Чорний Загін

Досі, вночі наступало негласне перемир’я. Після знегод останніх днів, обидва війська, як тільки темніло, не бажали робити хоч один зайвий крок. Вночі всі бої припинялися.

Та навіть цих кількох годин перепочинку, коли буря вщухала, було недостатньо і війська ледь волочили свої сраки. Тепер наше верховне командування вимагало від нас додаткових зусиль, в надії здобути якусь тактичну перевагу. Дістатися до Сходів вночі, окопатися і змусити повстанців атакувати прямо з невпинної бурі. Логічно. Однак такий наказ міг видати тільки штабний генерал, що сидить собі за три сотні кілометрів від лінії фронту.

-- Ти чув це? – запитав мене Капітан.

-- Угу. Тупість якась.

-- Тут я погоджуюсь з Поневоленими. Дорога буде легша для нас і важча для повстанців. З роботою впорався?

-- Так.

-- Тоді не вештайся під ногами. Залізь на воза. Здрімни на годинку.

Я пішов геть, проклинаючи лиху долю, що позбавила нас більшості коней. Боже, як мені вже набридло ходити.

Порада Капітана була розумною, та я не послухав його. Я був надто збуджений, щоб спати. Перспектива нічного маршу непокоїла мене.

Я блукав у пошуках старих друзів. Загін розосередився серед величезного натовпу, щоб простежити за виконанням наказів Капітана. Декого я не бачив ще з Паничів. Я навіть не знав чи вони живі.

Не знайшов нікого, крім Гобліна, Одноокого і Мовчуна. Сьогодні Гоблін і Одноокий були не більш говіркими, ніж Мовчун. Це багато говорило про їхній моральний стан.

Вони затято брели вперед, втупивши очі в землю. Час від часу жестикулювали або щось бурмотали, підтримуючи купол спокою. Я побрів з ними. Через певний час я вирішив розтопити лід і сказав:

-- Привіт.

Гоблін хрюкнув. Одноокий окинув мене лютим поглядом. Мовчун взагалі не відреагував на мою присутність.

-- Капітан сказав, що ми будемо марширувати цілу ніч, -- повідомив я їх. Я відчував потребу зіпсувати комусь настрій.

Гоблін запитав мене поглядом, навіщо я придумав цю брехню. Одноокий буркнув, що зараз перетворить сучого сина в жабу.

-- Сучий син, якого тобі доведеться перетворити в жабу – Ловець Душ, -- сказав я самовдоволено.

-- Спочатку, я потреную на тобі, Док.

Він окинув мене ще одним лютим поглядом.

Одноокому не сподобався нічний марш, тож Гоблін відразу ж почав вихваляти генія, який придумав цю ідею. Однак йому бракувало ентузіазму і Одноокий не клюнув на приманку.

Я вирішив спробувати ще раз.

-- Хлопці, ви виглядаєте гірше, ніж я почуваюся.

Жодної реакції. Ніхто навіть не повернув голови.

-- Як собі хочете.

Я понурив голову, почав переставляти ноги, відключивши мізки.

Хтось прийшов і покликав мене до поранених з підрозділу Елмо. Їх був з десяток. І на сьогодні все. Повстанцям перекортіло геройствувати.

Під час бурі темрява опустилася швидко. Ми зайнялися звичними справами. Віддалилися від повстанців, почекали поки вщухне буря, розташувалися табором, розпаливши вогонь з кущів, які нам вдалося роздобути в цих безплідних землях. Тільки цього разу відпочинок був коротким, поки на небі не з’явилися зірки. Вони дивилися вниз і глузливо мерехтіли, немов говорячи, що весь наш піт і вся наша кров не мають ніякого значення в океані часу. Через тисячу років ніхто й не згадає про нас.

Схожі думки непокоїли всіх нас. Ні в кого не залишилося ідеалів чи прагнення слави. Нам тільки хотілося дійти врешті кудись, лягти й забути про війну.

Та війна не мала наміру забувати про нас. Як тільки Капітану здалося, що повстанці повірили, що ми зупинилися на ніч, він наказав продовжити марш. Пошарпана колона повільно поповзла по залитій місячним світлом пустелі.

Минали години, а ми нікуди не прийшли. Краєвид не змінювався. Час від часу я оглядався назад, щоб побачити бурю, яку Буревісниця з новими силами обрушила на табір повстанців. Цим разом в небі спалахували блискавки. З такою скаженою бурею вони ще не мали справи.

Заховані в тіні Сходи Сліз з’явилися перед нами дуже повільно. Їх було видно вже понад годину перш, ніж я зрозумів, що це не хмари, які зависли низько над небокраєм. Зорі потрохи згасали й на сході заяснів світанок, коли місцевість нарешті почала підійматися.

Сходи Сліз це дика, скеляста, гірська гряда, фактично непрохідна, за винятком одного крутого перевалу, який і дав назву хребту. Місцевість поступово підіймається, поки раптово не доходить до височенних скель і плато з червоного пісковику, які тягнуться в обидва боки на сотні кілометрів. В світлі ранкового сонця вони нагадували пошарпані негодою зубчаті стіни фортеці якогось велетня.

Колона завернула у каньйон, перекритий обвалом, і зупинилася, щоб прочистити шлях для возів. Я видряпався на вершину скелі й поглянув на бурю. Вона наближалася до нас.

Чи вдасться нам перебратися через хребет перш, ніж з’явиться Черствий?

Перешкода утворилася після недавньої лавини і засипала тільки п’ятсот метрів дороги. За нею лежав шлях прокладений караванами до того, як війна обірвала торгівлю.

Я знову повернувся в бік бурі. Черствий рухався набагато швидше, ніж ми очікували. Гадаю, його гнав гнів. Він не збирався дарувати нам. Ми вбили його свояка і організували Поневолення його кузини…

Мій погляд привернув якийсь рух на заході. Ціла гряда жахливих грозових хмар рухалася в бік Черствого. Вони гриміли й билися поміж собою. Потужна хмара відірвалася від них і помчала в бік піщаної бурі. Поневолені розійшлися не на жарт.

Та Черствий вперся. Мчав вперед наперекір всьому.

-- Ей! Док! – крикнув хтось. – Ходи.

Я поглянув вниз. Вози вже пробралися через найгіршу ділянку дороги. Пора йти.

На рівнині від основної маси відірвалася наступна хмара. Мені ледь не стало шкода людей Черствого.

Як тільки я приєднався до колони, земля здригнулася. Скеля, де я щойно стояв, задрижала, застогнала і звалилася, перегородивши шлях. Ще один невеличкий подарунок Черствому.

Ми дійшли до місця привалу незадовго до того, як опустилася ніч. Нарешті порядна місцевість! Справжні дерева. Гомонить струмок. Ті, в кого ще залишилися сили почали окопуватися або куховарити.

Решта попадала, хто де стояв. Капітан нікого не підганяв. В цю мить сама можливість відпочити була найкращими ліками.

Я спав без задніх ніг.

Ще треті півні не співали, як Одноокий розбудив мене.

-- Час братися до роботи, -- сказав він. – Капітан наказав розгорнути польовий госпіталь.

Він скривив обличчя. Воно і в кращі часи виглядає, як сушена сливка.

-- З Чарів до нас йде допомога.

Я застогнав, вилаявся і встав. Всі м’язи в мене задерев’яніли. Боліла кожна кістка.

-- Наступного разу, як будемо в якійсь цивілізованій місцевості, де є шинки, нагадай мені, щоб я випив за вічний мир, -- пробурмотів я. – Мені пора на пенсію, Одноокий.

-- Всім нам пора. Але ти Літописець, Док. Ти постійно тикаєш нас носом в традиції. Сам чудово розумієш, що поки в нас цей контракт, Загін можна залишити тільки двома способами – мертвим або вперед ногами. Закинь якусь хавку в свою бридку пику і до роботи. В мене є важливіші справи, ніж бавитися в медсестру.

-- Які ми веселі з самого ранку.

-- Угу, як слон після бані.

Він бубонів весь час, поки я приводив себе у який-такий порядок.

В таборі прокидалося життя. Хлопці снідали й змивали з себе пустелю. Вони проклинали все, нарікали й скиглили. Деякі навіть розмовляли поміж собою. Потрохи все верталося до норми.

Сержанти й офіцери оглядали рельєф місцевості в пошуках найкращих точок для опорних пунктів. Отже, саме тут Поневолені вирішили захищатися.

Хороше місце. Це була та частина перевалу, якій Сходи завдячували свою назву -- понад триста п’ятдесяти метровий підйом, що навис над лабіринтом каньйонів. Стара дорога вилася серпантином поміж горами так, що на відстані виглядала немов гігантські кривобокі сходи.

Ми з Однооким відібрали десяток чоловік і почали переносити ранених у тихий гай, високо над майбутнім полем бою. Понад годину ми зручно влаштовували їх і готували місце для подальших операцій.

-- Що це? – раптом запитав Одноокий.

Я прислухався. Гул приготувань затих.

-- Щось відбувається, -- сказав я.

-- Ти – геній, -- відповів він. – Мабуть, допомога з Чарів.

-- Ходімо, поглянемо, -- я поплентався з гаю вниз, в напрямку штаб-квартири Капітана. Я зауважив новоприбулих, як тільки дерева залишилися позаду.

На око їх було біля тисячі, половина солдати з особистої гвардії Леді в яскравих одностроях, решта, судячи з всього – погоничі. Причому вид валки возів і худоби значно більше тішив моє око.

-- Сьогодні гуляємо, -- гукнув я до Одноокого, який йшов позаду. Він оглянув вози й посміхнувся. Щира посмішка на його обличчі, ледь не така ж рідкість, як зуби курки. Безперечно, про неї варто згадати в Літописі.

З батальйоном гвардії прибув Поневолений на ім’я Шибеник. Він був неймовірно високий і худий. Голова була скручена на один бік. На розпухлій шиї – багряний слід від петлі. Обличчя роздулося і застигло, як у всіх повішаних. Гадаю, він розмовляв зі значними труднощами.

Після Ловця Душ, Кульгавого, Перевертня і Шепіт, це вже п’ятий Поневолений, якого я бачив у своєму житті. Ми не перетиналися з Нічним Жахом в Паничах, і не дивлячись на її близькість, я досі не бачив Буревісницю. Шибеник відрізнявся від них. Інші переважно носили щось, щоб приховати голову і обличчя. За винятком Шепіт, вони віками лежали в землі. Час проведений в могилі, не пішов їм на користь.

Ловець Душ і Перевертень прийшли привітатися з Шибеником. Капітан стояв поблизу, спиною до них, і слухав командира гвардії Леді. Я наблизився бочком, намагаючись підслухати.

Гвардієць був невдоволений тим, що поступав у розпорядження Капітана. Нікому з регулярних військ не хотілося виконувати накази якогось найманця, який щойно прибув з-за моря.

Я підійшов до Поневолених. Виявилося, що я не розумію жодного слова з їхньої розмови. Вони говорили на ТеллеКурре, мові, що зникла після падіння Домінації.

Чиясь рука легенько торкнулася моєї. Здригнувшись, я поглянув вниз у карі очі Сонечка, якої я вже давно не бачив. Вона швидко жестикулювала пальцями. Я вже почав вивчати мову знаків. Вона хотіла щось показати мені.

Вона відвела мене до намету Ворона, який знаходився недалеко від Капітанського. Порилася всередині й повернулася з дерев’яною лялькою, вирізьбленою вміло і з великою любов’ю. Важко навіть уявити, скільки часу Ворон присвятив їй. Важко навіть уявити, звідки в нього стільки вільного часу.

Сонечко почала жестикулювати повільніше, щоб мені було простіше зрозуміти її. Я ще не володів мовою вільно. Вона сказала, що це Ворон зробив ляльку, як я і гадав, і що зараз він шив для неї вбрання. Їй здавалося, що в неї в руках безцінний скарб. Пригадавши село, в якому ми її знайшли, я не сумнівався, що в неї ніколи не було кращої забавки.

Красномовний факт про Ворона, який виглядав таким озлобленим, холодним і мовчазним, а ножем користувався, як здавалося, тільки з лихою метою.

Я порозмовляв з Сонечком кілька хвилин. Я був зачарований її щирістю. Вона становила приємний контраст у світі повному хитрих, брехливих, непередбачуваних і підступних людей.

Чиясь рука стиснула мені плече, чи то гнівно, чи то по-дружньому.

-- Док, тебе шукає Капітан.

Темні очі Ворона блистіли немов обсидіан у світлі місяця. Він вдавав, що лялька невидима. Я зрозумів, що він воліє, щоб його вважали за крутого.

-- Гаразд, -- сказав я і попрощався мовою жестів. Мені подобалося вчитися у Сонечка, а їй подобалося вчити мене. Гадаю, це придавало їй почуття власної вартості. Капітан розмірковував, чи не змусити всіх вивчити її мову. Це було б цінним додатком до наших традиційних, але недосконалих, бойових сигналів.

Коли я прийшов Капітан поглянув на мене злобно, проте нотацій не читав.

-- Твої нові помічники й припаси он там. Покажи їм, куди йти.

-- Так, сер.

Тягар відповідальності починав даватися йому взнаки. Ще ніколи він не командував такою кількістю людей, в таких важких умовах, з наказами, які неможливо виконати і з таким непевним майбутнім попереду. Йому видавалося, що нами пожертвують, щоб виграти час.

Ми в Загоні не надто рвемося до бою. Але Сходів Сліз хитрощами не утримати.

Скидалося на те, що нам настав кінець.

Ніхто не співатиме пісень на нашу честь. Ми останній з Вільних Загонів Хатовара. Наші традиції та спогади живуть тільки в цьому Літописі. Тільки ми оплакуємо свої втрати.

Загін проти цілого світу. Так було і так завжди буде.

Допомога від Леді складалася з двох досвідчених польових хірургів і десятка учнів з різним рівнем вмінь. А ще пара возів, до самих країв наповнених медичними припасами. Я був вдячний. Нарешті в мене з’явився шанс врятувати хоча б когось.

Я відвів новоприбулих в гай, пояснив свої методи роботи й допустив до пацієнтів. Переконавшись, що вони хоч трохи петрають, я залишив госпіталь на них, а сам пішов геть.

Було якось тривожно. Мені не подобалося те, що відбувалося з Загоном. В нас було занадто багато людей і обов’язків. Кудись зникло почуття близькості. Колись, я бачив всіх наших хлопців кожен день. Тепер, декого з них я не бачив з часу розгрому під Паничами. Я не знав живі вони, мертві чи в полоні. Я відчував майже патологічну тривогу, що хтось з них загинув і буде забутий.

Загін – наша сім’я. Він тримається на братерстві. Зараз, коли серед нас стільки люду з півночі, тільки відчайдушні зусилля побратимів віднайти давнє почуття близькості утримували Загін від розвалу. На їхніх обличчях явно позначилася перевтома.

