Дім, в якому…

«Побіжний погляд на графіті»

Він піднявся сходами й зайшов у коридор, знаючи, що нікого тут не зустріне. В їдальні гули голоси, тихі, мов дзуміння бджолиного рою в дуплі. Коли воно в дуплі, а ти зовні, і ще не зрозумів, що то за звук, там, у дереві, і що за цяточки миготять навколо, а коли зрозумів, то вже біжиш... Він ішов повільно, сумка відтягувала плече. Двері класів відкриті, порожні кімнати ніби відпочивають перед останніми уроками. Двері класів і спалень іноді розчахувалися раптово, можна було заробити синяк на лобі. Він давно звик ходити по тому боці, де колись були вікна, подалі від дверей. Коли він подумав про це, йому стало смішно.

П’ятнадцять років. За цей час можна було б протоптати стежку, маючи під ногами землю замість паркету. Широку, примітну стежку. Свою власну. Як в оленя. Або...

Тут колись були вікна. І коридор був набагато світліший. Нікому й на думку не спало б їх замуровувати, якби не написи.

На склі не залишалося просвітку. «Вони» вкривали їх написами і потворними малюнками згори до низу, а як тільки шиби відмивали чи то вставляли нові, все починалося спочатку. Жодного дня ці вікна не виглядали по-божому. Таке діялося тільки в цьому коридорі. На першому поверсі не було вікон, які б виходили на вулицю, а на третьому жило дуже багато вихователів. Він добре пам’ятав, як після чергової заміни шиб (за кожним разом сподівалися, що «в них» заговорить совість, але цього так і не сталося) «вони» просто зафарбували новісіньке, сяюче скло чорною фарбою. Він пам’ятав, що пережив тоді вранці, побачивши потворні чорні прямокутники в рамах: він відчув жах, уперше дотямивши, чим були для «них» оці вікна, з якими «вони» так по-варварському обійшлися, відтак проголосував на загальних зборах за те, щоб їх замурували.

Це не були дитячі пустощі, як можна було подумати спочатку, хоча вже тоді можна було про дещо здогадатися, адже в спальнях і в класах такого не робили. Але тільки побачивши чорні шиби, він зрозумів, наскільки його підопічні бояться цих вікон, як «вони» їх ненавидять. Вікна в Зовнішність...

Тепер він ішов по тому боці, де вікна колись були, але де їх більше не було, від чого коридор став занадто темним, — та навряд чи хтось у Домі пам’ятав, що раніше він був інакшим.

Після історії з вікнами він багато зрозумів. Він був молодий, йому хотілося поділитися своїми побоюваннями з ким-небудь. Із кимось старшим і досвідченішим, ніж сам він. Тепер він не став би цього робити, але тоді це здавалося нормальним. Той раз став єдиним, першим і останнім. Більше він не намагався розмовляти з ким-небудь про те, що відчував.

Вони закрилися з того боку, який виходив на вулицю. Інша сторона Дому, з двору, їх не турбувала, хоча подвір’я відкривало зовнішність не гірше, ніж вулиця. Але двір, будинки, які було видно з двору, пустирище й усе, що до нього прилягало, вони прийняли та включили у свій світ. Для цього не довелося обносити подвір’я бетонною огорожею: огорожею стали самі будинки. З іншого боку цього не було. «Вони намагаються викреслити все». Він пам’ятав свої слова, хоча вимовив їх давно. «Усе, крім себе та своєї території. Вони не бажають знати нічого, крім того, що — Дім. Це небезпечно». Лось засміявся і сказав, що він, Ральф, перебільшує.

«Вони чудово знають, що таке зовнішність та як вона виглядає. Вони щороку виїжджають у літні санаторії. Вони з задоволенням дивляться фільми».

Він зрозумів, що не зможе цього пояснити ніколи. Небезпека полягала не в незнанні. Вона полягала в самому цьому слові «зовнішність», ними придуманому. Вони вирішили: Дім — це Дім, а зовнішність — це не те, в чому знаходиться Дім, а дещо цілком інше. Ніхто нічого не зрозумів. Ніхто нічого не відчув, дивлячись на чорні шиби. І тільки він єдиний злякався, коли його зачинили в пастці, позбавивши змоги бачити те, чого не бажали бачити вони. Лось був найрозумнішим, але навіть він їх не розумів. Бідні діти, з ними жорстоко обійшлася доля... Лось вірив у це. І той випуск катувальників шибок нічому його не навчив, хоча перед їхнім відходом Дім весь просякнув вологим жахом, і Ральф задихався в його випарах. Уже тоді йому захотілося втекти, але він сподівався, що як тільки ось цих не стане, все зміниться, а з іншими все буде інакше, і на якийсь час, зовсім ненадовго, це спрацювало, бо наступні були тоді ще занадто малі, щоби серйозно боротися з реальністю. Пізніше виявилося, що вони вміють робити це не гірше, ніж попередні, ба навіть краще, тож йому залишалося тільки стежити за ними й чекати. Він вважав, що їм дають занадто багато волі, але на такі чи подібні зауваження йому відповідали: «Хворі діти!» — і його пересмикувало від цих слів так само, як і їх самих, коли вони чули таке. Він спостерігав за ними й чекав.

Аж поки вони не виросли, видозмінюючи себе та свою територію, сягнувши віку, коли їм належало піти з Дому. Ті, котрі були до них (дванадцять спроб самогубств, п’ять із них вдалі), спробували пригальмувати час по-своєму. Ці, йдучи, затягнули за собою, немов у чорторий, усе, що їх оточувало; в цей вир потрапив і Лось, який вважав їх безневинними дітьми. Може, він усе-таки щось зрозумів, коли було вже занадто пізно.

Ральфові зав­жди хотілося знати, про що Лось думав у ті останні хвилини, якщо йому вистачило часу про щось подумати. Вони змели його, як піщинку, наче клаптик якогось сміття, який причепився до них на бігу. Не навмисне, бо вони любили його, наскільки взагалі могли когось любити, просто їм уже було все одно. Коли настав їхній Кінець Світу, один вихователь нічого не значив. Ні один, ні двоє, ні троє не зуміли б їх зупинити.

Якби він залишився живий після тієї ночі, він зрозумів би те, що я зрозумів набагато раніше. Світу, куди їх викидають, коли їм виповнюється вісімнадцять, для них не існує. Йдучи, вони знищують його також і для інших.

Той випуск залишив після себе криваву діру, яка вжахнула всіх, і навіть тих, хто не мав стосунку до Дому, тож після зміни керівництва всі вчителі й вихователі його покинули. Усі, крім Ральфа. Він залишився. Знайомство з новим директором, далеким від гуманізму, зіграло при цьому ключову роль. Решта — ті, хто ще не розбігся після червневих подій, поспішили піти після зустрічі з новим директором. Ральф вірив, що цього разу все складеться інакше, що сам він також зробить усе, щоб зупинити їх, коли настане час. Тепер у нього була така можливість, і він знав, що немає нікого, хто своїм м’яким ставленням до «дітей» стане йому на заваді.

Він стежив за ними від самого початку й бачив, як вони змінюються, помічаючи це ще навіть до того, як вони починали змінюватися. Він узяв собі третю й четверту, найдивніших і найнебезпечніших — хоча тоді було просто смішно думати про них отак. Довгий час він чекав невідомо чого, поки не зауважив: щось зрушилося з місця в їхніх кімнатах, чимось ці кімнати стали відрізнятися від решти. А разом з ними — їхні мешканці. Це була невловима для недосвідченого ока зміна, її потрібно було відчувати шкірою або вдихати з повітрям, і часто цілими тижнями він не міг увійти до них по-справжньому — в місце, яке вони створили для себе, непомітно змінивши те, котре існувало в дійсності. Згодом йому це почало вдаватися дедалі краще, а потім він з жахом виявив, що в зону їхнього невидимого світу просочуються й інші, випадкові люди. Це могло означати тільки одне: їхній світ існував насправді — або майже існував. І він утік. Утік, уже знаючи, що повернеться, щоб побачити, додивитися до кінця, дізнатися, ЧИМ ЦЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ У НИХ? Тепер він усвідомлював, що не зможе стати цьому на заваді, чим би воно не було, йому просто потрібно було знати, яким воно буде. Тому що поки він вчився у тих, котрі були до них, вони вчилися теж, і то набагато швидше. Їм би не довелося зафарбовувати шиби — у цьому він був переконаний; їм достатньо було б сказати собі, що вікон не існує, — і тоді, може, вони навіть і перестали б існувати.

На Перехресті блищало боками розчохлене піаніно. Він наступив на стрічку, яка, мов червона змійка, згорнулася під ногами. Тепер він ішов по центру коридора — тут усе ще була його стежка... Три літери «Р» стрибнули йому назустріч зі стіни. Ніби його власний підпис, як знак його присутності.

Він завмер. Його зовсім не звали Ральфом. Він із першої години зненавидів цю кличку-­ім’я. Саме за те, що вона була іменем, він волів би називатися Барбосом або Мімозою, чим завгодно, що звучало б як прізвисько, а не як ім’я, котре могли сприйняти як його власне. І може, саме тому, завдяки ненависті до «Ральфа», він залишився «Ральфом» так надовго, переживши всі інші клички.

Ті, котрі охрестили його Ральфом, встигли піти, встигли піти ті, котрі були зовсім малими, коли його так назвали, й підросли ті, кого взагалі при цьому не було, а він залишався Ральфом; або просто буквою, великою літерою з номером. Літера — це було навіть гірше. На стінах вони писали тільки так, і між собою частіше вживали цей варіант, спотворюючи ненависне прізвисько ще більш ненависним скороченням.

Він зупинився перед дверима без номера з заскленим віконцем угорі. Тут його привітало ще одне «Р» — милом на склі. Він грюкнув дверима й позбувся власної клички до наступного виходу в коридор. Це був його кабінет і його спальня. Єдиний з вихователів він ночував на другому поверсі. Акула вважав це колосальною жертвою з його боку, Ральф не заперечував. Досить було нагадати: «Я перебуваю на цілодобовому чергуванні», — і він отримував усе, чого хотів, без особливих зусиль.

Ральф намагався відповідати образові того, хто приносить себе в жертву, хоча страх вихователів і самого Акули перед другим поверхом його смішив. Треба було знати їх дуже погано або взагалі не знати, щоби подумати, нібито вони полізуть трощити кімнату й різати вихователя, який там перебуває, просто так, бо вони погані чи то знічев’я. Він здогадувався про існування Закону. Йому про це ніхто не розповідав, але за деякими особливостями їхньої поведінки він вирахував не тільки існування Закону, а й окремі його пункти. Такий, наприклад, як недоторканність учителів і вихователів, надійно його захищав. За рідкісними винятками, вони трималися в рамках Закону. Винятки могли посипатися зливою тільки в фатальний період — за два тижні до випуску.

Зараз думати про це було ще зарано, боятися — тим більше. Він не збирався міняти кімнату лише тому, що через півроку щось могло статися. Найбільшу дурість він вчинив, повернувшись. На тлі цієї дурості турбота про власну безпеку виглядала безглуздо. І, звісно, він не збирався проводити останні місяці в Домі, бесідуючи з Шерифом або Ящером, котрий — напідпитку — завалюється в будь-яку кімнату на третьому, наче до себе додому. Дві-три пляшки пива, вважали вони, найкращий привід завітати в гості, й, оснащені ними, навіть не робили собі клопоту, щоби постукати.

За традицією, вихователі випивали. Тобто не напивалися, як Ящики, а випивали. Відмінність була тонкою й часто малопомітною, хоч їх би образило, якби хто-небудь висловився про це вголос. Ящиків образити було важче. Щоправда, вони іноді теж ображалися. Наприклад, їм не подобалося, коли їх називали Ящиками.

Мало хто в Домі знав, що прізвисько Ящикам придумав Ральф. Малися на увазі не форми й не кретинуватість, як вважали всі, а саме ящики з пляшками. Дати прізвисько кому-небудь у Домі було легко. Уночі пройтися по коридору, вибрати відповідне місце на стіні та, підсвічуючи ліхтариком або наосліп, написати те, що треба, так, щоб напис не дуже впадав у вічі. Усе одно прочитають. Стіни були їхньою газетою, журналом, дорожніми знаками, рекламним бюро, телеграфним центром і картинною галереєю. Це було просто — вставити туди своє слово й чекати, поки воно спрацює. Усе, що діялось потім, від нього не залежало. Прізвисько могли забути й зафарбувати чим завгодно, а могли прийняти й почати ним користуватися. Ральф рідко коли відчував себе таким молодим, як у ночі вилазок з балончиком фарби. Балончик і ліхтарик — більше для цього заняття нічого не було потрібно. Це виявилося наба­гато легше робити, коли він переселився на другий поверх, але тоді ж таки його двічі мало не застали на гарячому, й він перестав вносити свою лепту в прізвиська Дому, побоюючись, що рано чи пізно його викриють. Йому не хотілося підривати їхню довіру до стін, сам він отри­мував звідти багато корисної інформації, треба було тільки не лінуватися читати й розшифровувати ті їхні карлючки. Стіна була його входом у їхнє життя, членським квитком, без якого не можна було б увійти туди навіть покрадьки. Він навчився вихоплювати свіжі написи серед переплетення старих з першого погляду, настільки добре вивчив загальну схему. Не вдивляючись, не вчитуючись — це могли помітити; один неуважний погляд — і він забирав із собою ребус, який розшифровував увечері, за чашкою чаю, не поспішаючи, так, як інші проводять вечори над кросвордами.

Іноді це вдавалося, іноді ні, але він не засмучувався, знаючи, що завтра буде новий урожай повідомлень, над якими можна буде поміркувати. Єдине, що його дратувало, — велика кількість лайки, в яку теж доводилося вчитуватися, щоб не пропустити чого-небудь важливого. У період статевого дозрівання мешканців Дому він почав шкодувати, що має звичку читати те, чим вони прикрашали стіни. Пізніше лайка пішла на спад, хоча в околицях другої в лайці, як і раніше, можна було потонути.

Зараз, проходячи коридором, Ральф не дивився на стіни. За півроку вони змінилися майже до невпізнання; він не хотів засмічувати мізки в перший же день, у день повернення, вгадуючи все, що додалося за шість місяців там, де багато чого додавалося навіть за день. Тільки від численних «Р» йому не вдалося втекти, надто вже вони впадали в око, виділені та віді­рвані від групових написів; «Р» наповзали одна на одну в місцях найбільшого скупчення текстів і малюнків.

Може, це робилося не без умислу? Тільки кому вони адресували цей напис, йому чи таки собі? І чим це було? Нагадуванням? Привітанням? Чимось, про що вони боялися забути? А може, чимось, чого забути не могли? Він поїхав, і в той же час він перебував тут. Ніколи не зустрічав Ральф на стінах прізвиськ померлих; про них не говорили, їхні речі знищували або ділили між собою. Закривали дірку — так це називалося.

Ніч поминального плачу — і за людиною затиралися всі сліди, на стінах насамперед. Те ж відбувалось і з тими, хто залишав межі Дому. Вони були переконані в невідворотності кінця, який чекав їх у зовнішності. З тими, хто йшов, вони чинили, ніби з покійниками. А він наче й поїхав, але водночас залишився, вкарбований у стіни їхніми руками. Значить, вони знали, що він повернеться. Тільки як же вони могли про це знати? Як могли бути впевнені в тому, в чому сам він не був упевнений до останньої хвилини? Ральф опустив сумку на підлогу й сів на диван. Звичайно, вони знали. А тепер і я знаю, що вони це знали. Знаю, хоч навмисно не дивився на стіни. Вони написали так, щоби впадало в очі, щоб я зрозумів, повернувшись, що мене чекали...

Ще трохи — і я вирішу, що мене заманили, зачарували закляттями літер. Ще трохи — і я уявлятиму, як вони танцюють уночі довкола цих букв, шепочучи заклинання та малюючи магічні кола. Ще трохи — і я подумаю, що приїхав тільки тому, що вони цього захотіли. Я тут усього лише кілька хвилин, і вже почав божеволіти. Може, це так і треба в Домі — бути трішечки божевільним? Може, без цього тут просто неможливо бути?

Він знав, що почасти має рацію. Не можна піти й повернутися, коли забажаєш. Дім міг і не прийняти його. Таке траплялося з іншими, він бачив це не раз і не двічі, тож знав, що не помиляється. Його могло не прийняти ЩОСЬ. Невимовне для слів, ЩОСЬ таке, що не піддається логіці, ЩОСЬ, котре було самим Домом, або його духом, або суттю, він не шукав слів і не думав про це словами. Просто повертаючись, він знав, що остаточне рішення буде залежати не від нього. Не від нього, не від «них»… І щонайменше — від Акули. Власне Дім прийме його — або не прийме. І може, саме Дім вони намагалися власкавити, мітячи його стіни буквою «Р». Привчаючи Дім до думки про повернення Ральфа.

— Гаразд, — сказав Ральф стомлено. — Вважайте, що я подякував. Цікаво, що їм від мене треба? Чи це вже стало традицією — приносити в жертву зовнішності вихователя перед відходом?

Він підвівся, відганяючи дурні думки. Якщо їм потрібно вихователя, то їх тут вистачає і без мене... А божевільного вихователя нікому не треба, ні їм, ні мені. Він підійшов до вікна, шарпнув шпінгалет і відчинив одну зі стулок. Холодний вітер увірвався до кімнати, виганяючи спертий запах місця, де довго ніхто не жив.

Зім’яті хмари нависали над самими вікнами, по-вечірньому затінюючи день. Він витер пилюку з підвіконня, сів на нього й закурив, розслабляючись. Викинув недопалок і прислухався. Коридор гудів голосами.

Пісні Дому та його шурхоти...

Ноги простукотіли повз його двері, візки проїхали. Ральф пересів на диван і ввімкнув радіо. Заграла музика. Він збільшив гучність.

За дверима зупинилися. Двоє. Потім їх стало більше. Він чув приглушений шепіт, але не розрізняв слів. Вони пошепотілися. Тупіт важких каблуків Вісників Логів здаленів, щоби донести новину. Ральф вимкнув радіо. Він підійшов до дверей. Їхні стулки, розкриваючись, могли вдарити по обличчі. Але Вісники встигли відбігти.

— О-о-о... О-о-о...

Безглузді вухаті Логи чемно розкланювалися коло протилежної стіни.

— Ви повернулися! Ви слухаєте радіо...

— Так, — сказав він. — Як бачите.

Не перестаючи кивати, вони непомітно переміщалися направо. Якнайшвидше добігти, розповісти, першими всім розказати! Сенсація дня стояла перед ними во плоті, а ввічливість не дозволяла рвонути наввипередки, гучними криками оповіщаючи Дім про те, що трапилося.

Вони мучилися, палаючи вухами й покусуючи губи, поглядами жадібно обмацуючи Ральфа. Хто перший зауважить щось цікаве, стане героєм дня! Ті, котрі пішли, дізналися першими й першими розкажуть, але ті, котрі залишилися, першими побачили; відтак вони намагалися вичавити з цієї жалюгідної переваги все, що тільки можна, якщо вже першість повідомлення у них було відібрано. Розповіді очевидців повинні бути барвистими та хвилюючими, і Ральф майже фізично відчував, як із нього видобувають ці фарби й бентежні подробиці, пробираючись аж під шкіру жадібними щупальцями очей.

— Вільні, — сказав він їм.

Логи не ворухнулися, тільки втупилися в нього іще жагучіше.

— Я йду в третю, — зглянувся він. Охнувши, Логи помчали геть, наступаючи один одному на ноги, виблискуючи чорною шкірою жилеток і кнопками застібок.

Ральф ішов повільно, даючи змогу гінцям втілити свою місію. Він дивився на стіни.

Територія другої: безголові жіночі фігури, щонайкрутіші стегна, щонайкругліші сідниці та циці-диньки...

Між ними зміїлися висловлювання публіки про майстерність художників, вірші на аналогічні теми, лайка. «Хвіст доклав Щр. Соломон», «Стережися! Ти знаєш, про що я!», «Заплив скасований чрз. нестанд. вбран.», «Ще раз так зробив. Зроблю ще».

Щури стояли біля відчинених дверей класу, синхронно хихикаючи і совгаючи ногами, ніби ними керувала одна нетвереза рука.

— Доброго дня…

Щойно зі сміттєвих баків. Сіра шерсть у лишаях, вуса, що прозоро здригаються, запах звалища, до голих хвостів поналипав послід.

— З приїздом. Як поживаєте?

Ральф пройшов повз них. Малюнки на лобах, на щоках і на підборіддях, окуляри всіх форм і розмірів. Щури боялися світла й ховали від нього очі.

«З поверненням!» — реготнула стіна, прикрасивши вітання парканчиком із восьми знаків оклику. Як тільки вони встигли? Він минув другу. Зону сідниць і двозначних жартів. По стіні попливли червоні трикутники, бики й антилопи. Тут писали мало та дрібно. Малюнки Леопарда охоронялися від зазіхань. Ральф не став придивлятися. Зелена стрілка показувала прямо: «Стежка друїдів. Ґрунт перед собою обмацуй тичкою. Ж. Т. у п’ятницю кожного повного місяця».

Що таке Ж. Т. ? Жертвопринесення?

Дверний отвір класу третьої був порожній. Ральф увійшов — і під ногами зашелестіло насіння. Насіння й пожухле листя. Коробочки, які голосно розтріскувалися під каблуками, і тоді з них висипався білий порошок. У затінку зелених кущів за столами сиділи Птахи й усміхалися. Вікна затінювало м’ясисте листя, а також стебла різноманітних рослин. Пахло вологою землею.

Слон — величезний і червонощокий — хитав головою, оточений горщиками з фіалками. Фіолетовий спектр. Красуня над пожовклою геранню, Метелик під лимонним деревцем. Стервожер сидів на драбині — ширяв над класом, вознесений мало не під саму стелю. Йому товаришили два горщики з кактусами. Стіл Дракона, прикрашений тільки тарілочкою з пророслою пшеницею, виглядав убого. Птахи усміхалися. Щебет у кронах... Не було ні страху, ні ворожості. Вони, здавалося, щиро тішилися, що він повернувся.

Ральф сів за вчительський стіл. Товсте білувате стебло бебехнулося перед ним, як черв’як, що зірвався зі стелі.

Стервожер зліз із драбини, прошкандибав до столу та, пробурмотівши «вибачте», проковтнув те, що впало.

— Не раз же вам казалося: обрізайте підгниле!

Він обмахнув стіл носовою хустинкою.

— Дякую, — сказав Ральф.

Стервожер променисто всміхнувся. Перед Ральфом з’явилася чашка з кавою. Поки він здивовано її розглядав, поверхня кави затяглася ряскою.

— Бачите? — сумно запитав Стервожер. — За всім неможливо встежити. Я засмучений, повірте.

Ральф спробував зібратися з думками.

— Поки мене не було...

— Ми всі дуже сумували, — хором повідомили Птахи.

Стервожер подивився на них з гордістю.

— А в четверту перелетів Фазан, — повідомив Слон, длубаючись у носі. — Чомусь не до нас, а до них. Чомусь...

— Справи четвертої нас не стосуються, — перебив його Дракон. — Ти би помовчав!

Ангел заломив руки:

— Дім без вас не Дім, шановний Ральфе. Я це всім повторюю, постійно! Запитайте, запитайте їх...

— Щасливий чути, — сказав Ральф. — Що ще?

— Пісня! — радісно каркнув Ангел. — На вашу честь! Ми тільки вчора закінчили її розучувати. Дозвольте виконати?

Учора — закінчили розучувати? Пісню?

— Не дозволяю, — сказав Ральф. — Обійдемося без пісень.

Птахи розчаровано зітхнули. Ангел у нападі гніву вп’явся зубами у власну руку.

— Вибачте?

У дверях стояв маленький лисий чоловічок у синьому костюмі. Короткозоро мружачи очі, він розглядав Ральфа.

Той підвівся.

— Не маю за честь, — промовив чоловічок і ступив йому назустріч.

— Я вихователь, — пояснив Ральф. — Повернувся з відпустки, зайшов побачити хлопців. Але у вас урок. Я не заважатиму.

— Прошу вас, — заметушився учитель. — Спілкуйтеся. Я зайду пізніше.

— Ми вже поспілкувалися. Не хотів би заважати уроку. Вибачте.

Ральф обійшов лисого й вибрався на коридор.

Учитель прошмигнув за ним.

— Ви ж їхній вихователь, так? — пухка долонька схопила Ральфа за рукав куртки. — А вам не здається, — очі вчителя округлилися, голос знизився до шепоту, — не здається, що вони трошки дивні? Цей запах... І це... Ну, засилля флори… Ви не вважаєте? Кількість... І запах...

— Вважаю, — люб’язно сказав Ральф, знімаючи пальці вчителя з рукава. — Але вам час іти.

— Так, — учитель гірко скосив погляд на двері, — час іти… Однак я виразно відчуваю дискомфорт. Зрозумійте мене правильно, це важко...

Крізь прочинені двері солодко відгонило болотним духом.

— Звикнете, — пообіцяв Ральф. — З часом.

Похнюпившись, вчитель зник за дверима, і в них тут же просочився Стервожер.

— Поїхали, — сказав йому Ральф. — Усе, що сталося. Але стисло.

Стервожер притулився до стіни:

— У мене в зграї ніяких змін, — відзвітував він. — А в чужі справи я не лізу. Не так вихований.

— Ніхто тебе і не просить у них лізти.

Стервожер посміхнувся, оголивши червоні ясна.

— Найбільша новина: з нами більше немає Помпея. Раптово помер від колотої рани. Можна назвати це самогубством, а можна й не називати. Я називаю це так.

— А решта?

— Решта можуть зі мною не погодитися.

Ральф поміркував над сказаним.

— Тобто це не самогубство?

Стервожер у задумі похитав головою:

— Питання термінології. Коли хтось довго копає яму, потім ретельно встановлює на дні гост­рі кілки, а тоді, нарешті, з радісним криком туди стрибає, я називаю це самогубством. Інші можуть дотримуватися іншої думки.

— Добре, — зітхнув Ральф. — Далі?

— Далі в основному дрібниці. Ніяк не допетраю, яка з них може вас зацікавити. Ну, хіба та, що з першої до четвертої перевівся Фазан. Хрещеник Сфінкса. Він тепер ваш. А Лорда відвезли в зовнішність. У четвертій жалоба, — Стервожер затнувся і скривився, наче власний тон його раптом неприємно вразив.

— Це все?

— Ну, — Стервожер зітхнув, — якщо говорити про події давніші, то помер Вовк. Ще влітку, незабаром після вашого від’їзду.

— Від чого?

— А ось цього ніхто не знає.

Перед ними раптом виникла худа блондиниста постать з виряченими очима.

— Вибачте, — простогнала вона, протискуючись до дверей.

— Запізнюєшся! — сварливо закричав Стервожер. — І немає на вас управи, Логове сім’я!

Кінь замимрив, потрясаючи волоссям, і зник у дверях. Стервожер плюнув йому вслід розжованим листочком лимона.

— Негідник, — сказав він. — Бур’ян!

Обличчя його раптом спотворилося, він схопився за коліно й зашипів від болю.

Ральф уважно спостерігав.

— Значить, більше нічого?

Стервожер дивився на нього знизу, байдуже та безтямно. Він поринув у свій біль і замкнувся в ньому, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

— Добре, йди. Якщо погано себе почуваєш…

Ніхто на світі не зміг би впевнено сказати, прикидається Стервожер — чи йому насправді погано. Опустившись на підлогу, обіймаючи ногу, скулившись над нею, як над хворою дитиною, він тихо розгойдувався, наспівуючи крізь зуби. Ральф почекав, роздумуючи, чи не треба запропонувати свою допомогу. Але потім знизав плечима й пішов далі по коридору.

Коридор був порожній. За дверима класів монотонно гули вчительські голоси. Десь жебоніла вода.

Птахи... Треба було все ж таки послухати пісню. Яку вони начебто щойно закінчили розучувати. Тепер він уже ніяк не зможе дізнатися, чи була вона насправді, чи її придумав Ангел. Хоча, могло статися, що під натхненне диригування окільцьованих рук Стервожера вони би закрили очі та відкрили роти, їхній беззвучний спів тривав би й тривав, доводячи їх до екстазу... А він і не знав би, як на нього реагувати.

Ральф зупинився, дивлячись на стіну.

По ній тягнувся ланцюжок недбалих слідів чорного кольору. Він ішов знизу вгору й переходив на стелю, а звідти спускався по протилежній стіні. Хтось довго працював, витворюючи слід «людини-мухи». А може, хтось навчився ходити по стелі.

Фазан у четвертій. Похресник Сфінкса. Це Ральфові нічого не говорило. Фазанів він знав погано. Вовк і Помпей. Коли Стервожер згадав про Вовка, в нього заболіла нога. Помпей... Стрибнув у яму, яку викопав сам... Бо помилився? А може, порушив Закон? Суцільні загадки. Одначе більшого Ральф вимагати не міг. Стервожер не був стукачем. Він розповідав лише про те, про що Ральф дізнався б і так. Від того ж Акули. Проте сказане Стервожером було важливіше. На відміну від Акули, він знав, про що говорив, і давав шанс розгадати свої слова.

Це стало для них таємною грою, в якій Стервожер виявився його союзником, єдиним на весь Дім. Усе, що зміг зробити Великий Птах на знак подяки за ніч, проведену в кімнаті Ральфа, — ніч дворічної давності, прелюдією до якої стала спроба Стервожера згризти вщент стіни лазарета і зжерти його мешканців. Вона повинна була закінчитися в божевільні, але закінчилася в кімнаті в Ральфа.

На згадку про цю ніч Ральфові залишився закривавлений рушник, яким він порвав Стервожерові рот, затикаючи його виття. Ральф був занадто зайнятий, щоби думати про щось іще, окрім як зберегти цілими свої руки, але коли у відчинені вікна Птахові відповіла третя, він зрозумів, що це поминальний плач. Рушник і покусана оббивка дивана. Сліди зубів Великого Птаха. Коли він заплакав, Ральф його відпустив, і решту ночі Стервожер ридав, упершись горбатим носом у диванну подушку, а Ральф дивився на нього й чекав. Мовчки чекав. І не робив спроб заспокоїти. На світанку Стервожер встав, опухлий та почорнілий, дошкутильгав до душу й простояв під ним до дзвінка на підйом. А потім пішов. Ранок Ральф провів у лазареті з Птахами, розбираючи розгром, що його вчинив Стервожер напередодні. Ватажок третьої не з’являвся ніде три дні, а на четвертий прийшов у їдальню в траурі — й відтоді не знімав своєї жалоби. Мало які його риси могли викликати захоплення, але він ніколи не забував тих, кому чимось завдячував. Так почалася їхня гра «Відгадай, що я мав на увазі, якщо ти такий розумний» — і Ральф знав, що в ній він зав­жди отримає підказку. Нехай незрозумілу, чимось подібну на загадки стін, але все-таки підказку. Крім того, Стервожер говорив коротко і, на відміну від стін, не висловлювався віршами.

Він назвав Помпея самогубцем. Помпей викопав собі яму і стрибнув у неї, як наслідок, отримавши колену рану. Не дуже нагадує самогубство. Занадто алегорично. Ще не вірші, але близько до того.

Із Лордом доведеться розбиратися окремо. З ним і з його матір’ю. Яка ніколи не взяла б додому свого занадто дорослого сина. Значить, не додому, а кудись іще. Цікаво, куди?

Найнеприємніше, звичайно, — це Вовк. Коли мова зайшла про його смерть, Птах не дав навіть найтуманнішої підказки.

І саме тоді в нього розболілася нога. Випадково? Наскільки Ральф знав Стервожера, у того нічого не відбувалося випадково. А витерпіти раптовий біль Птах був спроможний, не кліпнувши оком. Вовк був із тих, хто міняв реальність... Одним із найсильніших. Претендентом. Може, саме в цьому — розгадка?

Тьмяні лампи вижовтили коридор. Назустріч шкутильгав Шериф — саме він пестував і залякував другу. Такий же Щур, тільки старший та крупніший.

— Ого! — Шериф підморгнув з-під козирка бейсболки й розплився в усмішці. — Привіт, брате! Якого хріна ти повернувся в це болото?

Ральф на ходу зобразив подив і радість від зустрічі з колегою й зачепив долонею його долоню:

— Скучив за тобою, напевно.

Шериф вибухнув схлипами реготу й щез у дверях другої, не перестаючи порохкувати. Грубий, як кабель, хвіст втягнувся за ним, зачіпаючи Щурів, які порозступалися... Щури хихотіли, розгойдувались і потирали долоні.

На дверях своєї кімнати Ральф виявив записку, пришпилену кнопкою: «Я ображений. Міг би й зайти». Підпису не було, але почерк Акули він упізнав одразу. Зішкрібши кнопку, Ральф застромив записку в кишеню та пішов до директора. Акула чекав його в неробочій частині кабінету, потопаючи в низенькому кріслі з оббивкою в синьо-жовті квіточки. Коліна — вище грудей, ніс утуплений в екран телевізора. Скоса зиркнувши на Ральфа плямистим оком, він тицьнув на сусіднє крісло:

— З приїздом.

Ральф сів, відразу провалившись по самі груди. Вигляд Акули красномовно свідчив про швидке закінчення робочого дня.

— Я зараз відчалюю, — підтвердив Акула, всмоктав прозору рідину зі склянки, ігноруючи соломинку, і втупився в Ральфа. — Нема чого тут сидіти до кінця уроків. У цьому немає жодного сенсу. Ось ти бачиш у цьому сенс? Ні. І ніхто не бачить. Але чомусь так прийнято: я повинен тут стирчати до цілковитої знемоги, хоч абсолютно нікому тут не потрібний. Ніхто не постукає, ніхто не зайде, ніхто ні про що не запитає. Ніколи. Але ти сиди. У цьому й полягають обов’язки директора. Я стирчу тут, як пень, з восьмої до четвертої, при цьому я не можу навіть зняти краватку, бо а раптом щось зненацька трапиться! Я повинен бути готовий. Якщо хтось думає, що мені легко, він помиляється. Мені зовсім не легко. З приїздом, дорогий колего. Ти з роками не змінюєшся. Моложавий.

Ральф здивувався:

— П’ять місяців уже вважаються роками?

— Вважаються, — підтвердив Акула. — У важких бойових умовах місяць іде за рік. Загалом ти прогуляв п’ять років і, звичайно, можеш вважати себе звільненим. Я оце не дорікаю. Просто підбиваю підсумки.

— Дякую, — Ральф дивився на екран.

Акула не любив, коли його ігнорували. Він потягнувся за пультом. Екран загас, і Ральф розвернув крісло в бік директора. Директорський палець погойдувався на рівні перенісся:

— Яка тобі належалася відпустка? Двомісячна. Дво-, а не п’яти-. Тебе звільнено. І вже давно. Але, — палець зробив обертальний рух, — ти маєш моє прощення. Чому? Бо я доб­ре до тебе ставлюся. Я розумію, через що ти здимів. А чому я це розумію? Бо я чуйна та всерозуміюча людина...

Ральф розслабився й витягнув ноги. Слухати божевільні промови Акули належало до обов’язків вихователів, для кожного це давно стало чимось звичним. Він думав про Вовка. Про Помпея. Про «яму». Чим же була насправді ця «яма», яку, за твердженням Стервожера, Помпей викопав собі сам? Що мав на увазі Великий Птах? Про Помпея думалося легше, ніж про Вовка. Про Вовка думати не хотілося.

— А хто зрозуміє мене? Ніхто. Я самотній, усіма покинутий чоловік. Мій підлеглий повертається після піврічної відсутності, але навіть не заходить привітатися. І я пишу йому записки! «Приходь!» — пишу я. І лише тоді він приходить. Яким словом окреслити все це? Тільки одним. Лайно! Усе навколо — оце ось, власне, лайно.

— Вибач, — перебив його Ральф. — Та я ж і без записки зайшов би...

— Коли? — плямисті очі Акули обурено спалахнули. — Завтра? Післязавтра? Я вимагаю шанобливого ставлення. Або забирайтеся всі до біса. Я тут господар! Так чи не так? — Директор замовк, важко зітхаючи в склянку.

Ральф непомітно подивився на годинник. До кінця останнього уроку залишалося менше ніж двадцять хвилин, а йому хотілося встигнути в шосту до того, як Пси розбіжаться по всьому Дому. Значить, як тільки вийде вчитель.

— Ти, — Акула поставив склянку на підлогу й понуро обвиснув у кріслі, — найбільш вартісний вихователь у цій дірі... Усе покинув і втік на Велику Землю. Залишив нас на поталу, на різню, а сам утік.

— Ніхто нікого не збирається різати.

— Це ти так кажеш, — скрипучий голос Акули ніби засипав вуха м’яким піском. — Тільки ти так кажеш. — Він понюхав свою долоню й насупився.

Ральф терпляче чекав. Директор не був п’яний. Він перебував у стані, який декотрі некоректні вихователі називали «місячними». Сперечатися з ним зараз не мало сенсу.

— Я дуже хворий, — заявив раптом Акула, пильно дивлячись Ральфові в очі. — Ніхто не вірить, але скоро всі переконаються.

Ральф зобразив стурбованість:

— Що за хвороба?

— Рак, — похмуро сказав Акула. — Так я вважаю.

— Треба перевіритися. Це серйозно.

— Не треба. Невідання — це краще. Якщо мене вб’ють, я уникну довгої та болісної смерті. Це втішає. Але зовсім трохи.

— Убити теж можна по-різному.

Акула здригнувся.

— Що ж. А ще можна наговорити хворій людині всякої негіді, замість спробувати її розрадити.

Акула посидів — із виглядом вмираючого, потім поглянув на годинник і нервово заметушився.

— Ох... Сьогодні ж футбол. Чорт! Зовсім з голови вилетіло! — він підхопився й оглянув кабінет. — Усе вимкнено. Залишилося світло. І двері.

Понишпорив по кишенях.

— Пообідаєш зі мною?

— Ні. Дуже втомився з дороги. Мабуть, ляжу спати.

Узявши простягнуті йому ключі, Ральф вимкнув світло. Акула милувався ним з порога.

— Добре, що ти повернувся. Завтра з самого ранку почнемо ознайомлювати зі справами. Ця п’ятимісячна відпустка тобі ще вилізе боком.

— Не сумніваюся.

Замкнувши двері, Ральф передав зв’язку директорові. Той почав нею бряжчати, відшукуючи ключ від своєї спальні.

— Чому Лорда забрала його мати? — запитав Ральф.

— Уже знаєш, — захоплено видихнув Акула. — Як зав­жди. Допіру приїхав — а вже все знаєш. Я зав­жди казав, що ти не зовсім нормальний. У хорошому сенсі, звичайно.

— Чому вона його забрала?

Акула нарешті знайшов ключ і ретельно відділив його від зв’язки, щоби не переплутати з іншими.

— Втратила довіру. Ми погано наглядали за її хлопцем. Так вона висловилася. І що йому шкодить тутешній клімат. Гарна жінка. З нею важко сперечатися. А я навіть не намагався.

— Вона його додому взяла?

— Не знаю. Це не моя справа. Я не питав.

— Вона могла поміняти школу... Якщо її не влаштовувала тутешня.

Біля їдальні їх оглушив пронизливий дзвінок. Ральф мимоволі поморщився. Акула подивився на нього з презирством, як досвідчений морський вовк на когось, хто пішов на пенсію, а відтак втратив форму моряка.

— Розслабився, — констатував він. — Зледащів! А я ж бо ставлю тебе за приклад молодим.

Не перестаючи бурчати, він піднявся по сходах. Ральф постояв на майданчику, дивлячись йому вслід, і повернувся в коридор.

У шостій ніколи не бувало тихо. Навіть коли всі мовчали, вухо вловлювало ледь чутне гудіння, подібне на роботу захованого в стіні двигуна.

Той-таки невидимий бджолиний рій...

Він увійшов, і голоси замовкли. Пси загасили плювками сигарети в долонях, попадали з підвіконь, відкотилися до стільців і спробували ввімкнути тишу. Тоді він почув застінний гул: шепіт їхніх думок, який не вимикався ніколи, бо їх було занадто багато. Пісню шостої кімнати. Вони були яскраво вдягнені — не як Щури, але близько до того; око хапало сплески червоних сорочок і смарагдових светрів, але стіни класу сочилися блякло-сірим пластиліном, замикаючи Псів у непроникний прямокутник, що не пропускав повітря, і вікна здавалися ілюстраціями, приклеєними до цієї сірої маси. Зачинивши за собою двері, він відразу відчув, що в цьому вакуумі важко дихати й рухатися, що стеля нависає занадто низько, а стіни зсуваються, зливаючись із підлогою та стелею, і тиснуть гумовою сірістю... в якій можна загрузнути, наче комаха, і коли ввійде хто-небудь інший, ти вже будеш її частиною, розписом, що зливається з іншими закарлючками, мертвим експонатом шостої.

— Я хочу поговорити з новим ватажком, — сказав він. Почекав, поки стихне кашель тих, котрі похлинулися димом, і додав: — Або з тим, хто себе ним вважає.

Вони завовтузилися, опускаючи очі. Усі в нашийниках — справжніх і саморобних, шкіряних, всіяних шипами й кнопками, розшитих пацьорками. Він зрозумів — перш ніж почув відповідь.

Ватажка немає. У шостій тільки ватажок був позбавлений необхідності носити знак своєї належності до зграї, тільки ватажок міг ходити з голою шиєю. Звичайно, нашийник міг бути маскуванням — ховаючи ватажка, який не бажав себе виявляти. Але ніхто з Псів навіть мигцем не подивився на іншого, ні на кому не зосередилася загальна увага. Людини, яка зайняла місце покійного Помпея, серед них не було.

Вони щулилися, втискаючи голови в плечі, й розглядали свої долоні, неначе соромлячись чогось. Того, що серед них не знайшлося нікого, хто міг би стати головним? Свого обезголовлення? Своєї втрати?

— Ватажка немає, — сказав хтось із задніх рядів. — Ми ще не вибрали.

— Коли помер Помпей? — запитав Ральф.

— Місяць тому, — відповів довговидий Лавр в окулярах. — Трохи менше, ніж місяць.

— І досі нікого не вибрали?

Пси пригнулися, демонструючи потилиці, приховуючи щось, чого соромилися, що завдавало їм болю. Нечутний гул у стінах посилився. Стіни поповзли на Ральфа, затуляючи від нього шосту, але поки ця слизька сіра завіса змикалася, він встиг вловити:

Жовте світло захищених сіткою ламп спортзалу, масляниста зелень підлоги, розмальованої колами, крик... Темна фігура забилася на підлозі, розбризкуючи кров... І тут же стіни зімкнулися, замазуючи уламки видінь сірим, знебарвлюючи їх і стираючи. Він побачив досить багато, щоб зрозуміти: хай там що трапилося з Помпеєм, але вони при цьому були присутні всією зграєю, і спогад про побачене, обсмоктаний до гіркої їді на язиках, не давав їм спокою. У ньому чаїлися їхній біль і страх перед кимось, про кого він поки що не мав уявлення. Вони були занадто закриті, занадто опиралися його спробам зрозуміти щось іще.

Зграї будувалися за принципом драбини. Кожен щабель — жива душа. Ламався верхній — першим ставав попередній. На місці обезголовленої піраміди тут же виростала нова верхівка. Так було зав­жди й у всіх, крім Фазанів. У кожній зграї був не тільки свій перший, але й свій другий. Навіть у Птахів, хоча Стервожера відділяла від зграї величезна відстань — не менше, аніж у сімнадцять порожніх сходинок, — був Дракон, готовий, якби з ватажком щось сталося, зайняти його місце. Порядок порушувався тільки в разі повалення ватажка кимось із тих, котрі стояли набагато нижче. Але тоді цей нижній займав верхнє місце. Те, що в шостій не сталося ні того, ні іншого, вказувало на третій варіант. Який явно не мав нічого спільного ні з першими двома, ні з чим-небудь із того, що могло спасти на думку Ральфові. Цікаво, до чого тут спортзал?

— Дивно, — сказав він. І задумався.

Він зрозумів, наскільки надовго, тільки коли побачив, що за вікнами споночіло, а зграя знемагає від його присутності. Найнервовіші кусали нігті й корчили гримаси, візочники тихо вовтузилися, зблизивши землисті обличчя, гудіння в стінах підвисало. Усе навколо стало сірим. Шоста була зайнята своїм захистом, і всі вони стали схожі на потопаючих — або на давно потонулих — у брудному акваріумі, не чищеному мільйон років.

Ральф вийшов, нічого не сказавши. Стогін полегкості шостої злився з ударом дверей, які тут же знову прочинилися, й у щілину прослизнуло бліде обличчя Лога Москіта, котрий відстежував його маршрут. Між класом і спальнями шостої Ральф ішов повільно, вивчаючи стіни. Здираючи, мов лушпиння, свіжі написи, оголюючи заховані під ними старі, напівстерті, ледве помітні для ока. Собачі голови в нашийниках. Заклики «членам суддівської колегії» зібратися у дворі суботнього вечора. Він примружився. Онде воно. Кішка з людською головою, перекреслена червоним. Чорний трикутник із пробитою в ньому діркою. Спіраль з оком всередині, поцяткована зазублинами. Усе — старе. Не менш ніж місячної давності. Він подивився ще раз, щоб переконатися, що не помилився. Значення цих символів він зчитував легко, як і власне прізвисько. Кішка — Сфінкс. Трикутник — Чорний. Спіраль з оком — Сліпий. Усі три знаки використовувались як мішені. Випадкового збігу тут бути не могло.

Сліпий сидів навпочіпки під його дверима, виводячи пальцем на паркеті невидимі кола. Довге чорне волосся падало на обличчя. З дірок на джинсах випиналися коліна. На звук кроків він підняв голову — худий, з безбарвними очима, безликий; без віку, як халамидник, який не пам’ятає дати свого народження. Підводячись, він стрімко помолодшав, а назустріч Ральфові випростався вже зовсім хлопчисько.

У півтемряві коридора будь-хто, крім Ральфа, сприйняв би це як обман зору, наслання, що розсіялося, варто було до нього наблизитися.

— Здрастуй, — сказав Ральф, відчиняючи двері.

— Здрастуйте.

Ральф пропустив його перед собою й увійшов слідом.

Сліпий завмер у дверях. Ральф відчув мимовільне бажання взяти його за руку й підвести до стільця або до дивана. Сліпий, безпорадний на чужій території, светр великий, рукави сповзають до самих пальців, а ще ці дірки на колінах... Він прикрив очі, струшуючи нав’язаний йому образ. Ідіоте! Перед тобою господар Дому! Ральф підійшов до вікна, кинувши через плече:

— Сідай.

У ту ж секунду він обернувся, сам не знаючи, що, властиво, чекає побачити: пошук, безпорадність, намацування в порожнечі відчутних на дотик предметів — чи, навпаки, впевненість, стрімкість і швидкість, хоча Ральф не здивувався б, якби Сліпий не зрушив з місця або, затинаючись, попросив би його про допомогу.

Але Сліпий сів там, де стояв, — біля порога, схрестивши ноги й заховавши долоні під пахви.

— Так мені тебе не видно, — сказав Ральф, ворушачи розкладені на дивані речі в пошуках сигарет. — Тільки проділ. Скільки волосся потрапляє до тебе в тарілку за кожним обідом?

— Я не рахував, — відгукнувся Сліпий. — Це важливо?

— Це неохайно, — Ральф знайшов сигарети, запалив і сів на диван.

Курив він мовчки, даючи Сліпому час освоїтися. Або понервувати. Сліпий сидів нерухомо, й було видно, що так сидіти він може нескінченно. Давай пограємо в цю гру... Єдине, що заважало Ральфові, — сигарета; щодо решти, то він закам’янів настільки ж, наскільки закам’янів Сліпий.

Тільки попіл, який наростав на кінчику сигарети, заважав йому зникнути остаточно. Сліпому не заважав ніякий попіл. Болотяного кольору светр, крізь плетиво якого просвічувала шкіра, перетворився на висохлу луску, очі прикрили синюваті повіки. Сліпий зник, і Ральфові здалося, що він сидить перед застиглою рептилією, яка, втім, цілком могла виявитися сучком химерної форми або навіть тінню від сучка. Що б це не було, залишатися нерухомим воно вміло дуже надовго. У Ральфа ніколи не вистачало терпіння з’ясувати, наскільки.

— Розкажи, що сталося з Вовком. І як це сталося.

Сліпий, негайно повернувши собі подобу хлопчика, з готовністю подався вперед:

— Він не прокинувся. Ніхто не знає чому.

Ральф подивився на свою сигарету, точніше, на фільтр, що дивом втримував стовпчик попелу.

— І це все? Ще раз, будь ласка. Детальніше.

Сліпий похитав головою.

— Ми спали, — сказав він. — Уранці всі прокинулися, а він — ні. Напередодні він поводився, як зав­жди, ні на що не скаржився.

Ральф спробував уявити.

Сліпий не брехав, але неправильність у його словах була чимось на кшталт брехні. Ральф досить добре знав про зв’язок, який існував між ними, — це було те, що робило їх зграями, те, що пригнало третю до дверей лазарета, коли помер Тінь. Чому саме того вечора і в той час вони прийшли туди всі, навіть тупоголові Логи? А може, це було ніби дзвін, чутний тільки їм? Він бачив таке не раз: скулені фігури біля стін Могильника не курили й не розмовляли, просто сиділи нерухомо. Це було не прощанням, а радше участю в тому, що відбувалося там, куди вони не могли потрапити. То хіба могли вони — ті, що чули смерть крізь стіни, — не почути її у своїй спальні? Хіба могли вони не прокинутися, коли помирав один із них?

— За два кроки від вас помирала людина, і ви нічого не відчули? Вас ніщо не стривожило?

— Там не було навіть і двох кроків, — заперечив Сліпий. — І ми б не спали, якби щось відчули.

— Зрозуміло, — Ральф підвівся. — Як ти думаєш, навіщо я покликав тебе? Кожен з твоєї групи міг би розповісти мені те ж саме. Якщо збираєшся продовжувати в тому ж дусі, двері в тебе за спиною.

Сліпий згорбився сильніше:

— Як я повинен говорити? В якому дусі? Що ви хочете почути?

— Я хочу почути, що ти, ватажок, можеш сказати про члена твоєї зграї, котрий одного разу не прокинувся. Якщо я не помиляюся, саме ти відповідаєш за те, щоб вони прокидалися вранці.

— Сильно сказано, — прошепотів Сліпий. — Я не можу відповідати за все, що з ними може статися.

— Знати, чому це сталося, ти теж не зобов’язаний?

Сліпий промовчав. Ральф піднявся з дивана. Варто було йому наблизитися, як у позі Сліпого з’явилася примарна розслабленість. Знайома реакція. Милі діточки Дому... Саме так багато хто з них реагує на наближення небезпеки. І саме тоді з ними треба бути насторожі. Сліпий розслабився, але очі — прозорі калюжки, що їх вії втримували на блідій шкірі, — замерзли, перетворившись на лід. Крижаний, зміїний погляд. Сліпий не вмів його ховати.

— Якщо хочеш виглядати більш невинно, носи окуляри, — несподівано для себе порадив Ральф.

— Це нервує зграю, — з жалем відповів Сліпий. — Особливо Сфінкса. Не можу з ним не рахуватися.

— А що він думає про смерть Вовка?

— Він намагається про неї не думати.

— Якщо я не помиляюся, він був дуже прив’язаний до нього?

Сліпий неприємно засміявся:

— Як ви дивно це кажете... Прив’язаний. Чимось на зразок сталевого троса, завтовшки як я.

— Куди ж цей трос подівся в ту ніч?

— Не знаю. І не збираюся про це питати.

— У тебе міцний сон? Ти не прокинешся, якщо поруч хтось застогне?

Через обличчя Сліпого ковзнула злість — і тут же зникла.

— Я прокинуся, навіть якщо поруч пискне миша. Вовк не стогнав. Він взагалі не видавав ніяких звуків. Він сам не встиг зрозуміти...

— Ага, то ось воно як! — випростався Ральф. — Цікаво ти заговорив. Звідки тобі знати, що він встиг і чого не встиг? Адже, коли це сталося, ви всією зграєю дружно спали.

— Я знаю. Він теж спав. Інакше його обличчя не було б таким спокійним. Його страх розбудив би нас. Це, напевно, була найспокійніша смерть за всю історію Дому.

— Якби на місці Вовка був Сфінкс, а я тобі розповів би про його смерть тими самими словами, якими ти розповів мені зараз про Вовка, ти задовольнився б моїм поясненням?

Сліпий трохи позволікав з відповіддю.

— Не знаю. Ви занадто багато від мене хочете.

— Ти радий, що він помер?

Цього не треба було казати — Ральф зрозумів це відразу, але було вже пізно.

— А вам не здається... — кілька секунд Ральфові здавалося тільки, що зараз у нього плюнуть отрутою. — Вам не здається, що деякі мої почуття вас не стосуються? Що я відчуваю, коли вмирає хтось із моєї зграї, — це моя справа. Вам так не здається?

Сліпий раптом заплющив очі, немов прислухаючись до чогось, що було чутно тільки йому, а тоді різко змінив тон:

— Вибачте. Я не хотів вас образити. Якщо ви питаєте, значить, вам це потрібно.

І, змушуючи себе, — Ральф чітко вловив цю заданість, примус, так наче Сліпий раптом вирішив перед ним роздягнутися, — додав:

— Я не був радий. Але нікого іншого я на нього не обміняв би. Жодного з них. Якщо вас це цікавить. Якщо, кажучи про мою радість, ви мали на увазі саме це. Я не причетний до його смерті, якщо ви мали на увазі це. А якщо ви мали на увазі мою до нього нелюбов — то це правда. Я не любив його. Як і він мене. Іноді мені справді здавалося, що я був би радий, якби...

— Досить! — перебив його Ральф. — Вибач. Я повівся нетактовно.

Сліпий обіймав себе за плечі. Дивлячись на нього, Ральф не міг позбутися відчуття, що бачить заживо зідрану шкіру, розпорену оболонку захисного панцира. Чим би воно не було в дійсності, Сліпий заподіяв це собі сам.

— Гаразд, — промовив Ральф. — Твоя відвертість гірша, ніж мовчання. Якщо я запитаю тебе про Помпея, ти, звичайно, скажеш, що не маєш права говорити про справи шостої?

Сліпий кивнув:

— Так і є.

— І чому помер Помпей, теж не маєш уявлення?

— Маю. Але сказати не можу.

Ральф зітхнув:

— Гаразд. Як ти думаєш, навіщо я викликаю до себе ватажків, коли хочу щось з’ясувати? Щоби послухати, як вони відкараскуються від мене загальними фразами? Ти вільний. Можеш іти.

Сліпий встав:

— Ви забули запитати мене ще про одну людину.

— Я не забув. Просто мені не подобається наша розмова. І я не хочу її продовжувати. Йди.

Сліпий не пішов. На його обличчі з’явився вираз стурбованості, ніби він мав вирішити непосильне завдання, з яким не сподівався впоратися.

«Ось, — з полегкістю подумав Ральф. — Це буде прохання. Зараз я дізнаюся, заради чого Сліпий здатний вилізти з власної шкури».

— Про що ти хочеш попросити?

— Про Лорда. Дізнайтеся про нього хоч що-небудь. Уже місяць, як його забрали, і ми нічого не знаємо. Де він та як йому живеться.

Ральф мовчав, приховуючи здивування. Замазані клички на стінах, пороздавані речі, поминальний плач — це він бачив і чув, про це він знав. Ті, котрі полишали Дім, були частиною цього знання, однією з деталей, в яких він не сумнівався. Прохання Сліпого — про того, хто повинен був перестати для них існувати з тієї хвилини, як його вивезли з Дому, — спростовувало це знання.

Сліпий терпляче чекав. Сигарета обпекла Ральфові пальці.

— Ти вільний, — повторив він. — Можеш іти.

— Як щодо Лорда?

— Я сказав, що ти можеш іти.

Лице Сліпого застигло. Він відчинив двері та зник. Ральф не почув нічого. Сліпий ходив безшелесно.

Ральф стояв, дивлячись на засклене віконце в дверях. Буква «Р», перевернута задом наперед, майже невидима, просочувалася в кімнату, залякуючи й попереджаючи, нагадуючи про те, що й він усього лише частина Дому.

Може, я повернувся якраз для цього. Щоб дізнатися про одного з них, який опинився там, куди вони не мають доступу. Щоби принести їм відповідь... Вони чекали на мене...

Табакі

Я не люблю історії. Я люблю миті. Люблю ніч більше, ніж ранок, місяць — більше, ніж сонце, а тут і зараз — більше, ніж будь-яке десь і потім. Ще люблю птахів, гриби, блюзи, павичеве пір’я, чорних кішок, синьооких людей, геральдику, астрологію, криваві детективи й стародавні епоси, де відрубані голови роками бенкетують і бесідують з друзями. Люблю смачно поїсти й випити, люблю посидіти в гарячій ванні та повалятися в снігу, люблю носити на собі все, що маю, і мати під рукою все, чого потребую. Люблю швидкість і біль у животі від страху, коли розганяєшся так, що вже не можеш зупинитися. Люблю лякати й лякатися, смішити та спантеличувати.

Люблю писати на стінах так, щоб незрозуміло було, хто це написав, і малювати так, щоб ніхто не здогадався, що там намальовано. Люблю писати на стінах з драбини та без неї, балончиком і витискаючи фарбу просто з тюбиків. Люблю користуватися малярським пенз­лем, губкою й пальцем. Люблю спочатку намалювати контур, а потім цілий його заповнити, не залишивши прогалин. Люблю, щоб букви були завбільшки як я, але й зовсім дрібні теж люблю. Люблю спрямовувати тих, хто читає, стрілками туди й сюди, в інші місця, де я також щось написав, люблю заплутувати сліди і розставляти фальшиві знаки. Люблю ворожити на рунах, на кістках, на бобах, на сочевиці та за «Книгою Змін». У фільмах і в книгах люблю теплі краї, а в житті — дощ і вітер. Дощ я взагалі люблю найбільше. І весняний, і літній, і осінній. Всякий і зав­жди. Люблю по сто разів перечитувати прочитане. Люблю звуки гармошки, коли граю я сам. Люблю, коли багато кишень, і коли одяг такий заношений, що здається власною шкірою, а не чимось, що можна зняти. Люблю захисні обереги, такі, щоби кожен був на щось окреме, а не збірні, на всі випадки життя. Люблю сушити кропиву й часник, а потім додавати їх у все підряд. Люблю намазати долоні емульсією, а потім привселюдно її віддирати. Люблю окуляри від сонця. Маски, парасольки, старовинні меблі з фіглями, мідні тази, плетені стільці, старі листівки, грамофони, пацьорки та прикраси з них, морди трицерапторів, жовті кульбабки з жовтогарячою серединкою, підталих сніговиків, яким відпали носи-морквини, потаємні ходи, схеми евакуації з будівлі при пожежній тривозі; люблю, нервуючи, сидіти в черзі під лікарським кабінетом, люблю іноді заверещати так, щоб усім стало погано, люблю вві сні закинути на кого-небудь, хто лежить поруч, руку або ногу, люблю розчухувати комарині укуси й передбачати погоду, зберігати дрібні предмети за вухами, отримувати листи, розкладати пасьянси, курити чужі сигарети, порпатися в старих паперах і фотографіях, люблю знайти щось, що втратив так давно, що вже аж забув, навіщо воно було потрібне, люблю, коли мене дуже люб­лять і коли я остання надія довколишніх, люблю свої руки — вони красиві, люблю їхати куди-небудь у темряві з ліх­тариком, люблю перетворювати одне на інше, щось до чогось приклеювати й приєднувати, а потім дивуватися, що воно працює. Люблю готувати неїстівне та їстівне, змішувати різні напої, смаки та запахи, люблю лікувати друзів від гикавки переляком. Я занадто багато всього люблю, перераховувати можна нескінченно.

А не люблю я годинники.

Будь-які.

З причин, які обтяжливо перераховувати. І тому я цього не робитиму.

Сьогодні в Дім повернувся Ральф. Людина-загадка, своєрідний релікт. Єдиний свідок минулих епох з-поміж вихователів. Я не сказав би, що ми за ним жахливо тужили, але все-таки з ним якось цікавіше, ніж без нього. Ті, котрі прибули в Дім упродовж останніх трьох років, зворушливо його бояться, що створює неповторну атмосферу, коли він ходить коридорами. Атмосферу трепету. Та що вже там розмінюватися на дрібниці. Це наш Дарт Вейдер. Весь у чорному, страшний і незбагненний, тільки без хрипучого шолома. Не встиг Ральф повернутися, як жити стало веселіше.

Новину приніс, звичайно, Лері. Перед останнім уроком. Ми не встигли нічого обговорити — урок якраз почався — тож довелося тихо перетравлювати її до дзвінка. Зате потім закрутилося. Кожні п’ять хвилин до класу заскакував хтось із черговим повідомленням про те, куди перемістився Р Перший. Я запропонував почепити на стіну карту Дому й відзначати його маршрут прапорцями, але ніхто не зголосився допомогти в складанні карти, а креслити її самому — зовсім не просто; хто як хто, а я ж то це знаю. Шкода, звичайно. Ральфа така увага до нього могла би приємно вразити. Я був упевнений, що в зв’язку зі своїм поверненням він перебуває в депресії, так що невелике підбадьорювання пішло б йому на користь.

Повернення це було чимось само собою зрозумілим, але розумілося воно вже настільки давно, що всі встигли до цього призвичаїтися, і коли Ральф усе-таки повернувся, зазнали деякого потрясіння. Для нас повернення Ральфа означало, що тепер є кому довідатися хоч що-небудь про Лорда. Тому, виходить, він повернувся більш ніж до речі.

— Ага, — сказав з цього приводу Сфінкс. Це було таке багатозначне «ага», що я жахливо пошкодував, що не сам його вимовив.

Трохи згодом стало зрозуміло, що одним «ага» тут не обійтися. Що треба якось донести це «ага» до Ральфа.

Горбач пропонує послати делегацію з клопотанням. Сфінкс не погоджується, бо це, бачте, буде виглядати дещо загрозливо. Я пропоную послати мене. З цим чомусь не погоджується ніхто. Сфінкс каже, що йти повинен Сліпий, і з цим погоджуються всі, крім Сліпого. Сліпий пропонує послати Грубого з листом, мотивуючи це тим, що в Грубого більше душевності. Мені ця ідея подобається. Я сумніваюся в Сліпому. Тобто в його талантах прохача. Він не та людина, яка зуміє в потрібному місці затремтіти голосом, проявити наполегливість і певне занудство. Я б зумів. І вражений, що зграя, виявляється, неспроможна це оцінити. У крайньому разі придався б і Грубий — безкрилий поштовий голуб, сама невинність і цілковите нерозуміння того, що відбувається, — та вони не хочуть і Грубого. Але ж який був би тонкий хід! І Ральф би розридався в своєму запилюженому кабінеті.

Більшістю голосів ми вибираємо Сліпого.

Тим часом повертається Лері з останніми новинами. Про те, що Р Перший відвідав шосту. Що він і зараз там, і в шостій підозріло тихо. Чи не зжер він Псів цілим скопом?

Їду перевірити.

У коридорі пожвавлення. Логи гасають взад і вперед, перешіптуються й роб­лять страшні очі. Біля дверей шостої затор із підслуховувальників. Які обліпили двері вухами й посиніли від спроб не дихати. Зрозуміло, що туди не пробитися. Трохи розчарований, їду назад. На півдорозі мене мало не збивають з Мустанга Лері та Кінь, що мчать галопом від шостої. Зі­пхнувши нас зі свого шляху і дивом не перекинувши, відцокують із заливчастим іржанням, навіть не помітивши, що перечепилися. Тим більше не помітивши, об що.

Повертаюся якраз на момент проводів Сліпого. Неохоче, з кислим обличчям, він тягне ноги в напрямку кабінету Ральфа. Горбач, Сфінкс і Македонський всіляко підбадьорюють його й напучують, але будь-хто, хто зробить собі клопіт придивитися, побачить, що ватажок не палає ентузіазмом. І якби не бадьоре Сфінксове «ага», яке ще не потьмарилося мені в пам’яті, я був би зовсім занепав духом від такого видовища.

Ймовірно, дещо від моїх сумнівів передається Горбачеві. Тому що, дивлячись услід Сліпому, він каже:

— Може, варто було все ж послати Нанетту?

— Щоб вона засрала Ральфові весь кабінет? — уточнює Сфінкс.

Я кажу, що ще невідомо, що там витворить Сліпий.

— У Сліпого розвинене почуття обов’язку, — відказує мені Сфінкс.

Фраза звучить так офіційно, що ні в кого не виникає бажання посперечатися.

Далі ми просто чекаємо. Я гризу нігті, й на душі робиться дедалі паскудніше. Після вилучення Лорда спільне ліжко зробилося огидно просторим і безлюдним. Куряка не рятує становища. Ні три, ні чотири Куряки його би не врятували.

Емоції Лорда незамінні. Вони робили простір дивовижно насиченим.

Не заповзай на його плед, не дихай на його подушку, не пукай у нього під вухом! Як же круто було все це проробляти, з солодким передчуттям, що йому от-от увірветься терпець — і полетять на всі боки книги, подушки та пір’я! І — дивитися, як полохається Куряка. Тепер полохатися нема чого. Другого такого, як Лорд, у нас немає.

Я виймаю гармошку й виконую три пісні очікування поспіль. Я не люблю чекати, так що пісні очікування — найпохмуріші з-поміж моїх пісень. Більше ніж три навіть я сам не спроможний стерпіти. Людність зазвичай починає розбігатися вже на першій. Цього разу, правда, всі терплять.

Коли терпіти стає зовсім несила, забираю гармошку й беруся за індійські казки. Я часто їх перечитую. Дуже заспокійливе заняття. Найбільше мені в них імпонують закони Карми. «Той, хто в цьому житті образив осла, в наступному сам стане ослом». Не кажучи вже про корів. Украй справедлива система. Ось тільки чим глибше в це поринаєш, тим цікавіше: кого ж у минулому житті образив ти?

