді, мабуть запасалася стрілами десятиліттями), а наверх несли вбитих і поранених.

-- Хороший момент, щоб налетіти на нас, -- сказав я Одноокому. – Достатньо видряпатися по пандусах.

-- Вони зараз зайняті тим самим, що й ми.

Ми пройшли в трьох метрах від Ловця Душ. Я підняв руку в непевному привітанні. Після невеличкої паузи він теж підняв руку. В мене склалося враження, що він здивований.

Ми зійшли вниз, а тоді ще вниз, на територію Буревісниці.

Внизу було справжнє пекло. Після битви кожне поле бою – це пекло, проте такого я ще в своєму житті не бачив. Повсюди валялися люди. Багато було повстанців, яких наші хлопці не мали сили добити. Навіть солдати з верхніх рівнів просто відпихали їх копняками набік, щоб мати змогу зібрати своїх. На відстані в десять метрів солдати повстанців, на яких ми не звертали уваги, збирали своїх та ігнорували наших.

-- Це нагадує мені старі Літописи, -- сказав я Одноокому. – Може битву під Порваним.

-- Порване не було таким кривавим.

-- Гм.

Він там був. Який він вже старий.

Я знайшов офіцера і запитав, де нам розложити свою лавочку. Він припустив, що найбільше користі ми принесемо Костогризу.

По дорозі ми пройшли некомфортно близько від Буревісниці. Амулет Одноокого обпалив мені зап’ястя.

-- Твоя подружка? – запитав Одноокий саркастично.

-- Що?

-- Стара чортиця так на тебе поглянула…

Я знизав плечима. Зеленава нитка. Поневолений на килимі. Могла бути й Буревісниця.

Костогриз – справжній здоровань, навіть більший за Перевертня, два з половиною метри росту і двісті п’ятдесят кілограмів сталевих м’язів. Він був сильним аж до абсурду. В нього рот, як в крокодила, і подейкували, що в старі часи він поїдав своїх ворогів. З огляду на його силу, в деяких історіях його називали Костоломом.

Поки я придивлявся до нього, один з його лейтенантів сказав нам йти на самий край правого флангу, де бої були такими легкими, що туди ще не відправили жодного медичного підрозділу.

Ми знайшли відповідного командира батальйону.

-- Розташовуйтеся тут, -- сказав він нам. --- Я накажу відправляти людей до вас.

Він мав кислу міну.

Один з підлеглих виступив на захист командира:

-- Ще вранці він командував ротою. Сьогодні офіцерам довелося несолодко.

Коли у вас важкі втрати серед офіцерів, це означає, що вони стояли попереду, щоб не допустити паніки.

Ми з Однооким взялися зашивати рани.

-- Ми думали, що вам тут було легше.

-- Легше – поняття відносне.

Він холодно поглянув на нас. Ми патякали про те, кому було легше, а самі цілий день пробайдикували на піраміді.

Медицина при світлі факелів неймовірно весела штука. Разом ми обробили рани кільком сотням людей. Кожного разу, припиняючи роботу, щоб дати перепочити зболілим і задерев’янілим рукам, я спантеличено піднімав погляд до неба. Я очікував, що Поневолені сьогодні знову розійдуться не на жарт.

Костогриз неспішно увійшов в нашу тимчасову операційну, голий по пояс, без маски, схожий на гігантського борця. Він не промовив і слова. Ми намагалися не звертати на нього уваги. Він спостерігав за нами крізь примружені маленькі, поросячі очі.

Одноокий і я працювали над тим самим пацієнтом, тільки з різних боків. Одноокий раптово зупинився, підняв голову, як переляканий кінь. Витріщив очі. Поглянув божевільно навколо.

-- В чому справа? – запитав я.

-- Я не… Дивно. Зникло. На якусь мить… Забудь.

Я не спускав з нього ока. Він був переляканий. Більше переляканий, ніж це виправдовувала присутність Поневоленого. Немов йому особисто загрожувала якась небезпека. Я поглянув на Костогриза. Він теж спостерігав за Однооким.

Пізніше, коли ми працювали над двома різними пацієнтами, Одноокий знов перелякався. Я підвів погляд. Позад нього, на рівні пояса, я зауважив блиск очей. В мене мороз пробіг по спині.

Одноокий вдивлявся в темряву з наростаючою тривогою. Закінчивши з пацієнтом, він помив руки і пересунувся в бік Костогриза.

Пролунав звірячий крик. Темна тінь увірвалася в коло світла, скочила в моєму напрямку.

-- Форвалака! – видавив я з себе і кинувся вбік. Тварина проскочила наді мною, однією лапою розірвавши мені куртку.

Костогриз опинився в місці, де приземлився леопард-перевертень, в ту саму мить, що й він. Одноокий викрикнув закляття, яке осліпило мене, форвалаку і всіх, хто дивився на нас. Я почув рик бестії. Гнів перейшов у агонію. До мене повернувся зір. Костогриз тримав монстра в смертельних обіймах, правою рукою стискаючи йому горло, а лівою – ребра. Бестія даремно била лапами в повітря. Тварюка була сильнішою за десяток звичайних леопардів, проте в руках Костогриза, вона була безсилою. Поневолений засміявся і відкусив їй шматок лівого плеча.

Одноокий підійшов до мене на непевних ногах.

-- Шкода, що його не було з нами в Берилі, -- сказав я тремтячим голосом.

Одноокий був такий переляканий, що задихався. Він не засміявся. Правду кажучи, мені теж було не до сміху. Просто рефлекторний сарказм. Гумор шибеника.

Сурми заповнили ніч своїми закликами. Солдати побігли на свої пости. Брязкіт зброї заглушив здавлений хрип форвалаки.

Одноокий схопив мене за руку.

-- Пора валити звідси, -- сказав він. – Рухайся.

Я був загіпнотизований боротьбою. Леопард намагався змінитися. В ньому з’явилося щось жіноче.

-- Ходімо! – Одноокий міцно вилаявся. – Ця тварюка намагалася вбити тебе, ти в курсі? Хтось її послав. Драпаємо, поки вона не вирвалася.

Не дивлячись на неймовірну силу і дикість Костогриза, енергія форвалаки не слабла. Поневолений понівечив зубами ліве плече бестії.

Одноокий мав рацію. Повстанці з другого боку почали збуджуватися. В будь-яку мить могли початися бої. Ще одна причина, щоб накивати п’ятами. Я схопив торбу і погнав.

По дорозі назад ми минули і Буревісницю і Ловця Душ. Якась ідіотська бравада змусила мене глузливо віддати їм честь. Я був певен, що один з них стояв за цією атакою. Жоден не відповів мені.

Пережите далося мені взнаки, коли я був в безпеці на піраміді, разом з Загоном, де в мене не було іншого заняття, як тільки думати про те, що могло трапитися. Тоді мною почало трусити так сильно, що Одноокий був змушений дати мені моїх власних ліків, які звалили мене з ніг.

Щось відвідало мене в снах. Мій старий друг. Золоте сяйво і прекрасне обличчя. І вже звичне:

-- Не бійся, мій вірний.

Коли ліки перестали діяти, на сході вже жевріло світло. Я прокинувся не таким переляканим, та впевненості мені не додалося. Вони спробували вже три рази. Хтось, хто вперся вбити мене, знайде спосіб. Що б там Леді не казала.

Майже відразу ж з’явився Одноокий.

-- З тобою все гаразд?

-- Угу. Нормально.

-- Ти проспав шалене видовище.

Я запитально підняв брову.

-- Коло і Поневолені розійшлися не на жарт, коли ти відключився. Тільки недавно зупинилися. Цим разом було трохи страшно. Костогриз і Буревісниця – небіжчики. Здається, вони прикінчили одне одного. Ходи сюди. Я хочу показати тобі дещо.

Невдоволено, я пішов за ним.

-- Які втрати у повстанців?

-- Різне говорять. Але великі. Принаймні четверо чаклунів отримали по заслузі.

Він зупинився на передньому краю піраміди й театрально вказав пальцем.

-- Що там?

-- Ти що осліп? В мене тільки одне око, а бачу краще від тебе?

-- Дай мені якусь підказку.

-- Пошукай розп’яття.

-- А, -- почувши це, я легко віднайшов хрест, встановлений біля командного пункту Буревісниці. – Бачу. І що?

-- Це твоя подружка. Форвалака.

-- Моя?

-- Наша? – На його обличчі промайнула чарівна злобна гримаса. – Кінець довгої історії, Док. І до того ж задовільний. Ким би не був вбивця Там-тама, я дожив до миті, коли його спіткав лихий кінець.

-- Звичайно.

Зліва від нас Ворон і Сонечко спостерігали за рухом повстанців. Їхні пальці миготіли. Вони були надто далеко, тому я мало що второпав. Це було як підслуховувати розмову на мові, яку ти ледь знаєш. Тарабарщина.

-- Що останнім часом гризе Ворона?

-- Це ти про що?

-- Він тримається осторонь від всіх, крім Сонечка. Навіть не крутиться біля Капітана. Не зіграв жодного разу в карти, з того часу, як ми повернулися з Пір’їнкою і Мандрівником. Починає дутися, коли хтось намагається бути ласкавим з Сонечком. Щось трапилося поки нас не було?

Одноокий знизав плечима.

-- Я був з вами, Док. Пам’ятаєш? Ніхто нічого не казав. Та раз ти вже згадав про це, так, він поводиться дивно. – Він засміявся. – Дивно, як на Ворона.

Я уважно спостерігав за підготовкою повстанців. Вони поводилися нерішуче і неорганізовано. Та все одно, не дивлячись на нічне шаленство, їм вдалося засипати два перших рови. А завдяки зусиллям біля останнього, в них було пів десятка переходів.

Мені здалося, що наші сили на другому і третьому рівнях поріділи. Я запитав чому.

-- Леді перенесла купу солдатів на перший рівень. Особливо тих, згори.

В основному підрозділи Ловця Душ, зауважив я. Біля нього залишилися нікчемні сили.

-- Як думаєш, вони сьогодні прорвуться?

Одноокий знизав плечима.

-- Якщо будуть перти так, як досі. Але поглянь. Вони вже не рвуться до бою. До них дійшло, що легко не буде. Ми змусили їх замислитися. Вони пригадали собі про стару чортицю у Вежі. Вона ще навіть не показалася. Можливо, вони почали непокоїтися.

Я підозрював, що причиною були скоріше втрати серед членів Кола, ніж душевні переживання солдатів. Керівництво повстанців, мабуть, охопив хаос. Будь-яке військо втратить бойовий дух, якщо ніхто не знає, хто ним командує.

Незважаючи на це, через чотири години після світанку, вони почали вмирати за свою справу. Наша перша лінія зібрала волю в кулак. Ревун і Безликий замінили Буревісницю і Костогриза, залишивши на другому рівні Нічного Жаха.

Бій йшов по накатаній колії. Натовп повстанців мчав уперед, в саму гущу зливи стріл, переходив мости, ховався за щитами, оббігав їх і атакував нашу першу лінію. Вони перли вперед безперервним потоком. Тисячі полягли ще до того, як досягли ворога. Багато з тих, кому це вдалося, билися недовго, а тоді відступали, інколи допомагаючи пораненим товаришам, а частіше просто втікаючи від гріха подалі. Їхні офіцери втратили контроль.

В результаті укріплена лінія трималася довше і рішучіше, ніж я передбачав. Проте, чисельна перевага і наростаюча втома далися, зрештою, взнаки. З’явилися розриви. Ворожі підрозділи дійшли до підпірної стіни. Поневолені організували контратаки, більшість з яких не набрали достатньої сили, щоб добитися успіху. То тут, то там, недостатньо мужні солдати намагалися втекти на вищий рівень. Нічний Жах розмістив на краю людей, які скидали втікачів назад. Опір став затятішим.

Однак повстанці почули запах перемоги. Вони взялися до справи енергійніше.

Далекі вежі й пандуси рушили вперед. Вони просувалися незграбно, по кілька метрів за хвилину. Одна вежа зачепилася за недостатньо втрамбовану яму в першому рову і перевернулася. Вона розчавила пандус і кілька десятків людей. Решта машин продовжували перти. Гвардійці перенацілили на них найважчі балісти, що метали вогняні кулі.

Вежа запалала. Тоді ще одна. Зупинився охоплений полум’ям пандус. Проте інші машини невблаганно котилися вперед і вже доїхали до другого рову.

Легкі балісти також перенесли на них свій вогонь і сіяли спустошення серед тисяч повстанців, які тягнули машини.

Сапери продовжували засипати й трамбувати найближчий рів. І гинути від стріл наших лучників. Ними можна було тільки захоплюватися. Відважнішого противника я ще не зустрічав.

