Дівчина у павутинні

АНБ, або Агенція національної безпеки, — орган федеральної влади США, підзвітний Міністерству оборони. Штаб-квартира розташована у Форт-Міді, що в штаті Меріленд, біля траси Патаксент.

З часу заснування 1952 року АНБ відстежує сигнали — у наші дні переважно в інтернеті й телефонному трафіку. Раз по раз повноваження організації збільшуються, і тепер вона контролює понад двадцять мільярдів розмов і повідомлень щодоби.

Розділ 1

Франс Балдер завжди мав себе за кепського батька.

Його синові Авґусту було вісім, та Балдерові за цей час не так і довго випало потатувати. Власне, і тепер, правду кажучи, йому було незатишно почуватись у ролі батька. Однак він уважав це за свій обов’язок. Син натерпівся, поживши з його колишньою дружиною та її клятим чоловіком Лассе Вестманом. Тож Балдер, кинувши роботу в Кремнієвій долині, прилетів додому й стояв оце в аеропорту Арланда майже в шоковому стані, чекаючи на своє таксі. Погода була препаскудна. Дощ періщив просто йому в лице, а він усоте питав себе, чи правильно вчинив.

Такий егоїстичний ідіот, як він, повинен стати повноцінним батьком — маячня божевільного, чи не так? З таким самим успіхом можна було б улаштуватися на роботу в зоопарк. Він мало що знав про дітей і ще менше про життя взагалі. І найдивніше — його ніхто не просив цього робити. Ні мати, ні бабуся — ніхто не телефонував йому, не благав узяти відповідальність за малого на себе.

Балдер так вирішив сам. Усупереч давній постанові про опіку, він мав намір без попередження навідатися до колишньої дружини й забрати в неї свого сина. Нема сумніву, що там зніметься велика спірка. Цей клятий Лассе Вестман його, певно, добряче відлупцює. Але він, намагаючись про це не думати, сів у таксі, де за водія була жінка. Вона цямкала гумкою, пориваючись водночас зайти з ним у розмову. У неї нічого не вийшло б навіть у котрийсь із його найкращих днів, не те що тепер. Балдер не любив пустих балачок.

Він сидів на задньому сидінні, думаючи про свого сина й про те, що сталося останнім часом. Авґуст був не єдина й навіть не головна причина, чому він звільнився з «Соліфону». Його життя тепер стало якимось сум’ятливим, і на мить чоловік завагався, чи справді він усвідомлює, що робить. Коли таксі заїхало в район Васастан, він відчув, як уся кров наче кудись пощезла з його тіла. Проте вороття вже не було.

На вулиці Торсґатан Балдер розплатився й витяг з таксі свій багаж. Зайшовши в під’їзд, він залишив речі біля вхідних дверей і піднявся нагору. З собою він узяв тільки порожню валізу з барвистою картою світу, куплену в аеропорту Сан-Франциско. Балдер зупинився перед дверима квартири, заплющив очі й, хекаючи, став обмірковувати всі можливі сценарії скандалу, з криками й колотнечею. «А й справді, — думав він, — чи можна буде їх винуватити?» Ніхто при здоровому глузді просто так не з’являється й не забирає дитину з її дому, а надто батько, чия участь у піклуванні полягала лише в переказі грошей на банківський рахунок. Але інакше вчинити Балдер просто не міг, тому він, набравшись відваги, все ж таки натиснув гудзик дзвінка.

Спочатку ніхто не відповідав, та за якийсь час двері відчинилися, і в них став Вестман. Він мав пронизливі блакитні очі, масивні груди й величезні кулаки. Здавалося, він просто створений для того, щоб калічити людей, і саме тому його часто запрошували грати в кіно мерзенних типів, хоча жоден із зіграних героїв — у цьому Балдер був переконаний — не відзначався такою мерзенністю, як сам Вестман у житті.

— Трясця! Дивіться, хто тут! — сказав Вестман. — Сам пан великий геній ушанував нас своїм візитом.

— Я тут, щоб забрати Авґуста, — відповів Балдер.

— Що?

— Я забираю його з собою, Лассе.

— Глузуєш з мене?

— Я ніколи в житті не був ще такий серйозний, — сказав Балдер.

Аж тут з кімнати ліворуч з’явилася Ганна. Щоправда, вона не була вже така гарна, як колись. На її долю випало занадто багато нещасть, до того ж, либонь, вона зловживала сигаретами й пила без просипу. Та все ж таки в його грудях сколихнулась якась тепла хвиля чулості, надто коли він помітив на її шиї синець. Вона, здавалося, хотіла, навіть за таких обставин, сказати йому щось привітне, але не встигла й рота розтулити.

— І чого це ти раптом вирішив про нього піклуватися? — спитав Вестман.

— Бо з нього вже досить. Авґустові потрібен надійний дім.

— І що, вилупку, ти гадаєш, ніби здатен синові його забезпечити, га? Та ти ж ніколи не робив нічого! Одно витріщався на екран комп’ютера!

— Я змінився, — кинув Балдер, відчувши себе жалюгідним, і не тільки через сумнів у тому, чи змінився він хоч на крихту.

Балдера взяли дрижаки, коли до нього впритул підійшов дебелий Вестман, насилу стримуючи злість. І дурень зрозумів би, що Балдер не матиме жодного шансу на порятунок, якщо цей навіжений накинеться на нього. Цей задум, як не крути, божевільний від самого початку. Та, на диво, здоровило не вибухнув гнівом, а лише понуро всміхнувся й сказав:

— Ну, хіба ж не чудово!

— Це як розуміти?

— Давно вже на часі, чи не так, Ганно? Нарешті пан Маю-багато-роботи вирішив стати відповідальним. Браво, браво! — театрально заплескав у долоні Вестман.

Згодом Балдера найбільше налякало саме це: як легко вони відпустили хлопчика.

Очевидно, для них Авґуст був лише тягар. Хтозна. Ганна раз по раз зиркала на Балдера. Що вона думала тоді, важко сказати. Руки в неї помітно тремтіли, а зуби були стиснуті. Вона поставила зовсім небагато запитань, хоч їй слід було вчинити йому перехресний допит, висловити тисячі вимог, попереджень і настанов, бідкаючись, що порушиться хлопчиків звичний лад. Але вона тільки й сказала:

— Ти впевнений? Упораєшся з ним?

— Я впевнений, — коротко відповів Балдер.

Потім вони зайшли в Авґустову кімнату. Балдер не бачив сина понад рік, і йому стало соромно через це. Як він міг його покинути? Такого красивого, статурного, з дивовижними густими кучерями й серйозними блакитними очима. Хлопчик цілком поринув у величезний пазл із зображенням вітрильника, і все його тіло в цей час, здавалося, кричало: «Не заважай мені!» Франс підійшов до нього повільно, ніби наближався до невідомої й непрогнозованої істоти.

Балдерові, одначе, вдалося переконати хлопчика дати руку й піти з ним у коридор. Франс ніколи не забуде цього. Що тоді подумав Авґуст? Чи міг він бодай припустити, що відбувається? Хлопчик не дивився ні на нього, ні на матір і, певна річ, не зважив на прощальні слова й помахи руки. Він просто зник у ліфті з батьком. Ото й усе.

Авґуст був аутист. Найпевніше, він ще мав і серйозні відхили в розумовому розвитку, хоч однозначних висновків щодо цього не було, і кожен, хто бачив хлопчика здалеку, міг легко запідозрити протилежне. Його витончене обличчя випромінювало величну відлюдність чи принаймні щось таке, що промовляло: він не має наміру марнувати свій час на довколишній світ. Та, придивившись уважніше, можна було помітити, що хлопчик дивиться на все якось незбагненно, ніби хоче сказати своє останнє слово.

Цим він не підтвердив жодного прогнозу, зробленого щодо нього, коли йому було два роки. Тоді лікарі припускали, що Авґуст, найімовірніше, належить до тих небагатьох дітей-аутистів, які не матимуть проблем з навчанням, і за інтенсивної поведінкової терапії його перспективи будуть досить непогані. Та сталося не так, як вони сподівалися. А сам Балдер і не знав, чи лікували хлопчика весь цей час, чи наглядали за ним і чи навчається той десь узагалі. Балдер утік у США і замкнувся у своєму світі.

Франс був дурнем, але тепер піклуватиметься про свого сина, спокутуючи провину перед ним. Тож чоловік замовив історію хвороби і зв’язався телефоном з фахівцями й експертами в галузі освіти, після чого зрозумів: гроші, що їх він надсилав, витрачено не на Авґуста, а зовсім на інші речі. Либонь, на Вестманові гульбища й сплату його картярських боргів. Хлопчика, бачиться, кинули напризволяще, просто дозволивши йому жити в установлених межах, а може, чинили з ним ще гірше — і через це також Франс повернувся додому.

Йому телефонував психолог, щоб висловити занепокоєння з приводу незрозумілих синців, що вкривали Авґустові руки, ноги, груди та плечі. За Ганниними словами, вони з’явилися внаслідок нападів, коли хлопчик метався взад-вперед. Балдер був свідком одного такого нападу вже на другий день — і це настрахало його до смерті. Але, на його думку, ці численні синці годі було пояснити тільки хворобливими нападами.

Запідозривши насильство, Балдер звернувся по допомогу до своїх знайомих: мирового судді й колишнього поліціанта, які, правду кажучи, не змогли з упевненістю підтвердити його побоювань. Проте він ще з більшою запопадливістю почав писати офіційні листи й заяви. Франс майже забув про хлопчика. Та то й не дивина, адже Авґуст здебільшого сидів на підлозі в кімнаті, що її саме для нього обладнав Балдер у своєму будинку в Салтшебадені. Хлопчик мало не весь час складав мудровані пазли, і тільки-но припасовував сотні шматочків один до одного, як відразу ж розкидав їх і заново брався до роботи.

Балдер спочатку дивився на нього зачаровано. Це було так, наче спостерігаєш за роботою великого художника. Іноді Балдер фантазував, як хлопчик несподівано зводить на нього очі й каже щось дуже по-дорослому. Але Авґуст ніколи не ронив і слова, а як і піднімав голову від пазла, то дивився повз батька просто у вікно, на море й сонце, що відбивалось у воді. Зрештою, Балдер дав йому спокій, лише зрідка виводячи в садок.

