Дім, в якому…

Сфінкс

У студентському гуртожитку, де поселиться Сфінкс, йому нададуть окрему кімнату. Зовсім крихітну. Він проведе в ній зиму, готуючись до іспитів, і зима ця виявиться найхолоднішою за останні п’ятнадцять років. Русалки він не знайде. Адреса, залишена її батьками, виявиться несправжньою. Сфінкс обійде всіх однофамільців цієї дивної сім’ї, потім людей з подібними прізвищами, і через два місяці пошуків і розпитувань почне сумніватися в тому, чи не привиділися вони йому. Зрідка приходитимуть листи від матері. Він прочитає перші два. Решту почне ховати на дно валізи, так і не розпечатавши. Квапливо переглянуті газети складатиме стосом за дверима, і стос цей ростиме з дня на день. Декотрі з газет зі статтями, які його зацікавлять, теж перемістяться на дно валізи. Сусіди будуть з ним ввічливими й запобігливими. У якийсь момент він зрозуміє, що живе замкнутим життям літнього чоловіка, і спробує стати більш товариським. Почне бувати на студентських вечірках.

Після однієї з них, не заходячи до своєї вихолодженої кімнати, вирушить на автобусну зупинку й сяде в перший, ще порожній, автобус. Із двома пересадками дістанеться до околиці міста.

Дому як такого він уже не побачить. Тільки три вцілілі стіни, купи цегли й будівельного сміття. Усе це — заметене снігом. Він пройде вздовж огорожі, яка обрамлює майбутній будівельний майданчик, знайде в ній неприкріплений лист жерсті та пробереться на територію колишнього Дому. Одна зі стін, що збереглися, буде списана згори донизу. Адресами, номерами телефонів і короткими поясненнями. Подекуди навіть віршами. Він прочитає все, але не знайде того, чого й так не сподівається знайти. Обійде стіну і сяде на купу припорошеного снігом щебеню, відчуваючи, всупереч всім законам природи, що поступово зігрівається, хоча мав би остаточно заклякнути.

— Пробач, — промовить він. — Ти здавався мені монстром, який пожер усіх моїх друзів. Мені здавалося, що ти не відпустиш мене. Що я тобі навіщось потрібен. Що мені ніколи не вдасться стати вільним, поки я не піду від тебе, хоч я брехав Куряці, що свобода — в людині, де б вона не була. Я боявся, що ти змінив мене, зробив своєю іграшкою, я хотів довести собі, що можу прожити без тебе. Я ставив тобі в провину і Лося, і Вовка, і всіх інших, хоча Лося вбили випадково, а Вовка вбив Македонський. Одначе легше було думати, наче це твоя провина, ніж що в усьому винний сам Вовк. Що він не був ні настільки добрим, ні настільки розумним, як мені здавалося. Що він не був бездоганним. Що навіть Лось не був бездоганним. Легше у всьому звинуватити тебе, ніж визнати це. Легше сказати, що ти вбив тридцять з гаком людей, ніж визнати, що вони були чи то боязкими ідіотами, чи то заблукалими дітьми. Легше вважати, що це ти бажав смерті Помпея, аніж що Сліпий отримав задоволення, його вбиваючи. Легше думати, що ти змусив мене переробляти Лорда, ніж що мені це подобалося... Легше думати, що Сліпий збрехав про Русалку, ніж що її таки справді нема тут, на цьому світі, як і її дивних батьків, і нема їхньої адреси, що її вони так охоче мені вручили… Набагато легше вірити в це, ніж у те, що ви подарували мені її, сподіваючись одного разу мене нею втримати, тільки нею, а не хитрістю й не силою...

Сфінкс говоритиме, поки не втомиться, поки все сказане не розтане з хмарками пари в морозному повітрі. Тоді він встане і, незграбно послизаючись, спуститься з купи заледенілого щебеню. Обходячи списану адресами стіну, він не побачить на ній ні адрес, ні номерів телефонів. Вона виявиться брудно-білою, і на ній будуть зображені різноколірні спіралі, трикутники, сонця й місяці... І дивовижні потвори, які пасуться під ними. Незграбні, гострозубі, з ногами різної довжини, з хвостами, що стирчать, наче палиці...

Сфінкс обережно наблизиться до них. Йому краще, ніж будь-кому іншому, відомо, де саме була та стіна, одначе вона виявиться тут. З усіма істотами, котрі її населяють. Тут будуть вовк із зубами-пилами, які не вміщаються у нього в пащі, жовтий жираф, подібний на підйомний кран, зебра, яка нагадує верблюда, плямистий гоблін, динозавр... Мерхла порожниста чайка... Придивившись, він побачить, що серед добре знайомих зображень затесалися інші, так само добре знайомі, але які ніколи не опинялися поряд, — білий бик на тонких ногах, дракон із блакитним камінчиком замість ока... І ще інші знайомі зображення, але яких не малювали ніколи й ніде, — ще один дракон, вогнисто-червоний, і рибка з прив’язаним до хвоста дзвоником... Дзвоник виявиться справжнім.

