Чорний Загін

-- Його вже немає.

Шкіра і волосся в нього вкрилися потом. Він весь побілів. Його почало трусити.

-- Немає? – перепитав Капітан. – Що в біса відбувається?

Ми допомогли Гобліну влаштуватися зручніше.

-- Замість того щоб відразу рушити на нас, Кульгавий пішов і поскаржився Леді. Між ним і Ловцем Душ люта ненависть. Він гадає, що нас прислали сюди, щоб підірвати його авторитет. Кульгавий намагався взяти реванш. Але після Берила, Ловець Душ у фаворі, а Кульгавий, через свої невдачі, навпаки в немилості. Леді наказала йому дати нам спокій. Ловцю Душ не вдалося добитися, щоб Кульгавого замінили, але він вважає, що раунд за ним.

Гоблін замовк. Одноокий подав йому випити і той залпом осушив склянку.

-- Він наказав триматися подалі від Кульгавого. Можливо, він спробує зганьбити нас якимось чином, або навіть натравити повстанців на нас. Каже, ми повинні відбити фортецю біля Діла. Осоромити як повстанців, так і Кульгавого.

-- Якщо він хоче похизуватися, то чому б йому не наказати нам виловити всіх з Кола Вісімнадцяти? – пробурмотів Елмо.

Коло – це верховне командування повстанців, вісімнадцять чарівників впевнених, що разом вони можуть протистояти Леді та Поневоленим. Загребельний, заклятий ворог Кульгавого у Форсберзі, входить в це Коло.

Капітан задумався.

-- В тебе немає відчуття, що тут замішана політика? – запитав він Ворона.

-- Загін – знаряддя в руках Ловця Душ. Це ні для кого не таємниця. Питання, чого він планує добитися з його допомогою.

-- В мене було таке ж враження в Опалі.

Політика. Імперія Леді намагається виглядати монолітною. Десять Поневолених витрачають величезну кількість енергії, щоб підтримувати цю видимість. І ще стільки ж енергії на дрібні сварки поміж собою. Як малюки, що б’ються за забавки, чи змагаються за материнську любов.

-- Це все? – пробурчав Капітан.

-- Все. Сказав, що буде на зв’язку.

Тож ми пішли й зробили це. В глуху північ захопили фортецю біля Діла, на відстані гарматного пострілу від Весла. Кажуть, що Загребельний і Кульгавий геть осатаніли, довідавшись про це. Гадаю, Ловець Душ напився на радощах.

Одноокий скинув одну карту.

-- Хтось тут махлює, -- пробурмотів він.

Гоблін схопив викинуту карту, виложив чотири валети й скинув даму. Він посміхався. Було ясно, що наступного разу він відкриє карти, бо в нього немає нічого старшого за двійку. Одноокий грюкнув по столі й зашипів. Він не виграв ні разу, відколи сів до гри.

-- Спокійно, хлопці, -- попередив Елмо.Він не зважав на даму викинуту Гобліном. Прикупив ще одну карту, притиснув карти під сам ніс, виложив три четвірки й скинув двійку. Постукав пальцем по парі карт, що залишилися, посміхнувся до Гобліна і сказав:

-- Сподіваюся в тебе там туз, Грубасику.

Корнішон схопив двійку Елмо, виложив чотири двійки на столі й скинув трійку. Він витріщився на Гобліна як сова, мовляв “тільки спробуй закінчити”. Давав йому зрозуміти, навіть туз не врятує його від поразки.

Я пошкодував, що з нами не було Ворона. В його присутності Одноокий занадто нервував і боявся махлювати. Ворон вирушив у овочевий дозор. Так ми називали щотижневу вилазку в Весло за продуктами. Його місце зайняв Корнішон.

Корнішон -- квартирмейстер Загону. Переважно саме він їздив у овочевий дозор. Та цього разу відпросився, через біль в животі.

-- Здається, тут всі махлюють, -- промовив він і поглянув на свої безнадійні карти. Пара сімок, пара вісімок і дев’ятка, що пасувала до однієї з вісімок, але без комбінації. Майже все, що могло мені стати в пригоді було вже серед скинених карт. Я взяв з прикупу карту. Курва. Ще одна дев’ятка і в мене з’явилася комбінація. Я розложив її, скинув сімку і почав молитися. Тільки молитва могла тепер допомогти мені.

Одноокий проігнорував мою сімку. Докупив карту.

-- Дідько!

Він поклав шістку під моєю комбінацією і скинув ще одну шістку.

-- Момент істини, Свиняча Відбивна, -- сказав він Гобліну. – Хочеш спробувати, Корнішон? – додав. А ще:

-- Всі жителі Форсберга – божевільні. Я раніше не зустрічав таких, як вони.

Ми провели в фортеці вже місяць. Трохи завелика для нас, але мені тут подобалося.

-- Я міг би полюбити їх, -- сказав я. – Якби вони полюбили мене.

Ми відбили вже чотири контратаки.

-- Або сери, або злізай з горщика, Гоблін. Ясно ж, що ти відмудохав нас з Елмо.

Корнішон постукав по краю карти нігтем і поглянув на Гобліна.

-- В них тут ціла повстанська міфологія. Пророки й фальшиві пророки. Пророчі сни. Послання Богів. Навіть пророцтво, що дитина, яка живе десь тут поблизу, це реінкарнація Білої Троянди, -- сказав він.

-- Якщо малий вже тут, то чому він досі не віддухопелив нас? – запитав Елмо.

-- Вони ще не знайшли його. Чи її. Зараз ціла юрба людей займається пошуками.

Гоблін засцяв. Він прикупив карту, засичав, скинув короля. Елмо взяв карту і скинув ще одного короля. Корнішон поглянув на Гобліна. В нього на обличчі з’явилася ледь помітна посмішка, він взяв карту і навіть не завдав собі клопоту зиркнути на неї. Кинув п’ятірку на шістку, яку Одноокий поставив на мою комбінацію і викинув прикуплену карту.

-- П’ятірка? – пропищав Гоблін. – В тебе була п’ятірка? Я не вірю. В нього була п’ятірка.

Він жбурнув свого туза на стіл.

-- В нього була йобана п’ятірка.

-- Спокійно, спокійно, -- вмовляв його Елмо. – Сам завжди повторюєш Одноокому, щоб той не кипів, забув?

-- Він блефанув йобаною п’ятіркою?

Корнішон згріб виграш. Ледь помітна посмішка не сходила з його обличчя. Він був задоволений собою. Чудовий блеф. Я сам був впевнений, що в нього туз.

Одноокий підсунув колоду до Гобліна.

-- Здавай.

-- Відстань. В нього була п’ятірка, а тепер я ще й на роздачі?

-- Твоя черга. Заткни пельку і тасуй.

-- Де ти почув про реінкарнацію? – запитав я Корнішона.

-- Щиголь сказав.

Щиголь – це той дідусь, якого врятував Ворон. Корнішону вдалося подолати недовіру старого і вони стали приятелями.

Дівчинку називали Сонечко. Вона дуже прив’язалася до Ворона. Лазила за ним повсюди, та інколи бісила всіх нас. Я був радий, що Ворон поїхав у місто. Це означало, що Сонечко не діставатиме нас, поки він не повернеться.

Гоблін роздав. Я поглянув на свої карти. Як то кажуть, трохи кращі ніж до сраки. З біса мало бракувало до міфічної комбінації вигаданої Елмо -- коли всі карти різної масті.

Гоблін зиркнув на свої. Очі в нього стали круглі. Він жбурнув карти на стіл.

-- Тонк! Клятий тонк. П’ятдесят!

Він роздав собі флеш-рояль – автоматична перемога з подвійною виплатою.

-- Він виграє тільки коли сам собі роздає, -- поскаржився Одноокий.

-- Ти не можеш виграти навіть коли роздаєш, Тупаку, -- фиркнув Гоблін.

Елмо почав тасувати.

Наступна партія тривала доволі довго. В перервах поміж грою, Корнішон травив нам байки про реінкарнацію.

Повз нас неспішно пройшла Сонечко. Її кругле, вкрите ластовинням обличчя без будь-якого виразу, очі порожні. Я спробував уявити її в ролі Білої Троянди, та не зміг. Мала для цього явно не годилася.

Корнішон роздав карти. Елмо спробував закінчити гру з вісімнадцятьма очками, але Одноокий вздрючив його. Після того як він докупив карту, в нього стало сімнадцять. Я згріб карти й почав тасувати.

-- Давай, Док, -- підігнав мене Одноокий. – Не тягни кота за яйця. Поки в мене переможна смуга. Один раз поспіль. Роздай мені тузів та двійок.

П'ятнадцять, або менше – автоматична перемога, так само як сорок дев’ять і п’ятдесят.

-- Вибачаюся. Здається, я занадто серйозно сприйняв всі ці повстанські забобони.

-- Доволі переконливі нісенітниці. Тримаються купи, творячи вишукану ілюзію надії, -- зауважив Корнішон. Я несхвально поглянув у його бік. У відповідь він нерішуче посміхнувся.

-- Важко програти, коли знаєш, що доля на твоєму боці. Повстанці це знають. Принаймні, так твердить Ворон.

Наш прекрасний квартирмейстер зблизився з Вороном.

-- Тоді нам доведеться змінити їхній спосіб мислення.

-- Неможливо. Побий їх хоч сто раз, вони не здадуться. І таким чином здійснять своє власне пророцтво.

-- Отже, нам потрібно не просто побити їх, – пробурмотів Елмо. -- Ми повинні принизити їх.

Під “ми” він мав на увазі всіх, хто воював на боці Леді.

Я викинув вісімку на ще одну з численних куп непотрібних карт, які стали віхами мого життя.

-- Мені вже надоїло.

Я відчував неспокій. Мене охопило незрозуміле бажання щось робити. Що-небудь.

-- Гра допомагає вбити час, -- знизав плечима Елмо.

-- Саме в цьому й полягає життя, -- сказав Гоблін. – Сидіти й чекати. Скільки часу ми провели в очікуванні за всі ці роки?

-- Я не рахував, -- буркнув я. – Більше, ніж витратили на будь-що інше.

-- Тс! – гукнув Елмо. – Я чую тихий голосок. Він шепоче, що моїй отарі нудно. Корнішон. Розставляй мішені для стрільби з лука…

Його наказ потонув у шквалі невдоволення.

Виснажливі фізичні вправи, на думку Елмо, найкращі ліки від нудьги. Пробіжка по його диявольській смузі перешкод вилікує тебе, або вб’є.

Корнішон не обмежився загальними протестами.

-- Мені потрібно розвантажити вози, Елмо. Хлопці з’являться з хвилини на хвилину. Якщо не хочеш щоб ці клоуни тинялися без діла, віддай їх мені.

Елмо і я переглянулися. Гоблін і Одноокий видавалися занепокоєними. Ще немає? Вони повинні були повернутися до обіду. Я гадав вони відсипалися. Овочевий дозор завжди приїжджав бухий.

-- Я думав вони вже повернулися, -- сказав Елмо.

Гоблін жбурнув свої карти на купу. Під дією його сили, вони на мить зависли в повітрі. Він хотів показати, що ми були в нього на гачку.

-- Мабуть, потрібно перевірити, що там.

Карти Одноокого поповзли по столі, вигинаючись немов гусениці.

-- Я перевірю, Грубасику.

-- Я зголосився перший, Смердючка.

-- Я старший.

-- Перевірте обоє, -- запропонував Елмо. Тоді повернувся до мене.

-- Я збираю загін. Ти повідом Лейтенанта.

Він кинув карти й почав вигукувати імена, потім вирушив у бік стайні.

Копита вистукували в пилюці невпинний, барабанний ритм. Ми мчали швидко, але обережно. Одноокий був насторожі, однак важко кидати чари, коли їдеш верхи.

Проте ми вчасно зорієнтувалися. Елмо почав вимахувати сигнали руками. Ми розділилися на дві групи і продерлися крізь високі зарослі бур'яну біля дороги. Коли вигулькнули повстанці, ми схопили їх за горло. В них не було жодного шансу. Не пройшло й кількох хвилин, як ми знову були в дорозі.

-- Сподіваюся, там ніхто не почне задумуватися, звідки ми завжди знаємо, що вони збираються зробити, -- сказав мені Одноокий.

-- Нехай собі думають, що вони по шию в лайні, бо повсюди наші шпигуни.

-- Як шпигун спромігся би передати повідомлення в Діл так швидко? Наше везіння занадто неправдоподібне. Капітану слід попросити Ловця Душ перекинути нас звідси, поки ми ще чогось варті.

Він мав рацію. Як тільки наша таємниця розкриється, повстанці знешкодять наших магів своїми. Тоді нашому везінню триндець.

Перед нами виросли стіни Весла. Мене охопили поважні сумніви. Лейтенант так насправді не схвалив нашу вилазку. Капітан порве мені очко. Від його лайки в мене вуха зів’януть. Я встигну посивіти перш, ніж він дозволить мені залишити казарму. Прощавайте місцеві шльондри!

Міг би й подумати своєю макітрою. Я майже офіцер, як-не-як.

Перспектива чистити конюшні й нужники до кінця життя не лякала Елмо та його капралів. Вперед! – думали вони. Вперед, за честь загону. Тьху!

Вони не тупі, просто готові заплатити за непослух.

Коли ми в’їхали у Весло, той йолоп Одноокий ще й пісню затягнув. Він сам придумав цю дику і безглузду мелодію, та співав її голосом цілковито нездатним потрапити в ноти.

-- Заткни пельку, Одноокий, -- гаркнув Елмо. – Ти привертаєш увагу.

Його наказ не мав сенсу… Було очевидно хто ми такі, й так само очевидно, що ми в паскудному настрої. Це не був овочевий дозор. Ми шукали приводу до бійки.

Одноокий почав викрикувати нову пісню.

-- Припини шуміти! – гримнув Елмо. – Берися до клятої роботи.

Як тільки ми повернули за ріг, під копитами наших коней з’явився густий, чорний туман. З туману висунулися вологі, чорні носи й почали нюхати смердюче, вечірнє повітря. Поморщилися. Може вони, як і я, звикли до сільського життя. Мигдалеві очі засяяли, як пекельні лампи. Серед роззяв на узбіччі почувся переляканий шепіт.

Вгору вискочили десять, двадцять, сотня примар зроджених у гадючнику, який Одноокий вважає своїм розумом. Хвилясті, чорні істоти зі злими, зубатими посмішками помчали вперед і кинулися на мешканців Весла. Перелякані люди бігли швидше за них. За кілька хвилин на вулицях залишилися тільки ми й привиди.

Це був мій перший візит у Весло. Я розглядався навколо, немов якийсь селюк, що приїхав торгувати гарбузами.

-- Погляньте, хто тут, -- сказав Елмо, коли ми повернули на вулицю, де завжди зупинявся овочевий дозор. – Це ж старий Корні.

Це ім’я мені було знайоме, хоча я вперше побачив чувака. Корні був власником конюшні, де квартирував дозор.

Старий встав з крісла біля корита.

-- Я чув, що ви наближаєтеся, -- сказав він. – Зробив все, що міг, Елмо. Але цілителя не знайшов.

-- У нас є свій, -- Елмо не сповільнив коня, хоча Корні був старий і йому доводилося квапитися, щоб дотримати нам кроку.

Я втягнув повітря носом. В ньому відчувався легенький запах диму.

Корні кинувся вперед і завернув за ріг вулиці. Схожі на ласок створіння вилися навколо його ніг, немов буруни, що піняться налітаючи на гальку на пляжі. Ми рушили за ним і побачили джерело диму.