З юридичного погляду він не мав права піклуватися про хлопчика, тому не хотів ризикувати, доки не впорядкує цього питання. Тож він доручив своїй хатній робітниці Лотті Раск робити всі покупки, готувати їжу й прибирати. Балдер зовсім не знався на таких речах. Він розумівся тільки на комп’ютерах та алгоритмах і тепер захопився ними ще більше. Уночі він спав так само погано, як і в Каліфорнії.

На його життєвому обрії замаячили судові процеси й різноманітні бурі, тож вечір у вечір він випивав пляшку червоного вина, зазвичай «Амароне», що, мабуть, на якийсь час йому допомагало, однак зовсім ненадовго. Він почувався все гірше, фантазуючи навіть про те, як зникає в ранковому серпанку чи втікає кудись у негостинне місце — ген за край світу. Але якось, в одну з листопадових субот, щось трапилося. У цей холодний, вітряний вечір вони з Авґустом ішли вулицею Ринґвеген у районі Седермалм і добряче мерзли.

Перед тим вони вечеряли з Фарах Шаріф на Цинкерсвеґу. Авґуст мав уже давно спати, проте вечеря затяглася допізна, а Балдер усе теревенив і теревенив. Фарах Шаріф могла розговорити будь-кого. Вони з Балдером знали одне одного ще з Імперського коледжу Лондона, де разом вивчали комп’ютерні науки, і тепер Фарах Шаріф була однією з небагатьох у Швеції, хто відповідав рівню Франса або принаймні міг досить уважно стежити за ходом його думок. Для нього це було неймовірне полегшення — зустріти того, хто міг би його зрозуміти.

Крім того, він уважав її за дуже принадну жінку, хоч, попри численні спроби, йому так і не вдалося її звабити. Балдер залицявся не надто вправно. Та нині йому перепали прощальні обійми, що майже обернулися на поцілунок, а це вже великий успіх. Саме про нього він і думав, коли проходив з Авґустом повз спортивний центр «Цинкенсдамм». А що, як другого разу він найме для хлопця няньку і тоді, можливо… Хто те знає!

Неподалік загавкав собака, а позаду закричала жінка — відразу й не розбереш, чи то з обурення, чи з радості. Балдер дивився в бік вулиці Горнсґатан і перехрестя, де хотів зловити таксі чи сісти в метро, щоб доїхати до Слуссену. У повітрі запахло дощем. Коли вони дійшли до переходу, загорілося червоне світло, а на другому боці вулиці зупинився обшарпаний чоловік років сорока, що видався Балдерові якимсь знайомим. Саме тієї миті Балдер узяв Авґуста за руку.

Він тільки хотів пересвідчитися, що його син залишився на тротуарі, а тоді відчув, як рука в Авґуста напружилася, наче хлопчик на щось сильно зреагував. Його погляд став зосередженим, а очі ясними, ніби з них чарівним чином спливла полуда. Тепер, замість того щоб зорити всередину себе, у власний складний внутрішній світ, Авґуст дивився на перехід і перехрестя, помітивши в них щось глибинне й важливе, чого інші вгледіти не могли, тож Франс вирішив не звертати уваги на спалахнуле зелене світло.

Він дозволив своєму синові просто стояти й спостерігати за тим, що відбувається. Не знати чому чоловіка охопили сильні емоції, і він зчудувався. Зрештою, це ж був тільки погляд, до того ж не надто усвідомлений і зовсім безрадісний. Проте саме він підняв з глибин Франсової пам’яті щось дуже далеке, напівсонне й майже забуте. І тоді вперше в житті Балдер сповнився надією.

Розділ 2

Мікаел Блумквіст поспав лише кілька годин, а все через те, що допізна читав детективний роман Елізабет Джордж. Це було не надто розумно з його боку, бо зранку гуру журналістики з «Сернер медія» Уве Левін мав представити «Міленіуму» свою програму стратегії розвитку, тож Блумквістові годилося б прийти на цю зустріч відпочилим і готовим до бою.

Але йому зовсім не бажалося бути розважливим. Згнітивши серце він устав і заварив собі незвично міцне капучино в «Jura Impressa Х7» — кавоварці, що її якось доставили йому додому з запискою: «Ти сказав би, що я все одно не знаю, як нею користуватися». Тепер вона стояла на кухні, ніби пам’ятник кращим часам, а з людиною, що її надіслала, він уже не мав ніяких контактів.

Останніми днями він майже не працював. Минулими вихідними він навіть міркував собі, чи не почати йому робити щось нове, геть інше, ніж досі, а це досить радикальна ідея для такого чоловіка, як Мікаел Блумквіст. «Міленіум» був його пристрастю. Чимало найкращих і найдраматичніших подій його життя були пов’язані з журналом. Та ніщо не триває вічно, навіть любов до «Міленіуму». До того ж нині були не надто хороші часи для власників журналів, що спеціалізувалися на журналістських розслідуваннях. Усі амбітні публікації доводилося знекровлювати, і він не міг позбутися думки, що його бачення «Міленіуму», можливо, красиве і якоюсь мірою правильне, зовсім необов’язково допомагало виживати журналові. Він зайшов до вітальні, попиваючи каву, і поглянув на бухту Риддарф’єрден. Там був досить сильний шторм.

Бабине літо, що дозволяло міським кафе й ресторанам працювати ще в жовтні просто неба, скінчилося, і на зміну йому прийшла препаскудна погода з потужними поривами вітру й зливами. Люди тепер швидко пересувалися вулицями, зігнувшись у дугу. Усі вихідні Блумквіст просидів удома. Щоправда, не тільки через погоду. Він планував вишуканий реванш, але все пішло внівець — ні тим, ні іншим Мікаел не був схожий сам на себе.

Він не вважався за слабака чи аутсайдера і, на відміну від багатьох інших видатних шведських медійників, не страждав на завищену самооцінку, тож його гонор не потребував постійного підживлення й підтвердження заслуг. З другого боку, останні кілька років видалися непростими. Не збігло й місяця, як фінансовий журналіст Вільям Борґ опублікував у часописі «Ділове життя», що належав «Сернерові», статтю під заголовком «Доба Мікаела Блумквіста минула».

Стаття мала неабияку популярність, отже Блумквістові позиції були ще досить сильні. Ніхто б не сказав, що публікація вирізнялася вдалим стилем чи оригінальністю. Від неї можна було б легко відмахнутися, як від чергового нападу заздрісного колеги. Та з якихось причин — уже й ніхто не пам’ятав, чому саме, — ця вся історія набула резонансу. Спочатку все видавалось енергійною дискусією про журналістику. Однак згодом полеміка почала виходити за ці межі. І хоч поважні ЗМІ лишились осторонь цієї теми, в соціальні мережі виливалися потоки бруду й осуду. На Блумквіста зводили пеню не тільки фінансові журналісти й представники ділових кіл, що мали причини накинутися на ворога саме тепер, коли він тимчасово ослаб, а й молоді журналісти, які сподівалися таким чином здобути собі ім’я. Вони зауважували, що Мікаел не користувався ні «Твіттером», ні «Фейсбуком» — очевидна ознака реліктового мислення. Тож так його й варто розглядати — як релікт минулої епохи, коли люди могли дозволити собі працювати, порпаючись у всіляких стосах паперів. Часом люди просто для розваги створювали потішні гештеги на зразок inblomkvistsday. Це все було, по суті, купа дурниць, які Блумквіста мало обходили, — принаймні він сам себе в тому переконував.

Але, щиро кажучи, з часів справи Залаченка «Міленіум» не опублікував жодного голосного матеріалу, тож журнал справді зазнав кризи. Наклад ще й досі був непоганий — двадцять одна тисяча передплатників. Та прибутки з реклами різко зменшилися, додаткових надходжень від успішних книжок більше не було. А що одна зі співвласниць журналу Гаррієт Ванґер більше не бажала вкладати своїх коштів, то рада директорів, наперекір Блумквістові, дозволила норвезькій медійній імперії «Сернер» придбати тридцять відсотків акцій. Це не було диво, як уявлялося на перший погляд. «Сернер» видавав щотижневі журнали й вечірні газети, володів великим сайтом знайомств, двома платними телевізійними каналами, а також футбольною командою, що грала в найвищому дивізіоні Норвегії, тож, за логікою, бачилося, не мав нічого спільного з таким журналом, як «Міленіум».

Однак представники «Сернеру», особливо керівник відділу публіцистики Уве Левін, запевнили, що їхня компанія потребує престижного видання, що геть усе керівництво захоплюється «Міленіумом» і неабияк прагне, щоб журнал і надалі лишався такий, як і раніше. «Ми тут не для того, щоб заробляти гроші, — сказав Левін. — Ми хочемо робити якусь важливу справу». І він відразу подбав про істотні фінансові вливання в журнал.

Спочатку «Сернер» ніяк не втручався в редакційну політику журналу. Усе було, як зазвичай, хіба що з трохи кращим фінансуванням. Нове відчуття надії огорнуло працівників редакції, і навіть Блумквіст почав був думати, що тепер він зможе з головою поринути в журналістику, замість того щоб увесь час журитися фінансами. Але згодом, приблизно одночасно з початком кампанії проти нього, його вже не полишала підозра, що «Сернер» скористався з ситуації: тон їхніх взаємин змінився, з’явилися перші ознаки тиску з боку концерну.

Левін підтвердив, що журнал і надалі друкуватиме серйозні розслідування, збереже літературний стиль викладу, соціальний запал і таке інше. Але зовсім необов’язково всі статті присвячувати порушенням у фінансовій сфері, кривосуддю й політичним скандалам. Він сказав, що про вищий світ — про зірок та прем’єри — також можна робити блискучі публікації, після чого заходився з захватом розповідати про «Веніті фейр» і «Есквайр» у США, про Ґея Теліза і його класичну статтю «Френк Сінатра застудився», а ще про Нормана Мейлера, Трумена Капоте, Тома Вулфа і ще бозна про кого.

Тоді Блумквіст, по суті, не мав що заперечити. Він і сам лише якісь півроку тому написав довгу статтю про індустрію папараці і, якби міг знайти потрібний ракурс, погодився б написати про будь-яку незначну персону. Ба більше, Мікаел завжди казав, що на хорошу публікацію впливає не сама тема, а ставлення до неї репортера. І він так спротивився тому, що відчув між рядків, зрозумівши: це початок тривалого втручання, тож незабаром ставлення «Сернеру» до «Міленіуму» буде таким самим, як і до всякого іншого журналу, — видання змінюватимуть на власний розсуд, аж поки воно стане прибутковим, хоч і безбарвним.