Сфінкс відірве його від намальованого риб’ячого хвоста і заховає в кишеню куртки. Потім притиснеться чолом до стіни. Постоїть так якийсь час, вслухаючись у навколишню тишу, поки не стане цілком безгомінно, бо піде сніг. Він вивержеться відразу, валитиме великими, суцільними, лапатими пелехами, і засліпленому ними Сфінксові доведеться довго блукати серед руїн у пошуках лазу в огорожі, який вивів би його назовні.

Дорогою до гуртожитку — трясучись в автобусі, бредучи засніженими вулицями — він думатиме про захований у кишені дзвоник, змагаючись із бажанням витягнути його та впевнитися, що він таки дійсно існує. Відчувши укол чогось гострого, він зупиниться і з подивом витягне з іншої кишені довге біле перо, яке неможливо буде заховати назад, не пошкодивши, і залишиться тільки встромити його у в’язану шапку, сподіваючись, що це виглядає не надто безглуздо.

На сходах він зустріне сусідку, похмуру дівчину в окулярах, яка попередить, що на нього чекають.

«Дрібна така дівчинка, з розкішним волоссям», — скаже сусідка, пильно розглядаючи перо у нього над вухом. Звичайно, вона страшенно здивується, коли відлюдькуватий самітник-­нечіпака-з-протезами раптом накинеться на неї та розцілує просто на сходах, наче якийсь п’яний псих. «А в шапці перо! — підкреслюватиме вона щоразу, розповідаючи про це. — Ніс червоний, очі шалені, а в шапці — здоровезне перо!» Вона ніколи не зізнається, що в ту мить цей сусід по поверху здався їй найпрекраснішою людиною на світі.

Куряка

Мене все ще іноді розпитують про ті події. Зараз, звичайно, рідше, ніж двадцять або п’ятнадцять років тому. Все ж багато хто пам’ятає. Навіть дивно, наскільки багато хто. Пам’ятають про мою причетність до тієї історії, про те, що це нібито якось позначилося на моїй психіці та на моїх картинах.

Після випуску я зустрічав багато колишніх мешканців Дому. Дехто непогано влаштувався, інші ледве викручуються, напевно, є й такі, кому зовсім непереливки, але їх навряд чи зустрінеш на власній виставці, тож я навіть не можу переконано стверджувати, що вони існують. Із тих, котрі залишилися в місті, я знаю шістьох, які регулярно зустрічаються й поринають у спогади, але мене до їхньої компанії ніколи не тягнуло. Серед них немає тих, кого я по-справжньому хотів би бачити. Я взагалі мало з ким зустрічаюся, крім Чорного.

Свого часу я збирав нотатки про Сплячих, а потім перестав. Надто це було важко — думати про них, уявляти їх. Легше мати справу з живими або зі справді мерт­вими.

Кінь

Ні, ніхто з нас не їздив їх провідувати. Бо який у тому сенс? Навіть Рудий цього не робив. Спочатку не їздили, бо ми від усіх ховалися, а потім зав­жди було надто багато справ. Та й не хотілося, щиро кажучи. Ми знали про них, де хто, і так далі, але щоб їздити туди — такого не було.

Чорний

Чесно? Мені нема діла до Сплячих. Я навіть не стану вдавати, наче побиваюся за ними. То був їхній вибір і їхнє рішення, і менш за все я налаштований тягатися до них із букетами хризантем та розводити навколо небіжчиків сентименти. Бо вони небіжчики, якщо дивитися правді в очі. Живі трупи, яким начхати на будь-які знаки уваги з мого боку. То заради чого ламати комедію?

Рудий

Я іноді відвідую їх. Звичайно, без квітів. Чому б і ні? У мене навіть є спеціальний дозвіл. Раніше я цього не робив, бо не хотів, щоб через мене вийшли на решту, адже за «сонями» велося постійне спостереження. Але тепер, коли всім на них начхати, я роблю це з задоволенням. І ніякої патології в цьому не бачу. Нічого страшного в них нема. Вони не всихають, не зіщулюються, вони взагалі не схожі на трупи. До того ж зав­жди цікаво наві­датися до старих друзів. Хлопцям я про це не розповідаю. Вони можуть вирішити, що зобов’язані мене супроводжувати, або почнуть картати себе через те, що їм цього робити не хочеться. Усе це ні до чого.

Куряка

Лері та Спиця живуть у передмісті. Він співвласник авторемонтної майстерні, де колись починав як помічник, вона — домогосподарка. У них двоє дітей, старша дочка недавно вийшла заміж. Я був на весіллі, подарував молодятам картину. Правда, не свою. Мої рідко кому подобаються. Весело було спостерігати за личком нареченої, поки мій подарунок розгортали, й бачити полегшення, яке відбилося на ньому, коли пакунок нарешті розгорнули.

Ми з Лері ніколи не розмовляємо ні про Сплячих, ні про зниклих. Ми до краю компетентно й дуже дружньо мовчимо на ці теми, коли зустрічаємося. Зате часто говоримо про інших співзовнішників, і він зав­жди має про що мені розповісти, бо Лері в міру своїх сил намагається не втрачати їх з поля зору. Вони з Конем, як і раніше, дуже близькі, хоча Кінь так і залишився в общині (секті, якщо казати відверто), яку заснували ті, котрі виїхали в автобусі, та Долучені. Добиратися туди — мука, одначе Лері здійснює цей подвиг щомісяця. «В ім’я дружби», — ось як він каже.

