Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Історична довідка

«Білорусь... Для світу ми terra incognita — незнана, невідома земля. Про Чорнобиль знають усі, але лише в зв’язку з Україною й Росією. «Біла Росія» — приблизно так звучить назва нашої країни по-англійськи. Ми ще маємо розповісти про себе».

«Народная газета»,

27 квітня 1996 р.

«На території Білорусі немає жодної атомної станції. Із чинних АЕС на просторі колишнього СРСР географічно найближче до білоруського кордону розташовано АЕС із реакторами типу РБМК: із півночі — Італійську, зі сходу — Смоленську, з півдня — Чорнобильську...

26 квітня 1986 р. о 1 год. 23 хв. 58 сек. серія вибухів зруйнувала реактор і будівлю 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС, розташованої поблизу білоруського кордону. Чорнобильська катастрофа стала найбільшою технологічною катастрофою XX століття.

Для маленької Білорусі (населення 10 млн.) вона стала національним лихом, хоча самі білоруси не мають жодної атомної станції. Це досі аграрна країна, із переважно сільським населенням. У роки Великої Вітчизняної війни німецькі фашисти знищили на білоруській землі 619 сіл разом із мешканцями. Після Чорнобиля країна втратила 485 сіл і селищ: 70 із них поховано в землю вже навічно. Під час війни загинув кожен четвертий білорус, нині кожен п’ятий мешкає на зараженій території. Це 2,1 млн. людей, із них 700 тис. — діти. Серед чинників демографічного згасання радіація посідає чільне місце. У Гомельській та Могильовській областях (найбільше потерпілих від Чорнобильської катастрофи) смертність перевищила народжуваність на 20%.

У висліді катастрофи в атмосферу викинуто 50x10⁶ Ku радіонуклідів, із них 70% випало на Білорусь: 23% її території заражено радіонуклідами з густиною понад 1 Ku/км² по цезію-137. Для порівняння: в Україні заражено 4,8% території, у Росії — 0,5%. Площа сільгоспугідь і густиною занечищення від 1 й більше Ku/км² становить понад 1,8 млн. гектарів, стронцієм-90 із густиною 0,3 і більше Ku/км² — близько 0,5 млн. гектарів. Із сільгоспобігу виведено 264 тис. гектарів землі. Білорусь — країна лісів. Але 26% лісів і більше як половина лугів у заплавах річок Прип’ять, Дніпро, Сож належать до зони радіоактивного занечищення...

Унаслідок постійного впливу малих доз радіації в країні щороку зростає кількість хворих із раковими захворюваннями, розумовою відсталістю, нервово-психічними розладами й Генними мутаціями...»

Зб. «Чорнобиль».

«Білоруська енциклопедія»,

1996, с. 7, 24, 49, 101, 149.

«За даними спостережень, 29 квітня 1986 року високий радіаційний фон було зареєстровано в Польщі, Німеччині, Австрії, Румунії, 30 квітня — в Швейцарії та Північній Італії, 1–2 травня — у Франції, Бельгії, Нідерландах, Великобританії, північній Греції. 3 травня — в Ізраїлі, Кувейті, Туреччині...

Закинуті на велику висоту газоподібні й леткі речовини ширилися глобально: 2 травня їх зареєстровано в Японії, 4 травня — в Китаї, 5-го — в Індії, 5 й 6-го травня — в США й Канаді.

Менше тижня знадобилося, щоб Чорнобиль став проблемою цілого світу...»

Зб. «Наслідки Чорнобильської аварії в Білорусі».

Мінськ: Міжнародний вищий

Сахаровський коледж з радіоекології,

1992. С. 82.

«Четвертий реактор, іменований об’єктом «Сховище», і далі зберігає в своєму свинцево-залізобетонному лоні близько 200 тон ядерних матеріалів. Паливо, до того ж, почасти змішалося з ґрафітом і бетоном. Що з ними відбувається сьогодні, не знає ніхто.

Саркофаг споруджували поспіхом, конструкція унікальна, напевно, інженери-розробники з Пітера можуть нею пишатися. Вона мала прослужити тридцять років. Одначе монтували його «дистанційно», плити стикували за допомогою роботів та вертольотів — звідси й щілини. Сьогодні, згідно з деякими даними, загальна площа люзів і тріщин становить понад 200 квадратних метрів, із них і далі вихоплюються радіоактивні аерозолі. Якщо вітер дме з півночі, то на півдні — зольна активність: із ураном, плутонієм, цезієм. Мало того, в сонячний день, коли вимкнено освітлення, у реакторній залі видно стовпи світла, що падають згори. Що це? Дощ також затікає досередини. А якщо волога потрапить у паливовмісні маси, можлива ланцюгова реакція...

Саркофаг — покійник, що дихає. Дихає смертю. Як надовго його ще вистачить? На це також ніхто не дасть відповіді, досі неможливо підступитися до багатьох вузлів і конструкцій, щоб з’ясувати, який у них запас тривкості. Зате всі розуміють: руйнування «Сховища» призвело б до наслідків, либонь, куди страшніших, ніж у 1986-му...»

Журнал «Огонек»,

№ 17, квітень 1996 р.

«До Чорнобилю... на 100 тисяч білоруських жителів було 82 випадки онкологічних захворювань. Нині статистика така: на 100 тисяч — 6 тисяч хворих. Зростання майже в 74 рази.

Смертність за останні 10 років зросла на 23,5%. Від старості помирає 1 людина з 14, переважно працездатні — 46–50 років. У найбільш уражених областях медичний огляд виявив: із 10 людей — сім хворих. Їдеш селами, і територія розрослих цвинтарів приголомшує...» «Донині багато цифр невідомі... Їх усе ще тримають у таємниці, бо вони жахливі. Радянський Союз послав на місце катастрофи 800 тисяч солдатів строкової служби та призваних на службу ліквідаторів, середній вік яких був 33 роки. А хлопчаків забрали служити в армію відразу після школи...

У самій лише Білорусі в списках ліквідаторів значиться 115493 людини. За даними Міністерства охорони здоров’я, з 1990 по 2003 рік 8553 ліквідатори померли. По дві душі на день...»

«Так починалась історія...

1986 рік... На перших шпальтах радянських і закордонних газет — репортажі про суд над винуватцями чорнобильської катастрофи...

А тепер... Уявіть порожній п’ятиповерховий будинок. Будинок без мешканців, проте з речами, меблями, одягом, скористатись якими вже ніхто й ніколи не зможе. Бо цей будинок — у Чорнобилі... Але саме в такому будинку мертвого міста давали невелику прес-конференцію для журналістів ті, кому належалося вершити суд над винуватцями атомної аварії. На найвищому рівні, у ЦК КПРС вирішили, що справу треба розглядати на місці злочину. У самому Чорнобилі. Суд відбувся в приміщенні місцевого Будинку культури. На лаві підсудних шестеро: директор атомної станції Віктор Брюханов, головний інженер Микола Фомін, заступник головного інженера Анатолій Дятлов, начальник зміни Борис Рогожкін, начальник реакторного цеху Олександр Коваленко, Інспектор Держатоменергонагляду СРСР Юрій Лаушкін.

Глядачеві місця порожні. Сидять самі журналісти. Утім, люди тут уже й не жили, місто «закрили» як «зону жорсткого радіаційного контролю». Чи не тому його й обрали місцем суду? — що менше свідків, то менше галасу. Нема телеоператорів, нема західних журналістів. Звісно, на лаві підсудних усі хотіли бачити десятки відповідальних чиновників, зокрема й московських. Відповісти мала й сучасна наука... Але погодилися на «стрілочників».

Вирок... Віктор Брюханов, Микола Фомін і Анатолій Дятлов отримали по 10 років. У решти терміни були менші. В ув’язненні Анатолій Дятлов і Юрій Лаушкін померли від наслідків сильного радіаційного опромінення. Головний інженер Микола Фомін збожеволів... А от директор станції Віктор Брюханов відбув термін покарання «від дзвінка до дзвінка» — усі десять років. Зустрічали його рідні й кілька журналістів. Подія пройшла незавваженою.

Колишній директор живе в Києві, працює звичайним клерком на одній із фірм...

Так закінчується історія...»

