Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Монолог про те, чого ми не знали: смерть може бути така прекрасна

«Перші дні головне питання було: хто винен? Нам потрібен був винуватець...

Потім, коли ми взнали більше, стали гадать, що робити. Як рятуватись? Тепер, змирившися з думкою, що це не на рік і не на два, а на багато поколінь, почали подумки вертатися назад, перегортати сторінку за сторінкою...

Це сталося в ніч із п’ятниці на суботу. Вранці нічого ніхто не підозрював. Випровадила я сина до школи, чоловік до перукарні пішов. Готую обід. Чоловік хутко вернувся... Вернувся зі словами: «На атомній якась пожежа. Наказ: не виключать радіо». Я забула сказати, що ми жили в Прип’яті, неподалік від реактора. Досі стоїть перед очима — яскраво-малинова заграва, реактор якось ізсередини світився. Неймовірна барва. То була не звичайна пожежа, а якесь світіння. Красиво. Якщо забути про все інше, то дуже красиво. Нічого подібного я в кіно не бачила, жодного порівняння навіть. Увечері люди висипали на балкони, хто не мав балконів — ішов до сусід, знайомих. У нас дев’ятий поверх, прекрасно видно. Кілометрів три навпрошки. Виносили дітей, піднімали на руках: «Дивися! Запам’ятай!» І це люди, що на реакторі працювали... Інженери, робітники... Були й учителі фізики... Стояли в чорній пилюці... Розмовляли... Дихали... Милувалися... Дехто за десятки кілометрів приїздив на машинах, велосипедах, щоб поглянути. Ми не знали, що смерть може бути така прекрасна. Але я б не сказала, що вона не мала запаху. Не весняний дух і не осінній, а щось зовсім інше, і не запах землі... Ні... Дерло в горлі, й очі самі сльозилися. Я цілу ніч не спала й чула, як нагорі тупали сусіди, теж без сну. Щось вони там волокли, стукали, може, речі пакували. Вікна заклеювали. Глушила біль голови цитрамоном. Уранці, як розвиднилось, озирнулася довкруги, це я не зараз вигадала, не потому, а тоді відчула: щось змінилося. Назовсім. О восьмій ранку вулицями вже ходили військові в протигазах. Побачивши на вулицях міста солдатів і військову техніку, ми не злякались, а, навпаки, заспокоїлись. Раз армія прийшла на поміч, усе буде гаразд. Ми поняття не мали, що мирний атом також убиває... Що ціле місто могло не прокинутися тієї ночі... Під вікнами хтось сміявся, грала музика.

Після обіду по радіо почали оголошувати, щоб готувалися до евакуації: вивезуть на три дні, помиють, перевірять. Як зараз чую голос диктора: «евакуація в найближчі села», «домашніх тварин не брати», «збиратися біля під’їздів». Дітям, сказали, обов’язково взяти з собою підручники. Чоловік усе-таки поклав у портфель документи й наші весільні фотографії. А я єдине, що прихопила, дак це газову хустинку на випадок негоди...

Із перших днів відчули, що ми — чорнобильці, тепер уже викляті. Нас бояться. Автобус, яким нас везли, став на ніч у якімсь селі. Люди спали на долівці в школі, в клубі. Ніде притулитися. І одна жінка запросила нас до себе: «Ходіть, я постелю на ліжку. Жалко вашого хлопчика». А друга, що поряд стояла, її від нас відтягала: «Ти здуріла! Вони заразні!». Коли ми вже переїхали до Могильова й син пішов до школи, першого ж дня влітає до хати з плачем... Його посадили поруч із дівчинкою, а та не хоче, бо він радіаційний, і як із ним сидіть, можна вмерти. Син учився в четвертому класі, і так вийшло, що він один був у тому класі чорнобильський. Вони всі його боялися, звали «світлячком»... «Чорнобильським їжачком»... Я злякалася, що в нього так скоро скінчилось дитинство...

Ми їхали з Прип’яті, а нам навперейми йшли військові колони. Бронетехніка. Тут стало страшно. Незрозуміло й страшно. Але мене не покидало відчуття, наче все це діється не зі мною, а з кимось іншим. Дивне відчуття. Сама плакала, шукала, де поїсти, заночувати, обнімала й заспокоювала сина, а всередині — навіть не думка, постійне відчуття: я — глядач. Я дивлюся крізь шибку... Бачу когось іншого... Щойно в Києві нам видали перші гроші, а нічого на них не купиш: сотні тисяч людей підняли з місць, усе скуплено, з’їдено. У багатьох — інфаркти, інсульти, просто там, на вокзалах, у автобусах. Мене порятувала моя мама. За своє довге життя вона не раз позбувалася дому, нажитого майна. Перший раз її репресували в тридцяті роки, забрали все-чисто: коня, корову, хату. За другим разом — пожежа, тільки мене, маленьку, з вогню й вихопила: «Треба пережить, — утішала. — Живі ж».

Згадала... Сидимо в автобусі. Плачемо. Чоловік на передньому сидінні голосно лає дружину: «Яка ж ти дурна! Всі хоч якісь речі взяли, а ми з тобою трьохлітровими банками нагрузилися». Жінка його вирішила, що раз автобусом, то дорогою передасть своїй матері порожніх банок на маринади. Біля них лежали величезні пузаті авоськи, ми цілу дорогу об них перечіпалися. Так вони з цими банками й приїхали до Києва.

...Я співаю в церковному хорі. Євангеліє читаю. Ходжу до церкви, бо тільки там кажуть про вічне життя. Розраджують людину. Більше ніде цих слів не почуєш, а так же хочеться почуть. Коли ми їхали в евакуацію, і якщо дорогою траплялася церква, то всі йшли туди. Не пропхатись було. Атеїсти й комуністи — всі йшли.

Мені часто сниться сон, як я йду з сином по сонячній Прип’яті. Тепер це вже місто-привид. Ідемо й роздивляємося на троянди, у Прип’яті багато було троянд, великі трояндові клумби. Сон... Усе те наше життя вже сон. Я була тоді така молода. Син маленький... Кохала...

Минув час, усе стало спогадом. Я знову ніби глядач...»

Надія Петрівна Виговська,

переселенка з міста Прип’яті

Монолог про те, як легко зробитись землею

«Я вів щоденник.

І старався запам’ятати ті дні... Було багато нових відчуттів. Ну й страх, звісно... Вихопилися в невідомість, ніби на Марс... Я родом із Курська, у шістдесят дев’ятому році неподалік від нас побудували атомну станцію. В місті Курчатові. З Курська туди їздили по продукти. По ковбасу Атомників забезпечували за вищою категорією. Я запам’ятав великий став, на ньому рибалили. Неподалік од реактора. Після Чорнобиля я це часто згадував... Тепер таке вже неможливо...

Значиться, так: вручають мені повістку, і я, як людина дисциплінована, того-таки дня з’являюся до військомату. Воєнком гортає мою «справу»: «Ти, — каже, — ні разу в нас на зборі не був. А тут хіміків треба. Не хочеш у табір під Мінськ на двадцять п’ять днів?» Я подумав: «Чого б мені не відпочити од сім’ї, од роботи? Помарширую собі на свіжому повітрі». Двадцять другого червня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року з речами, казанком і зубною щіткою прибув я на збірний пункт. Здивувало, що нас забагато як на мирний час. Майнули якісь спогади. З воєнних фільмів. І день же який випав: двадцять друге червня... Початок війни... То оголосять шикуватися, то розійтись, і так до вечора. В автобуси посідали, вже як сутеніти стало. Команда: «Хто спиртне взяв, випивайте. Вночі сядемо на поїзд, а вранці будемо в частині. Щоб вийшли свіжі, як огірочки, і без зайвого багажу». Ясне діло. Гудьож на цілу ніч. Вранці розшукали в лісі свою частину. Знов нас вишикували й викликають за алфавітом. Отримання спецодягу. Дали один комплект, другий, третій, ну, думаю, жарти набік. Ще видають шинелю, шапку, матрац, подушку — все зимове. А надворі літо, й обіцяли відпустити через двадцять п’ять днів. «Та ви що, хлопці, — сміється капітан, який нас віз. — Двадцять п’ять днів?! На півроку в Чорнобиль загримите». Збентеження. Агресія. Тут давай нас умовляти: хто за двадцять кілометрів потрапить — подвійна платня, хто за десять — потрійна, хто під самий реактор — множ на шість. Один починає рахувати, що за шість місяців своєю машиною додому приїде, другий і радий би втекти, але ж військова дисципліна. Що таке радіація? Ніхто не чув. А я саме перед тим пройшов курси з цивільної оборони, нам видавали інформацію тридцятилітньої давности: п’ятдесят рентген — смертельна доза. Вчили, як падати, щоб ударна хвиля над тобою пройшла, не зачепивши. Опромінення, тепловий нагрів... А про те, що радіоактивне зараження місцевости — найдужчий уражальний фактор, — ні слова. І ті кадрові офіцери, що нас везли в Чорнобиль, не вельми тямили, одне знали: горілки треба якнайбільше, від радіації пособляє. Шість днів стояли під Мінськом, шість днів пили. Я колекціонував етикетки від горілчаних пляшок. Спершу горілку цмулили, потім дивлюся, пішли якісь чудернацькі напої: нітхінол і всякі інші склоочисники. Мені, як хімікові, цікаво було. Після нітхінолу — ноги ватяні, а голова твереза, даєш собі команду — встати. А сам падаєш.

Значиться, так: я — інженер-хімік, кандидат наук, призвали мене з посади завідувача лабораторії великого виробничого об’єднання. Як мене використовували? Дали в руки заступа, практично то був мій єдиний інструмент. Тут-таки зродився афоризм: на атом — із лопатою! Захисні засоби: респіратори, протигази, але ніхто їх не вживав, бо спека під тридцять градусів, нацупиш — помреш відразу. Розписалися, як за додаткову амуніцію, і забули. Ще один штрих. Як ми їхали... Із автобусів пересіли в поїзд, посадкових місць у вагоні — сорок п’ять, а нас — сімдесят. Спали по черзі. Це зараз пригадалося... Ну, от що таке Чорнобиль? Бойова техніка й солдати. Мийні постерунки. Воєнна обстановка. Розташували в палатках, по десятеро. У когось дома діти лишилися, у когось жінка родить, у когось квартири нема. Ніхто не скиглив. Треба, то й треба. Вітчизна призвала, вітчизна звеліла. Такий у нас народ.

Круг палаток громадяться гори порожніх консервних бляшанок. Монблани!! Десь по військових складах бережений непорушний запас. Судячи з етикеток, зберігалося двадцять-тридцять років... На випадок війни. Банки з-під тушонки, перлової каші... З-під кільки... Зграї котів. Їх як мух... Села вивезені, людей немає. Од вітру хвіртка рипне, вмить обертаєшся: ждеш людини. Замість людини — кицька виходить...

Знімали заражену горішню верству землі, вантажили в автомашини й вивозили в могильники. Я гадав, що могильник — то якась складна інженерна споруда, а воно звичайнісінька собі могила, насипана. Землю ми піднімали й згортали великими рулонами. Як килим. Зелений моріг, дерен із травою, квітами, корінням... Павуками, черв’яками... Робота для божевільних. Не можна ж облупити всеньку землю, здерти з неї все живе. Якби не пиячили по-чорному щоночі, сумніваюсь, чи можна витримати. Психіка не встояла б. Сотні метрів облупленої землі, безплідної. Хати, хліви, дерева, шосейні шляхи, дитсадки, криниці лишались, як голі... Серед піску, в піску. Вранці треба поголитися, боїшся глипнути в дзеркало, вгледіти себе увіч. Бо всякі думки зринали... Всякі думки... Важко уявити, щоб туди вернулися люди, знов почалося життя. Але ми міняли шифер, мили дахи. Що робимо марну роботу, розуміли всі. Тисячі людей. Але щоранку вставали й знов її робили. Абсурд! Неписьменний дід стріне: «Кидайте, синки, дурну роботу. Сідайте до столу. Пообідайте з нами». Вітер віє. Хмари пливуть. Реактор не закритий... Зняли верству, через тиждень вертаємо, можна заново починати. А знімати вже нема чого. Пісок сіється... Один раз добрав глузду, коли з вертольотів розприскували спеціальний розчин, щоб вийшла полімерна плівочка, яка не дає легкорухливому ґрунтові пересуватися. Це для мене мало сенс. Але ми знай копали, копали...

Людей евакуювали, але в деяких селах полишалися старики. Ну, от... І зайти в звичайну хату й сісти пообідати... Сам ритуал... Хай лиш півгодини нормального людського життя. Хоч їсти там нічого не можна. Заборонялося. Але так кортіло посидіти за столом... У старій хаті...

Після нас лишалися тільки насипані могили. Потім їх начебто мали обкладати бетонними плитами, обгороджувати колючим дротом. Там кидали самоскиди, уазики, крани, на яких працювали, позаяк метал має властивість радіацію нагромаджувати, поглинати. Розказують, що все те кудись щезло. Порозкрадали. Я вірю, бо в нас усе може бути. Одного разу тривога: дозиметриста перевірили й виявилося, що їдальню збудовано на місці, де радіація вища, ніж там, куди ми їздили працювати. А ми вже жили тут два місяці. Такий у нас народ... Стовпи і на них дошки на рівні грудей прибито — це звалося їдальня. Їли навстоячки. Милися з бочки... Туалет — довга траншея в чистому полі. У руках — заступ. А поруч — реактор...

Через два місяці ми вже почали щось шурупати. Давай допоминатися: «Ми ж не смертники. Побули два місяці, годі вже. Пора нас змінити». Генерал-майор Антошкін проводив із нами бесіду, звірявся: «Нам невигідно вас міняти. Ми вам дали один комплект одягу, другий, третій. Ви навичок набули. Міняти вас — дороге діло, клопітне». І натиск на те, що ми — герої. Раз на тиждень тим, хто добре землю копав, перед лавою вручали похвальну грамоту. Кращий гробокоп Радянського Союзу. Чим не божевілля?..

Порожні села. Живуть кури й коти. Зайдеш у хлів — повно яєць. Пряжили. Солдати — хлопці браві. Курку зловлять. Багаття. Бутель самогону. Щодня в палатці вицмулювали хором по трилітровому бутлю. Хтось у шахи рубається, хтось на гітарі бренькає. До всього людина звикає. Один нап’ється — і в ліжко, другому галасувати кортить. Битися. Двоє сіли п’яні за кермо. Розбилися. Автогеном їх вирізали, видобували зі сплюсненого заліза. Я рятувався тим, що писав додому довгі листи й провадив щоденника. Засік мене начальник політвідділу, став пантрувати: де тримаю, що пишу? Підмовив сусіда шпигувати за мною. Той попередив: «Що шкрябаєш?» — «Кандидатську захистив. Докторську пишу». Сміється: «Я так полковникові й перекажу. А ти це діло сховай». Хороші були хлопці. Я вже казав, жодного скиглія. Боягуза. Повірте: нас ніхто ніколи не переможе. Зроду-звіку! Офіцери не вилізали з палаток. Валялися в хатніх капцях. Пиячили. Дарма! Ми копали. Хай собі одержують нові зірочки на погони. Дарма! Такий у нас народ...

Дозиметристи — боги. Всі до них пропихаються: «Ну, синку, яка в мене радіація?» Один тямкий солдат зметикував: узяв звичайного дрючка, намотав на нього дроту. Постукав до одної хати й по стіні тим дрючком водить. Бабка за ним: «Синку, що там у мене?» — «Воєнна тайна, бабо». — «А ти мені скажи, синку. Я тобі самогоночки наллю». — «Ну, давай!» Випив. «Усе гаразд у вас, бабо». І пішов далі...

Посеред терміну видали нам нарешті дозиметри, такі маленькі коробочки, всередині кристал. Дехто догадався: треба його вранці відвезти на могильник і там лишити, а надвечір забрати. Чим більше радіації, тим скорше відпустку дадуть. Або заплатять більше. Хто на чобота почепив, там поворозочка є, — щоб до землі ближче. Театр абсурду! Абсурд! Ці датчики були незаряджені, щоб вони почали відлік, їх треба було зарядити початковою дозою радіації. Тобто ці цяцьки, прибамбаси ці нам видавали, щоб тільки ману пустити. Психотерапія. Насправді виявився кремнієвий пристрій, на складах п’ятдесят років валялося. У військовий квиток у кінці терміну кожному вписали однакову цифру: середню дозу радіації помножили на число днів перебування. Заміряли середню дозу в палатках, де ми жили.

Чи то анекдот, чи бувальщина. Дзвонить солдат своїй дівчині. Та непокоїться: «Що ти там робиш?» Вирішив похизуватися: «Оце щойно з-під реактора виліз, руки помив». І тут — гудки. Обірвалася розмова. Кагебе слухає...

Дві години на перепочинок. Ляжеш під кущиком, а вже вишні доспіли, великі такі, солодкі, обітреш і в рота. Шовковиця... Я вперше бачив шовковицю...

Коли роботи не було, возили марширувати. По зараженій землі... Абсурд! Вечорами фільми дивилися. Індійські. Про кохання. До третьої-четвертої ранку. Кашовар проспить, каша сира. Привозили газети. Там писали, що ми — герої! Добровольці! Наступники Павки Корчагіна! Друкували фотографії. Трапився б нам той фотограф...

Неподалік стояли інтернаціональні частини. Татари з Казані. Бачив їхній самосуд. Женуть перед лавою солдата, зупиниться чи відбіжить убік — б’ють. Ногами. Лазив по хатах, змітав. Торбу барахла в нього знайшли. Окремо розташувалися литовці. Через місяць збунтувалися й зажадали відправки додому.

Було якось спецзамовлення: терміново помити дім у порожньому селі. Абсурд! «Нащо?» — «Завтра там будуть справляти весілля». Облили зі шлангів дах, дерева, вишкребли землю. Скосили картопляне гудиння, весь город, траву на подвір’ї. Пустир довкола. Назавтра привезли молодят. Приїхав автобус із гістьми. З музиками... Справжні, не кіношні молодята. Вони вже жили десь деінде, переселилися, але їх умовили приїхати сюди, щоб зняти для історії. Працювала пропаґанда. Фабрика снів... Боронила наші міфи: ми скрізь виживаємо, геть і на мертвій землі...

Перед самим від’їздом викликав мене командир: «То що ти там писав?» — «Листи молодій жінці», — відповів я. — «Ти-но там мені гляди...» — пролунало наказом.

Що заціліло в пам’яті про ті дні? Як ми копали. Копали... Десь у щоденнику в мене записано, що я там збагнув. У перші-таки дні... Я збагнув, як легко зробитись землею...»

Іван Миколайович Жмихов,

інженер-хімік

Монолог про символи й таємниці великої країни

«Згадую, як про війну...

Уже на кінець травня, десь через місяць після аварії, до нас почали надходити на перевірку продукти з тридцятикілометрової зони. Інститут працював цілодобово. Як військовий. У республіці тільки в нас натоді були фахівці й спеціальна апаратура. Привозили нутрощі домашніх і диких тварин. Перевіряли молоко. Після перших проб стало ясно, що то надходить не м’ясо, а радіоактивні покидьки. Вахтовим методом у зоні пасли худобу. Пастухи приїздили й від’їздили, доярок привозили тільки на доїння. Виконували план молочарні. Перевірили. Не молоко, а радіоактивні покидьки. Сухий молочний порошок і банки згущеного й концентрованого молока Рогачовського молокозаводу ми довго вживали на лекціях як еталонне джерело. А їх тим часом продавали в магазинах... У всіх продуктових ятках... Коли люди читали на етикетках, що молоко з Рогачова й не брали його, воно залежувалось, раптом з’явилися банки без етикеток. Гадаю, причина не в тому, що буцім паперу забракло, — людей обманювали. Обманювала держава.

Вся інформація ставала тайною за сімома печатями, щоб не викликати паніки... І це в перші тижні... Саме тоді, коли нетривкі ізотопи давали жорстке гамма-випромінювання, і все «світилося». Ми постійно писали службові записки... Постійно... але сказати відкрито про результати... Позбутися наукового ступеня, а то й партквитка. (Починає нервуватися). Та не страх... Не страх причиною, хоча й він, звісно... а ми були людьми свого часу, своєї радянської країни. Вірили в неї, вся штука — у вірі. У нашій вірі. (Від хвилювання закурює). Повірте, не через страх... Не лише через страх... Я відповідаю чесно. Щоб поважати себе, мені треба зараз бути чесним. Я хочу...

Перша поїздка в зону: в лісі фон у п’ять-шість разів вищий, ніж у полі, на дорозі. Скрізь високі дози. Працюють трактори... Селяни копають свої городи... У кількох селах заміряли щитовидку дорослим і дітям: у сто, в двісті-триста разів перевищення допустимої дози. Була в нашій групі жінка, радіолог. Із нею сталася істерика, коли вона побачила, що діти в піску бавляться. Пускають у калюжах кораблики. Працюють крамниці й, як звичайно в нас по селах, мануфактура й продукти поряд: костюми, сукні, а тут-таки ковбаса, маргарин. Лежать відкрито, навіть не прикриті целофаном. Беремо ковбасу, яйця... Робимо рентґенівський знімок: не ковбаса, а радіоактивні покидьки. Сидить молода жінка на лавочці під хатою, годує дитину груддю... Перевірили грудне молоко — радіоактивне. Чорнобильська мадонна...

Ми запитували — як бути, що робити? Нам відповідали: «Проводьте заміряння. Дивіться телевізор». По телевізору Горбачов заспокоював: «Вжито невідкладних заходів». Я вірив... Інженер із двадцятирічним стажем, добре знайомий із законами фізики. Знав же я, що з цих місць треба забиратися всьому живому. Бодай на якийсь час. Але ми сумлінно проводили заміряння й дивилися телевізор. Ми звикли вірити. Я — з повоєнного покоління, яке зросло в цій вірі. Звідки віра? Ми перемогли в такій страшній війні. Перед нами тоді весь світ схилявся. Це ж було! У Кордильєрах на скелі було вирізьблене ім’я — Сталін!!! Що це? Символ! Символ великої країни.

От вам і відповідь на питання: чому ми знали й мовчали? Чому не вийшли на майдан, не кричали? Ми доповідали... Я вам казав, писали службові записки. А мовчали й беззаперечно корились наказам, тому що — партійна дисципліна, я — комуніст. Не пригадую, щоб хтось із наших співробітників злякався за себе особисто й відмовився од відрядження в зону. Не через страх покласти партквиток, а через віру. Передусім віра, що ми живемо гарно й справедливо, і людина в нас понад усе, міра всіх речей. Крах цієї віри потім для багатьох обернувся інфарктом або й самогубством. Кулею в серце, як у академіка Лєґасова... Через те, що втрачаючи віру, зневірюючись, робишся вже не учасником, а співучасником, не маєш виправдання. Я так його розумію.

Якийсь знак... На кожній із атомних станцій колишнього Союзу в сейфі лежав план ліквідації аварії. Типовий план. Таємний. Без такого плану не можна було отримати дозволу на пуск станції. За багато років перед аварією його розробили саме на прикладі чорнобильської станції: що робити і як? Хто за що відповідає? Де перебуває? До найменших подробиць... І раптом там, на тій самій станції, відбувається катастрофа... Що це — випадок? Містика? Якби я був віруючим... Коли берешся шукати сенс, почуваєшся релігійною людиною. А я інженер. Я людина іншої віри. У мене інші символи...

Що тепер мені робити зі своєю вірою? Що тепер...»

Марат Філіпович Коханов,

колишній головний інженер

Інституту ядерної енергетики

Академії наук Білорусі

Монолог про те, що в житті страшні речі діються тихо й буденно

«Із самого початку...

Десь щось сталося. Я навіть і назви не розчула, десь далеко од нашого Могильова. Прибіг зі школи брат: усім дітям роздають якісь таблетки. Либонь, таки справді щось скоїлося. Ай-я-яй! І все. Першого травня ми пречудово бавилися, звісно, на природі. Повернулися додому пізно ввечері, у мене в кімнаті вікно відчинило вітром... Це вже опісля згадалося...

