Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Монолог про давні пророцтва

«Моя дівчинка, вона не така, як усі... От вона підросте, і спитається в мене: «Чому я не така?»

Коли вона вродилася, то не дитина була, а жива торбинка, звідусюди зашита. Ані щілинки, тільки очка відкриті. У медичній картонці записано: «дівчинка, народжена з множинною комплексною патологією: аплазія ануса, аплазія піхви, аплазія лівої нирки»... Так це звучить по-вченому, а по-простому — ні попи, ні пісі, одна нирка... Я її несла назавтра на операцію, на другий день її життя... Вона очка розплющила, наче й усміхнулась, а я була подумала, що заплакать хоче... Господи, усміхнулась! Такі, як вона, не живуть, такі зразу помирають. Вона не вмерла, бо я її люблю. За чотири роки — чотири операції. Це єдина дитина в Білорусі, що вижила з такою комплексною патологією. Я її дуже люблю. (Зупиняється). Я нікого більше не зможу вродити. Не насмілюся. Вернулася з родилки: чоловік поцілує вночі, а я вся трушуся — нам не можна... Гріх. Страх... Чула, як лікарі між собою балакали: «Дівчинка не в сорочці родилась, а в панцирі. По телевізору показать, ні одна мати не родила б». Це вони про нашу дівчинку... Як нам після цього любитися?!

Ходила я до церкви. Розказала батюшці. Він каже, що треба замолювать свої гріхи. Але в нас у роду ніхто нікого не вбивав... Чим я винувата? Спершу наше селище хотіли евакуювать, а потім скреслили зі списків: не хватило в держави грошей. А я в цей час закохалася. Вийшла заміж. Я не знала, що нам тут не можна любитися... Колись давно моя бабця читала в Біблії, що настане на землі час, коли всього буде вдосталь, усе буде цвісти й плодоносить, у річках стане повно риби, а в лісах звіря, а скористати з того чоловік не зможе. І не зможе породить собі подібного, продовжити безсмертя. Я слухала давні пророцтва як страшну казку. Не вірила. Розкажіть усім про мою дівчинку. Напишіть. У чотири рочки вона співає, танцює, віршики читає напам’ять. У неї нормальний розумовий розвиток, вона нічим не різниться од других дітей, у неї тільки ігри інакші. Вона не грається в «магазин», у «школу», вона з ляльками грається в «лікарню»: робить їм уколи, ставить градусника, приписує капельницю, лялька вмирає — накриває її білим простирадлом. Чотири роки ми з нею живемо в лікарні, її не можна там покинути саменьку, і вона не знає, що жити треба вдома. Коли забираю її на місяць-два до хати, питається: «А ми скоро вернемося в лікарню?» Там у неї друзі, там вони живуть, ростуть... Їй зробили дупцю... Формують піхвочку... Після останньої операції повністю припинилося сечовиділення, катетера вставить не вдалося — треба ще кілька операцій. Але далі радять оперуватися за кордоном. А де нам взять десятки тисяч доларів, коли чоловік дістає сто двадцять доларів на місяць? Один професор по секрету нараяв: «Із такою патологією ваша дитина становить великий інтерес для науки. Пишіть до зарубіжних клінік. Їх це має зацікавити». І я пишу... (Намагається не заплакати). Я пишу, як щопівгодини доводиться видавлювать сечу руками, сеча виходить через крапчасті отвори в піхвовій ділянці. Якщо цього не робить, відмовить єдина нирка. Де ще в світі є дитина, якій треба щопівгодини видавлювать сечу руками? І скільки це можна видержати? (Плаче). Я не даю собі плакати... Мені не можна плакати... Стукаюся в усі двері. Пишу. Візьміть мою дівчинку, хай для дослідів... Для наукових досліджень... Я згодна, щоб вона стала піддослідним жабеням, кроликом піддослідним, аби тільки вижила. (Плаче). Десятки листів написала... О Господи!

Поки ще вона не розуміє, але колись же спитається в нас: чому вона не така, як усі? Чому її не зможе покохати мужчина? Чому їй не можна вродити дитини? Чому з нею ніколи не станеться того, що стається з метеликом... пташкою... зо всіма, тільки не з нею... Я хотіла... Мені треба було довести... Щоб... Хотіла виправить документи... Щоб вона виросла й дізналася: це не ми з чоловіком винуваті. Не наше кохання... (Знову намагається не заплакати). Чотири роки воювала. З лікарями, з чиновниками... Добивалася прийому в високих кабінетах... Тільки через чотири роки мені видали довідку, де підтверджується зв’язок йонізуючої радіації (малих доз) із її страшною патологією. Мені відмовляли чотири роки, мені товкли: «Ваша дівчинка — інвалід дитинства». Який вона інвалід дитинства? Вона — інвалід Чорнобиля. Я вивчила свій родовід: не бувало у нас у роду такого, до вісімдесяти-дев’яноста літ усі жили, дідуньо мій — до дев’яноста чотирьох. Лікарі виправдувалися: «У нас — інструкція. Такі випадки належиться розцінювати як загальне захворювання. От років за двадцять-тридцять, коли нагромадиться банк даних, почнемо пов’язувати хвороби з йонізуючою радіацією. З малими дозами... З тим, що ми їмо й п’ємо на нашій землі... А наразі медицина й наука мало що про це знають». Але я не можу ждать двадцять-тридцять років. Це півжиття! Хотіла подать на них у суд... На державу... Мене називали божевільною, сміялися, мовляв, таких дітей і в Давній Греції приводили. І в старому Китаї. Один чиновник кричав: «Чорнобильських пільг захотіла! Чорнобильських грошей!» Як я в нього в кабінеті не зомліла... Як не вмерла від розриву серця... Але мені не можна...

Вони одного не могли зрозуміть. Не хотіли. Мені треба було знать, що це не ми з чоловіком винуваті... Не наше кохання... (Відвернулася до вікна й тихо плаче).

Це ж дівчинка росте... Все одно, дівчинка... Не хочу, щоб називали прізвище. Навіть сусіди наші... На сходовій клітці всього не знають. Вберу її в сукеночку, заплету кіску: «Катюня ваша така гарнесенька», — кажуть до мене. А сама я так дивно дивлюся на вагітних жінок... Наче здалеку, з-за рогу... Не дивлюсь, а підглядаю. У мені мішанина різних почувань: подив, і жах, і заздрість, і радість, навіть мстивість якась. Раз зловила була себе на думці, що з тим самим почуттям дивлюся на щінну сусідську суку... На лелечиху в гнізді...

Моя дівчинка...»

Лариса З., мати

Монолог про місячний краєвид

«Я раптом почав сумніватися, що ліпше: пам’ятати чи забути? Поспитав знайомих... Одні забули, інші воліють не згадувати, бо ми нічого не можемо змінити, навіть виїхати звідсіля... Навіть цього...

Що я запам’ятав... Зараз же в перші дні по аварії з бібліотек позникали книжки про радіацію, про Гіросіму й Нагасакі, навіть про рентґен. Пройшла чутка, наче це наказ начальства, щоб не ширити паніки. Для нашого ж таки спокою. Жартували навіть, що коли б Чорнобиль вибухнув у папуасів, цілий світ би перелякався, крім самих папуасів. Жодних медичних рекомендацій... Жодної інформації. Хто міг, діставав таблетки йодистого калію (в аптеках у нас у місті їх не було в продажу, діставали десь по великому блату). Траплялося, з’їдали жменю цих таблеток і запивали склянкою спирту. «Швидка» відволодувала.

Приїхали перші іноземні журналісти... Перша кіногрупа... Вони були в пластикових комбінезонах, касках, ґумових бахілах, навіть камера в спеціальному чохлі. А з ними наша дівчина, перекладачка... Вона в літньому платті й босоніжках...

Люди вірили кожному друкованому слову, хоча ніхто правди не друкував. Не казав. З одного боку, приховували, а з другого, не все розуміли. Від генсека до двірника. Потім з’явилися прикмети, за ними всі стежили: поки в місті чи селі є горобці й голуби, там можна мешкати й людині. Працює бджола — теж чисто. Їхав у таксі, водій чудувався, чому це птахи, як сліпі, падають на шибу, розбиваються. Як знавісніли. Сонні... Схоже на самогубство... Після зміни, щоб забути про це, він сидів і пиячив з друзями.

Запам’ятав, як повертався з відрядження. Обабіч дороги — справжнісінький місячний краєвид... Аж до обрію тяглися засипані білим доломітом лани. Горішній заражений шар землі знято, натомість насипали доломітового піску. Мов і не земля... Не на землі... Довго катувався цим видивом і спробував написати оповідання. Уявив, що тут діятиметься за сто років: чи то людина, чи щось такого скаче рачки, підкидаючи довгі задні ноги колінцями назад, вночі бачить усе третім оком, а єдине вухо, воно на тім’ячку, чує навіть мурашину ходу. Лишилися тільки мурахи, решта все на землі й у небі вигинуло...

Послав оповідання в журнал. Прийшла відповідь, що це не літературний твір, а переказ жахіття. Звичайно, таланту мені забракло. Але тут, підозрюю, ще одна причина. Я застановився: чому про Чорнобиль мало пишуть? Наші письменники продовжують писати про війну, про сталінські табори, а тут мовчок. Книжок — одна, дві, і все. Гадаєте, випадковість?

Подія ще досі поза культурою. Травма культури. І єдина наша відповідь — мовчання. Очі заплющили, як малі діти, й гадаємо: «Ми заховалися. Нас обмине.» Із майбутнього щось визирає, і воно неспівмірне з нашими почуттями. Із здатністю переживати. Розговоришся з людиною — та починає розповідати й дякує тобі, що ти її вислухав. Не зрозумів, а бодай вислухав. Бо твій бесідник і сам не зрозумів... Як і ти... Я розлюбив читати фантастику...

То що ж ліпше: пам’ятати чи забути?»

Євген Олександрович Бровкін,

викладач Гомельського

державного університету

Монолог свідка, якому болів зуб, коли він бачив, як упав Христос і став кричати

«Тоді я думав про інше... Вам може здатися дивним... Саме тоді я розлучався з дружиною.

Раптом приходять, вручають повістку й кажуть, що внизу вже чекає машина. Такий «воронок» спеціальний. Як у тридцять сьомому році... Брали ночами. З постелі, тепленькими. Потім ця схема перестала працювати: жінки не відчиняли дверей або брехали, що чоловіки у відрядженні, на курорті, на селі у батьків. Їм намагалися вручити повістки, вони не брали. Почали хапати людей на праці, на вулиці, в обідню перерву в заводських їдальнях. Як у тридцять сьомому... А я був тоді на грані божевілля. Мене зрадила дружина, решта все, здавалось, дурниці. Сів у той «воронок»... Вели мене двоє в цивільному, але з військовою виправкою, йшли обабоки, видно, боялися, щоб не дременув. Коли сів у машину, чогось згадав американських космонавтів, що літали на Місяць, і один із них згодом став священиком, а другий буцімто збожеволів. Читав, що їм привиділось... Наче там вони побачили рештки міст, якісь людські сліди. Майнули в пам’яті уривки з газет: наші атомні станції абсолютно безпечні, можна зводити на Красній площі. Біля Кремля. Безпечніші од самовара. Що вони подібні до зірок, і ми «засіємо» ними всю землю. Але мене покинула дружина... Я міг думати тільки про це. Кілька разів поривався накласти на себе руки, таблетки ковтав і мріяв не прокинутися... Ми ходили в один дитсадок, вчилися в одній школі... В одному інституті... (Закурює цигарку й мовчить).

Я вас попереджав... Нічого героїчного, для письменницького пера. Були думки, що наче ж не воєнний час, чому я мушу важити життям, поки хтось спатиме з моєю дружиною. Чому знов я, а не він? Щиро кажучи, не бачив я там героїв. Шаленців бачив, яким начхати на власне життя, зухів і хватів теж вистачало, тільки вони там були ні до чого. Я й сам маю грамоти й подяки. Але це через те, що мені не страшно було помирати. Наплювать! Це навіть був вихід. Поховали б із почестями. І на казенний кошт...

...Там ти зразу потрапляв у фантастичний світ, де поєдналися кінець часів і кам’яний вік. А в мені ще й усе загострено... Оголено... Жили в лісі. В палатках. За двадцять кілометрів від реактора. «Партизанили». «Партизани» — це ті, кого беруть на навчальний воєнний збір. Вік — від двадцяти п’яти до сорока років, багато з вищою освітою, з середньотехнічною, я, до речі, вчитель історії. Замість автоматів видали нам заступи. Перекопували сміттєзвалища, городи. Жінки по селах дивилися й хрестились. Ми в рукавичках, респіраторах, маскхалатах... Сонце пряжить... З’являємося в них на городах, як чорти. Інопланетяни якісь. Вони не розуміли, чому ми перекопуємо їм грядки, вириваємо їхній часник, капусту, коли часник як часник, капуста як капуста. Бабки хрестяться й голосять: «Солдатики, це що ж — кінець світа?»

У хаті піч топиться, сало шквариться. Дозиметра приставиш: не піч, а маленький реактор. «Сідайте, хлопчики, до столу», — кличуть. Припрохують. Відмовляємося. Просять: «Сто грам найдем. Сідайте. Розкажіть». А що розказувати? На самому реакторі пожежники топтали м’яке паливо, воно світилося, а вони не знали, що то таке. Де вже нам знати?

Ідемо відділом. На всіх — один дозиметр. А в різних місцях — різний рівень: один із нас працює, де два рентґени, а інший там, де десять. З одного боку самоправство, як у зеків, із другого — страх. І загадка. Але я не мав страху. Дивився на все відсторонено...

На вертольоті прилетіла група вчених. У ґумовому спецодязі, високих чоботях, захисних окулярах... Космонавти... Підходить до одного бабка: «Ти хто?» — «Я — вчений». — «Ах, ти вчений, ти подиви на нього, як вистроївся. Замаскувався. А ми?» І за ним — із кийком. Мені не раз мелькало, що колись учених ловитимуть, як у середньовіччі лікарів ловили й топили. Палили на вогнищах.

Я бачив чоловіка, перед очима якому ховали його дім... (Встає й відходить до вікна). Лишилася свіжа могила... Великий прямокутник. Поховали його колодязь, його сад... (Мовчить). Ми — ховали землю... Зрізали, скочували її грубими верствами. Я вас попереджав, нічого героїчного...

Повертаємося пізно ввечері, бо працювали по дванадцять годин на добу. Без вихідних. На перепочинок тільки ніч. Значить, їдемо на бетеері. Йде порожнім селом чоловік. Ближче: молодий хлопець із килимом на плечах. Неподалік «Жигулі»... Гальмуємо. Багажник напханий телевізорами й обтятими телефонами. Бетеер розвертається й тараном: «Жигулі» на гармошку, як бляшанка з-під консервів. Ніхто слова не зронив...

Ховали ліс... Дерева пиляли по півтора метри, запаковували в целофан і скидали в могильник. Уночі не міг заснути. Заплющу очі: щось чорне ворушиться, перевертається... Як живе. Живі шари ґрунту. З жуками, павуками, черв’яками... Я нікого з них не знав, не знав, як звуться... Просто — жуки, павуки. Мурахи. А вони малі й великі, жовті й чорні. Такі різнобарвні. У котрогось поета читав, що тварини — це окремий народ. Я їх вбивав десятками, сотнями, тисячами, не знаючи навіть на ім’я. Руйнував їхні оселі, їхні тайни. Хоронив... Хоронив...

У Леоніда Андрєєва, якого я дуже люблю, є притча про Лазаря, який зазирнув за межу дозволеного. Він уже чужий, він уже ніколи не буде своїм серед людей, дарма що його Христос воскресив...

Може, годі? Розумію, вам цікаво, тим, хто там не побував, завжди цікаво. Один Чорнобиль — у Мінську, другий — у самій зоні. Десь у Європі — третій. У самій зоні вражала байдужість, із якою про нього говорили. У мертвому селі зустріли старого. Живе сам. Питаємо його: «А не страшно?» А він нас: «А чого страшно?» Не можна цілий час жити в страхові, людина негодна, минає трохи часу й починається буденне людське життя. Звичайне... Нормальне... (Захопившись, веде далі). Чоловіки пили горілку. Грали в карти. Залицятися до жінок. Зачинали дітей. Багато розмовляли про гроші. Але не за гроші там працювали, мало хто за самі тільки гроші. Працювали тому, що треба було працювати. Сказали — працювати. І не допитувались. Мріяли про службові підвищення. Хитрували, крали. Сподівалися на обіцяні пільги: одержати квартиру поза чергою й вибратися з бараку, влаштувати дитину в дитсадок, купити машину. Один у нас перестрашився, боявся вилізати з палатки, в Гумовому саморобному костюмі спав. Боягуз! Його виключили з партії. Він кричав: «Я хочу жити!» Все мішма... Зустрічав там жінок, які самі приїхали, самохітно. Рвалися. Їм відмовляли, пояснювали, що потрібні водії, слюсарі, пожежники, проте вони все одно їхали. Все мішма... Тисячі добровольців... Добровільні студентські загони й спеціальний «воронок», що чигає по ночах на запасників... Збирали речі... Грошові перекази в фонд потерпілих, сотні людей, які задурно пропонували кров і кістковий шпік... І водночас усе можна було купити за пляшку горілки. Почесну грамоту, відпустку додому... Один голова колгоспу привезе в загін дозиметристам ящик водки, щоб його село не вносили в список на евакуацію, другий віддасть теж ящик водки, щоб його колгосп виселили. Йому вже трикімнатну квартиру в Мінську пообіцяли. Радіовимірювань ніхто не перевіряв. Нормальний російський хаос. Так ми живем... Щось там списували, продавали... З одного боку — гидко, з другого — а йдіть ви всі к дідьчій матері!

Прислали студентів. Вони на полях лободу виривали. Гребли сіно. Кілька пар було зовсім молодесеньких. Подружжя. Вони ще за руку ходили. Дивитись було несила. А місця такі гарні! Така благодать! Жах був ще жахливіший від того, що гарно. І людина мусила звідти йти. Втікати, як злодій. Як злочинець.

Щодня привозили газети. Я читав самі заголовки: «Чорнобиль — місце подвигу», «Реактор переможено», «А життя триває». Були в нас замполіти, проводились політбесіди. Нам казали, що ми мусимо перемогти. Кого? Атом? Фізику? Космос? Перемога в нас не подія, а процес. Життя в борні. Звідси така любов до пожеж, повенів... Землетрусів... Потрібне місце дії, щоб «виявити мужність і героїзм». І почепити прапора. Замполіт читав із газет замітки про «високу свідомість і чітку організованість», про те, що через кілька днів по катастрофі над четвертим реактором уже майорів червоний прапор. Пломенів. Через кілька місяців його зжерло високою радіацією. Прапор знову підняли. Потім новий... А старий рвали собі на згадку, запихали клапті під бушлат біля серця. Потім додому везли... Показували з гордістю дітям... Берегли... Героїчне безумство! Але я теж такий... Нічим не кращий. Я намагався подумки уявити, як солдати піднімаються на дах... Смертники. Але переповнені почуттями... Перше — почуття обов’язку, друге — почуття батьківщини. Скажете: радянське поганство? Але штука в тім, що дали б мені тоді в руки прапора, я б теж туди поліз. Чому? Не знаю. Ну й, звісно, не остання річ, що мені тоді не страшно було вмирати... Дружина навіть листа не прислала. За півроку — жодного листа... (Зупиняється).

Хочете анекдот? Втік із тюрми в’язень. Сховався в тридцятикілометровій зоні. Зловили. Відвели до дозиметристів. Так «світиться», що його ні в тюрму, ні в лікарню, ні на люди. (Сміється). Анекдоти ми там любили. Чорний гумор.

Прибув я туди, коли птахи сиділи в гніздах, виїздив — яблука лежали на снігу. Не все ми встигли захоронити. Хоронили землю в землі... З жуками, павуками, личинками... Із цим окремим народом. Світом. Найсильніше моє враження звідти — від них.

Нічого я вам не розказав. Клапті... У того-таки Леоніда Андрєєва є оповідання: один мешканець Єрусалима, повз чий дім вели Христа, все чув і бачив, але йому на той час болів зуб. У нього на очах Христос упав, несучи хреста, впав і став кричати, він все це бачив, але йому болів зуб, і він не вискочив на вулицю. За два дні, коли зуб перестав боліти, йому розказали, як Христос воскрес, тоді він подумав: «А я ж міг бути цьому свідком, але мені болів зуб».

Невже воно весь час так? Ніколи людина не є рівнею великій події. Завжди їй таке не до снаги. Мій батько обороняв Москву в сорок другому. Зрозумів, що був співтворцем історії, через десятки років. Із книжок, кінофільмів. А сам згадував: «Сидів у окопі. Стріляв. Вибухом засипало. Напівмертвого санітари витягли». І все.

А мене тоді покинула дружина...»

Аркадій Філін,

ліквідатор

Три монологи про «прах ходячий» і «землю говорючу»

Голова Хотинського добровільного товариства мисливців та рибалок Віктор Йосипович Вержиковський і двоє мисливців — Андрій і Володимир, які не схотіли назвати прізвищ.

— Вперше я вбив лисицю. В дитинстві... Вдруге — лосиху... Лосих заприсягся ніколи не вбивать. У них такі очі вимовні...

— Це ми, люди, щось тямимо, а тварини просто живуть. І птахи.

— Восени косуля дуже чутка. Якщо ще й вітер дує од людини, то вже все — не підпустить. А лисиця хитра.

— Блукає тут один... Вип’є, лекції всім читає. Вчився на філософському факультеті, потім у тюрмі сидів. У зоні стрінеш чоловіка, він ніколи про себе правди не розкаже. Рідко. А цей тямкий дядько... «Чорнобиль, — каже, — на те, щоб дать філософів». Тварин називав «прах ходячий», а людину — «земля говорюча». А «земля говорюча» тому, що ми землю споживаємо, із землі цебто будуємося...

— Зона тягне... Як магніт, скажу я вам. Ех, бариня-судариня! Хто там побував... Той буде душею тягнутися...

— Я книжку читав... Були святі, що говорили з птахами й звірами. А ми гадаємо, що вони людину не розуміють.

— Ну, хлопці, тра’ по порядку...

— Давай-давай, предсідатєль. А ми покуримо.

— Знацця, таке діло... Викликають мене в райвиконком: «Слухай, головний мисливий: у зоні лишилося багато хатніх тварин — коти, собаки, во ізбєжаніє епідемії їх требується одстрілять. Дєйствуй!» Другого дня я всіх скликав, усіх мисливців. Оголошую, що так і так... Ніхто не хоче їхать, бо не видали ніяких захисних засобів. Звернувся до цивільної оборони — в них нічого нема. Ані одного респіратора. Довелося їхать на цементний завод і брать там маски. Така тоненька плівочка... Од цементного пилу. А респіраторів не дали.

