Чотири скарби неба

Від авторки

У 2014 році мій батько повернувся з робочої поїздки по північно-західному регіону США й привіз звідти цікаву історію. Коли він проїжджав за кермом авто через Пірс, штат Айдахо, то помітив табличку з написом «Повішення китайців». Табличка описувала випадок, коли п’ятьох китайців повісили лінчувальники за підозру в убивстві білошкірого власника місцевого магазину. Дуже серйозно батько запитав, чи можу я написати для нього роман, щоб розгадати таємницю того, що сталося.

Через п’ять років я повернулася до його прохання, коли навчалася на останньому семестрі своєї програми MFA в Університеті Вайомінгу. Я здійснила деякі попередні дослідження та з подивом виявила в інтернеті дуже мало помічних ресурсів, у яких було б задокументовано, що саме сталося, — фактично три відповіді на запит у гуглі. Єдиним достовірним свідченням тієї події була пам’ятна табличка в Пірсі, штат Айдахо, але навіть тоді я читала, що її часто нищили й викрадали. Ще тривожнішим відкриттям для мене стало те, що цей випадок був непоодиноким — від середини й до кінця XIX століття по всій країні відбулося безліч актів насилля проти китайців, зокрема погром у Рок-Спрінгс, штат Вайомінг, Снейк-Ріверська різанина в окрузі Валлова, штат Орегон, та чимало інших (у праці Джин Пфелзер «Вигнані: забута війна проти китайців у Америці»[62] задокументовано сотні випадків).

Мені важливо зазначити, що хоча історію насильства проти китайців не «забули» вчені та історики, проте більшість американців майже нічого про неї не знають. Навіть я, китайська іммігрантка до Америки, не чула про Закон про виключення китайців, аж доки не прослухала вступний курс про американців азійського походження на випускному курсі коледжу. У дитинстві мені доводилося чути від перехожих вигуки: «Повертайся туди, звідки прийшла!», однак я й гадки не мала, що коріння цього заклику тягнеться з десятиліть расистських ініціатив Сполучених Штатів щодо китайських іммігрантів. Китайці допомагали будувати залізниці, це я знала, але як щодо всього іншого? Як щодо тієї частини, де ми були тут небажаними, де нас убивали за те, що ми просто жили на цій землі?

Я закінчила роботу над першою версією цієї книжки навесні 2020 року, саме тоді, коли по всій країні ширився COVID-19, а колишній президент давав йому образливі, расистські назви, як-от «кунг-флю[63]» та «китайський вірус». Мені траплялися статті про літніх китайців, яких обпльовували, піддавали фізичним і словесним нападкам, робили з них нелюдів. Я думала про своїх батьків, яким було близько п’ятдесяти, і боялася, що з ними станеться те саме.

Уявляючи Дайю, Нельсона та їхні друзів, я міркувала: «Як мало змінилося». В епоху Трампа, а потім і в посттрампівському світі, для мене стало ще важливішим нагадати людям — не історикам і вченим, а моїм друзям, колегам, перукареві, — про те, на що були здатними раніше та й досі спроможні Сполучені Штати.

Містечко Пірс — белетризована версія справжнього Пірса у штаті Айдахо. До того ж саму історію та її обставини вигадано. Більшість подій — убивство власника магазину, причетність лінчувальників і повішення — відбулися насправді, однак я змінила імена деяких осіб. Також правдивими є численні звірства, акти насильства та мікроагресії, з якими стикаються герої роману. Якщо для широкої громадськості пам’ятні таблички є одними з небагатьох свідчень цих кричущих випадків насилля проти китайців, і є загроза, що вони можуть бути переписані або знищені, тоді що нам дасть змогу зберегти пам’ять про ці події? Я хотіла розповісти історію не лише про п’ятьох повішених китайців, а про все — закони, тактику та співучасть, які призвели до цієї події й багатьох інших. Сподіваюся, ця книжка перенесе історію антикитайських настроїв у Сполучених Штатах зі сфери наукових праць і досліджень у нашу колективну пам’ять.

Ця книжка не з’явилася б на світ без досліджень, і за них я вдячна історикам і науковцям, на праці яких спиралася. Тож нижче я з найщирішими намірами хочу перелічити наукові доробки, які стали основним джерелом інформації для цієї книжки, та висловити подяку їхнім авторам.

Історію про Нюва та Лінь Дайю взято з роману Цао Сюеціня «Сон у червоному теремі» у перекладі Девіда Гокса.

Вислів «чотири скарби робочого кабінету», під яким маються на увазі пензлик, плитка сухої туші, папір і чорнильний камінь (文房四宝), походить з часів Південної та Північної династій (420–589 рр. н.е.).

Працюючи над частинами цієї книжки, які стосуються каліграфії, я цитувала і зверталася до кількох джерел, які постараюся зазначити. Важливу роль у створенні філософських поглядів майстра Вана щодо каліграфії відіграло дослідження Пейміня Ні. Багато висловлювань майстра Вана про каліграфію адаптовано зі статті доктора Ні «Моральний і філософський підтекст китайської каліграфії»[64]. Так само основоположною була стаття Сьонбо Ши «Естетична концепція Yi 意 у китайській каліграфії»[65].