Я підійшов до одного з передових спостережних пунктів, з якого було видно струмок, що спускався в каньйон. Далеко внизу, під покровом туману, знаходилося невеличке, блискуче озеро. Маленький потічок витікав з нього і біг в напрямку Країни Вітрів. Та десь по дорозі він губився. Я обшукав поглядом хаотичні ряди скель і височин з пісковику. Грозові хмари, попереду яких спалахували мечі блискавок, гуркотіли громом і били по пустелі, нагадуючи мені, що біда зовсім близько.

Попри скажені атаки Буревісниці, Черствий просувався вперед. Я прикинув, що завтра він добереться до нас. Цікаво, чи серйозних втрат він зазнав через бурю. Напевно, не достатньо серйозних.

Я зауважив коричневого велетня, що незграбно сходив серпантином вниз. Перевертень йшов потренувати свої особливі жахіття. Він міг увійти в табір повстанців, прикинувшись одним з них, і кинути отруйні чари на їжу, або наслати хворобу в питну воду. Він міг перетворитися на тінь у темряві, пострах всіх людей, і положити їх одного за одним, залишаючи тільки пошматовані рештки, щоб вселити жах в живих. Я заздрив йому, і водночас почував до нього огиду.

Над багаттям мерехтіли зорі. Вогонь вже майже догорав, в той час, як звична компанія грала в Тонк. Мені вдалося трохи виграти.

-- Виходжу з гри, поки ще в плюсі, -- повідомив я. – Хтось заходить на моє місце?

Я розпростував занімілі ноги, відійшов, сперся на колоду і поглянув на небо. Зорі здалися мені веселими й приязними.

Повітря було холодним, свіжим і нерухомим. В таборі було тихо. Коники і нічні птахи співали свої заспокійливі пісні. Навколо панував мир. Не вірилося, що невдовзі це місце перетвориться у поле бою. Я довго крутився, поки не влаштувався зручно і почав спостерігати, чи не падають зірки. Я твердо вирішив насолодитися цією миттю. Вона могла стати останньою в моєму житті.

Вогонь затріщав і зашипів. Хтось знайшов у собі сили підкинути трохи хмизу. Спалахнуло яскраве полум’я, в мій бік поповз дим з запахом сосни, на зосереджених обличчях гравців затанцювали тіні. Одноокий міцно стиснув губи – він програвав, жаб’ячий рот Гобліна розтягнувся у мимовільній посмішці. На обличчі Мовчуна, як то в Мовчуна – жодних емоцій. Елмо, насупившись, зосереджено думав, підраховував шанси. Обличчя Веселуна було більш кислим, ніж завжди. Я був радий бачити Веселуна знову. Я боявся, що ми втратили його під Паничами.

Тільки один маленький метеор пронісся по небу. Я вирішив дати собі спокій, закрив очі й прислухався, як б’ється моє серце. Воно вибивало барабанний дріб, імітуючи ходу наступаючих легіонів. Черствий наближається, Черствий наближається, – повторювало воно.

Біля мене всівся Ворон.

-- Спокійна ніч, -- зауважив він.

-- Затишшя перед бурею, -- відповів я. – Що там чувати серед сильних світу цього?

-- Постійні сварки. Капітан, Ловець і той новоприбулий дозволяють решті дзявкати. Дають їм випустити пару. Хто виграє?

-- Гоблін.

-- Одноокий не роздає знизу колоди?

-- Ніхто його не зловив.

-- Ей, я все чув, -- гаркнув Одноокий. – Ворон, колись ти в мене договоришся…

-- Знаю. Бабах і я перетворюся в зачарованого в жабу принца. Док, ти не ходив на пагорб після того, як стемніло?

-- Ні. А що?

-- На сході з’явилася якась дивина. Схоже на комету.

У мене серце так і тьохнуло. Я швиденько підрахував.

-- Мабуть, ти маєш рацію. Вона вже повинна повернутися.

Я встав. Він теж. Ми пішли на пагорб.

Кожна значна подія у легендах про Леді та її чоловіка пов’язана з кометою. Чисельні пророки повстанців віщували загибель Леді в час, коли на небі з’явиться комета. Та їхнє найгрізніше пророцтво стосується дитини, яка буде перевтіленням Білої Троянди. Коло докладає значних зусиль, намагаючись знайти це дитя.

Ворон відвів мене на скелю, з якої було видно зірки, що зависли низько над східним небокраєм. І дійсно, в небі виднілося щось, що на відстані нагадувало срібну стрілу. Я довго дивився на неї, а тоді зауважив:

-- Здається, що вона вказує на Чари.

-- Я теж так подумав, -- певний час він мовчав. – Я не дуже вірю в пророцтва, Док. Вони нагадують мені забобони. Але це мене тривожить.

-- Ти чув ці пророцтва все своє життя. Було б дивно, якби вони не вплинули на тебе.

Він щось буркнув. Видно, я не переконав його.

-- Шибеник приніс новини зі сходу. Шепіт взяла Іржу.

-- Прекрасні новини. Просто прекрасні, -- сказав я зі значною долею сарказму.

-- Вона взяла Іржу і оточила армію Дрібнички. До літа весь схід буде наш.

Ми повернулися в бік каньйону. Кілька передових підрозділів Черствого вже наблизилися до підніжжя серпантину. Буревісниця припинила свої атаки, щоб зібратися з силами до того, як Черствий спробує піти на прорив.

-- Отже, все залежить від нас, -- прошепотів я. – Ми повинні зупинити їх тут, або всьому кінець через якусь там несподівану атаку з тилу.

-- Можливо. Але не хорони Леді завчасу, навіть якщо ми зазнаємо невдачі. Повстанці ще не мали з нею справи. Кожен їхній солдат свідомий цього. З кожним пройденим в напрямку Вежі кілометром, їх буде наповнювати щораз більший жах. Цей жах знищить їх, якщо вони не знайдуть дитину з пророцтв.

-- Можливо.

Ми спостерігали за кометою. Вона була ще дуже, дуже далеко. Її було ледь видно. Зоряна мандрівниця ще довго мчатиме по небу. Перш ніж вона зникне, відбудеться багато доленосних битв.

Я скривився.

-- Мабуть, не варто було приводити мене сюди. Тепер ця клята комета насниться мені.

На обличчі Ворона промайнула рідкісна посмішка.

-- Краще нехай тобі насниться перемога, -- побажав він.

Я почав розповідати свої мрії вголос.

-- Ми займаємо вищу позицію. Черствому доведеться вести своїх людей триста п’ятдесят метрів вгору по крутій дорозі. Коли вони нарешті дійдуть до нас, то будуть легкою здобиччю.

-- Поговори собі, може буде не так лячно, Док. Йду посплю. Хай щастить завтра.

-- Тобі теж, -- відповів я. Він потрапить в гущу бою. Капітан доручив йому командувати батальйоном ветеранів регулярних військ. Вони будуть утримувати один з флангів, засипаючи дорогу градом стріл.

Мені таки наснився сон, проте не такий, як я очікував. Уві сні наді мною колихалася золотиста істота. Вона сяяла, як безліч далеких зірок. Я не був певен сниться це мені чи відбувається наяву. Досі в мене немає відповіді на це запитання. Я називаю це сном тому, що так спокійніше. Мені не хочеться думати, що Леді настільки зацікавилася мною.

Сам собі винен. Всі оті романтичні фантазії, що я написав про неї, пустили паростки на благодатному ґрунті моєї багатої уяви. Уві сні, я занадто високої думки про себе. Щоб Леді особисто прислала свого духа втішати одного дурного, втомленого від війни, переляканого солдата? Заради всіх Богів, навіщо?

Це сяйво з’явилося і нависло наді мною, намагаючись заспокоїти мене голосом у якому бриніли веселі нотки. Не бійся, мій вірний. Сходи Сліз – не ворота Імперії. Якщо ми їх втратимо великої шкоди не буде. Що б не трапилося, мої вірні будуть в безпеці. Сходи всього лиш віха на шляху повстанців до знищення.

Це продовжувалося довго. Мене збентежило, наскільки все мало глибоко особистий характер. Мої самі дикі фантазії повернулися до мене. В самому кінці, на одну тільки мить, з золотого сяйва виглянуло обличчя. Я ніколи не бачив красивішого жіночого обличчя. Хоча зараз я не можу пригадати його.

Вранці, розбудивши госпіталь до життя, я розповів Одноокому про свій сон.

-- Це все твоя багата уява, Док.

Він був заклопотаний. Йому хотілося якнайшвидше закінчити свої медичні обов’язки й забратися геть. Він ненавидів цю роботу.

Справившись зі своїми справами, я побрів в напрямку головного табору. З болем голови і в паскудному настрої. Прохолодне і сухе гірське повітря не бадьорило так, як цього можна було сподіватися.

Я зауважив, що у всіх такий же кепський настрій. Внизу, війська Черствого рушили вперед.

Одна із складових перемоги – глибоке переконання, що як би погано не виглядала ситуація, в якусь мить відкриється шлях до перемоги. Загін пройшов з цією певністю через розгром під Паничами. Ми завжди знаходили спосіб дати повстанцям добрячого копняка, навіть коли війська Леді відступали. Проте, зараз… Це переконання похитнулося.

Форсберг, Троянди, Паничі та ще з десяток менших поразок. Одна із складових програшу – втратити віру в перемогу. Нас переслідував прихований страх, що не дивлячись на очевидні переваги нашої позиції та підтримку Поневолених, щось піде не так.

Можливо, вони самі все підстроїли. Можливо, за цим стояв Капітан, або навіть Ловець Душ. А може все сталося само собою, як це вже бувало раніше…

Одноокий зійшов вниз відразу за мною, похмурий та сердитий, він щось бурмотів до себе і явно шукав зачіпки. Його шлях перетнувся з Гобліном.

Гоблін -- любитель поспати, саме виліз зі спального мішка. Він тримав миску з водою і вмивався. Охайний, зараза. Одноокий зауважив його і скористався нагодою вимістити на комусь злість. Він пробубнів кілька дивних слів і почав чудернацько підскакувати. Це трохи нагадувало балет, а трохи – військовий танок.

Вода в мисці Гобліна змінилася.

Я відчув сморід з відстані п’яти метрів. Вода набрала бридкого коричневого кольору. На її поверхні плавали огидні зелені шмарки. Вона викликала почуття відрази.

З королівською гідністю, Гоблін встав і повернувся. Кілька секунд він дивився прямо в очі усміхненому Одноокому. Тоді вклонився. Коли він підвів голову, на його вустах сяяла широка жаб’яча посмішка. Він відкрив рот і видав з себе жахливе завивання, від якого здригнулася земля. За все своє життя, я не чув нічого подібного.

Вони зчепилися, і горе тому дурневі, який стане їм на дорозі. Навколо Одноокого розсипалися тіні, прудко звиваючись по землі, як тисяча змій. Затанцювали привиди. Вони вилізали з-під скель, падали з дерев, вискакували з кущів. Привиди верещали, ревіли й реготали, ганяючи створених з тіні змій Одноокого.

Привиди мали біля шістдесяти сантиметрів росту і дуже нагадували карликових Однооких, тільки пики в них були значно бридкішими, а сраки, як у готових до спарювання самок бабуїна. Вроджений такт не дозволяє мені розповісти, що вони витворяли зі спійманими зміями.

Одноокий, якому порушили плани, підскочив у повітря. Він лаявся, пронизливо кричав, з рота йому пішла піна. Для нас, старої гвардії, які й раніше були свідками цих божевільних, мов Капелюшник, сутичок, було очевидним, що Гоблін затаївся і чекав на хід Одноокого.

Цим разом у Одноокого в сагайдаку виявилося більше стріл.

Змії зникли. Ті самі скелі, дерева й кущі, з яких вискакували створіння Гобліна, тепер вивергали величезних, блискуче-зелених жуків-гнойовиків. Великі жуки налетіли на ельфів Гобліна, скрутили їх і покотили до краю провалля.

Не варто й казати, що весь цей галас привабив глядачів. Стара гвардія, давно знайома з цим безконечним поєдинком, голосно сміялася. Інші долучилися до нас, як тільки зрозуміли, що всі чари під контролем.

Червонозаді привиди Гобліна пустили коріння і застигли на місці. Вони перетворилися в рослин-хижаків, з пащ яких текла слина. Їхнє місце в джунглях ваших найдикіших кошмарів. Клац-клац-хрум, по всьому пагорбу, в щелепах рослин хрустіли панцирі. Це неприємне, до скреготу зубів, почуття огиди, яке виникає, коли ти розчавиш великого таргана, тільки підсилене в тисячу раз, розходилося навколо, змушуючи всіх здригнутися. На якусь мить, навіть Одноокий завмер на місці.

Я поглянув навколо. Капітан прийшов поглянути, що коїться. На його обличчі сяяла задоволена посмішка. Це був безцінний скарб, його посмішка, рідкісніший, ніж яйце рока. Його товариші, офіцери регулярних військ та капітани гвардійців, виглядали на спантеличених.

Хтось став поряд зі мною, на близькій, компанійській відстані. Я зиркнув скоса і побачив, що стою плече в плече з Ловцем Душ. Вірніше, лікоть в плече. Поневолений явно не вийшов ростом.

-- Правда, кумедно? – сказав він одним з тисячі голосів.

Я нервово кивнув.

Одноокого затіпало, він знов підскочив високо в повітря, завив, а тоді впав, дриґаючи ногами й молотячи руками, немов хворий на падучу.

Жуки, що вижили, зібралися в дві шумних купи, цик-цик, клац-клац, заклацали гнівно щелепи, заскреготали один об одного панцирі. Від цих куп почали витися цівки густого, коричневого диму, які звивалися, а тоді об’єдналися, створивши заслону, що приховала знавіснілих жуків. Дим зібрався в кульки, що підскакували, відбиваючись щораз вище, після кожного контакту з землею. Врешті, вони не впали назад на землю, а полетіли за вітерцем, на ходу відрощуючи покручені пальці.

В нас перед очима були, збільшені в сто разів, копії мозолистих лап Одноокого. Ці руки почали полоти бур’яни у садку потвор Гобліна, вириваючи рослини з корінням, зав’язуючи їхні стеблини вишуканими й складними морськими вузлами, заплітаючи щораз довшу косу.

-- В них більше таланту, ніж я підозрював, -- зауважив Ловець Душ. – Але вони марнують його на дурниці.

-- Ну, не знаю, -- я вказав на глядачів. Вистава підняла хлопцям дух. Відчувши приплив сміливості, що находить на мене в найбільш несподівані моменти, я додав. – Такі чари їм подобаються, на відміну від гнітючого, сповненого гіркоти чаклунства Поневолених.

Кілька секунд чорний моріон Ловця дивився в мій бік. Я уявив собі, як за вузькими прорізами для очей палає вогонь. Тоді пролунав дівочий сміх.

-- Маєш рацію. Нас настільки переповнюють невеселі думки про смерть, темряву й жахіття, що ми здатні заразити ними цілі армії. Так недовго й забути, що в житті існує ціла палітра емоцій.

Дивно, подумав я. Поневолений з щілиною в броні. Ловець Душ частково підіймає вуаль, що приховує його потаємне єство. Літописець в мені почув запах цікавої історії й був готовий рушити по сліду.

Ловець Душ немов прочитав мої думки й зробив крок вбік.