— Там солдатів зустрічали. В масках, у рукавицях, на бронетранспортьорах, а ми в сорочках, пов’язочка на носі. В тих сорочках і чоботях додому верталися. В сім’ю.

— Збив дві бригади... І добровольці зголосилися. Дві бригади... По двадцять душ... До кожної прикріпили ветеринара й чоловіка з санепідстанції. Був ще трактор із ковшем і самоскид. Обидно, що не дали захисних засобів, про людей не подумали...

— Зате премії давали — по тридцять рублів. А пляшка горілки в ті часи коштувала три рублі. Дезактивувалися... Звідкись рецепти взялися: ложку гусячого посліду на пляшку горілки. Два дні настояти й пить. Щоб це діло... Ну, мужське наше... Щоб не повадило... Частушки були, пам’ятаєте? Море. «Запорожець» — не машина, а киянин — не мужчина. «Єслі хочеш бить отцом, оберні яйцо свінцом». Ха-ха...

— Їздили ми по зоні два місяці, у нашому районі половину сіл евакуювали. Десятки сіл: Бабчин, Тульговичі... Перший раз приїхали — собаки бігають біля своїх хат. Вартують. Людей ждуть. Зраділи нам, біжать на людський голос... Зустрічають... Стріляли в хаті, в хліві, на городі. Витягали на вулицю й грузили в самоскиди. Воно, конєшно, неприємно. Вони не могли збагнуть: чого ми їх убиваємо? Вбивать було легко. Хатні тварини... В них нема страху зброї, страху перед людиною... Біжать на людський голос...

— Повзла черепаха... Господи! Мимо пустої хати. Акваріуми в квартирах стояли. З рибками...

— Черепах не вбивали. Переднім колесом «уазика» наїжджаєш на черепаху, панцир видержує. Не лускає. По-п’яному, конєшно, переднім колесом. У дворах клітки отвором... Кролики бігають. Нутрії були позачинювані, їх ми випускали, якщо поряд яка вода: озеро, річка — вони пливли собі. Все кинуте похапцем. На час. Було ж як? Наказ про евакуацію: «На три дні». Жінки голосять, діти плачуть, худоба реве. Маленьких дітей дурили: «Їдемо в цирк». Люди думали повертатися... Слова такого не було — «назавжди». Ех, бариня-судариня! Скажу я вам, воєнна обстановка. Кицьки в очі зазирали, собаки вили, проривались в автобуси. Дворняжки, вівчарки... Солдати їх випихали. Копняками. Вони довго бігли за машинами. Евакуація... Не дай Боже!

— Знацця, таке діло... Оно в японців була Хіросіма, дак вони тепер попереду всіх. На першому місці в світі. Значить...

— Єсть змога пострілять, та ще й у живе, бігуче. Мисливський азарт. Випили — й поїхали. На роботі мені рахувавсь робочий день. Зарплату начисляли. Могли, правда, за таку роботу й надбавить. Премія — тридцять рублів, але вже гроші не ті були, що за комуністів. Воно все вже змінилось.

— Діло таке... Спершу хати стояли запечатані, з пломбами. Пломб ми не зривали. Сидить за вікном кицька, як ти її дістанеш? Не чіпали. Поки мародери не полізли — двері повисаджували, вікна порозбивали, кватирки. Розтягли все. Первим ділом щезли магнітофони, телевізори... Хутра... А потім вивезли все начисто. Валяються долі самі алюмінієві ложки... І собаки вцілілі в хату перебралися... Заходиш — він на тебе кидається... Вони вже перестали людям вірить. Я зайшов — сука посеред кімнати лежить і щенята кругом. Жалко? Воно, конєшно, неприємно... Я порівнював... По суті, ми орудували, як карателі. По тій самій схемі... Воєнна операція... Ми теж приїжджаємо, беремо село в кільце, і собаки, тільки зачують перший постріл, уже біжать. До лісу біжать. Кицьки хитріші, їм легше сховаться. Кошеня в гладущик залізло... Я його витрушував. Із-під печі витягали... Паскудне відчуття... Ти в хату, а кицька мимо чобіт кулею, бігаєш за нею з рушницею. Брудні вони, худющі. Шерсть ґнаптями. Попервах було багато яєць, кури полишалися. Собаки й коти їли яйця, кінчились яйця, поїли курей. І лисиці курей їли, лисиці вже жили в селі разом із собаками. Знацця, курей не стало, собаки поїли котів. Траплялося, ми свиней у хлівах знаходили... Випускали. У погребах засолів усяких: огірки, помідори... Ми повідчиняємо і в корито їм кидаєм. Свиней не вбивали...

— Бабку зустріли... Зачинилася в хаті: п’ятеро котів у неї й троє собак. «Не бий собаку, і вона людиною була,» — не давала... Кляла нас. Ми силою забрали, але одного кота й одного собаку лишили. Обзивала: «Бандити! Тюремщики!»

— Ха-ха... «Під горою оре трактор, на горі стоїть реактор. Якби шведи не сказали, по сей день би ще орали». Ха-ха...

— Порожні села... Самі печі стоять. Хатині! Живуть дід та баба. Як у казці. Їм не страшно. А другий здурів би! Уночі старі пеньки палять. Вовки вогню бояться.

— Знацця, таке діло... Запахи. Я все не міг утямить, звідкіль такий запах на селі? Шість кілометрів од реактора. Село Масали. Як у рентґен-кабінеті. Пахло йодом... Кислотою якоюсь... А кажуть — радіація не пахне. Не знаю... А стрілять доводилося впритул. Значить, сука лежить посеред кімнати і щенята кругом... Накинулася на мене — кулю зразу... Щенята лижуть руки, лащаться. Пустують. Стрілять доводилося впритул. Ех, бариня-судариня! Одного песика... Пудельок чорненький. Мені його досі жалко. Нагрузили їх повний самоскид, із верхом. Везем до «могильника». Правду сказавши, звичайна собі глибока яма, хоча копать положено так, щоб не діставать до ґрунтових вод і застеляти дно целофаном. Знайти високе місце... Та це діло, самі розумієте, повсякчас порушувалось: целофану не було, місця довго не шукали. Вони, коли недобиті, а тільки ранені, пищать... Плачуть... Висипали їх із самоскида в яму, а той пудельок карабуниться. Вилазить. Ні в кого набою не осталось. Нічим добить... Ані одного набою... Його назад у яму зіпхнули й так землею закидали. Досі жалко.

А котів було багато менше, ніж собак. Може, вони за людьми подалися? Чи поховались? Пудельок хатній... Пещений...

— Убивать лучче здалеку, щоб очима не стрітися.

— Ти вчися так поціляти, щоб не добивать.

— Це ми, люди, щось тямимо, а вони просто живуть. «Прах ходячий»...

— Коні... Їх вели на забій... Вони плакали...

— І я додам... Душа в кожного живого сотворіння єсть. Із дитинства батько привчав до мисливства. Косуля поранена... Лежить... Вона хоче, щоб її пожаліли, а ти добиваєш. В останню хвилину в неї погляд зовсім свідомий, майже людський. Вона тебе ненавидить. Або благання: я теж жить хочу! Хочу жить!

— Учись! Скажу я вам, добивать прикріще, ніж убивать. Полювання — це спорт, вид спорту. Чогось ніхто не лає рибалок, а мисливців усі лають. Несправедливо!

— Полювання і війна — головні заняття для мужчини. Споконвіку.

— Я не міг синові признатися... Дитина. Де я був? Що робив? Він досі думає, наче тато там когось захищав. Стояв на боєвом посту! По телевізору показували: воєнна техніка, солдати. Багато солдатів. Син питає: «Тату, ти був, як солдат?»

— З нами поїхав оператор із телебачення. Пам’ятаєте? З камерою. Плакав. Хлоп... А плакав... Усе хотів угледіть триголового кабана...

— Ха-ха... Лисиця бачить: котиться лісом Колобок. «Колобок, куди котишся?» — «Я не Колобок, я їжачок чорнобильський». Ха-ха... Як кажуть, мирний атом — у кожну хату!

— Людина, скажу я вам, умира, як тварина. Я бачив. Багато разів... У Афганістані... Мене ранило в живіт, лежу на сонці. Спека нестерпна. Пити!! «Ну, — думаю, — здохну, як скотина». Скажу я вам, і кров однаково тече. Як і в них. І болить.

— Міліціонер, що з нами був, того... З глузду зсунувся. У лікарні лежав. Усе сіамських кішок жалів, дорогі, мовляв, вони на базарі. Гарні. Того хлопець...

— Іде корова з телям. Не стріляли. І коней не стріляли. Вони боялися вовків, людини не боялись. Але кінь себе лучче захистить може. Першими од вовків погинули корови. Закон джунглів.

— Із Білорусі худобу везли й продавали в Росію. А телиці лейкозні. Зате збували їх за безцінь.

— Найдужче стариків жалко. Підходять до наших машин: «Подивися там, хлопче, на мою хату». Ключа в руки тицяють: «Забери костюма. Шапку». Гроші дають... «Як там мій собака?» Собаку пристрелили, хату пограбували. А вони туди ніколи не вернуться. Як це сказать? Я ключів не брав. Не хотів дурить. Інші брали: «Де самогонку сховав? У якім місці?» Дід і скаже... Знаходили цілі бідони, великі бідони з-під молока.

— Попросили на свайбу вбить дикого кабана. Замовлення! Печінка в руках розлазиться... Все’дно замовляють. На свайбу, на хрестини...

— Стріляємо й для науки. Раз на квартал: два зайці, дві лисиці, дві косулі. Всі заражені. Але все’дно й собі б’ємо, їмо. Попервах боялися, а тепер попризвичаювалися. Щось же їсти треба, на Місяць усі не переселимося. На іншу планету...

— Хтось шапку собі купив лисячу на базарі — облисів. Вірменин купив за безцінь автомата з «могильника» — вмер. Полохали один одного.

— А в мене там нічого ні в душі, ні в голові не робилося... Мурки й Шарики... Стріляв. Ех, бариня-судариня! Стріляв. Робота...

— Я балакав із водієм, що будинки вивозив ізвідти. Зону грабують. Спродують. Хоча це вже не школа, не хата й не дитсадок, а номерні об’єкти дезактивації. Вивозять! Ми з ним стрілися чи то в лазні, чи коло пивного кіоска... Не згадаю точно. Так от він розказував: під’їздять на КамАЗі, за три години дім розбирають і їх біля міста дачники переймають. На шматки роздирають. Зону розкупили на дачі. Вони гроші візьмуть і ще їх нагодують і напоять.

— Серед нашого брата єсть хижаки... Мисливці-хижаки... А інше любить просто походити лісом. Полюють на дрібного звіря. На дробину...

— Скажу я вам... Стільки людей потерпіло, а ніхто за це не відповів. Посадили керівництво атомної станції, і все. У тій системі... Сказать, хто був винуватий — дуже тяжко сказать. Якщо вам зверху звеліли, що ви мусили робить? Одне — виконувати. Вони щось там випробовували. Читав у газетах, наче воєнні плутоній наробляли... Для атомних бомб. Того й гримнуло... Якщо грубо, то питання так стоїть: чому — Чорнобиль? Чому — в нас, а не у французів чи в німців?

— Вбилося в пам’ять... Таке діло... Жаль, що ні в кого не осталось тоді жодного набою, нічим було пристрелить. Того пуделька... Двадцять душ... Жодного набою під кінець дня...

Монолог про те, що ми не вміємо жити без Чехова й Толстого

«За що я молюся? Спитаєте, за що я молюся? Я не в церкві молюся. А сама... Вранці чи ввечері... Коли всі в хаті сплять.

Я хочу любити! Я люблю! Я за кохання своє молюсь! А мені... (Уриває фразу. Бачу, що говорити не хоче). Згадувати? Може, краще про всяк випадок відштовхнути від себе... Відсунути... Я таких книжок не читала. В кіно не бачила. В кіно я війну бачила. Мої дідуньо й бабуня згадували, що не мали дитинства, бо була війна. Їхнє дитинство — війна, а моє — Чорнобиль. Я звідти... От ви пишете, а мені жодна книжка не допомогла, не пояснила. Ні театр, ні кіно. Я без них із цим розбираюся. Сама-одна. Ми все переживаємо самі, не знаємо, що з цим робити. Розумом я цього не подужаю. Особливо моя мама розгубилася, вона викладає в школі російську мову й літературу, завжди вчила мене жити, як книжка пише. А тут раптом нема такої книжки... Мама розгубилася. Без книжок вона жити не вміє. Без Чехова й Толстого.

Згадувати? І хочу згадувати, й не хочу... (Чи то дослухається до себе, чи сперечається сама з собою). Якщо вчені нічого не знають, якщо письменники нічого не знають, тоді ми їм допоможемо своїм життям і смертю. Так вважає моя мама... А я б хотіла про це не думати, я хочу бути щасливою. Чому мені не можна бути щасливою?

Жили ми в Прип’яті, поряд із атомною станцією, я там народилася й виросла. У великому панельному будинку, на п’ятому поверсі. Вікна — на станцію. Двадцять шостого квітня... Багато хто розповідав потім, ніби вони точно чули вибух... Не знаю, ніхто з нашої родини його не помітив. Вранці я прокинулася, як звичайно — до школи. Почула гуркіт. З вікна побачила, як над дахом нашого будинку завис вертоліт. Оце так! Буде що в класі розповісти! Хіба ж я знала... Що залишилося всього два дні... З нашого тодішнього життя. Було ще два дні — останні два дні в нашому місті. Його вже нема. Те, що лишилося, то вже не наше місто. Запам’яталося, як сусіда з біноклем сидів на балконі, спостерігав за пожежею. По прямій, мабуть, кілометрів зо три. А ми... Дівчатка й хлопчаки... Ми вдень велосипедами гасали на станцію, хто не мав велосипеда, заздрили нам. Ніхто не сварився. Ніхто! Ні батьки, ні вчителі. До обіду на березі річки не стало рибалок, вони вернулися чорні, так за місяць у Сочі не засмагнеш. Ядерна засмага! Дим над станцією стояв не чорний, не жовтий, а блакитний. Але нас ніхто не сварив... Виховання, мабуть, таке, що небезпека могла бути тільки як на війні: вибух справа, вибух зліва... А тут звичайна собі пожежа, звичайні пожежники гасять... Хлопчиська блягузкали: «Довгими рядами на цвинтар шикуйсь. Хто вищий — умре перший». Я — маленька. Страху не пам’ятаю, але пам’ятаю багато чудних речей. Ну, незвичних... Подружка розповідала, як вони з мамою вночі закопували в дворі гроші й золото, боялися забути місце. Моїй бабуні, коли на пенсію проводжали, подарували тульського самовара, вона чогось найбільше за того самовара потерпала й за дідуньові медалі. І ще за швацьку машинку «Зінґер». Де ми їх заховаємо? Скоро нас евакуювали... Слово «евакуація» приніс із роботи тато: «Їдемо в евакуацію». Як у воєнних книжках... Вже сіли в автобус, тато згадує — щось забув. Біжить додому. Повертається з двома своїми новими сорочками... На вішаку. Химерно було. Не схоже на тата... В автобусі всі сиділи мовчки, дивились у вікно. У солдатів неземний вигляд, вони ходили вулицями в білих маскувальних халатах і масках. «Що з нами буде?» — йшли до них люди. «А чого ви в нас питаєте, — злилися вони, — оно білі «Волги» стоять, там начальство».

Від’їжджаємо... А небо синє-синє. Куди їдемо? В сумках і авоськах — паски, крашанки. Якщо це війна, я її з книжок інакше уявляла. Вибух зліва, вибух справа... Бомбьожка... Посувалися ми поволі, худоба заважала. Шляхом гнали корови, коні... Пахло пилом і молоком. Водії матюкалися, кричали на пастухів: «Що ж ви шляхом женете, таку-сяку мать?! Пилюгу радіоактивну збиваєте! Йшли б полем, лугом». Ті у відповідь теж матом, виправдовувалися, що шкода топтати зелене жито, траву. Ніхто не вірив, що назад ми вже не повернемося. Такого ж не було ніколи. Трохи паморочи-лась голова й дерло в горлі. Старі жінки не плакали, плакали молоді. Мама моя плакала...

Приїхали до Мінська... Але місця в поїзді купили у провідниці за потрійну ціну. Вона всім принесла чай, а нам сказала: «Давайте свої чашки або склянки». До нас спершу не дійшло... Склянок бракує, чи як? Ні! Нас бояться! «Звідки?» — «З Чорнобиля». І вже люди боком-боком від нашого купе, дітей не пускають, щоб не бігали мимо. Приїхали в Мінськ, до маминої подруги. Мамі моїй досі соромно, як ми в своєму «брудному» одязі, взутті увіпхалися серед ночі в чужу квартиру. Але нас прийняли, нагодували. Жаліли. Зайшли сусіди: «У вас гості? Звідки?» — «З Чорнобиля». І ті й собі боком-боком...

За місяць батькам дозволили з’їздити глянути на квартиру. Забрали вони теплу ковдру, моє осіннє пальто й повне зібрання листів Чехова, мамине найулюбленіше. Здається, сім томів. Бабуня наша... Вона не могла збагнути, чому не взяли кілька банок полуничного варення, яке я любила, воно ж у банках, під накривками... Залізними накривками... На ковдрі ми виявили «пляму»... Мама прала, пилососила, нічого не помоглося. В хімчистку здали. А вона все «світилася»... «Пляма» б то... Поки ножицями не витнули. Все знайоме, звичне: ковдра, пальто... А я вже не могла спати під тією ковдрою, вдягти те пальто... У нас не було грошей купити мені нове, а я не могла... Я ненавиділа ті речі! Те пальто! Не боялася, зрозумійте, а ненавиділа! Усе це може мене вбити! І мою маму вбити! Відчуття ворожости... Розумом не могла цього збагнути. Скрізь розмовляли про аварію: удома, в школі, в автобусі, на вулиці. Порівнювали з Гіросімою. Але ніхто не вірив. Як повірити в те, чого не розумієш? Як не силкуєшся, не стараєшся, все одно в голові не міститься. Пам’ятаю: від’їжджаємо з нашого міста — небо синє-синє...

Бабуня... На новім місці вона не прижилася. Тужила. Перед смертю просила: «Щавлику хочу!» Щавель кілька років не дозволяли їсти, він найбільше набирає радіації. Ховати ми її повезли в її рідне село Дубровніки... Там уже була зона, обгороджена колючим дротом. Стояли солдати з автоматами. За дріт пропустили тільки дорослих... Тата, маму... Родичів... А мені не дозволили: «Дітям заборонено». Я зрозуміла, що ніколи не зможу провідати бабуню... Де про це можна прочитати? Де це, коли було? Мама зізналася: «Знаєш, я ненавиджу квіти й дерева». Сказала так, і сама себе злякалася, бо вона виросла в селі й усе це знала й любила... Раніше... Коли ми гуляли за містом, вона могла назвати кожну квітку й кожну травинку. Мати-й-мачуха, чаполоч пахуча... На цвинтарі... На траві... Постелили скатерку, поставили закуску, горілку... А солдати поміряли дозиметром і все викинули. Закопали. Трава, квіти — все «клацало». Куди ми відвезли нашу бабуню?

Прошу кохання... Але я боюсь... Боюсь кохати... У мене є наречений, ми віднесли заяву до загсу. Ви чули що-небудь про гіросімських «хібакусі»? Тих, хто вижив після Гіросіми. Вони тільки на шлюби між собою можуть розраховувати. У нас про це не пишуть, не говорять. А ми є... Чорнобильські «хібакусі»... Він привів мене до хати, познайомив із мамою. Хороша в нього мама. Економіст на заводі. Громадська активістка. На всі антикомуністичні мітинґи ходить, читає Солженіцина. Оця його хороша мама, почувши, що я з чорнобильської родини, з переселенців, здивувалася: «Голубонько, хіба ж ви зможете родити?» У нас заява в загсі... Він благає: «Я піду з дому. Наймемо квартиру», — а мені в ухах: «Голубонько, для декого існує гріх дітородіння». Гріх кохати...

А перед ним у мене був інший хлопець. Художник. Ми теж хотіли побратися. Все було добре аж до одної пригоди. Я зайшла до нього в майстерню й почула, як він гукає по телефону: «Як тобі пощастило! Ти не уявляєш, як тобі пощастило!» Зазвичай такий спокійний, навіть флегматичний, жодного окличника в мові. І раптом!! Що виявилось? Його друг живе в гуртожитку. Зазирнув до сусідньої кімнати, а там дівчина висить. Зачепилася за кватирку... І на панчо-сі... Його друг її знімав... Викликав «швидку»... А цей захлинався, аж трусився: «Ти тільки уяви, що він побачив! Що пережив! Він її на руках ніс... У неї на губах біла піна...» Про мертве дівча він не згадував, не пожалів її. Йому б тільки побачити й запам’ятати. А потім намалювати... Я зараз же пригадала, як він мене розпитував, якого кольору була пожежа на станції, чи бачила я розстріляних котів і собак, як вони лежали на вулицях? Як плакали люди? Чи бачила я, як вони помирають?

Після того випадку... Я не могла більше з ним бути. Відповідати на його питання... (Після мовчанки). Не знаю, чи схотіла б я з вами ще раз зустрітися? Мені здається, ви мене споглядаєте, як і він. Просто спостерігаєте. Запам’ятовуєте. Йде якийсь експеримент над нами. Усім цікаво. Не можу позбутися цього відчуття... А ви не знаєте, за що падає цей гріх? Гріх дітородіння... Я ж ні в чому не винна.

Хіба я винна в тому, що хочу бути щасливою...»

Катя П.

Монолог про те, що святий Франциск проповідував птахам

«Це — моя таємниця. Про це ніхто більше не знає. Я про це говорив тільки з одним своїм другом.

Я — кінооператор. Їхав туди, пам’ятаючи, як нас учили: справжнім письменником стають на війні й таке інше. Улюблений письменник — Гемінґвей, улюблена книжка — «Прощавай, зброє!» Приїхав. Люди порпаються на городах, на полях — трактори, сівалки. Що знімати — незрозуміло. Ніде ніщо не вибухає...

