Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Монолог про те, навіщо люди згадують

«У мене також є питання... Сам я на нього відповісти не можу...

Але ви взялися про те писати... Про те? А я б волів, щоб про мене того не знали. Що я там пережив... З одного боку — кортить відкритися, виговоритися, з другого — відчуваю, як оголююсь, а цього б мені не хотілося...

Пригадуєте, у Толстого? П’єр Безухов такий приголомшений по війні, що йому здається — і він, і цілий світ перемінилися назавжди. Але минає трохи часу, й він помічає за собою, що знову так само лає машталіра, так само бурчить. Навіщо тоді люди згадують? Щоб відновити істину? Правду? Визволитися й забути? Розуміють, що вони учасники грандіозної події? Чи шукають у минулому прихистку? І це при тому, що спогади — штука крихка, ефемерна, це не точні знання, а здогад людини про себе. Ще не знання, почуття тільки.

Мої почуття... Я мучився, порпався в пам’яті й згадав...

Найстрашніше зі мною було в дитинстві... Це — війна...

Пам’ятаю, як ми, дітлашня, гралися в «тата-мами»: роздягали малюків і клали їх одне на одного... То були перші діти, народжені по війні. Ціле село знало, які вони слова вже вимовляють, коли почали ходити, бо за війну дітей забули. Ми чекали на появу життя. «У тата-мами» — так називалася наша забава. Ми хотіли побачити появу життя... А самим було років по вісім — десять...

Я бачив, як жінка сама себе вбивала. В кущах біля річки. Брала цеглину й гамселила себе по голові. Вона була вагітна од поліцая, якого все село ненавиділо. Ще хлопчиком я бачив, як родяться кошенята. Помагав матері тягнути теля з корови, водив нашу свиню до кабана... Пам’ятаю... Пам’ятаю, як привезли вбитого батька, на ньому був светр, якого мама сама сплела, батька, видать, розстріляли з кулемета чи автомата, і щось криваве просто ошматтям вилазило з цього светра. Він лежав на нашому єдиному ліжку, більше його покласти не було куди. Потім його поховали перед хатою. І земля не пух, а важенна глина. З-під бурякових грядок. Кругом ішли бої... На вулиці лежали вбиті коні й люди...

Для мене це настільки заказані спогади, що я не говорив про них уголос...

Тоді я сприймав смерть так само, як народження. У мене було десь однакове почуття, коли з’явилося теля з корови... Кошенята з’являлися. І коли жінка в кущах себе вбивала... Чомусь це здавалося тим самим, тотожним. Народження й смерть...

Пам’ятаю з дитинства, як пахне в хаті, коли колють кабана... Ви мене тільки зачепили, а я вже падаю, падаю туди. В кошмар... У страхіття... Лечу...

Ще пам’ятаю, як нас, малих, жінки брали з собою до лазні. І у всіх жінок, і в моєї матері так само, випадали матиці (ми це вже розуміли), вони їх підв’язували ганчірками. Я це бачив... Матиці випадали од тяжкої праці. Чоловіків не було, їх на фронті, в партизанах перебили, коней теж не було, жінки тягли плуги на собі. Переорювали власні городи, колгоспні поля. Коли я виріс і мав стосунок із жінкою, я це згадав... Те, що в лазні бачив...

Хотів забути. Все забути. Забував... Я гадав, що все найстрашніше зі мною вже відбулося... Це — війна. І я захищений, тепер захищений. Своїм знанням, тим, що там... тоді... пережив... Але...

Я поїхав у чорнобильську зону... Багато разів уже був там. І там збагнув, що я безборонний. Я не розумію... І я розпадаюсь від цієї свої безпорадности. Від того, що не впізнаю світу, в якому все перемінилося. Навіть зло інакше. Минуле мене більше не захищає... Не заспокоює... У ньому немає відповідей... Завжди вони були раніше, а нині нема. Мене руйнує майбутнє, а не минуле. (Замислюється).

Навіщо люди згадують? Моє питання... Але я побалакав з вами, щось проговорив словами... І щось зрозумів... Я вже не такий самотній. А як воно в інших?»

Петро С., психолог

Монолог про те, що можна поговорити і з живими, і з мертвими

«Вночі вовк у двір зайшов... У вікно глянула — стоїть і очима світить. Фарами...

Я до всього привична. Сім год живу сама, сім год, як люде поїхали... Вночі, бува, сиджу, покіль не висвітлить, і думаю, думаю. І сьогодні цілу ніч на ліжкові гаком просиділа, а там вийшла поглядіть, яке сонійко. Що я вам скажу? Найсправедливша на світі — смерть. Ніхто ще не одкупився. Земля всіх приньмає — і добрих, і злих, і грішників. А больш справедливости на сім світі нема. Я тяжко й чесно ввесь вік робила. По совісти жила. А мені справедливости не випадало. Бог десь ділив, покіль до мене черга дійшла — нічого вже в нього не зосталося мені дать. Молодий може вмерти, а старий мусить... Ніхто не безсмертний — ні цар, ні купець... Попервах я людей ждала, думала — всі вернуться. Ніхто на безвік не їхав, на час виїздили. А тепера смерти жду... Померти не трудно, а страшно. Церкви нема, і батюшка не приїздить... Нема мені до кого свої гріхи віднести...

...Перший раз сказали, що в нас радіяція, дак ми думали: болість яка, хто захорує — зараз помирає. Нє, кажуть, щось таке, що на землі лежить і в землю лізе, а побачить не можна. Звір, може, бачить і чує, а чоловік нє. Неправда цьому! Я бачила... Той цезій у мене на вгороді валявся, покіль його дощ не намочив. Кольор у нього такий чорнильний... Лежить і переливається кавальчиками. Прибігла з колгоспу, з поля і пішла до себе на вгород. І такий кавальчик синій... А через двісті метрів іще один... Завбільшки з хустку, що на голові в мене. Гукнула я сусідку, других бабів, ми все оббігали. Всі городи, поле доокола... Гектари зо два... Може, чотири великі кавалки найшли. А один був червоний... Назавтра дощ сипонув. Із самого рана. І до обіду їх не стало. Приїхала міліція, а вже не було чого показать. Тільки розказували... Кавалки от такі... (Показує руками). Як моя хустка. Сині й червоні.

Ми не сильно боялися тої радіяції... Коли б ми її не бачили, не знали, може, й боялись би, а як подивилися, то вже не так страшно. Міліція з солдатами трафаретки поставила. В кого коло хати, де на вулиці — понаписували: сімдесят кюрі, шістдесят кюрі... Вік жили на своїй бараболі, на бульбочці, а тут сказали — не можна! І цибульки не дозволяють, і морквочки. Кому біда, кому сміх... На вгороді пораться раяли в марльових пов’язках і резинових рукавичках. А золу з печі закопувать. Хоронить. О-о-о... А тоді ще один важний учений приїхав і виступив у клубі, що дрова треба мить... Чудасія! Одсохни мої вуха! Наказали перепрать підодіяльники, простирадла, завіски... Дак вони ж у хаті! В шафах, у скринях. А яка в хаті радіяція? За шклом? За дверми? Чудасія! Ти її в лісі найди, в полі... Колодязі позачиняли на замок, обмотали целофановою плівкою... Вода «брудна»... Де вона брудна, вона така чиста-чиста! Набалакали мішок. Помрете всі... Треба їхать... Евакуюваться...

Налякалися люде... Набралися страху... Дехто давай по ночах своє добро закопувать. І я свою одежу склала... Красні грамоти за свій чесний труд і копійку, що в мене була, на чорний день береглася. Така печаль! Така печаль серце переїдала! Щоб я так умерла, як я вам правду кажу! А тут чую, що в однім селі солдати людей евакуювали, а дід з бабкою осталися. Перед того дня, коли людей піднімали, гнали в автобуси, вони взяли коровку й подалися до лісу. Переждали там. Як у війну... Коли село карателі палили... Відкіль та біда береться? (Плаче). Нетривке життя наше... Рада не плакать, дак сльози течуть...

О! Гляньте-но в вікно: сорока прилетіла... Я їх не жену... Хоч буває, що мені сороки яйця з хліва таскають. Все’дно не жену. У нас тепер у всіх одна біда. Нікого не жену! Вчора заєць прибігав...

От якби щодня в хаті були люде. Тут недалеко, в другім селі, теж баба сама живе, я казала, щоб до мене переходила. Що поможе, а що нє, ну хоч би заговорить до кого. Обізваться... Вночі все мені болить. Ноги крутить, як мурашки бігають, то нерв по мені ходить. Дак я озьму що в руки... Жменьку зерна. І хруп, хруп. Нерв тоді вспокоюється. Що вже я наробилася за свій вік, набідувалась. Всього хватило і нічого не хочу. Коли б померла, то й одпочила б. Як там душа, а тілу спокійно буде. І дочки в мене єсть, і сини... Всі в городі... А я нікуди відсіль не хочу! Дав Бог годи, а не дав долі. Я знаю, що докучає старе, діти потерплять, потерплять — да й зобидять. Радість од дітей, покіль малі. Наші жінки, которі в город поїхали, всі пла-чуться. То невістка зобиджає, то дочка. Вернуться хочуть. Мій хазяїн тут... Лежить на гробках... Якби не лежав тут, то жив би в другім місці. І я з ним. (Враз весело). А що їхать? Тут добренно! Все росте, все цвіте. Од мушки почавши, до звіря, все живе.

Я все вам згадаю... Летять самольоти й летять. Кажний день. Низько-низько над головами. Летять на реактора. На станцію. Один за одним. А в нас — евакуація. Переселення. Штурмують хати. Люде позачинялися, поховались. Худоба реве, діти плачуть. Війна! А сонійко світить... Я сіла й не йду з хати, правда, на ключ не замикала. Постукали солдати: «Що, хазяйка, зібралась?» Питаю: «Силою будете мені руки-ноги в’язать?» Помовчали, помовчали — пішли. Молодейкі-молодейкі. Діти! Баби навколюшках перед хатами повзали... Молилися... Солдати попід руці одну, другу — і в машину. А я пригрозила, которий до мене торкнеться, силу свою покаже, той києм достане. Лаялась! Кріпко лаялась! Не плакала. У той день я ні сльозинки.

Сиджу в хаті. То крик. Ґвалт! А то тихо стало... Ущухло. У перший день я з хати не вийшла...

Розказували: йшла колона людей... І йшла колона худоби. Війна!

Мій хазяїн любив сказать, що чоловік стріляє, а Бог кулі носить. Кому яка доля! Молоді, що поїхали, вже єсть що повмирали. На новім місці. А я з кийочком — ходжу. Тупаю. Скучно стане, поплачу. Село пусте... А птахи тут всякії... Літають. І лось іде хоч би що... (Плаче).

Я все пригадаю... Люде поїхали, а котів і собак оставили. Перші дні я ходила да розливала всім молоко, а кажному собаці давала кусень хліба. Вони стояли коло своїх дворів і ждали хазяїв. Ждали людей довго. Голодні кицьки їли огірки... Їли помідори... До осені я в сусідки косила траву перед фірткою. Паркан упав, паркана їй прибила. Ждала людей... Жив у сусідки собачка, звали Жучок. «Жучку, — прошу, — як перший людей стрінеш, то гукни мені».

Вночі сню, як я евакуююся. Офіцер кричить: «Хазяйка, ми скоро все будем палить і закопувать! Виходь!» І везуть мене кудись, у якесь незнане місце. Непевне. Воно й не город, і не село. І не земля...

Трапилася пригода... Був у мене хороший котик. Звали Васька. К зимі голодні щурі напали, нема спасу. Під укривало лізли. Зерно в бочці — дірку прогризли. Дак Васька спас... Без Васьки б згинула. Ми з ним погомонимо, пообідаєм. А тоді пропав Васька... Може, голодні пси де напали да з’їли? Вони всі бігали голодні, покіль не повмирали, кицьки такі були голодні, що котенят їли, літом не їли, а зимою. Прости, Господи! А одну бабу щурі загризли... У своїй хаті. Руді щурі. Правда чи не, а бають. Бомжі тут никають... Перші годи добра хватало: сорочки, кохти, шуби. Бери да й вези на барахолку. Дак вони нап’ються, пісень співають. Мать-перемать. Один звалився з велосипеда й заснув на улиці. Вранці дві кісточки найшли й велосипеда. Правда чи не? Не скажу. Бають.

Тут все живе. Ну, все чисто! Ящурка живе, жаба кумкає. І черв’як повзає. І миші єсть. Все єсть! Особливо весною добренно. Я люблю, як бузок цвіте. Черемха пахне. Покіль ноги кріпко держали, сама по хліб ходила, в одну тільки сторону п’ятнадцять кілометрів. Молодою бігом би проскакала. Привична. Після війни ми ходили по насіння в Україну. За тридцять, за п’ятдесят кілометрів. Люде по пуду носили, а я три. А тепера по хаті, бува, не перейду. Старій бабі й вліті на печі холодно. Міліціонери їдуть сюди, провіряють село, дак мені хліба везуть. Тільки що вони тут провіряють? Живу я да котик. Це вже другий котик у мене. Міліція посигналить, ми з ним зрадуємся. Біжимо. Йому кісточок привезуть. А в мене питаються: «А як бандити наскочать?» — «Дак чим вони в мене розживуться? Що озьмуть? Душу? В мене сама душа». Хороші хлопчики. Сміються. Батарейки до прийомний привезли, я тепер радіо слухаю. Людмилу Зикіну люблю, да щось вона рідко тепера співає. Видать, постарілась, як і я. Мій хазяїн любив сказать... Так іще казав: кончен бал — і скрипки в торбу!