Фраза «Тренування… дасть енергію тілу й цілісність — душі» походить від цитати Ву Южу.

Концепцію Дао як «небесної природи людей» запозичено у Сю Фуґваня.

Ідея каліграфії як виховання власного характеру ґрунтується на положеннях Шьодо, викладених у «Словнику китайської каліграфії» Лян Піюня.

Цитату про чорнильний камінь на с. 331 запозичено з праці Кво Да-Вея «Китайська техніка володіння пензлем у каліграфії та живописі»[66]. Описання чотирьох скарбів робочого кабінету й техніки розділеного пензля також адаптовано з цієї самої книжки.

Зрештою, також я посилалася на працю «Китайська каліграфія (культура та цивілізація Китаю)»[67] Джонши Ов’яна й Веня Фона.

Я опиралася на дослідження Люсі Чен, щоб зрозуміти, як китайських дівчат і жінок контрабандою завозили в Америку, зокрема на її статтю «Вільні, наймані, поневолені: китайські повії в Америці дев’ятнадцятого століття»[68].

Про внутрішній уклад китайських будинків розпусти в Сан-Франциско відомо небагато, а про їхній інтер’єр — ще менше. Наукові дослідження та праці Люсі Чен, Дзінвоань Чан, Ґері Камії, Сучен Чань та Лінн Юань, а також книжка Джуді Юн «Розкуті голоси: документальна історія китаянок у Сан-Франциско»[69] дали змогу сформувати моє бачення того, яким могло бути життя жінок у цих борделях.

Прототипом мадам Лі є А Той, нібито перша китайська повія в Сан-Франциско.

Описання першої залізничної колії в Китаї, подане від імені бабусі Дайю на с. 144, запозичене зі статті Йона Вана, розміщеної на ресурсі Sina Online.

Змалювання життя китайців в Айдахо і на Заході ґрунтується на працях Джона Р. Вандера «Золота гора, обернена у прах: нариси історії прав китайців на американському Заході дев’ятнадцятого століття»[70], Ґордона Сяо Чана «Привиди Золотої гори»: епічна історія китайців, які збудували трансконтинентальну залізницю»[71], М. Альфреди Ельсенсон «Звичаї та перекази китайців Айдахо»[72], архівних матеріалах Державного історичного товариства штату Айдахо, а також наукових доробках Еллен Баумлер, Рендалла Ю. Рое, Ліпіна Джу, Прісцилли Веґарс і Сари Крістін Геффнер серед безлічі інших.

Китайські храми, які описує Семюел, були відомими як «кумирні».

Книжки Джин Пфелзер «Вигнані: забута війна проти китайців у Америці» та Бет Лью-Вільямс «Китайці мусять піти: насилля, виключення та створення чужинців у Америці»[73] відіграли важливу роль у розумінні численних звірств, скоєних проти китайців у XIX столітті, чимало з яких відбито в цьому романі.

Я зверталася до наукового доробку Лоренса Дуґласа Тейлора Гансена за інформацією про «Шість китайських компаній» та праці Кевіна Дж. Маллена «Загін китайського кварталу» — за матеріалами про тон. Моє описання «Братства неба і землі» є результатом опрацювання наукових досліджень і праць Цай Шаоціна, Гелени Ван, Тай Сюань-Чи, Рональда Сулескі та Остіна Рамзі.

Про вбивство й повішення, яким було присвячено останню частину цієї книжки, є мало письмових згадок і задокументованих відомостей. Однак мені пощастило натрапити на тогочасні газети, а також онлайн-ресурс The No Place Project і таблички в реальному містечку Пірс, штат Айдахо. Пам’ятну табличку про повішення можна знайти вздовж внутрішньоштатного шосе № 11 на відстані близько 44,3 км на південь від Пірса. Її класифікують як Пам’ятку історії штату Айдахо № 307.

Інформацію про поховання я почерпнула з наукових досліджень Террі Ейбрагема та Прісцилли Веґарс.

Як і в будь-якому художньому творі, у романі є місця, при написанні яких я дозволила собі творчу свободу. Наприклад, це стосується схильності Джаспера підморгувати Дайю. Не думаю, що підморгування було звичайним явищем у Китаї XIX століття, адже в китайській культурі це сприймається як непристойний і розпусний жест. До того ж нормативно-правовий акт, сьогодні відомий як Закон про виключення китайців 1882 року, свого часу насправді називали Законом про обмеження китайців.

І наостанок я хотіла б звернути увагу на анахронізм у цьому романі — для латинізації китайських ієрогліфів у тексті використано Ханью піньїнь. Однак версію піньїнь, яку представлено в цій книжці, стандартизували не раніше ніж у 1950 році. Моєму ідеалістичному «я» подобається вірити, що Дайю могла б сама придумати таку систему латинізації, ґрунтуючись на її знанні англійської мови та мандаринського наріччя.