Перша зйомка. В сільському клубі. На сцені поставили телевізора, зібрали люд. Слухали Горбачова: все гаразд, усе під контролем. У тому селі, де ми знімали, йшла дезактивація. Мили покрівлі, завозили чисту землю. А як помити покрівлю, коли вона в бабки протікає? Землю треба було зрізати на штих лопати, скільки засягнеш, зрізати весь родючий шар. Далі ж то в нас жовтий пісочок. От бабка, виконуючи вказівки сільради, заступом землю відгортає, а перегній із неї згрібає. Шкода, я цього не зняв... Куди не приїдеш: «А, кіношники. Зара’ найдем вам героїв». Герої — дід із онуком, два дні гнали з-під самого Чорнобиля колгоспних корів. Після зйомки зоотехнік завів мене до ґіґантської траншеї, там бульдозером тих корів закопували. Але на гадку не спало це зняти. Я став спиною до траншеї й зняв епізода в кращих традиціях вітчизняної кінодокументалістики: бульдозеристи читають газету «Правда», заголовок — аршинними літерами: «Страна в беде не бросит». Та ще й підфартило: дивлюся — лелека на поле сідає. Символ! Яка б біда не прийшла — переможемо! Життя триває...

Шляхи сільські. Курява. Я вже розумів, що це не просто курява, а радіоактивний пил. Кінокамеру ховав, щоб не пилюжилась, як-не-як оптика. Був сухий-пресухий травень. Скільки самі наковталися, не знаю. Через тиждень запалилися лімфовузли. Але плівку економили, як патрони, бо мав сюди приїхати перший секретар Цека Слюньков. У якому саме місці він з’явиться, ніхто заздалегідь не оголошував, але ми самі здогадалися. Вчора, приміром, їхали шляхом, курява стовпом, а сьогодні кладуть асфальт, та який — у дві-три верстви! Ну, ясно: от де високого начальства сподіваються! Потім я те начальство знімав, ходили вони рівно-рівнесенько, акурат по свіжому асфальту. Ні сантиметра вбік! У мене це також було в кадрі, але в сюжет не вставив...

Ніхто нічого не розумів, це було найстрашніше. Дози-метристи називають одні цифри, а в газетах читаємо інші. Ага, тут починає щось помаленьку доходити. А-а-а... В мене дома лишились мала дитина, кохана дружина... Яким же треба було бути йолопом, щоб опинитися тут! Ну, нагородять медаллю... А жінка покине. Рятунок — у гуморі. Травили анекдоти. В покинутому селі оселився бомж, і чотири бабки там зосталося. Питають: «І як ваш хлоп?» — «Цей жеребець ще в друге село бігає». Якщо спробувати бути щирим до решти... Ти — вже тут. І ти вже розумієш — Чорнобиль... Але стелиться путівець. Біжить струмок, просто біжить струмок. А це сталося... Метелики літають. Вродлива жінка стоїть над річкою. А це сталося... Я щось подібне відчував, коли вмерла близька мені людина. Сонце... У когось за стіною музика... Ластівки під стріхою тріпочуть... А вона померла... Дощ пішов... А вона померла. Розумієте? Я хочу вловити словом свої почуття, передати, як це все в мені було тоді. Потрапити в інший вимір...

Угледів і став знімати яблуню в цвіту. Джмелі гудуть, білий, весільний колір... Знов-таки — люди працюють, сади цвітуть... Тримаю в руках камеру, але не второпаю... Щось не так! Експозиція нормальна, картинка гарна, а щось не те. І враз свінуло: не чую запаху. Сад цвіте, а запаху нема! Це я вже потім дізнався, що існує така реакція організму при високій радіації, блокуються деякі органи. Мамі моїй сімдесят чотири роки, і вона, згадую, скаржиться, що не відчуває запахів. Ну, думаю собі, тепер це зі мною сталося. Питаю своїх, із групи, троє нас було: «Як пахне яблуня?» — «Та ніяк не пахне». Щось із нами коїлося... Бузок не пахнув... Бузок! І в мене з’явилося відчуття, ніби все, що довкола, все неправда. Ніби я серед декорацій. І що моя свідомість це не годна опанувати, їй нема на що спертися. Схеми нема!

З дитинства... Сусідка, колишня партизанка, розповідала, як під час війни їхній загін вибирався з оточення. У неї на руках мала дитина, місячна, йшли болотом, кругом карателі... Мале плакало. Воно могло їх видати, їх би виявили, цілий загін. І вона його задушила. Розповідала відсторонено, наче то не вона, а якась інша жінка вчинила, і дитина була чужа. Чого вона про те згадала, я вже забув. Чітко пам’ятаю інше, свій жах: що ж це таке вона сотворила? Як змогла? Мені-бо гадалося, що цілий партизанський загін виходив із оточення задля тої дитини, щоб її порятувати. А тут, щоб лишилися жити здорові сильні мужчини, задушили дитя. У чому сенс життя тоді? Мені після того не хотілося жити. Мені, хлопчакові, ніяково було дивитися на ту жінку, бо я таке про неї довідався... І, взагалі, про людину жахливе щось дізнався. А їй яково мене бачити? (Якийсь час мовчить). От чому я не хочу згадувати... Про ті дні в зоні. Вигадую для себе всякі пояснення. Мені не хочеться прочиняти тих дверей... Я там хотів збагнути, де я справжній і де несправжній. Я вже мав діти. Перший — син. Коли в мене народився син, я перестав боятися смерти. Сенс мого життя відкрився...

Вночі в готелі... Прокидаюся — монотонний шум за вікном, незрозумілі сині спалахи. Відслоняю штори: вулицею йдуть десятки уазиків із червоними хрестами й блимавками. В повній тиші. Зазнав чогось на кшталт шоку. Виринули в пам’яті кадри з фільму... Зразу перенісся в дитинство... Повоєнні діти, ми любили воєнні фільми. Ну, і такі кадри... Відчуття... І дитячий страх... З міста пішли всі свої, і ти лишився сам, і мусиш ухвалити рішення. А що найправильніше? Прикинутися неживим? Чи як? А якщо мусиш щось зробити, то що?

У Хойниках у центрі міста висіла Дошка пошани. Кращі люди району. Але в заражену зону поїхав і вивіз дітей із дитсадка водій-п’яничка, а не той, із Дошки пошани. Усі стали самі собою. А от іще — евакуація. Першими вивозять дітей. Повпаковували у великі автобуси «Ікаруси». Ловлю себе на тому, що знімаю, як це бачив у воєнних фільмах. І тут-таки завважую, що не тільки я, а й люди, які в цілому цьому дійстві беруть участь, поводяться так само. Вони тримаються так, як колись, пригадуєте, в нами всіма любленому фільмі «Летять журавлі»: скупа сльоза в очу, короткі слова прощання... Помах руки... Тобто, ми всі прагнули знайти форму поведінки, яка вже була нам знана. Поводитися відповідно до чогось. Дівчинка махає мамі рукою, що, мовляв, усе гаразд, вона мужня. Переможемо!.. Ми... Ми — такі...

Я подумав, от приїду до Мінська, а там теж евакуація. Як я прощатимусь зі своїми — з дружиною, сином? Уявляв собі зокрема й цей жест: переможемо! Ми — ратники. Мій батько, скільки пам’ятаю, носив військове вбрання, хоч і не був військовим. Думати про гроші — міщанство, про власне життя — непатріотично. Нормальний стан — голодний. Вони, наші батьки, пережили розруху, і ми мусимо її пережити. Інакше справжньою людиною не станеш. Нас учили воювати й виживати за будь-яких обставин. Мені самому після служби в армії цивільне життя видалося пісним. Вночі блукали в компанії вулицями в пошуках гострих відчуттів. У дитинстві читав пречудову книжку «Чистильники», автора забув, там ловили диверсантів, шпигунів. Азарт! Полювання! Так ми влаштовані. Коли щодня праця й добрі харчі — нестерпно, некомфортно!

Жили ми в гуртожитку якогось петеу вкупі з ліквідаторами. Молоді хлопці. Горілки видали валізу — радіацію виводити. Раптом з’ясовується, що в цьому самому гуртожитку розташувався загін медслужби. Самі дівчата. «Ну, зараз гульнемо!» — кажуть хлопи. Пішли двоє й тут-таки вертають із о-от-такенними очима! Кличуть нас... Картинка: йдуть коридором дівчата. Під гімнастьорку видають штани й кальсони з поворозочками, вони в них по підлозі волочаться, теліпаються, ніхто не соромиться. Усе старе, беу («бывшее в употреблении»), недопасоване. Висить, як на вішаках. Хто в капцях, хто в чоботях розтоптаних. А поверх гімнастьорки ще понатягувано прорезинений спецодяг, якимось хімічним складником просочений. За-а-пах... Дехто й на ніч не скидає. Страшно глянути... І ніякі вони не медсестри, взяли їх із інституту, з військової кафедри. Пообіцяли — на два дні, а коли ми туди прибули, вони там сиділи вже місяць. Розказували, що їх возили на реактор, вони там надивилися на опіки, про опіки я тільки від них чув. От і тепер їх бачу — тиняються гуртожитком, як сновиди...

У газетах писали, що, на щастя, вітер дув не в той бік. Не на місто... Не на Київ... Ще ніхто не знав, не здогадувався, що дув він на Білорусь. На мене й на мого Юріка. Ми з ним того дня гуляли в лісі, скубли заячу капусту. Господи, як же мене ніхто не попередив!

Повернувся з експедиції в Мінськ... Їду в тролейбусі на роботу. Долинають уривки розмови: знімали фільм у Чорнобилі, й один оператор просто там і помер. Згорів. Ну, думаю: «Хто ж такий?» Далі слухаю: молодий, двоє дітей. Ім’я називають: Вітя Гуревич. Є в нас такий оператор, зовсім молодий хлопчина. Двоє дітей? Що ж він крився? Під’їздимо до кіностудії, хтось поправляє: не Гуревич, а Гурін, і зветься Сергій. Господи, та це ж я! Смішно тепер, але тоді я йшов від метро до кіностудії й боявся, що відчиню двері — і... Ідіотська думка: «А де вони фотографію мою взяли? У відділі кадрів?» Звідки ця чутка зродилася? Незбіжність масштабів події з числом жертв. Наприклад, Курська битва. Тисячі загиблих... Це зрозуміло. А тут — попервах начебто всього сім пожежників. Потім — ще кількоро душ... А далі вже занадто абстрактні для нашої свідомости визначення: «через кілька поколінь», «вічність», «ніщо». Починалися чутки: літають триголові птиці, кури закльовують лисиць, лисі їжачки...

Ну, а далі... Далі знов треба комусь у зону їхати. Один оператор приніс довідку, що в нього виразка шлунка, другий у відпустку рвонув... Викликають мене: «Треба!» — «Так я ж щойно вернувся». — «Розумієш, ти там уже був. Тобі однаково. І потім: у тебе вже є діти. А вони — молоді». Йолки-палки, я, може, теж хочу мати п’ятеро-шестеро дітей!! Ну, починають тиснути, мовляв, незабаром тарифікація, матимеш козиря. Зарплату піднімуть... Сумна й смішна історія. Загнав на край свідомости...

Якось знімав людей, що були в концтаборі. Зазвичай вони уникають сходин. Я згоден із ними. Щось є протиприродне в тому, щоб збиратися гуртом і згадувати війну. Згадувати, як їх убивали і як вони вбивали. Люди, що спільно спізнали або пережили приниження... Ці люди одне від одного цураються. Втікають від себе. Від того, що вони там дізналися про людину... Що там із неї вигулькнуло. З-під шкіри. От... От чому... Щось там... У Чорнобилі... Я також узнав, відчув, про що говорити не хочеться. Про те, наприклад, що всі наші гуманістичні уявлення відносні... В екстремальній ситуації людина, властиво, зовсім не така, як у книжках про неї пишуть. Такої людини, яка є в книжках, я не знайшов. Не здибалося. Усе навпаки. Людина — не герой. Всі ми — гендлярі апокаліпсисом. Великі й дрібні. Миготять у пам’яті фраґменти... Картинки... Голова колгоспу хоче на двох машинах вивезти свою родину з речами, з меблями, а парторг вимагає одну машину для себе. Щоб, значить, по справедливості. А вже кілька днів, я свідком, не можуть вивезти дітей, ясельну групу. Бракує транспорту. А тут двох машин мало, щоб убгати весь хатній мотлох, включно до трилітрових банок із вареннями й соліннями. Я бачив, як їх назавтра вантажили. Теж не зняв... (Несподівано засміявся). Купили там у крамниці ковбаси, консервів, а їсти страшно. Возили ті авоськи з собою. Теж жалко було викинути. (І знов поважно). Механізм зла працюватиме й при апокаліпсисі. Це я збагнув. Так само будуть розпускати плітки, запобігати ласки в начальства, рятувати свого телевізора й каракулеву шубу. І перед кінцем світу людина лишиться такою самою, як оце тепер. Завжди.

Мені якось ніяково, що не пробив своїй кіногрупі жодних пільг. Одному нашому хлопцеві квартира була потрібна, йду в профком: «Поможіть, ми півроку просиділи в зоні. Належаться пільги». — «Гаразд, — сказали, — несіть довідочки. Довідочки мають бути, з печатками». А ми там приїздили у райком, а коридорами ходить одинока цьотка Настя зі шваброю. Усі порозбігалися. Є в нас режисер, у нього сто довідок: де був, що знімав. Герой!

У мене в пам’яті великий, довгий фільм, якого я не зняв. Багато серій... (Мовчить). Всі ми — гендлярі апокаліпсисом...

Заходимо з солдатами в хату. Живе самотня бабка.

— Ну, бабко, їдьмо.

— Їдьмо, діточки.

— То збирайся, бабко.

Чекаємо на вулиці. Куримо. І от ця бабка виходить: у неї на руках — ікона, котик і клуночок. Це все, що вона з собою бере.

— Бабо, кота не можна. Не положено. В нього футерко радіоактивне.

— Нє, діточки, без котика не поїду. Як я його кину? Самого кину? Це — моя сем’я.

От із цеї бабки... І з тої квітучої яблуні. З них усе почалося. Я знімаю тепер тільки звірину. Я вам казав: сенс мого життя відкрито...

Одного разу показав свої чорнобильські сюжети дітям. Мене картали: навіщо? Не можна. Не треба. І так вони живуть у цьому страхові, серед цих розмов, у них змінено кров, порушено імунну систему. Гадав, прийде душ п’ять-десять. Набилася повна зала. Всякі питання ставили, але одне прямо в пам’ять мені вбилося. Хлопчик, затинаючись і шарію-чись, видно, з тихих, неговірких, спитав: «А чому не можна було помогти звірятам, які там осталися?» Ну, чому? У мене в самого таке питання не виникало. І я не вмів йому відповісти... Мистецтво наше тільки про страждання і любов людини, а не всього живого. Тільки людини! Ми до них не опускаємося: до тварин, рослин... У той, інший світ. А людина ж може все знищити. Всіх убити. Тепер це вже не фантазія... Мені розказали, що в перші місяці після аварії, коли обговорювали ідею переселення людей, з’явився проект переселити разом із людьми й тварин. Але як? Як переселити всіх? Може, ще якось можна було перегнати тих, що на землі, а тих, хто в землі — жучків, хробачків? А тих, хто вгорі? У небі? Як евакуюєш горобця чи голуба? Що з ними вчинити? Ми не маємо способу передати їм потрібну інформацію.

Хочу зняти фільм. Буде називатися «Заручники»... Про тварин... Пам’ятаєте пісню «Плыл по океану рыжий остров»? Тоне корабель, люди сіли в шлюпки. А коні не знали, що в шлюпках нема місця для коней...

Сучасна притча... Діється на далекій планеті. Космонавт у скафандрі. Чує через навушники шум. Бачить, як на нього суне щось величезне. Неосяжне. Динозавр?! Ще не збагнувши, хто це, він стріляє. Наступної миті знову щось до нього наближається. Він і його знищує. Ще за мить — стадо. І він влаштовує бойовисько. А виявляється, почалася пожежа, і тварини рятувалися, втікали стежкою, на якій стояв космонавт. Людина! А зі мною... Я вам скажу... Зі мною там сталася чудна річ. Я іншими очима став дивитися на тварин... На дерева... На птахів... Їжджу в зону. Усі ці роки... З покинутого, розореного людського житла вискакує дикий кабан... Виходить лосиха... Оце я зняв. Це шукаю. Я хочу зробити новий фільм. І побачити все очима звірини. «Що ти знімаєш? — кажуть мені. — Глянь довкола... У Чечні — війна!» А святий Франциск проповідував птахам. До птахів говорив, як до рівних. А що, коли то птахи розмовляли з ним пташиною мовою, а не він до них опуститися зводив? Він розумів їхню потайну мову. Пам’ятаєте... У Достоєвського... Як чоловік шмагав коня по кротких очах. Шаленець! Не по клубах, а по кротких очах...»

Сергій Турін,

кінооператор

Монолог без назви — крик

«Люди добрі... Не займайте нас! Одчепіться!.. Ви побалакали й поїхали, а нам тут жити!

Осьо медицинські карточки лежать... Я їх щодня в руки беру. Читаю...

Аня Будай — 1985 року народження — 380 бер.

Вітя Гринкевич — 1986 року народження — 785 бер.

Настя Шабловська — 1986 року народження — 570 бер.

Альоша Пльонін — 1985 року народження — 570 бер.

Андрій Вотченко — 1987 року народження — 450 бер...

Привела мати одну таку дівчинку до мене на прийом сьогодні.

— Що болить?

— Усе в мене болить, як у мої бабці — серце, спина, і голова паморочиться.

Вони з дитинства знають, що таке «алопеція», бо багато з них лисенькі ходять. Нема волосся. Ні брів, ні війок. Усі до цього звикли. Але в нас у селі тільки початкова школа, в п’ятий клас їх возять автобусом за десять кілометрів. І вони плачуть, не хотять їхати. Там діти будуть із них насміхатись.

Самі бачили... У мене повен коридор хворих. Ждуть. Я щодня таке чую, що ваші всі страшилки по телевізору — барахло. Так і перекажіть начальству в столиці. Барахло!

Модерн... Постмодерн... Уночі підняли на терміновий виклик. Приїхав... Мати навколішках біля ліжечка — дитина вмирає. Чую її голосіння: «Я хтіла, синочку, як таке станеться, то щоб улітку. Влітку тепло, квіточки, земля м’якенька. А тепер зима... Пожди хоч до весни...» Ви так напишете? Я не хочу торгувать їхнім нещастям. Філософствувать! Для цього мені збоку треба стати. А я не можу.. Я щодня чую, що вони кажуть... Як жаліються і плачуть... Люди добрі... Хочете правду знати? Сідайте коло мене й записуйте... Так ніхто ж такої книжки читать не стане.

Краще не чіпайте нас... Нам тут жити...»

Аркадій Павлович Богданкевич,

сільський фельдшер

Монолог на два голоси — чоловічий і жіночий

Вчителі Ніна Костянтинівна і Миколай Прохорович Жаркови.

Він провадить уроки праці, вона філолог.

Вона:

— Я так часто чую про смерть, що не ходжу на неї дивитися. Ви коли-небудь чули, як діти говорять про смерть?

От у мене... Уже в сьомому класі сперечаються, обговорюють: це страшно чи не страшно? Якщо малих дітей недавно було цікавило: звідки вони? Звідки діти беруться? То зараз їх хвилює, а що буде після атомної війни? Вони перестали любити класику, я читаю напам’ять Пушкіна — в них холодні, відчужені очі. Пустота... Довкола них уже інший світ. Фантастику читають, це їх проймає, там, де людина одривається од землі, оперує космічним часом, різними світами. Вони не можуть боятися смерти, як її бояться дорослі, я, наприклад, вона їх бентежить, як щось фантастичне... Переселення кудись...

Думаю... Міркую над цим. Смерть довкола примушує багато думати. Я викладаю російську літературу дітям, дуже несхожим на тих, що були десять років тому. У цих перед очима весь час щось чи когось ховають. Закопують у землю... Знайомих людей... Будинки й дерева... Все ховають... На лінійці ці діти непритомніють, як постоять хвилин п’ятнадцять-двадцять, кров їм із носа йде. Їх нічим не здивуєш і нічим не потішиш. Завжди оспалі, втомлені. Личка сірі, бліді. Не бавляться, не пустують. Як поб’ються, ненароком розіб’ють вікно — вчителі радіють навіть. Не сварять, бо вони на дітей не подібні. І так повільно ростуть. Просиш на уроці що-небудь повторити — дитина не може, доходить до того, що скажеш речення повторити слідом за тобою — не запам’ятовує. «Ну де ж ти? Де ти?» — термосиш його. Думаю... Багато думаю. Наче водою по шклу малюю, тільки сама й знаю, що малюю, ніхто не бачить, не здогадується... Ніхто не уявляє...

Наше життя крутиться довкола одного... Довкола Чорнобиля... Де тоді був, як далеко від реактора жив? Що бачив? Хто помер? А хто виїхав? Куди? В перші місяці, пам’ятаю, знов загули були ресторани, завирували вечірки... «Раз живемо»... «Помирать, дак з музикою»... Наїхало солдат, офіцерів... Чорнобиль тепер не полишає нас... Нагло вмерла молода вагітна жінка. Без діагнозу, навіть патологоанатом не поставив діагнозу. Маленька дівчинка повісилася... П’ятикласниця... Ні з того, ні з сього. Батьки з ума сходять. На все один діагноз — Чорнобиль, хоч би що скоїлося, всі кажуть — Чорнобиль. Нам дорікають: «Хворієте, бо боїтеся. Од страху. Радіофобія». Але чому маленькі діти хворіють і вмирають? Вони страху не знають, не розуміють іще.

Пам’ятаю ті дні... Горло мені пекло, і тягар, якийсь тягар у цілому тілі. «Помислива ви, — сказала лікарка. — Усі тепер зробились помисливі, бо Чорнобиль трапився». — «Яка тут помисливість? Усе болить. Сили не маю». Соромилися з чоловіком одне одному признаватися, але ноги обом почали одніматись. Усі кругом нарікали, наші друзі, всі люди, що йдеш по дорозі й, здається, тут би й ліг. Ліг би й спав. Учні лягали на парти, під час уроків засинали. І страшенно всі зробилися невеселі, похмурі, за цілий день ані одного доброго обличчя не вгледиш, щоб хтось другому посміхнувся. З восьмої ранку до дев’ятої вечора діти перебували в школі, суворо заборонялося гратись надворі, бігати. Їм видали одяг: дівчаткам — спіднички й кофти, хлопчикам — костюми; але в цьому вбранні вони йшли додому, де вони там у ньому були, ми не знали. За інструкцією мамам належалося вдома щодня цей одяг прати, щоб діти в школу з’являлися в усьому чистому. По-перше, дали тільки одну, наприклад, кофточку й одну спідницю, а переміни не дали, а по-друге, мами завантажені хатнім господарством — кури, корова, порося, та й не розуміють вони, що ці речі треба щодня прати. Бруд для них — це чорнило, земля, масні плями, а не вплив якихось коротковічних ізотопів. Коли я намагалася щось пояснити батькам своїх учнів, по-моєму, вони розуміли мене не більше, ніж якби до них раптом заявився шаман із африканського племені. «А що воно таке — радіація? Не видно й не чутно... А-а... У мене оно грошей од получки до получки не хватає. Останні три дні завжди на молоці й картоплі сидимо. А-а...» — і мати махне рукою. А молока не можна... І картоплі не можна. До крамниці завезли китайську тушонку й гречку, а за що їм купить? Гробові... Дають гробові... Компенсації за те, що живемо тут... Копійки... На дві банки консервів стає... Інструкції розраховані на людину грамотну, на певну побутову культуру. А її нема! Нема в нас того народу, на який розраховані всі ці інструкції. Крім того, не так-то просто кожному пояснить, чим відрізняються бери од рентґенів... Чи теорію малих доз...