Хтось підпалив конюшню Корні та напав на наших хлопців, коли вони вибігли назовні. Падлюки. Цівки диму досі здіймалися в небо. Вулиця перед конюшнею була заповнена пораненими. Ті, хто постраждав найменше, стояли на чатах, перенаправляючи рух в об’їзд.

Красунчик, який командував дозором, пришкандибав до нас.

-- З кого мені починати? – запитав я.

-- Он ті в найгіршому стані, -- він вказав пальцем. – Краще почни з Ворона, якщо він ще живий.

Мене мов по серцю ножем полоснули. Ворон? Він здавався таким непереможним.

Одноокий змусив своїх улюбленців розбігтися. Тепер жоден повстанець не застане нас зненацька. Красунчик повів мене до Ворона. Він був непритомний. Обличчя біле мов крейда.

-- Він виглядає найгірше?

-- Єдиний, за кого я боявся, що він не виживе.

-- Ти непогано справився. Бачу, наклав шини так, як я тебе вчив.—Я пильно поглянув на Красунчика. – Тобі теж варто було б прилягти.

Я повернувся до Ворона. Лише спереду в нього було біля тридцяти ран, деякі з них глибокі. Я вселив нитку.

Елмо швидко обійшов по периметру, тоді приєднався до нас.

-- Кепсько? – запитав він.

-- Важко сказати. Він весь подірявлений. Втратив багато крові. Нехай Одноокий приготує свою юшку.

Одноокий вміє готувати суп з курки на травах, який мертвого поставить на ноги. Я покладаюся тільки на нього.

-- Як це трапилося, Красунчику, -- запитав Елмо.

-- Вони підпалили конюшню і налетіли на нас, коли ми вибігли.

-- Це я бачу.

-- Огидні вбивці, -- пробурмотів Корні. Хоча в мене склалося враження, що він більше оплакував конюшню, ніж наш дозор.

Елмо скривив кислу міну, немов надкусив зелену хурму.

-- Ніхто не загинув? Ворон постраждав найбільше? Важко в це повірити.

-- Один загинув, -- виправив його Красунчик. – Той старий. Друзяка Ворона. З села.

-- Щиголь, -- прогарчав Елмо. Щиголь не повинен був залишати фортецю в Ділі. Капітан не довіряв йому. Але Елмо не звернув уваги на це грубе порушення інструкцій.

-- Хтось гірко пошкодує, що зв’язався з нами, -- сказав він. Його голос був сухий, позбавлений будь-яких емоцій. Він немов зачитував гуртові ціни на ямс.

Цікаво, як Корнішон сприйме цю новину. Вони здружилися з Щиглем. Сонечко буде в розпачі. Щиголь був її дідусем.

-- Їм потрібен був тільки Ворон, -- сказав Корні. – Тому він весь побитий.

-- Щиголь став їм на заваді, -- додав Красунчик і вказав жестом. – Все інше трапилося тому, що ми не відступили.

Елмо поставив питання, яке бентежило й мене.

-- Чому повстанці так заповзялися на Ворона?

Піскар ошивався поблизу, чекаючи коли я візьмуся за глибоку рану в нього на лівому передпліччі.

-- Це були не повстанці, Елмо, -- сказав він. – А той тупий шматок лайна – капітан з села, де ми зустріли Щигля і Сонечко.

Я вилаявся.

-- Твоя робота зашивати, Док, -- сказав Елмо. – Ти впевнений, Піскар?

-- Звичайно, що я впевнений. Спитай Веселуна. Він теж його бачив. Решта – то вулична шпана. Коли ми врешті взялися до роботи, то добряче відлупцювали їх, -- він вказав пальцем. Біля вцілілої стіни конюшні лежав десяток трупів, складених штабелями мов дрова. Я впізнав тільки Щигля. Всі інші мали на собі місцеве лахміття.

-- Я теж його бачив, Елмо, -- промовив Красунчик. – І командував не він. В тіні позаду ховався ще один чувак. Він дав драпака, коли ми почали перемагати.

Корні теж тримався поблизу, мовчазний, але пильний.

-- Я знаю, куди вони пішли. Можу відвести вас туди, на Похмуру вулицю, -- запропонував він.

Я переглянувся з Однооким, який саме готував свою юшку, виймаючи всяку всячину зі своєї чорної торби.

-- Здається Корні знає нашого брата, -- сказав я.

-- Настільки добре, що знаю – їм це так просто не минеться.

Я поглянув на Елмо, той втупився в Корні. Ми завжди мали певні сумніви щодо власника конюшні. Корні почав нервувати. В Елмо, як і в кожного бувалого сержанта, був недобрий погляд. Нарешті, він сказав:

-- Одноокий, прогуляйся з цим типом. Вивідай у нього все.

Одноокий в кілька секунд загіпнотизував Корні. Вони прогулювалися поблизу і теревенили, як старі друзі.

Я перейшов до Красунчика.

-- Той чоловік в тіні. Він кульгав?

-- Це не Кульгавий. Занадто високий.

-- Все одно, такий напад неможливий без його благословення. Згоден, Елмо?

Елмо кивнув.

-- Ловець Душ був би страшно невдоволений, якби про це довідався. Тому згода на такий ризик, мабуть, походить з самого верху.

З вуст Ворона злетіло щось схоже на зітхання. Я поглянув вниз. Він трішки відкрив очі. Звук повторився. Я притулив вухо до його губ.

-- Зуад… -- прохрипів він.

Зуад. Горезвісний полковник Зуад. Ворог, якому він присягнувся дати спокій. Негідник Кульгавого для особливих доручень. Лицарський вчинок Ворона привів до жахливих наслідків.

Я сказав про це Елмо. Він був не дуже здивований. Можливо, Капітан розповів історію Ворона всім своїм взводним.

Повернувся Одноокий.

-- Наш приятель Корні грає за команду суперників, -- сказав він і зобразив недобру посмішку, яку тренує, щоб відлякувати дітей та собак. – Гадаю, тобі варто взяти це до уваги, Елмо.

-- Ще б пак, -- Елмо видавався задоволеним.

Я взявся за наступного пацієнта. Знов потрібно зашивати. Я почав сумніватися, чи вистарчить у мене ниток. Дозор був у жахливому стані.

-- Довго ще чекати на ту юшку, Одноокий?

-- Ще бракує курки.

-- Скажи, хай хтось вкраде, -- буркнув Елмо.

-- Потрібні нам люди забарикадувалися в пивній на Похмурій вулиці. В них є кілька грізних друзів.

-- Що ти збираєшся робити, Елмо? – запитав я. В тому, що він щось зробить, в мене не було жодних сумнівів. Назвавши Зауда, Ворон наклав на нас певне зобов’язання. Він думав, що вмирає. Інакше, він ніколи не назвав би це ім’я. Я був впевнений в цьому, хоча й не знав нічого про його минуле.

-- Потрібно щось організувати для полковника.

-- Якщо шукаєш проблем, то обов’язково знайдеш їх. Не забувай, на кого він працює.

-- Це не діло, спускати комусь напад на Загін, Док. Навіть Кульгавому.

-- Ти береш на себе відповідальність за доволі серйозне рішення, ти в курсі?

Хоча я повністю погоджувався з ним. З поразкою на полі бою можна змиритися. Але тут, все було інакше. Йшлося про імперську політику. Потрібно застерегти всіх, що не варто нас в неї втягувати, бо справи будуть кепські. Потрібно показати це і Кульгавому і Ловцю Душ.

-- Як гадаєш, що з нами зроблять? – запитав я.

-- Буде багато смороду і стогону, але не думаю, що вони щось можуть зробити нам. Дідько, Док, це взагалі не твоя справа. Тобі платять за те, що ти латаєш хлопців, -- він задумливо поглянув на Корні. – Гадаю, чим менше свідків залишиться, тим краще. Кульгавий не стане виступати, якщо в нього не буде ніяких доказів. Одноокий, йди поговори зі своїм улюбленим повстанцем. Десь там глибоко в моїй голові починає формуватися невеличкий, підлий план. Можливо, у нього є ключ.

Одноокий закінчив розливати свою юшку. В тих, хто отримав суп першими, вже порожевіли щоки. Елмо перестав чистити нігті. Він пронизав власника конюшні прискіпливим поглядом.

-- Корні, ти коли-небудь чув про полковника Зуада?

Корні заціпенів. Він завагався на мить довше, ніж цього вимагали обставини.

-- Не можу сказати, що чув.

-- Дивно. Я гадав, що так. Його ще називають лівою рукою Кульгавого. Як би там не було, впевнений, що Коло пішло б на все, щоб тільки дістати його в свої лапи. Що скажеш?

-- Я нічого не знаю про Коло, Елмо, -- він провів поглядом по дахах. – Хочеш сказати, той тип на Похмурій вулиці – це Зуад?

-- Я цього не казав, Корні, -- засміявся Елмо. – В тебе склалося таке ж враження, як в Корні, Док?

-- Ні, чорт забирай. Що робити Зуаду в сраному борделі у Веслі? Кульгавий зараз в повній сраці на сході. Йому там потрібні всі його сили.

-- Бачиш, Корні? Але слухай сюди. Можливо, я все-таки знаю, де Коло може знайти полковника. Він нашому Загону ніякий не друг. З іншого боку, Коло теж нам не друзі. Але тут йдеться про бізнес. Нічого особистого. Тож я собі подумав. Ми могли б обмінятися послугами. Якась шишка серед повстанців могла б заскочити в ту пивну на Похмурій вулиці й попередити власників, що не варто вписуватися за цих хлопців. Доганяєш, про що я балакаю? Таким чином полковник Зуад потрапив би просто в кігті до Кола.

Корні мав вигляд людини, яка знає, що потрапила в пастку. Він був хорошим шпигуном, коли в нас не було причин чіплятися до нього. Він був звичайним, старим Корні, приязним власником конюшні, якому ми давали трохи більші чайові та при якому, ми розмовляли не більше й не менше, ніж при інших людях з-поза Загону. На нього нічого не тиснуло. Йому просто потрібно було бути собою.

-- Ти щось неправильно зрозумів, Елмо. Чесно. Я не пхаюся в політику. Леді чи Білі, для мене один біс. Коней потрібно десь тримати й годувати, хто б на них не їздив.

-- Гадаю, тут ти маєш рацію, Корні. Вибач, що підозрював тебе, -- Елмо підморгнув Одноокому.

-- Ті типи зупинилися в Амадорі, Елмо. Вам варто піти туди, перш ніж хтось попередить їх, що ви вже в місті. А я йду приберу в конюшні.

-- Ми не поспішаємо, Корні. Але ти можеш зайнятися своїми справами.

Корні пильно поглянув на нас. Зробив кілька кроків до залишків конюшні. Знов поглянув на нас. Елмо дивився на нього приязно. Одноокий підняв ліву ногу коня і перевіряв підкову. Корні пірнув у руїни.

-- Одноокий? – запитав Елмо.

-- Вибіг через задній вхід. Тільки п’ятки миготять.

-- Не спускай з нього ока, -- посміхнувся Елмо. – Док, записуй все. Я хочу знати кому він розкаже. І кому вони розкажуть. Наша баєчка розповсюдиться, як трипер.

-- Зуаду був кінець в ту мить, коли Ворон назвав його ім’я, -- сказав я Одноокому. – Можливо, навіть в мить, коли він зробив те, що зробив Ворону колись давно.

Одноокий щось буркнув, скинув карту. Красунчик взяв її та виклав карти. Одноокий вилаявся.

-- Я не можу грати з ними, Док. Вони грають якось неправильно.

Елмо примчав на коні, зліз.

-- Вони рушають на бордель. Маєш щось для мене, Одноокий?

Список був непоказний. Я вручив його Елмо. Він вилаявся, сплюнув, знову вилаявся. Копнув дошки, які слугували нам за картярський стіл.

-- Пильнуйте свою кляту роботу.

Одноокий стримав свій гнів.

-- Вони не роблять помилок, Елмо. Прикривають сраки. Корні ошивався біля нас занадто довго й не довіряє нам.

Елмо гнівно затупав ногами.

-- Гаразд. Перший запасний план. Спостерігаємо за Зуадом. Дивимося куди вони його потягнуть після того, як схоплять. Рятуємо його в останню мить, виносимо всіх повстанців у борделі, а тоді вичислюємо, хто туди заходив.

-- Ти вперся рогом довести справу до кінця, я правильно зрозумів? – зауважив я.

-- Саме так, хай йому грець. Як там Ворон?

-- Здається оклигає. Ми запобігли інфекції й Одноокий каже, що він почав поправлятися.

-- Гм. Одноокий, мені потрібні імена повстанців. Якомога більше імен.

-- Так, сер, шефе, Сержанте, сер, -- Одноокий відсалютував з показною ревністю. Як тільки Елмо відвернувся, він показав йому непристойний жест.

-- Поскладай дошки на місце, Піскар, -- запропонував я. – Ти роздаєш, Одноокий.

Він не відповів. Він не бурчав, не скиглив, не погрожував перетворити мене в тритона. Просто стояв заціпенілий, як труп, очі – немов щілини.

-- Елмо!

Елмо став перед ним і уважно подивився з відстані п’ятнадцяти сантиметрів. Він клацнув пальцями в Одноокого під носом. Той не відреагував.

-- Що скажеш, Док?

-- В борделі щось діється.

Одноокий не поворухнув жодним м’язом на протязі десяти хвилин. Раптом очі відкрилися, знов зажевріли блиском і він осів на підлогу, як мокра ганчірка.

-- Що в біса трапилося? – запитав Елмо.

-- Дай йому хоча б хвилинку, гаразд? – гаркнув я.

Одноокий зібрався з силами.

-- Повстанці взяли Зуада, але він встиг зв’язатися з Кульгавим.

-- Що?

-- Кульгавий особисто мчить йому на допомогу.

Елмо побілів, як полотно.

-- Сюди? У Весло?

-- Угу.

-- От лайно.

Ще б пак. Кульгавий був найнебезпечнішим з усіх Поневолених.

-- Думай швидше, Елмо. Він вичислить, що ми причетні до цього… Корні – зв’язуюча ланка.

-- Одноокий, знайди старого гівнюка. Білосніжка, Тихий, Ледар. В мене для вас є робота.

Він віддав розпорядження. Ледар вишкірив зуби й погладив свій кинджал. Кровожерливий негідник.

Я не можу докладно описати те занепокоєння, яке викликала новина Одноокого. Ми знали Кульгавого тільки з розповідей, але ці розповіді завжди були жорстокими. Нас охопив страх. Заступництво Ловця Душ не могло вберегти від іншого Поневоленого.

-- Він знову за своє, -- вдарив мене Елмо.

І дійсно. Одноокий заціпенів. Але цього разу все було ще гірше. Він звалився з ніг, забився в конвульсіях, а з рота в нього пішла піна.

-- Тримайте його! – наказав я. – Елмо, дай мені свій кийок.

Пів десятка людей накинулося на Одноокого. І хоча він був невеличкий, вони ледь справилися з ним.

-- Навіщо? – запитав Елмо.

-- Запхаю йому в пельку, щоб він не прикусив язика.

Одноокий видавав з себе дивні звуки, яких я не чув за все своє життя. А чого я тільки не чув на полі бою. Поранені інколи заходяться таким криком, що важко повірити – людська горлянка здатна на таке.

Припадок тривав тільки кілька секунд. Остання, міцна судорога пересмикнула Одноокого і він впав у міцний, мирний сон.

-- Гаразд, Док. Що в біса трапилося?

-- Не знаю. Може падуча хвороба?

-- Дайте йому його юшки, -- запропонував хтось. – Хай знає.

