Дівчата

Частина четверта

Саша, Джуліан і Зев поїхали рано, і я залишилася сама. Дім став знову таким, як був. Окрім ліжка в сусідній кімнаті, де зім’яті простирадла увібрали в себе запах сексу, ставши ознакою чиєїсь присутності. Виправши простирадла в машині в гаражі, я склала їх на полиці шафи, підмела кімнату, надавши їй колишнього стану порожнечі.

Того дня я гуляла по холодному піску, поцяткованому подрібненими черепашками і рухливими дірками, де ховалися піщані краби. Мені подобався шум вітру у вухах. Вітер розганяв людей — студентки перших курсів університету кричали, тоді як їхні хлопці наздоганяли зубчасте покривало. Сім’ї, зрештою, здавалися і прямували до своїх автомобілів, несучи з собою складені стільці і вже поламані дешеві повітряні змії. Я була одягнена у дві спортивки і це дарувало мені захист, мої рухи були повільніші. Що кілька метрів натрапляла на величезні, скручені водорості. Сплетені і товсті, як пожежний шланг. Очищення від чужорідного об’єкта, здавалось, не від цього світу. Це були бурі водорості, хтось ще сказав, молочні водорості. Від того, що я знала їхню назву, це не робило їх менш дивними.

Саша ледь чутно попрощалася. Зариваючись під крило Джуліана, вона неначе ховала обличчя від мого співчуття. Вона вже втратила себе, я знаю, перейшла в те вигадане нею місце, де Джуліан був милий і добрий, а життя було веселе, а якщо не веселе, то цікаве, хіба це не було дорогоцінне, хіба це не означало щось? Я спробувала усміхнутися до неї, швидко відправити повідомлення по невидимій павутині. Але я ніколи не була такою, якою вона хотіла.

У Кармелі туман був щільніший, спускався на територію моєї школи, неначе буря. Шпиль каплиці, поруч море. У вересні я почала навчання, як і мала. Кармель було старомодним місцем, а мої однокласниці здавалися набагато молодшими, ніж були. У сусідки по кімнаті була колекція мохерових светрів, упорядкованих за кольорами. Стіни гуртожитку, пом’якшені гобеленами, що починали повільно насуватися під час комендантської години. Шкільний буфет, у якому учениці старших класів продавали чіпси, содову і цукерки. А як поводилися всі дівчата, неначе це була вища ступінь вишуканості і свободи, якщо тобі дозволили їсти в буфеті з дев’ятої до одинадцятої тридцять на вихідні. З їхніх розмов, хизувань і улюбленої музики було видно, що мої однокласниці були ще дітьми, навіть та, що приїхала з Нью-Йорка. Інколи, коли шпилі каплиці ховалися в тумані, деякі дівчата не могли зорієнтуватись і губилися.

Протягом перших кількох тижнів я спостерігала, як дівчата перегукувалися через увесь плац, несучи свої рюкзаки на спині чи в руках. Здавалось, вони рухалися за склом, як добре вгодовані й улюблені шибеники з детективних серіалів, зав’язуючи хвостики стрічкою і одягаючи картаті сорочки на вихідні. Вони писали листи додому і розповідали про улюблених кішечок і люблячих молодших сестер. Кімнати для відпочинку були володінням домашніх капців і халатів, дівчат, які їли «Чарльстоун Чю» з мініатюрних холодильників і юрмились біля телевізорів, аж доки, здавалось, психологічно поглинали катодні промені. Чийсь хлопець загинув під час скелелазіння у Швейцарії: усі зібралися навколо неї, охоплені сильним почуттям трагедії. Їхня драматична показна підтримка підкріплювалася заздрістю — погана вдача була досить рідкісною, щоб бути принадною.

Я переймалася, що дуже видавала себе. Що моя полохлива скритність була помітною. Але сама будівля школи — її особливості, фактично муніципальні ознаки — здавалось, прорізувалася крізь сутінки. На мій подив, у мене з’явилися друзі. Дівчина з гуртка поезії. Моя сусідка по кімнаті, Жасмін. Мій страх інші сприймали, як розріджене повітря, мою ізоляцію, як результат безрадісного життєвого досвіду.