Як на мене... Я б говорила про наш фаталізм, такий собі легкий фаталізм. Наприклад, із городів першого року нічого не можна було споживати — все одно їли, заготовляли запаси. Ще й так славно все вродило! Ти-но спробуй скажи, що огірків не можна їсти й помідорів... Що значить — не можна? На смак нормальні... І він їх їсть, і живіт йому не болить... І в темряві ніхто не «світиться»... Сусіди наші поклали того року нову підлогу з тутешнього лісу, поміряли — фон у сто разів вищий од допустимого. Ніхто тої підлоги не розбирав, так вони й жили. Усе, мовляв, якось перемежениться, якось воно буде, але розв’яжеться саме собою, без них, без їхньої участи. Попервах декотрі продукти носили до дозиметристів, перевіряли — в десятки разів вище за норму, а потім покинули. «Не видно, не чутно. А, напридумують ті вчені!» Усе йшло своїм пливом: зорали, засіяли, зібрали... Сталося немислиме, а люди жили як жили. І відмова від огірків зі свого городу важила більше од Чорнобиля. Дітей ціле літо тримали в школі, солдати змили її пральним порошком, зняли довкола шар землі... А восени? Восени послали учнів на буряки. І студентів на поле привезли, петеушників. Усіх зігнали. Чорнобиль — це не так страшно, як кинути в полі невикопану картоплю...

Хто винен? Ну, хто нам винен, крім нас самих!

Раніше ми не помічали цього світу довкола, він був, як небо, як повітря, ніби хтось дав його нам навічно, і він од нас не залежить. Буде завжди. Раніше я любила лягти в лісі на траву й милуватися небом, мені було так гарно, що я забувала, як мене звати. А тепер? Ліс чудовий, повно чорниць, а ніхто їх не збирає. В осінньому лісі рідко коли почуєш людський голос. Страх у відчуттях, на підсвідомому рівні... Нам лишилися тільки книжки й телевізор. Уява... Діти зростають по хатах. Без лісу, без річки... У вікно на них дивляться. І це зовсім інші діти. А я до них приходжу: «Унылая пора. Очей очарованье...» Усе з тим самим Пушкіним, який здавався мені вічним. Часом зринає блюзнірська думка: а що, як ціла наша культура — скриня старих манускриптів? Все те, що я люблю...

Він:

— З’явився інший ворог... Ворог постав перед нами в іншому образі...

А в нас було воєнне виховання... Воєнне мислення. Нас орієнтували на відбиття й ліквідацію атомного нападу. Ми повинні були протистояти хімічним, біологічним і атомним війнам. А не виводити з організму радіонукліди... Підраховувати... Пильнувати за цезієм і стронцієм... Із війною порівнювати не можна, неточно, а всі порівнюють. Я хлопчиком пережив ленінградську блокаду. Цього не порівняти. Там ми жили, як на фронті, під невпинними обстрілами. І голод, кілька років голоду, коли людина опускається до звірячих інстинктів. До звіра в собі. А тут, будь ласка, вийшов — на городі все росте! І на полі не змінилося нічого, і в лісі. Не порівняти. Але я інше хотів сказати... Збився... Вискочило... А-а... Коли починається обстріл, не дай Боже! Ти можеш умерти не колись там, а зараз, сю мить. Узимку — голод. Палили меблі, ми все дерев’яне в своїй квартирі спалили, всі книжки, по-моєму, навіть якимись старими лахами топили. Чоловік іде вулицею й сів, назавтра йдеш — він сидить, тобто, він замерз, він так сидить тиждень або до весни сидить. До тепла. Ніхто не здужає його з криги вирубати, дуже рідко, коли хто на вулиці падав, до нього підходили, допомагали. Мимо. Всі лізуть мимо. Я пам’ятаю, що люди не ходили, а лазили, так повільно ходили. Цього ні з чим не порівняти!

Із нами, коли реактор вибухнув, ще жила мама, моя мама, вона знай казала: «Найстрашніше, синку, ми з тобою пережили. Ми пережили блокаду. Нічого страшнішого бути не може». Вона так думала...

Ми готувалися до війни, атомної війни, будували ядерні схрони. Від атома хотіли сховатися, як від гарматних осколків. А він скрізь... У хлібі, солі... Дихаємо радіацією, їмо радіацію... Що може не бути хліба й солі, і можна з’їсти все, аж до того, щоб зварити в воді шкіряного паска, задля запаху, наїстися запахом — це я міг зрозуміти. А цього ні... Все отруєне... Зараз важливо з’ясувать, як же нам жити? У перші місяці був страх, особливо лікарі, вчителі, словом, інтелігенція, грамотніші люди, вони все кидали й виїздили. Хоча їх залякували, не пускали. Воєнна дисципліна... Партквиток на стіл... А я хочу зрозуміти... Хто винен? Щоб відповісти на питання, як нам тут жити, треба знати: хто винен? Ну хто? Вчені, персонал станції? Чи ми самі, те, як ми на світ дивимося. Не можемо спинитися в нашому прагненні мати... Споживати... Винних знайшли — директор, чергові оператори. Наука. Але чому, скажіть мені, ми не боремося з автомобілем як витвором людського розуму, а з реактором боремося? Вимагаємо закрити всі атомні станції, а атомщиків віддати під суд?! Проклинаємо! Я боготворю людське знання. І все, що людина створила. Знання... Саме знання не буває злочинним. Вчені сьогодні так само жертви Чорнобиля. Я хочу жити після Чорнобиля, а не вмирати після Чорнобиля. Хочу зрозуміти, за що я можу зачепитися в своїй вірі. Що дасть мені силу?

Усі в нас про це думають... Реакції тепер у людей різні, все-таки десять років минуло, а вони міряють війною. Війна чотири роки тривала. Уже, вважайте, — дві війни... Я вам перерахую, які є реакції: «Усе вже позаду», «Якось обійдеться», «Десять років минуло. Вже не страшно», «Усі помремо! Всі скоро помремо!», «Хочу виїхати за кордон», «Нам повинні допомогти», «А, чорт із ним! Треба жити». Наче все перебрав? Оце ми щодня чуємо... Повторюється... Як на мій погляд, ми — матеріал для наукових досліджень. Міжнародна лабораторія... У центрі Європи... Нас, білорусів, десять мільйонів, понад два мільйони живе на зараженій землі. Природна лабораторія. Записуй дані, експериментуй. І їдуть до нас звідусіль, із цілого світу. Захищають дисертації, пишуть монографії. Із Москви й Петербурга... Із Японії, Німеччини, Австрії... Ідуть, бо бояться майбутнього... (Довга перерва в розмові).

Що я подумав? Я знов порівняв... Я подумав, що про Чорнобиль можу говорити, а про блокаду не можу. Отримав листа з Ленінграда. Вибачайте, але слово Петербург мені в свідомості не прижилося, бо помирав я в Ленінграді... І от... У листі — запрошення на зустріч «Діти блокадного Ленінграда». Я поїхав, але слова з себе там вичавити не зміг. Просто розповісти про страх? Мало... Просто про страх... А що він зробив зі мною, той страх? Я досі не знаю... Дома ми блокади ніколи не згадували, мама не хотіла, щоб ми блокаду згадували. А про Чорнобиль говоримо... Ні... (Зупиняється). Між собою не говоримо, ця розмова заходить, коли хтось до нас приїздить: іноземці, журналісти, родичі, що тут не живуть. Чому ми не говоримо про Чорнобиль? Нема в нас цієї теми... У школі... З учнями... І вдома... Її заблоковано. Закрито. Про це з ними говорять у Австрії, Франції, Німеччині, куди вони їздять на лікування. Питаю в дітей, про що там у них питають, чим цікавляться? А вони часто не пригадають ні міста, ні села, ні прізвищ людей, що їх гостили. Перераховують гостинці та що смачного їли. Комусь подарували магнітофона, комусь — ні. Приїжджають в убраннях, на які самі не заробили й не заробили їхні батьки. От наче десь на виставці побували. У великому магазині... Дорогому супермаркеті... І весь час ждуть, що їх знов туди повезуть. Покажуть, обдарують. Вони звикають до цього. Звикли. Це вже їхній спосіб життя, уявлення про життя. Після цього великого магазину, який зветься закордоном, після цієї дорогої виставки треба йти до них у клас. На урок. Я йду й бачу, що це вже спостерігачі... Спостерігають, а не живуть. Я мушу їм помогти... Я мушу їм пояснити, що світ — це не супермаркет. Це дещо інше. Складніше й прекрасніше. Я веду їх до себе в майстерню, там стоять мої дерев’яні скульптури. Подобаються їм. Кажу: «Це все можна сотворити зі звичайного шматка деревини. Спробуй сам!» Пробудися! Мені це допомогло вийти з блокади, я виходив роками...

Світ розділився: є ми — чорнобильці, і є ви, усі інші люди. Помітили? У нас тут не акцентують: я — білорус, я — українець, я — росіянин... Усі називають себе чорнобильцями. «Ми — з Чорнобиля», «я — чорнобилець». Як наче ми якийсь окремий народ... Нова нація...

Монолог про те, як цілком незнана річ вповзає, влізає в тебе

«Мурашки... Маленькі мурашки повзуть по стовбуру...

Довкола гуркотить воєнна техніка. Солдати. Крики, лайка. Мат. Тріскочуть вертольоти. А вони повзуть собі... Я повертався з зони і з усього, за день баченого, в тямі виразно лишалась тільки ця одна картина... Ця мить... Ми спинилися в лісі, я став покурити під березою. Став близько, сперся. Просто в мене перед лицем мурашки повзли по стовбуру, не чуючи нас, зовсім на нас не зважаючи... Уперто сунули своїм маршрутом. Ми щезнемо, а вони й не помітять. Щось таке майнуло в думках. Стільки вражень було, що думати я не міг. Я дивився на них... Я... доти їх ніколи так поруч не завважував... Так зблизька...

Спочатку всі казали «катастрофа», потім «ядерна війна». Я читав про Гіросіму й Нагасакі, бачив документальні кадри. Страшно, але зрозуміло: атомна війна, радіус вибуху... Це я собі навіть міг уявити. Але те, що сталося з нами... На це мене не ставало... Знань моїх не ставало, всіх книжок не ставало, що прочитав за життя. Приїжджав із відрядження й розгублено дивився на книжкові полиці в своєму кабінеті... Читав... А можна було й не читати... Якась цілком незнана річ руйнувала весь мій попередній світ. Ось вона вповзає, влізає в тебе... Усупереч твоїй волі... Пригадую розмову з одним ученим: «Це на тисячі років, — пояснював він, — Розпад урану — це двісті тридцять вісім піврозпадів. За часом — один мільярд років. А в торію — чотирнадцять мільярдів років». П’ятдесят... Сто... Двісті років... Але далі? Далі — ступор, шок! Я вже не розумів, що то таке — час? Де я?

Писати про це зараз, коли всього десять років минуло... Мить... Писати? Гадаю, ризиковано! Непевно. Все одно будемо вигадувати щось подібне до нашого життя. Кальку знімати. Я пробував... Нічого не вийшло. Після Чорнобиля лишилася міфологія про Чорнобиль. Газети й журнали змагаються, хто напише страшніше, особливо полюбляє страхи, хто там не був. Усі читали про гриби завбільшки з людську голову, але ніхто їх не знаходив. Про дводзьобих пташок... Тому треба не писати, а записувати. Документувати. Дайте мені фантастичний роман про Чорнобиль... Нема його! І не буде! Запевняю вас! Не буде...

У мене окремий блокнот... Вів від перших днів... Занотовував балачки, чутки, анекдоти. Це найцікавіше й найвірогідніше. Точний відбиток. Що лишилося від Давньої Греції? Міфи Давньої Греції...

Я віддам вам цей блокнот... У мене він між паперами заваляється, ну, може, дітям, коли виростуть, покажу. А все-таки це історія...

Із розмов:

«По радіо вже третій місяць: обстановка стабілізується... Обстановка стабілізується... Обстановка стаб...»

«Миттю воскресла забута сталінська лексика: «аґенти західних спецслужб», «запеклі вороги соціалізму», «шпигунські вилазки», «диверсійна акція», «удар у спину», «замах на непорушний союз радянських народів». Усі навколо торочать про засланих шпигунів і диверсантів, а не про йодну профілактику. Будь-яка неофіційна інформація сприймається як чужа ідеологія.

Учора з мого репортажу редактор викреслив розповідь матері одного з пожежників, що гасили в ту ніч... ядерну пожежу. Він помер від гострої променевої хвороби. Поховавши сина в Москві, батьки повернулися до свого села, яке згодом відселили. Але восени вони потай, лісом, пробралися на своє обійстя й зібрали мішок помідорів та огірків. Мати тішилася: «Закрили двадцять банок». Довіра до землі... До вічного селянського досвіду... Навіть смерть сина не перевернула звичного світу...

«Радіо «Свобода» слухаєш?» — викликав редактор. Я промовчав. — «Мені в газеті панікерів не треба. Ти про героїв напиши... Солдати на дах реактора полізли...»

Герой... Герої... Хто вони сьогодні? Для мене це лікар, котрий, всупереч наказам згори, каже людям правду. І журналіст, і вчений. Але, як сказав на планьорці редактор: «Запамятайте! У нас немає ні лікарів, ні вчителів, ні вчених, ні журналістів, у нас у всіх зараз одна професія — радянська людина.

Чи вірив він сам у свої слова? Невже йому не страшно? Моя віра підточується з дня на день».

«Приїхали інструктори з Цека. Їхній маршрут: машиною з готелю — в обком партії, назад — також машиною. Обстановку вивчають за підшивками місцевих газет. Повні саквояжі мінських бутербродів. Чай заварюють на мінеральній воді. Також привозній. Розповідала про це чергова готелю, де вони мешкали. Люди не вірять газетам, телебаченню й радіо, вишукують інформацію з поведінки начальства. Вона найпевніша».

«Що робити з дитиною? Хочеться вхопити на оберемок і втікати. Але в мене в кишені партквиток. Не можу!»

«Найпопулярніша казочка зони: найнадійніший засіб проти цезію й стронцію — водка „Столична“».

«Але в сільських крамницях зненацька з’явилися дефіцитні товари. Чув виступ секретаря обкому: «Ми вам створимо райське життя. Тільки лишайтеся й працюйте. Засиплемо ковбасою й гречкою. Матимете все те, що в найкращих спецмагазинах». Тобто, у них в обкомівських буфетах. Ставлення до народу таке: з нього досить горілки й ковбаси.

Але чорт забирай! Зроду не бачив, щоб у сільській крамниці було три сорти ковбас. Сам купив там дружині імпортні колготки...»

«Дозиметри побули в продажу місяць і зникли. Писати про це не можна. Скільки і яких радіонуклідів випало — теж не можна. Ані про те, що по селах лишилися самі мужчини. Жінок і дітей вивезено. Ціле літо дядьки самі прали, доїли корів, копали городи. Пиячили, звісно. Билися. Світ без жінок... Шкода, що я не сценарист. Сюжет для фільму... Де Спілберг? Мій улюблений Алєксєй Герман? Написав про це... Але й тут невблаганне редакторське червоне закреслення: «Не забувайте, в нас вороги. В нас багато ворогів за океаном. І через те в нас є тільки гарне, а поганого нема зовсім. І незрозумілого не може бути.

Але десь спецпотяги подаються, хтось бачив начальство з валізами...»

«Біля міліцейського постерунку перепинила мене стара бабця: «Глянь там на мою хату. Пора бульбу копать, а солдати не пускають». Їх переселено. Обманули, що на три дні. Інакше б вони не поїхали. Людина у вакуумі, людина без нічого. Вони пробираються до себе в села через військові заслони... Лісовими стежками. Болотами... Вночі... За ними ганяються, хапають. На машинах, на вертольотах. «Як за німців», — порівнюють старі люди. У війну...»

«Бачив першого мародера. Молодий хлопець, вбраний у дві хутряні куртки. Доводив військовому патрулеві, що в такий спосіб лікує радикуліт. Коли розкололи, зізнався: «За першим разом страшнувато, а далі звичне діло. Випив чарку й пішов». Переступивши через інстинкт самозбереження. У нормальному стані таке неможливе. Так наш чоловік іде на подвиг. І так самісінько — на злочин».

«Зайшли в порожню хату — на білій скатерці лежить ікона... «Для Бога», — сказав хтось...

У другій — стіл накрито білою скатеркою... «Для людей», — сказав хтось...»

«З’їздив через рік у своє рідне село. Собаки подичавіли. Знайшов нашого Рекса, гукаю — не йде. Не впізнав? Чи не хоче впізнати? Образився».

«У перші тижні й місяці всі були занишкли. Мовчали. В прострації. Треба виїздити, до останнього дня: ні. Свідомість відключилася. Не пам’ятаю серйозних розмов, пам’ятаю анекдоти: «тепер у всіх магазинах радіотовари», «імпотенти діляться на радіоактивних і радіопасивних». А потім анекдоти раптом зникли...»

«У лікарні маленька дівчинка розповідає мамі:

— Хлопчик умер, а вчора мене цукерками частував».

«У черзі за цукром:

— Ой, людоньки, а скільки грибів цього року. І грибів, і ягід, як насіяно.

— Вони заражені...

— Чудак чоловік... Хто тебе їсти змушує — назбирав, насушив, і вези на базар у Мінськ. Мільйонером станеш».

«Чи можна нам зарадити? І як? Переселити народ до Австралії чи Канади? Буцімто такі розмови десь на самих верхах від часу до часу циркулюють».

«Для церков обирали місце дослівно з неба. Бували видіння церковним людям. Вершилися таїнства, що передували будівництву. А атомну станцію будували, як завод або типовий свининець. Дах залляли асфальтом. Бітумом. І він, коли горів, плавився...»

«Читав? Під Чорнобилем виловили втеклого солдата. Викопав землянку й рік жив біля реактора. Харчувався з того, що ходив по кинутих хатах, де сало знайде, де банку огірків маринованих. Ставив капкани на звірів. Утік, бо «діди» били насмерть. Рятувався — у Чорнобилі...»

«Ми — фаталісти. Не вживаємо жодних заходів, бо віримо: все буде так, як буде. Віримо в долю. У нас така історія... На кожне покоління припадала війна. Звідки нам бути іншими? Ми — фаталісти...»

«З’явилися перші вовкопси, народжені вовчицями од собак, що втекли до лісу. Вони більші за вовка, не зважають на прапорці, не бояться світла й людини, не йдуть на «вабу» (наслідувальний заманливий поклик мисливця). І здичавілі коти вже гуртуються в зграї й не бояться людей. Пам’ять про те, як корилися людині, зникла. Загладжується межа між реальним і нереальним...»

«Вчора моєму батькові сповнилося вісімдесят років... Зібралася за столом уся родина. Я дивився на нього й думав про те, скільки вмістило його життя — сталінський Ґулаґ, війна, і ось тепер — Чорнобиль. Усе припало на час його покоління. Одного покоління. А він любить рибалити... Порпатися в саду... Замолоду, ображалась мати, був гуляка: «Жодної спідниці в околиці не проминув». І тепер, я примічав, як він опускає очі, коли назустріч іде молода вродлива жінка...

Що ми знаємо про людину? Про те, що вона може... На скільки її вистачає...»

Із чуток:

«За Чорнобилем зводять табори, де триматимуть тих, хто потрапив під радіацію. Подержать, поспостерігають і поховають.

Із прилеглих до станції сіл мерців уже вивозять автобусами просто на цвинтар, тисячами закопують у братські могили. Як у ленінградську блокаду».

«Кількоро душ начебто бачили напередодні вибуху світіння в небі над станцією. Хтось його навіть сфотографував. На плівці показалося, що то ширяє якесь неземне тіло»...

«У Мінську помили поїзди й товарні потяги. Цілу столицю вивозитимуть на Сибір. Там уже лагодять бараки, що лишилися од сталінських таборів. Почнуть од жінок і дітей. А українців уже вивозять...»

«Рибалкам дедалі частіше трапляються риби-амфібії, що можуть жити і в воді, й на землі. По землі вони ходять на плавниках — лапах. Стали виловлювати щук без голови й плавників. Плаває саме черево...

Щось подібне невдовзі почне відбуватися й із людьми. Білоруси перетворяться на гуманоїдів...»

«То була не аварія, а землетрус. Щось відбулося в земній корі. Геологічний вибух. За участі геофізичних і космофізичних сил. Військові про це знали заздалегідь, могли попередити, але в них усе суворо засекречено».

«У лісових звірів — променева хвороба. Вони бродять сумні, з сумними очима. Мисливцям страшно й жалко їх стріляти. І звірі перестають боятися людей. Лисиці й вовки заходять у село й лащаться до дітей».

«Від чорнобильців діти народжуються, але замість крови в них тече невідома жовтява рідина. Деякі вчені доводять: мавпа тому зробилася розумна, що жила в радіації. Діти, народжені через три-чотири покоління, усі будуть Ейнштейнами. Це космічний експеримент над нами...»

Анатолій Шиманський,

журналіст

Монолог про картезіанську філософію і про те, як їси разом із іншою людиною заражений бутерброд, щоб не було соромно

«Я жив серед книжок... Двадцять років читав лекції в університеті...