З’явилася олов’яна чашка. Ми силою залили вміст чашки йому в горлянку.

Одноокий раптово відкрив око.

-- Що це ви витворяєте? Хочете отруїти мене? Тьху! Що це було? Кип’ячені помиї?

-- Твій суп, -- сказав я.

-- Що трапилося? – перебив мене Елмо.

Одноокий сплюнув. Схопив бурдюк з вином, зробив ковток, прополоскав горло і знову сплюнув.

-- Ловець Душ трапився, ось що. Брр! Тепер я розумію Гобліна.

В мене затріпотіло серце, і в животі похолонуло. Спочатку Кульгавий, тепер Ловець Душ.

-- Чого той дідько хотів? – запитав Елмо. Він теж був стривожений. Зазвичай, він набагато стриманіший.

-- Він хотів довідатися, що в біса відбувається. Почув, що Кульгавий дуже схвильований, тож зв’язався з Гобліном. Гоблін знав тільки, що ми направилися сюди. Тоді він заліз мені в голову.

-- І був вражений, скільки там порожнього місця. Тепер він знає все, що знаєш ти, так?

-- Угу, -- Одноокому явно не подобалася ця ідея.

Елмо почекав кілька секунд.

-- Ну?

-- Що ну? – Одноокий приховав посмішку, приклавшись до бурдюка з вином.

-- Хай йому біс, що він сказав?

-- Йому подобається те, що ми робимо, -- засміявся Одноокий. – Але він вважає, що ми поводимося, як слон у посудній крамниці. Тому відправляє нам невеличку допомогу.

-- Яку допомогу, -- голос Елмо пролунав так, немов він знав, щось пішло не так, але не міг збагнути що.

-- Пришле когось.

Елмо полегшено зітхнув. Я теж. Доки Ловець Душ сам тримається здалека…

-- Коли? – поцікавився я вголос.

-- Швидше, ніж нам би цього хотілося, -- промимрив Елмо. – Зав’язуй з вином, Одноокий. Тобі все ще потрібно пильнувати Зуада.

Одноокий буркнув щось невдоволено. Він увійшов у стан напівтрансу, в якому оглядає інші місця. Його не було доволі довго.

-- Ну! – гримнув Елмо, коли Одноокий врешті вийшов з трансу. Він роззирався довкола немов очікував, що Ловець Душ от-от вискочить з нізвідки.

-- Баранки гну. Вони заникали його в таємному підвалі десь за кілометр на південь звідси.

Елмо був непосидючий, мов маленький хлопчик, якого припекло попісяти.

-- Що з тобою? – запитав я.

-- В мене погане передчуття. Дуже, дуже погане, Док, -- його блукаючий погляд зупинився. Він витріщив очі.

-- Я мав рацію. От, дідько, я мав рацію.

Він виглядав високим, як будинок, а в ширину – пів будинку. Одягнений він був у яскраво-червоний одяг, що поблякнув від часу, перетворився в лахміття і який поїла міль. Він незграбно шкандибав вулицею, раз швидше, раз повільніше. Дике, кошлате, сиве волосся звисало навколо його голови. Його обличчя було майже неможливо роздивитися за густою та вкритою болотом бородою, схожою на зарослі куща ожини. Бліда, вкрита старечими плямами рука стискала посох неймовірної краси, яку плюгавив доторк власника. Він мав форму надзвичайно видовженого жіночого тіла, досконалого у найдрібніших деталях.

-- Розповідають, що це була справжня жінка в часи Домінації, -- прошепотів хтось. – Розповідають, що вона його зраджувала.

Важко мати до неї претензії, особливо якщо добре придивитися до Перевертня.

Перевертень – найближчий союзник Ловця Душ серед усіх Десятьох Поневолених. Його неприязнь до Кульгавого значно більша ніж у нашого шефа. Кульгавий був третім учасником трикутника, який призвів до виникнення посоха.

Він зупинився за метр від нас. В його очах палав божевільний вогонь, від якого всі відводили погляд. Зараз я навіть не пригадаю, якого кольору були його очі. Хронологічно, Перевертень був першим королем-чарівником, якого спокусили, підкупили й поневолили Домінатор і його Леді.

Тремтячи, Одноокий вийшов вперед.

-- Я чарівник, -- сказав він.

-- Ловець мені розповів, -- голос Перевертня був дзвінким, глибоким та лунким навіть, як на чоловіка його розміру. – Доповідай.

-- Я вичислив, де Зуад. Це все.

Перевертень знов окинув нас оком. Дехто з нас намагався чкурнути. За кущами, на його обличчі, з’явилася посмішка.

Неподалік, на розі вулиці почали збиратися місцеві роззяви. Весло ще ніколи не бачило жодного з поборників Леді. Сьогодні їм несказанно пощастило. Двоє найбільш схиблених відвідали їхнє місто.

Погляд Перевертня зупинився на мені. Я відчув його холодне презирство. Я був всього лиш дражливим смородом у його носі.

Він знайшов те, що шукав. Ворона. Рушив вперед. Ми відскочили йому з дороги, як малі бабуїни розбігаються перед вожаком стада в зоопарку. Перевертень кілька хвилин вдивлявся у Ворона, тоді знизав своїми масивними плечима. Він ткнув Ворона в груди кінчиком посоха.

Я ахнув від подиву. Ворон стрімко набирав кольору. Він перестав потіти. В міру того як зникав біль, його обличчя розслаблялося. Рани вкрилися яскраво-червоними шрамами, які за кілька хвилин, поступово перетворилися в старі, білі рубці. Вражені цим видовищем, ми стискалися в щораз тісніше коло.

Ледар примчав риссю по вулиці.

-- Ей, Елмо. Справу зроблено. Що відбувається?

Він поглянув на Перевертня і запищав, як миша в мишоловці.

-- Де Білосніжка і Тихий? -- Елмо вже взяв себе в руки.

-- Позбуваються тіла.

-- Тіла? – запитав Перевертень. Елмо все йому пояснив. Той буркнув.

-- Цей Корні буде основою нашого плану. Ти, -- він тицьнув в Одноокого пальцем, величиною з сосиску. – Де вони?

Як і слід було чекати, Одноокий знайшов їх у таверні.

-- Ти, -- Перевертень вказав на Ледаря. – Скажи їм, нехай принесуть тіло сюди.

Ледар зблід на обличчі. Було видно, як в ньому наростає невдоволення. Але він кивнув, проковтнув повітря і помчав геть. Ніхто не сперечається з Поневоленим.

Я перевірив пульс у Ворона. Пульс добрий. Він видавався цілком здоровим. З усією шаною, на яку я тільки спромігся, я запитав:

-- Ви могли б зробити це з іншими? Поки ми чекаємо?

Від його погляду в мене кров застигла в жилах. Однак, він послухав мене.

-- Що трапилося? Що ти тут робиш? – Ворон хмуро дивився на мене. Раптово він все згадав. Різко сів. – Зуад…

Він поглянув навколо.

-- Ти був непритомний два дні. Вони пошинкували тебе, як капусту. Ми гадали, що ти вже не жилець.

-- Що відбувається, Док? – він помацав свої рани. – Чому я не труп?

-- Ловець Душ прислав свого друзяку. Перевертня. Він тебе підлатав.

Він всіх підлатав. Важко боятися когось, хто зробив таке для твоїх побратимів.

Ворон схопився на ноги, захитався непевно.

-- Клятий Корні. Він нас підставив, -- в його руці з’явився ніж. – Курва. Я безпорадний мов кошеня.

Я вже питав себе звідки Корні так багато знав про нападників.

-- Це не Корні стоїть. Корні небіжчик. Це Перевертень вправляється вдавати Корні.

Йому не потрібно було вправлятися. Навіть рідна мати Корні не відрізнила б його.

Ворон сів назад поряд зі мною.

-- Що відбувається?

Я коротко розповів йому про останні події.

-- Перевертень хоче зайти, використавши Корні, як вірчу грамоту. Тепер вони йому довіряють.

-- Я йду з ним.

-- Йому це може не сподобатись.

-- Мені насрати, чи йому це сподобається. Цим разом Зуаду від мене не втекти. Борг став занадто великий, -- його обличчя зм’якло і стало сумним. – Що з Сонечком? Вона вже знає про Щигля?

-- Не думаю. Ще ніхто не вернувся в Діл. Елмо гадає, він може робити все, що йому заманеться, лишень щоб Капітан не довідався, поки він не доведе справу до кінця.

-- Добре. Не доведеться з ним про це сперечатися.

-- Перевертень не єдиний Поневолений в місті, -- нагадав я йому.— Перевертень казав, що відчуває Кульгавого.

Ворон знизав плечима. Кульгавий його не обходив.

Двійник Корні підійшов до нас. Ми зірвалися на ноги. Я був не в собі, однак зауважив, що Ворон дещо зблід. Добре. Отже, він не завжди холодний, як камінь.

-- Ти підеш зі мною, -- сказав він Ворону. Тоді поглянув на мене. – І ти. І сержант.

-- Вони знають Елмо, -- запротестував я. Той тільки посміхнувся.

-- Ви виглядатимете, як повстанці. Тільки хтось з Кола може виявити обман. А їх у Веслі немає. Повстанці покладаються лише на самих себе. Ми скористаємося тим, що вони не додумалися викликати підмогу.

Повстанці страждають від політичних махінацій так само, як і ми.

Перевертень кивнув Одноокому.

-- Як там справи у полковника Зуада?

-- Ще не розколовся.

-- Міцний горішок, -- неохоче признав Ворон.

-- Ти вже маєш імена? – запитав мене Елмо.

В мене назбирався доволі показний список. Елмо був задоволений.

-- Рушаймо, -- сказав Перевертень. – Поки Кульгавий не завдав удару.

Одноокий сказав нам гасло. Переляканий, переконаний, що я до цього не готовий, та ще більше переконаний, що не посмію виступити проти вибору Перевертня, я плентався позаду Поневоленого.

Не знаю, коли це трапилося. Просто, я підняв погляд і побачив, що йду серед незнайомців. Я забулькав, як індик в спину Перевертня. Ворон почав сміятися. Тоді я зрозумів. Перевертень кинув на нас свої чари. Тепер ми виглядали, як керівники повстанських сил.

-- Хто ми? – запитав я.

Перевертень вказав на Ворона.

-- Це Черствий, член Кола. Швагер Загребельного. Вони ненавидять один одного так само, як Ловець та Кульгавий, -- тоді вказав на Елмо. – Польовий майор Риф, начальник штабу Черствого. Ти, небіж Черствого, Мотрін Ханін, один з найгрізніших вбивць, які коли-небудь існували.

Ми про них нічого не чули, але Перевертень запевнив нас, що їхня присутність нікого не здивує. Черствий постійно відвідував Форсберг, ускладнюючи життя брату своєї дружини.

-- Чудово, -- подумав я. – Просто прекрасно. А що з Кульгавим? Що ми будемо робити, якщо він з’явиться?

Коли Корні оголосив , що прибув Черствий, на обличчях людей в будинку, де тримали Зуада, з’явилася скоріше тривога, ніж цікавість. Вони не виказували ніякої шани до членів Кола. Вони теж нічого не питали. Очевидно, в справжнього Черствого підлий, мінливий, непередбачуваний характер.

-- Покажіть їм в’язня, -- сказав Перевертень.

Один з повстанців кинув на Перевертня погляд, що казав:

-- Зажди, ми тобі покажемо.

Будинок аж роївся від повстанців. Мені здавалося, що я чую, як Елмо обмірковує план атаки.

Нас відвели в підвал, через вміло замасковані двері, а потім ще нижче, в кімнату з земляними стінами та стелею, які підтримувалися балками й кріпильним лісом. Декорації живцем взяті з хворобливих фантазій збоченця.

Звичайно, що катівні існують, але більшість людей їх ніколи не бачать, тому вони, так насправді, в них не вірять. Я сам раніше не бачив катівні.

Я оглянув знаряддя тортур, тоді поглянув на Зуада, прив’язаного до величезного, дивного крісла, і запитав себе, чому Леді вважається негідницею. Ці люди називають себе хорошими хлопцями, що захищають права, свободи та гідність людського духу, але їхні методи нічим не відрізняються від методів Кульгавого.

Перевертень прошептав щось Ворону. Той кивнув. Цікаво, як нам себе поводити. Перевертень не встиг нам нічого розповісти, а ці люди очікують, що ми будемо діяти, як Черствий і його головорізи.

Ми сіли й стали спостерігати за допитом. В нашій присутності кати взялися до справи з подвійним запалом. Я закрив очі. Ворон і Елмо не надто переймалися.

Через кілька хвилин “Черствий” наказав майору Рифу залагодити певну справу. Я був спантеличений і не пам’ятаю яку саме. Ідея полягала в тому, що Елмо повернеться на вулицю і почне облаву.

Перевертень імпровізував. Нашим завданням було сидіти спокійно, поки він не подасть знак. Я гадав, ми почнемо діяти, коли Елмо наблизиться до шинку і зверху до нас почне просочуватися паніка. А тим часом, ми будемо спостерігати, як нищать полковника Зуада.

Полковник не справив на мене великого враження, але він був у лапах мучителів вже доволі довго. Думаю, якби вас віддали їм на поталу, ви б теж виглядали худим та зморщеним.

Ми сиділи мов три кам’яних ідоли. Я подумки підганяв Елмо. Мене вчили отримувати задоволення лікуючи, а не нищачи, людське тіло.

Навіть Ворон не справляв враження задоволеного. Безсумнівно, він мріяв, як катуватиме Зуада, але коли дійшло до діла, його порядність взяла верх. В його стилі встромити у ворога ніж і покінчити з ним.

Раптово ґрунт заходив, немов по ньому тупнув якийсь велетенський чобіт. Зі стін та згори посипалася земля. В повітрі піднялася курява.

-- Землетрус! – зарепетував хтось і всі повстанці кинулися до сходів. Перевертень спокійно сидів і посміхався.

Земля затремтіла знов. Я переборов стадний інстинкт і залишився на місці. Перевертень не переймається, то чому я маю боятися?

Він вказав на Зуада. Ворон кивнув, встав і підійшов до нього. Полковник був притомний і переляканий землетрусом. Він видавався вдячним, коли Ворон почав звільняти його.

Велетенська нога тупнула знов. Посипався ґрунт. В одному з кутів завалилася підпора. В підвал почала текти тонкою цівкою земля. Застогнали та змістилися інші балки. Я ледь стримував себе.

В певну мить, під час поштовхів, Ворон перестав бути Черствим. Перевертень перестав бути Корні. Зуад поглянув на них і все зрозумів. Його обличчя застигло, він весь побілів. Так немов у нього було більше причин боятися Ворона і Перевертня, ніж повстанців.

-- Еге ж, -- сказав йому Ворон. – Час розплати настав.

Земля стала дибки. Над нами почувся віддалений грюкіт падаючих стін. Лампи перевернулися й погасли. Від пилюки, яка заповнила повітря, було майже неможливо дихати. Повстанці посипалися вниз по сходах, оглядаючись назад.

-- Кульгавий вже тут, -- сказав Перевертень. Він видавався цілком задоволеним. Він встав і повернувся до сходів. Перевертень знов став Корні, а Ворон – Черствим.

Повстанці набилися в кімнату. В цій тісняві й темряві я загубив Ворона. Нагорі хтось зачинив двері. Повстанці притихли, як миші. Я майже чув, як гупають їхні серця, коли вони напружено вдивлялися в двері і переживали чи таємний вхід добре замаскований.