Працювала я в природоохоронній інспекції. Там чекали яких-небудь вказівок, проте їх не надходило. Чекали... У штаті інспекції професіоналів не було майже, надто серед керівництва: відставні полковники, колишні партпрацівники, пенсіонери або невгодні. Десь-інде проштрафився — його до нас. Сидить, шарудить папірцями. Загомоніли, забалакали вони після виступу в Москві нашого білоруського письменника Алєся Адамовича, який почав бити в усі дзвони. Як вони його ненавиділи! Щось ірреальне. Тут живуть їхні діти, онуки, не вони — письменник волає до світу: рятуйте!! Здавалось би, має спрацювати інстинкт самозбереження. На партзборах, у курилках — усі про писак. Чого лізуть не в своє діло? Порозпускались! Існує інструкція! Субординація! Що він тямить? Він же не фізик! Є Цека, є генеральний секретар! Я тоді, може, вперше збагнула, що таке тридцять сьомий рік. Як то було...

На той час мої уявлення про атомну станцію були цілком ідилічні. У школі, в інституті нас учили, що то такі казкові «фабрики енергії з нічого», де люди в білих халатах сидять і натискають на кнопки. Чорнобиль вибухнув на тлі неприготованої свідомости, абсолютної віри в техніку. На додачу, жодної інформації. Гори паперів із ґрифом «цілком таємно»: «засекретити відомості про аварію», «засекретити відомості про наслідки лікування», «засекретити відомості про ступінь радіоактивного ураження персоналу, що брав участь у ліквідації»... Кружляли чутки: хтось вичитав у газеті, хтось десь чув, комусь сказали... Із бібліотек зникла вся сміховинна (як потім з’ясувалося) макулатура з цивільної оборони. Хтось слухав західні голоси, тільки вони тоді й передавали, які таблетки пити, як їх правильно заживати. Але реакція здебільшого була така: вороги шаліють, а у нас «всьо харашо». Дев’ятого травня ветерани підуть на парад... Буде грати духовий оркестр. Навіть ті, хто гасив реактора, як з’ясувалося згодом, так само жили серед чуток. Здається, небезпечно брати руками ґрафіт... Здається...

Звідкись з’явилася в місті причинна. Ходила по базару й казала: «Бачила я тую радіяцію. Вона синя-синя, та мерехтить-мерехтить...» Люди перестали купувати на базарі молоко, сир. Стоїть бабка з молоком, ніхто в неї його не бере. «Не бійтеся, — припрохує, — я корову в поле не виводжу, я їй сама траву ношу». Виїдеш за місто, якісь опудала при дорозі манячать: пасеться корова, целофаном обв’язана, і поруч бабка, і собі вся в целофані. Хоч плач, хоч смійся. І нас уже стали посилати на перевірки. Мене до лісгоспу. Лісникам поставок деревини не скоротили, як був план, так і лишився. На складі ввімкнули прилад, а він чортзна-що показує. Біля дощок начебто гаразд, а поруч із заготовленими мітлами зашкалює. «Звідки мітли?» — «Із Краснополля (з’ясувалося потім, найбільш заражений район у нас у Могильовській області). Остання партія лишилася. Решту всі розіслали». І як ти їх по різних містах знайдеш?

Що то я ще боялася забути? Примітне... А! Згадала. Чорнобиль... І враз нове, незвичне почуття, що в кожного з нас є власне життя, своє, доти воно мовби непотрібне було. А тут люди застановлятися стали: що їдять, чим дітей годують. Що безпечне для здоров’я, а що ні? Переїздити кудись-інде чи не переїздити? Кожен мусив для себе зважити. А звикли були жити як? Усім селом, гуртом, громадою. Заводом, колгоспом. Ми були совєтські люди. Я, наприклад, була совєтською людиною. Дуже!! Вчилася в інституті, щоліта їздила з комзагоном. Було таке молодіжне рушення — студентські комуністичні загони. Ми там працювали, а гроші перераховували якій-небудь латиноамериканській компартії. Наш загін, зокрема, Уруґваю...

Ми змінилися. Усе змінилося. Дуже великі зусилля потрібні, щоб збагнути. Відірватися від звичного...

Я — біолог. Моя дипломна праця — поведінка ос. Два місяці просиділа на безлюдному острові. Мала там своє осине гніздо. Вони мене прийняли до себе в родину після того, як тиждень придивлялися. Ближче ніж на три метри нікого не підпускали, а мене на десять сантиметрів уже через тиждень. Я їх підгодовувала варенням із сірничка просто на гнізді. «Не руйнуй мурашника, це гарна форма чужого життя», — улюблена примовка нашого викладача. Осине гніздо зв’язане з усеньким лісом, і я потроху також роблюся часткою ландшафту. Підбігає мишеня й сідає мені на носак кросівки, дике, лісове, але воно вже сприймає мене за частину пейзажу: вчора сиділа, сьогодні сиджу, завтра сидітиму...

Після Чорнобиля... На виставці дитячих малюнків: ходить чорним весняним ланом бусол... І підпис: «Буслові ніхто нічого не сказав». Це — мої почуття тоді. І була робота. Щоденна робота... Ми їздили по області, брали проби води, проби землі — й відвозили до Мінська. Дівчата наші бурчали: «Гарячі пиріжки возимо». Ні тобі захисту, ні спецодягу. Сидиш на передньому сидінні, а за плечима зразки — «світяться». Складали акти для захоронення радіоактивного ґрунту. Землю в землі ховали... Нове людське заняття... ніхто його збагнути не міг... За інструкцією захоронення належиться проводити з геологічною розвідкою, щоб глибина залягання ґрунтових вод була не більш як чотири-шість метрів, а глибина захоронення невелика, стіни й дно котловану вимостити целофановою плівкою. Так то в інструкції, а в житті, розуміється, по-своєму. Як завжди. Ніякої геологорозвідки. Тицьнуть пальцем: «Тут копай». Екскаваторник копає. «То на яку глибину копали?» — «А чорт його знає! Вода проступила, я кинув». Бухали просто в ґрунтові води...

От кажуть: святий народ, злочинний уряд. Я вам потім скажу, що я про це думаю... Про народ наш і про себе...

Найбільше відрядження я мала в Краснопольський район, той, я вже казала, що най-най. Щоб запобігти змиванню радіонуклідів із полів у річки, належалося знов-таки чинити за інструкцією: проорати подвійні борозенки, проміжок — і ще раз подвійні борозенки, і далі в таких самих інтервалах. Мені треба проїхатися вздовж усіх малих річок. Перевірити. До райцентру добираюся рейсовим автобусом, а далі, ясна річ, треба машини. Іду до голови райвиконкому. Голова сидить у себе в кабінеті, обхопивши голову руками: плану ніхто не знімав, структури сівозміни не рушив, як сіяли горох, так і сіють, хоч знають, що горох найбільше вбирає радіацію, як узагалі всі бобові. А там подекуди сорок кюрі й вище. Йому не до мене. Із дитсадків порозбігалися кухарі й медсестри. Діти голодні. Зробити операцію апендициту — треба везти людину «швидкою» в сусідній район, шістдесят кілометрів по дорозі, як пральна дошка. Усі хірурги поїхали. Яка машина?! Подалася я до військових. Молоді хлопці, по півроку там відгаратали. Тепер хворіють несамовито. Дали мені в розпорядження бетеер із екіпажем, навіть не бетеер, чекайте, а беердемку, як вони її звали (БРДМ) — розвідувальна машина з кулеметом. Я дуже шкодувала, що не сфотографувалася на ній. На панцирі. Знов-таки — романтика. Прапорщик, що на тій машині командував, весь час з’єднувався з базою: «Сокол! Сокол! Продолжаєм работу». Їдемо... Шляхи наші, ліси наші, а ми — на бойовій машині. Стоять під парканами жінки. Стоять і плачуть. Останній раз вони цю техніку бачили під час Вітчизняної війни. І в них страх, що війна почалася.

За інструкцією в тракторів для проорювання тих борозен кабіна має бути захищена, герметизована. Я бачила такий трактор, кабіна, справді, герметична. Трактор стояв, а тракторист лежав на траві, перепочивав. «Ви з глузду з’їхали? Хіба вас не попередили?» — «Дак я ж голову кухвайкою накрив», — відповідає. Люди не розуміли. Їх весь вік полохали, готували до атомної війни. А не до Чорнобиля...

Місця там гарні неймовірно. Ліс зберігся не саджений, а справжній. Правічний. Зміясті річечки, у них вода кольору чаю й прозора-прозора. Зелена трава. Люди в лісі перегукуються... Для них це природно, це як уранці до себе в сад вийти... А ти вже знаєш, що все це отруєне — гриби, ягоди. Білочки в ліщині бігають...

Трапилася нам бабка:

— Дітки, а молочко од свеї коровки можна пить?

Ми очі в землю, у нас наказ — дані збирати, але з населенням тісно не контактувати.

Першим зметикував прапорщик:

— Бабулю, а скільки вам год?

— Да вже за вісімдесят, а мо’, й больш. Документи в війну згоріли.

— Ну тоді пийте.

Селян найбільше шкода, вони потерпіли безневинно, як діти. Бо Чорнобиль не селянин вигадав, у нього з природою свої стосунки — довірливі, не загарбницькі, як і сто літ тому, і тисячу. Як у божистому задумі... І вони не розуміли, що сталося, вони хотіли вірити вченим, усякому письменному, як священикові. А їм торочили: «Все гаразд. Нічого страшного. Тільки мийте руки перед їдою». Я збагнула, не зразу, а кілька років потому, що ми всі співучасники... Злочину... (Мовчить).

Ви не можете собі уявити, в якій кількості на машинах із зони вивозилося все, що туди посилалося як допомога, пільги мешканцям: кава, тушонка, шинка, помаранчі. Ящиками, контейнерами. Тоді ж таких продуктів не було ніде. Живилися місцеві продавці, кожен інспектор, усі ці дрібні й середньої руки урядники. Люди виявилися гірші, ніж я гадала. І я сама... Також гірша... Я тепер це про себе знаю... (Замислюється). Я, звичайно, зізнаюся... Для мене самої це важливо. Ну, знов-таки, вам приклад... У одному колгоспі, припустімо, п’ятеро сіл. Троє «чистих», двоє «брудних», від одного до другого — два-три кілометри. Двом платять «гробові», трьом — ні. У «чистому» селі будують тваринницький комплекс. Мовляв, завеземо чисті корми. А де їх узяти? Вітер носить куряву з одного поля на друге. Та сама земля. Щоб збудувати комплекс, потрібні папери. Комісія їх підписує, я — в цій комісії, хоча кожен знає, що підписувати не можна. Злочинство! Врешті-решт, знаходила я собі виправдання, проблема чистих кормів не діло інспектора охорони природи. Я — маленька людина. Що я можу?

Кожен знаходив якесь виправдання. Пояснення. Я з собою такий дослід проводила... І взагалі, я зрозуміла — у житті страшні речі діються тихо й буденно...»

Зоя Данилівна Брук,

інспектор охорони природи

Монолог про те, що руський чоловік завжди прагне в що-небудь вірити

«А ви хіба не завважували, що між собою ми про це навіть не заводимо мову? Через десятки літ, через століття — це будуть міфологічні роки... Заселять ці місця казками й міфами... Легендами...

Я боюся дощу — от що таке Чорнобиль. Снігу боюся. Лісу. Хмар боюся. Вітру... Так! Звідки дме? Що несе? Це не абстракція, не умовивід, а особисте почування. Чорнобиль... Він у мене в домі... У найдорожчій для мене істоті, у синові моєму, який народився навесні вісімдесят шостого... Він хворий. Тварини, навіть таргани, вони знають, скільки й коли родити. Люди так не вміють, Творець позбавив їх дару передчувати. Недавно в газетах оприлюднили, що дев’яносто третього року тільки в нас, у Білорусії, жінки зробили двісті тисяч абортів. Головна причина — Чорнобиль. Ми вже всюди живемо з цим страхом... Природа немов згорнулась, чекаючи. Вичікуючи. «Горе мені! Куди подівся час?» — вигукнув би Заратустра.

Я багато розмірковував. Шукав сенсу... Відповіді... Чорнобиль — це катастрофа російської ментальности. Ви над цим не замислювалися? Звичайно, я згоден, коли пишуть, що то вибухнув не реактор, а вся попередня система вартостей. Але в такому тлумаченні мені чогось бракує...

Я б радше говорив про те, про що першим сказав Чаадаєв — про нашу ворожість до прогресу. Про нашу антитехнологічність, антиінструментальність. Придивіться до Європи. Від доби Відродження почавши, вона живе під знаком інструментального ставлення до світу. Розумного, раціонального. Це пошана до майстрового, рукомесника, до інструменту в нього в руках. Є чудове оповідання у Лєскова — «Залізний характер». Що це таке? Російська вдача — «авось да нєбось». Лейтмотив російської теми. Німецький характер — ставка на інструмент, на машину. У нас... У нас? З одного боку — спроба подолати, приборкати хаос, з іншого — наша рідна стихійність. Поїдьте куди завгодно, ну, наприклад, у Кіжі, і що ви почуєте, про що з гордістю вигукне кожен екскурсовод? Що цей храм збудовано сокирою та ще й без жодного цвяха! Замість збудувати порядну дорогу, підкуємо блоху Віз грузне колесами в багнюці, зате жар-птицю держимо в руках. Друге... Я думаю... Так! Це розплата за швидку індустріалізацію після революції. Після Жовтня. За стрибок. Знов-таки, на Заході — прядильна доба, мануфактурна... Машина й людина рухалися, змінювалися разом. Формувалася технічна свідомість, мислення. А в нас? Що в нашого мужика на його власному обійсті, крім рук? Досі! Сокира, коса, ніж — і все. На цьому ввесь його світ тримається. Ну, ще лопата. Як руський чоловік із машиною розмовляє? Тільки матом. Або довбнею, копняком. Він її не любить, машини, ненавидить, зневажає насправді, він не сповна свідомий того, що має в руках, яка це сила. Я десь читав, що робітничий персонал атомних станцій часто називав реактор каструлею, самоваром, керогазом. Конфоркою. Тут уже є гординя: на сонці спряжимо яєшню! Серед тих, хто працював на Чорнобильській станції, багато селюків. Удень вони на реакторі, а ввечері в себе на городах або в батьків у сусідньому селі, де картоплю садять іще лопатою, гній розкидають вилами... Викопують урожай також руками... Їхня свідомість існувала в цих двох перепадах, двох епохах — кам’яній і атомній. У двох епохах. Людина постійно коливалася, як маятник. Уявіть собі залізницю, яку проклали блискучі інженери-шляховики, мчить поїзд, а за машиністів — учорашні візники. Фірмани. Це фатум Росії, мандрувати в двох культурах. Між атомом і лопатою. А технологічна дисципліна? Для нашого народу вона — частина насильства, колодки, кайдани. Народ стихійний, свавільний. Завжди марив не про свободу — про вольницю. Для нас дисципліна — це репресивний інструмент. Щось є особливе в нашому невігластві, щось близьке до невігластва східного...

Я — історик... Раніше чимало займався лінгвістикою, філософією мови. Не тільки ми думаємо мовою, але й мова думає нами. У вісімнадцять років, а може, й дещо раніше, коли почав читати самвидав, відкрив для себе Шаламова, Солженіцина, я раптом зрозумів, що ціле моє дитинство, дитинство моєї вулиці — а я зростав у інтелігентній родині (прадід священик, батько професор Петербурзького університету), — все просякло табірною свідомістю. І весь словник мого дитинства — мова зеків. Для нас, підлітків, це було цілком природно: батька називали пахан, матір — махана. «На хітрую жопу єсть х... с вінтом», — це я в дев’ять років засвоїв. Авжеж! Жодного цивільного слова. Навіть ігри, приказки, загадки були зеківські. Тому що зеки — то не осібний світ, що існував десь там далеко, по тюрмах. Це все було поруч. Як писала Ахматова, «півкраїни садило, півкраїни сиділо». Гадаю, оця-от табірна свідомість наша неминуче мусила зіткнутися з культурою. Із цивілізацією, із синхрофазотроном...

Ну й певна річ, нас виховувано в особливому радянському поганстві: людина — пан і владар, вінець творіння. І її право — чинити зі світом усе, що заманеться. Мічурінська формула: «Не можемо ждати милостей від природи, взяти їх у неї наше завдання». Спроба прищепити народові ті риси, ті прикмети, яких він не має. Мрія про світову революцію — це мрія про те, щоб людину переробити й увесь світ довкола. Все переробити. Атож! Знаменитий більшовицький лозунг: «Заженемо людство залізною рукою в щастя!» Психологія ґвалтівника. Печерний матеріалізм. Виклик історії й виклик природі. І це не припиняється... Руйнується одна утопія, на зміну їй приходить друга. Нині всі раптом заговорили про Бога. Про Бога й ринок водночас. Чому його не шукали в Ґулаґу, в камерах тридцять сьомого, на партзборах сорок восьмого, коли громили космополітів, за Хрущова, коли руйнували храми? Сучасний підтекст російського богошукацтва лукавий і облудний. Бомблять мирні оселі в Чечні, знищують маленький і гордий народ... А в церкві стоять зі свічками... Ми вміємо тільки з мечем. Автомат Калашникова у нас замість слова. Обсмалених російських танкістів згрібають у Грозному лопатами й вилами... Те, що від них залишилось... І тут-таки президент і його генерали моляться... Країна дивиться на це по телевізору...

Що нам треба? Відповісти на питання: чи спроможна російська нація на такий самий глобальний перегляд цілої своєї історії, на який спромоглися після другої світової війни японці? Німці? Чи вистачить нам інтелектуальної мужности? Про це мовчать. Говорять про ринок, ваучери, чеки... Ми черговий раз виживаємо. Уся енергія на те збавляється. А душу занехаяно... Людина знову самотня... Тоді навіщо це все? Ваша книжка? Мої безсонні ночі? Якщо життя наше — що чирк сірником? Тут можливі різні відповіді. Примітивний фаталізм. І можливі великі відповіді. Руський чоловік завжди прагне в що-небудь вірити: в залізницю, в жабу (тургенєвський Базаров), у візантійство, в атом... Тепер-от — у ринок...

Булґаков у «Кабалі святенників»: «Весь вік грішила. Актрисою була». Свідомість гріховности мистецтва. Аморальности його природи. Зазирання в чуже життя. Але воно, як сироватка зараженого, може стати вщепленням чужого досвіду. Чорнобиль — це тема Достоєвського. Спроба виправдання людини. А може, все дуже просто: увійти в світ навшпиньки й спинитись коло порога?!»

Олександр Ревальський,

історик

Монолог про те, яке беззахисне маленьке життя в великий час

«Не питайте... Не буду... Не буду про це... (Відчужено мовчить).

Ні, я можу з вами поговорити, щоб зрозуміти... Якщо ви допоможете... Тільки не треба мене жаліти, не треба втішати. Прошу вас!! Не треба! Не... Без смислу так страждати не можна, стільки передумати не можна. Неможливо! Неможливо!! (Зривається на крик). Ми знов у резервації, знову живемо в таборі... В чорнобильському таборі... Галасують на мітингах, носяться з гаслами. У газетах пишуть... Чорнобиль розвалив імперію, вилікував нас від комунізму... Від подвигів, схожих на самогубство... Від жахливих ідей... Я тепер розумію... Подвиг — це слово, яке вигадала держава... Для таких, як я... Але в мене нічого більше немає, нічого іншого, я виросла серед таких слів і таких людей. Все зникло, те життя зникло. За що вчепитися? Чим спасатись? Без смислу так страждати не можна. (Мовчить). Одне знаю, що вже ніколи не буду щаслива...

Він приїхав звідти... Кілька років жив, як у гарячці... Розказував і розказував. Я запам’ятовувала...

Серед села — червона калюжа. Гуси й качки її обминають.

Хлопчаки-солдати, голі-босі. Повилягалися в траві. Загоряють. «Вставайте, чорти, бо загинете!!» Вони: га-га!

Із сіл багато людей виїжджали своїми машинами. Машини заражені. Команда: «Вигружайсь!», а машину скидають у спеціальну яму. Люди стоять, плачуть. А вночі її потай викопують...

«Ніно, як добре, що ми з тобою маємо двох дітей...» Лікарі мені сказали: серце збільшене в півтора рази, нирки збільшені в півтора рази, печінка збільшена в півтора рази.

Якось уночі запитав: «Ти не боїшся мене?» Він уже став боятись кохання.

Сама я не допитувалася. Розуміла його, душею слухала... Я хотіла у вас запитати... Хотіла сказати... Часто здається... Мені часом так нестерпно, що я знати цього не хочу. Ненавиджу згадувати! Ненавиджу! (Знову зривається на крик). Колись... Колись я заздрила героям. Учасникам великих подій, тим, хто був на переломі. На перевалі. Так ми тоді казали, так співали. Пісні красиві були. (Заспівує). «Орльонок... Орльонок...» Тепер і слова забула... Лєті више крильєв... Здається, так? Які! Які ж красиві були слова в наших піснях. Я мріяла! Шкодувала, що не народилася в сімнадцятому або в сорок першому... А тепер інакше думаю: я не хочу жити історією, в історичний час. Моє маленьке життя тоді відразу стає беззахисним. Великі події розтоптують його, не завваживши. Не спинившись... (Замислюється). Після нас залишиться тільки історія... Чорнобиль залишиться... А де моє життя? Моя любов?

Розказував і розказував. Я запам’ятовувала...

Голуби, горобці... Лелеки... Лелека біжить-біжить полем, хоче злетіти — а злетіти не може. А горобець по землі скаче-скаче, але не підлітає, хіба до паркану, вище не підлетить.

Люди пішли, у хатах залишилися жити їхні фотографії...

Їдуть покинутим селом і бачать картину — як у казці: сидять на ґанку дід та баба, а круг них бігають їжачки. І так їх багато, наче курчат. Без людей у селі тихо, наче в лісі, їжачки перестали боятися, приходять і просять молока. І лисиці, розповідали їм, внадилися, і лосі. Хтось із хлопців не витримав: «Я ж мисливець!» «Та ти що! Ти що!! — сполошилися старі. — Звірів чіпати не можна! Ми з ними зріднилися. Тепер — одна сім’я».

Він знав, що помре... Що помирає... І дав собі слово — жити тільки дружбою й любов’ю. Працювала я на двох роботах, його пенсії нам не вистачало, але він попросив: «Продаймо машину, вона не нова, але ж таки щось дадуть нам за неї. Побудь удома. Хай ще надивлюся на тебе». Скликав друзів... Приїжджали, зоставалися в нас надовго його батьки... Щось він зрозумів... Щось він там зрозумів про життя, чого не розумів раніше. Іншими словами вже говорив...

«Ніно, як добре, що ми з тобою маємо двоє дітей. Дівчинка й хлопчик...»

Спитаю:

— Ти думав про нас із дітьми? Про що ти там думав?

— Я бачив хлопчика, він народився через два місяці після вибуху. Дали ім’я — Антон. А всі називали Атомчик.

— Ти думав...

— Там усіх шкода. Навіть мушку шкода й горобця. Нехай усі живуть. Нехай мухи літають, оси жаляться, таргани повзають...

— Ти...

— Діти малюють Чорнобиль... Дерева на їхніх малюнках ростуть корінням догори. Вода в річках червона або жовта. Намалюють і самі плачуть.

А його друг... Його друг, той мені розповідав, що там було страшенно цікаво, весело. Вірші читали, співали під гітару. Туди приїхали найкращі інженери, вчені. Московська й ленінградська еліта. Філософствували... Пуґачова перед ними виступала... У полі... «Якщо ви не заснете, я буду вам, хлопчики, співати до ранку». Вона називала їх героями... Його друг... Він помер першим... Танцював на весіллі в дочки, анекдотами всіх смішив. Підніс келиха, щоб сказати тост, і впав... І... Наші чоловіки... Вони вмирають, як на війні, але серед мирного життя. Не хочу! Не хочу згадувати... (Заплющує очі й тихо похитується). Не хочу говорити... Він помер і було так страшно, такий чорний ліс...

«Ніно, як добре, що ми з тобою маємо двоє дітей. Дівчинка й хлопчик. Вони залишаться...»

(Веде далі).