Розкажу, як котика собі найшла. Не стало мого Васьки. І день жду, і два... І місяць... Ну зовсім, було, сама я осталась. Ні до кого й забалакать. Пішла по селу, по чужих садках гукаю: Васька, Мурка... Васька! Мурка! Попервах багато їх бігало, а потім десь пропали. Зничтожились. Смерть не розбирає... Усіх приньмає земелька... І ходжу я, і ходжу. Два дні гукала. На третій день — сидить під магазином. Із-зирнулися ми... Він радий, і я рада. Тільки що він слова не скаже. «Ну, ходім, — прошу, — ходім додому». Сидить... Няв... Я давай його прохать: «Що ти будеш тут сам? Вовки з’їдять. Роздеруть. Ходи. В мене яйця єсть, сало». От як роз’яснить? Кіт людської мови не тямить, а як він тоді мене порозумів? Я йду попереду, а він біжить іззаду. Няв... «Украю тобі сала»... Няв... «Будемо вдвох жити»... Няв... «Назву тебе Ваською»... Няв... І оце ми з ним уже дві зимі перезимували...

Вночі насниться — хтось погукав... Сусідчин голос: «Зіна!» Помовчить... І вп’ять: «Зіна!»

Скучно мені стане, я поплачу...

Зайду на гробки. Мама там лежить... Донейка малейка... У війну од тифу згоріла. Тільки ми занесли її на гробки, закопали, як вийшло з-за хмар сонійко. І світить-світить. Хоч ти вертай да відкопуй. Хазяїн мій там... Федя... Посиджу коло всіх. Позітхаю. А погомоніть можна і з живими, і з мертвими; Мені то не різнить. Я й тих, і тих чую. Коли ти сама... І коли печаль... Сильна печаль...

Коло самих гробків учитель Іван Прохорович Гавриленко жив, він до сина в Крим поїхав. За ним — Петро Йванович Міуський... Тракторист... Стахановець, колись усі в стахановці пнулися. Золоті руки. З дерева мережки вистругував. Хата — на все село хата. Лялька! Ох, як мене жаль брав, кров скипала, коли її валяли. Закопували. Офіцер кричав: «Не тужи, мать. Хата на «п’ятні» сидить». А сам — п’яний. Підійшла — це він плаче: «Ти, мать, іди! Іди!». Прогнав. А там далі садиба Міші Михальова, він казани топив на фермі. Міші хутко не стало. Поїхав — да зразу й помер. За ним — хата зоотехніка Степана Бихова стояла... Згоріла! Вночі лихі люде підпалили. Зайди. І Степан довго не пожив. Під Могильовом, де діти живуть, похоронений. Друга війна... Стільки людей ми стратили! Ковальов Василь Макарович, Анна Коцура, Максим Никифоренко... Колись весело жили. На свята — пісні, танці. Гармошка. А тепер — як у тюрмі. Я, бува, закрию очі й ходжу по селу... Ну яка, кажу їм, тут радіяція, коли й метелик літає, і джміль гуде. І мій Васька миші ловить. (Плаче).

А моя ти любочко, чи пойняла ти мою печаль? Понесеш до людей, а мене вже, може, і не буде. Найдуть у земельці... Під корінням...»

Зінаїда Євдокимівна Коваленка,

самосел

Монолог про ціле життя, написаний на дверях

«Я хочу свідчити.

Це було тоді, десять років тому, і щодня відбувається зі мною нині. Це завжди зі мною. Тепер... Це завжди зі мною.

Ми жили в місті Прип’яті. У самому цьому місті, яке тепер знає весь світ. Я не письменник. Але я свідок. От як це було... З самого початку...

Ти собі живеш... Звичайний чоловік. Маленький. Такий, як усі довкола, — йдеш на роботу й приходиш з роботи. Отримуєш середню зарплату. Раз на рік їздиш у відпустку. У тебе — жінка. Діти. Нормальна людина! І одного дня ти зненацька перетворюєшся на людину чорнобильську. На дивовижу! На щось таке, що всім цікаве й нікому не відоме. Ти хочеш бути як усі — а вже зась. Ти не можеш, ти вже не повернешся до колишнього світу. На тебе дивляться іншими очима. Тобі ставлять питання: чи було там страшно? Як горіла станція? Що ти бачив? І взагалі, чи можеш ти мати дітей? Дружина тебе не кинула? На перших порах ми всі були перетворилися на рідкісні експонати... Саме слово «чорнобилець» досі як звуковий сигнал... Усі повертають голови в твій бік... Звідти!

Це були відчуття перших днів... Ми втратили не місто, а ціле життя...

Виїхали з дому на третій день... Реактор горів... Запам’яталося, як хтось зі знайомих сказав: «Пахне реактором». Непередаваний запах. Але про це всі читали в газетах. Перетворили Чорнобиль на фабрику жахів, а насправді на мультик. А його зрозуміти треба, бо нам із ним жити. Я розповім тільки своє. Свою правду...

Було так... Оголосили по радіо: котів брати не можна! Дочка — в плач, від страху, що свою кохану кицьку втратить, почала заїкатися. Кицьку — до валізки! А вона не хоче до валізки, видирається. Обдряпала всіх. Речей брати не можна! Я всіх речей не візьму, я візьму лиш одну річ. Лише одну! Я мушу зняти двері з квартири й забрати з собою, дверей покинути не можу. А вхід заб’ю дошками...

Наші двері... Наш талісман. Родинна реліквія. На цих дверях лежав мій батько. Не знаю, за яким звичаєм, не всюди так, але в нас, сказала мені мама, небіжчика треба покласти на двері від його дому. Він так лежить, поки не привезуть труну. Я сидів коло батька цілу ніч, він лежав на цих дверях. Хата отвором... Цілу ніч... І на цих самих дверях аж до верху зарубини. Як я ріс. Позначено: перший клас, другий. Сьомий. Перед армією. А поруч — як ріс уже мій син. Моя дочка... На цих дверях усе наше життя записане, як на давніх папірусах. Як я їх покину?

Попросив сусіда, той машину мав: «Поможи!» Показав мені на голову: мовляв, ти, брате, не при собі. Але я їх вивіз... Двері. Поночі... На мотоциклі... Лісом. Вивіз через два роки, коли наша квартира вже була пограбована. Очищена. За мною гналася міліція: «Будем стрілять! Будем стрілять!» Ясна річ, узяли мене за мародера. Двері з власного дому я наче вкрав...

...Відрядив дочку з дружиною до лікарні. У них по тілі розповзлися чорні плями. То з’являться, то зникнуть. З п’ятак завбільшки... А нічого не болить... Їх обстежили. Я спитав: «Скажіть, який результат?» — «Не для вас». — «А для кого ж?»

Довкола всі тоді казали: вимрем-вимрем... До двотисячного року білоруси щезнуть. Дочці було шість років. Саме в день аварії. Кладу її спати, вона мені шепоче на вухо: «Татку, я хочу жити, я ще маленька». А я гадав, вона нічого не розуміє... а вона побачить няню в дитячому садочку в білому халаті чи в їдальні кухаря, в неї істерика: «Не хочу в лікарню! Не хочу помирати!». Не терпіла білого кольору. Ми навіть у новому домі фіранки білі замінили.

Ви спроможні собі уявити зразу сім лисих дівчаток? Їх у палаті було семеро... Ні, годі! Закінчую! Коли розповідаю, в мене відчуття, от серце підказує — ти вчиняєш зраду. Тому що доводиться описувати її як чужу... Її муки... Дружина прийшла з лікарні... Не витримала: «Краще б вона померла, ніж так мучитися. Або мені померти, щоб більше не дивитись». Ні, досить! Закінчую! Не годен! Ні!

Поклали її на двері... Ті, що на них колись лежав мій батько. Поки не привезли маленьку труну. Така була завбільшки, як коробка з-під великої ляльки. Як коробка...

Я хочу засвідчити — моя дочка померла від Чорнобиля. А від нас хочуть, щоб ми мовчали. Наукою, мовляв, ще не доведено, нема банку даних. Треба ждати сотні років. Але моє людське життя... Воно ж менше... Я не діждусь. Запишіть... Хоча б ви запишіть: дочку звали Катя... Катюшенька... Померла в сім років...»

Миколай Хомич Калугін,

батько

Монолог одного села про те, як кличуть душі з неба, щоб із ними поплакати й пообідати

Село Білий Берег Наровлянського району Гомельської области.

Говорять: Анна Павлівна Артюшенко, Єва Адамівна Артюшенко, Василь Миколайович Артюшенко, Соф’я Миколаївна Мороз, Надія Борисівна Ніколаєнко, Олександр Федорович Ніколаєнко, Михайло Мартинович Лис.

— Гостейки до нас... Добрії люде... Не ворожилося на стрічу, аніякого знаку... Бува, долоня свербить — поздоровкаєшся. А сьогодні, ані, не ворожилось. Іно соловейко цілу ніч піяв — на соняшну днину. Ой! Наші баби умент збіжаться. Оно Надя вже летить...

— І пережили все, перетерпіли...

— Ой, не хочу згадувать. Страшно. Виганяли нас, солдати виганяли. Воєнная техніка понаїхала. Самоходки. Один дід старий, уже лежав. Помирав. Куди їхать? «Я от устану, — плакав, — і піду на гробки. Своїми ногами». Що нам за хати заплатили? Що? Гляньте, яка тута краса! Хто нам за цю красу заплатить? Курортна зона!

— Самольоти, вертольоти — гул стояв. КамАЗи з причепами... Солдати. Ну, думаю, війна почалася. З китайцями чи американцями.

— Хазяїн прийшов із колгоспних зборів і каже: «Завтра нас евакуйовують». А я: «А як же бульба? Не викопали». Стукає в двері сусіда, і сіли вони з моїм випивать. Випили й давай голову лаять: «Не поїдем — і край. Війну пережили, а тут радіація». Хоч залізай у цю землю. Не поїдемо!

— Попервах думали, що всі умремо через два-три місяці. Так нас полохали. Агітірували їхати. Слава Богу — живі!

— Слава Богу! Слава Богу!

— Ніхто не знає, що на тім світі. Тут лучче... Знакоміше. Як моя мама приказувала: красуєшся, радуєшся і сваволиш.

— Підемо до церкви, помолимося.

— Виїжджали... Взяла землі з маминої могилки в торбинку. Постояла навколюшках: «Прости, що ми тебе покидаємо». Вночі пішла до неї й не боялася. Люди прізвища свої писали на хатах. На колодах. На паркані, на асфальті.

— Собак солдати вбивали. Стріляли. Бах-бах! Після цього не можу чуть, як живе кричить.

— Я тут бригадирствував. Сорок п’ять год... Жалів людей... У Москву на виставку ми свій льон возили, колгосп посилав. Значок звідтам привіз і красну грамоту. Тут до мене зуваженієм: «Василь Миколайович... Наш Миколайович...» А хто я там, на новім місці? Старий дід у капелюші. Тут буду помирать, дак жіночки мені води принесуть, у хаті натоплять. Жалів я людей... Увечері баби йдуть із поля й співають, а я знаю, що вони нічого не получать. Самі палочки на трудодні. А вони співають...

— У селі в нас люде живуть укупі. Одним миром.

— Сниться мені сон, це я вже в городі в сина жила. Сон... Що жду смерті, дожидаюся. І синам наказую: «Повезете мене на наші гробки, хоч п’ять хвилин постійте зо мною коло рідної хати». І зверху бачу, як сини мене туди везуть...

— Хай вона отруєна, з радіяційою, це моя вітцівщина. Нігде ми більш не треба. І птиці своє гніздо миле.

— Докажу... Жила в сина на сьомім поверху, підійду до вікна, гляну вниз і хрищуся. Здається, наче коня чую. Півня... І такий жаль бере... А то своє дворище насню: корову прив’язую й дою, дою... Просинаюся... Не хочу вставать. Я ще там. То тут, то там.

— Удень жили на новім місці, а вночі на батьківщині. Уві сні.

— К зимі ночі довгі, сидимо, бува, й щитаємо: хто вже помер? У городі од нервності й розстройства багато помирало, по сорок-п’ятдесят год — чи це ж пора на смерть? А ми живемо. Молимося щодня Богу, просимо одного — здоров’я.

— Як то кажуть, хто де вродився, там і згодився.

— Мій хазяїн два місяці лежав... Мовчав, не відказував мені. Як зобидився наче. Ходжу по дворі, вернуся: «Батьку, як ти?» Очі тілько на голос зведе, а мені вже легше. Хай би лежав, мовчав, а був у хаті. Коли чоловік умирає, плакать не можна. Переб’єш йому смерть, буде довго трудиться. Я в шафі свічку взяла й до рук йому вклала. Він узяв і дише... Очі, бачу, каламутні... Не плакала... За одне просила: «Передай там привіт нашій донейці й моїй любій мамочці». Молилася, щоб нам укупі... Хто й упросить Бога, а мені він смерти не дав. Живу.

— А я помирать не боюся. Ніхто двічі не живе. І лист облітає, і дерево падає.

— Молодиці, не плачте! У передовиках усі годи ходили. Стахановки. Сталіна пережили. Войну! Якби не сміялись да не тішились, то давно би повісились. Знацця, гомонять дві чорнобильські жінці. Одна: «Чула, у нас тепера у всіх білокров’я?» Друга: «Єрунда! Я вчора пальця порізала, дак кров текла червона».

