Дім, в якому…

Сфінкс

Я лежу на вологій траві, поклавши ноги на лавку, і дивлюся в небо, що недавно плакало. Мої забрьохані болотом кросівки схрещені на сидінні лавки, грязюка на них поступово світлішає, висихаючи, й обсипається на облізлі дошки. Занадто швидко. Літнє сонце безжальне. За півгодини від дощу, котрий щойно падав, не залишиться ніяких слідів, а за годину тому, хто надумає тут повалятися, знадобляться окуляри від сонця. Наразі я ще можу дивитися на небо. Яскраво-блакитне, в павутинні дубового віття. Нижче — кострубатий стовбур, ніби сплетений зі скам’янілих канатів. Дуб — найкрасивіше дерево на подвір’ї. І найстаріше. Погляд ковзає по ньому згори й донизу, від найтонших гілок — до коренів завтовшки як я, і над спинкою лавки я помічаю напис — тоненькі, збляклі подряпини на гребенястій корі: «пам’ятай», щось там іще, а тоді «не втрачай»… Підводжу голову, щоб краще бачити; я звик читати й менш розбірливі написи.

Щ. Н. Д. Щонайдовша ніч…

Комусь вона дарує надію…

Це було б смішно, якби не було так сумно. Навіщо втікати з Дому, де такі-ото написи зміяться, переплітаються та закручуються спіралями, кусаючи себе за хвіст, і кожна з них — волання чи шепіт, пісня чи бурмотіння, так що, дивлячись на стіни, хочеться затулити вуха, неначе це дійсно звуки, а не слова, — навіщо втікати звідти, щоби тут милуватися цим маленьким, але таким жаским написом?

Ще один веселенький напис.

Чому вони так діють на мене? Може, через те, що вони тут, а не там, де стіни в суцільній павутині слів? Не заглушені нічим, вони звучать іще лиховісніше.

А так хотілося відпочити. Від Дому. Від таких написів. Від закликів веселитися донесхочу — «ДОКИ ЧАС НЕ ЗАКІНЧИВСЯ!»… Від ста чотирьох запитань тесту «Пізнай себе» (одне безглуздіше за інше, не пропускати додаткові пункти!). І я звідти втік. Із хаосу — у світ тиші й старого дерева. Але хтось побував тут до мене, перетягнув сюди свої страхи та надії і знівечив дерево, підучивши його нашіптувати кожному, хто опиниться поруч: «Коли мене зрубають, розпаліть кострище з моїх гілок».

Дуб велично простягає шишкуваті гілки до сонця. Древній, прекрасний, незворушний, готовий, як і будь-який з-поміж його побратимів, стерпіти найвитонченішу людську наругу без ремства й докорів. Я раптом виразно уявляю, що ось він стоїть серед руїн поваленого Дому, оточений горами битої цегли. Що він стоїть, власне, так само простягаючи товстезні гілки до сонця, а видряпані на стовбурі літери закликають не втрачати надії.

По хребту перебігає холодок.

«Чи відчуваєте ви часами незбагненний страх перед майбутнім?» Запитання номер шістдесят один тесту «Пізнай себе». У тестах, як нас поінформували, немає несуттєвих питань. Кожне додає якісь важливі штрихи до психологічного портрета того, кого тестують. У нашому випадку вони могли б обійтися самим лише цим пунктом.

Хрупотять кроки по гравію. Ледве-ледь відкриваю одне око.

Небо… Гілки… Ноги, зодягнені в чорні штани.

— Тобі зручно?

Ральф у розстебнутому піджаку та недбало пов’язаній краватці сідає на лавку й закурює.

— Дуже зручно.

Не встаю. Раз уже сказав, що мені так зручно, доведеться дивитися на нього знизу вгору. Ральфа це не бентежить. Він ховає в кишеню запальничку, виймає звідти складений аркушик. Розгортає і тримає у мене перед носом. Це список. Шість імен і прізвищ.

Три з них мені добре знайомі. Ґніт, Соломон і Дон — Щури, які повіялись у зовнішність. Уперше вони втекли ще взимку, після Щонайдовшої, але їх швидко знайшли й повернули в Дім, після чого вони майже відразу втекли знову. Їх повертали ще двічі протягом місяця — і тридцять днів жителі Дому розважалися, роблячи ставки на те, скільки тим трьом вдасться протриматися. Їхні прізвища намуляли всім очі в оголошеннях про розшук, які чомусь розвішували на першому поверсі. Ніби й Акула вже з’їхав з глузду настільки, що ототожнював перший поверх із вулицею, патетично волаючи з його стін до випадкових перехожих: «Усіх, хто може що-небудь повідомити про місцеперебування згаданих підлітків...» За третім разом повернули самого Ґнота. Куди поділися інші «згадані підлітки», так ніхто й не дізнався, а Ґніт не наважувався втікати сам-один і залишився в Щурнику — жалюгідною тінню колишнього себе, сахаючись від кожного Щуреняти.

— Так? — говорю я. — Перші троє — Ґніт, Соломон і Дон, а решти я не знаю. Вони що, теж утекли?

— Не зовсім.

Ральф перевертає свій список і прискіпливо вивчає його, неначе бажаючи переконатися, що нічого не наплутав.

— Решта з першої, — повідомляє він. — Наразі нікуди не втекли, але чомусь дуже рвуться.

Я сідаю. Теплий і припечений сонцем спереду, мокрий і промерзлий ззаду. Весь у мурашках і в піску. Обтрушуюся, змагаючись із запамороченням.

— Дзвонять батькам, — продовжує Р Перший, не відриваючись від списку. — Пишуть листи директорові. Просять забрати їх з Дому чимшвидше. Складається враження, що якби вони не були... обмежені в пересуванні, то пішли би слідами тих трьох. Здається, їх хтось залякує. Ти про це що-небудь знаєш?

— Ні, — відповідаю я. — Уперше чую.

Ральф ховає список до кишені й відкидається на спинку лавки. Його явно не влаштовує моя відповідь, але мені справді невтямки, чого це раптом троє Фазанів одночасно вирішили опинитися якнайдалі від Дому. Хоча, знаючи першу, можна дивуватися лише тому, як пізно вони похопилися.

Ральф милується небом крізь гілки, підставляючи обличчя сонячним зайчикам. У нього дуже похмуре, зловмисне лице — у справжніх зловмисників таких не буває. Тільки в кіно, в найдавніших фільмах. І він навіть не думає сивіти чи лисіти, хоча пропрацював тут уже... Мабуть, років тринадцять, не менше. Дуже стійкий чоловік.

— Добре, — каже він. — Припустімо, ти дійсно нічого не знаєш. Але що ти про це думаєш? Чого вони бояться? Від чого намагаються втекти?

Я знизую плечима:

— Навряд чи вони налякані. Радше їх намагаються виперти. Перша це вміє. І не тільки перша, — мимоволі додаю я, згадавши про Куряку, який цілком міг би опинитись у списку Ральфа, якби ми дали собі волю. Але ми все-таки не Фазани.

— Про кого ти зараз подумав? — насторожується Ральф. Він має вигляд хорта, який узяв слід. Збоку це виглядає кумедно.

— Про Куряку, — чесно відповідаю я. — Можете внести його до свого списку, якщо хочете.

— Он як...

Р Перший поринає в задуму. Надовго.

Я теж мовчу. Може, й не варто було казати йому про Куряку. Вихователі — створіння непередбачувані, ніколи не знаєш, які висновки вони зроб­лять на підставі отриманої від тебе інформації. З іншого боку, навряд чи повідомлення про Куряку може чимось нам нашкодити.

— Ти добре пам’ятаєш минулий випуск? — раптом питає Р Перший.

Я кривлюся. Деякі теми не обговорюються. Удома в повішеників не обговорюються мотузки. Можливо, навіть мило та цвяхи. Ральфові це відомо не гірше, ніж мені.

— Ні, — говорю я. — Погано. Тільки ніч у кабінеті біології, де нас замкнули. Ранку майже не пам’ятаю. Так... дещо... Фрагментами.

Він пстрикає пальцями, відкидаючи недопалок.

— Ви тоді чекали чогось зовсім іншого, правда?

— Можливо. Особисто я нічого не чекав.

Встати й піти буде неввічливо. Хоча щось таке буквально напрошується. І мене дедалі дужче дратує власна позиція на рівні його колін. Підвівшись із землі, пересідаю на лавку.

— Адже ти — Стрибун?

Зазираю Ральфові в обличчя. Він перейшов усі мислимі й немислимі межі. Цікаво, чим я його спровокував? Невже тим, що відповідав? Може, й так. Будь-хто на моєму місці вже послав би його під три чорти. Є безліч способів послати людину під три чорти, не вдаючись до явного хамства. Ральф абсолютно не здивується, якщо зараз я його запитаю: «Що-що? Як ви сказали? Стрибун? Що ви маєте на увазі? По-вашому, я подібний на кенгуру?» Він, загалом, тільки цього й чекає. Але чим більше різних варіантів «що-що?» спадає на думку, тим гидотніше стає. Краще вже справді послати його під три чорти. Хоч я не можу й цього. Бо взимку, коли ми відправили до нього Сліпого з проханням дізнатися що-небудь про Лорда, він не послав нас під три чорти, не зобразив здивування й не обурився, чому ми такі нахабні, а поїхав невідомо куди та зробив набагато більше, ніж ми могли сподіватися. І якщо я зараз зображу здивування й почну варнякати про кенгуру, то, мабуть, перестану себе поважати. Тому я відповідаю:

— Так. Я Стрибун. І що?

Ральф приголомшений. Дивиться на мене, роззявивши рота, і довго не знаходить, що сказати.

— Ти так спокійно про це говориш…

— Не спокійно, — виправляю я його. — А нервово. Хоч, може, по мені цього й не видно.

— Але інші... — затнувшись на слові «Стрибун», він міняє його на «такі, як ти», — ніколи про це не говорять.

— А я поганий Стрибун. Неправильний.

Ральф завмер, його очі гарячково блищать, наче він примудрився відкопати в рівчачку щось неймовірно цінне — і тепер ніяк не може в це повірити.

— Що значить — «поганий»? — питає він.

І я раптом розумію, що, можливо, мені ця розмова навіть потрібніша, ніж йому. Бо ніхто ніколи не запитує себе про щось, що є зрозумілим. Або здається зрозумілим.

Відкидаюся на спинку лавки та змружуюся. Сонце б’є просто в очі. Гарний привід не дивитися на співрозмовника.

— Я цього не люблю.

Та щоби зрозуміти, який він здивований, на нього навіть дивитися не треба. Відповідаю на запитання, перш ніж він встигає його висловити:

— Я не стрибаю. Не обов’язково робити те, що можеш. Не обов’язково це любити.

Розплющую очі, дивлюся на нього — а він аж затамував подих, так ніби мене можна сполохати диханням, — і пояснюю:

— Зі мною це трапилося того ж таки, вранці. Уперше — і відразу на шість років. Коли я отямився й мені дали дзеркало, я не лисини своєї перелякався, як усі подумали. А того, що в дзеркалі відобразився хлопець. Яким я вже не був. Уявіть собі це, якщо зможете, і ви зрозумієте, чому відтоді я більше не стрибав.

— Хочеш сказати, ти відтоді?..

— Відтоді. Не робив цього і не збираюся. Хіба що все станеться саме собою. Я можу перенервувати, злякатися чого-небудь, пережити сильне потрясіння… У таких випадках іноді стрибається мимохіть. Із вами таке траплялося?

— Я не... — починає він.

— Та звісно — траплялося. Просто ви нічого не пам’ятаєте. Це забувається дуже швидко.

Ну ось. Тепер він поперхнувся й закашлявся. Та я краще не буду стукати його по спині. Дуже важко розрахувати силу удару протеза, через це мені не вдаються багато дружніх жестів. Затягую ноги на лавку, кладу підборіддя на коліно й дивлюся, як він судомно кашляє. Він — наче дитина, що грається з сірниками. Заграється в тата і в пожежу — а потім дивується, коли раптом приїжджає машина зі справжніми пожежниками. Хоча в її книжечках з малюнками яскраві ілюстрації детально пояснюють, як одне випливає з іншого.

— Зараз вам захочеться перебити мене, — попереджаю я. — Або просто кудись піти. Це з усіма так, не турбуйтеся.

Ральф сидить, зсутулений, обхопивши руками голову. Обличчя його мені не видно, але, судячи з пози, почувається він не дуже добре.

— Я нікуди не збираюся йти, — каже він. — І мені зовсім не хочеться тебе перебивати.

Стійкий чоловік.

— А шкода, — відповідаю я. — Мені дедалі менше подобається наша розмова. І взагалі — в мене тут побачення.

Він явно не вірить. Я знову відкидаюся на спинку лавки й заплющую очі.

Як же ми гамселили по тих триклятих дверях! Мало не рознесли їх разом зі стіною. Якби нас не випустили, ми би врешті-решт їх висадили. Бо вранці нашому терпінню настав край. Цілу ніч ми просиділи замкнені, покірно й терпляче, поважаючи волю старших та їхні великі справи. Ми знали, що ще не доросли до того, аби брати участь у таких речах. Було до сліз образливо, але ми стримувалися. Та ніч була останньою для старших, але не для нас. Вона належала їм — а ми провели її в кабінеті біології на двох кинутих на підлогу матрацах, якими вони не забули нас забезпечити. Вони дали нам матраци і відро.

— Нас було чотирнадцять або п’ятнадцять чоловік, — кажу я Ральфові. — Ми не встигли ні вдягнутися, ні взутися. Сіамців, Смердючку та Вовка відвели кудись в інше місце. Видно, вирахували, що ці зачинені на замок двері їх не зупинять. Сліпого так і не знайшли. Він десь подівся ще до їхньої появи. Єдиний з нас, кого тієї ночі не замкнули. Крім піжам, у нас була тільки милиця Фокусника і жменя карамельок. Карамельки ми згризли за перші півгодини, а милицею вранці розмотлошили двері... Ми гамселили по них чим попало, щоб тільки висадити, бо тоді вже зрозуміли, що про нас забули, що вибиратися доведеться своїми силами.

Ральф морщиться від неприємних спогадів. Він також був там. Здається, навіть серед тих, хто нас випустив. Ці люди намагалися нас стримати, проте легше було би стримати чотирнадцять хвостатих комет. Розметавши своїх рятівників, ми помчали коридором, волаючи захриплими голосами. Декотрі з нас плакали вже тоді, на бігу, — просто від страху, адже ми ще нічого не знали. Куди ми мчали стрімголов, куди поспішали, я досі не можу збагнути, зате доб­ре пам’ятаю, що нас зупинило. Калюжа. Невелике густо-бордове озеро на Перехресті. У центрі його плавав напівзатонулий кораблик носової хустинки. Цей кораблик мені ще досі іноді сниться. Чи була та калюжа справді величезною? У кожному разі, досить великою, щоби здогадатися: ніхто не може вижити, втративши стільки крові. Я дивився на неї, як загіпнотизований, і весь цей час на мене напирали ті, хто підбіг пізніше. Штовхали в спину, примушуючи робити кроки в той бік. Крок за кроком, аж поки я не відчув, що промокли мої шкарпетки. Після цього я вже нічого не пам’ятаю.

Через шість довгих років я повернувся — і нарешті дізнався про події тієї ночі, але для мене вони назав­жди залишилися чимось далеким, напівзабутим. Я не пережив їх разом з усіма; одна з найстрашніших ночей Дому для мене починається й закінчується бордовою калюжею з напівзатонулим корабликом носовичка в центрі та моїми власними зимними й липкими шкарпетками.

Прийшовши до тями (через шість років за моїм часом і через місяць для всіх інших), я побачив у дзеркалі дивну істоту: лису, довгошию, занадто юну, з несамовитим поглядом... І зрозумів, що життя доведеться починати наново, і заплакав. Від великої втоми, а зовсім не через те, що позбувся волосся. «Невідомий вірус, — пояснили мені. — Швидше за все, ти вже не заразний, але бажано провести в карантині ще якийсь час». Карантин мене врятував. Я встиг перемкнутися. Встиг позбутися деяких дорослих звичок і призвичаїтися до своєї нової зовнішності. Персонал Могильника прозвав мене Тутмосиком. Від Тутмосика до Сфінкса я доріс за наступні півроку.

Ральф мовчить цілу вічність.

— Дивно, — каже він після довгої паузи. — Там усе було в крові. Півстіни, здається, і навіть стеля. А твоя свідомість вмістила одну-єдину калюжу.

— Мені її вистачило, — запевняю я Ральфа. — Мені її більше ніж досить. У моїй калюжі — ціла та Ніч. І всі наступні дні.

— А потім...

— А що було потім, я не стану розповідати. Це не має значення.

Він знову зітхає й сягає за сигаретами:

— Добре. У будь-якому разі, дякую. Ти перший, хто поговорив зі мною про такі речі. За п’ятнадцять років. Мені, напевно, більше не варто тебе ні про що питати?

— Не варто. Що менше розмов на цю тему, то краще.

— Ти мене залякуєш?

— Залякую, — погоджуюся я. — Намагаюся принаймні. Тільки ви надто твердолобий, щоби налякатися, як треба. А це погано. Дім вимагає трепетного ставлення. Таїни. Шанобливості й благоговіння. Він приймає або не приймає, обдаровує або грабує, підкидає казку або жахіття, вбиває, зістарює, дає крила... Це могутнє та примхливе божество, і якщо воно чогось не любить, то це коли його намагаються примітивізувати словами. За це доводиться платити. Тепер, коли я вас застеріг, можемо розмовляти далі.

— Ризикуючи... чим? — обережно запитує він.

— Не знаю. Подумайте самі. Може, вам і вдасться. Адже насправді ви знаєте набагато більше, ніж думаєте.

Ральф дивиться на мене доволі роздратовано.

— Перестань бавитися словами! — вимагає.

Смішна він людина... Тепер виходить, що я бавлюся словами.

— О, ви не уявляєте, як бавляться словами, — запевняю я. — У Домі є справжні майстри цієї справи. Мені до них далеко.

І тут нарешті з’являється Русалка. Поволі бреде до нас через подвір’я від дівчачого ґанку. Джинси-кльоші, плетена мотузяна жилетка й волосся казкової довжини, яке всього лише на долоню не доходить до колін.

Ральф примружується. Дивиться на неї, потім на мене. Дивно дивиться. Цей погляд мені добре знайомий. Русалці шістнадцять, але вона має вигляд дванадцятирічної. З її зовнішністю належить вірити в Діда Мороза і гратися ляльками. Тому будь-хто з дорослих, побачивши нас разом, дивиться на мене, як на збоченця. Русалку це напружує. Мене — ні.

Вона зупиняється досить далеко, бо не хоче заважати розмові. Просто стоїть і дивиться на нас. Зовсім не дитячими очима. Незвично великими на маленькому трикутному личку.

Ральф встає. Плескає себе по кишенях, перевіряючи, чи все на місці. Слава богу, не питає: «Це і є твоя дівчина?» Такі репліки Русалка читає по губах з колосальної відстані.

— Усе, — каже він. — Дякую. Піду перетравлювати наше з тобою спілкування.

— Хай щастить, — відповідаю я. — І будьте обережнішим. Ми можемо ходити навколо цих таємниць, називати себе Стрибунами або Ходаками, писати про це вірші та співати пісні, але суть від цього не міняється. Не ми тут вирішуємо, вирішують за нас, хоч як би це нас не лякало.

Ральф зволікає, розуміючи, що ми навряд чи коли-небудь повернемося до нашої розмови. Проте каже лише:

— Будь обережнішим і ти.

І йде.

Проходячи повз Русалку, киває їй і щось говорить. Потім навпростець перетинає газон, і сутулі ворони відскакують у нього з-під ніг, невдоволені тим, що порушено їхні примарні кордони. Усе ж таки для людей існує асфальт.

Русалка підбігає та з розгону сідає коло мене на лавку.

— Ух ти, ну чому я його так боюся? Він же безневинний!

— Так?

— Не смійся, — нахмурюється вона. — Я знаю, що все це дурниці, але ж чого тільки про нього не розповідають.

Русалка поринає у свої думки, а потім рішуче стріпує головою.

— Звичайно, це нісенітниця. Він — хороший.

Я сміюся.

— Він зі мною привітався і не назвав мене дитинкою, уявляєш?

Подумки аплодую Ральфові.

— А про що ви з ним стільки часу розмовляли? Мені здавалося, що він ніколи не піде.

— Секрет, — кажу я. — Страшна таємниця. Так і передай усім, хто, спостерігаючи за нами, мало не повипадав із вікон.

— Зараз побіжу передавати! — пхекає Русалка. — Вони мене там зачекалися. Махають сигнальними прапорцями, уже навіть поставили на запис магнітофон.

Анітрохи не засмучуючись, що їй не розкажуть про зміст нашої з Ральфом розмови, вона підсувається ближче та починає намотувати мені на ногу своє волосся. Обмотавши, зав’язує його вузликами. Вигляд у неї при цьому дуже зосереджений.

— Це що, якась нова магія? — дивуюся я. — Я ж і так не збирався втікати.

— Це Табакі подарував мені книгу, — пояснює Русалка. — Дуже цікаву. «Кама Сутра» називається.

— О боже! — зітхаю я.

— І там сказано, що аби привабити до себе коханого, треба обплести його путами запашного волосся, обвішати квітковими гірляндами й пообкурювати довкола нього фіміам. Дуже гарно все це описується. А, так! Іще його треба обмастити якимись ароматичними олійками.

— Збожеволіти можна! А там нічого не сказано про закоханих, які задихнулися, і чиї маслянисті тіла, обсотані волоссям та гірляндами, виносять на ґанок — страхати перехожих?

— Нічого, — хитає головою Русалка, затягуючи в мене під коліном волосяну петлю. — Про таких слабаків там навіть не згадується.

Далі ми сидимо, точніше, лежимо на лавці, можливо, в дечому навіть відповідаючи стародавнім трактатам про поведінку, яка пасує закоханим. Дуб, переступивши з кореня на корінь, стає так, що ми опиняємося в його тіні. А може, це просто сонце переміщається? Однак приємніше все-таки думати, що дуб.

Я засинаю, цього разу по-справжньому. Присутність Русалки, яка обійняла мене за коліно, діє як снодійне, вона має цей котячий дар — присипляти і заспокоювати, а ще — самій засинати у невідповідних і незручних місцях. Якби я мав пальці, я міг би викресати іскри з її волосся, наче з котячої шкурки, просто його погладивши. Я сплю й не сплю, я тут і тепер, на цій лавці, але все інше відповзає геть — і напис на стовбурі, і розмова з Ральфом... Усе, крім мене, заснулого, та моєї дівчини, тієї, котра доношує мої сорочки, спить на моїх ногах, немов у кріслі, закутується в рукави моїх курток, зникає з першими ознаками грози і з’являється з першими променями сонця. Найдивовижніше в ній — чутливість до чужих настроїв, уміння розчинятися в повітрі, як тільки в цьому виникає потреба.

Вітер доносить чиїсь голоси. Здригаюся й розплющую очі. Нога моя вже звільнена від волосся, а Русалка дивиться знизу вгору, дуже уважно та напружено. Такою вона буває тільки коли впевнена, що її ніхто не бачить.

— Як ти відразу від найменшого шереху прокидаєшся, — засмучено каже вона. — Від кожного писку. Так не можна. Людина повинна спати довго й міцно.

— Похропуючи та здіймаючи волохаті груди, — закінчую я. — Ось тільки я не назвав би ці Песячі завивання писком. Цікаво, що в них сталося? Може, свіжий ватажок демонструє силу своїх м’язів?

— Не аж такий він свіжий. Просто ти все ніяк не звикнеш.

Мені справді важко призвичаїтися до думки, що Чорний став ватажком шостої. Хоча, якщо добре подумати, йому саме там і місце. Трон Помпея навіть не довелося підганяти під новий розмір, а Пси отримали те, чого зав­жди потребували: сильну руку, яка притримує їх за нашийник.

— Знаєш, — промовляє Русалка, — що дивно? Коли ти говориш про Чорного, у тебе навіть голос змінюється. Стає ніби не твій. Не розумію, за що ти його так ненавидиш?

— Я тобі сто разів пояснював! — дивом дивуюся я.

— Пояснював. Але я твоїм поясненням не вірю. Ти не настільки злопам’ятний, щоби ненавидіти когось, бо він колись тебе кривдив — давно-предавно. Це на тебе зовсім не схоже.

Вона настільки переконана у своїх словах, що мені стає ніяково. Я зовсім не той бездоганний Сфінкс, якого вона кохає. Але навіть це — не найстрашніше. Найстрашніше, що я дуже хотів би таким бути. Правильним, добрим хлопцем, який здатний усе пробачати, — і який їй так подобається. Якби я був таким, то, напевно, світився б. Випромінював би сяйво й уласкавлював би неземними ароматами, немов упокоєний святий.

— Це якраз надзвичайно на мене схоже. Це я і є. Мої істинні злостиві емоції!

Русалка навіть не сперечається. Прикушує палець і поринає в задуму. Вона не любить суперечок, не любить нічого доводити й відстоювати свою точку зору. Та від цього її позиції не стають слабшими.

Злегка буцаю її лобом:

— Е, не заходь задалеко. Мені тебе там не видно.

— Розкажи щось цікаве, — тут же просить вона. — Тоді не піду.

— Про що?

Обличчя Русалки розпромінюється. Дивовижно, наскільки вона любить усілякі історії. Байдуже про що. Занудне й недорікувате недоладне ремство Лері, плутані та розлогі Шакалові оповідки — її ніщо не відлякує, вона готова годинами слухати всіх, кому заманеться виливати душу в її присутності. Ця Русалчина риса здається мені однією з найбільш дивних і найменш притаманних її статі.

— То про що тобі історію? — заразившись її радістю, перепитую я.

— Розкажи, як Чорний став ватажком, добре? — просить вона.

— Дався тобі цей Чорний! Чому ти так ним зацікавилася?

— Ти сам запропонував, що розповіси. І запитав, про що. А цікаво мені, бо він мені взагалі цікавий. Як людина. Як той, кого ти не любиш.

— Не любиш — це слабо сказано.

— Ну от. Як же мені може не бути цікаво?

Я тільки зітхаю.

— Не хочеш розповідати? — підозріливо уточнює Русалка. — Так я і думала.

— Та ні. Просто боюся тебе розчарувати. Бо я й сам не знаю, як це сталося. Можу тільки здогадуватися. Вони зі Сліпим зависли у Клітці. Робити їм там було нічого. Сліпому сяйнула ідея відправити Чорного ватажком у шосту. В ізоляторі ще й не до такого можна додуматися. Він це запропонував, і Чорний якимсь дивом погодився, хоч на нього це не схоже: погоджуватися, коли можна відмовити. Та й усе. Може, це відбувалося не зовсім так, але мене там не було, та й нікого не було, крім них двох, а значить, тільки вони можуть знати, що та як там між ними сталося.

— А як вони опинилися там удвох?

— Це зовсім інша історія. Я не хочу про неї згадувати. Вона почалася в Щонайдовшу, а я не люблю...

— Ох, Щонайдовша!..

Русалка благально смикає мене за фуфайку.

— Розкажи, будь ласка! Щонайдовша — це так цікаво! Усі ці історії...

— Які ти чула тисячу разів… Попроси Табакі. Він прочитає тобі присвячену цій ночі поему на двісті рядків. Або заспіває одну з тих його десяти пісень — щонайдовшу. Тієї ночі в нас була Руда. Хай вона що-небудь розповість. Навіщо мені повторювати те, що ти й так уже знаєш напам’ять? Те, що всі знають?

— Руда — одне, ти — зовсім інше. Я ж не прошу переказувати пісні Табакі або його вірші. Хоча якщо тобі неприємно, можеш узагалі нічого не говорити. Тільки я не розумію, чому? Ту ніч усі люб­лять згадувати...

— І Руда? — уточнюю я, заздалегідь упевнений у відповіді.

— Вона — ні. Вона теж кривиться й мовчить, як і ти.

— Піднімайся вище, — кажу я. — Слухай — і зрозумієш, чому, на відміну від решти, я не люб­лю згадувати ту ніч.

Русалка моментально вилізає на лавку та вмощується в мене під боком. Її довга мотузяна жилетка сплетена так, щоб ряди пелехатих вузликів по всій її ширині вільно зрушувалися, і щоби в дірках, котрі відкриваються оку, прочитувалися власне ті написи на майці, які Русалці забагнеться зробити видимими для прочитання. Таких майок, списаних на всі випадки життя, у неї понад десять. Але коли вона сидить так, як зараз, із написів можна розгледіти тільки найвищий, біля лівого плеча. «Я пам’ятаю все!» Що мається на увазі під оцим багатозначним «все», незрозуміло. Може, ситуацію прояснюють написи, котрі йдуть нижче, але їх мені не видно.

Рукав моєї забрудненої болотом фуфайки вона обмотує навколо шиї, наплічник чіпляє на спинку лавки.

— Ну давай, розповідай…

І я, зітхнувши, пірнаю в кривавий вир «Щонайдовшої», в її безпросвітний морок, про який у Домі складають легенди. Пірнаю і пливу, розгрібаючи всю ту каламуть, усі ті обгризені кістки, яким у цих легендах зазвичай віддається перевага.

Починаю звідти, звідки Щонайдовша почалася для мене. У цьому місці очікуються зітхання слухачів: «Як, а до того ти просто спав, і все?!» Я чесно витримую паузу, даючи змогу Русалці висловитися, але вона цим нехтує, тож я бреду далі — за Горбачем, який освітлює мені шлях у пошуках Грубого.

...Що таке «Полювання на Снарка» порівняно з «Полюванням на Грубого» в Шакалячому виконанні?! «Закоханим ревно й ніжно, що довго повзуть ночами, у стінах шкребуть тунелі, сталеві згризають двері...» І так далі, в тому ж дусі, з невеликими варіаціями, котрі, за примхою оповідача, перетворюють Грубого з ніжного закоханого на хтивого маніяка — і назад, а знаходження Грубого Сфінксом, «бо він же і знайшов», подається публіці щоразу інакше, тож я в кожному новому куплеті здійснюю дедалі неймовірніші, все більш нечувані подвиги: то витягуючи Грубого з-під цегляних уламків поваленої ним стіни (слухаючи цю версію, я уявляю себе сенбернаром, великим і кошлатим, з медичною сумкою «червоного хреста» на грудях), а то витягуючи його (зубами) з алькова вчительки в полоні безневин­ного сну, чиї оголені принади, природно, перед усіма на виду… У всіх варіантах моїм зубам відводиться вирішальна роль, а Горбач як дійова особа взагалі замовчується. І саме так, із Грубим у пащі, я перетинаю величезні коридорні просторіні, при цьому ми примудряємося якимсь чином розмовляти, я — лагідно напучуючи, він — покаянно мукаючи.

І дійсність порівняно з цим кошмаром виглядає настільки сіро й убого, що я чимшвидше пробігаю її галопом, усенький свій нічний спотикацький шлях, нагору сходами — з Горбачем, назад — із ним же, а також із Грубим... Лорд, Стервожер, Сліпий... І от ми в спальні, де Табакі виконує найбільш ранні версії пісень, присвячених Щ. Н. Д.

«Ви ж розумієте, цьому жовторотикові надумалося прогулятися напотемки. Ви ж розумієте, чим би все це пахло, якби мене не було поряд? Ми їхали в непроникній пітьмі, але все-­таки просувалися вперед, і я сказав йому: “Ні, ти все-таки псих, друже!”, а він відповів: “Звідки ж я міг знати?”»

Очі ріже електричне світло. Осоловілі обличчя. Лері збуджено цокає язиком, ще дужче роздмухуючи вогонь Шакалячих історій; Дім — під чорною ковдрою, закутаний аж по самісінький дах, і я думаю — цікаво, чи надовго вистачить повітря тут, усередині, та що буде, коли воно закінчиться... Зграя з запаленими очима, в піжамах, пригасання концерту на честь Рудої, яка сидить поміж Лордом і мною, я рахую години й хвилини — і вже починаю сподіватися, попри все, сподіватися, що, можливо, повітря та ночі вистачить на всіх, вистачить аж доти, поки не настане ранок, але тут з’являється висока, жалобна фігура Стервожера з кокосом у руці, причому жалоба — у вбранні, в очах і в голосі; понад усе Стервожер подібний на борлакуватого Гамлета з черепом Йорика, що зсохся від тривалого перебування в могилі. З його появою я перестаю сподіватися, що години та хвилини зрушать з мертвої точки, в якій вони зав’язнули принаймні доти, поки ми не почуємо сумну новину, що її Стервожер намірився оголосити.

Стервожер перекочує на долоні волохатий кокос:

— Мені дуже прикро вам про це казати, справді, дуже прикро, але мені більше немає до кого піти з цим, і... Одним словом, у нас у туалеті — покійник. Я щойно знайшов його там…

Приглушений виск Шакалової гармошки.

— Прошу пробачення, — зітхає Стервожер. — Мені справді дуже шкода...

Краб, якого ми за годину понесемо на перший, доки жив — непомітна, ненажерлива істота з двома пальцями на кожній руці; ця істота незрозуміло чому опинилася в межах Гнізда, щоби прийняти там свою смерть незрозуміло від чого; ця смерть стане загадкою Щонайдовшої, яку не розгадають ні тоді, ні згодом.

Загорнутого в штору, взяту з Перехрестя (біло-сірий шлейф, що картинно повзе у хвості процесії), ми знесемо його до актового залу й залишимо там, в оточенні консервних банок із повстромлюваними в них свічками, урочистого та самотнього, а дорогою назад Чорний прикинеться божевільним, а може, й справді звихнеться (я знаю, що це таке — бути терплячим спостерігачем і чекати, чекати, поки не настане той єдиний відповідний момент, коли ти нарешті спроможний хоч щось зробити), і на повний голос явить нам свою думку про те, що відбувається. Божевільну ніч розколе навпіл, у чорні щілини мороку на нас вихлюпнеться рій світляків-ліхтариків у тремтячих руках, а постать, охоплена шалом, буде присідати й надриватися в центрі коридора, просвердлюючи своїм вереском стіни та перекриття стелі, вгору та вниз, прохромлюючи саму нерухомість часу... І тоді, й пізніше мені здаватиметься, що саме з цього волання почався відлік секунд, неначе хтось, розбуджений ним, прокинувся десь усередині сокровенного світу, який має владу над світом оцим, ліниво потягнувся, стукнув по годиннику, який був зупинився, і той пішов...

Можливо, за це треба дякувати саме Чорному, але я чомусь не відчуваю такого бажання. Надалі у багатьох увійде у звичку, згадуючи про Щонайдовшу, відзначати нерви та «зсунутий дах» бідолахи Чорного. Що сталося з його нервами, чого не трапилося тоді ж із нервами всіх решти, включно з моїми, я так і не зрозумів, а щодо «даху», який «зсунувся»... Мені якось не доводилося бачити, щоби, «зсунувшись», «дахи» так швидко поверталися на попереднє місце без шкоди для їхніх власників. Можна навіть сказати, що, впавши в ту свою дещо дво­значну істерику, він зробив перший крок до спорожнілого трону Помпея, хоча тоді це скидалося радше на пробіжку в обійми гамівної сорочки. Можна зрозуміти всіх, кому приємно, сумно похитуючи головами, згадати недолугі нерви такого суб’єкта, як Чорний, мовляв, он як сплохували ті нерви, в душі маючи на увазі свої, котрі виявилися не до порівняння міцнішими. «Бували ми і не в таких бувальцях. Важка була нічка. Еге ж. Бідолаха Чорний...» На щастя, на відміну від них, я не горджуся міцністю своєї нервової системи й можу дозволити собі засумніватися в слабкості його нервів, котру було продемонстровано так ефектно та несподівано, але все це станеться пізніше, згодом, а тоді, почувши його вереск, я відчую тільки шок і бажання чимшвидше обірвати цей звук. Одночасно зі мною аналогічне прагнення виникне у багатьох, відтак, обліпивши волаючого Чорного, наче купа мурашок — здохлу гусінь («Убивці! Переховувачі вбивць!»), уся ця маса покотиться коридором, заглушуючи його крики своїми тілами, а біля самих наших дверей він струсить їх із себе й декого навіть потопче, через що кількість тих, хто кричить і чортихається у пітьмі, стане ще більшою.

На підступах до Чорного (стулити йому пельку, обірвати волання, знищити цю верескливу пащеку на віки вічні!) я спіткнуся, виб’ю плечем чийсь зуб і прокушу собі губу, а коли все ж опинюся біля дверей спальні, там уже не буде ні Чорного, ні його жертв, усі просочаться досередини, де на нашій, у всі часи заповідній для чужих території, Ніч розмотає ще один виток свого нескінченного хвоста, а Чорний і Сліпий потішать публіку «вікопомною бієчкою», вибиваючи один з одного криваву піну та пил.

То було видовище, оповідаючи про яке Логи, Шакал та інші історики сягнуть найвищого ступеня досконалості. Табакі, наприклад, цілком серйозно стверджуватиме, що найбільш нищівного удару Сліпому Чорний завдав із криком: «Любиш мене, то люби і мого собаку!» — а Сліпий, прооравши потилицею паркет, тим не менше встиг верескнути: «Не дочекаєшся!» — після чого Чорний, з ревінням ударивши себе в груди, розсунув залізні прути на спинці ліжка й гаркнув: «Ну, тоді готуйся до смерті!» Приголомшлива історія! Чого варте саме розсування прутів! І ніхто ж не цікавиться, навіщо це Чорному могло знадобитися їх розсувати; усі, розпустивши вуха, захоплено слухають. Я зокрема. Не пригадую, щоби Чорний товк головою Сліпого об стіни, хоча, можливо, падаючи, Сліпий і лупнувся об них раз чи двічі. Тим більше не пригадую, щоби Сліпий розривав пащу Чорному (ця сцена явно запозичена з грецької міфології). І, звичайно, Чорний не падав із криком: «Кінець мені!» — а Сліпий не ставив на нього ногу, втомлено закурюючи.

Мене там також дуже багато, в усіх цих історіях. Я зав­жди на передньому плані, безтямно лютий (що, загалом, відповідало дійсності), «вичікую вирішального моменту». Цікаво, якого? Напевно, я чекав, поки Сліпий вкладе Чорного на лопатки (або навпаки, що було менш імовірним), щоби можна було втрутитися й поставити хрест на цій ідіотській бійці, а заодно прогнати зі спальні всіх отих вишкірених глядачів, які дивилися — та пускали слинку на мостини, причому більшість із них в інший час і мріяти не могла опинитися в нас, але опинившись, вони поводилися по-свинському, заплювали весь паркет і, користуючись ситуацією, десь у тилу, на задвірках кімнати, взялися нишпорити по шухлядах, від чого в мене тоді ж таки почалися жахлива алергія та нервова сверблячка. Пізніше ми не дорахувалися купи касет, чашок і попільничок, не кажучи вже про сигарети, які розмели дощенту, — я це передбачав і не надто здивувався. Результат бійки я теж передбачив. Ще нікому не вдавалося покласти Сліпого на лопатки в бійці сам на сам, тому я не надто турбувався, поки не зауважив, що він опиняється на підлозі частіше, ніж Чорний, і насилу встає. Тоді я пригадав, що йому цієї ночі вже дісталося від Ральфа, і вперше злякався. Чорний раз по раз гамселив по Сліпому своїми пудовими кулаками, і щоразу Сліпий складався навпіл, а Чорний терпляче чекав, поки той випростається, щоби врізати ще. На третій раз Сліпий відлетів і повалився на підлогу. Гуркоту від цього було не більше, ніж від падіння стільця, але глядачі завили й продовжували завивати весь час, доки Блідий поповнював нестачу кисню, а я з жахом намагався уявити себе при Чорному-ватажкові, усвідомлюючи, що раз я не можу цього навіть уявити, то й бути такого насправді не повинно. Я ґвалтував уяву, чухав себе підборіддям у всіх місцях, куди тільки міг дотягнутися, а навколо літали підкинуті вгору глядачами, кот­рі, власне, почали впадати у шал, носові хусточки і пивні кришки. Мерзеннішу сцену важко собі уявити. Сліпий віддихався, почав підводитися, та його при цьому занесло. Він схопився за спинку ліжка, на якому я сидів, і шепнув:

— Жах і ганьба?

— Прокидайся, — благально сказав я. — Візьми себе в руки і бийся, а то він тебе покалічить.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився він. — Я щось нині не в формі.

Поки ми перемовлялися, Чорний вирішив завершити почате. Зробив крок до Сліпого, розмахнувшись для удару, після якого Сліпого, ймовірно, довелося б відносити на перший і класти поряд із Крабом, однак Сліпий ухилився, ледь-ледь зачепивши його. Чорний задихнувся й задихався ще хвилини півтори, після чого можна було вже не дивитися, що буде далі, бо все стало і так зрозуміло.

Я бачу...

Сліпий відбігає від Чорного, згорбившись, прикривши очі, на губах — застигла усмішка. Він не ходить і не кружляє. Це майже танок. М’який, нечутний танок смерті. Найкрасивіше й найнезвичайніше в ньому те, що я бачив це десятки разів, і ніколи не міг зрозуміти, звідки воно береться. Це його стрибок в інший світ, де немає ні болю, ні сліпоти, де він зрушує час: кожну секунду — у вічність, де все — гра, і в цій грі можна запросто здерти з кого-небудь шкіру чи шкуру або прохромити пальцем око; і хоч я ніколи не бачив нічого подібного, одначе знаю, що це так і є, бо чую в ньому в такі моменти запах безумства, надто виразний, щоб не перелякатися до півсмерті. У своєму дивному світі він перетворюється на щось нелюдське, відбігає, вислизає, відлітає, зашурхотівши крильми, бризкає отрутою, просочується крізь паркет і сміється. Це єдина гра, в яку він уміє грати з кимось іще. Чорному його не наздогнати, не впіймати та не втримати. Чорний залишився по цей бік. Його час тече повільно.

Я бачу...

Чорний перекидається. Падає на спину, ніби величезна лялька на гумці. Блідий, матеріалізувавшись поряд, смикає за гумку, підводить його і знову впускає, ще і ще раз, одним словом, грається. Це надто страшно, щоби здаватися смішним. Він ніби й не торкається Чорного, проте розмазує його по паркету від дверей до вікон. Усе навколо — в Чорному. У його зубах та в його шкірі; і сміх виблискує під волоссям Сліпого. Ми з Горбачем одночасно вирішуємо втрутитися. Він зіскакує з ліжка, я — зі свого залізного сідала. А за нами — інші, котрі ніби чекали на сигнал. Поки ми відшкрібаємо Чорного та Сліпого один від одного, Табакі помічає висунуті шухляди й пивні калюжі.

— Що таке? Усіх, геть усіх перестріляю! — кричить він, гарячково перекопуючи завали подушок. Гості мчать до дверей, збиваючи один одного з ніг, і, дивлячись на Шакала, я майже вірю, що він ось-ось вихопить з-під подушки «ствол» і зрешетить ним двох-трьох припізнених Логів, але на ту мить, як він виймає всього лише губну гармошку, у спальні вже нема нікого, крім своїх, і, побурчавши, він дбайливо ховає гармошку назад поміж подушки, відклавши страшну помсту до кращих часів.

Я сідаю на підлогу. Сліпого підштовхують у мій бік, він підповзає, цокаючи зубами й кашляючи, втикається мені в плече і затихає. Светр його пахне смітником, якщо не кана­лізацією. Я сиджу, наче статуя. Македонський і Руда фігурно обклеюють тіло Чорного пластиром. Лері нипає по кімнаті, шваркаючи віником. Тихо, дуже тихо, якщо не рахувати збудженого бубоніння Шакала. Мона з якогось дива вирішує, що Сфінкс — єдине спокійне місце у спальні, тож вистрибує мені на коліна. Два невеличкі променади вперед-назад, пухнастий хвіст мете взір на светрі, й ось вона влягається, ніжно пом’явши мене лапками. Я сиджу нерухомо. У вухо нервово димить тремтячорукий Куряка, плечем я підпираю Сліпого, на колінах — котяча спальня. Ще б Нанетту на голову — і можна фотографуватися для «Блюма»: «Сфінкс у хвилини дозвілля».

Уклавши Чорного, Македонський і Горбач нерішуче дивляться на Сліпого. Табакі підповзає ближче — і теж витріщається.

— Жах, — каже він пошепки. — Явний вампіризм, ви лиш дивіться…

Я скошую очі. Сліпий спить з надзвичайно умиротвореним і гарним лицем, якого в нього в безсонному стані взагалі не буває.

— Неспроста це, — зауважує Табакі. — Типовий вампір, істинно вам кажу.

Лері видивляється на Сліпого з таким жахом, що йому аж віник випадає з руки.

— Але ж воно так і є, люди. Чому це він задоволений такий? Нема з чого йому бути задоволеним, і спати йому також нема з чого. Не подобається мені все це.

Табакі насолоджується.

— Такими вони й бувають, Лері, мій друже. Лежать собі в трунах з пишним рум’янцем та з усмішечкою. За цим і розпізнають їхнього брата. Осиковий кілок у серце — і...

Із кутка Чорного долинає напівстогін, напівгарчання, й усі здригаються. Там Лорд чаклує над опухлою, безокою головою, накладаючи спиртні примочки, а Нанетта підглядає за його діями з-за подушки.

— Осиковий кілок, — бурмоче Табакі. — Такий загострений...

Чорний гарчить і відштовхує руку Лорда.

— Ось хай би в язика тобі цей твій кілок, — обурюється Лорд. — Не набридло тобі, Табакі? Не втомився ти від усього цього?

— Так. Про що це я? Здається, я загубив нитку розповіді.

— Дивіться! — раптом кричить Руда, показуючи на вікно. — Дивіться ж бо!

Горбач із Македонським кидаються до вікон, а ми обертаємося і теж дивимося туди, в чорно-­синє небо, де блякла тріщинка ранку висвітлила й розпанахала обрій.

— Ранок! — патетично вигукує Лері, змахуючи віником. — Сонце! (Хоча ніякого сонця ще немає і близько.) — Ура! — Він салютує віником у напрямі вікна — і на мене з Курякою плавно пікірують сизі балабушки пилу впереміж із недопалками.

Так вона закінчилася, ця мерзотна ніч, хоча, звичайно, не зовсім у той момент, коли ми помітили перші ознаки ранку, і навіть не тоді, коли він по-справжньому настав. Тобто, звісно ж, те, що оточувало нас, уже не було ніччю, однак називати цю сіру мрич ранком я також не став би. Радше перехід від однієї ночі до іншої — такий опис значно ближчий до істини. Тим більше, нікому не вдалося нормально поспати й прокинутися, я навіть не пам’ятаю, чи був того ранку сніданок, і взагалі мало що пам’ятаю, тільки себе в якийсь момент, і Сліпого, який сидить коло гітари, а в кімнаті сіро, неначе вже знову вечір, і порожні пляшки вишикувалися на тумбочках, хоч я, знову ж таки, не пам’ятаю, щоби хтось із них пив. Обурений вигук Лері, який піднімає порожню пляшку:

— А вони тут пиячать, поки ми там запасаємося для них харчами й переживаємо!

Під «там», мабуть, мається на увазі їдальня, але обід чи сніданок — незрозуміло, а «вони» — це хтось ще і я сам, бо не пам’ятаю, щоб я відлучався кудись та щось їв, отже, швидше за все, я був серед тих, котрі пиячили.

Пам’ятаю Лорда, який вкриває сплячу Руду, і Чорного, який димить на своєму ліжку. Чорного, живого місця на якому — тільки сигарета й око, все решта — білі перехрещені смуги пластиру. Сліпий киває у такт своїй пісні, голубувато-сірий, барви заношених джинсів, наче воскреслий Лазар, усе ще в колись білому светрі, який тхне вином і спиртними примочками. Нагинається над гітарою, дзвенить струнами, нашіптуючи невиразний текст, щось про Ліс із неходженими стежками і струмками, гіркими від трави, яка росте вздовж берегів.

Руда спить, зіщулившись між подушками, затиснувши долоні між колінами, волосся — наче яскраво-червоне пір’я підстреленого дятла, все решта — непомітне й повсякденне, навіть вона сама на цьому місці — щось звичне, що саме там і має перебувати, на що ніхто вже не звертає уваги, за винятком однієї-єдиної людини, яка закутує її ковдрою, немов скнара; той скнара ховає свій найцінніший скарб подалі від сторонніх очей.

Лері підбирає з підлоги пляшку й обурено струшує:

— Вони тут пиячать, поки ми там запасаємося для них харчами і переживаємо.

— А ти не переживай даремно, — радить йому Чорний. — Побережи нерви.

Я слухаю. Уважно вслухаюся в його інтонації, в яких неявно присутнє вдоволення, і мені цікаво, чому він так радіє, цей побитий, невиспаний, голодний Чорний, а потім переводжу погляд на Сліпого — і здогадуюся, як виглядає те, чим так тішиться Чорний під своїми бинтами. Воно виглядає як обличчя Сліпого з заплилим оком і розсіченою губою. У день, коли знайшли небіжчика. Коли кожна подряпина — знак причетності до дечого, причетності та вини. І йому начхати, що на ньому самому їх не менше, цих відмітин, головне, що вони — у Сліпого.

«Ліс, ліс... Темний, духмяний, із запахом м’яти... Пісні найсолодші — заманки для мандрівців...»

Чорний гасить сигарету об живіт культуриста на плакаті у себе в узголів’ї.

— Що відповідати Ральфові, якщо він запитає про синці?

Побитий, невиспаний і так далі чесно запитує в однозграйників, як йому поводитись у скрутній ситуації. Здавалося б, це ні для кого не є причиною вкриватися сверблячими плямами від щік до пупка — плямами, які чухатимуться навіть і через тиждень після появи, але я відчуваю їх на собі: вони — наче дрібні та пекучі комашки, що блискавично розповзаються під светром, кусючі, з липучими лапками; я відчуваю це так, наче хтось закинув цілу жменю комашок мені за комір.

— Кажи, що планував, коли почав верещати, — пропоную я. — Або мовчи, яка різниця? Для твоїх планів однаково добре підходить і оте, і це.

Несамовиті іскорки просочуються крізь смужки пластиру в мій бік.

— На що ти натякаєш?

— Та ні на що. Просто я на твоєму місці не став би так швидко оговтуватися після нападу божевілля. Адже ти з’їхав з глузду, Чорний! Не далі як учора. Міг би залишити всілякі розумні запитання на потім. Це виглядало би природніше.

Я говорю й говорю, і не можу зупинитися, вона скидається на лекцію, ця моя промова, і пам’ятається мені не тільки як довга, а навіть як красива. Хоч тут я, можливо, видаю бажане за дійсне, бо чомусь виразно пригадую палець, яким я махав перед заліпленим пластиром носом Чорного, а звідки міг би взятися палець у моєму організмі? Я провів екскурс класичними образами божевільних, витягнув на світло Офелію й капітана Ахава, порозмірковував про поросячі хвости, неозброєним оком помітні під чиїмись спідницями, про коханців, які стрибають у вікна при появі чоловіків, але забувають прихопити труси та черевики, я говорив довго і натхненно, хоча мені заважали стривожені оплески Табакі й оті комашині атаки, а коли я завершив свою промову, Чорний поцікавився, що саме я мав на увазі «під усією цією маячнею».

Табакі радить Чорному «не будити лихо, поки воно тихо», бо «ну видно ж, як він сильно-­пресильно нервується, а тобі все мало, так?».

— Прислухайся до голосу народу, — раджу я. — Офелія, що не добігла до річки...

При згадці про річку справжній кандидат у божевільні, побитий ватажок і лісопроходець киває і стверджує, що «річки — це така небезпечна субстанція... Ніколи не знаєш, чи можна з неї пити. Лежи та слухай, поки точно не вирахуєш, чи є в ній жаби, і якщо є, сміливо можеш пити, не отруїшся».

— Дякую, — кажу я Сліпому. А Чорному кажу: — Ось. Повчись у майстра, — і, не слухаючи його агресивно-гаркітливих відповідей, іду геть, мало не вщент обкусаний шкрябучими комахами, зіткнувшись у дверях із Ральфом, який — сірий від безсонної ночі й також обліплений пластиром.

Усе, що буде далі, можна передбачити, і я все це передбачаю. Клітку для Чорного та Сліпого, в якій вони, можливо, зжеруть один одного від нудьги і взаємної неприязні, допити й з’ясування обставин смерті Краба, розбрід серед Щурів, які залишилися без ватажка, і ще багато чого, у зв’язку й без зв’язку з переліченим вище. Чого я не можу передбачити, то це того, що, насидівшись у Клітці, Сліпий і Чорний дійдуть згоди стосовно шостої. Як же їм, мабуть, нудно було сидіти там разом, якщо Сліпому сяйнула така ідея, і як же Чорному не хотілося повертатись у зграю, якщо він на це погодився. Може, якби вони посиділи в ізоляторі трохи довше, Сліпий придумав би що-небудь ще. Клітки сприяють роздумам, якщо тільки не залишатися в них занадто довго. Що довше сидиш, то сильніше напосідають страхи, й тут уже не до розмірковувань, але двоє можуть протриматись навіть тиждень, а полон Чорного і Сліпого побив усі рекорди Клітки — одинадцять днів з гаком. Якби я не був лисим, на моїй голові з’явилося б рівно стільки сніжно-білих волосин, по одній на кожен день їхньої відсутності. Дякувати за це треба було Ральфові, який переживав за втікачів зі Щурника. Він з якогось дива вирішив, що Сліпий передушить їх, як тільки отримає таку можливість, і дуже старався, щоб той її не отримав, так що у Сліпого була ціла вічність для всіляких світлих ідей. Вони з Чорним зрідка обговорювали ці ідеї, а решту часу грали в кишенькові шахи та відпорювали оббивку стін у пошуках сигаретних тайників. Такий звичай завели полоненики Кліток відтоді, як Вовк привселюдно оголосив, що зашив блок сигарет десь на просторах стін ізолятора. Швидше за все, то був жарт, і поки не потрапиш до ізолятора, воно десь так і сприймається, але всі, хто провів у Клітках більше, ніж два дні, втрачали почуття гумору й починали шукати сховок. Тому по стінній оббивці там скрізь тягнулися латки і шви на місцях розрізів, бо полоненики орудували бритвами й пазурами, і з часом не залишилося жодної незайманої ділянки, довшої ніж десять сантиметрів. Перевірені місця було прийнято зашивати, для чого й залишалися над дверима голки з засиленими в них нитками, але Сліпому та Чорному голки не знадобилися, бо вони знічев’я дошукалися до штукатурки й навіть до цегляного мурування.

Акула серйозно запідозрив їх у намірі пробити хід у зовнішність і втекти. Після Ґнота і Соломона з Доном він став украй дражливим з цього приводу, і все допитувався в Чорного, куди б вони зі Сліпим пішли, якби їм щось таке вдалося. Напевно, Акула сподівався таким чином відшукати тих трьох, так ніби Сіродомна людність, як косяки мігруючих лососів, здатна рухатися тільки в одному напрямі. Сам я не бачив, що вони там сотворили зі стінами, але, судячи з тривалості ремонту, ізолятору була заподіяна неабияка шкода.

Я похоплююся, що говорю надто довго, не чуючи реплік у відповідь, і з підозрою дивлюся на Русалчину голову, що зісковзнула з мого плеча кудись під пахву.

— Е, чи ти, бува, не спиш, любителько історій? Адже я для тебе стараюся, стрясаю повітря...

— Ні, звичайно, — відказує перебільшено бадьорий голос, трішки приглушений рукавом моєї фуфайки. — Я уважно слухаю. І роздумую.

— Про що саме ти роздумуєш з таким сонним виглядом?

— Ну, — вона відсторонюється, і я знову бачу напис у прорізах жилетки про те, що вона пам’ятає все, — я думаю, як сильно відрізняються одна від одної розповіді про одне й те саме, при тому, що жоден з оповідачів не бреше по-справжньому.

— Усе залежить від оповідачів. Жодна розповідь не може передати дійсність достеменно — такою, якою вона була. Я вже сказав тобі, що віддаю перевагу історіям Табакі.

— Ну, а я вважаю за краще порівнювати різні історії.

Жалібно покректуючи, вона випростує зігнуті ноги й витягує їх. Легенькі кеди, сірі від довгого носіння, заштопані біля краю гумових носачків. Такі дитячі та зворушливі, що на них неможливо спокійно дивитися. Коли Русалка міняє позу, вузлики на її жилетці зсовуються, відкриваючи новий напис: «Ненависть до могили!»

— Це ще яка така ненависть? — дивуюся я. — До кого?

Вона опускає голову, розглядаючи напис.

— Ну... Просто так. Про всяк випадок. Треба ж мати і щось трохи похмуре.

— Здається, зовсім не обов’язково…

«Ненависть до могили» ховається під попелястими вузликами, й мені відразу стає спокійніше. Усе це ігри, дитячі розваги, але я ставлюся до таких речей серйозно. Може, тому, що знаю: ніхто в Домі ні в що не грає просто так.

Русалка піднімає коліна до обличчя й обіймає їх, сумно згорбившись. Ні написів, ні людини, самі лише струмуючі потоки волосся.

— Ти вважаєш, що мені не пасують сильні почуття? Що мені це ніби не до лиця, так?

Я наступив на болюче місце. Вічно забуваю про цей її комплекс Сірої Мишки: «Розумієш, я ж не особистість, ну, не яскрава людина... У мене все таке блякле й нецікаве всередині...» Комплекс, із яким марно боротися, який доводить до шалу невразливістю власних позицій. «Ось, наприклад, Руда...» Коли перед її очима людина, яка насилу керує своїми емоціями, яка рве та мече з приводу й без причини, раптово переходить від сміху до сліз, не вміє приховувати ні любові, ні ненависті, — то це красиво, це жіночно, це приваблює, немов яскраві плями на крилах метелика, і закручує, і відносить, і зневолює, але дуже мало хто здатний витримати яскраву особистість Рудої довше ніж кілька годин, навіть не будучи об’єктом її почуттів. Хай живе Лорд, нерви Лорда, його терпіння й усе інше, чого немає в мене, може, йому це ближче та зрозуміліше, бо він і сам був таким, поки не загримів до справжніх психів, і так, вони дуже добре виглядають, ця парочка у вічному загостренні пристрастей, — вогненно­волоса Ізольда і кобальтоокий Трістан, в обох усе трансцендентно й нарозхрист, хапайте кисень і подалі ховайте посуд, але чому хтось повинен комплексувати і мучитися від того, що в нього все не так, ось що для мене незбагненно, я ніколи не розумів цього, й у своїх спробах переконати Русалку доходив до майже Лордівсько-Рудської точки кипіння, ось тільки сенсу це не мало жоднісінького. «Це нерви, просто нерви, немов оголені дротики, звисають на всі боки й за все чіпляються, до чого тут особистість і міра її яскравості, дурнесеньке ти створіння?» — однак у відповідь тільки похитування головою й зімкнуті губи, хочеш — скрегочи зубами, хочеш — бийся головою об стіну, висновки зроблені раз і назав­жди й перегляду не підлягають.

Адже є ще Щуряка — хижа істота, подібна на Сліпого, як рідна сестра, тільки ще менш приязна, ото вже з ким Русалку не порівняєш, і слава богу, але моє щире «слава богу!» сприймається лише як слабка розрада Ходячомишачої Сірості.

Дивлюся на неї, заховану під волоссям аж до носаків кедів, заплющую очі й подумки міцно пригортаю її до себе руками-невидимками. Русалка слухняно привалюється до мене, наче я дійсно це зробив, і я здригаюся, вражений її чутливістю; вона майже зав­жди відгукується на дотики моїх примарних рук, навіть коли засмучена або заглиблена в себе, як зараз.

— Ми ж не будемо обговорювати яскравих особистостей, га? Не будемо перебирати їх одну по одній, таких надзвичайних і пречудових? — пошепки запитую я її. — Якщо ти не проти, ми не будемо цього робити. Ти ж не проти?

— Ні, звичайно...

Вона совгається, задираючи голову, щоб розгледіти вираз мого обличчя, але я закриваю їй огляд підборіддям, знову і знову, поки вона не припиняє своїх спроб і не згортається в ніжно-­котячий, звичний моєму боку клубок.

— Як я, напевно, набридла тобі цими розмовами. У тебе зробився такий нещасний голос. Я дуже часто говорю про такі речі?

— Ні. Не часто. Просто я дуже не люблю цю тему: «А чи не хотілося б тобі, щоб я була як...» Ні, не хотілося б. І ніколи не захочеться. Може, одного прекрасного, неповторно сповненого мудрості дня ти це збагнеш. І в той день я попрошу Табакі прикрасити мене святковими прапорцями й татуюваннями.

Вона висмикує зі своєї жилетки довгий шнурок чи, може, нитку і тягне до рота, щоб гризти й колошматити до стану мокрої мерзоти.

— Треба, певно, подарувати тобі цю фуфайку. Разом з написом, оцим та іншими. У тебе ж є ненависть до могили, значить, тобі є сенс її носити.

— Ти це про кого? — з підозрою уточнюю я, тицяючись підборіддям їй у проділ. — Здається, знову про Чорного? Хочеш щось розповісти — чи просто не можеш спекатися його мужнього образу? Не пригадую, щоб ми раніше коли-небудь стільки про нього говорили.

— А якщо я справді хочу тобі щось сказати? Саме про нього.

Тепер уже я тягну шию, щоб зазирнути їй в очі.

— Тільки не кажи, що безтямно закохалася в нього. Усе інше якось та переживу.

Вона трохи відсторонюється, струшуючи волоссям.

— Будь ласка, уяви собі його, якщо не важко.

— Для чого?

— Ні для чого. Просто уяви — і все.

Про всяк випадок я сідаю пряміше. І слухняно уявляю Чорного. У всій випуклій красі його біцепсів і трицепсів. Це справді зовсім не важко.

— Уявив. І що далі?

— Тепер скажи мені, на кого він намагається бути подібним?

— На ідіота, природно, на кого ж іще?

— Ні, не так. На когось добре тобі знайомого. Ти здивуєшся, коли зрозумієш.

Досить здивований цими її словами, я ще раз прискіпливо вивчаю зовнішність Чорного. Мій помислений Чорний нічим не відрізняється від справжнього, я доволі довго жив поряд з ним, щоб вивчити до дрібниць.

— Не розумію, — зізнаюся я. — Він подібний тільки сам на себе. Інших таких я не знаю.

— Я кажу не про його обличчя. А про стиль. Про те, наприклад, як він одягається відтоді, як став ватажком. Ти не зауважуєш у ньому змін?

Чорний справді змінив свій стиль, коли став головним Псом Дому. Відмовився від майок-­безрукавок, поголився наголо й перестав носити мішкуваті штани з підтяжками, від яких мене нудило довгі роки. Можна сказати, його смак змінився на краще. Хоча від цього він не перестав бути схожим на себе. Я говорю про це Русалці.

— А скажи, будь ласка, хто ще в Домі голиться наголо, носить піджаки накинутими на плечі та наголовні хустки, а кеди зашнуровує навколо щиколоток?

— Піджаки — тільки я. А щодо голених наголо... — І тут до мене доходить, що вона має на увазі. — Ти збожеволіла! Я не голюся наголо! І хустку тільки недавно почав носити. Бо ти мені її подарувала! І взагалі — про що ми говоримо? Він мене ненавидить лютою ненавистю. Він душем після мене не користувався!

— А я не сперечаюся, — знизує плечима Русалка. — Просто це впадає в очі будь-якій неупередженій людині. Він наслідує твою ходу, манеру вдягатися, навіть говорити намагається, як ти. Але все це тільки відтоді, як він у шостій, де ти не можеш бачити, який він та як поводиться.

— І про що це свідчить? — тупо запитую я.

Русалка мовчить. Очі, наче дві зелені виноградини, в яких просвічують кісточки. Надзвичайно сумні та серйозні очі.

— Боже, який жах! — мене скручує, і я майже зі страхом скоса зиркаю на вікна шостої, які відсвічують сріблом на сонці, бо за кожним з них може ховатися Чорний у моїй гротескній подобі, бритоголовий і насуплений, у піратській наголовній пов’язці, розцяцькованій черепами й хрестиками. Це якийсь жах.

— Між іншим, моя пов’язка набагато красивіша і тяжіє до рослинної тематики. Справа смаку, звичайно...

— Ох, Сфінксе, — сміється Русалка. — І тобі не соромно? Скажи ще, що в тебе ноги довші...

— А що, хіба не так? І форма черепа шляхетніша. І взагалі він, з усіма його...

— Облиш це! Тобі зараз не вистачає тільки слинявчика і шлейок навхрест. Можна подумати, він заподіює тобі щось недобре.

Ми замовкаємо та якийсь час розглядаємо навколишній пейзаж. Це зовсім не сварка, бо ми ніколи не сваримося, це просто розважлива пауза, щоб утрясти інформацію. Коли є такі паузи, люди зазвичай палять, але Русалка не палить, а в мене з собою нічого немає, тому я терплю і лише про всяк випадок обнишпорюю очима землю під лавкою в пошуках недопалків, які найчастіше можна підібрати якраз у таких місцях.

— Пішли? — пропонує Русалка. — У мене, здається, ніс обгорів. Тобі було дуже неприємно вислухати те, що я сказала?

— Ні. Просто я мушу це пережити. Ходімо, пошукаємо сигарет і що-небудь для твого носа, щоби він не облупився.

Ми підводимося. Русалка дивиться на мене, мружачись і кліпаючи. Скільки я просидів тут, на лавці? Ніби ж зовсім не довго. А здається, що кілька годин. Можливо, вона зачарована, ця лавка, хоч на вигляд така безневинна. Хтось навів на неї складні чари, які провокують людей на відвертість.

Бредемо до Дому, штовхаючи перед собою дві круглі, безголові паляниці тіней.

— Зате я тепер знаю, за що ти так не любиш Щонайдовшу, — каже Русалка.

На ґанку задушливо пахне геранню. Усюди вздовж поручнів розставлені горщики з цими квітами, запаху яких я не терплю.

— Дивно, — говорю я Русалці. — Жодного обличчя, в жодному вікні. Щось відволікло людей від спостерігання за нами. Цікаво, що? До речі, твоя «ненависть до могили» кольором нагадує цю герань.

— Доведеться викинути майку, — серйозно відказує Русалка, піднімаючись сходами попереду мене. — Тобі жахливо не сподобався цей напис, я відчуваю.

— А замалювати ніяк не можна?

Сходи зовсім порожні. Ні душі. Нікого не видно — ні вище, ні нижче, і незрозуміло, куди всі поділися, але принаймні зрозуміло, чому ніхто не витріщався у вікна. Загальний збір десь у глибинах Дому. Русалка, прислухавшись, робить відповідні висновки:

— Поцілуй мене, поки нікого не видно...

Ми влаштовуємося на майданчику, притиснувшись до поручнів, і ловимо свою хвилинку в затишші Дому, зовсім недовго, або мені це лише здається, проте далі я йду з легким запамороченням і не так упевнено, як звик ходити.

Коридор порожній. Якщо всі десь і зібралися, то не на цьому поверсі. Ближче до середини коридора ми помічаємо дві постаті, що самотньо собі бредуть, і прискорюємо ходу. Сліпий і Щуряка. Ідеально підібрана парочка. До дрожу в колінах.

І вона, й він бліді, як небіжчики, з синіми кругами під очима, на однаковій стадії виснаження, за якою настає дистрофія. Сліпий до того ж посмугований від ключиць до пупка. Майка звисає клаптями, в зяючих дірах видно обдерту шкіру. Страхітливе видовище, особливо коли врахувати, що в Щуряки — закривавлені нігті.

— Ось, будь ласка, — кажу я Русалці. — Щось подібне до твоєї «Кама Сутри», з ухилом у бік маркіза де Сада. Не надто приємно на таке дивитися.

Русалка кидає на мене докірливий погляд, який тлумачиться як: «Ну чого ти так?» — але я вже себе накрутив, і аж до самої спальні розводжуся про сексуальні збочення, а Блідий і Щуряка терпляче слухають, не заперечуючи, що дратує набагато сильніше, ніж якби хтось із них запропонував мені закрити рота.

Так, учотирьох, ми завалюємося до спальні, де нікого нема, крім Шакала, який самозабутньо муркоче в переплетінні різноколірних дротиків. Дроти виростають зі стіни — і в ній же зникають, значна частина звисає просто так, нікуди не веде і ні з ким не зв’язує, проте приблизно десяток основних доповзають до стін дівочих спалень, і навіть до абсолютно конкретних вух. Усе це великий дарунок Шакала закоханим, розлученим обставинами, як висловлюється сам Шакал, щоправда, дарунок абсолютно даремний без участі його самого, єдиного, хто спроможний розібратися в хитросплетінні всіх цих дротикових хвостів.

Ми застаємо його в прямому контакті з кимось «звідти», кому він заявляє, що «ну, ти ще більша дурепа, ніж можна було чекати!» Побачивши нас, він радісно киває, прикриваючи грибок мікрофона, й закочує очі, зображаючи граничну втому.

— Де всі? — запитую я його.

Він, природно, нічого не чує і тільки з усмішкою розкланюється.

Русалка перебирає вміст тумбочки у пошуках засобів невідкладної допомоги для Сліпого. Щуряка сідає на підлогу та завмирає, обхопивши голову руками, зануривши закривавлені нігті у волосся. На ній шкіряна камізелька, руки та плечі голі, а груди обвішані бляхами. Таких потворно худющих дівчат, як вона, слава богу, не часто зустрінеш. Може, вона справді не отримує задоволення від звичайних поцілунків, якщо ті не супроводжуються роздиранням кого-небудь на частини, може, їй потрібні сильні емоції, недоступні без застосування витончених методів, чорт знає, але від самої думки, що Сліпий потурає їй у цьому, мене пробирає дрож.

Блідий поволі звільняється від решток майки. Русалка передає йому флакончик з чимось цілющим і співчутливо спостерігає за процесом змащування подряпин.

— Йди туди сама, дорогенька; туди — і ще далі, аж до самої зовнішності! — посилає когось Шакал і висмикує з вуха навушник.

— Ух, як же важко підтримувати з деякими особами бесіду, просто-таки тяжезна робота! А взагалі, де ви всі пропадаєте, якщо не секрет?

Табакі уважно вивчає наш вигляд, киває, дійшовши якихось висновків, і повідомляє:

— Усі, між іншим, унизу, там знову виступає Акула, хіба вам не цікаво, про що?

У Табакі ґудзиковий період, який триває ще досі від дня останнього маскараду, він весь у ґудзиках, виблискує й переливається, ніби маячня божевільного. Основою для ґудзикової виставки служить яскраво-червоний камзол з відлогами й фалдами (щоб на них якнайбільше всього вмістилося), а на джинсах майже нічого нема (щоб не заважало повзати), і Табакі це так пригнічує, що, угніздившись у якому-завгодно місці, він поспішає прикрити себе фалдами камзола й починає крутитися, ловлячи електричне світло всіма своїми незліченними ґудзиковими бляшками, поки не перетворюється на нестерпну для ока подобу ялинкової прикраси.

— Із ким це ти сварився, чи раптом не з Котоледі? — питає Русалка, стягуючи з мене за­шкарублу від дощу та болота фуфайку.

— Ні, звичайно. З Котоледі все не так примітивно. І з чого ти взагалі взяла, що я сварився? Я просто підтримую бойовий дух у декотрих індивідах, які цього потребують. Усім потрібні спілкування та струс, не можна цілими днями перебувати в благому заціпенінні та потихеньку деградувати лише через те, що нема кому тебе позлити.

— І кого ти позлив?

— Та це неважливо, — Табакі швидко встромляє навушник назад у вухо. Починає перебирати дротики і продовжує:

— Важлива добродійність як така, а не її об’єкт. Ти не згодна зі мною? Прийом, прийом, — вишкірюється він у мікрофон. — Вовкохижий Собака на дроті! Відгукнися, невідомий і самотній співрозмовнику...

Ґудзики виблискують, обплетені веселковими дротами. Мій погляд мандрує від них до полиць відчиненої шафи, а там — складеними светрами, сорочками й жилетками. Мій гардероб не можна назвати бідним, але як же важко знайти в ньому щось оригінальне, недоступне кожному охочому одягнутися так само. Хоч бери й обвішуй себе колекціями всякої всячини, як це роб­лять Лері або Шакал, принаймні будеш упевнений, що ти — неповторний у своєму неподобстві.

Русалка вгадує мої думки:

— Хочеш, я сплету тобі сорочку з фарбованого шнурка? У мене є величезний клубок трав’янистого кольору. Якщо дітки Котоледі до нього ще не дісталися.

Табакі хоч і в навушнику, але щось чує. Жваво повертається в наш бік і витріщається.

— Тихіше... — кажу я Русалці. — Інакше тобі доведеться плести десять сорочок і прикрашати їх сотнею ґудзиків, а ти ще надто мала, щоби так надриватися.

Табакі робить підозрілий крен у наш бік. Із розворотом вільного вуха. Русалка хапає першу-ліпшу сорочку й накидає її мені на плечі.

— Мабуть, треба пройтися на наш бік, подивитися, чи не лежить там хтось із серцевим нападом, — стурбовано промовила вона. — А то в декого вкрай дивні уявлення про добродійність.

— Іди. А я спущуся на перший, послухаю, про що там говорять. З самого ранку живу відірваний від громади. Без їжі та сигарет.

Сліпий, який уже вбрався в цілу майку, запихає мені в нагрудну кишеню пачку «Кемела».

— Про що це ви так довго розмовляли з Ральфом? — питає він. — Нора повниться чутками.

— Про потенційних утікачів. Яких непомітно випирають з Дому. У нього цілий список таких — охочих чимшвидше чкурнути.

— Як ці вихователі люб­лять папірці, — дивується Сліпець. — Може, у всіх клопоти з пам’яттю?

Він підбирає з підлоги свій мізерний наплічник.

— Ходімо, послухаємо Акулу. Вони там уже півгодини, так що він, напевно, якраз підбирається до суті справи. І паперів у нього там також цілі гори.

— Зніми з мене цей наголовник, — прошу я. — Він мене почав дратувати.

Сліпий зриває з мене наголовну пов’язку. Русалка чекає біля дверей, нишком спостерігаючи за нами. Щуряка сидить на підлозі, ховаючи обличчя в долонях, і, здається, не збирається нікуди йти.

— Привіт, — таємничо шепоче Шакал, обіймаючи мікрофон. — Це абонент чотирнадцять дріб один? Скільки літ, скільки зим. Як поживаєш, дріб три? Я за тобою скучив, а ти?

Ми зі Сліпим з’являємося в актовому залі саме в розпал подій. Розгарячілий від спеки та гніву Акула глаголить у мікрофон, що раз по раз глухне, публіка почасти слухає, почасти дрімає, на підступах до кафедри проходи між стільцями чомусь засіяні клаптиками паперу, ніби погано зробленим бутафорським снігом.

Ніяково пригинаючись, прослизаю в центральний ряд. Сліпий повторює мої рухи слід у слід, учепившись для певності за поділ моєї сорочки. Акула зауважує наше запізнення, але надто зайнятий, щоб його коментувати. Він якраз переходить до «документальних підтверджень вищесказаного», втупившись в оберемок паперів, підкинутий йому вірним Лоцманом. Ми зі Сліпим примощуємося на потворних залізоногих стільцях і приєднуємося до слухачів. Їх не так уже й багато — тих, хто насправді слухає. В основному — передні вчительські ряди.

— Згідно з результатами загального тестування...

Зграя в дрімотному заціпенінні. Найбадьоріший вигляд мають Грубий, який гризе морк­вину, і Спиця, яка підраховує петлі чергового в’язання. Горбач мляво киває у такт пісням, що звучать у його навушниках, Македонський виколупує шпилькою скалку з пальця. Я вдивляюсь у віддалені ряди Псів — туди, де рожевіє голена потилиця Чорного. Чотири Пси по сусідству достеменно повторюють його позу — схрещені руки, ступня на сидінні переднього стільця. У своєму прагненні повністю уподібнитися до ватажка вони переплюнули навіть Логів, але якщо те, що сказала Русалка, — правда, то не мені над цим сміятися. Тим більше, що я вже збирався точнісінько так само застромити ногу на переднє сидіння, а тепер — натомість — сиджу, як йолоп, і скаженію. Врешті-решт, хто з нас кого наслідує?

— Практично ніхто не набрав навіть ста балів! А це мінімальна кількість балів для середнього дурня, який проходить тест!

Акула гнівно кидає в повітря пачки папірців із «так-ні», що всім геть остобісіли, і вони розлітаються по залу, засіваючи підлогу додатковим шаром бутафорського снігу. То ось, виявляється, звідки він береться.

— Можу пояснити, що це означає! Це означає, що більшість з вас не здатні до розумової праці в межах відповідних вимог, котрі ставляться перед вашими однолітками, які закінчили звичайні школи!

