Частина третя

Джуліан повернувся з Гумбольдта з другом, який хотів під’їхати до Лос-Анджелеса. Друга звали Зев. Він вимовив не зовсім чітко, проте здалось, що він назвав себе растафаріанцем, хоч Зев був білий, як молоко, із заплутаним помаранчевим волоссям, закладеним назад дівочою резинкою. Він був набагато старший за Джуліана, можливо, йому було тридцять п’ять, проте одягнений, як підліток: такі ж задовгі шорти з накладними кишенями, страшенно поношена футболка. Він обійшов дім Дена, оцінювально примружуючись, підняв статуетку бика, вирізану, можливо, з кістки, а можливо, і з бивні слона, а тоді поклав назад. Він придивлявся до фото Джуліана на руках у матері на пляжі, тоді пересунув рамочку на полиці, посміюючись сам до себе.

— Нічого, якщо він залишиться сьогодні тут на ніч? — запитав Джуліан. Неначе я була їхньою матусею.

— Це твій дім.

Зев підійшов, щоб потиснути мені руку:

— Дякую, — сказав він, — дуже мило з вашого боку.

Саша і Зев, здавалось, були знайомі і згодом вони всі троє говорили про гнітючий бар поруч з Гумбольдтом, власником якого був сивоволосий садівник. Джуліан по- дорослому обійняв Сашу, мов чоловік, що повернувся з шахт. Було важко уявити, що він може заподіяти зло собаці чи будь-кому ще. Саші було приємно бути поруч з ним. Вона була така жіночна і таємнича сьогодні зі мною увесь день, жодного натяку на розмову минулої ночі. Зев сказав щось, що змусило її сміятися, — це був милий, приглушений сміх. З прикритим ротом, неначе вона не хотіла показувати зуби.

Я планувала сходити в місто пообідати, залишити їх самих, але Джуліан помітив мене, коли я прямувала до дверей.

— Ну, ну, ну, — мовив він.

Вони всі повернулися, щоб глянути на мене.

— Я хочу піти в місто, — мовила я.

— Ви маєте поїсти з нами, — сказав Джуліан. Саша кивнула, ринувшись до нього. Досить скупо приділивши мені увагу, неначе я просто одна з пересічних знайомих її коханого.

— У нас повно їжі, — мовила вона.

Я відмовлялася, звично усміхаючись, проте, зрештою, зняла піджак. Вже почавши звикати до уваги.

Вони зупинилися, щоб прикупити продуктів по дорозі, коли поверталися з Гумбольдта: величезна заморожена піца, за знижкою придбаний яловичий фарш у пластиковому лотку.

— Бенкет, — сказав Зев. — Тут і білок, і кальцій. — Він витяг пляшечку з пігулками з кишені. — І овочі.

Він почав забивати косяк на столі. Цей процес потребував паперу як складової, і чималих зусиль для його конструювання. Зев глянув на свою роботу здаля, тоді добрав ще дрібку з пляшечки з-під пігулок, кімнатою поширився запах сирої трави.

Джуліан готував яловичий фарш на плитці, м’ясо втратило свій блиск. Він тицьнув у сиру котлету тупим ножем, проколов і понюхав. Делікатеси студентського гуртожитку. Саша поклала піцу до духовки, зірвавши поліетиленову плівку. Розклала паперові рушнички на кожен стілець, як міщанський прояв щоденної роботи, сервіруючи стіл до вечері. Зев пив пиво і дивився на Сашу зі вдоволеним презирством. Він не запалював косяк, проте крутив його пальцями з очевидним задоволенням.

Я чула, як він і Джуліан розмовляли про наркотики на рівні професіоналів, обмінюючись статистиками, неначе торговці облігаціями. Вирощені в теплиці чи просто неба. Порівнювали рівні ТГК залежно від походження. Це не мало нічого спільного із захопленням наркотиками в часи моєї юності.

Вирощування в горщиках поруч з розсадою помідорів, передавання одне одному в скляних банках. Можна дістати насінину із травки і посадити її самому, якщо тобі так хочеться. Скільки треба продати пакетиків марихуани, аби вистачило на бензин, щоб дістатися до міста. Було дивно чути про наркотики, переведені в числа, про пізнаваний товар замість таємничого порталу. Можливо, Зев і Джуліан обрали кращий спосіб, відтинаючи увесь одурманений ідеалізм.

— От дідько, — мовив Джуліан. На кухні запахло горілим крохмалем. — Чорт, чорт, чорт. Він відчинив духовку і витягнув піцу голими руками. Лаявся, кинувши її на стійку. Піца була чорна і диміла.

— Чувак, — мовив Зев, — а була непоганою. Дорога була.

Саша шаленіла. Вона поспішила почитати інформацію на задній частині коробки.

— Розігріти до сорока п’яти градусів, — уголос прочитала вона. — Я так і зробила. Не розумію.

— На скільки часу ти її поставила? — запитав Зев.

Саша перевела погляд на годинник.

— Годинник стоїть, ідіотко, — сказав Джуліан. Він схопив коробку і встромив у відро для сміття. Здавалось, Саша от-от заплаче. — На скількись, — мовив він з відразою, збираючи згорілу сирну оболонку, начисто витираючи пальці. Я подумала про професорського собаку. Бідна тваринка, кульгаючи, рухалася по колу. Отрута проникала до венозної системи. А ще те, про що Саша, мабуть, не розповідала мені.

— Я ще можу дещо зробити, — сказала я. — У шафці є трохи макаронів.

Я намагалася вловити погляд Саші. Бажала передати їй певне поєднання тривоги і співчуття. Але Саша була недосяжна, вона картала себе за свій промах. У кімнаті стало тихо. Зев метушливо крутив косяк між пальцями, чекаючи, аби подивитися, що буде далі.

— Думаю, тут достатньо яловичини, — зрештою сказав Джуліан, його гнів розвіявся.

Він потер Сашу по спині, як на мене, то надто грубо, проте, здавалось, їй подобалося, повернуло її до життя. Коли він її поцілував, вона заплющила очі.

Ми випили пляшку Денового вина під час вечері, щілини між зубами Джуліана вкрилися нальотом. Після того ми пили пиво. Алкоголь відчувався в наших подихах. Я не знала, котра була година. Вікна чорні, на даху шумів вітер. Саша ретельно на купку збирала мокрі шматочки етикетки від пляшки з-під вина. Я відчувала, що вона поглядала на мене час від часу, рука Джуліана масажувала її потилицю.

Зев і він увесь час тараторили під час вечері, ми з Сашею принишкли. Це було мовчання, знайоме з підліткового віку: та і не варто було переривати союз Зева і Джуліана. Було простіше дивитися на них, дивитися на Сашу, яка діяла так, неначе їй було достатньо того, що вона просто сиділа там.

— Бо ти добрий тип, — продовжував Зев. — Ти добрий хлопець, Джуліане, ось чому я не змушую тебе заплатити мені авансом. Знаєш, я, мабуть, зроблю так з МакГінлі, Семом, усіма тими недоумками.

Вони всі троє були п’яні і, можливо, я теж. Стеля пожовкла від диму. Ми ділилися товстим косяком, на Зева опустилася сексуальна слабкість. Він задоволено, розслаблено примружився. Саша ще більше занурилась у себе, проте розстібнула блискавку на спортивній кофті. На її темній грудній клітці перетиналися невиразні вени. Її очі були більше нафарбовані, ніж раніше: я не розуміла, коли вона підфарбувалася.

Я підвелася, коли ми закінчили їсти.

— Мені ще треба дещо зробити, — сказала я.

Вони зробили кілька млявих спроб змусити мене залишитися, проте я відмахнулася. Я зачинила двері до спальні, однак розмова частково доносилася.

— Я поважаю тебе, — Джуліан говорив Зеву. — І завжди поважав, чувак, ще з того часу, як Скарлет сказала щось на кшталт: «Ти маєш зустрітися з цим хлопцем». — Показував надмірний захват, прагнення сп’янілої людини до оптимістичного викладу.

Зев відповів, і знову відновився їх звичний потік. Саша мовчала.

Коли я згодом зайшла, то, по суті, нічого не змінилось. Саша досі слухала їхню розмову, неначе згодом мала складати іспит. Сп’яніння Джуліана і Зева вже змінилося напруженням, їхні лоби спітніли.

— Ми говоримо надто голосно? — запитав Джуліан. Знову той дивний прояв увічливості, як легко йому це вдавалося.

— Зовсім ні, — сказала я. — Просто наберу води.

— Присядьте з нами, — сказав Зев, розглядаючи мене. — Поговорімо.

— Усе гаразд.

— Ну ж бо, Іві, — сказав Джуліан. Було дивним, наскільки інтимно звучало моє ім’я з його уст.

На столі були круглі сліди від пляшок, неприбраний безлад після вечері. Я почала прибирати посуд.

— Ви не змушені цього робити, — сказав Джуліан, швидко відхилившись назад, щоб я дотяглася до його тарілки.

— Ви готували, — мовила я.

Саша зі вдячністю глянула на мене, коли я поклала її тарілку до купи. Телефон Зева засвітився, вібруючи на поверхні стола. Хтось телефонував: на екрані блимнула фотографія жінки в нижній білизні.

— Це Лексі? — запитав Джуліан.

Зев кивнув, ігноруючи дзвінок.

Між Джуліаном і Зевом промайнув погляд: мені не хотілося цього помічати. Зев відригнув. Вони обоє розсміялися. Я відчула знайомий запах пережованого м’яса.

— Бенні займається зараз комп’ютерами, чорт забирай.

Джуліан ударив по столу:

— Бляха, та не може бути.

Я віднесла посуд до раковини, зібрала зім’яті паперові рушники з робочої поверхні кухні. Змела крихти в руку.

— А розтовстів — просто амба, — мовив Зев, — аж смішно.

— Бенні — це хлопець з твого університету? — запитала Саша.

Джуліан кивнув. Я наповнювала раковину водою. Спостерігаючи, як Джуліан розвернувся всім тілом, дзеркально до Сашиного, постукував своїми коліньми по її колінах. Він поцілував її у скроню.

— Чорт, малі, ну ви даєте, — сказав Зев.

Його тон був ущипливий. Я занурила посуд у воду. На поверхні утворилося пінисте мереживо жиру.

— Я просто не розумію, — продовжував Зев, звертаючись до Саші. — Навіщо тобі Джуліан. Ти надто гаряча штучка, як для нього.

Саша хихикала, проте я оглянулась і побачила, що вона намагається придумати, що відповісти.

— Я маю на увазі, вона красуня, — мовив Зев до Джуліана, — правда ж?

Джуліан усміхнувся і нагадало це мені усмішку сина-одинака, когось, хто вірить, що обов’язково отримає те, що хоче. Мабуть, саме так завжди і було. Вони всі троє були п’яні, і це нагадувало сцену з кінофільму, для якої я була надто стара, щоб дивитися.

— Але ми із Сашею розуміємо одне одного, чи не так? — Зев усміхнувся до неї. — Саша мені подобається.

З обличчя Саші не зникала ледь помітна усмішка, вона перебирала пальцями купу зі шматочків рваної етикетки.

—Їй не подобаються її цицьки, — сказав Джуліан, масажуючи її потилицю, — проте я кажу їй, що вони гарні.

— Сашо! — Зев удавав засмучення. — У тебе чудові цицьки.

Я зашарілась, поспішаючи якомога швидше закінчити з посудом.

— Так, — мовив Джуліан, його рука досі була на її шиї. — Зев сказав би тобі, якби це було не так.

— Я завжди говорю правду, — сказав Зев.

— Авжеж, — мовив Джуліан, — це правда.

— Покажи мені, — сказав Зев.

— Вони надто маленькі, — мовила Саша. Її вуста були напружені, неначе вона насміхалася з себе, соваючись на стільці.

— То вони ніколи тобі не провиснуть, тож це добре, — мовив Джуліан, лоскочучи її за плече. — Дозволь Зеву подивитися.

Обличчя Саші почервоніло.

— Зроби це, крихітко, — мовив Джуліан, різкість у його голосі змусила мене оглянутися. Я вловила погляд Саші — переконувала себе, що погляд їй в обличчя був заступницьким.

— Хлопці, облиште, — мовила я.

Хлопці повернулись із веселим подивом, хоч, гадаю, вони стежили за мною увесь цей час. Що моя присутність була частиною гри.

— Що? — сказав Джуліан, його обличчя стало невинним.

— Пригальмуйте, — казала я йому.

— О, все гаразд, — мовила Саша, сміючись, не зводячи погляду з Джуліана.

— Що такого ми робимо? — сказав Джуліан. — У чому саме нам варто «пригальмувати»?

Вони із Зевом фиркнули — як швидко всі старі почуття повернулися, принизлива внутрішня незграбність. Я схрестила руки, дивлячись на Сашу.

— Ви надокучаєте їй.

— З Сашею все гаразд, — сказав Джуліан. Він заправив їй пасмо волосся за вухо — вона вимушено усміхнулася.

— Крім того, — продовжував він, — чи вам нас повчати?

Моє серце стиснулося.

— Хіба не ви, ну, вбили когось? — сказав Джуліан.

Зев плямкнув губами, а тоді видав нервовий сміх.

Мій голос звучав задушливо:

— Звичайно, що ні.

— Але ви знали, що вони збиралися зробити, — сказав Джуліан. Він вишкірився, відчуваючи трепет від того, що підловив мене. — Ви були там з Расселом Хадріком і рештою, чорт забирай.

— Хадріком? — сказав Зев. — Ти що, знущаєшся?

Я намагалася приборкати істеричність у голосі.

— Я майже не була з ними.

Джуліан знизав плечима:

— Ми чули зовсім інше.

— Ви ж не повірите в те, — однак на жодному з облич я не побачила жодних змін.

— Саша казала, що це ви їй розповіли, — продовжив Джуліан. — Схоже, ви теж могли це зробити.

Я різко вдихнула. Жалюгідна зрада: Саша розбовкала Джуліану все, що я їй розповіла.

— Тож покажи нам, — сказав Зев, повернувшись до Саші. На мене знову ніхто не звертав уваги. — Покажи нам свої чудові цицьки.