Що я хочу зрозуміти? Сама не знаю... (Непомітно всміхнулася). Його друг мені освідчився... Ще коли ми вчилися, студентом він до мене залицявся, потім одружився з моєю подругою, але скоро розлучився. Щось у них не склалося. Прийшов із букетом квітів: «Будеш жити, як королева». У нього магазин, у нього шикарна квартира в місті, у нього будинок за містом. Я відмовила... Він образився: «П’ять років минуло... Ніяк героя свого не забудеш!? Ха-ха... Живеш із пам’ятником...» (Зривається на крик). Вигнала! Вигнала!! «Дурепа! Живи на свою вчительську зарплату, на свої сто доларів». Живу... (Спокійніше). Чорнобиль наповнив моє життя, і моя душа розширилася... Їй боляче... Потаємний ключ... Починаєш після болю говорити, добре говориш. Я так говорила... Такою мовою тільки тоді, коли любила. І тепер... Якби я не вірила, що він на небі, як би я це пережила?

Він розказував... Я запам’ятовувала... (Говорить, як непритомна).

Хмари пилу... Трактори в полі. Жінки з вилами. Дозиметр клацає...

Людей немає, і час плине інакше... День довгий-довгий, як у дитинстві...

Листя не можна було палити... Листя хоронили...

Без смислу так страждати не можна. (Плаче). Без знайомих красивих слів. Навіть без медалі, яку йому дали. Лежить удома в шафі... Залишив нам...

Але одне я знаю, що ніколи вже не буду щаслива...»

Ніна Прохорівна Литвина,

дружина ліквідатора

Монолог про фізику, в якій усі ми колись кохалися

«Я саме той, хто вам потрібен... Ви не помилилися...

Від юних літ мав звичку все записувати. Наприклад, коли Сталін умер — що діялося на вулицях, про що повідомляти в газетах. І Чорнобиль я від першого дня нотував, знав, що мине час і багато що забудеться, щезне безповоротно. Так і сталося. Мої друзі (вони були в самому осередку подій), фізики-ядерники, позабували, що тоді почували, про що зі мною балакали. А в мене все записано...

Того дня... Я, завідувач лабораторії Інституту ядерної енергетики Академії наук Білорусі, приїхав на роботу, інститут наш за містом, серед лісу. Погожа година! Весна. Відчинив вікно. Повітря чисте, свіже. Здивувався: чогось сьогодні не залітають синички, яких я за зиму пригодував, шматочки ковбаси за вікно вивішуючи. Знайшли собі лакомішу поживу?

А тимчасом на нашому інститутському реакторі паніка: дозиметричні прилади показали ріст активности, на повітроочисних фільтрах вона підскочила в двісті разів. Потужність дози біля прохідної — близько трьох мілірентґен на годину. Це дуже серйозно. Така потужність припустима як межова в радіаційно небезпечних приміщеннях для не більш як шестигодинної роботи. Перше припущення — в активній зоні розгерметизувалась оболонка одного з тепловидільних елементів. Перевірили — норма. А може, перевозили контейнера з радіохімічної лабораторії та так десь дорогою трусонули, що пошкодили внутрішню оболонку, забруднили територію? Спробуй тепер одмий пляму на асфальті! Що ж сталося? А тут іще по внутрішньому радіо оголошення: співробітникам не рекомендовано залишати приміщення. Між корпусами спорожніло. Жодної душі. Жаскувато. Незвично.

Дозиметриста перевірили мій кабінет: «світить» стіл, «світить» одежа, стіни... Я встаю, нема охоти навіть сідати на стільця. Помив голову над раковиною. Глянув на дозиметра — ефект явний! Невже це таки в нас, у нашому інституті «чепе»? Витік? Як тепер дезактивувати автобуси, що розвозять нас по місті? Співробітників? Доведеться поморочитися... Я дуже пишався нашим реактором, до міліметра його був вивчив...

Телефонуємо на Іґналійську атомну, вона поруч. У них теж прилади репетують. Теж паніка. Дзвонимо на Чорнобиль... На станції не відповідає жоден телефон. До обіду з’ясовується. Над цілим Мінськом радіоактивна хмара. Ми визначили — активність йодна. Аварія на якомусь реакторі...

Перша реакція: подзвонити додому дружині, попередити. Але всі наші телефони в інституті прослуховуються. О, цей вічний, десятиліттями вдовбуваний страх! Але ж вони там нічого не знають... Дочка після занять у консерваторії гуляє з подружками містом. Морозиво їсть. Подзвонити?! Можуть бути неприємності. Не допустять до секретних робіт... Усе одно не витримую, підношу слухавку:

— Слухай мене уважно.

— Ти про що? — голосно перепитує дружина.

— Тихше. Позачиняй кватирки, всі продукти — в поліетиленові пакети. Вдягни ґумові рукавички й протри мокрою ганчіркою все, що можна. Ганчірку — теж у пакет і сховай якнайдалі. Білизну на балконі — знову перепрати. Хліба не купуй. І щоб жодних там тістечок на вулиці...

— Що у вас скоїлося?

— Тихше. Розчини дві краплі йоду в склянці води. Помий голову...

— Що... — але я не даю дружині доказати, кладу слухавку. Мусить зрозуміти, сама-бо співробітниця нашого інституту.

О п’ятнадцятій годині тридцять хвилин з’ясували — аварія на чорнобильському реакторі.

Ввечері вертаємо до Мінська службовим автобусом. Півгодини дороги мовчимо або перемовляємося про щось стороннє. Боїмось озватися вголос одне до одного про те, що сталося. У кожного партквиток у кишені...

Перед дверима квартири лежала мокра ганчірка. Значить, дружина зрозуміла. Заходжу, в передпокої здираю з себе костюма, сорочку, роздягаюся до трусів. Зненацька нападає лють... До дідька цю секретність! Цей страх! Беру міського телефонного довідника... Записники дружини, дочки... Починаю обдзвонювати всіх поспіль: я співробітник Інституту ядерної енерґетики, над Мінськом радіоактивна хмара... І далі перераховую, яких уживати заходів: помити голову господарчим милом, зачинити кватирки... Протирати кожні три-чотири години підлогу мокрою ганчіркою. Білизну з балкона перепрати... Випити йоду Як його правильно заживати. Реакція людей: спасибі. Ні розпитів, ні переляку. Я гадаю, вони мені або не вірили, або не в змозі були осягнути ґрандіозности події. Ніхто не налякався. Дивовижна реакція. Вражає!

Увечері телефонує мій товариш. Фізик-ядерник, доктор наук... Як безпечно! З якою вірою ми жили! Щойно тепер це розумієш... Він телефонує й каже між іншим, що хоче поїхати на травневі свята до жінчиних батьків на Гомельщину. Звідти ж рукою подати до Чорнобиля! Їде з малими дітьми. «Надзвичайно прекрасне рішення! — заволав я. — Ти з глузду з’їхав!» Це щодо професіоналізму. І щодо нашої віри. Я верещав. Він, мабуть, і не пам’ятає, що я йому діти врятував... (Після передиху).

Ми... Я кажу про всіх нас... Ми Чорнобиль не забули, ми його не зрозуміли. Що дикуни могли зрозуміти в блискавці?

У книжці есе Алєся Адамовича... Його розмова з Андрієм Сахаровим про атомну бомбу. «А знаєте, як гарно пахне озоном після ядерного вибуху?» — переконував академік, «батько» водневої бомби. У цих словах романтика. Для мене... Мого покоління... Перепрошую, уже бачу, на виду написано вашу реакцію... Вам це здається захватом перед вселенським кошмаром... А не перед людським генієм. Але це тепер ядерну енергетику принижено, зганьблено. А моє покоління... У сорок п’ятому, коли вибухла ядерна бомба, мені минав сімнадцятий. Я любив фантастику, мріяв полетіти на інші планети, вірив, що ядерна енергія підніме нас у космос. Вступив до Московського енергетичного інституту й там дізнався, що є надсекретний факультет — фізико-енергетичний. П’ятдесяті-шістдесяті роки... Фізики-ядерники... Еліта... Усі в захваті перед майбутнім... Гуманітаріїв набік... У трикопійчаній монеті, казав наш шкільний учитель, стільки енергії, що може працювати електростанція. Дух забивало! Я зачитувався американцем Сміттом, він писав, як винайшли атомну бомбу, проводили випробування, подробиці вибуху. У нас усе таїли. Я читав... Малював собі в уяві... Вийшов фільм про радянських атомників «Дев’ять днів одного року», він був дуже популярний. Високі зарплати, секретність додавали романтизму. Культ фізики! Доба фізики! Навіть коли вже в Чорнобилі рвонуло... Як повільно ми позбувалися цього культу... Викликали вчених... Вони прилетіли на реактор спецрейсом, але ж багато хто геть і приладів до гоління з собою не взяв, вважали, буцім на кілька годин летять. Усього на кілька годин. Хоча їм було повідомлено, що на атомній станції вибух. Але вони вірили в свою фізику, вони всі були з покоління цієї віри. Доба фізики скінчилася в Чорнобилі...

Ви вже інакше дивитеся на світ... У свого улюбленого філософа Костянтина Леонтьєва нещодавно вичитав думку, що наслідки фізико-хімічної розпусти змусять коли-небудь космічний розум утрутитися в наші земні справи. А ми, виховані в сталінські часи, ми й у голові не могли собі покласти існування якихось надприродних сил. Паралельних світів... Біблію я прочитав потім... І двічі одружувався з тою самою жінкою. Пішов і повернувся. Ще раз здибалися... Хто мені пояснить це чудо? Життя дивовижна штука! Загадкова! Тепер я вірю... У що я вірю? Що тривимірний світ уже затісний для сучасної людини... Чому нині такий інтерес до іншої реальности? До нових знань... Людина одривається од землі. Орудує іншими категоріями часу, не однією землею, а різними світами. Апокаліпсис... Ядерна зима... У західному мистецтві це все вже описали... Намалювали... Зняли... Вони готувалися до майбутнього... Вибух великої кількости ядерної зброї призведе до ґрандіозних пожеж. Атмосфера пересититься димом. Сонячні промені не зможуть пробитися до землі, а там ланцюгова реакція пішла — холодно, холодніше, холодніше. Цю світську версію «кінця світу» впроваджують від часів промислової революції вісімнадцятого століття. Але атомні бомби не зникнуть і тоді, коли знищено буде останню боєголовку. Знання залишиться...

Ви мовчите... А я з вами цілий час полемізую. У нас спірка міжпоколіннєва... Ви завважили? Історія атома — то не тільки військовий секрет, тайна, проклін. То наша молодість, наш час... Наша релігія... Але тепер? Тепер мені теж інколи здається, наче світом рядить хтось інший, наче ми зі своїми гарматами й космічними кораблями — як дітваки. Але я в цьому ще не устійнився... Не твердий... Дивовижна штука життя! Я любив фізику й думав: нічим, крім фізики, займатися ніколи не буду, — а тепер хочу писати. Наприклад, про те, що науку не влаштовує людина, тепла людина, вона заважає науці. Маленька людина зі своїми маленькими проблемами. Або: як кількоро фізиків можуть перемінити весь світ. Про нову диктатуру. Диктатуру фізики й математики... Мені відкрилося ще одне життя...

...Перед операцією... Я вже знав, що в мене рак. Я думав, що мені лишилося жити дні, лічені дні, і страшенно не хотілось умирати. Раптом я побачив кожен листочок, яскраві квіти, яскраве небо, напрочуд яскраво-сірий асфальт, розколини в ньому, а в них мурашки сновигають. Ні, думаю собі, треба їх обминути. Шкода їх. Нащо їм умирати? Від лісового духу мені в голові паморочилось... Запах сприймався різкіше, ніж колір. Легкі берези... Важкі ялини... І всього цього я не побачу? На секунду, на хвилину довше прожити! За яким бісом я стільки часу, годин, днів просидів перед телевізором, серед купи газет? Головне — життя і смерть. Нічого іншого не існує. Не кинеш на чаші терезів...

Я зрозумів, що має сенс тільки живий час... Наш живий час...»

Валентин Олексійович Борисевич,

колишній завідувач лабораторії

Інституту ядерної енергетики

Академії наук Білорусі

Монолог про те, що поза Колимою, Освенцімом і Голокостом

«Мені треба комусь виговоритись... Почуття мене переповняють...

У перші дні... Відчуття були змішані. Пам’ятаю два найсильніші — страху й кривди. Все відбулося — й жодної інформації: влада мовчить, медики нічого не кажуть. Ніяких відповідей. У районі чекали на вказівку з области, в області — з Мінська, а в Мінську — з Москви. Довга-довга вервечка... А насправді ми виявилися беззахисними. Оце було найголовніше почування тих днів. Десь далеко... Горбачов... І ще кількоро... Двоє-троє людей вирішували нашу долю. Вирішували за всіх. Долю мільйонів людей. Так само, як усього кількоро душ могло нас убити... Не маніяки, не злочинці з терористичним планом у голові, а звичайні собі чергові оператори на атомній станції. Мабуть, непогані хлопці. Коли я це збагнула, зазнала сильного потрясіння. Відкрила для себе щось таке... Я зрозуміла, що Чорнобиль поза Колимою й Освенцімом... І Голокостом... Чи я ясно висловлююсь? Людина з сокирою й луком чи людина з гранатометом і газовими камерами не могла вбити всіх. Але — людина з атомом... Тут... Ціла земля загрожена...

Я не філософ, не стану філософствувати. Поділюся тим, що пам’ятаю...

Паніка перших днів: хто рвонув до аптек і накупив йоду, хто перестав ходити на базар купувати молоко, м’ясо, а надто яловичину. У нас у родині тоді старалися не економити, брали дорогу ковбасу, сподіваючись, що вона з доброго м’яса. Але невдовзі дізналися, що саме в дорогу ковбасу підмішували заражене м’ясо, мовляв, раз вона дорога, то купують її потроху, вживають менше. Ми виявилися беззахисними. Але все це вам уже, безперечно, відоме. Хочу розповісти про інше. Про те, що ми були генерацією радянською.

Мої друзі — лікарі, вчителі. Місцева інтеліґенція. Ми мали свій гурток. Збиралися в мене вдома. П’ємо каву. Сидять дві щирі товаришки, одна з них лікар. У обох маленькі діти.

Перша:

— Завтра їду до батьків. Завезу дітей. Ану ж захворіють, ніколи собі не прощу.

Друга:

— У газетах пишуть, що через кілька днів обстановка нормалізується. Там — наші війська. Вертольоти, броне-техніка. По радіо повідомляли...

Перша:

— І тобі раджу: забери дітей! Вивези! Сховай! Сталося... Щось страшніше за війну... Ми навіть негодні собі уявити — що?

Зненацька вони перейшли на горішні тони й скінчилося сваркою. Взаємними звинуваченнями:

— Де твій материнський інстинкт? Фанатичка!

— Ти зрадниця! Що б з нами було, якби всі так чинили, як ти? Перемогли б ми в війну?

Сварилися дві молоді вродливі жінки, які шалено любили своїх дітей. Щось повторювалося... Знайома партитура...

І в усіх, хто там був, і в мене, зокрема, відчуття: вона вносить тривогу. Вибиває нас із рівноваги. З довіри до всього, чому ми звикли довіряти. Треба дочекатися, коли скажуть. Оголосять. Вона — лікар, знала більше: «Власних дітей негодні оборонити! Вам ніхто не погрожує? А ви все одно боїтеся!»

Як ми її в ті хвилини зневажали, навіть ненавиділи, вона зіпсувала нам вечір. Чи я ясно висловлююсь? Не тільки влада обманювала нас, але ми й самі не хотіли знати правди. Десь там... У глибині підсвідомости... Звісно, тепер ми не хочемо собі в тому зізнаватися, нам більше подобається лаяти Горбачова... Лаяти комуністів... Це вони винні, а ми — хороші. Ми — жертви.

Другого дня вона виїхала, а ми причепурили своїх дітей і повели на першотравневу демонстрацію. Могли йти, а могли й не йти. Мали вибір. Ніхто нас не змушував, не наполягав. Але ми вважали це за свій обов’язок. Аякже! У такий час, такого дня... Усі маємо бути в гурті. Втікали на вулицю, в натовп...

На трибуні стояли всі секретарі райкому, поруч із першим секретарем — його маленька донька, вона стояла так, щоб її бачили. На ній — плащ і шапочка, хоч світило сонце, а на ньому — воєнна плащ-палатка. Але вони стояли... Це я пам’ятаю.

«Забруднена» не тільки наша земля, але й наша свідомість. І теж на багато літ. Я змінилася за ці роки більше, ніж за все своє попереднє життя — сорок років. Ми в зоні замкнені... Відселення припинилося. І ми живемо, як у Ґулаґу... Я працюю в дитячій бібліотеці. Діти чекають розмови: Чорнобиль повсюди, він навкруги, в нас нема вибору, маємо навчитися з ним жити. Особливо старшокласники, в них питання. А як? Де про це взнати? Прочитати? Немає книжок. Фільмів. Навіть казок нема. І міфів. Я навчаю любов’ю, я хочу перемогти страх любов’ю. Стою перед дітьми: люблю наше село, люблю нащу річку, наші ліси... Вони най-най... Кращих для мене немає. Я не обманюю. Я навчаю любов’ю. Чи я ясно висловлююсь?

Мені заважає вчительський досвід... Я завжди розмовляю й пишу трохи пишномовно, з немодним нині пафосом. Але я відповідаю на ваше питання: чому ми безсилі? Я безсила... Є культура до Чорнобиля й немає культури після Чорнобиля. Живемо серед ідей війни, краху соціалізму й непевного майбутнього. Брак нових уявлень, цілей, думок. Де наші письменники, філософи? Не кажу вже про те, що нашу інтелігенцію, котра найдужче ждала й готувала свободу, нині відкинуто вбік. Жебрацьку й принижену. Ми виявилися незапотребовані. Непотрібні. Я навіть необхідних книжок не можу купити, а книжки — моє життя. Мені... Нам... Як ніколи потрібні нові книжки, тому що навколо нове життя. Але ми в ньому чужі. Не можу з цим змиритися. Увесь час питання в мені — чому? Хто робитиме нашу роботу? Телевізор дітей не навчить, навчати має вчитель. Але це — окрема тема...

Я згадала... Ради правди тих днів і тих почувань. Щоб не забути, як змінювалися ми... І наше життя...»

Людмила Дмитрівна Полянська,

сільська вчителька

Монолог про свободу й мрію про звичайну смерть

«То була свобода... Там я почувався вільним чоловіком...

Ви дивуєтеся? Я бачу... Дивуєтеся... Це тільки той збагне, хто на війні був. Вони хильнуть, дядьки, що воювали, і згадують, я їх чув, вони досі тужать... За тою свободою, за тим злетом. Ні кроку назад! — сталінський наказ. «Заградотряди». Ясне діло... Уже історія... Але ти стріляєш, виживаєш, дістаєш належні тобі сто грам, махорку... Тисячу разів можеш здохнуть, розлетіться на шматки, але якщо постараєшся, перехитруєш — чорта, біса, старшину, комбата, того, хто в чужій касці й із чужим багнетом, заговориш самого Всевишнього, — можеш вижити! Я був на реакторі... Там — як у шанцях на передньому краї. Страх і свобода! Живеш на всю котушку... У буденному житті цього не збагнеш. Не проймешся. Пам’ятаєте, нас увесь час готували: буде війна. А свідомість виявилась неприготованою. Я був неприготований... Того дня... Збирався піти разом із дружиною в кіно... Прийшли на завод двоє військових. Викликали мене: «Солярку від бензину відрізниш?» Питаю: «Куди пошлете?» — «Куди-куди... Добровольцем у Чорнобиль». Мій військовий фах — ракетне паливо. Секретна спеціальність. Забрали просто з заводу, в самій майці й футболці, додому не дали заскочити. Просив: «Жінку дайте попередити». — «Ми самі сповістимо». В автобусі нас зібралося душ п’ятнадцять, офіцери запасу. Хлопці мені сподобалися. Треба — їдьмо, треба — працюємо... Погнали на реактор — лізли на дах реактора...

Біля виселених сіл стояли вишки, солдати на вишках зі зброєю. Зброя з набоями. Шлагбауми. Таблички: «Узбіччя заражене. В’їзд і зупинку суворо заборонено». Сіро-білі дерева, облиті дезактиваційною рідиною. Мізки зразу шкереберть! Перші дні боялися сісти на землю, на траву, не ходили, а бігали, тільки машина пройде — респіратори натягували. Після зміни сиділи в палатках. Ха-ха! Через пару місяців... Це вже щось нормальне — це вже твоє життя. Рвали сливи, волоком рибу ловили, там щуки ого-го! І лящі. Лящів сушили до пива. Ви про це вже, мабуть, чули? У футбол грали. Купалися. Ха-ха... (Знову сміється). Вірили в долю, у глибині душі ми всі фаталісти, а не аптекарі. Не раціоналісти. Менталітет слов’янський... Я вірив у свою зірку! Ха-ха! Інвалід другої групи... Зразу й захворів. «Лучовка» проклята... Ясне діло... А перед тим навіть медичної карточки в поліклініці не мав. Чорт із ним! Що громаді, те й бабі... Менталітет. Я — солдат, я замикав чужу хату, входив у чуже житло. Це таке відчуття... Ти ніби підглядаєш за кимось... Чи земля, на якій не можна сіяти. Корова тицяється в фіртку, а фіртка зачинена й хата на замку. Молоко капле на землю... Це таке відчуття! По селах, котрі ще не виселені полишалися, селяни гнали самогонку, їхній заробіток. Продавали нам. А в нас грошей хоч засипся: потрійна платня на роботі, і добові йшли потрійні. Потім вийшов наказ: хто питиме, лишать на другий термін. Так помагає горілка чи ні? Бодай психологічно? Там у цей рецепт свято вірили... Ясне діло... Селянське життя тече просто: щось посадив, виростив, зібрав, а решта все без них обходиться. Їм нема діла до царя, до влади... Перший секретар цека чи президент... До космічних кораблів і атомних станцій, до мітингів у столиці. І вони не могли повірити, що світ за один день перевернувся, і вони вже в іншому світі живуть... Чорнобильському... Вони ж нікуди не виїздили. Люди хворіли від потрясіння... Вони не скорялись, вони хотіли жити, як завжди. Дрова з собою забирали крадькома, зелені помідори зривали, закручували. Банки вибухали, то ще раз кип’ятили. Як то — знищить, закопать, на сміття обернути? Те, чим ми якраз і займалися. Анулювали їхню працю, споконвічний сенс їхнього життя. Ми для них були вороги... А я рвався на реактор. «Не спіши, — остерігали мене, — в останній місяць, перед дембелем, усіх на дах поженуть». Служили ми шість місяців. І справді, через п’ять місяців передислокація, тепер уже під самий реактор. Жартики різні й поважні балачки, що от через дах пропустять. Ну, хай років п’ять після цього прочугикаєм... Сім... Десять... Ясне діло... Чогось частіше називалася цифра «п’ять», і звідки вона взялася? Без ґвалту, без паніки. «Добровольці, крок уперед!» Ціла сотня — крок уперед. Перед командиром монітор, вмикає — на екрані дах реактора: шматки графіту, розплавлений бітум. «Он, хлопці, бачите, уламки лежать. Почистіть. А отут-о, в цьому квадраті, тут проб’єте отвір». Час — сорок-п’ятдесят секунд. Туди — назад, забіг — кидок. Хтось наклав на ноші, інші скинули. Туди, в руїни, в діру. Скинув, але вниз не зиркай, не можна. Все одно зазирали. Газети писали: «Повітря над реактором чисте». Читали й сміялися. Матюкались. Повітря чисте, а ми он які дози хапаємо. Видали дозиметри. Один — на п’ять рентген, його з першої хвилини зашкалювало, другий, як авторучка, на сотню рентґен, той у деяких місцях теж зашкалювало. П’ять років, сказали, дітей заводить не можна буде. Якщо за п’ять років не вимремо... Ха-ха!.. (Сміється). Жартики всякі... Але без галасу, без паніки. П’ять років... Я вже десять прожив. Ха-ха!.. (Сміється). Вручали нам грамоти. Їх у мене дві. З усіма тими картинками: Маркс, Енгельс, Ленін, прапори червоні... Один хлопець пропав, думали, втік. Через два дні знайшли в кущах. Повісився. Стан у всіх, самі розумієте... Тоді виступив замполіт, що, мовляв, він листа з дому одержав — дружина його зрадила. Хто його зна? За тиждень у нас дембель. А його в кущах знаходять... Був у нас кухар, той так боявся, що жив не в палатці, а на складі, видовбав там собі нішу під ящиками з маслом і тушонкою. Переніс туди матраца, подушку... Жив під землею... Присилають рознарядку: набрати нову команду й усіх на дах. А всі вже там були! Знайти людей! Ну, і його зачистили. Раз тільки й заліз... Друга група інвалідности... Подзвонює мені частенько. Ми не губимося, одне за одного держимось... За свою пам’ять, вона стільки житиме, скільки ми проживемо. Так і напишіть.