Фортуна посміхалася повстанцям. Вони подолали початкові труднощі й почали битися з колишньою запеклістю. Наші підрозділи на першому рівні розпадалися на щораз менші групки. Вони метушилися і вирували. Люди, яких Нічний Жах розставив, щоб запобігти втечі наших солдат, тепер відбивали надто зухвалих повстанців, що дряпалися по підпорній стіні. В одному місці повстанці вирвали кілька колод і намагалися викопати собі шлях наверх.

Була тільки середина дня. У повстанців залишалося ще купа годин до заходу сонця. Мене почав проймати страх.

Одноокий, якого я не бачив, відколи все це почалося, підійшов до мене знову.

-- Повідомлення з Вежі, -- сказав він. – Минулої ночі вони втратили шістьох членів Кола. Це означає, що їх залишилося чоловік вісім. Можливо, нікого з тих, хто був у Колі, коли ми вперше прибули на північ.

-- Не дивно, що вони почали обережно.

Він поглянув на поле бою.

-- Кепські наші справи, згоден?

-- Тут не посперечаєшся.

-- Гадаю, саме тому вона вирішила вийти. – Я повернувся. – Еге ж. Вона вже в дорозі. Особисто.

Холод. Холод-холод-холод. Не знаю чому. Тоді я почув крики Капітана, Лейтенанта, Красунчика, Елмо, Ворона і хтозна кого ще. Всі верещали, щоб ми стали в стрій. Годі чухати сраки. Я пішов в операційну – кілька наметів позаду піраміди, на жаль, з підвітряного боку від відхожих місць.

-- Проведи швидку інспекцію, -- наказав я Одноокому. – Припильнуй, щоб все було готове.

Леді з’явилася на коні, виїхала по пандусі, що починався біля самого входу у Вежу. Вона сиділа верхи на скакуні виведеному саме для цієї оказії. Він був велетенський і гарячий, глянсуватий чалий. Саме таким намалював би художник ідеального коня. Леді виглядала розкішно, в червоно-золотій парчі, з білими шарфами, золотими й срібними прикрасами з вкрапленнями чорних коштовних каменів. Немов багата дама, яку можна зустріти на вулицях Опала. Волосся в неї було чорніше за ніч. Її довгі локони опадали з-під елегантного трикутного капелюшка з білим мереживом, прикрашеного білим, страусовим пір’ям. Локони підтримувала сіточка з перлинами. Леді виглядала максимум на двадцять років. Там, де вона проходила опускалася тиша. Всі навколо витріщилися на неї. Я не зауважив жодного натяку на страх.

Супутники Леді більше відповідали уявленням про неї. Середньої статури, закутані в чорне, обличчя заховані за чорними пов’язками, верхи на чорних конях зі збруєю і сідлами з чорної шкіри. Саме такими й очікував побачити Поневолених простий люд. Один тримав в руках довгий чорний спис з чорним сталевим наконечником, інший – великий срібний горн. Вони їхали по обидва боки від Леді, рівно на метр позаду.

Проїжджаючи повз нас, вона нагородила мене своєю солодкою посмішкою. В її очах іскрив гумор і запрошення…

-- Вона все ще кохає тебе, -- саркастично зауважив Одноокий.

-- Саме цього я і боюся, -- здригнувся я.

Вона проїхала серед солдатів Загону, навпростець до Капітана, поговорила з ним півхвилини. Навіть знаходячись обличчям до обличчя з древнім злом, Капітан не виявляв своїх почуттів. Ніщо не може похитнути його спокій, коли він надіває маску незламного командира.

Елмо квапливо підійшов до мене.

-- Старий, як справи? – запитав я. Я не бачив його вже кілька днів.

-- Вона викликає тебе.

Я сказав щось схоже на “Буль.” Справжній геній.

-- Як я тебе розумію. Скільки можна. Але що поробиш? Знайди собі коня.

-- Коня? Навіщо? Де?

-- Я простий посланець, Док. Звідки мені знати… Про вовка помовка.

Молодий солдат, в уніформі війська Ревуна, з’явився на краю піраміди. Він вів чередою кілька коней. Елмо підбіг до нього. Після короткої перепалки, він кивнув мені. Неохоче, я підійшов до нього.

-- Вибирай, Док.

Я обрав гніду кобилу, красиву і начебто слухняну. Заскочив на неї. Було приємно знов опинитися в сідлі. Давно вже я не їздив верхи.

-- Побажай мені успіху, Елмо.

Я хотів щоб це прозвучало невимушено. А вийшов якийсь писк.

-- Ти везучий. – А коли я вже рушив, додав. – Будеш знати, як писати ті дурнуваті історії.

-- Вгамуйся, добре?

Коли я їхав, то таки задумався на мить, наскільки мистецтво впливає на життя. Невже я сам накликав це на себе?

Коли я наблизився, Леді не оглянулася. Вона тільки зробила ледь помітний жест. Вершник справа від неї від’їхав вбік, звільнивши місце для мене. Я зрозумів натяк, зупинився і щоб не дивитися на неї, зосередився на панорамі. Я відчув, що це її забавляло.

За тих кілька хвилин, що мене не було, ситуація погіршилася. Солдати повстанців захопили кілька плацдармів на другому рівні. На першому наші підрозділи були розбиті вщент. Ревун зглянувся над тими, хто залишився внизу, і дозволив своїм людям допомагати їм видряпатися на підпорну стіну. Підрозділи Шепіт, на третьому рівні, вперше почали стріляти з луків.

Штурмові пандуси вже майже досягли найближчої траншеї. Великі вежі зупинилися. Половина з них була непридатною. На решті були лучники, але вони знаходилися так далеко, що не завдавали жодної шкоди. Богу дякувати і на тому.

Поневолені на першому рівні використовували свою силу, проте постійна небезпека не дозволяла їм робити це ефективно.

-- Я хочу, щоб ти став свідком, Літописцю, -- сказала Леді.

-- Га? – Ще одна перлина з вуст найбільшого дотепника Загону.

-- Того, що зараз відбудеться. Щоб принаймні в одному місці це було описано належним чином.

Я крадькома поглянув на неї. На її обличчі з’явилася ледь помітна насмішкувата посмішка. Я перевів увагу на поле бою. Те, що вона творила зі мною, просто сидячи собі в самій середині шаленства, яке віщувало кінець світу, лякало мене більше, ніж перспектива загинути в бою. Я вже надто старий, щоб збуджуватися, як якийсь п’ятнадцятилітній хлопчак.

Леді клацнула пальцями.

Вершник зліва від неї підняв срібний горн, відхилив пов’язку з обличчя, щоб прикласти інструмент до вуст. Пір’їнка! Я кинув погляд на Леді. Вона підморгнула мені.

Поневолені. Пір’їнка і Мандрівник були Поневолені, так само, як раніше Шепіт. Вся їхня міць і сила були тепер в розпорядженні Леді… Мої думки мчали навипередки, налітали одна на одну. Таємні сенси, наслідки. Старі Поневолені повалені, нові Поневолені займають їхнє місце…

Заграв горн. Нота була такою солодкою, немов ангел викликав небесне воїнство. Вона не пролунала голосно, проте рознеслася повсюди, наче походила з самого небозводу. Бої припинилися. Всі очі повернулися до піраміди.

Леді клацнула пальцями. Інший вершник (гадаю, Мандрівник) підняв високо спис, а тоді вдарив наконечником в землю.

Передня підпорна стіна вибухнула в десятках місць. Тишу заповнив жахливий рев труб. Я знав що це, ще до того, як вони вирвалися з укриття і засміявся.

-- Слони!

Я не бачив бойових слонів з першого року служби в Загоні.

-- Звідки у вас слони?

Очі Леді сяяли. Вона не відповіла.

Відповідь була очевидною. З-за моря. Від своїх союзників у Містах-Самоцвітах. Як їй вдалося непомітно переправити слонів сюди й тримати в таємниці, оце справжня загадка.

Розкішна несподіванка для повстанців у мить їхнього здавалося вже певного тріумфу. Ніхто в цих краях не бачив бойових слонів, а тим більше не мав уяви, як проти них битися.

Сірі товстошкірі велетні врізалися в натовп повстанців. Погоничі слонів веселилися на повну, гнали своїх бестій в різні боки, розтоптували повстанців сотнями, повністю знищивши їхній бойовий дух. Вони змели щити. Незграбно перейшли по мостах і взялися за штурмові вежі, перевертаючи їх одна за одною.

Всього було двадцять чотири слони, по два на кожну схованку. Вони були вкриті бронею, а їхні погоничі заковані в метал, однак подекуди спис чи стріла випадково знаходили щілину і вбивали погонича, або сильно кололи тварину, розлючуючи її. Слони, які втратили вершників, втрачали теж інтерес до бою. Поранені тварини втрачали розум. Вони завдавали більше збитків, ніж ті, що були під контролем.

Леді зробила ще один жест. Мандрівник дав наступний сигнал. Солдати під нами опустили пандуси, по яких ми транспортували припаси вниз і поранених вгору. Всі війська з третього рівня, окрім Гвардії, зійшли вниз, вишикувалися і розпочали атаку на цей хаос. Взявши до уваги чисельну перевагу повстанців, це видавалося божевіллям. Але взявши до уваги несподіваний поворот долі, бойовий дух в дану мить був важливішим.

Шепіт на лівому крилі, Ловець посередині, старий товстун Лорд Джалена на правому. Загриміли барабани. Вони рушили вперед. Їх затримувала тільки необхідність вирізати тисячі охоплених панікою людей. Повстанці були надто перелякані, щоб встояти, проте втікати в напрямку своїх таборів, повз оскаженілих слонів, було теж лячно. Вони майже не захищалися.

Чисто аж до першого рову. Вкусимісяць, Ревун і Безликий зігнали тих, хто вижив у шеренгу, прокляттями і залякуванням змусили їх рухатися вперед і спалити всі ворожі укріплення.

Атакуючі дійшли до другого рову, оминули покинуті вежі й пандуси, рушили далі по кривавому сліду слонів. Туди підтягнулися солдати з першого рівня і підпалили машини. Атакуючі просунулися до нижнього рову. Все поле було вкрите трупами ворогів. Стільки трупів я не бачив за все своє життя.

Коло, а скоріше те, що з нього залишилося, нарешті оговталося і спробувало використати магію проти слонів. Вони добилися певних успіхів, поки Поневолені їх не нейтралізували. З тієї миті все залежало від людей на полі бою.

Як завжди, в повстанців була чисельна перевага. Слони падали один за одним. Вороги накопичувалися перед нашим наступаючим строєм. В нас резервів не було. З таборів повстанців напливали свіжі війська; їм бракувало ентузіазму, проте вони були достатньо сильні, щоб зупинити наш наступ. Потрібно було відходити.

Леді дала сигнал відступати за допомогою Мандрівника.

-- Чудово, -- пробурмотів я. – Справді чудово.

Наші люди повернулися на позиції й попадали виснажені на землю. Невдовзі опуститься темрява. Ми протрималися ще один день.

-- Але що далі? Поки в небі комета, ті дурні не зупиняться. А ми вже випустили нашу останню стрілу.

-- Запиши все так, як ти це бачив, Літописцю, -- посміхнулася Леді й разом зі своїми компаньйонами поїхала геть.

-- А що мені тепер робити з цим конем? – буркнув я невдоволено.

Вночі відбулася наступна битва магів, та я її не бачив. Не знаю, для кого це було більшою катастрофою. Ми втратили Вкусимісяця, Безликого і Нічного Жаха. Тільки Нічний Жах загинув від руки ворога. Інших знищила ворожнеча серед Поневолених.

Десь через годину після заходу сонця прибув посланець. Я саме нагодував свою команду і збирався вести їх вниз. Елмо знову був за посередника.

-- У Вежу, Док. На побачення з коханою. Прихопи свого лука.

Через певний час, ти перестаєш боятися, навіть якщо це Леді.

-- А лук навіщо? – запитав я покірно.

Він знизав плечима.

-- Стріли теж?

-- Про це ні слова. Дурня якась.

-- Може й так. Одноокий, ти за старшого.

Були в цьому і свої добрі сторони. Принаймні, мені не доведеться цілу ніч ампутувати кінцівки, зашивати рани і заспокоювати юнаків, які не проживуть і тижня. Служба з Поневоленими дає солдатам кращі шанси вижити після поранення, та гангрена і перитоніт все одно збирають свою данину.

Вниз по довгому пандусу, до темних воріт. Вежа височіє, як якась міфічна істота, залита срібним світлом комети. Невже Коло дало маху? Надто довго тягнули? Чи комета, що віддаляється, перестає бути сприятливою прикметою?

Де знаходилися війська зі сходу? Ще далеко. Але наша стратегія явно не полягала на тому, щоб протриматися. Якби план був таким, ми б увійшли у Вежу і зачинили за собою двері. Правильно?