На деякий час казки відволікають, а потім я знову починаю нервувати. Ким є Лорд для Ральфа? Ніким. А надто тепер. Чи стане Р Перший обтяжувати себе його пошуками, причому тільки тому, що нам цього хочеться? А коли й стане, то чи повідомить, якщо Лордові погано там, де він є? Я питаю про це знову і знову, здебільшого вголос, так що до того часу, коли Сліпий нарешті повертається, всі готові до найгіршого, і це цілком моя заслуга.

— Без сенсу, — каже Сліпий, опираючись на спинку ліжка. — Він узагалі ніяк не відреагував.

І все. Далі нам надається приємна можливість розглядати Сліпого, який, виставивши лікті, витріщається в своє незряче «ніде», та Куряку, який, як йому здається, непомітно, відповзає подалі від нього. Лаконічність Сліпого часом межує з патологією. Ми чекаємо, затамувавши подих, а він висить собі на спинці ліжка, маючи такий вигляд, ніби до сказаного зовсім нема чого додати.

Тоді ми переводимо погляди на Сфінкса. Сфінкс нас розуміє правильно.

— Про що ви говорили? — запитує він.

— Кліщами, кліщами! — шепочу я йому. — І скальпелем!

Сліпий влаштовує завісу з волосся й до краю самозаглиблюється.

— Про Вовка, — глухо звучить з-під волосся.

— А ще про що?

— Тільки про Вовка.

І це, прости господи, людина, яка здатна передати будь-яку розмову дослівно! З імітацією голосів! Скільки б часу не минуло!

— А про Лорда?

— Про Лорда я сказав уже геть у кінці, коли він звелів мені йти.

— І?

— І ні хріна, — Сліпий повисає ще нижче. Тепер ми маємо змогу досконало розгледіти його потилицю.

— Здається, він мене не почув.

— Добрий знак! — радіє Сфінкс.

Ми з Горбачем перезираємося. Лері скошує очі до перенісся, що в його випадку означає посилену роботу думки. Навіть Македонський має надзвичайно спантеличений вигляд. Сфінкс зітхає.

— У Ральфа не буває, щоби він чогось не розчув, — пояснює він. — Значить, те, що сказав Сліпий, йому не сподобалося. А чому? Це ж невинне прохання. Але щоб дізнатися, як Лорд себе почуває, до нього треба потрапити. Тобто кудись поїхати, щось комусь доводити, домагатися зустрічі. Жодного вихователя така перспектива не ощасливить. З іншого боку, якби він не збирався нічого робити, так би і сказав. Ральф не з тих, хто не вміє відмовляти. Значить, те, що він цього не зробив, хороший знак.

Ми з Горбачем перезираємося по другому колу, тепер уже самовдоволено. Лері шкребе підборіддя й каже:

— Ось тільки незрозуміло...

Що саме йому незрозуміло, залишається таємницею. Ми вичікуємо хвилини зо три, проте Лері тільки чухається і зітхає, тож врешті-решт ми про нього забуваємо й повертаємося до повсякденних справ.

З якогось незрозумілого приводу, а може, й зовсім без приводу саме сьогодні Чорний вирішив напитися. У спальні він з’являється, вже здійснивши цей намір, п’яний, як ніч, відтак протестувати безглуздо. Різні люди в нетверезому стані поводяться по-різному. Чорний стає противним.

Його й у тверезому стані ніяк не назвеш серденьком, а п’яний він робиться агресивним. Тож він тиняється кімнатою, наче зіпсований Термінатор, намагаючись затіяти з ким-небудь бійку. Намагається і намагається та все не втрачає надії, аж тут лунає дзвінок на обід. За обідом він продовжує свої спроби, хоч і надзвичайно незграбно, аж боляче дивитися. Співчуття до свого мерзенного стану він надибує тільки в Куряки, та й то незрозуміло чому.

Проблеми попелиці та ненавчених бультер’єрів

— Ви живете під замком. У замкнутому просторі, розумієш? Ви зациклені на собі самих і на цьому місці, як невилуплені курчата. Я думаю, від цього — всі ваші збочення.

— Збочення? — Сфінкс кашляє, дим виривається у нього з ніздрів і між зубами. — Що ти маєш на увазі?

Куряка вагається.

— Та так... Усяке...

— Пропоную висловитися, — говорить йому Сфінкс. — Збочення — це неслабо сказано. Хочеться зрозуміти, що ти мав на увазі.

Куряка похмуро торсає намистину на светрі. Цей сіро-зелений светр сплів для нього Горбач. Навколо горловини й манжетів — скляні намистини з зіницями, які носять від пристріту.

— Ти розумієш, — каже він, піднімаючи погляд на Сфінкса. — Чудово розумієш.

— Припустимо, що так. Припустимо, мені просто хочеться, щоб ти підтвердив мої здогади.

Куряка відводить погляд:

— Я мав на увазі ваші ігри. Ночі, казки, бійки, війни... Вибач, але все це не здається мені реальним. Я називаю це іграми. Навіть... Навіть коли вони погано закінчуються.

— Ти знову про Помпея? — кривиться Сфінкс.

— І про нього теж. Але не тільки, — квапливо додає Куряка. — Це міг бути і не Помпей. Ну добре, хай буде він. Тобі не здається, що це занадто — зарізати когось лише за те, що він хотів вважатися тут найкрутішим? У цьому маленькому, застояному, дрібному світі... Будь лас­ка, Сфінксе, не треба дивитися на мене так! Адже я правий! Ніяке ватагування того не варте.

Вони самі в спорожнілій їдальні. Стільці відсунуті від заставлених брудними тарілками столів, скатертини ряхтять плямами від соусу та хлібними крихтами. Двері на коридор відчинені.

Сфінкс розгойдується, відкинувшись на спинку стільця.

— Зрозумій, Куряко, — каже він, намагаючись не дивитися на почервоніле обличчя співрозмовника. — Те, що для тебе нічого не означає, для когось іншого — все. Чому ти не можеш у це повірити?

— Бо це неправильно! — мало не кричить Куряка. — Ви занадто розумні, щоб жити, заплющивши очі! Щоб вірити, що з цієї споруди все починається — і нею ж усе закінчується!

В отворі кухонних дверей з’являється літня жінка й дивиться на них, стиснувши губи.

Сфінкс перестає розгойдуватися на стільці, присувається разом із ним до столу й акуратно опускає затиснутий в зубах недопалок на край тарілки.

— Це питання свободи, — каже він. — Про яку можна сперечатися нескінченно з перервами на чай, сон і святкування ювілеїв. Ти до цього готовий? Ось скажи, наприклад, хто вільніший: слон, який біжить по савані, чи попелиця, яка сидить на листку байдуже якої рослини?

Куряка не відриває очей від недопалка, що дотліває на тарілці.

— Безглуздий приклад. Обоє не наділені розумом. А ми говоримо про людей.

— Це слон не наділений розумом? — дивується Сфінкс. — Добре. Нехай так. Облишмо тваринний світ. Можеш, до речі, загасити мою сигарету, якщо вона так дуже тебе нервує. Візьмімо в’язня та президента...

Куряка морщиться:

— Не треба! Благаю, тільки не доводь мені, нібито в’язень вільніший. Усе це лише слова. Якщо тобі хочеться ототожнювати себе зі злочинцем чи з тлею…

— Я просто намагаюся пояснити... — Сфінкс дивиться через плече Куряки на кухонні двері, з яких щойно вийшла прибиральниця, рішуче штовхаючи перед собою столик на коліщатах. — Але, здається, я даремно потрясаю повітря. Ти мене не слухаєш. Кожен сам вибирає для себе Дім. Ми робимо його цікавим або нудним, а потім уже він змінює нас. Ти можеш погодитися зі мною, а можеш не погоджуватися. Це теж буде своєрідний вибір.

— Нічого я не вибирав! — обурюється Куряка. — Усе було вибрано за мене. Ще до того, як я сюди потрапив! Вибрали групу, а значить, зробили мене Фазаном. Моєї згоди ніхто не питав! Якби я потрапив у другу, мусив би пристосовуватися до Щурів. До їхнього безглуздого іміджу, який вони собі вибрали до мене й без мене. Оце ти називаєш свободою?

— Ти ж так і не зумів стати пристойним Фазаном.

— Але я намагався!

— Якби намагався — став би. Ти просто не захотів. І зробив свій вибір.

— Між іншим, тут і твоя вина, що я ним не став! — поривчасто вигукує Куряка. — Це ти зіпсував мені репутацію.

Сфінкс сміється:

— І ти шкодуєш?

— Ні, але... — Куряка випадково вмочує лікоть у тарілку з залишками обіду та з огидою від неї відсторонюється. — Я не шкодую. Але не тобі після всього цього розводитися про свободу вибору, — невиразно закінчує він, витираючи рукав серветкою.

Сфінкс зацікавлено спостерігає за ним.

— Слухай. Зараз ти не в першій і не в другій. Що ж тебе так мучить? Яку роль змушуємо грати тебе ми?

— Бути схожим на вас!

— Хіба ми такі подібні один на одного?

Куряка відкидає зім’яту серветку.

— Ти навіть не помічаєш! Ти навіть не відчуваєш, наскільки ви подібні! Від цього просто моторошно!

Сфінкс дивиться на нього з насмішкуватим подивом.

— Ми подібні? Ну, не скажи. Я ось вважаю, що між мною і Чорним мало спільного. Так мало, що ми практично не здатні спілкуватися. Ще я відчуваю, що ти чомусь вирішив перейняти його погляди на все, що нас оточує. Тому тепер мені важко спілкуватися і з тобою.

Куряка посміхається:

— Зрозуміло. Догана за спілкування з білою вороною, так?

— Хто це тут біла ворона? — дивується Сфінкс. — Може, Чорний, га?

— Власне. Він. Той, хто не поділяє ваших поглядів. Небажаний елемент.

Сфінкс весело регоче.

— Чорний? Не сміши мене, Куряко! Якщо він у чомусь і розходиться з більшістю, то це тільки в питанні свого статусу.

— З ним зав­жди можна поговорити про зовнішність, — заперечує Куряка. — А більше немає з ким.

— Ну звісно, — погоджується Сфінкс. — Потрібна ж йому якась фішка. Бажано така, щоб діяла на нерви всім навколо. Але ти не тіш себе ілюзією. Він тут із шести років. Зовнішність для нього — таке ж абстрактне поняття, як і для Сліпого. Він знає її тільки за книгами та з фільмів.

— Але він її не боїться.

— Він сам тобі це сказав?

Сфінкс підводиться.

— Досить. Давай закінчимо цю розмову. Якби ти так не зациклювався на тому, що тебе ніхто не розуміє, може, в тебе вистачило б сили зрозуміти інших. Якби ти трохи менше спілкувався з Чорним, це пішло б тобі на користь. Якби ця сувора жінка не наближалася до нашого столу так невідворотно, я сказав би ще що-небудь розумне. Якби ці двері вели не на коридор, вони вели б іще куди-небудь...

Він підходить до дверей, штовхає одну зі стулок плечем і, не озираючись, виходить.

Засмучений Куряка виїжджає за ним. Чорний сказав: «Спробуй поговорити з ним серйозно — і побачиш, як він почне вивертатися. Ти з цим просто не стикався. Та я ж то це знаю». У тяжких сумнівах — чи можна вважати, що Сфінкс вивертався? — Куряка шукає його поглядом. Але Сфінкс уже розчинився серед тих, хто йшов чи їхав йому назустріч.

Чи можна вважати, що він вивертався? Безсонна ніч скубе йому повіки, викурені сигарети шкребуть горло.

Сфінкс крокує швидко. На виході з вестибюля він зупиняється й шукає очима білувату пляму на паркеті. Колись вона впадала в очі. Тепер стерлася. І не помітиш, якщо не знати, що вона все ще там. Сфінкс спирається на стіну.

Бачив би ти, Куряко, що вони тут накоїли, коли настала їхня година. Якби ти це бачив, то на цілу решту життя в Домі стулив би пельку й не говорив би про зовнішність, про замкнені двері та про шкаралупки з курчатами. Якби ти тільки це бачив...

— Хлопчику! — гукає Куряку понура жінка у фартушку. — Будь ласка, ніколи не кури в їдальні. І назви своє прізвище. Я розповім про твою поведінку директорові.

Куряка обертається.

Стара тримає двома пальцями крихітний недопалок. Залишений Сфінксом. Куряка пильно дивиться на недопалок. Вона що, спеціально дочекалася, поки я від’їду подалі, щоб зарепетувати на весь Дім? Головний біль хапає в лещата.

— Прізвище! — наполягає вузький рот, що нагадує щілину.

— Раскольніков! — кричить їй у відповідь Куряка.

Вдоволено кивнувши, жінка зникає в дверях їдальні. Куряка їде далі, розмірковуючи над тим, чи наважилася б вона таким же чином погрожувати Сфінксові, та чому нічого не було сказано, поки вони сиділи там удвох.

Проїжджаючи повз Кавник, де сидять заціпенілі серед клубів диму Логи, він бачить Лері, який махає йому рукою від стійки, і заїжджає всередину.

— Чого це ви застрягли в їдальні? Що за секрети? — Кінь длубає в вусі заточеним нігтем мізинця.

— Скажи, Лері, хто, на твою думку, вільніший: слон, що біжить саваною, чи попелиця, яка сидить на листку байдуже якої рослини?

Лері шкребе груди під численними гайками та хрестами:

— Звідки я знаю, Куряко? Напевно, орел, який пурхає над усім цим ділом. А навіщо тобі?

— Орли не пурхають, — втручається Пухир з третьої. — Вони ширяють. Борознять небо. Мають його — так і розтак, по-всякому.

— Сам ти дурень, — огризається Лері. — Не знаєш — не кажи. Це кораблі борознять моря. І плуги — землю.

Логи в чорних жилетках дружно зітхають.

Куряка їде коридором. Бачить плакат у жалобній рамці: «Пом’янемо Ара Гуля, нашого покійного брата. Вечір пам’яті небіжчика. Кл. кімната № 1. Вірші, пісні, присвяти. Усіх, хто його знав і любив, просимо з’явитися в першу 28 числа о 18:00».

Перед Курякою виникає борошнисто-біле обличчя з кінськими зубами, лунає занудний голос, що тягне нескінченну фразу про шкоду куріння і про хвороби, що виникають у зв’язку з цією шкідливою звичкою. Всі, хто знав і любив... А хто знав і ненавидів?

З-за плаката визирає тупориле личко Фазана Нуфа.

— Ти приходь, — каже він. — Тебе запрошуємо окремо.

Нуф тримає плакат за дерев’яні держачки. Плакат на картонній основі для нього занадто важкий, але він пишається даним йому дорученням і сяє від щастя.

— Запрошуємо, як людину, яка його знала. Хоча ти тепер і з іншої групи. Можеш сказати про нього промову. Приходь.

— А може, все-таки «приїжджай»? — не втримується Куряка.

Личко Нуфа зморщується від люті.

— Який же ти мерзенний тип… Недаремно тебе поперли...

Він скрикує. Плакат падає йому з рук. Нуф нагинається і, підхопивши його за край, швидко від’їжджає. Плакат стукотить по паркету древком, яке теліпається.

Куряка замислено розглядає свій кулак. На кісточках рожеве садно. Він облизує його.

До чого намагається привернути увагу обговорюваний? До свого взуття, здавалося б... Афішує свій дефект, тицяє ним в очі оточенню. Цим він ніби підкреслює нашу спільну біду... Куряка починає сміятися. Дуже тихо. Навкруги лише цятки, попелиця вкриває листя, всі листки всуціль у попелиці, все листя, всі дерева, всі ліси... Він сміється. Їде далі. Приходь. На чому? Приходь на колесах, але не згадуй про це...

«Послання», — попереджує стіна. Куряка зупиняється його прочитати.

Дерева, шишки... Старий Птах із зубами — це більше нагадує птеродактиля!

До спальні Куряка в’їжджає, істерично регочучи.

— Який це, до дідька, листок! — верещить він до Сфінкса. — Це навіть не савана! Попелиці, слони й зубасті птеродактилі! В якій такій савані їх зустрінеш разом?

Сфінкс дивиться здивовано. Куряку витягують з візка та вкладають на ліжко.

Він сміється дедалі тихіше, потім просто лежить, розглядаючи стелю. Йому на лоб шльогає мокра ганчірка. Пахне кавовими калюжками. До мене нею, напевно, витерли стіл.

— Що з тобою, Куряко?

Він мовчить, нюхаючи ганчірку.

— У нього осіння депресія. Мине…

— Або не мине.

— Туга за домом, — зітхає Шакал. — За стінами пологового. Хоч я, здається, неправильно висловлююся.

— Усвідомив, що він покидьок суспільства, — глибокодумно прорікає Горбач. — Це було наче спалах блискавки, який осяяв ціле його життя. Бац — і його підкосило.

— Ви навмисне так себе поводите? — запитує Куряка. — Щоб мене знудило?

Ганчірка сповзає йому на ніс.

Сліпий тринькає на гітарі, волосся звисає на струни.

— Хлопчики, не вірте, наче в раю... — дружно затягують Табакі зі Сфінксом.

— Немає дерев і шишок! — кришталево зринає до стелі голос Горбача.

— Не ві-і-і-ірте-е-е!..

Куряка заплющує очі.

Ліжко прогинається під вагою Чорного, який опускається поряд. Він червоніший, ніж зазвичай, і важко дихає. Він п’яний. Куряку це нервує.

— Ну що, я правий? — запитує Чорний.

Куряка сідає.

— Не знаю, — каже він. — Нічого не знаю.

— Правий у чому? — цікавиться Табакі. — Хто і в чому був правий?

Чорний дивиться на Сфінкса.

— Давай на спір: ви говорили довго, але він так нічого і не сказав. Він це вміє. Може теревенити годинами, а потім не згадаєш про що, хоч убий.

Куряка знову лягає. Він сподівається, що якщо лежати нерухомо, голова перестане боліти. До нього підходить Горбач і потрясає гігантською плетеною шкарпеткою в смужку.

— Гей, Куряко, тут будуть новорічні подарунки. Чого ти хотів би? Треба визначитися з цим заздалегідь, може, доведеться робити замовлення Літунам.

— Ходячі ноги, — відповідає за Куряку Чорний. — Влізе у твій святковий мішок те, чого він по-справжньому потребує?

Горбач похмуро кліпає:

— Ні, — каже він. — Не влізе, — і відходить.

Куряка почувається ніяково. Усі дивляться на нього з Чорним. Без осуду, радше втомлено, наче вони до смерті всім набридли. Обидва. І хоча Чорний щойно зробив те ж саме, що він сам трохи раніше зробив з Нуфом, Куряці стає незручно й хочеться якось від цього відмежуватися.

— Не треба, Чорний, — просить Куряка.

— Плював я на всі ці заморочки, — каже Чорний. Його тон свідчить про те, що він завівся. — На всі ці табу. Про це не можна, про те не можна... Я буду говорити, про що захочу, зрозуміло? Це останній рік для страусів із захованою в пісок довбешкою. Їм залишилося тримати її там ще якихось шість місяців, але ти подивися, Куряко, ти тільки подивися, як страшно вони всираються, коли хтось наважується про це заговорити!

Могильна тиша після слів Чорного лякає Куряку, але водночас викликає в ньому несподівану зловтіху.

Горбач бгає смугасту шкарпетку, обличчя його повільно буряковіє…

Табакі в райдужному балахоні заціпенів, як стовп, за щокою — недопрожований кусень…

Сліпий — пальці на струнах гітари, самі як струни, а обличчя не видно...

Сфінкс на спинці ліжка, немов на сідалі, з заплющеними очима...

— Той — про курчат, цей — про страусів, — бурмоче Сфінкс, не відкриваючи очей. — Навіть метафори однакові.

— Заткнися, будь ласка, — каже Чорний, важко дихаючи. — Не вдавай, наче не обісцявся. Ти такий же, як і вони!

— Та вже ж не як ти, слава богу, — зітхає Сфінкс. — Знаєш, якщо ти вже закінчив тиснути нам на психіку...

— Ну ні, — п’яно посміхається Чорний. — Я ще навіть не починав. Це було тільки так... Вступ… Хотів дати Куряці на вас помилуватися. А як ви... — напад беззвучного сміху заважає йому говорити, — а як ви всі дружно зробили стійку, га? Здуріти!..

Він витирає сльози, які виступили на очах.

— Що ти пив, Чорний? — з жахом запитує Горбач. — Ти як взагалі почуваєшся?

Табакі робить судомні ковтальні рухи, намагаючись впоратися зі шматком булки, який став йому поперек горла.

— Чудово! — Чорний схоплюється, демонструючи широку посмішку. — Я почуваюся чудово!

Куряка трохи відсувається від Чорного. Чорний хапає його за плече і, обдаючи запахом перегару, голосно шепоче на вухо:

— Ти бачив? Ні, скажи, ти їх бачив?

— Бачив, бачив, — морщиться Куряка. Хватка в Чорного залізна. — Я все бачив, Чорний. Заспокойся, будь ласка.

— Бачив, так? — потрясає ним Чорний. — Ти це запам’ятай! Ми ще ними помилуємося в день випуску. Ось коли можна буде здохнути від сміху!

Куряці не до сміху. Він зойкає, коли Чорний посилює хватку, шипить від болю та намагається розтиснути його пальці.

— Відпусти, Чорний! Будь ласка!

Чорний відпускає його, й Куряка з полегкістю завалюється на спину.

— Добре, що вже там випуск! У зовнішності я хотів би їх зустріти, ось де! Хоч кілька хвилин ними помилуватися. Бо я їх там собі не уявляю, не виходить у мене, розумієш? Пробую уявити — і не можу.

Чорний стоїть, примружившись.

— Може, я перевів би кого-небудь через дорогу, — бурмоче він.

Сліпий, вгадавши в мріях Чорного себе, посміхається. Горбач крутить пальцем біля скроні.

— Притримав би свого собаку, якби мій пес на когось із них накинувся...

Табакі, впоравшись нарешті з булочкою, що застрягла в горлі, вибухає обуреним вереском:

— Який іще собака? Який такий собака? Звідки він узявся? Мало того, що ти шляєшся десь у зовнішності, вишукуючи колишніх однозграйників, і перетягуєш їх із тротуару на тротуар, то в тебе при цьому ще й десь якийсь собака! Він що, надрочений нас відшукувати? Нацькований на нас, так? Даєш йому понюхати вкрадені у нас шкарпетки, а потім кажеш: «Атю, крихітко!»? Цій паршивій, паршивій...

— Бультер’єрисі, — пошепки підказує йому Сфінкс.

— Так! Цій бультер’єрисі, цій мисливиці за черепами! Цій мерзенній тварюці! Лайно яке!

— Та вгамуйся, Табакі, — сміється Сліпий. — Він же сказав, що притримає собаку. Тут ось погрожують перетягнути мене через дорогу, не спитавши моєї згоди, а я навіть не скаржуся. Хоч, може, у мене все майно на тому боці залишиться. І мисочка для милостині, і табличка «Подайте бідному сліпому».

— Притримає? — з палаючими очима вигукує Табакі. — Притримає? Ха! Цих булів нізащо не втримати, якщо їм що-небудь втурумбурунюється в їхню тупу головешку. Вони ж зовсім несамовиті! А ця ще буде спеціально нацькована, уявляєте?

— Але ж і Чорний у нас не слабак, погодься, — хитає головою Сфінкс. — До того ж це буде його люба цюця, його радість і наймиліша дівчинка. Вони будуть разом полювати, разом снідати...

— Заткніться, придурки! — кричить Чорний. — Блазні горохові!

— Так і бачу, як вони прогулюються щоранку. Він — у сірому картатому пальті, вона — розрада холостяка — в сіренькій попонці. У нього в жмені стара шкарпетка Сліпого... У пакетику, щоб запах не вивітрився... Вони вийшли на щоденне полювання...

— Заткнися! Та ви вже й обісцялися, якщо говорити по правді.

— Ще б пак… Як тут не обісцятися, — хмуриться Сфінкс. — Ми просто охоплені жахом, повір. Від самого лише вигляду твоєї бультер’єрихи...

— Цієї безбожної потвори, — встрягає Табакі.

— А надто коли її не бачиш, — не відстає Сліпий.

— Ці її криві ноги...

— І прародич-пірат...

— І нашийник з шипами... Ой-ой-ой!

— І сіренька попонка!

— Залиште мого собаку в спокої!

Крик Чорного потопає в загальному реготі. Сфінкс сповзає зі спинки ліжка й завалюється на підлогу.

— Кретини! Ідіоти!

Чорний шарпає спільне ліжко, з гарчанням перевертає його і, плутаючись у власних ногах, вибігає зі спальні.

— Шизофреніки! Жалюгідні виродки! — долинає з передпокою. Щось із гуркотом падає, позначаючи траєкторію його втечі.

— Швабра й відро з брудною водою, — шепоче Македонський, турботливо випорпуючи Куряку з-під матраца.

Сфінкс розкидає ногою ковдри та перевертає подушки:

— Якщо він убив магнітофон, нехай краще не повертається. Я його самого приб’ю.

— А як він нас через цього псячого виродка! — радісно волає Табакі, повзаючи серед осколків. — Мало всіх не розчавив! Оце сила! Ось що я називаю — гордий господар!

Куряка тримається за голову, з подивом зауважуючи, що вона чомусь перестала боліти. Він теж не стримав сміху, і тепер йому знов ніяково. Начебто цим він зрадив Чорного. Самотнього, оскаженілого Чорного, якого так віртуозно довели до шалу. Цікаво, чи помітив він, що Куряка також сміявся?

Горбач і Македонський перевертають ліжко на місце й заходяться збирати речі.

— А взагалі-то... — замислено каже Горбач, — взагалі-то бультер’єри дуже мужні та віддані тварини.

— Хто ж сперечається? — запитує Сліпий.

Горбач знизує плечима:

— Не знаю. Мені чомусь здалося, що ви їх недолюблюєте.

Табакі вибухає щасливим кудкудаканням.

Магнітофон горлає на повну гучність, і Сліпий квапливо приглушує звук.

— Уцілів. Пощастило Чорному.

Сфінкс пересмикує плечима, щоб піджак сів правильно. На щоці в нього — налиплі чаїнки, комір сорочки зробився коричневим.

Куряка обмацує ґулю на лобі. Мабуть, завдяки ній і минув головний біль.

— До речі, а з чого ви взяли, що в зовнішності в Чорного буде обов’язково бультер’єриха? — запитує він у Сфінкса.

Дім

У Домі було кілька місць, де Стрибунець любив ховатися. Одним із них було подвір’я після настання темряви. Там були місця, де йому «думалося». Для того вони й існували, особливі місця, щоб у них можна було ховатися — зникаючи для інших — і думати. Дивним чином місця впливали на «думання».

Подвір’я віддаляло від Дому, дозволяючи поглянути на Дім збоку, чужими очима. Іноді йому здавалося, що це вулик. Іноді Дім перетворювався на іграшку. Картонна, розфарбована коробка зі знімним дахом. Усе ніби справжнє — і фігурки всередині, й меблі, і найдрібніші предмети, але зав­жди можна заглянути під кришку та дізнатися, хто куди перемістився. Така собі гра.

Він грав у цю гру — і в інші, для яких існували власні «думальні» місця. За спинкою великого дивана в холі, де пахло пилюкою і де її клапті, що нагадували сіре ганчір’я, розліталися від дихання або просто якщо поворухнутися. Там було серце Дому. Через нього простукували кроки й пропливали голоси тих, хто проходив повз, там не було відчуження й думок з-поза цього місця, тільки свої думки і свої ігри, як у когось, хто сидить у животі Велетня, коли чуєш бурчання та стукіт величезного серця, і коли тобою потрясає його кашель. Черево Велетня, темний кінозал і — трішечки — Сліпий, бо це місце змушувало вслухатися в нечутні шерехи, вгадувати розмови з уривків, а людей — за їхніми кроками, й усе це — в напівдрімоті «думання», а думки, які з’являлися тут, були тягучими, прозорими думками-невидимками — найдивнішими з усіх, що його навідували. Щоб вийти з цієї гри, він лягав на підлогу. Треба було лягти, відчути під собою холодний паркет і холодну шкіру диванної спинки; побувши ніким, розчиненим у просторі, знову стати собою, повернути своє тіло та світ навколо.

Він випростував ноги з дивним відчуттям їхньої довжини, сили й захованих у них пружин. Сила була всюди, але найбільше — в ньому самому, і він дивувався тільки тому, що вона не розриває його на шматки, адже вона не повинна була поміщатися в маленькому дитячому тілі між стіною і спинкою дивана. Їй належало ширяти ураганним смерчем, закручуватися спіраллю, змітати лампочки зі стелі та згортати у джгути килимові доріжки. Стрибунець, який ховався в животі Велетня, зненацька сам ставав Велетнем. Потім це відступало, тануло, як врешті-решт танули всі ігри, але, вибравшись з-під дивана, він іще довго почувався легким, як пух, малесеньким і тонким. Він був Велетень, який перетворився на мишу, а велетенська сила, зменшуючись до розмірів горіха, ховалася в жалюгідну замшеву грудку, що висіла у нього на шиї.

Сила була подібною на неосяжного джина, який смерчем просочився в крихітну пляшку. Цю гру він любив понад усе. Вона пахнула амулетом, Сивим і його кімнатою. Усі його таємні ігри виросли з кімнати Сивого та з його завдань, котрі годували амулет Стрибунця, як рука Сивого годувала трикутних рибок у зеленому акваріумі. Стрибунець грав у «думальні місця», в «дивилки» й «ловилки» — й усі ці ігри вийшли з кімнати Сивого. І всі вони були, наче корм-порошок для трикутних рибок, — прозорими й непомітними.

«Дивилки» — це коли він просто дивився. Намагаючись побачити більше, ніж бачать зайняті собою та своїми справами люди. Виявилося, що люди помічають не так уже й багато, якщо не намагаються придивлятися спеціально. Якщо їм це не потрібно. Граючи в «дивилки», треба було дивитися не тільки на когось, із ким говориш, але й на все, що в цей час діється навколо, скільки можна побачити, не повертаючи голови та не бігаючи очима на всі боки. Хто де стоїть, хто де сидить і що робить. Де що знаходиться. Що на своєму місці, а що пересунуте або зникло. Гра була нудною як завдання, і цікавою, якщо в неї грати. Через неї боліли очі, а сни заповнювалися стрибаючими спалахами. Але він став помічати багато такого, чого не помічав раніше. Увійшовши до кімнати, бачив плями, вм’ятини на подушках, переміщені речі, сліди того, що відбувалося за його відсутності. І він знав: якщо грати в цю гру довго, то навчишся вгадувати кожного, хто залишив ось такий слід, як Сліпий розрізняв їх за диханням і за запахами. Сліпий від самого народження грав у «слухалку» та в «запам’ятовувалку» — дві з чотирьох доступних йому ігор-невидимок.

Стрибунець чекав. Один день із семи належав Сивому. Вечорами, в дні переглядів фільмів, він у напівтемній кімнаті творив свої чари з сигаретним димом і зі словами — втомлений, дратівливий старшокласник у ветхому халаті, червоноокий чаклун, який знав таїни невидимих ігор. Стрибунець підходив до дверей, читав, наче заклинання, написані на них слова: «Не стукати. Не заходити». Тоді стукав і заходив. І опинявся в задушливій, прокуреній печері, де в темряві ховалися Бузковий Гризун і Кусливий Собака, де хтось бурмотів: «Весна — страхітливий час змін...», де у світлі настільної лампи струменів дим, а Сивий Чаклун промовляв: «А, ну ось і ти!» — й опускав амулети від вроків у винні калюжки. Амулети дивилися крізь вино, риб’ячі очі — крізь скло акваріума, спиною Стрибунця перебігали мурашки… Страшнішого та прекраснішого, ніж це, не було нічого на світі.

Через кілька годин, коли Стрибунець уже засинав у ліжку, йому здавалося, що всередині нього живе щось гостре, щось, що з кожним приходом до Сивого робилося ще гострішим, так ніби Сивий заточував це щось чарівним точильним каменем.

Стрибунець і Горбач дивилися на собак. Горбач обтрушував куртку від бруду й снігу. Собаки обнюхували землю та один одного, а найбільш нетерплячі вже втекли в інші місця, де теж могло знайтися щось їстівне.

— Їм замало, — сказав Горбач. — Звичайно, їм цього замало.

— Але це їх підкріплює, — запевнив його Стрибунець, — тож вони можуть шукати собі іншу їжу.

Вони відійшли від сітки. З капюшонами, опущеними на лоби, хлюпаючи по болоту черевиками, вони брели через сльотавий двір. Там, де сніг танув, проступали білі лінії кіл. Улітку вони означували спортивний майданчик. Горбач підійшов до автомашини когось із вчителів, яку полінувалися поставити в гараж, і пошкріб пальцем лід на капоті.

— Копійчана річ, — сказав він. — Ця машина.

Стрибунцеві подобалися старі авто, й він нічого не відповів. Нагнувся подивитися, чи є під днищем бурульки, проте бурульок не було. Вони побрели до ґанку.

— Знаєш, мені якось спокійно тепер, коли я їх погодував, — сказав Горбач. — Завжди про них негодованих думаю — і недобре. А як погодую, проходить.

— А в мене в очах іноді чорні кішки миготять, — невлад промовив Стрибунець. — Шмигають під ліжко або під двері. Дрібні такі. Дивно, правда?

— Це тому, що ти «туманно» дивишся. Казали тобі, не дивися «туманно». А ти дивишся. Так у тебе ще й носороги побіжать. Як у Красуні бігає його тінь.

— Так більше видно, — заступився Стрибунець за «дивилки». Радше за звичкою, ніж сподіваючись переконати Горбача.

Деякі завдання не вдавалося зберігати в таємниці. «Дивилки» Чумні Здохляки вирахували майже відразу. І не злюбили. Важко підтримувати зв’язну розмову, граючи в «дивилки». Хоч як не старався Стрибунець, йому це наразі не вдавалося.

— Ага, — пирхнув Горбач. — Більше. Звичайно. Наприклад, більше чорних кицьок, яких немає!

— А що це за тінь бігає у Красуні? — поцікавився Стрибунець, не надто вправно змінюючи тему.

— Його власна. Але нібито жива. Ти краще його не запитуй. Він боїться.

Вони дійшли до ґанку й потупали об сходинки черевиками, обтрушуючи налипле болото. На поручнях сиділа старшокласниця й курила, дивлячись на подвір’я. Відьма. Без куртки, в самій лише водолазці під замшевою камізелькою. Стрибунець привітався. Горбач теж привітався, про всяк випадок схрестивши пальці в кишені куртки.

Відьма кивнула. На ґанку капотіло з даху, і краплини відскакували їй на штани, але вона цього не помічала. А може, їй просто подобалося сидіти там, де вона сиділа.

— Агов, Стрибунцю, — покликала вона. — Йди-но сюди.

Горбач, який притримував двері, обернувся. Стрибунець слухняно підійшов до Відьми. Вона кинула сигарету.

— А ти йди, — сказала вона Горбачеві. — Іди. Він скоро прийде.

Горбач тупцяв біля дверей, похмуро дивлячись на Стрибунця з-під капюшона. Стрибунець кивнув йому:

— Іди. Ти весь мокрий.

Горбач зітхнув. Потягнув двері й увійшов усередину — задкуючи, не відриваючи очей від Стрибунця, немовби пропонував йому передумати, доки не пізно. Стрибунець почекав, поки той піде, й обернувся до Відьми. Йому не було страшно. Відьма була найкрасивішою дівчиною в Домі, до того ж — його хресною матір’ю. Страшно не було, але під її пильним поглядом зробилося незатишно.

— Сідай, поговоримо, — сказала Відьма.

Він сів поряд із нею на сирі поручні, її пальці стягнули з нього капюшон. Волосся Відьми було ніби блискуче чорне шатро, воно сягало їй до пояса. Вона волосся не збирала й не заколювала. Обличчя її було білим, а очі такими чорними, що райдужка зливалася з зіницею. Справжні відьомські очі.

— Пам’ятаєш мене? — запитала вона.

— Ти назвала мене Стрибунцем. Ти — моя хресна.

— Так. Час нам з тобою познайомитися ближче.

Вона вибрала дивне місце й момент для знайомства. Стрибунцеві було мокро сидіти на поручнях. Мокро та слизько. А Відьма була одягнена занадто легко для вулиці. Наче так квапилася познайомитися з ним ближче, що не встигла навіть накинути куртку. Він звісив одну ногу і вперся носаком у дошки підлоги, щоб не впасти.

— Ти сміливий? — запитала Відьма.

— Ні, — відповів Стрибунець.

— Шкода, — сказала вона. — Дуже шкода.

— Мені теж, — зізнався Стрибунець. — А чому ви запитуєте?

Чорні очі Відьми дивилися таємничо.

— Знайомлюся. І давай на «ти», добре?

Він кивнув.

— Любиш собак? — запитала Відьма.

— Я люблю Горбача. Він любить собак. Любить годувати їх. А я люблю дивитися, як він їх годує. Хоча собак я також люблю.

Відьма підтягла одну ногу на поручні й опустила підборіддя на коліно.

— Ти можеш мені допомогти, — сказала вона. — Якщо, звичайно, хочеш. Якщо ні, я не ображуся.

Стрибунцеві крапнуло за комір, і він зіщулився.

— Як? — запитав він.

Це мало якийсь стосунок до сміливості й до собак. А може, йому так здалося, бо Відьма про них заговорила.

— Мені потрібен хтось, хто передавав би мої листи до однієї людини.

Волосся закривало її обличчя.

— Ти розумієш?

Він зрозумів. Відьма — одна з людей Мавра. Листи — для когось із людей Черепа. Це було зрозуміло, і це було погано. Небезпечно. Небезпечно як для неї, так і для того, кому призначалися листи, а також для того, хто ці листи став би йому носити. Про таке ніхто не повинен знати. Тому вона запитала, чи сміливий він, тому надворі й увечері, без куртки та без шапки. Напевно, побачила його з вікна — і відразу зійшла вниз.

— Я розумію, — відповів Стрибунець. — Він людина Черепа.

— Так, — сказала Відьма, — правильно. — Вона полізла в кишеню, вийняла запальничку й цигарки. Її руки почервоніли від холоду. З замшевої камізельки, зшитої з клаптиків, витикалися нитки. — Страшно?

Стрибунець промовчав.

— Мені також страшно, — вона запалила. Запальничка випала Відьмі з рук, але та не стала її піднімати. Сховала долоні під пахви та згорбилася. В її волоссі блищали срібні краплинки. Відьма погойдувалася на поручнях і дивилася на нього.

— Тобі не обов’язково погоджуватися, — продовжувала вона. — Я не напускатиму на тебе пристріт. Якщо ти віриш у цю нісенітницю. Просто скажи: так чи ні.

— Так, — сказав Стрибунець.

Відьма кивнула, ніби й не чекала іншої відповіді:

— Дякую.

Стрибунець хилитав ногами. Він промок до трусів. Йому вже було все одно, що він мокрий. Двір став темно-голубим. Десь завивали собаки. Можливо, ті ж таки, яких годували вони з Горбачем.

— Хто він? — запитав Стрибунець.

Відьма зістрибнула з поручнів і підняла запальничку.

— А як ти думаєш?

Стрибунець ніяк не думав. Він любив вгадувати, але зараз йому було холодно, а людей Черепа було занадто багато, щоб уявляти собі кожного по черзі й думати, в кого з них можна закохатися.

— Я не знаю, — здався він. — Ти скажи.

Відьма нагнулася до нього і шепнула. Стрибунець закліпав віями. Вона тихо засміялася.

— Чому ти відразу не сказала? З самого початку? Чому?

— Тс-с! Тихо, — відповіла вона, сміючись. — Тільки не кричи. Це не так уже й важливо.

— Чому ти не сказала?!

— Щоб ти не погодився відразу. Щоб добре подумав.

— Я буду щасливий, — прошепотів Стрибунець.

Відьма знову засміялася, і волосся затулило її обличчя.

— Звичайно, — сказала вона. — Звичайно... Але ти все ж подумай.

— Де лист?

Вона похукала на руки й вийняла з кишені камізельки конверт.

— Ось. Не загуби, — Відьма склала конверт і заховала йому в кишеню. — Передаси це своєму другові. А в нього візьмеш інший лист і передаси мені. Сьогодні. На першому, неподалік від пральні. Після вечері. Я буду тебе чекати. Або ти мене почекаєш. Будь обережний.

— Якому другові? — здивувався Стрибунець, але відразу здогадався. — Сліпому?

— Так. Постарайся, щоби вас ніхто не бачив.

— І про Сліпого ти не сказала. Чому?

Відьма запхала руку йому до кишені, заштовхала лист якомога глибше й застебнула кишеню на клапан, щоби конверт не вибивався.

— Ти перевіряла мою сміливість, — докірливо сказав Стрибунець. — Ти мене перевіряла. Але я і так би погодився.

Відьма провела долонею по його обличчю:

— Я знаю.

— Тому що ти — Відьма?

— Та яка з мене відьма? Просто я знаю. Я багато чого знаю, — вона натягнула йому капюшон на голову й відчинила двері.

— Пішли. Холодно.

Стрибунцеві було вже не холодно, а жарко.

— Скажи, — сказав він пошепки, коли вони піднімалися по сходах. — Скажи, а що ти про мене знаєш?

— Я знаю, яким ти будеш, коли виростеш, — сказала вона.

Чорне шатро волосся й довгі ноги. Дзвінкий стукіт кованих черевиків по сходах.

— Правда?

— Звичайно. Це відразу видно, — вона зупинилася. — Біжи вперед, хрещенику. Не треба, щоби нас бачили разом.

— Так!

Він вибіг сходами нагору й на майданчику обернувся.

Відьма підняла на прощання руку. Він кивнув та злетів через проліт. Далі біг, не зупиняючись. Мокрі джинси липнули до ніг. Що вона про мене знає? Яким я стану, коли виросту?

У спальні Сліпого не було. Фокусник, поклавши хвору ногу на подушку, з відсутнім виразом обличчя терзав гітару. На ліжку Горбача височів білий трикутний намет. Щоранку цей намет із простирадл, натягнутих на дерев’яні планки, обвалювався, й щовечора Горбач встановлював його заново. Він любив, коли його не було видно.

Стрибунець подивився на намет. Усередині хтось ворушився. Стінки-простирадла тремтіли. Але вхідна завіса була затягнута, й розгледіти, що всередині, було неможливо. Стрибунець з полегкістю зітхнув. Горбач був у себе, він був зайнятий, і він не підстерігав Стрибунця біля дверей з запитаннями. Стрибунець даремно остерігався.

Смердючка теж був зайнятий. Нанизував на нитку шматочки яблук, які збирався засушити. На підлозі валялася заляпана болотом куртка Горбача.

Вовк звісив ноги з підвіконня.

— У дворі не вистачає похідної кухні, — сказав він. — Для бездомних собак. Ви з Горбачем стояли б у білих ковпаках, а собаки — в черзі, кожна з мискою в лапах.

— Вовче, а хіба по мені видно, яким я стану, коли виросту?

— Дещо видно, — здивувався Вовк. — А чому ти питаєш?

— Просто так. Чомусь захотілося дізнатися.

— Ти, напевно, будеш високий. І не повний.

— А ще вкриєшся прищами, — пискнув Смердючка. — Усі старші прищасті, як суничні галявини. Будеш рудуватий прищастий блондин. І з бакенбардами. Кошлатими такими.

— Дякую, — похмуро сказав Стрибунець. — А яким будеш ти сам?

— Хто, я? — Смердючка помахав недонанизаною в’язанкою яблук і заплющив очі. — Бачу, бачу себе! — проспівав він. — Через шість років. Красеня-мужчину. Мій жагучий погляд пронизує наскрізь усіх і кожного. Жінки падають знесилені до моїх ніг. Пачками. Тільки встигай підбирати їх, нещасних...

— Коли будеш підбирати, не перечепися через свої вуха, — попередив Вовк. — А то вони подумають, що на них комар упав.

Смердючка ображено відвернувся. Намет Горбача задрижав, і звідти вистромилася розкошлана голова:

— Вовче, мене нудить від цієї книги. Того прохромили мечем, цього прохромили мечем. Скільки можна? Мені ці прохромлені всю ніч будуть снитися.

— Не хочеш — не читай. Ніхто тебе не примушує.

Горбач прибрав голову й сердито засмикнув завісу. Намет захитався. Вовк і Стрибунець стривожено спостерігали за ним, поки він не перестав нахилятися.

— Мене, напевно, заберуть до Могильника на день-два, — сказав Вовк. — Завтра вранці. Ненадовго.

— Чому? — насторожився Стрибунець. — Ти ж тепер здоровий.

Вовк ліг на підлогу й заклав руки за голову.

— Хочуть заштовхати в корсет. Буду тягати на собі могильний панцир, як стара, мудра черепаха, — то був жарт, але в голосі Вовка прозвучало дещо таке, чого Стрибунець давно не чув.

— Ти боїшся? — запитав Стрибунець.

— Я нічого не боюся, — відрізав Вовк. Його очі стали злими.

Стрибунець зіщулився.

— Не треба, — попросив він, — Вовче... Твої думки пахнуть зовсім не так, як слова. І це відчутно.

Вовк підвівся на ліктях, здивовано дивлячись з-під сивої гривки:

— Як ти сказав? Думки пахнуть? І ти це відчуваєш? Я б не здивувався, якби Сліпий таке сказав. Але чомусь так говориш тільки ти.

Вовк насміхався, але його очі перестали бути колючими, і Стрибунець заспокоївся.

— Паршивенький лексикон, — шепнув Смердючка, який підслуховував їхню розмову.

— Сам ти паршивенький, — заступився за друга Горбач з глибини свого намету. — Це гарно. Стрибунець сказав, як поет.

Стрибунець засміявся. Горбач знову вистромився назовні:

— А якщо вони тебе не відпустять, що нам робити? Ну бо а раптом не відпустять?

— На цей випадок я надішлю вам листа з інструкціями, — пообіцяв Вовк.

Смердючка зрадів:

— Виконаємо, — пообіцяв він. — Дім аж здригнеться, слово Смердючки. Прикуємо себе ланцюгами до дверей Могильника. Обіллємося бензином і почнемо перекидатися сірниковими коробками. Усе буде зроблено на найвищому рівні.

— Вірю, — серйозно сказав Вовк. — Ти цілком спроможний таке влаштувати.

Біля пральні було темно й безлюдно. Стрибунець сидів на підлозі, коло зачинених дверей, чекав на Відьму та намагався думати про приємні речі. А не про те, що неподалік хтось явно дихає, а можливо, що й підкрадається. І не про те, що дірка в стіні підозріло блищить. Наче звідти дивиться чиєсь око.

Коридор біля пральні пахнув дезінфекцією. Лампочка світила тьмяно, а далі, в бібліо­течних відсіках, було зовсім темно, і Стрибунець не дивився в той бік, щоб не бачити чорнильних тіней від шаф-вертушок, в які старшокласники складали прочитані журнали. Йому зовсім не подобалися ці тіні. Чим більш нерухомими вони були, тим менше подобалися.

Його відволікло гудіння ліфта. Стрибунець прислухався. Брязнули двері, й по лінолеуму зашелестіли чиїсь кроки. Він підвівся.

На світло вийшла Відьма.

— Вибач, — сказала вона. — Я затрималася. Тобі, напевно, було страшно тут самому?

Стрибунець відразу забув про тіні шаф і про око в стіні.

— Чого тут боятися? — сказав він. — Тут же нікого немає. Лист у мене в кишені. А той я віддав Сліпому. Як ми домовлялися.

Її рука ковзнула до нього в кишеню й вийняла конверт. Стрибунець чекав, що Відьма його сховає, але вона розірвала конверт і почала читати. Стрибунець втупився в підлогу. Йому здалося, що лист був дуже довгим.

— Дякую, — сказала Відьма, дочитавши. — Ти не дуже замерз сьогодні у дворі? Було жах як зимно.

— Ні.

Він дивився, як вона вийняла запальничку й піднесла її до краю конверта. В її руках розгорілося маленьке вогнище. Вона покрутила папірець, перебираючи пальцями, нарешті впустила на підлогу останній клаптик і затоптала.

— От і все, — сказала вона, розтерши попіл підошвою.

Тільки тепер Стрибунець перелякався по-справжньому. Він знав, що лист небезпечно носити з собою, але тільки побачивши, як Відьма спалила його, зрозумів, що, наче нічого не сталося, ходив з цією небезпекою в кишені та навіть часом забував про неї.

— Нічого, — сказала Відьма, вгадавши його страх. — Не думай про це. Ми постараємося якомога рідше писати одне одному. А ви зі Сліпим не розмовляйте про це між собою навіть наодинці.

— Сліпий не стане про це говорити, навіть якщо ми з ним опинимося в пустелі, — заперечив Стрибунець. — Сліпий ніколи не говорить про чужі справи. Він і про своє не говорить.

— Це добре. Виходь час від часу після вечері погуляти на подвір’я. Сам. Якщо я з’явлюся, то не заговорюй зі мною, а просто пройди повз мене, щоб я могла заховати листа тобі до кишені. Добре?

Стрибунець кивнув.

— А важко бути дівчиною Черепа? — запитав він, червоніючи від власної нетактовності.

— Не знаю, — відповіла Відьма. — Не маю з ким порівнювати. Але думаю, що не важче, ніж бути дівчиною Мавра.

Стрибунець пожував комір своєї сорочки.

— Ти знаєш, яким я стану, коли виросту. Будь ласка, скажи, яким? Це важливо.

— Важко пояснити, — зітхнула Відьма. — Таке швидше відчуваєш, а не уявляєш, як образ. Але дівчатам ти будеш подобатися. Це я обіцяю.

— Вони всі впадуть мені до ніг, — сумно закінчив Стрибунець. — Переможені та знесилені. Тільки встигай підбирати їх, і щоб не наступати на вуха. Мої прищі й кошлаті бакенбарди позводять їх з розуму.

Відьма дивно глянула на нього.

— Не знаю, кого ти зараз оце змальовуєш. Але тільки не себе. Повертайся. Я побуду тут іще трохи.

— До побачення, — сказав Стрибунець.

«Я молов нісенітницю, — подумав він засмучено. — А все через Смердючку».

Стрибунець сидів на підлозі й бився над друкарською машинкою. Був готовий початок листа. «Привіт, Вовче. Як ти там? Ми добре, чекаємо на тебе. Один день минув, а другий — наполовину. Завтра будемо чекати твого листа з... » Слово «інструкціями» ніяк не давалося. Стрибунець забракував уже два варіанти. Над його плечем сопів Горбач, який не наважувався підказати.

— По-моєму, там має бути два «і», — сказав він нарешті.

— Іінструкціями? — в’їдливо уточнив Стрибунець.

Горбач почервонів.

— Я не це мав на увазі. Не на початку.

— Тоді не говори під руку.

— Передай від мене привіт! — пропищав Смердючка зі свого ліжка.

— До привітів я ще не дійшов. І перестаньте мені заважати! Я так ніколи не закінчу.

Стрибунець розправився з «інструкціями» й задумався, неуважно покусуючи палець протеза.

— Нищиш річ, — пошепки попередив Горбач.

Стрибунець прибрав палець.

У двері постукали.

— Заходьте, — тонким голосом крикнув Смердючка.

Двері рипнули, і в отвір протиснулися, скромно притуляючись боками, Сіамці — жахіття й гордість Мотлохівні. Стрибунець злякано подивився за їхні спини, чекаючи, що слідом завалиться Спортсмен, а за ним і ціла Мотлохівня. Але близнюки були без нікого. Зробивши кілька кроків, вони завмерли рядком, наче приклеєні. Однаково одягнені, з однаковими обличчями, нерозрізнимі, як дві монети.

— Ви чого? — запитав Стрибунець. — Чого вам треба?

Сліпий перестав гладити книгу з пухирчастими сторінками й підняв голову.

— У нас справа, — сказали Сіамці.

— Дуже підозріло, — зауважив Смердючка. — Не подобаються мені такі приходи.

Сіамці м’ялися, соваючи черевиками. Довготелесі, худющі, тонкогубі та... «якісь суглобуваті» — неприязно подумав Стрибунець. З-під солом’яних гривок стирчали гачкуваті носи, золотисті очі дивилися кругло й студено, немов у чайок.

— Ви від Спортсмена чи самі по собі? — запитав Сліпий.

— Ми самі по собі, — хором відповіли Сіамці.

— Ми прийшли, бо...

— Хотіли запитати...

— Чи могли б і ми теж до вас у кімнату...

— Переселитися.

Вони ще тісніше притулилися один до одного боками та, позітхавши, замовкли.

— Чого це раптом? — здивувався Горбач.

Сіамці мовчали. На чужій території вони принишкли, відтак здавалися не такими неприємними, як зазвичай, але й симпатії також не викликали. Білі трикотажні фуфайки чорніли ліктями, на шиях висіли ланцюжки з бірками. На одній — буква «Р», на іншій — «М». Бірки весь час переверталися порожнім боком, і розібрати, хто з Сіамців хто, не допомагали.

— Не приймаєте? — похмуро запитав лівий Сіамець.

Стрибунець не встиг відповісти. Двері грюкнули, і в кімнату, не помічаючи Сіамців, швидко прошкандибав розчервонілий Фокусник.

— Вовк іде! — крикнув він. — Чесне слово! Відпустили!

— Ура! — підхопив Смердючка.

Всі видивилися на двері. Стрибунець з полегкістю подумав про лист, який не треба було додруковувати. Горбач радісно дихав йому в потилицю. Смердючка для чогось ухопився за бінокль. Сіамці непомітно відійшли набік і перешіптувалися, кидаючи на Стрибунця похмурі погляди.

— Я лицар в обладунках з гіпсу! — оголосив Вовк, який з’явився у дверях. — Шукаю вірного аж до смерті та годящого зброєносця, щоби він міг нагинатися та зашнуровувати мені черевики, бо я, зодягнений в обладунки, подібний до черепахи, скутої панциром.

Він підійшов до Стрибунця і тицьнув у нього ручкою парасолі:

— Ходи-но до мене у зброєносці, отроче. У кінці кожного року будеш отримувати за свою працю капшук із золотом. А в разі моєї смерті тобі дістанеться цей прекрасний обладунок, що його ти зможеш продати.

Вовк задер свій светр і постукав по гіпсу:

— Згоджуйся. Не пошкодуєш. Життя твоє стане воістину дивовижним.

Стрибунець кивнув.

— Буду просто щасливий. Ось тільки у нас Сіамці...

Вовк примружено глянув на близнюків.

— Вірний шолом мій затуляє огляд, — сказав він. — Скажи-но, хлопче, чи не злі духи мене спокушають, являючи очам дві настільки схожі одна на одну подоби?

Сіамці перезирнулися.

— Ще б пак не духи, — захихотів Смердючка. — Достеменно вони. Ці подоби хочуть із нами жити. Якщо ми дозволимо.

Вовк стукнув об підлогу парасолькою; парасолька розкрилася.

— Чари, — пробурмотів Вовк, закрив парасольку й повернувся до Смердючки:

— Незрозумілі мені слова твої, отроче. Печера ця, де ми зібралися, належить не нам. З божої ласки щокожен мандрівний гаврик вільний забрести сюди, обсушити біля багаття свій плащ і розповісти нам про свої пригоди. Це і є платою за нічліг. Якщо ці двоє не є бісівським насланням, хоча схожість їхніх облич затьмарює мені розум, запроси їх до багаття і передай, що ми раді їх вітати.

Сіамці ошелешено витріщали на Вовка чаїні очі.

Вовк знову стукнув парасолькою:

— Видати, простолюдці! Чом же не називаєте імен своїх, наче соромитеся! А може, імена ваші покриті ганьбою? Може, ви сини Каїна, гнані прокляттям?

— Н-н-ні, — простогнав один із Сіамців. — Ми зовсім не це!

— Лицарі ми, — знайшовся другий Сіамець. — У бурю потрапили.

Вовк поворушив бровами, кидаючи на братів підозріливі погляди.

— То сушіться, — сказав він. — І оповідайте нам свою історію.

Він сів на підлогу.

Фокусник, Горбач і Стрибунець тихо розсілися навколо. Сіамці перезирнулися й теж сіли, схрестивши ноги та дружно згорбившись.

— Влипли ви, «лицарі», — зашепотів до них Горбач. — Вовк сірка за хвоста може до ночі тягнути.

Фокусник, не чекаючи розпоряджень, поклав собі в ноги гітару, підпер її табуреткою та посмикав за струни.

— А-а, — сказав Вовк. — Славетний менестрелю зі своєю арфою, і ти тут...

Фокусник бадьоро кивнув, перебираючи струни.

— І полонене чудовисько, яке колись пожирало невинних дівиць, а нині розкаялося...

Смердючка всім своїм виглядом зобразив глибоке каяття та, повиснувши з ліжка, жалібно завив.

— Велике його каяття, — переклав Вовк для Сіамців. — Чудовисько щодня згадує дівиць у своїх молитвах, вимолюючи прощення в їхніх розгніваних тіней.

— Ох-ох, — простогнав Смердючка. — Тереза, Анна, Марія, Софія...

— Не будемо, — перебив його Вовк. — У нас гості.

Запанувала тиша. Тільки Фокусник вдаряв по струнах, та ще хом’як, який подорожував светром Горбача, раз по раз чмихав. Сіамці відчули, що загальна увага спрямована на них, і зніяковіло завовтузилися.

— Ти казав, здоровані Чумним Здохлякам не потрібні, — сказав лівий Сіамець до Вовка. — Ми не здоровані. Ми самі їх не любимо. Ми — їх, а вони — нас. Ми самі по собі. Якщо нас не чіпати, тоді й ми не будемо. А вони, як тільки щось, повторюють, наче ми злодії. І власне що самі чіпають. Тепер ще й оці новачки.

Сіамець зітхнув:

— Ви нас не візьмете, я знаю, — він скосив погляд на Стрибунця.

«Тому, що ми тебе били», — подумки закінчив за того він.

— Візьміть хоч Слона, га? Він боїться. Цього новачка, Родимку. Весь час лякається і реве. Візьміть його до себе. Він тихий, коли його не лякають. Бавиться цілий день.

— Хіба він без вас піде? — запитав Стрибунець. — Він же вас любить.

— А ви його вмовите, — пообіцяв Сіамець. — Він слухняна дитина.

Це був Макс. Стрибунець розгледів літеру «М» на бірці.

— Ви тільки цю стінку йому покажіть, — хихикнув Рекс. — За вуха його від неї не відтягнете.

— До вечора, — подав голос Сліпий, який сидів у кутку. — Поки він не згадає про вас і не почне ревіти. Тоді доведеться або його назад, або вас сюди. Або всю ніч стрибати навколо Слона з носовими хустинками.

Сіамці почервоніли й тісніше притулилися одне до одного.

— Приводьте Слона, — сказав Вовк. — І самі приходьте. Тільки не треба нас дурити та Слоном розжалоблювати.

Рекс підвівся сам і допоміг встати братові.

— Дякую, о лицарю з гіпсу, — сказав він. І посміхнувся. Криво. По-іншому Сіамці не вміли. Рекс хотів іще щось сказати, але брат смикнув його за рукав.

«А вони зовсім різні, — здивувався Стрибунець. — Просто це не відразу видно».

Близнюки пішли. Горбач подивився на ліжка й присвиснув:

— Тепер нас десятеро Здохляків. Повний комплект. Тільки нагору вони не зможуть піднятися. Ні вони, ані Слон.

— Я переселюся нагору, — знехотя сказав Вовк. — І Сліпому доведеться. Інакше не помістимося.

Смердючка захитався на подушці.

— Вони зломники, — сказав він. — І злодюжки. У них до фіга відмичок і всяких інших корисних у господарстві речей. Пограбують нас і підуть назад у Мотлохівню, а ми залишимося без усього.

— Нехай тільки спробують, — сказав Вовк. — Тоді ми нацькуємо на них твого Гобліна. Е! — похопився він. — Ану, завішуйте його швидше, поки Слона не привели! А то на його ревіння весь Дім збіжиться.

Горбач і Фокусник заступили Гобліна, присунувши тумбочку, зверху поставили салатницю, а на салатницю — транзистор.

— Тільки вухо стирчить, — сказав Фокусник. — Але незрозуміло, чиє це вухо, так що він не злякається.

— Ось так виглядає розправа над творами мистецтва, — зітхнув Смердючка. — А я, може, всю душу в цього Гобліна вклав.

— Воно й видно, — сказав Горбач. — Уся твоя чорна душа намальована на його пиці.

— Щось гамірно там, — зауважив Сліпий. — У Мотлохівні. Гуркіт.

— Може, їх не пускають? — з надією запитав Стрибунець.

— Щось приблизно таке, — Сліпий підкрався до стіни й припав до неї щокою. Фокусник приглушив звук транзистора. Тепер застінний гармидер почули всі.

— Розкажи нам, Велике Вухо, що ти чуєш? — запитав Вовк.

— Сам ти Велике Вухо, — огризнувся Сліпий. — По-моєму, їх б’ють. Нічого розібрати не можу. Слон аж надто заходиться.

— Значить, це не підстава, — задоволено зауважив Смердючка. — Я маю на увазі — їхній прихід.

Вовк подивився на Стрибунця. Стрибунець болісно насупився:

— Вони ніби ж наші тепер, — сказав він. — Тобто теж Чумні Здохляки.

Вовк кивнув:

— От і я про це подумав.

— Доведеться йти рятувати, — зітхнув Стрибунець. — Якщо вони й справді наші.

Найменше йому хотілося бігти на допомогу Сіамцям.

— Та ви збожеволіли? — обурився Смердючка. — Вас же всього п’ятеро. Вони з вами розправляться, а кімнату штурмом візьмуть. Винесуть усі корисні речі, врешті-решт я також можу постраждати.

Стрибунець заліз у черевик і простягнув Вовкові ногу:

— Зашнуруй, будь ласка.

Горбач стояв напоготові з другим черевиком.

— Давайте швидше, — підганяв він. — Вони там удвох проти всіх.

Фокусник озброївся запасною струною від гітари. Сліпий відліпив вухо від стіни.

— Вони вже в коридорі, — сказав він байдужим тоном. — Можете не поспішати.

Горбач натягнув на Стрибунця другий черевик і побіг до дверей. Зашпортуючись у шнурівках, Стрибунець кинувся за ним. Вони вискочили в тамбур, а потім, штовхаючись, у коридор.

Сіамці дійсно були там. Вони та майже вся Мотлохівня. Одного з Сіамців було видно. Він відбивався від нападників сумкою. Поруч, на підлозі, де повалили другого, крутилося щось павукоподібне з безліччю рук і ніг.

З криком, який нагадував виття сирени, Горбач кинувся в гущу битви. Стрибунець з розгону копнув чиюсь задницю з павукоподібної купи й застрибав довкола, наскакуючи на тих, котрі опинялися зверху. Повз нього метнувся Сліпий, але дивитися на нього у Стрибунця не було часу.

З ворушкої маси, яку він копав, уже вилазили вороги — крекчучи, піднімався Пампух, Плаксій готувався накинутися на нього з кулаками... Дивлячись на них, Стрибунець раптом з жахом зрозумів, що забув зняти протези. А це ж було найголовніше: важливіше, ніж черевики, важливіше, ніж усе інше!

— Не сміти! — пронизливо закричав він в обличчя Плаксія, яке опинилося вже зовсім близько, і вгамселив по ньому черевиком.

Лице щезло, але замість нього з’явилося інше, по якому Стрибунець теж ударив, не перестаючи кричати: «Не сміти!»

Я розбив йому ніс! Ось тільки кому?

Навколо кипіла битва. Стрибунець кинувся до Вовка, який проскочив поблизу, але чиясь рука схопила його за ногу. Він наступив на неї вільною ногою, з неї злетів незашнурований черевик і тут же загубився в загальній малій купі.

Стрибунець думав лише про протези, про те, що їх не повинні зламати. Його штовхнули в спину, він упав на Плаксія, і хтось тут же напосів ззаду. Хтось важкий. Плаксій заверещав. Стрибунець звивався й лупив колінами по його колінах. Хтось сидів на Стрибунцеві верхи і товк його по спині.

Це було боляче, але Плаксієві внизу ще більше боліло — він репетував, не перестаючи.

— Стережись! — заволав хтось.

Перед ними закрутилися колеса. Біля самого Стрибунцевого носа загальмував візок Смердючки.

— Стережись! — ще раз верескнув Смердючка та замахнувся парасолькою.

Пампух послабив хватку, і звільнений Стрибунець відкотився набік.

— Так тобі! — крикнув Смердючка, тицяючи в Пампуха парасолькою.

Стрибунець розбігся і штовхнув його в живіт. Добитий Пампух кудись відповз, а до Стрибунця, розмахуючи хокейною ключкою, підскочив Зануда. Стрибунець встиг копнути і його, але роззута нога в самій лише шкарпетці великої шкоди не заподіяла. Ключка вцілила Стрибунцеві по вуху, й вухо запалахтіло, набрякаючи кров’ю. Другий удар припав по протезу.

— Зламав! Ти його зламав! — схлипнув Стрибунець. Забувши про ключку, він накинувся на Зануду. Той чомусь відкинув зброю та метнувся втікати. Стрибунець рвонув за ним. Хтось підставив Зануді ніжку, він упав, перекинувся на спину та злякано заверещав. Стрибунець налетів на нього, як комета, змітаючи ворогів зі свого шляху, залишаючи позаду хвіст із відчавлених рук і ніг.

Хтось ухопив його й підняв над підлогою. Стрибунець почав копати й гамселити колінами, намагаючись викрутитися.

— Ану, спокійно, — сказав дорослий голос.