«...Незабаром Україна візьметься до грандіозного будівництва. Над саркофагом, що 1986 року накрив зруйнований четвертий блок Чорнобильської АЕС, з’явиться нове укриття під назвою «Арка». На цей проект 28 країн-донорів найближчим часом нададуть початкові капіталовкладення — понад 768 мільйонів доларів. Нове укриття має проіснувати вже не тридцять, а сто років. І за задумом воно набагато грандіозніше, бо його обсяг має бути достатнім для того, щоб там провадити роботи з перезахоронення відходів. Потрібен масивний фундамент: фактично належить зробити штучний скельний ґрунт із бетонних стовпів і плит. Відтак треба підготувати сховище, куди перевозитимуть радіоактивні відходи, видобуті з-під старого саркофага. Найновіше укриття буде виготовлено з високоякісної сталі, здатної витримати гамма-випромінювання. Самого лише металу знадобиться 18 тис. тон...

«Арка» стане безпрецедентною в історії людства спорудою. По-перше, вражають її масштаби — це подвійна оболонка заввишки 150 метрів. А за естетикою вона наблизиться до Ейфелевої вежі...»

За матеріалами

білоруських інтернет-газет

за 2002–2005 рр.

Самотній людський голос

«Я не знаю, про що розказувати... Про смерть чи про любов? Чи воно одне й те саме... Про що?

...Ми недавно побралися. Ще ходили по вулиці й трималися за руки, навіть до магазину йдучи. Завжди вдвох. Я йому казала: «Я тебе люблю». Але я ще не знала, як я його любила. Не уявляла... Жили ми в гуртожитку пожежної частини, де він служив. На другому поверсі. І там ще три молоді сім’ї, на всіх — одна кухня. А внизу, на першому поверсі, стояли машини. Це була його служба. Завжди я в курсі: де він, що з ним? Серед ночі чую якийсь шум. Крики. Виглянула в вікно. Він мене побачив: «Позачиняй кватирки й лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду».

Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Усе ніби світилося, ціле небо... Високе полум’я. Кіптява. Жар страшний. А його все нема й нема. Кіптява від того, що бітум горів, дах на станції бітумом був заллятий. Ходили, згадував потім, як по смолі. Вогонь збивали, а він повз. Піднімався. Скидали ногами ґрафіт, а він горів... Поїхали вони без брезентових костюмів, як були в самих сорочках, так і поїхали. Їх не попередили, їх викликали на звичайну пожежу...

Четверта година... П’ята година... Шоста... О шостій ми з ним збиралися їхать до його батьків. Бараболю садити. Від міста Прип’ять до села Сперіж’є, де жили його батьки, сорок кілометрів. Сіяти, орати... Любимі його роботи. Мати часто згадувала, як вони з батьком не хотіли його до міста відпускать, навіть хату нову поставили. Забрали в армію. Служив у Москві в пожежних військах, і як вернувся: тільки в пожарку! Нічого більш не признавав. (Мовчить).

Іноді наче чую його голос... Живий... Навіть фотографії так на мене не діють, як голос. Але він мене ніколи не кличе, навіть і вві сні... То я його кличу...

Сьома година... О сьомій годині мені переказали, що він у лікарні. Я побігла, а довкола лікарні вже стояла кільцем міліція, нікого не пускали. Самі машини швидкої допомоги заїжджали. Міліціонери гукали: машини зашкалюють, не підходьте. Не я сама, усі жінки прибігли, усі, в кого чоловіки тої ночі опинилися на станції. Я кинулася шукати свою знайому, вона лікаркою працювала в тій лікарні. Схопила її за халата, коли вона виходила з машини: «Пропусти мене!» — «Не можу. З ним погано. З ними всіма погано». Держу її: «Тільки глянути». «Добре, — каже, — тоді біжімо. На п’ятнадцять-двадцять хвилин». Побачила я його... Набряклий весь, запухлий... Очей не видко... «Молока треба. Багато молока! — сказала мені знайома. — Щоб вони випили хоч би по три літри». — «Не п’є ж він молока!» — «Тепер питиме». Багато лікарів, медсестер, особливо санітарок із цеї лікарні за якийсь час захворіють... Помруть... Але ніхто тоді цього не знав.

О десятій рано помер оператор Шишенок... Він помер перший, першого дня... Ми дізналися, що під руїнами лишився другий — Валера Ходемчук. Так його й не дістали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони всі — перші.

Питаю: «Васюню, що робити?» — «Їдь звідси! Їдь! У тебе дитя буде». А я — в тяжі. Та як я його кину? Просить: «Тікай! Рятуй дитину!» — «Перше я тобі мушу молока принести, а там вирішимо».

Прибігає моя подруга Таня Кібенок. Її чоловік у цій самій палаті... З нею батько її, на машині. Сідаємо ми, їдемо до найближчого села по молоко, десь зо три кілометри за містом... Купуємо багато трьохлітрових банок із молоком, шість — щоб на всіх стало... Але від молока вони страшно блювали... Весь час мліли, їм ставили капельниці. Лікарі правили своєї, наче вони потруїлися газами, ніхто не казав про радіацію. А місто заповнила воєнна техніка, попере-кривали всі дороги... Усюди солдати. Електрички перестали ходити, поїзди. Мили вулиці якимсь білим порошком... Я бідкалася, як же мені завтра до села добратися, щоб купити йому парного молока? Ніхто не казав про радіацію... Тільки воєнні ходили в респіраторах... Городяни несли хліб із магазинів, відкриті кульочки з цукерками... Тістечка лежали на ятках... Звичайне життя. Тільки... Мили вулиці якимсь порошком...

Увечері до лікарні не впустили. Море людей кругом... Я стояла проти його вікна, він підійшов і щось до мене кричав. Так розпачливо! У юрбі хтось розчув: їх уночі везуть до Москви. Жінки всі позбивалися в одну купу. Вирішили: поїдемо з ними. Пустіть нас до наших чоловіків! Не маєте права! Билися, дерлись. Солдати, а вже стояв ланцюг у два ряди, нас відпихали. Тоді вийшов лікар і потвердив, що вони летять літаком до Москви, але треба, щоб ми принесли їм одежу, — та, в якій вони були на станції, згоріла. Автобуси вже не ходили, і ми бігом через усе місто. Прибігли з сумками, а літак уже полетів... Нас спеціально одурили — щоб ми не кричали, не плакали...

Ніч... По один бік вулиці автобуси, сотні автобусів (уже готували місто до евакуації), а по другий бік — сотні пожежних машин. Пригнали з усіх усюд. Уся вулиця в білім шумовинні... Ми по ньому йдемо. Кленемо й плачемо...

По радіо оголосили, що, може статися, місто евакуюють на три-п’ять день, то візьміть із собою теплу одежу й спортивні костюми, будете жити в лісах. У палатках. Люди навіть зраділи: поїдемо на природу! Зустрінемо там Перше травня. Незвично. Готували в дорогу шашлики, купували вино. Брали з собою гітари, магнітофони. Улюблені травневі свята! Плакали тільки ті, чиї чоловіки потерпіли.

Не пам’ятаю дороги. Ніби опритомніла, коли вгледіла його матір: «Мамо, Вася в Москві! Повезли спеціальним літаком!» Але ми досадили город — картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!). Хто знав? Хто тоді що знав? Надвечір у мене блювота почалася. Я — на шостому місяці вагітності. Мені так погано... Вночі сниться, наче він мене кличе, поки був живий, усе кликав мене вві сні: «Люся! Люсінька!» А як умер, ні разу не покликав... Ні разу... (Плаче). Встаю я рано з думкою, що поїду до Москви сама... «Куди тобі такій?» — плаче мати. Зібрали в дорогу й батька: «Хай довезе тебе». Він зняв із книжки гроші, які в них були. Всі, що були.

Дороги не пам’ятаю... Дорога знов із пам’яті випала... У Москві в першого міліціонера спитали, в якій лікарні лежать чорнобильські пожежники, і він нам сказав...

Шоста лікарня — на «Щукінській»...

У цю лікарню, спеціальна радіологічна лікарня, без перепусток не пускали. Я дала грошей вахтьору, і тоді вона каже: «Йди». Сказала, який поверх. Знов я когось просила, молила... І от сиджу в кабінеті в завідуючої радіологічним відділенням — Ангеліни Василівни Гуськової. Тоді я ще не знала, як її звати, нічого не запам’ятовувала. Знала тільки, що мушу його побачить... Знайти...

Вона мене зразу спитала:

— Любонько моя! Любонько моя... Діти єсть?