Академічний учений... Це людина, котра обрала собі улюблену добу в історії й там живе. Зайнята цим постійно, занурена в свій простір. В ідеалі... В ідеалі, звісно... Тому що філософія в нас натоді була марксистсько-ленінською й теми для дисертацій пропонувались: роль марксизму-ленінізму в розвитку сільського господарства або в освоєнні цілинних земель. Роль вождя світового пролетаріату.. Словом, тут не до картезіанських роздумів. Але мені пощастило... Моя наукова студентська робота потрапила на конкурс до Москви, і звідти потелефонували: «Не чіпайте цього хлопця. Хай пише». А писав я про французького релігійного філософа Мальбранша, котрий узявся тлумачити Біблію з позицій раціонального розуму. Вісімнадцяте століття — доба Просвітництва. Віра в розум. У те, що ми здатні пояснити світ. Як я розумію тепер... Мені пощастило. Я не втрапив у зубодробильну машину... Бетономішалку... Чудо! Перед тим мене не раз попереджали: для студентської наукової роботи Мальбранш — це, може, й цікаво. А от для дисертації над темою доведеться подумати. Це вже серйозно. Ми, мовляв, залишаємо вас в аспірантурі на кафедрі марксистсько-ленінської філософії... А ви в минуле емігруєте... Самі розумієте...

Почалась ґорбачовська перестройка... Час, на який ми довго ждали. Перше, що я завважив — відразу почали мінятись обличчя в людей, звідкись раптом узялись інші обличчя. Люди навіть ходити по-іншому стали, щось у пластиці життя підкорегувало, більше усміхались одне одному. Інша енергія вчувалася в усьому. Щось... Так, щось цілком перемінилось. Я й досі дивуюсь, як швидко це відбулось. І мене... Мене також висмикнуло з картезіанського життя. Замість філософських книг я тепер читав свіжі газети й журнали, нетерпляче чекав на кожне число перебудовчого «Огонька». Щоранку шикувалися черги біля кіосків «Союздруку», так ніколи ні «до», ані «після» газет не читали. Ніколи їм більше так не вірили. Ішла лавина інформації... Було опубліковано політичний заповіт Леніна, на півстоліття захований в спецархівах. На книжкових прилавках з’явився Солженіцин, за ним Шаламов... Бухарін... Ще недавно за зберігання цих книжок арештовували. Давали строк. Повернули з заслання академіка Сахарова. Уперше по телевізору показували засідання Верховної Ради СРСР. Ціла країна, затамувавши подих, сиділа перед екранами... Ми говорили й говорили... Говорили вголос про те, про що ще недавно шепотілись на кухнях. Скільки поколінь у нас пробалакало на кухнях! Пропало там! Промріяло! Сімдесят із гаком років... Усю совєцьку історію... Тепер усі ходили на мітинги. На демонстрації. Щось підписували, проти чогось голосували. Я пам’ятаю, як виступав по телевізору якийсь історик... Він приніс у студію мапу сталінських таборів... Увесь Сибір палахтів червоними прапорцями... Ми дізналися правду про Куропати... Шок! Заціпеніння в суспільстві! Білоруські Куропати — братська могила тридцять сьомого року. Там лежать разом білоруси, росіяни, поляки, литовці... Десятки тисяч... Енкаведешні рови по два метри завглибшки, людей клали в два-три шари. Колись це місце було далеко за Мінськом, а потім увійшло в межі міста. Стало містом. Трамваєм можна доїхати. У п’ятдесятих роках засадили його молодим гайком, сосни підросли, і городяни, нічого не підозрюючи, влаштовували там майовки на вихідні. Взимку катались на лижах. Почалися розкопки... Влада... Комуністична влада брехала. Викручувалась. Ночами міліція засипала розкопані могили, а вдень їх знову розкопували. Бачив документальні кадри: лави очищених від землі черепів... І в кожному дірочка в потилиці...

Звісно, ми жили з відчуттям, що беремо участь у революції... У новій історії...

Я не відхилився від нашої теми... Не хвилюйтеся... Я хочу згадати, якими ми були, коли стався Чорнобиль. Тому що в історії вони залишаться разом — крах соціалізму й чорнобильська катастрофа. Вони збіглися. Чорнобиль прискорив розпад Радянського Союзу. Підірвав імперію.

А з мене він зробив політика...

Четвертого травня... На дев’ятий день після аварії виступив Горбачов, це, звісно, було боягузтво. Розгубленість. Як у перші дні війни... У сорок першому... В газетах писали про ворожі підступи й західну істерію. Про антирадянський ажіотаж і провокаційні чутки, що їх засилають до нас вороги. З-за бугра. Пригадую себе в ті дні... Страху довго не було, майже місяць усі були в стані очікування, от-от нам оголосять: під керівництвом комуністичної партії наші вчені... наші героїчні пожежники й солдати... в черговий раз підкорили стихію. Здобули небачену перемогу. Загнали космічний вогонь у пробірку. Страх з’явився не зразу, його ми довго в себе не впускали. Абсолютно точно... Так... Так! Як я тепер розумію... Він ніяк не міг поєднатись у нашій свідомості з мирним атомом. Зі шкільних підручників, із прочитаних книжок... У наших уявленнях картина світу виглядала таким чином: воєнний атом — зловісний гриб до неба, як у Гіросімі й Нагасакі, люди, що водномить перетворюються на попіл, а мирний атом — безневинна електрична лампочка. У нас була дитяча картина світу. Жили за букварем. Не лише ми, ціле людство порозумнішало після Чорнобиля. Подорослішало... Вступило в інший вік.

Розмови в перші дні:

— Горить атомна станція. Але десь далеко горить. В Україні.

— Я читав у газетах: туди пішла військова техніка. Армія. Переможемо!

— У Білорусі нема ні одної атомної станції. Ми спокійні.

Моя перша поїздка в зону...

Я їхав і думав, що там усе вкрито сірим попелом. Чорною сажею. Картина Брюллова «Останній день Помпеї». А там... Приїжджаєш, а там — краса. Така краса! Квітучі луги, м’яка весняна зелень лісів. Я якраз цю пору люблю... Усе оживає... Росте й співає... Найбільше мене вразило це поєднання краси й страху. Страх перестав відокремлюватися від краси, а краса від страху. Все навпаки... Як я тепер розумію... Навпаки... Незнайоме відчуття смерти...

Ми приїхали групою... Ніхто нас не посилав. Група білоруських депутатів від опозиції. Часи! Часи ж які! Комуністична влада відступала... Ставала слабкою, невпевненою. Все хиталося. Але місцеве начальство зустрічало непривітно: «У вас є дозвіл? Чи маєте право баламутити людей? Ставити питання? Хто вам доручив?» Посилалися на інструкцію, отриману згори: «Не піддаватися паніці. Чекати вказівок». Мовляв, ви зараз намовите, залякаєте народ, а нам треба плани виконувати. По зерну і по м’ясу. Боялися не за здоров’я людей, а за плани. Республіканські, союзні... Боялися вищого начальства. А ті боялися ще вищого, і так по ланцюжку до генсека. Одна людина все вирішувала, десь там, у піднебесній височіні. Так було вибудувано піраміду влади. На чолі — цар. На той момент комуністичний цар. «Тут усе заражене, — пояснюємо ми. — Все, що ви виробляєте, буде непридатним до споживання». — «Ви — провокатори. Припиніть ворожу агітацію. Ми будемо дзвонити... Доповідати...» І таки дзвонили. Куди слід доповідали...

Село Малинівка... П’ятдесят дев’ять кюрі на квадратний метр...

Зайшли в школу:

— Ну, як живете?

— Усі налякані, звісно. Але нас заспокоїли: треба тільки дахи помити, вкутати криниці плівкою, доріжки заасфальтувати. І можна жити! Правда, коти чомусь весь час чухмаряться і в коней шмарклі до землі.

Завуч школи запросила до себе додому. Пообідати. Хата нова, два місяці як відгуляли новосілля. По-білоруськи — входини, це значить, що люди тільки-но в хату ввійшли. Біля хати добротний хлів, погріб. Те, що колись називалося куркульським господарством, розкуркулювали таких. Порадіти й позаздрити.

— Але вам скоро доведеться звідси виїздити.

— Нізащо! Тут стільки труду нашого.

— Подивіться на дозиметр...

— Їздять тут... Учені, твою мать! Не дають людям спокійно жить!! — Господар махнув рукою й пішов на луг по коня. Не попрощався.

Село Чудяни... Сто п’ятдесят кюрі на квадратний метр...

Жінки на городах порпаються, діти бігають по вулицях. На краю села дядьки тешуть колоди під новий зруб. Зупинили біля них машину. Обступили нас. Попросили закурити.

— Як там у столиці? Водку дають? Бо в нас — перебої. Виручає те, що свою самогонку женемо. Горбачов сам не п’є і нам не дає.

— А-а-а... Значить, депутати... І з тютюном тут у нас хріново.

— Хлопці, — починаємо їм пояснювати, — вам скоро доведеться звідси виїздити. Ось дозиметр... Дивіться: радіація на цьому місці, де ми зараз стоїмо, у сто разів перевищує норму.

— Оце загнув... А-а-а... Здався комусь твій дозиметр! Ти поїхав, а ми тут останемося. На чорта лисого нам твій дозиметр!!

Я кілька разів дивився фільм про загибель «Титаніка»: він нагадував мені те, що я бачив сам. Що розгорталось мені перед очима... Що сам пережив у перші чорнобильські дні... Все було, як на «Титаніку», геть схоже поводилися люди. Та сама психологія. Я впізнавав... Навіть порівнював... Ось уже пробило дно корабля, величезна вода заливає долішні трюми, перекидає бочки, скрині... Повзе... Пробивається крізь перешкоди... А нагорі горять вогні. Грає музика. Подають шампанське. Тривають родинні суперечки, починаються любовні романи. Вода хлющить... Рине сходами... У каюти...

Горять вогні. Грає музика. Подають шампанське...

Наша ментальність... Окрема розмова... У нас на першому місці почуття. Це дає розмах, дає висоту нашому життю, і водночас нищить. А раціональний вибір для нас завжди уломний, неповноцінний. Свої вчинки вивіряємо серцем, а не розумом. Зайдеш у селі в двір — уже гість. Уже радість. Журяться... Хитають головою: «Ех, риби свіжої нема, нема чого дати», або: «Молочка хочете? Зараз кухоль наллю». Не відпускають. До хати кличуть. Дехто боявся, а я згоджувався. Заходив. Сідав до столу. Їв заражений бутерброд, бо всі їдять. Випивав чарку. Навіть гордість відчував, що я ось такий — можу. Здатен! Так... Так! Я казав собі: раз я негоден нічого змінити в житті цієї людини, то все, що я можу, це з’їсти разом із нею заражений бутерброд, щоб не було соромно. Розділити приділ. У нас таке-от ставлення до власного життя. А в самого жінка й двоє дітей, я за них відповідаю. У мене дозиметр у кишені... Як я тепер розумію... Це наш світ, це — ми. Десять років тому я пишався, що я ось такий, а сьогодні мені соромно, що я ось такий. Але все одно сяду за стіл і буду їсти цей проклятий бутерброд. Я думав... Я думав над тим, що ми за люди? Цей клятий бутерброд не йшов мені з голови. Його серцем треба їсти, а не розумом. Хтось добре написав, що в двадцятому... І тепер уже в двадцять першому столітті ми живемо так, як нас навчила література дев’ятнадцятого століття. Господи! Мене часто мучать сумніви... Я з багатьма про це говорив... Хто ж ми? Хто?

Мав я цікаву розмову з дружиною, тепер уже вдовою одного загиблого вертольотчика. Розумна жінка. Довго з нею сиділи. Вона теж хотіла зрозуміти... Зрозуміти й знайти сенс у смерті свого чоловіка. Змиритися з нею. І не могла. Я багато разів читав у газетах, як працювали вертольотчики над реактором. Спершу скидали свинцеві плити, але вони безслідно щезали в дірі, тоді хтось згадав, що свинець при температурі сімсот градусів перетворюється на пару, а там було дві тисячі градусів. Після цього полетіли вниз мішки з доломітом і піском. На висоті стояла ніч од збитої куряви. Темрява. Стовпи пилюги. Щоб влучно «відбомбитися», вони прочиняли шиби кабін і цілилися на око, який крен давати: вліво-вправо, вгору-вниз. Дози шалені! Пригадую заголовки статей: «Герої в небі», «Чорнобильські соколи». Оця-от жінка... Вона звірила мені свої сумніви: «Зараз пишуть, що мій чоловік — герой. Так, він — герой. Але що таке герой? Я знаю, що мій чоловік був чесним, сумлінним офіцером. Дисциплінованим. Повернувся з Чорнобиля і через кілька місяців захворів. У Кремлі йому вручили нагороду, там він зустрів своїх товаришів, вони теж усі були хворі. Але раділи, що зустрілися. Приїхав додому щасливий... З орденом... Я його тоді спитала: «А міг ти не так сильно потерпіти? Зберегти здоров’я?» — «Напевно, міг би, якби більше думав, — відповів він. — Потрібен був порядний захисний костюм, спеціальні окуляри, маска. У нас ні першого, ні другого, ні третього. Та й самі ми не дотримувалися правил особистої безпеки. Ми не думали...» Ми всі тоді мало думали... Як шкода, що ми раніше мало думали...» Я з нею згоден... Із позицій нашої культури думати про себе — еґоїзм. Слабодухість. Завжди знаходиться щось більше, ніж ти сам. Ніж твоє життя.

Вісімдесят дев’ятий рік... Двадцять шостого квітня — третя річниця. Минуло три роки після катастрофи... Людей виселили з тридцятикілометрової зони, але понад два мільйони білорусів і далі жили в заражених місцях. Про них забули. Білоруська опозиція запланувала на цей день демонстрацію, а влада у відповідь оголосила суботник. По місту розвісили червоні прапори, працювали виїзні буфети з дефіцитним на той час крамом: сирокопчена ковбаса, шоколадні цукерки, бляшанки з розчинною кавою. Скрізь сновигали міліцейські машини. Працювали хлопці в цивільному... Фотографували... Але... Нова прикмета! На них уже ніхто не зважав, їх не боялися, як раніше. Люди почали збиратись біля парку Челюскінців... Підходили й підходили. На десяту годину вже було двадцять-тридцять тисяч (я користуюсь міліцейськими зведеннями, їх потім оголосили по телевізору), і щомиті натовп зростав. Ми самі такого не сподівалися... Усі — на підйомі... Хто може стати на заваді такому морю людей? Точно о десятій годині, як ми й планували, колона рушила Ленінським проспектом до центру міста, де мав відбутися мітинг. Уздовж цілого шляху до нас долучалися нові групи, вони чекали колону на паралельних вулицях, у провулках. У під’їздах. Перебігла чутка: міліція й військові патрулі заблокували в’їзні дороги до міста, затримують автобуси й машини з демонстрантами з інших місць, завертають їх назад, але ніхто не піддався паніці. Люди залишають транспорт і йдуть нам назустріч пішки. Оголосили про це по мегафону. Над колоною прокотилося потужне «Ур-ра-а-а!» Балкони переповнені... Усі — на підйомі... Балкони напхом напхані, люди відчиняли вікна навстіж, вилазили на підвіконня. Махали нам руками. Вітали хусточками, дитячими прапорцями. Тут я помітив... І всі навколо про це заговорили... Кудись розчинилася, зникла міліція, хлоп’ята в цивільному зі своїми фотоапаратами... Як я тепер розумію... Отримали команду й пішли в двори, сіли й зачинилися в машинах під брезентом. Влада зачаїлася... Вичікувала... Влада злякалася... Люди йшли й плакали, усі тримались за руки. Плакали, бо перемагали свій страх. Визволялися від страху...

Почався мітинг... І хоч ми до нього довго готувалися, обговорювали список промовців, ніхто про список не згадав. До похапцем облаштованої трибуни підходили самі й говорили без жодних папірців прості люди, які приїхали з чорнобильських місць. Утворилася жива черга. Ми заслуховували свідків... Свідки давали покази... З відомих виступив лише академік Веліхов, один із колишніх керівників штабу з ліквідації аварії, але його виступу я не запам’ятав. Запам’ятались інші...

Мати з двома дітьми... Дівчинка й хлопчик...

Жінка взяла дітей із собою на трибуну: «Вони в мене давно не сміються. Не пустують. Не бігають у дворі. В них нема сил. Вони як старички».

Жінку-ліквідатора...

Коли вона закасала рукави сукні й показала натовпу свої руки, усі побачили, що руки у виразках. У струпах. «Я прала одяг наших чоловіків, що працювали біля реактора, — розповідала вона. — Прали в основному руками, бо пральних машин завезли мало. Вони від перегрузок скоро поламалися».

Молодого лікаря...

Він почав із того, що прочитав клятву Гіппократа... Казав, як усі дані про захворювання закривають під шифром «секретно» та «надсекретно». Медицину й науку втягують у політику...

Це був чорнобильський трибунал.

Я признаюся... Я не приховую: найзначніший день у моєму житті. Ми були щасливі... Признаюся...

А назавтра нас, організаторів демонстрації, викликали в міліцію й судили за те, що багатотисячний тлум перекрив проспект і заважав руху громадського транспорту. Що несли несанкціоновані гасла. Кожному з нас дали по п’ятнадцять діб за статтею «злісне хуліганство». Судді, котрий виніс вирок, і міліціонерам, що вели нас в ізолятор, було соромно, їм усім було соромно. А ми сміялися... Так... Так! Бо ми були щасливі...

Тепер перед нами постало питання: що ми можемо? Що робити далі?

В одному з чорнобильських сіл, почувши, що ми з Мінська, жінка впала перед нами навколішки: «Врятуйте мою дитину! Заберіть із собою!! Наші лікарі не можуть зрозуміти, що з ним. А він задихається, синіє. Він помирає». (Мовчить).

Я прийшов у лікарню... Хлопчик. Сім років. Рак щитовидної залози. Я хотів його забалакати, почав жартувати. А він відвернувся до стіни: «Тільки не треба розказувати, що я не помру. Я знаю, що помру».

В Академії наук... Здається, там... Мені показали знімок легенів людини, пропалених «гарячими частинками». Легені були схожі на зоряне небо. «Гарячі частинки» — це дрібнесенькі мікроскопічні частинки, які утворилися, коли охоплений полум’ям реактор засипали свинцем та піском. Атоми свинцю, піску й Графіту зліплювалися й від ударів здіймались високо в повітря. Розліталися на великі відстані... На сотні кілометрів... Через дихальні шляхи вони тепер потрапляють в організм людини. Найчастіше гинуть трактористи й шофери — ті, хто оре, їздить путівцями. Будь-який орган, у якому оселяються ці частинки, на знімках «світиться». Сотні дірочок, як у дрібному решеті. Людина вмирає... Згоряє... І якщо людина смертна, то «гарячі частинки» безсмертні. Людина помре й за тисячу років перетвориться на землю, на пил, а «гарячі частинки» житимуть. І цей пил здатен буде знову вбивати... (Мовчить).

Я приїжджав із поїздок... Був переповнений. Розповідав... Моя дружина, вона за освітою лінгвіст, доти ніколи не цікавилася політикою, як і спортом, а тут постійно ставила мені те саме питання: «Що ми можемо? Що далі робити?» І ми взялися за справу, з погляду здорового глузду неможливу. На щось таке наважитись людина здатна в хвилини потрясіння, повного внутрішнього розкріпачення. А тоді був такий час... Ґорбачовський час... Час надій! Віри! Ми вирішили рятувати дітей. Відкрити світові, в якій небезпеці живуть білоруські діти. Просити допомоги. Кричати. Калатати в усі дзвони!! Влада мовчить, вона зрадила свій народ, ми мовчати не будемо. І... Швидко... Дуже швидко... Зібралося коло вірних помічників та однодумців. Паролем було: «Що читаєш? Солженіцина, Платонова... До нас...» Працювали по дванадцять годин на добу. Треба придумати назву нашій організації... Варіантів перебрали десятки, зупинилися на найпростішому — фонд «Дітям Чорнобиля». Зараз уже не пояснити, не уявити наших сумнівів... Суперечок... Наших страхів... Таких фондів, як наш, уже безліч, а десять років тому ми починали першими. Перша громадянська ініціатива... Ніким згори не санкціонована... Реакція у всіх чиновників була однакова: «Фонд? Який фонд? У нас для цього є міністерство охорони здоров’я».

Як я тепер розумію... Чорнобиль вивільняв нас... Училися бути вільними...

У мене перед очима... (Сміється). У мене це перед очима завжди... Перші рефрижератори з гуманітарною допомогою в’їхали у двір нашого будинку. На домашню адресу. Я дивився на них із вікна своєї квартири й не уявляв: як усе це розвантажити, де зберігати? Добре пам’ятаю, що машини були з Молдавії. Сімнадцять-двадцять тон із соками, фруктовою сумішшю, дитячим харчуванням. Уже тоді просочувалася чутка: щоб вивести радіацію, треба більше фруктів, саме цей м’якуш споживати. Обдзвонив друзів — хто на дачі, хто на роботі. Почали розвантажувати вдвох із дружиною, але поступово, один по одному виходили з нашого будинку люди (все-таки дев’ятиповерхівка), зупинялись випадкові перехожі: «Що за машини?» — «Допомога для чорнобильських дітей». Кидали свої справи, ставали до роботи. До вечора машини розвантажили. Вантаж порозпихали по підвалах і гаражах, домовилися з якоюсь школою. Сміялися потім із себе... А коли повезли цю допомогу в заражені райони... Стали роздавати... Зазвичай люди збиралися в школі або в Будинку культури. У Вєтковському районі... От що мені зараз у пам’яті зринуло... Один випадок... Молода сім’я... Вони отримали, як і всі, баночки дитячого харчування, пакети з соками. І чоловік сів і заплакав. Ці баночки, ці пакети не могли врятувати його дітей, можна махнути рукою — дурниця! Але він плакав, бо, виявляється, їх не забули. Про них хтось пам’ятає. Отже, є надія.

Відгукнувся цілий світ... Наших дітей погодилися брати на лікування в Італії, Франції, Німеччині... Авіакомпанія «Люфтганза» перевезла їх до Німеччини власним коштом. Серед німецьких льотчиків провели конкурс, довго їх добирали. Полетіли найкращі льотчики. Коли діти йшли до літаків, впадало в око, що вони всі бліді-блідесенькі. Тихі-тихесенькі. Траплялися й курйози... (Сміється). Батько одного хлопчика вдерся до мене в кабінет і вимагав повернути документи його сина: «У наших дітей там будуть брати кров. Ставити над ними експерименти». Звичайно, пам’ять про ту страшну війну ще не вмерла... Народ пам’ятає... Але тут ще й інше: ми довго жили за дротом. У соціалістичному таборі. Боялися іншого світу... Не знали його... Чорнобильські мами й тати — це ще одна тема. Продовження розмови про нашу ментальність... Радянську ментальність. Упав... Розвалився Радянський Союз... А всі ще довго чекали помочі від великої й могутньої країни, якої вже не було. Мій діагноз... Хочете? Суміш в’язниці й дитсадка — ось що таке соціалізм. Радянський соціалізм. Людина віддавала державі душу, совість, серце, а натомість отримувала пайок. Тут уже кому як пощастить — у кого великий пайок, а в кого маленький. Одне незмінне — видають його навзамін душі. Найбільше ми боялися, щоб наш фонд не почав займатися роздаванням оцього пайка. Чорнобильського пайка. А люди вже звикли чекати й нарікати: «Я — чорнобилець. Мені положено, бо я — чорнобилець». Як я тепер розумію... Чорнобиль — це велике випробування ще й для нашого духу. Для нашої культури.