Жасмін була з містечка, яке спеціалізувалося на вирощуванні великої рогатої худоби біля Орегону. Старший брат присилав їй комікси, де жінки-супергерої в замалих костюмах займалися сексом з восьминогами чи мультиплікаційними собаками. Жасмін казала, що він брав їх у друга з Мексики, і їй подобалося безглуздо бешкетувати, звисаючи головою з краю дивана.

— Цей просто здуріти можна, — фиркнула вона, кинувши комікс мені. Я намагалася приховати незрозуміле нездужання, спровоковане розбризканою кров’ю, мої груди важко здіймалися.

— Я на дієті, яка передбачає просто поділ їжі, — пояснила Жасмін, даючи мені один з «Меллоумарс», які вона тримала в шухляді письмового столу. — Я відкладала половину всього, але тоді в гуртожитку завелися миші і я більше не могла цього робити.

Вона нагадала мені Конні, яка так само сором’язливо відтягувала футболку від живота. Конні, яка навчалася зараз у старшій школі в Петалумі, ходила низькими сходами, їла ланч на тріснутому столику для пікніка. Я не знала, що думати про неї тепер.

Жасмін з неймовірною цікавістю слухала мої історії про дім, уявляючи, що я жила в тіні напису «Голівуд». У будинку рожевих мрій, де садівник підмітає тенісний корт. І не важливо, що я була зі звичайного містечка і говорила про це: інші факти були важливіші, такі, як ким була моя бабуся. Жасмін зробила висновок, що я мовчала від початку року саме через усе це — я дозволила собі вийти за межі. Я розповідала про хлопця, як про одного з багатьох.

— Він був відомий, — казала я. — Я не можу сказати, хто саме, але я жила з ним якийсь час. У нього пурпуровий член, — говорила я, здавлюючи сміх, і Жасмін сміялася теж. Кидаючи погляд у мій бік, її охоплювали заздрість і подив. Мабуть, так само, як я дивилася на Сюзен. Як легко було підтримувати постійний потік історій, бажаних розповідей, у яких запозичувалось усе найкраще в ранчо і складалось у нову форму, неначе орігамі.

З французької в мене була вродлива, нещодавно заручена вчителька, яка дозволяла дівчатам приміряти її каблучку. З малювання — міс Кук, яка працювала із заповзятістю першої роботи. Лінія макіяжу, яку іноді було видно на її підборідді, викликала в мене співчуття, проте вона намагалася бути доброю до мене. Вона не робила критичних зауважень, коли помічала, що я витаю десь у космосі, або схилила голову на складені руки. Якось вона взяла мене за територію коледжу, щоб з’їсти по хот-догу і випити гарячого шоколаду, який на смак був, як тепла вода. Вона розповідала мені, як переїхала з Нью-Йорка, аби влаштуватися на роботу, як у великому місті розжарюється асфальт, як її сусідський собака паскудив по всьому сходовому марші, як вона стала трішечки божевільною.

— Я збиралася з’їсти лише частинку їжі моєї сусідки по кімнаті. І не помітила, як уся їжа зникла. Від того я аж захворіла, — окуляри міс Кук звужували її очі. — Я ніколи не була така засмучена, хоч на те й не було серйозної причини, розумієш?

Вона зачекала, очевидно, щоб я доповнила її історію своєю. Очікуючи на сумну, прийнятну розповідь про зраду хлопцю чи матері в лікарні, жорстокі нашіптування підлої сусідки, про ситуацію, яка могла б викликати героїчне почуття стосовно мене, що допомогло б сприйняти мене як старшу і розумнішу. Від думки про те, щоб розповісти правду міс Кук, мої уста напружились у фальшивій усмішці. Вона знала, що вбивць ще не знайдено — усі знали. Люди замикали двері на ключ, установлювали дверні засуви, купували сторожових собак за націнкою. Доведена до розпачу поліція нічого не змогла випитати в Мітча, який від страху полетів на південь Франції, проте його дім не можна буде розрушити ще протягом кількох років. Мандрівники почали проїжджати повз ворота, намагаючись уловити жах, як пар у повітрі. Автомобілі працювали на холостому ходу, аж доки сусіди, яким це вже набридло, проганяли їх.