— У ріднім краю, як в раю. А на чужині й сонце не так світить.

— А моя мама колись мене навчила, що возьми іконку да й переверни її, щоб вона так три дні провисіла. Дак де б не була, безпремінно додому вернешся. У мене було дві корови, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Голову в руки схоплю й ходжу по саду. А яблук же, яблук скільки! Пропало все, тьху, пропало!

— Помила хату, піч побілила... Треба оставить хліб на столі й сіль, миску й три ложечки. Стільки ложок, скільки душ у хаті... Все, щоб вернуться...

— А гребінці в курей були чорні, не червоні. Радіяція. І сир не вдавався. Місяць жили без сиру. Молоко не скисало, в порошок зверталося, білий порошок. Радіяція...

— Ця радіяція в мене на вгороді була. Город весь побілів, білейкий-білейкий, мов чимсь посиланий. Кавалочками якимись... Я думала, може, з лісу чогось нанесло. Вітер насипав.

— Не хотіли ми їхать. Ой не хотіли! Дядьки випивши. Під колеса кидались. Начальство ходило по хатах і кожного вговорювало. Наказ: «Майна не брать!»

— Худоба три дні не поєна. Не годована. На убой! Приїхав кореспондент із газети: «Як настроєніє? Як діла?» П’яні доярки його трохи не вбили.

— Голова з солдатами крутяться круг меї хати... Полохають: «Виходь, а то підпалимо! Анум сюди каністру з бензином!» Забігала — то рушника вхоплю, то подушку...

— От ви скажіть по науці, як дєйствує та радіяція? Кажіть правду, нам все одно скоро помирать.

— А що ви думаєте, в Мінську її нема, раз вона невидима?

— Привіз онук песика... Назвали Радій, бо живемо в ра-діяції. І де той мій Радій подівся, то все при ногах? Боюсь, побіжить за село, вовки з’їдять. Буду сама.

— А в війну цілу ніч орудія стукають-стукають. Тнуть-тнуть. Ми земляночку в лісі видовбали. Бомблять і бомблять. Усе чисто спалили, сказати б хати, а то й город, і вишеньки погоріли.

Тільки б війни не було... Як я її боюся!

— В армянського радіо питають: «Чи можна їсти чорнобильські яблука?» Відповідь: «Можна, тільки недогризки глибоко в землю закопувать». Друге питання: «Скільки буде сім помножить на сім?» Відповідь: «Та тобі всяк чорнобилець на пальцях пощитає». Ха-ха-ха...

— Дали нам новий домок. Кам’яний. Дак, повірите, за сім год ні одного цвяха не забили. Чужина! Все чуже. Мій хазяїн плакав і плакав. Тиждень робить у колгоспі на тракторі, жде неділі, а в неділю ляже до стіни й плаче.

— Більш нас ніхто не одурить, нікуди ми зі свого місця не рушимося. Магазину нема, лікарні нема. Світла нема. Сидимо при карасіновій лампі да при скіпці. А нам добре! Ми — вдома.

— У городі невістка ходила за мною по квартирі зі стиркою й витирала — ручку одвірню, стільця... А все за мої гроші купляне, вся мебля й машина «Жигулі». Гроші кончились — і не треба мами.

— Гроші наші діти забрали. А що зосталось, інфляція з’їла. То, що нам оддали за хазяйство, за хати. За яблуньки.

— А нам все одно весело... У армянського радіо питають: «Що таке радіоняня?» — «Це — бабця з Чорнобиля». Ха-ха-ха...

— Два тижні йшла я пішки... І коровку свою вела... Люди в хату не пускали. У лісі ночувала.

— Бояться нас. Заразні, кажуть. За що Бог покарав? Затівався? Живемо не по-людськи, не по Божому закону. Мордуєм одне одного. Дак за теє.

— Мої внуки літом приїжджали. Перві годи не їхали, теж боялися. А тепера навідуються, продукти вже беруть, усе пакують, що даси. «Бабушка, — питалися, — а читала ти книжку про Робінзона?» Жив сам, так, як і ми. Без людей. Я з собою півмішка сірників привезла... Сокиру, заступа... А тепера в мене сало, яйця, молоко — все своє. Одне що — цукру не посієш. Землі тут — скільки хочеш! Хоч сто гектарів заорюй. А власті ніякої. Тут чоловіку ніхто не перешкоджає. Начальства нема... Ми — свобідні.

— Із нами й коти вернулися. І собаки. Вертали разом. Солдати нас не пускали. Омоновці. Дак ми вночі... Лісними стежками... Партизанськими...

— Нічого од держави нам не треба. Все самі виробляєм. Не займайте тільки нас! Ні магазина не тра’ ні автобуса. По хліб і сіль ходимо пішки за двадцять кілометрів... Ми самі собі.

— Табором вернули. Три сем’ї... А тут усе розграбовано: піч розбили, вікна, двері познімали. Долівки. Лампочки, виключателі, розетки — все викрутили. Нічого живого. Оцими-о руками все заново, оцими руками. Аякже!

— Дикі гуси кричать — весна настала. Сіять пора. А ми в пустих хатах... Одно — покрівлі цілі...

— Міліція кричала. Приїдуть на машинах, а ми — до лісу. Як од німців. Раз напали нас із прокурором, дак він грозив, що будуть судить. Я кажу: «Хай мені дадуть год тюрми, я одбуду й сюди верну». Їх діло покричать, а наше помовчать. Я ордена маю, як передовий комбайньор, а він мені грозить — по десятій статті підеш... Преступник...

— Що день Божий мені моя хата снилася. Я верталася: то копаю город, то постіль прибираю... І завжди щось знайду: то черевика, то курчат... На добро все, на радість. На поворот...

— Вночі Бога просимо, а вдень міліціонерів. Спитайте ви мене: «Чого ти плачеш?» А я не знаю, чого я плачу. Я рада, що на своїм обійсті живу.

— І пережили все, перетерпіли...

— Я вам анекдота розкажу... Указ уряду про льготи чорнобильцям... Тому, хто живе за двадцять кілометрів від станції, до фамілії додається приставка «фон». Ті, хто за десять кілометрів, вони вже — Ваша світлість. А ті, хто біля станції вижили — Ваше сіятєльство. Ну, от і живемо, Ваша світлість... Ха-ха...

— Добилась я до дохтура: «Голубе, ніжки не ходять. Суставчики болять». — «Коровку треба здать, бабко. Молоко отруєне». — «Ой ні, — плачу, — ніжки болять, колінця болять, а коровку не оддам. Моя годувальниця».

— У мене семеро дітей. Усі в городах живуть. Я тут сама. Затужу, сяду під їхніми фотографіями... Побалакаю... Все... Все сама. Дім сама помалювала, шість банок фарби уклала. Так-от і живу. Виростила чотири сини й три дочки. А чоловік рано помер. Сама.

— Я з вовком здибався от так: він стоїть, і я стою. Подивилися на себе, і він убік одскочив... Помчав... Дак мені шапка піднялася зо страху.

— Усякий звір людини боїться. Ти звіря не займай, і він тебе обмине. Раніше ходиш по лісі, почуєш голоси, біжиш до людей, а тепера чоловік од чоловіка ховається. Не дай Боже стріти в лісі чоловіка!

— Усе, що в Біблії написано, все сповняється. Там і про наш колгосп написано. І про Горбачова... Що буде великий начальник із тавром на лобі й велика держава розсиплеться. А потім настане Божий суд... Хто в городі живе — всі погинуть, а в селі один чоловік останеться. Чоловік буде радий чоловічому сліду! Не чоловіку, а йно сліду його...

— А світло в нас — лампа. Карасінка. А-а... Баби вже вам доповіли. Уб’ємо кабана, дак у погріб несемо або в землю закопуємо. У землі м’ясо три дні лежить. Самогонка в нас зі свого жита. Із варення.

— У мене два мішки солі... Не пропадемо без держави! Дров повно — кругом ліс. Хата тепла. Лампа горить. Добре! Козу держу, козлика, троє свиней, курей чотирнадцятеро. Землі — вдосталь, трави — вдосталь. Вода є в криниці. Воля! Добренно нам! У нас тут не колгосп, а комуна. Комунізм! Ще одного коника купимо. І тоді нікого нам більш не треба. Одного коника...

— Ми не додому вернули, як тут один кореспондент був і дивувався, а на сто год назад. Серпом жнемо, косою косимо. Молотимо зерно ціпами просто на асфальті. Хазяїн кошики плете. А я зимою вишиваю. Тчу.

— У війну в нашому роду загинуло сімнадцять душ. Двох моїх братів убили... Мама плаче й плаче. А ходила бабця по селах, прохачка. «Тужиш? — каже мамі, — Не тужи. Хто життя за других оддав, той святий чоловік». І я все за батьківщину можу... Тільки вбивать не можу... Я — вчителька, я вчила — любіть людину. Завжди перемагає добро. Діти, вони маленькі, душею чисті.

— Чорнобиль — над войнами война. Нема чоловіку ніде спасіння. Ні на землі, ні в воді, ні на небі.

— Радіо зразу відключили. Ніяких вістей не знаємо, за-того жить нам спокійніш. Не журимося. Приїздять люди, переказують: кругом війна. І наче соціалізм кончився, живемо при капіталізмі. Цар вернеться. Правда?!

— То кабан із лісу зайде, то лосиха... Люди рідко. Самі міліціонери...

— А ви й до мене в хату зайдіть.

— І до мене. Так давно в мене в хаті гості не сиділи.

— І хрещусь, і молюсь... Господи! Два рази мені міліція піч рубала... На тракторі вивозили... А я — назад! Пустили б людей — вони би всі навколюшках додому поповзли. Рознесли по світі наше горе. Тільки мертвим дозволяють вернути. Привозять їх. А живі — поночі. Лісом...

— На проводи всі сюди рвуться. Всі до одного. Кожне хоче свого пом’януть. Міліція по списках пускає, а дітям до вісімнадцяти не можна. Приїдуть і такі вже раді коло свеї хати постояти... У свому саду коло яблуні... Спершу на гробках плачуть, потім розходяться по своїх дворищах. І там теж плачуть і моляться. Свічки ставлять. Висять на своїх парканах наче на оградках коло могил... Бува, що й віночка покладуть коло дому. Рушника білого почеплять на фіртку... Батюшка молитву читає: «Браття й сестри! Будьте терпеливі!»

— На цвинтар беруть і яйця, й булки... Багато хто млинці замість хліба. Що в кого є... Кожне сідає коло свеї рідні. Кличуть: «Сестро, прийшла тебе провідать. Іди до нас обідать». Або: «Мамочко ти наша... Таточку ти наш... Татулю...» Кличуть душі з неба... У кого сей год померли, ті плачуть, а в кого раніше, ті не плачуть. Погомонять, згадають. Усі моляться. Хто не вміє, теж молиться.

— А вночі за мертвим плакать не можна. Сонце зайде — вже не можна. Пом’яни, Боже, душечки їхні. І царство їм небесне!

— Хто не скаче, той плаче... От хахлушка продає на базарі великі яблука, червоні. Закликає: «Купуйте яблучка! Чорнобильські яблучка!» Хтось їй рає: «Не признавайся, тітко, що вони чорнобильські. Ніхто не купить». — «Е, не скажіте! Беруть! Кому для тещі, кому для начальника!»

— Тут один із тюрми вернувся. По амністії. В сусіднім селі був жив. Мати вмерла, хату закопали. Прибивсь до нас: «Дайте, тітко, шмат хліба й сала. Я вам дров урубаю». Старцює.

— Бардак у країні — то й сюди тікають люде. Од людей тікають. Од закону. Живуть самі. Чужі люде. Суворі, нема в очах привіту. Нап’ються — з вогнем пустять. Вночі спимо, а під ліжком — вила, сокири. На кухні при дверях — молоток.

— Весною скажена лисиця бігала, коли вона скажена, то ласкава-ласкава. Не може на воду дивиться. Постав надворі відро води — і не бійся! Втече.

— Приїжджають... Фільми про нас знімають, а ми їх ніколи не побачимо. У нас нема ні телевізорів, ні електрики. Одне — у вікно дивитися. Ну, і молимося, а як же. То були комуністи замість Бога, а тепер лишився сам Бог.

— Ми — люди заслуженії. Я — партизан, год був у партизанах. А коли наші німців одбили, на фронт попав. На рейхстагу своє прізвище написав: Артюшенко. Зняв шинельку, комунізм строїв. І де той комунізм?

— У нас тут комунізм. Живемо — браття й сестри.

— Як війна почалась, не було той год ні грибів, ні ягід. Повірите? Сама земля біду чула... Сорок первий... Ой, згадую! Я війни не забула. Пройшла чутка, що пригнали наших полонених, хто признає свого, може забрать. Знялись, побігли наші баби! Ввечері хто свого, хто чужого привів. Ну, найшовсь такий гад... Жив, як усі, жонатий, двойко дітей. Заявив у комендатуру, що ми українців узяли. Васько, Сашко... Назавтра німці на мотоциклах приїжджають... Просимо, на коліна падаємо... А вони вивели їх за село й поклали з автоматів. Дев’ять душ. А вони ж молоді-молоді, да хороші! Васько, Сашко...

Тільки б війни не було. Як я її боюся!

— Начальство приїде, покричить-покричить, а ми глухі й німі. І пережили все, перетерпіли...