-- Вночі в тебе був візит?

Голос Літописця – мисливської собаки заглух так і не вирвавшись назовні.

-- Мені наснився дивний сон. Про Леді.

Ловець засміявся низьким басом. Постійна зміна голосів може доконати навіть найбільш стійких. Мене це продовжувало бентежити. Його панібратство теж мене турбувало.

-- Гадаю, ти їй подобаєшся, Док. Якась дрібниця в тобі заполонила її уяву, так само, як вона заполонила твою. Що вона тобі сказала?

Внутрішній голос підказав мені бути обережним. Тон Ловця був дружнім і безтурботним, однак в ньому відчувалося прихована сила, яка зраджувала, що питання було не таким вже й безневинним.

-- Вона мене заспокоїла, -- відповів я. – Сказала щось про те, що Сходи Сліз не відіграють вирішальної ролі в її планах. Але це тільки сон.

-- Звичайно. – Здавалося його задовольнила моя відповідь. – Тільки сон.

Але сказав він це жіночим голосом, який використовував тільки, коли був надзвичайно серйозним.

Хлопці навколо охали й ахали. Я повернувся, щоб поглянути, як проходить поєдинок.

Заплутаний клубок рослин-хижаків Гобліна несподівано перетворився на велетенську медузу. Коричневі руки, що заплуталися в її щупальцях, намагалися звільнитися. А над проваллям, спостерігаючи за цим всім, висіло в повітрі гігантське рожеве обличчя з бородою і копною спутаного, оранжевого волосся. Одне око було напівзакрите посинілим шрамом. Збитий з пантелику, я насупився.

-- Що це?

Я знав, що Гоблін і Одноокий не мали з цим нічого спільного. Може Мовчун долучився до гри, щоб похизуватися перед ними.

Ловець Душ видав звук, що достовірно наслідував передсмертний крик птаха.

-- Черствий, -- сказав він і різко повернувся до Капітана з криком. – До зброї. Вони атакують.

Не минуло й секунди, як хлопці вже мчали на свої позиції. Залишки поєдинку поміж Гобліном і Однооким перетворилися у обривки туману на вітрі, що пливли в напрямку косоокої пики Черствого. Там де вони торкалися, на обличчі вискакували гидкі прищі. Дотепний фокус, хлопці, подумав я, але не намагайтеся битися з ним насправді. Він з вами цяцькатися не буде.

У відповідь на наш рух, внизу тривожно заграли горни, загуркотіли барабани, наповнюючи каньйони відлунням, схожим на далекий грім.

Повстанці дзьобали нас весь день, проте було очевидним, що вони не відносилися до цього серйозно. Вони просто ворушили осине гніздо і спостерігали за реакцією, чудово розуміючи всі труднощі при штурмі Сходів.

Все свідчило, що Черствий приховав у рукаві якусь гидоту.

Проте, загалом, сутички підняли бойовий дух. Хлопці почали вірити, що існує шанс втриматися.

Хоча серед зірок плила комета, а Сходи внизу були всіяні галактикою вогнищ, ця ніч показала наскільки я помилявся, гадаючи, що на Сходах вирішуватиметься доля війни. Я сидів на виступі скелі, підібгавши ноги до підборіддя, і спостерігав за ворогом, розмірковуючи про останні новини зі сходу. Шепіт взяла в облогу Мороз. Перед цим вона розбила армію Дрібнички й перемогла Міль і Пройду серед розмовляючих менгірів на Рівнині Страху. Повстанці зазнали більшої поразки на сході, ніж ми на півночі.

Однак тут ситуація могла погіршитися. Міль, Пройда і Тягло приєдналися до Черствого. Були там й інші з Вісімнадцяти, поки що неідентифіковані. Наші вороги почули запах крові.

Я ніколи не бачив північного сяйва, хоча мені казали, що ми побачили б його мигцем, якби нам вдалося втримати Весло і Діл, та перезимувати там. Почуті мною розповіді про ці лагідні й барвисті вогники, змушують мене думати, що тільки з ними можна порівняти те, що з’явилося над каньйонами, коли пригасли вогнища повстанців. Довгі-довгі, тоненькі струмочки ніжного світла вилися до зірок, мерехтіли й коливалися, немов морські водорості в легенькій течії. М’які, прекрасні відтінки рожевого і зеленого, жовтого і блакитного. В моїй голові виникла фраза. Древнє ім’я. Пастельні війни.

Колись, давним-давно, наш Загін брав участь в Пастельних війнах. Я спробував пригадати, що про ці конфлікти говорилося в Літописах. Не все вдалося відновити в пам’яті, але те, що я згадав, нагнало на мене страху. Я поспішив у офіцерський намет, в пошуках Ловця Душ.

Я знайшов його і розповів все, що пригадав, а він подякував мені за турботу, але сказав, що йому відомо про Пастельні війни й банду повстанців, які висилали це світло. Не було чого переживати. Ми очікували цієї атаки й Шибеник прибув сюди, щоб знешкодити її.

-- Знайди собі зручне місце, Док. Гоблін і Одноокий показали, на що здатні. Тепер настала черга Десяти.

Від нього виходила певність, тверда і сповнена злоби, тож я дійшов до висновку, що повстанці потрапили в якусь пастку Поневолених.

Я дослухався до його поради й подався назад на свій самотній пост. По дорозі я пройшов крізь табір, розбуджений виставою, що розгорталася над нами. Тут і там було чути переляканий шепіт, що здіймався і стихав, наче гул далекого припливу.

Різнокольорові стрічки були тепер яскравішими, а їхні рухи стали якимись конвульсивними, немов їм щось перешкоджало. Можливо, Ловець мав рацію. Можливо, все зведеться до барвистої вистави для хлопців.

Я всівся на свій виступ. Дно каньйону вже не виблискувало вогнями. Тепер його вкривало море чорноти, яку не роз’яснювало навіть мерехтливе північне сяйво. Нічого не було видно, проте багато чого було чути. Акустика в цьому місці була дивовижною.

Черствий рушив уперед. Тільки наступ всього його війська міг спричинити такий брязкіт металу.

Черствий і його посіпаки поводилися доволі самовпевнено.

Струмок м’якого зеленого світла здійнявся в ніч, ліниво затріпотів, наче довга стрічка з легкої тканини на вітрі. Набравши висоту, він потьмянів і розпався на згасаючі іскри високо над нашими головами.

Хто його обрізав? Ось що мене цікавило. Черствий чи Шибеник? Це був добрий чи поганий знак?

Це був філігранний поєдинок, за яким було майже неможливо встежити. Він нагадував дуель двох майстрів фехтування. Якщо ти сам не експерт, то мало що помітиш. В порівнянні з ним, поєдинок Гобліна з Однооким нагадував сутичку варварів з величезними мечами.

Поступово різнобарвне північне сяйво згасло. Мабуть, робота Шибеника. Струмки обрізаного світла не завдали нам ніякої шкоди.

Гамір внизу наближався.

Куди поділася Буревісниця? Вона не давала про себе знати довший час. Видавалося, зараз саме час послати повстанцям паскудну погоду.

Ловець теж бив байдики. За весь час проведений на службі в Леді, ми не бачили, щоб він зробив щось дійсно серйозне. Чи він не доростав до своєї репутації, чи, може, беріг себе для якоїсь крайньої потреби, про яку знав тільки він?

Внизу коїлося щось нове. На стінах каньйону засвітилися смужки й плями такого глибокого червоного кольору, що, спочатку, їх було важко зауважити. Поступово вони ставали яскравішими. Тільки коли з плям почало щось капати й повільно текти, я відчув, що вгору по стіні провалля піднімався подих гарячого вітру.

-- О, Боги, -- пробурмотів я вражений. Ось вчинок гідний моїх очікувань від Поневолених.

Пролунав гуркіт каміння – це потекла розплавлена скеля, залишаючи стіни гір без опори. Внизу почулися крики, безнадійні крики тих, хто бачить, як наближається їхня загибель, і не можуть зробити нічого, щоб зупинити або уникнути її. Люди Черствого варилися живцем і гинули розчавлені уламками.

Не було жодних сумнівів, що вони потрапили до відьми в казан, проте щось все одно непокоїло мене. Здавалося, що як на військо таких розмірів, криків було замало.

Місцями скеля нагрілася настільки, що загорілася. З каньйону оскаженіло пашіло жаром. Завивання вітру заглушало гуркіт падаючого каміння. Світло стало настільки яскравим, що можна було побачити, як підрозділи повстанців лізуть вгору по серпантину.

Замало, подумав я… Мою увагу привернула самотня постать на сусідньому виступі. Один з Поневолених, хоча в мерехтливому, непевному світлі, я не розібрав хто. Він кивав сам до себе, спостерігаючи за муками ворога.

Розтоплена лава, обвали й полум’я продовжували поширюватися, поки весь ландшафт не вкрився червоними жилами й булькаючими калюжами.

Краплина вологи вдарила мене по обличчю. Я здригнувся і поглянув угору. Друга краплина ляснула по переніссі.

Зірки зникли. Пористі днища важких сірих хмар мчали над моєю головою так низько, що, здавалося, я міг доторкнутися до них. Краєвид родом з пекла підфарбовував їх яскравими барвами.

Над каньйоном днища хмар відкрилися. Я потрапив під самий край зливи, мене ледь не збило з ніг. Внизу дощ просто скаженів.

Вода зіткнулася з розпеченою скелею. Різнокольорова пара бухнула в небо з оглушливим шумом. На краю, який окутав мене, коли я кинувся втікати, вона була така гаряча, що в мене почервоніли ділянки шкіри.

Бідолашні дурні, ці повстанці, подумав я. Їх зварили немов раків…

Можливо я й був невдоволений тим, що не бачив нічого особливого у виконанні Поневолених. Тепер мені це минулося. Я ледь втримав вечерю в шлунку, розмірковуючи, скільки холодних, жорстоких розрахунків потрібно було, щоб запланувати це все.

Мене охопили муки сумління, знайомі кожному найманцеві, і яких не зрозуміти людині іншої професії. Моя робота – перемогти ворогів свого роботодавця. Як правило, любими доступними засобами. Боги мені свідки, наш Загін нерідко служив кровожерливим негідникам. Однак те, що відбувалося внизу, було якось неправильно. Споглядаючи назад, я гадаю, що ми всі відчули це. Можливо, це враження виникло з недоречного почуття солідарності з такими ж солдатами, що вмирали, не маючи можливості захищатися.

Ми в Загоні знаємо, що таке честь.

Шум зливи й пари притих. Я відважився повернутися на свій спостережний пункт. За винятком кількох невеличких ділянок, в каньйоні було темно. Я пошукав поглядом Поневоленого, якого бачив раніше. Проте він зник.

Вгорі, з-поза останніх хмар з’явилася комета, спотворивши небо своєю маленькою, глузливою посмішкою. Було чітко видно, що її хвіст вигнутий. Місяць обережно виглянув над зубчастим обрієм і кинув погляд на понівечену землю.

Саме з цього напрямку залунали сурми, в їхніх металічних голосах виразно вчувалися нотки паніки. Вони уступили місце приглушеним відстанню звукам битви. Галас швидко наростав. Судячи по звуках, сутичка була жорстокою і хаотичною. Я вирушив у бік польового госпіталя, впевнений, що незабаром там знайдеться для мене робота. Не знаю чому, я не був особливо переляканий чи засмучений.

Повз мене пролітали посланці, кожен цілеспрямовано мчав до своєї мети. Принаймні одна річ вдалася Капітану. Він відновив у цих недобитків порядок і дисципліну.

Щось просвистіло в мене над головою. Хтось на темному прямокутнику промчав у місячному світлі, повертаючи в напрямку сутички. Ловець Душ на своєму літаючому килимі.

Навколо нього палахкотіла яскрава фіолетова оболонка. Килим несамовито захитався, ковзнув боком на десяток метрів. Світло потьмяніло, стиснулося і зникло, залишивши в мене перед очима плями. Я знизав плечима і побрів під гору.

Перші поранені прибули в госпіталь раніше ніж я. В певному сенсі, я був радий. Це вказувало на ефективність і здатність зберегти спокій під ворожим обстрілом. Капітан творив дива.

Тупіт загонів, які рухалися в темряві, підтвердив мої підозри, що це не просто незначна атака людей, які переважно уникають пітьми. (Ніч належить Леді). Якимось чином, нас обійшли з флангу.

-- Курва, нарешті ти показав свою бридку мармизу, -- гаркнув Одноокий. – Йди туди. На операцію. Я наказав їм розставити світло.

Я помився і взявся до роботи. До мене приєдналися слуги Леді, і почали героїчно допомагати. Вперше з того часу, коли ми вступили на службу до Леді, я відчув, що дійсно допомагаю пораненим.

Потік ворогів не припинявся. Ляскіт наростав. Невдовзі стало очевидним, що атака повстанців у каньйоні була тільки маневром, щоб відвернути увагу. Вся ота ефектна вистава виявилася марною.

Світанок забарвив небо, коли я підвів погляд і побачив перед собою обдертого Ловця Душ. Він виглядав так, немов його підсмажили на повільному вогні, поливаючи при цьому чимось синюватим, зеленуватим і бридким. Від нього несло димом.

-- Починай вантажити поранених на вози, Док, -- сказав він своїм діловим жіночим голосом. – Капітан пришле з десяток помічників.

Весь транспорт, включно з тим, що прибув з півдня, знаходився трохи вище від мого польового госпіталю. Я поглянув у той бік. Високий, худорлявий тип зі скрученою шиєю підганяв візників, щоб ті швидше запрягали коней.

-- Битва пішла не так? – запитав я. – Вони перехитрили вас?

Ловець пропустив повз вуха моє останнє запитання.

-- Ми досягли більшості наших цілей. Нам залишилося виконати тільки одне завдання, -- цим разом він обрав глибокий, дзвінкий, повільний голос оратора. – Битва ще не закінчилася. Поки що невідомо, як воно повернеться. Ваш Капітан придав цій голоті мужності. Вирушай зі своїми підопічними, якщо не хочеш, щоб поразка наздогнала вас.

Кілька возів вже рухалося зі скрипом в нашому напрямку. Я знизав плечима, передав наказ своїм людям, повернувся до наступного пацієнта, який потребував моєї уваги. Під час праці, я запитав Ловця:

-- Якщо ще нічого не вирішено, то чому ти не товчеш повстанців?

-- Я виконую накази Леді, Док. Ми майже досягли своєї мети. Тягло і Міль були знищені. Пройда смертельно поранений. Перевертню вдалося перехитрити їх. Нам залишилося тільки позбавити повстанців їхнього генерала.

Я заплутався. Суперечливі думки одночасно злетіли з мого язика:

-- Ми повинні спробувати розбити їх тут.

І:

-- Північна кампанія дорого обійшлася Колу. Спочатку Загребельний, потім Шепіт. Тепер Тягло і Міль.

-- Пройду і Черствого чекає така ж доля. Так. Вони перемагають нас раз за разом, та кожного разу розплачуються своїми найкращими силами.