За його відсутності детективи були змушені йти по сліду торговців наркотиками, шизофреників і домогосподарок. Навіть залучили екстрасенсів, які ходили кімнатами будинку Мітча, напружуючись, аби вловити вібрації.

— Убивця — самотній чоловік середніх років, — я чула, як це говорилось на одному із телевізійних шоу. — Так його було покарано за те, що він щось не зробив. Я бачу літеру «К» і місто Вальйо.

Навіть якщо міс Кук повірить у те, що я їй скажу? Що я не можу спати з серпня, бо дуже сильно боюся неконтрольованої території моїх снів? Що я не сплю, бо мені здається, що в кімнаті Рассел, я задушливо дихаю, позаяк мені здається, що його рука на моєму роті? Що на мені залишився відбиток страху: що водночас було інше царство, у якому тієї ночі не було, у якому я переконала Сюзен покинути ранчо. В якому білява жінка і її крихітка синочок штовхали візок між рядами супермаркету, плануючи недільний обід. В якому Ґвен замотувала своє мокре волосся в рушник, наносила заспокійливий лосьйон на ноги. Скотті чистив фільтри джакузі від нальоту, беззвучна дуга зрошувача, пісня долинала від радіо неподалік.

Листи, які я писала матері, були передусім умисним демонстративним проявом, а лише тоді правдою.

Уроки цікаві.

У мене є друзі.

Наступного тижня ми йдемо дивитися на медуз в акваріумі, спостерігатимемо, як вони розкриваються і вихиляються в освітлених резервуарах, зависають у воді, як витончені носовички.

До того часу я дійшла вже до найвіддаленішого куточка по косі, вітер посилився. Пляж спорожнів, не було ні тих, хто приїжджав на пікнік, ні тих, хто вигулював собак. Я переступала валуни на своєму шляху, повертаючись назад на піщаний пляж. Йшла по лінії між скелею і хвилями. Я ходила на таку прогулянку. Мені було цікаво, як далеко Саша і Джуліан і Зев заїхали тоді. Їм, мабуть, треба ще з годину, щоб доїхати до Лос-Анджелеса. Навіть не задумуючись, я знала, що Джуліан і Зев сиділи на передніх сидіннях, а Саша на задньому. Я уявляла собі, як вона час від часу нахилялась уперед, перепитуючи жарт чи вказуючи на якийсь кумедний дорожній знак. Намагалась нагадати про своє існування, але зрештою здалася і відкинулася на сидіння. Їхня розмова переходила для неї в безглуздий шум, а вона просто дивилася на дорогу і сади, що пролітали повз. Гілки миготіли срібними стрічками, що відганяли пташок.

Я проходила разом із Жасмін повз кімнату для відпочинку дорогою до буфету, коли мене покликала одна з дівчат.

— Внизу на тебе чекає сестра. — Я не підвела погляду; вона не могла говорити до мене. Проте говорила. Мені знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, що відбувається.

Жасмін, здавалось, образилася:

— Я не знала, що в тебе є сестра.

Я знала, що Сюзен прийде до мене.

М’яку закляклість, якої я набула у школі, аж ніяк не можна було назвати неприємною, як не можна назвати неприємним, коли засне неслухняна дитина. Аж доки не смикнеться рука чи нога. Тоді з’явилося відчуття поколювання, колючки повернення, коли я побачила Сюзен, що схилилась у тіні біля входу гуртожитку. Її волосся нерозчесане, губи потріскані — її присутність

До мене все повернулося. Моє серце безпорадно вистрибувало з грудей, від металевого присмаку страху. Але що Сюзен могла зробити? Це був день, у школі повно свідків. Я бачила, що вона помітила метушню на території, вчителів, які прямували до своїх кабінетів, дівчат, що перетинали плац з тенісними сумками і плямами шоколадного молока на грудях, наочний доказ, що за ними не дивляться матері. На обличчі Сюзен була цікавість, надзвичайна віддаленість, оцінювання цього дивного, на її думку, місця.

Вона випрямилася, коли я наблизилася.

— Глянь на себе, — сказала вона. — Вся вимита і вичищена. — Я побачила нову різкість в її обличчі: кров’яний мозоль під нігтем.

