Дівчата

Частина друга

Коли я прокинулася, хвиля туману притислася до вікна, спальню наповнювало білосніжне світло. Знадобився якийсь час, щоб мене знову охопило розчарування і відомі факти — я в будинку Дена. Це його комод у кутку, його тумбочка зі скляною поверхнею. Його облямована сатиновою стрічкою ковдра, якою я накриваюся. Я згадала про Джуліана і Сашу, тонку стіну між нами. Я не хотіла думати про минулу ніч. Стогони Саші. Нечленороздільне, надмірне «Трахни мене трахнименетрахнимене», яке повторювалося стільки разів, що перестало мати значення.

Я втупилася в монотонність стелі. Вони були безтурботні, як і всі підлітки, і це пояснювало їхню поведінку цієї ночі. Та все ж. Я вирішила, що буде люб’язно з мого боку, якщо я зачекаю у своїй кімнаті, доки вони поїдуть до Гумбольта. Дам можливість щезнути, не змушуючи їх до ранкових проявів увічливості.

Як тільки я почула, що машина виїхала з гаража, я встала з ліжка. Будинок знову був моїм і хоч я очікувала на полегшення, я також була засмучена. Саша і Джуліан поїхали назустріч новим пригодам. Повернулись у вир більшого світу. Я швидко зітруся з їхньої пам’яті — жінка середнього віку в забутому домі — невеличка помітка в пам’яті, що ставатиме дедалі меншою, оскільки реальне життя рухатиме їх уперед. Я не усвідомлювала доти, яка я самотня. Чи це було щось більше, ніж просто самотність: можливо, відсутність погляду, спрямованого на мене. Хто б переймався, якби я припинила своє існування? Ці дурнуваті фрази я запам’ятала від Рассела — припинити своє існування, так він закликав нас зникати самим. І всі ми кивали, як золотаві ретрівери, реальність нашого існування робила нас зарозумілими, готовими зруйнувати те, що здавалось довговічним.

Я увімкнула чайник, відчинила вікно, щоб впустити холодне повітря. Я зібрала, як мені здалося, багато порожніх пляшок від пива — вони ще випивали, доки я спала?

Після того як я викинула сміття, зібравши пластик і свій непотріб, мій погляд зосередився на пошарпаних ділянках обледенілих рослин уздовж шосе. На пляжі неподалік туман почав розсіюватись, і я змогла побачити, як повільно рухалися хвилі. Скелі вгорі вицвілі і сухі. Гуляло зовсім мало людей, очевидно, всі в термобілизні. Більшість з них були з собаками — це був єдиний пляж в окрузі, де можна було вигулювати собак без повідка. Я кілька разів бачила одного і того самого чорного ротвейлера, його важкий біг підтюпцем. Нещодавно в Сан-Франциско пітбуль убив жінку. Чи не було дивним, що люди любили створінь, які могли завдати їм шкоди? Не вкладалось у голові, що, можливо, вони любили тварин сильніше саме за їх стриманість, за те, що ті дарували їм тимчасову безпеку.

Я поспішила назад усередину. Я не могла залишатись у будинку Дена вічно. Скоро мала з’явитися робота доглядальниці. Якою ж знайомою вона була для мене — привезти когось на терапію теплими водами. Сидіти в приймальні лікаря, читаючи статті про вплив сої на пухлини. Про те, що заповнювати свою тарілку варто всіма кольорами веселки. Про звичайну бажану брехню, трагізм у її нестачі. Невже хто-небудь вірить у це? Начебто яскравий спалах твоїх зусиль може відвернути смерть, червоним прапором відволікти увагу бика.

Чайник свистів, тож спершу я не почула, як Саша зайшла до кухні. Її несподівана присутність налякала мене.

— Доброго ранку, — сказала вона. Вздовж її щоки висохла смужка слини. Вона була одягнена в короткі шорти-треніки, її шкарпетки були в яскраво-рожеві цятки-символи, як я пізніше зрозуміла, то були черепи. Вона проковтнула, її рот вкривався нальотом після сну.

— Де Джуліан? — запитала вона.

Я намагалась приховати свій подив.

— Я чула, як нещодавно від’їхав автомобіль.

Вона підозріло глянула на мене.

— Що? — запитала вона.

— Хіба він тобі не сказав, що їде?

Саша помітила моє співчуття. Її обличчя напружилося.

— Звичайно, він казав мені, — сказала вона за мить. — Так, звичайно. Він повернеться завтра.

Тож він залишив її. Перше, що спало мені на думку, це гнів. Я не нянька. А тоді полегшення. Саша — дитина, і їй не варто було їхати з ним до Гумбольдта. Поїздка на квадроциклі через огорожі з колючого дроту, до якогось клятого ранчо під тентом у Ґарбевілі, лише щоб придбати сумку з травою. Я була навіть трохи рада її товариству.

— Я зовсім не люблю їзду, — сказала Саша, хоробро згладжуючи ситуацію. — Я страшенно стомлююсь на цих вузеньких дорогах. До того ж він їздить, немов божевільний. На неймовірній швидкості. Вона обперлась об стійку, позіхнула.

— Не виспалася? — запитала я.

Вона сказала мені, що випробовувала багатофазовий сон і залишилася незадоволеною.

— Це було надто незвично, — мовила вона. Крізь сорочку проглядались її соски.

— Багатофазовий сон? — запитала я, скромно затягуючи халат.

— Томас Джеферсон робив так. Спиш по годині шість разів на тиждень.

—І не спиш решту часу?

Саша кивнула.

— Перші кілька днів усе чудово. Але я втомилася. Здавалось, я вже не зможу спати знову нормально.

Я не могла поєднати дівчину, яку я чула минулої ночі, з дівчиною, що стояла зараз переді мною, розповідаючи про експерименти зі сном.

— У чайнику достатньо окропу, якщо щось хочеш, — сказала я, але Саша похитала головою.

— Я не їм зранку, як балерини, — вона глянула у вікно, щоб побачити олив’яне простирадло. — Ви купалися тут?

— Ви тут узагалі купаєтесь?

— Дуже холодно, — я лише іноді бачила серфінгістів, які наважувались покататись на хвилях, їхні тіла повністю вкривав неопрен, капюшони на головах.

— Проте ви заходили?

— Ні.

На обличчі Саші з’явилося співчуття. Неначе я пропустила очевидну насолоду. Але ніхто не купався, я задумалася про відчуття захищеності свого життя в цьому чужому будинку, про вузький коловорот своїх днів.

— До того ж там акули, — додала я.

— Насправді вони не нападають на людей, — сказала Саша, знизуючи плечима.

Вона здавалася зовсім виснаженою, неначе після важкої хвороби. Я спробувала виявити бодай якийсь осад минулої порнографічної ночі, але нічого не було. Її обличчя було блідим і безневинним.

Сусідство Саші, бодай на день, потребувало дотримання певних норм. Власне перебування в домі іншої особи передбачало, що не можна жити по-свинськи, не можна залишати шкірку від апельсина в раковині. Я переодягнулась одразу після сніданку, замість того, щоб тягати халат увесь день. Нафарбувалася тушшю із майже висохлого тюбика. Це були звичні людські турботи, щоденні справи — не більше, але я тривалий час прожила наодинці і вже позбулася тих звичок — я вважала, що заради себе не варто докладати таких зусиль.

Спливло багато часу відтоді, як я востаннє жила з кимось, а саме з чоловіком, який був викладачем на курсах англійської мови при одному з фіктивних коледжів, розрекламованих на лавочках автобусних зупинок. Студентами здебільшого були багаті іноземці, які хотіли стати дизайнерами відеоігор. Я здивувалася, що подумала про нього, про Девіда, що згадала час, коли уявляла життя з кимось. Нехай це не було коханням, проте було приємним захопленням, яке могло його замінити. Мила тиша, що була між нами під час їзди на машині. Те, як я одного разу побачила, що він дивиться на мене, коли ми гуляли в парку.

Але тоді все почалося — жінка стукала в двері в незвичний час. Щітка для волосся кольору слонової кості, яка належала ще моїй бабусі, зникла з ванної кімнати. Я ніколи не розповідала Девіду про деякі речі, тож якою б не була наша близькість, її було мимоволі зіпсовано, неначе яблуко черв’яком. Моя таємниця була глибоко захована, але вона була. Можливо, причиною того, що сталось, і були інші жінки. Я залишила відкритим простір для таких секретів. Хай там як, але цікаво, на скільки добре можна знати іншу людину?

Я припускала, що ми з Сашею проведемо решту дня в чемній тиші. Що Саша заховається, як мишка. Вона була досить чемною, але згодом її присутність ставала очевидною. Я побачила, що вона залишила відкритими двері холодильника, заповнивши кухню дивним гулом. Її спортивну кофту на столі, книжку про Еннеаграму, розгорнену на стільці. В її кімнаті гучно лунала музика з колонок ноутбука. Це здивувало мене — вона слухала співачку, жалібний голос якої був вічний для певного типу дівчат, яких я пам’ятала з коледжу. Дівчат, замучених ностальгією, дівчат, які запалювали свічки і допізна місили тісто на хліб босоніж у костюмах акробатів.

Мені не раз траплялися речі, які нагадували про пережитки минулого, — пережитки шістдесятих можна побачити повсюди в цій частині Каліфорнії. Рвані клаптики молитовних прапорців на дубах, фургони без коліс, навічно припарковані на полях. Чоловіки похилого віку в декоративних сорочках з цивільними дружинами. Але це були передбачувані сліди шістдесятих. Чому б це Саші ними цікавитися?

Я зраділа, коли Саша увімкнула іншу музику. Жінка виконувала пісню в готичному стилі під електропіаніно, якої я раніше ніколи не чула.

Того дня я спробувала подрімати, але не змогла заснути. Я лежала, зосередивши погляд на обрамленому фото, що висіло над комодом: піщана дюна, вкрита травою м’ятного кольору. На огидному павутинні по кутках. Я неспокійно крутилася на простирадлах. Я надто переймалась тим, що Саша була в сусідній кімнаті. Музика на ноутбуці грала протягом усього дня, крім того, на фоні пісень іноді я чула звуки натискання кнопок, гудки і дзвінки. Що вона робила — грала в ігри на телефоні? Переписувалась із Джуліаном? Мені раптом стало болісно усвідомлювати, що вона, мабуть, почувається самотньою.

Я постукала в двері, але музика грала надто гучно. Я спробувала ще раз. Нічого. Мені стало ніяково від прояву наполегливості, я хотіла чимдуж тікати до своєї кімнати, але в дверях з’явилася Саша. Її обличчя досі було сонним, волосся скуйовджене від подушки — можливо, вона теж намагалась, подрімати.

— Хочеш чаю? — запитала я.

Минула якась мить, перш ніж вона кивнула, неначе вона забула, хто я.

Саша сиділа за столом мовчки. Розглядала нігті, позіхаючи від страшенної нудьги. Я згадала цю позу зі своєї юності — висунувши щелепу вперед, дивилася з вікна автомобіля, неначе несправедливо затриманий в’язень, увесь час бажаючи, щоб моя мама сказала що-небудь. Саша чекала, що я порушу її мовчання, запитаю щось, і я відчувала її погляд на собі, коли наливала чай. Приємно було бути об’єктом для обзору, навіть незвично. Я взяла чималі чашки і розклала віялом гречані крекери, хоч вони і були трохи несвіжі. Я хотіла подати їй, але побачила, що тарілка вже стояла просто перед нею.

Чай був надто гарячий; ми сиділи мовчки, нахилившись над чашками, моє обличчя стало вогким від легкої пари. Коли я запитала, звідки Саша родом, вона відповіла, кривляючись.

— З Конкорду. Відстій.

— Ти вчишся в університеті разом з Джуліаном?

— Джуліан не вчиться в університеті.

Я не знала напевне, чи це була інформація, яку знав Ден. Я спробувала пригадати, що чула від нього, коли ми востаннє розмовляли. Ден говорив про сина із покірливою смиренністю, вдаючи байдужого батька. Він безтурботно позіхнув кілька разів: хлопці є хлопці. Джуліан був зірвиголовою у старшій школі, проте Ден висловлювався про це поблажливо.

— Ви вже давно разом? — запитала я.

Саша сьорбнула чаю.

— Кілька місяців, — відповіла вона. Її обличчя оживилося, неначе розмова про Джуліана була джерелом життєвої енергії. Вона, мабуть, вже пробачила йому, що він її залишив. Дівчатам добре вдається згладжувати такі моменти розчарування. Я подумала про минулу ніч, її надмірні стогони. Бідна Саша.

Вона, мабуть, вірила, що будь-який смуток, будь-який спалах хвилювання з приводу Джуліана були проблемою, яка розв’язувалася на рівні логіки. Смуток у такому віці має особливе розуміння обмеження волі: ти стаєш на диби і виступаєш проти зобов’язань перед батьками, школою і віком, проти речей, які стримують тебе від щастя, що чекає на тебе. Коли я навчалась на другому курсі коледжу, то в мене був хлопець, який з придихом говорив про втечу до Мексики — у мене в голові не вкладалося, що ми більше не зможемо тікати з дому. Також я не уявляла, заради чого тікати, крім теплішого повітря і частішого сексу. Тепер я стала старшою, і бажані погляди на майбутнє самі собою стали не такими втішними. Я завжди могла відчути певну форму пригніченого настрою, який не поліпшується, а наростає, викликаючи здавлене і знайоме відчуття, неначе простір заповнює сумне забуття готельного номера.

— Послухай, — сказала я, безглуздо незаслуженим, батьківським тоном. — Сподіваюсь, Джуліан гарно до тебе ставиться.

— А чому він має ставитися негарно? — мовила вона. — Він мій хлопець. Ми живемо разом.

Я могла з легкістю уявити, що малося на увазі під цим проживанням. Помісячна оренда квартири, у якій пахне замороженими продуктами і «Клороксом», а на матраці постелена дитяча ковдрочка Джуліана. Такі дівочі штучки, як свічка біля ліжка. Не те, щоб я жила набагато краще.

— Ми. Можливо, знайдемо квартиру з пральною машинкою, — сказала Саша знову зухвалим тоном, до якого вона вдавалась, коли говорила про їхнє убоге сімейне вогнище. — Мабуть, через кілька місяців.

— А твої батьки не заперечують, що ти живеш з Джуліаном?

— Я можу робити, що захочу, — вона заховала руки в рукави спортивної кофти Джуліана. — Мені вісімнадцять.

Це не могло бути правдою.

— Крім того, — сказала вона, — а ви хіба були не мого віку, коли були в тій секті?

Її тон нічого не виражав, але я уявила в’їдливий натяк на обвинувачення.

Не встигла я нічого сказати, як Саша встала з-за столу і нахилилася до холодильника. Я спостерігала за її показною чванливістю, легкістю, з якою вона дістала одну із привезених ним склянок пива. Контур сріблистих гір виблискував на етикетці. Вона зустрілася зі мною поглядом.

— Будете? — запитала вона.

Як я зрозуміла, це був тест. Чи я одна з тих дорослих, яких краще проігнорувати або пожаліти, чи, можливо, зі мною можна поговорити. Я кивнула, і Саша розслабилася.

— Не ловіть ґав, — мовила вона і підкинула до мене пляшку з пивом.

Ніч настала швидко, як це буває на узбережжях, де немає будівель, які б змішували фарби перемін. Сонце було так низько, що можна було просто дивитися на нього, спостерігаючи, як воно зникає з виду. Ми обоє випили по кілька склянок пива. На кухню закрадалась темрява, але жодна з нас не вставала, щоб увімкнути світло. Усе набувало нечітких тіней, м’яких і царствених, меблі перетворювалися на форми. Саша запитала, чи ми можемо розкласти багаття в каміні.

— Він газовий, — пояснила я. — І не працює.

Багато речей у домі були або зламані, або забуті: годинник на кухні зупинився, ручка шафи відвалилась і залишилась у мене в руці. З кутків я вимела чимало виблискуючих мух. Будинок потребував постійного, сталого проживання, аби запобігти занепаду. Навіть моя присутність протягом останніх кількох тижнів не залишила великого сліду.

— Але ми можемо спробувати розвести його у дворі, — мовила я.

…

Піщана ділянка за гаражем була захищеною від вітру, мокре листя вкрило сидіння пластикових стільців. Колись тут була свого роду вогнищева яма, каміння розкидане серед безглуздих археологічних реліквій сімейного життя: додаткові деталі від забутих іграшок, схоже, погризений уламок фрісбі. Ми обоє зосередилися на поспішній підготовці, на завданнях, які допускали дружню мовчанку. Я знайшла в гаражі стосик газет трирічної давності і в’язку дров з міського універмагу. Саша підкотила ногою каміння назад до кола.

— Я ніколи не вміла цього робити, — сказала я. — Це доведеться робити тобі, гаразд? Дрова треба скласти в якусь фігуру?

— Неначе будиночок, — сказала Саша. — Має бути схоже на будку. — Вона ногою поправила коло. — Ми часто ходили в походи в «Йосеміте», коли я була маленька.

Саша фактично сама розвела вогонь: присівши на пісок, підтримувала рівномірний потік повітря, приручала полум’я, аж доки воно достатньо не розгорілося.

Ми сіли на пластикові стільці, поверхня яких була вигравірувана піском і вітром. Я підсунулася ближче до вогнища — я хотіла відчути жар, спітніти. Саша сиділа мовчки, дивлячись на язики полум’я, але я усвідомлювала, що в голові в неї гуде, що подумки вона десь далеко. Можливо, вона уявляла, що робив Джуліан у Ґарбевіллі. Уявляла старий бавовняний матрац, на якому йому доведеться спати, накрившись рушником замість ковдри. Його пригоди. Як, мабуть, чудово бути двадцятирічним хлопчиною.

— Те, про що говорив Джуліан, — сказала Саша. Вона прочистила горло, намагаючись приховати свою очевидну цікавість. — Ви були закохані в того типа чи як?

— Рассела? — сказала я, тикаючи паличкою у вогонь. — Я не розглядала його в цьому ракурсі.

Це було правдою: інші дівчата обступали Рассела, стежили за його рухами і настроєм, неначе за погодними умовами, але в моїх думках він був далеко. Як улюблений учитель, чиє особисте життя студенти не можуть собі уявити.

— Чому тоді ви з ними злигалися? — запитала вона.

Першим моїм поривом було уникнути цієї теми. Але я мала покласти цьому край. Зіграти ціле мораліте: каяття, застереження. Я намагалася говорити зібрано.

— Люди постійно тоді потрапляли в подібні речі, — сказала я. — Саєнтологія, Церква процесу. Робота з «порожнім стільцем». Це актуально досі? — я глянула на неї, — вона чекала, що я скажу далі. — Я припускаю, що частково причиною того, що я потрапила до того угруповання, було невезіння.

— Але ви залишилися.

Я вперше змогла відчути, наскільки сильною була цікавість Саші.

— Там була дівчина. Радше через неї, ніж через Рассела, — я завагалася. — Сюзен. — Було дивно вимовити її ім’я вголос, дозволити його існування у світі. — Вона була старша, — сказала я. — Насправді не набагато, проте відчувалося нібито значно старша.

— Сюзен Паркер?

Я пильно глянула на Сашу через вогонь.

— Я знайшла дещо сьогодні, — сказала вона. — В Інтернеті.

Я якось витратила кілька годин на такі ж нісенітниці. Фан-сайти, чи як там їх називають. Невідомі куточки. Сайт, присвячений малюнкам Сюзен з в’язниці. Гірські хребти і дощові хмари акварелями, підписані з помилками. Мене мучили докори сумління, коли я уявляла значну зосередженість, з якою працювала Сюзен, але закрила сайт, коли побачила фото: Сюзен у синіх джинсах і білій футболці — жінку середнього віку з безтурботним виразом обличчя.

Мені було не по собі від думки, що Саша жадібно поглинала цю інформацію. Нагромаджувала деталі: звіти про розтини, свідчення дівчат про ту ніч, які нагадували розповідь про поганий сон.

— Тут немає чим пишатися, — сказала я, давши зрозуміти, що це було жахливо. Не ефектно, не завидно.

— Там нічого не було про вас, — сказала Саша. — Принаймні я нічого не знайшла.

Я відчула запаморочення. Мені хотілося сказати їй щось вагоме, моє перебування там супроводжувалося достатньою обережністю, щоб бути помітним.

— Це лише на краще, — сказала я. — Тож ніякі божевільні не розшукуватимуть мене.

— Але ви були там?

— Я, по суті, просто жила там якийсь час. Я не вбивала нікого і нічого. — Мій сміх видався фальшивим. — Безумовно.

Вона зіщулилась у своїй спортивній кофтині.

— Ви просто втекли від своїх батьків? — запитала вона захоплено.

— Це був інший час, — сказала я. — Тоді всі тікали. Мої батьки були розлучені.

— Як і мої, — сказала Саша, забувши про сором’язливість. — І ви були мого віку?

— Трохи молодша.

— Готова побитись об заклад, ви були надзвичайно вродлива. Ну, я маю на увазі, що ви і зараз вродлива теж, — мовила вона.

Я помітила, як вона запишалася своєю великодушністю.

— Як ви взагалі зустрілися з ними? — запитала Саша.

Мені знадобився час, щоб зібратись, пригадати порядок речей. «Повернення» — це слово, яке завжди використовують у ювілейних статтях про вбивство. «Повернемось до жаху на Еджвотер Роад», неначе це була подія, яка існувала самостійно, немов коробка, яку можна накрити кришкою. Неначе не було такого, що я сотні разів заклякала, побачивши привид Сюзен на вулиці чи на задньому плані у фільмі.

Я відповіла на питання Саші про те, якими вони були в реальному житті, ті люди, які самі по собі стали тотемами. Ґай був менш цікавий для ЗМІ, його розглядали як чоловіка, який робив те, що завжди робили чоловіки, а от дівчата були фантастичні. Донна була неприваблива, повільна і груба, вона завжди викликала співчуття. Її обличчя виражало The hungry harshness. Гелен раніше була однією з «Кемпфаєр Ґьолс», засмагла, вродлива, з кісками — вона була кумиром, чарівною вбивцею. Але Сюзен була найгірша серед них. Розпусною. Злою. Її підлу красу не передавали фотографії. Вона була похмура і суха, неначе була створена для того, щоб убивати.

