Маріам Петросян Дім, в якому…

Книга перша. Куряка

Дім стоїть на околиці міста. У місці, яке прийнято називати Гребінцями. Витягнуті багатоповерхівки тут вибудувано зубчастими рядами з проміжками квадратно-бетонних дворів — як вважається, місцями забав молодих «гребінчуків». Зубці білі, повні очей та подібні один на одного. Там, де вони ще не виросли, — обгороджені парканами пустирища. Порохно знесених будинків, кубла щурів і бездомних собак значно цікавіші молодим «гребінчукам», ніж їхні власні двори — інтервали поміж зубцями.

На нейтральній території між двома світами — зубців і пустирищ — стоїть Дім. Його називають Сірим. Він старий і за віком ближчий до пустирищ, які є похованнями його однолітків. Він сам-один — інші будинки тримаються осторонь — і не подібний на зубець, бо не тягнеться вгору. Він має три поверхи, фасад дивиться на трасу, і в нього також є двір — довгий прямокутник, оточений сіткою. Колись він був білим. Тепер він сірий спереду і жовтий з внутрішнього боку, з подвір’я. Він їжиться антенами і дротами, обсипається крейдою і плаче тріщинами. До нього туляться гаражі та прибудови, сміттєві баки і собачі будки. Усе це з подвір’я. Фасад голий і понурий, яким йому і належить бути.

Сірого Дому не люб­лять. Ніхто не заговорить про це вголос, але мешканці Гребінців воліли б не мати його так близько. Вони воліли б, аби його не було взагалі.

Куряка

Деякі переваги спортивного взуття

Усе почалося з червоних кросівок. Я знайшов їх на дні сумки. Сумка для зберігання особис­тих речей — так це називається. Тільки ніяких особистих речей там не буває. Пара вафельних рушників, стосик носовичків і брудна білизна. Усе як у всіх. Усі сумки, рушники, шкарпетки і труси ідентичні, щоби нікому не було кривдно.

Кросівки я знайшов випадково; я давно про них забув. Старий подарунок, уже навіть не згадаю чий, із минулого життя. Яскраво-червоні, запаковані в блискучий пакет, зі смугастою, наче льодяник, підошвою. Я розірвав паковання, погладив вогнисті шнурівки і блискавично перевзувся. Ноги тепер набули дивного вигляду. Якогось незвично ходячого. Я аж забув, що вони можуть бути такими.

Того ж дня після уроків Джин відкликав мене набік і сказав, що йому не подобається моя поведінка. Показав на кросівки і наказав їх зняти. Не мало сенсу запитувати навіщо, але я все ж запитав.

— Вони привертають увагу, — сказав він.

Для Джина це нормально — таке пояснення.

— Ну і що? — запитав я. — Нехай собі привертають.

Він нічого не відповів. Поправив шворку на окулярах, посміхнувся і поїхав. А ввечері я отримав записку. Тільки два слова: «Обговорення взуття». І зрозумів, що впіймався.

Голячи пух на щоках, я порізався і розбив склянку з-під зубних щіток. Відображення, яке дивилося на мене з дзеркала, здавалося смертельно наляканим, але насправді я майже не боявся. Тобто боявся, звичайно, та водночас мені було байдуже. Я навіть не став знімати кросівки.

Збори проводилися в класі. На дошці написали: «Обговорення взуття». Цирк і маразм, тільки мені було не смішно, тому що я втомився від цих забав, від мудрагелків-гравців і від самого цього місця. Втомився так сильно, що вже майже розучився сміятися.

Мене посадили коло дошки, щоби всі могли бачити предмет обговорення. Ліворуч за столом сидів Джин і смоктав ручку. Праворуч Довгий Кит із тріскотом ганяв кульку коридорчиками пластмасового лабіринту, поки на нього не подивилися з осудом.

— Хто бажає висловитися? — запитав Джин.

Висловитися бажали багато хто. Майже всі. Перше слово надали Сипові. Вочевидь, щоб якомога швидше від нього відкараскатися.

З’ясувалося, що всяка людина, яка намагається привернути до себе увагу, — людина самозакохана і недобра, бозна-якої думки про себе і здатна на що завгодно, тоді як насправді ця людина — всього-на-всього шелихвіст. Ворона в павичевому пір’ї. Або щось подібне. Відтак наш Сип прочитав байку про ворону. Потім вірша про осла, який втелющився в озеро і потонув через власну дурість. Потім він хотів іще заспівати щось на ту ж таки тему, але його вже ніхто не слухав. Сип надув щоки, розплакався і замовк. Йому подякували, передали хустинку, заступили підручником і надали слово Гулю.

Гуль говорив ледь чутно, не піднімаючи голови, так ніби зчитував текст із поверхні столу, хоча нічого, крім подряпаного пластику, там не було. Білий чуб налізав на око, він поправляв його наслиненим кінчиком пальця. Палець фіксував безбарвне пасмо на чолі, але щойно його відпускав, воно моментально сповзало назад в око. Щоби дивитися на Гуля довго, треба мати сталеві нерви. Тому я на нього не дивився. Від моїх нервів уже й так залишилося саме дрантя, не було чого зайвий раз їх терзати.

— До чого намагається привернути увагу обговорюваний? До свого взуття, могло би здаватися. Насправді це не так. За посередництвом взуття він привертає увагу до своїх ніг. Тобто афішує свій дефект, тицяє ним в очі оточенню. Цим він немовби підкреслює нашу загальну біду, ігноруючи нас і нашу думку. У певному сенсі він на власний спосіб знущається над нами…

Гуль ще довго бабрався в цих помиях. Палець сновигав угору і вниз по переніссі, білки наливалися кров’ю. Я знав напам’ять усе, що він може сказати, — все, що взагалі прийнято казати в таких випадках. Усі слова, які виповзали з Гуля, були такими ж безбарвними і пересушеними, як і він сам, його палець і ніготь на пальці.

Потім промовляв Топ. Приблизно те саме і так само нудно. Потім Ніф, Нуф і Наф. Трійнята з поросячими кличками. Вони говорили одночасно, перебиваючи один одного, і якраз на них я дивився зі значним зацікавленням, тому що не сподівався, що вони братимуть участь в обговоренні. Їм, здається, не сподобалось, як я на них дивлюся, або ж вони засоромилися, та від цього все зробилося тільки гірше, і від них мені дісталося найбільше. Вони нагадали мою звичку загинати сторінки книжок (при тому, що книжки читаю не тільки я), і те, що я не здав свої носові хусточки у фонд загального користування (хоча ніс росте не лише у мене), і що я сиджу в ванні довше ніж належить (двадцять вісім хвилин замість двадцяти), штовхаюся колесами, коли їжджу (а колеса ж бо треба берегти!), і врешті-решт дійшли до головного — до того, що я курю. Якщо, звичайно, можна назвати курцем людину, яка за три дні палить одну сигарету.

Мене запитували, чи знаю я, якої шкоди завдає нікотин здоров’ю довколишніх. Звісно, я знав. Причому я не тільки знав, а й сам уже цілком міг би читати лекції на цю тему, бо за півроку мені згодували стільки брошур, статей і сентенцій про шкоду куріння, що вистачило би для двадцятьох — і ще би трохи залишилося. Мені розповіли про рак легень. Потім окремо про рак. Потім про серцево-судинні захворювання. Потім почали ще про якісь страхітливі хвороби, але про це я вже слухати не став. Про щось таке вони могли розводитися годинами. Жахаючись, здригаючись, з палаючими від збудження очима, наче ветхі пліткарки, що обговорюють убивства і нещасні випадки, пускаючи при цьому слину від захвату. Акуратні хлопчики в чистих сорочечках, серйозні та солідні. Під їхніми обличчями крилися старечі фізіономії, роз’їдені трутизною. Вони мені отак вгадувалися вже не вперше, тому я більше не дивувався. Вони вже набридли мені аж так, що хотілося отруїти нікотином усіх відразу й кожного зокрема. На жаль, це було неможливо. Свою нещасну сигарету-триденку я викурював крадькома у вчительському туалеті. Навіть не в нашому, борони боже! І якщо когось і труїв, то хіба лише тарганів, бо ніхто, крім тарганів, туди не навідувався.

Півгодини в мене жбурляли камінням, а потім Джин постукав по столу ручкою й оголосив, що обговорення мого взуття закінчилося. На той час усі встигли забути, що саме вони обговорюють, так що нагадування виявилося дуже доречним. Ціле товариство вирячилося на нещасні кросівки. Вони обдавали їх осудом мовчки, з гідністю, зневажаючи мою інфантильність і відсутність смаку. П’ятнадцять пар м’яких коричневих мокасинів — супроти однієї яскраво-червоної пари кросівок. Що довше вони на них дивилися, то ясніше ті палахкотіли. Під кінець у класі посіріло все, крім них.

Я якраз милувався ними, коли мені дали слово.

І… сам не знаю, як так сталося, але вперше в житті я сказав Фазанам усе, що про них думав. Сказав, що весь цей клас з усіма, хто в ньому перебуває, не вартий однієї пари таких шикарних кросівок. Так і сказав їм усім. Навіть бідному затурканому Топові, навіть Братам Поросятам. Я справді в ту мить так відчував, тому що не зношу зрадників та боягузів, а вони якраз і були зрадниками та боягузами.

Вони, напевно, вирішили, що я з перестраху збожеволів. Тільки Джин не здивувався.

— Ось ти і сказав нам те, що думаєш, — він протер окуляри і тицьнув пальцем у кросівки. — Адже річ була зовсім не в них. Річ була у тобі.

Кит чекав біля дошки з крейдою в руці. Проте обговорення закінчилося. Я сидів, заплющивши очі, поки всі вони не роз’їхалися. І просидів так іще доволі довго, коли залишився сам. Утома поволі витікала з мене. Я зробив щось, що виходило за рамки. Повівся, як нормальна людина. Перестав підлаштовуватися під інших. І хоч як би це все не закінчилося, я знав, що ніколи про це не пошкодую.

Я підняв голову і подивився на дошку. «Обговорення взуття. Пункт перший: зарозумілий. Пункт другий: привертає увагу до спільного дефекту. Пункт третій: зневажливо ставиться до колективу. Пункт четвертий: палить».

Кит примудрився зробити в кожному слові не менше ніж по дві помилки. Він майже не вмів писати, зате єдиний з усіх міг ходити, тому під час зборів до дошки зав­жди ставили його.

Наступні два дні ніхто зі мною не розмовляв. Вдавали, наче мене не існує. Я став чимось на кшталт привиду. На третій день такого життя Гомер повідомив, що мене викликають до директора.

Вихователь першої виглядав приблизно так, як виглядала би ціла група, якби вони не маскувалися з якоїсь причини під хлопчаків. Немов стара баба, яка сиділа всередині кожного з них, дожидаючи чергового похорону. Гнилизна, золоті зуби й підсліпуваті очиці. Хоча в нього принаймні все було на видноті.

— Уже навіть до дирекції дійшло, — сказав він, маючи вигляд лікаря, який сповіщає пацієнта, що той невиліковно хворий. Потім іще якийсь час зітхав і похитував головою, дивлячись на мене з таким співчуттям, що я раптом почав почувати себе не дуже свіжим мерцем. Добившись потрібного ефекту, Гомер, сапаючи й охкаючи, пішов.

У директорському кабінеті я був двічі. Раз — коли ще тільки приїхав, і вдруге — коли треба було вручити малюнок для виставки з ідіотською назвою «Моя любов до світу». Результат своєї триденної праці я охрестив «Древом життя». Тільки відійшовши від малюнка на кілька кроків, можна було розгледіти, що «древо» всіяне черепами й навалою червів. Зблизька вони здавалися чимось на кшталт груш серед викривлених гілок. Як я і думав, у Домі нічого не зауважили. Оцінили мій похмурий гумор, вочевидь, уже тільки на виставці, але як до цього поставилися, я не дізнався. Взагалі, це навіть не було жартом. Усе, що я міг сказати про свою любов до світу, приблизно так і виглядало, як я там зобразив.

У мій перший візит до директора дрібні черв’ячки в світовій любові вже вовтузилися, хоч до черепів іще не дійшло. Кабінет був чистий, але якийсь занедбаний. Було видно, що це не центр Дому, не те місце, куди все стягується і звідки все витікає, а так собі — сторожова будка. У кутку на дивані сиділа ганчір’яна лялька у смугастій сукенці з воланами. Завбільшки як трирічна дитина. І скрізь витикалися пришпилені аграфками записки. На стінах, на шторах, на спинці дивана. Але найбільше потрясіння в мене викликав гігантський вогнегасник над директорським столом. Він настільки приковував увагу, що придивитися до самого директора вже не було як. Той, хто сидить під антикварним вогненним дирижаблем, мабуть, на щось приблизно таке і розраховує. Думати можна тільки про те, як би ця штукенція не обвалилася і не вбила його просто в тебе на очах. Ні на що інше не залишається сили. Ненайгірший спосіб заховатися, залишаючись на видноті.

Директор говорив про політику школи. Про її шляхи. «Ми воліємо ліпити з готового матеріалу». Щось приблизно таке. Я не дуже уважно слухав. Бо дивився на вогнегасник. Він жахливо бісив. І все інше також. І лялька, і записки. «Може, в нього амнезія? — думав я. — І він сам собі постійно про все нагадує. Ось зараз я поїду, а він напише про мене і пришпилить цю інформацію де-небудь на видному місці».

Потім я все ж трохи його послухав. Він якраз дійшов до випускників. Тих, «хто багато чого досягнув». Це були люди на засклених фотографіях по обидва боки від вогнегасника. Пересічні й ображені індивіди, з медалями та ще якимись грамотами, що їх вони тоскно демонстрували камері. Якщо чесно, роздивлятися фотографії цвинтарів було б веселіше. З огляду на специфіку школи, принаймні одну таку фотографію треба було повішати біля решти.

Цього разу все було інакше. Вогнегасник залишився, де був, і записки біліли на всіх доступних і недоступних поверхнях, але в обстановці кабінету щось змінилося. Щось, не пов’язане з меблями та зниклою лялькою. Акула сидів під вогнегасником і копирсався в паперах. Висхлий, плямистий і кошлатий, наче порослий лишайником пень. Брови, також плямисті, сірі та кошлаті, нависали над очима, наче брудні бурульки. Перед ним була папка. Серед аркушів я розгледів свою фотографію і зрозумів, що папку набито мною. Моїми оцінками, характеристиками, фотознімками з різних років — усією тією частиною людини, яку можна перенести на папір. Я частково лежав перед ним, поміж корінцями картонної папки, частково сидів навпроти. Якщо й була хоч якась відмінність між пласким мною, котрий лежав, і об’ємним мною, котрий сидів, то вона полягала в червоних кросівках. Це вже було не взуття. Це був я сам. Моя відвага та мій безум, трішечки побляклі за три дні, але все ще осяйні й красиві, як полум’я.

— Мало статися щось украй поважне, якщо хлопці більше не хочуть тебе терпіти, — Акула продемонстрував мені якийсь аркушик. — Ось тут у мене лист. Під ним п’ятнадцять підписів. Як я маю це розуміти?

Я стенув плечима. Хай розуміє, як хоче. Бракувало тільки пояснювати йому про кросівки. Це було би просто смішно.

— Ваша група — зразкова група…

Плямисті бурульки обвисли, прикривши очі.

— Я дуже люблю цю групу. І не можу відмовити хлопцям у проханні, до того ж про таке вони просять уперше. Що ти на це скажеш?

Я хотів сказати, що також буду щасливий спекатися їх, але промовчав. Чого була варта моя точка зору супроти точки зору п’ятнадцяти зразкових акулячих улюбленців? Замість того, щоби протестувати чи щось пояснювати, я непомітно розглядав обстановку.

Фотографії тих, «хто багато чого досягнув», виявилися навіть гидкішими, ніж мені пам’яталося. Я уявив серед них свою постарілу і одутлу фізіономію, а на задньому плані — картини, одна страхітливіша за іншу. «Його називали юним Гігером, коли йому було тринадцять». Стало зовсім огидливо.

— Ну? — Акула помахав у мене перед очима розчепіреною п’ятірнею. — Ти заснув? Я запитую, ти розумієш, що я маю обов’язок вжити деяких заходів?

— Так, звичайно. Мені дуже прикро.

Це було єдине, що спало на думку.

— Мені також дуже прикро, — пробурчав Акула, різко закриваючи папку. — Дуже прикро, що ти настільки тупоголовий і примудрився зіпсувати стосунки з усією групою водночас. А тепер можеш котитися назад і збирати речі.

У мене всередині щось підскочило вгору і вниз, як іграшкова кулька на гумці:

— А куди мене відішлють?

Мій переляк справив йому купу задоволення. Він трохи понасолоджувався, перекладаючи різні предмети з місця на місце, замислено вивчаючи нігті, закурюючи…

— А як ти думаєш? В іншу групу, звичайно.

Я посміхнувся:

— Ви жартуєте?

Легше було підселити в яку-завгодно групу Дому живого коняку, ніж когось із першої. У коняки було більше шансів прижитися. Попри розміри і гній. Мені належало промовчати, але я не втримався:

— Ніхто мене не прийме. Я ж Фазан.

Акула по-справжньому розізлився. Виплюнув сигарету і гримнув кулаком по столу.

— Годі вже з мене цих фокусів! Досить! Який іще Фазан? Хто придумав усю цю дурню?

Папери розповзлися під його кулаком, недопалок упав мимо попільнички.

Я так перестрахався, що у відповідь верескнув іще голосніше:

— Не знаю я, чому нас так називають! Запитайте у тих, хто це придумав! Думаєте, легко вимовляти ці ідіотські прізвиська? Думаєте, хтось пояснив мені, що вони означають?

— Не смій підвищувати голос у моєму кабінеті! — заволав Акула, похиляючись до мене через стіл.

Я мигцем глянув на вогнегасник і тут же відвів очі.

Він тримався.

Акула простежив за моїм поглядом і нараз довірчо шепнув:

— Не впаде. Там ось такі штирі, — і він показав мені свій гидезний палець.

Це було так несподівано, що я сторопів. Сидів і витріщався на нього, як дурень. Тоді як Акула глумливо кривив губи. І раптом я зрозумів, що він просто знущається. Я не так давно жив у Домі й усе ще через силу називав деяких людей на прізвиська. Треба абсолютно не мати комплексів, щоб у лице обзивати людину Хлюпом чи Пісюном, не почуваючись при цьому цілковитою сволотою. Тепер мені пояснили, що дирекція всього цього не схвалює. Але навіщо? Просто щоб покричати і подивитися, як я відреагую? І я здогадався, що змінилося в кабінеті від часу мого першого візиту. Сам Акула. Із непримітного дядька, що чаївся під вогнегасником, він перетворився на Акулу. Власне на те, чим його називали. Значить, прізвиська давалися не просто так.

Поки я думав про все це, Акула знову закурив.

— Щоб я більше не чув у своєму кабінеті цих дурниць, — попередив він, виловлюючи з моєї папки попередній недопалок. — Цих намагань принизити найкращу групу. Позбавити її належного статусу. Ти зрозумів?

— Тобто ви також вважаєте це слово лайливим? — уточнив я. — Але чому? Чим воно гірше, ніж просто Птахи? Або Щури? Щури... По-моєму, це звучить набагато бридкіше, ніж Фазани.

Акула закліпав.

— Вам, напевно, відоме значення, яке всі вкладають у це слово, так?

— Так, — сказав він понуро. — Годі вже. Закрий рота. Тепер мені зрозуміло, чому перша тебе настільки не терпить.

Я подивився на кросівки. Акула був занадто високої думки про фазанячі мотиви, але цього я казати йому не став. Запитав тільки, куди мене переводять.

— Поки що не знаю, — не повівши бровою збрехав він. — Треба подумати.

Не дарма його прозвали Акулою. Він нею і був. Плямистою, косоротою рибиною; з очима, що дивилися в різні боки. Вона постаріла, і, вочевидь, їй не дуже щастило на полюванні, якщо її веселила така мізерна здобич, як я. Звісно, він знав, куди мене відішлють. І навіть збирався про це повідомити. Але передумав. Вирішив помучити. Тільки трохи перестарався, тому що група не мала значення, Фазанів ненавиділи всі.

Я раптом збагнув, що справи мої не такі вже й погані. З’явився реальний шанс вибратися з Дому. Перша мене вишпурнула, те ж саме зроб­лять інші. Може, зовсім відразу, а може, й ні, але якщо гарненько постаратися, процес пришвидшиться. Урешті-решт, яке море часу я змарнував, намагаючись стати справжнім Фазаном! Переконати яку-завгодно іншу групу в тому, що я їм не підходжу, буде набагато легше. Тим більше, вони і так щодо цього впевнені. Можливо, сам Акула теж так вважає. Мене просто виключили у більш складний спосіб. Піз­ніше можна буде сказати, що я не прижився ніде, куди б мене не прилаштовували. Бо ще ж можуть недобре подумати про Фазанів…

Я заспокоївся. Акула, який уважно за мною стежив, винюхав момент просвітлення, і йому це не сподобалося.

— Їдь уже, — сказав він бридливо. — Збери речі. Завтра о пів на дев’яту я особисто за тобою зайду.

Закриваючи за собою двері директорського кабінету, я вже знав, що завтра він запізниться. На годину чи навіть на дві. Я тепер бачив його наскрізь з усіма його дрібними акулячими радощами.

«Учні називають його просто Домом, об’єднуючи у цьому місткому слові все, що символізує для них наша школа, — сім’ю, затишок, взаєморозуміння і турботу». Так говорилося в буклеті, що його я збирався почепити на стіну в траурній рамці — як тільки виберуся з Дому. Може, навіть у рамці з позолотою. Він був унікальним — цей буклет. Жодного слова правди і жодного слова брехні. Не знаю, хто його впорядковував, але ця людина була в певному сенсі генієм. Дім справді називали Домом. Об’єднуючи у цьому триклятому слові цілу купу всього. Можливо, тут було затишно справжньому Фазанові. Дуже може бути, що інші Фазани заміняли йому сім’ю. У зовнішності Фазани не трапляються, тому мені важко судити, але якби вони там водилися, Дім був би власне тим місцем, куди вони щосили прагнули б потрапити. Інша річ, що в зовнішності їх не існує, і мені здається, що створює їх якраз Дім. Значить, за якийсь час до того, як потрапити сюди, всі вони були нормальними людьми. Украй неприємна думка.

Але я, власне, відволікся від буклета. «Більш як столітня історія і дбайливо збережені традиції», що згадуються на третій сторінці, також наявні. Вистачає побачити Дім, аби зрозуміти: він почав руйнуватися ще в позаминулому столітті. Про це ж таки свідчать замуровані каміни і складна система димоходів. У вітряну погоду в стінах завиває не гірше, ніж в якому-­небудь середньовічному замку. Суцільне занурення в історію. Щодо традицій — тут теж усе правильно. Маразм, який панував у Домі, явно придумувався кількома поколіннями не зовсім здорових людей. Наступним поколінням залишалося тільки все це «дбайливо зберігати і примножувати».

«Обширна бібліотека». Наявна. Більярдна, басейн, кінозал… Усе тут є, але до кожного «є» додається малесеньке «але», після якого виявляється, що користуватися цими благами неможливо, неприємно або небезпечно. У більярдну ходять Бандерлоги. Значить, Фазанам туди дорога закрита. У бібліотеці займаються дівчата. Знову не можна. У вихідні там збираються картярі. Зовсім недобре. Заїхати можна, можна навіть узяти щось почитати, але повернутися туди навряд чи захочеться. Басейн? Ремонтують уже кілька років. «І ще стільки ж років ремонтуватимуть, там дах протікає», — люб’язно сповістили мене Брати Поросята. Вони якийсь час були дуже приємними. Відповідали на питання, все показували і пояснювали. Вони були переконані, що живуть у дивовижному, незвичайному місці цікавим і повноцінним життям. Ця їхня переконаність мене просто вбивала. Вочевидь, не треба було намагатися її викорінити. Тоді ми би дружили ще й досі. А так — люб’язності настав край, дружбі, що навіть не встигла до пуття початися, — також, і три їхні майже ідентичні підписи з’явилися під клопотанням про моє переведення. Хоча розповісти вони встигли багато. Майже все, що мені стало відомо про Дім, я знав з їхніх слів. Фазаняче життя не схиляло до того, щоб дізнаватися про щось нове. Воно взагалі мало до чого схиляло. У першій було розписано кожну хвилину.

У їдальні — думки про їжу, в класі — про уроки, на медогляді — про здоров’я. Колективні страхи — щоб тільки не застудитися, колективні мрії — котлетка з баранини на сніданок. Усе як у всіх, нічого зайвого. Кожен рух доведений до автоматизму. День розділений на чотири частини. Сніданком, обідом і вечерею. Раз на тиждень, у суботу, — кіно. Щопонеділка — збори.

Чи не час нам?..

Я ось звернув увагу…

Так, поза сумнівом, клас погано провітрюється. Це на нас впливає.

Знаєте, такий дивний шурхіт… Боюся, це все-таки щури.

Заявити протест у зв’язку з антисанітарними умовами в приміщеннях, вони сприяють поширенню гризунів…

І плакáти. Безконечні плакáти.

У класі: «На уроках думай про уроки. Геть сторонні думки!». У спальні: «Дотримуйся тиші, не перешкоджай сусідові», «Шум — розсадник нервових захворювань».

Стрункі ряди залізних ліжок. Білі серветки на подушках. «Стеж за чистотою! Хочеш жити в чистоті — почни зі своєї наволочки». Білі тумбочки, одна на два ліжка. «Пам’ятай, куди ставиш свою склянку. Познач її номером». На бильцях ліжок — складені рушники. Також із номерами. Від шостої до восьмої вмикають радіо. «Не маєш що робити — слухай музику». Хто бажає пограти в лото чи в шахи, переходять до класної кімнати. Відтоді, як у класі поставили телевізор, кількість тих, хто відпочиває після уроків у спальні, помітно зменшилася. Тоді телевізор перенесли. Тепер він світиться у спальні блакитним вікном аж до ночі, а ніч у Фазанів починається з дев’ятої години, і до цього часу всі мають лежати в ліжку, повбирані в піжами та готові позасинати. «Потерпаєш від безсоння — звернися до лікаря».

Уранці — все від початку. Сидяча гімнастика. Застелювання ліжок. «Допоможи одягтися сусідові — і сусід допоможе тобі». Вмивання. Шість раковин із рудавими обідками довкола стоків. «Чекай своєї черги і не затримуй інших». Викривлені мармизи в тріщинах кахлів і калюжі на підлозі. Їдальня. Уроки. Перерва на обід. Уроки. Час для відпочинку. І так безконечно.

Я заїхав до спальні й виявив, що перестав бути привидом. Перша знає про переведення, це вгадувалося з того, як вони на мене вирячилися. В їхній цікавості було навіть щось непристойне. Так, ніби вони збиралися мене з’їсти. Я насилу втримався, щоби просто тут же, від дверей, не повернути назад. Замість цього я проїхав до свого ліжка і втупився в телевізор. Жінка у картатому фартушку розповідала, як приготувати медові коржі. «Беремо три яйця, відділяємо білки…» Дуже корисно дивитися такі передачі перед вечерею. Вони пробуджують апетит. На ту мить, коли продзвенів дзвоник, я вже знав, як робити медові коржі, з чим їх подавати на стіл та як при цьому посміхатися. Але збагатився знаннями єдиний я. Усі решта витріщалися на мене і брали участь у приготуванні зовсім іншої страви.

Виїжджали зі спальні, як зав­жди, по три, щоб без штовханини розміститися перед раковинами і вимити руки перед їдою. Я не став ні до кого прилаштовуватися. Це відзначили і розуміюче перезирнулися.

У їдальні мене почало трусити. Я ловив погляди Фазанів. Куди вони обернуться, навитріщавшись на мене? Але вони все ніяк не могли надивитися. Або ж і справді не знали, куди мене переводять.

Час розтягнувся у вічність.

Пюре і морквяні котлети. Виделка із зігнутим зубцем. Рознощиця в білому фартушку; дзеленчить посудом, штовхаючи візок. Білі стіни, глибокі вікна-арки. Я люблю їдальню. Це найстаріше місце в Домі. Точніше, воно менше, ніж інші, зазнало змін. Стіни, вікна і потріскані плитки підлоги, вочевидь, були такими ж і сімдесят років тому. І голландська пічка на цілу стіну, облицьована кахлями, з чавунними дверцятами на замку. Тут гарно. Єдине місце, де ніхто не лізе з настановами, де можна відключитися, розглядаючи інші групи, уявляючи себе не-Фазаном. Колись це було моєю улюбленою грою. Відразу після того, як мене сюди взяли. Потім набридло. Та зараз я раптом дотямив, що вперше можу зіграти в неї по-справжньому і що це вже буде зовсім не гра.

Пюре і морквяні котлети. Чай і бутерброди з маслом. Наш стіл цілком чорно-білий. Білі сорочки, чорні штани. Білі тарілки на чорних підносах. Чорні підноси на білій скатертині. За кольором вирізняються тільки обличчя й волосся.

Поряд — стіл другої. Найбільш яскравий і гамірний. Фарбовані ірокези, окуляри й намиста. У вухах — грімкі затички навушників. Щури — метиси панків з клоунами. Скатертини їм не стелять, ножів не видають, виделки прикуті до стільниці ланцюжками, і якщо бодай один із них упродовж дня не закотиться в істериці, намагаючись відірвати свою виделку і застромити її в сусіда, Щури вважатимуть, що день прожитий намарно. Усе це чистої води цирк. У другій кожен носить при собі ніж чи то бритву, так що їхнє панькання з виделками — просто данина традиціям. Маленьке шоу спеціально для їдальні. На чолі столу — Рудий. Гігантські зелені окуляри, поголена голова, троянда на щоці й ідіотський осміх. Ватажок Щурів. На моїй пам’яті вже другий. Ватажки у них довго не тримаються.

У третьої власне шоу. Вони пов’язують гігантські слинявчики з дитячими малюнками і тягають за собою горщечки з улюбленими рослинами. При їхній жалобі та плюгавих фізіономіях це сприймається знову-таки як цирк. Тільки якийсь зловісний. Може, тільки самих Птахів усе це і веселить. Вони вирощують у себе в кімнатах квіти, вишивають гладдю і хрестиком, вони — найтихіші й найвихованіші після нас, але страшно навіть подумати, що можна опинитися серед них. Навіть граючи колись у свою улюблену гру, я зазвичай пропускав третю.

На мене раптом накотило видіння. Тілесно відчутне, просто аж моторошне.

Я сиджу в темній, сирій пташачій спальні. Вікна позаростали плющем і майже не пропускають світла. Скрізь рослини в горшках і в кадовбах. У центрі кімнати — напівобвалений камін.

Птахи розташувалися рядком на низеньких лавочках і орудують голками, а на камінній полиці сидить подібний до мумії Стервожер у поїденій міллю горностаєвій мантії й курить кальян, пускаючи в наш бік клуби диму.

Час від часу хтось із Птахів встає і підносить йому на розгляд свою роботу. Мені недоб­ре. Спекотно і соромно, тому що на моїх п’яльцях діється щось несусвітнє. Якісь жахливі переплетення ниток, жмути і хвостики, я ніяк не можу вивудити з цього неподобства голку, я знаю, що рано чи пізно надійде моя черга нести показувати свою роботу, і жахливо цього боюся. Зробивши незграбний рух, я зачіпаю ліктем горщок, котрий стоїть поряд, він перевертається і розбивається на друзки. Падає гігантська герань, завбільшки як добрий кущ бузку, обсипається земля, розлітаються глиняні черепки.

Серед розгрому на підлозі — білий і чистесенький людський череп без нижньої щелепи. Усі довкола завмирають, дивляться на мене і на череп. Потім лунає гидотне рохкання.

— Так-так, Куряко, ти не помилився, — каже Стервожер, зіскакуючи з камінної полиці та шкутильгаючи в мій бік. — Це наш попередній новенький, нехай спочиває з миром!

Він сміється, показуючи нереально гострі, акулячі зуби…

На цьому місці я перервався, виявивши, що насправді перебуваю в центрі уваги, тільки не Птахів, а рідних Фазанів. Вони стежили за мною з великим зацікавленням. Гострозубий вищир Стервожера зів’яв до кривенької посмішки Джина, я побачив її — і мені всередині все перевернулось. Я нахилився над своєю котлетою, і мене мало не знудило від ненависті. Те, що я уявляв, було тільки страшною казкою, справжні стерв’ятники сиділи поряд. Видивлялися краплинки поту в мене на обличчі й облизувалися. І зненацька я зрозумів, що хоч зараз готовий стати Птахом. Одягнути жалобу, навчитися вишивати хрестиком, викопати сотню черепів, захованих у квіткових горшках. Що завгодно, аби тільки більше не жити в першій. Понад усе мене засмучувало те, що навіть ці переживання збоку, мабуть, сприймаються як напад легкодухості. «Кінець, — сказав я собі, — більше не граю ні в які ігри. Лишається дотерпіти до завтра. Якихось тринадцять годин».

Одного разу, коли я, здригаючись від кожного шереху, курив у вчительському туалеті, туди забрів Сфінкс із четвертої. Налякавшись, я викинув недопалок, і він тут же загас на вологих кахлях.

— Ого, Фазан-куряка! — сказав Сфінкс, розглядаючи недопалок у себе під ногами. — Та ж навіть не повірить ніхто, якщо розповісти.

Він подивився на мене й засміявся.

Лисий безрукий здоровило. Очі зелені, як трава. Зламаний ніс і єхидний рот із двома дещо задертими кутиками. І протези в чорних рукавичках.

— У тебе є іще куриво?

Я кивнув, здивований, що він до мене заговорив. До Фазанів не прийнято заговорювати. Мені навіть здалося, що він зараз попросить закурити, але до цього таки не дійшло.

Він сказав лише:

— От і гарно.

Та й пішов.

Я ні хвилини не вірив, що він дійсно надумає кому-небудь про це розказувати. І даремно не вірив.

Коли через кілька днів після нашої зустрічі мене почали звати Курякою, я не пов’язав цього з ним. Не тільки Сфінкс знав, що я курець. Що і до чого мені пояснили Брати Поросята. Виявилося, Сфінкс дав мені нове прізвисько. Став моїм хресним. І Дім ледве не перевернувся, бо ніколи ще не траплялося, щоби хтось та й охрестив Фазана. Тим більше — такий, як Сфінкс, вище за якого тільки Сліпий, вище за якого тільки дах Дому і ластівки.

Через усе це я став відомою особою серед нефазанів, а Фазани дружно мене зненавиділи. Нове прізвисько звучало для них гірше, ніж «Джек-Патрач». Воно нервувало їх і псувало їм імідж, але поміняти його вони вже не могли. Не мали права.

Я не став уявляти себе в четвертій. Там був мій ябеда-хресний, там був ненормальний Лорд, який вибив мені зуба за те, що я випадково зчепився з ним колесами. Там були Шакал Табакі, який обприскав мене якоюсь смердючою поганню з балончика з написом «Небезпечно для життя», і Бандерлог Лері, який керував усіма наскоками Логів на Фазанів. Уявляти себе поміж них не мало сенсу. Настрій і без того був препоганим.

Я доїв свою розбабрану по тарілці котлету. Випив чай. З’їв бутерброд. Придумав два плани втечі з Дому, і хоч обидва були нездійснимі, це мене розважило. Потім вечеря закінчилась.

Я не повернувся до спальні. Покурив у вчительському туалеті й поїхав назад у бік їдальні. Майданчик перед нею переважно залишався порожнім. Таких місць у Домі було небагато. Я поставив візок біля вікна і, поки не ввімкнули коридорне освітлення, сидів і дивився на густо-чорні вершечки дерев, з яких іще не облетіло листя. Коли ввімкнули світло, за вікном відразу стемніло. Я від’їхав і став кататися майданчиком повз засклені щити з оголошеннями. Крім них дивитися не було на що. Я перечитав їх, мабуть, усоте, і всоте переконався, що вони не змінюються. Змінювалися лише ті, що були на стінах за щитами. Їх писали маркерами, фарбою й кольоровою крейдою, і змінювалися вони настільки часто, що багатьом, хто хотів тут щось занотувати, доводилося спершу замазувати білилами попередні повідомлення, чекати, доки вони висохнуть, і тільки потім писати нові. У деяких питаннях люди Дому не лінувалися. Їхніх оголошень я переважно не читав. Їх було надто багато, і вони були занадто дурними. Але сьогодні знічев’я я вирішив прочитати також і їх. Поставив візок боком і присунувся до щілини поміж щитами.

Сезон полювання відкрито.

Ліцензії на відстрілювання за прейскурантом.

Від четверга. Ґніт

Я спробував уявити, що чи кого можна відстрілювати на території Дому. Мишей? Бродячих котів? І з чого по них стріляти? З рогаток? Зітхнувши, я став читати далі.

Рахунок позавчорашній.

Ран. в прал.

Послуги досвідченого астролога.

Кавн. Щодн. З 18 до 19 год.

Усвідомив, у чому мої хиби.

ПОДІЛЮСЯ З БАЖАЮЧИМИ БЕЗЦІННИМ ДОСВІДОМ.

ПРОСВІТЛЕНИЙ.

Рахунок позавчорашній. Ран.

Під тр. бізоном лівор. від вх.

Триста грамів сиру «Рокфор». Недорого.

Білоштан.

«Розсунь рамки всесвiту!» Кавн. кожн. четв.

Запит. черг. бар. «Мiсячну дорогу» nO 64.

Тiльки особам у нестандартному взуттi.

Далі цього оголошення я не посунувся. Перечитав його. Потім піднявся на один рядок вище. Знову опустився. Подивився на свої кросівки. Збіг?

Напевно. Але жахливо не хотілося повертатися до спальні. Я знав, що таке цей «Кавн.» і де його шукати. Знав, що мені там навряд чи зрадіють і що жоден Фазан при здоровому глузді туди не поткнеться. З іншого боку, втрачати було нічого. Чом би, відтак, не розсунути рамки Всесвіту? Я протер кросівки носовою хустинкою, щоб надати їм яскравості, й вирушив на пошуки Кавника.

Коридор другого поверху довгий, наче кишка, і вікон тут нема. Вікна є тільки перед їдальнею, та ще у вестибюлі. Коридор починається від сходів і переривається невеличкою залою: не заїхавши в неї, не потрапиш до їдальні; потім він продовжується ще трохи — до других сходів. Ув одному кінці — їдальня. Навпроти неї — вчительська і кабінет директора. Далі — наші дві кімнати, один вічно порожній клас, кабінет біології, закинутий туалет, який називають учительським — я використовував його, щоб курити, — і кімната відпочинку, в якій іще до мого надходження почався нескінченний ремонт. Усе це обжита, знайома територія. Закінчується вона вестибюлем — понурим залом із вікнами на подвір’я, з диваном у центрі та поламаним телевізором у лівому кутку. Далі я ніколи не заїжджав. Десь тут проходив невидимий кордон, що його Фазани намагалися не перетинати.

Я хоробро його перетнув, в’їхав до коридора за вестибюлем і опинився в зовсім іншому світі.

Тут наче вибухнула цистерна з фарбами. І не одна. Написи та малюнки траплялись і на нашому боці, але тут вони не траплялися, тут вони якраз і були коридором. Гігантські, завбільшки як людина чи й вищі, вони різали око, зміїлися і струменіли, налізали одне на одного, розбризкувалися й підскакували, витягувалися до стелі та стікали назад униз. Обабіч від мене розписані стіни начебто аж розпухнули від написаного на них, а сам коридор почав здаватися вужчим. Я їхав по ньому, роззявивши рота, мовби крізь маячню шаленця.

Двері другої вищирилися синіми черепами, малиновими зигзагами блискавок і написами-попередженнями. Я відразу зрозумів, чия це територія, і розсудливо від’їхав до протилежної стіни. Із цих дверей могло вилетіти що завгодно, починаючи від лез для гоління та пляшок — і закінчуючи самими Щурами. Їхня ділянка була густо встелена осколками та уламками того, що вони вже встигли викинути, і це сміття хрустіло під колесами, як обгризені кості.

Потрібні двері були ледь прочинені, інакше я, мабуть, їх пропустив би. «Тільки кава і чай!» — попереджувала скромна біла табличка. Решта поверхні дверей була розфарбована під бамбук, абсолютно скрадаючись на тлі стін. Зазирнувши всередину, я переконався, що це дійсно Кавник. Темне приміщення, заставлене круглими столиками. Під стелею — китайські ліхтарики й розлогі оригамі, на стінах — жаскі на вигляд маски та чорно-білі фотографії в рамках. Просто навпроти дверей — барна стійка, зібрана з учительських кафедр, пофарбованих у синій колір.

Я відхилив двері трохи ширше. Над ними теленькнув дзвіночок, і всі, хто сидів біля столиків, повернули голови у мій бік. Найближче виявилися двійко Псів у нашийниках. У глибині кімнати я розгледів різнобарвні щурячі ірокези, але не став придивлятися, а відразу поїхав до стійки.

— Шістдесят четвертий номер, будь ласка! — рубнув я, відповідно до інструкції, і тільки після цього підняв очі.

З-за стійки на мене витріщався грубенький Кріль у нашийнику, з відстовбурченими передніми зубами.

— Що-що? — ошелешено перепитав він.

— Шістдесят четвертий номер, — повторив я, почуваючись цілковитим ідіотом. — «Місячну дорогу».

За столами засміялися:

— Але ж дає Фазан! — крикнув хтось. — Бачили?

— Фазан-самогубця!

— Ні, це нова порода. Форсажний Фазан!

— Це Фазанячий імператор.

— Та він узагалі не Фазан. Це перевертень!

— Причому хворий. Інакше не став би перетворюватися на Фазана.

Поки відвідувачі Кавника клеїли дурня, Кріль, маючи дуже серйозний вигляд, обійшов стійку, став поряд і вирячився на мої ноги. Цілу вічність вивчав їх і нарешті сказав:

— Не підходить.

— Чому? — пошепки запитав я. — В оголошенні сказано — у нестандартному взутті.

— Не знаю я ніяких оголошень, — відрізав Кріль, повертаючись у свою загородку. — Давай, вимітайся звідси.

Я подивився на кросівки.

Вони вже не здавалися мені вогненними. У Кавнику було мало світла і зовсім не було Фазанів. Я зрозумів, що вчинив по-дурному. Не треба було приїжджати і виставляти себе на глум. Для всіх, окрім Фазанів, мої кросівки — звичайнісінькі. Я чомусь примудрився про це забути.

— Вони нестандартні, — сказав я. Більше для себе самого, ніж намагаючись когось у цьому переконати. І поїхав до дверей.

— Агов, Фазане! — покликали мене з-за найдальшого столика.

Я розвернувся.

Там, над розписними філіжанками, сиділи візочники четвертої. Лорд — медововолосий і сіроокий, вродливий, мов ельфійський король, і Шакал Табакі — дрібний, кудлатий і вухатий, подібний на лемура в перуці.

— Знаєш що, Кролику, — сказав Лорд, дивлячись на мене холодними очима, — я вперше бачу Фазана, чиє взуття не відповідає певним стандартам. І мене дивує, що ти цього не помітив.

— От-от, — радісно підхопив Табакі. — Я також звернув увагу. Ще подумав — не жити йому, неборакові. Задзьобають. Ти дай уже йому той шістдесят четвертий номер, Кролику. Може, йому тільки ця радість у житті й залишилася. Кермуй-но сюди, дітваче! Зараз тебе пообслуговують.

Я зволікав, не знаючи, чи варто приймати це запрошення, але Пси підтягнули ноги та стільці, звільняючи мені проїзд, так наче я був щонайменше слоном, і довелося їхати.

Шакал Табакі, який обізвав мене дітваком, сам виглядав від сили на чотирнадцять. Щоправда, тільки здаля. Зблизька йому можна було дати навіть і тридцять. Одягнений він був у три різнокольорові жилетки, з-під яких звисали майки різної довжини — зелена, рожева й блакитна, — і при цьому однаково було видно, який він худющий. На всіх жилетках було по кілька кишень, і всі ці кишені стовбурчилися. А зверху він був обвішаний разками намиста, значками, амулетами, нашийними сумочками, аграфками та дзвіночками, й усе це було чи то не дуже чистим, чи то жахливо обтріпаним. Поряд із ним Лорд у своїй білій сорочці та синіх джинсах виглядав майже голим. І понадміру чистим.

— Для чого тобі «Місячна дорога»? — поцікавився він.

— Не знаю, — чесно зізнався я. — Захотілося спробувати.

— Ти бодай знаєш, що це таке?

Я хитнув головою:

— Який-небудь коктейль?

Лорд дивився на мене геть жалісливо. Він був настільки білошкірим, що аж ніби світився. Брови та вії темніші від волосся, очі чи то сірі, чи то сині. Навіть кисла міна його не псувала. Навіть прищі на підборідді.

Я ніколи в житті не зустрічав людей, на яких би боліло дивитися через їхню красу. Крім Лорда. Приблизно місяць тому він вибив мені зуба за те, що я зчепився з ним колесами у дверях їдальні. До того я бачив його тільки здалеку. Я навіть зрозуміти нічого не встиг. Так задивився на нього, що не розчув, що він сказав. Потім цей прекрасний ельф висадив мені зуба, і стало не до захвату. Наступного тижня я їздив, припадаючи до стін, сахався від кожного зустрічного, не вилазив із кабінету стоматолога і не спав ночами.

Лорд був останнім, із ким я міг би уявити себе за одним столиком у Кавнику, і останнім, із ким став би починати розмову, якби від мене щось залежало. Але так вийшло. Він запитував, я відповідав, а його клята зовнішність знову непомітно мене зачаровувала. Важко було, перебуваючи поряд, весь час пам’ятати, що він таке насправді. До того ж у мене виникло тривожне відчуття, що «Місячна дорога» аж ніяк не безневинний напій, навпаки: щось таке, чого насправді краще не пити.

Поки я переживав, її принесли. Кріль поставив на стіл крихітну чашечку і присунув її до мене.

— Під вашу відповідальність, — попередив він візочників.

Зазирнувши в чашечку, я побачив тільки маслянистий відблиск на самому денці. Того не вистачило б навіть щоби наповнити наперсток.

— Нічого собі! — здивувався я. — Як мало.

Кріль шумно зітхнув. Він усе не йшов. Стояв і чогось чекав.

— Гроші, — сказав він нарешті. — Платити будеш?

Я розгубився. Грошей у мене при собі не було.

— А скільки це коштує? — запитав я.

Кріль повернувся до Табакі.

— Слухай, це ви все почали. Я нічого йому не дав би. Він же просто не має поняття, цей Фазан.

— Заткнися, — сказав Лорд, віддаючи йому сотенну купюру. — І котися звідси.

Кріль узяв гроші й відійшов, кинувши на Лорда похмурий погляд.

— Пий, — запропонував мені Лорд. — Якщо справді хочеш.

Я знову зазирнув у чашечку.

— Взагалі-то вже не хочу.

— І правильно, — зрадів Табакі. — Нащо воно тобі? Зовсім не обов’язково, і взагалі чого це ти раптом? Випий краще кави. І булочку собі з’їж.

— Ні. Дякую.

Мені було соромно. Хотілося якнайшвидше звідси поїхати.

— Вибачте, — сказав я. — Не знав, що це так дорого.

— Та облиш, — пискнув Табакі. — Не знав — і добре. Менше знаєш — довше проживеш.

— Три кави! — верескнув він нараз, крутнувши візок. І завертівся, як дзиґа. Я не зрозумів, як він це зробив, від чого відштовхнувся, але обертався він, як шалений. На всі боки полетіли крихти їжі, намистини й усіляке дрібне сміття. Ніби від сміттєвої урни на каруселі. Мені на рукав спікірувала маленька пір’їна.

— Дякую, не треба! — крикнув я.

Карусель зупинилася.

— Чому не треба? Ти кудись поспішаєш?

— Я не маю грошей.

Табакі зморгнув совиними очима. Від вертіння волосся його піднялося дибки, і вигляд він тепер мав геть одурілий.

— А навіщо гроші? Лорд пригощає. Це ж ми тебе запросили. До речі, ціна суто символічна.

Кріль поставив на стіл тацю з трьома філіжанками кави, молочником і розчленованими булками. Моїх протестів ніхто не слухав.

— Не треба мене пригощати, — спробував я ще раз. — Я не хочу.

— Ну та певно, — Табакі розчаровано відкинувся на спинку візка. — Яка людина стане пити з тобою каву, Лорде, після того як ти дав їй по пиці? Ніяка.

Я відчув, як запалахтіли щоки. Лорд тарабанив пальцями по столу й не дивився на нас.

— Ти би вибачився, — запропонував йому Табакі. — Адже він зараз поїде. І вийде як зав­жди. Тобто не вийде.

Лорд почервонів. Блискавично і надзвичайно помітно, ніби йому надавали ляпасів.

— Не вказуй мені, що робити!

Хотілося вже навіть не поїхати, а провалитися крізь землю. Так було би значно швидше. Я розвернув візок.

— Вибач, — буркнув Лорд, не піднімаючи очей.

Я застряг.

Візок напіврозвернутий, голова втягнута в плечі.

Я більше нічого не розумів. Навіть у моїх найбільш мстивих мріях Лорд переді мною не вибачався. Якось мені не вдавалося це уявити. Я вибивав йому зуби та звертав щелепу, він ставав не таким уже й гарним, обзивався та плювався кров’ю, але до вибачень між нами не доходило.

— Я був тоді трохи сам не свій, — сказав Лорд. — Повівся, як остання скотина. Якби ти тоді настукав Павукам, я мав би клопіт. Ти навіть уявити не можеш який. Я дві ночі не спав, чекав, коли за мною прийдуть. Доки не зрозумів, що ти нічого не сказав. Хотів вибачитися — і не зміг. Не вийшло. І сьогодні не зміг би, коли б не Шакал.

Лорд замовк і нарешті подивився на мене. Очі в нього були злі.

Я також мовчав. А що мав казати? «Я тобі пробачаю» прозвучало би по-дурному. «Нізащо не пробачу» — ще гірше.

— Нічого не розумію, — сказав я.

— Чого ти не розумієш? — мерщій відгукнувся Шакал.

— Нічого.

— Тепер ти вип’єш із нами кави? — запитав він скрадливо.

Настирливий виявився суб’єкт.

Я під’їхав до столу. Взяв із таці свою каву.

— Усе не так, — сказав я. — Не так, як має бути. Ви поводитеся не за правилами. Ніхто не стане вибачатися перед Фазаном. Ніколи. Навіть якщо відірве йому півголови.

— Де воно записане — оце правило? — обурився Табакі. — Щось я про нього не чув.

Я стенув плечима:

— Не знаю. Там, де і решта правил, напевно. Записане чи не записане, але воно існує.

— Тьху ти! — Табакі дивився на мене мало не з захватом. — Який нахаба! Вчить мене правил Дому. Ні хріна собі!

Лорд крутив чашечку з «Місячною дорогою», уважно в неї вдивляючись.

— Із чого її змішують? — запитав він. — Що там?

Табакі чмихнув:

— Не знаю. Одні кажуть — витяжка з мухоморів, інші — сльози Стервожера. Може, пташачий папá і плаче зеленою їддю, але хіба хто-небудь перевірятиме? У всякому разі, вона отруйна. Романтично налаштовані індивіди стверджують, нібито це нічна роса, зібрана під повнею. Хоча росою навряд чи перетруїлось би стільки людей. Якщо, звичайно, не збирати її шкарпетками Логів.

— Дай яку-небудь пляшечку, — попросив його Лорд, простягаючи руку.

Табакі наморщився.

— Вирішив отруїтися? Тоді краще щурячої отрути роздобудь. Вона надійніша. І більш передбачувана.

Лорд чекав, не забираючи простягнутої руки.

— Добре, добре, — пробурчав Табакі, порпаючись у кишенях. — Можеш труїти себе чим хочеш, мені однаково. Я за свободу вибору.

Він передав Лордові крихітну мензурку, й ми поспостерігали, як той обережно переливає в неї вміст чашечки.

— А ти? — повернувся до мене Шакал. — Чому мовчиш? Розкажи що-небудь цікаве. Кажуть, на останніх Фазанячих зборах обговорюють тільки тебе.

Я похлинувся і пролив трохи кави на рукав.

— Звідки ти знаєш? Я думав, ви нами не цікавитеся.

— А в тебе про нас узагалі склалася дивна думка, — хихикнув Табакі. — Ходимо, наче надуті індики, нічого довкола не помічаємо. Іноді відриваємо кому-небудь півголови, не помічаємо і цього також, тарганимося собі вперед. На плечах у нас — «тягар білої людини», а під пахвою — товстезний кодекс законів і правил Дому, де записано: «Бий лежачого, топчи того, хто впав, плюй у криницю, з якої п’єш», а також інші корисні поради.

Сказане досить близько відображало те, що я думав про них у дійсності, я не стримав усмішки.

— Ага, — зітхнув Табакі, — так і є. Я не перебільшив. Але якби ти був хоч на грам тактовний, ти не демонстрував би цього аж так відверто.

— Які ще збори? — запитав Лорд, перекидаючи мені через стіл пачку «Кемелу». — Я, наприк­лад, не знаю, що це таке.

Табакі остовпів від обурення, а я засміявся.

— Ось такі, як ти, і псують нам весь імідж! — заволав Шакал, вихоплюючи сигарети в мене з-під носа. — Через вас нас вважають самозакоханими індиками! Тільки абсолютна тетеря не знає про Фазанячі збори. Не дивися на Лорда, — повернувся він до мене. — Він у Домі без ночі не з тутеньки; і він майже нічим не цікавиться.

— Два роки і дев’яносто днів, — виправив Лорд. — А той усе ще вважає мене новеньким.

Табакі потягнувся через стіл і поплескав його по руці.

— Вибач, старий. Знаю, тебе це діткнуло. Але ти порівняй свої два роки з моїми дванадцятьма, і зрозумієш, що я цілком можу називати тебе новеньким.

Лорд скривився так, ніби у нього заболіли всі зуби водночас. Табакі це сподобалося. Він навіть порожевів від задоволення. Закурив і кивнув мені з поблажливою усмішкою старожила.

— Отже… Ми нічого не дізналися, крім того, як багато всього не знає Лорд. А ти все мовчиш.

Я стенув плечима. Кава була смачна. Табакі був смішний. Лорд тримався як приятель. Я розслабився, більше не чекаючи від них свинства, і вирішив, що нічого страшного не станеться, якщо скажу правду.

— Мене виключили, — зізнався я. — Загальним голосуванням. Послали клопотання Акулі, й він дав згоду. Тепер переведуть в іншу групу.

Візочники четвертої дружно відставили свої філіжанки і перезирнулися.

— Куди? — завмерши від цікавості, запитав Шакал.

— Не знаю. Акула не сказав. Стверджує, це ще не вирішено.

— Скотина, — процідив Лорд. — Як скотина живе і помре по-скотинячому!

— Єй-єй, постривай! — Табакі наморщив чоло, блискавично прикинув щось в умі та втупився в нас очима, що враз округлилися. — Або до нас, або в третю, — заявив він. — Інакше не виходить.

Вони з Лордом знову перезирнулися.

— Я також так думаю, — сказав я.

Якийсь час ми мовчали. Кріль, вочевидь, обожнював саксофони. Із магнітофона за стійкою без перерви долинали їхні жалібні звиски. На протязі хилиталися китайські ліхтарики.

— То ось чому тобі знадобилася «Місячна дорога», — пробурмотів Табакі. — Тепер зрозуміло.

— Кури бери, — промовив Лорд співчутливо. — Чому ти не куриш? Табакі, віддай йому сигарети.

Шакал неуважно подав мені пачку. Пальці у нього були тонкі, наче павучі лапки, і жахливо брудні.

— Так, — сказав він мрійливо. — Або так, або перетак. Або ти дізнаєшся, якого кольору сльози у Стервожера, або ми всі побачимо, як ридає Лері.

— По-твоєму, Стервожер заплаче? — здивувався Лорд.

— Звісно. Ще й як! Уголос! Як Морж, котрий поїдає устриць.

— Тобто він мене з’їсть, — уточнив я.

— Жаліючи, — запевнив Табакі. — У нього в принципі ніжна і вразлива душа.

— Дякую, — сказав я. — Це дуже тішить.

Шакал не був глухим. Він почервонів, винувато шморгнувши носом.

— Ну, взагалі-то я так… Перебільшив я трохи… Люблю лякати людей. Він і справді непоганий хлопець. Тільки зовсім трішечки схибнутий.

— Ще раз дякую.

— А знаєш, можна запросити його до нашого столика! — осяяло зненацька Табакі. — А що? Непогана думка. Познайомитеся ближче, поспілкуєтеся… Йому сподобається.

Я стривожено роззирнувся. Стервожера в Кавнику не було. Я точно це знав, але в якийсь момент перелякався, що помилився, що він з’явився, поки я не дивився навсібіч, і зараз Шакал запросить його зі мною знайомитися.

— Ну чому ти так смикаєшся? — дорікнув мені Табакі. — Я ж сказав, він хоч куди. До нього відразу звикаєш. І взагалі — його тут немає. Я мав на увазі, покликати через Птахів, — він кивнув у бік сусіднього столика, де двійко кислолицих у жалобі грали в карти.

— Годі вже, Табакі, — втрутився Лорд. — Дай спокій Стервожерові. Наші шанси на новенького набагато вищі, ніж у третьої, так що раз уже тобі так припекло, клич Сліпого.

Табакі почухався, покрутився, схопив з таці булку і, гублячи шматочки та крихти, моментально її проковтнув.

— Чорт, — сказав він з повним ротом. — Я так хвилююся… — він підібрав усе, що впало, і заштовхав услід. — Страшенно хвилююся! Невідомо, як реагуватиме на все це Сліпий…

— Відомо, — перебив його Лорд. — Ніяк. Коли це він хоч на щось та реагував?

— Це так, — знехотя погодився Табакі. — Практично ніколи. Щоб ти розумів, — підморгнув він мені, — наш ватажок — довгих йому років ватагування — сліпий як кріт, і з реакціями у нього проблеми. Зазвичай він усе делегує Сфінксові. «Відреагуй, будь ласка, замість мене», — каже він. Так що бідолаха Сфінкс уже багато років реагує на все за двох. Може, через те й полисів. Адже це вкрай обтяжливо.

— То він не зав­жди був лисим? — здивувався Лорд.

Табакі кинув на нього нищівний погляд:

— Що значить «зав­жди»? Від народження? Може, він і народився лисим, але повір мені, на момент нашого знайомства Сфінкс був дуже навіть патлатий!

Лорд сказав, що не може собі цього уявити. Табакі відповів, що Лорд зав­жди мав проблеми з уявою.

Я нарешті закурив. Від чудасій Табакі кортіло розреготатися, але я боявся, що сміх прозвучить істерично, тому стримувався.

— Ага! — пригадалося нараз Табакі. — Ти ж похресник Сфінкса, я й забув! Бачиш, як усе пречудово складається! Раз ти його похресник, він відреагує на тебе, наче рідна мати. Що ще треба для щастя?

Я сумнівався, що для щастя мені потрібний лисий ябеда Сфінкс у ролі матері, й так про це і сказав.

— Даремно. Цілком даремно, — образився Табакі. — Зі Сфінкса виходить непогана мати. Повір.

— Так. Особливо для Чорного, — зобразив усмішку Лорд. — Онде він, до речі, йде. Можеш його покликати. Розкаже Куряці, яка ніжна зі Сфінкса матуся.

— Не пересмикуй, — обурився Шакал. — Я не сказав — для всіх і кожного. Певна річ, для Чорного Сфінкс є радше мачухою.

— Злою мачухою, — уточнив Лорд солодким голосом. — Із німецьких казок, після яких діти голосно кричать ночами.

Табакі прикинувся, що не розчув.

— Сюди, сюди, старий! — крикнув він, замахавши руками. — Осьдечки ми! Дивися сюди. Агов!.. Зовсім у нього недобре зробилося з зором, — поділився він із нами стурбовано і схопив останню булку. — Через штангу. Піднімання тягарів насправді не оздоровлює. А головне, — він проковтнув булку за два рази, — йому не можна переїдати. Так що краще, коли довкола буде якомога менше мучного. Правда, Чорний?

Чорний — похмурий бурмило з білястим йоржиком — підійшов зі стільцем, прихопивши його по дорозі, поставив стілець біля Лорда, сів і вперся в мене очима:

— Правда — що?

— Що тобі не можна переїдати. Ти й так важкий.

Чорний промовчав. Він і справді був важким, але, безумовно, не від переїдання. Мабуть, таким і народився. Потім він накачав собі м’язи всілякими тренажерами і зробився ще більш об’ємистим. Майка-безрукавка залишала відкритими його біцепси, котрі я шанобливо розглядав, поки він розглядав мене. Табакі сповістив, що мене переводять і, скоріше за все, до них, у четверту. «Якщо тільки не в третю, але в третю навряд, тому що, певна річ, коли є з чого вибирати, вибирають, де просторіше».

— Ну? — тільки і сказав на це Чорний. Руки його були, як пара окостів, голубі очі, здавалося, взагалі не кліпали.

Табакі засмутився:

— Що — ну? Я тобі першому сповіщаю сенсаційну новину!

— І що я повинен зробити?

— Здивуватися! Ти повинен принаймні трохи здивуватися!

— Я здивований.

Чорний встав, зачепивши головою китайський ліхтарик, і пересів за вільний столик через один від нас. Там він вийняв із кишені жилетки книжку в м’якій обкладинці та, короткозоро мружачись, втупився в неї.

— Прошу дуже! — обурився Табакі. — Хтось тут розводився про реакції Сліпого! Та порівняно з Чорним Сліпий — просто живчик!

Стосовно живчика він перебільшив. Я лежав колись-то в лазареті в одній палаті зі Сліпим. За три дні він не промовив жодного слова. Навіть майже не ворушився, так що я поступово почав сприймати його як деталь інтер’єру. Він був плюсклий і невисокий, в його джинси вліз би тринадцятирічний, два його зап’ястки були, як один мій. Поруч із ним я відчував себе міцним хлопцем. Тоді я ще не знав, хто це, і вирішив, що він просто зовсім затурканий. Зараз, дивлячись на Чорного, я подумав, що якщо хтось у четвертій і виглядає як ватажок, то це, звісно, він, а зовсім не Сліпий.

— Дивно все влаштовано, — сказав я. — Незрозуміло.

— Ага, і цей також вражений, — кивнув Табакі. — Звісно, дивно. Така довбня, як Чорний, ходить під Сліпим. Адже ти це мав на увазі, зізнайся?! Він такий об’ємистий і солідний. Такий царствений, чи не так? Ми ось також дивуємося. Живемо поряд із ним, і кожного дня дивуємося, як це він — і не ватажок. А найбільше дивується сам Чорний. Встає рано-вранці, роззирається довкіл і запитує: «Пощо?» І так день при дні.

— Вгамуйся, Табакі, — наморщився Лорд. — Годі вже.

— Лютий я, — пояснив Табакі, допиваючи каву. — Не люблю флегматиків.

Я також допив свою каву і докурив другу сигарету. Вочевидь, настав час їхати. Але не хотілося. Приємно сидіти в Кавнику відкрито, не криючись, палити… Пити каву, яку в першій вважали чимось на кшталт послабленого різновиду миш’яку. Я тільки боявся, що Табакі ще кому-небудь почне розповідати про моє переведення. Краще було розпрощатися, поки цього не трапилося. Табакі вийняв блокнот і черкав щось у ньому ручкою, яку вивудив з-за вуха.

— Так-так, — бурмотів він. — Поза сумнівом... І про це також не забудемо. Ще б пак. А ось це взагалі неприпустимо…

Лорд крутив на краєчку стола запальничку.

— Либонь, мені пора, — сказав я.

— Хвилиночку, — Табакі писав ще якийсь час, потім вирвав аркушик із нотатника і подав його мені. — Тут усе відзначено. Основне. Проглянь і запам’ятай.

Я вирячився на тарабарські карлючки:

— Що це?

— Інструкція, — Табакі зітхнув. — Ну що тут незрозумілого? Правила поведінки для переселенця. Угорі — на випадок переселення до нас, нижче — у третю.

Я придивився уважніше.

— Якісь квіти… годинники. А до чого тут постіль? У вас її що, не видають?

— Видають. Але краще не залишати в себе за спиною нічого такого, що носить твій відбиток.

— Який відбиток? Я що, намазуюся перед сном ваксою?

Табакі знову подивився поглядом старожила. Змореного премногим знанням.

— Слухай, це елементарно. Береш із собою все своє і несеш. Що не можеш віднести — знищуєш. Але щоб нічого твого там не залишилося. Раптом ти завтра помреш? Хочеш, щоби твоє горня обв’язали траурною стрічкою і виставили на загальний огляд із мерзенним написом: «Ми тебе пам’ятаємо, о заблуканий брате наш»?

Мене пересмикнуло:

— Добре. Зрозумів. А годинники?

«Тому, хто переселяється у четверту групу, настійливо рекомендовано позбутися вимірювачів часу всіх видів: будильників, хронометрів, секундомірів, наручних годинників і т. д. Спроба приховати тому подібні предмети буде негайно виявлена експертом, і, з метою запобігання наступним тому подібним провокаціям, порушник понесе покарання, визначене і затверджене експертом.