— А я своєї... За своє думаю та й думаю... На гробках... Хто гучно голосить, а хто тишком. Которе, бува, ще й прикаже: «Розкрийся, жовтий пісочку. Розкрийся, темная нічко». Із лісу діждеш, а з піску, дак зроду нє. Буду просить ласкаво: «Іване... Іване, як мені жить?» А він нічого мені не відповість, ані доброго, ані злого.

— А я... Я нікого не боюся: ні небіжчиків, ні звіря, нікого. Син приїде з города та й сварить: «Чого сидиш сама? А як хто задушить?» А що він у мене озьме? Самі подушки... У простій хаті всі убори — подушки. Як стане бандит лізти, він же голову всуне в вікно, а я її сокиркою. Сєкєркою по-нашому... Може, і нема Бога, може, інший хто, але там, високо, хтось єсть... І я живу.

— Зимою дід почепив у дворі теля — оббіловане, розбіране... І якраз іноземців привезли: «Дідуню, це що ж ти робиш?» — «Радіяцію виганяю».

— Було ж... Люди розказували... Поховав чоловік жінку, а хлопчик маленький у нього зостався. Чоловік сам... Запив з горя... Здойме з дитяти все мокре — й під подушку. А жінка — чи то вона сама, чи тільки душа її — прийде вночі, попере, посушить і в однім місці складе. Раз побачив він її... Покликав, вона зразу мов розтанула... Повітрям зробилась... Тоді йому сусіди нараяли: як тінь майне — двері на ключ, то, може, скоро не втече. А вона й зовсім не прийшла. Що там таке було? Хто там такий приходив?

Не вірите? А тоді скажіте, відкіль казки взялися? Воно ж, може, колись і правда була? От ви грамотні...

— Із чого той Чорнобиль зірвався? Одні бають — учені винуваті. Хапають Бога за бороду, а він сміється. А нам тут терпи!..

Добре ми не жили ніколи. Спокійно. Перед самою війною людей хапали... Хапун був... У нас трьох чоловік... Приїхали на чорних машинах і з поля забрали, і по сей день вони не вернулися. Завсігди ми боялись.

— Я плакать не люблю... Я люблю анекдот новий послухать... У чорнобильській зоні виростили тютюн. На фабриці з того тютюну цигарки зробили. На кожній пачці написано: «Мінздрав оста-а-анній! раз попереджає — куріння шкодить здоров’ю». Ха-ха-ха... а наші діди курять...

— Одно, що маю, то коровка. Пішла б і оддала, тільки щоб війни не було. Як я її боюся!

— І зозуля кує, сороки скрекочуть. Косулі бігають. А чи будуть вони дальше вестись, ніхто не скаже. Рано глянула в сад — веприки порили. Дики. Людей можна переселить, а лося й кабана не. І вода границь не тримається, іде собі по землі, під землею...

Хата не може без людини. І звірю людини треба. Усі людини шукають. Бусол прилетів... Жучок виліз. Усім радію.

— Болить, жіночки... Ой як мені болить! Тра’ тихо... Домовину несуть тихо... Обережно... Щоб не стукнуть об двері чи ліжко, не зачепить ні об що, не вдарить. Ато біда — жди нового небіжчика. Пом’яни, Боже, душечку їхню. І царство їм небесне! А де хоронять, там і голосять. Тут у нас кругом — гробки. Все — гробки... Самоскиди гудуть. Бульдозери. Хати падають... Похоронщики орудують і орудують... Закопали школу, сільраду, баню... Той самий світ, да люде вже не ті. Одно не знаю, чи єсть у чоловіка душа? Яка вона? І де вони всі на тім світі вміщаються?

Два дні дід помирав, за піччю причаюся й стережу: як вона з нього вилітать буде? Пішла корову доїть... Ускочила в хату... Кличу... Лежить із очима розплющеними... Полетіла душа... Чи й не було нічого? Як же тоді стрінемося?

— Каже батюшка, обіщає, що ми — безсмертні. Молимося. Господи, дай нам сили витримати втому нашого життя...

Монолог про те, що знайдеш дощового черв’яка, і курка тішиться, а те, що в баняку кипить, теж не вічне

«Перший страх...

Перший страх із неба впав... По воді плив... А декотрі люде, да й багато хто, спокійні були, як камінь. Хрестом побожусь! Дядьки, хто старший, вип’ють: «Ми до Берліна дойшли й перемогли». Скажуть, як до стіни приклеять... Переможці! З медалями.

Перший страх був... Рано в саду й на городі знаходили ми задушених кротів. Хто їх душив? Зазвичай вони на світ із-під землі не вилазять. Щось їх гнало. Хрестом побожусь!

Син дзвонить із Гомеля:

— А хрущі літають?

— Хрущів нема, геть і личинок десь не видко. Поховалися.

— А дощові черв’яки єсть?

— Найдеш дощового черв’яка, курка тішиться. І їх нема.

— Перша прикмета: де нема хрущів і дощових черв’яків — там сильна радіація.

— Що таке радіація?

— Мамо, це смерть така. Умовте тата виїхать. У нас перебудете.

— Дак ми ж город не засадили...

Були б усі розумні, дак хто б дурнем зостався. Горить — ну горить. Пожар — діло минуще, ніхто під ту пору не боявся. Атома не знали. Хрестом побожусь! А жили в атомної станції під боком, навпростець — тридцять кілометрів, а по шосей-ці — сорок. Довольні були дуже. Купив квитка й поїхав. Снаб-женіє в них московське — ковбаса дешева, завсігди м’ясо в магазинах. На вибір. Добренні часи були!

А тепер сам страх... Мелють, наче жаби й мошки остануться, а люде нє. Життя без людей останеться. Мелють казку з приказкою. А, дурний, хто їх любить! Але не бува байки без правди... Стара це вже пісня...

Радіо вмикну. Страхають і страхають нас радіацією. А нам при радіації стало лучче жить. Хрестом побожусь! Ти-но глянь: завезли апельсини, три сорти ковбаси, прошу дуже... У селі! Мої внуки півсвіту об’їхали. Менша дівчинка вернулася з Франції, це ж колись Наполеон звідтам наступав... «Бабушка, я бачила ананас!» Другого внука... Братіка її в Берлін на лічення брали... Це туди, звідкіль Гітлер на нас пер... На танках... Новий світ тепер... Усе інакше... Радіація ця винувата, чи хто? А яка вона? Може, в кіно де показували? Ви бачили? Біла, чи яка вона? Яка на колір? Одні кажуть, що без кольору й запаху, а інші, що чорна. Як земля! А якщо без кольору, то як Бог. Бог усюди, а ніхто не бачить. Страхають! А яблука в саду висять і лист на деревах, бульба в полі... Я собі так гадаю, що ніякого Чорнобиля нема, вигадали... Одурили людей... Сестра моя зі своїм хлопом поїхали... Недалеко тут, за двадцять кілометрів. Два місяці там пожили, біжить до них сусідка: «Од вашої корови радіація перелізла на мою. Корова падає». — «Та як вона перелізе?» — «Вона в повітрі літає, як пил. Летка». Казки! Казки з приказкою... А це бувальщина... У діда мого бджоли, стояло п’ять вуликів. То вони три дні не вилітали, ані одна. Сиділи в уликах. Перечікували. Дід по двору гасає: що за напасть така? Що за холєра? Щось у природі зробилося. А їхня система, як потім, уже час пройшов, роз’яснив нам сусід, учитель, лучча за нашу, розумніша, то вони зразу почули. Радіо, газети ще мовчали, а бджоли вже знали. На четвертий день тільки вилетіли. Оси... Були в нас оси, осине гніздо над ґанком, ніхто не займав, а тут їх уранці нема, ні живих, ні мертвих. Вернулися за шість літ. Радіація... Вона й людей страшить, і звірів... І птиць... І навіть дереву страшно, тільки що воно німе. Не скаже. А колорадські жуки лазять, як лазили, їдять нашу бульбочку, зжирають до листочка, вони до отрути привишні. Отак і ми.

Та як подумаю — в кажній хаті хтось помер... Та друга вулиця, по той бік річки... Там усі жінки тепер без хлопів, нема чоловіків, повмирали чоловіки. На нашій вулиці мій дід живе, і там ще один. Чоловіків Бог забирає раніше. В чім причина? Ніхто вам не переведе, ніхто не знає того секрету. А здумати: осталися б самі чоловіки, без жінок — теж негаразд. П’ють, моя любонько, п’ють. Від туги п’ють. Кому вмирать охота? Як людина вмирає — така туга! Не втішитися. Ніхто не може нічим утішить. П’ють і балакають... Мусують... Оце щоб випить, сміяться і бац! — нема. Усі мріють про легку смерть. Як же її заслужити? Душа — єдина жива істота. Моя ти любонько... А жінки наші всі порожні, жіноцьке в них вирізано, щитай, у кожної третьої. І в молодих, і в старих... Не всі вспіли народить... Як здумаю... Пройшло, як і не було...

А що я вам добавлю? Треба жить... Больш нічого...

А то ще... Раніше ми самі били масло, сметану, ставили сир. Варили молошну затірку. Чи таке в городі їдять? Заливаєш муку водою й мішаєш, робляться рвані куснички тіста, тогді ти їх у каструлю з киплячою водою. Повариш і забілюєш молоком. Наша мама показувала й навчала: «І ви, діти, навчіться так. А я навчилася од свеї мами». Пили березовий і кленовий сік — березовик і кленовик. Квасолю в стручках парили в баняках у великій печі. Варили кисіль із журавлини... А у війну кропиву збирали, лободу, інші трави... З голоду пухли, ну не вмирали. Ягоди в лісі, гриби... А тепера така жисть, що все це порушилось. Думалось нам, що то нерушиме, завжди було й буде так. І те, що в баняку кипить, вічне. Зроду б я не повірила, що воно одміниться. А воно ж так... Молока — не можна, бобових — не можна... Гриби, ягоди не дозволяють... М’ясо велять вимочувать три годині. І з бульби двічі воду зливать, коли вариш. Але з Богом биться не будеш... Треба жить...

Страхають, що й води нашої не можна пить. Та як ти без води? В кажнім чоловіку вода єсть. Нікого нема без води. Воду і в камені найдеш. Ну, то ж вода, може, вона вічна? Все життя з неї... У кого спитать? Ніхто не скаже. А Богові моляться, в нього не питають. То треба жить...

Он і жито зійшло... Добре жито...»

Анна Петрівна Бадаєва,

самосел

Монолог про пісню без слів

«Я вам у ніженьки поклонюся... Попрошу...

Найдіть нам Анну Сушко... Вона в нас у селі жила... У селі Кожушки... Прізвище — Анна Сушко... Я вам усі прикмети назву, а ви напечатайте. У неї горб, німа змалечку... Жила сама... Шістдесят год... Під час переселення її забрали на машині швидкої допомоги й вивезли в невідомому напрямку. Грамоти вона не вчилася, тому ніякого листа ми від неї не мали. Самотніх і хворих зселяли в притулки. Ховали. Але ніхто не знає адреси... Напечатайте...

Жаліли ми її всім селом. Виходжували, як малу дитину. Хто дров нарубає, хто молока принесе. Хто посидить увечері в хаті... Піч розтопить... Два роки, як ми, по чужих кутках потинявшись, вернули в рідні хати. І їй перекажіть, що її хата ціла. Дах єсть, вікна. Що побито й розорено, гуртом відновимо. Дайте нам тільки адресу, де вона живе да бідує, поїдемо й заберемо. Привеземо назад. Щоб вона не вмерла з туги... Я вам у ніженьки поклонюся... Невинна душа мучиться в чужім світі...

Єсть іще одна прикмета... Я забула... Коли їй щось болить, вона пісню заводить. Без слів. Самим голосом. А говорить вона не може... Коли болить, тягне голосом: а-а-а... Жаліється...

А-а-а...»

Марія Волчок,

сусідка

Три монологи про давній страх і про те, чому один чоловік мовчав, коли говорили жінки

Родина К-вих. Мати й дочка. І мужчина, який не сказав ні слова (чоловік дочки).

Дочка:

— Я на перших порах день і ніч була плакала. Хотілося плакати й говорити... Ми з Таджикистану, з Душанбе. Там — війна...

Мені про це не можна... Я дитинки сподіваюся, я вагітна. Але я вам розкажу... Заходять удень до автобуса з перевіркою паспортів... Звичайні люди, тільки що з автоматами. Поглянуть на документи й випихають із автобуса мужчин... І тут-таки, біля дверей... Стріляють. Навіть не одводячи вбік... Я зроду б сама не повірила. А я це бачила... Бачила, як вивели двох чоловіків, один зовсім молодий, красивий, він до них щось кричав. По-таджицьки, по-російськи... Кричав, що в нього жінка недавно народила, що троє малих дітей дома. А вони тільки сміялись, теж молоді, зовсім молоді. Звичайні люди, тільки що з автоматами. Він упав... Він їм кросовки цілував... Усі мовчали, весь автобус. Тільки-но від’їхали: та-та-та... Боялась озирнутися. (Плаче).

Мені про це не можна... Я дитинки сподіваюся... Але я вам розкажу... За одне прошу: не називайте мого прізвища, а ім’я — Світлана. У нас там родичі лишилися... Їх уб’ють... Я раніше думала, що в нас уже ніколи війни не буде. Велика країна, найдорожча. Найдужча! Раніше нам казали, у радянській країні, що ми вбого живемо, скромно, тому що була велика війна, народ натерпівся, зате тепер у нас могутня армія, нас ніхто не зачепить. Не поборе! А ми стали стріляти одне в одного... Тепер не така війна, як колись. Ту війну наш дід згадував, він до Німеччини дійшов... До Берліна... Тепер сусід стріляє в сусіда, хлопчики до школи разом ходили — і вони одне одного вбивають, ґвалтують дівчаток, із якими в школі разом сиділи. Всі побожеволіли...