Незважаючи на кілька метрів землі поміж нами, я чув, як щось рухалося у підвалі над нами. Вжих-стук. Вжих-стук. Звуки ходи кульгавої людини. Мій погляд теж застиг на таємних дверях.

Земля затремтіла ще дужче. Двері з гуркотом розлетілися. Дальній кінець нашої схованки обвалився. Люди кричали, коли їх поглинала земля. Людське стадо металося в усі боки, в пошуках виходу, якого не існувало. Тільки Перевертень та я не піддалися паніці. Ми спостерігали за всім цим з острівця спокою.

Всі лампи потухли. Єдине світло проникало через отвір на верху сходів, оминаючи силует, що стояв там, огидний у самій своїй поставі. Шкіра в мене стала холодна і липка, я весь тремтів. Справа була не тільки в тому, що я наслухався всякого про Кульгавого. Він виділяв щось, від чого я почувався, як арахнофоб, якому на коліна кинули великого, волохатого павука.

Я поглянув на Перевертня. Він був Корні, просто одним з повстанців. Можливо, в нього була якась особлива причина, чому він не хотів, щоб Кульгавий впізнав його?

Він зробив якийсь жест руками.

Яму заповнило сліпуче світло. Я нічого не бачив, тільки чув, як скриплять і піддаються балки. Цим разом я не вагався і помчав з усіма до сходів.

Гадаю, Кульгавий був здивований найбільше з усіх. Він не очікував серйозного опору. Несподіваний прийом Перевертня захопив його зненацька. Натовп налетів на нього перш, ніж він встиг захиститися.

Перевертень і я піднялися по сходах останніми. Я перескочив через Кульгавого, невеличкого чоловіка в коричневому одязі, що звивався на підлозі та зовсім не виглядав на небезпечного. Я розглядався за сходами, що вели на вулицю, коли Перевертень схопив мене за руку. В нього була мертва хватка.

-- Допоможи мені, -- він зацідив чоботом Кульгавому по ребрах і почав котити його через вхід у підвал.

Внизу стогнали люди і просили допомоги. Частина підлоги на нашому рівні почала прогинатися, тоді обвалилася. Скоріше зі страху, що потраплю в пастку, якщо ми не поспішимо, ніж з наміром заподіяти шкоду Кульгавому, я допоміг Перевертню скинути Поневоленого до ями.

Перевертень посміхнувся і підняв великі пальці вгору. Тоді зробив пальцями якийсь жест. Обвал прискорився. Він схопив мене за руку і рушив до сходів. Ми вискочили на вулицю серед найбільшого безладу в сучасній історії Весла.

Лисиці дісталися до курятника. Повсюди безцільно бігали люди, викрикуючи щось незв'язно. Елмо та Загін оточили їх, заганяли всередину і рубали одного за одним. Повстанці були спантеличені й зовсім не захищалися.

Гадаю, якби не Перевертень, я б там не вижив. Він вчинив щось, що відвертало від нього стріли й мечі. А так, як я хитра тварюка, то тримався позаду нього, поки ми не опинилися в безпеці, під прикриттям Загону.

Леді отримала значну перемогу. Вона перевершувала найсміливіші очікування Елмо. Перш, ніж осіла пилюка, ми зачистили фактично всіх ідейних повстанців у Веслі. Перевертень був у гущі подій. Його допомога була безцінною і він добряче повеселився, нищачи все навколо. Він був щасливий, мов дитина, яка бавиться сірниками.

В одну мить він просто зник, так наче його ніколи й не існувало. А ми, знесилені настільки, що повзали мов ящірки, зібралися поряд з конюшнею Корні. Елмо провів перекличку.

Були присутні всі, крім одного.

-- Де Ворон? – запитав Елмо.

-- Здається його присипало, коли завалився той будинок, -- сказав я. – Його і Зуада.

-- Так краще для всіх, -- зауважив Одноокий. – Парадоксально, але це так. Хоча мені шкода, що він помер. Він нехило різався в карти.

-- Кульгавий теж там? – запитав Елмо.

-- Я допомагав хоронити його, -- посміхнувся я.

-- А Перевертень зник.

Я побачив у цьому тривожні тенденції. Мені захотілося перевірити, чи це тільки мої фантазії. Я підняв це питання, коли всі готувалися повертатися в Діл.

-- Тільки ті, хто воює на нашому боці, бачили Перевертня. Ми всі крутилися перед очима повстанців та Кульгавого. Особливо ти, Елмо. Ще я та Ворон. Корні знайдуть мертвим. В мене таке враження, що хитрощі Перевертня не мали нічого спільного з покаранням Зуада чи ліквідацією місцевого повстанського руху. Боюся, нас підставили в справі Кульгавого. Дуже спритно.

Елмо подобається ставити з себе великого й тупого сільського хлопця, що став солдатом. Але насправді він дуже тямущий. Він не тільки відразу зметикував, що я маю на увазі, а й негайно вписав це у ширшу картину гризні серед Поневолених.

-- Нам потрібно негайно забиратися звідси до бісової матері, поки Кульгавий не виліз з-під уламків. Не тільки з Весла. З Форсберга. Ловець Душ виставив нас на шахівницю, як звичайних пішаків. Ми опинимося поміж двох вогнів.

Він якусь мить пожував губу, а тоді почав поводитися як сержант, верещати на всіх, хто на його думку, рухався недостатньо швидко.

Елмо був солдатом до кісток, тому не піддався паніці. Наш від’їзд не нагадував безладну втечу. Ми виїхали, ескортуючи вози з провіантом, який зібрав дозор Красунчика.

-- Я з’їду з глузду, тільки коли ми повернемося, -- сказав мені Елмо. – Піду й обгризу кору на дубі, чи ще щось такого роду.

Через кілька кілометрів, задумливо додав:

-- Я тут мізкую, хто повинен повідомити новину Сонечку. Док, ти щойно зголосився. В тебе до цього хист.

Тож під час всієї поїздки я сушив собі голову, що сказати Сонечку. Трясця його матері!

На великій розборці у Веслі справа не закінчилася. Неприємності наростали й розходилися, мов круги по воді. Фортуна повернулася до нас сракою.

Поки Кульгавий вилізав з-під уламків, Загребельний розпочав повномасштабну атаку. Він зробив це не знаючи, що його ворог відсутній на полі бою, але наслідки були такі самі. Армія Кульгавого потерпіла крах. Наша перемога виявилася марною. Загони повстанців з гиканням промчали через Весло, переслідуючи прибічників Леді.

Коли настав крах, ми, завдяки передбачливості Ловця Душ, вже відступали на південь, тож нас це не торкнулося. Ми дійшли до гарнізону у В’язі, оповиті славою кількох ефектних перемог, а Кульгавий, з тавром невдахи і залишками своїх сил втік у Клин. Він знав хто поставив його раком, але не міг нічого вдіяти. Його відносини з Леді були надто крихкі. Кульгавому залишалася тільки роль вірної кімнатної собачки. Йому потрібно здобути кілька визначних перемог, перш ніж думати про помсту нам чи Ловцю Душ.

Та мене це не дуже втішало. Скільки ниточці не витися, а кінець завжди буде.

Успіхи запаморочили голову Загребельному настільки, що він не зупинився після того, як захопив Форсберг. Він повернув на південь. Ловець Душ наказав нам залишити В’яз лише через тиждень після того, як ми туди прибули.

Чи був Капітан роздратований тим, що трапилося? Чи був він невдоволений, що стільки людей діяло на свій розсуд, виходячи за межі його наказів? Скажу тільки, що нарядів поза чергою було достатньо, щоб зламати спину вола. Скажу тільки, що королеви ночі у В’язі сильно розчарувалися у Чорному Загоні. Не хочу навіть згадувати про це. Капітан справжній геній, коли мова йде про покарання.

Ми завмерли вишикувавшись в шеренгу. Вози були завантажені й готові до виїзду. Капітан і Лейтенант проводили нараду з сержантами. Одноокий і Гоблін бавилися в якусь гру, змушуючи маленькі примарні створіння воювати поміж собою в кутку табору. Більшість з нас спостерігали й робили ставки на ту чи іншу сторону, залежно від того, як мінялася ситуація.

-- Наближається вершник, -- крикнув чатовий на воротах.

Ніхто не звернув на нього уваги. Кур’єри шастали туди-сюди весь день.

Брама відчинилася. Сонечко почала плескати в долоні. Тоді побігла до воріт.

Через браму заїхав Ворон. Він виглядав так само пошарпаним, як в день, коли ми зустрілися вперше. Він підхопив Сонечко, міцно обійняв її, посадив верхи перед себе і відрапортував Капітану. Я чув як Ворон говорив, що всі його борги сплачені та він не має жодних зобов’язань поза Загоном.

Капітан довго вдивлявся в нього, тоді кивнув і наказав стати в стрій.

Ворон використав нас, але водночас знайшов новий дім. Ми прийняли його в свою сім’ю.

Ми вирушили в дорогу до місця нової дислокації в Клині.

Глава 3: Загребельний

Вітер свистів, гудів і завивав у цілому Мейстрікті. Арктичні бісенята зі сміхом видихали холодне повітря крізь щілини в стінах моєї кімнати. Полум’я лампи танцювало і мерехтіло, та ледь не гасло. Коли мої пальці ціпеніли, я наближав їх до вогню, щоб зігріти.

Міцний вітер дув з півночі й сік гострим снігом. Лишень за минулу ніч нападало понад тридцять сантиметрів. І судячи з усього снігопад не мав наміру припинятися. Це не віщувало нічого хорошого. Мені стало шкода Елмо і хлопців, які саме зараз полювали на повстанців.

Фортеця Мейстрікт. Серце оборонної системи Клина. Взимку морози. Весною болото. Влітку розжарена піч. Пророки Білої Троянди та головні сили повстанців далеко не найбільша наша турбота.

Клин – довга рівнина в формі наконечника стріли, що вказує на південь і знаходиться поміж двох гірських кряжів. Мейстрікт лежить на самому вістрі. Гори направляють стихію і ворогів прямо на нашу цитадель. Наше завдання утримувати цю основу оборонної системи Леді на півночі.

Чому саме Чорний Загін?

Бо ми найкращі. Повстанська зараза почала просочуватися через Клин невдовзі після падіння Форсберга. Кульгавий намагався зупинити її, але зазнав невдачі. Прибирати за Кульгавим Леді відправила нас. Єдиною альтернативою було здати ще одну провінцію.

Чатові на воротах засурмили. Повернувся Елмо.

Ніхто не поспішив йому назустріч. Наші правила вимагають показувати байдужість. Вдавати, що в тебе не перевертається все в животі від страху. Люди виглядали зі своїх схованок на побратимів, що поверталися з завдання. Чи хтось загинув? Чи хтось важко поранений? Ми знали їх краще, ніж власних родичів. Ми роками воювали з ними пліч-о-пліч. Не всі вони були твоїми друзями, але всі належали до сім’ї. Єдиної сім’ї, яка в нас була.

Чатовий збив лід з лебідки. З невдоволеним скрипом, грати піднялися вгору. Як літописець Загону, я міг вийти і привітати Елмо, не порушуючи неписаних правил. Як останній дурень, я вийшов на вітер і холод.

Крізь хуртовину ледь виднілися жалюгідні тіні. Коні насилу переставляли ноги. Вершники припали до вкритих льодом грив. Тварини й люди сутулилися, намагаючись уникнути гострих пазурів вітру. Хмари пари виривалися з вуст коней та людей і вітер відразу ж відносив їх геть. Навіть сніговик затремтів би від холоду, якби йому показали таку картину.

Досі, з усього Загону, тільки Ворон бачив сніг на власні очі. Гарне привітання на службі у Леді.

Вершники наблизилися. Вони виглядали, скоріше як біженці, ніж побратими з Чорного Загону. На вусах у Елмо сяяли діаманти льоду. Решту обличчя закривали якісь лахи. Інші були настільки закутані, що я не міг відрізнити хто є хто. Тільки Мовчун відважно сидів у сідлі прямо. Він дивився просто перед себе, нехтуючи безжалісним вітром.

Проїжджаючи через ворота, Елмо кивнув.

-- Ми тут вже почали думати-гадати, -- сказав я.

Думати-гадати означає непокоїтися. Правила Загону вимагають виявляти байдужість.

-- Дорога була важка.

-- Як успіхи?

-- Чорний Загін – двадцять три, повстанці – хрін. Для тебе роботи немає, хіба що в Йо-йо легке відмороження.

-- Загребельного схопили?

Жахливі пророцтва Загребельного, його вправність в чарах і підступність на полі бою залишили Кульгавого в дурнях. Коли Леді наказала нам взяти справу в свої руки, Клин знаходився на межі катастрофи. Це рішення викликало ударну хвилю, що розійшлася по всій імперії. Капітану найманців надали війська і владу, які, як правило, довіряли тільки одному з Десяти!

Взявши до уваги, як виглядає зима в Клині, тільки шанс зловити самого Загребельного міг змусити Капітана відправити цей дозор.

Елмо відслонив обличчя і посміхнувся. Він не збирався нічого казати. Потім і так доведеться знов розповідати це Капітану.

Я поглянув на Мовчуна. На його довгому, похмурому обличчі посмішки не було. У відповідь він легенько похитав головою. Ясно. Ще одна перемога, яка перетворилася в поразку. Загребельний знов вислизнув. Можливо він змусить нас драпати вслід за Кульгавим – як пискливих мишей, що геть знахабніли й кинули виклик коту.

Та все одно, положити двадцять трьох місцевих повстанців, це Вам не коники з лайна ліпити. Шмат добре виконаної роботи, скажу я Вам. Кульгавому таке й не снилося.

Коней відвели в конюшню. В головному залі на столах з’явився глінтвейн і гаряча їжа. Я не відходив від Елмо і Мовчуна. Скоро вони розкажуть свою історію.

Головний зал Мейстрікта продувається наскрізь майже так само, як кімнати. Я обробив обмороження Йо-йо. Решта накинулася на їжу. Коли учта закінчилася, Елмо, Мовчун, Одноокий і Кастет зібралися навколо маленького столика. Невідомо звідки з’явилися карти. Одноокий поглянув на мене з-під лоба.

-- Так і будеш стояти там, встромивши палець в сраку, Док? Нам потрібна жертва.

Одноокому щонайменше сто років. Протягом всього минулого століття в Літописі згадується крутий норов поморщеного коротуна. Ніхто не знає коли він долучився до Загону. Хроніки сімдесяти років було втрачено під час битви за Урбан, коли ворог здобув позиції Загону. Одноокий відмовляється пролити світло на відсутні роки. Каже, що він не любитель історії.

Елмо роздавав. По п’ять карт кожному гравцю, з порожнім місцем включно.

-- Док! – не витримав Одноокий. – Сідай вже!

-- Відстань. Рано чи пізно Елмо заговорить, -- я постукав пером по зубах.

Одноокий був явно не в настрої. В нього з вух повалив дим. З рота з писком вискочив кажан.

-- Щось він сьогодні нервовий, -- зауважив я. Всі вишкірили зуби. Діставати Одноокого одна з наших улюблених розваг.

Одноокий не любить ходити на завдання. А ще більше не любить, коли він чогось не доганяє. Широка посмішка Елмо і добродушний погляд Мовчуна переконали його, що він пропустив щось варте уваги.

Елмо заново роздав карти, придивився до своїх з відстані кількох сантиметрів. Очі Мовчуна сяяли. Сумнівів не залишилося. Вони приготували якусь особливу несподіванку.

Ворон зайняв моє місце. Ніхто не заперечував. Навіть Одноокий ніколи не заперечує, коли Ворон щось робить.