Як я признаюся?! І вже розумію, що треба мою вагітність приховати. Не пустить же до нього! Гаразд, що я худенька, нічого по мені не знати.

— Єсть, — одказую.

— Скільки?

Думаю: «Треба сказать, що двойко. Якщо одне — все’дно не пустить».

— Хлопчик і дівчинка.

— Раз двоє, то родити, видно, більше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повністю, кістковий мозок уражений повністю...

«Ну, що ж, — думаю, — зробиться трохи нервовим».

— Іще слухай: якщо заплачеш — я тебе зразу виряджу. Обніматись і цілуватись не можна. Близько не підходити. Даю півгодини.

Але я знала, що вже звідси не піду. Якщо піду, то з ним. Заприсяглася собі!

Заходжу... Вони сидять на ліжкові, грають у карти й сміються.

— Васю! — гукають до нього.

Обертається:

— О, хлопці, я пропав! І тут найшла!

Смішний такий, піжама на ньому сорок восьмого розміру, а в нього — п’ятдесят другий. Куці рукави, куці штанці. Але опух з лиця вже зійшов... Їм уливали якийсь розчин...

— Це ж чого ти пропав? — питаю.

І він хоче мене обняти.

— Сиди-сиди, — не пускає його до мене лікар. — Нічого тут обніматися.

Якось ми це на жарт перевели. І тут уже всі збіглися, і з других палат теж. Усі наші. З Прип’яті. Їх же двадцять вісім душ літаком привезли. Що там? Що там у нас у місті? Я розказую, що почалася евакуація, все місто вивозять на три або п’ять днів. Хлопці мовчать, а було там дві жінки, одна з них на прохідній в день аварії чергувала, то вона заплакала:

— Боже мій! Там мої діти. Що з ними?

Мені хотілося побути з ним удвох, ну хоч би хвилечку одненьку. Хлопці це відчули, і кожен вигадав якусь причину, і вони вийшли в коридор. Тоді я обняла його й поцілувала. Він одсунувсь:

— Не сідай близько. Візьми стільчика.

— Та, дурне це все, — махнула я рукою. — А ти бачив, де був вибух? Що там? Ви ж туди найперші потрапили...

— Швидше всього, це вредітєльство. Хтось спеціально підстроїв. Всі наші хлопці так думають.

Тоді так казали. Вірили.

Другого дня, коли я прийшла, вони вже лежали поодинці, кожен в окремій палаті. Їм категорично заборонялося виходити в коридор, спілкуватися між собою. Перестукувалися через стінку: точка — тире, точка — тире... Точка... Лікарі поясняли це тим, що кожний організм по-різному реаґує на дози опромінення, і те, що видержить один, другому не під силу. Там, де вони лежали, зашкалювало навіть стіни. Зліва, справа, і під ними поверх... Там усіх виселили, ані одного хворого. Під ними і над ними — анікогісінько...

Три дні я жила у своїх московських знайомих. Вони мені казали: бери каструлю, бери миску, бери все, що тобі треба, не соромся. Такими людьми виявилися... Такими! Я варила бульйон із гиндички, на шестеро душ. Шестеро наших хлопців, пожежників... З одної зміни. Вони всі тої ночі чергували: Ващук, Кібенок, Тітенок, Правик, Тищура. У магазині купила їм усім зубної пасти, щіток, мила. Нічого цього в лікарні не було. Маленькі рушнички купила... Я дивую тепер на своїх знайомих, вони, звісно, боялися, не могли не боятися, вже ходили всякі чутки, але все одно вони самі мені пропонували: бери все, що треба. Бери! Як він? Як вони всі? Вони будуть жить? Жить... (Мовчить). Багато добрих людей тоді стрінула, не всіх от запам’ятала... Світ звузився до одної точки... Вкоротився... Він, тільки він... Пам’ятаю літню санітарку, яка мене вчила: «Є хвороби, що не лічаться. Треба сидіть і гладить руки».

Рано-вранці їду на базар, звідти до своїх знайомих, варю бульйон. Усе протерти, покришити, розлити на порції. Хтось попросив: «Привези яблучко». З шістьма півлітровими банками — завжди на шістьох! У лікарню... Сиджу до вечора. А ввечері — знов на другий кінець міста. Наскільки б мене так стало? Але за три дні запропонували, що можна жити в готелі для медпрацівників, на території самої лікарні. Боже, яке щастя!

— Але ж там нема кухні. Як я буду їм варити?

— Уже не треба варити. Їхні шлунки перестають сприймати їжу.

Він почав мінятися — щодня я вже зустрічала іншого чоловіка... Опіки виходили наверх... У роті, на язиці, щоках — спершу з’явилися маленькі виразочки, потім розрослися... Шарами відходила слизиста, плівочками білими... Колір лиця... Колір тіла... Синій... Червоний... Сіро-бурий... А воно таке все моє, таке любе! Цього не розказати! Цього не написати! І навіть не пережити... Рятувало, що все це діялося миттєво, ніколи було думати, ніколи було плакати.

Я любила його! Я ще не знала, як я його любила! Ми тільки-но побралися... Ще не натішилися одне одним... Ідемо вулицею. Вхопить мене на руки та так і закружля. І цілує, цілує. Люди проходять, і всі усміхаються...

Клініка гострої променевої хвороби — чотирнадцять днів. За чотирнадцять днів чоловік помирає...

У готелі першого ж дня дозиметристи мене заміряли. Одежа, сумка, гаманець, черевики — все «горіло». І все це тут-таки мені забрали. Геть і спіднє. Тільки грошей не зачепили. Натомість видали лікарняний халат п’ятдесят шостого розміру на мій сорок четвертий, а капці сорок третього замість тридцять сьомого. Одежу, сказали, може, привеземо, а може, ні, навряд щоб вона піддалася «чистці». У такому вигляді я до нього й заявилася. Перелякався: «Лишенько, що з тобою?» А я таки примудрялася варити бульйон! Ставила кип’ятильника в скляну банку, туди вкидала куснички курки — маленькі-маленькі... Потім хтось оддав мені свою каструльку, здається, прибиральниця чи чергова з готелю. Хтось — дощечку, на якій я різала свіжу петрушку. В лікарняному халаті сама я до базару дістатися не могла, хтось мені цю зелень приносив. Та все дарма, він не міг навіть пить... Проковтнуть сире яйце... А мені хотілося дістати чогось смачненького! Наче воно би помоглося. Добігла до пошти: «Дівчата, — прошу, — мені треба терміново подзвонити до моїх батьків до Івано-Франківська. У мене тут чоловік помирає». Чомусь вони зараз догадалися, звідки я і хто мій чоловік, вмить сполучили. Мої батько, сестра і брат того ж дня вилетіли до мене в Москву. Вони привезли мої речі. Гроші.

Дев’ятого травня... Він мені все, було, казав: «Ти не уявляєш, яка гарна Москва! Особливо на День Перемоги, коли салют. Я хочу, щоб ти побачила». Сиджу коло нього в палаті, відкрив очі:

— Це день чи вечір?

— Дев’ята вечора.

— Одчиняй вікно! Починається салют!

Я відчинила вікно. Восьмий поверх, ціле місто перед нами! Букет вогню рвонувся в небо.

— Оце так-так!

— Я тобі обіцяв, що покажу Москву. Обіцяв, що на празники все життя буду квіти дарувати...

Озирнулася — виймає з-під подушки три гвоздики. Дав медсестрі грошей — і вона купила.

Підбігла, цілую:

— Єдиний мій! Кохання моє!

Розбурчався:

— Тобі лікарі що наказують? Не можна мене обнімати! Не можна цілувати!

Мені не дозволяли його обнімати. Гладити... Але я... Я піднімала й садовила його на ліжку. Перестеляла постіль, ставила градусника, приносила й забирала судно... Витирала... Усю ніч — поруч. Стерегла кожен його порух. Подих.

Гаразд, хоч не в палаті, а в коридорі... Мені запаморочилось у голові, я вхопилася за підвіконня... Мимо йшов лікар, узяв мене за руку. І зненацька:

— Ви вагітна?

— Ні-ні! — Я так злякалася, щоб нас, бува, хто не почув.

— Не обманюйте, — зітхнув він.

Я так розгубилася, що ні про що не встигла його попросити.