Я завагався. Цілком природне небажання йти. Я доторкнувся до амулета, який мені дав Гоблін, тоді до амулета, який зовсім недавно отримав від Одноокого. Та це не додало мені впевненості. Я кинув погляд на піраміду. Мені здалося, я побачив кремезний силует на вершині. Капітан? Я підняв руку. Силует відповів. Підбадьорений, я повернувся.

Ворота нагадували відкриту пащу ночі, але зробивши крок вперед, я опинився в широкому, освітленому коридорі. В ньому смерділо кіньми й худобою, яких загнали всередину ще минулого століття.

На мене чекав солдат.

-- Ти Док?

Я кивнув.

-- Ходи зі мною.

Це був не Гвардієць, а якийсь молодий піхотинець з війська Ревуна. Здавалося, що він був збентеженим. Тут і там я бачив інших схожих на нього. Мене осінило. Поки решта Поневолених воювали з Колом та поміж собою, Ревун цілими ночами переправляв війська. Жоден з його людей не потрапив на поле бою.

Скільки їх було? Які ще несподіванки приховувала в собі Вежа?

Я увійшов у внутрішню Вежу через ті самі ворота, що й раніше. Солдат зупинився на тому самому місці, що й Капітан, під час мого попереднього візиту. Непевним, тремтячим голосом, він побажав мені успіхів. Я пискливо подякував.

Цим разом не було ніяких вистав. Принаймні, нічого вигадливого. Мені не припала роль хлопчиська, в якого в голові тільки секс. Чисто ділова зустріч.

Вона посадила мене за стіл з темного дерева. Я поставив лук перед себе.

-- В мене проблема, -- сказала вона. Я мовчки дивився на неї.

-- Мабуть, назовні чутки ростуть-ширяться? Про те, що відбувається серед Поневолених?

Я кивнув.

-- Це зовсім не схоже на зраду Кульгавого. Вони вбивають одне одного. Хлопці не хочуть опинитися під перехресним вогнем.

-- Мій чоловік живий. Сам знаєш. Це він стоїть за всім цим. Він прокидається. Дуже повільно, але достатньо, щоб дотягнутися до деяких членів Кола. Достатньо, щоб увійти в контакт з Поневоленими жінками. Заради нього вони здатні на все. Сучки. Я тримаю їх на короткому поводку, проте я не всесильна. Дещо їм сходить з рук. Ця битва… Зовсім не те, на що скидається. Члени Кола привели сюди військо повстанців під впливом мого чоловіка. Дурні. Вони гадали, що зможуть використати його, розбити мене і захопити владу собі. Вони вже небіжчики, всіх повбивали, та справа, яку вони розпочали -- живе. Я не воюю з Білою Трояндою, Літописцю, хоча можливо, що при нагоді, переможу і цю дурницю. Я воюю зі старим поневолювачем, Домінатором. І якщо я програю, то втрачу весь світ.

Хитра жінка. Вона не намагалася прикидатися скривдженою панянкою. Розіграла це, як розмову рівних, і таким чином швидше завоювала мою симпатію. Вона знала, що я знаю Домінатора так добре, наскільки це можливо для простого смертного в наш час. Знала, що я боюся його набагато більше, ніж її, бо хто боїться жінки більше, ніж чоловіка?

-- Я знаю тебе, Літописцю. Я відкрила твою душу і заглянула всередину. Ти б’єшся за мене тому, що твій Загін підписав контракт, якого він буде дотримуватися до самісінького кінця… бо його стовпи вважають, що честь Загону було заплямовано в Берилі. Не дивлячись на те, що більшість з вас вважає, що ви служите Злу.

-- Зло – поняття відносне, Літописцю. На нього не приліпиш етикетку. Його не можна доторкнутися, посмакувати чи розрубати мечем. Зло залежить від того, де ти стоїш, вказуючи його звинувачувально пальцем. З огляду на свою присягу, ти зараз стоїш на протилежному боці від Домінатора. Для тебе – він Зло.

Якусь мить вона ходила по кімнаті, можливо чекала моєї відповіді. Я мовчав. Вона коротко виклала мою власну філософію.

-- Це зло вже тричі намагалося вбити тебе, цілителю. Двічі зі страху перед твоїми знаннями і раз зі страху перед твоїм майбутнім.

Це вивело мене зі ступору.

-- Моїм майбутнім?

-- Інколи Поневолені можуть на мить заглянути в майбутнє. Можливо вони передбачили нашу розмову.

Я був спантеличений. Сидів з тупим виразом обличчя.

Вона на якусь мить вийшла з кімнати, повернулася з сагайдаком повним стріл і висипала їх на стіл. Вони були чорними й важкими, зі срібними наконечниками, вкритими майже непомітними написами. Поки я розглядав їх, вона взяла мій лук і замінила його на інший, з тотожною вагою і натяжкою. Разом зі стрілами вони становили розкішний комплект. Таку розкіш аж шкода використовувати, як зброю.

-- Тримай при собі. Завжди, -- сказала вона мені.

-- Мені доведеться з нього стріляти?

-- Цілком можливо. Так чи інакше, завтра все закінчиться. Ми добряче пошарпали повстанців, та в них величезні запаси живої сили. Моя стратегія може провалитися. Якщо я зазнаю невдачі, виграє мій чоловік. Не повстанці, не Біла Троянда, а Домінатор, ця огидна тварюка, що ніяк не заспокоїться в могилі…

Уникаючи її погляду, я дивився на зброю. Я запитував себе, що я повинен сказати, чого не почути, що мені робити з цими знаряддями смерті й чи зможу я скористатися ними, коли прийде пора.

Вона читала мої думки.

-- Ти знатимеш, коли настане час. І зробиш те, що вважатимеш за потрібне.

Я підвів погляд і насупив брови. Я прагнув… Навіть знаючи, чим вона була, я прагнув її. Можливо, мої тупі побратими мали рацію.

Вона посміхнулася, протягнула свою надто досконалу долоню і стиснула мені пальці…

Я відключився. Так мені здається. Не пам’ятаю, щоб щось трапилося. На якусь мить мені затуманилося в голові, а коли імла розсіялася, вона все ще тримала мене за руку і казала посміхаючись:

-- Пора йти, солдате. Гарно відпочинь.

Я встав наче зомбі й поволочив ноги до дверей. Мене не залишало стійке відчуття, що я щось пропустив. Я не оглянувся. Просто не міг.

Я вийшов у ніч, яка панувала назовні Вежі й відразу зрозумів, що знову загубив десь час. Зірки пересунулися на небі. Комета опустилася. Гарно відпочинь? Часу на відпочинок майже не залишалося.

На дворі було мирно і спокійно, цвірінькали коники. Коники. Ви можете в це повірити? Я поглянув на лук, який вона мені дала. Коли я його натягнув? Чому я ніс його зі стрілою на тятиві? Я не пам’ятав, щоб брав лук зі стола… На якусь жахливу мить, мені здалося, що я втрачаю розум. Цвірінькання коників повернуло мене назад.

Я поглянув на піраміду. На вершині хтось був; спостерігав за мною. Я підняв руку. Він відповів. Судячи по тому, як він рухався – Елмо. Старий, добрий Елмо.

До світанку ще кілька годин. Можна трохи подрімати, якщо не марнуватиму часу.

На одній четвертій дороги по пандусу мене охопило дивне відчуття. На півдорозі я зрозумів у чому справа. Амулет Одноокого. Мій зап'ясток палав… Поневолений! Небезпека!

З темряви, з-за якогось виступу збоку піраміди піднялася чорна хмара. Вона розпростерлася, як вітрило і рушила до мене. Я відповів єдиним доступним мені способом. Випустив стрілу.

Стріла прорвала покривало темряви. Навколо мене пролунало протяжне завивання, повне скоріше здивування, ніж люті, розпачу, ніж агонії. Покривало темряви розлетілося на клаптики. Якась людиноподібна форма квапливо втекла по схилу. Я дивився, як вона бігла; мені навіть в голову не прийшло випустити ще одну стрілу, хоча я й поклав її на тятиву. З кашею в голові, я поліз далі нагору.

-- Що трапилося? – запитав Елмо, коли я нарешті добрався до вершини.

-- Не знаю, -- відповів я. – Чесно, я не маю ані найменшого поняття, що в біса трапилося сьогодні вночі.

Він пильно оглянув мене.

-- Кепсько виглядаєш. Тобі потрібно відпочити.

-- Та потрібно, -- погодився я. – Передай Капітану. Вона сказала, що завтра вирішальний день. Пан або пропав.

Новина йому не дуже допоможе. Проте, я гадав, йому варто знати.

-- Угу. Вони щось зробили з тобою у Вежі?

-- Не знаю. Не думаю.

Не дивлячись на своє застереження, що мені потрібен відпочинок, він хотів поговорити ще. Я бережно відсунув його набік, заліз в один з лікарняних наметів і скрутився калачиком у кутку, немов поранений звір у барлозі. Щось зі мною трапилося, навіть якщо я не мав жодної уяви, що саме. Мені потрібен був час, щоб оправитися. Можливо більше часу, ніж мені дадуть.

Вони прислали Гобліна, щоб той розбудив мене. Я був у своєму звичному, прекрасному, ранковому настрої; погрожував кривавою помстою кожному дурневі, який посміє потурбувати мій сон. Це не означає, що мій сон не варто було потурбувати. Він був огидний. Я витворяв жахливі речі з двома дівчатками, не старшими, ніж дванадцять років і їм це подобалося. Мерзенні тіні, що ховаються в глибині нашого розуму.

Яким би відразливим не був мій сон, я не хотів вставати. У спальному мішку було тепло і затишно.

-- Може давай по доброму? – запитав Гоблін. – Слухай, Док. Твоя кохана вже в дорозі. Капітан хоче, щоб ти привітав її.

-- Угу. Звичайно.

Я схопив чоботи однією рукою, відхилив поли намету другою.

-- Яка година, хай йому чорт? – прогарчав я. – Здається, що сонце зійшло вже давно.

-- Правда. Елмо подумав, що тобі потрібен відпочинок. Сказав, що вчора вночі тобі було непереливки.

Я невдоволено буркнув, швиденько взяв себе в руки. Зібрався помитися, та Гоблін зупинив мене.

-- Надівай бойове спорядження. На нас йдуть повстанці.

Я почув далекий грім барабанів. Досі повстанці їх не вживали. Я запитав про це Гобліна.

Гоблін знизав плечима. Він був білий, як полотно. Гадаю, він чув моє повідомлення Капітану. Пан або пропав. Сьогодні.

-- Вони обрали собі нову раду.

Він почав базікати всячину, як це часом робить хтось дуже переляканий, розповівши мені історію нічного протистояння поміж Поневолених і як постраждали бунтівники. Настрою мені це не покращило. Він допоміг мені натягнути всю броню. З часу сутичок під Трояндами, я носив тільки кольчугу. Я взяв зброю, яку мені дала Леді, і вийшов з намету в один з найпрекрасніших ранків, які я бачив у своєму житті.

-- З біса гарний день, щоб померти, -- сказав я.

-- Ага.

-- Коли вона буде тут?

Капітану хотілося б щоб ми були на посту. Йому подобається хизуватися порядком в Загоні й власною ефективністю.

-- Буде, коли буде. Ми отримали повідомлення, що вона вирушає.

-- Гм. – Я оглянув вершину піраміди. Хлопці займалися своїми справами, готувалися до бою. Ніхто особливо не поспішав. – Йду поброджу трохи.

Гоблін не відповів. Просто пішов за мною, стривожено насупивши брови на блідому обличчі. Його очі постійно бігали туди-сюди, спостерігаючи за всім. З його постави й того, як обережно він рухався, я зрозумів, що він тримає напохваті закляття, готове до негайного вжитку. Тільки, коли він невідступно полазив за мною певний час, до мене дійшло, що він охороняв мене.

Я був одночасно зворушений і стривожений. Зворушений, що люди переживали за мене настільки, що були готові захищати. Стривожений, що потрапив у таке скрутне становище. Я поглянув на руки. Несвідомо, я натягнув лук і поклав стрілу на тятиву. Частинка мене також була в стані максимальної готовності.

Всі кидали погляди на мою зброю, однак нічого не питали. Підозрюю, що почали кружляти різні історії. Дивно, як це мої побратими ще не притиснули мене до стіни, щоб вияснити правду.

Повстанці методично і ретельно вишикували свої війська поза межею досяжності нашої зброї. Ті, хто перейняв командування, відновили дисципліну. І за ніч вибудували цілу армаду нових машин.

Наші сили залишили нижній рівень. Внизу залишився тільки хрест, на якому звивалася якась постать… Звивалася. Після всього, що вона витерпіла, навіть після того, як її розіп’яли на тому хресті, форвалака досі була живою!