Наші чоловіки мовчать. Мужчини мовчать, вони вам нічого не скажуть. Їм кричали вслід, що вони, як жінки, втікають. Боягузи! Вітчизну зраджують. А в чому їхня вина? Хіба то вина, коли не можеш стріляти? Не хочеш. У мене чоловік — таджик, він мусив іти на війну й убивати. А він: «Їдьмо-їдьмо. Я не хочу на війну. Не треба мені автомата». Він любить столярувати, за кіньми ходити. Він не хоче стріляти. У нього душа така... Полювати теж не любить... Там його земля, говорять його мовою, а він поїхав. Тому що не хоче вбивати іншого таджика, такого, як сам. Знайомого йому чоловіка, чоловіка, який нічим його не скривдив... Там він навіть телевізора не слухав... Затуляв вуха... Але йому тут самітно, там рідні брати воюють, одного вже вбили. Там його мати живе. Сестри. Їхали ми сюди душанбинським поїздом, шибок нема, холоднеча, не топлять, стріляти не стріляли, але по дорозі в вікна каміння кидали, шибки били: «Рускі, забирайтесь! Окупанти! Годі нас грабувати!» А він же таджик, і він усе це чув. І діти наші чули. Дівчинка наша в перший клас ходила, закохалася в хлопчика. Таджика. Приходить зі школи: «Мамо, а хто я — таджичка чи руска?» їй не поясниш...

Мені про це не можна... Але я вам розкажу... У них памірські таджики воюють із кулябськими таджиками. Вони всі таджики, у них той самий Коран, та сама віра, але кулябці вбивають памірців, а памірці вбивають кулябців. Спочатку вони на майдані сходилися, кричали, молилися. Я хотіла зрозуміти, я й собі туди пішла. Спитала в дідів: «Проти кого ви виступаєте?» Вони відповіли: «Проти парламенту. Нам сказали, що то дуже лихий чоловік — Парламент». Потім майдан спорожнів і стали стріляти. Якось одразу зробилась інша країна, незнайома. Схід! А перед тим нам здавалося, ніби живемо на своїй землі. За радянськими законами. Там стільки російських могил лишилося, а нема кому на них плакати... Худобу пасуть на російських цвинтарях... Кіз... Російські старики по смітниках лазять, нишпорять...

Працювала я в пологовому будинку, медсестрою. Нічне чергування. Жінка родить, тяжко родить, кричить... Вбігає санітарка. У нестерильних рукавичках, нестерильному халаті... Що таке? Що!! Щоб у такому вигляді та в пологову залу?! «Дівчата, бандити!» А вони в чорних масках, озброєні. І зразу до нас: «Давай наркотики! Давай спирт!» — «Нема наркотиків, нема спирту!» Лікаря до стінки — давай! І тут жінка, котра родила, полегшено закричала. Радісно. І дитинка заплакала, тіль-тіль з’явилася... Я над нею схилилася, я навіть не запам’ятала, хто то був — хлопчик чи дівчинка? Воно ще ні імені не має, нічого. І ці бандити до нас: хто вона — памірка чи кулябка? Не хлопчик чи дівчинка, а памірка чи кулябка? Ми мовчимо... А ті репетують: «Хто вона?!» Ми мовчимо. Тоді вони хапають те дитинча, воно, може, хвилин п’ять-десять усього й побуло на цім світі, і жбурляють у вікно... Я медсестра, я не раз бачила, як помирають діти... А тут... Мало серце з грудей не вилетіло... Мені не можна цього згадувати... (Знов починає плакати).

Після цього випадку... У мене екзема на руках висипала. Вени понабрякали... І така байдужість до всього, не хотілося вставати з ліжка... Підійду до лікарні й назад завертаю. А я сама вже дитинки сподівалась... Як жити? Як там родити? Приїхали сюди... У Білорусь. Наровля — тихе містечко, маленьке. І більше не питайте... Не займайте мене... (Замовкає). Чекайте... Хочу, щоб ви знали... Я Бога не боюся... Я людей боюся... Ми на перших порах питали: «Де у вас радіація?» — «Де стоїте, там і радіація». Так це ж усенька земля?! (Втирає сльози). Люди поїхали... Їм страшно...

А мені тут не так страшно, як там. Ми лишилися без батьківщини, ми нічиї. Німці всі виїхали до Німеччини, татари, коли їм дозволили, в Крим, а росіян нікому не треба. На що чекати? Чого сподіватися? Росія своїх людей ніколи не рятувала, тому що велика, безмежна. Відверто сказавши, я й не почуваюся, ніби Росія — то моя батьківщина, нас інакше виховували: наша Батьківщина — Радянський Союз. От і не знаєш тепер, як душу рятувати? Ніхто не клацає тут затворами — уже й гаразд. Нам тут житло дали, чоловікові — роботу. Написала листа до знайомих, вони вчора теж приїхали. Назовсім. Приїхали ввечері й боялися вийти з будинку вокзалу, дітей не пускали, сиділи на своїх валізках. Чекали ранку. А потім бачать: люди ходять по вулицях, сміються, курять... Їм показали нашу вулицю, довели до самого нашого дому. Вони до тями ніяк прийти не могли, бо там відзвичаїлися від нормального життя, від мирного. Що ввечері можна вулицями ходити. Можна сміятися... А вранці пішли в гастроном, угледіли масло, вершки, і там-таки, в магазині — це все вони самі нам розповідали — купили п’ять пляшок вершків і зараз же випили. На них іззиралися, як на божевільних... А вони ні вершків, ні масла два роки не бачили. Там хліба не купиш. Там — війна... Цього не поясниш тому, хто сьогодні війни не бачив... Тільки в кіно...

У мене там душа була мертва. Кого б я там вродила, із мертвою душею? Тут людей мало... Будинки порожні... Живемо під лісом... Я боюся, коли багато людей. Як на вокзалі. Під час війни... (Заплакала ридма і вмовкла).

Мати:

— Тільки про війну... Тільки про війну можу говорити... Чого сюди приїхали? На чорнобильську землю? Бо звідси нас уже не виженуть. З цієї землі. Вона вже нічийна, Бог її забрав... Люди її покинули...

У Душанбе я працювала заступником начальника вокзалу, і був ще один заступник, таджик. Наші діти вкупі росли, вчилися, ми сиділи за одним столом на свята: Новий Рік, Перше травня... День Перемоги... Разом пили вино, плов їли. Він до мене звертався: «Сестро. Сестричко. Моя руска сестро». І от він приходить, а ми сиділи в одному кабінеті, стає перед моїм столом і кричить:

— Коли ти вже, нарешті, в свою Росію заберешся? Це наша земля!

Я тої миті думала, що мені розум потьмариться. Як скочу до нього:

— Куртка на тобі звідки?

— Ленінградська, — відповів од несподіванки.

— Скидай руску куртку, гад! — здираю з нього куртку. — Звідки шапка? Хвалився, що з Сибіру прислали! Знімай шапку, гад! Сорочку давай! Штани! Їх на московській фабриці шито! Вони теж рускі!

До трусів би роздягла. Здоровенний дядько, я йому до плеча, а тут звідки й сила взялася, усе б із нього здерла. Довкола вже люди зібралися. Він верещить:

— Геть од мене, навіжена!

— Ні, оддавай усе моє, руске! Я все своє заберу! — Я трохи розуму не одбігла. — Шкарпетки знімай! Черевики!

Працювали ми вдень і вночі. Состави йдуть переповнені — втікають люди... Багато росіян знялося з місця... Тисячі! Десятки тисяч! Сотні! Ще одна Росія. Відправила я о другій ночі московський поїзд, лишилися в залі діти з міста Курган-Тюбе, не встигли на московський. Я їх зачинила, сховала їх. Підходять до мене двоє. З автоматами.

— Ой, хлопці, що ви тут робите? — а в самої серце задрижало.

— Сама винувата, в тебе всі двері отвором.

— Я поїзд відправляла. Не встигла зачинити.

— Що там за діти?

— Це наші, душанбинські.

— А може, вони з Кургана? Кулябські?

— Ні-ні. Наші.

Пішли. А якби відкрили залу? Вони б усіх... І мені заодно — кулю в лоба! Там одна влада — людина з рушницею. Посадила я дітей уранці на Астрахань, наказала, щоб їх везли, як кавуни, дверей не відчиняючи. (Спершу мовчить. Відтак довго плаче). Хіба є що страшніше за людину? (Знову вмовкає).

Уже як тут ішла вулицею, щохвилини озиралася, здавалося, наче хтось за плечима напоготові... Жде. Днини там не проходило, щоб я про смерть не думала... Завжди з дому в усьому чистому виходила — у свіжовипраній блузці, спідниці, в чистій білизні. Ану ж уб’ють! Тепер лісом ходжу сама й нікого не боюся. Людей у лісі нема, жодної людини. Іду, згадую: чи то було воно все зі мною, чи то ні? Мисливців, бува, стрінеш: з рушницею, собакою й дозиметром. Теж люди з рушницею, та не такі, за людиною не ганяються. Стрілянину зачую — знаю, що ворон стріляють чи зайця женуть. (Мовчить). Тому мені тут не страшно... Я не можу боятися землі, води... Я людей боюся... За сто доларів на базарі він там купляє автомата...

Згадую хлопця. Таджика... Він гнався за іншим хлопцем... За людиною гнався!! Як біг, як хекав, я зразу збагнула, що хоче вбити... Але той сховався... Втік... І от цей повертається, іде повз мене й каже: «Матінко, де тут у вас можна води попити?» Звичайненько так питає, мов ніде нічого. У нас на вокзалі бачок із водою стояв, я йому показала. І от дивлюсь йому в вічі й приказую-приказую: «Навіщо ви одне за одним ганяєтесь? Навіщо вбиваєте?» І йому наче вже й сором стало. «Ну, мати, ти-но тихше». А коли в гурті, вони інакші. Було б їх троє, чи бодай удвох вони, поставили б мене до стінки. З одною людиною ще можна розмовитися...

Із Душанбе приїхали до Ташкента, а далі треба — в Мінськ. Нема квитків — та й годі! У них хитро влаштовано, поки хабаря не даси, у літак не сядеш, без кінця причіпки — то до ваги, то до об’єму: це прийми, того не можна. Двічі на терези ганяли, насилу второпала. Гроші тицьнула... «От так би й давно, а то перечиться тут». Як усе просто! А до того... Контейнер у нас — дві тонни, примусили розвантажити. «Ви їдете з гарячої точки, може, зброю везете? Анашу?» Я пішла до начальника і в нього в приймальні познайомилася з доброю жінкою, вона мене перша напутала: «Нічого ви тут не доможетесь, а будете допоминатися справедливости — ваш контейнер викинуть у поле й розграбують, що ви привезли». Ну, що робити? Ніч не спали, розвантажилися, що в нас там: лахи, матраци, старі меблі й старий холодильник, два мішки книжок. «Ви, мабуть, цінні книжки везете?» Подивилися — «Что делать?» Чернишевського, «Поднятая целина» Шолохова... Посміялися. «А скільки у вас холодильників?» — «Один, та й той нам розбили». — «Чому не взяли декларації?» — «Ну звідки нам було знати? Вперше з війни ідемо...» Ми втратили зразу дві батьківщини — свій Таджикистан і Радянський Союз...

Ходжу лісом, думаю. Наші всі біля телевізора сидять: як там? Що там? А я не хочу. Було життя... Інше життя... Я там вважалася великим чоловіком, маю військове звання — підполковник залізничних військ. Тут сиділа безробітна, поки не влаштувалася прибиральницею в міськраді. Підлоги мию... Минуло життя... А на нове вже не маю я сили... Одні нас тут жаліють, інші невдоволяться: «Біженці картоплю крадуть. Ночами викопують». У ту війну, моя мама згадувала, люди більше одне одного жаліли. Недавно під лісом коня здичавілого знайшли. Мертвого. У іншому місці — зайця. Вони не вбиті були, а мертві. За це всі стурбувалися. А знайшли мертвого бомжа, якось непомітно перейшло.

До мертвого чоловіка люди всюди звикли...

Лєна М. — з Киргизії.

На порозі хати, мов до фотографії, з нею поряд сиділи п’ятеро її дітей і кіт Метелиця, якого вони вивезли з собою.

«Ми їхали, як з війни...

Похапали речі, кіт за нами до вокзалу йшов слід у слід, кота забрали. Їхали поїздом дванадцять діб, останні два дні лишались у нас тільки капуста квашена в банках і окріп. Хто з дрюком, хто з сокирою, хто з молотком, чергували при дверях. Скажу вам як... Одної ночі напали на нас бандити. Ледь не вбили. За телевізора, за холодильника тепер можуть убити. Ми їхали, як з війни, хоча в Киргизії, де ми жили, наразі й не стріляють. Була різанина в місті Ош... Киргизів із узбеками... Якось воно швидко вщухло... Зачаїлося. Але щось і далі в повітрі вчувається... На вулицях... Скажу вам... Ну, ми руські, зрозуміло, але й самі киргизи бояться... У них черги за хлібом, от вони й кричать: «Рускі, геть додому! Киргизія — для киргизів!» — і випихають із черги. І ще щось по-киргизькому, ну, таке, що, мовляв, їм самим хліба нестає, а тут ще й нас годуй. Я мови їхньої не дуже тямлю, вивчила скілька слів, щоб на базарі поторгуватися, купити що-небудь.