І от у п’ятницю по обіді, коли він почув, що Левін найняв консультанта й замовив йому кілька споживчих досліджень, що мали бути готові на понеділок, Блумквіст просто пішов додому. Довго він, сидячи за столом чи лежачи в ліжку, компонував у своїй голові не одну палку промову про те, чому «Міленіум» мав додержуватися своєї концепції: у передмістях відбуваються масові заворушення; до парламенту пройшла відверто расистська партія; нетерпимість зростає; фашизм зміцнює свої позиції; повсюди безхатьки й жебраки. Швеція багато в чому стала ганебною країною. Він знайшов чимало чудових, піднесених слів і зажив у своїх мріях кілька неймовірних тріумфів, виголосивши так багато влучних і незаперечних істин, що вся редакція журналу й навіть увесь «Сернер» прийшли до тями, визнали свої помилки і, як один, вирішили піти за ним.

Та, почавши знову мислити розважливо, він зрозумів, якими малозначущими є ті всі фрази, коли ніхто не вірить у них з економічного погляду. Як то кажуть, money talks, bullshit walks. Спершу грошва — тоді слова. Насамперед журнал має стати самооплатним, а вже тоді можна змінювати світ. Це підказало Блумквістові тему для доброї журнальної статті. Перспектива великого викриття змогла б пробудити в його редакційної команди впевненість у своїх силах і змусити їх усіх начхати на Левінові дослідження та прогнози.

Коли Блумквіст опублікував сенсаційну бомбу про змову в шведському уряді, що захищав Залаченка, то обернувся на такий собі новинний магніт. Щодня йому надходила інформація про певні порушення й тіньові оборудки. Правду кажучи, здебільшого то були пустопорожні дурниці. Лише вряди-годи траплялися справді дивовижні історії. Часом і в чомусь повсякденному, як от у звичайнісінькій справі зі страхуванням чи банальному повідомленні про зниклого безвісти, ховається щось важливе. Ніколи не можна сказати напевно. Треба все методично вивчати, дивитися на справу неупереджено, тож у суботу вранці Блумквіст сів зі своїм ноутбуком і записниками й почав переглядати весь наявний матеріал.

Він пропрацював до п’ятої години пополудні й знайшов дещо цікаве. Років десять тому, либонь, це його захопило б, але тепер не викликало ніякого ентузіазму. То була класична проблема, і вже хто-хто, а він про неї добре знав. Після кількох десятиліть у професії більшість тем видаються знайомими, і хоч розум тобі підказує, що якийсь матеріал добрий, це все одно не бере тебе за серце. А коли по даху заперіщила шквальна злива, Мікаел зовсім перестав працювати й повернувся до Елізабет Джордж.

Блумквіст переконав себе, що це було не просто бажання втекти від дійсності. Іноді найкращі ідеї навертаються на думку, коли увага захоплена чимось іншим. Шматочки пазла в цей час можуть несподівано самі впасти на свої місця. Але нічого конструктивнішого, ніж лежати й читати хороші книжки, він так і не вигадав. До ранку понеділка, коли занегодилося ще більше, Блумквіст проковтнув один детективний роман Джордж цілком і другий до половини, а на додачу ще три давнішні числа журналу «Нью-Йоркер», що давно захаращували його приліжковий столик.

І от Мікаел Блумквіст, сидячи на дивані у вітальні з чашкою капучино, споглядав бурю. Він відчував у тілі виснаження й млявість, аж раптом різко схопився на ноги, — так, ніби враз вирішив опанувати себе й почати щось робити, — узув черевики, одягнув зимове пальто й вийшов з дому. На вулиці було достобіса неприємно.

Сильний крижаний поривчастий вітер з дощем діймав його до кісток, і він поспішив у бік Горнсґатану, що на вигляд був незвично сірим. Весь Седермалм, здавалося, позбувся своїх барв. Жоден бодай малюсенький яскравий осінній листочок не кружляв у повітрі. Схиливши голову й схрестивши руки на грудях, Блумквіст пройшов повз храм Марії Маґдалини до Слуссену, а тоді звернув праворуч на Ґетгатсбаккен і, як завжди, прошмигнувши між бутиком «Монкі» й пабом «Індиго», піднявся на четвертий поверх, де просто над офісом «Грінпісу» містилася редакція журналу. Дійшовши до дверей, він почув якийсь гамір.

Усередині було незвично людно. Крім колективу редакції, тут були головні позаштатні працівники й троє людей із «Сернеру» — двоє консультантів і Левін, який з такої нагоди одягнувся менш формально. Він уже не був схожий на керівника й поводився простіше, підчепивши кілька нових висловів, зокрема запанібратське «’доров».

— ’Доров, Мікке, як воно?

— Це залежить від тебе, — сказав Блумквіст, не бажаючи здаватися непривітним.

Але Мікаел помітив, що це було сприйняте як оголошення війни, тож, сухо кивнувши, він пройшов далі й сів на один зі стільців, розставлених у редакції так, як у невеликих лекторіях.

Уве Левін прокашлявся й нервово поглянув на Блумквіста. Відомий репортер, що видавався у дверях таким завоїстим, був тепер чемно зацікавлений в усьому й не виявляв ніякого бажання заходити в суперечку. Левін, одначе, ніяк не міг заспокоїтися. Колись вони з Блумквістом разом тимчасово працювали в газеті «Експрессен». Писали переважно коротенькі замітки й цілу купу всякого мотлоху. Але потім у пабі мріяли про солідні сенсаційні публікації, годинами базікаючи про те, що ніколи не вдовольнятимуться чимось дрібним і буденним, а завжди доскіпуватимуться до правди. Вони були молоді шанолюби, що прагли всього й одразу. Деколи Уве сумував за тими часами — не за платнею, звісно ж, і не за роботою, і навіть не за гулянками в барах з дівчатами, — ні, він сумував за мріями й енергійністю. Іноді Левін бідкався, що більше не відчуває шаленого бажання змінити суспільство та журналістику й писати так, щоб увесь світ завмирав, а можновладці зіщулювалися. Тож навіть такий відчайдух, як він, чудувався: «Куди зникли мрії?»

Мікке Блумквіст, певна річ, утілив у життя кожну з цих мрій. І не тільки тому, що був автор кількох гучних викривальних статей останніх часів. Просто він писав з тією пристрастю й силою, про які вони вдвох колись фантазували. Блумквіст ніколи не плазував перед урядовцями й не зраджував своїх ідеалів, тоді як сам Уве… Звичайно, але ж успішної кар’єри досяг саме він, чи не так? Левін заробляв тепер разів у десять більше, ніж Блумквіст, і це його неабияк радувало. І що тому Блумквістові дали його сенсаційні викриття, коли він не може собі купити нічого кращого за маленьку хатинку на острові Сандгамн? Боже милостивий! Що та халупа проти його, Левінового, нового будинку в Каннах! Ніщо! Ні, правильний життєвий шлях обрав саме він, Уве Левін.

Замість того щоб гнути спину в різних щоденних газетах, Левін почав працювати в «Сернері» медійним аналітиком, зумівши з часом зав’язати особисті стосунки з самим Гоконом Сернером. Ось що перевернуло його життя й зробило багатим. Тепер під його орудою перебували кілька великих видавництв та каналів, і це його дуже тішило. Він любив владу, гроші й усе з цим пов’язане, але часом усвідомлював, що мріє ще про щось інше, в малих дозах, звичайно, та все ж таки. Уве хотілося, щоб його вважали за видатного публіциста, як Блумквіста, і, либонь, саме тому він так наполягав на купівлі частки «Міленіуму». Сорока на хвості принесла чутку, що журнал переживає не найкращі часи і що головна редакторка Еріка Берґер, в яку Уве завжди був таємно закоханий, хоче зберегти на посадах двох нещодавно взятих працівників — Софі Мелкер та Еміля Ґрандена, а без свіжих інвестицій це неможливо.

Отож Левін угледів несподівану можливість купити одне з найпрестижніших видань Швеції. Проте керівництво «Сернеру», м’яко кажучи, не виявляло особливого ентузіазму з цього приводу. Навпаки, люди почали шепотітися, що «Міленіум» старомодний, схильний до лівацької орієнтації й має тенденцію конфліктувати з важливими рекламодавцями та бізнесовими партнерами. Цей задум зійшов би нанівець, якби Левін не почав усіх пристрасно переконувати. Уве стверджував, що інвестування в «Міленіум» треба розглядати в ширшому контексті: незначні вкладення не дадуть їм величезних прибутків, натомість вони матимуть щось набагато більше — довіру. Тепер, після всіх скорочень і кровопускань, репутація «Сернеру» точно не була його головним активом. Купівля «Міленіуму» стала б видимою ознакою того, що концерн так чи інакше цікавиться журналістикою і дбає про свободу слова, навіть якщо це й неправда. Правління «Сернеру» могло пристати на такий тактичний хід, тож Левін домігся свого. Досить довго ситуація здавалася виграшною для всіх сторін.

«Сернер» здобув хорошу рекламу, а «Міленіум» зберіг свій штат, діставши ще й змогу зосередитися на тому, на чому редакція зналася найкраще, — на ретельно підготованих, добре написаних репортажах. Сам Левін сяяв, як сонце, і навіть узяв участь в дебатах у Журналістському клубі, де, як завжди, скромно оголосив: «Я вірю в цю добропорядну справу. Я завжди боровся за журналістські розслідування».

Але потім… Він не схотів про це думати. Спочатку він не надто журився кампанією проти Блумквіста. Відколи його колишній колега злетів на медійний небосхил, Левін потайки радів, що з Мікаела раз по раз глумилися в засобах масової інформації. Тепер, одначе, його зловтіха тривала недовго. Молодий Сернерів син Торвалд довідався про веремію в соціальних мережах і роздмухав з того казна-що. Узагалі він був з тієї породи людей, яким нема ніякого діла до журналістів. Та він любив владу, а отже, й інтриги. І от саме в цій ситуації він побачив для себе можливість здобути кілька балів або ж просто заткнути за пояс старших членів правління. Торвалд досить швидко змусив виконавчого директора Стіґа Шмідта, який донедавна не мав часу на такі дрібниці, заявити, що про жодний привілей для «Міленіуму» не може бути й мови, що їм, як і всім іншим компаніям концерну, доведеться призвичаюватися до нових часів.