Вчительський ряд, другий від сцени, дружно обертається, щоби з докором подивитися нам в очі. У виховательському ряду ніхто навіть вухом не веде. Здивувати їх бодай чимось ми давно не в змозі. Мікрофон уже вкотре глухне. Акула продовжує говорити, не помічаючи цього, потім похоплюється й кричить так, що виходить голосніше, ніж з мікрофоном:

— Тобто ви — ідіоти! Кого ви, запитую вас, зрізали під корінь цими вашими фокусами? Може, ви думаєте, що мене? Може, ви думаєте, я ридатиму й доводитиму комусь, що ви розумніші, ніж прикидаєтеся? Може, ви думаєте, мені не все одно, куди ви звідси поїдете і чим будете займатися? Ви зіпсували біографії тільки самим собі, йолопи!

Я помічаю, що все ж таки просунув ступню на переднє сидіння, проте залишаю її там, де вона є. Врешті-решт, не можна жертвувати елементарним комфортом тільки тому, що не бажаєш бути об’єктом наслідування.

Сліпий позіхає та ховає позіхи у долоню. У його лемурячих пальцях запросто зникає ціле лице — з чолом і підборіддям. Надзвичайно простий жест, який не дано скопіювати нікому з присутніх. Я сиджу, й мене пожирають заздрощі, мов останнього бовдура. Час уже струсити з себе ці параноїдальні настрої. І нараз ловлю себе на думці: а чому я, власне, позаздрив? Не рукам Сліпого, не його живим пальцям, а всього лише жесту, який не можна скопіювати. Цікаво, я справді такий дурень, яким іноді собі здаюся?

Останнє «можливо, ви вважаєте...» Акули мікрофон несподівано підхоплює, стократно підсиливши, й оглушливо ширить по залу. Скрикнувши, прокидаються навіть ті, хто спав найміцніше. Грубому випадає з руки морквина. Горбач кривиться, глибше заштовхуючи навушники. Навіть самого Акулу на кафедрі пересмикує.

— Саме тому, — веде він далі вже спокійніше, — скасовуються всі заплановані на цей місяць іспити, а також загальна атестація, про яку я попереджав вас у минулому півріччі. І те, й інше втратило будь-який сенс. Із вашими результатами тестів вас не допустять до іспитів у жоден навчальний заклад, а ви ж і раніше могли про це тільки мріяти.

Лорд повертає до мене зашторене срібними окулярами лице й розтягує губи в усмішці. Я усміхаюсь у відповідь і раптом нажахано помічаю, що він також оточений невмілими копіями. Трясу головою, проте міраж не зникає. Пара Логів обабіч Лорда, хранителі Лордівських милиць — по одній на брата, в обох дзеркальні окуляри та мефістофельські борідки а-ля Лорд. Не відволікаючись на плітки, жування та промови Акули, Нечоса й Москіт полірують милиці носовими хусточками та зішкрібають болото з гумових наконечників. Потішне й безглузде видовище, що викликає в мене усмішку. Лорд питально піднімає брови, я киваю на його свиту. Він знизує плечима — мовляв, що поробиш. Папужачий чубчик Рудої палахкотить біля його ліктя, нижче — блідий профіль, що занурився підборіддям у долоні, а далі в ряд — випнуті зуби та вірні очі гордих своєю службою «костурничих», і я здивовано думаю: як же Лорд подорослішав після подорожі в зовнішність, якщо за півроку навчився по-філософському ставитися до речей, які досі виводять мене з рівноваги.

— Зараз я зачитаю прізвища тих небагатьох, хто пройшов тестування з високим результатом...

Риба Лоцман передає в пальці Акули, які вичікувально виляскують, чергову теку. Схопивши її, той загрозливо відхаркується:

— Отже... у першій групі...

Вчительський ряд гуде, перешіптуючись. Горбач виймає з кишені запальничку, клацає нею та ставить відкритою на підлогу. Курців ніде не видно, але над головами нависає зрадлива сіра хмара. Акула зачитує перші прізвища. Фазани в передніх рядах перезираються й штурхають один одного ліктями. Я пошепки повторюю прізвища, пригадуючи, що начебто вже мав з ними сьогодні справу.

— Дивно, — кажу я. — Був упевнений, що серед Фазанів їх буде більше. Хоча це їхні проб­леми, звичайно...

— Звичайно, — підтверджує Сліпий мені у вухо й тихо сміється своїм сміхом шаленця, який виводить мене з рівноваги. Борлак танцює на голій шиї, в кожному з його очей, що дзеркально відсвічують, як і окуляри-калюжки Лорда, — по Сфінксу.

— Вони були у списку Ральфа, — чомусь пояснюю я, — у тому списку осіб, які бажають чимшвидше забратися звідси геть.

— Зараз і подивимося, — чомусь радіє Сліпець, — як це їм вдасться. І кому ще, крім них.

— Ти знав про них? — підозріливо уточнюю я.

— Здурів? — нібито дивується Сліпий. — Ти ж сам тільки що розповів про все це.

Справді, я розповів. Але він не надто здивувався. Або вміло приховав здивування. Принаймні не перепитував і не уточнював.

Акула тим часом зачитує список розумників другої, що не займає йому багато часу, бо друга може похвалитися одним-єдиним вигнанцем — нещасним Ґнотом.

— Так його! Ну, так... Певно що, — гудуть через ряд від нас Щури, після того як «перекладач», примусово позбавлений навушників, знаками привертає їхню увагу й пояснює, в чому річ. — А як же інакше? Ти давай, слухай, потім розповіси, — заохочують «перекладача», й уся зграя дружно встромляє навушники назад. Точніше, не вся зграя, а десять відловлених представників, що для Щурів уже доволі багато, коли йдеться про таку нудну повинність, як відсидка на загальнодомових зборах.

Рудий із хрускотом розгризає горіх і випльовує шкаралупу. «Перекладач» Дзвонар, зі­тхнувши, обертає лице до кафедри, а Ґніт, якого те, що відбувається, стосується безпосередньо, взагалі ні на що не реагує, сидить, як і сидів, байдужий і самозаглиблений, козирок бейсболки опущений по самі ніздрі.

Пропустивши третю, де тести провалили всі без винятку, Акула переходить до нас:

— Четверта... кхе-кхе. Можу вас привітати! Ціммерман!

У повітря злітає вирок Куряки, кружляє між рядами, наче маленький покреслений повітряний змій, а в виховательському ряду дзьобата голова Р Першого повертається й дивиться на мене.

— У той чи інший спосіб, — шепочу я. — Так чи інакше, ми їх позбуваємося.

— Ти розмовляв з Ральфом про Куряку? — дивується Сліпий. — Навіщо тобі це знадобилося?

За десять рядів від нас Ральф кривить рот, мовби розчувши репліку Сліпого, і відвертається, й сам трохи схожий на Куряку, так ніби вони обмінялися на якийсь час очима, навмисне, щоб мене здивувати. Акула впорався зі списком шостої (три особи) і переходить до дівчат.

— А з чого ти вирішив, що я розмовляв про нього з Ральфом? — запитую я Сліпого.

— О, я логік. Світла голова, — без зайвої скромності зізнається Сліпець. — Припустив.

— Щось твоя світла голова останнім часом дедалі частіше спрацьовує не так, як треба.

Мій найсвіжіший і найпослідовніший страшний сон — Сліпий, який навіки втік у примарні ліси й багна Зворотної Сторони Дому, рослина — поруч, особистість — бозна-де. Сліпий, який залишив мене наодинці з усіма цими обличчями та прізвиськами, з їхнім страхом і надіями, найжахливіший вислід, який я можу собі уявити, і єдиний, що, як мені здається, влаштував би самого Сліпого. Мій страх доступний слухові навіть менш гострому, ніж його слух, але він тільки сміється, перетворюючи на жарт те, що зовсім не є смішним.

— Перепрацьовує, — каже він, маючи на увазі свою світлу голову. — Все на світі потребує відпочинку.

— Тільки не моїм коштом, — прошу я його. — Будь ласка.

Сліпий відразу стає серйозним.

— Ні, звичайно, — відказує він. — За кого ти мене маєш? Я ніколи не кину ні тебе, ні інших.

Заплющую очі, намагаючись впоратись із запамороченням, від якого всі предмети навколо зненацька витягуються і пливуть, зливаючись у різнобарвні смуги. Він нас не кине! Ця клята переконаність у його голосі мені добре знайома. Аж надто добре. А чи дасть він нам покинути його? Навряд чи... Тільки не тим, на кому вже лежить печать Дому.

— Е, ти чого? — Сліпий хапає мене за комір і легенько струшує. — Та що з тобою таке?

— Йди під три чорти! — шепочу я.

— Завтра! — гримить Акула, стрясаючи кафедру, наче оскаженілий Кінг-Конг. — Завтра ми попрощаємося з нашими шановними викладачами й відправимо їх на заслужений відпочинок! Оскільки іспити скасовано, це відбудеться раніше, ніж планувалося!

Усі ті, хто сидів у вчительському ряду, підводяться й повертаються до нас. Зал вибухає оплесками. Вчителі старанно вдають, що зворушені, хоча на їхніх обличчях навіть здаля помітно тріумф, а виховательський ряд, навпаки, похмурніє: вони вираховують, що незабаром залишаться з нами сам-на-сам. Зал аплодує, вчителі кланяються, Акула мліє від розчулення. Весь цей час Сліпий міцно тримає мене за шию, ніби боїться, що варто йому мене відпустити, як я тут же знепритомнію. Загалом він недалекий від істини, а ще ближче опиниться, якщо надумає мене заспокоювати так, як оце щойно спробував.

— Зараз буде надано слово тим із наших викладачів, хто побажає виступити, — повідомляє Акула, промокнувши серветкою піт за вухами. — А на закінчення додам, що і цієї суботи, і наступної батьки кожного, хто пройшов тестування, будуть запрошені сюди. Ті з них, хто визнає за потрібне забрати своїх дітей для надання їм можливості вступу в різні навчальні заклади, виїдуть із дітьми.

Зал мляво аплодує, радіючи закінченню Акулячої промови, хтось із найактивніших Псів навіть кричить: «Браво!» — і свистить, уже розперезавшись, але його швидко укоськують, так що Акула сходить зі сцени під окремі ріденькі оплески, і його місце займає старенький біолог, озброєний здоровезним сувоєм з прощальною промовою.

— Нерви в тебе, — стверджує Сліпий, — зовсім розхиталися...

— Не без твоєї допомоги, — огризнувся я. — І дай спокій моєму загривку, я нікуди не збираюся падати.

Він слухняно прибирає руку.

— А мені здалося, що збираєшся. Вибач...

Усмішці його бракує переднього ікла й доброти, але він принаймні дуже старається її на мене пролити. Я дивлюся на нього уважніше й помічаю дещо нове. Раніше Сліпий тягав на собі чорний довгополий піджак, який нагадував сюртук початку століття, вбираючи його на голе тіло. Сьогодні він надягнув під нього майку, і щось подібне на перстень теліпається на його шиї, зачепившись шворкою за ґудзик.

— Що це? — питаю я. — У тебе на шиї.

— Це? — він простягає мені залізну каблучку. — Забув тобі сказати, я заручився.

— О господи, — кажу я. — З ким?

— Зі Щурякою. Учора ввечері.

— Вітаю, — зітхаю я. — Немає сенсу обговорювати це постфактум, але чи ти не міг знайти собі кого-небудь більш урівноваженого?

— Ха, — говорить Сліпий. — Стану я з вами радитися. Після того, як ви мене розлучили з моїм першим коханням. Абсолютно по-свинськи.

— Ти оту тичку Габі маєш на увазі? Побійся бога, Сліпий, ти ж їй лише до плеча.

— Зате зі Щурякою ми одного зросту, — він ховає каблучку під майку, але тут же, поморщившись, виймає назад. Мабуть, вона дряпнула по його ранах.

— Це вона на честь заручин тебе прикрасила? — не витримую я.

Обличчя Сліпого кам’яніє.

— Припини, — каже він. — Ця тема не обговорюється.

— Єсть! — гаркаю я і перемикаю всю увагу на кафедру, де біолога встиг змінити похмурий Бурундук з іще однією прощальною промовою, розчути яку неможливо у зв’язку з відсутністю на місцях Акули й Ральфа, які вийшли покурити. Атмосфера в залі жахлива. Багато хто, не криючись, димить, гудіння голосів посилилося, окремі індивіди перебігають з ряду в ряд, щоби поспілкуватися з сусідами, у Щурів голосно грає музика…

— Від щирого серця сподіваємося... зумієте прокласти... світле майбутнє... незважаючи на... І гідність школи... високо... — Бурундук без особливого ентузіазму бубонить під ніс, іноді роб­лячи паузи, щоби з надією обнюхати порожню карафку.

Я пропихаю на передній стілець ще й другу ногу, майже лягаю, хоча тутешні стільці ніби навмисно задумані так, щоб ті, хто сидить на них, не могли прибрати зручну позу. Горбач вимикає плеєр і, зітхнувши, ховає його в наплічник.

— Що відбувається? — запитує він.

— Наші дорогі викладачі прощаються з нами. Завтра або післязавтра вони відчалюють.

— Та ну? — Горбач здивовано розглядає Бурундука. — Серйозно? Ми їх більше не поба­чимо?

— Думаю, ні. Тому якщо хочеш обійняти кого-небудь на прощання та розридатися, поспіши. До речі, наш ватажок заручився. Можеш обійняти і його.

Сліпий корчить мені звірячу гримасу. Горбач відкашлюється. Подальший обмін інформацією неможливий, бо з переднього ряду до нас пробирається Рудий із сигаретою в зубах і підсідає до Сліпого. Весь наш ряд уже забитий відвідувачами, які тиснуться на краєчках стільців, штовхаючись і потісняючи один одного.

— Відсядемо? — пропонує Горбач. — Бо стало замало місця...

Я киваю. Він згрібає своє добро, закидає на плече, і ми перебираємося на три ряди назад, подалі від зграї, яка стрімко обростає гостями.

— А з ким заручився Сліпий? — питає Горбач.

— Зі Щурякою, з ким іще…

— Міг і з кимось іще, — не погоджується Горбач. — Він такий. Непередбачуваний.

Дуже слушне зауваження. Тільки люди, які рідко висловлюються, вміють вимовляти такі вбивчі у своїй простоті фрази. Але мене це чомусь не тішить.

— Щуряка — це краще, ніж Габі, — запевняє Горбач.

— Ще не відомо, — відповідаю я, згадуючи порізи на грудях Сліпого. Настрій остаточно падає. Горбач закурює і витягується на стільці. Десь серед Птахів голосно, на весь зал, хтось вмикає транзистор, але звук тут же приглушують.

— Щасливої вам дороги, любі діти, у велике й щасливе життя! Так. Усього найкращого вам!

Бурундук сходить зі сцени, і його місце займає Мастодонт, чию появу на кафедрі зал зустрічає недобрим пожвавленням. Акула й Ральф тим часом повертаються. Останні перебіжчики поспішають скористатися паузою, поки ті двоє йдуть через прохід, тому в залі тупіт, метушня і рипіння стільців. Я дивлюся на Мастодонта і пропускаю момент, коли біля нас хтось сідає. Озираюся на вітання Горбача й бачу, що це Чорний.

Без свити він виглядає не так переконливо, як на відстані, оточений Псами. Можна сказати, що в нього цілком домашній, звичний вигляд, але я однаково напружуюся. Ввічливе вітання, само собою, як повелося, а тоді я знову дивлюся на Мастодонта, щоб не почати розглядати — з непристойним інтересом — Чорного.

— Ну, що я можу сказати...

Мастодонт — картатий паралелепіпед із по-боксерському приплюснутим носом і такими ж сплюснутими губами, оглядає зал поверх папірця з промовою, відкашлюється.

— Автомат би вам до рук, — підказують із залу. — І лягти першим двом рядам!

Підказують доволі голосно.

Мастодонт червоніє й обертає шиєю, видивляючись крикуна.

— Ну, ви... — хрипить він. — Тихо там, унизу!

Зал затамовує подих і чекає. Не варто думати, що надовго.

— Я, як і всі вчителі, які виступали тут до мене, немало крові та поту...

Чорний розповідає Горбачеві, як його відвідала вранці Нанетта:

— Дивлюся, лізе в кватирку. Сама прилетіла, я її не кликав. Навіть не відразу додумався, що то вона, як це не дивно. Знаєш же, ніколи вона до мене не лізла, навіть пташеням, а тут раптом прилетіла...

Чорний дивиться на Мастодонта, і Горбач також. Ледве ворушать губами, але мені все чути. При цьому чомусь є відчуття ніяковості, ніби я підслуховую. Абсолютно невиправдане. Адже я не винен, що сиджу так близько. Якби Чорний не хотів, щоб я його чув, він відловив би Горбача де-небудь в іншому місці.

— Прагнув зробити вас трохи здоровішими! — вривається в мої думки голос Мастодонта. — Не скажу, що досягнув у цьому великих успіхів...

— Ну, з автоматом воно було б надійніше, — знову підказують йому із залу.

Мастодонт витримує важку паузу. У залі сміх і порохкування.

— Але, як я вам уже не раз повторював...

— Хороший каліка — мертвий каліка! — захоплено підхоплює цілий хор.

Ще б пак. Вислови Мастодонта давно стали класикою. Їх навіть Слон може цитувати напам’ять.

— Ах ви, бісові виродки! — реве Мастодонт, з хрускотом опускаючи обидва кулаки на кафедру. — Відходи генофонду! Покидьки! — в повітря злітає хмарка пилу. Зал виє та вибухає скаженими оплесками. — Та я би по вас гранатою, а не те що...

Мастодонта стягують зі сцени. Зусиллями всього виховательського ряду. Акула на зад­ньому плані скрушно сплескує плавцями.

Чорний повертається до мене:

— Що тепер буде з Курякою? — питає він.

— Те саме, що й з усіма, я думаю. Заберуть батьки.

Він киває, замислено потираючи підборіддя.

— У мене в самого двоє таких. А я все одно чомусь більше думаю про нього. Дивно. Для них так ніби краще, але відчуваєш себе зрадником. Не розумію, чому це так.

— Тому, що так і є. Ми їх зрадили.

Чорний дивиться спідлоба. Крихітні черепи витанцьовують на пов’язці, яка окільцьовує його голову; чорно-білий танок.

— Чим?

— Тим, що не зуміли змінити.

Чорний виймає із заплічного мішка сигарети й ховає одну до нагрудної кишені.

— Шкода його. Адже він гарний хлопець. Просто ви його дістали своїми звичками, ось він і озвірів. Я ж то знаю, як це буває.

— Ну, щоб тобі та й не знати, — люб’язно вставляю я.

Горбач наступає мені на ногу, байдуже оглядаючи стелю. Але Чорний, як не дивно, не ображається. Ватагування, безумовно, змінило його характер на краще.

— Єхида ти, Сфінксе, — тільки й каже він.

І все. Я чекаю, але ніякого продовження нема.

Акула тим часом оголошує «одного з наших учнів, який висловив бажання виступити», і на сцену вивозять гордого Фазана, якого в його чорно-білій уніформі неможливо відрізнити від інших представників їхнього племені.

— У кожній зграї, — говорить Чорний, — своя біла ворона. Навіть у Фазанів. Ми цього не можемо помітити, хіба що вони витурюють цю білу ворону на нашу територію, як були витурили Куряку. У Псів — та ж таки пісня. Гризуться один з одним, поки не зосередять усю увагу на комусь одному. Тоді цьому комусь одному стає дуже зле.

Я розкриваю рота, але, перехопивши красномовний погляд Горбача, тут же його закриваю. Чорний, проте, встигає прочитати в мене на обличчі багато чого.

— Ти знову про мене збирався висловитися? І сказав би. Тільки це не зовсім те. Я сам хотів бути білою вороною. Я вас провокував. Може, я нею і був, але не аж настільки, як мені того хотілося.

— Тебе зараз що хвилює: те, наскільки ти білий, — чи те, наскільки білий хтось інший? — цікавлюся я. — Що ми, власне кажучи, обговорюємо?

— Мене хвилює все, — Чорний виймає сигарету, переправлену до кишені, та мне її в пальцях. — У шостій свої порядки, — констатує він. — У шостій я зрозумів, як по-справжньому цькують «інакших», несхожих. І зрозумів, що все, що було в четвертій, — насправді дитячі ігри, якщо подумати. Коли побачиш справжнє цькування, його вже не сплутаєш абсолютно ні з чим. Воно страшне.

— Чудово, — відказую я, — що ти нарешті щось таке побачив. Я особисто це пережив на дев’ятому році життя. Із твоєю допомогою та за твоєї палкої участі.

— Агов! — Горбач благально здіймає долоні: — Сфінксе, не треба...

— Ні, зажди, — я вже розсердився, і мені важко зупинитися, — він каже, що не бачив нічого такого до того, як потрапив у шосту. Мені цікаво, що ж він бачив, коли вони гуртом ганяли мене по Дому, як чумного щура!

Чорний мне в пальцях сигарету, якої так і не запалив; він не дивиться на мене. Я поступово остигаю і вже навіть починаю шкодувати, що зірвався. Можна сказати, вперше в житті ми з ним спілкувалися по-людськи. Намагалися спілкуватися.

Чорний відкидає пошматовану сигарету.

— Я скажу, що бачив тоді, якщо хочеш. Тобі це не сподобається, попереджаю. Але краще нехай так. Я хотів би, щоб ти зрозумів. Річ була не в тобі. Абсолютно не в тобі. Річ була в Лосеві, — Чорний знімає з голови пов’язку, бгає її та ховає до кишені. — Я потрапив у шосту, — каже він, — пожив там і зрозумів нарешті, що зі мною відбувалося в четвертій. Навіть здивувався — як можна було не бачити цього, не розуміти... Але якби я не відійшов від вас, не подивився здаля... Словом... Спробуй і ти зробити те саме. Уяви всіх нас, Дім, Лося. Уяви, що ти хлопчисько, шмаркач, а навколо — купа дорослих, яким до тебе вічно немає діла, їм усім, окрім одного, а цього одного на всіх не розділиш. І кожен зі шкіри пнеться, щоби перед ним виділитися, показати себе, щоби він сказав щось саме тобі, щоби саме тебе про щось попросив. І все це таїш усередині, не показуєш, тому що соромно обожнювати когось, коли ти хлопець, коли тобі вже десять років. Ну, і так далі… Тільки Сліпий плював на всіх та бігав за ним, як песик, але він був єдиний такий, і Лось із ним ніколи не панькався більше, ніж з іншими. У нього взагалі не було пестунчиків серед нас. Поки не з’явився ти. Так-так, і не хихочи, це зараз звучить смішно, але постав себе на наше місце!

— Вибач, Чорний, — я насилу стримую сміх, — зрозумій мене правильно, я так давно не чув ось цього: «Пестунчик Лося». Як пригадаю, скільки крові мені попсувала ця характеристика… Чесне слово, ніколи не думав, що я його пестунчик. І що це так впадало в очі.

— Ти, може, й не думав...

Чорний стає дуже червоним, і це виглядає загрозливо, хоч і більш звично, ніж його новонабута стриманість ватажка. Я весь в очікуванні вибуху, тож мені важко вслухуватися в те, що він каже.

— ...як тільки вийшли з автобуса. Він чекав на нас на подвір’ї, трохи збоку. Зібрав навколо себе, розповів про тебе, велів тебе не чіпати й допомагати у всьому.

— Що-о-о?! — мене підкидає на сидінні, неначе крізь нього пропустили заряд електрики. — Неправда! — кричу я, дивлячись на них згори вниз. — Не було цього! Не могло бути!

Горбач смикає мене за рукав.

— Е, ти чого? Акула дивиться. Сідай!

Я сідаю поряд з його стільцем, і він шепоче мені у вухо, скошуючи око в бік сцени:

— Усе так і було, як сказав Чорний. Правда. Я також там стояв, коли він це сказав.

— Ти ніколи не розповідав мені про це!

— У задніх рядах! — гримить над нами голос Акули. — Припиніть вовтузитися!

Я опускаюся на стілець, жадаючи мати вигляд спокійної людини. Горбач тягне шию, весь — втілена увага до того, що відбувається за десять рядів від нас.

— А навіщо? — шепоче він, не розтискаючи губ. — Яке це має значення?

— Ти був першим новачком, якому нам звеліли допомагати, — все ніяк не заспокоїться Чорний. — Ми і так допомагали один одному, чим могли, хто більше, хто менше. Але до тебе нам чомусь ніколи не казали, що ми «повинні» це робити.

— Чорт, — кажу я, — він що, ідіотом був?

При слові «ідіот» Чорного з Горбачем перекошує. Горбач проказує: «Трохи легше, Сфінксе!» — а Чорний мовчить, але так виразно, що я розумію: мало того, що я пестунчик, я — пестунчик, який не цінує свого щастя та зневажує святе. Мені потрібен час, аби дати раду з комплексом Йосипа, котрий стоїть упоперек горла своїм братам, що його ці двоє примудрилися мені нав’язати, і щоб усвідомити, що мерзенний білявий підліток, який пам’ятається мені високим, як башта, і м’язистим, а ще — істотою, яка абсолютно не потребує нічиєї любові, був здатний на муки ревнощів. Він та інші. Він і незалежний самітник Горбач. Він і, напевно, Пампух-Соломон, якого вже немає в Домі. Усі вони…

Мені треба трохи часу, щоби подивитися на них здалеку, зрозуміти, пошкодувати їх — і пробачити. Тому я розтягую для себе цей час, пригальмовую його, стираючи в думках їхні портрети в альбомі дитячих спогадів, даючи їм змогу проявитися наново. Я розумію, що тут і зараз часу на це не вистачить, що це дуже довга робота, яку ніяк не вдасться виконати за кілька хвилин. А ще я розумію, що, власне, мить тому образив і Горбача, і Чорного, та що мені пощастило: біля мене сиділи вони, а не Сліпий.

— Гарну послугу зробив Лось своєму пестунчикові, — намагаюся посміхнутись я. — Ворогові не побажаєш.

— Та облиш ти, — кривиться Горбач. — Дай йому спокій. Усе це було давно, і давно закінчилося. Смішно говорити про це тепер.

— Якби закінчилося, ми б і не говорили, — похмуро заперечує Чорний. — Ти поглянь на Сфінкса — де там що закінчилося? Як на його думку, то все ще тільки починається. Біситься, неначе його тільки вчора відлупцювали. Будь-хто з нас був би вдавився за те, щоби побути на його місці. А він біситься!

Я саме доходжу в перетрушуванні наших дитячих портретів до Сліпого — і ціпенію, оторопівши. Що таке ревнощі Сліпого, мені приблизно відомо. Чому ж я не бачив їхніх проявів тоді? Чому і Чорний, і навіть Горбач, але не він?

— А Сліпий був при тій розмові?

— О боже! — Чорний відкидається на спинку стільця і шкірить зуби. — Сліпий! Щодо нього можеш не переживати. Богів не ревнують. Це абсолютно окрема патологія.

— Як-як ти сказав?

— Ми зараз пересваримося к бісу, — тоскно проказує Горбач. — Нехай собі ви, вам не звикати, але я тут до чого? Давайте, я краще відсяду.

Стріпую головою.

— Ти маєш рацію. Час покінчити із цим. Я відійшов на свої кілька кроків і подивився звідти. Дякую, Чорний. Це дійсно корисно, хоч і болісно трохи.

Далі ми мовчимо.

Чорний — похмуріший за грозову хмару, схрестивши на грудях свої величезні лапи, Горбач — скуйовджений і нещасний, як ворон, захоплений зненацька птахоловом. Про себе мені думати не хочеться — ні як я виглядаю, ні на що я подібний.

Вихователька Хресна зачитує якийсь розклад. Мені знадобилося кілька хвилин, щоби розібрати, про що йдеться, і весь цей час я борюся з образом Лося, який мене переслідує.

Раз на півріччя на загальних зборах він стояв там само, де зараз стоїть Хресна, і, посміхаючись самими очима, робив короткі оголошення, приблизно такі ж, як ті, які зараз робить вона. Про чиїсь успіхи й відставання, про поліпшення стану здоров’я, про черговість проведення медоглядів. Тільки, на відміну від Хресної, його зав­жди слухали, хоч що би він не казав. Усім залом. Майже не дихаючи. Адже він був Ловцем Дитячих Душ за покликанням. Можна було вирости й звільнитися, але навіть ті, котрі давно перебралися в зовнішність, понесли на собі сліди його дотиків і поглядів, і, як я підозрюю, носять їх досі.

Чи мала така людина право на помилку? Найменше мав його він, за ким стежили стільки тужних і жадібних очей. Він не мав права на помилки, на улюбленців і на смерть.

Хресна зачитує список тих, кому призначено вітамінні ін’єкції. Довжезний список тих, хто худий настільки, що це виходить за рамки пристойного. На цьому збори закінчуються. Повз нас, гуркочучи стільцями, проходять і проїжджають до виходу люди, на сцені драпірують кафедру та навіщось розчохлений екран, зал порожніє, і ми залишаємося самі.

Я, Горбач і Чорний. Усе, що можна було один одному висловити, ми начебто вже висловили, і незрозуміло, на що ми чекаємо та чому ніхто з нас не пішов з іншими. Точніше, зрозуміло, чому не пішов Горбач, він виконує роль громовідводу, а ось чому ми з Чорним далі сидимо там, де сиділи, як приклеєні? Горбач вичікує, марудиться, навіть вдає, ніби задрімав. Ми з Чорним мовчимо. Мовчимо й мовчимо, і врешті-решт терпіння Горбача вичерпується.

— Йдемо, чи як? — тужливо питає він. — Усі вже пішли.

Дружно встаємо. Оминаючи зрушені стільці, плювки й недопалки, вибираємось у коридор. Кроків на п’ять по стіні тягнуться сині букви: «Прощавайте, дорогі вчителі!» Зі знаку оклику звисає щось подібне на каламутну сльозу.

— Тобі прикре те, що я розповів про Лося? — питає Чорний, крокуючи поряд.

— Не дуже. Це багато що пояснило. Я міг би здогадатись і раніше, якби добре подумав. Коли ти малий, дорослі здаються бездоганними, досить образливо з часом дізнаватися, що це не так.

— Таке іноді дізнаєшся не тільки про дорослих, — бурмоче Чорний собі під ніс, незрозуміло кого чи що маючи на увазі. — А моїх культуристів ви, певно, поздирали? — раптом запитує він, різко міняючи тему, і я відразу згадую, як мене діймала ця його манера зненацька пере­скакувати з одного на інше, ніби його раптом вимкнули та знову ввімкнули, налаштувавши на іншу хвилю.

— Що ти, — каже Горбач здивовано. — Висять собі, де висіли. Нащо нам їх здирати?

— Зі злості, зі злості, Горбачу, — із задоволенням встряю я. — І не тільки здирати, а й топтати, і роздирати на найдрібніші клаптики. Як можна не розуміти таких елементарних речей?

— Сфінксе, знаєш, іноді страшенно хочеться тобі врізати, — зізнається Чорний. — Просто до дрожу в руках.

Ми обходимо стілець, який хтось поцупив з актового залу, але не дотягнув до сходів. Чорний зупиняється.

— Хочу вам дещо сказати. За умови, що не будете сміятися. Це щодо виходу...

Горбач відразу знічується й зіщулюється, щосили вчепившись в наплічник, ніби боїться, що його ось-ось поженуть у зовнішність.

Чорний кусає губи, збираючись з духом. Оглядає стіни, стелю, підлогу — і врешті-решт дивиться на мене.

— Добре, — озивається він. — Можете, зрештою, і сміятися. Я знаю, де можна роздобути авто­фургон. Уживаний, але в пристойному стані. І ще я вмію керувати машинами. На­вчився. Мав таку можливість.

Дивимося на нього, роззявивши роти.

— Я знаю, що все це фігня, — проказує він швидко. — Знаю не гірше за вас. Я не маленький. Мені самому воно смішне, те, що я зараз сказав, але я мусив це сказати, хоч понадривайте животи, як піду. Я просто прошу вас: майте це на увазі, добре? І все.

Він повертається і швидко йде, кваплячись віддалитися від нас, так наче хвилі нашого уявного сміху підганяють його, вдаряючи в спину.

— Ми не сміємося, Чорний! — кричу я йому вслід. Він, не обертаючись, махає нам рукою та зникає на сходах. Панічна втеча, це можна назвати тільки так. Ми з Горбачем розгублено перезираємося.

— Оце-то так... — промовляє Горбач. — Одна була людина в Домі, яка мріяла про зовнішність, і тієї не стало.

— Прощавайте, бультер’єри в картатих камізельках, — зітхаю я. — У фургоні й без них буде дуже тісно.

— Припини, — просить Горбач. — Це не смішно. Він же і забрався так швидко саме заради того, щоб не чути різних таких жартиків.

— А я би при ньому і не жартував. Я не сміюся, Горбачу. Як я можу сміятися над такими речами? Адже це той самий повітряний змій Табакі, через який нібито пішли старші, тільки Чорний своїм змієм навчився керувати.

Горбач крутить головою:

— Не смійся при мені теж, добре? Не жартуй і взагалі нічого не кажи, — він копняком відкидає з дороги кинутий стілець, який цілком можна було обійти, і прямує вперед, застромивши руки в кишені так глибоко, що мені здається, ніби я чую, як тріщить і рветься матерія. Жахливо засмучений словами Чорного, а може, моєю реакцією на них.

Я йду за ним, з тугою уявляючи казку, в яку Чорний намагається повірити. Чарівна подорож у фургоні.

Діти Дому мчать назустріч вранішній зорі. У краденій машині, з Чорним у ролі керманича, летять по трасі, виспівуючи бадьорих дорожніх пісень. У реальному світі така поїздка протриває не довше ніж годину. А шкода. Бо ця казка навіть красивіша за ту, в якій старші пішли в невідомий, понадхмарний світ за допомогою повітряного змія. Красивіша і зворушливіша за неї саме тому, що вигадав її реаліст Чорний.

Повернувшись до спальні, ми застаємо там тільки Руду з Курякою, які сидять на різних кінцях ліжка і діють одне одному на нерви. Напруженість настільки відчутна, що Горбач негайно ховається на своїй полиці та зникає з очей, а я сідаю між цими двома, намагаючись, наскільки це можливо, затулити їх одне від одного. Що ж, усе правильно, тепер моя черга працювати громовідводом, шкода, я не Табакі, йому такі речі вдаються набагато краще.

Руда палить, розглядаючи кінчик сигарети. Куряка витріщається то на її брудні кеди, то на попіл, який вона струшує абиде, — Фазан Фазаном, хіба що не записує зауваження до щоденника. Роздратування Рудої майже непомітне, роздратування Куряки іскрить на всю кімнату. Я заважаю йому цілеспрямовано скаженіти, і він пересідає так, щоб краще її бачити — брудну-невиховану-негарну, і ще щось особисте, чого я наразі не можу вловити, може, вона йому нагрубила або налила в улюблені кросівки компоту, поки нас не було? Він червоніє, дивлячись на неї, тоді відводить погляд, але тут же знову зиркає, мовби пересилюючи себе, і мені дедалі цікавіше, що ж вона такого накоїла. З роллю громовідводу я зовсім не даю собі ради, тому тішить поява Шакала, який життєрадісно й фальшиво щось насвистує.

— Ну ось, — повідомляє він, видершись до нас, — Габі волає на всіх кутках, що завагітніла, можете собі таке уявити?

— Природно, від Сліпого, — Руда не здається особливо зацікавленою.

— А от і ні! Цього вона не казала. Ніяких «Слава юному дофінові!» — нічого такого. Нібито від Рудого або від Вікінга, загалом, щось невизначене, з ухилом у Щурячу тему.

— Бреше, — похмуро констатує Руда та, відкинувши сигарету, йде до ящика Грубого. Вивуджує його звідти, сонного, висаджує за спину і, зігнувшись під його вагою, виходить. Грубий спросоння кигикає щось незрозуміле, але загалом виглядає задоволеним.

— Егей, ти куди нерозумного? — вражається Шакал.

— Гуляти, — відповідає Руда вже з-за дверей, потім ляскають коридорні двері, і стає тихо.

— Ну й ну, — зітхає Шакал. — Так добре сиділи...

Сиділи ми зовсім не добре, але запаси оптимізму Табакі невичерпні; ніхто не має наміру з ним сперечатися.

— Недоладна істота, — каже Куряка. Може, щоб йому заперечили. Чи просто аби щось сказати.

— Хто? Руда? — дивується Табакі. — Чому?

— Так. Чогось у ній бракує. І навіть дуже багато чого.

Табакі крутить плашку радіоналаштування на магнітофоні.

— Знав би ти, як багато чого не вистачає тобі самому, то був би трохи помовчав, але раз уже ти не мовчун, договорюй.

Куряка хапається за нагоду висловитися.

— Вона різка, — каже він. — Груба. Нежіночна. Те, як вона поводиться, добре для дванадцятирічної, а їй уже давно не дванадцять.

— Ого! — Горбач перевисає зі свого ліжка, прислухаючись, і, мабуть, підбадьорений його увагою, Куряка додає:

— І ще вона свинота. Зовсім безнадійна.

— Ай, ай, ай, — Табакі розгойдується, випнувши губи, мов роздратований шимпанзе. — Ти хоч сам чуєш, що верзеш, Куряко?

— Вона ночує в кімнаті з шістьма хлопцями і розгулює по ванній кімнаті голяком, не зачиняючи дверей, і начебто вона спить з Лордом, але не здивуюся, якщо й зі Сліпим, а може, і ще з ким-небудь...

Горбач кидає в Куряку подушкою, а Табакі тут же на неї вискакує і приминає, люто буркочучи, ніби хоче розчавити Куряку на пляцок. Гарненько його втрамбувавши, він піднімає подушку і, переконавшись, що Куряка дихає, швидко накриває його знову. Поки вони затикають Куряку в такий дивоглядний спосіб, я блискавично вловлюю образ Рудої, який так вразив і розсердив його. Зблиском — худа, хлоп’яча фігурка. Обтягнуті рожевою шкірою ребра під темними сосками, червоний кущик лобкового волосся, ноги, руки і майже нічого між ними. Вона дивиться на мене, точніше, на Куряку, вивернувши руку, де під ліктем ледь червоніє якась болячка, дивиться відчужено, без щонайменшого інтересу, а тоді облизує її. Потім поволі опускає руку і, не намагаючись прикритися, зникає в душовій кабінці. Її перехід туди вкарбовується у сітківку Куряки покадрово, сотнею знімків, вони вузькі та наповзають один на одного. Ось що змусило його так болісно червоніти. Я розумію: Куряку образило не те, що він побачив, а реакція, точніше, відсутність реакції на його появу. Це справді неприємно, коли на тебе дивляться, як на порожнє місце, не зауважуючи. Таке виведе з рівноваги і значно спокійнішу людину.

— Вона — як тварина, — каже Куряка, знявши з себе подушку. — Як безсоромна мавпа.

— Жах, — обурюється Табакі. — Ми даремно старалися, Горбачу. Він невиправний. Його можна хіба що вбити.

— Його забирають у суботу, — нагадує Горбач згори. — Не забувай.

— Тільки цією думкою і живу. Цією — та ще кількома. Такими ж утішними, — Табакі дивиться вгору й жалібно питає: — Яка його собача справа, з ким вона спить, скажи, будь ласка, якщо навіть Лорд цим не цікавиться?

— А от такий він чварний суб’єкт, — відповідає Горбач і ховає голову.

Куряка лежить, обійнявши подушку Горбача. Вузькі кадри з голою дівчиною, яка віддаляється, стрімко навалюються перед ним один на одного. Останній — двері душової кабінки, що зачинилися.

Я йду надвір шукати Руду.

У місці, де сходяться стіни двох корпусів, є закуток, порослий хоптою. На початку літа кропива тут аж по коліно, і сміття стає невидимим. Вважається, що це найбільш відлюдне місце в Домі, бо на обох стінах немає вікон.

Вони там. Сидять перед вогнищем, яке Руда розпалила на старому місці — на чорній, обвугленій ділянці, обкладеній каменями. Старші зав­жди розводили тут вогнища. Раніше це місце було чистішим — тут валялися лежаки та ящики, що використовувалися замість стільців. Тепер нічого не видно. Може, їх давно спалили.

Грубий сидить на куртці Рудої і дивиться у вогонь. Тихо гуде, здригаючись від тріску гілок, що займаються, і хапає себе за щоки. Такий дещо кумедний дамський жест чи то жаху, чи то захвату. Руда шепоче йому щось, чого я не можу розчути. Я підходжу й сідаю біля них. Вона далі говорить, не звертаючи на мене уваги:

— Треба було зуміти прилаштуватися де-небудь позаду, так, щоб не прогнали, і дивитися. Тут головне було дивитися, не слухаючи. Бо вони співали та грали на гітарах, пекли картоп­лю і таке інше, але це тільки відволікало, вся ця романтична дурня, коли купа людей хочуть довести самим собі, що вони класно проводять час. А я просто страшенно любила дивитися на вогонь. Одного разу хтось вихопив з вогню гілку й написав щось на стіні тліючим кінцем. Мене це буквально засліпило. Слово, яке обсипалося вогнем. Палаючі літери. Божі письмена. Наступного дня від них залишилися тільки чорні букви звичайної лайки та смуга сажі, але однаково це було чудом, і я це бачила...

Вона кидає у вогонь розлогий сегмент засохлого куща.

У повітря зринають іскри, лелітками відбившись у вирячених оченятах Грубого.

— І ще я приходила сюди ревти, — закінчує Руда. — Раз на тиждень, ніби за розкладом.

— Я теж, — зізнаюся я. — Поки не дізнався, що кожен другий у Домі ходить сюди за цим же.

Вона посміхається. Усмішка змінює її, перетворює на геть іншу людину. Незвичну зараз, але таку, з якою ти нібито знайомий дуже і дуже давно.

— Ага, — каже вона. — Вічно наткнешся то на одного, то на іншого, заплющиш очі та вдаєш, ніби цього не було. Найвідлюдніше, хай йому чорт, місце в Домі!

— У Домі немає відлюдних місць.

— Тоді точно не було.

Вона лізе в наплічник, дістає згорток з бутербродами — «до речі, а в мене тут...» — і завмирає, дивлячись на Грубого. Він підповз ближче до вогню, витріщається на нього, у незграбній ласті затиснута скіпка. Ладнається кинути її у вогонь — важка справа, яка вимагає всіх його сил і уваги. Ми дивимося, як він, не припиняючи погойдуватися, витягає одночасно руку та губи й обережно кидає скіпку. І тут же перелякано відсахується, ніби від крихітної скалочки вогнище може спалахнути до небес. Нічого не спалахує. Грубий скошує погляд на мене, тоді на Руду — і знову заводить свою монотонну гуділку, випромінюючи радість і задоволення тим, що відбувається.

Вітер дме в мій бік. Примружившись, перекочуюся ближче до Грубого. Сідаю на край куртки, обіймаю граблею його спадисті плечі, й ми разом стежимо за тим, як вогнище пригасає. Руда присусіджується з іншого боку Грубого.

— Не дам я йому бутерброда, — каже вона, і я погоджуюся, що, звичайно, не варто давати Грубому ніяких бутербродів. Для нього зараз існує тільки вогнище. Усе, що ми йому дамо, полетить туди, адже ніяка вечеря не замінить щастя погодувати іншого, особливо якщо цей хтось — вогонь, могутнє божество, чиєї справжньої сили Грубий не знає; але він про неї здогадується.

Щоб Грубий не засмучувався, що вогнище згасає, Руда говорить про вуглини. Що вони теж красиві — «як маленькі червоні зірки», каже вона, і Грубий киває, підтверджуючи подібність.

— Я розпалю для тебе таке саме вогнище завтра, — обіцяє Руда.

— Навіщо тобі це? — питаю я. — Адже він може звикнути.

Руда мовчить. «Хай звикає, — чути в її мовчанні. — Я носитиму його сюди щовечора. І палитиму для нього вогнища. Хай згодовує їм скіпочки і співає. Тільки не можна думати про те, що буде далі. Коли я не зможу приносити його сюди, бо не буде ніякого “сюди”. Про це варто думати якнайменше».

— Чи не надто багатьох ти приручила, Рудасю? — запитую я.

У запитанні є тільки ніжність, я пречудово її розумію. Я розумію, як воно — не приручати, якщо ти любиш, коли люб­лять тебе, якщо знаходиш молодших братів, за яких ти відповідаєш до кінця своїх днів, якщо перетворюєшся на чайку, якщо пишеш незрячому любовні листи на стінах — листи, яких він ніколи не прочитає. Якщо — попри твою впевненість у власній потворності — хтось примудряється закохатися в тебе... Якщо підбираєш бездомних собак, і котів, і пташенят, які випали з гнізд, якщо розпалюєш вогнища для тих, хто про це зовсім і не просив...

Вона дивиться на мене — і тут же відводить погляд. Тому що і я — один із давно нею приручених. Щастя, що не безпорадний і не безнадійно закоханий, що не потребую нагляду-­догляду, що частково передовірений Русалці… Може, я навіть зумів трохи перерости Руду, та однаково я один із них, один із нас — а ми вже навіки під її обідраним чаїним крилом.

Вона тягнеться до мене, і ми обнімаємося, стикнувшись чолом до чола над маківкою Грубого. Зовсім не надовго, вона майже відразу відсовується.

— Ти сердишся через Лорда, — каже вона. — Але я не винна...

— Я не серджуся.

— А Куряка...

— А це взагалі дрібниця.

Я сміюся.

Їй байдуже, скільки людей чують їхні сварки з Лордом, їй байдуже, з ким Сліпий, якщо він не з нею, їй однаково, гола вона чи вдягнена, дівчина вона чи хлопець, це звіря, що живе у зграї, таких вирощує Дім, і Куряка частково має рацію: Руда — монстр, як багато хто з нас, як найкращі з-між нас. І хай мене дідько візьме, якщо я їй цим дорікну.

Вона киває та підводиться. Уже майже стемніло, вуглики ледве тліють, Грубому, напевно, холодно. Він вовтузиться у своїх підштаниках-повзунках, питально рохкаючи.

— Ходімо, — кажу я. — Стало вже зовсім зимно.

Руда саджає Грубого мені на плечі. Прив’язувати не обов’язково, він звик роз’їжджати верхи, відтак міцно тримається. Вона підбирає куртку й наплічник та затоптує останні тліючі вуглинки.

Грубий багатозначно кашляє.

— Так, — відповідає Руда. — Я пам’ятаю, що обіцяла тобі про завтра. А це місце має наразі відпочити. Вистигнути.

Ми йдемо в сутінках, орієнтуючись серед прихованого чагарниками звалища по світлій смужці асфальту. У кишенях шортів Рудої брязкають ключі й монети. Тепер, коли вогнище згасло, видно, що ще не стемніло.

Грубий соває долонями мені по обличчю, щось бурмоче й невпевнено заспівує. Напевно, пісню про сьогоднішній вечір. На відміну від пісень Табакі, але десь із тих же причин, цю пісню ніхто ніколи не зрозуміє.

У суботньому медогляді беруть участь усі, тому черга до Павукового кабінету розтягується до Могильного майданчика, з’їжджаючи на сходи, і проводимо ми в ній стільки часу, що Логи встигають нанести з першого ковдр і кип’ятильників, розбити на майданчику табір і кілька разів заварити чай, перш ніж хвіст черги втягується в Могильний коридор.

Тут нудніше. Не можна шуміти, палити та вмикати кип’ятильники. Багато хто дрімає. Птахи ріжуться в покер, Слон вигулює на сірому лінолеумі іграшки, Лорд і Руда сваряться, а тоді миряться, Шакал розкладає під Могильними шафами шматочки булок — для Могильних домовиків.

— Дивно, що з такими повадками тутешні бояться випуску, — каже Куряка. І, впіймавши мій погляд, додає: — Адже вам так мало треба, де б ви не опинилися.

Провокаційна заява, але ніхто з ним не сперечається.

Ми до оскоми люб’язні з Курякою. Ще зранку.

Черга поступово коротшає. Білі пластикові стільці, на які принципово ніхто не сідає, позначають віхи нашого шляху. Коли до дверей кабінету залишається всього один стілець, з’ясовується, що Куряку залишають у Могильнику.

Жодних пояснень, як це прийнято в Павуків. Просто посилають за його речами, і залишається дивуватися, що ж таке з ним сталося з часу минулого огляду, чого ніхто не помітив. Якби на місці Куряки був хтось інший, ми залишили б у Могильнику десант до з’ясування всіх обставин, але Куряку в кожному разі повинні були забрати батьки, так що ми ні на чому не наполягаємо й повертаємося до спальні.

За обідом виникає безглузда суперечка. Про можливості візочників. Табакі вважає їх безмежними та намагається нас запевнити, що ноги — це, по суті, зайва частина тіла. Нібито в них мають потребу тільки футболісти та манекенниці, а всім іншим вони потрібні суто через звичку. І коли людство нарешті збереться вдосконалити себе шляхом цілковитої моторизації кінцівок, ця стара звичка відімре сама собою.

Я і Горбач мляво захищаємо ноги. Ми їх любимо, вони нам подобаються, ми не хочемо їх моторизувати. Лері бубонить щось про зелені грона винограду.

Ображений Табакі пропонує всім присутнім ходячим позмагатися з ним у швидкості, блискавичності розвороту й у силі наїзду.

Лорд каже, що після такого змагання ми опинимося в Клітці. Ті з нас, звісно, хто не опиниться в Могильнику.

— І ти, Бруте? — шепоче Табакі приголомшено.

Після обіду починається те, що Шакал називає Великим Виходом. Нічого великого в ньому немає. Просто забирають декількох тих, котрі пройшли тестування, переважно Фазанів, але в Домі вміють будь-яку подію обставити так, що від неї віє грандіозністю.

Перший поверх обгороджують у зоні приймальні. У ролі шлагбаума виступає Р Перший. Логи негайно збиваються біля огорожі й щосили намагаються прорватися на той бік. Чорний Ральф тримає оборону. Решта вихователів доставляють сюди своїх підопічних та їхній багаж.

Загальне захоплення викликає худа дівчинка на прізвисько Скельця, чиє майно займає три величезні валізи, дві сумки й пакет. Шакал заявляє, що знайшов нарешті в цих стінах істинно споріднену душу, але, на жаль, надто пізно, і серце його тепер розбите.

Після доставки непідйомного багажу Скельця починає пищати, що забула запакувати свій улюблений жакетик, і за жакетиком посилають трьох виховательок, причому в кожної на обличчі написано, наскільки їй хочеться прибити Скельця. Жакетика не знаходять. Скельця кричить, що нікуди не їде. Логи плескають. Нарешті Акула особисто тягне «милу дитиночку» до приймальні. Далі більше нічого цікавого не відбувається, якщо не рахувати ридань Фазаняти Хлюпа й прощальної промови Пса Лавра, в якій він обзиває всіх нас гівнюками.

Нікого з батьків тих, кого зараз вивозять, побачити не вдається, що, загалом, абсолютно зрозуміло: якби ми побачили їх, вони, своєю чергою, побачили б нас, а Акула досить добре мислить, щоб цього не допустити.

Нарешті ті, котрі пройшли тестування, спаковані й відправлені геть із Дому, загороди зняті, Рептилії розбрелися пити валеріану, а ми повертаємося до спальні.

— Добре все ж таки, що ми ось так по-дурному не провели Куряку, — висловлюється Горбач.

— Думаєш, він теж обізвав би нас гівнюками? — питає Шакал.

— Не виключено, — відказує Горбач.

Сфінкс

Я піднімаюся на горище єдиним доступним мені способом. З вивороту пожежних сходів, упираючись у стіну спиною. Що вище піднімаюся, то менш приємним стає цей спосіб пересування. Теоретично в ньому не було нічого складного. На практиці виявилося, що я багато чого не врахував. Наприклад, не подумав про вбиті в стіну цвяхи. Перший встромляється мені в спину на п’ятиметровій висоті, з другим ми зустрічаємося відразу після першого, так що вже приблизно на середині дороги я спливаю кров’ю, як святий Себастьян, і перестаю дбати про швидкість, бо здається, що важливіше — уникнути побачення з іще одним цвяхом.

Лорд — ми побилися з ним об заклад, хто швидше вилізе на горище, — приблизно в цей же час тихо зникає, не попрощавшись. Табакі — арбітр, чиї бадьорі вигуки дошкуляють мені ненабагато менше, ніж цвяхи, — залишається на посту.

— Тримайся, старий! Залишилося зовсім трохи! Просто забудь, що у тебе є спина, і стане легко!

— Дякую! — я перекидаю ногу на наступну щаблину й проштовхую себе вгору по стіні, обдираючи ще трохи шкіри з лопаток. — Твої поради зав­жди сповнені мудрості. А куди подівся Лорд?

Дивлюся вниз, на Шакала, який здивовано озирається, і стає смішно. Останнє, що варто робити людині в моєму становищі, — це хихотіти, тож я зціплюю зуби, відвожу погляд і, напевно, всоте перераховую щаблини, які залишилися до верху.

— Справді… Де він? — обурюється Шакал. — Невже здали нерви? Якесь кволе пішло покоління, прости господи, абсолютно не вміють тримати себе в руках!

Залишилося сім щаблин. Тут стик стін двох коридорів Дому. Колись цей кут був зовнішнім, потім його засклили, і тепер це просто кубічна ніша, де розміщуються пожежні сходи й аварійний вихід. Стіна, об яку я спираюся, ніжно-блакитна, стіна навпроти — цегляна, а та, що виходить на подвір’я, — засклена, але крізь неї нічого не розгледиш, скло дуже брудне, так що на краєвиди та споглядання околиць я під час сходження не відволікаюся.

На четвертій згори щаблині починає зводити литки. Я ковзаю вгору, вздовж сходів, якомога вище, намагаючись випрямитись, так що тільки ледь-ледь торкаюся попередньої щаблини носаками кедів, і не ставлю підошву на наступну, а підчіплюю її знизу підйомом і кидаю себе вперед, водночас припадаючи до драбини, — прийом, що його я не погодився би повторити навіть під дулом пістолета. Тепер я ні на що не спираюся, стою, як стояла би на сходах людина з руками, і намагаюся повірити, що вони в мене справді є. Далі просто. Треба випростатися та зробити крок нагору, уявляючи, що нижче, десь за півметра, розстелений м’якенький матрацик, і на нього буде приємно впасти. Я уявляю його, роблю крок, відтак опиняюся на горищі. Точніше, там опиняється моя голова. Головне — не забути про матрацик. Я не забуваю. Ще крок — і я на горищі по пояс, останній крок — і я там уже весь.

Виповзаю з люка, розтягуюся на дощаній підлозі, але не встигаю привітати себе зі щасливим прибуттям — ногу зводить судома, і я починаю з шипінням кататися по підлозі, ризикуючи випасти в той-таки люк, через який я щойно виліз. Я не здатний ні розім’яти свою кінцівку, ні розтерти її, є тільки одна доступна мені можливість — вкусити себе за литку, і я вже збираюся вдатися до неї, коли виявляю, що нас на горищі двоє.

У кутку під скошеною стелею на розстеленому пледі сидить схожа на примару дівчина в довгій червоній сукні. Сукня — вогнисто-червона, дівчина — зеленоволоса. Я впізнаю її по цьому волоссю, але не відразу пригадую прізвисько; навіть пригадавши, я однаково не впевнений, що не помилився, аж поки вона не викривлює, вкрай гидливо, тонкогубий рот, і тоді я кажу їй:

— Привіт, Химеро!

При цьому я скручений, як змій Уроборос, — хай хто-небудь спробує куснути себе за литку, зберігаючи при цьому гідність. Більш ідіотичного вигляду я, мабуть, ще ніколи не мав, одначе лють, з якою дивиться на мене Химера, неможливо пояснити безглуздістю моєї пози.

Вона дивиться так, ніби я — найгидкіше, що їй взагалі коли-небудь доводилося бачити, за все життя. Під Химериним поглядом притихає навіть судома. Якось-то випроставшись, роб­лю ще одну спробу налагодити контакт.

— Не чекав тут когось зустріти.

— Я теж, — говорить вона, — не чекала, що хтось припреться сюди перечікувати напад епілепсії.

Кожним словом можна отруїтися, стільки в них їді.

— Не знав, що ми давні вороги, — тільки й кажу я, а тоді, щоб хоч якось від неї відгородитися, підходжу до краю люка — поглянути, як справи внизу. Чомусь не дуже дивуюся, виявивши там Лорда, який упевненими ривками витягує себе вгору пожежною драбиною. Лорд — людина вперта й не аж така нервова, як іноді хоче здаватися.

Табакі, задерши голову, катається перед сходами туди-сюди. По блакитній стіні тягнеться кривавий слід мого сходження. Побачивши його, я відчуваю, як починає горіти й свербіти спина, і водночас виникає вперте бажання відійти від краю люка. До людей, які дивляться на тебе певним чином, краще не повертатися спиною, стоячи в небезпечних місцях. Я стаю до Химери впівоберта, здогадавшись з її усмішки, що маневр не залишився непоміченим.

— Егей! — волає Табакі. — Ось ти де! А я вже думав, ти там лежиш непритомний! Куди ти запропав?

Я махаю йому граблею.

Квітчаста сорочка Лорда робить його згори схожим на метелика. На впертого й ціле­спрямованого метелика. Якому обірвали крильця недобрі люди. Він щасливо проминув зону, де в мене виникла перша заминка через зустріч із цвяхом, і просувається далі, але хоч він і робить це з гідною заздрощів легкістю, мені раптом стає ніяково. Я відходжу від краю люка, наче без моєї участі те, що він витворяє, буде не таким небезпечним.

— Що ти затіяв? — питає Химера. — Чого тобі тут треба?

— А тобі?

Вона мовчить.

Вилицювата, вузькоока, з волоссям, пофарбованим у смарагдовий колір, страшенно схожа на ляльку. На шиї в неї гіпсовий комір, очі підведені зеленим до самих скронь, губи такі самі яскраво-червоні, як сукня, а пудри на обличчі стільки, що не видно брів. Я пам’ятаю, що під час ходьби в неї щось деренчить під одягом, і рухається вона вкрай скуто, що надає їй ще більшої схожості з іграшкою.

— Ми побилися об заклад. Хто швидше сюди залізе.

Застиглий погляд виражає тільки презирство.

— Ну й кретини…

З цим я згоден. Так воно і є. Знову підходжу до краю люка, хоч іще хвилину тому вирішив цього не робити.

Лорд ближче, ніж я припускав, але підтягується повільніше; перед кожною наступною щаблиною він ненадовго завмирає, збираючись із силами. Мене починає трохи нудити.

Стаю якнайдалі від люка, щоб більше туди не заглядати, і починаю подумки рахувати. Приблизно півдюжини щаблин. Рахую поволі. Химера тим часом похмуро перебирає епітети, котрі стосуються рівною мірою і мене, і Лорда, та ніяк не може на чомусь зупинитися, видно, всі вони не до кінця передають її емоції.

Трохи почекавши, Лорд витягує себе в люк і, загнано дихаючи, розпластується біля його краю. Голос Химери набирає сили. Не звертаючи на неї уваги, Лорд, іще навіть не відсапавшись, починає патрати свій наплічник.

— Самозакохані ідіоти! Інфантильні придурки! Безмозкі альпіністи...

Лорд викладає на підлогу пляшечку з медичним спиртом, вату, пачку пластирів і флягу з водою. Тепер зрозуміло, куди він їздив. За засобами для надання першої допомоги. І потім тягнув усе це на собі.

— Пальцем роблені мачо! Сракоголові сноби! Недорозвинені пси!

Поки Лорд обробляє дірки на моїй спині, Химера вичерпується, і на горищі западає благословенна тиша. Золотоголовий здивовано озирається, немов усвідомлює врешті-решт, що весь цей час тут було більш гамірно.

— Привіт, Химеро, — каже він. — Чого це ти раптом замовкла?

Химера завмирає з роззявленим ротом. Ненадовго.

— Боже, яке щастя, — шипить вона, схаменувшись. — Мене зволили помітити! І хто? Сам Лорд — найпрекрасніший серед самців Дому!

— Не перебільшуй, сестричко, — просить Лорд, обдаровуючи її усмішкою. — Це не зовсім так. Я, звичайно, не потвора, але щоб найпрекрасніший... Це якось уже занадто. Мені навіть ніяково таке чути. Хоч ці слова недалекі від істини…

У Химери починається напад ядухи.

Тільки близько знайома з Лордом людина здатна вловити всі нюанси його гри в самозакоханого красеня та насолодитися нею. Спирт обпікає пекельним полум’ям, злість Химери заповнює весь простір навколо, просочуючись крізь люк навіть до далекого Шакала, а мені смішно, бо Лорд воістину смертоносний у ролі Прекрасного Принца, смертоносний та абсолютно нестерпний.

Він поблажливо озирається і кидає:

— Я так розумію, ти тут сховалася, щоби побути на самоті. Знайомий стан...

— Невже? — ущипливо каже Химера. — Хто б міг подумати, що тобі він знайомий. Ну, якщо ти такий проникливий, давай, вали звідси. Щоб я знову залишилася на самоті!

— Не можу, — розводить руками Золотоголовий. — Спуск для людини в моєму стані значно важчий, ніж підйом. До речі, — обертається він до мене, — я показав кращий час, ніж ти, заклад можна вважати вирішеним на мою користь. Руки перемогли ноги, тепер це загальновизнаний факт.

Химера дивиться на мене з жахом.

— Як ви його досі не придушили? — цікавиться вона.

Я оглядаю горище. Сірі дощані стіни, перекошені шафи по кутках, зламані меблі — усе вкрите грубим шаром пилу. Тільки плед, на якому сидить Химера, виглядає порівняно новим. Плед і кавоварка, що стоїть на ньому. Неабияк загиджена. Лорд теж зауважує кавоварку.

— О! Чи не пригостиш нас чашкою кави? — питає він.

— Не пригощу.

Я підходжу до люка. Далеко внизу Шакал нервово катається назад-вперед. Побачивши мене, врізається в стіну й мало не перевертається разом з Мустангом.

— Приведи кого-небудь, хто допоможе нам злізти! — кричу я йому.

— А хто там у вас? — підозріливо запитує Шакал. — Із ким ви там розмовляєте? Я, між іншим, не глухий. І все чую. Що відбувається, Сфінксе? У вас там із кимось побачення, так? Між іншим, ти програв, якщо тебе це досі цікавить.

— Їдь за підмогою, — кажу я йому й відходжу подалі від люка, щоб не провокувати його на нові питання. Чути, як він унизу люто чортихається, зі злості буцнувши драбину колесами.

— Хто у вас там? — питає Химера.

— Малюк Табакі, — велично повідомляє Лорд. — Він засікав час.

— Він, я сподіваюся, сюди не полізе?

— Я переконаний, що він не стане цього робити, — Лорд фіксує в моїй граблі флягу з водою. — Його можливості не такі великі, як наші зі Сфінксом.

Химера закочує очі.

— Не перегравай, — прошу я Лорда. — Із нею щось не так, не варто її ще більше накручувати.

— Як скажеш, Сфінксе, — погоджується Лорд. — Просто я не знаю, як спілкуватися з людиною, котра обзиває мене останніми словами ще до того, як я встиг її розгледіти.

Химера дивиться на нього, потім на мене. Закушує губу. Здається, до неї починає доходити, що весь цей час вона поводилася не зовсім правильно. Знизавши плечима — сукня тримається на них без бретелей, якимсь дивом не спадаючи, — виймає з-за кавоварки торбинку з кавою. Насипає у кавоварку невеличку жменьку.

— Буде вам кава, — каже вона. Щосили намагаючись бути люб’язною. Від цієї люб’язності зводить щелепи.

Лорд відкашлюється та кидає на мене здивований погляд. «Що ти їй зробив, зізнавайся?»

— Нічого. Присягаюся, — відповідаю вголос.

Химера встає, шкандибає до нагромадження меблів у кутку та вмикає телевізор, який там стоїть. Біля телевізора — ряд порожніх пластикових пляшок. Вона штовхає їх, і вони розсипаються.

— Води мало, — говорить Химера. — Може не вистачити.

У яскравій сукні на тлі горищної пилюки вона виглядає зовсім недоречно. Коли вона ходить, з-під подолу визирають грубі черевики, як у Попелюшки, яка перетворилася, але не до кінця.

Я сідаю біля розстеленого пледа, проте не на нього, Лорд підповзає ближче. Утрьох ми мовчки дивимося на екран. Бородань в оранжевому рятувальному жилеті розповідає про щось, стоячи на надувному плоту. Про що він розповідає, нам не чути.

— Звук не вдалося направити, — каже Химера похмуро. — Я підключилася до антени, але звуку немає. Може, через це його й викинули.

Ми з Лордом переглядаємося.

Кавоварка не така дивовижна річ, багато хто тягає їх по Дому в наплічниках. Спроба полагодити старий телевізор — інша річ. Це свідчить про те, що Химера провела тут чимало часу.

— Ти з кимось посварилася? — обережно питає Лорд.

— З твоєю дупою, — негайно звучить у відповідь. — Не пхай носа не в свої справи, ясно?

— Ясно.

Кави нам дістається по півпорції — одна на двох. Химера зі зловтіхою вручає Лордові пластиковий стаканчик з кавою на денці й каже, що поступається нам своєю часткою. Ми робимо по два ковтки, після чого Химера демонстративно жмакає і викидає стаканчик.

Золотоголовий роздратований, хоч по ньому не видно. Лягає, обпершись ліктем на наплічник, і висловлює припущення:

— Ясно, вона тут не тому, що з кимось посварилася, — стверджує він замислено. — Така радше рознесе своїм кривдникам черепи, ніж стане через сварку відсиджуватися на горищі.

— Не забудь про сукню, — нагадую я. — Може, в неї тут побачення? Тоді зрозуміло, чому нас так мило зустріли.

— Побачення? Якщо так, то хтось аж надто не поспішає на нього прибути, — Лорд киває на пляшки біля телевізора. — Я навіть сказав би, що цей хтось запізнюється на декілька днів.

Химера сидить, закам’янівши. Зціпивши темні порівняно з обличчям руки на колінах. Нам із Лордом не обов’язково переглядатися, щоби продовжувати гру. Ми дуже часто грали в покер у парі.

— Не розумію, як вона сюди вибралася — в цій сукні, — продовжує Лорд. — Сукня абсолютно не годиться для сходжень.

Про ноги, які не годяться для сходжень, він не згадує, і це правильно.

— Пройшла через дах, — вступаю я. — Через друге горище. Туди ведуть звичайні сходи, а ключ можна якось роздобути. Якщо дуже треба...

— Може, вона від чогось ховається?

— У цій сукні?

— Може, в неї не було часу переодягнутися?

— Хочеш сказати, це її повсякденний одяг?

— Хтось носить їй їжу.

— Це точно.

— Хтось із дівчат знає...

— Можна запитати в них.

— Наприклад, у Рудої...

— Годі! — верещить Химера, заткнувши вуха. — Припиніть негайно!

Ми припиняємо. І мовчки чекаємо.

— Ви ще гірші, ніж я думала, — промовляє вона розгублено. — Ви — цілковите лайно. Невже не можна дати людині спокій?

У голосі жалібні нотки. Для Химери це цілковита поразка, і мене не дивує, що вона раптом вибухає сльозами, але Лорд приголомшений, його переповнює каяття, він готовий негайно здатися. Я хитаю головою, тоді він відвертається, маючи до краю страдницький вигляд.

Химера нічого цього не помічає. Вона потопає в сльозах. Зелена туш виявилася водостійкою, не тече і навіть не розмазується, але на Химеру й без того боляче дивитися.

— Що трапилося? — запитую я. Так м’яко, що сам лякаюся свого голосу.

Химера витирає носа.

— Добре, — говорить вона з огидою. — Я розповім. Адже ви не відстанете.

Вона відвертається.

— Вікна нашого корпусу виходять на виховательські, — каже, не дивлячись на нас. — І дах видно також. Не так давно один хлопець хотів з нього зіскочити. Навіть зісковзнув і повис на руках, але не зумів розтиснути пальці. Не зміг. Я знаю, як це буває. Хто-хто, а я знаю. Потім я його бачила знову. Там само. Як він стоїть і дивиться вниз. Просто дивиться, і все. Я роздобула ключ, і коли наступного разу його побачила, теж залізла сюди. Ми з ним порозмовляли про всяке, він навіть розповів, чому хотів зіскочити...

Я слухаю цю нехитру історію як щось до болю знайоме. Можу присягнутися, що вперше, але відчуття впізнавання надзвичайно сильне. І я не розумію, звідки воно взялося.

Химера виймає з пачки на пледі сигарету. Пальці у неї тремтять. Довгі нігті покриті зеленим лаком.

— От і все, — каже вона. — Ми почали зустрічатися тут іноді. Це був наш секрет. Досить довго. Ще до Закону. А недавно я побачила сон. Нехороший. Прийшла сюди й сиджу, як дурна. Звичайно, це смішно — сукня і таке інше, я тут стережу третій день, а його все немає, хіба мало що побачиш уві сні, але я не могла залишатися на місці, все думала, що а раптом це віщий сон, саме цей, і що я не встигну. А зараз можете гигикати — скільки влізе...

Із люка виринає Горбач у рваній клаптиковій сорочці та в шахтарській касці з ліхтариком. Горб, босі ноги та чорні кучері, які витикаються з-під каски, надають йому дещо потойбічного вигляду.

— І йому не забудьте розповісти, — тицяє вона в Горбача сигаретою. — Нехай посміється. Розмальована дурепа засіла на горищі, це ж здохнути можна, як смішно.

— Хто він? — питаю я.

— Не твоя справа.

— Агов, ви збираєтеся спускатися? — питає Горбач. — Табакі сказав, ніби ви хотіли...

Я дивлюся в очі, обведені зеленою тушшю, і бачу в них веселкову лійку коридора, який відводить кудись... І ще не ступивши у цей коридор з невимовних слів, що їх я розрізняю, як шепіт, знаю: він закінчується дверима. Зачиненими дверима, за якими ховається хтось, доб­ре мені знайомий. Кого я впізнаю по запаху, навіть не відчиняючи дверей. Я роблю крок...

— Не смій залазити в мене! — звискує Химера, і я насилу встигаю ухилитися від смарагдових нігтів, які ковзнули за сантиметр від мого обличчя.

— Егей, трохи легше! — Лорд перехоплює її руку. — Вистачить з нас і одного незрячого.

— А хай він у мене не лізе! — Химера звивається, намагаючись вирвати в Лорда свою руку. — Скажи, щоб не робив цього! Хай забереться зараз же!

— Іди, Сфінксе! — просить Лорд, борючись з Химерою. — Поки я її тримаю! Чуєш?

Я встаю і, наче сомнамбула, рушаю до люка, де на мене чекає безглуздо вдягнений Горбач. Чекає, звісивши вниз босі ноги та хилитаючи ними в повітрі.

— Ну що, спускаємося? — питає він, підхоплюючись. Дістає з кишені мотузок і пропускає його крізь ремінні петлі у мене на джинсах. — Це про всяк випадок. Ну бо а раптом не втримаю…

Бреду коридором, тупо витріщаючись поперед себе. Щось заважає йти. Дотямивши, що саме, я зупиняюся, і в мене тут же врізається задиханий Горбач.

— Гей, Сфінксе, я тобі кричу-кричу, ти що, не чуєш? Так і збираєшся гуляти на повідку? — він звільняє мене від страхувального мотузка, змотує його та ховає в кишеню. — Що трапилося?

— Нічого. Задумався.

— Ну ти й задумався! Добре, я — назад. Треба спустити Лорда, поки його не зжерли. Здається, ця Химера трохи не теє… Краще не залишати їх наодинці.

Він зникає, а я йду далі, до самої нашої спальні; зайшовши туди, сідаю на підлогу перед дверима і дивлюся, як Грубий мандрує під ліжком, гудячи та збираючи на себе пилюку.

Я дивлюся на нього так довго, що він встигає перетнути підліжковий простір, виповзти на середину кімнати, перекинути стілець і спробувати на смак усе, що з нього впало.

Потім повертаються Лорд із Горбачем.

Горбач встигає саме вчасно, щоб витягнути з пащі Грубого чиюсь шкарпетку. Лорд кидає на стіл рушник і повідомляє, що в Домі відключили холодну воду.

— Навіщо ти це зробив? — питає він мене. — Навіщо тобі знадобилася її сповідь?

— Здається, це й мене стосується, — кажу я. — Не збагну поки, яким чином, але воно якось і мене зачіпає. І мені це не подобається.

Лорд прилаштовується на краю ліжка, стягуючи через голову квітчастий балахон.

— Плюнь, — пропонує він. — Забудь. Нудотна історія.

— Він не може, — каже Горбач. — Не знаю, про що ви, але Сфінкс не заспокоїться. По очах видно.

Нанетта намагається спікірувати йому на голову, послизається на касці та, ображена до глибини душі, гепається на підлогу.

— Як ти це робиш? — запитує Лорд. — Мені здавалося, вона ось-ось виговорить усе, що ти хочеш знати.

Я змружую очі.

— Це було влітку, — кажу я.

Химера про це не сказала, але я здогадався. Чому мені не варто знати, хто це був? Тому що він теж боїться мене? Адже я майже впіймав його. Тепер я вгадаю, не зазираючи в очі Химері...

— Піду, пошукаю Сліпого, — встаю.

— Почекай. Я з тобою, — Лорд вивалює з шухляди шафи оберемок сорочок. — Тільки перевдягнуся. Не розумію, чому для тебе це настільки важливо.

— Я теж, — кажу, здригнувшись від неприємного ознобу.

Через півгодини, із заклеєною пластиром спиною, в гігантській червоно-білій футболці Чорного з номером на спині, я прочісую Дім у пошуках Сліпого. Лорд теж у футболці Чорного, тільки біло-синій. Із номером двадцять два. Зустрічні здивовано витріщаються, підозрюючи, що ми є передвісниками нової моди. Інтенсивний спортивний стиль. Лорда ці погляди нервують, хоч він гарний навіть у футболці по коліно. Вона надає йому волоцюжного, трішечки звалищного шарму, який — при його зовнішності — вражає уяву.

Мені доводиться чекати і пристосовуватися до його кроків, тому що на милицях Лорд пересувається набагато повільніше, ніж у візку. Коли ми повторно перетинаємо коридор, заглядаючи в усі шпарини, Лорд не витримує та просить дозволу передихнути.

— Нікуди він не подінеться, Сфінксе. А в мене пахви горять. І, чорт би всіх побрав, на нас дивляться, як на якихось мавп, мені це вже набридло!

— Терпи, — кажу я йому. — Сам за мною вв’язався, не забувай.

— Бо ти мене непокоїш. Твої блукання, ціла ця історія. Я повинен бути поблизу. До речі, чому ти думаєш, що Сліпий щось про це знає?

— Я так не думаю. Може, знає, а може, ні. Але якщо хтось у принципі знає, що відбувається, то, швидше за все, таки він. Кавник! — раптово осяяло мене. — Там ми ще не дивилися!

Я рухаюся до Кавника, Лорд, чортихаючись, тягнеться за мною.

У Кавнику, як зав­жди, напівтемно й накурено. Лампи на столиках горять, відкидаючи світло зеленими віялами. Вікна зашторені, але сонце просочується крізь щілини, тож створити затишний півморок не вдається.

Сліпий тут. Сидить на грибоподібному сидінні в чорному сюртуку з еполетами, як молодий Дракула, що рятується від сонячних променів. Перед ним на рундуку — три чашки кави. На сусідньому грибі умиротворено щирить зуби Стервожер, тільки замість кави в нього горщик з кактусом.

Завалююся на найближчий грибостілець, і синці відгукуються на цю дію солідарним завиванням у ста різних точках мого організму.

— Боже! — каже Стервожер, випливаючи з трансу куріння. — Що з вами, хлопчики? Ви виглядаєте, е-е-е... трішки незвично...

— Холодну воду відключили, — пояснюю я. — Це лахи Чорного. Сліпий, я шукав тебе, щоби запитати про дещо.

— Я до твоїх послуг.

Сліпий відчужено втуплюється в простір, склавши руки на рундуку, ніби старанний учень у присутності вчителя.

— Хто минулого літа намагався накласти на себе руки, кинувшись із даху?

Стервожер, тихенько свиснувши, затуляє долонею свій кактус, оберігаючи його від неприємних історій. Лорд, який видерся на рундук, щоб передихнути від прямоходіння, розмазує по ньому жменьку розсипаного цукрового піску. Сліпий застиг, наче гіпсовий барельєф.

— Ну то як?

Я вже знаю, що відповіді не буде, але наполягаю, щоб витягнути з нього хоч щось.

— Кажи, Сліпий.

Він нарешті оживає й повертає до мене обличчя.

— Беру свої слова назад. Я не до твоїх послуг, Сфінксе. Вибач.

Коротко й зрозуміло. І так само огидно, як отой страх Химери, якщо не гірше.

— Це був не ти.

— Нічим не можу допомогти.