У нас була Батьківщина, тепер нема її. Хто я? Мама — українка, тато — росіянин. Народилася й виросла я в Киргизії, вийшла заміж за татарина. Хто мої діти? Яка в них національність? Ми всі перемішалися, кров у нас перемішалась. У паспорті в мене й дітей записано — руські, а ми не руські, ми — совєтські! Але тої країни, де я народилась, нема. Ні місця того, яке ми називали батьківщиною, ані часу, який теж нам був за батьківщину. Ми тепер як кажани. У мене п’ятеро дітей: старший син у восьмому класі, менша дівчинка в дитсадку. Я їх сюди привезла. Нашої країни нема, а ми є.

Я там народилася, виросла. Будувала завод, працювала на заводі. «Забирайся туди, де твоя земля, а тут усе наше». Нічого не дали взяти, крім дітей. «Тут усе наше». А де моє? Втікають люди. Їдуть. Усе руські. Совєтські. Ніде їх не треба, ніхто їх не жде.

А я колись щаслива була. Усі мої діти з любови... Я їх так родила: хлопчик, хлопчик, хлопчик, потім — дівчинка, дівчинка. Більше говорити не буду... Заплачу... (Але додає ще кілька слів). Будемо жити тут. Тепер тут — наш дім... Чорнобиль — наш дім. Наша батьківщина... (Зненацька всміхається). А птахи тут такі, як і у нас. І пам’ятник Леніну стоїть... (Уже біля воріт, прощаючись). Рано-вранці в сусідньому домі молотками стукають, дошки з вікон знімають. Зустрічаю жінку: «Ви звідки?» — «З Чечні». Нічого не каже... Ходить у чорній хустці...

Мене люди зустрічають... Дивуються. Не розуміють... Що ти, мовляв, робиш зі своїми дітьми, ти їх убиваєш. Ти — самогубця. Я не гублю, я їх рятую. Он у сорок років уся сива... В сорок років! Якось німецького журналіста в дім привели, і він спитав: «Привезли б ви дітей туди, де чума чи холера?» Так то ж чума й холера... А цього страху, який тут, я не знаю. Не бачу. Нема його в мене в пам’яті...

Я людей боюся... Людини зі зброєю...

Монолог про те, що тільки в злі людина мудрована, та яка вона проста й доступна в нехитрих словах любови

«Утік я... Утік од світа... Перший час був по вокзалах отирався, подобались вокзали, що люду багато, а ти сам-один. Потім у газетах прочитав — і сюди. Тут воля... Я сказав би — рай. Людей нема, самі звірі ходять. Живу серед звірів і пташок. Хіба я самотній?

Власне життя забув... Не допитуйтесь... Що в книжках читав — пам’ятаю, і що інші люди розказували — теж пам’ятаю, а своє життя забув. Діло було молоде... Гріх на мені... Ну, та нема такого гріха, щоб Господь не простив за щире каяття. Так воно... Люди несправедливі, а Господь многотерпеливий і многомилостивий...

Але... Чому? Нема відповіді... Чоловік не може бути щасливим. Не повинен. Побачив Господь самотнього Адама й дав йому Єву. Для щастя, а не для гріха. А чоловікові не виходить бути щасливим... Я от сутінків не люблю. Пітьми. Оцього переходу, що зараз... Від дня до ночі. Подумаю й не можу збагнути, де я був раніше... Де моє життя? Так-то. Мені не залежить: можу жити, можу не жити. Життя людське, яко трава, розцвітає, всихає і в огонь увергається. Я полюбив мислити... Тут можна однаково згинути й од звіря, і од холоду. І од дум. На десятки кілометрів ні душі живої. Біса виганяють постом і молитвою. Піст — для плоті, молитва — для душі. Але я ніколи не буваю самотнім, віруючий чоловік не може бути самотнім. Так воно... Їжджу по селах... Раніше макарони знаходив, борошно. Олію й консерви... Тепер на гробках живлюся. Небіжчикам лишають їсти, пити. А воно їм ні до чого. І вони на мене не сердяться... На полі — дике жито. У лісі — гриби, ягоди. Тут воля. Багато читаю.

Розгорнімо святі сторінки... Одкровення Іоанна Богослова: «...і велика зоря спала з неба, палаючи як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона...»

Осягаю сіє пророцтво... Усе вже передбачено, написано в святих книгах, але ми читати не вміємо. Нетямущі. Полин по-українськи «чорнобиль». У словах нам дано було знак. Але людина суєтна... Марнославна... І мізерна...

Знайшов у отця Сергія Булгакова: «Бог сотворив світ напевно, тож світ не може бути зовсім невдатний», і треба «мужньо й до кінця перетерпіти історію». Так-то... І в когось другого... Імени не пам’ятаю, пам’ятаю думку: «Зло не є власне субстанція, але позбавленість добра, подібно як морок не що інше є, як відсутність світла». Книжки тут знаходити просто, легко знайти. Порожнього гладущика вже не підбереш, ложки-виделки, а книжки лежать. Недавно знайшов томик Пушкіна... «И смерти мысль мила душе моей». Це запам’ятав собі. Так-то... «И смерти мысль...» Я тут сам. Про смерть міркую. Полюбив мислити... Тиша приготуванню сприяє... Чоловік живе серед смерти, та не розуміє, що таке смерть. А я тут сам... Учора вовчицю з вовченятами зі школи прогнав, жили там.

Питання: чи істинний світ, відбитий у слові? Слово, воно стоїть між чоловіком і душею... Так-то...

А то ще скажу: птиці, дерева, мурахи — вони мені стали близькі. Раніше я таких почуттів не знав. І не припускав. Теж у когось прочитав: «Всесвіт над нами і всесвіт під нами». Я про всіх думаю. Людина страшна... І незвичайна. Але тут убивати нікого не хочеться. Рибку ловлю, маю собі вудочку. Так-то... А звіря не стріляю. Ані капканів не ставлю...

Мій улюблений герой... Князь Мишкін казав: «Хіба можна бачити дерево й не бути щасливим». Так-то... Я люблю мислити. А чоловік радніше бідкається, а не мислить...

Що зло розглядати? Воно, звісно, хвилює... Гріх — то вам теж не фізика. Доводиться визнати неіснуюче. Сказано в Біблії: «Для втаємниченого — інакше, для решти — притча». Взяти птаха... Чи іншу яку живину... Нам їх збагнути несила, бо вони живуть для себе, а не для інших. Так-то... Все кругом текуче, одним словом сказать...

Уся живина — на чотирьох ногах, у землю дивиться й до землі тяжить. Один чоловік на землі стоїть, а руками й головою до неба спинається. До молитви... До Бога... Бабця в церкві молиться: «Все нам по гріхах наших». Але ні вчений, ні інженер чи воєнний до того не признаються. Вони собі гадають: «Мені нема в чім каятися. Чого я мушу каятися?» Так-то...

Молюсь я просто... Читаю подумки... Господи, воззвах мене! Вчуй! Тільки в злі людина мудрована. Та яка ж вона проста й доступна в нехитрих словах любови. Слово геть і в філософів приблизне щодо думки, ними пережитої. Слово тільки в молитві, в молитовній думці абсолютно тотожне тому, що в душі. Я фізично це відчуваю. Господи, воззвах мене! Вчуй!

І людина теж...

Я боюся людини. І завжди хочу зустріти. Добру людину. Так-то... Тут або бандити живуть, ховаються, або такий, як я... Мученик...

Яке там прізвище? Паспорта нема в мене. Забрала міліція. Били: «Чого шляєшся?» — «Я не шляюсь — я каюсь». Ще дужче били. По голові... Так що напишіть: раб Божий Миколай...

Тепер — вільний чоловік...»

Солдатський хор

Артем Бахтіяров, рядовий, Олег Леонтійович Воробей, ліквідатор, Василь Йосипович Гусинович, водій-розвідник, Геннадій Вікторович Деменьов, міліціонер, Віталій Борисович Карбалевич, ліквідатор, Валентин Комков, водій, рядовий, Едуард Борисович Коротков, вертольотчик, Ігор Литвин, ліквідатор, Іван Олександрович Лукашук, рядовий, Олександр Іванович Михалевич, дозиметрист, Олег Леонідович Павлов, майор, вертольотчик, Анатолій Борисович Рибак, командир роти охорони, Віктор Санько, рядовий, Григорій Миколайович Хворост, ліквідатор, Олександр Васильович Шинкевич, міліціонер, Володимир Петрович Швед, капітан, Олександр Михайлович Ясинський, міліціонер.

«Наш полк підняли по тривозі... Довго їхали. Нічого конкретного ніхто не казав. Тільки в Москві на Білоруському вокзалі оголосили, куди нас везуть. Один хлопець, здається, з Ленінграда, запротестував: «Я хочу жити». Йому пригрозили трибуналом. Командир так і сказав перед лавою: «У тюрму підеш або під розстріл». У мене інші були почуття, все навпаки. Хотілося чогось героїчного. Випробувати свій характер. Може, дітвацький порив? Але таких, як я, виявилось більше, у нас служили хлопці з цілого Союзу. Росіяни, українці, казахи, вірмени... Було тривожно й чогось весело.

Ну, привезли нас... Привезли на саму станцію. Дали білого халата й білу шапочку. Марльову пов’язку. Чистили територію. День вигрібали, шкребли внизу, день — нагорі, на даху реактора. Всюди з лопатою. Тих, хто піднімався нагору, «буслами» звали. Роботи не витримували, техніка казилась. А ми працювали. Бувало — кров із вух текла, з носа. Дерло в горлі. Різало в очах. Постійно чувся у вухах монотонний звук. Хотілося пити, а апетиту не було. Фіззарядку забороняли, щоб радіацією зайвий раз не дихати. А їздили на роботу в кузовах відкритих машин. Але добре працювали. І дуже горді з того були...»

«В’їхали ми... Стояв знак «Запретная зона». Я не був на війні, але відчуття чогось знайомого... Звідкись із пам’яті... Звідки? Щось пов’язане зі смертю...

На дорогах стрічали здичавілих собак, котів. Часом вони поводилися дивно, не впізнавали людей, тікали од нас. Я не розумів, що з ними, поки нам не звеліли їх одстрілювать... Хати опечатані, колгоспна техніка кругом кинута... Цікаво глянуть. Нікого нема, тільки ми, міліція, патрулюєм. Заходиш у хату — фотографії висять, а людей нема. Документи валяються: комсомольські білети, посвідки, похвальні грамоти... В одній хаті взяли телевізора до часу, напрокат, але щоб хто додому що брав, не помічав я. По-перше, було відчуття, наче люди от-от вернуться... По-друге, це... щось пов’язане зі смертю...

Їздили під блок, під самий реактор. Фотографуваться... Хотілося дома похвалиться... Страх був, і в той сам час інтерес нездоланний: що ж це воно таке? Як я, дак відмовивсь, у мене жінка молода, не наваживсь, а хлопці випивали по двісті грам і їхали... Так... (Помовчав). Повернулися живі — значить, усе нормально.

Заступав на нічне чергування... Патрулюємо... Ясний місяць. Ліхтар такий висить. Сільська вулиця... Жодної людини... Попервах іще світло горіло в будинках, потім світло відключили. Їдемо — з дверей школи нам навперейми мчить дикий кабан. Чи лисиця. Звірі жили в хатах, школах, клубах. А там висіли плакати: «Наша цель — счастье всего человечества», «Победит мировой пролетариат», «Идеи Ленина — будут жить вечно». У колгоспних конторах — червоні прапори, новенькі вимпели, стоси грамот із тисненими профілями вождів. Усюди воєнні пам’ятники... Інших пам’ятників не бачив. Нашвидкуруч зліплені будинки, сірі бетонні корівники, іржаві силосні башти... І знову — маленькі й великі Кургани Слави... «І це наше життя? — питав я себе, подивившись на все іншими очима. — Це ми так живемо?» Наче войовниче плем’я знялося з тимчасового постою... Кудись подалось...

Чорнобиль виніс мені мозок... Я став думати...»

«Покинутий дім... Замкнений. Кошеня у вікні. Думав, глиняне. Підходжу: живе. Об’їло всі квіти в горщиках. Герані. Як воно туди попало? Чи забули його?

На дверях записка: «Дорогий перехожий, не шукай дорогих речей. Ми їх не мали. Користайся всім, тільки не мародерствуй. Ми вернемось». На інших будинках написи різною фарбою: «Прости нас, наша хатко!» Із хатою, як із людиною, прощалися. Писали: «виїжджаємо вранці» чи «виїжджаємо ввечері», ставили число й навіть години з хвилинами. Записки дитячим почерком на аркушах із учнівського зошита: «Не бий кицьку. Щурі все поїдять». Або: «Не вбивай нашу Жульку. Вона хороша». (Заплющує очі). Я все забув... Пам’ятаю тільки, що туди поїхав, а більше нічого не пам’ятаю. Все забув... На третій рік після дембеля щось із пам’яттю сталося... Навіть лікарі не розуміють... Грошей не годен полічити — збиваюся. Тинаюся по лікарнях...

Я вже розказував чи ні? Підходиш і думаєш — хата порожня. Відкриєш — сам кіт сидить... Ну, і ці записки дитячі...»

«Призвали на службу...