Першого року відправили за кордон п’ять тисяч дітей, другого — вже десять, третього — п’ятнадцять...

А ви говорили з дітьми про Чорнобиль? Не з дорослими, а з дітьми? У них бувають несподівані міркування. Мені, як філософу, завжди цікаво. Наприклад... Одна дівчинка мені розповідала, як їхній клас послали восени вісімдесят шостого року в поле... на буряки й моркву. Скрізь їм попадалися дохлі миші, і вони сміялись: от вимруть миші, жуки, хробаки, а потім почнуть вимирати зайці, вовки. За ними — ми. Люди помруть останніми. Далі фантазували, яким буде світ без звірят і птахів. Без мишей. Якийсь час житимуть самі люди. Без нікого. Навіть мухи перестануть літати. Їм було по дванадцять-п’ятнадцять років. Так вони уявляли собі майбутнє.

Розмова з іншою дівчинкою... Вона поїхала в піонерський табір і там подружилася з хлопчиком. «Такий хороший хлопчик, — згадувала вона, — весь час ми були разом». А потім його друзі сказали йому, що вона з Чорнобиля — і більше він до неї жодного разу не підійшов. Із цією дівчинкою ми навіть листувалися. «Тепер, коли я думаю про своє майбутнє, — писала вона, — я мрію, що закінчу школу й поїду кудись далеко-далеко, де ніхто не знатиме, звідки я. Там мене хто-небудь покохає. І я все забуду...»

Записуйте, записуйте... Так... Так! Усе зітреться з пам’яти, зникне. Я шкодую, що не записував... Іще одна історія... Приїхали в заражене село. Біля школи діти грають у м’яча. М’яч закотився в клумбу з квітами, діти обступили її, ходять навколо, але дістати м’ячик бояться. Спочатку я навіть не второпав, у чому річ, теоретично знав, але я ж тут не живу, у мене цієї постійної пильности нема, я з нормального світу приїхав. І я ступив до клумби. А діти як закричать: «Не можна! Не можна! Дядю, не можна!» За три роки (а було це в вісімдесят дев’ятому) вони звикли до думки, що не можна сідати на траву, не можна рвати квіти. Не можна залізти на дерево. Коли ми привозили їх за кордон і просили: «Ідіть до лісу, йдіть до річки. Купайтеся, загоряйте», треба було бачити, як боязко вони входили у воду... Як гладили траву... Але потім... Потім... Скільки було щастя! Можна знову пірнати, лежати на піску... Весь час ходили з букетами, плели вінки з польових квітів. Про що я думаю? Про що... Як я тепер розумію... Так, ми можемо їх вивезти, полікувати, але як повернути їм колишній світ? Як їм повернути їхнє минуле? І майбутнє.

Це питання... Нам треба відповісти на питання: хто ми? Без цього нічого не відбудеться й не зміниться. Що для нас життя? І що для нас свобода? Вміємо про свободу тільки мріяти. Могли бути вільними, але не стали. Знову не вдалося. Сімдесят років будували комунізм, тепер будуємо капіталізм. Раніше молилися на Маркса, тепер на долар. Ми загубилися в історії. Коли думаєш про Чорнобиль, то повертаєшся сюди, в цю точку: хто ми? Що зрозуміли про себе? Про свій світ? У наших воєнних музеях, а їх у нас більше, ніж мистецьких, зберігаються старі автомати, багнети, гранати, а на подвір’ї стоять танки й міномети. Школярів водять туди на екскурсії й показують — це війна. Війна ось така... А вона вже інакша... Двадцять шостого квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року ми пережили ще одну війну. Вона не скінчилася...

А ми... Хто ми?»

Геннадзь Грушавий,

депутат білоруського Парламенту,

голова фонду «Дітям Чорнобиля»

Монолог про те, що ми нещодавно злізли із дерева й не вигадали такого, щоб воно відразу росло колесом

«Сідайте... Давайте ближче... Але скажу відверто: не люблю журналістів, а вони мене.

— Це ж чому?

— Ви не в курсі? Не встигли ще попередити? Тоді зрозуміло, чому ви тут. У моєму кабінеті. А я — одіозна фігура. Так мене ваша братія журналістська величає. Усі кругом кричать: на цій землі жити не можна. А я кажу — можна. Треба навчитися на ній жити. Мати мужність. Давайте закриємо забруднені території, обгородимо дротом (третину країни!), кинемо й утечемо. Землі в нас ще багато. Ні! З одного боку, наша цивілізація антибіологічна, людина — найлютіший ворог природи, а з другого боку — вона творець. Перетворює світ. Ейфелева вежа, наприклад, чи космічний корабель... Тільки ж прогрес вимагає жертв, і що далі, то більших жертв. Не менших, ніж війна, це тепер зрозуміло. Забруднення повітря, отруєння ґрунту, озонові діри... Клімат землі змінюється. І ми вжахнулись. Але знання саме по собі не може бути провиною чи злочином. Чорнобиль... Хто винен — реактор чи людина? Безумовно — людина, вона його не так обслуговувала, допустилася страхітливих помилок. Сума помилок. Не буду заглиблюватися в технічні подробиці... Але це вже факт... Працювали сотні комісій та експертів. Найбільша техногенна катастрофа в історії людства, збитки фантастичні, матеріальні ще якось можна злічити. А нематеріальні? Чорнобиль ударив по нашій уяві. За нашому майбутньому... Ми злякалися майбутнього... То не треба було злазити з дерева, або ми мусили вигадати щось таке, щоб дерево відразу росло колесом. За кількістю жертв не чорнобильська катастрофа — а автомобіль на першому місці в світі. Чому ніхто не забороняє виробництво автомобілів? Їздити на велосипеді чи на віслючку безпечніше... На возі...

Тут мовчать... Мовчать мої опоненти...

Мене звинувачують... Мене запитують: «А як ви ставитеся до того, що тутешні діти п’ють радіоактивне молоко? Їдять радіоактивні ягоди?» Погано я до цього ставлюся. Дуже погано!! Але я вважаю, що в дітей є тати й мами, і є в нас уряд, який повинен про це думати. Я проти одного... Я проти того, щоб люди, які не знають або вже забули таблицю Менделєєва, повчали, як нам жити. Залякували нас. Наш народ і так завжди жив у страху — революція, війна. Цей кривавий упир... Диявол! Сталін... Тепер — Чорнобиль... А потім дивуємося, чому в нас люди такі? Чому вони не вільні, бояться свободи? Їм же звичніше жити під царем. Під царем-батюшкою. Він може називатися генсеком чи президентом, яка різниця. Жодної. Але я — не політик, я — науковець. Я все життя думаю про землю, вивчаю землю. Земля така сама загадкова матерія, як і кров. Наче все про неї знаємо, а якась таємниця лишається. Ми розділилися — не на тих, хто за те, щоб тут жити, і тих, хто проти, а на вчених і невчених. Якщо у вас трапиться напад апендициту й треба оперувати, до кого ви звернетеся? Звичайно, до хірурга, а не до громадських ентузіастів. Ви будете слухати фахівця. Я — не політик. Я думаю... А що ще є в Білорусі, крім землі, води, лісу? Нафти багато? Чи алмазів? Нічого нема. Тому треба берегти те, що маємо. Відновлювати. Так... Звичайно... Нам співчувають, багато людей у світі прагнуть допомогти, але ж не будемо ми без кінця жити з західних пожертв. Розраховувати на чужий гаманець. Усі, хто хотів, уже виїхали, залишилися тільки ті, хто хоче жити, а не вмирати після Чорнобиля. Тут їхня батьківщина.

— Що ви пропонуєте? Як людині тут жити?

— Людина лікується... І брудна земля теж лікується...

Треба працювати. Думати. Нехай дрібними крочками, але кудись човгатися. Іти вперед. А ми... Як у нас? Із нашим моторошним слов’янським лінивством ми радше повіримо в чудо, ніж у можливість щось сотворити власними руками. Подивіться на природу... У неї треба вчитися... Природа працює, вона самоочищується, допомагає нам. Поводиться розумніше, ніж людина. Вона прагне до первісної рівноваги. До вічности.

Викликають мене в облвиконком...

— Справа незвичайна... Ви зрозумійте нас, Славо Костянтинівно, не знаємо, кому вірити. Десятки вчених стверджують одне, ви — інше. Чи чули ви що-небудь про славетну чаклунку Параску? Ми вирішили запросити її до нас, вона береться протягом літа знизити гамма-фон.

Вам смішно... А зі мною поважні люди розмовляли, у цієї Параски вже були договори підписані з деякими господарствами. Сплачено їй великі гроші. Це захоплення ми пережили... Потьмарення умів... Загальна істерика... Пам’ятаєте? Тисячі... Мільйони сиділи біля телевізорів, і чаклуни, вони називали себе екстрасенсами, Чумак, за ним Кашпіровський «заряджали» воду. Мої колеги з ученими ступенями наливали трилітрові банки води й ставили біля екранів. Пили цю воду, вмивалися... Вважалося, що вона зцілює. Чаклуни виступали на стадіонах, де збирали таку кількість глядачів, що Аллі Пуґачовій хіба мріяти. Народ туди йшов, їхав, повз. Із неймовірною вірою! Зцілимося за помахом чарівної палички від усіх болячок! А що? Новий більшовицький проект... Публіка кипить ентузіазмом... Голови забито новою утопією... «Ну, — думаю, — тепер чаклуни будуть нас рятувати від Чорнобиля».

До мене питання:

— Яка ваша думка? Звичайно, ми всі атеїсти, але от кажуть... І в газетах пишуть... Ми організуємо вам зустріч?

Зустрілась я з цією Параскою... Звідки вона взялася, не знаю. Мабуть, з України. Вона вже два роки всюди їздила й знижувала гамма-фон.

— Що ви збираєтеся робити? — спитала я.

— У мене такі внутрішні сили... Я відчуваю, що можу знижувати гамма-фон.

— А що вам для цього потрібно?

— Мені потрібен вертоліт. Тут я вже розлютилася. І на Параску, й на наших чиновників, які роззявивши рота слухали, як вона їм локшину на вуха вішає.

— Ну навіщо, — кажу, — відразу вертоліт. От ми зараз привеземо й насиплемо на підлогу зараженої землі. Хоча б півметра. І давайте... Знімайте фон...

Так і вчинили. Привезли землі... І вона почала... Щось шепотіла, плювала. Якихось духів руками гнала. І що? Ну, що вийшло. Нічого не вийшло. Сидить Параска зараз десь в Україні у в’язниці. За шахрайство. Ще одна була чаклунка... Обіцяла на ста гектарах прискорити розпад стронцію й цезію. Звідки вони бралися? Я думаю, їх породжувало наше прагнення чуда. Наші сподівання. Їхні фотографії, їхні інтерв’ю. Хтось же давав їм цілі шпальти в газетах, найдорожчий час на телебаченні. Якщо віра в розум полишає людину, в її душі оселяється страх, як у дикуна. Вилазять потвори...

Тут мовчать... Мовчать мої опоненти...

Я пам’ятаю тільки одного значного керівника, який подзвонив мені й попросив: «Давайте я приїду до вас у інститут, і ви мені поясните: що таке кюрі? Що таке мі-крорентґен? Як цей мікрорентґен переходить, скажімо, в імпульс? Їжджу по селах, мене питають, а я як ідіот. Як школяр». Один такий трапився. Олексій Олексійович Шахнов... Запишіть його прізвище... А більшість керівників нічого не хотіли знати, ніякої фізики з математикою. Усі вони закінчували вищу партійну школу, там добре навчали одного предмета — марксизму. Надихати й піднімати маси. Мислення комісарів... Воно не змінилося з часів кінноти Будьонного... Згадую афоризм сталінського улюбленого командарма: «А мені однаково, кого рубати. Мені шаблею махати подобається».

А щодо рекомендацій... Як нам жити на цій землі? Боюся, що вам буде нудно, як і всім. Не знайдете сенсації. Феєрверка. Скільки разів я виступала перед журналістами, розповідала одне, а читала наступного дня інше. Читач мусив померти від страху. Хтось бачив у зоні плантації маку й поселення наркоманів. А хтось кицьку з трьома хвостами... Знамення в день аварії на небесах...

Ось розроблені в нашому інституті програми. Видрукувані пам’ятки для колгоспів і для населення. Можу дати з собою... Пропаґуйте...

Пам’ятка для колгоспів... (Читає).

Що ми пропонуємо? Навчитися керувати радіацією, як електрикою, спрямовуючи її по ланцюжках в обхід людини. Для цього необхідно перебудувати наш тип господарки... Зробити корекцію... Замість молока й м’яса налагодити виробництво технічних культур, які не потрапляють у страву. Той-таки ріпак. Із нього можна чавити олію, зокрема й для моторів. Використовувати як пальне в двигунах. Можна вирощувати насіння та саджанці. Насіння спеціально піддають радіації в лабораторних умовах для збереження чистоти сорту. Для нього вона безпечна. Це один шлях. Є другий... Якщо ми все-таки виробляємо м’ясо... У нас немає способів очистити готове зерно, знаходимо вихід — згодовуємо худобі, пропускаємо його через тварин. Так звана зоодезактивація. Перед забоєм переводимо бичків на два-три місяці на стійлове утримання, привозимо їм «чисті» корми. Вони очищаються...

Гадаю, досить... Не читати ж мені вам лекцію? Ми говоримо про наукові ідеї... Я б навіть назвала це філософією виживання...

Пам’ятка для господарів...

Я приїжджаю в село до бабусь і дідусів... Зачитую... А вони на мене ногами тупають. І слухати не хочуть, хочуть жити так, як жили їхні діди й прадіди. Праотці. Хочуть пити молоко... А молока пити не можна. Купуй сепаратор і чави з нього сир, колоти масло. Сироватку виливай, сироватку в землю. Хочуть сушити гриби... Спочатку вимочи їх — насип на ніч у ночви, залий водою, а тоді вже суши. А краще взагалі не їсти. Уся Франція в печерицях, вони ж їх не на вулиці вирощують. У теплицях. Де наші теплиці? Будинки в Білорусі дерев’яні, споконвіку живуть білоруси серед лісів, так от будинки краще обкласти цеглою. Цегла добре екранує, тобто розсіює іонізуюче випромінювання (у двадцять разів інтенсивніше, ніж дерево). Раз на п’ять років треба присадибну ділянку вапнувати. Стронцій і цезій підступні. Чекають своєї пори. Не можна вдобрювати гноєм з-під своєї корівки, краще купити мінеральних добрив...

— На втілення ваших планів потрібна інша країна, інша людина й інший чиновник. Старим людям у нас насилу вистачає пенсії на хліб і цукор, а ви радите мінеральні добрива купувати. Придбати сепаратор...

— Можу відповісти... Я зараз захищаю науку. Я вам доводжу, що не наука винна в Чорнобилі, а людина. Не реактор, а людина. А політичні питання не до мене. Не сюди...

Ось... Отакої! Вилетіло з голови, а навіть позначила була собі на папірчику, щоб не забути. Розповісти... До нас приїхав із Москви молодий учений, у нього мрія — брати участь у чорнобильському проекті. Юра Жученко... Привіз із собою вагітну дружину... На п’ятому місяці... Усі розводять руками — чому? Навіщо? Свої тікають, а чужі їдуть. А тому, що це справжній учений, він хоче довести: грамотна людина може тут жити. Грамотна й дисциплінована, якраз ті дві риси, які в нас шанують найменше. Нам би голими грудьми на кулемет лягти. З факелом промчати... А тут... Вимочувати гриби, зливати першу воду, коли картопля закипить... Пити регулярно вітаміни... Носити в лабораторію на перевірку ягоди. Закопувати в землю попіл... Я була в Німеччині й бачила, як там кожен німець уважно сортує на вулиці сміття — у цей контейнер біле скло від пляшок, у той червоне... Накривку з пакета від молока окремо — туди, де пластмаса, сам пакет туди, де папір. Батарейки від фотоапарата ще кудись інде. Окремо біовідходи... Людина працює... Не уявляю нашої людини за такою працею: біле скло, червоне — для нас це було б нудотою й приниженням. Мать-перемать. Нам би сибірські річки розвернути навспак... Що-небудь таке... «Размахнись плечо, разойдись рука...» А щоб вижити, нам треба змінитися.

Але це вже не мої питання... Ваші... Це питання культури. Ментальности. Усього нашого життя.

Тут мовчать... Мовчать мої опоненти... (Замислилась).

Хочеться помріяти... Про те, що невдовзі чорнобильську станцію закриють. Знесуть. А майданчик під нею перетворять на зелений моріжок...»

Слава Костянтинівна Фірсакова,

доктор сільськогосподарських наук

Монолог біля закритої криниці

Через весняне бездоріжжя я насилу дісталася старого хутора. Наш битий життям міліцейський уазик заглух остаточно — на щастя, вже біля садиби, обсадженої широкими дубами й кленами. Приїхала я до відомої на Поліссі піснярки й казкарки — Марії Федотівни Величко.

У дворі зустріла її синів. Знайомимося: старший Матвій — учитель, молодший Андрій — інженер. Весело заводять розмову, з’ясовується, всі збуджені грядущим переїздом.

— Гість — у двір, а хазяйка з двору. Забираємо маму в місто. Машину чекаємо... А ви яку книжку пишете?

— Про Чорнобиль?

— Про Чорнобиль нині згадувати цікаво... Я стежу, що пишуть у газетах на цю тему. Книжок поки що мало. Мені, як учителю, треба це знати, а нас ніхто не вчить, як говорити про це з нашими дітьми. Мене хвилює не фізика... Я викладаю літературу, то мене хвилюють такі питання... Чому академік Лєґасов, один із тих, хто керував роботами з ліквідації аварії, наклав на себе руки. Повернувся додому в Москву й застрелився. А головний інженер атомної станції збожеволів... Бета-частинка, альфа-частинка... Цезій, стронцій... Вони розпадаються, розмиваються, переносяться... А що з людиною?

— А я — за прогрес! За науку! Ніхто з нас уже не відмовиться від електричної лампочки... Страхом почали торгувати... Продають чорнобильський страх, тому що в нас більше нічого нема, що б можна продать на світовому ринку. Новий товар — продаємо свої страждання.

— Переселили сотні сіл... Десятки тисяч людей... Велику селянську Атлантиду... Вона розпорошилася по колишньому Радянському Союзу, не збереш її вже назад. Не врятуєш. Цілий світ ми втратили... Такого світу більше не буде, він не повториться. От послухайте нашу маму...

Несподівана розмова, що почалась так серйозно, на жаль, урвалася. Чекала нагальна робота. Я розуміла: тут назавжди покидають рідний дім.

Але вже з’явилася на порозі господиня. Обняла, як рідну. Поцілувала.

— Донечко, я тут сама дві зимі зимувала. Люди не прибивалися... А звірі забігали... Лисиця раз заскочила, побачила мене й здивувалась. Зимою й день довгий, і ніч як життя, то й заспівала б тобі, і казок наплела. Старій людині нудно жить, балачка — це її робота. Колись до мене зі столиці студенти приїжджали, на магнітофона записували. А було це давно... До Чорнобиля...

Що тобі розказать? Хіба вспію... Днями на воду ворожила, і показало мені на дорогу... Виривається з земельки наш корінь. Діди, прадіди тут жили. У лісах тут появилися й міняли одне другого вік за віком, а тепер час такий настав, що біда жене зі своєї землі. Такої біди і в казках нема, я не знаю. О-о-о...

А, згадаю тобі, донечко, як ми в дівоцтві ворожили... Гарне згадаю... Веселе... Як моє життя тут починалося... У мами з татом весело до сімнадцяти год, а там тр’а заміж збиратися. Судженого-рядженого кликати, а по-нашому гукати. Вліті ворожили на воду, а зимою на дим — куди дим із комина поверне, у ту сторону й заміж візьмуть. Я любила ворожити на воді... На річці... Вода, вона найперша на землі була, вона все знає. Може підказать. Пускали по воді свічки, лили віск. Свічка попливе — то любов близько, а потоне — на сей год дівкою лишишся. Дівувати будеш. Де вона, доля? Де моє щастя? По-всякому ворожили... Брали люстро й ішли в лазню, сиділи там ніч, а якщо в люстрі хто покажеться, то треба зразу його на стіл, бо ще чорт вискочить. Чорт любить через люстро приходити... Звідти... Ворожили на тіні... Над шклянкою води палили папір і видивляли тінь на стіні. Покажеться хрест — на смерть, а церковна баня — на весілля. Хто плаче, а хто всміхається... Кому яка доля... На ніч знімали взувачку й один черевик під подушку клали. Прийде вночі суджений, буде роззувати, а ти на нього подивишся — і який він із себе запам’ятаєш. До мене хтось другий приходив, не мій Андрій, хтось високий, білий з лиця, а мій Андрій був невисокий собі, брови мав чорні й усе сміявся: «Ех, бариня-судариня... Моя ти бариня...» (Сміється). Прожили ми з ним шістдесят годочків... Трьох дітей у світ пустили... Нема діда... На гробки сини віднесли... Перед смертю мене востаннє поцілував: «Ех, бариня-судариня, сама останешся...» Що знаю? Довго живеш — і життя забувається, і любов забувається. О-о-о... Присяйбо! Ще в дівоцтві закладали гребінця під подушку. Коси розплетеш і так спиш. Прийде суджений-ряджений уві сні. Попросить води напитися або коня напоїти...

Наоколо криниці мак сипали... Кружка... А під вечір зберемося й гукаємо в криницю: «Доле, у-у-у! Доле, го-о-о!» Луна йшла, за нею вгадували, кому що. Я й тепер оце хотіла до криниці піти... Запитати свою долю... Хоч уже й небагацько мені тої долі осталося. Крихточки. Сухе зерня. А всі криниці в нас солдати позакривали. Забили дошками. Мертві криниці... Зачинені... Осталась тільки залізна колонка біля колгоспної контори. Була в селі знахарка, вона й на долю ворожила, дак та до дочки в город подалась. Мішки... Два бульб’яні мішки цілющих трав із собою повезла. Присяйбо! О-о-о... Старі черепки, в яких зілля варила... Білі полотна... Кому вони треба в тому городі? В городі сидять і телевізора крутять або книжки читають. Це ми тут... Як пташки... По землі, по траві, по деревах читали. Якщо земля весною довго відкривається, не тане, то жди літом посухи. Світить місяць мляво, темно — то худоба не буде плодитися. Відлетіли журавлі рано — на морози... (Розповідає й тихо погойдується в такт своїй мові).