Метляючись над полем бою, Стрибунець побачив Фокусника, який відбивався милицею від Кролика та Гачка, перевернутий візок Смердючки, самого Смердючку, який лупив парасолькою на всі боки, Спортсмена, який катулявся по підлозі з кимось в обнімку, — і старшокласників. Їх було багато. Регочучи й чортихаючись, вони розтягували хлопців.

Стрибунцева потилиця вперлася в щось тверде. Аж похоловши від раптового здогаду, він обернувся. Щоку дряпнув маленький череп на ланцюжку. Вище Стрибунець дивитися не став. Я штурхнув самого Черепа! Голова запаморочилася від млості, Стрибунця занудило.

Череп розвернув його обличчям до себе й поставив на підлогу.

— Ну що, заспокоївся?

Стрибунець похитнувся. Рука з татуюванням на зап’ясті притримала його за плече.

— Я не знав, — прошепотів Стрибунець. — Я не знав…

— Чого ти не знав?

Сірі очі Черепа були всіяні дрібними цяточками.

У нього очі плямисті. З цяточками. Як дивно…

Старші розганяли хлопців по кімнатах. Двері Мотлохівні визвірилися обличчями, які кривлялися, корчили гримаси, плювалися та вигукували погрози.

— Тпрусь! Геть! — гаркали на них старші.

Останніми розняли Спортсмена та Сліпого. Фокусник і Горбач, притримуючи лахміття сорочок, зникли в Чумній кімнаті. Сіамці повзали по підлозі, збираючи речі, які повипадали з сумок.

Слон ходив за ними слід у слід, обливаючись слізьми.

— Неподобство! — горлав вихователь Тріска. — Усіх до директора! Негайно!

Лось заштовхував Смердючку в візок. Смердючка пручався. Стрибунець встиг прийти до тями та зібратися з думками. Він обернувся до Черепа, щоб вибачитися, але його вже не було поруч. Він ішов звідси з іншими старшокласниками. Стрибунець впіймав на собі погляд одного з них і почув:

— А цей безрукий пуцьвірінок бився, як тигр!

Старші засміялися. Череп обернувся й подивився на нього. Дуже серйозно. Він єдиний не сміявся.

— Марш до себе в кімнату, негайно! — заволав над вухом Тріска, і Стрибунець, накульгуючи невзутою ногою, побіг до спальні. Його обпікав сором. Старші не знали, що він бився, як тигр, тільки через протези. А якби знали, то сміялися б іще голосніше. Може, тільки Череп не сміявся би.

— Через півгодини в кабінеті директора! — крикнув йому в спину Тріска.

Коло умивальників у ванній кімнаті юрмилися поранені. Підлога була залита водою. Варто було Стрибунцеві ввійти туди, як роззута нога в одній шкарпетці відразу промокла.

— Обладунки з гіпсу — корисна в господарстві річ. Полчища ворогів самі себе виводять з ладу. Нічого не треба робити. Тільки відкривайся та чекай, щоб тобі врізали, — Вовк випірнув з-під струменя й подивився на Стрибунця. — Ага. З’явився!

— Ось він! — крикнув Смердючка. — Руйнівник Мотлоху! Запекла Нога! П’ятка-вбивця! Ура!

— Милиця теж корисна річ, — похвалився Фокусник. — Бачили б ви, як я підбив Гачка!

Горбач шумно хлюпався, обмиваючи розтяту губу. Потовчений Сіамець розхитував зуб.

— Вони звинуватили нас у крадіжці, — сказав він, витягнувши палець з рота. — А ми й чути не чули ні про які їхні значки.

— Я не садист, — проспівав Смердючка. — Ні, я не садист. Але в гніві я стаю лютий. Це риса характеру. Моя риса, — він під’їхав до Стрибунця й поплескав його по коліну. — Ти теж лютий у гніві, старий, — сказав він. — Але до мене тобі, звичайно, далеко. Уздрівши мене, всі бліднуть!

Смердючка був цілий і неушкоджений, так що у ванній йому було нічого робити. Але він катався туди-сюди по мокрих кахлях, бризкався водою з низького крана й співав величальну пісню власним подвигам.

Всуціль вкриті синцями та саднами, хлопці гордо промокали обличчя рушниками й розглядали себе в дзеркалі. Стрибунець теж подивився. Вухо буряковіло, під носом підсохли криваві шмарклі. Йому це сподобалося.

— Ось що, лицарі, — сказав Вовк до дзеркала. — Увечері за «круглим столом» писатимемо літопис великої битви. Оспіваємо у віршах свої подвиги та оплачемо втрати. Заспіваємо бойових пісень і, зімкнувши чаші, пом’янемо померлих.

— Смердючка вже почав, — зауважив Горбач.

— Я нікого не згадував і не поминав. І годі вже собою милуватися! — Смердючка наїхав на них ззаду та відтіснив від дзеркала.

У спальні один із Сіамців заспокоював ридаючого Слона, Лось затикав Сліпому ніс шматочками вати, а Красуня розгублено тинявся з кутка в куток, ламаючи руки й обгризаючи задирки.

— Приводьте себе до ладу, — сказав Лось. — Підемо до директора з поясненнями.

— Тільки ми? — обурився Фокусник. — А як же вони?

— Вони також. Де твій черевик? — Лось дивився на ногу Стрибунця.

— У мене, — Смердючка вивудив з візка черевик і окремо — мокру шнурівку. — Я взяв його на пам’ять. Як сувенір.

— Невже проблеми не можна вирішити мирним шляхом?

Лицарі промовчали.

— Добре, — Лось подивився на годинника, — через десять хвилин будьте в директора. Там поговоримо.

Він вийшов.

— Ой, дивись-но, — підштовхнув Горбач Стрибунця.

Розсипом яскравих плям на ковдрі навколо Слона лежали значки.

— Ну, подивися, який гарний! — умовляв Сіамець Слона, підносячи значок до його заплаканого лиця. — Ти тільки подивися...

Сіамці намалювали на стіні лелеку та крокодила. Лелека стояв на одній нозі, займаючи зовсім мало місця; крокодил летів, розпластаний над вовком і совою. Слон малював довго, а коли закінчив, у кутку з’явилася квітка, схожа на пляму.

З Мотлохівні викинули горщик із поламаною рослиною. Те єдине, що належало Сіамцям, але чого вони не встигли винести.

Повертаючись з їдальні, Сіамці знайшли рослину біля дверей, підібрали й спробували оживити, але вона все-таки всохла, й довелося поховати її на подвір’ї в коробці з-під черевиків.

Тихо й непомітно всі готувалися до нової бійки. Смердючка лікував парасольку. Сіамці відрощували нігті. Горбач шив собі боксерські рукавички. Фокусник вистругував тростину. Ночами збиралася військова рада. В їдальні вони обмінювалися погрозливими поглядами й гримасами. А потім їм це набридло.

Вовк записався в музичний гурток і почав зникати після обіду з гітарою, а повертаючись, мучив Здохляків одноманітними акордами.

Фокусник розкопав у бібліотеці книжку «Ілюзії та реальність», склеїв з картону циліндр і намагався змусити хом’яка під ним зникати. Хом’як не зникав, а тільки лякався й паскудив частіше, ніж зазвичай. Красуня робив соки. Смердючка писав довгі листи до благодійних установ та приватним особам: від імені «бідного паралізованого хлопчика», від імені «бідного сирітки, якого чекає операція», від імені «бідного сліпого крихітки, який понад усе на світі любить музику»… До листів додавалися несамовиті малюнки. Таким способом Смердючка розраховував роздобути велику кількість корисних у господарстві речей.

Сіамець Макс також писав листи. Самому собі. Він писав їх олівцем на туалетному папері та вкладав у конверти з дивними написами: «Якщо хочеш ревіти», «Якщо хочеш велосипед», «Якщо думаєш, що ти негарний», «Якщо заздриш нозі». Під ногою, ймовірно, малася на увазі друга нога брата. Власне та, яка була у Рекса, але яка могла б бути у Макса. Смердючка свої листи давав читати всім. Макс свої листи не показував нікому, та й сам читав їх рідко, тільки коли настрій відповідав напису на одному з конвертів.

Стрибунець щовечора виходив на прогулянки. Якщо з’являлася Відьма, то з листом у кишені він ішов шукати Сліпого.

Іноді Сліпий сам передавав йому листи — тоді Стрибунець спускався на перший поверх і чекав біля дверей пральні. Він звик робити це, забув про небезпеку та згадував про неї лише тоді, коли Відьма спалювала при ньому чергового листа.

Сліпий кудись ходив ночами. Горбач встановлював намет різними хитромудрими способами, проте він усе одно завалювався. Йшли дощі, про які Лось казав, що вони пахнуть весною. Подвір’я перетворилося на брудне місиво. Собаки Горбача перестали приходити до сітки. Вони подумували про народження потомства й були дуже зайняті. Сіамця Макса посвятили в лицарі.

Табакі

День як день. Вітер дзвенить шибами, всі позіхають і мовчать. Вітер не вщухає, аж доки Македонський не підходить до вікна та не впускає його. Тоді вітер починає скрипіти віконними стулками й підкидати фіранку, моторошно подібну на щось живе, що ніяк не може відірватись та полетіти, куди заманеться. А шкода, бо це було б гарно.

На третій урок приходить Ральф із власним стільцем. Ставить його в куток і сидить до дзвінка, як приклеєний.

Він не змінився, хоч іноді зовнішність змінює дуже помітно. Але по ньому нічого не видно. Неначе пішов учора, а сьогодні повернувся. Знайомий піджак і знайомий светр. Рукавичка на лівій руці, де немає мізинця, та погляд інквізитора, від якого кидає в дрож. У кінці уроку він підводиться й дивиться на нас. Як той, хто перестрибнув. Це помітно відразу, й мене вражає його нетактовність. Його треба було б хоч трохи повчити, проте навіть не знаю, хто б за таке взявся. Нехай він немолодий, але розумний, може, і зрозумів би дещо. У зовнішності не прийнято заходити голяка в чужий будинок. У Домі не заходять, перестрибнувши. Це як залізти у вікно й сісти за стіл, не вітаючись з господарями. Пройтися кімнатами, витягуючи шухляди. Не знаю, з чим іще можна порівняти. Але ж Ральф, якщо добре подумати, не винний. Дике, ненавчене створення. Запитує Куряку, як тому живеться на новому місці. Куряка каже, що нормально. Що скарг у нього нема. Усім забезпечений, ніким не скривджений. Вигляд він має при цьому такий, ніби це неправда. Ральф киває і йде. Ані слова про Лорда.

Після обіду я повертаюся останній, бо застряг: хотів поспілкуватися з Валетом. Під’їхавши, бачу однозграйників, які товпляться біля дверей спальні. Ніхто чомусь не заходить.

— У чім річ? — питаю.

— Двері, — каже Лері й тицяє в них тим нігтем, котрий у нього довший і потворніший за решту.

— І що? — кажу. — Таж усі знають, що це двері.

— Замкнені, — він знову тицяє нігтем, щоб я, не дай бог, не помилився: замкнено саме двері, і щоб я не подумав, ніби закрита коридорна стіна.

— Який чорт там зачинився? — питаю.

— От і ми замислилися — який? — пояснює Лері, озирнувшись на Сфінкса.

Сфінкс весь у задумі. Щось колупає в душі.

— А чого ж ми не кричимо, не стукаємо? Хто відгукнеться, той, значить, там і замкнувся.

— Так. Але для чого? — запитує Сфінкс. — Для чого це комусь могло знадобитися?

Переглядаємось. Я, Сфінкс, Горбач, Лері, Куряка і Македонський з Грубим на прив’язі.

— А що, коли там Сліпий? — невпевнено припускає Горбач. — Його не було на обіді.

— Може, він думає про щось важливе, — натхненно проказує Лері, — а тут раптом ми, і стукаємо. Дуже недобре може вийти.

Ми зі Сфінксом знову перезираємося. Бо не можемо пригадати за Сліпим звички зачинятися в спальні, щоб подумати. Об’їжджаю всіх по колу й повертаюся на місце.

— Або, може, там Чорний. Накладає на себе руки. А що? Після вчорашнього — цілком не виключено. Ну, ви розумієте... Образили його улюбленого собаку... І все таке… Він людина горда. Не зумів пережити...

— І не соромно тобі? — запитує Горбач. — Ми ж і так тривожимося.

Я роблю ще два кола. Македонський, який втомився стояти, присідає біля стіни навпочіп­ки. Горбач шкребе цифру «чотири» на дверях. Зішкрібає ніжку.

— Чорт! — не витримує Сфінкс. — Скільки можна стояти стовпом перед власними дверима? Я почуваюся ідіотом.

— На нас уже всі дивляться, — повідомляє Лері знічено. — Відійдемо?

Обертаюсь — і бачу, що це правда, таки дивляться. У деяких місцях — навіть стовпившись. Жахливе становище. Беру розгін, щоби врізатися в двері та переполохати того, хто всередині, але тут до нас підходить Стервожер, відтак доводиться вдавати, що я просто катаюся туди-сюди.

— Проблеми? — запитує Стервожер. — Щось із дверима?

Він елегантно опирається на ціпок і похитує зв’язкою ключів на мізинці. Звісно ж, у нього там не тільки ключі.

Сфінкс вагається:

— Не знаю, чи варто...

— Варто-варто, — кажу я. — Мало що могло статися. Треба з’ясувати. Думаю, це все-таки Чорний повісився. Він дивно поводився останнім часом. Якийсь похмурий.

— Боже! — це вже Стервожер.

Горбач показує мені кулак.

Гримлять відмички, в замкову щілину заповзає довгий гачок, коридорна публіка підбирається ближче, висолопивши язики від цікавості, а здалеку до нас чомусь поспішає Рудий, і чомусь — з перекошеним обличчям, але ми швидко заскакуємо всередину — мене проштовхують першим — і зачиняємо двері перед усіма, хто лізе не в свою справу.

Крім Стервожера, який усе-таки допоміг і має право знати.

Швиденько перетинаю передпокій.

— Що таке? — запитує Сфінкс у мене за спиною.

Хтось, одначе, мав нахабство протиснутися. Зовсім совість втратили. Нахабою виявився Рудий. Клацає зубами Сфінксові на вухо, Сфінкс киває й шипить нам:

— Заждіть!

Але я ждати не маю наміру, і Рудий мені наказувати не буде. Штовхаю двері й опиняюся в спальні, де порожньо, як у склепі, ніяких тобі задушених чи трупів з перерізаними жилами.

— Ну і ну, — кажу. — Тут же немає нікого!

Лері зі свистом сапає наді мною.

Горбач цікавиться:

— Хто ж тоді замкнув?..

І тут із полиці Лері звішуються ноги. Дві. Лері охає й хапає мене за волосся. Ноги хилитаються. Довгі, в чорних панчохах. На одній — біла туфля на каблуку, на другій — дірка в панчосі, з якої стирчать рожеві пальці. Дуже знайомі ноги. Вони звисають дедалі нижче, а потім на підлогу звалюється Довга Габі й нахабно підморгує нам розмальованим оком з розмазаною тушшю.

Лері хапається за серце. Горбач закриває очі й крутить головою. Незрозуміло, чого це вони так переживають? Вона, звичайно, страшненька, але все ж не настільки. Краще жива Габі, ніж Чорний, який повісився. Така моя думка. Габі — відома особистість. Славиться зростом, вбогістю розуму й сексуальністю. До неї застосовувалися різноманітні заходи, але безрезультатно. Дирекція ухильно називає це «неадекватною поведінкою». З її «неадекватністю» неабияк помучилися, але, як наслідок, — плюнули: і на неї, і на саму Габі. З того часу Довга зажила собі на втіху, людям на радість.

— Привіт, — каже вона хрипким голосом алкоголічки та нагинається до своїх двох жердин, щось там підправляючи й застібаючи. З-під светра витикається рожева комбінація, в волоссі стирчать лимонні шкірочки з запасів Лері. Лері тихо стогне.

— Що ти тут виробляєш? — запитує її Горбач. Габі, не відриваючись від панчіх, посміхається фіолетовопомадною пащею. А з полиці Лері, як відповідь Горбачеві, звішується Сліпий. Подекуди — страшенно фіолетовий. Там, де вона до нього приклалася. Розслаблено звішується й зі стуком скидає вниз білу туфлю.

— Мерсі, — хрипить йому Габі, настромлюючи її на свою лижу. Цокає до дверей, надзвичайно велична та горда собою; біля порога її перехоплює Рудий — звідник звідником, ціле рильце в пушку. Вони забираються геть: вона — на голову вища за нього, він — винувато озираючись. Двері ляскають, і далі все доволі тихо, якщо не брати до уваги моїх веселощів. Щоб заспокоїтися, доводиться поїздити по кімнаті.

Стервожер стоїть із таким виглядом, ніби йому силоміць згодували лимон.

— Моє ліжко, моє ліжко, — бурмоче Лері. — Вони осквернили його!

Сфінкс перепитує:

— Що-що? — і сідає на підлогу, щоб отямитися.

Сліпий зіскакує вниз. Кермую до нього й пильно вдивляюся. Усе-таки цікаво.

— Ну, і як воно? — питаю. — Яка вона на дотик, не дуже кістлява?

— Я, мабуть, піду, — скорботно каже Стервожер. — Здається, мене вам більше не треба.

Ніхто його не затримує, і він іде.

— Дякуємо за допомогу! — кричить йому навздогін Сфінкс. — Вибач.

— То як? — знову запитую я Сліпого. — Ти відчуваєш себе іншою людиною?

— Дай спокій, — каже він. — Зараз я вже нічого не відчуваю.

— Моє ліжко! — Лері ніяк не може заспокоїтися. Бігає по кімнаті. Потім вилазить до себе нагору, й тоді лунає його сумний крик.

— Дякую, що не до мене, — каже Горбач. — Величезне дякую, Сліпий.

— Немає за що, — відповідає Сліпий і сідає біля Сфінкса. — Вибач за двері. Не було часу шукати інше місце.

— Нічого страшного, — Сфінкс піднімає погляд нагору, звідки долинає голосіння Лері. — Слухай, що ви зробили з його ліжком? Він же ну просто з розуму сходить.

— Нічого особливого. — Сліпий раптом пожвавлюється. — А знаєш, це насправді кумедно. Не хочеш спробувати? Я її покличу. Виженемо всіх... Ну, й Лері теж нехай залишається...

Лері стрімголов скочується вниз і з жахом витріщається на Сліпого.

— Ні, дякую, — каже Сфінкс. — Тільки не з нею. Мені до кінця життя будуть снитися жахіття.

— Вона що, аж така страшна? — розпачливо запитує Сліпий.

Сфінкс промовисто мовчить.

— Вона — втілення скверни! — верещить Лері, здіймаючи руки до стелі. Він обертається до Сліпого:

— Сліпий! Міняємося білизною — або я там більше не сплю.

— Як скажеш, — поступливо погоджується ватажок.

Лері дивиться на нього з підозрою, і не дарма. Постільна білизна Сліпого заслуговує на окрему пісню, яку я ніяк не візьмуся скласти. Лері, звичайно, свиня й рідко миє ноги, зате він не вештається по Дому босоніж і нічию шерсть на подушки не відригує.

— Я ще подумаю, — заявляє Лері.

— Досить, — Сфінкс підводиться з підлоги. — Твоя білизна давно забула, якого кольору вона повинна бути.

— До того ж тепер ти зможеш нюхати її безсонними ночами, — встрягаю я, — поринаючи в еротичні мрії.

Лері спльовує в мій бік і, схопившись за голову, сідає на підлогу.

— Від завтра буде ухвалено новий закон, — між іншим повідомляє нам Сліпий. — Я ось думаю, як про це краще оголосити? На стіні чи через Логів?

Ми ошелешено мовчимо. Довго. Нарешті Горбач відкашлюється.

— М-м-гм, — говорить він. — А Рудий же не дурень. Знає, що робить.

— Звичайно, не дурень, — відповідаю я. — І ніколи дурнем не був. Усе ж який не є, а ватажок.

Далі знову мовчимо.

Лізу на ліжко й сиджу там, перетравлюючи новини. Їх занадто багато, як для одного дня. Довга Габі, новий закон... Новий закон — це дівчата.

Тут і там, і всюди — вони в нас у гостях, а ми в них... Як раніше, як не було вже дуже давно. Про це незвично думати, і я, хоч як намагаюся, нічого не можу собі уявити, бо немає такої звички, точніше, вона втрачена. Але завтра її доведеться відновлювати: і звичку, і навички спілкування, тому що вони, дівчата, завтра вже будуть тут. Дівчата... Дівчата — це спідниці, духи, коси, залаковані гривки, кінські хвости на потилиці, довгі вії з загнутими кінчиками та стрілки над очима, вістрячками до скронь, і візки з ласкавими іменами, і нігті вузькі, як у Лорда, а народжені вони з наших ребер, але їхні голоси набагато, набагато ніжніші...

І чи п’ють вони чай, а якщо п’ють, то з чим, і де роздобувати оце «щось», і хто їх запрошуватиме, звісно, що не я, але хтось же повинен буде їх запросити?..

— Дихай! — кричить мені Сфінкс. — Дихай, дурню, посинів уже весь!

Похопившись, дихаю, і жити відразу стає легше.

— Дякую, — кажу. — Я тут поринув у всякі різні думки, й вони мене якось заповнили та переповнили…

— Ти краще їх заспівай, — відповідає він. — Твій організм не призвичаєний до мовчання.

Щодо цього він має рацію. Коли я не мовчу, мені краще думається. А ще краще, коли співаю. Так не по-людськи я влаштований.

Повертається Чорний. Скидає в куток гантелі, здивовано дивиться на заляпаного фіолетовою помадою Сліпого і йде в душ. І немає кому розповісти йому про Габі та про новий закон, тому що Лері поскакав до Логів, а я ще не готовий, я повинен розкласти все по поличках, і тоді мене не заткнеш, але поки я не наведу лад у мізках — мовчатиму.

Сліпий сидить на підлозі, впершись підборіддям у коліна. Горбач тренує Нанетту на «взяти чужого». Македонський здирає постіль Лері й витрушує ковдру з підодіяльника. Нічого цікавого. Я вирішую спуститися у двір, там моїм думкам буде просторіше. Може, там я навіть потужу на всілякі сумні теми. Я давно не тужив ні про що й ні за ким, крім Лорда, і давно не бував сам у дворі. Беру свою куртку та їжу. Македонський облишив терзати ковдру й іде мене проводжати.

Я сам-один у дворі. Я люблю гуляти наодинці, це всім відомо. Дощу немає, мокро й холодно. У великій калюжі з каламутними краями та ясною серединкою відбивається моя голова. Чорна та кудлата, немов у дикобраза. Дивлюся на неї, поки не набридає, потім кидаю в калюжу камінчик. І ще один.

Хмари збираються в кетяги, їм уже тісно на небі. Я підбираю третій камінчик — він дивного кольору. Начебто білий. Так здається в пітьмі, але по-справжньому не видно, тому його я ховаю до кишені, щоби потім роздивитися на світлі. Шурхіт дощу, по носі стікають перші краплини. Закидаю голову назад, роззявивши рота. Обличчя вкривають лоскітливі сльозинки, проте в роті сухо. Дощ занадто рідкий.

Силует Македонського в нашому вікні. Він дивиться вниз і махає рукою. Запитує, чи не хочу я піднятися. Я теж махаю у відповідь і гойдаюсь, як маятник, туди-сюди.

Це моя відмова. Дощ зовсім не заважає. Навіть шкода, що він такий слабкий.

Македонський зникає. Перед вечерею він зійде за мною вниз, і я встигну переодягнутися. А поки що мені добре.

Я пам’ятаю, як сидів тут одного разу, також під дощем, але він тоді був сильнішим. Сходи були чорними й блищали, а по скату для візків бігли струмки. Я сидів і про щось думав. А може, дрімав. Не пам’ятаю. Дощ, сонце, вітер... Усе це дає силу. Я сидів та чекав, поки вона пробере мене наскрізь, аж до прозорості. Просякнувши силою, вирішив повернутися. Але не поїхав відразу нагору, спочатку проїхався по першому.

Тоді-то на першому, в коридорі, я їх і побачив. Вони стояли поряд зі мною. Товста, вогнедишна жінка — справжній вулкан. Червоне пальто, чорний капелюх, сумка зі шкіри крокодила. Губи — як рана. Щоки — як ковбаса. Сережки — сльози. Вона тупцювала в калюжі, яка натекла з її взуття, й лютилася. Поруч стояв чоловік. Блідий і пухкий, як борошняний хробак. Губи бантиком, ніс рийкою. Окуляри в черепаховій оправі. Бідна черепаха! Бідний крокодил! Не хотів би я опинитися на їхньому місці.

З ними було ще дівча років чотирнадцяти. Худе, біляве, з червоними очима альбіноски. Теж у червоному пальто. І хлопець років десяти. Копія тата. Видно, що пестунчик.

Свинські очиці, батьківська рийка. Рот, як вишенька. Картате червоно-синє пальто. Знову ж таки. Надто багато червоного було в цій сімейці.

А поряд, тулячись до стіни, стояв Червоний Дракон. Єдиний по-справжньому червоний у цій компанії. Бо червоний колір підступний. Його можна носити й розмазувати на обличчі до одуріння, стаючи тільки сірішим. Червоний — колір убивць, чаклунів і клоунів. Я його люб­лю, хоч і не зав­жди.

Я — Табакі, я ліплю прізвиська з першого погляду. Хрещений батько для багатьох і багатьох. У кожному з народжень — оповідач, блазень і хранитель часу. Я зав­жди відрізню дракона від людини. Дракони — не погані. Вони просто інші. Якби я не побачив його в оточенні сім’ї, може, не розпізнав би відразу. А так було легко.

Він був тонкий, весь у ластовинні. У старій, поношеній куртці, в латаному домашньому светрі, в джинсах з потертими колінами. Очі його були, як цілий світ. Як закинута планета. Руки з довгими, тонкими пальцями. Скусані до крові задирки. Я подивився на руки інших. Сосискувато-короткопалі. З перснями, що врізаються в м’ясо. Руки були великі й маленькі, але у всіх однакові. Єдиний він був серед них чужої крові. Руки його були іншими, очі — іншими, тіло — іншим. Єдиний він носив старий одяг, який звик до нього та набув його обрисів. Я йому посміхнувся. Мені мало хто так подобався з першого погляду. Він спробував посміхнутись у відповідь. Ледве-ледь, кутиком уст.

Потім з’явився Акула. Жінка втішено заторохтіла й рушила йому назустріч, залишаючи за собою брудний слід. Чоловік ішов за нею. Молодшого хлопчика він тримав за руку. Улюб­ленці вміють губитися. І потрапляти в неприємності. Це, можна сказати, їхній вроджений талант. Дівча, чухаючи прищ на щоці, скоса позирала на червоного. Як воно йому? А він стояв мовчки. Строгий і тихий.

Акула, демонструючи всі наявні в нього зуби, запросив їх до свого кабінету. Вони ввійшли вервечкою. Усі, крім нього. Як тільки двері зачинилися, я, не соромлячись його присутності, під’їхав до одної зі стулок, витягнув затичку, яку дозволяється використовувати тільки в крайньому разі, й почав дивитися. Мене зав­жди цікавлять батьки, особливо такі.

Жінка плакала. Піджовуючи хустинку, підтираючи нею помаду, злизуючи шмарклі з губів і хапаючись за обличчя. Плотолюбно. Життєствердно. Чоловік нітився й потів. У пальто йому було жарко. Діти щипалися. Акула кивав.

— У нас у будинку — пекло! Ви розумієте — пекло! — вигукувала жінка, не перестаючи схли­пувати. Акула кивав. Так, він розуміє. Він і сам живе, по суті, в пеклі, але чи не можна ближче до справи?

— Він убиває нас, — пояснила жінка. — Повільно. З дня на день. Він мучить нас і терзає. Він — убивця! Садист!

— А з вигляду не скажеш, — ввічливо засумнівався Акула.

Тітку в червоному пальті ця заява довела до істерики.

— Звичайно! — заверещала вона. — Звичайно! А чому, ви думаєте, ми його сюди привезли! Тому що нам ніхто не вірить! Ніхто!

Акула за свій вік набачився всякого, але тут пройняло навіть його.

— Ми не приймаємо підлітків зі злочинними нахилами, — сказав він суворо. — У нас тут не виправна колонія.

— Він не злочинець, — втрутився чоловік. — Ви не так зрозуміли.

— Розумієте... — жінка, збагнувши, що перегнула палицю, перейшла на довірчий шепіт, — він зав­жди все знає. Про всіх. Це жахливо. Він із цих... — вона скривилася, підшукуючи слово.

— Ерудит? — зацікавлено підказав Акула.

— Якби ж то! Гірше, набагато гірше! У його присутності може статися що завгодно. Речі з’являються нізвідки. Апаратура псується. Телевізори... Один, а потім другий. Кіт зійшов з розуму! Бідна тварина не витримала!

Акула занудьгував. Він не любив психів. З його обличчя вгадувалося, що він уже не слухає, що йому там торочать про котів.

— Ви впевнені? — тільки й запитав він, коли жінка виговорилася. Суто з ввічливості.

— Ще б пак! Хто завгодно був би впевнений, якби опинився на моєму місці!

І вона вибухнула списком доказів, в якому головне місце займали її молодші дітки — ці маленькі піраньї, які «нікому не дадуть збрехати».

— Скажіть дядькові, чи правду каже мама?

Правдолюбці, які штовхали та щипали одне одного у неї за спиною, ненадовго перервали це заняття й закивали.

— А ще за ним усюди ходять лисі, — доповів хлопчисько. — Зовсім божевільні. Пісяють у нас у під’їзді. Вони так і будуть приходити, поки ми його не приберемо геть. Або доки нас не виселять.

Акула здивовано витріщився, проте перепитувати не став. Вочевидь, молодший син у своїй любові до правди трохи перейшов межі, тому що матуся дала йому ляпаса, й він замовк.

— Ми пристойні люди, знаєте! Вигадувати не станемо, — повідомила вона. — У мене в родині ніяких таких відхилень не було.

Чоловік винувато зіщулився. Ймовірно, у нього в родині відхилення все ж були.

— Ми водили його до фахівців, — жінка притулила хусточку до куточка ока. — То він вдавав, нібито з ним усе гаразд. І робив із нас дурнів. Якось нам навіть порекомендували лікуватися самим! Це було так принизливо! Що я пережила!

Хрум, шусть, хлюп...

Акула почухав потилицю.

— Не знаю, чим ми можемо допомогти. Тут інтернат для дітей-інвалідів. Думаю, вам краще звернутися...

— А в нього епілепсія з десяти років, — перебила жінка. — Нестерпне видовище. Абсолютно нестерпне. Це вам не підійде?

— Зрозумійте, це зовсім інша сфера…

Далі я слухати не став. І так усе було ясно. Дирекція викачає гроші на благодійність і прийме новенького. У Домі ціла купа здорових, але в їхніх паперах записані страшні речі. І трохи таких, у кого записано не те, що є насправді. Це було зовсім не цікаво. Червоний усе ще стояв біля стіни. Тепер я зрозумів, чому він такий особливий. Я підкотився до нього.

— Просися в четверту. У нас немає телевізорів, і ніколи не було. А коти приходять тільки взимку, і навіть якщо ти зведеш з розуму двох із них, ніхто не здійме скандалу. Розумієш?

Він дивився, не кліпаючи. Відповіді я не дочекався. Вирішивши, що зробив усе, що міг, я кивнув йому й від’їхав. Потім обернувся — він не дивився мені вслід. Він думав. Я рекордно швидко виїхав на другий, домчав до спальні й, виманивши в коридор Сфінкса, все йому розповів. Потім з’їздив з ним на перший і здаля показав на Червоного.

Сфінкс скривився:

— Вигадки істеричної матусі. А ти буквально всьому готовий повірити, хоч що тобі не скажи.

Я не став сперечатися. Промовив тільки:

— Матуся несповна розуму. Це факт. Але на такі історії в неї не вистачило б фантазії.

Ми підійшли ближче. Через деякий час брезкла сімейка вивалилася на коридор.

Звідти, де ми стояли, їх не було чутно, але все це ми чули та бачили мільйон разів. Змінювалися лише декорації. Та й ті непомітно. Жінка-танк підпливла до нього, погладила по голові, поворушивши червоними губами, і відійшла. Чоловік тицьнув йому щось у кишеню.

Вочевидь, гроші. Дівча дивилося тільки на нас, а улюблене порося жувало гумку та видувало бульбашки, які лускалися, обліплюючи поросячу рийку прозорою плівкою. Хлопчина здирав плівку нігтями та знову заштовхував у рот. Нарешті вони пішли, а ми повернулися до спальні.

Його привели через годину. Особисто Акула. Довелося вислухати все, що Акула мав сказати з приводу тісноти в інших групах, а ще з приводу дружби, яка повинна панувати серед обділених долею. Наговорившись, він відчалив.

Червоний весь цей час дивився на підлогу. А ми — на нього. Вельветова куртка була для нього завелика, а светр під нею — замалий. Він стояв трохи незграбно. Крім веснянок, на ньому мало що можна було розгледіти. Очі незрозумілого кольору, в цяточку, — як продовження веснянкуватого лиця. Та ще обкусані нігті. Він був жахливо спокійний, якими не бувають, не повинні бути ті, кого щойно привели. Цей його спокій сподобався всім. Я ні на кого не дивився, але відчував, що це так. І радів за нього.

— Епілептик, — пробурчав Лорд. — Тільки цього нам не вистачало для повного щастя. Щоб хтось тут заходився в припадках.

— Не утрируй, — сказав йому Вовк. — Згадай себе в перший день. Куди там трьом епілептикам.

— Спокійна дитина, — зазначив Горбач. — Навіть, можна сказати, симпатична. Я б узяв.

Поки його обговорювали, Червоний дивився на підлогу, а обличчя в нього було відсторонене, як у Сліпого, коли той слухає музику. Я не брав участі в обговоренні. Я єдиний знав, що він таке.

Він був дракон, він був червоний — казкова людина з іншого життя, бо просто так, ні з того ні з сього в сім’ї піраньї не з’являється сумна людина з розумними очима, про яку розповідають небилиці. Я хвилювався тільки через Сфінкса. Мені здавалося, що його знаменита проникливість кудись пропала.

Сфінкс підійшов до нього.

— Ти залишишся тут, тільки якщо ми цього захочемо, — сказав він. — Отримаєш кличку й станеш одним із нас. Але тільки якщо ми захочемо.

Я відразу заспокоївся. Сфінкс не мав звички пояснювати новачкам такі речі. І взагалі вдаватися в пояснення. Значить, він також щось відчув. Тільки не захотів зізнаватися.

Червоний подивився на нього:

— Тоді захочи, будь ласка, — відповів він. — І я залишуся. — Він сказав «захочи» — ніби знав, що саме Сфінкс вирішує, кому в нас залишатися, а кому йти. — Я дуже втомився, — додав він. — Це правда, дуже втомився.

Він говорив не про нас, а про щось, що було раніше.

— Добре, — погодився Сфінкс. — Ми приймемо тебе. Тільки заприсягни, що не будеш підривати апаратуру, викликати грозу, літати на мітлі та перетворюватися на звірів.

Зграя захихотіла над жартом, який насправді зовсім ним не був.

— Я нічого з цього не вмію, — серйозно сказав новачок. — Але я зрозумів тебе; і якщо так треба, то я присягаюся.

Зграя знову розвеселилася. Єдиному мені не було смішно. Так у нас з’явився Маке­донський.

Новачок — це зав­жди подія. Вони зовсім-зовсім інші. На них цікаво навіть просто дивитися. Дивитися й бачити, як вони потрохи змінюються, як Дім засмоктує їх, роблячи своєю частиною. Багато хто терпіти не може новачків, адже з ними багато клопоту, але я, наприк­лад, їх люблю. Люблю спостерігати за ними, люблю розпитувати й морочити, люблю дивні запахи, які вони приносять із собою, і багато всього ще, чого не поясниш словами. Там, де є новачок, нудно не буває.

Так було з Лордом і з усіма, хто був до нього, — тобто взагалі з усіма, кого я пам’ятав. Але з Македонським — ні. Він прийшов ніби й не зовні — ще більш тутешній, ніж ми самі, з тінню решіток на обличчі, з голосом тихим, як шелест дощу, зі спогадами про кожного з нас, — наче народився тут і виріс, увібравши всі кольори та запахи. Найбільш тутешній з усіх, кого я зустрічав. Він дотримав свого слова й не робив нічого такого, чого не робили б інші. Він був навіть занадто тихим. Ось тільки іноді заходився в нападі, ламаючи та руйнуючи все навколо, але це траплялося рідко. Єдине, що він собі дозволяв незвичайного, — це проганяти наші погані сни.

Я бачив, як: він раптом схоплювався, підходив до кого-небудь зі сплячих, шепотів йому до вуха щось нечутне й відходив. Ми перестали прокидатися від криків — чужих і своїх власних, і ночі стали набагато спокійнішими. Крім тих, які настали після Вовка...

Я ловлю цю думку. Я пробую розвернути її назад.

НЕ ДУМАЙ ПРО ЦЕ! Крім тих ночей... Тоді не міг допомогти навіть Македонський. Тоді...

ГОДІ! ПРО ЦЕ ДУМАТИ НЕ МОЖНА!

Насилу, але все ж таки вдається пригальмувати. Я раптом помічаю, що плачу, і що радію, бо йде дощ. Уже справжній. Закидаю голову — хочу промокнути якомога сильніше.

Мене починає трусити від холоду, який, поки я думав про інше, давно вже пробрався під куртку і під усі жилетки. Навіть зуби цокають. Час повертатися.

Під’їжджаю до ґанку й чекаю. Стемніло швидко та непомітно. У вікнах за фіранками миготять тіні. І музика, здається, голосніша, ніж зазвичай, а може, мені так тільки здається через дощ і темряву. Я в цьому мокрому мороці абсолютно сам, усіма покинутий і забутий. Стає кривдно. Потім — дуже кривдно. Потім — жахливо кривдно.

— Ти чого репетуєш, Табакі? — Македонський збігає по сходах, тримаючи над головою розтягнуту куртку. — Сам же хотів залишитися.

— Хотів, а потім передумав. А скат занадто слизький, сам розумієш. Довелося кликати на допомогу.

Він затягує мене в ліфт, де я демонстративно трясусь і цокаю зубами. Нагинається до мене, зазирає в обличчя.

— Що тобі привиділося, Табакі? Я ж бачу…

— Багато всякого різного. Молодий ти ще про таке слухати.

— Ну вибач. Іншим разом не залишатиму тебе надовго.

Дорогою до спальні пояснюю Македонському, чим відрізняється любов до дощу дрібненького від любові до дощу проливного. Останній виводить з ладу транспортні засоби, не призначені для експлуатації в негоду. Люби його, не люби, а от візок краще в вогкості не тримати.

— Мустанг прослужив доволі довго і заслуговує дбайливого до себе ставлення. Навіть якщо забути про його настирливого й малоприємного вершника-господаря...

— Припини, Табакі, — просить Македонський. — Я ж і так сьогодні вже не засну.

Поки він мене сушить і переодягає, виймаю з кишені камінчик. Помітно заважає рушник, що ялозить по голові, але все-таки я примудряюся його роздивитися. Він довгастий і блакитний, кольором і формою жахливо на щось подібний, ось тільки на що? Кручу його так і сяк, намагаюся вгадати.

Македонський загортає мене в халат і ховає під ковдру. Закутуюся, запорпуюся якомога глибше й думаю далі. Камінчик нагрівається у мене в руці.

Ми засинаємо разом, і сон, який мені сниться, — це сон про нього та про те, що він нагадує.

Прокидаюся під тихі гітарні перебори. Темно, тільки червоний китайський ліхтарик зовсім низько над ліжком, але він майже не дає світла. Дивлюся на нього довго, і мене ніби погойдує разом з ним.

Десь поруч голос Сфінкса співає про чорну шину вантажівки, в якій — кружальце іржавої трави... За стіною дивний шум. Щось на кшталт забави. Стягую з себе ковдру й сідаю. Невже я проґавив вечерю? Такого давно не траплялося.

Пісня Сфінкса жахливо знайома. Над грифом гітари гойдається голова Стервожера. І, здається, ноги Валета звисають зі спинки ліжка. Його праву ні з чим неможливо сплутати...

— Прокинувся? — шепоче Горбач у мене над вухом. — Ти, бува, не захворів? Щоб ти та проґавив вечерю...

— Якщо й захворів, то не випадково. А що це за шум за стіною?

— Святкують прийняття Нового Закону. Забув? Ми теж у якомусь сенсі святкуємо. Старою компанією.

Я згадую. І ще — свій сон. Камінчик у мене в жмені зовсім мокрий. Тепер я знаю, на що він подібний, і це дуже дивно.

Найголовніше зараз — мій сон. Який потрібно здійснити. Так мені здається. Тьмяне, рожевувате світло ліхтарика. У ньому, наче відламки, тарілки з бутербродами. Дзеленькання склянок, у них погойдується чорне вино. Стара компанія: Стервожер, Валет, Слон і Красуня. Рука сама тягнеться за гармошкою — і сама сахається. Не до того. Треба не забути... Хапаю найближчий бутерброд і їм.

Горбач ніжно дме у флейту. Розгойдуючись, штовхає мене. Позаду хтось обурливо голосно плямкає.

Гітару передають Валетові, й він вибухає серією сумних акордів. Бутерброд закінчується, і відразу за ним — наступний.

— Худенький, червонолиций, веснянкуватий хлопчисько світ покинув на п’ять хвилин, — повідомляє нас Стервожер хрипкуватим тенором, — заглядаючи у стаканчик з морозивом...

Крізь «Скелясті гори» проривається гамір веселощів з інших спалень. На голос підповзаю до Стервожера.

— Слухай, ти не міг би позичити мені свою драбину? Це дуже важливо. Тільки не питай мене, для чого, якщо не важко.

Рожевий від ліхтаря, як і всі навколо, він нагинається до мене й дихає вином:

— Які проблеми? Звичайно. Вона твоя — на скільки захочеш.

Стервожер шепочеться з кимось, кого мені не видно, потім знов повертається до мене:

— Поїдь із Красунею. Він скаже хлопчикам, її тобі винесуть.

— Дякую. Я його покличу, коли буду зовсім готовий.

Переповзаю над бутербродами, ногами й пляшками — й ось я на підлозі, а камінчик у мене в кишені, й не терпиться дізнатися, чи встигну я зробити те, що задумав, перш ніж буде вимкнено світло. Усім весело — прикро їх залишати, але треба квапитися. Перевдягаюся в найтепліше, що тільки вдалося знайти. Те, що мені треба, — в тамбурі, в коробках під вішаками. Світло погане, але після ліхтарика воно здається яскравим. Виймаю з коробки ганчірки та закам’янілі кеди — одну нікчемну річ за іншою. Зі спальні долинають гітарні перверзії Валета й подробиці всяких пісень, і я хвилююся та нервую, поки не знаходжу те, що шукав: пензлики й банку білої фарби з прилиплими до неї ганчірками. Беру їх, а ще — купу всякого дріб’язку, який може стати в нагоді, кличу Красуню та їду з ним у коридор.

Він заходить у третю, я чекаю його біля дверей. У Гнізді тихо, хоча в інших спальнях — брязкіт і завивання. У вестибюлі скачуть стрепехаті тіні танцюристів. Серед них, мабуть, є і наш Лері.

На мені найтепліша жилетка, але все одно холодно. У руках — банка з фарбою, ціла в патьоках, а решту — шкребок, ніж і пензлики — я намагаюся порозпихати по кишенях, де заважають якісь залишки жертя, тож я витрушую їх на радість щурам, яким пощастить сьогодні тут пробігти.

Із третьої витикається Гупі.

— Егей, — гукає він. — Куди ставити драбину?

Я показую, куди саме. Виносять драбину. Гупі чмихає та грюкоче, а Красуня весь час наштовхується на полудрабки — більше заважає, ніж допомагає. Позіхаючи, за ними вилазить Фікус у піжамі.

— Чортові Логи повіялися відзначати всіляку дурню, — ремствує він. — А куди нам з нашим здоров’ям двигати такі тягарі?

— Наказ Тата Стервожера — це наказ, — каже йому Дорогенький, який теж у піжамі та з підозрілою пляшкою під пахвою.

— Сьорбнемо за Новий Закон? — пропонує він, під’їжджаючи. — Усі так радіють, гріх не порадіти разом із ними.

Поки встановлюють драбину, ми п’ємо якусь саморобну погань, особисто ним сотворену.

— А тепер підсадіть мене, — кажу я.

Подивитися, як мене підсаджують, виходять ще двоє, і Пухир переживає, що я впаду, а Ангел — що мене знудить на драбину Стервожера. На самому верху видно, яка брудна стеля та скільки всюди павутини. Стіна теж брудна й темна. Утеплююся, підстеливши під себе плед Дорогенького. Місця так мало, що банку доводиться тримати на колінах, і трохи страшно від того, що можна загриміти з такої висоти вниз, перераховуючи щаблини.

Я тихо зітхаю та, махнувши Птахам, які стовпилися внизу, починаю малювати. Як я і думав, їм скоро набридає мерзнути, витріщаючись на мої не надто помітні знизу карлючки, відтак вони розбрідаються один за одним. Від мерзенної фігні, яку Дорогенький чомусь охрестив текілою, паморочиться голова. Я малюю дракона, який стоїть на задніх лапах. Дракон виходить дивний: він трохи нагадує коня, а трохи — собаку. У більш зручному місці вдалося б, мабуть, краще, але тут і так зійде. Малюю ікла та гострі кігті на передніх лапах. Кігті — важлива деталь. Коли вже можна здогадатися, що переді мною дракон, відкриваю банку з фарбою й замальовую його білим.

Грудки, волосся та інша погань, яка давно-давно потонула в банці, — все це на моєму бідному драконові. Тремтячою рукою виводжу по його хребту білі зубці. Я і час, ми не дружимо, але здається, я таки встигаю, хоч радіти ще рано.

Не чекаючи, поки дракон підсохне, виймаю з кишені складаний ніж і починаю виколупувати дірку ока.

Пекельна робота. Коли дірка вже майже готова, банка з фарбою зісковзує з колін і летить додолу. Грюкіт. Якийсь час вона котиться по підлозі, поки не застрягає десь, а я все ще ви­длубую око. Дірка вже досить глибока. Пробую її пальцем. Залишилися лілії. На своєму напівсирому драконі я продряпую їх кінчиком ножа — ці криві геральдичні лілії — де тільки можна, а коли закінчую, дракон — уже не просто дракон, а Лорд, адже лілія — це Лорд, якщо хочеш намалювати його швидко, і щоби всім було зрозуміло.

Ставлю свій підпис.

Коли вимикається світло, я вже майже закінчив; шукаю в кишені заповітний камінчик кольору Лордових очей. Дракон, стіна і я сам — усе зникає в пітьмі. Це не страшно. Виймаю ліх­тарик, присвічую в очну ямку та вставляю в неї камінчик. Він тримається. Може, підійшов, а може, просто прилип до фарби.

Я здійснив свій сон. Ось вона — яса; примара дракона в ліліях і з Лордовим оком. Біжить, кігтями вперед, у бік нашої спальні. Це — до повернення. Або ще до чогось, про що я сам наразі не маю поняття. Моєю справою було посадовити його сюди. Гашу ліхтарик і сиджу в темряві. Весь липкий від фарби. Сиджу — навіть не знаю, скільки, а потім унизу починають тупотіти, присвічувати, нишпорячи ліхтариками, і кукати.

— Ку-ку, ку-ку, — кажу. — Тут я. Ви б іще завтра вранці вийшли мене шукати. Може, зна­йшли би мої зітлілі кістки.

— Не скандаль, — просить Сфінкс. — Хто ж винен, що ти вирішив заночувати в такому ідіотському місці?

— Ну-ну! — встряє нетверезий голос Стервожера. — Попрошу не плюгавити моє царствене сідало!

Вони присвічують на мене та хихотять. Потім хтось перечіпається об банку і вляпується в фарбу. Тоді хихотіти починаю я.

— Чорт! — кричить Горбач. — Весь коридор у лайні! Він влаштував тут пастку для ні в чому не винних людей. Із пташиних екскрементів!

Мене знімають і забирають. Несе мене Македонський, а решта тягнуться позаду, розмахуючи ліхтариками, й виспівують:

Найбільше не люблю бути тверезим у п’яній компанії. Але мені їх уже не наздогнати. Навіть з текілою Дорогенького.

Заносять мене — і заходять один по одному. Останнім — Горбач, попискуючи у флейту. Спальня порозкидана й страхітлива. Світло нічників — віялами по стелі. Македонський висаджує мене на ліжко, а «караван», який «іде», ланцюжком кружляє по кімнаті. Либонь, вишукуючи «печери і нори».

Розпластавшись, у тарілці з бутербродами спить Нанетта. Виймаю її, знаходжу вцілілий бутерброд, відразу його з’їдаю. Решта тарілок порожні. На моєму улюбленому місці спить Слон, обіймаючи якусь червону кулю. Якщо придивитися зблизька — то він в обнімку з нашим китайським ліхтариком.

Рудий і Сліпий вальсують, наштовхуючись на меблі, Горбач із флейтою намагається встигнути за ними. Сліпий голосно рахує: «Раз, два, три... Раз, два, три... Раз...» На кожному заключному «раз» вони завмирають, а Горбач, наткнувшись на них, також застрягає.

— За дівчат! — проголошує Стервожер і замислено нюхає свою склянку. Що він там винюхує? Здається, вони вже вихлебтали все, що довкола було рідкого. Догризаю бутерброд. Я сварливий і сам для себе неприємний.

Сфінкс гепається поруч, підморгує та доводить до мого відома:

— Дракон є істота міфічна... Білий же дракон є істота міфічна подвійно, бо він, на додачу до решти своїх якостей, альбінос, тобто це патологія навіть серед собі подібних.

— Побачив! — дивуюся я. — Роздивився! У такій темряві!

— Я бачу все. Таж не стелю білити ти туди видерся...

Сидимо й дивимося на інших, які потихеньку пригасають. Хтось хрипко й фальшиво співає з підвіконня.

— А це чиє? — питаю я, піднімаючи за ремінець незнайомий протез. — Здається, тут немає нікого з цих...

— Це жарт, — похмуро повідомляє Сфінкс. — Веселий жарт. Злодійський жарт, можна сказати.

Більше я ні про що не питаю. І взагалі вкладаюся спати. Почуваючись неохайним і немолодим чоловіком, але водночас відповідальною людиною, яка виконала свій обов’язок. Довго не можу зігрітися, а коли нарешті зігріваюся й засинаю, мене майже відразу будить Чорний, який декламує Кіплінга й стукоче кавоваркою об спинку ліжка.

Багато хто ще не спить, і хтось пробує його втихомирити. В інших наших щось саме у розпалі — чи то суперечка, чи то науковий диспут, та я засинаю знов, не вдаючись у подробиці.

Другий раз, ближче до ранку, мене будить моторошний регіт гієни, який переходить у схли­пування. Усі, крім гієни, сплять, і навіть світло вже вимкнене.

Утретє я прокидаюся на світанку — незрозуміло від чого. Свято давно закінчилось, у вікна вповзає сірий ранок. Навколо всі лежать покотом і сопуть. Усе тихо та спокійно, якщо не брати до уваги ледь чутного підозрілого цокання — тієї, власне, гидоти, яка мене розбудила. Шукаю на нюх, на слух — і знаходжу. Чийсь годинник, який причаївся в складках ковдри.

Обережно знімаю його з руки, на якій він поселився. Звисаючи з ліжка, намацую порожню пляшку, кладу годинник на підлогу й трощу його денцем пляшки, як молотком. Дуже скоро він перестає цокати.

Чорний, який спить на підлозі, піднімає голову й сонно витріщається на мене. Потім падає назад. Скидаю на нього чийсь светр і запорпуюсь у своє пропахле фарбою гніздо.

Сповідь червоного дракона

«За гріхи свої треба розплачуватися».

Це втовкмачив мені мій дід, мій божевільний дід, який, я сподіваюся, горить зараз у пеклі, бо коли справді є на світі таке місце, то воно для нього і таких, як він. Я прокляв його всіма доступними мені прокляттями, і це його підточило — зовсім трохи, тому що він умів протистояти таким речам, до того ж ми з ним були однієї крові, тож рикошетом я отримував частину своїх проклять назад. Нехай же він горить, як газова конфорка, розливаючи навколо себе жар, він, хто не дав мені ані крихти тепла...

Біла табличка на стіні з незрозумілими буквами та схилені голови, п’ять десятків голених голів, шепіт молінь і заклять... і «...три їх лимонним соком, хай тобі чорт, три, поки не втомляться руки, бо хіба бувають ангели, вкриті ластовинням з голови до ніг? Ні, не бувають, і ти вкрився ними мені на зло, хто-хто, а я знаю!» Тому жодного сонячного промінчика, тільки пітьма зашторених кімнат, і, можливо, вони таки справді з’являлися на зло йому там, де їм не належало бути, і розсипалися по шкірі, яка не бачила сонця, яка була пошеретована лимонним соком. Біла тога, заляпана лимоном, засохлий вінок із ромашок з білою серединкою і «...сотвори нам чудо, сотвори нам його!» Чудеса, які не були чудесами, і лак на нігтях, і кольорові лінзи, від яких сльозилися очі. Але «...не може ж ангел не бути, розперетак, синьооким!» Він лаявся, як матрос, коли його не чули укохані сини і дщері. Варто ж було піти останньому з них, і лицемірна святість летіла у відро для сміття, і страхітливий дідуган вмощувався поглинати свій обід із трьох рибних страв.

Вінок набакир і тонкі риб’ячі кістки, які він видобуває зі жвакаючого отвору. Він ніколи не користувався серветками. Ніколи. «Тому що це надмірність, яка не випадає божому чоловікові, запам’ятай, мій крилатий...» Виделками й ножами йому також користуватися не випадало. А мені не випадали ні стіл, ні стільці, і взагалі — «ангели не їдять, хи-хи-хи, вони ситі духом святим!»

А прокляття ангелові випадають? Ні, звичайно. Вони б’ють розрядами чистого струму, пронизуючи тіло до останньої волосини, замість того, щоб летіти до того, кому призначалися. І тільки одного разу... Зачарована риб’яча кісточка зробила свою справу. Це було перше справжнє диво, яке я сотворив: з ДОМУ ОТЦЯ — великими літерами — перейшовши до просто дому, який (за бажання) можна було б назвати материнським, ось тільки в мене жодного разу такого бажання не виникло. Перейти з дому — в дім, перетворитися з ангела на дебіла, бо «...він навіть не вміє читати, цей недорозвинений!» І «...за що нам, цікаво, таке покарання?!» А чудеса їх тільки лякали, вони були їм зовсім не потрібні. Крім тих, котрі показував Ящик. Ящик був їхнім богом, хоч вони не схиляли перед ним голів і не шепотіли молитов, а просто дивилися крізь прозорі скельця окулярів, але результат був однаковий, що тут, що там, з тією невеликою різницею, що там я був усе-таки навіщось потрібний.

Газети писали про старого авантюриста, який зачарував і знадив безліч людей, і Ящик проголосив це як істину. Хоч це не було істиною: він був не авантюристом, а просто мерзенним дідуганом, абсолютно не сповна розуму. Однак Ящик безпомильний, він ніколи не бреше — і мене повели в божий дім відмивати гріховні дідівські сліди святою водою. Відмили й охрестили, але продовжували надходити листи, і психи з поголеними, лисими головами продовжували мене вистежувати, а вистеживши, завалювалися лобами на асфальт і чіплялися вже не за край білої тоги, як раніше, а за край светра або за кишені куртки, віддираючи їх з м’ясом, і «...Боже, як мені все це набридло! Нова куртка! Ми цілий маєток на неї витратили! Його просто не можна випускати з дому — це ганьба для сім’ї!» І «...невже нам ніколи не забути цього жахіття?» Відтак знов зашторені вікна й лампи, гудіння Ящика, а навколо будинку вештаються бритоголові, обнюхують стіни й тихо шкребуть їх нігтями в пошуках свого ангела, який став для них чимось на кшталт наркотику. І те, що вони шукають, треба усунути — байдуже куди, адже так жити небезпечно. Адже, врешті-решт, «…вони справляють нужду в під’їзді, всі сусіди обурені, і цей стукіт ночами, і дзвінки, все це неможливо, абсолютно неможливо терпіти!» І ось, материнський дім замінився на Дім. А перед тим була молитва. Єдина справжня з-поміж тисяч, єдина, в якій я попросив чогось для себе самого, не знаючи до пуття, чого саме я прошу. Її було почуто — а може, це був просто збіг, хоча збігів не буває, — і я опинився в Сірому Домі, в місці, створеному для таких, як я, нікому не потрібних, або потрібних не тим.

Тільки побачивши його, я зрозумів: це власне те, про що я просив. На стіні було написано: «Привіт усім викидням, недоношеним і переношеним… Усім зроненим, прибитим і недолетілим! Привіт вам, діти стеблин!» Я вмів читати, хоч ті, хто жив у материнському домі, стверджували протилежне. І я ввійшов, вірячи, що моя молитва була почута. Увійшов і став Македонським, залишивши позаду Ангела і Дебіла, обох — раз і назав­жди, бо «...якщо хочеш залишитися з нами, то ніколи — чуєш? — ніколи ніяких чудес, ні поганих, ні хороших, ні середніх». Я сказав «так», і під пильним поглядом зелених очей став Македонським, чужою тінню та чужими руками. І я намагавсь, і я дуже старався, хоча сказати «так» просто, набагато простіше, ніж весь час про це пам’ятати. Сірі стіни Дому — всуціль у літерах, які промовляють, і оте «...а не набридло тобі в рабстві, ластатий?» Та ні, не набридло, зовсім ні, адже це не рабство; і взагалі, хто з вас знає, що таке рабство? Ви знаєте лише слово — й уявляєте собі негра на бавовняних плантаціях, дядька Тома чи дядька Сема, та хіба чули ви про тих, із голеними головами, яких водили за невидимі кільця в носах? Або про ручного, безкрилого ангела на ланцюгу... Чи знайомі вам лимонні світанки з ритуальними співами й чудо Ящика-пророка, який вибухнув і замовкнув навіки, і кота, який вирішив віднайти свободу — мале чудо в господньому козубі чудес, — я не зачаровував його, ні, що би там не казали, це було просто диво, подароване йому не мною, але через мене... У кожному домі є свої порядки, які не можна порушувати. У кожному домі є свій цербер, що стежить за порядком. Дід, мати та Сфінкс. Вони ставили переді мною заслони із заборон, перегородки, що відокремлюють мене від мене самого, але зупинила мене тільки перешкода, яку поставив переді мною Сфінкс. Бо я сам цього захотів. Сфінкс ні в чому не був переді мною винен. Він не народжував мене на світ і не продавав божевільним родичам, не позбавляв дитинства й не морив голодом. Він поставив єдину умову — і більше нічого не вимагав. І... Зрештою, це ж я сам захотів спокою й тиші, та ще нового життя, як у всіх, і сам промовив молитву, яка перенесла мене в Дім. Ось чому це не було рабством. Тільки Сфінксові я розповів про інші доми, тільки він знав про мене все. Тонкою волосінню він пов’язував мене з минулими життями й непомітно привчав до нового, і він зовсім не боявся мене — я давно навчився розпізнавати страх під тонкими кірочками людських облич. Чому саме він, я і сам не знав. Так вийшло. Тільки спочатку він неприємно нагадував мені бритоголових, а потім це минулося. Єдине, що було в ньому від них, — лисий череп. Ніколи, ніколи я не бачив собачого виразу в його очах. «Знайди свою шкуру, Македонський, знайди свою маску, говори про що-небудь, роби що-небудь, тебе повинні відчувати, розумієш? Інакше ти зникнеш». Про що говорити? Що робити? Звідки взяти маски, яких ніколи не носив, і слова, яких не знаєш? Він кричав і лаявся, потім заспокоювався... «Чорт з тобою, не роби нічого, якщо не можеш, це, зрештою, теж маска. Але коли твоє тіло перебуває в цій кімнаті, ти повинен бути присутнім тут же і щось робити, щоб на тебе не витріщалися і не втягували в розмови». І... З ранку до ночі — чужі недопалки в долоню, мокрою ганчіркою по клаптях пилюки, губкою по слідах кави, ложкою в чужий рот, а над усім цим — очі, пронизливіші, ніж у діда, і в них — не дивитися нізащо... Це табу, цього не можна... І «...провітри кімнату, Маку», «...передай мені штани», «...допоможи влізти в цю дурну майку», «...піджени-но візок»... І скалки та зашпори в пальцях, білих від води пальцях, які ниють від порошку, плакучі ранки задирок... І «...він знову відключився, цей тип... Де гуляють твої думки, Македонський?» «Полководець знову в хмарах. Дайте йому віника, нехай прийде до тями...» «Він дивний хлопець, цей Македонський, йому тільки дай прибирати...» Це стіни Дому, закони Дому, спогади Дому, бійки, ігри Дому, казки Дому — і все було б добре та просто, якби не страх, який зав­жди поруч, який можна лише ненадовго забути, але зовсім ненадовго, бо рано чи пізно він повертається, відростивши нові колючки. Страх перед неминучим кінцем, перед прилюдним здиранням нової, свіжоприрослої шкіри, перед довгоногим Сфінксом, який носить в собі знання про мене справжнього. Той, хто має владу над кимось, — невже він не скористається нею?

— Ти боїшся мене, Македонський? — і зелені очі пропалюють наскрізь. Я мізернію та мало не кричу:

— Так! Так! Я боюся, і що далі? А ти б не боявся на моєму місці?

— Якби я міг бути одночасно собою і тобою, я б не боявся. І ти не бійся. Повір, мені нічого від тебе не потрібно.

Він казав правду, але я не вірив. Він приручав мене тихо та непомітно, я цього не розумів. Він змушував мене читати й змушував розмовляти з ним про книги, він змушував слухати музику й говорити про неї, змушував придумувати дурні історії та розповідати їх йому. Спочатку тільки йому, потім іншим. Він вичавив з мене страх і змусив вірити собі. І я був щасливий, і я більше не боявся його очей. Я взагалі більше нічого не боявся, хоча заборону не було знято, мені треба було пам’ятати про це. Але мені було дуже добре, я розтанув від тепла, яке він дарував мені за всіх, хто не додав його раніше, від їхнього спільного тепла, від тепла, що його я отримував від них і віддавав назад. Треба було пам’ятати, а я забув. Руки робили це самі — потихеньку крали чужий біль, а я відносив його в гарячих долонях і змивав у раковину. Він спливав трубами, а я стояв на тремтячих ногах, відчуваючи втому й порожнечу; це було прекрасно; чесне слово, це зовсім не було чудом, а значить, я не порушував своєї клятви. Так я думав тоді. Новий світ виріс навколо, він сяяв у золоті світанків та в призахідному шаленстві, я підхоплювався раніше від усіх і вибігав на коридор босоніж, щоб не проґавити найпрекрасніший час, щоби просто пробігти по пилюці, відчуваючи своє тіло, свої ноги, які вміють бігати.

Я вставав під ледве теплий душ і співав — старі гімни і пісні, які вивчив недавно, коли розполохував тарганів і влаштовував повені. Це був я. Македонський, весь у ластовинні, білий і худющий, Македонський, про якого ніхто нічого не знає, Македонський, який гризе нігті, Македонський, якого треба підгодувати, Македонський, в якого стирчать передні зуби, якому скоро шістнадцять, в якого є весь світ і вісім друзів, який — щасливий.

Але ж я нічого для них не робив. Майже нічого. Чудеса їм були потрібні, як повітря, а я мовчав і просто жив серед них, як один із них, і хотів би я дійсно бути всього лише одним із них.

Я дарував їм таємні клаптики й недоноски чудес — те, що можна передати непомітно, заховати в кишені й прикинутися, наче там нічого не було, взагалі нічого. Мені вдавалося. До того, власне, часу, поки один з них не зламав мою таємницю. Це було неминуче. У них був хороший нюх, не зіпсований Ящиками й багатолюдним зовнішнім дурманом, а я був необережний. Маленький Шакал знав, що Македонський не такий, як усі, та й Сліпий про щось здогадувався. Але Вовк...

Це було смішно й сумно, тому що його я остерігався менше, ніж решти; йому, порушуючи свою обіцянку, віддавав більше заборонених чудес. Те пекуче, що прилипало до мене, коли я проводив долонею по його хребту, встигало випустити в мене отруту, поки я доносив його до раковини, й руки розпухали від чужого болю, а я був щасливий. Вдячності та любові навчили мене вони, і нічого іншого я від них не чекав, але я був дурний, а Сфінкс недарма був попередив мене у той найперший день:

— Якщо хочеш залишитися з нами, то ніколи — чуєш? — ніколи ніяких чудес.

У задушливій м’якостінній Клітці двоє зав­жди близькі. І самотні. Занадто багато годин пролітає в близькості та на самоті. І... «Я ж не дурень, Македонський, я ж відчуваю. Вовки зав­жди відчувають таке». І «...чорт забирай, ти що, чи не довіряєш мені? Хіба ми не друзі?» Я повинен був почути це — та згадати беззубий рот і сиву гриву іншого любителя приказувати «чорт забирай»; повинен був згадати й зачинитися на мільйон замків, адже це було попередження, — але я забув минулі життя. Мій розум розтопило тепло, що лилося з життя цього, і я говорив з ним, як колись зі Сфінксом, віддаючи йому в руки свою долю, а він зовсім не був Сфінксом, і я зрозумів це там же, в задушливій тісноті Клітки, коли він показав криві ікла, і сказав: «Ну, тепер ти мій!» Зрозумів, що потрапив у капкан, але було вже надто пізно. Я знову сидів на ланцюгу — тільки не ангел, а радше чорт, нечистий, бо тільки це йому й було потрібно, а я зав­жди перетворювався на те, чого потребують інші. За одним-єдиним винятком. «Е, та не розпускай шмарклі, я ж багато від тебе не вимагатиму». Я плакав і обіймав його коліна, я повзав біля його ніг, як останній бритоголовий, і кричав від болю чергового перевтілення. «Та чого ти виєш, так ніби тебе ріжуть, залиши у спокої мої ноги, псих нещасний!» Я забився в м’який куток, але він витягнув мене звідти, тряс і лупив по щоках, розглядаючи з холодною цікавістю. Я знав, чого він хоче. Заповітні бажання Вовка ні для кого не були таємницею. «Мені не потрібна його смерть, розумієш? Я не вбивця. Нехай просто забереться геть. Хай втече з Дому в зовнішність, але хай ніколи сюди не повертається, добре?» Квітчасті стіни-­подушки, біле світло, його спітніле обличчя та несамовито злі руки... І «...та чого ти поводишся, як істеричка? Чого я такого страшного від тебе хочу?» Те, чого він вимагав, було жахливим, але я не зміг пояснити чому. Краще вбити людину, ніж зробити людину рабом своїх бажань. Вовк цього не знав.