— Ти не мусиш, — сказала я їй.

Саша метнула очима в моєму напрямку.

— Та в тому немає нічого страшного, — сказала вона.

Її тон був пронизаний холоднокровною, очевидною зневагою. Вона відсмикнула свій виріз і задумливо глянула вниз на футболку.

— Бачите? — сказав Джуліан, суворо посміхаючись до мене.

Я ходила на один з виступів Джуліана, коли ми з Деном ще були разом. Джуліану, мабуть, було тоді близько дев’яти. Пригадую, він гарно грав на віолончелі, його крихітні ручки бралися за сумний дорослий твір. Його ніздрі вкриті шмарклями, інструмент у точній рівновазі. Здавалося неможливим, що хлопчик, який породжував ті звуки туги і краси, був тим самим майже дорослим чоловіком, який тепер дивився на Сашу з холодним глянцем в очах.

Вона стягнула футболку, її обличчя було зашаріле, але більше мрійливе. Нетерпляче, професійно смикнула, коли виріз зачепився за ліфчик. Згодом її бліді груди були оголені, на шкірі залишився слід від ліфчика. Зев схвально вигукнув. Простягнув руку, щоб торкнутись великим пальцем рожевого соска, тоді як Джуліан дивився.

Для мене з того не було ніякої користі, я вже давно те пережила.

11
1969

Я попалася. Звичайно, попалася.

Місіс Дютон на підлозі в себе на кухні назвала моє ім’я так, неначе це була правильна відповідь. Тож я завагалася на мить — приголомшена реакція на своє власне ім’я, усвідомлення, що я можу допомогти місіс Дютон — але Сюзен і Донна були далеко попереду і до того часу, як я, отямившись від шоку, зрозуміла це, вони вже майже зникли. Сюзен повернулася через досить тривалий час і побачила, як тремтяча рука місіс Дютон стискає мою руку.

Висловлювання матері сповнені болю і розчарування: я невдаха. Я ненормальна. Вона приміряла на себе критичний образ, як миле, нове пальто, потік гніву, який вона демонструвала для невидимого журі. Вона хотіла знати, з ким я увірвалась до будинку Дютонів.

— Джуді бачила ще двоє дівчат з тобою, — сказала вона. — Можливо, троє. Хто вони?

— Ніхто, — я дотримувалась суворого мовчання, як партизан, сповнена почесних почуттів. Перш ніж вони з Донною зникли, я спробувала передати миттєвий сигнал: «Я візьму все на себе». Їй не варто було хвилюватись. Я розуміла, чому вони покинули мене. — Там була лише я, — сказала я.

Від гніву вона перекручувала слова.

— Ти не можеш залишатись у цьому будинку і лити потоком брехню.

Я бачила, наскільки збентежена вона була через цю нову складну ситуацію. Її донька ніколи раніше не була проблемою, завжди йшла по життю, не чинячи опору, така ж охайна і самостійна, як рибка, що сама прибирає свій акваріум. Тож чому вона мала чекати чогось іншого чи навіть готуватися до такої ймовірності?

— Ти говорила мені, що ходила до Конні все літо, — казала мати. Фактично кричала. — Ти говорила це так багато разів. Просто мені в лице. І вгадай, що? Я зателефонувала Артуру. Він сказав, що тебе не було в них вже понад місяць. Майже два місяці.

Моя мати була схожа на загнаного звіра в той момент, її обличчя було збентежене від люті, вона, задихаючись, заливалася слізьми.

— Ти брехуха. Ти брехала тоді. І тепер ти теж брешеш, — вона міцно стискала руки. Увесь час піднімала їх і опускала по швах.

— Я зустрічалася з друзями, — схопилась я. — У мене є й інші друзі, крім Конні.

—Інші друзі. Авжеж. Ти зв’язалась з якимось хлопцем, Бог знає яким. Паскудна маленька брехуха. — Вона майже не дивилася на мене. Її слова були такими маніакальними, мов з гарячки, схожими на непристойне бурчання збоченця. — Можливо, мені варто відвезти тебе в центр тимчасового утримання неповнолітніх правопорушників. Ти цього хочеш? Я розумію, що більше не можу контролювати тебе. Тож я віддам тебе їм. Подивимось, чи зможуть вони вправити тобі мізки.

Я схопилась і вийшла, проте навіть у коридорі, навіть коли зачинила двері до своєї кімнати, я досі чула її нестерпні примовляння.

Френка було викликано як підкріплення: я дивилася з ліжка, як він знімав двері до моєї спальні з петель. Він робив це обережно і спокійно, хоч йому і довелось з ними повозитись якийсь час, він знімав їх з пройми, неначе вони були скляні, а не дешеві, пустотілі.

Він обережно спер їх до стіни. Тоді затримався на якусь мить уже в порожній проймі. У руках бряжчали шурупи, неначе кості.

— Вибач за це, — сказав Френк, неначе він був усього лише найманим робітником, робітником з виконання маминих забаганок.

Я не хотіла помічати доброти в його очах, як швидко спустошилися мої злобні висловлювання про Френка і справжність його тепла. Я вперше могла уявити його в Мексиці, злегка засмаглим, так, що волосся на його руках стало платиновим. Він попиває лимонад, оглядає свою золоту копальню — я уявляла печеру, зсередини вимощену кам’янистими наростами із золота.

Я досі очікувала, що Френк розповість матері про вкрадені гроші. Доповнить список моїх проблем. Але він не розповів. Можливо, він бачив, що вона вже і так достатньо сердита. Він мовчки сидів за столом під час її безкінечних дзвінків до мого батька, тоді як я слухала їх з коридору. Її емоційні скарги, всі її питання зводилися до панічного викладу. Це ж ким треба бути, щоб увірватися до сусідського будинку? До сім’ї, яку я знала все життя?

— Просто так, — пронизливо додала вона. Пауза. — Ти думаєш, я її не питала? Думаєш, не намагалася?

Тиша.

— О, звичайно, правильно, я впевнена. Хочеш спробувати?

І так мене було відправлено до Пало Альто.

Я провела два тижні в квартирі батька. По інший бік від Денніс. Апартаменти Портофіно, настільки ж масивні і порожні, наскільки дім матері розтягнутий і щільно заставлений. Тамара з батьком переїхали до найбільшої кімнати і повсюди були натюрморти дорослого життя, які вона так очевидно упорядкувала: миска з восковими фруктами на стійці, бар на коліщатах із закоркованими пляшками алкогольних напоїв. Килим, з ледь помітними слідами від пилососа.

Сюзен забуде мене, думала я, ранчо завирує власним життям, і в мене нічого більше не залишиться. Моє відчуття гоніння поглинало ці переживання і розбухало від них. Сюзен була неначе покинута в рідному місті кохана солдата, відстань робила її образ прозорим та ідеальним. Але, можливо, якась часточка мене відчувала полегшення. Я мала можливість відволіктися. Будинок Дютонів налякав мене, порожнеча, яку я помітила в обличчі Сюзен. Це була невеличка гострота відчуттів, маленькі внутрішні переміни і незручності, нехай навіть так, але вони були.

Що я очікувала від проживання з батьком і Тамарою? Що мій батько почне вивідувати причину моєї поведінки? Що він покарає мене, діятиме, як батько? Здавалось, що покарання було правом, від якого він відмовився, і обходився чемно і люб’язно, як зазвичай ставляться до старших батьків.

Він був сильно здивований, коли вперше побачив мене, — минуло більше двох місяців. Здавалось, він нагадав собі, що має обійняти мене і, похитуючись, зробив крок у моєму напрямку. Я помітила нові пучки волосся в нього на вухах, і його ковбойської сорочки я ніколи раніше не бачила. Я знала, що теж маю інакший вигляд. Моє волосся було довше і скуйовджене на кінчиках, як у Сюзен. Моя сукня з ранчо була така поношена, що я могла простромити пальця через рукав. Що рукави були нижче від великого пальця. Мій батько зробив крок уперед, щоб допомогти мені з сумкою, проте я вже підняла її на заднє сидіння, перш ніж він дійшов до мене.

— Все одно дякую, — сказала я, намагаючись усміхнутися.

Він стояв, руки по швах, а коли усміхнувся, то було в його усмішці певне безпомічне вибачення незнайомця, який хотів, щоб йому повторили, як проїхати. Мій розум був для нього містично магічним трюком, з якого він міг лише дивуватися. Так і не спромігся розібратись у прихованих його комірчинах. Коли ми всілися, я відчувала, що він наважується, щоб розпочати батьківську бесіду.

— Мені ж не треба зачиняти тебе в кімнаті, правда? — запитав батько. Його переривчастий сміх. — Не будеш вриватися ні в чий будинок?

Коли я похитала головою, було помітно, що він розслабився. Неначе виконав певну складну роботу.

— Ти досить вчасно їдеш до нас, — продовжував він, неначе це було добровільно. — Ми саме поселилися. Тамара дуже вибаглива щодо меблів і всього іншого. — Він почав говорити із запалом, уже без будь-яких спогадів про неприємності. — Вона їздила аж на блошиний ринок у Халф Мун Бей, щоб придбати бар на коліщатах.

Була одна така мить, коли мені хотілося потягнутися до нього через сидіння, провести лінію між мною і чоловіком, який був моїм батьком, але ця мить минула.

— Можеш обрати станцію, — запропонував він якось сором’язливо, як хлопчина на танцях.

Перші кілька днів ми всі троє нервували. Я вставала рано-вранці, щоб застелити ліжко в кімнаті для гостей, намагаючись попіднімати на завершення декоративні подушки. Моє життя обмежувалося сумочкою на шнурку і спортивним одягом — так я намагалась існувати, щоб бути такою скромною і непомітною, наскільки це було можливо. Я думала про це, як про перебування в таборі, як маленьку пригоду для самовпевненості. Першого вечора батько приніс додому картонне відеречко морозива, зі смужками шоколаду і зачерпнув собі чималу кількість. Доки ми з Тамарою ще розколупували своє, батько вже завзято трудився над іншою мискою. Він не опускав погляду, неначе ми могли підкріпити його задоволення. Його жінки і його морозиво.

Тамара була досить несподіваною. Вона носила махрові шорти і сорочку університету, про який я ніколи не чула. Натирала ноги у ванній кімнаті якимось незрозумілим засобом, що наповнював квартиру вологістю камфори. Її мазі і масла для волосся, лаки для нігтів, поверхню яких вона розглядала, чи немає ознак дефіциту поживних речовин.

Спершу, вона, здавалось, була рада моїй присутності. Її незграбні обійми, начебто вона похмуро перейняла обов’язок бути моєю матір’ю. Проте я була розчарована. Вона була простою дівчиною, а не незвичайною жінкою, як я раніше уявляла, — все, що я вважала особливим, у ній було фактично лише підтвердженням того, що Рассел назвав би звичайною кругосвітньою мандрівкою. Тамара робила те, що й мала робити. Працювала на батька, носила костюмчики. Жадала бути чиєюсь дружиною.

Але згодом формальність швидко розвіялася, вуаль дорослості, яку вона просто якийсь час поносила, мов костюм. Вона дала мені проглянути свою стьобану сумочку з непотрібною їй косметикою і неохайними пляшечками парфумів, спостерігаючи з гордістю справжнього колекціонера. Вона наполягала, щоб я поміряла її блузку з широкими рукавами і перламутровими ґудзиками.

— Просто вона більше не в моєму стилі, — вона знизала плечима, забираючи ниточку. — Але тобі буде в ній гарно, я знаю. Будеш, як королева Єлизавета.

І мені справді було в ній гарно. Тамара розумілася на цих речах. Вона знала кількість калорій майже всіх продуктів, і декламувала це в саркастичних тонах, неначе насолоджувалася власною обізнаністю. Вона готувала овочеве вандалу. Горщечки з сочевицею, политою жовтим соусом, що мав незвичну яскравість. Рулончик з антацидами, які мій батько ковтав, як цукерки. Тамара підставляла щічку батькові, щоб він її поцілував, але відбивалася, коли він хотів узяти її за руку.

— Ти ввесь спітнілий, — казала вона. Коли мій батько побачив, що я помітила, він посміявся трохи, проте, здавалось, був збентежений.

Мій батько був задоволений, що ми були у змові. Однак іноді виходило так, що ми сміялися з нього. Якось ми з Тамарою розмовляли про «Спанкі і наша банда», і він приєднався, вирішивши, що ми говоримо про «Маленьких негідників». Ми з Тамарою глянули одна на одну.

— Це група, — сказала вона. — Знаєш, та рокенрольна музика, яка подобається дітям. — Збентежений, сирітський вираз обличчя батька знову змушував нас розсміятися.

У них був розкішний програвач, про який Тамара часто говорила, що потрібно перенести до іншого кутка чи кімнати з різних естетичних чи акустичних міркувань. Вона постійно згадувала про плани на майбутнє з приводу дубового паркету, ліплення на стелі і навіть різних рушників для посуду, проте, здавалось, її задовольняло і саме лише планування. Музика, яку вона слухала, була приємніша, ніж гул на ранчо. Джейн Біркін і її підстаркуватого чоловіка, француза, Сержа.

— Вона вродлива, — сказала я, розглядаючи обкладинку диска. Засмагле, ніжне обличчя, ці заячі зуби. Серж був огидний. Його пісні про Сплячу Красуню, дівчину, яка здавалася більш бажаною, тому що її очі були завжди заплющені. І за що Джейн любила Сержа? Тамара любила мого батька, дівчата любили Рассела. Тих чоловіків, яких я аж ніяк не могла б порівняти з хлопцями, які подобалися мені. Хлопцями з неволохатими грудьми і м’якими рисами обличчя, плямами від сонця на плечах. Я не хотіла думати про Мітча, бо це змушувало мене думати про Сюзен — та ніч відбулася ще десь, у маленькому ляльковому будиночку в Тібуроні з крихітним басейном і крихітним зеленим газоном. Ляльковий будиночок, до якого я могла заглянути зверху, піднявши дах і побачити кімнати, розділені неначе камери серця. Ліжко розміром, як пачка сірників.