Говорячи про Сюзен, я почала частіше дихати, і я була впевнена, що Саша помітила це. Мені здавалося, що це ганебно. Відчувати такий недотепний азарт з приводу того, що сталося. Сторож на дивані з витками кишок, витягненими назовні. Волосся матері, просочене кров’ю. Хлопчик, настільки понівечений, що поліції було важко визначити його стать. Звичайно ж, Саша читала про ці речі також.

— Чи задумувалися ви коли-небудь про те, що могли б зробити те саме, що й вони? — запитала вона.

— Звичайно, що ні, — рефлекторно відповіла я.

Скільки я розповідала про ранчо, проте лише кілька разів мені ставили це запитання. Чи змогла б я теж таке зробити. Фактично, чи я робила. Більшість робили висновки про рівень моєї моральності, щоб виокремити мене, неначе дівчата бувають різних видів.

Саша мовчала. Її мовчання було певним видом любові.

—Іноді я і сама дивуюся, — сказала я. — Мені здається, що це була всього лише випадковість, що я не робила цього.

— Випадковість?

Вогонь ставав слабшим і миготливим.

— Різниця між мною і тими дівчатами була не така вже й велика.

Було дивно промовляти це вголос. Оминути, бодай якось, хвилювання, з яким я боролась увесь цей час. Саша, здавалось, сприйняла це без осуду чи бодай настороженості. Вона просто дивилася на мене, неначе могла взяти мої слова і зробити для них будиночок.

Ми пішли до єдиного бару в місті, де можна було поїсти. Це видалося чудовою ідеєю, метою, якої ми прагнули. Поїсти. Пройтися. Ми розмовляли, аж доки вогонь не догорів і залишилися самі лише розжарені іскорки. Саша загорнула все піском, її скаутська ретельність смішила мене. Я була рада бути з кимось і злилася на короткочасність цього полегшення — Джуліан повернеться, Саша поїде і я знову буду сама. Нехай навіть так, все одно було приємно бути предметом чийогось захвату. Тому, що головно так і було: здавалось, Саша поважала ту чотирнадцятирічну дівчинку, якою я була. Думала, що я була цікава, так чи інакше хоробра. Я хотіла виправити її, але нестримна втіха поширилась у моїх грудях, розійшлася по всьому тілу, неначе я прокинулася від запаморочливого сну після прийому снодійного.

Ми йшли узбіччям дороги, вздовж акведука. Гостроверхі дерева були густі й темні, але я не відчувала страху. Ніч набула дивної святкової атмосфери, і Саша почала називати мене Ві з якоїсь причини.

— Мама Ві, — сказала вона.

Вона була схожа на кошеня, привітне і спокійне, її тепле плече штовхало моє. Коли я оглянулася, то побачила, що вона кусала верхню губу, а обличчя її було підняте до неба. Але там не було на що дивитися — зорі заховалися за туманом.

У барі було всього кілька табуреток, не більше. Звичні іржаві вивіски, пара людських неонових очей над дверима. Хтось на кухні курив сигарети — хліб для сандвічів був просяклий димом. Ми залишилися ще на якийсь час після того, як поїли. Саші на вигляд було не більше п’ятнадцяти, але вони тим не переймалися. Барменша, жінка років п’ятдесяти, здавалось, була рада будь-якій клієнтурі. Вона мала втомлений вигляд, її волосся було виблискувало природними фарбами. Ми були приблизно одного віку, але я не хотіла дивитись у дзеркало, щоб підтвердити схожість, не тоді, коли поруч біля мене була Саша. Саша, чиї риси обличчя такі невинні, як злиток святої на релігійній медалі.

Саша вертілася на стільці, неначе мала дитина.

— Гляньте на нас, — засміялась вона. — Добряче гуляємо. — Вона зробила ковток пива, а тоді запила його водою, що, як я помітила, було її звичкою, проте було вже видно, що вона перебрала. — Я навіть рада, що Джуліана немає тут, — сказала вона.

Ці слова, здавалось, викликали в неї глибоке хвилювання. До того часу я розуміла, що не варто збивати її з пантелику, а натомість дати можливість досягнути критичної мети. Вона випадково вдарила ногою по барній стійці, від неї тхнуло пивом.

— Він не сказав мені, що їде, — промовила вона. — У Гумбольдт. — Я вдала, що здивувалася. Вона мляво усміхнулася — Я не змогла знайти його сьогодні зранку і просто подумала, що він, можливо, вийшов. Це трохи дивно, правда? Що він просто поїхав?

— Так, дивно. Може, це було надто завбачливо, але я з настороженістю ставилася до виправдань Джуліана.

— Він написав мені вибачення. Думаю, він хотів, щоб ми поговорили про це.

Вона потягнула пива. Мокрим пальцем намалювала смайлик на дерев’яній стійці. — Ви знаєте, чому його вигнали з Ірвіна? Вона частково відчувала запаморочення, а частково обережність. — Чекайте, — сказала Саша. — Ви ж не збираєтеся сказати його батькові, еге ж?

Я похитала головою, як це зазвичай роблять дорослі, готові зберегти таємницю підлітка.

— Гаразд, — Саша зробила глибокий вдих. — У нього там був учитель інформатики, якого він ненавидів. Припускаю, він був якимось нікчемою. Учитель. Він не дозволив Джуліану перездати контрольну, хоч знав, що в такому разі Джуліан провалиться. Тож Джуліан пішов до будинку того типа і щось зробив його собаці. Нагодував його чимось, від чого той захворів. Якимось відбілювачем чи пацючою отрутою, насправді я не знаю, чим саме. — Саша подивилася мені у вічі: — Собака помер. Цей старий собака.

Я щосили намагалася, щоб моє обличчя не перекосилось. Простота, з якою вона це все розповідала, без будь-якої зміни інтонації, робило цю історію ще гіршою.

— У школі знали, що він зробив це, але вони не могли цього довести, — сказала Саша. — Тож вони виключили його за інше, але він аж ніяк не міг повернутися. Оце так лажа. — Вона глянула на мене — Ви так не думаєте?

Я не знала, що відповісти.

— Він сказав, що аж ніяк не хотів убивати його, просто волів, аби той захворів. — Саша говорила нерішучим тоном, обдумуючи кожне слово — Це ж не так погано, правда?

— Я не знаю, — сказала я. — Як на мене, то звучить погано.

— Але я живу з ним, — мовила Саша. — Він оплачує оренду і все таке.

— Завжди є місця, куди можна піти, — сказала я.

Бідна Саша. Бідні дівчата. Світ годує їх обіцянками про любов. Як сильно вони потребують її і як мало більшості з них випадає нагода її отримати. Улесливі естрадні пісні, сукні, які в каталогах підписують такими словами, як «захід» чи «Париж». А тоді мрії відбираються з такою шаленою силою; як на руку, що крутить ґудзик, ніхто не звертає увагу, так і на чоловіка, який кричить на свою дівчину в автобусі. Жаль щодо Саші стиснув мені горло.

Вона, мабуть, відчула мій сумнів.

— Хай там як, — сказала вона. — Це було давно.

Ось що таке, мабуть, материнський інстинкт, подумала я, дивлячись, як Саша висушує пляшку і по-хлопчачому витирає рота. Відчувати неочікувану безмежну ніжність до когось, хто, здавалось, з’явився нізвідки. Коли більярдист підсів до нас, я хотіла прогнати його, але Саша широко усміхнулася, виставляючи свої загострені зуби.

— Привіт, — сказала вона, і він купив нам ще по склянці пива.

Саша пила жваво. Вона вагалася між страшенною нудьгою і маніакальним інтересом, удаваним чи ні, до того, що говорив чоловік.

— Ви обоє з іншого міста? — запитав він. У нього було сиве довге волосся, перстень з бірюзою — ще один привид шістдесятих. Можливо, ми навіть перетиналися тоді, ходили однією протоптаною стежкою. Він підтягнув штани. — Сестри?

Його голос відверто намагався ввести мене в діапазон своїх зусиль, тож я ледь не засміялася. Досі, навіть сидячи поруч з Сашею, я могла бути предметом чиєїсь уваги. Це було приголомшливо пригадати напругу, бодай посередницьку. Як воно відчувати, що ти бажана. Можливо, Саша настільки звикла до цього, що навіть не помічала. Поспіхом наздоганяла власне життя, з упевненістю у кращій траєкторії.

— Це моя мама, — сказала Саша. Вона підморгнула мені, щоб я підтримала її жарт.

Я так і зробила. Я обійняла її.

— Ми подорожуємо разом — мати і донька, — сказала я. — Перш за все ми їдемо в Еуріку.

— Шукачки пригод! — вигукнув чоловік, грюкнувши по столу. Ми дізналися, що його звали Віктор. Фоновими шпалерами його телефону було зображення ацтека, який, за його словами, володів такими силами, що навіть просто споглядання цієї картинки робило тебе розумнішим. Він був переконаний, що всі події світу є результатом організації постійних непростих зговорів. Він вийняв доларову купюру, щоб показати нам, як ілюмінати спілкувались одне з одним.

— Навіщо таємному товариству викладати свої плани на загальновживані купюри? — запитала я.

Він кивнув, неначе очікував на це питання.

— Щоб показати розмах своєї сили.

Я заздрила, з якою впевненістю Віктор міг говорити про ідіотську систему протестантів. Ця віра — що світ має видимий порядок, і все, що нам залишається, — це шукати символи — неначе зло — це код, який можна зламати. Він і далі говорив. Його зволожені випивкою зуби мали сіруватий відтінок. Він наводив багато прикладів зговорів, щоб пояснити нам усе детально, повідав нам чимало прихованої інформації. Він говорив про «встановлення справедливості». Про «приховані частоти» і «тіньові управління».

— Вау, — з удаваною серйозністю мовила Саша. — Мамо, ти знала таке?

Вона досі називала мене мамою, в її голосі було перебільшення й іронія, проте мені знадобився якийсь час, щоб побачити, яка вона була п’яна. Щоб зрозуміти, якою п’яною була і я. Неонові написи згасли, барменша курила на вході. Я спостерігала, як вона затоптала недопалок, в’єтнамки ковзали їй по нозі. Віктор сказав, що дуже приємно бачити, як добре ми ладнаємо з Сашею.

— Не часто побачиш таке в наш час. — Він замислено кивнув. — Щоб матері і доньки подорожували разом. Щоб так само люб’язно ставилися одна до одної, як ви.

— О, вона чудова, — мовила Саша. — Я люблю свою маму.

Вона хитро посміхнулася до мене, перш ніж наблизилася своїм обличчям до мого. Її сухі губи притислися до моїх, я відчула їх солоний присмак. Це був найбільш невинний поцілунок. Та все ж. Віктор був шокований. На що вона і розраховувала.

— Прокляття, — сказав Віктор, водночас з відразою і збентеженням.

Він розправив громіздкі плечі, заправив сорочку. Раптом здалося, що він почав ставитися до нас насторожено, оглядаючись навколо, шукаючи підтримку, підкріплення. Я хотіла пояснити, що Саша не моя донька, але це вже не мало значення, ніч розпалювала безглузде, збентежене відчуття, що я якимось чином повернулася у світ після довгої відсутності, знову оселилася в царстві життя.

Мій батько завжди пильнував за басейном — покривав поверхню сіткою, збирав мокре листя в купу. Він використовував кольорові пробірки, щоб перевірити рівень хлору. Не те, щоб він його дуже ретельно доглядав, проте стан басейну погіршився з того часу, як він пішов. Навколо фільтра байдикували саламандри. Коли я плила вздовж борта, то робила це зі слабким опором, щоб розгортати всілякий непотріб на своєму шляху. Моя мати була зі своєю групою. Вона забула про свою обіцянку купити мені новий купальник, тож я була у своєму помаранчевому, старому: блідому, як диня, неохайно зашитому, розтягненому біля вирізів на ногах. Верхня частина була надто мала, але збільшення дорослої улоговини між грудьми тішила мене.

Минув усього лише тиждень після вечірки сонцестояння, як я знову повернулася на ранчо, і як уже крала гроші для Сюзен, купюра за купюрою. Мені хотілось уявляти, що минуло вже більше часу. Що мене переконували протягом кількох місяців, потихеньку вламували. Умовляли, мов наречену. Але я прагнула сама, палко бажала запропонувати себе.

Я досі підстрибувала у воді, водорості чіплялися до волосся на ногах, як металева стружка до магніту. Забуту книжку в м’якій обкладинці швидко перегортала на сидінні шезлонгу. Листочки на деревах були сріблясті і блискучі, мов лусочки, все було наповнене ледачою червневою спекою. Невже дерева навколо мого дому завжди видавалися такими дивними і надмірно зволоженими? Чи то речі для мене вже змінилися, безглуздий непотріб звичайного світу перетворився на пишні декорації іншого життя?

Сюзен привезла мене додому вранці після сонцестояння, закинувши велосипед на заднє сидіння. У роті був солоний і незнайомий присмак від великої кількості випалених цигарок, а мій одяг мав затхлий запах поту і диму. Я і далі вибирала шматочки соломи з волосся — сліди минулої ночі, яка викликала в мені тремтіння, неначе штамп у паспорті. Зрештою, це сталося, і я продовжувала перелік щасливих дат: факт, що я сиділа поруч із Сюзен, наше дружнє мовчання. Моя збочена гордість, що я була з Расселом. Я отримувала насолоду, прокручуючи в голові факти тієї події, навіть заплутані і нудні її частини. Дивний спокій, незважаючи на жорстку поведінку Рассела. Була якась сила в притупленості людських функцій. Як Рассел пояснив мені: твоє тіло може звільнити тебе від закомплексованості, якщо ти дозволиш.

Сюзен постійно курила, їдучи за кермом, час від часу пропонуючи мені сигарету з безтурботною традиційністю. Тиша між нами не породжувала натягнутості чи незручності. За вікном авто миготіли оливкові дерева, випалені літнім сонцем землі. Далеко виднілися водні канали, що вели до моря. Сюзен крутила кнопку радіо, міняючи одну радіостанцію за іншою, аж доки раптом не зламала її.

— Нам треба заправитися, — зауважила вона.

Нам, я подумки повторила, нам треба заправитися. Сюзен під’їхала до «Тексако», порожньої заправки, окрім синьо-білого пікапа, що буксував причіп до човна.

— Подай мені картку, — сказала Сюзен, кивнувши на бардачок.

Я поспішила відкрити його і розсипала цілу купу кредитних карток. З різними іменами.

— Синю, — сказала вона. Здавалося, вона була роздратована. Коли я простягла їй картку, вона помітила моє збентеження.

— Люди самі дають нам їх, — сказала вона. — Або ми беремо їх. — Вона тицьнула пальцем у синю картку. — Як, наприклад, оце картка Донни. Вона вкрала її у своєї мами.

— Паливна картка її матері?

— Щоб урятувати наші дупи — інакше ми б голодували, — сказала Сюзен. Вона глянула на мене. — Так само, як ти вкрала той туалетний папір, правда ж?

Я зашарілася, коли вона згадала про це. Можливо, вона знала, що я збрехала, але я не могла зрозуміти з її схвильованого обличчя — а можливо, і ні.

— Крім того, — продовжила вона, — це краще, ніж те, що з нею зробили б вони — якомога більше грошей, якомога більше всякого добра, якомога більше мені, мені, мені. Рассел намагається допомагати людям. Він нікого не засуджує, це не в його правилах. Йому все одно — багатий ти чи бідний.

У словах Сюзен був певний сенс. Вони просто намагались зрівняти сили у світі.

— Це самолюбство, — продовжувала вона, прихилившись до автомобіля, але не зводячи очей з датчика бензину: ніхто з них не наповнював бак більше ніж на чверть. — Гроші — це самолюбство, і люди не можуть відмовитися від них. Вони просто хочуть захистити себе, тримаються за них, як за ковдру. Вони не усвідомлюють, що це робить їх невільниками. Це жахливо.

Вона засміялася.

— Найсмішнішим є те, що як тільки ти віддаєш все, що маєш, як тільки кажеш, ось, візьміть — лише тоді ти справді маєш усе.

Одного з членів нашої групи було затримано за перебирання сміття на смітнику. Сюзен обурювалася, детально розповідаючи мені цю історію, знову виїжджаючи на дорогу.

— Дедалі більше магазинів з розумінням ставляться до цього. Брехня, — сказала вона. — Вони викидають щось, але їм його досі шкода. Це Америка.

— Це нісенітниці, — слова з моїх уст пролунали в дивному тоні.

— Ми щось вигадаємо. Скоро, — вона глянула у дзеркало заднього виду. — Ти, мабуть, навіть не знаєш, як воно, коли з грошима сутужно, а без них аж ніяк не обійтися.

Вона не іронізувала, зовсім ні — вона говорила так, наче констатувала факт. Визнавала реальність, чемно знизуючи плечима. Ось коли в мене з’явилася ідея, повністю сформована, неначе я давно обмірковувала це. І схоже, це було беззаперечне рішення, неначе мене осяяла думка.

— Я можу дістати трохи грошей, — сказала я, згодом відчуваючи відразу до такого свого завзяття. — Моя мама залишає свій гаманець завжди повсюди.

Це була правда. Я постійно натикалася на гроші: у шухлядах, на столах, забуті на раковині у ванній. У мене були кишенькові гроші, але мати часто давала мені ще про всяк випадок, або просто махала рукою в бік гаманця: «Візьми, скільки тобі треба», — казала вона завжди. До того ж я ніколи не брала більше, ніж мені було потрібно, і завжди знала, що треба повернути решту.

— О, ні, — сказала Сюзен, струшуючи останню свою сигарету через вікно. — Ти не маєш цього робити. Хоч ти мила дитина, — сказала вона. — Дякую, що запропонувала.

— Я хочу.

Вона стисла губи, імітуючи нерішучість, розпалюючи в мені внутрішній протест.

— Мені не хочеться, щоб ти робила те, чого не хочеш. — Вона усміхнулася. — Це зовсім не те, чого мені хотілося.

— Але я справді хочу цього, — сказала я. — Я хочу допомогти.

Сюзен помовчала якусь мить, а тоді усміхнулась, не оглядаючись.

— Гаразд, — сказала вона. Я вловила офіційне підтвердження в її голосі. — Ти хочеш допомогти, то можеш допомогти.

Завдання, що постало переді мною, зробило мене шпигуном у будинку матері, а її — не зовсім розумною наміченою жертвою. Я змогла навіть перепросити за нашу сварку, коли ми зіткнулися того вечора в тихому коридорі. Моя мати злегка знизала плечима, але прийняла мої вибачення, зухвало посміхнувшись. Зазвичай мене зачепила б така посмішка, але нова я лише опустила голову, з принизливим каяттям. Я вдавала доньку, яка поводиться так, як і мала б поводитися. Якась часточка мене була в захваті від знань, які я приховувала від неї: щоразу, як я дивилася на неї чи говорила з нею, я брехала. Ніч з Расселом, ранчо, я керувалася лише цією прихованою частиною свого життя. Вона ж бо могла знати лише про недоїдки з мого старого життя, зовсім висохлі недогризки.

— Ти вдома так рано, — сказала вона. — Я думала ти, мабуть, знову залишишся спати в Конні.

— Мені не хотілося.

Було дивно почути знову про Конні, неначе відлуння донеслося зі звичного світу. Я була навіть здивована, що відчувала звичайний голод. Я хотіла, щоб світ перемінився і зміни ці були такими ж очевидними, як те, що латка — це розпізнавальна ознака дірки.

Моя мати розм’якла.

— Я тільки рада, тому що хотіла провести більше часу з тобою. Лише ми вдвох. Давно таке було, так? Можливо, я приготую бефстроганов, — сказала вона. — Чи тюфтельки. Що скажеш?

Я з підозрою сприйняла її пропозицію: вона не купувала їжу для дому, окрім якщо я писала їй у повідомленні, яке вона могла прочитати, коли поверталася з групи. До того ж ми взагалі не їли м’яса. Сел сказала моїй мамі, що їсти м’ясо — це те ж саме, що їсти страх, а від поглинання страху збільшується вага.

— Тюфтельки було б чудово, — погодилась я. Мені не хотілося звертати увагу на те, як це ощасливило її.

…

Мама увімкнула радіо на кухні, і слухала несерйозні, спокійні пісні, що подобалися мені, коли я була дитиною. Каблучки з діамантами, прохолодні струмки, яблуні. Якби Сюзен чи навіть Конні побачили, що я слухаю таку музику, мені було б соромно — вона була спокійна, весела і старомодна — але в мене була стримана, прихована любов до цих пісень, мама наспівувала ті частини, які знала. Радісно, з надмірним ентузіазмом, тож було легко зануритися в атмосферу її легковажності. Її постать була сформована в юності багаторічними кінними показами, на яких вона усміхалася зі спин лискучих арабських коней, стрази, що вкривали комірець, виблискували від вогнів арени. Вона здавалася мені такою загадковою, коли я була молодша. Я відчувала сором’язливість, коли бачила, як вона ходить по дому в нічних капцях. Я примушувала її розповідати про походження кожної ювелірної прикраси в шухляді, як вірш.

Будинок був чистий, крізь вікна проглядалася темна ніч, я ступала босими ногами на розкішні килими. Це була абсолютна протилежність ранчо, і я усвідомлювала, що мала б почуватись винувато — що це було неправильно почуватися так затишно, хотіти їсти їжу разом зі своєю матір’ю серед манірності нашої охайної кухні. Що робила Сюзен та інші дівчата в цей момент? Це було несподівано важко собі уявити.

— Як там Конні? — запитала вона, гортаючи картки з написаними від руки рецептами.

— Чудово. — Так, мабуть, і було. Споглядає залиплі їжею брекети Майї Лопес.

— Знаєш, — сказала мама, — вона завжди може приходити сюди. Останнім часом ви проводите страшенно багато часу в її домі.

—Її батько не проти.

— Я сумую за нею, — сказала вона, оскільки завжди була зачарована Конні, неначе нестерпна незаміжня тітка. — Було б непогано поїхати в подорож до Палм-Спрінгс чи ще кудись. — Було очевидним, що вона вичікувала момент, аби запропонувати це — Можеш запросити Конні, якщо хочеш.

— Я не знаю. Було б непогано. Ми з Конні штовхались би на душнім заднім сидінні, попиваючи коктейлі, придбані на фініковій фермі за межами Індіо.

— М-м, — промимрила вона. — Ми могли б поїхати через кілька тижнів. Але знаєш що, люба, — пауза. — Френк, можливо, теж поїде.

— Я не збираюсь їхати в подорож з тобою і твоїм залицяльником.