Чи пасують нечистому, чорту, прокляття? Звичайно. Але я не зробив нічого. До останньої миті, поки це було можливо, я намагався залишатися Македонським. Знаючи, що завтра всьому настане кінець, Сірий Дім дізнається правду, відтак мене розчавлять спраглі чудес. Македонського більше не буде. Буде хтось інший, і буде інший Дім, без Сфінкса й без Табакі, де я залишуся зовсім сам, де мене, ніби препаровану комаху, розпластану на склі, будуть розглядати крізь товсті лінзи мікроскопа. «Я все розповім про тебе, чудотворцю, кожен Фазан дізнається, кожне щеня! Тебе рознесуть на клапті, ти зрозумів?» Я відповз і ліг на підлогу, відчуваючи запаморочення, поколювання в долонях і наростаючий жар. Мені стало байдуже, що буде завтра. На самісінькому дні серця я ховав свою відмову, своє падіння з вікна або з даху — краще з даху — і порваний ланцюг, на який мене більше ніхто не посадить, на віки віків, амінь... Потім прийшло звільнення, я вилетів з себе з криком і помчав геть, крізь стіни й стелі, крізь дощ і хмари — геть, у пекучу космічну темряву.

Два дні він мене не чіпав і ні про що не нагадував. Але я втомився жити в страху. І все вийшло саме собою. Вночі моє прокляття прохромило його, і він не прокинувся. Я втік від свого гріха, замкнувся у ванній, молився та плакав, а потім пішов шукати дорогу на горище. Ні горища, ні дороги на горище я не знайшов. Тоді я зійшов на подвір’я і виліз на дах по пожежній драбині. Я стояв там, біля самого краю, коли розвидніло, — світ став бірюзово-­золотим, і стрижі промчали з радісними криками, — а я стояв і не міг змусити себе стрибнути, бо це виявилося страшніше, ніж я думав, набагато страшніше. Я опухнув від сліз, хитався та просив вітер допомогти мені, але він був занадто слабкий. Я стояв так довго, що сонце зовсім уже піднялося, а я так і не зміг себе примусити. Потім почув жахливий зойк — мені здалося, що кричить Сфінкс, — і ноги штовхнули мене самі. Я ступив уперед, послизнувся, черкнув ногою по заокругленні залізного листа, й тут же повиснув на руках. І відразу зрозумів, що нізащо не випущу з рук цей край покрівлі. Навіть якщо висітиму дуже довго, навіть якщо втомлюся, навіть випадково. Я висів і плакав, а потім підтягнувся й ліг грудьми на край. Долоні горіли та кровоточили, по нозі щось стікало, кед почав промокати. Я знав, що я боягуз. Лежав і ненавидів себе, край даху встромлявся мені під ребра, сонце пекло. Котрась із дівчат побачила мене з вікна їхнього корпусу — я почув іще один крик і вибрався на дах цілком. Але підвестися та спуститися вниз не зміг. Так і лежав, поки два білі довгорукі Павуки не потягли мене додолу.

Пізніше я намагався зробити це ще раз, інакше, однак і вдруге мені не вдалося... Сліпий прийшов до мене в Могильник. У безрозмірному білому халаті, в якому таких помістилося б іще двоє. Виліз на ліжко, сів по-турецькому й довго слухав моє мовчання. Потім запитав:

— Чому?

— На мені великий гріх, — сказав я. — Його ніяк не спокутуєш.

Вовк відучив мене довіряти їм. І я чекав. Що скаже цей, зачаєний у собі? Він не милий, яким колись здавався Вовк, а зовсім навпаки. Від нього можна чекати чого завгодно. Він міг перетворитися на Сфінкса, якому я дав обіцянку, а потім порушив її: «Якщо хочеш залишатися з нами»... Тоді мені довелося б піти. Він міг перетворитися на Вовка і зробити з мене бритву. Я не сказав, кого мені було наказано навіки посадити на ланцюг за порогом Дому. Він міг би вирішити, що завдячує мені, а цього я не хотів.

— Вертайся, — сказав він. — Ніхто не дізнається.

— Чому? — запитав я. — І що натомість?

— Дурень, — відповів Сліпий. І пішов.

Я повернувся. Час тече, мій гріх, як і раніше, на мені. Так буде зав­жди, поки я живий. Я нічим його не спокутую. Крізь стіни проходять привиди, але тільки один із них посміхається, вищиряючи ікла. Він на підвіконні, коли я відсмикую фіранку, він підстерігає мене в душових кабінках, він лежить у ванні, коли я хочу туди залізти, й дивиться з-під води палаючими очима. Я майже звик до нього й більше не зриваюся при зустрічах. Щоб не бачити снів, я лягаю пізніше та встаю раніше, ніж до того, бо в снах він може зробити зі мною все, що завгодно. Я втомився від нього, а він втомився від мене, але позбутися один одного ми не можемо. Таблетки допомагають, але ненадовго.

Уранці я спускаюся на подвір’я і годую собак — тих, котрі бігають у досвітні години по той бік сітки, в зовнішності. Вони вже знають і чекають. Половина моєї вечері — й вони розповідають мені про своє бездомне життя, а я — про своє. Вони живуть у зграї, я теж. Нам є про що поговорити. Я ніколи не питаю, чи знають вони, що таке гріх. Але мені здається, вони знають. Іноді, дуже рідко, я творю для них чудеса: загоюю порізи на лапах, нарощую шерсть на опіках або сотворюю фантом Великої Білої Суки, трошки схожий на північного ведмедя. Їм подобається ганяти його вздовж сітки. Потім ми розходимося. Вони розбігаються у своїх забіякуватих справах, а я прямую в Дім. Буває, в коридорі я зустрічаю Сліпого, який повертається з нічної прогулянки. Найчастіше це трапляється по дорозі надвір, але іноді й на зворотному шляху. Мені здається, якщо вийти серед ночі, Сліпий буде всюди, в мільярді подоб, зовсім як мій привид. Але вночі я не виходжу, я боюся пітьми.

Я боюся пітьми, боюся своїх снів, боюся залишатися десь без нікого та заходити в порожні приміщення. Але найбільше я боюся потрапити в Клітку сам-один. Якщо це колись станеться, я, напевно, там і залишуся. А може, не витримавши, вийду звідти якось не по-людськи, й це буде ще гірше. Не знаю, чи горітиму я в пеклі. Радше так, аніж ні. Якщо воно все-таки існує. Хоча я сподіваюся, що це не так.

Табакі

Коли я продираю очі, ранок уже став днем. Гостей немає, і слідів від них теж. Македонський вимітає осколки й недопалки. Лері сидить понуро, з пов’язаною рушником головою. В очах у мене колючки, в горлі — шкрябуча слина.

— Агов, — кажу слабким голосом. — Котра зараз година?

Македонському випадає з рук віник, він дивиться на мене з жахом.

— Помирає, мабуть, — каже йому Лері, скрушно хитаючи перев’язаною головою.

Мак ахає й вибігає геть, навіть не зачинивши за собою двері. Даремно я його так налякав. Можна було просто перерахувати все, що мене болить. І я вже шкодую за сказаним, хоч і приємно викликати в людях такі бурхливі емоції.

— Що ж ти, в перший день Закону? — егоїстично дорікає мені Лері.

— Дату смерті не вибирають, — кажу йому я.

У наших дуже різний підхід до лікування одних і тих же хвороб, і кожен вважає, що його метод найкращий. Тому спочатку Горбач старанно натискає на моїх кістках якісь точки — за методом древніх китайців. Потім, за методом Сфінкса, мене запихають у таку гарячу ванну, що цілком можна зваритися заживо, але я мовчу, бо метод Сфінкса існує у двох варіантах: майже окріп або крижана вода. Мене витягують, натягують на голе тіло светр, натирають під ним спину чимось пекучим, плюс вовняні шкарпетки й шарф, під яким — спиртовий компрес.

На цій стадії лікування я вже не розбираю, де чий метод, і намагаюся все з себе здерти, але мене міцно тримають, а Сліпий видобуває з якихось таємних запасів банку меду — зовсім маленьку — й урочисто демонструє її мені, ніби я ще в стані на таке реагувати. Далі мені згодовують мед, а запивати його змушують молоком, і доводиться все це терпіти, поки я не починаю плавитися заживо у всьому, що на мене накрутили, потіти молоком і кашляти вершками.

Бідний я, котрий визнає тільки один метод лікування хворих — ніжне поводження.

Сфінкс читає мені вголос уривки з «Махабхарати», Горбач грає на флейті, Лері чавить у мисці лимони, а Сліпий стежить, щоб я не вивернувся й кудись не поповз; від усіх цих процедур я так втомлююся, що примудряюся заснути просто в вогненно-медовому коконі, й усі зауваження про катів та допитувачів, якими я збирався потішити зграю, залишаються невисловленими й лоскочуть мене всю ніч, проникаючи в пропочені сни.

Табакі

Уранці від ангіни не залишається ані сліду. Від мене теж майже нічого не залишається. Самі лише кістки та солодкий сироп. На медогляді відзначають мій бадьорий вигляд і молочний запах. При згадці про молоко мене починає нудити, але Павуки, на щастя, цього не помічають. Для людини, яка побувала під тортурами, я виглядаю зовсім не погано. Дні оглядів зав­жди трохи нервові, тому що ніколи не знаєш, до чого докопаються у твоєму організмі допитливі Членистоногі. Коли виявляється, що нічого вони в тобі не виявили, починаєш хвилюватися за інших, а потім цілу решту дня відпочиваєш від хвилювань. Тому дні ці тихі. Насторожені, а пізніше втомлені.

Профільтрований через вісім кабінетів і купу Павуків, усе ще в центрі загальної уваги як найслабша ланка в ланцюжку зграї, я валяюся поміж ковдр із дарунком Горбача — пакетиком волоських горіхів; лущу їх, заїдаючи родзинками, й уже починаю думати, що це зовсім не погано — бути одужуючим.

Інша річ, що на коридор мене не пускають, отож я не можу подивитися на дівчат і понюхати Новий Закон у дії. Сфінкс каже, що нічого цікавого там не відбувається, але я йому не вірю, бо, сидячи в спальні, він ніяк не може знати, що відбувається і чого не відбувається в інших місцях. Ще дуже хочеться подивитися на свого дракона, якого я до пуття і не бачив, але і сніданок, і обід мені подають до ліжка, причому Сфінкс, який мене стереже, теж їсть, не сходячи з поста. Залишаються горіхи й родзинки. Які поступово закінчуються.

— Будеш бурчати — приведу в гості Довгу Габі, — погрожує Сфінкс. — Буде тобі Новий Закон у всій своїй неповторній красі.

— Чашечку кави, будь ласка, — кажу я Македонському, а Сфінксові відповідаю: — Брешеш ти все. Не зух ти, щоб її привести.

— Ти мене не провокуй, — зловісно попереджає він.

Але цього й не потрібно, тому що Довга приходить сама. Без ніяких з нашого боку запрошень. Грюкає дверима й запливає, ступаючи, як жирафа. Гепається на ліжко Македонського, закинувши ногу на ногу, і хрипить до нас:

— Ну привіт, чуваки...

Спідниця на ній ледь помітна, видно гумки на чорних панчохах, а над ними — смужку білої шкіри. Ноги взагалі-то гарні. Є чим милуватися, на відміну від лиця. Чорний, знявши окуляри, дивиться на них квадратними очима. На ноги, а потім на Сфінкса.

— Це ще що? — запитує він.

— Це я, дорогенький, — хрипить Габі. — А ти як думав?

Чорний темніє на лиці. Історія про замкнені двері до нього так і не дійшла, тому тепер він уявляє дещо цікаве, але не зовсім те, що було насправді. Жбурляє книгу й тицяє пальцем у Сфінкса:

— Це ти її покликав!

— Звісно що ні, Чорний, — ображено зітхає Сфінкс. — Дивної ти думки про мене.

— Тоді хто? Адже це ти про неї щойно говорив.

— Це був жарт. І взагалі, чого ти обурюєшся? Новий Закон прийнятий. Хто кого хоче, того й запрошує.

— Ага, — підтакує Габі, закурюючи. — Та ти не гарячкуй так, хлопче. Скоро, може, до тебе теж дійде черга.

— Хто?! — кричить Чорний, здираючи з вух окуляри. — Хто тебе покликав?

— Сліпий, — Габі підморгує до Чорного. — Начальник твого начальника, якщо я ще не розучилася рахувати.

Чорний сідає назад. Сидить заціпеніло, потім висмикує з-під себе книгу та втуплюється в неї. Абсолютно не читаючим поглядом. Габі курить. Я тихо виколупую горіхи зі шкаралупок. Дуже цікава ситуація.

На ввічливі зауваження Сфінкса про погоду і вчителів Довга весело рохкає та хвицає ногами, на які важко не дивитися.

Я себе не стримую та дивлюся. І Сфінкс теж. Горбач і Македонський вволіють дивитися на стелю. Нарешті Габі набридає сидіти склавши руки, вона встає й починає тинятися по кімнаті.

— Це у вас що? А це? Добре живете...

Груди на стіл, задком до нас, і ось вона пихкає над рядами платівок:

— Оце кльова музичка. Я її, начебто, чула. Вбитись можна, яка пісенька там, на другій стороні, ото вже не знала, що вам такі подобаються.

Горбач блідне й витягує шию. Мені теж стає дещо тривожно, коли вона починає витрушувати платівки з конвертів і розглядати їх, залишаючи з кожного боку по півсотні відбитків.

— Запилюжені вони у вас, — каже Довга. — Зовсім не чищені. Не можна так... — Виймає хустинку, плює на неї...

— Стій! — кричить Сфінкс, зірвавшись з місця. — Завмри, сучко!

Горбач, який підхопився водночас із ним, падає назад на ліжко. І витирає з обличчя піт.

— Хочеш горішків? — ввічливо пропоную я Довгій, яка чесно стоїть, завмерши, як звелів їй Сфінкс. Напевно, замислившись, чи варто їй ображатися.

— У зубах застрягають, — бурчить вона. Але від столу все ж трішечки відступає. — Нервові ви якісь. Ледве що — репетуєте. Заїкою можна стати.

— Таж день огляду, — пояснюю я. — Усі злі. Це така традиція, можна сказати.

— Ага, — Довга навалюється на спинку ліжка й перевисає в мій бік. — Мене ось теж оглядали. Ну і що? Мені це до лампочки. Оглядів я їхніх не бачила, чи що? Ось пам’ятаю, якось раз мене зґвалтували...

Давлюся горіхом і викашлюю його на ковдру. Габі турботливо лупить мене по спині кулаком. Щоб дотягнутися, їй довелося дуже вже перевиснути, і мені видно багато всього у вирізі її блузки. Кашель від цього тільки посилюється. Практично вже задихаюся...

— Ух, біднесенький, — зітхає Довга. — Хворієш, так? Нічого. Буває. Я ось теж хворіла...

— Ну, досить, — каже Чорний і встає. — Піду прогуляюся. Усьому, врешті-решт, є межа! — Він виходить, грюкнувши дверима так, що всі здригаються.

— Про що це він? — запитує Габі.

— Так, неважливо, — зірваним голосом відповідає Сфінкс. — Справи...

— Напевно, з книжкою в клозет пішов, — форкає Довга. — Знаю я цю породу, котрі в окулярах. А ти чого так хрипиш? Теж ніби захворів?

— Голос зірвав.

— Та ну? — дивується Довга. — Неслабо ж ти крикнув.

— Точно, — погоджується Сфінкс. — Дуже неслабо.

Габі відлипає від спинки, і ліжко скрипить з полегкістю.

Прокліпавшись, ловлю її в фокус. Вона бреде до дверей.

— Піду, мабуть. Світ подивлюся. Сліпому привіт. І цьому вашому книжникові також. А самі не хворійте.

— Передамо, — обіцяю я. — Ти заходь, не соромся.

— Я не з сором’язливих, — хрюкає Габі. — Та ти, мабуть, і сам уже це просік.

Прощальний вищир у фіолетовій рамці помади — і вона зникає. У повітрі задушливий запах парфумів. Замислено ковтаю останній горіх і згрібаю на купку шкаралупки.

— Як ти сказав? Заходь, не соромся? — цікавиться Горбач. — Я тобі цих слів не забуду, Табакі.

— Звичайна ввічливість, — пояснюю я. — Так прийнято, коли гості йдуть. Особливо, коли йде дама.

— Ну-ну, — каже Горбач. І кидається перевіряти диски. Їхню цілість і відсутність слідів чищення слиною. А я п’ю каву й розкладаю пасьянс. Весела штука — цей Новий Закон. Урізноманітнює життя.

Після повернення Чорного Куряка починає розпитувати, хто така матінка Анна. Це Сфінкс винен. Сказав про себе Чорному, що він не матінка Анна, щоб виганяти зі спальні приятельок Сліпого. Ну тут він, припустимо, збрехав. Сам-то виганяти не стане, але Довга навряд чи ще в нас коли-небудь з’явиться, я Сфінкса не перший день знаю. Чорний також знає, але з розумінням простих речей справи в нього йдуть зовсім зле. Тому багато нервових клітин марнується.

— Та хто ж вона така? — запитує Куряка. У мене.

Складне питання. Сфінкс посміхається. Ще б пак. Не його запитали — не йому пояснювати.

— Ну, розумієш, — починаю я без особливого бажання, — жила колись, давно-предавно, така жінка...

Гарний початок. А з чого ще було починати? З нас, які придумували собі розваги? Може, з пісень? Або з жартів Вовка — на кшталт снігової баби, на яку надягли (хоча для цього довелося її зруйнувати і заново зліпити) майку Лері? З Ночей Казок? Якщо згадати все, що придумувалося колись... Усе, що робилося, щоб не померти з нудьги...

— Мільйон років тому вона була тут найголовнішою, — кажу я.

Таки була… Директоркою.

Коричневі, облуплені по краях фотографії... Повна жінка в чернечому вбранні, руки складені на животі. Напевно, щоки її були червоними й обвітреними, а долоні порепаними і в мозолях. Коли наставали холоди, вона носила мітенки. Їй багато всього доводилося робити руками. Жерстяні відра з закрижанілою водою. Лопати з вугіллям... У спальнях — тоді вони називалися дортуарами — диміли каміни й печі, і кожного дня з сараїв надворі зносили купи вугілля, щоб забезпечити всіх теплом.

Діти в грубих черевиках, підбитих цвяхами. У куцих курточках з великими круглими ґудзиками. Узимку зав­жди обвітрені щоки. «Дім опіки для знедолених сиріт». Дім з гордістю носив цю назву — вона була єлейна і пахнула Діккенсом. Слова були написані на табличці, пригвинченій до низької, чавунної брамки. Щосуботи її начищали піском, як і все інше, чому належало блищати. Табличка була величезна, на ній, крім назви, розміщувалися імена двадцяти восьми попечителів. Кожному з них у свята надсилалися листівки, посписувані кострубатими дитячими почерками, плюс лист від самої М. А. «З вдячністю... Щодня возносимо молитви про Ваше здоров’я та добробут». Може, вони й справді возносилися, ці молитви за здоров’я. Адже кожен попечитель дарував їм дещицю радості, якої в тодішньому Домі було не так уже й багато.

Ми сиділи в підвалі — я і Сфінкс, — перебираючи стоси зашкарублих паперів, стягнуті дротом. Папери були і зовсім зітлілі, і майже цілі, але всі вони, кожен аркушик чи клаптик, смерділи вогкістю, наче всотали в себе кілометри боліт. Ми самозабутньо в них порпалися. Цю пристрасть — випорпування минулого Дому з найбільш потаємних його закамарків — поділяв зі мною тільки Сфінкс. Решта розглядали найціннішу здобич з підвалу в найкращому разі з відразою. Сфінкс же…

— Ого! — шепотів він, натикаючись на зв’язку пожовтілих рахунків. — Та це скарб! — І ми нахилялися над ними, тремтячи від нетерплячки, щоб додати ще один малесенький штрих до картини, яку не бачив ніхто, крім нас.

Сукно сіре.

І давні діти Дому починали носити костюмчики із сірого сукна.

Мотки вовни.

І сестри Марія й Урсула, кожна на своїй табуретці, починали клацати шпицями (по сестрі на дортуар, по табуретці на сестру), а з-під огрубілих від прання й готування їжі рук виповзали, звисаючи дедалі нижче, вовняні шкарпетки.

Так, крок за кроком, папірець за папірцем, ми складали той давній Дім. Ми дізналися, як виглядали його кімнати, чим займалися його мешканці — і навіть пристрасть М. А. до зимових, перележаних яблук не залишилася для нас таємницею. Навіщо це було потрібно? Ми й самі не знали. Але ми розкопирсали вміст підвалу, наче два божевільні кроти. Від 1870 року — й до останнього випуску.

Весь цей час до спальні стягувалися стоси того, що Вовк називав древнім мотлохом, а Лері працював для нас як носій. Зграю зацікавив тільки останній випуск. Я склав два альбоми з найцікавіших документів, і ми тимчасово охололи до розкопок.

І ось тепер я намагаюся розповісти Куряці, хто така була матінка Анна, а самому смішно, тому що це неможливо пояснити, не пояснюючи, чим тоді був Дім. Поки я вагаюся, чи має це якийсь сенс, язик працює безперестанку, і в якийсь момент мені вже самому стає цікаво, що це я таке мелю.

— Щоб їй догодити, треба було бути богобійним і знати напам’ять купу стародавніх текстів, які насправді неможливо запам’ятати, а коли вона лежала при смерті, то весь час примушувала черниць зносити до неї до кімнати простирадла й перераховувала їх. Це у неї в голові вже потьмарилося. А коли вона померла, і головною стала її колишня помічниця, то нібито бачили привид матінки Анни, як він ходить з кімнати в кімнату та все рахує, і перераховує, і перевіряє, словом, ніяк не може упокоїтися з миром...

Куряка зморгує й нахмурюється. Не відразу, тому що зайнятий, але я все ж таки це помічаю.

— Ти що, не віриш? Не віриш? Сфінксе!

— Це правда, — підтверджує Сфінкс. — Усе так і було, як каже Табакі.

— Але ви звідкіля про це знаєте?

— А ми знаємо все. Усе-все, що є Домом!

Хоч я й злукавив, замовчуючи про підвал, у моїй хвалькуватій заяві — несподівана правда. Я з подивом чую її. Це так. Саме це ми якраз і шукали. Усе, що є Домом. Будь-яка людина рано чи пізно запитує, ким був її прадід, і вислуховує сімейні перекази, а ми зі Сфінксом спустилися у підвал і самі розповіли собі всі старі історії. Мені раптом стає не по собі. Надто вже воно наше — це місце. Ми майже створили його. Адже ні в яких паперах з підвалу не згадувався привид, який заклопотано нипав кімнатами й перераховував простирадла...

Увечері мені вдається вирватися на коридор. Під приводом вечері, але насправді Сфінксові просто набридло мене стерегти. Навколо ніяких дівчат, а мій дракон знизу зовсім маленький, відтак його ледве видно. Хоча око блищить. Але щоби розрізнити деталі, треба бути велетнем. От сліди розлитої фарби видно дуже добре. Навіть, можна сказати, вони відразу впадають в око. Спеціально проїжджаю по них. На знак своєї причетності.

На вечерю дають гидотне пюре з грудками, і мені, який весь день об’їдався родзинками з горіхами, навіть дивитися на нього незручно. Зате на зворотному шляху я бачу дівчат. Від­разу двох. Сидять на дивані, котрий на Перехресті, вищипують губку з його нутрощів і кидаються нею в вікна. І навколо — купа Псів. Дійсно, нічого цікавого.

До того ж під’їхати ближче мені не дають, і я не можу послухати, про що вони говорять, і взагалі не можу взяти участь у тому, що відбувається. Я тільки бачу, що це Суккуб з Бедуїнкою, а ще — що губку вони розпатрали вельми витончено. На цьому спостереження закінчуються. Довга більше не приходить, хоч я чекаю її цілу решту вечора, дуже сподіваючись, що вона прийде.

Вулична кіптява

— Та перестаньте, — каже Куряка. — Такого ніхто не може знати.

— А ми знаємо все! — обурюється Табакі. — Усе-все, що є Домом.

Сфінкс із посмішкою киває Шакалові, Шакал киває Сфінксові. Обидва посміхаються, а Курця від того аж нудить. Здається, всі змовилися його доводити.

— А ти не питай, — радить Сфінкс. — Сиди мовчки, й усе буде добре.

— Може, мені краще взагалі заніміти?

Сфінкс підхоплюється.

— Пішли. Пройдемося. Подихаємо вуличною кіптявою. А то ти зовсім скис.

Куряка знехотя сповзає з ліжка.

— Що значить «подихаємо вуличною кіптявою»? Черговий жартик?

— Чому ти не слухаєш, коли тобі щось кажуть? — запитує Сфінкс на ходу. — Коли відповідають на твої питання?

Куряка не встигає за ним:

— Кого слухати, Табакі?

Коридор пропускає їх крізь себе, вищиряючись співчутливими посмішками. Стіни кричать: «УБИЙ У СОБІ ЗОЗУЛЮ!», «ПЕРЕЙДИ НА НОВИЙ ВИТОК!».

— А хоч би й Табакі. Табакі відповідає на питання краще, ніж будь-хто з нас. Принаймні намагається.

Куряка пригальмовує:

— Ти це серйозно?

— Абсолютно.

Зустрічаючись очима з дівчатами, Куряка червоніє. Сфінкс крокує стрімко, ніби має на увазі якусь мету, і Куряка згадує «вуличну кіптяву», щодо якої так і не отримав роз’яснень.

— Ми що, справді йдемо на вулицю?

— А як ти вважаєш?

— Чорт! Досить відмахуватися від мене цими «а як?». Ніяк! Ніяк не вважаю! Тобі що, ліньки зайвий раз рота відкрити? — він ховає голову в плечі, переляканий своїм раптовим вибухом, а ще тим, що лице Сфінкса раптом опиняється біля самісінького його лиця.

— Куряко... — каже Сфінкс. — Хочеш поповзати по підлозі?

Куряка відчайдушно крутить головою.

— Я чомусь так і припускав, — випроставшись, Сфінкс відштовхує його візок коліном. — Тоді поводься пристойно й не підвищуй на мене голосу. Я розумію: цікаво перевірити, де у Сфінкса закінчується терпіння. Мені й самому це часом цікаво, але не сьогодні. Сьогодні я не в тому настрої. Так що давай домовимося...

Сфінкс іде наперед, так і не сказавши, про що вони повинні домовитися. Куряка їде

услід, хоч не знає, чи варто. Здається, Сфінкс уже шкодує, що потягнув його з собою. Але він не сказав, щоб Куряка залишився. Подумавши, Куряка вирішує все ж таки їхати за ним, ніби нічого не сталося.

Коло сходів він втрачає Сфінкса з поля зору, але, з’їхавши пандусом, виявляє, що той чекає його на майданчику першого поверху.

— Не переймайся, Куряко. Коли я питаю, як ти думаєш, це означає тільки одне: що мені насправді хочеться змусити тебе думати. Давай-но почнемо спочатку. Чи серйозно я говорив про те, що Табакі краще слухати, ніж не слухати?

— Перестань, Сфінксе. Я просто так запитав.

Сфінкс зазирає в урну, забиту недопалками:

— Тобі подобається цей запах, Куряко? Яким тхне ця посудина? Я переконаний, що ні. Навіть з огляду на твоє прізвисько, це було би збоченням.

— Тоді навіщо ти запитав?

Сфінкс штовхає урну й принюхується.

— А як щодо вуличної кіптяви? Відповідай на це питання — і я відповім на твоє. Ти думав, що я веду тебе в зовнішність? Що я прогулююся там вечорами, коли в мене поганий настрій, і тепер вирішив узяти тебе з собою? Просто ось так, неодягненого?

Куряка виймає сигарети:

— Мені просто було цікаво, що ти мав на увазі, кажучи про «вуличну кіптяву». Це неправильно?

— Ти не так запитав. Ти запитав, чи справді ми йдемо на вулицю.

— Навіщо чіплятися до слів? Ти ж прекрасно зрозумів, що я мав на увазі.

Сфінкс знову штовхає урну.

— Це жахливо, Куряко. Коли твої питання дурніші за тебе. А коли вони набагато дурніші — ще гірше. Вони — наче вміст цієї урни. Тобі не подобається її запах, а мені не подобається запах мертвих слів. Ти ж не став би витрушувати на мене всі ці смердючі недопалки й плювки? Але ти засипаєш мене гнилими, порожніми всередині словами, ні на секунду не замислюючись, приємно мені це чи ні. Ти взагалі про це не думаєш.

Блідий Куряка ялозить у пальцях сигарету.

— Я дію тобі на нерви. Так і скажи. Я можу ні про що не запитувати.

— Запитуй про те, чого не знаєш.

— Так. Наприклад, про матінку Анну. Щоби потім нічого не зрозуміти з ваших відповідей. Це, звичайно, дуже цікаво...

— Табакі спробував про неї розповісти. Він же не винен, що ти не повірив жодному слову. Навіть не спробував зрозуміти.

— Тому що він почав верзти нісенітницю. Чому його сміття тебе не дратує, Сфінксе? Чому його слова не здаються тобі мертвими? Він базікає безупинно; якби кожне його слово перетворювалося на недопалок, Дім давно щез би під ними. Залишилася б тільки гігантська гора недопалків.

Сфінкс зітхає:

— Ні. Це гора недопалків лише для того, хто не вміє слухати. Навчися слухати, Куряко, — і тобі стане легше жити. Навчись у того ж Шакала. Слухай його уважно. Як він запитує. Він бере тільки те, що йому потрібно. А базікання... Він дійсно базіка. І любить прибрехати. Але в смітті його слів зав­жди ховається чесна відповідь. А значить, це вже не сміття. Просто Табакі треба вміти слухати. І не кажи, що це неможливо. Іншим вдається.

Куряка дивиться на Сфінкса обурено:

— Сфінксе, не роби з Табакі великого гуру. Будь ласка! Просто визнай, що він на привілейованому становищі. Що йому дозволено те, чого не можна іншим.

Сфінкс киває:

— Добре. Він на привілейованому становищі. Йому дозволено те, чого не можна іншим. Ти задоволений? По-моєму, ні. Чого ти хочеш насправді?

Куряка мовчить. Сфінкс виходить зі сходової клітки на коридор першого. Трохи відстаючи, Куряка їде за ним. Образа замурувала йому рот. Він їде, думаючи про те, як важко бути білою вороною. Як важко їм живеться, і як їх ніхто не любить.

— Можливо, я розпещений, — каже Сфінкс, не озираючись. — Македонським. Його безсловесним розумінням. Або навіть Лордом, занадто гордим, щоб запитувати. Можливо, я упереджений або роздратований, але мені здається, що й ти поводишся дивно, Куряко. Так, ніби мені є в чому перед тобою виправдовуватися.

Куряка наздоганяє його та їде поряд.

— Це правда, що ти бив Лорда, змушуючи його повзати?

Сфінкс зупиняється.

— Правда. Правда Чорного.

— Але це було?

— Було.

Коридор першого — лампи-ліхтарі, лінолеум, поцяткований слідами шин... В актовому залі хтось ґвалтує рояль, з роздягалень долинає дзявкання Псів. Сфінкс мимохідь зазирає в усі двері. Шукає Сліпого й думає: невже Куряка не бачить, як усе це нагадує вулицю? Невже він не відчуває кіптяви та невидимого падаючого снігу?

На Сліпого вони натикаються в самому кінці коридора. Він гамселить автомат з газованою водою, сподіваючись повернути проковтнуту монетку.

— Мучить спрага? — запитує Сфінкс.

— Уже ні.

Сліпий востаннє вдаряє по автомату, й на підлогу падає картонний стаканчик. Сліпий піднімає його.

— Дев’ятий, — каже він. — І хоч би один повний.

— Сліпий, з цього автомата вже сто років нічого не вилазило, крім стаканчиків.

По сусідству Пухир із третьої суне з вивертами по автостраді, збиваючи зустрічні машини й стрясаючи гральний автомат.

— Тобі Рудий у цих краях не траплявся?

— Що в тебе з голосом? — цікавиться Сліпий. — З чого це ти охрипнув?

— Я оберігав майно зграї від довгоногих повій, — похмуро відповідає Сфінкс.

— Так? Габі заходила?

Сфінкса охоплює пекуче бажання штовхнути Сліпого. Рознести йому щиколотку дощенту, щоб улюблений ватажок надовго скульгавів.

— Заходила, — цідить він, змагаючись із собою. — І сподіваюся, що більше не зайде. Що ти про це подбаєш.

Сліпий вслухається, схиливши голову. Потім завбачливо заходить за автомат, прибираючи ноги за межі досяжності для Сфінкса.

— Мій недогляд, — визнає він. — Надалі буду уважніший. Хто це з тобою? Куряка?

— Так, він. Витягнув його прогулятися.

— Нервує? — байдуже запитує Сліпий. — А я тобі казав. Чорний його трохи зіпсув.

Онімівши від обурення, Куряка дивиться на них знизу вгору. На двох нахабних, самозакоханих виродків, які обговорюють його так, ніби його тут немає. У Пухиря вимикається екран, автомат з брязкотом програє йому кілька тактів похоронного маршу. Він слухає, оголивши голову.

В актовому залі прищавий Лавр відсуває від рояля стілець-вертушку й хустинкою витирає піт з чола.

— А тепер зіграй що-небудь не таке нудне, — просять його.

Лавр з погордою усміхається в простір. Ніхто нічого не тямить у джазі. Просвітництвом займатися з ними — марна річ. Візочники в нашийниках дружно аплодують. Його усмішці, а не його грі.

Розгублений, Куряка катається по першому поверху. «Дихає вуличною кіптявою». Він демонстративно від’їхав від Сфінкса та Сліпого, і тепер шкодує з цього приводу. Варто було послухати, що вони ще про нього висловлять. Коли перший напад люті пройшов, Куряка запідозрив, що сказане було адресоване йому. І що як тільки він від’їхав, вони заговорили про інше. Отже, Сфінкс іще раз переконався, що Куряка не вміє слухати.

— Ну і чорт з вами, — каже він. — Не зобов’язаний я вислуховувати ваші дурні зауваження.

— Чиї? — з цікавістю запитує хтось, і, піднявши очі, Куряка натикається на посмішку Чеширського Кота у виконанні Рудого.

— Неважливо, — розгублено бурмоче він. Йому ніяк не вдається звикнути до того, що з ним заговорюють члени інших зграй. Їхня готовність до спілкування збиває з пантелику, так ніби він усе ще Фазан. Розсердившись на себе, він переправляє сказане:

— Сфінкса і Сліпого. Обговорюють мене просто в очі, наче я глухонімий. Це дратує.

Посмішка Рудого робиться ширшою.

— О-о, — тягне він. — До яких сфер я ненароком доскочив...

Куряку пересмикує. З нього знущаються. Але мимовільна повага до ватажка, нехай навіть такого клоуна, як Рудий, заважає розвернутись і поїхати.

Рудий, наче нічого не сталося, простягає йому сигарети й закурює сам, всівшись на підлогу. Волосся у нього — як присохла кров, і губи такі ж яскраві, неначе в губній помаді. Підборіддя всуціль у рожевих подряпинах від гоління, на шиї — зв’язка сухих курячих кісток. Він дивакуватий, як і всі Щури, а зблизька здається навіть іще дивнішим.

— Рудий, — несподівано для себе запитує Куряка, — що ти знаєш про матінку Анну?

Рудий задирає голову. У жаб’ячих окулярах спалахують відблиски коридорних лампочок.

— Дуже мало, — зізнається він, струсивши попіл просто на білі квітчасті штани. Жахливо брудні. — Чесно кажучи, я не надто сильний в історії. Здається, вона тут була директоркою в кінці минулого століття. Жахливо релігійна. Чула голоси святих. Така собі Жанна д’Арк на пенсії. Утім, вона ж була черницею. За неї до Дому прибудували лазарет. До того був один жалюгідний кабінетик з медсестрою і палата на два ліжка. За кожною дрібницею доводилося микатися до міста. Дім же тоді розташовувався на околиці.

— Звідки ти все це знаєш? — Куряка шокований поінформованістю Рудого і тим, що той, виявляється, вміє нормально говорити. Йому здавалося, що Щури порозуміваються в основному вигуками.

Рудий стенає плечима:

— Звідки? Та, в принципі, це всі знають. Адже тут як? Хочеш щось з’ясувати — покопирсайся в старих паперах. У тому дальшому підвалі їх навалено цілі купи. Щось конкретне відкопати нелегко, але, якщо є бажання, можна. Ближче до виходу лежать папери трохи новіші, а зовсім давні — в коробках біля стін.

Куряка щулиться від думки про те, що Рудий — Рудий! — міг порпатися в старих документах, цікавлячись історією Дому. Та боже ж ти мій! Якби його запитали півгодини тому, він, швидше за все, відповів би, що Рудий узагалі неписьменний.

— І Табакі знає звідти ж.

Куряка не питає, він стверджує. Але Рудий розцінює його слова як питання.

— Табакі! — сміється він. — Табакі знає взагалі найкраще за всіх. Він якраз в основному і розкопав ці папірці. Розкопав, посортував — і змушував усіх читати. Запитай його, він розповість набагато докладніше.

Куряка затягується з такою силою, що починає кашляти. Розганяє перед обличчям дим і каже хрипко:

— Він і розповів. Тільки не згадував про документи.

— Любить темнити, — погоджується Рудий, позіхаючи. — Така порода.

Перед ними вигулькує Сфінкс.

— А я тебе шукав, — каже він до Рудого.

Рудий сідає пряміше:

— Здається, ти мене знайшов.

— Ти підсунув Сліпому Габі. Я це якось пережив. Але регулярні набіги на спальню терпіти не збираюся. Врахуй, що коли вона ще раз у нас з’явиться...

Рудий схоплюється, так старанно зображуючи нажаханість, що Куряка не може не розсміятися.

— То ти про це гірко пошкодуєш, — закінчує Сфінкс. — Я зрозуміло висловлююся?

— Більш ніж. Ну а якщо сам Сліпий раптом...

— Зі Сліпим я вже поговорив.

Рудий відважує блазенський уклін:

— Усе, що лиш можу. Завжди. Я сповнений ентузіазму, аміґо!

— Не блазнюй, — просить Сфінкс.

— Не буду!

Куряка знову пхекає. Сфінкс і Рудий не звертають на нього уваги. Сфінкс замислено розглядає Рудого, ніби намагається щось пригадати. Рудий почухується.

— Чим іще можу допомогти?

— Зніми, будь ласка, окуляри, якщо тобі не важко, — просить його Сфінкс.

Рудий морщиться:

— Ловиш на слові? Не дуже-то це по-дружньому. Добре, нехай. Але ненадовго.

Він повертається спиною до коридора і, злодійкувато озирнувшись, зриває окуляри. І щезає.

Принаймні так здається Куряці. Що Рудий щез. На Сфінкса сумно дивляться темні очі в обрамленні мідних вій, а худе обличчя їхнього власника належить якомусь незнайомцеві, який ну ніяк не може бути Рудим. Зникли голені брови, шрами на підборідді, мерзенна посмішечка. Очі ангела стерли їх, до невпізнання змінивши обличчя. Триває це наслання кілька секунд, після чого Рудий надягає окуляри, й ангел зникає. Залишається неврастенік та збоченець.

— Усе, — заявляє він, облизуючись. — Атракціон закінчено.

— Дякую, — без тіні іронії дякує йому Сфінкс. — Я скучив за тобою, Смерть. Дійсно скучив.

— Скучай собі далі, — огризається Рудий. — Смерті більше нема. Облишимо стриптиз до кращих часів.

— Вибач, Рудий, — встряє в їхню розмову Куряка. — Це, звичайно, не моя справа, але окуляри тебе дуже спотворюють.

— Ха! — похмуро відгукується Рудий. — А навіщо, по-твоєму, я їх ношу? Щоб здаватися лапусиком? І чого це, як ти думаєш, у нас у Щурнику всі сплять у спальних мішках? Так отож. Щоб мені не доводилося прикручувати цю блядську оптику до фізіономії скотчем. Висока посада, скажу я тобі, — не така штука, при якій має сенс виглядати як герой манги.

— Я це давно зрозумів, — каже Куряка. — Що ватажкові в Домі бажано виглядати як вос­креслий мрець. Чомусь.

— Розумничок! — радіє Рудий. — Правильно зрозумів. А ще врахуй: навіть справжньому колишньому мерцеві непросто весь час виглядати, як належить. Він же не рокфор.

— Звідки ти знаєш, як виглядають мерці?

— А я фахівець у цьому питанні.

Хихикнувши, Рудий кланяється Куряці — курячі кістки на шиї сухо торохкотять — і йде собі. Мерзенний, червоногубий Щурячий ватажок, який не викликає довіри. Спеціаліст із небіжчиків, котрі нараз оживають.

— Знаєш, Сфінксе, — каже Куряка, дивлячись йому вслід, — я колись грав сам із собою в таку гру: подумки роздягав усіх підряд... Ну, не всіх, а переважно ватажків… Роздягав їх, голив, або там зачіски міняв. Досить цікава гра. Але з Рудим у мене нічого не вийшло. Я думав, це тому, що в нього окуляри такі. Надто затуляють обличчя. А, виявляється, це через те, що під окулярами — зовсім не він.

Сфінкс дивиться на Куряку зацікавлено.

— Дивні в тебе ігри. Незвичайні.

Він ні про що більше не питає й нічого не уточнює, і взагалі відходить, бо хтось його покликав, але Куряку так бадьорить проявлений до нього інтерес, що він повертається до спальні майже веселий. Може, все не так страшно? Може, зі Сфінксом теж можна спілкуватися по-людськи? Він же розмовляв з Рудим цілком по-дружньому. Піднімаючись у ліфті, Куряка чує, як на сходах хихоче парочка, вони щойно відлипнули одне від одного з вологим чмоканням. З майданчика поверхом вище долинають звуки гітари. Дівчата. Новий Закон.

У туалеті четвертої Лері, присівши на край унітаза, виймає з кишені порожню пудреницю і, заглядаючи в люстерко, починає витискати вугрі. Його пересмикує від болю. Він сичить і, не перестаючи сичати, змащує ранки одеколоном. Закручує флакон і ховає його в бачок унітаза.

У спальні третьої на заправленому ліжку корчиться Стервожер. Штанина закочена, нога обмотана мокрим рушником, але це не допомагає. «Голосніше увімкніть музику!» — не розплющуючи очей, гарчить він, і Птахи наввипередки кидаються до магнітофона. Слон, подивившись на ватажка, шкутильгає до вікна. На підвіконні в червоному горщику мерзне Луїс — улюблений кактус Стервожера. Квітка його наїжачилася, як жалюгідний клаптик пустелі.

— Ну, чого ж ти? — докірливо шепоче Слон до кактуса. — Хіба ти не бачиш? Йому боляче. Допоможи.

За вікном кружляють ледь помітні сніжинки. Перші в цьому році. Задивившись на них, Слон забуває про Стервожера.

У класній кімнаті першої Фазан Джин з чорною пов’язкою на рукаві відкриває «Вечір пам’яті Ара Гуля, який передчасно від нас пішов». Фазани шарудять папірцями з підготовленими з нагоди такої оказії віршами й зітхають, очікуючи на свою чергу.

Чорний у бібліотеці гортає енциклопедію на букву «Ф». Між сторінок — складений папірець. Він розгортає записку. «Свобода в тобі самому», — багатозначно повідомляє похилий почерк.

Куряка розглядає альбом з репродукціями Босха. Підвівши голову, зустрічається поглядом з Табакі.

— Про що сумуємо? — запитує Шакал.

— А хіба не можна?

«Слухай його», — сказав Сфінкс.

Куряка слухає.

— Про що саме? — перепитує Шакал.

Він бере те, що йому потрібно.

— Іноді мені здається, що я вас зовсім не знаю.

Табакі щедрим жестом розпинає обидві жилетки:

— Дивись, ондечки воно я. Мов на долоні. Чого тут можна не знати?

Під жилетками — забруднена сорочка. Червоні жирафики на блакитному тлі.

Закінчується вечеря. Вихователі на своєму поверсі відгороджуються від Дому дверима з двома замками й намагаються уявити, що його немає. З двору виїжджають машини працівників їдальні. Падає перший мокрий сніг, його висвітлюють фари.

Коло сходів, які ведуть до дівчат, Лері (в найкрасивішій сорочці з-між залишених Лордом) прощається з білоголовою Шпицею.

— Та не бійся ти так, — каже він. — Вони нормальні хлопці, ось побачиш. Ти їм сподобаєшся. Точно тобі кажу.

Шпиця крутить головою, гривка прикриває їй праве око:

— Нізащо! Не піду до вас, навіть не проси!

Довгов’яза Габі ховає під матрац фотографію Мерилін Монро й сідає зверху, мерзлякувато підібгавши ноги в чорних панчохах. На нагрівачі сушаться ще три пари таких же. Габі бере їх одну по одній, просовує в кожну з них руку й намагається знайти дві цілі панчохи, які можна поєднати одна з одною в одну пристойну пару.

У першій кімнаті Фазани, розмахуючи траурними пов’язками, хором співають, «мужньо стримуючи сльози в цю скорботну годину».

У четвертій спальні Куряка втомлюється від їхнього співу, навіть не чуючи його. Карти лягають на ковдру — Табакі розкладає пасьянс. Сфінкс грається з кішкою: перекидає її носаком черевика й відсмикує ногу від гострих кігтів. На ліжку Горбача обличчям до стіни лежить Чорний. Знизу його не видно, але всі знають, що він там. Він не спить. Він читає вірші Горбача, написані на стіні кольоровою крейдою, читає, трохи соромлячись, наче то чужий лист, який випадково потрапив йому на очі.

Гасне світло, Логи, останні з тих, хто застрягнув у коридорах, поспішають розійтися по спальнях. Дівчина у візку, подібна на японку, — Лялька — піднімає над головою зелений ліхтарик на ланцюжку. Біля неї йде Красуня, майже не спотикаючись навіть у темряві. Лялька дуже вродлива. Маленька, з безтрепетно гладеньким обличчям. Повз них пробігають Логи з відкопиленими губами пліткарів, хихикають і, задивившись на Ляльку, наштовхуються на стіни.

Чорний уже на своєму ліжку. Лежить, намагаючись згадати вірш про старого чоловіка, який витягнув з річки собаку; вірш йому дуже сподобався. На верхньому ярусі того ж ліжка Горбач несамовито тре стіну наслиненою носовою хустинкою, стираючи саме цей вірш. Куряка зітхає і перевертається вві сні. Пагорби з ковдр — у рожевих від­блисках нічника.

Між пагорбів і складок виростає білий будинок і повзе вгору вежею на двадцять два поверхи. Спалахують кнопки вікон. Куряка підлітає до чотирнадцятого й зазирає у вікно. Батько, мати й брат, дуже прямі, моторошно нагадуючи манекени, сидять на дивані у вітальні та дивляться на нього.

Він залітає у кватирку, знічено метляючи задом і розмахуючи руками.

— Ось нарешті й ти, синку... Сідай до нас.

Він у своєму ліжку, штори опущені, в кімнаті темно. Підлога вібрує. «Що це?» Наче солдати на марші, вони в’їжджають рядами, всі з однаковими стрижками, чорно-білі, як сороки... Фазани.

— Ану... встати! — скрипить голос покійного (він же помер! я пам’ятаю!) Ара Гуля, і його довгий палець-макаронина впирається рівно посередині його чола. Лоб відразу починає боліти, ніби в цьому місці з’явився синець. — Встати!!!

«Адже вони знають, що я не можу!» Куряка лежить нерухомо, а верескливі голоси все вигукують: «ВСТАТИ! ВСТАТИ! ПІДЙОМ!» Поки він не починає плакати.

— Ти не прийшов мене пом’янути! — шипить Гуль, угвинчуючи палець у ниючий лоб Куряки.

— У цю скорботну годину! — співають Фазани хором. — Коли ми кажемо «про­щавай»...

Вони мене ховають? Але я ж ще живий?

На тумбочці — горщик з геранню. Куряка вдивляється в листя рослини — і на одно­му з листків помічає крихітну зелену плямочку.

— Іди-но сюди, — шепоче голос Сфінкса. — Давай, не бійся...

Листок затуляє кімнату. Кожен із прожилків на ньому — завбільшки як дерево, а пушок, що покриває листя, — як некошена трава. На краю цієї смарагдової савани сидить Сфінкс у зеленому плащі з прозорими крилами й хилитає ногами.

— Бачиш, як усе просто? І нема чого боятися.

— Ми тепер зав­жди будемо тут жити?

Листок здригається, чутно віддалений гуркіт.

— Що це?

— Це слони біжать, — відповідає Сфінкс, ворушачи довгими вусиками, які ростуть у нього безпосередньо з чола. — Біжать... Біжать...

— Так, синку, — батько кладе руку йому на коліно. Вони сидять у вітальні на дивані, поруч — мати й брат. — Розумієш, вони тут іноді пробігають у своїх справах...

Куряка вдивляється в бежевий ковролін, на якому відбився гігантський слід слонячої ноги.

На горищі Дому зі скрипом піднімається кришка люка в підлозі. Сліпий протискується в отвір і, вставши на коліна, опускає кришку на місце. Зверху на люкові є залізне кільце, а знизу нема нічого, тому що це двері тільки для Сліпого. Він обтрушує пилюку з одягу та, м’яко ступаючи мостинами, крадеться через горище. П’ять кроків від кришки люка до стільця; назад чомусь чотири з половиною. Він знає, що стілець з дірявим сидінням буде там, де він його залишив минулого разу. Тут ніхто не буває. Тільки він сам і Арахна. Вона висить у своєму кутку — крихітна, майже непомітна — і прикидається мертвою. Опустившись на дірявий стілець, Сліпий виймає з-під светра флейту.

— Слухай, Арахно, — каже він у порожнечу. — Це тільки для тебе.

Тиша. Горище — найтихіше місце на світі. Звуки струменять з-під пальців Сліпого — урив­часті, тремтячі — і заповнюють його. Сліпий погано уявляє, чого він хоче. Це має бути щось таке, наче сіть. Як ловча сіть Арахни — величезна для неї та непомітна для інших. Щось, що і пастка, і дім, і весь світ. Сліпий грає. Попереду ніч. Він виводить знайомі мелодії. Те, що виходить красиво у Горбача, у нього є сухим і обірваним по краях. Тільки своє у Сліпого виходить красивіше. У гонитві за цим «своїм» він не помічає кроків ночі, що проминає, — і вона проминає повз, крізь нього і крізь горище, одну за одною відносячи його пісні. Арахна стає дедалі більшою.

Вона заповнює свій куток і виходить за його межі; срібна павутина обплутує ціле горище, в центрі її — Сліпий і величезна Арахна. Арахна здригається, її ловча сіть здригається разом із нею — прозора павуча арфа від підлоги до стелі. Сліпий відчуває її вібрацію, чує дзвін, незліченні очі Арахни обпікають йому обличчя й руки — і він посміхається їй, уже знаючи, що виходить саме те, чого він хотів. Ще не зовсім, але вже майже.

Вони грають удвох, потім — утрьох з вітром, який заспівав у трубах. Учотирьох — коли до них приєднується сіра котяча тінь.

Коли Сліпий обриває пісню, відразу зникає в запилюженому кутку Арахна, зменшившись до розмірів нігтя, а кіт витікає в щілину в підлозі. Тільки оскаженілий вітер продовжує завивати й стукотіти по трубах, рветься у слухове вікно, шарпає раму... Скляна злива — і він вривається всередину, засипаючи дощату підлогу сміттям і снігом.

Не звертаючи уваги на осколки, Сліпий проходить по них босоніж. Підійшовши до зіркоподібної діри, простягає руку в рамку зі скляних ножів, набирає з даху сніг — пухнастий і м’який під твердою кіркою — і п’є його з долоні.

— Я п’ю хмари й замерзлий дощ. Вуличну кіптяву та сліди горобиних лапок. А що п’єш ти, Арахно?

Арахна мовчить. Вітер летить, загасаючи і сумуючи. Схвильований піснею кіт пухнастою стрілою мчить додолу крізь перекриття. Поверхом нижче його двійник перетинає коридор, летить по сходинках, зупиняється в іншому коридорі та вмощується вилизувати груди й лапи. Кіт мчить нижче і ще нижче, до майданчика, що пропахнув чужими котами, потім навпростець — і опиняється біля двійника. Три кола котячого танцю, зіткнення всезнаючих носів, дві історії: про нічне життя дворового сміттєвого бака та про концерт із павуком. Потім вони біжать — лапа до лапи, ребро до ребра — повз загаслий екран телевізора, проминаючи сонні тіла, і нарешті завертають у дверний отвір, в задушливу темряву, де сидить господиня з третім котом на колінах. Синхронний стрибок — і коти вискакують на гострі хазяйські плечі. Їхні шкури змішуються, утворюючи єдину пухнасту ковдру.

Дім

Вітер дзвенів склом. Скрапувало з даху. Сліпий почув тихе дзюрчання й зітхання Красуні, який, не прокидаючись, зручніше вмостився у власній калюжі. Смердючка посвистував носом. Сліпий прокрадався між ліжками, притискаючи до грудей згорток — ковдру та кеди. Сіам­ці лежали в одному ліжку, точно — до затиснутих кулаків — повторюючи одну й ту ж позу. Вовк нагорі спав в обнімку з гітарою. Коли він крутився уві сні, струни тихо гуділи. Кімнату заповнювали фантоми. Сліпий їх чув. Кожного — як примарну пісню. Над сплячим Красунею сніговою горою виблискував неосяжний соковитискач. Соковитискач працював безупинно, вивергаючи різнобарвні потоки, що пахли фруктами. Потоки захльостували ліжко й Красуню, який спав на ньому, відносячи його, наче на плоту, в апельсиновий океан, і скромна калюжка сечі губилася в цьому царстві соків, тож її можна було не помічати.

Над ліжком Фокусника шаруділа зоряним плащем людина в масці — повелитель цилінд­рів і розрізаних навпіл жінок у купальниках. Грім оплесків невидимих глядачів розполохував сусідніх привидів.

Слон спав безмовним горбочком. Із верхніх ліжок долинав шелесткий шепіт. Їх відвідували батьки Горбача. Безликі люди в яскравому вбранні. В їхні розмови Сліпий ніколи не вслухався. Нагорі бували тільки вони та кошмари Вовка. Темні коридори-лабіринти, по яких Вовк, клацаючи зубами, втікав у порожнечу; за ним туди поривалися важкі гуркітливі кроки. Вовк скрикував. Заспокоюючи його, тихо дзвеніла гітара, прив’язана за гриф до бильця ліжка.

Проминувши фантом соковитискача, Сліпий зупинився. Від ліжка Стрибунця долинув протяжний, оксамитовий голос старшокласниці: «Слухай. Коли ти виростеш, то станеш, як Череп. Я це знаю, тому що я Відьма».

Сліпий зробив крок, спіткнувся об чийсь черевик, і привиди снів зникли, сполохані шумом. Він штовхнув двері й опинився в коридорному блоці, на підлозі, яка остуджувала босі ноги. Взув кеди. І вийшов у загальний коридор.

Він ішов, легкий, як пір’їнка, в пожмаканому одязі, з ковдрою на плечах — то був плащ, котрий замітав його сліди. В одному місці він зупинився, відколупнув від стіни мазкий і крихкий шматок штукатурки та з’їв його. Не втримався й відколупнув ще один. Замурзане лице побіліло від крейди. Він проминув спальні старших і класні кімнати, піднявся сходами й пройшов до коридора вихователів, чистого й сухого, де не було тріщин у стінах і нізвідки було брати штукатурку. За одними з дверей гудів телевізор, і Сліпий затримався його послухати. Нарешті він зупинився біля дверей Лося. Обережно натиснув на ручку, хижо згорбившись, приготувавшись бігти при щонайменшому шереху. Двері відчинилися, і він увійшов, витягнувши руку, щоб не вдаритися об двері туалету, але вони виявилися зачинені. Він спокійно підійшов до дверей спальні й припав до них, вслухаючись у тишу та ледь вловне дихання того, хто спав усередині. Сліпий слухав стоячи, потім — опустившись навпочіпки, слухав, наче тиху мелодію, яка промовляла: «Йому добре, він спить і не бачить снів»; потім Сліпий розстелив ковдру біля порога й ліг — вартовий та охоронець його сну, про це ніхто не знав і ніхто не повинен був знати. З-під дверей просочувалася смужка світла, про яку Сліпий не здогадувався. Але сон його був сторожкий, і коли за дверима пролунав кашель і заскрипіли пружини, він підскочив, як собака, що вчув чужі кроки. Черкнув сірник, зашелестіли сторінки. Сліпий наслухав.

Лось читав довго. Читав і курив. Потім пружини знов заскрипіли, звільняючись від ваги, і він пішов до дверей, зашамотівши капцями. Сліпого здуло під вішалку. Плащ і пальто зімк­нулися й прикрили його, а сам він стискав зім’яту ковдру. Лось пройшов у туалет, нічого не помітивши. Так само він пройшов назад, клацнувши вимикачем. Двері грюкнули. Сліпий виринув з-під одягу, повернувся на попереднє місце і, розстеливши ковдру, ліг. Смужка світла під дверима зникла. Опустивши голову на долоню, Сліпий задрімав. Сон його був прозорий.

Виходячи на подвір’я, Сіамець Рекс насамперед обходив пастки. Їх було три, і дві з них він зробив сам. Але спрацювала третя — та, на яку він розраховував найменше. Цементна яма. Незрозуміло було, хто її викопав і навіщо, але пастка вийшла непогана. Рекс покидав у неї риб’ячий потрух, знайдений на смітнику, та прикрив дошками, приховуючи від сторонніх очей. Дощі заважали перевіряти яму щодня, але іноді він про неї згадував. Потрух із кожним днем пахнув дедалі примітніше. В одну з перевірок, підійшовши до ями, він почув вовтуження й тихе бурчання.

Підкравшись, Сіамець Рекс встав навкарачки та зазирнув під дошку. Пахло протухлою рибою. Облізлий від дощів і бруду рудий кіт зашипів на нього, вигнувши спину. Рекс радісно свиснув і відповз геть. Повернувся він з кишенями, набитими камінням. Кіт, прочувши свою долю, спробував вискочити. Рекс збив його уламком цеглини. Потім почав метати решту. Дош­ки заважали цілитися, тож каміння летіло, не влучаючи. Рекс боявся, що кіт вискочить або почне волати. Кіт дійсно почав волати, і його зойки привернули увагу. Рекс не відразу помітив Кульгавого, а коли помітив, було вже пізно вдавати, ніби він опинився коло ями випадково.

Кульгавий — золотоволосий горбань з неприємними очима й вивернутою ногою — був одним із людей Черепа.

— Розважаєшся? — поцікавився він, зупинившись біля Рекса та зазирнувши в яму.

Кіт метався, штурмуючи гладенькі цементні стіни. Може, він би навіть і вистрибнув, коли б не підбита лапа. На трьох ногах кіт позбувся стрибучості.

— Виймай звідти тварину, — звелів Кульгавий, закурюючи.

Сіамець позадкував. Кульгавий упіймав його за шию.

— Я не можу. Там глибоко. Якщо прибрати дошки, він сам вистрибне.

Кульгавий промовчав. Рекс почав знімати дошки. Прибравши останню, подивився на Кульгавого.

— Виймай тварину, — сказав той байдужим тоном. — Доки я тебе самого туди не скинув.

Рекс нагнувся й запопадливо помуркотів, але кіт зачаївся, не подаючи ознак життя. Зітхнувши, Сіамець почав сповзати до ями. Стрибати він боявся. Тому що нога.

Кульгавий стояв на самому краю. Рекс скоса зиркнув на нього — на злий, безгубий проріз рота, а тоді, змруживши очі, повалився на дно ями.

Кіт від його падіння зовсім ошалів. Рудою блискавкою шугнув по стінах, зриваючись і нявкаючи. Рекс обмацав ногу; переконавшись, що вона ціла, Сіамець спробував упіймати кота, проте кіт не давався.

— Не можу його зловити! — крикнув Сіамець. — Він дряпається!

— Лови, — відповів незворушний голос.

Кіт виписував навколо Рекса летючі зигзаги. Рекс спробував схопити його за хвоста. Вивернувшись, кіт різонув кігтями, зі здавленим зойком стрибнув Рексові на голову й вискочив з ями. У руках у Сіамця залишилися руді шерстинки. Котяче волання віддалилося у напрямі гаражів і злинуло до небес.

Рекс зачаївся, вичікуючи. Обличчя та руки горіли подряпинами. Спочатку вгорі було тільки небо. Потім з’явився Кульгавий. Оточений золотистим сяйвом волосся, в смугастому піджаку кольору гірчиці. Він тримав уламок цеглини. Сіамець перелякано вирячився на цей уламок.

— Пограймо у гру, — запропонував Кульгавий. — Ти будеш кіт, а я буду ти. Дуже цікава гра. Почнімо?

Уламок цеглини полетів униз. Закричавши, Рекс сів навпочіпки, прикриваючи голову.

— Цікаво, правда? — запитав його Кульгавий. — Тільки даремно ти не ухиляєшся. Я ж можу й поцілити.

Шпурнувши ще два камені, Кульгавий висмикнув Сіамця вгору за комір. Сіамець просмердів рибою, обм’якнув, як ганчірка, й висів у його руці, заплющивши очі. Але варто було Кульгавому покласти його на землю, Рекс ожив і, перевалюючись по-краб’ячому, рвонув до Дому. Кульгавий простежив за ним поглядом, сів на складені дошки та закурив, струшуючи попіл до ями.

У Чумній кімнаті хлопці перекидалися боксерською рукавичкою. Транзистор кричав. Фокусник накривав хом’яка циліндром, піднімав циліндр — і сумно зітхав. Хом’як, який так і не призвичаївся до циліндра, жадібно поїдав картопляне лушпиння, заспокоюючи нерви.

Сіамець Макс у сорочці в горошок сидів на підвіконні, розплескавши об скло ніс та губи, і тоскно дивився в двір. Йому було не по собі. Його навіть нудило від тривоги.

— А Сліпий знову вночі десь ходив, — повідомив Смердючка, обіймаючи спійману рукавич­ку. — Цікаво, куди?

— Дуже хочеш знати — поїдь за ним і подивися, — запропонував Вовк.

Рукавичка стукнула Вовка по щоці, тож він її відкинув.

— І поїду, — пригрозив Смердючка. — Тільки він мене почує. І користі від моєї поїздки не буде ніякої.

— Дай бідному гризунові спокій, — попросив Горбач Фокусника. — Він через тебе їсть, як божевільний.

— Значить, на нього діє, — зрадів Фокусник. — Може, він їсть, щоб не зникнути. Набирає зайву вагу.

Увійшов Сіамець Рекс. Подряпаний і брудний, просмерділий тухлою рибою. Не дивлячись на брата, прокульгав до свого ліжка і ліг лицем до стіни.

«Я знав, — сумно подумав Макс. — Знав, що з ним щось трапилося. Щось недобре».

Здохляки тактовно ні про що не запитували. Хом’як, перевалюючись, утік під ліжко. Вовк малював собі на щоці татуювання.

Сіамець лежав тихо. Рухалася тільки його рука, видряпуючи бритвою на стіні: «Смерть Кульгавому». Макс підійшов до брата й зазирнув через плече.

Дім не спав. Можливо, спали вчителі та вихователі, собаки й телевізори, але Дім не спав. У його надрах, під самим корінням, народжувалася музика, просочувалася крізь стіни та стелі, й він ледве помітно двигтів, коли вона його стрясала. Усе це йшло з підвалу.

Темними коридорами прокрадалися постаті Чумних Здохляків. Тихо постукувала милиця Фокусника. Слон сапав під вагою Смердючки, що сидів у нього на шиї.

Вервечкою білих піжам вони спустилися сходами, відчинили зовнішні двері та вийшли на подвір’я, чорне від безмісячної ночі. Такою ж вервечкою прокралися до підвальних вікон і посідали перед ними на землю, а потім лягли. У підвалі, обладнаному під бар, казилися старші. Вікна спалахували помаранчевим і зеленим, шиби деренчали від тупоту танцюристів, у різноколірному калейдоскопі металися темні фігури. Завмерши, хлопці дивилися всередину.

Прекрасніші, ніж бійки старших, тільки їхні розваги. Пивні оргії, фантастичні танці склеє­них, вальси візків і дика, зі скреготом, музика, яку вони незрозуміло де роздобувають. Здох­ляки щосили витріщалися на низькі віконця, запевняючи один одного, що їм у них щось видно, хоча нічого, крім кольорів, які постійно мінилися, розгледіти було неможливо. Зате можна було оглухнути, осліпнути й померти від заздрощів. Вони лежали, терпляче вткнувшись носами в холодні підвальні ґрати, кліпали, засліплені спалахами, і їм здавалося, що вони і справді щось бачать.