Лорд з тривогою стежить за нами, згорбившись і терзаючи підборіддя.

— Я однаково дізнаюся.

Сліпий смикає плечима:

— Не сумніваюся. Але не від мене. Іди, Сфінксе, не дій мені на нерви.

Сповзаю з пластмасового гриба.

— Ти досить багато сказав, нічого не сказавши.

Сліпий втуплюється в чашку, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Я виходжу, не чекаючи Лорда, перетинаю коридор, натикаючись на людей і візки, відчуваючи себе побитим і обпльованим.

Яке діло Сліпому до торішнього недійшлого самогубця, який полюбляє гуляти по дахах? Ким би він не був, хоч що б не гнало його на сам край, чим я можу бути йому небезпечним? В очах Сліпого немає нічого й ніколи, і в голосі його нема ні коридорів, ні закритих дверей, але навіть у глухій стіні, якою він відгородився від мене, я читаю відповідь на своє питання. Відповідь, котра завдає болю.

Заходжу до спальні. Грубий перестає жувати ковдру та дивиться на мене.

— Продовжуй, старий, — кажу йому. — Можливо, куштуючи все підряд, ти одного прекрасного дня зробиш відкриття. Винайдеш новий вид їжі. І прославишся у віках.

Грубий не розуміє слів, але розпізнає інтонації. Заспокоєний моїм голосом, він запихає ковдру якнайглибше в рот. Я опускаюся перед ним навпочіпки.

— Ти помічаєш, що ми майже весь час розгулюємо по Дому, що в спальні зараз ніхто не сидить? Помічаєш, що ми стали часто залишати тебе самого? Життя перетекло в коридори, а ти залишився тут, бідолаха. Але, може, тобі так краще? Ціла кімната у твоєму розпорядженні. Купа предметів. Бачиш, ось у чім річ: там, на даху, був хтось із нас. Хтось, хто може ходити. Не Сліпий... Не Горбач... Не Лері... Чорний? Македонський?

Грубий випльовує нитку, яка потрапила йому в рот, і кривиться.

— Це цілком міг бути Чорний. Після того, що трапилося з Вовком, це міг бути навіть я сам, але це був хтось інший. Скажімо, Чорний. І дівчинка із зеленим волоссям готова видряпати мені очі, аби я про це не дізнався. Кумедно, правда? Вона боялася мене. Лорда їй теж хотілося прогнати, але його вона не боялася. А зараз, скажи мені, Грубий, хто може боятися Сфінкса й чому? Що для цього треба зробити? Щось дуже й дуже нехороше. Це моє останнє питання. Здається, я знаю відповідь, але, можливо, мені це тільки здається. Чи сиджу я тут в засідці, чи чигаю на когось, хто мені відповість?

Грубий глибоко зітхає, витріщаючись на мене очками-намистинами.

— Я боюся, Грубий, — кажу я йому. — Розумієш? До смерті. Подивитися йому в очі — і дізнатися… Чому він стирчав на даху тоді — і чому робить це тепер. У чому його провина й страх.

Грубий явно чекає від мене казку про синє море та білий пісок. Нитки звисають з його відкопилених губ тут і там, як сомові вуса, і він чистить себе, як уміє, не перестаючи уважно слухати. Він дивиться на мене й на того, хто сидить поряд зі мною, так само як я, навпочіпки. Нас троє сидить у колі над пожованою ковдрою, і цей третій теж уважно слухає, бо насправді мої слова призначені йому, і слова, і запитання — і він це знає.

— Що ти зробив, Македонський? — запитую я.

— Здається, я вбив його, — відповідає тихий, майже байдужий голос.

— Чому?

— Я боявся. Мій страх міг зробити це незалежно від моєї волі. Ти знаєш, я не хотів би заподіяти тобі біль. Він був страшною людиною. Я радий, що сказав тобі, Сфінксе, радий, що ти запитав. Роби тепер зі мною, що хочеш. Якщо звелиш піти, я піду.

Грубий розриває сигаретну пачку й радісно ухає, побачивши, як з неї висипалися сигарети. Хапає відразу дві, запихає в рот і тут же з огидою випльовує.

Я встаю й виходжу зі спальні. Не дуже розуміючи, куди йду та навіщо. Знаю тільки, що мені треба рухатися. Байдуже, в який бік.

— Еге, та ти, здається, в моєму одязі, Сфінксе?

Зустрічна фігура, яку треба обійти. Чорний, із величезним динаміком в обіймах.

— Так. Це твій одяг. У нас із Лордом сьогодні був день спогадів...

Роблю крок убік, але він знову заступає мені дорогу.

— Що сталося, Сфінксе? На тобі лиця не знати.

Стою, чекаючи, коли йому набридне стирчати переді мною. Дивлюся на його підборіддя, що вткнулось у динамік. Потім динамік зникає, поставлений на підлогу, й підборіддя зникає разом із ним. Чорний стоїть, згорбившись, так ніби пошкодив собі хребет.

— Так, — каже він. — Страшнувато на тебе дивитися, але я, нехай уже, переживу. Можу я чимось допомогти?

— Можеш. Запхай мене в яку-небудь щілину й зацементуй її.

— Зрозуміло, — Чорний випростався. — Ходімо. Я тобі це організую. І щілину, і цемент, і надгробний напис. Тільки потерпи до першого.

Динамік він залишає посеред коридора, як пам’ятний обеліск на честь нашої зустрічі. Я слухняно йду за ним. Ми виходимо на сходи. Спускаємося та знову йдемо. В актовому залі, як зав­жди, хтось натхненно терзає рояль, і хвилі цього натхнення заливають весь перший поверх. Чорний заводить мене в напівпорожню кімнату. Це склад, де нагромаджено гори картонних коробок. Одна з коробок частково відкрита, і в щілину визирає запакований у піно­пласт унітаз. Ми в кімнаті унітазів.

Чорний копирсається за однією з коробок, бурмоче щось незрозуміле. Вивуджує звідти пляшку, а потім іще одну.

— По-моєму, — каже він, — тобі треба випити. Зможеш втримати сам? Келихи в мене тут не передбачені.

— Спробую, — говорю я. — А що всередині?

— Спирт, розведений яблучним соком.

Я сміюся. Чорний перекидає на бік порожню коробку та розставляє на ній пляшки.

— Познайомишся з Песячими пристрастями. Це їхній улюблений напій. Коли звикнеш, дуже навіть нічого. Усе залежить від того, в яких пропорціях розвести.

— Та мені начхати, — говорю я. — Хай там буде навіть і чистий спирт.

— Я бачу, що тобі начхати, — Чорний сідає на підлогу й відкручує кришку однієї з пляшок. — То що все-таки сталося? Може, розкажеш?

Хитаю головою.

Він передає мені пляшку.

— Як хочеш. Я не наполягаю, сам розумієш.

Собача суміш не подібна на жоден з відомих мені напоїв. Люта гидота, хоча після третього або четвертого ковтка це вже не так помітно.

— Не налягай, — попереджає Чорний. — А то вирубаєшся.

— Дивні ці Пси, — відповідаю я. — І пристрасті в них дивні.

— У нас, — виправляє мене Чорний. — Не забувай, я тепер теж Пес.

— Так, — кажу я. — Світло-палевий. Кошлатий. Великий. Ти коли-небудь помічав, якого кольору очі в Македонського? Вони в нього, як осіннє листя. Крапчасті...

— Не придивлявся.

— Дарма. Там багато всього. Знаєш, у чому полягає мій головний секрет, Чорний? У кожного в Домі є свій секрет. У мене теж є. Мій секрет у тому, що я можу змитися звідси у будь-який момент. Як тільки захочу.

Чорний опускає пляшку, похлинувшись її вмістом.

— Куди це, цікаво?

— Сюди ж. Але не зовсім сюди. У сюди, яке не зовсім тут. Це секрет, май на увазі.

— Зрозуміло, — каже Чорний. — У пляшку зі спиртом і яблучним соком. Здається, тобі вже досить.

Я розмазуюся по стіні, вкладаю ноги на ящик. Затиск у граблі заклинило, так що тримати мені тепер пляшку з-під Псячої радості до кінця моїх днів.

— Загинай за мене пальці, Чорний. Я буду перераховувати тобі паралельні світи, придатні для втечі.

— Давай, — говорить Чорний. — Не соромся.

Двері відчиняються, на порозі — Лорд, який граційно погойдується між двома милицями.

— Я тебе все-таки знайшов! — каже він.

— І цей теж у моєму одязі, — дивується Чорний. — Що на вас найшло? Ходи сюди, Лорде, здається, він уже готовий. Балакає про паралельні світи.

— Цікава тема.

Лорд підпливає до нас, падає на вільну коробку і з гуркотом складає милиці навхрест біля стіни.

Я заплющую очі. Тоді розплющую.

Й опиняюся нараз у всьому. У стінах, у підлозі, в стелі, в Чорному, в Лордові, в милицях Лорда. Я, наче лійка виру, засмоктую світ. Та моя частина, котра ціліша за інші, стривожена моїм вчинком. Вона розтривожена тим, що відкрила іншому мені пляшчаний тайник і дала спізнати смак його вмісту, тому мені, котрий — лисий і шаленоокий — сидить навпроти, закинувши ноги на ящик, ця інша моя частина — вона найкомфортніша, бо найбіліша, — каже:

— Чорт, не думав, що його так розвезе. Що нам робити, Лорде?

Ще одна моя частина, котра продавлює картонну коробку (той нещасний картон ледь живий, колись у коробці зберігався умивальник), теж роздратована й перелякана, і вона відповідає:

— Звідки я знаю? Що ти йому дав?

Я хлюпаюся, сплескуючись, у пляшці, ледь-ледь прилипаючи до її стінок, тому що до мого складу входить солодкий, тягучий сироп. Я не зовсім прозорий, і це теж від сиропу. Таких, як Я, не виробляють, Я не існую ніде, окрім як тут, де Я зберігався серед унітазів, і невиразно пригадується, що Я якось пов’язаний із собаками, про це думає той Я, котрий сидить навпроти, а інший Я — котрий відразу наді мною — підозрює, що Я отруйний.

Горять пахви, пекучим болем розтікаючись до ребер, і не повертається задерев’яніла шия, а коробка піді мною прогинається дедалі сильніше, мені давно варто було би піднятися з неї, поки вона зовсім не сплюснулася.

У коробку моєму Я зовсім не хочеться, відчуття, пов’язані з коробкою, надто неприємні. Я, котрий сидить біля стіни, кажу:

— Весь світ зараз у мені, чи розумієте ви, що це означає?

І сам собі відповідаю, перескочивши назад на коробку, яка прогинається:

— Я не хотів би цього розуміти, якщо чесно.

І Я тут же злітаю вгору й падаю вниз, розширююся на всі боки й твердну, дивлюся тисячами крихітних шпарок, мільярдом очей. Це Я мені подобається найбільше, воно найспокійніше й велике, воно замикає в куб решту Я, і це радше навіть Ми, на нас тримається Дім, ми несемо його й підтримуємо. Ціною неабияких зусиль я втримую себе в межах однієї кімнати, тому що для стін нормальніше з’єднуватися з іншими стінами, але мені чомусь краще цього не робити, хоч Я не пам’ятаю, чому це так. Я позбуваюся слуху. Маленькі жваві Я, неспокійні та емоційні понад усяку міру, рухаються й продукують звуки надзвичайно швидко, роблячи їх недоступними чуттям. Я радше дрімаю, ніж не сплю, це мій звичайний стан, повністю зануритися в нього заважає тільки страх злитися з іншими стінами. Це дедалі важче й важче. Мені навіть важче, ніж коробці, але Я терплю, поки вистачає сил, а коли вони вичерпуються, концентруюся на точці зіткнення зі мною безволосого й металеворукого Я, перетікаю в нього і чую, як Чорний каже: «Давай пошукаємо Сліпого, чи як?» — а Лорд відповідає: «Не можемо ж ми його так залишити...»

Я сиджу біля стіни, відчуваючи її холод і гладкість плечима й подряпинами під пластиром, що стягує плечі, і маю до неї дивні, майже родинні почуття.

Того, що я зробив, робити не можна: надто принадне й небезпечне це заняття — розчинення в тому, що тебе оточує. У людях — воно ще ніби нічого, але предмети сковують сни, в них можна зав’язнути на довгі роки — і навіть цього не помітити. Фокус зі стінами врятував мене одного разу, коли я був дитиною, і життя аж надто жахливо мене налякало. Того разу я насилу вибрався — й пообіцяв собі ніколи більше такого не робити. Усі обіцянки порушуються рано чи пізно, як порушив свою обіцянку Македонський. Я все ще не можу думати про його слова, про те, що він сказав про Вовка, але про порушену ним обіцянку я вже думати можу. Перебування в стінах допомогло мені заспокоїтися.

Я дивлюся на Лорда й на Чорного.

— Один з варіантів гри, — кажу я їм, — це перебування у всьому. Ти у всьому, і все в тобі. Але це небезпечно.

Чорний і Лорд переглядаються.

— Ніколи не пробував, — говорить Лорд. — Ти максималіст, Сфінксе. Так не можна.

— Здається, він трохи протверезів, — невпевнено каже Чорний, підкреслено звертаючись до Лорда, як Павук у присутності хворого.

Я киваю. Так, ледь-ледь. Але не остаточно, бо я все ще в грі. І Чорний, і Лорд мають не зовсім звичний вигляд. Чорному, напевно, за сорок. Солідний дядько, голий до пояса, за поясом чомусь сокира. Гарний. Лисіє з чола, і зморщок більше, ніж мало би бути в його віці, але однаково красень. Конан... Уже в літах...

Лорд молодший і не такий ефектний. Обличчя сухе, хиже; ані сліду Лордівської краси. Зуби трохи видаються вперед, вії білі, ніби обсипані лупою. Він у якомусь мерзенному лахмітті, що розповзається по швах від кожного руху.

Умови гри для них неоднакові. Чорний такий, яким хотів би бути. Лорд такий, яким себе відчуває. Уже цікаво.

Чорний встає, затуливши півкімнати.

— Ходімо звідси, — каже він мені. — Провітримо тебе трохи. І випусти нарешті цю пляшку.

Я розтискаю цілком людські довгі пальці, пляшка падає та котиться по підлозі. Мені цікаво, як я виглядаю весь, тобто з ніг до голови, але, на жаль, поблизу немає дзеркал. Чорний нагинається до мене, обдавши міцним запахом псини, хапає попід пахви й ставить на ноги.

— Ось так. Потихеньку, помалу… Тупу-тупу...

Слухняно плентаюся до дверей.

Хто сперечається з Конанами? Він дихає мені в потилицю. Найголовніший Пес. Двері замшілі, зарослі лишайниками й цвіллю, ними мандрують вервечки мурашок, а замість ручки стирчить скалкуватий сучок.

Лапа Чорного в браслеті зі шпичаками хапає його, обломлюючи під корінь, двері відчиняються, і ми виходимо на покинуте шосе під сіре, непривітне небо.

Довкола поля, з понатикуваними телеграфними стовпами, асфальт всуціль у тріщинах, біла роздільна смуга ледь помітна, напівзасипана піском. Вітер шарпає на мені футболку Чорного, лоскоче живіт крижаними пальцями. Лорд піднімає комір куртки, який негайно відривається, залишившись у нього в руках. Той бридливо його відкидає.

— Ну що, ходімо? — Чорний цілеспрямовано кидається вперед, вигукнувши на прощання: — Динамік! Залишився посеред коридора. Піду, заберу, доки не хапнули.

Я озираюся на двері, але вони, звичайно, зникли. Лорд кульгає попереду, провалюючись милицями в тріщини асфальту і з лайкою вивуджуючи їх звідти. Крізь діри в його штанах просвічує щось зелене і стовбурчиться, витикаючись, листячко.

Хмари зловісно нависають. Скоро піде дощ. Чорний уже геть далеко попереду. Для нього ця нескінченна дорога — всього лише кілька метрів паркету. Тому він рухається з приголом­шливою швидкістю, час від часу здивовано озираючись на нас із Лордом.

— Куди ми йдемо? — питаю я Лорда.

— Звідки я знаю? — байдуже відповідає він. — Ти сюди стрибнув, ти й повинен знати.

Лорд помічає щось у траві на узбіччі, зупиняється і встромляє туди милицю. Вивуджує назад з недопалком, який приклеївся до наконечника, знімає його та дбайливо ховає до кишені.

— Добре, — каже він. — Я наплічник забув. Ще два-три таких, і можна буде покурити. Ти теж дивися, а то я можу і не помітити.

Вдивляюся в тьмяну траву.

— А ти добре пристосовуєшся, Лорде, — кажу я. — Неначе для тебе це звичайна річ.

Лорд сміється, демонструючи гострі зуби:

— Не зовсім звичайна. Не повсякденна. Але й не абсолютно нова. Адже це ти мені пояснив, що нічого такого в цьому немає.

— Пояснив, — погоджуюся я. — Але погано. Якщо ти продовжуєш микатися туди-сюди. Треба було тебе налякати.

— А ти налякав, — говорить Лорд. — Не переживай. Адже ми на межі, а не в глибині. У будь-який момент можемо повернутися.

— На межі теж небезпечно, — не погоджуюся я.

Він дивиться здивовано.

— Чим? Тут же всі свої, хіба ні?

Я волію не сперечатися.

Небо над нами розтинає рожева блискавка.

— Промокнемо, — Лорд дивиться вгору, щулячись під своїм лахміттям. — А Чорний, мабуть, уже знайшов динамік. У тих, котрі не провалюються, свої переваги.

— Вибач, — кажу я.

— Це не докір. Я сам за тобою поліз.

Через п’ять чи шість відламків верстових стовпчиків у нас з’являється орієнтир. Далекий білий кубик придорожньої харчівні. Дощу, як не дивно, все ще нема. Зате чомусь дуже швидко темніє.

Харчівня у міру наближення до неї виглядає дедалі симпатичнішою. Білий будиночок із гостроверхим спадистим дахом і смугастими піддашками над вікнами. До під’їзної доріжки приткнулися дуже багато машин, одна древніша за іншу. Всуціль моделі початку століття. Малюночки з такими я колись колекціонував. Тут вони виглядають розвалинами. У найспорохнілішому драндулеті з відкидним верхом сидять дві напівголі дівчини, які, побачивши нас, дружно звискують і махають руками.

— А що, гайнемо, хло? З вітром у вухах! Тарахнемося під укіс, за кайф!

У найближчої до нас дівчини рожеве личко Мерилін Монро, а груди, обтягнуті вицвілим купальником, схожі на два футбольні м’ячі. Вона відкриває рот і хтиво облизується:

— Ну то як? Гайнемо?

Ми оминаємо машину й заходимо до харчівні, поринаючи в шум, гамір і солодкі м’ясні запахи. У невеликій квадратній кімнаті якимсь дивом уміщається сила-силенна людей. Сидять за дерев’яними столами, сидять на них і під ними.

Столи не відполіровані, з них стирчать скабки, на деяких навіть збереглася кора. Обличчя скрізь незнайомі, хоча насправді я знаю їх усіх. На стінах палахтять різнокольорові написи. Досить подивитися уважно та виділити один — він починає пухнути, збільшуючись у розмірах і затуляючи сусідні.

Ми з Лордом займаємо столик, який дивом виявився вільним, під незмінною гравюрою з морським пейзажем. Фігура, яка пробігає повз нас, у кухарському ковпаку й у позолоченій масці з пташиним дзьобом, скидає перед нами з таці миски з їжею.

Я придивляюся. Дрібно нарізане м’ясо на чомусь жовтому, що нагадує чавлену кукурудзу. Лорд розстібає рвану куртку й береться за їжу. На грудях у нього величезний прозорий кулон у формі серця, в якому сяє вогненний локон страхітливого розміру. Я жую. Так само швидко та жадібно, як і всі навколо. На стіні під гравюрою — табло, на екранчику якого блимають дві зелені двійки. Двічі по два. Це номер нашого столу.

Миска швидко порожніє. Стіл перед нами займає брава компанія стариганів у чорній шкірі та з відрослими бородами. Їхні ґелґіт і рохкання заглушують усе навколо. Проте, незважаючи на гамір, який вони здійняли, можна розчути, що хтось гнівно стукає в одне з вікон.

Стукіт нарешті привертає чиюсь увагу, вікно відчиняють, і до кімнати залітає вухата тварина, схожа на недорозвинену гієну з прозорими крильцями з квіткових пелюсток. Незграбно пометавшись попід стелею, вона падає на наш стіл, перекинувши миску Лорда й розсипавши навколо хмаринку пилку, від якого у мене починає лоскотати в носі.

— Ну ви даєте! — обурюється гієна. — Я вас уже де тільки не шукав! Куди ви запропали, сволоти?

— Нікуди, — кажу я. — Обідаємо, як бачиш.

— Ага, обідаєте? — зловісно вимовляє літун і раптом заходиться кашлем. З розкритої пащі капає слина, застигаючи в повітрі й обсипаючись на стіл з кришталевим дзвоном.

— Де моє жертя? — хрипить крилата гієна. — Ось поїм і розберуся з вами не по-доброму.

Лорд барабанить пальцями по столу.

— Чи не час нам забиратися звідси, Сфінксе? Поки не з’явилися інші?

Гієна перетворюється на крихкого, замисленого немолодого індуса. Жодних крил. Чорний костюм, білосніжна чалма. Він пов’язує собі серветку й бере з таці миску з їжею.

— Пробачте мені мою нав’язливість, — ввічливо каже він. — Але я на вашому місці не робив би зараз різких рухів.

— Ми не будемо, — відповідаю я. — Я декого чекаю. Якщо цей хтось не з’явиться за найближчі півгодини, спробуємо вибратися звідси. Мені потрібен час.

Лорд зітхає й виймає з кишені захований недопалок. Кулон на його шиї пульсує в такт диханню. Індус, тихо наспівуючи під ніс, витягує з повітря позолочений кальян.

Мої плечі обіймають руки Сліпого, відчутно вдаривши струмом. Я здригаюся.

— Як ти? — запитує він співчутливо.

— Хріново.

Сліпець сідає навпроти. Такий самий, як зав­жди, жодних змін, не рахуючи ледь помітної прозорості.

— Погано, — каже він. — Краще зосередься. У тебе багато інших клопотів.

— Будь ласка, притримай свої вожацькі лекції для іншого разу, — огризнувся я. — Мені зараз не до цього.

Сліпий на диво миролюбно погоджується:

— Як скажеш. Але іншого разу може не бути.

Світло блимає. Двічі. Бородані в кутку обурено свистять.

— О-о-ох, — перелякано каже Лорд. — Нічого собі...

Я обертаюся. Проходом між столами до нас рухається дивна істота. Гола, худа як скелет, з уламками крил за плечима, від голови до п’ят ціла вкрита рубцями й виразками. На шиї в неї іржавий нашийник, з якого звисає та волочиться по підлозі не менш іржавий ланцюг.

— Що це за жахіття? — шепоче Лорд. — Що за ходячий труп?

— Чому ж труп? — докірливо питає індус, відірвавшись від кальяну. — Це наш дорогий Македонський.

Понівечений ангел тим часом зупиняється перед нами, притримуючи свої ланцюги, і чекає. Біле пір’я, яке заміняє йому волосся, звисає на обличчя, з решток крил витикаються голі кістки. До нього краще не придивлятися. У кожній ранці якесь роїння, яке краще не розглядати, а на обличчі вираз, який краще не запам’ятовувати. Лорд відвертається й мацає навколо в пошуках милиць, зі свистом видихаючи повітря.

— Македонський, — кажу я. — Досить уже божеволіти.

Він піднімає очі. Темно-червоні на мертвотному лиці. І я бачу, що це Сивий. Або ж він просто подібний на Сивого.

— Припини це, — прошу його я. — Я тобі пробачив. Ти ні в чому не винен.

— Правда? — питає він надтріснутим голосом. — Ти не брешеш мені з жалю?

— Я ніколи не брешу з жалю, — кажу я.

Світло гасне, в залі голосно верещать.

Я змружую очі, а відкривши їх, виявляю себе в їдальні. Під Щурячим столом надривається магнітофон, продовживши й урізноманітнивши крики, якими обірвалося моє перебування не тут. Лері посмикує в такт музиці головою, підчищаючи хлібом тарілку. Грубий біля нього дрімає, вткнувшись у заляпаний нагрудник. Македонський їсть свій суп, низько схилившись над тарілкою, щоб не було видно, що він плаче.

Табакі обурено дивиться на мене.

— Що діється, Сфінксе? Що діється, я питаю?

— Нічого, — говорю я. — Що тут могло задіятися?

— Ти образив Македонського? — підозріло уточнює Шакал. — Я зараз весь дух з тебе виб’ю, якщо ти його образив!

— Усе добре, — крізь зуби проказую я, поволі звіріючи від його докучань. — Заспокойся та відчепися від мене.

— А якщо все добре, то чому він реве?

— А чому ти питаєш про це у Сфінкса? — цікавиться Сліпий, кидаючи у свою тарілку зім’яту серветку. — Може в цій зграї хтось спокійно поревіти без твоєї участі?

— Сфінкс йому в чомусь-то присягнувся, — не заспокоюється Табакі. — І тепер Македонський реве.

Я встаю та виходжу з їдальні, поки мене остаточно не дійняли.

Відразу за дверима натикаюся на Лорда, який сидить на підлозі з виглядом засудженого до страти й обіймає милицю. Сідаю біля нього.

Лорд голосно сякається в носовичок і каже, дивлячись убік:

— Нерви з вами, звичайно, треба мати сталеві.

А тоді знов обіймає милицю. Я дивлюся в стелю, де зміїться ледь помітний знизу напис, і думаю про те, що ось — охочі висловитися дісталися вже до стель, напевно, скоро стелі розцяцькуються написами й малюнками не гірше за стіни, а тим, хто захоче їх прочитати, знадобляться драбини, й Дім обросте драбинами... Я думаю про це і мовчу.

Рудий

Перекидають відро з мильною водою. Брязкіт, плюскіт — і пінні річки розтікаються по підлозі. Для мене — зелені. Для решти — напевно, сірі. Ті, хто не встиг утекти, скупчилися на підвіконнях і з жахом витріщаються.

Друге відро. Річки отримують підкріплення, і на підлозі вже озеро. Правда, я в ньому плавати не став би. Самі плювки чого варті, хоч їх якраз і не видно, злилися з мильною піною. Зате недопалки та всіляка недогрижена погань на плаву неприємно змінює обриси.

— Човна б сюди, — пищить з підвіконня Білопуз, небезпечно звішуючись. — Поплавати-­поплавати! От би нам човен і весла!

Хтось скидає його вниз, і загальної намоклості більшає на одного Щурика.

Мікроб і Мавпа з кислими мінами женуть перед собою дві швабри з нанизаними ганчірками. Бризки, звичайно, летять, і вони нажахано дивляться на свої блискучі чобітки, так ніби весь місяць щодня не ходили по всьому цьому ж таки, лишень без води. Шваб­ри доїжджають до стін, розвертаються й сунуть назад. Розмазування бруду, якщо чесно. Пуття майже ніякого, але якщо бодай цього хоч іноді не робити, страшно думати, що з усіма нами станеться.

Габі, Єхидна та Спірохета тупцяють у дверях, одягнені нібито для прибирання. Єхидна навіть тримає щітку. Двома кігтиками. Наче букетик орхідей.

Роззираюся по спальні. Майже порожньо, якщо не рахувати глядачів. Усе, що можна було потягти, потягли. Хапаю спальник, який дрейфує поблизу, і волочу його у ванну. Він вивергає потоки води, й дівулі з вереском розбігаються. Ну ще б їм не розбігатися.

Це спільний трахальний спальний мішок, і що в ньому всередині — краще навіть не уявляти. Я в нього навіть під дулом пістолета не поліз би.

Опускаю чудовисько, з якого дзюрчить вода, у ванну, відгвинчую обидва крани й сіпаю блискавку. Її, природно, заклинило. Сіпаю сильніше. «Лягай і здохни на місці» — ось як це називається. Залишаю мішок спливати кров’ю та чимшвидше вшиваюся.

У спальні міні-мітинг посеред обмілілого озера. Оплакують зникнення заповітного спального мішка. «Де ми тепер будемо злягатися, браття і сестри?» Дивляться не те щоб доброзичливо.

«Ти його викинув! Як же ж ми тепер?»

Білопуз прополіскує у відрі свої кеди. Його мішок абсолютно не цікавить.

— Ну, то ми візьмемо твій, — каже Гібрид діловито. — Твій іще просторіший. Бо ж старий ти намочив. І тепер він нескоро висохне.

Я показую йому, як, де та за яких обставин він торкнеться мого спальника.

— Ну, то я тебе поріжу нафіг! — волає Гібрид. — Уночі поріжу, як ковбасу, ото просто нині, чуєш, ти?

Я від нього чув і не таке, а ріже він тільки стіни та меблі, так що на його крики давно ніхто не реагує.

— Прибирання має свою ціну, — кажу я.

Гібрид нишпорить по своїх кишенях, він має дуже нещасний вигляд. Вочевидь, знову загубив бритву. Вічна приключка.

Логи з ненавистю викручують ганчірки. Напівголий Вікінг драїть стіл, поплювавши на нього — за браком інших миючих засобів.

Заплющую очі, і...

Видіння. Ця ж таки спальня, але чиста, як першого дня, коли ми сюди ввійшли. Білосніжні стіни, блискучі шибки. Ніяких мішків, ніяких Щурів... Навіть жодного плеєра. Могильник, одним словом. Рідне, улюблене місце. Тільки без Павуків.

Струшуюся, хапаю вільну швабру й біжу в найдальший куток. Тру і тру, поки в очах не темніє. На підлозі з’являється тільки невелика світла пляма, і все. А спина вже виє, протестуючи. Доводиться сісти на підлогу.

Шльопає Білопуз, весь така мила-мила-мила дитина.

— Тобі допомогти? Можна?

— Давай, — хриплю. — Допомагай. А то щось не видно результатів.

— Ось у цьому місці трішечки видно, — запевняє він мене й береться за швабру. Сам не набагато товщий, ніж її держак.

Я дивлюся, як він старається, потім на Логів, які вдають, що стараються теж, потім на презерватив, який пропливає неподалік. Хтось долив іще води, хоча сказано було, що більше двох відер не можна, бо може перетекти на перший. Якби ще вони всю цю воду відразу висушували, а то тільки ганяють її від стінки до стінки.

І знову хтось згриз алое. Подарунок Стервожера. Тільки корінець стирчить. Беру горщик, роздивляюся, і Гібрид відразу починає чистити нігті, фальшиво насвистуючи. Мало я зустрічав у своєму житті людей, які жеруть усе підряд — і тільки здоровішають. Один із них — Гібрид. Підозрюю, що ночами він і нас обгризає помаленьку, так, що ми не помічаємо. Що-що, а зубну пасту точно винищує він. Більше нікому.

Приміряюся, ніби зараз кину в нього горщик, він сідає й верещить. Мікроб із Мавпою скиг­лять:

— Ну куди, Рудий! Ми ж прибираємо!

Послухавши їх, хтось інший, може, і повірив би, що це так.

— Добре, — кажу. — Прибирайте далі, — і йду на свіже повітря, перекурити й перевести подих, хоча знаю, що дарма. Ще двері не зачиняться, а вони вже все покидають і побіжать перевіряти свій безцінний спальний мішок. Чи він, бува, не розповзся.

У коридорі четверо бездомних Щуренят сидять біля порогу. Як бідні сирітки в зимову ніч.

— А коли це все закінчиться?

— Коли можна буде повернутися?

— Чому так довго?

— Терпи, Рудий, терпи, — кажу сам собі чимголосніше, і це їх ненадовго затикає. Скориставшись паузою, втікаю до Кавника. Хоча це нічого не гарантує. Як захочуть, то припруться навіть туди. Був би я їхнім батьком, давно всіх передушив би. Суцільне скиглення та прищі, таке кого хочеш зведе з розуму.

У Кавнику дівич-вечір. Шестеро ходячих. Зайняли весь рундук і спілкуються. Троє дів­чат тільки-тільки з прибирання. На чолах іще не обсохнув трудовий піт. Бесідують, судячи з приглушених викриків, про важливе. Обтягнуті блискучими шортами задки погойдуються, наче хвости у знервованих кішок. Окрім них людей майже нема. Мрець — із книжкою, Локатор дрімає у візку.

— Підгрібай сюди, — кричить мені Мрець. — Воруши ластами! Я для тебе місце тримаю.

Вільних місць ціла купа, так що він це суто за звичкою кричить. Підходжу й сідаю поряд, і відразу ж усі дівчата обертаються та вмовкають з нехорошим блиском в очах. Ніби тільки мене й чекали.

Мрець крутить головою, не розуміючи, у чім річ. Холодна пауза на дві хвилини, а потім, як постріл, удар склянкою об рундук.

— Отак-от, — голосно повідомляє Габі. — Занапащена я тепер навіки. Через цього виродка.

Я хотів чого-небудь випити, але під їхніми поглядами передумую. Запросто можна за­хлиснутися.

— Що таке? — запитую, бо з усього виходить, що виродок — це я.

— Він ще питає! — гудуть голоси підтримки, а Довга звалюється з рундука й дибуляє до мене, дивом не звалюючись з каблуків.

— Скотина, — виціджує крізь помаду. — Вагітна я, ось що!

Навіть Локатор прокинувся. Цирк, одним словом. А мені взагалі-то і в Щурнику вистачає істерик без приводів.

— Добре, зрозуміло, а я тут до чого?

— До чого? — зі свистом перепитує Габі. — Може, ще скажеш, це не твої Щури погані постаралися, не ти сам, собацюра недобитий!

— Давай, котися звідси, — раджу, відчуваючи, що котитися доведеться радше мені самому. І встаю. Не битися ж із нею.

— Ні, ти не змиєшся! — волає Габі, підскакує і відважує мені ляпаса. Настільки з усієї сили, що мені мало голова не відвалюється. Ледве встигаю підхопити маскувальні окуляри. Дівулі за рундуком радісно гудуть.

Я повертаю ляпас перш ніж розумію, що все це затівалося заради чогось такого.

Габі задирає довбешку та верещить. Пронизливіше, ніж свердло електродриля, яке впивається в стіну. Дівулі підхоплюють це відьомське завивання й відвалюються від рундука: одна, друга, третя, наче перезрілі поганки, ось тільки поганки після цього не кинулися б на мене.

Схоплююся й затуляюся від них столом. У нього з льоту врізається пара каблуків. Азартно сапаючи і штовхаючись, дівулі намагаються подолати перешкоду, неабияк заважаючи при цьому одна одній.

Локатор на задньому плані швидко прямує до виходу. З висолопленим від поспіху язиком. До краю прагнучи стати невидимим. Єхидна намагається видертися на стіл, інші її стягують. Усе це — під безперервний ультразвуковий виск.

Здуріти можна! У якийсь момент я починаю відчувати себе справжнім щуром. Якому ось-ось переламають хребет каблуками. І якого потім, не перестаючи вищати, розмажуть по паркету. За що? Ні за що. Головне, це буде страшенно боляче.

Стіл врізається мені в живіт і суне вперед, відтісняючи до стінки. Заганяють у кут. Упираюся в стіну задом і пригальмовую стіл, і в цей момент мене хапають за волосся та мало не відривають голову від шиї. Тепер уже і я звискую, як вони.

— Та ви що, здуріли?

Це Мрець. Який озвався абсолютно даремно. Тому що мене загороджує стіл, а його — ні. І йому відразу показують, у чому тут різниця. Я рятую свій скальп ціною жмутів волосся, а Мрець очманіло відбивається від ніг і кігтів, які копають його і шматують, поки він не опиняється на підлозі.

Вискакую зі своєї загороди й біжу до нього. У будь-якій іншій ситуації я не побіг би, тому що Мрець — зовсім не той, хто потребує чиєїсь допомоги. Його іноді навіть Скорпіоном називають, бо на вигляд він такий самий прозорий, а в усьому іншому настільки ж безневинний, як скорпіон, але зараз я ні в чому не впевнений; здається, все-таки радше дівулі вб’ють його, аніж навпаки. У Кавнику вже сила-силенна всякого люду, і хтось устиг до них раніше за мене. Це добре, бо мій забіг на півдорозі уриває Єхидна, яка вчепилася мені в обличчя.

Далі важко зрозуміти, хто кого мордує і за що. Суцільне місиво з тіл, перевертаються якісь візки й столи, дівчачий вереск сягає небачених висот, і, як апофеоз, до Кавника вриваються Шериф і Чорний Ральф.

Чого й варто було чекати. Дивує тільки, що бардак на цьому не закінчується. Напевно, це через те, що дівулям, за великим рахунком, начхати на наших вихователів. Своїх старих вони побоюються, а про наших древніх достеменно знають, що, по-перше, ті до них і пальцем не торкнуться, а по-друге, не влаштують їм холеру постфактум. Отже, дриґанина триває, правда, недовго, бо незабаром з’являються і дівчачі приборкувачі.

Останні дві-три хвилини я не беру в цьому участі. Сиджу під рундуком, намагаючись зрозуміти, що за неприємний хрускіт пролунав, коли хтось наступив мені на руку, та чому шумить у вухах, а предмети навколо роздвоюються.

— Агов, Рудий, ти цілий?

Мною легенько стрясають. Я дивлюся на Руду, поки два її дуже рожеві обличчя не зливаються в одне, і тоді відповідаю, що так, цілий, хоч і не зовсім.

Кавник встелений тілами та скалками. Тіла нібито всі живі, принаймні ворушаться, а світ навколо незвично яскравий і гарний, і я не відразу здогадуюся, що це тому, що я дивлюся не крізь зелені окуляри. Шукати окуляри взагалі без сенсу.

Мікроб скиглить посеред кімнати, притримуючи щелепу. Кінь намагається його підняти. На третій спробі до нього приходить допомога в особі Москіта, і дві чорноспинні фігури урочисто виводять третю під лікті. Братерство Логів — зворушливе видовище.

— Вони всі худоба! Худоба! Не люди!

Рептилія Хресна відвезла візок з ридаючою Бедуїнкою, на ходу видираючи у неї з рук щось подібне до обушка. Ну ось до чого тут Бедуїнка? Хіба її хтось образив?

— Що трапилося? — нетерпляче питає Руда. — Ти поясниш чи ні?

— Хай би мені хтось щось пояснив. Я такому розумникові подарував би свій улюблений вентилятор.

Встаю, обмацуючи діючою рукою корсет — чи не тріснув. А його немає і близько. І я холону, пригадавши, що не ношу його вже два тижні з гаком. Тобто весь цей час я тут проскакав з незахищеним хребтом. Від цієї думки мені стає зовсім погано.

— Еге-гей, — лякається Руда. — Ти що, непритомнієш?

— Ні. Це у мене так душа в п’яти втікає. Зримо.

Шакал Табакі розкладає навколо себе клаптики різномастого волосся, як старий індіанець, що розжився купою свіжесеньких скальпів. Стиха наспівує. Страхітлива сценка.

Рука розпухла та пекельно болить. Пробую поворушити пальцями — і тут же усвідомлюю, що не варто було. Когось у цьому звалищі знудило. Частково на мене.

— Ходімо, допоможу тобі відмитися, — Руда бере мене за чистий рукав, спрямовуючи до дверей.

Ми перебираємося через завали перевернутих столів, стільців і розтрощених абажурів. Лорд, який сидить на стійці, похмуро мені киває. Здається, тут побували всі. І всі — НЕ ЗЕЛЕНІ! Від цього просто втомлюєшся.

У душовій кабінці (віднедавна я їх буквально не терплю) намагаюся пояснити Рудій, що сталося. Без особливого успіху, бо й сам нічого не розумію. Вона слухає, намилюючи мені голову, так що я її не бачу, відтак і реакції на свою розповідь відстежувати не можу.

— Габі не вигадує про вагітність?

— Звідки я можу знати? Якщо вагітні поводяться, як психи, — напевно, не вигадує.

Її ожинові очі нібито аж у сльозах від того, що я дивлюся на них крізь воду.

— А решта?

— Вони просто відразу ж долучилися. Ніби так і було задумано.

Вона пхає під струмінь мою майку, струшує — і на кахель падає бритва у футлярі. Руда підбирає її і тримає на долоні, розглядаючи.

— Слухай, а якби це були хлопці, ти б її вийняв?

— Напевно. Звідки я можу знати? Тягаєш ці бритви на собі з ранку до ночі, а коли треба, вічно забуваєш вийняти. Ось Мерцеві — тому й виймати не довелося б. У нього бритва зав­жди в руці. Не знаю, як це стається.

— Що ж ви ними не скористалися, ні ти, ні він?

Я прибираю з очей волосся, щоб краще бачити Руду, коли вона говорить такі речі.

— Маєш на увазі, полякати? Вони однаково не повірили б.

За межами кабінки Шериф ревом скликає всіх «учасників цирку» на Могильне прочісування.

— Я хочу, щоби ти зрозумів, — Руда полоще мою майку під душем. Її власна зробилася такою ж мокрою, і шорти також. — Що вони могли вбити вас. Запросто, — договоривши, Руда вперше дивиться мені в очі. — Цього не сталося не тому, що вони вас пошкодували.

— Ну, це-то я якраз зрозумів. Тільки не зрозумів, за що.

— І не зрозумієш.

Я тримаю постраждалу руку витягнутою, подалі від себе й від стін. Доводиться весь час стежити, як би що-небудь не зачепити. Це заважає мені зосередитися на нашій розмові. Це, а ще голос Шерифа, який тупотить по вмивальні та грюкає в кабінки.

Руда має рацію, хоч і не зовсім. Я таки щось зрозумів там, у Кавнику, тільки зараз мені важко вловити своє розуміння. Це трапляється доволі часто. Знання сидить у тобі, а ти його не помічаєш, аж поки добряче не струсоне; й допіру тоді розумієш, що вже давно чекав чогось такого. Але чому чекав, однаково не дотямиш.

І занудно крутиться в голові, що Новий Закон, напевно, ніколи б і не прийняли без моєї участі. Хоч якраз це абсолютно не має значення.

Дверцята від’їжджають, пропускаючи голову Вікінга.

— Усім звеліли бігти в Могильник, — доповідає він. І розпливається в паскудній усмішці: — Я не завадив?

Руда вирішує провести мене до Могильника. У коридорі тиша і благодать. Сунемо, мітячи шлях калюжами, великими та малими. Руда викрутила майку, перш ніж натягнути її на мене, але з подолу знов капає, з кожної штанини цебенять струмки, і смачно чвакають кеди. Це вперше я такий ходжу серед білого дня, водяник, та й годі, і Руда нітрохи не краща.

— Як ти думаєш, що зараз діється в Могильнику? — запитую, наперед смакуючи нашу з Рудою там появу.

— І не сподівайся, що я туди ввійду.

Мене гальмують і трохи відтискають з країв.

— Ненавиджу всякі такі акції, — повідомляє Руда, підводячись.

— Чого ж ти мене не переодягнула? І як ти, в такому разі, уживаєшся з Шакалом? Бачила його з колекцією повидираного волосся? Тільки не кажи, що живеш не з ним. Де будь-хто з них, там і він.

Вона не відповідає. Не любить розмовляти зі мною про четверту. Не знаю, чому це так. Але не любить, і все.

Малинова моя майка мало того, що тече, то ще й пускає фарбу. Під нею я весь у розводах барви зорі або ж павіанячих сідниць. Асоціативне мислення в мене розвинене, тому спочатку уявляю себе, ніби я спливаю кров’ю, а потім Соломона; видіння зав­жди йдуть одне за одним. Соломон — мій нелегальний підвальний Щур.

Товсті, тремтячі щоки, зацькований погляд; і ще ця його паскудна астма. Півтори свічки до післязавтра, ліхтарик, купа газет. Добре, що я відніс йому вночі пожерти. Може, і вистачить на сьогодні. Спускатися в підвал з пошкодженою рукою я не збираюся, оце вже нізащо. І хай мені не розповідають про Щурів і їхні звички. Тримав я справжнього щура. Не з тих, що білі, а найсправжнісінького сірого. Із ним можна було спати лягати. Годуєш з рук, і все. Ніякого підступу. Але Людина — зовсім інша річ. Годуй не годуй, а близько не наближайся. Тим більше, якщо нездоровий.

Навіщо мені це знадобилося? Жалісливий я чи дурний? Приємно, коли найстрашніший ворог у всьому від тебе залежить, живе, як справжній гризун, і світу білого не бачить. Ось, напевно, і відповідь. Мені це просто подобається.

— Ти чого це мутнієш? — питає Руда. — Щойно був веселіший.

— Думаю про своє моральне обличчя.

Вона киває. Жодного підбадьорливого слівця. Визнає, що є від чого помутнішати? Напевно, так. Краще не питати, бо Руда не брехатиме. «Заслужити твою повагу — це для мене найголовніше». Ніколи я їй цього не скажу. Таке не прийнято промовляти вголос. Хай навіть звертаючись до тричі сестри. Я ж і без того дуже багато всякої всячини їй говорю. Вона знає про мене майже все; я про неї — майже нічого. Адже про свої справи вона мовчить. Ще відтоді, як намагалася відучити мене пхинькати, коли боляче, хоч так і не відучила остаточно. У нашому тандемі вона старша, а старші сестри витирають, звичайно, молодшим братам носи, але плакати в камізельку біжать до когось іншого. Це неймовірно дратує. При тому — нічого не вдієш. Вона зі мною няньчилася, значить, я для неї немовля, котре підросло; я на місяць старший за календарем, та це — порожній звук. Диктат, якщо подумати. І я, напевно, ніколи не дізнаюся, чи плаче вона в камізельку Лордові. Я хотів би, щоб у неї була така камізелька для плачу, надягнена на чиєсь тіло; я хотів би знати, що Лорд для неї — не ще одне дитинча, але про них мені знати не годиться. А то раптом затупаю в нападі ревнощів і почну, скиглячи, хапати її за шорти. Чи як там вона собі це уявляє? Не дай бог дізнатися.

— Я пішла. А ти не сідай у Могильні крісла, якщо не хочеш дістати по шиї від Павуків.

Повертається і йде, мокра, як викупана білка, а я гукаю їй навздогін:

— Буде зроблено, шефе! — і заскакую в Могильні двері.

Павуки Щурів не зносять ні в якому вигляді, особливо мокрих та у великих кількостях. Тому обробляють нас першими й дуже оперативно.

Шериф чортихається і засліплює всіх своїм золотим іклом. Я йду геть, виносячи з собою загіпсовану руку та жменю «коліс» у кишені; при цьому відчуваю, що мені полегшало вже й без них. Я єдиний такий у Домі, кому від Могильника на душі веселіше. Знаю, що це збочення, а зробити нічого не можу. Та й не хочу, мабуть. Я тут виріс, одне що не народився. Отже, всілякі високі слова про батьківщину, на кшталт: «Благослови наш теплий хлів!» — і все таке інше у мене переноситься радше на Могильник, аніж на Дім загалом. Я в Могильник, звичайно, не рвуся, але при нагоді обов’язково забігаю. І заживає на мені тут усе, як на кішці, бо я цього місця не боюся й не божеволію, як деякі, від перебування в ньому. Імовірно, має бути навпаки, адже нікого в Могильнику стільки не копирсали, скільки копирсали мене, але в природі взагалі все дивно влаштовано, і логіки ніякої ні в чому насправді немає.

Я не знаю, хто залишився доліковуватися з чужих, а з моїх залишають тільки Гібрида. Мене і Мерця відпускають відразу. Напевно, через нашу з ним славу безтурботних небіжчиків, яким у могилах не лежиться. Добре бути неординарною особою.

Ми усамітнюємося в спільному сральнику та звіряємо нашу здобич. І в нього, і в мене порядна жменя коліс, не кожному післяопераційному стільки відсипали б.

— Тримайся, — кажу я Мерцеві. — Тут цілий маєток, якщо на дурню не витрачати.

— А в мене нічого і не болить, — повідомляє він. — Як не дивно.

Мені заздрісно, бо в мене якраз болить, і то неабияк болить, і ще невідомо, вдасться втриматися без таблеток чи ні.

— Дивуюся, як це ти нічого там не потягнув, — говорить Мрець. — Правда, з іншого боку, в тебе ж рука не діє.

Я мовчу, бо зауважив дещо неприємне. Пакет фірми «Фенікс», який зачаївся під одним з умивальників. Забився під зливну трубу і думає, напевно, що його там не видно. Неначе цей отруйно-синій колір може з чимось злитися. Мерзотні зім’яті мішки переслідують мене всюди. Не знаю звуку огиднішого, ніж шурхіт пакета, що котиться за тобою по п’ятах. Бо його нібито жене вітер. Чорта з два. Вітер тут узагалі ні при чому. Звичайно, там, де є вітер, вони поводяться нахабно, але іноді нападають і в абсолютно безвітряних зонах. Після того, як на подвір’ї один особливо липкий і запорошений екземпляр спікірував звідкись згори мені на обличчя й розлігся на ньому, напівприлипнувши, у вигляді карнавальної маски, я став дуже нервовим з цього приводу.

Улюблене місце збору в них під ґанком. Там вони зазвичай із шерехом гасають один за одним колами, як перекотиполе, і там-таки влаштовують засідки, бо людина, яка виходить на ґанок, найменше чекає, що з-за поручнів вилетить пакет, котрий норовить прилипнути до будь-якої відкритої частини тіла. Вони й збиті не вгамовуються. Єдиний спосіб боротьби — причавити їх каменем, а це не так уже й просто, адже вони відлітають дуже жваво, а торкатися їх гидко.

Синьо-білі «Фенікси» заполонили весь Дім і його околиці, тому що ця фірма — основний постачальник усякого лайна на кшталт зубної пасти, кремів та туалетної води, і «Фенікси» особливо підступні. Я вже навчився вирізняти їх по шелестінню. Воно чомусь голосніше, ніж в інших пакетів. Тож угледівши одного з них, який сховався під раковиною, я насторожуюся і відразу перестаю прислухатися до мимрення Мерця.

— Чорт, — каже Мрець, простеживши за моїм поглядом. — Ворог не дрімає, так?

Мовчки киваю. Якраз у цей момент пакет робить невловний випад і завмирає, збагнувши, що переоцінив свої можливості. Ми з Мерцем шарахкаємося.

— Зажди, — шепоче Мрець, хапаючи швабру, яка стоїть біля дверей, — не нервуй, зараз я з ним розберуся, — і згорбившись, навшпиньки шкандибає до мийки.

Пакет залишається нерухомий. Мрець крадеться, наче справжній індіанець зі списом, крадеться й крадеться, потім кидається вперед і пришпилює пакет шваброю до підлоги. Лунає відчайдушний хрусткий шурхіт.

Я відвертаюся.

— Усе, — каже Мрець. — Йому гайки! — і піднімає швабру з настромленим на неї клаптиком «Фенікса».

Ми підпалюємо його, спускаємо попіл в унітаз і тричі зливаємо воду. Потім з полегкістю закурюємо.

— Дякую, — кажу я Мерцеві. — Повік пам’ятатиму, що ти для мене зробив.

— Про що мова, — відмахується він. — Я й сам не можу їх терпіти. А надто тих, котрі ночами літають.

Присмоктавшись до сигарети, він з’їжджає по стіні. Стаючи ще зеленішим. Окуляри тут ні при чому, та їх на мені й нема. Просто в Мерця такий колір шкіри — нерекламний. І від кожної дрібниці міняється в гірший бік. Наприклад, від куріння. Його давно попередили, що він помре від першої ж затяжки; відтоді він експериментує щодня і повсякчас біситься, що його піддурили.

Хоч у мене з ним домовленість. Того дня, коли я прийду до нього вві сні, він кидає палити. Але тоді-то вже точно буде пізно, тож усе це тільки слова, для заспокоєння нервів. Є в мене така дивна звичка — відвідувати вві сні майбутніх небіжчиків. Я приходжу до них, коли вони сплять, сідаю на ліжко й нічого особливого не роблю, але вони потім дуже скоро помирають. Не люблю про це розводитися, а то зовсім життя не стане від усяких психів, і без того я насилу звільнився від старої клички. Тішуся тим, що бувають у людей звички ще гірші.

— Куди ти намилився? — сонно питає Мрець.

— До Стервожера. Випрошу яку-небудь зелень для Гібрида, хай би зжер собі на втіху. Хворих належить відвідувати з подарунками.

— Ох, — белькоче Мрець. — Нічого собі! Свят-свят! А Павуки йому скажуть: їж, дитиночко, їж, набирайся сили… Краса...

Трясе синіми патлами в кісках і дриґається від сміху. Щойно піду, точно засне просто на кахлях. Йому це теж шкодить, тому він користається з нагоди.

Я вибираюсь у світ. Несу перед собою гіпс, наче тацю з власною кісткою. Прегарний молодий чоловік, і з кожним днем дедалі гарніший. Прищ на правій щоці доводиться шкребти лівою рукою, на підошвах підсохлих кедів поутворювалися якісь шкуринки, які роздряпують ступні.

Зазираю по дорозі в Щурник. Краще б я цього не робив. Зовсім забув про прибирання, а воно — ондечки, точніше, його сліди. Уся спальня в мокрій сльоті, в болоті, і сміття там само, де було, тільки намокле, а відтак іще гидотніше. Ящик-стіл посередині, догори дном, він влип у все вищезгадане, і загалом пахне чомусь блювотою, хоча блювали зовсім не тут.

З-між Щурів жодного не видно, тільки Білопуз, насвистуючи, вимиває на підлозі губкою ділянку завбільшки з футбольний м’яч. На цьому п’ятачку навіть видно паркет.

— Молодець, — кажу, щоб заохотити таке старання, але тут же усвідомлюю, що він у навушниках і ні чорта не чує.

Заради чого, питається, я затіяв це прибирання? Зрозуміло ж було, що від прибирань — тільки біда.

Ральф

Раз на сім років ізольованість Дому від світу давала тріщину. Ральф тричі спостерігав подібне, але так і не навчився сприймати випуски як нормальне явище. Неможливо було звикнути до того, що зовнішність раптово допускалася в Дім, до того, що з Дому в неї йшли, здавалося б, зрощені з ним істоти. Старі вихователі люто ненавиділи передвипускний семестр і лякали ним молодих, які тільки розпочинали роботу, протягом кількох років. «Хто не пережив випуск, той, вважай, нічого не бачив». Ральфові свого часу пощастило (або не пощастило) потрапити в Дім напередодні випуску, тож такі чи подібні вислови не переслідували його роками, як інших. Він від самого початку був тим, «хто це бачив». Новобранцем, який з ходу потрапив на поле бою та нюхнув пороху. Хоча той, перший, випуск він і надалі пам’ятав тьмяно. Краще за решту йому пригадувалося нашестя батьків.

Як не було в Домі двох однакових учнів, так не було й подібних батьків, проте вихователі все ж ділили їх на категорії. Оператори та Контактери. Оператори активно спілкувалися зі своїми дітьми, регулярно відвідували їх у відведені для візитів дні, терзали вихователів телефонними дзвінками. Контактери з’являлися в передвипускні дні. У найкращому разі — за два тижні до випуску. Решта батьків поміщалися між цими двома крайнощами, не удостоюючись окремого найменування.

Візити Контактерів збігалися з різними перевірками, з приїздом комісій, пожежної й санітарної інспекцій і всіх можливих і неможливих організацій у справах неповнолітніх, які тільки можна уявити. Раз на сім років вихователям давали зрозуміти, що існують вищі інстанції, які цікавляться їхньою роботою. Їх перевіряли, а тоді перевіряли заново. Від них вимагали звітів і рапортів, графіків чергувань і детально складених анкет на кожного учня. Усе це звірялося та детально розглядалося.

Пожежна інспекція перевіряла стан вогнегасників та екзаменувала вихователів. Тих, хто не міг скоромовкою викласти послідовність дій при пожежі й накреслити план термінової евакуації, скеровували на курси протипожежної безпеки. Медична інспекція перетрушувала лазарет. Санітарна інспекція перевіряла кухні. Контактери потребували порад, підвищеної уваги та медичної допомоги на першу вимогу. Оператори вимагали шанобливого до себе ставлення. Перевіряльні комісії іноді приїжджали по три рази. Директор до кінця місяця втрачав людську подобу.

За час відпустки вихователі встигали більш-менш оговтатися від пережитого, а відразу після повернення їх чекав набір шестирічок. Прийнята в Домі система прийому й випуску учнів, на думку Ральфа, була вершиною кретинізму. Він не міг зрозуміти, чому молодших у випускний рік не посилають на відпочинок раніше ніж зазвичай, щоби позбавити споглядання випуску. Сам факт від’їзду половини населення Дому був для них потрясінням, але те, що вони бачили, як це відбувається, Ральф вважав неприпустимим. Як і те, що потім вони мали змогу без перешкод обговорювати побачене в літніх таборах, не відволікаючись на уроки, майже позбавлені виховного нагляду. І те, що після свого повернення вони виявляли нових молодших — свою зміну, наочне підтвердження того, що їх незабаром чекає доля старших, тому що старшими тепер називали їх. Не дивно, що вони не відчували великої любові до молодших, не піклувалися про них і не опікали їх. Не дивно, що вихователі переходили в розряд ворогів і не могли розраховувати на повернення втраченої довіри. Дивовижним був тільки захват, з яким ставилися до цих огидних підлітків молодші. Старші могли ними нехтувати, могли їх третирувати — малих це не відштовхувало. Вони переймали у старших усе, зокрема страх перед випуском, який поступово ставав чимось обов’язковим. Ознакою дорослішання.

Цього разу Ральф був єдиним вихователем, присутнім при інших випусках, і міг ствердити, що цей передвипускний місяць на диво тихий і спокійний. Єдина комісія з перевіркою. Нікого з батьків, крім запрошених. Нечисленні невимогливі Оператори, жодних Контактерів, жодних інспекцій, жодних додаткових звітів. Єдина комісія прибула й відбула без претензій. При тому що Дім був запущений до краю, Акула був найбільш нетямущим з директорів, а в документах панував цілковитий хаос.

Поміркувавши, Ральф здогадався, які причини такої лояльності. Дім припиняв існування. Нікого не обурив його вигляд, відсутність у встановлених місцях вогнегасників і верстви штукатурки, що відвалюються від стін. Пожежну і санітарну інспекції не цікавила будівля, призначена під знесення. Безглуздо було б вимагати ремонту й відповідності нормам безпеки. З тугою, що здивувала його самого, Ральф зрозумів, що на тому, на Зовнішньому світі Дім уже списаний з усіх рахунків і доживає останні дні.

Єдиним, що не вписувалося в теорію «доживання», були батьки. Батькам належало наїжджати. Тим, котрі відвідували своїх дітей, — частіше, ніж зазвичай, тим, котрі не відвідували, — зненацька та нервово. Контактерам належало починати налагодження контактів. Найбоязкішим — узяти кабінет Акули в облогу телефонними дзвінками. Але не було ні дзвінків, ні раптових візитів, і навіть Оператори, ніби змовившись, скоротили кількість візитів до мінімуму. Ральфові в цій байдужості вбачалося щось підкреслене й навмисне. Зрідка він розважав себе уявними сценами передачі батькам Стервожера, Сліпого або Мерця. Він хотів би подивитися, як пройде така зустріч. Але він знав, що нічого подібного не побачить, бо за такими не приїжджали ніколи. Мабуть, на тому, на Зовнішньому світі спрацьовували свого роду запобіжники. І ось тепер Ральфові здавалося, що ці запобіжники спрацювали всі одночасно.

У день від’їзду останніх із тих, котрі пройшли тести, тривожні думки облягали його, але не так, як до того. День цей навіть чимось нагадав попередні випуски. Батьки чотирьох «розумників», як один, з’явилися раніше від призначеної години. Активний Оператор — батько Пискуна — влаштував грандіозний скандал, що розтягнувся на півранку. Батьки Бедуїнки скандалів не влаштовували, зате їхня дочка постаралася зробити свій від’їзд пам’ятною подією, і це їй цілком вдалося. Мати Чуми знепритомніла, виявивши на тілі дочки три татуювання на пам’ять від люблячих подруг.

За традицією, вихователі проводжали учнів зі своїх груп, відтак Ральфа задіяли як охоронця. Понад дві години він відганяв від приймальні охочих долучитися до проводів, прислухаючись до криків, що долинали з-за дверей, поки всі, хто юрмився в коридорі, не розійшлися. Буквально через кілька хвилин після того, як коридор опустів, з приймальні вийшов Гомер і виїхали два Фазани. Гомер виглядав жахливо, Фазани світилися втіхою.

Ральф дочекався Акули, повідомив його, що чергування в коридорі пройшло спокійно, і поцікавився, чому так затягнулися проводи.

— Добре, що вони взагалі відбулися, — відповів Акула. Вигляд у нього був дещо винуватий.

У приймальні почулися чиїсь крики та дзенькіт битого посуду. Акула поспішив заховатися. Ральф здогадався, що так відходить від спілкування з батьками Голубонька, але не став перевіряти свій здогад. Вихователь, який не спілкувався з батьками та тими, кого забирали, і вихователь, який щойно через це пройшов, відрізняються як солдат, котрий відсидівся в окопі, й солдат, що побував у бою. Ральфів вираз обличчя міг остаточно вивести з рівноваги тих, котрі перебували в приймальні.

Він не відвідував Куряку сам, але щодня розпитував про його самопочуття. Не тому, що його турбувало здоров’я Куряки, а тому, що його мучила совість. Крім того, він побоювався, щоб Куряка не занедужав. На прохання Ральфа йому не напридумували ніяких міфічних хвороб, пояснивши затримку в лазареті всього лише несприятливими аналізами, але помисливого хлопчиська навіть це налякало до смерті. Треба було щось вирішувати. Не можна було тримати його в лазареті довше ніж десять днів, але Ральфові наразі не хотілося повертати його в групу, звідки Куряку витурювали.

Зайшовши до вчительської, щоб зробити черговий дзвінок і запитати про Куряку, він застав там Хресну — одну з небагатьох, хто використовував вчительську як робочий кабінет. Хресна сиділа за своїм столом, перебираючи якісь папери. Ввічливо кивнувши на його вітання, Хресна запитала, чи може він приділити їй трохи часу. Ральфа це не здивувало. У міру наближення випуску вихователі дедалі частіше розпитували його про попередній. Звик він і до того, що запитання вони ставлять одні й ті ж, іноді по кілька разів, ніби не чують або не розуміють відповідей.

Хресна заховала в теку розрізнені аркуші. Тільки звільнивши стіл і акуратно, долоня до долоні, склавши на ньому руки, вона подивилася на Ральфа.

— Ви одного разу сказали, що під час попереднього випуску ситуація в Домі була більш нестабільною. Якщо я не помиляюся, ви мали на увазі протистояння двох ворогуючих угруповань.

— Так, — підтвердив Ральф. — Тоді справи складалися набагато гірше.

Він сів, як зав­жди відчуваючи у присутності Хресної деяку скутість. Ця жінка викликала в ньому двоїсте відчуття. Вона, поза сумнівом, чудово давала собі раду зі своїми обов’язками, легко вирішувала проблеми, від яких Голубонька впадала в істерику, вона була розумна, відповідальна, педантична, користувалася повагою серед дівчат. Водночас її холодність і зарозумілість відштовхували. Симпатії вона ні в кого не викликала. Ральфові здавалося, що і в ній самій немає ніяких почуттів до вихованок, що вона ставиться до них з абсолютною байдужістю. Він переконував себе, що це не так, що добрий вихователь уміло приховує свої емоції, але звільнитися від упередження так і не зміг. Хресна була надто зимна для своєї роботи. А може, надто стара. Струнка, наче балерина на пенсії, в незмінному сірому костюмі, з незмінно яскристими білосніжними манжетами, вона виглядала на п’ятдесят, але насправді її вік наближався до сімдесяти.

— Мене цікавить, чи не були ці слова всього лише спробою заспокоїти директора? — запитала Хресна. Очі Хресної за скельцями окулярів дивилися суворо й нібито аж осудливо. Круглі та безбарвні, у поєднанні з довгою шиєю та гачкуватим носом, вони надавали їй схожості з хижим птахом. Попри це, тому, хто розмовляв з нею, чогось здавалося, що перед ним — колишня красуня.

Ральф замислився.

— Ні, — сказав він. — Я не пам’ятаю тієї розмови, яку ви маєте на увазі. Можливо, я намагався його заспокоїти, але минулого разу ситуація дійсно була менш стабільною.

— А те, що на сьогодні в Домі знов утворилися два ворогуючі угруповання, вас не насторожує?

Ральф не відразу збагнув, що вона має на увазі, а збагнувши, мало не засміявся.

— Ні, — сказав він. — Мене це не насторожує. Я не вважаю це протистояння чимось серйозним.

Хресна не зводила з нього уважного погляду.

— Чому? — запитала вона.

— Бачите, — почав він, відчуваючи ніяковість від того, що своїми розмислами заходить на її територію, — цю так звану «війну» затіяли дівчата. На мою думку, таким чином вони захищаються. Їм відомо, що випуску не уникнути, отже, їх чекає розлука з хлопцями, до яких вони встигли прив’язатися. Надії продовжити цю дружбу за межами Дому в них майже немає. То що легше: змиритися з майбутньою розлукою — чи переконати себе в тому, що їм належить розлучитися з ворогами? Відтак вони вибрали друге. Це завдасть їм менше болю. Виглядає їхня «війна» безглуздо, але метод досить дієвий.

— Ви вважаєте себе знавцем жіночої психології? — поцікавилася Хресна, і Ральфа розлютило те, що її запитання змусило його почервоніти.

— Ні, — відповів він сухо. — Не вважаю. Я всього лише висловив свою суб’єктивну думку.

— Яка, проте, заслуговує на високу оцінку, — проговорила Хресна ще зимніше. — Я захоп­лююся вами.

Ральф ледве стримав роздратування.

— У вас іще є запитання?

— Мабуть, нема, — сказала Хресна. — Але я хочу, щоб ви знали: директор не поділяє вашого оптимізму.

— Ще б пак, — пробурмотів Ральф.

— І він має намір вжити всіх можливих заходів для забезпечення безпеки на момент випуску. Як ви до цього ставитеся?

— З розумінням, — відповів Ральф, підводячись. — Пробачте, але до зборів у мене ще є деякі справи.

Хресна кивнула.

— Звісно. Чи внесете ви якісь пропозиції?

— Можливо.

Вона не провела його поглядом. Залишилася сидіти на тому самому місці, втупившись у стіну, наче вимкнений робот. Дуже пряма. З акуратно складеними на столі руками.

Кругловидий клаповухий хлопчик у чорній майці з черепом і схрещеними кістками не­квапом, перевальцем відійшов від дверей. Ральф зачинив їх.

— Що ти тут робиш? — запитав він пошепки.

— Підслуховую, — чесно відповів хлопчина. — Я знаю, що це недобре, — додав він, не чекаючи реакції Ральфа.

Ральф потер повіки кінчиками пальців.

— Тоді навіщо ти цим займаєшся?

— Іноді цікавість переважує моральні засади, — зізнався хлопчик. — З вами такого не трап­лялося?

Ральф притулився до дверей.

— Іди геть, — попросив він. — Щезни з очей.

Білопуз із розумінням кивнув і позадкував.

— Ні, ну яке нахабство! — пробурмотів Ральф, прямуючи до сходів. — Адже навіть не Лог!

Насправді він був тільки радий. Зустріч із зухвалим, але симпатичним Білопузом заступила образ манекена, який нерухомо сидить у вчительській. Жаска подоба, в чому він наразі ще не був готовий собі зізнатися.

Ральф піднявся на третій поверх, у кімнату відпочинку, де на третю годину було призначено збори. Кімната ця рідко використовувалася за призначенням. Передбачалося, що вихователі розслаблятимуться тут у домашній обстановці, але понурі казенні меблі та надто делікатні столики з заяложеними журналами викликали стійкі асоціації з приймальнею дантиста, тож охочих проводити тут вільний час не знаходилося.

Врешті-решт до кімнати перенесли три письмові столи та діапроектор, почепили на стіну шкільну дошку й почали проводити в ній збори. Кімнату це оживило. Вихователі почали тримати тут свої речі, завели собі улюблені крісла, виділили один зі столів під чайний, оголосили крихітний балкончик зоною для курців, а Шериф навіть переніс сюди свій магнітофон. Тепер у кімнаті відпочинку в будь-який час можна було когось застати. Найчастіше — Гомера, який куняв на дивані.

Сьогодні тут пахло валеріаною та серцевими краплями, і Ральфові знову згадалася приймальня при кабінеті зубного лікаря.

Розпростерті в кріслах Гомер і Ящір здавалися жертвами стихійного лиха. На шолудивій голові Гомера красувався страхітливого розміру компрес. Нерухомий погляд Ящера був прикутий до стелі. Краватки в обох виглядали так, немовби їх душили цією деталлю гардероба, піджаків поблизу не було видно.

За одним письмовим столом Голубонька обновлювала косметику, за іншим скрушна Вівця готувала свіжий компрес. В отворі балконних дверей, займаючи його майже цілком, височів Шериф. Дим від його сигари відносило в кімнату, проте Шерифа це не бентежило, він перебував у зоні для курців, а вже куди летів дим, Шерифові було байдуже: Шериф не хотів пропустити нічого з того, що відбувається у кімнаті.

Ральф усівся на диван між двома кріслами — зі стогнучим Гомером та зі зловісно мовчазним Ящером. Процокавши до Гомера, Вівця змінила йому компрес, кинувши на Ральфа докірливий погляд. «Де ж це ви пропадаєте, тоді як ми тут страждаємо, потребуючи вашого співчуття?» Так чи приблизно так розшифровувався цей погляд. Хоча, можливо, він просто закидав Ральфові мовчання. Нестачу співчуття. А може, навіть і цього не було. Водянисті, вибалушені очі Вівці зав­жди здавалися переповненими сльозами, зав­жди дивилися з докором. Грайливі кучерики, а також рюші на її дівочих блузочках виглядали недоречно життєрадісно на тлі сумного-пресумного обличчя.

— Слава богу, мені вдалося сьогодні нікого не придушити, — пробурмотіла Голубонька крізь зуби, розглядаючи своє відображення в люстерку пудрениці. — Дивовижне самовладання...

— Ха-ха-ха! — похмуро подав ознаки життя Ящір.

— Я думала, зі Скельцями ніхто не зрівняється, — продовжила Голубонька. — Але ця сексуально стурбована корова Бедуїнка переплюнула навіть її.

— Ах, ну як можна казати таке про дитину! — обурилася Вівця.

— Дитину?! — вражена Голубонька мало не впустила з руки пудреницю. — Дитину? Та вона виглядає старшою за свою матір, ця жирна сучка!

— Що за слова! — ахнула Вівця.

Слова в кімнаті відпочинку, вочевидь, звучали й набагато міцніші, а обурення Вівці встигло втратити свою вимовність. Ральф зрадів, що не прийшов раніше. Істерика до його появи встигла вичахнути, а він не був співчутливим слухачем, здатним вивести її на новий виток. Утім, він не сумнівався, що ще до початку зборів його встигнуть втаємничити в усі подробиці скоєних у приймальні неподобств.

— За чим ви там так пильно видивляєтеся? — роздратовано поцікавився Гомер у Голубоньки. — Чи не додалося у вас із самого ранку зморщок?

— Ні! — Голубонька з тріском закрила пудреницю. — Я дивлюся, чи не посивіло волосся у мене в носі.

Вихователі обмінялися поглядами, сповненими ненависті. Гомер мимоволі торкнувся носа. Волосся в ньому росло всяке, і сиве, і рябе, досить далеко вилазячи з ніздрів, так що зауваження Голубоньки він просто не міг не взяти в рахунок.

— І він іще щось каже! Він ще чимось незадоволений, — пхекнула Голубонька. — Після всього, що ми з його ласки вислухали!

Гомер застогнав, сіпаючи ногами в розшнурованих черевиках, і поправив компрес на лобі.

— І він іще має нахабство корчити з себе жертву!

Вівця, ніби сподіваючись остудити розжарену атмосферу кімнати, ввімкнула вентилятор, який стояв у кутку. Шериф протупав до підвіконня й виліз на нього.

Голубонька — несподівано красива у своїй люті, бо ніс її неначе покоротшав, а очі заблищали — звернулася до Ральфа:

— Ось навіщо, скажіть, йому знадобилося притягти на зустріч з батьками одного Фазана їх трьох? Хто-небудь може мені це пояснити?

— Бісів Акула не відривався від телефону, — довірливо повідомив Ящір Ральфа. — Майже сорок хвилин. Тато Пискуна жере мене з потрухами, а старий пень весь цей час туркоче з німою трубкою. Правда, люкс?

— Чого він хотів? — запитав Ральф, розуміючи, що так чи інакше йому все розкажуть.

— Хто?

— Батько Пискуна.

— Атестат вимагав, чого ж іще? Чого вони всі хочуть, навіть коли просторікують щодо знань? Беріть звідки хочете, це не мої проблеми, і взагалі — треба було заздалегідь попередити, що у вас тут школа для недоумків.

Ящір потер перенісся.

— Пискун роздобув для свого батька примірник запитальника. І ось цей бик махає переді мною триклятим папірцем і реве так, що чути в сусідньому кварталі. Цікавиться, як так вийшло, що більшість наших учнів не зуміли відповісти на ці питання. І що я міг йому сказати? Коли там найскладніше питання: належить Австрія до європейських країн чи до азійських. І зауваж, весь цей час мерзенні Гомерові Фазанята, — Ящір кивнув на колегу, який винувато закліпав, — за два кроки від нас похваляються латинськими афоризмами та на додачу цитують якихось античних філософів.

Гомер видав протестуючий стогін, що наполохав Вівцю.

— Поки нарешті, — продовжив Ящір, розпалюючись дедалі сильніше, — мама Смаркача не здогадалась узяти в Пискунового тата його зашмарований папірець, не ознайомилася з питаннями та не почала з’ясовувати, яким таким чином ось ці хлопчики, — Ящір заговорив високим голосом, імітуючи жіночий, — ось ці двоє, які демонструють такий високий інтелектуальний рівень, могли не пройти найпримітивнішого тестування.

Ральф не зумів стримати усмішку.

— І як вони викрутилися? — запитав він.

— Викрутилися? — здивувався Ящір. — Фазани? Та ніяк! Просто сиділи та витріщалися на нас, гидотно посміхаючись. Викручуватися довелося мені. Причому за всіх, тому що Альф упав у кущі, прикинувшись дохлим!

— У мене стався серцевий напад! — обурився Гомер. — Я мало не помер, і не було в тому аніякісінького вдавання!

— Ну так, — кивнув Ящір. — Авжеж не було. В одного — серце, другий обнімається з телефоном, а хтось мусить відбуватися за всіх.

— Якщо ви мене запитаєте, — прогудів Шериф з підвіконня, — то це він у всьому винен, — Шериф тицьнув пальцем у бік Гомера. — Нема чого всюди пхати своїх Фазанів, від них у нормальних людей мурашки по шкірі. Мої Щуренята не підвели б, вони дарма роти не роззявляють.

— Бо вони в них і так вічно роззявлені, — втрутилася Голубонька. — А очі заплющені. І голови сіпаються.

— Ну? А я про що? — погодився Шериф, нітрохи не образившись. — Саме те, про що йшлося.

Украй затероризований Гомер проковтнув дві пігулки, запивши їх із піднесеного Вівцею горнятка.

— Кава? Чай? — запитала Вівця в решти.

Перш ніж хтось встиг їй відповісти, з’явився Акула. У зім’ятому костюмі, з криво пов’язаною краваткою, але незвично діловитий і зосереджений. Услід увійшла Хресна.

Акула підійшов до чайного столу, налив собі води, випив, обвів присутніх поглядом полководця перед вирішальною битвою й оголосив:

— Тема зборів — випуск.

Ральфові подумалося, що видовище, яке постало перед Акулою, маловтішне. Гіпотетична армія дезорганізована та явно збиралася похапцем. Гомер, який стягнув з голови компрес, виглядав жалюгідним румовищем. Ящір, з його перекрученою краваткою та блукаючим поглядом, ненабагато кращий. Шериф, який вмостився на підвіконні, скидався на Шалама-­Балама, готового ось-ось «на землю злетіти»[2], Вівця годилася хіба що на роль подушечки для шпильок. Голубонька, яка відновила макіяж, як зав­жди, не зуміла вчасно зупинитися й нафарбувалася, наче старшокласниця, яка вперше з’явилася на дискотеку.

«А все ж ця безглузда компанія, яка виглядає так по-ідіотському, — моя зграя, — подумав Ральф. — Те, що, швидше за все, можна так назвати. Я — один із них».

Серед присутніх у кімнаті відпочинку найпристойніший вигляд мала Хресна. Струнка, підтягнута, трохи схожа на пристаркувату Катрін Деньов, вона стояла позаду Акули, схрестивши на грудях руки; на плечі її сірого костюма так і просилися погони.

— Отже, випуск, — багатозначно повторив Акула. — Під час минулих зборів я попросив кожного з вас всебічно обміркувати проблему та внести відповідні пропозиції щодо її вирішення.