Назавтра викликають мене до завідуючої:

— Чому ви мене обдурили? — суворо спитала вона.

— Не мала іншої ради. Сказала би правду — відрядили б додому. Свята брехня!

— Що ви накоїли!!

— Зате я з ним...

— Любонько ти моя! Любонько моя...

Скільки віку мого, буду дякувати Ангеліні Василівні Гуськовій. Скільки віку мого!

Інші дружини також приїздили, але їх уже не пустили. Були зі мною їхні мами: мамам дозволили... Мама Володі Правика цілий час просила у Бога: «Візьми краще мене».

Американський професор, доктор Ґейл... То він робив операцію на пересадку кісткового шпіку. Втішав мене: надія єсть, маленька, але єсть. Такий дужий організм, такий моцний парнище! Викликали всіх його родичів. Дві сестри приїхали з Білорусі, брат із Ленінграда, там служив. Менша Наташа, їй було чотирнадцять років, дуже плакала й боялася. Але шпік із її кісток підійшов найкраще... (Вмовкає). Я вже можу про це розказувати... Раніше не могла... Десять років мовчала... Десять років... (Вмовкає).

Коли він дізнався, що шпік беруть у його меншої сестрички, навідріз відмовивсь: «Я лучче вмру. Не займайте її, вона маленька». Старшій сестрі Люді було двадцять вісім років, вона сама медсестра, розуміла, на що йде. «Аби тільки він жив», — казала. Я бачила операцію. Вони лежали рядочком на столах... Там велике вікно в операційній залі. Операція йшла дві години... Коли кінчили, гірше було Люді, ніж йому, у неї на грудях вісімнадцять проколів, тяжко виходила з-під наркозу. І тепер нездужає, на інвалідності... Була гарна, дорідна дівчина. Заміж не вийшла... А я тоді гасала з одної палати в другу, від нього — до неї. Він лежав уже не в звичайній палаті, а в спеціальній барокамері, за прозорою плівкою, куди входити не дозволялося. Там є такі спеціальні пристрої, щоб, не заходячи під плівку, вводити уколи, ставити катетера... Але все на липучках, на замочках, і я навчилася ними орудувать... Відсовувати, і пробиратися до нього... У нього коло ліжка стояв маленький стільчик... Йому зробилося так погано, що я вже не могла відійти, ані на хвильку. Кликав мене цілий час: «Люся, де ти? Люсінька!» Кликав і кликав... Решту барокамер, де лежали наші хлопці, обслужували солдати, бо штатні санітари відмовилися, вимагали захисної одежі. Солдати виносили судно. Протирали підлогу, міняли постелю... Повністю обслужували. Відкіля там узялися солдати? Я не питала... Тільки він... Він... Із дня на день одно чую: умер, умер... Умер Тишура. Умер Тітенок. Умер... Як молотком по тім’ячку...

Кал двадцять п’ять — тридцять разів на добу. З кров’ю і слизом... Шкіра почала репатися на руках, ногах... Усе тіло взялося пухирями... Коли він головою повертав, на подушці лишалися космаки... А все таке рідне. Любе... Я пробувала жартувати: «Воно й зручно. Не треба гребінця носити». Скоро їх усіх постригли. Його я стригла сама. Я все йому хотіла робити сама. Якби я могла фізично витримати, я б по двадцять чотири години від нього не відходила. Мені кожної хвилиночки було жаль... Хвилиночки, і то жаль... (Довго мовчить). Приїхав мій брат і перелякався: «Я тебе туди не пущу!» А батько йому каже: «Таку хіба не пустиш? Та вона у вікно влізе! Пожежною драбиною!»

Відійшла... Повертаюся — в нього на столику апельсин... Великий, не жовтий, а рожевий. Усміхається: «От, вгостили. Візьми собі». А медсестра через плівочку махає, що не можна цього апельсина їсти. Раз коло нього якийсь час полежав, його не то що їсти, його торкнути страшно. «Ну, з’їж, — просить. — Ти ж любиш апельсини». Я беру апельсина в руки. А він у цей час заплющує очі й засинає. Йому весь час давали уколи, щоб спав. Наркотики. Медсестра дивиться на мене з жахом. А я? Я готова все зробити, аби тільки він не думав про смерть... Про те, що хворість його страшна, що я його боюсь... Уривок якоїсь розмови мені в пам’ятку... Хтось умовляє: «Ви не повинні забувати: перед вами вже не чоловік, не коханий мужчина, а радіоактивний об’єкт з високою густиною зараженості. Ви ж не самогубця. Візьміть себе в руки». А я, мов навіжена: «Я його люблю! Я його люблю!» Він спав, я шепотіла: «Я тебе люблю!» Йшла через лікарняний двір: «Я тебе люблю!» Несла судно: «Я тебе люблю!» Згадувала, як ми з ним раніше жили... В нашому гуртожитку... Він засинав уночі тільки тоді, як мене за руку візьме. Мав таку звичку: уві сні тримати мене за руку. Цілу ніч...

А в лікарні вже я візьму його за руку й не пускаю...

Ніч. Тиша. Ми самі. Подивився на мене пильно-пильно й раптом каже:

— Так хочу побачити нашу дитинку. Яке воно?

— А як ми його назвемо?

— Ну, це вже ти сама придумаєш...

— Чого це сама, коли нас двоє?

— Тоді, якщо вродиться хлопчик, хай буде Вася, а як дівчинка — Наташка.

— Як це, Вася? У мене вже є один Вася! Ти! Мені другого не треба.

Я ще не знала, як я його любила! Він... Тільки він... Як сліпа! Навіть не чула ворушінь під серцем... Хоч була вже на шостому місяці... Я думала, що воно всередині, в мені, моє маленьке, і тим захищене... Моє маленьке...

Про те, що я ночую у нього в барокамері, ніхто з лікарів не знав. Не догадувавсь. Пускали мене медсестри. Попервах теж були вговорювали: «Ти — молода. Що ти собі надумала? Це вже не чоловік, а реактор. Згорите вкупі». Я за ними бігала, мов цуцик... Годинами вистоювала під дверми. Просила-благала. Тоді вони: «Чорт з тобою! Ти — ненормальна». Рано перед восьмою, коли починався лікарський обхід, показують через плівку: «Тікай!» На годину втікаю до готелю. А з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора в мене перепустка. Ноги мені до колін посиніли, розпухли, так я надривалась. Моя душа була крепша за тіло... Моя любов...

Поки я з ним, того не робили... А коли відходила, його фотографували... Одежі ніякої. Голий. Саме легеньке простиралко поверх. Я щодня те простиралко міняла, а надвечір воно всеньке в крові. Піднімаю його, а мені на руках лишаються клаптички його шкіри, прилипають. Прошу: «Миленький! Поможи мені! Зіприся на руку, на лікоть, скільки можеш, щоб я тобі постелю розгладила, не покинула назверх якого шовчика, складочки». Що не шовчик — уже на нім рана. Я зрізала собі нігті до крові, щоб його де не зачепити. Ніхто з медсестер не зважувавсь підійти, торкнутися, як що треба, гукають мене. І вони... Вони фотографували... Казали, для науки... А я б їх усіх звідти випхала! Кричала б і била! Як вони можуть! Якби я могла їх туди не пустити... Якби ж...

Вийду з палати в коридор... І йду — на стінку, на диван, нічого не бачачи. Зупиню чергову медсестру: «Він помирає». — Вона мені у відповідь: «А що ж ти хочеш? Він отримав тисячу шістсот рентґен, а смертельна доза чотириста», їй теж жалко, але по-іншому. А воно все моє... Все любе...

Коли вони всі померли, в лікарні зробили ремонт... Стіни повишкрібали, паркет зірвали й винесли... Столярку.

Далі — останнє... Пам’ятаю уривками... Все пливе...

Ніч сиджу коло нього на стільчику. О восьмій ранку: «Васюню, я піду трошки одпочину». Розплющить очі й заплющить — відпустив. Тільки дійду до готелю, до своєї кімнати, ляжу на долівку, на ліжкові лежати не могла, так усе боліло, як уже санітарка стукає: «Йди! Біжи до нього! Кличе безжально!» А того ранку Таня Кібенок так мене просила, кликала: «Їдьмо зі мною на цвинтар. Я без тебе не зможу». Того ранку ховали Вітю Кібенка і Володю Правика. З Вітею вони були друзі, ми сім’ями дружили... За день до вибуху разом сфотографувалися в нас у гуртожитку. Такі вони наші чоловіки там гарні! Веселі! Останній день нашого того життя... Дочорнобильського... Такі ми щасливі!