Левін, устигнувши врочисто пообіцяти Еріці Берґер не втручатись у редакційну політику видання, хіба тільки як друг і радник, раптом відчув, що його руки зв’язані, і був змушений грати в складну приховану гру. Він щосили поривався запалити Еріку, Малін і Крістера ідеєю робити журнал по-новому, так і не спромігшись, правда, чітко сформулювати, що саме має на увазі. Хоч це й не дивно, бо вигадане в паніці рідко коли набирає конкретних форм. Одне було зрозуміло — «Міленіум» має омолодитися й стати комерційно успішнішим.

Уве, певна річ, весь час повторював, що не може бути й мови про відступ від духу журналу та зміну його зухвало-загонистої позиції, хоч, правду кажучи, і сам не вірив у свої слова. Він лише знав, що керівництво зрадіє, коли в журналі побільшає гламуру й поменшає великих розслідувань в економічній сфері, адже саме вони можуть дратувати рекламодавців і створювати для правління ворогів. Хоч Еріці, звісно ж, він не прохопився про це й словом.

Левін прагнув уникнути зайвих конфліктів, тож на зустріч з колективом редакції одягнувся буденніше, ніж зазвичай. Він не хотів нікого провокувати своїми блискучими костюмами й краватками, дарма що в головному офісі це вже було, як кажуть французи, de rigueur.[1] Натомість він обрав джинси, білу сорочку й темно-синій светр із трикутним викотом, навіть не з кашміру. Його довге кучеряве волосся — ознака хитромудрої бунтарської вдачі — було тепер зібране у хвіст, як у найстильніших тележурналістів. А найголовніше — свою промову він розпочав щонайсмиреннішим тоном, як його й навчали на всяких курсах менеджменту.

— Усім привіт! Що за бридка погода! Я вже казав багато разів, але залюбки повторю ще: ми в «Сернері» невимовно пишаємося тим, що причетні до вашої діяльності, а для мене особисто це навіть щось більше за гордощі. Участь у створенні таких журналів, як «Міленіум», надає моїй роботі значущості. Це нагадує мені, чому я взагалі пішов у цю професію. Пам’ятаєш, Мікке, як ми сиділи в барі при Оперному театрі й мріяли про те, чого досягнемо разом? Хоч тверезішими ми від цього не ставали, ха-ха!

Блумквіст і знаку не подавав, що пам’ятає. Однак Левіна це не збило з пантелику.

— Не турбуйтеся, я не збираюся скиглити за давніми часами. На це немає жодної причини, — вів далі Уве. — Хоч тоді грошей у нашій галузі оберталося значно більше. Якщо десь у невеличкому глухому містечку траплялося звичайнісіньке вбивство, ми винаймали гелікоптер, бронювали цілий поверх у найшикарнішому готелі й замовляли шампанське для вечірки. Знаєте, збираючись у свою першу закордонну подорож, я запитав журналіста-міжнародника Улфа Нілсона про обмінний курс німецької марки. «Гадки не маю, — відповів він. — Я собі встановлюю власний курс». Ха-ха! Тож у ті часи ми роздували наші відрядні рахунки, як собі хотіли, пам’ятаєш, Мікке? Мабуть, саме тоді ми були найкреативнішими. Уся наша робота полягала в тому, щоб нашвидкуруч писати статейки, однак це не заважало нам розпродувати весь наклад. Та відтоді багато чого змінилося — і ми всі знаємо це. Конкуренція тепер запекла, і заробляти гроші на журналістиці не так і просто. Навіть найкращій редакції Швеції, як ваша. Отож сьогодні я хотів би трохи погомоніти про виклики майбутнього. Я навіть і думки не припускаю, що можу вас чогось навчити. Просто я хочу дати вам трохи матеріалу для обговорення. Ми в «Сернері» замовили кілька досліджень щодо ваших читачів і суспільного погляду на «Міленіум». Результати деяких з них можуть вас трохи налякати. Але, замість засмучуватися, ви маєте сприйняти це як виклик, пам’ятаючи, що навколо відбуваються божевільні зміни.

Левін зробив паузу, думаючи, що вислів «божевільні зміни» не варто було говорити, бо так він наче намагався видаватися надто розкутим і молодявим, та й узагалі годі розтікатися мислію по древу й весь час жартувати. Як сказав би Гокон Сернер, у журналістів з малою зарплатою почуття гумору теж невелике. «Ба ні, — вирішив Уве, — я з усім упораюсь. Я перетягну їх на свій бік!»

Блумквіст перестав слухати десь після того, як Левін почав пояснювати, що всі вони мають подумати про дигітальну зрілість, і тому пропустив повз вуха слова, що молоде покоління не знає ні про «Міленіум», ні про Мікаела Блумквіста. На жаль, це була саме та мить, коли він вирішив, що з нього досить, і вийшов випити кави в редакційну кухню, тож не мав найменшого уявлення про те, що норвезький консультант Арон Улман голосно, щоб усі почули, сказав:

— Сумно. Невже він так злякався, що його забудуть?

Та насправді тоді це хвилювало Блумквіста найменше. Його розлютило, що Левін вважав, ніби їх можуть урятувати ці всі споживацькі опитування. Не на клятих дослідженнях ринку заснували журнал, а на пристрасті й запалі. «Міленіум» досяг успіху, бо був вірний курсові, який уважав за правильний і значущий, а не тому, що намагався вгадати, куди дме вітер. Мікаел просто стояв на кухні, міркуючи, скільки мине часу, перш ніж до нього вийде Еріка.

Відповідь не забарилася. Дві хвилини. По тому, як цокали її підбори, Мікаел намагався визначити, чи сильно вона розгнівалася. Однак, ставши біля нього, Еріка тільки зажурено всміхнулася.

— Як ти? — спитала вона.

— Просто несила це слухати.

— Ти розумієш, що людям неймовірно незручно, коли ти так поводишся?

— Розумію.

— Гадаю, ти розумієш також, що «Сернер» не може нічого зробити без нашої згоди. Ми й досі все контролюємо.

— Чорта лисого ми контролюємо. Ми їхні заручники, Ріккі! Хіба ти цього не розумієш? Якщо ми їх не послухаємося, вони відмовлять нам у допомозі, і тоді ми опинимось у справжній дупі, — сказав він голосно й сердито, а коли Еріка, цитьнувши на нього, похитала головою, додав стиха: — Вибач. Я поводжуся як розпещене дитя. Я — додому. Мені треба подумати.

— Ти працюєш усе менше й менше.

— Ну, в мене є ще невикористані відгули за понаднормову роботу. Вважаймо, що тепер я ними користуюся.

— Нехай так. Зайти до тебе ввечері?

— Не знаю. Справді, я не знаю, Еріко, — сказав він і, покинувши редакцію, вийшов на Гетґатсбаккен.

Пронизливий вітер і крижаний дощ ударили Мікаелові в лице. Блумквіст ішов, клянучи все на світі. Проминаючи книгарню, він на мить задумався, чи не заскочити туди й не купити ще один англійський детектив, щоб на якийсь час забути про все на світі. Натомість Блумквіст звернув на Санкт-Паулсґатан. Коли він порівнявся з суші-рестораном, у нього задзвонив мобільник. Мікаел був упевнений, що то Еріка. Але на екрані телефона висвічувалося ім’я його дочки Пернілли. Було очевидно, що вона обрала не найвдаліший час для спілкування з батьком, а той уже почав докоряти собі, що надто мало для неї робить.

— Привіт, дорогенька, — озвався Мікаел.

— Що це за шум?

— Вітер і дощ, певно.

— Окей, окей, я швидко. Я вступила на письменницькі курси в Біскопс-Арне.

— То тепер ти хочеш писати, — промовив він надто різким, майже саркастичним тоном, і це з усякого погляду було несправедливо.

Йому б годилося просто привітати її, побажавши удачі, проте Пернілла так багато років металася між дивними християнськими сектами, вивчала то одне, то друге, не довівши нічого до пуття. Тож, коли вона заявила про нову зміну в своєму житі, він відчув лише безсилля.

— Це не надто схоже на вигук радості.

— Sorry,[2] Пернілло. Я сьогодні не в гуморі.

— А ти колись буваєш у гуморі?

— Просто я не впевнений, що письменство — гарна ідея, беручи до уваги те, в якому стані тепер ця галузь. Мені дуже хочеться, щоб ти знайшла собі щось справді годяще.

— Я не маю наміру віддаватися нудній журналістиці, як ти.

— Ну, а як ти збираєшся писати?

— По-справжньому.

— Окей, — сказав Мікаел, не допитуючись, що саме вона має на увазі. — Тобі вистачає грошей?

— Я підробляю у «Вейнз коффі».

— Не хочеш прийти сьогодні повечеряти? Ми б усе обговорили.

— Нема часу, тату. Я просто хотіла, щоб ти знав новину, — сказала вона й закінчила розмову.

Мікаел спробував був знайти щось позитивне в доччиному ентузіазмі, але марно. Через це йому стало ще гірше на душі. Поквапом минувши майдан Маріяторґет і вулицю Горнсґатан, він дістався своєї квартири на Беллмансґатані.

Здавалося, він тільки-но звідси вийшов. У нього виникло дивне відчуття, ніби віднині він більше не має роботи і тепер стоїть на межі нової форми існування, де не треба гарувати і є бездонне море часу. Блумквіст ненадовго задумався, чи не прибрати йому в квартирі. Усюди валялися журнали, книжки й одяг. Однак замість цього він узяв з холодильника дві пляшки пива «Пілзнер урквел» і всівся на дивані у вітальні, щоб обміркувати все на тверезу голову, якщо взагалі можна міркувати тверезо, хильнувши трохи пива. Що ж йому робити?

Блумквіст не мав жодної ідеї і, либонь, найбільше тривожився через те, що втратив бажання боротися. Навпаки, він ніби примирився з тим, що «Міленіум» вислизає зі сфери його інтересів. «Чи не час почати нову справу?» — питав він себе. Це, звичайно ж, була б зрада щодо Еріки й інших. Та чи здатен він керувати журналом, що живе з самої реклами й передплати? Ану ж він розкриється краще деінде?

Навіть таким гігантам, як великі ранкові газети, сьогодні доводиться скрутно, і єдине місце, де є ресурси й гроші на журналістські розслідування, — громадські ЗМІ: «Екот»[3] чи Шведське телебачення… зрештою, чом би й ні? Мікаел згадав Кайсу Окерстам — вельми привабливу жінку, з якою він час від часу зустрічався, щоб хильнути по чарочці-другій. Кайса завідувала телевізійною програмою, присвяченою розслідуванням, і вже не перший рік намагалася перенадити його до себе. Однак Мікаела ніколи не цікавила її пропозиція, попри запевнення в усебічній підтримці й цілковитій свободі творчості.