Ворон. Після Весла від нього віє крижаним холодом. Він нагадує живого мертвяка. Люди здригаються від одного його погляду. Від нього тхне могилою. Та все одно, Сонечко обожнює його. Бліда, тендітна, легка, мов пушинка, вона тримала руку на його плечі, в той час, як він брав карти. Вона посміхалася тільки для нього.

Завжди корисно мати Ворона в грі з Однооким. Річ у тім, що Одноокий ніколи не махлює, якщо грає Ворон.

-- Вона стоїть у Вежі, споглядаючи на північ. Вона притулила витончені руки перед себе. Легенький вітерець лагідно крадеться через вікно. Він куйовдить її волосся кольору нічного неба. Сльозинка, мов діамант, сяє на лагідному вигині її щоки.

-- Нічого собі!

-- Ого!

-- Браво! Біс!

-- Щоб свиня тобі в спальний мішок опоросилася, Віллі.

Так хлопці зустрічають мої фантазії про Леді. Ці замальовки – гра, яку я інколи граю сам з собою. Дідько, хтозна, може я своїми вигадками потрапив у десятку. Тільки Десять Поневолених коли-небудь бачили Леді. Ніхто не знає бридка вона, красива, чи ще щось.

-- Сльозинка, мов діамант, сяє, кажеш? – промовив Одноокий. – Хвацько завернув. Гадаєш, вона сохне за тобою, Док?

-- Заткнися! Я з тебе ніколи не глузую.

Зайшов Лейтенант, всівся і обвів нас похмурим поглядом. Останнім часом, виявляти невдоволення, стало сенсом його життя.

Його прихід означає, що Капітан вже в дорозі. Елмо згорнув карти, зосередився.

Навколо запанувала тиша. Як за помахом чарівної палички, почали з’являтися люди.

-- Закрийте кляті двері на засув! – пробурмотів Одноокий. – Лазять тут всякі. Так недовго й сраку собі відморозити. Ходи вже, Елмо.

Увійшов Капітан, зайняв своє звичне місце.

-- Розповідай, Сержант.

Капітан не надто виділяється серед інших членів нашого Загону. Занадто тихий. Занадто серйозний.

Елмо поклав карти, акуратно вирівняв їхні краї, зібрався з думками. Інколи він починає висловлюватися короткими й точними фразами.

-- Сержант?

-- На південь від ферми, Мовчун зауважив пікет. Ми обійшли їх з півночі. Атакували, як зайшло сонце. Вони спробували розсіятися. Поки Мовчун відвертав увагу Загребельного, ми зайнялися рештою. Тридцять чоловік. Двадцять трьох положили. Ми верещали мов навіжені, мовляв обережніше, не задіньте шпигуна. Загребельний накивав п’ятами.

Хитрощі – основа діяльності нашого Загону. Ми хочемо, щоб повстанці повірили, що в їхніх лавах безліч наших шпигунів. Це паралізує їх комунікації й ускладнює прийняття рішень. А також робить життя Мовчуна, Одноокого і Гобліна безпечнішим.

Вдало пущена чутка. Трохи підступності. Підкуп і шантаж. Ось наша найкраща зброя. Ми вступаємо в бій тільки, коли загонимо ворога в мишоловку. Принаймні в теорії.

-- Ви відразу повернулися в фортецю?

-- Так, сер. Після того, як спалили ферму і господарські будівлі. Загребельний спритно замів за собою сліди.

Капітан розглядав вкриті димом балки над нашими головами. Тишу порушував тільки Одноокий, клацаючи картами. Капітан опустив погляд.

-- Тоді, скажи мені заради Бога, чому ти і Мовчун шкірите зуби, як два дебіли?

-- Їх розпирає гордість, що вони повернулися з порожніми руками, -- пробурмотів Одноокий.

Елмо вишкірив зуби ще більше.

-- Не зовсім порожніми.

Мовчун запхав руку під брудну сорочку і витягнув невеличку шкіряну торбинку, що завжди висить на ремінці в нього на шиї. Його чарівна торбинка. В ній повно огидної всякої всячини, такої як гнилі вуха кажана чи еліксир кошмарів. Цим разом він вийняв складений аркуш паперу. Він кинув театральний погляд на Одноокого і Гобліна, та, складка за складкою, розгорнув пакет. Навіть Капітан встав з місця і протиснувся до стола.

-- Узріть!

-- Це всього лиш волосся, -- присутні похитали головами. Почулося невдоволене бурчання. Хтось поцікавився, чи Елмо бува не втратив зв'язок з реальністю.

Але Одноокий і Гоблін вражено вилупили всі свої три ока. Одноокий прощебетав щось незрозуміле. Гоблін писнув кілька раз, хоча, з іншого боку, Гоблін завжди пищить.

-- Волосся дійсно його? – спромігся він нарешті промовити. – Ти впевнений?

Елмо і Мовчун випромінювали радість конкістадорів, що знайшли Ельдорадо.

-- Абсокурвалютно, -- промовив Елмо. – Прямісінько з чубчика його макітри. Ми схопили старого за яйця і він відчув це. Чкурнув звідти так швидко, що гепнувся довбешкою об одвірок. Бачив на власні очі, та й Мовчун зрештою теж. Залишив волосся на балці. Хай йому грець, дідок літає нівроку.

Гоблін, мало не танцюючи від збудження, обізвався голосом на октаву вищим від свого звичного писку, схожого на звук заржавілих дверних петель.

-- Джентльмени, він наш. Вважайте, що він вже підвішений за ребро на гак. Здоровенний такий гак, -- він нявкнув до Одноокого. – Що ти на це скажеш, маленький засранець?

Зграйка дрібних світлячків висипалася Одноокому з носа. Як добре вимуштрувані солдати, вони вишикувалися, утворивши слова “Гоблін – голубець”. Для неписьменних, вони дзижчали крильцями той самий текст.

В цьому звинуваченні немає й крихти правди. Гоблін радикальний гетеросексуал. Одноокий просто шукав зачіпки.

Гоблін зробив якийсь жест. Велетенська фігура з тіні, схожа на Ловця Душ, але така висока, що зачіпала балки під стелею, нагнулася і з докором тицьнула в Одноокого пальцем. Безтілесний голос прошепотів:

-- Це ти збезчестив того парубка, підер.

Одноокий зневажливо пирхнув і похитав головою, похитав головою і зневажливо пирхнув. Його очі потьмяніли. Гоблін засміявся, стримався, тоді засміявся знов. Він крутнувся і почав танцювати дику переможну джигу перед вогнищем.

Наші побратими, яким бракує уяви, почали невдоволено гудіти. Кілька волосків. Додай до них ще дві срібні монети і всі сільські шльондри твої.

-- Джентльмени! – Капітан нарешті зрозумів.

Театр тіней припинився. Капітан оглянув чарівників. Він задумався. Розмірено походив туди-сюди. Кивнув сам до себе. Нарешті запитав:

-- Одноокий, цього достатньо?

Одноокий засміявся, несподівано глибоким голосом, як на такого коротуна.

-- Сер, достатньо одного волоска чи одного нігтя. Сер, він наш.

Гоблін не припиняв свого чудернацького танцю. З обличчя Мовчуна не сходила дурнувата посмішка. Жодних сумнівів – збожеволіли.

Капітан поміркував ще трохи.

-- Самим нам не справитися, – він обійшов зал довгими кроками. – Потрібно повідомити когось з Поневолених.

Когось з Поневолених. Ну, звичайно. Наші три чарівники – найцінніше, що в нас є. Їх потрібно захищати. Але… В кімнату прокрався холод і перетворив нас у крижані статуї. Один з темних учнів Леді… Один з темних лордів серед нас. Ні…

-- Тільки не Кульгавий. Він вже давно точить на нас зуби.

-- Від Перевертня в мене мурашки бігають по шкірі.

-- Нічний Жах ще гірший.

-- Звідки ти в біса знаєш? Ти ж ніколи його не бачив.

-- Капітане, ми й самі справимося, -- сказав Одноокий.

-- Тоді родичі Загребельного налетять на нас, як мухи на кінське лайно.

-- Ловець Душ, -- запропонував Лейтенант. – Наш шеф, як-не-як.

Всі пристали на цю пропозицію.

-- Зв’яжися з ним Одноокий, -- сказав Капітан. – Готуйся діяти, коли він з’явиться.

Одноокий кивнув, широко посміхнувся. Це його стихія. В його збочених мізках відразу почали зароджуватися огидні хитрі плани.

Так насправді, це завдання повинен був отримати Мовчун. Капітан дав його Одноокому тільки тому, що не може змиритися з мовчанням Мовчуна. Чомусь воно його лякає.

Мовчун не сказав нічого проти.

Деякі з наших місцевих слуг – шпигуни. Гоблін і Одноокий вичислили їх, тож ми знаємо хто вони. Одному з них, який нічого не знав про волосся, ми дозволили втекти з новиною, що збираємося облаштувати шпигунський центр у вільному місті Троянди.

Коли в тебе менші сили – ти застосовуєш хитрощі.

*****

У всіх правителів є вороги. Леді тут не виняток. Сини Білої Троянди повсюди… Якщо при виборі сторони ти керуєшся емоціями – твоє місце серед повстанців. Вони б’ються за все те, що нібито поважають люди: свободу, незалежність, правду, права… Всі оті суб’єктивні ілюзії, всі оті вічні слова-гасла. Ми посіпаки головного негідника у цій виставі. Ми теж піддаємося цій ілюзії, однак не надаємо їй особливого значення.

Ніхто ніколи не вважає себе негідником, зате існують достобіса самопроголошених святих. Історики переможців вирішують, де добро, а де зло.

Ми не вішаємо ярликів. Воюємо за гроші та примарну честь. Політика, етика, мораль для нас порожні слова.

Одноокий зв’язався з Ловцем Душ. Невдовзі він буде тут. Гоблін сказав, що старий дідько завив на радощах. Ловець Душ побачив шанс підняти свій рейтинг і опустити Кульгавого. Десятеро гризуться і роблять один одному падляни гірше ніж зіпсовані діти.

Зима тимчасово послабила хватку. Наші хлоппці й місцеві слуги взялися прибирати подвір’я Мейстрікта. Один з місцевих зник. В головному залі, Одноокий і Мовчун сиділи за картами з самовдоволеними посмішками. Повстанці довідаються саме те, що вони їм хотіли передати.

-- Що за рух на стіні? – запитав я. Елмо змонтував підйомний механізм і намагався розібрати стіну з бійницями. – Що ви збираєтеся робити з цим каменем?

-- В мене з’явилося нове хобі. Побавлюся трохи в скульптора, Док.

-- Не хочеш – не говори. Мені насрати.

-- Думай собі, що хочеш. Я тут збирався запитати, чи ти часом не хочеш поїхати з нами за Загребельним. Потім описав би все в Літописі як треба.

-- І вставити слівце про геніальність Одноокого?

-- Кожному по заслузі, Док.

-- Тоді Мовчун заслуговує на цілий розділ, згоден?

Одноокий сплюнув. Пробурчав щось. Вилаявся.

-- Може зіграєш одну партію?

За столом сиділо три гравці, одним з них був Ворон. Тонк набагато цікавіший, коли гравців четверо чи п’ятеро.

Я виграв три рази поспіль.

-- В тебе що, немає нічого кращого до роботи? Йди собі бородавку виріж, чи ще щось.

-- Ти сам попросив його зіграти, -- зауважив один з глядачів.

-- Ти любиш мух, Отто?

-- Мух?

-- Я перетворю тебе в жабу, якщо ти не заткнеш пельку.

-- Ти не перетвориш в жабу навіть пуголовка, -- промовив Отто незворушно.

-- Сам напросився, Одноокий, -- зареготав я. – Коли з’явиться Ловець Душ?

-- З’явиться, коли з’явиться.

Я кивнув. В поведінці Поневолених важко знайти здоровий глузд чи якусь логіку.

-- Які ми сьогодні веселі. Скільки він вже програв, Отто?

Отто криво посміхнувся.

Наступні дві партії виграв Ворон.

Одноокий вочевидь присягнув мовчати. Тож вивідати суть проекту мені не вдасться. Може це й на краще. Якщо він нічого не пояснив, то й шпигуни повстанців нічого не підслухали. Шість волосків і блок вапняку. Що це в біса означає? Цілими днями Мовчун, Гоблін і Одноокий по черзі обробляли той камінь. Час від часу я заходив у конюшню. Вони дозволяли мені спостерігати, та невдоволено бурчати, коли я не отримував відповіді на свої запитання.

Капітан теж інколи заглядав, знизував плечима і йшов назад у своє помешкання. Він обмірковував стратегії на весняну кампанію, які обрушать всю доступну Імперську силу на повстанців. Рапорти й карти переповнювали його кімнати настільки, що туди було годі протиснутися.

Ми збиралися наваляти повстанцям, як тільки зміниться погода.

Можливо наша робота жорстока, але більшість з нас любить свою службу – а Капітан найбільше за всіх. Його улюблена забава – тягатися з Загребельним. Він не помічає мертвих, спалених сіл, голодних дітей. Так само повстанці. Дві сліпих армії, що не бачать нічого, крім свого противника.

Ловець Душ прибув глупої ночі, посеред завірюхи, поряд з якою та, що докучала Елмо, здавалася дрібницею. Вітер стогнав і завивав. Снігові замети в північній частині фортеці сягали вище стіни. Нас починали непокоїти запаси дров і сіна. Місцеві казали, що це найгірша завірюха за всю історію.

Коли Ловець Душ прибув, завірюха сягнула свого апогею. Бум, бум, бум. Його стукіт розбудив весь Мейстрікт. Залунали сурми. Заторохтіли барабани. Вартові на воротах заверещали, намагаючись перекричати вітер. Вони не могли відчинити брами.

Ловець Душ переліз через стіну по сніговому замету. Він впав і майже повністю зник у снігу на подвір’ї. Не схоже на прибуття гідне одного з Десяти.

Я поспішив у головний зал. Одноокий, Мовчун і Гоблін були вже там. Весело палав вогонь. З’явився Лейтенант, відразу за ним – Капітан. Разом з Капітаном прийшли Елмо і Ворон.

-- Відправте решту назад спати, -- гаркнув Лейтенант.

Увійшов Ловець Душ, зняв важкий, чорний плащ, присів біля вогню. Підкреслений людський жест? – запитав себе я.

Тендітне тіло Ловця Душ завжди обтягнуте чорною шкірою. Він носить чорний моріон, що приховує голову, а також чорні рукавиці та чорні чоботи. Цю монотонність порушують тільки два срібних значка. Єдиний кольоровий елемент – необроблений рубін на держаку кинджала. Лапа з п’ятьма кігтями притискає дорогоцінний камінь до рукоятки.

Маленькі, м’які округлості виступають на плоских грудях Ловця Душ. Його стегна й ноги мають в собі щось жіноче. Троє з Поневолених – жінки, але хто з них хто, знає тільки Леді. Ми на всіх говоримо “він”. Їхня стать не має для нас жодного значення.

Ловець Душ твердить, що він наш друг, наш захисник. Та все одно, його присутність наповнила зал холодом, що не має нічого спільного з кліматом. Біля нього дрижить навіть Одноокий.

А Ворон? Ну, не знаю. Видається, що Ворон більше не спроможний на почуття, тільки якщо не йдеться про Сонечко. Колись ця велика, кам’яна маска на його обличчі трісне. Сподіваюся, я доживу до цього.

Ловець Душ повернувся спиною до вогню.

-- Що ж, -- високий голос. – Ідеальна погода для пригод. – Баритон. Після цього якісь дивні звуки. Сміх. Поневолений пожартував.