Вернулася з цвинтаря, швиденько дзвоню на пост медсестрі: «Як він там?» — «П’ятнадцять хвилин, як умер». Як? Я цілу ніч була в нього. Тільки на три години відійшла! Стала коло вікна й кричала: «Чому? За що?» Дивилася на небо й кричала... На цілий готель. До мене боялися підійти. Схаменулася: наостанок його побачу! Скотилася зі сходів... Він лежав іще в барокамері, не забрали. Останні слова його: «Люся! Люсінька!» — «Тільки-но відійшла. Зараз прибіжить», — заспокоїла медсестра. Зітхнув і затих.

Уже я від нього не відступилася... Аж до труни супроводила... Хоча самої труни не запам’ятала, а — великий поліетиленовий пакет... Той пакет... У морзі спитали: «Хочете, покажемо вам, у що його вберемо». Хочу! Одягли в парадну форму, фуражку зверху на груди поклали. Взувачки не підібрали, бо ноги розпухли. Бомби замість ніг. Парадну форму також розрізали, натягти не могли, вже не було цілого тіла. Все — кривава рана. У лікарні останні два дні... Підніму його, а кістка хилитається, теліпається кістка, тілесна тканина від неї відійшла... Кавалки легень, кавалки печінки йшли через рота... Захлинався своїми нутрощами... Обкручу руку бинтом і засуну йому в рота, все це з нього вигрібаю... Цього не розкажеш! Цього не напишеш! Цього навіть не переживеш... Це все таке рідне... Таке... Ні оден розмір взуття не можна було натягнути... Поклали в гріб босого...

На моїх очах... У парадній формі його засунули в целофановий мішок і зав’язали... І вже цього мішка поклали в дерев’яну труну... А труну ще одним мішком обв’язали — целофан прозорий, але товстий, як клейонка. І вже це все помістили в цинкову труну, ледве впхали. Сама фуражка нагорі лишилася.

З’їхалися всі... Його батьки, мої батьки... Купили в Москві чорних хусток... Нас приймала надзвичайна комісія. І всім казала одне й те саме, що віддати вам тіла ваших чоловіків, ваших синів не можемо, вони дуже радіоактивні й будуть поховані на московському цвинтарі особливим чином. У запаяних цинкових гробах, під бетонними плитами. І ви мусите цей документ підписати... Потрібна ваша згода... Якщо хто протестував, хотів забрати труну на батьківщину, тому доказували, що вони, мовляв, герої й тепер уже сім’ї не належать. Вони вже державні люди... Належать державі.

Сіли в катафалк... Родичі і якісь воєнні. Полковник із рацією... По рації передають: «Ждітє наших пріказаній! Ждітє!» Дві чи три години кружеляли по Москві, по кільцевій дорозі. Знову в Москву повертаємо... По рації: «На кладбіще в’єзд не разрішаєм. Кладбіще атакують іностранні кореспонденти. Підождіть іще». Батьки мовчать... Хустка в мами чорна... Я чую, що непритомнію. Зі мною істерика: «Чого з моїм чоловіком треба критися? Він — хто? Убивця? Бандит? Злочинець? Кого ми хоронимо?» Мама: «Тихо, тихо, доцю». Гладить мене по голові, бере за руку. Полковник передає: «Разрєшитє слєдовать на кладбіще. С женой істєріка». На цвинтарі нас оточили солдати. Йшли під конвоєм. І труну несли під конвоєм. Нікого не пустили попрощатися... Самі родичі... Засипали вмить. «Бистро! Бистро!» — командував офіцер. Не дали й труну обняти...

І — зразу в автобуси...

Моментально купили й принесли квитки назад... Другого ж дня... Цілий час був із нами якийсь чоловік у цивільному, з воєнною виправкою, не дав геть і з номера вийти купити харчів на дорогу. Боже борони з кимось заговорити, особливо мені. Наче я тоді могла говорити, я вже й плакать не могла. Чергова, коли ми йшли, перерахувала всі рушники, всі простирадла... Тут-таки складала їх у поліетиленову торбу. Спалили, мабуть. За готель ми самі заплатили. За чотирнадцять діб...

Клініка променевої хвороби — чотирнадцять днів. За чотирнадцять днів чоловік помирає...

Вдома я заснула. Зайшла в хату й повалилася на ліжко. Три доби спала... Мене не могли добудитися... Приїхала швидка допомога. «Ні, — сказав лікар, — вона не вмерла. Вона проснеться. Це такий страшний сон».

Мені було двадцять три роки...

Пригадую сон... Приходить до мене моя покійна бабця, в тій одежі, в якій ми її поховали. І вбирає ялинку. «Бабуню, чому в нас ялинка? Тепер же літо?» — «Так треба. Скоро твій Васюня до мене прийде». А він виріс серед лісу. Я пам’ятаю... Другий сон... Вася приходить у білому й кличе Наташу. Нашу дівчинку, яку я ще не вродила. Вже вона велика, і я дивуюся: коли вона так підросла? Він підкидає її під стелю, і вони сміються... А я на них дивлюся й думаю, що щастя — це так просто. Так просто! А потім мені наснилося... Ми блукаємо з ним по воді. Довго-довго йдемо... Просив, мабуть, щоб я не плакала. Знак подавав звідти... Зверху... (Затихає надовго).

Через два місяці приїхала я до Москви. З вокзалу — на цвинтар. До нього! І там на цвинтарі почалися в мене перейми. Тільки-но я до нього забалакала... Викликали «швидку». Я дала адресу. Родила я там-таки... У тої ж Ангеліни Василівни Гуськової... Вона мене ще тоді попередила: «Родити приїжджай до нас». А куди я така ще поїду? На два тижні раніше строку вродила...

Мені показали... Дівчинка... «Наташенько, — покликала я. — Татко тебе назвав Наташенька». Здорова з виду дитинка. Ручки, ніжки... А в неї був цироз печінки. В печінці — двадцять вісім рентґен... Вроджений порок серця... Через чотири години сказали, що дівчинка вмерла. І знову, що ми її вам не оддамо! Як то не оддасте?! Це я вам її не оддам! Ви її хочете забрати для науки, а я ненавиджу вашу науку! Ненавиджу! Вона мені спершу його забрала, а тепер іще чекає... Не віддам! Сама її поховаю. Поруч нього... (Переходить на шепіт).

Все не ті слова я вам кажу... Не такі... Не можна мені кричати після інсульту. І плакати не можна. Але я хочу... Хочу, щоб ви знали... Іще нікому не признавалася... Коли я не віддала їм мою маленьку дівчинку. Нашу дівчинку... Тоді вони мені принесли дерев’яну коробочку: «Вона — там». Я глянула: її сповили. Вона лежала в пелюшечках. І тоді я заплакала: «Покладіть її у нього в ногах. Скажіть, що це наша Наташенька».

Там, на могилці, не написано: Наташа Ігнатенко. Там тільки його ім’я. Вона ж без імені ще була, без нічого... Тільки душа... Душу я там і поховала...

Я до них приходжу завжди з двома букетами: один — йому, другий — на кутик кладу їй. Повзаю біля могили навколішках... Завжди навколішках... (Безладно). Я її вбила... Я... Вона... Спасла... Моя дівчинка спасла мене, вона взяла весь радіоудар на себе, стала наче приймачем цього удару. Така малесенька. Кришенятко. (Задихаючись). Вона мене вберегла... Але я любила їх обох... Хіба... Хіба можна вбити любов’ю? Такою любов’ю!! Чому це поруч? Любов і смерть. Завжди вони разом. Хто мені пояснить? Хто підкаже? Повзаю біля могили навколішках... (Надовго стихає).