Я нічого не говорила. Не могла. Увесь час торкалася кінчиків свого волосся. Воно було коротше — Жасмін підрізала його у ванній кімнаті навскоси, як у статті в журналі.

— Ти, схоже, рада мене бачити, — сказала Сюзен, усміхаючись. Я усміхнулась у відповідь, але усмішка ця була порожня. Здавалось, вона була двозначна, щоб догодити Сюзен. Я відчувала страх.

Я знала, що маю зробити що-небудь, — ми і далі стояли під навісом, що збільшувало шанс, що хтось зупиниться, аби запитати мене щось чи попросити познайомити з сестрою. Але я не могла змусити себе поворухнутися. Рассел та інші не могли бути далеко — чи дивилися вони на мене? Вікна будівлі, здавалось, ожили, у голові промайнула думка про снайперів і довгий пильний погляд Рассела.

— Покажи мені свою кімнату, — заявила Сюзен. — Я хочу подивитися.

Кімната була порожня, Жасмін ще не повернулася з буфету, і Сюзен проштовхнулася повз мене на дверях, перш ніж я змогла зупинити її.

— Просто чарівно, — вона говорила з притиском, копіюючи англійський акцент. Вона сіла на ліжко Жасмін. Погойдалася вверх-вниз. Розглядала плакат із гавайськими пейзажами, де нереальний океан і небо утворювали прошарки розкішного краю узбережжя. Комплект «Книги Світу», подарунок батька, який Жасмін жодного разу не відкрила. Жасмін тримала пачку листів у вирізьбленій дерев’яній коробці, і Сюзен негайно підняла кришку, порилася в них. «Співачка Жасмін» — прочитала вона на конверті. «Жасмін», — повторила вона. Грюкнувши, закрила кришку і встала.

— Тож це твоє ліжко, — вивчаючи, провела рукою по моєму вкривалу. У мене перехопило подих, я уявила нас на простирадлах Мітча. Її волосся, прилипле до чола і шиї.

— Тобі подобається тут?

— Нормально, — я досі стояла на дверях.

— Нормально, — усміхаючись, сказала Сюзен. — Іві говорить, що школа — це просто нормально.

Я не зводила погляду з її рук. Мене цікавило, яку участь зіграли саме вони, неначе процентне відношення мало значення. Вона простежила мій погляд: мабуть, знаючи, що я думаю, різко зірвалася.

— Тепер я маю тобі дещо показати, — сказала Сюзен.

Автобус був припаркований на узбіччі дороги, просто за воротами школи. Я бачила, що в автобусі була тиснява. Рассел, як і будь-хто інший з них, був поруч — я відчувала кожного. Вони перефарбували капот. Але все решта було без змін. Автобус огидний і непоборний. Моє несподіване переконання: вони оточать мене. Заженуть мене в глухий кут. Якби хтось побачив нас, як ми стояли там на схилі, то вирішив би, що ми друзі. Невимушена суботня розмова, руки в кишенях. Сюзен затіняла рукою очі від сонця.

— Ми збираємось у пустелю на деякий час, — заявила Сюзен, споглядаючи моє хвилювання, яке, мабуть, було очевидне. Я відчувала обмеженість свого особистого життя: зібрання того вечора у французькому клубі — мадам Гевел обіцяла пиріг з повидлом. Жасмін хотіла покурити затхлу траву після відбою. Невже, навіть знаючи те, що мені було все відомо, якась часточка мене хотіла поїхати? Бентежне дихання і холодна рука Сюзен. Спання на підлозі, жування кропиви, щоб зволожити горло.

— Він не злиться на тебе, — сказала вона, увесь час дивлячись просто у вічі. — Він знає, що ти нічого не скажеш.

І це була правда. Я не казала нічого. Моє мовчання тримало мене в царстві таємничості. Так, я була налякана. Частково можна було б пов’язати моє мовчання і зі страхом, який виникав навіть згодом, після того, як Рассел, Сюзен та інші були у в’язниці. Але було і ще дещо. Безпорадні думки про Сюзен, яка іноді фарбувала свої соски дешевою помадою. Сюзен, яка ходила з брутальним виглядом, неначе була переконана, що ти збираєшся щось від неї забрати. Я не розповідала нікому, бо хотіла, аби вона була в безпеці. Бо хто ще буде її любити? Хто тримав Сюзен коли-небудь на руках і говорив, що її серце вистрибує з грудей, хто мав собі таке на меті?