Лежачи між Сіамцем і Фокусником, Стрибунець поглинав кольори: жовтогарячий, зелений, білий, синій… І завивання музики. З кожним схлипом пісні на високій ноті він чекав, що ось зараз, під виття й стогін цього прекрасного шабашу, з підвального вікна вилетить старшокласниця на мітлі та помчить у чорне небо, розсипаючи іскри та несамовито регочучи. Звісно, це буде Відьма…

«ДАВАЙ! ХУТЧІЙ!» — звискнула пісня.

Вона проб’є діру в шибі, й за нею в цю діру вилетять усі інші: спланерують на одному рівні з землею, а потім зринуть, шугнуть свічкою — один, другий, третій. І помчать серед туманних хмарин, на льоту перетворюючись на веселих кошлатих чортів. Може, після них на землі з них залишаться амулети, що пообривалися й позлітали.

Пісня була саме про це. Старші металися, розгойдувалися, спалахували, забарвлюючись у різні кольори, але залишалися на місці, не могли відлетіти, так наче підвал тримав їх на прив’язі. Нікому було розбити для них скло.

«ДАВАЙ ЖЕ! ХУТЧІЙ!» — дзвеніло Стрибунцеві у вухах. Кольори вибухали спалахами:

Помаранчевий!

Зелений!

Білий!

Синій!

Він дихав ротом, який стиснувся, немов пружина.

«ДАВАЙ!»

Зелений!

Білий!

Охнувши, Стрибунець перевернувся на спину та з розмаху вдарив каблуками черевиків у скло. Воно задзвеніло, обсипаючись, а Стрибунця підхопили з обох боків і потягнули геть, висмикнувши його ноги, що застрягли поміж прутами ґрат.

Через декілька кроків він підхопився та, обганяючи всіх, побіг сам, бо пісня продовжувала волати: «Хутчій, хутчій!» Тільки тепер це був заклик до втечі. Вони вибігли по сходах (він, як і до того, попереду всіх) і з гуркотом промчали по коридору, спотикаючись і регочучи. Трьом, які шкутильгали, здавалося, що вони летять швидше, ніж вітер, двом, які тягнули третього, — що вони біжать швидко-прешвидко, і навіть найбільшому, який жалісливо кректав у хвості, здавалося, що він біжить. А ще їм вчувався шум гонитви. Увірвавшись до спальні, вони повалилися на ліжка й закопалися в ковдри, наче ящірки в пісок. Їх душив регіт. Вони намагалися лежати тихо і тільки непомітно скидали під ковдрами черевики.

Упав на підлогу один черевик, потім інший — і за кожним разом вони завмирали, прислухаючись. Одначе було тихо. Ніхто не погнався за ними, ніхто не зайшов перевірити, чи сплять вони насправді. Затамовано дихаючи, вони вдавали сплячих, поки їм не набридло, потім повільно, один за іншим, позлізали з ліжок, сповзлися на середину кімнати (до того місця, де в їхній печері в усі вечори палахкотіло невидиме вогнище) і сіли півколом, піді­бгавши босі ноги.

— Навіщо ти це зробив? — запитав Фокусник.

— Мене двічі випадково не втримали, аж я впав, — пискнув Смердючка. — Один раз на сходах. Я міг розбитися на смерть.

Слон тремтів і смоктав палець.

— Я хотів їх випустити, — пояснив Стрибунець. — У небо.

Руки Чумних Здохляків, брудні від лежання на асфальті та від іржавих ґрат, потягнулися його обмацати.

— Е, з тобою все гаразд?

— Це від «туманного» дивлення, — сказав Горбач. — Хто-хто, а я знаю.

— Хтось повинен був їх випустити, — сказав Стрибунець. — На волю. Пісня була про це.

Він замовк, намагаючись розчути пісню. Через два поверхи. Але тепер усе було інакше, так, ніби десь далеко просто слухали музику. І ніхто нікуди не кликав.

— Я що завгодно віддав би, щоби стати дорослим, — простогнав Сіамець, — і там. Як вони. Я й сам що-небудь розбив би. Ну чому ми ростемо так повільно?

— А я його впізнав. Черепа, — похвалився Фокусник. — Правда-правда!

— Нікого ти не впізнав, — сказав Вовк. — Досить брехати.

Красуня обіймав соковитискач.

— Це було… як сік, — сказав він тихо. — Неначе все там облите соком. Апельсиновим. Потім — полуничним. Потім — не знаю яким.

— Коли мої листи дійдуть, у нас також так буде, — пообіцяв Смердючка. — Усе це дурниці. Подумаєш — нічні танці. Хльостають пиво та завивають. Теж мені веселощі. У нас буде краще.

— Їх і зараз чутно, — Вовк підняв палець. — Там, унизу. Вони, може, і не помітили, що у них скло полетіло. А може, їм однаково. Коли вони веселяться.

— Давайте ми також повеселимося, — запропонував Горбач.

— У нас немає дівчат, — сказав Стрибунець. — І підвалу теж немає. І програвача з колонками. Але коли у нас усе це буде, ми точно відлетимо, а не станемо тупцювати на місці.

— Ага, — закивав Смердючка. — Ти шарахнеш ногою по склу — і ми полетимо до небес! У білих піжамах, як привиди. Головне, не забудь: ти нам пообіцяв.

— Ніхто тоді не змусить мене носити піжаму, — пробурчав Горбач. — Коли я буду дорослий. Нехай тільки спробують…

Стрибунець пробирався вздовж стіни, наступаючи на зметену тирсу. По кафе слався перламутровий дим, хмаринками перепливаючи від столика до столика. З динаміків звучала музика. Старші спілкувалися, порозпластувавши на цератових скатертинах лікті, зблизивши патлаті голови, пускаючи з ніздрів дим. Стрибунець пройшов повз них тихо та непомітно й забився в куток між пластмасовою пальмою і вимкненим телевізором. Сів навпочіпки й застиг, переводячи погляд від одного столу до іншого.

Це були звичайні класні столи, застелені цератою. У заглибленнях для стаканчиків з олівцями стояли попільнички. Старші самі придумали це кафе й самі його обставили. Рундук — з ящиків, обтягнутих ситцем. На ньому шипіли та плювалися кавоварки, а рукатий старшокласник Гібон жонглював чашками, цукерницями й ложками, розливав, змішував, збивав і розставляв свої витвори по тацях.

Зі стільців-вертушок на тонких ніжках, розставлених уздовж рундука, за ним стежили жадібні глядачі. Гомзалися вельветовими задами по грибоподібних сидіннях, налягали на рундук, розмазуючи коричневі півкола кавових слідів, лізли пальцями в цукерниці. Такий шик був доступний тільки ходячим. Візочникам залишалися столи.

З листка пальми над головою Стрибунця звисала картонна мавпа на шворці. Він подивився на неї, потім перевів погляд на старших. Динаміки, пришпилені до стін, зашамкотіли яловим, намарним шерехом. У клубах диму, далеко за рундуком, Гібон витер долоні рушником і замінив платівку. Стрибунець тицьнувся підборіддям в коліна й заплющив очі. Це була не та пісня. Але він вірив. Якщо сидіти довго і нікуди не йти, врешті-решт вони поставлять саме ту.

За вікнами швидко темніло. Більшість столів були зайняті. Голоси старших гуділи, зливаючись у шелесткий потік. Пісня танцювала, постукуючи бляшанками та скрикуючи. Неначе цілий натовп шоколадних людей у пов’язках на стегнах вертів задками і лупив п’ятами по піску, а долонями — в бубни. Стрибунець нюхав каву та дим. Може, кава — задорослюючий напій? І якщо його п’єш, то стаєш дорослим? Стрибунець вважав, що так воно і є. Життя підкорялося своїм, ніким не придуманим законам, одним з яких була кава і ті, хто її пив. Спочатку тобі дозволяють пити каву. Потім перестають стежити за тим, о котрій годині ти лягаєш спати. Курити ніхто не дозволяє, але ж не дозволяти можна по-різному. Тому старші курять майже всі, а з молодших — тільки один. Старші — а вони палять і п’ють каву — стають дуже нервовими; та ось уже їм дозволяють перетворити лекційний зал на кафе, не спати ночами й не снідати. А починається все з кави.

Стрибунець сидів, поклавши підборіддя на коліна й сонно змруживши вії. Картонна мавпа розгойдувалася на шнурку. Хтось підкинув пивну банку та впіймав її. По шибці побігли срібні тріщинки. Дощ. Розкотистий гуркіт грому заглушив музику. За столами засміялися й подивилися на вікна. Гібон протер рундук. Стрибунець терпляче чекав.

Шоколадні люди стукотіли та співали; невгамовно життєрадісні, вони не підходили ні до дощу, ні до сутінків, що настають, ні до облич за столами, вони підходили тільки до запаху кави та до її кольору, до муляжу пальми й до картонної мавпи. Чому ніхто не чує, що вони тут зайві? Вони і їхні сонячні пісні.

Нарешті, повигойдувавши стегнами та бубнами, кавово-шоколадні зникли, на радість і полегкість Стрибунцеві, залишивши тільки шурхотіння й потріскування згасаючих вогнищ. А потім і цей тихий звук перекрив шум дощу. Окрім дощу, не залишилося нічого.

Гібон змінив платівку. Крізь шерхіт дощу просочилася гітара. Стрибунець підняв голову й насторожився. Голос він упізнав відразу. Пісня була інша, але голос — той самий, що кричав з підвального вікна. Стрибунець сів, випроставшись. Голос шепотів і стогнав понад столами та головами старших. Крізь потоки води та хмари визирнуло призахідне сонце, і кімната стала золотисто-багряною. Неважливо, що це була не та пісня. Стрибунцеві здавалося, що й цю він знає. Знає, як самого себе, як щось, без чого не було б ні його, ні всіх інших. Замість підвалу було кафе, але голос усе одно кликав. Піти кудись крізь стіну дощу. Куди — ніхто не знає. І навіть не потрібно розбивати скло. Треба просто пройти крізь нього, наче крізь воду, а потім крізь дощ — і нагору. Столи танули картатою мозаїкою скатертин, розчиняючись у музиці. Час застиг. Дощ простукотів по обличчях та долонях. Багряне світло зникло, золото розтануло. Тільки голова Стрибунця золотисто світилася в темному кутку — його голова і вії.

Пісня закінчилася, але в голосу на платівці було ще багато таких — для тих, хто вмів слухати, і Стрибунець слухав, поки Гібон не замінив платівку на іншу, з іншим голосом, котрий не вмів змусити себе впізнати. Голови старших захиталися, пальці забігали, ялозячи склянки й наповнюючи попільнички. Під столами пройшла кицька з блискучою спиною, пройшла, жалібно нявкаючи, їй кинули недопалок та м’ятний льодяник. Стрибунець зітхнув. У цій пісні не було навіть кавових людей. У ній не було нічого. Просто попискувала жінка.

Дві дівчини з яскраво-червоними губами від’їхали від свого столу. Одна підняла з підлоги кицьку та притулила її до грудей. Хтось увімкнув світло — і відразу скрізь заклацали вимикачі. Над столами засвітилися зелені парасольки торшерів. Жінка співала про те, як її покидають. Уже другу пісню підряд.

Стрибунець встав, відлипаючи від стіни й від нагрітого його теплом телевізора. Пальма хитнулась, і мавпа розвернулася порожнім зворотним боком. Білою ниткою він пройшовся поміж столами, розрізаючи димову завісу підводного царства. Підводного — тому що зелені торшери й позеленілі обличчя. Підійшов до рундука й тихо про щось запитав. Старші звісилися зі стільців-грибів, сказали:

— Що-що? — і засміялися. Гібон у білому фартуху подивився на нього згори, як на щось не варте уваги.

Стрибунець повторив питання. Обличчя старших весело вищирилися. Гібон вийняв з кишені фломастер, почеркав ним по серветці та поклав її на край рундука.

— Прочитай, — наказав він.

Стрибунець подивився на серветку:

— Ведений дирижабль, — прочитав він тихо.

Старші зареготали:

— Свинцевий! Дурнику!

Стрибунець почервонів.

— Чому свинцевий?

— А щоб зручніше було шибки бити, — байдуже відповів Гібон, і старші знову зареготали.

Під їхній дружний регіт Стрибунець, мокрий від сорому, вилетів з кафе, ховаючи в затискачі протеза грудку серветки. Хто їм сказав? Звідки вони дізналися?

У Чумній кімнаті стінами летіли звірі. Чигаючи на безтурботних перехожих, у засідці ховався гоблін. Стрибунець сів перед тумбочкою, на якій стояла друкарська машинка, і розтиснув затискач. Серветки не було. Кулак руки-не-руки не стискався по-справжньому. Стрибунець примружився, потім розплющив очі й відстукав на клавішах те, що пам’ятав і без папірця. Висмикнув листок і сховав до кишені. Він був засмучений. Засмучений дирижаблем. Бо не міг зрозуміти: до чого тут дирижабль? Вони товсті, незграбні, до того ж давно вимерли. А ще прикро було, що старші знали про скло. Що це він його вибив.

— Найобразливіше, — сказав Стрибунець, — найобразливіше, що це їм хтось із вас розповів.

— Що-що? — перепитав Горбач, звісившись згори.

— Ніщо, — сказав Стрибунець. — Кому треба, той розчув.

Красуня був у паперовій короні з вигнутими краями. Він посміхався, але його посмішці бракувало зуба. Смердючка в другій такій же короні посміхався вичікувально та з цікавістю. Його посмішка була аж занадто зубатою. Сіамець витинав з журналу малюнки. Він підняв на Стрибунця студені очі й знову заклацав ножицями.

— Хто кому що сказав? — не витримав Смердючка. — І кому що потрібно було почути?

Горбач знов звиснув униз.

— Про скло, — сказав Стрибунець. — Що це я його розбив. Старші знають.

— Це не я! — випалив Смердючка. — Я чистий. Нікому ніколи!

Сіамець позіхнув. Горбач почав обурено вовтузитися серед ковдр.

Слон колупав кишеню комбінезона.

— Я їм сказав. Що Стрибунець... Дуже хотів вас випустити. Дуже розхвилювався. Я їм так сказав.

— Кому? — Смердючка зсунув корону набік і почав длубатися у вусі. — Кому ти це сказав?

— Їм, — Слон невизначено помахав рукою. — Великому, який запитав. І ще тому, який поряд стояв, йому — також. Не можна було? Вони не образилися.

Незабудковий погляд Слона потягнувся до Сіамця, палець поліз до рота.

— Не можна було, так?

Сіамець зітхнув.

— Сильно дісталося? — запитав він Стрибунця.

— Ні, — Стрибунець підійшов до Смердючки та підставив йому кишеню. — Вийми. Я тут дещо записав для твоїх листів. Щоб ти там згадав.

Смердючка рвонув кишеню, вихопив папірець і заобертав його в руках, внюхуючись у написане.

— Ого, — сказав він. — Нічого собі. Думаєш, нам це згодиться в господарстві?

Горбач спустився зі свого ліжка, взяв у Смердючки аркушик і теж прочитав.

— Дирижабль? Що це означає?

— Я, звичайно, можу написати, що бідна паралізована крихіточка хоче зайнятися повітро­плаванням, — мрійно протягнув Смердючка. — Мені не важко. Але чи правильно це зрозуміють?

— Ця назва пісні, — перебив Стрибунець. — Або групи. Я й сам не зрозумів. Якщо, звичайно, Гібон не пожартував.

— З’ясуємо, — Смердючка заховав листок. — І напишемо.

Слон важко протупав по журнальних обрізках і зупинився біля Стрибунця.

— Я теж хочу корону, — запхинькав він. — Із зубчиками. Як у нього. — Слон показав на Красуню.

Смердючка подав йому свою.

Слон сховав долоні за спину:

— Ні! Як у нього. Красиву!

Горбач зняв корону з Красуні та надягнув на Слона. Щоб вона не впала, йому довелося її приплюснути. Сяючий Слон відійшов від нього, тримаючись дуже прямо.

— Обійшлося без ревіння, — зрадів Горбач. — Пощастило.

Сівши на своє ліжко, Слон обережно обмацав голову.

Табакі

Вівторки — міняльні дні. Після Помпея я не бував на першому. Якось мене перестав приваблювати цей поверх. Можна назвати це боягузтвом, але насправді це вичікування. Є погані місця, і є тимчасово погані місця. Тимчасову «поганість» можна перечекати. Я думаю про це цілий ранок. Про те, як скучив за міняльними справами, і що часу після Помпея минуло вже доволі багато, тож перший, мабуть, перестав бути поганим місцем.

І ось після уроків я розбираю своє господарство. Усе, що маю в мішках і в коробках. Нічого путнього не знаходжу, може, через те, що давно не мінявся. Коли відриваєшся від цієї справи надовго, втрачається нюх на попит. Порпаюся в найдальших зложищах і натикаюся на забутий ліхтарик з голою тіткою. Ручка у вигляді тієї тітки; її належить тримати за талію. Паскудна штука. Зовсім трішечки облуплена. Я її беру. Потім стає соромно, що матиму тільки таке убозтво, і набираю ще по три низки намиста. З горіхових шкаралуп, з фінікових кісточок і з кавових зерен. Їх трохи шкода, але зав­жди можна зробити ще, якщо знаєш як. Зав’язую все у клуночок. Зовсім манюній.

Лізу до платівок, перевіряю далекі ряди. Інгві Мальмстін. Саме те, що не завадило б обміняти. Лері з розуму зійде, але мені видніше, що в нас у господарстві зайве. І потім, цілком може трапитися, що міняти його виявиться ні на що, і я поверну платівку на місце. Я майже упевнений, що так і буде. Ховаю диск до пакета, щоб не впадав у вічі, й рушаю.

Уже на сходах чутно гул, а нижче мигтять спини — люду більше, ніж зазвичай. Навіть набагато більше. Не розумію, чому це так, але в самісінькому низу бачу, що половина міняйл — дівчата, й дивуюся, що так здивувався. Неначе в них не може бути нічого придатного для обміну. Знову я забув про Закон. Стає трохи не по собі. Взагалі-то я сором’язливий і не люблю, коли мене застають зненацька. Цей закон — це цікаво й круто, але тільки не тоді, коли нічого такого не чекаєш, а я якраз не чекав. Ну, але не повертати ж назад, раз уже з’їхав у всіх на очах.

І ось я повільно суну повз них — а вони стоять і сидять, з тим і з оцим, — намагаючись виглядати як зазвичай. Так, наче вони зав­жди тут стирчали, і в цьому немає нічого особливого. Не так уже й важко зберігати спокій, коли довкола — натовп повиряджуваних Щурів і Псів, і ти в ньому майже непомітний, ще й навіть насилу крізь нього продираєшся.

Пугач з лампами та сигаретами — у своєму кутку. За сокоавтоматом — Мавпа з наклейками, а всі решта загубилися серед дівчат. Ніхто нічого не тримає на видноті, потрібно запитувати, а я нічуся — і вже розумію, що даремно спустився. Кому сьогодні цікаві низькопробний ліхтарик і саморобне намисто? Усі прийшли за новими знайомствами, а вимінювання — тільки привід. Однак я все одно їду до кінця, щоби потім з цілковитим правом повернутися.

— Що в тебе? — запитує Гном, плямистий від прищів, як мухомор. Дивиться поверх голови. Плювати йому, що там у мене. Просто запитує. Поруч переповнена млостю Габі тримає величезний плакат з Мерилін Монро. І позіхає, як крокодил.

Швидко проїжджаю. До платівок черга з чотирьох Псів і двох дівчат в окулярах. А відразу за ними — порожнеча, і сидить одне-єдине дівча. Зовсім несподівано застрягаю поряд. Узагалі-то, щоб поправити платівку, яка сповзає з Мустанга, водночас намагаючись випасти з конверта. І раптом бачу.

У неї на колінах — жилетка всіх барв веселки, розшита пацьорками. Палахтить і переливається, мов ясне сонечко. Не може бути, щоб таку річ принесли на обмін, це зрозуміло, але вона мене все одно притягує. Це стається якось саме собою. Вона піднімає голову. Очі зелені, трохи темніші, ніж у Сфінкса, а на своєму волоссі вона просто сидить, наче на килимку.

— Привіт, — каже вона. — Подобається?

Дивне питання. Чи подобається?! Треба терміново їхати назад і шукати що-небудь вартісне. За плеєр можуть і вбити, але є ще сорочки Лорда та мої безцінні амулети.

— У мене з собою немає нічого підхожого, — відповідаю я. — Так, сама лише нікчемна дрібнота. Потрібно проїхатися в одне місце.

Вона підводиться. Як її звуть? Здається, це Русалка. Зовсім маленька. Ймовірно, з колишніх візочників. А може, я її з кимось плутаю?

— Поміряй. Це дуже маленький розмір. А раптом не налізе.

Мальмстін знову починає сповзати.

— Та ні, не треба, — намагаюся заштовхати його якомога глибше, — я тут просто гуляв собі…

Вуха чомусь нагріваються й починають страшенно заважати.

— Але ж тобі подобається? Поміряй, — вона тицяє мені жилетку. — Давай, я хочу подивитися, як вона виглядає на комусь іншому.

Знімаю дві свої й одягаю цю. Застібаюся. Зовсім моя. За всіма параметрами.

— Супер, — каже Русалка, обійшовши візок. — Те, що треба. Наче на тебе шита.

Починаю розстібатися.

— Ні, — хитає головою вона. — Це тобі. Подарунок.

— Нізащо! — знімаю жилетку й простягаю їй назад. — Не можна так.

Так, була в мене така нехороша звичка. Спускатися в міняльний вівторок без нічого, вибирати найкраще, а тоді запитувати господаря: «Може, подаруєш?» Вони, звичайно, дарували. А куди їм було діватися? Щоправда, потім почали при моїй появі розбігатися й ховати своє добро. І я перестав виканючувати подарунки. Самому набридло. Одначе брати такий подарунок я й тоді не став би. Совість же в мене все-таки є. Тому трясу перед нею цією прекрасною жилеткою та благаю забрати її назад.

— Я її принесла, щоби кому-небудь подарувати, — пояснює вона. — Тому, хто оцінить. Ти оцінив, значить, тобі. Бо інакше ображуся.

Волосся нижче колін кольору кави з молоком. А сорочка зелена, під колір очей. Їй підійдуть усі мої намиста. Тому розв’язую свій згорток.

Із нього негайно вивалюється низькопробний ліхтарик. Жах і ганьба. Але вона дивиться тільки на намиста. І по тому, як дивиться, відразу видно, що знається на таких речах.

— Краса яка, — каже. — Невже сам зробив?

— Бери, — відповідаю я. — Вони не варті навіть кишеньки твоєї жилетки.

— Ці, — вона вибирає фініки й начіпляє на шию. На світі не так уже й багато дівчат, кому таке личить. Вона одна з них.

— Ці теж, інакше ображуся, — тицяю їй два інші намиста. Дуже поспішаю, бо краєм ока встиг зауважити, що крізь ряди міняйл у мій бік рветься Лері з перекошеною мордою.

— Бувай! Дякую за подарунок!

Швидко від’їжджаю. Лері вже зовсім близько, але він наступає на чийсь сигаретний склад, і його зупиняють для серйозної розмови. Так що в мене з’являється час, і я його використовую.

— Е, хто підкине до четвертої? — кричу я. — Оплата після прибуття!

Відразу знаходяться три послужливі Щури. Мікроб і Сумах не підходять за комплекцією, відтак я вибираю Вікінга. Він саджає мене на загривок, і ми біжимо. Я в новому жилеті дуже красивий, він у ролі коня теж нічого.

— Стій, тварюко! — вищить десь позаду нас Лері. — Стій!!!

Ми, звичайно, не зупиняємося. Гонитва — це те, що я люблю понад усе на світі! Ноги Вікінга миготять білими бутсами. Мною струшує.

— Йоу-ху! — кричу я. — Піддай жару!

Вікінг злітає сходами нагору. Жовте волосся тороччям метляється в нього перед очима, і я прибираю його патли, щоб він не спіткнувся. Потім вивуджую з-під його коміра шнурочки навушників і застромлюю собі у вуха. Довжини шнурочків ледве вистачає, і це не дуже зручно, зате тепер ми біжимо під музику.

О, так! Ніколи не вгадаєш, скільки радощів може принести звичайний міняльний вівторок.

Ми біжимо. Надзвичайно трясуча музика. Надзвичайно моторний Вікінг. Міцно стискаю згорток. Межи коридорних голів промайнула знайома лисина. Висмикую навушники й кричу Вікінгові:

— Е, гальмуй! Приїхали!

Він гальмує і зсаджує мене на підлогу. Просто під ноги Сфінксові.

— Це ще що за така верхова їзда? — цікавиться Сфінкс.

— Не їзда, а порятунок від певної загибелі, — пояснюю я, розплачуючись із Вікінгом.

— А що за така розкішна жилетка? Раніше я її не бачив.

Розповісти про жилетку заважає Лері, який, власне, підбіг.

— Ти його обміняв! — кричить він. — Мого Інгві! Пусти, Сфінксе! Я його вб’ю!

Сфінкс, звичайно, не пускає. Лері весь заслинений і в шмарклях, так ніби його ось-ось розіб’є параліч.

— Е, — кажу, — не розпускайся так. Тут скрізь повно Логів. Що вони подумають? Не обмінював я твого Інгві. Присягаюся ногами Сфінкса.

— Тоді де він? Базарник! Кровопивця!

— У візку, напевно, залишився. Там унизу, де я висадився перед відправленням.

Лері вдаряє себе кулаком по чолу, розвертається та біжить назад.

— Мабуть, Щури встигнуть раніше, ніж він, — кажу я Сфінксові. — Знаєш, адже вони такі ласі до чужого…

— Про ласих до чужого ти краще помовч, Табакі, — Сфінкс сідає навпочіпки, і я вилізаю йому на плечі. — Якщо його диск поцупили, подаруєш один зі своїх. Зрозумів?

Я мовчу. Бо що відповідати? Сфінкс не гірше, ніж я, знає, що мої диски Лері навіть даром не потрібні. Як і мені — його. З висоти добре видно горішні фрагменти настінних розписів, і я їх розглядаю, хоча Сфінкс крокує швидко, так що багато чого не повидивляєшся. Біля входу до спальні звішуюся до його вуха:

— Знаєш, я краще подарую йому ліхтарик. Дуже гарний. Навіть, у певному сенсі, пікантний. Окей?

Перерва між обідом і вечерею найдовша, і до вечері зазвичай уже звірієш від очікування. Але це якщо день нудний, а якщо не нудний і є про що порозповідати людям — зовсім інша річ. Мені є про що розповісти, і я розповідаю всім підряд, поки сам не втомлююся від подробиць, які повторюються. Єдиний, хто відмовляється слухати, — Лері. Приволік свого «Інгві», кладе на місце, показує мені кулак і йде. Неначе йому абсолютно не цікаво, звідки взялася моя нова жилетка.

Я знімаю її, щоб якомога краще роздивитися, одягаю — і знімаю знову. За кожним разом вона мені дедалі гарніша. Навіть Нанетта з цим згодна. Розгулює навколо жилетки та пробує подзьобувати пацьорки. Доводиться відганяти її журналом. Рахуючи від сьогодні, до вівторка ще цілий тиждень, але я вирішую запастися всілякою свіжою міняльщиною, тим більше, що в мене є торбина зі свіжою горіховою шкаралупою.

У навушниках, щоб не відволікатися й не встрявати в розмови зграї, нанизую шкаралупки на волосінь — тільки найменші з них і найгарніші. Слухаю всяку радіомаячню для дітей дошкільного віку.

Жах просто, чим обгодовують зовнішніх дітлахів! Волосся встає дибки. Казка про Снігову Королеву не така вже й погана, але розповідає її грудний жіночий голос із сексуальними придихами та постогнуванням, отож ця історія набуває зовсім не притаманних їй відтінків.

«Човен відносило все далі й далі, — стогне голос у мене у вухах. — Червоні черевички плив­ли за нею, але не могли наздогнати! Може, річка несе мене до Кая? — подумала крихітка Герда…» — голос затинається від хвилювання.

Шкарлупинка, ще шкарлупинка…

Чорний порпається в тумбочці, потім у столі. Знаходить станочок для гоління і йде, обвішаний рушниками. У нього вже росте борода. А в мене нічого ще не росте…

«Давно мені хотілося мати таку малесеньку дівчинку, — значущо повідомляє шиплячий, з присвистуванням, вампірячий голос. — Дай-но я причешу тебе, моя красуне». — Когось причісують. Підозріло при цьому захрускотівши. «О-о-о, я засинаю, що зі мною?» — попискує Герда. Їй років за сорок, як мінімум. Украй захоплива історія. Намисто майже готове, пальці жахливо болять. Дірявити горіхи зовсім не так просто, як можна подумати. Дмухаю на пальці й чіпляю першу заготовку на цвях. Це буде дуже симпатичне намисто. Шкарлупинки майже однакові.

«Кар-кар-кар, вітаю тебе, дівчинко!» — Ворон, судячи з голосу, не останній при чарці. А його дружина — перша молода істота в цій постановці — каркає ніжним сопрано… Беру другу волосінь.

Забігає Горбач. Обличчя в нього таке дивне, що відразу зрозуміло: щось трапилося. Упускаю горіхи долі, дивлюся на його губи. У дитинстві я вмів читати по губах, але відтоді минуло чимало часу, до того ж він увесь час відвертається, тож нічого не розбереш. Простіше зняти навушники, але мені чомусь страшно. Бо, здається, він сказав «Лорд». А цього бути не може.

«Так-так, це він! Це Кай! — озвучує в мене у голові Герда-за-сорок. — Ох, та проведи ж мене чимдуж до палацу!»

Краєм ока помічаю, що Сфінкс також дещо спантеличений. Задкує до ліжка й сідає, не зводячи погляду з Горбача. Заходить Сліпий. І теж має дивнуватий вигляд. А за ним — візок Лорда з Лордом і Ральф, який штовхає його.

«Це тільки сни… Сни знатних вельмож…»

Здираю навушники до чортової матері.

Тиша. Чути гудіння Дому за стінами й навіть зовнішність — адже це та справжня тиша, яка у нас трапляється надзвичайно рідко. Ральф дивиться на нас, ми — на Лорда. Потім гримить найоглушливіший у моєму житті дзвінок на вечерю. Ральф обертається до виходу й натикається в дверях на свіжопоголеного Чорного.

Чорний каже йому:

— Вибачте… — а потім: — Ой! — коли помічає Лорда.

— Та заради бога, — відповідає Ральф і виходить.

А ми дивимося на Лорда. Це дійсно він. Живий, справжній, не в пісні й не уві сні. Його можна помацати, понюхати, посмикати за волосся… Потрібно дізнатися, чи надовго його привезли та ще купу важливих речей, але я — в ступорі, і ніяк не можу з нього вийти. Лорд сидить, згорбившись. Жалюгідний, яким і привидівся мені тоді під гармошку. Голова обстрижена. Не наголо — але краще було б, якби наголо, тому що стриг його якийсь шизофренік. Волосся стирчить нерівними пучками, а подекуди крізь світлу щетину навіть просвічує шкіра, як при стригучому лишаї. Той, у кого піднялася рука на волосся Лорда, та ще й у такий спосіб, не міг бути нормальним, це зрозуміло всім. Лорд у куртці Горбача і в моїй жилетці. Весь у значках. Очі стали більшими, лице меншим, пальці перебирають значки, очей він не піднімає. Просто жахіття, який він має вигляд, а ще жахливіше, що всі мовчать і тільки дивляться.

Починаю нервово розгойдуватися. Обстановка стає дедалі гіршою, аж поки Сліпий не підкрадається до візка, простягаючи Лордові сигарети:

— На, покури. Якийсь ти вже дуже тихий.

Лорд хапається за пачку, немов потопаючий за рятівне коло. Я відразу виходжу зі ступору. Та й інші теж. Повзу на граничній швидкості, але встигаю останнім. На Лорда вже наскочили: штовхають, мацають, нюхають і кричать. Вливаюся в загальний хор і заглушую всіх. У розпал вітань Лорд раптом починає плакати.

— Усе, досить, — відразу командує Сфінкс. — Усі — на вечерю. Дайте йому трохи спокою.

Але я не збираюся давати Лордові спокій. Залізаю йому на коліна — ближче до вух, — адже потрібно пояснити, як я за ним скучав і таке інше. Слухає він чи ні, не має значення. Він упускає сигарету, і йому дають іще шість замість тієї, яка впала.

— Волосся у тебе, — Горбач куйовдить потворну стрижку, — просто жах. Хто це постарався?

— Як тобі в моїй жилетці? — запитую я. — Якщо добре, я її не забиратиму. Тим більше, в мене тепер є ще одна, зовсім нова.

— Ти назовсім? — обережно уточнює Сфінкс.

Лорд киває.

— Ура! — кричить Горбач і підкидає в повітря Нанетту. Сліпий теж мацає голову Лорда й засмучено присвистує.

— А в нас тепер, уяви собі, Новий Закон, — починаю я, але Сфінкс не дає нічого розповісти.

— Вечеряти! Марш! — кричить він сварливо. Мене знімають з Лорда та відносять, хоч я опираюся.

У коридорі я — коло Горбача, який розмовляє сам із собою:

— Я знав, що він достойний тип... — і це, звичайно, про Ральфа, а трохи далі від нас — Сфінкс і Сліпий, і Сфінкс каже:

— Пахне психлікарнею, — і це вже про Лорда.

Розганяюся й наїжджаю їм на п’яти. Мені начхати, чим там пахне від Лорда, раз уже він повернувся, а всі ці балачки — казна-що, бо коли трапляється таке, можна тільки співати й гриміти чим-небудь. І я співаю. Співаю, буяню та перевертаю посуд. Я роблю Лордові гігантський бутерброд і поливаю його сиропом. Бутерброд, тарілку, скатертину й себе. Із супу я витягую м’ясні тюфтельки — і теж для Лорда; на кожну витягнуту припадають дві, які впали, — я ховаю їх в інший бутерброд. Навколо мене озеро з жиру й сиропу, Сфінкс дивиться несамовитими очима, проте мовчить, а Лері проказує:

— Якщо мене запитають, то я не з його зграї, бо соромно перед людьми.

Потім ми їдемо назад: я швидше за решту, але під кінець відстаю, бо згадую про Ральфа й починаю за ним видивлятися. Я ні про що не запитав би його, навіть якби побачив, але доки не бачу, то здається, що міг би і запитати. Наприклад, звідки він привіз Лорда.

Усе це жахливо цікаво, а в самого Лорда не запитаєш, бо не можна. Не прийнято, некультурно, нетактовно, одним словом, не можна, якщо тільки Лорд сам не скаже, а він нічого не скаже, це я вже зрозумів. Відтак я видивляюся Ральфа, але його не видно, тож я наздоганяю своїх, які застрягли, приймаючи привітання від тих, хто вже знає, що сталося.

Я також із задоволенням прийняв би привітання, але трикляті бутерброди течуть і замащують усе навкруги, тому я тільки махаю всім рукою, проїжджаючи повз, і, здається, помічаю серед привітальників двох-трьох дівчат, але, знову ж таки, немає часу придивлятися, бо я дуже кваплюся.

Табакі

Зранку, спостерігаючи за Лордом, помічаю багато дивного. Він не перевдягає светр, який прикрасився кавовою плямою. Йому падає подушка на підлогу, але він не зауважує цього, а зауваживши, не поспішає поміняти наволочку. Дарує Лері дві свої найгарніші сорочки, а коли я помилково надягаю його шкарпетки, не скандалить і взагалі його дивує, що я вибачаюся. Усе це найдрібніші дрібниці, але з таких дрібниць складалася істотна частина того Лорда, якого я знав, і дивно бачити його таким, який не робить чогось, що він обов’язково зробив би раніше, і навпаки — який робить щось, чого він би робити не став. Із довгим волоссям він залишив у зовнішності ще багато всього іншого, я не знаю, радіти цьому чи сумувати.

— От яка справа, люди, — ділиться з нами Лері дорогою з їдальні після сніданку. На ньому блакитна сорочка Лорда з білими чаплями, й виглядає він у ній шикарно. — Я кажу: пробач, Лорде, я був одягнув тут дещо з твого, поки тебе не було. Сам розумієш, не можна з дівчиною гуляти, коли цілий у дранті. Кажу так і чекаю, що ось він мені зараз влаштує. А він: бери, каже, їх собі назовсім. І ці, і які захочеш. Вивалив переді мною буквально все: бери давай, не соромся. Ну, то я взяв дещо. І він мені потім іще й свою запальничку назовсім віддав. Ту, кот­ра з драконом. Я до нього: класна яка в тебе, Лорде, запальничка. Просто так йому кажу, без ніяких таких думок, а він раз — і мені її до кишені. Бери, каже, якщо подобається.

— Ти в нього скоро останні труси вициганиш, — бурчить Горбач. — Май совість, дай людині спокій.

— Та я просто так сказав! І нічого такого не думав!

Ми з Горбачем хитаємо головами. Лері червоніє та замовкає. Але біля дверей класу знову зупиняється, перегородивши нам дорогу.

— Добре. Дідько з нею, із запальничкою. Чесно кажучи, я знав, що віддасть, тому й похвалив. Але ви мені скажіть, хіба раніше я про нього таке подумав би — ну, що він раптом віддасть? Ніколи б не подумав. Ось і скажіть мені, що це з ним таке, що він аж ніби на себе не подібний. Він же тепер тільки виглядає, як наш. А поводиться по-чужому. Це вам що, не підозріло?

— Котися ти! — Горбач штовхає його у груди. — Дай пройти. Встав на дорозі й верзеш усяку муть. Запальничка його дупу тобі не пече?

Лері засмучено розглядає центральну нагрудну чаплю, сповнений підозри, що Горбач її захляпав. Навіть обмацує тканину.

— Навіщо аж так штовхатися? — запитує він. — Кажу, що бачу, не хочете — не слухайте. Навіщо відразу штовхатися? Я що, хіба не радий, що його привезли? Дуже навіть радий! Але є думка, і я її висловлюю. Тому що не просто так різні історії про перевертнів розповідають. Тут є над чим замислитися.

Горбач тягнеться до його коміра, однак Лері, ухилившись, забігає до класу. Ми з Горбачем переглядаємося.

— Підла душа, — стверджує він. — Треба було все ж таки йому врізати.

Смикаю себе за сережку, кручу її в вусі.

— Взагалі-то треба було. Йому ніколи не завадить. Але в дечому він правий. Я теж помітив. Лорд змінився, ще й як.

Горбач здивовано нахмурюється:

— Звичайно, змінився. Подорослішав, та й усе. І скучив. Лері — дурень, не розуміє, але від тебе я не чекав. Де твої очі та вуха, а також усе інше?

Він проштовхує мене в двері й задкує на своє місце. Прилаштовуюся за столом, розкладаю зошити. Вухо горить через те, що смикав сережку, щоки — від слів Горбача. Дивлюся на Лорда. Він за сусіднім столом — роздивляйся, скільки душа забажає. Сліпає над моїм зошитом, виправляє там щось у моїх закарлючках. Я не просив, але він і раніше так робив без ніяких прохань. Горбоносий профіль, тонкий і неприродно красивий, нахиляється над заяложеними сторінками. Навіть мерзенна стрижка з залисинами не змогла його спотворити. Волосся не жовте, як раніше, а бежеве, яким воно було біля коренів. І ледь помітною тінню проступає борідка. Тобто привид борідки. Може, тому, а може, через слова Горбача мені здається, що Лорд дійсно подорослішав. Невже річ лише в цьому? Тільки в цьому, і більше ні в чому? І цілий урок я думаю про це.

За вікном снігова завіса. Сніг мете і мете — й тільки перед вечерею перестає. Двір весь у складках і горбках під білою, цукровою ковдрою, дуже красивий, і зовнішність не подібна на себе, і взагалі дуже тихо, неначе Дім раптом опинився в зимовому лісі. Шкода, що вже темно, відтак не видно, як усе навколо виблискує й іскриться.

Після вечері народ висипає надвір. Я теж їду. Сніг я люблю, хоч візки в ньому вгрузають мертво, і це неприємно, зате є багато розваг, котрі можливі тільки зі снігом.

У зручному місці вивалююся в замет, ліплю купу сніжок, і всім, хто проходить повз мене, дістається сніжкою по маківці. Я взагалі дуже цілкий, зав­жди влучаю куди хочу, було б чим кидатися. Потім до мене приєднується Лорд. Удвох ми даємо жару ходячим із шостої та Лері з його кодлом. Логи всі як один у смугастих плетених шапочках з помпонами, таких яскравих, що й цілитися нема потреби.

Коли з’являються дівчата, всі вже неабияк розійшлися і зашаленіли. Їх беруться закидувати сніжками просто на ґанку, не даючи зійти вниз. Але на ґанку снігу теж ціла купа, а ховатися там зручніше, тому вони швидко опам’ятовуються й відповідають цілою лавиною сніжок. Ми з Лордом на найбільш відкритому місці й не можемо втекти, відтак найбільше сніжок дістається нам. Мене вбито в замет, і я тимчасово виходжу з ладу, а коли видобуваюся з замету, навсібіч валяється безліч напіврозвалених снарядів, а Лорда поранило просто в рот. Він плюється, вигукуючи прокляття впереміж зі снігом.

— Як ти назвав їх? — уточнюю я. — Ніжні й чарівливі?

Лорд не встигає відповісти. Дівчина в синій куртці заліплює йому сніжкою в перенісся, і він, закричавши, з мстивим виглядом починає ліпити цілий кавун. Поки він цим зайнятий, я прикриваю його, збиваючи шапки, які вистромляються з-за поручнів, але дівчина в синьому все-таки примудряється влучити в нього ще двічі. Нарешті Лорд піднімається і жбурляє свій смертоносний снаряд їй під ноги. Вибух і крики. Синя куртка падає, як підстрелена. Мені якось не вірилося, що ця штука долетить, куди треба, я здивований і навіть захоплений, про що тут же кажу Лордові. Він дивиться розгублено.

— Я її не дуже боляче зачепив, як ти думаєш?

— Думаю, вона впала, щоб зробити тобі приємність, — кажу я. — Навряд чи її так уже зачепило.

Але Лорд не вірить і повзе перевіряти особисто. Взагалі-то слово «повзе» йому не підходить. Це повільне слово, а Лорд пересувається дуже швидко. Але зараз йому заважає сніг, і доки він добирається до мети, дівчинка встигає підвестися й витрусити з волосся більшу частину снігу. Він запитує щось знизу. Вона сміється та хитає головою, а потім гепається коло нього в замет, мабуть, щоб він не почував себе незручно поряд із нею, коли вона стоїть. Так вони й спілкуються — обоє білі, заліплені снігом, наче пара коміків, які втрапили у велетенський торт. Немає часу дивитися на них: хтось обстрілює мене з-за поручнів, і я відповідаю, хоча супротивник невидимий, і всі мої сніжки даремно розбиваються об ґанок.

Чекаю, чи не вистромиться цей хтось, але він, точніше, вона — хитра і не вистромлюється, правда, влучності це не додає, і сніжки летять повз. Можна сказати, ми навзаєм промазуємо одне по одному.

Потім я випадково дивлюся вгору — й у вікні нашої спальні бачу силует Сфінкса. Неважливо, що лише силует, неважливо, що його невидимий рот зараз, напевно, посміхається. Я знаю, про що він думає, дивлячись на наше снігове звалище. Півжиття я провів на підвіконнях, власне так само витріщаючись униз і задихаючись від заздрощів. Тому самої лише його далекої тіні мені досить, щоб я позбувся всякої охоти до пустощів.

Відкидаю заготовлену сніжку й повзу до Мустанга. Повзу цілу вічність, мене обстрілюють з усіх боків, а коли, нарешті, я доповзаю, з’ясовується, що Мустанг всенький слизький і мок­рий, тому що якийсь мудрагель додумався використати його як прикриття. Пробую вилізти на нього й зісковзую.

З третьої спроби мені це вдається, але сніг навкруги порозкиданий, а Мустанг має крен набік і намертво зав’язнув. Сумна сцена. Мені допомагають Кінь і Пухир, добросерді Логи третьої. Викочують на ґанок, де нас тут же оточують дівчата, які просять мене пограти з ними ще трішки. Це приємно та несподівано, і всю дорогу на другий і до спальні я пітнію від хвилювання, згадуючи, як вони називали мене «Вільгельмом Теллем» і просили залишитися. При тому, що хлопців на подвір’ї купа. Увесь ходячий склад Дому, плюс найбільш схиблені візочники.

Коридор порожній. Тільки Сліпий тиняється туди-сюди, розкидаючи ногами сиру тирсу. А Сфінкс, коли я заїжджаю до спальні, все ще стоїть біля вікна й невдоволеним тоном запитує Македонського, з ким це Лорд фліртує, сидячи по горло в снігу, і що за дівиця гасає навколо Чорного з масними очима.

— Не розумію, Сфінксе, — каже Македонський, — як можна роздивитися звідси чиїсь очі — там, унизу?

Висушений і зігрітий, сиджу в халаті над шахівницею. Навпроти сидить Сфінкс. Посмикує бровами, зображуючи посилену роботу звивин, але сам більше прислухається до криків знадвору.

— Готуй окріп, — каже він Македонському. — Скоро вони сюди з’являться, почнуть скиглити, вимагати чай і заганяють тебе до смерті.

Македонський ставить чайник на плитку і підсідає до нас. У мене в кутку дошки таємна засідка, яку Сфінкс не повинен помітити, тому я співаю відволікаючі пісні-плутанки й витріщаюся в інший куток, де готується фальшива атака. Сліпий сидить з ногами на столі. Позіхає, копирсаючись у розпатраному ящику з інструментами. Дворові крики стають тихішими й нарешті переходять у коридор. Звиски й тупіт: хтось мчить галопом, а його на бігу глушать сніжками.

Обертаюся до дверей з перебільшеним інтересом, а коли знову дивлюся на дошку, хитромудра засідка зруйнована, і Сфінкс кінчиком граблезубця зіштовхує з дошки мою королеву.

Якщо королева в попільничці — гру, вважай, закінчено.

Македонський каже:

— Скільки снігу вони нанесуть!

А за дверима — гуркіт і скрип; обтрусившись, вони завалюються, білі, як громадка снігових баб: Чорний, Горбач, Лорд і Лері, а з ними двійко дівчат: синя куртка та фіолетова; всім страшенно весело, і Лері з ідіотським ґелґотанням розвалює в центрі дошки велику сніжку.

Фігури повержено, Сфінкс, криво посміхаючись, витирає лице коліном. Дуже люб’язно скалиться, однак Лері все ж роздумує жбурляти другу сніжку; з тією ж таки ідіотською посмішкою він розбиває її об свою голову.

Чорний і Горбач допомагають дівчатам роздягнутися. Куртки летять на підвіконня, знімаються шапки й розмотуються шарфи. Дівчина в синьому виявляється вогнисто-рудою і це, звичайно, Руда: личко, як у лисички, і чорнильні очі. А дівчина у фіолетовому — Муха, надзвичайно смаглява й зубаста, ціла всіяна родимками. Розпізнавши їх, підстрибую на подушках і привітально верещу.

Вони відразу, не змовляючись, сідають на підлогу. Сфінкс прилаштовується поряд, а Чорний і Горбач метаються, розставляючи навколо горнята, тарілки й попільнички. Від усіх — мок­рі, хлюскітливі сліди, що їх Македонський непомітно підтирає ганчіркою.

Я теж сповзаю на підлогу. Розташовуємося півколом. Я під ліжком, як черепаха, тільки голова стирчить. П’ємо чай. Над нами — вкрай мальовнича колекція мокрих шкарпеток на швор­ці, що тягнеться через усю кімнату і трохи пахне вогкістю. На батареях сохнуть черевики. Руда й Муха — в ковдрах, як індіанські скво, і з-під каптурків ковдр витікають цівочки диму.

Лері самозабутньо колупається в носі, як йому здається, непомітно для довколишніх. Лорд і Горбач — теж у ковдрах, Македонський вештається між нами, роздаючи чашки та горнята, магнітофон бурчить, загалом, ми дуже приємно, по-домашньому, проводимо час. Не зовсім так, як провели б його один з одним або зі Старою Чумною Гвардією, бо дівчата — це все-таки дівчата, їхня присутність сковує. Можна уявляти себе кимось, хто говорить щось страшенно дотепне, але саме те, що варто було б сказати, не придумується. Тільки пласкі, вимучені жарти, які абсолютно не заслуговують на те, щоби бути вимовленими. Краще вже мовчати, ніж говорити таке. І до певного моменту я мовчу. Тільки принюхуюсь і слухаю інших.

Усі обговорюють снігові бої. Ніяк не можуть заспокоїтися. У Рудої з-під ковдри видніються босі ступні. Молочно-білі, пороздряпувані, з підібганими пальцями. Коли вона говорить, пальці ворушаться. Муха корчить гримаси, розгойдується та хихоче. Давиться димом і стягує ковдру з голови. Тепер нам видно її гострі зубки і маленькі кільця у вухах — по п’ять у кожному вусі. Брови присипані діамантовою пудрою. Вона нагадує злодійкуватого цигана. Тому, що весь час випинає губи, або тому, що ворушить ніздрями. Запросто уявити її за яким-небудь незвичайним заняттям на кшталт конокрадства. І говорить вона занадто швидко — навіть для мене.

А Руда мовчить. Якщо не палить, то гризе нігті. Дивлячись на них збоку, будь-хто сказав би: ось скромна й тиха дівчина, а ось — безпардонна й балакуча. Дуже просто і зрозуміло, вибирайте, кому яка до душі. Але ті з нас, хто знайомий з ними з дитинства, знають, що все не так просто, як здається. Бо саме Муха п’ять років — від шести до одинадцяти — мовчала, не будучи ні глухою, ні німою, і ховалася під ліжками від будь-кого, хто намагався до неї підійти, а Руду приблизно в той же час вихователі прозвали Сатаною. Навіть мене так не називали. Так що сумирності в ній не більше, ніж у мені, та й то якщо повірити, що відтоді вона з року в рік дедалі більше сумирнішала.

Смикаю її за край ковдри :

— Е, Рудасю, а дівчат зараз саджають до Кліток?

Вона нагинається до мене:

— Звичайно. Тільки вони в нашому коридорі, а не в тому, де вихователі. Хресна не довіряє нас Ящикам. Вони вічно п’яні та розпускають руки. Сама нас зачиняє, сама випускає. І ключі є тільки в неї.

— Ух, — кажу. — Їй це підходить.

Хресна — «залізна леді» Дому. Глянеш на неї — і здається, що при ходінні вона мала би погрюкувати й побрязкувати, як Залізний Дроворуб. Але стукотять тільки її каблуки.

Лері запитує, як поживає нова вихователька, Блондинка. Нова вихователька дівчат — улюб­лена тема Логів. Вони її обожнюють. З того, власне, часу, як уперше побачили.

— Наразі притирається, — повідомляє Муха. — Приємна, але якась аж занадто нервова. Напевно, не візьме собі окрему зміну. Так і залишиться на побігеньках. А волосся в неї натуральне, уявляєте? Справжня натуральна блондинка. Дуже красивий відтінок.

Лері ковтає слину та мрійливо зітхає. Як на мене, таких блондинок найкраще живцем закопувати в землю. Може, вона і справді красива, не знаю. Я бачив її двічі, й обидва рази дивився тільки на годинник. Здоровенний, приблизно як цибулина. Він цокав, наче бомба з годинниковим механізмом. І мав щойнаймерзенніший вигляд. Так що мене не надто обходило її волосся.

— Наш Грубий у неї закохався, — розповідає Сфінкс. — Ми гуляли з ним на першому, коли вона вийшла від Акули просто нам назустріч, і як тільки вона з’явилася, Грубий викинувся з візка та поповз до неї. Зі скаженою швидкістю. Ніхто не чекав від нього чогось такого.

— І що? — запитує Муха, зробивши великі очі.

— Нічого, — морщиться Сфінкс. — Обслинив трохи. Але крику було багато.

Деякий час ми мовчимо, віддаючи належне розбитому серцю Грубого. Руда вилупилася зі своєї паранджі; в червоній футболці Горбача, на додачу до власного вогняного волосся, вона — як палаючий факел. На таке лице просто не можна було саджати чорні очі. Це лякає й залишає шкребке відчуття на шкірі.

Муха обертає головою, за чимось видивляючись.

— А де ваша ворона? У вас же ворона живе? Так хочеться на неї подивитися!

Горбач іде діставати Нанетту, яка в цей час дивиться десятий сон.

— Як справи у Русалки? — запитую я. — Така маленька, з довжелезним волоссям, — уточнюю щодо її зовнішності, бо не впевнений, чи правильно пам’ятаю кличку.

— Це до неї, — Муха тицяє пальцем в Руду. — Вони з однієї кімнати. Найжахливіша кімната — у них.

Не дивлячись на Муху, Руда піднімає брови. Підборіддя — на колінах; Руда замислено проводить пальцем по губі.

— Я хотіла сказати, найоригінальніша, — кашлянувши, виправляється Муха. — Найнезвичайніша кімната, я хотіла сказати.

Горбач приносить заспану, заціпенілу від обурення Нанетту і демонструє її дівчатам. Муха обережно гладить синюваті пір’їни. Птаха здригається, її очі затягуються прозорою плівкою. У бадьорішому стані вона би роздзьобала ворожі пальці до крові.

— Красуня... Лапонька, — безтурботно щебече Муха. — Кралечка!

Лапонька і кралечка дивиться скоса, починає загрозливо прихрипувати, і Горбач поспішно повертає її на сідало.

— Лапуня! — не вгамовується Муха. — Так би і з’їла її…

— Спочатку запасися вставними очима, — радить Чорний. — Вона абсолютно не аж така лапонька.

— Ну ні, — ниє Муха, засмучено проводжаючи поглядом Нанетту, — не може бути, щоб така красуня була злючкою…

— То як там Русалка? — знову запитую я. — Ми з нею трохи поспілкувалися вчора.

Руда дивиться на мою жилетку, посміхається.

— У Русалки зав­жди все добре, — каже вона. — Бувають на світі такі люди. А може, вони просто мають такий вигляд. Украй рідко, але вони трапляються: люди, в яких не буває проб­лем. Які поводяться так, наче в них немає проблем.

Усі ми дивимося на Македонського. Він червоніє й заплутується в шнурі кавоварки. Доки розплутується, ми на нього вже не дивимося.

У мене в роті дивний присмак від нашої розмови. Ніби я теж знаю, яка вона — дівчина, котра шиє найкращі на світі жилетки й дарує їх першому зустрічному. Після такої розмови потрібно покурити. Ми з Рудою закурюємо одночасно, тільки до неї, на відміну від мене, з усіх боків тягнуться запальнички, і найперша — від Лорда. Я раптом помічаю, що він якийсь дивно червоногарячий і що дивиться на Руду теж якось дивно. Вишукуюче й вогнисто. Навіть, можна сказати, хижо. Це так впадає у вічі, що я аж трохи бентежуся. І скоса дивлюся на Сфінкса — чи помітив і він?

Сфінкс, якби щось і побачив, — по ньому цього не скажеш. Крутить граблею попільничку, увесь неначе аж сонний. Вони з Вовком зав­жди мали такий вигляд, коли насторожувалися. Фальшиво дрімотний.

— Я ось захищав-захищав своє вухо, — не до ладу повідомляє Лері. — А мені все одно по ньому поцілило. Та ще й сильно. Боюся, знов буде запалення вуха, як минулого разу, — він мацає вухо, тоді розглядає пальці. Неначе від дотику до вуха запалення могло з нього випасти.

— По тобі не скажеш, що в тебе проблеми з вухами, — люб’язно зауважує Муха.

Лері замислюється. Чи розцінювати ці слова як комплімент.

Обговорюємо останню виставку. Картин там було — одна-дві та й усе, зате Дракон з третьої виставив розмальованого себе, і це було дійсно цікаве видовище. На Дракона страшно дивитися і без розписів. А що вже на розмальованого. Від розмови про виставку Куряка трохи жвавішає та розповідає про кілька виставок, які він відвідав у зовнішності. Потім ми обговорюємо Ворожільний салон. Я там попрацював тиждень ворожкою-хіроманткою, тож я маю що розповісти. Муха й Лері пліткують про дівчачих виховательок, тобто, звичайно, Муха пліткує, а Лері тільки підтакує, ми з Рудою починаємо суперечку про Річарда Баха, теж цілком собі пліткарську. Сходимося на тому, що хоч він і писав непогані книги, але з жінками поводився, як худобина. Чого варті хоч би навіть його пошуки Єдиної, у процесі яких дівчатам доводилося мало що не складати іспит з пілотування літака.

— Ті, котрі палять, виключалися тут же! — кипить Руда. — Тільки тому, що він, бачте, не палив. Наче не можна кинути, якщо припече.

Мені хочеться ще трохи поговорити про Русалку, але я не наважуюся.

Сліпому цікаво, коли повернеться з походу в зовнішність Щуряка — головний Літун Дому, якій він дав замовлень на чималу суму. Руда не знає, коли повернеться Щуряка. Ніхто цього не знає. Навіть сама Щуряка. Чорний починає випитувати, де Щуряка ночує в зовнішності та як їй вдається щоразу залишатися там так надовго, але ні Руда, ні Муха нічого не можуть йому сказати, бо й самі нічого про це не знають.

Руда дивиться в стелю.

— У вас колись була стіна, на якій жили звірі... — абсолютно невлад говорить вона. — А двері ви тримали замкненими. І ставили перед ними пастки. Щуроловки та капкани. Так розповідали. Я уявляла собі цю вашу стіну настільки часто, що в якийсь момент стало дуже важливо побачити її насправді. Тоді я залізла у вашу спальню через вікно…

— Там ґрати і немає карниза, — шепоче Лорд, не зводячи з неї палаючих очей. Руда дивиться на нього мигцем і усміхається.

— Тоді ґрат іще не було. А вздовж стіни є такий виступ, який викришується. Я пройшла по ньому до середини — й налякалася. Простирчала там цілу вічність, не могла поворушитися. Поки мене не засікли старші. Це було жахливо.

— Вони тебе зняли, — вгадую я. — Притягнули драбину та спустили наниз.

— Ні. Вони просто стояли внизу й дивилися. Їм було цікаво. Довелося йти далі.

— Ага, — здригається Горбач, — дивитися з цікавістю вони вміли. Краще не згадувати.

— Не заважай! — я підповзаю ближче, підозрюючи, що ось-ось почую щось страшенно цікаве. Щось важливе. — Ну, ну! — підбадьорюю я Руду. — І що було далі? Ти залізла і…

— І… опинилась у вашій спальні, — Руда, збентежено посміхаючись, обертає недопалок. — Спочатку просто раділа, що стою на землі, такій надійній і твердій. Потім розглядала стіну. Вона виявилася не зовсім такою, як я її собі уявляла, але все одно була дивовижною. У неї неначе не було країв. З обох боків, — Руда розводить руками, показуючи щось неосяжне. — Важко пояснити. У мене було мало часу, я знала, що ви от-от повернетеся, адже ще потрібно було змусити себе вилізти у вікно, пройти по цьому жахливому карнизу та з’їхати по трубі. Але я не втрималася. Знайшла в тумбочці грубий фломастер і намалювала на стіні птаху. Вона вийшла така незугарна, потворна… Зіпсувала вам цілу стіну. Я так засмутилася, що навіть не помітила, як вилізла назад і спустилася. Потім півночі проревла…

— А через два дні, — закінчує Сфінкс, — ти повернулася, щоб розфарбувати свою чайку. Білилами. І підписалася — Джонатан. І Джонатан став залишати нам подарунки.

— Господи! — стогне Горбач. — То це ти була Джонатаном? А ми ж то мучилися, капкани розставляли…

— Ось це ось, — звертаюсь я до своїх нігтів, — і називається потрясінням. Коли зненацька розкривається нерозгадана таємниця. Під старість. Від такого запросто можна отримати психічну травму. Розумієш, Чорний, ми весь час знаходили…

— Я все зрозумів, — перебиває Чорний. — Не потрібно пояснювати.

А все ж він не зможе зрозуміти. Ні він, ні Лорд з Македонським, ні Лері. Зрозуміють тільки Стервожер, Валет, Красуня і Слон. Якщо їм розповісти. А більше ніхто.

Усі чимось тихо шарудять. Горбач плескає себе по кишенях, Сліпий теж у чомусь копирсається. Я вивуджую з вуха сережку. Наші руки зустрічаються над розстеленою ковдрою. На долоні в Горбача — бронзовий дзвіночок. У Сліпого — монета на шворці. Я тримаю сережку.

— Кепськотхнучому піратові від Джо, Літуна над морями, — цитую я. — Тільки записка, звичайно, давно загубилася.

Руда кусає губу:

— Ви їх зберігаєте! Досі!

— Це ж подарунки Джонатана, — сміється Сфінкс. — Реліквії. Якщо я не помиляюся, одна навіть перейшла у спадок до Лорда. Черепашка.

Лорд хапається за черепашку та стискає її в кулаці. З украй фанатичним виглядом.

— Так, до речі, — пригадую я. — Найбільше подарунків отримував Сліпий. Чомусь. Різним жадібним людям було навіть якось образливо.

Руда спалахує й кидає на мене погляд, в якому змішані докір, прохання не заглиблюватися в спогади та ще багато чого, відтак язик сам собою прикушується, а в голові починають крутитися запізнілі припущення щодо того, хто і з якої причини опинився цього вечора в нашій спальні.

— Он як? — проказує Чорний, відсьорбуючи захололий чай і ні на кого не дивлячись. — У Джонатана, значить, були свої улюбленці?

Руда червоніє ще сильніше, але гордо випростується й киває:

— Так, були. І зараз є. А що?

Під поглядом Лорда я на місці Рудої такого казати не став би. У присутності просто нелюдськи вродливого Лорда з палаючими очима я на її місці взагалі втратив би дар мови. Але дівчата — дивні істоти. Якщо їй більше подобається Сліпий, тут уже нічого не вдієш. Врешті-­решт, Джонатан не просто так ризикував життям, залазячи в чужі вікна.

— Я згадала один пасьянс, — каже Муха, збентежена загальним мовчанням. — Називається «Голуба мрія». Майже ніколи не виходить, але якщо вийшов, вважай, головна мрія збулася. Цікаво, правда?

— Жах, — кажу я. — Показуй швидше. У мене ціла купа всяких мрій.

Македонський передає карти й відсовує чашки на край ковдри. Муха починає розкладати пасьянс, по ходу даючи плутані пояснення. Руда тремтить і закутується в ковдру, підгортаючи під неї босі ноги.

— Якщо ти замерзла, надягни мої шкарпетки, — пропоную я. — Потім повернеш як-небудь. Коли зайдеш до нас іще.

Вона не заперечує, і Македонський іде виймати з шафи мої шкарпетки.

— Може, і мій светр? — боязко говорить Лорд. — Він теплий.

— От, — сумно повідомляє Муха, завмерши з останньою картою в руці, — не вийшов! Як зав­жди. Я ж кажу, він майже ніколи не виходить. Це спеціально так, щоб було цікавіше.

Вона обертається до Лорда:

— Можна, я вдягну твій светр? Я теж чомусь замерзла. Просто всенька тремчу.

Лорд мляво киває:

— Звісно.

— А яка в тебе голуба мрія? — запитую я в Мухи. — Та, яка ніколи не виходить?

Вона відмахується від мене картою:

— Що ти! Не можна розповідати, бо інакше ніколи не збудеться.

Горбач і Лері потайки позіхають. Руда натягує мої шкарпетки.

— Добре у вас, — каже Муха. — Але ніби вже пізно. Ні в кого немає годинника?

— Шшш… — шиплять на неї з усіх боків, і здивована Муха затискає собі рот.

— Що? — бурмоче вона в долоню. — Я щось не так сказала?

— Не варто згадувати в присутності Табакі ось, власне, те, про що ти допіру згадала, — каже Горбач, хитаючи головою. — Повір, не варто.

— А що я такого згадала? — пошепки запитує Муха. — Я вже й сама не пам’ятаю.

Горбач і Лері стукотять по своїх зап’ястках і вирячуються на неіснуючий годинник. Лері, маючи на увазі мене, — з перебільшеною відразою, але бідну Муху його вигляд остаточно збиває з пантелику.

— Що це? — запитує вона. — Хвороба якась?

Від цієї розмови, а надто від жестів, мене починає нудити. Трішечки. Ображений, що вони загострюють увагу на моїх психічних аномаліях, відповзаю під ліжко й затискаю вуха — нехай собі обговорюють. Від самої лише згадки про годинник я ще ніколи не впадав у шал — це всім відомо. Коли виповзаю, розмовляють уже про інше. І взагалі збираються.

Дівчата стоять без ковдр, у Мухи з-під сірого Лордового светра стирчить власний, пістрявий. Обсмикуючи обидва, вона милується своїм відображенням у полірованих дверцятах шафи й весело щириться. Лері, натягуючи чоботи, співає дифірамби її ремінній пряжці, яку я проґавив. Македонський згортає ковдру-скатертину. Сфінкс і Сліпий теж збираються, а Лорд, який від’їхав у куток, щоби звільнити простір, стежить звідти за Рудою, як мисливець за дичиною, уважно та пристрасно.

Щоб нічого не пропустити, виповзаю зовсім. Хоча пропускати вже нічого: гості йдуть, вечір давно став ніччю, діджеї вітають тих, кого мучить безсоння, — ще трохи, й усі впадуть у передсвітанковий ступор. Найсумніший з усіх станів. Не кожен може теревенити безперестанку цілу ніч, не втрачаючи при цьому бадьорості, як, наприклад, я.

Руда ще досі в моїх шкарпетках і, начебто, так і збирається йти, значить, є надія, що прийде ще. Хоча, може, звичайно, просто передати шкарпетки з ким-небудь.

— Наразі, па, — кажуть вони з Мухою мені, Лордові й Македонському. Решта мають намір їх проводжати. З ліхтариками.

— Па, Джонатане, — кажу я Рудій. — Приходь іще.