...У Києві дали мені квартиру. У великому домі, де тепер живуть усі, хто поїхав із атомної станції. Усі знайомі. Квартира велика, двокімнатна, про таку ми з Васею мріяли. А я в ній дуріла! У кожному кутку, де не гляну — всюди він... Його очі... Почала ремонт, аби лиш не сидіти, аби забутися. І так два роки... Сниться мені сон... Ми йдемо з ним, а він босоніж. «Чого ти завжди роззутий?» — «Та того, що не маю нічого». Пішла до церкви. Батюшка мене навчив: «Треба купити капці великого розміру й покласти кому-небудь до гробу. Написати записку — що це йому». Я так і зробила... Приїхала до Москви й зразу — до церкви. У Москві мені до нього ближче... Він там лежить, на Мітінському кладовищі... Розказую служці, що так і так, мені треба капці передати. Питає: «А вєдомо тєбє, как ето дєлать надо?» Розтлумачив... Якраз унесли відпівати дідуся старого. Я підходжу до труни, піднімаю накидочку й кладу туди капці. «А записку ти написала?» — «Еге, написала, тільки не вказала, на якому цвинтарі він лежить». — «Там вони всі в одному світі. Найдуть його».

Ніякої охоти до життя не було в мене. Вночі стою коло вікна, дивлюся на небо: «Васюню, що мені робить? Я не хочу без тебе жити». Вдень іду проз дитсадок, стану й стою... Дивилась би на дітей і дивилась... З ума сходила! І стала ночами просити: «Васюню, я вроджу дитинку. Я вже боюся бути сама. Не витримаю довше. Васінька!» А другим разом так попрошу: «Васюню, мені не треба мужчини. Кращого за тебе нема мені. Я хочу дитинку».

Мені було двадцять п’ять років...

Найшла я мужчину... Все йому розказала... Всю правду: в мене одна любов, на все життя. Я все йому відкрила... Ми зустрічалися, але додому до себе я його ніколи не кликала, додому не могла. Там — Вася...

Робила я кондитером. Ліплю торта, а сльози котяться. Не плачу, а сльози котяться. Єдине, чого в дівчат просила: «Не жалійте мене. Будете жаліти, покину, піду». Хотіла буть, як усі. Не треба мене жаліти... Я колись була щаслива...

Принесли мені Васіного ордена... Червоний такий... Я на нього довго дивитися не могла. Сльози котяться...

...Вродила хлопчика. Андрій... Андрійко... Подруги спиняли: «Не можна тобі родити», і лікарі лякали: «Ваш організм не витримає». Потім... Потім вони сказали, що він буде без ручки... Без правої руки... Апарат показував... «Ну то й що? — думала я. — Навчу його писати лівою ручкою». А народився нормальний... гарний хлопчик... Вчиться у школі вже, на самі п’ятірки вчиться. Тепер маю ким дихати й жити. Світло в моєму житті. Він усе чисто розуміє: «Мамочко, якщо я поїду до бабушки на два дні, ти дихати зможеш?» Не зможу! Боюся на день із ним розлучитися. Йшли ми вулицею... І я, чую, падаю... Тоді мене інсульт розбив — там, на вулиці... «Мамочко, тобі водички дать?» — «Ні, ти стій коло мене. Не йди нікуди». І хапонула його за руку. Далі не пам’ятаю... Розплющила очі в лікарні. Але так його хапонула, що лікарі насилу мені пальці розняли. У нього рука ще довго була синя. Тепер виходимо з дому: «Мамочко, тільки не хапай мене за руку. Я нікуди від тебе не піду». Він теж хворіє: два тижні в школі, два вдома з лікарем. Отак-от і живем. Боїмось одне за другого. А в кожнім кутку — Вася... Його фотографії... Вночі до нього говорю й говорю... Буває, мене вві сні попросить: «Покажи нашу дитинку». Ми з Андрійком приходимо... А він приводить за руку дочку. Завжди з дочкою. Грається тільки з нею...

Так я й живу... Живу заразом у реальному й нереальному світі. Не знаю, де мені лучче... (Встає. Підходить до вікна). Нас тут багато. Ціла вулиця, її так і називають — чорнобильська. Всенький вік ці люди на станції проробили. Багато хто досі туди на вахту їздить, тепер станцію обслуговують вахтовим методом. Ніхто там уже не живе й жить ніколи не буде. У них у всіх тяжкі болісті, інвалідності, але роботи не кидають, бояться навіть за таке подумати. У них життя нема без реактора, реактор — їхнє життя. Де й кому вони сьогодні ще треба? Часто мруть. Умлівіч. На ходу мруть — ішов і впав, заснув і не проснувся. Ніс медсестрі квіти, і серце стало. Стояв на автобусній зупинці... Вони мруть, але їх ніхто по-справжньому не розпитав. Про те, що ми пережили... Що бачили... Про смерть люди не хочуть слухать. Про страхіття...

Але я ж вам про любов розказувала... Як я любила».

Людмила Ігнатенко,

дружина загиблого пожежника

Василя Ігнатенка

Інтерв’ю автора з собою про проґавлену історію і про те, чому Чорнобиль ставить під сумнів нашу картину світу

— Я — свідок Чорнобиля... Найголовнішої події двадцятого століття, хай хоч якими страшними війнами й революціями це століття запам’ятається. Минуло вже двадцять років по катастрофі, але для мене досі питання — про що я свідчу: про минуле чи про майбутнє? Так легко спорснути в банальність... У банальність жаху... Але я дивлюся на Чорнобиль як на початок нової історії, він не лише знання, а й провістя, бо людина вступила в суперечку з колишніми уявленнями про себе й світ. Говорячи про минуле чи майбутнє, ми вкладаємо в ці слова свої уявлення про час, але Чорнобиль — це насамперед катастрофа часу. Радіонукліди, розкидані по нашій землі, житимуть п’ятдесят, сто, двісті тисяч років... І більше... З погляду людського життя вони вічні. Що ж ми спроможні зрозуміти? Чи до снаги нам добути й розгледіти сенс у цьому ще незнаному для нас жахітті?

Про що ця книжка? Чому я її написала?

— Ця книжка не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля. Про саму подію написано вже тисячі сторінок і відзнято сотні тисяч метрів кіноплівки. Я ж займаюся тим, що назвала би проґавленою історією, безслідними слідами нашого перебування на землі і в часі. Нотую й збираю повсякденність почуттів, думок, слів. Намагаюся вхопити побут душі. Життя звичайного дня звичайних людей.

Тут-бо все незвичайне: і обставини, і люди, якими їх змусили, пірвали бути обставини, коли вони обживали новий простір. Чорнобиль для них — не метафора й не символ, він — їхній дім. Скільки разів мистецтво репетирувало апокаліпсис, перебирало різні технологічні версії кінця світу, але тепер ми напевно знаємо, що життя куди фантастичніше. За рік по катастрофі хтось мене спитав: «Усі пишуть. А ви тут живете й не пишете. Чому?» А я не знала, як про це писати, з яким інструментом і з якого боку підступитися.

Якщо раніше, пишучи свої книжки, я вдивлялася в страждання інших, то тепер я й моє життя стали частиною події. Злиплись водно, не відсторонишся. Ім’я моєї маленької, загубленої в Європі країни, про яку світ раніше майже нічого не чув, залунало всіма мовами, вона перетворилася на диявольську чорнобильську лабораторію, а ми, білоруси, стали чорнобильським народом. Де б я тепер не з’являлась, усі цікаво ззиралися: «А, ви звідти? Що там?» Звісно, можна було хутенько написати книжку, які потім з’являлися одна по одній — що трапилось тої ночі на станції, хто винен, як приховували аварію від світу й від власного народу, скільки тон піску й бетону знадобилось на спорудження саркофага над смертедишним реактором, — але щось мене спиняло. Тримало за руку. Що? Відчуття тайни.

Це нагло вгніжджене в нас відчуття витало тоді над усім: нашими розмовами, вчинками, страхами, і тяглося вслід за подією. Подією-чудовиськом. У всіх з’явилося висловлене чи невисловлене почуття, що ми доторкнулись до невідомости. Чорнобиль — це таємниця, яку нам іще належить розгадати. Непрочитаний знак. Можливо, загадка на двадцять перше століття. Виклик йому. Стало ясно: крім комуністичних, національних і нових релігійних викликів, серед яких ми живемо й виживаємо, попереду на нас чекають інші виклики, лютіші й тотальніші, тільки наразі ще приховані від ока. Але щось уже після Чорнобиля відслонилося...