Мої долоні спітніли, але я не могла витерти їх об джинси. Я намагалася осмислити цей момент, затримати образ Сюзен у своїх думках. Сюзен Паркер. Атоми упорядковуються вперше з того часу, як я помітила її в парку. Як її уста усміхалися мені.

Ніхто по-справжньому не дивився на мене, крім Сюзен, тож вона встановила мій обрис. Її погляд пом’якшував мою внутрішню вісь так легко, що навіть, здавалось, її фотографії брали мене на приціл і загорались особистим значенням. Те, як на мене дивилася вона, сильно відрізнялося від того, як Рассел, бо поглядом вона охоплювала і його: це робило його і всіх інших меншими. Ми були з чоловіками, ми дозволяли їм робити, що завгодно. Але вони ніколи не дізнаються про ту часточку нас, яку ми приховували від них, — вони ніколи не відчують нестачі і навіть не дізнаються, що було ще дещо, чого їм варто було пошукати.

Сюзен була недобра особистість. Я розуміла це. Проте тримала це усвідомлення на відстані. Як висловився коронер, каблучка і мізинець лівої руки Лінди були відокремлені, оскільки вона намагалася захистити своє обличчя.

Сюзен, здавалось, дивилася на мене, неначе тому могло бути якесь пояснення, але тоді легке шарудіння за лобовим склом автобуса привернуло її увагу — навіть тоді вона реагувала на кожен порух Рассела — і її оповила атмосфера діловитості.

— Гаразд, — сказала вона, посилаючись на цокання невидимого годинника. Я фактично прагнула погроз. Бодай якихось ознак, що вона повернеться, що я повинна боятись її, чи щоб змалювала своє повернення певною комбінацією слів.

Відтоді я бачила її ще лише на фотографіях і в репортажах новин. Та все ж. Я ніколи не могла собі уявити її неповоротну відсутність. Сюзен та інші завжди існуватимуть для мене; я вірила, що вони ніколи не помруть. Що вони ширятимуть вічно на тлі буденного життя, кружляючи над автомагістралями і краями парків. Рухаючись завдяки силі, яка ніколи не стихне чи послабшає.

Сюзен злегка знизала плечима того дня, перш ніж спуститися по трав’янистому схилі і зникнути в автобусі. Її усмішка нагадала певну дивину. Неначе ми мали зустрітись у певний призначений час і місце, але вона знала, що я забуду.

Я хотіла вірити, що Сюзен викинула мене з машини, бо бачила, що ми різні. Бо їй було очевидно, що я не змогла б нікого вбити, для Сюзен було ясно, що в машині я через неї. Вона хотіла захистити мене від того, що мало статися. Це було легке пояснення.

Але був також і заплутаний факт.

Вона, мабуть, відчувала відразу, роблячи те, що зробила, завдаючи ударів ножем знову і знову, немов намагаючись захистити себе від шаленої нудоти: відразу, яка мені не здавалася незнайомою.

Відраза виникала легко. Безупинно змінювалася роками: незнайомець на ярмарку лапнув мене за промежину через шорти. Чоловік на тротуарі кинувся до мене, а тоді засміявся, коли я ухилилася. Вечір, коли старший чоловік запросив мене до ресторану, хоч я не була достатньо дорослою бодай для того, щоб любити устриці. Мені ще не було двадцяти. До нашого столика приєднався власник, а також відомий кінорежисер. Між чоловіками зав’язалася палка дискусія, абсолютно ігноруючи мене: я теребила в руках цупку серветку, пила воду. Вдивлялася в стіну.

—Їж свої овочі! — раптом накричав на мене кінорежисер. — Ти ж підліток.

Кінорежисер хотів дати мені зрозуміти те, що я і так знала: у мене не було влади. Він бачив мою нужденність і використав це проти мене.