Ніхто не засміявся.

Він і не чекав від нас сміху. Ловець Душ повернувся до Одноокого.

-- Розповідай, -- цим разом тенор, повільний і м’який, трохи приглушений, немов лунав через тонку стіну. Могильну плиту, сказав би Елмо.

В Одноокому не залишилося й сліду від крикуна і балагура.

-- Почнемо з самого початку. Капітане?

-- Один з наших стукачів пронюхав про зустріч ватажків повстанців. Одноокий, Гоблін і Мовчун відслідковували рухи всіх відомих повстанців…

-- Ви дозволяєте їм бігати на свободі?

-- Вони приводять нас до своїх друзів.

-- Звичайно. Один з недоліків Кульгавого. Брак уяви. Він вбиває їх на місці, разом з усіма хто потрапить йому під руку, -- знову цей дивний сміх. – Мало ефективно, правильно?

Тоді додав ще щось на мові, якої я не знаю.

Капітан кивнув.

-- Елмо?

Елмо повторив свою розповідь, слово в слово. Потім вступив Одноокий, який коротко змалював план знищення Загребельного. Я нічого не зрозумів, але Ловець Душ схопив все з півслова. Він засміявся втретє.

Я тільки здогадувався, що ми збиралися зіграти на найниціших людських почуттях.

Одноокий повів Ловця Душ, щоб показати свій таємничий камінь. Ми присунулися до вогню. Мовчун витягнув колоду карт, проте охочих не знайшлося.

Інколи, я питаю себе, як солдатам регулярних військ вдається не зійти з розуму. Адже вони перебувають поряд з Поневоленими весь час. Ловець Душ в порівнянні з іншими просто душка.

Одноокий і Ловець Душ повернулися усміхнені.

-- Вони варті одне одного, -- пробурмотів Елмо, який вряди-годи висловив свою думку.

Ловець Душ знов зайняв місце біля вогню.

-- Чудова робота, джентльмени. Прекрасна. Творчий підхід. Ми можемо очистити Клин від бунтарів. Як тільки зміниться погода, вирушаємо в Троянди. Вісім чоловік, Капітане, включно з двома твоїми чарівниками.

Після кожного речення наступала пауза. Кожне було сказане іншим голосом. Чудернацько якось.

Я чув, що це голоси всіх тих, чиї душі Ловець Душ поглинув.

З непритаманною мені відвагою, я зголосився добровольцем. Дуже вже мені кортіло побачити, як можна перемогти Загребельного за допомогою волоска і блока вапняку. Це тоді, коли Кульгавий зазнав поразки з усією своєю грізною силою.

Капітан поміркував над моєю пропозицією.

-- Гаразд, Док. Одноокий і Гоблін. Ти, Елмо. І підбери ще двох.

-- Це тільки семеро, Капітане.

-- Ворон буде восьмим.

-- А, Ворон. Звичайно.

Звичайно. Тихий, небезпечний Ворон буде альтер его Капітана. Дружба між ними не вкладається у мене в голові. Гадаю, це турбує мене тому, що останнім часом Ворон лякає мене до смерті.

Ворон поглянув на Капітана, піднявши праву брову. Той у відповідь ледь помітно кивнув. Ворон знизав плечем. Що все це означало? Я й гадки не мав.

В повітрі висіло щось незвичне. Втаємничені вважали, що це прекрасно. Я не здогадувався про що йдеться, однак знав, все закінчиться дуже паскудно.

Буря припинилася. Невдовзі дорога на Троянди стала проїзною. Ловець Душ почав перейматися. В Загребельного було два тижні переваги. Подорож до Троянд займе нам тиждень. Поки ми туди прибудемо, байки розповсюджені Однооким втратять свою ефективність.

Ми вирушили на світанку, з блоком вапняку на возі. Чарівники зробили не так вже й багато. Вони всього лиш видовбали в блоці скромну заглибину розміром з велику диню. Я не міг збагнути в чому його вартість. Одноокий і Гоблін метушилися біля нього, як наречений навколо молодої. На всі мої запитання Одноокий тільки посміхався. Гандон.

Хороша погода утримувалася. З півдня віяв теплий вітер. Нам постійно зустрічалися довгі ділянки болотистої дороги. Я став свідком приголомшливого явища. Ловець Душ злізав у болото і разом з усіма нами тягнув віз. І це великий лорд Імперії.

Троянди – головне місто Клина, безладно забудоване і кишить людьми. Вільне місто. Республіка. Леді не вважала за потрібне позбавляти його традиційної автономії. Цей світ потребує місця, де люди всіх мастей і чинів можуть забути про звичні обмеження.

Троянди. Місто без правителя. Роїться агентами, шпигунами й тими, хто живе по темний бік закону. В цьому середовищі, стверджував Одноокий, його хитрий план просто зобов’язаний вдатися.

Коли ми прибули, над нами здійнялися червоні стіни Троянд, темні мов стара кров у світлі сонця, що заходило.

Гоблін неспішно зайшов у кімнату, де ми поселилися.

-- Я знайшов місце, -- пропищав він до Одноокого.

-- Добре.

Цікаво. За останніх кілька тижнів вони не сварилися жодного разу. Переважно, година без суперечки – вже чудо.

Ловець Душ поворухнувся в темному кутку, де він стояв нерухомо, як гнучкий, чорний кущ; натовп людей, що тихенько сперечався сам з собою.

-- Говори.

-- Стара міська площа. Туди ведуть з десяток вулиць і провулків. Вночі освітлюється слабо. Як стемніє, руху майже немає.

-- Ідеальний варіант, -- похвалив Одноокий.

-- Факт. Я зняв кімнату з видом на площу.

-- Пішли поглянемо, -- запропонував Елмо. Спільне перебування в закритому приміщенні далося взнаки. Розпочався масовий вихід. На місці залишився тільки Ловець Душ. Можливо він розумів нашу потребу побути подалі від нього.

Очевидно, Гоблін мав рацію на рахунок площі.

-- І що далі? – запитав я. Одноокий посміхнувся. Я вибухнув. – В мовчанку граєте!

-- Сьогодні вночі? – запитав Гоблін.

-- Якщо старий чорт дасть добро, -- кивнув Одноокий.

-- Ви мене вже дістали, -- заявив я. – Що відбувається? Ви, клоуни, тільки граєте в карти й спостерігаєте, як Ворон гострить свої ножі.

Це продовжувалося годинами, без зупинки. Від рухів точильного каменю по сталі в мене мурашки бігали по спині. Це погана прикмета. Ворон точить ножі, тільки якщо очікує, що ситуація вийде з-під контролю.

Одноокий каркнув, як ворона.

Ми викотили віз опівночі. Власник конюшні обізвав нас божевільними. Одноокий відповів йому однією зі своїх славетних посмішок. Він правив кіньми. Решта з нас йшла, оточивши віз.

В блоку щось змінилося. Щось додали. Хтось вирізьбив на камені якийсь напис. Мабуть, Одноокий під час однієї зі своїх загадкових вилазок зі штаб-квартири.

До каменю додали напхані шкіряні мішки та міцний стіл з дощок. Видавалося, що стіл здатен витримати вагу блока. Його ніжки були з темного, полірованого дерева. Вони були інкрустовані символами зі срібла і слонової кістки. Символи були дуже заплутані, схожі на ієрогліфи, містичні.

-- Де ви викопали цей стіл? – запитав я. Гоблін писнув, засміявся. Я не стримався. – Чому ви не можете сказати мені зараз?

-- Гаразд, -- сказав Одноокий з глузливою посмішкою. – Самі зробили.

-- Навіщо?

-- Щоб поставити на нього камінь.

-- Це нічого не пояснює.

-- Терпіння, Док. На все свій час.

Гандон.

На нашій площі відбувалося щось дивне. Її вкрив туман. Більше ніде туману не було.

Одноокий зупинив віз посеред площі.

-- Знімайте стіл, хлопці.

-- Сам знімай, -- пропищав Гоблін. – Гадаєш тобі вдасться відмазатися від роботи?

Він крутнувся до Елмо.

-- Клятий стариган завжди має відмазку.

-- Він має рацію, Одноокий.

Одноокий почав протестувати. Елмо різко обірвав його.

-- Тягни свою сраку сюди.

Одноокий поглянув сердито на Гобліна.

-- Колись ти нарвешся, Груба Бочка. Закляття імпотенції. Що скажеш?

На Гобліна це не справило жодного враження.

-- Я б кинув на тебе закляття тупості, якби матінка Природа мене не випередила.

-- Знімайте той клятий стіл, -- гаркнув Елмо.

-- Хвилюєшся? – запитав я. Його раніше ніколи не дратували їхні сварки. Він сприймав це як розвагу.

-- Угу. Ти й Ворон лізьте наверх і пхайте.

Стіл був важчим, ніж здавалося. Знадобилися зусилля всіх нас, щоб зняти його з воза. Вдавані стогони й прокльони Одноокого теж не допомагали. Я запитав, як він завантажив стіл на віз.

-- Збудував його там, дурбецало, -- сказав він, а потім почав ганяти нас, наказуючи пересунути стіл на сантиметр сюди, тоді на сантиметр туди.

-- Хай вже буде, -- сказав Ловець Душ. – В нас немає на це часу.

Цей вияв невдоволення справив на хлопців враження. Ні Гоблін, ані Одноокий більше не обізвалися жодним словом.

Ми засунули камінь на стіл. Я відступив, витер піт з обличчя. Посеред зими, я був мокрий від поту. Камінь випромінював тепло.

-- Тепер мішки, -- наказав Ловець Душ. Цим разом це був голос жінки, з якою я б охоче познайомився ближче.

Я схопив один мішок, крекнув. Важкий, зараза.

-- Ей. Це гроші.

Одноокий зареготав. Я скинув мішок на купу під столом. Цілий клятий маєток. Чесно кажучи, я ще ніколи не бачив стільки грошей нараз.

-- Розпоріть мішки, -- сказав Ловець Душ. – Швидко!

Ворон розсік мішки. Скарб посипався на бруківку. Ми дивилися на гроші й похіть заповнювала наші серця.

Ловець Душ схопив Одноокого за плече, взяв Гобліна за руку. Видавалося, що обидва чарівники зіщулилися. Вони повернулися в бік стола і каменю.

-- Пересуньте віз, -- наказав Ловець Душ.

Я досі не прочитав безсмертний напис, який вони висікли на камені. Я мерщій кинувся поглянути.

ТОЙ, ХТО ПОКЛАДЕ ГОЛОВУ ЗАГРЕБЕЛЬНОГО НА ЦЕЙ КАМ ' ЯНИЙ ТРОН, МОЖЕ ЗАБРАТИ ВСЕ БАГАТСВО

Ох. Ага. Дохідливо. Прямолінійно. Просто. Це наш стиль. Ха.

Я відійшов на крок назад, спробував оцінити скільки Ловець Душ вклав у це коштів. Серед гір срібла, я зауважив теж золото. З одного з мішків сипалися необроблені коштовні камені.

-- Волосся, -- зажадав Ловець Душ. Одноокий простягнув пучок волосся. Ловець Душ притиснув їх великим пальцем до стінок отвору для голови. Тоді відійшов і взявся за руки з Однооким і Гобліном.

Вони розпочали чари.

Скарб, стіл і камінь засяяли золотим світлом.

Нашому заклятому ворогу кінець. Половина світу спробує здобути винагороду. Навіть його власні люди підуть проти нього.

В нього був тільки один маленький шанс. Самому вкрасти скарб. Хоча це буде нелегко. Жоден пророк повстанців не переможе одного з Поневолених у магічному поєдинку.

Маги завершили читати закляття.

-- Нехай хтось випробує, -- сказав Одноокий.

Коли Ворон кінчиком ножа спробував проколоти ніжку стола, почулося зловісне потріскування. Він вилаявся, хмуро поглянув на свою зброю. Елмо пхнув мечем. Тріск! Кінчик меча засяяв білим кольором.

-- Чудово, -- промовив Ловець Душ. – Забирайте віз.

Елмо відправив одного з солдатів. Решта поспішила в кімнату, яку винайняв Гоблін.

Спочатку ми юрбилися біля вікна, сподіваючись, що щось трапиться. Та це нам швидко набридло. Місто Троянди довідалося про те, що Загребельний приречений тільки на світанку.

Обережні мисливці за фортуною винайшли сотні методів, як здобути гроші. Зібрався натовп роззяв. Одна заповзята банда почала зривати бруківку, щоб зробити підкоп. Поліція прогнала їх.

Ловець Душ всівся біля вікна і сидів там нерухомо. Одного разу він сказав мені:

-- Не думав я, що вони такі винахідливі. Доведеться вдосконалити закляття.

Здивований власним зухвальством, я запитав:

-- Яка вона, Леді?

Я саме закінчив один зі своїх нарисів-фантазій. Він повернувся і кинув на мене короткий погляд.

-- Вона з тих, кому пальця в рот не клади, -- промуркотів він жіночим голосом. Дивна відповідь. І додав. – Не можна дозволяти їм користуватися інструментами.

Це й все, що я довідався від наочного свідка. Міг би й здогадатися. Ми, смертні, для Поневолених всього лиш знаряддя. Їх абсолютно не обходить наша цікавість. Я сховався у своєму таємному королівстві серед привидів уявних Леді.

Тієї ночі Ловець Душ вдосконалив захисні чари. Вранці на площі лежали трупи.

На третю ніч мене розбудив Одноокий.

-- З’явився клієнт.

-- Га?

-- Чувак з головою.

Він був явно задоволений.

Спотикаючись, я побрів до вікна. Гоблін і Ворон були вже там. Ми з'юрмилися з одного боку. Ніхто не хотів стояти поряд з Ловцем Душ.

Внизу через площу крався якийсь чоловік. В лівій руці в нього звисала голова. Він тримав її за волосся.

-- Я якраз питав себе, коли це почнеться, -- сказав я.

-- Тихо, -- зашипів Ловець Душ. – Він тут.

-- Хто?

Він був терплячий. Надзвичайно терплячий. Інший Поневолений вже давно стер би мене з лиця землі.

-- Загребельний. Не зрадь нас.

Я не знаю, звідки він знав. Може це й на краще. Такі речі лякають мене.

-- Таємний візит – все як задумувалося, -- прошептав Гоблін пискливим голосом. Як він ухитряється пищати пошепки? – Загребельний хоче довідатися з чим має справу. Це можна зробити тільки тут.

В голосі маленького товстуна пролунала гордість.

Капітан вважає, що наша найкраща зброя це людська природа. Цікавість і воля до життя заманили Загребельного в наш котел.

Можливо йому вдасться використати цей котел проти нас. В нас теж є свої слабості.

Минали тижні. Загребельний повертався раз за разом, проте обмежувався спостереженням. Ловець Душ наказав нам не чіпати його, не дивлячись на те, як сильно той підставлявся.

Хоча з нами наш наставник поводиться тактовно, є в ньому якась жорстока жилка. Здавалося, йому подобалося мучити Загребельного непевністю його долі.

-- Місто охопило божевілля з тією нагородою, -- пропищав Гоблін. Він станцював одну з своїх джиг. – Тобі слід виходити частіше, Док. Загребельний перетворився в цілу індустрію.

Він поманив мене в найдальший від Ловця Душ куток, витягнув гаманець.

-- Поглянь, -- прошептав він.

В нього була ціла жменя монет. Деякі з них золоті.

-- Дивися, щоб тебе не скривило, -- зауважив я.

Він посміхнувся. Посмішка Гобліна – незабутнє видовище.

-- Заробив все це бабло, підказуючи людям, де знайти Загребельного, -- прошептав він. Кинув крадькома погляд на Ловця Душ. – Вигадані підказки.