Він поглянув вниз, на невеличкий загін, що рухався в нашому напрямку. Попереду крокував Ворон. Ловець повернувся в бік возів. Шибеник перестав жестикулювати і завмер, прислухаючись.

Несподівано, Ловець Душ знов заговорив.

-- Шепіт взяла штурмом стіни Мороза. Нічний Жах продерся крізь підступні менгіри на Рівнині Страху і наближається до околиць Бебевху. Безликий зараз на Рівнині, рухається до Комори. Подейкують, що вчора в Аді, Клунок вкоротив собі віку, щоб не потрапити в лапи Костогриза. Все не так безнадійно, як тобі здається, Док.

Дідька лисого, не безнадійно, подумав я. Це все на сході. А ми тут. Мене зовсім не тішили перемоги отримані на іншому кінці світу. Тут нас розчавили, і якщо повстанці проб’ються до Чарів, все, що трапилося на сході не матиме жодного значення.

Ворон зупинив свій загін, а сам підійшов до мене.

-- Що їм робити?

Я припустив, що це Капітан прислав їх, отже був впевнений – Капітан наказав відступати. Він не з тих, хто буде бавитися в ігри Ловця.

-- Кладіть ранених на вози. – Візники вишикувалися в рівну лінію. – З кожним возом відправляйте десяток тих, хто може ходити. Я, Одноокий і решта продовжимо різати й зашивати. Що не так?

Щось промайнуло в його очах. Мені це зовсім не сподобалося. Він поглянув на Ловця Душ. Я теж.

-- Я йому ще не сказав, -- промовив Ловець.

-- Чого не сказав? – Я знав, коли почую про що йдеться, мені не сподобається. Вони випромінювали тривогу, яка віщувала тільки нові неприємності.

Ворон посміхнувся. Це не була щаслива посмішка, а швидше огидна гримаса.

-- Ти і я, Док. Нам приділили особливе завдання.

-- Що? Знову? Та годі! – Мною досі теліпає, коли я згадую, як допомагав покінчити з Кульгавим і Шепіт.

-- В тебе є практичний досвід, -- сказав Ловець.

Я тільки хитав головою.

-- Якщо я йду, то ти теж, Док, -- проревів Ворон. – Крім того, ти ж хочеш записати в Літопис, як виніс більше членів Кола, ніж будь-хто з Поневолених.

-- Дурня. Що я тобі, якийсь мисливець за головами? Ні. Я – цілитель. Літопис і бійки для мене другорядне.

-- Це говорить та сама людина, яку Капітан силою вирвав з бойових лав, коли ми переходили Країну Вітрів, -- сказав Ворон Ловцю. Його очі перетворилися у вузькі щілини, щоки запали. Він теж не мав бажання йти. Тому й зганяв свою злість, докоряючи мені.

-- В тебе немає вибору, Док, -- сказав Ловець Душ дитячим голосом. – Тебе обрала Леді.

Він спробував згладити моє розчарування, додавши:

-- Вона щедро винагороджує тих, хто догоджає їй. А ти впав їй в око.

Я прокляв свій колишній романтизм. Док, що прибув на північ, повністю одурманений таємничою Леді, був зовсім іншою людиною. Дурним хлопчиськом, якого переповнювало молодече невігластво. Саме так. Інколи ми обманюємо себе тільки для того, щоб жити далі.

-- Цим разом ми будемо не самі, Док, -- сказав мені Ловець. – Нам допоможуть Кривошийка, Перевертень і Буревісниця.

-- Не забагато вас, щоб винести одного бандюка, га? – буркнув я похмуро.

Ловець не проковтнув наживку. Це не в його натурі.

-- Килим чекає. Бери свою зброю і ходи за мною. – Він гордо пішов геть.

Я зігнав свою злість на помічниках, які цього аж ніяк не заслуговували. Нарешті, коли Одноокий вже був готовий вибухнути, Ворон зауважив:

-- Не будь засранцем, Док. Давай зробимо те, що мусимо.

Я попросив у всіх пробачення і пішов за Ловцем Душ.

-- Сідайте, -- наказав Ловець Душ і вказав нам місця. Ворон і я зайняли свої попередні позиції. Ловець видав нам по шматку мотузки. – Міцно прив’яжіться. Попереду важка дорога. Не хотілося б, щоб хтось з вас впав. Тримайте під рукою ніж, щоб звільнитися, як тільки ми прибудемо.

В мене затріпотіло серце. Правду кажучи, я з нетерпінням чекав на новий політ. Мене досі переслідували прекрасні й радісні спогади з попереднього польоту. Там нагорі, де тільки орли й холодний вітер, тебе не залишає п’янке відчуття свободи.

Ловець теж прив’язався. Поганий знак.

-- Готові? – Не чекаючи на відповідь, він почав бурмотіти. Килим лагідно загойдався і піднявся вгору, легенько, мов пух на вітрі.

Ми піднялися над верхівками дерев. Рама килима ляснула мене по сраці. В мене стиснулося серце. Навколо мене засвистіло повітря і здуло в мене капелюха. Я спробував спіймати його, але безуспішно. Килим небезпечно перехилився. Я побачив землю, що швидко віддалялася. Ворон схопив мене. Якби ми не були прив’язані, то обоє злетіли б з килима.

Ми повільно здіймалися над каньйонами, які зверху нагадували божевільний лабіринт. Сили повстанців виглядали, як армія мурашок.

Я оглянув небо, яке з цієї перспективи, саме по собі просто чудо. Орлів поблизу не було. Тільки стерв’ятники. Ловець промчав крізь одну з їхніх зграй і розігнав їх.

Ще один килим піднявся в повітря, пролетів повз нас і помчав поки не перетворився на маленьку плямку. На ньому сидів Шибеник і два важкоозброєних імперських воїна.

-- А де Буревісниця? – запитав я.

Ловець простягнув руку. Примруживши очі, я розгледів маленьку цятку в блакитному небі над пустелею.

Ми летіли вже так довго, що я почав сумніватися чи взагалі щось трапиться. Спостерігати за рухом повстанців мені швидко набридло. Вони просувалися вперед надто стрімко.

-- Готуйтеся, -- крикнув Ловець через плече.

Я схопився за мотузки, очікуючи якоїсь неприємності.

-- Тепер.

Дно немов відвалилося. Я більше не відчував його. Ми каменем падали вниз, вниз і вниз. Повітря свистіло. Земля закрутилася, завертілася і рвонула вгору. Далекі цятки, якими були Буревісниця і Шибеник, також почали стрімко опускатися. Вони ставали щораз виразнішими, в міру того як ми наближалися до себе з трьох різних напрямків.

Ми промчали повз наших побратимів, які намагалися зупинити повінь повстанців. Ми продовжили шлях вниз, тепер вже не так стрімко. Килим крутився, вертівся і петляв намагаючись уникнути зіткнення з химерно сформованими вежами з пісковика. Я міг доторкнутися до деяких з них, коли ми зі свистом пролітали поряд.

Попереду з’явилася невеличка лука. Наша швидкість почала різко падати, аж поки ми не зависли в повітрі.

-- Він там, -- прошепотів Ловець. Ми просунулися вперед на кілька метрів і зупинилися, щоб мати змогу виглядати з-за кам’яної колони.

По колись зеленій луці пройшло стільки коней і людей, що вона перетворилася в болото. Десяток возів і кучерів досі був там. Ловець тихенько вилаявся.

Якась тінь вилетіла з-поміж скелястих вершин зліва від нас. Блись! Грім струсонув каньйоном. Дерен злетів у повітря. Люди почали кричати, приголомшено тинятися, тягнутися по зброю.

Ще одна тінь вдарила з іншого напрямку. Не знаю, що вчинив Шибеник, проте повстанці схопилися за горло, задихаючись.

Один кремезний чолов'яга вирвався з-під впливу чарів і побрів до велетенського, чорного коня прив’язаного до стовпа на нижньому краю луки. Ловець швидко посадив наш килим. Рама з силою гепнула об землю.

-- Злізайте! – проревів він, коли ми підскочили вгору. Він сам вихопив меча.

Ворон і я незграбно злізли з килима і на хитких ногах помчали за Ловцем. Поневолений налетів на кучерів, що душилися і почав лютувати серед них зі стікаючим кров’ю мечем. Ворон і я зробили свій внесок в цю різню, сподіваюся, що з меншим ентузіазмом.

-- Що ви тут в біса робите? – шалено кричав Ловець на своїх жертв. – Він мав бути сам.

Інші килими повернулися і приземлилися поблизу втікача. Поневолені та їхні посіпаки переслідували його на непевних ногах. Він вискочив на коня і одним нищівним ударом меча перерубав мотузку. Я витріщив очі. Не думав я, що Черствий буде настільки страшним. Він був таким же бридким як та примара, що з’явилася під час сутички між Гобліном і Однооким.

Ловець зарубав останнього кучера повстанців.

-- За мною! – скомандував він енергійно і розмашисто побіг до Черствого. Ми помчали зразу ж за ним. Я запитував себе, чому мені забракло розуму трохи відстати.

Генерал повстанців припинив втікати. Він завалив одного з воїнів імперії, який усіх обігнав, голосно засміявся, тоді проревів щось нерозбірливо. В повітрі затріскотіло від небезпечних чарів.

Фіолетове світло спалахнуло навколо всіх трьох Поневолених, набагато сильніше, ніж вночі, коли воно вразило Ловця. Поневолені зупинилися немов вкопані. Це були потужні чари. Вони цілковито поглинули увагу Поневолених. Тепер Черствий міг зайнятися рештою з нас.

До нього підбіг другий імперський воїн. Велетенський меч Черствого зі свистом опустився, пробивши захист солдата. Черствий підігнав коня, який неспішно йшов вперед. Той обережно переступив через полеглого солдата. Черствий поглянув на Поневолених, вилаяв тварину і почав молотити її мечем.

Кінь відмовлявся рухатися швидше. Черствий зацідив йому з усієї сили по шиї, тоді завив. Він не міг відірвати руку від кінської гриви. Його гнівний крик перетворився в крик розпачу. Він здійняв меч проти коня, проте не зміг заподіяти йому шкоди. Тоді відразу метнув мечем в Поневолених. Фіолетовий колір, що оточував їх, почав тьмяніти.

Ворон був вже за два кроки від Черствого, я – три кроки позад нього. Люди Буревісниці теж були близько. Вони надбігали з іншого боку.

Ворон завдав міцного, ріжучого удару знизу вверх. Кінчик меча вдарив Черствого в живіт й відскочив. Кольчуга? Черствий замахнувся своїм величезним кулаком і лупнув Ворона у скроню. Той захитався і осів на землю.

Не задумуючись, я змінив ціль і рубанув Черствого по руці. Ми обоє закричали, коли сталь налетіла на кістку і сикнула кров.

Я перескочив через Ворона, зупинився і повернувся. Солдати Буревісниці налетіли на Черствого. Той відкрив рот. Його вкрите шрамами обличчя скривилося. Він намагався зосередитися й ігнорувати біль, поки не скористається своєю силою і не врятується. На даний момент Поневолені залишалися поза грою. Йому протистояли лише троє простих смертних. Та все це дійшло до мене тільки значно пізніше.

Я не міг відвести погляд від скакуна Черствого. Кінь почав танути… Ні, не танути. Змінюватися.

Я тихо засміявся. Великий генерал повстанців сидів на спині Перевертня.

Мій сміх переріс у божевільний регіт.

Цей невеличкий припадок помішав мені взяти участь у вбивстві великого воїна. Поки Перевертень тримав і душив Черствого, два солдати Буревісниці порубали його на шматки. Перш ніж я опанував себе, він був вже небіжчиком.

Шибеник теж пропустив розв’язку. Він був зайнятий. Вмирав. В його черепі стирчав величезний меч Черствого. Ловець Душ і Буревісниця підійшли до нього.

Перевертень закінчив змінюватися у велике, жирне, смердюче, голе створіння, яке не дивлячись на те, що стояло на задніх ногах, нагадувало людину не більше ніж тварина, яку він досі зображав. Він копнув останки Черствого і затрусився з радощів, так немов його витівка була найкращим жартом століття.

Тоді він побачив Шибеника. Його жирові складки здригнулися. Перевертень поспішив до Поневолених; з його губ злітали незв’язні слова.

Кривошийці вдалося витягнути меч собі з черепа. Він намагався щось сказати, проте безуспішно. Буревісниця і Ловець Душ не зробили нічого, щоб допомогти йому.

Я поглянув на Буревісницю. Вона була зовсім маленькою. Виглядала, як дитинча. Як в такій крихітці могло поміститися стільки люті?

Я став на коліна, щоб перевірити пульс у Ворона.

Перевертень шкандибав до мальовничої картини з Поневоленими, гнівно напруживши м’язи, приховані під верствою жиру на волохатих плечах. Він зупинився насторожено й поглянув на Ловця і Буревісницю. Ніхто не промовив ні слова, однак скидалося на те, що вирішувалася доля Шибеника. Перевертень хотів допомогти. Інші – ні.

Дивно. Перевертень давній союзник Ловця. Звідки цей несподіваний конфлікт?

Як вони посміли накликати на себе гнів Леді? Їй не сподобається, якщо Шибеник помре.

Коли я торкнувся шиї Ворона, його пульс тріпотів. Однак незабаром він стабілізувався. Я з полегшенням зітхнув.

Солдати Буревісниці непомітно підійшли до Поневолених, вдивляючись в огрядну спину Перевертня.

Ловець переглянувся з Буревісницею. Та кивнула. Ловець Душ закрутився вихором. Щілини в його масці запалали червоним, як лава кольором.

Раптово, Ловець зник. На його місці з’явилася темна хмара висотою в три метри і шириною в чотири, чорна, як сім галок, щільніша, ніж густий туман. Хмара кинулася вперед немов гадюка. Пролунав здивований, схожий на мишачий писк, тоді запанувала довга, зловісна тиша. Після всього шуму й гаму, ця тиша таїла в собі смертельну загрозу.

Я почав шалено трясти Вороном. Той не реагував.

Перевертень і Буревісниця стояли над Шибеником і уважно дивилися на мене. Мені хотілося кричати, втікати, заповзти в якусь щілину в землі й там заховатися. Я перетворився в чарівника, здатного читати їхні думки. Я забагато знав.

Мене паралізував жах.

Чорна, мов вугілля хмара зникла так само швидко, як з’явилася. Ловець Душ стояв поміж двох солдатів. Обидвоє повалилися повільно на землю, наче величні, старі сосни.

Я знов потрусив Ворона. Він застогнав. Його повіки на мить злетіли вгору і я помітив зіниці. Розширені. Струс мозку. Хай йому чорт!...

Ловець поглянув на своїх спільників. Тоді, повільно, повернувся до мене.

Троє Поневолених підступили до мене. Позад них Шибеник продовжував помирати. Помирав він доволі шумно. Проте я його не чув. Я встав з тремтячими колінами і поглянув прямо у вічі своїй погибелі.

Це не може так закінчитися, подумав я. Це несправедливо…

Вони просто стояли й пильно дивилися на мене.

Я пильно дивився на них. А що ще мені залишалося робити?

Відважний Док, якому принаймні вистачило мужності поглянути Смерті у вічі.