Відраза до нього виникла в мене негайно. Неначе до першого ковтка зіпсованого молока, коли гнилизна вдаряє в ніздрі, заповнює усю голову. Кінорежисер сміявся з мене, разом з іншими і старший чоловік, який згодом покладе мою руку на свій член, коли підвезе мене додому.

Нічого з цього не було рідкістю. Такі речі траплялися сотні разів. Можливо, і більше. Відраза, яка вібрувала під поверхнею мого дівочого обличчя, — думаю, Сюзен розпізнала її. Звичайно, моя рука передбачила б вагу ножа. Це особливий дар людського тіла. Було стільки всього, для руйнування.

Сюзен зупинила мене, щоб я не зробила того, на що могла б бути здатною. Так вона відпустила мене у світ, як уособлення дівчини, якою їй не бути. Вона ніколи не вчитиметься у школі-пансіонаті, а я ще могла, і вона прогнала мене, як посильного її власного «Я». Сюзен дала мені його: плакат з гавайським пейзажем на стіну, пляж і синє небо, як найменший спільний знаменник фантазії. Шанс відвідувати уроки поезії, залишати кульок з пранням за дверима і в дні батьківських відвідин їсти стейки, просочені сіллю і кров’ю.

Це був подарунок. Що я зробила з ним? У житті не все складалося так, як гадалося. Я закінчила школу-пансіонат, два курси коледжу. Прожила марно десять років у Лос- Анджелесі. Я поховала спершу матір, а відтак і батька. Його волосся стало рідким і розтріпаним, як у дитини. Я сплачувала рахунки і купувала бакалію, перевіряла зір, а дні відкришувалися, як осколки від скелі. Життя — це постійний відхід від краю.

Були моменти забуття. Літо, коли я їздила до Жасмін у Сіетл після того, як вона народила першу дитину — коли я побачила, як вона стояла на тротуарі з волоссям, захованим під пальто, роки вивільнились, і я знову стала почуватися на якусь мить милою і безневинною дівчиною, якою колись була. Рік з чоловіком з Орегону, на нашій кухні ми розвішували вазони, на сидіння авто стелили індійські покривала, аби прикрити дірки. Ми їли холодні лаваші з арахісовим маслом і гуляли по мокрій траві. Ходили в похід на пагорби біля каньйону «Хот Спрінс», уздовж берега, недалеко від компанії, яка знала всі слова «Народної книги пісень». Розпечений сонцем камінь, на якому ми лежали, сохнучи після озера, залишаючи одну спільну пляму.

Однак мені знову судилася самотність. Я була вже майже дружиною, але втратила чоловіка. Мене вже майже впізнавали, як подружку. А тоді все зникло. Ночі, коли я постукуванням пальця вимикала лампу біля ліжка і опинялась у недбалій, самотній темряві.

Час, коли я думала з жахом, накручуючи себе, що нічого з усього цього не було подарунком. Що після вироку Сюзен довелося пережити виправлення, тюремні біблійні угруповання та інтерв’ю під час нагальних новин, закінчення коледжу в режимі пересилки поштою. Моя ж історія — гнітюча історія одного зі свідків, мандрівника без кримінальності, трохи сповнена надій, а трохи жаху, що ніхто не приходив до мене.

Зрештою, це була Гелен, вона все розповіла. Їй було всього лише вісімнадцять і вона досі прагнула уваги — я була здивована, що їм удавалося ухилятися від в’язниці так довго. Гелен упіймали в Бейкерсфілд, коли вона скористалась украденою кредиткою. Протримавши її всього лише тиждень в окружній в’язниці, вони мали відпустити її, але вона не змогла не похвалитися своїй сусідці по камері. По телевізору для спільного користування в кімнаті для відпочинку показували інформаційне повідомлення перебігу розслідування вбивства.

— Дім насправді набагато більший, ніж видається на цих фотографіях, — сказала Гелен своїй сусідці по камері. Я можу уявити Гелен: недбалу, з висунутим уперед підборіддям. Її сусідка по камері, мабуть, проігнорувала її з першого разу. Закотила очі на дівоцькі порожні слова. Але тоді Гелен продовжила далі, і раптом жінка вже почала слухати уважно, підраховуючи гроші за винагороду, пом’якшення вироку суду. Спонукала дівчину розповідати дедалі більше, говорити, не зупиняючись. Гелен, мабуть, лестила увага, тож вона розмотувала все ниточка за ниточкою. Можливо, навіть перебільшуючи, розтягуючи примарні пробіли між словами, неначе розповідала історії про привидів перед сном. Ми всі хочемо, щоб нас помітили.