Тамара була не такою, як Сюзен, у тому сенсі, що вона була простішою. З нею не було так складно. Вона не відстежувала так пильно мою увагу, не примушувала підтакувати всім її висловам. Коли вона хотіла, щоб я відсторонилася, то так і казала. Я розслабилася, що було незвичним. Проте все одно сумувала за Сюзен — Сюзен, яку я пам’ятала як сон, у якому відчиняла двері до забутої кімнати. Тамара була мила й добра, але світ, у якому вона перебувала, нагадував телевізор: обмежений, простий, світський, усе немов по поличках. Сніданок, обід і вечеря. Не було жахливого перепаду між життям, яким вона жила, і тим, що вона думала про це життя, темного рову, який я часто помічала в Сюзен, а, можливо, і в собі теж. Жодна з нас не могла відірватися на повну, проте згодом Сюзен відірветься так, що вже нічого не можна буде змінити. Я маю на увазі, що ми не зовсім вірили, що нам досить того, що маємо, а Тамара, здавалось, радісно сприймала світ як кінцеву точку. В її плани не входило робити щось інше — вона лише міняла порядок уже відомих частин, неначе життя було розширеною схемою посадки гостей.

Тамара готувала вечерю, чекаючи на мого батька. Вона здавалася молодшою, ніж зазвичай — як вона пояснила, вона вмила обличчя засобом, багатим на молочні протеїни, щоб запобігти утворенню зморщок. Її мокре волосся робило темнішими плечі завеликої на неї футболки, на бавовняних шортах — мереживна оборка. Вона була схожа на мешканку якогось гуртожитку, що полюбляє їсти попкорн і пити пиво.

— Подаси мені миску?

Я подала, і Тамара відібрала частину сочевиці.

— Без приправ, — вона закотила очі. — Для слабкого шлуночка серця.

Я відчула різкий спалах, що моя мати робила це для мого батька: невеличкі розради, невеличкі пристосування, щоб відобразити світ таким, яким його хоче бачити батько. Купувала йому десять пар шкарпеток, щоб він їх не розпаровував.

— Знаєш, іноді він, як дитина, — сказала Тамара, додаючи певну кількість куркуми. — Я залишила його на вихідні, а коли повернулася, то з їжі не було нічого, крім в’яленої яловичини і цибулини. Він би помер, якби йому довелося самому про себе піклуватися. — Вона глянула на мене — Проте я, мабуть, не мала б тобі це казати, так?

Тамара не була підла, але це здивувало мене — як легко вона розкритикувала мого батька. Мені не спадало на думку, що він міг би стати посміховиськом, помилятися, діяти, як дитина, чи безпорадно тинятися по світу, потребуючи, щоб хтось указав йому правильний шлях.

Між мною і моїм батьком ніколи нічого жахливого не відбувалось. Оглядаючись назад, я не могла пригадати жодного моменту, жодної сварки з криками чи грюканням дверима. Було лише відчуття, яке потроху долало будь-які бар’єри, аж доки не стало очевидним, що він просто нормальна людина. Такий, як усі. Що він переймався тим, що про нього подумають інші, метав швидкий погляд у дзеркало поруч із дверима. Що він досі намагався самостійно вивчити французьку по касеті, і я чула, як він повторював слова собі під ніс. Те, як його живіт, який був більшим, ніж я пам’ятала, іноді проглядав через прогалину на сорочці, виставляючи шкіру, рожеву, як у новонародженого.

— Але я люблю твого батька, — сказала Тамара. Її слова були обережні, неначе вона їх запаковувала. — Правда. Він шість разів запрошував мене пообідати, перш ніж я погодилася, але це було так мило. Неначе він знав, що я скажу «так» ще до того, як погодилася.

Вона, здавалось, спохватилася — ми обоє подумали про одне. Мій батько жив тоді удома. Спав з моєю мамою в одному ліжку. Тамара здригнулася, безумовно чекаючи, що я скажу так багато, але я не могла опанувати себе. Це було дивно — я не ненавиділа свого батька. Йому хотілося. Як мені хотілося Сюзен. Чи моїй матері хотілося Френка. Хотілося, і було несила тому зарадити, бо то лише твоє життя, коли сам прокидаєшся вранці, тож як можна буде коли-небудь сказати собі, що те, чого ти хотів, було неправильно?

Ми з Тамарою лежали на килимі, головами до програвача, ноги зігнуті в колінах. У роті досі був терпкий присмак апельсинового соку. Ми ходили в кіоск за чотири квартали, щоб його купити. Дерев’яні підбори моїх босоніжок ляскали по тротуару, Тамара весело щебетала в теплій літній темряві.

Мій батько зайшов і усміхнувся, але я помітила, що його дратувала музика.

— Можете скрутити? — попросив він.

— Та ну, — мовила Тамара. — Це ж не так голосно.

— Так, — підтакнула я схвильовано від незвички бути союзником.

— Бачиш? — сказала Тамара. — Послухай донечку. — Вона машинально простягла руку, щоб поплескати мене по плечу. Батько вийшов, не промовивши жодного слова, тоді повернувся через хвилину і підняв голку, в кімнату увірвалася тиша.

— Ей! — сказала Тамара, сідаючи прямо, але батько вже поспішно вийшов, і я почула, що він почав приймати душ. — Та пішов ти, — пробурмотіла Тамара. Вона встала, на ногах ззаду залишилися відбитки вузликів килима. Вона глянула на мене. — Вибач, — сказала мимовільно.

Я чула, як вона низьким тоном розмовляла на кухні. Вона говорила телефоном і я бачила, як її пальці пронизували петлі шнура, знову і знову. Тамара сміялася, прикриваючи рота, складаючи долоню в чашоподібну форму біля слухавки. Я відчувала незручну переконаність, що вона сміялася над моїм батьком.

Я не знаю, коли зрозуміла, що Тамара покине його. Не одразу, але згодом. Вона подумки десь витала, змальовуючи для себе цікавіше життя, те, у якому ми з батьком будемо предметом для насмішок. Інший шлях масштабнішої, більш підходящої подорожі. Переміни своєї власної історії. Хто ж буде в мого батька тоді, для кого він зароблятиме гроші, приноситиме додому десерт? Я уявляла, як він відчиняє двері порожньої квартири після довгого робочого дня. Як кімнати будуть такими ж, якими він їх залишив, непорушеними присутністю іншої особи. І що буде момент, до того як він клацне світло, коли він, можливо, уявить інше життя, яке розкриється в темряві, щось за самотніми краями дивана, подушками, які досі тримали форму його тіла під час сну.

Багато молоді тікало з дому: іноді навіть просто з нудьги. Навіть не обов’язково причиною того мала бути трагедія. Вирішити повернутися на ранчо було неважко. Мій інший дім більше не був предметом вибору перед безглуздою ймовірністю, що мати затягне мене до відділку поліції. А що було в батька? Тамара, те, як вона наполегливо твердила про спорідненість з моєю юністю. Шоколадний пудинг після вечері, холодний з холодильника, як добова порція задоволення.

Можливо, до ранчо такого життя було б для мене достатньо.

Але ранчо доводило, що жити можна і простіше.

Що можна пройти через незначні людські слабкості до величнішої любові. Я, як і кожен підліток, вірила в абсолютну правильність і перевагу своєї любові. Що мої особисті почуття формують ясність. Це була любов, яку батько і навіть Тамара ніколи не змогли б зрозуміти, тож, звичайно, мені довелося піти.

У той час, як я увесь день дивилася телевізор у задушливій, надто темній квартирі батька, справи на ранчо були кепськими. Проте я лише згодом зрозуміла, наскільки. Проблема полягала в контракті — такого не мало статися, і Рассел не міг цього прийняти. Мітч говорив Расселу, що його руки зв’язані; що він не може змусити компанію, яка мала підписати контракт, змінити своє рішення. Мітч був успішний музикант, талановитий гітарист, але це було йому не під силу.

Це була правда — моя ніч з Мітчем здавалася жалюгідно беззмістовною, безпідставним шумом коліс. Але Рассел не вірив Мітчу, чи це більше не мало значення. Мітч заволодів загальною відразою. У нав’язливих тирадах, які збільшили свою частоту і довжину, Рассел звинувачував у всьому Мітча, того загодованого Іуду. 22-каліберні змінилися на Бентлайни[1], лють від зради Рассел навіював іншим. Рассел більше навіть не думав приховувати свій гнів. Ґай ніде не відставав від нього, вони зі Сюзен бігали до приміщення насосної станції, поверталися з очима чорними, як ікринки. Стріляли по мішенях серед дерев. Ранчо ніколи не було частиною більшого світу, але тоді його ізольованість наростала ще більше. Ні газет, ні телевізора, ні радіо. Рассел почав проганяти приїжджих і відправляти Ґая з дівчатами в кожен рейс по смітниках. Навколишній панцир дедалі міцнішав.

Я можу уявити, як Сюзен прокидалася тими ранками, не задумуючись про дні, що минали. Ситуація з їжею була катастрофічна, усе набувало злегка гнилуватого відтінку. Вони не їли достатньо білків, їхній мозок працював на самих лише вуглеводах і рідкісних бутербродах з арахісовим маслом. Такий темп відділяв Сюзен від почуттів — вона, мабуть, пройшла крізь фільтровану наелектризованість своєї власної нечутливості, неначе крізь глибокий океан.

Згодом всі вважатимуть за неймовірне, щоб будь-хто з ранчо залишився за такої ситуації. Ситуація була, безсумнівно, кепською. Але в Сюзен не було вибору: вона повністю віддала своє життя Расселу, і воно неначе стало річчю, яку він міг тримати у своїх руках, повертати його, зважувати. Сюзен та інші дівчата втратили змогу приймати конкретні рішення, від невикористання м’язи їхнього его ослабли і стали ні на що не здатними. Минуло стільки часу, як кожна з них була частинкою світу, де правильне і неправильне мало інакше значення. Якими б не були їхні інстинкти — докори сумління, занепокоєння — вони стали невиразними. Якщо ці інстинкти коли-небудь проявлялись узагалі.

Не будемо заходити далеко — я й сама знала, як воно бути дівчиною у світі, який калічив твою можливість повірити в себе. Мені були знайомі відчуття, які здавалися зовсім неблагонадійними, схожими на маячню, отриману з «Дошки Уїджа». У дитинстві я відвідувала сімейного лікаря після стресових ситуацій. Він чемно ставив питання: «Як ти почуваєшся? Як ти опишеш свій біль? Чи він був радше гострий чи поширений?» Я лише з розпачем дивилася на нього. Я потребувала, щоб мені роз’яснили, це було істинною причиною походу до лікаря. Пройти тест, пройти через апарат, який з променевою точністю міг би прочесати мій внутрішній світ і пояснити, у чому полягає правда.

Звичайно, дівчата не покинули ранчо: стерпіти можна багато чого. Коли мені було дев’ять років, я зламала зап’ястя, упавши з гойдалки. Шокувальний різкий удар, затьмарення від болю. Але навіть тоді, навіть коли моє зап’ястя набрякло, а манжет просяк кров’ю, я твердила, що в мене все гаразд, що нічого страшного, і мої батьки вірили, аж доки лікар не показав їм рентгенівський знімок, де було чітко видно, що кістки зламані.

12

Як тільки я спакувала все своє спорядження — моя відсутність швидко поглинулася, що, мабуть, було притаманно для таких кімнат, як ця. Я вирішила, що Тамара і батько вже пішли на роботу, але коли я зайшла до вітальні, батько пробурчав з дивана:

— Тамара купує апельсиновий сік чи ще якусь дурницю, — сказав він.

Ми сиділи разом і дивилися телевізор. Тамари довго не було. Батько безупинно потирав свіжопоголене підборіддя. На обличчі він був ніби варений. Рекламні ролики бентежили мене пронизливими емоціями, неначе насміхалися над нашою незручною мовчанкою. Мій батько нервово вимірював тишу. Місяць тому я відчувала б напруження від очікування. Вишукувала б будь-яку перлинку зі свого досвіду, щоб подарувати йому. Але я не могла більше докладати таких зусиль. Мій батько був більш пізнаваний для мене, ніж будь-коли і водночас більш незнайомий — він був просто людиною, чутливий до гострої їжі, робив припущення з приводу своїх іноземних ринків. Пихтів над своєю французькою.

Він устав одразу ж, як почув, що Тамара метушливо стромляє ключі в двері.

— Ми мали вийти з дому ще півгодини тому, — сказав він.

Тамара глянула на мене, переклала сумочку на інше плече.

— Вибач, — вона напружено усміхнулася.

— Ти знала, коли ми мали піти, — мовив батько.

— Я ж сказала, що мені шкода. — Їй, здавалось, і справді було шкода. Але тоді вона безпорадно перевела погляд на телевізор, затримала його на якийсь час, і одразу спробувала знову увімкнути увагу, проте я знала, що батько усе це помітив.

— Ти навіть не купила ніякого соку, — сказав він, у його голосі спалахнув біль.

Першою мене підвезла молода пара. Волосся дівчини було біляве, з жовтуватим відтінком, блузка — застібнута на зап’ястях. Вона увесь час поверталася, щоб усміхнутись, і запропонувати мені фісташки з кулька. Цілувала хлопця так, що мені було видно її гострий язик.

Я ніколи не їздила автостопом раніше, справді. Я нервувалася, коли замислювались, що могли подумати незнайомі про дівчину з довгим волоссям, — я нічого не знала про рівень насильства, щоб говорити про війну. Щоб говорити про студентів, які закидали цеглою поліцейських чи захоплювали пасажирські літаки, вимагаючи вильоту до Куби. Я ніколи не була в курсі всього цього, неначе лише дивилася фільм про те, яким має бути моє особисте життя. Але воно було інакшим, тепер, коли я їхала на ранчо.