Заховавши руки в кишені штанів, Акула погойдався на каблуках і додав:

— Зараз я маю намір ці пропозиції вислухати.

Після чого він замовк, і лише через кілька хвилин до вихователів дійшло, що вступну промову закінчено. Вони здивовано перезирнулися. Акула ніколи не вирізнявся лаконічністю. Як правило, на те, щоб дійти до суті справи, він потребував півгодини. За цей час присутні встигали допити свою каву, пошепки попліткувати, занудьгувати й навіть подрімати. Вони непогано призвичаїлися демонструвати увагу до промов Акули, займаючись сторонніми справами, і тепер, коли Акула позбавив їх звичної порції нудьги, почувалися мало не обділеними.

— Я чекаю, — попередив Акула після недовгої паузи. І знову, несподівано для всіх, замовк.

Першим опам’ятався Шериф. Посмикавши себе за підтяжки, не злізаючи з підвіконня, він прогудів басом:

— Моя пропозиція буде, значить, ось яка. Ніч перед випуском кожен із нас проводить у своїй групі й тримає все під контролем. До ранку.

Шериф кинув переможний погляд на присутніх.

Зрозуміло було, що пропозицію не приймуть, зате він знов зумів продемонструвати свою крутизну.

— Дозвольте зазначити, колего, — Хресна ступила крок уперед і встала попереду Акули, — що для здійснення вашого плану декому з нас довелося б роздвоїтися. — Вона затримала погляд на Ральфові. — Не кажучи вже про те, що в нашому корпусі — тринадцять спалень. При чотирьох вихователях. Можливо, ви про це забули.

Судячи з виразу обличчя Шерифа, він щодо цього ніколи і не замислювався.

— Це... А скільки ж їх у вас там? — запитав він перелякано.

Голубонька хихикнула.

— У нас було п’ятдесят шість дівчат, — карбувала Хресна. — На дев’ять чотиримісних і чотири шестимісні спальні. Соромно не знати елементарних речей про місце, де ви працюєте не перший рік.

Але Шерифа важко було збентежити.

— Киньте, — пробурчав він. — Коли це я розгулював по вашій території? Мені своїх турбот вистачає. Добре, коли так, давайте думати далі. Можна зібрати всіх дівчат в одному місці. На одну ніч це зовсім не страшно.

— Залежить кому! — обурилася Голубонька. — І де, цікаво, ви пропонуєте їх зібрати? В актовому залі? Мене особисто не влаштовує перспектива провести передвипускну ніч з півсотнею істеричних дівчат у місці, де поблизу немає навіть туалету. Накажете водити їх туди під конвоєм? Чи забезпечити всіх нічними горщиками?

Шериф вибухнув своїм сумнозвісним заливчастим реготом. Розгойдуючись на підвіконні, він ляскав себе по стегнах, булькав і клекотів так, що здавалося, картата ковбойка ось-ось лусне під напором його веселощів.

Хресна нарешті сіла. На самий краєчок стільця біля дверей. Як і раніше, лицем до решти вихователів, радше як учителька в класі, ніж як одна з них.

Чекаючи, поки веселість Шерифа піде на спад, Акула демонстративно дивився на годинник.

— Фантастика! — Шериф обтер розчервоніле лице не надто чистим носовичком. — Як уявлю собі... Ці ваші самозакохані тьолки... І кожна зі своїм горщиком!

Погляд Хресної більш совісну людину приморозив би до підвіконня, але Шериф був не надто чутливим.

— Якщо ви достатньою мірою насолодилися цією уявною сценою, може, ми вислухаємо інші пропозиції?

Сарказм Акули також не досяг мети. Товстошкірість Шерифа робила його геть невразливим.

— А що ж, давайте вислухаємо, — погодився він. — Я так розумію, ідея не придалася. Отже, можна й інших послухати.

— Спасибі, — холодно подякував йому Акула.

Якщо Шериф зараз відповість «зав­жди будь ласка» — його звільнять, подумалося Ральфу. І хоча в останньому триместрі не звільняють, Акула зробить для нього виняток.

На щастя, Шериф промовчав.

Акула з хвилину свердлив його поглядом, і тільки переконавшись у тому, що реплік з підвіконня більше не буде, продовжив:

— Хто ще може що-небудь запропонувати?

Голубонька встала. Граційно обсмикнула спідницю та здула з лоба сріблясту гривку.

— Моя пропозиція проста, — сказала вона діловито. — Замкнемося на третьому, і хай усе діється своєю чергою. Однаково ми не знаємо, чого від них чекати. Може, вони спокійно просплять до ранку. А може, влаштують прощальну гулянку. Врешті-решт, чом би їм не відзначити цю подію? У всіх школах так робиться.

Голубонька покліпала очима, догідливо посміхнувшись Акулі.

— Я помиляюся?

— Це не вихід із ситуації, а капітуляція, — пробурчав Акула. — Варіанти «давайте сидіти склавши руки» на цьому етапі розглядатися не будуть.

— Добре, — Голубонька знизала плечима, намагаючись не виглядати ображеною. — Але я більше нічого запропонувати не можу.

Акула втупився в Ральфа. Потім перевів погляд на Ящера. Почекав і дав знак, запрошуючи до слова. Хресна підвелася. З того, як Акула підкреслено галантно поступився їй місцем, Ральф зрозумів, що ці двоє перебувають у змові, і це йому не сподобалося.

Хресна кивнула присутнім. Поправила окуляри. Відкашлялася.

— Не можу сказати, що остання пропозиція здається мені вартою уваги, хоч вона й краща за інші, які тут прозвучали. Я, зі свого боку, хочу запропонувати два варіанти дій. Повірте, що обидва вони ретельно продумані, з урахуванням усіх можливих наслідків.

Хресна говорила так тихо, що здавалося, щонайменший шерех може заглушити її, і всі сиділи, напружено вслухуючись, щоб нічого не проґавити. Прадавній ораторський прийом, але треба віддати їй належне, Хресна застосовувала його іскрометно.

Шериф дедалі дужче нахилявся з підвіконня, відстовбурчуючи вухо долонею. Підкреслюючи свою глухоту. Виглядало це смішно. Можна було повірити, що незліченні дротики від навушників, які позбавляють слуху Щурів, якимось чином дотягуються і до його вух. І що він через це також глухне. Презентувалося це, в усякому разі, так. Як професійне захворювання.

Ральф відчув наростаючу напругу. Щось мало статися — буквально ось-ось. Хресна кивала Акулі, Акула у відповідь люб’язно шкірився. Ці двоє поводилися як змовники. Причому як змовники, котрі не приховують, що між ними є змова.

— Як вам усім відомо, офіційна дата випуску — сімнадцяте липня, — продовжила Хресна. — Я пропоную перенести її. Якщо випуск відбудеться раніше, ніж очікують, ми цілком можемо розраховувати обійтися в передвипускну ніч без подій. Само собою зрозуміло, учні не повинні знати про зміни. Вся проблема — у збереженні цієї інформації в суворій таємниці.

Вона витримала паузу.

Вихователі перезирнулися. Очі Вівці наповнилися слізьми. Гомер стримано почав плескати. Ящір навіть підвівся від хвилювання.

— Еге, це таки може спрацювати! — вигукнув він. — Справді може спрацювати. Дуже ділова думка!

— Може спрацювати, — без особливого ентузіазму погодилася Голубонька. — Якщо вони нічого не пронюхають.

Ральф промовчав. Йому була осоружною думка про те, щоб обійтися з ними ось так. Оголосити про випуск мало не в момент випуску. Це було підло, нечесно, по-Акулячому боягузливо, але... Ящір мав рацію, це могло спрацювати. Чи було в нього право заперечувати проти плану, який гарантує їм спокійне життя на найближчий місяць? Не запропонувавши натомість нічого більш гідного? І він промовчав, що за бажання можна було визнати згодою.

— З метою збереження конфіденційності треба абсолютно виключити контакти учнів з батьками, — Хресна обвела вихователів суворим поглядом. — Усі переговори з батьками мають вестися на третьому поверсі у присутності кого-небудь з нас. Особисті візити тільки з дозволу директора й лише із заздалегідь підготовленими батьками. Самі ми в жодному разі не повинні згадувати про перенесення дати ні в приватних розмовах, ні у письмовій формі, а надто при спілкуванні одне з одним де-небудь за межами третього поверху. Я дуже хочу, щоб і на третьому поверсі такі розмови не велися. Телефон, що знаходиться у вчительській, я пропоную вилучити. Є підозри, що учні іноді користуються ним.

— Господи, — прошепотів Ящір. — Є підозри! Ми сто років знаємо, що вони ним користуються. Та що вона про себе уявила, ця бабега?

— І останнє, — Хресна підвищила голос, несхвально дивлячись на Ящера. — І останнє. Справжню дату випуску знатимемо тільки ми двоє — я і наш шановний директор.

Ральфові здалося, що він розчув стукіт щелепи Ящера, яка раптом відпала. Йому стало смішно. Гомер схопився, розмахуючи руками:

— Це... це просто неможливо! Як же так? Як це — не знати дату випуску?

Вівця несподівано для всіх викрикнула тонким голосом:

— Я протестую! Це неприпустимо!

На тлі обурення найбезсловесніших вихователів зблякнуло навіть грізне гарчання Шерифа. Ящір сидів, витріщившись і вчепившись у бильця крісла. Дивлячись на нього, Ральф від серця засподівався, що сам не виглядає настільки приголомшеним. Хресна стояла під шквалом гнівних вигуків, спокійна та сповнена впевненості в собі. Не можна було не відчути захвату, дивлячись на її самовладання.

— Вислухайте мене, будь ласка, — сказала Голубонька, коли пристрасті трохи вляглися. Вражена зимною витримкою Хресної, вона щосили прагнула триматися з такою ж гідністю, але їй це вдавалося препогано. — Те, що ви пропонуєте, неможливе з багатьох причин. По-перше, — вона загнула пальчик із блискучим цикламеновим нігтиком, — по-перше, вони повинні зібрати і спакувати свої речі. На це потрібен час. По-друге, батьки! Припустімо, ви не повідомляєте цю вашу секретну дату нам, але ж батькам її доведеться повідомити. І ви сподіваєтеся, що вони збережуть цю інформацію в таємниці? У призначений день одні приїдуть раніше, інші пізніше, треті дадуть знати, що не можуть приїхати саме цього дня, а можуть у будь-який інший, і так далі. Уявіть, що відбуватиметься! Більш як сто чоловік, яким зненацька сказали, що їх забирають, тоді як вони не встигли зібратися, попрощатися, нафарбуватися, написати пам’ятні записки чи що там вони збиралися зробити... Плюс їхні батьки та ми, теж абсолютно ошелешені, тому що, бачте, нас не попередили, що випуск відбудеться саме цього дня! Та це просто смішно! Нас сьогодні четверо від’їжджаючих мало не звели в могилу, а ви пропонуєте...

— Будь ласка, заспокойтеся, — перервала Хресна потік Голубоньчиного красномовства. — Усе не так страшно, як вам здається, особливо якщо не втрачати голови та не накручувати себе, малюючи апокаліптичні картини.

— Так, — Акула, що був занепав духом, набрав поважного вигляду. — Усе не так страшно. Ми обговорили процедуру в подробицях, заручилися підтримкою деяких дружніх організацій і сподіваємося, що з їхньою допомогою хаосу вдасться запобігти.

— Яких таких організацій? — поцікавилася Голубонька, але їй ніхто не відповів.

Хресна пройшлася по кімнаті, схрестивши на грудях руки.

— Мені здається, ви не усвідомлюєте всієї важливості дотримання цілковитої конфіденцій­ності, — сказала вона з докором, зупиняючись біля Гомера, котрий зіщулився в кріслі.

— Наші вихованці проникливі. Щонайменший промах з боку будь-кого з вас — й інформація про перенесення дати перестане бути таємницею. При цьому зовсім не обов’язково згадувати про неї вголос. Достатньо незрозумілої метушливості, виразу обличчя, непомітних нам самим ознак. Не кажучи вже про збори... — Хресна мигцем подивилася на Голубоньку, — наприклад, якщо з чергової кімнати зникне більша частина предметів, що належать комусь із нас, навряд чи щось таке залишиться непоміченим. Я говорю про те, що ми можемо виказати себе мимоволі, тим самим поставивши під удар весь наш задум.

— А я з вами не сперечаюся, — мляво відмахнувся Гомер, який більшу частину сказаного узяв собі в рахунок. — Ви мене цілком переконали. Прошу вибачити мені мою нестриманість.

Хресна поверх його голови з посмішкою дивилася на Ральфа.

Він посміхнувся їй у відповідь.

Я тебе зрозумів, Сталева Леді. Метушливість і хвилювання — це до Гомера. Пакування-збирання — слабкість Голубоньки. Шериф — базіка. Ящір здатен зрадити себе зловтішним виразом обличчя. Вівця — мученицьким виразом. А ось у чому ти сумніваєшся, коли йдеться про мене? Чи не в тому, що я кинуся доповідати їм про ваші плани?

Уловивши це «ваші» у власних думках, Ральф здригнувся та змружив очі.

Я так і подумав? Ваші, а не наші? Що ж, може, вона не аж так уже й помиляється, ця стара сука.

СТАРА СУКА?

— Я прошу всіх висловитися, — зажадав Акула. — Усіх без винятку. Зараз, бо після голосування ми до цієї теми вже не повернемося.

— Я згоден із тим, що це вдалий план, — поспішив заявити Гомер. — Хоча й обурений браком довіри з боку керівництва.

Голубонька голосно фиркнула.

— Брак довіри? Ха! То так це тепер називається? Дуже мило!

— То ви згодні чи ні? — перебив її Акула.

— Згодна.

— А я ні, — пробурчав Шериф з підвіконня. — І саме щодо останнього пункту. Щодо нас. Що я, по-вашому, така язиката баба, що мені не можна навіть і таємницю довірити? Ні вже, я краще звільнюся, ніж терпіти таке!

— Чудово, — кивнула Хресна. — Ніхто не втримує вас у Домі проти вашої волі. Якщо це ваше остаточне рішення, подайте заяву про звільнення, директор її затвердить.

У кімнаті запанувала тиша, порушувана тільки шурхотом лопатей вентилятора, які розтинали повітря. Те, що Хресна висловилася за Акулу, обурило всіх, а Шерифа просто приголомшило.

— Ну це вже занадто! — запінився він. — Чого це ви розкомандувалися? Що ви собі дозволяєте?

— Усе, сказане тут нашою шановною колегою, узгоджено зі мною, — задоволено підтвердив Акула. — Узгоджено та схвалено.

Шериф вирячився на директора з невимовним виразом обличчя. Ральф ніколи не думав, що Шериф може бути настільки ошелешеним.

Де ж ти був останні півгодини, дурний чоловіче? Невже тільки зараз до тебе дійшло те, що всі ми давно зрозуміли й узяли до відома?

— Так, і якщо не передумаєте, зробіть ласку подати заяву протягом двадцяти чотирьох годин, — зажадала Хресна. — Ми повинні точно знати, йдете ви чи залишаєтеся.

— Не збираюся я звільнятися перед самим випуском! — заревів Шериф.

Заревів, утім, не так гучно, як звик це робити.

— У такому разі — не розкидайтеся порожніми погрозами.

Шериф похмуро згорбився на підвіконні. Схожий на ображену розжирілу ґаргулью. Див­лячись на нього, Ральф відчув укол жалю, подумавши, що якщо зараз Хресна накаже Шерифові злізти з підвіконня та сісти, як годиться, на стілець, він, швидше за все, підкориться.

На щастя, Хресна не стала розмінюватися на дрібниці. Шериф був відверто й безнадійно добитий. Тепер вона почала звужувати кола навколо Ральфа, а ганьба Шерифа була їй потрібна лише як приклад для схильних до опору.

— Отже, продовжимо голосування, — запропонував Акула.

Голосування продовжили.

Коли більшістю голосів пропозицію Хресної було прийнято, Акула поаплодував (Гомер приєднався було до оплесків, але помітивши, що ніхто інший цього робити не став, осікся) і попросив оприлюднити другу ідею.

— Я аж горю від нетерпіння, — повідомив він, потираючи руки.

— Ага, гориш, та невже, — буркнув Ящір собі під ніс, так, щоб було чути Ральфові. — Цікаво, скільки разів ви все це відрепетирували?

— Пункт другий.

Хресна подивилася на Ральфа.

— Я пропоную видалити з Дому кількох осіб, яких ми, після належного обговорення, визнаємо небезпечними. Осіб із нестабільною психікою та неадекватною поведінкою, які, однак, мають вплив на інших вихованців.

Ральф відкинувся на спинку стільця, заплющивши очі. Ось воно. Тепер, без сумніву, настала його черга протестувати — й дістати за це по носі. Що ж, на Хресну чекав неприємний сюрприз.

— Оу! — в Голубоньки дещо покращився настрій. — Цікаво! Хто ж вони, ці нестабільні та впливові психи? Я хочу взяти участь в обговоренні кандидатур!

Ящір, навпаки, спохмурнів.

— Я — проти! — крикнув він, підхоплюючись. — Це спровокує хаос. Ми отримаємо саме те, чого остерігалися, тільки набагато раніше.

— Я — за! — висловився Гомер. — Дуже правильне та своєчасне рішення.

— У мене запитання, — Вівця підняла руку, як зразкова учениця на уроці. — Серед обговорюваних будуть дівчатка?

Хресна стримала посмішку.

— Якщо ви запропонуєте чию-небудь кандидатуру, ми обов’язково її обговоримо.

— Боже! — пискнула Вівця. — Мені б таке і на думку не спало!

— Але в основному малися на увазі, звичайно, хлопці? — нетерпляче уточнила Голубонька.

— Так. Так звані ватажки.

Ящір схопився за голову.

— Пропоную обговорити Сфінкса з четвертої, — сказала Голубонька. — Авторитетний, має вплив і, поза сумнівом, є мерзенним суб’єктом. Можна сказати, він збоченець.

— Серед моїх вихованців нестабільних осіб немає, — гордо проголосив Гомер. — Я пропоную виключити першу групу з обговорення.

— Це... — Акула вдав, ніби вагається, — це проти правил, але оскільки перша справді зразкова група, для них можна зробити виняток. Пропозиція приймається. Що ж до Сфінкса...

— Він не є одним з ватажків, — тихо підказала Хресна. — Його кандидатуру ми обговорювати не будемо.

— Дійсно, — негайно погодився Акула. — Не найвпливовіша особа, не витрачатимемо часу даремно. Друга пропозиція відхиляється.

Голубонька надулася.

— Ми обговорюємо зараз не кандидатури, а саме пропозицію, — втішила її Хресна. — Отже, двоє — за, один — проти...

— Категорично проти, — уточнив Ящір.

— Двоє утрималися, — продовжила Хресна, навіть не глянувши на Вівцю та Шерифа. — І один... — вона зробила паузу.

— Проти, — сказав Ральф.

Хресна задоволено кивнула, немов чекала від нього саме цього, зробила паузу, даючи Ральфові можливість висловитися, якою він не скористався, і продовжила:

— Двоє — за, двоє — проти, двоє — утрималися. Я, природно — за, а наш шановний директор...

Вона обернулася до Акули, і тут Ральф зрозумів, що з нього досить. Він втомився дивитися на Хресну, втомився її слухати, подальша участь у поставленому нею спектаклі його не вабила.

— Вибачте, — сказав він, встаючи, — але в мене ще багато справ.

Вираз обличчя Акули не віщував нічого доброго.

— Як це розуміти? — запитав він. — Що за справи такі, через які ти готовий піти з важливих зборів?

— Справи? — Ральф зупинився у дверях. — О, це дуже важливі та невідкладні справи. Треба скласти й надрукувати у двох примірниках заяву про звільнення, зібрати речі, трохи прибрати кабінет, бо він навдивовижу швидко заростає пилом, здати білизну до пральні та кілька книжок до бібліотеки...

— Господи! — ахнув Ящір. — Тільки цього нам бракувало!

— Стоп! — сказав Акула. — Я не підпишу твоєї заяви.

— Не підписуй, — знизав плечима Ральф. — Мені, щиро кажучи, байдуже, стоятиме там твій підпис чи ні.

— Ви не хочете навіть дочекатися кінця зборів? — здивувалася Хресна. — Дізнатися, кого ми виберемо? Невже вас не хвилює доля ваших підопічних? Ви поводитеся, як дитина.

Ральф посміхнувся.

— Саме впевненість у тому, що мова піде про моїх підопічних, не дозволяє мені брати участь у вашому цирку. Як вихователь я несу відповідальність за кожного в моїх групах. Якщо хтось вирішує їхню долю, не зважаючи на мою думку, я можу тільки попрощатися. Робити мені тут абсолютно нічого.

Хресна скривила губи.

— Як легко ви відмовляєтеся від своєї посади. Як поспішаєте перекласти відповідальність на інших. Мене це вражає.

— Ви не повірите, — Ральф мигцем подивився на застиглого в заціпенінні Акулу. — Не повірите, наскільки це вражає мене самого.

Він прибрав у кабінеті, прийняв душ і зібрав речі в чорну спортивну сумку. Надрукував на старій машинці заяву про звільнення, підписав її та залишив на столі. Здивовано впіймав себе на тому, що насвистує. Невже справді все? Невже я зараз поїду звідси назав­жди? Просто візьму й поїду? З огляду на плани Акули та Хресної, в цьому була деяка справедливість. Йому не дали до ладу попрощатися з цим місцем, відчути покидання його, як не дадуть цього зробити їм. Відчуваючи себе незвичайно легким і спустошеним, він вийшов з кабінету, навіть його не замкнувши. Там не залишалося нічого, що мало би сенс ховати.

Кивнувши черговому Логові (який, без сумніву, зауважив сумку), Ральф перетнув коридор другого поверху і піднявся на третій.

Буфет працював до восьмої. Тут було затишно й тихо, а надто у вечірні години. Круглі столики — на кожному кошичок для хліба, величезні дерев’яні тримачі для серветок і потішні сільнички у вигляді мишей. На вікнах ситцеві квітчасті завіски. Біля віконця роздачі вивішувалося меню, написане акуратним учнівським почерком.

Ральф узяв дві порції пирога з м’ясом, чай і сів за столик у кутку.

Він їв, поглядаючи на фотографію, яка висіла на стіні в примхливо розмальованій рамці. Таких фотографій у буфеті висіло шість, і всі вони могли викликати лише подив. Звичайні вулиці. Ні людей, ні собак, жодну з будівель, що потрапили в кадр, не назвеш красивою, й абсолютно незрозуміло, навіщо ці безликі зображення знадобилося збільшувати, вставляти в рамку та чіпляти на стіни, що їх вони, безумовно, не прикрашали.

Ральф розглядав найближчу з фотографій, думаючи про те, що коли він звідси піде, і вона, і всі інші остаточно перетворяться на загадку, бо після його відходу ніхто вже не знатиме, що фотознімки ці зроблені Літунами. Просто — Зовнішність. Вони фотографували її абияк, бо важливим був сам факт, і приносили свої трофеї в Дім; вони збільшували фото, вставляли в рамки, під скло, і розвішували в безвіконній Кімнаті Жахів на першому поверсі. Кімната Жахів для того й існувала, щоби виводити з рівноваги. Діти Дому любили страшилки. У жахосховищі були й інші експонати, але фотографії Зовнішності були безперечною родзинкою експозиції.

Потім творці Кімнати Жахів пішли, а молодші, які зайняли їхнє місце, настільки не злюбили залишену їм у спадок виставку, що її довелося ліквідовувати. Фотографії перекочували на третій поверх. Теперішні випускники їх ніколи не бачили, це сталося ще до їхньої появи в Домі. Ральфові було цікаво знати, які відчуття викликали б ті фото у них. Можливо, просто здивування?

Знімки були зроблені марсіанами. З цілковитою відстороненістю. Зовнішність — якою вона є. З ЇХНЬОЇ точки зору. Не гарна, не бридка, просто ніяка. Десь у глибині вона викликала неприємні відчуття навіть у зовсім сторонніх.

Ральф дивився на фотографію, думаючи про те, що якби йому належало піти з Дому в цей безликий, вихолощений світ чорно-білих вулиць, він почувався би набагато гірше, ніж почувається зараз, і як добре, що для нього зовнішність — не така, і як шкода, що не можна поділитися своїм знанням і відчуттям зовнішності ні з ким з-поміж них.

Ящір і Акула увірвалися в буфет одночасно. Побачивши Ральфа, вони вибухнули тріумфальними криками. Хресна ввійшла тихо та непомітно й мовчки сіла за сусідній столик.

— Я чекаю твоєї заяви, скотино, а тебе все нема та нема!

Акула підтягнув ще один стілець, гепнувся на нього й зі стогоном розпустив краватку.

— Потім ми біжимо до твого клятого кабінету і знаходимо цю кляту заяву на столі! Ти навіть не зволив принести мені її на підпис! Зібрався змитися нишком, так?

— Ти ж сказав, що не збираєшся її підписувати.

Акула скоса зиркнув на сумку Ральфа під столом, скривився й попросив Ящера взяти пирога і йому.

— Дві порції. Ні, одну. І омлет. І каву. Мені терміново потрібно відновити сили.

Ящір відійшов до віконця роздачі.

Хресна присунула свій стілець ближче до їхнього столу.

— Ви здивували нас і прикро вразили. Невже не можна було обійтися без демонстрацій?

Ральф стенув плечима.

— Можна було. Але я не звик, що мною маніпулюють.

Вона зітхнула.

— Ніхто вами не маніпулював. Ви хибно інтерпретуєте ситуацію.

Вони мовчали, поки Ящір не повернувся з підносом. Мовчали, поки наїдався Акула. Руки Хресної лежали на столі — долоня до долоні, білосніжні манжети підкреслювали несвіжість скатертини, яка до її появи виглядала цілком чистою. Ральф знав, що Хресна сидітиме нерухомо, поки він не доп’є свій чай, поки не наїсться Акула, поки не перестане соватися Ящір. Сидітиме, наче статуя. Їй не треба займати чимось руки або рот, міняти позу, говорити про дурниці, вона вміє просто чекати. Це було нестерпно.

— Із вас вийшов би добрий снайпер, — сказав Ральф.

— Перепрошую?

Акула наставив на Ральфа виделку:

— Зауваж, сам ти нічого не запропонував. Нічого! А коли люди, які болісно шукають вихід із ситуації, внесли свої пропозиції, сприйняв їх у штики та негайно самоусунувся. По-твоєму, це чесно? От чим тобі не сподобалося рішення про перенесення дати? Адже воно й тобі не заімпонувало, я помітив.

— Тоді ти, мабуть, помітив також і те, що з цим рішенням я не сперечався. Воно мені не подобається, але цілком може спрацювати.

— Ага! — вигукнув Акула. — Тобі не сподобалося, що ти не включений в число втаємничених, так?

— Не так. Точна дата мене не цікавить. Тим більше, що вирахувати її буде зовсім не складно.

— Тоді чим, власне, вам не сподобалося це рішення? — поцікавилася Хресна.

— Жорстокістю.

Його здивувало обурення, яке відбилося на обличчі Хресної.

— Жорстокістю? — перепитала вона, й голос її здригнувся від стримуваних емоцій. — По-вашому, це жорстокіше, ніж те, що сталося сім років тому?

— Ні. Тому я не став сперечатися.

Хресна дивилася на нього, стиснувши губи. Не вперше Ральфові здалося, що вона грає. У цей момент демонструвалося обурення, якого вона насправді не відчувала. Він не розумів, навіщо їй це потрібно, як не розумів, навіщо вона прийшла вмовляти його залишитися, зробивши все можливе, щоб він пішов. Він не розумів настільки багато чого з того, що робила ця жінка, що це вже починало його втомлювати. Акула з Ящером так захопилися тим, що відбувається, що забули про свою каву. Виразами облич вони нагадували двох старезних Логів. Та сама відверта, безпардонна цікавість.

— Перша ваша пропозиція — це обман, — сказав Ральф. — А друга — насильство. Насильства над своїми підопічними я не потерплю.

Акула голосно видихнув.

— А можна, щоб не так категорично? У мене від твоїх виразів зуби починають боліти.

На обличчі Хресної застигла суміш огиди й утоми.

«А вона червоніє від шиї, — подумав Ральф. — І це її сильно зістарює. Чого вона добивається? Влади? Чільного становища? Там, де скоро не буде кого очолювати? Чи настільки боїться випуску, що справді шукає виходу із ситуації, а методи, до яких вона при цьому вдається, просто притаманні її натурі?» Він не вірив у це. Не вірив у її страх, у раптове бажання поверховодити… Та найменше він вірив у те, що вона просто самозабутньо виконує розпорядження директора. Хресна не була ні полохливою, ні послужливою, ні дурною, і факт, що він не розумів її мотивів, робив його незахищеним. Він не знав, з чим бореться.

— Отже, — сказала Хресна, — нам залишається покладатися на вас. Якщо ви впевнені в тому, що жоден з ваших підопічних не становить загрози для інших у момент випуску, ми постараємося перейнятися вашою переконаністю та не станемо вживати ніяких додаткових заходів.

— Я зовсім не відчуваю такої впевненості, — сказав Ральф.

— Я так і припускала.

— Але я не впевнений і в тому, що ваші так звані «обдумані дії» не погіршать ситуацію.

— Ми в цьому теж не впевнені. Але віддаємо перевагу дії над бездіяльністю.

— Іноді дія гірша за бездіяльність.

Акула обертав головою, немов відстежуючи стрибки м’ячика для пінг-понгу. Хресна опустила окуляри на кінчик носа й пронизала Ральфа вчительським поглядом.

— Ви вважаєте, що випускникові буде завдано аж такої страшної шкоди тим, що для нього випуск відбудеться на кілька днів раніше?

— Залежно якому випускникові, — сказав Ральф і осікся, збагнувши, що втрапив у приготовану для нього пастку.

— Тобто... — ніздрі Хресної хижо затрепетали... — ви вважаєте, що комусь це завдасть шкоди, а комусь — ні?

— Можна сказати і так.

— А ви не думаєте, що саме особа, яка настільки не пристосована до життя назовні Дому, що їй може зашкодити випуск, — що саме така особа небезпечна для оточення?

Ральф промовчав.

Акула посміхався. Ящір прагнув не зустрічатися з Ральфом поглядом. Хресна потягнулася через стіл і поклала долоню йому на руку.

— Не буде ніякого голосування, — сказала вона твердо. — Ми довіримося вашому рішенню. Ви самі виберете того, хто найнебезпечніший. Тільки ви — їхній вихователь — знаєте їх настільки добре. І ваш обов’язок — по змозі захистити їх від біди.

Того вечора Ральф спробував напитися. Він пив на самоті, закрившись у себе в кабінеті, й майже досягнув поставленої мети, одначе в якийсь момент сп’яніння вислизнуло, залишивши його з головним болем та в огидному настрої.

Рішення піти далося не до порівняння легше. Збираючи речі, друкуючи заяву, він відчував розгубленість від того, що все сталося дуже раптово, але водночас знав, що чинить правильно. Що це єдино можливий у такій ситуації спосіб діяти. Після розмови з Хресною відчуття власної правоти зникло. У глибині душі Ральф розумів, що його згода з планами Акули та Хресної — капітуляція. Не можна зраджувати одного, щоб захистити багатьох.

Його мучило покладене на нього право вибирати, а також те, що він насправді вже вибрав. Він не сумнівався в тому, що Сліпий небезпечний, і що ще небезпечнішим він стане у момент випуску, але не сумнівався він і в тому, що усунення його з Дому тільки погіршить ситуацію. Комусь це вилізе боком (він здогадувався, кому), і цей хтось, звісно, не був Хресною. Може, тому вона й старалася втримати його в Домі. Їм треба мати цапа-відбувайла. Ральф чудово підходив на цю роль.

— Відбувайло, — шепнув він сам собі. — Ти, друже, придасися їм у ролі цапа... Чи то барана. Дурного жертовного баранчика.

Він скривився, усвідомлюючи, що поводиться, як п’яний, хоч насправді зовсім не п’яний. Хіба що трохи. Уявляючи розмову зі Сфінксом, яка чекала його після того, як Сліпого буде усунуто з Дому, він тверезів стрімкіше, ніж від холодного душу.

Навряд чи це буде гідним виходом зі становища — напитись ущент і зустріти Сфінкса п’яним мимренням. Може, мало би сенс прислухатися до Голубоньки та прибрати з Дому заодно і Сфінкса? Ральф, загинаючи пальці, відновив у пам’яті ієрархічну драбину четвертої. Після Сфінкса у них не Лорд, ні, а Шакал Табакі, як це не дивно. Уявивши Шакала в ролі господаря Дому, Ральф посміхнувся, але усмішка майже відразу застигла, перетворившись на млявий вишкір. Можна буде не напиватися. Можна буде просто закритися на третьому й чекати. Табакі рознесе Дім по цеглинці, а вже потім, якщо пощастить, вступить у переговори. На той час усі мріятимуть повернути Сліпого. А може, прибрати й Шакала також?

Ральф зайшов у ванну кімнату, потримав голову під струменем холодної води й розлючено розтер лице рушником.

Перебирати кандидатури не мало сенсу. У четвертій небезпечний кожен. Навіть безсловесний Македонський. Їх краще не доводити до межі. Це треба було втовкмачити Акулі. Передусім йому, а далі хай сам розбирається з Хресною.

Ральф пригадав, що випадки усунення з Дому деяких учнів іноді закінчувалися їхнім поквапним поверненням. З різних причин. Це мало бути десь зафіксовано. Колишній директор був педантом і любив класифікувати подібні явища. У нього, мабуть, десь зберігалася тека з описом усіх таких випадків. Було б непогано її знайти.

Головний біль майже ущух. Ральф знав, що однаково не засне. Чом би не піти в бібліотеку й не спробувати відшукати заповітну теку? Ідея здалася йому вартісною.

Він надягнув куртку, щоб було куди класти ліхтарик, перевірив у ліхтарику батарейки і вийшов у ніч.

Старенький сторож-астматик відчинив двері третього поверху та почовгав назад у скляну будку чи то додрімувати, чи то дивитися телевізор.

У коридорах третього світло ночами не гасили. Витерта килимова доріжка привела Ральфа в бібліотеку. Від бібліотеки на першому ця відрізнялася компактністю, великою кількістю спеціальної літератури й пристойним станом книг.

Вмикаючи світло у відсіках між стелажами, Ральф дістався до останнього відсіку, де простору нішу від підлоги до стелі займали висувні металеві шухляди з наліпками-коментарями. На нижніх шухлядах написи на наліпках читалися легко, вище папір сірів, а літери ставали невиразними, ще вище замість наліпок на шухлядах збереглися тільки клапті, а під стелею не збереглося взагалі нічого. Вміст найдавніших шухляд був загадкою. На щастя, Ральф їх не потребував.

Він висунув одну з нижніх шухляд і здригнувся, побачивши щільно спресовані в ній теки. Перетягнувши шухляду на маленький стіл у кутку, він почав їх усі виймати. Після перших двох тек діло пішло швидше.

Нашвидку проглядаючи їхній вміст, Ральф відкладав набік скріплені аркуші — стос за стосом, поки не переконався, що в шухляді немає того, що його цікавить. Тоді він сховав теку на місце й витягнув другу. Потім третю. І щоразу залишалися теки, які він не міг за­пхнути в належні шухляди. Ральф сподівався, що йому трапиться принаймні одна напівпорожня, куди він звалить усі ці теки, і що після нього на столі не залишиться купа безгосподарних обкладинок.

У якийсь момент, відірвавшись від роботи, він побачив старого сторожа, який сидів у кріслі поміж стелажами з книгами. Сторож у незмінному кашкеті з зеленим козирком чи то дрімав, чи то стежив за ним.

— Я знаю, що тут не можна палити, ви дарма турбуєтеся, — сказав Ральф.

Сторож похитав головою.

— Мені цікаво, що ви так наполегливо розшукуєте?

— Вас це не стосується.

Ральф повернувся до тек, проте невдовзі зрозумів, що перевтомився. Присутність стороннього не давала зосередитися. Проглядаючи папери, він насилу міг зрозуміти їхній зміст. Заштовхавши теки в чергову шухляду, Ральф вирішив більше не мучитися й дати нарешті сторожеві змогу виспатися, про що той, швидше за все, якраз і натякав своєю присутністю.

— Дарма ви думаєте, що мене це не стосується, — сказав раптом сторож.

Ральф поволі обернувся.

— Що? Що ви сказали?

— Я сказав, дарма ви думаєте, що мене це не стосується, — повторив сторож. — Адже ви в архіві колишнього директора копирсаєтеся, якщо я не помиляюся?

Ральф підійшов до сторожа, пильно в нього вдивляючись.

— Не помиляєтеся, — сказав він.

Сторож витягнув із кишені сорочки білу люльку з обгризеним мундштуком. Прикусив мундштук, випростався і зняв кашкет.

— Можливо, я міг би допомогти вам у цій справі.

Господи, подумав Ральф. Як же він зав­жди любив драматичні сцени. Оце зараз мені треба було знепритомніти від шоку. А я навіть не охнув. Якось негарно з мого боку.

— Так, — сказав він уголос. — Мабуть, ви та людина, якої я потребую.

Сторож образився.

— Можна було принаймні порадіти такому везінню, — сказав він, тицяючи люлькою на ряди шухляд. — Тут роботи не на одну ніч.

— Це таке потрясіння, — пояснив Ральф. — Я в глибокому шоку. Просто не знаходжу слів.

Слова він якраз знайшов ті, що належало. Сторож негайно підскочив та схопив його в обійми. Ральф покірно витримав цей натиск та, своєю чергою, поплескав колишнього директора по спині.

Той відсторонив його, вивчаючи:

— Ну! Як ти, хлопче? — і знов обійняв.

По-батьківському, як думав він сам. По-гном’ячому, подумалося Ральфові, чиє підборіддя вткнулось у маківку Старого, як усі його називали. Старий м’яв його, тряс і обмацував, поки не втомився. Відпустивши, сів відсапатися та знов запропонував свою допомогу.

Ральф засунув останню шухляду на місце.

— Я шукав згадки про виключених, — сказав він. — Про тих, кого забирали незадовго до випуску. У них ще виявлялася іноді ота надзвичайно дивна хвороба. Хвороба Загублених, пам’ятаєте?

Старий задумався, ворухнувши кущистими бровами.

— Хвороба Загублених, — пробурмотів він. — Це не тут. Це треба пошукати в лазаретних архівах. Не таке вже й часте явище, але бувало, бувало...

— А інші приблизно такі явища траплялися?

Старий знову поринув у роздуми.

— Усяке бувало, — сказав він нарешті. — Різне... Важко сказати напевне.

Ральф переживав глибоке розчарування. Мріючи про диво, іноді ризикуєш отримати його, залишившись при цьому ні з чим. На що йому здався старий блазень? Він і в значно кращі часи не бачив нічого далі свого носа.

Немов підтверджуючи його побоювання, Старий зневажливо махнув рукою на архів.

— Там немає того, що тебе цікавить, — завірив він. — Усе тут, зберігається ось у цьому місці, — він постукав себе по лобі. — Джерело премудрості тут, а там просто нікчемні папірці.

Із цими словами він схопив Ральфа під руку й потягнув до виходу:

— Ходімо! Я розповім тобі все, що пам’ятаю, а пам’ятаю я все!

Зляканий цією обіцянкою, Ральф поплентався за Старим, а той, не перестаючи говорити, клацав вимикачами, занурюючи бібліотеку в морок.

— Розумієш... Сьогодні, побачивши тебе, я подумав — треба відкритися! Мене ніби громом ударило! Треба, треба відкритися, подумав я...

Кімнатка сторожа — перша від сходів — виявилася крихітною комірчинкою, вщерть захаращеною різномастими меблями, підшивками старих журналів і годинниками. Годинники займали всуціль весь простір на стінах, так що Ральфові навіть здалося, що стіни обклеєні скляними бляшками замість шпалер. Лише придивившись, він зрозумів свою помилку. Це були годинники. В основному — настінні. Але серед них траплялися і наручні, і навіть будильники. Він завмер, приголомшено розглядаючи циферблати, які оточили його з усіх боків. Жоден годинник не йшов. Стрілки показували різний час; у багатьох годинниках їх узагалі не було. Чогось Ральфові згадалася нескінченна зимова ніч, коли годинник не бажав відлічувати час, а це був один зі спогадів, до яких він не любив повертатися.

Старий стояв поряд, насолоджуючись його реакцією.

— Вражає, так? Я збирав їх п’ятнадцять років. Дещо, звичайно, не збереглося, а якусь частину тут просто не вдалося розмістити. У мене під ліжком ще дві коробки, й обидві напхом напхані.

Він повісив кашкет на двері та, бочком протиснувшись між столом і диваном, потупав углиб кімнати. Нагнувшись, занишпорив у темному кутку.

Ральф злякався, що зараз йому пред’являть невиставлені екземпляри зіпсованих годинників, але коли Старий випростався, в руках у нього була пляшка.

— Хтось одного разу зауважив, що строк роботи годинника — будь-якого годинника — в Домі на диво короткий, — сказав він, обтираючи ганчіркою підозрілу на вигляд пляшку. — Це й стало поштовхом. Спочатку я збирав тільки настінні. Ті, котрі висіли в їдальні та в класах. Інший на моєму місці просто перестав би їх вішати, але я зацікавився. З’явився своє­рідний азарт.

Він урочисто поставив пляшку на стіл і помилувався нею.

— Адже жодних слідів спеціального псування ми, як правило, не знаходили. Пізніше я зміркував, що є ж і наручні годинники, й попросив прибиральниць доставляти мені будь-які екземпляри, які їм трапляться між сміття. Там уже не доводилося сумніватися в тому, що їх хтось ламав. Розтираючи на порошок. Колекція відразу розрослася. Через якийсь час я перестав брати зовсім розбиті...

Ральф спробував роздивитися етикетку на пляшці, але Старий згасив світло й увімкнув слабеньку настільну лампу.

— Так краще? Взагалі-то сторонніх колекція дещо напружує.

— Так, так краще, — погодився Ральф. — Вона справді напружує. Надто вже блищить.

— А я звик. Уся річ у звичці. Мені без них навіть незатишно.

Старий вручив Ральфові склянку й присунув табурет, а сам примостився на застеленій пледом канапці. У склянці виявилося вино.

— А що ви, власне кажучи, тут робите? — поцікавився Ральф.

Питання прозвучало неввічливо, але Старий, який давно на нього чекав, не звернув на це уваги. Він подався вперед, стискаючи в жмені незапалену люльку.

— Спостерігаю. Відстежую розвиток подій. Свого часу я, сказати по правді, багато проґавив.

«Практично все, що можна було проґавити, — подумав Ральф. — Проґавив, сидячи в директорському кріслі. А зараз сподіваєшся чогось допильнувати з будки сторожа».

— Вирішив перевірити деякі теорії, — Старий влив у себе майже весь вміст склянки. — Та історія дотепер мене мучить. Років зо два тому я зрозумів, що повинен повернутися. І ось я тут!

Прозвучало це до краю пафосно, Ральф аж поморщився. Він знав, що треба бути поблажливим, але Старий дратував дедалі дужче. Його зарозумілість, самовдоволення, безглузда колекція годинників... А в Ральфа й без того видався нелегкий день.

— І багато що вам звідси доступно? — не втримався він. — Із цієї кімнати та зі сторожового поста?

— Більше, ніж ти думаєш, — загадково мовив колишній директор.

І замовк, очікуючи запитань. Але в Ральфа не було ні сил, ні бажання продемонструвати зацікавлення. Пауза затягувалася.

— Запитуй! — підказав Старий, відкидаючись на стосик старих журналів, який негайно почав розповзатися під його вагою. Журнали попадали на підлогу. Старий вдав, ніби нічого не помітив.

— Про що? — похмуро запитав Ральф.

— Про що хочеш. У тебе що, немає питань?

Вино виявилося нудотно-солодким. Пити його було неможливо. Ральф підозрював, що, так чи інакше, їхня бесіда завершиться образою Старого і його, Ральфа, докорами сумління через те, що він йому цієї образи завдав. Старий потребував захопленого слухача, а Ральфові ця роль зав­жди вдавалася погано. Він потримав у роті солодкий сироп і з величезною огидою проковтнув.

— Боюся, — почав він обережно, — що на мої запитання ви навряд чи зумієте відповісти.

— А ти спробуй! Сумніваєшся в мені?

Старий насупився.

— Добре. Я все зрозумів. Не хочеш, не треба. Нав’язуватися не буду. Я просто думав, може, тебе зацікавить деяка інформація. Як мені здалося, ти в безвиході.

Він знов наповнив склянку та випив її двома ковтками. Насилу погамував відрижку й додав:

— Ця Рексова бабця не така проста, як прикидається. Вона той іще фрукт. Я думав, тобі не завадила б моя допомога, раз уже ти вступив із нею в конфлікт.

Ральф різко випрямився.

— Що? — перепитав він, не довіряючи своєму слуху. — Про кого ви кажете?

— Про бабусю Рекса, про кого ж іще? — Старий дивився із здивуванням. — Хіба ви не з нею зчепилися на зборах?

Ральф випив своє вино залпом, не відчувши смаку.

— Давайте ще раз, — попросив він. — Від самого початку. Ми говоримо про одну й ту саму людину? Про Хресну? Вона доводиться родичкою Стервожерові?

Старий кивнув.

— Ну, так. Рідна бабця. А ти не знав?

— Звідки у вас ця інформація?

— Господи! — обурився Старий. — Звідки! Звідти, звідки була б і в тебе, якби ти спромігся поворушити мізками. Я, знаєш, мав звичку бодай дещо довідуватися про людей, перш ніж приймав їх на роботу. Серед непотребу, що його понабирав сюди ваш новий директор, тільки одна людина справляє враження фахівця. Як тут було не зацікавитися? Ні з того ні з сього такі, як вона, не йдуть під керівництво до таких, як він. І я провів звичайну перевірку. Документи виявилися «липою». Тоді я просто зазирнув у її посвідчення водія. Там фігурувало справжнє прізвище.

Старий перевів дух, з обуренням дивлячись на Ральфа.

— Тільки не кажи, що тобі це навіть не спало на думку!

Ральф налив собі ще вина.

— Але це так. Я про це взагалі не замислювався. Здивувався, коли вона вперше тут з’явилася, та й усе. Мені б і на думку не спало перевіряти її документи. Адже є різні причини, які могли її сюди привести…

Старого це визнання так прикро вразило, що Ральф визнав за необхідне виправдатися:

— Зрозумійте, я зав­жди був оточений тут порядними людьми. Професіоналами. Я до цього звик. Для вас вона стала несподіванкою, бо не ви її наймали. А я просто порадів, що хоч хтось на тій половині Дому знатиме, що робить.

Старий похитав головою, але вже не так сумно. Завуальовані лестощі подіяли сприятливо.

— Добре, — сказав він. — Дивуватися справді нічому. Ви — молоді, не привчені працювати з паперами, бо ми вічно старалися вас від цього захистити. Ще одна моя помилка, як я розумію.

— Не беріть усе на себе, — у нападі самоприниження попросив Ральф. — Не такий уже я молодий. Можна було й замислитися.

Старий поплескав його по плечу, прибрав зі столу порожню пляшку й тут же витягнув звідкись із-за дивана іншу. У Ральфа це викликало нервовий сміх.

— А зараз, — попросив він, — поясніть мені ще раз, який я ідіот. Скажіть, чого вона добивалася своїми пропозиціями. Я так і не зрозумів, чому вона, коли до випуску залишилися лічені дні, раптом почала демонструвати всім, хто тут головний.

Старий пожвавився.

— Так. Отож-бо. Лічені дні. Їй же страх як не хочеться, щоб її внук кудись там випустився. Адже, за заповітом покійного діда, їхній фамільний особняк відходить йому. А значить, їй або доведеться жити з ним під одним дахом, або шукати собі притулку, а в її роки це не так-то просто.

У задумі він посмикав себе за бороду.

— Думаю, ці люди жили не в злагоді. Або спершу в злагоді, а потім ні. У кожному разі, дідусь підклав своїй дружині велику свиню. Багато хто так чинить, хоча, здавалося б, яка їм із цього радість на тому світі?

Ральф налив собі вина.

— А що з батьками?

— З батьками? О, там усе сумно. Мати наклала на себе руки в дев’ятнадцять. Батько чи то був, чи то його не було. Особу батька вже ніхто не встановить. Дід із бабцею внученят здали сюди ще за життя матері, відразу після народження, і чхати на них хотіли аж до самої дідової смерті. Принаймні цікавитися дітьми ніхто в Дім не приходив. Дід, я думаю, так і плював на них до кінця; він просто не придумав, як іще напаскудити своїй половині. Ці люди не могли співіснувати, я ж кажу.

— Ви — геній! — сказав Ральф без тіні іронії.

Старий відмахнувся. Очі його сяяли.

— Усе набагато легше, ніж здається. Якщо маєш джерела інформації. А в мене їх, слава богу, досі вистачає.

Вони випили. Ральфові здавалося, що нутрощі в нього злипнулися. У голову саморобний сироп бив також доволі міцно.

«У нас сьогодні Ніч Казок, — подумав Ральф. — Ми п’ємо й розповідаємо один одному страшні історії про Зовнішність. Я та колишній директор. Точніше, це він розповідає, а я поки що тільки слухаю. І вже п’яний, як швець».

Раптом йому свінула думка, яка змусила його здригнутися.

— Хвилиночку! — він навіть підвівся від хвилювання. — Я не зовсім розумію... вона хоче прибрати Стервожера з Дому, так? Сподівається, що він цього не переживе. Добре. Але мені було сказано, що вони надають право вибору мені. Що я сам повинен вирішити, хто це буде! Виходить...

— Виходить, тебе нагріли, — знизав плечима Старий. — Чи вгадали вони?

— Ні. Не вгадали.

— Значить, переконають. І обставлять усе так, ніби це твоє рішення.

Холодна лють затопила Ральфа. Він відчув її, як озноб. Намагаючись угамувати цей раптовий дрож, обхопив себе за плечі, але холод ішов зсередини, зараз його не врятувала би жодна шуба.

Поки він терзав себе докорами сумління, поки мучився, уявляючи майбутні розборки зі Сфінксом, бісова стара готувалася усунути з Дому Стервожера. Він сам допоміг би їй у цьому завтра, навівши всі аргументи проти усунення Сліпого, які назбиралися б у нього за ніч. Їй залишилося б тільки погодитися й висунути контрпропозицію. Яку йому довелось би прийняти. Адже, на відміну від четвертої, у третій не було нікого, хто міг би зайняти місце Стервожера. Третя просто впала б у ступор. Можливо, в очах Акули це стало б великим досягненням у плані забезпечення безпеки. А найогиднішим було те, наскільки добре вона його вивчила, сидячи на іншій половині Дому, здавалось би, повністю занурена в свої обов’язки. Ральфа жахнула думка про те, що стара пильно стежила за ним понад чотири роки, а він примудрився цього не помітити. Вона стежила за ним, за Стервожером і, звісно, за всіма іншими. Вона передбачила реакцію Ральфа на свої дії, аж до демонстративного звільнення, й обставила все відповідним чином і згідно зі своїми планами. Одного вона не врахувала — такого ж хитрого старого спостерігача, який зачаївся на сторожовому посту, в неї під боком.

Старий тим часом наполегливо тицяв у Ральфа рятівною скляночкою вина, хвилюючись дедалі дужче.

— Агов, не напружуйся так, хлопче! Зосередься! Ти спав з лиця. На підступи ворогів треба відповідати гідно. Ти мене чуєш?

Ральф узяв склянку, поки його не облили, проковтнув залпом і рішуче відставив.

— Мабуть, мені на сьогодні досить. А то я можу декого прибити.

Колишнього директора ця заява нажахала.

— Ні, ні, у жодному разі! Тільки не насильство! Ти себе зі світу зведеш!

Ральф встав, але виявивши, що нетвердо тримається на ногах, знов опустився на табурет.

— Ви мене не зрозуміли. Я не збираюся її вбивати. Нізащо. Помста солодка, коли підкрадається непомітно. Ви самі робили це вино?

Старий так метушився навколо нього, що Ральфові стало ніяково.

— Любий старенький гноме, — сказав він. — Не хвилюйся, зі мною все дуже добре.

Старого це чомусь не заспокоїло. Перечепившись об шнур електрочайника, він повалився на купу журналів.

— Годі, — промовив Ральф, піднімаючи його. — Я ж сказав, усе добре. Зараз ми сядемо й обговоримо ситуацію. Ви поділитеся зі мною досвідом, порадите, як мені бути. Я вас слухатиму. І так далі.

— Чудово! — пристрасно викрикнув Старий, обіймаючи Ральфа. — Це чудова ідея! Ми так і зробимо.

Наступну годину Ральф вдавав, що слухає Старого. Історії складних інтриг часів його директорства. Іноді він підтакував. Історії ставали дедалі заплутанішими, Старий говорив усе менш виразно. До кінця четвертої пляшки повернувся головний біль і зникло відчуття часу.

І добре... І чудово... Так і має бути. Треба почуватися дуже ніяково й не по собі, щоб зробити все як треба. Дуже й дуже ніяково...

Раптом згасло світло.

Визирнувши в коридор, Ральф виявив, що там також темно.

— Аварія, — пробурчав Старий. — Як не до ладу. Не встигли договорити. Десь там, у столі, у мене були свічки...

Висунувши шухляду столу й відшукавши в ній пачку товстезних свічок, Ральф запалив одну з них.

— Ага, в мене ще був ліхтарик, — пригадав він. — Але зараз його немає. Здається, я залишив його в бібліотеці. Разом із курткою. Який я неуважний!

Старий простягнув йому блюдце. Капаючи на блюдечко воском, Ральф здивувався, як це, виявляється, складно — щоби віск весь час капав ув одне й те саме місце. Заляпавши півстолу, він повернув Старому блюдце, вручив запалену свічку та сказав, що йому час іти.

Старий уже майже спав і не надто засмутився.

— Точно час? Тоді візьми ще одну свічку. І взагалі, я повинен тебе провести. Замкнути за тобою двері та й таке інше. Ключі ж бо в мене. Я — тутешній сторож, якщо ти не забув!

Ральф запевнив Старого, що в жодному разі не забув.

У коридор вони вийшли, зчепившись і погойдуючись. Ральф підтримував колишнього директора попід пахви, директор розмахував свічкою, закапуючи себе й Ральфа пекучим воском, і просторікував про те, що найкраща помста — це, сидячи на дні річки, чекати, поки повз тебе пропливе труп ворога.

— Точно на дні? — засумнівався Ральф. — Як коли водорості?

— Саме так, — підтвердив Старий. — Китайці дарма балакати не стануть. Я не сказав, що це типово китайська помста?

Біля дверей Ральф відібрав у Старого свічку й спробував запалити від неї другу, але схвильоване дихання Старого, котрий повиснув у нього на шиї, щоразу гасило її, а під кінець загасило обидві. Ральф вирішив, що це навіть на краще. Він не хотів би залишати Старого на­одинці з запаленою свічкою. Насилу дотягнувши його до сторожового поста, він посвітив запальничкою і знайшов на настінному щиті дублікат ключів від вхідних дверей. Примостив старого в продавленому кріслі в кутку, де той негайно захропів, і вирушив у зворотну дорогу.

Свічку він запалив на сходовій клітці, після того як замкнув за собою двері. Спускаючись по сходах — поволі, щоби втримати рівновагу та щоб свічка не згасла, — Ральф почувався героєм готичного роману.

Його поява в темному коридорі другого поверху викликала фурор. Він поволі брів, слухаючи захоплений шепіт невидимих глядачів, тримаючи перед собою свічку, чоловік у білій сорочці, із запалими очима та зі злиплим волоссям. Йому до болю бракувало свічника. Красивого старовинного свічника з крученою ніжкою, з ним він виглядав би набагато ефектнішим. А ще хотілося більшої стійкості. І щоб навколо не шаруділи.

Коридор, який мав привести Ральфа до дверей його власного кабінету, повівся дивно. Він тричі роздвоювався, ставлячи Ральфа в безвихідь — по котрому з відгалужень йти, і щоразу Ральф сумнівався, що обрав правильний напрям.

Урешті-решт в якомусь огидному заваленому сміттям закутку — в Домі таких взагалі не було, Ральф готовий був у цьому заприсягтися — його люб’язно взяв під руку незнайомий хлопчик і запропонував провести.

— Так, мабуть, — погодився Ральф. — Здається, я заблукав.

— Вас куди відвести?

Ральф оглянув хлопчика з усіх боків. Крил у нього не було.

— Мені потрібен хтось, хто допоможе здійснити страшну помсту, — пояснив він. — Не китайську. До китайської я ще не дозрів. Є в тебе на прикметі відповідні особи?

Хлопчик незворушно кивнув і попрямував попереду. Добряче втомлений Ральф поплентався за ним. Від свічки залишилася половина. Пальці вже не відчували опіків.

Хлопчик привів його в затишну кімнату й посадив у крісло з високою спинкою. Йому дали пречудовий свічник, пігулку від головного болю та склянку води. Ральф злякався, що засне, й поспішив повідомити про мету свого візиту.

— Я доносій, — сказав він, здираючи з пальців засохлий віск. — Стукач. Стукаю на своїх. Викриваю підступи Зовнішності.

До цього поставилися з розумінням.

Натхненний Ральф розповів усе, що знав про Хресну.

— Попередьте Стервожера, — попросив він, закінчивши свою сповідь. — Скажіть, що йому загрожує небезпека.

Гостинні господарі затишної кімнати запевнили Ральфа, що неодмінно це зроб­лять.

Зворотного шляху Ральф не запам’ятав.

Прокинувся він на власному дивані. Нутрощі палило вогнем, сечовий міхур загрожував луснути, але голова, як не дивно, не боліла. Дошкандибавши до унітазу та давши раду з сечовим міхуром, Ральф із жахом роздивився покриті восковими лусочками штани. Сорочка виглядала ненабагато краще. Умиваючись, він абияк зчистив віск з рукавички та з черевиків, переодягнувся й вийшов. Треба було встигнути обробити Акулу до того, як за нього візьметься Хресна.

Акулу він застав у цілковитій прострації. Хресної ніде поблизу не було.

— Я прийшов зробити заяву, — сказав Ральф.

— Тільки твоєї заяви мені зараз не вистачає. Помилуйся на це.

Акула перекинув Ральфові листок паперу.

— Як тобі це подобається?

Це була заява Хресної про звільнення за сімейними обставинами. Дивлячись на розмашистий підпис під датою, Ральф відчув холодок, що пробіг у нього по шкірі.

— Коли вона його принесла?

— Вона його не приносила! — заревів Акула, схоплюючись на ноги. — Ніхто в цьому чортовому закладі не знаходить часу принести мені що-небудь особисто! Та вона принаймні дотягла триклятий папірець до мого кабінету. І прикнопила мені його на двері! Як це люб’язно з її боку, чи не так? Бо дехто навіть і тим себе не обтяжив!

Акула пробігся по кабінету, люто копаючи меблі.

— Та за кого ви мене маєте?! За свою старезну глухоніму бабусю? У неї, бачте, сімейні обставини! Не можна навіть зайти й пояснити, в чім річ! Ми так поспішаємо, що ледве встигаємо написати заяву!

Двері кабінету відчинилися, в них зазирнув Ящір і, правильно оцінивши обстановку, поспішив сховатися. Ральф почекав, поки гнів Акули трохи вляжеться.

— Хто-небудь узагалі бачив її сьогодні? — запитав він.

— Я не бачив! — фиркнув Акула. — А інші мене не цікавлять.

Зупинившись, він окинув поглядом Ральфа з голови до ніг.

— Це що за сафарі? — обурився він. — Мало мені Шерифа з його сорочками, тепер ще ти розгулюватимеш у кедах? Форма одягу в робочий час — костюм! Штани, сорочка, піджак! Бажано — краватка! У таку спеку, як зараз, я не наполягаю на піджаку, але джинси і майка — це вже занадто. Ні, ви мене в могилу зведете, чесне слово!

— Штани від костюма заляпані воском, — зізнався Ральф. — І черевики також.

Акула кинув на нього дикий погляд і гепнувся в крісло.

— У могилу! — повторив він, заплющуючи очі.

Ральф вирішив, що краще буде піти.

Він розумів, що Акула в паніці. Звільнення Хресної він розцінив як утечу, а те, що вона втекла саме зараз, — непереборним страхом перед випуском. Сам Акула боявся випуску так несамовито, що жодне інше пояснення йому б і на думку не спало.

Ральф заяві теж не повірив, але його терзали сумніви іншого роду. «Що вони з нею зробили?» — питав він себе. У тому, що щось зробили вони, він не сумнівався. Але що саме? Що могло змусити Хресну втікати з Дому?

У кімнатці чергового вихователя сиділа самотня Вівця. Супроти звичаю, вона не плела, а гортала журнал. На запитання Ральфа про Хресну лише здивовано закліпала.

— Подала заяву про звільнення? Бути такого не може! Ні, сьогодні я її не бачила. Але її чергування почнеться після другої, зазвичай вона не спускається раніше. А заява це, звичайно, просто чийсь дурний жарт.

До третьої години Ральф з’ясував, що Хресної цього дня не бачив ніхто.

Ні на третьому поверсі, ні на другому, ні у дворі. Кімната її була порожня та чисто прибрана, з гаража зникла машина, і навіть у кімнаті чергового вихователя не залишилася жодної дрібниці, яка б їй належала.

У який проміжок часу їй вдалося виїхати, знищивши заздалегідь усі сліди свого перебування в Домі, залишилося загадкою.

Старий сторож клятвено запевнив Ральфа, що не відмикав Хресній дверей ні вночі, ні зранку. Ральф йому вірив. Після того, як він пішов, Старого не розбудила б і пожежна сирена, а запасні ключі, якими міг би скористатися будь-який вихователь, так і залишились у Ральфа.

Ральф знав, що діти Дому можуть проникнути куди завгодно, але не уявляв, як тими самими важкопрохідними шляхами може скористатися немолода жінка. І хоч він і прагнув відігнати від себе цю картину, уява знов і знов підсовувала йому сюрреалістичну сценку: хлопці, подібні водночас і на діловитих чорних мурашок, і на зловісних ніндзя, стягують по ринві униз сповиту, як мумія, нерухому жінку. Іноді він бачив варіації на ту ж таки тему, де тіло урочисто заносилося в підвал або де його зіштовхували у дворовий люк. Потім ніндзя-мурашки злітали по натягнутих линвах до вікон третього поверху та розбігалися по кімнаті виховательки, збираючи й ховаючи її речі в об’ємисті заплічні мішки. Візія, де замислений Стервожер ставив свій підпис на заяві Хресної, звіряючись із якимось підписаним нею документом, була реалістичнішою, і від того ще страшнішою. За дивним збігом обставин, ватажок Птахів славився своїм умінням підробляти почерки, яким пишався чи не більше, ніж талантом ведмежатника. А ось чого Ральф при всьому бажанні не міг собі уявити, то це Хресну, яка залишає важливий документ прикнопленим до дверей директорського кабінету. Вона б так не зробила. Це був не її стиль.

Ральф не полінувався перевірити підвал, горище та всі закинуті кімнати на перших поверхах обох корпусів. Посоромився тільки лізти у люк на подвір’ї, відклавши це на темніший час доби. У проміжках між пошуками він іще раз відвідав Акулу, переконав його не скликати позачергові збори й не усувати з Дому нікого з учнів, адже втеча Хресної явно свідчила про те, що сама вона сильно сумнівалася в успіху своїх дій. Акула, поманірившись для годиться, погодився. Як здалося Ральфові, з полегшею.

Виходячи від Акули, Ральф зіткнувся з Ящером, який потиснув йому руку. «Наша взяла!» — прошепотів Ящір.

Шериф висловився ще конкретніше:

— Спритно ти розправився з цією шкарбанкою, старий, — сказав він, ніжно дихнувши в обличчя Ральфові перегаром. — Так тримати!

Шериф відзначав звільнення від Хресної від самого ранку, й до вечора його вже не можна було назвати притомним, але Ральф мимоволі замислився над тим, що ж уявляють собі вихователі, вітаючи його з перемогою. Й уявивши сцени, які могли виникнути в їхніх думках та перед їхнім внутрішнім зором, безповоротно передумав лізти у люк на подвір’ї.

Протягом дня Ральф не заходив до свого кабінету, а коли врешті-решт дістався туди о десятій вечора, на нього чекав сюрприз.

Просто посеред кімнати, на підлозі, стояв розлогий бронзовий канделябр на дві свічки. Одна його чашка була порожня, в іншій стирчав недопалок, який дещо перекосився та обплив.

Куряка

У коридорі синя сутінь і знайомий запах незрозуміло чого. Штукатурки? Вогкості? Дощових калюж? Я судомно мну свою худу сумку, в якій зміна білизни, альбом і коробка з гуашшю. І ще щоденник. Насправді йому два дні від народження, але якщо судити по датах — більше тижня. За допомогою цього зошита я передаватиму Р Першому свої враження. Тобто я стукач. Мені наразі нелегко звикнути до цієї думки. Я буду записувати почуте й побачене, він — читатиме мої записи, вивуджуючи щоденник зі сміттєвого бака загального туалету. І повертатиме його на місце після прочитання.

Він, напевно, також хвилюється, хоча по ньому не скажеш, навіть якби я міг бачити його обличчя. Ані слова про нашу домовленість, і це добре, бо мені було б неприємно, якби він заговорив про це зараз.

Я намагаюся дивитися тільки на сумку.

Чиїсь ноги миготять, відступаючи до стіни. Звільняючи нам шлях. Пропливає Перехрестя. Із дверей другої вилітає Лог Мавпа й відкочується по підлозі з гнівним вереском. Побачивши нас, підхоплюється, каже: «Ух ти!» — і забігає назад у спальню. Я бачу все це нечітко, бо намагаюся не відривати погляду від сумки.

Нарешті ми зупиняємося. Ральф розвертає мене й барабанить у двері. Так голосно, що я здригаюся.

— Відкрито! — волає зсередини знайомий сварливий голос.

Я глибоко вдихаю повітря, але не встигаю видихнути, а Ральф уже протаранює мною двері. Точніше, він, звичайно, відчиняє їх рукою, але мені здається, що саме мною.

Перші три дні в Могильнику промайнули непомітно. Моїми сусідами, один по одному, були Дракон і Мавпа, потім Мавпа та Генофонд… Уже наприкінці — Вікінг з другої, з вивихнутим пальцем. А потім я залишився сам і зрозумів, що сусіди — це добре. Навіть коли вони галасують, ріжуться в карти з ранку до ночі, спльовують усюди соняшникове лушпиння та забивають єдиний унітаз.

На самоті мене почали долати невеселі думки. Коли після звичайного медогляду тобі раптом кажуть, що ти повинен залишитися в Могильнику — «без розмов», і навіть не дають самому поїхати за речами, це саме по собі лякає, але коли й через тиждень ніхто не робить собі клопоту, аби хоч щось пояснити, ти починаєш думати, що, напевно, справи твої такі кепські, що живим тобі звідси вже не вибратися. Тож я приготувався до найгіршого.

Потім мене відвідав Р Перший. Я не здивувався, врешті-решт він вважався моїм вихователем, міг би зайти і раніше.

Він сів на єдиний — «лікарський» — стілець і закинув ногу за ногу. У руках у нього був якийсь плаский пакет.

— Ну, як поживаєш? — запитав він.

— Нормально, — відповів я. — Не нарікаю.

— Добре, — сказав він. — Тебе хто-небудь відвідує тут?

— Чорний, — сказав я. — І двічі — Лорд.

Перший трохи пожвавився.

— Лорд? Це цікаво...

— Нічого цікавого, — сказав я.

Лорд вручав мені мармелад, питав «ну, як ти?» і прилаштовувався грати з моїми сусідами в «блек джек». Мені зав­жди здавалося, що якщо вже ти приїхав когось відвідати, то треба з цим кимось хоч трохи поспілкуватися, але Лорд, мабуть, так не вважав. Він, здається, тут же забував про мене. Відразу після вручення мармеладу.

Ось Чорний поводився по-людськи. Переказував останні новини, радив не падати духом і навіть намагався з’ясувати що-небудь про мене в Павуків. Він так нічого і не з’ясував, але я був вдячний навіть за спроби. А одного разу він приніс мені власноруч зроблений салат з помідорів, і я мало не помер від розчулення.

Усе це я, звичайно, не збирався переказувати Ральфові, сказав тільки, що у візитах Лорда не було нічого цікавого. І це було справді так.

— Тобі, звичайно, хочеться знати, чому ти тут застряг? — запитав мене Р Перший.

— Ну, ще б мені цього не хотілося. Усі говорять про якісь аналізи, але крім тих аналізів, після яких мене тут залишили, інших я не здавав. Чому вони не перевірили ще раз ті, старі, ось чого я не розумію.

Я раптом страшенно розхвилювався. Зміркував, що Р Перший усе-таки мій вихователь, може, йому сказали те, чого не хочуть говорити мені.

— З тобою все гаразд, — сказав він. — Ти абсолютно здоровий.

Я витріщився на нього.

— Це моє розпорядження, — сказав він. — Це я просив потримати тебе тут якийсь час.

Я і тут ні про що не почав питати. Напевно, від здивування. Надто вже спокійно він тримався, зізнаючись у таких речах. У тому, що я з його ласки чого тільки не передумав, можна сказати, приготувався до смерті.

— Мені подзвонив твій батько, — сказав Р Перший. — І розповів, що ти просив не забирати тебе. Залишити в Домі до загального випуску. Коли ти з ним розмовляв?

— Уночі, після зборів. По телефону. З учительської. Мені показали, як туди потрапити.

Він кивнув, наче йому це було чудово відомо й без моїх пояснень.

— Тебе цікавить випуск? — запитав він. — Ти хотів би його побачити?

Я промовчав. Навіщо відповідати на безглузді запитання? Якби я хотів поїхати, то не став би дзвонити додому, щоб за мною не приїжджали.

Ральф уперше обернувся до мене у профіль з лівого боку, і я побачив у нього під оком здоровезний синячисько. Мене це втішило — що хтось йому гарнесенько зацідив. Від душі. У нього навіть шкіра на вилиці тріснула.

— Мене також цікавить випуск, — сказав він. — І я хочу мати більше інформації про те, що діється в Домі. Саме зараз.

Я нарешті збагнув, чого він добивається, але цього не показав. Скорчив здивовану міну, ніби нічого не розумію.

Він дивився уважно, й очі в нього були такі, ніби це не він зараз сказав мені те, що сказав. Чесні очі. У житті не подумаєш, що людина з такими очима почне робити з тебе стукача.

— Не прикидайся, — промовив він. — Ти все зрозумів.

— Це вас попередній кандидат у стукачі так обдер?

Він доторкнувся до свого синяка пальцем і сказав, що не хоче зі мною сваритися. Так і сказав.

— Я теж не хочу ні з ким сваритися. Тож ви краще відразу скажіть, що мені буде, якщо я не погоджуся. Щоб я знав.

Я був упевнений, він скаже, що мене протримають у Могильнику до випуску. Це гірше, ніж відправка додому, бо набагато нудніше. А ніяких інших погроз у нього в запасі бути не могло.

Він підвівся. Витягнув зі свого пакета грубий зошит, поклав його мені на ліжко та віді­йшов до вікна. Визирнув у нього й повернувся.

— Нічого не буде, — сказав він. — У будь-якому разі тебе завтра випишуть.

Я не зрозумів, у чому тут підступ. Звучало це абсолютно незагрозливо.

— Тоді який мені сенс стукати? — запитав я. — З любові до мистецтва?

Він промовчав. Знову сів на стілець. Узяв зошит і перегорнув його. Зошит був новий, чис­тий. Він сказав:

— Оповідач із мене поганий. Але я все ж таки спробую розповісти тобі дещо про минулий випуск. І про позаминулий. Якщо після цього ти відмовишся мені допомагати, я не стану наполягати. Ти просто повернешся в четверту й постараєшся забути про нашу розмову.

Він не запитав, чи згоден я його слухати. Просто почав розповідати. Не вдаючись до подробиць, ніби навмисне нецікаво та сухо, але від цього те, про що він говорив, звучало тільки страшніше — як допис газеті, без зайвих шмарклів.

— Це правда? — запитав я, коли він замовк.

Питаючи, вже знав, що так — правда. Я бачив, як Сліпий убив Помпея. Я бачив Рудого тієї ночі, коли його намагалися зарізати. І як усі спокійно це сприйняли — і в одному, і в іншому випадку. Я знав, що ніхто в Домі не називає Сліпого вбивцею навіть у думках, тому що ніхто його вбивцею не вважає. Крім мене. Ніхто не перестав спілкуватися з ним, нікого не напружувала його присутність. Я показав себе цілковитим ідіотом, не вдягнувши його сорочку в ніч убивства. Для них було нормальним багато що з того, що для мене — геть за межею, і — так, я вірив, що ті, котрі були тут до них, трохи на них подібні, могли повбивати один одного у фіналі своєї Великої гри. Я так і не відмовився від цього слова, просто визнав, що у Грі все серйозно, а не «так буцімто», а фінал, коли все серйозно, — це і є щось на кшталт того, про що розповів мені Ральф.

— Це правда, — сказав він. А потім запитав, чи веду я щоденник.

У першій усі вели щоденники. Читати їх, мабуть, було ще нудніше, ніж заповнювати.

Я сказав, що в мене зберігся старий щоденник, але я давно в ньому тільки малюю.

— Можеш малювати й у цьому зошиті, — сказав він. — Але писати — доведеться. Нікого не здивує, що ти заново почав вести щоденник у Могильнику, адже тут досить нудно.

— Я ще не погодився, — сказав я.

— Хіба не погодився? — він знову помацав свій синяк. — А мені чомусь здалося, що я тебе переконав.

І я взяв у нього зошит.

Я сиджу на своєму старому місці, між Табакі та Лордом. Світло вимкнене, магнітофон завиває в ногах ліжка, усі мовчать. Триває це вже довше ніж дві години. Може, це така безмовна Ніч Казок. А може, вони просто насолоджуються музикою. Краще не уточнювати, тому що ти або дихаєш в унісон зі зграєю і знаєш все про все, або не дихаєш і не знаєш, і дратуєш довколишніх.

Тому я чесно слухаю музику, милуюся червоними вогниками магнітофона й викурюю сигарети. За один цей вечір я вже викурив більше, ніж за весь час перебування в Могильнику.

Одна з темних тіней, які тиняються навколо ліжка, підсідає до мене.

— Як почуваєшся, Куряко?

Це Сліпий. Незвично люб’язний.

— Нормально. Тобто добре, — відповідаю я.

— Що все-таки з тобою сталося, якщо не секрет?

Ото ж бо й воно, що секрет.

— Батьки попросили повністю мене обстежити, — кажу я. — Раз уже однаково не буде іспитів і уроки закінчилися. А в мене виявився знижений гемоглобін і...

У цей момент хтось вмикає світло. Я змружую очі, а розплющивши їх, геть забуваю, що збирався сказати.

Тому що вперше після Могильника бачу Сліпого при світлі, а виглядає він так, ніби його від душі потерли наждачним папером. Щоки, підборіддя, шию. Загалом, це радше мені треба було би питати, як він поживає. Я, звичайно, не питаю. Абияк зібравшись із думками, починаю знову про гемоглобін, але Сліпий, не дослухавши, встає і йде. Взагалі йде зі спальні. Якщо його не цікавила відповідь, нащо було питати? Чи він раптом пригадав, що заразний? Щоб заспокоїтися, я знову запалюю.

Лорд позіхає, примружившись, і більше вже очей не відкриває. Позіх цей відлітає від нього та починає переміщатися по обличчях. На мені розмножується в цілу серію. Мабуть, це нервове. Я позіхаю та позіхаю, поки очі не починають сльозиться. Заплаканими очима дивлюся на Сфінкса. Він сидить на підлозі, спираючись спиною об дверцята шафи. Нема щоб поцікавитися, як я почуваюся. Він, правда, теж дивиться на мене. Але тим відчуженим поглядом, який Горбач обзиває «туманним». Під «туманним» поглядом відчуваєш ніби протяг. Ти лежиш собі та палиш, а на тебе звідкись немилосердно дме. І щоб перестати нарешті позіхати й тремтіти, я запитую:

— У Сліпого що, алергія?

Табакі неквапно відкладає в’язальну спицю, кінчиком якої колупався у вусі.

— Взагалі-то це Хвороба Загублених, — каже він. — Але можна називати її алергією, якщо хочеться.

Я мовчки чекаю.

Він теж чекає. Моїх запитань.

Не дочекавшись, знову береться за спицю.

— Х. З. — це така штука, яка буває тільки в нас, у людей Дому. Якщо ми раптом опиняємося в зовнішності та губимося там. Кажуть, це така мітка, якою Дім позначає своїх. Тих, кому в зовнішності робити нічого.