Ніч 26 квітня 1986 року... За одну ніч ми перенеслися в інше місце історії. Перескочили в іншу реальність, і ця реальність виявилася вищою не лише од нашого знання, але й од нашої уяви. Урвався зв’язок часів... Минуле враз виявилося безпорадним, у ньому не було на що спертися, у всюдисущому (як нам вірилося) архіві людства не знайшлося ключа відчинити ці двері. Я не раз чула в ті дні: «слів таких не доберу, передати, що бачила й пережила», «ніхто перед тим нічого подібного мені не розказував», «у жодній книжці про таке не читав і в кіно не бачив». Між часом, коли сталася катастрофа, і тим часом, коли про неї почали розповідати, була пауза. Момент німоти... Він запам’ятався всім... Десь нагорі приймали якісь рішення, придумували секретні інструкції, піднімали в небо вертольоти, гнали дорогами безліч техніки, унизу — чекали повідомлень і боялися, жили чутками, але всі мовчали про головне — що ж усе-таки сталося? Не знаходили слів для нових почувань і не знаходили почувань для нових слів, не вміли ще висловитися, але поступово занурювались в атмосферу нового думання, так можна сьогодні визначити наш тодішній стан. Просто фактів уже бракувало, праглося зазирнути за факт, дібрати сенсу в тому, що відбувалося. Очевидним був ефект приголомшення. І я шукала цієї приголомшеної людини... Вона вимовляла нові тексти... Голоси іноді пробивалися ніби крізь сон чи марення, з паралельного світу. Поряд із Чорнобилем усі починали філософувати. Робилися філософами. Храми знову заповнилися людьми... Вірянами й нещодавніми атеїстами... Шукали відповідей, котрих не могли дати фізика й математика. Тривимірний світ розсунувся, і я не зустрічала сміливців, здатних знову присягти на Біблії матеріалізму. Яскраво спалахнула нескінченність. Замовкли філософи й письменники, вибиті зі знайомої колії культури й традиції.

Найцікавіше в ті перші дні було розмовляти не з ученими, чиновниками та великопогонними військовиками, а зі старими селянами. Живуть вони без Толстого й Достоєвського, без Інтернету, але їхня свідомість якимось чином вмістила в себе нову картину світу. Не розпалась. Мабуть, ми всі швидше впорались би з воєнною атомною ситуацією, як у Гіросимі, до неї ж, власне, й готувалися. Але катастрофа сталася на невійськовому атомному об’єкті, а ми були людьми свого часу й вірили, як нас учено, що радянські атомні станції найнадійніші в світі, їх можна будувати хоч на Красній площі. Воєнний атом — це Гіросіма й Нагасакі, а мирний атом — це електрична лампочка в кожній хаті. Ніхто ще не здогадувався, що воєнний і мирний атом близнята. Спільники. Ми порозумнішали, цілий світ порозумнішав, але порозумнішав він після Чорнобиля. Нині білоруси, наче живі «чорні скриньки», записують інформацію для майбутнього. Для всіх.

Я довго писала цю книжку... Майже двадцять років... Зустрічалася й розмовляла з колишніми працівниками станції, вченими, медиками, солдатами, переселенцями, самоселами... Із тими, для кого Чорнобиль — головний зміст їхнього світу, усе всередині й довкола ним затруєно, не лише земля й вода. Вони розповідали, шукали відповідей... Ми думали разом... Часто вони квапилися, боялись не встигнути, я ще не знала, що ціна їхніх свідчень — життя. «Запишіть... — повторювали. — Ми не все зрозуміли, що бачили, але хай лишиться. Хтось прочитає й зрозуміє. Потім... Після нас...» Недарма вони квапилися, багатьох уже нема серед живих. Але вони встигли подати сигнал...

— Усе, що нам відомо про жахи й страхи, найбільше пов’язано з війною. Сталінський Ґулаґ і Освенцім — недавні набутки зла. Історія завжди була історією воєн і полководців, і війна становила, що так скажу, міру жаху. Тому люди змішують поняття війни й катастрофи... У Чорнобилі ніби маємо навіч всі прикмети війни: багато солдатів, евакуація, покинуті домівки. Порушено плин життя. Чорнобильська інформація в газетах усуціль з воєнних слів: атом, вибух, герої... І це ускладнює розуміння того, що ми перебуваємо в новій історії... Почалась історія катастроф... Але людина не хоче про це думати, тому що не замислювалась про це ніколи, вона ховається за вже-знане. За минуле. Навіть пам’ятники героям Чорнобиля схожі на воєнні...

— Моя перша поїздка в зону...

Цвіли сади, радісно блищала на сонці молода трава. Співали птахи. Такий знайомий... знайомий... світ. Перша думка: усе на місці й усе, як завжди. Та сама земля, та сама вода, ті самі дерева. І форма, й барва, і запах у них вічні, ніхто не годен тут щось змінити. Але вже першого дня мені пояснили: квіти рвати не треба, на землі краще не сидіти, води з джерела не пити. Надвечір спостерігала, як пастухи хотіли загнати в річку стомлену череду, але корови підходили до води й тут-таки завертали назад. Якось вони вгадували небезпеку. А коти, розповідали мені, перестали їсти дохлих мишей, хоч ті валялися всюди: в полі, на подвір’ях. Смерть таїлася скрізь, але це була якась інша смерть. Під новою машкарою. У незнайомій постаті. Людину заскочили зненацька, вона була не готова. Не готова як біовид, не спрацював весь її природний інструмент, наставлений на те, щоб побачити, послухати, поторкати. Ніщо з цього не було можливе, очі, вуха, пальці вже не надавалися, не могли послужити, бо радіації не видно, вона не пахне й не звучить. Безтілесна. Увесь вік ми воювали й готувалися до війни, стільки про неї знаємо — і на тобі! Образ ворога змінився. У нас з’явився інший ворог... Вороги... Убивала скошена трава. Впіймана риба, впольована дичина. Яблуко... Довколишній світ, досі піддатний і зичливий, тепер вселяв страх. Старі люди, виїжджаючи в евакуацію й ще не уявляючи, що назавжди, дивились на небо: «Сонце світить... Ні диму, ні газу. Не стріляють. Ну хіба це війна? А мусимо ставати біженцями...» Знайомий... незнайомий... світ. Як збагнути, де ми? Що з нами коїться? Тут... Зараз... Спитати ні в кого...

У зоні й довкола зони... Вражала незліченна кількість військової техніки. Марширували солдати з новенькими автоматами. З повним бойовим вирядом. Мені чомусь найбільше запам’яталися не вертольоти й бронетранспортери, а ці автомати... Зброя... Людина зі зброєю в зоні... У кого вона могла там стріляти й від кого захистити? Від фізики... Від невидимих частинок... Розстріляти заражену землю чи дерево? На самій станції працювало КҐБ. Шукали шпигунів і диверсантів, ходили чутки, що аварія — запланована акція західних спецслужб, аби підірвати соціалістичний табір. Треба бути пильними.

Ця картина війни... Ця культура війни завалилася в мене на очах. Ми вступили в непрозорий світ, де зло не дає жодних пояснень, не розкриває себе й не знає законів.

Я бачила, як дочорнобильська людина перетворювалась на людину чорнобильську.

— Не раз... І тут є над чим подумати... Я чула думку, що поведінка пожежників, котрі гасили першої ночі пожежу на атомній станції, і ліквідаторів нагадувала самогубство. Колективне самогубство. Ліквідатори часто працювали без захисного спецодягу, без слова йшли туди, де «помирали» роботи, від них приховували правду про отримані ними високі дози, і вони з цим мирилися, а потім ще й тішились урядовими грамотами й медалями, які їм вручали перед смертю... А багатьом так і не встигали вручити... То хто вони зрештою — герої чи самогубці? Жертви радянських ідей і виховання? Чомусь із часом забувається, що вони врятували свою країну. Врятували Європу Тільки на секунду уявити собі картину, якби вибухнули й інші три реактори...