Я безупинно уявляла момент, коли Тамара і батько повернуться додому з офісу, зрозуміють, що я зникла. До них повільно дійде, Тамара, мабуть, зробить висновки швидше, ніж батько. Квартира порожня, моїх речей немає. І, можливо, батько зателефонує матері, але що може зробити будь-хто з них? Яке покарання вони могли застосувати? Вони не знали, куди я втекла. Я вийшла за межі їхньої компетенції. Захопливою видавалася навіть їхня по-своєму наполеглива вимога відповіді: буде момент, коли їм стане цікаво, чому я пішла, певна похмура винуватість спливе на поверхню, і вони будуть змушені відчути всю її силу, бодай на секунду.

Я доїхала з тією парочкою до Вудсайда і чекала на автостоянці супермаркету «Кал-Март», аж доки мене не підвіз чоловік на деренчливому «Шевроле», по дорозі до Берклі, куди віз запчастини від мотоцикла. Щоразу, як він переїжджав через вибоїну, тарахкотів його заклеєний скотчем бардачок. Гіллясті дерева, залиті сонцем, швидко пролітали повз вікно, за ними простягалася пурпурова затока. Я тримала сумочку на коліні. Його звали Клод, і він, здавалось, соромився, наскільки це ім’я суперечило його зовнішності.

— Моїй матері подобався той французький актор, — пробурмотів він.

Клод, проглянувши свій гаманець, показав мені фото своєї доньки. Це була кругловида дівчинка з рожевою горбинкою на носі і немодними буклями. Клод, здавалось, відчув мою жалість, раптом схопився і забрав гаманець назад.

— Нікому з вас, дівчата, не варто цього робити, — мовив він.

Він похитав головою, і я побачила, що його обличчя злегка виражало інтерес до мене, усвідомлення, думала я, якою я була сміливою. Проте я мала знати, що коли чоловіки застерігають тебе, вони часто мають на увазі темний фільм, який прокручують у себе в голові. Якісь шалені вигадування, які доводять їхні винуваті заклики, що «безпечніше вдома».

— Розумієш, я хотів би жити, як ти, — сказав Клод. — Вільно і безтурботно. Просто подорожувати повсюди. Але завжди робота.

Він зиркнув на мене, а тоді знову подивився на дорогу. Перший напад дискомфорту — я добре зналася на певних проявах бажання чоловіків. Прочищення горла, оцінювальний захват у погляді.

— Такі, як ти, ніколи не працюють, еге ж? — сказав він.

Він клеївся, мабуть, але я не була впевнена. В його тоні була гіркота, гострота справжнього обурення. Можливо, я мала б боятись його. Цього старшого чоловіка, який бачив, що я самотня, який себе накрутив, неначе я йому щось винна, — найгірше, що може накрутити собі чоловік. Але я не боялася. Я була захищена, мене охоплювала весела і недоторканна легковажність. Я поверталася на ранчо. Я побачу Сюзен. Клод мені здавався ледь реальним: паперовий клоун, безвинний і кумедний.

— Тут добре? — запитав Клод.

Він під’їхав до території університету в Берклі, годинникової вежі і ступінчастих будинків, що густо заселяли пагорби. Він заглушив мотор. Я відчула спеку надворі, близький рух транспорту.

— Дякую, — сказала я, беручи свою сумочку і решту спорядження.

— Не поспішай, — сказав він, коли я почала відчиняти двері, — Просто посидь зі мною секундочку, гм?

Я зітхнула, але відкинулася назад на сидіння. Мені було видно сухі пагорби над Берклі, і я згадала одразу ж ті короткі моменти, коли взимку ці пагорби були зелені, повні і вологі. Я тоді ще навіть не знала Сюзен. Я відчувала, що Клод скоса дивиться на мене.

— Послухай, — Клод пошкрябував собі шию. — Якщо тобі потрібні гроші…

— Мені не потрібні гроші. — Я була безстрашна, знизала плечима на прощання і відчинила двері. — Ще раз дякую, — сказала я. — Що підвезли.

— Зачекай, — сказав він, хапаючи мене за зап’ястя.

— Відвали, — сказала я, викручуючи руку з наручників його хватки, з незнайомим запалом у моєму голосі. Перш ніж ляснути дверима, я побачила слабке і фиркаюче обличчя Клода. Я пішла геть, затамувавши подих. Ледь не сміючись.

— Суко! — окликнув Клод, але я не оглянулася.

Телеграф-авеню було переповнене: люди продавали фіміам, прикраси кончо, шкіряні сумки, що звисали вздовж паркана вулиці.

У місті Берклі міняли всі дороги того літа, тож на тротуарах зібралися купи каменю, по асфальті розриті канави, було схоже на фільм-катастрофу. Групка в убранні до землі тріпотіла брошурками переді мною. Хлопці, з голим торсом і незначними синцями на руках, міряли мене з голови до ніг. Дівчата мого віку волочили килимові сумки, що бовталися аж біля колін, одягнені у вельветові пальта, і це під час серпневої спеки.

Навіть після того, що сталося з Клодом, я не боялася їхати автостопом. Клод був усього лише безвинним поплавком у куточку мого сприйняття, що мирно дрейфувало до порожнього місця. Том був шостим, до кого я звернулася, відвівши плечі, занурився до свого автомобіля. Його, здавалось, тішило моє прохання поїхати з ним, неначе це було приводом, щоб я була поруч з ним. Він поспішно змів крихти з пасажирського сидіння, у тиші чулося, як вони сипалися на підлогу.

— Могло бути чистіше, — сказав він вибачливо, неначе я могла бути прискіпливою.

Том їхав на своєму маленькому японському автомобілі, оглядаючись через плече, перш ніж змінити смугу. Його картата сорочка була витерта на ліктях, але чиста й охайна, мене вразили його по-дитячому тонкі зап’ястя. Він відвіз мене аж до самого ранчо, однак це зайняло близько години часу, щоб доїхати з Берклі.

Він твердив, що провідував друзів з молодшого коледжу в Санта-Росі, проте брехун з нього був ніякий: я бачила, як рожевіла його шия. Він був увічливий студент із Берклі. Слухач підготовчих курсів при медичному коледжі, однак йому теж подобалися соціологія та історія.

— ЛБДж, — сказав він. — Зараз президентом.

Він був з великої сім’ї, як я зрозуміла, мав собаку Сістер і надто багато хатніх обов’язків: він проходив підготовчі літні курси. Він запитав, який у мене профільний предмет. Його помилка пожвавила мене — він, мабуть, подумав, що мені щонайменше вісімнадцять.

— Я не вчуся в коледжі, — сказала. Я хотіла пояснити, що ще не закінчила середньої школи, але Том миттєво почав захищатися.

— Я думав про це теж, — сказав він, — вибути, але хочу закінчити літні курси. Вони вже оплачені. Точніше, я не хотів би, але… — він замовк. Дивився на мене, аж доки я не зрозуміла, що він чекає на мою поблажливість.

— Буває, — сказала я, і цього, здавалось, було досить.

Він прокашлявся.

— То ти працюєш чи як? Якщо ти не вчишся? — сказав він. — Ой, можливо, це грубе питання. Ти не мусиш відповідати.

Я знизала плечима, імітуючи невимушеність. Хоч, можливо, я і почувалася невимушено під час цієї поїздки, неначе моє перебування у світі могло бути безперешкодним. Те, як просто я могла йти назустріч своїм потребам. Розмовляти з незнайомцями, діяти відповідно до ситуацій.

— Місце, куди я зараз їду, — я живу там, — сказала я. — Це велике угруповання. Ми піклуємося одне про одного.

Його погляд був зосереджений на дорозі, але він уважно слухав, коли я розповідала про ранчо. Про смішний старий будинок, про дітей. Водопровідно-каналізаційну систему, яку Ґай провів у дворі, безладно заплутані труби.

— Це схоже на «Міжнародний дім», — сказав він. — Я живу в такому. Нас п’ятнадцятеро. У холі є дошка, де розписано, коли чия черга які обов’язки виконувати.

— Так, можливо, — сказала я, хоч знала, що ранчо не має нічого схожого з «Міжнародним домом», де основними філософськими принципами є суперечки, хто залишив немитим посуд після вечері, де дівчина з Польщі щипає чорний хліб і плаче через розлуку з хлопцем.

— Хто господар цього дому? — запитав він. — Це щось на кшталт центру чи як?

Було дивно пояснювати комусь про Рассела, нагадувати, що є цілі світи, у яких Рассел чи Сюзен не фігурували.

— Він планує випустити свій альбом до Різдва, мабуть, — сказала я.

Я безупинно говорила про ранчо, про Рассела. З легкістю згадувала ім’я Мітча, як Донна того дня в автобусі, обдумано і ретельно розповідала про нього. Що ближче ми під’їжджали, то більше я хвилювалася. Як коні, що, забувши про свого наїзника, мчать стрілою після довгого застою у стійлі.

— Звучить мило, — сказав Том. Я могла сказати, що мої розповіді зачепили його, його риси обличчя виражали мрійливе захоплення. Він був заворожений, неначе казкою перед сном про інші світи.

— Ти міг би залишитися там на деякий час, — сказала я. — Якщо хочеш.

Том пожвавився від такої пропозиції, вдячність робила його сором’язливим.

— Лише, якщо я не буду тягарем, — сказав він, рум’янець згущувався на його щоках.

Я уявляла, як Сюзен та інші зрадіють, що я привела новенького. Розширення рядів, давні хитрощі. Широколиций прихильник, що возз’єднає свій голос з нашими і поповнить наші продовольчі запаси. Також було ще дещо, що я хотіла розбавити: напружена і приємна тиша в автомобілі, затхла спека здіймала випари від шкіри. Моє деформоване відображення у дзеркалах заднього виду, так, що я могла вловити лише стан свого волосся, веснянкувату шкіру плеча. Я набувала дівочих форм. Автомобіль переїхав через міст, минув завісу смороду від звалища. Мені було видно відрізок іншого віддаленого шосе біля води і болотисту поверхню, яка різко опускалася в долину, ранчо, що ховалося серед тих пагорбів.

Тимчасом ранчо, яким я його знала, було місцем, яке проіснувало недовго. Кінець був уже близько: переплітання особистих елегій. Мною керували надто оптимістичні імпульси. Різка внутрішня зміна, як тільки автомобіль Тома звернув на дорогу, що вела до ранчо: минуло два тижні, не так уже й багато, проте бажання повернутися було нестерпне. І лише, коли я побачила, що все досі там, досі живе, хоч напівсонне і дивніше, ніж будь-коли, чи вловила я хвилювання, що воно може зникнути. Усе те, що я любила, дивовижний дім — як у фільмі «Віднесені вітром», так мені здавалося, коли я знову наближалася. Замулений прямокутний басейн, наполовину порожній, з купами водоростей, не оштукатурений бетоном: це все могло знову стати моїм.

Коли ми з Томом вийшли з автомобіля, я на якусь мить завагалася, помітивши, що джинси Тома надто чисті. Можливо, дівчата будуть діставати його, можливо, це була погана ідея запросити його. Я переконувала себе, що все буде гаразд. Я спостерігала, як він поглинав загальну картину — як я розуміла, він був вражений, проте, мабуть, помітив і недоліки, самі лише скелети автомобілів. Дохла жаба дрейфувала на поверхні ставка. Але це були речі, які для мене вже здавалися непомітними, так само, як рани на ногах Ніко, із застряглими шматочками гравію. Мої очі вже звикли до текстури розпаду, тож мені здавалося, що я повернулась у коло світла.

13

Донна зупинилася, коли побачила нас. Вона тримала в руках клубок випраної білизни, яка мала запах запиленого повітря.

— Про-блемка, — запнулася вона. «Проблемка» — слово з давно забутого світу. — Та леді просто впіймала тебе, так? — сказала вона. — Добряче дісталося.

У неї були темні кола під очима, запалі риси обличчя, проте ці деталі приховувала фамільярність. Вона, здавалось, була доволі рада мене бачити, але коли я відрекомендувала Тома, вона швидко перевела погляд на мене.

— Він підвіз мене, — я пояснила послужливо.

Посмішка з’явилася на обличчі Донни, вона підкинула білизну вище, тримаючи її в руках.

— Усе гаразд, що я тут? — прошепотів мені Том, неначе я тут узагалі що-небудь означала. Ранчо завжди радо приймало гостей, обробляло їх, і я не могла уявити, що могло б стати причиною змін.

— Так, — сказала я, повернувшись до Донни. — Правда?

— Ну, — сказала Донна. — Я не знаю. Ти маєш поговорити зі Сюзен. Чи Ґаєм. Так.

Вона неуважно хихикнула. Вона була дивна, проте, як на мене, то це була пуста балаканина Донни, що могло викликати в мене навіть певну прихильність.

Якесь ворушіння у траві привернуло її увагу: ящірка, що поспішно шукала тіні.

— Рассел бачив гірського лева кілька днів тому, — зауважила вона, не зосереджуючись ні на кому конкретно. Її очі стали широкими. — Дико, еге ж?

— Гляньте, хто повернувся, — сказала Сюзен, у її привітанні відчувався гнів. Неначе я їздила в невеличку літню відпустку. — Ми думали, ти вже й дорогу сюди забула.

Проте вона ж бачила, що місіс Дютон зупинила мене. Сюзен не зводила очей з Тома, неначе це він був причиною того, що мене не було. Бідний Том, вражений зарослим травою двором, крутився на місці, неначе відвідувач музею. Його ніс зморщився від смороду, що поширювався від тварин і забитого нужника. На обличчі Сюзен була така ж ледь вловима зніяковілість, як на обличчі Донни: вони більше не могли уявити світ, де тебе може бути покарано. Раптом я відчула винуватість за ночі з Тамарою та цілі вечори, коли я навіть не згадувала про Сюзен. Я намагалася розповідати про квартиру батька так, щоб це звучало гірше, ніж насправді було, що начебто я була під наглядом кожну мить, страждала від безкінечних покарань.

— Господи, — Сюзен пирхнула. — Умерти можна.

Тінь від будинку ранчо простягалася по траві, неначе незвичайна кімната на свіжому повітрі, ми зайняли трохи тієї блаженної тіні, ряд москітів завис у слабкому післяполуденному світлі, повітря виблискувало з карнавальним лиском — знайомі тіла дівчат притискалися до мене, що допомагало мені оговтатися. Швидкий відблиск металу показався з-поміж дерев — Ґай рихтував автомобіль у задньому дворі ранчо, дзвін відлунювався і зникав. Сонні фігури дітей тинялися навколо невеличких калюж: хтось забув вимкнути шланг.