Вона спробувала усміхнутися, але я бачила, що вона ще не все сказала:

— Люба, — почала вона. — Як же ми тоді житимемо разом…

— Що? — я шкодувала, що голос мимовільно став грубим, тим самим зменшуючи мою авторитетність.

— Не зараз, звичайно, що ні, — її рот зморщився. — Але якщо Френк переїде…

— Я теж живу тут, — сказала я. — Ти збиралася просто дозволити йому переїхати одного дня, навіть не сказавши мені?

— Тобі чотирнадцять.

— Це дурниці.

— Агов! Трохи легше, — сказала вона, встромивши руки під пахви. — Я не знаю, чому ти така груба, але ти маєш припинити це негайно. — Близькість благального виразу обличчя, очевидна засмученість — це викликало біологічну відразу до неї, як коли я відчувала запах металу у ванній кімнаті і знала, що це в неї місячні. — Я намагаюся зробити добру річ, — сказала вона, — запрошую твою подругу разом з нами. Можна зупинитися на цьому?

Я засміялася, але посмішка моя виражала відразу до зради. Ось чому вона хотіла приготувати вечерю. Усе здавалося ще гіршим від того, що я так швидко зраділа.

— Френк — йолоп.

Її обличчя спалахнуло, але вона змушувала себе заспокоїтися.

— Що це за ставлення? Це моє життя, зрозуміла? Я хочу лише трішечки щастя, — сказала вона, — і ти маєш дозволити мені його отримати. Ти можеш дозволити мені це?

Вона заслужила таке сухе, пісне життя своєю зніженою невпевненістю.

— Чудово, — сказала я. — Чудово. Хай щастить тобі з Френком.

Її очі звузилися:

— Що це означає?

— Забудь.

Я відчувала запах сирого м’яса, яке вже набуло кімнатної температури, з різким відтінком запаху холодного металу. Мій шлунок напружився.

— Я більше не голодна, — мовила я і залишила її стояти на кухні. По радіо досі звучали пісні про перше кохання, про танці біля річки. М’ясо розморозилося настільки, що мама буде змушена його приготувати, проте ніхто його не їстиме.

Було легко після цього переконувати себе, що я заслуговую на гроші. Рассел казав, що більшість людей були егоїстичні, нездатні любити, і це, здавалось, було правдою щодо моєї мами і мого батька теж. Заховався в апартаментах «Портофіно» в Пало-Альто. Тож я ставилася до цього, як до справжньої торгівлі. Неначе гроші, які я цупила купюру за купюрою, підсумовуючись, могли замінити те, що безслідно зникло. Було надто гнітюче думати, що воно, можливо, ніколи й не було на першому місці. Що нічого не було — дружби Конні. Пітер нічого не відчував до мене, окрім роздратування через моє дитяче палке кохання.

Мамина сумочка постійно валялася, від того здавалося, що гроші в ній були для неї недостатньо цінними, щоб вона переймалася серйозним ставленням до них. Та все ж було незручно порпатися в її гаманці, неначе доводилося копирсатись у брязкітливих мізках своєї матері. Її безладний вміст був надто особистий — фантик від цукерки іриски, картка з мантрами, кишенькове дзеркальце. Тюбик крему, такого ж кольору, як «Бенд-Ейд», який вона накладала попід очі. Я витягла десятку і поклала в шорти. Навіть якби вона побачила мене, я б сказала, що збираюсь у продуктовий магазин — чому б це їй мене підозрювати? Її доньку, яка завжди була добра, хоч і не ідеальна.

Я була здивована, що відчувала так мало провини. Навпаки — я передбачала певну добросовісність у тому, що приховано нагромаджувала мамині гроші. Я певною мірою перейняла показну хоробрість від жителів ранчо, переконаність, що я могла брати все, що захочу. Усвідомлення наявності прихованих купюр дозволило мені усміхнутися до матері наступного ранку, поводитися так, неначе ми нічого не говорили одна одній минулого вечора. Важко встояти, коли вона почала чесати мою чілку без попередження.

— Не ховай очей, — сказала мама, її подих був близький і гарячий, вона пальцями розділяла мені волосся.

Мені хотілося відмахнутись від неї, але я не робила цього.

— Ось, — задоволено мовила вона. — Ось моя мила донечка.

Я думала про гроші, коли відштовхнулася від борта басейну, мої плечі були вище від рівня води. У цьому завданні була непорочність — збирати купюри в моєму маленькому гаманці на застібці-блискавці. Наодинці я любила перераховувати гроші, кожна нова п’яти- чи десятидоларова банкнота була особливою знахідкою. Новіші банкноти я складала зверху, аби пачка була кращою на вигляд. Уявляючи задоволення Сюзен і Рассела, коли я принесу їм гроші, я поринула в чарівний мінливий туман мрій.

Я трималася на поверхні води із заплющеними очима і відкрила їх, лише коли почула шарудіння за рядом дерев. Олень, мабуть. Я напружилась, розхвилювалася, перебуваючи сама у воді. Я не думала, що це могла бути людина: ми таким не переймалися. Принаймні до останнього часу. Так чи інакше, це був далматинець, створіння, яке риссю вибігло з-поміж дерев і підбігло до бордюру басейну. Він стримано порозглядав мене, а тоді почав гавкати.

Це був дивний собака, вкритий цятками й плямами, і гавкав він, викликаючи велику тривогу. Я знала, що він належав сусідам, що живуть зліва від нас, сім’ї Дютонів. Їхній батько написав пісню до якогось фільму, і я чула, як на вечірках їхня мама, імітуючи її, наспівувала мелодію для компанії гостей. Їхній син був молодшим за мене — він часто стріляв з пневматичної зброї у своєму дворі, собака безупинно стурбовано гавкав. Я ніяк не могла пригадати, як звали цього собаку.

— Геть, — сказала я, нерішуче бризкаючи на нього. Мені не хотілося вилазити з води. — Йди собі.

Собака не переставав гавкати.

— Йди, — спробувала я знову, але собака почав гавкати ще голосніше.

Мої шорти промокли від купальника, доки я дісталася до будинку Дютонів. Надівши коркові сандалі, з брудними відбитками моїх стоп, я взяла собаку за ошийник, з кінчиків мого волосся скапувала вода. Двері відчинив Тедді Дютон. Йому було одинадцять чи дванадцять, його ноги були вкриті струпами і подряпинами. Він зламав руку торік, і саме моя мати возила його до лікарні: вона сердито пробурмотіла, що його батьки надто часто залишають його самого вдома. Я ніколи не проводила багато часу з Тедді, окрім сусідських вечірок, на яких усю молодь до вісімнадцяти років збирали разом, щоб подружити. Іноді я бачила, як він катався на велосипеді по ґрунтовій дорозі з хлопчиком в окулярах: якось він давав мені погладити кошеня, яке він знайшов у сараї, тримаючи крихітне створіння в себе під сорочкою. З очей кошеняти тік гній, але Тедді був лагідний з ним, неначе маленька мама. Це був останній раз, коли ми розмовляли.

— Ей, — сказала я, коли Тедді відчинив двері. — Твій собака.

Тедді вирячився на мене, неначе ми в житті ніколи не були сусідами. Я злегка закотила очі у відповідь на його мовчання.

— Він був у нашому дворі, — продовжила я. Собака намагався вирватися з моєї хватки.

Минуло кілька секунд, перш ніж Тедді заговорив, але до того я впіймала його недоумкуватий погляд на верхній частині мого купальника, надмірній припухлості мого декольте. Тедді побачив, що я помітила, і збентежився ще більше. Він насуплено глянув на собаку, взявши його за повідок.

— Поганий Тікі, — сказав він, підганяючи тварину до будинку. — Поганий собака.

Я була здивована, що Тедді Дютон так розхвилювався, побачивши мене. Проте коли ми востаннє бачилися, у мене ще навіть бікіні взагалі не було, та й груди в мене збільшилися, що подобалося навіть мені. Його увага видалася мені ледь не смішною. Якось незнайомець показав нам з Конні свій член поряд з туалетом кінотеатру — минула якась мить, перш ніж я зрозуміла, чому чоловік зяяв ротом, неначе риба, але тоді я побачила, що його пеніс стирчав з ширінки, неначе рука з рукава. Він дивився на нас, як на метеликів, пришпилених до дошки. Конні схопила мене за руку, ми розвернулися і побігли, сміючись, затиснений у руці ізюм у шоколаді почав танути. Ми розповідали одна одній про свою відразу різними тонами, але була в тому і якась гордість теж. З таким же вдоволенням, з яким Патриція Белл якось запитала мене після уроку, чи не помітила я, як містер Ґаррісон пильно дивився на неї, і чи не здається це мені досить дивним?

— Його лапи всі мокрі, — сказала я. — Він забруднить усю підлогу.

— Батьків немає вдома, тож нічого страшного. — Тедді стояв у дверях, незграбно випромінюючи атмосферу сподівання; чи не задумувався він, що ми могли б позависати разом?

Він стояв там, схожий на нещасних хлопців, які іноді без будь-яких на те причин досягають ерекції, стоячи біля дошки, — було очевидним, що він підвладний іншій силі. Можливо, те, що в мене вже був секс, створювало мені новий образ.

— Гаразд, — сказала я. Я боялася розсміятися. Тедді здавався таким розгубленим. — Побачимося.

Тедді прокашлявся, щоб спробувати говорити нижчим голосом.

— Вибач, — мовив він. — Якщо Тікі надокучав тобі.

І звідки лише в мене з’явилася думка, що я могла б використати Тедді? Чому мій розум одразу ж обрав цей варіант? Будучи всього двічі на ранчо після вечірки сонцестояння, я вже почала осягати певні шляхи бачення світу, деякі звички логічного мислення. Суспільство переповнене безвольними людьми, казав Рассел, паралізованими людьми, які перебувають у полоні корпоративних інтересів, і покірними, як лабораторні шимпанзе під дією лікарських препаратів. Ті з нас, хто живе на ранчо, перебувають на зовсім іншому рівні, борються із жалюгідними поривами. То й що, якщо тобі доведеться використати безвольну людину для досягнення вищих цілей, вищих світів? Викресливши себе зі старого контракту, говорив нам Рассел, відмовившись від безглуздих залякувальних тактик занять з вивчення громадянського права, молитвословів, кабінету директора, ти побачиш, що немає такого поняття, як правильно чи неправильно. Він спростовував ці поняття, прирівнюючи їх до викопаних реліквій, таких як медалі не чинного режиму.

Я попросила в Тедді попити. Я мала на увазі лимонад чи газовану воду — що принесе. Його рука нервово тремтіла, коли він подав мені склянку.

— Дати серветку? — запитав він.

— Ні, — мені здалося, що викрилася його надмірна увага і я трохи розсміялася. Я лише починала вчитися, як то воно бути об’єктом споглядання. Я зробила великий ковток. Склянка була повна горілки, ледь розведеної апельсиновим соком. Я закашлялася.

— Твої батьки дозволяють тобі пити? — запитала я, витираючи рот.

— Я роблю, що хочу, — відповів він гордовито і невпевнено водночас. Його очі блищали. Я бачила, що він задумався над тим, що сказати далі. Було дивно спостерігати, як хтось зважує і переймається своїми діями, натомість щоб перейматися самій. Чи відчував те саме Пітер поруч зі мною? Обмежену терплячість, відчуття сили, яка здавалася п’янкою і злегка прикрою. Обличчя Тедді вкрите ластовинням, рум’яне і напружене — він був усього на два роки молодший від мене, але різниця була істотна. Я зробила великий ковток зі склянки, а Тедді прокашлявся.

— У мене ще дурман є, якщо хочеш, — сказав він.

…

Тедді повів мене до своєї кімнати, чекаючи, доки я розглядала його хлопчачі новинки. Здавалось, їхнім призначенням було радувати око, проте це був усього лише якийсь непотріб: капітанський годинник, стрілки якого завмерли, давно забута мурашина ферма, пожолоблена і вкрита цвіллю. Частина скляного наконечника для стріли, глечик з одноцентовими монетами, зеленими і смердючими, як затонулі скарби. Зазвичай я намагалася б підтримувати дружню розмову з Тедді. Запитала б його, звідки в нього наконечник чи розповіла б йому про те, що знайшла цілий такий, з вулканічного скла, з таким гострим кінцем, що можна порізатися до крові. Але я усвідомлювала, що змушена зберігати зарозумілу холоднокровність, таку саму, як Сюзен того дня в парку. Я вже почала розуміти, що захват іншої особи вимагав дечого від тебе. Що поруч з цією особою необхідно дотримуватись певного образу. Трава, яку Тедді витяг з-під ковдри, була коричнева і подрібнена, навряд чи її можна було курити, проте він витяг кульок з різким почуттям власної гідності.

Я засміялася:

— Вона якась брудна чи що. Ні, дякую.

Його неначе ошпарило, він встромив кульок глибоко до кишені. Це був його козир, як я зрозуміла, тож він не очікував на провал. Як довго той кульок там пролежав, придавлений матрацом, чекаючи, коли його розгорнуть? Раптом мені стало шкода Тедді, виріз його смугастої сорочки аж залип брудом. Я сказала собі, що в мене ще є час, аби просто піти. Щоб покласти вже порожню склянку, безтурботно подякувати і повернутися до себе додому. Дістати гроші можна й іншим способом. Але я залишилася. Він дивився на мене, сидячи на ліжку, збентеженим і пильним поглядом, неначе, якби він відвернувся, то це б розрушило виняткове заклинання моєї присутності.

— Я можу дістати тобі справжню травку, якщо хочеш, — сказала я. — добру травку. Я знаю одного хлопця.

Його вдячність бентежила.

— Справді?

— Безсумнівно. — Я бачила, що він звернув увагу на те, як я поправляла шлейку купальника. — В тебе є якісь гроші при собі? — запитала я.

У нього було три долари в кишені, м’які, туго згорнені в кульку і він, не вагаючись, простяг їх мені. Я заховала купюри з серйозним виразом обличчя. Навіть заволодівши тією невеличкою сумою грошей, у мені загорілася нав’язлива внутрішня необхідність, бажання побачити, чого я варта. Я захопилась зважуванням. Якщо ти вродлива, якщо ти бажана, це робить тебе ціннішою. Я робила чисто комерційні висновки. І, можливо, це те, що я вже відчувала у стосунках з людьми — мурашки від дискомфорту, від відчуття обманності.

— А в твоїх батьків? — запитала я. — У них є десь гроші?

Він кинув на мене швидкий погляд.

—Їх же немає, чи не так? — я нетерпляче зітхнула. — Тож хто знатиме?

Тедді прокашлявся. Перемінився на лиці.

— Так, — сказав він. — Я подивлюся.

Собака плутався нам під ногами, коли я піднімалася сходами слідом за Тедді. До похмурої кімнати його батьків, кімнати, яка, здавалось, була знайомою, — склянка несвіжої води на тумбочці, лакований піднос із пляшечками з парфумами — а також незнайомою водночас, батькові штани, кинені в кутку, м’яка лавка біля ліжка. Я нервувалася і могла з упевненістю сказати, що Тедді теж. Це здавалося якимось збоченням перебувати в спальні його батьків серед білого дня. Сонце було жарке, де воно виходило за межі тіней, яскраво окреслюючи їх.

Тедді підійшов до шафи в дальньому кутку, а я слідом. Що ближче я була до нього, то менше мені здавалося, що я порушник. Він став навшпиньки, щоб наосліп перевірити картонну коробку. Доки він нишпорив, я перебирала одяг на переповнених вішалках. Одяг його матері. Блузи з орнаментом пейслі і бантом, що зав’язувався на шиї, костюми з похмурого, цупкого твіду. Увесь цей одяг, здавалося, був нічийний і не зовсім реальний, аж доки я не намацала рукав блузи кольору слонової кістки. У моєї матері була така сама, і мені стало не по собі, знайомий золотавий ярлик з написом «І. Маґнін» був неначе докором. Я повісила блузу назад на вішак.

— Ти не міг би поквапитися? — шикнула я до Тедді, і він приглушено відповів, риючись далі, аж доки нарешті не витяг кілька нових банкнот.

Він засунув коробку знову на верхню полицю, важко дихаючи, доки я рахувала.

— Шістдесят п’ять, — сказала я. Склавши їх і зігнувши, вийшла чималенька пачка.

— Хіба цього недостатньо?

По його обличчю, по тому, як він важко дихав, було видно, що якби я вимагала більше, то він би знайшов спосіб дістати їх. Якась часточка мене хотіла цього. Наповнюватися цією новою силою, бачити, як довго я зможу продовжувати це. Але тоді в двері забіг Тікі, збентеживши нас обох. Собака важко дихав, притиснувшись до ніг Тедді. Я побачила, що навіть язик собаки був у плямах, рожевий у чорну цятку.

— Цього буде досить, — сказала я, кладучи гроші до кишені.

Під вологими шортами почало чесатися тіло від хлору.

— Тож коли я зможу отримати товар? — запитав Тедді.

Лише за якусь мить я змогла зрозуміти його багатозначний погляд: дурман, який я йому обіцяла. Я вже майже забула, що не просто так виманила гроші. Коли він побачив вираз мого обличчя, то поправив себе:

— Тобто не поспішай. Якщо на це знадобиться якийсь час, то нехай.

— Важко сказати. — Тікі обнюхував мій пах; я відштовхнула його ніс різкіше, ніж хотіла. У мене раптом виникло палке бажання вибратися з кімнати. — Мабуть, зовсім скоро, — сказала я, починаючи повертатися до дверей. — Я занесу, як тільки дістану.

— О, так, — сказав Тедді. — Так, гаразд.

Біля вхідних дверей у мене з’явилося тривожне відчуття, що Тедді гість, а я господар. Від вітру дзвіночки над ґанком бриніли тоненькою піснею. Сонце, дерева і світлі пагорби вдалині, здавалось, обіцяли велику свободу, і я вже почала забувати, що щойно зробила, задумавшись про інше. Приємні, значимі прямокутники складених банкнот у мене в кишені. Коли я глянула на веснянкувате обличчя Тедді, мене пройняла хвиля нестримної, доброчесної прихильності, — він був неначе моїм маленьким братиком. Ніжність, з якою він няньчив кошеня із сараю.

— Побачимось, — сказала я, нахилившись, щоб поцілувати його в щічку.

Я хвалила себе за люб’язність цього жесту, за доброту, але тоді побачила, що Тедді повернувся, намагаючись стегнами приховати ерекцію, що вперто відтісняла джинси.

Я могла проїхати більшу частину дороги до ранчо на велосипеді. На Едоб Роад не було транспорту, лише час від часу траплявся мотоцикл чи фургон для перевезення коней. Якщо машина і проїжджала, то зазвичай вона рухалась у бік ранчо і мене підвозили, мій велосипед наполовину виглядав з вікна машини. Це були дівчата в шортах, сандалях на дерев’яній підошві. Хлопці, які часто витали десь серед хмар, а тоді, приголомшено усміхаючись, поверталися, немов з подорожі в космос. Ми ледь помітно кивали один одному, налаштовані на одну невидиму хвилю.

Не те, щоб я не могла пригадати, яке в мене було життя до того, як я зустріла Сюзен та інших, але воно було обмежене і передбачуване, предмети і люди рухалися за своєю чітко визначеною траєкторією. Жовтий торт, який мама завжди готувала мені на дні народження, обов’язково мав бути густий і охолоджений у морозилці. Дівчата в школі обідали на асфальті, посідавши на перевернуті рюкзаки. Відтоді, як я зустріла Сюзен, моє життя набуло сильного, незбагненного полегшення, я відкрила для себе світ, що виходив за межі мені відомого, знайшла потаємний хід за книжковою шафою. Я ловила себе на тому, що досить було одного шматка соковитого яблука, аби пробудити в мені вдячність. Розташування дубового листя над головою утворювало конденсат з тепличною концентрацією, ключ до загадки, яку я й не думала, що хтось може спробувати розгадати.

Я йшла слідом за Сюзен повз припарковані перед головним будинком мотоцикли, здавалось, такі ж великі і важкі, як бики. Чоловіки в джинсових жилетах сиділи поруч на валунах і курили. В атмосфері панував різкий запах, який надходив від загонів лам, дивний запах сіна, поту і висушеного сонцем лайна.

— Агов, кицюні! — окликнув нас один з чоловіків, напруживши свій, схожий на вагітний, живіт під сорочкою.

Сюзен усміхнулась у відповідь, проте потягла мене за собою.

— Якщо затримаєшся, то вони просто накинуться на тебе, — сказала вона, відводячи плечі назад, щоб було краще видно її груди. Коли я глянула через плече, чоловік затріпотів до мене язиком, швидко, мов змія.

— Проте Рассел може допомагати всіляким людям, — сказала Сюзен. — І розумієш, менти не зв’язуються з хлопцями на мотоциклах. Це важливо.

— Чому?

— Тому що, — сказала вона так, неначе це було очевидним. — Копи ненавидять Рассела. Вони ненавидять будь-кого, хто намагається звільнити людей від установленого ладу. Але вони тримаються подалі, якщо ці хлопці тут. — Вона похитала головою — Щоб лягаві опинилися тут — нізащо. У них блискучо-чорні туфлі, дідько б їх ухопив.

Я нагромаджувала свої особисті праведні узгодження: я була на боці істини. Я йшла за нею до галявини за будинком, до багаття, звідки хором доносився гомін голосів. Тісно зв’язані гроші були в мене в кишені, і я не раз намагалася сказати Сюзен, що принесла їх, але тоді починала панікувати, хвилюючись, що це замала пожертва. Нарешті я зупинила її, торкнувшись її плеча, перш ніж ми приєдналися до решти.

— Я можу дістати ще, — схвильовано сказала я. Мені хотілося, щоб вона лише знала про наявність цих грошей, уважаючи, що віддати їх Расселу маю я сама. Але Сюзен швидко розвіяла цю думку. Я намагалась не звертати увагу на те, як хутко вона вихопила купюри з моєї руки, і очима перерахувала їх. Я побачила, що сума її приємно вразила.

— Добра дівчинка.

Сонце відбивалося від жерсті навісів і пробивалося крізь дим у повітрі. Хтось запалив ароматичну паличку, і вона досі тліла. Очі Рассела пробіглися по обличчю кожної з нас, групка дівчат сиділи біля його ніг, і я зашарілася, коли зустрілася поглядом з ним, — здавалось, він не сильно здивувався моєму поверненню. Рука Сюзен легко і самовпевнено торкнулась моєї спини, у мене по тілу побігли мурашки, як то буває в кінотеатрі чи церкві. Усвідомлення присутності її руки фактично паралізувало мене. Донна гралась своїм рудим волоссям. Частинами сплітала його в тугі, ажурні кіски, відщипуючи нігтями посічені кінчики.