Я негайно заковтую наживку й уже готовий виканючувати в нього подробиці, але мене випереджає Лорд.

— Це щось нове, — каже він, спохмурнівши. Йому довелося розплющити очі, і його це не тішить. — Мені ти такого не говорив.

— А ти не питав, — знизує плечима Шакал. — Запитав би, дістав би відповідь.

Лорд супить брови та збирає на лобі павутиння зморшок. Зловісна ознака для будь-кого, знайомого з його звичками, крім Табакі.

— По-справжньому я бачив Х. З. всього двічі, — не поспішаючи, починає він свою розповідь. — Уперше — коли Зубр погнався за якимось зовнішнім дражнильником, а потім не від­разу знайшов дорогу додому, а вдруге — коли у Вовка трапився напад лунатизму, і він пішов з Дому, а потім його щось десь розбудило. Про решту випадків я тільки чув. У Павуків щодо Хвороби є своя думка, якщо вона когось цікавить, можна з’їздити туди й запитати, але я на це часу не витрачав би. Вручать брошуру, де буде написано: «Якщо у вас алергія на кішок, тримайтеся від них подалі», а до чого тут кішки, і де вони бачили таку алергію, можна не питати, однаково відповіді не отримаєш.

— Почекай, — перериваю я монолог Табакі. — А Сліпий же як опинився в зовнішності? У нього що, теж трапився напад лунатизму?

— У нього трапився Ральф, — фиркає Табакі. — Це найнесамовитіша історія за останні півроку, повір мені. Я навіть пісню не зміг про неї скласти, так вона мене налякала.

Він робить провокаційно довгу паузу, а тоді продовжує:

— Уяви собі, Куряко, одного прекрасного дня, точніше, вечора, старий Ральф, якого ми вважали людиною гідною та витриманою, раптом хапає нашого ватажка й відвозить геть із Дому. І десь у зовнішності піддає допиту з пристрастю. Можна сказати, навіть тортурам. Тому що Х. З. — це дуже свербляча штука. А коли починаєш її чухати, дуже кривава.

Я озираюся на Сфінкса. Вірити Табакі чи не вірити? Сфінкс мовчки знизує плечима. «Радше так, ніж ні», — так можна розшифрувати цей жест, і я знову повертаюся до Шакала, якого вже не зупинити, навіть пострілом упритул.

— Ти запитаєш, чим було викликано таку наругу над особою нашого ватажка, і я відповім тобі — не знаю, бо її істинні причини залишилися для нас загадкою. Приводом стало звільнення виховательки Хресної. Була в дівчат така. Вона звільнилася й виїхала, а Р Першому чомусь намарилося, що ми якось до цього причетні, хоча це просто смішно. Ми навіть не знали її до пуття.

— Тоді з чого він узяв, що...

— Отож-бо, — закивав Табакі. — З чого?!

— Адже вона тільки в дівчат...

— Так отож. Про що я, власне, й товкмачу!

— Але, може...

— Не може!

— Ти даси мені запитати? — вибухаю я.

— Не дам! Тобто запитуй, звичайно.

— Десь за кілька кварталів звідси знайшли її покинуту машину, — втручається Сфінкс. — Потім з’ясувалося, що після відходу з Дому її ніхто не бачив. Тож вона тепер вважається зник­лою безвісти.

— А до чого тут Сліпий?

— А це ти в Ральфа запитай.

— Псих — він і є псих, — підбиває підсумок цієї історії Табакі. — Може, йому просто знадобився привід, щоб когось помучити. Психи непередбачувані.

Я непомітно торкаюся сумки, що лежить поруч. Там — мій стукацький щоденник. Невже я зв’язався з психом? Чи вони справді щось зробили з тією жінкою? Але я просто не здатний уявити, навіщо їм це могло б знадобитися. Табакі має рацію: яке Сліпому діло до дівчачої виховательки? А може, з нею щось зробили дівчата?

Намацую в кишені сигарети. Опустивши голову, щоб ніхто не бачив виразу мого обличчя. Запалюю й вибухаю кашлем, бо палити вже давно час кинути.

Ось він — Дім. У всій красі. Сидиш і витріщаєшся в стіну або в стелю. Слухаючи музику або не слухаючи. Помираєш від нудьги й безперервно палиш, аби хоч чимось себе зайняти. А в цей час навколо вештають ватажки, які заростають лускою, Дім ставить або не ставить на тебе свою мітку, єдиний нормальний на вигляд вихователь виявляється чокнутим, у повітрі витають віруси невідомих науці хвороб, і все це врешті-решт може виявитися вигадками Шакала, який обожнює залякувати всіх страшними історіями.

— Це Сліпий Ральфа так прикрасив? — питаю я.

Лорд знехотя киває.

— А ти думав? — негайно підключається Табакі. — Людину викрадають. Піддають допитам і тортурам. Звісно, людина стане чинити опір. Звісно, при цьому дехто може й постраждати. Ральфа, до речі, можна до суду притягати за протизаконні дії. За навмисне псування ватажка напередодні випуску. На що це схоже, коли ватажок лише спить та й спить, наче якийсь бабак, а коли прокидається, тільки чухається й навіть до ладу розповісти нічого не може.

— Або не хоче, — виправляє Табакі Сліпий, озвавшись з-за прочинених дверей. — Може, він воліє, щоби це робили ті, кому воно краще вдається.

— Дякую, — Табакі, нітрохи не збентежений присутністю Сліпого при нашій розмові, запитує, чому голос його дорогого ватажка долинає звідкись знизу.

— Бо я лежу на підлозі, — відповідає Сліпий. — Підстелив собі банний рушник і лежу. А ви розмовляйте, не соромтеся. Уявіть, що мене тут немає.

Македонський подає мені склянку з чимось темним. Явно не з чаєм.

— «Гірська сосна», — попереджає він пошепки. — Пий обережніше.

І тут я знов згадую про щоденник. Чи не час почати його заповнювати? Хай навіть історіями Шакала. Погортавши в Могильнику щоденники відомих людей (Ральф узяв для мене в бібліотеці цілу купу таких книжок), я зрозумів, що ті, котрі вели щоденники, часто пропускали дні. Іноді навіть цілі тижні. Але мені такий варіант не годиться, бо перший звіт я мушу надати післязавтра. Отже, час почати привчати зграю до свого щоденника. Що раніше, то краще.

Незважаючи на заклик Сліпого продовжувати бесіду, всі мовчать, і я, поставивши склянку з чимось коричневим, що пахне хвоєю, на одну з тарілок Табакі, виймаю зі своєї сумки заповітний зошит. Відкриваю, записую дату та впадаю в ступор. Фраза «ось я знов у четвертій» звучить просто й банально, але нічого іншого на думку не спадає. Помучившись, я записую її, мої вуха при цьому горять від сорому, відтак додаю, що «зустріли мене без особливого захвату».

Табакі читає написане, сопе та зітхає мені у вухо.

— О, ти почав вести щоденник? Що, зовсім нічого було робити?

— Насправді це досить цікаво, — пояснюю я. — Мине декілька років, я відкрию його, прочитаю те, що написав сьогодні, й усе згадається. Тобто, звичайно, не все, але основні події дня.

— Наприклад, що тебе «зустріли без особливого захвату», — киває Табакі. — Дуже важлива подія, а головне, приємно буде згадати.

— Щоденник повинен бути чесним. Якщо зустріли без захвату, то так і треба писати.

— А якщо захват був, але прихований, у душі? — цікавиться Табакі.

— Я пишу про те, що бачу, а не про те, де від мене та що приховали.

— Зрозуміло. І мої теорії переказуватимеш? Я про Хворобу.

— Спробую.

— Ти не зумієш так, як треба. Я впевнений. Усе переінакшиш на свій лад. Усі писуни так роб­лять. Ні слова, як було, а тільки все, як їм привиділося.

Знизую плечима.

— Я постараюся писати, як було.

— Дурня! — Табакі вихоплює в мене з-під носа зошит. — Ти не зможеш. Дай-но я краще сам запишу, щоби бути впевненим, що ти нічого не перекрутиш.

— Е, почекай, дай хоч вступ закінчити!

— Навіщо? Хіба ти не пригадаєш, що я брав його на заповнення? Чи ти збираєшся перечитувати свої записи в стані абсолютного маразму?

Стукацький щоденник тягнуть на інший кінець ліжка, де Табакі, про всяк випадок відгородившись від мене подушкою, починає викладати свої жаскуваті теорії.

От і перша несподіванка для Ральфа.

Роблю ковток зі склянки й ціпенію, закашлявшись. Там щось гірке, як полин, воно обпікає губи й тхне розтерзаною ялинкою. Дихання довго не відновлюється.

Лорд цю хвойну суміш п’є, як воду, і навіть не міняється на лиці. Сфінкс застромив у свою склянку соломинку завтовшки як медичний шланг. Чи то вони свої «Гірські сосни» сильно розвели, чи то вже так притерпілися.

— А де Горбач? — питаю я.

— Поселився на дубі, — відповідає Лорд. — Скоро тиждень, як вони з Нанеттою там живуть. Його прозвали друїдом, і до них туди почали вчащати пілігрими.

— Залишають під дубом усякі підношення, — додає Шакал. — Іноді смачні. Кошички з зернятами та подібні речі.

— Із зернятами? — перепитую я. — Він харчується зерном?

— Не він, придурку. Нанетта. Хоча взагалі-то й вона воліє ковбасу. Тепер у нас обидва верхні ліжка звільнилися, і там ночують дівчата.

Мені стає сумно. Нічого не маю проти Русалки, але друга нічна гостя — це, напевно, Руда, яку я насилу терплю. Я роблю ще ковток — справді поступово звикаючи до «Сосни», і доповнюю образ Дому черговим божевільним штрихом. Горбачем у ролі Тарзана.

За дверима тихе шамотіння, стукіт, і входить Руда із сірим котом під пахвою. Це один із тих трьох, яких нізащо не відрізниш один від одного.

— Привіт, — каже вона мені. — З поверненням.

Зі стукотом кіт падає їй з рук на підлогу, і Руда сідає поряд зі Сфінксом.

— Що там Сліпий робить перед дверима?

— Підслуховує, — пояснює Лорд. — Дотямив, що найцікавіші розмови відбуваються за його відсутності. А так він ніби відсутній.

— Ах, он воно як? Тоді мені, напевно, не треба було його помічати.

— Не треба було, — погоджується Лорд.

Кіт гуляє по ковдрі, задерши товстого хвоста, й обнюхує наші ноги. Величезний котяра кольору попелу й мишачих спинок. Під впливом «Сосни» обриси Лорда, який сидить навпроти, підозріло розпливаються, а кіт починає скидатися на гігантського щура. Коти ці — всі три — бентежать мене. Мені в їхній присутності зав­жди трохи не по собі.

Двері ще раз гримають, до спальні завалюються Стервожер з Красунею.

У Стервожера в руках горщик з кактусом, у Красуні — якась жердина з вершком, обмотаним шматкою. За ними заходить Сліпий з рушником.

— А ось і ми! — грайливо повідомляє Стервожер. — Сьогодні нас четверо.

Лорд скидає на підлогу дві подушки. Стервожер сідає на одну з них, Красуня, притуливши до шафи свою жердину, залишається стояти. Стервожер так туго затягнув свою кіску, що очі його перетворилися на щілинки. Підкреслюючи цю щілинкуватість, він ще й підвів їх олівцем аж до скронь. Через це він виглядає незвично, ніби зібрався на маскарад. А Красуня, навпаки, прийшов по-домашньому, в тапочках.

Як тільки всі розсаджуються, а Македонський вимикає світло, Табакі починає волати, що йому нічого не видно та що він не може робити записів. Спеціально для нього вмикають настінну лампу. Я й забув, що він усе ще строчить у моєму щоденнику. Бідолаха Р Перший. Псих ти чи не псих, а розбирати карлючки Табакі радості мало.

Руда скаржиться Сфінксові на Котоледі — господиню трьох зарозумілих котів. Стервожер ділиться зі Сліпим планами організації своїх похоронів.

— Прошу помістити мене у скляний саркофаг і не оплакувати довше ніж добу.

— А як же бідні Пташки? — питає Сліпий.

— Пташок можете замурувати поряд. Їх і всі мої кактуси. Процедура буде докладно описана в заповіті, так що не турбуйся ні про що.

— Як поживаєш, Куряко? — сором’язливо запитує Красуня.

Протягує руку, щоби поздоровкатися, і перекидає склянку із «Сосною». І страшенно засмучується. Просто жахливо. По ковдрі розтікається бура доріжка.

Македонський дає мені рушник.

— Повитирайся, Куряко, ти облився.

Я витираюся, потискую руку Красуні, кажу йому: «Привіт-привіт! Не звертай уваги, це просто спирт», — і намагаюся відповзти від калюжки з ялиновим запахом, яка всотується в ковдру, але відповзати мені нікуди, бо зліва — Лорд, а справа — Шакалова подушка-­загорожа.

— Як за старих часів хоронили, з кіньми та з челяддю, — мрійливо промовляє Стервожер. — Так і мене прошу поховати, серед кактусів. На кожну повіку покладіть по срібному ключику, а в руки дайте дві схрещені відмички...

— Пробач мені, будь ласка, Куряко, — просить Красуня. — Це я у всьому винен! Я зав­жди та в усьому винен! Завжди!

— Що за дурниці! — обурююсь я та сягаю до кишені за хустинкою, але замість хустинки там лежить тліючий недопалок, об який я обпікаю пальці, й це дуже боляче.

— До речі, як поживає моя родичка? — питає Стервожер Сліпого. — Чи в доброму вона здоров’ї? Чи не потребує вона чого-небудь?

Мені не чути, що відповідає Сліпий, але видно, як він чомусь показує Стервожерові долоню.

— Ай-ай-ай! — хитає головою Стервожер. — Ну яке вона все-таки люте створіння!

Я вирішую, що вони обговорюють один з подарованих Стервожером кактусів, і переключаюся на Руду.

— Здається, їй небагато залишилося, — каже вона Сфінксові. — Весь час спить і дедалі частіше нас плутає. Навіть коти перестали на ній валятися.

Сфінкс говорить, що це сумно.

— Як сказати, — знизує плечима Руда. — Може, все навіть на краще.

Я знав, що ця дівчина — чудовисько, і Сфінкс, напевно, теж про це знав, бо слова Рудої його не жахають.

Чудовисько витягує з наплічника пошарпаного плюшевого ведмедика й садовить собі на коліна. Вдає з себе безневинну дитину.

Мені стає зле від її звичок і всіх цих розмов про смерть, похорони й таке інше. Я лягаю лицем до динаміка магнітофона, щоб нікого більше не чути.

Але тут мене наздоганяє Лері, який узявся не знати звідки.

— Навіть якщо Павуки знайшли в тебе щось нехороше, це ще не кінець, хлопче, це ще не кінець, — каже він, протягуючи мені пачку моїх же сигарет.

— Дякую, — говорю я. — Ти мене неабияк утішив.

Будить мене Табакі.

У спальні нема нікого, крім нас двох. Дуже сонячно та спекотно. Півліжка застелено, якраз до того місця, де лежу я. Табакі в трьох майках різної довжини, і ніяких тобі ґудзиків. Я згадую, що й учора їх на ньому не зауважив. Мабуть, цей період у його житті минув.

Тру обличчя, чухаю голову, позіхаю.

— Поїхали! — вимагає Табакі нетерпляче. — Зараз саме час для візитів. Давай, одягайся швидше!

У голову мені летить безладний жмут. Я його розгортаю, і виявляється, що це моя сорочка. Зім’ята, в коричневих плямах, з пропаленою наскрізь нагрудною кишенею. Я просовую в неї палець, і він чорніє. Вирішую залишитися в майці, в якій спав. Вона теж не дуже чиста, але в ній я принаймні не виглядатиму вбивцею.

Табакі відповзає до краю ліжка та з гуркотом падає на підлогу. Виконав би він такий фокус у Могильнику, його на тиждень запечатали б у гіпс. Наручний і наніжний. Аби позбавити шкідливих звичок.

Візити починаються із заїзду в Кавник. Ми займаємо столик біля вікна, і Табакі замовляє дві кави й булочку. Люду в Кавнику небагато. Чотири Пси, позіхаючи, поїдають омлет.

— Хіба тут подають таке? Здається, раніше давали тільки булки, — кажу я, не зовсім упевнений, що маю рацію, бо ніколи не був завсідником Кавника.

— Тепер — подають. У їдальні майже ніхто не снідає, й Акула дозволив перекидати сюди деякі продукти. Тут їх розігрівають, і виходить страшенна гидота. Дуже й дуже не раджу.

— А де всі? Чому так мало людей?

Табакі виймає з-за вуха сигарету, нюхає її і присуває до себе попільничку.

— Усі — це хто? — прискіпливо цікавиться він.

— Ну, наші всі...

— Не знаю. Ось посидимо, поговоримо й поїдемо в гості до Горбача. І стане нас троє.

Ми допиваємо каву в могильному мовчанні. Це все настільки не подібне на Табакі, що я почуваюся дедалі незатишніше.

Пси доїдають свій підігрітий сніданок і йдуть. Я раптом згадую, про що хотів запитати Табакі.

— Слухай, а де мій щоденник? Куди ти його вчора подів?

Він дивиться здивовано.

— Твій що? А, щоденник! Десь у спальні валяється, мабуть. Я його до себе не клав.

Він ляскає по пухкому наплічнику, притороченому до спинки Мустанга. Наплічник цей такий набитий, що переважив би самого Шакала, якби той не підвішував до підніжки спеціальні тягарці-доважки. Вони дзенькають і брязкають під час їзди, і взагалі, напевно, страшенно заважають, але Табакі в захваті від своєї ідеї та не збирається з ними розлучатися. Йому, здається, навіть подобається цей гримкіт і брязкіт.

Я чомусь починаю розповідати про те, як самотньо й нудно мені було в Могильнику, і як я навіть не міг трохи собі поповзати, щоби не втратити форму. У Могильнику повзання не схвалюється. І сигарети. І читання ночами.

Табакі слухає мене з цікавістю.

— Жах який! — каже він, коли я нарешті перестаю нарікати. — Тепер я, напевно, навіть їсти не зможу. А якщо й зможу, то без апетиту. Страшне місце Могильник, я зав­жди це знав.

Я кажу, що насправді все не так страшно, що там навіть комфортніше, ніж у Клітці, що смикають і заважають спати тільки в години обходів, а решту часу можна насолоджуватися спокоєм і тишею, але Табакі знову повторює, що давно не чув нічого жахливішого за ці історії.

— Обходи... — бурмоче він, — подумати тільки, який жах!

— Невже ти жодного разу не бував у Могильнику? — вражаюся я.

— Не бував. І тепер уже навряд чи встигну. Тільки це, знаєш, і тішить при думці про випуск.

Хтось ляскає мене по спині та каже, що радий наший зустрічі. Це Чорний. Із пакетом молока, з якого стирчить соломинка. Він сідає на край нашого столика й запитує, як я поживаю.

— Пречудово, — кажу я.

— Жах, жах, — заперечує Табакі, розгойдуючись у Мустангу. — Не слухай його, Чорний, він тільки що розповів жахливі речі про Могильник, я навіть не стану їх повторювати.

Чорний підморгує мені тим оком, якого не бачить Табакі.

— А що говорить про це Сфінкс?

— А Сфінкс нічого і не чув. Його тут не було.

— Я кажу, що він говорить про його повернення, а не про Могильник.

— Про повернення Куряки він наразі не говорить, — охоче ділиться Табакі. — І вже, напевно, не заговорить. Він або говорить відразу, або взагалі нічого не каже. І потім, говори не говори, але якщо його повернули, то що вже тут поробиш...

— Ну... — Чорний залпом допиває молоко, жмакає картонний пакет і закидає його в урну. — Я до того, що якщо він щось усе-таки скаже, я готовий узяти Куряку до себе. У будь-який момент. Так і передай йому, коли побачиш.

Він встає з-за столу, розпрямляє за собою скатертину, каже нам: «Привіт», — і йде.

— Добра душа, — біситься Табакі. — Готовий додати ще одного Пса до вже наявних вісімнадцяти, якщо Сфінкс поведеться, як стара баба, та щось не те бовкне. Я зараз заплачу від розчулення!

— Слухай, ти обіцяв повести мене до Горбача, — нагадую я. — Може, ми вже поїдемо?

— Може, поїдемо, — похмуро бурмоче Табакі. — Якщо ти не вважаєш, що я повинен негайно передати Сфінксові послання головного Пса, поки воно ще димить.

— Я так не вважаю. Послання почекає.

— Тоді їдьмо, — Табакі виймає з наплічника пом’яту бейсболку ядучо-зеленого кольору, розпрямляє її та насуває на копицю розкуйовдженого волосся. — Я готовий. І не забудь сигарети, а то їх відразу зметуть, як тільки від’їдемо.

Надворі тепліше, ніж у Домі. Група Логів під стіною приймає сонячні ванни в одязі, розпластавшись у живописних позах. Тихо вітають нас з-під кашкетів, коли ми проїжджаємо повз них.

— Як після розстрілу, — каже Табакі. — Тільки крові не видно.

Дуб відкидає густу синю тінь. На кордубатому стовбурі витанцьовують сонячні зайчики. Табакі зупиняється, в’їхавши на газон, і довго щось шукає в наплічнику.

— Це ціла система, — пояснює він. — У кожного візитера свій сигнал і, бажано, причина для візиту. Так він натякнув, щоб йому не дуже дошкуляли. А то, знаєш, пішли чутки, що він буцімто передбачає майбутнє, і наш люд рвонув сюди табунами. Витовкли весь газон. От же яка чудасія. Досить вилізти на дерево, і тебе вже вважають оракулом.

Не перестаючи базікати, він виймає з наплічника гармошку, обтріпує її і, приклавши до губ, починає награвати «Дощову пісню».

Я дивлюся на дуб. Знизу не розбереш, де там намет Горбача і де сам Горбач, тільки бовваніє щось із матерії, напівзатулене гілками. Я вдивляюся в цей клапоть тканини, мружачись від сонячних промінців, які прохромлюють листя, і фантазую, що це сушаться на білизняному мотузку підштанки Горбача, і що десь там, у вишині, у нього розвішені по сучках казанки й миски, і зв’язки сушених жолудів, і що, може, він там навіть готує невідомі суміші з дубового листя, воронячого посліду та хрущів. Поки я уявляю все це, він спускається сам, засмаглий, як головешка, оброслий і напівголий — справжній відлюдник, тільки білки очей виблискують у заростях волосся, і на шиї щось побрязкує.

Сідає в саме відгалуження двох товстих гілок, схрестивши голі ноги. Не високо й не низько, нам не дотягнутися, але ходячий би зміг, якби постарався.

— Привіт, — робить помах гармошкою Табакі. — Бачиш, що робиться? Куряка знову повернувся. І тепер уже залишиться до випуску. Хто б міг подумати, га?

— Справді, — ввічливо погоджується Горбач. — Хто б міг...

Він в самих лише трусах, якийсь потертий ремінець стягує волосся на чолі. Напевно, щоб він міг хоч щось бачити. Анітрохи не здивований повідомленням Шакала. Та й дивно було б, якби він здивувався, мене ж він побачив іще до того, як йому все пояснили.

Оповідаючи останні новини, Табакі розглядає дуб і Горбача, що сидить над нами; Табакі має при цьому вигляд гіда, який демонструє заїжджому туристові головну місцеву принаду. Я — ніби турист, а Горбач — ніби принада, і ми мовчимо. Він розглядає газонну траву й Логів, які валяються віддалік, я — гілки дуба та його босі ноги.

— Ну і що ти на все це скажеш? — вимогливо запитує Табакі, покінчивши з новинами.

— Що я скажу? — Горбач неуважно дивиться вгору. — Скажу, що все, напевно, на краще. Що я ще можу сказати? Пробачте, але тут не дуже зручно сидіти.

Він киває нам — без тіні усмішки, встає та ховається серед гілок. Шурхотить там, піднімаючись вище, й більше ми його не бачимо.

— Чув? Куди там оракулам давнини, — захоплено зітхає Табакі. — Тому його й не залишають у спокої. Бо він розкидається такими зачовганими сентенціями…

Ми катаємося по подвір’ї, поглядаючи на дуб, у кроні якого ховається Горбач, який утік від світу. Раптом Табакі зупиняється.

— Є ще дещо, на що тобі варто було б поглянути, — каже він. — Погуляй хвилин зо п’ять і приїжджай у клас. Я тим часом там усе підготую.

— Що підготуєш?

Таємничо посміхнувшись, Шакал від’їжджає.

Я з тривогою стежу, як він наближається до пандуса. При підйомі гирьок буде явно недостатньо, щоб утримати коляску. Наплічник переважить.

Але Табакі на ходу витягує з кишеньки на спинці Мустанга шворку з кішкою, розмотує її та відважно закидає на ґанок, з першої спроби зачепивши гачками за поручні. Навіть не смикнувши за шворку, щоб упевнитися, що гак не зісковзне, він злітає по пандусу, перебираючи шворку руками. Уже на ґанку не втримується й озирається на мене. Чи побачив я, чи оцінив?

Я побачив і оцінив, відтак, змотавши своє абордажне пристосування, задоволений Табакі зникає за дверима.

Між першим і другим поверхами я натикаюся на Лері. Він теж добряче засмаг і відростив цапувату борідку. Вчора я його по-справжньому не розгледів.

— Привіт, Куряко, — озивається він. — Ти як, здоровий тепер? Нічого не болить?

Я кажу, що все добре, і запитую, чи не знає він, яку таку цікаву штуку збирається показати мені Табакі в класі.

— Це його колекція, — зневажливо махає рукою Лері. — Різні дурниці. Купа непотребу, щиро кажучи. Але не надумай це все так і назвати. Табакі тебе просто вб’є.

Я кажу:

— Дякую, що попередив.

Лері відказує:

— Нема за що, старий.

Він спускається засмагати, а я піднімаюся дивитися на колекцію.

Колекція справді виявляється купою мотлоху. Яку накидали посеред класу. Столи відсунуті до стін, напевно, щоб звільнити для неї місце. На одному столі сидить Русалка, сховавшись під волоссям, так що тільки кінчики кедів стирчать. Табакі, що завмер біля підніжжя колекційної гори, сам здається її фрагментом. Ожилим експонатом.

— Ну? — питає він. — Як тобі все це?

Прибравши замисленого виразу на лиці, об’їжджаю колекцію. Великого враження вона не справляє. Звичайна барахолка. Пара картин, дві величезні фотографії Перехрестя, наклеєні на дерев’яні щити, іржава пташина клітка, величезний чобіт, пошарпаний пуф, запорошена коробка з касетами та розкладені на стільцях дрібниці — коробочки, книги, кулони й інший такого роду дріб’язок.

Роблю ще одне коло.

Далі їздити навколо колекції неможливо, і я кажу Табакі:

— Дуже мило. І що це все означає?

— Як? Ти не пам’ятаєш? Я ще при тобі почав її збирати! Це все нічийні речі! Вони зовсім-зовсім нічиї. Ніхто не визнає їх своїми. Ніхто їх не пам’ятає в інших. Вони раптом вири­нають де-небудь, самі по собі, абсолютно таємничим чином.

— Ага, — говорю я. — Зрозуміло.

Нічого мені, звичайно, не зрозуміло. Як ці речі можуть бути нічиїми? Зрозуміло, що тих, хто ними користувався, зараз у Домі немає, ну то й що? Дім пропустив через себе стільки людей, — і хто може стверджувати, ніби знає господаря кожної речі, яку тут можна знайти?

— Ну, скажи, скажи все це вголос, — бурчить Шакал. — Годі прикидатися. Я ж бачу, куди хиляться твої думки.

— Бачиш, і молодець, — проказую я. — Бажаю твоїй колекції вдалого поповнення.

Русалка зіскакує зі столу та підбігає до мене, побрязкуючи дзвіночками у волоссі.

— Ти не віриш? Але все це справді зовсім нічиє.

Русалка мені подобається. Вона нагадує кошеня. Не пухнастого котика з листівки, а бездомного та худого, з неймовірно красивими очима. Таких підбираєш, навіть якщо вони до тебе не лізуть.

І я відповідаю — звичайно, я вірю, вірю, що все, що ви тут назбирали, зовсім нічиє, нікому не належить, і, звичайно, це дивно, як і дивно знаходити такі-ось речі, я тільки не розумію, навіщо це потрібно.

Табакі дивиться на мене мало не з жалем.

— Розумієш, — каже він, — життя не тече по прямій. Воно — ніби кола, що розходяться по воді. На кожному колі повторюються старі історії, трохи змінившись, але ніхто цього не помічає. Ніхто їх не впізнає. Прийнято думати, що саме той час, у якому ти, — новенький, з голочки, тільки що витканий. Але в природі зав­жди повторюється один і той самий візерунок. Їх же насправді зовсім не багато, цих візерунків.

— Але до чого тут цей непотріб?

Він ображено зітхає.

— До того, що море, наприклад, зав­жди викидає на берег одне й те саме, хоч і зав­жди різне. Якщо при тобі приплив сучок, це ще не означає, що минулого разу не було черепашки. Тому розумний збере все в купку, додасть до неї те, що зібрали інші, а потім розповіді про те, що припливало в прадавні часи. І знатиме, що приносить море.

Табакі не знущається. Він абсолютно серйозний. Одначе звучить усе сказане як марення божевільного. Русалка слухає його, широко розплющивши очі, й аж сяє від захвату. Я думаю про те, яка вона, по суті, дитина, і про те, що сам Табакі — теж добрячий дітвак.

— Це нічиї речі, — наполегливо повторює Табакі. — У них немає господаря. Але для чогось же вони пролежали по кутках загубленими стільки часу? Для чогось же раптом знайшлися? Може, в них криються якісь чари? Навколо нас розкидані відповіді на будь-які запитання, треба тільки зуміти їх знайти. Той, хто почав шукати, стає мисливцем.

Сонце б’є в шибки. Примружившись, дивлюся у вікно. Якби Табакі був сам-один, мені було б легко, але їх, звихнутих мисливців за мотлохом, двоє, і другий — дівча, яке любить казки. Тому я кажу тільки:

— Усе це страшенно цікаво. Я не зовсім зрозумів, але, напевно, усе так і є, як ти кажеш.

На чолі в Русалки з’являються дві зморшки. Білі, майже непомітні. А Табакі зіщулюється.

— Тільки не треба нас шкодувати, — озивається Русалка. — Ми ж не для того тебе покликали, щоб ти нас пошкодував.

Кидаю прощальний погляд на мисливські трофеї Шакала та виїжджаю з класу. Здається, ми посварилися.

Півгодини я витрачаю на пошуки свого щоденника. Зошита ніде не видно. Я перевіряю шухляди столу й книжкові полиці, зазираю до тумбочок, злізаю на підлогу та заглядаю під ліжка, але його немає і там. Нарешті питаю Македонського.

— Такий грубий коричневий зошит? — уточнює він. — Я його ніби десь бачив…

Він підходить до ящика Грубого, схиляється над ним, і каже:

— Ну ось... Він знову запасається паливом. Віддай цю штуку, чуєш, агов! Вона чужа.

Грубий відповідає невиразним гугуканням. Македонський повертається до мене зі щоденником у руках, обтирає його й винувато говорить:

— Він його трохи обдер, нічого? Це я не простежив. Треба було перевірити, чим він там шурхотить.

Я приймаю понівечений щоденник. Палітурка вся пожована, половина сторінок вирвана. На щастя, це незаповнені сторінки. Грубий почав з кінця.

— Дякую, — кажу я. — Мабуть, ним іще можна користуватися.

Македонський збентежено розводить руками.

Я перегортаю списані сторінки. Яких щось підозріло багато. Читаю перший-ліпший абзац: «Стебла кактусів також бувають уражені гниллю, вірусними хворобами, кактусовою попелицею або кліщиками. Лікують їх зрізанням уражених частин і препаратами, що містять мідь». Невже Табакі непомітно для себе самого перейшов від Сліпого до кактусів?

— Нічого не розумію, — говорю я. — Якісь вірусні кактуси...

Македонський заглядає в зошит.

— Це почерк Стервожера, — пояснює він. — Напевно, вчора йому твій щоденник підвернувся, він і записав у нього дещо на пам’ять. Тобі це дуже неприємно?

Я з жахом перегортаю сторінки. Одну, другу, третю...

«Виходячи з усього вищесказаного, можна зробити висновок про нез’ясовну з погляду офіційної медицини вибірковість даного захворювання, яке вражає в першу чергу осіб, не пристосованих до повноцінного існування в рамках соціуму, що в даному конкретному випадку позначається спірним терміном „Зовнішність“».

«Дорогий Куряко, Табакі запропонував мені записати що-небудь у цей зошит тобі на пам’ять. Я не дуже уявляю, що саме пишуть на пам’ять...»

«Глохідії легко обломлюються та проникають під шкіру, викликаючи свербіння. Ніжні білі колючки деяких мамілярій і сріблясте волосся старечих цефалоцереусів...»

— Тут, здається, відзначився кожен, — з гіркотою кажу я. — Тепер це не щоденник, а пам’ятний альбом.

Перегортаю зошит до чистих сторінок і помічаю якісь проколотості, схожі на крапки, що тягнуться одна за одною.

— А в кінці його ще й хтось куснув, — говорю я. — Хоча ні. У самому кінці його жував Грубий.

Македонський придивляється і проводить по дірочках пальцем.

— Це шрифтом Брайля, — пояснює він. — Сліпий щось тобі написав. У нього є такий тупий цвях...

— Ага, — киваю я. — Пам’ятний лист. Я прочитаю його на старості років, коли зовсім осліпну і навчуся читати шрифт Брайля. Зовсім чудово!

Македонський зітхає.

— Слухай, давай-но я дам тобі інший зошит? Майже такий самий. Однаково Грубий і палітурку в ньому теж попсував.

— Не треба мені іншого зошита. Якось обійдуся, — кажу я. — Ти вибач, що я розбурчався. Ти ж тут абсолютно ні при чому.

Він знизує плечима.

— Дивися. А то ще можна покласти під стосик книжок. Сторінки трохи розправляться.

Македонський приносить клей, і ми так-сяк доводимо до ладу обдерту палітурку. Потім кладемо на зошит усі книги, скільки їх є у спальні. Потім Македонський заварює чай. Пити чай у таку спеку не надто приємно. У Могильнику приносили охолоджений, з льодом, але Могильні звички час уже забути.

Македонський показує мені мішечок Грубого. Це зовсім дитячий наплічник, набитий котюшками жованого паперу.

— Підгодівля для вогнища, — говорить Македонський. — Він уже давно їх збирає.

А потім він каже, що мені, певно, варто вирвати зі щоденника ту сторінку, на якій відзначився Сліпий.

— Навіщо? — питаю я. — Вона ж не страшніша за ті, де писав Табакі.

— Але ти ж не знаєш, що саме він написав, — наполягає Македонський. — І для кого.

— Що значить — для кого?

Македонський дивиться крізь мене. Кудись у перенісся. Знизує плечима.

— Мало що...

Від його натяків мені стає жарко.

— Хіба хтось у Домі вміє читати за Брайлем?

Він знову знизує плечима.

— Дехто вміє. Ральф, наприклад, — і дипломатично відводить погляд.

Я мовчу. У спальні задушливо. Сонце плавить шибки. Македонський не дивиться на мене, а я не дивлюся на нього. Я знаю, чому соромлюсь я, але мені незрозуміло, чому соромиться він. Чому виглядає таким винуватим.

— Дякую, — говорю я. — Я так і зроблю. Вирву ці сторінки.

Він мовчки киває.

Виписки зі щоденника Куряки

У Домі, на перший погляд, нічого не змінилося. Підйомів і відбоїв як не дотримувалися, так і не дотримуються. Уночі зграя захоплено обговорювала якихось «єрихончиків», які «провістять кінець», а під ранок Табакі розбудив усіх криком: «Ось він, я його впіймав!» Коли ввімкнули світло, він сидів під столом з ліхтариком, а навколо валялися уламки вазона.

Русалка тче килим або щось подібне до килима. Кольором він нагадує шахівницю. Перед сном це плетиво чіпляється на стіну, і Русалка спить під ним. За її словами, така павутина захищає її від поганих снів; за словами Сфінкса, вона, навпаки, краде сни та заплутує їх у клубки, які не розплітаються.

Горбач і далі живе на дубі. А Лері ночує на першому. Логи створили на першому щось подібне до наметового містечка й «перебувають напоготові». Тобто цілими днями обговорюють свої складані ножі та розмальовують стіни навколо.

Про випуск ніхто не говорить, але часто згадують про якийсь автобус.

...«коли ми будемо в автобусі», або «коли він приїде за нами», або що-небудь про життя на колесах. Я так і не зрозумів, що це за автобус і чи існує він насправді. Можливо, це такий мовний зворот, щоб не згадувати зайвий раз про Зовнішність.

З того часу, як я не оцінив належно його колекцію, Табакі називає мене або «дітваком», або «цією молоддю».

Єрихончики — це такі маленькі істоти, яких не видно при електричному світлі, а сонця вони бояться, так що виявити їх практично неможливо. Із кожним днем у Домі їх стає дедалі більше, а перед самим випуском вони зберуться у величезній кількості та почнуть волати як недорізані. Тут усім нам настане кінець — адже Дім, звісно, завалиться.

Табакі. «Пояснення прописних істин цікавій молоді».

Сьогодні в Кавнику я запитав Рудого, який нависнув над рундуком, що означає його татуювання. Він був без майки, і я побачив у нього на грудях зображення людини з собачою головою. Хотів завести те, що Табакі називає світською бесідою, але влипнув — як зав­жди. Він сказав, що це Бог мертвих Анубіс. «Скажемо прямо, покровитель небіжчиків».

Рудий поклав голову на згин ліктя й чомусь засумував. Мені здалося, що він не зовсім тверезий, хоча перед ним стояла тільки кава. Усі дивилися на нас. Це було неприємно, і я чимшвидше від’їхав від рундука. Але Рудий раптом здригнувся, відлипнув від рундука та схопив мене за рукав.

— А я його Ангел на Горішньому Світі! Його хрінів посланник, ясно тобі?! — заволав він, смикаючи мене за одяг. Коли навколо почали збиратися роззяви, він відпустив мене й утік. Здається, в нього депресія від передозування зеленого. Від того, що він не знімає зелених окулярів.

Прочитав на стіні:

«Брати й Сестри, не прикидайтеся дурними. ВІН уже близько». Розумник.

«Уночі буде проведено очисну кампанію. Тим, хто на третьому колі, явка необов’язкова». Своя Людина.

Македонський склав у себе під ліжком купу каструльок і чашок. До цього він цілу годину мив їх і протирав.

— Придадуться, — сказав він, коли я втретє заглянув під ліжко.

— Де придадуться? — запитав я.

— Та де завгодно, — відповів Македонський і стягнув ковдру нижче, прикриваючи свій склад.

Хоча про випуск не розмовляють (автобуси та єрихончики не рахуються), близькість його відчувається. Дівчата, наприклад, часто плачуть. Очі в них червоні й опухлі, принаймні в тих трьох, яких я бачу щодня. Русалка живе в наший спальні, Руда іноді приходить ночувати. Спиця з’являється вечорами позичити кавоварку для Логів. І всі жахливо засмикані, так що з ними боїшся заговорити. Особливо Руда. Вона скрізь тягає з собою древнього плюшевого ведмедя, в якого одне око зі скельця, а інше з ґудзика. Якщо його вдарити, підніметься хмарка задушливого, коричневого пилу й запахне чимось дуже старим, тож відразу уявляється, що з ним бавилася ще її прабабуся — і він уже тоді був не новий. Цього страхітливого ведмедика Руда вічно кладе біля мене, а якщо я прошу його прибрати, очі в неї стають злими й нещасними, ніби я смертельно її образив.

У Домі жалоба. Почався ремонт, яким усіх так довго залякували. Усюди понавстромлювали драбин, і штукатури в комбінезонах здряпують зі стін малюнки й написи. Людність, не стерпівши такої наруги, розбіглася по спальнях. Чистити почали з лазаретного майданчика й потихеньку просуваються до Перехрестя. Я вибрався подивитися, на що це схоже. Взагалі-то на що завгодно, тільки не на наш коридор. Стіни брудні та якісь обдерті, всуціль у шрамах. Світліше не стало, стало якось понуріше.

«Крові! Я жадаю крові!» — періодично волає Табакі. Саме в ту мить, коли про що-небудь замислишся та розслабишся.

Усі пакують наплічники. Носять їх із собою в коридори й назад у спальні, розпаковують і знову збирають. На кого не глянь — усяк зайнятий своїм наплічником. Страшна спека.

«Війна з дівчатами» — це коли Шакал приїжджає з криком: «Вони! Знову!» — і всі схоплюються, а потім знову сідають, повернувшись до своїх справ. У цей час групки похмурих дів­чат завалюються до Кавника та займають його години на дві, щоб потім з тими-таки грізними виразами облич піти геть. Не зовсім зрозуміло, чому це називається війною та чому хлопці ховаються по спальнях, поступаючись дівчатам коридором, але при цьому вдають, наче в них цей коридор відняли силою. Підозрюю, що все це придумано від нудьги такими, як Лері й Шакал, котрим треба чимось себе розбурхувати й залякувати.

Штукатури все позамазували, підрівняли та перемістилися на перший поверх. Драбини й захисна плівка на підлозі залишилися. Кажуть, завтра прибудуть малярі.

Табір Логів на першому тимчасово згорнутий. Лері повернувся до спальні. Логи тепер весь день стирчать надворі, бо від вигляду коридорів їм ніяково, а бути в спальнях вони вже відвикли.

— Я — на полювання, — каже Табакі, вирулюючи вранці зі спальні. До підніжки його Мустанга щодня додається ще один тягарець, але наплічник тяжчає швидше. Їздить Табакі з торохкотінням і брязкотом, наче скриня бляхаря на колесах.

— Він уже як Білий Лицар, — каже Лорд. — Перекидається через кожні два-три метри. Колись таки покалічиться.

— Покладімося на його удачу й щастя, — каже Сфінкс. — Не забирати ж у нього наплічника. Це буде гірше, ніж нашестя єрихончиків.

— Ні, звичайно, — лякається Лорд. — Тоді вже краще відразу в автобус.

— Що за автобус такий? — питаю я Лері після сніданку. — Про який усі навколо говорять.

Він позіхає, як крокодил, і понуро витріщається.

— Автобус? Та нема ніякого автобуса, ти що? Звідки б він узявся? Просто люди язиками мелють. Хтось пожартував, а решта підхопили.

— І ти підхопив? Ти теж весь час про нього торочиш.

— Я? — він чомусь ображається. — Нічого я не підхоплював. Нащо мені це? Мені своїх проб­лем досить.

— Тобто тобі це ні до чого? Тобі й так добре?

Лері зовсім похмурніє.

— Звичайно, мені добре. Я — що? Мені скажуть — автобус, і я в нього сяду…

— Сядеш у придуманий автобус? — не вірячи своїм вухам, уточнюю я.

— Треба буде сісти — сяду, — Лері нервово озирається й нагинається до мене. Ліве око його страшно косить.

— Дивні в тебе запитання якісь, Куряко, — говорить він пошепки. — Не подобаються мені вони, ясно? Ти краще їдь своєю дорогою, а в мене справи. Не до тебе мені, ясно?

Прочитав на стіні:

«Невпинно роздумуючи, відкрив Закон Не Чинення Опору. За довідками звертатися в шосту з 3.00 до 3.05». Великий Брат.

До мене підходить Щуреня Білопуз і, соромлячись, просить написати про нього в «тому своєму зошиті».

— Навіщо? — дивуюся я.

— Щоб і я там теж був.

Дивиться благально, щоки вимазані шоколадом, сам наче років на п’ять молодший, ніж усі тутешні.

— Слухай, а взагалі-то скільки тобі років? — питаю я його.

— Шістнадцять, — говорить Білопуз, відразу спохмурнівши. — Ну і що?

— Навіщо тобі бути в моєму щоденнику? Тільки чесно.

— Це моє перше коло, — зізнається він убитим тоном. — Я повинен фіксуватися, де тільки зможу, бо вилечу.

— Куди? — я вже майже завиваю. — Куди ти вилетиш?!

Білопуз дивиться на мене з жахом і задкує. Я їду на нього, а він, видно, не розуміє, що це тільки для того, щоб вибачитися, бо розвертається і втікає щодуху, не озираючись, і ніякі мої «постривай!» і «е!!!» на нього не діють.

Сфінкс каже, що якщо я лякатиму малоліток, він надає мені по шиї.

«Це він мене був налякав, а не я його».

Уранці прокидаюся від якоїсь метушні біля вікна. Розплющую очі й бачу, що всі скупчилися біля підвіконня. Щось обговорюють, сперечаються та кричать.

— Кажу вам, це Соломон і Дон повернулися! — волає Шакал. — Із загоном месників-­однодумців! Ось побачите, я вгадав!

— А я, наприклад, вважаю, що це люди з сусідніх будинків, — висловлює припущення Лері. — З’явилися вимагати, щоби Дім чимшвидше зносили. Втомилися вже чекати.

— Та ні, це точно чиїсь батьки! — хвилюється Руда. — Тільки батьки на таке здатні.

— Ти думаєш, там можуть бути наші бабусі? — з жахом питає Сліпий. Він теж стирчить біля підвіконня, але назовні, звичайно, не висовується.

— Чому саме бабусі? — дивується Руда.

— Що там таке? — кричу я. — Що трапилося?

До мене обертається тільки Сфінкс.

— Там намети. Біля самого Дому, — пояснює він. — Чотири штуки.

— Кемпінг! — кричить Табакі, висячи на віконних ґратах. — Цілий кемпінг месників!

Я починаю вдягатися. Чомусь у страшенному поспіху. На підвіконня мені не вдасться піднятися, навіть якщо з нього всі злізуть, але я однаково поводжуся так, ніби зараз підведуся, розштовхаю всіх і теж погляну.

Єдиний, хто залишився на ліжку, крім мене, — Лорд. Палить і вдає, що йому на все начхати.

— Бабусі якраз навряд чи поселилися б у наметах, — каже Руда. — Мені так здається...

Руда стоїть на підвіконні на весь зріст, у куцій майці на бретелях і в трусах. Майка не дотягує до пупка, а трусики в неї яскраво-червоні, під колір волосся. Під пахвою затиснутий запорошений ведмедик. Я думаю, що Лордові це зовсім не подобається. Що він тому й сидить такий похмурий, бо Руда стирчить у вікні напівгола, хоча йому б краще потішитися, що не зовсім голяком. Вона й без майки там запросто могла би встати; хто-хто, а я ж то знаю.

— У Сліпого параноя, — хихикає Табакі. — Останнім часом йому скрізь увижаються чиїсь бабусі. Він просто втратив через них спокій.

— А чому не дідусі? — питає Русалка.

— Цікаво, коли вони вилізуть назовні? — каже Лері.

Я вже одягнений і підповзаю на край ліжка, ближче до них. Як не подивитися, то хоч послухати. Македонський, помітивши мою зацікавленість, підходить до ліжка.

— Хочеш подивитися? Повзи до вікна, я тебе підсаджу.

— Не треба, — кажу я.

Поки я повзу до вікна, Русалка з нього злізає. Вона в чоловічій піжамі, яка їй завелика розміри десь на три. Рукави вона підкотила, але штанини теліпаються, як у клоуна. Руда, тримаючись за ґрати, протягує мені руку й витягує вгору, майже без допомоги Македонського, який підштовхує знизу.

І ось я нарешті їх бачу. Чотири намети. Два захисного кольору, один жовтогарячий і один темно-синій. Стоять вони справді впритул до сітки, неначе Дім виростив їх на собі за ніч, як гриби.

— Мені здається, це екстремали з шостої, — каже Сфінкс у задумі. — Може, Чорний вирішив почати привчати їх до зовнішності. Поетапно.

— Підемо надвір? — кричить Руда. — Подивимося на них зблизька?

— А сніданок? — обурюється Шакал. — Ви всі зовсім уже перестали снідати. Мені самому в їдальні нудно!

Я дивлюся на намети довше, ніж решта, бо останнім їх побачив, а також через те, що не можу злізти. Усім вже набридло обговорювати це явище, і через деякий час я залишаюся на підвіконні сам-один. Македонський, знімаючи мене, старанно відвертається від вікна.

— Ти чого? — запитую я його.

Він стенає плечима.

— Та так... Нецікаво.

Чомусь я йому не вірю.

У коридорі всі дружно похмурніють і надягають темні окуляри. Стіни вже не страшні. Вони тепер ясно-кремові, рівні та чистенькі. Ось тільки страшенно смердить фарбою.

— Ми тепер як продовження Могильника, — засмучується Лері. — Як жити?

Усі решта мовчать.

У дворі зібралося вже пів-Дому. Багато хто — в піжамах. Стає зрозуміло, що Сфінкс таки помилився. Пси шостої тут ні при чому. Їм, як решті, так само не терпиться з’ясувати, хто ховається в тих наметах. Навіть Брати Поросята тут, сидять рядком, зсунувши візки, й видивляються з однаково роззявленими ротами. Щоправда, ніхто не ризикує наблизитися до сітки.

Нарешті запона одного з наметів відкидається, випускаючи трьох. У мішкуватих комбінезонах захисного кольору. Голених наголо. З порожніми очима, достеменно як у ведмедя Рудої. Бажання познайомитися з ними ні в кого не виникає. Навпаки, всі, хто стояв ближче до сітки, відходять від неї чимдалі. Коли через декілька хвилин я озираюся, мені здається, що на подвір’ї нас стало набагато менше.

Один із наметників притискається до сітки, зобразивши на обличчі усмішку. Я на максимальній швидкості відкочуюся до ґанку, і тільки впершись колесами в сходи, розумію, що ще ніколи в житті ще не їздив задом наперед так швидко. Лері обганяє мене і злітає сходинками нагору.

— Порожня шкура! — бурмоче він на бігу. — Порожня шкура!

Логи один за одним ховаються у дверях.

Наметник пропихає крізь чарунки сітки пальці та щось каже. Продовжуючи посміхатися. Краще б він цього не робив. Легше було б дивитися, як це робить ведмідь Рудої. Подвір’я блискавично порожніє.

Повз мене проїжджають Брати Поросята, і кожен зачіпає мій візок, бо я стирчу попід самими сходами. Потім пробігають Зебра та Мрець, штовхаючи перед собою зарюмсаного Слона, і мало мене не перевертають. Одним з останніх утікачів виявляється Шакал.

— Чого вони хочуть? — питаю я його. — Хто вони такі?

— Порожні шкури, — відповідає він діловито, розмотуючи шворку з абордажним гаком. — Шукають того, хто, як їм здається, їх позаповнює.

— Я нічого не зрозумів! — кричу я йому, але він уже на ґанку, люто обговорює щось з Рудим і зовсім мене не чує.

Сліпий

Сліпий перетинає подвір’я, що натягнуло за день сонячного жару. Асфальт приємно гріє ступні, поколює щетинка газонної трави. Під дубом трава густішає і м’якшає. Він зупиняється перед деревом, дає рукам увійти в нього, і на долонях залишаються ребристі відбитки кори. Піднімається поволі, хоча міг би злетіти, як кішка, але зараз це не його дерево, сьогодні він гість на ньому. Коридор направо від входу без дверей; там колись висіли гойдалки, які Слон обірвав, волаючи «я лечу!», наліво — вузький прохід для дрібненьких і худих, ця гілка прохолодніша, ніж інші, котрі зберігають сліди підйомів і спусків, і підніматися по ній приємно. Сліпий піднімається, насвистуючи, щоб попередити про себе.

Горбач каже: «Привіт!» — і шурхоче гілкою. У привітанні не чути радості, але Сліпий іншого й не чекав, Горбач заліз сюди, мріючи усамітнитися, а не для того, щоби приймати гостей. Зате каркання Нанетти, яка продирається до нього крізь листя, сповнене захвату. Крила ляпають його по щоці, на плечі утворюється желе з посліду. Вона поважчала, й пахне від неї повноцінною дорослою вороною, тобто не дуже приємно. Поки вони з Нанеттою гладять одне одного, Горбач запитує, чого Сліпому стало треба на дереві.

— Та, загалом, нічого... — каже Сліпий. — Зіграєш для мене?

Горбач мовчить.

Нанетта відлітає й таранить крону, виспівуючи на все горло, танцює у них над головами, шумить за трьох, вдаючи, ніби її дуже багато. Сліпий витирає майку, долоня стає липкою.

— Навіщо? — питає Горбач.

Голос його — інший, не той, що у спальні; це впевнений голос, хоч і тихий.

Сліпий робить крок уперед; лице — наче паперова маска, на долонях — звиви, закривини дерева та пташиний послід. Він говорить:

— Просто так, — і сідає в чашоподібну розвилку, єдине місце тут, де можна сидіти зручно. Він вибирав це місце зав­жди, воліючи його над іншими; того, хто сидить тут, не видно ні знизу, ні з вікон, це самісіньке серце дерева.

Горбач утомився від свого відлюдництва. Важко залишатися самому, якщо звикнув жити серед багатьох, якщо те, чим прагнув заспокоїти себе, не принесло полегкості.

Місяць світить ночами на повну силу, повітря пахне тривогою. Горбач — частина тривоги, від якої він утік; він приніс її з собою і розмістив серед гілок, сподіваючись, що тиша й життя на дереві що-небудь з цим вдіють, що-небудь, чого не може вдіяти з цим він сам. Усі поводяться однаково. Метаються, прагнучи заховати все своє якомога глибше в себе, ховаються самі та ховають своїх птахів, задкують, задкують і пахнуть страхом; прагнучи при цьому посміхатися, сипати дотепами, сваритися, живитися й розмножуватися, а Горбач не вміє, як усі, його вистачає тільки на першу, відверту частину дій, і це робить його ще нещаснішим.

Запах ванілі й немитого волосся. Ваніль він носить на шиї в мішечку з люльковим тютюном.

Вони мовчать, поки Горбач збирає слова для Сліпого, поки Сліпий чекає, що він їх збере, а потім Горбач іде по тряскій гілці кудись, повертається, сідає навпроти й починає грати. Дуже тихо. Майже колискову, але колискову неправильну, в ній немає ні спокою, ні ласки; крізь її підкреслену ніжність на Сліпого віє холодом його самоти. Сліпий чекає, що це зникне, коли Горбач захопиться й забуде про його присутність, про те, що грає він не для себе, але той не забуває.

— Ти задоволений?

Сліпий протягує руку.

— Дай-но. Я нагадаю тобі дещо.

Флейта лягає на долоню. Навіть не тепла — гаряча, які ті ділянки стін, на яких щойно писали щось важливе. Сліди від рук зав­жди жагучіші та виразніші. На долонях Сліпого струмують закривини дерева, мертве дерево лягає у слід від живого, і він грає пісню, почуту колись, у ній вітер, летюче листя, і людина в центрі вихорового виру з листків, захищена від усього й водночас беззахисна. Сліпий грає добре, бо не вперше, йому нічого соромитися, він нічого не зіпсував.

— Що це? — питає Горбач.

— Те, що ти грав колись у дворі. Не пам’ятаєш?

Горбач хитає головою. Вони часто так відповідають Сліпому, і тільки потім похоплюються й озвучують свої гримаси та жести, коли в цьому зазвичай уже немає потреби.

— Не пам’ятаю такого.

Сліпий грає ще один уривок, чуючи з відчуженого мовчання Горбача, що він так і не впізнав свою пісню.

— Надто багато повторів.

Сліпий не каже, що це його повтори, що це він так креслив навколо себе захисну мережу, що магія монотонності в тому якраз і полягає, що сама себе замикає в коло, повторюючись знову й знову, поки кінець не зімкнеться з початком, створивши непроникну зону довкіл того, хто грає. Замість несказаних слів він повертає флейту. Чужі пісні з чужих платівок зіпсували Горбача; навіть живучи на дереві, він більше не може чаклувати. Тепер йому здається примітивними наспівами те, що він робив колись так добре.

— Дерево не йде на користь тобі, — каже Сліпий. — Самота теж. Спускайся, пошукай унизу те, що втратив. Може, знайдеш більше, ніж очікуєш знайти, сидячи тут.

— Звідки ти знаєш, що я хочу знайти, сидячи тут? І що вже знайшов? З чого ти взяв, ніби знаєш, що діється у мене в голові?

Нанетта опереним мішком падає на плече Сліпому й пристрасно клює в мочку вуха.

— А може, ти спустишся сам і перестанеш мене діймати? — питає Горбач, знімаючи з нього птаха. — Може, даси мені спокій?

Відсторонившись від його слів, тону й каркання Нанетти, не вгадуючи їхніх дій зі спричиненого ними шуму, Сліпий викликає в пам’яті плюскіт плавників великої риби, яка плаває в ночвах, і весь занурюється в цей звук. Колись давно хтось зробив це. Пустив рибу в ноч­ви з водою та поставив їх на підлогу в кімнаті, де він жив. Сліпий просидів поряд із тими ночвами стільки годин, що тепер може викликати ці звуки навіть у найгаласливішому місці, викликати — і заколисати себе ними. Відтак він приносить свою велику рибу, поселяє у гілках дуба, наче птаха з лускою, і залишає плюскатися й плавати серед листя. Що довше риба це робить, то йому спокійніше. Він гасить усі звуки, крім її тихого плюскоту, і тримає світ під водою. Коли трохи згодом він торкається гілки, біля якої сидить, кора не тепліша за його пальці, адже він змив із дуба всі сліди минулого, і якийсь час дерево стоятиме недіткнутим, як передвічний дуб у передвічній пущі.

Горбач притихає, ніби почувши створене ним.

Десятки стежин понад ними, які витончуються й обриваються в ніщоту, десятки різних шляхів, товщі та вужчі, і всі закінчуються однаково, але тільки для незрячих. Найвищі піднімають над кроною, і якщо повзти ними до кінця, можна відчути, як вони прогинаються під твоєю вагою, а якщо буде вітер, можна почути поскрипування невидимих дверей, і погойдатися зі своєю гілкою над порожнечею, принюхуючись до закритого шляху. Сліпий видирається на цей дуб, коли нудьгує за Лісом. Рукам і ногам неспокійно, голова наповнена словами, і він має розкраду, посилаючи себе вгору по водостічних трубах, по цегляній кладці — до даху, чарунками дворової сітки, стовбурами дерев — до найламкіших гілок. Він подобається собі, коли робить такі речі. На дубі він не був уже давно. Йому добре тут, як у знайомому будинку, і навіть якщо Горбач зараз прожене його, він забере із собою дещо цінне. Його тривогу та страх. Давню пісню, запах тютюну, радість Нанетти та плюскіт плавців тієї рибини серед дубового віття. Образ маленької дівчинки, яка сидить навпочіпки й смокче палець, дівчинки з важким поглядом, у брудному платтячку зі слідами яєчного жовтка і крові. В обдертих сандаликах. Цей образ лякає Горбача. Він забере його з собою.

— Що ти береш у нас без дозволу, не запитавши, Сліпий? — різко питає Горбач. — Що ти зав­жди береш у нас, не запитавши?

Сліпий — приголомшений його чуйністю, майже наляканий, — обпирається ліктем об шорсткаву гілку. «Завжди? У нас?» Що він зав­жди бере у них, зокрема у Горбача, не запитавши, і чому Горбач заговорив про це саме зараз, коли він зрозумів, що Сліпий щось узяв? Він перемішує та знову складає сказані Горбачем слова, уважно вслухуючись у них, і нарешті розуміє, що Горбач мав на увазі не зовсім те, про що він подумав спочатку. Не те, що Сліпий узяв у нього тепер.

— Усі хапають, де можуть, — каже він. — Хіба ти не такий? Усі ми беремо щось один в одного.

Гілка Горбача здригається від його руху, може, він сіпнувся, а може, стукнув по ній.

— Усі беруть. Але ти особливо. Ти жадібний, Сліпий. Ти береш, як злодій, і це відразу помітно. Іноді мені здається, що ти годуєшся нашими думками, що самого тебе немає, а є тільки те, що ти забрав у нас, і це вкрадене... Воно ходить серед нас, розмовляє та принюхується, і вдає, нібито нічим не відрізняється від будь-кого іншого. Іноді я відчуваю, як порожнію від твоєї присутності, іноді я чую свої слова від тебе, слова, яких при тобі не вимовляв. Логи називають тебе перевертнем. Кажуть, що ти крадеш чужі сни. Над цим прийнято сміятися, як над усією їхньою дурнею, але це правда, я це знаю давно. А ще я знаю, що ти підробка. Наші відламки, зібрані в одне ціле.

— Які стали вашим ватажком? — підказує Сліпий. Без тіні іронії чи образи. У голосі Горбача він не розчув переконаності. Тільки бажання завдати болю.

— Можеш повірити мені на слово, Горбачу, я існував і за межами Дому, без вашої допомоги.

Можливо, Горбач посміхнувся. Сліпому відомо, на чому ґрунтується цей забобон. Понад усе — на його звичці непомітно копіювати інтонації співрозмовника. Це стається само собою, майже несвідомо. Наближає співрозмовника, допомагає зрозуміти його. Іноді це допомагає вгадувати чужі думки. Але сама по собі така звичка не могла би навіяти Горбачеві бажання скривдити його.

— У мене були мої сни, — каже Горбач. — Тільки мої. Моє таємне місце. Ніхто про нього не знав, окрім мене. А ти з’явився туди і все запаскудив. Підсунув мені цю страхітливу дитину, яка весь час ховається, а потім вискакує, коли не чекаєш, кусається й дряпається, немов росомаха. Перетворив мої сни на жахіття! Тепер я навіть у спальні не можу бути, весь час здається, що вона ось-ось звідки-небудь вискочить і вчепиться мені в обличчя. А вже спати не можу і поготів. Тільки на дереві й зовсім потрохи. І я знаю, навіщо ти це зробив. Бо не можеш змиритися, коли хтось утікає від тебе, так? Кудись, де ти ніхто!

Сліпий сміється.

— Із чого ти взяв, що це тільки твої сни? Що це взагалі сни?

Від Горбача починає пахнути небезпекою. Запах настільки сильний, що це примушує Сліпого вчепитися за найближчу гілку, хоч вона недостатньо груба.

— Якщо зараз я зіштовхну тебе вниз, ти долетиш до землі? Чи по дорозі запропастишся?

У голосі Горбача відлунює стукіт падіння Сліпого й хрускіт поламаних гілок. А може, навіть кісток.

— Я встигну схопитися за тебе, і падати ми будемо разом.

— Це не відповідь.

— Мені не сподобалося запитання.

Горбач важко зітхає.

— Це не сни, Горбачу. Повір мені. Це зовсім не сни, — каже Сліпий. — Ти ж і сам здогадуєшся: це не сни.

Нанетта гамселить по стовбуру дзьобом, бавлячись у дятла. Сліпий зриває листочок, який лоскоче щоку, і розтирає його в руці. Долоня стає липкою й починає пахнути Лісом. Це заспокоює. Завжди краще пахнути тим, що тебе оточує, — одне з правил виживання в Лісі. Ставши його частиною, відведеш лихо. Трохи нагадує копіювання інтонацій співрозмовника. Сліпий вірить у такий спосіб захисту споконвіку, ще відтоді, як зовсім маленьким поїдав шматочки стін Дому.

— Що ж тоді це, якщо не сни? — питає Горбач.

— Ти сам знаєш, — байдуже відповідає Сліпий.

Горбач мовчить. Пошкрябуючи флейту. Сонячні плями стали гарячішими, припікають окремі ділянки на шкірі, ці укуси сонця блукають, зміщуючись від слабких поривів вітру, які погойдують листя.

Колись, у тій-таки розвилці, де Сліпий сидить зараз, його дістала стріла, випущена з арбалета; вона не прохромила, а тільки вдарила. Він добре пам’ятає, як злякався. Не удару та болю, а того, що той, хто це зробив, залишився невидимим. Він не міг відгадати його — того, хто стояв унизу, з тією саморобною зброєю, модною тоді серед молодших; Сліпий навіть не міг достеменно знати, що це хтось з однолітків, а не дорослий; він думав про те, що це може бути ХТО ЗАВГОДНО, і думати так було страшніше, ніж зустріти десяток стріл від шумного, зловмисного супротивника. Чому він раптом згадав про це? Чи лише через місце, де він зараз сидить? Чи щось подібне на оперену стрілу виринуло в інтонаціях його співрозмовника? Чому людина іноді знову переживає ту чи іншу подію посеред розмови, яка нічим з нею не пов’язана? Пальці Сліпого прослизають під майку і гладять живіт у місці, де колись давно утворився синяк.

— Скільки треба часу, щоб замінити стрілу на арбалеті? — запитує він.

Мовчання Горбача промовистіше, ніж крик. Сліпий здивований своїм відкриттям. То це все-таки був Горбач, благородний і великодушний уже в п’ять років. Захисник бездомних тварин і гноблених новачків. Ні, недарма він тоді злякався. Під деревом стояв з арбалетом той, хто не міг і не повинен був перебувати в тому місці й чинити те, що чинив. Звідси — мовчання. Горбач соромився свого вчинку, відтак мовчав. Як мовчав би дорослий, зробивши дещо вкрай погане.

— А скільки треба часу, щоб зникнути? — напружено питає Горбач. — Щоб розчинитися в повітрі, неначе тебе й не було?

— Ти не відповів на моє запитання.

— А ти на моє.

Сліпий випльовує пасмо волосся, що незрозуміло як опинилося в нього в роті.

Чи можна пояснити щось, що для тебе — абсолютно звичне, буденне, а для інших — неймовірне та незбагненне? Чи можна передати комусь накопичений роками досвід, користуючись самими лише словами? Останнім часом йому доводиться займатися цим дедалі частіше, проте легше від цього не стає.

— Мені було п’ять, коли я потрапив сюди, — каже він, — і для мене все було просто. Дім був Домом Лося, а всі дива — справою його рук. Ледь переступивши поріг, я зрозумів, що знаю про це місце більше, ніж повинен був знати, і що тут я інший. Дім відкрив переді мною всі сни, всі двері, всі шляхи, які не мають кінця; тільки найдрібніші предмети не співали мені про свою присутність, коли я наближався до них. Таким і мав бути Дім Лося. Я їв ночами шматочки його стін і вірив, що тим наближаюся до Лося. Він був богом цього місця, богом його лісів, боліт і таємничих доріг. Коли він говорив мені: «Світ величезний, йому немає кінця і краю, коли-небудь ти зрозумієш це, хлопчику...» — що я міг думати про його слова, крім того, що ми говоримо натяками про те, що відоме лише нам двом?

Горбач мовчить, затамувавши подих.

— Через багато років, — продовжує Сліпий, — я жахнувся, коли зрозумів, що він тут узагалі ні при чому. Що він не творець цього місця, не його бог, що все це існує окремо від нього, що те, що я вважав нашою спільною таємницею, належить тільки мені одному. Потім виявилося, що не тільки мені, але це мене вже не втішило. Адже головним для мене був він. А він нічого не знав. Жив собі на Денному Боці, жив тут і вмер, а Дім не захистив його, як захистив би мене, тому що я був частиною Дому, а Лось — ні. Дім не відповідає за тих, кого не впускає в себе. Він не відповідає навіть за тих, кого впустив. Якщо вони заблукали, невчасно злякалися або не злякалися вчасно. А особливо за тих, хто думає, що бачить сни, в яких можна померти, а потім прокинутися. За таких, як ти. Які вважають казкою його Нічний Бік. Нічний Бік цілий всіяний їхніми кістками та черепами, їхнім зотлілим одягом. Кожен сновидець вважає, що це місце належить йому одному. Що він сам його створив, що нічого поганого з ним тут не трапиться. Найчастіше погане трапляється саме з такими. І вони просто одного разу не прокидаються.

Горбач голосно ковтає слину.

— А ти? — питає він. — Ти від самого початку знав, що це не сон?

— Я не бачив снів ніколи до того, — сухо відповідає Сліпий. — Я, якщо ти пам’ятаєш, незрячий.

Горбач вовтузиться на своїй гілці, міняючи позу. Клацає запальничкою. Клацає і клацає, багато разів, поки навколо не розпливаються солодкуваті хмарки з ванільним запахом.

— То я Стрибун? — запитує Горбач невиразно. Йому заважає люлька, затиснута між зубами. Витягнувши її, він зізнається:

— Мене зав­жди смішило це слово.

Сліпий знизує плечима.

— Можеш називати себе інакше. Суть від цього не зміниться.

— А те маленьке чудовисько, яке...

— Це Хресна, — перебиває його Сліпий. — Мені довелося її туди затягти, і не моя вина, що вона перетворилася на те, на що перетворилася. Я залишив її в тебе, щоб ти, нарешті, прокинувся.

Горбач мовчить так довго, що Сліпому починає здаватися: Горбач уже ніколи не заговорить. Диму більше нема, люлька, мабуть, згасла.

— Чорт, — нарешті говорить Горбач. — Я знаю, що ти не брешеш, але повірити в це однаково не зможу. Це правда — те, що розказують про неї і Стервожера?

— В основному, — відповідає Сліпий, підводячись.

— Вона неабияк мене вгризла.

— Знаю.

Горбач теж встає.

— І ти виліз сюди, тільки щоб мені це все пояснити? — недовірливо запитує він.

— Ні. Я виліз сюди, щоби попросити тебе зіграти для мене. Мені потрібен флейтист у випускну ніч. Хтось, хто і Стрибун, і грає на флейті.

— Навіщо? — судячи з тону, Горбач здогадується навіщо, і йому це зовсім не подобається.

— Щоб відвести Нерозумних.

Сліпий здогадується, що Горбач дивиться на нього з жахом.

— Тузінь, — каже він. — Мені потрібен хтось, за ким вони, всі дванадцятеро, побіжать і поїдуть. Хтось, хто зуміє їх усіх перевести. Щуролов із Гаммельна. Він повинен любити дітей і тварин. Він повинен бути з тих, за ким ув’язуються бездомні цуценята й голодні кошенята. Він повинен зуміти зіграти для них так, щоби вони знали, що там, попереду, є теплий дім і смачна ковбаса.

Горбач знову сідає.

— Дурня якась, — бурмоче він. — Повна дурня! Ти взагалі розумієш, що ти верзеш, Сліпий? Який я тобі Щуролов? Він існує тільки в казці! І я — не він! Я взагалі в це не вірю!

— Вірити не обов’язково.

Нанетта скидає на голову Горбачеві трохи сміття й кокетливо каркає. Горбач струшує з волосся дрібні гілочки, якими вона його прикрасила.

— Йди, — просить він. — Будь ласка.

Сліпий спускається на нижню гілку, але не встигає з’їхати по стовбуру до наступної розвилки. Горбач хапає його за рукав.

— Ти не можеш знати про мене такі речі, — каже він. — Ти просто припускаєш, що я той, хто тобі потрібний.

Сліпий вивільняє рукав.

— Я іноді буваю перевертнем, — говорить він. — А це майже собака. Отже, вибач, я знаю, за ким ув’язався б, якби був щеням. У цьому вся відмінність між мною й тобою: те, що в мені трохи більше собаки.

— У тобі достобіса трохи більше всього, — бурмоче Горбач. — І трохи менше людини, яка вже просто не вміщається там, де напхано стільки всього.

— Але ж ти любиш собак.

— Вони кращі, ніж люди.

— Значить, і я кращий.

— Тебе я не люблю.

— Бо я не їм у тебе з рук і не помахую хвостом.

Горбач мовчить. Сліпому здається, що він щось жує.

Невже теж дубовий листок?

— Я не став би стріляти вдруге, — каже він неохоче. — Мене й після першого разу мало не знудило. Вони сказали, що ти з’їв кролика. Того, котрий щезнув з клітки. Що його ми шукали по всьому Дому. Рекс показав мені його кістки та шкірку. Вони сказали, що ти з’їв його сирим. Я хотів побити тебе, а потім узяв арбалет і влаштував полювання. Як у кіно... Ніби якийсь кіно­індіанець, що мстить... за кролика! — Горбач видає нервовий смішок. — Захисник природи...

— Не їв я його. Невже, вбивши кролика, я став би тримати його кістки в себе під ліжком?

— Звідки ти знаєш, де вони були?

— Я їх знайшов. Подумав, що це щурячі. І викинув.

— Може, ти й не брешеш, — зітхає Горбач. — Звідки мені знати. Пробач, що наговорив тобі... Різного… Я і про ту пісню збрехав. Насправді я добре її пам’ятаю. Просто не люблю, коли підслуховують, що я граю. Взагалі не люблю, коли мене слухають, коли читають мої вірші, дивляться мої сни… Хочеться мати хоч щось своє, куди ніхто не заліз би.

Він знову зітхає.

— А як це, коли дивишся чужі сни?

Сліпий замислюється.

Як? Сумно. І болісно. Сни ніколи не розкажуть про щось, що по-справжньому цікавить. Жоден предмет не є тим, чим він є в чиємусь сні. Усе надто невиразно, перетворення надто швидкі, придивившись до будь-якого обличчя, ти його втратиш. Лише крихта по крихті, за ледь вловною схожістю, пройшовши знайомими слідами через безліч снів, можна скласти картину світу. Можна навіть спробувати знайти там себе. З певного дня власне обличчя, як біла паперова маска, почне траплятися дедалі частіше, аж поки одного разу ти не зазирнеш собі в очі і не здивуєшся їхній прозорості. «А я красивий!» — подумаєш ти з захватом, твоє вдоволення самим собою зауважать довколишні, це ще більше відверне їх від тебе, але тобі буде однаково. Ти проживеш якийсь час щасливим, і навіть почнеш іноді зачісуватися, аж до наступної зустрічі з самим собою; і там і тоді очі в тебе будуть більмуватими й мертвими, немов у вареної риби, а обличчя буде вкрите гидкими прищами. Це тебе вжахне. Ти завісиш обличчя волоссям, заховаєш очі під темні окуляри й заживеш вигнанцем, вірячи в те, що ти надто огидний, щоб наближатися до людей. До наступної зустрічі вві сні, де очей у тебе не буде зовсім. Ти розлютишся на тих, хто бачив тебе безоким і страшним, і перестанеш відвідувати їхні сни, поки одного разу не зрозумієш, що все це обман, як і твоє обличчя — у будь-­якому сні будь-кого чужого, і тільки одне має значення: що ти дізнався, якими бувають самі сновидці, коли вони не коло тебе.

Він намагається пояснити це Горбачеві, але відчуває, що вдалося кепсько. Горбач нічого не зрозумів. Йому, як і раніше, здається, що дивитися чужий сон має бути цікаво. Сліпий каже собі, що це не має значення. Не для того він заліз сюди, щоб у чомусь виправдовуватися. І навіть не для того, щоб умовляти. Його дивують запитання Горбача. Невже так важливо, що ти бачиш, коли дивишся чужий сон? Невже Горбачеві шкода ділитися з ним уривками своїх сновидінь?

— Добре, — каже він. — Я спущуся.

— Зажди! — в голосі Горбача паніка. — Я ще про багато що не запитав!

Сліпий сідає на гілку. Не на ту, котра зручна, як стілець або тверде крісло. Ця радше роздвоєний поріг, на якому затримуються ті, котрі зібралися йти.

Горбач напружено сопе. Ловить майже невловні запитання. Він багато що знає, але знання ці зберігаються у вигляді пісень, віршів, приказок і дитячих лічилок. Будь-яке диво Дому розжоване й поглинуте ним іще в тому віці, коли дива сприймаються як частина буденного, і насправді Горбачу відомі відповіді майже на всі його запитання. І що довше він шукає слів, то краще це розуміє. Сліпий чекає, подумки перескакуючи з Горбачем через сходинки непоставлених запитань. Одна... друга... третя...

— Що тепер із нею буде? — питає Горбач. — З цією... Ну, з Хресною… Вона залишиться там назав­жди?

Сліпий киває.

— Залишиться. А що з нею буде — це не наш з тобою клопіт.

— Вона дуже маленька!

Сліпий обнишпорює кишені у пошуках сигарет, але нічого не знаходить.

— Маленька, зате живуча, — відказує він.

Горбач якийсь час мовчить, перетравлюючи цей аргумент.

— А де вона захована? — питає він з огидою. — Ну... ти зрозумів... Де вона лежить? Доросла...

Сліпий знає, що Горбач зараз собі уявив. Як Хресну, що «обернулася» на лялечку, витягують звідкись із шафки в роздягальні при спортзалі, і яке незабутнє враження це справляє на вихователів.

— Її ніде тут нема, вона є тільки в Лісі, — відповідає він. — Я перетягнув її цілком, — він морщиться, передбачаючи наступне запитання. Тому що якраз про це нічого не сказано ні у віршах, ні в піснях, ні в лічилках.

— Хіба це можливо? — запитує Горбач.

— Так. Але дуже важко. Насправді такого робити не можна, — зізнається Сліпий. — Дім цього не любить. Потім доводиться розплачуватися.