Тому, хто переселяється на територію 3-ї групи, котра інакше іменується “Гніздище”, рекомендується мати при собі такі предмети: набір ключів (байдуже від чого), два горщики з рослинами в доброму стані, не менше ніж чотири пари чорних шкарпеток, охоронний амулет-антиалерген, протишумові вкладки для вух, книгу Дж. Віндема “День триффідів”, свій старий гербарій.

Переселенцеві, незалежно від місця переселення, рекомендовано не залишати на ділянці, яку буде покинуто, одяг, постіль, білизну, предмети домашнього вжитку, предмети, створені особисто тим, хто переселяється, а також органіку — волосся, нігті, слину, сперму, використані бинти, пластирі та носові хусточки».

Уночі я не спав. Прислухався до дихання сплячих і вдивлявся у чорноту стелі, доки вона не побіліла й доки на ній не проступили знайомі тріщинки. Тоді я подумав, що бачу їх востаннє, відтак востаннє їх перерахував. Циферблат великого настінного годинника також стало виразно видно, але на нього я спеціально не дивився. Це була найнестерпніша ніч з усіх, які я провів у Домі. До моменту, коли задзвонили підйом, я був уже наполовину вбраний. На збори мені пішло десять хвилин. Я спакував до сумки переміну білизни, піжаму і підручники, причому постарався залишити все, на чому красувалися номери. Акула, як я і думав, не прийшов у призначений час. Група поїхала снідати без мене. Вони повернулися й поїхали на уроки, а його все не було. Ні о десятій, ні об одинадцятій, ні о дванадцятій.

До пів на першу я згриз усі нігті, об’їздив спальню вздовж і впоперек зо двісті разів і зрозумів, що ось-ось з’їду з глузду. Вийняв «інструкцію переселенця», перечитав її і зірвав з ліжка постіль. Запакувавши її, зібрав усі серветки, які були коло мого ліжка й тумбочки. Зупинив годинник і заховав його на дно сумки. Вийняв із тайника сигарети, закурив і вже почав було прикидати, як би то спорудити гербарій з підручних засобів, коли нарешті з’явився Акула. З понурим Ящиком у ролі вантажника і з Гомером у ролі проводжаючого. Але Гомер провести мене з гідністю не зумів. Його занадто шокувала запалена сигарета. Побачивши її, він утік майже відразу. Навіть не попрощався. Акула сигарету проігнорував, зате поцікавився, якого дідька я обдер постіль.

— Білизна зовсім свіжа, — сказав я. — Тільки вчора перемінили. Для чого бруднити зайвий комплект?

Він подивився на мене, як на недоумка, і пробурчав щось щодо Фазанячих замашок, хоч сам учора за це слово мало мене не прибив. Я запропонував залишити білизну, якщо його це настільки напружує; він наказав мені стулити рота.

Ящик розвернув мій візок, потовкся поміж ліжками і вивіз у коридор, де передав мене Акулі, а сам повернувся по сумку. Акула котив візок, Ящик волік сумку. Гомера ніде не було видно. Знайому територію ми проскочили блискавично, а далі я вже не впізнавав нічого, хоч як не крутив головою, ніби за ніч змінилися всі малюнки й орієнтири. Я пропустив і другу, і Кавник, але зрозумів це, тільки коли ми зупинилися перед дверима з величезною четвіркою посередині, намальованою крейдою.

Дім

Інтермедія

Дім стоїть на околиці міста. У місці, яке прийнято називати Гребінцями. Витягнуті багатоповерхівки тут вибудувано зубчастими рядами з проміжками квадратно-бетонних дворів — як вважається, місцем забав молодих «гребінчуків». Зубці білі, повні очей та подібні один на одного. Там, де вони ще не виросли, — обгороджені парканами пустирища. Порохно знесених будинків, кубла щурів і бездомних собак значно цікавіші молодим «гребінчукам», ніж їхні власні двори — інтервали поміж зубцями.

На нейтральній території між двома світами — зубців і пустирищ — стоїть Дім. Його називають Сірим. Він старий і за віком ближчий до пустирищ, які є похованнями його однолітків. Він сам-один — інші будинки тримаються осторонь — і не подібний на зубець, тому що не тягнеться вгору. Він має три поверхи, фасад дивиться на трасу, і в нього також є двір — довгий прямокутник, оточений сіткою. Дім сірий спереду і розмальований яскравими фарбами з внутрішнього боку, з подвір’я. Тут його стіни прикрашають малюнки-метелики, завбільшки як невеликі літаки, слони з крилами бабок, окаті квіти, мандали й сонячні диски. Усе це — з боку подвір’я. Фасад голий і понурий, яким йому і належить бути.

Сірого Дому не люб­лять. Ніхто не заговорить про це голосно, але мешканці Гребінців воліли б не мати його так близько. Вони воліли б, щоби його не було взагалі.

Вони з’явилися перед Домом спекотного серпневого дня, о порі, яка не дає тіней. Жінка і хлопчик. Вулиця була пустельною, сонце випалило її. Зниділі дерева вздовж бруківки від сонця не рятували, не рятували й стіни будинків, які плавилися в яскраво-синьому небі розжареними зубцями. На асфальті під ногами залишалися вм’ятини. Каблуки жінки витискали в ньому маленькі дірочки, що тягнулися за нею акуратним ланцюжком, немов сліди дуже дивного звіра.

Вони йшли поволі. Хлопчик — від утоми, жінка — скута ваготою валізи. Обоє в білому, світлоголові, обоє дрібку вищі, ніж їм належало: хлопчикові — за віком, жінці — щоб здаватися жіночною. Жінка була вродлива і звикла звертати на себе увагу, але зараз на неї нікому було визиратися, і це її тільки тішило. Плавність її ходи спотворювала валіза, білий костюм прим’явся від довгої поїздки в автобусі, косметику розмила жарінь. Незважаючи ні на що, вона йшла з гордо піднятою головою, намагаючись не сутулитися і не зраджувати своєї втоми.

Хлопчик був подібний на неї настільки, наскільки маленький зразок людської породи може нагадувати великий. Світлоголовий і ледь-ледь рудавий, худесенький і цибатий, він дивився на світ точнісінько такими ж зеленими очима, як і в його матері, й тримався так само просто, як і вона. На його плечі була накинута біла жакетка. Такого виснажливо спекотного дня це здавалося дивним. Він ішов знехотя, зачіпаючись кедом за кед і мружачи очі так, щоби бачити тільки сірий, зіркатий, як тісто, асфальт і сліди, залишені на ньому каблуками матері. Він думав, що навіть якби мати зникла йому з очей, її можна було би знайти за оцими смішними, дірчастими слідами.

Жінка зупинилася.

Над ними височіла будівля Дому, оточена з двох боків пустотою, як потворний сірий пролом у білосніжних рядах Гребінців.

— Здається, це тут.

Жінка поставила валізу на землю і, трохи піднявши окуляри від сонця, вдивилася в табличку над дверима.

— Бачиш, як швидко ми дійшли? Хіба мало сенс брати таксі?

Хлопчик байдуже кивнув. Він міг би заперечити, що йти довелося все ж таки досить довго, але замість цього сказав:

— Дивися, мам, він прохолодний. Сонце його не чіпає. Дивно, правда?

— Дурниці, любий, — відмахнулася мати. — Сонце чіпає все, до чого може дотягнутися. Просто він темніший від сусідніх будинків, і через це здається холоднішим. Зараз я увійду туди, а ти почекаєш мене тут. Добре?

Вона підняла валізу на четверту сходинку ґанку і обперла її на поручні. Подзвонивши, завмерла чекаючи, а хлопчик сів на найнижчу сходинку і почав дивитися в інший бік. Коли замок клацнув, він обернувся і ще встиг побачити білий поділ, який тут же зник за дверима. Потім двері різко зачинилися, і він залишився сам.

Підвівшись зі сходинки, хлопчик підійшов до стіни і притулився до неї щокою.

— Холодний, — сказав він. — Сонце не може до нього дотягнутися.

Він відбіг від Дому і подивився на нього здаля. Винувато скосив очі на двері, пересмикнув плечима і пішов уздовж стіни. Дійшовши до рогу, ще раз озирнувся, позволікав і повернув.

Іще одна стіна. Хлопчик добіг до її кінця й зупинився.

За наступним поворотом виявилося подвір’я, відгороджене сіткою. Порожній і тоскний двір, такий же розжарений, як усе довкіл. Зате Дім з цього боку був зовсім інакшим. Різнобарвний і веселий, він ніби вирішив показати хлопчикові інше своє обличчя. Усміхнене. Лице не для всіх.

Хлопчик підійшов упритул до сітки, щоби трохи краще роздивитися це інше обличчя Дому та, можливо, навіть вгадати, хто намальований на його стінах, і побачив перекособочену споруду з картонних коробок. Саморобний будиночок, прикритий гілками. На даху його стирчав обвислий від безвітряного затишшя прапорець, картонні стіни були обвішані саморобною зброєю і дзвіночками. У курені хтось жив. Зсередини долинали голоси і шурхіт. Перед входом чорніла купка попелу, обкладена цеглинами.

Їм дозволяють палити вогнища…

Він притулився до сітки, не помічаючи, що на майці й жакетці відбився іржавий сітчастий візерунок. Він не знав, кому саме — «їм», але розумів, що багато років цим «їм» бути не могло. Він дивився, аж поки його самого не помітили крізь нерівно вирізане віконце.

— Ти хто? — запитав хрипкуватий дитячий голос, і в дверному отворі будиночка з’явилася голова, пов’язана квітастою хустинкою. — Краще йди звідси. Тут чужим не можна.

— Чому? — зацікавлено запитав хлопчик.

Похитнувшись, курінь випустив іще двох мешканців. Третій залишився визирати з віконця. Троє засмаглих хлопців з розмальованими обличчями втупилися в нього крізь сітку.

— Він не з тих, — сказав один до другого, киваючи на зубці багатоповерхівок. — Він узагалі нетутешній. Оно як дивиться…

— Ми автобусом приїхали, — пояснив хлопчик у жакетці. — А потім ще пішки…

— Ось і йди звідси пішки, — порадили йому з-за сітки.

Він відійшов на декілька кроків. Він не образився. Просто це були дивні хлопці. Щось із ними було не так. І йому хотілося зрозуміти, що саме.

Ті, зі свого боку, розглядали його й обговорювали без крихти збентеження.

— Із Північного полюса, певно, — сказав маленький, з дуже круглою головою. — У блузочці. Зовсім дурненьке.

— Сам ти дурненьке, — сказав інший. — Рук немає, тому він у блузі. До нас привезли. Не бачиш?

Вони перезирнулися й захихотіли. Той, котрий сидів у будиночку, також засміявся, розхитуючи халабудку своїм сміхом.

Хлопчик у жакетці позадкував.

Вони й далі сміялися:

— До нас, до нас!

Він повернувся до них спиною і побіг. Незугарно сутулячись, щоби не злетіла жакетка.

Вискочивши за ріг, врізався в когось, і цей хтось схопив його за плечі.

— Е, тихіше! Що таке?

Хлопчик затряс головою.

— Нічого. Вибачте. Мене чекають он там. Будь ласка, відпустіть.

Але чоловік його не відпустив.

— Ходімо, — сказав він. — Твоя мати сидить у мене в кабінеті. Я уже почав собі думати, що їй сказати, якщо тебе не знайду.

Чоловік був із прохолодного дому. Він мав сині очі й сіре волосся, він був горбоносий і мружився, як мружаться люди, котрі носять окуляри.

Вони піднялися східцями, й чоловік із прохолодного дому взяв валізу. Двері були про­чинені. Він відступив набік, пропускаючи хлопчика.

— А ті, з куреня… Вони тут живуть? — запитав хлопчик.

— Так, — зрадів синьоокий. — А ви вже познайомилися?

Хлопчик промовчав.

Він переступив поріг, чоловік із Дому увійшов услід за ним — і двері за ними зачинилися.

Вони жили в кімнаті, заставленій полицями з іграшками. Хлопчик і чоловік. Хлопчик спав на дивані з плюшевим крокодилом, чоловік ставив поряд розкладачку. Коли хлопчик лишався сам, він виходив на балкон, лягав там на надувний матрац і дивився крізь поручні на хлопців, які бавилися внизу. Іноді підводився, щоб його було видно. Хлопці задирали голови й усміхалися. Але ніколи не кликали зійти вниз. У глибині душі він чекав на це запрошення, але його не кликали. Розчарований, він лягав назад на матрац, дивився вниз з-під крисів солом’яного капелюха та слухав їхні тонкі, подібні до пташиних, голоси. Іноді він заплющував очі й уявляв себе на пляжі, ніби він задрімує під тихий шелест хвиль. Крики хлопців робилися чаїними. Ноги облазили й покривалися коричневою засмагою. Його виснажувало безділля.

Вечорами вони сиділи на килимі, хлопчик і синьоокий, котрий мав дивне ім’я Лось, яке не було іменем, слухали музику та розмовляли. У них був скрипучий програвач і платівки у ветхих конвертах, які хлопчик роздивлявся, немов картини, дуже уважно, шукаючи в них подібності до музики й не знаходячи її.

Літні ночі заходили в балконні двері. Вони не вмикали світла, щоб не приваблювати комарів. Одного разу хлопчик побачив ганчірку, яка промайнула на тлі синього оксамиту неба: це був кажан, подібний до щурячого привида в порваному плащі. Відтоді хлопчик сідав так, щоби бачити небо.

— Чому ти називаєш себе Лосем? — запитав якось хлопчик.

Він думав про лосів, котрі нипали лісами, з рогами мереживними, як дубове листя. Про них і про оленів, які доводилися їм ріднею. Хоча в оленів роги були зовсім інакші. Він довго думав про все це, перш ніж запитати.

— Це прізвисько, — пояснив Лось. — Кличка. У всіх у Домі є прізвиська, так уже тут повелося.

— І в мене також, раз я тут живу?

— У тебе поки що нема. Але буде. Коли решта хлопців повернуться, і ти переберешся до спільної спальні, тоді в тебе також з’явиться прізвисько.

— Яке?

— Не знаю. Сподіваюся, симпатичне. Якщо пощастить.

Хлопчик задумався, як його можна назвати, але нічого не придумав. Це залежало від тих, котрі мали повернутися. І йому захотілося, щоб вони повернулися якнайшвидше.

— Чому вони мене не кличуть? — запитав хлопчик Лося. — Думають, що я не можу бавитися? Чи вони мене не люб­лять?

— Ні, — сказав Лось. — Просто ти в Домі нова людина. Має минути якийсь час, перш ніж вони до тебе призвичаяться. Спершу так буває з усіма. Потерпи.

— Скільки часу має минути? — запитав хлопчик.

— Тобі дуже нудно? — запитав його Лось.

Наступного дня Лось прийшов не сам. Із ним був хлопчик, який ніколи не грався у дворі та якого ніколи не було видно з вікон.

— Я привів тобі друга, — сказав Лось. — Він буде жити з тобою, і ти не будеш скучати на самоті. Це Сліпий. Робіть, що хочете, — бавтеся, бісіться, ламайте меблі, тільки постарайтеся не сваритися й не скаржитися один на одного. Кімната тепер ваша.

Сліпий не бавився з ним, бо не вмів бавитися. Він слухняно сидів із хлопчиком, щоранку будив його, вмивав і зачісував. Слухав, що він розказує, майже не відповідаючи, і ходив за ним назирці, як приклеєний. Не тому, що йому так хотілося. Просто йому здавалося, що саме цього хотів від нього Лось. Бажання Лося було для нього законом. Якби Лось попросив, він би стрибнув з балкона чи з даху. Або навіть скинув би звідти кого-небудь іншого. Безрукого хлопчика це лякало. Лося це лякало набагато дужче. У душі Сліпий був дорослим — дорослим відлюдником. У нього було довге волосся і жаб’ячий, весь у червоних виразках рот, він був блідий, як примара, і жахливо худий. Йому було дев’ять років. Лось був його богом.

Пам’ять Сліпого пахла, дзвеніла і шурхотіла. Вона несла запахи і відчуття. Вона не простягалася так далеко, як в інших, — раннього дитинства Сліпий не пам’ятав. Майже. Наприк­лад, із найдальших глибин пам’яті він видобував тільки безконечне сидіння на горшку. Їх там було дуже багато дуже маленьких хлопчиків, і всі сиділи рядком на однакових жерстяних горщиках. Спогад був сумним і недобре пахнув. Пізніше він вирахував, що їх тримали на цих горшках не менше ніж по півгодини. Багато хто встигав зробити все, що належало, але залишався сидіти, чекаючи на решту, бо таким був порядок, а дотримуватися порядку їх привчали з пелюшок.

Іще він пам’ятав подвір’я. Де вони гуляли, тримаючись один за одного, але однаково перечіпаючись і падаючи. Гуляти треба було обережно, ланцюжком, і держатися за одяг того, хто йшов попереду. Очолювали й замикали цю колону дорослі. Якщо хтось зупинявся чи відхилявся від спільного маршруту, згори лунали їхні грімкі голоси, які наводили порядок. Весь його світ ділився тоді на два різновиди голосів. Одні керували згори, інші були ближчими й зрозумілішими, вони належали таким же, як і він. Але їх він також не любив. Іноді грімкі голоси зникали. Якщо вони щезали надовго, то він та інші — такі ж, як і він, — починали бігати, стрибати, падати і розбивати собі носи, і відразу виявлялося, що подвір’я зовсім не таке велике, як здається, якщо ходити по ньому один за одним, а навпаки, тісне та мале, і поверхня його вкрита чимось твердим, і це щось обдирало коліна.

Пізніше він пам’ятав бійки. Часті бійки, що виникали без особливих причин. Досить було кого-небудь штовхнути, а там, де він жив, штовхалися постійно. Його штовхали, і він штовхав — не навмисне, просто так складалося — і з певного часу за першим випадковим штурханом ішов другий, сильніший, після якого важко було встояти на ногах, чи взагалі удар, після якого що-небудь починало боліти. Тоді він почав бити сам, не чекаючи, поки його вдарять. Іноді після цього згори розлягалися сердиті дорослі голоси, і його відводили в іншу кімнату. У місце для покараних. Там не було ні столів, ні стільців, ні ліжок. Були тільки стіни та стеля, але про стелю він тоді не знав. Кімнати він не боявся. Інші, коли їх зачиняли, плакали, він же не плакав ніколи. Він любив самотність. Йому було однаково, є поряд люди чи нема. Якщо хотілося спати, він лягав на підлогу й засинав, якщо хотілося їсти, виймав із кишень заникані кусники хліба. Якщо залишали замкненим надовго, відколупував від стін штукатурку та гриз її. Штукатурку він любив навіть більше, ніж хліб, але дорослі сердилися, застаючи його за цим заняттям, і він стримувався, даючи собі волю, тільки коли залишався сам.

Він рано зрозумів, що його не люб­лять. Його виділяли порівняно з рештою дітей, частіше карали й приписували чужі провинності. Він не розумів — чому, але не дивувався й не ображався. Він ніколи нічому не дивувався. Ніколи не чекав від дорослих нічого доброго. Він вирішив, що дорослі несправедливі, і змирився з цим. Навчившись ділити їх на чоловіків і жінок, помітив, що жінки ставляться до нього гірше, ніж чоловіки, але й цьому факту не став шукати пояснень, а просто взяв до уваги, як брав до уваги все, що його оточувало.

З часом він зрозумів, що є дрібним на зріст і слабким. Він зрозумів це, коли голоси інших дітей почали долинати трохи згори, а їхні удари стали завдавати йому більше шкоди. Приблизно в той же час він дізнався, що декотрі з дітей бачать. Що це таке, він довго не міг зрозуміти. Він знав, що дорослі наділені якоюсь великою перевагою, яка дозволяла їм вільно пересуватися за межами його світу, але пов’язував це з їхнім зростом і силою. Що таке «бачити», Сліпий не розумів. А осягнувши розумом, не міг уявити. Тривалий час поняття «зрячий» асоціювалося для нього тільки з влучністю. Зрячі били так, що більше боліло.

Усвідомивши переваги сильніших і бодай трохи видющих, він почав докладати зусиль, щоби стати не гіршим. Для нього це було важливо. Він дуже старався — і його почали боятися. Сліпий швидко зрозумів, що саме викликає страх. Діти боялися не сили, якої в нього не було, а того, як він себе тримав. Його спокою та байдужості, й того, що він нічого не боїться. Коли його били, він не плакав, а просто вставав і йшов геть. Коли він бив когось, цей хтось переважно плакав, лякаючись його незворушності. Він навчився знаходити болючі місця, цього також боялися.

Що старшим він ставав, то гостріше відчував загальну неприязнь. Вона проявлялася по-різному в дітей та в дорослих, але в якийсь момент оточила його непроникним муром самоти.

Так тривало, поки не з’явився Лось. Чоловік, який розмовляв з ним не як з одним із багатьох. Сліпий не міг знати, що Лося викликали спеціально для нього. Він думав, що Лось виділив його серед інших, дужче його полюбивши. Лось увійшов у його життя, наче до себе в кімнату, перевернув усе догори дриґом, переставив і заповнив собою. Своїми словами, своїм сміхом, ласкавими руками й теплим голосом. Він приніс із собою багато такого, про що Сліпий не знав і міг би ніколи не дізнатися, бо нікого по-чесному не хвилювало, що знає і чого не знає Сліпий. Світ його складався з кількох кімнат і подвір’я. Інші діти в супроводі дорослих із задоволенням виходили за межі цього світу, він же зав­жди залишався. У цей куций, чотирикутний маленький світ і ввірвався Лось, цілком його заповнивши, відтак зробив безкраїм і безконечним, а Сліпий віддав йому свої душу й серце — всього себе — на вічні часи.

Інший би не зрозумів і не прийняв би, інший на місці Лося міг би навіть не помітити цього, але Лось усе зрозумів, і коли йому настав час іти, він знав, що Сліпого він мусить узяти з собою.

Сліпий на це не розраховував. Він здогадувався, що Лось рано чи пізно піде, що він знову залишиться сам — і що це буде дуже страшно. Але не уявляв, що все може бути зовсім інакше. А потім сталося чудо. Пам’ять зберегла той день з усіма деталями, з усіма звуками та запахами, з теплом сонячних променів на лиці. Вони кудись ішли, і Сліпий чіпко, дуже чіпко тримав Лося за руку, і серце його трепетало, як поранений птах. Йому було боляче від занадто великого щастя. Вони йшли довго. Сонце пригрівало, камінці хрустіли під ногами, десь далеко з ревінням пролітали автомашини. Так довго і так далеко йому ще ніколи не випадало ходити. Потім вони їхали автівкою, де йому довелося відпустити руку Лося, тож він ухопився за полу його піджака.

Так вони приїхали в Дім, де також було багато дітей, але на відміну від тих, попередніх, усі вони були зрячі. Він уже знав, що це значить — що у кожного з них є дещо таке, чого немає в нього. Але його це більше не турбувало. Головне, поряд був Лось — людина, яку він любив, людина, що любила його.

Потім виявилося, що Дім живий і що він також уміє любити. Любов Дому була не подібна ні на що. Іноді вона лякала, але серйозно — ніколи. Лось був богом, і місце, де він жив, не могло бути простим місцем. Але ж і завдати шкоди воно не могло. Лось не показував, що він знає про справжній Дім, вдаючи, ніби не розуміє, і Сліпий здогадався, що це Велика Таємниця, про яку не варто говорити вголос. Навіть із Лосем. Тому він мовчав і просто любив Дім, як ніхто до того. Йому подобався запах Дому, подобалося, що в ньому багато відсирілої штукатурки, яку можна відколупувати від стін і поїдати, подобалося велике подвір’я і довгі коридори, якими цікаво бродити. Йому подобалися щілини в стінах Дому, його закапелки й закинуті кімнати, те, як довго в ньому тримаються сліди тих, хто проходить, подобалися приязні привиди та всі без винятку дороги, які Дім перед ним відкривав. Тут він міг робити все, що хотів. Раніше за кожним кроком стежили всюдисущі дорослі. На новому місці цього не було, і з незвички це було дещо дивно, навіть незручно, хоча призвичаївся він швидко, значно швидше, ніж думав.

Синьоокий Лось — ловець дитячих душ — вийшов на ґанок і подивився на небо. Розжарене, воно пригасало червоним на обрії. Вечір не ніс прохолоди.

Хлопчик з підбитим оком, який сидів на ґанку, також дивився на небо.

— Що трапилося? — запитав його Лось.

Хлопчик скривився.

— Він сказав — я мушу вміти битися. А навіщо, хотів би я знати? Він зав­жди мовчить і мовчить, як глухий, — ось хай би мовчав собі далі. Коли він говорить, з ним взагалі неможливо. Я раніше думав: «Як зле, що він мовчить!» А тепер думаю, що було краще. І бійки його мені не потрібні. Шарахнув навіщось по оку. Заздрить, що я можу бачити, напевно…

Лось заховав руки в кишені штанів і загойдався на п’ятках:

— Боляче?

— Ні.

Хлопчик піднявся й ліг животом на поручні, перевиснувши у двір.

— Просто він мені набрид. Іноді здається, що в нього з головою не все гаразд. Дивний він якийсь.

— Він каже про тебе те саме, — Лось ховав усмішку, розглядаючи понуру фігурку на перилах. — Але ж ти пам’ятаєш нашу домовленість?

Хлопчик кілька разів хитнувся, відштовхнувшись ногами від дощаного настилу ґанку.

— Пам’ятаю. Не скаржитися, не ображатися і не дутися. А я і не дуюся, і не скаржусь. Я просто гуляю, — він задер голову й перестав розгойдуватися. — Глянь, Лосю, яка краса! Червоне небо. А дерева — чорні. Так, ніби небо їх спалило.

— Пішли, — Лось повернувся до дверей. — З балкона небо виглядає ще гарніше. Тут ти годуєш комарів.

Хлопчик неохоче зліз із перил і пішов слідом.

— Бідака Сліпий нічого цього не бачить, — сказав він із тихою зловтіхою. — Зрозуміло, чому він такий нервовий.

— А ти розкажи йому, — відповів Лось, відкриваючи двері. — Йому буде приємно послухати про те, чого він не бачить.

— Ага, — кивнув хлопчик. — Якраз. І він зможе підбити мені друге око, щоб ми з ним у всьому зрівнялися. Це йому також буде приємно.

Двоє хлопців лежали на балконі на надувному матраці, головою до голови. Хлопчик у солом’яному брилі, з порожніми рукавами сорочки, підібганими під живіт, монотонно бурмотів, не піднімаючи очей від квітчастого матраца:

— Вони білі й рухаються, а по краях ніби рвані чи трохи покусані. Знизу рожевуваті. Рожеве — це ніби червоне, тільки світліше. А рухаються вони дуже поволі, треба довго дивитися, лише тоді побачиш. Зараз їх мало. А коли буває багато, то вже не так сонячно, а якщо ще й хмариться, то зовсім темно, і тоді навіть дощ може піти…

Довговолосий хлопчик підняв голову й насупився:

— Не треба про те, чого нема. Розказуй про те, що зараз…

— Добре, — погодився хлопчик в брилі й перевернувся на спину. З матраца посипалися кукурудзяні зернята й крихточки печива, які позавалювалися в заглибини. — Отож вони білі, а знизу рожевуваті й тихо пливуть, а довкола все голубе.

Він примружився, дивлячись крізь вигорілі вії на рівну, без жодної хмарини, блакить неба; тоді, усміхаючись, повів далі:

— Під ними все голубе; і над ними також. А самі вони, як білі баранці. Шкода, що ти не бачиш цієї краси…

Дім був порожній чи то здавався порожнім. Щоранку прибиральниці-невидимки перетинали коридори, залишаючи за собою сліди, які блищали мастикою. У порожніх спальнях у віконні шиби билися мухи. У дворі, в курені з картонних коробок, жили трійко засмаглих аж до чорноти хлопців. Ночами виходили на полювання коти. Удень вони спали, згорнувшись у пухнасті клубочки. Дім був порожній, але хтось прибирав його, хтось готував їсти й складав порції на підноси. Чиїсь руки вимітали сміття і провітрювали задушливі кімнати. Мешканці картонного будиночка, прибігаючи в Дім по бутерброди й воду, залишали на чистій під­лозі обгортки від цукерок, грудки жувальної гумки та пилюжні сліди. Вони щосили старалися, але їх було занадто мало, а Дім був занадто великий. Гримотання їхніх черевиків завмирало, поглинуте тишею, крики глухнули поміж порожніх стін, і після кожної такої вилазки вони поспішали повернутися у свій маленький дворовий табір, якомога далі від мерт­вих, безликих кімнат, що пропахли мастикою, однакових, немов близнюки. Невидимі руки змітали їхні сліди. І тільки в одній кімнаті хтось жив. Її мешканців не лякала безлюдність Дому.

Хлопчик і сам не знав, чому він так настрахався того першого дня, коли вони повернулися. Його розбудив шум їхньої присутності. Прокинувшись, він з подивом зрозумів, що Дім заповнений людьми, що тиші — спекотної, літньої тиші, до якої він встиг призвичаїтися за місяць, — більше немає. Дім скрипів, охкав і посвистував, грюкав дверима та дзвенів шибами, перегукувався сам із собою крізь стіни музичними уривками, вирував і кипів життям.

Він скинув простирадло та вибіг на балкон.

Подвір’я було заповнене людьми. Вони юрмилися довкола двох червоно-синіх автобусів, сміялися, палили сигарети й перетягували грубезні наплічники та сумки з місця на місце. Строкаті, засмаглі, гамірні, пропахлі морем. Гаряче небо пражило двір. Він дивився на них, присівши навпочіпки, втиснувшись чолом у пруття поручнів. Він хотів бути серед них, невидимою частиною дорослого, прекрасного життя, знемагав від бажання зійти вниз — і не зрушував з місця. Хтось мусив його одягнути. Надивившись, він повернувся до кімнати.

— Чуєш? — запитав Сліпий, який сидів на підлозі біля дверей. — Чуєш, як багато від них шуму?

Сліпий тримав його шорти. Хлопчик підбіг і встромив ноги в штанки — одну, тоді другу. Сліпий застібнув блискавку.

— Ти їх не любиш? — запитав хлопчик, спостерігаючи, як той шнурує його кеди.

— А за що? — Сліпий скинув його ногу з коліна й поклав на нього другу. — За що я їх мав би любити?

Він ледве дочекався жакетки й не дотерпів до гребінця. Світле волосся, яке відросло за літо, залишилося розпатланим.

— Усе, пусти! Я піду! — крикнув він і побіг, посковзуючись від нетерплячки. Коридор, сходи, перший поверх. Розчахнуті двері у двір підпирала смугаста валіза. Він вибіг на ґанок і розгублено завмер.

Скрізь були лиця. Чужі й гострі, наче леза ножів. Якісь аж загрозливі пронизливі голоси. І він перелякався. Це були зовсім не ті люди, до яких він так квапився. Вони були чорними від сонця, вони сміялися й ряхтіли квітчастими сорочками, одначе були абсолютно іншими.

Він сів на сходинці, не зводячи з них бірюзово-котячих очей. Дрижаки пробігли йому по хребту. «Ось вони які, — подумав він гірко. — Склеєні з кусочків. І я один із них. Такий самий. Або стану таким самим. Це як зоопарк. І огорожа — сітка з усіх боків».

Там був один у візку — білий, як мармурова статуя, сивий і виснажений, але й був інший — майже фіолетовий, розпухлий, як потопельник, і настільки ж страшний. Теж неходячий, оточений дівчатами, які штовхали його візок. Дівчата сміялися й жартували. Кожна з них мала ґандж — і вони також були склеєні. Він дивився на них, і йому хотілося плакати.

Висока чорноволоса дівчина в рожевій сорочці зупинилася поряд із ним.

— Новенький, — сказала вона, дивлячись на нього чарівничими очима, в яких райдужка зливалася чорнотою з зіницею.

— Так, — погодився він сумно.

— Ти вже маєш прізвисько?

Він покрутив головою.

— Тоді будеш Стрибунцем, — вона торкнула його за плече. — У тебе в ногах наче по пружинці заховано.

«Бачила, як я збігав сходами», — подумав він, червоніючи.

— Онде той, кого ти шукаєш, — вона показала в бік одного з автобусів.

Хлопчик подивився — й побачив, що там, коло чоловіка у чорній футболці та чорних штанах, стоїть Лось. Хлопчик зрадів і посміхнувся до дівчини.

— Дякую, — сказав він. — Ви вгадали, я якраз його шукав.

Вона стенула плечима:

— Неважко здогадатися. Усі мальки його шукають. А ти ще зовсім свіжий мальок. Не забудь своє прізвисько та свою «хресну». Я Відьма.

Вона піднялася на ґанок і ввійшла в Дім. Стрибунець дивився їй услід дуже уважно, але склеєних кусочків не побачив.

«Тепер у мене є прізвисько!» — подумав він і побіг до Лося.

Ласкава рука лягла йому на плече, він притулився до Лося й замуркотів від задоволення. Чоловік у чорному насмішкувато дивився на них з-під густих брів.

— Ще одне віддане серце, га, Лосю? Коли ти тільки встигаєш?

Лось спохмурнів, але промовчав.

— Жартую, — сказав чорний чоловік. — Просто жартую, старий, не сердься, — і відійшов від них.

— Хто це? — тихо запитав Стрибунець.

— Один із вихователів. Їздив з дітьми до санаторію, — неуважно відповів Лось. — Чорний Ральф. Чи інакше Р Перший.

— А що, є й інші — такі ж, як він? Другі, треті та четверті?

— Ні. Інших таких нема. Просто його чомусь так прозвали.

— Ідіотське обличчя, — сказав Стрибунець. — Я на його місці відпустив би бороду, щоб лиця не було видно.

Лось засміявся.

— А знаєш, — хлопчик потерся щокою об його долоню, — у мене тепер також є прізвисько. Вгадай яке? Нізащо не вгадаєш.

— І навіть не намагатимуся. Вочевидь, щось летюче.

— Майже так. Стрибунець, — він закинув голову, уважно вдивляючись у лице Лося: чи сподобалося йому? — Це добре?

— Так, — Лось наїжачив йому волосся. — Вважай, тобі пощастило.

Стрибунець наморщив облуплений ніс.

— Я також так подумав.

Він подивився на склеєних. Їх поменшало. Багато хто пішов у Дім.

— Ти радий, що хлопці повернулися? Тепер тобі буде веселіше.

У голосі Лося не було певності, і він це вловив.

— Вони мені не подобаються, — зізнався він. — Вони старі, попереламувані й негарні. Згори все було геть інакше, а звідси все погано.

— Нікому з них ще немає навіть вісімнадцяти, — образився Лось. — І з чого ти взяв, що вони негарні? Ти несправедливий.

— Ні. Вони потворні. Особливо ось цей, — хлопчик кивнув на фіолетового. — Він ніби давно-­давно потонув. Хіба ні?

— Це Мавр. Запам’ятай його прізвисько.

Лось вибрав одну валізу з валізячої кучугури й пішов у Дім. Стрибунець крокував поряд, безшелесний, як тінь, і настільки ж липучий. Вони пройшли повз фіолетового, у м’якому обличчі якого, що наче аж опливло, тонули недобрі очі. Стрибунець спиною відчув на собі їхній погляд і пришвидшив ходу, раптом чогось налякавшись.

«Невже почув, що я сказав про нього? Як по-дурному склалося! Тепер він запам’ятає мене та мої слова».

Біля входу курили троє ходячих. Один — високий, з хижим лицем, з короткою стрижкою — кивнув до Лося. Лось зупинився. Стрибунець також.

На шиї хижолицього, перекручений на ланцюжку, висів мавпячий малесенький череп. Крихкий, пожовклий, з гостро випнутими іклами. Хлопчик зачаровано дивився на дорослу іграшку. У ній був якийсь секрет. У цю забавку було вмонтовано щось таке, що надавало порожнім очницям таємничого вологого блиску. Черепочок здавався живим. Щоб розгадати сек­рет, треба взяти його до рук, роздивитися, поколупати пальцем у дірках, але дивитися, нічого не розуміючи, навіть цікавіше. Він пропустив, що сказали один одному Лось і господар іграшки, одначе, заходячи в Дім, почув від Лося:

— Це Череп. Запам’ятай і його також.

«Мавр, Череп і Відьма — моя хресна, — думав Стрибунець, вибігаючи східцями нагору. — Треба запам’ятати цих трьох, і ще неприємного вихователя, якому не вистачає бороди, і білого у візку, про якого ніхто нічого не сказав, і цей день, коли я отримав прізвисько».

Кімнати мінялися на очах. Бежеві стіни обклеїлися плакатами, смугасті матраци щезли під купою вбрання. Кожне ліжко стало чиїмось; і майже кожне перетворилося на звалище. Шишки з рапавими боками, різнобарвні плавки, мушлі й коралові гілки, горнятка, шкарпетки, амулети, яблука й недогризки яблук… Кожна кімната зробилася особливою, не подібною на інші. Він ходив, принюхуючись, перечіпаючись об порозпатрувані сумки й наплічники, ховався по кутках, жадібно всотував переміни. Ніхто не звертав на нього уваги. Усі були зай­няті своїми дорослими справами.

В одній зі спалень із тонких сухих цурпалків складали щось, подібне на курінь. Він просидів там довго, чекаючи на результат, а потім йому набридло, і він перейшов у другу кімнату, де також щось споруджували та встановлювали. Щоб не плутатися під ногами, Стрибунець сів на низеньку лавку біля дверей. Старшокласники сміялися, перегиркувалися, кидали один одному сумки й пакети, пили з паперових стаканчиків, жмакали їх і жбурляли на підлогу. Підлога всуціль була встелена картонними гармошками. Вони сплющувалися під ногами та пахли лимонадом. Стрибунець непомітно заганяв їх ногами під свою лавку. Потім у спальні з’явився сухотілий, патлатий вихователь в окулярах без оправи, подібний на Джона Леннона, і видобув його зі сховку.

— Ти новенький, — промовив він невиразно, пережовуючи зубочистку. — Чому не у своїй спальні?

Короткозорі очі за грубими шкельцями шмигали, наче дві чорні кузьки.

— У мене ще нема своєї спальні, — сказав Стрибунець і спробував вивернутися з-під кістлявих пальців, що стискали його плече.

Пальці стислися міцніше.

— Раз так, варто було б для початку дізнатися, де саме тобі треба бути, — сказав той, в окулярах, і виплюнув зубочистку. — Я думаю, твоя спальня буде шоста. Там є вільне місце. Ходімо.

Вихователь витягнув його в коридор. Стрибунець майже біг, намагаючись ступати в такт його сягнистим крокам. Вихователь нетерпляче підтягував його за комір.

Шоста спальня виявилася в самому кінці коридора. Вона була меншою, ніж кімнати старшокласників, і темнішою — через матер’яні піддашки над вікнами. Тут також тривало розпаковування. Але тут були його ровесники. Може, дрібку старші або молодші. Вони сиділи на ліжках, зосереджено длубаючись у сумках. Щойно ввійшов вихователь, усі облишили сумки і попідводилися.

— Новенький, — сказав вихователь. — У вашу кімнату. Покажіть йому все і поясніть.

Він вийняв свіжу зубочистку і застромив її до рота.

— Усе зрозуміло?

Хлопці закивали.

Вихователь також кивнув і пішов, навіть не озирнувшись.

Вони мовчки обступили його й вирячилися на рукави жакетки, що вільно теліпалися. Стрибунець зрозумів, що їм уже все відомо. Дивилися вони дивно. Байдуже й насмішкувато, ніби його каліцтво їх забавляло.

— Ти новенький, — повідомив один — худющий, з вибалушеними синіми очима. — Зараз ми тебе відгамселимо. Ти запхинькаєш і почнеш гукати свою мамусю. Так зав­жди буває.

Він позадкував.

Вони засміялися. Він притиснувся спиною до дверей. Вони підійшли ближче, посміхаючись і переморгуючись. Вони також були посклеювані.

У домі

Бандерлог Лері, стукочучи кованими чобітьми, піднімався на другий поверх. За ним, відстаючи на дві сходинки, йшов Кінь. Цокання його каблуків зливалося з цоканням каблуків Лері, та цей звичний звук — Лері любив його в гуркітливо-наступальній версії: десять пар копит, порипування шкіри й побрязкування пряжок — сьогодні дратував, викликаючи біль у голові. Тому що це не було правдою. Дзенькіт, стукіт і натиск, але поза тим нічого, чим можна захиститися від справжнього лиха. Такими є Логи. Картонні Ангели Пекла. Без мотоциклів, без м’язів, без істинного запаху самців. Логи не вселяють страху ні в кого, крім жалюгідних Фазанів. Логи брали кількістю і шумом. Розгорни чорну шкіру широкоплечої куртки — натрапиш на кволе, прищаве тіло. Загорни назад, заховай гостро випнуті ребра й тонку шию, завішай налякані очі довгими патлами — отримаєш Бандерлога. Збери десять штук таких самих — отри­маєш грізну зграю. Лавину стукітливих чобіт і запах спиртового лосьйону. Можливо, налякаєш кількох Фазанів.

Лері зрозумів, що думає вголос, тільки коли Кінь позад нього шанобливо охнув: «Але й могутній депресняк тебе пробив, старий!» — зрозумів, а тоді засмутився ще дужче.

— Е, ти не правий, — Кінь нагнав його й пішов поряд. — Ми не аж така дрібна шушваль. Не маємо здоровезних кулаків, зате все про всіх знаємо. «Володій інформацією» — пам’ятаєш?

Лері, звичайно, пам’ятав. Цими самими словами він — ватажок Логів — розраджував своїх споборників у всі часи. Ще до того, як усе почало завалюватися. Ще до того, як йому самому знадобилися слова розради. Тепер з’ясувалося, що вони абсолютно не настільки розраджують, як йому здавалося. Кінь старався. Але в цих заяложених словах більше не було сили.

Лері копнув сміттєву урну, що трапилася йому на шляху, і з її кришки з дзенькотом злетіла залишена кимось попільничка — банка з-під сардин. Він наступив на купку недопалків і побрів далі, черкаючи каблуком об паркет, щоби позбутися налиплої жуйки.

— Не треба було ось так іти геть, — бурмотів Кінь. — Тепер усі розбіжаться по спальнях. Захочемо про що-небудь дізнатися — замучимося їх виколупувати.

— А навіщо? — неуважно запитав Лері. — Адже й так усе зрозуміло. З найважливішими новинами. Не треба бути Логом, щоб тебе тримали в курсі.

Вони пройшли повз першу, за звичкою сповільнивши кроки, але тут на Лері знову накотило, й він перейшов у галоп. Кінь, стрепенувшись, поскакав одразу за ним.

— Е, пригальмуй! Ти що?..

Лері зупинився так різко, що Кінь налетів на нього, й обидва мало не впали.

— У мене тепер є свій особистий Фазан, — пояснив Лері з відразою. — Чого б то я мав їх коло першої видивлятися? Коли не зайдеш до спальні — а він уже там. Роз’їжджає, як господар. Від цього схибнутися можна.

Кінь зробив скорботне лице:

— Певно що можна.

На Перехресті Лері з розгону хряпнувся на диван і сколупнув з каблука жуйку. Кінь прилаштувався поряд, витягнувши тонкі, павучі ноги. Лері скоса зиркнув на нього, мимохіть вжахнувшись: «То я такий же худющий? Подібний на швабру?»

Не підозрюючи про недобрі думки друга, Кінь з комфортом розвалився, відкинувшись на спинку дивана.

— Він повзає, як купка лайна, — поскаржився Лері. — Тобто взагалі ніяк. Дивитися гидко. Ось скажи мені, чому я маю весь час дивитися на таке — і мучитися?

— Балуваний ти, — зітхнув Кінь. — Ваші візочники — не візочники, а чорти якісь. Пожив би ти в нас у Гнізді…

Проблемами Гнізда Лері не переймався. Його дратувало небажання Коня зрозуміти елементарні речі. І поспівчувати.

— Друже Кінь, — сказав він. — Ти все розумієш. Тільки не хочеш затямити. Здобич Лога не повинна роз’їжджати по його лігві.

Сказавши це, він моментально засумнівався. Лігво Лога? Ідея в тому, що в Логів лігв не буває. Тому що в своєму лігві Лог уже ніякий не Лог.

Заплутавшись, Лері крутнув головою.

— У мене через нього якісь особливі прищі. Звірі, а не прищі. Це нервове.

Кінь співчутливо крекнув. У Лері всі прищі були особливі. Вибухи й вирви від вибухів, вулкани напередодні виверження та кратери вулканів. Що завгодно, тільки не звичайні прищі. Кінь на прищах знався, в нього самого їх було чимало. Трохи допомагали спиртові примочки й абсолютно не допомагали мазі, одначе Лері не допомагало ніщо й ніколи, бо від вибухів на обличчі рятунку не існує. Кінь оглянув найближче розташовані кратери, не помітив ніяких змін на гірше, але говорити про це не став.

— Я сьогодні дав йому по пиці, — повідомив Лері безрадісно. — Уранці.

Кінь засовгався:

— І як воно?

— Ніяк, — пересмикнуло Лері. — Утерся.

— А решта? — зацікавлено запитав Кінь.

— Теж ніяк, — з цілком іншою інтонацією промовив Лері.

— А привід?

— Він весь — один суцільний привід.

Вони замовкли. Дві довгі, худезні фігури в чорній шкірі сиділи, заклавши ногу на ногу. Кожен погойдував у повітрі гостроносим чоботом. Ззаду їх можна було б навіть переплутати, якби не біла грива Коня, стягнута у хвіст.

— Помпей сказав… — почав Кінь обережно.

— Будь ласка, не треба, — скривився Лері. — Знати не хочу, що він там сказав. Буде ще час наслухатися.

— Ти що маєш на увазі? — здивувався Кінь. — Що він зуміє? Не факт.

Лері тільки зітхнув.

— Не треба мене втішати. Я вже змирився.

Кінь посмикав губу.

— Чорт, Лері, — сказав він обурено, — ти просто не маєш права так думати! Не можна бути таким… непатріотом. Я б на твоєму місці собі такого не дозволяв.

Лері видивився на Коня:

— Ти це серйозно? — запитав він. — До чого тут патріотизм? Нас десятеро, а їх двадцятеро з чимось. Ти рахувати вмієш?

— Іноді один воїн вартий десяти, — пафосно зауважив Кінь.

Лері подивився на нього з жалем.

— Ти рахувати вмієш? — іще раз запитав він.

Кінь промовчав. Покопирсавшись у кишенях, вийняв карамельку й подав її Лері. У відчинене вікно поривом вітру жбурнуло жменю сухого листя. Кінь підібрав один із листків і, почухуючи перенісся, взявся його розглядати.

— Осінь, — сказав він, підносячи скручений листок майже до носа Лері. — До наступного літа ще море часу. Помпей не зі старих, але ми ж то з тобою знаємо…

— Що нічого по-справжньому страшного не стається до останнього літа, — зі слабкою усмішкою закінчив за нього Лері. — Ех, друже Кінь, тільки це мене й тримає. Інакше я, мабуть, уже збожеволів би.

Кінь розкришив пожухлий листок та обтрусив долоню.

— Ну от і не забувай, — попросив він.

Куряка

Про цемент і незбагненні властивості дзеркал

У четвертій немає телевізора, накрохмалених серветок, білих рушників, склянок із номерами, годинників, календарів, плакатів із закликами та чистих стін. Стіни від підлоги до стелі розписані й забиті полицями й шафками, наплічниками й сумками, обвішані картинами, колажами, плакатами, одягом, сковорідками, лампами, в’язанками часнику, разочками перцю, сушених грибів та ягід. Збоку це найбільше нагадує гігантське звалище, що, пнучись, видирається аж до стелі. Декотрі його фрагменти туди вже сягнули і закріпилися, а тепер хилитаються на протязі, шелестячи й подзенькуючи, або висять собі нерухомо.

Унизу звалище продовжує центральне ліжко, складене з чотирьох звичайних та застелене гігантським загальним пледом. Це і спальне місце, і вітальня, і просто підлога, якщо кому-­небудь закортить зрізати шлях навпростець. На ньому мені виділили клапоть. Крім мене, тут ночують Лорд, Табакі та Сфінкс, тож моя ділянка зовсім крихітна. Щоб на ній заснути, потрібні спеціальні навички, які в мене ще не виробилися. Через сплячих у четвертій переступають і переповзають, ставлять на них тарілки та попільнички, спирають на них журнали… Магнітофон і три настінні лампи з дванадцяти не вимикаються ніколи, і будь-коли о нічній порі хто-небудь курить, читає, п’є каву або чай, приймає душ чи то шукає чисті труси, слухає музику або просто шастає по кімнаті. Після відбою рівно о дев’ятій у Фазанів такий режим можна витримати тільки насилу, але я дуже стараюся пристосуватися. Життя у четвертій варте будь-яких мук. Тут кожен робить, що хоче і коли захоче, витрачаючи на це стільки часу, скільки вважає за потрібне. Тут навіть вихователя нема. Люди з четвертої живуть у казці. Тільки щоби це зрозуміти, треба потрапити сюди з першої.

За три дні я навчився:

— грати в покер;

— грати в шашки;

— спати сидячи;

— їсти вночі;

— запікати картоплю на електроплитці;

— курити чужі сигарети;

— не питати, котра година.

Я так і не навчився:

— варити чорну каву, не обливаючи плитку;

— грати на губній гармошці;

— повзати так, щоб усі, дивлячись на мене, не кривилися;

— не ставити зайвих питань.

Казку псував Бандерлог Лері. Він ніяк не міг змиритися з моєю присутністю в четвертій. Його дратувало буквально все. Як я сиджу, лежу, говорю, мовчу, їм, але найбільше — як я пересуваюся. Від одного погляду на мене йому зводило щелепи.

Кілька днів він обмежувався тим, що обзивав мене придурком і закаканою куркою, потім мало не зламав мені носа нібито за те, що я сидів на його шкарпетках. Ніяких шкарпеток піді мною не виявилося, зате потім весь ранок довелося розводитися перед учителями, як я невдало гепнувся, пересідаючи у візок, і ніхто з них мені не повірив.

За сніданком перша тріумфувала, розглядаючи мою фізію. Підозріла таблетка від Шакала болю не зняла, зате приспала настільки ґрунтовно, що з останнього уроку довелося відпрошуватися. Щоби повернути себе до тями, я заліз під душ і заснув просто в кабінці. Звідти мене якимсь незбагненним чином перетягнули до спальні.

Уві сні я побачив Гомера. З виразом щонайглибшої відрази на лиці він лупив мене тапочкою. Потім мені наснилося, що я лис, що мене викурюють із нори люті мисливці. Вони якраз витягували мене за хвоста, коли я прокинувся. Розплющив очі й побачив зімкнуті над головою ріжки подушок. Між ними лишався невеличкий просвіток, і в нього зазирав жовтий повітряний змій, пришпилений до стелі. Зазирав, бо змій мав намальоване обличчя. А ще до мене просочувалися клуби диму, котрий пахнув ваніллю. Тож лисяче жахіття взялося не на порожньому місці.

Я прим’яв подушку, яка заважала дивитися, і побачив Сфінкса. Він сидів поряд, похмуро дивлячись на шахову дошку, на якій майже не було фігур. Більшість із них валялися довкола дошки упереміж, а декілька штук, поза сумнівом, опинилися піді мною — щось тверде й малесеньке штрикало мене в найрізноманітніших місцях.

— Змирися, Сфінксе, — пролунав голос Шакала. — Це чиста нічия. Треба дивитися в очі фактам. Уміти, не втрачаючи гідності, підкорятися обставинам.

— Коли мені знадобиться твоя порада, я попереджу заздалегідь, — сказав Сфінкс.

Я помацав носа. Він болів уже не так сильно. Напевно, таблетка все ж подіяла.

— Ой, Куряка прокинувся! Очима водить! — замурзана лапка з обгризеними нігтями поплескала мене по щоці. — Є ще порох у порохівницях фазанячого племені! А ви говорили, що він загиб!

— По-моєму, крім тебе, ніхто цього не говорив, — Сфінкс нахилився наді мною, розглядаючи пошкодження. — Від такого не загибають.

— Не кажи, не кажи, — подав голос невидимий Табакі. — Фазани, навіть колишні, на все спроможні. Як живуть вони? Чому помирають? Лиш у них се знаття.

Мені набридло лежати, ніби я хворий, котрого всі обговорюють, і я сів. Не дуже рівно сів, але видно стало суттєво більше.

Табакі в жовтогарячій чалмі, скріпленій англійською шпилькою, та в зеленому халаті, удвічі довшому від нього самого, сидів на горі подушок і пахкав люлькою. Ванільний дим, яким у моєму сні тортурували лиса, розповзався від нього на всі боки. Сфінкс, випростаний і відчужений, медитував над шахами. Із дірок у джинсах визирали гострі коліна. На ньому був тільки один протез і вицвіла майка, яка виставляла напоказ усі кріплення, так що Сфінкс нагадував півзібраний манекен. На підвіконні за фіранкою вгадувався чийсь обрис.

— Мені приснилося, що я лис, — сказав я, відмахуючись від солодкого диму. — Мене власне викурювали з нори, коли я прокинувся.

Табакі переклав люльку в ліву руку та підняв вказівний палець:

— У всякому сні, дітваче, головне — вчасно прокинутися. Радий, що тобі це вдалося.

І він заспівав одну зі своїх жаских, журливих пісень, від яких у мене мурашки по тілу бігали. Із приспівом, що повторювався до очманіння. Зазвичай у них оспівувалися чи то дощ, чи то вітер, але цього разу, як виняток, це був дим; він здіймався над пожарищем якоїсь будівлі, яка згоріла дощенту.

Силует на підвіконні заворушився, щільніше затягуючи фіранку, щоби відгородитися від шакалячого виття, і за нервозністю рухів я вгадав у ньому Лорда.

Егей, егей… тільки сірий дим та чорні круки… Егей, егей, не лишилося ні радості, ні муки…

Сфінкс зненацька тицьнувся обличчям у ковдру, ніби дзьобнув її, потім випрямився, крутнув головою, і в мене полетіла пачка сигарет.

— Кури, — сказав він. — Заспокоюй нерви.

— Дякую, — відповів я, розглядаючи пачку. Слідів від зубів на ній не було. Слини начебто теж. Я вишпортав із пачки сигарету, впіймав запальничку, кинуту Шакалом, і знову подякував.

— Ввічливий! — висловив свій захват Табакі. — Як приємно!

Він завовтузився. Довго перетрушував поли халата, мимохіть збиваючи на очі чалму, й нарешті виловив десь поміж його складками скляну попільничку, повну недопалків.

— Ось. Знайшов. Тримай! — і жбурнув нею в мене, хоч я сидів так близько, що цілком можна було передати її з рук у руки.

У польоті весь вміст попільнички розлетівся, і на пледі зарябіла доріжка з недопалків. Я обтріпався й закурив.

— А «дякую» сказати? — образився Шакал.

— Дякую, — сказав я. — Дякую, що не поцілив!

— Немає за що, — задоволено відповів він. — Немає за що дякувати!

І він з подвоєною енергією затягнув своє жахливе «егей».

Сфінкс сказав, що погоджується на нічию.

— Отак би давно, — озвався м’який голос з-за спинки ліжка. Порозсувавши сумки й торбини, які висіли на бильці, до нас видобулася біла, довгопала рука, перевернула дошку та почала збирати в неї шахові фігурки.

Егей, егей… почорнілі банячки! Егей, егей, каркас ведмежого опудала… За життя воно було вішалкою…

— Закрийте хтось рота цьому збоченцеві! — не витримав Лорд із підвіконня.

Я, немов зачарований, стежив за рукою Сліпого. Окрім того, що пальці її були нереально довгими та гнулися так, як нормальні пальці не згинаються, якщо тільки їх не зламати, сама по собі вона була якоюсь неприємно живою. Мандрувала пледом, ковзала, сунула, перебирала пальцями-мацаками, єдине що — не принюхувалася. Я витягнув з-під себе білу туру, яка, наче свердлик, впиралася мені в сідницю, й обережно поклав фігурку перед рукою. Вона зупинилася, поворушила середнім вусиком і, поміркувавши, блискавично хапонула здобич. Я здригнувся й поквапливо почав нишпорити за рештою фігурок, які позакочувалися під мене, тому що раптом виникнуло недобре відчуття, що коли я цього не зроблю, хижа рука пробереться туди й повиловлює їх сама. Сфінкс спостерігав за мною з посмішкою.

Егей, егей… почорнілий кулон! Ворона віднесе його своїм вороненятам… Іграшку пречудову, своїм вороненятам…

Лорд відсмикнув фіранку і стік із підвіконня. З дещо більшим шумом, аніж зазвичай; проте я, дивлячись на нього, однаково мало не просльозився від заздрощів.

— Не витріщайся без сенсу, — порадив мені Табакі. — Усе одно тобі так не вдасться.

— Знаю. Мені просто цікаво.

Шакал закашлявся й промовисто на мене подивився. Ніби хотів про щось попередити.

— Хай тобі краще не буде цікаво.

Я не встиг запитати — чому, а Лорд уже заліз на спільне ліжко. Я замилувався його відточеними рухами. Табакі повзав, Лорд жбурляв себе уперед. Спершу закидав ноги, потім дострибував за ними на руках. Насправді не дуже приємне видовище, а якщо сповільнити, то взагалі моторошне. Але не для візочника. Окрім того, Лорд усе робив настільки швидко, що простежити за рухами не зав­жди вдавалося. Я захоплювався й чорно заздрив, усвідомлюючи, що мені таке не світить. Я не був акробатом. Табакі так само блискавично переміщався рачки, але він був удвічі легшим, та й ноги його слухалися, тож дивлячись, як повзає Табакі, в депресію я не впадав. Опинившись на ліжку, Лорд втупився у Шакала з кровожерним очікуванням. Було зрозуміло, що ще одне «егей» — і Табакі стане непереливки. Він і сам здогадався, відтак примирливо проказав:

— Ну чого ти, Лорде, так нервуєшся? Пісня вже закінчилась.

— Слава богу! — форкнув Лорд. — Бо якби ні — міг би закінчитися ти!

Табакі зобразив переляк:

— Які страшні слова — і з якого нікчемного приводу! Схаменися, дорогенький! — Чалма зсунулася, прикривши йому одне око. Він вирівняв її та почав розкурювати пригаслу люльку.

На підлозі зашуміла кавоварка. Я відсунув наплічник і плетену сумку, які висіли на спинці ліжка.

По той бік прутів на підлозі сидів Сліпий. Чорне волосся на білому лиці, наче штора. Крізь волосся мертво просвічували срібні очі. Він курив і виглядав абсолютно розслабленим. Рука, що нишпорила по ліжку й уже закінчувала прибирати шахи, начеб і не мала до нього стосунку. Поки я дивився на нього, вона якраз повернулася, і Сліпий, затиснувши сигарету в зубах, швидко її погладив. Усе саме так і було, мені не привиділося.

Грюкнули двері.

Затарахкали підбори.

Настрій відразу впав. Із таким стуком-грюком до спальні заходив тільки Лері. Я випустив з руки наплічник і сумку-плетінку (вони тої ж миті посунулися назад), втративши з поля зору Сліпого, й зачаївся. Не заховався, звичайно, радше завмер, і не тому, що налякався. Просто в присутності Лері мене охоплював ступор. Надто вже люто він реагував на будь-які озна­ки життя з мого боку.

Цибатий, зизуватий і якийсь жахливо розкошланий, він став біля ліжка, втупивши погляд у Шакала. Сказав: «Ось так воно», — і сів, ніби зламався. Вигляд він мав настільки розгуб­лений, що Табакі похлинувся димом.

— Боже, Лері! — пискнув він стривожено. — Що трапилося?

Лері зиркнув — з насмішкою.

— Усе те ж саме. І з мене досить.

— А-а, — Табакі поправив чалму, моментально заспокоївшись. — А я вже було подумав — щось нове.

Лері хрюкнув. Це був надзвичайно виразний звук. Демонстративний. Лорд, який нервово реагував на практично будь-які звуки, попросив Лері поводитися тихіше.

— Тихіше? — Лері ніби аж не повірив власним вухам. — Ще тихіше? Тихіше, ніж ми, поводяться тільки мерці! Ми тут — тихі, як хом’ячки, найнезлобивіші хлопці! На нас на всіх скоро трава виросте, такі ми тут тихі…

— Не накручуй себе, — наморщився Лорд. — Я мав на увазі конкретно тебе. Конкретно в цей момент.

— А-а, ну так! — смикнувся Лері. — Ми живемо конкретно цим моментом, аякже! Тільки цей конкретний момент, і ні туди, ні сюди. Ні про що, крім цього конкретного моменту, й говорити не варто. Нам навіть годинників носити не можна, ну бо а раптом ми подумаємо на кілька хвилин уперед!

— Він жадає бійки, — переклав Табакі для Лорда. — Прагне кривавого побиття. Хоче впасти, як мертвий, між ліжками, і щоб більше ні за що не переживати.

Лорд відірвався від шліфування нігтів пилочкою:

— Це ми йому дуже легко організуємо.

Лері вирячився на пилочку в руках у Лорда, і чимось вона йому дуже не сподобалася, тому що він умить передумав стосовно бійки.

— Я не накручуюся, — сказав він. — Походіть коридорами, скільки я ними ходжу, й вас теж занудить, аж замакітриться. Знаєте, який зараз у Домі стан справ?

— Годі вже, Лері, — промовив Сфінкс. — Ти вже всім нам шкуру попроїдав своїм станом справ. Дай спокій.

Лері так тіпало, що його дрижання передавалося мені через матрац. Я не розумів, чого йому не дають висловитися. Мені здавалося, його би це могло трохи заспокоїти. Неприємно сидіти коло людини, яку трясе від якихось незрозумілих переживань. Особливо якщо це Бандерлог.

Коло ліжка виринув Македонський — послужлива тінь у сірому светрі. Роздав усім каву з підноса і щез. Чи то присів за спинкою, чи то злився зі стіною. Горня обпекло долоні, тож я ненадовго відволікся від Лері, відтак для мене стало цілковитою несподіванкою, коли той переключився на мене.

— Ось, — тремтячий палець із відрощеним нігтем уперся мені в чоло. — Через оцю-ось сутність ми якраз і сидимо в лайні! Каву в ліжко йому подаємо замість того, щоби в цемент закатати!

Табакі захлинувся від захвату.

— Лері, що ти верзеш, Лері? — верескнув він. — Що ти верзеш, дорогенький? Як би ти прокрутив цю операцію? Де брати цемент? У чому його розчиняти? Як умокнути в цемент Куряку — і що з ним робити потім? Топити цементну статую в унітазі?

— Заціпся, кузько! — заверещав Лері. — Ти можеш помовчати хоч раз у житті?!

— А як не можу — то що? — зачудувався Шакал. — Свиснеш братам-Логам, і вони затягнуть сюди казан з рідким цементом і формочку для ніг? Дай мені відповідь тільки на одне-­єдине питання, друзяко. Чому ти, маючи такі схильності, ніяк не навчишся варити макарони?

— Тому що вали до дупи, чортів придурку!

Воланням Лері з шафи змело ворону.

Змело й закинуло на стіл коло вікна. Причому не тільки її. У вільний час Нанетта любила дрібнесенько шматувати старі газети. Ця клаптикова мозаїка злетіла разом з нею і засипала все довкіл гидезним бурим снігом. Два барнаві воронячі недогризки опинилися у моїй каві.

Потім дуже близько опинилося лице Лері з дико скошеним лівим оком, а потім сталося відразу багато всього.

Мені ошпарило руку. Комір сорочки скрутився й перетиснув мені горло. Стелю крутнуло. Вона оберталася разом із жовтим змієм, порожньою пташиною кліткою, дерев’яним колесом та найостаннішими з газетних сніжинок. Це було абсолютно мерзенне видовище, і я заплющив очі, щоб його не бачити. Якимось чудом мене все ж не знудило. Я лежав на спині, ковтаючи слину з кров’ю та щосили стримуючись.

Табакі посадовив мене, турботливо поцікавившись, як я себе почуваю.

Я не відповів. Як зумів, звів у фокус обличчя довкола мене. Лері між них не було. Я не сумнівався, що цього разу він таки напевне виламав мені щелепу. Сльози сипонули градом, але найбільше дошкуляв не біль, а лагідна й мила турботливість присутніх тут. Вони поводилися так, ніби на мене завалилося щось тяжке.

Табакі запропонував іще одну чудо-таблетку. Сфінкс попросив Македонського принести мокру ганчірку. Сліпий вигулькнув з-за спинки ліжка і поцікавився, чи дуже мені крутиться голова. Жоден із них не заступився за мене вчасно. Ніхто навіть не сказав Лері, що він — скотиняка. Від такого ставлення зникло всяке бажання спілкуватися з ними та відповідати на питання. Я намагався ні на кого не дивитися. Якось насилу дістався до краю ліжка й попросив візок. Украй нерозбірливо, але Македонський тут же його пригнав. І потім допоміг мені пересісти.

У туалеті я вмився, намагаючись не торкатися болючих місць, і лишився сидіти перед умивальником. Повертатися не хотілося. Знайоме відчуття. У першій зі мною це часто траплялося, але там нікому не давали усамітнюватися надовго. Тут на такі речі не звертали уваги, можна було стирчати де завгодно до пізньої ночі.