Спиця

Я ніколи не була проти старих друзів. Ніколи не забороняла чоловікові ні з ким бачитися. Просто на нього дуже діють такі зустрічі. Він потім тижнями ходить сам не свій, ніби захворів або ніби щось трапилося. А я — мати, я повинна думати про дітей. Мені зовсім не хочеться, щоби про них говорили, що їхній батько жив у тому самому місці... Ну, ви розумієте, про що я. Я сама звідти й зовсім цього не соромлюся, але не вважаю, що про такі речі треба говорити зі сторонніми. Ніхто не скаже, ніби я не така, як усі, я звичайна жінка, а це саме те, чого потребують діти, — звичайні, нормальні батьки. А щодо общини... Це не те місце, куди я стала б навідуватися, якщо когось цікавить моя думка. І не ті люди, з якими стала би спілкуватися.

Гібрид

Та заради бога, нікого ми не чіпали! Просто Рудий вирішив, що треба підтримати Сплячих. Принаймні тих, хто зовсім безхазяйний. У кого немає ніякої рідні. Бо хіба мало що? І ми збирали гроші. Справи в нас йшли непогано, ми могли б обійтися своїми силами, але подумали, що, може, й інші з колишніх захочуть приєднатися. Нічого поганого. А Спиця повелася так, ніби ми з’явилися їх грабувати. Віднімати останнє. Адже живуть вони непогано. І це ми допомогли їм на самому початку, коли вони ще нічого не розуміли в Зовнішності, пара дурних-закоханих! Але добре, не варто про це... Лері приїжджав потім вибачатися, привозив якісь гроші, але ми нічого в нього брати не стали. Бракувало ще, щоб за ним з’явилася Спиця та зажадала все назад!

Куряка

Рудого я зустрів на відкритті чергової виставки. Він живе в тій же общині, що й Кінь, і вважається великим авторитетом. Чимось на кшталт старости. На початках у них заправляв усім старий сторож, який приєднався у випускну ніч до втікачів, але він давно помер, залишивши після себе музей зіпсованих годинників, і тепер за головного там Рудий.

Зовнішність у нього — як у колишньої рок-зірки: пошарпана, але чарівна. Волосся нижче лопаток, татуювання на лобі, намиста з чиїхось кігтів... Його роздивлялися з куди більшим зацікавленням, ніж мої картини. На всіх репортажах про ту виставку можна бачити Рудого — з різних ракурсів, а картини додаються до нього постільки, поскільки він на них дивиться. Ці нещасні фотографи просто не могли відвести від нього об’єктиви, і їх цілком можна зрозуміти.

У Рудого восьмеро дітей (він запевнив, що від однієї дружини), чотири собаки, двоє коней і стадо овець. Він показав мені фотографії всіх, крім останніх, і все було б чудово, якби вони того дня не зчепилися з моїм менеджером. Скандал вийшов жахливий, а навколо крутилося надто багато журналістів. Рудий рвався в бій, обзивав Чорного зрадником і ренегатом, і його насилу вдалося втихомирити, а ще важче було потім пояснити цікавим, що ці двоє можуть мати спільного один з одним.

Чорний

Багато хто вважає мене зрадником. Та я вас прошу. Я просто не міг бачити, як цей пройда день за днем облаштовує свої справи за наш рахунок. Від самого початку варто було докумекатися, чим це пахне: два колишні ватажки на новому місці. Але я був упевнений, що тримаю ситуацію під контролем. На моєму боці була перевага. Шестеро моїх — проти трьох колишніх Щурів. Мені здавалося, цього досить. Потім дехто виїхав, усе змінилося, і поки я похопився, що Рудий забагато на себе бере, було вже пізно. Він усе облаштував, та ще й дуже спритно. Для общини то був тяжкий час, але ми б дали собі раду і без його афер з грошима, треба було просто не лінуватися та не впадати в паніку.

Куряка

Рудий став єдиним, з ким ми говорили про Сплячих. Уже після бійки, усамітнившись у кафе напроти виставкового павільйону. Прикладаючи лід до підбитого ока, він із загадковою усмішкою сповістив, що Сплячих стало набагато менше.

— Тобто? — не зрозумів я. — Хтось прокинувся?

— Ні. Дехто випарувався. Про перші два випадки писали в газетах, про інші наразі мовчать. А ти що ж, не читаєш газет?

Я не читаю газет і не дивлюся телевізора, але не став про це розводитися. Тема нашої розмови сама по собі не тішила, а хитрувата міна Рудого тільки погіршила становище. Він нагадав мені той період мого життя, коли я постійно задавав запитання, але ніколи не отримував зрозумілих відповідей, і це мало не звело мене з розуму. Тому я не став ні про що запитувати. Ні про те, ким були ті зниклі, ні про те, куди вони могли подітися. Рудий чекав моїх розпитувань, а не дочекавшись, спохмурнів і досить швидко пішов. Відтоді я його більше не бачив.