-- Ти нічого не бачив, правда? – запитав Ловець м’яко. В мене по хребті проповзли холодні ящірки. Саме цим голосом говорив один з мертвих солдатів, коли рубав Черствого.

Я похитав головою.

-- Ти був занадто зайнятий боєм з Черствим, потім зосередився на Вороні.

Я слабо кивнув. В мене підгиналися коліна. Якби не це, я б кинувся навтіки. Хоча це була б несусвітня дурість.

-- Посади Ворона на килим до Буревісниці, -- наказав Ловець і вказав пальцем.

Я підштовхував, шепотів, вмовляв Ворона йти вперед. Він не мав найменшої уяви де він, чи що робить. Проте дозволив мені керувати собою.

Він мене непокоїв. Я не бачив явних пошкоджень, однак він поводився неадекватно.

-- Відвезіть його прямо в госпіталь, -- сказав я. Я не міг дивитися Буревісниці в очі й мені не вдалося добитися бажаної інтонації. Мої слова пролунали як благання.

Ловець покликав мене на свій килим. Я побрів з таким же ентузіазмом, як свиня до бойні. Це міг бути підступ. Моє падіння з килима назавжди позбавило б його будь-яких сумнівів щодо того, чи здатен я тримати язик за зубами.

Він пішов за мною, закинув свій закривавлений меч на килим і вмостився сам. Килим здійнявся вгору і повільно полетів у напрямку велетенських Сходів.

Я обернувся й поглянув на нерухомі тіла на луці; мене гризло непрохане почуття сорому. Це все було якось неправильно… Однак, що я міг вдіяти?

Щось золоте, схоже на невиразну туманність на далекому краю нічного неба, промайнуло в тіні однієї з веж з пісковику.

В мене ледь не зупинилося серце.

Капітан заманив позбавлену командування і деморалізовану армію повстанців у пастку. Виникла кривава різня. Мала кількість людей і цілковите виснаження перешкодили Загону скинути бунтівників у прірву. Поневолені спочивали на лаврах і навіть не думали допомагати. Один свіжий батальйон, одна атака чарівників, принесли б нам перемогу.

Я займався Вороном на ходу, після того, як ми поклали його на останній віз, що рухався на південь. Цілими днями він перебував у стані дивного заціпеніння. Опіка над Сонечком автоматично перейшла до мене. Мала відволікала мене від гнітючих думок під час ще одного відступу.

Можливо так вона хотіла відплатити Ворону за його великодушність.

-- Ми відступаємо останній раз, -- пообіцяв Капітан. Він ніколи не вживав слова “драпаємо”, та йому бракувало нахабства ляпнути, що ми відходимо на заздалегідь підготовлені позиції, вирівнюємо лінію фронту чи схожу тарабарщину. Він не згадав про те, що подальший відступ був би можливим тільки, коли настане кінець. День, коли впадуть Чари, стане датою смерті всієї імперії Леді. Цілком ймовірно, що я напишу останню сторінку цього Літопису і закінчу історію нашого Загону.

Відпочивай з миром, останнє бойове братство. Ти було для мене домом і сім’єю…

Ми отримали новини, які приховували від нас, поки ми перебували на Сходах Сліз. Вісті про те, що з півночі, по дорогах розташованих дальше на захід, ніж та, по якій ми відступали, наближаються нові сили повстанців. Список втрачених міст був довгим і гнітючим навіть, якщо припустити, що посланці трохи перебільшували. Переможені солдати завжди переоцінюють силу ворога. Це тішить самолюбство тих, хто починає відчувати свою неповноцінність.

Крокуючи з Елмо вниз по довгому, похилому південному схилу гори, в напрямку родючих сільськогосподарських угідь на північ від Чарів, я запропонував:

-- Може, коли поблизу не буде жодного Поневоленого, натякнеш Капітану, що було б розумно відмежувати Загін від Ловця Душ.

Він дивно поглянув на мене. Останнім часом всі мої старі товариші так дивляться на мене. Після загибелі Черствого я став похмурим і мовчазним. Хоча, повірте мені, я і в кращі часи ніколи не був душею товариства. Напруга пригнічувала мене. Я відмовився від своєї звичної віддушини – Літопису, побоюючись, що Ловець Душ якимось чином прочитає мої записи.

-- Було б краще, якби ми не асоціювалися з ним, -- додав я.

-- Що там трапилося?

На цей час вже всі знали головні факти. Черствого вбили. Шибеник загинув. Ми з Вороном – єдині солдати, що вижили. Всі горіли бажанням довідатися подробиці.

-- Я не можу розповісти тобі. А ти передай Капітану. Коли поблизу не буде Поневолених.

Елмо підрахував щось подумки і прийшов до вірного рішення.

-- Гаразд, Док. Буде зроблено. Бережи себе.

Я мав намір берегти себе. Якщо Фортуна буде не проти.

В цей день ми отримали звістку про нові перемоги на сході. Редути повстанців падали так швидко, як тільки війська Леді встигали марширувати.

І також в цей день ми почули, що всі чотири армії повстанців на півночі й заході зупинилися, щоб відпочити, набрати нових рекрутів і поповнити запаси перед штурмом Чарів. Ніщо не стояло на дорозі поміж ними і Вежею. Тобто, ніщо, крім Чорного Загону і побитих воїнів, що згуртувалися навколо нас.

Велетенська комета, лихий провісник всіх великих змін, сяє в небі.

Кінець вже близько.

Ми досі відступаємо, до місця нашої останньої зустрічі з Долею.

Я повинен згадати ще одну, останню подію в розповіді про нашу сутичку з Черствим. Вона відбулася на відстані трьох днів дороги на північ від Вежі. Це був ще один сон, схожий на той, що я мав на вершині Сходів. Те саме золоте видіння, яке, мабуть, було зовсім не видінням, пообіцяло мені:

-- Моїм вірним нема чого боятися.

На коротку мить, я знов побачив її обличчя і в мене завмерло серце. А тоді видіння зникло і повернувся страх, який анітрохи не зменшився.

Минали дні. Кілометри повільно залишалися позаду. На обрії здіймалася величезна й бридка брила кам’яної Вежі. А в нічному небі, щораз яскравіше сяяла комета.

Глава 6: Леді

Земля поступово ставала сріблясто-зеленою. Світанок розігнав малинові хмаринки над оточеним стіною містом. Там, де сонце торкалося роси, зубчасті стіни вкрилися блискучим золотим ластовинням. Туман почав осідати в западинах. Сурми сповістили про початок ранкової вахти.

Лейтенант заслонив очі, примружився. Щось буркнув з відразою, поглянув на Одноокого. Чорний коротун кивнув головою.

-- Пора, Гоблін, -- сказав Лейтенант через плече.

Позаду нас, у лісі, заворушилися хлопці. Гоблін присів поряд зі мною, виглянув на поля. Він та ще четверо хлопців були перевдягнені в бідних мешканок міста, їхні голови закутані хустками. Вони мали з собою дерев’яні коромисла, з яких звисали глиняні глечики. Зброю вони заховали під одягом.

-- Вперед. Ворота відкриті, -- наказав Лейтенант. Хлопці вирушили схилом пагорба вниз, тримаючись лісу.

-- Курва, приємно знов бути в ділі, -- сказав я.

Лейтенант посміхнувся. Він рідко посміхався, відколи ми покинули Берил.

Внизу, п’ять липових жінок прослизнуло в тіні до джерела, розташованого біля дороги в місто. Туди вже вирушило кілька жінок по воду.

Ми сподівалися дістатися до воріт без проблем. В місті було повно чужинців, біженців та маркітанток. Гарнізон – нечисленний і недисциплінований. У повстанців не було жодних причин очікувати атаки Леді так далеко від Чарів. Місто не мало стратегічного значення.

За винятком того, що тут квартирувалися двоє з Вісімнадцяти, обізнаних з таємними планами повстанців.

Три дні ми чаїлися в лісі й спостерігали. Пір'їнка і Мандрівник, яких недавно прийняли в Коло, проводили тут медовий місяць, перш ніж вирушити на південь і приєднатися до штурму Чарів.

Три дні. Три дні без вогнища під час холодних ночей. Три дні тільки сушеної їжі. Три дні страждань. Проте вже кілька років у нас не було такого хорошого настрою.

-- Гадаю, все буде добре, -- висловив я свою думку.

Лейтенант махнув рукою. Кілька хлопців почали крастися за перевдягненими.

-- Той, хто придумав цей план -- справжній мастак, -- зауважив Одноокий. Він був схвильований.

Як і всі ми. В нас з’явився шанс зробити те, в чому ми не мали рівних. П’ятдесят днів ми займалися грубою фізичною працею, готуючи Чари до штурму повстанців, п’ятдесят ночей ми з тривогою чекали майбутньої битви.

Ще п’ять хлопців почали крастися вниз по схилі.

-- З міста вийшла купка жінок, -- оголосив Одноокий. Напруга зростала.

Жінки неспішно направилися до криниці. Якщо ми їх не перервемо, вони ходитимуть так весь день. За стінами міста не було жодного джерела води.

Мені стало моторошно. Наші диверсанти рушили вгору.

-- Всім приготуватися, -- наказав Лейтенант.

-- Розслабтеся, -- порадив я. Рух допомагає позбутися лишньої енергії.

Скільки часу ти б не був солдатом, перед боєм в тебе завжди наростає ляк. Тебе не залишає страх, що нарешті підійшла твоя черга. Тільки Одноокий завжди вступає в бій переконаний, що Смерть викреслила його зі своїх списків.

Диверсанти привіталися фальцетом з жінками. Вони без проблем добралися до воріт. Ворота охороняв один ополченець, швець зайнятий тим, що забивав мідні цвяхи в підошву чобота. Його алебарда валялася на відстані трьох метрів.

Гоблін вибіг стрімголов назовні. Плеснув руками над головою. Над полями пролунав тріск. Він опустив руки на рівень пліч, долонями вгору. Поміж його долонь дугою вигнулась веселка.

-- Це він вже переборщив, -- пробурчав невдоволено Одноокий. Гоблін виконав свій танок.

Патруль кинувся вперед. Жінки біля джерела закричали й розбіглися. Як вовки у кошарі, подумав я. Ми мчали щосили. Ранець лупцював мене по нирках. Після двохсот метрів, я почав спотикатися об лук. Молодші хлопці мене обганяли.

Коли я добіг до воріт, то не зміг би побити навіть стареньку бабусю. На моє щастя старенькі бабусі наплювали і не з’явилися на службу. Хлопці промчали містом, не зустрічаючи опору.

Ті з нас, хто мав схопити Пір’їнку і Мандрівника, поспішили до невеличкої цитаделі. Цитадель обороняли не краще. Ми з Лейтенантом пройшли всередину, слідом за Однооким, Мовчуном і Гобліном.

По дорозі на найвищий поверх, ми не зустріли жодного опору. Там, як би це не здавалося неправдоподібним, молодята досі спали. Одноокий розігнав охоронців за допомогою жахливої ілюзії. Гоблін і Мовчун розтрощили двері до любовного гніздечка.

Ми увірвалися всередину. Навіть спросоння, спантеличені й перелякані, вони билися завзято. Добряче потовкли кількох з нас перш, ніж нам вдалося вставити їм кляп в рот і зв’язати руки.

-- Ми повинні доставити вам живцем, -- сказав їм Лейтенант. – Та це не означає, що ми не можемо зробити вам боляче. Ходіть спокійно, робіть, що вам кажуть і з вами нічого не трапиться.

Мені здавалося, що він от-от глузливо посміхнеться, підкрутить кінчик вуса, та зайдеться злим сміхом. Він блазнював, прикидався негідником, якими нас вперто вважають повстанці.

Пір’їнка і Мандрівник нароблять нам стільки клопоту, скільки зможуть. Вони знали, що Леді прислала нас не для того, щоб запросити їх на чай.

На півдорозі до своїх. Лежимо на животах на пагорбі й вивчаємо ворожий табір.

-- Великий, -- сказав я. – десь двадцять п’ять – тридцять тисяч.

Це був один з шести таких таборів, що дугою охоплювали Чари з півночі й заходу.

-- Якщо вони й далі битимуть байдики, то в них будуть поважні проблеми, -- зауважив Лейтенант.

Вони повинні були атакувати відразу ж після Сходів Сліз. Але втрата Черствого, Пройди, Молі та Тягла, викликала серед молодших командирів гризню за право бути верховним головнокомандувачем. Наступ повстанців застопорився. Леді вдалося відновити рівновагу.

Тепер наші посилені патрулі дошкуляли фуражирам повстанців, ліквідували колабораціоністів, збирали інформацію і нищили все, що могло стати ворогу в пригоді. Не дивлячись на приголомшливу чисельну перевагу, повстанці були змушені захищатися. З кожним днем проведеним в таборі, вони втрачали психологічну перевагу.

Два місяці тому наш бойовий дух був на рівні зміїної сраки. Тепер він почав зростати. Якщо нам вдасться повернутися, бойовий дух здійметься до небес. Наш успіх приголомшить бунтівників.

Якщо нам вдасться повернутися.

Ми лежали нерухомо на високому, вкритому мохом і мертвим листям, вапняку. Струмок внизу насміхався з наших бід. На нас падали тіні голих дерев. Низькосортні чари Одноокого і його соратників допомагали нам замаскуватися. Запах страху і вкритих потом коней дражнив мені ніздрі. З дороги, що знаходилася над нами, доносилися голоси вершників повстанців. Я не розумів їхньої мови, проте знав, що вони сперечаються.

Притрушена незайманим шаром листя і гілок, дорога здалася нам закинутою. Втома взяла гору над обережністю. Ми вирішили поїхати нею. Проте, коли ми завернули за поворот, то опинилися віч-на-віч з патрулем повстанців, який знаходився на другому боці вкритої луками долини, в яку впадав потічок.

Вони проклинали наше зникнення. Кілька з них злізло з коней і помочилося з насипу вниз…

Пір’їнка почала метатися.

Дідько! Крикнув я подумки. Дідько! Дідько! Я так і знав!

Повстанці щось забелькотіли і вишикувалися в лінію на краю дороги.

Я тріснув Пір’їнку в скроню. Гоблін міцно обхопив її з іншого боку. Кмітливий Мовчун сплів сітку чарів, спритно перебираючи гнучкими, мов щупальця пальцями біля грудей.

Кошлатий кущ затремтів. Старий, жирний борсук перевальцем збіг вниз по березі й перетнув струмок, зникнувши в густих заростях тополі.

Повстанці вилаялися і почали кидати камінням. Каміння відбивалося від валунів на дні струмка, калатаючи немов череп’яний посуд при ударі об землю. Солдати гупали чоботами і повторювали один одному, що ми десь поблизу. Пішки нам далеко не втекти. Логіка могла перекреслити всі зусилля наших чарівників.

Мене охопив страх, від якого в мене підгиналися коліна і тремтіли руки: я ледь не всрався. Він наростав поступово, кожного разу, коли я уникав певної смерті. Марновірство шептало мені, що мої шанси зменшуються.