Туалет був такий самісінький, як і в першій. Тільки обдертіший і задрипаніший. Тріщин тут було більше, і в кількох місцях кахлі повідпадали, оголивши труби. Дверцята кабінок прикрашали облуплені наліпки. І практично кожна плитка кахлів була обписана фломастером. Написи не трималися, розмазувалися та блякли, й через оцю їхню пливкість туалет четвертої залишав по собі дивне враження. Зникомого місця. Місця, яке відчайдушно намагається щось розповісти, танучи при цьому та розтікаючись. Написи, до речі, неможливо було читати. Я пробував. Вони були цілком розбірливими, але абсолютно безглуздими. Від них падав настрій. Я переважно читав весь час один і той же напис, який аркодужно розлігся над низькою раковиною. «Не треба за поріг іти, щоби збагнути суть подій. Не треба із вікна…» Далі напис плив, і розібрати можна було тільки самісінький кінець — «цзи». Мене жахливо дратувало, що я його раз по раз мимоволі перечитую, і хотілося тихенько стерти його губкою, але я ніяк не міг зважитися. Адже тоді довелося б написати на порожньому місці щось нове.

Я під’їхав до раковини з написом. Її край був покритий кіркою присохлої зубної пасти, а стік забили клапті піни з дрібними огидними волосками. Волоски були чорні. Намилувавшись ними, я від’їхав до сусідньої раковини, також низької. Серед візочників четвертої брюнетів не було. Напрошувався висновок, що хтось із ходячих не полінувався голитися, зігнувшись у три погибелі, аби тільки ощасливити нас своїм свинством. Нас — це, швидше за все, мене.

Прийшов Македонський.

Приніс іще одне горнятко з кавою і попільничку. Поставив їх на край раковини, біля мильниці. Поклав у попільничку сигарету й запальничку. Із рукавів светра на мить вистромилися страхітливо, до крові обкусані пальці — й тут же сховалися. Рукави в нього звисали, немов у П’єро, він іще й перехоплював їх зсередини, щоби не зісковзували.

— Дякую, — промовив я.

— Нема за що, — відказав він уже в дверях. І зник.

Так я з’ясував про Македонського відразу дві речі. Що він уміє розмовляти — і що він сам себе їсть.

Прислужливість Македонського радше лякала, ніж тішила. Пригадувалися гидкі фазанячі побрехеньки про те, як в інших групах поводяться з новачками, перетворюючи їх на рабів. Я ніколи в це не вірив, але Македонський наче цілий виліз із цих історійок — жива людина з дурних побрехеньок-лякалок. Він поводився так, що не вірити ставало набагато важче.

Що я, по суті, знав про четверту? Що зі мною всі вони, крім Лері, поводилися нормально. І здавалися надто симпатичними для тих неподобств, які їм приписувалися. Та, можливо, заковика була таки в мені? Кому потрібний слуга-візочник? Що з нього візьмеш? Він себе насилу встигає обслуговувати. А ось ходячий — це зовсім інше. Наприклад, Македонський. Дійшовши до цієї думки, я зрозумів, що смертельно отруєний Фазанами. На цілу решту життя.

Стало тоскно, аж нудко. Я глянув у дзеркало. На свій заюшений ніс і посинілу щелепу. Помацав синяк, натиснувши на нього якомога сильніше. І, дивлячись в очі своєму відображенню, несподівано розридався.

Мене шокувала легкість, з якою потекли сльози. Ніби я був плаксієм, зав­жди готовим розревітися. Я сидів з горнятком кави в руці, вирячався на себе в дзеркалі, плакав і ніяк не міг перестати. Щоб зібрати всі шмарклі, які з мене витекли, довелося відмотати півметра паперового рушника. Висякавши носа, я побачив у дзеркалі Сфінкса.

Не обличчя, бо він був надто високий для дзеркала, розрахованого на візочника. Але й без виразу його обличчя було зрозуміло, що шмарклі він застав.

Обертатися не хотілося, і я вирішив вдавати, що його не помітив. Відставив горнятко і довго вмивався. Минула ціла вічність. Коли я нарешті витер лице, то побачив, що він стоїть, де стояв, — і зрозумів, що дарма сподівався від нього тактовності. Довелося прикинутись, ніби я помітив його щойно тепер.

Сфінкс мав той-таки напіврозібраний вигляд, тільки накинув на плечі сорочку. Сорочка була така, ніби її прали з відбілювачем, і джинси також, але все разом виглядало просто чудово. Сфінкс належав до тих суб’єктів, на кому будь-яке манаття виглядає пристойно і здається жахливо дорогим, не знаю навіть, як їм так зав­жди виходить.

— Боляче? — запитав він.

— Трохи є.

Щоби не дивитися на його безброве обличчя, я зосередився на кросівках. Розтоптаних. Із обмотаними довкола щиколоток шнурівками. Мої були набагато крутіші.

— До сліз? — уточнив він.

Ну так. Тактовним він був хіба в найостаннішу чергу.

— Ні, звичайно, — промимрив я, розуміючи, яка це була наївність — думати, що він промовчить. Такою ж наївністю було припускати, що він забереться геть, аби не соромити мене. Ось зараз він почне розпитувати, що саме аж так мене вразило й засмутило.

— Твоя кава вистигла, — сказав він.

Я помацав горня. Воно все ще було трохи теплим.

Сфінкс стояв у мене за спиною, тож у дзеркалі його не було видно. Через те, що я його не бачив, через те, що він так ні про що і не запитав, через те, що я не знав, що казати у відповідь, коли він запитає, а він не запитував, — від усього цього мене раптом прорвало. Слова потекли нестримним потоком, як перше — сльози.

— Я Фазан, — сказав я своєму розпухлому відображенню. — Довбаний Фазан. Не можу спокійно пити каву, діставши по пиці. А найцікавіше знаєш що? Те, що Лері мене Фазаном не вважає. Обзиває Фазаном, одначе сам у це не вірить. Бо інакше не бив би. Жодний Фазан такого не стерпить. Тут же настукає. Виходить, з одного боку, він ненавидить мене за те, що я Фазан, а з іншого — він покладається на те, що я не Фазан. Чудово, правда? А якщо я зараз візьму й поїду до Акули?

Я помацав своє лице. Гематома розпухала на очах. До вечері перетвориться на гігантський плескач на половину обличчя. На радість першій.

— Можна замазати тональним кремом, — запропонував Сфінкс. — Глянь у лівій шафці.

Я розлютився. Він такий упевнений, що мені хочеться приховати цей синець. І Лері також. А раптом я, навпаки, хочу виставити його напоказ? Розповісти всім, звідки він узявся, і подивитися, що з того вийде. Це були настільки фазанячі думки, що я аж навіть трохи злякався.

— Я, напевно, таки справді поїду до Акули, — сказав я суто з упертості.

Сфінкс підійшов до сусіднього умивальника й сів на нього, немов на стілець, заклавши ногу на ногу. Мені відразу подумалося, що зараз він забрудниться зубною пастою. І ще — чи можна виглядати стильно з плямами на дупі?

— Просто зараз? — запитав він.

— Що?

— Просто зараз поїдеш?

Я промовчав. Нікуди я не збирався їхати, але він міг принаймні вдати, ніби повірив. І бодай трохи попереконувати мене цього не робити.

— Я пожартував, — сказав я понуро.

— Навіщо? — запитав Сфінкс.

Не дочекавшись від мене відповіді, він відповів собі сам:

— Звісно ж, ти хотів, щоби спершу тебе розраяли, відрадили. А далі що? Можливо, ти хотів мене трохи налякати? Але чому мене, а не Лері? А може, ти сподіваєшся запевнити собі мою підтримку на майбутнє? Що-небудь на кшталт обіцянки оберігати тебе від Лері… Пробач, але такої обіцянки я дати не можу. Я тобі не нянька.

Я відчув, що паленію від п’яток і до кінчиків вух. У Сфінксовому переказі те, як я себе поводив, виглядало до краю жалюгідно. І здавалося надто подібним на правду. Тільки я не думав про це такими словами.

— Годі вже, — попросив я. — Досить.

Сфінкс закліпав.

— Почекай, — сказав він. — Я не можу нічого обіцяти, але можу знайти зараз Лері й розказати, ціною яких зусиль переконав тебе не їхати до Акули. Він мені повірить і більше тебе не зачепить. Це все, що я можу зробити. Якщо такий варіант тебе влаштовує.

— Влаштовує, — поспішно погодився я. — Він мене влаштовує.

Я мало не зізнався, що насправді просто хотів його позлити, але вчасно похопився та прикусив язик. Хапнув сигарету, залишену Македонським, клацнув запальничкою і так затягнувся, що мало очі не повилазили. Побите створіння в дзеркалі достеменно повторило мій захланний жест — і мені стало ніяково за нього та за себе.

— Скажи, будь ласка, Куряко, чому ти не опираєшся, коли тебе б’ють?

Я похлинувся димом:

— Хто, я?

— Ну так, ти.

Кран за спиною у Сфінкса підтікав, і низ його сорочки намокнув. Світло-бірюзова сорочка зробила його очі ще зеленішими. Переважно рівно випростаний, він сидів зсутулившись і дивився цими своїми очима водяника так, ніби хотів вийняти з мене всю мою душу. Викопирсати її та досконало дослідити.

— То чому ти дозволяєш себе бити?

Здається, він таки не знущався. Хоча сказане звучало як знущання. Я уявив, як я чиню опір. Як верещу й відмахуюся від Лері. Та він просто помре від щастя. Невже Сфінкс цього не розуміє? Чи, може, він кращої думки про мене, ніж я сам?

— По-твоєму, це щось дасть?

— Більше, ніж тобі здається.

— Ага. Лері так розвеселиться, що ослабне й не зможе розмахувати кулаками.

— Або так здивується, що перестане вважати тебе Фазаном.

Вочевидь, він вірив у те, що казав. Я навіть не зміг розсердитися по-справжньому.

— Перестань, Сфінксе, — промовив я. — Це просто смішно. Що я, по-твоєму, маю встигнути зробити? Роздряпати йому коліно?

— Та що завгодно. Навіть Грубий може вкусити, коли його ображають. А в тебе в руках було горнятко з гарячою кавою. Ти, здається, навіть обпікся нею, коли падав.

— То я мав облити його своєю кавою?

Сфінкс прикрив очі.

— Хай хоч так, аніж обпікатися самому.

— Розумію, — сказав я, з силою втиснувши недопалок у попільничку. Вона перевернулась, і я ледве встигнув її підхопити. — Вам бракує розваг. Ви би з радістю подивилися, як я гамселю Лері кулаками, кусаю його за палець і розхлюпую каву по цілому ліжку. Може, Табакі навіть склав би про це пісню. Дякую за пораду, Сфінксе! Просто не знаю, як тобі ще за неї подякувати!

Сфінкс раптом зіскочив зі свого сідала, швидко підійшов і втупився в мене, дивлячись у дзеркало. Для цього йому довелося нагнутися, так ніби він зазирав до когось у низеньке віконце.

— Будь ласка, — сказав він цьому комусь. — Нема за що дякувати. Сам Лері міг би дати тобі ту ж таки пораду.

Я так перелякався, коли він раптом зірвався з місця, що проковтнув усю лайку, яка просилася на язик.

— Ага, — погодився я. — Йому би це нічим не загрожувало.

Сфінкс кивнув.

— І дозволило б йому дати тобі нарешті спокій. Знаєш, чому Логи так напосідаються на Фазанів? Тому що Фазани ніколи не чинять опору. Ні в значніших речах, ані в дрібницях. Покірно замружують очі й перевертаються догори колесами. І доки ти будеш поводитися так, як вони, Лері не перестане бачити в тобі Фазана.

— Ти ж сказав, що пристрахаєш його.

Сфінкс продовжував гіпнотизувати моє відображення. Яке виглядало що далі, то гірше.

— Сказав. І пристрахаю. Мені не важко.

Мені голова пішла обертом від його манер. Здавалося, що нас тут троє.

— Годі спілкуватися з дзеркалом, Сфінксе! — не витримав я. — Я там якийсь неправильний!

— Ага, то ти також це помітив?

Він нарешті обернувся, неуважно, ніби дійсно розмовляв не зі мною, а я його перервав. Потім упіймав мене у фокус, і це виявилося ще неприємніше. Навіть голова розболілася.

— Добре, — сказав він. — Забудьмо про того тебе, котрий живе в дзеркалі.

— По-твоєму, це не я?

— Ти. Але не зовсім. Це ти, спотворений власним сприйняттям. У дзеркалах ми всі є гіршими, ніж насправді, не зауважив?

— Ні. Ніколи про це не думав.

Я раптом зрозумів, що за дурниці ми верземо:

— Досить клеїти дурня, Сфінксе. Це не смішно.

Сфінкс засміявся.

— Смішно, — сказав він. — Чесне слово, смішно. Як тільки ти починаєш щось розуміти, перша твоя реакція — витрусити із себе це розуміння.

— Я нічого нікуди не витрушував.

— Подивися туди, — Сфінкс кивнув на дзеркало. — Що ти бачиш?

— Жалюгідного каліку в синцях, — озвався я похмуро. — А що ще я можу там побачити?

— Тобі поки що краще уникати дзеркал, Куряко. Принаймні доки не перестанеш себе шкодувати. Поговори-но про це з Лордом. Він узагалі ніколи не дивиться в дзеркало.

— Чому? — страшенно здивувався я. — Якби я бачив у дзеркалі те, що бачить він…

— А звідки ти знаєш, що він там бачить?

Я спробував уявити себе Лордом. Лордом, який дивиться в дзеркало. Це загрожувало потужним приступом нарцисизму.

— Він бачить щось на кшталт молодого Боуї. Тільки ще гарнішого. Якби я був подібним на Боуї, я б…

— …стогнав, що схожий на перестарілу Марлен Дітріх і мріяв би виглядати, як Тайсон, — підказав Сфінкс. — Цитую дослівно, тому не вважай це перебільшенням. Те, що бачить у дзеркалі Лорд, зовсім не схоже на те, що, дивлячись на нього, бачиш ти. І це тільки один приклад того, як дивно часом поводять себе відображення.

— Ага, — мляво кивнув я. — Зрозуміло.

— Дійсно? — здивувався Сфінкс. — А от мені не дуже. Хоч я зав­жди цим цікавився.

Мені раптом захотілося про дещо його запитати. Це питання давно мене мучило.

— Скажи, Сфінксе, а Македонський… Чому він такий? Ви віддали його на поталу Лері? Чи він був таким від самого початку?

— Яким — таким? — наморщився Сфінкс.

— Ну — таким. Послужливим.

— А-а, і ти туди ж, — протягнув він. — Що ми йому такого жахливого заподіяли? Нічого. Але ти мені не віриш, тож дарма я тобі це сказав.

Ну, я справді не повірив. Абсолютно.

— Чому він зав­жди за всіма прибирає? Усе всім подає? Йому це подобається?

— Не знаю чому. Здогадуюся, але точно — не знаю. Одне можу сказати. Це не ми постаралися.

Мабуть, вираз мого лиця був дуже промовистий.

Сфінкс зітхнув.

— Він вбачає в цьому своє призначення. Так мені видається. Його попередня робота була набагато тяжча. Він працював ангелом, і це його дістало. Тож тепер він щосили старається довести свою корисність в якій-завгодно іншій ролі.

— Ким-ким він працював?

Від Сфінкса таких вибриків я чекав щонайменше. Якось саме собою розумілося, що це — сфера Табакі. Але у Сфінкса був свій стиль. Він не став заглиблюватися в цю тему.

— Ти все добре почув, — сказав він. — Я повторювати не буду.

— Ага, — пробурмотів я. — Нехай.

— Придивися. І побачиш, що він зав­жди старається випередити наші прохання. Зробити щось іще до того, як його попросять. Він узагалі не любить, коли з ним заговорюють. Це його оречевлює.

— Що-що? — не зрозумів я.

— Не лю-бить, — повторив Сфінкс по складах. — Коли його помічають. Коли до нього говорять. Коли про щось запитують. Коли звертають на нього увагу. Його від цього коцюрбить.

— Звідки ти знаєш? Він сам сказав?

— Ні. Просто я живу поряд.

Сфінкс нагнувся й пошкріб щиколотку протезом, ніби палкою.

— Він любить мед і волоські горіхи. Газ-бульку, бродячих собак, смугасті тенти, круглі камені, приношений одяг, каву без цукру, телескопи і класти подушку на обличчя, коли спить. Не любить — коли йому дивляться в очі або на руки, коли дує сильний вітер та облітає тополиний пух, не терпить одягу білого кольору, цитрин і запаху ромашок. І все це може побачити кожен, хто завдасть собі клопоту придивитися.

Я не став казати, що живу в четвертій надто недовго, щоб запримітити такі подробиці щодо найбільш потайливої людини в Домі. Замість цього я сказав:

— Знаєш, Сфінксе, не треба про мене нічого говорити Лері. Я передумав.

Він раптом знову нагнувся до дзеркала:

— Чому?

— Бо це ж ти запропонував. А я не хочу, щоби він вважав, ніби я донощик.

— Так?

Сфінкс начебто не довіряв моєму відображенню. Вигляд воно мало дійсно неприємний. Зачаєно донощицький. Розтерзаний і підлуватий. При цьому сам я нічого такого не відчував.

— Так, — сказав я, дедалі дужче нервуючись. — Не хочу бути донощиком ні на жарт, ані не на жарт. І ти обіцяв забути про моє відображення!

Сфінкс подивився через плече. Ніби порівнюючи.

— Ага. Але мене притягують метаморфози. Вибач. Більше не буду. Значить, Лері нічого не казати? Від твоїх гарантій лишиться пшик.

— Ну то біс із ними!

Я зітхнув із полегкістю. Я був майже впевнений, що зробив усе правильно. Причому в найостанніший момент, коли ще маленьке щось — і стало б занадто пізно. Це було якось пов’язано з задзеркальним Курякою — дуже неприємною людиною. Може навіть — з давнім і заслуженим донощиком. Як на те, наше зі Сфінксом спілкування в туалетах поволі ставало традицією. Я і він в оточенні умивальників та пісуарів. Розмова — а тоді все нараз міняється, перевертається догори дриґом. Чомусь мені здавалося, що цього разу такого перевороту не буде. Що мені вдалося його уникнути.

Сфінкс роздивлявся свої джинси, нарешті перейнявшись їхнім станом.

— Лері все ж таки не завадило би полякати. Цілу раковину засвинив…

— Звідки ти знаєш, що це він?

— А хто ж іще? Кнопку в ліжко, жуйку в капець, пасту на умивальник — його масштаб. Табакі так не працює. Після жартів Шакала пів-Дому лежить у руїнах. Він на дрібнички не розмінюється. Тому це Лері. По суті, як бачиш, він зовсім іще дітвак.

Я засміявся:

— Дітвак, який голиться.

— А що тебе дивує? Доволі поширене явище.

Він нагнувся і ще раз, морщачись, пошкріб ногу.

— Та чого ти весь час чухаєшся? — не витримав я.

— Блохи. Напевно, таки вони. До тебе ще не добралися? Дивно.

— Блохи? — розгубився я. — Від Нанетти?

— Якби ж то від Нанетти. Був би шанс, що їх можна вивести. Але це Сліпий їх наносить. Не труїти ж ватажка морилкою. І блохи — це ще не найстрашніше. Іноді він приносить на собі кліщів. Посеред зими. І не одного, а декількох видів. Ти коли-небудь знімав із себе кліща? Головне — не смикати, щоби не залишити голівку…

— Сфінксе, ти жартуєш? — не витримав я.

— Жартую, — сказав він серйозно. — Я взагалі смішко, а ти не помітив?

— Чого б то просто не сказати людині закрити рота, якщо питання цієї людини дратують? Навіщо аж так мудрагелити?

Сфінкс не відповів. Зітхнув, іще раз пошкріб щиколотку і пішов. У мокрій до пояса сорочці, з плямами зубної пасти на дупі. Паста була не дуже помітна, а мокра сорочка тільки додала йому шарму. Так що річ була не в одежі, а в Сфінксові. У його самовідчутті.

Я втупився у своє відображення.

Задзеркальний Куряка виглядав трохи краще, але все одно здавався підлуватим. Я прибрав соліднішого вигляду, і тоді він зробився подібним на телепня. Із самовідчуттям справи у мене були вкрай кепські.

— Нехай, — сказав я. — Врешті-решт, Лорд собі в дзеркалі також не подобається.

Я допив каву, що вже остаточно вистигла, і поїхав у спальню.

Дім

Інтермедія

Дім — це стіни й стіни напівобсипаної штукатурки… Вузькі переходи прогонів на сходах. Мошва, яка витанцьовує під балконними ліхтарями. Рожеві досвітки крізь марлеві фіранки. Крейда та позасмічувані парти. Сонце, що тане в червоній куряві прямокутника двору. Блохасті собаки, які дрімають під лавками. Іржаві труби, котрі перехрещуються та звиваються у спіралі під надтріснутою шкірою стін. Нерівні ряди дитячих черевиків зі скошеними носаками, вишикувані вздовж ліжок. Дім — це хлопчик, який утікає в порожнечу коридорів. Який засинає на уроках, весь плямистий від синців. Хлопчик, який складається з безлічі прізвиськ. Головоніг і Скакун. Стрибунець і Хвіст. Хвіст Сліпого, що не відстає від нього ні на крок і наступає на його тінь. До того, хто заходить, Дім повертається гострим кутом. Це ріг, об який ти розбиваєшся до крові. Потім можна увійти.

Їх було тринадцятеро. Їх називали «неподобством», «кодлом» і «молокососами». Вони категорично не погоджувалися з останнім прізвиськом. Самі вони називали себе зграєю. Як у всякої зграї, у них був ватажок.

Ватажкові вже виповнилося десять. Він мав прізвисько Спортсмен, був білявий, рожевощокий, синьоокий, на голову вищий за інших, якщо не рахувати Слона. Він спав на дорослому ліжку, й у нього не було ні явних, видимих каліцтв, ні таємних хвороб, ні прищів, ні комплексів, ні пристрасті до колекціонування — нічого з того, що було у кожного з них. Для Дому він був занадто хорошим.

Кульгавих близнюків Рекса й Макса називали Сіамцями, окремих кличок у них не було. Довголиці, кістляві та жовтоокі, з трьома ногами на двох, ідентичні, як дві половинки лимона, нерозлучні й нерозрізненні — дві злодійкуваті тіні з кишенями, повнісінькими ключів та відмичок. Вони пробиралися в будь-які двері. Вони виносили все, що лежало без нагляду.

Кошлатий Горбач любив військові марші та мріяв стати піратом. Улітку він чорнів, перетворюючись на сутуле вороненя, і знаходив на собі комах. Собаки вловлювали його ніжність здалеку й збігалися її прийняти. Від його рук відгонило духом псини, а в кишенях він ховав хліб і ковбасу для чотириногих друзів.

Зануда і Плаксій були нерозлучними, як Сіамці, але зовні відрізнялися. Плаксій з білуватими банькатими очима нагадував нервового богомола. Глибоко посаджені очиці Зануди робили його подібним на щуреня. Обоє потерпали від дислексії та захоплювалися колекціонуванням. Вони збирали гайки, болти і шурупи, цизорики й етикетки від пляшок, а вершиною їхніх здобутків була унікальна колекція відбитків пальців.

Кріль був альбіносом, носив прив’язані до вух темні окуляри й важкі ортопедичні черевики. Він зав­жди знав, яка ріка де тече та куди впадає. Він знав безліч міст із назвами, які практично неможливо вимовити, міг перерахувати їхні головні вулиці й розповісти, як потрапити з однієї на іншу. Він знав, де що виробляють і як це позначається на бюджеті країни-виробника. Багато хто цінував знання Кроля, але мало хто його за ці знання поважав. Його передні зуби видавалися наперед і робили його подібним на гризуна. Якраз їм він і завдячував своїм прізвиськом.

Красуня — нереально красивий чорноокий хлопчик — соромився своїх рук і ніг та завж­­­ди мовчав. Руки й ноги його не слухалися. Ноги несли не туди, куди він хотів іти, а з рук вивалювалося те, що він хотів втримати. Він часто падав і був усуціль вкритий синяками, яких також соромився.

Круглоголовий Пилосос був схиблений на скарбах. Він знаходив їх усюди. Те, що було скарбом для Пилососа, інші назвали б сміттям. За дев’ять років життя Пилосос накопичив багато всього, заповнивши дванадцять тайників та одну валізу, і тепер, окрім пошуку скарбів, займався їх щоденним переобліком.

Кучерявий Пампух був товстий і нахабний, любив чепуритися й придумувати собі всілякі пишні шати. Гардероб його займав багато місця й бісив довколишніх. Ніс Пампуха щезав у щоках, а щоки — в плечах. Виховательки його обожнювали й називали Купідончиком.

Гачок був викривлений зловмисною хворобою і ходив боком. Голову його підтримував гіпсовий комір. Це не заважало Гачкові швидко бігати. Гачок колекціонував метеликів і влітку, в розпалі сезону полювання, не розлучався з сачком і банкою з марлевою кришкою.

Слон був величезний, сором’язливий і боязкий. Він носив резинові іграшки в кишенях комбінезона й плакав, якщо його залишали самого. На голові у Слона ріс білий пух. Він вважався в зграї найменшеньким, хоч мало хто сягав потилицею до його підборіддя.

Пухир, як вважалося, був не зовсім нормальним. Завжди і всюди на роликах. Вуха його ловили вітер, огрядність рятувала при зіткненнях. Сам він називав себе Вільним Вихором і боявся лише одного — що ролики зіпсуються. Він пережив уже сім пар; за кожним разом він гірко плакав, розлучаючись із черговою. Під ліжком у нього зберігалася коробка з розбитими коліщатами його старих друзів.

Зграя Спортсмена займала дві спальні в самісінькому кінці коридора. Ту, котра була трохи більшою, називали Мотлохівнею. У Мотлохівню рідко навідувалися вихователі, вона рідко прибиралася. Скарби Пилососа зберігалися в невластивих місцях і вивалювалися, щойно хтось невдало до чого-небудь притулявся. Іграшки Слона, заяложені, зі слідами його зубів, збирали пилюку під ліжками. Колючо-ріжучі колекції Зануди та Плаксія гніздилися на підвіконні. Колекції етикеток прикрашали стіни, чергуючись із засушеними метеликами Гачка. Одяг Пампуха не вміщався в загальній шафі, розповзаючись по стільцях і по бильцях ліжок. Під ліжком Горбача жив хом’як, від якого страхітливо тхнуло. Над ліжком Сіамця Макса росла незрозуміла рослина в підвісному горшку. У шафі зберігалася саморобна зброя, що іноді випадала звідти з дерев’яним стукотом.

Хом’яка випускали погуляти. Рослина протікала коричневою водою. Етикетки падали зі стін і зникали десь у тайниках Пилососа. Ніякі прибирання не могли врятувати Мотлохівню від навали мотлоху.

Зграя була зграєю, доки вона нагадувала про себе довколишнім. Розбитими шибами, написами на стінах, мишами у вчительських столах, курінням у туалетах. Лиха слава робила їх щасливими й відмежовувала від головних ворогів — візочників. Але найулюбленішою розвагою зграї були новачки. Матусині діточки, які пахли зовнішністю, рюмси та скиглики, аж ніяк не достойні прізвиськ. Щоби розважатися з новачками, існувало безліч способів. Можна було лякати їх павуками й гусінню. Можна було припирати їх подушками до стіни та заштовхувати до шафи. Вискакувати на них з-за рогу й кричати у вуха. Підсипати їм в обід перець і соду. Приклеювати їхню одежу до стільців і відрізати від неї ґудзики. Новачків можна було просто гамселити.

Нітрохи не гірше можна було порозважати себе з незрячими, які заступалися за новачків. Натягнуті на дорозі мотузки, переставлені тумбочки й ліжка, написи на вбранні. Двері, заблоковані стільцями; кнопки, розсипані під ногами, надійно заховані кеди; речі, котрі зникають, та зовсім інші речі, які з’являються замість тих, котрі зникли. Багато чого можна придумати, якщо вмієш думати про щось отаке. Зграя вміла.

— Ось вони! Лупи їх! Атю! — звискували хлопчиська, пролітаючи по коридору строкатою лавиною. Очі їхні палахтіли мисливським азартом, спітнілі долоні стискалися в кулаки.

— Ура! — заволали вони, заганяючи своїх жертв у куток.

Жертви — Стрибунець і Сліпий — приготувалися до бою. З таким же успіхом вони могли до нього не готуватися. Лавина рук, що гамселили, та ніг, які копали, зі скугиканням наскочила на них, змела, проволочивши по підлозі, а тоді, помотлошивши, відкотилася. Мисливці втікали, розмахуючи трофейними клаптями одягу, стрясаючи повітря пронизливим свистом. Кульгавий Сіамець не встигав за рештою. Коли тупіт затих у глибині коридора, Сліпий піднявся й обтрусився.

— Гм, — сказав він. — Кількісна перевага, як і раніше, на їхньому боці.

Стрибунець, заховавши лице в коліна, промовчав. Сліпий присів поряд із ним.

— Перестань, — попросив він. — Сьогодні їх було вже менше, хіба ти не помітив? Вдалося кому-небудь зацідити?

— Вдалося, — понуро відповів Стрибунець, не підводячи голови. — Але користі від цього все одно ніякої.

— Це тобі так здається, — Сліпий помацав розпухлу щоку й наморщився. — Користь є, — сказав він переконано. — Сьогодні з ними не було Макса, а це про щось та й свідчить.

Стрибунець з цікавістю зиркнув на нього:

— Звідки ти знаєш, котрого з них не було? Вони ж однакові.

— Вони-то однакові, але голоси різні, — пояснив Сліпий. — Макс, вочевидь, побоявся через свою ногу. Тепер їх стало на одного менше, хіба цього мало?

Стрибунець зітхнув:

— Усе одно їх занадто багато на нас двох. Ми їх ніколи не здолаємо.

Сліпий зневажливо фиркнув:

— Ніколи — це занадто довге слово. Ти їх любиш, такі ідіотські слова. Краще подумай про те, що ми сильніші. Просто їх більше. Коли-небудь ми виростемо, і вони пошкодують, що нас доймали.

— Якщо тільки ми доживемо до того часу, — понуро додав Стрибунець. — Бо якщо й далі все буде, як зараз, ми до нього не доживемо.

— Ти песиміст, — сумно сказав Сліпий.

Вони сиділи спина до спини і мовчали. Спалахнула лампочка під стелею. Одна, потім друга. Вухо Стрибунця горіло.

— Помацай, будь ласка, моє вухо, — попросив він. — Воно аж пече.

Сліпий намамрав його плечі, шию і притиснув долоню до вуха. Долоня була холодна, вуху зробилося приємно.

— Придумай що-небудь, Сліпий, — сказав Стрибунець. — Поки ми ще живі.

— Я постараюся.

Сліпий тримав його вухо й думав. Про свою обіцянку Лосеві. «Обіцяй мені за ним наглядати».

Лампочки, скільки їх було, спалахнули всі разом. Коридор освітився.

У спальні під керівництвом Спортсмена хлопці встановлювали на причинені двері таз із водою.

— Упаде, — попередив Пампух. — Вам же на голови і впаде. Або ще хто-небудь зайде перед ними. Так зав­жди буває.

Пампух сидів на ліжку і няньчив цяпнутий у бійці палець. Палець було цяпнуто об когось зі своїх, відтак настрій у Пампуха був подвійно поганим.

— Не впаде, — відказав Спортсмен. — Усе зроблено на совість.

Зануда зіскочив зі стільця, з осторогою скосивши погляд на таз.

— Класна ідея, люди! Вони заходять — Сліпому — бум! — по маківці! Поки він у відключці, ми ту мамину дитинку хап — і в унітаз головешкою! — Зануда захихотів.

Плаксій, відірвавшись від чищення ножів, пискливо підтримав його з підвіконня.

Вони лягли, кожен на своє ліжко, і приготувалися довго чекати. Таз загрозливо блищав синім боком, нависаючи над порожнечею. Усім було весело.

Усім, крім Горбача. Він був проти таза, як до того був проти здохлого щура в ліжку новачка й собачої какульки в черевику Сліпого. Горбач був гуманістом. Але його ніхто не слухав.

— Ходімо, — сказав Сліпий, підводячись з підлоги. — Бо інакше заснеш просто тут. Я дещо придумав, але не знаю, чи вийде.

Стрибунець неохоче встав, притискаючи плечем хворе вухо. Придумки Сліпого — він це достеменно знав — мало для кого були придатними.

— Якщо ти придумав щось типу того, що ось ми зараз підемо й усіх їх перемордуємо, то я краще тут посплю.

Сліпий не відповів. Він ішов у бік їхньої спальні. Буркочучи і злостячись, Стрибунець поплентався за ним.

— Сигарету б мені зараз…

— Рано тобі ще курити, — не обертаючи голови, озвався Сліпий.

— А як довго луплять новеньких? — Стрибунець наздогнав його й пішов поряд. — Десять разів чи сто? Місяць чи два?

— Один раз або двічі.

Стрибунець аж спіткнувся від обурення.

— Один раз або двічі? Тоді чому мене доймають уже цілу вічність? Я що — особливий?

Сліпий зупинився:

— Звісно. Бо ти не один. З тобою є я, а це вже війна. Ми проти них, вони проти нас. Хіба ти ще не зрозумів?

— Тобто якби не було тебе…

— Ти б давно зробився для них своїм.

Сліпий не жартував, тому що він не жартував ніколи. Стрибунець пошукав на його лиці сліди усмішки, однак Сліпий був серйозним.

— То це все через тебе? — вбито запитав Стрибунець.

— Ага. А ти ще не зрозумів? — Сліпий відвернувся й пішов далі.

Стрибунець поволі брів за ним, почуваючись найнещаснішою людиною в Домі. Винним у цьому був Лось. Найдобріший і наймудріший Лось, який подарував йому друга й захисника, а заодно цілу купу ворогів і нескінченну війну. Він ніколи не зможе стати своїм серед молодших, доки біля нього Сліпий, а Сліпий зав­жди буде біля нього, тому що так захотів Лось. І їх зав­жди будуть бити й ненавидіти. Хотілося плакати й лаятися, але він мовчав, намагаючись не відставати від Сліпого. Бо якщо сказати, що винний Лось, Сліпий озвіріє, й усе стане ще гірше.

Сліпий зупинився перед дверима десятої спальні. Спальні старших. Двері були пофарбовані на чорно, з білими й червоними написами, з краплинами фарби та бризками, зробленими спеціально для краси.

Сліпий стояв, наслухаючи. Стрибунець перечитував написи, які й так знав напам’ять:

«Кожен співає свою пісню».

«Весна — страшний час перемін».

«Лігво Бузкового Пацика[1]».

«Будь обережним. Аз єсмь Куслива Собака».

«He стукати. Не заходити».

У Домі двері до чужої спальні — не зав­жди двері. Для декого це глуха стіна. Ці двері були стіною, тому коли Сліпий постукав у них, Стрибунець нажахано охнув.

— Ти що? Нам сюди не можна!

Сліпий, не чекаючи запрошення, увійшов.

Стрибунець сів перед закритими дверима навпочіпки. Він здогадувався, навіщо Сліпому знадобився Сивий, і боявся про це думати.

Через якийсь час двері відчинилися. Написи ковзнули набік і з’явилися знову. Стрибунець встав. Сліпий притулився до дверей, таємничо усміхаючись. Під напівприкритими повіками волого плавали невидющі зіниці.

— У тебе буде амулет, — сказав він. — Тільки треба трошки почекати.

Серце Стрибунця підскочило й провалилося кудись у глибину живота. Коліна задрижали.

— Дякую, — прошепотів він ледь чутно. — Дякую тобі.

У темній спальні горів нічник, повернутий дашком до стіни. Сивий нахилився над бляшаною коробкою з відкинутою кришкою. Талісмани від вроків вирячалися на нього скляними зіницями. Камінчики з дірками, ґудзики з монограмами, потемнілі монети й медалі, собачі та котячі ікла, ієрогліфи на мініатюрних, з ніготь завбільшки, осколках і відламках, насінини незнаних рослин, нанизані на нитки. Якби недоліток Пилосос побачив ці скарби, він би, певно, геть знетямився. Там було багато всього, але Сивий не міг вибрати. Він заплющив очі й намацав наздогад.

Крихітне кошеня з пористого каменя. З людським обличчям. Подряпаний від довгого зберігання в коробці, від частого дотикання до інших скарбів. Сивий покрутив його в руках і, хитро усміхнувшись, поклав на клаптичок замші.

Додав корінець, подібний на щурячий хвостик, і кришинку бірюзи. Помилувався своїм витвором, сильно затягнувся й акуратно струсив попіл у середину композиції. Потім склав замшу в маленький мішечок, стягнув його краї та зшив їх нитками.

— Сподіваюся, ти принесеш своєму жовторотому господареві щастя, — з сумнівом сказав він, зваживши на долоні новенький амулет; тоді, відклавши його, зайнявся пошуками шнурка.

Стрибунець сором’язливо м’явся у дверях, не наважуючись увійти. Старшокласник сидів на смугастому матраці, що лежав на підлозі коло великого акваріума, й палив. Його волосся було білим, обличчя майже не відрізнялося кольором від волосся, а пальці — від сигарети. Тільки губи й очі на цьому лиці були живими та мали колір. Рожеві очі з відтінком червоного вина в обрамленні білих вій.

— То це ти хочеш отримати амулет? — запитав Сивий. — Підійди.

Стрибунець підійшов насторожений, аж терпнучи від страху, хоч і знав, що Сивий не підхопиться й не накинеться на нього (навіть якщо така ідея спаде йому на думку), бо не може цього зробити.

Акваріум світився зеленим, у ньому плавали тільки дві рибки, подібні на чорні трикутники. На рогожині перед матрацом стояли склянки з липучим осадом на денцях.

— Нагнися, — сказав Сивий.

Стрибунець присів поряд, і Сивий надягнув йому на шию амулет. Маленький мішечок із сірої замші, розшитий білими нитками.

— У тебе дуже затятий друг, — сказав Сивий. — Затятий і настирливий. Обидві ці риси похвальні, але діють на нерви оточенню. Я не роблю амулетів для малолітків. Тобі пощастило. Ти будеш винятком.

Скосивши вбік очі, Стрибунець розглядав амулет.

— А що тут? — запитав він пошепки.

— Твоя сила.

Сивий заховав мішечок йому під майку.

— Так краще, — пояснив він. — Не впадає в око. Це сила й удача, — повторив він. — Майже стільки ж, скільки я дав свого часу Черепові. Будь тепер обережний. Постарайся, щоб амулета ніхто не бачив.

Стрибунець закліпав, запаморочений словами Сивого:

— Ой! — опустивши голову, він з благоговійним страхом подивився на те, що виглядало як безневинний горбочок під майкою. — Це занадто багато, — прошепотів він.

Сивий засміявся.

— Забагато не буває. Крім того, сила проявиться не відразу. Не думай, будь ласка, що ви­йдеш звідси другим Черепом. На все свій час.

— Дякую, — сказав Стрибунець.

Треба було сказати ще що-небудь, але він не знав, що казати. Він погано розумівся на таких речах. Губи самі розтягувалися в усмішку. Дурнувату й щасливу. Він потупив погляд, посміхаючись від вуха до вуха, і тихо повторював:

— Дякую, дякую…

Подумки, пальцями Сліпого, він уже розпорював амулет. Що там? Невже ще один маленький мавп’ячий череп? Або щось іще дивовижніше?

Сивий ніби прочитав його думки.

— Амулет не можна відкривати. Він тоді втратить усю свою силу. Ти можеш це зробити не раніше, ніж через два роки. Але не раніше. Не кажи потім, що я тебе не попереджував.

Стрибунець перестав усміхатися:

— Я нізащо цього не зроблю.

— Тоді біжи, — Сивий кинув недопалок до склянки з лимонадом і подивився на годинник. — Я й так витратив на тебе море часу.

Стрибунець вибіг, із задоволенням продемонструвавши Сивому своє вміння відкривати двері ногою.

Сліпий сидів коло стіни навпочіпки, але щойно Стрибунець вийшов, відразу підвівся.

— Ну?

— Він у мене, — пошепки відрапортував Стрибунець, випинаючи груди. — Можеш помацати. Під майкою.

Пальці Сліпого пірнули під майку та намацали мішечок. Стрибунець щулився від лоскоту й хихотів.

— Стій рівно! — прикрикнув на нього Сліпий і продовжив вивчати амулет.

— Там щось тверде із каменю, — сказав він, відпускаючи мішечок. — І ще щось засохле, подібне до трави. Замша занадто щільна. Не вдається нічого розібрати.

Стрибунець пританцьовував на місці від нетерплячки. Йому страшенно хотілося розповісти про те, що ховається в нього під майкою, але він не наважувався. Не варто вихвалятися такими невстановлюваними речами. Але Велика Сила на шнурку не давала заспокоїтися. Треба було кудись бігти та щось робити, щоби прогнати цей свербіж у ногах, цю стрибучість і бажання спурхнути й полетіти.

— Давай піднімемося на той далекий гараж? — запропонував він. — На дах, попід місяць, на оте наше місце! Адже сьогодні велика ніч! Сьогодні не можна спати!

Сліпий стенув плечима. Ніч була звичайнісінька, і йому більше хотілося спати, ніж видиратися на гараж, але він розумів, що Стрибунець занадто збуджений, і зараз йому не заснеться. Те, що сказав Сивий, треба було перетравити до зустрічі зі зграєю. Сивий — молодець. Сліпий відчув глибокий захват, підслуховуючи їхню розмову під дверима. Ніхто зі старших так не зумів би.

— Добре, — сказав він. — Пішли на дах.

Стрибунець свиснув і стрибками помчав коридором.

Велика Сила стукотіла під майкою, як друге серце, підкидаючи його над землею. Паркет ловив його й відштовхував, так ніби був зроблений із резини. Стрибунець верещав і повискував від щастя, пританцьовуючи на ходу. Вздовж його шляху всюди розчахувалися двері спалень, і звідти долинало обурене шикання.

Сліпий наздогнав його вже аж у кінці коридора, і вони пішли поруч — два дуже різні хлопці в порваних зелених майках.

У шостій спальні проклинали їх, позіхали та боролися зі сном.

— Не м-можу більше, — скиглив Плаксій, стягуючи шкарпетки. — Проп-п-пущу т-таке видовище!

Одна зі шкарпеток полетіла через цілу кімнату й повисла на настільній лампі.

— Скільки можна? Уже ніч!

— Терпи, — процідив Спортсмен зі свого ліжка. — Стільки терпів, потерпи ще трохи…

Сіамець Рекс двома пальцями притримував повіки розкритими. Його брат солодко спав, обнімаючи подушку.

Спортсмен зміряв поглядом знеможену зграю:

— Слабаки, — прошепотів він. — Які ж ви всі слабаки…

Пампух позіхнув, закрив зошит з наклейками спортивних автомобілів і заховав його під матрац.

— Ви як хочете, а я буду спати, — заявив він, відвертаючись до стіни. — Усе одно ця штука на них упаде, навіть якщо я цього не побачу.

— Зрадник, — пробурчав Сіамець Рекс.

— Сам такий, — відповів Пампух, не обертаючись.

Спортсмен зітхнув і перерахував тих, котрі залишилися на чатах.

Чотири понурі фігури в зелених майках метляли ногами кожна на своєму ліжку. Грубий Слон у кутку смоктав палець.

Упіймавши на собі погляд Спортсмена, він вийняв палець з рота і знічено посміхнувся:

— Ще не можна піти зробити пісь-пісь? — запитав він.

— Чорт би вас усіх узяв! — не витримав Спортсмен. — Не можете навіть годину перетерпіти без туалету! Одному — попісяти, другому — ноги помити, третьому — рослину полити. Хіба ви зграя? Ви — збіговисько древніх сонь! Вам би тільки жерти, спати та пісяти вчасно!

Слон побуряковів, почав зітхати й плакати. Сіамець Макс тої ж миті прокинувся. Слон ридав. Макс подивився на брата. Рекс зіскочив з ліжка, подибуляв до Слона й обійняв його пухкі плечі:

— Ну-ну, малий… Не треба нюнити. Усе буде добре…

— Я хочу пісь-пісь, — проридав Слон. — А він не пускає.

— Зараз пустить, — пообіцяв Сіамець, грізно скосивши на Спортсмена жовте око, — зараз він так тебе пустить, як йому і не снилося!

Горбач, який тихо лежав на верхній полиці, раптом схопився.

— Набридло! — щосили закричав він, жбурляючи черевиком у таз, який стояв на дверях.

Із потоками води й жерстяним гуркотом таз завалився на підлогу. Від переляку Слон замовкнув. Плаксій істерично реготнув і підібгав босі ноги. Паркетом розтікалося озеро.

У дворі

Горбач грав на флейті, подвір’я наслухало. Він грав зовсім тихо, для себе. Вітер колами носив листя, листочки зупинялися, потрапляючи в калюжі; там закінчувався їхній танок — і закінчувалося все. Розмокнуть і перетворяться на грязюку. Як і люди…

Тихіше, ще тихіше… Тонкі пальці перебігають по дірочках, і вітер жбурляє листя в лице, а монетки в задній кишені врізаються в тіло, і мерзнуть голі щиколотки, вкриваючись гусячою шкіркою. Добре, коли є шматок дерева, що співає. Який заспокоює, заколисує, але тільки коли ти сам цього забажаєш.

Листок застрягнув біля його ноги. А потім іще один. Якщо багато годин сидіти нерухомо, природа включить тебе у свій кругообіг, як ніби ти став деревом. Листки будуть прилипати до твого коріння, птахи — сідати на гілки і какати тобі за комір, дощ вимиє в тобі рівчачки, вітер закидає тебе піском. Він уявив себе дереволюдиною — і засміявся. Половинкою лиця. Червоний светр із латками на ліктях пропускав холод крізь полиснілу вовну. І коловся. Під ним не було майки — це покарання Горбач придумав для себе сам. За всі свої лихі вчинки, справжні та вигадані, він карав себе сам. І дуже рідко скасовував покарання. Він був суворим до своєї шкіри, до своїх рук і ніг, до своїх страхів і фантазій. Колючий светр спокутував ганьбу страху перед ніччю. Страху, який змушував його загортатися в ковдру з головою, не залишаючи ані найменшої шпарки для когось, хто приходить у пітьмі. Страху, який не давав йому пити перед сном, щоби потім не мучитися, змагаючись із бажанням піти в туалет. Страху, про який не знав ніхто, тому що його носій спав на верхньому ярусі ліжка, і знизу його не було видно.

Й однаково він його соромився. Боровся з ним щоночі, програвав — і сам же карав себе за програш. Так він чинив зав­жди, скільки себе пам’ятав. Це була гра, в яку він грав сам із собою, завойовуючи кожну сходинку дорослішання довгими тортурами, котрим піддавав своє тіло. Простоюючи на колінах у холодних клозетах, відраховуючи собі щиглі, присідаючи по сто разів, відмовляючись від десерту. І всі його перемоги пахли поразкою. Перемагаючи, він перемагав лише частину себе, залишаючись усередині дотеперішнім.

Він боровся з сором’язливістю — грубими жартами, з нелюбов’ю до бійок — тим, що першим у них устрягав, зі страхом перед смертю — думками про неї. Але все це — притлумлене, загнане всередину — жило в ньому й дихало його повітрям. Він був ніяковий і грубий, тихий і шумний, він приховував свої добрі риси й демонстрував огріхи та ґанджі, він ховався під ковдру та молився перед сном: «Боже, не дай мені вмерти!» — і ризикував, накидаючись на очевидно сильного.

У нього були вірші, зашифровані на шпалерах коло подушки, він зішкрябував їх, коли вони набридали. У нього була флейта — подарунок від доброї людини; він ховав її в щілину між матрацом і стіною. У нього була ворона, він крав для неї їжу на кухні. У нього були клубочки вовни, він виплітав із них красиві светри.

Він народився шестипалим і горбатим, потворним, наче мавпяче дитинча. У свої десять років він був ротатим і похмурим, з вічно розквашеними губами, з величезними лапами, які нівечили все довкола. У сімнадцять став тоншим, тихішим і спокійнішим. Лице його було обличчям дорослого, брови зросталися над переніссям, густа грива кольору воронячого пера роздавалася вшир, наче колючий кущ. Він був байдужий до їжі та недбало вдягнений, він носив під нігтями чорну жалобу й подовгу не міняв шкарпеток. Він соромився свого горба та вугрів на носі, соромився, що ще не голиться, й курив люльку, щоб виглядати старшим. Крадькома він читав жалісливі романи й придумував вірші, в яких герой помирав довгою та лютою смертю. Діккенса він ховав під подушкою.

Він любив Дім, ніколи не знав ані іншого дому, ані батьків, він виріс одним із багатьох і вмів замикатися в собі, коли хотів побути на самоті. На флейті він найкраще грав тоді, коли його ніхто не чув. Усе вдавалося відразу — яка-завгодно мелодія — неначе звуки вдував у флейту вітер. У найкращих місцях він жалкував, що його ніхто не чує, але знав, що якби поряд був слухач, так добре не вийшло б. У Домі горбатих називали Ангелами, маючи на увазі згорнуті крила, й це було одне з небагатьох лагідних прізвиськ, які Дім давав своїм дітям.

Горбач грав, притупуючи клишавими ступнями по мокрому листі. Він усотував у себе спокій і доброту, він замикав себе в коло чистоти, крізь яке не пролізуть бліді руки тих, кот­рі обплутують душу. По той бік сітки прошмигували люди, це його не тривожило. Зовнішність була відсутня в його свідомості. Тільки він сам, вітер, пісні й ті, кого він любив. Усе це було в Домі, а зовні — нікого й нічого, тільки порожнє, вороже місто, що жило своїм життям.

Подвір’я заносило листям… Дві тополі, дуб і чотири незрозумілі кущі. Кущі росли попід вікнами, притискаючись до стін, тополі означували два зовнішні кути сітки, випинаючись корінням за межі Дому. Дуб, що ріс біля прибудови, пожирав її могутніми лапами й затіняв свою частину двору майже цілком. Він виріс тут задовго до того, як з’явився Дім, і пам’ятав ті часи, коли довкола буяли сади, а на деревах гніздилися лелеки. Як далеко простягалося його коріння? Порожній волейбольний майданчик з ящиками — це глядацькі місця — по краях. Порожня собача будка з дірявим дахом та іржавими мисками з дощовою водою. Лавка під дубом, обклеєна пивними етикетками. Сміттєві баки. Із кухонних вікон жбухала біла пара. Із вікон другого поверху долинала музика всіх кольорів.

Облізлі кішки оббігали подвір’я по периметру. Ворони походжали голими газонами, розшпурюючи пожухле листя. Носатий хлопчисько в червоному светрі сидів на перевернутому ящику та грав на флейті, замикаючи себе в коло самотності й пустки. Дім дихав на нього вікнами.

Куряка

Про кажанів, драконів і шкаралупу василісків

У спальні було весело. Ми з Горбачем сиділи на ліжку. Лорд, Табакі й Сліпий — на підлозі, передаючи один одному якісь банки та пляшки, принюхуючись, дегустуючи та переливаючи загадкові суміші з одних посудин до інших. Поряд із ними стояв складаний манежик. Грубий у рожевій піжамі спостерігав за їхніми діями зсередини, крізь сітку.

Я дивився з ліжка крізь жердини спинки.

Горбач вистругував щось складаним ножем із чорного, вузлуватого кореня. На ньому була дворова куртка зі слідами Нанеттиного посліду, між волосся застрягла стружка.

— А я кажу, що хвоя перестояла, — гудів Табакі, занурюючись у банку з чимось каламутно-­коричневим. — Запах зовсім не той.

— Візьми іншу.

Лорд відібрав у нього банку, понюхав і відставив:

— Ця минулорічна. І годі трясти, осад збовтаєш.

Сліпий облизав долоню, підставлену під пляшку, і скривився:

— Звідки тут жир? Це що, заправка для салатів?

— Ай! — верескнув Табакі. — Де ти її взяв? Там скорпіон, втоплений у соняшниковій олії! Засіб від укусів! Я його зовсім окремо був заховав!

Лорд підніс пляшку до лиця і придивився:

— Здається, так і є. Онде він плаває. Придурку, навіщо було брати з матовим склом? Його ж зовсім не видно.

— Що мав під рукою, те і взяв, — образився Табакі. — Не дуже-то понавибираєш, коли в тебе в руці скорпіон. І взагалі, я наклеїв на неї попереджувальний напис. Здається, він відірвався.

— Яким боком Сліпому твій напис? Ось помре зараз, і залишимося без ватажка напередодні військового перевороту.

Лорд посміхнувся. Мрійливо та ніжно.

Відразу згадалася приповідка Табакі: «Лорд усміхається раз на рік, коли хто-небудь примудриться зламати собі ногу». «Або хлиснути з бутля зі здохлим скорпіоном», — доповнив я подумки це спостереження.

— Сліпий, ти маєш замовляння від отрути? — турботливо допитувався Табакі. — Або амулет, що був би оберегом?

Та Сліпий уже займався іншою пляшкою. Відкоркував, жбурнувши корок у манежик Грубому й капнув звідти собі на палець. Помирати він найближчим часом явно не збирався.

— Та що йому якийсь скорпіон? — відповів сам собі Табакі. — Він і не таке жер. Напередодні й не напередодні.

Ощасливлений Грубий бавився корком. Підкидав його двопалими клешнями й пробував упіймати. Корок ніяк не ловився, але Грубий не втрачав надії. Потім він застромив його до рота й узявся ялозити, ніби соску.

Я ще трохи подивився на них і ліг на спину. Від Горбача, який продовжував стругати, віялом розліталася стружка.

— Вибач, — казав він за кожним разом, коли щось таке долітало до мене.

— Нічого, — за кожним разом відповідав я.

Очі в Горбача були, наче мокрий чорнослив, а вії здавалися приклеєними.

— Між іншим, — сказав він, перервавши наш одноманітний обмін люб’язними словами, — Валет сказав, що Помпей тренується в метанні ножів, уявляєте? Нібито влучає в центр мішені з десяти кроків, тричі з п’яти разів.

— Ти це кому розповідаєш? — запитав Табакі з підлоги.

— Усім.

Я знову перевернувся на живіт і порозсував пакети й сумки, які висіли на спинці ліжка.

— От і дарма. У принципі, нам із такими розмовами цілком вистачає Лері.

Табакі вийняв із банки чилійський перчик, який уже наполовину розклався, струснув його й запхав собі до рота.

— Ось ця настоянка добра вдалася, — сказав він, примружившись. — Одне тільки, знаєте, гнітить. Перш ніж Помпей досягне досконалості в метанні ножів, Лері нас затрахає до смерті. Він уже зараз себе майже не тямить. На людей кидається. Правда, тепер іще не скоро кинеться, але все одно. Зле хлопцеві. Треба з цим щось робити.

— Чому він тепер не скоро кинеться? — запитав я.

Лорд знову послав мені свою сонцесяйну усмішку:

— Ми вчора переконали Лері, що він тебе вбив.

Наступним питанням я подавився.

— Він довго ридав десь у надрах Дому, — продовжив Лорд, — навіки прощаючись із вірними Логами. Цього потрясіння йому надовго вистачить.

— А тобі, звісно, приємно, що людина помучилася! — обурився Табакі. — Що він, може, мало не повісився? З яким задоволенням ти про це розповідаєш!

— Я думаю, Сфінкс встигнув би вийняти його з зашморгу, — безтурботно сказав Лорд. — Він такий клопітливий… Іноді… Крім того, Табакі, ти, здається, забув, що це була твоя ініціатива?

Я дивився на Лорда й думав, що Сфінкс, коли він доводив мене в туалеті до істерики, вже знав, що утнули з Лері його однозграйники. І що кращої гарантії для моєї безпеки просто бути не може. Але він нічого не сказав. Перевірив, чи здатний я на стукацтво, а потім чи погоджуюся я вважатися стукачем в очах Лері, якого навіть не надто поважаю. А може, заодно ще багато дечого перевірив, про що я навіть не здогадуюся. Не випадково мене тоді пробило відчуття, ніби я на іспиті. Це й був іспит. Я зрозумів, що не скоро йому це забуду. І ще — що ніколи нікому про це не розповім.

Унизу Табакі захоплено розмірковував про психічний стан Лері, переконуючи, що йому напевно допоможе настоянка кореня валеріани. Лорд заперечував: мовляв, Лері допоможе тільки нагла смерть Помпея. Слухаючи їх, я згадав, що давно вже подейкують про якийсь-то переворот і що в зв’язку з цим не раз згадувалося прізвисько Помпея, ватажка шостої. Я був Фазаном, а відтак не замислювався над цими розмовами, а тепер раптом затурбувався, що не знаю чогось, про що, безумовно, знають усі, й запитав:

— То це Помпей затіває переворот? А для чого йому це потрібно?

Табакі, Лорд і Сліпий підняли голови та втупилися в мене. Точніше, втупилися Табакі й Лорд. Сліпий тільки підняв голову. З банками й ложками в руках, у квітчастих банданах, щоб не заважало волосся, вони до сміху нагадували трьох відьом, зайнятих приготуванням чарівничого зілля. Грубий у манежику міг би бути за гомункулуса. Скорпіон у пляшці також був цілком на своєму місці. Я мимохіть хихикнув.

— Для чого йому це? — найбільш дрібна і волохата відьмочка оповила себе сигаретним димом і впала в транс. — Для чого…

— Одним реченням! — стрепенулася друга. — Це наказ.

— Як же так? — обурився Шакал, виходячи з образу. — Опам’ятайся, Сліпий! Куряка залишиться невтаємниченим!

На Сліпого ця погроза не подіяла.

— Ну, то нехай, — загрозливо протягнув Табакі. — Раз ви так, то ми розтак… — Він розчистив довкола себе місце, так ніби збирався злетіти, сів випроставшись, відкашлявся…

— Слухай, Куряко, і мотай на вус правду про Помпея, якого, ти, звичайно, трохи знаєш, і який останнім часом поводиться не найкращим чином, дозволяючи собі багато такого, чого не дозволяв раніше, хоча раніше — поняття розтяжне, для багатьох із нас раніше його взагалі тут не було, й ми знати не знаємо, як він поводився там, де він був, коли його не було тут, так що не зовсім зрозуміло, як можна мати певність, що він поводився пристойно, він — людина настільки далека від Дао, наскрізь просякла міазмами зовнішності, при цьому він серйозно вважає, що здатний замінити Сліпого на його відповідальному посту, хоч, можливо, його просто дойняла перенаселеність підвідомчої ділянки, й він жадає спокою й тиші, але в такому разі простіше було б вирішити цю проблему шляхом переміщення свого тіла в межі Клітки строком від трьох до п’яти днів, що, поза сумнівом, сприяло б самопізнанню та очищенню духу, а також заглибленню в більш високі матерії, чи навіть просто розвитку філософського складу розуму, але ні, йому треба здійснити дещо оглушливо гучноголосе та нищівне, розбити дощенту, потішити безліч задавнених комплексів, а в тому, що він особа глибоко закомплексована, не виникає сумнівів, досить подивитися на його шийні хусточки або ж на бакенбарди, на манеру пересуватися та жестикуляцію, але особ­ливо на морди кажанів, якими він себе обвішує, — приречені морди істот, які потерпають від усіх можливих і неможливих серед рукокрилих захворювань, теж мені Оззі Осборн, той принаймні відразу відкушував їм голови, а на Помпеєвому загривку вони здихають довгими місяцями, онде, нещасна Поппі врізала дуба тільки минулої середи, а сьогодні її місце вже зайняла Сюзі, але чого можна хотіти від цілковитого профана в біології, який навіть не допетрав, що Сюзі — самець, хоч яйця у нього завбільшки як волоський горіх, хоч, звичайно, це не має значення, адже довго він не протягне — цей Сюзі — Помпей поховав уже десь півтузіня його побратимів, тому це питання часу, до того ж цьому кажанюзі, мабуть, байдуже, під чиїм іменем його спроваджують на той світ, хоча товариство захисту тварин могло б і зацікавитися тим, хто пачками скуповує цих бідолах, аби виглядати крутіше, хоча Бог свідок, напівздохла тушка кажана ще нікого не зробила крутішим, ось якби це був кораловий аспід, мало б сенс про щось таке говорити, але той, хто не живе з думкою про власну смерть, навряд чи почепить на себе аспіда, адже це вимагало би купи зусиль, щоби завоювати його довіру, одначе можна встелити свій шлях кістьми нешкідливих рукокрилих, не завдаючи собі клопоту принаймні визначити їхню стать, і цілком імовірно, що не що інше, як цілковита безкарність у цьому питанні, дозволяє Помпеєві думати, що він, не поперхнувшись, пройде по значно масивніших кістках значно менш нешкідливого індивіда, я, звичайно, маю на увазі Сліпого, але ви мене зрозуміли, однозграйники, того останнього я міг би й не товкмачити.

Табакі замовк і з гідністю кивнув Сліпому:

— Я майже вклався, хоч із твого боку це було ницо — аж так мене обмежувати.

У кімнаті стояла мертва тиша. Навіть магнітофон мовчав. Навіть Нанетта не подавала ознак життя. Могло здатися, що весь цей час Шакал читав щонаймогутніше закляття для присипляння всіх довкола. Лорд сидів, пригортаючи банку без кришки, і розгойдувався, примруживши очі. Сліпий привалився до манежику Грубого. Горбач втупився у свій перекручений корінь, явно забувши, що збирався з нього щось витнути. Обличчя у всіх були сонні, ще й якісь переїдені. На грані отруєння. Тільки Грубий не піддався цим чарам. Смикав Сліпого за волосся й тихо гудів.

Коли я остаточно впевнився, що всіх довкола зачаровано, Горбач повернувся до тями та, сонно кліпаючи, переклав:

— Табакі мав на увазі, що Помпей мітить на місце Сліпого. Не знаю, чи ти розібрався у цьому за кажанами і рештою маячні.

— Протестую! — обурився Табакі. — Я висловлювався доступно, а головне — дуже образно. Резюмувати таку промову, по-моєму, — злочин.

— Так, — погодився Горбач. — Але, може, Куряку з незвички трохи оглушило, і він не зміг її оцінити.

Лорд розплющив очі й здивовано зазирнув у банку, яку весь цей час обнімав.

— А чи можна, — поцікавився він, — наступного разу обмежити це чудовисько кількістю слів, а не речень?

— Не можна! — Сліпий випростався, видерши своє волосся з клешень Грубого. — Сам подумай, скільки разів і в скількох варіантах можна повторити одне й те ж слово.

Ми всі про це подумали та дружно застогнали. Табакі подивився на нас із виразом великого актора, який приймає оплески.

За вечерею я майже не їв. Мене стривожила інформація про Помпея. Здоров’ям його кажанів я переймався в останню чергу. А ось слово «переворот» мені не сподобалось. Я почував себе в центрі подій, про які мав украй туманне уявлення, а точніше — ніякого, і це мені також не подобалося.

Як відбувається зміна ватажків у Домі? Вони б’ються один з одним? Чи відразу групами? А якщо групами, то чому четверта така безтурботна напередодні неминучого побоїща, яке от-от має відбутися? Адже бійку між ними й шостою інакше не назвеш.

«Здається, спокійне життя закінчується», — подумав я. Так, ніби моє життя в четвертій було спокійним, або ніби воно встигло до пуття початися.

Зелений горошок у тарілці підсихав, котлета вкрилася плівкою жиру. Їсти хотілося, але не моглося. Динаміки під стелею поливали залу бравурними маршами. Через них усі, хто перебував у їдальні, були змушені щосили репетувати, щоб розчути одне одного.

Чорно-білий Фазанячий стіл. Тихе жахіття поглядів, які вивчають чужі тарілки. Половина Фазанів на дієті — у кожного своя — так що за вмістом чужих тарілок стежать дуже уважно. Підраховують калорії.

По сусідству — Щури. Буяння барв і вибухи шалу.

Далі — чорні Птахи в страхітливих слинявчиках…

Шоста демонструє душевність. Якщо їм вірити, то в групі зібралися самі лише веселуни й любителі вихваток. Правда, більшість їхніх жартів я не хотів би випробувати на власній шкурі, та й голосному сміху я також не довіряв, але то все були дрібниці. Загалом вони старалися як могли.

Третій, четвертій і шостій нелегко. Фазани — хороші, Щури — погані. І перші, й другі настільки перестаралися з іміджем, що всім іншим доводиться викручуватися, щоб хоч якось вклиниться поміж ними. Третій це вдалося краще, шостій — гірше, а четверта занадто нечисленна для… Для, назвімо це так, повноцінної гри.

«Назвавши це так», я раптом подумав, що гра включає в себе більше, ніж просто імідж. Це було дуже правильне слово; впіймавши його, я зрозумів, що давно шукав чогось приблизно такого. Слово, в якому крилася б розгадка того, що діється в Домі. Просто треба було усвідомити, що гра — це все, що мене оточує.

Не буває такого, щоби в одній групі зібралися всі слухняні зануди, а в іншій — усі некеровані психи. Це неможливо. Значить, колись і кимось так було задумано. Для чого? Це вже інше питання.

Я навіть зіпрів від власної проникливості. Апетит остаточно щез.