Страхом, додає він подумки. Можливістю втратити все. Безпорадністю, вигнанням і навіть смертю.

— Коли Ральф відвіз мене, — каже він, хоча ним аж пересмикує, — я думав, це кінець. Він сказав, що не поверне мене в Дім, поки я не скажу, куди вона зникла. Де ми її заховали. І знаєш... Якби я не перетягнув її всю, я б, напевно, сказав. Ніколи в житті мені не було так страшно. Я перетворився на нікчемний цілковитий непотріб.

Сліпий тремтить, не помічаючи цього, й запинає рукою на грудях свій піджак без ґудзиків. Він не знає, наскільки виразна зараз його фігура, і здивовано відсахується від протягнутої руки Горбача.

— Не говори про це, — Горбач трясе його за плече. — Я все зрозумів. Я не стану просити, щоб ти перевів мене цілком.

— Не проси, — хитає головою Сліпий. — Я зробив би це тільки для однієї людини. За нього я готовий так платити. Більше ні за кого.

— Заспокойся, — каже Горбач. — Просто не думай про це, добре?

Сліпий киває.

— Я знайду тебе вже там. Знайду і переведу. За того, хто наполовину пішов, мені нічого не буде. Напевно. Я сподіваюся. Але на це може піти багато часу.

— Не треба, — твердо відказує Горбач. — Мені цього не потрібно.

Сліпий киває й зісковзує вниз по стовбуру. Що ближче до землі, то прохолодніше, ніби там не асфальт, який зараз холоне після денного пекла, і не розтріскана земля, а море високої трави. З останньої розвилки Сліпий зістрибує на землю, і пальці намацують у підсохлій траві квадратики картону. Їх багато, немов хтось розсипав під дубом великий пазл. Запитання оракулові. Сліпий підбирає один шматочок та ховає його до кишені.

— Е! — гукає його згори тужливий голос. — А що, по-твоєму, має грати Щуролов?

— Мадригал Генріха Восьмого, — відповідає Сліпий, не замислюючись.

Табакі

Дні пішли, наче туго натягнуті струни. Кожен наступний — тугіший і дзвінкіший, ніж попередній. Я почуваюся так, ніби сиджу на такій струні та чекаю, поки вона порветься. Коли це трапиться, мене закине далеко-далеко, тобто набагато далі, ніж можна уявити, хоча при цьому я залишуся там само, де був.

Очікування — річ неприємна, особливо примножене спекою.

Небо — пронизливо голубе, й аж до кожної з рятівних ночей я нервую в його присутності. Іноді мені здається, що з такого неба мають сипатися здохлі птахи. Переламані та збляклі. Іноді мені навіть вчувається їхній запах, і здається, що коли гарнесенько пошукати, то де-­небудь вирине горобець, який уже навіть засмердівся.

Я рятуюся від спеки, збираючи нічийні речі та розсилаючи листи.

Шістдесят чотири листи вже відіслано відомим особам; це листи з пропозицією взяти Дім на утримання, з усіма нами, котрі перебувають у ньому. Щонаймилішій людині, яка зважилася б на таке, будуть надані мої поради в будь-яких галузях і з будь-якого приводу, абсолютно безкоштовно. Я так само запропонував використовувати себе в ролі ворожки, астролога, секретаря, приборкувача домашніх тварин, майстра на всі руки, шамана, талісмана й оригінальної настільної прикраси. Наразі ніхто не відгукнувся. Я, власне, на це й не розраховував. Листів лише шістдесят чотири. Це небагато. А ось те, що ніхто з адресатів не відповів навіть жартівливим посланням — насторожує. Можливо, я був недостатньо переконливим. Літа все ж таки беруть своє.

На виїзді в коридор я пропускаю всіх наперед і виїжджаю останнім, скромно опустивши очі. Навсібіч не дивлюся, хоч мені теж цікаво, як виглядає при світлі дня те, над чим ми попрацювали вночі.

Захоплені вигуки зграї змушують мене почервоніти.

— Ого! — кричать вони. — Ого-го! Оце так!

Як усе-таки приємно робити сюрпризи. Як це хвилююче, і як шкода, що нечасто випадає така нагода.

Немає більше чистих жовтавих стін кольору вершків.

Ми працювали на межі людських можливостей, надаючи їм належного вигляду. Усе, що писалося, писалося з розмахом, але ми не халтурили — кожен напис оброблений дуже ретельно. Малюнків, звичайно, могло би бути більше, але не можна вимагати водночас і якості, й кількості. Вище голови не стрибнеш.

— Ура! — кричить Русалка й біжить уперед, розмахуючи наплічником.

Куряка переписує в свій щоденник якесь гасло. Набубнявілі метрові букви виблискують на півстіни, ніби обсмоктана карамель. Я й сам приголомшений тим, як грандіозно це виглядає. Щоправда, не зовсім зрозуміло, про що мова. Але це дурниця. Зате тепер просвітами між написами й малюнками займуться всі інші, і через день-два, та ні, яке там, через кілька годин там уже будуть і важливі оголошення, і новини, й угоди, і вірші, словом, усе, без чого ми та наші стіни не можемо обійтися. Головне — почати.

Русалка повертається й збуджено повідомляє, що далі все навіть цікавіше.

— Там шість слонів бредуть ланцюжком... Великі такі... Один навіть картатенький, «в шашечку». Що це означає, як думаєте?

Куряка не думає ніяк, а Сфінкс вважає, що слони, швидше за все, просто заповнили простір.

— Мабуть, хтось вирізав трафарет.

— А там часом немає такої манюсінької попелиці? — запитує Куряка. — Поряд зі слонами. Такої зеленої?

Попелиці там немає, зате є симпатичний дрімаючий лантанозух, із задертими догори лап­ками, але не відкривати ж усі секрети нараз.

Русалка слухняно шукає попелицю. Усі ми вже йдемо, і проїжджаємо повз слонів, і всі видивляються попелицю.

— Ой, мертвий крокодил, — каже Русалка засмучено.

Усі погоджуються. Ніхто, як з’ясувалося, не в змозі відрізнити сплячого лантанозуха від мертвого крокодила.

— Тепер зрозуміло, чому Лорда не добудилися, — говорить Руда. — І чому від нього тхне фарбою та розчинником, — вона поправляє панамку на голові Грубого й відвозить його наперед.

Ми наздоганяємо їх у районі третьої, де юрмиться людність. Усі стоять, мовчки дивлячись на стіну. Я проштовхуюся ближче — й переживаю потрясіння нарівні з усіма, бо ця ділянка була дуже далеко від моєї, вночі я її не відвідав.

Тут тільки порожні, обведені чорним, прямокутники, з дрібними поясненнями в центрі кожного: тут була антилопа роботи Леопарда. Крейда, вохра, бронза. Збережений фрагмент диптиха «Полювання».

Над порожніми траурними рамками зміїться єдиний великий напис: «ПЕРЕХОЖИЙ, ЗДІЙМИ ШАПКУ!»

Руда поволі стягує панамку з Грубого.

Я надягаю темні окуляри та виїжджаю. Я їду, гримкочучи Мустангом, розполохуючи тих, котрі поспішають в їдальню, і тих, котрі нікуди не поспішають: і одні, й інші відскакують недарма, бо Мустанг з кожним днем дедалі важчий та незграбніший, і ним дедалі важче керувати, а темні окуляри заважають вчасно розрізняти перешкоди. Зняти я їх не можу, від сонячної погоди в мене псується настрій, а в окулярах ця сонячність не така помітна, в окулярах можна навіть побачити похмуре небо замість яскраво-блакитного, і я не знімаю їх уже тиждень, дурячи сам себе та потрапляючи в аварії, але краще дві-три аварії, ніж депресія, яка обов’язково почнеться, якщо задовго пожити під безхмарним небом.

Хтось такий же нервовий, як я, викрутив сигнальний дзвінок, помисливши, напевно, що для дзвінків на уроки він уже не використовується, а обід однаково ніхто не пропустить. І помилився. Чимало людей таки пропускають обід. Запізнюються або приходять завчасно. Сніданки постраждали найбільше, і тепер у їдальні вранці всуціль Фазани, які перемелюють трав’яні салати. Оку нема на чому перепочити. Я ніколи не любив дзвінків, я взагалі не люблю міток часу. Але поки дзвінок працював, в їдальні було веселіше.

Я під’їжджаю до столу та пов’язую собі серветку.

Навпроти Куряка цідить свій чай, як отруту. Поряд Лері шматує тупим ножем хліб. І більше нікого немає. За Щурячим столом — четверо, за Пташиним — троє, від Псів один представник завантажує наплічник продуктами, й лише Фазани у повному складі, причому — якщо захотіти — можна послухати хрускіт, з яким вони розгризають свою вранішню морквинку.

Роблю бутерброд, щоби показати Лері, як їх треба робити, але він не дивиться в мій бік. Пихкає — і терзає хліб.

На другому бутерброді забігає Македонський, котячи перед собою Грубого. Жалісливий вигляд Грубого свідчить про те, що сюди він не надто рвався. Підігнавши його візок до столу, Македонський починає завантажувати бідолаху їжею, чому Грубий зовсім не радий, однак Македонський, зазвичай уважний, чомусь взагалі цього не помічає. Якби дзвінок працював, він би зараз уже дзвенів, але якщо він так і не задзвенить, навіщо поспішати? Виймаю з наплічника похідний казанок і перекочую через стіл до Македонського.

— Кидай усе сюди, не муч дитину.

Македонський ледве встигає впіймати казанок, але все-таки ловить, хоч при цьому йому випадає з руки ложка.

— Ну от, — кажу я. — Сам іще добре не прокинувся, а вже когось годуєш. А він, між іншим, пригостився булкою зранку, так що може й задихнутися від такого ставлення. Знаєш, скільки людей від таких речей перемерло?

Грубий злизує з підборіддя майонез та, ніби на підтвердження моїх слів, придушено гикає. Македонський обертає в руках казанок, мабуть, вражений його місткістю. Уже хоче назад під душ, певно ж, він третій день поспіль не вилазить з душової кабінки, неначе вирішив поступово змити з себе Македонського.

— Давай-давай, — кажу я йому. — Не марнуй часу.

Лері бубонить, що від мене занадто багато шуму. Що від мене взагалі дуже багато шуму, але вранці особливо багато.

— Запиши це у свій зошит, — пропоную я Куряці. — «Він був галасливий зав­жди, а надто вранці».

Дивлюся, як Македонський заповнює казанок, складаю серветку та виїжджаю. У могилі я бачив такі нудні сніданки.

У коридорі з’ясовується, що від мене справді надзвичайно багато шуму. Дається взнаки усунення з наплічника такого великого предмета, як казанок. Щось там усередині зрушилося і брязкає, щось, що казанок, мабуть, притискав. До того ж Мустанг почав поскрипувати, неприємно нагадуючи візок-привид — той візок, котрий проїжджає повз Дім удосвіта, ближче до проминулої ночі, ніж до наступаючого ранку.

Із цим візком взагалі нічого не зрозуміло. Може, це просто бомж, який повертається з нічного полювання за порожніми пляшками. А може, візочник, який повстав з могили, де його колись були поховали разом з візком, що заіржавів під землею до стану цілковитого непотребства. Або самотній візок, який роз’їжджає навколо Дому, немов Летючий Голландець, торохкаючи кісточками зітлілого їздця.

Перевірити, котра з цих версій відповідає дійсності, неможливо. У вузькому проміжку між ніччю й досвітком спиться надто солодко, щоб вилазити з ліжка, та якби я навіть і виліз, однаково нічого не розгледів би, бо проїжджає ВОНО, коли ще темно. Відтак я вирішив записати таємниче рипіння та прослухати запис потім, уже гарненько прокинувшись. Але скільки я не ставив магнітофон на запис біля відчиненого вікна, нічого подібного на знайоме рипіння так і не почув. Зіпсовані касети я склав у коробку та заховав серед нічиїх речей.

А зараз оце я сам риплю, наче той невловний візок, привид візочника або візок з-під привида. Це означає, що Мустанга час змастити й перевірити, чи не розхиталися його кріплення. Тоскне, малоцікаве заняття.

Усе незвичайне в Домі так чи інакше стягується на Перехрестя чи то до Кавника. Якщо не шукаєш чогось конкретного, краще сидіти там і чекати, поки те, що тобі треба, знайдеться саме. Не лише я полюю там у певний час доби. Територія Кавника суворо поділена між ловцями того та іншого. Ми прагнемо не заважати один одному й не лізти в зони чужих інтересів, та все ж таки іноді це трапляється, тому кожен із нас знає, що збирає інший. Час від часу в Кавнику з’являються дівчата в пошуках бійок, тоді треба терміново виїжджати, поки сам не став чиїмсь трофеєм.

Ми сидимо за крайнім столиком біля стіни, я і Русалка, й чекаємо. На мені окуляри від сонця, що допомагають впоратися з сонячною погодою, і піратська майка-попередження, а прапор на Мустангу ядучо-жовтий і пахне здохлими горобцями. Русалчине волосся шат­ром вкриває її та стілець і спускається нижче сидіння, на півруки не сягаючи до підлоги. У її волоссі струмують стрічки, шнурки й ланцюжки з крихітних дзвіночків, а крізь жилетку прозирає рядочок знаків питання, самі лише знаки питання, двадцять «чому», котрі вишикувалися одне за одним. Вона також чекає, терпляче й мовчки, по її волоссю щось стікає, пацьорково поблискуючи, а знаки запитання на майці скапують переверненими краплинами.

Заради Русалки мені дуже хочеться удачі саме зараз, поки вона поряд. Останнім часом мені щастить дедалі рідше і рідше, адже я вже чимало всього набрав, можливо, з кожним вдалим днем я вичерпував свій мисливський ліміт, відтак він уже майже закінчився. Тому я трохи нервую і, щоб заспокоїтися, виймаю з наплічника теку з папером і починаю писати шістдесят п’ятий лист із серії «У пошуках Божевільного Доброчинця». Раніше я користувався зразком, але після двадцятого листа в ньому відпала потреба, до того ж переписане зав­жди виходить менш живим і натхненним, хоч і не відрізняється за змістом від складеного з пам’яті.

Русалка п’є свою каву й стежить за дверима. Коли я ховаю чергове послання в конверт, проводжає його недовірливим поглядом.

— Ти справді віриш, що з цього щось вийде?

— Ну, як тобі сказати, — ховаю теку назад у наплічник і витягую звідти конверт. — Узагалі-­то не вірю. Такі речі трапляються один раз, якщо взагалі трапляються. Імовірність повторення надзвичайно мала. Але ігнорувати навіть зовсім манюню ймовірність усе ж таки не варто.

— Хочеш сказати, що одного разу таке вже було? Коли?

Я зітхаю. Ніхто не знає історії власної домівки. І знати не бажає. Для них це вицвілий мотлох, вони ані хвилини не витратять на те, щоб його обнюхати. Безумовно, ніхто з них не стане археологом — любителем розкопувати й сповнюватися захватом від викопаного.

— Жив-був колись давно такий чоловік, — починаю я. — Дуже багатий і дуже потворний. А може, і не дуже потворний, але дуже хворий. Тепер уже нема як про це дізнатися, бо він ніколи не фотографувався, а якщо фотознімки робили потайки, тут же починав судитися з кожним, хто так вчинив. Він ховався від усіх у своєму будинку, збирав колекцію старовинних музичних інструментів і нікого не бажав знати. Розсилав у різні журнали статті, підписані псевдонімом Тарантул, але їх майже ніколи не друкували, бо він в основному лаяв уряд і всі організації, з якими йому доводилося стикатися, загалом кажучи, «бризкав отрутою», як він сам це називав, а таке ніхто не візьметься публікувати. У нього, здається, років за десять тільки й узяли, що одну статтю про старовинні музичні інструменти. Усі його родичі дочекатися не могли, коли він помре, щоб поживитися його грошима. Він про це, звичайно, знав, тому відшукав сирітський притулок, який збиралися прикрити, позаяк будівля, в якій розташовувався притулок, була страшенно старою. І він профінансував ремонт цієї будівлі та створив фонд, який повинен був підтримувати цей притулок після його смерті.

Я замовкаю й малюю на скатертині невидимого павука. Ручкою ложки.

По ходу розповіді до нашого столу підсіли ще декілька слухачів, але я нічого не маю проти, хай собі слухають, якщо їм цікаво.

— Він склав список усіляких правил і обмежень для тих, хто житиме в його будинку та на його гроші. Тільки відтоді минуло так багато років, що половини цих правил перестали дотримуватися.

— А які були правила? — нетерпляче запитує Русалка. — Ти знаєш їх. Розкажи!

— Ну, там було щось стосовно ремонту не рідше, ніж раз на три роки. І приймати почали в основному калік, це відтоді почалося. Недоумкуватих не приймали, бо він сам склав навчальну програму, а вона була ускладненою, недоумкуватий з нею не дав би ради. Він навіть мав неприємності через це, його звинувачували в тому, що він занапастив усі свої гроші, віддавши їх на один напівзруйнований притулок, хоч на ці кошти можна було побудувати двадцять таких притулків, а потім ще й обмежив доступ у притулок тим, кого доля обділила найбільше.

— Табакі! — обурено каже Дракон. — Звідки ти знаєш всякі такі штуки, та ще й із такими подробицями? Зізнайся, ти все це вигадав!

— Зізнаюся. Сидів і від нічого робити вигадував. Тренував уяву.

Дракон безцеремонно хапає мою чашку й відсьорбує з неї.

— Надто це романтично, — бурчить він, — у житті так не буває. Якщо й було щось приблизно подібне, ти однаково там від себе понаприкрашав.

— Зате тебе це схвилювало. Он як ти вихлебтав чужу каву від зворушення.

Дракон повертає мені чашку й дивиться з докором.

— То ти визнаєш, що це була брехня?

У нього волохаті брови, лоб заріс майже цілком, з вух витикаються пучки жорсткого волосся. З усією цією шерстю він нагадує чорта з дитячих казок. Так і ввижаються заховані ріжки. За спиною в нього млосний збоченець Ангел до ладу та не до ладу закочує очі. А вільний стілець окупував Гупі, з хронічним нежитем і найбільшими в Домі, після моїх, вухами. Думаю, що якби старий Тарантул міг нас бачити, він би залишився задоволеним.

— Це, мабуть, правда, — каже Русалка переконано. — Коли Табакі бреше, він стоїть на своєму до останнього, а не зізнається, що все вигадав.

Дракон крутить патлатою довбешкою.

— І кому з вас вірити? Він каже, що все вигадав, ти — що не вигадав.

— Архіви треба читати, діти мої, — зітхаю я. — Історію треба знати. Скільки вашої змоги.

Дракон, насупившись, мовчить. Решта — теж. Із замисленої Русалки капають знаки питання, один по одному, і просочуються крізь паркет. У моїй чашці порожньо, і я непомітно присуваю до себе Русалчину, хоч у ній трохи замало цукру.

Ангел повертає на місце зіниці, що були застрягли йому під повіками.

— Пропоную спорудити на Перехресті тотемний стовп на честь нашого батька-добродійника! — виспівує він кришталевим голоском. — Це просто ганьба, що особа, якій ми так багато чим завдячуємо, хиріє в забутті!

— А тобі тільки дай кого-небудь вшанувати, чи треба, чи не треба, — бурчить Дракон, не зводячи з мене підозріливого погляду. — Ні в яких архівах не могло бути того, що він тут нам понавішував на вуха!

— Але ж було! — вражено озивається Ангел. — І погодься, що культ павука існує в Домі — й бере початок іще з найдавніших часів. Узяти бодай усім відомі вірші...

Обурене ревіння Дракона заглушує всім відомі вірші. Русалка затикає вуха, а Гупі чомусь заплющує очі. Напевно, тому, що його вуха двома пальцями не заткнеш. Подивившись на нього, я теж заплющую очі. Потім розплющую — і бачу Коня.

Він щось каже, але його не чути, поки Дракон не перестає ревіти й не від’їжджає від нашого столу.

— ...і став батьком іншій звірині! — ніжно закінчує Ангел.

— ...сказав, що ти збираєш усяку таку погань, — Кінь кладе переді мною зв’язку чогось не­зрозумілого. — Тобі це годиться?

Хапаю цю зв’язку — й бачу дивовижну річ. Щурячі черепи, нанизані на ремінець-вуздечку. Зриваю окуляри, щоби краще роздивитися довгождану здобич.

— Чиє це, Коню?

— А чорт його знає, — відповідає Кінь. — Валялося собі у взуттєвому ящику. Я поліз за кремом до взуття, дивлюся — фігня якась...

Тремтячими руками розплутую вузлики на ремінці. Черепів рівно сім, і лише в одного обламані ікла; загалом вони в чудовому стані. А ремінець прикрашений тьмяними мідними бляшками та шпичаками, він і сам по собі доволі красивий. Якщо це не чаклунський предмет, то я вже навіть не знаю, що можна так назвати.

— Жах який! — вигукує Ангел. — Чиї це бідні обгризені кісточки?

— Щурячі, — буркочу я. — Що в тебе було з біології, хотів би я знати?

Кінь задоволений.

— Якщо тобі це потрібне — бери. Мені ця штука ні до чого.

— Гидота! — вигукує Ангел. — Це ж скільки щурів безневинно звели зі світу! А може, хтось так наводив пристріт на другу?

— Но-но, — Кінь схрещує пальці, тривожно озираючись. — Ти, Ангеле, притримай язика. Я їх у нашому, між іншим, ящику знайшов. Це що, ми, по-твоєму, пристріт наводили?

Стукаю долонями по столу, мало не розхлюпавши Русалчину каву.

— Годі! Йдіть усі геть. Дайте спокійно роздивитися здобич. Тобі, Коню, дякую дуже, я у боргу не залишуся. Тобі, Ангеле, теж дякую. За компанію.

Ангел ображено закочує очі. Кінь посміхається, салютує мені та відкочує візок з тимчасово осліплим Ангелом в інший кінець Кавника. Гупі сидить нерухомо, щосили прикидаючись, ніби його тут немає.

Я витягую з наплічника торбину з макетами, які зображають мою колекцію в мініатюрі, та розкладаю предмети на столі. Русалка підтягає стілець ближче, й ми починаємо так і сяк переставляти макети, враховуючи появу щурячих черепочків. Вовтузимося ми довго. Гупі набридає за нами стежити, і він починає дрімати.

— Ні, — каже Русалка. — Так нічого не вийде. Треба принаймні зрозуміти, що це таке.

Я вішаю ремінець з черепками на шию, потім обмотую ним голову, потім пробую закріпити на талії.

— Це точно не на шиї носилося. І не як пояс. Але раніше тут була пряжка, бачиш слід?

— А може, це справді щось пристрітне? — запитує Русалка. — Тоді воно чиєсь, але власник нізащо не зізнається.

— Де ти бачила таке пристрітне? Не прохромлені, не розколені, цілісінькі черепи в бездоганному стані!

— Звідки мені знати, якими вони мають бути, я ніколи ні на кого не наводила пристріт.

— Тоді слухай тих, хто знає, не помилишся.

Русалка підпирає голову долонями й дивиться на розставлені на столі макети.

— Мені цікаво тільки одне. Звідки беруться знавці таких речей? Які все на світі знають, ну буквально все.

— Не все, — скромно виправляю я її. — Але багато що. Вони виковуються в кузнях життєвого досвіду.

— Ага, — киває Русалка. — Тільки для такого життєвого досвіду треба прожити років сто й завести абсолютно незбагненні знайомства. Отож мені й цікаво, звідки він береться, цей досвід?

— Виростеш — дізнаєшся. Або не дізнаєшся. Як пощастить.

— Тільки це й чую з усіх боків, — кривиться вона. — Від тих, хто ну страх наскільки за мене старший.

Я змішую картонні іграшки та ховаю їх назад у наплічник.

— Ходімо. Сьогодні вже нічого цікавого не буде. Двічі на день така удача не випадає. Тож можна з’їздити перевірити, як ця штука виглядатиме з усією рештою.

Русалка збирає чашки й несе їх до рундука. Я морочуся із зав’язками наплічника.

Час у Домі тече не так, як у зовнішності. Про це не говорять, але дехто встигає прожити два життя й постаріти, поки для іншого минає який-небудь нещасний місяць. Що частіше ти провалювався в позачасові дірки, то довше жив, а роб­лять це тільки ті, хто тут давно, тому різниця між старожилами й новачками колосальна, і не треба бути аж надто розумним, щоб її розгледіти. Найжадібніші стрибають по кілька разів на місяць, а потім тягнуть за собою по кілька версій свого минулого. Мабуть, таких жаднюг, як я, в Домі більше немає, а отже, немає нікого, хто прожив би стільки кіл, скільки прожив я. Пишатися тут нічим, та все ж таки я пишаюся, адже видатна жадібність — це також своєрідний здобуток.

Русалка повертається й вичікувально дивиться. Я кажу, що готовий, і ми покидаємо Кавник, залишивши Гупі спати за спорожнілим столиком.

Щоразу, розбираючи та збираючи наплічник, я розумію, що зайнятий чимось абсолютно позбавленим сенсу. При цьому вміст наплічника майже не має значення, важливий сам процес. Витягнув, понюхав, відклав. Витягнув, подлубався, відклав. Потім намагаєшся запхнути все назад, а воно не запихається. Стає цікаво, чому. І так далі. Майже медитація.

Колись таке називалося «Синдромом однієї сумки». Дуже важке захворювання. Спостерігаючи тепер у себе його ознаки, я не зовсім розумію, чим воно викликане. Розміри й вагу багажу на випуску ніхто не обмежує. Але я однаково страшенно непокоюся через те, що в наплічник ні в якому вигляді не влізає повітряний змій. Напевно, це такі ігри розуму. Відволікаючі маневри. Мучишся, пихкаєш, перераховуєш своє добро й непомітно забуваєш, з чого, власне, почав пакуватися. Зате згадуєш багато всього іншого, тому що будь-який предмет — це часи, події та люди; вони спресовані в тверду форму й мають бути розміщені серед інших, собі подібних.

Наплічнику моєму років сорок, зараз таких міцних не шиють. На ньому латочки зі справжньої шкіри, важкі латунні пряжки, десять внутрішніх кишень, п’ять зовнішніх і спеціальний чохольчик для ножа. Не наплічник, а печера Алі-Баби. У мене його крали двічі, але я обидва рази його повернув, а сам украв його так давно, що ніхто вже й не пам’ятає, що він не був моїм від самого початку.

Я розповідаю все це Лордові, вивантажуючи вміст наплічника, поплескуючи його по опалих боках і струшуючи.

— Отут, дивися... У цій кишеньці — бритва. Тягнеш замок, вона вискакує, і — привіт.

— Що — привіт?

— Без пальців можна залишитися. Так я повернув його обидва рази після крадіжки. Дивишся в їдальні, в кого рука забинтована, під’їжджаєш і кажеш: «Віддай наплічник, сука!» — і вони повертають. А якщо не повертають, то їм же гірше.

Лорд з цікавістю заглядає в наплічник:

— Дивно, що ти не намазав бритву отрутою. На тебе якось навіть несхоже — залишити злодієві шанс.

— Ну це вже ні, — кладу назад шерстяні шкарпетки й кухоль зі своїми ініціалами, — одним із викрадачів був Лері. Можеш собі уявити, як він нив, коли порізався. А якби там була отрута...

На саме дно лягає архівний альбом з наліпками й вирізками, в кухлі розміщуються глиняні свистки. Похідний казанок, бінокль, малинова жилетка, коробка з бісером...

Лорд підтягує до моєї купки подушку, лягає на неї животом і дивиться.

Вистачає його хвилини на півтори. Коли я наступного разу відриваюся від пакування, він спить. Відчуття близьке до того, яке буває, коли раптом зачинять двері перед самим твоїм носом. Оце тільки що був співрозмовник, а оце його вже нема.

Зітхаю та знімаю з Лорда окуляри-люстерка. Конверт із наліпками ще не запакований. Перебираю зразки, котрі зберігаються в ньому. Знаходжу два відповідні, відколупую з папірців і приклеюю на одне дзеркальне скельце велику полуничину, а на інше — чоловічка зі спущеними штанами. Вдягаю дужки назад за Лордові вуха й опускаю окуляри йому на перенісся. Вигляд у Лорда відразу стає святковішим.

— Душа моя просить музики, — кажу я Куряці. — Але нічого нового та не заслуханого в нас нема. Значить, треба пожвавити обстановку яскравими фарбами.

— Можеш розфарбувати мене, — понуро пропонує Куряка. — Або влаштувати пожежу.

Він лежить на спині й дивиться в стелю, але іноді переводить погляд на більш низинні предмети. Якось знехотя, наче на стелі кожної миті може статися щось важливе. Може, в дитинстві він мріяв стати льотчиком. Складається таке враження.

— Знаєш, — каже він після довгої паузи, — я ніколи в житті не полізу в твій наплічник. Ніколи.

І замовкає. Дуже категорична, навіть загрозлива заява. Так ніби я багато років підряд благав його понишпорити там, і оце сьогодні він нарешті сказав мені своє тверде «ні».

— Чого ж так? — питаю.

Мовчить. Багатозначно. Засуджуючи, мабуть, мої противикрадницькі пристрої. Ніхто з моїх знайомих не вміє так багатозначно мовчати, як Куряка. Настільки тотально охоплюючи тему.

Я пакуюся далі, шанобливо вслухуючись у переобтяжену тишу. Лорд далі спить.

Колода карт, лампочки для ліхтариків, компас, сільниця, вушні затички, перо на капелюх, підтяжки...

Так, я меркантильний, кровожерний, схильний до параної та взагалі далекий від досконалості. Але й у мене бувають світлі періоди, коли я стаю милим, а в прокурорському мовчанні Куряки нічого цього немає. Наслухавшись його, я врешті-решт втрачаю терпець і кажу йому, що він кричуще несправедливий та упереджений.

Куряка ліниво підводить голову.

— Та ну? Я так не вважаю.

Збираюся пояснити йому, чому воно саме так і є, але тут заходить Македонський, і коли я його бачу, всі мої думки й слова розлітаються із завиванням і стогоном.

Македонський сідає на ліжко й посміхається нам з Курякою. Він у білосніжних штанах і в білій майці, а мокре після душу волосся зачесане назад. Уперше з дня мого з ним знайомства він вбрався в щось яскравіше за ганчірку до миття підлоги. І відкрив своє чоло, вічно завішене волоссям.

— Ну чого ви так дивитеся? — нервово запитує він, соваючись на краю ліжка.

— Ти — як сніжинка, Македонський, — кажу я. — Що з тобою трапилося, зізнавайся.

Взагалі-то на сніжинку він не подібний. Він радше — як біла спиця. Тому що нинішній одяг сидить на ньому нормально, а раніше все зав­жди висіло мішком. Це, в певному сенсі, не менш дивно. Неначе людина все життя ховалася по закутках, і раптом вискочила звідти, з виттям, одягнена в парадний смокінг. Але якщо він вискочив, значить, йому це до зарізу знадобилося, ось що важливо.

— Загалом дуже мило, — кажу я, — незвично тільки. Обіцяю звикнути.

Лорд уже прокинувся і пережив своє потрясіння мовчки. Як і полуницю з безштанним отроком. Здер отрока з окулярів і викинув у попільничку.

— Пограй на гармошці, — просить він мене.

Дурневі зрозуміло, навіщо. Щоб я замовк. Але я дійсно справжній друг своїм друзям і не відмовляю, коли просять, навіть якщо вони просто хочуть мене заткнути. Тому виймаю гармош­ку та починаю грати. Лорд відповзає до спинки, розпластується там, підтягає до себе гітару й кладе її на черево.

Легше гармошці вторити гітарі, ніж навпаки, тому спочатку ми збиваємося й не можемо приноровитися один до одного, шипимо та навіть лаємося; потім, з гріхом пополам, щось зображаємо, відтак радіємо з того, хоча нічого особливого не зазвучало, але в цій справі головне — процес, як і в пакуванні, тож ми поринаємо в нього та ґрунтовно застрягаємо. Через якийсь час у мені починає зароджуватися верещалка. У Лордові, напевно, теж. Він починає підспівувати й насвистувати. Мене дуже накручують такі речі, й мої голоси-верещалки також. Чесно дотискую їх, поки стає сил, а коли сили закінчуються, мокра гармошка випадає мені з рук, я примружуюсь і репетую: «Трап на воду! Фургони в коло! Гармати до бою! Плі!» На чому сеанс нашого з Лордом музичення добігає кінця.

У цокаючій після верещалки тиші розплющую очі й бачу Сфінкса, який сидить на тумбочці.

— Знову, — каже він.

— Знову, — приречено погоджуюся я.

Різного роду викрики поселилися в мені віднедавна. Іноді, наїздившись по Дому та надивившись і того, й оцього, дуже хочеться мужнім голосом гаркнути: «Жінки і діти, в укриття!» Які жінки? Які діти? Підсвідомість не уточнює. Хочеться зігнати їх усіх в укриття, та й годі. Напевно, спрацьовує аварійна служба генетичної пам’яті. Або, скажімо: «Гармати до бою!» І уявляються якісь ветхі катапульти. З приголомшливою нав’язливістю. Взагалі-то, коли мені хочеться щось прокричати, я кричу, не стримуюся. Краще крикнути пару разів та й заспокоїтися, ніж щоб весь час хотілося це зробити. Ось тільки зграю мої крики нервують. Ніяк вони до них не звикнуть.

— Де таке бачено, щоби трап спускали на воду? — вмираючим голосом запитує Лорд. Трохи позеленілий від того, що сидів надто близько, коли на мене найшло.

— Ото ж бо й воно, де? — обурююся я. — Підсвідомість зовсім відбилася від рук. Раптом до зарізу знадобилося спустити його туди. І в коло поставити фургони. А то нам всім настав би кінець.

— Ти його спустив? — цікавиться Сфінкс.

— Так.

— Фургони поставив, усе як має бути?

— Так.

— Ну, то слава богу. Розслабимося до наступного разу.

Я витираю гармошку. Навдивовижу задушливий день. Зовсім нічим дихати. Лорд обм’як­ло лежить під гітарою. Чоловічка без штанів він здер, але полуничину залишив, і вона стирчить у нього на оці, як червона чорнильна ляпка. Куряка чекає новин зі стелі. Македонський випарувався.

— Агов, — кажу я Сфінксові, — ти бачив Македонського в білосніжних шатах? Такого чистенького та білого-білого, як жасмин?

Він киває.

— І як тобі його вигляд?

— Здається, він вигарнів.

— Він ще й волосся прилизав. Така поведінка йому не притаманна. Не кажучи вже про те, що він зав­жди ненавидів білий. Підкреслено не терпів. Тож не прикидайся, ніби не розумієш, про що я.

— Може, він натякає, що йому осточортіло прибирати за всіма? — не відриваючись від споглядання стелі, припускає Куряка.

Знову цей прокурорський тон, який передбачає океан незачеплених тем. На наше щастя, незачеплених.

— Ніхто його не примушує прибирати, — кажу я. — І ніколи не примушував.

Куряка мовчки усміхається. Навіть не дивлячись у мій бік.

У другому пункті я, звичайно, збрехав, але ж не спеціально, а через забудькуватість. Уже не вперше за сьогодні хочеться придушити Куряку. Скоро це бажання ввійде у звичку.

— Я його примушував, — каже Сфінкс. — І Лорда теж. І Лері, якщо вже на те пішло. Тільки тебе чомусь пропустив.

— Цікаво, чому? — ввічливо цікавиться Куряка.

— Справді, цікаво. Може, у зв’язку зі зміною іміджу Македонського саме час спробувати? Як щодо сьогоднішнього прибирання?

Куряка нарешті перевертається і являє нам похмуре лице. Точніше, не нам, а Сфінксові. Дивиться на нього з якимось збоченим очікуванням, а тоді каже:

— Якщо зможеш мене змусити. Як колись їх. Щоби потім навіть Табакі говорив, що цього не було.

Приголомшливо зухвала заява. У мене починає свербіти ніс, а в місцях, які відповідають за мої дії та розмови, вистукують нові верещалки: «Мародерів до стінки!» і «Полонених не брати!» Насилу вдається з ними впоратися.

Сфінкс дивиться на Куряку з таким виразом, що незрозуміло, чи то він зараз уб’є його, чи то розсміється. Просто собі дивиться. Він — на Куряку, Куряка — на нього. Тиша капотить важенними краплями.

— Божечку, — каже Лорд шанобливо. — Страх який.

Із мене виплигує недоречне й підле хихикання.

Сфінкс вимикає фари, потім знову вмикає, перевівши їх на нас. Ну, кліпнула людина, звичайна справа. Очі веселі, навіть хитруваті. Отже, швидше за все, він засміявся б. Хоча такого задушливого та спекотного дня ні в чому не можна бути впевненим.

Знову з’являється Македонський. Сідає на своє ліжко.

— Ех ти, полярнику, — кажу я йому. — Через тебе мало не назрів конфлікт. Страх як не любимо ми щось не до кінця розуміти. Тож якщо це така форма протесту, так і скажи. А то Куряка тут уже висловлюється замість тебе, і, між іншим, з’ясувалося, що в нього алергія на пилюку.

Македонський здається дуже чесним. Його словам віриш іще до того, як він їх вимовляє. Тому добре, що говорить він мало, адже від по-справжньому чесних слів якось втомлюєшся.

— Я ненавиджу білий колір, — проказує він.

І я втомлююся відразу й жахливо. Від великої розумової напруги.

Македонський дивиться з такою міною, ніби ми зобов’язані були все зрозуміти, але, видно, на наших лицях розуміння немає ніякого, бо він додає:

— Я бачив себе вві сні драконом. Я літав над містом і обпалював його вулиці вогнем свого подиху. Те місто було порожнім через мене. І я... злякався.

Смикаю себе за сережку. Боляче, зате протвережує. І коли п’яний, і коли щось увижається. Наприклад, червоні крилаті ящери, що літають між обвугленими багатоповерхівками. Вони схожі на вогнища. Македонський не сказав нічого про червоний колір, але я і так усе знаю. І ще я знаю, що коли твій справжній колір шматує тебе зсередини, можна загорнутися хоч і в десять шарів білого або чорного, ніщо не допоможе. Однаково що намагатися заткнути водопад носовичком.

— Біла майка тебе не врятує, Македонський, — озвучує мої думки Сфінкс.

Македонський незмигно дивиться. Здається, ще трохи, і на його обличчі проступлять усі кістки, і можна буде перерахувати їх та з горя вдавитися. Їх уже навіть зараз видно. Кістки, сірувата шкіра й болотяні калюжки очей із цятками пуголовків.

— А раптом врятує, — каже він невпевнено. — Хто може знати?

Сфінкс не сперечається, я — тим більше. Лорд заховався за журнал, Куряка демонстративно позіхає.

— Час, час тобі, Сфінксе, розбити для нас шибу. Бачиш сам, що діється. Час відлітати. Ондечки, глянь, людина вже встала на крило, — киваю на Македонського, — а про решту я й не кажу.

— Ну то можеш розбити шибу сам, — пропонує Сфінкс. — Мені вже не десять, я розучився.

Чомусь від його слів я остаточно скисаю. Немов усю дорогу тільки на щось таке й розраховував. Хоч коли я починав говорити, це був усього лише давній, напів­забутий жарт.

— А ось коли я одного разу побачив страшний сон та розповів його, Сфінкс пообіцяв укусити мене, якщо я не заткнуся, — ніби знічев’я згадує Куряка, притлумивши позіхання. — Я це дуже добре пам’ятаю.

— Я теж, — киває Сфінкс. — Принаймні я пам’ятаю, що обіцяв це не тобі, а Лордові. Твоя пам’ять вибіркова, Куряко. Перекручує події не в кращий бік.

— А якби я побачив себе літаючим гіпопотамом?

— Це означало би, що ти з’їв на вечерю якоїсь погані.

— Чому ж у Македонського це означає, що він повинен начепити на себе щось біле?

— Не знаю, — Сфінкс злізає з тумбочки та сідає на підлогу, притуливши до краю нашого ліжка лисину. — Якщо ти помітив, я не вважав, що це необхідно.

Куряка сміється.

— Чудове пояснення. Вичерпне. Точне. Тепер-то я, звичайно, все зрозумів.

Сміх у нього не те щоб нормальний, але й не зовсім уже божевільний. Рівні частки того та іншого. До Лорда о його найкращій порі йому ще сміятися і сміятися, але однаково це пригнічує. Терміново треба вибратися на свіже повітря, поки воно ще десь є. Бо потім його може й не бути.

Я надягаю окуляри, затінюючи світ, і прошу Македонського допомогти мені підвісити до Мустанга наплічник.

Під’їжджаючи до Перехрестя, пригадую:

«Amadan-na Breena, він кожні два дні міняє подобу. То він йде, глянеш збоку — от просто собі молоденький хлопчина, а то обернеться на тварюку яку страхітливу, і ось тоді — стережися. Мені тут сказали не так давно, що, мовляв, хтось його підстрелив, але я собі думаю — хто ж його такого застрелить?»

Бурмочучи собі під ніс цю канонічну маячню, я перетинаю Перехрестя — і біля найдальшої його стіни зупиняюся. Між столиком з непрацюючим телевізором і стіною тут стоїть видовжене дзеркало, про яке багато хто думає, що воно стоїть виворотом назовні, настільки воно запилюжене. На ньому іноді ворожать дівчата. Протирають пальцем маленькі вічка — і дивляться, що в них відбивається. На маленькому клаптику дзеркала навіть фрагмент власного обличчя виглядає багатозначно.

У цьому дзеркалі я протираю собі віконце. Я дуже-дуже давно не бачив себе. Здавалося б, коли поганий настрій, не варто проводити такі експерименти. Але я зненацька подумав, що дні летять дуже швидко, цілком може статися так, що я вже й не встигну подивитися на себе саме у ворожильному дзеркалі.

Я протираю кружечок трохи вище від рівня очей, звідти спускаюся до носа, і в кінці мій двійник визирає з акуратного віконця, подібного на дірку в стіні. Він нітрохи не подорослішав. Та сама пика чотирнадцятирічного, з якою мене, мабуть, і поховають. Я вимазую собі ніші для вух і звільняю їх з-під волосся, щоби вони краще відобразилися. Двійник перетворюється на Міккі-Мауса. На зловісного Міккі-Мауса. Я зненацька з жахом усвідомлюю, що постарів. У дзеркалі я той самий, що й п’ять років тому, але всередині чогось бракує. І це помітно. Кудись поділося звичне нахабство. Адже ж, якщо вдуматися, я бозна-скільки часу не затівав нічого цікавого. Не влаштовував людям холеру. Давно-предавно ніхто мене не лупив…

— Еге, — кажу я двійникові, — ти що, дорослішаєш? Ані не думай, а то я з тобою більше не дружу.

У відображеного Табакі очі круглішають. Злякався. Або знущається.

— Друббі, хамара, скуй! — шепочу я. — Сттрокат премчадрр. Що написано на їхніх пиках? Там написано: «Випуск близько! Настає вселенський швах! Готуйте труни!» А в тебе? У тебе те ж саме. Ти взагалі хто насправді?

Він кліпає. У сенсі — а хто я?

— Ти — Жах, Який Крадеться Вночі! Ти — Хижак, Який Пожирає Нутрощі Ворога! Ти — Стрілець по Мішені! Ти — Чума і Погибель!..

На двійника все це не дуже діє. Тобто він слухняно перекошується й набуває ще лиховіснішого вигляду, але однаково видно, який він насправді маленький та порохнявий.

— Шкода, що в мене немає при собі тягарця, так, дуже шкода, й не треба мені тут витріщатися!

Я витягую з-за вуха фломастер і малюю на дзеркалі зубасту усмішку. Щетинисту, як гребінець. І швидко відкочуюся назад, щоб не побачити, як двійник виплигне з неї. Він і не встигає.

Я їду, думаючи про те, скільки ж я всього не встиг у житті.

Я не навчився грати на флейті та показувати фокуси з картами. І готувати перцевий коктейль. Я жодного разу не був на даху, не посидів там ні на якому комині й не кинув у цей комин нічого гримучого. Я не вилізав на дуб на подвір’ї. Я не знайшов ластів’ячого гнізда та не з’їв його. І не запустив найбільшого й найстрашнішого повітряного змія рано-вранці перед Фазанячими вікнами. Я навіть досі не прочитав послання з давніх часів, склавши всі нічиї предмети, скільки їх було в Домі.

Під ваготою таких думок я закочуюся до Кавника, заздалегідь надягнувши окуляри.

Пара Щурів, трійко Псів, а в найдальшому кутку — Русалка з Рудою. У них на столі три філіжанки, значить, на когось чекають, але цього когось нема, так що цілком можна уявити, що чекали вони на мене. Я кермую до них, кажу: «Ой, дякую-дякую!» — і забираю філіжанку.

Кава з молоком. Отже, очікувався Лорд, а не Сфінкс. Зсунувши окуляри на лоба, п’ю. Ніколи не вдається виконати цього без чмакання, навіть у присутності дівчат.

— Табакі, ти побився з кимось? — запитує Руда, уважно до мене придивляючись.

— Звірячо побився. Навіть пригадати страшно. Скажу тільки, що в того когось з’явилася друга усмішка, і це все, що я можу вам розповісти, не вдаючись до огидних подробиць.

Вони перезираються. Руда в сорочці з огірками, яку я відкопав для неї позаминулого міняльного вівторка, Русалка в сірій жилетці, в прорізах якої — все ще знаки питання. Двадцять «чому», які моторошно відповідають обстановці та загальному настрою.

— Бідака, — каже Русалка, маючи на увазі постраждалого.

Тепло так каже.

— Справді, — розчулююсь я. — Бідний він, бідний, нещасний, запилюжений...

— Це, напевно, про фікус із Перехрестя, — припускає Руда.

— Або про твого ведмедя! — ахає Русалка.

Руда обмацує наплічник, який висить у неї за спиною на спинці стільця.

— Ведмідь зі мною. І зовсім він не запилюжений, як на те пішло. Просто старенький.

Дивлюся на вікна. Здається мені чи справді — сонце зникло? У Кавнику вікна зав­жди зашторені, до того ж уже вечір, але однаково здається, що погода міняється.

— Давай-давай, — шепочу я під ніс. — Понаганяй хмаринок, пролийся дощем, понапувай дерева, викупай ворон...

— Чаклує, — шанобливо зауважує Русалка. — Я теж хочу так уміти. Викликати грозу.

— Місяць уже всім Домом викликають, — пхекає Руда. — Якби хоч хтось із них умів, нас би давно затопило по самісінький дах.

— А де ви, між іншим, пропадаєте? У спальні туга й безлюддя. Як тільки щось — усі засинають. Поговорити немає з ким. Горбач на дубі, Лері на першому, а тепер іще й ви кудись зник­ли, — я витираю підборіддя й ніс та розмазую пальцем кавову калюжку по пластиковій серветці. — Нудно.

— Спиця шиє собі весільну сукню, — ошелешує мене Русалка. — У нас у кімнаті, щоб ніхто не бачив. Вони з Лері вирішили одружитися, як тільки... Коли зможуть, одним словом. Мені доведеться обшити її білим бісером, уяви собі. Майже цілком.

— Спицю? — жахаюся я.

Руда хрюкає і, захлинувшись кавою, голосно стукотить ногами під столом.

— Та ні, сукню, звісно ж. Вона хоче, щоб усе було як у людей.

Уявивши Лері коло вівтаря, в кажанячому прикиді; Лері, який підчіпляє відрощеним на мізинці нігтем обручку, я мало не непритомнію.

— Тьху, яка мерзота! Міщанство та дрібне «якулюдство», інакше не назвеш. Але я все ж таки дам їм своє благословення. І весільний подарунок дам. Чудово ілюстроване видання «Кама Сутри».

Мені раптом стає страшенно сумно. Мало було Македонського з його усвідомленням своєї сутності, то тепер іще й Лері збирається одружуватися. Я розумію, що варто було б випити чогось міцнішого за каву й утопити в цьому чомусь свою скорботу за тим, що діється, але Кавник на те й Кавник, що тут не роздобудеш нічого для заспокоєння нервів. Раптом згадую, що Руда зав­жди має при собі манірку, й кажу:

— Треба б випити з цього приводу. Не щодня Лері готується зробити такий відповідальний крок.

— Він зовсім не сьогодні вирішив, — чинить опір Руда, але я дивлюся на неї з докором:

— Тобі що, поскнарувати хочеться?

Мені ображено вручається манірка з питвом. Я відливаю з неї до філіжанки з-під кави. Як я і підозрював, це «Погибель», особисто мною винайдений екстракт для підняття тонусу. Звичайно, навряд чи я щось відчую, споживши таку порцію, як та, яку мені вдалося урвати, але краще маленьке щось, ніж узагалі нічого. Я піднімаю чашку та, на своє превелике здивування, промовляю голосом, котрий зривається від переживань:

— Друзі! Час, наш головний і основний ворог, — нещадний. Роки летять і беруть своє. Люди похилого віку старішають, діти ростуть. Дракончики покидають материнську шкаралупу й спрямовують затуманені погляди до небес! Обмежені Логи одружуються, не думаючи про наслідки! Милі хлопчики перетворюються на буркотливих і злопам’ятних хлопчурів зі схильністю до стукацтва! Власні віддзеркалення плюють на наше сиве волосся!

— Ого, — вражено каже Руда, — а він же навіть ще не відсьорбнув…

Рука Лорда лягає на моє плече, а його милиця лунко вдаряється об Мустангові тягарці для обважнення.

— Це він від моєї кави. Злодійська натура зав­жди хмеліє, споживши чуже.

— Ну, але ж не настільки!

— Немічні кісточки крутить від близькості могили, — ніяк не заспокоюсь я. — Горді перше мужі дозволяють усякій дрібноті безкарно топтати своє самолюбство. Від усього цього боляче й страшно, друзі мої! Як і від усвідомлення власної неучасті в усіх цих процесах... «Але тільки єдиний Шакал не росте, й не одружиться він ніколи! Проведе своїх друзів, одного за одним, і тихо піде в небуття!»

Мене поплескали з трьох боків по плечах, Руда заколихує мою зарюмсану голову, примовляючи:

— Ну, Табакі, ну чого ти так, не плач!

Лорд каже:

— Та не втішайте ви його, а то він ніколи не заспокоїться.

А за сусіднім столом Вікінг вириває в Гібрида бритву, на що Гібрид волає крізь сльози:

— Ні, ні! Пустіть мене! Він правий у всьому. У всьому!..

Одним словом, гармидер, усюди гармидер, але мій час застиг і стиснувся в грудочку. У хит­ру й підступну грудочку, що, поки одна моя частина зображає скорботу, непомітно відчуває на дотик крізь тонку тканину майки два теплі горбки, які розташувалися так близько, аж страшно. Тверді й водночас м’які. І якщо скорботна людина судомно зітхає, схлипуючи, то ніхто ж не подумає, що вона щосили до чогось принюхується. У мене, може, ніколи в житті більше не буде змоги понюхати дівчину ось так, у безпосередньому контакті, й до сліз шкода, що я забив собі носа шмарклями. З іншого боку, якби не шмарклі, вона б не стала тулити мене до грудей.

Але щось я, напевно, все ж таки зробив не так, бо Руда раптом різко відсторонилася, див­лячись на мене згори з таким здивуванням, ніби я її вкусив. І червоніє, просто жахливо, як червоніють усі руді, коли так і чекаєш, що ось зараз вони спалахнуть. Я, напевно, червонію теж. Руда примружується. Я заплющую очі, очікуючи заслуженого ляпаса. Ще я встигаю помітити, що наша пантоміма привернула увагу Лорда й абсолютно не привернула уваги засмученої Русалки.

Ляпаса все нема і нема. Навіть образливо. Жаліє вона мене, чи що? Розплющую очі. Руда поплила кудись у далекі від Кавника місця. В задумі обсмикує й торгає вологу сорочку та дивиться хоч ніби й на мене, але насправді мене не бачить. Русалка тицяє мені хустинку.

Я голосно сякаюся в неї. Руду це виводить з трансу. Вона здригається й каже мені:

— Усе нормально, Табакі.

І відходить до свого стільця. От і все. А приємно було б дістати заслуженого ляпаса. Це поставило б мене в один ряд з усіма повноцінними нахабами, які нюхають чужих дівчат.

Русалка гладить мене по голові й шепоче, що я зовсім не старий і що ніхто не збирається покидати мене, одне за одним.

— Дурна дитина... Наївне дитя… Таке їхнє призначення. А моє призначення — дивитися їм услід і махати зашмарканою хустинкою. Це життя...

Вікінг роззброїв Гібрида. Тепер Гібрид вирячився на мене опухлими очима й подає якісь таємні знаки. Напевно, пропонує виїхати в коридор і повіситися там із ним за компанію.

За Песячим столиком гиркаються на тему: чи можна сп’яніти з одного ковтка, чи не можна, а якщо можна, то що має бути в чашці. Ось-ось під’їдуть перевіряти, тому я швидко відсьорбую ще трохи «Погибелі». Від їхніх перевірок нічого хорошого чекати не доводиться.

Пес Рикша, який утік на самому початку мого нападу туги, повертається зі Сфінксом, Македонським і Курякою. Якщо це акція задля мого порятунку, то він страшенно її затягнув.

Усе ще білий, як полярна миша, Македонський відразу від дверей пірнає за ридван, а Сфінкс приєднується до нас, підчепивши по дорозі ногою вільний стілець і шваркнувши його поряд з Мустангом.

— Ось, — каже Лорд, — якщо я не помиляюся, один з «гордих чоловіків, які дозволяють топтати своє самолюбство». Не дозволяй більше такого, Сфінксе, це погано діє на психіку Шакала.

— Як-як ти сказав? Що дозволяють топтати?

— Це не я сказав. Самолюбство. Всіляка дрібнота його тобі зневажливо топче, а ти це терпиш.

— Донощик! — обурююся я. — Брудний стукач!

Лорд безтурботно посміхається. Русалка паленіє замість нього. Куряка, прилаштувавшись у кутку, з кислим виразом обличчя виймає свій щоденник.

— Час не на всіх діє однаково, — кричить Гном за Песячим столиком. — Тільки подивишся, і видно... Одні ростуть і міняються, інші ні. Питається, чому?

— Збожеволіти можна, — висловлюється Лорд, нахабно відсьорбуючи з моєї чашки.

— Я знайшов у тебе в тумбочці дивну касету, — повідомляє мене Куряка, піднімаючи голову від сторінок свого щоденника. — Там тільки хрускіт і якісь порохкування. Це щось означає?

Це означає, що він знайшов одну з шести зіпсованих невловимим візком-привидом касет. Ту, яку я не відніс до класу. Намагаюся пояснити це Куряці. Він дивиться з виразом «ти мене ні в чому не переконав і не переконаєш», який останнім часом почав мене добряче діставати.

— Час — не тверда субстанція, щоби впливати на когось вибірково, — менторським тоном сповіщає Пугач. — Він плинний, односторонній і не піддається впливам ззовні.

— Це тобі він не піддається, — Гном тицяє пальцем у наш бік. — А кому піддається, той про це мовчить. Ось і виходить, ніби такого не буває.

— Як люди цікаво про нас думають! — вражаюся я. — Ви їх чуєте? Аж ніяково.

— Сам винен, — огризнувся Лорд. — Не треба було привселюдно натякати на свою винятковість.

— Я займався тугою та скорботою!

— Не треба було сумувати так самозабутньо.

Краєм ока помічаю, що Сфінкс, який досі сидів з нудьгуючою гримасою, раптом нудьгувати перестав. Завмер, зненацька набувши суворого вигляду, навіть зіниці розширилися. Хтось інший, може, цього й не помітив би, але я насторожуюся й починаю посилено принюхуватися до атмосфери. Що в ній змінилося.

Ніби нічого. Не так задушливо, як раніше, або мені це здається, бо я вже звик, що страшенно парко. Фіранки хитнуло. Македонський, поставивши чашки, раптом чіпляється за край столу, ніби його хтось кудись тягне.

— Ти пропустив усе найцікавіше, — каже Лорд Сфінксові.

— Я це вже зрозумів.

— Він, між іншим, через тебе комплексує. Якщо гарненько в це заглибитися.

— Табакі не росте, бо знає секрет, — ділиться з Пугачем Гном, досить голосно, щоб усі могли розчути. — Він сам тільки що сказав про це. «Але тільки єдиний Шакал...» і так далі...

Македонський дивиться у вікно й напружено випинається під білим одягом, як стріла, для якої вже вибрано ціль, наче щось летюче, яке заховали в непрозору банку, де йому годі всидіти. Його обгризені пальці, котрі вчепилися в плечі, в мене на очах витоншуються й темнішають, обертаючись на драконячі кігті. Піщано-пустельні хмари зовнішності пливуть через його обличчя, відбиваючись в очах непролитим дощем.

— Ой-ой-ой, — бурмочу я, витріщаючись на них.

Стомлений, роздратований, чимось навіть наляканий Куряка запитує, чи правильно він зрозумів, що на моїх касетах записані всякі нічні шуми.

— Там зафіксовано потойбічне явище, — терпляче пояснюю я йому.

— Точніше, не зафіксовано.

— Це одне й те саме. Привиди не ловляться на плівку.

Жодної верещалки з підсвідомості, так ніби їх усі змило. Тільки якесь безрадне рохкання. Сперте від диму повітря Кавника починає тихенько мерехтіти, розмиваючи контури всіх, хто сидить довкіл. Русалка переляканою пташкою зачаїлася серед свого волосся, Руда підвелася. Македонський з жадібною цікавістю переводить погляд на свої руки. Те, що навколо нас, розповзається спіралями, ніби невидимі хвилі від кинутого каменя. Зачеплений ними Рикша, кривоного підстрибуючи, перебігає Кавник.

— І те, що нічого не записалося, доводить існування привидів? — у голосі Куряки — майже відчай і майже абсолютна впевненість у моєму божевіллі.

Людину, яка говорить таке, треба рятувати, але я ще не визначився, кого треба рятувати швидше: Куряку, який ось-ось завиє, чи Македонського, який ось-ось вилетить у вікно, висадивши і скло, і ґрати. І, звичайно, я не встигаю за обома.

— Ви що, вирішили звести мене з розуму, ви всі! — пронизливо кричить Куряка, викотивши білуваті очі, та їде просто на мене з явним наміром розчавити. Одночасно лунає інший викрик. Щось пломенисто-багряне, засліпивши нас, сполохом обпалює стелю та пролітає по кімнаті. Звуки глухнуть.

Я верещу: «Полундра!» — відштовхуюся від столу, і під своє власне розчленовано згасаюче «ра-ра-ра» перевертаюся разом з Мустангом. Аж обурює, як поволі. Візок Куряки, судячи з шуму, врізався в Мустанга, з усіма його гирками й іншими обважнювачами. Лежачи на спині, я бачу кришталевий дощ, який віялом розлітається по підлозі. Скляні пацьорки повисають у повітрі й поволі опадають, не поспіваючи за більшими друзками. Заворожений, простягаю руку, щоб упіймати одну з пацьорок, але промахуюся. Я розумію, що Македонського я остаточно й безповоротно упустив, що в першу чергу рятувати треба було, звичайно, його, а Куряка міг і почекати, бо одна річ — коли хтось божеволіє від самотності, й зовсім інша — коли хтось перетворився на дракона, і за ним загуло. Усвідомивши все це, намагаюся вилізти з візка, щоб усе ж таки спробувати щось зробити, і потрапляю просто під Курячині колеса. Темно, нудить і страшенно тхне паленим.

Приходжу до тями під столом. Як я тут опинився, незрозуміло. Поряд сопе зачаєний Пугач, а з краю нашого з ним спільного даху тихо капає брудненький кавовий дощик. На лобі в мене ще доволі м’яка ґуля, що насувається на око. Обмацавши її, згадую скляний водограй і перелякано охкаю.

— Знаєш, — сварливо каже Пугач, поблискуючи скельцями окулярів, — ваша зграя переходить усякі межі. Це вже просто непристойно — те, що ви виробляєте.

— Так. Стався напад у людини. Що тут можна було зробити? З епілептиками таке трапляється.

— Напад? Епілептик? — Пугач вибухає неприємним реготом. — От, значить, як ви в себе в четвертій це називаєте!

Пояснюю Пугачеві, куди він може запхати своє обурення, викладене на письмі й обмотане колючим дротом.

— Хам, — бурчить Пугач, вилазячи з-під столу. Поріділі кавові краплі довбуть йому загривок.

Чекаю, поки він відповзе якомога далі, тоді висовуюся. Ноги, друзки шиби, вода, клапті піни. Хтось намагається прибирати, інші ходять і витріщаються. Пси, Щури й навіть дівчата. Забули, напевно, що в нас війна. Уціліла частина шибки розмальована інеєм. Торкни її — і все обсиплеться. А посередині зяє дірка. Схожа на морську зірку. Я дивлюся на неї, коли мене підбирає Чорний. Підбирає й відносить, діловито розштовхуючи натовп, який не розступається перед нами. Я ні про що не питаю, він теж. Добре, коли тебе цілеспрямовано кудись несуть. Можна не думати, а просто їхати. На виході з Кавника купка цікавих проводжає нас свистом і перешіптуванням.

— Не реви, — тільки й каже мені Чорний.

— Я стараюся.

Мерехтіння та в’язкості більше немає. Світ повернувся у звичний стан, звуки долинають виразно й голосно, але дещо все ж змінилося. То тут, то там гримлять стулки вікон. По коридору гуляє вітер. Двері спальні зачиняються за нами з такою силою, що Чорний підстрибує, а я клацаю зубами.

Спальня передураганно похмура, і з висоти зросту Тата Псів несподівано маленька. Сфінкс, Сліпий і Русалка сидять рядочком, підпираючи шафу, й мають доволі-таки прибитий вигляд, а пилова буря гримотить у вікна, закидаючи їх летючим сміттям.

Чорний опускає мене на підлогу. Повзу до своїх, на ходу приміряючи різні вирази обличчя, відповідні до обстановки, хоч і не зовсім розумію, яка обстановка тут у нас. Чи осиротіли ми сьогодні на вічні часи? Чи втратили останнього з драконів, які й так давно не трапляються в природі? Чи передбачають понурі обличчя присутніх мовчазну жалобу — і чи не треба мені трохи пошуміти, щоб вивести їх із заціпеніння?

Сліпий відсовується, звільняючи мені місце між собою та Сфінксом. Місце завбільшки як кролик. Я туди якимсь дивом протискуюся й відразу вирішую, що шуміти не буду. Надто багато я сьогодні шумів. Хай буде тихо, хай вітер рветься та гуде в зовнішності, я втомився, і ґуля моя болить.

Чорний сідає навпочіпки біля дверей. На колінах у Сфінкса — щось довге, загорнуте в рушник, від чого смердить паленою пластмасою. Я відгортаю край рушника, але ще до того, як побачити, здогадуюся, що там граблі. Це саме вони і є. Відстебнуті, вони обпливли на кінцях аж до втрати пальців і поблискують оголеним металевим каркасом. Страшенно, страшенно потворні.

— Облиш, — каже Сфінкс. — Їх тепер хіба що в сміття.

Обережно опускаю на місце край рушника, з неприємним відчуттям, що торкнувся чогось, що померло зовсім недавно.

— Боляче було? — безглуздо запитую я.

— Уяви собі.

— А Македонський?

— Македонський нагорі. Спить.

Він каже це швидко й сухо, і я розумію, що уточнювати не варто. Нагорі, значить, на ліжку Горбача, а чому там, і який він зараз має вигляд — це вже дрібниці, в які не потрібно заглиб­люватися. Головне, що він не відлетів. Заплющую очі й обвисаю, заціплений з двох боків ребрами Сфінкса та Сліпого, вмовляючи себе, що давно мріяв поспати приблизно як овоч, який застряг між двома терками. Не засинаю, звичайно, але впадаю в заціпеніння, котре нагадує сон. У мене досить багато думок, які треба обдумати; їх можна обдумувати й у такому стані напівдрімоти. І я їх мислю.

Простір, що належить колекції, я відгородив позолоченим шнуром. Вийшла маленька сцена. Роль задника відіграють фотографії стародавнього Перехрестя. Між ними залишено проміжок, в якому, як місяць, висить велика біло-синя тарілка. Не знаю, наскільки це було правильно — помістити її там, але для мене в такому розташуванні є особлива краса, адже це наче Дім і місяць, два мої найулюбленіші явища природи.

Перед щитами з краєвидами Перехрестя стоять табурети різної величини. На найвищому — пташина клітка. Довга, вузька і, чесно кажучи, тісна навіть для канарки. На табуреті трохи нижчому — якась скособочена штукенція, про яку ніхто не може сказати, що воно таке. Найбільше ця річ схожа на деревну хворобу, яку зрізали з дерева, сплюснули та втиснули в тацю. Незрозуміло, з якою метою. Назвати цю горбкувату всохлість красивою ніхто б не наважився. Вона радше потворна. За часів мого дитинства вона лежала в кімнаті, яку тодішні старші називали баром. Не знаю, звідки взялася ця байка, але серед наймолодших ходили чутки, що якщо прохромити її пальцем, в дірку, що утворилася, рине смердюча, чвакаюча трясовина й поглине все навколо. Світ стане болотом. Тому, хоч нам і було цікаво, що у всохлості всередині, ніхто не наважувався взяти на себе відповідальність і перевірити. Ми тільки доторкали її. Дуже обережно погладжували шорсткаву поверхню болота, прислухаючись, чи не рветься воно назовні, зворохоблене нашими дотиками. Робили ми це за відсутності старших, і хоча ніхто з нас нічого не прохромлював, навіть просто чіпати болото було досить страшно, адже воно могло тільки прикидатися твердим, щоби приспати наші підозри, а саме тільки й чекало на незграбний, необережний палець.

Тепер болото лежить у моїй колекції, на вигляд дрібніше й темніше, ніж було колись, і, як і раніше, чекає. На випадок появи поблизу безтурботних відвідувачів над ним пришпилено папірець з попередженням: «Руками не чіпати!»

Уся моя колекція обвішана закликами, стрілками та дороговказами. Особливо щити з Перехрестя. Посеред лівого щита в мене ще висить лупа на унітазному ланцюжку. За її допомогою можна вивчати написи на фотографіях. Поряд стоїть поштова скринька-шпаківня на дерев’яній нозі. Розфарбована в рожевий, зелений і червоний кольори. Нога в неї понищена щурами, але верхня частина виглядає цілком пристойно.

Щити, поштова скринька, клітка, болото, тарілка-місяць, синій ліхтар, в якому відчиняються дверцята, — теж на дерев’яній нозі, як і поштова скринька, стілець з приклеєним до спинки чучелом крука, причому сидіння стільця пообтикане цвяшками, а на грудях чучела напис: «Привіт від Хічкока!», собачий нашийник з бубонцями (зводити собаку з розуму?), коробка із засушеними жуками, пляшка із запискою невідомого змісту, запечатана сургучем, дірявий чобіт на велетенську ногу, мішечок з ворожильними бобами, дорожній знак «Стоп», весь понівечений, наче його збило вантажівкою, чорний широкополий капелюх, три підкови, скручений корінь, на якому видряпано «мандрагор чоловічий, звичайний», і парасолька з соломи, що обсипається потертю при спробах її розкрити.

Усі предмети діляться на повітряні, магічні й природні. До повітряних я відніс тарілку, парасольку та пташину клітку. До магічних: стілець з круком, жуків, «мандрагора звичайного» та мішечок з бобами. Усе решта — земне, крім болота. Об’їжджаючи колекцію з гармошкою, я помітив, що коло знака «Стоп» мелодія стає тужливою, а поряд з поштовою скринькою — посвистуючою, з цвірінькотанням. Це, швидше за все, означає, що скринька використовувалася як пташиний будиночок, а дорожній знак постраждав у зв’язку з якимись сумними подіями.

Почалося все з тарілки, яка тепер зображає місяць. Того дня прийшла дівоча делегація й перерізала дроти, що ведуть на їхній бік, обірвавши зв’язок між нашими коридорами. Після них на підлозі залишилися жмутики різнобарвних дротів, об які всі перечіпалися, тож довелося розвісити їх по стінах, іншого застосування їм я не знайшов, а викинути було шкода.

Розвішуючи дроти, я виліз на шафу і знайшов там надтріснутий таріль, в’язанку побурілих мочалок і муміфікованого таргана. Знахідки ці мене страшенно засмутили. Я почав думати про всілякий старий мотлох, нікому не потрібний і ні до чого не придатний, який не викинули тільки тому, що не дійшли руки, а потім він просто загубився, про всі ці речі, якими людина обростає з лютою швидкістю, як тільки де-небудь з’являється. Чим довше ти десь є, тим більше навколо всякого такого, що варто було б викинути, але коли ти переберешся на нове місце, то візьмеш із собою що завгодно, окрім цього, власне, сміття, а отже, воно більше належить місцю, ніж людям, тому що не переїздить ніколи, і в будь-якому новому місці людина знайде клаптики когось іншого, а її клаптики залишаться тому, хто прийде на її колишнє місце проживання, і так відбувається зав­жди та скрізь.

Що довше я роздумував на цю тему, то страшніше мені ставало, відтак під кінець я не знайшов у собі сил спуститися й залишився на шафі в компанії таргана, який давно віді­йшов на той світ, і зашкарублих мочалок. Нескінченно дорогих моєму серцю саме через свою нікому не потрібність.

Коли Сфінкс запитав мене, у чім річ, а я пояснив йому про жахіття ситуації, він обізвав мене речистом.

— Зрозумій, Сфінксе, — сказав я. — Вони більш тутешні, ніж будь-коли будемо ми з тобою. Їх звідси ніхто нікуди не забере. У цьому їхня перевага перед нами.

— Ти хотів би стати старою мочалкою, людино? — Сфінкс притулився до шафи, підставляючи мені плечі для спуску, і я зліз по ньому, прихопивши з собою надтріснуту тарелю як сувенір.

Лорд недобрим голосом запитав, що я збираюся робити з цією роздовбаною тарілкою.

— Спатиму з нею, — сказав я. — Або кластиму в неї на ніч сережку.

Лорд заявив, що мій речизм давно вже переріс у страхітливий егоїзм, що з цим треба якось боротися, хоч він і не уявляє, як саме. Що я віддаю перевагу речам над людьми й готовий завалити людей різним мотлохом, аж до абсолютного й остаточного знерухомлення.

Поки він просторікував, я обтер таріль від пилюки, навів на нього глянець і прилаштував на тумбочці. Таріль виявився ще гарнішим, ніж я думав. Білосніжний, із синьо-блакитними квітами та ягодами.

Весь час, поки я з ним вовтузився, Сфінкс не зводив з нього очей і супився, неначе теж був налаштований проти нещасної тарілки.

— Ну що таке? — не витримав я. — Невже незрозуміло, що для мене це символ?

— Мені незрозуміло інше, — замислено протягнув Сфінкс. — Звідки він узявся? Хто-небудь раніше бачив це блюдце? Я — ні. Не можу зрозуміти, як воно потрапило до нас на шафу. Ти, наприклад, його пам’ятаєш, Табакі?

Я тареля не пам’ятав. Лорд, Горбач, Лері та Сліпий не пам’ятали його також. Два дні я роз’їжджав по Дому, показуючи кожному зустрічному біло-синю надтріснуту тарілку, проте жодна людина її не впізнала. А потім виявилося, що в Домі є багато таких несподіваних і невпізнаваних предметів. Так почався мій особистий пошук і моє полювання, те, що зграя радісно обізвала божевіллям. На третій день полювання мене зігнали з загального ліжка разом з усією здобиччю. На шостий день мою колекцію перенесли до класу.

Прокидаюся в задушливому й темному місці, дрижачи від верещалок, які раптом мене обсіли, та від нестачі кисню. Хтось не надто розумний спорудив «нічне гніздо» і запхав мене в нього. Напевно, з найкращих міркувань. Гнізда треба вміти будувати, це насправді ціла наука, зробиш щось не так — воно завалиться або мимохіть тебе придавить. Той, хто спорудив цю невмілу імітацію, про такі дрібниці не подумав. Тому на світ я вилажу мокрий, як хлющ, і напівзадушений, і ще не встигаю вилізти цілком, як гніздо руйнується, приваливши мене парою подушок.

Куряка дивиться в стелю. Якби він був у моєму гнізді, то так би там і помер, тихо та непомітно.

Лері розливає чай. Руда відшкрябує щось, що присохло до її ведмедя. Запитую, де Македонський.

— Пішов, — Руда повертає до мене свого звіра з ґудзиковими очками. — Соромиться.

Зрозуміло. Сором’язлива людина Македонський. А коли перестає таким бути, краще перебувати чимдалі від нього. Хоча насправді я так не думаю. І свою роль учасника подій ні на що не проміняв би. Вилізаю на румовище «гнізда». Так мені видно Лорда, який сидить на підлозі. Сидить він, прикрашений здоровезним фінгалом, в обнімку з маніркою Рудої, та спивається собі під шумок.

— Кажуть, ти кинув саморобну бомбу й розніс пів-Кавника, — доводить до мого відома Лері. — Виголосив прощальну промову — й тоді жбурнув її. Я говорив, що нема в тебе ніякої бомби, але ніхто не вірить. Кажуть, я своїх вигороджую.

— Правильно, Лері, зав­жди вигороджуй своїх. Так і треба. Як-не-як — одна зграя, це не жарти.

Він кліпає.

— Але бомби ж не було?

Обмацую ґулю.

— Ти в цьому впевнений?

Він, звичайно, не впевнений. Сопе й шкребе підборіддя. Точніше, те місце, де йому належало би бути. Приготуванню чаю ця задумливість на користь не йде, але зовнішність Лері від неї виграє.

— А з Македонським від страху стався припадок, — остаточно засмутившись, продовжує Лері.

— Ти питаєш чи стверджуєш? — уточнюю я.

Він ображено мовчить.

Лягаю долілиць і примружуюся. Картатий плед — як хвилясте шахове поле, що втікає вдалечінь. Злітний майданчик для розкиданих по ньому речей. Футляр з-під окулярів — броньований автомобіль, без дверей і віконець, гребінець — погано пофарбована перекошена огорожа, кашкет — літаюча тарілка зі значками-ілюмінаторами. Винятково красивий і безлюдний маленький світ. Утім, не зовсім безлюдний. Пускаю побігати по ньому свої пальці, щоб трохи пожвавити ландшафт. Одночасно з моєю рукою на його поверхню опускається допотопна біла конструкція, з якої бухає пара.

Голос Рудої питає, чи в мене що-небудь не болить.

— Щось ти раптом дуже розпластався...

Сідаю й підтягую до себе чашку.

— Я був у ковдряній країні. Такій тихій-тихій. Там мешкають змієподібні гуманоїди. Рожеві, сліпі й доволі жваві. На кожен десяток припадає один колективний розум. Серед змійовиків ходять легенди про те, що існує нижній ярус цього ж світу, в якому в кожного змійовика є свій двійник, тільки набагато коротший і майже нерухомий. Не всі, звичайно, вірять цим чуткам. Є ще особливо просунута секта. Її члени вважають, що спільний розум об’єднує не десять змійовиків, а двадцять, з яких десять — із нижнього світу. Але це вже абсолютна єресь. Члени цієї секти, з метою розширення світогляду, вживають заборонені стимулятори, так що зараз вони майже зовсім винищені, в той чи інший спосіб.

Голова Лорда виринає з-за ліжка та кладе щелепу на його край.

— Цікаво, чому всі твої казки такі страшні, га, Табакі?

— Бо я сам страшний. І розум мій породжує чудовиськ. До речі, якщо хочеш побути «голосом божим» для бідних «двадцятників», можеш спробувати до них звернутися. Тільки врахуй, що вони глухі.

Лорд, здригнувшись, втуплюється у свої пальці, зібрані під носом у жменьку.

— Як же я до них звернуся?

— Відстукай морзянку. Вони зрозуміють.

— Ну й балачки у вас, — обурюється Лері. — Ви, що, знову мене морочите, так?

Лорд дивиться раптово розширеними зіницями, в яких усуціль — клуби «Погибелі»:

— Сволота ти, Табакі. Як я можу їм щось відстукати, якщо я не розум для двадцяти? Якщо я не відповідаю їхній релігії?

— Будеш голосом облуди та фальші. Що тут такого страшного?

— Ти! Це ти, брехло, ось ти хто! Знущаєшся над бідними...

— Ой, ой, ой, — стогне Руда, — як мені від вас зле! Ну хіба можна бути такими гримнутими на всю голову?

— Це все Табакі, — виправдовується Лорд, вказуючи на мої пальці, розчепірені на ковдрі. — Він у нас дурилюд. І сотворив із себе кумира для цих…

— «Двадцятників», — підказую я.

— Отож-бо.

— Це вони наді мною знущаються, — наполягає Лері. — Вічно так. Не знаю, за що. Мене тут сто років не було. Прийшов, і відразу...