У газетах брехня... Суцільна брехня... Ніде не читав, як ми собі шили кольчуги. Сорочки свинцеві. Труси. Нам видавали ґумові халати зі свинцевим напиленням. А ми собі плавочки гаратали свинцеві... Пильнували це діло... Ясне діло... В одному селі нам показали два таємні будинки. Для сходин. Мужчини, одірвані од дому, шість місяців без жінки, екстремальна ситуація. Усі навідувалися. А дівки місцеві гуляли, все одно, плакали, скоро вмирать. Плавочки свинцеві... Надягалися поверх штанів... Напишіть... Анекдоти травили. От, прошу. Американського робота послали на дах, п’ять хвилин попрацював — стоп. Японський робот п’ять хвилин попрацював — стоп. Наш робот дві години працює. Команда по рації: «Рядовой Іванов, через два часа можете спустітца вніз на перекур». Ха-ха!.. (Сміється).

Перед тим як нам на реактор виходити, командир інструктує... Лава стоїть... Кілька хлопців збунтувалося: «Ми вже там були, нас додому повинні відправить». Моє, приміром, діло — паливо, бензин, а мене теж на дах посилали. Але я мовчав. Я сам хотів, мені було цікаво. А ці збунтувалися. Командир: «У нас на дах підуть добровольці, решта крок із ряду, із вами матиме бесіду прокурор». Ну, хлопці постояли, порадилися, та й згодилися. Присягу складав — значить, мусиш, прапора цілував... На коліно перед прапором опускався... Мені здається, ніхто з нас не сумнівався, що можуть посадити й дати строк. Чутка просочилася, наче два-три роки дають. Якщо солдат одержував звиш двадцяти п’яти рентґен, то командира могли посадити за те, що опромінив особовий склад. Ні в одної душі звиш двадцяти п’яти рентґен! У всіх менше... Розумієте? Але люди мені подобалися. Двоє захворіло, знайшовся один, сам сказав: «Давайте я». А він уже раз на даху був того дня. Заповажали. Премія — п’ятсот рублів. Другий яму нагорі довбав, відходити пора — а він довбе. Ми йому махаємо: «Вниз!» А він навколішки впав і добиває. Дах треба було пробити в тому місці, щоб жолоб уставить сміття спускати. Поки не пробив, не встав. Премія — тисяча рублів. За ці гроші тоді можна було купить два мотоцикли. У нього тепер перша група інвалідности... Ясне діло... Але за страх платили на місці... І от він умирає... Тепер умирає... Страшно мучиться... У ці вихідні їздив до нього... «Спитай, про що я мрію?» — «Про що?» — «Про звичайну смерть, а не про чорнобильську». Йому сорок років. Жінок любив... Дружина красуня...

Дембель. Повпаковувалися в машини. Скільки їхали зоною, стільки сигналили. Озираюся на ті дні... Я був поряд із чимось... Чимось фантастичним. А оці-от слова — «гігантський», «фантастичний» — вони всього не відбивають. Було таке відчуття... Яке? (Замислився)

Я такого відчуття навіть у коханні не зазнав...»

Олександр Кудрягін,

ліквідатор

Монолог про калічку, якого все одно будуть любити

«Не соромтеся... Питайте... Про нас уже стільки всього понаписували, що ми звикли. Другий раз і газету з автографом пришлють. Але я не читаю. Хто нас зрозуміє. Тут жити треба...

Моя дочка нещодавно сказала: «Мамо, якщо я народжу калічку, я його все одно буду любити». Уявляєте собі?! Вона в десятому класі вчиться, у неї вже такі думки. Її подружки... Вони всі про це думають... У наших знайомих знайшовся хлопчик... Чекали його, перша дитина. Вродлива молода пара. А в хлопчика рот до вух, а вушка одного нема... Я не ходжу до них, як колись бувало. Не можу... А дочка нема-нема та й забіжить. Їй кортить туди, вона чи то приглядається, чи то приміряється... А я не годна...

Могли б поїхати звідси, але зважили з чоловіком — і відмовились. Боїмося інших людей. А ми всі тут — чорнобильці. Не сахаємось одне від одного, коли хто частує яблуками чи огірками з власного саду й городу, беремо їх і їмо, не ховаємо ніяково до кишені чи в торбинку, щоб потім викинути. У нас спільна пам’ять... Спільна доля... А скрізь деінде, в усякому іншому місці ми — чужинці. Косують на нас... з осторогою. Усі звикли до слів: «чорнобильці», «чорнобильські діти», «чорнобильські переселенці»... Чорнобиль... Тепер це прикладка до всього нашого життя. Але ви нічого про нас не знаєте... Ви нас боїтеся... Тікаєте... Мабуть, якби нас не випускали звідси, поставили міліцейські кордони, чимало з вас би заспокоїлося. (Зупиняється). Не доводьте протилежного... Не переконуйте! Я цього зазнала й пережила в перші дні... Схопила дочку й кинулася в Мінськ, до сестри... Мене рідна сестра до себе в хату не пустила, бо мала малу дитину, грудьми годувала. У страшному сні я б собі такого не уявила! Не вигадала б. І ми ночували на вокзалі. Несамовиті речі спадали на думку... Куди нам тікати? Може, краще покінчити з собою, щоб не мучитися... Це ж перші дні... Усі уявляли собі якісь страхітливі недуги. Неймовірні. А я ж лікар. Можна хіба здогадуватись, що з іншими коїлося... Чутки завжди жахливіші, ніж будь-яка правдива інформація. Будь-яка! Я дивлюся на наших дітей: куди б вони не поїхали, чуються чужими. У піонерському таборі, де моя дочка один рік відпочивала, до неї торкнутись боялися: «Чорнобильський світлячок. Вона в темряві світиться». Викликали ввечері надвір перевірити — світиться чи не світиться... Чи нема в неї німба над головою.

От кажуть — війна. Воєнне покоління. Порівнюють... Воєнне покоління? Та вони ж щасливчики! У них була Перемога. Вони перемогли! Це дало їм могутню життєву наснагу, енергію, якщо висловлюватися сучасними термінами, надпотужну наставленість на виживання. Вони нічого не боялися. Хотіли жити, вчитися, родити дітей. А ми? Ми всього боїмося. Боїмося за дітей... За внуків, яких ще нема. Їх нема, а нам уже страшно. Люди менше всміхаються, не співають, як раніше бувало, на свята. Не сам тільки ландшафт змінюється, коли на місці полів знов підводяться ліси, чагарі, а й національний характер. У всіх депресія... Почуття приречености. Для когось Чорнобиль — метафора. Гасло. А тут — наше життя. Просто життя.

Іншим разом думаю, що краще б ви про нас не писали. Не спостерігали збоку... Не ставили діагнозів: рідіофобія чи ще щось, не виділяли серед решти. Тоді б нас менше боялися. Не говорять же в домі ракового хворого про його страшну хворобу. А в камері довічного ув’язнення ніхто не згадує про термін... (Мовчить). Стільки наговорила, не знаю, треба воно вам чи ні... (Питає). Накрити на стіл... Пообідаємо? Чи боїтеся? Кажіть правду, ми вже не ображаємося. Всього набачилися.

Заходив до мене один кореспондент... Бачу: хоче пити. Я несу йому кухоль води, а він дістає з сумки свою воду. Мінеральну. Йому соромно... Виправдовується... Розмови в нас, звісно, не вийшло, я не могла з ним бути щирою. Я ж не робот і не комп’ютер. Не залізяка! Він п’є свою мінеральну воду, боїться до мого кухля доторкнутися, а я — душу йому виклади на стіл... Віддай йому свою душу...

(Вже сидимо за столом. Обідаємо. Говоримо про різне. І...)

Вчора ніч проплакала... Чоловік згадав: «Ти була така гарна». Я знаю, про що він... Бачу себе в дзеркалі... Щоранку... Тут люди швидко старіються, мені сорок років, а всі шістдесят даси. Тому дівчатка й хапаються заміж. Молодості шкода, вона в них коротка. (Зривається). Ну, що ви знаєте про Чорнобиль? Що можна записати? Пробачте... (Мовчить).

Як записати мою душу? Якщо я сама її не завжди читаю...»

Надія Опанасівна Буракова,

мешканка міського селища Хойники

Монолог про те, що до повсякденного життя треба чогось додати, щоб його зрозуміти

«Вам треба факти, подробиці тих днів? Чи моя історія?

Я там став фотографом... Доти ніколи не займався фотографією, а там раптом почав знімати, у мене при собі випадково фотоапарат опинився. Гадав був, так, для себе. А тепер це мій фах. Я не зміг визволитися від нових почуттів, що там наринули, це були не короткі пережиття, а ціла душевна історія. Я перемінився... Світ побачив інакше... Мій сенс життя... Розумієте?

(За мовою розкладає на столі, стільцях, підвіконні фотографії: ґіґантський, завбільшки з колесо у возі, соняшник, лелече гніздо в порожньому селі, самотній сільський цвинтар із табличкою на воротях: «Высокая радиация. Вход и въезд запрещен», дитячий візочок у дворі хати з позабиваними вікнами, на ньому сидить ворона, як над своїм гніздом, вічний журавлиний ключ над здичавілими полями...)

Питають: «Чого не знімаєш на кольорову плівку? У кольорі!» Але ж це Чорнобиль... Чорний біль... Решти барв не існує... Моя історія? Коментар до цього... (Показує на фотографії). Гаразд. Спробую. Розумієте, воно все тут... (Знову показує на фотографії). На той час я працював на заводі, а заочно вчився в університеті на історичному. Слюсар другого розряду. Нас набрали групу й нагальним порядком відіслали. Як на фронт. — Куди їдемо?

— Куди скажуть.

— Що будемо робити?

— Що скажуть.

— Але ж ми будівельники.

— От і будете будувать. Відбудовувать.

Будували підсобні приміщення: пральні, склади, повітки. Мене поставили на розгрузку цементу. Який цемент, звідки — ніхто не перевіряв. Завантажували, розвантажували. День гребеш лопатою, надвечір самі зуби блищать. Чоловік із цементу. Сірий. І сам, і спецовка наскрізь. Увечері її, розумієте, витрусиш, а вранці знов нацупиш. Проводили з нами політбесіди. Герої, подвиг, на передньому краї... Воєнна лексика... А що таке бер? Кюрі? Що таке мілірентген? Питаємо, командир пояснити не вміє, у військовому училищі його такого не вчили. Мілі-, мікро-... Китайська грамота. «Нащо вам знать? Виконуйте, що накажуть. Тут ви — солдати». Добре — солдати, ну не зеки ж.

Прибула комісія. «Ну, — заспокоюють, — у вас усе нормально. Фон нормальний. Он кілометрів чотири звідси, там жити не можна, людей відселятимуть. А у вас спокійно». Із ними дозиметрист, то він узяв та й увімкнув ящика, що на плечі в нього висів, і довгою цією ґирлиґою нас — по чоботях. Та як одскочить убік — мимовільна реакція...

Отут починається найцікавіше, для вас поготів, як письменника. Як гадаєте, довго ми цей момент згадували? Заледве кілька днів. Ну, не годен наш чоловік думать тільки про себе, про власне життя, бути замкненою такою системою. Політики наші негодні думати про вартість життя, але й самі люди також. Розумієте? Не так нас закроєно. Не з такого тіста. Ну певно, що всі ми там пили, і то добряче пили. До ночі тверезих не лишалося, але пили, щоб не напитись, а поговорити. Після перших двох чарок хтось затужить, згадає за жінку, за дітей, про роботу свою розкаже. Начальство обматюкає. А вже перегодом, після одної-двох пляшок... Розмова йде виключно про долю країни й порядкування всесвітом. Суперечки про Горбачова й Ліґачова. Про Сталіна. Велика ми держава чи ні, обженемо чи не обженемо американців? Вісімдесят шостий рік... Чиї літаки кращі, а космічні кораблі надійніші? Ну, Чорнобиль гахнув, але наш чоловік першим вирвався в космос! Розумієте, до хрипу, до рана. Про те, чому в нас нема дозиметрів і не дають яких-небудь порошків про всяк випадок, нема пральних машин, щоб спецовки прати щодня, а не двічі на місяць — це обговорювалося в останню чергу. Побіжно. Ну, так нас, розумієте, закроєно. Хай йому грець!

Горілка цінувалась дорожче від золота. Купити неможливо. У довколишніх селах повипивали все: горілку, самогон, лосьйон, добралися до лаків, аерозолів... На столі — трилітрова банка самогону або авоська з одеколоном «Шипр». І балачок-балачок... Серед нас були вчителі, інженери... Повний Інтернаціонал: росіяни, білоруси, казахи, українці. Філософські дискусії. Про те, що ми — бранці матеріалізму, а матеріалізм обмежує нас предметним світом. Чорнобиль — вихід у безмежність. Пригадую, як дискутували про долю російської культури, про її потяг до трагічного. Без тіні смерти нічого не дається зрозуміти. Тільки на ґрунті російської культури дасться осмислити катастрофу. Тільки вона одна до цього готова... Жила передчуттям... Боялися бомби, атомного гриба, а воно он як обернулося... Гіросіма — це страшно, але вже зрозуміло... А тут... Як дім горить од сірника чи стрільна, знаємо — ну, а це ні на що було не подібне. Доходили чутки, наче вогонь неземний, не вогонь навіть, а світло. Мерехтіння. Сяйво. Не синява, а блакить. І не дим. Учені раніше на місці богів красувалися, а тепер — скинуті янголи. Демони! Людська природа як була, так і лишилася для них таємницею. Я сам росіянин, із Брянщини. У нас сидить, розумієте, дід на порозі, хата перехнябилася, скоро розвалиться, а він філософствує, світ перебудовує. А ми — під самим реактором...

Залітали до нас газетні репортери. Знімали. Сюжети вигадані. Знімають вікно покинутого дому, кладуть перед ним скрипку. І називають — чорнобильська симфонія. А там нічого не треба було вигадувати. Хотілося все зафіксувати в пам’яті: розчавлений трактором глобус на шкільному подвір’ї, почорнілу випрану білизну, що вже кілька років на балконі висить, постарілих від дощу ляльок... Занедбані братські могили... Трава на них увиш із гіпсовими солдатами — пам’ятниками, а на гіпсових автоматах — пташині гнізда. Двері дому вибито, вже його обнишпорили мародери, а вікна завісками позаслонювано. Люди пішли, лишилися в хатах жити їхні фотографії. Як душі. Не було нічого незначного, дрібного. Усе хотілося запам’ятати достеменно й докладно: пору дня, коли це побачив, колір неба, свої відчуття. Розумієте? Людина поїхала з цих місць назавжди. А що це таке? Ми — перші, хто пережив оце «назавжди». Не можна ні одної дрібнички проминути. Обличчя старих селян, схожі на ікони... Їм менш за всіх зрозуміло, що то таке сталося. Вони ніколи не покидали своєї хати, своєї землі. Приходили на світ, кохалися, добували хліб насущний в поті чола свого, продовжували рід... Дожидалися онуків... І, звікувавши вік, смиренно полишали цю землю, йдучи в неї, стаючи нею. Білоруська хата! Це для нас, городян, дім — машина для життя. А для них — цілий світ. Космос. Минаєш порожні села... І так хочеться здибати людину... Розорена церква... Ми вступили: пахло воском. Захотілося помолитися...

Я хотів це все запам’ятати. Я став фотографувати. Це — моя історія...

Недавно поховав знайомого, з яким там був. Він помер од раку крови. Поминки. За слов’янським звичаєм, випили, закусили, розумієте. І почалися розмови, до півночі. Спочатку про нього, про небіжчика. А потім? А потім знову про долю країни і про порядкування всесвітом. Заберуться російські війська з Чечні чи не заберуться? Почнеться друга кавказька війна, чи вона вже йде? Які шанси в Жиріновського стати президентом? Які в Єльцина? Про англійську королеву й принцесу Діану. Про російську монархію. Про Чорнобиль. Тепер уже здогади всякі... Один із них, що інопланетяни знали про катастрофу й допомогли нам, другий — що то був космічний експеримент, і за якийсь час почнуть родитися діти з Геніальними здібностями. Незвичайні. А може, білоруси щезнуть, як колись були щезли інші народи: скіфи, хозари, сармати, кіммерійці, хуастеки? Ми — метафізики... Живемо не на землі, а в мріях, у балачках. У словах... До повсякденного життя нам треба щось додати, щоб його зрозуміти. Навіть коли смерть поряд...

Це моя історія... Я розповів... Чому я став фотографувати, тому що мені забракло слів...»

Віктор Латун,

фотограф

Монолог про німого солдата

«У саму зону я більше не поїду, а раніше мене вабило... Якщо я буду це бачити, думати про це, я захворію й помру... Помруть мої фантазії...

Пам’ятаєте, був фільм про війну «Иди и смотри». Я його не змогла додивитися, знепритомніла. Там убивали корову. У неї зіниця на цілий екран... Одна зіниця... Як убивали людей, я вже не бачила... Ні!! Мистецтво — це любов, абсолютно в цьому переконана! Не хочу вмикати телевізор, читати сьогоднішні газети. Там убивають, убивають... У Чечні, Боснії... Афганістані... Я тяму трачу, зір мені псується. Жах... Він став звичним, навіть банальним. І ми так змінилися, що сьогоднішній жах на екрані мусить бути страшнішим од учорашнього. Інакше вже не страшно. Ми перейшли межу...

Вчора їду в тролейбусі. Сценка: хлопчик не поступився місцем дідкові. Той його шпетить:

— Будеш старим, тобі теж не вступляться.

— А я ніколи старим не буду, — відповідає хлопчик.

— Чого?

— Ми всі скоро помремо.

Довкола розмови про смерть. Діти думають про смерть. Але ж це те, над чим під кінець життя замислюються, не на початку.

Я світ бачу сценками... Вулиця для мене — театр, дім — театр. Людина — театр. Ніколи не запам’ятовую подію загалом. А — в деталях, жестах...

Усе переплуталося в мене в пам’яті, склубочилось. Чи то з кіно, з газет... Чи то я десь бачила, чула... Підгледіла?

Бачу: бреде закинутою сільською вуличкою скажена лисиця. Тиха, лагідна. Як дитина... Лащиться до здичавілих котів, курей...

Тиша... Там така тиша! Зовсім інакша, як тут... І зненацька серед цієї тиші дивна людська мова: «Ґоша хороший. Ґоша хороший». Гойдається на старій яблуні заржавіла клітка з відчиненими дверцятами. Хатній папужка сам до себе балакає.

Починається евакуація... Опечатали школу, колгоспну контору, сільраду. Удень солдати вивозять сейфи й документи. А вночі селяни школу розтягають, те, що в ній лишилося. Волочать книжки з бібліотеки, дзеркала, стільці, сантехніку, здоровенний глобус... Хтось останнім... Під ранок прибіг, уже порожньо. Набрав порожніх пробірок у хімлабораторії.

Хоча всі знають — за три дні їх також вивезуть. Усе покинуть.

Навіщо я це збираю, бережу? Я ніколи не поставлю спектаклю про Чорнобиль, як не поставила жодного спектаклю про війну. У мене ніколи не буде на сцені мертвої людини. Навіть мертвого звіра або пташки. У лісі підійшла до сосни, щось біліє... Думала, гриби, а воно мертві горобці догори груденятами. Там, у зоні... Я не розумію смерти. Я перед нею спиняюся, щоб не здуріти. Не перейти... На той бік життя... Війну треба показувати так страшно, щоб люди блювали. Щоб захворіли... Це не видовище...

У ті перші дні... Ще жодного знімка не показали, а я вже собі уявляла: обвалені перекриття, зруйновані стіни, дим, бите скло. Кудись везуть принишклих дітей. Гирилиці машин. Дорослі плачуть, а діти — ні. Ще жодного знімка не оприлюднили... Мабуть, якщо розпитати людей, іншого образу жаху в нас не існує: вибух, пожежа, трупи, паніка. Я це з дитинства пам’ятаю... (Вмовкає). Але про це потім... Окремо. А тут... Трапилося щось незнане... Це інший страх. Його не чутно, не видно, ні барви, ні запаху, а фізично й психічно ми міняємося. Змінюється формула крови, змінюється генетичний код, змінюється ландшафт. І що б ми не думали, не робили... От я вранці встаю, п’ю чай... Іду на репетицію до студентів... А воно наді мною висить... Як знак... І як питання. Я не маю з чим це порівняти. З дитинства пам’ятаю щось зовсім до цього неподібне...

Я бачила одним-єдиний добрий фільм про війну. Назву забула. Фільм про німого солдата. Він мовчав увесь фільм. Віз вагітну німкеню, вагітну од російського солдата. І народилась дитина, в дорозі народилася, на возі. Він її підняв на руки, й дитина пісяє йому на автомат... Чоловік сміється. Це в нього як мова, цей його сміх. Дивиться на дитину, на свій автомат і сміється... Кінець фільму.

У фільмі нема росіян, нема німців. Є страховище — війна. І є чудо — життя. Але тепер, після Чорнобиля, усе змінилося. І це також. Змінився світ, він більше не здається вічним, яким був іще недавно. Земля ніби раптом зменшилася, зробилась маленька. Ми позбулися безсмертя — от що з нами стало. Втрачено відчуття вічности. А по телевізору я бачу, як щодня вбивають. Стріляють. Сьогодні стріляють люди без безсмертя. Одна людина вбиває іншу... Після Чорнобиля...

Щось дуже невиразне, ніби здалеку... Мені було три рочки, коли нас із мамою вивезли в Німеччину... У концтабір... Я пам’ятаю все — гарним... Може, у мене зір так улаштовано. Висока гора... Падав чи дощ, чи сніг. Велетенським чорним півколом стояли люди, у всіх номери. Номери на черевиках. Так чітко, яскраво-жовтою фарбою на черевиках... На плечах... Скрізь номери, номери... Колючий дріт. На вишці стоїть чоловік у касці, бігають пси, гавкають гучно-гучно. І ніякого страху. Двоє німців: один великий, гладун у чорному, другий маленький — у брунатному костюмі. Той, що в чорному, показує кудись рукою. З темного півкола виходить чорна тінь і робиться чоловіком. Німець у чорному починає його бити... А чи то дощ, чи то сніг падає... Падає...

Пам’ятаю високого вродливого італійця. Він цілий час співав... Моя мама плакала, й інші плакали. А я не могла втямити, чому всі плачуть, коли він так гарно співає?

У мене були етюди про війну. Я пробувала. Нічого не виходило. Я ніколи не поставлю спектаклю про війну. Не вийде в мене.

У чорнобильську зону ми повезли веселий спектакль «Дай води, криничко». Казку. Приїхали в райцентр Хотимськ. Там є сиротинець, притулок для дітей-сиріт. Їх нікуди не вивезли.

Антракт. Вони не плещуть. Не встають. Мовчать. Друге відділення. Скінчився спектакль. Знов не плещуть. Не встають. Мовчать.

Мої студенти в сльози. Зібралися за лаштунками: що з ними? Потім ми збагнули: вони вірили в усе, що діялося на сцені. Там цілий спектакль чекають чуда. Звичайні діти, домашні діти розуміли, що це — театр. А ці чекали на чудо...

У нас, у білорусів, ніколи не було вічного. Ми не мали навіть вічної землі, весь час її хтось забирав, затирав наші сліди. І ми не могли жити вічним, як у Старім Заповіті написано: той породив такого-то, той такого-то. Вервечка, сув’язь... Ми не знаємо, що з цим вічним робити, ми не вміємо з ним жити. Негодні його осягнути. І от його нам, нарешті, даровано. Наше вічне — це Чорнобиль. От воно в нас і з’явилося... І ми? Ми сміємось. Як у давній притчі... Люди співчувають чоловікові, в якого згоріла хата, хлів... Усе згоріло... А той у відповідь: «Ну, дак зате ж скільки мишей ляснуло!» — і шапкою весело об діл. От у цьому він весь — білорус! Сміх крізь сльози.