Війська перемішалися. Лучники займали тепер третій рівень; всім цим ярусом командувала Шепіт. Союзники, солдати, вцілілі з першого рівня, підрозділи Ловця і казна хто ще, займали другий рівень. Ловець тримав середину, Лорд Джалена правий фланг, Ревун – лівий. Вони спробували відновити підпорну стіну, та вона залишалася в жахливому стані. Така собі з неї перешкода.

- Чули останні новини? – До нас приєднався Одноокий.

Я запитально підняв брову.

-- Вони твердять, що знайшли Білу Троянду.

-- Сумнівно, -- відповів я подумавши.

-- Звичайно. У Вежі твердять, що це шахрайство. Просто засіб, щоб змобілізувати війська.

-- Я так і подумав. Дивно, що вони раніше до такого не додумалися.

-- Про вовка помовка, -- пропищав Гоблін і вказав пальцем.

Якусь мить я шукав поглядом, перш ніж зауважив м'яке сяйво, що наближалося по проходах між ворожими дивізіями. Воно оточувало дитину на великому білому коні, яка тримала червоний прапор з вишитою на ньому білою трояндою.

-- Навіть не змогли створити порядну виставу, -- поскаржився Одноокий. – Он той чувак на гнідому вичаровує світло.

В мене стиснуло нутрощі зі страху, що це все-таки правда. Я поглянув на руки, питаючи себе, чи ця дитина була ціллю, про яку говорила Леді. Проте ні. В мене не виникало бажання запустити стрілу в її напрямку. Зрештою, вона б не долетіла навіть до половини потрібної відстані.

На другому кінці піраміди я примітив Ворона і Сонечко; їхні руки енергійно жестикулювали. Я вирушив до них.

Ворон зауважив нас, коли ми були за п’ять метрів від них. Він поглянув на мою зброю. В нього посуворішало обличчя. В руці з’явився ніж. Він почав чистити нігті.

Я спіткнувся, настільки це мене здивувало. Ніж у нього, як нервовий тик. Мимовільно з’являється під час небезпеки. Але чому при мені? Я ж не був ворогом.

Я взяв лук і стріли під ліву пахву і привітався з Сонечком. Вона широко посміхнулася, блискавично обійняла мене. Вона не мала нічого проти мене. Запитала, чи можна поглянути на лук. Я показав їй, проте не випустив з рук. Не міг.

Ворон крутився, немов сидів на розпеченій сковороді.

-- Що в біса з тобою коїться? – запитав я. – Ти поводиш себе так, немов ми всі прокажені.

Його поведінка справляла мені біль. Ми пройшли разом через купу різного лайна, Ворон і я. Він не мав права так зі мною поводитися.

Його губи стиснулися в тонку лінію. Він запхав ніж так глибоко під ніготь, що мені здалося, він зараз поранить себе.

-- Ну?

-- Відстань від мене, Док.

Сонечко сперлася на мене; правою рукою я подряпав їй спинку. Лівою – міцніше стиснув лук. Суглоби пальців посиніли, мов на морозі. Мені хотілося добряче тріснути його. Якби в нього не було кинджала, я мав би шанс. Він грізний сучий син, але за останніх кілька років я теж став грізним.

Здавалося, Сонечко не помічала, як поміж нами зростала напруга.

Втрутився Гоблін. Він став перед Вороном такий же войовничий, як я.

-- В тебе якась проблема, Ворон. Краще давай поговоримо з Капітаном.

Ворон був здивований. На якусь коротку мить, він зрозумів, що нажив собі ворогів. До біса важко розізлити Гобліна. Розізлити по-справжньому, а не так, як це робить Одноокий.

В очах Ворона щось померло. Він вказав на лук.

-- Коханець Леді, -- звинуватив він мене.

Я був більше спантеличений, ніж злий.

-- Неправда, -- відповів я. – А якби навіть, то що?

Він і далі був неспокійний. Постійно зиркав на Сонечко, яка і далі опиралася на мене. Він хотів, щоб вона відсунулася, але не міг знайти для своєї вимоги потрібних слів.

-- Спочатку, ти весь час підлизувався до Ловця Душ. Тепер до Леді. Що ти витворяєш, Док? Кого хочеш продати?

-- Що? – Тільки присутність Сонечка не дозволила мені накинутися на нього.

-- Годі, -- сказав Гоблін. Голос в нього був твердий, жодного натяку на писк. – Це наказ. Для всіх. Тут і зараз. Ми йдемо до Капітана і поговоримо. Або позбавимо тебе членства в Загоні, Ворон. Док має рацію. Останнім часом ти поводишся як останній засранець. Нам цього не потрібно. В нас і без того купа проблем.

Він показав пальцем на повстанців.

У відповідь залунали їхні труби.

З Капітаном ми так і не побалакали.

Було цілком очевидно, що в них новий командир. Ворожі дивізії рухалися вперед, крокуючи в ногу, повільно, зімкнувши щити в правильну черепаху, від якої відбивалася більшість наших стріл. Шепіт швидко пристосувалася, концентруючи вогонь гвардійців на одній ділянці й наказавши лучникам чекати, поки важкі балісти зроблять пролом в черепасі. Ефективно, але надто повільно.

Штурмові вежі й пандуси гуркотіли вперед так швидко, як тільки люди встигали їх тягнути. Гвардійці старалися, як могли, проте їм вдалося знищити лишень кілька. Перед Шепіт стояла дилема. Потрібно було обирати поміж двох цілей. Вона вирішила зосередитися на пробиванні черепах.

Цим разом вежі підійшли ближче. Лучники повстанців досягали наших хлопців. Це означало, що наші теж досягали їх, а стріляли наші влучніше.

Ворог перетнув найближчий рів, натикаючись на масований обстріл з двох ярусів. Тільки підійшовши до підпорної стіни, вони зламали бойовий шик і помчали до слабких місць, де мало чого добилися. Тоді вони атакували одночасно по всьому фронту. Пандуси запізнювалися. Вперед побігли солдати з драбинами.

Поневолені вже не берегли сил. Пустили в хід все, що могли. Чарівники повстанців весь час боролися з ними, й не дивлячись на втрати, їм вдалося значною мірою нейтралізувати їхні зусилля. Шепіт не брала в цьому участі. Вона була надто зайнята.

Прибула Леді зі своїми компаньйонами. Знову викликали мене. Я видерся на коня і приєднався до неї; з луком на колінах.

Вони перли й перли. Інколи я кидав погляд на Леді. Вона залишалася Сніговою королевою, на обличчі жодного виразу.

Повстанці здобували один плацдарм за іншим. Вони вирвали цілі ділянки підпорної стіни. Солдати з лопатами насипали землю, будуючи природні пандуси. Дерев’яні пандуси просувалися вперед, та прибудуть ще не скоро.

Серед цього всього знаходився острівець спокою, навколо розіп’ятої форвалаки. Атакуючі обходили її здалека.

Війська Лорда Джалени похитнулися. Було видно, що наближається катастрофа, навіть ще до того, як солдати почали оглядатися на підпорну стіну позад себе.

Леді кивнула. Мандрівник дав шпори коню, полетів вниз піраміди. Проскакав позаду військ Шепіт, повз них, зупинився на краю ярусу за підрозділами Джалени. Підняв списа, що виблискував. Не знаю чому, але війська Джалени підбадьорилися, згуртувалися, почали відтискати повстанців назад.

Леді кивнула наліво. Пір’їнка помчала по схилу, як шибайголова, щосили сурмлячи в горн. Срібний клич горна заглушив рев труб повстанців. Вона минула війська на третьому рівні й зіскочила на коні зі стіни. Стрибок з такої висоти вбив би будь-якого коня, якого я бачив у своєму житті. Цей важко приземлився, випростався, став дибки й тріумфально заіржав, коли Пір’їнка засурмила в горн. Так само, як справа, війська підбадьорилися і почали тіснити повстанців.

Невеличка постать кольору індиго видряпалася по стіні й огнувши базу піраміди, квапливо втекла в тил. Вона пробігла аж до самої Вежі. Ревун. Здивований, я насупив брови. Його що, змінили на посту?

Вся битва зосередилася в центрі, де Ловець Душ мужньо відбивався, намагаючись утримати позицію.

Я почув якісь звуки, поглянув у той бік й побачив, що з протилежної сторони до Леді наблизився Капітан. Верхи на коні. Я оглянувся. До нас підвели цілу купу коней. Я подивився вниз, вздовж стрімкого схилу, на вузький відрізок третього ярусу і в мене на серці похолонуло. Вона що, збиралася провести кавалерійську атаку?

Пір’їнка і Мандрівник становили значну підмогу, та цього виявилося замало. Війська чинили впертий опір, але тільки поки повстанці не підтягнули пандуси.

Ми втратили рівень. Тривало це довше, ніж я очікував, але ми його втратили. Вдалося втекти не більше, як тисячі людей. Я поглянув на Леді. Її обличчя і далі було немов витесане з льоду, проте я відчував, що вона зовсім не сердилася.

Шепіт осипала стрілами натовп внизу. Гвардійці стріляли з баліст прямою наводкою.

Над пірамідою промайнула якась тінь. Я підвів погляд. До військ ворога підлітав килим Ревуна. Солдати, які поприсідали по краях килима, кидали вниз кулі, розміром з людську голову. Вони каменем падали в натовп повстанців без жодного видимого ефекту. Килим повільно наближався до ворожого табору, скидаючи якийсь непотріб.

Щоб створити надійні плацдарми на третьому рівні, повстанцям знадобилася година, і ще одна година, щоб зібрати достатньо людей для подальшого штурму. Шепіт, Пір’їнка, Мандрівник і Ловець товкли їх безжалісно. Щоб вилізти нагору, новоприбулі підрозділи дряпалися по купах тіл своїх товаришів.

Ревун почав кидати свої кулі на табір повстанців. Я сумнівався, що там ще хтось залишився. Всі вони були на шматку пирога; чекали своєї черги, щоб ринути на нас.

Фальшива Біла Троянда сиділа на коні біля другого рову, вкрита сяйвом і оточена членами нової ради повстанців. Вони стояли, мов вкопані, діючи тільки тоді, коли Поневолені використовували магію. Проте, проти Ревуна, вони не зробили нічого. Мабуть, не могли нічого вдіяти.

Я зиркнув на Капітана, який явно щось задумав… Він шикував вершників вздовж піраміди. Ми дійсно готувалися до атаки по схилу! Повний ідіотизм!

Голос в моїй голові сказав: Не бійся, мій вірний. Я поглянув на Леді. Вона обкинула мене холодним, королівським поглядом. Я повернувся назад до битви.

Довго це не потриває. Наші війська відклали луки й покинули важке озброєння. Вони готувалися. На рівнині вперед рушила ціла орда. Однак рухалися повстанці якось повільно, нерішуче. Хоча в цю мить вони повинні були бігти стрімголов уперед, захлеснути нас, горлаючи увірватися до Вежі перш, ніж закриють ворота…

Ревун з ревом повернувся з ворожого табору. Він гнав в десять раз швидше за будь-якого коня. Я спостерігав, як величезний килим пронісся наді мною, навіть зараз неспроможний вгамувати благоговійний страх. На якусь мить він заслонив собою комету, а тоді полетів далі, в напрямку Вежі. До нас донеслося дивне завивання, такого від Ревуна я ще не чув. Килим легенько пірнув, спробував пригальмувати й щосили врізався у Вежу, в кількох метрах нижче від вершини.

-- Боже, -- пробурмотів я, спостерігаючи, як килим морщиться, спостерігаючи, як люди звалюються з висоти в сто п’ятдесят метрів. – Боже.

В цю мить Ревун помер, або втратив свідомість. А сам килим почав падати.

Я перевів погляд на Леді, яка теж спостерігала. Вираз її обличчя не змінився. Тихенько, голосом, який чув тільки я, вона сказала:

- Доведеться скористатися луком.

Я здригнувся. Протягом секунди в мене в голові миготіли якісь образи, сотня образів, надто швидко, щоб щось з них зрозуміти. Здавалося, що я натягував лук…

Її охопила лють. Лють настільки всепоглинаюча, що мене затрусило від самої думки про неї, хоча я й знав, що спрямована вона не проти мене. Визначити її об’єкт було неважко. Причиною загибелі Ревуна були не ворожі дії. Залишався тільки один Поневолений, який міг бути відповідальним. Ловець Душ. Наш колишній ментор. Той, хто використав нас у своїх інтригах.

Леді пробурмотіла щось. Не впевнений, що я добре почув. Було схоже на:

-- Я дала їй всі шанси.

-- Ми не мали з цим нічого спільного, -- прошепотів я.

-- Гайда.

Вона торкнулася коліном коня. Той скочив через край. Я кинув розпачливий погляд на Капітана і погнав за нею.