— От хай Лері до них звернеться, — свінуло Лордові. — Він цілком відповідає догмам їхньої релігії. Лері, друже, простукай послання, будь людиною. Скажи, що вони близькі до істини, якщо виключити недороблених, на кшталт нас із Табакі, та що ми поділяємо їхнє прагнення до пізнання таємниць усесвіту...

— Тепер я вже вірю в бомбу, — скаржиться Лері байдужому Куряці. — Дедалі більше я в неї вірю…

— Вір на здоров’я, мені-то що, — Куряка скошує на Лога одне незадоволене око. — А ти знаєш азбуку Морзе?

— Яка, до біса, азбука?!

— Тоді скажи про це Лордові. Він від тебе відчепиться.

— Стараєшся, заварюєш їм чай... А вони...

— Вони невдячні тварюки, — погоджується Куряка. — Невдячні, нетверезі та не­симпатичні.

— Це він про нас, — перекладає мені Лорд. — Усе, що було сказано, сказано про нас. Ти ж бо розчув його слова, Табакі?

— Нетверезі — це про тебе. І несимпатичні — теж. Оно який у тебе фінгал під оком. Дуже псує зовнішність, просто жахливо. Де ти його дістав?

— Відкинуло вибуховою хвилею, — п’яно посміхається Лорд.

— Харамани, — продовжує Куряка свій безпристрасний перелік. — Базіки...

— А де Сфінкс? — похоплююся я. — Де він швендяє, в той час як мене щосили ображають і порочать?

— Нас, Табакі, нас, — виправляє Лорд. — Сфінкс на похоронах. Думаю, це надовго. Якщо робити все за правилами... Вони поклали їх у коробку, обгорнули чорним оксамитом...

Я здогадуюся, що мова йде про згорілі граблі, й стає трохи образливо за первісний переляк, а потім стає образливо, що не запросили на похорони.

— Залили воском...

— А це ще навіщо?

— Для надійності, — терпляче пояснює Лорд. — Невже незрозуміло? Сліпий боявся, що їх розтягнуть на сувеніри.

— І ще вони всі психи, — закінчує перелік наших особливостей Куряка.

Від Куряки виразно тхне годинником. Десь він його ховає на собі після Могильника. Рано чи пізно я до нього дістануся. Наприклад, коли Куряка полізе купатися. Це трохи втішає, але зовсім-зовсім трохи, адже наразі цей годинник живий-здоровий і непомітно зводить мене в могилу самим лише фактом свого існування. Мені не можна жити біля годинника, це для мене погибель, але хіба Куряці поясниш таку елементарну річ? Він упевнений, що я прикидаюся. Я — прикидаюся! Дивлюся на нього з докором, але він знай цідить свій чай і вухом не веде. Напевно, чашка заважає йому помітити мій докір.

Лорд сумовито пошкрябує пальцем по ковдрі. Душа його рветься до спілкування з глухонімими «двадцятниками».

— Старався для них і так, і сяк, — бурмоче Лері. — Те принеси, це віднеси...

Дракон з’являється скромно й тихо. Ні тобі «пихкання вогнем», ні інших неподобств. Крадеться вздовж стіни, як найжалюгідніша на світі миша. І несе нам велике яйце. Напевно, як викуп за пережите хвилювання. Передає його мені та ховається в себе на ліжку.

Я розгортаю пакет, там нерівно нарізані шматки пирога з капустою.

— Ого! Це з поминок?

Македонського пересмикує.

— Не переживай, — раджу я йому. — Було дуже навіть весело. Оно Лорд звалився з милиць і тепер спивається під приводом своєї немочі. А не мав би приводу, то й спиватися було б соромно. Відтак дихай вільніше.

— Я не спиваюся, — ображається Лорд. — Я лікуюся.

— Ну от, бачиш...

Та Македонський усе одно нещасний і причаєний. Немає нічого страшнішого, ніж коли в тебе є совість.

— То це таки Македонський влаштував? — пожвавлюється Лері. Нетерпляче ворушить губою, притискуючи до грудей банку із заваркою. — Кинув бомбу, чи що там у Кавнику кинули...

— Ні, — кажу я. — Він нічого не кидав. Він спробував відлетіти.

Вітер стугонить між віконними рамами. Руда надягає сині окуляри.

— Погода міняється, — каже вона.

Вітер виє та стукає у вікна весь вечір. Я міняю компреси на лобі, доглядаю свою ґулю. У Сфінкса обгоріли вії та щоки, він ходить намазаний кремом від опіків — незвично строкатий. Лорд і далі спивається. Дівчата пішли затуляти від ворожих поглядів Спицю та її весільну сукню.

Замість них прийшов Чорний. Вони з Курякою обговорюють своїх улюблених живописців, і навіть якщо не прислухатися, зрозуміло, що Чорному ці теми даються насилу. Він мучиться, але не йде. Боїться, напевно, що варто йому вийти, як ми тут же порозвалюємося, добиті гидкими болячками. А може, навпаки, побоюється за психіку Куряки в нашому оточенні.

Сліпий щосили намагається замінити нам Македонського. Вода в нього википає, примочки губляться і знаходяться ним же потоптані, реанімуючи Мустанга, він прищемляє в ньому палець, а мене дбайливо вкриває залюраною ковдрочкою Грубого. Як висловився Сфінкс, «що б ми без тебе робили?».

Вечеряти я їду сам-один, хоч Куряка погрожує приєднатися.

Біля Кавника все ще товпляться цікаві. Зупиняюся послухати, про що вони теревенять, і з’ясовую, що Македонський на знак протесту проти випуску облив себе бензином і підпалив, після чого виплигнув у вікно. Версія з бомбою була цікавіша.

Біля їдальні мене наздоганяє Мавпа.

— Агов, а ти знаєш, що Лері пішов у зовнішність із Літунами? Йому там щось терміново знадобилося.

Гальмую, наляканий цією звісткою. Лері в зовнішності! Кінець світу! Його там приб’ють у першій же брамі. Або він загубиться, задивившись на власну тінь. І повернеться від п’ят до маківки у Хворобі.

Я кажу Мавпі:

— Ну звичайно. Ми в курсі. Дякую.

І їду далі.

В їдальні під численними зацікавленими поглядами я мажу та мажу бутерброди, які доведеться взяти з собою. Мажу їх тим і цим, посипаю сіллю та склеюю. Страшенно нервуючись через дурня Лері. У його кажанячому прикиді в зовнішності належиться з ревінням гасати на мотоциклі, а не ходити пішки, роззявивши рота. Такий, яким він є, Лері в кожного зустрічного, молодшого за сорок років, викличе пристрасне бажання його мотлошити. І, звісно ж, весь цей ризик — через якусь весільну краватку мерзотного забарвлення.

Потім приїжджає Куряка з Грубим на буксирі. Поки я по ложці завантажую в Грубого кашу, вечеря закінчується. Кидаю недогодованого Грубого й намагаюся наїстися сам, поки не позабирали геть усього. Потрохи починаю розуміти Сліпого. Важко бути Македонським, якщо ти ним ніколи не був. Грубий несамовито кліпає над нагрудною серветкою, роззявляючи рота, чекаючи на їжу. Я кидаю виделку та запитую Куряку, чи він і далі збирається прохолоджуватися, тоді як я давлюся через докори сумління, чи все ж таки спробує мені допомогти. Куряка, попри мої очікування, не сперечається й мовчки бере ложку Грубого. Годує він його геть повільно, горобиними порціями, але все-таки годує, і я можу спокійно пожувати.

Поступово навколо нас збирається весь обслужний персонал їдальні. Стирчать над душею, поглядаючи на годинник. Я згрібаю бутерброди в пакет, ляскаю по підборіддю Грубого, по самі вуха заповненого непроковтнутою кашею, кажу Куряці: «Вперед!» — і з усією можливою швидкістю кермую до виходу. Менш за все я відповідаю за себе тоді, коли навколо починають бовваніти невидимі циферблати.

Біля наших дверей Куряка заминається, немов сумніваючись, чи хоче в’їжджати. Насправді йому цього не хочеться, але й діватися йому радше нікуди. Він береться за клямку й каже, не дивлячись на мене:

— Адже я теж був із вами в Кавнику. І вперше побачив щось незвичайне сам, а не почув, як ти про це розповідаєш.

— Ну. І як? — запитую з цікавістю. — Більше не нудьгуєш?

— Ні, — очі в нього прикриті віями, не розібрати, що вони виражають. — Не нудьгую. Але ти мені ось що скажи. Те, що я бачив... Адже це було насправді?

— Залежно що ти бачив.

— Мені чомусь не хочеться про це говорити. Я в собі поки не розібрався.

Я зітхаю.

— Нам усім не хочеться про це говорити. Я думав, тебе це дратує.

— Ні, — каже він здивовано. — Зовсім навпаки. Мене б розсердило, якби ви стали це обговорювати. Напевно. Не знаю. Але навіть ти мовчиш.

— І правильно роблю, — відказую я. — Македонський і так готовий крізь землю провалитися.

Куряка киває й нарешті відчиняє двері.

Іноді мені здається, що він уже зовсім свій. Але нечасто.

Що ви, хотів би я знати, зробите, якщо ваш сусід по кімнаті, ліжку, столу й усьому іншому, що вас оточує, розбудить вас посеред ночі з придушеним криком: «Ось де ти! Я нарешті тебе знайшов!»

У таких випадках у зовнішності викликають «швидку допомогу», але ми не в зовнішності, тому я жваво відповзаю від нього, відгороджуюся подушкою й починаю прикидати, чи варто волати «рятуйте!» відразу, чи ще трохи почекати.

— Я знайшов тебе! — повторює Лорд, смикаючи подушку. — Не відпирайся, я тепер знаю, хто ти.

Вигляд він має такий, як у кінченого психа.

Я кажу, що й не думав ні від чого відпиратися та що, слава богу, теж знаю, хто я.

— А зараз, коли ми з’ясували, хто ми такі, й обоє все-все один про одного знаємо, давай спати далі. Ніч надворі. Дивись, усі сплять. Люлі-люлі...

— Я хочу назад, — каже Лорд. — У сюди, але раніше, і щоб усе було інакше. Або так само, але зі мною.

— Ну й дурень, — кажу я.

— Це мій вибір.

Усі вони чомусь вважають ці слова вирішальними. На кшталт заклинання, проти якого я нібито не зможу встояти. Це було б смішно, якби не було так сумно.

— Подумай, — кажу я, зітхаючи. — Подумай гарненько — і приходь знову.

Його пальці стискають моє зап’ястя з такою силою, що, здається, от-от його зламають.

— Ні, будь ласка! — просить він. — Іншим разом я тебе не знайду. Я й цього разу тільки насилу...

Зовсім з’їхав з глузду чоловік.

— Стій! — кажу я йому. — Схаменися, дітваче! Я тут — кожного божого дня. Шукати мене абсолютно нема потреби.

Відсовую подушку, сідаю зручніше й даю йому легенького щигля по переніссю, поміж бровами. Зовсім легкого, ледь торкнувшись, але Лорд сахається, неначе я стукнув його Мустанговим тягарцем, і мало не падає на спину. Зажмурюється. Розплющує очі. Витріщається, наче вперше бачить.

— Чорт би тебе побрав, — говорить він. — Ти зробив мені боляче.

— А ти мене розбудив. Тепер ми один з одним поквиталися, відтак можемо спати з чис­тою совістю. Все.

Збиваю подушку й заплющую очі, відчуваючи, що мирний сон сьогодні мені не світить.

Так і є. Лорд не заспокоюється.

— Ти — це він, — каже Лорд. — Мене не обдуриш.

Я знову сідаю.

— А от і обдуриш. Запросто. Досить захотіти.

У світлі двох крихітних настінних ламп очі його, ніби чорні провалля. Бездонні вікна мороку.

— Ти не можеш так зі мною вчинити. Я знайшов тебе. Я попросив. Ти зобов’язаний мені допомогти.

Дивовижна самовпевненість!

Наступні півгодини я збираю в запасний наплічник усе необхідне.

Потім ми повземо. Довго, адже по змозі — тихо. Нарешті ми в передпокої, поряд з візками, ліхтарики напоготові. Я звільняю Мустанга від гир, щоб він не дзеленчав і не бряжчав. Сьогодні я не беру з собою великого наплічника, тож втрата рівноваги йому не загрожує. Мені вже розхотілося спати, я підбадьорився, і відразу виникає бажання перекусити, бо перше, що мене наздоганяє, як тільки я підбадьорююся, — голод, решта вмикається піз­ніше.

Лорд тихий і моторошно люб’язний. Усіляко допомагає та не лізе з питаннями. І добре, що не лізе, я не в тому настрої, щоби щось йому пояснювати.

Їдемо ми недалеко. Усього лише до класу. Нічний візит до колекції, що є розрадою моїх очей. У класі я розстібаю запасний наплічник і виймаю з нього три необхідні мені предмети. Ланцюг з підвішеними до нього годинниковими коліщатками. Такі водяться тільки в древніх годинниках — зовсім старих, а не в тих, котрі працюють на батарейках. Ланцюг я надягаю на шию. Блокнот беру в руки. Олівець — у зуби. Тепер я готовий.

Лорд кусає нігті, зацьковано розглядаючи мою колекцію. Можна подумати, це я його сюди заманив, а не він мене. Обмацує ремінець, що висить на пташиній клітці, той, який зі щурячими черепами, знімає його й обертає в руках.

— Крихкий експонат, — попереджаю я, витягнувши з рота олівець. — Можливо, пристрітне. Краще не чіпати.

Він вішає черепи на місце. Мимохіть посміхнувшись, чим негайно пробуджує в мені мисливські інстинкти.

— Агов, що ти про них зрозумів? Зізнавайся! Я ж побачив!

Лорд знизує плечима. Звішується з візка, вивуджує з купи нічийних предметів широкополий чорний капелюх та обмотує його тулію ремінцем. Черепи вишиковуються колом, Лорд застібає мідні бляшки, які, виявляється, пристібалися саме до цієї тулії саме цього капелюха, й обережно кладе капелюх на сидіння стільця з опудалом крука.

Мене стає тільки на протяжне охання.

Капелюх перестав бути просто капелюхом, відразу перетворившись на найбагатозначніший експонат у всій колекції.

— Оце-то так! Дякую, — кажу я. — Знаєш, а мені в якусь мить здалося, що ти його і надягнеш.

Лорд дивиться відчужено.

— Це не мій капелюх, — відповідає він після довгої паузи.

Дивлюся на капелюх. Потім на нього.

Кажу:

— Ну, так, звичайно.

Відкриваю блокнот і відкашлююся.

— Отже. Ти зробив свій безглуздий вибір, і більше думати над ним не збираєшся.

Він мовчки киває.

— Ти знаєш, що твоя пам’ять — частина тебе? Ще й зовсім не маленька? Той, хто повертається, може стати зовсім не тим, ким був раніше. Він може не зазнати багато чого з того, що зазнавав на попередньому колі, а отже, він буде іншим.

— Я знаю, — промовляє Лорд. — Не старайся намарно. Я не передумаю.

— Ти — людина Лісу, — кажу я йому. — Це в тебе в крові. Ти не зможеш бути щасливим, поки ти не там.

— Я знаю, — говорить він. — Але її там немає.

— Кохання зжерло тебе. Перше, що воно пожирає, — це мізки, май на увазі. До речі, про кохання... А ти впевнений, що, ставши на дещицю іншим, покохаєш ту саму людину, яку любиш зараз? Упевнений?

— Звичайно.

Він посміхається. Як маніяк. Або як закоханий. Що, загалом, одне й те саме. Він посміхається мені, наполовину з’їдений, обгризений до кісток, і ця усмішка вирішує все. До біса традиції, ритуал і все інше… Зокрема — до чорта співбесіду. Я ніколи раніше не нехтував співбесідою. Десять запитань мають бути задані, відтак я задавав їх усім, одначе Лордові я не задам більше жодного. Він — немов та русалонька, яка прийшла обміняти свій хвіст на абсолютно не потрібні їй ноги, а заразом віддала і голос, а проте якби відьма попросила в неї ще що-­небудь, віддала б і це щось, і друге, і третє… Закоханим і маніякам море по коліно, всі вони однакові, сперечатися з усіма ними геть безглуздо.

Він поняття не має, про що просить, тим гірше для нього! Він упевнений, що кохання його настільки сильне, що наздожене його на будь-якому колі, то нехай собі вірить у це. Я не стану руйнувати його впевненість.

— Добре, — кажу я. — Ти переконав мене.

Відстібаю від ланцюжка одне коліщатко та кладу йому на долоню.

Він «туманно» дивиться, бере мою руку й цілує її. І я — як це не жахливо — стаю Господарем Часу. Який стоїть на порозі смерті, що, загалом, уже навіть звично, тому що ЙОМУ-­МЕНІ — бозна-скільки років. Стільки не живуть. Тільки подовжують існування. Я цього терпіти не можу, й через те чортів стариган такий недосяжний: він же вічно у сплячці, розтягнутій до безкінечності. Хазяйський кивок — цей стариган не витрачає часу на слова: кивок — навіть більше, ніж ми можемо собі дозволити, і я повертаюся в себе рідного-коханого-любесенького, і не годен стримати мерзенного хихотіння.

Лорд здригається, як від ляпаса.

— Ну та добре, — кажу я йому. — Не бентежся. Чесне слово, я не стану тобі про це нагадувати занадто часто.

Сфінкс

Сфінксові сняться сни, в яких Дім іде тріщинами, так що від нього відвалюються уламки, наймасивніші — як кімната завбільшки. Уламки зникають разом з людьми, котами, написами на стінах, вогнегасниками, унітазами й забороненими електроплитками. Він знає, що подібні сни бачить багато хто. Вирахувати їх неважко. Вони сплять, не роздягаючись, підклавши під голови напаковані наплічники замість подушок, намагаються не заходити в порожні приміщення та не розгулювати по Дому поодинці.

Тому вранці, виявивши товсті кабелі, які обплітають віконні ґрати й тягнуться водночас у двох напрямах — до вікон третьої справа й до вікон шостої зліва, Сфінкс не здивований. Просто чийсь сон повторив його власний. Він шанобливо розглядає затягнуті на жердинах ґрат вузли — кожен десь як кулак, і думає, чи можна вважати це ознакою паніки, чи це поки що тільки страхи. Македонський у нього за спиною розглядає намети бритоголових і теж думає про щось сумне.

Він уже не такий білий, як напередодні. На ньому стара футболка Горбача в оранжево-­сіру смужку, з капюшоном. Македонський натягнув капюшон на голову. Своєрідний компроміс між звичайним завішуванням себе волоссям і вчорашнім відкритим обличчям.

— А я вперше на них дивлюся, — каже він Сфінксові, який сидить на підвіконні.

— Знаю, — відгукується Сфінкс, не обертаючись. — Ти майже не підходиш до вікон відтоді, як вони тут. Боїшся?

— Ні. Просто від їхньої присутності я міняюся.

Сфінкс обертається, намагаючись перехопити погляд Македонського.

— Таки так, — каже він. — Кардинально міняєшся.

Македонський зацьковано посміхається.

У спальні задушливо й парко. День похмурий, небо незвичайного піщаного кольору. Це барви пустелі, на яку насувається смерч. Сфінкс притуляється лобом до ґрат. Унизу, біля наметів, тільки одна фігура; хтось сидить на складаному стільчику з натягнутим на голову капюшоном.

Русалка нипає по кімнаті, у відфільтрованих завісами сутінках, і збирає свій одяг. Зі стільців і зі спинок ліжок. Одяг і шість дзвіночків. Затиснувши їх у жмені, залізає на стіл. На те, щоби причесатися та вплести їх у волосся, у неї піде не менше години, хоч вона ніколи не знімає всі відразу, а зав­жди тільки половину — шість із дванадцяти. З ліжка на неї, підперши долонями щоки, дивиться Куряка. Зграя любить стежити за тим, як Русалка причісується. Це видовище їм не набридає.

Надворі вітряно, але нітрохи не прохолодніше, ніж у Домі. Сфінкс сидить на пеньку посеред вигорілого газону й дивиться на намети. Після того, як до їхніх мешканців навідався Акула, намети трохи відсунулися. Не набагато, на декілька метрів. Це не заважає їхнім мешканцям сходитися до дворової сітки й повисати на ній, чіпляючись за чарунки з дроту. Це не заважає їм підкликати кожного, хто виходить з Дому, і благати-вимолювати зустріч з Ангелом, «адже у вас тут перебуває, ми знаємо...».

— Мало не перестав перебувати, — каже Сфінкс молодому бритоголовому, якого посилають вести переговори частіше за інших. Бритоголовий радісно махає йому рукою, підкликаючи. Сфінкс не зрушує з місця.

За ніч подвір’я занесло сміттям. Серед целофанових пакетів, пластикових пляшок і клаптів паперу Сфінкс помічає дві-три неоковирні брошури, надруковані на дешевому папері. На кожній — крилатий ангел, який простягає до читача руки, повідомляючи, що «долучення до благодаті можливе в цьому житті, брате мій (сестро)!». Менш за все це створіння нагадує Македонського. Рум’яні щоки, золоті кучерики та дурнувата посмішка — він нагадує Сфінксові тільки Соломона в дитинстві (а мерзеннішої дитини Сфінкс не зустрічав і сподівається, що вже не зустріне). Він розглядає брошуру, притиснуту до асфальту носаком кеда, шкодуючи, що в нього нема чарівної палички.

До нього підходить Горбач із величезним наплічником. Схожий на мандрівника, який повернувся з далеких країв. Засмаглий і брудний. У волоссі, що розрослося вшир і вгору, — листя та дрібні гілочки.

— Переїжджаю, — повідомляє він похмуро. — Неможливо спокійно жити, коли ці типи товчуться поблизу. Сьогодні вночі вони мені приснилися, так що, мабуть, цього вже досить.

Горбач сідає біля Сфінкса, спираючись ліктями на наплічник, і підсліпувато вдивляється у вікна Дому.

— Що це там за мотузки намотані?

— Це не мотузки. Це кабелі, — відповідає Сфінкс. — Не лише тобі сняться погані сни.

Горбач супиться, намагаючись вловити зв’язок між поганими снами й намотаними на віконні ґрати кабелями.

— А ондечки що? — запитує він, вказуючи на вікно Кавника. Порожня рама якого — віялом — обрамлена смугами сажі.

Сфінкс зацікавлено дивиться на Горбача.

— Це сліди пожежі, — пояснює він. — Ти де був учора увечері? Невже нічого не бачив?

Горбач не відповідає. Мовчки набиває свою люльку.

— От скажи, кого тобі нагадує цей хлопчик з крильцями? — запитує Сфінкс, підштовхуючи кедом зім’яту брошуру.

— Соломона, — відповідає Горбач, навіть по-справжньому не придивившись. — Кого ж іще? Коли він був Пампухом.

— Мені теж. А вони, — Сфінкс киває на намети, — вважають, що подібний на Македонського.

— Не смішно, — каже Горбач.

— Мені теж. А найменше цей жарт смішить Македонського.

Горбач повертається до воріт, біля яких кивають і люб’язно шкіряться вже четверо бритоголових.

— То вони за Македонським сюди з’явилися?

— Вони думають, що так. Але при цьому носять з собою зображення Пампуха, відтак, боюся, самі не знають, кого їм насправді треба.

Горбач надовго поринає в мовчання. Пихкає люлькою, скоса поглядаючи на Сфінкса.

— А чого ти без грабель? — питає він нарешті.

— Граблі постраждали під час пожежі. Ми їх учора поховали під твоїм дубом. Ти й цього не помітив?

— Я був у Не Тут.

— Знаєш, я так і подумав.

Наступні десять хвилин вони мовчать. Бритоголові, скупчившись біля воріт, зі шкіри пнуться, намагаючись привернути їхню увагу. У повітрі пахне грозою. Небо майже жовто­гаряче, низько шугають стрижі. Сфінкс прибирає ногу з брошури, і брошуру відносить поривом вітру. Сфінкс починає насвистувати «Дощову пісню». Через обгорілі вії та червоні плями опіків на щоках і на лобі він виглядає веселішим. Наче він — сільський хлопчина, зацілований сонцем. Горбач має більш никлий вигляд.

— Як ти тепер без них обходитимешся? — питає він. — Нових тобі вже не замовлять.

Сфінкс киває, не розплющуючи очей.

— Не замовлять. Але я наразі обходжуся. Навіть чомусь легше стало. Наче я знов маленький і безпорадний, ні за що не відповідаю. Неначе мене — такого — не можна кривдити. Адже я до того, як потрапив сюди, був абсолютно в цьому впевнений. Що мене ніхто не посміє образити. Ніколи.

Горбач закашлюється й дивиться на Сфінкса з подивом.

— Ти що, у своє зовнішнє дитинство повернувся, чи що?

Сфінкс сміється.

— Майже. У мене щось подібне до маразму. Людина не може весь час зі всім навколо прощатися. Прокидаючись і засинаючи, і навіть уві сні. З кожною особою, предметом і запахом. Це неможливо. Одного прекрасного дня ти від цього так втомлюєшся, що перестаєш узагалі будь-що відчувати. І раптом на додачу залишаєшся без протезів. Урочисто прощаєшся з ними — й розумієш, що тобі цього досить. Що час уже почати хоч із чимось вітатися. А оскільки ти нічого не можеш робити сам, вітаєшся з собою — давнім і безпорадним. Із тим собою, якому всі допомагали, кого ніхто не смів образити. Чим погано?

Горбач хитає головою.

— Щось мені не подобається цей твій настрій. Психлікарнею від нього тхне, ось що. Як на мене, то ти краще переживай собі потихеньку, ніж маєш веселитися від якихось геть невеселих речей. Це буде нормальніше.

Сфінкс сміється.

— У нашому становищі ніщо не буде нормальним. А щодо веселості — не турбуйся. Це ненадовго. До речі, чому в тебе пальці забинтовані? Ти забивав цвяхи Звідси в Не Сюди?

Горбач дивиться на свої руки. Великий палець на лівій і вказівний на правій забинтовані. Грубо та недбало. Чорні від бруду бинти вже розмотуються, може, тільки бруд і втримує їх на місці. Засоромившись, Горбач починає здирати пов’язки.

— А-а-а, це так... Покусала одна манюня...

Знявши бинти, він оглядає ранки. Сфінкс теж нахиляється подивитися, а коли піднімає голову, погляд його змушує Горбача відскочити.

— Ти зараз підеш у Могильник, — каже Сфінкс надзвичайно зимно. — Точніше, побіжиш. Без душу й переодягань. До спальні заходити не будеш, наплічник залишиш у передпокої. Усе.

Горбач схоплюється й ховає до кишені люльку, чортихнувшись, — вона його обпалила. Плутаючись у лямках наплічника, кидає його собі на плече.

— Просто ось так — босо? — питає він. Наткнувшись на погляд Сфінкса, киває і, бурмочучи щось під ніс, квапливо йде.

Сфінкс іще якийсь час сидить нерухомо, потім встає і поволі бреде до Дому. Перша крапля дощу дзьобає його в лоб, коли він піднімається сходами. Озирнувшись, аби глянути на бритоголових, чи розходяться вони, він зі здивуванням бачить перед сіткою Рудого. Щурячий ватажок спілкується з бритоголовими, посміхаючись від вуха до вуха, весь — чарівність і невимушеність. В обрізаних джинсах, босий і без майки, але на шиї — краватка-метелик, а на голові — котелок. За своїм — Щурячим — розумінням, він одягнений святково, але брито­голові, мабуть, так не думають. Можливо, вони думають, що ватажок Щурів — місцевий божевільний. Сфінкс не розрізняє виразів їхніх облич, але за три дні він звик до того, що вони не міняються. Емоції наметників радше вгадаєш, стежачи за рухами тіла. Зараз вони слухають Рудого, збившись в купку, й ніхто не липне до сітки. Розгублені? Дивуються?

Не припиняючи базікати й посміхатися, Рудий знімає окуляри. Зачарованих зомбі тут же притягає до сітки, а Сфінкс, якого розривають суперечливі почуття, поспішає сховатися в Домі. Він не засуджує Сліпого, який прислав їм зовсім не того ангела, якого вони шукали; він і сам ще недавно був готовий на все, щоб забрати їх якомога далі, але йому чомусь їх трішечки шкода. Бідних, обдурених, невідомо чиєю їддю отруєних чужинців.

На сходовому майданчику між першим і другим поверхами котяче зібрання біля урни. Тут же сидить Куряка. На стіні коло нього — портрет, намальований вугіллям. Гротесковий Стервожер, вишкірений, потворний, але цілком упізнаваний. Сфінкс затримується подивитися на портрет, і поки він його розглядає, група Логів, гримкочучи чобітьми, спускається з другого поверху під крики Шакала.

— Слухай мою команду! Група А — обшукує подвір’я. Група В — зміцнює обороноздатність дверей!

Побачивши портрет Стервожера, Табакі гальмує.

— Ох! — каже він. — Яка мерзота!

Логи, штовхаючись і стукаючи каблуками, теж квапляться подивитися. Сприкрений Куряка затирає малюнок долонею, розмазуючи його, але навіть в обрисах плями, що утворилася, вгадується Великий Птах.

— Ай-ай-ай, — зітхає Табакі. — Яка неповага до ватажка, ви тільки подумайте! Сфінксе, я сподіваюся, ти йому все правильно поясниш, бо я зараз страшенно зайнятий, — він показує на Логів. — Ось. Добровольці. Укріплюватимемо підступи до Дому. Замкнемо все так, що й комар не пролетить!

Добровольці витягуються у стійку «струнко». У руках в Коня — величезний замок-колодка, у Мавпи — коробка з дротами, ймовірно, сигналізація.

— Вільно, — каже їм Сфінкс. — Тільки там от-от почнеться дощ.

Логи, радісно перезирнувшись, із завиванням і тупотом скочуються вниз по сходах.

— Тиша! Тримати дистанцію! — верещить Табакі, з’їжджаючи за ними по скату.

На деякий час запанувала тиша, потім знову з гуркотом відчиняються й зачиняються дворові двері. Мона, яка тинялася навколо урни, стрілою пролітає повз Сфінкса і ловить занесений протягом на сходи целофановий пакет. Поки вона, муркочучи, дере його кігтями, ніби щось живе, що можна вбити, повз Куряку та Сфінкса, насвистуючи, проходить Рудий, кинувши на ходу Моні:

— Спасибі, мала!

У його голосі — така непідроблена вдячність, що очі Куряки стають круглими від подиву; ще ширше вони розкриваються, коли Рудий, не зупиняючись і наче навіть не глянувши на стіну, знімає свій котелок і відважує уклін брудній плямі на місці портрета Стервожера.

— Я думав, тут усамітнене місце, — каже Куряка, похнюпившись. — Думав, тут можна посидіти спокійно.

— Посидіти, помалювати... — підхоплює Сфінкс. — Ніколи більше не малюй нічиїх портретів на стінах, Куряко, — додає він, відкинувши жартівливий тон. — Цього робити не можна. Хочеш, аби пішли чутки, що ти наводиш на Стервожера пристріт?

Сполотнівши, Куряка крутить головою.

— Тоді більше такого не роби. А якщо шукаєш усамітнення, тримайся подалі від сходів.

Сфінкс піднімається на другий поверх і чує шерех поспішного й остаточного знищення портрета.

Живий оригінал портрета сидить у них у спальні, розкладаючи пасьянс. На ньому шикарна парчева камізелька з позолоченими ґудзиками, у вусі золота сережка, на руках стільки каблучок і перснів, що пальці вже не згинаються. Коло нього на подушці — дві плитки шоколаду. Птах кожен свій візит прагне перетворити на подію за допомогою різноманітних дрібних підношень. Для нього вилазка з Гнізда на двадцять кроків по коридору — цілком достатній привід для переодягання і вручення подарунків.

— Прекрасна, судячи з усього, намічається погода, — каже Стервожер, згрібаючи з ковдри карти. Незважаючи на святкове вбрання, вигляд він має невеселий.

Сфінкс сідає навпроти.

— Куди всі запропали? Тут що, зовсім нікого не було, коли ти прийшов?

— Майже нікого, — дипломатично відповідає Стервожер.

Сфінкс здогадується, що майже ніхто — це Куряка, якого зустріч із Птахом настільки вивела з рівноваги, що тепер він відводить душу, розмальовуючи стіни Дому злостивими шаржами. Йому сумно, що без грабель він не може приготувати їм зі Стервожером кави, сумно, що Стервожер нервується і, мабуть, збирається його про щось попросити, але не наважується, сумно, що Стервожер одягнувся, як на свято, і приніс шоколаду, щоби замаскувати мету свого візиту.

— Я хотів попередити Сліпого, — каже Стервожер. — Мої Пташки — двоє з них — бачили минулої ночі Соломона. Думаю, Сліпому треба про це знати.

— Повернувся потайки? — дивується Сфінкс.

Стервожер пересмикує плечима.

— Не знаю. Може, і так. Розповідям Пташок не можна довіряти. Хоча вони бачили його кожен окремо — і сходяться в описі. Кажуть, що він дуже пошарпаний.

Звістка про те, що Домом ночами сновигає пошарпаний Щуряка-втікач, Сфінкса не тішить, але й не лякає.

— Сумна історія, якщо вдуматися, — говорить він. — Дякую, що попередив.

Дощ капотить по карнизу дедалі частіше. У кімнаті швидко сутеніє. Сфінкс встає з ліжка й підходить до вікна. Затягнуте сірими хмарами небо подекуди ще жовтогаряче. Подвір’я залите потойбічним світлом, у якому підскакують під дощем знесамовитілі від щастя Логи. Між ними кружляє Мустанг із Шакалом. Сфінкс знає, що Табакі зараз має вкрай самовдоволений вигляд, який навіює Логам підозру, ніби той якось причетний до зміни погоди.

— А зараз скажи, з чим ти насправді прийшов, — просить Сфінкс, обертаючись.

Птах прикрив очі й застиг, як уміють застигати тільки хижі птахи. Його бурштинової барви жилет ніби аж світиться в сутінках.

— Ти — моя остання надія, Сфінксе, — проказує він спокійно та рівно.

Від невідповідності його тону вимовленим словам Сфінксові стає ніяково.

— Що трапилося? — питає він.

— Трапилося давно. Для мене воно — як учора, а для всіх інших — уже давно. Усі ми хочемо чудес, Сфінксе. Деякі чудеса здійсненні, а деякі ні, тому ми вибираємо можливе. Але ось ти вибрав, і виявляється, що в тебе недостатньо сил, щоб досягти принаймні цього. Ти розумієш, про що я кажу?

Сфінкс розуміє, хоча волів би не розуміти.

— Шакал тобі — близький друг, — говорить Стервожер тихо. Його слова майже заглушені дощем і криками, які долинають знадвору. — Попроси за мене. Тобі він не відмовить.

Сфінкс повертається до ліжка й сідає поряд зі Стервожером, так, щоб не бачити його обличчя.

— Він відмовить, — каже Сфінкс. — У такому проханні він відмовить, повір. Він вдасть, ніби не розуміє, про що я прошу. Він буде просто Шакалом, йому це не важко. І це навіть не можна буде назвати відмовою чи прикиданням, бо оте, що роздає зворотні квитки, аж туди, на той кінець, — воно зовсім не Шакал. Він — воно — собаку з’їло на таких ситуаціях, ще до нашого з тобою народження. І... чесне слово, повір мені, звідси, з цього боку, до нього підступити неможливо. Тільки з вивороту.

Стервожер сутулиться, вткнувшись підборіддям у долоню. Він уже змирився з поразкою, але все-таки говорить:

— Тобі досить важко відмовити, коли ти про щось просиш.

Насправді понад усе йому хочеться обірвати цю неприємну розмову, піти подалі від Сфінкса та пережити своє горе на самоті. Понад усе йому хочеться цього. Але він стримується.

— Тобі теж, — сумно озивається Сфінкс. — Тому я зроблю те, про що ти просиш.

— Але він відмовить.

— Але він відмовить.

Стервожер дивиться на Сфінкса жовтими сатанинськими очима.

— Тоді, — каже він, роблячи велике зусилля. — Якщо ти настільки в цьому впевнений... То можеш не витрачати на це часу… Я тобі вірю. Якби все було так просто, чудеса не були б чудесами. Але знаєш... Іноді мені здається, точніше, мені здавалося, що я — саме той, з ким це могло би статися. Я і Макс...

У цей момент у спальню в’їжджає Лорд, і Сфінкс готовий убити його за невчасну появу, але Стервожер веде мову далі, ніби нічого не змінилося:

— Ми з ним були надто єдиним цілим, щоби хтось залишився жити після того, як не стало іншого. Ми були не просто близькими, ми були чимсь одним, і після того, що з ним трапилося, мені здавалося, що раз половина мене залишилася жити й прожила так довго, в цьому має бути якийсь сенс. І він би був, якби не моя бездарність. Я всього лише Стрибун, чим би себе не труїв. На тому боці події керують мною, а не я ними.

Лорд зупинився, так і не від’їхавши від дверей. Слухає Стервожера, втупившись у підлогу. Сфінкс мигцем дивиться в його бік і його переповнює співчуття. Судячи з вигляду Лорда, він навряд чи спроможний оцінити той факт, що Стервожер включив його до найближчого кола друзів, яким дозволено вислуховувати його одкровення. Він радше думає, що Стервожер його не помітив.

— А найобразливіше, — каже Стервожер, — найобразливіше у всьому цьому те, що якби він був на моєму місці, він би дав собі з цим раду. Адже він був набагато сильніший.

Дощ посилюється, заглушивши крики, які долинають з подвір’я. За вікнами — суцільна сіра завіса. Краплі відскакують від карниза, підвіконня вже ціле мокре, на підлозі перед ним скоро утвориться калюжа. Сфінксові хочеться просто дивитися на все це. Або вистромитися з вікна, під мокрість, що скажено періщить, аж креше, та спробувати нею подихати. Змити з себе чужий біль.

— І ось я все думаю, — зітхає Стервожер, — чи це той із нас вмер, хто повинен був померти?

У їдальні святково. Весело, гамірно й вогко. Уся підлога в болоті й посмугована відбитками шин. Ті, котрі побували під дощем, з’явилися на обід обмотані рушниками або просто знадвору — мокрі. У Щурів репетує увімкнений на максимальну гучність магнітофон, а посеред столу височіє встановлена — вирізана з плаката й наклеєна на картон — фігурка Іггі Попа. Своєрідний тотем. Він же кричить з динаміків магнітофона. Птахи красуються в накинутих на голови чорних рушниках і зігріваються таємничими рідинами з пляшечок, що їх вони під столом передають один одному.

За столом четвертої атмосфера радше лірична, ніж святкова. Лері, у смугастому тюрбані з рушника, сьорбає юшку, аристократично відстовбурчуючи мізинець. Куряка строчить у своєму знаменитому зошиті, відгороджуючи його від цікавих поглядів ліктем. Грубий жує серветку. Табакі, цілком закутаний у купальне простирадло, сидить на стільці, а поряд сохне його Мустанг, і сохнути йому, судячи з усього, ще довго.

Не встигає Сфінкс сісти, як Табакі підповзає до нього по краю столу.

— Я приготував для Русалки пречудове приворотне зілля, — повідомляє він, перекрикуючи Іггі Попа. — Стовідсотковий результат гарантований.

— Навіщо воно їй?

— Як навіщо? — вражається Табакі. — Для папужихи!

Сфінкс тут же згадує, що хтось на дівочій половині тримає агресивну птаху, яка навчилася відчиняти свою клітку. Тепер там не користуються чималою ділянкою коридора, а ті, котрі мешкають у безпосередній близькості від лігва папужихи, виходять зі спалень, прикриваючись розкритими парасольками. Сфінкс давно не чув від Русалки свіжих подробиць про подвиги старої ара й думав, що проблему якимсь чином залагоджено.

— Ось побачиш, — запевняє його Табакі. — Розсмакувавши зілля, ця пташка літатиме за Русалкою зі стогоном шаленої пристрасті!

— Але я зовсім не хочу, щоб за моєю дівчиною хтось літав зі стогоном шаленої пристрасті!

— Хочеш чи не хочеш, а тепер уже пізно. Механізм запущено, залишилося дочекатися результатів.

— Ти що, намагаєшся її в мене відбити? — дивується Сфінкс. — То масажер-вичісувач для кішок, то парасолька з підсвічуванням, то браслет зі сиреною… Я вже не кажу про ваші спільні походи на полювання.

Раптом музика, яка гримоче з динаміків, замовкає, а розпаленілі Щури перестають гамселити один одного.

Р Перший похмуро оглядає їдальню, стоячи у дверях. Поява вихователя на обіді — зав­жди ознака неприємностей, тому в залі запанувала майже цілковита тиша, яку перериває тільки чвакання Нерозумних.

— Залишайтеся на місцях.

Ральф зачиняє двері та притуляється до них спиною, схрестивши руки на грудях.

— У спальнях і класах зараз проводиться обшук. Коли він закінчиться, вам дозволять покинути їдальню.

Щури піднімають такий гамір, що Фазанячий ватажок в окулярах насилу перекрикує їх.

— Пробачте! Від імені першої групи хотілося б уточнити. Обшук проводиться у всіх спальнях?

— У всіх, — холодно відповідає Ральф.

Фазани виглядають настільки ображеними, що в решти тут же покращується настрій. Окрім тих, котрі явно чогось побоюються. Як, наприклад, Лері. Дивлячись на його посіріле обличчя, неважко уявити, що при обшуку його ліжка звідти витягнуть чийсь закривавлений скальп.

— Що з тобою, Лері? — питає його Сфінкс. — Що ти там приховуєш, зізнавайся!

Лері мовчить і тільки зітхає. Потім тягне до рота нашийний болт, який відводить лихо, і міцно змружує очі. Сфінкс і Табакі переглядаються. Табакі стенає плечима.

— Гей! — кричить він до Ральфа. — А як щодо додаткової їжі, щоби збавити цей час із приємністю?

Ральф на цю пропозицію ніяк не відгукується. Обернувшись спиною до тих, хто перебуває в їдальні, він веде з кимось переговори через прочинені двері, потім пропускає до їдальні Горбача. Горбач заходить, здивовано озираючись, і здригається, коли його вітають радісними криками.

— Відлюдник спустився зі схилу гори!

— Друїд зліз із куща! Ура!

Табакі самовіддано завалюється на підлогу та по бруду повзе до Горбача, той підхоп­лює його на руки й підходить до столу з Шакалом, який повиснув йому на шиї та ніжно туркоче.

— Що тут у вас діється? — питає він.

— Обшук, — пояснює Сфінкс. — І дощ. А в тебе?

Горбач демонструє йому свіжо забинтовані пальці.

— Усе гаразд. Великий трішечки загноївся, але зовсім трішечки. Нічого серйозного, і дарма ти так рознервувався.

— Я. Рознервувався. Не. Дарма, — карбуючи кожне слово, проказує Сфінкс.

— Добре, не дарма, — Горбач зсаджує Табакі на стіл та присуває до себе тарілку. — Я ж усе зробив, як ти наказав, так що заспокойся, добре?

Куряка збирає Горбачеві рештки їжі з усіх тарілок. Лері мляво махає рукою: його запечатав лиховідвідний болт.

Скоро всім набридає сидіти перед спорожнілими тарілками. Щури розбрелися по кутках з плеєрами. Птахи, очистивши стіл від посуду, затіяли партію в покер. Табакі розстилає на підлозі білу ганчірку й оголошує, що готовий поворожити на бісері всім охочим. До нього шикується невелика черга.

Ральф відходить від дверей, пропускаючи двох Ящиків, кожен з яких тягне по заспаному Псові. До них підскакує Рудий, безуспішно намагаючись щось з’ясувати. Пси позіхають і розводять руками.

Сфінкс сидить, відкинувшись на спинку стільця, і розгойдує його.

Обшуки спалень проводилися й раніше. Ніколи не даючи бажаних результатів. Цього разу вихователі, напевно, знову шукають ножі. Або вкрадені з Могильної аптеки ліки. Але це не має значення. Нічого вони не знайдуть, окрім Соломона-втікача, якщо він і справді ховається в Домі та випадково трапиться їм на очі. Тому Сфінкс переживає тільки за Лері, який сидить у ступорі, Лері з болтом у роті. Вигляд у нього абсолютно ідіотський.

— У мене таке відчуття, — каже Табакі, трясучи стаканчиком з бісером, — що цього разу вони шукають не зовсім те, про що ми всі думаємо.

— Тобто? — питає Сфінкс.

Табакі багатозначно стискає губи:

— Краще цю тему не обговорювати. На мою думку, так буде правильніше.

Лері тихо стогне крізь болт.

— Чорт би тебе побрав, Лері! — не витримує Сфінкс. — Ти розповіси нам, у чому річ, чи так і сидітимеш із цією залізякою в зубах?

Лері хитає головою, дивлячись на Сфінкса з докором.

Знову з’являються Ящики. Цього разу вони приводять Лорда й Македонського. Рудий повторює свій забіг у надії отримати потрібну йому інформацію і знову, розчарований, відходить.

Македонський явно з душу. Лорд явно спав.

— То що ж мені тепер робити? — понуро питає Гібрид Табакі. Він сидить навпочіпки перед ворожильною ганчіркою й чекає, коли йому скажуть що-небудь зрозуміле, бо нічого зі сказаного Шакалом досі він не зрозумів.

— Краще не робити взагалі нічого, — радить Табакі. — З таким розкладом, як у тебе, старий, краще жити, затамувавши подих.

Почувши цей прогноз, троє з тих, що чекали своєї черги на ворожіння, поспішно відходять. Гібрид, чесно затамувавши подих, залишається сидіти перед орнаментом з бісерин, які зловісно поблискують.

Наступним до їдальні приводять Сліпого. Який, здається, одночасно і спав, і приймав душ.

— Лівіше і прямо, — підказує йому Сфінкс, коли він підходить до столу. — Що там коїться, Сліпий? Нас збираються випускати сьогодні?

Сліпий встановлює стілець під якимсь особливим кутом, котрий влаштовує його та навіть чимось йому подобається, сідає й каже, що вихователі, на жаль, не діляться з ним своїми планами.

— Я для них не авторитет.

— І повз тебе не проводили ніяких полонених? Кого-небудь, хто пахне Соломоном-утікачем?

Сліпий принюхується до спустошених тарілок і сумно хитає головою.

— Ти надто хорошої думки про мене, Сфінксе. Якщо думаєш, що я здатен відрізнити запах Соломона від будь-якого іншого Щуряки. Запитай краще Лорда.

Лорд, який демонстративно відгородився від світу книгою, не подібний на людину, готову ділитися з довколишніми якою-небудь інформацією. Раптово розбудженого Лорда взагалі не варто про щось питати. Особливо якщо його будили Ящики.

— А чому хтось повинен пахнути Соломоном? — запитує Табакі. — У чім річ, Сфінксе? Ти від нас щось приховуєш?

Сфінкс переказує повідомлення Стервожера. Табакі робиться загрозливо червоним. Лері мовчки здіймає руки до стелі. Сліпий тим часом винюхав приховану Горбачем для Нанетти їжу, відібрав у нього один пакетик з трьох та з задоволеною міною знищує його вміст.

— Так, — каже він невиразно. — Сол поселився в підвалі, а Рудий його там підгодовує. Не знав тільки, що він почав робити вилазки. Мабуть, осмілів.

Сфінкс здивований і втішений інформованістю Сліпого. Табакі приголомшений поведінкою Рудого.

— Чортів убивця! — обурюється він. — І Рудий його ще й годує! Усі остаточно позлітали з котушок! Після всього, що між ними було! Дивно, що Соломон його не дорізав. Хоча хто б його тоді годував? З іншого боку, залежно чим годувати. Якщо недоїдками, які оце зараз Сліпий жере, то можна й прирізати. Втрачати-бо однаково нічого!

Сліпий, відклавши спорожнілий пакетик, розстібає свій довгополий піджак, витягує з-за пазухи скуйовджену ворону та ставить її на стіл.

— Зовсім забув, що прихопив її, — говорить він. — Про всяк випадок. Ці Ящики не вселяють у мене довіру.

Горбач хапає свою улюбленку й огладжує їй пір’я.

— Ти здурів, Сліпий? Тримав птаху під одягом стільки часу! Вона на ногах не стоїть, бідачка!

— Вибач. Я ж кажу, зовсім про неї забув.

Зграя пригнічено розглядає свого ватажка, здатного забути про заховану на тілі ворону.

— Він не настільки безнадійний, як іноді здається, — втішає Сфінкс Табакі. — Він іще, повір мені, здатний на багато що.

— О, в цьому я не сумніваюся.

Сфінкс встає.

— Піду запитаю Рудого, чого він так нервує. Сподіваюсь, у нього в роті немає підкови, яка завадить йому говорити!

Сфінкс прямує до Рудого, який розташувався на підвіконні, проте не доходить, бо з-за столу шостої назустріч йому піднімається Чорний, чиє бажання поспілкуватися є таким очевидним, що всі Пси, які перебувають поблизу, ретируються, залишаючи їх наодинці. Наскільки це можливо в переповненому людьми приміщенні.

— Можна тебе на хвилинку, Сфінксе?

Сфінкс приречено чекає, поки Псячий ватажок, при всіх регаліях, аж до необов’язкового нашийника, наблизиться до нього.

— Хотів про дещо тебе повідомити...

Підборіддя Чорного видається вперед, безбарвні брови сходяться до перенісся.

— Я все-таки зробив це!

Фраза звучить так зловісно, що Сфінксові страшно уточнити, що саме. Бажання викрикнути: «Ну навіщо, навіщо ти це зробив, Чорний!» — настільки сильне, що він ледве стримується.

— Ти, можливо, почнеш сміятися...

— Ні, — відказує Сфінкс твердо. — Не почну. У цьому можеш бути впевнений.

Погляд Чорного скляніє.

— Я таки роздобув автобус. Маленький.

Сфінкс киває, каже «ага» і витирає плечем піт з лиця. Після чого питає:

— Навіщо? — тим-таки тужливим тоном, яким мало не задав це питання хвилину тому.

Чорний роззирається навсібіч і довірливо шепоче:

— Розумієш, їхню увагу треба було чимось відвернути. Трохи їх підбадьорити. Не міг я сидіти, склавши руки, й дивитися, як вони гинуть зі страху. А тут іще ці розмови про автобус. І я вирішив: роздобуду їм цей їхній автобус, ватажок я врешті-решт чи ні? Пам’ятаєш, я розказував тобі, що знаю, де його можна дістати? Але я не там узяв, а в іншому місці. Коротше, це не має значення. Головне — він є.

Сфінкс киває.

— Так. Це головне. Усе зрозуміло, Чорний. Це чудово та дивовижно, але що ти робитимеш, якщо вони надумають на ньому виїхати?

— От про це я і хотів з тобою порадитися, — замислено каже Чорний. — Бо, сам розумієш, не можу я їм сказати, що все це просто так, тільки щоб вони не з’їхали з глузду. Автобус тут припаркований, на звалищі, я замаскував його всяким сміттям. Ти не повіриш, вони бігали дивитися на нього по три рази на день, поки не з’явилися ті типи з наметами. Тепер-то, звичайно, не бігають, але те, що він там, добряче їх підбадьорює, розумієш?

Сфінкс дивиться на Чорного так, ніби вперше його бачить. Блакитні крижинки очей, обрамлені білястими віями. Танцюючі скелетики на чорній піратській пов’язці на лобі.

— Я розумію, що ти влипнув, — каже Сфінкс. — Ось що я розумію.

Чорний тільки зітхає.

— Це я знаю і без тебе. То що ти мені порадиш?

Сфінксові дуже хочеться дати пораду в дусі Шакала. Жити, затамувавши подих. Співати безгучні пісні. Умиватися підсоленою водою. Але Чорний — ватажок, а з ватажками так не жартують. Тому він говорить:

— Скажи, що автобусу потрібен водій, а будь-кому, хто сідає за кермо, потрібні права водія. Вони повинні зрозуміти. Це загальновідомий факт.

Чорний хитає головою. Знову зітхає. Знявши з голови пов’язку, шкребе потилицю. Не­квапність його рухів викликає у Сфінкса нервовий свербіж між лопатками.

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що навчився керувати машиною? Не те щоб дуже добре, проте стерпно. А зараз у мене є також і права. Правда, вони фальшиві. Щуряка роздобула. Але вони ніби є.

— Чорний? — Сфінкс зазирає йому в очі. — Ти ж уже все вирішив. Які тобі ще поради? Ти все організував, залишилося тільки посадити в цей твій автобус усіх охочих і повезти невідомо куди. Ну а від мене ж тобі чого треба?

Чорний переступає з ноги на ногу. Витирає лице зім’ятою банданою і каже, дивлячись у підлогу:

— Я просто хотів попередити. Що є і такий варіант. Якщо хтось із ваших раптом захоче скористатися. З Лері я вже домовився, вони зі Спицею точно їдуть, але раптом іще хто-­небудь захоче.

Сфінкс дивиться на Чорного, думаючи про те, що це, поза сумнівом, той самий Чорний, якого він знає не перший рік, і водночас це абсолютно інша людина. Що посада ватажка довела його до краю священного безуму, за межею якого знайомі люди перетворюються на чужаків. Він думає про те, добре це чи погано, і не може дійти ніякого певного висновку. Напевно, для самого Чорного так гірше, але Сфінксові ця непередбачувана й дивна людина подобається більше.

— Дякую, Чорний, — говорить він.

Чорний стенає плечима.

— Немає за що. Просто хотілося, щоб ти був поінформований. Добре... Побачимося...

Чорний відходить. Перевальцем, по-ведмежому. Бандана зі скелетиками зім’ята в кулаці, вираз обличчя стримано-героїчний.

Лорд під’їжджає до Сфінкса, який дивиться йому вслід, і питає:

— Чого він хотів?

— Знаєш, — каже Сфінкс, не відповідаючи на запитання, — здається, я стаю філософом.

Обшуки, ймовірно, завершено. Біля входу до їдальні товпляться вихователі на чолі з Акулою та щось палко обговорюють. Порадившись, вони перетягують до дверей Фазанячий стіл, майже повністю перегородивши їх, після чого Акула оголошує, що, з огляду на невиявлення під час обшуків багатьох пропаж, буде проведено також обшук наплічників усіх, хто перебуває в їдальні. Далі нічого не чути. Акулу заглушують обурені ревіння й свист. Навіть Фазани кричать, наплювавши на дисципліну. Якийсь час Акула намагається все ж таки закінчити свою промову, потім, знизавши плечима, відходить до вихователів. Вишикувавшись біля столу, вони чекають, поки стихне загальне обурення, але шум у їдальні радше наростає, ніж слабшає. Щури починають кидати у вихователів посуд. Тарілки й чашки б’ються за півметра від їхніх ніг, не долітаючи до столу, так що, можна сказати, Щури кидають не у вихователів, а біля них, але виглядає це досить загрозливо, і першим не витримує Шериф. Вихопивши з кишені спортивний пістолет, він стріляє у стелю, поки у всіх навколо не закладає вуха.

Щури трішечки притихають. Тим більше, і посуд у них закінчився. Позбавлені столу Фазани вирішують, що їм цього досить, і шикуються в чергу на перевірку наплічників, тримаючи їх напоготові, вже розстебнутими.

Куряка вийняв свій зошит і гарячково строчить у ньому, маючи при цьому вигляд фанатика-журналіста, що дорвався до сенсаційного матеріалу. Приголомшена пострілами Нанетта відлетіла від столу, прикрасивши скатертину зеленуватими спіральками посліду.

— Якось вони аж надто лютують, — замислено каже Лорд. — Може, щось іще пропало, крім того, про що ми знаємо?

Сфінкс озирається на Табакі, який сказав приблизно те саме, але той, оглушений власними криками, не розчув Лорда й не помічає погляду Сфінкса.

На стіл перед вихователями лягають Фазанячі наплічники зі страхітливо одноманітним вмістом. Серветки, аптечки, щоденники для нотаток. Кожен наплічник вивертається навиворіт і неодноразово струшується. Кишені Фазанів обшукують окремо. Там тільки носовички й пронумеровані гребінці.

— Боюся, нам доведеться тут заночувати, — стверджує Лорд. — Не дуже приємна перспектива. Може, пропустимо вперед Табакі? У нього нехороший наплічник.

— Це їх тільки розохотить, — припускає Горбач.

Сфінкс оглядає їдальню, яка дедалі більше нагадує розгромлений свинарник. Перед дверима залишилася лежати купа друзок. Стягнута зі Щурячого столу церата валяється на брудній підлозі. Кілька чоловік демонстративно вляглися спати, загорнувшись у зірвані з вікон штори. В одному кутку про щось радяться стурбовані Логи, в іншому — Птахи споруджують ширму для тимчасового туалету. Понурі викрики Слона — «хочу пі-пі, хочу пі-пі» — підганяють їх. Уявивши, що скоро до навколишньої обстановки додасться запах сечі, Сфінкс кривиться від огиди. А тим часом ватажок усього цього гадючника прилаштувався подрімати під кухонним віконцем на власному піджаку. Дивлячись на нього, Сфінксові хочеться водночас кричати, трясти, штурхати й затоптувати. Переповнений цими емоціями, він прямує до Сліпого.

Проминаючи Табакі, який заштовхує у свій наплічник щось таке, що надасть йому смертоносності. Проминаючи кадуб із чимось пластмасовим, отруйно-зеленим і обкусаним. Проминаючи Логів, які радяться, похмуро позираючи на двері. І коли він уже майже біля мети, Сліпий озивається, не розплющуючи очей:

— Сфінксе, ти підкрадаєшся до мене, як голодний тигр до козеняти. Якщо хочеш застати когось зненацька, зроби ходу менш виразною.

Переборовши бажання затоптувати й верещати, Сфінкс сідає коло нього.

— Давай поговоримо. У мене назбиралося багато запитань.

— Давай. Із чого почнемо?

Безтурботність Сліпого не стільки дратує Сфінкса, скільки позбавляє сил. І бажання що б то не було з ним обговорювати.

— З автобуса Чорного. Мені не подобається ця історія з фальшивими правами. Керувати машиною він фактично не вміє. Бо якщо навіть і вчився, то явно недостатньо. У нього немає досвіду. Він занапастить і себе, і тих, хто туди сяде.

Сліпий сідає рівніше.

— Не думаю. Він людина відповідальна. До того ж хіба я можу заборонити йому щось після випуску? Після випуску я навіть Лері нічого не можу заборонити.

— Ти й не став би, навіть якби міг.

Сліпий стенає плечима.

— Правильно. Не став би. Це його рішення. Він ватажок. Чого це я маю щось йому забороняти?

— Добре. Я знав, що пуття з цієї розмови не буде.

Сліпий розплющує очі, запускає руку під майку та люто чухається.

— Ти ніби казав, що у тебе багато запитань, — нагадує він.

Сфінкс дивиться на нього оцінювально.

— Сказав. Тільки не знаю, чи варто їх задавати.

— Спробуй, — пропонує Сліпий.

— Ти знаєш, через що нас так докладно обшукують?

Сліпий сідає зовсім випростано.

— Знаю.

— І?

— Тому що бояться випуску. Хочуть переконатися, що ніхто не запасся вибухівкою, отрутами і так далі.

— Але чому саме сьогодні? Адже до випуску...

— Залишився один цей вечір і одна ніч. Ну і ще шматочок ранку, який можна не рахувати.

До перевірочного столу вишикувалася Щуряча черга. Фазанів уже випустили. Їх і Слона, який, можливо, встиг добігти до унітазу.

— Звідки... — починає Сфінкс, відкашлюючись. — Звідки тобі це відомо?

Він говорить тихо, він абсолютно спокійний, принаймні здається спокійним, він не робить жодного зайвого руху, але голови тих, котрі сидять за їхнім столом, починають обертатися в його бік. Табакі... Лорд... Горбач...

Вихователі жменю за жменею вивуджують з наплічника Рудого пачки презервативів. Здається, весь його наплічник набитий тільки ними. Меланхолійна усмішка Щурячого ватажка розпливається так, наче Сфінкс дивиться на нього крізь товщу води.

— Завтра вранці оголосять ще одні загальнодомові збори, — каже Сліпий. — Зберуть усіх в актовому залі та повідомлять про розпуск. Приблизно хвилин через десять почнуть під’їжджати батьки.

Сфінкс мовчить. Підраховуючи забрані, вкрадені у них, у нього... У них усіх дні. Сім. Ні, шість з половиною днів. Це мало. Вони промайнули б — як один. Але зараз, втративши їх, він приголомшений настільки, що не в змозі ні говорити, ні реагувати на слова Сліпого.

Над ними спалахує лампа під рожевим абажуром. Скляна квітка з тріщиною, яка перетинає прозору чашу. До зігнутої ніжки лампи щось прикручене скотчем. Придивившись, Сфінкс розуміє, що це складаний ніж, прихований тут кимось на час обшуків. Украй хитромудро прихований. Він бачить цей ніж і щось ще поверх рами над замкнутим кухонним віконцем, там також щось лежить. Він підозрює, що якщо встане та роззирнеться, то побачить усе, заховане в їдальні, — безліч предметів-невидимок, небезпечних і не дуже, цінних і ні до чого не придатних, усе, що так довго і безуспішно шукають вихователі. На людей він намагається не дивитися. Не дивитися так, як умів колись, як учив його Сивий. Тільки не зараз. Одначе коли ж він перестав це робити? Просто дивитися. Просто бачити. Жити сьогодні, а не вчора й не завтра. Коли він почав скорочувати дні й години страхами та жалем?

— І як давно ти знаєш?

— Відколи вони остаточно вибрали дату. З минулого понеділка.

Рожеві віддзеркалення лампи в очах Сліпого, два крихітні рожеві абажурчики. Під ними кривиться сумна усмішка, нігті шкребуть долоню. Руки нервують, обличчя спокійне. Він розучився дивитися спочатку на руки Сліпого, і тільки потім — на його обличчя. Він дуже багато що перестав робити правильно.

— У нас сьогодні Ніч Казок, — каже Сліпий. — Вона буде довгою. А потім настане ранок. Усе одного разу закінчується.

Притулившись до стіни, Сфінкс заплющує очі. З незвички йому важко бачити відразу дуже багато чого. Будь-кому, хто дивиться на нього збоку, він здається сплячим, проте і з заплющеними очима він відчуває на собі тривожні погляди зграї. Здається, дивиться навіть Куряка.

— Цікаво, мені дадуть спокій? — шепоче Сфінкс.

Розплющивши очі, він бачить, що їдальня мерехтить і розпливається. Вітер дзвенить між пруттям огорожі, біля якої він сидить. Немов хтось грає на іржавій арфі з арматури. Розбита, заросла травою дорога, телеграфні стовпи, які втікають за обрій, та бордове передзахідне небо — все це розлягається перед Сфінксом прозорою голограмою, крізь яку проступають обриси їдальні та фігур, що тиняються по ній. Від накладення один на одного двох світів — примарного та справжнього — Сфінкса починає трохи нудити. Він знає: досить зосереди­тися на одному з них — і другий зникне, але щось заважає йому вибрати, і він старається втримати обидва зображення, попри запаморочення, що посилюється, і нудоту.

— Припини, Сфінксе! Що ти виробляєш? Це не іграшки!

Звичка слухатися Сліпого спрацьовує як рефлекс. Дуже давня звичка. Їдальня набуває яскравості та об’єму, дорога й поля обабіч неї зникають.

— Вибач, — каже Сфінкс. — Якось саме собою вийшло. Я не хотів.

— Ото ж бо, — зітхає Сліпий. — Треба або хотіти, або не хотіти. Спочатку вибери напрям, тоді біжи.

Сфінкс дивується з того, що Сліпий правильно вгадав його порив. Він і справді хотів утекти. Але не туди, куди міг би завести його Дім.

— Я просто більше не можу тут стирчати.

— Попросив би мене. Що може бути простіше?

Сліпий рішуче встає, тягнучи за собою Сфінкса, та простує до перевіряльного столу, майже біжить, розполохавши своїм стрімким переміщенням Логів, котрі ще досі радяться. Сфінкс біжить за ним. Остерігаючись, що Сліпий зараз вріжеться в кого-небудь з вихователів, і це сприймуть як диверсію. На щастя, Сліпий пригальмовує за два кроки від черева Шерифа.

— Можемо ми пройти без черги? — ввічливо питає він порожній простір над головою вихователя. — У нас із собою нема наплічників.

Черга не заперечує, Шериф, який страшенно перенервував, також. Їх нашвидку обшукують і відпускають.

— Весь Дім у твоєму розпорядженні, — шепоче Сліпий Сфінксові, як тільки вони опиняються за дверима. — Крім першої спальні. Але ж ти туди і не рвешся, правильно?

— Не рвуся, — похмуро відповідає Сфінкс. — Я нікуди не рвуся, хіба що до ліжка. Мені треба виспатися й зібратися з думками. Ніч буде довгою.

Сліпий уповільнює ходу.

— Пробач, — говорить він, — але в мене до тебе теж є запитання. Відпочинок доведеться відкласти. Ми можемо зайти до Кавника. А можемо піти в інше місце, де ти виспишся, зустрінеш світанок, поснідаєш і зведеш думки докупи — перш ніж ми поговоримо. Вибирай. Другий варіант заощадить нам силу-силенну часу.

Сфінкс зупиняється й пильно дивиться на Сліпого.

— Ні, — каже він твердо. — Я волію Кавник.

— Як скажеш.

У Кавнику ні душі. Сліпий заходить за рундук і нишпорить там у пошуках кави. Сфінкс керує його діями. Отримавши, як наслідок, дві чашки з чорною кавою, вони, не змовляючись, вибирають столик біля вікна, що його ніхто так і не спромігся засклити. Хтось підстелив під ним ганчірку, але відсунути стіл не здогадався, і тепер посеред церати красується сірувата калюжка дощової води. Сліпий різко опускає в неї попільничку і здивовано обтрушується від бризок.

Сфінкс дивиться на похмуре небо.

— Здається, вночі знов буде дощ, — каже він.

Сліпий сідає біля Сфінкса, закурює і, прилаштувавши запалену сигарету на краю попільнички, тут же запалює ще одну. Другу він залишає в лівій руці, першу бере правою і тримає на вильоті, фільтром від себе. Сфінксові не доводиться ні нагинатися, ні витягати шию, сигарета опиняється точно на рівні його губ. Щоб випити кави, Сліпий опускає в попільничку обидві сигарети і, піднімаючи свою чашку лівою рукою, одночасно піднімає чашку Сфінкса правою. Проробляє він це механічно, без навіть найменшої заковики, а Сфінкс так само механічно п’є свою каву й палить синхронно з ним.

— Ну? — каже Сфінкс, коли кави в чашці залишається менше половини. — Питай, не марудь.

— Ти знаєш, про що я хочу запитати.

— Знаю, — киває Сфінкс. — Залишаюся я чи йду?

Сліпий киває.

— Я йду, Сліпий. Пробач.

Дивися на його руки, не на обличчя — каже собі Сфінкс, і дивиться на руки Сліпого. А потім усе-таки на обличчя. На якому написаний подив. Сфінкс похоплюється, що сказане ним могло прозвучати для Сліпого як щось достоту протилежне. Треба було сказати «я залишаюся» — тоді Сліпий зрозумів би його правильно. Він і так усе зрозумів з інтонації та вибачення, але йому знадобилося кілька секунд на те, щоб усвідомити сенс Сфінксової «обмовки», і коли він його усвідомлює, обличчя його кам’яніє.

Сфінксові хочеться ще раз вибачитися, але він себе стримує. Це прозвучить гірше, ніж мовчання. Він розуміє, що випадкова обмовка сказала Сліпому більше, ніж будь-які пояснення. Може, це й на краще.

— Ти твердо вирішив?

— Так. Давай більше не будемо це обговорювати.

Сліпий супить брови.

— Ні, давай усе ж таки обговоримо. Це через них, так? Через тих, котрі не можуть піти?

— Не через них. Але через них також. Проте я не залишився б, навіть якби залишилися всі.

Швидше за все, йому краще було цього не говорити. Проте він намагається бути щирим. Як Сліпий намагається залишатися спокійним.

— Чому? — питає Сліпий.

— Це моє життя, — каже Сфінкс. — Я хочу його прожити. Ніхто не винен у тому, що для тебе реальність там, а для мене тут. Просто так вийшло.

— Русалка знає?

— Ні.

Сфінкс відвертається, щоб не бачити, як на обличчі Сліпого зблискує надія.

— Це не має значення, — каже він. — Вона вибере те, що виберу я.

— З радістю?

Вкрадливе запитання Сліпого залишається без відповіді. Його це тішить.

— Ти дуже самовпевнений, — каже він. — Я розумію, кохання... У горі та в радості, у багатстві й у бідності... Але що, коли в неї немає вибору?

— Так не буває.

— Повір мені, буває.

Сфінкс мимохіть відчуває гострий укол страху. Холодну порожнечу, і вона його висисає. Одначе, вловивши тінь тріумфальної усмішки на губах Сліпого, розуміє, що ним граються.

— Припини, Сліпий, — просить він. — Я не залишуся. Не вимучуй із себе залякування.

— Вона не може залишитися, — попереджає його Сліпий. — Вона з іншого світу. Їй тут не місце.

Сфінкс дивиться на нього пильно й похмуро, оцінюючи міру щирості, — і, як зав­жди, не може зрозуміти, бреше Сліпий чи каже правду.

— Що ж, — відказує він. — Якщо так, значить, нам не судилося бути разом. Але зізнайся, ти, власне, зараз оце придумав.

Обличчя Сліпого спокійне. Тільки дихання трохи перехоплює, немов його хтось ударив.

— Так, — каже він після паузи. — Я придумав це зараз. Щоб налякати тебе. Авжеж, вона звичайна дівчина, яких тисячі. Зовнішність аж кишить ними.

Мстиві нотки в його голосі насторожують Сфінкса.

— Ти щось про неї знаєш? Знаєш, звідки вона?

— Від своїх батьків, звідки ж іще? — фальшиво чудується Сліпий. — Не з яйця ж вона вилупилася, чи не так?

Сфінкс замучено змружує очі.

— Востаннє прошу тебе, припини, — говорить він. — Годі. Мені набридло жити в тіні Дому. Я не хочу ні його подарунків, ні світів-пасток, не хочу належати йому, нічого не хочу! Мені не потрібні інші життя, які проживаєш, нібито наяву, а потім з’ясовуєш, що встиг постаріти, що м’язи атрофувалися, а всі навколо дивляться на тебе, як на воскреслого мерця, і радіють, якщо ти відрізняєш ліву руку від правої. Я ненавиджу це, я цього боюся, я не хочу такої долі ні для кого з нас, навіть для тебе, але я ж не вмовляю тебе залишитися тут!

Вони тепер майже в пітьмі. Бліда смуга передзахідного неба погасла, в голий отвір вікна задуває вітер. Сліпий сидить, згорбившись, обхопивши голову руками.

— Тому ти відмовився піти туди зараз? Злякався, що я затягну тебе кудись, звідки ти не зможеш вибратися? Що покину тебе там і втечу?

Сфінкс киває.

— Щось приблизно таке. Ти вгадав. А хіба ти не зробив би цього?

Сліпий піднімає голову.

— Не знаю, — каже він зі злістю. — Може, зробив би. Тільки це непросто. Ти сильніший, ніж думаєш. Ти би вибрався. Усі двері відчинені перед тобою. Але ти залишишся тут, щоб прожити своє безглузде життя безруким калікою.

З останньої фрази Сфінкс розуміє, що Сліпий на межі. Він ніколи не вживає цих слів. Ніколи не вимовляє їх уголос. Сліпому дедалі важче стримувати себе, а Сфінксові — бачити його таким.

— Із цим можна жити, — каже Сфінкс.

— Можна, — відгукується Сліпий. — Живи! Тільки не пошкодуй про свій вибір. Я міг би перевести тебе цілком, ти знаєш. Навіть Лорд міг би це зробити. Подумай про це.

— Лордові є про кого потурбуватися.

Сфінкс встає.

Дім дивиться на нього прозорими очима Сліпого. Дім не хоче його відпускати. На мить Сфінксові ввижається, що Сліпого тут нема. Є хтось, здатний на все, щоб тільки втримати його. У нього холоне в животі. Але це швидко минає, і перед ним знову Сліпий, який ніколи не заподіє йому шкоди.

— Йди, — каже він. — Чути тебе не можу.

Якби Сфінкс мав руки, він ударив би кулаком по столу, і, може, йому би трішки полегшало. Але рук немає. Єдине, що він може, — піти, бо все, що мусило бути сказане, вже сказане.

Вийшовши у коридор, він зупиняється, почувши за зачиненими дверима Кавника гуркіт. Це Сліпий зробив те, чого не зміг би зробити він. Розгаратав кулак об стіл. Сфінкс примружується та стоїть іще якийсь час, прислухаючись, але більше ніяких звуків із Кавника не долинає.

Куряка

Табакі звелів мені записати в щоденнику, що «настає Ніч Казок». Ми щойно повернулися з їдальні, провівши в ній загалом понад чотири години. Таким вимордуваним я ще ніколи не почувався.

У спальні не те щоб усе було сплюндровано, навпаки, навіть чистіше, ніж зазвичай, але видно, що в речах порпалися, і всі відразу кинулися оглядати свої сховки. У мене ніяких схов­ків не було, тож я просто впав на ліжко й лежав, поки інші носилися зі своїми пропажами. Основною пропажею стала електроплитка. Її таки точно забрали. А більша частина решти речей, про які подумали, наче їх теж немає, потім знайшлися. І хоча Лері запевняв, що у нього потягли якийсь безцінний предмет, ніхто йому не повірив, бо, повернувшись з їдальні та перевіривши своє ліжко, він помітно повеселішав і навіть виплюнув залізячку, яку тягав у зубах відтоді, як дізнався про обшуки.

Я був такий замучений, що думав — відразу ж засну, щойно дістануся до ліжка. Але полежав трохи і зрозумів, що спати не хочеться. Я втомився від їдальні, а не сам по собі, і в спальні почав помалу відходити. Але все-таки я не чекав, що після такого важкого дня в нас почнуть замислювати Ніч Казок, мені здавалося, що й іншим хочеться відпочити.

— Пиши-пиши, — розпорядився Табакі. — Відпочивати будемо під час перерв.

— Під час яких іще таких перерв? — запитав я.

— Ця Ніч буде з перервами. Усі знають, що вона остання, тому, швидше за все, справа затягнеться до ранку. Крім того, очікуються гості, відтак поводься пристойно.

Я так і не зрозумів, що він має на увазі. Коли це я поводився непристойно в присутності гостей?

Це був дуже дивний вечір. Чимось подібний на всі ті вечори, ночі після яких я не любив згадувати. На той, після якого було вбито Помпея, і на той, після якого порізали Рудого та знайшли мертвого Краба.

Усі навколо розбурхані, на кого не глянеш — очі блищать та усмішка від вуха до вуха, а почнуть говорити — зауважуєш, що голос зривається, руки дрижать. Ніби всі ледь-ледь напідпитку.

Горбач сказав, що виконає для нас ірландський танець.

— Зберуся з духом і затанцюю, — сказав він таким тоном, немов погрожував повіситися. Потім він обдер зошит зі своїми віршами, понаробляв з них літачків і запустив їх з вікна. Один упустив. Я підібрав його, покрутив у руках, спробував прочитати, що на ньому написано, й кинувся надвір збирати решту, але поки з’їхав, половину вже розтягнули, а багато впали в болото, розмокли та забруднилися, так що написаного стало не розібрати.

Табакі співав безперестанку. Він проспівав, здається, не менш ніж півсотні пісень — одна за одну страшніша. Суцільні похорони та уламки вщент розбитих сердець. А Лорд, єдиний, кому в таких випадках вдавалося його заткнути, чогось вирішив бути поблажливим і лише посміхався.

Сліпий з’явився години через півтори після нашого повернення з їдальні. Зап’ясток у нього був обмотаний рушником, і весь він був настільки сірий, що Табакі, ледве глянувши на нього, тут же замовкнув і більше не співав. Сліпий виглядав, як герої всіх пісень Табакі водночас. І про похорони, і про розбиті серця, і про недоплетені вінки. Сказавши, що почувається не дуже добре, він заліз на ліжко Лері й там зачаївся.

Табакі спохмурнів. Зробив кілька кіл по кімнаті й також видерся нагору, до Сліпого. Трохи згодом він перехилився через край, покликав Македонського, наказав спустити себе наниз, обстежив один із найпотаємніших сховків і знову щезнув на ліжку Лері з пляшкою коньяку. Табакі будь-які хвороби лікував одним і тим самим способом. Мінялися тільки різновиди й градус напоїв.