Рудий

Не знаю, здається, він обметрився. З усіма цими виставками та журналістами. Знаменитий, але надто нервовий. «Людина мистецтва», — сказав би Старий.

Я його, звичайно, люблю, поважаю, ціную і т. д., але, думаю, йому бракує свіжого повіт­ря. У нього навіть у картинах його бракує.

Куряка

Я рідко бачуся зі Сфінксом. Він став дитячим психологом і якийсь час працював в інтернаті для сліпих та слабкозорих. Він дуже дивна людина. Ходить на мої виставки. Відвідує Сплячих. Тягається з моїм батьком ловити рибу.

З’являється засмаглий посеред зими й дарує оранжево-синього метелика в скляному саркофагу. У нього дружина-невидимка — то вона є, то її немає, і кожне зникнення розтягується на роки. У нього найдивовижніший на світі собака — німецька вівчарка-­поводир, що навчає інших собак-поводирів. Я спеціально питав у знаючих людей, такого явища просто не існує. Ще він тримає пугача. І збирає старовинні музичні інструменти.

За останні десять років він двічі діставав спадок від якихось абсолютно незнайомих людей. Його це чомусь абсолютно не дивує. Він навіть не намагався з’ясувати, хто ці люди. Не знаю, на що він витратив оті гроші, але багатшим не став. Вони міцно дружать з моїм батьком. Підозрюю, що це з його подачі Сфінкс відвідує мене в найзастійніші періоди життя, щоби погратися зі мною в ролі психолога. Я вдаю, ніби мені це допомагає. А іноді не вдаю.

Батько куряки

Я колись вирішив, що не залишу цього хлопця, поки він не стане на ноги. Ми познайомилися в найгірший для нього час. Не скажу точно, через скільки років після нашого знайомства я зміркував, що потребую його набагато більше, ніж він мене. Ми зазвичай їздили на рибу. Або ходили в кіно. Слухали музику моєї молодості, розглядали фотографії моїх подружок, говорили про мого сина. Дуже нескоро до мене дійшло, хто з нас кого насправді розважає та вигулює. Не знаю, як це в нього вийшло. Він зав­жди віддавав більше, ніж брав. Він зрозумів, що мені треба про когось піклуватися, і зробив те, чого не зробив Ерік, — дозволив мені це. Я з ним почувався справжнім батьком. І другом. Я кинув пити, став вегетаріанцем, скинув п’ятнадцять кіло зайвої ваги й помолодшав років на двадцять. От і скажіть мені після цього, хто з нас кого врятував?

Кінь

Сфінкс був у нас тричі. Уперше — коли нас тільки-но вирахували: «виявлено безслідно зниклих зі школи-інтернату...» і так далі. Неначе це не ми дозволили себе виявити, щоб легалізуватися. На той час усі вже стали повнолітніми, тож нашестя родичів нас не лякало. У нас тоді був лише один будинок на всіх, один сарай; їли ми, що трапиться та коли трапиться, спали вдягнені, щоб не замерзнути, і з ранку до ночі працювали, як прокляті. Він затримався всього на кілька годин. Поздоровкався з усіма, пообідав і виїхав. Дехто думав, що він залишиться, але я відразу зрозумів — навряд. Він просто хотів переконатися, що в нас усе гаразд. І Чорного не хотів напружувати. Той, хоч і не показав явно, але запанікував. Удруге Сфінкс приїхав років через шість-сім — точно не скажу. І в той свій приїзд затримався на довше. Може, тому, що Чорного з нами вже не було. Але й тоді було зрозуміло, що він не залишиться. Я запитав його, так, ніби жартома, чи не збирається він сюди переїхати. «Фермерствувати з протезами замість рук чи сидіти у вас на шиї?» — запитав він. А втретє було, власне, оце...

Рудий

Я зав­жди знав, що Сфінкс може втяти якогось фігля. Що він не просто так залишився. І я пам’ятав, що він отримав від Шакала щось таке, чого не мав ніхто ні до нього, ні після. Може, багато хто не дотямив, кому Табакі вручив би те, чого майже не перепадає прос­тим смертним, але я ні хвилини не сумнівався, що Сфінксові. Зрозуміло було, що рано чи пізно він цим подарунком скористається, і тоді-то, думалося мені, я нарешті дізнаюся, що це було. Але до того, як це трапилося, минуло стільки часу, що я майже забув, як мене це колись цікавило.

Куряка

Прославила мене друга виставка. Ніколи потому навколо не здіймали стільки галасу. З одного боку, прикро, що пізніші роботи не зустріли розуміння, з іншого — важливіше знати, що саме вони є сильнішими. Я не соромлюся своїх ранніх робіт, але в двадцять два роки надто відверто розкриваєш душу й робиш це часом дуже невміло. Пізніше почуваєшся ніяково. І за себе, і за те, що саме невміле виконання зустрічається із захватом. Зараз я порозумнішав, і мої картини також. Єдиний фрагмент, який кочує з роботи в роботу, зберігся з давніх часів — плюшевий ведмедик, я так і не зумів його позбутися, хоч він маскується дедалі краще. На останніх полотнах він замазаний. Його не видно, але він там, ховається під шаром фарби. Може, одного разу я зумію обійтися без нього, хоча він давно вже став чимось на кшталт моторошного талісмана, який забезпечує моїм картинам довге життя.