Вона мчала вниз по схилу з такою ж швидкістю, як перед тим Пір’їнка. Здавалося, мій кінь вирішив не відставати.

Ми летіли в напрямку натовпу людей, які пронизливо кричали. Вони зосередилися навколо фонтану зеленавих ниток, що здіймалися і розліталися з вітром, вбиваючи як повстанців, так і наших. Леді не звернула вбік.

Ловець Душ кинувся втікати. Друзі й вороги намагалися забратися йому з дороги. Його оточувала смерть. Він налетів на Мандрівника, скочив, скинув його з коня, сам всівся на його місце, зіскочив вниз на другий рівень, продерся крізь ворогів, з’їхав на рівнину й помчав, як шалений.

Леді скакала по второваній ним стежці, її темне волосся розвівалося на вітрі. Я гнався за нею по п'ятах, в мене запаморочилася голова, проте я не міг нічого вдіяти. Ми досягли рівнини на відстані трьохсот метрів позаду Ловця Душ. Леді пришпорила скакуна. Мій не відставав. Я був впевнений, що якийсь з них спіткнеться об покинуте спорядження чи труп. Проте вони, як зрештою й кінь Ловця, мчали впевнено, немов по біговій доріжці.

Ловець на великій швидкості увірвався до ворожого табору, проминув його. Ми гнали за ним. На відкритій місцевості ми почали скорочувати відстань. Всі три скакуни були невтомними, як машини. Під ногами копит пролітали кілометри. З кожним кілометром ми наближалися на п’ятдесят метрів. Я стиснув лук і припав до кобили. Я ніколи не був надто релігійним, але в цю мить мені дуже кортіло помолитися.

Вона була невблаганною, мов смерть, моя Леді. Я співчував Ловцю Душ, коли вона його зловить.

Ловець Душ мчав по дорозі, що петляла по одній з долин на захід від Чарів. Ми знаходилися недалеко від того місця, де ми відпочивали на пагорбі й зіткнулися з зеленавою ниткою. Я пригадав собі, через що ми проїхали в Чарах. Цілий фонтан цього лайна, і воно навіть не торкнулося нас.

Що там зараз відбувалося? Невже це був якийсь підступ, щоб покинути наших людей на поталу повстанцям? Під кінець стало очевидним, що стратегія Леді вела до максимальних знищень. Що вона хотіла, щоб з обидвох сторін вціліло якнайменше людей. Вона робила генеральне прибирання в хаті. Серед Поневолених у неї залишався тільки один ворог. Ловець Душ. Ловець, який відносився до мене майже добре. Який принаймні раз врятував мені життя, біля Сходів Сліз, коли Буревісниця мала намір вбити нас з Вороном. Ловець, який єдиний серед Поневолених розмовляв зі мною, як з людиною, який принаймні дещо розповів мені про старі часи, який намагався задовольнити мою ненаситну допитливість…

Якого дідька я тут робив? Навіщо летів стрімголов за Леді, в погоні за істотою, яка могла проковтнути мене й оком не моргнути?

Ловець зник за пагорбом, а коли, через кілька секунд, ми теж проминули цю перешкоду – кудись заподівся. На якусь мить Леді пригальмувала, покрутила повільно головою, сіпнула поводи й повернула в бік лісу, який підступав до самої дороги. Доїхавши до перших дерев, вона зупинилася. Мій скакун затримався поряд з нею.

Леді блискавкою вискочила з сідла. Не задумуючись, я пірнув за нею. Поки я підвівся, її кінь повалився на землю, а мій – стояв на закляклих ногах, мертвий. В обох на горлі були чорні плями від опіків величиною з кулак.

Леді вказала напрямок і рушила вперед. Припавши до землі, з луком напоготові, я приєднався до неї. Я пересувався крізь кущі обережно, беззвучно, немов лисиця.

Вона зупинилася, присіла, показала пальцем. Я поглянув, в тому напрямку. Блим-блим, дві секунди образи швидко змінювалися. Тоді перестали. В п’ятнадцяти метрах від нас я побачив якусь постать, яка стояла навколішки спиною до нас і щось поспішно робила. В мене не було часу на моральні міркування, якими я займався по дорозі сюди. Ця істота зробила кілька спроб вбити мене. Стріла злетіла в повітря, перш ніж я зрозумів, що роблю.

Вона вбилася в голову постаті. Постать повалилася вперед. Я вирячився на мить, тоді глибоко видихнув. Так просто…

Леді нетерпляче зробила три кроки вперед, насупила брови. Справа від нас почулося швидке шарудіння. Щось затріщало в кущах. Вона крутнулася і побігла на відкритий простір, по дорозі ляснувши мене по плечі.

За якусь мить ми були вже на дорозі. Я заклав на тятиву наступну стрілу. Вона підняла руку, вказуючи… В п’ятдесяти метрах від нас з лісу висковзнув об’єкт прямокутної форми. Постать, яка знаходилася на ньому виконала жест, немов щось в нас кинула. Я захитався від невидимого удару. Мені здалося, що очі затягнула павутина, затьмаривши зір. Невиразно, я відчув, як Леді поворухнула долонею. Павутина зникла. Мені стало краще. Вона вказала на килим, який здійнявся вгору і полетів геть.

Я натягнув лук і вистрілив навздогін, без жодної надії, що моя стріла вцілить у рухому ціль на такій відстані.

Не вцілила, але тільки тому, що коли вона злетіла в повітря, килим різко рвонув вниз і вбік. Стріла просвистіла в кількох сантиметрах від голови людини на килимі.

Леді щось зробила. Повітря загуло. З нізвідки з’явилася велетенська бабка, схожа на ту, що я бачив у Захмарному лісі. Вона шмигнула в напрямку килима, вдарила його. Килим сіпнувся, закрутився і перевернувся. Пасажир випав з нього і з розпачливим криком, каменем полетів вниз. Як тільки він вдарився об землю, я випустив ще одну стрілу. Якусь мить він ще бився в конвульсіях, а тоді завмер. Ми кинулися до нього.

Леді зірвала з нашої жертви чорний моріон. І вилаялася. Тихо і спокійно, вона лаялася, як старший сержант.

-- В чому справа? – запитав я нарешті. Як на мене, чувак був достатньо мертвий.

-- Це не вона, -- Леді крутнулася обличчям до лісу. Кілька секунд вона мала збентежений вигляд. Тоді повернулася до застиглого в повітрі килима.

-- Йди поглянь чи це жінка, -- вона кивнула головою в бік лісу. – І перевір чи кінь на місці.

Вона почала жестами підкликати килим до себе.

Я пішов. В мене закипали мізки. Отже, Ловець Душ був жінкою. Ще й до того спритною. Вона була готовою до того, що сама Леді поженеться сюди за нею.

Коли я тишком-нишком пробирався крізь дерева, в мене наростав страх. Ловець перехитрила нас усіх, і зробила це так спритно, що навіть Леді не змогла цього передбачити. А що буде далі? На моє життя було вже стільки замахів… Хіба це не ідеальний момент, щоб позбутися загрози, яку я представляв?

Проте нічого не трапилося. За винятком того, що я підкрався до трупа в лісі, зірвав чорний моріон і побачив під ним симпатичного юнака. Мене охопили страх, лють і розчарування. Я копнув його. Теж мені герой, знущатися з небіжчика.

Припадок тривав недовго. Я почав розглядатися по табору, де чекали двійники. Вони жили тут певний час, і були готові залишатися ще довго. Запасів у них було на місяць.

Мій погляд привернув великий пакунок. Я перерізав мотузку, що зв’язувала його і заглянув всередину. Папери. Тюк важив кілограмів сорок. Він викликав у мене гостру цікавість.

Я швидко озирнувся навколо, не побачив жодної загрози, заглянув трохи глибше. І відразу зрозумів, що це. Частина знахідки, яку ми відкопали в Захмарному лісі.

Що вони тут робили? Я був впевнений, що Ловець передав їх Леді. Ах! Змова і протидія. Може він деякі й віддав. І притримав ті, які могли стати йому в пригоді пізніше. Може ми наступали йому на п’яти, й у нього не було часу їх забрати …

Може він ще повернеться. Я вдруге озирнувся, знову переляканий.

Жодного руху.

Де він?

Вона, поправив я себе. Ловець Душ був жінкою.

Я розглядався навкруги, в пошуках доказів, що Поневолений поїхав геть і невдовзі натрапив на сліди копит, що вели далі в ліс. Кілька кроків за табором вони перейшли у вузьку стежку. Я присів, поглянув на прохід поміж деревами, вкритий золотими пилинками, що літали в променях сонця. Я намагався набратися духу продовжити шлях.

Повертайся. Промовив голос в мене в голові. Повертайся.

Леді. Я полегшено зітхнув, що мені не доведеться йти тією стежкою, й повернувся назад.

-- Це був мужчина, -- повідомив я, наближаючись до Леді.

-- Я так і думала. -- Однією рукою вона торкалася килима, який висів у повітрі пів метра над землею. – Залізай.

Я проковтнув слину, і виконав наказ. Це було як сідати в човен з глибокої води. Двічі я ледь не впав. Коли вона залазила після мене, я сказав:

-- Він… вона… не злізала з коня і поїхала стежкою через ліс.

-- В якому напрямку?

-- На південь.

Килим швидко піднявся вгору. Мертві коні залишилися далеко внизу. Ми помчали над лісом. Мій шлунок почувався так, немов вчора ввечері я випив кілька літрів вина.

Леді тихо вилаялася під носом. Потім, трохи голосніше, сказала:

-- Сука. Вона водила всіх нас за ніс. З моїм чоловіком включно.

Я промовчав. Я саме міркував, чи варто згадувати про папери. Вони б її зацікавили. Але мене вони теж цікавили, і якщо я згадаю про документи зараз, то вже не матиму шансу поритися в них.

-- Б’юсь об заклад, саме цим вона і займалася. Позбулася інших Поневолених, вдаючи, що бере участь у їхній змові. На черзі була я. А тоді вона просто залишила б Домінатора в могилі. В неї було б все і вона змогла б стримувати його. Без допомоги йому не вибратися. – Вона швидше міркувала вголос, ніж говорила до мене. – А я не бачила очевидного. Чи ігнорувала його. А воно було в мене під носом. Хитрюща сучка. Вона за все заплатить.

Ми почали падати. Я ледь не втратив ті крихти, що знаходилися в мене в шлунку. Ми опускалися в найглибшу долину в околиці, хоча пагорби по обидва боки мали не більше, як шістдесят метрів висоти. Швидкість зменшилася.

-- Стріла, -- сказала Леді. Я забув приготувати наступну.

Приблизно півтора кілометра ми летіли по долині, тоді вверх по схилу, поки не зупинилися біля скелі з осадової породи. Там ми зависли, опершись об камінь. Віяв свіжий, холодний вітер. Мої руки заціпеніли. Ми були далеко від Вежі, в місцевості де панувала справжнісінька зима. Я безперервно тремтів від холоду.

Єдиним попередженням було тихе:

-- Тримайся.

Килим стрілою полетів вперед. Пів кілометра перед нами якась постать схилилася низько до шиї скакуна. Леді опустила килим вниз, тепер ми мчали зі свистом якихось пів метра від землі.

Ловець побачила нас. Підняла руку в захисному жесті. Ми гнали прямо на неї. Я випустив стрілу.

Килим ляснув мене знизу, коли Леді рвонула його вверх, намагаючись уникнути коня і вершника. Не вистачило. Від удару килим нахилився. Дошки рами з тріском зламалися. Нас закрутило. Я розпачливо тримався, а навколо мене кружляли небо і земля. Нас ще раз труснуло, коли ми врізалися в землю. Знов закрутило, тільки тепер ми котилися по траві. Я відскочив якомога далі.

Я відразу зірвався на ноги, похитуючись поклав нову стрілу на тятиву. Кінь Ловця лежав на землі зі зламаною ногою. Сама Ловець приголомшено стояла біля нього накарачках. Срібний наконечник осудливо стирчав у неї з талії.

Я випустив стрілу. І ще одну, і ще одну, пам’ятаючи про жахливу живучість, яку виказав Кульгавий у Захмарному лісі, коли Ворон повалив його стрілою, що несла силу його справжнього імені. Страх не полишав мене, тож коли в мене закінчилися стріли, я витягнув меч. І кинувся в атаку. Не знаю, як я не загубив його під час всіх цих подій. Я добіг до Ловця, високо здійняв меч і щосили вдарив двома руками. Ще ніколи в житті я не завдавав такого несамовитого і жахливого удару. Голова Ловця покотилася по землі. Забрало моріона відкрилося. На мене з докором дивилося жіноче обличчя. Жінка виглядала майже так само, як та з якою я прилетів.