А наші боги не сміються. Наші боги — страдники. То в давніх греків були веселі боги, розсміяні. А що, коли фантазії, сновидіння, анекдоти — то також тексти? Про те, хто ми? Але ми не вміємо їх читати... Я всюди чую ту саму мелодію... Снується й снується... Не мелодія, не пісня, а голосіння. Це запрограмованість нашого народу на всяку біду. Неперебутнє чекання біди. А щастя? Щастя — річ минуща, негадана. Народ каже: «одна біда — не біда», «од біди києм не оборонишся», «що не мах, то все біда по зубах», «не до коляди, як повна хата біди». Крім страждання, у нас нічого іншого нема. Нема іншої історії, іншої культури...

А мої студенти закохуються, народжують дітей. Але вони в них тихенькі, кволенькі. Після війни я вернулася з концтабору... Жива! Тоді треба було тільки вижити, моє покоління досі дивується, що воно вижило. Я могла замість води їсти сніг, влітку не вилазити з річки, пірнати по сто разів, їхні діти не можуть їсти снігу. Навіть найчистішого, набілішого... (Поринає в себе).

Яким я уявляю спектакль? Я ж бо про нього думаю... Увесь час думаю...

Із зони мені привезли один сюжет... Сучасну казку...

Лишилися в селі — дід із бабою. Взимку дід помер. Баба сама його ховала. Тиждень довбла ямочку на цвинтарі. Вкутала його в теплого кожуха, щоб не мерз, поклала на дитячі санчата й повезла. Цілу дорогу з ним життя своє пригадувала...

Засмажила останню курку на поминки. На запах прилізло до баби голодне цуценя. І було їй із ким поговорити й поплакати...

Якось мені навіть приснився мій майбутній спектакль...

Бачу: порожнє село, цвітуть яблуні. Цвіте черемшина. Буйно. Пишно. Цвіте дика груша на цвинтарі...

По зарослих вулицях гасають коти з задертими хвостами. Нікого немає. Коти паруються. Все цвіте. Краса й тиша. Ось коти вибігають на дорогу, когось чекають. Мабуть, вони ще пам’ятають людину...

У нас, білорусів, немає Толстого. Немає Пушкіна. А є Янка Купала... Якуб Колас... Вони писали про землю... Ми люди землі, а не неба. Наша монокультура — картопля, ми її копаємо, садимо, і весь час у землю зирим. Долу! Вниз! А якщо й задере людина голову, то не вище од лелечого гнізда. Їй і це вже високо, це і є для неї небо. А неба, що зветься космосом, у нас немає, не існує воно в нашій свідомості. Тоді ми беремо щось у російської літератури... У польської... Так норвежцям був потрібен Гріг, а євреям Шолом-Алейхем, як центр кристалізації, круг чого вони змогли об’єднатися й усвідомити себе. А в нас це — Чорнобиль... Щось ліпить він із нас... Творить... Тепер ми стали народом... Чорнобильським народом. А не шляхом — із Росії в Європу чи з Європи в Росію. Тільки тепер...

Мистецтво — це спогад... Спогад про те, що ми були... Я боюся... Я одного боюся, що страх заступає в нашому житті місце любови...»

Лілія Михайлівна Кузьменкова,

викладач Могильовського

культосвітучилища, режисер

Монолог про вічне й прокляте: що робити й хто винен?

«Я — людина свого часу, я — переконаний комуніст. Нам не дають слова... Модно... Нині модно лаяти комуністів... Тепер ми всі — вороги народу, усі — злочинці. Тепер ми за все відповідальні, навіть за закони фізики. Я був тоді першим секретарем райкому партії. У газетах пишуть... Це вони, мовляв, комуністи винні: будували погані, дешеві атомні станції, а людських життів не рахували. Про людину не думали, людина для них — пісок, гній історії. Гиджа їх! Гиджа! Прокляті питання: що робити й хто винен? Вічні. Незмінні в нашій історії. Усіх лихоманить, усі жадають помсти, крови. Гиджа їх! Гиджа! Чекають стятих голів... Хліба й видовищ...

Інші мовчать, а я скажу... Ви пишете... Ну, не конкретно ви, а в газетах пишуть — комуністи обдурювали народ, приховували од нього правду. Але ми мусили... Телеграми з Цека, з обкому партії... Перед нами було поставлено завдання: не допустить паніки. А паніка, дійсно, страшна річ. Тільки під час війни так стежили за фронтовими зведеннями, як тоді за повідомленнями з Чорнобиля. Страх і чутки. Люди були вбиті не радіацією, а подією. Ми мусили... Наш обов’язок... Не можна сказати, ніби зразу все приховували, попервах ніхто не розумів масштабів того, що діялось. Керувалися вищими політичними міркуваннями. Але якщо відкинути емоції, політику відкинути... Треба визнати, що ніхто й не вірив у те, що трапилося. Вчені й то не могли повірити! Жодного подібного прикладу... Не тільки в нас, а в цілому світі. Вчені там, на місці, на самій станції вивчали обстановку й там-таки ухвалювали рішення. Я недавно бачив передачу «Момент істини» з Олександром Яковлєвим, членом Політбюро, головним ідеологом партії на той час. Поряд із Горбачовим... Що він згадує? Вони там, нагорі, теж не уявляли цілої картини... На засіданні Політбюро хтось із генералів пояснював: «А що радіація? На полігоні... Після атомного вибуху... Увечері випили по пляшці червоного вина. І нічого нам». Говорили про Чорнобиль як про аварію, звичайну аварію...

Заявив би я тоді, що людей не можна виводити на вулицю. («Ви що, хочете зірвати Першотравень?»). Політичне діло. Партбілет на стіл... (Трохи заспокоюється). Не анекдот, я думаю, а правда. Бувальщина. Розповідають, що голова урядової комісії Щербина, коли прибув на станцію в перші дні після вибуху, зажадав зараз же відвезти його на місце події. Йому пояснюють: ґрафітові завали, скажені радіаційні поля, висока температура — туди не можна. «Яка ще фізика? Я мушу все побачити на власні очі, — кричав на підлеглих. — Мені ввечері доповідати на Політбюро». Воєнний стереотип поведінки. Іншого не знали... Не розуміли, що існує фізика... Ланцюгова реакція... І жодними наказами й урядовими постановами її не перебити. Але от заявив би я тоді? Спробував би скасувати першотравневу демонстрацію? (Знов починає гарячкувати). У газетах пишуть... Наче народ був на вулицях, а ми в підземних бункерах сиділи! Я стояв на трибуні дві години під тим сонцем... Без капелюха, без плаща... І на Дев’яте травня, в день Перемоги... Із ветеранами йшов. Грала гармошка. Танцювали. Випивали. Ми всі були часткою тої системи. Вірили! Вірили у високі ідеали. В нашу перемогу! Переможемо й Чорнобиль! Навалимось — і переможемо. Впивалися статтями про героїчну боротьбу за приборкання реактора, який вийшов з-під влади людини. Провадили політбесіди. Наша людина без ідеї? Без великої мрії? Це теж страшно. Гляньте, що тепер робиться? Розвал. Безвладдя. Дикий капіталізм... Але... Минулому оголошено вирок. Усьому нашому життю... Залишився тільки Сталін... Архіпелаг Ґулаґ... А які тоді були фільми! Які пісні щасливі! Скажіть: чому? От подумайте й скажіть мені... Чому тепер таких фільмів нема? Таких пісень нема? Людину треба піднести, надихнути. Треба ідеалів. Тільки тоді в нас буде міцна держава. Ковбаса не може бути ідеалом, повний холодильник — не ідеал. І Мерседес — не ідеал. Потрібні високі ідеали! Ми їх мали.

У газетах... На радіо й телебаченні горлали: правди, правди!! На мітингах вимагали: правди! Ну кепсько, дуже кепсько... Препогано! Скоро всі здохнемо! Зникне нація!! Кому вона треба, така правда? Коли в Конвент вдерлися юрби й вимагали стратити Робесп’єра, вони що, мали рацію? Підкоритися юрбі, стати юрбою... Ми мусили не допустити паніки... Моя робота... Обов’язок... (Мовчить). Якщо я — злочинець, то чому моя внучка... Моє дитя... Вона також хвора... Дочка її народила тої весни, привезла до нас у Славгород у сповиточку. У візочку. Вони приїхали через кілька тижнів після вибуху на станції. Вертольоти літають, військові машини на шляхах... Жінка просила: «Треба їх відіслати до родичів. Вивезти звідси». Я був першим секретарем райкому партії... Я категорично заборонив: «Що люди подумають, якщо я свою дочку з малою дитиною вивезу? Їхні ж діти тут лишаються». Тих, хто втікав, рятував свою шкуру... Я їх викликав у райком, на бюро: «Ти комуніст чи не комуніст?» Люди перевірялися. Якщо я злочинець, то чому я вбивав власну дитину? (Далі неврозумливо). Я сам... Вона... У моєму домі... (За якийсь час заспокоюється).

Перші місяці... В Україні — тривога, а в нас у Білорусі все спокійно. Посівна в розпалі. Я не ховався, не відсиджувався по кабінетах, а гасав полями, лугами. Орали, сіяли. Ви забули, що до Чорнобиля атом звали мирним трудівником, пишалися: живемо в атомну еру. Атомного страху не пам’ятаю... Тоді ми ще не боялися майбутнього... Ну, що таке перший секретар райкому партії? Звичайний чоловік із звичайним інститутським дипломом, найчастіше інженера чи агронома. Хтось іще скінчив вищу партійну школу. Я знав про радіацію те, що нам устигли прочитати на курсах цивільної оборони. Там я ні слова не чув про цезій у молоці, про стронцій... Ми везли молоко з цезієм на молочарні. Здавали м’ясо. Косили сорокакюрійну траву. Виконували плани... З усією відповідальністю... Я їх вибивав... Планів ніхто з нас не знімав...

Один штрих. До портрету, так би мовити... У ті перші дні люди відчували не тільки страх, а й піднесення. Я — людина, у якої нема інстинкту самозбереження. Це нормально, бо сильно розвинене почуття обов’язку... Таких було тоді багато, не я один... У мене на столі лежали десятки заяв із проханням: «Прошу послати в Чорнобиль». За велінням серця. Люди готові були жертвувати собою, не вагаючись і не вимагаючи нічого натомість. Хоч би що ви там писали, а він був, радянський характер. І була радянська людина. Що б ви не писали, як би хвацько не одрікалися... Ви ще пожалієте за цією людиною... Згадаєте про неї...

Приїжджали до нас учені, вони сперечалися до вереску. До хрипу. Підходжу до одного: «Наші діти в радіаційному піску бавляться?» А він мені у відповідь: «Панікери! Дилетанти! Що ви тямите в радіації? Я ядерник. От відбувся ядерний вибух. Через двадцять хвилин по тому я їхав до епіцентру уазиком. Плавленою землею. Що ви паніку зчиняєте?» Я їм вірив. Я викликав до себе в кабінет людей: «Братці! Я втечу, ви втечете. Що люди про нас подумають? Скажуть, що комуністи дезертирували?» Якщо не переконував словами, емоціями, діяв інакше: «Ти патріот чи не патріот? Якщо ні — клади партбілет на стіл. Кидай!» Дехто кидав...

Щось почав підозрювати... Були здогади... Уклали ми з Інститутом ядерної фізики угоду на обстеження наших земель. Вони беруть траву, беруть шар чорнозему й везуть туди, до себе в Мінськ. Роблять там аналізи. А потім дзвонять мені: «Організуйте, будь ласка, транспорт, щоб забрав ваш ґрунт назад». — «Ви що, жартуєте? До Мінська чотириста кілометрів... — мені ледь слухавка з рук не випала. — Везти землю назад?» — «Ні, — відповідають, — не жартуємо. У нас ці проби за інструкцією підлягають захованню в могильник, у підземний залізобетонний бункер. Із цілої Білорусі до нас везуть. За місяць заповнили нам наявну місткість по саме нікуди». Ви таке чули? А ми на цій землі оремо, сіємо. Діти наші на ній бавляться. Із нас вимагають план по молоку й м’ясу. Із зерна гнали спирт. Яблука, груші, вишні йшли на соки...

Евакуація... Глянув би хто згори, подумав би — третя світова війна почалася. Одне село вивозять, а друге попереджають: евакуація за тиждень! І цілий той тиждень там скирдують солому, косять траву, порпаються на городах, дрова рубають... Життя як життя. Люди не розуміють, що діється. А через тиждень їх вивозять військовими машинами. Наради, відрядження, нагінки, безсонні ночі. Стільки всього було. Біля міськкому партії в Мінську, пригадую, стоїть чоловік із плакатом: «Дайте народу йоду». Спека. Він у плащі...

(Повертається до початку нашої розмови).

Ви забули... Тоді... Атомні станції — це майбутнє... Я не раз виступав. Пропаґував. Був я на одній атомній станції: тихо, урочисто. Чисто. В кутку — червоні прапори й вимпели «Переможець соціалістичного змагання». Наше майбутнє... Ми жили в щасливому суспільстві. Нам сказали, що ви щасливі, і ми були щасливі. Я був вільний, я й припустити не міг, що хтось може вважати мою свободу несвободою. А тепер нас списала історія, нас ніби й нема. Я читаю зараз Солженіцина... Думаю... (Мовчить). У моєї внучки лейкемія... За все я заплатив... Дорогою ціною...

Я — людина свого часу. Я — не злочинець...»

Володимир Матвійович Іванов,

колишній перший секретар

Славгородського райкому партії

Монолог поборника радянської влади

«Е-е-е... вашу мать... Е-е-е! (Багатоповерховий мат). Сталіна на вас нема. Желєзної руки...

Що ви тут записуєте? Хто вам розрішеніє дав? Фото-графіруєте... Заберіть свою цяцьку... Сховайте. Ато розіб’ю. Понімаєш ти, приїхали! Ми живем. Страдаем, а ви писать будете. Писаки!! Народ з толку збиваєте... Бунтуєте... Випитуєте, чого не нада. Нема щас порядку! Порядку нема! Понімаєш ти, приїхали... З магнітофоном...

Да, я защищаю! Я совєцьку власть защищаю. Нашу власть. Народну! При совєцькій власті ми були сильні, нас усі боялись. Увесь світ на нас дививсь! Кого зі страху трусило, а хто завидував. Б... ь! А що тепер? Щас? При дімократії... «Снікерси» й маргарин лежалий до нас везуть, просрочені лікарства й джинси ношені, як туземцям, що тільки з дерева злізли. З пальми. За державу обідно! Понімаєш ти, приїхали... Така була держава! Б... ь! Поки Горбачов не злетів... На царство... Чорт мічений! Горбі... Горбі дєйствував по їхнім планам, по планам цереу... Що ви мені тут доказуєте? Понімаєш ти... Вони Чорнобиль зірвали... Цереушники й дімократи. Я в газетах читав... Не зірвався б Чорнобиль, держава б не впала. Велика держава! Б... ь! (Багатоповерховий мат). Понімаєш ти... Булка хліба за комуністів стоїла двадцять копійок, а щас дві тисячі. Я за три рублі пляшку купляв, іще й на закуску хватало... А при дімократах? Штани другий місяць не можу собі купить. У рваній кухвайці ходжу. Розпродали все! Прозакладали! Наші внуки не рощитаються...

Я не п’яний, я — за комуністів! Вони були за нас, за простих людей. Не нада мені казки казать! Дімократія... Цензуру відмінили, шо хоч, то пиши. Свободний чоловік... Б... ь! А помре той свободний чоловік, його поховать нема за що. У нас бабка вмерла. Одинока, без дітей. Два дні, бідака, в хаті лежала... У старій кохті... Під образами... Труни не могли купить. Стахановка колись була, ланкова. Ми два дні в поле не виходили. Мітингували. Б... ь! Поки голова не виступив перед народом... І не пообіщав, що тепер, як хто помре, колгосп виділить безплатно: дерев’яний гроб, труну по-нашому, теля там чи порося й два ящики горілки на поминки. При дімократах... Два ящики горілки... Задурно! Пляшка на хлопа — п’янка, півпляшки — ліченіє... Од радіації нам...

Чого ви це не записуєте? Мої слова. А записуєте тільки то, що вам вигідно. Народ із толку збиваєте... Бунтуєте. Політичний капітал наживаєте? Повні кишені доларів напхать? Ми тут живем, страдаєм... А винуватих нема! Назвіть мені винуватих! Я за комуністів! Вони вернуться й мигом найдуть винуватих... Б... ь! Понімаєш ти, приїжджають... Записують...

Е-е-е... вашу мать... (Багатоповерховий мат)».

(Прізвища не назвав).

Монолог про те, як двоє янголів перейняли маленьку Олюньку

«Маю матеріал... У домі всі книжкові полиці заставлено великими папками. Я стільки знаю, що не можу вже писати...

Сім років збирала — газетні вирізки, інструкції. Листівки... Свої замітки... Цифри маю. Усе вам віддам. Я можу боротися: організовувати демонстрації, пікети, добувати ліки, відвідувати хворих дітей — але не писати. Візьміться... А в мене самої стільки почуттів, що я не впораюся, вони мене паралізують. Заважають мені. Чорнобиль уже має своїх сталкерів... Своїх письменників... Але я не хочу потрапити в коло тих, хто експлуатує цю тему. Треба написати чесно. Все написати... (Замислюється).

Той квітневий теплий дощ... Сім років пам’ятаю той дощ. Дощинки скочувалися, як ртуть. Кажуть, що радіація безбарвна? Але калюжі стояли зелені й яскраво-жовті. Сусідка пошепки сповістила, що по радіо «Свобода» передали про аварію на Чорнобильській атомній станції. Я не надала цьому жодного значення. Абсолютна переконаність, що якби щось серйозне, нам би повідомили. Існує спеціальна техніка, спеціальна сигналізація, бомбосховища. Нас попередять. Ми були певні! Усі вчилися на курсах цивільної оборони. Я сама проводила там заняття... Приймала екзамени... Але ввечері того-таки дня сусідка принесла якісь порошечки. Дав їй родич, пояснив, як заживати (він працював у Інституті ядерної фізики), але взяв із неї слово, що вона мовчатиме. Як риба! Як камінь! Особливо ж він боявся розмов і запитань по телефону...

У мене натоді жив малий онучок... А я? Я все одно не повірила. По-моєму, ніхто з нас тих порошечків не пив. Ми були дуже довірливі. Не тільки старше покоління, але й молодь теж...

Згадую перші враження, перші чутки... Переходжу з одного часу в інший, із одного стану в інший... Звідси — туди... Як людина, причетна до письма, я міркувала над цими переходами, вони мене цікавили. У мені наче дві людини — дочорнобильська й чорнобильська. Але оце-ось «до» тепер дуже тяжко відновити з цілковитою достеменністю. Моє бачення змінилося...

Я їздила в зону від перших днів. Пам’ятаю, спинилися в якомусь селі, що мене приголомшило — тиша! Ні птахів, нічого... Ідеш вулицею — тиша. Ну гаразд, хати вимерли, людей нема, виїхали, але ж усе довкруги змовкло, жодної пташечки. Я вперше побачила землю без птахів... Без комарів... Нічого не літало...

Приїхали ми в село Чудяни — сто п’ятдесят кюрі... У селі Малинівка — п’ятдесят дев’ять кюрі... Населення одержувало дози в сотні разів більші, ніж солдати, що охороняють райони випробування ядерних бомб. Ядерні полігони. У сотні разів! Дозиметр тріщить, його зашкалює... А по колгоспних конторах висять оголошення, підписані районними радіологами, що цибулю, салату, помідори, огірки — все можна їсти. Усе росте, все їдять.

Що вони тепер кажуть, ці районні радіологи? Секретарі райкомів партії? Як виправдуються?

По всіх селах ми зустрічали багато п’яного люду. Ходили напідпитку навіть жінки, особливо доярки, телятниці. Співали пісеньку... Модна пісенька в ті часи: «А нам всьо равно... А нам всьо равно...». Одним словом, трин-трава. Із кінофільму «Діамантова рука».

У тому-таки селі Малинівка (Чериківський район) зайшли в дитсадок. Діти бігають подвір’ям... Маленькі — повзають у пісочниці... Завідуюча пояснює, що пісок міняють щомісяця. Звідкись там привозять. Можна собі уявити, звідки його могли привезти? Діти понурі. Ми жартуємо, вони не всміхнуться... Вихователька заплакала: «Не старайтеся. Наші діти не всміхаються. А вві сні плачуть». Здибали на вулиці жінку з немовлям. «Хто вам дозволив тут родити? П’ятдесят дев’ять кюрі...» — «А лікар-радіолог приїжджала. Тільки пелюшок надворі порадила не сушити». Людей умовляли не їхати, лишатися. Як же! Робоча сила. Навіть коли села відселяли. Евакуювали. Назовсім. Усе одно на сільгоспроботи людей привозили. Картоплю копати...

Що вони тепер кажуть? Секретарі райкомів і обкомів? Як виправдуються? Хто в них за винного?

Я зберегла чимало інструкцій... Цілком таємних. Я вам їх усі віддам... Інструкція для обробки заражених курячих тушок... У цеху для їх обробки належалось бути вбраним, як на забрудненій території при контакті з радіоактивними елементами: в гумових рукавичках і ґумових халатах, чоботях і таке інше. Якщо там стільки-то кюрі, треба виварити в солоній воді, злити воду в каналізацію, а м’ясо додати в паштети, ковбаси. Якщо стільки-то кюрі — в кісткове борошно, на корм худобі... Так виконувалися плани по м’ясу. Із заражених районів телят за безцінь продавали куди-інде. У чисті місця. Водії, що таких телят возили, оповідали, які телята були смішні — вовна до землі, й такі голоднющі, що їли все — і папір, і ганчір’я. Їх годувати було неважко! Продавали в колгоспи, але як хто хотів — міг забрати собі. На своє господарство. Кримінальні справи! Кримінальні!!

Зустріли на дорозі машину... Вантажівка сунула помалу, як на похороні... Із небіжчиком... Спинили. За кермом — молодий парубок. Питаю: «Мабуть, кепсько чуєшся, що так помалу їдеш?» — «Ні, я везу радіоактивну землю». А спекота! Курява! «Ти з глузду з’їхав! Тобі ще женитися, діти ростити». — «А де я ще зароблю п’ятдесят рублів за одну ходку?» За п’ятдесят рублів тоді можна було купити доброго костюма. І про доплати більше мови було, ніж про радіацію. Про доплати і якісь мізерні надвишки... Мізерні з огляду на ціну життя...

Трагічне й смішне поряд...

Сидять бабки на лавочках під хатами. Діти бігають. Заміряємо — сімдесят кюрі...

— Звідки діти?

— З Мінська на літо приїхали.

— Так у вас же радіація велика!

— Що ти нам розписуєш тую радіяцію! Ми її самі бачили.

— Так її побачити не можна!

— Оно, диви: хата недостроєна стоїть, люди кинули й поїхали. Страху набралися. А ми ввечері пішли й дивимось... У вікно дивимось... А вона під сволоком сидить, та радіяція. Лиха-прелиха й очі блищать... Чорна-чорнюща...

— Не може бути!

— От ми тобі присягнемо. На хреста!

Хрестяться. Весело хрестяться. Глузують чи то з себе, чи то з нас?

Після поїздок зійдемося в редакції. «Ну, як справи?» — питаєм одне одного. «Усе гаразд!» — «Гаразд? Ти подивись на себе в дзеркало, ти ж сивий приїхав!» Анекдоти з’явилися. Чорнобильські анекдоти. Найкоротший: «Хороший був народ — білоруси».

Отримала завдання — написати про евакуацію... На Поліссі є повір’я: хочеш повернутися додому, посади перед далекою дорогою дерево. Приїжджаю... В один двір заходжу, в другий... Усі дерева садять. У третій двір зайшла, сіла й заплакала. А господиня мені показує: «Дочка з зятем посадили сливу, друга дочка — чорну горобину, старший син — калину, а наймолодший — вербу. Ми вдвох із хазяїном — яблуньку». Прощаємося, вона просить: «У мене стільки полуниць — повен двір. Візьми в мене полуниць». Їй хотілося, щоб щось лишилося, якийсь слід по її життю...

Мало я встигла записати. Мало... Все відкладала: колись сяду та пригадаю. У відпустку поїду...

А от... Майнуло в пам’яті... Сільський цвинтар... Біля воріт знак: «Висока радіація. В’їзд і вхід заборонено». Навіть на той світ, як то кажуть, не втрапиш. (Несподівано засміялася. Вперше за всю довгу розмову).