Рассел здавався молодшим, коли співав, його волосся було безладно зав’язане ззаду, і на гітарі він грав весело і жартівливо, неначе ковбой по телевізору. Його голос був не найкращий, який мені доводилося коли-небудь чути, але того дня — ноги, зігріті сонцем, під ногами суха трава — того дня його голос пронизував мене наскрізь, наповнював повітря, так, що мені здавалося, ніби я була прикута до місця. Я не змогла б поворухнутися, навіть якби захотіла, навіть якби могла уявити, що було таке місце, куди я могла б піти.

Під час тимчасового затишшя, яке настало після того, як Рассел закінчив співати, Сюзен у своїй, критій шаром бруду сукні, встала і кинулася до нього. Його обличчя перемінилося, коли вона щось прошепотіла йому, і він кивнув. Обійняв її за плечі. Я побачила, як вона потайки передала йому мою пачку грошей, яку Рассел поклав собі до кишені. Затримавши там пальці на якусь мить, неначе даючи благословення.

Очі Рассела примружилися:

— У нас добра новина. Ми отримали певні ресурси, мої любі. Тому що хтось відкрився для нас, хтось відкрив своє серце.

Світ замерехтів у мене перед очима. Несподівано, проте не без причини — вистежування маминого гаманця. Тиша спальні батьків Тедді. Як чітко ті хвилювання перевтілились у належність. Здавалось, Сюзен була задоволена, оскільки поспішила повернутись і стати позаду мене.

— Маленька Іві показала нам своє велике серце, — сказав Рассел. — Вона показала нам свою любов, правда ж? — Всі інші пообертались, аби глянути на мене, у мій бік було спрямовано потік прихильності.

…

Решта дня минула в заколисливій атмосфері сонячного світла. Худорляві собаки розмістилися під домом, висолопивши язики. Ми сиділи наодинці на сходах ґанку — Сюзен розповідала уривки сну, що їй приснився, поклавши голову мені на коліна. Роблячи паузи, щоб рвучко відкусити шматок французького батона.

— Я була переконана, що знаю мову жестів, проте було очевидним, що я її не знала, що я просто розмахувала руками. Але чоловік розумів усе, що я казала, неначе я справді володіла мовою жестів. Але згодом виявилося, що він лише прикидався глухим, — сказала вона, — в кінці. Тож обдуреними були всі — він, я, увесь потяг.

Тоді пролунав її сміх, — яка ж я була щаслива отримати будь-яку інформацію про її внутрішній світ, таємницю, яка призначалася лише мені. Я не могла сказати, як довго ми там просиділи, ми обоє збилися з ритму нормального життя. Але це було те, чого я хотіла, — щоб навіть час сприймався інакше і по-новому, набувши особливого значення. Неначе ми з нею були задіяні в одній пісні.

Ми були, як казав Рассел, початком нового суспільства. Вільного від расизму, вільного від кордонів, вільного від ієрархії. Нами керує глибша любов. Саме так він і сказав, глибша любов, його голос лунав від занедбаного будинку серед каліфорнійських луків, а ми грались усі разом, неначе песенята, перевертаючись, кусаючись і задихалися від перегріву на сонці. Ми були зовсім юні, більшість з нас, наші зуби були молочно-білі і нові. Ми їли все, що б не поклали перед нами. Вівсянку, яка ставала поперек горла, яловичі обрізки з консервної банки. Картоплю, змащену спрей-маслом «Пем».

— Міс 1969 року, — Сюзен називала мене. — Наша власна.

Вони так і ставилися до мене, як до нової іграшки, по черзі брали мене під руки, наполягали, щоб я дозволила їм сплести в коси моє довге волосся. Розпитували мене про школу-пансіонат, за яку я обмовилася, про мою знамениту бабусю, чиє відоме ім’я упізнав дехто з них. Мої чисті білі шкарпетки. Інші вже були з Расселом протягом кількох місяців чи навіть років. І це було перше хвилювання, що в ті дні повільно тануло в мені. Де їх сім’ї, дівчат таких, як Сюзен? Чи писклива Гелен — вона іноді говорить про дім в Юджині. Про батька, який робив їй клізми кожного місяця і натирав литки ментоловим бальзамом після тренувань з тенісу, окрім інших сумнівних практик. Але де він був тепер? Якщо їхні домівки давали їм те, чого вони потребували, чому вони тут, на ранчо, де день за днем час тягнеться безкінечно?

Сюзен спала довго, майже до полудня. Її мляві рухи були вдвічі повільніші. Неначе часу в неї було завжди вдосталь. До речі, я вже спала в ліжку Сюзен кілька разів. Її матрац був незручний, шершавий від піску, але я не зважала. Іноді, потягуючись, вона уві сні простягали руки, щоб обійняти мене, від її тіла надходило тепло, неначе від свіжоспеченого хліба. Тоді я лежала не стуливши очей, страшенно стривожена близькістю Сюзен. Вона крутилася вночі, стягуючи з себе простирадло і виставляючи напоказ свої голі груди.

Її кімната була темна й похмура вранці, просмолений дах прибудови ставав пузирчастим від спеки. Я вже була одягнена, проте знала, що ми не приєднаємося до інших ще з годину. Сюзен завжди потрібно було багато часу на підготовку, хоч підготовка була проблемою швидше часу, ніж дій — вона повільно натягала одяг. Мені подобалося спостерігати за нею з матраца, як вона мило, беззмістовно, не зосередженим, як на портреті, поглядом розглядала своє відображення. Її голе тіло в такі моменти було на вигляд скромним, навіть по-дитячому, зігнуте під невдалим кутом, доки вона рилась у кульку для сміття з одягом. Мене тішили її людські риси. Помітна густа щетина на щиколотках чи чорні цятки вугрів на обличчі.

Сюзен розповідала, що була танцівницею в Сан- Франциско. Про неонову змію, яка миготіла знадвору клубу, про червоне яблуко, яке кидало дивне світло на перехожих. Про те, як одна з дівчат за лаштунками випалила Сюзен родимку каустичним олівцем.

— Деякі дівчата з огидою ставляться до того, — сказала вона, натягаючи сукню на голе тіло. — До танців узагалі. Але я не вбачаю в тому нічого поганого.

Вона оцінювально розглядала сукню в дзеркалі, охопивши груди через тканину:

— Люди іноді бувають такими моралістами, — сказала вона, зробивши хтивий вираз обличчя, злегка посміялася над собою і попустила груди. Потім вона розповідала мені, що Рассел трахав її ніжно, а іноді не зовсім, і що це все одно приємно.

— У тому немає нічого поганого, — казала вона. — Люди, що ставляться до цього так надмірно, неначе це якесь зло, — справжні збоченці. Це, як, наприклад, щодо тих типів, що приходили дивитися, як ми танцюємо. Усі сердилися на нас, що вони туди ходять. Начебто ми задурили їм голови.

Сюзен нечасто розповідала про своє рідне місто чи сім’ю, а я не запитувала. Вздовж одного з її зап’ясть був глянцевий шов-рубець, який я бачила, що вона розглядала з трагічною гордістю, а якось у неї вирвалось і вона згадала про вологу вулицю на околиці Ред-Блаф. Але тоді спохватилася. Свою матір вона спокійно називала «те стерво». Мене переповнювало запаморочливе почуття солідарності, її тон виражав прагнення правосуддя — я думала, що ми обоє знали, що таке самотність, проте тепер це здається мені дурістю. Думати, що ми так сильно схожі, тоді як я росла з покоївками, з батьками, а вона розповідала, що іноді жила в авто, спала на відкиненому назад пасажирському сидінні, а її матір — на сидінні водія. Я їла, коли була голодна. Але в нас із Сюзен спільним було зовсім інше, інакший голод. Іноді я так сильно хотіла, аби хтось мене торкнувся, що в мене аж шкребло на душі. Я помічала те саме в Сюзен, яка пожвавлювалася, щойно бачила, що наближався Рассел, неначе цуценя, чуючи запах їжі.

Сюзен поїхала з Расселом подивитися на вантажівку до Сан-Рафаель. Я залишилася — на ранчо було багато роботи і я поринула в неї із завзяттям, яке породжував страх. Я не хотіла подавати жодного приводу, щоб мене змусили піти. Годувала лам, полола в садку, чистила і мила хлоркою підлогу на кухні. Робота — це був усього лише ще один спосіб показати свою любов, самопожертва.

Наповнення жолоба водою потребувало чимало часу, вода текла дуже повільно, але було приємно перебувати на сонечку. Москіти кружляли навколо моєї оголеної шкіри, і я постійно була змушена проганяти їх. Вони не докучали ламам, які просто стояли з приспущеними повіками і пристрасними, як у артисток, поглядами.

Я бачила Ґая за головним будинком, який копирсався в двигуні автобуса без особливого ентузіазму. Він відривався від роботи, аби покурити і постояти в позі собаки головою вниз. Він час від часу ходив до головного будинку, аби взяти ще одну пляшку пива із заначки Рассела, щоразу спершу переконуючись, що всі зайняті своїми справами. Він і Сюзен були неначе головними радниками, Донні і всім іншим лише зрідка перепадало словечко чи погляд. Він був запасним варіантом Рассела, проте Ґай не завойовував тієї поваги, що Сюзен. Гадаю, він був тут, тому що Рассел міг дати йому все, чого він хотів, — дівчата, наркотики, місце, щоб переночувати. Він не був закоханий у Рассела, він не зіщулювався і не зітхав у його присутності. Ґай був радше близький друг і у всіх своїх бурхливих розповідях про пригоди і незгоди завжди був головною зіркою.

Він підійшов до паркана, тримаючи пиво і сигарети в одній руці, з приспущеними до стегон джинсами. Я знала, що він дивиться на мене, тож зосередила свою увагу на шлангу, яким наповнювала поїлку.

— Дим відганяє їх, — сказав Ґай, і я повернулася, вдаючи, що лише щойно помітила його присутність. — Москітів, — сказав він, простягнувши мені свою сигарету.

— Так, — сказала я, — безперечно. Дякую. — Я обережно взяла сигарету через паркан, стежачи, щоб шланг був спрямований на поїлку.

— Ти бачила Сюзен?

Ґай уже вирішив, що я маю знати про всі її переміщення. Мала за честь бути відповідальною за повідомлення її місцезнаходження.

— Якийсь тип у Сан-Рафаель продає вантажівку, — сказала я. — Вона поїхала з Расселом подивитись її.

— Хм, — сказав Ґай, простягнувши руку, щоб забрати назад свою сигарету. Він, здавалось, був вражений моїм професіоналізмом, проте я впевнена, він бачив також, з яким очевидним обожнюванням говорила я про Сюзен. Що мої ноги перепліталися щоразу, як я поспішала до неї. Можливо, його бентежило, що все це бажання було спрямоване не на нього — він був гарний хлопець, тож звик до уваги дівчат. Дівчат, які втягували живіт, як тільки він клав руку їм на джинси, дівчат, які вірили, що ювелірні прикраси, які він носив, були чудовим доказом його незвіданих емоційних глибин.

— Вони, мабуть, у безплатній клініці, — сказав Ґай. Він скривився, почісуючи пах, його сигарета при цьому коливалася в різні боки. Він намагався добитись від мене, щоб я похихикала над Сюзен, певним чином була з ним заодно — я не відреагувала, лише злегка усміхнулася. Він відкинувся на підбори своїх ковбойських черевиків, розглядаючи мене.

— Ти можеш продовжувати і допоможеш Руз, — сказав він, роблячи кілька останніх ковтків пива. — Вона на кухні.

Я вже досить зробила за сьогодні і працювати з Руз на жаркій кухні — це було б уже надто виснажливо, але я лише зморено кивнула.

Сюзен розповідала, що Руз була заміжня за поліцейським у Корпус-Крісті, і це здавалося правдою. Вона метушилась із замріяною заклопотаністю, що було досить схоже на поведінку дружини, яку б’є чоловік. Навіть у відповідь на мою пропозицію допомогти з посудом вона лише покірно зіщулилася. Я відчищала драглистий бруд від їхнього найбільшого казана, безбарвні залишки їжі залишалися на губці. Ґай хотів щось мені доказати таким мізерним способом, але я не зважала. Повернення Сюзен пом’якшувало будь-який гнів. Вона, захекавшись, увірвалася на кухню.

— Той тип віддав Расселу вантажівку, — сказала Сюзен, її обличчя сяяло, вона оглядалася навколо, шукаючи слухачів. Вона відчинила шафку, понишпорила всередині. — Це було так чудово, — звичайно, він хотів близько двохсот доларів. А Рассел, спокійно так: «Можливо, ви просто віддасте його нам».

Досі перебуваючи в захваті, вона розсміялася, сіла на стійку і почала тріскати брудний арахіс з кулька.

— Той тип спершу сильно розізлився, що Рассел просить про таке. Віддати задарма.

Руз слухала одним вухом, займаючись підготовкою до приготування вечері, але я закрила кран, повністю повернувшись до Сюзен.

— А Рассел сказав: «Зачекайте хвилинку, поговорімо. Дозвольте я лише поясню, про що я». Сюзен виплюнула шкаралупу назад до кулька. — Ми пили чай з тим типом у його дивному рубленому будиночку. Близько години. Рассел змалював йому повну картину, розставив усе по поличках. І тип справді зацікавився тим, що ми тут робимо. Показав Расселу свої старі армійські фото. Тоді сказав, що міг би віддати нам вантажівку просто так.

Я витерла руки об шорти, її легковажність мене так засоромила, що я була змушена відвернутися. Я закінчила мити посуд під звуки тріскання шкаралупи арахісових горішків, які вона, сидячи на стійці, розлуплювала один за одним, складаючи в купу вологі лушпайки, аж доки кульок не спорожнів, і вона пішла шукати ще когось, щоб розповісти свою історію.

Дівчата зависали біля річечки, бо там було прохолодніше, віяв легкий вітерець, хоч мухи там були нестерпні. Каміння вкрите водоростями, снодійний затінок. Рассел повернувся з міста на новій вантажівці, привізши шоколадні батончики і журнали з коміксами, сторінки яких ставали м’якшими від наших рук. Гелен негайно з’їла свою шоколадку і з жадібністю розглядалася навколо на решту з нас. Хоч вона також прийшла з багатої сім’ї, ми не були близькі. Я вважала її тупою, лише в присутності Рассела її жахлива поведінка змінювалася на відповідну. Як кішка, ніжачись під дотиком його рук, вона поводилась так, неначе була ще молодша, ніж я, затрималася в розвитку, що згодом може здаватися патологією.

— Господи. Припини витріщатися на мене, — сказала Сюзен, ховаючи шоколадку від Гелен. — Ти вже свою з’їла. — Вона сиділа на березі поруч зі мною, колупаючись пальцями ноги в бруді. Сіпаючись, коли москіти роїлись біля її вуха.

— Лише шматочок, — нила Гелен. — Лише кутик.

Руз підняла погляд, відірвавши очі від зім’ятої тканини шамбре в себе на колінах. Вона заштопувала робочу сорочку Ґая, її крихітні стібки були зроблені без особливої точності.

— Ти можеш узяти мою, — сказала Донна, — якщо це змусить тебе замовкнути. — Вона кинула Гелен свою горбисту від горішків шоколадку.

Гелен відкусила. Коли вона хихикнула, її зуби були вкриті шоколадом.

— Шоколадна йога, — мовила вона. Йогою могло бути будь-що: миття посуду, догляд за ламами. Готування їжі для Рассела. Те, від чого можна отримати неймовірну насолоду, приєднатися до будь-яких ритмів, які варто засвоїти.

Змінити себе, почуватися пилинкою у всесвіті.

У багатьох книжках ми читаємо, що лише чоловіки примушують до чогось дівчат. Але це неправда, не завжди так. Сюзен володіла своїм фотоапаратом «Свіґер», як зброєю. Спонукала чоловіків опустити джинси. Виставити напоказ свої пеніси, ніжні й голі, у гніздах темного волосся. Чоловіки збентежено усміхалися на фото, зблідлі від спалаху камери, волохаті, з вологими звірячими очима. Сюзен казала, що в фотоапараті немає плівки, проте вона вкрала її в магазині. Хлопці наважувалися повірити їй. Траплялися й інші схожі випадки.

Я пішла слідом за Сюзен, за ними всіма. Сюзен дозволила мені намалювати сонечка й місяці на її голій спині олією для засмаги в той час, як Рассел, байдикуючи, грав невеличку ритмічну фігуру, окремий варіативний фрагмент. Гелен позіхала, неначе дитина, що прагнула любові, Руз приєдналася до нас, холодно посміхаючись. Якийсь підліток, якого я не знала, дивився на нас з благоговійним трепетом, і нікому навіть не треба було говорити — тиша об’єднувала.

У глибині душі я знала, що Рассел покличе мене, але сталося це трохи згодом. Рассел загадково кивнув, і я знала, що треба йти слідом за ним.

Ми зі Сюзен мили вікна в головному будинку — на підлозі повно зім’ятих газет і оцет, грав транзисторний приймач: навіть хатні клопоти позбавляли насолоди від байдикування. Сюзен підспівувала, розмовляючи зі мною, час від часу весело відволікаючись. Вона здавалася інакшою в ті моменти, коли ми працювали разом, неначе поринала в забуття і, розслабившись, ставала тією дівчинкою, якою була насправді. Навіть важко було уявити, що їй дев’ятнадцять. Коли Рассел кивнув до мене, я рефлекторно глянула на неї, неначе просила чи то дозволу, чи то пробачення — одне з двох. Безтурботність безслідно зникла з її обличчя за недоброзичливою маскою. Вона почала терти вікна із новою зосередженістю і знизала плечима на прощання, коли я йшла, начебто їй усе одно, проте я відчувала її пильний погляд на своїй спині.

Щоразу, коли Рассел отак кивав до мене, моє серце стискалося, незважаючи на стриманість. Я жадала наших зустрічей, жадала закріпити своє місце серед них, неначе робити те саме, що Сюзен, було способом бути з нею. Рассел ніколи не трахав мене — це завжди було щось інше, він уводив у мене свої пальці, по-особливому перебираючи ними, і я списувала це на його непорочність. Його цілі були високі, казала я собі, незаплямовані примітивними інтересами.

— Глянь на себе, — сказав він, маючи на увазі чи то сором, чи то нерішучість. Повертаючи мене до запотілого дзеркала в трейлері. — Глянь на своє тіло. Це не якесь чуже тіло, — спокійно сказав він. Коли я ухилилася, вигадавши на те якусь причину, він узяв мене за плечі і повернув назад до дзеркала. — Це ти, — казав він. — Це Іві. У тобі лише сама краса.

Ці слова подіяли на мене, бодай на якийсь час. Мене охопив стан екстазу, коли я побачила своє відображення, — кулясті груди, навіть легкий животик, ноги, шорсткуваті від укусів москітів. Там не було що з’ясовувати, не було над чим ламати голову — просто очевидний факт цього моменту, єдине місце, де любов насправді існувала.

Після того він простягнув мені рушник, щоб витертися, і це здавалося великим виявом доброти.

Коли я поверталася до Сюзен, якийсь час вона завжди була холодна зі мною. Навіть її рухи були мляві, в очах була неначе напружена сонливість, як у людини, яка засинає за кермом. Я скоро навчилася піддобрятися до неї, ходила поруч з нею, аж доки вона не забувала про своє відчуження і не давала мені сигарету. Згодом мені спаде на думку, що Сюзен сумувала за мною, коли я йшла, і її формальність — незграбне маскування. Проте важко сказати — можливо, це всього лише бажане пояснення.

Інші деталі на ранчо спалахують у пам’яті і згасають. Чорний собака Ґая, якого вони називали певною кількістю імен. Мандрівники, які того літа проходили через ранчо і залишалися на день чи два, перш ніж піти. Пустоголові мрійники, що з’являлись у будь-який час доби з ганчірковими рюкзаками на авто своїх батьків. Мені нічого не нагадувало те, як швидко Рассел умовляв їх відмовитися від своєї власності, ставлячи їх у таке незручне становище, що їхня щедрість ставала вимушеною дією. Вони віддавали техпаспорти на автомобілі, ощадні книжки, одного разу навіть золоту весільну обручку, з приголомшеним і виснажливим полегшенням потопельника, який нарешті здавався відпливу, що затягував його. Я була спантеличена їхніми жахливими і водночас банальними розповідями про страждання, які їм доводиться терпіти. Скарги на злих тат і жорстоких матерів, схожість цих історій змушувала нас почуватися жертвами однієї таємної змови.

Це був один з тих днів того літа, коли сильно дощило, і більшість з нас перебували всередині. У старій вітальні був такий же вологий і похмурий запах, як і повітря надворі. Ковдри окремими квадратами були розстелені на підлозі. Я чула трансляцію бейсбольної гри по радіо на кухні, дощ капав у пластмасове відро в місці протікання. Руз робила Сюзен масаж рук, їхні пальці були слизькими від лосьйону. Я в той час читала журнал однорічної давності. Свій гороскоп на 1967 рік. Між нами зависла атмосфера поганого настрою, ми не звикли до обмежень, до того, щоб загрузнути де-небудь.

Діти легше переносили перебування всередині. Вони лише на коротку мить показувалися нам на очі, коли швидко проходили, з власною метою. З іншої кімнати донісся гуркіт від падіння стільця, але ніхто не встав, щоб подивитися, що там сталося. Я не знала, кому належали всі ті діти, окрім Ніко, — всі вони мали тоненькі, як паростки, зап’ястя, а навколо рота — сліди від сухого молока. Я наглядала кілька разів за Ніко на прохання Руз, тримала його в себе на руках, відчуваючи його важку, приємну вагу. Пальцями розчісувала його волосся, розплутувала його намисто із зубом акули. Робила те, що зазвичай робить мати, те, що приносило мені більше задоволення, ніж йому, і дозволяло мені уявити, що лише я можу заспокоїти його. Ніко не був прихильником таких моментів ніжності, різко розвіював чари, неначе він відчував мої добрі почуття, і обурювався, натягаючи до мене свій маленький пеніс. Вимагаючи сік верескливим фальцетом. Одного разу він ударив мене так, що в мене залишився синець. Я спостерігала, як він, присівши, какав на бетон, поруч зі ставком, ці какашки ми іноді змивали, а іноді ні.