Гелен була обмотана ковдрою, затягнувши її аж до підборіддя, неначе бавовняний комір-стійку, а Донна безупинно намагалася стягнути її і виставити напоказ тіло королеви балу, гематому на стегні Гелен. Я усвідомлювала, що поруч Том зніяковіло сидить на землі, проте переважно моє серце завмирало від знайомих обрисів Сюзен, що сиділа поруч зі мною. Вона говорила швидко, на її обличчя виступав піт. Її сукня була поношена, проте очі сяяли.

Тамара і батько ще навіть не були вдома, розуміла я, і як дивно бути вже на ранчо, а вони ще навіть не знали, що я зникла. Ніко катався на триколісному велосипеді, який був замалим для нього. Велосипед поржавів і скрипів, коли він щосили тиснув на педалі.

— Милий хлопчик, — сказав Том. Донна і Гелен сміялися.

Том не зовсім розумів, що було смішного в тому, що він сказав, але він заморгав, неначе хотів розібратися. Сюзен зірвала соломинку трищетинника, сидячи в старому кріслі, витягненому з дому. Я шукала очима Рассела, але ніде його не бачила.

— Він поїхав ненадовго в місто, — сказала Сюзен.

Ми обоє повернулися на скрип: це просто Донна намагалася стояти на руках на ґанку, розмахуючи ногами. Вона звалилася на пиво Тома, але він лише перепросив, озирнувшись, неначе наткнувся на швабру.

— Господи, — сказала Сюзен. — Розслабся.

Вона витерла свої спітнілі руки об сукню, очі злегка вирячені — від швидкості вона заклякла, як китайська кішка. Дівчата середньої школи робили так, щоб залишатися худими, але я ніколи так не робила: це здавалося повною протилежністю до того максимуму, який асоціювався в мене з ранчо. До Сюзен було важче достукатися, ніж зазвичай, це були зміни, у яких я не хотіла зізнаватися сама собі. Я вирішила, що вона просто сердита. Вона не зосереджувала погляду ні на чому конкретно, зупиняла його на півдорозі.

Ми розмовляли як завжди, передавали косяк, від якого Том кашляв, але водночас я помічала інші речі, які викликали легку тривогу, — на ранчо було менше людей, ніж раніше, не було чужинців, які б топтались з порожніми тарілками, запитуючи, чи скоро буде обід. Кивали, закидаючи своє волосся назад, щоб покликати в довгу подорож автомобілем до Лос-Анджелеса. Також я ніде не бачила Керолайн.

— Вона була дивна, — сказала Сюзен, коли я запитала про Керолайн. — Неначе через шкіру було видно її нутро. Вона поїхала додому. Якісь люди приїхали і забрали її.

—Її батьки? — думка, що хто-небудь з ранчо мав батьків, здавалася безглуздою.

— Та все гаразд, — сказала Сюзен. — Фургон їхав у північному напрямку, думаю, до Мендосіно чи десь туди. Вона їх звідкись знала.

Я намагалась уявити картину, як Керолайн повернулася до батькового будинку, де б він не був. Мої думки не просувалися далі переконань, що Керолайн у безпеці і десь деінде.

Було видно, що Том почувається некомфортно. Я була переконана, що він звик до дівчат з коледжу, у яких була робота з частковою зайнятістю, абонемент у бібліотеці, розділені кінчики. Гелен, Донна і Сюзен були неотесані, від них надходили сумні нотки, які привертали і мою увагу. Після двох тижнів, проведених у близькості до її вбиральні, до її надмірного догляду за собою, у неї була навіть спеціальна нейлонова щіточка, яку вона використовувала лише для своїх нігтів. Я не хотіла помічати нерішучості Тома, що злегка зіщулювався, як Донна зверталася до нього.

— Що нового з приводу контракту? — запитала я голосно, очікуючи на підбадьорливі заклинання до успіху, щоб закріпити довіру Тома. Бо це все ж таки було ранчо, і все, що я говорила, було правдою — він мав лише відкритися для цього. Але Сюзен дивно глянула на мене. Інші дивилися на неї, щоб задати тон. Її погляд виражав, що справи не зовсім добрі.

— Мітч — клятий зрадник, — сказала вона.

Я була надто шокована, щоб уловити всю ненависть, яка переповнювала Сюзен: як узагалі таке могло бути, щоб Рассел не отримав контракту? Як міг Мітч не розгледіти в ньому аури дивної наелектризованості, якщо навіть повітря гомоном відбивалося навколо нього? Чи Рассел володів усіма цими силами лише тут? Але надмірний гнів Сюзен пройняв мене знову.

— Мітч виродок, хтозна-чому. Він брехав. Ці люди, — казала Сюзен. — Ці кляті йолопи.

— З Расселом такі жарти не пройдуть, — мовила Донна, киваючи головою. — Свого слова треба дотримуватися. Мітч ще не знає, хто такий Рассел. Расселу не потрібно буде навіть ударити палець об палець.

Рассел ляснув Гелен, тоді не надаючи тому великого значення. Тривожність, з якою я тоді була змушена боротися, на психологічному рівні змінити кут зору, щоб побачити речі інакше.

— Але Мітч міг би змінити свою думку, правда ж? — запитала я. Коли я, зрештою, глянула на Тома, то побачила, що він не звертав на нас уваги, його погляд притягувало щось за ґанком.

Сюзен знизала плечима.

— Не знаю. Він сказав Расселу більше не телефонувати, — вона пирхнула. — Дідько б його вхопив. Просто зник, неначе не давав жодних обіцянок.

Я думала про Мітча. Його хтивість тієї ночі, що робила його настільки брутальним, що він навіть не переймався, що я морщилася, коли він притискав моє волосся руками. Його затуманений погляд сприймав лише розмиті тіні, наші тіла — лише символи тіл.

— Але все гаразд, — сказала Сюзен, вимушено усміхаючись. — Це не…

Її несподівано перебив Том, який різко зірвався на ноги. Він з гуркотом спустився з ґанку і прожогом помчав у напрямку басейну. Він нерозбірливо щось кричав. Беззахисний, несамовитий крик.

— Що сталося? — запитала Сюзен, але я не знала, зашарівшись від розпачливого збентеження, що перемінилося на страх. Том досі кричав, спускаючись по сходинках у басейн.

— Дитина, — сказав він, — хлопчик.

Ніко: я впізнала мовчазну фігурку його тіла у воді. Ґанок спорожнів. Ми всі поспішили до басейну, Том уже витягував дитину з мулистої води. Було одразу ж видно, що з ним усе гаразд. Все було добре. Ніко сів на траву, мокрий, з ображеним виразом обличчя. Відштовхнув Тома, махав кулаком йому перед очима. Переважно він кричав через Тома, незнайомого чоловіка, який нагримав на нього, витяг його з басейну, коли він розважався.

— Що це було? — сказала Донна Томові. Вона недбало гладила Ніко по голові, неначе доброго собаку.

— Він скочив, — паніка полонила кожну часточку тіла Тома, його штани і сорочка промокли, взуття теж набралося вологи.

—І?

Очі Тома були широко розплющені, сповнені нерозуміння, чому, намагаючись пояснити, робить лише гірше.

— Я подумав, що він упав до басейну.

— Але в ньому є вода, — сказала Гелен.

— Ота волога штука, — посміюючись, мовила Донна.

— З дитиною все гаразд, — сказала Сюзен. — Ти налякав його.

— Буль-буль-буль, — у Гелен був напад сміху. — Ти подумав, що він мертвий, чи щось таке?

— Однак він міг потонути. Боже, та ви всі схиблені, чи що?

Вигляд Тома відповідав природному смороду води басейну, якою була просочена сорочка. У дворі виблискувало на сонці старе залізяччя. Ніко встав, труснув волоссям. Посопів трішки з дивовижною дитячою гордістю. Дівчата всі сміялися, тож йому з легкістю вдалось їх покинути, ніхто не помітив, що він відійшов. Я вдала, що також не переймаюся, ніби теж уважала, що все гаразд, але Том мав жалюгідний вигляд, його паніка вирвалася на поверхню, не маючи місця, куди відступити, навіть хлопчик сердився на нього. Мені було соромно, що я привела його, за те, що він спричинив таку метушню, до того ж Сюзен пильно дивилася на мене, тож я була переконана, що це була безглузда ідея. Том дивився на мене, шукаючи підтримки, але побачив віддаленість у моєму обличчі, як я повільно опустила очі і втупила їх у землю.

— Я просто думаю, що ви могли б бути обережнішими, — сказав Том.

Сюзен фиркнула:

— Ми маємо бути обережними?

— Я був рятувальником, — сказав він уривчастим голосом. — Людина може потонути навіть там, де неглибоко. Але Сюзен не слухала, корчила гримаси Донні. Я подумала, що їх спільна відраза стосувалася і мене. Я не могла цього стерпіти.

— Розслабся, — сказала я Тому.

Том глянув ображено:

— Це жахливе місце.

— Тоді тобі краще поїхати, — сказала Сюзен. — Хіба це не чудова ідея? — вона відправляла його, на її обличчі з’явилася порожня, злісна посмішка — вона була підлішою, ніж мала б бути.

— Можна тебе на секундочку? — сказав до мене Том.

Сюзен засміялася:

— О, Боже. Починається.

— Усього лише на секундочку, — сказав він.

Коли я завагалася, Сюзен зітхнула.

—Іди, поговори з ним, — сказала вона. — Господи.

Том пішов геть від інших, і я невпевнено покрокувала за ним, неначе через відстань можна було запобігти інфікуванню. Я постійно оглядалася, дівчата прямували до ґанку. Мені хотілося бути серед них. Я була розлючена на Тома, його дурні штани, копицю волосся на голові.

— Що? — сказала я нетерпляче, напруживши губи.

— Я не знаю, — я просто подумав… — він завагався, кинувши погляд на дім, смикнувши за сорочку. — Ти можеш повернутися зі мною негайно, якщо хочеш. Сьогодні вечірка, — сказав він. — У «Міжнародному домі».

Я могла собі це уявити. Крекери «Ріц», групи серйозних людей штовхатимуться навколо миски з морозивом. Розмовлятимуть про «СДС», порівнюватимуть списки літератури. Я злегка знизала плечима. Він, здавалось, зрозумів цей жест.

— Можливо, мені варто записати тобі свій номер телефону, — сказав Том. — Це номер телефону, що у спільному холі, але ти зможеш попросити, щоб мене покликали.

Я чула сильну хвилю сміху Сюзен, що поширювався повітрям.

— Усе гаразд, — сказала я. — Тут усе одно немає телефону.

— Вони не зовсім милі, — сказав Том, пильно дивлячись мені у вічі. Він був схожий на сільського проповідника після хрещення, мокрі штани прилягали до його ніг.

— Що ти знаєш? — сказала я, тривожний жар підступав до моїх щік. — Ти їх навіть не знаєш.

Том зробив жест руками, яким змусив мене перерватися.

— Це купа сміття, — говорив він із гнівом. — Хіба ти цього не бачиш?

Він указав на дім, що валиться, переплетені перерослі бур’яни. Зовсім непридатні автомобілі, бочки від бензину, ковдри для пікніка, покинуті для цвілі і молі. Я бачила все це, але ні на що не звертала увагу: я вже сердилася на нього і більше не було чого казати.

Від’їзд Тома давав дівчатам можливість повернутися до своєї природності, не ламатися перед поглядом стороннього. Більше не було ні спокійної сонної балаканини, ні заспокійливої натягнутості легкої тиші.

— Де твій особливий друг? — сказала Сюзен. — Твій старий приятель? — її нещирий вираз обличчя, її нога погойдувалася, хоч вираз обличчя був порожній.

Я намагалася розсміятись, як вони, але не знала, чому мене засмучувала думка, що Том повернувся до Берклі. Він мав рацію з приводу безладу у дворі, яким була завалена більша його частина, і, можливо, з Ніко справді могло щось статися, і що тоді? Я помітила, що схудли всі, а не лише Донна, волосся ламке, темні мішки під очима. Коли вони сміялися, я мигцем побачила наліт на їхніх язиках, очевидно від голоду. Зовсім несвідомо я покладала чимало надій на повернення Рассела, бажаючи, щоб він прихилив хиткі куточки моїх думок.

— Пропажа, — посвистуючи, мовив Рассел, коли помітив мене. — Ти увесь час тікаєш. Це крає наші серця, коли ти покидаєш нас.

Я намагалася переконати себе, побачивши знайомий вираз обличчя Рассела, що ранчо було таким самим, проте коли він обійняв мене, я помітила, що на лінії його підборіддя щось змінилось. Це були його баки. Вони були не крапковим пунктиром, як волосся, а суцільними. Я придивилася і побачила, що вони були намальовані вугільним олівцем чи підводкою для очей. Це стривожило мене; порочність, невеличкий обман. Як знайомий хлопець з Пенталуми крав косметику з магазину, щоб приховати вугрі. Рассел масажував мені шию, посилаючи маленькі часточки енергії. Я не могла сказати, чи він був сердитий, чи ні. Як швидко всі зосередили свою увагу на його приході, зграєю кинулися за ним слідом, неначе обідрані каченята. Я намагалася йти поруч зі Сюзен, переплести руку через її руки, як у давні добрі часи, але вона лише усміхнулася, сухо й незосереджено, вивільнилася, рішуче йдучи слідом за Расселом.

Я дізналася, що Рассел переслідував Мітча протягом кількох останніх тижнів. Без попередження заявлявся до його дому. Посилав Ґая поперевертати його сміттєві баки, щоб Мітч приходив додому і заставав газон засміченим зім’ятими коробками з-під пластівців і порваним вощеним папером і фольгою із залишками їжі. Доглядач дому Мітча також бачив Рассела там, лише один раз — Скотті розповів Мітчу, що помітив типа, який припаркувався перед воротами, просто пильно дивився, а коли Скотті попросив його поїхати геть, Рассел посміхнувся і сказав, що він колишній власник будинку. Рассел заявлявся також у дім інженера зі звукозапису, намагаючись випросити плівки з його записами з Мітчем. Дружина того чоловіка була вдома. Згодом вона згадувала, що розсердилася на звук дверного дзвінка: їхня новонароджена дитина спала в найвіддаленішій спальні. Коли вона відчинила двері, то побачила Рассела в його неохайному ковбойському костюмі, з підозрілою посмішкою.