Одного разу — фантазував я — вони, остаточно озвірівши від нудьги, придумали сценарій Гри й заприсягли керуватися ним за всіх обставин. Кожному — своя роль, кожному — своє місце в Грі. Відтоді так і живуть. Прикидаючись і дотримуючись сценарію. Іноді з охотою, іноді як-небудь, але зав­жди й усюди, а надто в їдальні, де більше глядачів. Декотрі — як-от Фазани — загрались аж до втрати людської подоби.

Як легко й красиво все улягало в цю схему. Поглядом того, хто зненацька прозрів, я подивився довкола себе.

Щури. Майже всуціль малолітки — не старші сімнадцяти. Під їхніми ядучими ірокезами — підлітки, котрі ще не вибилися з перехідного віку. Може, якраз тому їм так легко дається роль психів?

Птахи. На Птахах я спіткнувся. Ну, добре. Траур — усього лише вбрання. Обличчя неприємні, але, якщо захотіти, можна зобразити таке ж лице. Стервожер… Монстр Дому. Я подивився на нього своїм переродженим поглядом і спробував зірвати зовнішню шкаралупу. Траур… персні… чорний лак на відрощених нігтях… довге волосся та підмальовані очі. Якщо прибрати все це, забути про те, що він спить у труні, стерти взагалі всі відомості про його плюгаві звички, то що залишиться? Худезний, гачконосий тип. Суб’єкт із гострим підборіддям. Особа неприємна, проте далеко не чудовисько.

Тут мене трохи заклинило, бо ця неприємна особа нараз обернулася та втупилася в мене. Вочевидь, якось вловивши процес свого викриття. Подивилася сонними жовтими очима — і я втратив здатність думати, заморожений цим поглядом.

Переконавшись, що я нейтралізований і готовий до споживання, Стервожер посміхнувся, показавши криві, дуже довгі зуби. Відчуття було таким, неначе хтось щосили провів бритвою по склу.

Через кілька хвилин я оговтався, але залишився неприємний осад. Як після старого чорно-­білого фільму, де приблизно таке ж страховиддя під тонною гриму полірує і полірує свої кігті та незмигно дивиться, а тобі раптом стає жахливо й водночас соромно за те, що дав себе підловити на таку дешевизну.

Добре, сказав я собі. Це свідчить тільки про те, що він хороший актор. Вжився у свою роль. Врешті-решт, ватажки Дому мають бути майстрами Гри. Адже, напевно, вони ж її і придумали.

Для підтвердження теорії я перевірив Рудого.

Щурячий ватажок не надто надавався для викриття. Якщо прибрати зелені окуляри на півлиця й кривавий їжак нібито натурального волосся, то що залишиться? Нічого. З таким же успіхом це міг би бути перебраний під Щура манекен.

Я навіть трохи засмутився. І щоби знайти розраду, переключився на Помпея.

Чимось він віддалено нагадував Сфінкса. Певно, зростом. І лисиною. Тільки у Сфінкса лисина була натуральною. А Помпей на своїй залишив невеликий гребінь. Чорний і залакований до склянистості. А ще він був грубший. Тобто опасистіший.

Я прибрав геть косуху, як у Логів, панківський гребінь з маківки і пудру з лиця. Прибрав з коміра кажана, мимохіть пригадавши, що її, а точніше його, звати Сюзі та що йому недовго залишилося. Те, що вийшло, виглядало звичайно. Гарненький хлопчина, нічого особливого.

Раніше я не розумів, навіщо такому, як Помпей, зображати воскреслого мерця. А тепер дотямив, що це належить до правил Гри. Ватажок повинен бути блідим і зловісним. Помпей смаглявий; мабуть, йому доводиться переводити море пудри, щоби відповідати стандартам.

Зачарований образом Помпея, який наводить смертельну блідість з віхтиком для пудри в руках, я голосно фиркнув.

У сценарії все зазначено. Кожна дрібниця. На який бік зачісується Фазанячий проділ. Наскільки чорною є білизна Птаха, якщо він себе поважає. Які книжки дозволено читати Псам. Може, навіть Щурам іноді буває ліньки перефарбовувати волосся, але вони себе примушують, тому що такими є правила Гри. А Птахи, цілком імовірно, потай ненавидять будь-яку рослинність, у горщиках і без горщиків.

Наступний мій здогад був і зовсім простим. Я йшов до нього через усі попередні, навмисно не кваплячись, залишаючи його про запас, щоб нарешті ефектно встановити поверх усього іншого та закрити тему.

Повалення Помпеєм Сліпого — точніше, його розрекламований намір — також частина Гри. Неможливо постійно обігрувати одні й ті ж сюжети. Час від часу сценарій вимагає змін. Оголошена Помпеєм війна — якраз така зміна. Ватажок Псів залякує Логів, вправляється у метанні ножів, поводиться, як висловився Шакал, «не найкращим чином», глядачі жахаються, шпигуни бігають із табору в табір з донесеннями — людям є про що потеревенити вечорами. Усім цікаво — і нікому не страшно. Крім Лері. Лері тупуватий, він усе приймає на віру.

Я ще раз окинув оком їдальню. Як же все просто та по-дурному!

Хотілося зареготати й прокричати всім довкруги, що я їх розкусив. З їхніми метальними ножами та кажанами. З переворотами, пудрою на щоках і скорпіонами в пляшках.

Можливо, це все якось проступило у мене на лиці, бо Табакі враз відкинув набік виделку й запитав, якого дідька я маю вигляд такого самозакоханого придурка.

— А ось такого, — відповів я, показавши йому кінчик язика. Тут же похопився, що Шакал не терпить, коли його дражнять, але було надто пізно.

Він з такою швидкістю цілий зробився малиновим, неначе його ошпарили. Викашляв на тарілку непережований кусень і попросив Лорда схопити його й тримати якомога міцніше.

— Усі бачили, як цей виродок у пір’ї плюнув на моє сиве волосся? Усі? Зараз я випущу з нього кишки!

Сказане перебивалося кашлем, але прозвучало смертельно серйозно.

Лорд забрав у Табакі десертний ніж, зауваживши, що вигляд моїх кишок на підлозі їдальні зіпсує усім апетит.

Табакі кашляв, доки не посинів.

— Він думає, що прозрів! — долинуло до мене в перерві між приступами кашлю. — Що нібито він зрозумів щось украй, надзвичайно важливе! Чи є життя на Марсі, чи є життя після смерті або чому Земля кругла! Дивіться, як його роздуло!

— Це він після твого монологу розпухнув, — припустив Горбач. — Просто не звик іще.

— Нічого мене не роздуло! — обурився я. — Я не розпухнув, не роздувся, і взагалі дайте мені спокій!

— А це таки правда, — сказав Чорний з іншого краю столу. — Чого ти на нього налетів, Табакі? Уже й подумати ні про що не можна спокійно.

— Спокійно! — верескнув Табакі. — Це тепер називається «спокійно»? Коли на моїх очах однозграйник наливається зарозумілістю, оскотинюється та масно мружить очі, я, по-вашому, повинен мовчати? А потім жити поряд з оцією паскудною пикою? Якщо він збирається мати такий вигляд, хай завішає свою мармизу чадрою. Особисто я цього терпіти не збираюся!

— Він уже просто злий, — запевнив його Сфінкс. — Сам подивися. Переконайся — і заспокойся, будь ласка.

Але Шакал іще довго не міг заспокоїтися. Жував, відвернувшись, а потім раптом наскіпувався, пронизував мене гнівним поглядом — і знову відвертався. І було це зовсім не так смішно, як здавалося Лордові.

Виїжджав я з їдальні з закам’янілим обличчям. Я не сердився на Табакі. Навіть не був ображений. Я захоплювався його проникливістю.

Нікому не подобається, коли хтось сторонній розгадує їхні улюблені ігри. Реакція Табакі підказувала, що я на правильному шляху. Треба тільки краще маскуватися.

Чорний, проходячи повз, поплескав мене по плечу.

— Плюнь, — сказав він. — Тут усі психи, один гірший за іншого.

— Та ні, чому ж психи? — знову не втримався я. — Просто гравці.

Чорний подивився здивовано.

Я так і не зрозумів, що його здивувало: слова, яких він не зрозумів, чи моя проникливість.

Вони сиділи в брудних клітках і висисали сирі яйця через дірку в шкарлупі, вуха в них були жорсткими й гострими, а кігті — наче криві ятагани. А вмирали вони від нежитю та від сверблячки, всі інші хвороби їм були не страшні…

…вона посвітила на мене бузковим оком, і я зрозумів, що це Велика Волохата, та, котра живе під ліжками, де накопичується багато пилюки; вона ночами вивертає мостини, шукаючи, де пліснява. Я попросив її передбачити мені долю, але вона не стала цього робити. «Нема уділу страшнішого, ніж знати про те, що трапиться завтра», — сказала вона і подарувала мені на розраду своє ікло…

А в замку тому був мешкав рицар, який уславився своїми подвигами. Люди звали його Драконоборцем, тому що він убив останнього дракона, якого навіть і знайти було непросто. Злі язики, щоправда, стверджували, нібито дракон насправді був просто великою ящіркою, привезеною з Південних Земель…

Воно нагадує чорний циліндр. Його не видно при світлі сонця, і тим більше не видно в пітьмі. Його можна тільки випадково намацати. А ночами воно тихо гуде, цуплячи час…

Я лежав у пітьмі та слухав. Було гаряче. Голова йшла обертом від коктейлю, в якому невиразно вгадувалися горілка, лимонний сік і щось на кшталт шампуню з запахом хвої. Із похованого між ковдрами магнітофона долинала органна музика. Довкола тіснилися чужі ноги й руки, подушки та пляшки. Уперше за моєї пам’яті світло було повністю вимкнене. Історіям не було кінця. Вони обривалися, не встигнувши до пуття початися, їм на зміну приходили інші, далі вони відновлювалися, коли я вже встигав забути їхній зміст, із цих уривків, що постійно чергувалися, складалися вигадливі візерунки, встежити за якими було непросто, хоч я дуже старався.

…це пора, коли криворогі виходять на вологі стежки, які ведуть до води, і ревуть. Дерева гнуться від їхнього ревіння. А потім настає пора, коли всіх нетямущих саджають у човни та відсилають місячними доріжками вгору по ріці. Вважається, що їх забирає до себе Місяць. Вода коло берегів стає солодкою, і залишається такою до світанку. Той, хто встигне її випити, стане зовсім дурненьким…

Я засміявся і пролив на майку трохи вина.

— Навіщо ж тоді її пити? — запитав я пошепки. — Якщо це так небезпечно?

— Немає людини щасливішої, ніж справжній дурень, — відповів невидимий оповідач. Судячи з голосу, Сфінкс. Хоч я вже сплутував голоси. Надто багато випив, напевно. Склянка весь час наповнювалася сама собою, а під правим боком, впираючись шийкою в ребра, витикалася порожня пляшка. Відсунути її мені було ліньки.

У чорному лісі василісків небагато. Вони майже виродилися, не в кожного погляд є смертоносним. Але якщо забрести якомога далі вглиб, туди, де кора дерев покрита сяйливим фіо­летовим мохом, оскільки вони не бачать світла, — там уже можна зустріти справжнього. Тому туди ніхто не ходить, а з-між тих, хто пішов, мало хто повернувся, а з-між тих, котрі повернулися, ніхто не зустрічав василіска. То звідки тоді ми знаємо, що вони там є?..

Мене штурхнули.

— Егей, твоя черга. Давай, розкажи що-небудь…

Я потер лице. Липкими пальцями. Й облизав їх. Сонний дурман відносив мене місячною рікою. Просто в обійми криворогих.

— Не можу, — чесно зізнався я. — Не знаю нічого подібного на ці історії. Я вам усе зіпсую.

— Тоді давай склянку.

Я простягнув склянку в бік голосу:

— «Хвойного», будь ласка. Але якомога менше. У вухах шумить, — я наполягав на «Хвойному», тому що три інші пляшки Табакі при мені зі зловісною посмішечкою доливав із банки з чилійськими перчиками, і я не був певен, що виживу, коли спробую те, що в результаті вийшло.

— А тут і так майже не залишилося. Ти, дивися, не засни. У Ніч Казок не можна спати. Це неввічливо.

— І часто у вас бувають такі ночі?

— Чотири рази на рік. Посезонно. А ще — Ніч Монологів, Ніч Снів і Щонайдовша Ніч. Ці — по одному разу. Дві з них ти вже пропустив.

Мені віддали склянку.

— Ніч Великого Гуркоту — коли Горбач гепається зі своєї верхотури, — продовжував бубоніти голос. — Ніч Жовтої Води, коли Лері згадує дитячі звички… До речі, перевірте його. Він уже пропустив два кола…

Десь у ногах ліжка почали перевіряти Лері. Судячи з охання та стогонів, які долітали звідти, він спав.

— Штрафна оповідка з тебе, сплюху, — сказали йому.

Лері позіхнув, як тигр, і довго мовчав.

— Одне симпатичне дівча якось раз потрапило під потяг, — долинуло нарешті сипко та безнадійно.

— Годі, заткнися. Можеш спати далі.

Із блаженним схлипом Лері повалився кудись, звідки його були випорпали, і моментально захропів. Я засміявся. Там, де я облився, сорочка липнула до тіла. Магнітофон палахтів червоним оком.

…якщо Волохатій треба щось почути, вона робить дірку в стіні, а якщо їй треба щось побачити, вона посилає щурів. Народжується вона в фундаменті дому, і живе, доки дім не повалиться. Чим дім старший, тим Волохата більша та розумніша. У неї бувають свої улюб­ленці. Тим, кого вона любить, на її території добре, спокійно, а решті — навпаки. Древні називали її духом вогнища і робили їй подарунки. Вважалося, що вона захищає від нечистої сили й лихого ока…

Цікаво, чия це історія? Я не впізнавав голосу оповідача. Мені навіть здалося, що світло вимкнули спеціально, щоб мене заплутати й запаморочити. І казки розповідають зміненими співучими голосами з тією ж метою.

…тому що з тої, власне, пори, як рицар прибив на стіну парадної зали двоголовий череп, на нього впало прокляття дракона. Найстарший син його роду став народжуватися на світ із двома головами. Розповідали, правда, і не таке. Нібито зовсім не рицар переміг дракона у тому давньому бою, а дракон — рицаря, і що в замку відтоді поселився сам ящір у людській подобі, через те й не давав він кривдити своїх двоголових синів і любив їх більше, ніж одноголових…

Крик жаби-повитухи страхітливий і чутний здалеку. Якщо не знати, нізащо не повіриш, що кричить усього лише жаба. Яйця вона запорпує поміж вологого листя та присипає землею. Шукати їх треба там, де вогко, біля найстаріших дерев. Коли вилуплюється маленький василіск, шкаралупа яйця починає диміти. Але обливати її водою й гасити не можна, це на біду. Треба дочекатися, поки вона сама дотліє. Чорні лусочки, які залишаються, приносять удачу, якщо зашити їх у шкіру чи замшу та носити, не знімаючи…

— Я б не відмовився від такої шкаралупи, — пробурмотів я, змагаючись зі сном. — Ні в кого не завалялася? Водяться тут мисливці за шкаралупою василісків?

Довкола засміялися.

— А черепа двоголового дракона тобі не треба? — обурився Табакі. — Бач, який прудкий дітвачок!

— Ні. Черепа не треба. Не хочу стати жертвою прокляття.

— Але трохи безплатної удачі тобі не завадить? — уточнив невидимий спец по василісках.

— Кому може завадити удача?

— Тоді візьми. Але пам’ятай: тепер на тобі часточка Темного Лісу. Будь бездоганним у своїх бажаннях.

Чиїсь руки шурхнули по моєму волоссі. Я трохи підняв голову, витягнув шию — тут же по ній ковзнув мішечок на шнурку.

Довкола почали обурено галасувати, не схвалюючи везіння, котре випало на мою долю.

— Чорт знає що! — крикнув Табакі.

Об мою потилицю вдарилося щось маленьке, але прицільно кинуте. Четвертинка яблука, як виявилося.

— Сто років тут живу, розважаю всіх, як проклятий, з ранку до ночі, весь обтріпався і висох, та жодна собака ще не пропонувала мені поносити шкаралупу василіска! Ось вона, вдячність за всі мої старання, за всі роки терзань!

— Та ти ж і не просив, — м’яко заперечив дарувальник амулета.

По легкому дрожу, який нараз мене охопив, я вгадав у ньому Сліпого. Хоч голос був ніби й не зовсім його.

— От же псяче лайно! — зметнувся Табакі. — Невже, щоб тебе поважали, треба канючити та випрошувати? Де справедливість, я вас питаю?

Чи то він і справді був до глибини душі засмучений, чи то неабияк прикидався. Так чи інакше, мені стало ніяково.

— Хочеш, дам поносити? — я вже, було, взявся за шнурок…

— Ще чого! — верескнув він. — Чужий амулет! Та ти геть зовсім здурів, голубчику! Краще вже відразу подаруй мені клятий драконячий куприк!

— До речі, про драконів, — втрутився Сфінкс. — Ми перервалися. Як там щодо двоголових?

— Та ніяк, — клацнула запальничка; Лорд закурив, освітивши підборіддя. — Я останній син у цьому ідіотському роді. Як бачите, в мене лише одна голова. Тобто ми виродилися до чортиків, про що я нітрохи не жалкую.

Трохи ошелешений таким закінченням казки, я засміявся.

— Круто. То це було прокляття — чи сам дракон?

Кінчик сигарети прокреслив у повітрі тліючий зигзаг.

— Без поняття. Знаю тільки легенду, та що на гербі в нас двоголова ящірка з ідіотським виразом обох морд.

— У тебе є герб?

— На кожній хустинці й на кожній шкарпетці, — з відразою зізнався Лорд. — Я їх гублю-губ­лю, а вони раз по раз знаходяться. Можу подарувати на пам’ять одного й другого в десяти екземплярах, плюс запальничку. А тепер давайте про що-небудь інше. Що там із цими нещасними придурками, які пливуть по ріці?

— Хтозна, — відповів Сфінкс. — Пливуть собі. Може, десь причалюють, а може, таки справді їх забирає Місяць. Річ же не в них, а в тій річковій воді…

— «Місячна дорога»! — охнув Табакі. — Так я і знав, що це про неї, про ріднесеньку!

Я подумки повернувся до початку казки: «той, хто встигне її випити, стане зовсім дурненьким», і вже збирався запитати, чому ж у такому разі Лорд таким не став, коли його рука застережливо стиснула мій лікоть. Майже неможливий фокус — так блискавично переміститися по вщерть забитому людьми ліжку. Стало цікаво, чи зумів він заодно заткнути ще й Шакала, чи Табакі раптом замовкнув сам, але я, звісно, не став про це запитувати.

— Відчинимо вікна? — запропонував хтось. — Млосно...

На другому кінці ліжка заворушилися, позіхаючи та прикурюючи.

— Води б іще. Закінчилася.

— Хай Куряка їде. Він не розказує.

— Куряка не доїде.

— Я пройдуся, — запропонував хтось, зіскакуючи на підлогу. — Давайте пляшки.

Задзвеніли пляшки. Я намацав ту, котра лежала під боком, впираючись мені в ребра, передав її — і відразу стало легше дихати. Виявляється, вона мені таки неабияк заважала.

— Заспівай про бузкового привида, Горбачу. Це красива пісня.

— Не той настрій. Я краще заспіваю про впійману на місці злочину.

Мене знову штовхнули та залили вином.

Не бийте мене, люди, я старий щур,

присягаюсь вам, щур — і не більше!

Один лише кусень жовтого сиру.

І немає інших гріхів на мені,

клянуся вам я, клянуся…

— Страшна річ! — прошепотів чийсь голос із приглушеним смішком.

Один лише хід і два коридори в нім,

у кінці моя спальня,

нас у ній четверо.

Я найстаріший, я дуже скоро помру.

Не бийте мене сьогодні,

дозвольте повернутися у нору!

Із потемків скорботно зазітхали.

Я обмацав мішечок на шнурку. Він був м’який, заношений і наглухо зашитий, без отворів. Усередині лежало щось гостре, воно хрупнуло під пальцями. Може, дійсно шкаралупа. Або чіпси. Власні рухи здавалися мені сповільненими, думки в замішанні плуталися. Я спробував зібрати їх у що-небудь зв’язне, але виходили тільки невиразні уривки. «Розпороти цей мішечок… подивитися… Перевірити носові хусточки Лорда… Запитати, чому він не хоче, щоби знали про Дорогу…» Водночас я розумів, що завтра навряд чи згадаю, про що думав сьогодні. Я взагалі, здається, мало що зможу згадати.

Прокинувся Лері — його голос я вирізняв навіть сп’яну — й почав розповідати історію про жахливу снігову бабу. Його знову перервали. Виявилося, про снігову бабу Лері розповідає вже не перший рік, і всі, крім мене, знають цю історію напам’ять. Лері сказав, що вони бояться. Що це наймоторошніша на світі історія, відтак не кожен спроможний її вислухати.

Потім принесли воду. Склянка зникла, тож я став чекати пущеної по колу пляшки, але хтось перевернув її, розхлюпнувши воду на ліжко, й усі закричали та попідхоплювалися. На мене впустили кілька книжок і подушку. Видобувшись з-під них, я тут же зарився назад у постіль, тому що мене засліпило яскраве світло.

Прокліпавшись та дещо оговтавшись, я знову випірнув і відразу знайшов загублену склянку. Вона валялася в складках пледа, з неї тихо спливала решточка «Хвойного». На вимикачі лежала рука Сліпого. Він єдиний не мружився та зловтішно вичікував, коли затихне спільний стогін. У другій руці він тримав три вологі пляшки, якимось чудом обвиваючи їхні шийки неможливо довгими пальцями. Нарешті збагнувши, що це саме він ходив по воду, я здивувався. Дивно якось у четвертій стояли справи з субординацією.

Половина зграї вже перекочувала на підлогу. Горбач із Македонським відкрили вікна й покидали матраци на підлогу. Я спробував спуститися з ліжка без сторонньої допомоги, хоч мені це й на тверезу голову не зав­жди вдавалося. Чорний зловив мене, перевернув і відтягнув на матрац. Я довго дякував йому, плутаючись у словах. Магнітофон увімкнули, світло вимкнули. Македонський накинув на нас із Лордом ковдру. Потім — іще одну: на тих, хто лежав поряд. Сліпий роздав останні пляшки з водою.

Я лежав, закутуючись у свій краєчок ковдри, і мені було добре. Я став частиною чогось великого, багатоногого й багаторукого, теплого й балакливого. Я став чи то хвостом, чи то рукою, а можливо, навіть кісткою. При кожному русі крутилася голова, і все одно давно вже мені не було так затишно. Якби вранці хтось сказав, що я проведу цю ніч ось так, розімлілий і щасливий, напиваючись і слухаючи казки, чи зміг би я в це повірити? Либонь, усе ж таки ні. Казки… При вимкненому світлі, з нестрашними драконами й василісками, з ідіотськими сніговими бабами…

Я мало не заплакав від напливу ніжності до своїх однозграйників, але вчасно похопився, що це будуть тривіальні, вульгарні, п’яні сльози.

— Я красивий, — сказав каліка та виродок і заплакав…

— А я каліка та виродок, — сказав інший каліка та виродок і засміявся…

Ніч тривала.

Дім

Інтермедія

Дім належав старшим. Дім був їхнім домом, вихователі були присутні, щоб підтримувати в ньому лад, вчителі — щоб старшим не було нудно, директор — щоб не розбіглися вчителі. Старші могли палити у спальнях вогнища й вирощувати у ваннах гриби-галюциногени, ніхто їм нічого не міг заборонити.

Вони казали: «спиця коліс моїх», «застійний крен у кістках», «діяльно присутні частини тіла», «косить під літургію». Вони були кошлаті та строкаті. Вони виставляли гострі лікті й дивилися заморожуюче. Від їхньої лютої енергії дрижали шиби у віконних рамах, а коти ніжилися у ній, обростаючи іскристою аурою. Вони укладали поміж собою шлюби та всиновлювали одне одного. Не було надії проникнути в їхній світ. Вони його придумали самі. Свій світ, свою війну та свої ролі.

Через що почалась їхня війна, не пам’ятав ніхто. Але вони були людьми Мавра та людьми Черепа, ділилися на чорних і червоних, наче шахові фігурки. Перед їхніми бійками Дім завмирав і, затамувавши подих, очікував. Перед бійками вони зачиняли наймолодших у спальнях, тому для наймолодших їхні бійки були пекучою, лоскітливою таємницею за подвійним поворотом ключа. Чимось прекрасним, до чого ще належало дорости. Вони чекали розв’язки цих битв, відчайдушно дряпаючи замки й прислухаючись. Закінчувалося це зав­жди однаково. Старші забували відчинити двері, відтак молодші залишалися полоненими своїх спалень до ранку, до приходу вихователів. Як тільки їх випускали, вони бігли обнюхувати поле бою та відшукувати сліди, яких уже не було. Пізніше з підслуханих розмов вони довідувалися подробиці. Тоді Велика Гра старших переходила в їхні маленькі дворові ігри й мотлошилася аж доти, поки не набридала.

Повз двері п’ятнадцятої спальні Стрибунець крадеться навшпиньках, наче ворожий розвідник. Із кімнати долинають голоси. Раптом усі вони замовкають, як за командою, і в тиші чутний тільки тихий сап. Стрибунець зазирає в ледь прочинені двері.

Фіолетовий Мавр сидить спиною до дверей, зовсім близько. Як зачарований, Стрибунець розглядає його шию. Якби когось покрили мільярдом татуювань, так щоб вони змішались і наповзали одне на одного, вийшла б якраз отака дивна шия. Рожеві вуха на ній — наче приклеєні. Мавр сапає, вибулькуючи слова-колючки, і голова його здригається, а вуха рухаються окремо, самі собою, маленькі й рожеві, немов у щура. Стрибунець дивиться на Мавра, на спинку його візка, де є держачок для парасолі, й гачок, і ще багато всього незрозумілого, чого не буває на інших візках. Він прислухається до сапу, але нічого не може розібрати. Візочник у піжамі та в окулярах відповідає Маврові, шанобливо прикривши рот долонею. Він помічає Стрибунця — очі його стають круглими — і самими лише губами промовляє:

— Дзусь!

Кучерява голова Мавра починає повертатися. Стрибунець відлітає від дверей і біжить по коридору швидше за вітер. Він — єдиний із наймолодших ходячих, кому заборонений вхід до кімнат Мавра. Це п’ятнадцята, чотирнадцята й тринадцята. Інші можуть заходити туди, але не він. У кімнатах Мавра можна стати підношувачем того чи цього, запарювальником води, чистильником взуття або мийником посуду. Можна стати нарізачем ковбаси для бутербродів, які Фіолетовий поглинає у колосальній кількості, один за одним. Це платня за спілкування зі старшокласниками. Для тих, хто погано дає раду з дорученнями, Мавр тримає в візку ремінь. Цей ремінь сниться молодшим у найстрахітливіших снах. Ремінь Мавра, сам Мавр і його голос — скрипучий голос Багряного Чудовиська. Повертаючись із його кімнат, хлопці проклинають Фіолетового та показують один одному рубці від ременя на долонях.

Стрибунець їм потайки заздрить. Їхнім пораненням, оповідкам і наріканням — усьому, що об’єднує їх у ненависті до Мавра. Це їхні пригоди, їхні переживання. Він осторонь від цього.

Стрибунець сповільнює кроки. Далі — територія Черепа. Три кімнати, які роб­лять його рівним з іншими хлопцями, тому що їм не можна туди заходити, як і йому. Це кімнати, повз які вони також скрадаються навшпиньках. Вони не бували там, але знають про ці кімнати все. Знають, що в одній із них немає ліжок, а є тільки матраци, які щоранку складають один на одного у дві гігантські матрацові гори. На вершинах цих гір ріжуться в шашки візочники. Підлоги там липкі, на підвіконнях — шереги порожніх пляшок. Сидять у цих кімнатах на тонких матах із червоної соломки. У цій кімнаті мешкає Череп. Вузькоокий хижак з прізвиськом, від якого стигне душа; воїн, ватажок, жива легенда Дому. Ідол усіх наймолодших, герой їхніх ігор, недосяжний ідеал.

Іще є одинадцята кімната. Та, де зведено справжній курінь із бамбука. Де головна окраса — кальян Кульгавого, де живе папуга Ляля — старий какаду, який вміє лаятися трьома мовами. Хлопці знають, в які години, проходячи повз відчинені двері, можна побачити горбаня Кульгавого, який пускає бульбашки в прозоро-череватому глечику.

Третя кімната — та, котра з наддверними написами. Там Сивий з коробкою амулетів і рибками в акваріумах. Сивий, який не любить яскравого світла. Кімната ця ще загадковіша, ніж перші дві, тому що її двері зав­жди закриті. Проходячи повз неї, Стрибунець уявляє Сивого та кімнату, йому це легко, він там був і бачив усе сам. Він притискає підборіддям амулет під майкою — і йому жаль, що нікому не можна розповісти про те, що з ним було. Дарунок Сивого наближає його до старших. Сила, рівна силі Черепа, — він несе її таємно, заховавши від усіх. З дня на день у неї дедалі тяжче віриться. Він іде далі, відносячи на собі свій секрет, свою гордість і зачаєні сумніви.

У Домі є ще дві зграї наймолодших ходячих. У них свої кімнати, попри які Стрибунець намагається не ходити. Зграя Півчої перебуває в стані «холодної війни» з Мотлохівцями. Справжні бійки поміж ними трапляються рідко, але і перші, й другі уважно стежать, щоби вороги не затримувалися на їхньому боці коридора.

Мешканців Проклятої кімнати такі дрібниці не хвилюють. Їхня кімната вважається найгіршою через те, що вона — єдина на цілому поверсі виходить вікнами на вулицю. У ній живуть вигнанці. Ті, кому показали на двері з інших зграй. Усього четверо. Іноді Стрибунцеві здається, що саме цього Спортсмен від нього і добивається. Переходу в розряд «проклятих». Тому до їхньої кімнати він ніколи не наближається. Навіть найкращий на світі амулет не зробить його Черепом, якщо він стане одним із них.

Дім здається Стрибунцеві гігантським вуликом. У кожній комірці — спальня, в кожній спальні — окремий світ. Є порожні чарунки класних та ігрових кімнат, їдалень і роздягалень, але вони не світяться вночі бурштиново-медовими вікнами, а значить, їх не можна вважати справжніми.

Іноді він спеціально залишається надворі до пізньої ночі, щоби з настанням пітьми перерахувати живі комірки вікон і подумати про них. Це зав­жди залишає дивний осад на душі. Бо з усієї гігантської будівлі-вулика, що палахтить вікнами, для нього існують усього чотири комірки. Чотири маленькі світи, куди він має доступ. Кімната Лося. Кімната Сивого. І дві кімнати Мотлохівні. Думка про це наганяє на нього тугу. Він занадто добре розуміє, що Мотлохівня — не дім йому, та й не може бути домом. Туди не хочеться повертатися з мороку, там не хочеться відпочивати після уроків, ніхто тебе там не буде чекати, якщо ти припізнився. Мотлохівня — зовсім сама собою. Для багатьох вона — дім. Вони відгороджують свої ліжка, мітячи їх знаками своєї присутності, як собаки значать територію запахом сечі. Вони пришпилюють у головах малюночки, споруджують полиці зі старих ящиків та розкладають на них речі. Для кожного ліжко — це його особиста фортеця, що носить усі сліди господаря. Та його ліжко голе та безлике, і він не почуває себе в безпеці ні коли лежить, ані коли сидить на ньому.

За кожним вікном — своя кімната, і в ній живуть люди. І для них кімната — це дім. Для всіх, крім мене. Моя кімната для мене — не дім, бо в ній живе занадто багато чужих. Людей, які мене не люб­лять. Яким байдуже, повернувся я до них чи ні. Проте Дім же великий. Невже в ньому не знайдеться місця для людини, яка не любить бійок? Для двох людей…

Його потішила ця думка, так ніби він зрозумів щось важливе. Ніби вгадав, у чому полягає вихід. Йому всього лише потрібна своя кімната, де не буде Спортсмена, Зануди з Плаксієм, Сіамців і всіх інших. Звісно, крім нього й Сліпого там буде жити хтось іще. І їх має бути багато. Адже всі житлові приміщення давно розподілені. Кожен закуток, де можна усамітнитися, захоплений старшими. Значить, потрібна просто спальня. Проте в спальнях живе не менше десяти людей. От якби їх було не двоє, а більше… Ну, принаймні четверо! Можна було би зайняти ту спальню, де сплять Кріль, Гачок і Пухир. Вони там тільки ночують. Помінятися з ними місцями — і нікого туди не впускати. Як було би круто!

Стрибунець зітхає. Усе це нездійсненні мрії. Навіть якщо вони зі Сліпим переберуться в напівпорожню спальню, вона однаково залишиться частиною Мотлохівні. А якщо хтось захоче до них приєднатися (наприклад, Горбач), Спортсмен цього не допустить. Місце, де сплять троє з його зграї, так само належить до Мотлохівні, як ті, котрі сплять, належать до зграї. Він, либонь, навіть їм зі Сліпим не дозволить переселитися. Що ж робити?

Через тридцять чотири дні після свого першого візиту Стрибунець знову стоїть перед дверима десятої кімнати. Поверх майки на ньому зелений светр, замість літніх кедів — черевики, замість жакетки — вельветова куртка на блискавці. Губи його ворушаться. Він читає написи. Так він намагається заспокоїтися. Стрибунець підходить до дверей упритул і тихо стукає носаком черевика. Не чекаючи на відповідь, як колись Сліпий, він відступає на крок, вдаряє п’яткою по ручці та, відчинивши двері, заходить. Напівморок і прокуреність кімнати накривають його задушливим шатром.

Таємничий, іскрометний світ старшокласників погано пахне. Кімната така ж, як і місяць тому. Час зупинився, заплутавшись у невидимій павутині, у відблисках на бокатих пляшках, захованих під ліжками, він осів на денцях нічних ваз і на крильцятах комах, пришпилених до стін аграфками. Метелики, красиві при світлі, в напівтемряві однаково чорні й подібні на крилатих тарганів. Хлопчик зачаєно дихає, приручаючи страх. Світиться зеленим акваріум, у повітрі плаває дим. Смугастий матрац — на попередньому місці.

Закутаний у плед Сивий повертає до нього сухе лице. Він у чорних окулярах, і від цього здається ще білішим.

— Ти що? — цікавиться він. — Хто тобі дозволив?

— Я прийшов запитати про Велику Силу. Можна?

Сивий морщить чоло, пригадуючи, а згадавши, усміхається:

— Сідай. Запитуй. Тільки коротко.

Стрибунець підходить до матраца, на якому сидить Сивий, опускається перед ним на підлогу. Від їхньої попередньої зустрічі він став на місяць старшим — у віці, коли швидко ростуть. Лице його печальне та серйозне, на носі золотяться порошинки ластовиння — сліди літа, котре допіру промайнуло.

Сивий курить, упускаючи з рук попіл кудись поміж складки ковдри. Матрац весь у плямах від вина. Попільнички в мереживі апельсинової шкірки. Тарілка — з підсохлим бутербродом. Усе це заспокоює Стрибунця. У речах йому ввижається щось домашнє. Він відкашлюється.

— Ця Велика Сила, — каже він несміливо, — я її більше не відчуваю. Чомусь. Може, він зіпсувався? Але я його не відкривав, чесне слово. Коли я його тільки був надягнув, щось було. А зараз — нема. Тому я прийшов.

У півтемряві насмішкувато зблискують чорні скельця окулярів.

— Сподівався, що зможеш зрушити гори? Значить, ти просто нетяма.

Хлопчик дивиться спідлоба, закусивши губу.

— Я не думав про гори. І я не нетяма. Просто тоді щось було, і я думав, що воно і є Велика Сила. А зараз нічого нема.

Сльози пощипують йому очі. Він затримує подих, щоби впоратися з ними. Сивий, мимоволі зацікавившись, знімає окуляри:

— Що ти відчував? Адже я не можу знати. Розкажи — і поговоримо.

— Це було як… руки. Не так, ніби вони раптом узяли і з’явилися, а інакше. Так, ніби їх могло б і не бути. Так, ніби руки — це необов’язково, — Стрибунець сидить навпочіпки й мотає головою, розхитуючись. — Я не можу пояснити. Так, ніби я був цілий. Я думав, що це і є Велика Сила.

— Ти був цілим? Коли вийшов звідси?

— Так, — Стрибунець піднімає голову та з надією дивиться в вишневі очі альбіноса.

— А коли це пройшло? Коли ти повернувся до спальні, до своїх?

— Ні. Так було і вночі, і вранці, і ще довго. А потім щезло. Я думав, повернеться, але не повернулося.

Безбарвні брови Сивого здригаються:

— І коли тобі треба було робити щось, чого ти не можеш сам, ти й тоді відчував себе цілим? Я тебе правильно зрозумів?

Стрибунець киває. Щоки його горять.

— Я був, як птах, — шепоче він. — Як птах, який може літати. Він ходить по землі, тому що йому і так добре, але якщо захоче… Як тільки захоче, — виправляє себе він. — Тоді він злетить.

Сивий нахиляється до нього понад своєю матою, тарілкою та попільничкою. Лице його вже не здається таким абсолютно білим.

— Ти відчував, що можеш зробити все, що захочеш, коли захочеш, як тільки захочеш?

— Так.

— Хлопче, ти унікум!

— Це не я, це амулет! — майже кричить Стрибунець.

— А так, і справді, — виправляє себе Сивий. — Я про нього забув. Либонь, він вдався сильнішим, ніж я думав. Я був би не проти зробити такий для себе. Шкода, що це неможливо.

— Чому? — Стрибунець сповнений співчуття.

— Такі речі вдаються один раз, — Сивий давить недопалок у попільниці. — Кажеш, він перестав працювати?

Стрибунець нетерпляче совається, облизуючи пересохлі губи.

— Я саме тому прийшов. Тобто спочатку я чекав. Думав, а раптом воно повернеться... Довго чекав, а потім вирішив прийти. Ти ж допоможеш мені, Сивий? Тільки ти можеш його відремонтувати.

Сивий похоплюється, що впіймався в пастку. Скорчивши незадоволену гримасу, він дивиться на годинник:

— Я був би радий допомогти, але боюся, немає часу. Скоро повернуться наші. При свідках про таке не говорять. Відкладемо до іншого разу. Може, до того часу сила сама повернеться.

— Сьогодні дві серії, — нагадує Стрибунець. Підозра, що Сивий хоче від нього відкараскатися, робить його голос безбарвним. — Фільм двосерійний, — повторює він тихо.

— Так? Я не знав.

Стрибунець встає.

— Ти не можеш мені допомогти, — він пересмикує плечима, не відриваючи погляду від підлоги. — Я подумав би, що все це брехня, якби не пам’ятав, як було на початку. І таз із водою впав, — додає він з відчаєм. — Вони витирали підлогу, коли ми повернулися. Хіба так буває, щоб усе разом? Щоб випадково? Адже не буває?

— Так. Випадково нічого не буває. Сядь.

Стрибунець поквапливо сідає, підібгавши ноги. Похмурий вигляд Сивого вселяє в нього надію. Старшокласники могутні та загадкові. Коли-небудь і він стане таким.

— Тебе ображають? Я пам’ятаю, Сліпий говорив мені про це.

— Тепер менше, ніж раніше, — з готовністю відповідає Стрибунець. — Їм набридло. Так… Ну, іноді чіпляються трохи.

— Добре, — Сивий задумався, опустивши сніжисті вії. — Розкажи ще раз, як ти відчув у собі Велику Силу. Повинен бути якийсь спосіб оживити її. Може, ми його знайдемо. Я повинен послухати тебе ще раз.

Стрибунець стріпується, щоб відкинути за спину рукави куртки, сідає, схрестивши ноги, і пробує пояснити все від самого початку ще раз. Сивий нагадує сплячого, але він не спить. Світло лампи, відвернутої до стіни, забарвлює її в золотисто-бежевий колір, рибки тицяються пухкогубими мордами в акваріумне скло.

— Добре, — каже Сивий, коли Стрибунець замовкає. — Я зрозумів. Іноді таке трапляється. Я думав, що даю тобі силу, а дав дещо інше. Ще краще. Ти це інше загубив. Таке також трапляється.

Губи Стрибунця починають дрижати. Сивий вдає, нібито нічого не бачить. Дим прозорими спіралями струмує над його пальцями.

— Це тому, — м’яко каже він, — що ти надто малий для амулета. Я попереджав, що не роблю їх для дітей. Але все ще можна виправити. Навіть якщо зараз не вийде, коли ти виростеш, ви­йде обов’язково. Бо він на дорослого.

Стрибунець навіть не намагається приховати розчарування.

— А зараз? Я не можу чекати так довго.

Вловивши роздратування Сивого, він спішить виправдатися:

— Не тому, що я не можу дотерпіти! Правда! Але вони все знають і розмовляють поміж собою, що я геть ні до чого. А якщо не розмовляють, то думають. Усі сильніші за мене, тому що в них є руки. Усі, — з жахом повторює він. — І якщо я буду такий, доки не виросту, то потім уже нічого не вдієш. Адже вони зав­жди пам’ятатимуть, що я був слабший. І як же я тоді стану Черепом?

Сивий відкашлюється, розганяючи долонею дим.

— Цікаве питання. А тобі не здається, що ти можеш стати кимось іншим? Два Черепи — трохи забагато для одного Дому.

— Ну, то нехай не Черепом, — поступливо погоджується Стрибунець. — Хай кимось іншим. Але цей інший нехай буде такий, як Череп.

Сивий відводить погляд, щоби не бачити порожніх рукавів куртки і сяючих очей.

— Так, — каже він. — Обов’язково. — Лице його робиться злим, лякаючи Стрибунця, але злість адресована не йому.

— Так, — каже Сивий, — скажи-но мені, хто найсильніша людина в Домі?

— Череп, — не роздумуючи, відповідає Стрибунець.

— А найрозумніша?

— Ну… Взагалі кажуть, що ти.

— Тоді слухай, що тобі каже найрозумніша людина в цьому Сірому Ящику. Є тільки один спосіб повернути амулету силу. Дуже важкий. Нічого важчого не буває. Тобі доведеться робити те, що я скажу. Не один день і не два, а багато-багато днів підряд. І якщо ти бодай раз не виконаєш чогось до кінця, навіть щонайдрібнішу дрібницю…

Стрибунець несамовито крутить головою.

— Якщо ти щось пропустиш, забудеш чи полінуєшся зробити, — Сивий витримує зловісну паузу, — амулет втратить свою силу назав­жди. Можна буде його викинути на смітник.

Стрибунець завмирає, заціпенівши.

— Так що думай, — закінчує Сивий. — Час у тебе є.

— Так, — шепоче Стрибунець. — Я погоджуюся. Я все зроблю. Не пропущу та не забуду.

— Ти навіть не питаєш, що доведеться робити.

— Бо я не встиг, — пояснює Стрибунець. — А що доведеться робити?

— Багато чого, — загадково каже Сивий. — Це може бути навіть нудно й нецікаво. Наприклад, — пригасла сигарета прокреслює в повітрі зигзаг, — я можу звеліти тобі думати магічні слова. Кожного ранку, прокидаючись, і кожної ночі перед сном. Або повторювати їх дуже тихо. Вони можуть бути зовсім простими. Але їх треба думати дійсно серйозно. Вдумуючись. Або, наприклад, я тобі ось що скажу, — Сивий усміхається своїм думкам. — Я скажу — мовчи один день. І тобі доведеться мовчати.

— А уроки? — уточнює Стрибунець. — Я ж не можу мовчати на уроках?

— У вихідні немає уроків.

— А якщо вихователі…

— Ось бачиш, — Сивий розводить руками. — Ти вже сперечаєшся. Шукаєш, як обійти. Так не можна. Або ти погоджуєшся, або ні.

Стрибунець кліпає.

— Роби що хочеш. Можеш ховатися на горищі. Але того дня ти все повинен робити мовчки. І це ще легке завдання. Далі буде тяжче. Наприклад, декілька днів себе не шкодувати. Або не сердитися. Це дуже важко. Цього не вміє навіть Череп.

Зауваження про Черепа піднімає настрій зажуреного Стрибунця.

— І тільки такі завдання будуть ? Такі… — він підшукує слова, — для мізків?

— Дух важливіший, аніж тіло, — повідомляє Сивий. — Але якщо тебе цікавить фізичний бік, не переживай. Усе це також буде. Тобі доведеться помучитися.

— І битися доведеться? — цікавиться Стрибунець.

— Це не скоро. Це не головне. Для початку поцілуєш обидві свої п’ятки, — каже Сивий.

Стрибунець усміхається:

— Як це?

— Дуже просто, — Сивий розправляє ковдру, струшує з неї крихти і знову загортається в неї. — Я тобі скажу: такого-то дня встанеш тут, переді мною, і поцілуєш спочатку одну свою п’ятку, а потім другу. Стоячи, звісно. Сидячи — це всякий може. І ти або це зробиш, або завдання буде вважатися невиконаним.

— А коли ти це мені скажеш?

— Не сьогодні й не завтра. Спочатку будуть інші завдання.

Із того, як затуманився погляд у Стрибунця, Сивий розуміє, що спроби поцілувати п’ятку почнуться вже найближчим часом. Він ховає усмішку в склянку з лимонадом і довго п’є. А коли відставляє порожню склянку, він знову серйозний.

— Годі, — каже він. — Не варто мені розповідати тобі про все це завчасу. Вже пізно. Йди і подумай ще раз гарненько. Я би на твоєму місці відмовився.

Стрибунець неохоче встає.

— Я вже вирішив. Я не передумаю, Сивий. Я буду мовчати, і взагалі що завгодно. Дай мені завдання просто зараз.

Сивий дивиться на годинник.

— На сьогодні досить, — каже він. — Завдання буде завтра. Мені треба згадати магічні слова та багато всього іншого. А ти поки що думай. На добраніч.

— На добраніч.

Стрибунець, киваючи, задкує до дверей, а опинившись у коридорі, якийсь час стоїть розгублений, ніби не знає, куди йому йти. Після півмороку кімнати яскраве світло ріже очі. Постоявши в задумі, він повертається й поволі бреде коридором. Черевики мляво човгають по паркету. Він іде, несучи з собою сокровенну таїну та дивні видіння. Магічні слова, безжальні й безгнівні тижні, маленького Черепа й великого Черепа, Брюса Лі, який цілує власні п’ятки, Сліпого, який каже: «Чому ж ти мовчиш?» — та інші голоси: «Чомусь він став дуже дивним». І вся ця несподівана вагота наповнює його гордістю.

— Навіть Череп цього не вміє, — бурмоче він. — Це для нього занадто важко.

Горбач сидить навпочіпки біля собачої будки, гладить дворового собаку й чухає його за вухами. До нього підходить Стрибунець. Горбач встає, і вони разом ідуть до сітки. Туди, де кущі закривають таємний прохід у зовнішність.

Майка Горбача всенька в плямах і патьоках. На ньому сонячні окуляри когось зі старших — з надтріснутим склом. Вони сповзають з носа, відкриваючи два зрослі півмісяці брів. Як у круглих дзеркалах, у них відображається двір. Кашкет обклеєний значками й медальками. Він знімає окуляри та кашкет поволі, наче плавець, який готується зайти у воду. По той бік сітки, в зовнішньому світі, п’ять обдертих вуличних собак реагують на його жест однаково: скавчать, нетерпляче підмітаючи землю хвостами.

— Тихо! — наказує Горбач. — Сидіти!

Прохід у зовнішність влаштували старші. Восени кущі довкола сітки рідішають, і його стає видно здалеку. Тому його закидають сухим листям. Але собаки знають, де він, і коли Горбач підходить до відомого їм місця, їхнє хвилювання посилюється.

— Можна? — цікавиться Горбач і лізе до кишені Стрибунцевої куртки. Вони з розумінням усміхаються один одному.

Горбач виймає згорток — весь промащений жиром, ховає його під майку і, присівши, заповзає в кущі. Маскувальне листя обвалюється на нього шелестливим потоком. Дірка в сітці оголюється, собаки, штовхаючись і повискуючи, кидаються обнюхувати чорну кошлату голову, яка вигулькує з їхнього боку.

— Сидіти! — кричить Горбач, відбиваючись від них.

Як не дивно, вони слухняно сідають у коло, постукуючи хвостами. Отримавши кожна свою порцію, вони заглиблюються у процес поїдання, тож якийсь час чутно тільки чвакання та хрускіт. Триває це недовго. Коли все з’їдається, Горбач дає їм понюхати себе, свої руки й кишені, щоб собаки переконалися, що від них нічого не ховають. Повертається він тією ж дорогою, обліплений груддям грязюки. Листки обвалюються назад на кущ. Собаки гризуться, обнюхують один одному морди та бігають уздовж сітки.

— Зовсім дикі, — замислено каже Горбач, спостерігаючи за ними. — Нікому не потрібні. Самі по собі…

— Новачок! — сповіщають хлопці один одному на бігу.

Слово передається ланцюжком, стіни заковтують його та вібрують. Скрізь, де член зграї мирно колупався в носі, розглядаючи свої черевики, де він підкидав м’яч чи приманював кицьку, сподіваючись прив’язати до її хвоста пляшку, зваблива вібрація стін і свербіж у ногах примушують його, кинувши всі справи, бігти, обганяючи тих, котрі біжать попереду, підхоплюючи на льоту: «Новачок!» І загальмувавши коло дверей шостої спальні, нетерпляче розштовхувати ліктями тих, котрі добігли першими, щоби кинути погляд, щоби вдихнути домашній запах, що його приносять на собі новачки. Цей запах розпізнають тільки діти Дому. Невловимий запах материнського тепла, ранкового какао, шкільних сніданків, може, навіть собаки чи велосипеда. Запах свого дому. Що глибше в минулому в мешканця Мотлохівні цей запах, то краще він його вловлює. І вони поспішають, біжать, квапляться, щоб, добігши, завмерти, принюхуючись, а відтак побачити всього-на-всього миршавого хлопчика на милицях, який усміхається жалібно, так що аж видно брекети на зубах, хлопчика з нерівною стрижкою та дивним черевиком, у якому не може бути звичайної ноги. Стрибунець біжить разом з усіма й разом з усіма дивиться. Жадібно розчахнувши очі, відтираючи тих, які стоять попереду. Запахи його не цікавлять, він іще не навчився їх розпізнавати. Новачок для нього — не просто хлопчисько, який дивно виглядає та пахне зовнішністю. Для нього новенький — це кінець війни, кінець принижень, перепустка у зграю, спокійне життя. І все ж коли довкола, перешіптуючись, вимовляють: «Новачок!» — він здригається, ніби йдеться про нього.

Новачка оточують.

— Ну ти, новенький! — сміються вони.

Один із Сіамців задирає на ньому штанину, і зграя зі знанням справи роздивляється ногу. Новачок нажахано погойдується на милицях.

— Відріжуть з кінцями, — заявляє Сіамець.

— Певно що, — підтакують глядачі.

— Мамусина дитинка, — з насолодою додає Пилосос. — Буде однонога! — і він зі свистом принюхується до солодкого домашнього запаху.

Стрибунець мимоволі чекає знайомих реплік: «Улюбленчик Лося» і «Хвіст Сліпого». Такого не кажуть, хоч здається, наче от-от скажуть. Хлопцям і справді важко втриматися. Вони звикли викрикувати образи в певній послідовності, тож тепер трохи розгублені через збіднення свого зубодробильного запасу.

Стрибунець відступає в задні ряди. Йому не по собі. Почуття радощів затьмарює туга. Він відступає все далі й далі, поки не опиняється поза колом і поза кімнатою, звідки видно тільки спини, але навіть і так не може позбутися образу похиленого хлопчика на милицях, який зайняв його місце та перейняв страшне прізвисько — «новачок».

Стрибунець стоїть позаду всіх. Набагато далі, ніж треба, щоб підкреслити свою непричетність. Коли, покінчивши з ритуалом знайомства, хлопці розходяться, він не зрушує з місця. Він стоїть, аж поки не зникне з очей останній з них, а тоді, почекавши ще трішечки, заходить до спорожнілої спальні.

У лісі

Сліпий ішов, по пояс потопаючи в жорсткій траві. Кеди чавкали. Десь він устиг набрати в них води. Ступні прилипали до вологої гуми, й він подумав, може, взагалі їх зняти й іти далі босоніж? Але знімати не став. Трава була гострою, в ній траплялися колючки й гидкі слизняки, на яких якщо наступиш, то вже потім не відмиєшся. Там було щось, подібне на мокру вату, та ще щось, що нагадувало котюхи скуйовдженого волосся, — і все це мешкало в дурманній траві, пожирало її, повзало в ній, хмеліло від її запаху, народжувалось і вмирало, перетворюючись на багно, і все це була трава, якщо вдуматися, трава — і тільки вона.

Сліпий зняв крихку хатинку равлика з високого пагона, котрий хльоснув його по руці. Равлики липнули до самісіньких вершечків трав і вдарялися один об одного, немов порожні горіхи. Він поклав хатинку в кишеню. Він знав, що коли повернеться, в кишені буде порожньо — так бувало зав­жди — і все ж він зав­жди брав із собою що-небудь просто за звичкою.

Він закинув назад голову. Місяць вибілив лице. Ліс був зовсім близько. Сліпий прискорив ходу, хоч знав, що поспішати не варто — нетерплячих Ліс не любив і міг відсунутися. Так бувало вже не раз: він шукав його — і не знаходив, відчував зовсім близько біля себе — і не міг у нього ввійти. Ліс був примхливий і полохливий, до нього вело безліч доріг, і всі вони були довгими. Можна пройти болотом, можна — полем дурманної трави. Одного разу він потрапив у Ліс із засміченого пустирища, де валялися гори дірявих шин, купи заліза й битого посуду, де земля губилася під недопалками та скляними недобитками, де він порізав долоню об гострий виступ чогось залізного й загубив улюблений браслет-шнурок. Цим разом Ліс вихопив його сам, підчепив кошлатими лапами-гілками та затягнув у глибину себе, в задушливу хащу свого вогкого нутра.

Ліс був прекрасний. Він був таємничий і кошлатий, він приховував глибокі нори й дивних мешканців нір, він не знав сонця й не пропускав вітру, в ньому водилися собакоголові та свистуни, росли гігантські чорнокапелюхі гриби й квіти-кровососи. Десь — Сліпий ніколи не міг достеменно згадати, де саме, — було озеро, і була ріка, яка впадала у нього. А може, рік було навіть декілька. Шлях до Лісу починався з коридора, від дверей спалень, за якими сапали, хропіли й перешіптувалися, зі стогнучого, розбитого паркету, з обурених щурів, що з писком розбігалися з-під ніг.

Зараз Сліпий був готовий увійти в Ліс. Дурманне поле закінчилося. Він зволікав, вдихаючи запах мокрого листя, коли почув кроки. Ліс моментально щез. Разом із запахами. Хтось шурхотів травою далеко попереду. Кроки наблизилися, стала вгадуватися кульгавість того, хто йшов. Від нього трохи відгонило ацетоном і м’ятною жуйкою. Сліпий посміхнувся та ступив крок назустріч.

— Агов, хто тут? — прошепотів Стервожер, відсахуючись.

Чиркнув сірник.

— А-а, це ти…

— Ти сполохав мені Ліс, Кульгавий, — Сліпий жартував, але голос зраджував жаль.

— О, прошу, вибач, — Стервожер не на жарт засмутився. — Там за мною хтось суне. У важкій вазі. Може, краще відійти з дороги?

— Відійдемо.

Вони зробили крок до стіни. Стервожер обережно обперся ліктем, намагаючись не забруднитися. Сліпий наліг усім тілом. У глибині Перехрестя грюкнули двері. У коридор проникло місячне світло. Звуки кроків і дихання. Стежкою йшов хтось важкий. Продирався, стогнав і сапав, обвалюючи собі на спину сміття з вершечків дерев. Гаряча пара з його ніздрів ударила їм в обличчя, і вони міцніше втиснулися в стіну. Звір зупинився, тривожно втягнув повіт­ря, задрижав, а тоді, з тріском ламаючи суччя, помчав геть, залишивши чорну смугу вивернутої груддям землі. Сліпий повернувся до Стервожера.

— Це твій Слон.

— Що ти, Сліпий! Слон — боягуз! Хіба він вийде вночі сам-один? Він навіть і вдень боїться ходити без нікого.

— І все ж таки це був він. Можеш перевірити, якщо хочеш.

— Не хочу. Раз ти кажеш, значить, він. І все-таки дуже дивно. І недобре. Ходімо покуримо?

Стервожер відчинив двері одного з порожніх класів. Вони увійшли та, прикривши за собою двері, сіли на підлогу. Закурили та влаштувалися якомога зручніше. Потім лягли, опираючись на лікті. Запахло дурманною травою. Час летів. Сірий Дім зачаївся, німіючи стінами.

— Пам’ятаєш, Сліпий… Якось ти говорив про колесо. Про велике й старе колесо, на яке стільки всього поналипало, що вже навіть не зрозумієш, що це колесо, але воно крутиться. Поволі, одначе крутиться. Когось придушить, когось угору підкине. Ти пам’ятаєш? Ти ще сказав тоді, що його рух можна вгадати по скрипу задовго до того, як воно обернеться. Почути скрип і вгадати…

— Я пам’ятаю. Смішна була розмова.

— Може, таки смішна. Але ти чуєш скрип?

— Ні. Якщо воно навіть і обертається, то не в мій бік.

Стервожер кашлянув. Чи то засміявся:

— Так я і знав. Дивний він хлопчина. Чого йому бракувало?

— Уже в минулому часі?

— Так. Він же не зі старих. Уся річ у цьому. Ми, наприклад, дещо знаємо, хай і не знаємо, що саме. А він — ні.

— По-моєму, ти заплутався у словах.

— Я в усьому заплутався. Світ узагалі дивно влаштований. Ось ти кажеш, що це Слон почухрав зараз повз нас, як поламаний носоріг, — і що ж мені з цим робити? Адже я боюся таких речей. Безневинний Слон навіщось блукає ночами та сопе… Що робити? Мене це засмучує, розумієш? Треба піти його перевірити.

— Так, звичайно. Йди.

Скрипнули двері. Сліпий провів Стервожера поворотом голови, так ніби міг бачити, заплющив очі й запав у теплу дрімоту. І відразу повернувся Ліс. Навалився, задихав у вуха, закопав у мох і в сухе листя, заховав і заколисав тихими піснями свистунів. Сліпий був його улюбленцем. Ліс навіть усміхався йому. Сліпий це знав. Усмішки він відчував на відстані. Обпікаючі, липкі й гострозубі, м’які та пухнасті. Вони мучили його своєю ефемерністю, недосяжністю для пальців і вух. Усмішку не можна впіймати, затиснути в долонях, обстежити міліметр за міліметром, запам’ятати… Вони вислизають, їх можна тільки вгадувати. Одного разу, коли він був іще маленьким, Лось попросив його всміхнутися. Він тоді не зрозумів, чого від нього хочуть.

— Усмішка, малий, усмішка, — сказав Лось. — Найкраще, що є в людині. Ти не зовсім людина, поки не вмієш усміхатися.

— Покажи, — попросив Сліпий. Лось нагнувся, підставляючи лице його пальцям. Наткнувшись на вологі зуби, Сліпий відсмикнув руку. — Страшно, — сказав він. — Можна, я так не буду?

Лось тільки зітхнув.

Відтоді минуло багато часу, і Сліпий навчився усміхатися, але знав, що усмішка не прикрашає його, як інших. Він натикався на розтягнуті роти у випуклих ілюстраціях своїх дитячих книжок, знаходив їх на лицях іграшок, але все це не було тим, що можна вловити в голосі. Слухаючи усміхнені голоси, він нарешті зрозумів. Усмішка — це світло. Не в усіх, але в багатьох. І тепер він знав, що відчувала Аліса, коли посмішка Чеширського Кота витала над нею в повіт­рі, єхидна й зубата. Так посміхався також і Ліс. Угорі. Неозорою, глузливою посмішкою.

Сліпий підвівся й побрів, перечіпаючись об коріння. Нога провалилася в нору. Злякано замовкнув свистун. Він нагнувся, понишпорив у траві, знайшов його — ще зовсім крихітного, ніжно-­оксамитового; свистун пахнув цуценям. Притулив його до лиця. Свистун тихо дихав, серце тіктакало об пальці. За десять кроків попереду пролунав тривожний свист. Малеча на руках відповіла писком. Сліпий засміявся і посадив свистуна на землю. Шерех трави. Попискуючи, свистун побіг до матері; невдовзі їхній дружний свист загубився вдалечині. Сліпий понюхав долоню, щоб запам’ятати запах дитинчати, бо дорослий свистун пахне інакше, й пішов далі.

Він не чув під собою ніг, вони стали чужими та гнулися на всі боки, наче резинові. Це дратувало. Дуже скоро він замучився виколупувати їх із ям, витягувати з калюж і грязюки, а тому сів. Ноги знову зігнулися не в той бік. Їх ніби аж навіть стало більше, ніж дві. Можливо, він перетворювався на щось, проте ще не перетворився до кінця. До нього долинув сміх собакоголових. Вони були далеко, бігли хихочучи, стикалися боками. Сліпий зірвався і за­шкутильгав геть, перебираючи шістьма лапками. До них, тоненьких і членистих, прилипало листя, але йти було легко. Він забився в найближчу яму й затих, вичікуючи. Собакоголові промчали повз нього. Притих відразливий регіт. Сліпий обережно вистромив голову. Хтось ухнув згори й обсипав його потертю. Він обтрусився й перерахував ноги. Їх знову було дві. Задушливість ночі… Сліпий стягнув светр і кинув його. Потім зняв промочені кеди, зв’язав разом їхні шнурівки й жбурнув їх до ями.

Він ішов, легесенько торкаючись пальцями кострубатих стовбурів, нашорошивши вуха; тонкий і безшелесний, він зливався з деревами; він ішов, як частина Лісу, як його відросток, як перевертень, і Ліс ішов разом із ним, погойдуючи далекими вершечками крон, здригаючись, і зронював краплини роси на покороблений паркет.

Сліпий зупинився на узліссі. Величезний місяць обдав його сріблом. Він присів, відчуваючи, як його заливає світло, як стає сторч на загривку шерсть, наелектризована білими чарами. Прищулив вуха, змружив очі й завив.

Протяжний, тоскний звук поплив понад Лісом. Він був сумним, але в ньому було щастя Сліпого, близькість місяця та життя ночі. Це тривало недовго, а тоді Сліпий утік у хащу — обнюхувати порослі мохом стовбури, скакати по вологому листі та качатися по землі. Він робив це, не тямлячись від радості, розполохуючи дрібну живність, збираючи на шкуру сміття, залишаючи в калюжах вовчі сліди… Погнався за дурною мишею й загнав її до чужої нори. Запхав голову в дупло, і звідти на нього зашипіли. Розкопав чийсь підземний хід та зжер мешканця — грубого і смачного — виплюнув шкурку й побіг далі. Місяць зник за деревами, але він відчував його, ніби той стояв за дверима, ніби ховався в кущах — місяць був поряд, і дерева йому не заважали. Він перескочив через струмок, не замочивши лап, покружляв по прибережній крайці, знайшов калюжу та вихлебтав її з пуголовками.

Дивом вціліла жаба послала йому дзвінке жаб’яче прокляття й пострибала шукати іншого прихистку. Він витягнувся на мокрому піску, поклавши гостровуху голову на лапи, прислухаючись до лісових шелестів і до жебоніння в своєму животі, а потім зірвався й помчав стежкою все далі й далі, тому що не любив довго залишатися коло води.

Дуже скоро він знову почув собакоголових, але цим разом не став ховатися. Натомість він завив, посилаючи їм виклик, якого вони не прийняли й поспішили зникнути, тихо пересварюючись. Якийсь час він біг по їхніх слідах. Він би їх наздогнав, якби хотів, але це було не полювання, а гра, і йому більше подобалося переслідувати, ніж ловити. Несподівано він різко поміняв напрямок, ніби згадавши про щось важливе, і далі біг, не відволікаючись, нюшачи носом стежку, прудко перебираючи лапами. Повний колючок хвіст сигналізував світові про його зайнятість.

Ліс закінчився. Пропав так само зненацька, як і з’явився. Сліпий не засмутився й не став шукати його. Він зупинився. Точнісінько на межі світла, яке падало на паркет. Із дверного отвору було чути приглушені голоси. Учительський туалет був територією картярів, суботніми й недільними вечорами тут грали. У його зграї картярем був тільки Лорд.

Сліпий стояв нерухомо, в широко розкритих очах відображалися відблиски свічок. Він простояв так довго. Потім закурив і рушив далі. Не ховаючись, перетнув освітлений простір, проминув двері до туалету й місячну галявину Перехрестя, двері вчительської та їдальні. На сходах пахло недопалками, він наступив на один, ще теплий, і пішов повільніше.

Зійшов сходами вниз. Ще один довгий, порожній коридор, у самому його кінці — ще одні сходи та двері до підвалу. Голова закрутилася, ноги роз’їхалися на сходинках, він втримався, схопившись за стіну. Шматком дроту відкрив замок та увійшов.