Батько Куряки

Йому подобалися ті картини Еріка, в яких я взагалі нічого не розумів. Наприклад, речі того періоду, який я прозвав смугастим. Укладені одне в одного кола, трикутники, які наповзають на них, а також інша геометрія. Усе чорно-біле. Навіть горезвісне ведмежа перетворювалося на них на купку трикутників. Біля однієї такої картини Сфінкс простояв, присягаюся, хвилин сорок.

Це було наступного дня після відкриття. Ми ходили на виставки, коли там було спокійніше й трохи менше людей. Коли я, потинявшись по залах, утретє застав його біля тієї самої картини, він сказав:

— Знаєш, адже Куряка виніс із Дому набагато більше, ніж думає.

На картині були все ті ж таки остогидлі чорно-білі кола. На все полотно. Найбільше це нагадувало дошку для гри в дартс. Навіть стрілка, яка встромляється, була наявна.

— Вибач, — сказав я. — Нічого не тямлю в живописі. Особливо в такому.

— Час не тече, як річка, в яку не можна ввійти двічі, — сказав Сфінкс. — Він як кола, що розходяться по воді. Це не я сказав, це цитата.

Він простягнув штучну руку в рукавичці й показав на стрілку, застромлену в мішень.

— І якщо впустити в ці кола, що розходяться, скажімо, перо, як намальовано тут, від нього ж також підуть кола? Маленькі, майже непомітні... Але вони перетнуть ті великі...

Я спробував уявити те, про що він говорив. І відчув себе Вінні-Пухом з тонною тирси в голові. Від мене, здається, навіть запахло тирсою.

— Ти вважаєш, що це воно і є? — запитав я, втупившись у те, що вперто виглядало як дошка для гри в дартс.

Він кивнув. Очі в нього палали, наче в якого-небудь божевільного пророка. У такі моменти я підозрюю, що мене гіпнотизують.

— Якби ти був таким пером, куди б ти впав у минулому? Що ти змінив би?

Мені стало тоскно. Що я змінив би у своєму минулому, якби міг? Напевно, майже все. І навряд чи з цього вийшло б щось путнє.

— Надто часто довелося б падати, — відказав я. — І в надто багато місць.

— У тебе є лише одна спроба, — не заспокоювався він. — Одна-єдина.

— Тоді я не став би морочитися. Моє життя з однієї спроби не зміниш.

Він нарешті перестав мене гіпнотизувати.

— Ти не зрозумів, — сказав він, відвертаючись. — Твоє життя неможливо змінити. Воно наполовину прожите. Можна потрапити тільки на інше коло. Де будеш уже не зовсім ти.

— Тоді навіщо взагалі щось міняти? — не зрозумів я. — Якщо тут нічого не зміниться?

Клята краватка на той час так натерла мені шию, що хотілося тільки швидше піти. Здається, Сфінкс зрозумів мій стан.

— Пішли, — сказав він. — Бо ти весь червоний.

І ми пішли. Еріка того дня на виставці не було. А то я запитав би його про дещо.

Кінь

Коли ми їх побачили, то не відразу зрозуміли, що до чого. Тобто ми, звичайно, помітили, що хлопчисько добряче скидається на Сліпого. Але нам і на думку не спало, що це він і є. Тобто, я хочу сказати, ну хто б на нашому місці в таке повірив?

Гібрид

І ось одного разу Сфінкс з’являється не сам. Вилазить з машини, а потім відчиняє задні дверцята й вивуджує звідти це опудало. Хлопчиська років шести. У чорних окулярах. Худющого-прехудющого, і з якоюсь гидкою висипкою. Наші всі на вітрянку перехворіли, тому ми не паримося й навіть стараємося не звертати на нього уваги. Відразу видно, на кого він подібний. І ми відчуваємо зніяковіння, ніби підглянули, як хтось носить при собі портрет покійної дружини. Не станеш же про таке говорити вголос? Ми й не говоримо. Але діти відразу починають до нього лізти, бо він у своїх білих кедах і в майці з наклейками такий страшенно міський, що в них просто нерви не витримують. Вони оточують його й починають теревенити про його одяг, висипку та про те, що він, мабуть, не може й кроку ступити від страху, одним словом, дражнять.

Зовсім трохи. Я вирішую надерти їм вуха, бо з гостями так не поводяться, і вже підходжу до них, аж тут хтось — начебто меншенька Рудого — смикає його за рукав. І тут починається таке...

Кінь

У бійці окуляри з нього злетіли, і все стало очевидно. Будь-хто мав би здогадатися. Я хочу сказати, кожен, хто хоч раз у житті бачив Сліпого. Так мені здалося. Але я помилився. Москіт, наприклад, нічого не зрозумів.

— Ой! — сказав він. — Синочок Сліпого! Ні, ви погляньте, які подібні!

Я не став його переконувати. Він відтоді любить поговорити про спадковість. Про те, яка це сила.