Вона чула історії про ці записи від свого чоловіка, тож знала, хто такий Расссел, але не злякалася. Не дуже. Він не був схожий на людину, якої боїшся при першій зустрічі, і коли вона сказала йому, що чоловіка немає вдома, Рассел знизав плечима.

— Я міг би просто дуже швиденько забрати записи, — сказав він, напружено дивлячись повз неї. — Зайду і вийду, і все. У цей момент їй стало трішечки тривожно. Вона застромила ступні ще далі у свої старі тапочки, хвилюючись за немовля, що спало в кінці коридору.

— Він тримає їх усі на роботі, — сказала вона, і Рассел їй повірив.

Жінка згадувала, що чула шум у дворі пізніше, того ж вечора, метання чогось у троянди, але коли вона виглянула з вікна, то не побачила нічого, окрім укритого галькою шосе, стриженого газону, освітленого місячним світлом.

Перший вечір аж ніяк не був схожий на колишні вечори, які пожвавлювала дитяча милість наших облич, — я гладила собаку, який винюхував любов, привітно почухала йому за вухом, моя рука рухалася, задаючи веселий ритм. А також вечори були дивні, коли ми всі приймали кислоту, або Рассел п’яний виконував різні трюки на мотоциклі. Однак мені ніколи не було страшно. Той вечір був інакший, біля кола з каміння з невеличким вогнищем всередині. Ніхто не звернув уваги, коли язики полум’я майже згасли, змішана енергія всіх і кожного була спрямована на Рассела, який рухався, мов натягнута резинка перед пострілом.

— Просто зараз, — сказав Рассел. Він задавав певний ритм, награвав жваву мелодію. — Я щойно склав її, але це вже хіт.

Гітара була не налаштована, звучали фальшиві ноти — Рассел, здавалось, цього не помічав. Його голос був поспішний і схвильований.

— А ось ще одна, — сказав він. Він покопався з кілками, перш ніж розпочати розладнане бринькання. Я намагалась уловити погляд Сюзен, але її увага була прикута до Рассела.

— Це майбутнє музики, — мовив він, перекрикуючи шум. — Вони думають, що знаються на музиці, бо слухають пісні по радіо, але це не так. Насправді в них немає любові в серцях.

Здавалось, ніхто не помітив його слів, які розв’язували межі: вони всі підтакували, що б він не говорив, їхні уста викривлялися, виражаючи взаємне почуття. Рассел був генієм, саме так я говорила Тому — можу собі уявити жалість на обличчі Тома, якби він був там і бачив Рассела, і це викликало в мені ненависть до Тома, бо я теж чула всі ті пропуски в пісні, від яких вона здавалася грубуватою, навіть не грубуватою, а просто поганою: солодкувата сентиментальність, слова про кохання, такі самі примітивні, як у старшокласниці серце, намальоване пухкенькою рукою. Сонячне сяйво, і квіти, і усмішки. Але я не могла зізнатися собі в цьому навіть тоді. Яким було обличчя Сюзен, коли вона дивилась на нього, — мені хотілося бути з нею. Я думала, що любити когось — це свого роду захисна міра, неначе зрозумівши масштабність і інтенсивність твоїх почуттів, той, кого ти любиш, має діяти відповідно. Так здавалося мені справедливо, ніби справедливістю вимірювалось усе на світі.

Іноді мені снилися сни, і коли я зрештою прокидалася, деякі образи або факти здавалися мені правдивими, несли далі ці переконання зі світу сновидінь до свого реального життя. І яким же було потрясіння усвідомлювати, що не одружена, і не зламала коду, щоб літати, — це був справжній смуток.

Фактично момент, коли Рассел сказав Сюзен, що треба піти до будинку Мітча Льюїса і провчити його — я увесь час думала, що була свідком цього: темна ніч, переривчасте сюркотання цвіркунців, примарні дуби. Але, звичайно, я не була. Я читала про це стільки, що вірила, що справді могла це бачити, сцену у згущених кольорах дитячої пам’яті.

У той час я чекала Сюзен в її кімнаті. Збуджено, відчайдушно чекала її повернення. Я намагалась обговорити з нею кілька моментів того вечора, тягнула її за руку, стежила за її поглядом, але вона увесь час відмахувалася від мене.

— Пізніше, — казала вона, і цього було досить, щоб уявити виконання цієї обіцянки в темряві кімнати. У грудях стиснуло, коли я почула, що хтось заходить до кімнати, розум набух від думок — Сюзен тут — але я відчула ніжний напористий погляд, і мої очі різко розплющилися — це була всього лише Донна. Вона кинула в мене подушкою.

— Спляча красуня, — хихикаючи, сказала вона.

Я спробувала повернутися до свого милого спочинку; простирадло нагрілося від совгання мого тіла, кожен почутий звук навіював на її повернення. Але вона не прийшла тієї ночі. Я чекала так довго, як могла, зривалась від найменшого шелесту чи скрипу, перш ніж зануритись у ковдру небажаного сну.

Насправді Сюзен була з Расселом. Атмосфера в його трейлері, мабуть, набула сексуальності, Рассел розповідав свій план щодо Мітча, вони із Сюзен втупили погляди у стелю. Я можу уявити, як він дійшов якраз до тієї межі, коли розгортав деталі, тож, можливо, Сюзен почне думати, що в неї теж була така ідея, що це була і її ідея теж.

— Моя маленька лиходійко, — воркував він до неї, дивлячись захоплено, що випадково можна було б назвати коханням. Було дивно думати, що Сюзен буде втішена в такі моменти, але вона й справді була. Його рука чухала їй голову, що викликало збуджуюче задоволення в людей, як і в собак, я можу уявити, як почало вибудовуватися напруження, бажання рухатися під ще більшим напором.

— Це має бути щось вагоме, — сказав Рассел. — Щось, що не зможуть проігнорувати. Я ніби бачу, як він накручує локон волосся Сюзен на палець і тягне, так легко, як тільки може, щоб вона не знала, чи те тремтіння, яке вона відчувала, — це біль чи задоволення.

Як він відчинив двері, проводжаючи Сюзен.

Сюзен була стривожена увесь наступний день. Поринала у власні думки, обличчя її виражало нетерпіння, вона постійно пошепки обмінювалася думками з Ґаєм. Я ревнувала, була доведена до розпачу, що не могла конкурувати з тією часточкою її, яка віддавалася Расселу. Вона закрилась, і я була далеким інтересом.

Я приховувала своє збентеження, прагнучи підбадьорливих пояснень, але коли усміхалася до неї, вона кліпала з віддаленим пізнанням, неначе я була незнайомкою, що повертала забуту нею записну книжку. Я і далі помічала застиглий погляд в її очах, зловісний вигляд її внутрішніх перемін. Згодом я зрозумію, що це була підготовка.

На вечерю була якась підігріта квасоля, що мала алюмінієвий присмак від скребків по підпаленій каструлі. Прокислий шоколадний торт з пекарні з морозним інієм. Вони хотіли їсти всередині, тож ми сиділи на потрісканій підлозі, тарілки схилилися в нас на колінах. Це змушувало згорбитися, як печерна людина, — здавалось, ніхто не їв надто багато. Сюзен притисла палець до торту і роздивлялась його крихти. Їхні погляди, що пересікалися через усю кімнату, спалахували пригніченою таємничістю, конспірацією вечірки-сюрпризу. Донна передала Сюзен ганчірку, надаючи тому якогось значення. Я нічого не розуміла, це була жалюгідна плутанина, від якої я залишалася сліпою і нетерплячою.

Я змушувала себе заговорити зі Сюзен, але, відвівши погляд від огидного вмісту своєї тарілки, я побачила, що вона вже встала, їхні рухи передавали інформацію, незрозумілу для мене.

Вони кудись збиралися, я зрозуміла це, коли наздогнала її, йдучи слідом, за світлом її ліхтарика. Похитування, заціпеніння відчаю: Сюзен збиралася мене лишити.

— Дозвольте мені теж поїхати, — сказала я, намагаючись не відставати, йдучи слідом і протоптуючи стежку в траві.

Я не бачила обличчя Сюзен.

—Їхати куди? — запитала вона рівним голосом.

— Будь-куди, туди, куди й ви, — сказала я. — Я знаю, ви кудись збираєтеся.

З’явилися нотки роздратування:

— Рассел не казав, щоб ти їхала.

— Але я хочу, — мовила я. — Будь ласка.

Сюзен не сказала «так». Але вона достатньо вповільнилася, що я могла йти з нею в ногу, рішучою, незнайомою мені ходою.

— Тобі треба переодягнутися, — сказала Сюзен.

Я глянула вниз, намагаючись зрозуміти, що викликало в ній відразу: мої джинсові шорти, довга сорочка.

— У темний одяг, — сказала вона.

14

Ця поїздка на автомобілі була така ж замовчувана і неправдоподібна, як затяжна хвороба.

Ґай за кермом, Гелен і Донна поруч з ним. Сюзен сіла на заднє сидіння, пильно дивилась у вікно, а я сиділа просто біля неї. Опускалася глибока і темна ніч, автомобіль їхав під вуличними ліхтарями. Їхнє світло сірчаного кольору пропливало обличчям Сюзен, усіх охопило заціпеніння. Іноді мені здається, що я ніколи не покидала машини. Що я завжди була там.

Рассел залишився на ранчо тієї ночі. Але мені це навіть не видалося дивним. Сюзен та інші були його поплічниками, вирушили у світ — так завжди було. Ґай, неначе його секундант на дуелі, Сюзен, Гелен і Донна не вагалися. Рус теж мала їхати, але не поїхала — вона заявляла згодом, що в неї було погане передчуття, тож вона залишилася, але я не знаю, чи це була правда. Чи Рассел затримав її, оцінивши її непіддатливу моральність, що могло скувати її в реальному світі? Рус із Ніко, своєю дитиною. Рус, яка справді стала головним свідком проти інших, говорила, стоячи в білій сукні, з волоссям, розділеним посередині.

Я не знаю, чи Сюзен сказала Расселу, що я їду — ніхто ніколи не дасть відповіді на це питання.

В автомобілі було увімкнене радіо, грали сміховинні іноземні саундтреки про життя інших народів. Інших людей, які готувалися до сну, матерів, які вигортали в сміття недоїдки курки після вечері. Гелен торохтіла про кита, якого викинуло на берег в Пісмо, і як ми думаємо, чи правда, що це знак, що скоро буде велика катастрофа? Тоді підвелася на коліна, неначе ця ідея захопила її.

— Нам треба буде з’їздити в пустелю, — сказала вона. Ніхто не клюнув на її приманку: в автомобілі панувала тиша. Донна щось бурмотіла, а Гелен стисла зуби.

— Можеш відчинити вікно? — сказала Сюзен.

— Мені холодно, — нила Гелен, як дитина.

— Ну-бо! — сказала Сюзен, б’ючи по спинці сидіння. — Я тут, чорт забирай, уже плавлюся.

Гелен опустила скло, і автомобіль наповнило повітря з відтінком вихлопних газів. Солоністю близького океану.

І я була там, серед них. Рассел змінився, усе стало похмурим, але я була із Сюзен. Її присутність заспокоювала будь-які хвилювання. Як дитина, яка вірить, що якщо її мати не спить у нічний час, то цим проганяє монстрів. Дитина, яка не може навіть подумати, що її мати теж налякана. Мати, яка розуміє, що в обмін вона більше нічого не може запропонувати, окрім як своє слабке тіло.

Можливо, якась часточка мене знала, до чого все йшло, віддалений проблиск в імлі. Може, у мене було передчуття імовірної траєкторії, але я все одно поїхала. Пізніше того літа і в різні моменти свого життя я перебирала ту ніч крихта за крихтою, почуваючись сліпою.

Усе, що Сюзен сказала, це те, що ми маємо навідатися до Мітча. Її слова були пронизані жорстокістю, якої я раніше не чула, але нехай навіть так, десь у глибині я здогадувалась: ми збираємось зробити те, що й у будинку Дютонів. Ми здійснимо тривожні обманні вторгнення, щоб Мітч на мить злякався, був змушений перепланувати своє життя інакше. Добре — відраза Сюзен до нього викликала і розпалювала мою власну. Мітч, з його товстими, дослідницькими пальцями, затинаннями під час безглуздої балаканини, коли він розглядав нас. Неначе його мирські слова могли б задурити нам голову, відвернути нашу увагу від його мерзенного хтивого погляду. Мені хотілося, аби він почувався слабким. Ми увірвемося до будинку Мітча, як підступні примари з іншого царства.

Правда, я й справді так почувалася. Було відчуття, що всіх нас, хто в автомобілі, щось об’єднує, прохолодний подув з інших світів на нашу шкіру і волосся. Але я ніколи не задумувалася, жодного разу, що інший світ може бути мертвим. Я справді не могла повірити в це, аж доки новини не набрали шалених обертів. Після того, звичайно, присутність смерті, здавалось, накладала відбиток на все, як легкий туман, що, не маючи запаху, наповнював автомобіль, притискаючись до вікон, туман, який ми вдихали і видихали, і який набував форми кожного сказаного нами слова.

Ми заїхали не так далеко, минуло хвилин з двадцять, як ми від’їхали від ранчо, коли Ґай уповільнив швидкість, проїжджаючи вузькими темними вигинами пагорбів, а, опинившись на довгих просторах рівнини, пришвидшився. Ми проминули евкаліптову памолодь, за вікном туманний холодок.

Моя настороженість фіксувала все з ретельною пронизливістю. Радіо, порухи тіл, профіль обличчя Сюзен. Я уявляла це, як те, що в них було завжди, цю мережу взаємної присутності, як щось надто близьке, аби його ототожнювати. Просто відчуття підтримки спільного захвату, належність до нього.