Гоблін поклав руку мені на плече. Для цього йому довелося стати навшпиньки.

-- Там можна заробити цілу фортуну.

-- Я не знав, що це наша мета.

Він кинув на мене хмурий погляд. Його кругле, бліде обличчя вкрилося зморшками.

-- За кого ти себе маєш? Якийсь?..

Ловець Душ повернувся.

-- Ми просто б’ємося об заклад, сер, -- буркнув Гоблін. – Звичайний заклад.

-- Дуже переконливо, Колобок, -- засміявся я голосно. – Краще йди сам повісься.

Він надувся, але ненадовго. Гоблін просто невгамовний. Його гумор проривається навіть в найбільш гнітючих ситуаціях.

-- Курва, Док, -- прошептав він. -- Бачив би ти, що витворяє Одноокий. Продає амулети, які гарантовано покажуть, чи поблизу є якийсь повстанець.

Знову крадькома поглянув на Ловця Душ.

-- Вони дійсно працюють. Більш-менш.

Я похитав головою. Це в стилі Одноокого.

-- Принаймні зможе розплатитися з картярськими боргами.

В Мейстрікті йому велося не дуже, там у нього не було змоги робити вилазки на чорний ринок.

-- Ви повинні розпускати чутки. Підігрівати інтерес до винагороди, а не…

-- Шшш! – Він кинув ще один погляд на Ловця Душ. – Ми підігріваємо. По всіх притонах міста. Хай йому грець, язики мелють мов помело. Ходімо, я тобі покажу.

-- Ні.

Ловець Душ ставав щораз балакучішим. Я сподівався схилити його до справжньої розмови.

-- Твоя втрата. Я знаю букмекера, що приймає ставки на те, коли Загребельний позбудеться голови. А в тебе доступ до інформації з перших рук, розумієш?

-- Вали звідси, поки не позбувся своєї.

Я підійшов до вікна. Через хвилину по площі прочимчикував Гоблін. Він пройшов повз нашу пастку навіть не глянувши в її бік.

-- Нехай граються в свої ігри, -- промовив Ловець Душ.

-- Сер? – Мій новий підхід. Лизати сраку.

-- В мене набагато кращий слух, ніж здається твоєму приятелю.

Я уважно поглянув на чорний моріон, намагаючись здогадатися, що за думки криються за металевим шоломом.

-- Це не має значення, -- він легко поворухнувся, поглянув повз мене. – Підпілля паралізувала паніка.

-- Сер?

-- Цемент, що підтримує їхню будівлю посипався. Невдовзі все рухне. Цього не трапилось би, якби ми прикінчили Загребельного відразу. Вони зробили б з нього мученика. Втрата засмутила б їх, проте вони продовжили б боротьбу. До весняної кампанії Коло встигло би знайти йому заміну.

Я дивився на майдан. Навіщо Ловець Душ розповідав мені все це? До того ж одним голосом. Чи це був справжній голос Ловця Душ?

-- Тому, що ти думав, я проявляю жорстокість, бо отримую від цього задоволення.

Я здригнувся.

-- Звідки Ви?..

Ловець Душ видав звук, який в нього вважається сміхом.

-- Ні. Я не прочитав твої думки. Просто я знаю, як влаштований розум. Не забувай, що я Ловець Душ.

Чи Поневоленим буває самотньо? Чи вони тужать за звичайним спілкуванням? Дружбою?

-- Інколи, -- цим разом жіночим голосом. Спокусливим.

Я повернувся, тоді перелякано відвернувся до вікна.

Ловець Душ прочитав і це. Він повернувся до Загребельного.

-- Звичайна ліквідація ніколи не входила в мої плани. Я хочу, щоб герой Форсберга дискредитував себе.

Ловець Душ знав нашого ворога краще, ніж ми могли собі уявити. Загребельний танцював під його дудку. Він вже провів дві вражаючі провальні атаки на нашу пастку. Ці невдачі знищили його репутацію серед послідовників. За чутками, Троянди гуділи й клекотали симпатією до Імперії.

-- Він зробить з себе дурня, а тоді ми розчавимо його. Як набридливу комаху.

-- Не варто недооцінювати його. – Ну й нахабство. Давати поради одному з Поневолених. – Кульгавий…

-- Цього я точно не зроблю. Я не Кульгавий. Він і Загребельний – одного поля ягоди. В старі часи… Домінатор зробив би його одним з нас.

-- Яким він був? – Розговори його, Док. Від Домінатора тільки один крок до Леді.

Ловець Душ повернув праву руку долонею догори, відкрив і повільно зобразив лапу з кігтями. Жест налякав мене. Я уявив собі, як ця лапа вириває мою душу. На цьому розмова закінчилася.

Пізніше я сказав Елмо.

-- Бабло не мусило бути справжнім. Там можна було поставити будь-що, тільки щоб натовп не дістався до нього.

-- Помиляєшся. Загребельний повинен був знати, що все по-справжньому, -- виправив мене Ловець Душ.

Наступного ранку ми отримали повідомлення від Капітана. В основному, новини.

Кілька прибічників повстанців склали зброю, скориставшись амністією. Частина регулярних військ, які прийшли на південь разом з Загребельним, відступила. Слухи про проблеми дійшли до Кола. Невдача Загребельного в Трояндах непокоїла їх.

-- Чому? – запитав я. -- Адже насправді нічого не сталося.

-- Все відбувається зовсім в іншому місці, -- відповів Ловець Душ. – В людських головах.

Чи я почув в його голосі нотку самовдоволення?

-- Загребельний, а отже і все Коло, здається безсилим. Він повинен був передати командування в Клині комусь іншому.

-- Якби я був крутим генералом, то напевно теж не признав би, що я обісрався, -- сказав я.

-- Док, -- від здивування Елмо роззявив рота. Як правило, я не висловлюю вголос свою думку.

-- Це правда, Елмо. Ти можеш собі уявити, що генерал – наш чи їхній – просить когось прийняти від нього командування?

Чорний моріон повернувся до мене.

-- Їхня віра слабне. Армію, що не вірить в себе, перемогти легше, ніж ту, що зазнала поразки в бою.

Коли Ловець Душ сідає на свого коника, його не спинити.

В мене виникло дивне почуття, що він з тих, хто без вагань здав би командування комусь більш компетентному.

-- Тепер ми починаємо закручувати гайки. Всі беруться до роботи. Розповідайте в шинках. Шепчіть на вулицях. Кепкуйте з нього. Доведіть його до божевілля. Не давайте йому спуску ні на мить, щоб в нього не було часу подумати. Я хочу притиснути його до муру так, що він вчудить якусь дурню.

Я вважав, що Ловець Душ мислить правильно. Цю битву на полі бою не виграти. Весна на порозі, а бої ще не починалися. Погляди всього Клина були приковані до вільного міста, в очікуванні на результат дуелі поміж Загребельним і поборником Леді.

-- Більше немає потреби вбивати Загребельного, -- зауважив Ловець Душ. – Його авторитету гаплик. Тепер ми знищимо довіру до його руху.

Він знову став на варту біля вікна.

-- Капітан пише, що Коло наказало Загребельному відступити, -- повідомив Елмо. – Він відмовляється.

-- Збунтувався проти бунтівників?

-- Він хоче спочатку розібратися з нашою пасткою.

Ще один бік людської природи працює на нас. Зарозумілість.

-- Діставай карти. Гоблін і Одноокий знов пограбували вдів і сиріт. Пора почистити їхні кишені.

Загребельний залишився сам, гнаний, переслідуваний, побитий пес, що втікає нічними провулками. Він не міг довіряти нікому. Мені було шкода його. Майже.

Він дурень. Тільки дурень продовжує битися наперекір всьому. Шанси Загребельного зменшувалися з кожною годиною.

Я тицьнув пальцем в темряву біля вікна.

-- Виглядає як збори Братства Шепоту.

Ворон поглянув мені через плече, але промовчав. Ми грали в Тонк сам на сам, нудну гру щоб вбити час.

Біля вікна бурмотів з десяток голосів. “Я відчуваю його запах.” “Ти помиляєшся.” “З півдня.” “Пора закінчувати.” “Ще ні.” “Пора.” “Ще трохи.” “Ми випробовуємо своє везіння. Все може повернутися проти нас.” “Не зазнавайся.” “Він тут. Сморід видає його, як подих шакала.”

-- Цікаво, він коли-небудь програє в суперечці сам з собою?

Ворон знову промовчав. Інколи я набираюся духу і намагаюся викликати його на відверту розмову. Безуспішно. Навіть з Ловцем Душ в мене виходить краще.

Ловець Душ раптово встав, звідкись з його глибини піднявся гнівний звук.

-- В чому справа? – запитав я.

Троянди мені вже набридли. Троянди викликали в мене огиду. В Трояндах нудно і лячно. За самотню прогулянку їхніми вулицями можна заплатити життям.

Один з голосів Ловця Душ мав рацію. Ми наближалися до пункту, коли отриманий результат не виправдає докладених зусиль. Я сам почав відчувати мимовільне захоплення Загребельним. Він відмовлявся здатися чи втекти.

-- В чому справа? – перепитав я.

-- Кульгавий. Він в Трояндах.

-- Тут? З якою метою?

-- Він відчуває велику здобич. Хоче привласнити всю славу.

-- Втрутитися в нашу операцію?

-- Це в його стилі.

-- А хіба Леді не?..

-- Це Троянди. Вона далеко. І їй наплювати, хто знищить Загребельного.

Намісники Леді та їхні політичні ігри. Це дивний світ. Я не розумію людей з-поза Загону.

Ми живемо простим життям. Від нас не вимагається думати. Цим займається Капітан. А ми просто виконуємо накази. Для більшості з нас Чорний Загін це безпечна криївка, притулок від минулого, місце, де можна стати новою людиною.

-- Що нам робити? – запитав я.

-- Я займуся Кульгавим, -- Ловець Душ почав натягувати теплий одяг.

До кімнати зайшли похитуючись Гоблін і Одноокий. Вони були п’яні як ціпи, їм доводилося підтримувати один одного.

-- Курва, -- пропищав Гоблін. – Знову сніг. Клятий сніг. Я думав, зима вже закінчилася.

Одноокий затягнув пісню. Щось про зимових красунь. Я його не дуже розумів. В нього заплітався язик і він забув половину слів.

Гоблін впав на крісло, забувши про Одноокого. Одноокий звалився йому до ніг. Він обблював Гобліну чоботи, спробував співати далі.

-- Куди всі в біса поділися? – пробурмотів Гоблін.

-- Бухають собі. – Я переглянувся з Вороном. – Ти можеш в це повірити? Щоб вони напилися двоє в сраку?

-- А ти куди зібрався, старий чорт? – Гоблін пропищав до Ловця Душ. Ловець Душ мовчки вийшов. – Падлюка. Ей, Одноокий. Старий. Згоден? Старий чорт – падлюка.

Одноокий припіднявся з підлоги й оглянувся навколо. Не думаю, що він щось бачив тим своїм оком.

-- Годен, -- він кинув на мене сердитий погляд. – Палюка. Всі палюки.

Щось здалося йому смішним. Він зареготав.

Гоблін приєднався до нього. Оскільки Ворон і я не зрозуміли приколу, він скорчив поважну міну і сказав:

-- Нам тут не раді, старий. В снігу тепліше ніж тут.

Він допоміг Одноокому встати. Похитуючись, вони разом вийшли з кімнати.

-- Сподіваюся, вони не нароблять дурниць. Більших дурниць. Не почнуть видрючуватися. Ой, дограються вони.

-- Тонк, -- сказав Ворон і розклав карти. Він поводив себе так, наче тих двоє взагалі не приходило.

Після десятка чи п’ятдесяти партій до кімнати увірвався один з солдатів, яких ми взяли з собою.

-- Елмо не бачили? – запитав він.

Я поглянув на нього. На його волоссі танув сніг. Він був блідий, наляканий.

-- Ні. Що трапилося, Хагоп?

-- Хтось полоснув ножем Отто. Гадаю, це був Загребельний. Мені вдалося чкурнути.

-- Полоснув? Він живий? – Я почав розглядатися за своєю торбою. Отто потребував мене більше ніж Елмо.

-- Так. Але рана важка. Море крові.

-- Чому ти його залишив?

-- Не міг підняти.

Він був п’яний. Напад на приятеля дещо протверезив його, але ненадовго.

-- Впевнений, що це був Загребельний?

Невже старий дурень намагався завдати удар у відповідь?

-- Впевнений. Рухайся, Док. Він довго не потягне.

-- Іду, іду.

-- Зажди, -- Ворон перебирав своє спорядження. – Я піду з тобою.

Він зважив у долонях два гостро наточених ножа, міркуючи, який обрати. Тоді знизав плечима і встромив обидва за пояс.

-- Візьми плащ, Док. На дворі холодно.

Поки я шукав плащ, він випитував у Хагопа, де знаходиться Отто. Потім наказав не рухатися з місця, поки не з’явиться Елмо.

-- Ходімо, Док.

Вниз по сходах. На вулицю. У Ворона оманлива хода. Видається, що він не поспішає, але мені доводиться енергійно рухатися, щоб не відстати.

Хуртовина розійшлася не на жарт. Навіть на освітлених вулицях, було видно не далі ніж п’ять метрів. Снігу вже нападало понад п'ятнадцять сантиметрів. Важкий, мокрий сніг. Температура падала і здіймався вітер. Ще одна завірюха? Дідько! Скільки можна?

Ми відшукали Отто трохи далі від місця, де він мав знаходитися. Він заповз під якісь сходи. Ворон направився прямо до нього. Звідки він знав, де шукати – вище мого розуміння. Ми перенесли Отто до найближчого ліхтаря. Він нам не дуже допомагав. Був у відключці.

-- П’яний в дим, -- фиркнув я. – В найгіршому випадку замерз би на смерть.

Він був увесь залитий кров’ю, але рана була неглибокою. Потребувала кілька швів, оце й усе. Ми затягнули його назад в кімнату. Я роздягнув його і взявся латати, поки він не був в стані скиглити.

Друзяка Отта спав. Ворон копав його, поки той не прокинувся.

-- Я хочу почути правду, -- сказав Ворон. – Як це трапилося?

Хагоп розповів, наполягаючи:

--- Це був Загребельний, чувак. Це був Загребельний.

В мене були поважні сумніви щодо цього. У Ворона теж. Але коли я закінчив вишивати, Ворон сказав:

-- Хапай свій меч, Док.

Тепер він скидався на мисливця. В мене не було жодного бажання знов пертися на мороз, та ще менше мені хотілося сперечатися з Вороном, особливо коли він перебував у такому настрої. Я схопив свій пояс з мечем.

Повітря було ще холодніше. Вітер – ще сильніший. Сніжинки були меншими, проте міцніше сікли моє обличчя. Я крокував позаду Ворона, питаючи себе, що він в біса робить.

Він знайшов місце, де полоснули ножем Отто. Новий сніг ще не повністю засипав сліди. Ворон присів і уважно дивився. Що він там бачив? Як на мене, було занадто темно, щоб щось розгледіти.

-- Може він і не брехав, -- промовив Ворон нарешті. Тепер він уважно вдивлявся в темряву провулку, з якого з’явився нападник.

-- Звідки знаєш?

Він не відповів.

-- Ходімо, -- і вирушив у провулок.

Не люблю я провулків. Особливо я не люблю їх у містах таких, як Троянди, де чаїться все зло знане людині, а можливо й дещо досі незвідане. Але Ворон йшов туди… Ворон потребував моєї допомоги… Ворон був моїм побратимом з Чорного Загону… Але, хай йому дідько, я волів би гаряче вогнище і тепле вино.