«Міленіум» був йому за дім, тут жила його душа. Але нині… після того всього болота, якби Кайса запропонувала знову, він, мабуть, погодився б. У своїй професії Блумквіст робив багато чого, проте не на телебаченні — там він лише брав участь у сотнях дискусій і ранкових зустрічей. Може, робота в телепрограмі журналістських розслідувань запалила б його з новою силою…

Задзвонив мобільний телефон, і на мить Блумквіст зрадів. Незалежно від того, Еріка це чи Пернілла, він пообіцяв собі, що розмовлятиме дружньо й справді слухатиме. Та номер не висвітився, і це його дещо насторожило.

— Це Мікаел Блумквіст? — запитав молодий голос.

— Так, — відповів Мікаел.

— Ми можемо поговорити?

— Якщо спершу назветеся.

— Мене звуть Лінус Брандел.

— Окей, Лінусе, що тобі треба?

— Я маю для тебе історію.

— Слухаю!

— Розкажу, якщо спустишся вниз, дійдеш до паба «Бішопс армс» і зустрінешся зі мною.

Блумквіст був роздратований: цей Лінус Брандел не лише дозволяє собі розмовляти з ним владним тоном, а ще й приперся в його район.

— Гадаю, досить і телефонної розмови.

— Таке не варто обговорювати відкрито.

— Лінусе, чого це розмова з тобою завдає мені такої нудьги, га?

— Може, ти мав поганий день.

— День таки видався поганий, це вже точно.

— Ну от… Спускайся в «Бішоп», я пригощу тебе пивом і розповім щось надзвичайне.

Найбільше Блумквістові хотілося гарикнути: «Годі мені наказувати!» Однак, сам не знаючи чому, — либонь, через те, що в нього не було кращого діла, ніж сидіти у квартирі й думати про своє майбутнє, — він сказав:

— За своє пиво я плачу сам… Ну, добре, прийду.

— Мудро.

— Але, Лінусе…

— Так?

— …якщо ти почнеш довго й нудно розповідати мені про всякі дикі теорії змови, про те, що Елвіс живий і що тобі відомо, хто стріляв в Улофа Палме, то я зразу піду додому.

— Fair enough,[4] — відказав Брандел.

Розділ 3

Ганна Балдер стояла на кухні своєї квартири на Торсґатані і курила «Кемел» без фільтра. На ній був голубий домашній халат і зношені сірі капці. Вона мала красиве густе волосся й зовнішню привабу, проте видавалася досить виснаженою. Губа в неї розпухла, а чималенький шар макіяжу навколо очей був накладений не лише з естетичних міркувань. Ганні Балдер знову добряче нагоріло.

Було б неправильно сказати, що вона до цього звикла. Ніхто не звикає до таких знущань. Але це зробилося частиною її життя, і тепер вона навряд чи пам’ятає ту веселу особу, якою колись була. Страх став невідривною частиною її істоти, а віднедавна вона почала курити по шістдесят сигарет на день і вживати транквілізатори.

У вітальні бридко лаявся Лассе Вестман, і Ганну це зовсім не дивувало. Вона вже зрозуміла, що він шкодував про щедрий жест у Франсів бік. Власне кажучи, для неї від самого початку то була загадка. Вестман покладався на гроші, які Балдер надсилав для Авґуста. Довгий час він жив саме з них і частенько примушував Ганну писати брехливі листи про непередбачені витрати на викладача чи на реабілітацію, чого, звісно, насправді не було. Ось чому їй здалося таким дивним, що Лассе дозволив Балдерові забрати хлопчика.

Глибоко в душі Ганна знала відповідь. То була своєрідна зарозумілість, спричинена алкоголем. А обіцяна роль у новому детективному серіалі на четвертому телевізійному каналі додала Вестманові ще більшої впевненості. Та насамперед — Авґуст. Лассе вважав хлопчика за огидного й підозріливого, хоч Ганна ніяк не могла збагнути чому. Як хтось може ненавидіти Авґуста?

Він просто сидів на підлозі зі своїми пазлами й нікого не чіпав. Хіба тільки мав чудний, усепроникливий погляд, що викликав у людей усмішку, і вони зазвичай казали, що хлопчик, либонь, має глибокий внутрішній світ. Та Вестман від того чомусь завжди дратувався.

— Господи, Ганно! Він дивиться просто крізь мене, — часом викрикував він.

— Але ж ти кажеш, що він ідіот.

— Він справді ідіот, та в ньому все одно є щось небезпечне. Гадаю, він щось замишляє проти мене.

Це була, звісно ж, нісенітниця. Авґуст ніколи не дивився ні на Вестмана, ні на кого іншого, тож нікому, мабуть, і не мислив лиха. Зовнішній світ йому тільки заважав, і хлопчик був щасливий у своїй шкаралупі. Проте Вестман, напиваючись до зеленого змія, вважав, що хлопчик планував якусь помсту, — оце й була справжня причина, чому він відпустив Авґуста, дозволивши грошам вислизнути з їхнього життя. Які дурниці! Принаймні отак це собі пояснювала Ганна. Але тепер, коли вона стояла біля раковини й курила так напружено та знервовано, що аж тютюн потрапляв на язик, їй подумалося: а може, щось у цьому все ж було? Може, Авґуст таки ненавидів Вестмана? Може, він хотів покарати його за всі побої, а може, — Ганна заплющила очі й прикусила губу, — хлопчик ненавидів і її?

Така самозневага з’явилася в неї відтоді, як вечорами її почала охоплювати нестерпна туга, і вона запитувала себе, чи не нашкодили вони з Вестманом Авґустові. «Я поганка», — пробурмотіла Ганна, і саме цієї миті Лассе їй щось крикнув. Жінка не розчула.

— Що? — перепитала вона.

— Де, в біса, судова постанова про опіку?

— Нащо вона тобі?

— Я доведу, що він не має права держати його при собі.

— Ти ж оце тільки радів, що позбувся його.

— Я був п’яний і дурний.

— А тепер раптом протверезів і порозумнішав?

— Ще б пак! — наближаючись до неї, просичав він, сердитий і водночас сповнений рішучості.

Ганна знову заплющила очі й утисячне замислилася, чому все пішло шкереберть.

Франс Балдер більше не скидався на того чепурного службовця, що приходив до колишньої дружини. Тепер волосся в нього стояло дибки, а верхня губа поблискувала від поту. Минуло щонайменше три дні, відколи він востаннє голився і брав душ. Попри щире бажання бути повноцінним татом і напружений багатонадійний момент на Горнсґатані, він знову сидів, глибоко поринувши у власні думки, і таку його поведінку можна було помилково сприйняти за злість.

Він скреготав зубами. Уже кілька годин, як весь світ і буря за вікном перестали для нього існувати, тож він навіть не помічав, що відбувалося коло його ніг, — не помічав маленьких незграбних рухів, ніби між його ногами скрадався кіт чи інша тваринка. Лише по якійсь годині до нього дійшло: то був Авґуст. Хлопчик повзав під столом, і Балдер каламутно глянув на нього, наче потік програмних кодів і досі застеляв йому очі.

— Ну, що тепер?

Авґуст звів на нього свої ясні благальні очі.

— Що? — перепитав Балдер. — Що?

Аж тут сталося диво. Хлопчик підняв з підлоги аркуш паперу, густо списаний квантовими алгоритмами, і почав збуджено водити по ньому рукою. Туди-сюди. На мить Франсові здалося, що в хлопчика от-от станеться ще один напад. Ба ні, Авґуст удавав, ніби пише. Балдер напружився всім тілом, знову пригадавши щось важливе й далеке. Його огорнуло те саме відчуття, що й на Горнсґатані. Однак цього разу він усе зрозумів.

Йому спало на пам’ять власне дитинство, коли цифри й рівняння були важливішими за життя. Він піднісся духом і раптом вигукнув:

— Ти хочеш порахувати, так? Ну, звичайно, порахувати!

Після цього Франс кинувся по ручки та лінійований папір формату А4. Поклавши все на підлогу перед Авґустом, він записав найпростішу серію чисел, що спала йому на думку, — послідовність Фібоначчі, де кожне число — сума двох попередніх: 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, — і залишив місце для наступного числа — 34. Але тут йому здалося, що це занадто легко, тож він написав ще й геометричну послідовність 2, 6, 18, 54, де кожне число було втричі більше від попереднього, і тому далі мало б іти 162. На його думку, щоб розв’язати таке завдання, обдарованій дитині не потрібні особливі підготовчі знання. Балдер уже намріяв собі, що хлопчик не має ніяких вад розвитку і, найімовірніше, становить поліпшену копію його самого. Він-бо й сам пізно почав говорити та контактувати з іншими, хоч математичні зв’язки розумів ще до того, як вимовив своє перше слово.

Франс довго сидів біля хлопчика й чекав. Проте нічого не відбувалося. Авґуст просто дивився на числа своїм скляним поглядом. Зрештою Балдер залишив його на самоті, піднявся нагору, випив трохи газованої води й улаштувався за кухонним столом, щоб знову взятися до роботи. Але ніяк не міг сконцентруватися, тож почав гортати найновіший номер журналу «Нью саєнтист». Десь за півгодини він спустився вниз до Авґуста, що, здавалося, нерухомо сидів навпочіпки. Аж раптом Балдер помітив цікавинку.

А за хвилю йому подумалося, що перед ним щось цілком незбагненне.

У пивниці «Бішопс армс» відвідувачів було не гурт. Погода не надто заохочувала людей виходити з дому, навіть у місцевий паб. Хай там як, та Мікаела там зустріли криками й сміхом, а якийсь хрипкий голос загорланив:

— Калле Блумквіст!

То був чоловік з червоним пухлим обличчям, кучмою на голові й вишуканими вусами, що його Мікаел не раз бачив у своєму кварталі. Здається, його звали Арне. Цей Арне з годинниковою точністю щодня прибував у паб о другій по обіді, але сьогодні, очевидно, з’явився тут раніше, ніж зазвичай, і разом з трьома почарківцями примостився за столиком ліворуч від шинквасу.

— Мікаел Блумквіст, — усміхаючись виправив його Мікаел.

Арне і його товариші зареготали, наче Блумквістове справжнє ім’я було найкумеднішим з того, що їм коли-будь доводилося чути.