…

Їх усіх арештують наприкінці грудня. Рассела, Сюзен, Донну, Ґая та інших. Поліція влаштувала облогу на їхнє наметове містечко в Панамінт-Спрінгсгс: порвані бавовняні спальні мішки і сині нейлонові тенти, погасле вогнище. Рассел пустився тікати, коли вони прийшли, неначе він міг випередити увесь наряд поліції. Мигалки поліцейських авто блимали в безбарвно-рожевому ранковому світлі. Як жалюгідно швидко Рассела схопили, змусили стати на коліна в чагарниках, руки покласти за голову. Ґай у наручниках зі збентеженням усвідомлював, що були обмеження в тій показній хоробрості, яка занесла його так далеко. Маленьких дітей запхали всіх у фургон соціальних послуг, вкутавши в ковдри і роздавши холодні сандвічі з сиром. Їхні животи були роздуті, а в головах кишіли воші. Представники закону поки що не знали, хто що зробив, тож Сюзен була однією з юрби худорлявих дівчат, які пінилися, мов скажені собаки, і ставали млявими, коли поліція намагалась одягти на них наручники. Їхній опір відображав неймовірну гідність — ніхто з них не тікав. Навіть наприкінці дівчата були сильніші за Рассела.

Того ж тижня в Кармелі випаде сніг, ніжно спускатимуться білосніжні сніжинки. Заняття скасували, морозець потроху скрипів під підошвами, коли ми в джинсових куртках проходили через плац. Це було неначе останній ранок на землі і ми вдивлялись у сіре небо, мов наближалося велике диво, проте це все розтануло менше ніж за годину.

Я була на півдорозі назад до автостоянки пляжу, коли побачила чоловіка. Він ішов до мене. На відстані у сто ярдів. Його голова була поголена, зухвало виставлені напоказ контури черепа. Він був одягнений у дивну футболку — його шкіра почервоніла від вітру. Мені не хотілося почуватися так тривожно, як я почувалася. Безпорадне перерахування фактів: я була сама на пляжі. Досі далеко від автостоянки. Навколо не було нікого, крім мене і цього чоловіка. Різко окреслені скелі, кожна смужка і порух лишайника. Вітер хльостав мене волоссям по обличчю, приводив його у безлад і завдавав шкоди. Згортаючи пісок у борозни, я і далі йшла в його напрямку, змушуючи себе не змінювати ходи.

Тепер відстань між нами була в п’ятдесят ярдів. Його м’язисті руки. Брутальний вигляд лисого черепа. Я уповільнила крок, проте це не мало значення — чоловік досі жваво прямував у моєму напрямку. Він ішов так, що його голова підстрибувала, неймовірно різко посмикуючись.

«Камінь, — подумала я. Він підніме камінь. Він проб’є мені череп, мій мозок витече на пісок. Він стискатиме моє горло руками, аж доки моя трахея не сплющиться».

Дурниці, про які я думала: Саша і її солоний, дитячий рот. Як сонце освітлює верхівки дерев, посаджених уздовж дороги з мого дитинства. Чи знала Сюзен, що я думаю про неї. Зрештою, як мати, мабуть, просить милості.

Чоловік наближався до мене. Мої руки зів’яли і спітніли. «Будь ласка, — думала я. — Будь ласка». До кого я зверталась? До чоловіка? До Бога? До того, у чиїх руках тепер усе було.

І ось він уже просто переді мною.

«Ох, — подумала я. — Ох». Бо він був просто звичайним чоловіком, безневинним, кивав головою, вклавши білі навушники у вуха. Просто чоловік, який гуляв пляжем, насолоджуючись музикою, слабким сонячним промінням, що пробиралось крізь туман. Він усміхнувся, проходячи повз, і я усміхнулась у відповідь, як ми усміхаємося до будь-якого незнайомця, будь-якої особи, яку ми не знаємо.