У мене сини хороші, і невістки ласкаві. І онуки. Але з ким ти в городі на вулиці заговориш? Чужина. Пусте для серця місце. Що згадаєш із чужими людьми? Я в ліс любила ходить, ми з лісу жили, там завжди в кумпанії. При людях. Тепер у ліс не пускають... Міліція стоїть, радіяцію стереже...

Два годи... Присяйбо! Два годи сини мене прохали: «Мамо, збирайтеся в город». І накінець та вмовили. Накінець... Такі добренні в нас місця, кругом ліси, озера. Озера чисті, з русалками. Старі люди розповідали, що дівчатка, которі рано померли, русалочками живуть. Одіж їм на кущах лишали — сорочки жіночі. На кущах і на мотузочку в житі вивішували. Вони вийдуть із води й житом бігають. А чи віриш ти мені? Колись люди в усе вірили... Слухали... Тоді телевізора не було, ще не придумали. (Сміється). О-о-о... Красива в нас земля! Ми тут жили, а наші діти тут жить не будуть. Нє-є-є... Я люблю цю пору... Сонейко високо на небо злізло, пташки повернулися. Зима надокучила. Увечері з хати не вийдеш. Дикі кабани по селу гасають, як по лісі. Бульбочку перебрала... Хотіла цибулю посадити... Треба щось робить, бо не будеш сидіти склавши руки й чекати смерти. Тоді вона довіку не прийде.

А, згадаю, донечко... Про домовика... Він у мене давно живе, точно не знаю — де, але виходить з-під печі. У чорному вбранні, в чорному картузі, а ґудзики на костюмі блищать. Тіла нема, а він іде. Я один час була думала, що це мій хазяїн до мене навідується. О-о-о... Аж ні... Домовичок... Сама живу, нема до кого заговорити, то я вночі йому день свій переповідаю: «Вийшла раненько... Так же сонечко сяє, що я стала й дивуюся на землю. Радуюсь. Таке щасливе було моє серце...» А от треба їхать... Покидати свій край... У вербну неділю вербу я завжди рвала. Батюшки нема, то я ходила до річки й там сама святила. На ворота виставляла. У хату вносила, гарно прибирала. Понатикаю в стіни, двері, стелю, під стріху покладу. Ходжу й приказую: «Щоб ти, вербичко, врятувала мою корівку. Щоб жито вродило й були яблука. Курчата виводилися й гуси неслися». Треба так ходити й довго приказувати.

Раніше ми весну весело стрічали... Ігри водили. Співали. Починали з того дня, коли перший раз на луг хазяйки корів пускали. Треба відьом прогнати... Щоб відьми корів не псували, не здоювали молоко, бо вони тоді біжать додому видоєні. І переполохані. Ти запам’ятовуй, може, воно ще все повернеться, про те написано в церковних книгах. Коли в нас служив батюшка, він читав. Життя може кінчитися, а потім почнеться спочатку. Слухай далі... Мало хто вже пам’ятає, мало хто тобі розкаже. Перед першою чередою... Треба розстелити на дорозі білу скатертину, нехай вона по ній пробіжить, а слідом пастушки підуть. Будуть вони йти зі словами: «Зла відьмо, гризи тепер камінь... Землю гризи... А ви, корівки, будете спокійно ходити по лугах, по болотах. Нікого не боятися — ні чоловіка лихого, ні звіря лютого». Навесні не сама трава з землі повзе, а все повзе. Усяка погань. А ховається вона в темному місці, у хаті по кутках. У хліві, де тепло. Вуж з озера у двір приповзе, а вранці пластається по росі. Чоловіку треба боронитися. Добре землю з мурашника біля хвіртки закопати, а найпевніше — старий замок коло воріт. Замкнути всім гадам зуби. Писка. А земелька? Вона не тільки плуга й борони просить, їй теж захисту треба. Від злих духів. Поле своє треба обійти двічі, йти й наговорювати: «Сію-сію, посіваю... Сподіваюся врожаю. І щоб миші зерна багацько не їли...»

Що тобі ще пригадати? Лелеці, а по-нашому буслу-бузьку, теж навесні треба вклонитися. Сказати спасибі за те, що прилетів на старе місце. Бусел від пожежі боронить, дітей малих приносить. Кличуть його: «Кльо-кльо-кльо... Бузьку, до нас! До нас!» А молодята, які недавно побралися, окремо просять: «Кльо-кльо-кльо... Щоб нам любилось і кохалось. А дітки росли гладенькі, як верба».

А на Великдень усі красили яйця... Червоні, сині, жовті яйця. А у кого хтось помер у хаті, одне чорне яйце. Жалобне. На печаль. А червоне — на любов, синє — щоб жити довго. О-о-о! Як я... Живу й живу. Усе вже знаю: і що буде навесні, і що вліті... Восени й узимку... А нащо живу? Дивлюся на світ... І не скажу, що не тішуся. Донечко... А ось це теж послухай... Покладеш на Великдень червоне яйце у воду, воно полежить, ти тоді вмивайся. Лице буде гарне. Чисте. Захочеш, щоб хтось із твоїх приснився, хто помер, піди на могилку й покачай яйцем по земельці: «Мамочко моя, прийди до мене. Пожалітися хочу». І розкажеш їй усе. Своє життя. І якщо чоловік зобижає, вона дасть пораду. Перед тим як качати, подерж яйце в руках. Заплющ очі й подумай... Могилок не бійся, це коли везуть небіжчика, то страшно. Зачиняють вікна, двері, щоб смерть не влетіла. Вона завжди в білому, вся в білому і з косою. Я сама не бачила, а люди донесли... Хто з нею стрічався... Треба не потрапити їй на очі. Сміється: «Ха-ха-а-а...»

Я йду на могилки, то дві яйці несу: червоне й чорне. Одне в жалобній барві. Сяду біля чоловіка, там на пам’ятнику його фотографія, не молода й не стара, гарна фотографія: «Прийшла, Андрію. Давай поговоримо». Новини всі перекажу. І хтось мене покличе... От звідкись голос пролетить: «Ех, бариня-судариня...» Провідала Андрія, йду до донечки... Донечка померла в сорок років, цей рак до неї заліз, куди ми її не возили, нічого не помогло. Молодою лягла в земельку... Красивою... На тому світі теж усяких треба: і старих, і молодих. І гарних, і поганих. Навіть маленьких. А хто цих туди кличе? Ну що вони там можуть про цей світ розказать? Не розумію... Я не розумію, але й мудрі люди не розуміють. Професори в городі. Може, батюшка в церкві знає. Стріну — спитаю. О-о-о... З донечкою я розмовляю так: «Донечко моя! Красочко моя! З якими пташечками прилетиш із далекого краю? Чи з соловейками, чи з зозульками? З якої сторони тебе виглядати...» Так співаю їй і жду. Раптом з’явиться... Подасть мені знак... Але на могилках оставатись до ночі не можна, о п’ятій... Пополудні... Треба йти. Сонце має ще високо стояти, а як почне котитися вниз... Вниз... Прощайся... Вони самі там хочуть побути... От як ми. Однаково... У мертвих своє життя, як і в нас. Я не знаю, але догадуюся. Думаю так. А то... Ще тобі докажу... Коли помирає чоловік і довго мучиться, а в хаті багацько людей, то всім треба вийти надвір, щоб він сам остався. Навіть мамі з татом треба вийти, і дітям.

Із засвіта ходжу сьогодні по двору, по вгороду, і згадую своє життя. Сини в мене тут хороші виросли, як дуби. Щастя було, але мало, усеньке життя робила. Скільки мої руки іно самої бульбочки перебрали? Переносили. Орала, сіяла... (Повторює). Орала, сіяла... І зараз... Решето з насінням винесу. Лишилося в мене насіння — фасолі, сонях, бурячки... Покидаю їх так, на голу земельку. Нехай живуть. І квіточки по двору розвію... А чи знаєш ти, як пахнуть космеї осінньої ночі? Найбільше перед дощем вони пахнуть. І пахучий горошок... Але настав такий час, що дарма рушити насіння, кинеш у землю, воно виросте, сили набере, але не для людини. Такий час... Бог дав нам знак... А в той день, коли Чорнобиль цей проклятий трапився, мені снилися бджоли, багато-багато бджіл. Летять і летять кудись. Рій за роєм. А бджоли — це на пожар. Земля загориться... Бог дав знак, що гостює чоловік на землі, він не вдома тут, а в гостях. У гостях ми тут... (Заплакала).

— Мамо, — покликав хтось із синів. — Мамо! Машина приїхала...

Монолог про тугу за роллю й сюжетом

«Понаписували вже десятки книжок... Зняли фільми. Скоментували. А подія однаково вища за нас, за будь-який коментар. Якось я почув, чи то прочитав, що проблема Чорнобиля стоїть перед нами передусім як проблема самопізнання. З цим погодився, це збіглося з моїми відчуттями. Я все чекаю, аби мені хто мудрий усе розтлумачив... Як тлумачать, просвіщають про Сталіна, про Леніна, більшовизм. Або товчуть без кінця: «Ринок! Ринок! Вільний ринок!» А ми — люди, виховані в світі без Чорнобиля, — живемо з Чорнобилем.

Я, власне, професійний ракетник, спеціаліст із ядерного палива. У Байконурі служив. Програми «Космос», «Інтер-космос» — то добрячий шмат мого життя. Прекрасний час! Дайош небо! Дайош Арктику! Дайош цілину! Дайош космос! Разом із Гагаріним увесь радянський світ злетів у космос, одірвався од землі... Ми всі! Я досі в нього закоханий! Прекрасна російська людина! Із прекрасною усмішкою! Навіть смерть його якась зрежисерована. Мрії про ширяння, політ, свободу... Прагнення кудись вирватися... Прекрасний був час! За сімейними обставинами перевівся я в Білорусь, тут дослужував. Коли приїхав, занурився в цей чорнобильський простір... Він мої почуття скориґував. Неможливо би було щось подібного уявити, хоч я й завжди мав до діла з найсучаснішою технікою, з космічною технікою. Важко поки що вимовити. Не піддається уяві... Щось... (Застановляється). А хвилину тому здалось було, наче вловив сенс. Хвилину тому... Тягне на філософію. З ким не заговори за Чорнобиль, усіх тягне на філософію.

Але я вам краще за свою роботу розкажу. Чим ми тільки не займаємося! Споруджуємо церкву. Чорнобильську церкву, на пошану Ікони Божої Матері «Взискування загиблих». Збираємо пожертви, провідуємо хворих і вмирущих. Пишемо літопис. Створюємо музей. Я був один час думав, що не впораюся, із моїм серцем, на такому місці. Дали перше доручення: «От тобі гроші, поділи їх на тридцять п’ять родин. На тридцять п’ять вдів, у кого чоловіки померли». Усі вони були ліквідатори. Треба справедливо. А як? У одної вдови — маленька дівчинка, хвора, у другої — двоє дітей, третя жінка сама хворіє, а та наймає квартиру, а ще в одної — четверо дітей. Серед ночі прокидався з думкою: «Як би нікого не обділити?» Думав і рахував, рахував і думав. Уявляєте... І таки не зміг... Роздали ми всім гроші порівну, за списком. Але мій витвір — музей. Музей Чорнобиля. (Мовчить). А часом мені здається, що тут не музей буде, а похоронне бюро. Я служу в похоронній команді! Сьогодні рано, не встиг пальта скинути, одчиняються двері, жінка з порога ридає, не ридає, а голосить: «Заберіть його медаль і всі грамоти! Заберіть усі пільги! Віддайте чоловіка!» Довго кричала. Покинула його медаль, покинула грамоти. Ну, лежатимуть вони в музеї під склом... Будуть на них дивитися... А крику, її крику ніхто, крім мене, не чув, тільки я, ті грамоти розкладаючи, згадувати буду...

Тепер-от умирає полковник Ярошук. Хімік-дозиметрист. Здоровенний був дядько — лежить паралізований. Жінка його перевертає, як подушку. Годує з ложечки... У нього каміння в нирках, треба роздробити, а в нас нема грошей заплатити за операцію. Ми — старці, існуєм на хто що подасть. А держава поводиться по-шахрайськи, вона цих людей кинула. Помре — назвуть його ім’ям вулицю, школу або військову частину, але то вже як помре... Полковник Ярошук... Ходив пішки по зоні й визначав межі максимальних точок зараження, тобто, чоловіка в повному розумінні вживали як біоробота. І він це розумів, але він ішов — від самої атомної станції й по розбіжному радіусу, по секторах. Пішки. З дозиметричними приладами в руках. Намацав «пляму» й рухається вздовж межі тої «плями», щоб точно нанести на мапу...

А солдати, що на самому даху реактора працювали? Всього на ліквідацію наслідків аварії було кинуто двісті десять військових частин, біля трьохсот сорока тисяч військовослужбовців. Саме пекло дісталося тим, хто чистив дах... Їм видавали свинцеві фартухи, але фон ішов знизу, там чоловік був неприкритий. Вони — в звичайних кирзових чоботях... У день по півтори-дві хвилини на даху. А потім їх звільняли з армії, давали грамоту й премію — сто рублів. І вони пропадали на безмежних просторах нашої батьківщини. На даху гребли паливо й реакторний ґрафіт, уламки бетону й арматури... Двадцять-тридцять секунд, щоб навантажити ноші, і стільки само, щоб скинути «сміття» з даху. Самі ті спеціальні ноші важили сорок кілограмів. Так що уявіть собі: свинцевий фартух, маски, ті ноші й скажену швидкість... Уявляєте? У музеї в Києві лежить муляж Графіту, з кашкет завбільшки, кажуть, був би справжній, важив би шістнадцять кілограмів, такий він щільний, важкий. Радіокеровані маніпулятори часто відмовлялися виконувати команди або робили геть не те, що треба, бо їхні електронні схеми у високих полях руйнувалися. Найнадійнішими «роботами» були солдати. Їх і охрестили «зеленими роботами» (за кольором військової форми). Через дах зруйнованого реактора пройшло три тисячі шістсот солдатів. Спали на землі, вони всі розповідають, як на перших порах кидали долі солому. Брали її там-таки, зі скирт біля реактора.

Молоді хлопці... Вони тепер теж умирають, але вони розуміють, що якби вони цього не зробили... Це ще люди особливої культури. Культури подвигу. Жертви.

Був момент, коли існувала загроза термоядерного вибуху, і треба було спустити з-під реактора ґрунтову воду, щоб туди не потрапив розплав урану й ґрафіту, разом із водою вони дали б критичну масу. Вибух — три-п’ять мегатон. Не лише Київ та Мінськ вимерли б, а й у величезній частині Європи не можна було б жити. Уявляєте?! Європейська катастрофа. Поставили завдання: хто пірне в ту воду й відчинить там засувку спускного клапана? Обіцяли машину, квартиру, дачу й довічне утримання родини. Шукали добровольців. І такі знайшлися! Хлопці пірнали, багато разів пірнали й відчинили ту засувку, і їм дали на команду сім тисяч рублів. А за обіцяні машини й квартири забули. Авжеж, не задля них вони пірнали! Не задля матеріального, менш усього задля матеріального. Не така наша людина проста... Зрозуміла... І поверхова... (Розхвилювався).

Цих людей уже нема... Тільки документи в нашому музеї. Прізвища... Та якби вони цього не зробили? Наша готовність до самопожертви... У цьому нема нам рівних...

Я тут сперечався з одним... Він мені доводив, що це через те, що в нас дуже низька ціна життя. Азіятський такий фаталізм. Людина, що жертвує собою, не почуває себе унікальною, неповторною особистістю, якої ніколи більше не буде. Туга за роллю. Раніше він був людиною без тексту, статистом. Не мав власного сюжету, слугував тлом. А тут зненацька робиться головною дійовою особою. Туга за сенсом. Що таке наша пропаганда? Наша ідеологія? Вам пропонують умерти, але набути сенсу. Підносять. Дають роль! Велика вартість смерти, бо за смертю — вічність. Він мені доводив. На прикладах... Але я не згоден! Категорично! Авжеж, нас виховано бути солдатами. Так нас учили. Завжди мобілізовані, завжди готові на щось неможливе. Мій батько, коли я після школи хотів піти в цивільний вуз, був приголомшений: «Я — кадровий вояк, а ти будеш піджака носити? Вітчизну треба захищати!» Кілька місяців до мене не озивався, поки я не подав документів у військове училище. Батько — учасник війни, він помер уже. Ну, практично жодних статків не мав, як і ціле його покоління. Нічого після нього не лишилося — дому, машини, землі... Що я маю? Польову офіцерську сумку, він її отримав перед фінською кампанією, а в ній його бойові ордени. Ще в поліетиленовому пакеті в мене лежать триста батькових листів із фронту, від сорок першого року починаючи, мати їх зберегла. Все, що лишилось... Але я вважаю, що це — неоціненний капітал!

Розумієте тепер, яким я бачу наш музей? Он там у баночці земля чорнобильська... Жменька... Он шахтарська каска. Також звідти... Селянське хатнє начиння з зони... Сюди дозиметристів не можна пускати. Фонить! Але тут все має бути достеменним. Без муляжів! Нам мають повірити. А повірять тільки справжньому, бо забагато брехні довкола Чорнобиля. Було і є. Атом — приказка така з’явилася — можна використовувати не тільки в воєнних і мирних цілях, але й в особистих. Пообростали фондами, комерційними структурами...

Раз ви пишете таку книжку, то мусите переглянути наш унікальний відеоматеріал. По крихтах збираємо. Чорнобильської хроніки, вважайте, не існує. Її не дали зняти, усе засекретили. Якщо комусь щось вдавалося зафіксувати, відповідні органи тут-таки забирали цей матеріал і повертали розмагнічені стрічки. У нас нема хроніки, як евакуювали людей, вивозили худобу... Трагедію знімати заборонялося, знімався — героїзм! Чорнобильські альбоми нині все-таки видано, але скільки разів кіно- й телеоператорам розбивали камери! Тягали по інстанціях... Щоб чесно розказати про Чорнобиль, треба було мужности, її й сьогодні треба. Повірте мені! Але ви мусите бачити... Ці кадри... Чорні, як Графіт, обличчя пожежників. А очі в них? То вже очі людей, які знають, що йдуть від нас. На одному фрагменті — ноги жінки, яка вранці після катастрофи йшла обробляти городчик біля атомної станції. Ішла по траві, на якій лежала роса... Ноги нагадують решето, усі в дірочках до самих колін... Це треба побачити, раз ви пишете таку книжку...

Я приходжу додому й не можу взяти на руки свого малого сина. Мені треба випити п’ятдесят-сто грам горілки, щоб дитину взяти на руки.

Цілий відділ у музеї — вертольотчики. Полковник Водолажський... Герой Росії, похований на білоруській землі, у селі Жуков Луг. Коли він одержав позамежну дозу, то мусив забиратися, негайно евакуюватися, але лишився й навчив ще тридцять три екіпажі. Сам зробив сто двадцять вильотів, скинув двісті-триста тон вантажу. Чотири-п’ять вильотів протягом доби, при висоті триста метрів над реактором, температура в кабіні — до шістдесяти градусів. А що коїлося внизу, коли мішки з піском скидалися? Уявляєте... Пекло... Активність сягала тисячі вісімсот рентґен на годину. Пілотам робилося погано в повітрі. Щоб метнути прицільно, влучити в ціль — вогненне жерло, — вони вистромляли голову з кабіни... Дивилися вниз... Іншого способу не було... На засіданнях урядової комісії... Просто, буденно доповідалося: «На це треба покласти два-три життя. А на це-ось — одне». Просто й буденно...

Полковник Водолажський умер. У карточці обліку доз, набраних над реактором, лікарі йому записали... сім бер. Насправді їх було шістсот!

А чотириста шахтарів, що день і ніч довбали тунель під реактором? Треба було прокопати тунель, щоб залити туди рідкий азот і заморозити земельну подушку, так це зветься інженерною мовою. Інакше реактор пішов би в ґрунтові води... Шахтарі Москви, Києва, Дніпропетровська... Я ніде про них не читав. А вони голі, при температурі за п’ятдесят градусів рачки котили перед себе вагонетки. Теж сотні рентген.

Тепер вони помирають. Та якби вони цього не зробили? Я вважаю, що вони — герої, а не жертви війни, якої нібито й не було. Називають її аварією, катастрофою. А була війна... І наші чорнобильські пам’ятники схожі на воєнні.

Є речі, яких у нас обговорювати не заведено, слов’янська сором’язливість. Ну, мусите знати... Таку книжку пишете... У тих, хто працював на реакторі або в безпосередній до нього близькості, як правило, вражається... схожий симптом у ракетників, це діла звісні... як правило, вражається сечостатева система. Мужське... У нас про це вголос не мовиться, не заведено... Я раз супроводив англійського журналіста, він підготував дуже цікаві питання. Якраз на цю тему, його цікавила людська сторона проблеми. Що після всього з людиною — вдома, в побуті, в інтимі? Тільки ні одної відвертої розмови не вийшло. Попросив він зібрати, наприклад, вертольотчиків. Побалакати в чоловічому гурті... Вони приїхали, дехто вже пенсіонер у тридцять п’ять — сорок років, одного привезли зі зламаною ногою, в нього старечий перелом, тобто під дією радіації кості м’якнуть. Його привезли... Англієць питає: як ви тепер у родині, зі своїми молодими дружинами? Вертольотчики мовчать, вони прийшли розповідати, як робили по п’ять вильотів на добу. А тут... За жінок? За таке... Давай він їх по одному витягати... Відповідають одностайно: здоров’я нормальне, держава цінує, у родині любов... Жоден... Жоден із них не відкрився... Вони пішли собі, а я відчуваю, він пригнічений: «Тепер розумієш, — каже, — чого вам ніхто не вірить? Ви самі себе дурите». А зустріч ця відбувалася в кав’ярні, обслуговували дві гарненькі офіціантки, вони вже все зі столів приймають, він їх і питає: «А ви мені можете на кілька питань відповісти?» І ці дівчата йому все й виклали. Він: «Ви хочете вийти заміж?» — «Авжеж, тільки не тут. У нас кожна мріє вийти за іноземця, щоб народити здорову дитину». Тоді сміливіше: «Ну, а є у вас партнери? Як вони? Ви з них задоволені? Ви розумієте, що я маю на думці?» — «Отут сиділи з вами хлопці, — сміються ті, — вертольотчики. Під два метри. Медалями брязкали. Вони для президій добрі, але не для ліжка». Уявляєте... Сфотографував він цих дівчат, а мені повторив ту саму фразу: «Тепер розумієш, чого вам ніхто не вірить? Ви самі себе дурите».