Очі Ловця зосередилися на мені. Губи намагалися вимовити якісь слова. Я стояв як вкопаний, питаючи себе, що це все в біса означає. Життя Ловця згасло до того, як я второпав, що вона хотіла мені сказати.

Я буду повертатися до цієї миті десять тисяч разів, намагаючись прочитати передсмертні слова на її губах.

Леді підійшла непомітно до мене. Вона волочила одну ногу. Сила звички змусила мене повернутися, стати на коліно…

-- Зламана, -- сказала вона. – Не зважай. Це може почекати.

Вона дихала уривчасто, швидко. На мить мені здалося, що це від болю. Тоді я побачив, що вона дивилася на голову. Вона почала тихо сміятися.

Я глянув на таке схоже на неї обличчя, тоді на Леді. Вона оперлася рукою мені на плече, перенісши на мене частину своєї ваги. Я обережно став на ноги, обійняв її.

-- Ніколи не любила цю суку, -- сказала вона. – Навіть коли ми були дітьми…

Леді поглянула на мене насторожено і замовкла. Обличчя перетворилося на маску. Вона знов стала Сніговою королевою.

Якщо коли-небудь і палала в мені якась незрозуміла іскра кохання, як твердили мої побратими, в цю мить вона згасла назавжди. Я чітко побачив, чому повстанці хотіли покінчити з нею… принаймні та частина руху, що належала до справжньої Білої Троянди, а не маріонетки монстра, який створив цю жінку, а тепер хотів знищити її, щоб обрушити на світ свій власний терор. В цю мить я б з радістю поклав її голову поряд з головою її сестри.

Це вже вдруге, якщо вірити Ловцю. Друга сестра. Леді не заслуговувала на вірність.

Існує межа людському везінню, силі й тому, як довго людина відважується чинити опір. Мені забракло мужності піддатися цьому пориву. Може, колись іншим разом. Капітан припустився помилки, вступивши на службу до Ловця Душ. Чи моєї скромної думки буде достатньо, щоб переконати його покинути її на підставі того, що наш контракт закінчився зі смертю Ловця?

Дуже сумнівно. Як мінімум, доведеться вступити в сутичку з Капітаном. Особливо, якщо він, як я підозрював, в Берилі допоміг Синдику покинути цей світ. Здавалося, існуванню Загону не загрожувала безпосередня небезпека, звичайно якщо ми переживемо битву під Чарами. Він не допустить ще однієї зради. В цій моральній дилемі він вважатиме зраду більшим злом.

Чи Загін ще існував? Битва під Чарами не закінчилася тільки тому, що ми з Леді покинули поле бою. Хтозна, що там трапилося поки ми ганялися за зрадницьким Поневоленим?

Я поглянув на сонце і зі здивуванням побачив, що минуло лишень трохи більше ніж година часу.

Леді теж пригадала собі про Чари.

-- На килим, цілителю, -- сказала вона. – Нам краще повернутися.

Я допоміг їй дошкандибати до залишків килима Ловця. Килим був напівзнищений, але Леді вважала, що літати зможе. Я посадив її, підібрав лук, який вона мені дала, всівся попереду. Вона щось прошептала. Зі скрипом, килим здійнявся в повітря. Він не викликав у мене довіри.

Поки Леді кружляла над місцем загибелі Ловця Душ, я сидів, закривши очі, й сперечався сам з собою. Я не міг розібратися в своїх почуттях. Я не вірив у зло, як активну силу, швидше що все залежить від точки зору, але останні події змусили мене поставити під сумнів свій світогляд. Навіть якщо Леді не була втіленням зла, то настільки наблизилася до нього, що я не бачив різниці.

Ми почали повільно рухатися в напрямку Вежі. Коли я відкрив очі, та побачив велетенську, темну брилу похилену над горизонтом. Вона поступово збільшувалася. В мене не було бажання повертатися.

Ми пролетіли над скелястою місцевістю на захід від Чарів на висоті тридцять метрів. Ми ледь повзли. Леді довелося зосередити всі свої зусилля, щоб утримати килим в повітрі. В мене вселяла жах думка, що ця штуковина зараз гепнеться, або віддасть Богу духа над військом повстанців. Я нахилився і почав розглядати безлад внизу, намагаючись вибрати місце, де я б хотів розбитися.

Саме тоді я побачив дівчинку.

Ми пролетіли вже три чверті шляху. Я побачив, як щось рухалося.

-- Га?

Затуливши очі від сонця, на нас дивилася Сонечко. З тіні з’явилася чиясь рука і затягнула її в схованку.

Я кинув погляд на Леді. Вона нічого не зауважила. Політ поглинув всю її увагу.

Що трапилося? Невже повстанці витіснили Загін в гори? Чому я більше нікого не бачив?

Напруживши всі свої сили, Леді поступово набирала висоту. Переді мною розгорнувся вид на шматок пирога.

Краєвид родом з нічних жахів. Все вкрито килимом з десятків тисяч мертвих повстанців. Більшість з них загинули в строю. Яруси засипані мертвими з обох сторін. Над вершиною піраміди, на похиленій жердині, майорів прапор Білої Троянди. Я не бачив, щоб хтось там рухався. Над землею панувала тиша, яку порушував тільки шелест холодного, північного вітру.

На якусь мить Леді втратила контроль над килимом. Ми рухнули вниз. Їй вдалося зупинити падіння за три метри від землі.

Навколо все було нерухоме, тільки прапори повівали на вітрі. Поле бою нагадувало витвір уяви якогось божевільного художника. Мертві повстанці з верхньої верстви лежали так, наче померли в жахливих муках. Їх була незлічена кількість.

Ми здійнялися над пірамідою. Смерть промчала навколо неї, в напрямку Вежі. Ворота були відкриті. В їхній тіні лежали тіла повстанців.

Вони увірвалися всередину.

На вершині самої піраміди лежала тільки маленька купка трупів. Тільки повстанці. Моїм побратимам вдалося сховатися у Вежі.

Мабуть, вони досі билися в тих закручених коридорах. Вежа була надто велика, швидко її не здобути. Я прислухався, проте нічого не почув.

Вершина Вежі знаходилася в ста метрах над нами. Ми не могли злетіти вище… На горі з’явилася якась постать, помахала нам. Вона була низькою і одягненою в коричневий одяг. Я витріщив очі. Я знав тільки одного Поневоленого, який носив коричневий колір. Накульгуючи й продовжуючи махати, постать пересунулася на дещо кращу позицію. Килим піднімався вгору. Залишалося шістдесят метрів. Тридцять. Я оглянувся на панораму смерті. Четверть мільйона людей? Волосся дибом стає. Занадто велике число, щоб охопити розумом. Домінатор навіть в зеніті слави не наближався до таких масштабів…

Я поглянув на Леді. За всім цим стояла вона. Тепер весь світ буде належати їй… якщо тільки Вежа переживе битву, яка зараз відбувається всередині. Хто їй перешкодить? Все чоловіче населення континенту лежало мертве…

З воріт вибігло півдесятка повстанців. Випустили в нас стріли. Тільки кілька насилу досягли висоти килима. Солдати припинили стрільбу, стали чекати. Вони знали, що в нас поважні проблеми.

П'ятнадцять метрів. Сім. Леді ледь справлялася, навіть з допомогою Кульгавого. Я тремтів на вітрі, який міг в будь-яку мить вдарити нас об Вежу. Мені пригадалося довге падіння Ревуна. Ми знаходилися на тій самій висоті.

Поглянувши на рівнину, я побачив форвалаку. Вона висіла обм’якла на хресті, але я знав, що вона жива.

Якісь люди приєдналися до Кульгавого. В деяких були мотузки, в інших – списи й довгі жердини. Ми піднімалися щораз повільніше. Це перетворилося в якусь абсурдно напружену гру, безпека була на відстані витягнутої руки, проте ми не могли дотягнутися до неї.

Мені на коліна опустилася мотузка.

-- Обв’яжи її, -- крикнув сержант гвардійців.

-- А як же я, сучий ти сину?

Я рухався тихо-тихо, як равлик по схилу Фудзі, щоб не порушити рівновагу килима. Я відчував спокусу зав’язати фальшивий вузол, який би розплутався при натяжці. Леді перестала мені подобатися. Без неї світ буде кращим. Ловець була кровожерливою інтриганкою, чиї амбіції відправили на смерть сотні людей. Вона заслужила свою долю. Наскільки більше заслужила цього її сестра, яка відправила в світ тіней тисячі?

Опустилася друга мотузка. Я прив’язався. Ми застряли за півтора метра від вершини. Солдати туго натягнули мотузки. Килим підлетів впритул до Вежі. Опустилися жердини. Я схопив одну з них.

Килим полетів вниз.

На якусь мить мені здалося, що це кінець. І тоді мене витягнули наверх.

Мені сказали, що внизу досі тривали запеклі бої. Кульгавий цілковито зігнорував мене, побіг, щоб не пропустити всю забаву. Я розтягнувся на вершині Вежі щасливий, що мені ніщо не загрожувало. Я навіть задрімав. Прокинувся сам на сам з північним вітром і блідою кометою на обрії. Я пішов вниз, підбивати підсумок грандіозного проекту Леді.

Вона перемогла. Зі ста повстанців вижив не більше, ніж один, і більшість з них давно дезертували.

В кульках, які розкидав Ревун, була хвороба. Вона досягла критичної стадії невдовзі після того, як ми з Леді помчали в погоню за Ловцем Душ. Чарівникам повстанців не вдалося приборкати розповсюдження хвороби. Тому мертві й лежали рівними покосами.

Однак виявилося, що багато ворогів частково, або повністю імунні, й не всім нашим вдалося уникнути зараження. Повстанці здобули найвищий ярус.

План передбачав, що в цю мить Чорний Загін піде в контратаку. Реабілітований Кульгавий повинен був підсобити їм людьми з Вежі. Та Леді не було на місці, щоб віддати наказ. За її відсутності Шепіт наказала відступати у Вежу.

Всередині Вежа перетворилася в низку смертельних пасток, укомплектованих не тільки східняками Ревуна, а й пораненими, яких зносили сюди минулими ночами, й яких вилікували чари Леді.

Все закінчилося задовго до того, як я знайшов у цих лабіринтах своїх побратимів. Коли я натрапив на їхній слід, виявилося, що я запізнився на добрих кілька годин. Вони залишили Вежу, отримавши наказ виставити пікети на місці, де колись стояв частокіл.

Коли я зійшов на нижній поверх стояла глибока ніч. Я був змучений. Мені хотілося тільки тиші, спокою, може призначення у гарнізон в якомусь маленькому містечку… Моя голова відмовлялася працювати. В мене була купа роботи, я мав висунути купу доводів, провести битву з Капітаном. Він не погодиться порушити ще один контракт. Існують люди мертві фізично, і мертві морально. Мої побратими належали до тих других. Вони не зрозуміють мене. Елмо, Ворон, Красунчик, Одноокий, Гоблін – всі будуть поводитися так, немов я розмовляю якоюсь незрозумілою мовою. Та чи міг я засуджувати їх? Вони мої брати, мої друзі, моя сім’я і тому завжди поступали морально. Весь тягар ліг на мої плечі. Це я повинен був переконати їх, що існує вища мета.

В мене під ногами хрустіла засохла кров, я переступав через трупи. Я вів за собою коней, звільнених з конюшні Леді. Навіщо я взяв кілька – для мене таємниця, хоча в мене було якесь неясне відчуття, що вони можуть стати в пригоді. Того, на якому раніше їздила Пір’їнка, я взяв, бо не мав охоти перти пішки.

Я зупинився, щоб поглянути на комету. Вона виглядала на виснажену.

-- Що, не цим разом? – запитав я її. – Не скажу, що я геть засмучений.

Вдаваний сміх. Як я міг бути засмученим? Якби це дійсно був, як вони вважали, зоряний час повстанців, я був би зараз трупом.

Перш ніж дійти до табору, я ще двічі зупинявся. Перший раз, коли спустився з нижньої підпорної стіни й почув тиху лайку. Я пішов на звук і побачив Одноокого, який сидів під розіп’ятою форвалакою. Він невпинно говорив щось тихим голосом, мовою якої я не розумів. Він настільки зосередився на розмові, що навіть не почув, як я наблизився. Не почув він мене і хвилиною пізніше, коли я, з почуттям огиди, залишив його.

Одноокий стягував боржок за смерть брата Там-Тама. Наскільки я його знав, це займе йому кілька днів.

Вдруге я зупинився на місці, звідки фальшива Біла Троянда спостерігала за битвою. Вона й досі була там, така молода і така мертва. Прибічники чарівники намагаючись врятувати її від хвороби Ревуна, тільки продовжили бідолашній муки.

-- Оце й усе.