Не пам’ятаю, в який момент я почав здогадуватися, що випуск відбудеться раніше, ніж через тиждень, і навіть, найімовірніше, завтра. Здається, ще до появи Сліпого, і вже точно після того, як побачив його. А коли прийшла Руда, приблизно з тим самим виразом обличчя, що й у Сліпого, і почала з усіма підряд обніматися, я впевнився в цьому остаточно. Вона й мене обійняла. Запросто, неначе ми з нею як тільки щось — обнімалися. У цей момент я все зрозумів і про завтрашній день, і про сьогоднішній. Чому нас обшукували, чому Лорд витерпів нестерпну кількість похоронних пісень, чому Сліпий має вигляд небіжчика, а Горбач погрожує затанцювати. Про усмішки я теж усе зрозумів. Чому всі навколо посміхаються, як психи. У горлі в мене застрягла грудка, і вона заважала розмовляти, тож я тепер також тільки всміхався і нічого більше робити не міг.

— Постережи, будь ласка, мого ведмедя, — попросила Руда. — Я скоро повернуся.

Я взяв у неї ведмедя.

— А-а-а, ще одна параноїдальна усмішка, — сказав Сфінкс, заходячи до спальні. — На одного веселуна більше стало.

Він уважно подивився на мене, на ведмедя Рудої, якого я міцно тримав, бо пообіцяв постерегти, хоч так і не зумів вимовити це вголос, — подивився та відвернувся.

— У Кавнику купа хліба, — сказав він, ні до кого не звертаючись. — З їдальні. На вечерю взагалі ніхто не прийшов, тож Акула звелів занести весь хліб у Кавник. Якщо хочемо отримати свою частку, треба поквапитися, а то Пси його вже розтягують.

Табакі негайно зібрався і, прихопивши Лері, виїхав за хлібом. Перш ніж виїхати, підбадьорливо вперіщив мене по спині.

— Сам здогадався? — запитав Сфінкс.

Я кивнув. І просипів, що це було неважко. Обидва ми подивилися на ліжко Лері. У цю мить я помітив, що з нагрудної кишені сорочки Сфінкса витикається кінчик паперового літачка. Опіки в нього на лиці палали, й через них він здавався незвично червонощоким.

Потім прийшов Чорний і запитав, чи потрібна нам груба чоловіча сила. Одягнений він був так, ніби зібрався в похід. Здоровенні черевики мало не по коліна, заправлені в них штани з десятком кишень, дві сорочки, одна на одну. Усе землисто-трав’яного кольору. За плечима в нього висів капелюх.

Сфінкс сказав, що груба сила буде потрібна за півгодини. Чорний сказав, що буде за півгодини, й пішов, залишивши нам банку маслин.

Македонський приволік коробку з різномастими чашками та почав розставляти їх на столі. Табакі й Лері повернулися, навантажені пакетами. Крім хліба, там виявилися дві банки з маринадами, кружок сиру, палка ковбаси й пучок зеленої цибулі.

— Це вечеря, яку можна буде назвати «Останній політ Літуна», — пояснив Табакі, докладаючи до продуктів на столі залишені Чорним маслини.

Повернулася Руда й забрала в мене ведмедя.

Потім почалися метушня та сум’яття. З гардероба вивалили весь одяг і всі рушники, в душ вишикувалася черга, тамбур завалили якимись незрозумілими мішками. Я подивився на все це і вирішив трохи погуляти. Перевдягатися мені не було в що, а на місці не сиділося. І я виїхав.

У коридорі було порожньо. Навіть на Перехресті — ані душі. Іноді грюкали двері, хтось квапливо перебігав із кімнати в кімнату, але в основному шуміли тільки в спальнях. Я посидів біля вікна на Перехресті. Дощ давно перестав. Після нього навіть визирнуло сонце, але ненадовго. Зараз воно вже сідало, тільки калюжі на подвір’ї красиво вилискували жовтим. Я вирішив, що обов’язково намалюю таку картину. Коли-небудь потім. Синій-пресиній вечір, тільки калюжі жовті, і в небі — тонка жовта смуга. У мене під рукою не було блокнота, щоб зробити нарис, і я накидав усе це ручкою в щоденнику, щоб не забути, хоча знав, що однаково не забуду. Я так добре уявив собі цю картину, що навіть завагався, чи вийде насправді хоч що-небудь. Усе, що я детально уявляв до того, як почати малювати, потім виходило набагато гіршим або виглядало зовсім інакше.

Я трохи покатався коридором і повернувся до спальні.

Там пересували меблі, розчищаючи територію для гостей. Центральне ліжко розтягли на три звичайні, вузькі. Одне присунули до стіни, інше до шафи, третє якось втиснули між двоярусним і столом. Тепер до вікна було неможливо пройти, а шафу стало неможливо відчинити, зате в центрі кімнати утворився вільний простір. Засмічений і запорошений. Лері накинувся на нього з віником, Македонський пройшовся шваброю, а потім туди пустили Грубого в ошатному червоному комбінезончику повзати собі на втіху.

Грубий повзав по підлозі, Табакі на столі нарізав хліб, Сфінкс і Чорний радилися про щось на ліжку Чорного, Лорд виймав флакончики з ліками з кривоногої тумбочки, яку всі, хто приходив до нас у гості, примудрялися перекинути. Я зауважив, що всі ліки Лорд викидає у сміттєвий мішок, а потім помітив, що під ліжком біля шафи щільними рядами вишикувані застебнуті наплічники. У передпокої теж стояли наплічники. На деяких лежали складені куртки. І я раптом зрозумів, що всі, крім мене, вже зібралися. Виникло жаскувате відчуття. Неначе вони будь-якої хвилини могли раптом кудись зникнути, і мені довелося б залишитися самому в порожній спальні — чекати ранку. Це було так неприємно, що я теж чимшвидше позбирав свої речі в сумку. Речей у мене було мало. Альбоми, блокноти, фарби. Светр, який сплів для мене Горбач, і горня — подарунок Шакала.

Табакі крикнув мені, щоб я ліз на стіл допомагати йому з бутербродами.

Цілу наступну годину я був дуже зайнятий. Мазав маслом нарізаний хліб, а оскільки хліба Табакі начикрижив гору, робота здавалася нескінченною. Намазані скибки Табакі прикрашав то тим, то іншим, примудрившись сотворити з невеликої кількості продуктів бутербродів на цілий полк. Я навіть завагався, що ми зможемо стільки з’їсти за одну ніч. Готові бутерброди ми розклали ярусами на чотирьох тарілках, застромивши в кожен по зубочистці.

— Усе! — сказав Табакі. — Я на сьогодні своє відпрацював. Час і розважитися!

Й усамітнився з Лордом у кутку змішувати та дегустувати напої. У цій справі я їм був не помічник.

Поки я прикидав, чим би ще зайнятися корисним, прийшли два Птахологи з матрацами, кинули їх посеред кімнати й пішли.

Потім з’явився Лері в білій сорочці Лорда. У такій зазвичай співає свою арію головний герой з опери «Тоска». Вічно забуваю, як його звати. Загалом, це була дуже оперна сорочка. З мереживами по всьому коміру і з рукавами, що нагадували вітрила. Лері в ній виглядав запаморочливо. Особливо чоботи. Насправді причепурилися всі, тільки не у всіх це так впадало в очі, як у Лері.

Я так і не зліз зі столу. Сидів біля бутербродів, які почали підсихати, відганяв від них Нанетту й малював у своєму щоденнику всіх підряд. Фрагментами.

Знову з’явилися Птахологи. Затягнули складану драбину Стервожера. Русалка зі Спицею принесли круглу тацю — пиріг з начинкою, поставили його поряд зі мною і почали нарізувати. Я схопив ніж і теж почав нарізувати разом із ними. Від запаху пирога в мені прокинувся звірячий апетит. Пиріг був м’ясний і ще гарячий. Навіть не знаю, як і на чому вони його приготували, але точно не на електроплитці. Нарізані шматки ми розкладали на тій-таки таці.

— Давайте скуштуємо, що вийшло, — запропонувала Русалка. — Адже потім він вихолоне.

І ми троє з’їли по шматку, а один дали Грубому. Він так зачавкав, що до нас тут же збіглися інші любителі пирогів. Коли від нього залишилася приблизно половина, у нас вистачило сили волі сховати решту пирога подалі, тобто на шафу. Горбач заліз на стіл, прикрив тацю тазом, щоб уберегти пиріг від Нанетти, і спустився на підлогу, весь якийсь замріяний. Сказав, що одружиться на тій, котра приготувала цей пиріг. Русалка зі Спицею перезирнулися й захихотіли.

— Це колективна творчість, — зізналася Русалка. — Тобі доведеться стати багатоженцем.

Горбач сказав, що з задоволенням ним стане. Причому сказав цілком серйозно. Навіть похмуро. Так, наче зненацька збагнув, що багатоженець — якраз те, чого йому бракувало в житті. Я просто не впізнавав його. Завжди тихий, неговіркий — і раптом обіцянка танців... Літачки... Жарти з дівчатами. Дуже дивно діяв на нього прийдешній випуск.

— Ой, я не встигну переодягнутися! — похопилася Спиця й утекла.

— А ти? — запитав я Русалку. — Ти не переодягатимешся?

— Я — вже, — сказала вона, почервонівши, — вже переодягнулася, щиро кажучи.

— Ох, так, звичайно. Як я міг не помітити! Ти сьогодні надзвичайно ошатна!

Я відчайдушно шукав, що б таке похвалити. Щось таке, чого я не бачив на ній щодня. Не знайшов.

Русалка кивнула. І, витягнувши довге пасмо волосся, показала мені рибку. Зовсім крихітну. Зроблену зі смугастої кісточки невідомого мені плоду. Вона потрясла нею, і в рибці щось застукотіло. Не калатання, але й не зовсім стукіт, щось середнє.

— Там усередині є одна дуже дзвінка насінинка, так що це і рибка, і дзвоник, — пояснила Русалка.

— Он як! — захопився я. — А з чого він?

Вона знизала плечима.

— Сліпий подарував.

Я думав, прийдуть Стервожер із Красунею, Валет, Чорний і, може, ще хтось із тих, хто зазвичай заскакував вечорами. Але гостей виявилося набагато більше.

Стервожер прийшов з Драконом, Ангелом, Красунею та Конем. Рудий — з Вікінгом, Мерцем, Зеброю та Білопузом. З Чорним приїхав Пугач, який у нас узагалі не бував, а ще трохи згодом з’явилися Валет і Кролик. Вони принесли з собою інструменти. Дві гітари, дві флейти й лютню. Стервожер приніс дві пляшки текіли власного приготування. Рудий притягнув банячок з глінтвейном. Дівчина з зеленим волоссям та в довгій вечірній сукні — торбину з пиріжками.

На столі стало дуже тісно, і я спустився спочатку на найближче привіконне ліжко, а потім перебрався на ліжко Чорного.

Усі візки виставили на коридор, у спальні для них не залишилося місця. Сліпого, мабуть, уже не було на ліжку Лері, бо я побачив, як на нього вилізають зі своїми наплічниками Зеб­ра та Мрець.

Рудий кричав, щоб усі сідали, а то глінтвейн вистигне.

До мене підсіла Русалка, чому я дуже зрадів, потім Лері, а наприкінці — задихана Спиця, побачивши яку, я мало не гепнувся з ліжка. Вона була в справжній весільній сукні. Зі шлейфом, фатою та всім, що належиться нареченій. У руках у неї був круглий букетик, перев’язаний блискучими стрічками. Вони з Русалкою насилу вмістили пишну білу спідницю між мною та Лері. Він мусив забитися в найдальший закуток ліжка, а мені довелося втискатися в стіну, щоб цей шифоновий дзвін отримав потрібну йому кількість місця. Після того, як спідницю вклали та розпрямили, Русалка теж сіла, просто накрившись нею, наче сніговою ковдрою.

Мабуть, збоку наша компанія виглядала кумедно. Білосніжка у шлюбних шатах і три гноми, які збентежено вистромили з-під цих шат носи. Усі один по одному підходили й розсипалися в компліментах сукні Спиці, а вона сиділа, червона від збентеження та незвично красива, кивала й раз у раз повторювала «дякую». Я собі подумав — як це все-таки дивно, що весільна сукня, виявляється, може навіть зовсім негарну зробити красунею.

Не встиг я опам’ятатися від потрясіння, викликаного вбранням Спиці, як трапилася зовсім уже дивовижна річ. Прийшли двоє з кемпінгу. Чоловік — худий, неголений, на вигляд навіть голодний, і жінка — велика, руката й широкоплеча. Привів їх Македонський. Посадив на своє ліжко і вручив їм по чашці кави, з таким виглядом, ніби це — правильно. Ніби ці двоє щовечора забігають до нас на каву.

Самі вони явно не почувалися так, як хотів продемонструвати нам Македонський. Вони соромилися та нервували. Сиділи одне коло одного випростано, тихі й напружені, і навіть очей не піднімали. Щось дивне було в тому, як вони трималися, дивне і навіть трохи ненормальне. Багато хто здивувався їх появі, не тільки я. Але ніхто не запитав, чого це вони раптом прийшли — гості є гості, з гістьми треба бути ввічливими.

Хвилин через п’ять після їхньої появи Табакі виліз на драбину, що її, як мені здавалося, принесли для Стервожера, і прокричав, що вітає всіх присутніх і радий повідомити, що буде ведучим на цій Ночі Казок, «бо нас трохи багато тут сьогодні зібралося, і знадобиться координатор».

Усі зааплодували.

— Ми чекаємо ще декількох гостей, після чого можна буде почати! Попрошу тих, котрі сидять поряд зі свічками, приготуватися, ви запалите їх за моєю командою!

Русалка тихо засміялася, задзвенівши дзвіночками.

— А хто ще прийде? — запитала Спиця.

І тут з’явилися останні гості. Начебто після наметників дивуватися вже було нічому, але я все-таки здивувався. Це був Р Перший, і з ним якийсь кривоногий дідуган у кашкеті.

— Сторож із третього, — прошепотів Лері, звішуючись із ліжка, щоб трохи краще їх розглянути. — Щоб я здох, а він же що тут загубив?

Р Перший і старий сіли на ліжко біля шафи.

— Привітаймо наших гостей! — заволав Табакі.

Усі знову зааплодували.

Старий негайно схопився, зняв кашкета й церемонно вклонився.

Лері видав дивний звук, неначе поперхнувся, і сів прямо. Вигляд при цьому він мав такий, ніби з ним щось трапилося, але я не встиг запитати — що саме. Табакі оголосив, що тепер усі зібрались, і можна починати.

Світло вимкнули. Найближчу до нас свічку запалив Рудий. Він сидів на підлозі, просто піді мною, в обнімку з Грубим. Табакі в темряві трохи принишкнув. Перестав кричати й заговорив нормальним голосом.

— Сьогодні часу в нас буде доволі, але все-таки давайте почнемо.

Казка лорда

Одного разу він опинився на дорозі, в місці, де він ніяк не міг перебувати. Чомусь це його не занепокоїло. Щось дивне діялося з пам’яттю, він нічого не пам’ятав, але звідкись знав, що потрапив сюди з власної волі й повинен знайти щось важливе.

Він був одягнений у чорне, в наплічнику в нього лежала книга невідомою йому мовою, зубна щітка у футлярі, переміна білизни, фотоапарат і блокнот. Записи в блокноті робив він сам, хоч і не пам’ятав, за яких обставин. Він сильно втомлювався і на ходу, і стоячи, тому сидів на узбіччі дороги, підводячись тільки тоді, коли бачив машини. Голосував і знову сідав, коли чергова машина проїздила повз нього. Чомусь зовсім не траплялося пристойних машин. Пристойних на вигляд. Він сидів і знічев’я гортав блокнот, намагаючись розібратися у власних нотатках. Вони були малозрозумілими й супроводжувалися кресленнями з безліччю стрілок, які остаточно все заплутували.

Нарешті один з водіїв зглянувся і погодився підвезти його «тільки до роздоріжжя». На роздоріжжі виявилася автобусна зупинка, а при ній — крихітна крамничка з двома столиками, які перетворювали її на подобу кафе. Господиня крамнички обізвала його «бідним, безпам’ятним стрибунцем» і безкоштовно пригостила смаженою на свинячому салі картоплею. Він ніколи не їв нічого подібного. Від запаху сала нудило, але він був голодний і не хотів засмучувати добру жінку. Від неї він дізнався, що автобуси звідси ходять лишень у трьох напрямах, але тільки одна з назв привернула його увагу.

— Нікчемне містечко, — попередила господиня тієї харчівні. — Роботи ти там не знайдеш, навіть не сподівайся.

Він ввічливо посміхнувся. Чорноліс; назва нікчемного містечка зачаровувала.

Містечко справді виявилося нікчемним. Але щось у ньому було. Щось таємниче, що не мало нічого спільного з дійсністю. І він залишився. Поселившись у нічліжці, перебиваючись випадковими заробітками та вичікуючи. Щось мало трапитися.

Півроку він провів у цьому місці, перезнайомився з усіма місцевими волоцюгами, з усіма бабцями, які торгували з лотків, і навіть з приблудними котами, якими кишіла нічліжка. Мешканці «Блощарні» ділилися на постійних і тимчасових. Постійних називали прийшлими, тимчасових — перекотиполем. І ті, й інші жили сьогоднішнім днем, ніколи не згадуючи минулого та не маючи планів на майбутнє. Прогодувати себе сьогодні — інших цілей у «Блощарні» не визнавали.

Він підробляв у багатьох місцях. Улітку знайти роботу було легко. Він допомагав фотографові на річковому пляжі встановлювати громіздкі конструкції з картону у вигляді вітрильників і дельфінів. Допомагав двом сестрам, які продавали там же всілякі дрібнички, плести браслети з різнобарвного дроту та з пацьорок. Уранці допомагав чистити пляж коло бару.

Восени з першими дощами річка стала бурхливою та брудною, пляж занесло сміттям, кафе й харчівні позачинялися. Залишалися ще мийка та заправка, але охочих там підробити вистачало й без нього. Тому він заглядав туди тільки зрідка. У ремонтну майстерню його не пускали. Ні його, ані нікого з прийшлих. Деталі машин у Чорнолісі цінувалися на вагу золота, й у звичайній ремонтній майстерні був навіть свій охоронець.

Тому він здивувався, коли одного разу в «Блощарні» з’явилися двоє з майстерні та попросили кого-небудь допомогти їм з машиною. Здивувала його й реакція жителів «Блощарні». Хто встиг, заховався, решта прикинулися глухими, і перш ніж він допетрав, що відбувається, його вже повели.

У дворі перед майстернею стояла чорна машина. Перша пристойна машина, яка трапилася йому на очі за півроку. Перша, яка не виглядала так, ніби ось-ось розвалиться на запчастини. Без латок, без слідів ремонту, без наліпок, які маскують облуплену фарбу. Йому сказали, що він повинен її вимити. Усього лише. Шланг валявся тут же, на землі. Шланг і відро з двома губками.

Він зрозумів, що справи його кепські, ще до того, як зазирнув у салон. Мийка була за два кроки. Не мало сенсу питати, чому машину не відігнали туди. Це не мало сенсу від самого початку, і ще менше потім, після того як він побачив, що діється в салоні. Йому допомогли витягнути назовні сидіння. Та й усе. Знайшовши під гумовим килимком відрізаний палець, він навіть не намагався приховати свою знахідку. Просто кинув його у відро з брудною водою. Понад чотири години він відмивав машину від крові, впевнений, що його вб’ють, як тільки він закінчить роботу.

Уночі, в «Блощарні», Бруднокрил сказав, що все ще попереду. Що тепер він мусить зникнути з міста. Він і сам це розумів.

— Хочеш, заштопаю тобі сорочку? — запитала Черепашка Квазі.

Він роздав своє майно — електроплитку, чайник, виграну в лотерею зимову куртку, зібрав решту речей у наплічник і пішов з «Блощарні». Мешканці якої, як йому здалося, зітхнули з полегшею. Тепер їм не доведеться стати свідками його смерті та засмутитися.

Відійшовши на пристойну відстань від нічліжки, він сів на низьку огорожу біля якогось будинку й почав думати, що робити далі. Ноги боліли дедалі сильніше. Пішки він далеко не зайде. Голосувати — означало наражати на небезпеку ні в чому не винних людей. Автобуси відпадали з тієї ж причини. До того ж він був знайомий з їхніми можливостями. Пересувалися вони ледь швидше, ніж кінь, що чвалає. Залишалося тільки чекати. Йому обіцяли заплатити за миття машини вранці. Коли він не з’явиться за своїми грошима, їм на те, щоб відшукати його, знадобиться небагато часу.

Він знав, що якщо йому вдасться вижити, щезнувши з міста, то проведені тут місяці він згадуватиме як дивовижну пригоду. Хоча в його перебуванні в «Блощарні» нічого дивовижного не було, а щоденні пошуки заробітку не можна було назвати пригодою. Чи таки можна? Він спробував пригадати все, що дивувало його тут, усе, що здавалося не­звичайним.

Узяти хоч би й розмови про Ліс. Уперше він почув про нього від балакучого алкоголіка, який був перекотиполем, пробув його сусідом одну ніч, не дав поспати навіть і чверті години, а йдучи, подарував електроплитку та компас.

— Це тобі стане в пригоді, друже, — сказав той. — У будь-який момент можна опинитися в Лісі, і що тоді? Так принаймні знатимеш, де північ.

Плитку він залишив дівчині, яка заштопала йому перед відходом сорочку, а компас лежав десь на дні наплічника.

Жартики про Ліс стали звичними вже через тиждень життя в «Блощарні». Він навчився не звертати на них уваги. Він на багато що навчився не звертати уваги. На гриби, які виростали в закапелках «Блощарні» за одну лише ніч, на місцевих щурів, які насвистували на бігу, на дивовижної барви пір’їни, якими бавилися сумні блощарняні хлопці. «Хто знає, коли раптом опиниться в Лісі?»

Він заплющив очі та спробував опинитися там. Згадався запах дивних грибів, коли їх віддирали від стін. Хіба ж не так пахне Ліс? Чорноліс.

— Якщо ти десь поряд, прийди, будь ласка, — попросив він.

— Не так його треба кликати, — сказав йому хтось.

Він розплющив очі та в паніці схопився на ноги.

Навколо було чорно-чорно. Ні ліхтаря, ні освітленого віконця. Тільки шелест і шерех листя. І прохолода. Якої не буває, не може бути в жодному місті, ні в маленькому, ні у великому. Страх, який оволодів ним, перетворив прохолоду на холод. Невже він і справді так бажав опинитися тут? Він обійняв свій наплічник, тупо жалкуючи про залишену в «Блощарні» куртку, таку теплу. Узяти компас і залишити куртку — як це все ж таки по-дурному. Нащо йому зараз знання про те, в якому боці знаходиться північ?

Він почав порпатися в наплічнику, де не було ні куртки, ні ліхтарика, ні навіть коробки сірників, чудово розуміючи, що нічого корисного в наплічнику нема, відтак просто намагаючись чимось зайняти себе, щоб не впасти в паніку. Намацавши компас, підніс його до очей, і з подивом зрозумів, що бачить не тільки фосфорну стрілку. Він бачив весь компас, з усіма поділками. Розкривши блокнот, він перегорнув його. Не так виразно, як при денному світлі, а по-іншому, проте він бачив зроблені в нотатнику записи й міг їх прочитати. Ліс світився. Не для кожного, але для того, хто вміє бачити в темряві, а він, як виявилося, вмів.

Чийсь смішок наполохав його. Обертаючись, він, несподівано для себе самого, впав у траву й підвівся на ноги за три кроки від місця, де впав, під захистом найближчого дерева. Виконав він це стрімко та плавно, одним плинним рухом. Абсолютно знічев’я. А притулившись до дерева, тут же про все забув. Тепло, яке струменіло від дерева, охопило його. Він не просто потрапив у тепле місце — це більше нагадувало обійми. Дерево обійняло його, як уміло, заспокоюючи, захищаючи, наповнюючи силою. Забувши про невідомого супротивника, він весь віддався цьому відчуттю єднання. Притиснувся до твердої кори, що здряпувала обличчя, й заплакав.

— Ласкаво просимо додому, — сказав хтось.

З-за іншого дерева вийшов чоловік у майці з написом: «Єллоустоунський заповідник» і зупинився віддалік. Він посміхався. Або шкірив зуби. І, здається, був навіть не зовсім людиною. Очі його відсвічували в пітьмі зеленим, як у собаки.

— Привіт, Сліпий, — сказав йому Лорд, пригадавши все, чого не міг пригадати останні півроку. — Як ти знайшов мене?

Сліпий засміявся.

— Я тебе? Це ти мене знайшов, безпам’ятний!

Казка Рудої

Вона теж жила там. У Чорнолісі. Але не весь час у «Блощарні», оце вже ні, в могилі вона бачила цю мерзенну нічліжку. Це місце для безпам’ятних Стрибунів і невдах, а вона, слава богу, ні те, ні інше. Весь Чорноліс — та ще діра, проте зрозуміло, що діра, але десь неподалік кордону, інакше вона ні за що туди не поткнулася б.

Їй потрібен був провідник. Або поводир, якщо завгодно. Хтось, хто допоміг би їй піти з кінцями, цілком, тобто як належить. Вона знала, що це можливо, і знала, що сама на це не здатна. Деякі здібності вона мала, але не зовсім такі.

Вона найнялася в їдальню, де досить непогано годували. Найнялася мити посуд, бо коли миєш посуд, можна не боятися кому-небудь нагрубити. З предметами зав­жди легше. Отже, вона мила посуд, а у вільний час металася вулицями в пошуках провідника. Шкода лише — погано уявляла собі, як він має виглядати.

І дошукалася до Сіролицих.

Так їх називали. Абсолютні погромники. Вони фарбували волосся в білий колір, підводили очі та малювали на щоках якісь орнаменти — листя. Взагалі-то зелене листя. Або синє. Але здаля їхнє вимальовування однаково виглядало як бруд, за що їх і прозвали Сіролицими. Вони носили білосніжні сорочки, чорні шкіряні куртки та джинси, страшенно дорогі, мало не з платиновими пряжками, але при цьому розгулювали босоніж, з вічно брудними ногами, і називали себе лісовим народом. Збожеволіти можна, уявивши таке страховиддя в лісі!

Але вона дарма посміялася над ними, такого Сіролиці нікому не пробачали. Вони відлупцювали її та забрали з собою. Жили вони в одному зі старих особняків на околиці міста. Підвал цілком займав кегельбан. Десь нагорі була ще більярдна, а вище, напевно, — житлові приміщення, але там вона не бувала. Туди водили тільки подружок. Своїх. Теж фарбованих у платину, з листочками-колючками на щоках.

Як їй жилося там, краще не згадувати. Дуже скоро вона сама перестала вірити в те, що наважилася фиркнути комусь з них в обличчя. Сіролиці відучили її фиркати, лаятись і взагалі розмовляти. Але найстрашнішим було те, що вона розучилася стрибати. Перестала бути Стрибуном. У неї забрали те єдине, чим вона у своєму житті пишалася, бо Стрибун, який зберігає пам’ять, — велика рідкість, унікум, і вона була цим унікумом, поки не втрапила до Сіролицих, які щось у ній зіпсували. Таке раніше траплялось і з іншими. Вона ще в дитинстві наслухалася страшних історій про неповерненців, які не повернулися не тому, що не хотіли, а тому, що не змогли, але перестала в них вірити, ставши Стрибуном. Надто це просто, коли вже вмієш. Легше повірити, що можна розучитися говорити рідною мовою. Сіролиці зробили її розумнішою. Вона зрозуміла, що й те, й інше цілком можливо. Отож залишалося тільки терпіти й прибирати за ними блювоту. Вони постійно ригали, бо сиділи на якійсь наркоті, від якої їхні шлунки перестали приймати нормальну їжу. Швидше за все, вона б від такого життя врешті-решт померла, бо вони її теж майже не годували, але склалося так, що одна з їхніх розмальованих подружок з якогось дива вирішила підпалити будинок разом з усіма, хто в ньому був. Пожежу вона влаштувала на одному з горішніх поверхів. Підвал при цьому не постраждав, однак Сіролиці були того вечора зайняті та втратили пильність, тож їй вдалося від них ушитися.

Днів десять вона ховалася, поки не загоїлося обличчя. Потім украла одяг. У смушковій камізельці, квітчастій спідниці та в безглуздому широкополому капелюсі вона виглядала, наче власна бабуся, але їй і треба було виглядати як хтось інший. Фарбоване волосся та величезні окуляри від сонця доповнили маскарад. Тепер їй потрібні були гроші, щоб утекти з міста.

І от якраз тоді вона побачила його. Він розрівнював граблями пісок на пляжі перед харчівнею. О сьомій годині ранку. Побачивши його, вона втратила дар мови. Не тому, що він був неймовірно красивий, просто він нагадав їй Сіролицих. Точніше, не так. Вона просто моментально зрозуміла, на кого вони намагалися бути подібними. І наскільки це їм погано вдавалося. Це її приголомшило. Те, що вони сподівалися відтворити таке за допомогою туші та макіяжного олівця. З особливою зловтіхою вона відзначила, що волосся в нього зовсім не біле. І, звісно ж, ніякого листя і квітів на щоках. Але вона зрозуміла також і те, чого вони добивалися, знебарвлюючи волосся та малюючи це листя. Уперше зрозуміла. Побачивши живого ельфа.

Вона сиділа на причалі з дощок, віялом розклавши навколо себе спідницю, опустивши ноги у воду. Він пройшов біля неї, підбираючи з піску всіляке сміття, залишене пляжниками, і тільки єдиний раз на неї поглянув. Нелюдськими, волошкового кольору очима. Звідкись вона знала, що вони здатні міняти свій колір. Від сірого до темно-синього.

Вона сиділа нерухомо, боячись його сполохати, при цьому серце її шалено калатало, поки він не відійшов достатньо далеко, щоб не відчувати її погляду. У нього була дивна хода. Неначе йому боляче або незручно ходити. Він був у в’єтнамках, а пакет зі сміттям волочив за собою по піску.

«Ось він — провідник», — подумала вона. І непомітно пішла за ним, щоб не втратити його з очей.

За тиждень життя в «Блощарні», по сусідству з ним, з’ясувалося, що він не тямить, хто він такий, не знає ніяких таємних шляхів і взагалі поняття ні про що не має. Він навіть не помічав, що його уникають. Вона стежила за ним з безнастанною увагою, але цілком безрезультатно.

У його кімнаті пахло лісом. Матрац, на якому він спав, був у плямах від розчавлених ягід. У кутках замість пилу скупчувалося тьмяне листя. Там, де він умивався, зростали їстівні деревні гриби, підвіконня було всуціль вкрите небаченою кількістю пташиного посліду. Ціла «Блощарня» вже перейшла на грибні супи, а він, як і раніше, нічого не помічав.

Вона усміхалася йому при зустрічах, він ввічливо вітався. Іноді всміхався у відповідь. Зуби в нього були дещо загострені, але це його не псувало. Вона була непривабливою й до того, як обрядилася в старечі лахмани, відтак навіть не намагалася заговорити з ним. Такі, як він, не дивляться на таких, як вона. Це протиприродно.

Одного разу вона зайшла до нього вночі, коли він спав. Спав він зазвичай сам, хоча в «Блощарні» на кімнату припадало не менше ніж шість мешканців. Вона ввійшла надзвичайно тихо й довго сиділа в кутку, дивлячись на світлячків, які оточили його матрац осяйним прямокутником. У цю ніч її терпінню настав край. Вона готова була вбити його, проте стрималася. І, втомившись від власного обурення, там же, в кутку, заснула. А прокинулася вже в Лісі. Він допоміг їй потрапити туди, сам про те не здогадуючись, бо Ліс зав­жди був поряд із ним. Як же вона його за це ненавиділа!

У Лісі вона пробула не довше ніж десять хвилин. Їй цього вистачило, щоби мріяти потрапити туди цілу решту життя. Та вона, як і раніше, залишалася Стрибуном. Та ще й Стрибуном полохливим. За час, який минув відтоді, вона зрозуміла, як казково їй поталанило. Бо насправді провідника майже неможливо знайти. Тим більше — такого. Хіба що він сам цього захоче. Але вона пишається вже тим, що ні про що його не просила ні тоді, ні згодом. І просити не стане.

Куряка

Першу історію розповів Стервожер. Його казка була про відьму. Стару, мерзенну відьму, яка мріяла затанцювати на могилах в усіх своїх рідних і близьких. Тільки такий недовгий танець раз на декілька років давав їй радість. Більше ніщо в житті її не тішило. Але щоби затанцювати свій танець і хоч трохи порадіти, відьмі доводилося постаратися, бо люди не вмирають просто так, ні з того ні з сього, і якщо їм не допомогти, омріяного танцю можна так і не дочекатися. З часом відьма оволоділа стількома чудовими способами відправляти найближчих родичів на той світ, що, за бажання, могла б видати посібник на цю тему. Роки минали, відьма старішала, родичів у неї залишалося дедалі менше, аж поки нарешті не зостався один-єдиний внук. За ним їй довелося дуже довго полювати. Врешті-решт він сховався десь під землею, в гном’ячих печерах — це було небезпечне місце, куди навіть відьми не ризикували пробиратися. Але ця ризикнула. Надто вже їй не терпілося затанцювати востаннє на свіжій могилі. І ось вона пішла за своїм внуком у гном’ячі підземелля, але заблукала, а гноми заманили її під чарівний пагорб, де час потік назад, і зла бабега перетворилася на маленьку дівчинку.

У цьому місці Стервожер відволікся на властивості чарівних пагорбів і довго описував, що відбувається з тими, хто примудриться під ними опинитися. Такі заблукалі могли постаріти за одну мить, і навіть розсипатися на порох, могли омолодитися й погарнішати, обернутися на яку-небудь тварину, рослину або взагалі на щось неіснуюче в природі, проте хоч що би з ними не сталося, процес цей незворотний. Навіть звільнившись з-під чарів чарівного пагорба, вони не могли повернути собі колишню подобу.

Тут Стервожера перебив Р Перший, якому навіщось знадобилося дізнатися, як виглядала стара відьма.

Стервожер сказав, що вона була потворою.

— А потім? — запитав Р Перший. — Тобто тепер?

Стервожер відповів, що поняття не має.

— Кажуть, на вигляд їй роки чотири, не більше.

— Хто каже? — стрепенувся Р Перший.

— Гноми, — відповів Стервожер таким крижаним тоном, що відразу стало зрозуміло: більше він ні на які питання відповідати не збирається.

Р Перший також це зрозумів і замовк. Зате старенький сторож чомусь пожвавився і, хихикнувши, запитав, чи є серед присутніх бодай один гном.

Ніхто не відгукнувся.

На цьому казка закінчилася. Чи то Стервожер образився, що його перебили, чи то йому більше нічого було додати до сказаного.

Наступним оповідачем виявився Чорний. Я здивувався, бо при мені він ще жодного разу не брав участі в Ночах Казок. Ще більше мене здивувала його казка. По-перше, це була зовсім не казка, а по-друге, здається, що й не вигадка. Чорний розповів про Зовнішність. Про свій похід туди. Розповів, як у супроводі Щуряки та за її допомогою, точніше, за допомогою Чорного, бо основною дійовою особою в цьому поході виступала Щуряка, вони вкрали старенький автобус із гаража якоїсь школи неподалік. Тепер цей автобус знаходиться на прилеглому до Дому пустирищі, посеред звалища, стоїть там, замаскований сміттям, і чекає. На що саме він чекає, Чорний не уточнив, але, загалом, це й так було зрозуміло.

Поки я осмислював цю інформацію, Р Перший підійшов до драбини й запитав Чорного, чи знає він, що для того, щоб у Зовнішності кудись і на чомусь виїхати, потрібно — як мінімум — мати права водія. А автобус, повний молокососів без жодного посвідчення особи, буде дуже швидко зупинено.

Чорний сказав, що йому все це відомо.

А чи відомо Чорному, запитав Р Перший, що викрадений транспортний засіб, поза сумнівом, перебуває в розшуку, і навіть якщо його перефарбувати, хто-небудь може цей транс­портний засіб упізнати.

Чорний сказав, що йому і про це відомо.

— То якого біса ти це все затіяв?! — заволав Р Перший. — Хочеш почати знайомство з Зовнішністю з колонії?

Спиця, обійнявши Русалку, почала тихо схлипувати. У темряві не було видно, хто обступив Ральфа, але, судячи з вигуків, його вмовляли сісти. Чорний сказав, що він просто розповідає казку.

Р Перший вигукнув, що не треба милити йому мізки.

Табакі попросив Ральфа сісти та поводитися пристойно.

Я так і не зрозумів, сів Ральф чи залишився стирчати біля драбини.

— Ну що ж... — Чорний витримав паузу, неначе боявся, що його знову переб’ють, — ...у казках іноді трапляються добрі феї і таке інше. У мене не бозна-яка цікава казка, але фея теж є. І не одна. Здається, їх дві. Та ще двійко, як би точніше висловитися... феїв, чи що? Загалом, у них є водійські права, і вони запропонували мені свою допомогу...

Усі зааплодували, а я почав думати, хто такі ці четверо фей, звідки вони взялися і навіщо їм допомагати Чорному. Що довше я про них думав, то менше мені це подобалося. Їм нізвідки було взятися, вони могли взятися лише з Зовнішності, а я точно знав, що в Зовнішності безкорисливі феї давно перевелися.

Захотілося терміново обговорити це питання з Чорним, але для цього треба було дочекатися перерви. Наразі Табакі виліз на драбину для оголошення.

— Не всі наші правила відомі гостям, — заволав він. — Тому я про всяк випадок їх перерахую. Будь-хто з присутніх має право задати оповідачеві одне запитання. Тільки одне! Бажано наприкінці, не перериваючи розповіді. Репліки дозволені, але не схвалюються. Вигуки з місць заборонені! Переміщення теж! Для переміщень передбачені перерви. Будь-хто, хто порушить ці правила надалі, буде виставлений за двері, незважаючи на закони гостинності! Усім усе зрозуміло?

Виголошуючи цю промову, Табакі репетував дедалі голосніше й дедалі сильніше розгойдував драбину, так що під кінець мало не шугонув з неї наниз. Шуму від нього було куди більше, ніж від Ральфа, але ніхто не вважав це порушенням правил.

Я безперервно думав про автобус, про те, чим насправді обернулися жартики про нього, і про те, як розлютився Р Перший; тепер він, чого доброго, вирішить, що я знав правду, але спеціально писав у щоденнику всякі нісенітниці, щоб його заплутати. Я так поринув у ці думки, що пропустив початок казки Лорда.

Вона взагалі-то теж не була подібна на казку. Лорд розповідав про те, як жив у якомусь маленькому містечку, чим там займався і як заробляв собі на життя. Зрозуміло було, що все в цій історії — вигадка, але разом із тим відчуття, що розказує він про щось, що відбувалося насправді, не полишало. Тільки кінець цієї казки виявився казковим, і то якось відразу й аж занадто, так наче Лордові набридло напружуватися, придумуючи, що там буде далі, й виплутувати свого героя з клопотів. Там навіть Сліпий з’явився в кінці, на мою думку, абсолютно недоречно.

Далі розповідав Валет. Більше грав, ніж розповідав, і його казка була абсолютно в дусі казки Лорда. Теж якесь місто й пошуки заробітку, тільки в нього все виходило веселішим, може тому, що він, доки говорив, переграв весь свій репертуар. Вплітаючи його в оповідь.

Після казки Валета Табакі нарешті оголосив перерву. Я думав, що на час перерви засвітять настінні лампи, проте помилився. Ми залишилися сидіти напотемки, і я не ризикнув злізти з ліжка. Чорний кудись пересів, з мого місця його більше не було видно. Табакі ввімкнув магнітофон. Навколо бубоніли й перешіптувалися, обговорюючи почуте. Знизу нам передали тарілку з бутербродами, я взяв собі один і передав тарілку Лері.

— Відпад, тотальний відпад! — бурмотів Лері. — Ні, ну ви чули їх, га? Це ж треба, щоб отак, просто в лоб...

Я сказав, що не знаю, як щодо просто в лоб, а мені особисто історії минулих Ночей Казок подобалися більше. Вони були більш казковими.

— Отож-бо й воно, — промимрив Лері, вгризаючись у бутерброд. — І я про це...

— Тоді чому сьогодні відпад? — запитав я.

— От саме тому. З цієї, власне, причини.

Я вирішив, що тільки гаю з ним час, і запитав у Русалки зі Спицею, що вони про все це думають.

— Я — нічого, — пискнула Спиця. І повторила кілька разів, на випадок, якщо я не зрозумів: — Нічого, нічого, нічого...

— А мені сподобалася казка Лорда, — сказала Русалка мрійливо. — Дуже гарна.

Я не бачив виразу її обличчя, але чітко його собі уявив.

— Про Чорноліс...

— Про що? — перепитав я.

— Чорноліс. Те місто так називалося. Ти забув?

Може, Лорд про це і згадав. На самому початку, коли я слухав неуважно. У кожному разі, крім назви, у тому місці нічого гарного не було.

— «Лос-Анджелес» звучить крутіше! — втрутився Лері.

— А як вам сподобалася казка Чорного?

Я спеціально назвав казкою те, що зовсім не було казкою. Мені хотілося, щоб хтось із них сам про це сказав. Але Русалка тільки зітхнула, Спиця пробурмотіла, що це було мило, а Лері зачмакав ще енергійніше.

— Мило? Ти вважаєш, це було мило?

Спиця пригорнулася до Лері, замість відповіді вони почали цілуватися, хоча Лері навряд чи встиг дожувати свій бутерброд.

— Не переживай, — шепнула мені Русалка. — Насправді все не так страшно.

Я спробував пояснити їй, що мені не подобається в цій історії з автобусом. Русалка кивала й дуже уважно слухала, але мені здалося, тільки для того, щоб мене заспокоїти.

Табакі оголосив, що перерва закінчена, і я тут же думати забув про автобус, бо наступним оповідачем виявилася жінка з кемпінгу.

Вона, мабуть, соромилася. Говорила дуже тихо і не стала видиратися на драбину. Казкою її розповідь не назвала б навіть людина, яка не чула в дитинстві жодної казки.

Вона розповіла про себе — п’ятдесят сім років, незаміжня, бездітна, без шкідливих звичок. Про свою професію — ветеринар, що спеціалізується на великій рогатій худобі. І про свої численні хвороби, назв яких я не запам’ятав. Виглядала вона міцною, і я трохи здивувався, що в неї виявилося стільки різних хвороб. Потім вона розповіла, як стала членом якоїсь секти, що групувалася навколо Ангела, як їй там було добре, як вона зрозуміла, що знайшла нарешті своє місце в житті, та як Ангел, котрий мав вигляд ніжного отрока, зцілив її від усіх болячок — «єдиним дотиком своєї ангельської долоні».

Потім вона почала розказувати про спільні недільні моління й інші принади їхнього життя, і мене ця історія почала поступово доймати, тому що з цього місця вона заговорила співучо та якось не по-людськи, неначе проповідуючи, а мене від таких речей нудить, якщо чесно.

Ангела опікав Святий Старець, він же, як я зрозумів, дер із тих, які «долучилися до благодаті», гроші. А потім Старець раптом помер, і на цьому їхня радість закінчилася. Ангела тут же забрали недобрі люди, які видавали себе за його батьків, община розпалася. Правда, не до кінця, бо багато хто настільки прагнув долучення, що вони вирішили відшукати й звільнити свого Ангела. Їм випали нелегкі випробування. Їх переслідували, називали фанатиками, заарештовували й піддавали примусовому лікуванню.

Голос розповідачки в цьому місці затремтів і навіть трішки зірвався, і я виразно уявив, як чоловік у камуфляжі зціплює їй плече, а вона накриває його руку своєю та заспокійливо поплескує, мовляв, «усе гаразд, я дам собі раду». Іноді я абсолютно не контролюю своєї уяви, але в їхньому випадку мені навіть соромно не стало, надто вже вони були несправжніми. Неначе самі себе придумали.

Загалом, вони свого Ангела таки знайшли. Ось ці — найфанатичніші. Нагородою за їхню мужність і стійкість стало те, що двом із них явилося одкровення. Вони на власні очі бачили, як Ангел вознісся.

— Свідчу! — голосно вклинився в розповідь чоловік, і Русалка поряд зі мною здригнулася від несподіванки.

— Обійнятий світлом і полум’ям, меч Господній пронизав небеса й повернувся назад падаючою зіркою! — повідомила нас жінка. — Чи не означає це, що його послали до нас, до тих, хто звик іти за ним, щоб він нас очолив?

Вона замовкла.

Усі навколо теж мовчали.

— Який жах! — шепнула Спиця.

Я нічого не відповів. Мені також було страшно. Я нарешті склав два і два й отримав чотири. Збагнув, про якого ангела йшлося. Зрозумів, чому вони стали табором упритул під Домом і чому зараз сидять на ліжку Македонського.

«Він працював Ангелом, і це його дістало», — прозвучав у мене у вухах голос Сфінкса.

Я похопився, що весь тремчу. Адже я був там, зовсім поряд, коли він вознісся, «обійнятий світлом і полум’ям». Якби я ще тоді знав, що це «меч Господній пронизує небеса», — може, також поголився б наголо і став би «долученим до благодаті». Я в ту мить був доволі близький до чогось такого. Дивно, як усе легко і швидко забулося, тобто не забулося, звичайно, а кудись заховалося. Кудись, куди, напевне, всі нормальні люди ховають таке, чого не здатні собі пояснити, щоб не з’їхати з глузду.

А ще я раптом збагнув, що декому з тих, хто сидить у цій кімнаті, зараз набагато гірше, ніж мені, бо якби це за мною прийшли Долучені, щоб я їх очолив, я б, напевно, відразу повісився. Навіть якби був ангелом.

На наступних розповідях я вже не міг зосередитися. Я їх слухав, звичайно, але не сприймав по-справжньому, не заглиблювався у зміст, хоча й намагався. Там багато чого крилося, в цих історіях, усі вони були з секретом, і навіть оті найказковіші, це я вже зрозумів, але однаково не міг змусити себе слухати так, як слухали інші. І річ навіть не в бритоголових. Просто я надто втомився, а від пітьми, духоти й запаху воску ця втома перетворилася на якесь сонне заціпеніння. Деякі історії повторювалися в деталях, у деяких фігурували одні й ті самі персонажі, а в декотрих спільним було місце дії. Напевно, відстежувати ці зв’язки було б цікаво, якби б не сонне очманіння, що навалилося на мене.

Під час перерви я вирішив пересісти абикуди, де легше дихатиметься й важче дріматиметься, і, як дурень, зліз із ліжка. На моє місце тут же хтось втиснувся, а я про своє рішення моментально пошкодував. Повзати по підлозі було неможливо. Там, де ніхто не сидів, хто-­небудь лежав, а там, де не сиділи й не лежали, виявлялися чиїсь наплічники. Свічки майже догоріли та радше чаділи, ніж світили. Я не проповз і двох кроків ходячого, як втрапив у тарілку з рештками бутербродів, стукнувся головою об ніжку ліжка та вдарив Білопуза, який саме в цю мить зліз саме з цього ліжка. Потім на мене самого хтось наступив. Я зрозумів, що краще чимшвидше вилізти на найближче ліжко, поки мене не затоптали, проте на найближчому не виявилося місця. Там сидів Валет зі своєю гітарою, здається, Пугач, і ще хтось, захований за наплічником. Цей хтось сказав:

— Е-е, куди? Тут і так тісно!

І я поповз далі.

Протягом наступних трьох хвилин на мене наступили, напевно, разів зо двадцять, так що до кінця перерви на мені не було живого місця — суцільні синяки. Зате коли Табакі оголосив, що перерва закінчена, і всі розсілися, хтось увімкнув китайський ліхтарик — лише один, але для мене й це стало порятунком. Я відразу знайшов собі місце. Потім, правда, виявилось, що біля Стервожера (до нього ніхто ніколи не підсідав настільки впритул), але мені вже було однаково.

Ангел розповів про зачарований будиночок, який переміщається. Руда розповіла про те ж таки містечко, про яке допіру розповідав Лорд, і про самого Лорда.

Після цього я якийсь час взагалі нікого не слухав, бо між мною і Стервожером втиснувся Лорд і зашептав щось Стервожерові на вухо, а потім зняв із себе якусь нашийну підвіску й передав йому. А Стервожер — я просто очам своїм не повірив — раптом розплакався. Тобто очам би я не повірив у кожному разі, але я сидів майже впритул до нього, а він так трясся та схлипував, що помилитися було неможливо. Я не знав, куди подітися. Потім стало ще гірше, бо він раптом обійняв Лорда, продовжуючи плакати, а плакав він так, що ніби аж задихався, боляче було слухати. Лорд теж обійняв його й міцно тримав, поки Стервожер не заспокоївся, і, здається, йому було наплювати, що про них подумають, хоча зрозуміло, що можна подумати, коли бачиш таке. Я, звичайно, нічого такого не подумав, але страшно рознервувався через те, що інші подумають напевне. Дракон та всі решта, які хоч і сиділи трохи далі, але все одно занадто близько. Особливо образливо було через те, що я відразу збагнув: між Стервожером і Лордом відбулося щось важливе, сумне та водночас радісне, щось таке, про що не говорять уголос, і через що можна тільки засміятися або заплакати, як заплакав Стервожер.

Казка Рудого

У світі, про який піде мова, Смерть приходила до людей у подобі хлопця або дівчини.

Дівчина була бліда та чорноволоса. Хлопець — рудий. Дівчина була сумна, хлопець — веселий. Так повелося на тому світі з давніх часів.

Їх боялися або нетерпляче чекали. Їх згадували в молитвах, благаючи відстрочити або прискорити кінець. Їхні зображення зустрічалися на ворожильних картах і старовинних гравюрах. Мало хто замислювався над тим, скільки їх насправді. Вважалося, що Смерть одна, у двох подобах. Ніч і день, світло й тінь.

А насправді їх було багато. Вони були майже богами, володіли безліччю чудових здібностей і були нестерпно самотні. Іноді вони втікали в інші світи, щоб зустріти там уже свою смерть. Іноді вони навіть народжувалися в інших світах. Народжувалися зав­жди мертвими — і через якийсь час оживали. Якщо їм це вдавалося. Такі втікачі вже не були справжніми посланцями смерті. Їхні здібності притуплювалися. Вони ставали нешкідливими або несли смерть допіру вві сні.

Розпізнати їх серед інших можна ось як: у них красиві голоси, вони добре танцюють і знають безліч чужих секретів. Вони дуже ледачі, жодній справі не віддаються до кінця, дівчата не вміють сміятися, а хлопці — плакати. Вони ховають очі, довго сплять і не їдять яєць, бо у своєму світі вилуплювалися саме з них.

Казка Табакі

Живе-поживає на світі дивовижний дідок. Живе він у потаємному місці. Місце оте важко знайти, а ще важче відшукати в тому місці дідка. У нього є безліч будинків, а може, це один і той же будинок, інакший для кожного, хто заходить. Іноді дім оточений садом, іноді він стоїть у чистому полі, іноді — на березі ріки, і виглядає він по-різному, лише часом повторюючи первісний вигляд. Буває і так, що ніякого будиночка немає, а дідок мешкає в якійсь одній кімнатчині багатоквартирного будинку. Траплялося й так, що на житло він обирав дупло трухлявого дерева.

Тому знайти його вкрай нелегко. Ніхто з тих, котрі побували у нього в гостях, не зуміє описати його домівку комусь іншому, не зможе вказати туди дорогу й пояснити, як до дідка потрапити. Охочих багато, але знаходять потрібне місце лише ті, які шукають невтомно, вміють ходити невидимими шляхами, прочитувати таємні знаки та бачити віщі сни. Але навіть вони, досягнувши мети, часто йдуть ні з чим, бо той дідок — до краю впертий, затятий і не любить робити подарунків.

Усі будинки дідка відрізняються зовні, але дуже подібні всередині. У них тісно від величезної кількості предметів. Іноді їх так багато, що самому дідкові майже ніде прилаштуватися. Зате у нього все зав­жди під рукою. Важко вигадати що-небудь, чого він не мав би.

Музику він ховає в мушлях, у черепах дрібних тварин та у фруктових кісточках. Запахи — в бобових стручках і горіхових шкаралупах. Сни — в порожніх посудинах-тиквах. Спогади — у скарбничках і флакончиках з-під парфумів. У нього є гачки будь-якої форми та мотузки будь-якої товщини, горщики всіх різновидів і розмірів, окрім дуже великих, і глеки — теж невеликі, проте всілякі. Свистілки, окарини та сопілки, ґудзики й пряжки, коробочки з сюрпризами, самоцвіти й камінчики, цінність яких знає тільки він сам, приправи, насіння й бульби рослин, пошарпані географічні карти з відзначеними затонулими скарбами, манірки та фляги, сережки, підкови, гральні карти, ворожильні карти, фігурки з дерева, золота й слонової кістки, крихкі шматочки метеоритів, пташине пір’я, браслети й бубонці, яйця, що зберігаються в теплі, комахи в бурштині та дещиця іграшок. І майже кожен з цих предметів — не тільки те, чим здається.

Тим, хто приходить до дідка, не треба ні прянощів, ні мири, ні ладану, ні коштовних каменів. Усім їм потрібні лишень шестірні від розбитого годинника. Те, з чим дідок розлучається вкрай неохоче.

Деякі з гостей потрапляють у розставлені ним біля будинку пастки. Іншим він відмовляє з найрізноманітніших причин. У нього є список запитань, без відповіді на які не отримаєш подарунка; таким гостям — гостям, які не відповіли на запитання, — він відмовляє з особливою втіхою.

Найбезталанніші гості знаходять у будинку лише мумію дідка, який давно відійшов на той світ. Він лежить у коробці з-під стереосистеми, оточений висохлими букетиками, розмальованими горіховими шкаралупами та збляклими листівками. Деякі гості ховають його, перші ніж піти, інші витрушують з коробки та гамселять, відводячи душу, є й такі, які залишаються чекати не знати на що, можливо, на іншого дідка, котрий мав би прийти на зміну, раз уже цей помер. Усі вони йдуть ні з чим. Мумією дідок може залишатися як завгодно довго, це його ніскілечки не обтяжує.

Про нього ходить безліч легенд і чуток. У місцях близьких, далеких і дуже далеких про нього розповідають казки. У найстаріших з-між них описують, що він сидить на вершині гори з двома клубками — білим і чорним. Один він змотує, другий розмотує, замінюючи день на ніч, а ніч — на день. У пізніших казках розповідається, що він вічно обертає величезне колесо, одна половина якого літня, а друга зимова. І що літня частина колеса — червона, а зимова — біла як сніг. Є ще інші історії, й усі вони закінчуються однаково — врученням дарів. Той, хто знаходить дідка, отримує від нього дарунок, за цими дарунками й полюють усі, хто його шукає.

Найщасливішим з-поміж гостей він дарує коліщатка від розбитого годинника. Най­небезталаннішим — перо чаплі. Перше означає одне, друге — зовсім інше. Перше у нього просять усі, другого не просить ніхто, бо про другий подарунок ніхто не знає. Він не згадується в жодній легенді. Коліщатко від годинника можна загубити, обміняти або кому-­небудь подарувати. Перо чаплі зникає, коли потрапляє до рук нового власника, а отже, ним можна тільки володіти.

Шестірні дідок дарує знехотя, перо — надзвичайно рідко, а інших подарунків у нього не просять майже ніколи. Лише один-єдиний раз у нього попросили сон. Дуже хитрий сон — який навчає бачити чужі сни. Попросив його маленький хлопчик — і поніс із собою одну з тикв із довгою шийкою, з затичкою з дурман-трави. Через декілька років цей же хлопчик, який уже трохи підріс, прийшов з іще дивнішим проханням. Дідок був заінтригований. Він вибрав найкрасивіше з яєць, що були в нього, — зелене з білими цятками.

— Вони дуже ніжні, — попередив він. — Будь обережним. Грій його біля серця, а коли вона вилупиться, випусти її у струмок, де немає риб-хижаків. На сороковий день вона дозріє.

— А на двадцятий? — запитав хлопчик.

Це був дуже дивний хлопчик, і дідка трохи стривожила доля зародка в яйці, проте він любив дарувати незвичайні речі, а хлопчик був єдиним за багато років, хто просив не те, що просили всі. З ним не було нудно.

Нудьги дідок боїться понад усе на світі. Іноді, замучений одноманітністю своїх подарунків іншим, він дарує що-небудь самому собі. Вибираючи найпростіші предмети. Нічого цінного, нічого особливого, але приємно отримати в подарунок щось незвичайне, а надто якщо не пам’ятати, що даруєш собі це сам.

Куряка

Горбач розповів усім відому казку про Щуролова з Гаммельна. Трішечки змінену. Я не дуже добре пам’ятав цю казку, але там точно не було того, що Щуролов повів із собою тільки найменших дітей, до трьох років. «Чистих розумом і помислами». Це прозвучало досить дивно. Адже незрозуміло, як можна повести кудись дітей, які, скажімо, ще не вміють ходити.

Горбач цього пояснювати не став, і я науявляв собі всіляких кумедних сценок. Як немовлята, агукаючи й перебираючи ніжками, випливають зі своїх колисок, кружляють по кімнатах, випурхують з вікон рідних домівок і злітаються до вбраного в червоний камзол чоловіка, який грає на флейті.

І якби ж тільки це! Важче було уявити однорічних, яких не змогли би втримати батьки. А потім я подумав, що і в справжній казці це не пояснювалося. Там просто сказано, що Щуролов забрав усіх дітей. І крапка. Але ж серед них мали бути і зовсім маленькі. Якось я раніше над цим не замислювався.

Лері розповів про зачаровану принцесу. Явно маючи на увазі Спицю.

Рудий розповів про якісь смерті, які втікали. Здається, маючи на увазі себе.

Табакі розповів про якогось дідугана, який настільки не любив робити гостям подарунки, хоча чомусь іноді мусив, що навіть прикидався мертвим, аби йому дали спокій.

Пугач і Мрець прилаштувалися зі своїми історіями до його та розповіли про власні зустрічі з цим дідком.

Стервожер і Лорд про щось шепотілися, Дракон взагалі заснув. Я подумав, що нічого страшного не станеться, якщо і я трохи посплю, але з цієї спроби нічого не вийшло.

Тому що на драбину виліз Сліпий, і навколо запанувала така напружена тиша, що з мене тут же злетіла вся сонливість.

Сліпий довго мовчав. Свічки догоріли, а ліхтарики майже не давали світла, але видно було, що він босий і одягнений, як зав­жди, а рука перев’язана бинтом замість рушника.

Нарешті він заговорив. Сказав, що бажає всім нам щастя. І тим, котрі йдуть, і тим, кот­рі залишаються. І тим, хто піде, думаючи, що залишився, і тим, хто залишиться, думаючи, що пішов. І тим, хто вирішив повернутися. Сліпий сказав, що яким би не був наш вибір, нам треба почати жити наново, тому що нове наше життя буде не схожим на старе. Що багато з нас нічого не пам’ятатимуть про це старе життя, але це не мало би нас лякати. «Ті, котрі житимуть, не втрачаючи віри в диво, його віднайдуть». Потім Сліпий сказав, що не прощається з тими, котрі йдуть, а тільки з тими, котрі залишаються, і з тими, хто повертається.

Я до цього моменту остаточно заплутався, тож так і не зрозумів, до кого ж належу: до перших, до других чи до третіх.

Далі стало ще незрозуміліше.

Сліпий повідомив, що йому потрібні двоє добровольців. Досвідчений провідник для недосвідченого провідника і сторож.

— Остання посада довічна, — закінчив він і зіскочив з драбини.

Ледве він з неї спустився, ввімкнулися всі настінні лампи, і всі навколо почали збиратися.

Я не відразу зміркував, що Ніч Казок закінчилася, надто вже зненацька це сталося.

На світло звідусіль повилізали брудні тарілки, недоїдки, оплавлені свічки та переповнені попільнички. Зробилося незатишно, наче ми раптом опинилися на вокзалі; і, наче на вокзалі, всі навколо обнімалися, прощалися й дарували один одному всілякі дрібнички на пам’ять.

Поряд зі мною сів Чорний, плеснув мене по плечі, сказав:

— Ну, бувай, старий... Іще побачимося! — і відразу кудись пішов. Потім мене цілувала опухла, зарюмсана Спиця, Кінь подарував мені маленьку мітелку на щастя, а Лері так пристрасно обійняв і залив сльозами, що я, не втримавшись, теж почав схлипувати.

Нагорюватися й належно перейнятися прощальними настроями мені не дали. Швидко та тихо декілька чоловік закинули на себе наплічники й пішли, прихопивши за собою довгий хвіст проводжаючих.

Македонський допоміг мені вилізти на підвіконня, і звідти ми дивилися, як вони перетинають подвір’я.

Було ще темно, але весільна сукня Спиці наче аж світилася, і я виразно розрізняв її в натовпі, її та ще Лері в білосніжній оперній сорочці. Чомусь із подій тієї ночі ось це мені запам’яталося найяскравіше: те, як вони всі йшли через подвір’я до воріт, з нареченим і нареченою на чолі процесії. І хтось тягнув шлейф Спиці. Попереду, напевно, крокував Чорний — із суворо підібганими губами та велетенським наплічником, але його згори було неможливо розпізнати, мені тільки було відомо, що він також там. Він, і Кінь, і Пухир, і Прищ, і Генофонд... і Рудий, як з’ясувалося пізніше. І ті двоє з кемпінгу.

Насправді їх небагато виїхало, але в темряві здавалося, що набагато більше, і я навіть затурбувався, чи помістяться вони в той свій автобус, адже Чорний казав, що він зовсім не великий.

Потім ворота закрили, проводжаючі повернулись, і ми спробували ще трохи затишно посидіти при свічках, але атмосфера була вже не та, всі плакали, шепотілися, прощалися й щось дарували один одному, але вже тихіше. Якось спокійніше.

Виявилось, що у мене в руках і навколо мене ціла купа всіляких підношень, а я не пам’ятаю більшості дарувальників.

Горбач виліз на одне з верхніх ліжок і заграв на флейті. Красуня й Лялька пошепки обговорювали вінчальне вбрання Спиці.

Старий сторож зник. Тоді я ще не знав, що він виїхав в автобусі, і подумав, що він просто пішов, як і ті двоє з кемпінгу. З незвичайних гостей у нас залишився тільки Р Перший. Він сидів на ліжку, присуненому до шафи, і пив текілу Стервожера просто з пляшки.

Сліпий підсів до нього та про щось запитав. А коли Ральф поперхнувся, постукав його по спині. Мені стало цікаво, про що вони говорять, і я перемістився ближче.

— Дивіться, — сказав Сліпий, встаючи. — Вам вирішувати.

Р Перший схопив його за руку та ривком посадив назад на ліжко.

— Ти пожартував? — запитав він.

Сліпий сказав, що навіть не думав жартувати. Витягнув з кишені та передав Ральфові зім’ятий коричневий конверт.

— Якщо передумаєте, відкрийте. Коли покінчите з усіма іншими справами.

Ральф тут же підвівся та роззирнувся, так наче Сліпий нагадав йому про купу важливих і невідкладних справ.

— Добре, — сказав він. — Скільки ще протриває ця ніч?

Сліпий знизав плечима.

Як тільки Ральф пішов, він зайняв його місце на ліжку та схопив залишену Валетом гітару. Спробував грати, але йому заважала перев’язана рука, і він розмотав пов’язку.

Сфінкс сів на підлогу біля ліжка, на якому влаштувався Сліпий, і Табакі тут же перестав їздити по кімнаті й також перебрався до них. А ще через якийсь час підсів Македонський.

Сліпий ледь чутно тринькав на гітарі, Табакі насвистував, Сфінкс із Македонським сиділи мовчки. Ранок усе не наставав.

Я, так і не дочекавшись досвітку, заснув. Уже й не знаю, скільки ще терпіли інші.

Перед світанком мене розбудили тихі звуки флейти, які долинали з коридора. Тужні й журливі. Я розплющив очі, побачив, що за вікнами проступає передранкова синява, і знов заснув. Приблизно в цей же час хтось погладив мене по голові. Скуйовдив волосся і пішов. Я ніколи не дізнаюся, хто це був.

Ті, котрі пішли над ранок, постаралися зробити це непомітно.

Розбудив мене Сфінкс.

— Вставай, — промовив він. — Випуск пропустиш!

Краще б він завів будильник у мене над вухом, чесне слово. Я так і підскочив.

— Уже?!

У кімнаті панував цілковитий розгром. Як після всіх веселих ночей. Цілком очікуваний розгром, але від цього не менш прикрий. І ні душі, крім нас зі Сфінксом.

— Усі вже пішли?

— Пішли, — підтвердив Сфінкс із кривуватою посмішкою. — І знаєш, — додав він, — тобі доведеться допомогти мені, бо більше нікому.

Синяки в нього під очима були страшні. Мало не на півлиця. Він явно взагалі не лягав, а то його одяг був би такий самий зім’ятий, як у мене. Я заснув на одному з кинутих на підлогу матраців, серед своїх подарунків. Маленький віничок Коня відпечатався у мене на щоці, а ліхтарик, подарований Горбачем, я роздушив уві сні; це мене страшенно засмутило.

— Потім склеїш, — сказав Сфінкс. — Заховай його до сумки, тут скоро рознесуть усе по камінчику.

— Чому? — запитав я. Мені дуже погано міркувалося того ранку.

— Тому що, — відповів Сфінкс.

Я зібрав усі свої подарунки та заховав у торбу. В окремий пакет загорнув розчавлений ліх­тарик, щоб якось пізніше склеїти. А далі мені довелося варити нам каву та робити прибирання, щоб не було гидко її пити, й усе я мусив робити сам, бо Сфінкс без протезів нічим не міг мені допомогти, а Македонський так і не з’явився. Звичайно, я не прибирав по-справжньому, як прибрав би Македонський. Просто порозпихав основне сміття по чорних мішках, розпрямив зім’яті покривала й витрусив попільнички. І лише коли ми допили каву, запитав, куди все-таки поділися всі решта. Я відчував щось нехороше в тому, що я та Сфінкс залишилися зовсім самі, а то запитав би раніше.

— Скоро дізнаєшся, — промовив він.

І я дізнався. І таки досить скоро. Це знання досі переслідує мене й заважає висипатися ночами. І ще те, що я ніколи не дізнаюся, хто ж із них скуйовдив мені волосся, йдучи, тому щоразу, думаючи про це, уявляю собі різних людей, і виходить, ніби вони всі зробили це — тобто кожен. Ну, хіба що Грубий не зміг би. Загалом, я тільки вранці дізнався, що була ще й друга група тих, котрі пішли. Бог знає куди. Вони і пішли, і залишилися, не живі й не мертві. Піз­ніше їх стануть називати Сплячими, але це вже згодом, через декілька років, а тоді їх іще ніяк не називали, бо просто ще не придумали відповідного слова. Чомусь вони всі зібралися в третій. Сфінкс сказав:

— Напевно, тому що з третьої їх найбільше пішло. Шестеро.

Я тоді не звернув уваги на його слова.

Випуск того дня не відбувся. Батьки приїхали, одначе додому нікого не відпустили. Дехто з батьків залишився — підтримати нас і простежити, щоб нікого не замучили допитами до смерті. Спасибі їм та Павукові Рону, а то б від нас мало що залишилося. Сфінкс правильно сказав, що Дім розберуть по цеглинці. Що ж, таки майже розібрали. Думаю, в ньому не залишилося жодного предмета, який би не обмацали, не обнюхали й не розтягли на частини. Усі ліки — кожна склянка, кожний флакончик — відсилалися на перевірку, пігулки також. На другий день Дім прочесали з двома вівчарками й одним спанієлем і витягли з підвалу нещасного Соломона. Я бачив його тільки мигцем, здалека. Когось брезклого, кволого та брудного провели коридором першого в кайданках, запхали в закритий фургон і повезли. Потім у підвалах відкопали чиїсь кістки. Я думав, що нас після цього взагалі з’їдять живцем, але, на щастя, досить швидко з’ясувалося, що кісткам цим понад сто років, і всі відразу заспокоїлися.

Нас безперервно допитувати. По дві-три години на день, іноді довше. І весь час різні люди. Одних більше цікавили ті, що обернулися на лялечку, інших — зниклі, але суть від цього не мінялася, ми нічим не могли їм допомогти, тому що багато чого не знали самі, а про те, що знали, мусили мовчати.

Ми дуже зблизилися за цей час. Здається, ніщо так не зближує, як спільна таємниця. Дракон, Гупі, Дорогусик і Дронт переселилися до нас зі Сфінксом. Не рахуючи нас, найбільше люду пішло з третьої, і виглядали вони ще розгубленішими, ніж ми. Сплячих перемістили до лазарету — відразу, з першого ж дня, але, вочевидь, і Драконові, й іншим однаково було ніяково в третій, і вони їздили туди тільки щоби поливати квіти. Ще з нами ночували мій батько та батько Гупі. І одну ніч із чотирьох — Ральф.

Дорогусика забрали першим, він був трохи не при тямі. Інші Птахи запевняли, що це його звичайний стан, але, видно, він дістав не тільки нас, так що Дорогусика відправили додому на два дні раніше.

У якийсь момент, не пам’ятаю точно — коли, але, здається, на третій день, до мене дійшло, що за весь час ніхто нічого не запитав про Табакі. І що за ним так ніхто і не приїхав. Потім я зауважив ще деякі химерні речі. Я не бачив Сплячих і не хотів, якщо чесно, на них дивитися, мені вистачало розмов на цю тему, але про те, що їх двадцять шість чоловік, здається, вже знало все місто. І ми знали, що серед них усі Нерозумні — всі, скільки їх було в Домі. Коли я порахував наших Нерозумних, разом з дівчатами, вийшло дванадцять. Дуже багато. Ну а решти ніяк не могло бути лише чотирнадцять, бо тільки від нас і з третьої пішло тринадцять осіб. Я трохи поламав собі над цим голову, відтак постарався забути. Будь-хто, кому я вказав би на цю дивність, порадив би навідатися до Сплячих та самому їх перерахувати. Нам не заборонялося їх бачити, тільки обов’язково в супроводі дорослого. А моя цікавість не настільки мене діймала, щоб я мусив їздити дивитися на таке. Проте одного разу я все ж не витримав.

— Знаєш, — сказав я Сфінксові. — Здається, з Дому зникло більше людей, ніж ми думаємо. Ось, наприклад, Сліпого та Лорда весь час згадують серед зниклих. Значить, там... Серед отих... Їх нема? Але ж вони не виїхали в автобусі, хто-хто, а ми про це знаємо.

Сфінкс зітхнув, подивився на мене з докором, неначе всі ці дні сподівався, що я не запитаю його власне про це, і сказав:

— Ходаки йдуть цілком.

Після цього він міг уже не турбуватися, що я стану дошкуляти йому запитаннями. Є такі фрази, проти яких мозок виробляє захисні реакції, і перша з них — ні про що більше не питати. Я зрозумів тільки, що тих, котрі пішли та виїхали, було не дві групи, а три, і що ця третя, найбільш нечисленна, ділилася на дві — на тих, про кого знали, що вони зникли, і на тих, про кого забули, тільки-но вони встигли зникнути. Табакі явно належав до другої. І це ще було не найдивніше.

У спальні залишилося багато чого після тих, котрі виїхали, поринули в непробудний сон та зникли. Багато речей, на які нам зі Сфінксом було боляче дивитися. Але нічого, жодної решточки не залишилося після Табакі. Навіть ґудзиків. Я шукав їх навмисно. Перекопав усе. Ні шкарпетки, ні стоптаного тапка, ні англійської шпильки, ні засохлої півбулочки. Зовсім нічого. Я перестав шукати сліди Табакі, коли помітив, що з коридорних стін зникли зроблені ним написи та малюнки. Після них не залишилося навіть порожніх місць. Там щось таки було намальовано, але не те, що було раніше. А потім я раптом похопився, що забув його обличчя. Я пам’ятав його всього цілком, його кудлатість, і божевільне вбрання, і де він любив сидіти, і гучне чмакання, але риси обличчя стерлися з пам’яті. Якого кольору в нього були очі? Який був ніс — кирпатий чи з горбинкою? Я поринув у свої начерки. Мільйон разів я малював Шакала — й олівцем, і пером, і пастеллю. Але тепер я не знайшов жодного малюнка. Неначе хтось перелопатив мої папери й викрав саме ті, на яких був зображений Шакал. Зате я знайшов купу начерків, яких не робив. Точніше, я не пам’ятав, щоб я їх робив, хоча рука була моя — це точно.

Я розповів про це Гупі. До Сфінкса якось не хотілося потикатися.

— Табакі? — перепитав Гупі, наморщивши лоба. І, чесне слово, хвилини дві напружував пам’ять, доки пригадав, про кого йдеться.

Після цього я навіть здивувався, виявивши, що в щоденнику збереглися зроблені Шакалом записи, а в сумці — подарований ним чоловічок з волоського горіха.

— Подарунок залишиться, — сказав мені Сфінкс. — Якщо запис у щоденнику був, на його думку, подарунком, він теж залишиться.

Я перегорнув щоденник і побачив, що з нього зникли тільки записи Стервожера про кактуси. На їхньому місці виявилися пропуски. Відтак стало зрозуміліше, чому так погано Дорогенькому та чому Гупі через раз називає ватажком Дракона.

Мої припущення, сумніви та страхи розмазалися по чотирьох днях нашої вахти в спорожнілому Домі, їх притупили розмови й очікування. Я почувався рибкою в акваріумі, який забули почистити, все було хистким, непевним і нез’ясовним; здавалося, я вже втратив здатність дивуватися.

Погода стояла чудова. Не парко й не холодно, ні дощу, ні вітру, ні пекучої спеки. Повітря було прозоре та чисте. Дракон цілими днями бурчав собі під ніс, розкладав пасьянси або до запаморочення качав штангу, яку притягнув із собою. Гупі з Дронтом грали в карти, а Дорогусик до того, як його забрали, тільки сидів у кутку й люто на всіх витріщався.

Коли я сказав, що ми — ті, що залишилися в Домі, — зблизилися, я не мав на увазі Сфінкса. Із ним усе було навпаки, він неначе з кожним днем від’їжджав усе далі, ставав дедалі відчуженішим і більш виснаженим, тож я почав боятися, що ще трохи — і він теж кудись зникне. Він спав одягнений і, здається, взагалі не їв, не пив і не ходив у туалет. Русалка трохи рятувала становище, але коли її не було з нами, я прагнув якомога менше на нього дивитися. Від­разу хотілося чимось допомогти, а коли я намагався що-небудь для нього зробити, він помітно напружувався, дякував і тут же кудись ішов. Те саме — з Гупі та з Дронтом, не кажучи вже про Дракона. І лише з моїм батьком вони, як не дивно, здружилися. Вели ночами довгі бесіди, і тато, який, як мені здавалося, з будь-якою істотою молодшою за двадцять років міг поводитися тільки одним чином — гигикаючи та плескаючи її по спині, показав себе і розумним співрозмовником, і філософом, і людиною з гумором, та й загалом не переставав мене дивувати. Він навіть примудрився загнати Сфінкса в душ і переодягнув його потім у все чис­те, запросто, неначе все життя лише цим і займався. Шкода, що він приходив тільки вечорами, після роботи.

Потім нарешті оголосили новий день випуску, і наше підвішене життя закінчилося.

Була неділя, і батько нікуди не поїхав. Ми мирно поснідали в їдальні, привели себе до ладу та зійшли з речами на перший. В актовому залі товпилися ті, котрі від’їжджали, і їхні батьки — всуціль похмурі й заклопотані батьки, які поспішали чимшвидше виїхати; на їхньому тлі ті батьки, котрі витримали з нами чотириденну вахту, стали виглядати неробами та нехлюями, от не знаю, чому так вийшло. Мати Вікінга все прибирала в нього з очей гривку, хихикаючи, як дурна, окуляри матері Кролика здалися раптом недоладно великими, ніс з-під них стирчав, ніби ґудзик, на батькові Гупі костюм сидів мішкувато, немов з чужого плеча, а мій тато незбагненним чином став нагадувати старого хіпі та навіть заговорив, наспівно розтягуючи слова. Деякі матері почали скоса на нього зиркати, наче на якогось волоцюгу, а я мало не провалився крізь землю, мені було соромно і за нього, і за себе, що я його соромлюся.

Я так і не зрозумів, хто приїхав за Сфінксом, але точно не його батьки. Може, то був особистий водій або хто-небудь з родичів. Самого Сфінкса цей переносник валіз мало цікавив, він не відходив від Русалки. Її батьки виявилися немолодими. Маленькі, у всьому чорному, неначе занесені в Дім чарівним ураганом із глухого села. Я помітив, що вони старанно пишуть щось на листках із зошита, точніше, батько писав, а мати підказувала. Потім вони передали ці листки Русалці, а вона заховала їх Сфінксові до нагрудної кишені, тож я зрозумів, що в нього не буде проблем із тим, щоб відшукати Русалку в зовнішності. Моєї адреси він не попросив, але батько ходив за його водієм (або родичем, подібним на водія), поки не отримав від нього якусь інформацію, і лише після цього сказав: «Можна їхати». І тоді ми поїхали. Ніяких прощальних поцілунків і обіймів, бо всі вже встигли попрощатися не один раз.