Кудись зник відновлений бойовий дух, який я відчував ще зовсім недавно. Безпричинний страх показав, що це була всього лиш ілюзія. Під накипом цієї ілюзії я досі зберіг панікерські настрої, які притягнув з собою зі Сходів Сліз. Для мене війна закінчилася поразкою. Я хотів тільки одного – втекти звідси.

Мені здалося, що Мандрівник теж пожвавішав. Я кинув на нього лютий погляд. Той відразу ж стих.

Легенький вітерець поворушив листя. Піт на моєму тілі дещо охолов. Страх трохи відступив.

Повстанці знов посідали на коней. Не припиняючи сварку, вони поїхали вверх по дорозі. Вони з’явилися в полі мого зору там, де разом з каньйоном шлях завертав на схід. Під яскраво-червоними камзолами, на них були чудові кольчуги. Шоломи і зброя в них були відмінної якості. Було видно, що повстанці процвітають. А починали вони як натовп, озброєний вилами й косами.

-- Ми могли завалити їх, -- сказав хтось.

-- Бовдур! – обірвав Лейтенант. – Зараз вони не впевнені, кого бачили. Якби ми затіяли бійку, то всі їхні сумніви зникли б.

Нам ще бракувало, щоб повстанці довідалися про нас, коли ми так близько до дому. В нас не залишалося простору для маневру.

Солдат, що обізвався, був приблудою, який прибився до Загону за час нашого довгого відступу.

-- Брате, якщо хочеш залишитися з нами, затям собі одне. Ми б’ємося тільки якщо в нас немає іншого виходу. Хтось з наших теж міг постраждати, розумієш?

Той щось буркнув.

-- Їх вже не видно, -- сказав Лейтенант. – Рушаємо.

Він пішов першим, в напрямку скелястих пагорбів, що лежали за лукою. Я застогнав. Знов під гору.

В мене вже і так болів кожен м’яз. Я був готовий звалитися від втоми. Я народився не для того, щоб невпинно марширувати від світанку до сутінків, з тридцяти кілограмовим вантажем на спині.

-- Швидко ти зорієнтувався, хай тобі чорт, -- похвалив я Мовчуна.

Він вислухав похвалу і знизав плечима, нічого не сказавши. Як завжди.

-- Вони повертаються, -- пролунав крик ззаду.

Ми розтягнулися на схилі, вкритого травою, пагорба. Прямо на південь від нас, над небокраєм здіймалася Вежа. Базальтовий куб вселяв страх навіть на відстані в п'ятнадцять кілометрів. І він зовсім не вписувався у ландшафт. Уява вимагала, щоб навколо протягалася вогняна пустеля, або хоча б земля скована вічною мерзлотою. А насправді, вся місцевість була велетенським зеленим пасовищем. Південні схили пологих пагорбів були всіяні маленькими фермами. На берегах струмків, що ліниво вилися поміж пагорбами, росли дерева.

Ближче до Вежі, земля ставала менш пасторальною, проте аж ніяк не нагадувала той морок, який приписували цитаделі Леді пропагандисти повстанців. Не було запаху сірки чи безплідних рівнин. Жодні химерні й злі створіння не бродили серед розкиданих людських кісток. Жодні чорні хмари не мчали під гуркіт грому по небу.

-- Патрулів не видно, -- сказав Лейтенант. – Док, Одноокий, беріться до роботи.

Я натягнув лук. Гоблін приніс три заздалегідь підготовані стріли. В кожної на кінчику була м’яка блакитна кулька. Одноокий посипав одну сірим порошком, передав мені. Я прицілився в сонце і стрілив.

Блакитне полум’я, занадто яскраве, щоб на нього дивитися, спалахнуло і потонуло в долині під нами. Тоді друге і третє. Вогняні кулі вишикувалися в струнку колону; здавалося, що вони пливуть по небу, а не падають.

-- Тепер чекаємо, -- пропищав Гоблін і з розмаху гепнувся у високу траву. – І будемо сподіватися, що наші з’являться першими.

Не було жодних сумнівів, що повстанцям, які знаходилися поблизу, заманеться перевірити походження сигналу. Проте ми були змушені звернутися по допомогу. Ми не могли перетнути оточення повстанців непоміченими.

-- Лягайте! – скомандував Лейтенант. Трава була такою високою, що в ній не було видно лежачої людини. – Третє відділення, на варту.

Хлопці невдоволено загули, твердячи, що зараз не їхня черга. Але після недовгих, показних скарг, зайняли свої позиції. Всі були в чудовому настрої. Адже ми відірвалися від тих йолопів серед пагорбів. Що могло зупинити нас тепер?

Я поклав ранець під голову і спостерігав, як над нами величаво пропливають велетенські, як гори, хмари. Це був яскравий, свіжий, майже весняний день.

Мій погляд опустився на Вежу. Настрій відразу погіршився. Невдовзі все закрутиться. Полон Пір’їнки й Мандрівника змусить повстанців діяти. Немає жодних сумнівів, що ці двоє зрадять всі таємниці. Коли Леді ставила питання, було неможливо збрехати, чи щось приховати.

Я почув якесь шарудіння, повернув голову і опинився віч-на-віч зі змією. В неї було людське обличчя. В мене з вуст почав вириватися крик… і тут я впізнав цю ідіотську посмішку.

Одноокий. Його бридка морда в мініатюрі, але з двома очима і без крислатого бриля. Змія тихо засміялася, підморгнула мені й проповзла мені по грудях.

-- Знов за своє, -- пробурмотів я і всівся зручніше, щоб подивитися.

Раптово в траві щось почало шалено метатися. Трохи далі, з самовдоволеною посмішкою, з трави вискочив Гоблін. Трава зашелестіла. Повз мене строєм пройшли звірята, розміром з кролика, несучи шматки змії в закривавлених, гострих, як голки, зубах. Саморобні мангусти, здогадався я.

Гоблін знов переграв Одноокого.

Одноокий завив і з прокляттями скочив на ноги. Його капелюх закрутився на голові. З ніздрів пішов дим. Коли він закричав, в нього з рота вирвалося полум’я.

Гоблін підскочив, як канібал перед казаном з людським м’ясом. Описав коло вказівними пальцями. В повітрі замиготіли блідо-оранжеві круги. Він метнув їх в Одноокого. Обручі зависли навколо коротуна. Гоблін закричав мов тюлень. Круги стиснулися.

Одноокий видав з себе дивні звуки й знищив обручі. Обома руками виконав рухи, немов кидаючи щось. В напрямку Гобліна промайнули коричневі кулі. Вони вибухнули, випускаючи з себе хмари метеликів, які налетіли йому на очі. Гоблін виконав сальто назад, побіг стрімголов у траві, немов миша, що намагається втекти від сови, а тоді вискочив з власними чарами.

В повітрі розпустилися квіти. У кожної був рот. В кожному роті виросли бивні, як в моржа. Цими бивнями квіти пробивали крила метеликів й задоволено плямкали їхні тіла. Гоблін зі сміхом плюхнув на землю.

Одноокий видав з себе потік проклять, який буквально був блакитною стрічкою, що вилетіла йому з вуст. На ній сріблястими буквами було написано все, що він думає про Гобліна.

-- Припиніть! – з запізненням прогримів голос Лейтенанта. – Поки не провернули чиєїсь уваги.

-- Надто пізно, Лейтенанте, -- обізвався хтось. – Погляньте вниз.

До нас наближалися солдати. Солдати в червоних камзолах з вишитою Білою Трояндою. Ми попадали в траву, як ховрахи в свої нори.

По пагорбі пронісся гул голосів. Більшість погрожувала Одноокому геєною вогненною. Дехто поносив теж Гобліна, за його участь у феєрверках, що виказали нас.

Заграли сурми. Повстанці розпорошилися, готуючись до штурму пагорба.

*****

Повітря жалібно завило. Над вершиною пагорба промайнула тінь, гойдаючи похилену вітром траву.

-- Поневолений, -- пробурмотів я і висунув голову на мить необхідну щоб зауважити літаючий килим, що повертав у долину.

-- Ловець Душ? – Я не був впевнений. На такій відстані, це міг бути будь-хто з Поневолених.

Килим пірнув прямо у масований вогонь стріл. Його окутав зеленавий туман і потягнувся за ним. На мить, це нагадало мені комету, що висіла над землею. Туман розсіявся, розпадаючись на тонкі, як нитка, клаптики. Кілька ниточок підхопив вітер і поніс в наш бік.

Я підвів погляд вгору. Над небокраєм, немов привид кривої шаблі Бога, висіла комета. Вона була в небі вже так довго, що ми майже не помічали її. Мені стало цікаво, чи повстанці також перестали звертати на неї увагу. Як-не-як, для них комета – один з найбільших провісників неминучої перемоги.

Залунали крики. Килим промчав вздовж розгорнутого строю повстанців і тепер завис мов пушинка на вітрі там, де його не досягали їхні стріли. Зеленаві нитки розпорошилися так, що їх майже не було видно. Крики походили від тих, кого вони торкнулися. В місці дотику відкривалися жахливі зелені рани.

Видавалося, що деякі ниточки були сповнені рішучості дотягнутися до нас.

Лейтенант теж це зауважив.

-- Хлопці, валимо звідси. Про всяк випадок.

Він вказав напрямок поперек вітру. Щоб наздогнати нас, ниткам довелося б змінити курс.

Ми квапливо пройшли метрів триста. Звиваючись, нитки повзли в повітрі в наш бік. Вони переслідували нас. Поневолений пильно спостерігав, не звертаючи уваги на повстанців.

-- Падлюка хоче вбити нас! – вибухнув я. Від жаху мої ноги перетворилися в желе. Навіщо один з Поневолених хотів, щоб ми стали жертвами нещасного випадку?

Якщо це був Ловець Душ… Але Ловець був нашим ментором. Нашим шефом. Ми носили його значки. Він не став би…

Килим зрушив з місця так різко, що пасажир ледь не звалився. Погнав до найближчого лісу і зник. Нитки втратили власну волю і почали плавно опускатися, зникаючи в траві.

-- Що це в біса таке?

-- Матері його ковінька!

Я блискавично повернувся. Велетенська тінь рухалася в нашому напрямку, стаючи щораз більшою, по мірі того, як гігантський килим опускався. По краях вигулькнули обличчя. Ми завмерли, наїжившись зброєю.

-- Ревун, -- сказав я. Рев схожий на завивання вовка на місяць, підтвердив мій здогад.

Килим приземлився.

-- Залізайте, придурки. Швиденько. Рухайтеся.

Я засміявся, напруженість повільно спала. Це був Капітан. Він танцював на краю килима, мов збуджений ведмідь. Поряд з ним знаходилися інші наші побратими. Я закинув ранець на килим, схопився за протягнуту руку.

-- Ворон. Цим разом ви з’явилися в останню мить.

-- Ти ще пошкодуєш, що ми не кинули вас на милість долі.

-- Га?

-- Капітан тобі все розповість.

Останній воїн видряпався на килим. Капітан холодно поглянув на Пір’їнку і Мандрівника, тоді почав рівномірно розподіляти людей. Позаду, в самому кінці килима, нерухомим вигнанцем, сиділа схожа на дитину постать, закутана в фіолетову марлю. Час від часу вона завивала.

Я здригнуся.

-- Про що йдеться?

-- Капітан тобі все розповість, -- повторив він.

-- Гаразд. Як там Сонечко?

-- Нормально, -- наш Ворон сьогодні страшно балакучий.

Біля мене всівся Капітан.

-- Погані новини, Док, -- сказав він.

-- Правда? – я вдався до свого хваленого сарказму. – Давай без прикрас. Я витримаю.

-- Крутий парубок, -- зауважив Ворон.

-- Я такий. Ковтаю цвяхи на сніданок. Лупцюю лісових котів голими руками.

Капітан похитав головою.

-- Сподіваюся, що почуття гумору не залишить тебе і надалі. Леді хоче тебе бачити. Особисто.

В мене щелепа відвисла до самої землі, яка знаходилася п’ятдесят метрів під нами.

-- От курва, -- прошептав я. – От дідько.

-- Ага.

-- Чим я собі заслужив на це?

-- Тобі краще знати.

В мене в голові заметалися думки, немов зграя мишей, що намагалася втекти від кішки. За кілька секунд я був весь вкритий потом.

-- Все не так погано, як тобі здається, -- зауважив Ворон. – Вона поводилась чемно.

-- Це було прохання, -- кивнув Капітан.

-- Ага, прохання.

-- Якби вона була тобою невдоволена, ти б просто зник.

Мене це якось зовсім не заспокоїло.

-- Забагато романтичних оповідань, -- докорив мені Капітан. – Тепер вона теж в тобі закохалася.

Вони ніколи не забудуть, ніколи не вгамуються. Минуло вже кілька місяців, як я не написав жодного романтичного оповідання.

-- Чого вона хоче?

-- Не сказала.

Всю подальшу дорогу панувала тиша. Вони сиділи поряд зі мною і намагалися мене заспокоїти, проявивши традиційну для нашого Загону солідарність. Однак, коли ми заходили на посадку в таборі, Капітан сказав:

-- Вона наказала довести кількість воїнів в Загоні до тисячі. Ми можемо набрати добровольців з тієї голоти, що приплелася з нами з півночі.

-- Чудові новини, просто чудові.

Справді причина для радощів. Вперше за двісті років, Загін збільшиться. Купа приблуд охоче змінить присягу Поневоленим на присягу Загону. Ми були в фаворі у Леді. Нас всі поважали. А так, як ми були найманцями, в нас була більша свобода дій ніж в будь-кого іншого на службі у Леді.

Однак мене це не тішило. На мене чекала Леді.

Килим приземлився. Навколо зібралися побратими, яким не терпілося довідатися, як ми справилися. Почалися небилиці, посипалися жартівливі погрози.

-- Док, залишайся на килимі, -- наказав Капітан. – Гоблін, Мовчун, Одноокий – ви теж.

Він показав на в’язнів.

-- Доставите товар.

Поки хлопці злізали з килима, з натовпу вискочила Сонечко. Ворон крикнув на неї, та вона, звичайно ж, не почула його. Вона видряпалася до нас, тримаючи в руці вирізану Вороном ляльку. Лялька була одягнена в акуратне платтячко з ідеально вишитою кожною дрібничкою. Сонечко вручила мені її й почала швиденько говорити щось мовою жестів.

Ворон знову крикнув. Я спробував перервати Сонечко, та вона твердо вирішила розповісти мені все про одяг ляльки. Хтось міг би подумати, що вона недорозвинена, якщо в такому віці її цікавлять подібні речі. Повірте мені, це не так. В неї розум гострий, як бритва. Вона знала, що робить, коли залізла на килим. Вона скористалася шансом покататися.

-- Квіточко, -- сказав я вголос і мовою жестів. – Ти повинна злізти. Ми зараз…

Ворон заверещав обурено, коли Ревун злетів. Одноокий, Гоблін і Мовчун кинули на Ревуна люті погляди. Той завив. Килим продовжував підніматися вгору.