У задушливому підвалі було дуже багато пилу. Сліпий сів на цементну підлогу обличчям до дверей, опустив підборіддя на коліна й завмер. Підпахви стікали в джинси. Недопалок прилипнув до губ. Дзвеніло в вухах. Три калатальця й один цвіркун. Він перекотився до стіни, встав коло неї на коліна й пробіг пальцями по шорсткуватій поверхні цеглин. За однією з них крилася порожнеча. Колись, щоби знайти її, доводилося відлічувати кроки від кутка. Тепер він знаходив потрібне місце відразу. Сліпий обережно вийняв цеглину зі стіни. В отворі, що з’явився, лежав газетний згорток. Він потер пальці, струшуючи з них цегляну пилюку, й заглибив обидві руки в тайник. Зашелестіла стара газета. Витягнувши згорток, він поклав його на підлогу й розклав.

Усередині лежали два ножі. Сліпий любив їх торкати. Іноді при цьому навіть плакав. Колись тут лежав іще маленький мавпячий череп на ланцюжку, але його він подарував Сфінксові, й залишилися тільки ножі.

Один йому подарували. Так давно, що він уже не пам’ятав, коли це було, пам’ятав тільки, що зав­жди його ховав. Спочатку — щоб не відібрали, а потім просто якомога далі від цікавих очей. Ніж був красивий. З тонким, як шило, лезом, заточеним з обох боків. Лезо ховалося в колодці й вискакувало з тихим клацанням. Коротке і смертоносне, як зміїне жало. Ніхто не говорив Сліпому, що ніж красивий, він і сам це знав. Він не замислювався над дивацтвами старшокласників свого дитинства, й те, що один із них подарував дитині таку іграшку, також не здавалося йому дивним.

Другим ножем убили Лося. Він не був ані красивим, ні зручним у руці. Звичайний кухонний ніж зі слідами іржі. Сліпий ненавидів його, але не міг змусити себе з ним розлучитися. Доторкаючись до нього, він за кожним разом здригався, але одночасно переживав дивне відчуття неможливості того, що сталося, й воно притупляло біль. Жалюгідний кусок заліза, що лежав на його долоні, не міг убити Лося. Миша не з’їсть гору, укус комара не вб’є лева, смужка сталі не могла знищити його бога. І він зберігав цей ніж, навідував його, торкався до нього, тільки щоби знову і знову перейматися цією невірою. Уявляти, нібито Лось не вмер, а просто щез, розчинився, відмовившись від Дому, який його зрадив.

Треба було йти звідси. Сліпий заховав свій ніж до кишені, другий загорнув назад у газету й опустив у тайник. Цеглина зайняла попереднє місце. «Светр, — подумав Сліпий, — треба його забрати». Він вийшов, клацнув замком, притиснувши дужку, і піднявся сходами. На другий поверх вихопився бігом. Майже не залишалося часу. Ніч добігала кінця. Ліс поїдав її дуже швидко. Коридор, двері, тиша… Ось-ось у цю тишу ввірвуться перші звуки ранку, й він перестане бути невидимкою. Уявляти це було неприємно, і Сліпий поспішав.

Куряка

Навідуючись у Клітку

Цілий день після Ночі Казок я був, як труп, і тільки надвечір почав оживати. Поетапно. Спочатку знайшов у собі сили доїхати до туалету, де спіткав моторошну істоту з червоними повіками, яка виявилася мною. Треба було щось із нею робити, і я вирішив її помити.

Македонський допоміг мені роздягнутися. Сам би я не зміг. Руки дрижали, як у пияка з тридцятирічним стажем. Просто не вірилося, що можна так розвалитися після однієї-єдиної пиятики. Позбувшись піжами — вона так пропахла хвоєю та спиртом, що, за бажання, її до кінця життя можна було використовувати як засіб від комарів, — я посидів під душем і повернувся до спальні.

Була майже шоста. Я так і не навчився вгадувати точний час без годинника. Якось та вилізши на ліжко, я вийняв з-під подушки блокнот і почав малювати все підряд. Шерег наплічників і сумок на спинці ліжка… Голову Табакі, що витикалася з кокона пледа, в який він загорнувся. Лорда, котрий позіхав…

Наплічники вдалися найкраще. Табакі майже не було видно, а Лорд відвернувся, як тільки помітив, що я його малюю. Тож я заштрихував наплічники, надав їм об’ємності та звисабельності, зачорнив знизу й уже почав було покривати дрібними орнаментами, коли Табакі підповз ближче й мало не наліг на блокнот, затуливши від мене все, що можна було затулити.

— Чого ти не малюєш далі? — здивувався він, коли я прибрав блокнот геть.

— Мені заважає твоя голова, — чесно відповів я. — А ще не люблю, коли мене штовхають під лікоть.

Табакі вирішив образитися. Відкотився й сів до мене спиною. Я вже знав, що дутися подовгу він не вміє, і не звернув на це уваги. Але малювати розхотілося. Захотілося їсти.

— Є що-небудь їстівне? — запитав я.

Лорд кивнув на тумбочку:

— Бутерброди. Залишилася пара штук. Доповзеш?

Плед, яким застелювали ліжко, ніколи не лежав рівно.

Вічно піднімався горбами і морщився важкопрохідними складками. Повзати по ньому було мукою. Але я зробив спробу.

Табакі сказав, що я подібний на невірну жінку султана, яку закатали в килим, перш ніж втопити.

Лорд допоміг мені розмотатися — простягнута рука — вручив згорток із бутербродами — кидок до тумбочки — й повернувся у свій куток — іще один кидок. Для ходячого — десь зо два кроки. При цьому він нічого не перекинув, не зсунув і, безумовно, ні в чому не заплутався. Якщо згадати, що вчора Лорд виробляв приблизно те ж саме в пітьмі, а на ліжку при цьому валялося море людей, у цьому не було нічого дивного. Але оскільки цим разом він навіть не зволив розлучитися з журналом і навіть продовжував його читати — тобто одна Лордова рука весь час була зайнята — я все-таки здивувався. Я дивився на нього — й не просто комплексував. Я був готовий розплакатись.

Мало того, що людина вродлива до непристойного та витворяє неймовірні речі, — він цього ще й не помічає! Якби він дер носа, підкреслюючи свою вищість, чесне слово, було б легше його витримувати.

Лорд гриз задирку й гортав журнал, а з його лиця не сходив гидливий вираз, який означав, що читає він цілковиту дурню. Він витав десь, де йому не надто подобалося перебувати, але повернутися в осточортілу реальність був не в змозі. Навіть щоби подивитися, куди повзе, і переконатися, що взяв із тумбочки саме те, що збирався.

— Лорде, — сказав я. — Іноді мені здається, що ти просто прикидаєшся.

Він підняв на мене неуважний погляд.

— Тобто?

— Ну, що ніякий ти не візочник насправді.

Він різко повів плечима та знову втупився в журнал. «Мало що кому здається». Він цього не сказав, але іноді зовсім не обов’язково говорити щось голосно, щоб тебе зрозуміли.

— Може, ти дійсно нащадок драконів? — промовив я. — Може, насправді ти літаєш, а ми не бачимо?

— Хочеш, поясню? — запитав раптом хтось.

Я озирнувся.

Це був Чорний. Він лежав на своєму ліжку, з зошитом під підборіддям, прикусивши олівець. Подібний на крупну вівчарку з тоненькою кісточкою в зубах.

За час проживання в четвертій я встиг призвичаїтися до того, що двоє тут зав­жди мовчать. Македонський і Чорний. Правда, мовчали вони по-різному. Македонський мовчав, як глухонімий, а Чорний — з підтекстом. «Мені краще рота не відкривати». Щось приблизно таке. І я так звикнув до цього їхнього мовчання, що коли Чорний заговорив, геть розгубився. Навіть бутерброд мені випав з руки. Упав він, природно, маслом донизу. І яйцем донизу.

— Що-що? — перепитав я.

— Кажу, можу пояснити, — повторив Чорний. — Якщо хочеш.

Я сказав, що хочу. І спробував згадати, про що запитував.

Чорний сів і зняв окуляри.

Ніхто, крім самого Чорного, не сідав на його ліжко. А також не лягав, не падав, не клав на нього ноги й не жбурив брудні шкарпетки. Ніхто взагалі нічого туди не клав. Це зав­жди акуратно застелене, чисте ліжко здавалося тут чимось абсолютно чужорідним. Як і сам Чорний. Так, ніби він у будь-яку мить міг відчалити на ньому, немов на плоту, кудись до далеких берегів. Туди, де водяться Чорні.

— Усе дуже просто. Бачиш це ліжко?

Чорний показав на полицю Горбача в себе над головою. Яка разом з нижнім ярусом до далеких берегів нізащо не попливла би.

Я сказав, що, звичайно, бачу.

— А як ти думаєш, що станеться, якщо підвісити тебе на її спинці? Так, щоб ти тримався тільки руками, як на турніку.

— Я впаду, — сказав я.

— А до того, як упадеш?

Важко було зрозуміти, якої він чекає відповіді. Я чесно уявив послідовність подій.

— Буду висіти. Потім упаду. Трохи повишу, а тоді вниз…

— А якщо тебе кожного дня так підвішувати?

Я нарешті почав розуміти.

— Хочеш сказати, що з кожним днем я буду висіти трошки довше?

— Молодець. Розумний хлопчик.

Чорний знову прикусив олівець і втупився в зошит.

— Ну але ж досить впасти один раз, і вже нікого буде підвішувати. Я ж не кицька.

— От і Лорд свого часу так думав.

Лорд відкинув журнал і подивився на Чорного. Дуже недобрим поглядом.

— Може, досить? — запитав він.

Я з жахом зрозумів, що описана Чорним ситуація, як пишуть у титрах найплюгавіших фільмів, ґрунтується на реальних подіях.

— Але ж це неможливо, — сказав я. — Це садизм!

— От і Лорд свого часу так вважав. Досі, як бачиш, не любить згадувати.

— Я запитую, може, ти заткнешся?

Лорд виглядав так, що на місці Чорного я б заткнувся якомога швидше. Але Чорний був Чорним.

— Охолонь, — сказав він Лордові. — Красу зіпсуєш.

І тут почалося таке, що я повірив мало не в половину історій, розказаних минулої ночі.

Лорда жбурнуло на край ліжка. Звідти, вочевидь, на підлогу, але вже у цьому я не був певен. Чорний встиг сісти. Встиг навіть зняти окуляри. Вставав він уже з Лордом, який повиснув йому на шиї. Далі він намагався його від себе відірвати, а Лорд намагався придушити свого супротивника, і виглядало це страхітливо.

Фігура з двох людей з лютим гарчанням незграбно покружляла в проході, понаштовхувалася на меблі, перевернула тумбочку й повалилася на ліжко, придавивши Шакала. Шакал заверещав.

Потім вони перекотилися на мій бік. Я зачаровано втиснувся в жердини спинки. Два спотворені лиця… важке дихання… слина… дуже близько. Аж надто близько. Табакі не переставав верещати. Зараз вони ще разок перекотяться, приречено думав я, і привіт Куряці. Переламають мені всі кості.

Вони не перекотилися. Чорному вдалося струсити з себе Лорда і схопитися на ноги. Його черевики потопталися перед моїм носом, потім він зіскочив на підлогу, і я нарешті перевів подих.

Кого вважати переможцем, залишилося незрозумілим. Лорд, який корчився біля спинки ліжка, виглядав препогано. Чорний, який витирав подолом майки кров з лиця і шиї, виглядав не краще. Судячи з останнього кидка — переміг він. Але судячи з того, як блискавично він ретирувався з ліжка, сам Чорний не був у цьому аж настільки переконаний.

Найкраще виглядав недорозчавлений Табакі. Сидячи на двох подушках, він так іскрометно лаявся, що відносно нього я одразу заспокоївся.

— Таких, як ти, відстрілювати треба, — сказав Чорний Лордові, коли Табакі ненадовго затк­нувся. — Як скажених собак.

— Виродок! — відповів Лорд. — Свиняча морда!

Чорний виплюнув у кулак вибитий зуб. Подивився на нього, струсив на підлогу й вирушив до дверей.

На підлозі перед перекинутою тумбочкою валялася неймовірна кількість пляшечок з ліками, які викотилися з неї. Йдучи, Чорний посковзнувся на одній і мало не впав. Лордові це трохи підняло настрій. Зовсім трішечки.

Коли повернулися Сфінкс, Македонський і Горбач, їм також довелося покататися на флаконах. Маневруючи поміж ними, Горбач доніс Грубого до його ящика, посадив там і сказав, що ми тут, як видно, непогано розважалися.

— Непогано? — обурився Табакі. — Ви, хлопці, можна сказати, пропустили все! Це була пое­ма! Бій Ахіллеса з Гектором! Та щоб мені очі повилазили!

Сфінкс обдивився розорене ліжко, всеньке в осколках, та Лорда і сказав, що бачить поле бою і труп Гектора, але ніде не бачить Ахіллеса.

— І не скоро побачиш, — попередив Табакі. — Він десь там, не знаю де, вмивається кров’ю.

— Зрозуміло, — зітхнув Сфінкс. — Будемо мати на увазі. — Він зсадив Нанетту на підвіконня. — Добре, що ми принаймні птаху з вами не залишили.

Наступну годину я проповзав під ліжками, збираючи численні флакони і склянки. Табакі мені начебто допомагав. Його захоплення з приводу бійки жахливо нервувало. По-моєму, Лорд із Чорним поводилися радше як тварини, ніж як стародавні герої, і виглядало це відразливо.

— Запевняю тебе, голубчику, стародавні герої поводилися не краще, — заперечив Шакал. — А може, навіть і гірше, — додав він замислено, явно відсвіжаючи в пам’яті Гомера. Я чимшвидше відповз від нього, поки він не почав цитувати вибрані шматки з «Ілліади». Я вже здогадувався, які саме уривки можуть у нього бути улюбленими.

Після прибирання Сліпий, обмацавши Лорда, сказав, що в нього зламане ребро.

Про Могильник ніхто навіть не заїкнувся. Лорд дозволив перетягнути себе еластичним бинтом і всівся в обнімку з подушкою, злий як чорт. Він запевняв, що бинт не давав йому дихати, а ребро — лягти, й тепер він був приречений на безсонні ночі та нестачу кисню.

Табакі пообіцяв, що не залишить його в біді. І не залишив. Він співав Лордові. Він грав йому на губній гармошці. Він підтримував його сили мерзотними настоянками, в яких плавали чилійські перчики. Заодно підкріплявся сам. Так що Лорд був не один. Жодна жива душа не заснула б там, де Табакі когось так ревно розраджував.

Потім у Чорного піднялася температура. Табакі запереживав. Сказав, що це явна ознака занесеної в кров інфекції, та що дні Чорного, треба думати, — лічені.

Чорного також розрадили настоянкою і піснями.

О третій ночі вони заспівали хором.

Під цей жахливий спів мені все-таки вдалося ненадовго заснути. Прокинувшись, я виявив на ліжку голого Горбача, озброєного шваброю. Він тримав її, як багнет, спрямований на невидимого супротивника, і мав вигляд закінченого психа. Я би, вочевидь, на смерть перелякався, якби ми з ним були в кімнаті самі. Але поряд був Шакал, а в проході поміж ліжками Лері з Македонським, пошепки пересварюючись, навіщось відсували від стіни тумбочку. Виглядали вони приблизно як Горбач, принаймні не краще. Обоє в трусах і в чоботях на босу ногу. Особливо гарними були чоботи Лері з загнутими носаками.

Відкриті нарозтіж вікна чорніли ніччю, двері в передпокій також були розчахнуті й навіть підперті стосиком книжок. По кімнаті гуляв протяг.

— Ось він! — прошепотів Лері. — Тепер не втече! Горбачу, готуй швабру!

Горбач перестав метатися, виструнчився й відповів — також дуже голосним шепотом — що, на його думку, йому цим можна зашкодити.

— Чистоплюй! — прокректав Лері.

Тумбочку відсунули й розвернули. Лері акробатично скочив кудись поміж нею та стіною, але, мабуть, боляче вдарився. Горбач упустив швабру. Македонський вихопився на ліжко.

Я остаточно переконався, що всі вони показилися. Табакі зняв з мене швабру і, передаючи її Горбачу, люб’язно поділився:

— Щура ловимо. Тебе не дуже пристукнуло?

Мене не пристукнуло, але дивитися, як знищують щура, якось не хотілося. З дитинства не терплю таких речей. Незалежно від того, чи це щури, чи павуки. Довколишніх таке ставлення чомусь дуже веселить.

— Боягузи кляті, — сказав Лері, вилазячи з-за тумбочки. — Допомоги від вас…

Горбач із Македонським закліпали. Горбач знову пробубонів щось про те, що боявся за­шкодити.

Я почав потихеньку вдягатися.

— Куди? — вражено запитав Табакі.

— Поїду прогуляюся.

— Куди це ти прогуляєшся? У коридорах темно!

Я про це геть забув, але сказав, що візьму ліхтарик.

— Не можна. Там зараз активізувалися маніяки й індивіди з роздвоєнням особистості. Ліх­тарик приверне до тебе їхню увагу.

Я озирнувся.

— А де Лорд?

— От якраз він зараз десь там, — кивнув Табакі. — Але він — серед своїх, а тобі в коридорах робити нічого.

Я не став уточнювати, що він має на увазі під «своїми».

— А Сфінкс?

— Сфінкс пасе Грубого. У туалеті. Щоб дитятко не переживало.

Горбач і Лері, порадившись, почали жбурляти під ліжко порожні пляшки. Спітнілий, нездоровий на вигляд Чорний запитав зі свого ліжка, чи дадуть йому спокійно вмерти.

— Знадвору прилазять, — цвірінчав Табакі. — Як тільки йде до зими — так і лізуть у Дім. А коти — ті пізніше приходять. Гуляють до останнього. Через те й кінці з кінцями не сходяться, різнобій.

Нещасний щур, не витримавши пляшкової атаки, вибіг на середину кімнати й завмер, ставши стовпчиком, перед відчиненими дверима. Він явно втратив усякий глузд, бо навіть не спробував вискочити.

Лері накинув на нього ганчірку для підлоги. Горбач з ревінням кинувся на горбочок, який утворився, хапнув його та викинув на коридор. Потім копняком закрив двері, розсипавши книжки, котрі їх підпирали.

— Клас! — верескнув Лері та кинувся його обнімати.

— Ну от, — сказав Табакі задоволено. — Бачиш, як усе швидко закінчилося?

Подумки я порадів, що не збиратиму з підлоги порожні пляшки. І що той щур досі живий.

— Як ви думаєте, він не постраждав через те, що я ним ось так метнув? — запитав Горбач.

— Та що вже там, він же в шматці летів, що йому станеться? — озвався Лері, якого самопочуття щура мало обходило.

Табакі запевнив Горбача, що щур був абсолютно щасливим і коли летів, і коли приземлився. Чорний знову поцікавився, чи йому дадуть упокоїтися з миром.

І тут увійшов Сліпий з ганчіркою з-під щура в руках.

— Геть зовсім побожеволіли? — запитав він.

— У тебе влучило? — завмираючи від захвату, уточнив Табакі.

— Влучило.

— І ти здивувався?

— Ми удвох здивувалися.

Сліпий відкинув ганчірку й гепнувся на ліжко. Він був босий і розколошканий, светр пов’язаний на шиї вузлом, на ногах — налипла тирса, пальці вимазані сажею, а ще від нього дивно пахло. Вогкістю та, здається, травою. А довкола губ чорніла смужка болота. Я подумав, що він прийшов із дуже незвичайного місця. Подібного на те, де добуваються шкаралупки від яєць василісків. Ще я спробував вгадати, до котрої з категорій Шакала його можна зарахувати — до маніяків чи до індивідів з роздвоєнням особистості? Щодо цього питання я так і не визначився.

Потім повернувся Сфінкс із Грубим, який повиснув у Сфінкса на спині. Сів біля Сліпого й подивився на нього. Сказав:

— Витри пащу. Ти що, землю їв?

— Не землю, — безтурботно озвався Сліпий, витираючись рукавом.

Я вирішив, що він, певно, все ж маніяк.

Грубий, з’їхавши зі Сфінкса, підкотився до мене й почав смикати за ґудзики піжами, намагаючись їх відірвати. Македонський запарював чай.

— Світає, — промовив Горбач. — Може, поспимо трохи?

Поспати не вдалося. Через півгодини після Сліпого повернувся Лорд. Світанковий ельф, обмотаний еластичним бинтом. У чужому береті, з якимось брязкальцем на шиї та ще п’яніший, ніж кілька годин тому. Випакував із кишень зім’яті купюри й полаявся зі мною, бо моя нога якимось чином опинилася під його подушкою. Він наговорив багато образливого про мої ноги, демонстративно поміняв наволочку та знов ушився.

Коли він поїхав, я нарешті збагнув, що за нова прикраса теліпалася в нього на шиї. Це був зуб Чорного на срібному ланцюжку.

А наступну ніч я провів в ізоляторі. У маленькій кімнаті, всуціль оббитій губкою. Вгорі губку обтягував веселенький жовтий квітчастий ситець. Ще тут був наполовину втоплений у стінній ніші унітаз, замаскований під сміттєве відро з відкидною кришкою. Теж оббитий губкою та веселеньким ситцем. І матовий плафон на стелі. Більше не було нічого. Ідеальне приміщення для роздумів і сну. Мені б не завадило відсиджуватися тут раз на тиждень усі перші півроку перебування в Домі. Тільки тоді я не знав, що це так приємно. Мешканці Дому давно прибрали до рук цей курорт, і потрапити сюди можна було тільки двома способами. Чи то як покарання за яку-небудь провину, чи то виканючивши таку можливість у Могильнику. Про другий варіант я не знав. Тим більше я не уявляв собі, що перебування в Клітці можна кому-небудь передарувати, як це зробив Табакі.

Медогляд для однієї половини мешканців Дому був щотижневим, для іншої — щомісячним. Коли я жив із Фазанами, була ще категорія «А» — ті, кого лікарі дивилися кожного дня. У Фазанів таких було шестеро, а решта мріяли до них приєднатися. Категорія «А» давала поблажки в режимі, право на денний сон та на особливе меню з дієтичними салатами й вітамінізованими напоями. До медоглядів готувалися дуже ретельно, записуючи свої скарги до спеціальних блокнотів. У своєму розграфленому на дні та години блокноті я малював карикатури, тож його у мене відібрали.

Сьогодні я вперше поїхав на огляд у складі четвертої. Поки ми чекали своєї черги, Лері спорудив на стіні лазаретного коридора композицію з вижуваних жуйок із недопалком посередині, а Табакі обмалював собі фізіономію страшними пасмугами та ромбами.

— Треба ж чимось і Павуків порозважати, — пояснив він мені. — Робота у них важка, життя нецікаве, на оригінальний грим у стилі «КІСС» їм зав­жди буде приємно подивитися.

Проте грим у стилі «КІСС» нікого не втішив. Властиво, він викликав підозри. Табакі довго відмивали в процедурній, щоби перевірити, чи не приховує він під гримом сліди яких-небудь болячок. Нарешті Шакал, відмитий до блиску, рожевий, з мокрими вухами виїхав із процедурної, розмахуючи білим папірцем, подібним на чек.

— Бачили? — хвалькувато поцікавився він, демонструючи нам цей клаптик. — Люблять мене тут, ніде правди діти! Я в Могильнику привілейована особа!

— Ну навіщо тобі воно? — запитав його Лорд. — Від минулого разу ще й тиждень не пройшов.

— А я подарую його Куряці, — пояснив Шакал. — Треба ж іноді робити людям приємне.

— Ти певен, що він зрадіє? — засумнівався Лорд.

— Хай тільки спробує не зрадіти!

Я слухав їх, абсолютно не розуміючи, про що йдеться. Зрозумів тільки, що обов’язково повинен зрадіти чомусь, що подарує мені Табакі. Тому, коли він під’їхав і втелющив мені свого зіжмаканого папірця, я постарався зобразити радість. Вочевидь, мені це вдалося. Принаймні Табакі залишився задоволений.

— Куряка просто щасливий, — повідомив він Лорда. — А ти думав, він не оцінить. Погано ж ти знаєшся на людях.

І він рвонув на своєму Мустангу до виходу; я заховав подарунок у жменю та поїхав за ним.

На майданчику, який називали Передмогильним, я затримався, намагаючись розібрати, що написано на папірці. Решта пішли й поїхали вперед. Те, чого я так і не зміг прочитати, найбільше нагадувало неакуратно виписаний рецепт. Втративши надію зрозуміти, що там написано, я вирішив, що варто, напевно, повернутися в Могильник і порозпитувати Павуків. Може, це щось на кшталт Фазанячих привілеїв, навіщось підтверджених письмово. Але тут поряд зависочів Чорний. Він не став запитувати, радий я чи не радий. Певно, по мені було видно, що я все ніяк не розберуся зі своїм подарунком. Він просто відібрав папірець і сказав:

— Це скерування в ізолятор.

Перша думка була — Чорний жартує. Друга — Табакі влаштував мені якусь люту капость.

— Так я і знав. Ти не в курсі, — зітхнув Чорний. — Слухай, це, звичайно, не моє діло, але ти зав­жди ось так хапаєш усе, що дають?

Він нависав наді мною, як вежа. Великий. Дорослий. Флегматичний. Якби на його місці був хто-небудь інший, я вирішив би, що мене розігрують.

— Взагалі-то я не хапаю, — сказав я. — Табакі переконував, що це подарунок.

— Подарунки Табакі треба на світло розглядати, перш ніж візьмеш їх до рук, — порадив Чорний. — Добре, надалі будь обережніший. — Він віддав мені папірець і пішов до сходів.

— Стій! — покликав я його в паніці. — Почекай, Чорний!

— Ну? — він зупинився, трохи незадоволений, ніби розмовами я відволікав його від важливих справ.

— Чому Табакі так зі мною? Що я йому зробив?

Чорний дивився похмуро, жував жуйку і думав.

— Чому? Ну, взагалі-то він вважає, що це круто — потрапити в Клітку. Що це приємно.

— Що ж у цьому приємного? — обурився я.

Якщо вірити Фазанам, Клітка була чимось на кшталт тюремної камери-одиночки для особ­ливо небезпечних злочинців. А в деяких питаннях я їхній думці довіряв.

— Що приємного? — манера Чорного поволі повторювати поставлене йому запитання більш нетерплячу людину могла б звести з розуму. — Ну, розумієш, там тихо. Нікого немає. І дуже тихо. Звукоізоляція. Насправді зовсім непогано. Я, наприклад, люблю там бувати.

— Слухай, — заквапився я, — якщо ти це любиш… Може, я віддам тобі цей папірець, і ти поїдеш в ізолятор замість мене?

Чорний хитнув головою:

— Не вийде. Там вказане розміщення візочника. Можеш помінятися з Лордом. Або з самим Табакі.

Він пішов, залишивши мене в сум’ятті. Усю дорогу до спальні я думав, що робити: смертельно образити Шакала чи посидіти в ізоляторі? Судячи з усього, виходило, що краще друге. Перетерпіти трохи — і забути про цю історію. Про Табакі я звідкись твердо знав, що він нічого не забуває та не пробачає. Звідки в мене взялася ця переконаність, я не розумів, але під’­їжджаючи до четвертої, твердо вирішив не відкараскуватися від подарунка. Якщо Табакі переконаний, що зробив мені приємне, не варто його переконувати у протилежному.

А він був у цьому переконаний. Сяючий і діловитий, він штопав рукав джинсової куртки, про яку моментально повідомив, що це спеціальна «кліткова» куртка, для «тих, кого відправляють туди», і що мені потрібно негайно її одягнути, а то раптом я не встигну цього зробити, і взагалі «мало що».

Куртка виявилася важкою, ніби її підбили жерстю. Табакі дав мені її потримати, але моментально забрав і, розстеливши на ліжку, почав демонстрацію «таємниць для втаємничених». Македонський, Лері й Горбач стовпилися, оточивши нас, і зацікавлено спостерігали. Я відчув себе дитиною, яку всією сім’єю готуються відіслати на карнавал.

Куртка складалася з двох. Підкладка була така товста, що цілком тягнула на окрему куртку. Вона кріпилася за допомогою потайних замочків і ґудзиків та повністю знімалася. Шакал двічі продемонстрував механізм її видобування. У куртці без підкладки розміщувалися основні тайники. У підбитих плечах — дві бляшанки з сигаретами. У ліктях — коробочки з таблетками. «Від болю голови, від безсоння, від проносу, — скоромовкою перераховував Шакал. — Інструкції тут же. Усі розрізняються за кольорами». У полах куртки ховалися дві запальнички та дві попільнички. «Тому що багато хто, знаєш, гасить сигарети безпосередньо об підлогу, а там легкозаймистий інтер’єр».

— Взагалі ти там якомога менше кури, — втрутився Горбач. — Задихнешся. Ні на грам вентиляції.

— Ну хоч якась дірка під стелею там усе-таки є, — заперечив Лорд, перевиснувши через край ліжка. — До того ж Куряка збирається курити не люльку.

— Дим від люльки не такий токсичний, — негайно завівся Горбач. — Його більше, але він не смердить.

— Дивлячись на чий смак.

— Тихо! — перебив їх Табакі. — Я даю важливі інструкції, попрошу не лізти з ідіотськими зауваженнями.

Підкладка повернулася на місце, тайники заховалися.

— Далі… — Табакі напутливо підняв палець. — Шар другий — неконтрабандний. Дивися уважно, зайве зараз приберемо. Хоча, чесне слово, там немає нічого зайвого.

Неконтрабандний шар складався з плеєра, десяти касет, плитки шоколаду, блокнота з віршами Шакала, торбинки з горіхами, трьох амулетів, шахового набору, запасних батарейок, колоди карт, гармошки й чотирьох книжок кишенькового формату, вщент за­яложених. Не дивно, що, вдягнувши цю куртку, я ледве міг дихати. І хоч Табакі сам запропонував витягнути все зайве, він дуже несхвально поставився до того, що я вирішив залишити гармошку та карти.

— Я не вмію грати на гармошці, — переконував я його.

— Саме час навчитися!

— Я не розкладаю пасьянси!

— Я дам тобі самовчитель!

Із підвіконня зіскочив Сфінкс і приєднався до нас. Горбач вийняв з лівої кишені куртки дві зачерствілі булочки. Табакі подивився на них із сумом.

— Не так уже й давно вони там лежать. Цілком можна було б погризти.

— Годі вже, Табакі, — сказав Лорд. — Кому сидіти в ізоляторі, тобі чи Куряці?

— Йому! — шарпнувся Шакал. — Але він у цьому ділі новенький, хай прислухається до думки більш досвідчених однозграйників!

Я виколупав з нагрудної кишені пачку листочків з кросвордами, ще один блокнот і ручку.

— Це моє, — простягнув за ними руку Лорд. — Можеш залишити, я не ображуся.

Зрадівши, я передав йому купу папірців і взявся за книжки.

— Вірші скандинавських поетів, — прочитав я.

— Якщо ти не любитель, я їх заберу, — з готовністю запропонував Горбач.

Я зненацька дотямив, що в «кліткову» куртку вніс свій вклад кожен, кому доводилось сидіти в ізоляторі. Якраз тому вона і стала такою непідйомною. Тут було зібране все те, що кожен із них вважав для себе корисним. І тут мене вразив Лері. Він байдуже погойдувався на каб­луках своїх жахливих чобіт, спостерігаючи за патранням куртки, а тоді раптом сповістив:

— А я ось ані разу ТАМ не був. У мене це, знаєш… клаустрофобія. Мені навіть у ліфт не можна…

Я так здивувався, що не знайшовся, що відповісти. Лері вперше зі мною заговорив. Точніше, не вперше, але вперше по-людському. Як зі своїм.

— Ага, — тільки і сказав я. — Зрозуміло.

— І взагалі я ЙОГО боюся, — шепнув він, присуваючись ближче. — Усяке розповідають. Ти — молодець. Не побоявся.

— Е! — обурився Табакі. — Що за занепадницькі розмови перед відправленням? Людину, можна сказати, на відпочинок споряджаємо! Відійди від нього, Лері, не стій з похоронною міною!

Лері слухняно відійшов. Табакі почав пояснювати, що ізоляторів два. Синій і жовтий. Що синій — не для людей зі слабкими нервами, зате він загартовує дух, а в жовтому і взагалі душа радіє.

— У синьому починається депресія, а в жовтому смердить сечею, тому що там злив заїдає, — перебив його Сфінкс. — Це задоволення тільки для того, хто мріє побути наодинці. Ти мріяв про таке, Куряко?

— Уже мрію, — пропихкав я, знемагаючи під ваготою чудо-куртки. Я не міг у ній навіть руки зігнути. Заважали тайники в ліктях. — А скоро… Скоро за мною прийдуть?

Прийшли доволі скоро.

Наостанок, коли мене вже вивозили, немов нерухому ляльку, здивував Македонський. Підбіг і подав мені ліхтарик:

— Кажуть, там вимикають світло ночами. Візьми, а раптом захочеш що-небудь знайти в темряві.

Це було більше, ніж я чув від нього за всі шість днів у групі.

Руки не згиналися, але пальці працювали, і я схопив ліхтарик. При цьому я встиг побачити очі Македонського. Вони були кольору чаю. У цяточку.

Іще я встиг сказати «бувайте!» всім іншим. Шакалові, який мені розчулено махав. Лері, який тупцяв коло дверей. Лордові, який кивнув мені з ліжка. Сфінксові, який сидів на його спинці. Горбачеві. Усім…

Ящики, як їх називали, чергували на першому по двоє на зміну. Перетягували всякі важкі речі, коли було що тягати, перевозили візочників, коли вважалося, що візочник може бути проти переміщення, підмітали двір, лагодили те і це, а іноді, до краю похмурі, навіщось перебігали коридорами з порожніми ношами. Ще вони стерегли вхідні двері замість сторожа, який стеріг двері на третій поверх. Але в основному вони спивалися. Ящики були улюбленими персонажами місцевих анекдотів, які переказували навіть Фазани.

Той, кому довелося супроводжувати мене, не годився вже навіть для анекдотів. Старий пияк із дрижачими руками і човгаючою ходою. Його дихання жахливо мене турбувало. Весь час здавалося, що він ось-ось умре, не доправивши мене куди треба, і я залишуся на третьому в непідйомній куртці до з’ясування обставин його смерті. На щастя, він таки дотягнув.

Ми перетнули весь коридор третього, і в вузькій кімнатчині поміж двома однаковими дверима він наказав мені вивернути кишені.

— Не можу, — чесно зізнався я. — Руки не згинаються. Ви вже як-небудь самі.

Ящик сприйняв це як провокацію.

— Я не вчора народився, хлопчику, — сказав він докірливо. — Літа мої вже не ті, щоб бавитись у ваші ігри. Давай, їдь…

Так я залишився необшуканим. Щойно він замкнув за мною двері, я вибрався з куртки. І розтягнувся на губчастій підлозі, насолоджуючись свободою. Просто лежав, дивлячись у стелю.

Приблизно через півгодини до мене дійшло. Я тут зовсім сам. І так буде ще довго. Табакі зробив мені гарний подарунок. Просто я не відразу зумів його оцінити.

Я вже було задрімав, але мені пригадалося, що Македонський казав про світло, і я змусив себе стрепенутися. Треба було підготуватися. Я не був певен, що дам раду з тайниками куртки в пітьмі, навіть з ліхтариком. Я сів і, підтягнувши куртку до себе, почав її патрати. Витягував усе підряд і розкладав на купки. Не встиг розподілити ще й половини витягнутого, як захотілося курити. Довелося витрусити все, що залишилося, і зайнятися підкладкою. Яка трималася не менше ніж на ста кнопках. Нарешті я дістався до сигарет. Скрутивши куртку валиком, підклав її під спину й закурив.

«Вірші скандинавських поетів», «Скляний ключ» Дешила Хеммета, «Книга Екклезіаста з коментарями», «Мобі Дік». Усі чотири книжки зачитані до дір, з усіх випадають сторінки. Зі «Скляного ключа», крім того, вислизнули нотатки Шакала й висхле кільце ковбаси. «Мобі Дік» був бібліотечний. Із картки з’ясувалося, що видали його Чорному два роки тому. З-за краю цератової обкладинки витикалися дві фотографії та купа записок. Я заховав записки назад і взявся розглядати фотографії.

На одній був Вовк. Хлопець, який помер на початку літа. Я до того часу прожив у Домі лише місяць, тому погано його пам’ятав. Худий, зі скуйовдженим волоссям, він дивився спідлоба. В одній руці — незапалена сигарета, друга — на струнах гітари. Лице серйозне, ніби він знає, що з ним станеться, хоча насправді в кожного є така фотографія, про яку в разі чого можна сказати: «Він знав», — просто тому, що людина не зволила вчасно усміхнутися. Конкретно ця фотографія задумувалася як смішна. На голові у Вовка сиділо якесь пискля. Судячи з усього, тому, хто фотографував, це здалося кумедним. Правда, птаху було видно не дуже добре. Згори звисав краєчок ковдри в смужку. Я здогадався, що Вовк сидить на загальному ліжку, що Лері своє, як зав­жди, не заправив, і що зовні, швидше за все, літо. Придивившись ще краще, я впізнав у незнайомій птасі Нанетту. Ще зовсім пташа. І плечима мені перебіг холод.

Нанетту підібрали на початку червня, значить, до смерті за нез’ясованих обставин хлопцеві з фотографії залишалося зовсім небагато. Але річ була не в цьому. Не в тому, що він вмер, і не в тому, як це сталося, а в тому, як він виглядав. Він був удома. У себе вдома. Я в четвертій ніколи таким не стану. Для цього треба прожити в ній декілька років.

Вовк був частиною четвертої, але при мені ніхто в групі про нього не згадував. Про жодну з речей не говорилося, що ось ця річ належала йому. Чесно кажучи, я зовсім про нього забув. Фазани страшенно носилися зі своїми покійниками, і я встиг призвичаїтися до такого їхнього ставлення. Дві фотографії в траурних рамках у класі. Дві недоторканні чашки в заскленій шафці у спальні. У туалеті — два гачки для рушників, котрі ніким не використовувалися. Покійники першої проживали в її кімнатах нарівні з живими. Їх цитували, за ними зітхали, їхнім батькам посилали вітальні листівки на свята. Я їх ніколи не бачив, але знав про їхні смаки та звички все. Вовка ж у четвертій ніби ніколи й не було. Ця фотографія виявилася першим і єдиним його слідом, який мені трапився.

Я вийняв другу сигарету й закурив. Щоби позбутися сумних думок, почав гортати «Скляний ключ» і непомітно втягнувся. На четвертій сигареті похопився, що занадто багато курю. Перерахував свої запаси. Сигарет залишилося шістнадцять. Подумалося, що якщо зараз хто-небудь увійде, наприклад, з обідом, — він відразу відчує, як тут накурено. І все забере. Тому я залишив три сигарети на випадок обшуку, а решту заховав назад у куртку, так-сяк замаскувавши підкладкою. Потім трохи прибрався, знову ліг на куртку й узяв другу фотографію.

Група дітей на східцях дворового ґанку. Стоять, сидять і висять на поручнях. День, вочевидь, спекотний, на обличчях лежать плями сонячних зайчиків.

Придивившись, я впізнав багатьох. Першим — Чорного. Тяжкий погляд, білява гривка, квадратне підборіддя — все на місці. Звісно, щуплявенький і щокастіший, ніж тепер, але мені він здався навіть ще більш похмурим.

Потім я знайшов Горбача, Слона з третьої і Кроля з шостої. Кріль майже не змінився. Горбач ховався за мотоциклетними окулярами й притискав до грудей арбалет. Слон височів над усіма усміхненою брилою, наче пупс при багатократному збільшенні. З кишені його комбінезона витикався гумовий жирафик.

Я вирішив, що натрапив на страшенно захопливе заняття.

Наступним я впізнав Сліпого. Босий, він сидів навпочіпки в самому кутку фотознімка, так що край зрізав йому півголови. Верхній ґудзик сорочки припадав мало не на пуп, волосся звисало до рівня ніздрів. Якби він встав, його картата сорочка, напевно, провисла би нижче колін. Дивно, що вихователі дозволяли хоч кому-небудь розгулювати Домом в такому вбранні.

Я пошукав Сфінкса, але не знайшов.

Зате знайшов ніжного, як ангел, Красуню, що з хиренним виглядом теліпався на поручнях. І Соломона з другої. Ще не того вгодованого Щура, яким він став зараз, але вже цілком пухкенького щурика.

Потім я впізнав Лері й розреготався, закашлявшись димом. Безглуздий, капловухий, худющий Лері. Він стояв, гордо відставивши ногу з неймовірною кількістю саден на коліні; див­лячись на нього, жоден оптиміст не став би марудити на тему «щасливого дитинства», бо в таких носачів «щасливого дитинства» не буває. Поряд із Лері в такій самісінькій позі стояв ще один носач з вибалушеними очима. Поза сумнівом, Кінь з третьої. Ніхто з тих, кого я впізнав, не викликав у мене такого захвату, як Лері. Я відчував до нього тепер мало не ніжність. Нелегко живеться на світі маленьким Логам. Від такого життя вони виростають агресивними. Страждають на клаустрофобію. І на заїкання. На те, що їх ніхто не любить. Вони не розумні, не милі, не симпатичні. Лері й Кінь стали моєю останньою знахідкою. Сфінкса я так і не виявив.

Двійко абсолютно однакових блондинів у смугастих безрукавках когось до болю нагадували. Хлопчина з ідеально круглою головою на передньому плані також був на когось подібним. Я крутив фотографію так і сяк, приміряючи обличчя дітей на різних мешканців Дому, але п’ятьох так і не впізнав. Нарешті мені це набридло, і я почав розглядати фотографію просто так.

Компанія загалом була здичавілою. Бруднуватою. Оброслою. Певно, з глистами. Таких не примусиш виглядати пристойно. Принаймні ніхто нікому не ставив ріжок і не корчив гримас. Вони старалися виглядати якомога солідніше. Хоч, здається, розуміли, що їм це не надто вдається.

Амулети, захисні талісмани й усякий нашийний мотлох уже тоді були в моді. Усього я нарахував шістнадцять торбинок, плюс кігті, зуби й кості, зв’язками та по одному екземпляру, гайки, болти, цвяхи, кролячі лапки та найрізноманітніші хвости. У Лері з Конем домінував металолом. Слон був обвішаний дзвіночками, блондинисті близнюки — ключами. Коли я наткнувся на ці ключі, до мене раптом дійшло.

Я примружився й подивився ще раз…

Таж безумовно! Круглі, зимні очі, гачкуваті носи… Це маленькі Стервожери! Настільки подібні, що я навіть не намагався вгадати, котрий із них справжній.

Цікаво, куди подівся другий? Промайнула думка, що взагалі-то й одного Стервожера в Домі цілком вистачає, але тут же, згадавши вічну жалобу в третій, я відчув сором, що мені так подумалося.

Може, Птахи носили жалобу не по близнюкові Стервожера. Може, їм просто подобався чорний колір. Якщо чесно, я навіть не хотів знати, в чому там річ. Так чи інакше, ніякого брата Стервожера в Домі не було, і думати, що це добре, — мерзотне діло.

Я відклав фотографію й узяв першу, з Вовком. Порозглядав. Ліг і втупився в стелю.

У кожній кімнаті Дому проживали свої покійники. У кожній шафі догнивав свій незгадуваний скелет. Коли привидам бракувало кімнат, вони починали вештатися коридорами. Проти небажаних гостей на дверях малювали охоронні знаки, а на шиї вішали амулети. Своїх любили й задобрювали, з ними радилися, співали їм пісень і розповідали казки. Вони ж — відповідали. Написами на дзеркалах — милом і зубною пастою. Малюнками на стінах — фіолетовою фарбою. Шепотом у вуха — окремим обраним, коли ті приймають душ чи мають відвагу заночувати на дивані на Перехресті…

Мішанина з Фазанячих побрехеньок, забобонів, ідіотських прислів’їв і приказок крутилась у мене в голові, набуваючи дедалі дикіших обрисів. А коли я нарешті впорався з нею, то, на свій превеликий подив, зрозумів, що тепер трішечки краще знаю Дім. На крихточку. Принаймні я зрозумів чимало того, чого не розумів раніше. Пристрасть мешканців Дому до всяких небилиць народилася не на порожньому місці. Так вони перетворювали горе на забобони. Забобони, своєю чергою, перетворювалися на традиції, а до традицій швидко звикаєш. Особливо в дитинстві. Якби я потрапив сюди років зо сім тому, може, й для мене спілкування з привидами було б природним. Я сидів би на старій фотографії Чорного з саморобними луком чи рогаткою, що витикається з кишені, пишався б амулетом від полтергейсту, виміняним на серію марок, боявся б яких-небудь конкретних місць у визначений час доби та ходив би туди на спір. Може, як наслідок, я довів би себе до заїкання, але життя моє було б доволі цікавим, чого не скажеш про справжнє життя, прожите не тут. Мені навіть стало образливо, що це дике, не моє дитинство пройшло повз мене. У ньому не було ні річок, ані лісів, ні закинутих цвинтарів, але ж і в справжньому моєму дитинстві їх не було. Зате я знав би всі закони й правила Дому, вмів би розповідати ідіотські казки, грати на гітарі, розшифровувати настінні написи, ворожити на курячих кістках, пам’ятав би всі попередні прізвиська старожилів і, можливо, навіть любив би цю ветху будівлю, як ніколи не зможу її полюбити. Що довше я про все це думав, то мені ставало сумніше. Я вийняв останню з не захованих сигарет, закурив і став дивитися, як дим підпливає до плафона, розсіюючись у його світлі.

Дім

Інтермедія

Могильник — це Дім у Домі. Місце, яке живе своїм життям. Він на багато років молодший — коли його будували, Дім уже встиг спорохніти. Про нього розповідають найстрашніші історії. Його ненавидять. Могильник має свої правила, й він змушує їм коритися. Він небезпечний і непередбачуваний, він розсварює друзів і мирить ворогів. Він ставить кожного на окрему стежку: пройшовши по ній, або віднайдеш себе, або втратиш. Для декотрих це остання путь, для інших — початок шляху. Час тут тече повільно.

Стрибунець дивився в вікно на снігові завали та чорні фігурки людей, що брели по блакитному. Ранок у лазареті починався з обходів, ще затемна. Гудки автомашин, які пробиралися по закрижанілих дорогах, тупіт ніг у коридорі, світло у вікнах будинків — усе вказувало на ранок. А якщо вірити небу, була ще ніч. Уроки скасували через снігопад, і населення Дому другий день поспіль святкувало неочікувані канікули. Вікна лазарета виходили на двір. Кожного ранку й кожного вечора Стрибунець вилазив на підвіконня та дивився, як хлопці грають у сніжки й споруджують білі фортеці з кучугур. Він упізнавав їх по куртках і по шапках. Голоси крізь подвійні шиби не пробивалися.

Минуло вже два тижні відтоді, як його відправили на протезування. Стрибунцеві здавалося, це займе декілька годин. Йому дадуть руки — не справжні, але бодай для чогось придатні — й відпустять. Тільки потрапивши до лазарета, він збагнув, наскільки мало знає про такі речі.

Лазарет йому сподобався. Розміреним життям, чистотою та спокоєм. Тут його не доймали хлопці з Мотлохівні, сестрички були привітні, сам Могильник, світлий і тихий, здавався найкращим місцем на світі. Лось приносив йому книжки та робив з ним уроки, як у перші дні в Домі. Стрибунець не розумів, чим це місце заслужило свою лиху славу. Чому його називали так страшно — Могильником? До того, як він сюди потрапив, це слово лякало і його.

Усе було добре. Потім він почав скучати. Особливо коли випав сніг. Йому бракувало Сліпого. І ще чогось. Заскучавши, Стрибунець закинув книжки й перебрався на підвіконня. Сест­рички його зганяли, та він залізав назад. Він слухняно робив із протезами все, що належало, хоч і знав, що ці навики йому навряд чи знадобляться. Його попередили — з протезами треба поводитися дбайливо, і він зрозумів, що не стане їх носити. Їх зламають у першій же бійці. Навмисно чи випадково. Його перебування в Могильнику не мало сенсу. Тому він скучав і дивився в вікно.

— Як лісове звірятко на прив’язі, — сказала сестричка, заходячи до палати. — Скоро вже повернешся до своїх дружків, не переживай. І бавитися з ними буде зручніше, ніж до того.

Він чекав, що його знову зженуть з підвіконня, але сестра втомилася робити зауваження.

— Скучив? — запитала вона жалісливо.

— Ні, — відповів він, не обертаючись.

Було вже зовсім світло, і сестра вимкнула освітлення. До нього долинало постукування тарілок і скрипіння тумбочок, які пересували. Двір був порожній, порожніми були зовнішні вулиці й руїни снігових фортець. Сестричка пішла — стукнули двері — й усе затихло. Потім хтось увійшов, встав у нього за спиною та запитав:

— Як, цікаво, коти ходять по снігу, якщо сніг вищий за котів?

Голос був незнайомий, але Стрибунець не обернувся.

— Скачуть, — сказав він, дивлячись на подвір’я.

— Щоразу провалюючись з головою та вискакуючи назад? А може, вони прокопують тунелі? — засміявся невідомий. — Як кроти?

Стрибунець обернувся. Поруч стояв незнайомий хлопчисько й дивився повз нього у вік­но. Губи його тремтіли від сміху, очі були серйозними. Найбільше Стрибунця здивував його одяг. Верх — від білої шпитальної піжами, низ — обтріпані сині джинси. І майже чорні від болота кеди на босу ногу. Шнурівки не зав’язані. Волосся на чолі вимазане чимось білим. Він не був подібним на хворого. І ні на кого зі знайомих Стрибунцеві хлопців. Хворим належало лежати в чистих ліжках, а ходячим і здоровим — не бігати по Могильнику й не заходити до чужих палат. Але найдивнішим було не це. Де в Могильнику (вилизаному до блиску) можна знайти стільки болота, щоб так замазати ноги?

— Снігові кроти, — замислено сказав хлопчисько. — Узимку риють тунелі, влітку перетворюються на котів. Навесні, допіру перетворившись, вилізають з-під землі й голосно верещать. Березневі кроти. У них страшенно гидкі голоси…

Стрибунець зіскочив з підвіконня.

— Ти хто? — запитав він.

— В’язень Могильника, — відповів гість. — Вирвав зі стіни кільце, до якого був прикутий, скинув іржаві ланцюги та поспішив сюди.

— Чому сюди?

— Бо я вампір, — зізнався гість. — Прийшов попити свіжої крові. Ти ж не відмовиш хворій людині, дитино?

— А якщо відмовлю?

Хлопчисько зітхнув:

— Тоді я помру на твоїх очах. У муках.

Стрибунцеві стало ще цікавіше.

— Добре. Пий. Тільки трохи. Не до смерті. Якщо ти так умієш.

— Шляхетна дитина, — сказав хлопчисько. — Сьогодні я ситий, і я відкидаю твій дар. Тіла покусаних сестер прослали мені дорогу від темниці й аж до твоїх дверей…

Стрибунець мерщій уявив, як це виглядає. Одна сестра, друга, третя… І всі вони лежать укушені, закотивши очі…

— Весело, — сказав він.

— До божевілля, — погодився гість. — Слухай, а ти мене не заховаєш? За мною женуться. З осиковими кілками.

— Заховаю, звичайно, — зрадів Стрибунець. — Тільки, — він роззирнувся в палаті, — тільки тут нема де. У тумбочці ти не помістишся. А під ліжком буде видно...

Гість посміхнувся:

— Не бійся, великодушний отроче. Старий кровопивця знає, що робить. Ти не проти, якщо твоє ліжко стане трішечки вищим?

Стрибунець закрутив головою. Хлопчисько підійшов до ліжка й повернув якусь ручку. Ліжко трохи піднялося. Гість зазирнув під нього і залишився задоволений.

— Там гумки, — пояснив він. — Зручна штука, якщо не занадто тугі, — він підійшов до Стрибунця й уважно його роздивився. — Ти мені подобаєшся, отроче, — сказав він серйозно. — А тепер попрощаємося.

— Ти йдеш, — сумно протяг Стрибунець.

Хлопчисько підморгнув. Очі в нього були карі — такі світлі, що здавалися жовто­гарячими.

— Усього лише під ліжко.

Він помахав рукою та, вставши навкарачки, зник під матрацом. Покопирсався там, чортихаючись, і щез.

Стрибунець підбіг до ліжка й прислухався. Було дуже тихо. Тільки нагнувшись аж до підлоги, можна було вловити ледь чутне дихання гостя. Стрибунець, якого гризла цікавість, повернувся на підвіконня. Якщо сестрам забагнеться перевірити палату, вони мають побачити його в звичній позі. Він поклав підборіддя на коліно та втупився в шибку, хоч і не бачив тепер ані двору, ні хлопців, які повибігали бавитися. Він боявся, що якщо хтось увійде, його зрадять палаючі щоки та стукіт серця.

У належний час за ним прийшли й відвели його в ігрову кімнату, де чекали протези та завдання, які треба було виконувати з їхньою допомогою. Стрибунець не виконав ані одного. Коли він повернувся, його чекала сестричка з обідом, відтак перевірити, чи залишився «вампір» на старому місці, не вдалося. А після обіду прийшов Лось.

— Як поживає мій учень? — запитав він, заходячи. У руках у нього був стосик книжок. У білому халаті він здавався ще вищим.

— Базікає, наче папуга, — поскаржилася сестра Агата, витираючи Стрибунцеві рот. — Майже нічого не з’їв, — вона підняла тацю, демонструючи Лосю тарілку з розпанаханим пюре й розтерзаною котлетою.

Стрибунець справді говорив без упину. Він боявся пауз і тиші. Боявся, що сестра почує що-небудь і зазирне під ліжко. Він не знав напевно, чи гість усе ще там, але не хотів ризикувати.

— Дивно, — сказав Лось, зазираючи Стрибунцеві в лице. — Він же не балакливий. Хоч і погано їсть.

— Сьогодні він балакливий, — заперечила сестра, переставивши тацю на тумбочку та накривши її серветкою. — Спробуйте самі. У мене голова розболілася від цієї дитини, від його історій. Ніколи в житті не чула стільки нісенітниць.

— Спробую.

Лось сів на ліжко та склав книжки на стілець. Стрибунець у білосніжній піжамі метляв ногами, втупившись у стелю.

— Ангелик, — розчулилася сестра. — Я вже думала, він у нас заскучав. Але сьогодні він просто розцвів. Говорить і говорить, буквально не може зупинитися.

— З чого б це? — посміхнувся Лось.

Стрибунець скоса подивився на нього та стенув плечима.

Лось раптом посерйознішав:

— Новини про втікача є? — запитав він сестричку.

Сестра спохмурніла й перейшла на шепіт:

— Ніяких. Імовірно, він уже за межами Дому. Лікар просто божеволіє. Просив вас обов’язково зайти.

Стрибунець нашорошив вуха, з робленим зацікавленням розглядаючи корінці принесених Лосем книжок.

— Обов’язково зайду, — сказав Лось. — Це серйозна проблема.

— Так, — зітхнула сестра, підводячись. — Украй серйозна. Спробуйте погодувати його. Може, вас він не забалакає до смерті.

Вона вийшла, залишивши тацю з обідом.

Лось повернувся до Стрибунця:

— Скажи-но, малий, до тебе випадково не заходив хлопчик зі сивою гривкою, в синіх джинсах? Приблизно як ти на зріст?

— Ні, — сказав Стрибунець, чесно дивлячись Лосеві в очі. — Не заходив. А що?

— Нічого, — Лось неуважно посміхнувся до стелі. — Якщо раптом побачиш його, передай, що він усім завдає дуже багато клопоту. Мені зокрема.

Стрибунець кивнув.

— Обов’язково передам, якщо побачу. А що він зробив?

Лось навіщось підняв серветку, розглядаючи вміст таці з обідом.

— Багато всього. Вистачило б на десятьох. Ти будеш їсти?

— Ні, — сказав Стрибунець. — Може, пізніше. Зараз не хочу.

— Добре, — Лось встав. — Ходімо, вдягну тебе. Прогуляємося. Треба дихати свіжим повіт­рям час до часу.

Стрибунець знехотя сповз з ліжка. Лось вийняв з кишені клаптик паперу, розправив його й поклав на подушку.

— Лист для тебе, — сказав він. — Читай, і підемо.

Стрибунець подивився на зім’ятий листок, де красувалося одне-єдине слово: «Скучно». Знаючи Сліпого, можна було здогадатися, що це означає «мені нудно без тебе». Сліпий без нього скучає!

Стрибунець тихо зітхнув від задоволення, і листок спурхнув з ковдри, наче метелик.

— Дякую, — сказав він Лосеві. — Його там не ображають без мене?

— Не знаю, — Лось здавався втомленим. — Адже я майже нічого про вас не знаю.

Вони гуляли по лазаретному балкону, який був захищений від вітру спадистим дахом. Лось переказував новини Мотлохівні, Стрибунець слухав краєм вуха. З прогулянки Лось відвів його на другий сеанс тренування з протезами. Потім у лазаретному холі була вечірня програма по телевізору, яку дозволяли дивитися через день. Потім — вечеря з сестрою Марією (огряднішою та молодшою, ніж сестра Агата), і цього разу Стрибунець їв мовчки, переконаний, що гість давно пішов. Ні в якого вампіра не вистачило б терпіння стільки часу провисіти під ліжком.

— О дев’ятій зайду вимкнути світло, — попередила сестра. — І не сиди на підвіконні. Усе одно вже темно.

Як тільки за сестрою зачинилися двері, Стрибунець скотився на підлогу й зазирнув під ліжко. «Вампір» лежав на підлозі та дивився йому в очі.

— Ой, — сказав Стрибунець. — Ти не висиш? Вона ж запросто могла тебе побачити!

Гість виповз поволі, як черепаха, і сів, кривлячись від болю.

— А ти повиси на цих резинках години чотири, — буркнув він. — Звісно, я перепочивав, коли нікого не було. І навіть поїв. Але, по-моєму, Лось мене вирахував, — сказав він занепокоєно. — Він зайшов і перевірив піднос. А я з’їв майже всю котлету.

Стрибунець засміявся. Дуже смішно було уявляти вампіра, який таємно поїдає його котлету. І Лося, який цю котлету перевіряє, обнюхуючи тарілку. Але чому він не зазирнув під ліжко? Вочевидь, не знав, що там можна заховатися.

— Смійся, смійся, — сказав «вампір». — Веселися. Тобі, звичайно, важко уявити, як воно — висіти на резинках, відчуваючи подих осикового кілка біля самого серця. Через одну нещасну зморщену котлету. Чого ти так заходишся, хотів би я знати?

— Кілки не дихають, — заїкаючись від сміху, прошепотів Стрибунець.

«Вампір» скривився:

— Це мовний зворот, хлопче. Минулого вівторка мені стукнуло триста тридцять років — то маю я право заговорюватися, як ти гадаєш?

— Маєш, — визнав Стрибунець. — Мені подобається, як ти заговорюєшся.

— Подивимося, як тобі сподобається нинішня ніч. Я збираюся повернути свою істинно древню подобу й послухати твої благання про помилування, перш ніж мої зуби увіп’ються у твою плоть!

«Вампір» раптом втомлено зітхнув.

— Слухай, а можна, я трохи полежу на твоєму ліжку? Я весь задерев’янів. Нічого, що я брудний? — він скинув кеди й витягнувся на ліжку. Ноги його були бруднішими, ніж взуття. Стрибунець сів поряд. Вампір скривився.

— Щось спина болить, — сказав він сумно.

— Це тому, що ти старий, — припустив Стрибунець.

— Ти думаєш? — «вампір» лежав дуже блідий, і Стрибунець перелякався.

— Може, покликати сестру? — запитав він несміливо.

«Вампір» розплющив одне око:

— Поласувати?

— Ні. На допомогу, — розреготався Стрибунець.

«Вампір» усміхнувся:

— Не треба. Я налаштувався теревенити з тобою цілу ніч і приємно провести час, а не отримувати допомогу від сестри. Давай почнемо просто зараз. Розкажи, що там робиться в Домі? Я так скучаю за немогильним життям…

— Ні, — Стрибунець заліз на ліжко з ногами. — Спочатку ти розкажи. А потім я розкажу все, що захочеш. Я цілий день про тебе думав. Більше не можу терпіти.

— І що ти думав? Певно, який же він симпатичний — цей вампір?

— Я думав… — Стрибунець знітився. — Що ти такого накоїв, про що казав Лось? І чому втік і ховаєшся?

«Вампір» спохмурнів.

— Я просто так утік. Усе одно в тому жодного пуття. Уже чотири рази втікав. Думав, якщо всіх тут гарненько дійняти, може, вони мене відпустять. Навіть пожежу влаштувати пробував. Але на них ніщо не діє. Тобто я їх усе-таки довів, останнім часом мене зачиняли. Цього разу я втік тільки через це. Хай не думають, наче вони мудріші. Поки я тут, спокійного життя в них не буде.

— Як же ти втік? — благоговійно запитав Стрибунець. Гість на очах набував героїчного ореолу мученика.

— Друг допоміг, — неохоче відповів «вампір». — Вірна людина. Кличку не запитуй, однаково не скажу. Я думав, тут нікого немає, тому зайшов. Я цю палату знаю, тут рідко хто буває. Дивлюся — ти сидиш. Ти мені відразу сподобався. Я так і подумав, що ти не станеш нікого кликати. Хоча ти мав такий вигляд, ніби повірив у все, що я оце наплів.

— Я не повірив, — зізнався Стрибунець. — Але це було б дійсно круто — ховати під ліжком вампіра.

— От бачиш… Я ж і кажу, ти дивний, — гість ледь піднявся на лікті, розглядаючи Стрибунця. — Люблю дивних. Як тебе звуть?

— Стрибунець.

— А мене — Вовк. Кличка у тебе — якась вона не така. Я придумав би кращу. Давно тебе привезли?

— Улітку. Тут нікого не було. Тільки Лось. Він мене прийняв. Але після мене був уже інший новенький, — квапливо додав Стрибунець.

— Б’юсь об заклад, Спортсмен тебе страх як не терпить, — припустив Вовк.

Стрибунець нахмурився.

— Так, — сказав він коротко. — Не терпить.

— А всі решта ганяють, щоб йому догодити.

— Ганяли, — виправив Стрибунець. — А ти звідки про мене знаєш?

— Про тебе я нічого не знаю, я знаю про них. Які з ними уживаються, а які — ні. І ще я чув, про що ти говорив з Лосем, коли отримав листа від друга. Якого, можливо, без тебе ображають. До речі, хто він?

Вовк розчервонівся від цікавості. Видно було, що йому приємно розмовляти про життя за межами лазарета.

— Сліпий, — відповів Стрибунець.

Він знав, що Вовк здивується, і Вовк здивувався.

— Не може бути, — сказав він.

Стрибунець гордо мовчав.

— Знімаю капелюха, — сказав йому Вовк шанобливо. — Ніколи не думав, що Сліпий надається на роль друга.

Стрибунець образився:

— Надається не менше, ніж будь-хто інший!

— І що його можуть ображати, — вів далі Вовк, начебто не почувши.

Стрибунець відвернувся.

Вовк поплескав його по плечі:

— Не злися, добре? Я іноді буваю прикрий. Особливо коли спина болить. Розкажи від самого початку, як тебе привели. І далі. А потім я тобі про всіх купу всього розкажу.

Стрибунець розказав. Розповідь його перервалася сестрою, яка прийшла, щоби вмити Стрибунця та вкласти спати. Щойно вона пішла, Вовк вибрався з-під ліжка й заліз до Стрибунця під ковдру.

— Кажи далі, — попросив він.

Стрибунець розказував іще довго. Потім вони лежали мовчки. Стрибунець знав, що Вовк не спить.

— От якби вибратися звідси, — тоскно сказав Вовк у пітьмі. — Я тут уже півроку. Ти не уявляєш…

Стрибунцеві здалося, що він заплакав.

— Виберешся обов’язково. Не переживай. Не буває такого, щоби хтось хотів звідки-небудь вибратися — і не вибрався.

— Ти дуже хороший…

Вовк обняв його та притулився щокою. Щока була мокрою.

— Якщо я коли-небудь звідси вийду, буду битися за тебе на смерть, ось побачиш. А ти будеш мене пам’ятати, якщо я не вийду?

— Клянуся! — сказав Стрибунець. — Клянуся, що зав­жди буду тебе пам’ятати.

Уранці сестра Агата виявила Вовка, який спав у ліжку Стрибунця. Її крик розбудив обох. Протаранивши сестру в живіт, Вовк вискочив на коридор. Стрибунець вибіг за ним і, занімівши від жаху, спостерігав, як Вовк, маневруючи поміж сестрами, що верещали, перевертає на бігу возики зі сніданками та ліками. Шлях його був устелений битим склом, клаптями вати й перевернутими омлетами. Його впіймали у відгалуженні коридора, де, на Вовкове нещастя, виявилося відразу двоє мужчин, і під гнівні вигуки сестер віднесли до палати, куди незабаром пройшов насуплений Павук Ян.

Другий лікар і прибиральник, які зловили Вовка, змазували йодом укуси та, закотивши штанки, розглядали синці на ногах. Декотрі з сестер, обступивши їх, обговорювали те, що сталося, всі решта збирали осколки.

Очманілий Стрибунець, червоний і дикоокий зі сну, мовчки стояв коло дверей своєї палати.