— Вони — герої. Герої нової історії. Їх порівнюють із героями Сталінградської битви чи битви під Ватерлоо, але вони рятували дещо більше, ніж свою вітчизну, вони рятували саме життя. Час життя. Живий час. Чорнобилем людина замахнулася на все, на весь божественний світ, де, крім людини, живуть тисячі інших істот. Тварин і рослин. Коли я до них приходила... І слухала їхні розповіді про те, як вони (перші й уперше!) робили нову людську нелюдську справу — хоронили землю в землі, тобто, закопували заражені шари в спеціальних бетонних бункерах разом із усім їхнім населенням — жуками, павуками, личинками. Розмаїтими комахами, котрим і імен не знали. Не пам’ятали. У них було геть інше розуміння смерти, воно поширювалося на все — від пташки до метелика. Їхній світ був уже іншим світом — із новим правом життя, новою відповідальністю й новим почуттям вини. У їхніх розповідях постійно була присутня тема часу, вони казали «вперше», «ніколи більше», «назавжди». Згадували, як їздили спустілими селами й зустрічали там самотніх старих, котрі не схотіли виїхати з усіма чи повернулися потім із чужих країв: ті сиділи вечорами при скіпці, косили косою, жали серпом, дерево рубали сокирою, зверталися в молитвах до звірів і духів. До Бога. Усе як і двісті років тому, а десь угорі літали космічні кораблі. Час укусив власного хвоста, початок і кінець з’єдналися. Чорнобиль для тих, хто там був, не закінчився в Чорнобилі. Вони повернулися не з війни... А ніби з іншої планети... Я зрозуміла, що свої страждання вони цілком свідомо перетворювали на нове знання, дарували нам: дивіться, вам треба буде щось із цим знанням робити, якось його використати.

У героїв Чорнобиля є один пам’ятник... Це — рукотворний саркофаг, у який вони вклали ядерний вогонь. Піраміда двадцятого століття.

— На чорнобильській землі шкодуєш людину. Але ще більше шкодуєш звірину... Я не обмовилася... Зараз поясню... Що залишалося в мертвій зоні по тому, як із неї йшли люди? Старі цвинтарі та біомогильники, так називаються кладовища для тварин. Людина рятувала тільки саму себе, а всіх інших зрадила, після її від’їзду в села заходили солдатські чи мисливські загони й розстрілювали тварин. А собаки бігли на людський голос... і коти... І коні нічого не могли зрозуміти... А вони ж ні в чому не винні — ні звірі, ні птахи, і помирали вони безмовно, це ще страшніше. Колись індіяни в Мексиці, та навіть у дохристиянській Русі просили пробачення в тварин і птахів, яких мусили вбити собі на поживу. А в давньому Єгипті тварина мала право на скаргу проти людини. В одному з папірусів, зацілілих у піраміді, написано: «Не знайдено жодної скарги бика проти Н.». Перед відходом у царство мертвих єгиптянин читав молитву, де були й такі слова: «Я не кривдив ніякої худобини. Я не відбирав у тварини ні зерна, ні трави».

Що дав чорнобильський досвід? Чи повернув він нас до цього мовчазного й таємничого світу «інших»?

— Одного разу я бачила, як вступили солдати в село, звідки пішли люди, й почали стріляти...

Безпорадні крики тварин... Вони кричали кожне своєю мовою... Про це вже написано в Новому Заповіті. Ісус Христос приходить у Єрусалимський храм і бачить там тварин, приготованих до ритуальної жертви: як вони спливають кров’ю, з перетятими горлянками. Ісус закричав: «Ви перетворили дім молитви на розбійничий вертеп!» Він міг би додати — на бійню... Для мене сотні залишених у зоні біомогильників — ті самі прадавні капища. Тільки котрому з богів? Богові науки й знання чи Богові вогню? В цьому сенсі Чорнобиль далі, ніж Освенцім і Колима. Далі, ніж Голокост. Він пропонує скінченність. Упирається в ніщоту.

Іншими очима роззираюсь на довколишній світ... Повзе по землі маленька мурашка, і вона мені тепер ближча. Пташка в небі летить — і вона ближча. Між мною й ними відстань стискається. Немає давнішої прірви. Усе — життя.

Запам’яталося й таке... Розповідав старий пасічник (а потім те саме я й від інших чула): «Вийшов уранці в садок, чогось бракує, якогось звичного звуку. Жодної бджоли... Не чути жодної бджоли! Що? Що таке? І другого дня вони не вилетіли. І третього... Потім нам повідомили, що на атомній — аварія, а вона поруч. Але довго ми нічого не знали. Бджоли знали, а ми ні. Тепер, коли що, на них буду дивитися. На їхнє життя». Іще приклад... Заговорила з рибалками біля річки, вони пригадали: «Ми чекали, коли нам по телевізору пояснять... Розкажуть, як рятуватися. А черв’яки. Прості черв’яки. Вони пішли глибоко в землю, може, на півметра чи на метр. А ми ж не розуміємо. Копали-копали. І жодного черв’яка не знайшли для риболовлі...»

То хто ж із нас первинніший, тривкіший і вічніший на землі — ми чи вони? Нам би в них учитись, як виживати... І як жити...

— Збіглися дві катастрофи: соціальна — у нас перед очима розвалився Радянський Союз, пішов під воду гігантський соціалістичний материк, і космічна — Чорнобиль. Два глобальні вибухи. І перший — ближчий, зрозуміліший. Люди заклопотані повсякденням, побутом: за що купити, куди поїхати? У що вірити? Під які знамена знову стати, а чи треба вчитися жити для себе, власним життям?

Цього другого не знаємо, не вміємо, бо ще ніколи так не жили. Це безпосередні пережиття всіх і кожного. А про Чорнобиль і воліли б забути, бо свідомість перед ним капітулювала. Катастрофа свідомости. Світ наших уявлень і цінностей завалився. Якби ми перемогли Чорнобиль чи бодай зрозуміли його сповна, то думали й писали б про нього більше. А так — живемо в одному світі, а свідомість існує в іншому. Реальність вислизає, не втискається в людину.

— Так... За реальністю не вженешся...

— Один приклад... Досі користаємося старими словами: «далеко-близько», «свої-чужі»... Але що значить далеко чи близько після Чорнобиля, коли вже на четверту добу чорнобильські хмари сунули над Африкою й Китаєм? Земля виявилася така маленька, це не та земля, що була в Колумбову пору. Безмежна. Тепер у нас з’явилося інше відчуття простору. Живемо в збанкрутілому просторі. І ще... За останні сто років людина стала жити більше, але все одно її терміни жалюгідно нікчемні поряд із життям радіонуклідів, що оселилися на нашій землі. Багато з них житимуть тисячоліття. Нам і не зазирнути в таку далечінь! Поруч із ними переживаєш інше відчуття часу. І це все — Чорнобиль. Його сліди. Те саме відбувається з нашим ставленням до минулого, фантастики, знань... Минуле виявилося безпорадним, зі знань заціліло хіба знання про наше незнання. Відбувається перебудова почуттів... Тепер часто замість звичайних потішань лікар каже жінці про її вмирущого чоловіка: «Підходити близько не можна! Цілувати не можна! Гладити не можна!» Це вже не кохана людина, а об’єкт, призначений для дезактивувації. Тут і Шекспір відступає. І великий Данте. Питання: підійти — не підійти? Цілувати — не цілувати? Одна з моїх героїнь (якраз на той час вагітна) підійшла й цілувала, і не покинула чоловіка до самої його смерти. За це вона заплатила власним здоров’ям і життям їхньої маленької дитини. Ну а як було вибирати між любов’ю і смертю? Між минулим — і незнаним теперішнім? А хто візьме на себе сміливість і засудить тих жінок і матерів, котрі не висиджували біля своїх умирущих чоловіків та синів? Біля радіоактивних об’єктів... У їхньому світі й любов перемінилась. І смерть.

Усе перемінилося, крім нас. — Щоб подія стала історією, треба бодай п’ятдесят років. А тут доводиться йти по гарячих слідах...

— Зона... Окремий світ... Інакший серед усієї решти землі... Спершу її вигадали фантасти, але література відступилась перед реальністю. Ми вже не можемо, як герої Чехова, вірити: за сто років людина буде прекрасною! Життя стане прекрасним!! Це майбутнє ми втратили. За сто років був сталінський Ґулаґ, Освенцім, Чорнобиль... І вересень у Нью-Йорку... Неясно, як це розташувалося і як втулилося в життя одного покоління, у його обсяг. Наприклад, життя мого батька, котрому зараз вісімдесят три роки? Людина вижила!?

Доля — життя одної людини, історія — життя нас усіх. Я хочу розповісти історію в такий спосіб, щоб не випустити з уваги долю... Одної людини...

— Найдужче в Чорнобилі запам’ятовується життя «після всього»: речі без людини, пейзажі без людини. Дорога в нікуди, дроти в нікуди. Нема-нема — та й подумаєш, що це — минуле чи майбутнє?

— Іноді мені здавалося, наче я нотую майбутнє...