Сюзен поклала руку на сидіння між нами. Це навіяло мені бентежні спогади. Я згадала, як вона схопила мою руку в ліжку Мітча. Плямисту поверхню її нігтів, ламких від поганого харчування.

Я була одержима безглуздою надією, вірячи, що назавжди залишусь у блаженному просторі її уваги. Я спробувала дотягтися до її руки. Торкнулась її долоні, неначе хотіла передати записку. Сюзен трохи здивувалася і здригнулася від переляку, який я не помітила, аж доки він не розвіявся.

— Що? — спохватилася вона.

Моє обличчя втратило будь-які вміння що-небудь приховувати. Сюзен, мабуть, побачила надмірне прагнення любові. Мабуть, визначила його глибину, неначе вкинула в криницю камінчик, але звуку досягнення дна не було. Її очі стали похмурі.

— Зупини автомобіль, — сказала Сюзен.

Ґай їхав далі.

— Зверни на узбіччя, — сказала Сюзен. Ґай оглянувся на нас, а тоді звернув на узбіччя правої смуги.

— Що таке… — мовила я, але Сюзен мене перебила.

— Виходь, — сказала вона, відкривши двері. Роблячи це так швидко, що я не змогла зупинити її, спершу клацнула котушка, а вже тоді почувся звук.

— Припини, — мовила я, намагаючись говорити так, наче це жарт. Сюзен уже була надворі, чекала, коли вийду я. Вона не жартувала.

— Але тут нічого немає, — сказала я, відчайдушно обвівши поглядом шосе. Сюзен нетерпляче поступилася. Я безпорадно глянула на інших. Їхні обличчя освітлювало світло зі стелі салону, роблячи риси холодними і нелюдськими, неначе бронзові фігури. Донна відвела погляд, але Гелен розглядала мене з лікарською допитливістю. Ґай пересунувся на сидінні водія, регулюючи дзеркало. Гелен пробурмотіла щось собі під ніс — Донна втихомирювала її.

— Сюзен, — сказала я, — будь ласка, — у голосі звучала безсилість.

Вона нічого не сказала. Коли я нарешті просунулася вздовж сидіння і вийшла, Сюзен навіть не завагалася. Пірнула назад до авто і зачинила двері, світло на стелі вимкнулося і повернуло їх у темряву.

А тоді вони поїхали геть.

Я розуміла, що залишилася сама, хоч і мала наївне бажання — вони повернуться, це лише жарт, Сюзен ніколи не залишила б мене так, нізащо — я знала, що мене покинули. Я могла лише віддалитися, здійнятися десь над посадкою дерев і подивитися вниз на дівчину, яка стояла сама в темряві. Я такої не знала.

15

Першими днями ширилися різні чутки. Говард Смітет говорив, але помилково, що Мітча Льюїса було вбито, проте це було відкореговано швидше, ніж інші плітки. Девід Брінклі розповів про шість жертв, порізаних і підстрелених і залишених на газоні. Тоді кількість змінилася на четверо людей. Брінклі був перший, хто заявляв про наявність там і каптурів, і петель, і сатанинських символів, почалася ця плутанина через серце на стіні вітальні. Намальоване кінчиком рушника, вмоченим у кров матері.

Така плутанина була виправдана — звичайно, вони надавали мерзенне значення фігурі, вважали, що ця мазанина передавала якусь таємничість і приреченість. Було легше уявити, що це був слід після чорної меси, ніж фактично повірити в правду: що це всього-на-всього було серце, яке кожна закохана дівчина машинально малює в блокноті.

Пройшовши з милю дорогою, я підійшла до закритої станції «Тексако», що була неподалік. Я виходила на світло ліхтарів і ховалася назад у темряву, які утворювали звук, неначе смажили бекон. Я похиталася на пальчиках, розглядаючи дорогу. Коли я нарешті зрозуміла, що за мною ніхто не їде, то набрала номер батька з таксофона. Відповіла Тамара.

— Це я, — сказала я.

—Іві, — сказала вона. — Дякувати Богу. Де ти? — я уявила, як вона на кухні звиває шнурок, збираючи його у спіраль. — Я знала, що ти скоро зателефонуєш. Я так і казала твоєму батьку.

Я пояснила, де перебуваю. Вона, мабуть, чула ламкість мого голосу.

— Я вже виїжджаю, — сказала вона. — Залишайся на місці.

Я сіла на бордюр і чекала, прихилившись до колін. Повітря було прохолодне, що було першим провісником осені, сузір’я фар по 101-му шосе, великі вантажівки піднімалися вгору, набираючи швидкість. Я вигадувала виправдання для Сюзен, якесь пояснення її поведінки й одразу ж усе відкидала. Але не було нічого, окрім жахливого, безпосереднього усвідомлення — ми ніколи не були близькими. Я нічого не означала.

Я відчувала, що на мене дивилися з цікавістю водії вантажівок, які купували пачечки з соняшниковим насінням на автозаправці і хвацько плювали тютюн на землю. Знайома хода і ковбойські капелюхи. Я знала, що вони оцінюють факти моєї самотності. Мої голі ноги і довге волосся. Від мене, мабуть, надходили хвилі люті, які забезпечували мій захист, відлякуючи їх — вони не чіплялися до мене.

Нарешті я побачила, що наближається білий «Плімут». Тамара не глушила мотору. Я сіла на пасажирське сидіння, вдячність за знайоме обличчя Тамари змусило мене зашарітися. Її волосся було мокре.

— Не було часу його сушити, — сказала вона. Погляд, яким вона на мене глянула, був добрий, проте таємничий. Було помітно, що вона глянула на мене, щоб поставити кілька питань, проте, мабуть, знала, що я не пояснюватиму. Прихований світ, у якому живуть підлітки, які повертаються час від часу, лише коли вимушені, привчаючи своїх батьків очікувати на їхню відсутність. Я вже зникала раніше.

— Не хвилюйся, — мовила вона. — Він не сказав твоїй мамі, що ти пішла. Я казала йому, що ти з’явишся, тож вона буде лише зайвий раз хвилюватися.

Моє горе було подвоєне, особистий сенс відсутній. Сюзен покинула мене, назавжди. Вільне падіння, шок, отриманий від пропущеної сходинки. Тамара рилася в сумочці однією рукою, аж доки не знайшла маленьку золотисту коробочку, покриту рожевою тисненою шкірою. Схожа на коробочку для візиток. Всередині був невеличкий косяк, і вона кивнула на бардачок — я знайшла запальничку.

— Батьку не скажеш? — вона зробила затяжку, не зводячи очей з дороги. — Він може сваритися зі мною теж.

Тамара говорила правду: батько не зателефонував матері, і хоч його трясло від гніву, проте він був збентежений теж, неначе його донька — це домашня тваринка, яку він забув погодувати.

— Тобі могли завдати шкоди, — сказав він, неначе актор, який намагається пригадати слова.

Тамара спокійно поплескала його по спині, по дорозі на кухню, а тоді налила собі коли. Покинувши мене з його гарячим, знервованим диханням, його переляканим виразом обличчя. Він розглядав мене з іншого кінця вітальні, його стурбованість сходила нанівець. Те, що відбувалося, не викликало в мене страху — просто батьків гнів. Що міг він мені зробити? Що міг у мене забрати?

А тоді я повернулася до своєї спокійної кімнати в Пало-Альто, світло лампи — безбарвне світло для бізнесменів, що подорожують.

Коли я вийшла наступного ранку, апартаменти були порожні. Мій батько і Тамара вже були на роботі. Хтось один з них — мабуть, Тамара — залишив фен увімкненим, схожі на штучні кімнатні рослини коливались від потоку повітря. Зостався всього тиждень до того, як я мала їхати до школи-пансіонату, і сім днів здавалися надто довгими, як для перебування в квартирі батька, відбути сім обідів, хоч водночас зовсім мало — у мене не буде часу на звички, на умовності. Я мала лише чекати.

Я увімкнула телевізор, слухала спокійний саундтрек, риючись на кухні. Коробка рисових пластівців у шафі зліва мала прозоре покриття: я їла їх повними жменями, а тоді розплющила порожню коробку. Я налила склянку холодного чаю, насипала купку крекеру, який мав гарний розмір і товщину покерних фішок. Перенесла їжу на диван. Перш ніж встигла відкинутися, я застигла перед екраном.

Неймовірна кількість фотографій, які подвоювалися і розширювалися.

Пошуки злочинця чи злочинців досі не дали результатів. Диктор сказав, що Мітч Льюїс не міг давати коментарів. Під моїми мокрими руками крекер перетворювався на крихти.

Лише по закінченні перегляду та ніч набула тепер відомої форми. Кожна деталь і кожен кадр вносили ясність. Настала мить, коли я спробувала припустити, яку роль я могла б відіграти. Як далеко могла б зайти. Найлегше було думати, що я не робила б нічого, що я б зупинила їх, моя присутність була б якорем, який би стримував Сюзен у царстві живих. Це було бажання, беззаперечне міркування. Але було й інше внутрішнє припущення, насуплене і завзяте. Як привид під ліжком, змія на верхівці сходів: можливо, я б теж робила щось.

Можливо, це було б легко.

Вони поїхали прямо до Мітча після того, як залишили мене на узбіччі дороги. Ще тридцять хвилин у машині, тридцять хвилин, мабуть, пожвавлені моїм вигнанням, об’єднали компанію у справжню колонію. Сюзен, сплівши руки, обперлася на переднє сидіння, втрачаючи амфітаміни, які забезпечували впевненість. Ґай звернув з шосе на дорогу на дві смуги, перетнув лагуну. Низькі обштукатурені мотелі біля з’їзду, обриси евкаліптів, гострота повітря. Гелен заявляла під час своїх свідчень на суді, що це був перший момент, коли вона виразила іншим свої застереження. Але я в це не вірю. Якщо в когось і виникали питання, то вони не випливали на поверхню, як плівчаста бульбашка, яка занурювалась і лопалась у їхніх мізках. Їхні сумніви слабшали, неначе подробиці сну. Гелен згадала, що залишила вдома свій ніж. Сюзен кричала на неї, проте вони відкинули ідею повертатися за ним. Вони вже були в екстазі, у полоні великої рушійної сили.

Вони припаркували форд на дорозі, навіть не переймалися тим, щоб заховати його. Коли вони підійшли до воріт Мітча, їхній розум, здавалось, застиг і зосередився на одному, неначе єдиний організм.

Я могла уявити загальну картину. Дім Мітча, яким його видно з гравійної дороги. Спокійна затока, загострений виступ вітальні. Їм усе це було знайоме. Вони жили з Мітчем протягом місяця ще до нашого знайомства, збільшували кредитні рахунки і підхоплювали молюсків через вологі рушники. Та все ж. Думаю, тієї ночі дім справив на них нове враження, гранований і яскравий, мов льодяник. Його мешканці були приречені, настільки приречені, що вони фактично співчували їм. Їхній повній безпорадності перед великими переміщеннями, їхні життя вже списані, неначе записаний заново шум на плівку.

Вони очікували застати Мітча. На це був налаштований кожен: тоді як Мітча викликали до Лос-Анджелеса, щоб працювати над треком, який він створив для «Кам’яних Богів», фільму, що так і не вийшов. Він вилетів останнім нічним рейсом американської авіатранспортної компанії міжнародного аеропорту Сан-Франциско, який приземлився в Бербанку, залишивши дім на Скотті, що постриг траву того ранку, але ще не почистив басейн. Колишня дівчина Мітча подзвонила і попросила переночувати з Крістофером у нього дві нічки, всього лише дві нічки.

Сюзен та інші були здивовані, побачивши незнайомців у будинку, яких вони раніше ніколи не зустрічали. Вони могли розцінити це як невдалий момент, обмінятися поглядами, повернутися до машини, мовчки зітхаючи. Але не повернулися. Вони зробили те, що Рассел сказав їм зробити.

Влаштувати сцену. Зробити щось таке, про що почули б усі.

Люди в основному будинку збиралися лягати спати, Лінда і її маленький хлопчик. Вона приготувала йому спагеті на вечерю і взяла виделкою кілька разів з його тарілки, але не переймалася тим, аби приготувати щось для себе. Вони спали в кімнаті для гостей — зі стьобаної дорожньої сумки на підлозі виглядав одяг. Замурзана плюшева ящірка Крістофера з блискучо-чорними ґудзиками-очима.

Скотті запросив свою дівчину, Ґвен Сазерленд, послухати музику і скористатись джакузі Мітча, доки того не було вдома. Їй було двадцять три, нещодавня випускниця коледжу в Марині, а зі Скотті вона зустрілася на барбекю в «Росс». Без особливої привабливості, проте Ґвен була доброю і товариською дівчиною, яку хлопці завжди просять пришити ґудзик чи привести їм до ладу волосся.

У них в обох було по кілька склянок пива. Скотті курив якусь траву, але Ґвен — ні. Вони проводили вечір у крихітній хатині, у якій Скотті дотримувався військових стандартів чистоти — простирадла на його матраці, по кутах туго натягнуті, як на лікарняному ліжку.

Сюзен та інші наткнулися спершу на Скотті, який дрімав на дивані. Сюзен принишкла, аби по звуку визначити, що Ґвен у ванній кімнаті, Ґай тим часом кивнув до Гелен і Донни, щоб вони йшли й обшукували головний дім. Ґай підштовхнув Скотті, штовхнув його під бік, аби той прокидався. Він фиркнув і здригнувся уві сні. На ньому не було окулярів — він опустив їх на груди, коли заснув — тож, мабуть, подумав, що Ґай — це Мітч, який повернувся раніше.

— Вибач, — сказав Скотті, думаючи про басейн, — вибач, — намацуючи свої окуляри.

Тоді Скотті незграбно їх одягнув і побачив ножа, який посміхався до нього з руки Ґая.

Сюзен схопила дівчину у ванній кімнаті. Ґвен була нахилена над раковиною, плюхкала водою в обличчя. Коли вона випрямилася, то краєм ока побачила постать.