— Я вважала тебе хорошим хлопчиком, — сказала сестра Агата, проходячи повз нього. — А ти, виявляється, брехун. Для тебе стараються, протези прилаштовують, а ти он як платиш людям за їхню турботу.

— Подавіться ви своїми протезами, — з ненавистю відповів Стрибунець. — І своїми турботами також! — не дивлячись на сестру, що заклякла на місці, він повернувся до себе.

У порожній палаті він довго дивився на незастелене ліжко й ковдру, яка впала на підлогу. Потім підчепив ногою стілець і жбурнув його об стіну. Гуркіт, дзенькіт розбитої склянки, котра впала з тумбочки, перевернутий стілець — усе це трохи його заспокоїло. Із коридора долинуло стривожене квоктання сестри Агати.

— Ось, — сказав Стрибунець у стелю, — тепер мене посадять на ланцюг поряд із Вовком. І йому не буде самотньо.

На ланцюг його не посадили — ні поряд із Вовком, ні окремо. Лікар Ян відчитав його в своєму кабінеті. Лось вибачився й пообіцяв, що забере його з лазарета. Ображена сестра Агата сказала, що він хороший хлопчик, котрий потрапив під поганий вплив. Директор Дому погладив його по голові, промовивши:

— Нічого страшного не трапилося. Дитина трохи перенервувала.

— Відпустіть Вовка, — сказав їм Стрибунець.

І тільки Лось його почув.

Увечері до нього прийшло дівча в голубій піжамі, з волоссям вогненним, наче квітка маку. Такого яскраво-червоного волосся він ніколи раніше не бачив; він узагалі не думав, що воно зустрічається в дійсності. Хіба що у клоунів. Дівчинка підійшла до вікна, гордо затиснувши в руках букет незрозумілих розколошканих квітів. Голова її освітила білу палату, наче маленька пожежа.

— Привіт, — сказала вона.

Стрибунець також привітався і зліз із підвіконня.

Дівчинка поклала букет на тумбочку.

— Я — Руда.

Вуха в неї стирчали, шкіра довкола носа була червонувата, очі — несподівано чорні, в обрамленні червоних вій. Щоби розгледіти це, Стрибунцеві знадобилося чимало часу. Від її волосся було важко відволіктися. Він здивувався, що йому сповіщають очевидне.

— Я бачу, — сказав він. — Важко не побачити.

Дівчинка закрутила головою.

— Ні. Я знайомлюся, — пояснила вона терпляче. — Руда. Тепер зрозумів?

Він зрозумів.

— Стрибунець, — назвався він.

Дівчинка кивнула, розглядаючи порожню палату.

— Скучно в тебе тут, — сказала вона. — І чисто.

Стрибунець промовчав.

— Підеш зі мною? Я запрошую.

— А хіба можна? — Стрибунець сумнівався, що його пустять далі ніж за поріг після всього, що сталося.

— Не можна. Але ніхто нічого тобі не скаже, побачиш. Ходи.

Вони вийшли в білосніжний коридор Могильника, він приглушував кроки.

Матові двері відкривались і закривалися. Старшокласники в піжамах сиділи в кріслах і гортали журнали. Сестри сновигали з одних дверей в інші, ніби снігові кулі. Стрибунець ішов за Рудою, чекаючи окриків, але ніхто їх не гукав, ніхто ні про що не запитував. Вони йшли, відображаючись у скляних шафах, як у дзеркалах, — в одній за одною. Голуба піжама та біла піжама. І всюди спалахував вогонь її волосся.

Ми ніби щезли, думав Стрибунець здивовано. Ми йдемо, але нас нема. Ніхто нас не бачить і не чує. Так, ніби руде дівча зачарувало весь Могильник…

За вікнами падав сніг. Вони повернули в інший коридор, з блискучим лінолеумом, і пройшли по ньому до останніх дверей.

— Це тут, — Руда штовхнула двері.

Палата була зовсім крихітна. Три ліжка, завалені кучугурами речей. Із повноцінними звалищами журналів, зошитів, паперу, пензликів і банок з фарбою. На стінах висіли малюнки, в плетеній клітці скакав зелений папужка. Кімната нагадувала Мотлохівню і навіть пахла, як Мотлохівня. Стрибунець наступив на апельсинову шкірку й зупинився, зніяковівши. З розгону заскочивши на одне з ліжок, Руда скинула тапочки, змела на підлогу сміття, а тоді представила свого сусіда:

— Смерть.

Красивий хлопчик з бітлівською зачіскою посміхнувся й кивнув.

— Привіт, — сказав він.

Стрибунець здригнувся, почувши прізвисько.

— То це ти той самий…

Смерть знову кивнув, посміхаючись.

— Та сідай же, — покликала Стрибунця Руда, спихаючи з ліжка чергову купу речей. — Ще встигнеш надивитися.

Стрибунець сів біля неї. Про сусіда Рудої він дещо знав. Смерть був хлопчиком, який ніколи не виходив з Могильника, і про якого вихователі поміж собою говорили, що він «не жилець». Смерть був лежачий. Він не ходив і не їздив у візку. Він жив у Могильнику з незапам’ятних часів, і як Могильного мешканця Стрибунець уявляв його зеленкуватим, подібним на покійника. Інакшим просто не можна було уявити когось, хто «не жилець» уже багато років підряд. Але Смерть виявився дрібненьким і делікатним, з очима на півлиця та довгим, ніби аж вкритим лаком, темно-червоним волоссям. Поки Стрибунець його роздивлявся, Руда збирала з ковдри карти.

— Пограємо? — запитала вона. Вони зі Стрибунцем підсіли до Смерті.

На годину вони стали ворожками. Передбачили одне одному здійснення всіх бажань і щасливе майбутнє, потім карти полетіли на підлогу, а Руда, задерши піжаму, показала Стрибунцеві татуювання в себе на животі. «Татуювання» було намальоване кульковою ручкою і встигло розмазатися, але можна було розібрати щось подібне на орла з людською головою.

— Хто це? — запитав Стрибунець.

— Не знаю, — сказала Руда. — Смерть вважає, що гарпія. А взагалі-то мався на увазі грифон. Як тобі?

— Могло бути гірше, — ухильно відповів Стрибунець.

Руда зітхнула, підчищаючи пальцем розмазане чорнило.

— Бувало гірше, — зізналася вона. — У минулі рази. Художник з мене, правду кажучи, ніякий.

Вони посиділи мовчки. Смерть крутив на ковдрі апельсин. Стрибунець підшукував тему для розмови.

— А правда, що в Могильнику водяться привиди? — запитав він нарешті.

Руда закотила очі.

— Якщо ти про Білого, то ніякий він не привид. Звичайний придурок. А взагалі-то, звичайно, водяться. Тільки вони не волочаться по палатах і не бубонять усіляку дурню, як, либонь, у вас у Мотлохівні розповідають.

— А що ж вони роб­лять? — посміхнувся Стрибунець.

Руда вимогливо втупилася в Смерть:

— Що вони роб­лять, Смерте?

Той стенув плечима.

— Нічого, — сказав він знічено. — Просто іноді проходять коридорами. Пощастить, якщо взагалі їх побачиш. Вони тихі та красиві. А Білий — зовсім навпаки. Забіг у пітьмі, спіткнувся, нашумів, а потім ще й завив, як собака. Я від страху мало не вмер.

— Білий — зі старших, — пояснила Руда. — Вставляв у ніздрі запалені сигарети, загортався в простирадло та шастав палатами — лякав малих і дівчат. Потім його впіймали й кудись відправили. Він був зовсім чокнутий.

Стрибунець уявив собі жахливого чокнутого старшокласника в простирадлі та подивився на Смерть із повагою.

— Я би живим не залишився, якби таке побачив, — зізнався він. — Або штани намочив би.

— А я й намочив, — посміхнувся Смерть. — Не про все ж розповідати…

Що далі, то Смерть Стрибунцеві більше подобався.

— А ті, інші? — запитав він. — Котрі справжні. Ти їх бачив?

— Вони нестрашні, — відповів Смерть. — Я їх бачив, але не боявся. Вони нікому не шкодять. Самі колись натерпілися.

Стрибунець зрозумів, що Смерть не обманює, і відчув неприємний холодок у шлунку. Смерть або й сам божевільний, або справді бачив привидів.

— Він не обманює, — підтвердила Руда. — Він ходак, між іншим.

— Хто-хто? — перепитав розгублений Стрибунець.

— Хо-дак, — по складах повторила Руда. В її погляді відбилося розчарування. — Ти що, не знаєш, хто вони такі?

Стрибунцеві дуже захотілося збрехати, що знає. А потім він раптом згадав, що справді чув це слово. Одного разу вихователь Тріска зловив його в коридорі. Вони йшли втрьох — Тріска, Лось і Чорний Ральф — і на ходу бурхливо про щось сперечалися. Стрибунець привітався й хотів пройти мимо них, але Тріска схопив його за комір.

— Стій, дитино! — закричав він. — Ану-ну, швидко мені скажи, чи існують стрибуни й ходаки?

— А хто це? — ввічливо запитав Стрибунець.

Лице вихователя наблизилося до його лиця. Очі за грубими скельцями окулярів металися, ніби щось його налякало.

— Це правда, ти не знаєш? — запитав він.

Стрибунець покрутив головою.

Тріска тут же його відпустив:

— Ось! — репетнув він. — Чуєте? Дитина не має про них ані найменшого поняття!

— Це не доказ, — кисло сказав Р Перший, і вони, всі троє, пішли далі, продовжуючи сперечатися.

Стрибунець моментально забув про цю подію. Вихователі в чомусь були не менш дивними, ніж старші. Іноді аж настільки дивними, що важко було зрозуміти їхні слова.

— Ходаки — це те ж саме, що стрибуни? — обережно запитав він Руду, боячись пошитися в дурні.

Вона обурилася:

— Ні, звичайно! То ти все-таки знаєш?

— Тільки назви, — зізнався Стрибунець.

Руда подивилася на Смерть. Той кивнув.

— Стрибуни й ходаки, — сказала вона менторським тоном. — Це ті, хто бував на вивороті Дому. Тільки стрибунів туди ніби закидає, а ходаки дістаються самі. Ходаки й назад повертаються, коли захочуть, а стрибуни не можуть. Мусять чекати, поки їх викине. Ясно тобі?

— Ясно.

Стрибунцеві нічого не було ясно, але він вирішив нізащо в цьому не зізнаватися.

— А ти? — запитав він Руду. — Ти ходак чи стрибун?

Руда спохмурніла.

— Ні перше, ні друге. Але коли-небудь обов’язково стану, — вона почала гортати журнал, що лежав на подушці, ніби їй раптом набридло говорити на цю тему.

Смерть усміхався.

— Як тобі Вовк? — запитав він. — Правда, навіжений?

— Ви знаєте про Вовка? — вражено запитав Стрибунець.

Руда відклала журнал:

— Ми все про всіх знаємо. Навіть про тих, кого тут нема. А вже про тих, хто є тут, знаємо найбільше. Ти молодець, що його заховав. Ці квіти я потягла в однієї старшої, тому що їх їй і даром не треба, в неї їх мало не сто букетів. А тобі буде веселіше, та й у палаті не так порожньо. Тільки ми забули їх у воду поставити. Тепер вони прив’януть, поки ти повернешся.

— Я думав, ви мене просто так покликали.

— Просто так нікого нікуди не кличуть, — широко посміхнулася Руда. І, помовчавши, до­дала: — Взагалі-то не тільки тому. Ще тому, що ти також трішки рудий, як і ми зі Смертю. А руді мають триматися одним косяком, ясно? Бо ми не такі, як усі, вічно нам весь вітер в очі, зав­жди нас не люб­лять. Ну, в основному не люб­лять, але бувають, звичайно, винятки. Це через те, що ми від неандертальців походимо, тобто ми їхні нащадки, а ті, котрі не руді, ті від кроманьйонців. Це в одному науковому журналі було написано, можу позичити, якщо хочеш, я його з бібліотеки потягла.

Стосовно «косяка» Стрибунець трохи засумнівався. Що це правильне слово. Але він згодний був походити від кого завгодно, якщо для Рудої це так важливо. Її думки та слова стрибали занадто швидко, теми мінялися частіше, ніж Стрибунець встигав на них реагувати, але він зауважив, що Руда чомусь аж занадто часто краде й анітрохи цього не соромиться. Потім він ненадовго відволікся, переставши її слухати, і тут же виявилося, що дарма, бо мова зайшла про Вовка.

— Це я його випустила. І ще випущу, якщо знадобиться, тому що терпіти не можу, коли людей зачиняють, а надто дітей; це просто садизм, інакше не скажеш…

— То це ти — вірна людина? — зрадів Стрибунець.

— Певно, що я. До речі, якби тебе також замкнули, можеш на мене розраховувати. Я багатьом допомагаю по-всякому. Записки передаю, навіть недозволених відвідувачів іноді ночами проводжу. Ну, й інші всякі дрібниці.

— Як це сестри тебе ще не вбили? — здивувався Стрибунець.

Руда махнула рукою:

— Вони мене не чіпають. Бояться.

Смерть хихикнув, дивлячись на дівчинку зі звичним захватом.

— Якщо її карають, я відразу дужче хворію. А мені хворіти не можна, я від цього померти можу. Мене не можна дратувати. Взагалі.

— Ага. Вони нічого не можуть мені зробити, — підтвердила Руда. — Смерть — їхній улюбленець, вони з ним носяться просто як не знаю з чим. А я — його найкращий друг. Тому мене не чіпають.

Тільки тепер Стрибунець зрозумів, звідки в палаті такий бедлам, чому Руда спокійно запрошує сюди гостей, чого ніхто не заходить перевірити, чим вони тут займаються. Зауваження й заборони сестер не мали тут влади. Виявляється, якщо ти «не жилець», то це дуже навіть вигідно, подумав Стрибунець.

Він просидів у гостях весь вечір. На вечерю вони їли апельсини. Переграли в усі ігри, які зберігалися в коробках під ліжком у Смерті, а перш ніж розійтися по палатах, затіяли бій на подушках і перевернули клітку з папугою. Пір’я покаліченої подушки, покружлявши в повітрі, опустилося на підлогу, що вже була всіяна фішками, картками, фантами та намальованими грошима.

Стрибунцеві було добре. Йому сподобались і Руда, і Смерть, хоч Руда понадміру любила командувати, а Смерть аж занадто її в усьому слухався. Повернувшись у свою порожню й темну палату, Стрибунець відразу ліг спати. Цей вечір став другим щасливим вечором у Могильнику. Одне було зле. Десь — замкнений — сидів зовсім самотній Вовк.

Уранці сестра була підкреслено холодна.

— Весь вечір бісився, як дикун. У чужій палаті, — вичитувала вона, заштовхуючи Стрибунцеві в рот ложку з кашею. — Ні режиму, ні вечері. Бачила я, що ви там витворили. Справжній свинарник. Фе!

Стрибунець жував і думав, що Руду ніхто не годує з рук і що Смерть, звичайно, також їсть сам, проте, можливо, з ними роб­лять щось інше, ще бридкіше. Сестра бурчала й супилася, а потім раптом застигла з ложкою в руці:

— Хто ж тебе водив у туалет? Чи ти не ходив? Так і терпів весь вечір?

— Я ходив, — здивувався Стрибунець. — Мені Руда допомогла.

Ложка впала на ковдру, а сестра Агата вознесла руки до стелі й видала дуже дивний звук. Стрибунець зацікавлено спостерігав за нею.

— Тобі! Великому хлопчикові! Дівчинка допомагала в такому ділі! Який сором! І ти так спокійно про це кажеш?

Лось увійшов дуже вчасно, щоби почути про жах і сором.

— Що трапилося? — запитав він.

Сестра зробилася ще злішою:

— Ні краплини сорому в цих дітей нема. Гірші від тварин!

Стрибунець похмуро дивився на кашу, яка розмазалася по ковдрі.

— Чому ви кричите? Так, ніби ви мені не допомагаєте.

Сестрі булькнуло в горлі.

— Я — жінка! — сказала вона. — І я — медсестра!

— Це ще гірше, — зауважив Стрибунець.

Сестра Агата встала.

— Ну, досить. Я йду до лікаря. Час уже закінчувати з цими неподобствами. Ви — вихователь! Вам має бути соромно за ваших вихованців!

Двері за нею грюкнули, але Стрибунець встиг почути початок монологу про те, що треба робити з такими вихователями, як Лось. Завершення він не почув. Лось серветкою зчистив кашу з ковдри й сумно подивився на Стрибунця.

— Малечо, по-моєму, сестра Агата в тобі розчарувалася. Ти занадто щирий.

Стрибунець зітхнув.

— Ми загасили світло, щоб я не соромився. І вона навіть не дивилася зовсім. Що тут такого поганого?

Лось потер чоло.

— Ось що, — сказав він, — давай домовимося: про світло ти згадувати не будеш. Добре?

— Добре, — слухняно погодився Стрибунець. — Не буду.

Він задумався.

— Я зіпсутий, так?

— Ні, — сердито сказав Лось. — Ти нормальний. Доїси?

Стрибунець скривився.

— Зрозуміло, — зітхнув Лось. — Я не наполягаю.

— Вовкові також таке дають? — почав Стрибунець здалеку.

— Усім дають одне й те ж. Якщо вони не на спеціальній дієті.

— Можна мені до нього піти?

— Це питання не до мене, а до головного лікаря.

— Йому зараз розповідають, який я зіпсутий, — сказав Стрибунець. — Що в мене немає сорому. Про це всім розповідають, і всі обурюються.

Лось міняв місцями прибори на таці.

— Скажи, Лосю, — Стрибунець спробував впіймати його погляд. — Вовк — він також «не жилець»?

Лице Лося пішло плямами, очі сердито спалахнули:

— Хто тобі сказав таку дурню?

— Тоді чому його не випускають?

— Він проходить курс лікування.

— Йому тут недобре, — сказав Стрибунець. — Він не може більше тут бути.

Лось дививсь у вікно. Він був жахливо змучений. Довкола рота запалися глибокі складки. Стрибунець уперше задумався над тим, скільки Лосеві років. І що він, напевно, набагато старший від його — Стрибунцевої — мами, і що сивого волосся в нього більше, ніж несивого, а коли він чимось засмучений, то лице здається ще старшим. Раніше такі думки Стрибунцеві до голови не приходили.

— Я розмовляв з головним лікарем. Вовка скоро випишуть. Вони не для свого задоволення його тут тримають. Ти вже дорослий, мав би розуміти такі речі.

— Я розумію, — сказав Стрибунець. — То мені до Вовка можна?

Лось подивився на нього якось дивно.

— Можна, — сказав він. — Але з однією умовою…

Стрибунець радісно скрикнув, та Лось підняв руку.

— Постривай. Я сказав: з однією умовою. Тебе переведуть до нього, й ви залишитеся разом, аж доки вас не випишуть, якщо ти зможеш змусити його робити все, що звелить лікар. Ніякої біганини, ніяких боїв на подушках і ніяких ігор, крім тих, які вам дозволять. Зможеш?

Стрибунець насупився.

— Не знаю, — сказав він ухильно.

— Тоді нема про що говорити.

Стрибунець думав. Чи зможе він змусити Вовка робити те, чого Вовк не захоче? Або нав­паки — не робити чогось? Це було важко уявити. Вовк нікого не слухав, не слухатиме і його. Але вночі він плакав, як маленький, через те, що хотів вийти з лазарета. Вовк би й сам робив усе, що треба, якби вірив, що його відпустять. Просто він більше не вірив.

— Я погоджуюся, — сказав він, засовавшись під ковдрою. — Тільки якщо ти даси мені слово, Лосю. Якщо ти поклянешся, що його відпустять.

— Клянуся! — сказав Лось.

— Тоді ходімо! — Стрибунець зірвався на постелі й застрибав від нетерплячки. — Пішли швидше, поки він не помер від туги!

— Стривай, — Лось смикнув його за ногу, і Стрибунець хляпнувся на подушку. — Почекаємо лікаря та сестру.

— Скажи, Лосю, а Смерть коли-небудь випишуть? А Руда — там є така дівчинка — вона «жилець»? А старшокласника Білого ти знав?

Його проводжали втрьох. Лікар Ян ніс його речі. Сестра — згорток з білизною. Лось — книжки. Лікар і Лось перемовлялися на ходу, сестра Агата йшла мовчки, підібгавши губи, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не чекає від Стрибунця нічого хорошого, куди би його не переводили. Стрибунець змушував себе йти поволі.

— Ну ось, — сказав лікар, зупиняючись, і нагнувся до нього. Він був високий — іще вищий, ніж Лось. — Не передумав?

Стрибунець закрутив головою.

— Тоді пішли.

Перше, що він побачив, коли увійшов, — ґрати. Білі, вони заходили вглибину кімнати — й вікна були ніби в ґратчастих коробках. Ґрати, через які не можна було дотягнутися рукою до скла. По стінах стрибали різнокольорові Вінні-Пухи та Міккі-Мауси. Вовк лежав на підлозі, обличчям до стіни, натягнувши піжаму на голову. Він не обернувся на стук дверей і голоси, а Стрибунець не наважився його покликати. Сестра, розкладаючи білизну, хитала головою та щось бурчала собі під носа. Лікар і Лось відійшли до вікна. Речі Стрибунця поклали на тумбочку, книжки — на підлогу. Сестра вовтузилася значно довше, ніж було треба. Вовк не ворушився, лікар і Лось тихо перемовлялися про зовсім сторонні речі. Йдучи, лікар Ян ласкаво смикнув Стрибунця за вухо й сказав:

— Не бійся.

Неначе його залишали в клітці зі справжнім вовком. Нарешті вони пішли. Клацнув замок, і стало тихо.

Стрибунець подивився на Вовка. Йому стало не по собі. Я ж його зовсім не знаю. Насправді зовсім не знаю. Може, він мені зовсім і не зрадіє. Може, краще було залишитися у своїй палаті й щовечора ходити з Рудою в гості до Смерті?

Він подивився на стрибучих Міккі-Маусів, котрим якийсь дотепник домалював зуби, що видавалися сторч. Підійшов до Вовка, сів коло нього навпочіпки й тихо покликав:

— Агов, вампіре…

Сфінкс

Навідуючись у Могильник

Я дивлюся в очі своєму відображенню. Уважно, не кліпаючи, поки очі не починають сльозитися. Іноді вдається досягнути відчуття цілковитого відсторонення, іноді ні, це непогані ліки від нервів або ж пусте марнування часу — все залежить від того, яким ти наблизився до дзеркала та що забереш із собою, відійшовши від нього.

Дзеркала — насмішники. Любителі злих розіграшів, майже незбагненних для нас, чий час тече швидше. Набагато швидше, ніж треба для того, щоб гідно оцінити їхній гумор. Але я пам’ятаю. Я, котрий незліченну кількість разів дивився в очі затурканого хлопчиська, шепочучи: «Хочу бути, як Череп…», — зустрічаю тепер погляд людини, що набагато більше нагадує череп, аніж той, хто носив колись це прізвисько. І, неначе цього замало, я — єдиний власник цяцьки, завдяки якій його так прозвали. Я можу оцінити задзеркальний гумор, бо пам’ятаю те, що я пам’ятаю, але чи ж багато хто витрачав таке море часу на спілкування з дзеркалами?

Я знаю неймовірно красиву людину, котра сахається від дзеркал, наче від чуми.

Я знаю дівчину, яка носить на шиї цілу колекцію маленьких дзеркал. Вона частіше дивиться в них, ніж навколо, й бачить усе фрагментами, в перевернутому вигляді.

Я знаю незрячого, який іноді насторожено застигає перед власним відображенням.

Я пам’ятаю хом’яка, що кидався на своє відображення з люттю берсеркера.

Так що хай мені не кажуть, ніби в дзеркалах не криється магія. Вона там є, навіть коли ти втомився і вже ні на що не здатний.

Переставши відчужуватися, я зустрічаюся поглядом зі своїм відображенням.

— Боже ж мій, — кажу я. — Ну й чудовисько… Ти би принаймні вдягнувся, братчику.

Чудовисько — голе, обдерте, з божевільними від безсоння очима, дивиться докірливо. На правій брові в нього пластир, ліве вухо відстовбурчується, багряно пломеніючи, розбита губа вкрита кіркою підсохлої крові.

Присоромлений його мовчазним докором, я відвертаюся.

— Добре, вибач. Ти красень. Просто трохи не в формі.

Підпірнувши під банний рушник, що висить на гаку, я стягую його собі на спину й зубами розправляю на плечах. Задрапірувавшись у кошлату білу тогу, виходжу з ванної.

«Декотрі живуть ніби в порядку експерименту», — сказав незрячий з приводу останніх подій. Ось тільки незрозуміло, чому бажання поекспериментувати виникає у багатьох водночас? Майже без пауз. Лорд, потім Чорний — і нарешті я сам. Простежується певна закономірність. Може, це як епідемія грипу? Вірус агресії та невдоволення літає від людини до людини, стрімко поширюючись. Чорна смуга в житті зграї, з якої досить важко виринути.

Я завмираю, заплющивши очі, й пробую впіймати її — погань, що просочилася бозна-звідки. Щоб відчути, чим вона пахне, впіймати й повернути назад, туди, звідки вона прийшла. Але я нічого не відчуваю, крім утоми та двох безсонних ночей, які тиснуть на повіки. Хоча, мабуть, є ще запах чиїхось шкарпеток, похованих у купі черевиків і кедів. Кладовище взуття під вішалкою давно пора розібрати, поки там не завелися миші-токсикомани.

Відчиняю двері. У спальні порожньо й тихо.

Від цього вона здається меншою, хоча мало б бути навпаки. Але у нас усе не як у людей. Якщо Горбач, де б не перебував, оточений деревами, а Македонського супроводжує невидимий хор, який виводить «Лакримозу»; якщо Лорд зав­жди у своєму замку з порослими мохом стінами — й він лише зрідка опускає підйомний міст, а Шакал щокожної миті здатний розмножитися до півдюжини особин, і ще слава богу, що Лері не затягує сюди коридори, а Грубий чаклує тільки в глибині своєї коробки... З огляду на все це, немає нічого дивного, що наша захаращена світами спальня, опустівши, здається меншою, ніж коли всі ми тут.

Я сідаю на ліжко. Я голодний, але спати мені хочеться значно сильніше. Притуляюся чолом до прутів спинки та ненадовго задрімую. До тихого дверного стуку й шурхоту шин у передпокої.

Це Куряка.

Після Клітки він оновлений і аж світиться. Чудова людина, яка не захаращує приміщення нічим, окрім себе та своїх страхітливих питань.

Дивлюся на нього по-пташиному, одним оком. Другому заважає пластир, бо звисає з брови.

— Привіт! — вигукує він, і тут же похмурніє. — Що трапилося?

Мене трохи мучить совість. Тих, котрі повертаються з Кліток, зустрічають тріумфально. Так прийнято ще відтоді, коли ніхто не потрапляв до них за власним бажанням. Та я занадто втомився й занадто нагадую городнє опудало, щоби проробити всі необхідні рухи.

— Ми не порозумілися з Чорним. А ти як? Усе гаразд?

Рум’яний Куряка — з пухкими щоками, з блискучою гривкою аж до брів. Який пройшов випробування Кліткою. Звичайно, з ним усе гаразд — це відразу видно, але про всяк випадок я уточнюю. Клітки — погане місце. Хоч таки не найгірше в Домі, але одне з поганих. І я радий, що Куряка цього не зрозумів. Хоча взагалі-то радіти з такого приводу не прийнято.

— Чудово, — його тон підтверджує мій здогад. — Так, ніби заново народився, чесне слово! Спасибі Шакалові.

— Радий, що ти так до цього ставишся.

Він під’їжджає впритул до ліжка й насторожено дивиться на мене:

— Через що ви побилися?

Мається на увазі: як ви з Чорним примудрилися побитися? Мої можливості на цій ниві для нього — таємниця за сімома печатями, але йому все ж легше уявити в бійці мене, ніж солідного флегматика, яким, вочевидь, Куряці здається Чорний. А ще він страшенно боїться почути щось на кшталт: «Розумієш, у нас виникли певні розбіжності, малий!» — і нічого більше. Боїться, бо досить часто чує саме такого роду пояснення, і вони його пригнічують. Заважають відчувати себе дорослим. Насправді в нього є підстави остерігатися. Моя спокуса відбутися парою безсенсовних фраз — чимала. Пояснення потягнуть за собою тільки нові питання, відповісти на які я вже не зможу. Але Куряку важко відшивати.

Він простягає себе на розкритій долоні — всього, до решти — і вручає тобі, а голу душу не відкинеш геть, вдаючи, наче не зрозумів, що саме тобі дали й навіщо. Його сила в цій страшній відкритості. Таких я ще не зустрічав. І я зітхаю, розпрощавшись з надією відпочити до повернення зграї.

— Щоб ти розумів… Лорд вирішив спробувати одну штуку, «Місячну дорогу». А вплив цієї рідини на людський організм вирізняється дивовижною непередбачуваністю. Одним стає погано. Інші починають поводитися дивно. Є й такі, котрі відчувають себе абсолютно щасливими. Збоку це виглядає неприємно. Один мій знайомий після «Дороги…» почав висловлюватися віршами. Інший узагалі розучився говорити...

Куряка слухає з такою напруженою увагою, що я насилу стримуюся від спокуси переказати наслідки всіх відомих мені випадків споживання «Дороги…».

— Загалом, ти зрозумів. Пити її — значить, стати піддослідним кроликом…

Він киває:

— Я зрозумів, Сфінксе. Це наркотик. То що трапилося з Лордом?

Мигцем дивлюся на зім’ятий плед у кутку ліжка, де сидів заціпенілий дракон. Більше подібний на опудало...

— Він застиг. Перетворився на камінчик. Не реагував ні на що. До речі, не найгірша з реакцій. Головне в таких випадках — не рухати та не заважати. Але хтось повинен бути поруч. Про всяк випадок.

Куряка зітхає з полегшенням. Він не милувався п’ять годин поспіль живою скульптурою з широко розплющеними очима, не чув голосінь Лері й пророкувань Шакала. Для нього в моїй розповіді немає нічого аж такого страшного.

Я намагаюся приліпити на місце чортів пластир, потираючи його об жердини спинки, але безуспішно. Сніданок скоро закінчиться. Час ставити крапку в цій історії.

— Чорний зголосився залишитися з Лордом на час обіду. Коли ми повернулися, Лорда вже не було. Цей кретин відправив його в Могильник. Не знаю лише, чи він викликав Павуків, чи сам дотягнув. Та це й неважливо. Ось, власне, й усе.

Як я і припускав, для Куряки це — явно не все. Він дивиться настільки вражено, що я здогадуюся: щось недобре просочилося від мене до нього. Мені здається, я говорив майже без емоцій і, безумовно, далекий від того, що діялося зі мною вчора, але деякі почуття важко тримати при собі, вони так чи інакше прориваються назовні. Моя нелюбов до Чорного належить якраз до таких. Як, утім, і його нелюбов до мене. Куряці цього знати не конче, хоч у своєму випадку я, здається, запізнився. Він уже щось таке вчув.

— Я думаю, — погляд Куряки втікає, ховаючись під віями, — може, він хотів, як краще? Може, він перелякався за Лорда й вирішив, що так буде надійніше? Адже в лазареті знають, чим приводити людей до тями після... Ну, після всяких таких речей…

— Звісно. Там багато чого знають. А Чорний хотів, як краще. На його думку, краще нам обійтися без Лорда. Занадто він неспокійний.

— Ти якось дивно говориш, Сфінксе... Так, ніби Лорда там з’їдять.

Найнестерпніше в новачках те, що їм постійно доводиться пояснювати очевидні речі. При цьому відчуваєш себе дурнем. Особливо якщо ти голий і замотаний у напівмокрий рушник.

Можна, звичайно, нічого не пояснювати. Але я не прихильник такої поведінки, адже рано чи пізно всі ми стикаємося з проблемами, які виросли з недоговореного. З того, що когось із нас не так зрозуміли.

— Історії хвороб, які зберігаються у Могильнику, — мужньо починаю я, — мають спеціальні наліпки. Жовті, сині та червоні. Їх же вклеюють і в особові справи. Не буду зараз розповідати про жовті й сині, але одна червона смужка означає, що ти асоціальний і неврівноважений. Дві — що схильний до суїциду й потребуєш посиленого контролю психотерапевта. Три — що страждаєш на невиліковний психічний розлад і потребуєш стаціонарного лікування, а його Дім тобі запевнити не в змозі.

Куряка хмуриться, намагаючись пригадати, чи бачив він на своїх паперах якісь смужки. Мені смішно, хоча, бог свідок, у цьому немає нічого смішного.

— Одна, — кажу я йому. — Раз тебе виставили з групи, одна — майже напевно. Але одна є практично в кожного, так що не переживай. У нас без неї обійшовся тільки Грубий.

— А в Лорда їх?..

— Три. І боюся, цього разу, якщо тільки не трапиться дива, хтось та зверне на це увагу.

— То він шизофренік, так?

Я набираю в груди якомога більше повітря, але тут до мене долинає наростаючий гул і гримотання лавини, яка котиться коридором, і всі нехороші слова залишаються при мені. Куряка також чує наближення навали ситих обідом.

— Ох, я з’їжджу в одне місце, — нажахано каже він. — Поки там іще вільно.

Він якраз встигає сховатися, коли лавина досягає спальні. Скрип, брязкіт, голоси, ляскання дверей. Першим залітає Шакал на Мустангу. Сметанні вуса під носом і пакет з бутербродами в оберемку.

— Алло, Сфінксе! Ти замислив одиночний стриптиз? Міг би дочекатися товаришів!

Горбач його відштовхує, ставить на тумбочку пляшку з соком і лізе діставати Нанетту, щоб погодувати.

— Предивні бутерброди, — спокушає мене Табакі. — Можу навіть полити їх соусом.

До мене протискується Македонський з купою одягу в руках.

— Один з білим сиром, один з жовтим сиром. Сам над ними напрацювався, — не вгамовується Шакал.

— Куряка повернувся. Може, він голодний. Запитай його.

З радісним криком Табакі викочується задом у дверний отвір і, судячи з гуркоту, кидається штурмувати двері туалету.

— Куряко! Сонце моє! Ти тут? Озовися!

Македонський застібає на мені сорочку.

— Підеш до Лорда? — запитує він.

Ага, звичайно. Зараз мені ще тільки до Лорда. З поясненнями, як і чому він опинився в Могильнику.

— Дай мені спокій, — огризаюсь. — Я не в тому стані, щоб туди пхатися.

Він мовчки тримає переді мною джинси. Не заперечує та не сперечається, і від того на душі стає ще маркітніше.

Шакал — сонячний живчик з вусами зі сметани, піднесений верескун — повертається. З Курякою, що жує бутерброд із пакета, і з Горбачем, який збуджено гамселить Куряку по плечах, заважаючи йому підживитися, розпитуючи про те, як він провів час в ізоляторі.

— Ну як там Клітка, стоїть, клята?

Куряка киває:

— Так. Стоїть. Нітрохи не змінилася. А що їй може зробитися?

Ковтаючи слину, спостерігаю, як блискавично зникають бутерброди.

— Схуднув ти, — гірко констатує Лері. — Важко було?

Куряка знову киває, жуючи. Бурчить крізь бутерброд:

— Ненавиджу ці жовті квіточки!

Чим негайно викликає у Горбача з Шакалом вибух спогадів про години, проведені ними в ізоляторі:

— А я ось, пригадую, минулого разу...

— Яка там доба, одного разу я просидів чотири...

— Жовтий ізолятор — дурниця, от Синій…

Поки вони діляться враженнями, я помічаю в себе на плечі руку Сліпого.

— По-моєму, — замислено виголошує Великий-і-Жахливий, — тобі є сенс прогулятися до Могильника. Поговори з Янусом, адже ви друзі.

І цей про те саме… Маршрут залишився незмінним, завдання ускладнилося, а Сліпого, на відміну від Македонського, до дідька не пошлеш. Тобто можна, звичайно, але небажано.

— Це наказ? — сварливо уточнюю я.

Сліпець здивований.

— Ні, звичайно. Просто пропозиція.

Він відпускає моє плече і йде геть, навіть не давши мені змоги побурчати. Час бігти в Могильник. Просто зараз, поки Табакі не заманулося приєднатися до порадників, поки Горбач не висловив усе, що він думає з цього приводу, поки Лері не запропонував мене провести. Занадто довго ми живемо плече з плечем. Плечі майже зрослися, і повадки у всіх стали однаковими. Скоро не буде потреби відкривати рота, щоб повідомити свою думку з того чи іншого питання, однаково всі все будуть знати.

Уроки проходять безгамірно, нічим мене не зачіпаючи. Дощ стукотить у вікна. Краплини сповзають по шибах сірими стрічками. Хочеться спати. Ловлю себе на тому, що засинаю з відкритими очима та навіть бачу сон.

Тьмяний перехід підземними коридорами. У кінці — вікно. Підсліпувате віконце, засиджене мухами, з замазаним крейдою склом. На підвіконні — Вовк. Спиною до мене. У своєму старому светрі з візерунком і дірками на ліктях.

— Вовче! — гукаю я.

Він обертається й дивиться на мене. Білий шрам на губі. Губи не ворушаться, але мені чутно голос.

— У мене в норі під подушкою, — каже він пошепки, — повісилася миша.

Прокидаюся від оглушливого писку Мимри й бачу перед собою її круглі очі-ґудзики. Геть очманілі.

— Де миша? — з дрожем у голосі вона націлює мені на ніс указку. — Де вона?

Далі мене виставляють за двері, й у мене є вільна воля робити, що захочу. Точніше, не вільна воля. Треба йти до Могильника. Заходжу до спальні, шукаючи, що залишилося від трапези Куряки, не знаходжу нічого, крім крихт, і, засмучений, забираюся геть. Коридор пропливає повз мене, не повідомляючи нічого нового. Можливо, він усе ж повідомляє, та я пересуваюся, мов у вакуумі, глухий і сліпий до його сповіщень, і навіть приємно здивований тим, що, виявляється, це можливо. До самого Могильника, на порозі якого все ж доводиться стрепенутися. За цими дверима не та територія, де варто брести з останніх сил. У Могильнику треба демонструвати бадьорість і життєрадісність. Навіть якщо ти труп.

Коридор бездоганно стерильний. Усе таке біле, аж сяє. І все просякнуте моторошним духом ліків. Назустріч по надраєному паркету котяться два круглі та грізні Павуки жіночої статі.

— Що таке? Хто дозволив? Геть звідси!

Мій до невпізнання жалюгідний голос:

— Я тільки на хвилиночку. Передати доручення вчителя. Це дуже терміново.

— До завідувача! — пухкий перст показує у кінець коридора.

Підмітаю підлогу хвостом, улесливо щирюся й біжу далі.

Павучихи неприязно витріщаються. Їх така людина, як я, влаштовує тільки в одному стані: сповитий, підвішений та обплутаний трубочками-дротиками. Щоб зручніше було висисати кров. А безрукий, котрий бігає на волі, — неподобство і злочин. Подумки показую їм дулю. Граблі на це, на жаль, не здатні. Далі біжу галопом.

Кабінет Януса. Ян — найсимпатичніший і найпорядніший Павук на світі, і я його ніжно люблю, але останнім часом наші взаємини трохи зіпсувалися, тому мені тривожно. Стукаю граблею та ледь-ледь прочиняю засклені двері.

— Можна зайти?

— А, це ти, — Павук повертається на стільці-вертушці. Конелиций, сіро-рудий і капловухий, з дивовижною усмішкою, яку він рідко демонструє. Через неї його і прозвали Янусом. Коли він посміхається, то стає зовсім іншим.

— Заходь. Не стій у дверях.

Я заходжу. Кабінет не настільки білий, як решта Могильника. Якщо постаратися, можна навіть уявити, що перебуваєш у якомусь іншому місці. На стінах — малюнки Леопарда в тонких дерев’яних рамках. Кабінет Януса — єдине місце в Домі, де можна в цивілізованому оформленні побачити те, що малював Леопард. Збережене на стінах — ближче, зрозуміліше та веселіше, але стіна — це стіна, на ній важко зберегти що-небудь власне таким, яким воно колись малювалося. А якщо раптом буде розпочато ремонт, якщо будуть перефарбовувати все і вся, малюнки зникнуть назав­жди. Залишаться тільки ці. Та ще ті, котрі заховані в мене. Тут — суцільне павутиння й дерева, на найбільшому аркуші — білий, довгоногий павук з легко впізнаваним янусівським обличчям. Понуро висить у центрі надірваної павутини. Не кожен почепив би в себе такий портрет. Ян почепив. І цей, і всі інші, хоча від них так і тхне ненавистю Леопарда до Могильника. Підходжу до білого столу, накритого склом.

— Можна мені побачитися з Лордом?

Янус мовчить. Видно, що пускати не налаштований. Але він ніколи не скаже просто — забирайся. Це не в його дусі.

— З ким ти подерся? Підійди-но, я на тебе подивлюся, — Ян висуває шухляду столу й починає в ній копирсатися. — Підійди, я сказав. Тобі це подобається?

— Що саме?

— Битися. Лупити комусь по морді ногами.

Він підчепив щось і виволік на стіл. Біло-бірюзові пакетики липучки.

— Цей брудний пластир, який нависає тобі над оком, треба змінити.

Ян встає, садовить мене на стілець-вертушку й відколупує з чола клапоть пластиру. Я бачу, що він дійсно бруднуватий. Це не смертельно, але Янусові треба догодити, і я сиджу тихо, поки він робить усе, що вважає за потрібне.

— Річ у тім, що, — бурмоче він, терзаючи мої рани, — він має побути сам. Іноді людині це необхідно. Ти ж розумієш?

Я розумію. Це дійсно так. Але нехай пояснює це Македонському, Сліпому та решті наших.

— Я розумію, — кажу я.

— От і добре. Повертайся до групи й скажи хлопцям, щоб ніхто більше не приходив. Може, пізніше, не зараз. Це розпорядження директора.

Я здригаюся:

— Чому? Здається, він переважно не втручається у ваші справи?

Погляд Януса міцно прикипає до завіконного краєвиду.

— Іноді втручається. У виняткових випадках.

Мені стає погано. Це вирок. Дивлюся на Януса, й він раптом від’їжджає від мене разом зі столом, з усією кімнатою, зменшуючись і розпливаючись. Стіни ковзають повз, відносячи його все далі, а картини, навпаки, збільшуються, насуваючись, і павутиння на них розкидається від підлоги до стелі моторошними поперекручуваними ромбами. Заплющую очі, але так іще страшніше, тому що чути голоси. Ледве чутний шепіт тих, хто заплутався в павутинні й не вийшов звідси. Леопард. Тінь. Це страшне місце. Найстрашніше в Домі. Як би його не мили та не надраювали, від нього відгонить падлиною. Мною струсонуло так, що клацнули зуби. Переді мною обличчя Януса, павутиння зникло.

— Що з тобою? — запитує він. — Ти в порядку?

— Не робіть цього, — кажу я.

Він відпускає мене й випрямляється.

— Цього робити не можна...

Янус хитає головою:

— Це вже не я вирішую. Мені дуже шкода. Та що з тобою діється?

Що діється? Зі мною діється Могильник. Цілковита дурниця порівняно з тим, що чекає на Лорда.

— Вибачте, — кажу я. — Мені тут занадто погано.

Він наливає води в склянку, дає мені випити. Забувши про граблі, п’ю з його рук.

— Тут? — перепитує він. — Тільки тут?

— Ви знаєте, про що я кажу.

— Здогадуюся. Ці ваші дивні забобони. Ти впевнений, що абсолютно здоровий?

Я мовчу. Абсолютно здорових людей не буває. І якраз Павук про це знає. Янус опустив повіки й кусає губу. Його палить цікавість. Довго чекати його запитань не доведеться. Він виймає з шухляди сигарети, і я розумію, що питань буде навіть більше, ніж я думав. Ян сідає на край столу.

— Звідки береться цей страх? — запитує він. — Чому? Я стикаюся з цим занадто часто, щоби просто відмахнутися. Коли в моєму власному кабінеті, — він кидає погляд на стіни, немовби бажаючи переконатися, що це саме його кабінет, — когось пробирає холодний піт... Я хочу знати, чим це викликано. Якби таке відбувалося тільки з тобою, все було б зрозуміло. Я скерував би тебе до фахівця, і проблему було б вирішено, — він затягується, уважно дивлячись мені в очі. — Можеш не відповідати, якщо не хочеш...

— Я відповім. Тільки моя відповідь вас навряд чи задовольнить. Це погане місце для будь-кого з нас. Є добрі місця, і є місця погані. Це — погане. А пояснювати, чому саме, — дов­га історія.

Янус мовчки чекає продовження.

— І раз ви однаково не збираєтеся пускати мене до Лорда...

Його лоб, який плавно переходить у лисину, збирається гармошкою зморщок.

— Ти що, торгуєшся? — запитує він здивовано. — Зі мною?

— Торгуюся. Між іншим, я колись написав статтю на цікаву для вас тему, так що цілком компетентний у цьому питанні. Велика стаття з цитатами з класиків та з інтригуючою назвою: «Могильник — поза нами й усередині нас». Як ви, напевно, вже здогадалися, зараз я набиваю собі ціну. Так прийнято, коли люди торгуються.

Янус дивиться настільки вражено, що стає смішно.

— Нічого не розумію, — зізнається він. — Яка стаття? Де?

— Усього лише в журналі, що виходить у десяти примірниках.

Він полегшено зітхає:

— Тепер я зрозумів. Це ваш журнал. Про що він?

— Про все. Виходить двічі на рік, отож тем вистачає. Автори підписуються нерозпізнаваними кличками, і кожен пише, про що заманеться. Я написав про Могильник, а в наступному номері було багато відгуків. Вони б вас зацікавили не менше, ніж сама стаття.

Янус киває:

— Торг іде на два номери, тобто на річну передплату. Кіт у мішку. Навіть два коти.

— На візит до одного дракона. По-моєму, чесно.

— Так діло не піде, — з явним жалем відповідає Янус. — Це означало би поступитися принципами. Піти на повідку власної цікавості. Потім я б і сам себе соромився.

— Як хочете.

Попри відмову, зітхаю з полегкістю. Добре, що він не погодився. Я не хотів би, щоб він прочитав той мій опус. Там було занадто багато сказано. Як у картинах Леопарда.

Мигцем дивлюся на них — і тут же відводжу погляд. Тільки бракувало ще раз «поплисти». Приковую погляд до Януса. Намагаюся дивитися тільки на нього. Він навмисне й демонстративно озирається в пошуках того, чого все одно не зможе побачити, і гасить сигарету в попільничці.

— Ти огидно виглядаєш, — каже він. — Іди виспись, поїж, приведи нерви до ладу, а тоді повертайся.

У голосі роздратування — я і мої страхи його дістали. Напевно, їх видно неозброєним оком.

— Іди, — повторює Янус. — Усі втомилися. Завтра вихідний. Я дозволю тобі зайти до нього.

— Не вийде, — терпляче пояснюю я. — Був би радий послухати вас, але не можу. Доки не побачуся з Лордом, я не можу ні спати, ні їсти, ні дивитися в очі нашим. Не можу повернутися ні з чим і завалитися на ліжко. Я не зробив того, що мусив був зробити, — невже ви не розумієте?

— Я повинен потурати тобі в твоїх примхах?

— Це не примха. Ви це прекрасно знаєте.

— Він повинен від вас відпочити. Йому потрібен спокій. Ти у своєму істеричному стані йому тільки нашкодиш.

— Спокій у нього буде там, куди ви його відправите. І зашкодять йому там набагато більше. Знаєте, як тут говорять про тих, хто пішов із Дому? Як про небіжчиків. А ви не даєте мені побути з людиною, яка скоро для нас помре.

Янус злазить зі столу. Тре обличчя, довготелесий і сутулий, більше, ніж будь-коли, подібний на того себе, яким його зобразив Леопард.

— Знаєш... — каже він, — якщо ти просидиш у моєму кабінеті ще трохи, я, мабуть, не зможу більше залишатися тут сам. Мені почне ввижатися бозна-що, поки я остаточно не впевнюся, що це дійсно страшне місце. Не знаю, як ти цього добиваєшся, але з цим важко боротися.

— Я не добиваюся, — кажу я. — Я так відчуваю.

— Ходімо, — він відчиняє двері й притримує їх для мене. — Я дорожу моїм кабінетом і моїм душевним спокоєм. Тому чим швидше ти звідси заберешся, тим краще для нас обох.

Я встаю.

— То ви мене до нього пустите?

— Ми йдемо туди. Як, по-твоєму, повинен я запитати, чи хоче він тебе бачити?

Йдемо по коридору Могильника. Він крокує — довготелесий, як біла вежа; я ледве тягну ноги, насилу поспіваючи за ним. Мене можна скрутити в джгут і використовувати замість ганчірки до миття підлоги. Звичайно, я домігся свого, але для найголовнішого, заради чого все це було затіяно, вже не залишилося сили.

Звертаємо в бічний коридор. Затримавшись біля довгої непрозорої шафи, Янус витягує з неї халат і кидає мені:

— Почекай тут. Зараз повернуся.

Я чекаю, розглядаючи композицію з кактусів у рожевих горщиках, підвішених на дротяній конструкції, яка чимось нагадує павутину. Ще одну. Цей коридорний апендикс, вистелений білим лінолеумом, виблискує під лампами, гордо демонструючи головну властивість Могильника — стерильність. Якщо мати бажання, з лінолеуму можна їсти. Але я всього лише сідаю на підлогу й притуляюся до стіни. І простим навіюванням приводжу до ладу розхитані нерви. «Ти не пацієнт, ти тут проїздом. Пробіжкою. Ти підеш звідси, коли тільки захочеш. Пам’ятай про це і терпи».

Колись давно в статті про Могильник я розколупав слово «пацієнт». Препарував його, розклав на мікрочастинки. І дійшов висновку, що пацієнт не може бути людиною. Що це два абсолютно різні поняття. Стаючи пацієнтом, людина втрачає своє «я». Стирається особистість, залишається тваринна оболонка, суміш страху та надії, болю і сну. Людиною там і не пахне. Людина — десь за межами пацієнта — чекає ймовірного воскресіння. А для духу немає нічого страшнішого, ніж зробитися просто тілом. Тому — Могильник. Місце, де відмирає дух. Страх, яким просякли тутешні стіни, є незнищенним. У дитинстві я не розумів, звідки взялася ця назва. Старші залишили його нам у спадок разом зі своїм почуттям жаху перед цим місцем. Щоб до нього дорости, знадобився час. Багато часу та страшних втрат. Підростаючи, ми ніби заповнювали нішу, вирубану до нас, але за нашою міркою. Поки не зайняли її цілком. Поки не зрозуміли сенсу всіх назв, придуманих колись, і не повторили майже всі дії, колись уже виконані. Навіть безневинний «Блюм» був чиїмось праправнуком; він цілком наше дітище — і повторення старого. Я не сумнівався: якщо знайти номери його попередників і покопирсатися в них, то спливе не один крик ненависті до Могильника, аналог мого.

Янус виходить і киває на двері:

— Можеш увійти. За чверть години зайду й перевірю, як на нього діє твоя присутність. Якщо він буде засмучений, ти тут більше не з’явишся.

— Дякую, — кажу я і заходжу.

Білість кахельних стін засліплює. Палата крихітна, одномісна. Вікон немає. Лорд сидить, накритий до колін, у потворній сірій піжамі з зав’язками біля горла. На тумбочці коло ліжка — піднос із тарілкою вівсянки та склянкою молока. Навіть ця дурна піжама Лордові личить, як, утім, геть усе, в чому мені доводилося його бачити. За теорією Табакі, Золотоголовий залишиться вродливим, навіть якщо його виваляти в лайні, а вже якісь мальовничі смола й пір’я зроб­лять його просто неперевершеним красенем. Людина, непризвичаєна до Злого Ельфа, в його присутності нітиться, похована під купою комплексів. А призвичаєна і дуже голодна може відволіктися на тарілку вівсянки. Саме це стається зі мною.

Вона прекрасна! У тарілці з облямівкою з дрібних рожевеньких квіточок, із золотистою калюжкою масла в центрі, ніжно-бежева, вже затягнута застиглою кіркою, але явно ще теп­ла... Саме як треба… Дивлюся, ніби загіпнотизований, вмираючи від бажання накинутися, з чмоканням і мурмотанням чисто вилизати тарілку, з хлюскотом висьорбнути молоко, впасти й заснути. Смішно, але що виразніше я собі це уявляю, то дужчає голод.

Навіть ноги починають підкошуватися. Ще трохи — і я впаду, як мертвий. Лорд здивовано витріщається.

— Привіт, — кидаю йому, не відриваючи погляду від вівсянки. — Як справи?

Так. Явно видно, я верзу щось зовсім не те. Які в нього можуть бути справи? Ідіотське питання. Але треба ж було щось сказати.

Лорд кривить губи.

— Які справи? Про що ти?

Мовчу. Тупо й безнадійно. Вівсянка холоне. Лорд дивиться насуплено.

— Ти часом не голодний?

Ввічливе питання. Як це мило з його боку!

— Часом — дуже, ага!

— Тоді, може…

Далі не слухаю. Ніби шуліка, кидаюся на вівсянку і знищую її. Здається, все-таки ложкою, тому що після закінчення трапези виявляю, що вона стирчить в затискачі правої граб­лі. Правда, держачком назовні, відтак не зовсім зрозуміло, як я примудрився нею їсти. Але це вже дрібниці. Усе ще трясучись від жадібності, дивом не задихнувшись, знесилено опу­скаюся на край ліжка.

— Дякую, Лорде. Це звучить банально, але ти врятував мені життя.

Лордове підборіддя здригається.

— Я помітив. Вибач, та це впадає в очі.

До мене потихеньку починає доходити комічність ситуації. Хтось, хто, як передбачалося, мав стати утішителем і підбадьорювачем, з’явився замордований, божевільними очима видивився на вівсянку та виглитав її, ледве дочекавшись запрошення. Зжер обід хворого.

— Так. Негарно вийшло, — визнаю я.

Лорд починає реготати. Я теж. Сміємося до сліз, істерично, як пара психів. Я навіть починаю побоюватися за вівсянку, але до цього справа не доходить. Веселощі обриваються так само раптово, як почалися. Лорд похмурніє.

Неприємна пауза. Те, чого я побоювався з самого початку. Між нами виростає щит. Оббитий залізними бляшками, з фамільним гербом — двоголовим вараном-переростком, на тлі трьох яскраво-червоних смуг.

— Яка сука?.. — починає Лорд тоном, від якого на гербі з’являється четверта яскраво-червона смуга: «Схильний до насилля, небезпечний, потребує суворої ізоляції».

— Чорний, — поквапливо перебиваю я, поки червоних смуг не стало п’ять або навіть, не доведи боже, шість. — І не дивися на мене так. Я також винен. Треба було трохи краще до нього принюхатися, коли він раптом зголосився посидіти з тобою. Якщо тебе це хоч трохи потішить, я його мало не відправив на той світ.

— А він — тебе, — усміхається Лорд.

— Та куди йому.

Ще одна пауза. Краще б він лаявся. Мовчати цей тип уміє так промовисто, що аж моторошно. І довго. Тож ми сидимо й мовчимо, а тиша згущується навколо задушливим хмаровинням. У ній присутнє щось дивне. Лорд радше розгублений, ніж злий. Можливо, це результат лікування, а може, щось інше.

— Що тепер зі мною буде? — запитує він, коли я вже попрощався з надією продовжити розмову.

— Не знаю. Як пощастить.

Не надто чесно, але ж не казати йому, що шансів практично немає. Я б і не зміг. Лорд, проте, аж ослаб, ніби я сказав усе як є.

— Лайно, — шепоче він. — Треба ж було так вляпатися...

Я мовчу. Власне безсилля пожирає мене. Скоро залишаться самі лише кістки. Після смерті Вовка — доволі знайоме відчуття. Свого часу виявилося, що я цілком можу з ним жити. Тепер мені доведеться пройти через це знову, втішаючи себе тим, що бувало й гірше. Принаймні Лорд залишиться живий.

— Слухай, — каже він. — Ти пив коли-небудь «Дорогу…»?

— Ні. Навіть не пробував. Ні «Дорогу…», ні «Білу веселку», ні «Чотири сходинки».

Лорд дивиться дивно. Його розпирає від бажання щось розповісти, і в той же час він боїться це робити.

— А ти повіриш, якщо я скажу, що потрапив чорт знає куди та прожив там щонайменше чотири місяці?

Запитує — і відводить погляд. Пальці терзають краєчок ковдри, губи кривляться в посмішці, так ніби я вже вибухнув протестуючим кудкудаканням, перехрестився граблями й зімлів.

Чи вірю я? Дивлюся уважніше — і помічаю те, що мало впасти мені в очі відразу, якби я не відволікався вівсянкою. Він виглядає старшим. Зникли останні сліди юнацької пухкості, ніжний овал обличчя наче стесали. Лице стало жорсткішим. Тепер уже не скажеш, що йому ще немає двадцяти. Невизначеність віку — основна прикмета стрибуна — проступає в ньому так чітко, що залишається тільки вилаятися. Бо не розгледіти такого може хіба що Чорний. Моє обурення, мабуть, вгадується неозброєним оком, бо Лорд посміхається ще презирливіше:

— Ну так, звичайно. Тепер ти теж думаєш, що я збожеволів.

— Я думаю, що збожеволів сам. Що мені давно пора на звалище! Господи, не розгледіти стрибуна з двох кроків! Яким же треба бути ідіотом!

Він здивовано кліпає:

— Що сталося, Сфінксе?

Беру себе в руки. Якого біса я сюди приперся? Знищувати чужу вечерю? Знемагати від сонливості, нічого довкола не помічаючи, а помітивши, після того як тицьнули носом, лаятися? Людина поділилася зі мною найсокровеннішим, і як я на це реагую?

Заплющую очі. Про деякі речі не прийнято говорити прямо, але раз уже ти зіпсував усе, що міг, треба якось розплачуватися.

— Це була покинута місцевість, — кажу скоромовкою, не відкриваючи очей, — роздовбана траса, навколо — поля, подекуди трапляються хатинки. Переважна більшість — забиті. З основних прикмет... Ну, хіба що кафе при дорозі. Воно стримить десь там на узбіччі. По-­моєму, на нього виходить кожен другий стрибун. Деякі натикаються і на заправку, але рідше...

Паморочиться голова. Зовсім трохи, але це тривожна ознака.

— Вибач, Лорде. Про це можна довго говорити. Я не знаю, що було з тобою потім, і куди ти потрапив, але дорога на «той бік Дому» для всіх починається однаково. Тобто майже для всіх. Я вгадав?

Перестаю примружуватися. Очі Лорда зайняли половину обличчя. Як у сновиди, якого зненацька розбудили. Саме час з’явитися Янові й наткнутися на його божевільний погляд. Неспокійно озираюся на двері.

— Усе, Лорде. Зосередься. Ти нічого не чув. Дай спокій ковдрі, порахуй до ста, випий молока. Ян обіцяв зайти. Будеш так дико витріщатися, тебе нашпигують таблетками та запакують у гамівну сорочку.

Лорд судомно киває, щосили намагаючись зробити, як я порадив. Здається, навіть рахує до ста. Принаймні вираз його обличчя — відповідний. Дійшовши, за моїми прикидками, до вісімдесяти шести, він не витримує:

— Ти ж ніколи не пив нічого такого! Звідки ти знаєш?

— Дім — дивне місце, Лорде, — кажу я. — Тут у людей подібні глюки. Принаймні починаються вони подібно. І зовсім не обов’язково щось пити або жувати. Я навіть думаю, що якщо котрусь із тих сумішей, над якими в нас чаклують так звані «знавці», винести в зовнішність і кого-небудь там нею пригостити, нічого особливого не станеться. Ну, може, живіт поболить. Ні в чому не можна бути впевненим, звичайно, але мені так здається. Можливо, я помиляюся.

— То це не я збожеволів? — уже спокійніше уточнює Лорд. — Тобто не я один?

— Останнє твердження є ближчим до істини, — погоджуюсь я.

Тут нарешті з’являється Янус. Лорд старанно імітує безтурботність. Я випрямляюся, жалісливий і співчутливий, немов бабуся, що дорвалася до улюбленого внука.

— Як ви тут? — цікавиться Ян. — Ще не б’єтеся?

Ми дружно протестуємо. Подивившись на піднос із порожньою тарілкою, Ян задоволено киває.

— Можеш залишитися ще ненадовго, — каже він мені. — Півгодини, не більше.

Ян зникає.

Тепер можна стирчати в палаті у Лорда хоч до завтрашнього ранку, ніякі Павучихи не прийдуть, щоб мене звідси виперти.

— Дай цигарку! — канючить Лорд, щойно за Янусом грюкнули двері.

Лізу граблею до кишені. Вона там успішно застрягає і вовтузиться, наче дурна комаха, без ніякого сенсу. Лорд притягує мене до себе, звільняє бідну кінцівку і виймає сигарети. Запальничку ми знаходимо в іншій кишені. Я злізаю з ліжка й сідаю на підлогу спиною до тумбочки. Дружно затягуємося. Лорд — жадібно. Я — приречено.

— Розкажеш?

Певно, зверху моє похитування лисиною виглядає особливо гнітюче.

— Вибач. Не можу. Про це не говорять.

— Я чомусь так і думав. Закони Дому, щоб їх усі розперезабули, так?

— Ніяких законів. Усе виходить саме собою. Я, наприклад, не забобонний, але цілком може статися, що якщо я зараз почну ділитися з тобою враженнями, то мій наступний візит «на той бік» закінчиться не дуже добре. Правда, я в ті краї не збираюся, але хто може знати? Про такі речі ніхто нічого до пуття не знає. А базікати про те, чого не розумієш, не варто.

Деякий час ми мовчки куримо. Лінолеум піді мною поцяткований слідами ліжкових коліщаток, стіни, на метр облицьовані білими кахлями, засліплюють, відображаючи світло ламп. Я відчуваю, що я в невідповідній обстановці, в невідповідному місці та що розмовляю на невідповідні теми.

Без сумніву, тема ще не закрита. Лорд надто схвильований, щоб пригальмувати тільки тому, що я його про це попросив. Я не сумніваюсь і в тому, що так чи інакше, рано чи пізно мені це вилізе боком. Поперек мерзне, у хребет врізається ручка від шухляди на тумбочці, але моя втома перейшла в заціпеніння, я просто не в змозі зрушити з місця.

— Звідки ти знаєш про інших? — запитує Лорд. — Усе-таки хтось щось розповідає?

Це називається «підкрастися полегеньку». Начебто зовсім і не про те говоримо — але в той же час, а про що ж іще? Задираю голову, проте бачу тільки його лікоть і сизі цівочки диму. Попіл він струшує в тарілку з-під вівсянки. Варварство, та це таки краще, ніж бруднити простирадла. Заздрісно думаю, що мені свого часу ніхто нічого пояснювати не спромігся. В якій би формі я не ставив свої запитання. З якого кінця не заходив би, хоч як майстерно не підкрадався б до теми. У моєму випадку це було просто безглуздо.

— Слухай, Лорде, — кажу миролюбно. — Спробуй відповісти на своє запитання сам. Ти ж не Куряка. Подумай гарненько.

Метод Сліпого. Хоча він помер би від здивування, почувши, як я його застосовую. Він у таких ситуаціях промовисто мовчав. Мені належало розчути сакраментальне «думай сам» у його мовчанні, подумати і, дійшовши якихось висновків, тримати їх при собі. Дуже зручно. Якби Блідому довелося вчити кого-небудь плавати, він просто закинув би об’єкт навчання подалі у воду та сів би чекати. Єдиний продукт такої радикальної системи освіти — я сам, і можна тільки захоплюватися моєю живучістю.

Поки я подумки недобрим словом згадую роки свого учнівства, Лордові свінуло:

— Ніч Казок?

І похвали в системі навчання Сліпого також не заохочувалися, та все ж я — не він.

— Знаєш, як вона раніше називалася? «Ніч, коли можна говорити». Занадто прозоро, правда?

— Вірші, пісні... — бурмоче Лорд. — Хтось міг проговорюватися сп’яну. Пісні нетверезого Табакі іноді звучать дуже дивно...

Я обертаюся до нього і кладу підборіддя на край ліжка. Зручна й ризикована поза. Можна ненароком задрімати. Лорд ніколи мені цього не пробачить.

— Ну? — питаю сонно. — Ще? У тебе добре виходить. Про п’яних ти вгадав. Про пісні теж. Можна ще в який-небудь четвер відвідати збіговисько поетів у старій пральні. Витерпіти півтори години сумовитих завивань і дізнатися що-небудь цікаве. Але це на любителя.

Лорд іще якийсь час розмірковує.

— Вичерпався, — зізнається він нарешті. — Більше нічого не можу вгадати. Хіба що хто-­небудь не дуже забобонний і говорить на ці теми вголос.

Я розумію, що він дійсно вичерпався. Обличчя в нього змучене.

— Стіни, — кажу я, зглянувшись. — Ти читаєш усе, що на них написано? І ніхто не читає. Крім тих, хто знає, що шукає та де дивитися. Ось ти картяр. Ти знаєш, де проставляються результати ігор — правильно? Некартярі їх і за рік не знайдуть.

Лорд хапається за голову:

— Звичайно! Який я ідіот! Я ж і сам сто разів...