Вона невизначено киває та скоса зиркає на Сліпого. Сліпий, звичайно, не знає, але міг би і здогадатися, бо всі чесно витримують паузу, перш ніж почати її вмовляти, поступаючись йому першістю. Заодно вмовляють і Муху, а Лері, захихотівши, навіть пропонує їм прихопити з собою Довгу Габі. Зовсім здурів.

Нарешті вони виходять. Усією компанією. Залишаємося ми з Македонським, Куряка й Лорд, який, щойно пішла Руда, відразу втрачає всю іскрометність та полум’яність, стає бляклим і спохмурнілим.

Залізаю на ліжко й починаю наводити на ньому лад. Розстеливши пакет, струшую на нього вміст попільнички й недогризки того та іншого, відриваю від прутів спинок галки жувальної гумки, згрібаю на купу підручники та зошити. Щойно весь безлад було зміщено до підніжжя ліжка, розкопую собі в узголів’ї нору й запорпуюся в неї. Темно та затишно, тихо шварґоче віник Македонського, а Лорда і взагалі не чутно. Наганяю на себе трохи дрімливого туману, зовсім небагато, для більшого затишку, й починаю пригадувати. Джонатана. Привида нашої кімнати.

Напевно, за всю історію Дому тільки ми мали свого власного привида, і ми цим дуже пишалися. Не злічити, скільки разів ми обговорювали його подарунки, намагаючись вгадати, хто він, скільки влаштовували засідок і пасток, в які він жодного разу не втрапив. І це остаточно переконало всіх у його нелюдському походженні. Спочатку ми підозрювали найближчих сусідів. Потім — старших. Але ні ті, ні інші не могли нічого знати про наші пастки та засідки, а Джонатан якимсь чином дізнавався.

Втративши надію впіймати його самого, ми спробували вирахувати його за почерком. Тижнями збирали зразки, викрадаючи з учительської зошити, залишені для перевірки. У нас їх назбиралася ціла купа, і ми якраз збиралися їх знищити, коли на цю купу наткнувся прибиральник і видав нас дирекції.

Лежу, перебираючи в пам’яті події тих днів. Смішно. Нікому з нас і на думку не спало викрасти бодай один дівчачий зошит. Тому що Джонатан, певна річ, був чоловіком. Ми одного не розуміли: чому він не придумав собі якесь цікавіше прізвисько, чому вибрав ім’я? Коли надія вирахувати його зникла, ми почали писати йому записки.

«Чому Джонатан?»

Замість відповіді нам було залишено тоненьку книжку про чайку. Ми прочитали її один одному вголос, як тоді в нас було прийнято. Через Сліпого, через Красуню, який міг лише по складах, і через Слона, якому так і не далась абетка. Це повелося якось саме собою.

Найкращим читцем був, звичайно, Вовк, і йому діставалися щонайдовші шматки, а найгіршим, і це було загальне твердження, вважався я. Ми дізналися все про чайку Джонатана, але це не допомогло нам зрозуміти, ким був наш таємний гість. Книжка не була бібліотечною й доказів не додала, а згадки про чайок — на повний голос — не вивели на ймовірного хазяїна книжки. Зі старших книжку читали майже всі, з молодших — тільки ми.

«Ти чайка?» — запитали ми Джонатана в наступній записці. Джонатан промовчав, але залишив підозріле буре перо. Перо ми зберегли й показували всім, хто хоч трохи знався на орнітології. Знавці зійшлися на тому, що воно не чаїне, але сказати, чиє саме, не змогли.

Я згадую все це та ще багато всякого й різного з тих часів, засинаю, прокидаюся, знову трохи пригадую — і раптом до мене доходить, що я втратив нагоду розкрити одну з загадок, які мучили нас у дитинстві. Як вона дізнавалася про наші засідки? Звідки?

Те, що Джонатаном виявилася Руда, абсолютно нічого не пояснює. Чим більше я думаю, тим образливіше стає, що я не здогадався запитати. Тепер доведеться чекати її наступного приходу. А вона, може, більше не прийде. Від таких думок сон остаточно вивітрюється. Кручуся на ліжку й зітхаю, обзиваю себе дурнем. Ну я, припустимо, не дотямив, а що ж інші, нібито розумні? Ніхто не запитав про найголовніше! А може... Може, таки запитали. Навіть напевно! Струшуюся, вистромляюся з нори й озираюся.

Сплять. Усі як один, по-свинському посапуючи. Куряка — в ногах, Сфінкс — ліворуч, а Лорда щось наче й не видно, хоч на підвіконні якийсь романтично усамітнений силует милується зірками, і це, швидше за все, він. Штовхаю Сфінкса під бік.

— Е, прокидайся! Мені терміново треба дещо з’ясувати!

— Табакі! Тварино! — Сфінкс піднімається, сонно мотаючи лисиною. — Я в житті не зустрічав ще одного такого прикрого фрукта! Чого тобі?

— Ти випадково не здогадався запитати, як вона дізнавалася про наші засідки? Ось це найголовніше, і це дуже цікаво.

— Здогадався, — бурчить Сфінкс, лягаючи назад на подушку. — Але тобі не скажу, бо ти поводишся, як свиня.

— Сфінксе! Ну, будь ласка! Я ж не засну… Ну скажи… — тихенько штурхаю його в процесі своїх благань. — Скажи, Сфінксе…

Він знов сідає:

— А щоб тебе чорт побрав, Табакі! Я б усе тобі розповів, коли ми повернулися, якби ти не спав! Я, між іншим, змилосердився над твоїм сном, тому принаймні з вдячності…

— Я не спав! — обурений, вибираюся з нори цілком. — Он же, бачиш, я абсолютно вдягнений? А якби спав, то був би в піжамі.

— Зрозуміло. Я мав би розкопати твоє гніздо та перевірити, одягнений ти чи в піжамі.

— Мав би! Тим більше, я й не спав зовсім. Я розмірковував.

Сліпий сідає на своєму матраці, який лежить на підлозі:

— Та скажи ти йому, Сфінксе! Він же, якщо цього не з’ясує, до ранку всіх нас згризе.

— Вона про все дізнавалася від Слона, — знехотя зізнається Сфінкс. — Усього лише. А натомість дозволяла йому помацати своє волосся.

І я відразу пригадую. Як тільки Слон бачив Руду, він починав тягнутися до її волосся та пихкати: «Дай! Дай!» Щось украй незвичайного кольору там, де в інших людей не росте нічого яскравого, — тільки це він і бачив. А понад усе на світі Слон любив торкатися незвичайного; це могли бути мильна бульбашка, котячий хвіст чи палаючий сірник. Навіть зітхаю від розчарування. Таке прозаїчне пояснення найбільш нерозв’язної загадки дитинства. Краще було б не знати.

— Нічого собі, — кажу. — Як усе просто й нецікаво.

— І треба було мене через це будити? — мстиво запитує Сфінкс.

— Треба було. Я ж не витримав би невідомості. Тепер уже можна спати.

Сліпий закурює, і Сфінкс перебирається ближче до нього — перехоплювати затяжки. Нора моя розкидана, доведеться споруджувати нову. Наспівуючи, складаю подушки. Таємниці розкриті, Джонатан викритий! Якщо вдуматися, то це жах як класно, і нема чого засмучуватися через усякі дрібниці.

— Вона тобі подобається? — запитує Сфінкс у тінеподібного Сліпого. Перериваю пісню, щоб послухати відповідь.

— Ні, — відповідає Сліпий, трохи подумавши. — Не дуже. У дитинстві в неї була препаскудна звичка збивати мене з ніг і відбігати, регочучи. Це жахливо діяло на нерви. Лось заборонив мені чіпати дівчаток, а то я її побив би.

— Це правда, — каже Сфінкс замислено. — Вона тебе вічно штовхала. І я ніяк не міг зрозуміти чому. Їй щось таке було, по суті, не властивим.

Сідаю біля лазу до свіжовикопаної нори й обіймаю подушку Сфінкса.

— Ага, — кажу. — В цивілізованих світах маленькі хлопчики смикають дівчаток, які їм подобаються, за волосся та закидають цим дівчаткам у сумки здохлих мишей. Не кажучи вже про підніжки. Так вони виявляють свою любов. Це повадки, запозичені в первісних предків. Адже тоді все було просто. Вибрав, помилувався, угрів кісткою мамонта по тім’ячку — й весілля, вважай, відбулося. Більш пізнім поколінням було цікавіше зазирнути під довгі спідниці своїх одноліток, але вони були не такі дурні й носили знизу мереживні панталони. До того ж вигляд ридаючої дівчинки, обхляпаної грязюкою, до краю зворушливий і викликає бурю почуттів у душі закоханого! Вони такі прекрасні, коли плачуть!

— Не думаю, що Сліпий був таким уже симпатичним, коли його збивали з ніг, — бурмоче Сфінкс. — Не кажучи вже про панталони та сльози. Ти щось занадто розфілософствувався, Шакале.

— Я ж вище зазначив, що все це прийнято в цивілізованих суспільствах. У нас, природно, все навпаки.

— Давайте спати, — пропонує Сліпий. — А то ще виявиться, що Чорний ціле дитинство сходив від мене з розуму, тому й лупцював з ранку до ночі. Щоб подивитися, який я прекрасний, коли плачу.

— А що? — пирхає Сфінкс. — Цікава версія. Відповідно до неї, правда, виходить, що в мене він взагалі закохався з першого погляду. Мої сльозинки його ощасливлювали більше, ніж твої. Я на них не скупився.

— Слухайте, годі вже пліткувати, — гуде згори голос Горбача. — Людина спить, а ви про цю людину бог знає що верзете.

— Зіграй нам що-небудь тихеньке, патлатий, — просить Сфінкс, глянувши вгору. — Нічну серенаду. Шакал розполохав наші сни. Залишилися тільки плітки. Відверни нас від цього мерзотного заняття.

— Зіграй. Заодно всіх перебудимо, — злорадіє Сліпий.

Горбач шарудить чимось, звішує ноги й починає грати. Залізаю в нору, щоб заснути під флейту, поки він не перестав. Одначе голову не ховаю, тому що Сфінкс та Сліпий не лягають, відтак цілком іще можуть про щось цікаве порозмовляти. Так і сидимо. Вони мовчать, і я мовчу, а Горбач грає, відволікаючи нас від пліток.

Дім

Увійшовши до десятої кімнати, Стрибунець щось вловив. Зміну, невидиму для ока. Сивий сидів над шахами, підперши підборіддя кісточками пальців, і думав.

Стрибунець сів на підлогу.

Сивий не вітався ніколи. Він поводився так, неначе приходів і відходів не було, неначе їхні зустрічі не розділяли дні та години. Стрибунець встиг до цього призвичаїтись, і йому це навіть подобалося.

Він побачив коробку з-під амулетів. Порожня, з відкинутою кришкою, вона лежала на матраці поряд із шахівницею. Ось. Ось що змінилося. Чому?

Сивий упіймав його погляд і запхав довгі пальці в коробку. Підняв їх до світла й потер, струшуючи пилюку.

— Більше нічого не залишилося. Я все роздав.

Витягнувши шию, Стрибунець розглядав дно коробки.

— Усе-все-превсе? — перепитав він, ніяковіючи.

— Так, — Сивий закрив кришку і прибрав порожню коробку.

— І амулетів більше не буде?

Стрибунець засумував, він чекав пояснень. Пасмо волосся лізло йому в очі, він не прибирав його, боячись ворухнутися.

— Я їду звідси. Додому.

У кімнаті Сивого ці слова прозвучали дивно. Наче не він їх проговорив. Хіба в нього міг бути дім? Сивий був сам по собі. Він народився, виріс і постарів тут, на цьому, власне, місці. Так думалось тому, хто дивився на нього та розмовляв із ним.

Стрибунець посовав черевиком по підлозі, яка чорніла винними плямами.

— Чому?

Сивий переставив на дошці одну фігуру, іншу збив нігтем.

— Мені вісімнадцять, — сказав він. — Давно пора.

І цим теж щось зіпсував. Як і самою згадкою про дім. Йому не могло бути скількись-то років. Він був поза віком і поза часом, поки не вимовив слова, що звільняють від чарів, назвавши свій вік. І це навіть не було поясненням.

— Інші поїдуть улітку. Чому ти не почекаєш на них?

— Тут погано пахне, — сказав Сивий. — Дедалі гірше. Ти розумієш, про що я кажу, — в тебе є нюх. Зараз погано, але в самому кінці буде значно гірше. Я знаю, я вже бачив таке. Я пам’ятаю минулий випуск, той, котрий був до нашого. Тому хочу піти раніше.

— Ти втікаєш? Від своїх?

— Утікаю, — погодився Сивий. — Так що аж ноги на плечі. Яких немає.

— Ти боїшся? — здивувався Стрибунець.

Сивий пошкріб підборіддя перевернутою королевою.

— Так, — сказав він. — Боюся. Коли-небудь — ще не скоро — ти зрозумієш. І теж налякаєшся. Випускний рік — поганий час. Крок у порожнечу, не кожен на таке здатний. Це рік страху, божевільних і самовбивць, психів та істериків, усієї страхітливої мерзоти, котра лізе з тих, хто боїться. Гіршого немає нічого. Краще піти раніше. Як це зроблю я. Якщо є така можливість.

— Ти чиниш сміливо?

Тепер здивувався Сивий.

— Не знаю. Радше — навпаки.

Стрибунцеві захотілося запитати про себе та про свій амулет, але він не запитав. Сивий готувався до кроку в порожнечу, до сміливого вчинку, який здавався боягузтвом. У такий момент потрібно було мовчати й не заважати йому. І Стрибунець промовчав.

— Я забираю тільки цих двох ненажер, — Сивий показав на акваріум. — Разом з їхньою кімнатою. Вони нічого не помітять. Навіть не зрозуміють, що перемістилися в зовнішність. Хотів би я бути на їхньому місці.

Стрибунець подивився на риб. Він боїться. Йому стало шкода Сивого. Його та себе. Якою тепер стане ця кімната? Лігво Бузкового Пацика. Без Сивого вона перестане бути цікавою. Перестане бути «Лігвом». Стане просто спальнею номер десять.

— Я про тебе не забув, — Сивий опустив королеву на чорний квадрат. — Я думаю про тебе так часто, що це навіть аж дивно. Як ти думаєш, чому так?

— Тому що амулет? — припустив Стрибунець.

— До чого тут амулет? Він тобі не потрібний. І всі ці завдання також. Ти відкритий. У тебе все влітає саме.

— Він мені потрібний, — Стрибунець погойдався, сидячи навпочіпки. — Дуже потрібний. Відколи він у мене, все добре.

— Я радий, — Сивий витрусив сигарету з пачки. — За нього більше, ніж за решту. І за тебе теж.

Стрибунець раптом захвилювався:

— Що було під час минулого випуску, Сивий? Що ти тоді побачив таке, чого не хочеш бачити тепер?

Сивий обертав у руках сигарету, не запалюючи її:

— Навіщо розповідати? Улітку все побачиш сам, на власні очі.

— Я хочу знати зараз. Скажи.

Сивий подивився на нього з-під напівопущених повік.

— Тоді це нагадувало корабель, що тоне, — сказав він. — Але цього разу буде гірше. Однак ти нічого не бійся. Дивися й запам’ятовуй. І не повторюй пізніше чужих помилок. Кожному в житті даються два випуски. Один чужий. Щоб знати. І один власний.

— Чому цього разу буде гірше?

Сивий зітхнув:

— Тоді в Домі був один ватажок. Тепер їх двоє. Дім розділився на два табори. Це зав­жди погано, а в рік випуску — це найгірше, що може статися. Більше ні про що не запитуй. Можливо, я помиляюся та верзу дурниці. Буде або так, або інакше, хоча, швидше за все, станеться щось третє, чого ні я, ні ти не можемо собі уявити. Не варто загадувати наперед.

— Добре, — Стрибунець кивнув.

Сивий дивився на нього якось дивно. Неначе здаля.

«Він прощається, — здогадався Стрибунець. — До літа ще далеко, але він прощається вже тепер. І такої розмови у нас більше не буде».

Сивий зітхнув, нахилившись над дошкою.

— Сідай ближче. Навчу тебе цієї гри, — його пальці забігали по квадратах, переставляючи фігури. — Твоя армія — білі. Моя — чорні. Пішаки ходять тільки вперед і на одне поле. Але перший крок можуть робити на два.

Сивий знову подивився на Стрибунця.

— Не думай про погане, — сказав він. — Викинь з голови все, що я наговорив. Дивися сюди...

Він проліз через вікно на горищі та з цікавістю роззирнувся. Найбільше це нагадувало пустелю. Голу, сіру, розтріскану пустелю, в якій росли антени замість кактусів. І горбочком — інше горище, яке здавалося звідси зовсім маленьким. З усіх боків було тільки небо. Стрибунець тулився до горищного вікна, не наважуючись відійти від нього. Вовк підморгнув і поліз на горищний дах. Жерсть загримотіла у нього під ногами. Він сів, звісивши ноги, й підкликав Стрибунця:

— Ходи сюди. Став ногу на ящик.

Стрибунець виліз нагору й обережно сів поруч. Перевів подих, роззирнувся. Вони були на самісінькому вершечку Дому. Вище від даху. Звідси було видно зовнішність — рожево-­кольорову, омиту дощами, готову до літа. Пустирище, оточене огорожею, округлі верхівки дерев, лабіринти обвалених стін — місце, де, доводячи до паніки своїх батьків, любили бавитися зовнішні діти. Між руїн майоріли яскраві плями їхніх дощовиків. По вулиці їхав хлопчик на велосипеді. Стрибунець подивився назад. З того боку вулиця була ширшою, і вдалині можна було розгледіти автобусну зупинку — ту саму, з якої привела його мати того дня, коли він уперше ввійшов у Дім.

— Мене вб’ють, якщо дізнаються, куди я тебе затягнув, — сказав Вовк. — Але це хороше місце. Тобі тут подобається?

— Не знаю, — чесно відповів Стрибунець, — треба подумати. — Він знову подивився вниз. — Напевно, це дуже «думальне» місце. Тільки незрозуміло, гарні речі тут думаються чи не дуже.

— А ти розкажи, про що думаєш, — запропонував Вовк. — А я скажу, добре це чи погано.

Стрибунець стежив за автобусом, поки той не щезнув з очей. Потім подивився на Вовка.

— Ти тільки не смійся. Там, де ми жили раніше — я, мама й бабуся, — коло будинку був парк. З одного боку. А з іншого — велика крамниця, а якщо пройти ще, чимдалі, — дитячий майданчик. У крамниці продавали дзеркала. І ще багато всякої всячини. І посеред усього цього стояв наш будинок. На цій вулиці — поряд з парком і крамницею з дзеркалами. Розумієш?

Вовк похитав головою:

— Поки що ні.

— Коли я згадую той наш будинок, я згадую також і все це. І де він стоїть, і що там навколо. Розумієш?

— Уже так, — Вовк потер вухо. — Тут же цього немає?

— Зовсім немає. Занадто немає. Так ніби все це, — Стрибунець кивнув на вулиці, — кимось намальоване. Малюночок.

Вовк подивився вниз.

— І якщо вийти, — продовжив він замислено, — то можна зробити в цьому малюночку дірку. Папір порветься, і буде дірка. А за нею що?

— Не знаю, — зізнався Стрибунець. — Якраз про це я і думав.

— Ніхто не знає, — сказав Вовк. — І не дізнається, поки не вийде. Краще й не думати.

— Значить, це місце погане для думання. Якщо про щось краще не думати, а думається тільки про це. А як у тебе?

— У мене по-іншому, — Вовк підтягнув ноги й поклав лікті на коліна. — Я люблю дах. Це і Дім, і не Дім. Як острів посеред моря. Як корабель. Як край землі. Так наче звідси можна провалитися в космос — і падати, падати, але ніколи не впасти. Раніше я тут сам із собою грався в усе це — в море, в небо…

— А зараз?

— А зараз не граюся. Давно сюди не приходив.

Прямокутник даху зблискував уламками скла, наче розсипаними алмазами. Вони виблискували й іскрилися на сонці. На бурих від дощів газетах лежали порожні пляшки. І сидіння від стільців, які давно втратили колір.

— Хто все це залишив? — запитав Стрибунець.

— Старші, напевно. Не тільки я знаю це місце. Сюди багато хто ходить. Тут добре, коли дощ і вітер. Зовсім інакше, ніж зараз. Корабель у бурю. Можна бігати та скакати під дощем, і точно знаєш, що ніхто на тебе не дивиться з вікон. Головне — не захопитися та не з’їхати на спадисту частину.

Стрибунець уявив Вовка, який гасає по слизькому мокрому даху під дощем, і зіщулився.

Вовк засміявся:

— Ти просто не пробував. Ось, дивися.

Він встав, похитнувся, випростався і, закинувши голову, крикнув у небесну блакить:

— А-а! О-о! У-ху!

Небо проковтнуло його крик. Стрибунець дивився, широко розплющивши очі.

— Не бійся. Давай.

Вовк допоміг йому піднятися, і вони закричали разом. Невпевнений крик Стрибунця небо моментально ковтнуло. Він крикнув голосніше, потім — іще голосніше. І раптом зрозумів, як це класно — кричати в небеса. Кращого за це нічого бути не може.

Він кричав і кричав, мружачись від захвату, поки не охрипнув. Вони з Вовком одночасно сіли на нагріту жерсть горищного даху та подивилися один на одного божевільними очима. Стрижі промайнули над ними, немов чорні ножиці. Вітер подув у розпаленілі обличчя. Було дуже тихо — і дзвеніло у вухах. «Якийсь я порожній, — подумав Стрибунець. — Неначе все, що було в мені, відлетіло. Залишився я сам, спустілий, і мені добре». Вовк ухопив його за светр:

— Е, обережно. Постарайся не впасти. Ти ніби п’яний.

— Мені добре, — пробурмотів Стрибунець. — Мені чудово.

Небо ділили дроти антен. На них вигойдувалися грудочки горобців. Вітер куйовдив волосся. На носі у Вовка ледь помітно проступали веснянки. «Пахне літом!» — раптом зрозумів Стрибунець. Уже по-справжньому.

У спальні копирсалися в коробці з фотографіями.

— Швидше! — крикнув їм Горбач. — Гляньте, що притягнули Максо-Рекси!

Вони підійшли й подивилися.

Це були фотографії старших. Зроблені не в Домі. Сіамець тицьнув пальцем в один зі знімків.

— Ось ця брамка, пам’ятаєте, злетіла з петель? Через те, що на них Ковбаса розгойдувалася.

— А ось моя голова! — показав другий Сіамець на розпливчасту пляму в кутку іншого фото.

— А онде наше вікно видніється!

Вони штовхалися, жадібно вишукуючи хоч щось знайоме там, де основне місце займали старші. І знаходили. За спинами, за плечима, окремими клаптиками, тут і там. І ці клаптики вони намагалися зв’язати в єдине ціле.

Стрибунець відійшов і сів на своє ліжко. Він не любив цих розмов. Дві поїздки у літні санаторії він пропустив, а втретє їх відправили в шикарний оздоровчий центр, де персонал так відповідально поставився до своїх обов’язків, що ні про які розваги, крім запланованих, і мови бути не могло. Місце було чудовим, але ні басейни, ні спортивні зали, ні живі коні не приносять втіхи, коли за тобою всюди ходить армія помічників. Судячи з розмов, яких удосталь наслухався Стрибунець, таких осоружних канікул у мешканців Дому ще не бувало. Взагалі-то якби не ці розмови, він би вважав, що непогано провів час. Але люди Дому були консервативними. Поза Домом вони визнавали тільки два місця відпочинку. Закинуту влітку лижну базу десь у горах і старий санаторій на узбережжі. Усе інше не йшло з ними ні в яке порівняння.

Ті два місця також називали Домом, ніби вони були його продовженням, його відростками, які простягнулися в безкраю далечінь. Обидва Доми Стрибунець знав так, ніби бував у них не раз; і він навіть вважав, що кращий той, котрий на березі моря. Найстаріший. Скрипучий, хрипучий, з проламаними ліжками, з шафами, які неможливо закрити, з облупленими від вогкості стелями та стінами, з мостинами, які де-не-де відставали. Дім, в якому на чотири спальні — одна душова, і щоби потрапити в туалет, потрібно відстояти чергу.

— У нас у спальні крапало зі стелі!

— А під Слоном завалився стілець, пам’ятаєте?

— А Спорт пробив дірку в стіні, коли постукав сусідам, щоб вони замовкли.

— А у ванній водилися стоноги!

— І стоноги, і водоплавні жуки!

Хлопчаки перекидалися фразами, як футбольним м’ячем, із захватом перераховуючи ґан­джі Того Дому, а Стрибунець слухав і помирав від заздрощів. Той Дім, молодший брат Дому Оцього. Може, навіть між ними існує таємний зв’язок. Може, вони обмінюються щурами, привидами або ще чим-небудь цікавим. З вікон Того Дому можна побачити море. А ночами море можна почути. Вихователі там негайно закохуються в засмаглих дівчат з пляжів і забувають про свої обов’язки, а коли йде дощ, дім протікає, й усі замикаються в ньому, наче в мушлі, проклинаючи погоду, та грають до ранку в карти — і старші, й молодші, і вихователі. Грають, слухаючи подзвін крапель у ночвах, розставлених усюди, де протікає дах.

— Ви поцупили їх у старших? — запитав Стрибунець про фотографії.

Сіамці закліпали:

— Ну то й що? У них таких фоток цілі вагони, а в нас жодної. Нехай будуть хоч ці.

— А я нічого і не кажу. Просто запитую. А де Смердючка?

— Його викликали до директора, — сказав Фокусник. — І як же відразу зробилося тихо, правда?

Смердючка в’їхав, виблискуючи значками від коміра по коліна.

— Чули? — звискнув він придушено. — У директора в кабінеті лежать чотирнадцять посилок! І купа листів! Але листи — це фігня. Головне — посилки! Усі — мої!

— Відповіді на ті листи? — здогадався Горбач.

— Ага, вони, — Смердючка закружляв по кімнаті, мигочучи спицями коліс. — Ні, ви коли-­небудь про таке чули? Вони мені їх не віддають. Кажуть: хто послав і навіщо? А яке їхнє діло? Це мені послали, це мої посилки! Значить, вони повинні мені їх вручити.

— І ти ось так спокійно поїхав? — не повірив Вовк.

— Ще чого! Я з ними поскандалив. Зараз відпочину й поїду скандалити далі. Тільки мені потрібний транспарант. Намалюєте?

Стрибунець засміявся.

— Нічого смішного! — обурився Смердючка. — Купа корисних речей гниє в директорському кабінеті! Це не смішно. Ану, давайте швидше... Малюйте й пишіть! — він підкотився до тумбочки та зашарудів папером. — У нас що, немає великого аркуша? Не розумію. Така необхідна в господарстві річ…

— Краще на простирадлі, — загорівся Фокусник. — Розріжемо його на дві половинки. І ще потрібні дві палиці для ручок.

— Одна, — відрізав Смердючка. — Однієї буде досить. Друга рука мені знадобиться. Щоби дудіти в дуду.

Вони лежали на підлозі перед розстеленими клаптями простирадла й у задумі гризли пензлики.

— Що-небудь на кшталт «Ірландію — ірландцям!» — напосідав Смердючка. — Або «Руки геть від…» — ну, чого-небудь.

— А може, «Посилки — господареві»? — запропонував Горбач.

— Теж можна, — знехотя погодився Смердючка. — Хоч це й банально.

Красуня гладив банки з фарбою. Слон малював на підлозі сонце. Вовк почав синім кольором виводити слово «посилки».

— Рівніше, рівніше, — хвилювався Смердючка. — І більші літери.

— Можна просто зламати замок, — сказав Сіамець Рекс. — І вночі все звідти винести. Тоді й писати нічого не потрібно.

— Ну ні! Красти те, що й так своє? Нехай самі видадуть! — Смердючка поправив простирадло. — Ще пошкодують, що так вчинили. Ще благатимуть: заберіть, заберіть їх чимшвидше!

— Чотирнадцять посилок, — шанобливо зітхнув Фокусник.

— А я про що! Є заради чого попрацювати.

Коли транспарант «Посилки — господареві!» був готовий, Фокусник зажадав для себе такий же. Вовк сказав, що два однакові плакати — це нецікаво, тож доки сохнули «Посилки», вони написали на іншій половині простирадла: «Ні — директорській сваволі!», а на аркуші ватману: «Руки геть від надбання учнів!». Потім до простирадл приклеїли ручки.

— Швидше, швидше! — квапив Фокусник.

— Можна нам теж піти? — запитав один із Сіамців.

— Підійдете пізніше, — строго сказав Смердючка. — Коли ми ослабнемо. Тоді ви трохи покричите «Геть!» і спробуєте погриміти чим-небудь. Поки ми будемо перепочивати.

Красуня раптом захвилювався та, заїкаючись, почав пояснювати:

— Чотири яблука. Чотири. Це багато!

— Красуня зробить сік, — переклав Вовк. — Сіамці віднесуть його вам. Для підтримки ваших сил. Сік із чотирьох яблук.

Красуня засяяв. Смердючка поплескав його по руці:

— Спасибі. Це буде великий вклад у нашу спільну справу. І я навіть дам тобі лимон, щоби вклад був більший.

Фокусник, Смердючка та Горбач узяли транспаранти й пішли. Сіамці почали шукати що-небудь гримливе. Красуня метушився довкола соковитискача. Слон приніс йому ще одне яблуко. Вовк ліг на підлогу й заплющив очі.

Стрибунець сів на своє ліжко. Йому дуже хотілося подивитися, що стане робити Смердючка, але він соромився. Це буде щось украй шумливе й ганебне, на що збіжиться подивитися весь Дім. Сіамці знайшли салатницю, капкан та ополоник і взялися, обходячи Вовка, збирати обрізки паперів і закривати банки з фарбою.

— Чотирнадцять посилок, — шепотіли вони один одному, облизуючись. Красуня благоговійно увімкнув соковитискач. Слон тримав банячок і дивився, як він наповнюється прозоро-жовтим соком.

Вони пішли. Слон ніс пляшку з соком. Красуня не ніс нічого. Сіамці несли те, чим збиралися гримотати. Красуня хвилювався. Він вписався в двері тільки з третьої спроби, коли Сіамці затиснули його боками й вивели, немов під конвоєм.

Вовк лежав на підлозі. Сліпий — на своєму ліжку.

«Сліпий і так усе чує», — подумав Стрибунець. Йому не потрібно нікуди йти. Він і тут, і там одночасно.

Стрибунець сповз із ліжка й сів на підлогу.

— Сивий виїжджає, — сказав він. — Назав­жди. Його більше не буде в Домі. Він чогось боїться. Чогось, що станеться влітку, перед тим, як старшим треба буде йти.

Вовк розплющив очі:

— Звідки ти знаєш? Ти що, розмовляв із ним?

Стрибунець кивнув.

— Він пам’ятає минулий випуск. Тих, котрі були до них. Він каже, що немає нічого страшнішого, ніж останній рік.

— Це так, — підвівся Вовк. — Тільки дивно, що він говорив про таке з тобою. Чи ти підслуховував?

— Ні. Він мені сам сказав. Тільки мені.

Вовк знову ліг.

— Усе дивнуватіше й дивнуватіше, — пробурмотів він.

Сліпий завовтузився на ліжку. Підвівся з якимось запорошеним пакетом у руках, підійшов до Стрибунця, впустив на нього пакет і повернувся на своє місце. Стрибунець здивовано почав роздивлятися дар Сліпого.

— Що це? — запитав він, потицявши в пакет протезом.

Вовк перевернувся, схопив подарунок і зазирнув усередину.

— По-моєму, це те, що ти хотів, — він витрусив на підлогу касети. Обідрані, частково без коробок, вони лежали купою, демонструючи напівстерті написи на боках.

— Твої «Дирижаблі», — пробурчав Сліпий. — Від яких у тебе мізки скошуються. Той, хто дав, сказав, що це саме вони і є.

— Дякую, Сліпий, — прошепотів Стрибунець. — Де ти їх узяв?

— Подарували, — холодно відгукнувся той. — Той, хто не міг відмовити.

Відразу стало зрозуміло, що він говорить не про Лося.

— Яка тобі різниця? Ти тішся.

— Ще один шантажист, — проникливо зауважив Вовк. — Багато вас зібралося на одну кімнату.

«Це Череп йому їх дав, — подумав Стрибунець. — Адже Сліпий носить його листи. Тож Череп і не може йому відмовити».

Сліпий лежав, сховавши руки попід пахви. Чорне волосся блищало, обличчя не було видно.

— І хто ж це не може тобі відмовити? — поцікавився Вовк.

Сліпий не відповів.

Вовк обернувся до Стрибунця:

— Він зав­жди мовчить. Майже зав­жди. Іноді скаже що-небудь — і знову мовчить. Хотів би я хоч один-єдиний раз почути продовження. Просто щоб знати, чи воно взагалі існує.

Стрибунець похитав головою:

— Що ти хочеш почути?

— Закінчення фрази. Щоби зрозуміти, що він має на увазі. Я не про зараз говорю, а загалом.

Стрибунець подивився на Сліпого:

— Сліпий зав­жди говорить зрозуміло, — сказав він. — Навіть коли мовчить.

Вовк скосив на Стрибунця рудаве око:

— Тобі зрозуміло. Мені — ні.

— От коли ти мовчиш, мені нічого не зрозуміло, — зізнався Стрибунець. — Й іноді коли ти говориш — також.

— Може, досить? — запитав Сліпий. — А то ви обоє перестанете розуміти, про що говорите.

— Ти що-небудь чуєш? — запитав Стрибунець.

— Ціла Мотлохівня там. І багато старших. Сіамці вже вступили. Виють і гримотять.

Стрибунець обережно зібрав касети назад у пакет. Їх було п’ять штук. І тільки дві були в підкасетниках.

— Як же я їх слухатиму? — засмучено запитав він. — На чому? Адже в нас немає нічого такого.

— Там чотирнадцять посилок відвойовують, — нагадав Вовк. — І наскільки я знаю Смердючку, серед них обов’язково знайдеться що-небудь, на чому можна буде слухати ці твої «Дирижаблі».

Стрибунець захвилювався:

— Може, мені також піти покричати?

— Там і без тебе багато крику, — заспокоїв його Сліпий. — Дивно, що директор іще не здався.

— Через півгодини підемо, — сказав Вовк. — Зі свіжими силами. Так буде більше користі.

Стрибунець зазирнув у пакет і ще раз перерахував касети. Рівно п’ять штук. Не більше й не менше.

— Що ще тобі казав Сивий? — скрадливо запитав Вовк.

Стрибунець здивовано подивився на нього.

— Що від’їжджає. Що тут погано пахне. Що потім буде гірше. Тобто він не зовсім так говорив... Ну, загалом, про старших.

— Про наших дорогих кретинів, — уточнив Вовк. — Зрозуміло.

Стрибунець спохмурнів.

— Чому ти так про них?

— Тому що це правда.

— І Череп кретин? — обурився Стрибунець.

— Він — більше, ніж усі інші.

— Тепер давай продовження. Як ти хотів від Сліпого. Щоб можна було зрозуміти. Чому вони кретини. А потім — чому Череп?

— Мені неважко, — Вовк дивився на Сліпого. — Дім один. І господар у ньому має бути один. Один ватажок на всіх.

«І Сивий те саме сказав, — подумав Стрибунець. — Або щось подібне».

— Вони тому і б’ються. Кожен хоче бути тим, про кого ти кажеш.

— Довго б’ються. Так довго, що можна вже й не битися. Це просто смішно, — Вовк похитав головою. — Якщо серед стількох людей не знайшлося нікого, хто прибрав би до рук інших з їхніми «хочу» й «не хочу», всі вони зовсім нічого не варті.

— Череп може прибрати до рук усіх!

Вовк посміхнувся. Він дивився на Сліпого. Сліпий лежав тихо. Може, слухав Вовка, а може, далекого Смердючку.

— Дивні в тебе думки, — сказав Стрибунець.

— Це примітивні думки, — зізнався Вовк. — Дитячі. Над ними потрібно надбудовувати поверхи. Один, другий, третій, десятий… Тоді вони набудуть розумного вигляду. А наразі старші — це старші. Можна тільки ніжитися в їхньому диму та помирати від заздрощів, слухаючи їхні платівки. Як один мій знайомий.

— Я не помирав від заздрощів. Я просто слухав!

— Зате я помирав, — зізнався Вовк.

— Усе одно, — затято сказав Стрибунець. — Череп не кретин. І Сивий не кретин. Ти їм просто заздриш.

— Невже ви самі нічого не чуєте? — запитав раптом Сліпий.

Дійсно, тепер стало чутно. Віддалені голоси та крики. Стрибунець зазирнув у пакет із касетами, потім подивився на Вовка.

— Добре, пішли, — Вовк підвівся з підлоги. — Підтримаємо власницькі інстинкти Смердючки. Чує моє серце, після сьогоднішнього мітингу його перехрестять.

— На крокодила? — припустив Стрибунець.

— Крокодил не підійде. Крокодили нажираються — і сплять, як убиті. А від нього надто багато гармидеру. Важко повірити, що він коли-небудь спить. Або що наїдається.

Стрибунець заховав касети до тумбочки. Чимдалі від Сіамців. Сліпий залишився лежати.

— Успіхів вам, — сказав він ліниво.

— Нам доведеться кричати? — запитав Стрибунець.

— Залежить від ситуації. Подивимось, а тоді вирішимо. Може, не доведеться.

Вовк пропустив його наперед і вийшов за ним.

Коридор був майже порожній, але в далекому його кінці, під дверима вчительської, юрмилася людність. Вони вирушили туди. Яскраві майки та куртки на спинах старших приховували місце дії не гірше, ніж паркан. Смердючки не було видно, зате його було дуже чутно. Бляша­ний гуркіт і крики «Геть свавілля!» розкатами ширилися по цілому коридору.

Що ближче підходили Стрибунець із Вовком, то голоснішим ставав шум. Старші не стояли на місці. Декотрі відходили, сміючись, але замість них тут же підходили інші. Коли від групи старших від’їхав візочник Улісс з обличчям буркотуна, Стрибунець та Вовк швидко протиснулися на його місце. Так їм стало бодай дещо видно.

У тонких руках Чумних Здохляків погойдувалися транспаранти. Фокусник стояв, витріщивши очі та зціпивши зуби, він тримав свій транспарант найвище з усіх. Побуряковілий Смердючка, обвішаний значками, тряс «Посилки — господареві!». Половинка простирадла звисала з ручки так, що розібрати написане було неможливо, він просто розмахував нею, наче прапором. Сіамці з застиглими обличчями запекло барабанили по салатниці й гримотіли об капкан. Слон із захватом дивився на те, що відбувається.

Смердючка монотонно завивав:

— Геть сваволю! Геть виховательське самодурство! Геть!..

— Геть! — хором підхоплювали інші на видиху.

Слон слабесенько підвивав. Красуня ховався в рядах візочників, пригинаючи голову, щоб не впадати у вічі. Мотлохівня стояла тут же, півколом, розгойдуючись у такт бляшаного дробу.

Старші сміялися. Стрибунцеві здалося, що тих, хто кричить, набагато більше, ніж належало б. Потім він зі здивуванням дотямив, що всі з Мотлохівні також кричать.

— Геть учителів! — звискував Плаксій.

— Мир у всьому світі! — не до ладу заводив Зануда.

Гачок розмахував милицею та вимагав:

— Простір — калікам!

Але Смердючка глушив усіх. Поєднані з гуркотом салатниці та гудінням у бляшану трубу його верески становили пекельну какофонію, витримати яку було неможливо.

Старші сміялися й затуляли вуха.

— Може, директор уже давно викинувся з вікна? — прокричав Вовк на вухо Стрибунцеві.

Директор нікуди не викинувся. Цілий, хоч дещо позеленілий, він з’явився в дверях учительської та замахав руками, намагаючись перекричати шум.

Директор був невеличким. Сива борода войовничо стирчала й робила його подібним на пірата, але він не курив люльку та не вкривав себе татуюваннями. І взагалі, якщо не рахувати голови — моряцької, піратської, кошлатої, — він мав вигляд ближчий до гнома, ніж до пірата.

— Увага, дітлахи! — крикнув старшокласник Кабан, піднявши два пальці. Старші засміялися. Смердючка, червоний і величний, махнув лапкою, даючи команду зупинитися. Сіамці перестали стукотіти.

— Негайно… Заколот… Молокососи… Припинити!.. — прорвався крізь тотальний ґвалт голос директора.

— Тиша! — скомандував Смердючка.

Директор витягнув хустку й витер лице.

— Якщо мені дадуть можливість сказати, — він почекав, поки затихне сміх. — Я сподівався вмовити цього молодого чоловіка поділитися з іншими тим, що йому надіслали. Але боюся, що до його згоди я не доживу. Ми ще з’ясуємо, звідки та як з’явилися ці посилки. А тепер нехай він їх забирає, і то чимшвидше!

Сіамці засвистіли. Горбач зааплодував. З-за спини зажуреного директора вигулькнув вихователь Тріска з возиком. Поруч ішов Чорний Ральф, заховавши руки в кишені, а замикав процесію Лось із коробкою, набитою листами. На возику лежали пакунки. Купа коробок в яскравих обгортках.

— Це що? Це звідки? — зацікавилися старші.

— Це посилки для хазяїна, — пояснив Смердючка та кивнув до Горбача з Фокусником. — Приймайте добро.

Візок перекочував від Тріски до Горбача. Фокусник сценічним рухом накинув на пакунки простирадло з написом «Руки геть від учнівського надбання!», приховавши їх від сторонніх очей. Здохляки вирушили до Чумної, штовхаючи перед собою возик. Хлопці з Мотлохівні розступалися, проводжаючи їх здивованими поглядами. Старші, пропускаючи процесію, милувалися Смердючкою й зазирали під простирадло.

— Крутий дітлашок, — шанобливо зауважив Кульгавий. — Далеко поповзе!

Смердючка кивав і не скупився на зубасті усмішки.

— Хвилиночку, — сказав він, зупиняючи процесію. — Один момент!

Він під’їхав до візка й попорпався під простирадлом. Витягнув найменший згорток у зірчасто-пухиристій упаковці й кинув його Зануді:

— Це вам, хлопці. За підтримку.

Старші зааплодували. Зануда приголомшено вирячився на згорток.

— Кинь зараз же! — прошипів Спортсмен, проштовхуючись до нього. — Кинь подачку візочника! Швидко!

— Не кину, — Зануда притиснув згорток до грудей. — Чого б це? Сам кидай свої речі, якщо не шкода!

Спортсмен заліпив Зануді ляпаса. Візочники обурено загаласували. Наздоганяючи Здохляків з возиком, Стрибунець обернувся.

Директор усе ще стояв у дверях учительської. Вихователі з двох боків поплескували його по плечах. Директор дивився перед собою порожнім поглядом.

«Може, він усе-таки з’їхав з глузду? — подумав Стрибунець. — Адже всяко буває…»

— Возика віддасте! — прокричав вихователь Тріска, зблиснувши скельцями окулярів. — Негідники!

Зовсім інший коридор

Повертаючись до себе, вона за кожним разом дивувалася з різниці двох коридорів і не могла зрозуміти, в чому секрет. Не в тому, звичайно, що їхній коридор був вужчий і коротший, не у вікнах (яких там не було), не в килимовій доріжці. І тільки цього вечора вона зрозуміла. Різниця полягала в тому, що їхній коридор не був коридором.

Старий директор… колишній директор (біла борода, а лиця вона вже не пам’ятала) прихильніше ставився до дівчат, і це позначилося на різниці між двома коридорами — їхнім і хлопчачим. Білобородого не було вже давно, проте привілеї залишилися. Одна спальня на чотирьох — нехай це маленькі кімнатки-келії, але в кожній лише по чотири мешканки, і зав­жди можна закрити двері. А ще — килимові доріжки, вже полисілі з країв, штори на шнурах і телевізори. Колись білобородий поставив їх у кожній спальні, але його давно вже не було, а телевізори ламалися; нарешті їх залишилося тільки два. Зараз один із цих двох світився біля стіни, перед ним лежали та сиділи на вивуджених зі спалень матрацах і розстелених пледах, уважно вслухаючись та вдивляючись (чого вони, цікаво, звідти очікують?), особи жіночої статі, що зібралися з усіх спалень. Пробираючись у темряві серед їхніх рук і ніг, наступаючи на подушки і втрапляючи в блюдця з яблучною шкіркою, вона нарешті усвідомила різницю. Їхній коридор не був чимось відокремленим від спалень, він був однією спільною спальнею, місцем, де з настанням ночі можна було заснути.

Блакитнувате світло стрибало по обличчях. Вона вибралася з гущі лежачих тіл і, відчинивши двері (якби було світліше, можна було б розгледіти на дверях розмите зображення кота), увійшла до спальні. Гірчична сутінь, чотири матраци на підлозі та блиск очей тієї, кого називали Котоледі. Вона увімкнула світло. Жбурнула на підлогу наплічник:

— Це я. Чому так тихо?

— Гуляють, — відповів м’який голос. — Хіба ти не бачила там?

«Там» ледь вловно підкреслено, чуйне вухо розчує.

— Усі розсмокталися по спальнях, — відповіла вона знехотя. — Я нікого не бачила. А чому ти в пітьмі? У тебе болять очі?

— У мене ні.

Підкреслено. Ледве помітно. Хто має вуха, відразу запитає: а в кого ж вони болять? І отримає відповідь. Котоледі мала два способи впливати на оточення: голос та очі. Й обидва використовувала на повну силу. Не рахуючи, звичайно, ще котів. У ці очі — над жмутом одягу й трьома пухнастими шкурками — краще не дивитися…

Вона витрусила вміст кишень на матрац. Дари «звідти», від «там» і від «тих». І хоч яким мотлохом вони не здаються, зберігатимуться вони в шухлядах, дбайливо загорнуті в хусточки та в сріблястий папір, тому що подарунки не викидають і не передаровують іншим.

Ніч — бездонними дірами у вікнах. Котоледі струснулася, і з піджаком на матрац упали три однакові попелясто-сірі коти, оголюючи її кістляві плечі. Обличчя — довге, наче клинок; безбарвне волосся — як гострі, колючі голки. Коти полізли назад, вона відігнала їх, посвистом відіславши одного в потрібний бік. Кіт продріботів до вікна, смикнув штору за шнур — і чорні діри вікон затягнулися білим. Гидливо струшуючи лапу, кіт повернувся на матрац. О, якби вони ще й каву вміли варити, як неодноразово повторювали спраглі видовищ!

— Якби ж вони вміли, — прошепотіла Руда. Вона не розпізнавала котів, їх ніхто не розрізняв, окрім господині. Сівши поряд із дарами, Руда почала неуважно їх перебирати. — То в кого болять очі?

Котоледі огорнулася піджаком і котами.

— У Щуряки, — сказала вона. — Яка повернулася.

Руда насторожено витягнула шию:

— Звідки цього разу?

— Хіба ж її зрозумієш? Каже, з дна річки. Де водорості та піщані люди. Досить з нас і однієї Русалки, як ти думаєш?

— Так… — Руда підібрала з підлоги волосину. Нескінченну Русалчину волосину. Вивуджуючи її, вона підняла руку, проте кінець волосини так і залишився на паркеті, невидимо поблискуючи, скручуючись і втікаючи під матрац. Коти хижо пильнували за нею зі своїх місць. Вони — й очі їхньої господині. Руда підвелася.

— Піду пошукаю її. Хочу послухати про річку.

Коридорний вимикач — біля кожних дверей. Іще один привілей. Світло зустріли обуреними викриками — і затихли, незадоволено пришіптуючи. Роззирнувшись, вона знайшла. Біля стіни, за спинами тих, котрі дивилися телевізор, горбилася самотня фігура в шкіряній куртці. Світло згасло. Руда пробралася крізь тіла й невиразний дух парфумерії; присівши, вона заторсала Щуряку за плече.

— Щуряко! Егей, прокинься!

— Навіщо її будити? Не варто, — застогнали голоси коло екрана. — Нехай собі спить. Нехай собі бачить сни.

Руда струсонула сильніше.

Навіть у темряві вони обпалили — сутінно палаючі очі.

— Нащо полохати сни? Нащо рвати одяг? Нащо?

Дівчина, худюща, як скелет (що це таки дівчина, треба було ще зуміти здогадатися), чорні калюжі очей, чорний лак волосся, яке прилипло до голови, чорна куценька куртка з еполетами, бліді губи. Щуряка — та, котра Літун — тобто яка ходить у зовнішність, — з півмісяцем бритви (під яким же це нігтем?) — встала з підлоги, затуманено дивлячись на екран.

— Боже! — сказала вона. — Що за процес просвітництва…

Перед телевізором винувато завовтузилися, поскрипуючи мостинами.

— Пішли.

Руда смикнула Щуряку за рукав куртки. Та покірно пішла за нею, трощачи каблуками зустрічні частини тіл. Однак… Ані писку, ні крику, адже ніхто не знає, по-перше, наскільки вона притямна, а по-друге, під котрим нігтем?

— Ми чекали, що ти повернешся без носа, без пальців… Що ти їх повідморожуєш, і вони повідпадають.

— Як колись хвіст?

Щуряка впала на матрац під шведською стінкою, кожну перекладину якої прикрашав виводок дзвіночків на шворочках, і вони разом заспівали, як співатимуть тепер щоночі, заледве вона ворухнеться уві сні.

Стрепенулися коти, які було відвикли від старої пісні.

— Тебе не було цілий місяць. А вже навіть пішов сніг.

— Справді? — Щуряка понишпорила по кишенях. — Я принесла звідти подарунок. Почекай… Десь тут… Ось, — вона простягла каблучку на відкритій долоні.

Руда сіла поряд.

— Бери. Це аметист. Можеш витягнути і вставити куди завгодно.

— З кого ти його зняла?

— З трупа, — хихикнула Щуряка. — Бери. Він приносить щастя.

Вони прислухалися до криків з телевізора. Котоледі сиділа, примруживши очі. По стінах чотирирядковими куплетами й патьоками фарби сповзали слова пісень.

Увійшла Русалка (де закінчується її волосся?) з гітарою, на якій грала, як на мандоліні, — ніжна людина, що говорить пошепки (у неї під нігтями абсолютно точно нічого немає), — і вичікувально подивилася на них.

— Розкажи, Рудасю, — попросила вона. — Як там було сьогодні.

Рудій не хотілося говорити про «тих» і про «там», але вона знала: їй нікуди діватися. Вони чекали, всі три. Тихо й терпляче, ніяк не відгукнувшись на її «так само, як і вчора». І навіть та, котра допіру повернулася, не знаючи ні про що й не розуміючи, про яке «там» іде мова, — навіть вона чекала. Руда сіла, обхопивши коліна.

— Пішли б ви туди самі. Чому ви мене мучите?

Вони пильно вдивлялись і не ворушилися. За дверима самозабутньо викрикував телевізор. Десять пар очей, включно з котами.

— «Там», — почала вона, зітхнувши, — усе зовсім інакше.

Дари лежали на матраці, зовсім жалюгідні, якби комусь заманулося над ними сміятися.

Прогулянки з птахом

Тупу-тупу. Йде Птах, який живиться стервом. Іде-бреде, постукує покаліченою лапкою. Дорогу йому дайте! Завжди-зав­жди ми тут гуляємо в ці години. Туди і звідти, і знов туди. Але привчити до цього публіку неможливо. Вони все одно потрапляють під ноги, все одно заважають, пробігають повз, зіштовхуються. Не зі мною, звичайно, але з тінню брата мого, що теж неприємно. Гуляю, передбачаючи прийдешнє. Далі буде тільки гірше. Новий Закон посприяє цьому. Він посприяє ще багато чому, окрім згаданого, але це вже не мій клопіт. Чи мій? Ми — ватажки — створені для клопотів. Нам належить присікати неприсікабельне або принаймні висловлювати стурбованість стосовно неможливості присікти. Пуття від цього — ані найменшого. Сам лише біль голови.

Повз Птаха шкандибають звірі й птахи, мешканці зоопарку та їхня сторожа. Хтось вітається, хтось відмовчується. На карнизі на Перехресті виблискує сніг. Терзає бажання перестрибнути. Погуляти просторами вивороту Дому. Але не можна. «Кожного разу, потураючи своїм бажанням, втрачаєш волю і стаєш їхнім рабом». Цей вислів — один із небагатьох, що застрягли в пам’яті зі старого Кодексу Стрибунів, який було знищено в Смутні Часи. Весь його нині процитує хіба тільки Сліпий, але мені вистачає й одного абзаца.

Догулявшись до болю в коліні, повертаюся в Гніздище. Рідні джунглі. Папороті вистилають Гніздо моє, повитиця обплітає його стіни. Гірке зелене м’ясо, куди не глянь. Принюхуюся. Пахне чиїмось неподобством. Але мене це не стосується. Тут усі харчуються стервом, не тільки я. Вихоплююся на сідало, дивлюся довкіл. Тут лише так можна щось розгледіти — згори. Людність усе більше пластує по підлозі, криївок — тьма-тьмуща. І неможливо зрозуміти, чому ми зовемося Птахами. Ну та добре, не ми ж самі себе так прозвали. Витягую з підвісного пакета червону стрічку, прив’язую до верхньої перекладини. Це знак. Словесного нетримання старого Тата Стервожера. Шарварок затихає, маси підповзають ближче й чекають. Деформації всіх різновидів — і зовнішніх, і внутрішніх — втупились у дзьоб. Нічого не поробиш, такими народилися. Скидаю їм блок сигарет на знак свого благовоління. Ловлять — і раді. Їм, скільки б не дав, усе мало.

— Слухайте, дітки, — починаю.

Слухають. Це вони вміють. Усі. Навіть страшно.

— Ось що, — кажу я їм, — відносно дівчат. Дивлюся я, що ви нікого не приводите. Це недобре. Дружіть і приводьте. От Красуня… Дружить, але не приводить. Така вже пішла нині в Домі мода, і нам не годиться пасти задніх. Так що дерзайте. Наведіть глянець, приберіть, зайве все викиньте. Щоби було чисто. І щоб нічим не пахло, окрім Слонових фіалок.

Їм зрозуміло. Кивають. Слон — найактивніше. Розчув про свої квіточки та й зрадів, бідолаха. Метелик ніжно закидає лапку на Ангела. Ангел морщить носа. Веселяться. Що їм дівчатка? Дорогусик хихотить.

— Обожнюю дівчат, — проказує він фальцетом. — Вони чудо! Може, вони нам що-небудь подарують? Вони ж добрі.

Ну, дуже може бути, що й подарують. Губну помаду, наприклад. А щодо доброти, то я себе не обманював би.

— Тільки навіть не пробуй нічого в них канючити, — попереджаю.

Дорогусик сумно закочує очі, оправляючи пір’ячко.

— Канючити? Фу… Хіба я такий?

— Якого дідька? — запитує Дракон. — Де дівчатка — там клопоти. Походять-походять, а тоді пустять по Дому плітки. Для чого нам таке щастя? Ми що, подарунків їхніх не бачили?

— А ви не давайте приводів для пліток.

Красуня сяє. Гасить ілюмінацію віями, але її однаково видно. Один у нас симпатичний хлопець. Єдиний. Ляльку він, звичайно, не приведе. Бо вже якраз настільки йому розуму вистачить.

Дракон плескає його по спині, ірже:

— Ромео-о!

Красуня густо червоніє, шипить і бризкає слиною. Псує свою красу на найближчі півгодини.

— Заткніться! — кричу зі своєї верхотури, і вони замовкають.

Усі різновиди маразму — в одному Гнізді. Хто бажає, може прийти з енциклопедією і повідзначати за списком. Є психи на будь-який смак. Кінь ламає подушку. Кидаю в нього коробкою. Прокидається і вдає, що не спав. Кого обманює — незрозуміло.

— Ура Стервожерові! — ні сіло ні впало пропонує Пухир.

Чекаю, поки затихнуть спільні різнокаліберні «ура».

— Усім усе зрозуміло? — запитую.

Кивають. Чухаються. Зі шкряботінням. І з сапанням. Дивлюся на них і думаю: яка дурепа прийме запрошення? Понура пика Коня. Веселкова пика Пухиря. Підгнила згори та знизу пика Метелика. Грудкувата пика Дракона. Око відпочиває тільки на Красуні та на Слонові. І взагалі — всі зелені. Світло погане. Дивлюся на лампочку. Навколо неї щось пурхає. Щось, що наразі не вигибло від холодів. Намагаюся впіймати, але промахуюся. Дракон кашляє. Поперхнувся димом. Його б’ють по спині — вісім ластів. Це Босх. Та ще й потемки.

— Господи… — кажу я лампі. — Твоя воля…

Зграя веселиться. У них це хронічне. Коли я серйозний, їм зав­жди здається, ніби я жартую. Знімаю червону стрічку, згортаю, ховаю назад у пакет. Деренчить будильник. Усі здригаються. Час поїти Ангела краплями.

— І все-таки навіщо нам це потрібно? — бубонить Дракон. — Дівчата! Жили ми без них спокійно, і ще би пожили. А тепер… За півроку всього… Сліпий поскакав із Довгою і — ура! Новий Закон! А нам тепер у коридор неможливо вийти.

Ангел відкриває рот і чекає. Своїх росинок.

— Сліпого не обговорювати. У коридор виходити. З дівчатами заговорювати. По змозі — запрошувати. Усе. Зрозуміло?

Ангел чекає. Слон соромливо хихикає та затуляє рот долонею. Красуня киває. Пухир посміхається.

— От і чудово. З богом, дітоньки.

Сповзаю з сідала. Шкутильгаючи, віддаляюся. Геть із Гнізда. Чимдалі від усіх. Слон наздоганяє мене та вручає горщик із Луїсом. Щоби підняти настрій і для загального тонусу.

Далі йдемо втрьох. Я, Луїс на згині мого ліктя та сутула постать у левайсах і чорному светрі. Крокує, припадаючи на ліву ногу, як і я маю крен вправо, беззвучний привид брата мого, Тіні. Це така ж його територія, як і моя. Він навіть більше дитя Дому, ніж я, він уже ніколи звідси не вийде. Я можу побачити його в будь-який час і в будь-якому місці, він зав­жди поруч, але зайнятий якимись замогильними справами, вічно квапиться й не дивиться на мене. Може, він ображений. Ми розмовляємо тільки в снах, які я насилу згадую. Через Макса мало хто наближається до мене ближче, ніж на три кроки, коли я нерухомий. Його багато хто вчуває.

Чорний. Повільно крокує назустріч.

Киває мені, я киваю йому. Не надто ми любимо один одного, але становище зобов’язує. При зустрічах нам належить вітатися й розмовляти. Про що? Про погоду та самопочуття, можливо? Тінь корчить невдоволену гримасу. Ідемо далі. Тихо насвистую. Денні години тепер дівчачі. Вони також прогулюються. А також ті, хто їх супроводжує й на них витріщається. Вошиві пси з нашийниками. Птахи в піжамах і з голими шиями. Жевжики Логи, котрі в’ються навколо. Як назвати подружку Лога? Логихою чи Ложкою? А може, Логинею чи Логеркою? Вони шарудять і шепочуться, сміються, кидають чіпкі погляди з-під гривок. Від їхньої присутності коридор перестає бути подібним на коридор; на що він тепер подібний, незрозуміло. І скиглить паркет під кроками Гирявого Стервожера.

Пухкий Лепетун, угледівши Стервожера, стягує берет і стає в Песячу позу шанобливості. Голова опущена, хвіст підмітає паркет. Я обходжу його, а Тінь проходить наскрізь, і незрозуміло, чим викликане здригання Лепетуна: повагою до мене чи неприємними відчуттями у зв’язку з проходженням крізь нього Тіні. Хочеться уточнити, але я не зупиняюся. Є безліч питань, на які я ніколи не отримаю відповідей.

Чи відали ми, що чинимо, охрестивши Тінь Тінню? Чи не накликали ми на нього цей уділ: вічно блукати, будучи приклеєним до чужої плоті, вічно мовчати? Інші знайомі мені привиди доволі балакучі. Тільки Тінь зав­жди мовчить.

На Перехресті, на дивані, — одоробало Габі. Ноги розсунуті, спідниця чи то є, чи то нема. Навкруги юрмляться любителі інтимностей та з цікавістю зазирають. Габі розважається, лупцюючи їх сумкою, і сором’язливо верещить, але свого краєвиду не прикриває. Щойно побачили Птаха — мовчання та відсахування. Я проходжу в тиші — й відношу її з собою; тишу, буряковіння щік і мерзенне відчуття своєї причетності до того, що відбувається. Суворий дід, який застав онучку за неподобством. Це жахливо. І смішно водночас.

Знайома мелодія, зіткавши себе з повітря, вабить за собою. Уповільнюю ходу. Отвір до Кавника. Солодко плаче гітара. Втискаючись у кахлі стін, в екстазі звиваються Щури. Сміттясто-пістряві голови. Стільці на тоненьких ніжках усі забиті, але мій, як зав­жди, — вільний, і на два місця навкруги — пустка, й лише Валет, менестрель нашого дитинства, сидить упритул до неї, з носом у струнах.

Підходжу й сідаю. Тінь сідає ліворуч. Луїса я ставлю з правого боку. Дивлюся в порожню чашку. Чашка наповнюється. Киваю, п’ю, виймаю зв’язку та перераховую ключі. Вісімнадцять, як і варто було чекати. Вічно одне і те ж. Підпливає цабе із зябровими щілинами та однією ніздрею. Сопе. Простягає клішню. Срібна сережка. Гарно, але встромляти вже не маю куди. Вона попсує мені загальну композицію. Зябра сумно обвисають. Сопіння. Видобувається маленький ключик завбільшки як ніготь мого мізинця. Теж срібло. Приміряю. Це я візьму.

— Скільки?

Клішня показує чотири пальці. А більше у неї їх і немає. Дістаю з потайної кишені гаманець. Плачу. До ключів я маю слабкість. Особливо до непридатних. За спиною псячий запах. Це Валет.

— Музика не заважає?

— Ні, старенький, навіть тішить. Шкода, що ти не співаєш. Може, спробуєш?

Він посміхається, в очах питання.

— Ти ж знаєш, у мене немає голосу.

Я знаю. Він співає, тільки коли п’яний. У нетверезому стані відсутність голосу його не бентежить. Він починає грати «Іммігрантську пісню». Без співу це обламує, але стерпно. Ближче до фіналу Кавник переповнений. В основному черепами Щурів, від яких ряхтить в очах, але Гризуни — шанувальники Великої Пісні, і гнати їх з рідного годувального відсіку не годиться. Тому я надягаю темні окуляри. Усього лише. Ефект стовідсотковий. Черепи сірішають, нерви заспокоюються. Слухаємо далі.

На Леді, з її «Драбиною на небеса», заходить Сфінкс. Різко очищаються три жердки. Він залізає на одну й витріщається — своїми хрущами з-під незайманого черепа. Приго­ломшливий тип. Знімаю окуляри, щоб побачити його в кольорі, й ми слухаємо далі. Сфінкс потихеньку починає подавати голос. Щури погойдуються. Гітара Валета розходиться та зісковзує в перебори. Сфінкс розходиться й зіслизає у звиско-шепіт. Я теж розходжуся і починаю притупувати.

Хтось вчасно зачиняє двері. Поки не набігло зайвого гомосу. Закінчиться вся ця краса мордобоєм, бо так уже влаштовані Щури, але наразі нам добре. Особливо мені. Валет почухує ніс, Сфінкс усміхається. Музика — прекрасний спосіб стирати думки, погані й не дуже, найкращий і найдавніший.

Ми ловимо кайф півгодини, потім депресивний Щуряка з недолітків раптом заливається сльозами й витягує бритву. Вони без цього не можуть. Найцінніше, що є в Щурові, — це постійна готовність порішити себе в будь-якому місці й у будь-який момент. Себе або довколиш­ніх. Така готовність до фіналу підбадьорює Щурник загалом. Дідуган дон Хуан був би це схвалив. Але — тільки він. Мені такі речі не до душі.

Щуреня пиляє себе, потопаючи в шмарклях, Валет, зачаровано вирячившись на його дії, починає фальшивити. Перерва закінчилася. Щури неохоче розходяться, відводячи молодого штопатися. На підлозі — красиві яскраво-червоні калюжки. Сфінкс зітхає. Надягаю окуляри номер п’ять. Підбадьорливий жовто-помаранчевий спектр. Так краще, коли спілкуєшся з чумними братами.

Сфінкс відразу зауважує нове придбання — ключик-як-нігтик — і схвалює. Дрібниця, а приємно. Допиваємо каву. Теревенимо про Брейгеля. Потім про Леопарда. Нейтральні теми. Теж своєрідна втеча. Плаваємо в диму — кавові кільця на білому, Пташки заглядають у двері, несміливі, в пошуках свого ватажка. Не обертаючись, цикаю на них, і от уже нема жодної, мов і не було.

— Послух на рівні дресури, — зауважує Сфінкс. — Чим ти їх так залякав, Жовтоокий?

— Своїми розмірами.

Я давлюся, кашляю, і відразу виявляється, що Птахи не зникли безслідно. Двоє, взявшись нізвідки, поплескують мене по спині. Привид Тіні сміється на сусідньому стільці. І теж кашляє. Беззвучно. Його ніхто по спині не плескає.

Розмова плавно підпливає до Сантани. Я вже розтанув і стік у найближчу калюжку кави. Настільки приємно, що аж ніяково. Спілкування з людиною, яка вміє розмовляти, — рідкісне задоволення для того, хто живе у Гнізді. Ми балакаємо й балакаємо. Валет чистить свою торбину. В ній зберігається колекція нігтиків-медіаторів. Відверто кажучи, вона бруднувата, пошкрябуванням тут не допоможеш, потрібна пральна машина. Самого Валета теж не завадило б туди закинути. Посміхаюся до чашки, обертаю перстень на пальці.