Гелен спускалася сходами у футболці зі Снупі у надто великих шкарпетках, червоні п’ятки яких зморщилися в неї на щиколотках.

— Хто-небудь хоче зіграти в «Кості Брехуна»?

— Ні, — заявила Сюзен, відповідаючи за нас усіх.

Гелен усілася в крісло без подушок. Вона глянула на стелю.

— Досі протікає, — сказала вона. Її всі проігнорували. — Можливо, хтось заб’є косяк? — сказала вона. — Будь ласка!

Коли ніхто не відповів, вона приєдналася до Руз і Сюзен на підлозі.

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка! — повторювала вона, пригорнувшись головою до плеча Руз, ставши на коліна, як собака.

— Ой, зроби і все, — сказала Сюзен. Гелен схопилася, щоб дістати коробку з фальшивої слонової кістки, у якій вони тримали запас, а Сюзен закотила до мене очі. Я усміхнулась у відповідь. Бути всередині було не так уже й погано, подумала я. Ми всі юрмилися в одній кімнаті, неначе жертви, врятовані Червоним Хрестом, чекаючи, доки закипить чай на плиті. Руз працювала біля вікна, де світло було білосніжним і надходило крізь клаптеву занавіску.

Тишу перервало несподіване скигління Ніко, коли він підтюпцем забіг до кімнати, наздоганяючи дівчинку, підстрижену «під банячок», — у неї в руках було його намисто із зубом акули. Вони билися, верещали. Сльози, подряпини.

— Ей, — сказала Сюзен, не підводячи погляду, і діти затихли, проте вони досі палко дивились одне на одного, важко дихаючи, неначе п’яні. Здавалось, усе вже було гаразд, усе швидко владналося, доки Ніко не подряпав дівчинці обличчя, передерши його своїми необрізаними нігтями, тоді крик став удвічі голоснішим. Дівчинка, ляснувши себе обома руками по щоці, вила, роззявивши рота, виражаючи високу ноту фізичного болю.

Руз насилу встала на ноги.

— Дитинко, — сказала вона, забираючи її руки, — крихітко, все гаразд. — Вона зробила кілька кроків у бік Ніко, який також почав кричати, всівшись на свій підгузок. — Вставай, ну ж бо, крихітко, — мовила Руз, намагаючись узяти його за плечі, але він став неначе варений і некерований. Інша дівчинка заспокоїлась, побачивши кривляння Ніко, те, як він вирвався від матері і почав товкти головою об підлогу. — Дитя моє, — голосніше пробубніла Руз. — Ні, ні, ні, — але він не припиняв, його очі потемніли і округлилися від насолоди.

— Боже, — Гелен засміялася. Це був дивний сміх, що відбивався відлунням. Я не знала, що робити. Це нагадало мені про паніку від безпорадності, яку я іноді переживала, коли мене хтось просив посидіти з дитиною, усвідомлюючи, що дитина не моя і я не маю на неї впливу; але, здавалось, навіть Руз була паралізована такою ж тривогою. Неначе вона чекала, що справжня мати Ніко прийде додому і все владнає. Ніко почервонів від напруження, черепом вистукуючи по підлозі. Кричав, аж доки не почув кроки на ґанку, — це був Рассел, і я помітила, як усі обличчя вдихнули нове життя.

— Що це? — запитав Рассел. Він був одягнений в одну з недоношених Мітчом сорочок, з вишитими великими криваво-червоними трояндами навколо шиї. Він був босий, увесь промоклий від дощу.

— Запитай у Руз, — прощебетала Гелен. — Це її дитина.

Руз щось нерозбірливо пробурмотіла, врешті-решт її слова стали переляканими, але Рассел поводився інакше. Його спокійний голос неначе описував коло навколо дитини, що плакала, і схвильованої матері.

— Заспокойся, — мовив Рассел. Він не міг дозволити, щоб хто-небудь був засмучений, нервове збудження, яке панувало в кімнаті, змінювалося від його погляду. Навіть Ніко здавався настороженим у присутності Рассела. Його істерика минула, він уже товк головою, неначе дублюючи самого себе.

— Маленький мужчино, — сказав Рассел, — ходи сюди і поговори зі мною.

Ніко глянув на матір, а тоді безпорадно вирячився на Рассела. Роздумуючи, він сильно випнув нижню губу.

Рассел і далі стояв на дверях, не нахиляючись, напружено, поблажливо посміхнувшись, і Ніко майже зовсім стих, схлипуючи. Метнув ще один погляд, вибираючи між матір’ю і Расселом, перш ніж нарешті поспішити до Рассела і дозволити взяти себе на руки.

— Це маленький мужчина, — сказав Рассел, коли руки Ніко міцно обійняли його за шию. Пам’ятаю, як дивно було бачити зміни на обличчі Рассела, коли він говорив до хлопчика. Він перемінився, став дивним і безглуздим, неначе блазень, проте голос його залишався спокійним. Йому це добре вдавалося. Змінюватись, щоб прилаштуватися до когось, так само, як вода набуває форми будь-якої посудини, у яку її налили. Він водночас міг бути чоловіком, який ворушив пальцями в мені. Чоловіком, який отримував усе задарма. Чоловіком, який іноді трахав Сюзен ніжно. Чоловіком, який шепотів щось маленькому хлопчику, ледь торкаючись його вуха.

Я не чула, що говорив Рассел, але плач Ніко стих. Його обличчя було схвильоване і мокре: здавалось, він був щасливий лише від того, що його взяли на руки.

Керолайн, одинадцятирічна кузина Гелен, утекла з дому і залишилася на якийсь час. Вона жила в Хейт, але там пройшов поліцейський розгін: вона прихопила з собою стьобаний гаманець і поношену лисячу шубу, яку пестила з настороженістю, неначе не хотіла, щоб хто-небудь бачив, як сильно вона любила її.

Ранчо було не так далеко від Сан-Франциско, але ми їздили туди нечасто. Я їздила лише один раз із Сюзен, щоб забрати з півкіло трави в будинку, який вона жартома називала російським посольством. Думаю, це був старий притон сатаністів, якихось друзів Ґая. Вхідні двері були пофарбовані в чорний, як смола, колір, — вона помітила мої вагання і взяла мене під руку.

— Лиховісно, еге ж? — сказала вона. — Мені спершу теж так здавалося.

Коли вона притягла мене до себе ближче, я відчула, як рухаються її стегна. Такі моменти люб’язності завжди дуже вражали мене.

Після того ми з нею пішли до «Хіпі Хілл». Мрячило, було сіро і порожньо, лише де-не-де траплялися мляві наркомани. Я увесь час намагалася витіснити погане передчуття, але його не було — я відчула полегшення, коли Сюзен засміялася, теж перериваючи надмірні зусилля в пошуках змісту.

— Святий Ісусе, — сказала вона, — це місце — похмура діра.

Ми опинилися в парку, туман скапував з листя евкаліпта.

Я проводила майже увесь день на ранчо, окрім коротких візитів додому, щоб змінити одяг чи залишити на кухонному столі записку для мами. Записки я завжди підписувала: «Твоя люба донечка». Щоб згладити стривоженість, спричинену моєю відсутністю.

Я знала, що почала виглядати інакше, тижні, проведені на ранчо, змінили мене, оповивши брудом. Моє волосся, вигоріле на сонці і посічене на кінчиках, зберігало легкий запах диму, навіть після того, як я мила його шампунем. Більша частина мого одягу перейшла у володіння ранчо і змінилася настільки, що я навіть не завжди могла його розпізнати: Гелен ходила і клеїла дурника в моїй колись вишуканій сорочці з нагрудником, тепер порваній і поплямленій персиковим соком. Я, подібно до Сюзен, носила неохайний, зшитий з узятих із загальної купи клаптиків одяг, безладність якого повідомляла про ворожість до більшого світу. Якось я пішла зі Сюзен у «Хоум Маркет». Вона була одягнена в бікіні-топ і шорти з обрізаних джинсів. Ми спостерігали, як інші покупці пильно дивилися, дедалі більше напружуючись від обурення, їхні косі погляди змінювалися відвертим витріщанням. Ми сміялися, мов ненормальні, безпорадно фиркаючи, неначе в нас був якийсь дикий секрет, а він у нас таки був. Жінка, яка, здавалось, от-от закричить від спантеличеного невдоволення, схопила свою донечку за руку: вона не знала, що її відраза лише робила нас сильнішими.

Я готувалася до можливого побачення з матір’ю, добросовісно відмиваючись: приймала гарячий душ, аж доки моя шкіра вкривалася червоними плямами, а волосся ставало гладким від кондиціонера. Я одягала просту футболку і білі бавовняні шорти, які носила, коли була молодша, намагаючись здаватися чистою і не дуже сексуальною, щоб не хвилювати матір. Проте, можливо, мені не варто було так сильно перейматись — вона не приглядалася настільки, щоб виправдати старання. Якщо ми й обідали разом, то зазвичай мовчки, вона ще могла перебирати їжею, неначе вередлива дитина. Придумувати різні підстави, щоб поговорити про Френка, пусті метеорологічні прогнози з її власного життя. Я могла бути будь-ким. Одного вечора я дозволила собі не переодягнутися і з’явилася за столом, одягнена в прозорий топ, який зав’язувався на шиї і не прикривав живота. Вона нічого не сказала, засмучено встромляючи ложку в рис, аж доки, здавалось, раптом не згадала про мою присутність. Скоса глянула на мене.

— Ти така худа, — зауважила вона, а тоді стиснула моє зап’ястя і з турботою оглянувши, відпустила. Я знизала плечима, і вона більше не поверталася до цієї теми.

Коли я нарешті зустрілась з Мітчем Льюїсом особисто, то він видався мені огряднішим, ніж я уявляла, якою може бути знаменитість. Розпухлим і гладким. Його обличчя вкривали бакенбарди, волосся перисте і золотаве. Він привіз дівчатам ящик пива Root beer і шість сіток апельсинів. Засохле шоколадне печиво з горішками і німецькою шоколадною глазур’ю в окремих гофрованих чашечках, схожих на капелюхи пілігримів. Цукерки з нугою в яскраво-рожевих жерстяних коробочках. Це нагадувало відходи подарункових кошиків. Блок сигарет.

— Він знає, що мені такі подобаються, — мовила Сюзен, притискаючи сигарети до грудей. — Він запам’ятав.

Вони всі говорили про Мітча з таким почуттям власності, неначе він був швидше витвором їхньої уяви, ніж живою особистістю. Вони чепурились і готувались до візиту Мітча з дівочим завзяттям.

— З його джакузі видно океан, — розповідала мені Сюзен. — Прожектори Мітча підняті так, що коли він їх вмикає, то вся поверхня води виграє відблисками.

— У нього неймовірно великий член, — додала Донна. — І неначе пурпурний.

Донна помила під пахвами над раковиною, і Сюзен закотила очі.

— Обмивання повії, — пробубніла вона, проте і сама переодяглась у сукню. Навіть Рассел змочив волосся і пригладив назад, надаючи йому вишуканого, елегантного вигляду.

Рассел відрекомендував мене Мітчу, тримаючи руку на моїй спині, сказавши:

— Наша маленька актриса.

Мітч оглянув мене допитливо, самовдоволено посміхаючись. Чоловікам так легко вдавалося таке миттєве оцінювання. І як, здавалось, вони хотіли, щоб ми були за одно зі своєю самокритикою.

— Я Мітч, — сказав він. Начебто я ще не зрозуміла. Його шкіра мала свіжий і безпористий вигляд, як у багатих ненажер.

— Обійми Мітча, — сказав Рассел, підштовхнувши мене ліктем. — Мітч хоче, щоб його обняли, як і ми всі. Можна ж дати йому трішки любові.

У погляді Мітча було очікування, він відкривав подарунок, який уже потряс і розпізнав. Зазвичай мене охопила б сором’язливість. Обдумувала б кожен рух свого тіла, щоб не зробити щось не так. Але я вже почувалась інакше. Я була однією з них, і це означало, що я могла усміхнутися Мітчу у відповідь, зробивши крок уперед, дозволити йому притиснутися до мене своїм слабим тілом.

Друга половина дня тягнулась довго: Мітч і Рассел по черзі грали на гітарі. Гелен, одягнена в бікіні-топ, сиділа в Мітча на колінах. Вона увесь час хихикала і занурювалася головою із заплетеними кісками йому в шию. Мітч був набагато кращий музикант, ніж Рассел, але я намагалася не звертати уваги. Я була під дією нової, шаленої концентрації наркотиків, від яких після нервозності настав стан притупленості. Я усміхалася фактично мимовільно, мені аж почали боліти щоки. Сюзен, схрестивши ноги, сиділа на землі поруч зі мною, її пальці злегка торкалися моїх. Ми тримали свої уважні обличчя долонями, неначе пелюстками тюльпана.

Це був один з тих затуманених днів, які ми присвятили нашій спільній мрії, шаленству в антипатії до реального життя; проте насправді це був усього лише зв’язок, настрій, який ми собі втовкмачували. Мітч залишив нам якусь кислоту, яку він дістав з лабораторії в Стенфорді. Донна змішувала її з апельсиновим соком у паперових стаканчиках, і ми пили це на сніданок. Від неї, здавалось, дерева енергійно гуділи, тіні ставали пурпуровими і вологими. Було цікаво пізніше обдумувати, як легко я підсіла на це. Я не пропускала жодної нагоди вживання наркотиків. Можливості перебувати у стані, коли важливим здавалося лише те, що відбувалося в той момент. Ми могли годинами говорити про той стан. Обговорювати, розглядаючи його з усіх боків: хтось розповідав, як рухалося світло, хтось — чому мовчав, розбираючи шар за шаром те, що бачив. Це здавалося чимось дуже важливим, у нас було бажання описувати, як пройшла кожна секунда, розповідати все, нічого не приховуючи, розжовувати все до найменших подробиць.

Ми із Сюзен зайнялися дитячими браслетами, якими дівчата обмінювалися між собою, один за одним, закладаючи собі на руки, як школярки середньої школи. Практикуючи V-подібні стібки. Косі стрічкові візерунки. Я зробила один для Сюзен, товстий і широкий, персикові нитки на тлі помаранчево-червоного шеврона. Мені подобалось спокійно набирати вузли, те, яке поєднання кольорів удало виходило в мене з-під пальців. Якось я встала, щоб подати Сюзен склянку води, і в цьому вчинку було якесь внутрішнє смирення. Мені хотілося задовольнити потребу, піднести воду їй до рота. Сюзен пила, усміхаючись до мене, ковтаючи так швидко, що я бачила, як рухалась її горлянка.

Керолайн, кузина Гелен, байдикувала того дня. У свої одинадцять років вона, здавалось, знала більше, ніж я, будучи в її віці. Вона трясла своїми браслетами з дешевого металу, які злегка торкались один одного. Її махрова сорочка мала блідо-жовтий колір лимонного соку і не прикривала маленького животика. Проте її коліна були подряпані і бліді, як у хлопчика.

— Круто, — сказала вона, коли Ґай приставив паперовий стаканчик до її губ, і мов заведена, продовжувала повторювати це слово, коли кислота починала діяти. Я також почала розпізнавати в собі перші ознаки, рот наповнився слиною. Я подумала про річечки, які мені доводилося бачити в дитинстві, переповнені смертельно холодною дощовою водою, що баранами спускалася зі скель.

Я чула, як Ґай плів нісенітниці на ґанку. Розповідав одну зі своїх безглуздих історій, наркотики відлунням відбивались у його хвалькуватих словах. Його довге волосся було зібране в темний вузол на потилиці.

— Той тип несподівано почав гамселити у двері, — розповідав він, — викрикуючи, що прийшов, щоб забрати своє. І я подумав, оце так справи, чорт забирай, — розповідав він. — Я Елвіс Преслі. — Руз кивала головою. Сонце змушувало примружуватись, а з будинку доносилися пісні «Кантрі Джо». Хмарки, окреслені неоновим контуром, ніжно пливли у блакиті неба.

— Глянь на Сирітку Енні.

Керолайн спершу утрирувала, прикидаючись спантеличеною і одурманеною, але згодом наркотик справді подіяв, і її очі виражали дикість і легкий переляк. Вона була така худа, що я бачила, як пульсувало її горло. Сюзен теж дивилася на неї, і я чекала, що вона щось скаже, але вона мовчала. Гелен, вигадана кузина Керолайн, також нічого не говорила. Вона неначе була прибита сонцем, не рухаючись, випросталася на клаптику старого килима, прикривши рукою очі. Хихикала сама до себе. Зрештою, я підійшла до Керолайн і торкнулась її тендітного плеча.

— Як справи? — запитала я.

Вона не підвела погляду, аж доки я не промовила її імені. Я запитала її, звідки вона; вона щільно примружила очі. Про таке не варто було питати — звичайно, скаламучення всякого лайна із зовнішнього світу, будь-які паскудні спогади мали, мабуть, подвійний ефект. Я не знала, як витягти її назад з тієї трясовини.

— Хочеш? — запитала я, показуючи браслет. — Вона глянула на нього. — Ще треба закінчити, — сказала я, — але це для тебе.

Керолайн усміхнулася.

— Тобі має бути гарно в ньому, — продовжувала я. — Він добре пасуватиме до твоєї сорочки.

Наелектризованість в її очах заспокоїлася. Пом’якнувши, вона відтягнула свою сорочку, щоб розгледіти її.

— Це я зробила, — сказала вона, торкаючись пальцем контуру вишитого знака миру, і я уявила, скільки часу вона на це витратила, можливо, беручи мамину коробку для шиття. Здавалось, це було неважко: бути доброю до неї, одягнути на її зап’ястя завершений браслет, запалити нитку сірником, так, що їй довелось відрізати вузол. Я не помітила, що Сюзен дивилась на нас, її особисті браслети лежали проігноровано в неї на колінах.

— Гарно, — сказала я, піднявши зап’ястя Керолайн. — Краса та й годі.

Неначе я на якийсь час стала володарем того світу, тим, хто міг показувати іншим, як треба поводитися; така грандіозність перемішалася з почуттям доброти; я починала заповнювати свою внутрішню порожнечу переконаннями ранчо, словами Рассела — забути про его, вимкнути розум. Натомість уловлювала космічний вітер. Наші думки такі ж м’які і легкозасвоювані, як солодкі булочки і тістечка, які ми цупили з пекарні в Саусаліто, наповнювали наші обличчя легкою манірністю.

Усі наступні дні Керолайн ходила за мною, як бездомний пес. Нерішуче тупцювала у дверях кімнати Сюзен, запитуючи, чи я не хочу сигаретки, які вона вижебрала в байкерів. Сюзен устала, звела докупи лікті за спиною і потягнулася:

— Вони тобі їх просто дали? — глузливо запитала Сюзен. — Безкоштовно?

Керолайн глянула на мене:

— Сигарети?

Сюзен засміялася, не говорячи більше нічого. Я почувалася збентежено в такі моменти, але згодом знаходила всьому пояснення: Сюзен була різка з іншими людьми, тому що вони не розуміли її, як я.

Я не говорила собі того вголос і навіть не сильно задумувалася про те, до чого ведуть наші зі Сюзен стосунки. Про дискомфорт, який я відчувала, коли вона зникала з Расселом. Як я не могла знайти собі місця без неї, розшукуючи Донну чи Руз, неначе дитина, яка загубилася. Від того, що вона поверталась, пахнучи висохлим потом, і недбало витиралась мочалкою між ногами, неначе їй було начхати, що я дивлюся.

Я встала, коли побачила, як Керолайн перебирає пальцями браслет, який я дала їй.

— Я візьму сигаретку, — сказала я, усміхнувшись до Керолайн.

Сюзен узяла мене під руку.

— Але ми збиралися погодувати лам, — сказала Сюзен. — Ти ж не хочеш заморити їх голодом, чи не так? Щоб вони почахли?

Я завагалась, і Сюзен простягла руку, щоб погратися пасмом мого волосся. Вона завжди так робила: оббирала мою сорочку від реп’яхів, якось устромила свій ніготь мені між передні зуби, щоб витіснити шматочок їжі. Руйнувала межі, даючи мені зрозуміти, що їх не існує. Бажання Керолайн, щоб її запросили, було настільки явно вираженим, що мені навіть стало ніяково. Але це не зупинило мене, я все одно пішла слідом за Сюзен, знизавши плечима до Керолайн на знак вибачення. Я відчувала, що вона дивилася нам услід. Прихована уважність дитини, яка все розуміє без слів. Я помітила, що розчарування було добре знайоме Керолайн.

Я проглянула вміст маминого холодильника. Скляні банки, прикипілі до поверхні від засохлих потоків. У целофанових кульках зібралися випари хрестоцвітих овочів. Як завжди, немає чого їсти. Такі дрібниці нагадували, чому мені хотілося бути в іншому місці. Коли я почула, як мати човгає до вхідних дверей, брязкання її важких коштовностей, я спробувала вислизнути, щоб не показатися на проході.

—Іві! — гукнула вона, заходячи на кухню. — Зачекай хвилинку.

Я приїхала з ранчо на велосипеді захекана, а наприкінці ще й побита камінням. Я намагалася моргати не частіше, ніж зазвичай, щоб вираз обличчя був порожнім.

— Ти так засмагла, — сказала вона, підіймаючи мою руку, але я лише знизала плечима. Вона пригладила волосся на моїй руці туди-сюди, а тоді припинила. Між нами виник незручний момент. Я зрозуміла, що, врешті-решт, вона таки розкусила, куди потроху зникали гроші. Думка про її злість не лякала мене. Вчинок був настільки безглуздим, що можна було захиститись його неправдоподібністю. Я вже фактично почала вірити, що насправді ніколи не жила тут, настільки сильне було відчуття відокремленості, коли я прокрадалася по будинку за дорученнями Сюзен. Риття в шухляді з нижньою білизною матері, копирсання в шовках чайного кольору, лілових мереживах, аж доки не натрапляла на згорток з грішми, перетягнений резинкою для волосся.

Мати насупила брови.

— Послухай, — сказала вона. — Сел бачила тебе сьогодні вранці на Едоб-Роад. Одну.

Я намагалася зберігати порожній вираз обличчя, але мені пощастило — це були всього лише одне з дурнуватих спостережень Сел. Я сказала мамі, що була в будинку Конні. І залишилась удома на кілька ночей, намагаючись врівноважити ситуацію.

— Сел розповідала, що там поселилися дуже дивні люди, — сказала мама. — Якийсь містик чи щось таке. — Вона зморщила обличчя.