Усе. Найближчі декілька днів ми будемо споглядати однозграйника, котрий прилипає до коридорних стін. І зішкрібати його в обідню перерву. Я раптом похоплююся, що, швидше за все, ніяких зайвих кількох днів у нього не буде, і ця думка наганяє на мене холод. Ні стін, ні, тим більше, поетичних збіговиськ. Я просто забув про це, намагаючись триматися спокійно. Перестарався. У грудях ниє щемке відчуття втрати. Недоречне в присутності Лорда, який поки що — тут.

— Знаєш, — кажу я, — що означає те, що трапилося з тобою? Що Дім узяв тебе. Впустив у себе. Де б ти не був, ти тепер — його частина. А він не любить, коли його частини десь розкидані. Він притягує їх назад. Тому не все втрачено.

Лорд морщиться, вчавлюючи недопалок у багатостраждальну тарілку.

— А ти сам у це віриш? Чи просто намагаєшся мене втішити?

— Взагалі-то я себе намагаюся втішити. Але ще Сивий говорив: слова, які сказано, щось озна­чають, навіть якщо ти нічого не мав на увазі.

Він сміється, виловлюючи з пачки нову сигарету:

— Не знаю, хто такий цей Сивий, але раз він щось таке говорив, я, либонь, цим і втішуся. Якщо вдуматися, «Сивий» звучить не гірше, ніж «Арістотель». А ти лягай, поспи тут, якщо хочеш. Вигляд у тебе такий, ніби ти не доберешся до спальні.

Поспати в Могильнику? Чому б і ні. Якщо Лордові не хочеться залишатися на самоті. Підводжусь і пересідаю на сусіднє ліжко. Їх тут два, як навмисне. І друге теж застелене.

— Ти правий. Співрозмовник з мене зараз нікудишній, а до спальні я дійсно можу не дійти.

Простягнувшись на ліжку, заправленому ковдрою асфальтового кольору, я відчуваю невимовне блаженство.

— Дякую, — шепочу, вже заплющивши очі. — Ти вдруге за день рятуєш мені життя.

Він знову сміється.

— Сфінксе, — я так і не зрозумів, відразу він мене покликав, чи мені все ж вдалося трохи поспати, — скажи, а я зможу ходити на «той бік» з інших місць? Із зовнішності?

Видряпуюся зі сну, але водночас намагаюся втримати його, ніби теплу ковдру, яку з мене стягують.

— Що? Не знаю, — власний голос здається чужим, він заглушений ковдрою, якої немає, — ніхто не перевіряв, не було кому. І знаєш що... Ті місця не такі безневинні, як тобі могло здатися. Серед них трапляються досить моторошні. Я просто вирахував, що там ти не протримався й двох місяців...

Я бубоню щось іще, адже те, про що він запитує, — важливо, відтак треба було б пояснити... Але навалюється сон, обліплює лице липкими грудками вати, які заважають говорити, і я, непомітно для себе, провалююся в нього. У важкий, недобрий сон, в якому чоловік зі сталевими передніми зубами та лицем, вкритим дрібними шрамами, називає мене «маленьким виродком», б’є за кожну провину й обіцяє згодувати своїм доберманам, яких у нього аж п’ять. П’ять худих, гостромордих, несамовитих псів у переносних клітках. До моїх обов’язків входить годувати їх і прибирати за ними, я ненавиджу їх майже так само сильно, як і нашого спільного господаря, а вони відповідають мені тим же. Мені тринадцять років, я безпорадний, самотній і знаю, що ніхто мене не врятує. Це він привчив мене до пива. Просто в його чортовому пікапі ніколи не було води...

Прокидаюся різко, ніби від ляпаса, здається, навіть з криком, і зриваюся, мокрий від старого кошмару, з реготом, що відлунює у вухах. Нутряне «хо-хо-хо» завдає якогось майже фізичного болю…

У палаті напівтемрява, світиться тільки нічник над ліжком Лорда. Золотоголовий добиває мою пачку, сидячи в тій же позі, дуже прямий і замислений. Запах тютюну повністю перебив запах медикаментів Могильника, тепер його не вижене ніяке провітрювання.

— З пробудженням, — без особливого ентузіазму вітає мене Лорд.

Я нагинаюся до постелі, яка ще зберегла відбиток мого тіла, до вологої плями там, де покоїлася моя потилиця, і витираю лоб об шорсткаву ковдру. Потім іду до Лорда. Кістки ниють, ніби, поки я спав, хтось по мені потовкся, що насправді є недалеким від істини. Лорд подає мені коротенький недопалок:

— Вибач, більше не залишилося. Робити було нічого. Тут ще й вечерю принесли...

І нічого не сказали про дим і мою персону, яка опочила в недозволеному місці? Краса — жахлива сила. Діє навіть на Павучих. А на них майже ніщо не діє.

Лорд вставляє недопалок мені в затискач, уникаючи дивитися в очі:

— Ти кричав уві сні. Й говорив. Страшні речі.

Я затягуюся, чухаючи граблезубцем брову, яка розсвербілася під пластиром.

— Могильник на мене погано діє. Майже зав­жди. Не варто було тут засинати.

— Хто цей чоловік? Він існує?

Кахельне облицювання стін ледве вловним відлунням відбиває наші голоси.

— Може бути. На «тому боці». Якщо його досі ніхто не прибив. Давай не будемо про нього говорити.

— Давай, — Лорд відкидає волосся з обличчя та нарешті дивиться мені в очі. Неначе бачить уперше. — Уже пізно. Тобі, напевно, пора. Якщо вхід не замкнено.

Мені дійсно час іти, але страшенно не хочеться залишати його в місці, де до мене приходив «сталезубий». Нехай навіть уві сні. Лорд наляканий, а значить, відкритий для всякого роду нечисті, якій тільки забагнеться його відвідати. Хоча не завадило б запастися їжею, сигаретами, іншими корисними речами й попередити, що я ночую в Могильнику.

— Перевірю двері, — кажу я Лордові. — Якщо там зачинено, відразу повернуся. Якщо ні, пройдуся до наших. Може, навіть принесу чогось пожувати.

Лорд киває:

— Давай. Там, зовні, — світло, будь обережний.

Махаю йому граблею й відкриваю двері в білосніжно-блакитний коридор.

Нічний Могильник — наче замок із привидами. Ненавиджу його синювате світло, яке перетворює обличчя на посмертні маски. Дійшовши до повороту, повертаю за ріг. По обидва боки моє ковзаюче відображення ловлять скляні дверцята шаф. Іду швидко. Тут нема де сховатися, але я чомусь упевнений, що це не знадобиться. І не помиляюся. Пост чергової сест­ри освітлений, як величезний акваріум, у центрі якого плаває остиглий лик Горгони Медузи. Якщо вона розплющить очі, мені доведеться закам’яніти, покладаючи надію на нездатність деяких хижаків виявити нерухомий об’єкт. Але Павучиха спить. Очі закриті, тільки лиховісно поблискують круглі окуляри. Прокрадаюся повз неї.

Вхідні двері не тільки не замкнені, вони ледь прочинені. Мене це дивує, але вийшовши в морок майданчика перед Могильником, я бачу жовтогарячі цяточки, які рівномірно спалахують, і перестаю дивуватися. Вони тут. І чекають уже давно. У них їжа в наплічниках, пляшки з водою, пледи, кавоварка і навіть, напевно, посуд. Хтось підводиться мені назустріч. Вони встигли звикнути до темряви, тільки я нічого не бачу, але, судячи з того, як упевнено пересувається цей хтось, він, швидше за все, Сліпий.

— Янус сказав, що все погано? — чи то питання, чи твердження, з Блідим цього ніколи не розбереш.

— Щось таке.

— Тоді пішли, — він обертається до тих, котрі сидять біля стіни. — Вставайте. Сфінкс нас проведе.

І я їх проводжаю. Химерною вервечкою ми пропливаємо повз акваріум із підсвіченою Горгоною, мимо скляних шаф і непрозорих дверей — дивні довгі тіні. Найгротескніша — та, що складається з двох: Табакі на плечах у Лері, вона найвища з усіх і найпелехатіша. Тут немає Чорного й Куряки, зате Македонський тягне сплячого Грубого, відображення якого в дверцятах шаф більше нагадує пухкенький наплічник. Я пропускаю їх наперед і йду за ними, милуючись і захоплюючись. Це моя зграя. Вона читає думки, вона схоплює все на льоту. Безглузда й чудова. Запаслива та забіякувата. Я можу повністю розтанути в ніжних почуттях до них — Чорного немає, і нікому перебити мій сентиментальний настрій. Але боже мій, як же нас мало! Похопившись, що відстав, тоді як треба було б іти попереду, показуючи дорогу, я прискорюю ходу й краєм ока ловлю останнє відображення в останній шафі — Македонського, який затягує за поворот свою посапуючу ношу, Сфінкса, що майже злився з ним, і ще когось, хто зблискує білими кросівками відразу за нами, але зникає, як тільки я обертаюся. Мені стає зовсім добре. Спеціально для оцього — останнього, невидимого — я починаю вголос читати вірші. Абсолютно дурні, такі, які любив колись Вовк:

Зелений день падкої сарани…

Гір сивих в передмістях трепетання,

А від полів до дому — дві суми.

Дві повновагі сумки стрекотання…

Дім

Інтермедія

Мотлохівня зустріла їх глузами й хихиканням.

— Хвіст Сліпого повернувся! — крикнув Пампух.

Зануда й Плаксій вибили барабанний дріб на днищах дірявих каструль.

— Хвіст Сліпого! Хвіст Сліпого! — проспівали вони.

У голосах не було ворожості. Радше здивування. Неначе місяць у лазареті викреслив Стрибунця з їхнього життя.

Вовк жадібно роззирався на всі боки.

— І... і Сіроголовий з ним, — невпевнено додав Пампух.

Майже вся група була у трикотажних фуфайках із яскравими, кричущими написами. Стрибунець зрозумів, що ця мода з’явилася, доки його не було. Фуфайки сповіщали: «Охоплений полум’ям!», «Моє життя — суцільне розчарування», «Тримайся якнайдалі!». Обличчя над яскравими написами здавалися дорослішими.

Спортсмен лежав на своєму ліжку, звісивши ноги, й гортав журнал. «Обставинам не піддаюся!» — прочитав Стрибунець його напис. На них із Вовком Спортсмен навіть не глянув. Вовк поставив на підлогу сумки.

— Привіт, Блондине! — сказав він Спортсменові.

Зануда та Плаксій відразу перестали барабанити. Спортсмен мимохіть глянув поверх журналу.

— Пампуше, поясни ось цим, що я давно Спортсмен, — сказав він.

Рум’яний і щокатий, подібний на вгодоване порося, той походжав перед ними, не даючи ввійти, а вони чекали на порозі, поки йому це набридне.

— Ось що, — зупинився Пампух і підтягнув штани. — Твоє ліжко, матусина дитинко, ми віддали новачкові. Фокусникові. Так що будеш спати в тій іншій кімнаті. І скажи дякую, що взагалі не відправляємо до візочників.

Стрибунець, який давно помітив на своєму ліжку чужі речі, промовчав.

— Нам тут усякі здохляки, такі, як ти, не потрібні, — закінчив Пампух. — І такі, як він! — палець Пампуха перемістився на Вовка. — Такі, як він, просто взагалі не потрібні.

— Це Спортсмен придумав? — запитав Вовк.

Спортсмен не опустився до відповіді. Тільки простягнувся на весь зріст, позіхнув і перегорнув сторінку.

— Хвостик у нас тепер із ручками, — пробурмотів він, не відриваючись від журналу. — Чудасія...

Стрибунець подивився на свої протези й почервонів. Очі Вовка лиховісно звузилися.

Пампух крутився навколо них, нічого не помічаючи.

— Давайте, котіться. Тут кімната зграї. Вона не для всяких здохляків, які шастають Могильниками.

Вовк відштовхнув його.

— Добре, я здохляк, — сказав він з відразою в голосі. — А ви всі здоровані. Особливо ти й Чемпіон. Чи як там його тепер називають... Блондин. Значить, так. Раз уже ви нас звідси виперли, ми будемо жити в тій кімнаті за своїми здохляцькими законами, і нехай усякі здоровані, такі як ви, до нас не лізуть. Зрозуміло?

Стрибунцеві не терпілося забратися геть. Він непомітно наступив Вовкові на ногу.

— Годі вже, Вовче. Пішли звідси.

Вовк підняв сумки.

— Ми йдемо, — попередив він. — До себе в кімнату. Хто не вважає себе здорованем, може перебиратися до нас. Місця купа.

Зануда і Плаксій розгублено постукали по каструлях.

— Гей! — обурився Пухир, під’їжджаючи до Вовка на роликах. — Що значить «ваша кімната»? Я теж там сплю, між іншим.

— Більше не спиш, — відрізав Вовк. — Ти ж здоровань, так?

Пухир роздивився себе.

— Не знаю. Не впевнений.

— Ну, досить тут розпоряджатися, — Спортсмен трохи піднявся на ліжку, відклавши журнал. — Знахабніли! Котіться на всі чотири сторони, а Пухир, де захоче, там і спатиме, не вам йому вказувати!

Зграя мовчала. Новачок на милицях, який умів показувати фокуси, сумно дивився на Стрибунця. Йому теж хочеться піти з нами, здогадався Стрибунець. Але йому дісталося моє ліжко. Його тепер не відпустять.

Вони вийшли на коридор, і хтось запізніло засвистів їм услід.

Стрибунець засміявся:

— Якраз цього я й хотів.

— Знаю, — сказав Вовк.

Вони увійшли в сусідні двері, й Вовк увімкнув світло. Кімната була гола та потворна. Два ряди залізних ліжок зі згорнутими матрацами, й тільки три з них застелені. Сліпий, який сидів на підлозі біля стіни, підняв голову. Він узагалі не підріс, хоча, можливо, по ньому просто не було видно. Тільки волосся стало довшим. Мода на фуфайки з написами до нього не докотилася. Він був у картатій сорочці з плеча когось дорослого. Властиво, в сорочці Лося, яка була для нього занадто довгою.

— Привіт, Сліпий! — радісно сказав Стрибунець. — Це я. І Вовк. Нас вигнали сюди. А ти вже тут!

— Привіт, — привітався Вовк, опускаючи на підлогу сумки.

— Привіт, — прошелестів Сліпий.

Вовк роззирнувся по кімнаті.

— Сумно, — сказав він. — Але ми сотворимо тут райські кущі.

Стрибунець стрепенувся.

— І я зможу посотворювати?

Йому не терпілося випробувати протези.

— Я ж сказав: «Ми», — кивнув Вовк. — Усі, хто житиме тут. Сліпий, ти не проти?

Сліпий уважно слухав, трохи схиливши голову.

— Ні. Сотворюйте, що хочете.

Вовк підійшов до застелених ліжок.

— Котре тут ліжко Пухиря?

— Друге від вікна.

Вовк згріб речі, що лежали на ліжку, й потягнув їх до дверей. Потім повернувся за білизною.

— Гачка також будемо виселяти? — з надією запитав Стрибунець.

Вовк зупинився.

— Не знаю. Як він сам захоче.

Перетягнувши речі Пухиря в коридор, Вовк повернувся. Мотлохівня за стіною шуміла тупотом і голосами. Вовк підбіг до підвіконня й ліг на нього животом, не звертаючи уваги на пилюку.

Стрибунець прилаштувався поруч. Вовк пожирав подвір’я очима. Він мав вигляд власника. Стрибунець часто бачив таким Сліпого, але Вовка — ще ніколи. «Як вони зможуть ужитися?» — з тривогою подумав він, озираючись на Сліпого.

Сліпий сидів біля стіни й слухав. Але не шум Мотлохівні. Він слухав Вовка. Насторожено та непомітно.

Якби тут не було Вовка, він поговорив би зі мною. Розповів би, що було, поки мене не було, зрадів би моєму поверненню по-справжньому, а не так, як зараз, коли все тільки подумки й нічого назовні, явно.

Стрибунцеві стало сумно.

— Сліпий, — запитав він, — а знаєш, що написано на одежі Зануди та Плаксія? «Не турбуй одинака». В обох.

Сліпий усміхнувся. Вовк весело фиркнув з підвіконня:

— Одинак плюс одинак — два одинаки. А ще десять — це вже ціле море самотності.

— Вони обізвали нас здохляками, — повідомив Стрибунець. — Сказали, що нам серед них не місце.

— Я чув, — озвався Сліпий.

Стрибунець сів біля нього. Сорочка Лося доходила Сліпому до колін. Підсукані рукави валиками закочувалися навколо зап’ясть. Кутики губ вимазані білим. Знову їв штукатурку. Стрибунець присунувся до Сліпого й відчув знайомий запах крейди та брудного волосся. Він скучав за ним, але не знав, як висловити свою радість, що зробити, щоб Сліпий її відчув. Можна було тільки сидіти поруч і мовчати. Сліпий сидів тихо. Але слухав уже Стрибунця. Не повертаючись до нього, він втягнув ніздрями повітря й злизав із губи білий наліт.

«У мене теж є свій запах», — здогадався Стрибунець. Напевно, він у всіх є. У людей, у кімнат, у будинків.

У Мотлохівні він точно є, а ось ця кімната поки що не пахне нічим. Одначе скоро все зміниться.

Він витягнув ноги й заплющив очі. «Ось мій дім, — подумав він. — Це тут. Де Вовк зі Сліпим чекатимуть мене й будуть турбуватися, якщо я десь затримаюся надовго. Це і називається “райські кущі”».

Зранку Вовк узявся за кімнату. Він бігав до Лося та до старших, спускався у двір і на перший поверх, тягнув звідусіль купи всякої всячини та розкладав їх уздовж стін. Стрибунець не виходив. Вони зі Сліпим стерегли кімнату. Вовк роздобув фарби в банках і в балончиках, старий етюдник, драбину й облізлі пензлики. Порожні банки він розставив на підлозі та розклав біля них стосики пожовклих газет. Стрибунець уже почав втомлюватися від його суєти й метанини з різними предметами в руках, але тут Вовк оголосив, що все готово, відтак можна братися до роботи.

Стрибунець допоміг розстелити газети. Вовк заліз на драбину й почав зафарбовувати стіну білим. Древній транзистор виспівував тягучі блюзи, хрипів і сипав утерті жарти. Стрибунець розгулював по газетах і, в передчутті різнобарв’я «райських кущів», тихо підспівував знайомим мелодіям. Сліпий відмивав підвіконня, розбризкуючи сіру воду.

Дзвінок до обіду застав їх зненацька. Вовк залишився, а Стрибунець і Сліпий пішли до їдальні. Спортсмен кидав на них нищівні погляди, Пампух корчив міни, синьоокий Фокусник дивився жалібно й тоскно. Стрибунець уперше користувався протезами прилюдно, нітився — і через те їв дуже повільно.

— Спортсмен якось дивно на нас дивиться, — прошепотів він Сліпому.

— Нехай краще дивиться за своїми.

— Чому?

— Тому що Вовк хитріший, ніж він, — туманно відповів Сліпий і, затиснувши котлету між двома шматками хліба, запхав бутерброд Стрибунцеві до кишені. Другий такий самий бутерброд відтягнув іншу його кишеню. На зворотному шляху вони прикрасили куртку Стрибунця двома масними плямами.

Крім Вовка, який сидів на драбині, в кімнаті виявилися Красуня з Горбачем. Хом’як Гор­бача метався в тазу на одному з ліжок. На підвіконні сушився відмитий до блиску хом’ячий акваріум. Красуня, висолопивши язика, невміло, але старанно тер пластмасовий абажур мок­рою ганчіркою. Горбач, присівши навпочіпки, малював на стіні незрозумілого звіра на стовпо­подібних ногах.

Побачивши їх, він зніяковіло випростався та заховав олівець.

Усе це було внизу. А вище по білій стіні пливли зелені й сині трикутники, червоні спіральки й помаранчеві бризки.

«Сліпий не бачить», — сумно подумав Стрибунець.

— Ну як? — запитав Вовк з висоти драбини.

— Так! — сказав Стрибунець. — Це воно! Якраз те, що треба!

— А це, — Вовк тицьнув пензлем на Красуню й Горбача, — свіжі Чумні Здохляки. Тепер нас п’ятеро плюс хом’як.

«Ось чому Спортсмен так лютився», — зрозумів Стрибунець.

— Можна, я домалюю? — ні до кого не звертаючись, запитав Горбач.

Він повернувся до свого звіра й почав покривати його смужками. На його голові, як продовження настінних, блищали помаранчеві бризки.

— Ми принесли вам їжу, — сказав Стрибунець. — Протічні котлети.

Вечеряти не пішов ніхто. До вечора стіна була розмальована. Верхня частина рясніла літаючими спіралями й трикутниками, на нижній паслися дивовижні звірі. Смугастий звір Горбача. Тонконогий вовк із зубами, як у пилки, — творіння Вовка. Усміхнений хом’як. Красуня намалював червону пляму, розмазав її і заплакав. Спільними зусиллями пляму перетворили на сову.

Стрибунець не зміг втримати пензлика. Вовк обмотав палець протеза ганчіркою і занурив його в фарбу, після чого в шерензі звірів з’явився гігантський дикобраз із кривими голками. Сліпий намалював жирафа, схожого на підйомний кран і порожнього всередині.

Горбач його розфарбував. Коли вони закінчили, фарба була всюди. Газети, одяг, руки, обличчя, волосся, хом’як — усе стало різнобарвним. Лось, який зазирнув перевірити, чому їх не було на вечері, завмер на порозі.

— Боже, — сказав він. — Що робиться!

— Правда, красиво? — шепнув Красуня. — Це ми все самі придумали.

— Я бачу, — сказав Лось. — Ночувати сьогодні будете в мене.

— Ні, — захвилювався Стрибунець, — не можна. Якщо ми підемо, Спортсмен та інші тут усе зіпсують. Ми відкриємо вікна і провітримо. Пахнути зовсім не буде. Будь ласка!

Лось обережно переступив поріг і прилип підошвами до газет.

— Опозиція? — запитав він у Вовка.

Вовк кивнув.

— Вони самі нас виперли.

Лось розглядав замурзані обличчя, підлогу та банки з фарбою, потім перевів погляд на стіну. Хлопчики затамували подих.

— Ось тут у вас, начебто, порожнє місце, — сказав Лось.

Порожнє місце зайняв зелений динозавр з фігурою кенгуру, а костюм Лося прикрасився смарагдовими плямами.

— Так, — заявив Лось, піднімаючись з колін. — Це заразливо. А тепер будемо митися. — Він застромив пензлик у банку з фарбою. — На інші стіни чекає та ж доля?

— Придумаємо що-небудь, — пообіцяв Вовк.

— Не сумніваюся, — сказав Лось. — Відкривайте вікна.

Вони відчинили вікна й прибрали замазані фарбою газети. Лось повів Стрибунця та Красуню відмиватися. Він мив їх по черзі. Як тільки груба щітка відривалася від Стрибунця й накидалася на Красуню, Стрибунець засинав. Серед білих кахлів, під гуркітливим гарячим водоспадом, погойдуючись і впиваючись пальцями ніг у решітку стоку, щоб не впасти. Звиски Красуні, заглушені душем, віддалялися, руки Лося струшували його, з’являлася намилена щітка — і він прокидався. Потім його, загорнутого в рушник, несли кудись, і він уже не спав, але вдавав, що спить, щоби не йти самому. У кімнаті він вистромився з пелехатого кокона.

Горбач, Сліпий і Вовк сиділи рядком на ліжку. Стіна сяяла перед ними майже підсохлою пишнотою, і Стрибунцеві знову стало сумно від того, що Сліпому ніяк не вдасться її побачити. Лось укрив його ковдрою, і Стрибунець причаївся під нею, наче в теплій норі. Голоси жебоніли, перекочуючись через нього, він не розрізняв слів і, вже засинаючи, покликав:

— Сліпий...

До нього підкрався хтось, хто пахнув фарбою.

— Знаєш, — шепнув Стрибунець. — Цей динозавр — він трохи опуклий. Коли висохне, ти зможеш його побачити... Якщо торкнешся...

Хтось, хто пахнув фарбою, щось відповів, але Стрибунець уже не почув. Він спав.

Уранці Вовк вкрутив нові лампочки, щоби було світліше. Для двох склеїли ковпаки з кольорового картону, й Вовк розмалював їх ієрогліфами. Третю протягнули в абажур, відмитий Красунею. Після Красуні його ще раз помив Горбач, але Красуня про це не знав і, проходячи під абажуром, за кожним разом задирав голову, і його осявала щаслива усмішка, він і сам був як лампочка під чорною гривкою. Цілісінький день вони по черзі стерегли кімнату. Стіна зовсім висохла. Зграя Мотлохівні поводилася підозріло тихо. Іноді хтось із них прокрадався до дверей і нипав там, намагаючись зазирнути в замкову щілину. Іноді вони стукали та втікали ще до того, як двері встигали відчинити.

Вовк і Стрибунець залишилися вартувати на час обіду. Вовк сидів на підвіконні й дивився у вікно. Стрибунець лежав на ліжку. В акваріумі шарудів хом’як. За стіною було незвично тихо. У двері постукали. Вовк, який відкривав двері весь ранок, щоб виявити за порогом порожнечу й почути тупіт ніг утікачів, не зрушив з місця.

— І навіть під час обіду не заспокоїлися, — сказав він. — Як маленькі.

Стукіт повторився. Стрибунець підвівся.

— Можна? — запитав писклявий голос, і в щілину, яка утворилася, просунулася вухата голова.

Стрибунець змружив очі. Потім розплющив.

— Це що — візочник?

— Так, — сказав гість. — Дивно, правда? — і заїхав до кімнати.

Візочник Смердючка був видатною особистістю. Стрибунець багато чого про нього чув, хоча ніколи не бачив зблизька. Знаючі люди стверджували, що Смердючка — найзловмисніший візочник у Домі. Молодші ходячі всіх візочників вважали зловмисними й вередливими, але Смердючку таким вважали навіть самі візочники. Бо він таким і був. Дивлячись на нього, вихователі з тугою підраховували, скільки років залишилося до пенсії. Сусіди по кімнаті мріяли його задушити. Смердючці було дев’ять років, але за своє коротке життя він встиг дуже багато. Погана слава бігла попереду нього.

— Я приїхав подивитися, — сказав Смердючка. — Ви будете проганяти?

— Дивися, — дозволив Вовк. — Якщо тобі справді цікаво.

Смердючка втупився в стіну. Стрибунець із Вовком втупилися в Смердючку. Смердючка був маленький, негарний, з величезними недоладними вухами та величезними круглими очима. На рожевій сорочці темніли жирні плями, а таких брудних рук, як у нього, Стрибунець ще ні в кого не бачив. І все ж таки було приємно, що візочник приїхав спеціально, щоби подивитися на їхню стіну.

— Подобається? — запитав Стрибунець.

Смердючка відвернувся від стіни.

— Не знаю. Може, якраз і подобається. А може, якраз і ні. Ви тепер що — окрема зграя? Зі своєю окремою кімнатою, так?

«Усе знає», — здивувався Стрибунець.

— Ми не зграя, — сказав Вовк. — Ми — Чумні Здохляки. Ми поширюємо чумну заразу. Так і передай усім, хто питатиме.

— О-о! — великі очі Смердючки спалахнули, і він став нагадувати сову на полюванні. — Гарна назва. Я це запам’ятаю, — він озирнувся. — У вас тільки п’ять ліжок застелені. Мало вас самих для цілої кімнати.

— Ну і що? Щоб поширювати заразу, нас цілком вистачає.

— Це так, — Смердючка знічено поколупав брудну долоню. — Я просто подумав... Може, вам іще одного Чумного Здохляка треба? Я б не відмовився. Я б також заразу поширював. Це я вмію.

Стрибунець подивився на Вовка. Вовк подивився на Стрибунця.

«Зараз Вовк погодиться, — з жахом подумав Стрибунець. — Він же може й не знати, що воно таке — Смердючка. Його занадто довго протримали в Могильнику».

Але Вовк, вочевидь, знав.

— Нікого нам не треба, — сказав він.

Смердючка, здається, іншої відповіді й не чекав. Але він продовжував дивитися на Стрибунця. Його круглі совині очі були занадто великими, майже бездонними, якщо дивитися в них довго. Вони сяяли дивним, заманливим світлом, як небо, наїжачене зірками. Стрибунець дивився довше, ніж треба було. Сяйво притягнуло його.

— Приїжджай, — сказав він неслухняними губами. — Якщо хочеш…

Смердючка закліпав, і сяйво далеких зірок загасло. Він витер брудною долонею ніс. Засопів і показав парканчик гострих зубів.

— Я тільки поїду за речами. Я миттю, — він розвернув візок і поїхав до дверей. На диво прудко. З коридора долинула його переможна пісня. Двері грюкнули.

Стрибунець позадкував і сів на ліжко.

— Що я наробив? — запитав він.

Вовк дивився на двері.

— Нічого такого, — сказав він, — усього лише запросив до нас жити найзнаменитішого капосника в Домі.

Стрибунець мало не розплакався:

— Вовче, чесне слово, я не хотів. Не знаю, як це вийшло. Він дивився-дивився, і я сказав...

— Добре, не переживай, — Вовк сів поруч. — Коли приїде, скажемо, що передумали. Більшістю голосів. Я ж не погодився.

Стрибунець ліг обличчям у подушку. Він почувався жахливо. У свій дім, у свою рідну кімнату, він покликав найприкрішу людину, яку тільки можна було знайти. Ніби навмисне, щоб усе зіпсувати.

Шум тих, хто повертався з їдальні, прокотився коридором, затихаючи та розсіюючись по кімнатах. З ревінням і тупотом промчала зграя Мотлохівні, постукуючи на бігу в їхні двері. Увійшов Горбач із великим пакетом бутербродів. За ним — Сліпий із двома пляшками молока. Красуня скромно плентався позаду всіх, і в руках у нього нічого не було.

— Ми принесли сосиски, — весело почав Горбач і затнувся. — Щось трапилося? — запитав він пошепки. — Чого ви такі нещасні сидите?

— У нас був візочник Смердючка, — пояснив Вовк. — Стрибунець дозволив йому переселитися до нас. Так вийшло. Він не хотів.

— Смердючка? — в один голос жахнулися Горбач і Сліпий.

У Стрибунця залоскотало в носі. Він мовчки дивився в підлогу.

— Давайте скажемо, що це був жарт, — запропонував Горбач. — Скажемо — Стрибунець пожартував. Ти ж і справді пожартував, Стрибунцю?

Стрибунець дивився в підлогу, щосили намагаючись не розплакатися.

— Що-небудь придумаємо, — невпевнено сказав Вовк. — Може, він сам пожартував і не приїде. Коли таке бувало, щоб візочник просився до ходячих. Скажемо — випадково вирвалося. Багато що можна сказати. Головне, щоб він забрався геть.

Красуня відчужено дивився в стелю. На свою лампочку. Точніше, на абажур. Вони довго сиділи в тиші. На підлозі присихали бутерброди. Заплющивши очі, Стрибунець уявляв Смердючку. Як він збирає свої речі. При всіх відкриває свої схованки. І пояснює візочникам, що перебирається в розписну кімнату.

А вони сміються й не вірять. «Кому ти там потрібний? — кажуть вони. — Ці ходячі просто пожартували». А Смердючка продовжує збирати речі.

Стрибунець уявив усе це настільки чітко, що мало не задихнувся. І відразу розплющив очі.

— Ні, — сказав він. — Я так не можу. Я сказав — приходь. Він знає, що це не жарт. Він примчить сюди з усім своїм добром... — Стрибунець замовк. Щось у горлі заважало йому. Він упав обличчям у коліна, і вони відразу стали мокрими.

— Е, перестань, — попросив Вовк. — Ми самі з ним поговоримо. Ти чого?

Горбач голосно засопів у кулак. Стрибунець підняв заплакане лице й подивився на Вовка:

— Ти з ним поговориш, і ти його виженеш. А я буду мовчати і вдавати, що я ні при чому? Він же мені повірив, а не тобі. А я, виходить, не тримаю свого слова. Хто я тоді?

Вовк відвернувся.

— Нехай буде, як він хоче, — сказав Сліпий. — Нехай він тримає своє слово. Тільки хай не реве. А цей Смердючка — він що, важкий, як танк?

Стрибунця не встигли здивувати слова Сліпого. Хлопці почули дивний скреготливий звук та одночасно схопилися на ноги. Двері розчахнулися, й на порозі з’явилася шафа. Потім вони побачили, що це не шафа, а великий ящик на колесах.

— Егей, допоможіть! — долинув з-за ящика задиханий голос. — Мені самому його не проштовхнути!

Вовк і Горбач затягли ящик. У двері він проліз тільки боком. За ящиком знайшовся одягнений у зимову куртку Смердючка, який притискав до грудей розпухлий наплічник. На його голові красувалася смугаста шапочка.

— Ось я скільки всього привіз, — сказав він гордо. — Дивіться... — тут Смердючка побачив заплакане обличчя Стрибунця й замовк. Потім почервонів. Дуже повільно, починаючи з величезних вух.

— Ага, — сказав він. — Ага, — і зняв із голови різнокольорову шапочку. — Зрозуміло.

— Що тобі зрозуміло? — грубо запитав Вовк. — Пролазь і закривай двері, бо інакше сюди ціла Мотлохівня збіжиться.

Смердючка закліпав.

Горбач обійшов ящик і постукав по ньому.

— У тебе тут що, меблевий гарнітур?

Красуня зазирнув у нього зверху.

— Ой, там трактор, — здивувався він.

— Не трактор, а соковитискач, — образився Смердючка. — Я його сам зробив. Дуже корисна в господарстві штука.

Стрибунець витер мокрий ніс об коліно й посміхнувся.

— А це що? — Горбач виловив страхітливу на вигляд залізну конструкцію.

— Капкан, — скромно відповів Смердючка. — Його я також сам сконструював.

— Теж дуже корисна в господарстві річ, — пожартував Сліпий. Він підійшов до ящика. Вовк і Горбач занурювалися в нього, виймаючи щоразу нові й нові речі. Красуня нічого не чіпав, тому що боявся зламати. Сліпий обмацував те, що клали на підлогу.

— Чайник, — пояснював Смердючка. — Ванночки для фотографій. Набір інструментів. Опудало рогатої гадюки. Розкладна вішалка. Гітара...

— Е, — перебив його Вовк. — Ти вмієш грати на гітарі?

Смердючка почухався й подивився в стелю.

— Взагалі-то ні.

— Тоді звідки вона у тебе?

— Прощальний подарунок сусідів по кімнаті.

— Зрозуміло. Забрав усе, що зміг. Там хоч що-небудь залишилося?

Смердючка зітхнув:

— Тумбочки та ліжка.

Він винувато похилив голову. Стрибунець і Горбач засміялися.

— Зрозуміло, — сказав Вовк. — Уранці за цим ящиком прийдуть.

— Не прийдуть, — твердо сказав Смердючка. — Нехай тільки спробують. Я попередив, що коли так — негайно до них повернуся.

Горбач послизнувся на капкані та сів у салатницю. Стрибунець скорчився на ліжку. Вовк попередив:

— Е, мені не можна багато сміятися, чуєте?

А потім були тільки сміх і стогін, і навіть Сліпий сміявся, а найпронизливіше заходився Смердючка.

— Він повернеться! Шантажист! Сусід по кімнаті!

— Ви не додивилися! — кричав Смердючка. — Там іще багато всього!

Вони застогнали від реготу, аж ліжка затряслися.

Раптом Вовк випростався і сказав:

— Шшш... чуєте?

Вони замовкли — й почули тишу. Тишу Мотлохівні, яка напружено вслухалася в їхні веселощі.

На гітарі Смердючка грати не вмів, зате вмів на губній гармошці й знав дев’ятнадцять пісень, веселих і сумних. Він зіграв їх усі. У ящику виявилося ще багато цікавого. Наприклад, павутина дротиків, у якій заплутався Горбач.

— Сигналізація, — пояснив Смердючка, розплутуючи Горбача. — Із сиреною.

— Цікаво, — сказав Вовк. — Корисна в господарстві річ. Для нас — і взагалі незамінна. Треба її встановити.

Вони почали встановлювати. Після того, як двері зверху до низу обплутали дротами, і на них стало страшно дивитися, виявилося, що сирена не працює.

— Нічого, — безтурботно зауважив Смердючка. — Де-небудь обрив, напевно. Я потім подивлюся.

Провали Смердючки Стрибунець переживав болісно. Але сигналізація виявилася єдиним провалом. Капкан працював. Це з’ясувалося, коли Сліпий на нього наступив. Соковитискач теж працював. Вішалку встановили в кутку, і вона витримала дві куртки й один наплічник. Смердючка дуже старався справити гарне враження. При кожній зручній нагоді він повторював, що все може робити сам, і кидався це доводити, вивалюючись з візка й жваво повзаючи по кімнаті. Він показав, як уміє сам залазити на ліжко й у візок, і навіть спробував підкорити підвіконня, але зірвався. Потираючи синяк на підборідді, він виразно подивився на Стрибунця. «Бачиш, як я стараюся?» — промовляв його погляд.

Вовк подався на своє ліжко з гітарою та намагався грати — без особливого, зрештою, успіху. Красуня сидів перед соковитискачем і розглядав своє відображення в його блискучому боці. Сліпий біля стіни підслуховував Мотлохівню, тримаючи навзвис забиту капканом ногу. Коли Смердючка поїхав у туалет, після довгих запевнень, що «в цих справах йому допомагати ну абсолютно не потрібно», Горбач сказав Вовкові:

— Цей Смердючка — непоганий хлопець. І чого всі проти нього так виступають? Кажуть, нікого підлішого від нього в Домі немає. А він хоч куди.

— Так, — сказав Вовк, погладжуючи гітару. — Він нічого. Симпатичне хлопча, яке трохи захоплюється шантажем. Зловив Сліпого в капкан, гепнувся з підвіконня, абсолютно випадково зжер чотири чужі бутерброди з сосисками...

— Він був голодний, — заступився за Смердючку Стрибунець. — Він на обіді не був.

— Я теж не був, — зітхнув Вовк. — Хоч якщо завтра ніхто не прийде за цією гітарою, я готовий згодувати йому ще два обіди.

Стрибунець заспокоївся. «Добре, що Смердючка здогадався прихопити гітару, — подумав він. — І добре буде, якщо завтра за нею не прийдуть».

— Де б то роздобути апельсин? — жалібно запитав Красуня. — Або лимон? Або ще що-­небудь, що можна вичавлювати? — він обережно помацав кнопку пуску на соковитискачі — й тут же відсмикнув руку. Він дуже боявся його зламати. Усе, чого він торкався, ламалося ніби саме собою.

— Спортсмен свариться з сіамцями, — повідомив Сліпий. — Вони хапнули в нього журнал з голими тітками.

— Так, — сказав Вовк. — Моральне обличчя хлопчика надриває серце. А ти — наче прослуховуючий пристрій, Сліпий. Про Смердючку вони ще не знають?

Сліпий стріпнув волоссям:

— Ні. Але гармошку вже почули.

Смердючка повернувся. Прилаштувався біля дверей і, тихо насвистуючи, почав копирсатися в дротиках сигналізації.

— Де б то роздобути апельсин? — запитав Красуня. — Або хоча б мандарин. Не знаєте?

— Де б то роздобути самовчитель гри на гітарі? — запитав Вовк. — Як думаєте, може, в Лося знайдеться?

Пронизливе завивання сирени підкинуло всіх у повітря. Красуня затиснув вуха. Сирена надривалася дві хвилини, потім стало тихо.

— Працює! — радісно повідомив Смердючка, витріщаючи на всіх величезні й нахабні очі.

Ідучи на сніданок, вони залишили сигналізацію ввімкненою, а біля дверей поставили замаскований капкан.

— Може, коли ми повернемося, в ньому вже хтось буде, — сказав Горбач.

В їдальні присутність Смердючки за їхнім столом викликала скандал. Спортсмен демонстративно відсів якомога далі, зграя наслідувала його приклад. Довгий стіл молодших ходячих розділився посередині безлюдною смугою.

Навіть старшокласники це помітили.

— Погляньте, в малявок розкол, — сказав старшокласник Кабан.

— Підростають, — зневажливо зауважив Кульгавий. — Стають таким же лайном, як і ми.

Молодші, краєм вуха почувши цей обмін думками, гордо випростались і почервоніли. Старші порівняли їх із собою!

Візочники спідлоба розглядали Смердючку.

Смердючка сяяв і свинив навколо своєї тарілки.

Повертаючись з їдальні, Стрибунець зупинився біля щита з оголошеннями. «Розлучення». Вечірній сеанс. 2 серії. Значить, увечері, о десятій, нікого, крім Сивого, не буде. Стрибунець побіг наздоганяти своїх.

Смердючка попросив дозволу намалювати що-небудь на стіні. Вовк витягнув банки з фарбою й виділив йому куток. Смердючка малював довго. Олівцем, потім гуашшю — до самого обіду його не було чутно, тільки з малювального кута долинали зітхання та шурхіт, які свідчили про муки творчості.

Вовк роздобув у когось самовчитель гри на гітарі. Він читав його дуже уважно, але Стрибунцеві здалося, що йому не вдається зосередитися. Красуня розжився апельсином і сидів з ним перед соковитискачем, не наважуючись увімкнути. Стрибунець і Горбач встановили на тумбочці друкарську машинку — ще один дар ящика, яким ніхто, крім Стрибунця, не зацікавився. Стрибунець відразу зрозумів, що ця машинка потрібна йому.

Влучити пальцем протеза по клавіші з буквою набагато легше, ніж цю ж таки букву намалювати так, щоби хто-небудь зміг здогадатися, котра саме буква малася на увазі. Ручки вислизали зі штучних пальців, букви виходили рваними й кострубатими. Тому, побачивши машинку, Стрибунець зрадів і попросив поставити її на свою тумбочку. Поки Горбач заправляв у неї аркуші паперу й друкував на них усе підряд, він уявляв, якого листа напише до Рудої та Смерті, та як вкине його в лазаретну скриньку — спеціальну скриньку для листів, що висіла біля дверей до лазарета. У Мотлохівні шуміли набагато голосніше, ніж зазвичай.

— Може, готуються на нас напасти? — сказав Горбач.

— А може, нападають один на одного? — припустив Стрибунець.

Горбач відстукав слово «напад».

— А може, це руйнується імперія Спортсмена, — сказав Вовк. — І зараз у нас полетять її осколки.

У двері хтось тихо пошкрібся.

— Ну ось, — сказав Вовк. — Що я казав? Уже летять.

Красуня злякано сховав апельсин за спину.

— Або все ж таки за ящиком прийшли, — сказав Сліпий.

Однак це був Фокусник. Сумний Фокусник у смугастій сорочці, з милицею під пахвою та з білизняним мішком.

— Добридень, — сказав він. — Можна увійти?

Він нагадував людину, яка втекла від біди.

— Там що, справді щось повалилося? — злякався Горбач.

— Тебе відпустили? — здивувався Стрибунець. — Я думав, не відпустять.

— Там два новачки водночас прибули, — сором’язливо пояснив Фокусник. — Я зібрався — і відразу сюди. Їм тепер не до мене, а я давно хотів до вас. Можна мені залишитися? — він скосив погляд на стіну й швидко відвів очі.

— А що-небудь корисне ти приніс? — поцікавився Смердючка.

— Він уміє фокуси показувати, — швидко сказав Стрибунець, червоніючи за Смердючку. — З хусткою і з картами. І з чим завгодно.

— Проходь, — сказав Вовк. — Вибирай ліжко. А що за новачки?

Фокусник, постукуючи милицею, пройшов до вільного ліжка і поклав на нього речі.

— Один нормальний, — сказав він. — А другий страшний. З родимкою. Неначе його шоколадом облили. Майже ціле лице, — Фокусник прикрив долонею обличчя. — Ой, гітара! — охнув він, опускаючи руку та прикипаючи поглядом до гітари на подушці Вовка. — Звідки?

— Умієш? — тут же поцікавився Вовк.

Фокусник кивнув. Він дивився тільки на гітару.

— Пощастило, — зрадів Вовк. — Я вже боявся, що звихнуся з цим самовчителем. Давай, зіграй що-небудь.

Фокусник процокав до ліжка. Вовк поступився йому місцем.

Примощуючись з гітарою, Фокусник діловито відкашлявся, ніби збирався співати.

— Смак меду, — оголосив він.

Стрибунцеві відразу згадалося, що й фокуси свої він оголошував спеціальним, не своїм голосом. Фокусник заграв і таки дійсно заспівав, хоча співати його ніхто не просив, але йому, вочевидь, хотілося показати всі свої таланти відразу. Голос у нього був тонкий і пронизливий, грав він упевнено — і співав також. Видно було, що він по-справжньому вміє грати та співати й не соромиться свого голосу. Навколо нього зібралися всі, крім Смердючки, який продовжував малювати.

— Повернуся до меду і до тебе, — виводив Фокусник трагічним фальцетом, розгойдуючись над гітарою, і сам собі підспівував, — турум-турум, — трусив волоссям і відчужено дивився на стіну. Наприкінці пісні голос його став зовсім хрипким, а очі зволожилися. Наступну пісню він тільки грав і навіть оголошувати її не став. Третю пісню він назвав «Танго смерті» — і на ній уперше збився. Стрибунцеві від пісень Фокусника стало сумно, іншим, як йому здалося, також.

— Ще я на скрипці вмію, — сказав Фокусник, розквитавшись із «Танго смерті». — І на трубі. І на акордеоні. Трішечки.

— Коли ти тільки встиг? — здивувався Вовк.

Фокусник скромно потринькав струною.

— Та так якось… Устиг…

Самовдоволення раптом зникло з його лисячого личка, воно жалібно скривилося, і Фокусник відвернувся.

«Згадав щось зовнішнє, — подумав Стрибунець. — Щось гарне».

Йому стало шкода Фокусника, й він попросив:

— Покажи фокус із хусткою. Той твій, найкращий.

Фокусник занишпорив по кишенях.

— Не зав­жди виходить, — попередив він. — Мало тренуюся.

Смердючка від’їхав від стіни і з цікавістю дивився на Фокусника. За його спиною, у відведеному йому кутку, відкрилося щось страшне — з вивернутими ніздрями, пухирчасте й окате. Усі відразу побачили це «щось» і забули про фокуси.

Фокусник перестав шукати хустку.

— Це хто? — запитав Вовк нажахано. — Ти кого намалював?

— Це гоблін, — радісно повідомив Смердючка. — На повний зріст. — Правда, гарнесенький?

— Так, — сказав Горбач. — Хоч бери й завішуй.

Смердючка поставився до цього як до компліменту.

— Ні, правда? — запитав він. — Кров стигне?

— Ага, стигне, — погодився Горбач. — Але ще сильніше застигне, якщо забрести в той куток уночі з ліхтариком.

Смердючка захихикав.

— Покажи, як робити сік, — попросив його Красуня, простягаючи апельсин.

Смердючка схопив апельсин і швидко обрав. Розділив на дольки та, давлячись ними, пояснив ошелешеному Красуні:

— Малувато тут для соку. Краще просто так з’їсти.

Він великодушно простягнув Красуні одну мокру, розчавлену дольку:

— Їж, це корисно. Купа вітаміну С.

Куряка

Порозуміння між білими воронами

Тиша. Запах пилюки й вогкості. Ось що таке Перехрестя вночі. Я сидів біля кадоба, в якому росло щось обгризене та пересохле, торкався цього скелета рослини й читав написи, які вкривали кадіб згори до самого низу. Кабан, Тополя, Цвях... Усі прізвиська незнайомі. Букви почорніли й нагадували збляклий орнамент. Але дещо можна було розібрати.

Перехрестя освітлювалося двома настінними лампами. Одна — з бордовим абажуром — освітлювала куток з телевізором. Друга — з надтріснутим синім плафоном — низеньке, провалене всередину крісло біля протилежної стіни. А вся центральна частина — з диваном, напівзасохлими рослинами та мною — потопала в напівтемряві.

Тому читав я практично на дотик, уявляючи себе Сліпим. Іноді за допомогою запальнички. Доволі безглузде заняття. Але це краще, ніж нічого.

«Кистепері риби вимерли не до кінця», — спантеличив мене черговий напис. Відразу після нього якийсь Завр повідомляв: «Пішов стежкою койотів». Куди — не уточнив. Напевно, також вимирати. Нижче був вірш. Присвячений дівчині. «Твоїм рукам, твоїм ногам, тарам-парам-тарам-парам...» Вірш здивував мене сильніше, ніж незнайомі прізвиська. Жахливо неоковирний, він був присвячений якійсь конкретній дівчині. Інакше автор не згадував би «прегарні рябуваті коси». Я не зовсім зрозумів, що означає «рябуваті», але це явно був не той колір, яким прийнято захоплюватися.

Ми з дівчатами спілкувалися мало. Точніше, взагалі не спілкувалися. Хоча їхній корпус з’єднувався з нашим загальними сходами, наскільки я знав, до них ніхто ніколи не піднімався. У своєму корпусі вони жили на третьому поверсі, який у нашому займали вихователі. На другому розташовувався лазарет, а що було на першому, я не знав. Мабуть, таємничий басейн з вічним ремонтом. Ми з дівчатами перетиналися тільки в кінозалі на суботніх сеансах. Вони сиділи окремо й у розмови не вступали. На подвір’ї гуляли тільки по території, яка прилягала до їхнього ґанку. Я не знав, хто встановив аж такі суворі правила, але здогадувався, що не дирекція. Інакше їх би порушували. А їх не порушували.

У вірші йшлося про якісь платівки, котрі було передано. Про книжку: «...її ти зронила мені на чоло, легенько повівши плечем...» Упустити книгу кому-небудь на чоло можна лише в біб­ліотеці, стоячи на драбині. А дівчата загальною бібліотекою не користувалися.

Що довше я над цим замислювався, то ставало цікавіше. Згадалася сценка, яку я спостерігав одного разу на подвір’ї в перший місяць після зарахування сюди.

Красуня з третьої та дівчина-візочниця, чийого прізвиська я не знав, грали в м’яча. Це була найдивніша гра на світі. Чорнява, малесенька дівчина з білим, немовби порцеляновим личком, кидала з ґанку тенісний м’ячик. Трішечки згодом якимось дивом (у ролі невмілого дива виступав Красуня) м’ячик залітав назад на ґанок. Правда, частіше Красуні не вдавалося його докинути. Тоді дівчина з’їжджала вниз і шукала свою іграшку десь у кущах. За півгодини Красуня влучив м’ячиком їй до ніг усього чотири рази, та й то, по-моєму, випадково, а вона за кожним разом посміхалася. Здавалося, що посміхається дівчина власним радісним думкам, тому що ні вона, ні Красуня одне на одного не дивилися. Тільки на м’ячик. Так, ніби він раз по раз виникав перед ними з потойбічного світу. Особливо добре це вдавалося дівчині. Красуня, як не крути, збивався, і починав відстежувати м’ячик іще на чужій території, але вона... Можна було би зняти приголомшливу короткометражку з її участю: «Дівчинка і м’яч. Гра з невидимкою». Мене зачарувало це видовище. Тоді я ще не знав, що спостерігаю за закоханими, і ця гра — максимум того, що вони можуть собі дозволити. Мені просто здалося, ніби вони не дуже добре знайомі, відтак соромляться одне одного.

Я згадував той випадок, коли з’явився Чорний. Заспаний, похмурий, у піжамній сорочці на голе тіло та в незашнурованих кедах, які він надяг, наче хатні капці, прим’явши закаблуки. Він підійшов, сильно накульгуючи, й поцікавився, чи знаю я, котра година.

Я не знав. Годинника у мене, як і в будь-кого в четвертій, не було. Тобто якраз у мене годинник був, але глибоко захований, на дні сумки.

— За п’ятнадцять дванадцята, — сказав Чорний. — Скоро вимкнуть коридорне світло, а в тебе, видно, немає ліхтарика. Усі стіни перецілуєш, доки доберешся до спальні.

— Я читаю вірші, — показав я на кадіб. — Дуже незвичайні. Про дівчину. Не можу зрозуміти, хто їх склав. Уяви, тут сказано про те, що їй падала на нього, тобто на того, хто все це пише, книжка, і що вона передавала йому якісь диски. Хто це може бути, як ти думаєш?

Чорний неуважно зиркнув на кадіб.

— Це було сім років тому, — сказав він байдуже. — Минулий випуск. Бачиш, почорніло вже все.

— Он воно що! Кабан, Тополя, Завр — усі вони з минулого випуску, — здогадався я, трохи розчарований таким елементарним поясненням. — Бо я собі якраз думаю, як це — жодної знайомої клички?

— Ти, по-моєму, знайшов єдине місце, де збереглися їхні писульки. Це ще примудритися треба було, — пробурчав Чорний, опускаючись на диван. При цьому він скривився й обережно витягнув ногу перед собою.

— У спальні так тихо… Якась вона наче аж не своя… Ти спав, а я, чого б не торкнувся, чомусь виходило жахливо голосно, — спробував я пояснити свою втечу.

— Та добре, — відмахнувся Чорний. — Що я, хіба не розумію? Прокинувся, мов у домовині. Тихо, темно... Чути навіть, як серце стукає. Мало не закричав з переляку.

Уявити, що такий тип, як Чорний, може кричати з переляку, було важкувато. Я засміявся.

— Ага, — сказав Чорний. — Не віриш.

Він вийняв з кишені пачку «Бонда» й запалив сигарету, а я страшенно здивувався, адже був упевнений, що він не курить.

— Взагалі-то не курю, — підтвердив Чорний. — Тільки коли зовсім хріново. Як нині.

Курив він мовчки і зосереджено, як робив будь-яку справу. Їв, пив, читав... У кожній дії Чорного була ґрунтовність, кожна його дія ніби стверджувала: «Це робиться ось так». Може, тому ніхто ніколи не відривав його від ніяких справ. Коли назріла потреба в попільничці, Чорний так само зосереджено понишпорив під диваном і витягнув звідти пласке мідне блюдце у формі кленового листочка. Старожили іноді виробляли такі фокуси, витягуючи різні предмети з найнесподіваніших місць.

— Слухай, — сказав він, встановлюючи листочок на підлокітнику дивана, — все ніяк не запитаю. Ти чому залишився? Чому не поїхав з ними?

Я замислився. Це було нелегко пояснити. Якщо чесно, мені не хотілося залишати Чорного. Після ранкової розмови зі Сфінксом, коли я побачив, як на нього дивляться, точніше, як намагаються не дивитися... Щось жахливо знайоме було в усьому цьому. Знайоме та неприємне.

— Не знаю, — відповів я. — Напевно, я ще занадто Фазан. Мені навіть уявити важко, як це — пробратися вночі в лазарет без дозволу. З припасами. Для мене це однаково, що відчинити відмичкою кабінет Акули й винести, наприклад, його вогнегасник. Думаю, я був би там зовсім не до речі. І не через те, що боюся. Просто не розумію — для чого.

Чорний кивнув:

— Можеш не продовжувати. Зі мною те саме. Я не пішов би, навіть якби не було цієї історії з Лордом. У таких випадках переважно залишаєшся за сторожа.

Мені здалося, що незважаючи на майбутнє вимкнення світла, Чорний не квапиться звідси піти. Він, здавалося, був не проти поговорити. Хоча, може, у нього просто боліла нога, і він давав собі перепочинок. Я наважився ризикнути й запитати про дещо, що мучило мене після розмови зі Сфінксом.

— Чорний, — сказав я, — про таке трохи незручно запитувати, але чому Сфінкс так тебе не любить?

Чорний закашлявся.

— Вибач, — швидко сказав я. — Просто мені здалося...

— Тобі не здалося, — перебив він. — І ти ще слабо це окреслив. Він мене не просто не любить. Він мене ненавидить. Але в принципі тебе це не стосується, погоджуєшся?

— Вибач, — знову промимрив я. — Звичайно, не стосується.

Чорний з огидою зім’яв недопалок у попільничці.

— Коли Сфінкс іще тільки потрапив у Дім, йому від мене діставалося. Дев’ять років минуло, але він не забув. Злопам’ятний. Це зараз він крутий, а тоді був балуваний матусин синочок. Щоночі ревів у подушку, та від Сліпого — ні на крок. Бувають такі загальні улюбленці. Усі з ними носяться, шмарклі їм витирають...

Я пригадав фотографію з «Мобі Діка». Без Сфінкса. Може, його тоді ще не було в Домі. А може, він десь в іншому місці, за висловом Чорного, «ревів у подушку».

— Ось, — Чорний прибрав попільничку назад під диван, наткнувся там на щось, витягнув рожевого гумового зайця, здивовано на нього поглянув. — Про що це я? А, так. Довга історія. Поки він не з’явився, все було нормально. А потім усе пішло шкереберть. Спочатку йому знадобилася окрема кімната. Потім — окрема компанія. І чого б йому не хотілося, він це отримував. У мене в його чортову кімнату півзграї перебігло. Усі, кого він причарував своїми усмішечками.

Чорний крутив гумового зайця й дивився на нього замислено, ніби бачив перед собою щось зовсім інше.

— З того часу ми з ним один одного не переварюємо. Немудро, звичайно. Ти зараз, певно, думаєш, яка дурня... Дорослі дядьки носяться з дитячими образами. Тільки до тих образ ще багато чого додалося, і весь час додається. Ось як зараз із Лордом. Сфінкс поводиться так, ніби я його порішив. Тоді як насправді я його врятував. І ти думаєш, хтось у цьому зізнається? Як же можна! Правильним є тільки те, що каже Сфінкс. Він у нас найрозумніший, усі інші навіть близько не стояли.

— Він приємний, — обережно висловився я.

— Бачив би ти його в дев’ять років, — пирхнув Чорний. — Просто світоч Дому. Посміхнеться — й усі падають, знепритомнівши. Зараз він уже не той. Сварливим став. Але дещо залишилося. Я ось здивувався, що ти не кинувся за ним у Могильник, висолопивши язика. Зазвичай він саме так на людей діє.

Мені було неприємно слухати те, що говорив Чорний, але, з іншого боку, я сам напросився. І, можливо, в дечому він був правий.

— Тепер Лорда відвезуть звідси? — ніяково змінив я тему.

Чорний обтирав з зайця пилюку. На мене він не дивився.

— Очевидно. Я не піднімав би навколо цього стільки галасу, однак для тутешніх нічого гіршого бути не може. Для них там, у зовнішності, не життя. А я чекаю не дочекаюся випуску. Я в цьому сенсі — біла ворона.

Як заслужена й замучена переслідуваннями біла ворона, я з розумінням кивнув. Тепер я знав, чим Чорний відрізняється від решти.

— Розумію, — сказав я. — Сам півроку був таким.

— Тому мені з тобою легко, — сказав Чорний.

Я знову кивнув. Деякий час ми сиділи мовчки. Взаєморозуміння між нами росло, і ми мовчали, боячись його сполохати. Не те щоб я думав, начебто Чорний у всьому правий. Але говорити з ним виявилося набагато легше, ніж зі Сфінксом чи Горбачем.

— Лорд хвора людина, — сказав раптом Чорний, мабуть, вирішивши висловити все, що йому накипіло. — Кілька років тому намагався накласти на себе руки. Один раз, другий... Це Сфінкс його довів. Муштрував, як солдата на плацу. Ти ось дивуєшся, як він круто повзає, а бачив би, як його ганяв Сфінкс. Ішов ззаду й наступав на ноги, як тільки той зупинявся. Лорд так і повзав, а при тому верещав від люті. Плакав і повз, аж нудило на це дивитися. А Сфінкс ішов ззаду та наступав на нього.

Я навіть змружив очі, коли уявив те, про що він розказував.

— Перестань, Чорний, — попросив я. — Бо це вже якось занадто!

— Звичайно, — погодився Чорний. — Краще не знати. Краще думати, що він лапочка. Дуже зручно, якщо не хочеш виділятися.

Я промовчав. Я намагався змиритися з образом садиста Сфінкса, котрий зі світлою посмішкою на обличчі топче чиїсь ноги. Навіть уявити таке було складно. Водночас я розумів, що Чорний не бреше. І перетравити цю суперечність був просто не в змозі.

— Вибач, Чорний, — сказав я нарешті. — Не хотів тебе перебивати. Напевно, мені дійсно треба знати такі речі, щоб краще... Орієнтуватися, що до чого. Тільки мені треба часу, щоб звикнути… До такої інформації…

— Я не образився, — відповів Чорний. — І не для того тобі все це розповів, щоб ти від Сфінкса сахався. Я про інше. Лорд — псих. Хворий псих. Частково зав­жди таким був. Частково Сфінкс постарався. Його треба лікувати. І коли Сфінкс починає закочувати мені істерику через те, що я, бачте, повівся з Лордом підло, мене просто сміх бере. Але коли шестеро чоловік, у кого на очах відбувалося те, про що я тобі розповів, — коли ці шестеро з ним погоджуються, мені вже не смішно. Розумієш?

— Так.

Чорний вийняв іще сигарету:

— Хочеться, щоб принаймні хтось у цьому зоопарку мене зрозумів. Принаймні хтось.

Він закурив. Руки з обдертими кісточками пальців тремтіли, й сигарета ніяк не потрапляла на вогонь запальнички.

Я сидів приголомшений, розриваючись між жалістю та злістю. Я його розумів. Навіть занадто добре. Але не хотів розуміти. Це означало знову стати білою вороною. Цього разу — на пару з Чорним. А мені так хотілося бути повноцінним членом зграї. Бути з ними, одним із них...

— Я зрозумів тебе, Чорний. Чесно. Вибач, якщо по мені цього не видно.

— Це ти мені вибач. Не варто було, напевно, ось так відразу все на тебе вивалювати.

Але він зрадів, я це бачив. І зрозумів, що влип. Ходу назад більше не було. Я вибрав Чорного.

Поки я намагався переконати себе, що все не так страшно, Чорний докурив, кинув недопалок за диван і піднявся, намагаючись не опиратися на хвору ногу.

— Поїхали, — сказав він. — Тепер точно до темряви не встигнемо.

Рожевого зайця він заховав до кишені.

Ми не встигли дістатися навіть до другої, коли світло згасло. Два рази блимнуло, і стало темно. Хоч і попереджений, я здригнувся. Чорний мав рацію: якби я лишився сам у цій чорнильній темряві, я просто застряг би там, де вона мене застала. Але в Чорного був ліхтарик. Він віддав його мені, а сам штовхав візок.

Я їхав під враженням від нашої розмови й дорогу, здається, освітлював не дуже добре, тому що Чорний в якусь мить зупинився й звелів мені світити прямо, а не метляти ліхтариком на всі боки. Вибачившись, я підняв ліхтарик вище.

Настінні розписи при його світлі виглядали незвично.

Випливали з темряви фрагментами, більша частина яких здавалася незнайомою, хоч я проїжджав повз них по кілька разів на день. Натрапивши на білого бика, я навіть охнув від несподіванки. Чорний зрозумів і зупинився, даючи мені змогу освітлити малюнок цілком.

Бик вихитувався на тонких ногах-паличках, дивився на нас людськими очима та сумував. Це був найдивовижніший бик на світі. Написаний примітивно, в підкреслено дитячому стилі, він просто вбивав своєю виразністю.

— Який... — прошепотів я.

Чорний ступив крок уперед і пошкріб стіну там, де вона облупилася, позбавивши бика половинки рога.

— Так, — сказав він. — Обсипається. Стервожер підмазав тут усе емульсією, тому він такий бляклий.

Ошелешений образом Стервожера — охоронця настінних малюнків, я тільки промимрив щось у відповідь. Усе-таки Дім був дуже дивним місцем, кожного дня я в цьому заново переконувався.

— Хто його написав?

Чорний подивився здивовано:

— Леопард, само собою. Щоразу забуваю, що ти тут недавно. Його малюнки легко розпізнати.

Подумавши, Чорний додав:

— Леопард був ватажком другої. Зо три роки тому. За два ватажки до Рудого.

Це він сказав неохоче, але я зрозумів, що якщо почну розпитувати, то дізнаюся і подробиці. Незвично усвідомлювати, що на будь-яке питання матимеш чітку, притомну відповідь. Без недомовок, жартиків, згадок про Фазанів і екскурсів в історію Дому.

Подумки я вирішив цим не зловживати. І почав з того, що в тему зникнення Леопарда заглиблюватися не став, тим більше, що відповідь на це запитання крилася в тоні Чорного та в тому, що він уже сказав.

— Є й інші, — розповідав Чорний на ходу. — Інші його малюнки. Майже всі довкола третьої. У другій було більше, але їх замалювали, бо малювали поверх них. Але «Бик» усе одно найкращий. Я його сфотографував кілька разів зі спалахом, правда, вийшло не дуже добре. Треба ще спробувати. Стіни вже котрий рік погрожують перебілити. Тоді його вже не врятуєш.

Біля наших дверей Чорний понишпорив у кишенях і вийняв ключ. Уперше побачивши спальню замкненою, я раптом гостро усвідомив, що ми з Чорним дійсно залишилися самі. Чорний мучився з ключем, який заїдав, я світив на двері. По стіні вздовж дверей тяглися, багатократно повторюючись, літери «Р». Майже орнамент, але якщо придивитися, то все-таки буква. Згадалося, що літери «Р» взагалі трапляються на стінах дуже часто.

— А що означає це «Р»? — запитав я.

— Це наш вихователь, — відповів Чорний. — Ральф. Наш і третьої.