Діти так засмутилися, дізнавшись, що билися з незрячим, що ми їх навіть сварити не стали.

Але свого хлопчиська Сфінкс відвів за сарай і дав йому там прочухана. Я, сказати по правді, не втримався, поткнувся туди до них, подивитися, що та як. І не тільки я. Рудий мене обігнав. Дивимося, Сфінкс стоїть, просторікує, а дітвак його чи то слухає, чи то не слухає, спокійний-преспокійний.

— Бідолаха Сфінкс, — шепочу я Рудому.

— Це з якого боку глянути! — відповідає Рудий роздратовано. — Тобі в дитинстві не читали лекцій про пристойну поведінку? Тебе від них не нудило?

— Ну а ти що зробив би на місці Сфінкса? — питаю я.

— Похвалив би за мужність, — відповідає Рудий, не замислюючись. — За те, що вміє за себе постояти.

— Хто? Він? — шоковано перепитую я. — Його за таке хвалити? Ось його?

Рудий дивиться на мене якось дивно. І питає, справді я дурень, чи прикидаюся.

А що відповіси, коли тобі відверто грубіянять? Я, звичайно, відразу пішов звідти.

Рудий

Після того, як усіх бандитів уклали спати, Кінь зліз з телефону, а я перестав нервуватися, уявляючи рахунок від телефонної компанії, який надійде після його задушевної балаканини з Лері, словом, коли все стихло, й ми зі Сфінксом залишилися на веранді самі, я запитав його, де він відкопав цього хлопчиська.

— Там, де його більше нема, — у найкращих традиціях четвертої відповів Сфінкс.

— Дякую за вичерпну відповідь, — сказав я йому. — Кому ти цим щось доводиш, хотілося б знати?

Ми пили сидр, закинувши ноги на поручні веранди й не запалюючи світла, щоб не налетіло всілякої живності.

— Усього лише хочу виправити деякі помилки однієї хорошої людини, — пояснив він.

Прозвучало це... нормально. Як щось звичайне, чим усім нам час від часу не завадило б займатися. Потім він сказав, що я зробив би те ж саме. Якби мені дали шанс.

Я багато чого уявив, ну, після цих його слів. Запросто. У мене чотири дочки — три з них руді, і я знаю, котру з них люблю трохи сильніше та за що, хоча подібність радше уявна. Я сказав:

— Можливо. Це зовсім інше.

Він знизав плечима. У темноті не розгледиш, але мені здалося, що він посміхається.

— Кожному своє, — сказав він.

— Ага, — погодився я. — Але не в кожного такі зв’язки.

Сфінкс сіпнувся й розплескав свій сидр.

— Тихіше! — сказав я. — Я нікому не дорікаю. Це банальна заздрість. Дуже поширене явище.

Ми трохи помовчали, допили все, що залишалося в пляшках, і мене потягнуло на похмурі пророцтва.

— Ти з цим хлопцем іще наплачешся, — попередив я.

— Знаю, — сказав він. — Я це знаю. Просто хочеться, щоб він полюбив цей світ. Бодай трохи. Наскільки це буде в моїх силах.

Може, це було жорстоко, тому що він уже нічого не міг змінити, навіть якби захотів, але я сказав:

— Він полюбить тебе. Тільки тебе. І ти для нього будеш цілим чортовим світом.

Він так довго мовчав, що я зрозумів: він і сам цього боїться. Але він упертий, і зрозуміло було, що він не відступиться. Життя не пошкодує, щоб довести щось своє декому, хто про це навіть не дізнається. Смішно...

Я не став питати, що у хлопчиська за висипка, хоча зрозуміло було, що це таке. Це Дім позначив його, втрачаючи. Заздалегідь. Іще до того, як йому довелося туди потрапити. Але я не став про це говорити.

— Добре. Успіху тобі, — промовив я замість цього. — Якщо надумаєш, залишайся. У нас тут багато дітей. Усі шалені. Один маленький перевертень погоди не зробить.

Уранці вони виїхали. Я дивився, як вони йдуть до машини, і, чесне слово, не знав, кого з них більше шкодую. Напевно, все-таки Сфінкса. Він зав­жди брався за непосильні завдання. І не зав­жди вони йому виявлялися по зубах.

Чорний

Усе це така нісенітниця, що буквально зло бере слухати. Я доросла людина, я давно вийшов з того віку, коли мріють проїхатися машиною часу й привезти собі маленького динозаврика, щоб він жив-поживав під ліжком. І я не вважаю, що якщо в когось скособочені мізки або викривлене почуття гумору, то інші повинні йому підігравати. Не знаю, звідки Сфінкс узяв того хлопчиська, і знати не хочу. Хіба мало на світі сліпих сиріт, яких можна всиновити? Хіба мало серед них худих світло­оких брюнетів? Може, це навіть дитина Сліпого. Адже ніхто не знає, де він та що з ним. Він міг настругати з десяток таких сліпачків. А от стати пристойним батьком — навряд.

Про Сфінкса можу сказати тільки, що він людина, яка будь-яку дурню роздує в подію вселенського масштабу. У що-небудь загадкове та ідіотське. Він і дитиною був таким. Знаходив якусь гидоту, й відразу — «о, прибульці залишили!».