Я оглянувся на Вежу, на комету. Вона перемогла…

Невже? Чого вона так насправді добилася? Знищила повстанців? Але вони перетворилися на знаряддя в руках її чоловіка, ще більшого зла. Саме його тут перемогли, навіть якщо про це знали тільки він, вона та я. Ми запобігли більшому злу. Навіть більше, ідеали повстанців пройшли крізь вогонь, який очистив і загартував їх. Через одне покоління…

Я не віруюча людина. Я не уявляю собі Богів, яких хоча б трохи обходили безглузді витівки людства. Ну серйозно, подумайте логічно, істотам такого рангу це було б просто нецікаво. Але можливо існує щось, що прагне загального блага, створене нашою спільною підсвідомістю, що стає незалежною силою більшою, ніж сума всіх її частин. Можливо, як і всяка думка, воно непідвладне часу. Можливо, воно сягає своїм поглядом у кожне місце і час, та пересуває пішаки так, що те, що здається сьогодні перемогою, завтра перетвориться у ключовий елемент поразки.

Можливо, в моїй змученій голові щось перемкнуло. Мені здалося, що на кілька секунд я побачив образ майбутнього, побачив, що коли знов прилетить комета, тріумф Леді вивернеться, як змія і стане причиною її погибелі. Я побачив, як справжня Біла Троянда несе прапор до Вежі, побачив її та її поборників так чітко, немов сам був там того дня…

Я захитався на спині коня Пір’їнки, приголомшений і переляканий. Якщо вірити цьому видінню, то я там буду. Якщо вірити видінню, я знав Білу Троянду. Вже цілий рік знав її. Був її другом. А я не брав її до уваги через фізичну ваду…

Я погнав коней в напрямку табору. Коли мене зупинив вартовий, до мене повернувся вроджений цинізм і я перестав придавати видінню увагу. Просто я пережив надто багато, як на один день. Такі типи, як я не стають пророками. Особливо, якщо вони знаходяться не в тому таборі.

Перше знайоме обличчя, яке я побачив, належало Елмо.

-- Боже, ну й вигляд , -- сказав він. – Тебе поранили?

Я зміг тільки похитати головою. Він стягнув мене з коня і положив кудись, і це останнє, що я пам’ятаю за довгий період часу. За винятком безладних, як і видіння, обривків снів, які мені зовсім не подобалися. І від яких я не міг втекти.

Але людський розум доволі гнучкий. Мені вдалося забути про них, як тільки я прокинувся.

Глава 7: Троянда

Суперечка з Капітаном шаленіла вже дві години. Він був непохитний. Не приймав моїх доводів, ні юридичних, ні моральних. З часом до сварки долучилися інші, всі хто заходив до Капітана в якійсь справі. В ту мить, коли я по-справжньому втратив терпець, була присутня майже вся верхівка Загону: Лейтенант, Гоблін, Мовчун, Елмо, Красунчик і кілька нових офіцерів, які поповнили наші ряди тут, в Чарах. Та невеличка доля підтримки, що я отримав, прийшла з несподіваного боку. Мене підтримав Мовчун і двоє нових офіцерів.

Я кулею вилетів з намету. За мною вийшли Мовчун і Гоблін. Мене переповнювала лють, хоча їхня реакція мене не здивувала. Тепер, коли повстанців було розбито, не залишалося причин порушувати присягу вірності. Вони почувалися, як свині біля повного корита. Питання добра і зла видавалися їм дурнею. Кого таке могло обходити?

Було ще доволі рано, день після битви. Я погано спав і був суцільним клубком нервів. Я енергійно крокував, намагаючись позбутися нервової напруги. Гоблін почекав на відповідний момент і коли я вже заспокоївся, перегородив мені шлях. Мовчун стояв неподалік і спостерігав за нами.

-- Може поговоримо? – запитав Гоблін.

-- Я вже наговорився. Ніхто не слухає.

-- Ти занадто любиш сперечатися. Ходи, сядемо он там.

Он там виявилося купою спорядження біля багаття, де хтось куховарив, а інші грали в Тонк. Звична компанія. Вони поглянули на мене краєм ока і знизали плечима. Мені здалося, що вони всі стривожені. Їх турбувало, чи не з’їхав я з глузду.

Гадаю, якби рік тому хтось з них поводився так, як я зараз, я б відчував те саме. Це було щире збентеження і турбота про побратима.

Їхня тупість дратувала мене, однак це роздратування не могло тривати довго, бо приславши Гобліна, вони довели, що хочуть мене зрозуміти.

Гра продовжувалася; спочатку тихо і понуро, та потрохи оживилася, коли вони почали базікати про минулу битву.

-- Док, що вчора трапилося? – запитав Гоблін.

-- Я вже все розповів.

-- Може повториш ще раз? – запропонував він лагідним тоном. – Докладніше.

Я знав, що він робить. Невеличка психічна терапія, основана на припущенні, що від довгого перебування поблизу Леді, я звихнувся розумом. Він мав рацію. Я таки звихнувся. А ще в мене відкрилися очі, що я й спробував пояснити йому, ще раз переказавши вчорашні події, використовуючи всю свою майстерність, набуту під час написання цього Літопису, сподіваючись переконати його, що моя позиція раціональна і моральна, а всі інші помиляються.

-- Бачили, що він втнув, коли хлопці з Весла спробували оточити Капітана? – запитав один з картярів. Вони пліткували про Ворона. Я про нього зовсім забув. Я нагострив вуха і вислухав кілька історій про його шалений героїзм. Якщо вірити їм, то Ворон врятував життя кожному в Загоні принаймні раз.

-- До речі, де він? – хтось запитав.

Всі похитали головами.

-- Мабуть, вбили, -- припустив хтось. – Капітан відправив похоронну команду. Гадаю, що ввечері ми побачимо, як його ховають.

-- А що з малою?

-- Знайдеш його, то знайдеш і її, -- фиркнув Елмо.

-- До речі про малу. Бачили, що трапилося, коли хтось спробував влупити по другому взводу разючим закляттям? Дивна справа. Мала поводилася так, немов нічого не трапилося. Всі інші впали, як підкошені. Вона виглядала дещо спантеличеною, а тоді потрясла Вороном. Той встав, бам, і давай рубати далі. Вона їх всіх привела до тями. Так немов чари на неї не діяли, чи що.

-- Може це тому, що вона глуха, -- сказав хтось інший. – Може чари схожі на звук.

-- Та біс його знає. Трохи шкода, що вона не вижила. Я вже якось звик, що вона вештається під ногами.

-- І Ворона шкода. Старий Одноокий боявся при ньому махлювати.

Всі засміялися.

Я поглянув на Мовчуна, який підслуховував нашу з Гобліном розмову. Я похитав головою. Він підняв брову. За допомогою жестів Сонечка я сказав йому, Вони живі. Він теж любив Сонечко.

Мовчун піднявся, став позаду Гобліна, кивнув мені головою. Він хотів поговорити наодинці. Я позбувся Гобліна і пішов за ним.

Я пояснив, що бачив Сонечко по дорозі назад після нашої з Леді ризикованої пригоди, що я підозрював, що Ворон дезертував і скористався єдиним шляхом, за яким, як він гадав, не спостерігали. Мовчун насупився. Він хотів знати навіщо.

-- І гадки не маю. Але сам знаєш, як він поводив себе останнім часом. – Я й словом не згадав про своє видіння чи сни, які зараз здавалися мені якоюсь вигадкою. – Може ми йому надоїли?

Мовчун посміхнувся посмішкою, яка говорила, що він не повірив жодному моєму слову. Він зітхнув, Я хочу дізнатися навіщо. Що ти знаєш? Він вважав, що я знаю про Ворона і Сонечко найбільше за всіх, бо я завжди вишукував всякі подробиці, щоб записати їх у Літописі.

-- Я не знаю нічого, чого б ти не знав. Найбільше він крутився біля Капітана і Корнішона.

Він задумався секунд на десять, а тоді показав жестами, Осідлай двох коней. Ні, краще чотирьох. Візьми трохи їжі. Нас може не бути кілька днів. Йду попитаю людей. Його поведінка не допускала жодних дискусій.

Я був не проти. Я обмірковував таку поїздку ще під час розмови з Гобліном. Та тоді я лишився цієї ідеї, бо не міг придумати, як мені відшукати слід Ворона.

Я пішов до сторожової застави, куди Елмо минулої ночі завів коней. Чотирьох коней. На мить я задумався, чи бува дійсно не існує якась вища сила, яка керує нами.

Я намовив двох хлопців осідлати коней, а сам пішов вициганювати провіант від Корнішона. Це було нелегко. Він вимагав особистого дозволу Капітана. Нарешті вдалося домовитися, коли я погодився згадати його у Літописі.

В самому кінці переговорів до мене долучився Мовчун. Коли ми закріпили припаси на коней, я запитав:

-- Довідався щось?

Той відповів, Тільки те, що Капітан щось знає, але не хоче ділитися. Гадаю, це має відношення скоріше до Сонечка, ніж до Ворона.

Я фиркнув. А на маєш… Капітанові спало на думку те саме, що й мені? Й до того ж сьогодні вранці, коли ми сперечалися? Гмм. Хитрющий він…

Думаю, Ворон поїхав без дозволу Капітана, але має його благословення. Корнішона розпитав?

-- Я гадав, ти це зробиш.

Він похитав головою. В нього не було часу.

-- Давай зараз. Мені ще треба забрати дещо.

Я поквапився у лікарняний намет, зібрав свою зброю, дістав подарунок, який беріг на день народження Сонечка. Тоді я виловив Елмо і сказав йому, що мені потрібна моя частка грошей, які ми стибрили в Трояндах.

-- Скільки?

-- Скільки можеш дати.

Він довго і пристально подивився на мене, вирішив нічого не питати. Пішов у намет і тихенько відрахував гроші. Хлопці про них нічого не знали. Ті з нас, хто їздив у Троянди за Загребельним, тримали їх у таємниці. Були звичайно такі, хто задумувалися, як Одноокому вдавалося розплачуватися з картярськими боргами, якщо він ніколи не вигравав і не мав часу приторговувати на чорному ринку.

Коли я вийшов з намету, Елмо рушив за мною. Мовчун вже сидів верхи, коні були готові в дорогу.

-- Що, їдете покататися? – запитав він.

-- Ага.

Я приторочив лук, який мені дала Леді, до сідла і сів на коня. Елмо довго вдивлявся в наші обличчя прищуреними очима, тоді сказав:

-- Хай щастить, -- повернувся і пішов геть. Я поглянув на Мовчуна. Той показав, Корнішон теж твердить, що нічого не знає. Я змусив його признатися, що вчора перед боєм він видав Ворону додаткову провізію. Він щось знає.

От, курва. Здавалося, всі про щось здогадувалися. Коли Мовчун рушив уперед, я повернувся думками до ранкової перепалки, намагаючись пригадати щось підозріле. І таки дещо відшукав. Гоблін і Елмо теж про щось здогадувалися.

Нам довелося проїхати через табір повстанців. На жаль. Я волів би уникнути цього. Там роїлося від мух і стояв жахливий сморід. Коли ми з Леді проїжджали тут, табір виглядав порожнім. Помилка. Ми просто нікого не бачили. Там знаходилися поранені й маркітантки. Ревун скинув свої кулі також на них.

Я вибрав хороших коней. За компанію скакуну Пір’їнки, я прихопив інших тієї ж витривалої породи. Мовчун задав доволі жвавий темп; він уникав розмов, аж поки ми не промчали повз зовнішню межу скелястої країни. Тоді він притримав коня і жестами показав, щоб я уважно оглянув околицю. Він хотів знати, яким маршрутом летіла Леді, коли поверталася до Вежі.

Я сказав йому, що начебто ми пролітали десь за кілометр на південь від місця, де знаходилися зараз. Він передав мені запасних коней, а сам наблизився до скель і рушив повільно вперед, уважно вивчаючи землю. Я не дуже придивлявся. Мовчун набагато кращий слідопит ніж я.

Хоча цей слід знайшов би навіть я. Мовчун підняв руку, тоді вказав на землю. Вони покинули безплідні землі приблизно в тому ж місці, в якому ми з Леді пролетіли в протилежному напрямку.

-- Він хоче заїхати якнайдалі, а не приховати сліди, -- припустив я.

Мовчун кивнув, рушив на захід. Жестами він запитав про дорогу.

Головна дорога з півночі на південь проходить в п’яти кілометрах на захід від Вежі. Саме цією дорогою ми їздили в Форсберг. Ми припустили, що спочатку Ворон туди і подасться. Навіть в такий час там буде достатній рух, щоб в ньому могли сховатися чоловік з дитиною. Від звичайних очей. Мовчун вважав, що знайде їх.

-- Не забувай, що він місцевий, -- нагадав я. – І знає околицю краще ніж ми.