— Готуєш якусь сенсацію? — спитав Арне.

— Та от розмірковую, чи не витягти на світ Божий темні справи паба «Бішопс армс».

— Думаєш, Швеція вже готова до такої історії?

— Певно, ще ні.

Насправді Блумквістові подобалося це товариство. І не тому, що його розмова з ними обмежувалася такими от пустопорожніми фразами й жартиками. Просто ці чоловіки були частиною його буденщини, і через них він почувався в цьому районі, як удома. Тож Мікаел анітрохи не образився, коли один з них випалив:

— Чув, твоїй кар’єрі кінець.

Ці слова не засмутили його, а, навпаки, звели це все цькування до того низького, майже комічного рівня, на якому воно й мало б бути.

— Кінець мені настане — ця істина трагічна… Налий нам, сестро-пляшко, краса, на жаль, не вічна, — відповів Мікаел, цитуючи Фредінґа й озираючись у пошуках того нахаби, що насмілився витягти стомленого журналіста в паб.

Але нікого, крім Арне з компанією, він там не побачив, тож подався просто до Аміра, що стояв за шинквасом.

Добросердий товстун Амір — батько чотирьох дітей — відкрив паб кілька років тому. Вони з Блумквістом стали хорошими приятелями. Годі було назвати Мікаела завсідником цього закладу, та вони допомагали один одному в інших справах. Кілька разів, коли Блумквіст, чекаючи в гості особу протилежної статі, не встигав сходити до винової крамниці, Амір постачав йому пляшки червоного вина, а той своєю чергою допоміг Аміровому товаришеві, що не мав документів, скласти клопотання до влади.

— Чим завдячую такій честі? — спитав Амір.

— Я тут маю з деким зустрітися.

— Щось цікаве?

— Не думаю. Як справи в Сари?

Аміровій дружині Сарі нещодавно прооперували стегно.

— Ойкає і п’є ліки проти болю.

— Звучить невесело. Переказуй їй вітання.

— Перекажу, — пообіцяв Амір, і вони ще якийсь час потеревенили.

Однак Лінус Брандел не з’являвся, і Мікаел подумав, що його просто розіграли. З другого боку, бувають жарти й гірші, ніж виманити людину в найближчий паб. Тож, іще хвилин із п’ятнадцять погомонівши про фінанси та здоров’я, він розвернувся й попрямував до виходу. Отоді Брандел і прийшов.

Річ була не в тому, що Авґуст доповнив правильними відповідями числові послідовності. Людей, подібних до Балдера, вразити таким досить важко. Ні, його увагу привернуло те, що лежало біля чисел і на перший погляд видавалося фотографією чи картиною. Та насправді то був малюнок — точне зображення світлофора на Горнсґатані, що повз нього вони проходили кілька днів тому. Він був вишукано відтворений до найменших дрібниць, з якоюсь математичною точністю.

Він майже світився. Ніхто не вчив Авґуста тривимірної графіки, ніхто не показував, як художники працюють зі світлом і тінями, але син досконало володів цією технікою. Червоне око світлофора миготіло їм назустріч, а довкола згущувалася осіння темрява. Посеред вулиці стояв чоловік, що видався тоді Франсові знайомим. Голова цього чоловіка була промальована лише до брів. Перехожий випромінював переляк чи принаймні тривогу, ніби Авґуст збентежив його і той ішов поточуючись. Як, у біса, хлопчик зумів це зобразити?

— Боже мій, — вигукнув Балдер. — Невже це зробив ти?

Авґуст ані кивнув, ані похитав головою, а просто глянув у бік вікна, і в Балдера виникло дивне відчуття того, що його життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

Мікаел до пуття й не знав, чого чекати. Мабуть, уважав він, йому телефонував модний молодий чоловік. Найімовірніше, якийсь крутий чувак. Але на зустріч з ним прийшов невисокий хлопець у рваних джинсах, схожий скоріше на волоцюгу, трохи заспаний, з довгим темним немитим волоссям і верткими очима. Йому було років двадцять п’ять чи менше, шкіра погана, чуб нависав на очі, а губу розтинав огидний шрам. Лінус Брандел не був схожий на того, хто має матеріал для разючої статті.

— Лінус Брандел, гадаю?

— Так і є. Вибач, спізнився. Спіткав знайому дівчину. Ми разом училися в дев’ятому класі, і вона…

— З цим зрозуміло, — перебив його Блумквіст і повів до столика в далекому кінці паба.

Коли до них, стримано усміхаючись, підійшов Амір, вони замовили дві пінти пива «Ґіннесс» і кілька секунд просиділи мовчки. Мікаел не міг зрозуміти, чому він так злиться. На нього це не схоже; мабуть, усе ж таки через драму з «Сернером». Він усміхнувся до Арне і його товаришів, які уважно їх вивчали.

— Перейду відразу до справи, — сказав Лінус.

— Чудово.

— Ти знаєш, що таке «Суперкрафт»?

Блумквіст мало знався на комп’ютерних іграх. Але про «Суперкрафт» чув навіть він.

— Так, назва знайома.

— І все?

— Так.

— Тоді тобі невідомо, що цю гру вирізняє з-поміж інших чи робить такою специфічною особлива функція штучного інтелекту. Завдяки їй кожен може обговорювати з комбатантами військову стратегію, не знаючи напевно, принаймні спочатку, чи розмовляє з реальною людиною, чи з дигітальним персонажем.

— Ого! Невже? — промовив Мікаел, хоч тієї миті нюанси якоїсь клятої гри цікавили його найменше.

— Це маленька революція в галузі, і я, між іншим, брав участь у її створенні, — сказав Брандел.

— Вітаю. У такому разі, ти, мабуть, добряче на цьому нажився.

— Оце і є суть справи.

— Не зрозумів.

— У нас викрали технологію, і тепер «Тругеймс» заробляє мільярди, а ми не одержуємо ні ере.

Цю пісню Блумквістові доводилося чути не раз. Якось він навіть розмовляв з однією літньою пані, що стверджувала, буцім книжки про Гаррі Поттера насправді написала саме вона, а Роулінг телепатично все в неї викрала.

— Ну, і як же це сталося? — спитав він.

— Нас гакнули.

— А звідки ви це знаєте?

— Це встановили експерти Радіотехнічного центру Міноборони. Я можу дати тобі одне ім’я, якщо хочеш, і ще…

Лінус замовк.

— Так?

— Нічого. У справу втрутилося навіть СЕПО,[5] можеш поговорити з Ґабрієллою Ґране. Вона там працює аналітиком. Я думаю, що вона все підтвердить. Вона навіть згадувала цей інцидент у звіті за минулий рік. У мене тут є номер справи…

— Інакше кажучи, це вже не новина, — перебив його Блумквіст.

— Ні, не зовсім. «Нові технології» і «Комп’ютерна Швеція» про це, звісно, писали. Та Франс не бажав усього розповідати, а кілька разів навіть заперечував, що така історія трапилася взагалі, тож ходу справі не дали.

— Отже, це давня новина.

— Ну, так.

— То навіщо ж мені тебе слухати, Лінусе?

— Бо Франс, повернувшись додому з Сан-Франциско, здається, зрозумів, що сталося. Гадаю, він тепер живе, як на порохівні. Він просто схибнувся на безпеці. Використовує тільки суперзашифровані телефони та мейли, а недавно встановив собі нову сигналізацію з камерами, сенсорами й іншими прибамбасами. Гадаю, ти маєш з ним поговорити — ось чому я зв’язався з тобою. Такий чувак, як ти, можливо, змусить його відкритися. Мене він не слухає.

— То ти витяг мене сюди, бо якийсь там Франс, можливо, сидить на порохівні?

— Не якийсь там Франс, Блумквісте, а сам Франс Балдер, хіба я не сказав? Я був одним з його асистентів.

Блумквіст напружив пам’ять, але прізвище Балдер у нього асоціювалося лише з Ганною, актрисою, і про неї він знав тепер мало.

— Хто це? — спитав Мікаел.

На Блумквіста поглянули з таким презирством, що він аж отетерів.

— Ти що, живеш на Марсі? Франс Балдер — легенда, світило, його всі знають.

— Справді?

— Господи, авжеж! — вів далі Лінус. — Поґуґли — і сам побачиш. Він став професором комп’ютерних наук у якісь двадцять сім років і вже два десятиліття є провідним світовим авторитетом у галузі дослідження штучного інтелекту. Навряд чи хтось, крім нього, так далеко просунувся в розвитку квантових обчислень і нейронних мереж. Він мислить зовсім не так, як інші. У нього мозок навиворіт. Усі його ідеї нестандартні, новаторські, і, як ти можеш собі уявити, комп’ютерна індустрія переслідувала його роками. Дуже довго Балдер відмовлявся працювати на когось. Хотів працювати сам. Ну, не зовсім сам. Він завжди мав помічників і з них висмоктував усі соки. Франс вимагав результату й повсякчас казав: «Немає нічого неможливого. Наша робота полягає в тому, щоб розсунути межі». І таке інше. Проте люди слухають його. Заради нього вони готові на все. Навіть померти. Для нас, ботанів, він цар і бог.

— Це я вже зрозумів.

— Тільки не подумай, що я його сліпий шанувальник. Зовсім ні. Усе має свою ціну, це вже я знаю напевно. Разом з ним можна робити грандіозні речі. А можна й зламатися. Балдерові навіть не довіряють доглядати сина. Він наробив купу непрощенних помилок. Є чимало історій про нього. Багатьом своїм асистентам він попсував життя і ще бозна-що. Проте Балдер, завжди одержимий, ще ніколи не поводився так, як оце тепер. Я просто знаю, що він розкопав щось велике.

— Ти просто знаєш?

— Зрозумій, Франс ніколи не був параноїком. Навіть якщо взяти до уваги те, над чим він працював. Але нині професор замкнувся у своєму будинку і майже не виходить звідти. Балдер неначе боїться, хоч узагалі він не з лякливих. Він завжди був упертий і йшов до мети пробоєм.

— І він працював над комп’ютерними іграми? — уточнив Блумквіст, не приховуючи скепсису.

— Ну… він знав, що ми всі фанати ігор, і вважав, що нам краще працювати з тими речами, які до вподоби. А його програми штучного інтелекту підходили й до цієї справи. Це були ідеальні експериментальні умови, і ми домоглися фантастичних результатів. Ми зорали цілину. От тільки…

— Ближче до справи, Лінусе.