Не здивуюся, якщо з’ясується, що він цього свого хлопчиська просто в кого-небудь украв. Цілком у його дусі. Він навіть чужого батька примудрився вкрасти, а це набагато важче.

Батько Куряки

Чув я ці розмови. Звичайно, все воно вигадки. Вони там, у себе в общині, доволі містично налаштовані хлопці. А щодо того, що Сфінкс сам розпустив ці чутки, — ну просто вибачте... Ніяких чуток він не розпускав. Просто батьки хлопця доручили йому дитину на літо, а потім чи то дитина до нього прив’язалася, чи то батькам так здалося зручнішим, але вони його наразі не забирають. Завжди ж легше, коли такими дітьми займається фахівець. Про усиновлення — нісенітниця, не так-то просто в наш час усиновити когось, тим більше такому, як Сфінкс. Тему кіднепінгу я взагалі обговорювати не збираюся.

Ерік сказав, що хлопчина зовсім не подібний на того, за кого його мають. «Нічого спільного», — так він сказав. І я, звичайно ж, йому вірю.

Куряка

Я мало з ким бачуся. У мене багато питань, але я ніколи нікому їх не поставлю. Іноді мені здається, що Чорний знає відповіді, але щоразу, коли я вже готовий його про щось запитати, він дивиться спідлоба й так поквапливо міняє тему, що я не наважуюся його турбувати. Його вразливість лякає. Я не хотів би позбавляти його захисного панцира, що його він так тяжко наростив — і який так ретельно оберігає.

Ще менше хочеться про щось питати у Сфінкса. У випадку з ним мене лякає можливість отримати відповіді. Між нами все й так надто хистке. Я люблю його, але мені ніколи не вдасться змиритися з тим, що в нього була можливість вибору. Якої не було в мене. І як би дружньо він не тримався, його світ зав­жди буде іншим. Не зовсім тим, у якому живемо ми з Чорним. І ми йому цього ніколи не пробачимо.

Щасливий хлопчик

У кімнаті, названій Мотлохівнею, рано-вранці прокинувся семирічний хлопчик. Прокинувся, як йому здалося, тому що побачив поганий сон. Він лежав, примружившись, намагаючись пригадати, що ж йому наснилося таке огидне, але сон вислизав, не даючи впіймати себе, поки хлопчикові не набридло за ним ганятися.

Розплющивши очі, він здивувався раптовій зміні настрою. Вранці він бував похмурий і дратівливий. Але тільки не сьогодні. Цей ранок здався йому чудовим. Він з незбагненним захватом огледів спальню. Сусідів по кімнаті, які запорпалися в подушки, дитячі малюнки на стінах, рожеве небо у відчинених вікнах, і насамкінець, солодко завмерши, — голову брата, яка лежала на краю його подушки. Майже точну копію його власної. Хлопчик знав, що цей пречудовий настрій скоро мине, і, сподіваючись ще хоч на мить у ньому затриматися, розштовхав сплячого брата.

Той розплющив очі. Круглі й опуклі, які не закривалися повністю навіть уві сні. Смуж­ка між віями, яка поблискувала, так наче він тільки прикидається сплячим, дратувала всіх, окрім брата, який мав ту ж таки особливість.

— Що? — пошепки запитав розбуджений.

— Не знаю точно, — так само пошепки відповів хлопчик. — Але мені якось дивно почувається світ. Якось усе навколо аж надто подобається, просто плакати хочеться. У тебе теж так — чи ще ні?

Брат прислухався до себе.

— Ні, — сказав він, позіхаючи. — У мене поки що ні. Може, тому, що я сплю.

І він швиденько знову заплющив очі.

Хлопчик опустив голову на свій краєчок подушки й також спробував заснути. Радість, що переповнювала його, нікуди не поділася. Він притиснув долоню до серця, ніби обмацуючи його крізь шкіру. Притримуючи.

Він не знав, що це відчуття залишиться з ним надовго. Воно потьмяніє, стане звичним, але іноді наздоганятиме його з несподіваною силою, подібною на удар, і примушуватиме його задихатися від щастя, наповнюючи очі сльозами, а душу захватом. Він не знав і того, що тепер вони з братом відрізняються один від одного. Що він зав­жди здаватиметься старшим. «Порочнішим», — так висловиться Чорний Ральф, і хлопчик його почує, проте не образиться. Це стане новою рисою його вдачі — його буде дуже важко образити.

Зустріч

У двадцять четвертій кімнаті з раннього ранку панує терор. Це невесела кімната. У ній живуть усі візочники, які не виїхали на літо: і старші, й молодші. Їх небагато — шестеро осіб, але дві няньки, які залишилися в Домі, збиваються з ніг, обслуговуючи цю компанію.

Старших мучать хвороби, які не дозволили їм поїхати з усіма, заздрість до тих, котрі виїхали, власні забаганки, те, що їх позбавили звичних спалень і відправили до кімнати з поганою славою (вікна її виходять на вулицю, а не на подвір’я, як у всіх пристойних кімнатах), і те, що їм доводиться ділити це саме по собі неприємне приміщення з молодшими. Присутність молодших дратує їх найсильніше. А надто одного з них. Молодших терзає все те саме, але, на відміну від старших, вони ні на кому не можуть відвести душу.