А чи вам розказували, що знімати біля реактора суворо заборонялося? Тільки за спецдозволом. Одбирали фотоапарати. Перед від’їздом солдатів, що там служили, обшукували, як у Афганістані, аби, крий Боже, жодного знімочка. Жодного доказу. У телевізійників забирали плівки в кагебе. Повертали засвічені. Скільки документів понищено. Свідчень. Утрачено для науки, для історії. Розшукати б тих, хто віддавав такі накази...

Як би вони виправдувалися? Що б вигадували...

Я їх ніколи не виправдаю. Ніколи!!! Через одну дівчинку... Вона танцювала в лікарні, танцювала мені «польочку»... Дев’ять рочків їй у той день виповнилося. Гарно так танцювала. Через два місяці подзвонила її мама: «Олюнька помирає!» І в мене не вистачило сили піти того дня в лікарню. А потім уже — пізно. Олюнька мала меншу сестричку. Та прокинулася вранці й каже: «Мамусю, я вві сні бачила, як прилетіли двоє янголів і забрали нашу Олюньку. Вони сказали, що Олюньці там буде добре. Їй нічого не болітиме. Мамусю, нашу Олюньку забрали двоє янголів...»

Нікого не можу виправдати».

Ірина Кисельова,

журналістка

Монолог про безмежну владу одної людини над іншою

«Я не гуманітарій, я фізик. Тому факти, тільки факти...

За Чорнобиль колись доведеться відповідати. Настане той час, коли доведеться відповідати, як за тридцять сьомий рік. Хай через п’ятдесят років! Хай старі... Хай мертві... Вони будуть відповідати, вони — злочинці! (Помовчавши). Факти треба залишати... Факти! Вони знадобляться...

...Того дня, двадцять шостого квітня... Я був у Москві. У відрядженні. Там дізнався про аварію.

Дзвоню до Мінська першому секретареві Цека Білорусії Слюнькову, раз дзвоню, вдруге, втретє, але мене не сполучають. Розшукую його помічника (той мене добре знає):

— Я з Москви. З’єднайте мене зі Слюньковим, у мене термінова інформація. Аварійна!

Дзвоню по урядовому зв’язку, проте все вже засекретили. Тільки-но заводиш мову про аварію, телефон негайно роз’єднується. Пильнують, звісна річ! Прослуховують. Відповідні органи... Держава в державі... І це при тому, що я телефоную першому секретареві Цека... А я? Я — директор Інституту ядерної енергетики Академії наук Білорусі. Професор, членкор... Але й від мене засекретили...

Години дві мені знадобилося, щоб трубку нарешті взяв сам Слюньков. Доповідаю:

— Аварія серйозна. За моїми підрахунками (а я вже з деким у Москві перебалакав, облічив), радіоактивний стовп рухається до нас. На Білорусь. Треба негайно провести йодну профілактику населення й відселити всіх, хто мешкає поблизу станції. До ста кілометрів треба усунути людей і тварин.

— Мені вже доповідали, — каже Слюньков, — там була пожежа, але її погасили.

Не витримую:

— Це обман! Явний обман! Вам кожен фізик скаже, що ґрафіт горить десь п’ять тон на годину. Уявляєте, скільки він горітиме!

Першим же поїздом виїжджаю в Мінськ. Безсонна ніч. Уранці — вдома. Міряю синові щитовидку — сто вісімдесят мікрорентґен на годину! Тоді щитовидка була ідеальним дозиметром. Потрібен був йод калію. Це звичайний йод. На півсклянки киселю дві-три краплі дітям, а дорослому — три-чотири краплі. Реактор горів десять днів, десять днів треба було так робити. Але нас ніхто не слухав! Учених, медиків. Наука служила політиці, медицину вплутали в політику. Ще б пак! Не забуваймо, на якому тлі свідомости це все відбувалося, які ми були на той час, десять років тому. Працювало кагебе, таємний розшук. Глушилися «західні голоси». Тисячі табу, партійних і військових таємниць... Інструкцій... На додачу всі виховані на тому, що мирний радянський атом такий самий безпечний, як торф і вугілля. Ми були люди, скуті страхом і упередженнями. Марновірством... Але факти, тільки факти.

Того ж дня... Двадцять сьомого квітня я вирішую виїхати в Гомельську область, суміжну з Україною. У райцентри Брагин, Хойники, Наровля, від них до станції лише кількадесят кілометрів. Мені потрібна повна інформація. Узяти прилади, заміряти фон. А фон був такий: у Брагині — тридцять тисяч мікрорентґен на годину, у Наровлі — двадцять вісім тисяч... Сіють, орють. Готуються до Великодня. Паски печуть, крашанки красять... Яка радіація? Що це таке? Жодних наказів не надходило. Зверху запитують зведення: як іде посівна, якими темпами? На мене витріщаються, як на божевільного: «Звідки? Про що це ви, професоре?» Рентгени, мікрорентґени... Мова інопланетянина.

Повертаємося в Мінськ. На проспекті торгують повним ходом пиріжками, морозивом, м’ясним фаршем, булочками. Під радіоактивною хмарою...

Двадцять дев’ятого квітня. Все пам’ятаю точно. Поденно... О восьмій ранку я вже сидів у приймальні Слюнькова. Пробиваюся, пробиваюся. Мене не приймають. І так до пів на шосту вечора. О пів на шосту з кабінету Слюнькова виходить один наш відомий поет. Ми з ним знайомі:

— Із товаришем Слюньковим обговорювали проблеми білоруської культури.

— Скоро не буде кому розвивати цю культуру! — вибухаю. — Ані читати ваших книжок, якщо ми зараз не відселимо людей з-під Чорнобиля. Не врятуємо!

— Та що ви?! Мені сказали, що там уже все погашено.

Прориваюсь-таки до Слюнькова. Змальовую картину, яку бачив учора. Треба рятувати людей! В Україні (я туди вже дзвонив) почалася евакуація...

— Що ці ваші дозиметристи (з мого інституту) по місті бігають, паніку сіють! Я радився з Москвою, з академіком Ільїним. У нас усе нормально. На прорив кинуто армію, військову техніку. На станції працює урядова комісія. Прокуратура. Там розбираються... Треба не забувати: йде холодна війна. Ми в оточенні ворогів...

На нашій землі вже лежали тисячі тон цезію, йоду, свинцю, цирконію, кадмію, берилію, бору, невідома кількість плутонію (в ураново-ґрафітових РВПК чорнобильського варіанту нароблявся збройовий плутоній, із якого виготовлялися атомні бомби) — загалом чотириста п’ятдесят типів радіонуклідів. Їхня кількість дорівнювала трьомстам п’ятдесяти бомбам, скинутим на Гіросіму. Треба було говорити про фізику. Про закони фізики. А говорили про ворогів. Шукали ворогів.

Рано чи пізно, а відповідати за це доведеться. «Ви станете вимовлятися, — казав я Слюнькову, — що ви тракторобудівник (колишній директор тракторного заводу) і на радіації не розумілись, а я ж фізик, я маю поняття про наслідки». Але як то? Якийсь там професор, якісь фізики сміють повчати Цека? Ні, вони не були зграєю бандитів. Найімовірніше — змова невігластва й корпоративности. Засада їхнього життя, апаратний вишкіл: не висовуватися. Годити. Слюнькова саме забирали до Москви на підвищення. От-от!! Гадаю, мав бути дзвінок із Кремля... Від Горбачова... Мовляв, ви там, білоруси, не зчиняйте паніки, Захід і без того галасує. А правила гри такі, що коли не вгодите вищому начальству, вас не підвищать на посаді, виділять не ту путівку, дадуть не ту дачу... Треба сподобатися... Були б ми й далі закритою системою, за залізною завісою, люди дотепер би мешкали коло самої станції. Засекретили б!! Згадайте: Киштим, Семипалатинськ... Сталінська країна. І далі сталінська країна...

В інструкціях на випадок ядерної війни є припис, щоб при загрозі ядерної аварії, ядерного нападу негайно проводити йодну профілактику населення. При загрозі? А тут... Три тисячі мікрорентґен на годину... Але бояться не за людей, а за владу. Країна влади, а не країна людей. Пріоритет держави беззастережний. А вартість життя людського зведено до нуля. Були ж способи! Ми пропонували... Без оголошень, без паніки... Просто вводити йодні препарати в водойми, із яких беруть питну воду, додавати в молоко. Ну, відчули б не той смак води... Не той смак молока... У місті тримали напоготові сімсот кілограмів препаратів. Так вони й лишилися на складах. У запасниках. Гніву згори боялися дужче, ніж атома. Кожен чекав на дзвінок, на розпорядження, але ні за що не брався сам. Страх особистої відповідальности. У портфелі я носив дозиметра... Навіщо? Мене не пропускали, я їм набрид у великих кабінетах... Я брав із собою дозиметра й прикладав його до щитовидок секретаркам, особистим шоферам, що сиділи в приймальні. Вони лякалися, і часом це діяло — мене пропускали. «Ну, що ви, професоре, істерики влаштовуєте? Один ви, чи що, за білоруський народ піклуєтесь. Людина ж однак від чогось умирає: од куріння, в автомобільних катастрофах, руки на себе накладає». Сміялися з українців. Ті, бач, навколішки в Кремлі повзають, випрохують грошей, медикаментів, дозиметричної апаратури (її бракувало), а наш (Слюньков цебто) за п’ятнадцять хвилин доповів обстановку: «Все нормально. Впораємося самотужки». Похвалили: «Молодця, братці-білоруси!»

У скільки життів обійшлася ця похвала?!

У мене є інформація, що самі вони (начальство) йод уживали. Коли їх обстежили співробітники нашого інституту, щитовидка в усіх чиста. Без йоду таке неможливо. Своїх дітей вони теж тишком-нишком повивозили, од гріха подалі. Самі, у відрядження вирушаючи, мали респіратори, спецроби. Усе те, чого інші не мали. І вже давно не секрет, що під Мінськом годувалося спеціальне стадо. Кожна корова з номерком і прикріплена індивідуально. Персонально. Спеціальні землі, спеціальні парники... Спецконтроль... Наймерзенніше... (Помовчавши). За це ще ніхто не відповів...

Перестали мене приймати. Вислуховувати. Я почав засипати їх листами. Доповідними записками. Розсилав мапи, цифри. В усі інстанції. Назбиралося чотири папки по двісті п’ятдесят сторінок. Факти, тільки факти... Про всяк випадок скопіював два екземпляри, один лежав у мене в службовому кабінеті, а другий удома сховав. Дружина сховала. Чому поробив копії? Маємо пам’ять... В такій країні живемо... Кабінет я завжди сам зачиняв. Приїжджаю з одного відрядження — папки щезли... Усі чотири грубі папки... Але я виріс в Україні, в мене діди — козаки. Козацька вдача. Я далі писав. Виступав. Треба рятувати людей! Терміново відселяти! Ми не вилазили з відряджень. Наш інститут склав першу мапу «забруднених» районів. Весь південь червоний... Південь палав.

Це вже історія. Історія злочину...

З інституту забрали всю апаратуру для радіаційного контролю. Конфіскували. Без пояснень. Дзвінки мені додому з погрозами: «Перестань, професор, людей полохати! Зашлемо туди, де Макар телят не пас. Не здогадуєшся? Забули? Швидко забули!» Тиск на співробітників інституту. Залякування.

Я написав до Москви...

Викликає мене президент нашої Академії Платонов:

— Білоруський народ тебе коли-небудь згадає, ти для нього чимало зробив, але погано, що написав до Москви. Дуже погано! Вимагають, щоб я звільнив тебе з посади. Нащо ти написав? Хіба не розумієш, на кого замахнувся?

У мене — мапи, цифри. А в них? Могли посадити в психушку. Нахвалялися. Міг потрапити в автомобільну катастрофу... Застерігали. Могли порушити кримінальну справу. За антирадянщину. Чи за ящик цвяхів, не заоблікованих інститутським завгоспом...

Порушили кримінальну справу...

Вони свого домоглися. Я зліг із інфарктом... (Мовчить).

Все є в папках... Факти й цифри... Злочинні цифри...

Упертий рік...

Мільйон тон «забрудненого» зерна переробили на комбікорми, згодували його худобі (а м’ясо потім на стіл людям). Птицю й свиней годували кістками, начиненими стронцієм...

Села евакуювали, а поля засівали. За даними нашого інституту третина колгоспів і радгоспів мали землі, «забруднені» цезієм-137, часто щільність «забруднення» перевищувала п’ятнадцять кюрі на квадратний кілометр. Не могло бути й мови про отримання чистої продукції, там і перебувати не можна було довго. На багатьох землях осів стронцій-90...

У селах люди харчуються з власних присадибних ділянок, але перевірки жодної. Ніхто не просвіщав, не вчив, як тепер треба жити. Навіть програми такої не було. Перевірялося тільки те, що йшло на вивіз... Держпоставки в Москву... В Росію...

Ми оглянули вибірково дітей по селах... Кілька тисяч хлопчиків і дівчаток. У них — тисяча п’ятсот, дві тисячі, три тисячі мікрорентґен. Понад три тисячі. Ці дівчатка вже нікого не народять. На них генне тавро.

Скільки років минуло... А я часом, бува, прокинусь і заснути не можу...

Оре трактор. Питаю в працівника райкому партії, що нас супроводить:

— Тракторист бодай респіратором захищений?

— Ні, вони без респіраторів працюють.

— Вам їх що, не завезли?

— Та що ви! Завезли стільки, що до двотисячного року стане. Але ми не видаємо. А то почнеться паніка. Всі розбіжаться. Роз’їдуться!

— Що ви коїте?

— Вам, професоре, добре казати. Вас із роботи виженуть — ви іншу знайдете. А мені де подітися?

Яка влада! Безмежна влада однієї людини над іншою. Це вже не обман, це війна з невинними...

Уздовж Прип’яті. Стоять палатки, люди відпочивають родинами. Купаються, загоряють. Вони не знають, що от уже кілька тижнів купаються й загоряють під радіоактивною хмарою. Суворо заборонялося з ними спілкуватися. Але я бачу дітей... Підходжу й починаю пояснювати... Збентеження... Подив: «А чого по радіо й телевізору мовчок, нічого не кажуть?» Супровідник... Із нами звичайно їздив хтось із місцевої влади, з райкому — такий порядок. Він мовчить... Я можу простежити з його виду, які почуття в ньому змагаються: доповісти чи не доповісти? Водночас і людей же шкода! Він же нормальна людина... Але я не знаю, яке почуття візьме гору, коли ми повернемося? Донесе чи не донесе? Кожен робив свій вибір... (Якийсь час мовчить).

Ми й досі сталінська країна... І жива сталінська людина...

Пам’ятаю в Києві... На вокзалі... Потяги один за одним вивозять тисячі переляканих дітей. Чоловіки й жінки плачуть. Я вперше подумав: кому потрібна така фізика? Така наука? Якщо така дорога ціна... Тепер відомо... Написали... Якими ударними темпами будували чорнобильську атомну станцію. Будували по-совєтськи. Японці такі об’єкти освоюють за дванадцять років, а в нас за два-три роки. Якість і надійність особливого об’єкта не відрізнялася від споруд тваринницького комплексу. Птахофабрики!! Коли чогось бракувало, плювали на проект і заміняли, чим на той час мали під рукою. Так дах машинної зали було залито бітумом. Ото його й гасили пожежники. А хто керував атомною станцією? У керівництві — жодного фізика-ядерника. Були енергетики, турбінники, політпрацівники, але жодного фахівця. Жодного фізика...

Людина вигадала техніку, до якої неготова. Не дорівнялася до неї. Чи можна дитині давати до рук пістолета? Ми — безумні діти. Але це емоції, я забороняю собі емоції...

На землі... у землі, у воді лежать радіонукліди, десятки радіонуклідів. Потрібні радіоекологи... Але в Білорусі їх не було, кликали з Москви. Колись у нашій Академії наук працювала професор Черкасова, вона займалася проблемами малих доз, внутрішнього опромінення. За п’ять років до Чорнобиля її лабораторію розформували — у нас не може бути ніяких катастроф. Ви про що? Радянські атомні станції — передові й найкращі в світі. Які малі дози? Яке внутрішнє опромінення? Радіоактивні харчові продукти... Лабораторію скоротили, професорку відправили на пенсію. Вона вахтером десь улаштувалася, подавала пальта...

І ніхто ні за що не відповів...

За п’ять років... Рак щитовидної залози у дітей зріс у тридцять разів. Встановлено зростання вроджених вад розвитку, захворювань нирок, серця, дитячого цукрового діабету...

За десять років... Тривалість життя білорусів скоротилась до п’ятдесяти п’яти-шістдесяти років...

Я вірю в історію... В суд історії... Чорнобиль не закінчився, він щойно починається...»

Василь Борисович Нестеренко,

колишній директор

Інституту ядерної енергетики

Академії наук Білорусі

Монолог про жертви й жерців

«Людина встає рано-вранці... Починає свій день...

І про вічне не думає, її думки — про хліб насущний. А ви хочете змусити людей думати про вічне. Помилка всіх гуманістів...

Що таке Чорнобиль?

Приїжджаємо в село. У нас маленький німецький автобус (подарували нашому фондові), діти нас обступають: «Тьотю! Дядю! Ми — чорнобильці. Що ви привезли? Дайте нам чого-небудь». Дайте!!

Оце вам Чорнобиль...

По дорозі в зону перестріваємо бабцю в святешній вишиваній спідниці, фартусі, клуночок за плечима.

— Куди, бабуню? В гості?

— Йду в Марки... На своє обійстя...

А там сто сорок кюрі! Іти їй кілометрів двадцять п’ять. Вона день іде туди й день назад. Принесе трилітрову банку, що в неї два роки на тину провисіла. Зате побувала в себе на обійсті...

Оце вам Чорнобиль...

Що я пам’ятаю з перших днів? Як це було? Все-таки треба звідти... Щоб розповісти своє життя, треба починати з дитинства. Так і тут. У мене своя точка відліку. Я згадую начебто інше. Сорокаліття Перемоги згадую. Тоді був перший феєрверк у нас у Могильові. Після офіційних урочистостей люди не розійшлися, як звичайно, а стали співати пісень. Зовсім негадано. Я пам’ятаю те спільне відчуття. Через сорок років про війну заговорили всі, прийшло осмислення. А до того — виживали, відбудовували, родили дітей. Так і з Чорнобилем... Ще повернемося до нього, він нам розкриється глибше. Зробиться святинею. Стіною плачу. А тим часом нема формули. Нема! Ідей нема. Кюрі, бери, зіверти — то не осмислення. Не філософія, не світогляд. У нас людина — або з рушницею, або з хрестом. Через усеньку історію... А іншої людини не було. Поки що немає...

...Моя мама працювала в штабі цивільної оборони міста, вона дізналася однією з перших. Спрацювали всі прилади. За інструкцією, яка в них висіла в кожному кабінеті, належалося зараз же оповістити населення, видати респіратори, протигази й таке інше. Відкрили вони свої секретні склади, опечатані, засургучені, але все там виявилося в жахливому стані, негодяще, не до вжитку. У школах протигази були довоєнних зразків і навіть за розміром дітям не годилися. Прилади зашкалювало, але ніхто нічого не міг уторопати, ніколи такого не було. Прилади просто повимикали. Мама виправдовувалася: «От якби вибухла війна, ми б знали, що робити. Єсть інструкція. А тут?» Хто в нас очолював цивільну оборону? Відставні генерали, полковники, для яких війна починається так: по радіо передають урядове повідомлення, повітряна тривога, фуґаси, запали... До них не доходило, що доба змінилася. Потрібен був психологічний перелом... І він стався. Тепер знаємо: будем сидіти, чаювати за святковим столом... Розмовлятимемо, сміятимемось, а війна вже йтиме. Ми й не помітимо, як нас не стане...

А цивільна оборона — це така гра, якою бавилися дорослі дяді. Вони відповідали за паради, за навчання... На це витрачались мільйони... Нас зривали з праці на три дні. Без жодних пояснень — на військові навчання. Називалася ця гра «На випадок атомної війни». Чоловіки — солдати й пожежники, жінки — сандружинниці. Видавали комбінезони, чоботи, санітарні сумки, пакет бандажів, якихось ліків. Аякже! Радянський народ повинен гідно зустріти ворога. Секретні плани, плани евакуації — все це зберігалося в неспалимих сейфах під сургучевими печатками. За цими планами належалося за лічені хвилини по тривозі підняти людей і вивезти до лісу, в безпечну зону... Виє сирена... Увага! Війна...

Присуджували кубки, знамена. І, звичайно ж, був походний бенкет. Мужчини п’ють за нашу грядущу перемогу! І, звичайно ж, за жінок!

А недавно... Уже тепер... Оголосили по місті тривогу. Увага! Цивільна оборона! Це тиждень тому було... У людей — страх, але страх інакший. Уже не американці напали, не німці, а — що там у Чорнобилі? Невже знов?

Вісімдесят шостий рік... Хто ми? Якими нас заскочила ця технологічна версія кінця світу? Я? Ми? Це тутешня інтелігенція, ми мали свій гурток. Жили своїм окремим життям, сторонячись усього довкола. Форма нашого протесту. Мали свої закони: не читали газети «Правда», зате журнал «Огонек» передавався з рук у руки. Тільки-тільки попустили ретязя, ми цим упивалися. Читали самвидав, нарешті він до нас потрапив, у нашу глушину. Солженіцина читали, Шаламова... Вєнєчку Єрофеєва... Ходили одне до одного в гості, нескінченні балачки на кухні. За чимось тужили. За чим? Десь живуть актори, кінозірки... Ось я буду Катрін Деньов... Вберу на себе блазенську хламиду, накручу фризуру.. Туга за свободою. Той, незнаний світ... Чужий світ... Як форма свободи. Але це також була гра. Втеча од дійсности. Хтось із нашого гуртка зламався, спився, хтось вступив до партії, поліз по кар’єрній драбині. Ніхто не вірив, що цю кремлівську стіну можна проламати. Пробити... І вона завалиться. Напевно ж, не за нашого життя. А скоро так, то начхати нам, що у вас там діється, будемо жити тут... У нашому примарному світі.

Чорнобиль... І попервах — та сама реакція. А нам що за діло? Хай власті клопочуться... То в них Чорнобиль... Та й далеко. Навіть на мапу не подивилися. Нецікаво. Ми вже не потребували правди... От коли на пляшках із молоком з’явилися етикетки «Молоко для дітей» і «Молоко для дорослих»... Отоді вже еге! Щось насувається... Авжеж, я не член партії, а все одно совєтська людина. З’явився страх: «Що це в редьки листя сей рік, як у буряка?» — та тут-таки ввечері ввімкнеш телевізор: «Не піддавайтесь на провокації». І всі сумніви розвіяно... А першотравнева демонстрація? Нас ніхто не примушував на неї йти, мене, наприклад, ніхто не зобов’язував. Ми мали вибір. Але ми ним не скористалися. Не пригадаю такої велелюдної, такої радісної першотрав-невої демонстрації, як того року. Було тривожно, ясна річ, кортіло в стадо... Відчувати лікоть... Щоб у гурті... Хотілося когось лаяти... Начальство, уряд, комуністів... Тепер я міркую... Шукаю-вишукую обриву... Де ввірвалося? А насампочатку ввірвалося. На нашій несвободі... Верх вільнодумства: «Можна їсти редьку чи ні?» Несвобода всередині нас...

Працювала я інженером на заводі «Хімволокно», і в нас там була група німецьких спеціалістів. Направляли нове устаткування. Я побачила, як поводяться інші люди, інший народ... З іншого світу... Щойно дізналися про аварію, з місця зажадали, щоб були лікарі, дозиметри, контроль за їжею. Вони слухали своє радіо, знали, що треба робити, їм, певна річ, нічого не дали. Тоді вони спакували валізи й зібралися виїжджати. Купуйте нам квитки! Виряджайте додому! Ми від’їжджаємо, раз ви не можете ґарантувати нам безпеки. Страйкували, слали телеграми до свого уряду... Президента... Вони боролися за своїх дружин, дітей (вони в нас мешкали з родинами). За своє життя! А ми? Як ми реагували? Ах, ось які вони, ці німці, — істерики! Боягузи! Міряють радіацію в борщі, в котлетах... Надвір зайвий раз не виткнуться... Кумедія! От наші мужчини — то мужчини! Руські мужики! Одчайдухи! Б’ються з реактором! Не трусяться за свою шкуру! Піднімаються на розплавлений дах голіруч, у брезентових рукавицях (це ми вже спостерігали по телевізору)! А наші діти з прапорцями йдуть на демонстрацію! І ветерани війни... Стара гвардія! (Зважує). Але це також різновид варварства — відсутність страху за себе... Ми завжди кажемо «ми», а не «я»: «ми продемонструємо радянський героїзм», «ми покажемо радянський характер». Цілому світу, авжеж! Але я — це я! Я не хочу вмирати... Я боюсь...