Мовчун неуважно кивнув, його це не турбувало. Я поглянув на сонце. Залишалося десь зо дві години до сутінків. Цікаво, наскільки вони нас випереджають.

Ми доскакали до головної дороги. Якусь мить Мовчун вивчав її, проїхав кілька метрів на південь, кивнув сам до себе. Жестом покликав мене і пришпорив свого коня.

Так ми і гнали цих невтомних скакунів, година за годиною, коли зайшло сонце, всю ніч, весь наступний день, рухаючись в бік моря, поки не випередили свою здобич. Зупинялися ми рідко. В мене все боліло. Минуло надто мало часу від нашої з Леді пригоди.

Ми зупинилися в місці, де дорога огинала підніжжя вкритого лісом пагорба. Мовчун вказав на галявину, звідки було зручно спостерігати за шляхом. Я кивнув. Ми звернули з дороги й почали дряпатися вгору.

Я заопікувався кіньми, а тоді звалився з ніг.

-- Я вже застарий для цього, -- промовив я і відразу провалився в сон.

Мовчун розбудив мене, коли смеркало.

-- Вони вже тут? – запитав я.

Він похитав головою, жестами показав, що не очікує їх раніше ніж завтра. Але я все одно повинен бути насторожі, на випадок, якщо Ворон подорожував всю ніч.

Тож я сидів у блідому світлі комети, загорнувшись в ковдру, і тремтів на зимовому вітрі, година за годиною, сам на сам з непрошеними думками. Я не побачив нічого, за винятком пари козуль, які пройшли з лісу в бік ферм у надії знайти краще пасовище.

Мовчун змінив мене за кілька годин до світанку. Яка радість. Тепер я міг лягти, тремтіти й думати свої непрошені думки. Однак в якусь мить я все-таки заснув, бо коли Мовчун стиснув мені плече, було вже видно…

-- Вони вже тут?

Він кивнув.

Я встав, протер очі тильною стороною руки й поглянув на дорогу. І дійсно, дві постаті йшли на південь, одна вища за другу. Проте на такій відстані це міг бути будь-який чоловік з дитиною. Ми похапцем спакувалися і приготували коней, з’їхали з пагорба. Мовчун хотів почекати на дорозі, за поворотом. А мені сказав виїхати на дорогу позаду них. Про всяк випадок. З Вороном ніколи не відомо.

Він поїхав. Я чекав, не перестаючи тремтіти. Мені було дуже самотньо. Мандрівники вийшли на гору. Так. Ворон і Сонечко. Вони жваво крокували, проте Ворон не виглядав на переляканого, впевнений, що за ними ніхто не гониться. Вони пройшли повз мене. Я почекав якусь мить, потихеньку виїхав з лісу і рушив за ними навколо підніжжя пагорба.

Мовчун сидів на коні посеред дороги, схилившись легко вперед, худий, грізний і похмурий. Ворон зупинився за п'ятнадцять метрів від нього, витягнув зброю. Він прикрив собою Сонечко.

Вона побачила, що я наближаюся, посміхнулася і помахала рукою. Не дивлячись на всю напруженість ситуації, я посміхнувся у відповідь.

Ворон блискавично повернувся. Його губи розтягнулися, показавши зуби. Гнів, а можливо навіть ненависть, запалали в його очах. Я зупинився поза зоною досяжності його ножів. Не скидалося, що він мав бажання порозмовляти.

Кілька хвилин ніхто не рухався. Ніхто не хотів обізватися першим. Я поглянув на Мовчуна. Той знизав плечима. Далі його план не сягав.

Сюди мене привела цікавість. Частково я її задовольнив. Вони живі й втікають. Неясним залишалося тільки “чому?”

На моє здивування Ворон здався першим.

-- Що ти тут робиш, Док?

А я гадав, він впертіший за осла.

-- Шукаю тебе.

-- Навіщо?

-- З цікавості. Нам з Мовчуном небайдужа доля Сонечка. Ми переживали.

Ворон насупився. Такого він не очікував.

-- Як бачиш, з нею все гаразд.

-- Ага. Схоже, що так. А з тобою?

-- Хіба не видно, що я в порядку?

Я глянув на Мовчуна. Тому було нічого сказати.

-- В нас закралися сумніви, Ворон. Поважні сумніви.

Той перейшов у оборону.

-- Що ти в біса плетеш?

-- Чувак цурається своїх камрадів. Поводиться з ними як з лайном. Тоді дезертирує. Людям стало цікаво довідатися, що відбувається.

-- Капітан знає, що ви тут?

Я знов поглянув на Мовчуна. Той кивнув.

-- Ага. Не хочеш просвітити нас, старий друзяко? Мене, Мовчуна, Капітана, Корнішона, Елмо, Гобліна; ми всі здогадуємося…

-- Не намагайтеся затримати мене, Док.

-- Чому ти завжди шукаєш зачіпки? Хто казав щось про затримання? Якби хтось хотів тебе затримати, тебе б тут зараз не було. Тобі не вдалося б віддалитися від Вежі.

Він був дуже здивований.

-- Вони це все передбачили, Корнішон і Старий. Вони відпустили тебе. Дехто з нас хотів би знати чому. Тобто, нам здається, що ми знаємо, і якщо це дійсно так, то ти маєш моє благословення. І Мовчуна. І мабуть, всіх тих, хто не зупинив тебе.

Ворон насупив брови. Він знав на що я натякав, проте не міг збагнути цього. Факт, що він не був зі старої гвардії Загону, мішав взаєморозумінню.

-- Скажу так, -- продовжив я. – Ми з Мовчуном так розуміємо, що вас вважатимуть полеглими в бою. Обидвох. Ніхто не мусить знати, що це не так. Але, розумієш, ти наче втікаєш з дому. Хоча ми й бажаємо тобі добра, нам трохи боляче через те, як ти це зробив. Тебе прийняли в Загін. Ти пройшов з нами крізь пекло. Ти… Тільки подумай, що нам з тобою довелося пережити. А ти повівся з нами, як з лайном. Нам це не до вподоби.

Нарешті він второпав.

-- Інколи трапляється щось настільки важливе, що ти не можеш розповісти про це навіть найкращим друзям, -- сказав він. – Ви могли б заплатити за це життям.

-- Я так і думав. Ну, не переживай!

Мовчун зліз з коня і почав розмовляти з Сонечком. Здавалося, вона не помічала напруги, що панувала між її друзями. Вона розповідала Мовчуну, що вони робили й куди прямували.

-- Гадаєш, це добра ідея? – запитав я. – В Опал? Тоді ти повинен про дещо довідатися. По-перше, Леді перемогла. Думаю, ти й сам здогадався. Бачив, до чого йде, інакше ти б не змився. Гаразд. Тепер до найважливішого. Кульгавий повернувся. Вона його не прикінчила. Перевиховала і тепер він її улюбленець.

Ворон зблід. Наскільки пам’ятаю, це вперше я побачив його по-справжньому переляканим. Та боявся він не за себе. Він вважав себе ходячим трупом, людиною, якій нічого втрачати. Однак тепер у нього була Сонечко і мета в житті. Він повинен вижити.

-- Так. Кульгавий. Ми з Мовчуном багато про це розмовляли. – Насправді, це щойно спало мені на думку. Та мені здалося, що він сприйме мої слова краще, якщо буде думати, що ми все добряче обміркували. – Ми вважаємо, що раніше чи пізніше, Леді прозріє. Захоче щось з цим зробити. Якщо вона згадає про тебе, то пустить по твоєму сліду Кульгавого. Він знає тебе. Він почне шукати в твоїх колишніх улюблених місцях, подумає, що ти налагодив зв’язки зі старими друзями. Є в тебе якісь друзі, що можуть сховати вас від Кульгавого?

Ворон зітхнув, здавалося, що він зсутулився. Він заховав ножі.

- Саме таким і був мій план. Я собі прикинув, що ми попливемо в Берил і там заховаємося.

-- Теоретично, Берил тільки союзник Леді, але її слово там закон. Вам доведеться втікати кудись, де про неї ніколи не чули.

-- Куди?

-- Я не знаю цієї частини світу. – Здавалося, він заспокоївся, тож я зліз з коня. Він насторожено подивився на мене, тоді розслабився.

-- Я довідався все, що хотів, -- сказав я. – Мовчун?

Мовчун кивнув, продовжив розмову з Сонечком. Я витягнув зі спального мішка торбинку з грошима і кинув її Ворону.

-- Ти залишив свою частку зі здобичі в Трояндах. – Я підвів запасних коней. – Верхи буде значно швидше.

Ворон боровся сам з собою, намагаючись сказати “дякую”, не спроможний зламати бар’єри, якими він себе оточив.

-- Гадаю, ми могли б поїхати в…

-- Мені краще не знати. Я вже двічі зустрічався з Оком. Вона вбила собі в голову, що хоче зберегти для нащадків свою версію подій. Вона навіть не хоче показати себе з кращої сторони. Хоче, щоб це була правда. Вона знає, як змінюється історія, і не хоче, щоб це трапилося з нею. А я той хлопець, якого вона обрала до цієї роботи.

-- Кидай це, Док. Ходіть з нами. Ти й Мовчун. Ходіть з нами.

Це була довга, самотня ніч. Я багато про це міркував.

-- Не можу, Ворон. Капітан мусить залишитися, навіть якщо йому це не подобається. Загін мусить залишитися. Я належу до Загону. Я вже надто старий, щоб втікати з дому. Ми будемо вести ту саму битву, але я виконаю свою частку, залишаючись з сім’єю.

-- Слухай, Док. Банда найманців-головорізів…

-- Ей! Припини. – Мій голос пролунав різкіше, ніж я того хотів. Він зупинився. Я сказав: -- Пам’ятаєш ту ніч в Паничах, перш ніж ми рушили за Шепіт? Коли я читав з Літопису? Що ти сказав?

Кілька секунд він мовчав.

-- Так. Що завдяки тобі я відчув, що означає бути членом Чорного Загону. Згоден. Може я й не розумію вас, але тоді я відчув це.

-- Дякую. – Я витягнув зі спального мішка ще один пакунок. Він призначався для Сонечка. – Поговори трохи з Мовчуном, добре? В мене для неї подарунок на день народження.

Якусь мить він дивився на мене, тоді кивнув. Я відвернувся, щоб він не побачив моїх сліз. Після того, як я попрощався з дівчинкою і натішився її захватом від мого жалюгідного подарунка, я відійшов на край дороги і тихенько сплакнув. Мовчун і Ворон вдали, що не бачать цього.

Я буду сумувати за Сонечком. І проведу решту свого життя в страху за неї. Вона була безцінною, досконалою, завжди щасливою. Те, що трапилося з нею в тому селі залишилося в минулому, але попереду на неї чекав найбільш жахливий ворог, якого собі тільки можна уявити. Ніхто з нас не прагнув цього для неї.

Я встав, витер сліди сліз і відвів Ворона вбік.

-- Я не знаю твоїх планів. І не хочу знати. Але про всяк випадок. Коли позавчора, ми з Леді наздогнали Ловця Душ, в нього був цілий тюк тих паперів, що ми викопали в таборі Шепіт. Він їх так і не віддав Леді. Вона не знає про їхнє існування. – Я розповів йому, де знайти документи. – Через кілька тижнів я особисто туди поїду. Якщо вони все ще будуть на місці, то спробую сам щось в них знайти.

Він поглянув на мене зі спокійним, позбавленим виразу обличчям. Він думав, що я підпишу свій вирок смерті, якщо ще раз опинюся під впливом Ока. Та вголос він цього не сказав.

-- Дякую, Док. Якщо буду в тих місцях, то погляну що там.

-- Ага. Готовий, Мовчун?

Мовчун кивнув.

-- Сонечко, йди сюди. – Я стиснув її в довгих, міцних обіймах. – Будь доброю до Ворона.

Я розстебнув амулет Одноокого і почепив їй на зап’ясті.

-- Він попередить, якщо поблизу з’явиться якийсь недружелюбний Поневолений, -- сказав я Ворону. – Не питай мене як, але амулет працює. Хай щастить.

-- Угу. – Ворон стояв і дивився, як ми сідали на коней, він досі не оговтався. Підняв непевно руку і опустив її.

-- Поїхали додому, -- сказав я Мовчуну. І ми поскакали геть.

Ніхто з нас не оглянувся.

Насправді цього всього не трапилося. Адже, хіба Ворон і його сирітка не загинули біля воріт Чарів?

Назад до Загону. Назад до роботи. Назад до розміреного плину літ. Назад до цього Літопису. Назад до страху.

Комета повернеться через тридцять сім років. Моє видіння було фальшивим. Так довго я не проживу. Чи проживу?

Glen Cook -- The Black Company

Переклад з англійської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

- -- - - - - -