Такого вихователя я не знав, і припустив, що його теж немає серед живих, як і Леопарда, котрий малював на стінах. Кількість небіжчиків Дому росла з загрозливою швидкістю, варто було тільки про що-небудь запитати. Про що-небудь, на перший погляд, абсолютно невинне.

— Він помер? — усе ж таки уточнив я.

— Ні, — Чорний проштовхнув мене в двері й клацнув вимикачем, але світло в передпокої не загорілося. Чортихнувшись, він підійшов до вимикача та ввімкнув світло в спальні. Повертаючись, спіткнувся об щось і знову вилаявся.

— Погань яка! — лайнувся він, коли я заїхав у спальню, мружачись від яскравого світла. — Проскочив, зараза!

— Хто?

— Щур! Іще один! — Чорний зазирав під спільне ліжко без особливої, як мені здалося, надії там що-небудь знайти. — Об що я, по-твоєму, перечепився?

— Та хіба мало…

— Там, де ватажок сліпий, ніяких «та хіба мало» не буває, — Чорний випростався, зі стогоном потираючи ногу. — Ти хоч коли-небудь бачив тут на підлозі щось зайве? Останнє, об що Сліпий у своєму житті перечепився, були чоботи Лері. Відтоді ці чоботи ночують з Лері в одному ліжку.

Я хихикнув.

Чорний подивився несхвально.

— Дивний ти хлопець, — сказав він. — Це зовсім не смішно.

Він допоміг мені перебратися на ліжко і включив чайник. Я розгріб поклади, що залишилися від Табакі, — він збирався в Могильник, як на вечірку, й усе забраковане вбрання залишилося валятися на ліжку неохайною кучугурою, — вмостився якнайзручніше й запитав у Чорного, куди подівся вихователь Ральф, а ще — чому його ініціали так часто фігурують серед настінних розписів.

Насправді все це не надто мене цікавило, просто хотілося заглушити неприємний осад, що залишився після розмови про Сфінкса. Я боявся, що Чорний може до неї повернутися. Але Чорний не був налаштований обговорювати вихователів.

— Поїхав, — тільки й сказав він. — Півроку тому. Зібрав одного чудового дня свої речі та здимів. А чому його прізвисько пишуть і малюють на стінах, я не знаю. Може, хтось скучає.

По обличчю Чорного було зрозуміло, що якщо хтось і скучає за таємничим Р Першим, то це аж ніяк не він.

— Ага, — глибокодумно пробурмотів я.

Чорний сів навпроти і розставив на підносі чашки, чайник для заварювання та сухарі в пачці.

Я підповз ближче. Передавши мені чашку, він включив магнітофон. І добре зробив. Без музики наше чаювання стало б зовсім похмурим. Воно і з музикою вийшло доволі сумним.

Уночі мені приснився дивний сон. Я був у коридорі другого поверху. Такому ж, як зав­жди, тільки посередині його розділяло надвоє грубе скло від підлоги до стелі. За цим склом були люди. Якісь фігури плавали там, як у басейні, натикаючись на скло і притискаючи до нього обличчя. Мені запам’яталися блідий хлопець з білосніжним волоссям і в чорних окулярах, довгокоса дівчина й потворна темнолиця істота, яка літала разом з візком. Їх було багато, й усі вони хотіли ввійти. У декотрих були прозорі крила. З їхнього боку теж горіли настінні лампи, але якось інакше: світилися смарагдово-зеленим, наче гігантські світлячки. Я дивився на них з порога спальні.

Відсунувши мій візок, зі спальні вийшов Лорд, засміявся й кинув у скло кришталеву кулю. Куля вдарилась і відлетіла, залишивши тріщину, яка розколола скло до підлоги. Лорд увійшов через неї, як за прозору театральну завісу, і скло зімкнулося за його спиною, знову зробившись цілим. Помахавши нам рукою, він пішов по зеленкувато-світлячковому коридору. Як ходячий. Він не летів і не плив, а просто йшов, і дивні крилаті тіні гасали навколо нього та поверталися до скла, щоби поглянути на нас і сказати нам щось, чого ми не могли розчути.

За моєю спиною бігали й перешіптувалися. Потім Табакі та Сліпий витягнули величезний казан із шумкою, булькітливою рідиною, хлюпнули нею на скло — і по ньому розійшлася потворна пляма. Вона поповзла, розширюючись на всі боки, з шипінням, як щось отруйне, і перетворилася в опливаючу літеру «Р». Скло під нею затріщало, всі істоти, котрі літали по той бік скла, скупчилися зі зворотного боку й почали по ньому стукотіти, а з нашого боку всі позадкували, відтягуючи й мене з візком; тріск і шипіння ставали дедалі голоснішими...

Я розплющив очі. І відразу зрозумів, що мене розбудило. На вітрі стукотіла не закрита кватирка, і скло в ній дзвеніло при кожному ударі. Чорний, який прокинувся одночасно зі мною, виліз на підвіконня, зачинив її та прикрутив ручку. Вітер був такий сильний, що шибки все одно продовжували тихо деренчати. Чорний повернувся на своє ліжко, і я переказав йому свій сон, поки він не забувся. Хоча, розповідаючи, з подивом зрозумів, що міг би й не квапитися: все стояло перед очима так само яскраво, як і в момент пробудження. Чорний обізвав мій сон маразмом. Голос у нього був злий, і я пошкодував, що заважаю йому спати.

Нас розбудив Сфінкс. Напевно, десь о пів на шосту. Відчинив двері копняком і закричав:

— Їде вершник блідий на блідому коні! Гряде хмара сараняча, гримлять кістьми небіжчики! Дивіться, що діється! — він підбіг до вікна. — Туман сірий, як мишача спинка! Сотні мишачих спинок підкрадаються дедалі ближче і ближче! Скоро зовсім не залишиться землі — тільки туман у сірій фантині. Він почав підповзати до нас іще вночі. Дивіться, поки є змога щось побачити!

«Ніби п’яний», — подумав я, запорпуючись у подушку. Сфінкс залишив туман у спокої, виліз на бильце ліжка і, закинувши ноги навколо жердин, втупився в мене. Абсолютно психованими очима з чорними синцями. Я доволі бадьоро запитав, як поживає Лорд.

— Як улюблений бурундук святого Франциска, — відповів Сфінкс, захихотівши.

— Сфінксе. Ми, між іншим, спимо, — прошелестів Чорний.

— Звичайно, а туман тим часом підповзає!

— Ну то нехай собі повзе на здоров’я.

— Ти думаєш? Ну, нехай. Я попередив.

Табакі вивантажився на ліжко, переповз через мене й узявся за спорудження нічного гнізда. Горбач з Нанеттою в оберемку піднявся до себе. Македонський увімкнув кавоварку. Лері запхав Грубого в його ящик, перекинувши при цьому якийсь бутель і спіткнувшись об тумбочку.

— Боже мій! — простогнав Чорний, вивалюючи на голову подушку.

— Не згадуй імені Божого всує, ти, мерзенна людино.

Сфінкс іще якийсь час видивлявся на мене, хитаючи головою, потім сповз на ліжко й відключився, ніби перегоріла лампочка. Табакі не полінувався — виліз, накрив його, обнюхав і, задоволений, повернувся у своє гніздище з подушок.

Коли через дві години почалася ранкова церемонія одягання, Сфінкса добудитися не змогли. Він не реагував, доки його поплескували і кликали, а коли його поторсали, він загарчав, що зараз відкусить кому-небудь голову, і Горбач дав йому спокій.

Ранок був гидотний. Сірий, наскрізь сльотавий, як слизька шапка якого-небудь гриба. Дверні ручки в такі дні здаються занадто твердими, всяка їжа дряпає піднебіння, жайворонки непристойно активні та не дають спокійно поніжитися в ліжку, а сови всім незадоволені й огризаються на кожне слово. Сфінкс, перший серед потворно активних жайворонків, цього ранку заглух, і його місце у сфері терору зайняв Горбач. Він гасав, ніби справжній псих, кукурікав, дзеленькав дзвіночком, свистів на флейті, тицяв у сплячих ніжками стільців і привалював їх одягом.

Лері, охаючи та стогнучи, звісив зі своєї полиці ноги в дірявих шкарпетках. Табакі щось жував, капаючи на ковдру. Сліпий в ядучо-зеленій майці курив у кватирку. Я запорпувався під ковдру дедалі глибше, розуміючи, що заснути мені все одно не дадуть.

«О-о, дорогаа-а... Будь ласка, повір мені!» — надривався магнітофон. Табакі підспівував півнячим голосом просто мені над вухом. Щоб не промахнутися, він підняв мою ковдру. Довелося вилазити.

Розвертаючи візок біля вікна, я визирнув назовні. Сітки огорожі не було видно. Зникли будинки та вулиці. Стало зовсім тихо. Навіть родичі Нанетти поховалися. Сліпий повернув до мене гостре обличчя. Каламуть у його сірих очах дуже нагадувала ту, що стояла за вікном.

— Мишачі спинки? — запитав він.

— Скоріше, величезні грудки вати, — сказав я. — Або хмари.

Він кивнув і відвернувся.

За сніданком ми пили кип’ячену воду, яка нібито рятує від застуд. Чергова примха дирекції. Після сніданку не було ні музики, ні карт — усі лягли досипати. Тепер уже навіть і подвір’я зникло, а сірі хмари (чи то мишачі спинки?) підповзли аж до самих вікон.

Лорда привезли після обіду.

— Везуть, — повідомив Лері, вриваючись з тупотінням, як дикий мустанг. — Ці всі... Акула й решта…

Рештою виявилися два червонопикі Ящики та — чомусь — Гомер.

Вони закотили в кімнату Лорда, посадовили його на ліжко і стовпилися навколо. Лорд був сонний і похмурий, у лазаретній піжамі — з тих, які стирають лиця й фігури, роблячи всіх однаково жалюгідними. Македонський вийняв з шафи його одяг. Поки Лорд переодягався, директорська свита стояла навколо, витріщаючись.

— Товариші все ж таки, могли б і допомогти, — сказав Гомер.

— Я цього не потребую, — відрізав Лорд, угвинчуючись у джинси.

— Який нервовий хлопчик! — здивувався Гомер. — Нервовий і грубий.

— Якби ж то тільки нервовий, — відгукнувся Акула.

Він шастав очима по кімнаті, вишукуючи, як мені здалося, що-небудь кримінальне, але на видноті якимось дивом не було навіть попільничок, тож він даремно напружувався.

— Півгодини на збори, — сказав він. — І без фокусів. Нічого не залишай, більше ти сюди не повернешся.

— А не пішли б ви до дупи? — відповів Лорд.

Гомер закотив очі та, здавалося, навіть перестав дихати. Табакі хихикнув. Акула розвернувся в наш бік так люто, що я аж відсахнувся.

— Ще один звук, і дехто з вас пошкодує, що народився на світ! — прошипів він.

Більше ніяких звуків ніхто не видавав. Гомер пішов, так і не отямившись від потрясіння, а Акула залишився спостерігати, як Горбач з Македонським пакують речі Лорда. Речі вмістилися у двох сумках. Їх забрав один з Ящиків. Лорд перебрався у візок і подивився на нас. За весь час він не вимовив ні слова, якщо не брати до уваги сказаного Акулі. Якби він стримався, то Акула, може, й дав би нам попрощатися без свідків. Другий Ящик вхопився за ручки візка, й Македонський навіщось поклав Лордові на коліна куртку Горбача. Важку, шкіряну куртку, колись чорну, а тепер чорно-білу, тому що спочатку вона протерлася аж до білого, а потім знову почорніла від бруду. Це розмальоване, обвішане значками чудовисько називали шкурою динозавра, й Табакі запевняв, що вона куленепробивна, як бронежилет. Але Лорд шкурі зрадів.

— Дякую, — сказав він, дивлячись на Горбача. І тут усі ніби з ланцюга зірвалися. Ящикові довелося відступити.

Поїхав Лорд подібним на опудало. У светрі Македонського — учаснику багатьох прибирань, в найбожевільнішій із жилеток Табакі, з ременем Лері, прикрашеним пряжкою у вигляді мавпячої голови, в чорній безпалій рукавичці Сфінкса на лівій руці, з мушелькою Сліпого на шиї, з пером Нанетти за вухом та зі слинявчиком Грубого у кишені. Я не мав нічого, що міг би йому дати, крім сигарет, і я віддав пачку, а потім згадав про амулет, нібито зі шкаралупою василіска, і віддав його також.

Проводжати Лорда ніхто не вийшов.

Дім

Інтермедія

Спека навалилася на Дім, а разом зі спекою — волейбольна лихоманка й канікули. Мешканці Дому переселились у двір, покинувши Дім, як обридлу шкаралупу. Із Дому вилупилися всі, хто міг ходити, їздити, кричати, дивитися, не кажучи вже про тих, хто міг бігати й копати по м’ячу. У Домі обідали, снідали, вечеряли та спали, але центром суспільного життя став двір, який гордо відсвяткував відкриття волейбольного сезону.

Майданчик перегородили сіткою, оточили стільцями й лавками. З раннього ранку на них позначали попереджувальні знаки, а після сніданку на подвір’ї вже не було де ні сісти, ні сховатися від сонця. Над почесними глядацькими місцями натягнули тент, над менш почесними позастромлювали парасольки.

Відразу після сніданку ходячі хлопці кидалися займати місця на ящиках. Зграя з Мотлохівні, ціла Півча з Пташника, бідолахи з Проклятої кімнати. Іноді вони навіть билися за найкращі місця. Молодші візочники приїжджали пізніше, зі старшими, знаючи, що вихователі подбають, щоб їм було де розміститися. У ходячих таких привілеїв не було, тому вони боролися за кожен ящик. Хоча, щойно починалася гра, їх гнали по воду, лимонад або сигарети, і, повернувшись, вони виявляли, що їхні місця зайняті. Доводилося прилаштовуватися на землі, звідки їх теж невдовзі зганяли, бо комусь від криків пересихало в горлі, хтось сліп без окулярів від сонця, і майже всі вмирали від спраги. Протягом гри молодші ходячі тільки те й робили, що бігали туди-сюди з дорученнями. Як не дивно, їм це навіть подобалося. Їм подобалося все, що мало стосунок до розваг старших. Сонце, м’яч летить до небес, чорні окуляри на кожному обличчі й атмосфера крикливого божевілля.

Чумні Здохляки з’являлися у дворі найпізніше з усіх. Їм діставалися найгірші, далекі місця, але їх це не засмучувало. Найменше Здохляків цікавила гра й ті старші, які в компанії найбільш жвавих вихователів гасали по майданчику. У них були свої розваги. Сліпий тренувався вгадувати перебіг гри за криками довколишніх. Красуня гриз нігті та мріяв упіймати м’яч, якщо він залетить в їхні краї. Фокусник слухав оплески та свист глядачів і уявляв себе на сцені. Стрибунець роздивлявся старших.

Маврійці та Черепівці поділили подвір’я навпіл. Вододілом між ними стали місця вихователів під почесним тентом. Там же сидів і Лось.

— Я занадто старий для таких речей, — відповів Лось Стрибунцеві на питання, чому він не грає, як Тріска і Чорний Ральф.

Місце Мавра було недоторканним. Його можна було впізнати за великим квітчастим парасолем. Мавр з’являвся у дворі в супроводі почту з п’яти чоловік. Штовхач-охоронець. Дівчина з мухобійкою. Дівчина з плетеною накидкою. Дівчина з двома термосами. Нарізувач ковбаси. Мавр розміщався під парасолем. Дівчата — на стільцях навколо парасоля.

Штовхач-охоронець Цвях завмирав позаду візка. Нарізувач ковбаси (змінна посада) сідав на килимок біля ніг Мавра. Найбільше це нагадувало виїзд тубільного царька за межі рідного поселення. Стрибунцеві зав­жди хотілося, щоби хто-небудь іще сів поруч і вдарив у барабан, а дівчата щоби погримкотіли торохкалами. Тоді ілюзія була б абсолютною.

У протилежному кутку двору розташовувалися люди Черепа. Прислуги серед них не водилося. Череп сидів на звичайній лавці, нехтуючи тентом; ніхто б і не здогадався, що він тут головний, якби про це й так не знали геть усі.

Стрибунцеві, який дивився на нього, здавалося, що Черепа оточує невидиме сяйво. Воно було невловним для ока, але виділяло Черепа, роблячи його яскравішим. Як у кіно. І те, що він сидів, загубившись серед звичайних смертних, тільки посилювало цей ефект. Сонце обпалювало його, і з кожним днем він ставав дедалі бронзовішим і гарнішим. Потім, правда, почав облазити. Але здаля цього не було видно.

Біля Черепа, але під парасолькою, сидів Кульгавий у зеленому піджаку, з папугою Лялею на плечі. Він майже не стежив за грою, здається, вона його не цікавила. Зате папуга дивився за двох, нервував і висмикував пір’їни з власних грудей. На третій день голе місце було, як монетка, а через тиждень — як долоня, і Стрибунцеві дуже хотілося знати, чим це закінчиться. Оголиться папуга до кінця, чи щось на ньому все ж таки залишиться? Ляля зупинився, довискубавши пір’їни на черевці.

Сивий у двір не виходив. Він не міг перебувати під яскравим сонцем. Зате тут бувала Відьма — хресна Стрибунця, та, чий погляд міг зурочити будь-кого й до кінця життя. Погляд цей було непросто спіймати. Відьма носила чорний капелюх з широкими крисами, з-під яких виднівся тільки рот. Але однаково всі трималися якнайдалі від неї. До таємничих здібностей Відьми ставилися з осторогою.

Стрибунець дивився на старших, поки від сонця та криків на нього не нападала сонливість. Тоді він заплющував очі й разом зі своїм ящиком і Сліпим, котрий сидів тут же, поряд, відпливав у синє море. Двір перетворювався на пляж, уболівальники — на крикливих чайок, а серед піщаних обривів і казкових пальм виростав привид «того Дому», який ставав дедалі ближчим з кожним днем, що минав.

За два тижні волейбольної лихоманки населення Дому почорніло, обгоріло на сонці й набуло дикунського вигляду. Вихователі тинялися коридорами в майках з легковажними написами. Директор у пориві волелюбності відгородився від світу, перерізавши в своєму кабінеті телефонні дроти. У повітрі — Стрибунець відчував це як загальну нервозність — повисло очікування швидкого від’їзду.

Потім настав день, коли в холі на дошці оголошень з’явився скромний папірець із датою від’їзду, призначеною на через тиждень, і попередження: «Не більше однієї сумки на людину». З волейболом одразу ж покінчили. Оголошення про одну сумку робилося щороку. За традицією, жителі Дому сприймали це як особисту образу й обмеження споконвічних прав. З обмеженнями належало боротися. І з ним боролися. Старші — набуваючи сумки завбільшки як валіза. Молодші — нашиваючи на свої додаткові кишені та гумки-тримачки. Додаткові кишені трималися абияк і виглядали потворно. До того ж у них майже нічого не поміщалося. Тому і в Мотлохівні, й у Чумній кімнаті з ранку до ночі пакувалися й розпаковувалися, перевіряючи, скільки всього можна запхати в сумки до того, як вони тріснуть по швах.

Це було нервове та хвилююче заняття. Одежу вкорочували ножицями, черевикам відламували носаки; ховали й переховували те, що неможливо було взяти з собою; сиділи на сумках, приплюскуючи все, що туди вже вмістилося, бо треба було, щоби вмістилося щось іще. Слон хотів узяти горщик з бегонією, Красуня — соковитискач, Вовк — гітару, Горбач — хом’яка, а для корисних речей, які, як вважав Смердючка, могли стати в нагоді йому в дорозі, не вистачило б і десяти валіз. Стрибунець тинявся серед розкиданих речей і співчував усім по черзі. Іноді намагався допомагати, але швидко зрозумів, що його способи пакування сумок не підходять нікому, крім нього самого. Його майки, шорти і шкарпетки разом склали жалюгідну купку білизни, що не зайняла навіть півсумки, а далі її набивали Горбач та Смердючка, яким забракло місця у своїх.

Сліпий речей не пакував. Він, як зав­жди, нікуди не збирався, адже в Домі залишався Лось, і слухав плачі й ремствування хлопців з холодною посмішкою. Соромлячись своєї бездіяльності, виснажений метушнею, яка панувала в спальні, Стрибунець утікав у коридор, але й коридор був інфікований загальним божевіллям. Там випробовувалися ролики й прогулянкові візки, проводилися пробні надування гумових човнів та матраців і навіть розбивалися намети, незрозуміло для чого потрібні там, де явно буде дах над головою.

У настінному календарі жирними штрихами перекреслювалися дні. Мешканці Мотлохівні красувалися в ластах і підводних масках.

Стрибунець утікав до Лося, але й у Лося висів календар, вихователі також збиралися й пакувалися, обмежені однією сумкою, й суєта їхніх зборів вихлюпувалася на коридор. Стрибунець спускався у двір. Там, спиною до Дому, можна було спокійно посидіти, послухати море — шурхіт хвиль, які набігають на берег, і шелест далеких мандаринових дерев. Купи покинутих ящиків і перевернутих стільців — сліди волейбольної епопеї — впливали на нього гнітюче, тож на них він намагався не дивитися.

За добу до від’їзду Дім заспокоївся. Сумки, кожна з ініціалами свого господаря, були спаковані й заховані під ліжка. Горбач добудував дорожню хатинку для хом’яка. Вовк випросив дозвіл на гітару. Смердючка заховав усе, що не міг узяти з собою, в недоступних місцях. Слон погодився розлучитися з бегонією. Тепер усі тільки чекали.

Уночі у Вовка заболіла спина. Вранці вона розболілася сильніше. У Чумній з’явилися Павуки. Над Вовком намалювався привид Могильника, страх перед яким пересилив бажання побачити море, так що цілий день напередодні від’їзду Вовк слухняно пролежав у ліжку, як йому наказали.

Лось приходив зі словами розради і з подарунками, лазаретні сестри — з перевірками і туманними погрозами. Дозвіл на гітару Вовк передав Фокусникові разом з гітарою. Красуні пообіцяв подбати про соковитискач, Слонові — поливати бегонію. Чорний олівець викреслив з календаря ще один день. Уночі не спав ніхто. З вікна долинали крики й сміх старших. З-за стіни — ревіння Мотлохівні, де репетирували похідну пісню. Здохляки сиділи біля уявного вогнища й розповідали історії про потопельників та про опіки від медуз. Передбачалося, що це бодай трохи розрадить Вовка. Вовк вдавав, що його це розраджує.

Стрибунець спустився в уже очищений від стільців та ящиків двір, востаннє сів спиною до Дому й прислухався до шурхоту хвиль і шелестіння мандаринових дерев, до скрипу «того Дому». Тільки тепер усі ці звуки не наближалися, а віддалялися, стаючи дедалі тихішими. Він наслухав їх, аж поки вони не зникли в неозорій далечині, а потім підвівся й бігом повернувся в Дім, бо зненацька злякався темряви.

Рано-вранці, о порі, коли подвір’я зазвичай бувало порожнім, і ще тільки починали стукати стулки вікон, Стрибунець стояв разом з усіма біля ґанку в очікуванні автобусів. Він щулився від ранкової прохолоди, кліпав заспаними очима й не сідав, щоби не заснути. Візочники кутались у куртки і демонстративно покашлювали. Ходячі курили, нетерпляче поглядаючи на годинник. Сумки акуратною гіркою височіли під стіною. Молодшим дівчаткам дозволили на них сідати, і дві з них навіть встигли заснути, прихилившись кучерявими головами до роздутих сумчастих боків. Виховательки вовтузилися з молодшими візочниками, роздаючи таблетки тим, кого нудить від їзди, й паперові пакети тим, кому таблетки не допомагають. Було дуже тихо. Майже всі мешканці Дому перебували на подвір’ї, тож тиша здавалася неприродною та неприємною.

«Це тому, що напередодні вночі майже ніхто не спав, — подумав Стрибунець. — І ще тому, що ми нарешті дочекалися цього дня».

У старших були годинники, а в молодших їх не було, через те вони раз по раз запитували у старших, котра година. Старші мляво огризалися. Нашорошившись у візку, Смердючка не зводив очей зі своєї сумки. Горбач позіхав і видивлявся в зовнішності знайомих собак. Собаки, які о цій порі зазвичай копирсаються у сміттєвих баках, не з’являлися.

Спортсмен зі зв’язкою вудок на плечі нипав подвір’ям. Зануда та Плаксій, роздираючи роти позіханням, волочилися за ним слід у слід. Стрибунець зітхав і боровся зі сном.

Дружний крик змусив його здригнутися. Ті, що сиділи на східцях, підскочили й замахали руками. У розчахнуті ворота в’їхав перший автобус. Біло-синій, подібний на велику цукерку. Горбач і Стрибунець разом з усіма закричали:

— Ура! — й кинулися на приступ.

Їх негайно відтіснили назад до ґанку.

— Це для візочників, — шепнув Горбач Стрибунцеві. — Перший зав­жди буває для них.

— Чого ж ти побіг? — обурився Стрибунець.

— Не знаю, — радісно зізнався Горбач. — Якось просто побіглося.

Директор виліз на приступку автобуса.

— Оголошується посадка для жінок і дітей! — прокричав він у натовп, грізно розпушивши бороду. — Прошу пропустити дам і малолітніх у візках!

Смердючка захихотів. В автобус почали садовити дівчат-візочниць і наймолодших візочників. Їх закочували по приступці й розсаджували всередині, потім заносили їхні сумки, а візки складали й вантажили в багажне відділення.

Тривало це так довго, що Стрибунцеві набридло дивитися. Горбач відійшов попрощатися зі Смердючкою, до якого саме дійшла черга. Сіамці крадькома підбирали за старшими недопалки. Приїхав другий автобус, а відразу за ним — третій, відтак почалося стовпотворіння. Молодші металися зі своїми сумками під ногами в старших і пролазили в усі щілини. Люди Мавра й Черепа розділилися на два автобуси. Четвертий, який застряг у воротах, виявився змішаним, і в нього ніхто не хотів сідати. Вихователі кричали й переконували. Директор бігав між автобусами, умовляючи старших не клеїти дурня. Стрибунець заліз в автобус Маврійців, потовкся там і зійшов, щоб тут же залізти в змішаний автобус. Зі змішаного автобуса він перейшов ув автобус людей Черепа, де залишив свою сумку. Він покрутився серед Мотлохівців, Півчої та Проклятих, голосно погукав до Чумних Здохляків, попереходив з одного сидіння на інше. Нарешті, переконавшись, що ніхто не зможе впевнено сказати, в який з автобусів він сів, Стрибунець обійшов той, котрий стояв найближче до дерев, і сховався за ним, присівши навпочіпки.

Тремтячи від хвилювання, він чекав, що його от-от хтось покличе. Хто-небудь, хто зауважив його маневр. Але шум і запаковування тривали, й ніхто не зазирав за автобус у пошуках одного з Чумних Здохляків. Пригнувшись, Стрибунець перебіг від автобуса до найближчого дерева. Дерево виявилося поганим укриттям. Він не став за ним затримуватися й перебрався за собачу будку. Вона була найнадійнішим сховком у дворі. Там він сів навпочіпки, притулився до шорстких дощок і зачаївся. Собака, зайнятий обгавкуванням виїжджаючих, рвонувся його понюхати, але тут же відволікся назад на автобуси. Стрибунець зітхнув з полегшенням. Сидячи на землі, йому від собачої ніжності відбиватися ще не доводилося. Не втримавшись, він визирнув подивитися.

Купи сумок, позвалювані під стіною, зникли. Нікого з молодших не було видно.

Вихователі юрмилися біля дверей змішаного автобуса. Стрибунець прибрав голову і більше не потикав носа, боячись, що його помітять з вікон. Він чув, як за вихователями зачинилися двері, як перший автобус загурчав і поїхав — а за ним і решта три, як загримотіли ворота, як гудіння автобусів віддалилося і, нарешті, замовкло остаточно. Усе це супроводжувалося собачим гавкотом.

Коли все затихло, Стрибунець ще трохи посидів ув укритті, помалу заспокоюючись. Задумане здійснилося. Тепер уже нічого не можна було змінити. Останній автобус забрав із собою Чумних Здохляків, море та мільйон цікавих ігор, придуманих ще навесні. Відмовитися від усього цього було важко, але аж до останньої хвилини він і не сподівався залишитися. Просто знав, що повинен спробувати.

Собачий ніс закопався йому в волосся, кігті зашкребли по плечах. Відіпхнувши собаку, він схопився й вибіг з-за будки. Після метушні, яка тут панувала допіру, подвір’я здавалося особливо порожнім. Місця, де стояли автобуси, можна було безпомильно вирахувати за недопалками, обгорілими сірниками, цукерковими обгортками й іншим сміттям, яке окреслювало на землі три великі прямокутники. Навіщось обійшовши їх, Стрибунець вибіг сходами нагору й увійшов у Дім. Там він почув тишу.

Оксамитову, спекотну тишу, про яку він з минулого літа встиг забути, наче її й не було. Тиша тиснула й обволікала. За лічені хвилини вона затопила Дім повністю, від підвалів до даху, відтак він начебто став аж більшим, заповнений нею.

Стрибунець ішов швидко, зненацька злякавшись, що залишився зовсім сам. Він знав, що це не так, але не зміг притлумити дурний дитячий страх перед порожнечею та мовчанкою. Коридор пахнув старшими, їхнім збиранням і поспіхом.

Скоро цей запах зникне, прибиральниці виметуть його разом зі сміттям і витравлять мастикою, кімнати стануть голими й безликими — такими, якими він побачив їх уперше. Прискоривши ходу, він мало не вбіг у Чумну кімнату. Вона була порожня. Ліжко Вовка стояло застелене. Стрибунець присів на нього, струсив із кедів пісок і постарався не лякатися. Те, що Вовка не було в спальні, ще не означало, що його немає ніде. Сліпий теж повинен був десь бути. Тут Стрибунець згадав минуле літо й відразу зрозумів, де шукати Сліпого. Він там, де Лось. А Лось минулого літа жив у кабінеті директора...

Стрибунець побіг назад у коридор і кинувся до директорського кабінету. Штовхнув двері — і відразу їх побачив. Вовка, Лося і Сліпого. Вони сиділи в ряд на підвіконні й нітрохи не здивувалися його появі. Наче знали, що він прийде. Вовк посміхнувся, а Лось ледь помітно кивнув, схвалюючи його вибір. Посунувшись, вони звільнили йому місце. Стрибунець втиснувся між ними й відчув себе щасливим. І ще він раптом зрозумів, що це літо буде чудовим.

Воно й було чудовим. І рожево-золоті ранки, й теплі дощі та запахи, що витали в зашторених кімнатах. І птаха.

Вони побачили її одного разу на спинці лавки під дубом. Красиву та яскраву, мов іграшка, смугасту, з помаранчевим чубчиком і кривим дзьобом. І ціле літо було, наче та птаха.

Лось вивозив їх за місто Жуком. Жук був машиною, немовбито зібраною з десятка інших машин, причому таких, яким місце на звалищі. Він пропускав дощ і вітер, втомлювався від довгих прогулянок, а на крутих поворотах втрачав деталі свого таємничого організму. Жук любив вибирати маршрут сам, і йому підкорялися. Бо якщо ні, двигун глухнув, а Жук застрягав у найневідповідніших місцях. І залишався нерухомим доти, доки йому не забезпечували свободу дій.

Але де б не застрягав Жук, їх це не засмучувало. Вони грілися на сонці, досліджували придорожні калюжі, снідали бутербродами й ніколи не поверталися в Дім з порожніми руками. У руслі якогось обмілілого струмка Сліпий відкопав довгий свічник, що позеленів від старості. Стрибунець знайшов на звалищі колоду карт із голими жінками, яку Лось відразу викинув. Вовк раз по раз приносив звідкись комах, і ці комахи мали страхітливий вигляд. Лось одного разу знайшов лупу в шкіряному футлярі. Вечорами вони пили чай на балконі директорського кабінету й розповідали один одному страшні історії. А з котроїсь-то прогулянки вони не повернулися до вечері. Жук закомизився, і довелося заночувати в ньому — із залишками бутербродів та пляшкою води. Тієї ночі розповіді були про жертв корабельних аварій і про мандрівників, які заблукали в пустелях. Воду видавали маленькими порціями. Сліпий чув регіт гієн, а Вовк запевняв усіх, що бачить міраж із трьома пальмами й колодязем.

З іншої прогулянки їх повернулося п’ятеро. Товсте біле щеня плебейської крові стало їхньою найкращою знахідкою. Знахідка — бо щеня виявилося дівчинкою — була безнадійно безпородною та безнадійно невихованою. Штани у хлопців вкрилися масними плямами й білими шерстинами. Ніжки директорського столу набули покусаного та заяложеного вигляду. Лось вистругав для Знахідки жувальні палички. Вони валялися скрізь, і собака гризла їх із захватом, не забуваючи при цьому про ніжки директорського столу, черевики Лося й щиколотки хлопців.

Кілька разів вони ночували на даху в спальних мішках. Лось розповідав про сузір’я. Вони брали з собою ліхтарики, термос і ковдри, а одного разу взяли ще й Знахідку, яка сумувала без них і жалібно вила в порожньому кабінеті. На даху Знахідку прив’язали до комина, але це сподобалося їй набагато менше, ніж самотність унизу.

А ще був запуск повітряного змія — жовто-багряного, з розкосими очима. Він повиснув над подвір’ям, загадково посміхаючись і вібруючи хвостом, а вони по черзі тримали його за шворку, спостерігаючи, як від поривів вітру змінюється вираз китайського лиця. Був обід за рецептами австралійських аборигенів. Вогонь для нього намагалися добути тертям паличок, але отримали за допомогою запальнички. Їжа вийшла жахливою, як і варто було очікувати, однак аборигени були невибагливими й залишилися задоволені. Тоді ж прилетіла та дивна птиця й принесла з собою триденний дощ і запахи осені. Жука довелося заховати в гараж, а лапи Знахідки почали мити після кожної прогулянки.

Коли нарешті повернулася сіродомна людність — розбурхана, засмагла, переповнена враженнями й розповідями, — вони зустріли їхню появу мало що не з жалем. Бо літо скінчилося, й усі вони, крім дорослого, знали, що другого такого літа більше не буде.

Старші й молодші, вихователі та няньки заполонили Дім так швидко і так звично, ніби й не їхали. Директорський кабінет перестав бути найцікавішим місцем на світі й перетворився на... директорський кабінет — місце паломництва вчителів і вихователів, телефонних дзвінків і відповідей на них. У те, чим і належало бути директорському кабінету. Знахідка перебралася на подвір’я. Розкосого змія ще кілька разів запустили, а потім закинули на горище та й забули.

Чудесна птаха і триденний дощ нікого не зацікавили. Стіни Чумної кімнати прикрасили зв’язки скойок і лісових горіхів.

Куряка

Останній бій Помпея

Тиша, яка з’їла світ, коли зграя перемістилася в Могильник, тривала, як ніби вони все ще не повернулися. Гамірний ранок розчинився в ній без сліду. Після уроків Сфінкс і Сліпий залізли на підвіконня й мовчки курили там, кожен зі своєю попільничкою. Горбач відвіз гуляти Грубого. Македонський сховався на ліжку Горбача. Табакі сидів, як стовпчик, сумний і тихий, демонструючи свою скорботу. Магнітофон намарно сичав. Найнеприємніша тиша там, де багато людей мовчать. Ми варилися в ній до обіду, і в їдальні я зрозумів, що більше не в змозі її зносити. Вона чавила, як щось живе, щось, що може задушити. Потім я усвідомив, що тихо не тільки за нашим столом. У всій їдальні панувала тиша. Навіть музика, яку зазвичай вмикали дуже голосно, здавалася приглушеною. Можна було розчути, як у кухонному блоці за стіною перемовляються й гримотять посудом. І я по-справжньому злякався. Навіть руки затремтіли.

Дзвінок на знак закінчення обіду тринькнув і захлинувся, немов зачарований. Переважно відразу після нього здіймався грюкіт, і друга наввипередки кидалася до виходу в такому поспіху, ніби повітря їдальні раптом робилося непридатним для дихання. Цього разу вони чомусь не побігли. Тільки від Фазанячого столу від’їхала пара візків, але, мить покружлявши біля дверей, вони повернулися.

— Тхне неподобствами, — прокоментував Шакал. — Відчуваєте?

Не відчувати було важко. Як тільки ми почали підніматися, від столу шостої до нас підійшла делегація з трьох Псів, і Лавр урочисто вручив Сфінксові якусь записку.

— Помпей просить ватажків усіх зграй зібратись у Кавнику для обговорення важливого питання, — зачитав Сфінкс. Знизав плечима й передав записку Сліпому.

Здається, після цих слів заговорили всі одночасно. Тишу рознесло на друзки. Між столами забігали Логи. Фазани збилися в купку з таким виглядом, ніби чекали атаки.

— Це підло! — крикнув Стервожер, перекриваючи збуджений гул голосів. — У людей траур!

Помпей підняв руки з вибачливим жестом.

— Я співчуваю, — сказав він. — Але це не міняє справи.

Стервожер презирливо скривив рот, і Птахи дюжиною кривих дзеркал відобразили його гримасу.

Виїжджали ми в оточенні Щурів, які підстрибували й торохтіли. У дверях утворився корок, у ньому застрягла половина тих, хто бажав іти поруч і заглядати нам в обличчя. Велика гра Дому різко перейшла в активну фазу.

Небо за вікнами було мерхлим. Туман, здавалося, накрив Дім гігантською грудкою вати. І ще стало дуже холодно. Неначе температура впала відразу на кілька градусів. А може, мене просто морозило від хвилювання.

Біля Кавника натовп трохи порідів. Фазани відпали, інші розбилися на групи. Ватажки один за одним пройшли у Кавник. Після їхнього відходу стало набагато тихіше. Усі чекали.

З боку Щурів долинали приглушені звуки музики.

— А я ж казав, — бурмотів Лері, пожовуючи незапалену сигарету, — я попереджав... От і дожилися...

— І що тепер? Бійка? — запитав я з награною бадьорістю, від якої самого тут же мало не знудило.

— Ні, вечеря при свічках, о мій солдате! — огризнувся Табакі.

Горбач сказав, що зовсім не обов’язково всім тут стирчати. При цьому сам він не зрушив з місця.

— Ти правильно кажеш, — промовив Сфінкс. — Дізнаємося про все від Сліпого.

І теж нікуди не пішов.

Македонський дав Грубому булку. Горбач закурив.

Навіть розуміючи, що все це гра, я страшенно нервував. Занадто добре всі виконували свої ролі.

Нарешті двері до Кавника відчинилися. Першим з’явився Помпей. Повернувшись до Псів, він показав їм великий палець. Пси радісно завили. Потім вийшли Сліпий зі Стервожером і, тихо перемовляючись на ходу, побрели в бік спалень. Рудого так ніде і не було видно. Ніби під час наради його з’їли.

— Господи! — простогнав Лері, помітивши, що Помпей прямує до нас.

Зграї вже почали було розходитися, та всі поспішно повернулися на глядацькі місця.

Високий, смаглявий, з піжонським гребінцем, Помпей зупинився поряд. Кажана при ньому не було. Може, він уже здох.

— Поговоримо? — запитав він Сфінкса.

— Ти говорив зі Сліпим, чого тобі ще?

— Ну... Зі Сліпим хіба поговориш по-людськи?

Помпей закурив. Він стояв серед нас, як у себе в спальні. Ні краплі не нервуючи. Навіть трохи красуючись. Нервувалися чомусь ми.

— Не так давно я дізнався про один старий Закон, — повідомив Помпей поміж затяжками. — Він мене жахливо засмутив. Така, знаєш, первісна хрінь... Через це я з усім і затягнув. Звичайно, не вірилося, та й хлопці казали, що він більше не діє. Але все ж таки…

Пси підтягнулися ближче, щоб нічого не пропустити.

— Мені здається, — вів далі Помпей, неуважно глянувши на них понад нашими головами, — його придумали ватажки-боягузи. Тому я остерігався, розумієш?

Невидимий лід зі Сфінкса можна було збивати молоточком.

— Більше не остерігаєшся? — запитав він.

— Я в собі це придушив, — гордо сказав Помпей.

— Вітаю.

— Але все-таки хотілося уточнити. У вас він діє?

— Ні, — відрізав Сфінкс. — Це все?

— Ти якось грубо розмовляєш, — насупився Помпей. — Але ж я, за великим рахунком, про вас турбуюся.

Табакі за спиною Помпея дуже натурально зобразив напад блювоти.

— Не треба турбуватися, — сказав Сфінкс. — Ми всі вільні.

— І слава богу, — з полегшенням зітхнув Помпей.

— Не слава богу.

— Ти що, прихильник цього лайна?

Сфінкс похитав головою. Він дивився на Помпея оцінювальним поглядом, ніби щось зважував. Вирішував для себе якесь питання.

— Ні, — сказав він нарешті, відвертаючись. — Немає сенсу.

Помпей набув ділового вигляду. Навіть сигарету відкинув.

— Е, до кінця кажи. Ти про що?

— Ні про що. А де твій кажан?

Найменше Помпей сподівався такого питання. Спочатку він здивувався. Потім образився.

— Ти знущаєшся?

— Анітрохи.

Лице Помпея потемніло.

— Завтра закінчимо цю розмову. Про кажанка. Може, на той час у тебе в мізках станеться якесь прояснення.

— Може статися, — погодився Сфінкс. І засміявся. По-справжньому, без ніякого прикидання.

Я зітхнув з полегкістю. Нарешті хтось не витримав. Випав з образу, зіпсувавши гру собі й іншим. Мене це потішило, хоч я не міг зрозуміти, чому саме. Ну, граються собі люди, що в цьому поганого? Я не сумнівався, що зараз усе закінчиться, що сміх Сфінкса підхоплять інші, наплювавши на свої ролі. Одначе цього не сталося.

Помпей зобразив, що розлютився, промовив:

— Добре. Зустрінемося, — і потупав до Псів. Шоста оточила його, затуливши від нас.

Трохи згодом, поволі, кожен у власній музичній хмарці, розбрелися Щури. Нічого цікавого перед Кавником більше не очікувалося. Табакі кружляв на своєму Мустангу, перевисаючи до підлоги, напружено щось на ній видивлявся. Македонський видирав зі светра нитки.

— Чого ми чекаємо? — запитав Горбач. — У нас тут що тепер, польовий табір?

— У нас тут слина Великого Пса! — радісно відгукнувся Табакі, вдивляючись у щось малопомітне на паркеті. — Так я і знав, що він десь тут плюнув, дуже вже він був злий. Харкнув Ненавидячою Слиною. Її, звичайно, трохи затоптали, не без того, але тепер можна за милу душу навести на нього пристріт.

— Не смій чіпати всіляку погань! — гримнув на нього Сфінкс.

Табакі захихотів з іще більшим захватом.

Горбач провіз повз нас притрушеного крихтами булки Грубого, і я ув’язався за ними. Дуже хотілося кави. І про дещо порозпитувати Чорного.

Коли ми дісталися до спальні, виявилося, що Сліпого там немає. Чорний сидів на своєму ліжку. Табакі вивалив з шафи цілу купу якихось мішків та коробок і почав длубатися між них, раз за разом щось приміряючи й запитуючи, чи йому личить. Грубий ударився головою об край свого ящика та заревів. Македонський перетягнув на спільне ліжко також і його.

На той час, коли стало трохи тихіше, Чорний примудрився десь запропасти, тож поговорити з ним я не встиг. Я підповз до Сфінкса, який лежав з неприступним виразом лиця, закинувши ноги на спинку, і поцікавився, про який такий первісний закон казав Помпей.

До того, як я про це запитав, усі займалися своїми справами, але тут раптом відразу їх покинули, підійшли ближче й витріщилися на нас.

— Обожнюю Куряку, — забурмотів Табакі, підтягуючи до мене черговий мішок, ладований усяким мотлохом. — Ви тільки прислухайтеся, як він формулює свої питання!

Горбач, співчутливо дивлячись на Сфінкса, передав мені каву.

Македонський повиснув на спинці ліжка, не випускаючи з рук цукерницю. Надзвичайно круто ці люди вміли перетворювати все на цирк. Напевно, довгі роки тренувалися. Я пошкодував, що не поїхав за Чорним відразу, як тільки він вийшов.

Сфінкс навіть не зволив піднятися. Лежав, дивлячись у стелю, з протезами в рукавич­ках на череві. Але пояснив. Що закон, котрий так не сподобався Помпеєві, називається «Законом вибору». І закон цей такий старий, що в Домі вже ніхто не пам’ятає, коли і хто його придумав. Він зобов’язує будь-якого ідіота, який ним керується, — Сфінкс так і сказав: «ідіота» — померти за свого ватажка. Скажімо, якщо намічається переворот, той, хто керується цим законом, зобов’язаний захищати ватажка ціною власного життя. Здавалося, наче Сфінкс цитував якийсь задрипаний підручник. Висловлюючись у такому високому стилі, що до мене не відразу дійшов сенс сказаного. А коли дійшов, я мало не вилив усю свою каву. Горбач, який сидів поруч, дбайливо притримав мою чашку. Табакі душив сміх, тож він хрюкав, як божевільний.

— А до чого тут вибір? — запитав я.

— Вибір тут до того, що цього Закону можна було б і не дотримуватися. Теоретично.

— Дійсно, первісна хрінь, — погодився я з Помпеєм.

Табакі пояснив, що предки були людьми суворими, тож і нехороших законів у них водилося аж через край. «Темні були часи, Куряко, повір». Він знову захихотів.

Я поцікавився, чиїх предків він має на увазі.

— Наших, — обурився Шакал. — Тутешніх.

— Напевно, колись думали, що такий закон врятує ватажків від занадто частих замахів, — припустив Сфінкс. — І, ймовірно, спочатку він навіть працював. Вважалося, що чим кращий ватажок, тим більше людей зробить свій вибір на його користь, значить, тим менше буде шансів у претендентів. Хоча могли б і здогадатись, у що воно з часом виродиться.

Голова Лері вистромилася з міжліжкового проходу й виклала підборіддя на край матраца.

— Старші на цьому якраз і погоріли, — повідомив він. — У Загробиська Мавра сорок осіб сиділо «на виборі». Певна річ, мало хто вцілів.

Я запитав, хто такий Загробисько Мавр.

— Малий ти ще знати про такі речі, — похмуро відповів Лері та прибрав голову геть.

Я не сказав, що в такому разі, напевно, не варто було про це заговорювати. Я вирішив бути ввічливим і взяти посильну участь у їхніх безглуздих іграх. Тому запитав Сфінкса, що він мав на увазі, коли сказав Помпеєві «немає сенсу».

— Немає сенсу відраджувати його від бійки, — пояснив Сфінкс. — Він би мене не зрозумів.

— А ти збирався? — охнув Табакі. — Що, з глузду з’їхав? Як би це, по-твоєму, виглядало? Ти тільки подумай.

Сфінкс сів.

— Як би це не виглядало, — сказав він. — Треба було спробувати. Він же також людина.

— Він придурок! — заволав Табакі. — Абсолютний кретин!

— За це не вбивають.

— Ще й як убивають!

Вони верещали один на одного, зблизивши обличчя, мало не торкаючись носами. Так, ніби були в кімнаті самі. Ніби нікого поруч не було.

— Дуже навіть убивають, — повторив Табакі вже тихіше.

Сфінкс дивився йому в очі ще якийсь час, тоді відвернувся.

Я перевів подих. Велика гра досягла небувалого напруження. Їм майже вдалося переконати мене, що все це — насправді, що це не забава, що дійсно йдеться про життя і смерть. Судячи з лиць присутніх, під враженням були всі.

— І що? — запитав я. — Помпея вже ніщо не врятує?

На мене подивилися, як на хворого. Співчутливо та з жалем. Таким чином закінчувалися всі мої спроби зробити свій внесок у гру. Я зрозумів, що на сьогодні з мене досить. Що я більше не в змозі зображати дурника, якому потрібно все розтовкмачувати. Я сказав їм, що дякую. Сказав, що вони допомогли мені розібратися в усьому та що тепер я просто щасливий. Вони витріщилися на мене, як на цілковитого недоумка.

Я пив свою каву й більше нікого ні про що не питав.

Ми їхали та йшли в непроникній пітьмі. Повільно, як черепахи. Ліхтарики мало допомагали. Два бліді кружечки світла під колесами й ціла купа людей, які наступали одне одному на п’яти, спереду і ззаду. Три зграї, які спотикалися потемки, і нам ще пощастило, що Пси на перший уже зійшли. Коли ми проїжджали повз двері спалень, за ними здіймалася метушня, вони відкривалися, й тоді до нас долинав шепіт залишених — таких, як наш Грубий, або трішечки більш притямних. Бідолахи дуже старалися не привертати до себе уваги, але це шепотіння діяло на нерви.

Попереду коло сходів стояв хтось, хто мало не прожектором освітлював спуск. Я зіпрів, захотілося курити. Телевізор з Перехрестя уявлявся скособоченою людською фігурою. Здавалося, що наші кроки відлунюють на всіх поверхах та що ось-ось збіжаться стривожені вихователі з Ящиками з’ясовувати, в чім річ.

Сходи пахли дезінфекцією й мишачим послідом. Освітлювач дуже старався. Він групував усіх по шестеро, освітлював дорогу до найнижчих сходинок, а потім піднімався за наступною групою.

Коридор першого поверху був набагато просторішим, аніж наш, тут запросто можна було проїхати шерегом у чотири візки, і ще залишилося б місце для двох ходячих. Тому тут ми рухалися швидше. Проїхали повз замкнені двері приймальні, актового залу та кінотеатру, повз кабінки ігрових автоматів, проминаючи стенди з фотографіями, ряди вогнегасників, віконця пральні... Спортзал виявився відчиненим, і там увімкнули світло. Далі можна було рухатися без ліхтариків.

Людей у залі вже напхом набилося, і вони все прибували, але при цьому, як не дивно, було досить тихо. Усі розмовляли пошепки. Пси встигли порозвалюватися на пілках і матах, повитягувати термоси й паперові стаканчики. Тепер вони мали вигляд господарів приміщення, до яких усі інші поприходили в гості.

Сфінкс, Чорний і Горбач рушили просто до них. Сліпий залишився біля дверей. Я, наче прив’язаний, теліпався за Табакі, а він, видно, вирішив поспілкуватися з усіма присутніми, тож ми раз по раз кружляли по залу, вітаючись і обмінюючись усякими безглуздими фразами то з тим, то з тим, поки мені це не набридло, і я не відстав.

Помпей сидів на маті дещо осторонь від решти Псів і палив, струшуючи попіл на підлогу. На шиї в нього теліпався строкатий джгут скрученої ковбаскою шийної хустки. Шкіряні штани, здавалося, ось-ось тріснуть під натиском м’язистих стегон. У переговорах зі Сфінксом він участі не брав, і я зрозумів, що деталі Великої битви обговорюються без її головних героїв. Потім я зрозумів, що поняття не маю, що входить до плану Битви — чи перемога Помпея, чи його поразка. Адже це також, напевно, заздалегідь обговорено.

Сфінкс та Горбач із Чорним повернулися. Сфінкс підійшов до дверей і зашепотів, розмовляючи зі Сліпим. Візочники шостої залишилися сидіти, де сиділи, ходячі встали, але теж залишилися біля мат і пілок. Посеред залу зібралися ходячі другої та третьої. Узявшись за руки, вони утворили велике коло.

Потім у нього вклинилися візочники, а найостаннішими — Чорний, Горбач, Лері та Пси з шостої. Кожного з наших і Псів ставили між Птахами й Щурами так, щоб по обидва боки стояли чужі. Коли в коло включили хлопців із шостої, воно стало нагадувати невелику арену. Збоку це виглядало досить кумедно. Здавалося, в Домі часто тренувалися у створенні такого-ось кола. Як мінімум — раз на тиждень. Я чудувався на незвичайне видовище, і тут мене покликали. Виявилося, я теж повинен був зайняти своє місце.

— Сонна тетеря! — прошипів Табакі, коли я проїхав повз нього.

— Македонський же не встав, — виправдовувався я.

Табакі кинув на мене обурений погляд і, підібгавши губи, відвернувся. Мене поставили між Ангелом з третьої та Мавпою з другої. Ангел витріщався на стелю й позіхав. Мавпа ялозив та вертівся, покривлявся та прицмокував губами. Рука Ангела тримала мою ледве-ледве, а Мавпа то стискав її щосили, то смикав і тряс, то мало не відпускав. При цьому складалося враження, що ні той, ні інший абсолютно не сприймають мене як людину. Я став ланкою загального ланцюга. І не більше.

Коли переміщення припинилися, Помпей піднявся з мати, потягнувся й увійшов у коло, підпірнувши під чиїсь зчеплені руки.

— Це зав­жди так? Як дитяча гра? — пошепки запитав я у Мавпи.

Він подивився на мене неуважно, скривився і сказав, що не розуміє, про що я мову веду.

Сфінкс підвів до кола Сліпого. Сліпий також став у коло.

— Навіщо цей хоровод? — знову запитав я Мавпу.

— Навіщо? Щоб усім було добре видно, дурню! І щоб руки у всіх були...

Мавпа не встиг договорити. Дружний крик змусив нас здригнутися й витягнути шиї. Коло розпалося. Помпей лежав на підлозі, дриґав ногами та видавав дивні звуки. Схожі на голубиний туркіт.

«І це все?» — розгублено подумав я.

Від того, що я побачив потім, мені стало погано.

Помпей тримався за горло, а між його червоними пальцями стирчало руків’я ножа. Я від­разу змружив очі — й уже так, із заплющеними очима, почув загальний видих. Він міг озна­чати тільки одне. Але я все ж зволікав, не наважуючись подивитися, а коли відкрив очі, Помпей уже не смикався. Лежав жалюгідний і мішкуватий у калюжі крові, яка швидко розтікалася, й ніхто з нас, ніхто з тих, котрі стояли й сиділи навколо, не сумнівався в тому, що він мертвий.

Коло збереглося, хоча ніхто більше не тримався за руки. Було дуже тихо. Усі дивилися на Помпея та мовчали.

Я зрозумів, що запам’ятаю це на все життя. Труп на підлозі, яка блищала зеленою фарбою, світло ламп, які відбивалися у склі вікон, загальне мовчання. Німоту місця, де мовчить занадто багато людей.

Сліпий присів над Помпеєм, намацав ніж і висмикнув. Ніж вийшов із хлюскотом, від якого мене мало не знудило. Дочекавшись, коли те, що піднялося з шлунка, вляжеться назад, я розвернув візок і рвонув до дверей, думаючи тільки про одне: як би чимшвидше забратися з цього місця.

Я мчав у пітьмі, не розбираючи дороги. Напевно, я вбився б іще на першому поверсі, якби мене не наздогнав Табакі.

— Е, куди ти без світла? Стій!

Він наздогнав мене, загарпунив своїм костуром і змусив зупинитися. Навіть не знаю, як йому це вдалося в суцільній темряві.

— Заспокойся, Куряко! Головне, заспокойся! — повторював він.

Я сказав, що абсолютно спокійний. Він вийняв з наплічника ліхтарик, і далі ми поїхали зі світлом. Дуже повільно.

Табакі тремтів та бурмотів якусь нісенітницю:

— Цур не в мене, пек від мене, шукай собі іншу шкуру, гуляй по воді, з місяцем походи далекою стороною, не в’яжися зі мною...

Я засміявся, і він сказав:

— Лише не психуй, будь ласка. Бо тоді доведеться лупити тебе по щоках і відпоювати валеріаною, а кому, по-твоєму, зараз хочеться цим займатися?

— А чим у вас є бажання займатися? — запитав я. — Багато інших справ?

Він не відповів.

— За це не вбивають! — прокричав Сфінкс в обличчя Шакалові.

— Ще й як убивають! — відповів Шакал.

— Малий ти ще знати такі речі, — сказав Лері.

— І що тепер? — запитав я. — Помпея вже ніщо не врятує?

Усі дивилися на мене. Як на абсолютного ідіота.

Я ним і був.

— Боже мій! — сказав я. І засміявся. Неможливо було втриматися. Табакі зупинився й мовчки перечекав мій напад веселощів.

— Той щур... — сказав я йому. — Пам’ятаєш щура? Я думав, ви його вб’єте. Притовчете шваб­рою. Але ж ви навіть не збиралися його вбивати, правда?

Світло ліхтарика відбивалося в круглих очах Шакала двома жовтими цяточками.

— Ви не мали наміру завдавати йому шкоди. Щура зачепити — у жодному разі, так? І тільки Лері по-справжньому боявся Помпея. А ви всі знали, що Сліпий його вб’є...

Табакі мовчки дивився на мене.

— Ви знали, — повторив я. — Жаліючи його кажанів. Розповідаючи казки. Співаючи під гітару. Сфінкс був упевнений у цьому, коли розмовляв з ним сьогодні... Тепер-то я розумію...

— Ну? — запитав Табакі. — Припустимо, ми знали. Ну і що?

Йому не було ні огидно, ні соромно. Ні на йоту. Я це навіть у темряві зрозумів. І якби не Сфінкс... Якби він не крикнув тоді: «За це не вбивають!» — я зараз подумав би, що вони всі такі. «Ще й як убивають!» — відповів Шакал. Так. У Домі — вбивають. А я ж іще уточнив: «Значить, Помпея вже не врятувати?» З іронією. Глумливо. Вони здивувалися. Ще б пак... Щодо цинізму я переплюнув їх усіх.

Я знову засміявся. Сміявся — й нічого не міг із цим вдіяти. Сміх перейшов у спазм. Я буквально похлинувся ним. І мене знудило. На власні коліна. Я не встиг ні перехилитися, ні відвернутися.

Табакі йойкнув, але промовчав.

Біля сходів нас наздогнав Македонський з ліхтариком. Посвітив на мене, взявся за ручки візка та повіз мене — мало що не бігом. Шакал мчав за нами. Я сидів, заплющивши очі, й намагався ні про що не думати. І янайменше — про Велику гру. Таку безглузду й кумедну гру, придуману, бо нудно...

У ванній Македонський висадив мене на підлогу й роздягнув до трусів. Я сидів на мокрій підлозі та дрижав. Він забрав мій одяг і повернувся відмивати візок, а я так і сидів — голий. Потім вони з Горбачем заштовхали мене в душову кабінку, увімкнули воду й закрили дверцята. Я розтягнувся на кахельному заглибленні під струменями, які шмагали по спині, та слухав їхні голоси, приглушені душем і прозорими дверима, слухав, як вони розмовляють, відмиваючи мій візок.

— Зібрав усі ножі й бритви і кудись поволік, — сказав Горбач. — Навіть пилки забрав. Десь у нього є свої тайники.

Македонський пробурмотів щось невиразне.

— Загорнув усе в наволочку. Чомусь у мою. Цікаво, чому.

Поскрипування візка й тиша.

— Куряці можна дати мої штани, він у них не потоне, напевно. А чистих сорочок у мене і в самого нема.

Я заплющив очі, підставивши обличчя під душовий струмінь. Під водою нічого не було чутно, і так було набагато краще. Якби мені дали спокій, я пролежав би тут, оглушений душем, цілу ніч. Може, до ранку мені б полегшало. Але мене витягли. Відсунули дверцята й витягли на розстелений рушник.

Поки я витирався, нагодився Лері, зайняв моє місце в кабінці й почав хлюпатися там, як божевільний тюлень, і навіть не зачинив дверцят.

Увійшов Сфінкс і завмер посеред ванної з неуважним виглядом, наче забув, що йому тут було треба.

Я випірнув з-під рушника. Біля мене на табуретці лежала купка одягу. Зверху — картата світло-сіра сорочка.

— Я цього не вдягну, — сказав я. — Заберіть її.

Горбач подивився на мене здивовано, наче було щось дивне в тому, що я відмовився надягти цю сорочку. Сорочку Сліпого, яку я бачив на ньому не раз і не два. Ніби незрозуміло, що після того, що сталося, в мене не було ніякого бажання носити його одяг.

Лері заспівав під душем, фальшиво й голосно, з вилясками поплескуючи себе по ребрах, котрі аж випиналися.

— Ексгібіціоніст чортів, — пробурчав Сфінкс. І раптом закричав так голосно, що я здригнувся:

— Двері закрий!

— Нехай так, — сказав Горбач і прибрав у мене з-під носа одяг, — завтра що-небудь тобі підберемо. Сьогодні все одно вже тільки спати.

Він накинув на мене рушник, підсадив у візок і повіз. Візок був іще вологим після миття. Я ковзнув по оббивці та міцно вхопився за ручки, щоби не випасти.

— А ти — гидливий суб’єкт, — сказав Сфінкс.

Я обернувся.

Він дивився зимними, наче крига, очима.

— Я не гидливий, — відповів я. — Я нормальний. А ти?

Він примружився:

— Я — ні.

Ніколи в житті ніхто не дивився на мене так, як він. Із таким нестерпним презирством. Потім він прикрив очі. Ніби взагалі не хотів бачити.

— Господи, — сказав він, — та ти ж навіть мізинця його не вартий! Ти...

Горбач дуже швидко розвернув візок і вивіз мене в передпокій, зачинивши двері. Крізь двері долинуло якесь шипіння та вовтуження, наче й Македонський, і Лері вчепились у Сфінкса, не даючи йому кинутися за мною. Горбач утвердив мене в цій підозрі, коли галопом домчав до спальні, вивернув з візка на ліжко й тут же втік назад.

Я відразу ліг. Просто в рушник. Накрився з головою і лежав, заплющивши очі, щосили намагаючись не заплакати. Я протримався аж доти, поки не затихли всі звуки. Поки навколо не перестали ходити й перемовлятися, стукотіти та вкладатися спати. Тільки тоді я заплакав. Я дуже сподівався, що мене не чутно. Щось закінчилося тієї ночі. Це виявилося болючішим, ніж могло б стати ціле життя, прожите серед Фазанів.

Наступний день став днем допитів та обшуків. У коридорах з’явилися похмурі люди в формі. Вони ходили по класах, розпитували про Помпея та шукали ніж. У нас вони пробули недовго. Понишпорили в шухлядах столів і тумбочок, пообстукували стіни, а тоді пішли.

Лері раз у раз вирушав на розвідку й повідомляв останні новини, які нікого не цікавили. Вийшовши в коридор, можна було побачити, як Псів, то одного, то іншого, тягають в учительську — порівнювати свідчення. Цим Лері якраз і займався. Валандався в коридорі. Тільки у нього це називалося розвідкою. Після сьомої вечора сторонні роз’їхалися, Акула зібрав усіх вчителів і вихователів на екстрену нараду. О десятій, з запізненням на дві години, задзвонили до вечері, й ми поїхали до їдальні. На дверях кабінетів уже висіли траурні стрічки. В їдальні на нас чекав Акула. Він говорив довго та зворушено. Сенс промови зводився до того, що всім, хто хоч що-небудь знав про смерть Помпея, пропонувалося прогулятися до директорського кабінету й поспілкуватися там з ним віч-на-віч.

Спати ми лягли раніше, ніж зав­жди. У всіх чотирьох кутках спальні були нашкрябані замовляння проти візитів мстивих небіжчиків. Табакі розвісив над собою купу охоронних амулетів. Горбач щопівгодини підхоплювався, світив ліхтариком на двері та з полегкістю завалювався назад у ліжко.

Куряка

Уривки зі щоденника

Дощова пісня

В Сіродомному Лісі сьогодні вода протікає на нас із небес,

вибирайся із моху, сусіда буди. Дощ іде, Ліс танцює, чудо з чудес!

Не видно очей і немає лиця,

шерсть намокла до краю, і так без кінця,

і правди немає в моєму листі, який у теплі,

лежить у чорнім дуплі.

Візьми та пропхай туди руку свою шорстку,

прочитай чорних звірів на білому тому листку.

Вони тобі скажуть, і ти не мовчи, розкажи іншим правду.

Ту правду, якої там зовсім нема, ти придумай сам, щоб побіг,

у колючій траві ти лишаєш сліди

пазурів шестипалих ніг.

Біжи і співай, кричи і танцюй, ти каліка,

хай весь світ знає про це —

ти народився від дерева і від струмка, де Ліс — твоє серце.

Приспів:

Ура, Ура! Куснемо муравля!

Закинемо вуха на горб!

І дружний наш танець, і дружний спів!

Ми — гордий Лісу народ!

4-а 3-я 2-а 6-а 1-а
Сліпий Стервожер Рудий Помпей Джин
Сфінкс Дракон Соломон Гачок Професор
Табакі Ангел Ґніт Пугач Кусака
Чорний Дронт Дон Валет Гуль
Лорд Кінь+ Вікінг Лавр Білоголовий (Сип)
Горбач Метелик Мрець Гном Нуф
Лері+ Дорогенький Зебра Нечоса Ніф
Македонський Гупі Мікроб+ Кріль Наф
Грубий* Пухир Мавпа+ Прищ+ Плаксій
Куряка Красуня Гібрид+ Москіт+ Хом’як
Слон* Дикобраз Соня Кит
Фікус* Падло Генофонд+ Смаркач
Кущ* Реготун+ Белькотун Пиріжок
Крихітка Розберусь+ Хлюп
Білопуз Фара Пісюн*
Зелень Тихіше їдеш
Копака* Вухань
Псих
Тритон*
Ластоніг*
Краб
Мішочник

Нерозумні — *

Логи — +

Загрузка...