«Місячна квітка» й «Аміґос»… О, так…

У Кавник непомітно просочується запах найближчого туалету й усе псує. Сумно. Інтелектуальна бесіда — річ незамінна. Особливо для одного мого знайомого Птаха. Бідолашка… Шкода його іноді аж до сліз. Лисий допиває свою каву, тобто те, що називають кавою в Кавнику, бажає нам усього найкращого і йде, обережно обходячи сліди Щуреняти, яке порізалося.

— Ну, що? Прийдеш увечері? — запитую Валета.

Собакоголовий блідне й починає торгати милицю:

— Е-е, я б і радо, але... Якось мені у вас… Трохи…

— Бридко, — закінчую за нього. — Добре. Якщо тебе — від нас — так нудить, можеш не приходити.

Злізаю з жердки й відходжу, абсолютно переконаний, що він прийде. Жваво накульгую. Дім охопило весняне безумство. Воно заразне, його можна підчепити в кожному кутку — і я втікаю від нього, хоча вони все одно вкарбовуються в пам’ять: дурні, само­вдоволені лиця, що підморгують щілинками очей, красиві одурманені обличчя всміхаються одне одному. Дзеленчать ланцюжки — символи нашийників — на тонких дівочих шиях. Візочники та візочниці тихо шепочуться, зчепивши колеса та пальці, ворожать одне одному по долонях, передбачаючи безкрилі долі. Хихочуть подружки Логів, розфарбовані, як ритуальні маски. О такій порі не можна гуляти одному. Дім належить їм. Усіма своїми щілинами та підтікаючими кранами, всіма написами, котрі набувають таємних сенсів. Сумно. Шкутильгаю, як останній біс. Нога нагрівається. Цієї ночі мене катуватимуть. Власні кістки. Мало в кого є в наявності такий підбадьорливий засіб. Саме цим і треба себе розраджувати.

Знімаю окуляри й чекаю. Знаю, що ось зараз у кінці коридора промайне білий кролик, який з кінським тупотом мчить на керролівський шабаш. І він таки промайнув. На частку секунди. Якщо не знати, нізащо не помітиш. Переводжу подих і тягнуся далі.

Тупу-тупу… Йде Великий Птах, той, що живиться стервом.

Табакі

Зима — час великого переселення кицьок. Не по одній, а всі разом вони з’являються кожна до знайомого порогу та чекають дозволу ввійти. Виїжджаючи вранці зі спальні, ми з Лордом натикаємося на щурячий труп. Над ним скромно, але врочисто сидить хабародавець. Украй худа, украй облізла, попелясто-смугаста тигриця в білих шкарпеточках. Мати незліченних нащадків, ходячий страшний сон гризунів.

— Привіт, Моно Лізо! — Лорд радісно тягнеться погладити її. Мона застрибує йому на коліна і, тихо муркочучи, треться об светр кістлявим боком.

— А здоровецьке ж яке, — фіксує Лері з-за наших спин. — Крупняк.

Мається на увазі, звичайно, небіжчик-щур. Запускаємо Мону до спальні та їдемо снідати. Коло дверей третьої — аналогічна картина. Два щурячі тіла — й коти, що вичікують. Снідаємо дев’ятеро. Під час снігопаду в Грубого настає період зимової сплячки, він не снідає й не обідає, їсть тільки зовсім якісь дрібниці, котрі йому приносять, та й то, коли вдається його розбурхати. Це зима.

Після уроків приходить Руда з моїми шкарпетками та светром Лорда, і ми з нею, Лордом і Горбачем спускаємося надвір. Порожньо й засніжено. Мешканці Дому не люб­лять пустувати на очах у зовнішності, тому снігові бої, якщо й будуть, то з настанням темряви. Ми ліпимо кришливу снігову бабу і приносимо її з собою. Вона тане посеред класної кімнати, перетворюючись на калюжу, в якій плаває сніг; Горбач каже про цю калюжу, що таким є життя.

Потім ми сушимося й п’ємо чай. Руда заплітає волосся Горбача у сто кісок, але тільки з одного боку, на другий бракне терпцю, до того ж заважає Нанетта з її ревнощами та переживаннями. Горбач саджає її на голову, вона відразу заспокоюється і перестає клекотати. Я кажу, що й односторонні кіски дуже красиві, а Лорд каже, що шалено жалкує за своїм волоссям, бо в теперішньому вигляді його не можна ні в що заплести. Я граю «Снігову пісню» — ту, котра гірша від дощової та набагато коротша, зате більше підходить до зимового дня.

Перед обідом з’являється Ділан, який запізнився до котячого переселення. Чорний, як вугілля, улюбленець Сфінкса, син Мони, найдзвінкоголосіший співун з усіх відомих нам котів. Тільки, щоб почути, як він співає, потрібно дочекатися весни.

— А де твій викупний щур? — запитую я його.

Він відвертається і йде, похитуючи блискучим задком. Рідкісно самозакохана тварина.

На підлозі — блюдця з молоком і ковбасними обрізками. На шибках —намальовані морозом кришталеві візерунки.

Вечір, і знову падає сніг.

Кицьки й ворона випробовують одне одного на пильність. Горбач з односторонніми кісками втихомирює їх флейтою. Лері пудрить прищі, затягується поясом до побуряковіння й утікає шукати пригод. Лорд від’їжджає відразу після нього. Чомусь сьогодні ніхто не поїхав грати у сніжки. Я сиджу на підвіконні й чекаю, але внизу нікого нема. Порожньо та похмуро. Розглядаю морозяні візерунки на шибах і знаходжу в них себе, десять разів повтореного: на Мустангу та без Мустанга, кошлатого й причесаного, і навіть у новій жилетці; я прошкрябую для цього кришталевого себе маленьке, завбільшки з ніготь, віконце, щоб йому легше жилося й веселіше дихалося. Сфінкс, наморщившись, дивиться на мене.

— Забобон, — кажу я йому. — Бачиш, там, серед візерунків, — теж я.

— Так, — погоджується він. — Там можна побачити все, що завгодно. Але ти мені краще ось що скажи. Малюючи на стелі дракона, ти випадково не зобразив на ньому пронизане стрілою серце? Суто машинально?

— Ні, — відповідаю я. — Такі банальності не в моєму дусі. Я тільки вставив йому око.

Повертається Лері. Усе ще вкрай розпашілий. Снує по кімнаті, зітхаючи, як неупокоєний привид.

— Я приведу її, — каже він нарешті. — Познайомитися. Вона вам сподобається. Класна дів­чина, побачите.

Ми мовчимо. Лері чекає. Чомусь витріщається на Горбача.

— Ну, приводь, — каже Горбач. — Чого ти саме на мене так вирячився? Хіба це я тут головний лякальник?

— У нас із нею любов, — пояснює Лері. — Розумієш? Справжня. Ти не міг би побалакати з нею по-дружньому, коли вона прийде? Адже ми з тобою друзі.

Горбач дивиться на нього нажахано:

— Про що? Про що я повинен з нею балакати?

— Про в’язання, наприклад, — пожвавлюється Лері. — Вона такі светри плете, що ну. Не гірші, ніж твої, чесне слово.

Горбач скисає. Усім відомо, як він соромиться цього свого вміння. У тому числі — Лері. Але справжня любов, мабуть, не сприяє запам’ятовуванню всяких дрібниць.

— Чого не зробиш в ім’я дружби, — втішаю я Горбача, коли Лері знов утікає.

Куряка запитує, хто дівчина Лері. Дружно знизуємо плечима. Ніхто не знає. Ми знаємо тільки, що другої Габі в Домі нема. Зате тут водиться багато інших страшних істот, а від Логів нічого доброго чекати не варто, відтак ми трохи нервуємо, а бідака Горбач найбільше.

Трохи згодом Лері її приводить. Білявеньку тонконіжку на хистких каблучках. Вона ховається за спину Лері й звідти вирячується на нас, а він червоніє від задоволення, розтікаючись, наче томатна паста.

— Знайомтеся. Це Спиця. Вона плете шикарні светри. Дуже шикарні. Я сам бачив два останні. Вони просто нарозхват. Класно, так, Горбачу?

Горбач кидає на мене розпачливий погляд. Відкашлюється. Ледь чутно запитує, який номер спиць вона — Спиця — воліє використовувати.

Спиця, не розчувши як треба, жалісливо посміхається. Горбача потрібно рятувати. Дурня Лері також. І я включаюся.

— З візерунками чи без? — мене важко не розчути. — Які візерунки волієте? Косички? Горобині лапки? А, квіточки! Як це мило!

За півгодини я з’ясовую, що дівчина воліє бежевий колір, що вона народилася в листопаді під знаком Скорпіона, що любить чай, а не каву (на цьому місці Лері силоміць вливає в неї декілька чашок чаю), що легко обгорає на сонці, що готувати вміє тільки рисову кашу, що вона радше жайворонок, ніж сова, що трохи підфарбовує вії, але іншої косметики не визнає… Нарешті Лері її відводить, цілком задоволений, а я можу передихнути.

— Дякую, Табакі, — каже Горбач. — Довіку не забуду. З мене — що тільки побажаєш. Що зможу дістати.

— Дурниці! — відмахуюся. — Хоча розговорити її, відверто скажемо, було нелегкою справою.

Потім повертається Лорд. Розчервонілий і шаленоокий, приблизно як Лері. Білі ящірки по зеленому светрі, мокре волосся зачесане назад, щоб приховати залисинки. Я гризу горіхи. Сфінкс гойдається на тумбочці, подзеленькуючи всім, що там усередині. Лорд, дивний на вигляд, — що вже навіть стало звичним, але все-таки ще дивніший, ніж зазвичай, — заварює каву та змішує її з кока-колою, сипле туди подрібнені мигдаль і корицю, а потім витрушує в чашку вміст амулета зі шкаралупою василіска й випиває, не зморщившись.

Запитую, що з ним таке трапилося.

Лорд перемелює шкаралупу зубами і мовчить.

Наморщившись, спостерігаємо за тим, як Лорд дає раду своїй жахливій каві з усім, що він у неї накидав.

— Я занадто низько нахилився над вогнем, — озивається він нарешті. Усміхаючись, як маніяк.

Ми деякий час чекаємо, чи він, бува, не помре, а потім Куряка запитує, де він знайшов відкритий вогонь, щоб над ним нахилятися.

Лорд загадково посміхається. Так, ніби весь Дім палахкотить вогнищами, і навколо кожного сидять люди, на спір нахиляючись над вогнем — хто нижче? — ось тільки Куряка чомусь нічого про це не знає.

Я на місці Лорда не розводив би стільки романтики навколо банальних явищ і не доводив би Куряку, але що візьмеш із закоханого? Усі вони трохи не при тямі. Якщо він думає, що зжерши унікальну шкаралупу василіска, завоює серце Рудої, то нехай собі жере. Мені тільки шкода Куряку, бо той і так нервовий.

— А Лері приводив свою подружку, — повідомляю я. — В’язальну Спицю.

— Так? — каже Лорд. — Як цікаво.

Бреше. Йому зовсім не цікаво.

Сфінкс зітхає.

— Наступного разу не нагинайся так близько до вогню, Лорде, — просить він. — Вогонь — некерована стихія.

— Боже, — стогне Куряка. — Як я від вас втомився!

Уночі мені сниться предивний сон: мертве озеро — ясно-сіре, нерухоме, як дзеркало. З води стирчать білі сухі стебла. Я сиджу на березі та чекаю появи когось страшного, когось, хто живе на дні. Біля мене на піску валяється іржавий меч. Туман затягує все навкруги, я раптом опиняюся у воді… І прокидаюся.

Ніч світла, хоч місяця не видно. Лорд не спить. Сидить і дивиться на мене, замислено покусуючи комір піжами. І гладить Мону, яка смугастим килимком розляглася в нього на колінах.

Ворожіння

Русалка сідає навпочіпки біля висунутої шухляди столу. В ній — купа всякого мотлоху впереміж з небагатьма дійсно цінними речами. Тут її підручники й зошити, щоденник дворічної давності, склеєний так, що прочитати що-небудь, не розірвавши його, неможливо, похвальні грамоти за успіхи в навчанні та декілька забракованих Щурякою дзвіночків, які та не почепила над своїм матрацом. Попорпавшись у надрах дерев’яної коробки з-під сигар (такої старої, що зображення на кришці повністю стерлося), Русалка знаходить те, що шукала, — плетений вовняний мішечок для спортивних тапочок, з яким вона колись ходила на сеанси лікувальної гімнастики. Відштовхнувши кота, який принюхується до її рук, Русалка розстелює мішечок на підлозі. Він не зовсім такий, як їй пам’яталося. Більш вицвілий і брудніший. Просто посередині — проїдена міллю дірка. Їй здавалося, що мішечок має бути набагато красивішим. Не вдивляючись у малюнок, вона згадує, як плела його. Рядок за рядком — маленьких коричневих чоловічків, що тримаються за руки і танцюють смішний іграшковий танець. У кожного одна нога навзвис — на різній висоті, щоб чоловічки хоч трішечки відрізнялися один від одного. Вона страшенно любила їх — коричневих, великоголових потворок. Їй було вісім років. Вона загадала тоді бажання й вірила, що воно збудеться, якщо зробити щось незвичайне, щось украй складне. Сплести, наприклад, такий мішок — замість шарфів, якими задовольнялися інші. «Навіщо братися за щось таке, чого ти гаразд не вмієш?» — запитала її Гекуба. Русалка не відповіла. Коли мішок був готовий, і навіть Гекуба назвала його «приємненьким», а дива так і не сталося, — ось тоді вона й придумала чоловічків. Важко відмовитися від мрії. Простіше ускладнити шлях до неї, ніж повірити, що задуманому не судилося здійснитися. Дванадцять чоловічків. На них пішло більше часу, ніж на цілий мішок. Центральна фігурка відрізнялася від решти. Вона була подібна на невеличку мітлу. Це немовби сама Русалка, захована під волосяною китичкою, для якої вона використала своє справжнє волосся.

«Диви-но, — сказала Гекуба, — як гарно. Ти плестимеш своєму хлопцеві дивовижні свет­ри, згадаєш мої слова». Русалка запам’ятала це — і вплела у своє чарування як обов’язкову умову, адже ці слова звучали так чудово! Тепер, проводячи пальцем по чоловічках, вона згадує. Збулися всі таємні бажання. Окрім останнього. Цього. Її хлопець наразі ще не ходить в її светрах. Він ще навіть не знає, що він її хлопець.

Русалка складає мішок і ховає його під сорочку. Котоледі, яка стежить за нею зі свого матраца, цікавиться:

— Що, дитячі спогади пообсідали?

— Так, — відповідає Русалка невизначено. — Можна і так сказати.

— Ну-ну, — зітхає Котоледі. — Треба сподіватися, що скоро Руда відкопає свою улюблену рогатку. Або що Щуряка з’явиться з пакетиком миш’яку, з якого відсипала в юшку своєму дідусикові, коли мала чотири роки. Чекатиму з нетерпінням. Усе це так непередбачувано, так цікаво!

— Не збитошся, — механічно відповідає Русалка, думаючи про своє. — Погодувати котів?

— Не треба. Уже погодували. Усі ви дуже люб’язні, нічого не забуваєте, навіть порошинки з мене здуваєте. Ось тільки втікаєте — ледве що, то й відразу, не встигнеш моргнути — а вас і нема. Та я не скаржуся, мені багато не треба. Можу сидіти весь день сама. Кому, властиво, приємна моя компанія? Є цікавіші заняття, ніж балакати з якимсь оцупком.

— Ш-ш, — Русалка, заплющивши очі, притискає палець до губ. — Припини. Будь ласка.

І не давши Котоледі змоги відреагувати на ці слова, вислизає з кімнати.

Останнім часом спілкування з Котоледі перетворилося на тортури. Нескінченний терор з нікчемними спробами опору. Руда чинить опір успішніше. Щуряка ні на що таке не зважає. Русалка заздрить обом.

Вона проходить по заваленому матрацами коридору й завертає до першого-ліпшого класу. Сідає на свіжовимиту підлогу, знімає з плеча наплічник і вивертає його навиворіт, висипавши вміст. Потім повільно, одна за одною, складає речі назад. На підлозі залишається купка предметів, які їй не належать. Русалка лягає, підперши рукою підборіддя, й дивиться на них. Замшевий футляр для люльки. Разочок намиста з горіхових шкаралупок. Монета з діркою. Всохла лимонна шкуринка. Ґудзик. Зіжмаканий підгузок зі слідами яєчного жовтка. Шкіряний ремінець-наголовник. Медіатор. Дещо з того вона вкрала сама, дещо принесли всюдисущі діточки Котоледі. Тільки намисто й монета потрапили до неї чесним шляхом. Русалка розглядає свою здобич — то присуває одні предмети до інших, то відсуває їх; потім, піднявшись, витягує з-під сорочки мішок для спортивних тапочок. По одному складає в мішок усі предмети, гріючи кожен із них у долоні, дихаючи на нього, нашіптуючи нечутні слова, аж поки на підлозі не залишається тільки потерть, що накопичилася на дні наплічника з незапам’ятних часів, — волосинки, крихти, недогризки ниток. Потерть вона здуває. Підводиться й підходить до вікна. Там, стоячи спиною до дверей, витягує з кишені найголовніше — маленький зашитий мішечок на шворці, кисет, прикрашений намистинами. Його вона вкрала в класі четвертої з шухляди столу. Це наймагічніший предмет з усіх, що їй доводилося тримати в руках. Вона виймає з кишені жилетки манікюрні ножиці й обережно його розпорює. Тепер мішечок відкритий, але Русалка в нього не заглядає. Вона виймає з іншої кишені хустинку з локоном свого довгого волосся, скручує локон вісімкою, і, перев’язавши ниткою, опускає в кисет. Потім повільно й ретельно зашиває, так і не подивившись, що ж там було всередині. Кисет заховано в кишеню, все інше — в мішок для взуття. Затягнувши його зав’язки, Русалка довго стоїть, примружившись. Вона страшенно втомилася. Напевно, це можна вважати добрим знаком. Підтвердженням того, що вона здійснила щось дійсно важке. Так необхідно думати, інакше можна розплакатися.

У порожньому класі дуже чисто. Ніхто не стягує сюди матраци, не зберігає тут свої речі, не заходить покопирсатися в книжкових шафах. Їх попередили, що класні кімнати замикатимуть, якщо вони почнуть захаращувати їх, і дівчата з невластивою їм педантичністю взагалі перестали туди заходити. Їм вистачає коридора та спалень. У класах лише витирають пилюку, підливають квіти, часом провітрюють. Тепер, коли Русалка закінчила справу, заради якої прийшла, їй хочеться якнайскоріше піти. Вона вішає мішок для взуття через плече. Він буде при ній, хоч куди вона не піде. Можливо, це нічим не допоможе. Але так їй спокійніше. Так ніхто інший його не знайде і не зазирне всередину. А чужий амулет потрібно повернути на місце.

Вона виходить із класу, міркуючи, чи варто повертатися до Котоледі, але, ще думаючи над цим, уже йде в протилежний бік. Котоледі ображена. Можливо, їй стане легше, коли вона вивергатиме на когось довгий перелік своїх образ, але Русалці хочеться по змозі віддалити цей момент. Нехай це станеться перед сном. А ще краще — завтра.

У коридорі мало людей. Два матрацні завали зайняті, решта порожні, телевізор вимк­нений. Багато хто ще гуляє в хлопчачому крилі. Проходячи повз блок вихователів, Русалка за звичкою намагається зробитися якомога непомітнішою, але їй це не вдається. Довгошия Голубонька, яка сидить у кріслі, встановленому безпосередньо в дверному отворі, гукає її:

— Е, дитинко, зажди…

Русалка зупиняється, зачаївшись під волоссям.

— Ходи сюди. Я саме збиралася з тобою поговорити, — Голубонька вибралася з крісла й відсуває його вглиб кімнати, звільняючи прохід. Русалка заходить.

На крихітному столику, заваленому пакетами з їжею, шипить кавоварка. Тричі на день кімната вихователів змінює свій вигляд. У години чергувань Хресної тут панує гнітюча чистота. Ні порошинки, ні смітинки, жодного зайвого предмета. Хресна тут не їсть, не читає журналів і не п’є кави. «І, звичайно, не накладає макіяж», — думає Русалка, помітивши два олівці для повік у тарілочці з арахісом. Два патрони — чорний та коричневий — і клаптик замазаної тушшю вати. «А потім вона цей арахіс згризе», — з несподіваною відразою думає Русалка. У години Голубоньки в кімнаті вихователів панує цілковитий безлад, і дів­чат дивує тільки те, як швидко Хресній вдається його ліквідовувати, щойно вона переступає через поріг.

Голубонька висмикує з розетки шнур кавоварки та скидає з другого крісла стосик журналів.

— Сідай сюди. Розмова буде довгою.

Русалка слухняно сідає на краєчок крісла. Голубонька, розташувавшись навпроти, виймає сигарети. Скосивши погляд на її туфлі з золотистими носачками, Русалка ховає ноги в приношених кедах під крісло.

— Ти тепер ходиш до хлопчиків, — Голубонька випускає із заокруглених губів цівку диму. — Не сперечайся, я знаю, що це так.

Русалка, яка навіть не збиралася сперечатися, відстежує, як дим возноситься й тане на тлі закіптюженої стелі. Потім переводить погляд на Голубоньку.

— Так, — каже вона. — Я ходжу туди.

— А чи не вважаєш ти, що, можливо, тобі не треба було б цього робити?

Русалка думає про Котоледі. Чи не поскаржилася вона, що її надовго залишають саму?

— Ні. Не вважаю.

— Багато дівчаток завели собі там приятелів. Думаю, ти про це знаєш?

— Знаю, — киває Русалка. — Тільки це зовсім інакше називається.

— Несуттєво, — Голубонька кидає на неї невдоволений погляд з-під сріблястої гривки. — Несуттєво, як це називається. Суттєво, чим вони займаються. А ще суттєвіше, чим ці заняття для них можуть закінчитися. Ти ж розумієш, про що я, голубонько? Я вважаю, не варто копіювати інших тільки тому, що тобі не хочеться виділятися. Наприклад, якщо дівчинка не схильна до певного стилю поведінки. Чи якщо їй не хочеться, щоб її вважали недозрілою. Ти зі мною згодна?

Русалка супить брови:

— Ні. Ви це про мене кажете? Звідки ви знаєте, до чого я схильна, а до чого ні?

— Дозволь мені судити, — солодко посміхається Голубонька. Я-твоя-вихователька-­ніколи-не-сперечайся-зі-мною-дурепо! — Дозволь мені судити, хто до чого схильний у цьому закладі, голубонько. Адже я тут працюю чимало років. У тебе там є симпатія? У сусідньому коридорі.

Русалка сміється. «Симпатія»! Так могла б висловитися чия-небудь прапрабаба. «Кавалер». «Дружок». Збожеволіти! «Симпатія» — це що завгодно, тільки не Сфінкс. Вона уявляє, яке в нього було б лице, якби йому хто-небудь сказав, що він її симпатія, — і корчиться від сміху, не в змозі стриматися, попри те, що обурення на обличчі Голубоньки поступово переходить у неприховану лють.

— У мене там немає коханця, — каже Русалка, переставши сміятися. — Але скоро буде. Я постараюся, щоб той, кого ви обізвали «симпатією», ним став. Він іще не знає про це, але скоро дізнається.

— Ох, ти ж!.. — Голубонька чавить недопалок об край столу. — Ти хоч розумієш, про що говориш, дурепо?! Не встигла вилізти з пелюшок, а туди ж — коханця їй! Ти ще занадто мала, а твоєму кандидатові в коханці голову треба відірвати, якщо він цього не розуміє! Саме так я і зроблю, цієї ж миті! Як його звати, цього ідіота?

Русалка мовчить. Вона мене не розчула, чи що? Їй раптом стає сумно. Як хороше було б сидіти тут, вислуховуючи лайку Голубоньки, якби все це було правдою. Як їй було б тоді спокійно та байдуже. І це, і буркотіння Котоледі… Але чому б і не уявити, що так і є? Якщо вона не вірить у власні чари, хіба вони зможуть подіяти на інших?

— Сфінкс, — каже вона з моторошною сміливістю. — Це Сфінкс. Він іще не знає, що я вибрала його. Тому дуже здивується, якщо ви підете відривати йому голову.

Вона зі зловтіхою зауважує подив Голубоньки та пригасання її бойового запалу.

— Сфінкс, — повторює та, прикусивши перламутровий ніготь. — Ось чого б навіть не подумала… Дивний у тебе, одначе, смак, любонько. Ти серйозно збираєшся задурити йому голову? Я на твоєму місці пошукала б іншого об’єкта…

— Що ви маєте на увазі? — запитує Русалка чужим, нехорошим голосом.

— Безрукий, лисий... — Голубонька загинає пазуристі пальці, перераховуючи. — Ще й переніс хтозна-яке захворювання, що його так і не вдалося діагностувати. Виглядає на всі двадцять п’ять. Ні, категорично… На твоєму місці я пошукала б когось трохи кращого.

— Не думаю, — відповідає Русалка повільно, — що ви на цьому хоч трохи розумієтеся.

— На чому? — супиться Голубонька.

— На любові, — відповідає Русалка. — Не думаю, що ви знаєте, що це таке.

Очі Голубоньки стають зовсім наче щілинки:

— Як ти зі мною розмовляєш, дитинко?! Чи не занадто нахабно?

— Не занадто. І я вам не дитинка.

Голубонька підхоплюється з наміром дати їй ляпаса, але Русалка підхоплюється прудкіше, відбігає та відгороджується від неї кріслом.

— Тільки спробуйте!

— І що буде? — цікавиться Голубонька, шарпаючи крісло на себе. — Та за твоє нахабство тебе варто було б відлупцювати до крові, падлюко ти така!

Русалка щосили штовхає крісло на виховательку й вискакує за двері. Тут вона зупиняється, впевнена, що Голубонька не стане втілювати свої погрози на очах у всіх.

— Чому? — запитує вона. — Чому ви покликали мене? Чому не Руду? Вона ходить на той бік частіше, а старша від мене всього лише на місяць. Але їй ви ніколи нічого не скажете! Зі мною простіше! Мене ви зневажаєте, чи не так?

Голубонька, все ще відгороджена кріслом, дивиться на неї запекло, як дикий кінь, що рветься із загороди.

— Дурепо! — промовляє вона гучним шепотом. — Забирайся! Йди, роби, що хочеш і з ким захочеш! Я бажала тобі добра!

— Ви милувалися собою! — вигукує Русалка, втікаючи. — Вас тільки це насправді цікавить!

Вона біжить по коридору, відчуваючи лють виховательки як щось вогненне, що гарячою хвилею шмагонуло її по спині. З найближчого матрацного будиночка їй привітально махають руками. Вона не зупиняється.

На сходах весела компанія Логів у чорній шкірі ганяє іграшковий автомобільчик на батарейках. Із ними — Спиця. Побачивши Русалку, кругловидий Пухир розпливається в усмішці.

— Егей, ти щаслива? — кричить він.

— Якраз ось зараз?

— Ні, взагалі. Тобі щастить чи не щастить? Тобто що частіше?

— Не знаю, — засмучено відповідає Русалка. — Сама хочу про це дізнатися.

— Навряд чи вона підходить, щоб стати талісманом, — каже Спиця, яка сидить навпочіпки. — Якщо вона сама не знає. Щасливі — вони зазвичай знають, що щасливі.

— Але нізащо не зізнаються, щоб не зурочити, — сперечається Пухир, не втрачаючи надії.

Спиця вбрана в чорну косуху, як і в усіх Логів. Тільки замість джинсів на ній коротка ситцева сукня в квіточку, яка залишає на видноті тоненькі ноги-патички. Мабуть, вона таки перестала їх соромитися. Вигляд вона має незрівнянно щасливіший, ніж раніше, і Русалці стає цікаво, чому вихователям так не подобається дружба дівчат із хлопцями, адже ж і Спиця перетворилася на щось цілком симпатичне й безкомплексне. Логи відвертаються від Русалки й дивляться на облуплений автомобільчик, що з дзижчанням перетинає майданчик. Русалка теж дивиться. Не додзижчавши до стіни, машинка врізається в поручні сходів і перевертається. Логи зі свистом підхоплюються.

— Чия була ставка? Який козел його розганяв? Москіте, твої руки звідки ростуть?

Русалка непомітно відходить.

Вона бреде по хлопчачому коридору. Дуже повільно. Зараз вона пройде біля четвертої. Потім дійде до Перехрестя, посидить там на дивані й повернеться. Ще раз біля четвертої. Може, потім вона ще раз повторить цей маршрут, а може, ні. Потрібно бути впевненою, що ніхто не застане її в класі, що їй не забракне часу, щоб повернути вкрадений амулет і вийти непоміченою. Інакше все не матиме сенсу. І вона йде, шаріючись та гарнішаючи з кожним кроком. Вплетені у волосся дзвіночки тихо подзенькують. Скоро вона дізнається, чи може працювати талісманом.

Василіски

Щуряка сидить у пречудовому кріслі, що нагадує гіпопотама. Чорна шкіра гіпопотама блищить. Він такий затишний, що вона цілком розслабилася в його обіймах, по суті, задрімала. Тільки перекинута через підлокітник нога не перестає розгойдуватися. На нозі — прекрасний черевик із чорної шкіри, важкий, як танк. Він гармоніює і з кріслом, і з куценькою жилеткою Щуряки, бо це також шкіра, і також блищить; усе як належить.

Ось тільки цей черевик шалено дратує ПРІПа. Він очей з нього не зводить. «Цікаво, чому? — думає Щуряка. — Чим він його так доймає? Своїми розмірами — чи тим, що весь час хилитається?»

Під час своїх попередніх візитів ПРІП так само вирячувався на її тату. Хоча, здавалося б, час уже звикнути. Татуюванню цьому — понад два роки; відколи Щуряка його зробила, вона не носить вбрання з рукавами, бо такого ховати не можна. Витатуйована Щуряка — як жива, іноді навіть свербить. За це, а ще щоб у неї було окреме ім’я й не виникало плутанини, господиня прозвала її Вошивою.

Тепер, за кожним разом з огидою дивлячись на свою дочку, ПРІП натикається на оскал Вошивої. І це тільки справедливо, бо сама Щуряка ніколи на нього не дивиться. Тільки через бірки-дзеркальця, що висять у неї на шиї. Вона бачить його фрагментами так давно, що вже не може уявити собі інакше, а не через відображення. Не може уявити собі його цілого. Та й бажання такого не має.

— Мені набридла ця твоя нескінченна відсутність, — повідомляє ПРІП. — Твої постійні втечі! Ти дограєшся до того, що тебе виключать!

Щуряка скоса зиркає на бірки. У них підстрибують рожеві плями щік і кирпата кабаняча рийка. Більше нічого не видно. А потім ПРІП узагалі вискакує з бірок і вибрикує на волі, тупаючи та завиваючи, як оскаженіла банші.

— Забери-з-моїх-очей-цей-огидний-черевик-і-сядь-як-належить-у-присутності-батька!

Щуряка прибирає ногу з підлокітника.

— Перестань кричати, — просить вона. — Тримай себе в руках.

ПРІП — що розшифровується як Предок і Породун — контролювати свої емоції не в змозі, й Щуряка з зітханням заплющує очі, очікуючи, поки проминуть відведені для візитів сорок хвилин. Добре ще, що крісло таке зручне.

— ...ніяких інтересів у житті! Провадиш інертне існування! Дивуюся, як ти взагалі навчилася говорити! Ймовірно, тільки для того, щоби вивергати з себе всяку гидоту!

— Відкрий очі, дівчинко, адже з тобою батько розмовляє, — тужливо бекає Вівця в неї над вухом.

Щуряка неохоче розплющує очі.

— Розмовляє? Зі мною?

Вівця тільки жалісливо зітхає.

Щуряка бере щонайбільшу бірку й ловить у неї відображення ошаленілого ПРІПа. Тепер він — маленький, червоний — майже цілком уміщається між її великим і вказівним пальцями. Він лисніє. Невже він ніколи не стулить рота?

— …роздобуваєш цей потворний одяг та взуття і вкриваєш своє тіло зображеннями відразливих і повних скверни тварюк, невже ти думаєш, що повинна щось вимудровувати, щоб виглядати ще потворнішою, ніж ти є…

Щуряка накриває отчий лик пальцем і здавлює його, але голос продовжує звучати:

— …якимись брязкалами. І будь ласкава дивитися на мене, коли я з тобою…

Вона затискає бірки в кулаці, всі чотири, але ПРІП продовжує пищати, лоскочучи їй долоню, і прудко перескакує на ґудзики жилетки. Щуряка нажахана. Вона ціла всіяна ПРІПами, ПРІПи розповзлися по кнопках, по пряжках, по металевих носаках її черевиків, вони ковзають по блискучих підлокітниках крісла; все довкола — в ПРІПах, які волають, розмножуючись зі страхітливою швидкістю:

— Потворність твоєї душі відбивається у тебе на обличчі! Кожною своєю порою ти тхнеш! Тхнеш!

Вона схоплюється й починає обтрушуватися.

— Тхнеш! Тхнеш! — верещать ПРІПи, обсипаючись із неї та розкочуючись по паркету.

— Ай! — звискує найпервинніший ПРІП, від якого походять усі решта, і теж відскакує якомога далі. Цього їй не видно, але добре чутно. Найпервинніший ПРІП важкуватий, і в нього нікудишня маневреність.

Щуряка розглядає себе. Прискіпливо вивчає кожен ґудзик. Руки тремтять з переляку. У протилежному кінці кімнати ПРІП намагається переконати Вівцю, що його дочка одержима бісами.

— Заспокойтеся, будь ласка, — просить Вівця єлейно. — Дівчинка просто перенервувала. Вона у вас така вразлива!

ПРІП п’є воду з карафки. Він здивований. Чи дійсно Вівця настільки дурна, як здається? ПРІП схиляється до думки, що його розігрують.

— З мене досить! — вигукує він. — Я витратив на неї силу-силенну часу, забравши його в інших дітей. Між іншим, їх у мене шестеро. Шестеро! — повторює він значущо.

Вівця, похопившись, охає та ахає.

ПРІПові це приємно. Щуряка знає, що він підняв очі до стелі. Немов усі шестеро чад упали йому на голову звідкись звідтіля, без жодної його в тому участі.

— Натягував би презерватив, коли зовсім не сила терпіти, — зауважує вона. — Може, тоді й дітей було б менше.

ПРІП втрачає дар мови. Таке з ним трапляється тільки коли він спить. І йому це вкрай некорисно, коли він не спить, і навіть майже смертельно, тому що аж надто незвично.

— Та що ж це таке! — обурюється Вівця. — І не соромно тобі? Давай-но, йди звідси, поки твій батько остаточно не розпереживався.

ПРІП здобувається на голос і починає кричати, як він розпереживався. Так розпереживався, що далі нікуди. Дай йому бог дожити до повернення додому, бо він відчуває наближення інфаркту.

Вівця виштовхує Щуряку за двері й поспішає на допомогу до вмираючого ПРІПа. У ситцевій квітчастій сукенці вона нагадує подушечку для шпильок. Дуже стривожену, але настільки нешкідливу, що Щуряка навіть дозволяє собі на неї дивитися.

Вона йде. У приймальні, звичайно, дуже хороші крісла, але краще вже сидіти на цвяхах. До наступного візиту ПРІПа залишився рівно тиждень, і Щуряка знає, що ПРІП його нізащо не пропустить. Він обожнює її відвідувати. Це, напевно, його найулюбленіше заняття. Щуряка піднімається сходами, не відриваючи очей від своїх неодноразово скривджених і зневажених черевиків. Вона зав­жди дивиться під ноги, куди б не йшла, — так можна бути впевненою, що тебе не занесе кудись, де тобі не хочеться бути. В усіх свої проблеми. У неї — ця. Інші діви Дому вважають за краще скрізь тягати за собою матраци, як равлики тягають свої хатинки. Чи матраци додаються до них, чи то вони до матраців — не розбереш, але, видно, їм так спокійніше — перебувати на чомусь знайомому, просяклому власним запахом. Віднедавна декілька таких матраців-самольотів повсякчас можна застати на Перехресті.

Щуряка сідає на край одного з матраців, протиснувшись між ним і диваном. Черевикам бракує місця, тому вона запихає їх під диван.

— Дивись не зламайся, коли будеш вставати, — радить Пугач із шостої. — Людське тіло недосконале.

На матраці доволі багатолюдно. Щуряку це дивує. Хазяйки матраців зав­жди розцінювали їх як еквівалент ліжка й пускали підсісти до себе далеко не кожного. Тепер усе не так. На кожному сидять по п’ятеро-шестеро, хазяйки збуджені аж до істерики — хихотять, соваються, закочують очі. Для них це майже груповуха. Хлопці, не розуміючи, в чому річ, вловлюють ці флюїди — і також втрачають голову.

Серед людей, які притискаються одне до одного й пристрасно сапають, Щуряка здається собі безтілесною та невидимою. Вони грають у слова. Вгадавши чергове слово, з перебільшеним захватом аплодують, обнімаються та цілуються. Бірки Щуряки запотівають.

Слон, який сидить перед нею на дивані, виймає з рота гумового жирафа і, намагаючись плескати разом з усіма, упускає його їй на коліна. Дуже обслиненого й пожованого жирафа.

Щуряка, не дивлячись, простягає йому іграшку. Слон не бере. Ховає обличчя на плечі в Коня і тихенько пхинькає. Кінь бере жирафа, каже Щуряці «дякую», а Слонові: «Ай-ай-ай, чого це ти розпхинькався, наче маленький?» Потім він задоволено пояснює всім навкруги, що Слон страшенно боїться Щуряки.

— Адже боїшся, Слонику? Не потрібно боятися тітку. Вона хороша.

— Страшна, — бурмоче Слон, ховаючи лице на плечі в Коня так, що той мало не падає з дивана.

Дівчатка на матраці здушено хихотять. До їхніх веселощів приєднується Пугач. Загадують нове слово.

— У неї ножики на пальцях… гострі ножики, — шепоче Слон ледь чутно. — Тільки їх не видно.

Щуряка встає і простягає до нього руки.

— Дивися сам, немає ніяких ножиків. Де б вони помістилися — твої ножики?

У бірках відображається тільки вона сама. У перевернутому вигляді. Гривка закриває ліве око, губи сумно кривляться.

Слон щосили мружиться, щоб не бачити страшних ножів, що їх йому так наполегливо пропонують порозглядати.

Щуряці цікаво, що він насправді бачить, дивлячись на неї. На жаль, Слон нічого не може до пуття пояснити. Але якби міг, не був би Слоном, тобто нічого не бачив би.

Лівий матрац не вгадав слова. Правий матрац тріумфує. Пугач з Бедуїнкою цілуються взасос. Щуряка дивиться на них із великою цікавістю. Невже це приємно? Вилизувати чужий рот язиком? А якби в одного з них був нежить, вони б так змогли? Чи з нежитем не цілуються? Бедуїнка, задихнувшись, відкинулася на згорнуту валиком куртку, вона витирає рот і виймає з кишені жакетки пачку печива.

— Пожуємо?

— О так! — пристрасно відповідає Пугач, дивлячись зовсім не на печиво.

Бедуїнка зітхає, розриваючи пакет.

Щуряка йде.

У коридорі набагато тихіше, ніж на Перехресті. І майже нікого немає. Тільки Рудий зачаївся біля дверей другої, немовби підстерігаючи когось.

— Привіт, — каже він Щуряці. — Ти куди?

— До себе, — знизує плечима вона. — А що?

— Нічого. Виглядаєш якось не дуже. Може, зайдеш у гості? У мене чудовий лікер. Здається, тобі не завадить випити.

Поки Щуряка думає, чи хочеться їй пити в компанії Рудого, її заштовхують у другу. Зайшовши, вона відразу перечіпається об те, що в Щурнику називають столом.

Рудий розсуває спальні мішки, які затуляють огляд: ляскає по них, і вони від’їжджають по шнурках, до яких підвішені, наче здерті шкури. З єдиного, який лежить на підлозі, долинає хропіння. Страшенно смердить чиїмись шкарпетками.

Щуряка сідає на підлогу перед столом-ящиком, ставить лікоть на його поверхню — і тут же до неї прилипає.

— Чорт, — шипить вона, потираючи солодкі лікті. — Як ви тут живете, хотіла б я знати?

— Так і живемо. Тут не зав­жди так брудно. Щосереди ми влаштовуємо прибирання, а сьогодні, як на зло, вівторок. Найбрудніший день.

— І скільки серед ви пропустили? Тільки чесно.

Рудий виймає з наплічника манірку, наливає Щуряці в ковпачок і передає його відразу в руки, щоб не морочитися зі столом.

— Лікер з мандаринових шкірок. Абсолютний відпад.

— Сам робив?

Він сміється:

— Ні. Не бійся. Купив у Братів Поросят. Стерильно. Уявляєш, Фазанячий лікер?

У бірці Щуряки — пара банькатих окулярів і нічого крім них. Потім і окуляри затуляє манірка.

— Як поживає ПРІП? — запитує Рудий, витираючи лікерні вуса.

— Чудово. Два його перські коти і двійко дворняг теж поживають добре. В однієї дворняжки — тої, що Міллі, — був пронос, але вона вже вичухалася, дякую.

— О-о-о, твій тато любить тварин? — зачудовується Рудий.

— Обожнює.

Тон Щуряки настільки похмурий, що Рудий розуміє: розвивати цю тему не варто. Але доки він підшукує іншу, Руда каже:

— Він обожнює тварин. Він від них шаленіє. Вони чисті й безневинні створіння.

— Упс... — витискає з себе Рудий, розгублено посміхаючись.

— От власне, — Щуряка дивиться на Рудого впритул так, як не дивиться ні на кого довше ніж три секунди.

— Що ти взагалі про нього знаєш? Він, щоб ти знав, письменник. Купу книжок написав. Усі — про тварин. Вони, напевно, є і в нашій бібліотеці. Хочеш почитати?

— Не впевнений. А що, хороші книжки?

— Обридаєшся. Але в кінці все буде добре. А якщо за книжкою знімуть фільм, під час зйомок не постраждає жодна тварина, він спеціально обумовлює це в контрактах.

— Слухай, не треба, га? — просить Рудий. — У всіх є свої скелети в шафах. Навіщо ж так сердитися?

Щуряка шкребе перенісся нігтем.

— Не знаю, — каже вона похмуро. — Це його візити на мене так діють. Я від них хвора стаю. І ти ще питаннями доймаєш.

— Вибач. Я ж не знав.

— Що ти взагалі знаєш?

Рудий мовчить. Він теж прилипнув до столу й намагається непомітно віддерти лікті. Стіл відпускає його неохоче, з тріском. Щуряці було легше. У неї лікті голі.

— Хочеш вір, хочеш не вір, але влітку на цей стіл класно ловляться мухи, — виправдовується Рудий.

Щуряка, здригнувшись, заглядає у бірки. Схоже, Рудий не жартує.

— Гидота яка, — морщиться вона. — Краще б ти про це мовчав.

— Жахлива гидота, — тут же погоджується Рудий. — Але й користь принаймні. Хоч якась.

Посовгавшись та поусміхавшись не знати чому, він зсуває зелені окуляри на лоб і перетворюється на казкову істоту з іншого світу. Дуже печальну. В його очі можна вдивлятися, мов у дзеркало, в них можна потонути, до них можна приклеїтися навіки, міцніше, ніж до будь-якої мухоловки, яка прикидається столом. Власне відображення в них зав­жди красивіше, ніж у справжньому дзеркалі, від нього також важко відірватися.

Щуряка дивиться на себе, дивиться довго — і струшує головою, відганяючи ману.

— Ти б іще роздягнувся.

Стенувши плечима, Рудий опускає окуляри на перенісся. Тягнеться до неї та повільно, одну за другою, перевертає її бірки виворотом назовні. Зі зворотного боку вони зафарбовані.

— Не смій, — попереджує Щуряка. — Такого я нікому не дозволяю. Це мої очі.

Рудий так поквапливо відсмикує руку, що стає смішно.

— А твої брешуть, — додає вона мстиво. — Показують покращену версію.

Рудий хитає головою:

— Вони показують те, що є. Це в тебе після зустрічі з предком занижена самооцінка.

Їй хочеться сказати йому що-небудь різке, щось таке, що би навіки його від неї відвадило. Що відбило би всяке бажання лізти до неї в душу та чіплятися з ідіотськими потішаннями. Чи показувати їй власні неправильні відображення. Але вона не в змозі від них відмовитися, вони їй потрібні принаймні коли-не-коли. Принаймні в такі дні, як оцей. Особливо в такі дні. Рудий чудово це знає. Вона думає про себе в шоколадних калюжках його очей. Про таку красиву.

— Ну як? — цікавиться він, коли вона відсьорбує з ковпачка.

— Непогано. Для Фазанів — то навіть геніально. Не знала, що вони таким захоплюються.

Рудий — радий, що вдалося уникнути сварки, — усміхається:

— А про них узагалі мало що відомо. Наче й у Домі живуть, але наче й не зовсім.

— Точно, — замислено погоджується Щуряка. — Вони нетутешні. Але й не зовнішні.

Якийсь час вони мовчать. Рудий наповнює для Щуряки ще один ковпачок.

— Слухай, — каже він із робленим пожвавленням, — кажуть, Лорд запав на Руду? Просто смертельно запав. Це правда?

Рука Щуряки звично тягнеться до бірок. Вона дивиться на них, але не перевертає. Однаково зрозуміло, що Рудий нарешті заговорив про те, що його по-справжньому хвилює.

— Звідки я можу знати? — огризається Щуряка. — Я щойно повернулася. Сам у неї запитай.

— Її бісять такі питання, — тоскно зізнається Рудий.

— Значить, і зі мною нема чого це обговорювати...

Очі Щуряки стають злими, але Рудий нічого не помічає. Він вовтузиться з маніркою. Загвинтивши ковпачок, піднімає голову, і навіть у вибалушених скельцях його окулярів прочитується тривога.

— Розумієш, — каже він. — Я за неї переживаю. Вона мені як сестра. Я за неї, так би мовити, відповідаю. Сам перед собою. Вона давно закохана в Сліпого, мало не з десяти років. А Сліпий… Я ж то знаю… Йому на все начхати. Він ні до одної дівчини залицятися не стане. Полізе до нього сама — от і чудово. Він такий. Йому все одно з ким. І якщо Лорд заманить її в четверту, вони ж увесь час будуть поруч. Вона та Сліпий. Ось що мене турбує. Для Сліпого це іграшки, а для неї — ні.

— Ясно, — зітхає Щуряка. — А я тут до чого? Від мене ти чого хочеш?

Рудий запобігливо усміхається.

— Ну… Чи не могла б ти... Розумієш… Також туди проникнути. У четверту. Ти ж дівчина. До того ж симпатична…

Щуряка примружується:

— І що? Припильнувати там за Рудою, щоб вона не лізла до Сліпого, чи що?

— Ні. Я не це мав на увазі. Просто... Якби ти зобразила, що закохалася в нього… Серйозно, по-справжньому… Вона б тоді відразу викинула його з голови, розумієш? Навіть і близько не підійшла би.

Щуряка мигцем дивиться на Вошиву, яка розпласталася на її передпліччі, й підводиться. Рудий теж підхоплюється. На ньому дурнуваті фіолетові штани зі шкіряними сердечками на колінах, біла, розстебнута до пупа, сорочка та краватка-метелик. Виглядає він, як клоун, хоча лице у нього серйозне й навіть перелякане.

— Не йди, будь ласка! Я не хотів тебе образити, чесно! Якщо хочеш, вважай, що я пожартував.

— А ти пожартував?

Рудий мовчить.

Щуряка дивиться на нього, замислено покусуючи губу.

— Знаєш, — каже вона нарешті. — Мало я зустрічала в житті таких сволот, як ти. Таких відвертих. Я, значить, там зображуватиму підстилку для Сліпого, щоби Руда на нього не зазіхнула та щоб ти тут спав спокійно, адже тоді з твоєю улюбленою сестричкою нічого не станеться, так? Сліпому буде по барабану, чи я це, чи Довга Габі, аби тільки було в кого застромлювати свій кінець, а мені доведеться радіти, що я беру участь у такій важливій справі. Рятую від Сліпого Руду. Ми все це уявили, а тепер давай вважати, що ти пожартував.

Рудий стоїть похнюплений, длубаючи носаком кеда брудний паркет.

Щуряка посміхається.

— Ти все робиш неправильно. Теж мені, звідник. Треба було розповісти, який Сліпий класний хлопець і як він за мною сохне. Як він тобі ридав на грудях, що без мене йому життя немиле. Може, тоді спрацювало б.

— Так? — дивується Рудий.

— Ні! — пирхає Щуряка. — Але принаймні виглядало б якось пристойніше.

Рудий знову зіщулюється.

— Я одного зрозуміти не можу, — замислено каже Щуряка. — Це ж якраз ти затіяв цей новий Закон. Ти ж бо сам заварив усю цю кашу, так?

Рудий киває:

— Ну, я. Тоді мені здавалося, що я все добре обдумав. А вийшла дурня. Сфінкс пригрозив, що якщо Габі до них іще раз носа поткне, то він мені голову відірве. А так було б добре…

Його перериває гучний дзвінок на обід. Хтось, хто лежить у спальному мішку, починає вовтузитися.

— Тепер потрібно її терміново кимось замінити. Другої Габі в нас немає, то нехай буде Щуряка.

Рудий піднімає голову.

Блискуча чорна гривка навскіс перекреслює обличчя Щуряки, повністю закриваючи ліве око. Якби не ця гривка, було б видно, що брови її змикаються над переніссям, утворюючи суцільну лінію. Вони здаються набагато густішими від того, що шкіра в неї ніжна, немов у маленької дитини, — майже прозора. Рудий ковтає слину.

— Пробач, — каже він. — Я не думав, що це так прозвучить. Хочеш, вріж мені, я заслужив.

— Обід, так? Обід? — зі спального мішка витикається голова, потім її хазяїн з’являється весь. Москіт. Кістлявий, у смугастих трусах, він неуважно шкребе живіт і витріщається на Щуряку заплилими очицями.

— Усе вийшло так бридко просто тому, що я говорив чесно, — Рудий озирається на Москіта. — Тому що казав, що думав, розумієш? Але я це зовсім не так уявляв, як ти описуєш! Я думав, що тобі було б неважко... Але якщо ти так це сприймаєш… Тоді, звичайно... Нема мови... Я, власне, і не сподівався, що така дівчина, як ти...

— Заткнися, га? — перебиває Щуряка.

— Сьогодні будуть сосиски, — намагається зав’язати світську бесіду Москіт, — і малинове желе.

— А Сліпому ти дійсно подобаєшся. Хоча, звичайно, ти мені вже не віриш.

— А може, малинового желе не буде… Може, це я таки прибрехав…

— Який псих тобі повірить? Розмріявся.

До спальні з тупотом заскакують два Щуро-Логи:

— Обід! Ви що, заснули тут? — обривають з вішалки наплічники та вивалюються назад на коридор.

Москіт стрибає по кімнаті, намагаючись вцілити ногою в штанину. Щуряка перевертає бірки дзеркальною стороною назовні. Одну, другу, третю, четверту... Ланцюжки при них різної довжини й часто перекручуються.

Рудий ховає манірку в наплічник. В одній з бірок — його краватка-метелик у червоно-білий горошок. Краватка надягнена просто на голу шию.

Щуряка роззирається й уперше помічає, що, незважаючи на бруд, у другій гарно. Стінами біжать антилопи Леопарда, на бігу перетворюючись на струменисті смуги орнаментів. Подекуди вони напівстерті, але від цього здаються тільки кращими. Рудий насаджує на голову казанок і простягає Щуряці руку.

— Мир?

— Вважай, щоби Вошива не закусала тебе до смерті, — попереджує його вона. — Терпіти не може, коли до мене торкаються.

У бірках — троє маленьких дверей. У всіх трьох одночасно зникають Москіти. Рудий зі Щурякою теж виходять у коридор — і в бірках відразу темніє. З кожним кроком підошви черевиків липнуть до паркету.

— По-моєму, вам уже пізно робити прибирання, — каже Щуряка. — Ви мітлу не відірвете від підлоги.

— Не відірвемо — значить, не відірвемо, — зітхає Рудий. — Ну то й що? Будуть у Щурнику ікебани з мітел. А потім і зі Щурів. Живий музей.

Щуряка, знизавши плечима, йде у бік дівчачих сходів. Струнка, в занадто масивних для неї черевиках. Рудий кричить: «До побачення!», але вона не озирається. Він, стиснувши губи, рушає до їдальні. Його обганяють Птахи, вони хихотять.

Привид

Лорд лежить в іскристій пітьмі. Він накритий з головою і задихається від гарячки, а довкола плавають видіння. Її очі, волосся, тонка рука, обхоплена плетеним ремінцем браслета. Лорд лежить, затамувавши подих, боячись сполохати ману, але наслання дедалі тривожніше, дедалі неспокійніше, воно тане, як віск, і зникає. Він відкидає ковдру й дихає на повні груди, мокрий, наче миша, яка побувала в калюжі.

Із повітрям повертаються звуки. Свист і дихання сплячих. Хропіння Чорного, що хвилями загрози зринає аж до стелі. Ближче — пташиний посвист сплячого Шакала і шарудіння тіл, котрі перевертаються й ворушаться. Куряка, не прокидаючись, тягне подушку з-під Табакі та перекладає її на Лорда. Лорд ухиляється, пересуваючись на край ліжка. У Лері — світло нічника. У Македонського — теж світло, проте затулене газетою. Лорд дивиться в стелю, що аж ніби притягує його. Стеля і тягне, і наближається; ось вони зовсім поряд: колесо, пташина клітка та розкосі очі повітряного змія. Дивне діється з Лордом. Він лежить — і одночасно стоїть. Лорд, який стоїть, легкий, наче пушинка. Він бачить стелю й нічник Лері у формі гриба, і самого сплячого Лога з рожевим відлиском на волоссі, й себе внизу, який лежить під зім’ятою ковдрою, — він бачить усе це з висоти, на якій ніколи не бував, бо з висоти свого зросту. Не встигає подумати про вікно та про свіжий вітер, що вривається в кватирку, як переноситься на підвіконня. Обличчя овіває нічна прохолода. Вітер несе із собою віддалений шум — регіт і звиски непутящих Щурів, їхні самозабутні веселощі. Чи можу я піти, куди захочу? Тінь його ковзає над підлогою — занадто легка — проходить крізь двері в темінь, і Лорд заплющує очі, щоб краще бачити свій шлях там, де він є — і де його немає. Повз нього пролітають темні стіни, розверстою пащею наїжджають відчинені двері. У Могильних вікнах — зимовий місяць, і він прозорий у його світлі. Сходинки, чужий коридор…

Лорд простягає руку, вона відпливає в порожнечу, обмацуючи її, пропускаючи крізь пальці, пролітаючи крізь зустрічні двері. Він відстає, і коли рука намацує ті єдині двері, котрі йому потрібні, він іще далеко, а рука вже ковзає обличчям тієї, що спить на підлозі. Нарешті Лорд наздоганяє її (всього лише руку!), і її дотик стає його дотиком.

Руда дівчина в майці, яка зсунулася з плеча, сідає на матрац, вдивляючись у темряву.

— Що це?! Е?! Йди! Йди звідси!

Лорд здригається на ліжку й ловить повітря ротом.

Навколо перекидаються, бурчать і зітхають. Він завмирає. Я був там. Я дійсно там був! Долоня ще відчуває жорсткість вогненного волосся. Вище пояса він плавиться від жару, нижче — йому холодно. Може, в мандрах нічним Домом мій привид застудив собі ноги? Це боляче. Обличчя Лорда кривиться, він радий, що темрява приховує його гримаси.

Хропіння Чорного. У Лері — світло. У Македонського — світло. На підлозі на плитці закипає чайник. Комусь забаглося пити чай.

— Ну, ні! Подавишся! — голосно проказує Чорний між двома схрапуваннями. Це смішно, але ніхто не чує та не сміється. Мокрою спиною Лорд прилипає до матраца. Обличчя горить, а ноги — як лід. Так бувало і раніше, але сьогодні це розплата за оте дивне «щось», яке він дозволив собі вчинити. Хтось нагадує йому, що він таке. Півлюдини. З ногами мерця.

— Ні, — шепоче Лорд. — Я не буду про це думати!

І тут же уявляє свої ноги мертвими, синьо-білястого кольору. У плямах. І починає задихатися.

Сторожкі кроки.

Поруч сідає Македонський і просовує грілку під ковдру.

— Я чекав, щоб вода закипіла.

Лорд мовчить, поки гаряча грілка не розтоплює лід, і тоді до підошов доходить тепло, яке могло б обпалити руки.

— Дякую, — каже він тоді. — Я просто боягуз. Там занадто повільно тече кров. Ніби в русалчиному хвості.

— Не бійся, — каже Македонський.

І йде. Зелена лампа-світлячок біля його узголів’я гасне.

— Е, — лунає згори сонний голос Горбача. — Мені причулася пісня. Ви там співаєте, чи як?

Чорний перестає хропіти.

— Ні, — каже Лорд. — Ніхто не співає.

Те, що я зробив, зовсім не було піснею.

Він лежить тихо. Що він святкує з посмішкою на губах та грілкою під ногами — таємниця навіть для нього самого. У цю ніч він не засне. Він міг би втекти від безглуздого лежання у коридор — уже сам як сам, на колесах, — і там, при світлі свічок, у слизько-­кахельному туалетному царстві потамовувати тугу в товаристві таких же безсонних, нескінченно скидаючи й прикуповуючи карту за картою. І в кожній дамі проступали б її риси, і йому захотілося б накрити їх долонею, сховати, доки інші не побачили того, що бачить він: вогонь її волосся під королівською діадемою, чорноту її очей на картонних утинках. «Що з тобою, Лорде?» — запитають його вкрадливі голоси, а він не знатиме, що відповісти. Тому він залишається. Лежить і дивиться в стелю. Краще вже так — бути зачарованим, виплоджувати цікавих привидів… Він лежить і святкує свою примарну зустріч.

М’яке щось пружинисто вискакує йому на живіт і вмощується, обмотавши лапи хвостом. Кішка. Лорд не жене її, хоча розуміє, що це не Мона. Це чужий кіт. Пальці Лорда занурюються в його шерсть, пухнасту, мов у болонки.

— Ти звідки? — запитує він.

Кіт мовчить, як і личить безсловесній тварині. Зате з тихим схлипом прокидається Шакал. Волосся стирчить дикобразячими голками, немов уві сні його вдарило струмом. Дивиться безтямно. Поступово погляд стає ясним і спалахує цікавістю.

— Ага, ти не спиш, — каже він. Дивиться на коліна Лорда. — Що це з Моною? З чого це вона так припухла?

— Це не Мона, — відповідає Лорд, неуважно усміхаючись. — Це зовсім не Мона.

Табакі

Уранці на нас чекає сюрприз. Повернення з зовнішності Літуна з замовленнями. Украй рідкісна подія. Щуряка приходить перед першим уроком з чорною дорожньою сумкою через плече. Кладе її на вчительський стіл. Блискавка звискує. Вампіроподібна — чорна помада, біла пудра — Щуряка по одному витягує з сумки згортки та розкладає їх на столі. Лері вихоплює із загальної купи той пакет, котрий явно з диском, і втікає. Я беру важку коробку, перев’язану рожевою стрічкою. Далі нічого не бачу й не чую, поки не розправляюся зі стрічкою та з обгорткою і не зазираю всередину. Божественний аромат! Шоколадні спинки блищать акуратними рядочками. Кожна паляничка в окремому гофрованому гніздечку, на власній підстилці, згори все прикрито делікатним папером. Піднімаю його, торкаю одну зі спинок, облизую палець. Потім перераховую, скільки їх усього. Два поверхи, в кожному рядочку по чотири палянички, і рядів також чотири. Усього, значить, паляничок тридцять дві. Закриваю коробку й ховаю в стіл. Стрічку заштовхую туди ж. Тепер можна подивитися, що там в інших.

Дивлюся. Чорний дременув на підвіконня зі стосом журналів. Перед мацаками Сліпого, які хижо копотять по столу, Щуряка викладає три банки кави, чотири блоки сигарет, коробку батарейок і чорні окуляри плюгавої конфігурації. У Горбача — набір гребінців і пінкова люлька в замшевому футлярі. На столі ще два пакети, але їх ми розпакувати не встигаємо. Посеред класу раптом виникає Р Перший і запитує, чим ми займаємося, коли урок уже почався, ще й учитель на підході. Щуряку він ніби взагалі не помічає.

Швидко прибираємо все геть з очей: речі, пакувальний папір, стрічечки та мотузки — все, що пахне святом і може позасмучувати вчителів, котрі не беруть у цьому святі участі. Щуряка застібає сумку й іде.

— Як самопочуття? — запитує Ральф, зупиняючись біля столу Лорда.

Лорд знизує плечима:

— Добре.

Ральф киває йому, відходить і нависає над потилицею Куряки:

— А твоє?

У відповідь Куряка червоніє та кліпає:

— Нормальне.

Ральф оглядає його від п’ят до маківки, неначе сильно сумнівається в його нормальному самопочутті, але нарешті проходить до свого стільця.

Під час обідньої перерви я доймаю Сфінкса аж доти, поки він не здається і не просить Македонського зняти зі стіни карту Нової Зеландії. Під нею до стіни прикноплені два малюнки. Обидва великі, кожен майже як половина карти.

На одному — чорною тушшю — дерево, крислате й кордубате, майже без листя. На голій гілці сидить дуже самотній і кошлатий ворон, а внизу, біля коренів, звалище всякого сміття. І хоча сміття звичайнісіньке, людське, чомусь відразу зрозуміло, що накидав його ворон — і пляшки, і кістки, і значки рок-фестивалів, і календарі — та й узагалі, може, саме тому він такий сумний, що надто багато у своєму житті витратив і змарнував. Загалом це картина про всіх і про кожного — смішна на перший погляд і сумна на кожен наступний, як і все, що малював Леопард. Другий малюнок кольоровий. Худюща пісочної барви кішка посеред порепаної пустелі. Очі яскраво-зелені, а мордою трохи нагадує Сфінкса. Навкруги тільки тріщинки та примарні кущі, всіяні біло-жовтими равликами. На землі, коло самих її лап, осколки равликових хаток, вкриті, неначе подряпинами, нотатками й латинськими висловами. І чиїсь незрозумілі сліди. Чи то пташині, чи то звірині. Тягнуться, оминаючи кішку, закручуються петлями навколо кущів і зникають десь вдалечині.

Довго дивимося на малюнки. Стає трохи сумно. Перший малюнок мій, другий — Сфінксів, але насправді вони — спільне надбання зграї. Те найцінніше, що ми не чіпляємо на видноті, щоби не перестати його помічати. Ми дивимося на них раз на півроку або частіше, коли вирішуємо, що скучили. Дивимось і згадуємо Леопарда, який нам їх подарував. Дивимося, згадуємо, сумуємо й переповнюємося всілякими важливими емоціями. Сліпий теж зазвичай бере в цьому участь. Він досягає потрібного стану своїми способами, щодо яких ми можемо мати хіба що певні припущення. Але чування перед малюнками він не пропускає ніколи. Коридорні звірі доступні його пальцям, їх він знає не гірше за нас. Перш ніж фарбувати, Леопард продряпував на стінах контури малюнків. А ці він знає з наших слів.

І ось ми стоїмо й сидимо перед нашим багатством. Дивимося на нього — і не дивимося. Але бачимо. Вслухаємося і думаємо. Чіпляємо карту на місце та повертаємося до повсякденних справ. Куряка ні про що не запитує, і це трохи дивно. Може, він також нарешті подорослішав?

Щонайдовша ніч

Куряка, лежачи на підлозі, гортає старі номери «Блюма», поступово схиляючись до думки, що левову частину статей у нього забезпечував Шакал. Лорд рахує години до зустрічі картярів у домовленому місці. Сліпий теж чекає. Затишшя у Домі. Затишшя переходу в ніч. Коли можна буде вирушити на пошуки Лісу. Горбач принаджує сон грою на флейті. Сфінкс слухає. Куряку, який роздратувався так, що аж іскри летять.

У кімнаті є дві отруйні зони. Навколо Куряки й навколо Чорного.

— Я підозрюю, — каже Табакі, дожовуючи передзасинальний запас бутербродів, — що в нас сьогодні Щонайдовша.

— Цілком може бути, — відгукується Сфінкс. — Навіть дуже схоже на те, — він штовхає коліном Сліпого: — Е! А ти як вважаєш?

— Так, — погоджується Сліпий, — цілком можливо. Цього року чомусь раніше. Може навіть, їх буде декілька.

— Це щось нове, — каже Табакі. — Оце я чую вперше! А чого і чому ти вважаєш, що таке може статися?

Куряка стомлено дивиться на них, підозрюючи, що вони верзуть нісенітницю, тільки щоб він відчув себе ідіотом. І щоби почав розпитувати. Тому він мовчить.

Ніч. Світяться дві настінні лампи з дванадцяти. Усі, хто залишивсь у спальні, сплять. Окрім Куряки. Куряка сидить на підлозі перед купою журналів і міркує. Йому хочеться зробити що-небудь таке, чого він ніколи не робив раніше. Наприклад, поїздити Домом, коли вимкнуть коридорне освітлення. Може, на нього так подіяли старі журнали. Він і сам не знає. Затамувавши подих, Куряка починає переміщатися до дверей. Він уже майже біля мети, коли на ліжку починають вовтузитися, і звідти зві­шується кошлата голова.

— Куди?

— Погуляти, — пошепки відповідає Куряка.

Табакі стрімголов скочується на підлогу.

— Жах, — бурмоче він. — Замість того, щоб спати, я тепер повинен їхати з цим дурбецалом і пильнувати, щоб часом чогось не трапилося. Йому, бачте, надумалося прогулятися. У темряві. Причому, можливо, ще й Щонайдовшої Ночі. Збожеволіти можна!

— Я зовсім не прошу тебе зі мною їхати. Я хочу погуляти сам-один.