Цікаво сьогодні поспостерігати за собою. За своїми почуттями. Як вони змінювались. Проаналізувати. Давно зловила себе на тому, що стала уважнішою до навколишнього світу. Після Чорнобиля це виходить само собою. Ми почали вчитися казати «я»... Я не хочу вмирати! Я боюсь! А тоді? Вмикаю телевізора голосніше: вручають червоного прапора дояркам — переможницям соціалістичного змагання. Але ж це у нас? Під Могильовом? У селі, що опинилося в центрі цезієвої плями? Його ж от-от відселятимуть... От-от... Голос диктора: «Люди самовіддано трудяться, незважаючи ні на що», «чудеса мужності й героїзму». Хоч потоп! Рєволюціонним шагом! Авжеж, я не член партії, а все одно совєтська людина. «Товариші, не піддавайтесь на провокації!» — день і ніч гримить телевізор. Сумніви розвіюються...

(Телефонний дзвінок. Повертаємося до розмови за півгодини).

Мені цікава кожна нова людина... Усі, хто думає про це...

Попереду в нас розуміння Чорнобиля як філософії. Дві держави, розмежовані колючим дротом: одна — сама зона, друга — все решта. На підгнилих стовпах довкруг зони, як на хрестах, висять білі рушники. Наш звичай... Люди сюди йдуть, як на цвинтар... Світ після технології... Час пішов навспак... Тут поховано не тільки їхній дім, а цілу епоху. Епоху віри! В науку! В справедливу соціальну ідею! Велика імперія розповзлася. Розлізлася по швах. Спершу — Афганістан, а потім — Чорнобиль. Коли імперія розлетілась, ми лишилися самі. Я боюсь вимовити, але ми... Ми любимо Чорнобиль. Полюбили. Це нововіднайдений сенс нашого життя. Сенс нашого страждання. Як війна. Про нас, білорусів, світ дізнався після Чорнобиля. Це було вікно в Європу. Ми водночас і його жертви, і його жерці. Страшно вимовити... Я зрозуміла це недавно...

... У самій зоні... Там навіть звуки інші... Заходиш до хати. Відчуття, як од сплячої красуні. Якщо ще не розграбовано: фотографії, хатнє начиння, меблі... Десь тут, поруч, мають бути люди. Іноді ми їх і знаходимо... А вони не про Чорнобиль говорять, вони говорять, як їх надурили. Їх гризе, чи отримають вони все, що їм належиться, і чи не отримають інші більше? У нашого народу повсякчас відчуття, що його дурять. На всіх «етапах большово путі». З одного боку — нігілізм, заперечення, з другого — фанатизм. Владцям не вірять, ученим, лікарям не вірять, але й самі нічого не роблять. Невинні й байдужі. У самому стражданні знайдено сенс і виправдання, решта все мовби й не важить. Уздовж ланів — таблички «Висока радіація»... Лани орються... Тридцять кюрі... П’ятдесят... Трактористи сидять у відкритих кабінах (десять років минуло, а й досі нема тракторів із герметичними кабінами), дихають радіоактивною пилюгою... Десять років минуло! Хто ж ми такі? Живемо на зараженій землі, оремо, сіємо. Дітей на світ приводимо. Який тоді сенс у нашому стражданні? Нащо воно? Пощо його стільки? Ми про це зараз багато сперечаємося з моїми друзями. Часто обговорюємо. Тому що зона — то не бери й кюрі, мікрорентґени. Це — народ. Наш народ... Чорнобиль «поміг» нашій, було, гинучій системі... Знову «чрєзвичайщина»... Розподіл. Пайок. Як раніше були вбивали в мізки «єслі б нє било войни», так тепер з’явилася можливість усе списувати на Чорнобиль. «Якби не було Чорнобиля». Зараз же туманець в очу — тужимо. Дайте! Дайте нам! Щоб було що ділить. Кормушка! Громовідхильник!

Чорнобиль — уже історія. Але це ще й моя робота... І побут... Я їжджу. Бачу. Було патріархальне білоруське село. Білоруська хатка. Без клозету й гарячої води, зате з іконою, криницею-журавлем у дворі, вишиваними рушниками, постілками. З гостинністю. Зайшли ми до одної такої хати попити води, а хазяйка виймає зі старої скрині старого, як сама, рушника й мені простягає: «Це тобі на пам’ять про моє дворище». Був ліс, поле. Зберігалась громада й рештки свободи: земля коло хати, садиба, своя корівчина. З Чорнобиля їх стали переселяти в «Європу» — в селища європейського типу. Можна збудувати дім — ліпший, комфортний, але ж не можна збудувати на новому місці цілий той величезний світ, із яким вони були зв’язані. Пуповиною! Колосальний удар для людської психіки. Розрив традицій, усієї предковічної культури. Коли до цих нових селищ під’їздиш, вони наче міражі на обрії. Розмальовані. Сині, блакитні, жовто-червоні. І назви в них — Майське, Сонячне. Європейські котеджі куди зручніші од хаток. Це вже готове майбутнє. Але в майбутнє не можна скинути на парашуті... Людей перетворили на ефіопів... Вони сидять долі й ждуть, коли прилетить літак, прибуде автобус і привезе гуманітарну допомогу. Нема, щоб зрадіти з шансу: я вирвався з пекла, маю дім, чисту землю й мушу рятувати своїх дітей, у яких Чорнобиль уже в крові, в генах. Чекають чуда... Ходять до церкви. Знаєте, про що просять Бога? Про те саме — про чудо... Ні, не про те, щоб він дав їм здоров’я й сили чогось добитися самим. Звикли просити... То в заграниці, то в неба...

Живуть у цих котеджах, як у вольєрах. Вони нищаться, розсипаються. Мешкає там невільна людина. Приречена. Вона живе в кривді й страхові, гвіздка сама не заб’є. Хоче комунізму. Жде... Зоні потрібен комунізм... На всіх виборах там голосують за тверду руку, тужать за сталінським порядком, воєнним. Для них він — синонім справедливости. Там і живуть на військовий лад: міліцейські постерунки, люди у військовій формі, пропускна система, пайки. Чиновники, що розподіляють гуманітарну допомогу. На коробках по-німецьки, по-російськи написано: «Не для обміну. Не для продажу». Щокрок продається. У кожному комерційному кіоску...

І знов наче гра. Рекламне шоу... Везу я караван із гуманітарною допомогою. Чужі люди... Іноземці... В ім’я Христа, в ім’я ще чогось ідуть до нас. А в калюжах, у болоті, в кухвайках і ватниках стоїть моє плем’я... У кирзових чоботях... «Нам нічого не треба! Все’дно розкрадуть!» — я в них і такий текст у очах читаю. Але тут-таки, поруч — прагнення вхопити коробку, ящик чогось загранишного... Уже знаємо, де яка бабка мешкає. Як у заповіднику... І огидне, шалене бажання... Кривда! Кажу раптом: «От ми вам зараз покажемо! Такого ви і в Африці не знайдете! Ніде в світі такого нема! Двісті кюрі — триста кюрі...» Помічаю, як міняються й самі бабки, декотрі ну просто тобі «кінозірками» поробилися. Уже в них завчено монологи, і сльоза пробиває в тих місцях, де належиться. Коли приїздили перші іноземці, вони мовчали, тільки плакали. Тепер уже навчились говорити. Може, дітям жуйка, пакетик одежинок зайвий перепаде... Може... І це поруч із глибокою філософією, з тим, що у них свої стосунки зі смертю, з часом. І не покидають вони своїх хат не через німецький шоколад... Жуйку...

Повертаємося... Киваю: «Яка земля гарна!» Сонце спустилося низенько-низенько. Освітило ліс, поле. Нам на прощання. «Так, — відповідає хтось із німецької групи, хто говорить по-російському, — гарна, але отруєна». У нього в руках — дозиметр. І я розумію, що це надвечір’я дороге тільки мені. Це — моя земля».

Наталя Арсенівна Рослова,

голова Могильовського жіночого

комітету «Діти Чорнобиля»

Дитячий хор

Альоша Бєльський — 9 років, Аня Богуш — 10 років, Наташа Дворецька — 16 років, Лена Жудро — 15 років, Юра Жук — 15 років, Оля Звонак — 10 років, Сніжана Зіневич — 16 років, Іра Кудрячева — 14 років, Юля Каско — 11 років, Ваня Коваров — 12 років, Вадим Красносолнишко — 9 років, Вася Микулич — 15 років, Антон Нашиванкін — 14 років, Марат Татарцев — 16 років, Юля Тараскіна — 15 років, Катя Шевчук — 14 років, Борис Шкірманков — 16 років.

«Я лежала в лікарні.

Мені так боліло... Я просила в мами: «Мамочко, я не можу терпіти. Краще вбий мене!»

«Така чорна хмара... Така злива...

Калюжі зробилися жовті... Зелені... Ніби в них фарби налито... Казали, що це з квітів пилок. Ми не бігали по калюжах, тільки дивилися. Бабуня зачиняла нас у погребі. А сама ставала навколюшки й молилась. І нас учила: «Моліться!! Це кінець світа. Кара Божа за наші гріхи». Братікові було вісім років, а мені шість. Ми стали згадувать свої гріхи: він розбив банку з малиновим варенням... А я не призналася мамі, що зачепилася за паркан і порвала нову сукенку.. Сховала в шафі...

Мама часто вбирається в чорне. У чорну хустку. На нашій вулиці раз у раз когось хоронять... Плачуть. Зачую музику — біжу додому й молюся, читаю «Отченаш». Молюся за маму й тата...»

«За нами приїхали солдати на машинах. Я подумав, що почалася війна...

У солдатів через плече висіли справжні автомати. А ще вони казали незрозумілі слова: «дезактивація», «ізотопи»... У дорозі приснився сон: стався вибух! А я живий! Нема доми, нема батьків, навіть горобців і ворон нема. Од жаху прокидався, схоплювавсь... Розсував штори... Дивився у вікно: чи нема в небі цього гриба кошмарного?

Пам’ятаю, як солдат ганявся за кицькою... На ній дозиметр працював, як автомат: клац, клац... За нею — хлопчик і дівчинка. То їхня киця. Хлопчик нічого, а дівчинка кричала: «Не віддам!!» Бігала й кричала: «Любочко, дорогенька, втікай! Втікай, любочко!» А солдат — із великим целофановим мішком...»

«У хаті ми покинули, зачинили мого хом’ячка. Біленького. На два дні йому харчів лишили.

А поїхали назовсім».

«Я вперше їхала поїздом...

Поїзд був напханий дітьми. Малюки ревуть, обкалялися. Одна вихователька на десять душ, а всі плачуть: «Мамо! Де мама? Додому хочу!» Мені — десять років, такі дівчатка, як я, помагали втишувати малят. Жінки зустрічали нас на перонах і хрестили поїзда. Несли домашнє печиво, молоко, теплу картоплю...

Нас везли в Ленінградську область. Там уже, як під’їжджали до станцій, люди хрестились і дивилися здалеку. Боялися нашого поїзда, на кожній станції його довго мили. Коли на одній зупинці ми вискочили з вагона й забігли в буфет, нікого туди більше не пустили: «Тут чорнобильські діти їдять морозиво». Буфетчиця комусь по телефону казала: «Поїдуть, ми підлогу помиємо з хлоркою і склянки прокип’ятимо». Ми чули...

Зустрічали нас лікарі. У протигазах і Гумових рукавичках... Забрали в нас одежу, всі речі, навіть конверти, олівці й ручки, поскладали в целофанові пакети й закопали в лісі.

Ми так перелякалися... Довго потім чекали, як почнемо вмирати...»

«Мама з татом поцілувались, і я народилася.

Раніше я думала, що ніколи не вмру. А тепер знаю, що вмру. Хлопчик лежав зі мною в лікарні... Вадік Корінков... Пташечок мені малював. Домики. Він умер. Умирати не страшно... Будеш довго-довго спати, ніколи не збудишся. Вадік мені казав, що коли помре, то буде довго жити десь інде. Йому це хтось зі старших хлопчиків сказав. Він не боявся.

Мені снився сон, як я вмерла. Я чула вві сні, як плакала моя мама. І збудилася...»

«Ми виїжджали...

Хочу розказать, як прощалася з нашою хатою моя бабця. Вона попросила батька винести з комори мішок пшона й розсипала його по садочку: «Божим птичкам». Зібрала в решето яйця й висипала в дворі: «Нашому коту й собаці». Накраяла їм сала. Витрусила з усіх своїх торбинок насіння: моркви, гарбузів, огірків, цибулі-чорнушки... Квітів усяких... Розвіяла на вгороді: «Хай у землі живуть». А потім поклонилася хаті... Хліву... Обійшла й поклонилася кожній яблуньці...

А дідусь, коли ми йшли вже, скинув шапку...»

«Я був маленький...

Шість, ні, вісім років, здається. Точно, вісім. Оце допіру полічив. Пам’ятаю багацько страхів. Боявся бігати босоніж по траві. Мама настрашила, що помру. Купатися, пірнати — всього боявся. У лісі горіхи рвать. Узяти в руки жука... Він же по землі лазить, а вона вся заражена. Муравлі, метелики, чмелі — усі заражені. Мама згадує, що в аптеці їй нарадили давать мені йоду по чайній ложці! Тричі на день. Та вона злякалася...

Ми ждали весни: невже знов виросте ромашка? Як колись? Усі в нас казали, що світ одміниться. По радіо й по телевізору... Ромашка перетвориться... У що вона перетвориться? У щось інше... А в лисиці виросте другий... хвіст, їжачки вродяться без голок, рожі без пелюсток. З’являться люди, схожі на гуманоїдів, вони будуть жовті. Без волосся, без вій. Тільки очі самі. А захід сонця буде не червоний, а зелений.

Я був маленький... Вісім років...

Весна... Весною з бруньок, як завжди, листочки розвинулись. Зелені. Зацвіли яблуні. Білі. Запахла черемха. Розкрилися ромашки. Вони були такі самі. Тоді ми побігли на річку до рибалок: чи у пліток і далі голова й хвіст? І в щуки? Перевіряли шпаківні: прилетіли шпаки? А чи вилупляться в них діти?

У нас з’явилося багато роботи... Ми все перевіряли...»

«Дорослі шушукалися... Я чув...

Із мого року народження (вісімдесят шостого) — ні хлопців, ні дівчат у нас у селі нема. Один я. Лікарі не дозволяли... Страхали маму... Щось таке... А мама втекла з лікарні й сховалася в бабуні. І тут я... Найшовся... Ну, вродився, значить. Я все це підслухав...

Братика й сестрички в мене нема. А я дуже хочу. А звідки діти беруться? Я б пішов і найшов собі братика.

Бабуся мені по-різному каже:

— Бусел у дзьобі приносить. А то, бува, на полі дівчинка виростає. Хлопчиків у ягодах находять, якщо пташка кине.

Мама не так каже, каже:

— Ти мені з неба впав.

— Як?

— Дощ пішов, і ти мені просто в руки впав.

Тьотю, ви писателька? Скажіть, як це мене могло не буть? А де б я був? Десь високо, на небі? На другій планеті?..»

«Раніше я любила ходити на виставки... Дивитися картини...

До нас у місто привезли виставку. Про Чорнобиль. Біжить лісом лоша, з самих ніг, їх десь вісім-десять, теля о трьох головах, сидять у клітці лисі кролики, ну як пластмасові... Люди гуляють у лузі в скафандрах... Дерева вищі од церков, а квіти, як дерева... Я до кінця не додивилася. Наткнулася на картину: хлопчик тягне руки, може, до кульбабки, може, до сонця, а в цього хлопчика замість носа... хобот. Захотілося плакати, кричати: «Не треба нам таких виставок! Не возіть! І так усі кругом водно про смерть говорять. Про мутантів. Не хочу!!» Перший день на виставці були люди, прийшли, а потім ні душі. У Москві, Петербурзі, писали в газетах, юрмами на неї ходили. А в нас — порожній зал.

Я їздила в Австрію на лікування, там є люди, що в себе вдома можуть повісити таку фотографію. Хлопчика з хоботом... Чи замість рук у нього ласти... І щодня на неї дивитися, щоб не забувати за тих, кому погано. Але коли живеш тут... То це не фантастика й не мистецтво, а життя. Моє життя... Якби мені вибирати, то я краще в себе в кімнаті повішу якийсь гарний пейзаж, щоб усе там було нормальне: і дерева, і птахи. Звичайне. Радісне... Хочу думати про гарне...»

«Першого року після аварії...

У нас у селищі зникли горобці. Вони валялися всюди: по садах, на асфальті. Їх згрібали й вивозили в контейнерах із листям. Того року листя не дозволяли палити, воно було радіоактивне. Листя закопували.

Через два роки горобці з’явилися. Ми раділи, гукали один одному: «Я вчора бачила горобця... Вони вернулися...»

Пропали хрущі. Досі їх нема. Може, і вони вернуться, років через сто чи тисячу, як наш учитель каже. Навіть я їх не побачу.. А мені дев’ять років...

А як моя бабуся? Вона ж старенька...»

«Перше вересня... Шкільна лінійка...

І жодного букета. У квітах, ми вже знали, багато радіації. Перед початком навчального року в школі орудували не столярі й малярі, як раніше, а солдати. Вони косили квіти, знімали й кудись відвозили землю на машинах із причепами. Вирубали великий старий парк. Старі липи. Баба Надя... Її завше закликали до хати, коли хтось помирав. Поголосити. Почитать молитов. «Грім не вдарив... Суш не напала... Море не залляло... Лежать як чорнії гроби...» — вона над деревами, як над людьми, голосила. — А мій ти дубочку... Моя ти яблунько...»

А через рік нас усіх евакуювали, село закопали. Мій тато — шофер, він туди їздив і розказував. Спочатку викопують велику яму... На п’ять метрів... Під’їздять пожежники. Із брандспойтів миють хату від гребеня до підмурка, щоб не збити радіоактивного пилу. Вікна, дах, поріг — усе миють... А потім кран стягує хату з місця й ставить у яму... Валяються ляльки, книжки, банки... Екскаватор підгрібає... Усе засипають піском, глиною, втрамбовують. Замість села — рівне поле. Там лежить наша хата. І школа, і сільрада... Там мій гербарій і два альбоми марок, я все мріяла їх забрати.

Був у мене велосипед... Його тільки-но мені купили...»

«Мені дванадцять років...

Я цілий час удома, я — інвалід. У нас дома поштар приносить пенсію мені й дідусеві. Дівчатка в класі, коли дізналися, що в мене рак крови, боялися зі мною сидіти. Торкатися... А я дивилася на свої руки... На свій портфель і зошити... Нічого не помінялося. Чого мене бояться?

Лікарі сказали: я захворіла, тому що мій тато працював у Чорнобилі. А я після того народилася.

А я люблю тата...»

«Я ніколи не бачила стільки солдатів...

Солдати мили дерева, хати, дахи... Мили колгоспних корів... Я собі думала: «Бідні звірі в лісі! Їх ніхто не миє. Вони всі вмруть. І лісу ніхто не миє. І він умре».

Вчителька сказала: «Намалюйте радіацію». Я намалювала, як іде жовтий дощ... І тече червона річка...»

«Із дитинства любив техніку... Я мріяв... Виросту — буду технарем, як тато, він техніку обожнював. Ми разом із ним весь час щось конструювали. Будували.

Тато поїхав... Я не чув, як він збирався. Я спав. Уранці побачив заплакану маму: «Наш тато — в Чорнобилі».

Ждали тата, як із війни...

Він вернувся й став знов ходити на завод. Нічого не розказував. А я в школі всім хвалився, що мій тато приїхав із Чорнобиля, він — ліквідатор, а ліквідатори — це ті, хто помагав ліквідовувати аварію. Герої! Хлопці мені заздрили.

Через рік тато захворів...

Ми гуляли в лікарняному сквері... Це вже після другої операції... І він уперше забалакав зі мною за Чорнобиль... Працювали вони неподалік од реактора. Тихо-мирно, згадував, гарно. А в цей час щось діється. Сади цвітуть. Для кого? Люди з сіл геть подалися. Переїздили через місто Прип’ять: на балконі висить білизна, горщики з квітами. Стоїть під кущем велосипед із брезентовою торбою поштарською, повною газет і листів. І на ній пташине гніздо. Як у кіно, я бачив...

Вони «чистили» те, що треба було кинути. Знімали ґрунт, забруднений цезієм і стронцієм. Назавтра — все знов «клацало».

«На прощання нам потисли руки й вручили довідки з подякою за самовідданість». Батько згадував і згадував... Востаннє, коли вернувся з лікарні, сказав нам: «Якщо лишуся живий, ніякої хімії, ніякої фізики. Піду з заводу... Тільки в пастухи...»

Ми з мамою лишилися вдвох. Я не піду в технічний вуз, як мама собі мріє. У той, де тато вчився...»

«У мене є маленький братик...

Він любить гратися в «Чорнобиль». Будує схрон, засипає піском реактора... Або вбереться опудалом, бігає за всіма й полохає: «О-о-о! Я — радіація! О-о... Я — радіація!»

Його ще не було, коли те сталося».

«Ночами я літаю...

Літаю серед яскравого світла... Це не реальність і не потойбіччя. Це і те, і друге, і третє. Уві сні я знаю, що можу ввійти всередину цього світу, побути в ньому... Чи лишитися? Язик задерев’янів, дихання неправильне, але мені там ні з ким не треба розмовляти. Щось подібне зі мною вже колись бувало. Але — коли? Я не пам’ятаю... Розпирає прагнення злитися водно, але нікого не бачу... Тільки світло... Таке відчуття, наче можу його помацати... Який я величезний! Із усіма, але вже збоку, окремо. Сам. Коли я був маленьким, я деякі кольорові зображення бачив так, як оце тепер. У цьому сні... Настає момент, коли я ні про що інше думати вже не можу. Тільки... Зненацька розчиниться вікно... Наглий порив вітру. Що це? Звідки? Куди? Між мною і кимось встановлюється зв’язок... Контакт... Але як заважають ці сірі лікарняні стіни... Який я кволий іще... Світло я затуляю головою, бо воно заважає бачити... Пнувся, пнувся... Став дивитися поверх...

І прийшла мама. Вчора вона повісила в палаті ікону. Щось там шепоче в кутку, стає навколішки. Вони всі мовчать: професор, лікарі, медсестри. Думають, я не підозрюю... Не знаю, що скоро вмру. А я ночами вчуся літати...

Хто сказав, що літати легко?

Колись я писав вірші. Закохався в дівчинку, в п’ятому класі... У сьомому відкрив, що є смерть... Мій улюблений поет Ґарсія Лорка. Вичитав у нього: «темний корінь крику». Вночі вірші звучать інакше. По-іншому... Почав учитися літати... Не подобається мені ця гра, але що вдієш?

Мого найкращого друга звали Андрій... Йому зробили дві операції й відіслали додому. Через півроку мала бути третя... Він повісився на своєму паску... В порожньому класі, коли всі подались на урок фізкультури. Лікарі йому заборонили бігати, стрибати, а він був найкращий футболіст у школі. До... До операції...

Я тут мав багато друзів... Юля, Катя, Вадим, Оксана, Олег... Тепер — Андрій... «Ми помремо й увійдемо в науку», — казав Андрій. «Ми помремо, і нас забудуть», — так вважала Катя. «Коли я помру, не ховайте мене на цвинтарі, я боюсь цвинтаря, там тільки мерці й ворони. А поховайте в полі...» — просила Оксана. «Ми помремо!..» — плакала Юля.

Для мене тепер небо живе, коли я на нього дивлюся... Вони там...»

Самотній людський голос

«Я недавно була така щаслива. Чого? Забула...