А служба така: не пропускать у виселені села мєстних жителів. Стояли заслонами коло доріг, землянки строїли, патрульні вишки. Звали нас чогось «партизанами». Мирне собі життя. А ми стоїмо... Убрані по-воєнному... Селяни не розуміли, чого, скажем, не можна забрать із свого двору відро, глечика, пилку чи сокиру. Зібрати врожай. Як їм роз’ясниш? Справді: по один бік дороги солдати стоять, не пускають, а по другий корови пасуться, гудуть комбайни й збіжжя молотять. Зберуться баби й голосять: «Хлопчики, пустіте... То ж наша земля... Наші хати...» Яйця, сало несуть, самогонку...» Пустіте... Плакали за отруєною землею... Меблями... Речами...

А в нас служба така: не пускати. Бабка несе кошик яєць — конфіскувати й закопати. Здоїла корову, несе відро молока. З нею солдат. Похоронити молоко... Викопали вони потай свою бульбочку — забрати. І буряки, і цибулю, і гарбуза. Похоронити... За інструкцією... А все славно вродило, пишно. І краса навкруги. Золота осінь. У всіх були безумні обличчя. І в них, і в нас. А в газетах трубили про наш героїзм... Які ми героїчні хлопці... Комсомольці — добровольці!

А хто ми були насправді? Що ми робили? Я хотів би про це взнати... Прочитати... Хоча я сам там був...»

«Я — чоловік воєнний, мені накажуть — я мушу... Я дав присягу...

Але це не все... Героїчний порив теж був. Його виховували... Він нам вмовлявся ще зі школи. Від батьків. І там політруки виступали. Радіо, телебачення. Різні люди реагували по-різному: одні хотіли, щоб у них взяли інтерв’ю, надрукували в газеті, другі дивилися на все, як на роботу, треті... Мені траплялися такі, жили з відчуттям, наче вчиняють героїчне звершення. Беруть участь в історії. Нам добре платили, але про гроші мовби не йшлося. Зарплата моя — чотириста рублів, а там я діставав тисячу (в тих, радянських рублях). На ті часи великі гроші. Нам потім випоминали: «Грошву лопатою гребли, а вернулися — подавай вам машини, мебльові гарнітури без черги». Обидно, звісно. Тому що й героїчний порив теж був...

Перед тим, як їхати туди, страх з’явився. Ненадовго. А там страх зникав. Якби я міг побачити — цей страх... Наказ. Робота. Завдання. У мене був інтерес поглянути на реактора зверху, з вертольота: що там насправді сталося, як воно виглядає? Але це заборонялося робити. У карточку мені записали двадцять один рентґен, але я не певен, що воно справді так. Принцип був простісінький: прилітаєш у райцентр Чорнобиль (це, до речі, маленьке районне містечко, а не щось таке ґрандіозне, як я собі був вимальовував), сидить там дозиметрист, за десять-п’ятнадцять кілометрів від станції, він робив заміряння фону. Ці дані потім множились на число годин, що ми за день налітали. Але я звідти піднявся на вертольоті й полетів на реактор: туди — назад, перегон у обидва боки, сьогодні там вісімдесят рентґен, завтра сто двадцять... Вночі кручуся над реактором — дві години. Вели зйомку в інфрачервоному промінні, кусні розкиданого ґрафіту на плівці наче «засвічувались»... Удень їх не можна було побачити.

Розмовляв із ученими. Один: «Я можу оцей ваш вертоліт язиком вилизати, й нічого мені не станеться!» А другий: «Хлопці, що ж ви без захисту літаєте? Віку собі вкорочуєте? Обшивайтесь! Обклепуйтесь!» Спасіння утопаючих — діло рук самих утопаючих. Обклали сидіння свинцевими пластинами, повирізали нагрудні жилети з тонкого листового свинцю, але, виявляється, від одних променів вони захищають, від інших — ні. Лиця у всіх стали червоні, попечені, не могли голитися. Літали з ранку до ночі. Фантастичного не було нічого. Робота. Тяжка робота. Уночі сиділи коло телевізора, якраз проходив чемпіонат світу з футболу. Розмови, і про футбол, звичайно.

Задумуватись ми почали... Щоб не збрехати... Десь років через три-чотири... Коли один захворів, другий... Хтось помер... Збожеволів... Покінчив із собою... Тоді почали задумуватись. А що-небудь второпаємо, думаю, років через двадцять-тридцять. У мене Афган (я там пробув два роки) і Чорнобиль (я там пробув три місяці) — найяскравіші в житті моменти...

Батькам не сповіщав, що направили в Чорнобиль. Брат випадково купив газету «Известия» й побачив там мій портрет, приносить матері: «На, подиви — герой!» Мати заплакала...»

«Ми рухалися до станції...

А назустріч ішли колони з евакуйованими людьми. Гнали техніку. Худобу. День і ніч. Серед мирного життя...

Їхали... І я знаєте що побачив? Обабіч дороги. Під сонячними променями... Крихкий такий блиск... Щось кристалічне блищало... Дрібнесенькі частинки... Їхали в бік Калинковичів, через Мозир. Щось мерехтіло... Перебалакали ми між собою. Подивувалися. У селах, де працювали, на листі зразу помітили пропалені дірочки, особливо на вишнях рясно. Рвали огірки, помідори — і там на листі чорні дірочки... Осінь. Густо-червоні від ягід кущі порічок, гілля від яблук гнеться до землі — ясно, не втримаєшся. З’їси. Пояснювали нам, що не можна. А ми лаялись і їли.

Поїхав... Хоча міг і не їхать. Добровольцем попросивсь. У перші дні байдужих там не стрічав, це вже згодом вакуум в очах, коли призвичаїлись. Орденок урвать? Пільги? Дурниці! Мені особисто нічого не треба було. Квартира, машина... Що ще? А, дача... Усе мав. Мужський азарт спрацьовував. Їдуть справжні мужики на справжнє діло. А решта? Хай сидять у бабів під спідницями. У того, довідку приніс, жінка родить, у другого дитина мала... Так, ризик. Так, небезпечно — радіація, але комусь же це треба робити. А як наші батьки у війну?

Вернулися додому. Все з себе скинув, усю одежу, в якій там був, і в сміттєпровід кинув. А пілотку подарував малому. Синові. Дуже він просив. Носив, не скидаючи. Через два роки йому поставили діагноз: пухлина в мозку...

Далі самі допишіть. Я далі говорити не хочу...»

«Я саме з Афганістану вернувся... Жити хотів. Женитися. Зразу хотів женитися... А тут — повістка з червоною смужкою «Спецзбір» — протягом години з’явитися за вказаною адресою. Мати зараз плакати. Вона вирішила, що мене знов на війну забирають.

Куди везуть? Нащо? Інформація слабенька. Ну, вибухнув реактор... Ну то й що? У Слуцьку перевдягли, обмундирували, і тут розкрилося, що їдемо в райцентр Хойники. Прибуваємо в Хойники, там люди ще нічого не знали. Вони, як і ми, вперше бачили дозиметр. Везуть далі, в село... Атам весілля гуляють: молоді цілуються, музика, самогонку п’ють. Свайба як свайба. А нам наказ: зрізати ґрунт на штих... Вирубувати дерева...

Спершу видали зброю. Автомати. На випадок нападу американців... На політзаняттях читали лекції про диверсії західних спецслужб. Їхню підривну роботу. Увечері ми залишали зброю в окремій палатці. Посеред табору. За місяць її вивезли. Ніяких диверсантів. Рентґени... Кюрі.

Дев’ятого травня — на День Перемоги — приїхав генерал. Вишикували нас, привітали зі святом. Один із лави насміливсь і питає: «Чому приховують, який радіофон? Які одержуєм дози?» Один такий знайшовся. Так його, коли генерал від’їхав, викликав командир частини й дав прочухана: «Провокації встраюєш! Панікьор!!» Через пару днів якісь протигази видали, але ніхто їх не вживав. Дозиметри два рази показали, але в руки нікому не дали. Раз на три місяці відпускали додому на пару днів. Наказ один: купить водки. Я приволік на собі два рюкзаки пляшок. На руках качали.

Перед відправкою додому всіх викликав кагебіст і настійно радив: ніде нікому не розказувати, що бачили. Із Афгану я як вернувся, я знав — житиму! А в Чорнобилі все навпаки: уб’є саме тоді, коли ти вже вдома.

Вернувся... А все тільки починається...»

«Що запам’яталось? Відбилося в пам’яті?

Цілий день гасаю машиною по селах... Із дозиметристами. І ніхто з жінок не вгостить яблуком... У чоловіків страху менше, принесуть самогону, сала: «Давай пообідаємо». І відмовитися незручно, і пообідати чистим цезієм — невелика радість. Вип’єш. Без закуски.

Білі гриби хрумтіли під колесами машин. Хіба це нормально? У річці плавали товсті й ліниві соми, уп’ятеро-вшестеро більші ніж звичайно. Хіба це нормально? Хіба...

В одному селі таки всадили за стіл... Бараняча печеня... Господар хильнув і зізнався: «Молодий баранчик. Зарізав, бо не міг на нього дивитися. Ну й потвора! Навіть їсти його не хочеться». Я — люсь шклянку самогону! Після тих слів... Господар сміється: «Ми тут адаптувалися, як колорадські жуки». Піднесли дозиметра до хати — зашкалює...»

«Десять літ пройшло... Вже так, мов і не було цього, не захворів би — забув...

Родіні треба служить! Служить Родіні — святе діло. Одержав: спідню білизну, онучі, чоботи, погони, пілотку, штани, гімнастьорку, пасок, вєщмішок. У дорогу! Дали самоскида. Возив бетон. Сиджу в кабіні й не вірю, що скло мене захищає. Чи пан, чи пропав... Пронесе... Молоді хлопці. Нежонаті. Респіраторів із собою не брали. Ба ні, одного пам’ятаю... Підстаркуватий шофер... От той завше в масці... А ми — ні. Даішники стояли без масок. Ми — в кабіні, а вони — в радіоактивній пилюзі по вісім годин стояли. Усім добряче платили: утроє зарплата плюс командировошні. Прикладалися... Горілка, знали, помічна. Найперший засіб для відновлення захисних функцій організму після радіоактивного опромінення. І стрес знімає. Недурно в війну видавали знамениті наркомовські сто грам. Звична картина: п’яний міліціонер штрафує п’яного шофера...

Не пишіть про чудеса совєтського героїзму! Бували вони... Чудеса! Тільки перш — безладдя, дуроляпство, а тоді вже чудеса. Закрить амбразуру... Груддю на пулємьот... А що в принципі не повинно буть такого наказу, про це ніхто не пише. Шпурляли нас туди, як пісок на реактор... Як лантухи з піском. Щодня вивішувавсь новий «боєвой лісток»: «работают мужествєнно і самоотвєрженно», «вистоїм і побєдім»... Називали красиво «солдатами вогню»...

Дали мені за подвиг грамоту й тисячу рублів...»

«Попервах подив... Відчуття, наче військові навчання... Гра...

Але це була справжня війна. Атомна війна. Нам невідома: що страшно, що нестрашно, чого стерегтися, чого ні? Ніхто не знав. І спитати не було в кого. Справжня евакуація... На вокзалах... Що коїлось на вокзалах? Ми помагали впихати дітей у вікна вагонів... У чергах порядок наводили... Черги за квитками в касах, за йодом під аптеками. У чергах лаялися матом і бились. Висаджували двері в горілчаних кіосках і магазинах. Розбивали, виламували залізні ґрати. Тисячі переселенців... Вони жили по клубах, школах, дитсадках. Ходили напівголодні. Гроші в усіх хутко вийшли. У магазинах усе поскуповували...

Не забуду жінок, які нам білизну прали. Пральних машин не було, про них не подумали, не завезли. Прали руками. Жінки всі літні. Руки в них — у пухирях, у струпах. Білизна ж не просто брудна, там десятки рентґен. «Хлопчики, поїжте...», «Хлопчики, поспіть...», «Хлопчики, ви ж молоденькі... Пильнуйтеся...» Жаліли нас і плакали.

Чи живі ще вони сьогодні?

Двадцять шостого квітня ми щороку збираємося, ті, хто там був. Ті, хто ще лишився. Згадуєм той час. Ти був солдатом на війні, ти був потрібен. Погане забулось, а це лишилося. Те, що без тебе не могли обійтися... Тебе потребували... Наша система, вона ж військова в принципі, прекрасно спрацьовує, коли надзвичайні обставини. Там ти, нарешті, вільний і потрібний. Свобода! І руський чоловік у такі моменти демонструє свою велич. Унікальність! Як голландці чи там німці ніколи не станемо. І не матимем ні довговічного асфальту, ні доглянутих газонів. А герої завжди найдуться!..»

«Моя історія...

Кинули клич — я пішов. Треба! Був членом партії. Комуністи, вперед! Така обстановка. Я в міліції служив. Старший сержант. Пообіцяли мені нову «звьоздочку». Це був липень вісімдесят сьомого... Треба медкомісію пройти обов’язково, але мене одправили без перевірки. Хтось там, як кажуть, одмазався, приніс довідку, що в нього виразка шлунку, і мене замість нього. Срочно. Така обстановка... (Сміється). Анекдоти вже натоді з’явилися. Вмить... Приходить чоловік додому й скаржиться жінці: «Сказали: завтра — або в Чорнобиль, або партбілет на стіл». — «Так ти ж безпартійний?» — «От я й думаю: де я їм до ранку партбілет візьму?».