Усі шестеро — фахівці в царині терору, проте нікому з них не дано зрівнятися зі Смердючкою; неможливо ні зрівнятися з ним, ні навіть наблизитися в цьому до нього. Смердючка унікальний. Він терорист від Бога, вундеркінд, здатний убити за кинутий скоса погляд, не кажучи вже про запотиличник. Убити так, що на нього не ляже навіть і тіні підозри. Із застосуванням новітніх та щонайдавніших технологій, а також власних і чужих, з любов’ю втілених у життя винаходів; зброї, яка не має аналогів. Спираючись на фізику, хімію й математику, а також історію та біологію; в усіх цих науках Смердючка не має собі рівних, але вчиться все одно погано, бо йому ніколи демонструвати знання перед учителями, він дуже зайнята людина. Смердючку не кривдять старші. Вони не лають його навіть позаочі. Підслуховувальні пристрої Смердючці вдаються особливо добре, і він постійно працює над їхнім удосконаленням.

Лаяти й карати Смердючку дозволяється тільки нянькам. «У цьому є щось материнське, — запевняє Смердючка. — Щось таке рідне, жахливе та ностальгійне». Помічено, що чим старша та нянька, чим більш негарно вона його лає, тим частіше він проказує ці слова. Такий Смердючка — страшний чоловік десяти років від народження.

Тому, коли він одного злощасного ранку піднімає всіх іще до світанку й перевертає кімнату догори дном, готуючись до Події, ніхто не насмілюється перечити.

Смердючка не вдається до пояснень. Він споруджує оглядовий майданчик. Основою служить присунутий до вікна письмовий стіл. На столі примощуються подушки та штатив для підзорної труби, після чого Смердючка займає позицію спостерігача, обклавшись печивом, біноклями, хлопавками й носовими хустинками. Двоє молодших слухняно розфарбовують літери на білому полотнищі, зшитому з розрізаного простирадла. Смердючка щохвилини звішується з оглядового майданчика, оцінюючи їхню роботу, й лає їх за повільність. Старші ретируються зі спальні, щоби трохи від нього відпочити.

Сніданок Смердючці подають на пост. Няньки, налякані його нервозністю, яка стає дедалі сильнішою, закріплюють на вікні транспарант з написом «Ласкаво просимо!» і забирають молодших — відмивати дітей від фарби.

Смердючка нервує дедалі дужче. До полудня він стає страшенно похмурим. Няньки запасаються нашатирним спиртом і ховаються в надрах Дому з переляканими молодшими. Старші повертаються й стежать за Смердючкою зі зростаючим зацікавленням. Він роздає їм хлопавки й просить стріляти з вікна за його командою. Старші готуються. Судячи з убитого вигляду Смердючки, Подія не відбулася й навряд чи вже відбудеться, тому коли лунає його нестямний виск: «Плі!» — двом із трьох хлопавки випадають з рук, і лише один рефлекторно сіпає за шворку.

Розмахуючи підзорною трубою, Смердючка тричі вигукує «Ура!», розмазує по обличчю сльози, огризається на старших: «Чого вирячилися? Щастя не бачили?» — і вистрілює з запасної хлопавки, обсипавши старшого, який видерся на підвіконня, різнобарвним конфетті.

Вони йдуть поволі. Хлопчик — трохи відстаючи, жінка — згорбившись, скута ваготою валізи. Обоє в білому, світлоголові, ледь-ледь рудаві, обоє дрібку вищі, ніж їм належало: хлопчикові — за віком, жінці — щоби здаватися жіночною. Хлопчик трохи волочить ноги, човгає кедами, мружачи очі від яскравого сонця, так що йому видно тільки асфальт, який плавиться від спеки, і зіркаті сліди, залишені на ньому каблуками матері. Ще він бачить розсипане конфетті. Яскраві, блискучі лелітки на сірому. Відтак він обходить їх, намагаючись не наступити, щоб вони не потьмяніли. Наткнувшись на матір, він зупиняється.

— Здається, це тут.

Жінка ставить валізу на землю. Дім здіймається перед ними як приземкуватий сірим пролом, як зіпсований зуб у білосніжних рядах сусідніх будинків. Жінка піднімає окуляри від сонця, розглядаючи табличку над дверима.

— Це воно і є. Бачиш, як швидко ми дійшли? Хіба мало сенс через таку дрібницю брати таксі?

Хлопчик байдуже киває. Будівля здається йому занадто понурою.

— Дивися, мам... — починає він, коли лунає далекий ляскіт, і їх із матір’ю обсипає різно­барвним конфетті. Хлопчик відступає на крок, здивовано розглядаючи чергову порцію веселкових бляшок, якими засіяно асфальт. Частина конфетті застрягла у нього у волоссі та на вбранні. Він відбігає на кілька кроків назад, щоб бачити вікна Дому, і до нього виразно долинає, як хтось десь у його надрах, невидимий знизу, кілька разів хрипко викрикує: «Ура!»