Поїхали ми з ним у зону. Відома статистика: довкола Чорнобиля — вісімсот могильників. Він сподівався на якісь фантастичні інженерні споруди, а воно звичайні ями. Лежить у них «рудий» ліс, вирубаний круг реактора на сто п’ятдесят гектарів (у перші два дні після аварії сосни й ялини поробилися червоні, а згодом поруділи). Лежать тисячі тонн металу й сталі, дрібні труби, спецодяг, бетонні конструкції... Він показав мені знімок із англійського журналу. Панорамний. Згори. Тисячі одиниць автотракторної й авіаційної техніки... Пожежні машини й машини швидкої допомоги... Найбільший могильник біля реактора. Він хотів його зняти — вже тепер — через десять років. Обіцяли йому за цей знімок великі гроші. І от ми з ним кружляємо, кружляємо, і нас один начальник відсилає до другого — то мали нема, то дозволу. Крутилися, аж поки до мене не дійшло: нема цього могильника, не існує більше в дійсності, лише в звітах самих, давно розцупили по базарах, на запчастини по колгоспах і своїх дворищах. Розікрали, вивезли. Англієць цього втямити не міг. Не повірив! Коли я сказав йому всю правду, він не повірив! І я тепер, навіть найсміливішу статтю читаючи, не вірю, усе десь у підсвідомості думка крутиться: «А раптом і це брехня? Чи так, побрехенька». Згадати трагедію стало загальником... Кочовим штампом! Страшилкою! (Закінчує з розпукою і надовго замовкає).

Волочу все в музей... Стягую. Але, бува, думаю собі: «Кину! Втечу!» Ну, як його витримати?!

Мав я розмову з молодим священиком...

Ми стояли над свіжою могилою старшини Саші Гончарова... Із тих, хто був на даху реактора. Сніг. Хвища. Негода люта. Священик править панахиду. Читає молитву. Простоволосий. «Ви наче й не відчували холоду?» — спитав я опісля. «Ні, — відповів він, — у такі хвилини я всемогутній. Жоден церковний обряд не дає мені стільки наснаги, як панахида». Я це запам’ятав — слова людини, яка завжди близько смерти. Не раз питав іноземних журналістів, що до нас приїздять, чимало вже по кілька разів, чому вони їдуть, просяться в зону? Безглуздо було б думати, ніби єдино задля грошей чи кар’єри. «Нам у вас подобається, — признавалися, — дістаємо тут потужний енергетичний заряд». Уявляєте... Несподівана відповідь, що? Для них, мабуть, наші люди, їхні почуття, світ — щось іще не звідане. Загадкова руська душа... Самі ми теж полюбляємо випити й сперечатися про це на кухні... Один мій друг якось сказав: «Ось станемо ситими. Розучимося страждати. Кому ми будемо цікаві?» Я не можу забути цих слів... Але я не з’ясував, що ж іншим у нас подобається: ми самі? Чи те, що про нас можна написати? Через нас — зрозуміти?

Що це ми все довкола смерти крутимося?

Чорнобиль... Іншого світу ми вже мати не будемо. Спочатку, коли ґрунт із-під ніг нам видирали, то вихлюпували цей біль навпростець, а тепер прийшло розуміння, що іншого світу нема й податися нема куди. Відчуття трагічної осілости на цій чорнобильській землі, зовсім інакше світовідчуття. З війни приходить «втрачене» покоління... Згадаймо Ремарка? А з Чорнобилем живе — «розгублене» покоління. Стеряне. Ми розгубилися... Незмінним лишилось — тільки людське страждання. Наш єдиний капітал. Нерозмінний!

...Я додому приходжу... Після всього. Жінка мене слухає... А потім каже тихо: «Я тебе люблю, але сина тобі не віддам. Нікому його не віддам. Ні Чорнобилю, ні Чечні... Нікому!» У ній уже оселився цей страх...»

Сергій Васильович Соболєв,

заступник голови правління

Республіканської асоціації

«Щит Чорнобиля»

Народний хор

Клавдія Григорівна Барсук, дружина ліквідатора, Тамара Василівна Білоока, лікар, Катерина Федорівна Боброва, переселенка з міста Прип’яті, Андрій Буртис, журналіст, Іван Наумович Вергейчик, педіатр, Олена Іллівна Воронько, мешканка міського селища Брагин, Світлана Говор, дружина ліквідатора, Наталя Максимівна Гончаренко, переселенка, Тамара Іллівна Дубиковська, мешканка міського селища Наровля, Альберт Миколайович Зарицький, лікар, Олександра Іванівна Кравцова, лікар, Елеонора Іванівна Ладутенко, радіолог, Ірина Юр’ївна Лукашевич, акушерка, Антоніна Максимівна Ларивончик, переселенка, Анатолій Іванович Поліщук, гідрометеоролог, Марія Яківна Савельєва, мати, Ніна Ханцевич, дружина ліквідатора.

«Давно не бачу щасливих вагітних жінок... Щасливих мам...

От вона тільки-но вродила. Очуняла. Кличе: «Доктор, покажіть мені! Принесіть!» Мацає голівку, лобика, тільце. Пальчики рахує... На ніжках, на ручках... Перевіряє. Упевнитися хоче: «Доктор, у мене нормальна дитина знайшлася? Усе гаразд?» Принесуть його годувать. Боїться: «Я недалеко од Чорнобиля живу... Я туди до мами їздила... Я під «чорний дощ» попала...»

Сни оповідають: то телятко привела восьминоге, то цуценя з їжачиною головою... Такі чудернацькі сни. Раніше таких снів у жінок не бувало. Я не чула. У мене тридцять літ акушерського стажу...»

«Я все життя живу в слові... Зі словом...

Викладаю в школі російську мову й літературу. Це, здається, було на початку червня, йшли екзамени. Раптом директор школи збирає нас і оголошує: «Завтра всім прийти з лопатами». З’ясувалося: мусимо зняти горішній заражений шар землі круг шкільних будівель, а потім приїдуть солдати й заасфальтують. Питання: «Які видаватимуть захисні засоби? Чи привезуть спеціальні костюми, респіратори?» Відповіли, що ні. «Візьмете лопати й будете копати». Тільки двоє молодих учителів відмовилося, а решта пішли й копали. Пригніченість — і водночас відчуття виконаного обов’язку, живе це в нас: бути там, де важко, небезпечно, боронити батьківщину. Хіба я на що інше своїх учнів наставляла, тільки на таке: піти, кинутися в огонь, захищати, жертвувати. Література, яку я викладала, вона не про життя, вона про війну. Про смерть. Шолохов, Серафимович, Фурманов, Фадеев... Борис Полевой... Тільки двоє молодих учителів відмовилося. Але вони з нової генерації... Це вже інші люди...

Рили землю з ранку до вечора. Коли поверталися додому, дивним здавалося, що працюють міські магазини, жінки купують панчохи, парфуми. У нас уже жили воєнні відчуття. І було куди зрозуміліше, коли зненацька постали черги за хлібом, сіллю, сірниками... Усі кинулися сушити сухарі... Підлогу мили п’ять-шість разів за день, вікно зашпаклювали. Увесь час слухали радіо. Ця поведінка здалась мені знайомою, хоч я народилася після війни. Намагалась аналізувати свої почуття й вразилася з того, наскільки швидко перебудувалась моя психіка, якимось незбагненним чином я виявилась обізнана з воєнним досвідом. Могла собі уявити, як покину дім, як ми з дітьми виїдемо, які речі заберемо, що напишу мамі. Хоч довкола текло звичайне мирне життя, по телевізору показували кінокомедії.

Але пам’ять підказувала... Ми завжди жили з жахом, ми вміємо жити з жахом, це наше питоме середовище.

Тут нашому народові нема рівних...»

«Я не була на війні... Але мені це нагадало...

Солдати вступали в села й евакуйовували людей. Сільські вулиці заполонила воєнна техніка: бронетранспортери, вантажівки під зеленим брезентом, навіть танки. Люди покидали свої хати при солдатах, враження від того було гнітюче, а надто в тих, хто пережив війну. Спершу винуватили росіян — вони винні, їхня станція... Потім: «Комуністи винні...» Серце калатало від неземного страху...

Нас обдурили. Пообіцяли, що ми за три дні повернемося. Покинули ми дім, лазню, різьблений колодязь, старий сад. Уночі перед від’їздом я вийшла в сад і побачила, як розкрилися квіти. А вранці вони всі впали. Мама не змогла пережити переселення. За рік померла. Мені два сни повторюються... Перший — бачу наш порожній дім, а другий — біля нашої хвіртки, серед жоржин стоїть моя мама... Жива... І усміхається...

Весь час порівнюють із війною. Але... Війну можна зрозуміти. Про війну мені батько розповідав, я книжки читала... А тут? Лишилося від нашого села три цвинтарі: на одному люди лежать, воно старе, на другому — постріляні пси й коти, яких ми покинули, на третьому — наші хати.

Навіть наші хати поховали...»

«Щодня... Я щодня ходжу своїми споминами.

Тими самими вулицями, повз ті самі будиночки. Таке тихе в нас було містечко. Ніяких заводів, лиш цукеркова фабрика. Неділя... Лежу, загоряю. Біжить мама: «Дитинко, Чорнобиль вибухнув, люди по хатах ховаються, а ти під сонцем». Я посміялася — від Чорнобиля до Наровлі сорок кілометрів.

Увечері біля нашого дому спинилися «Жигулі», заходить моя знайома з чоловіком: вона — в домашньому халаті, він — у спортивному трико і в якихось старих капцях. Через ліс, путівцями вибиралися з Прип’яті... Втікали... На дорогах чергувала міліція, військові пости, нікого не випускали. Перше, що вона до мене закричала: «Негайно треба шукать молоко й горілку! Негайно!» Кричала й кричала: «Нові меблі саме купили, холодильник новий. Шубу собі пошила. Усе покинули, обв’язали целофаном... Ніч не спали... Що буде? Що буде?» Чоловік її втишував. Він розповів, що над містом літають вертольоти, а вулицями їздять військові машини й поливають якоюсь піною. Чоловіків забирають на півроку в армію, як у війну. Цілими днями сиділи при телевізорі й чекали, коли Горбачов виступить.

Власті мовчали... Тільки аж як травневі свята одшуміли, Горбачов сказав: не хвилюйтесь, мовляв, товариші, ситуація на контролі... Пожежа, просто пожежа. Нічого страшного... Люди там живуть, працюють...

Ми вірили...»

«Такі картини... Боялася вночі спати... Очі стулити...

Гнали худобу... Всю худобу з виселених сіл гнали до нас у райцентр на приймальні пункти. Ошалілі корови, вівці, поросята бігали вулицями... Хто хотів, той ловив... Із м’ясокомбінату машини з тушами йшли на станцію Калиновичі, звідтам вантажили на Москву. Москва не приймала. І ці вагони, вже могильники, верталися назад до нас. Цілі ешелони. Тут їх закопували. Запах гнилого м’яса переслідував по ночах... «Невже так пахне атомна війна?» — думала я собі. Війна мусить пахнути димом...

У перші дні наших дітей вивозили поночі, щоб менше люду бачило. Ховали біду, таїли. А народ однак довідувавсь. Виносили на дорогу до наших автобусів бідончики з молоком, пекли булочки.

Як у війну... З чим іще порівняти?»

«Нарада в облвиконкомі... Воєнна обстановка.

Усі чекають на виступ начальника цивільної оборони, бо коли хто й пригадав що-небудь про радіацію, то хіба якісь уривки з підручника фізики за десятий клас. Тамтой виходить на трибуну й починає переповідати написане в книжках і підручниках про атомну війну: отримавши п’ятдесят рентґен, солдат повинен вийти з бою, як будувати схрони, як користуватися протигазом, про радіус вибуху... Але тут не Гіросіма й Нагасакі, тут усе інакше... Ми ж здогадуємося...

У заражену зону вилетіли вертольотом. Спорядження за інструкцією: спідньої білизни нема, комбінезон із хебе, як у кухаря, поверх нього захисна плівка, рукавиці, марлева пов’язка. Обчіпляні кругом приладами. Спускаємося з неба під село, а там дітлашня купається в піску, як горобці. У роті камінчик, галузка. Малюки — без штанів. Із голими попами... А в нас наказ: із народом не спілкуватися, паніки не зчиняти!

І тепер-от живу з цим...»

«По телевізору раптом замелькали передачі...

Один із сюжетів: бабка надоїла молока, налила в банку, репортер підступається з військовим дозиметром, водить по банці... Іде коментар, що от, бачте, цілковита норма, а до реактора десять кілометрів. Показують річку Прип’ять... Купаються, загоряють... Удалині видно реактор і дим над ним клубами... Коментар: західні голоси сіють паніку, ширять навмисні наклепи про аварію. І знову з тим дозиметром — то до миски з юшкою його притулять, то до шоколадки, то до пончиків біля відкритого кіоска. Це було ошуканство. Військові дозиметри, які були тоді на озброєнні в нашій армії, не розраховані не перевірку продуктів, вони тільки міряють фон...

Така кількість брехні неймовірна, з якою в нас у свідомості пов’язується Чорнобиль, хіба що в сорок першому була... За Сталіна...»

«Хотіла народити з любові...

Ми первачка свого сподівалися. Чоловік хотів хлопчика, я — дівчинку. Лікарі мене вмовляли: «Рішайтеся на аборт. Ваш чоловік тривалий час був у Чорнобилі». Він — шофер, і його в перві дні туди призвали. Возив пісок і бетон. Але я нікому не вірила. Не хотіла вірити. Я читала в книжках, що любов може все перемогти. Навіть смерть.

Дитя вродилося мертве. І без двох пальчиків. Дівчинка. Я плакала: „Ну хай би в неї хоч пальчики були, вона ж дівчинка...“».

«Ніхто не розумів, що сталося...

— Я подзвонила до військомату, ми, медики, всі військовозобов’язані, запропонувала свою допомогу. Не пригадую прізвища, але звання було майор, відповів: «Нам треба молодих». Спробувала переконати: «Молоді лікарі, по-перше, не готові, а по-друге, на більшу небезпеку наражаються, молодий організм вразливіший на радіацію». Відповідає: «У нас наказ — брати молодих».

Пригадую... У хворих стали кепсько гоїтися рани. Ще... Той перший радіоактивний дощ, після якого пожовкли калюжі. Стали жовтими на сонці. Тепер цей колір завжди бентежить. З одного боку, свідомість виявилася ні на що подібне не приготована, а з другого — ми ж найкращі, найвинятковіші, у нас така велика країна. Мій чоловік, із вищою освітою людина, інженер, він преповажно мене запевняв, що це терористичний акт. Ворожа диверсія. Ми так думали... Ми так були виховані... Але я згадувала, як їхала в поїзді з одним господарником, і він мені розказував про будівництво Смоленської атомної станції: скільки цементу, дощок, цвяхів, піску пливло з об’єкту на ближні села. За гроші, за пляшку водки...

У селах... На заводах... Виступали працівники райкомів партії, їздили, спілкувалися з народом. Але жоден із них не в змозі був відповісти на питання, що таке дезактивація, як убезпечити дітей, які коефіцієнти переходу радіонуклідів у харчові ланцюжки? Про альфа-, бета- й гамма-частинки, про радіобіологію, іонізуючі випромінювання, не кажучи вже про ізотопи. Для них це були речі потойбічні. Вони читали лекції про героїзм радянських людей, символи військової звитяги й підступи західних спецслужб...

Узята слово на партзборах: де професіонали? Фізики? Радіологи? Мені пригрозили, що одберуть партквитка...»

«Багато було скоропадливих смертей. Наглих...

Моїй сестрі боліло серце. Коли вона почула про Чорнобиль, як підказало їй: «Ви це переживете, а я — ні». Через кілька місяців померла. Лікарі нічого не пояснили. З її діагнозом ще довго можна було жити...

Розповідають... У старих жінок з’являлося молоко в грудях, як у породіль. Медичний термін для цього явища — релаксація. А для селян? Божа кара... Сталося таке з бабцею, що жила самітньо. Без чоловіка й без дітей. Збожеволіла. Ходила по селу й колисала що-небудь на руках, візьме поліно чи дитячий м’ячик, у хустку вкутає... Люлі-люлі... Гойда-да...»

«Я боюся жить на цій землі...

Дали мені дозиметра, а нащо він мені здався? Поперу білизну, вона в мене білюсінька — дозиметр дзвенить. Їсти зварю, пирога спечу — дзвенить. Постелю ліжко — дзвенить. Нащо він мені? Годую дітей і плачу. «Чого ти, мамко, плачеш?»

Двойко діток, двойко хлопчиків. Увесь час із ними по лікарнях. Старшенький: чи то хлопчик, чи дівчинка. Лисенький. Я — і до професорів із ним, і до бабів. До знахурок, шептух. Найменший у класі. Бігать йому не можна, гратися, як хто ненароком ударить — кров піде, він може вмерти. Болість крови, я її й не вимовлю. Лежу з ним у лікарні й думаю собі: «Умре». Потім дойшло, що так думать не можна, бо смерть почує. Плакала в туалеті. Усі мами в палатах не плачуть, а в туалетах, у ванні. Вертаю весела:

— Вже в тебе щічки порожевшали. Видужуєш.

— Мамочко, забери мене з лікарні. Я тута вмру. Тут усі вмирають.

Де мені плакать? У туалеті? А там черга... Там усі такі, як я...»

«На радавницю... На проводи...

Нас пускають на цвинтар. На гробки... А на свої обійстя заходить, міліція наказувала, не можна. На вертольотах вони над нами літають. Дак ми хоть іздалеку на наші хати подивимося... Перехрестимо їх...

Привезу гілку бузку з рідного місця, і вона рік у мене стоїть...»

«Розкажу вам, що таке наша людина. Радянська...

У «брудних» районах. Перші роки закидали крамниці гречкою, китайською тушонкою, і люди тішилися, хвалилися, що нас, мовляв, тепер звідси не виженеш. Нам тут добре! Ґрунт бруднився нерівномірно, в одному колгоспі й «чисті» поля, і «брудні». Тим, хто на «брудних», платять більше, і всі просяться туди... На «чисті» їхать відмовляються...

Був у мене оце недавно в гостях брат із Далекого Сходу. «Ви, — каже, — тут як «чорні ящики». Люди-ящики...» «Чорні ящики» єсть на кожнім літаку, в них записується вся інформація про політ. Коли з літаком аварія сталася — шукають «чорні ящики»...

Гадаємо собі, наче ото живемо, як усі... Ходимо, працюємо... Любимося... Ні! Ми інформацію записуємо для майбутнього!»

«Я — дитячий лікар...

У дітей усе інакше, ніж у дорослих. У них, наприклад, нема поняття, що рак — це смерть. Не виникає в них такого образу. Вони все про себе знають: діагноз, назви всіх процедур, ліків. Більше од своїх мам знають. А їхні ігри? Бігають по палатах одне за одним і кричать: «Я — радіація! Я — радіація!» Мені здається, що коли вони вмирають, у них такий здивований вираз. Вони спантеличені...

Лежать із таким здивованим виразом...»

«Лікарі мене попередили, що мій чоловік помре... У нього рак крови.

Він захворів, повернувшись із чорнобильської зони. Через два місяці. Його з заводу туди послали. Прийшов із нічної зміни:

— Рано їду...

— Що ти там будеш робити?

— У колгоспі працювать.

Згрібали сіно в п’ятнадцятикілометровій зоні. Копали буряки. Копали картоплю.

Вернувся. Поїхали до його батьків. Помагав батькові піч мазати. І там упав. Викликали «швидку», відвезли в лікарню — смертельна доза лейкоцитів. Відправили до Москви.

Приїхав звідти з єдиною думкою: «Я вмру». Став більше мовчать. Умовляла. Просила. Словам моїм не вірить. Тоді я йому дочку народила, щоб повірив. Я сни свої не розгадую. То мене ведуть на ешафот, то я вся в білому... Сонник не читаю... Прокинуся рано, гляну на нього: як же я сама лишуся? Хоч би дівчинка підросла і його запам’ятала. Вона маленька, недавно ходити почала. Біжить до нього: «Та-а-а...» Жену ці думки.

Якби ж я знала... Зачинила би всі двері, стала б на порозі. На десять замків би позамикала...»

«Уже два роки живемо з моїм хлопчиком у лікарні...

Маленькі дівчатка в лікарняних палатах граються в ляльки. Ляльки в них заплющують очі... Так ляльки вмирають.

— Чому ляльки вмирають?

— Бо це наші діти, а наші діти не житимуть. Народяться — і вмруть.

Моєму Артемкові сім років, а з виду йому дають п’ять.

Стулить очка, я думаю — заснув. Заплачу: він же не бачить.

А він озивається:

— Мамо, я вже вмираю?

Засне, і майже не дише. Я стану перед ним навколішки. Перед ліжечком.

— Артемку, відкрий очка... Скажи що-небудь...

«Ти ще тепленький...» — думаю собі.

Відкриє очка. Знов засне. І тихо так. Наче вмер.

— Артемку, відкрий очка...

Я не даю йому вмерти...»

«Новий Рік ми недавно празнували... Накрили стіл до ладу. Все своє: вудженина, сало, м’ясо, огірочки мариновані, тільки хліб із магазину. Геть і горілка своя, саморобна. Своє, як у нас сміються, чорнобильське. З цезієм, стронцієм. А де що взять? Крамниці по селах із пустими прилавками, а як і з’явиться що, дак із нашими зарплатами й пенсіями не підступишся.

Прийшли до нас гості. Добрі наші сусіди. Молоді. Один учитель, другий — колгоспний механік із жінкою. Випили. Закусили. І почалися співи. Не змовляючись, заспівали революційних пісень. Про війну. Моєї любимої — «Утро красит нежным светом стены древнего Кремля». І славний вечір вийшов. Такий, як колись.

Написала про це синові. Він у нас у столиці вчиться. Студент. Приходить відповідь: «Мамо, я собі уявив цю картину божевільну — чорнобильська земля. Наша хата. Сяє новорічна ялинка... А люди за столом співають революційних і воєнних пісень, наче нема в них позаду ні Ґулагу, ні Чорнобиля...»

Мені стало страшно не за себе, а за сина. Йому нема куди повертатися...»