— Привіт, — сказала Ґвен, по обличчю стікала вода. Це була добре вихована дівчина. Доброзичлива і навіть здивована.

Можливо, Ґвен подумала, що це подружка Мітча чи Скотті, проте вже за кілька секунд стало очевидним, що щось не так. Що в дівчини, яка посміхалась у відповідь (а Сюзен усміхалася властивою лише їй усмішкою), очі були неначе кам’яні.

Гелен і Донна зібрали жінку і хлопчика в головному будинку. Лінда була стурбована, її рука тремтіла на горлі, але вона йшла за ними. Лінда в кальсонах і завеликій футболці — вона, мабуть, думала, позаяк була спокійною і чемною, що все буде гаразд. Намагалася поглядом утішати Крістофера. Його повненька ручка з неохайними нігтями в її руці. Хлопчик не плакав до останнього; Донна казала, що спершу, здавалось, він був зацікавлений, неначе це була гра. Гра в хованки, в Алі-Бабу.

Я собі уявляю, чим у цей час займався Рассел. Можливо, вони розвели вогнище на ранчо, і Рассел грав на гітарі при мерехтливому світлі. Чи, може, він узяв Рус чи кого-небудь з дівчат до свого трейлера, і вони курили один косяк на двох і спостерігали за тим, як здіймався дим і зависав під стелею. Дівчина пишалася собою в його обіймах, увага лише їй, проте, звичайно, подумки він був зовсім далеко, у будинку на Еджвоте-Роад, з узбережжям за вікном. Я бачу перед собою його хитре знизування плечима, внутрішнє закочування очей, від чого вони ставали неначе відполіровані і холодні, як дверні ручки.

— Вони це робили, бо їм так хотілося, — згодом скаже він, сміючись судді в обличчя. Сміючись так сильно, що аж заходився. — Ви думаєте, це я змусив їх зробити бодай щось? Ви думаєте, ці руки зробили для того що-небудь? — Рассел сміявся так, що судовий виконавець був змушений вивести його з судової зали.

Вони зігнали всіх до вітальні головного будинку. Ґай змусив їх усіх сісти на великий диван. Жертви обмінювалися поглядами між собою, ще не розуміючи, що вони жертви.

— Що ви збираєтеся робити з нами? — Ґвен запитувала безупинно.

Очі Скотті округлилися, жалюгідна і спітніла Ґвен засміялася — можливо, вона раптом побачила, що Скотті більше не може захистити її. Що він просто молодий чоловік, його окуляри покрилися туманом, губи тремтіли і що вона була далеко від власного дому.

Вона почала кричати.

— Заткнися, — сказав Ґай, — Господи.

Ґвен спробувала припинити ридання, мовчки похитуючись. Лінда намагалася зберігати спокій Крістофера, навіть коли дівчата зв’язали всіх. Донна зав’язала руки Ґвен. Лінда притисла до себе Крістофера, востаннє перед тим, як Ґай, штовхнувши, розділив їх. Ґвен сиділа на дивані, спідниця задерлася, вона голосила. Відкриті стегна, досі мокре обличчя. Лінда бурмотіла до Сюзен, що вони можуть узяти всі гроші, які є в неї в сумочці, і якщо вони відвезуть її до банку, то вона зніме ще. Голос Лінди був монотонним і спокійним, хоч, звичайно, їй важко було опанувати себе.

Скотті був перший. Він упирався, коли Ґай затягував ремінь навколо його рук.

— Секундочку, — казав Скотті, — ей, — обурюючись через грубу схватку.

Але Ґай на те не зважав. Він вдарив ножем з такою силою, що рукоятка розкололась на дві частини. Скотті спробував відбитися, проте зміг лише звалитись на підлогу, намагаючись перекотитися, щоб захистити живіт. З носа і рота ключем била кров.

Руки Ґвен були зв’язані легко — як тільки лезо опустилось на Скотті, вона, смикнувшись, звільнилася і вибігла з вхідних дверей. Вона кричала безрозсудно і фальшиво, як у мультику.

Вона була вже майже біля воріт, коли спіткнулась і впала на газон. Перш ніж вона встигла встати на ноги, Донна була вже на ній. Підсунулася до її спини і колола, аж доки Ґвен чемно попросила, чи не можна зробити так, щоб вона вмерла.

Матір з сином вони вбили останніми.

— Будь ласка, — сказала вона, — я можу дістати грошей. — Але Сюзен не хотіла грошей. Від амфетамінів напружилися скроні, відчувалася магічна пульсація. Прекрасне дівоче серце шаленіло в грудях — набирало швидкості від наркотиків і безвиході. Лінда, мабуть, вірила, як зазвичай усі симпатичні люди вірять, що рішення можна знайти, що вона врятується. Гелен нагнула Лінду — її руки на плечах Лінди спершу були нерішучими. Лінда заплющила очі, оскільки знала, що наближалося.

Крістофер почав плакати. Припав до землі за диваном; його навіть не потрібно було схиляти. Його білизна просякла гірким запахом сечі. Плач перейшов у крики, які виражали всі його почуття. Матір на килимі більше не рухається.

Сюзен. Сюзен опустилася до землі, простягнувши до нього руки.

— Ходи сюди, — сказала вона. — Ну-бо.

Про ці деталі ніде не описувалось, проте я уявляла собі їх найбільше.

Як руки Сюзен, мабуть, були вже забризкані кров’ю. Свіжий медичний сморід плоті від її волосся і одягу. Я можу це уявити, бо знаю всі вирази її обличчя. Спокійну містичну ауру навколо неї, неначе вона рухалась у воді.

— Ну-бо, — сказала вона востаннє, і хлопчик повільно посунувся до неї. Згодом він був у неї на колінах, вона його тримала, дала йому ніж, немов подарунок.

Я не встала, аж доки репортаж новин не закінчився. Диван, здавалось, відділився від решти квартири і опинився в задушливому просторі. Образи здувались і розгалужувалися, неначе повзучі рослини з нічних жахіть. Байдуже море за будинком. Кадри поліцейських у сорочках, які крокують від вхідних дверей Мітча. Я бачила, що вони не поспішали, на те не було жодних причин — усе закінчилося. Уже нікого не врятуєш.

Я розуміла, що ці новини були сильніші за мене. Що я сприймала лише перший спалах побаченого. Я кренилася до виходу, вигадувала хитрощі: можливо, Сюзен відділилася від них, можливо, вона не брала в тому участі. Проте всі ці шалені бажання мали особисту відповідь, що відбивалася відлунням. Звичайно, вона робила це.

Ймовірностей ставало дедалі менше. Чому Мітча не було вдома? Як я могла пересікатися з тим, що наближалося. Як я могла проігнорувати будь-які ознаки. Моє дихання було вимушене від зусиль, які я докладала, щоб не заплакати. Я могла собі уявити роздратування Сюзен через мою стурбованість. Її спокійний голос.

Чому ти плачеш? — запитала б вона.

Ти ж навіть нічого не робила.

Було дивно уявляти, за який відрізок часу було розкрито вбивства. Що ця справа коли-небудь існувала окремо від Сюзен та інших. Проте для великого світу — існувала. Їх не спіймають ще протягом багатьох місяців. Злочин — такий близький від дому і такий жорстокий — викликав у всіх істерику. Будинки набули нового змісту. Раптом стали незахищеними, фамільярність укривала обличчя власників, неначе піддражнюючи їх, — ось вам вітальня, кухня, бачите, як мало це допомогло, уся ця фамільярність. Зрештою, дивіться, як мало це означає.

Новини волали під час вечері. Я постійно поверталася на мерехтіння в кутику ока, але це всього лише мінялися кадри в телевізорі або світло фар, що пропливало повз вікно апартаментів. Батько, дивлячись, почухував шию, його обличчя мало вираз, незнайомий для мене — він боявся. Тамара теж була небайдужа.

— Дитина, — сказала вона. — Все було б не так погано, якби вони не вбили дитину.

У мене була заклякла переконаність, що вони помітять це на мені. Зміни на моєму обличчі, очевидне мовчання. Але вони не помітили. Мій батько замкнув двері квартири, а тоді перевірив ще раз перед тим, як лягати спати. Я не спала, холодні на дотик руки спліталися при світлі лампи. Чи сталася бодай найменша помилка? Якби яскраві планети змінили свою орбіту чи змінна течія зруйнувала узбережжя — чи стало б це мембраною, яка відділяла б світ, у якому я мала чи не мала зробити це? Коли я спробувала заснути, всередині щось шалено крутилось і змусило мене розплющити очі. І ще дещо, якийсь фоновий шум — незважаючи ні на що, я сумувала за нею.

Логіка вбивств була надто спотворена, щоб її зрозуміти, було надто багато граней, надто багато хибних доказів. Усе, що в поліцейських було, — це тіла, окремі сцени смерті, неначе безладно розкидані картки. Це була випадковість? Чи був мішенню Мітч? Чи Лінда, чи Скотті, чи навіть Ґвен? Мітч був знайомий зі стількома людьми, як і кожна знаменитість, мав чимало ворогів і ображених друзів. Ім’я Рассела теж згадувалося Мітчем, але як одне з багатьох. До того часу, як поліція нарешті перевірила ранчо, вони вже покинули будинок і їхали на автобусі спусками і підйомами вздовж узбережжя, щоб заховатись у пустелі.

Я не знала, наскільки заплутаним було розслідування, поліцейські звертали увагу на усякі дрібниці — брелок на газоні, який, як зрештою виявилося, належав хатній робітниці, перевірили колишнього менеджера Мітча. Смерть надавала речам вимушеного значення, її зашифроване світло перетворювало все на докази. Я знала, що сталося, тож, здавалось, що поліція теж має знати і я очікувала на арешт Сюзен, на день, коли поліція прийде і шукатиме мене — тому що я залишила там свою сумку. Через Тома, того студента з Берклі, який, мабуть, зіставить убивць і шиплячу розповідь Сюзен про Мітча і звернеться в поліцію. Мій страх був сильний, проте безпідставний — Том знав лише моє ім’я. Можливо, він справді говорив з поліцією, як чемний громадянин, однак нічого з того не вийшло, їх завалювали дзвінками і листами різні люди, вимогами виконання обов’язків чи повідомленнями певних особистих відомостей. Моя сумка була звичайною сумкою, без особливих розпізнавальних ознак. Усередині — одяг, книга про «Зеленого лицаря», тюбик «Мерлі Норман». Власність дитини, що хоче бути дорослою. До того ж дівчата, мабуть, перебрали її, викинули непотрібну книжку, одяг узяли собі.

Я часто говорила брехню, але тут я більше мовчала. Я задумувалася про те, щоб розповісти Тамарі. Розповісти батьку. Але тоді я уявляла Сюзен, уявляла її покороблені нігті, її несподіваний різкий погляд на мене. Я нікому нічого не сказала.

Страх, що з’являвся за пильнуванням убивць, було неважко викликати. Я була зовсім одна тиждень перед школою-пансіонатом, ходила слідом за Тамарою і батьком з кімнати до кімнати, виглядала з вікон, шукаючи чорний автобус. Я не спала всю ніч, неначе моє нічне чергування могло б урятувати нас, години моїх страждань, проведених сам на сам. Це, здавалось, неймовірним, що Тамара чи батько не помічали, якою я була блідою, як несподівано розчарована в їхньому товаристві. Вони очікували, що життя йде впевненим кроком далі. Були речі, які було треба виконати, і я пов’язувала їх логічність із заціпенінням, яке заполонило все, що робило мене Іві. Моя любов до карамельок з корицею, мої сни — усе це змінилося на нове, зміни, у тому, що я кивала, коли до мене говорили, мила і витирала посуд після вечері, руки червоніли від гарячої води.

Я мала скласти речі у своїй кімнаті в будинку матері перед від’їздом до школи пансіонату. Мама замовила мені каталінську форму — я застала дві темно-сині спідниці і блузку з відкидним коміром, складені на ліжку, тканина мала запах увімкненого пилососа, як узята напрокат скатертина. Я навіть не поміряла одяг, склала його до невеличкої плоскої валізи зверху на кросівки. Я не знала, що ще складати і, здавалось, не сильно тим переймалася. Я роздивлялась кімнату, перебуваючи в трансі. Усі ті речі, які колись любила, — вініловий щоденник, амулет з моїм каменем, книга для малювання олівцем — здавалися нічого не вартими і непотрібними, неначе втратили надихущу силу. Було важко уявити дівчину, якій раніше подобалися ці речі. Яка завжди носила амулет на зап’ясті чи робила записи про свій день.

— Тобі потрібна більша валіза? — запитала мати, стоячи в мене на дверях і пильно дивлячись на мене. Її обличчя здавалося зім’ятим, а по запаху я могла визначити, скільки вона скурила. — Можеш узяти мою червону, якщо хочеш.

Я думала, що вона помітить зміни в мені, хоч батько і Тамара і не змогли. Дитяча кругловидість зійшла з мого обличчя, сильно загостривши мої риси. Але вона не звертала увагу ні на що.

— Цієї досить, — сказала я.

Мама зробила паузу, щоб оглянути мою кімнату. Майже порожню валізу.

— Форма підійшла? — запитала вона.

Я її навіть не міряла, проте кивнула, знову мовчки погодившись.

— Гаразд, гаразд, — коли вона усміхнулася, її уста розімкнулись, і я зрештою розслабилася.

Я ставила книжки до стінної шафи і знайшла два розмитих поляроїди, захованих під купою старих журналів. Несподівана поява Сюзен у моїй кімнаті: її запальна, дика усмішка, невеличкі груди. У мені могла виникнути відраза до неї за вживання декседрину і спітнілість під час жорстокого вбивства, проте в той же час я безпорадно піддалася дрейфу — це була Сюзен. Я розуміла, що мені краще позбутися фото, яке тепер могло бути звинувачувальним доказом. Але не могла. Я перевернула фото, заховавши його в книжці, якої більше ніколи не читала. На іншому фото була чиясь відвернена жирна потилиця, і я довго вдивлялась у нього, перш ніж зрозуміла, що то моя.

Загрузка...