Звичайно, вона б полюбила Рассела, якби він мав свій особняк у Маріні, з плаваючими гарденіями в басейні і стягував з багатих жінок по п’ятдесят доларів за астрологічні тлумачення. Якою відкритою вона здавалась мені тоді, її постійна настороженість до всього ослабла, вона була готова відчинити двері дому будь-кому, хто їй усміхнеться. Френку, який носив сорочки з блискучими ґудзиками.

— Я ніколи не зустрічала його, — сказала я байдужим голосом, з якого мама могла зрозуміти, що я брешу. Завис сам факт брехні, і я спостерігала за нею, аж доки вона не відповіла.

— Я просто хотіла попередити тебе, — сказала вона. — Тож ти знаєш про його існування. Сподіваюсь, ви з Конні подбаєте одна про одну, розумієш?

Я помітила, як сильно вона хотіла уникнути суперечки, прагнула компромісу. Вона попередила мене, тож зробила те, що мала б зробити. Це означало, що вона досі була мені матір’ю. Тож нехай думає, що так і є — я кивнула, і вона заспокоїлась. Мама відпустила волосся. Вона була в новій майці із в’язаними лямками, плечі були відкриті і на фоні засмаги була помітна лінія купальника — я навіть не уявляла, де і коли моя мати купалася. Як швидко ми стали чужими одна одній, неначе недружні сусіди, що іноді перетинаються в коридорах.

— Гаразд, — сказала вона.

На якусь мить я помітила в ній свою колишню матір, відтінок нудьгуючої любові на її обличчі, але він зник, коли забрязкали її браслети, опустившись униз по руці.

— У холодильнику є рис і місо, — сказала вона, а я вдала, що, можливо, поїм, проте ми обидві знали, що ні.

На поліцейських знімках будинок Мітча здавався тісним і примарним, мов приречений. Грубі, потріскані балки вздовж стель, кам’яний камін, багато поверхів і коридорів нагадували гравюри Ешера, які Мітч дістав з галереї в Саусаліто. Пам’ятаю, коли я вперше опинилась у цьому будинку, то подумала, що він такий скромний і порожній, неначе прибережна церква. Там було дуже мало меблів, великі вікна у формі шевронів. Підлога «ялиночкою», широкі й невисокі сходинки. Навіть від вхідних дверей уже видно чорну площину затоки, що простягається повз дім, темний, скелястий берег. Будиночки на воді мирно вистукують один об одного, неначе кубики льоду.

Мітч налив нам випити, тоді як Сюзен відкрила холодильник. Наспівувала пісеньку, заглядаючи на полиці. Утворювала звук схвалення чи несхвалення, підняла фольгу на мисці, обнюхала щось. Я була в захваті від неї в такі моменти. Як самовпевнено вона поводилась у світі, у чужому будинку. Я спостерігала, як наші відображення коливались у чорних вікнах, наше волосся спадало на плечі. Я була тут, на кухні знаменитості. Знаменитості, чиї пісні я чула по радіо. З дверей було видно затоку, яка виблискувала, неначе лакована. Я була безмежно рада бути там із Сюзен, яка, здавалось, сприяла, щоб так сталося.

Трохи раніше того дня в Мітча була запланована зустріч з Расселом — я пам’ятаю, як здивувалася, що Мітч запізнився на неї. Минуло дві години, а ми досі чекали на Мітча. Я мовчала, як і всі, між нами поширилася тиша. Ґедзь вкусив мене за щиколотку. Я не хотіла проганяти його, усвідомлюючи, що всього за кілька футів Рассел сидить на своєму стільці із заплющеними очима. Я чула, як він, наспівуючи, бурмотів собі під ніс. Рассел вирішив, що буде найкраще, якщо Мітч застане його в оточенні дівчат і з Ґайом поруч — трубадур і аудиторія. Він підготувався грати, гітара лежала в нього на колінах. Він похитував босою ногою.

Було щось особливе в тому, як він торкався гітари, перебирав струни, не утворюючи звук, — я ще не знала, як зрозуміти таку його стурбованість. Рассел не підняв погляду, коли Гелен почала шепотіти до Донни, просто тихо шепотіти. Щось про Мітча, мабуть, чи якусь дурницю, яку сказав Ґай, але коли Гелен і далі говорила, Рассел устав. Неквапливо приклав гітару до стільця, затримався, щоб переконатися, що вона стоїть непохитно, тоді поспішно підійшов і ляснув Гелен по обличчю.

Вона мимовільно скрикнула, видала дивний різкий звук. Її широко розплющені від болю очі швидко наповнилися каяттям. Швидко заморгала, щоб не покотилися сльози.

Тоді вперше я побачила, щоб Рассел відреагував у такий спосіб, виявив злість щодо нас. Він не міг ударити її — безглузде надто яскраве сонячне світло в після полуденний час робило це неможливим. Таке припущення було надто абсурдним. Я глянула по сторонах, шукаючи підтвердження жахливого порушення, але всі погляди були спрямовані деінде, або обличчя ховалися за масками осуду, начебто Гелен сама винна. Ґай, позіхаючи, почухався за вухом. Навіть Сюзен, здавалось, не звернула уваги на те, що сталося, неначе це було те саме, що звичайне рукостискання. Гіркота в роті, мій несподіваний, розпачливий шок, здавалось, був помилковий.

І зовсім скоро Рассел пестив волосся Гелен, потягував її за нерівні косички. Шепотів щось їй на вухо, вона усміхалася і кивала, неначе самовдоволена лялечка.

Коли через годину Мітч нарешті з’явився на ранчо, він приніс такі необхідні запаси: цілий ящик консервованої квасолі, трохи сушеного інжиру і шоколадного масла. Тверді, як камінь, груші Пакхам, кожна окремо загорнута в тонкий рожевий обгортковий папір. Він не заперечував, коли діти дерлися по його ногах, хоч зазвичай і струшував їх.

— Привіт, Расселе, — сказав Мітч. По його обличчі мереживними потоками стікав піт.

— Довго не бачилися, брате, — сказав Рассел. Він безупинно усміхався, проте зі стільця не підвівся. — Як справи у «Великої американської мрії»?

— Все гаразд, — мовив він. — Вибач, я запізнився.

— Вже давно не було вісточки від тебе, — сказав Рассел. — Ти краєш мені серце, Мітче.

— Був зайнятий, — сказав Мітч. — Багато справ.

— Справ завжди багато, — сказав Рассел, оглядаючи нас усіх і затримавши погляд на Ґаї. — Ти так не думаєш? Як на мене, то справ завжди багато, бо це і є життя. Думаю, кінець їм настає, лише коли помираєш.

Мітч засміявся, неначе все було гаразд. Він передавав сигарети, які приніс, їжу, неначе спітнілий Санта. У книжках писатимуть про це, як про день, коли між Расселом і Мітчем все змінилося, проте на той час я того не знала. Я не надала жодного значення напруженню між ними, люті, яку приховувала спокійна, смиренна зовнішність. Мітч приїхав з поганими новинами, що все-таки не буде контракту з Расселом: сигарети, їжа, все це було призначено для розради. Рассел переслідував Мітча не один тиждень з приводу ймовірного контракту. Він тиснув і тиснув, вимотуючи Мітча. Відправляв Ґая передати загадкові повідомлення Мітчу, які могли коливатися між погрозами і великодушністю. Рассел намагався отримати те, що, як він уважав, заслуговував.

Ми курили якусь траву. Донна робила бутерброди з арахісовим маслом. Я сиділа в центрі відкиненої дубом тіні. Ніко бігав навколо мене зі ще одним малюком, їхні підборіддя були вкриті кіркою від сніданку. Він з тріском поламав палицю і поклав до кулька для сміття, вміст якого розсипався повсюди — ніхто не помітив, крім мене. Собака Ґая був у лузі, лами похитувались, високо піднімаючи ноги. Я крадькома поглядала на Гелен, яка здавалася щасливою, неначе нічого не сталося, неначе сварка з Расселом доповнювала спокійну картину.

Ляпас мав би викликати більше стривоженості. Я хотіла, щоб Рассел був добрий, тож він і був. Я хотіла бути поруч із Сюзен, тож вірила у все, що дозволяло мені залишатися там. Я переконувала себе, що там були речі, яких я не розуміла. Я подумки прокручувала слова, які раніше чула від Рассела, використовуючи їх для пояснення. Іноді він змушений грубо поводитися з нами, щоб показати свою любов. Йому не хотілося робити цього, але він був змушений, щоб ми рухалися далі, заради блага групи. Воно так само і йому боліло теж.

Ніко та інша дитина залишили купу сміття, присівши на траві у своїх важких, провислих підгузках. Вони швидко говорили одне з одним серйозними азіатськими голосами, з розсудливою, виваженою інтонацією, що нагадувало розмову двох маленьких мудреців. Раптом вони почали істерично сміятися.

…

Уже стало пізно. Ми пили брудне вино, яке в місті продавали на галони. Від нього зафарбовувався і пік язик. Мітч устав, готовий вирушити додому.

— Чому б тобі не поїхати з Мітчем? — запропонував Рассел. Він стиснув мою руку, неначе подав знак занурення.

Між ним і Мітчем промайнув погляд? Чи, можливо, я себе накрутила, що побачила, як вони ним обмінялися. Логічність того дня ховалася за завісою непорозуміння, певним чином утворюючи сутінки. Ми із Сюзен відвозили Мітча назад додому, стрімко проносячись на його авто польовими дорогами Марину.

Мітч сидів на задньому сидінні, Сюзен була за кермом. Я сиділа спереду і часто вловлювала затуманений погляд Мітча у дзеркалі. Тоді він отряхнувся і вирячився на нас з подивом. Я не зовсім розуміла, чому саме нас обрали везти Мітча додому. Інформація доносилася до мене вибірково, тож усе, що я знала, — це те, що повинна бути із Сюзен. Ми відчинили всі вікна, щоб відчути літній запах землі і таємничий спалах інших доріг, інших життів, уздовж тієї вузької польової дороги в тіні гори Тамалпаїс. Петлі поливних садових шлангів, прекрасні магнолії. Сюзен гнала іноді по зустрічній смузі і ми верещали з радісним і збентеженим жахом, проте мій вереск був млявий: я аж ніяк не вірила в те, що може статися щось погане.

…

Мітч переодягнувся в білу піжаму, пошиту як класичний костюм, сувенірну згадку про тритижневе перебування у Варанасі. Він подав кожній з нас келих — я вловила лікарський запах джину, а також ще щось, з відтінком гіркоти. Я легко випила. Будучи вкрай одурманена наркотиками, я ковтала все підряд, ніс заклало. Я злегка засміялася сама до себе. Так дивно бути в будинку Мітча Льюїса, у його заваленій новими меблями обителі.

— «Аероплан» жили тут кілька місяців, — сказав він, сильно примружившись. — З одним з тих собак, — продовжував він, оглядаючи свій дім. — Великим білим. Як там їх називають? Ньюфаундленд? Він ще розпорпував газон.

Здавалось, він не переймався, що ми ігнорували його. Він десь витав, втупивши погляд у тишу. Раптом підвівся на ноги і поставив пластинку. Підкрутив гучність так голосно, що я аж перелякалася, але Сюзен засміялася, наполягаючи, щоб він зробив ще голосніше. Це була його власна музика, яка бентежила мене. Його великий живіт обтягувала довга сорочка, яка спадала, неначе сукня.

— А ви кумедні дівчата, — невиразно сказав він, спостерігаючи, як Сюзен почала танцювати. Вона стояла брудними ступнями на білому килимі. Знайшовши курку в холодильнику, відірвала шматочок пальцями. Вона жувала і рухала стегнами водночас.

— Курка «Кона», — зауважив Мітч. — З ресторану «Торговця Віка». — Це зауваження було банальне, і ми із Сюзен глянули одна на одну.

— Що? — запитав Мітч. Ми й далі сміялись, і він почав сміятися теж. — Кумедно, — повторив він, перекрикуючи музику. Він не переставав розповідати, як сильно якомусь акторові, з яким він був знайомий, подобалася ця пісня. — Правда, — казав він. — Він без упину прокручував її. Толковий хлопець.

Мені було незвично вважати когось відомого не таким уже й особливим, що можна було побачити його розчарованим, звичайним, відчути на його кухні запах невинесеного сміття. Примарні квадрати на стіні — сліди фотографій, які тут колись висіли, золоті платівки, сперті до плінтуса, досі загорнуті в поліетилен. Сюзен поводилася так, неначе справді лише ми з нею відігравали головну роль і що це була всього лише невеличка гра, яку ми грали з Мітчем. Він був заднім тлом більшої історії, до того ж нашої історії, щодо нього, ми ж бо відчували жалість і вдячність водночас за його самопожертву заради нашого задоволення.

У Мітча було трохи кокаїну, і було важко дивитися, як він обережно витрясав його на книжку про ТМ, розглядаючи власні руки на дивній відстані, неначе вони належали не йому. Розділивши його на три лінії, він порівняв їх. А тоді вовтузився з ними, аж доки одна не стала помітно більшою і, важко дихаючи, швидко втягнув її носом.

— Ах-х, — сказав він, відкинувши голову назад, його сальне горло вкривала золотиста щетина. Він простягнув книжку Сюзен. Переставши танцювати, вона втягнула свою дозу, а я свою.

Кокаїн викликав у мені бажання танцювати, тож я те й робила. Сюзен, усміхаючись до мене, хапала мене за руки. Це був дивний момент: ми танцювали для Мітча, але вона поїдала мене очима, закликала продовжувати. Вона із задоволенням спостерігала за тим, як я рухаюся.

Мітч намагався говорити, розповісти нам якусь історію про свою дівчину. Яким він був самотній, з того часу, як вона переїхала до Марракеш, шаленіючи від нестачі більшого простору.

— Дурниці, — продовжував він говорити. — Ох, дурниці.

Ми потурали йому: я перейняла ініціативу від Сюзен, яка кивала, коли він говорив, хоч, повернувшись до мене, закочувала очі, або голосно наполегливо просила, щоб він розповідав нам ще. Він говорив про Лінду того вечора, проте її ім’я нічого не означало для мене. Я майже не слухала: взяла маленьку дерев’яну коробочку, у якій деренчали крихітні срібні м’ячики, і нахилила, намагаючись, щоб кульки потрапили до отворів, розмальованих так, щоб це було схоже на пащу дракона.

Лінда була його дівчиною, перш ніж почалися вбивства. Їй було усього двадцять шість, проте тоді цей вік був для мене ще незрозумілий, неначе стукіт у далекі двері. Її сину, Крістоферу, було всього лише п’ять років, але до того часу він уже побував у десяти країнах, вона брала його у свої подорожі, так само, як мішечок з коштовним амулетом. Ковбойські чоботи зі шкіри страуса, набиті зім’ятими журналами, щоб тримали форму. Лінда була вродлива, проте я впевнена, що вона б не стала поводитися непристойно чи паскудно. Вона спала в ліжку зі своїм золотоволосим хлопчиком, схожим на плюшеве ведмежа.

Я була настільки заколисана відчуттям, що світ обмежувався навколо нас із Сюзен, а Мітч був усього лише комедійним доповненням, — що навіть не розглядала інших варіантів. Я пішла до ванної кімнати, скористалася дивним, чорним милом Мітча. Заглянула до душової кабінки, де було повно пляшечок «Дилаудиду». З блиску емальованої ванни, запаху хлорки в повітрі можна було сказати, що в нього є хатня робітниця.

Я лише ледь встигла помочитись, як хтось, не стукаючи, відчинив двері ванної кімнати. Я налякалася, рефлекторно намагаючись прикритися. Я побачила чоловіка, який кинув поглядом на мої оголені ноги, перш ніж ретируватися назад до коридора.

— Вибачте, — я чула, як він казав по той бік дверей. Легко заколивався ланцюжок опудал птахів, який висів над раковиною. — Мої найщиріші вибачення, — сказав чоловік. — Я шукав Мітча. Вибачте, що потурбував.

Я відчувала, що він стояв засоромлено по інший бік дверей, легенько постукав пальцями у двері, перш ніж піти геть. Я підтягнула шорти. Адреналін, що поширювався моїм тілом, зменшився, але не зник. Це, мабуть, був друг Мітча. Я була знервована від кокаїну, але не налякана. У тому була своя логіка: на той момент ніхто не міг подумати, що незнайомець — це може бути хтось інший, ніж друг. Наша любов одне до одного безмежна, а увесь всесвіт — притулок для ночівлі.

Через кілька місяців я здогадаюсь, що це, мабуть, був Скотті Вешлер, сторож, який жив у задньому будинку, малесенькій хижці з білими стінами, електричною плиткою і обігрівачем. Чоловік, який чистив фільтри джакузі, поливав газон і перевіряв уночі, чи Мітч не передозувався. Передчасно лисіючий, в окулярах з тонкою оправою: Скотті був кадетом воєнної академії в Пенсильванії, але покинув навчання і переїхав на захід. Він ніколи не зраджував свого кадетського ідеалізму: писав листи до матері про секвої, Тихий океан, використовуючи такі слова, як «величний» і «грандіозний».

Згодом він буде першим. Тим, хто намагався відбитися, втекти.

Мені хотілося б, щоб я могла витиснути більше з нашої короткої зустрічі. Вірити, що коли він відчинив двері, я відчула тремтіння від того, що зараз буде. Але насправді я лише зрозуміла, що промайнув незнайомець, і не сильно тим переймалася. Я навіть не запитала Сюзен, хто був той чоловік.

Коли я повернулася, вітальня була порожня. Музика волала, сигаретний дим згущувався в попільничці. Скляні двері, що виходили на набережну, були відчинені. Мене здивував різкий перепад рівня води, коли я вийшла на терасу, стіна розпливчастих вогнів: Сан-Франциско в тумані.

На березі нікого не було. Тоді я почула, як над водою прокотилось спотворене відлуння. Там вони й були, обоє, хлюпалися у хвилях. Вода спінювалась навколо його ніг. Мітч плескався у своєму білому одязі, який тепер нагадував мокрі простирадла, Сюзен у сукні, яку називала «Платтячком Братика Кролика». Моє серце затріпотіло — мені хотілось приєднатися до них. Але щось змусило залишитися на місці. Я досі стояла на сходах, які вели на пляж, вдихаючи запах розм’яклої від морської води деревини. Чи знала я, що буде далі? Я спостерігала, як Сюзен скинула сукню, знімаючи її з великими труднощами через сп’яніння, а тоді він опинився на ній. Опустивши голову, він лизав її оголені груди. Вони обоє коливались у воді. Я спостерігала довше, ніж мала б. Я була сп’яніла і розгублена, коли повернулась і попленталася до будинку.

Я скрутила музику. Зачинила двері холодильника, які Сюзен залишила відкритими. Обірваний кістяк курки. Курки «Кона», як наполегливо твердив Мітч: глянувши на неї, мене ледь не знудило. Надто рожева плоть викликала дрож. Я тоді ще подумала, що, мабуть, назавжди залишусь тією особою, що закрила холодильник. Особою, яка, неначе шпигун, спостерігала зі сходів, як Сюзен дозволила Мітчу робити все, що захоче. Від ревнощів у мене нутрощі почали перевертатися. Щось невідоме гризло мене, коли я уявила його пальці всередині неї, що вона мала солоний присмак. А також зніяковілість — як швидко все перемінилось, і я знову опинилася за бортом.

Задоволення, спричинене хімічним впливом, уже затьмарилось у мене в голові, тож усе, що я усвідомлювала, — це його нестачу. Я не втомилась, але мені не хотілося сидіти на дивані і чекати, доки вони зайдуть усередину. Я знайшла незамкнену, яка нагадувала гостьову, кімнату: у шафі не було одягу, на ліжку злегка збурені простирадла. Вони пахли кимось, а на тумбочці лежала одна золота сережка: я подумала про свій дім, про власні покривала, їхню вагу і відчуття на дотик… тоді раптове бажання спати в спальні Конні. Згорнутись калачиком поруч з її спиною в нашій звичній, традиційній позі, на її простирадлах з малюнками повновидих веселок з мультфільму.

Я лежала в ліжку, слухаючи звуки Сюзен і Мітча в іншій кімнаті. Неначе я була товстошиїм хлопцем Сюзен, таке ж зациклення на справжньому гніві. Він не був спрямований на її адресу, ні, аж ніяк — я ненавиділа Мітча з такою шаленою люттю, що не могла заснути. Мені хотілося, щоб він знав, як вона сміялася над ним раніше, знав, як сильно мені було його шкода. Яким безпорадним був мій гнів, хвиля, яка здіймалася, не маючи місця, щоб приземлитись, і як це було мені знайомо: мої почуття душили мене зсередини, неначе маленькі не зовсім сформовані діти, злі і розлючені.

Згодом я була майже переконана, що це була та сама спальня, у якій спала Лінда зі своїм маленьким хлопчиком. Хоч я знаю, що в будинку були й інші спальні, інші можливості. Стосунки Лінди і Мітча до тієї ночі, коли відбулося вбивство, вже були розірвані, проте вони досі були друзями, тиждень до того Мітч подарував Крістоферу на день народження велику м’яку іграшку — жирафу. Лінда зупинилася в квартирі Мітча, тому що її квартирою в Сансет поширилася цвіль — вона планувала побути в його домі протягом двох діб. А тоді з Крістофером мала переїхати до Вудсайду, де в її хлопця була власна мережа ресторанів морепродуктів.

Після вбивств я бачила чоловіка у ток-шоу: червонолицього, який притискав носовичок до очей. Я ще дивувалася, що в нього такі недоглянуті нігті. Він говорив ведучому, що збирався освідчитися Лінді. Проте хтозна, чи то була правда.

Близько третьої ночі я почула стукіт у мої двері. Це була Сюзен. Спотикаючись, вона зайшла всередину, не чекаючи відповіді. Вона була гола, принесла різкий запах морської води і сигаретного диму.

— Привіт, — сказала вона, потягнувши мої покривала.

Одноманітність темної стелі заколисувала мене, тож я вже майже спала, вона була неначе створіння зі сну, яке увірвалося до кімнати, маючи такий запах. Простирадла стали вогкими, коли вона прилізла до мене. Я повірила, що вона прийшла заради мене. Щоб бути зі мною, жест каяття. Але як швидко ця думка минула, коли я помітила її наполегливий, сп’янілий, скляний, зосереджений на мені погляд, — я зрозуміла, що вона тут заради нього.