-- Сядь, -- сказав я Сонечку. Вона всілася неподалік від Пір’їнки. Вона забула про ляльку; хотіла почути все про наші пригоди. Я розповів їй. Принаймні якесь заняття. Вона провела більше часу споглядаючи вниз, ніж на мене, проте не пропустила жодного мого слова. Коли я закінчив, вона поглянула на Пір’їнку і Мандрівника зі співчуттям дорослої особи. Вона не переймалася моєю майбутньою зустріччю з Леді, та все-таки підбадьорливо обійняла мене на прощання.

Килим Ревуна відлетів від верхівки Вежі. Я кволо помахав на прощання. Сонечко послала мені повітряний поцілунок. Гоблін поплескав себе по грудях. Я доторкнувся до амулета, який він дав мені в Паничах. Мала з нього втіха.

Імперські гвардійці прив’язали Пір’їнку і Мандрівника до нош.

-- А що зі мною? – запитав я тремтячим голосом.

-- Ти чекаєш тут, -- відповів мені капітан. Всі розійшлися, зі мною залишився тільки він. Капітан гвардійців пробував зайняти мене розмовою, та я був не в настрої.

Я підійшов до краю Вежі, поглянув на величезну будову, яку розпочали війська Леді.

Під час будівництва Вежі, сюди звозили масивні базальтові брили. Тут їх формували і складували одна на одну, з’єднуючи у гігантський кам’яний куб. Сміття, уламки, брили, що тріснули під час формування, або просто не підійшли та надлишки залишилися лежати навколо Вежі велетенськими безладними купами -- набагато ефективнішим захистом за будь-який рів. Вони тягнулися на півтора кілометра.

Проте на півночі, ділянка у формі приплюснутого шматка пирога залишалася вільною. Там знаходилася єдина дорога, по якій можна було дістатися до Вежі по землі. На цій дузі сили Леді готувалися дати відсіч повстанцям.

Ніхто з них не вірив, що його зусилля змінять результат битви. На небі сяяла комета. Та всі працювали тому, що робота дозволяла забути про страх.

Шматок пирога здіймався по обидвох боках, стикаючись з безладними купами каменю. Його широкий кінець перекривав дерев'яний частокіл. За ним розташувалися наші табори. Далі знаходився рів глибиною й шириною в десять метрів. Через сто метрів в напрямку Вежі проходив ще один рів, а ще через сто – третій, який саме копали.

Викопану землю підвозили ближче до Вежі й скидали позаду підпірної стінки з триметрових колод, яка перекривала всю ділянку. З цього підвищення воїни посипатимуть стрілами ворога, що атакуватиме нашу піхоту на нижчому рівні.

На відстані ста метрів знаходилася друга підпірна стінка, яка забезпечувала ще одне триметрове підвищення. Леді мала намір поділити свої сили на три окремих армії, по одній на кожному рівні й змусити повстанців провести три битви поспіль.

На відстані шістдесяти метрів від останньої підпірної стінки будували піраміду з землі. Вона вже була висотою в двадцять метрів, її боки мали нахил десь тридцять п’ять градусів.

У всьому вбачалася маніакальна охайність. Рівнина, з якої подекуди зчистили метровий шар ґрунту, була гладенькою, як поверхня столу. Її засадили травою. Наші коні вискубли траву так, що рівнина виглядала, як добре доглянутий газон. В різних напрямках вели кам’яні доріжки й горе тому, хто зійде з них без наказу.

Внизу, на середньому рівні, лучники пристрілювали ділянку поміж двома найближчими ровами. Коли вони стріляли, офіцери корегували розташування стояків, з яких вони брали стріли.

На верхньому насипі гвардійці метушилися навколо баліст, вираховуючи зони обстрілу й живучість під ворожим вогнем, налаштовуючи їх на стрільбу по віддалених цілях. Біля кожної балісти стояли вози з боєприпасами.

Так само, як трава і претензійні доріжки, ці приготування зраджували одержимість порядком.

На нижньому рівні робітники почали зносити короткі відрізки підпірної стінки. Дивно.

Я зауважив, що наближається килим, повернувся поглянути. Він приземлився на даху. З нього злізли четверо солдатів з обвітреними обличчями, здерев’янілі, на хитких ногах. Капрал повів їх геть.

Війська зі сходу рухалися в нашому напрямку, з надією прибути до штурму повстанців. Та надії, що вони встигнуть було мало. Поневолені літали день і ніч, звозячи всіх, кого могли.

Внизу почулися крики. Я повернувся щоб поглянути… Викинув вгору руку. Бах! Від удару мене закрутило і відкинуло на три метри. Гвардієць, що охороняв мене заверещав. Дах Вежі помчав мені назустріч. Навколо всі кричали й бігли в мій бік.

Я перевернувся, спробував встати і посковзнувся на плямі крові. Кров! Моя кров! Вона цебеніла з мого лівого передпліччя. Я вилупився на рану тупим, здивованим поглядом. Що це, курва, таке?

-- Лежи, -- наказав мені капітан гвардійців.

-- Ну ж бо, -- він міцно ляснув мене по обличчю. – Швидко кажи, що мені робити.

-- Джгут, -- прохрипів я. – Обв’яжи щось навколо рани. Припини кровотечу.

Одним рухом він зірвав свій пояс. Добре, швидко зорієнтувався. Кращого джгута важко й придумати. Я спробував сісти, щоб давати йому поради під час праці.

-- Тримайте його, -- наказав капітан кільком роззявам. – Фостер, що трапилося?

-- Одна з баліст впала з верхнього ярусу. Коли впала – вистрілила. Тепер вони бігають там мов божевільні.

-- Це не був нещасний випадок, -- промовив я, важко дихаючи. – Хтось хотів вбити мене.

В мене затуманилася голова. Я не міг думати ні про що, крім зеленавих ниток, які повзли проти вітру.

-- Навіщо?

-- Скажи мені, й тоді ми обоє знатимемо, друже. Ей, ви. Давайте ноші, -- він затягнув пояс міцніше. – Все буде добре, старий. За мить ми занесемо тебе до цілителя.

-- Пошкоджена артерія, -- сказав я. – Небезпечна штука.

У вухах в мене гуло. Світ почав повільно крутитися, ставало щораз холодніше. Шок. Скільки крові я втратив? Капітан діяв швидко. Ще є купа часу. Якщо цілитель не виявиться якимось різником…

Капітан схопив капрала.

-- Йди довідайся, що там внизу трапилося. Тільки нехай тобі, курва, мізки не пудрять.

Принесли ноші. Мене положили, підняли ноші, й тут я втратив свідомість. Я прийшов до тями в маленькій операційній, за мною доглядав чоловік, який був одночасно чарівником і хірургом.

-- Я сам не справився б краще, -- похвалив його я, коли він закінчив.

-- Щось болить?

-- Ні.

-- Невдовзі почнеться пекельний біль.

-- Я знаю.

Скільки разів я говорив те саме?

Прийшов капітан гвардійців.

-- Все гаразд?

-- Готово, -- відповів хірург. А до мене:

-- Ніякої роботи. Ніяких різких рухів. Ніякого сексу. Ну, зрештою, ти сам все знаєш.

-- Знаю. Пов’язка?

Він кивнув.

-- До того ж ми прив’яжемо тобі руку до боку на кілька днів.

Капітан був мов на голках.

-- Довідався, що там трапилося?

-- Не дуже. Обслуга балісти не змогла нічого пояснити. Вона просто якимсь чином вирвалася з-під контролю. Може тобі пощастило.

Він пригадав собі, що я казав, ніби хтось хотів вбити мене.

Я доторкнувся до подарованого Гобліном амулета.

-- Може.

-- Мені не дуже хочеться, -- сказав він. – Але я повинен відвести тебе на зустріч.

Страх.

-- В чому річ?

-- Тобі краще знати.

-- Але я не знаю. – Була в мене неясна підозра, проте я намагався викинути її з голови.

Видавалося, що існує дві Вежі, одна схована в іншій. Зовнішня була столицею Імперії. Її населяли функціонери Леді. І внутрішня, якої вони боялися так само, як ми назовні боялися цілої Вежі, яка займала третю частину загального об’єму, і в яку можна було увійти тільки через один вхід. В який майже ніколи ніхто не заходив.

Коли ми підійшли до входу, двері були відчинені. Охорони не було. Гадаю, що вона була лишня. Я повинен би відчувати більший страх, та був надто одурманений ліками.

-- Я почекаю тут, -- сказав капітан. Він посадив мене в крісло на колесах і пропхав крізь двері. Я в’їхав всередину з міцно стисненими очами й серцем, що калатало мов божевільне.

Двері з тріском зачинилися. Крісло котилося довший час, інколи повертаючи. Не знаю, що приводило його в рух. Я відмовлявся дивитися. Нарешті воно зупинилося. Я чекав. Нічого не відбувалося. Цікавість перемогла. Я моргнув.

Вона стоїть у Вежі, споглядаючи на північ. Вона притулила витончені руки перед себе. Легенький вітерець лагідно крадеться через вікно. Він куйовдить її волосся кольору нічного неба. Сльозинка, мов діамант, сяє на лагідному вигині її щоки.

Мені пригадалися мої власні слова, написані більше, ніж рік тому. Саме ця сцена з моєї романтичної фантазії, до останньої дрібниці. Дрібниці, які я придумав, але ніколи не записував. Немов цю картину вирвали з моєї уяви й вдихнули в неї життя.

Звичайно ж, що я ні на мить не повірив своїм очам. Я знаходився всередині Вежі. А е цій похмурій будівлі не було вікон.

Вона повернулася. І я побачив те, що бачить кожен чоловік у снах. Ідеал. Їй не було потреби говорити. Я знав її голос, мелодику мови, те, як вона дихала поміж фразами. Їй не було потреби рухатися. Я знав її манери, як вона ходила, дивний жест, яким вона здіймала руку до горла, коли сміялася. Я знав її з юнацьких років.

За кілька секунд я зрозумів, що малося на увазі в старих розповідях про її приголомшливу харизму. Мабуть, сам Домінатор відступав перед її палкою натурою.

Вона сколихнула мене, але з ніг не звалила. Хоча одна моя половина жадала її, інша пригадала роки проведені з Гобліном і Однооким. Коли маєш справу з чарами, все не так, як тобі здається. Так солодка, але все-таки ілюзія.

Вона пильно дивилася на мене, а я на неї. Нарешті:

-- От ми й зустрілися знову, -- голос виправдав всі мої очікування, а навіть більше. На додаток, в ньому вчувався гумор.

-- Так, зустрілися, -- прохрипів я.

-- Ти переляканий.

-- Ще б пак, -- може якийсь дурень і став би заперечувати. Може.

-- Ти поранений, -- вона наблизилася до мене. Я кивнув. Серце почало калатати швидше. – Я б не стала наражати тебе, якби це не було важливо.

Я знов кивнув, надто збентежений, щоб говорити. Цілковито спантеличений. Переді мною стояла Леді, найбільша лиходійка останніх століть, живе втілення Тіні. Чорна вдова в самому центрі павутини темряви, напівбогиня зла. Що могло бути настільки важливим для неї, що вона звернула увагу на когось такого, як я?

Повторюю, в мене були підозри, до яких я не хотів признаватися навіть перед самим собою. Мені бракувало досвіду важливих бесід з всякими шишками.

-- Хтось намагався вбити тебе. Хто?

-- Не знаю.

Поневолений на килимі. Зеленава нитка.

-- Навіщо?

-- Не знаю.

-- Знаєш. Навіть, якщо тобі здається, що ні.

В її досконалому голосі забринів кремінь.

Я прибув сюди, очікуючи найгіршого, а потрапив у власну мрію і виявився зовсім беззахисним.

В повітрі щось загуло. Над нею з’явилося жовте сяйво. Вона підійшла ближче, її обриси втратили чіткість – за винятком обличчя і жовтого світла. Обличчя збільшилося, стало величезним, зосередженим, щораз ближчим. Жовтий колір заповнив всесвіт. Я не бачив нічого, крім ока…

Око! Я пригадав Око з Захмарного Лісу. Спробував закрити обличчя рукою. Та не зміг поворухнутися. Здається, я закричав. Чорт. Я знаю, що закричав.

Лунали питання, яких я не чув. Відповіді переливалися в моїй голові різнокольоровою веселкою думок, немов краплини нафти, що розпливаються по поверхні нерухомої, кришталево чистої води. В мене не залишилося таємниць.

Жодних таємниць. Мені не вдалося приховати жодної думки, яку я коли-небудь мав.

Страх звивався в мені, як клубок переляканих змій. Признаю, я написав ті недоумкуваті фантазії, проте були в мене й сумніви, а інколи почуття огиди. Така грізна лиходійка, як Леді знищить мене за бунтарські думки...

Неправда. Вона почувалася в безпеці, бо була абсолютним злом. Навіщо їй придушувати питання, сумніви й страхи своїх слуг? В неї викликали сміх наше сумління і мораль.

Цим разом все було не так, як під час нашої зустрічі в лісі. Я не втратив пам’яті. Я просто не чув її запитань. Про них можна було здогадатися на основі відповідей про мої контакти з Поневоленими.

Вона полювала за чимось, про що я почав здогадуватися на Сходах Сліз. Я випадково потрапив у найбільш смертельну пастку, яку тільки можна собі уявити; з одного боку Поневолені, з іншого – Леді.

Темрява. І пробудження.

Вона стоїть у Вежі, споглядаючи на північ… Сльозинка, мов діамант, сяє на лагідному вигині її щоки.

Якась дрібна частинка Дока не здається.

-- Тут в гру входжу я.

Вона повернулася до мене, посміхнулася. Підійшла і погладила мене. Ще ніколи доторк жіночих пальців не був таким солодким.

Весь страх зник.

Мене знову охопила темрява.

Коли я прийшов до тями, повз мене рухалися стіни коридору. Мене штовхав капітан гвардійців.

-- Як ти почуваєшся? – запитав він мене.

Я провів інвентаризацію.

-- Стерпно. Куди ти мене везеш?

-- До виходу. Вона наказала відпустити тебе на чотири боки.

Так просто? Гм. Я доторкнувся до рани. Загоїлася. Я похитав головою. Зі мною таке не трапляється.

Я зупинився на місці, де відбувся нещасний випадок з балістою. Там не було на що дивитися, нікого щоб розпитати. Я спустився на середній рівень і підійшов до однієї з бригад, що там копали. В них був наказ встановити прямокутник три метри шириною і п’ять метрів глибиною. Вони й гадки не мали навіщо.

Я пильно поглянув вздовж всієї підпірної стінки. Там велося будівництво ще з десятка таких прямокутників.

Коли я шкутильгав по табору, всі уважно дивилися на мене. Їх душили питання, яких вони не могли поставити, турбота, яку вони не могли виразити. Тільки Сонечко відмовилася грати в традиційну гру. Вона міцно стиснула мені руку, широко посміхнулася. Її маленькі пальчики затанцювали.

Вона ставила мені питання, які мачизм не дозволяє задати чоловікам.

-- Повільніше, -- попросив я її. Я був ще не настільки вправним, щоб вловити всі знаки. Проте її радість говорила сама за себе. Я широко посміхався, аж раптом зауважив, що хтось стоїть в мене на шляху. Я підвів погляд. Ворон.