За час проведений тут, я блукав містом не більше трьох-чотирьох годин. Ворон виходив з кімнати ще менше. Однак видавалося, що він знає куди прямує. Він вів мене бічними вуличками і провулками, через прохідні двори й мости. Через Троянди пропливають три річки, поєднані між собою мережею каналів. Троянди славиться своїми мостами.

В цю мить мости мене зовсім не обходили. Я намагався не відстати від Ворона і не замерзнути. Мої ступні перетворилися в брили льоду. В чоботи постійно набирався сніг, а Ворон не збирався зупинятися за кожним разом, коли це траплялося.

Постійно вперед. Кілометри й години. За все своє життя я не бачив стільки притонів і борделів…

-- Стій! – Ворон перекрив мені дорогу рукою.

-- Що?

-- Тихо, -- він прислухався. Я прислухався. Не почув нічого. Поки ми стрімголов мчали вулицями, я мало що і бачив.

Яким чином Ворон йшов по слідах людини, що напала на Отто? Я не сумнівався, що він переслідував нападника, просто не міг збагнути як.

Чесно кажучи, Ворон вже нічим не міг здивувати мене. Нічим з того дня, коли я побачив, як він задушив свою дружину.

-- Він вже близько, -- він вдивлявся в хуртовину. – Йди прямо, з такою ж швидкістю, як досі. Ти наздоженеш його за два квартали.

-- Що? А ти куди? – намагався випитати я у тіні, що зникала. – Хай тобі чорт.

Я глибоко вдихнув, вилаявся ще раз, витягнув меча і рушив уперед. У мене не виходило з думки, як я все це поясню, якщо ми переслідуємо не ту людину?

Тоді я побачив його в світлі, що падало з дверей шинку. Високий, худорлявий чоловік брів понуро, не звертаючи уваги на своє оточення. Загребельний? Звідки мені знати? Тільки Елмо і Отто брали участь в нальоті на ферму…

Мене осінило. З усіх нас, тільки вони могли впізнати Загребельного. Отто було поранено, а Елмо ми не бачили від… Де він був? Вкритий снігом у якомусь провулку, холодний, як ця огидна ніч?

Лють витіснила страх.

Я сховав меч в піхви й витягнув кинджал. Я тримав його захованим під плащем. Постать попереду не оглянулася, коли я наздогнав її, пішов поряд.

-- Що, паскудна нічка, дідусю?

Він буркнув щось нерозбірливо. Коли я зрівняв з ним крок, він поглянув в мій бік, його очі звузилися. Він повільно зробив крок вбік, придивився до мене уважно. В його очах не було страху. Він був певний у собі. Він не був схожим на дідуся, що бродить вулицями міських нетрів. Ті бояться власної тіні.

-- Чого тобі треба? – пролунало спокійне, відверте запитання.

Він не мусив боятися. Я боявся за нас обох.

-- Ти порізав мого товариша, Загребельний.

Він зупинився. В його очах блиснуло щось дивне.

-- Чорний Загін?

Я кивнув.

Він дивився на мене. Очі задумливо звузилися.

-- Цілитель. Ти – цілитель. Тебе звуть Док.

-- Радий познайомитися. -- Впевнений, що мій голос пролунав не так слабо, як я почувався.

Що в біса тепер робити? Подумав я.

Загребельний одним ривком відхилив полу плаща. Коротким мечем зробив випад в мій бік. Я сковзнув убік, розхилив плащ, ухилився ще раз і спробував вихопити свого меча.

Загребельний завмер. Він зустрівся зі мною поглядом. Видавалося, що його очі ставали щораз більші й більші… Я тонув у двох однакових сірих ставках… Куточки його рота розтягнулися в посмішці. Він зробив крок до мене, піднімаючи меч…

І раптово застогнав. На його обличчі з’явися вираз цілковитого здивування. Я вирвався з-під впливу його чарів, відступив і зайняв оборонну позицію.

Загребельний повільно повернувся в напрямку темряви. В його спині стирчав ніж Ворона. Загребельний потягнувся рукою і витягнув його. В нього з губ зірвався жалібний звук. Він пильно поглянув на ніж, тоді, дуже повільно, почав співати.

-- Рухайся, Док!

Закляття! Дурень! Я забув ким був Загребельний. Я кинувся у напад.

В ту ж мить з другого боку з’явився Ворон.

Я поглянув на труп.

-- Що тепер?

Ворон став на коліна, витягнув ще один ніж. В нього було лезо з зубчиками.

-- Хтось отримає нагороду Ловця Душ.

-- Він буде рвати й метати.

-- Ти збираєшся розповісти йому?

-- Ні. Але куди ми це все подінемо?

Бували часи, коли Чорний Загін процвітав, але багатими ми не були ніколи. Накопичення багатств не входить в наші пріоритети.

-- Мені не помішає трохи грошей. Старі борги. А решта… Поділимо. Відправимо в Берил. Що завгодно. Гроші валяються. Гріх залишати їх Поневоленому.

-- Тобі вирішувати, -- знизав я плечима. – Сподіваюся, Ловець Душ не подумає, що ми його кинули.

-- Знаємо тільки ти та я. Я йому розповідати не збираюся.

Він змахнув сніг з обличчя старого. Загребельний швидко холонув.

Ворон взявся за ніж.

Я лікар. Мені доводилося ампутувати кінцівки. Я солдат. Мені доводилося побувати на кривавих полях бою. Та все одно мене нудило. Відрізати голову трупа видавалося мені нелюдським.

Ворон заховав наш жахливий трофей під плащем. Його це зовсім не бентежило. Вже по дорозі додому, я запитав:

-- Навіщо ми взагалі погнали за ним?

Він не відповів відразу. Тоді:

-- В останньому листі Капітан наказав закінчити з цим всім, як тільки з’явиться слушна нагода.

Коли ми наблизилися до площі, Ворон сказав:

-- Йди нагору. Перевір чи дідько там. Якщо немає, відправ самого тверезого по віз. Сам повертайся сюди.

-- Гаразд, -- зітхнув я і поспішив до нашого помешкання. Заради тепла я був готовий на все.

Сніг сягав уже понад тридцять сантиметрів. Я боявся, що відморозив собі ноги.

-- Де ти в біса був? – запитав Елмо, як тільки я зайшов спотикаючись в двері. – Де Ворон?

Я поглянув навколо. Ловця Душ не було. Гоблін і Одноокий повернулися і тепер лежали як вбиті. Отто і Хагоп хропіли, як велетні.

-- Як справи в Отто?

-- Нічого йому не буде. Ти де пропадав?

Я вмостився біля вогню, із зусиллям стягнув чоботи. Ступні були сині та задубілі, але не відморожені. Невдовзі я відчув болюче поколювання. Крім того, від довгого ходіння по снігу, в мене боліли ноги. Я розповів Елмо все.

-- Ви вбили його?

-- Ворон сказав, що Капітан вимагав зав’язувати з цим балаганом.

-- Еге ж. Тільки я не думав, що Ворон переріже йому горлянку.

-- Де Ловець Душ?

-- Ще не повернувся, -- він посміхнувся. – Я сам піджену віз. Більше нікому не кажи. Відразу розпатякають.

Елмо накинув плащ на плечі й вийшов твердим кроком.

Мої руки й ноги майже повернулися у звичний стан. Я підсунувся до Отто і конфіскував його чоботи. В нас однаковий розмір, а він не потребував їх зараз.

Я знову вийшов у ніч. Вже майже ранок. Невдовзі буде світати.

Якщо я сподівався якихось претензій від Ворона, то мене очікувало розчарування. Він тільки поглянув на мене. Мені здалося, що він таки тремтів. Пам’ятаю, я ще подумав: Може він все-таки людина.

-- Довелося перевзутися. Елмо пішов по віз. Всі інші у відключці.

-- А Ловець Душ?

-- Ще не повернувся.

-- Пішли посадимо наші боби.

Широким кроком він рушив у вир сніжинок. Я поспішив за ним.

На нашій пастці сніг не збирався. Вона сяяла золотим світлом. Під пасткою вода збиралася в калюжу, текла тонким струмком набік і перетворювалася в лід.

-- Гадаєш, Ловець Душ відчує, що ми розрядили його пастку? – запитав я.

-- Б’юся об заклад, що так. Гоблін і Одноокий теж.

-- Можна спалити дах над головами цих двох, а вони навіть не поворухнуться.

-- Як би там не було… Шшш! Там хтось є. Йди з того боку.

Він пішов у іншому напрямку, щоб оточити.

Якого біса я цим займаюся? Питав я себе, крадучись в снігу, з мечем в руці. Я наткнувся на Ворона.

-- Бачив щось?

Він пильно вдивлявся в темряву.

-- Хтось тут був.

Він понюхав повітря, повільно покрутив туди-сюди головою. Зробив десяток швидких кроків і показав вниз.

Він мав рацію. Сліди були свіжі. Я втупився в них. Частина, де вони відступали, була зроблена в поспіху.

-- Не подобається мені це, Ворон.-- Сліди нашого гостя вказували, що він тягнув праву ногу. – Кульгавий.

-- Це не точно.

-- А хто ще? Де Елмо?

Ми повернулися до пастки на Загребельного і почали нетерпляче чекати. Ворон нервово крокував. Щось бурмотів. Не пригадую, щоб я коли-небудь бачив його настільки неспокійним. В певний момент він промовив:

-- Кульгавий – це тобі не Ловець Душ.

Згоден. Ловець Душ має в собі щось людяне. Кульгавий з тих, хто любить мучити немовлят.

До майдану долинули брязкіт упряжі й скрипіння погано змащених коліс. Невдовзі з’явився Елмо з возом. Елмо зупинився і зіскочив на землю.

-- Де ти в біса швендявся? – Від страху і втоми я став роздратованим.

-- Поки знайшов конюшого, поки ми підготували запряг. В чому справа? Що трапилося?

-- Тут вештався Кульгавий.

-- От курва. Що він зробив?

-- Нічого. Він лишень…

-- До роботи, -- різко обірвав мене Ворон. – Поки він не повернувся.

Він поніс голову до каменю. Захисних заклять наче не існувало. Ворон припасував наш трофей у приготований отвір. Золоте сяйво зникло. На голову і камінь почали осідати сніжинки.

-- Рухайтеся, -- видихнув Елмо. – В нас мало часу.

Я схопив мішок і затягнув його на віз. Передбачливий Елмо розстелив брезент, щоб не дати монетам сипатися поміж дошками возу.

Ворон сказав, щоб я згрібав розсипані під столом коштовності.

-- Елмо, випорожни пару мішків і дай їх Доку.

Вони тягали мішки. Я згрібав розсипані монети.

-- Пройшла хвилина, -- оголосив Ворон. Половина мішків була на возі.

-- Забагато розсипано, -- поскаржився я.

-- Залишимо, якщо доведеться.

-- Що нам з цим робити? Як ми його заховаємо?

-- В сіно в конюшні, -- сказав Ворон. – Тимчасово. Пізніше прилаштуємо до воза подвійне дно. Минуло дві хвилини.

-- А сліди воза? – запитав Елмо. – Він зможе пройти за ними до конюшні.

-- Чому це взагалі повинно його обходити? – поцікавився я вголос.

Ворон проігнорував мене. Він запитав Елмо:

-- Ти замітав сліди по дорозі сюди?

-- Не додумався.

-- Курва.

Всі мішки були вже на возі. Елмо і Ворон допомагали мені з розсипаними монетами.

-- Три хвилини, -- сказав Ворон. А тоді. – Тихо!

Він прислухався.

-- Ловець Душ не зміг би прибути так швидко, правильно? Так. Це знову Кульгавий. Рушаємо. Елмо, бери віз. Жени в бік вулиць зі жвавим рухом. Загубимося в натовпі. Я з тобою. Ти, Док, спробуй присипати сліди Елмо.

-- Де він? – запитав Елмо, вдивляючись в густий сніг.

Ворон показав пальцем.

-- Потрібно відірватися від нього, бо він забере все. Давай, Док. Рухайся, Елмо.

-- Залізай! – Елмо натягнув посторонки. Віз рушив зі скрипом.

Я пірнув під стіл і набив кишені монетами, а тоді побіг в протилежному напрямку від місця, де за словами Ворона був Кульгавий.

Не впевнений, що мені вдалося добре приховати сліди Елмо. Гадаю, скоріше нам допоміг ранковий рух, а не мої потуги. Зате я позбувся конюшого. Вручив йому шкарпетку повну золота і срібла, більше ніж він заробить за роки праці в конюшні й попросив його зникнути. Бажано, подалі від Троянд.

-- Я навіть не піду по свої речі, -- сказав він мені, кинув вила і пішов геть. Більше я його не бачив.

А сам я поспішив до нашого помешкання.

Всі спали, крім Отто.

-- А, Док, -- сказав він. -- З’явився нарешті.

-- Боляче?

-- Угу.

-- Похмілля?

-- І це теж.

-- Зараз погляну, чим можна зарадити. Давно не спиш?

-- Десь з годину.

-- Ловець Душ не з’являвся?

-- Ні. Що з ним?

-- І гадки не маю.

-- Ей. Це мої чоботи. Якого біса ти натягнув мої чоботи?

-- Спокійно. На, випий.

Він випив.

-- Відповідай. Навіщо ти взяв мої чоботи?

Я стягнув чоботи й поклав біля вогню, який вже майже догорав. Поки я докладав вугілля, Отто не давав мені спуску.

-- Якщо ти негайно не заспокоїшся, в тебе розійдуться шви.

Одне потрібно признати членам нашого загону. Вони дослухаються до моїх професійних порад. Хоча він і далі був злий, як собака, однак відкинувся і лежав смирно. Та все одно проклинав мене.

Я зняв мокрий одяг і надягнув нічну сорочку, що валялася поблизу. Не знаю, звідки вона взялася. Вона була занадто коротка. Я поставив чайник на вогонь, а тоді повернувся до Отто.

-- Давай поглянемо, що там в тебе, -- я притягнув свою торбу.

Я промивав рану, Отто тихенько проклинав мене, коли почувся цей звук. Вжих-стук, вжих-стук. Звук зупинився біля самісіньких дверей.

Отто відчув мій страх.

-- В чому справа?

-- Це…

Позад мене відчинилися двері. Я оглянувся. Я мав рацію.

Кульгавий підійшов до столу, опустився в крісло, оглянув кімнату. Він пронизав мене поглядом. Цікаво, чи він пригадував, що я витворяв з ним у Веслі.

-- А я тут чайку заварив, -- сказав я тупо.

Він поглянув на мокрі чоботи й плащ, тоді на кожного присутнього в кімнаті. Тоді знову на мене.

Кульгавий невисокого зросту. Якби ви зустріли його на вулиці, й не знали хто він, ви б не звернули на нього уваги. Як і Ловець Душ, він носить один колір – брудно-коричневий. Схожий на обірванця. Його обличчя приховує пошарпана, обвисла маска. Навколо неї кошлате, сиве з вкрапленнями чорного волосся, що стирчить з-під каптура.

Він не промовив жодного слова. Просто сидів і дивився. Я не знав, що робити, тож закінчив перев’язку Отто і зробив чай. Я наповнив три олов’яних горнятка. Одне дав Отто, друге поставив перед Кульгавим, третє взяв собі.

Що далі? Більше не було чим зайнятися. Не було де сісти, тільки біля стола… От, лайно!

Кульгавий зняв маску. Підніс олов’яне горнятко…

Я не міг відірвати від нього погляд.