— Нумо, — сказала Сюзен і засміялася. Її обличчя мало інший вигляд при незвичному тусклому світлі. — Це приємно, — сказала вона, — от побачиш. Він лагідний.

Неначе це найбільше, на що можна сподіватися. Я відкинулася назад, хапаючи покривала.

— Мітч бридкий, — сказала я. Мені прояснилося, що ми в чужому будинку. Надто великій, порожній гостьовій кімнаті із залишками непристойних, випущених кимось газів, хто був тут до нас.

—Іві, — сказала вона. — Не будь такою.

Її близькість, метання очей у темряву. Як легко вона притисла свої губи до моїх, а тоді просунула між них свій язик. Провела кінчиком по краю моїх зубів, сміялася мені в рота і говорила щось, але я не чула що.

Я відчувала присмак кокаїну в її роті, солонуватість моря. Я хотіла поцілувати її знову, але вона відхилилася, усміхаючись, неначе це була гра, неначе ми робили щось веселе і незвичайне. Злегка гралася моїм волоссям.

Я була лише рада викривленню значень, навмисно неправильно тлумачачи знаки. Зробити те, що просила Сюзен, здавалось, було найкращим подарунком, який я могла б їй подарувати, способом розкрити її взаємні почуття. І вона по-своєму повелася на це, так само легко, як я змінювалась у напрямку, скерованому нею, навіть не помічаючи того. Неначе дерев’яна іграшка, що бряжчала срібним м’ячиком, яку я нахиляла, спрямовуючи м’ячик для виграшного падіння в розфарбовані лунки.

Кімната Мітча була велика, а кахельна підлога холодна. Ліжко стояло на підвищеній платформі, із вирізьбленими фігурками. Він вишкірився, коли побачив мене позаду Сюзен, показавши на якусь мить свої зуби, і розпростер до нас руки, його голі груди були вкриті волоссям. Сюзен пішла просто до нього, але я сіла на краю ліжка, поклавши руки на коліна. Мітч підвівся на лікті.

— Ні, — сказав він, поплескавши по матраці. — Сюди. Ходи сюди.

Я підсунулася, щоб лягти поруч з ним. Я відчувала нетерплячість Сюзен, яка бочком, неначе собачка, підсувалася до нього.

— Я тебе вже не хочу, — сказав їй Мітч. Я не бачила обличчя Сюзен, але могла уявити її миттєву образу.

— Ти можеш це зняти? — Мітч поплескав рукою по моїх трусиках.

Я засоромилася: вони були широкі і дитячі, еластично-м’які. Я опустила їх нижче стегон, аж доки вони не опинилися біля колін.

— О, Боже, — сказав Мітч, підвівшись, щоб сісти. — Можеш трішечки розвести ніжки?

Я розвела. Він нахилився наді мною. Я відчувала, що його обличчя було близько до мого дитячого бугорка. Від його морди надходила тепла вологість.

— Я не збираюся тебе чіпати, — сказав Мітч, але я знала, що він бреше. — Господи, — видихнув він. Він показав Сюзен, щоб вона перевернулася. Тихо бурмочучи, поскладав нас, неначе ляльок, не надаючи переваги жодній з нас. Сюзен була неначе чужа в цій незнайомій кімнаті, немов та часточка її, яку я знала, кудись поділася.

Він простромив мій язик собі до рота. Я в основному залишалась спокійною, коли Мітч цілував мене, і досить холодно сприймала його дослідницький язик, навіть його пальці всередині мене були неначе щось незвичне і я не надавала тому особливого значення. Мітч піднявся і з поштовхом увійшов у мене, трохи стогнучи, коли йому це не вдалося легко. Він плюнув на руку і натер мене, а тоді спробував знову, і як же було несподівано відчувати, як він рухався в мене між ногами, я не переставала нагадувати сама собі з подивом і невірою, що це насправді сталося, а тоді відчула, як рука Сюзен підповзла і схопила мою. Можливо, це Мітч натякнув Сюзен, але я не бачила. Коли Сюзен поцілувала мене знову, я тішила себе думкою, що вона робить це для мене, що це наш спосіб бути разом. Що Мітч був усього лише фоновим шумом, необхідним виправданням її палкого рота, загинання пальців. Я відчувала свій власний запах, і її запах теж. Вона видавала глибокі горлові звуки, які були призначені для мене, неначе вона отримувала задоволення в якомусь іншому місці, і Мітч не чув її. Вона повела моєю рукою до своїх грудей, і затріпотіла, коли я торкнулася соска. Заплющила очі, давши зрозуміти, що я зробила щось добре.

Мітч відкотив мене, щоб бачити. Він масажував вологу головку члена, матрац прогнувся під його вагою.

Я досі цілувала Сюзен, що так сильно відрізнялося від поцілунків з чоловіками. Їхні наполегливі ласки передають саму ідею поцілунку, проте спосіб виконання не той. Я вдавала, що там не було Мітча, проте відчувала його погляд, його роззявлений, неначе відкритий багажник автомобіля, рот. Я впиралася, коли Сюзен спробувала розвести мені ноги, але вона усміхнулась, і я дозволила їй. Спершу хистким був лише її язик, а тоді і пальці також. Я зніяковіла від того, якою стала мокрою і які звуки видавала. Мій мозок відмовив від такого невідомого задоволення, яке я не знала, як назвати.

Після того Мітч трахнув нас обох, неначе він міг виправити те, що ми надавали перевагу одна одній. Сильно спітнів, примружив очі від зусиль. Ліжко відсунулося від стіни.

Коли я прокинулася уранці і побачила свої брудні скручені трусики на кахлевій підлозі Мітча, така безпорадна зніяковілість заклекотіла в мені, що я ледь не заплакала.

…

Мітч привіз нас назад на ранчо. Я їхала мовчки, дивлячись у вікно. Будинки, що пропливали, здавалось, перебували в довгій сплячці. Вишукані авто вкриті світло-сірими чохлами. Сюзен сиділа попереду. Вона оберталася до мене час від часу й усміхалася. Я могла виправдовуватися, проте сиділа із закам’янілим обличчям, а моє серце було неначе затиснуте в кулак. Я шкодувала, що не розважилася на повну.

Думаю, я підтримувала свої погані відчуття, неначе могла замінити жаль своєю показною хоробрістю. Ну, був у мене секс, то й що? Невелике діло, ще одне функціонування людського організму. Таке саме, як уживання їжі, щось рутинне, доступне для всіх. Усі благочестиві і світлі закликання зачекати, аби принести себе в подарунок своєму майбутньому чоловіку: було певне полегшення в простоті самого вчинку. Я спостерігала за Сюзен із заднього сидіння, дивилася, як вона сміялася над чимось, що сказав Мітч, як опустила вікно. Її волосся здіймалося при великій швидкості.

Мітч зупинився біля ранчо.

— Бувайте, дівчата, — сказав він, піднявши рожеву долоню. Неначе він возив нас на морозиво, на таку собі безневинну заміську прогулянку, а тепер повернув нас до батьківського гніздечка.

Сюзен одразу ж пішла шукати Рассела. Згодом я зрозуміла, що вона, мабуть, звітувала перед Расселом. Розповідала йому про враження Мітча, чи ми достатньо потішили його, аби він змінив свою думку. Але тоді я непокоїлась, що мене покинули.

Я намагалася себе чимось зайняти, з Донною оббирала часник на кухні, стискаючи зубчики між плоским лезом ножа і стійкою, як вона мені показала. Донна провела перемикачем радіостанцій з одного кінця шкали в інший і назад, отримуючи різні ступені шуму і бентежних мелодій Герба Альберта. Зрештою, вона махнула рукою і знову взялася місити чорне тісто.

— Руз змастила моє волосся вазеліном, — сказала Донна. Вона потрусила головою але її волосся ледь рухалося. — Воно буде неймовірно м’яким, коли я помию його.

Я нічого не відповіла. Донна бачила, що я стривожена і скоса поглядала на мене.

— Він показував тобі фонтан на задньому дворі? — запитала вона. — Він привіз його з Рима. Будинок Мітча сприяє високим вібраціям, — продовжувала вона, — причиною тому є іони, що надходять з моря.

Я почервоніла, намагаючись зосередитись на відділенні сухої лушпайки від часнику. Бурмотіння по радіо раптом здалося неприємним, паскудним, диктор говорив надто швидко. Я зрозуміла, що вони всі були там, у дивному будинку Мітча поруч з морем. Я зіграла роль за певним шаблоном, була чітко охарактеризована як дівчина зі встановленою, загальновідомою оцінкою. Було в тому фактично щось навіть утішне, ясність мети, нехай навіть вона присоромлювала мене. Я не розуміла, що можна було б сподіватися на більше.

Я не бачила фонтана. Проте цього не сказала.

Очі Донни сяяли.

— Знаєш, — сказала вона, — батьки Сюзен насправді дуже багаті. Пропан чи щось інше. Вона ніколи не була бездомною чи ще щось. — Дитина місила тісто на стійці і говорила — Ніколи не опинялась у лікарні. Все те, що вона розповідає, — нісенітниці. Просто подряпала себе скріпкою для паперів, якось сильно перебравши.

Мене нудило від смороду харчових відходів з раковини. Я знизала плечима, неначе мені все одно.

Донна продовжувала:

— Ти не віриш мені. — Але це правда. Ми були в Мендосіно. Ночували в яблуневого фермера. Вона прийняла забагато кислоти і просто почала робити це скріпкою, аж доки ми її не заспокоїли. Проте в неї навіть крові не було.

Я не відреагувала, і Донна ляснула тістом у миску. Кулаком прим’яла його.

— Думай, що хочеш, — сказала вона.

Згодом Сюзен зайшла до своєї кімнати, коли я переодягалася. Я прикрила оголені груди: Сюзен помітила і, здається, хотіла поглузувати, але спинилася. Я побачила шрами на її зап’ясті, однак не ставила непростих запитань — Донна просто заздрила. Не варто зважати на Донну і її змащене вазеліном волосся, злипле і брудне, як в ондатри.

— Вчора добре з’їздили, — сказала Сюзен.

Я відсторонилася, коли вона спробувала обняти мене.

— О, припини, тобі подобалося, — мовила вона. — Я бачила.

Я скривилася — вона засміялась. Я взялася прибирати простирадла, неначе ліжко могло бути ще чимось, окрім як вологим гніздечком.

— Ох, та все нормально, — сказала Сюзен. — Я знаю, що тебе підбадьорить.

Я думала, вона хоче перепросити. Але тоді до мене дійшло — вона знову хоче мене поцілувати. У темній кімнаті раптом стало душно. Я вже майже відчувала, що це сталося, що вона непомітно нахилилась — але Сюзен лише підняла свою сумку і поставила на ліжко, бахрома злилася з матрацом. Сумка мала дивну вагу. Вона з тріумфом глянула на мене.

— Ну ж бо, — сказала вона. — Заглянь усередину.

Сюзен пирхнула і відкрила сама. Я не зрозуміла, що було всередині, дивний металічний блиск. Гострі кутики.

— Витягни, — нетерпляче попросила Сюзен.

Це була золота платівка в скляній рамочці, важча, ніж я очікувала.

Вона підштовхнула мене:

— Ми догодили йому, так?

Її передбачуваний погляд — чи пояснювало це що-небудь? Я втупила погляд на ім’я, вигравіюване в маленькій рамочці: «Мітч Льюїс». Альбом «Король-сонце».

Сюзен почала сміятися.

— Бачила б ти зараз себе, — сказала вона. — Хіба ти не знаєш, що я на твоєму боці?

Платівка тьмяно виблискувала в темній кімнаті, проте навіть цей милий єгипетський блиск не зворушив мене — це був усього лише артефакт того дивного будинку, нічого цінного. Уже руки втомилися від її ваги.

Тупотіння на ґанку, яке супроводжувалось стихаючим сміхом моєї матері і важкими кроками Френка, налякало мене. Я була у вітальні, розвалилася в дідусевому кріслі, читаючи один з маминих журналів «МакКол». Розглядала картинки соковитих стегенець, увінчаних ананасом. Як Лорен Хаттон лінилася над урвищем у своєму ліфчику Балі. Мама і Френк шумно зайшли до вітальні, але замовкли, коли побачили мене.

— Люба, — її очі були затуманені, тіло гойдалося достатньо, аби я зрозуміла, що вона була п’яна і намагаласяся приховати це, проте її почервоніла шия, яку не прикривала шифонова блуза, видавала її.

— Привіт, — сказала я.

— Чому ти вдома, люба? — мама підійшла, щоб обійняти мене, і я не заперечувала, незважаючи на металічний запах алкоголю, яким несло від неї, і слабкий аромат її парфумів. — Конні захворіла?

— Ні, — я знизала плечима, повернувшись знову до журналу. Наступна сторінка: дівчина в світло-жовтій туніці стоїть на колінах на білій коробці. Реклама «Мун Дропс».

— Ти зазвичай так швидко то з’являєшся, то зникаєш, — сказала вона.

— Мені просто захотілося побути вдома, — сказала я. — Хіба це і не мій дім теж?

Мати усміхнулась, попестивши моє волосся.

— Така мила дівчинка, правда ж? Звичайно, це твій дім. Хіба ж вона не мила? — сказала вона, повернувшись до Френка. — Така мила дівчинка, — повторила вона сама до себе.

Френк усміхнувся у відповідь, але, здавалося, був стривожений. Для мене було нестерпним неохоче розуміння, як я почала помічати кожну найменшу зміну влади і контролю, прикидання і удари. Чому стосунки не можуть бути взаємними, щоб обоє людей постійно нагромаджували інтерес однаковою мірою? Я, ляснувши, згорнула журнал.

— На добраніч, — сказала я. Мені не хотілось уявляти, що буде далі, Френкові руки на шифоні. Мамі вистачить розуму вимкнути світло, прагнучи темряви, що все прощає.

Я фантазувала: що, поїхавши з ранчо на деякий час, могла спровокувати раптову появу, заявити, що повернулася до неї. Самотність, якою я могла насититися вдосталь, так само, як об’їстися крекером, насолоджуючись солоним присмаком у роті. Коли я дивилась «Зачарований», то в мене складалося нове враження про Саманту, вона дратувала мене. Її задертий ніс, те, як вона виставляла дурником свого чоловіка. Відчай його придуркуватої любові надавав йому чогось особливого. Одного вечора я затрималася, аби порозглядати студійні фото бабусі, що висіли в коридорі, пишні лаковані кучері. Вона була вродлива, мала здоровий вигляд. Лише очі її були сонні, неначе вона щойно прокинулася після квіткових снів. Побачене підбадьорювало — ми зовсім не були схожі.

Я покурила трохи травки у вікно, тоді помастурбувала до втоми, читаючи якісь комікси й журнали. Це були лише обриси людей, навколо яких буяла моя уява. Я могла дивитися рекламу «Додж Чарджер» з усміхненою дівчиною в білосніжному ковбойському капелюсі і шалено уявляти її у непристойних позах. Її обличчя похмуре і припухле. Вона смоктала і лизала, її підборіддя було мокре від слини. Я мала зрозуміти ніч з Мітчом, з легкістю сприйняти все, що відбулося, але в мене був лише сильний і неприхований гнів. Та дурнувата золота платівка. Я намагалася вигадати нове значення, неначе пропустила якийсь важливий знак, погляд, який Сюзен кидала мені з-за спини Мітча. З його хтивого обличчя скапував на мене піт, мені довелося відвернутися.

Наступного ранку я була рада застати кухню порожньою, мама приймала душ. Я додала цукру до кави і сіла за стіл, на якому стояла пачка з крекером. Мені подобалося покришити крекер у роті, а тоді залити крохмальну масу кавою. Я так захопилася цим ритуалом, що несподівана присутність Френка спантеличила мене. Він висунув стілець, і, сідаючи, підсунув собі його. Я побачила, як він підбирав уламки крекера, пробуджуючи в мені легкий сором. Я хотіла вислизнути, але він заговорив, перш ніж мені це вдалося.

— Великі плани на сьогодні? — запитав він мене.

Намагався подружитися. Я скрутила пачку з крекером, закривши її, і витерла руки від крихт несподівано витончено.

— Не знаю, — сказала я.

Як швидко вичерпалося його терпіння.

— Ти збираєшся просто сидіти увесь день удома? — запитав він.

Я знизала плечима; саме це я і збиралася робити.

М’яз смикнувся на його щоці.

— Виходь бодай надвір, — сказав він. — Ти сидиш у цій кімнаті, неначе ув’язнена.

Френк не був одягнений у черевики, лише в сліпучо-білі шкарпетки. Я не змогла стриматись, аби не хмикнути; мені було смішно бачити босі ноги дорослого чоловіка, одягнені в шкарпетки. Він помітив, що я стиснула і напружила губи.

— Все тобі смішно, так? — сказав він. — Робиш, що хочеш. Думаєш, мама не здогадується, що відбувається?

Я заклякла, проте не підвела очей. Було так багато всього, про що він міг би говорити: ранчо, те, що я робила з Расселом. З Мітчом. Що я думала про Сюзен.

— Цими днями вона була просто збентежена, — продовжував Френк. — У неї зникла певна сума грошей, просто з гаманця.

Я знала, що мої щоки порум’яніли, але досі мовчала. Звузивши очі, дивилася на стіл.

— Пожалій її, — сказав Френк. — Га? Вона добра жінка.

— Я не краду, — мій голос був високий і фальшивий.

— Позичаєш, назвімо це так. Я їй не скажу. Я все розумію. Але ти маєш припинити. Вона тебе дуже любить, ти це знаєш?

Більше не було чути шуму з душу, і це означало, що скоро з’явиться мама. Я спробувала зважити, чи справді Френк нічого не скаже — він намагався бути милим, як я розуміла, щоб не докучати мені. Але мені не хотілося бути прихильною до нього, уявляючи, як він намагається проявити батьківську турботу.

— Святкування в честь заснування міста досі триває, — сказав Френк. — Ще сьогодні і завтра. Ти могла б сходити туди, розважитися. Я впевнений, мама буде лише рада. Та й тобі буде чим зайнятися.

Коли зайшла мама, витираючи рушником кінчики волосся, я вмить змінила вираз обличчя на радісний і повернулася так, неначе слухаю, що говорить Френк.

— Ти так не думаєш, Джіні? — сказав Френк, глянувши на мою матір.

— Думаю що? — перепитала вона.

— Хіба не було б чудово, якби Іві сходила на карнавал? — сказав Френк. — З нагоди сторіччя? Щоб не сумувати?

Мати сприйняла цю пестливу думку за блискучу ідею.

— Я не впевнена, що це саме сторіччя… — сказала вона.

— Ну, святкування дня заснування міста, — перебив її Френк, — а чи сторіччя, яка різниця.

— Але це добра ідея, — сказала вона. — Ти чудово проведеш час.

Я відчувала, що Френк дивиться на мене.

— Так, — сказала я, — безперечно.

— Так приємно бачити, що ви сидите вдвох і мило розмовляєте, — невпевнено додала мама.

Я скорчила гримасу, присунувши до себе чашку і печиво, але мама не звернула на те уваги. Її халат розсунувся, тож я побачила трикутник темних, вкритих ластовинням грудей, і була змушена відвести погляд.

Зрештою, місто святкувало 110-ту річницю, а не 100-ту, не така вже й велична дата, тож і святкування передбачалося скромніше. Карнавалом і назвати було важко, хоч зібралася там більша частина міста. У парку відбувався благодійний розпродаж, а на стадіоні середньої школи — вистава про заснування міста, члени студентської ради парилися в костюмах театрального гуртка, дорожній рух було перекрито, тож я похитувалася від тиску людей, які штовхались і хапались за обіцянку дозвілля та розваг. Чоловіків з пригніченими обличчями з флангу прикривали діти і їхні жінки, яким потрібні були м’які іграшки і яким подавай блідий, кислий лимонад, хот-доги і кукурудзу з грилю. Все підтверджувало гарне проведення часу. Річка була вже вкрита сміттям, повільно несла течією кульки від попкорну, банки з-під пива і паперові фантики.

Мама була вражена дивовижною здатністю Френка змусити мене вийти з дому. Чого і прагнув Френк. Тож вона могла розцінити це як чудовий спосіб досягнути образу батька. Мені було весело якраз настільки, на скільки я й очікувала. Я з’їла ріжок, паперовий стаканчик розмокав, аж доки сироп не просочився і не потік мені по руках. Решту я викинула, але руки були досі липкі, навіть після того, як я витерла їх об шорти.

Рухаючись серед натовпу, я бачила знайомих дітей, але вони лише викликали легку згадку про школу, там не було нікого, з ким я проводила час. Дивовижно, як імена і прізвища виринали з моєї пам’яті. Норм Моровіч. Джим Шумахер. Діти з ферми, у яких взуття здебільшого смерділо гноєм. Як вони тихо відповідали на уроках, говорячи, лише коли їх викликали, ганебний брудний ободок, який я бачила на перевернених у них на партах ковбойських капелюхах. Вони були чемні і добрі, на них були сліди дійних корів, полів конюшини, маленьких сестер. Вони зовсім не були схожі з мешканцями ранчо, які пожаліли б хлопців, що досі поважали авторитет батька чи витирали черевики, перш ніж зайти на кухню до мами. Мені було цікаво, чим у цей момент займається Сюзен, — можливо, купається в річечці, чи лежить біля неї разом з Донною і Гелен, чи, можливо, навіть з Мітчем. Ця думка змусила мене покусувати губу, зубами проводити по її шорсткій сухій шкірі.

Мені ще зовсім трохи треба було залишитися на карнавалі і я могла йти додому, Френк з матір’ю будуть задоволені, що я отримала добру дозу суспільної діяльності. Я спробувала пробратися до парку, але людей було надто багато — парад почався, на платформах кузовів — картонні моделі ратуші міста. Співробітниці банку, дівчата в індійських костюмах махають з платформи, різкий і важкий шум оркестру, що марширує. Я пробиралася з натовпу, просуваючись до краю. Затримуючись на тихіших, допоміжних вуличках. Звук оркестру ставав дедалі голоснішим, парад розсіявся на Іст-Вашингтон. Я почула сміх, різкий і демонстративний, який привернув мою увагу: ще не підводячи погляду, я вже знала, що це було цілеспрямовано для мене.

Це були Конні і Майя, із зап’ястя Конні звисала сітчаста сумка, у якій я побачила банку з апельсиновою содовою та іншу бакалію, з-під сорочки Конні виглядав купальник. Цього було досить, аби зробити висновок про увесь їхній звичайний день — нудьга від спеки, содова вивітрена. Купальники сохнуть на ґанку.