— Річ у тому, що Балдер і його юристи написали заяву для одержання патенту на найінноваційніші частини технології, і тут нас уперше взяв шок. Якийсь російський інженер з «Тругеймсу» трохи раніше написав аналогічну заяву й заблокував наш патент. Навряд чи це трапилося випадково. Але це не мало значення, бо патент був лише паперовим тигром. Нас цікавило, як, у дідька, вони пронюхали про наші розробки. Франсові ми довіряли беззастережно, тож дійшли тільки одного можливого висновку: нас гакнули, хоч засоби безпеки були надійні.

— І тоді ви зв’язалися з СЕПО й Радіотехнічним центром?

— Не зразу. Балдер не дуже любить людей у краватках, які працюють з дев’ятої до п’ятої. Він віддає перевагу одержимим ідіотам, що сидять за комп’ютерами ніч у ніч, і тому розшукав якусь причмелену гакерку, — не знаю, де він з нею познайомився, — і та відразу сказала, що нас зламали. Особливої довіри ця дівчина не викликала. До себе на фірму я б її не взяв, коли розумієш, що я маю на увазі. Можливо, вона просто верзла дурниці. Та головне, що її висновки потім підтвердили люди з Радіотехнічного центру.

— Але хто вас гакнув, так і не з’ясували?

— Ні, ні, відстежити гакерські злами майже неможливо. Та це, без сумніву, були профі. Бо над своєю інформаційно-технологічною безпекою ми добряче попрацювали.

— І тепер ти гадаєш, що Балдер довідався про якісь подробиці?

— Стопудово. Чого б тоді він поводився так загадково? Я впевнений, що він щось винюхав у «Соліфоні».

— То він там працював?

— Так, хоч це й дивно звучить. Раніше Балдер, як я казав, відмовлявся зв’язуватися з комп’ютерними гігантами. Він більше за всіх говорив про важливість мати свободу й не ставати рабом комерційних сил. І тут — як сніг на голову — у нас викрали технологію, пошили в дурні, а він раптом пристав на пропозицію нової роботи. І не якоїсь там компанії, а «Соліфону». Ніхто нічого не зрозумів. Окей, вони запропонували мегазарплату, повну свободу дій і те все лайно на зразок «роби, що тобі, бляха, хочеться, тільки працюй на нас». Мабуть, це звучало круто. Та ні, точно круто, але тільки не для Франса Балдера. Він паками діставав такі пропозиції від компанії «Ґуґл», «Еппл» і всіх інших. Чому раптом це його так зацікавило? Нам він не пояснив. Просто зібрав свої манатки й чесонув до них. Я чув, що спершу все йшло як по маслу. Франс розвивав нашу технологію далі, і, гадаю, власник «Соліфону», Ніколас Ґрант, уже почав мріяти про мільярдні прибутки. Панувало велике збудження. Але потім щось сталося.

— І про це ти нічого не знаєш.

— Так, ми втратили контакт. Власне, то Балдер урвав контакти з усіма. Та я не сумніваюся, що сталося щось серйозне. Він завжди сповідував відкритість. Його кидало в захват від самої думки про Wisdom of Crowds і таке інше. Він казав про важливість використання знань багатьма людьми, як у «Лінуксі». Одначе в «Соліфоні» він точно тримав у таємниці кожну кому, навіть від найближчих людей, а тоді — трах-бах — звільнився, поїхав додому й сидить тепер у своїй оселі в Салтшебадені, навіть у садок не виходить. Йому навіть начхати на свій вигляд.

— Отже, все, що ти маєш, Лінусе, — це історія про професора, якого, здається, притисли так, що він навіть занедбав свою зовнішність. Хоч цікаво, як про це можуть знати його сусіди, коли він не виходить з дому?

— Так, але я гадаю…

— Лінусе, з цього може вийти прецікавий матеріал. Справді. От тільки, на жаль, він мені не підходить. Я ж не репортер у сфері інформаційних технологій, а людина кам’яного віку, як тут днями хтось мудро зауважив. Я б тобі порадив зв’язатися з Раулем Сіґвардссоном з газети «Свенска моргонпостен». Він знає про цю галузь усе.

— Ні, ні, Сігвардссон — легковаговик. Це не його рівень.

— Гадаю, ти його недооцінюєш.

— Та ну, не відмовляйся! Це може стати твоїм гучним поверненням, Блумквісте.

Блумквіст утомлено махнув рукою Амірові, що витирав столика неподалік від них.

— Можна я дам тобі пораду? — сказав Блумквіст.

— Що?.. А, ну, так… звісно.

— Коли знову продаватимеш історію, не намагайся пояснити репортерові, що вона для нього може означати. Знаєш, скільки разів мені доводилося чути цю пісню? «Це стане найбільшою справою у твоїй кар’єрі. Куди там тому Вотерґейтові!» Тобі не треба так прозаїчно подавати інформацію, Лінусе.

— Я тільки хотів…

— Так, чого саме ти хотів?

— …щоб ти з ним поговорив. Думаю, ти б йому сподобався. Ви обидва безкомпромісні.

Лінус на мить ніби втратив упевненість у собі, і Мікаел засумнівався, чи не був він надто жорстким. Зазвичай зі своїми інформаторами він розмовляв дружелюбно й заохотливо, хоч які банелюки вони плели. І не тільки тому, що навіть у божевільній на перший погляд інформації можна знайти хорошу історію, а й через те, що знав: часто він для них — остання інстанція. Багато хто звертався до нього, коли всі інші переставали слухати. Блумквіст нерідко був для таких людей єдиною надією, а це аж ніяк не привід для глузування.

— Слухай, — сказав він. — У мене був паршивий день, і я зовсім не збирався виявляти сарказм.

— Усе окей.

— А знаєш, — сказав Мікаел, — дещо в цій історії мене справді зацікавило. Ти казав, що вас навідувала якась гакерка.

— Так, але вона до цієї історії непричетна, — сказав Брандел, цмулячи пиво. — Вона, найімовірніше, була якимось соціальним проектом Балдера.

— Однак у своїй справі вона, здається, тямить.

— Або їй просто пощастило. Вона молола всякі дурниці.

— То ти з нею зустрічався?

— Так, відразу по тому, як Балдер звалив у Кремнієву долину.

— Давно це було?

— Майже рік тому. Я перевіз наші комп’ютери до себе в квартиру, на Брантінгсґатан. У мене, м’яко кажучи, було не найкраще життя. Неодружений, розчавлений, без грошей, постійно з перепою, вдома срач. Я саме розмовляв телефоном із Франсом. Він, як стомлений старий татусь, багато чого наговорив мені. Наприклад, не суди з зовнішнього вигляду: зовнішність оманлива, ля-ля-ля, бла-бла-бла. І це він казав мені! Я й сам не ідеальний зятько. Ніколи не носив піджака й краватки, і кому вже, як не мені, знати, які з себе люди в гакерській тусні. Ну, сиджу я й чекаю на ту дівчину. Думаю, що вона принаймні постукає в двері. А вона просто відімкнула замок і зайшла.

— Яка вона була з себе?

— Та просто капець… Ну, точніше, вона була навіть сексуальна у свій збочений спосіб… А так — жахіття!

— Лінусе, я не прошу тебе оцінювати її зовнішність. Мені просто хочеться знати, у що вона була вдягнена і чи не назвала випадком свого імені.

— Гадки не маю, хто вона така, — відповів Лінус. — Хоча чогось мені здалося, що я її знаю, якось я відчув, що з нею пов’язане щось лихе. Татуаж, пірсинг та інше фуфло. Вона була схожа на готку, чи панкерку, чи якусь рокерку, не знаю, і худа, як дошка.

Блумквіст майже несвідомо подав Амірові знак принести йому ще пива.

— І що сталося? — спитав він.

— Ну, що сказати… Я подумав, що нам необов’язково зразу братися до справи, тому сів на ліжко — більше майже не було на чому сидіти — і запропонував спершу щось випити. І знаєте, що вона зробила? Наказала мені вимітатися геть. Вона хотіла турнути мене з мого ж дому, ніби то була самозрозуміла річ. Ну, я, звісно, відмовився. Сказав їй щось на зразок: «Узагалі я тут живу». А вона мені: «Звали звідси». Я збагнув, що вибору в мене нема, і вийшов. Мене не було досить довго, а коли я повернувся, то застав її на своєму ліжку. Вона курила — уявляєте? — і читала книжку про теорію струн або щось таке. Може, я якось підозріло на неї подивився, не знаю, та вона заявила, що трахатися зі мною не планує, навіть нашвидку. Так і сказала: «Навіть нашвидку». По-моєму, вона жодного разу не глянула мені в очі. А потім сказала, що в наших комп’ютерах був «троян», «пацюк» і що вона впізнала стиль втручання, поріг оригінальності програмування. «Вас обдурили», — кинула вона і зникла.

— І не попрощалася?

— І слова не промовила.

— О Боже!

— Хоча, чесно кажучи, гадаю, що вона просто плела нісенітниці. Хлопець з Радіотехнічного центру, який приходив опісля і, без сумніву, краще знався на таких атаках, чітко сказав, що певних висновків дійти не можна. Він понишпорив у комп’ютері й ніякого старого вірусу-шпигуна не виявив. Проте він теж уважав, — його, до речі, звуть Молде, Стефан Молде, — що нас гакнули.

— А та дівчина — вона що, взагалі ніяк не назвалася?

— Я розпитував її про це, намагався вивідати ім’я, але вона тільки похмуро бовкнула, що я можу звати її Піппі.[7] Було очевидно, що то несправжнє ім’я, хоча…

— Хоча що?

— …мені здалося, що до неї це ім’я трохи пасує.

— Слухай, — сказав Мікаел. — Хвилину тому я ладен був піти додому.

— Так, я помітив.

— Але тепер геть усе змінилося. Ти сказав, що ваш професор Балдер знав цю жінку, так?

— Ну, так.

— Тоді я хочу зв’язатися з Франсом Балдером якомога швидше.

— Через дівчину?

— Щось таке.

— Окей, добре, — задумливо промовив Лінус. — Але тобі, мабуть, не вдасться знайти його контактних даних. Він, як я вже казав, закопався в норі… Маєш айфон?

— Так.

— Забудь про нього. Франс уважає, що «Еппл» так чи інакше працює на АНБ. Щоб розмовляти з ним, тобі доведеться купити блекфон або принаймні позичити андроїд і завантажити спеціальну зашифровану програму. А я спробую його змусити зателефонувати тобі, щоб ви змогли домовитися про зустріч у якомусь надійному місці.