Все це лишилося десь у іншім житті. Не розумію... Не знаю, як знов змогла жити. Захотіла жити. От — сміюсь, балакаю. Я так тужила... Була мов паралізована. Хотілося з кимось говорити, але не з людей. Зайду до церкви, там тихо-тихо, як у горах буває. Тихо-тихо. Там можна забути своє життя. А рано прокинуся... Лапаю рукою... Де він? Його подушка, його запах... Пташечка маленька незнайома бігає по підвіконню з маленьким дзвіночком і будить, я ніколи раніше такого звуку, такого голосу не чула. Де він? Я не все можу передати, не все проказується. Не розумію, як лишилася жити. Увечері дочка підійде: «Мамо, я уроки вже вивчила». Тут тільки згадаю, що маю діти. А він же де? «Мамо, у мене ґудзичок відірвався. Приший». Як мені піти за ним? Стрітися. Заплющу очі й думаю про нього, доки не засну. Уві сні він приходить, але тільки мигцем, накоротко. Зараз і зникає. Я навіть його ходу чую... От куди він щезає? Де? А так же вмирати не хотів. Дивиться у вікно й дивиться. На небо. Я йому одну подушку підкладу, другу, третю... Щоб вище в голови. Він довго вмирав... Цілий рік... Не могли ми розлучиться... (Довго мовчить).

Ні-ні, не бійтеся, не заплачу... Я плакати розучилася. Хочу говорити... Другий раз так тяжко, так нестерпно — хочу сказати собі, переконати, що я нічого не пам’ятаю. Як моя подруга. Щоб не здуріти... Вона... Наші чоловіки одного року померли, вони разом у Чорнобилі були. Вона вже заміж збирається, хоче забути, причинити ці двері. Двері туди... За ним... Ні-ні, я її розумію. Я знаю... Треба жити. У неї діти... Ми десь побували, де ще ніхто не був, щось таке бачили, чого ніхто не бачив. Мовчу-мовчу, а якось у поїзді почала розказувать незнайомим людям. Нащо? Страшно самій ...

Він поїхав у Чорнобиль на мій день народження... Гості ще за столом сиділи, він у них перепросився. Поцілував. А машина вже під вікнами чекала. Дев’ятнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року. Мій день народження... Він — монтажник, їздив по цілому Союзу, а я на нього чекала. Так роками повелося. Ми жили, як закохані — прощання й стрічання. А тоді... Страхом тільки наших мам пойняло, його маму й мою, а ми з ним страху не мали. Тепер думаю: чому? Ми ж знали, куди він іде? Ну, що б узяти в сусідського хлопця підручник фізики за десятий клас і хоч би погортать. Він там простоволосий ходив. У інших його хлопців за рік усе волосся повилазило, а в нього, навпаки, чуприна зробилася ще буйніша. Нікого їх уже нема. Його бригада, семеро душ, усі померли. Молоді... Один за одним... Перший через три роки вмер. Ну, думали: випадок. Доля. За ним другий, третій, четвертий... Тепер кожен чекав, коли ж він... Ось як вони жили! Мій чоловік умер останнім. Монтажники-верхолази. Вони відключали світло по вивезених селах, лазили на стовпи. По мертвих хатах, вулицях. Цілий час нагорі, на висоті. Зросту в нього під два метри, вага — дев’яносто кілограмів, хто його міг такого вбити? Довго ми страху не мали... (Несподівано всміхається).

Ах, яка я була щаслива! Вернувся... Я його побачила... У домі — свято, завжди, як він вертався, бувало свято. Нічна сорочка в мене є довга-довга, гарна-гарна, я в неї вбиралася. Любила дорогу білизну, вона в мене вся добірна, але ця сорочка особлива. Святешня. Для першого нашого дня. Ночі... Я всеньке його тіло знала напам’ять, я все цілувала. Мені, бувало, навіть сон присниться, наче я якась частина його тіла, — такі ми нероздільні. Без нього скучала дуже, мені без нього фізично було боляче. Коли ми розлучалися, я на якийсь час тратила орієнтир — де я, на якій вулиці, котра година... Випадала з часу... Він приїхав зразу з лімфовузлами на шиї, я їх губами зачула, вони невеличкі, та я спитала: «Покажешся лікареві?» Заспокоїв: «Минеться». — «Як там, у Чорнобилі?» — «Звичайна робота». Ні бравади, ні паніки. Одне випитала: «Там те саме, що й тут». У їдальні, де їх годували, на першому поверсі обслуговували рядових — локшина, консерви, а на другому, в начальства, воєнних генералів, — фрукти, червоне вино, мінеральна вода. Чисті скатерки. У кожного дозиметр. А їм на бригаду хоч би одного дали.

Я пам’ятаю море... Ми ще їздили з ним на море, я запам’ятала, що моря так само багато, як і неба. Подруга з чоловіком... Вони теж з нами поїхали... І вона згадує: «Море брудне. Усі боялися холерою заразитись». Щось таке газети писали... Я пам’ятаю інакше... У яскравих тонах... Пам’ятаю, що море було всюди, як і небо. Синє-синє. І він поруч. Я для любови родилася. Для щасливого кохання... У школі дівчата мріяли: хто до інституту вступити, хто поїхать на комсомольську стройку, а я хотіла вийти заміж. Кохати, дуже-дуже, як Наташа Ростова. Тільки кохати! Але нікому не признавалася, бо тоді, ви мусите пам’ятати, велено було мріяти тільки про комсомольську стройку. Нам таке вмовляли. Рвалися в Сибір, у непролазну тайгу, співали, пригадуєте, «за туманом і за запахом тайги». В інститут першого року не втрапила, недобрала балів, пішла працювати на телефонну станцію. Там ми з ним і познайомилися... Я чергувала... І я сама його на собі вженила, я його попросила: «Женися зі мною. Я так тебе люблю!» Закохалась по вуха. Такий красивий хлопець... Я... Я під хмарами літала. Сама його попросила: «Женися зі мною». (Усміхається).

Іншим разом загадаюся й вишукую собі різні розради: а може, смерть — іще не кінець, він тільки змінився й живе десь у іншому світі. Десь поруч? Я працюю в бібліотеці, багато книжок читаю, з різними людьми стрічаюся. Мені хочеться говорити про смерть. Збагнути. Я розради шукаю. Із газет, із книжок вичитую... У театр іду, якщо там про це, про смерть... Мені фізично без нього боляче, я не можу сама...

Він не хотів іти до лікаря: «Я нічого не чую. Мені не болить». А лімфовузли вже стали завбільшки з куряче яйце. Силою запхала в машину й відвезла в поліклініку. Послали до онколога. Один лікар глянув, покликав другого: «Тут іще один чорнобилець». І вже вони його не відпустили. Через тиждень зробили операцію: видалили повністю щитовидну залозу, гортань і замінили якимись рурочками. Еге ж... (Вмовкає). Еге ж, тепер я знаю, що й то ще була щаслива пора. Господи! Якими я глупствами займалася: бігала по крамницях, купувала гостинці лікарям — коробки цукерок, імпортні лікери. Нянечкам шоколадки. І вони брали. А він із мене підсміхався: «Зрозумій, вони — не боги. А хімії й опромінення тут на всіх стане. Дадуть і без цукерок». Але я мчала на другий кінець міста по торт «Пташине молоко» або французькі парфуми — усе тоді тільки по знайомству, з-під поли. Перед випискою додому... Ми... Ми їдемо додому! Мені дали спеціального шприца, показали, як ним орудувати. Я його мала годувати через той шприц. Усього навчилася. Чотири рази денно варила що-небудь свіженьке, конче свіженьке, перемелювала на м’ясорубці, перетирала на ситечку й потім набирала в шприц. Проколювала одну з рурок, найбільшу, а та вела в шлунок... Але він перестав відчувати запахи, розрізняти. Спитаю: «Смачне?» Не знає.

Але ми все одно ще кілька разів бігали в кіно. І там цілувалися. Зависли на такій тоню-ю-сінькій ниточці, а нам здавалося, ніби знов зачепилися за життя. Про Чорнобиль старалися не говорити. Не згадувати. Заборонена тема... До телефону його не підпускаю. Перехоплюю. Хлопці його один по одному вмирають... Заборонена тема... Але якось уранці буджу його, подаю халата, а він не може встати. І сказати нічого не може... Перестав говорити. Очі отакенні... От коли він злякався... Еге ж... (Знову вмовкає). Лишався нам іще рік... Цілий той рік він умирав... Щодень йому гіршає й гіршає, і він же знає, що його хлопці вмирають... Ми ж іще й із цим жили... Із цим чеканням... Кажуть — Чорнобиль, пишуть — Чорнобиль. Але ніхто не знає, що воно... Усе тепер у нас інакше: народжуємося не такі, помираємо не так. Не так, як усі. Ви мене спитайте, як умирають після Чорнобиля? Чоловік, якого я любила, так любила, що якби сама його народила, то не могла б любити більше, у мене на очах перетворювався... На страховище... Видалили лімфовузли, їх нема й порушився кровообіг, і ніс уже якось перехнябився, розрісся ледь не втроє, і очі вже якісь інші — зизом у різні боки, у них посвіт незнайомий з’явився і вираз, наче не він, а ще хтось звідти визирає... Потім одне око зовсім заплющилося. А я за що боюся? Мені аби тільки він себе не побачив. Не запам’ятав таким. Але він став просити мене, показувати руками, мовляв, принеси дзеркало. Я то на кухню втечу, нібито забула, не чула, то ще щось вигадаю. Два дні його так дурила, на третій пише мені у зшиточок, із трьома великими знаками оклику: «Дай дзеркало!!!» У нас уже був зшиточок, олівчик, ми вже таким чином спілкувалися, бо він навіть пошепки говорити не міг, навіть шепіт йому не виходив. Повна німота. Я мерщій на кухню, каструлями грюкаю. Не читала, не чула. Знов мені пише: «Дай дзеркало!!!» — і з цими окличниками... Принесла йому дзеркало, найменшеньке. Глипнув, схопився за голову й ну качатися по ліжку... Я — до нього, вмовляти... «От трохи піддужчаєш, і поїдемо з тобою кудись у покинуте село. Купимо хату й будемо там жити, якщо не захочеш у місті, де людей багато. Будемо жити самі». Я його не дурила, я б із ним поїхала куди завгодно, аби тільки він був, а який — байдуже. Він — і все. Я його не дурила...

Не згадаю нічого, про що б змовчати хотілося. А було все... Я так далеко зазирнула, може, вже поза смерть... (Спиняється).

Мені було шістнадцять років, коли ми познайомилися, він старший за мене на сім років. Два роки зустрічалися. Я дуже люблю в нас у Мінську район біля головпошти, вулицю Володарського, там під годинником він мені побачення призначав. А жила я біля камвольного комбінату і їздила п’ятим тролейбусом, він біля головпошти не ставав, а трохи проїжджав уперед, до магазину «Дитячий одяг». Їхав до повороту повільніше, те, що мені треба. Трошечки завжди припізнюся, щоб побачити через шибку й ахнути: який красивий хлопець на мене жде! Нічого не помічала два роки, ні зими, ні літа. Водив на концерти... На мою улюблену Едіту П’єху. На танці не бігали, на танцмайданчик, він не вмів танцювати. Цілувались, тільки цілувались... Називав мене: «Маленька моя». День народження, знов мій день народження... Дивно, але все найголовніше в мене відбувалося саме цього дня, от і не вір після цього в долю. Стою під годинником: о п’ятій — побачення, а його нема. О шостій — засмучена, в сльозах бреду на свою зупинку, переходжу вулицю, озирнулась, як чула, — біжить за мною, на червоне світло, у робочій спецовці, в чоботях... Із роботи раніше не відпустили... Таким я його найдужче й любила — в мисливському костюмі, у кухвайці, — йому все личило. Поїхали до нього додому, він переодягнувся й вирішили святкувати мій день народження в ресторані. Але до ресторану ми вже не втрапили, бо був вечір, вільних місць нема, а тицьнути п’ятьорку чи десятку (це ще на старі гроші) швейцарові, як інші, ні він, ні я не вміли. «Давай, — раптом засвітився весь, — купимо в магазині шампанське, набір тістечок, і підемо в парк, там відсвяткуємо». Під зорями, просто неба! Оце такий він був... На лавочці в парку Горького просиділи ми до рана. Другого такого дня народження я в своєму житті не мала, отоді я йому й сказала: «Женися зі мною. Я так тебе люблю!!» Засміявся: «Ти ще маленька». А назавтра віднесли заяву до загсу...

Ах, яка я була щаслива! Нічого б у своєму житті не змінила, навіть якби перестеріг хто зверху, з зірок... Дав сигнал... У день весілля він не знайшов свого паспорта, ми все в домі перевернули, шукаючи. Нас записали в загсі на якомусь папірці. «Донечко, це лихий знак», — плакала моя мама. Потім паспорт знайшовся в його старих штанях, на горищі. Любов! То навіть і не любов була, а довга закоханість. Як я танцювала вранці коло дзеркала: я вродлива, я молода, він мене кохає! Тепер я забуваю своє обличчя, те обличчя, що мала з ним... Не бачу його в дзеркалі...

Чи годиться про це говорити? Називати словами... Є тайни... Я досі не розумію, що то було. Аж до останнього нашого місяця... Він кликав мене вночі. Бажав... Кохав дужче, ніж раніше... Удень, на нього дивлячись, я не вірила в те, що вночі діялось. Ми не хотіли з ним розлучатися... Я його пестила, гладила. У ті хвилини згадувала найрадісніше... Найщасливіше... Як він приїхав із Камчатки з бородою, відростив там бороду. Мій день народження в парку на лавочці. «Женися зі мною...» Чи годиться казати? Чи можна? Я сама до нього йшла, як чоловік іде до жінки... Бо що я йому могла дати, крім ліків? Яку надію? Він так не хотів помирати... У нього була віра, що моя любов нас порятує. Така любов! Тільки мамі своїй нічого не розказувала, вона б не зрозуміла. Засудила. Прокляла. Це ж не звичайний рак, якого теж усі бояться, а чорнобильський, він ще страшніший. Лікарі мені пояснили: якби метастази уразили організм зсередини, він би хутко вмер, а вони полізли поверх... По тілу, по обличчю... Щось чорне на ньому наросло. Кудись поділося підборіддя, зникла шия, язик висолопився назовні. Лопалися судини, починалася кровотеча. «Ой, — гукаю, — знову кров». Із шиї, з лиця, з вух... На всі боки. Несу холодної води, кладу примочки — не рятують. Щось моторошне. Уся подушка заллється... Тазика підставлю, з ванни. Цівки лопотять. Як у дійницю. Цей звук... Такий мирний, сільський... Я дотепер його чую по ночах. Поки він при тямі, плеще в долоні — це в нас умовний знак: клич! Викликай «швидку». Він не хотів умирати... Йому сорок п’ять років... Дзвоню на станцію «швидкої», а там уже нас знають, їхать не хочуть: «Вашому чоловікові ми нічим допомогти не можемо». Ну хоч би укол! Наркотик. Сама вколю, навчилася, а укол — синцем під шкірою, не розходиться. Раз була догукалася, приїхала «швидка»... Молодий лікар... Підступився до нього й зараз же задки-задки: «Скажіть, а він у вас часом не чорнобильський? Не з тих, хто там побував?» — «Із тих», — відказую. І він, я не перебільшую, зойкнув: «Голубочко, швидше б цьому кінець! Швидше! Я бачив, як умирають чорнобильці». А мій же при тямі, він же це чує... Гаразд іще, не знає, не здогадується: вже він один зі своєї бригади залишився... Останній... Іншим разом медсестру з поліклініки прислали, так вона в коридорі постояла, навіть до хати не зайшла: «Ой, я не можу!» А я можу? Я все можу!! Що мені вигадать? Де рятунок? Він кричить... Йому боляче... Цілий день кричить... Тоді я знайшла раду: вливала в нього через шприц пляшку горілки. Знечулиться. Провалиться в сон. Не сама здогадалася, інші жінки підказали... З тою самою бідою... Прийде його мама: «Нащо ти його відпустила в Чорнобиль? Як ти могла?» А мені тоді й у голову не клалося, що треба було не пустити, а йому, мабуть, — що міг не поїхать. То ж були інші часи, як воєнні все одно. І ми були тоді іншими. Якось спитала його: «А зараз не шкодуєш, що туди поїхав?» Головою крутить — ні. У зшиточку пише: «Умру, продаси машину, запасні колеса, а за Толіка (це брат його) не виходь». Толіку я подобалася...

Я знаю тайни... Сиджу коло нього... Він спить... У нього ще було гарне волосся. Взяла й тихенько одрізала пасмо. Розплющив очі, подивився, що в мене в руках, посміхнувся... У мене лишився його годинник, військовий квиток і чорнобильська медаль... (По паузі). Ах, яка я щаслива була! У пологовому, пам’ятаю, днями просиджую при вікні, його виглядаючи. Нічого до пуття не тямила: що зі мною, де я? Тільки б на нього зирнути... Не могла надивитися, як чула, що це скоро має скінчитися. Вранці годую й милуюся, як він їсть. Як голиться. Як іде по вулиці. Я непоганий бібліотекар, але я не розумію, як це можна — любити роботу. Я любила тільки його. Одного. І я не можу без нього. Я кричу по ночах... У подушку кричу, щоб діти не почули...

Ні на мить собі не уявляла, що ми розлучимося... Що... Уже знала, але не уявляла... Моя мама... Його брат... Вони мене готують, натякають, що лікарі, мовляв, радять, дають направлення, одне слово, є під Мінськом спеціальна лікарня, де раніше конали отакі-от приречені... Афганці... Без рук, без ніг... А тепер туди чорнобильців везуть. Умовляють мене: там йому буде ліпше, лікарі завжди під рукою. Не хотіла, я й чути за таке не хотіла. Тоді вони його переконали, і він мене став благати: «Відвези туди. Не мучся». А я то бюлетень прошу, то на роботі відпустку на свій рахунок виканючую. За законом бюлетень дають тільки для догляду за хворою дитиною, а відпустку на свій рахунок не більше, ніж на місяць. Та він цілого нашого зошита був списав. Узяв із мене слово, що я його туди відвезу. Поїхала я машиною з його братом. Край села, звалось воно Гребєнка, стояв великий дерев’яний будинок, колодязь розвалений. Туалет надворі. Бабці якісь у чорному... Богомільні... Геть і з машини не рушилась. Не встала. Вночі цілую його: «Як ти міг мене про таке просити? Ніколи цьому не буть! Ніколи!!» Я його всенького цілувала...

Найстрашніше — останні тижні... Півгодини пісяли в півлітрову баночку. Очей не зведе. Соромно йому. «Ну, як ти можеш так думати?!» — цілую його. Останнього дня випала хвилина: він розплющив очі, сів, посміхнувся й сказав: «Валюшка!..» Я заніміла від щастя... Від його голосу...

Із роботи подзвонили: «Ми червону грамоту принесемо». Питаю в нього: «Хочуть твої хлопці прийти. Грамоту вручать». Головою крутить: ні-ні! Але вони приїхали... Гроші якісь принесли, грамоту в червоній папці з фотографією Леніна. Взяла її та й думаю: «За що ж він помирає? У газетах онде пишуть, що це не тільки Чорнобиль, що це комунізм вибухнув. Радянське життя скінчилося. А профіль на червоній папочці той самий...» Хотіли йому хлопці якісь слова добрі сказать, але він ковдрою накрився, тільки чуприна стирчала. Постояли над ним і пішли. Він уже боявся людей... Одної мене не боявся. Але помирає людина сама... Я його кликала, та він уже очей не розплющував. Тільки дихав... Як ховали, прикрила йому лице двома носовичками. Як хто просив показать, я відслоняла. Одна жінка впала... А колись вона його любила, я його до неї ревнувала. «Дай останній раз гляну». — «Дивись». Я не розказала, що коли він умер, ніхто не міг до нього підступитися, усі лякались. А родичам самим у нас не можна обмивати, вбирати. За нашим слов’янським звичаєм. Привезли з моргу двох санітарів, ті попросили горілки: «Всяке бачили, — призналися, — розбитих, порізаних, трупи дітей після пожежі... А таке вперше...» (Замовкає). Він умер і лежав гарячий-гарячий. Торкнутись не можна було... Я годинники в домі зупинила... Сьома ранку... І наші годинники по сей день стоять, не заводяться... Майстра викликали, той руками розводить: «Тут не механіка й не фізика, а метафізика».

Перші дні... Без нього... Спала два дні, не могли добудиться, встану, поп’ю води, навіть не їла, і знов на подушку валюся. Сьогодні мені дивно, незбагненно: як це я могла заснути? У подруги чоловік помирав, то тарілками в неї жбурляв. Плакав. Чого вона така молода, гарна? А мій тільки дивився на мене й дивився... У зшиток наш написав: «Умру, спали мій прах. Я хочу, щоб ти не боялась». Чому він так вирішив? Ну, всякі чутки: ніби чорнобильці й по смерті «світяться»... Уночі над могилами світло стоїть... Я сама читала, що могили чорнобильських пожежників, котрі в московських госпіталях померли й поховані під Москвою в Мітіно, люди обходять стороною, своїх небіжчиків коло них не кладуть. Мерці мерців бояться, уже не кажучи про живих. Бо ніхто не знає, що то таке — Чорнобиль. Самі здогади. Передчуття. Він привіз із Чорнобиля білий костюм, що в ньому там працював. Штани, спецовка... Так цей костюм лежав у нас на антресолях до самої його смерти. Потім мама вирішила: «Треба викинути всі його речі». У неї був страх... А я геть і той костюм берегла. Злочинниця! У мене ж діти в домі. Дочка й син... Відвезли за місто й закопали... Я багато книжок перечитала, я живу серед книжок, але нічого пояснити не вміють. Привезли урночку... Не страшно... Я рукою полапала, і там щось дрібненьке, як рінь на морському березі, з піском, це крижово-клубові кісточки. Перед цим до речей його торкалася — не чую, а тут мов обняла. Уночі, пам’ятаю, він — мертвий, сиджу коло нього. І враз якийсь димок... Вдруге побачила цей димок над ним у крематорії... Його душа... Ніхто її не бачив, а я бачила... Відчуття таке: ще раз побачились...

Яка ж я була щаслива! Яка щаслива... Він подасться у відрядження... Я дні, години лічу до нашої зустрічі. Секундочки! Я фізично без нього не можу... Не можу! (Затуляє обличчя руками). Згадую... Поїдемо з ним у село до його сестри, вона ввечері показує: «Тобі в цій кімнаті постелила, а йому в тій». Перезирнемося й розсміємося. Не уявляли, як можна спати нарізно, у різних кімнатах. Тільки разом. Не можу без нього... Не можу! Багато хто сваталися... Брат його сватавсь... Вони такі до себе подібні... Зріст. Навіть хода. Та мені здається, як до мене хто інший доторкнеться, я буду плакати й плакати. Ніколи не зупинюся...

Хто його в мене забрав? За яким правом? Принесли повістку з червоною смугою дев’ятнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року...

(Приносить альбом. Показує весільні фотографії. І коли вже збираюся прощатись, вона мене перепиняє).

Як мені далі жити? Я вам не все... Не до кінця... Я була щаслива... Несамовито. Є тайни... Може, не треба мого імені. Молитви читають у тайні. Подумки... (Вмовкає). Ні, назвіть ім’я! Богові нагадайте... Я хочу знати... Я хочу збагнути, нащо нам даються такі страждання? За що? Попервах було здавалося, що в мене після всього в погляді щось темне з’явиться. Чуже. Я не витримаю... Що мене врятувало? Виштовхало назад до життя? Повернуло... Мій син... Я маю ще одного сина. Нашого з ним першого сина... Він давно хворий... Він виріс, але світ бачить по-дитячому, очима п’ятилітнього хлопчика. Я хочу тепер бути з ним. Мрію поміняти квартиру ближче до Новинок, там у нас психіатрична лікарня. Усе своє життя він живе там. Такий лікарський вирок: щоб жити, він мусить бути там. Я їжджу туди у вихідні. Зустрічає мене: «А де папа Міша? Коли прище?» Хто в мене ще таке спитає? Чекає його.

Будемо разом із ним чекати. Я читатиму пошепки свою чорнобильську молитву... А він — дивитиметься собі на світ дитячими очима...»

Валентина Тимофіївна Апанасевич,

дружина ліквідатора