— Я також багато чого хочу. Сам ти не поїдеш. Вибирай: або разом, або я буджу Сфінкса, і він вправляє тобі мізки.

Поки Куряка доповзає до порога, Табакі вже за дверима й сидить у Мустангу. У піжамі. Стискаючи в руці шкарпетки та жменю амулетів. Попри його грізний тон, Куряці здається, що насправді Шакал зовсім не проти вирушити з ним на прогулянку.

— Добре, — погоджується Куряка. — Їдьмо разом.

Поки він видирається у візок, йому не до Табакі, а всівшись у візок, він бачить, що той зосереджено напаковує наплічник. Наплічник такий роздутий, що його неможливо застебнути, але Шакал заштовхує в нього щось іще.

— Навіщо все це?

— Светри на випадок холоду. Їжа на випадок голоду. Зброя на випадок прикрих раптовостей, — пояснює Табакі. — У нічне життя без запасів не ходять, дурненький!

Куряка не сперечається. Вони по черзі вибираються в тамбур, а звідти — в непроникну пітьму коридора, де Табакі примушує Куряку загасити ліхтарик. «Інакше нас побачать усі, в кого очі вже звикли до мороку, а ми не побачимо нікого».

Куряка слухняно вимикає ліхтарик, і їх обступає темрява.

— Ось тепер поїхали, — шепоче Табакі.

Дім темний, аж моторошно, і здається, наче він спить. Очі все ніяк не звикнуть до цієї пітьми. Стіни виростають там, де їх начебто бути не повинно. Табакі та Куряка їдуть повільно. Іноді їм причуваються чиїсь кроки попереду або ззаду, тоді вони зупиняються і слухають. І відразу той, хто йшов, теж зупиняється. А може, це їм тільки здається. Потім вони натикаються на щось і вмикають ліхтарики. Це порожній візок. Власника немає, неначе його злизали нічні духи. Табакі хапається за амулет.

— Можна подумати, хтось спеціально лякає, скажи? — запитує він. У голосі страх — і дитяча насолода страхом.

Куряка не розділяє його захвату. Порожній візок йому не подобається. Табакі довго вивчає візок, але не може встановити власника.

— Якийсь безликий, — скаржиться він. — Зовсім покинутий.

Вони надягають светри, залишають візок і їдуть далі. Перехрестям блукає босоногий Слон у смугастій піжамі. Очі його заплющені, обличчя закинуте вгору. Довгі піжамні штани підмітають пилюку Перехрестя. Слон спить, а тіло його повільно шкандибає від вікна до вікна, зупиняючись біля кожного підвіконня, невидющо обмацує їх пухкими долонями й суне далі. Паркет поскрипує під його вагою.

Сліпий пролітає коридорами, наче холодний вітер, не зачіпаючи стін, і навіть чуйні щури не помічають його, аж поки він не опиняється зовсім близько. Він вдихає запах сирості, що роз’їдає штукатурку, і запах мешканців Дому, який в’ївся у благенький паркет. Зачувши кроки, завмирає та чекає, поки нічний подорожній пройде повз нього — як велика тварина в заростях, тріскочучи мостинами й натикаючись на урни. Потім продовжує свій шлях — іще обережніший і уважніший, ніж до того, бо ті, котрі розгулюють ночами, небезпечні своїми страхами й секретами. Він підходить до однієї зі спалень. Під написом, надряпаним ножем, зрячі пальці намацують тріщину. Він притискається до неї щокою. Так чутно навіть дихання і скрипіння пружин, коли сплячі крутяться уві сні. Тут усі сплять. Проминувши порожні кімнати, Сліпий підходить до наступної стіни. Тут є місце, де обвалився шар штукатурки. І тут не сплять. Сліпий вслухається довго, більше стежачи за інтонаціями, ніж за словами. Через рівні проміжки часу відвертається, ловить зовнішні звуки і, заспокоєний, знову припадає до стіни.

Доперехрестевим відрізком коридора прокрадається хтось, хто шукає місця для сну. Блідий і великоокий, з нерівно вистриженим волоссям кольору іржі.

Рудий боїться. Уві сні й наяву, вдень та вночі, він боїться й чекає. Він дощенту згризає ковпачки ручок і зжовує сигаретні фільтри. І думає. Коли-небудь це мусить закінчитися. Пухкий Соломон та Ґніт із червоним від опіку обличчям лякають його своїм багатозначним сміхом. Своїми посмішками, перезираннями та підморгуваннями. Ґніт, Соломон і Дон. Решта — в музиці. Вони плавають у ній щоразу занадто довго, розгойдуються стоячи й посмикуються лежачи, і їх ніщо не обходить, окрім навушників, які тягнуться шнурами в грімку порожнечу.

Вони агресивні, вічно голодні та вічно прищуваті від солодощів, якими намагаються заглушити голод. Вони фарбують гривки й перешивають штани, прикрашаючи їх різно­барвними латками. Рудий безнадійно старший за них. Не роками, а кількістю питань, які він задає сам собі. Юних Щурів не цікавить завтра. Вони живуть сьогоднішнім днем. І саме сьогодні їм потрібна зайва крихта печива, саме сьогодні їм потрібна нова пісня, саме сьогодні їм треба написати на стіні туалету те єдине, що їх хвилює, величезними бук­вами. Щури мають запори, але їдять усе й зав­жди. І б’ються за їжу. І за те, кому де лежати. А після бійок слухають музику та їдять з особливим задоволенням.

Скаржитися вони йдуть до Рудого. З найболіснішими прищами й чиряками вони йдуть до Рудого. Зі зламаними плеєрами, з мертвими батарейками, із загубленими речами — з усім вони йдуть до нього. Усі, крім Ґнота, Соломона й Дона. Ці троє його зневажають. І з кожним днем сміються дедалі нахабніше, перешіптуються голосніше, усамітнюються частіше. Тримають його у вічному страхові, отримуючи від цього безодню втіхи. А Рудий вештається ночами по коридорах, засинає в незручних місцях та в мріях перерізає горлянки всім трьом, одному за другим. Іноді він відкручує в умивальнях усі крани й затикає всі раковини. Не роздягаючись, стає під душ. І йде, чалапаючи кедами, потоком води. Йде до картярів. Грає з ними, та скапує на карти. Картярі терплять, тому що він ватажок.

Для нічної прогулянки Рудий одягнений в усе чорне. Лише білі кеди миготять у темряві, двома плямами зраджуючи його присутність. З плеча звисає спальний мішок. Синій у жовті горохи. Рудий шукає затишний куток, де можна поспати, заховавшись у теплий кокон. Дійшовши до Перехрестя, він зупиняється. Ледь освітленими місяцем просторінями нипає Слон, оглядаючи підвіконня. Рудий стежить за ним. Кладе спальний мішок на підлогу, сідає на нього, закурює. І терпляче чекає.

У наметі Стервожера четверо грають у карти. Їм тісно. При кожному незграбному русі полотнище стін здригається, і гойдаються гірлянди різнокольорових ліхтариків під трикутним дахом. Нашийник Валета вкритий тупими шипами. Через щоку тягнеться кривавий слід роздлубаного прища. Валет торкається ранки й дивиться на пальці:

— Знову? Чортова гидота!

— Є що ковтнути? — запитує Лорд, потираючи очі, які втомилися від лампочкового різнобарв’я.

Дорогусик квапливо розмішує щось у бляшаному горнятку:

— Скоро буде, дорогусику, вже зовсім скоро. А наразі, якщо хочеш, є звичайна вода, — він простягає Лордові флягу.

Лорд п’є й повертає флягу. Дорогусик сумно зітхає. Із сигарети, затиснутої в зубах Стервожера, відвалюється попіл, і по ковдрі розсипаються іскри. З динаміків магнітофона сюрчать цвіркуни.

Куряка й Табакі їдуть по темному коридору. Зненацька перед ними спалахує червоний гостроверхий конус. У наступну секунду він уже синій. Потім жовтий. Перебравши шість кольорів, конус гасне, і на декілька секунд западає пітьма.

— Що це? — пошепки запитує Куряка.

— Намет Стервожера, — відповідає Табакі.

Вони під’їжджають ближче. Тепер намет ряхтить та міниться всіма кольорами одночасно, і можна розрізнити голоси тих, хто сидить усередині. Вхідна запона відкидається, з намету хтось вилазить рачки.

— Привіт, — каже цей хтось, наштовхнувшись на них. — Я звалюю. Хочете пограти?

— Привіт, Валете, — відповідає Табакі й передає свій наплічник Куряці. — Слухай, друже, ти тут побудь трішечки сам по собі, поки я з людьми поспілкуюся, добре?

Табакі звалюється з Мустанга та жваво заповзає в намет.

Стрибаючи від стіни до стіни, мчить кудись геть ліхтарик Валета. Куряка залишається сам. Він слухає голоси з намету й чекає Табакі, поки вистачає терпцю. Потім під’їжджає до входу, ставить візок на гальмо та сповзає на підлогу. Відкидає запону.

— Е, а можна мені також до вас?

Красуня й Лялька цілуються на сходах. Близькість урни та розкришені довкола недопалки їх не обходять. Під светром у Ляльки тихо гуде транзистор. Вони впиваються одне в одного гарячими ротами, широко роззявляючи їх, наче пара до краю зголоднілих пташенят. Їхні поцілунки нескінченні, жагучі й болісні. Час від часу вони відриваються одне від одного та відпочивають, приткнувшись одне до одного лобами, непомітно витираючи рукавами мокрі роти. Їхні розпухлі губи болять. Вони вміють лише цілуватися. А може, не вміють навіть і цього.

Маленький циліндрик у прикороченій піжамі штурмує сходи на третій поверх. Він шукає. Шукає ту дивовижну, прекрасну істоту — гнучку та жовтоволосу, — біля якої було так приємно. Грубий знає, що вона все ще тут, у Домі. І шукати цю істоту потрібно там, куди ведуть сходи. Він ніколи ще там не був, значить, саме там вона могла й повинна була оселитися. Про це Грубому повторює внутрішній голос, якому він довіряє безмежно. Він тихо сопе й долає сходинки.

У вчительському туалеті палахтить вогник спиртівки. Трясучись від страху та болю в шлунку, Метелик гріє над ним ложку. Метелик костистий, блідий і весь вкритий бородавками. Гумовий килимок захищає його худющі сідниці від контакту з холодними кахлями. З-під светра прозирають груди, обвішані амулетами та зв’язками часнику. Метелика нервує капіж підтікаючих кранів, лякають кроки та шерехи. Він щулиться від вогкості й ховає спиртівку від протягів, затуляючи її своїм тілом. Він застуджений. У нього пронос. Переміщення в одну з кабінок, ближче до унітазу, забирають багато часу, тому він вирішує переселитись у кабінку цілком, разом з гумовим килимком, спиртівкою та рулоном туалетного паперу. Замкнувши двері на засувку й відгородившись від жахіть ночі, Метелик почуває себе у безпеці.

Слон доходить до останнього вікна й повертає назад. Рудий нетерпляче піднімається на ноги, не зводячи з нього очей. Слон перевіряє підвіконня в зворотному порядку. Повільно й методично. Рудий пошепки чортихається, налаштовуючи себе на те, що треба перейти Перехрестя. Швидко пройти, не дивлячись на Слона. Слон сумирний. Він спить. Але якраз сплячий Слон лякає його. Рудий закурює другу сигарету. Йому уявляються чиїсь кроки. Він швидко гасить сигарету й завмирає, скорчившись на спальному мішку.

У наметі Стервожера задушливо й парко. І так, наче задухи й тісноти мало, в двох ринчинках тліють якісь пахощі. Від їхнього духу Куряці, що й так змокрів, паморочиться голова. Гірлянди ліхтариків ритмічно спалахують і гаснуть. Куряка вже шкодує, що приєднався до товариства в наметі, який занадто малий для п’яти чоловік. Табакі щасливий і всім задоволений. Він п’є з філіжанки якусь бурду й розповідає Стервожерові, кого вони з Курякою зустріли по дорозі сюди, хоча насправді вони нікого не бачили. Куряку хилить до сну.

— Е, стрепенися, — шепоче Дорогусик. — Що питимеш? «Квіточку»? «Сходинку»? «Опівнічне жахіття»?

— Тільки не «Жахіття», — просить Куряка. Від близькості Стервожера йому не по собі. Їх розділяє Шакал, але, за бажання, до Великого Птаха можна доторкнутися рукою. — А кави у вас тут немає?

— Кави, на жаль, немає.

Куряка бере простягнуту йому чашку та робить ковток чогось настільки гіркого і терп­кого, що йому зводить вилиці й намертво заціплює зуби. Він похлинається слиною, бо не в змозі ні виплюнути її, ні проковтнути. Табакі б’є його по спині, інші з цікавістю спостерігають. Лампочки підморгують.

— Ну-ну, — каже Стервожер співчутливо. — Не можна ж отак кидатися на все, що дадуть, дітваче. Потрібно спершу скуштувати.

Куряка виймає з кишені хустку та витирає сльози.

— Яка гидота, — каже він, насилу розчепивши злютовані зуби.

Табакі навіщось одягає окуляри від сонця.

Кривоніг виповзає на берег і сідає під тичкою, якою позначене найбільше скупчення підводного каміння. У попередні дні річка була до нього прихильна, і він чекає продовження. Учора вона принесла покришку, три пляшки з записками та порожній гарбуз, розписаний трикутними візерунками. Що буде сьогодні? Кривоніг закидає вудку і жде.

У місячній траві на протилежному березі пасеться величезний білий Слон у смугастій попоні. Мабуть, утік від хазяїв. Слон тривожить Кривонога, бо може хоботом виловити цінні речі, які пропливають повз них, тоді доведеться перебиратися на другий бік річки і доводити, що вони належать йому. А Слон дуже великий. Може, його приручити? За допомогою хобота можна багато що виловити чи дістати. Дуже корисно мати свого власного Слона. Це навіть краще, ніж мати живого собаку. Схвильований такими думками, Кривоніг відкладає вудку. Але Слон уже даленіє, біліючи широкою спиною. А річка несе щось темне. Напоровшись на найбільший з-між каменів, предмет застрягає й погойдується на місці. Кривоніг намацує свої сіті. Він дуже сподівається, що це не здохлий собака. Бабки літають занадто низько, заважаючи йому. Збивши рушником декілька штук, Кривоніг неуважно їх поїдає.

Саара живе на болоті. Він — і жаби, які співають дзвінких пісень. Він теж співає (у місячні ночі), і пісні його прекрасні — це все, що він знає про себе самого. Кістки Саари просвічують крізь бліду його плоть, комарі не сідають на нього, знаючи, що він отруйний, губи його білі, й у пісні розтягуються на ціле обличчя, очі майже невидющі. Пальці терзають траву, він тремтить, ним струшує пісня, і він чекає. Пісня зав­жди приводить до нього всяких. Найдрібніших болото засмоктує, перш ніж вони встигають дійти.

У гроті, освітленому сяйвом трьох смолоскипів і трьох китайських ліхтариків, навколо ящика сидять шістнадцятеро Песиголових. Сімнадцятий — на ящику. Він виголошує промову, повільно обертаючи над головою білосніжну кістку. Сказане струменить, оминаючи гострі вуха, і витікає крізь дірку в стелі, линучи до мерехтливих зірок. Песиголові слухають і позіхають, клацливо викушуючи бліх.

— Ми сплутаємо метри з кілометрами, — шепоче один до іншого. — Це може мати глобальне значення? Як ти думаєш?

— Я бачу тільки місяць, — невлад відповідає сусід. — Кажуть, на патериці залишалася ще купа м’яса — до того, як він її собі пригріб.

Наймолодший, у мідному нашийнику, раптом починає вити, закинувши морду: «Смерть зрадникам! Смерть!» Його заспокоюють, кусаючи за боки.

Зблискує біла кістка, приковує погляди.

Перевертень виконує веселий танок на купі опалого листя, яку згребли для своїх огля­дин птахи-тупотуни. Купа розповзається. Перевертень сміється. Не витримавши напруження, з-під гори листя вискакує миша і кидається геть, але перевертень наздоганяє її двома стрибками.

«Ура, ура, вкусимо мурашку!» — наспівує він, недбало закопуючи залишки своєї трапези. До нього долинає чийсь солодкий спів. Перевертень насторожується — і, не роздумуючи, кидається на голос. Стрілою мчить крізь ліс, але зупиняється, замочивши лапи у болотяній щербі. Гидливо їх обтрушує. Спів стає виразнішим. Він вабить у болото. Йти чи не йти? Прийнявши рішення, перевертень починає з тихим гарчанням катулятися по землі. Один переверт, другий — і він підводиться, випроставшись на повен людський зріст. Позіхає і, переступаючи з купини на купину, заглиблюється у болото. Нічні бабки вдаряються на льоту об його щоки. Спів стає солодшим, голоснішим і заповзятішим.

Мисливці покректують на бігу. Хвости наголовних пов’язок б’ють їх по спинах. Вони біжать вервечкою: один, другий, третій — біжать голосно, розполохуючи дичину. Вони так шумлять навмисно. Той, на кого полюють, злякається, відтак зрадить себе втечею. Тоді почнеться гонитва. Справжня, про яку вони мріяли дуже давно. І вони біжать, важко дихаючи, забризкуючи болотом чоботи. Взагалі-то їм теж трішечки страшно. Але дичина не повинна про це знати.

У наметі Стервожера Куряка нарешті перестає кашляти й давитися слиною, але не встигає порадіти з цього приводу, тому що майже одночасно щось трапляється з його зором. Навколишні предмети розпливаються й виходять з фокуса, а коли повертають собі форму, виявляється, що вони складаються з безлічі різнокольорових шматочків — як найдрібніша, яскрава мозаїка. Те ж відбувається з лицями тих, котрі сидять поруч. Усе роздрібнюється на мільярд частинок, що світяться. Вони мерехтять, перетікають одна в одну й гаснуть, а подекуди навіть обсипаються, оголюючи цілковиту порожнечу. Куряка усвідомлює, що зараз побачить, як вони обсипалися всі, та що він осягнув істинну суть буття, тож, напевно, жити йому залишилося недовго.

— Світ обсипається, — насилу вимовляє він.

У тих, котрі сидять поряд, це зауваження викликає дивну реакцію. Світляки, з яких складаються їхні лиця, починають скажено роїтися, передаючи якісь складні гримаси. А потім відбувається власне те, чого остерігався Куряка. Усе обсипається. Останнім — обличчя Табакі, залишивши дві чорнильні плями окулярів від сонця. Плями на мить повисають в абсолютній порожнечі — і майже відразу, не давши йому часу воістину збожеволіти, стрімко збирають навколо себе новий світ.

Дуже яскравий… Дуже сонячний… Дуже пахучий…

Сонце погладжує Куряку по спині, втискаючи його в землю. Це приємно. Хоча землі тут немає. Замість землі — сміття. Масне, воно розповзається під ногами. Чимось сміття страшенно притягує. Куряці хочеться в ньому порпатися, поринаючи в нові та нові запахи, відшарувавши їх один від одного, поки з-під їхньої товщі не спливе дещо абсолютно незвичайне. Але щось заважає йому віддатися цьому заняттю до останку. Напевно, чорні скельця, які ширяють у повітрі. Сонце перетворило їх на два суцільні виблиски, але, присунувшись упритул, Куряка бачить у них себе: пару чорних котів з білими грудками — по одному на скло. Від здивування він відкриває пащу та голосно волає. Його відображення теж беззвучно кричать.

— Онде він!

Один із мисливців перечіпається. З високого дерева, з переплетення гілок, на них дивиться хтось із палаючими очима.

— Онде він, тут! — штовхаючись, мисливці оточують дерево. — Підпалити? А може, спиляти? А може…

Той хтось шипить на них, перебираючи по корі пазуристими пальцями. Мисливці гамселять прикладами по стовбуру. Дерево скрипить. Один передає свою рушницю іншому і лізе стовбуром угору. Той, хто сидить серед гілок, шипить голосніше і плює в мисливця. Мисливець, лайнувшись, падає. Той, хто сидить на дереві, сміється і покашлює. Несподівано, переставши сміятися, він зісковзує з гілки у високу траву.

Мисливці з вереском кидаються услід. Миготить броньований панцир і вогненне волосся того, хто біжить.

— Лови! — кричать мисливці, гримкочучи чобітьми, розбризкуючи грязюку та збиваючи равликів із трави.

— Ату його! Хапай!

Найголосніше кричить той, кому пекучий плювок поцілив просто в око. Ліс здригається від їхніх криків.

Декого, хто все життя ховався в дуплі та ніколи не визирав назовні, стривожили шум і стусанина. Він закопується якомога глибше в потерть, яка встелила його притулок, і звідти паличкою з гачком на кінці притягує до себе пакети з їжею — один за одним. Кожен пакет — три шари шовковистого листя, слина, яка скріплює їх, а також їжа всередині — безцінний. Їх не можна кидати напризволяще. Тільки один, останній, він залишає на видноті й навіть присуває його до отвору дупла так, щоб непроханий гість, який би, пробравшись сюди, знайшов пакет, задовольнився малим та забрав його, більше нічого не винюхуючи.

Кривоніг встає і схвильовано підстрибує, вдивляючись у річку. «Нехай це не буде здох­лий собака, будь ласка, будь ласка», — просить він, закидаючи свою сіть. Предмет важкий і довгий. Сапаючи та схлипуючи від напруження, Кривоніг тягне, поки не витягує його на берег цілком. Довго розглядає подарунок річки, потім підскакує з радісним криком. Спальний мішок! Чудовий спальний мішок. Зовсім цілий. Синій у жовті горохи. Кривоніг викручує з нього воду і тягне сушити в надійне місце.

Білогубий Саара доспівує пісню і чаїться в засідці. Босі ноги чалапають по болоті. Крок за кроком, ближче і ближче… Він витягає шию.

Людина. Бруднаво-білі брюки, бруднаво-білий светр. Довге волосся кольору сажі. Зовсім молодий. Не дитина, але й не дорослий. Підкравшись, Саара стрибає. Власний крик наздоганяє його в повітрі, перекрутившись, він безвільно падає перед здобиччю. Здобиччю? Ха!

Як це сумно — самому потрапляти в пастки. Саарі скрушно аж доти, поки перевертень не каже:

— Годі вже, не переживай аж так.

Тоді він перестає шкребти землю та сідає в центрі мандали, яку продряпав кігтями в піддатливій глині.

— Навіщо, — запитує він, — ти йдеш на приманку, ніби ти — проста здобич?

— Цікаво, — пояснює перевертень. — І красиво. Заспіваєш іще?

Саара мовчки лютує. Співати просто так? Не приманювати, не тужити? Ганьба на віки віків!

— Добре, — каже він. — Якщо спустишся до мене. І в обмін на що-небудь цінне.

— Згода, — перевертень підводиться. З його волосся скрапує коричневий бруд і стікає по плечах на світлі штани. Спина перевертня ніби пофарбована. І від нього вже тхне болотом.

— Пішли, — Саара задкує, протискуючись назадгузь у вузький отвір нори. — Це тут.

У мокрій від дихання Песиголових печері з китайськими ліхтариками, що розповзаються від спекоти, і з догораючими смолоскипами плямомордий пропонує зібранню:

— Затягнути на ньому нашийник ще на чотири дірки! Хто згодний?

Решта скиглять, перебираючи лапами.

— На дві! На чотири! На одну! На всі, скільки є!

— Жереб! — кричить хтось, підскочивши і збивши маківкою смолоскип. — Нехай жереб вирішить!

Смолоскип гасять, розкидаючи палахкотливі крихти.

На підлогу падає консервна банка. Прагнучи розгледіти число, яке випало на кришці, голови жадібно стукаються лобами.

— Чотири, — хихоче молодший з-між них, зовсім цуценя.

Песиголові знічено перезираються. Грубий у підпалинах голосно сапає, висолопивши язика. Його нашийник затягнутий настільки, що простору для життя залишається трохи замало. Ще чотири дірки позбавлять його цього простору остаточно. На нього дивляться плотолюбно й починають підкрадатися. Він, майже не прикидаючись, непритомніє. Його зневажливо обгавкують.

У вузькій норі, красиво викладеній зсередини мушлями, Саара солодко спить, напившись крові гостя. Гість віддав її добровільно, тому не можна сказати, що Саара порушив правила гостинності. Гість сидить поруч, задурманений піснями. Він торкає сплячого Саару та просить: «Егей, прокинься!»

Але господар нори не прокидається. Вставши накарачки, гість виповзає назовні. Його застиглі очі освітлює місяць. Він іде назад через болото й через ліс, іде довго, поки нарешті не знемагає. Тоді він знаходить викопану кимось яму й лягає в неї, прикрившись від чужих очей гілками і листям. Лежачи в ямі, він згадує пісні, за які заплатив кров’ю. Їх потрібно повторити, щоб запам’ятати. Його спина покрита кірочкою напівпідсохлої глини. Він зіщулюється й обіймає коліна, переплітаючи довгі, як білі стеблини, пальці. Згадує всі пісні — від перших слів до останніх — і засинає, заспокоєний. Ліс шелестить над ним темними гілками.

Приховані темрявою, пораненими ротами цілуються закохані. У них свої пісні. Над ними теж шумить невидимий Ліс.

Маленька істота доповзає до зачинених дверей і шкребеться в них, жалісливо подзявкуючи.

Куряка, що перетворився на кота, волає. Голосно та безнадійно. Чорні окуляри, які повисли в повітрі, ледь помітно погойдуються від його криків.

— Ну ось, — проказує невдоволений голос. — Іще один. І що їм так припікає? Остобісіли!

Куряка закриває рот. На краю сміттєвого бака сидять два великі попелясто-сірі коти. Чомусь вони здаються небезпечними. Він пробує сказати їм «киць-киць-киць», але нічого не виходить. На мордах у котів виразно проступає відраза. Раніше Куряка не знався на котячих емоціях. Зараз це не становить труднощів. Сміття пахне дедалі привабливіше, але покопирсатись у ньому, мабуть, не вдасться. Надто багато сторонніх. Він іще раз намагається висловити свої думки вголос:

— Допоможіть!

— Не репетуй! — наказує один із котів. — Поводься пристойно. Стрибай-но сюди, до нас.

Голос кота лунає в Куряки у голові. Він слухняно підстрибує — і падає назад у сміття. Підстрибує ще раз. Знову безрезультатно. З третьої спроби йому вдається повиснути на заломленому краю бака, з горем підтягнутися і сісти, зіслизаючи то задом, то передніми лапами.

— Ганьба! — шипить найближчий до нього кіт. Другий мовчки зістрибує вниз із зовнішнього боку бака й кидається між кущі. У кущах починають вовтузитися. Куряка перегинається, намагаючись розгледіти, що там відбувається, і заледве не падає вслід за котом.

— Він щось ловить? Когось?

— Звісно, ловить, дурна людино, — відповідає той із котів, котрий залишився на краю бака. — Твою тінь. Ти ж не хочеш померти котом? Тим більше, кіт з тебе нікудишній.

«Дуже навіть милий котик», — ображено думає Куряка, згадуючи своє відображення в окулярах від сонця.

Сірий тільки пирхає. Потім раптом злітає в повітря, безглуздо розчепіривши лапи, і каменем падає вниз. «Давай, швидше! — долинають до Куряки його думки. — Стрибай сюди! Тютя!»

Подивившись униз, Куряка бачить, що коти припали до землі, нервово приминаючи її лапами. Терзають вони невеликий клаптичок тіні, чомусь густішої, ніж їхні власні.

— Стрибай!!! — волають вони одночасно і з такою силою, що Куряку мало не здуває з краю бака. — Стрибай у тінь!!!

Він мнеться на вузькій смужці жерсті, не наважуючись на самовбивчий стрибок. Коти починають грізно гудіти. Тільки думка про те, що вони з ним зроб­лять, якщо він просто зараз їх не послухається, примушує Куряку стрибнути. Відчайдушно нявкнувши, він падає вниз, намагаючись потрапити в розтягнуту пляму тіні. Від удару всіма чотирма лапами об асфальт перехоплює подих… І тут же стає зовсім темно…

Розплющує очі Куряка в задушливому наметі. Його засліплює різнобарв’я мерехтких ліхтариків. Половинка вхідного пологу відкинута, його нерухомі ноги вистромлюються назовні. Пахне тліючими пахощами. Голова Куряки лежить на розбухлому шакалячому наплічнику. Його нудить. На стогін озираються Табакі й Лорд з картами в руках.

— Я був котом, — шепоче він неслухняними губами.

— От і чудово, — відгукується Табакі. — А тепер поспи.

Ґніт, Соломон і Дон переслідують Рудого, підсвічуючи дорогу ліхтариками. Соломон задихається й пітніє. Нервово озираючись, Рудий стукає в двері Ральфа. Двері зачинені, всередині нікого нема. Рудий присідає навпочіпки та завмирає. Троє переслідувачів зупиняються порадитися. Рудий наслухає крізь двері порожнечу закритої кімнати й обкушує нігті, ціпеніючи від страху.

Слон спить у Пташиному Гнізді, застромивши палець до рота. Йому сниться дивна, подібна на блакитний вогник, пломениста фіалка. Абсолютно випадково знайдена ним на підвіконні Перехрестя.

Ральф відкриває двері коридора вихователів та освітлює сумні очі, які кліпають від яскравого світла.

— Що ти тут робиш? Чому не спиш?

Грубий пробує проповзти повз нього у двері, які відчинилися.

Ральф перехоплює його й піднімає з підлоги.

— Ану, ходи-но зі мною… — він починає спускатися. Грубий у нього на руках покректує й сіпається. — Тихо! — командує Ральф. — Що за дурниці?! Невже за тобою доглянути нікому?

Соломон вимикає ліхтарик і киває Ґнотові на двері вчительського туалету.

Усередині, між умивальниками й пісуарами, метається Рудий, підковзуючись на мокрій підлозі. Бігти нема куди. Тут тільки кабінки, які навряд чи зачиняються. Він обмацує одні двері, другі… Його засліплює яскраве світло. Тих, у кого ліхтарики, не видно, але йому не конче дивитися на них, він їх і так знає. Світло наближається.

У шостій за ліком кабінці на низькому унітазі сидить Метелик і вслухається в шум. Він якраз збирався спустити воду, але тепер вирішує цього не робити. І, загасивши спиртівку, сидить у темряві. Остерігаючись, що його викаже запах.

Куряка й Табакі виповзають з намету Стервожера. З ними виходить сам Стервожер і допомагає Куряці запакуватися у візок. Куряці занадто погано, щоб він міг відмовлятися від його допомоги.

— Щасливо, — напутньо звертається до них Стервожер. — Не заблукайте напотемки.

— Це ти про нас? — обурюється Шакал.

Птах махає їм рукою та пірнає назад у намет. Куряка мріє лише про одне. Якнайскоріше дістатися до спальні.

— Я був котом, — шепоче він, спрямовуючи візок за плямою світла від ліхтарика Табакі. — Гарним таким котиком…

— Слухай, ну чому тебе заїло? — зітхає Шакал. — Ну був собі — то й був. Але тепер ти більше не кіт.

Лунає несамовитий зойк. Ліхтарик випадає Табакі з руки.

Рудий закриває очі, ухиляючись від світла, що б’є в обличчя. Вихоплює ніж. Найбільше жалкуючи, що не надягнув зелені окуляри. Але хто б то здогадався? Він примушує себе розігнутися назустріч ліхтарикам. Хтось чорний стрибає до нього. Відскочивши, Рудий навмання тицяє ножем. Ніж перехоплюють. Щоку обпалює бритвою. Друга тне шкіру на ключиці. Рудий верещить. Чиїсь руки закидають йому назад голову. Він вивертається, гамселячи ногами повітря. Встигає прикрити горло, і бритва розпанахує долоню. Рудий впивається зубами в руку, яка схопила його, прокушує її, вивертається з рукавів куртки і падає на підлогу. Світло ліхтариків стрибає по кахлях. Він відповзає в найближчу кабінку, гримає дверима та нишпорить у пошуках засувки. І таки знаходить. На свій превеликий подив. Перш ніж двері починають стрясатися від ударів зовні, він встигає її засунути. Відступає й перечіпається об чиюсь ногу. Хтось лежить між унітазом і стінкою кабінки. Рудий скрикує.

Той, хто лежить, піднімає голову:

— Чого кричиш?

Рудий, тремтячи, опускається на унітаз. У світлі ліхтариків, яке просочується з-за дверей, власна кров здається йому чорною.

Сліпий сідає, прислухаючись:

— Усе ще ніч, правда?

— Ніч, — схлипуючи, підтверджує Рудий. — І мене вбивають. Утрьох, між іншим!

Немовби на підтвердження його слів двері злітають з завіс. Сліпий дещо непевно піднімається назустріч Ґноту і Соломонові. У сусідній кабінці в унітазі оглушливо спускається вода.

— Чорт! — Ґніт відступає. — Там поряд іще хтось є! А тут Сліпий!

— А де тоді Рудий? — Соломон світить ліхтариком з-поза його плеча.

— Теж тут. Що нам робити?

Постаті з ліхтарями невпевнено переминаються в дверному отворі. Рудий сповзає з унітазу та втискається в стіну, розмазуючи по ній кров.

Дон, який стоїть на атасі, свистом попереджає про небезпеку.

— Біжімо!

Соломон хапає Ґнота за рукав. У дверях туалету вони зіштовхуються з Ральфом.

Ральфові заважає ліхтарик, тому він встигає схопити тільки Ґнота. Мазнувши бритвою, Ґніт вивільняється. Чортихаючись, Ральф підбирає ліхтарик, що впав йому з рук, і освітлює туалет. Виламані двері кабінки. Кахлі в кривавих патьоках.

Спочатку були крики. Потім нізвідки взявся Р Перший з Грубим на руках, посадив його на підлогу, звелів міцно його тримати й побіг. Тепер Табакі й Куряка стережуть Грубого, а він тихо гуде, пускає слину та весь час силкується кудись поповзти.

— Щось трапилося, — шепоче Табакі. — Потрібно подивитися. А ти ж то куди виліз? Зовсім здурів? — він незадоволено щипає Грубого й обертається до Куряки. — Слухай, давай-но його посадимо на тебе. І ти його повезеш. Тільки тримати потрібно якомога міцніше. Щоб не впав.

— Краще на тебе. Не хочу я його тримати.

— На мене не можна. Я занадто ламкий.

Вони якось затягують Грубого до Куряки на коліна, після чого Табакі блискавично вшивається. Куряка намагається їхати за ним, але з Грубим на колінах це неможливо. Тримати його настільки незручно, що коли Грубий починає шарпатися, Куряка, до решти розлютившись, зіштовхує його на підлогу та, ввімкнувши ліхтарик, стежить за тим, як Грубий швидко відповзає в темряву.

Біля вчительського туалету невеликий натовп. Нікого не можна розгледіти. Усі світять від себе. В основному на дверний отвір. І чекають. Нарешті в дверях з’являється Р Перший. Він тягне когось, хто не може йти сам, і з цього когось з огидним звуком скрапує.

— Посвітіть до лазарета хто-небудь! — кричить Ральф, зручніше перехоплюючи свою ношу.

Один із тих, котрі стоять найближче, робить крок уперед, і на стіні проявляється носата тінь Стервожера. Він іде, освітлюючи дорогу Ральфові.

— Це був Рудий, присягаюся! — шипить Табакі, шарпаючи Куряку за лікоть. — А де Грубий? Куди ти його подів?

Затуляючи долонею очі, з туалету виповзає Метелик.

— Позабирайте ваші кляті світилки! — роздратовано кричить він.

Світло ліхтариків впирається в підлогу.

— Десь тут був мій візок. Де він тепер? — Метелик повзає колами, наче обпалена комаха.

— Е! Що сталося? — Табакі штовхає Метелика наплічником. Метелик невиразно щось бурмоче собі під ніс. Табакі штовхає сильніше. Метелик обурено шипить, відбиваючись від наплічника долонею.

— Звідки я можу знати? Я какав! У мене пронос! Я знати нічого не знаю, я з унітазу не злізав. Здається, Рудого порізали. А може, і не Рудого. Не знаю нічого, знайдіть мого візка!

Табакі залишає його повзати у пошуках візка.

— Ніякого толку, — скаржиться він Куряці. — Прикидається ідіотом.

— Поїхали, — просить Куряка. — Я нагулявся. Чесне слово. З мене досить.

Табакі крутить головою, освітлюючи стіни й підлогу:

— Де ж усе-таки Грубий? Я його тобі передав на збереження!

— Не знаю. Поповз кудись. Поїхали.

Табакі докірливо світить Куряці в очі:

— Нам сказано було його тримати. А ти упустив. Тепер потрібно його знайти.

— Добре. Давай пошукаємо.

Табакі не поспішає. Висвітлює опівнічників, які розходяться.

— Зажди, зажди, — шепоче він. — Це цікаво. Дивися…

З темряви в нього жбурляють чимось важким. Це натяк, і Табакі знехотя вимикає ліх­тарик.

— Бачив, скільки їх?

— Що ти тут робиш, Табакі? — запитує знайомий голос. — І навіщо витягнув цього…

Табакі знічується.

— Ми з Курякою гуляли. Нам чогось не спалося. Аж тут крики, Ральф, шум. Під’їхали подивитися. А хто не під’їхав би на нашому місці?

— Добре, потім поговоримо. Забирай його до спальні.

— Але ми повинні знайти Грубого! Нам Ральф звелів. Грубий утік. Без візка, без нічого. Тобто без усього.

— Повертайтеся. Я сам його знайду.

— Добре, Сліпий, — Табакі розвертає візок. — Уже їдемо.

Вони їдуть не самі. Попереду шарудять шини. Ці, котрі попереду, іноді розганяються, впевнені, наче їдуть по центру, й тут же врізаються в стіни. Витворений ними шум допомагає Табакі їхати правильно. Куряка, втішений наказом Сліпого, чесно квапиться дістатися до спальні. Табакі радо був би затримався, але не впевнений, що Сліпий не йде за ним. Тому теж поспішає. Попереду Метелик хрипко присягається комусь, що його пронос урятував чиїсь життя.

Ральф виходить з лазарета й бачить Стервожера, який дочікується його на майданчику. Стервожер збавляє час, викреслюючи ліхтариком зигзаги на стелі.

— Не варто було на мене чекати.

— Я подумав, вам не захочеться йти в темряві. Проведу вас зі світлом.

— Дякую.

Ральф іде до свого кабінету. Стервожер накульгує поряд, освітлюючи паркет під ногами. Біля дверей вони зупиняються, і Стервожер світить на щілину для ключа.

— Можеш іти, — каже Ральф, відчиняючи двері. — Дякую за допомогу.

— Візьми це, Р Перший, — вийнявши щось із кишені, Стервожер подає йому. — Сьогодні вночі це тобі придасться.

Самокрутка. Ральф мовчки її бере.

— На добраніч.

Він закриває двері та вмикає світло.

У дзеркалі, вправленому в дверцята шафи, Ральф розглядає своє лице. Заліплене пластиром. Від ока вниз по щоці. Поріз поверхневий, але Ральф не може не думати про те, як йому пощастило. Трохи лівіше — і він би залишився без ока.

— Сучі діти, — каже Ральф своєму відображенню. Підходить до вікна, піднімає штору. Вдивляється в темінь. Переводить погляд на наручний годинник. Стріпує його. За його глибоким переконанням, ранок уже повинен був настати. Проте завіконний морок безпросвітний. Але не це лякає його. Зимові ночі не поспішають переходити в ранок. Ральфа лякають стрілки годинника, які намертво приросли до другої години — без однієї хвилини. Те ж саме діється з настінним годинником.

— Спокійно, — каже собі Ральф. — Усьому можна знайти пояснення.

Але він не знаходить пояснень тому, що відбувається. Він готовий заприсягнутися, що виходячи від Шерифа — сьогодні відзначався день народження Пастуха Щурів, причому відзначався ґрунтовно, — він подивився на годинник, і було чверть на другу. Відтоді минуло чимало часу. Тільки в лазареті він провів не менше ніж півгодини. Ральф впивається поглядом у хвилинну стрілку, гіпнотизуючи її. Цей годинник працює на батарейках, батарейки іноді сідають. Але ж настінний!.. Настінний годинник по-домашньому заспокійливо цокає.

Ральф опускає штору й бере зі столу журнал. Гортає його, стоячи. Знайшовши статтю про популярну співачку, засікає час і починає читати. Стаття про співачку, ще три — про водорості, про модний цієї зими одяг, про вівчарство. Пробігши спортивні колонки, він відкидає журнал і дивиться на годинник. Настінний зволив перемістити хвилинну стрілку на другу рівно. Наручний уперто показує першу п’ятдесят дев’ять. Ральф дивиться на годинники (нескінченно довго, як йому здається) і нарешті з полегкістю доходить висновку, що вони зіпсовані — і наручний, і настінний. Чомусь зіпсувалися одночасно. Що ж, і таке іноді трапляється.

Ральф обережно знімає годинник із зап’ястка й опускає в настільну шухляду. Само­крутка — подарунок Стервожера — лежить недіткнута на підлокітнику дивана. Якби він її викурив, багато що перестало б виглядати загрозливо.

— Щось сталося з часом, — промовляє Ральф уголос.

Він оглядається на тихий шерех і бачить аркуш паперу, який проштовхнули в щілину під дверима. Одним стрибком він досягає дверей, розчахує їх, далі, чортихаючись, розчахує ще й коридорні двері, але пізно. Нічний візитер встигнув утекти. Ральф якийсь час стоїть, вдивляючись у темряву, потім повертається й підбирає з підлоги листок з ребристим відбитком власної підошви. Кострубаті літери, похапцем написані, ледве вміщаються на клаптику паперу: «Помпея порішив Сліпий. Там були всі».

У четвертій спальні Табакі, примірявшись, упускає наплічник на сплячу кішку, вичікує трохи, а тоді кричить до всіх, хто посхоплювався з ліжок:

— Агов, та ви навіть не знаєте! Сталося таке!

Його крик будить тих, кого ще не розбудив вереск кішки.

Одяг Сліпого пахне виходком, хворобою Метелика, кров’ю і страхом Рудого. Він іде повільно. Обличчя спокійне, як у сплячого. Пальці забігають наперед і повертаються, коли він згадує дорогу. Цей час — тріщина. Між Домом і Лісом. Тріщина, яку він вважає за краще проходити уві сні. У ній пам’ять зачіпається за давно знайомі кути, а разом із пам’яттю зачіпається й тіло. У ній він не контролює слуху, і багато чого не чує, або чує те, чого немає. У тріщині він сумнівається, чи зможе знайти того, кого шукає, — і забуває, кого намірився шукати. Можна ввійти до Лісу, стати його частиною — й тоді він знайде кого завгодно, але двічі за ніч Ліс небезпечний, як небезпечна подвійна тріщина, що заковтує пам’ять і слух. Сліпий іде повільно. Його руки — швидше. Вони втікають крізь прорізи в рукавах светра — рукавах, які були занадто довгими, відтак він розрізав їх складаним ножем аж до ліктів. Босі підошви, чорні, як сажа, липнуть до паркету.

Йому в обличчя вдаряє світло. Він проходить його наскрізь, не помічаючи. Рука ловить його за плече. Сліпий зупиняється, здивований тим, що не розчув кроків.

— Ходи зі мною. Є розмова.

Сліпий упізнає голос і кориться. Рука Ральфа не відпускає його плеча аж до дверей.

Кабінети — наче пащеки капканів. Сліпий ненавидить їх. Дім — його територія, з якої випадають тільки кабінети — кімнати-пастки, що пахнуть залізом. Поза ними все належить йому, а в кабінетах він не пан навіть самому собі. У кабінетах є тільки голоси та двері. Він заходить і чує клацання. Зімкнулися зуби капкана, він у порожнечі, наодинці з диханням вихователя. Тут пам’яті немає. Тільки слух. Він чує вікно й вітер, що просочується в його щілини. І шерех, що нагадує шерех паперу. Клаптика паперу, яким шелестить трипалий Ральф.

— Ти був там. Коли порізали Рудого. Я тебе бачив.

— Так, — обережно відповідає Сліпий. — Я там був.

— Ти чув тих, хто це зробив. І ти їх, звичайно, впізнав.

Голос Ральфа — гострий, як лезо ножа, — плаває, віддаляючись і наближаючись.

Так, ніби його заглушає вітер. І це справді вітер. Він дзвенить у вухах Сліпого, торгає його волосся. Дивне щось коїться зі Сліпим. Там, де цього не має бути. У задушливому кабінеті вихователя він чує Ліс.

Відразу за порогом.

Ліс підкрадається до дверей.

Дряпає їх гілляччям і шурхоче корінням.

Він зове. Він жде…

Пробігти мокрим узліссям під білим місяцем… Знайти когось… Когось…

— Що з тобою? Ти мене почув?

— Так… — Сліпий пробує усунути всі звуки, крім голосу. — Так, я чую…

— Тих, хто це зробив, ти не зачепиш. Ти зрозумів мене? Досить уже з нас, досить Рудого. Я знаю Закон. Три на одного і так далі. Це мене не цікавить. Цього разу Закон доведеться обійти. Тобі.

Сліпий слухає. Дивного чоловіка, що живе у Домі, однак не знає, що таке Дім. Не знає ночей та їхніх правил.

— Ти мені не відповів.

Так. Дивний чоловік чекає на відповідь. Цікаво, на яку?

— Ніч привела їх до мене, — каже Сліпий. Пояснює, як дитині, занадто маленькій, щоб зрозуміти. — Ніч розбудила мене і примусила почути. Як троє ловлять одного. Чому? Я не знаю. Ніхто не знає.

— Ти їх не чіпатимеш. Я забороняю. Якщо з ними що-небудь станеться, ти про це пошкодуєш.

Сліпий терпляче слухає. Можна тільки слухати. Раз неможливо пояснити. Дорога до Лісу заростає колючками. Внутрішній годинник давно процокав світанок. Але ніч не закінчується. Тому що це Щонайдовша Ніч; та, котра приходить лише раз на рік. Не закінчується й ця безсенсовна розмова, в якій у кожного своя правда. І в нього, і в трипалого Ральфа.

— Ти чуєш мене?

Він чує. Струмки, які витікають у землю. Танучих жаб і птахів. Дерева, які кудись ідуть. І йому сумно.

— Ти не торкнешся їх навіть пальцем. Бо інакше на раз-два вилетиш з Дому до чортової матері! Ти зрозумів? Я особисто про це подбаю!

Сліпий посміхається. Ральф не знає, що, крім Дому, нічого немає. Куди звідси можна вилетіти?

— Я знаю, що Помпея вбив ти. І директор про це дізнається.

Мабуть, так написано на папірці, що його Р Перший тримає у жмені. Зіжмаканий шепіт стукача? Крик Рудого, який прогнав його сон. Запах крові та зламані двері. Він раптом згадує, кого повинен був знайти. Грубого. Тріщина закривається. У Дім рветься вітер. Там, зовні, — холод і сніг.

— Перестань посміхатися! — руки Ральфа струснули ним несподівано сильно. Були якісь слова, він повинен був їх промовити. Але слів немає.

— У мене немає для тебе потрібних слів, Р Перший, — каже Сліпий. — Не сьогодні вночі.

Небезпека дихає на нього. Він нічого не може пояснити. Він живе за Законами. Живе так, як бажає Дім, бажання якого він вгадує. Він чує їх, коли інші не чують. Як було з Помпеєм.

— Ти гавкаєш на вітер, Ральфе, — каже Сліпий. — Усе буде так, як має бути.

— Ах ти, щеня! — повітря довкола густішає, заростаючи клаптями вати. Шлунок Сліпого наповнюється склом. Воно з дзвоном б’ється та штрикає його зсередини.

— Тихо! — осмикує Сфінкс сам себе, спіткнувшись об паркетину, що відстала. Горбач квапиться посвітити йому під ноги. Вони шукають Грубого, якого взагалі-то обіцяв знайти Сліпий. Так сказав Табакі, котрий перебудив усіх, щоб оповісти історію своїх пригод. Сфінкс майже впевнений, що знає, де можна знайти Грубого. Сфінксові його шкода.

За часом уже ранок, але Дім не знає про це — чи не бажає знати. Огидливо скрипить паркет. Десь далеко в зовнішності завиває собака. За стінами спалень шумлять і перемовляються, в душових гудуть труби.

— Мало хто спить, — зауважує Горбач. — Майже ніхто не спить.

— Адже не кожної ночі скидають ватажків, — відповідає Сфінкс. — Напевно, в кожній зграї знайшовся свій гулящий Шакал.

Вони проминають учительський туалет. Він виглядає зловісно, як і належить «місцю події». Горбач і Сфінкс сполохують дві тіні, які шепочуться та втікають подалі від світла.

— Сюди вже перші екскурсії, — зітхає Горбач. — До ранку посунуть отарами.

Сфінкс мовчить.

— Може, Сліпий уже знайшов його?

Горбача підбадьорюють розмови. Він не любить виходити ночами.

— Якби знайшов, то приніс би. Півгодини для нього цілком досить, щоб відшукати в Домі кого завгодно. Півгодини чи навіть менше…

— Тоді чому його немає?

— Запитай щось простіше, Горбачу. Я тут з тобою, а не зі Сліпим.

На сходах тхне недопалками. Прогоном нижче хтось сонно чхає. Хтось, хто слухає транзистор.

— Угору? — дивується Горбач.

— Хочу дещо перевірити, — пояснює Сфінкс. — Є одне припущення.

Грубий спить, притулившись до дверей, які ведуть на третій. Безформний і нещасний. Важко зітхає та бурмоче вві сні. Горбач піднімає його, тоді відкривається калюжка, яка вже підсохнула, в ній валяються два пообкусувані медіатори. Ними, ймовірно, Грубий намагався відчинити двері. Чутливий до переживань нерозумних, Горбач, мало не плачучи й плутаючись у волоссі, загортає Грубого у свою куртку. Сфінкс чекає, постукуючи п’ятою об поручні. Холод зі сходів кусає за голі щиколотки.

Грубий бурмоче та хлипає носом, але не прокидається. Назад вони йдуть повільніше. Горбач насилу світить з-під згортка з Грубим, а Сфінкс без протезів нічим не може йому допомогти. Хтось із транзистором знову чхає. Завіконне небо на Перехресті все ще чорне.

— Давайте я посвічу, — каже Лорд, викотившись на них із темряви. Горбач, який ледь не впустив з переляку Грубого, з полегкістю зітхає й передає Лордові ліхтарик.

— Що ти тут робиш?

— Гуляю, — огризається Лорд. — А ти як думав?

«Двоє, — рахує подумки Сфінкс. — Залишився Сліпий».

Накульгуючи, Стервожер тягне у Гніздо громіздку споруду, яка волочиться за ним блідим шлейфом. Побачивши їх, зупиняється і — бездоганно ввічливий — вітається.

— Погода чудова, — каже він. — Ви, я сподіваюся, добре маєтеся? З Лордом ми вже бачилися.

— А зі Сліпим? — запитує Сфінкс.

— Не довелося, — скрушно зізнається Стервожер. — Дуже шкода.

Далі вони йдуть і їдуть — усі п’ятеро. Стервожер нічого не розповідає про Рудого. Він розмовляє тільки про погоду, і коли біля дверей третьої його ліхтарик висвітлює Сліпого, стверджує спеціально для нього, що «погода гарна як ніколи». Сліпий відповідає зовсім не виразно. Попрощавшись, Стервожер зникає у дверях третьої, відносячи з собою наметове полотно й жердини, обплутані ременями. Промінь від Лордового ліхтарика стрибає по стінах.

— Де ти був? — запитує Сліпого Сфінкс.

Передпокій зустрічає їх яскравим світлом, віниками, які раз по раз завалюються, а також розкошланими головами в дверному отворі. Горбач заносить до спальні сплячого Грубого.

— Ось він, наш маніяк грубесенький! — збуджено коментує голос Табакі. — Ось він, наш мандрівничечок…

Сліпий завертає до вмивальні. Сфінкс іде за ним.

— Чия це кров на тобі?

Сліпий не відповідає. Але Сфінкс і не чекає відповіді. Він сідає на край низької раковини та спостерігає. Сліпий, перехилившись над іншою раковиною, перечікує напад нудоти.

— Ніч затягнулася. Навіть для Щонайдовшої, — каже Сфінкс сам до себе. — І саме ця ніч мені не подобається. Здається, якщо всі полягають спати, вона закінчиться швидше. То чия це кров?

— Рудого, — похмуро відповідає Сліпий. — Потім розповім, зараз мене нудить. Старий Ральф витрусив з мене вечерю.

Сфінкс нетерпляче розгойдується на краю раковини, облизуючи ранку на губі:

— Через Рудого? То це ти його порізав?

Сліпий повертає до Сфінкса бліде обличчя з двома червоними пухирями замість повік:

— Не верзи дурниць. Через Помпея. Якщо я його правильно зрозумів. Він дізнався. Хтось йому настукав. Увесь час шарудів якимсь папірцем.

— Але чому саме зараз? Чому сьогодні? Він що, збожеволів?

— Може, й так. Якщо послухати, що він верзе, то, можливо, таки збожеволів, — Сліпий знову нагинається над раковиною. — А якщо ні, то скоро збожеволіє. Б’юсь об заклад, зараз він обстукує по черзі всі свої годинники і міняє в них батарейки. Думає, хто влаштував йому таку підлоту. Відкусив ранок і проковтнув його.

— Не смійся, тебе знову скрутить.

— Не можу. Він звелів мені й пальцем їх не чіпати. Ні Соломона, розтак його, ні Ґнота з Доном. Навіть не розгледів їх, але вважає своїм обов’язком заступатися. «Я знаю ваші Закони». Я сам не знаю наших законів. Я — не знаю. А він знає. Треба було уточнити, що він мав на увазі.

Сфінкс зітхає:

— Виправ мене, якщо я помиляюся. Соломон, Ґніт і Дон порізали Рудого, а він тебе вдарив за те, що ти не пообіцяв залишити їх у спокої, так? Здається, ти чогось не догово­рюєш.

— Він врізав мені за те, що я не вмію ввічливо висловлюватися, — уточнює Сліпий, випростуючись.

— А ти не вмієш?

— Залежно коли, — Сліпий поправляє светр, який сповзає з плеча. — Чорт, я зараз випаду з цієї одежі. Це називається декольте?

— Це називається чужий светр. На три розміри більший, ніж треба. То він тебе вдарив через Соломона чи через Помпея?

— Через нерви. Бо його теж порізали. Він рознервувався. А тут іще стукачі. Він змусив мене помити там усе, перш ніж відпустив.

Сліпий замовкає, спохмурнівши. Вираз його обличчя Сфінксові не подобається. Він злізає з раковини і підходить до Сліпого.

— Сталося щось іще?

Сліпий знизує плечима:

— Не знаю. Може, він нічого й не зауважив. Я хочу сказати… Адже люди не мають звички розглядати чужу блювоту, як ти думаєш?

— Зазвичай не мають. А що? Було що розглядати?

— Ну… Чесно кажучи, мишки не встигли до пуття перетравитися. На жаль, окрім них, там майже нічого не було. У сенсі, нічого, що могло б їх замаскувати.

— Досить, Сліпий, — кривиться Сфінкс. — Давай без подробиць. Від щирого серця сподіваюся, що Ральф не придивлявся до того, чим ти прикрасив його кабінет.

— Я теж. Сподіваюся. Але він якось украй дивно мовчав. Здається, навіть приголомшено.

— Чим приголомшене мовчання відрізняється від звичайного?

— Відтінком.

— Ага, — зітхає Сфінкс. — Якщо відтінком, то кепська справа. Він побачив, а вже що він при цьому подумав — ми не дізнаємося. Можливо, це навіть на краще.

Сліпий посміхається:

— Щастя в невіданні?

— Щось приблизно таке, — похмуро погоджується Сфінкс.

— Настирливий дядько цей Ральф. Сновигає ночами… Лізе, куди не просять… Чіпляється з дурними вимогами… Бісить…

Відійшовши від раковини, Сліпий зриває з гачка рушник і витирає лице. Сфінкс пильно роздивляється відбитки його босих ніг на кахлях. Червоні від крові.

— Ноги теж не завадило би помити. Де ти їх так порізав?

Сліпий проводить долонею по ступні:

— Дійсно, порізав. Десь там, не пам’ятаю. Може, на пустирищі, — він поправляє светр, який знову сповзає. — Послухай, я так втомився…

— Чому ти вічно нацуплюєш всяке дрантя? — Сфінкс майже кричить.

Сліпий не відповідає.

— Чому ходиш босоніж по склі?

Не дочекавшись відповіді, Сфінкс закінчує пошепки:

— І якого біса ти навіть не відчуваєш, що порізався, поки тобі про це не скажуть?!

Сліпий мовчить.

Зітхнувши, Сфінкс тихо виходить.

У спальні горить світло. На краю ліжка Лорд закутується в ковдру та палить. Куряка пошепки описує Лері й Горбачеві жахіття перебування в котячій шкурі. Табакі спить із зашарілим, опаленим захватом обличчям, стискаючи в руках похідний наплічник, вивернутий навиворіт.

Сфінкс

Третє чаювання.

Шакал бадьорий і веселий. Він встигає подрімати, прокинутися, розповісти те, що пропустив за перші три рази, й вже пробує скласти пісню, яка би відповідала нагоді. Лері й Горбач у куртках поверх піжам сидять перед кавоваркою навпочіпки, ніби перед вогнищем. Лері зітхає: «Ну й таланить же людям… Стільки всього побачити…» — і провокує Табакі ще на півгодини захопленої шаленої скоромовки, від якої вже нудить усіх, окрім нього самого та Лога.

Блідим посланцем потойбічного світу повертається Сліпий — від п’ят до маківки яскрава ілюстрація кривавих історій Шакала. Зграя розглядає його самого й светр. Особ­ливо светр. Ще б пак. Не щодня таке вдається побачити.

Табакі ненадовго замовкає з гордим виглядом: «Ну, що я казав? Ніч повна жахіть!» Так наче він особисто виваляв Сліпого в крові та блювоті. Одне за другим перед очима зграї пропливають страхітливі видіння, а я раптом похоплююся, що немає Куряки. Чи не втопив його хто-небудь в унітазі? За Курякою останнім часом потрібно пильно стежити. У нього з’явилася звичка доводити всіх навколо.

— Який у тебе брудний… Ой-ой-ой… Светр… — медово виспівує Шакал. — Ой де, ой де ж ти так запаскудився?

Блідий, ігноруючи Шакала, валиться на ліжко. Лері, трусячи уривками бакенбардів над чашкою чаю, підморгує Горбачеві. Горбач відвертається.

— Ну що? — мерзотним голосом запитує Чорний. — Ще одним ватажком менше стало?

Цікаво, до кого він звертається?

Табакі, який вирішив, що питання адресоване йому, негайно починає переказувати жахливу повість уп’яте:

— Чуємо: хтось кричить. Ну, думаємо, щось трапилося. Дивимося, а це…

Чорний забирається геть.

— Вибігає Р Перший звідкись з боку сходів, — закінчує Горбач за Шакала. — Може, досить, Табакі? Скільки можна?

Шакал ображається, як мала дитина.

Лорд, загортаючись у плед, дивиться на мене ясними очима:

— Може, зіграємо в шахи?

Не награвся. Мало йому було карт на півночі. Нікому в цій кімнаті не потрібний сон, окрім мене. Мені він теж не потрібний, але хочеться на всіх наверещати, всіх повкладати, вимкнути світло й чекати ранку в темряві, вдаючи сплячого. Мені не подобається ця ніч. Як і всі подібні до неї, починаючи з найпершої. Ранок, який настав після тієї першої Щонайдовшої, був набагато гірший, ніж ніч, на щастя, його я майже не пам’ятаю. За єдиним винятком. У кожного є власний задавнений кошмар. Мій — це білий кораблик. Навіть зараз, коли на противагу цьому я можу пригадати силу-силенну поганого, білий кораблик залишається поза конкуренцією. Він не просто будить, він примушує здригнутися, і починаєш захлинатися сльозами. При всій моїй любові до Шакала не можу ні зрозуміти, ні прийняти його палкого захвату Щонайдовшими. Адже й ту, першу, він пережив разом з нами, разом зі мною. Як же тепер він примудряється отримувати від них стільки втіхи? Невже нічого не пам’ятає? Трохи чудуючись — думка про підозрілу безпам’ятність Табакі терзає мене не перший рік, — йду до дверей. Потрібно знайти Куряку. Не заспокоюся, поки не зберу всіх у спальні.

— Дивимося, а це Р Перший з Грубим. Раз — і жбурляє його нам! А там кричать, пищать…

У тамбурі темно, у ванній — світло та голоси. Притуляюся до одвірка й слухаю. Мені не потрібно їх бачити, щоб здогадатися, хто там кого заганяє в кут.

— Це був я, і в той же час зовсім не я, — пояснює Куряка. — Я до смерті перелякався, але чомусь було приємно. Не знаю, як таке може бути… Знати, що маєш ось такий вигляд, і не померти на місці.

— А от не треба чіпати наркоту!

Я їх не бачу, але знаю, що підборіддя Чорного зараз нависає над Курякою, як молот над ковадлом. І коли він ударить, полетять іскри.

— Кіт, кенгуру, динозавр — тут тобі що завгодно організують, лише попроси. Навіть просити не треба. Господи, полізти до Стервожера і щось там хлистати в його відстійнику! Та він сто років уже нічого не жере, крім усякого дурману! Хочеш відкинути копита — будь ласка, ходи до нього в гості й пригощайся всім, що дадуть! Тільки потім не ремствуй, що з тобою щось не те сталося. Скажи дякую, що живий залишився. Котом він, бачте, був!

— Я кажу про інше!

Бідний Куряка. Він загнаний у кут і тихо огризається, не розуміючи, з ким має справу.

— Річ не в цьому. Річ у тому, як я себе почував. Мені це сподобалося, розумієш?

— Розумію, — з відразою відгукується Чорний. — А ти розумієш, куди тебе понесло і з ким ти зв’язався?

— Табакі…

— Не кажи мені про Табакі. Взагалі краще помовчи. І подумай. Повернися до кімнати, подивися на всіх уважно — і подумай. Що тобі сказав Сліпий?

— Що не треба гуляти ночами.

— Ха! — промовисто пирхає Чорний, вклавши в цей вигук усю іронію, на яку тільки спромігся.

— Але ти сказав те ж саме.

— Я сидів у спальні. А він вештався бозна-де. Ти його бачив? На що він подібний!

Далі не слухаю. Скриплять вхідні двері, і я відступаю під вішалку. Заходить хтось маленький і темний, притискається до стіни. Хто?

Тихо окликаю нічного гостя.

— Це я, — відповідає голос Рудої. — Це я, Сфінксе, — її рука намацує мене й відсахується. — Ти що, ховаєшся?

— Уже ні.

Стаю в смугу світла з-під дверей ванної. Розмовляємо пошепки. Я — щоб не сполохати Чорного, вона — бо шепочу я.

— Що сталося?

— Ти повинен знати. Рудий… Що з ним? У нас кажуть…

З її голосу проростає Могильник. Троє дітей у палаті, де повно мотлоху. Волосся дів­чинки пломенисте, як вогнище. І літають подушки від ліжка до ліжка, гублячи пір’я та кнопки застібок.

— Усе гаразд. Він живий. Зовсім трохи порізали.

Я кажу те, що припускаю, а не те, що дізнався від Шакала. Якщо вірити Шакалові, Рудий уже давно труп.

— Дякую, — шепоче дівчина в темряві. І починає плакати.

Де твоє плече, Сфінксе? Давай, підставляй його. Тільки це ти й умієш робити. Вона знаходить його сама, навпомацки. Стоїмо потемки, вона — припавши лицем до моєї куртки; у ванній тече вода, і голос Чорного катує Куряку, вливаючи йому до вух отруту, а в спальні Табакі складає пісню про нічні події, і найбільш захоплива з-поміж них та, що хлопця, якого дівчина, котра ридає мені в плече, вважає своїм братом, порізали. Украй відповідна тема для пісні. Мене розбирає злість, однак я не знаю, на кого злюся дужче. Може, найгіршою є ця ніч, яка не має кінця?

— Пішли, — кажу я їй. — Пити чай.

Чим би це затулити пельку Шакалові?

— Ні. Не можу. Я тільки хотіла дізнатися про Рудого. Я була певна, що ви будете знати…

Добре ще, що вона не чує пісні й того, що бурмоче Чорний.

— Пішли, — говорю я. — Переночуєш сьогодні в нас. Табакі розповість, що він бачив. Він же був там.

— Але…

— Що?

Вона мнеться й задкує до дверей:

— Лорд може неправильно зрозуміти. У нас із ним була розмова. Сьогодні. Він приїжджав до мене. І якщо я тепер до вас прийду... Це буде як відповідь.

— А ти не хочеш йому відповідати?

Мовчання. В якому радше збентеження, ніж протест. Так мені здається, хоч, можливо, я себе обманюю.

— Чи все-таки хочеш?

Вона мовчить.

— Рудась!

— Пішли! — хапає мене за рукав. — Я сама не знаю, чого я хочу. Але я не хочу звідси йти.

Ми заходимо до спальні. Наш прихід обриває пісню і вганяє зграю в заціпеніння. Утім, вони досить швидко повертаються до тями.

Привітальна промова Табакі. Помахи Логових долонь від кавоварки до чашок і назад. Він запрошує. Горбач вибігає, балансуючи попільничками. Македонський наступає на тарілочку з котячим молоком і перевертає її. Підводжу Руду до строєного ліжка. Вона сідає біля Лорда — і в очах Золотоголового спалахує власницька іскра. Тріумфальна іскра. Він сором’язливо гасить її віями.

— Руда прийшла запитати про Рудого, — пояснюю я. Звучить це як ідіотський каламбур.

— Ах — Рудий! А що Рудий, — Табакі блискавично воскрешає всіх нічних покійників. — Та він майже не постраждав. Ральф вчасно нагодився, і його врятував. Усе сталося так…