-- Капітан хоче тебе бачити, -- сказав він. Від нього віяло холодом.

-- Я так і думав.

Я попрощався жестом і повільно побрів в бік штабу. Я не поспішав. Прості смертні тепер не лякали мене.

Я оглянувся. Ворон, по-власницьки, обійняв Сонечко за плече. Вигляд у нього був збентежений.

Капітан був не схожий сам на себе. Він обійшовся без звичного гарчання. Одноокий був єдиним свідком, але він теж був налаштований по-діловому.

-- В нас якісь проблеми? – запитав Капітан.

-- Це ти про що?

-- Те що трапилося на пагорбі. Це не випадковість? Тебе викликає Леді, а через півгодини одному з Поневолених зриває дах. Потім твій нещасний випадок на Вежі. Тебе важко поранило, та ніхто не може нічого пояснити.

-- Логіка підказує, що тут існує зв'язок, -- зауважив Одноокий.

-- Вчора нам сказали, що ти помираєш, -- додав Капітан. – Сьогодні з тобою все гаразд. Чари?

-- Вчора? – Знов кудись зник проміжок часу. Я відхилив полу намету і поглянув на Вежу. – Ще одну ніч, як корова язиком злизала.

-- То це був нещасний випадок? – запитав Одноокий.

-- Це аж ніяк не випадковість.

Принаймні так думала Леді.

-- Все сходиться, Капітан.

-- Вчора вночі хтось намагався підрізати Ворона, -- сказав Капітан. -- Сонечко його прогнала.

-- Ворона? Сонечко?

-- Щось її розбудило. Вона тріснула чувака по голові лялькою. Хто б це не був, він втік.

-- Дивно.

-- Факт, -- погодився Одноокий. – Чому Ворон не ворухнувся, а глуха мала прокинулася? Ворон здатен почути кроки комара. Тут пахне чарами. Хтось напартачив з закляттям. Мала не повинна була прокинутися.

Втрутився Капітан.

-- Ворон. Ти. Поневолений. Леді. Спроби вбивства. Рандеву в Вежі. Ти знаєш відповідь. Колися.

На моєму обличчі вималювалося небажання говорити.

-- Ти сказав Елмо, що ми повинні відмежуватися від Ловця. Навіщо? Ловець добре до нас ставиться. Що трапилося, коли ви виносили Черствого? Розкажи всім і тоді не буде жодного сенсу вбивати тебе.

Слушний аргумент. Проте, я волію бути певним перш ніж розпускати язика.

-- Гадаю, що існує змова проти Леді. Можливо там замішані Ловець Душ і Буревісниця.

Я розповів деталі смерті Черствого і поневолення Шепіт.

-- Перевертень був страшно невдоволений, що вони дали Шибенику померти. Не думаю, що Кульгавий був причетний. Його підставили і вміло ним маніпулювали. Леді теж маніпулювали. Можливо Кульгавий і Шибеник були її прибічниками.

Одноокий замислився.

-- Впевнений, що Ловець замішаний?

-- Я ні в чому не впевнений. Мене вже ніщо не здивує. Від самого Берила я мав враження, що він нас використовує.

-- Факт, -- Капітан кивнув. – Я наказав Одноокому змайструвати амулет, який попереджатиме тебе, якщо наблизиться хтось з Поневолених. Не впевнений, що це тобі допоможе. Хоча, не думаю, що тебе ще потурбують. Повстанці рушили в атаку. Тепер у всіх будуть зовсім інші пріоритети.

Раптово логічний ланцюжок вибудувався у разючий висновок. Весь цей час необхідні дані були в мене під носом. Потрібен був поштовх, щоб все стало на свої місця.

-- Гадаю, я знаю в чому справа. Леді -- узурпатор.

-- Один з цих типів у масках хоче прикінчити її так, як вона свого благовірного? – запитав Одноокий.

-- Ні. Вони хочуть повернути Домінатора.

-- Га?

-- Він і досі на півночі, в землі. Коли Боманз відкрив для Леді шлях, вона не дала йому повернутися. Можливо він підтримував контакти з вірними собі Поневоленими. Боманз довів, що зв'язок з похованими в Країні Курганів цілком можливий. Можливо Домінатор навіть керував деякими членами Кола. Черствий був таким же негідником, як будь-хто з Поневолених.

Одноокий поміркував, а тоді передрік:

-- Ми програємо битву. Леді скинуть з трону. Вірних їй Поневолених винесуть, а війська винищать. Але ті заберуть з собою найбільш ідеалістично налаштованих бунтівників, що фактично означатиме, поразку Білої Троянди.

Я кивнув.

-- Комета в небі, проте повстанці досі не знайшли містичної дитини.

-- Ага. Ти вцілив у яблучко, коли сказав, що Коло знаходиться під впливом Домінатора. Так і є.

-- А в хаосі, що наступить, коли всі будуть гризтися за трофеї, він вискочить, як чорт з табакерки, -- сказав я.

-- А ми тут яким боком? – запитав Капітан.

-- Питання в тому, -- відповів я, -- як нам вилізти з цієї халепи.

Літаючі килими гули навколо Вежі, як мухи над трупом. Війська Шепіт, Ревуна, Безіменного, Костогриза і Вкусимісяця наближалися, але були ще у восьми-дванадцяти днях ходу. Війська зі сходу добиралися повітряним шляхом.

Біля воріт в частоколі юрмилися загони, які постійно рухалися, дошкуляючи повстанцям. Ті перенесли свої табори не відстань восьми кілометрів від Вежі. Час від часу деякі частини Загону робили нічні вилазки при підтримці Гобліна, Одноокого і Мовчуна, проте їхні зусилля не мали сенсу. Різниця в чисельності була настільки значною, що спорадичні наскоки не приносили жодної відчутної користі. Цікаво, чому Леді ні на мить не давала повстанцям спокою?

Будівництво закінчилося. Засіки готові. Пастки замасковані. Залишалося тільки чекати.

Від нашого повернення з Пір’їнкою і Мандрівником минуло шість днів. Я очікував, що їхній полон підштовхне повстанців до штурму, проте вони й досі стояли. Одноокий вважав, що вони сподіваються в останню мить знайти свою Білу Троянду.

Залишилося тільки жеребкування. Троє Поневолених, з призначеними їм військами, повинні захищати кожен рівень. Подейкували, що сама Леді буде командувати силами розташованими на піраміді.

Ніхто не хотів опинитися на першій лінії. Як би не розвивалися події, ті підрозділи постраждають найбільше. Тому організували лотерею.

Більше не було спроб прикінчити Ворона чи мене. Наш противник намагався сховати кінці у воду якимось іншим чином. Зрештою було надто пізно робити щось з нами. Я вже бачився з Леді.

Ситуація змінилася. Воїни поверталися після сутичок щораз більше пошарпані, щораз більше зневірені. Ворог знов переніс свої табори ближче.

До Капітана прибув посланець. Він зібрав офіцерів.

-- Почалося. Леді викликала Поневолених на жеребкування.

В нього був дивний вираз обличчя. Його головним складником було здивування.

-- У нас особливий наказ. Особисто від Леді!

Шепіт-гомін-шелест-бурчання, всі приголомшені. Нам завжди діставалася від неї найпаскудніша робота. Я уявив собі, що нам доведеться утримувати першу лінію проти елітних військ повстанців.

-- Нам наказано згорнути табір і зібратися на піраміді.

Сотня питань загуділа немов шершні.

-- Вона хоче щоб ми були її охороною, -- пояснив Капітан.

-- Гвардії це не сподобається, -- попередив я. Вони вже й так недолюблювали нас з того часу, коли були змушені підкорятися наказам Капітана на Сходах Сліз.

-- Гадаєш вони щось пікнуть проти неї, Док? Джентльмени, шеф наказала нам йти, отже ми йдемо. Якщо хочете собі поговорити про це, зробіть це під час згортання табору. Тільки щоб хлопці не чули.

Для солдатів це була чудова новина. Ми не тільки уникнемо найзапекліших боїв, а й матимемо шанс відступити у Вежу.

Чи був я твердо переконаний, що ми приречені? Чи мій песимізм відображав загальні настрої? Чи було наше військо переможене ще до того, як отримало перший удар?

В небі сяяла комета.

Розмірковуючи про це явище, під час руху серед тварин, яких гнали до Вежі, я зрозумів, чому повстанці зволікали. Звичайно ж, тому, що до останньої миті мали надію знайти свою Білу Троянду. Але ще вони чекали, коли комета наблизиться максимально, визначаючи найбільш сприятливий час.

Я буркнув щось до себе.

Ворон, який ледь плентався поряд зі мною, обтяжений власним спорядженням і клунком з речами Сонечка, муркнув:

-- Га?

-- Вони досі не знайшли своєї чарівної дитини. Не все йде так, як їм би того хотілося.

Він поглянув на мене дивно, майже з підозрою. Тоді:

-- Поки що, -- сказав він. – Поки що.

Здійнявся гучний галас. Кіннота повстанців закидала списами вартових на частоколі. Ворон навіть не оглянувся. Це всього лиш розвідка боєм.

З піраміди відкривався з біса мальовничий вид, хоча тут було доволі тісно.

-- Сподіваюся, ми не застряли тут надовго, -- сказав я. І додав, -- Перев’язувати поранених буде справжнім пеклом.

Повстанці перенесли свої табори на відстань пів кілометра від частоколу. Вони злилися в один великий табір. Біля частоколу відбувалися постійні сутички. Більшість з наших військ зайняли свої місця на ярусах.

Війська на першому рівні складалися з тих, хто служив на півночі, підсилених солдатами гарнізонів захоплених повстанцями міст. Всього їх було дев’ять тисяч, поділених на три частини. На центр призначили Буревісницю. Якби я тут командував, вона б знаходилася на піраміді й жбурляла урагани.

Флангами командували Вкусимісяць і Костогриз, двоє Поневолених, яких я ніколи не бачив.

Шість тисяч воїнів займали другий рівень: також поділені на три частини. Переважно це були лучники з військ зі сходу. Вони були загартовані в боях і на відміну від солдатів на першому рівні, на них можна було покластися. Їхніми командирами зліва направо були: Безликий, він же Безіменний, Ревун і Нічний Жах. Їм виділили незлічені стояки зі стрілами. Цікаво, що вони робитимуть, якщо ворог прорве першу лінію?

Третій ярус був укомплектований Гвардійцями, що обслуговували балісти, зліва -- Шепіт з тисячею п’ятсот ветеранів її власної армії зі сходу, справа – Перевертень з тисячею воїнів з заходу і півдня. Посередині, під самою пірамідою, Ловець Душ командував Гвардійцями і союзниками з Міст-Самоцвітів. Його війська налічували дві й пів тисячі солдатів.

А на піраміді – Чорний Загін: тисяча богатирів, з яскравими прапорцями, гордо піднятими стягами і зброєю наготові.

Отже. Приблизно двадцять одна тисяча солдатів проти неприятеля, що переважав нас більш, як в десять разів. Кількість не завжди все вирішує. В Літописі згадується багато випадків, коли Загін перемагав ворога, що переважав нас силою. Але не за таких умов. Тут все було надто статичне. Не було куди відступати, не було місця для маневру, а про напад взагалі навіть мови бути не могло.

Повстанці поважно взялися до справи. Захисники частоколу швидко відступили, розібравши мости через рови. Повстанці не стали їх переслідувати. Замість цього вони почали розбирати частокіл.

-- Здається, вони такі ж методичні, як Леді, -- сказав я Елмо.

-- Угу. З цих колод вони збудують мости через рови.

Він помилявся, та довідалися ми про це не відразу.

-- Військам зі сходу потрібно ще сім днів, щоб добратися сюди, -- пробурмотів я, коли сонце почало сідати. Я оглянувся на велетенську, темну масу Вежі. Леді не вийшла, щоб взяти участь в початкових сутичках.

-- Скоріше дев’ять, а то й десять, -- заперечив Елмо. – Вони захочуть прибути всі разом.

-- Ага. Я щось не подумав.

Ми поїли сушені харчі й лягли спати на голу землю. А вранці прокинулися від реву сурм повстанців.

Ворожий стрій тягнувся скільки сягало око. Лінія пересувних щитів рушила вперед. Їх збили з колод розібраного частоколу. Вони утворили рухому стіну, яка простяглася через весь шматок пирога. Загули важкі балісти. Великі требушети почали жбурляти каміння і вогняні кулі. Проте шкоду вони завдавали несуттєву.

Сапери повстанців взялися наводити мости через перший рів, використовуючи лісоматеріали, які вони приволокли з власного табору. Основу мостів становили величезні п’ятнадцяти метрові, вогнестійкі балки. Щоб встановити їх, їм довелося використати крани. Під час монтажу та керуючи цими механізмами, повстанці наражалися на наш вогонь. Пристріляні гвардійцями балісти змусили їх дорого заплатити.

Там де колись стояв частокіл, інженери повстанців збирали вежі на колесах, з яких могли стріляти лучники, та пересувні пандуси, які можна було підкотити до першого ярусу. Теслі робили драбини. Артилерії в них я не бачив. Гадаю, вони планували затопити нас, як тільки перетнуть рови.

Лейтенант чудово знається на облозі. Тож я пішов до нього.

-- Як вони збираються тягнути вежі та пандуси?

-- Засиплють траншеї.

Він мав рацію. Як тільки вони перекинули мости через перший рів і почали пересувати щити далі, з’явилися, завантажені землею та камінням, вози й підводи. Погоничі й тварини потрапили під роздачу. В рову опинилася купа трупів.

Сапери перейшли до другого рову, змонтували свої крани. Коло не надало їм жодної військової підтримки. Буревісниця направила лучників на край останнього рову. Гвардійці посипали щільним вогнем баліст. Сапери зазнали важких втрат. Командування неприятеля просто відправило наступних.

За годину до півдня, повстанці почали пересувати щити через другий рів. Вози й підводи завантажені землею перетнули перший.

Коли сапери рушили до останнього рову то наткнулися на нищівний вогонь. Лучники з другого ярусу випускали стріли вгору. Вони падали майже вертикально вниз. Требушети змінили ціль. Вони розтрощили щити на тріски. Однак повстанці продовжували лізти вперед. На фланзі Вкусимісяця їм вдалося перекинути балки через рів.

Вкусимісяць з добірними частинами пішов в атаку. Його завзятий випад відігнав саперів аж за другий рів. Він знищив їхнє спорядження і рушив далі. Тоді командування повстанців висунуло вперед потужну колону важкоозброєних піхотинців. Вкусимісяць відступив, залишивши після себе знищені мости через другий рів.

Невблаганно, повстанці знов збудували мости, й робітники під прикриттям солдатів вирушили до останнього рову. Снайпери Буревісниці відступили.

Стріли з другого ярусу сипалися, як сніжинки під час густого зимового снігопаду – постійно і рівномірно. Бійня була вражаючою. Війська повстанців йшли невпинним потоком у казан до відьми. Назовні випливала ріка поранених. Біля останнього рову сапери намагалися триматися під захистом щитів, молячись, щоб гвардійці не розтрощили їх.