Їхали як воєнні люди, а з нас на перших порах зорганізували бригаду мулярів. Аптеку мурували. У мене зразу кволість, оспалість якась. Ночами кашель. Я — до лікаря: «Усе нормально. Спека». У їдальню привозили з колгоспу м’ясо, молоко, сметану, ми їли. Лікар ні до чого не торкався. Їжу зготують, він у журналі собі одмітить, що все в нормі, а сам проби не зніме. Ми примічали. Така обстановка. Одчаяки були. Полуниці почалися. Повні улики меду...

Уже починали лазить мародери. Цупили все. Ми забивали вікна, двері. Опечатували в колгоспних конторах сейфи, сільські бібліотеки. Потім відключали інженерні комунікації, знеструмлювали будинки на випадок пожежі.

Магазини розорені, ґрати на вікнах повиламувані. Цукор, мука під ногами, розтоптані цукерки... Розбиті банки... З одного села людей виселили, а через п’ять-десять кілометрів люди живуть. Із покинутого села речі до них перекочували. Така обстановка... Ми вартуєм... Приїжджає бувший голова колгоспу з тутешніми людьми, їх уже десь поселили, дали хати, але вони повертаються сюди жито жать, сіять. Вивозили сіно паками. А в тих паках ми знаходили сховані машинки швейні, мотоцикли, телевізори. А випромінювання таке йшло, що телевізори не працювали... Бартер: вони тобі бутель самогону — ти їм дозвіл на провоз дитячого візка. Продавали, вимінювали трактори, сівалки. Один бутель, два бутлі... Гроші нікому не інтересні були. (Сміється). Як при комунізмі... На все своя такса: каністра бензину — півлітра самогону, каракульова шуба — два літри, мотоцикл — як сторгуєшся... Я через півроку від’їхав, згідно штатного розпису, строк був півроку. Потім присилали заміну. Нас трохи затримали, бо з Прибалтики відмовилися їхать. Така обстановка... Ну я знаю, що розікрали, розтягли все, що можна було піднять і вивезти. Пробірки зі шкільних хімічних лабораторій тягнули. Зону перевезли сюди. Шукайте тепер на базарах, по комісійних, на дачах...

За дротом осталася сама земля... І могили... Наше минуле — наша велика країна...»

«Прибули на місце... Переобмундирувалися...

Питаємо: куди ми потрапили? «Аварія, — заспокоює нас капітан, — сталась давно. Три місяці тому. Вже не страшно». Сержант: «Усе в порядку, тільки мийте руки перед їдою».

Служив дозиметристом. Як стемніє, до нашого вахтового вагончика під’їжджають хлопці на машинах. Гроші, цигарки, водка... Дай тільки в конфіскованому барахлі поритися. Пакували торбами. Куди везли? Мабуть, до Києва... До Мінська... На барахолки. Решту ми закопували. Плаття, чоботи, стільці, гармошки, швейні машинки... Закопували в ями, що звалися «братські могили».

Додому приїхав. Іду на танці. Дівчину примітив:

— Давай дружити.

— Ще чого! Ти тепер чорнобильський. Хто за тебе заміж піде?

З іншою познайомився. Цілуємося. Обіймаємося. Діло до загсу йде.

— Давай поженимося, — пропоную.

І питання, щось типу: а хіба ти можеш? Годен?

Я б поїхав звідси... І, мабуть, поїду. Та от батьків шкода...»

«У мене своя пам’ять... Офіційна моя там посада — командир роти охорони... Щось наче директор зони апокаліпсису. (Сміється). Так і напишіть.

Затримуємо машину з Прип’яті. Місто вже евакуйоване, людей нема. «Пред’явіть документи». Документів нема. Кузов під брезентом. Піднімаємо брезент: двадцять чайних сервізів, як зараз пам’ятаю, мебльова стінка, м’який куточок, телевізор, килими, велосипеди...

Складаю протокола.

Привозять м’ясо для заховання в могильниках. У яловичих тушах бракує стегон. Вирізка.

Складаю протокола.

Отримали повідомлення: в покинутому селі розбирають хату. Нумерують і вкладають балки на трактор із причепом. Терміново вирушаємо на вказану адресу. «Нальотчиків» затримали. Хотіли вивезти будинок і продати під дачу. Уже й аванс від майбутніх господарів узяли.

Складаю протокола.

У порожніх селах бігали здичавілі свині. А собаки й коти чекали людей біля своїх хвірток. Стерегли порожні хати. Постоїш біля братської могили... Репнутий камінь із прізвищами: капітан Бородін, старший лейтенант... Довгі стовпці, як вірші — прізвища рядових... Будяки, кропива, лопухи.

Раптом — доглянутий город. За плугом ступає господар, угледів нас:

— Хлопці, не гримайте. Ми вже підписку дали: весною поїдемо.

— А нащо тоді город переорюєте?

— Дак це ж осінні роботи...

Я розумію, але я повинен скласти протокола...»

«Та йдіть ви всі...

У мене жінка забрала малого й пішла. Сука! Але я не повішусь, як Ванька Котов... І з сьомого поверху не викинусь! Сука!! Коли я звідти пригнався з чемоданом грошви... Машину купили, їй — шубу норкову... Вона, сука, жила зі мною. Не боялась. (Зненацька співає).

Хароша частушка. Звідти. Хочте анекдот? (Тут-таки починає розповідати). Чоловік вертає додому... З-під реактора... Жінка питає в лікаря: «Що робить із мужем?» — «Помить, обнять, дезактивірувать». Сука! Вона мене боїться... Забрала малого... (Зненацька поважно). Солдати працювали... Біля реактора. Я їх водив на зміну й зі зміни: «Хлопці, рахую до ста. Все! Вперед!» У мене, як і у всіх, висів на шиї лічильник-набирач. Після зміни я їх збирав і здавав у перший відділ... Секретний... Там знімали показники, щось нібито записували нам у наші карточки, але скільки рентген кожному попало — воєнная тайна. Суки! Б... Минає трохи часу, тобі кажуть: «Стоп! Більше не можна!» Уся медична інформація... Навіть при від’їзді не сказали — скільки? Суки! Б... Тепер вони за власть б’ються... За портфелі... У них — вибори... Ще хочете анекдот? Після Чорнобиля можна їсти все, тільки своє лайно хоронити в свинці. Ха-ха-ха... Життя прекрасне, але таке, падло, коротке...

Як нас лікувать? Ніяких документів ми не привезли. Я шукав... Запити слав по інстанціях... Одержав і зберігаю три відповіді. Відповідь перша: документи знищено в зв’язку з тим, що термін їх зберігання — три роки, друга — документи знищено під час постперебудовного скорочення армії й розформування частин, третя — документи знищено, тому що вони були радіоактивні. А може, їх знищили, щоб ніхто правди не взнав? Ми — свідки. Але ми скоро помремо... Чим нашим лікарям помогти? Мені б довідочку зараз: скільки? Чого я там набрався? Я б своїй суці показав... Я їй іще покажу, що ми за всіх умов виживем, і будем жениться і родить.

А от... Молитва ліквідатора: «Господи, якщо ти зробив так, що я не можу, то зроби так, щоб я не хотів». Пішли ви всі в с..!»

«Починалося... Все починалося, як детектив...

Під час обіду — дзвінок на завод: рядовому запасу такому-то... явитися в міський військкомат, щось уточнити в документах. І то — терміново. А у військкоматі... Таких, як я, було багато, нас зустрічав капітан і кожному повторював: «Завтра поїдете в селище Красне, де будете проходити військові збори». Наступного дня вранці всі зібралися біля будівлі військкомату. Забрали в нас цивільні документи, військові квитки й посадили в автобуси. І повезли в невідомому напрямку. Про військові збори ніхто вже не заїкався. Офіцери, що нас супровджували, на всі питання відповідали мовчанкою. «Братці! А якщо в Чорнобиль?!» — хтось догадався. Команда: «Замовчать! За панікерські настрої — військовий трибунал за законами воєнного часу». За якийсь час оголошення: «Перебуваємо на воєнному становищі. Ніяких зайвих балачок! Хто покине Батьківщину в біді — той зрадник».

Першого дня побачили атомну станцію здалеку. Другого вже прибирали навколо неї сміття... Тягали відрами... Гребли звичайними заступами, зачищали мітлами, з якими двірники працюють. Шкребками. А звісне діло — заступ пристосований для піску й щебеню. А не для сміття, у якому знаходили все: шматки плівки, арматури, дерева й бетону. Як то кажуть, на атом — лопата. Двадцятий вік... Трактори й бульдозери, які там використовувались, були без водія, радіокеровані, а ми йшли за ними й підгрібали послідки. Дихали тою пилюгою. Міняли за зміну до тридцяти «лєпєстків Істрякова», у народі їх звали «намордниками». Незручна й недосконала штука. Часто їх зривали... Дихати неможливо, особливо в спеку. Під сонцем.

Після всього... Ще три місяці проходили військові збори... Стріляли по мішенях. Вивчали новий автомат. На випадок ядерної війни... (З іронією). Я так розумію... Нас навіть не перевдягли. Ходили в тих самих гімнастьорках, у чоботях, у яких були біля реактора.

Ну, і дали підписати бомагу... Про нерозголошення... Я мовчав... А дали б говорити, то кому я міг розказать? Зразу після армії став інвалідом другої групи. У двадцять два роки. Працював на заводі. Начальник цеху: «Перестань хворіть, а то скоротим». Скоротили. Пішов до директора: «Не маєте права. Я чорнобилець. Я вас рятував! Захищав!» — «Ми тебе туди не посилали».

Ночами прокидаюсь од маминого голосу: «Синоцю, чого ти мовчиш? Ти ж не спиш, ти лежиш із розплющеними очима. І світло в тебе горить...» Я мовчу... Хто готовий мене вислухати? Заговорить зі мною так, щоб я відповів... Моєю мовою...

Я самотній...»

«Вже не боюся смерти. Самої смерти...

Але неясно, як умирати буду. Друг умирав — розрісся, надувся... Як бочка. А сусіда... Теж там був, кранівник. Той став чорний, як вугіль, зсохся на дитячий розмір. Неясно, як буду вмирати... Якби я просив смерти, то звичайної. Не чорнобильської. Одне знаю твердо: із моїм діагнозом довго не протягнеш. Відчути б момент — і кулю в лоба... Я був і в Афгані... Там із цим легше. З кулею...

В Афганістан я поїхав добровольцем. І в Чорнобиль теж. Сам попросився. Працював у місті Прип’яті. Місто було оперезане двома рядами колючого дроту, як на державному кордоні. Чистенькі багатоповерхівки й вулиці, вкриті грубим шаром піску, з повирубуваними деревами... Кадри з фантастичного фільму... Ми виконували наказ — «випрати» місто й замінити в ньому заражений ґрунт на двадцять сантиметрів углиб таким самим шаром піску. Вихідних не було. Як на війні.

Бережу газетну вирізку. Про оператора Леоніда Топтуно-ва, це він тої ночі чергував на станції й натиснув на червону кнопку аварійного захисту за кілька хвилин до вибуху. Вона не спрацювала... Його лікували в Москві. «Щоб урятувати, треба тіло», — розводили руками лікарі. А в нього одним-одна лишилася чиста, неопромінена плямочка — на спині. Поховали на Мітінському кладовищі. Труну вимостили зсередини фольгою. Над ним півтора метри бетонних плит зі свинцевою прокладкою. Приїде батько... Стоїть, плаче... Йдуть мимо люди: «Твій сучий син підірвав!» А він був всього лишень оператор... А поховали як пришельця з космосу.

Краще б я в Афгані згинув! Чесно скажу, навалюються такі думки. Там смерть була ділом звичайним. Зрозумілим...»

«З вертольота...

Ішов низько над землею, спостерігав... Косулі, дикі кабани... Худі, сонні. Як на сповільненій зйомці рухаються... Вони живилися травою, що там росла, і пили воду. Не розуміли — їм теж треба забиратись... Втікати разом з людьми...

Їхати — не їхати? Летіти — не летіти? Я комуніст, як я міг не летіти? Двоє штурманів відмовилося, мовляв, дружини в них молоді, дітей іще нема, їх шпетили. І край кар’єрі! Був іще й чоловічий суд. Суд чести. Це, розумієте, азарт — він не зміг, а я піду. Тепер-то я інакше думаю... Після дев’яти операцій і двох інфарктів... Тепер я нікого не суджу, я їх розумію. Молоді хлопці. Але сам усе одно би полетів, це точно. Він не зміг, а я — піду! Мужське...

Згори... З висоти... Вражала кількість техніки: важкі вертольоти, середні вертольоти... Мі-24 — це бойовий вертоліт. Що можна було робити на бойовому вертольоті в Чорнобилі? Або на воєнному винищувачі МіГ-2? Льотчики... Молоді хлопці... Стоять у лісі коло реактора, хапають рентґени. Наказ! Воєнний наказ! Але нащо було посилати туди таку кількість людей, опромінювати? Навіщо?! (Зривається на крик). Спеціалісти були потрібні, а не людський матеріал. Згори... Видно... Зруйнована будівля, гори обваленого мотлоху... І гігантська кількість маленьких людських фігурок. Стояв якийсь бундесівський кран, але мертвий, трохи по даху пройшов і здох. Роботи вмирали... Наші роботи, академіка Лукачова, сконструйовані для досліджень на Марсі... Японський робот, зовні схожий на людину... Але... У них, видно, згоряла вся начинка од високої радіації. Солдатики в Гумових костюмах, у Гумових рукавичках бігали... Такі маленькі, якщо дивитися з неба...

Я все запам’ятовував... Я думав, що розповім синові... А приїхав: «Тату, що там?» — «Війна». Я не знайшов власних слів...»