Перше, що я відчула, — це полегшення, неначе звернула на знайому дорогу. Тоді, зіставивши факти, зніяковіла. Конні сердилася на мене. Ми більше не були друзями. Я побачила, що подив Конні минув. Майя примружила кровожерливі очі, жадаючи драми. Брекети робили завеликим її рот. Конні пошепки перекинулася з Майєю кількома словами, тоді Конні продовжила.

— Агов, — обережно запитала вона. — Що відбувається?

Я очікувала гніву, насмішок, але Конні поводилася нормально, навіть трохи була рада мене бачити. Ми не розмовляли вже майже місяць. Я глянула на Майю, щоб розгадати, в чому секрет, проте її обличчя було незмінно порожнім.

— Нічого особливого, — сказала я. Останні кілька тижнів, мабуть, загартували мене, перебування на ранчо згладило нашу відому драму, і тепер швидко повернулася колишня прихильність. Це був свого роду стадний інстинкт. Мені хотілося подобатися їм.

— У нас теж, — сказала Конні.

Несподівано я зрозуміла, що вдячна Френку — як добре, що я прийшла, як добре бути в оточенні людей, таких, як Конні, з якими не було так складно чи заплутано, як зі Сюзен, просто бути поруч з подружкою, кимось, про кого я знала більше, ніж просто про повсякденні зміни. Як ми з нею дивилися телевізор, аж доки не починали боліти голови від мерехтіння, і видавлювали прищики на спині одна одній при яскравому світлі у ванній кімнаті.

— Простакуватий, еге ж? — сказала я, жестом показавши в бік параду. — Сто десять років.

— Повсюди повно ненормальних, — хмикнула Майя, і мені стало цікаво, чи має вона на увазі мене. — Біля річки. Вони огидні.

— Так, — добріше сказала Конні. — Вистава теж була неймовірно тупа. Сукня Сюзен Таєр була майже прозора. Усі бачили її білизну.

Вони обмінялися поглядами. Я заздрила тому, що вони могли розділити спогади, як вони, мабуть, сиділи разом серед глядачів, нудьгували і вертілись під сонцем.

— Можна було б скупатися, — сказала Конні. Незрозуміло чому, але ця фраза здалася їм смішною, і я нерішуче приєдналася. Начебто я зрозуміла жарт.

— Гм, — здалось, неначе Конні мовчки домовилася про щось із Майєю. — Хочеш з нами?

Я мала здогадатися, що добром це не закінчиться. Що якось все надто просто, що вони не пробачать мого дезертирства.

— Скупатися?

Майя, киваючи головою, зробила крок уперед:

— Так, у «Мідов Клаб». Моя мама може відвезти нас. Хочеш поїхати?

Думка, що я могла б поїхати з ними, була абсурдним анахронізмом, неначе переді мною розкрився альтернативний всесвіт, де ми з Конні досі були друзями, а Майя Лопес запрошувала нас у «Мідов Клаб» поплавати. Там можна замовити молочний коктейль і приготовані на грилі сендвічі з сиром, прикрашені підсмаженим сирним мереживом. Прості смаки, їжа для дітей, все сплачено, підписано прізвищем твоїх батьків. Я дозволила собі приємні відчуття, згадати просту близькість з Конні. Її дім так добре відомий мені, що я, навіть не задумуючись, могла сказати, де в буфеті яка тарілка лежить, кожна пластикова чашка, їхні ободки, змиті посудомийною машиною. Як це, здавалось, мило, як просто, непереборний розвиток нашої дружби.

У цей момент Майя підступилася до мене і жбурнула банкою з апельсиновою содовою вперед: сама содова потрапила мені в обличчя під таким кутом, що не облила, а лише забризкала. У мене перехопило подих. Ох, авжеж. Автостоянка похитнулася під ногами. Содова була тепла, і я відчула хімічний, неприємний запах, коли вона пролилася на асфальт. Майя кинула майже порожньою банкою. Вона покотилася, а тоді зупинилася. Її обличчя аж сяяло від вдоволення, до того ж вона мала такий вигляд, неначе сама злякалася такої своєї зухвалості. Конні була нерішуча, її обличчя було як мерехтлива лампочка, яка засвітилася на всю потужність, коли Майя, неначе попереджувальним дзвоном, заторохкотіла її сумкою.

Рідина мене ледь зачепила. Могло бути і гірше, справді промочити, замість цієї жалюгідної спроби, але певним чином я прагнула, щоб усе ж промочило. Я хотіла, щоб результат був такий же вагомий і безжалісний, як приниження, яке я відчувала.

— Гарно провести літо, — з притиском мовила Майя, беручись за руки з Конні.

А тоді вони пішли геть, їхні сумки штовхались, а босоніжки вистукували тротуаром. Конні обернулась, аби глянути на мене, але я бачила, що Майя сильно тягла її. З відчиненого вікна авто на іншому боці дороги доносилася пляжна музика — мені здалось, що я побачила Генрі, друга Пітера, за кермом, проте, можливо, мені лише здалося. Вигадувала більшу мережу змовників щодо мого дитячого приниження, неначе мені від того було б легше.

Моє обличчя було шалено спокійним. Я боялася, що хтось може побачити мене, помітити ознаки моєї слабкості. Однак я впевнена, це було очевидним — напружене обличчя, вражена наполегливість, що я в порядку, що зі мною все гаразд, що це всього лише непорозуміння, дівочі витівки подружок. Ха-ха- ха, неначе закадровий сміх із фільму «Зачарований», який спустошував будь-який жах на обличчі Дарріна.

Минуло лише два дні без Сюзен, а я вже так легко повернулася в дурнуватий потік дорослого життя — ідіотська драма Конні і Майї. Холодні руки матері, які вона несподівано поклала мені на шию, неначе намагалася змусити полюбити її. Цей жахливий карнавал і моє жахливе місто. Мій гнів щодо Сюзен був уже майже забутий, як старий светр, захований подалі і про який майже не згадуєш. Я могла думати про Рассела, який дав ляпаса Гелен, і спливало це на тлі певних думок, як маленький помилковий сигнал, спогад про обачливість. Але я завжди відшукувала спосіб, щоб знайти всьому якесь пояснення.

Я була на ранчо вже наступного дня.

Я застала Сюзен на матраці, зосереджено нахиленою над книжкою. Вона ніколи не читала, тож було дивно бачити її незворушною і сконцентрованою. Обкладинка була наполовину розірвана, а на ній розміщена футуристична пентаграма, якийсь білий масивний символ.

— Про що книжка? — запитала я з дверей.

Сюзен, перелякавшись, підвела погляд.

— Час, — сказала вона. — Простір.

Побачивши її, у пам’яті промайнули спалахи тієї ночі з Мітчем, але вони були несфокусовані, неначе запозичені відображення. Сюзен нічого не сказала про мою відсутність. Про Мітча. Вона лише зітхнула і відкинула книжку. Лягла спиною на ліжко і розглядала нігті, пощипуючи шкіру свого передпліччя.

— В’яле, — заявила вона, чекаючи на мій протест, знаючи, що я заперечуватиму.

…

Я погано спала тієї ночі, вертілася на матраці. Я повернулася до неї. Мене так сильно тривожив будь-який натяк на її обличчі, що мені ставало недобре, коли я дивилася на неї, проте і щасливою я почувалася також.

— Я рада, що повернулася, — прошепотіла я, завдяки темряві мені було неважко говорити.

Напівсонна Сюзен засміялася:

— Проте ти завжди можеш піти додому.

— Можливо, я ніколи більше не піду.

— Вільна Іві.

— Я серйозно. Мені зовсім не хочеться їхати звідси.

— Діти завжди так кажуть під кінець літнього табору.

Мені було видно білки її очей. Перш ніж я встигла що-небудь сказати, вона важко видихнула.

— Мені жарко, — заявила вона. Стягнула простирадло і відвернулася від мене.

Годинник у будинку Дютонів гучно вицокував. Яблука в плетеному кошику були неначе воскові і старі. На камінній полиці я бачила фотографії зі знайомими обличчями Тедді і його батьків. Його сестри, яка вийшла заміж за продавця комп’ютерної техніки «ІБМ». Я все чекала, що вхідні двері відчиняться, що хтось виявить наше вторгнення. Сонце освітлювало складену паперову зірку у вікні, так, що здавалось вона сяяла. Мабуть, місіс Дютон витратила певну кількість часу, щоб виготовити її і прикрасити свій дім.

Донна вийшла до іншої кімнати, а тоді повернулася знову. Я чула, як висувалися ящики комода, як пересувалися предмети.

Того дня я бачила дім Дютонів неначе вперше. Помітила, що у вітальні був застелений килим. Що на кріслі-качалці лежала вишита хрестиком подушка, схоже, ручної роботи. Зламана антена від телевізора, у повітрі затхлий запах попурі. Усе було пронизане знанням про відсутність сім’ї: упорядковані газети на журнальному столику, на кухні незакрита пляшечка з аспірином. Усе це не мало жодного значення без жвавої присутності Дютонів, неначе розмиті графічні одиниці 3D-картинки, до того, як одягнеш окуляри і все проясниться.

Донна дотягувалась і штовхала предмети з їх місця — невеличкі речі. Синю склянку з квітами пересунула на чотири дюйми вліво. Один пенні-лофер відкинула ногою від його пари. Сюзен не торкалася нічого, принаймні не одразу. Вона перебирала предмети очима, поглинала все це — обрамлені фото, керамічний ковбой. Від ковбоя Донна і Сюзен не могли стриматися, щоб не похихикати, я теж посміхнулася, хоч і не зрозуміла жарту; лише дивне відчуття в животі, холодність сонячного світла.

Того дня опівдні ми втрьох поїхали за продуктами зі смітників на чужому, можливо, Мітчевому, автомобілі, «Транс-Ам». Сюзен підкрутила звук на радіо, KFRC, «Біґ 610», К. О. Бейлі. Як Сюзен, так і Донна, здавалось, були сповнені енергії і я теж. Рада знову бути серед них. Сюзен під’їхала до заскленої передньої стіни «Сейфуей», добре мені знайомого, із зеленим похилим дахом. Тут моя мама іноді робила покупки.

— Час бабратися-баблятися, — зауважила Донна, що змусило її засміятися.

Донна перестрибнула через борт сміттєвого бака зі звірячою жадібністю, зав’язавши спідницю на стегнах, щоб мати можливість копати глибше. Вона увійшла в азарт, отримувала задоволення від того, що перевертала сміття, розчавлювала ногами щось мокре.

— Настав час здійснити невеличку подорож, — сказала Сюзен по дорозі назад на ранчо, голосно закликаючи Донну до нового плану.

Мені подобалось усвідомлювати, що вона думала про мене, намагаючись заспокоїти. Я помітила, що навколо неї витав розпач після ночі з Мітчем. Я вже краще знала, як привернути її увагу, як зробити так, щоб вона глянула на мене.

— Куди? — запитала я.

— Побачиш, — сказала Сюзен, упіймавши погляд Донни. — Це свого роду наша терапія, яка лікує все, що б не турбувало.

— О-ох, — сказала Донна, потягнувшись уперед. Вона, здалось, одразу зрозуміла, про що говорила Сюзен. — Так, так, так.

— Нам потрібен будинок, — сказала Сюзен. — Це перше. Порожній будинок. — Вона метнула на мене поглядом. — Твоєї мами немає вдома, еге ж?

Я не знала, що вони збиралися робити, проте ще тоді розпізнала нотки тривоги, тож вистачило розуму вберегти свій будинок. Я покрутилася на сидінні. — Вона там увесь день.

Сюзен розчаровано хмикнула. Але я подумала про інший дім, який може бути порожнім. І легко запропонувала його їм.

Я давала вказівки Сюзен, куди їхати, дивлячись, як дороги ставали дедалі знайомішими. Коли Сюзен зупинила авто, і Донна вийшла, щоб вимазати брудом перших дві цифри номерного знаку, я трохи стривожилася. Я зібрала всю незнайому відвагу, відчуття, що долає всі обмеження, і спробувала віддатись невідомості. Я замкнулась у собі незнайомим мені раніше способом. Це, мабуть, було усвідомлення, що я зроблю все, що захоче Сюзен. Дивною була думка — банальне відчуття, що я рухаюся за жвавою течією, а далі будь-що буде. Що все може бути так само легко.

Сюзен їхала необережно, проїхала повз знак «Стоп», замріявшись, на тривалий час відводила погляд від дороги. Вона звернула в мою вуличку, де ворота, неначе знайомі намистинки, нанизані на нитку одна за одною.

— Там, — сказала я, і Сюзен уповільнила швидкість.

Вікна дому Дютонів були затягнуті шторами. Брущаткою вимощена доріжка до вхідних дверей. Автомобіля під навісом немає, лише мастило виблискує на асфальті. Велосипеда Тедді в дворі не було, тож і він кудись поїхав. Будинок здавався порожнім.

Сюзен припаркувала авто на дорозі трохи далі, щоб воно було менше на очах, тоді як Донна жваво пішла до бічного двору. Я йшла слідом за Сюзен, але трохи відстала, човгаючи босоніжками по землі.

Сюзен повернулася до мене:

— Ти йдеш чи як?

Я засміялася, хоч була впевнена, що вона зрозуміла, яких зусиль це мені коштувало.

— Я просто не розумію, що ми робимо.

Вона підняла голову і посміхнулася:

— Тебе це справді непокоїть?

Я була налякана і не могла сказати, чому. Я кепкувала сама з себе, що дозволила своїм думкам так шалено поширюватися, досягаючи найгіршого. Що взагалі вони можуть там робити — красти, мабуть. Я не знала.

— Поквапся, — мовила Сюзен. Було видно, що вона починає нервуватися, проте досі усміхалася. Ми не можемо просто стояти тут.

Післяполудневі тіні починали скоса пробиратися крізь дерева. Донна з’явилася з боку дерев’яних бічних воріт.

— Двері чорного входу відчинені, — сказала вона. Мені перехопило подих — що б тепер не відбувалося, його неможливо було зупинити. А тоді з’явився Тікі, кинувся в нашому напрямку, гавкаючи в жалюгідній тривозі. Його тіло здригалося, худі плечі посмикувалися.

— Чорт, — пробурмотіла Сюзен. Донна теж відступила.

Думаю, собака міг бути чудовим приводом, щоб звалити звідти, сісти в авто і поїхати назад на ранчо. Одна половинка мого розуму хотіла цього, але інша половинка хотіла задовольнити нудотний імпульс у грудях. Члени родини Дютонів здавалися мені теж винуватцями, як і Конні, і Майя, і мої батьки. Всі заражені егоїзмом і дурістю.

— Зачекай, — сказала я. — Він знає мене.

Я присіла і простягла руки. Не зводила очей з собаки. Тікі наблизився, обнюхав мою долоню.

— Добрий Тікі, — сказала я, поплескавши його, почесавши в нього під щелепою, гавкання припинилось, і ми зайшли всередину.

Я не могла повірити, що нічого не відбувалося. Що за нами вслід не вили поліцейські сирени. Ну пробралися ми у володіння Дютонів зовсім легко, перетнули невидиму грань. А навіщо ми це зробили? Стривожили стіни дому, без будь-якої причини? Просто, щоб довести, що ми це можемо? Спокійна маска на обличчі Сюзен, коли вона торкалася речей Дютонів, збентежила мене, як незвичайно вона переміщалася, тоді як мене проймало дивне, незрозуміле нервове тремтіння. Донна оглядала цінні предмети в домі, дрібничку з молочно-білої кераміки. Я придивилася ближче і побачила, що це була маленька фігурка нідерландки. Як дивно, коли осколки людських життів відділені від свого контексту. Це робить навіть коштовні речі схожими на непотріб.

Моє внутрішнє вагання змусило мене згадати один з полуднів мого дитинства, коли мій батько і я гуляли береговою лінією Клір-Лейк. Мій батько мружився від різкого полуденного світла, його зовсім білі ноги були в купальних шортах. Як він показав п’явку у воді, яка тремтіла і була роздута від крові. Він був задоволений, тицяв у п’явку паличкою, щоб змусити її рухатися, але я була налякана. Чорнильна п’явка викликала певний мій внутрішній опір, який я знову відчула там, у домі Дютонів, очі Сюзен зустрілися з моїми через усю вітальню.

— Ну як? — запитала Сюзен, трішки посміхаючись. — Дико, так?

Донна вийшла до передпокою. Її передпліччя сяяли від липкого соку і вона тримала трикутник кавуна в руці.

— Вітаю, салют, — сказала вона, плямкаючи. Донна випромінювала дикість, неначе поганий запах, облямівка її сукні була пошарпана від того, що на неї наступали: якою недоречною вона була поруч з відполірованим журнальним столиком, чистими занавісками. Краплі соку кавуна падали на підлогу.

— У раковині є ще, — мовила вона. — Дуже добрий.

Донна вибрала чорні зернята з рота делікатно, двома пальчиками, а тоді змахнула їх у куток кімнати.

Ми були там не більше, ніж півгодини, проте мені здавалося, що набагато довше. Клацали телевізор — то вмикали, то вимикали. Проглянули листи на столику під стіною. Я піднялася по сходах слідом за Сюзен, задумуючись, де зараз Тедді. Чи чекав він досі, що я принесу йому наркотики? Тікі шумів у передпокої. Здригнувшись, я раптом задумалася, що знаю сім’ю Дютонів усе своє життя. Під фотографіями на стіні я розгледіла смугу шпалер, які вже почали облюплюватися, крихітні рожеві квіточки. Брудні відбитки пальців.

Я часто згадуватиму той будинок. Як наївно я переконувала себе, що це простодушна розвага. Я була нерозважлива, хотіла відвоювати прихильність Сюзен, почуватися, неначе ми знову об’єднались проти всього світу. Ми рвали крихітні стіжки в житті родини Дютонів, лише щоб вони глянули на себе інакше, нехай навіть на мить. Щоб вони відчули легке потрясіння, спробували пригадати, коли посунули взуття чи поклали годинник на комод. Я переконувала себе, що в цьому немає нічого поганого, вимушена перспектива. Ми робимо їм ласку.

Донна була в спальні батьків, довга шовкова комбінація натягнена поверх її сукні.

— Мені буде потрібен Ролс-Ройс о сьомій, — сказала вона, розмахуючи блідою тканиною кремового кольору.

Сюзен пирхнула. Я побачила кришталеву пляшечку на тумбочці біля ліжка і золотисті тюбики помади, неначе гільзи на килимі. Сюзен уже копирсалася в комоді, простромила руку в тілесні колготи і утворювала непристойні виступи. Бюстгальтери були масивні і схожі на терапевтичні, з жорстким дротом. Я підняла одну з помад і відкрила її. Вона мала помаранчево-червоний колір і запах тальку.

— О, точно, — сказала Донна, глянувши на мене. Вона теж схопила помаду, карикатурно зморщила рота, удаючи, що наносить її. — Треба залишити повідомлення, — сказала вона, озираючись навколо.

— На стінах, — мовила Сюзен. Я б сказала, ця ідея пожвавила її.

Я хотіла заперечити: залишати помітки — це вже занадто. Місіс Дютон доведеться відчищати стіни дочиста, проте легкий слід, мабуть, залишиться назавжди. Але я змовчала.

— Картинку? — мовила Донна.

— Намалюй сердечко, — додала Сюзен, приєднуючись до неї. — Я сама.

На той момент я була вражена Сюзен. Було видно її безумство, несподіване відчуття зяючого в ній темного простору. Я не задумувалася, на що цей темний простір здатен, проте він лише подвоював моє бажання бути поруч.

Сюзен узяла помаду від Донни, однак ще не притиснула її кінчик до стіни, як ми почули шум на під’їзній алеї.

— Чорт, — мовила Сюзен.

Брови Донни піднялися, виражаючи спокійну цікавість: «Що буде далі?»

Вхідні двері відчинилися. Я відчула власний несвіжий запах з рота, прогіркле повідомлення про страх. Сюзен, здавалось, була налякана теж, але її страх був далекий і радісний, неначе це була гра в «Сардинки» і ми просто ховалися, доки нас не знайдуть інші. Я знала, що це була місіс Дютон, коли почула стукіт високих підборів.

— Тедді? — покликала вона. — Ти вдома?

Вони припаркували авто з ранчо трохи далі по дорозі, однак я була впевнена, що місіс Дютон звернула увагу на незнайомий автомобіль. Можливо, вона подумала, що це був друг Тедді, якийсь старший сусідський товариш. Донна хихикала, рукою затиснувши рота. Очі вирячені від веселощів. Сюзен зробила суровий вираз обличчя, щоб утихомирити її. Я чула пульс у вухах. Тікі потупотів по кімнатах на першому поверсі, і я чула, як місіс Дютон воркувала до нього, він у відповідь сильно позіхав.

— Агов! — окликнула вона.

Тиша, що настала, здавалась безумовно тривожною. Вона підніметься наверх, і що тоді?

— Ну-бо, — прошепотіла Сюзен. — Ушиваймося через чорний хід.

Донна тихо сміялася:

— Чорт, — мовила вона, — чорт.

Сюзен поклала помаду на комод, але Донна залишалась у комбінації, поправляючи бретельки

— Йди перша, — сказала вона Сюзен.

Вийти можна було лише повз місіс Дютон на кухні. Вона, мабуть, дивувалася з рожевої маси кавуна в раковині, з липких плям на підлозі. Можливо, лише почала вловлювати тривожність у повітрі, присутність когось чужого в будинку. Вона нервово махала руками біля горла, їй раптом захотілося, щоб її чоловік був поруч.

Сюзен побігла вниз по сходах, ми з Донною підганяли її ззаду. Ми створили гуркіт своїми кроками, коли проносилися повз місіс Дютон, мчали чимдуж через кухню. Донна і Сюзен реготали на все горло, місіс Дютон заверещала від переляку. Тікі почав гавкати нам услід, швидко і збуджено, мчав, ледь торкаючись кігтями підлоги. Місіс Дютон налякано позадкувала.

— Ей, — сказала вона тремтячим голосом вона. — Зупиніться.

Вона наткнулася на стілець і втратила рівновагу, звалилася задом на плитку. Я оглянулась, коли ми тупотіли повз неї. Місіс Дютон незграбно сиділа на підлозі. Від упізнання її обличчя напружилося.

— Я бачу тебе! — крикнула вона з підлоги, намагаючись випрямитися, її дихання було шалене. — Я бачу тебе, Іві Бойд.