— Чудово, Лінусе. Дякую!

Коли Брандел пішов, Мікаел ще трохи посидів, допиваючи пиво й дивлячись на негоду за вікном. Позаду сміялись Арне з компанією. Але Блумквіст так глибоко поринув у думки, що нічого не чув і навіть майже не звернув уваги на те, що Амір сів біля нього й почав оповідати останній прогноз.

Погода незабаром розшаленіє. Температура знизиться до -10°C, і випаде перший сніг, та приємних відчуттів чи мальовничої картини від того годі чекати. Заметіль налітатиме поривами. Це буде найгірша за останній час буря.

— Можливі ураганні вітри, — сказав Амір.

— Це добре, — відповів Мікаел, що пустив попередні слова розмовника повз вуха.

— Добре?

— Так… ну… така погода — це краще, аніж ніякої.

— Мабуть. Але що з тобою? Ти якийсь розбитий. Невдала зустріч?

— Та ні, все було чудово.

— Одначе ти почув щось таке, що тебе приголомшило, так?

— Не зовсім так. Просто тепер у мене в житті все якось плутано… Я от розмірковую, чи не покинути «Міленіум».

— Я думав, що ти з цим журналом — одне ціле.

— Я теж так думав. Та, гадаю, все минає. На все свій час.

— Мабуть, так, — погодився Амір. — Мій старий батько примовляв, що навіть вічність має свій кінець.

— Що він під цим мав на увазі?

— Думаю, він казав про вічну любов. Невдовзі по тому він покинув мою матір.

Мікаел пирхнув.

— Мені й самому не дуже щастило з вічною любов’ю. З другого боку…

— Так, Мікаеле?

— …я знав колись одну жінку, та вона вже досить давно зникла з мого життя.

— Тяжко.

— Ну, так. Але недавно я почув про неї звістку, принаймні я так думаю, і, можливо, тому в мене такий дивний вигляд.

— Розумію.

— Час мені, певно, додому. Скільки з мене?

— Розрахуємося згодом.

— Чудово. Бувай, Аміре, — сказав Блумквіст.

Проминувши завсідників, що кинули йому кілька нових несподіваних коментарів, Мікаел ступив назустріч бурі.

Відчуття були такі, наче він, Блумквіст, на порозі смерті. Пориви вітру проймали все тіло, але Мікаел якийсь час на них не зважав. Він трохи постояв на місці, згадуючи минуле, а потім повільно побрів додому. Чомусь йому ніяк не вдавалося відімкнути двері, тож довелося добряче попомучитися з ключем. Удома він скинув черевики, сів за комп’ютер і почав шукати інформацію про Франса Балдера.

Одначе зосередитися ніяк не вдавалося, і замість цього він укотре спитав себе: куди ж вона могла подітися? Крім відомостей, здобутих від її колишнього роботодавця Драгана Арманського, Мікаел не чув про неї ні слова, наче вона крізь землю пішла. І хоч вони жили, по суті, в одному районі міста, він навіть мелькома її не бачив.

Звісно, до Брандела того дня міг приходити хтось інший. Це можливо, але малоймовірно. Хто ще, крім Лісбет Саландер, отак може завалюватися до людей? Ні, тільки Лісбет. А Піппі… як це на неї схоже!

На дверях її квартири на вулиці Фіскарґатан написано: «V. Kulla».[8] Блумквіст чудово розумів, чому вона не називає свого справжнього імені. Воно було пов’язане чи не з найгучнішим судовим процесом у країні, тож привертало до себе велику увагу.

Власне кажучи, ця дівчина вже не вперше розчиняється в повітрі. З того самого дня, коли він прийшов до неї в квартиру на Лундаґатані й дав їй прочухана за те, що вона написала про нього дуже докладний звіт. Вони ніколи не розлучалися так надовго, і це здавалося йому дещо дивним. Адже Лісбет усе-таки його… та хто, в біса, вона йому?

Навряд чи друг. З друзями він зустрічається час від часу. Друзі просто так не зникають. Друзі не подають звісток, зламуючи ваші комп’ютери. Проте він відчував зв’язок з Лісбет і передусім, ніде правди діти, хвилювався за неї. Її колишній опікун Голґер Палмґрен полюбляв казати, що Лісбет Саландер завжди може дати раду будь-яким труднощам. Попри її жахливе дитинство, а може, саме через нього вона була збіса живуча, і в цьому таки щось є.

Однак щодо дівчини з таким минулим і її вмінням наживати собі ворогів годі бути впевненим у чомусь. Можливо, вона справді пішла блудними дорогами, як натякав Драган Арманський, коли вони з Мікаелом разом обідали в «Ґондолені» півроку тому. Це було навесні, в суботу, і Драган наполіг на тому, щоб самому заплатити за пиво, шнапс і все інше. Вони нібито зустрічались, як двоє давніх друзів, та не було жодного сумніву: Арманському хотілося поговорити саме про Лісбет і за допомогою кількох склянок віддатися сентиментальності.

Арманський серед іншого розповів, що його фірма «Мілтон сек’юриті» встановила індивідуальні засоби оповіщення в притулку для старих у Геґдалені. Хороше обладнання, як він сказав.

Але навіть найліпша в світі апаратура не допоможе, якщо зникає електропостачання й ніхто не вживає належних заходів, а вийшло саме так. Якось пізно ввечері в будинку пропала електрика, а вночі старенька пані на ім’я Рут Окерман упала й зламала стегнову кістку. Цілу годину вона лежала й натискала кнопку тривоги, та все дарма. До ранку стан Рут наблизився до критичного. Якраз тоді газети зосередилися на темі недбалості в закладах, де доглядають людей похилого віку, тож інцидент набув широкого розголосу.

На щастя, Рут вижила. Проте виявилося, що вона мати одного з впливових членів партії «Шведські демократи».[9] Тож, коли на сайті партії «Avpixlat» — «Без пікселів» — з’явилась інформація про те, що Арманський — араб (це, певна річ, була неправда, хоч його часом і прозивали Арабом), посипалася злива коментарів. Сотні анонімних авторів писали, що так відбувається, коли техніку нам постачають іммігранти. Арманський дуже засмутився, надто через те, що тролінг зачіпав його родину.

Та раптом, наче від якихось чарів, ці всі пости перестали бути анонімними. Кожен міг побачити точне ім’я, адресу, місце роботи й вік авторів. Усе було гарненько — наче всі вони водночас заповнили анкету. Можна сказати, що весь сайт і справді лишився без пікселів. З’ясувалося, що коментарі писали не тільки недоумки, а й добропорядні громадяни і навіть деякі конкуренти Арманського. Досить довго ще ці анонімні до недавнього часу злочинці були зовсім безсилі. Вони не могли зрозуміти, що сталося. Урешті хтось таки знищив ту сторінку й пообіцяв відплатити винуватцеві. Але, що то був за гакерський напад, ніхто, певна річ, не знав. Ніхто, крім самого Драгана Арманського.

— Це ж була класична витівка Лісбет, — сказав він, — а я, звісно ж, був зацікавленою стороною. Мені б забракло великодушності, щоб пожаліти всіх виставлених напоказ, хоч скільки б я дбав про інформаційно-технологічну безпеку. Знаєш, я сто років про Саландер нічого не чув і був твердо переконаний, що їй на мене начхати. Власне, як і на всіх інших. Та от сталася така фантастична подія. Вона заступилася за мене. Я надіслав їй електронного листа зі словами безмежної вдячності і, на превеликий свій подив, дістав відповідь. Знаєш, що вона написала?

— Ні.

— Тільки одне речення: «Якого біса ви захищаєте мерзотника Сандвала з Естермалмської клініки?»

— Хто такий Сандвал?

— Пластичний хірург. Ми дали йому особисту охорону, бо на його адресу почали надходити погрози. Він мацав молоденьку естонку, що їй оперував груди. Естонка виявилася дівчиною відомого кримінального авторитета.

— Овва!

— Саме так. Не надто розумно з його боку. Я відповів Лісбет, що теж не вважаю Сандвала за Боже янголятко. Однак наголосив, що ми не можемо судити клієнтів з цього погляду. Навіть такі самці мають право на певну безпеку. Сандвалові серйозно погрожували, і він звернувся до нас по допомогу, тож ми йому її надали. Щоправда, за подвійну винагороду. Ото й по всьому.

— Але Лісбет твої доводи не переконали?

— Вона мені не відповіла, принаймні електронною поштою. Хоч, можна сказати, вона висловилася з цього приводу інакше.

— Як саме?

— Вона рішуче підійшла до наших охоронців у клініці і звеліла їм не турбуватися. Гадаю, вона навіть переказала їм вітання від мене. Тоді, проминувши пацієнтів, сестер і лікарів, попрямувала просто в Сандвалів кабінет і зламала лікареві три пальці, пригрозивши ще страшнішими речами.

— О Боже!

— Це ще м’яко сказано. Цілковите божевілля! Коли взяти до уваги, що вона зробила це при багатьох свідках, у його кабінеті.

— Так, не дуже розумно.

— Звісно, потім зчинився страшенний галас. Зусібіч сипалися погрози притягти до суду, звинувачення й інша чортівня. Уяви лишень — зламати пальці хірургові, до якого вишикувалася черга на ці всі дорогезні підтяжки-перетяжки!.. Від такого найкращим адвокатам почнуть усюди ввижатися доларові знаки.

— І що далі?

— Нічого. Усе зійшло нанівець. Либонь, тому, що сам хірург не схотів давати справі ходу. А втім, Мікаеле, це було безумство. Жодна людина при здоровому глузді не вдирається серед білого дня в кабінет до відомого хірурга й не ламає йому пальців. Навіть для Лісбет Саландер це занадто.

Блумквіста, правду кажучи, такий аналіз не переконав. Йому скоріше це здалося цілком логічним, у дусі логіки Лісбет, а в цьому питанні він був майже експерт. Мікаел краще за інших знав, як раціонально мислить та жінка, — раціонально не взагалі, а на основі її власних засновків, — тож і секунди не сумнівався, що лікар робив набагато гірші речі, ніж просто мацав подругу впливового чоловіка. А проте Блумквіст не міг не задуматися, чи не дала Саландер у цьому випадку маху, оцінюючи ризик.

Йому спало на думку, що вона знову хотіла потрапити в халепу. Можливо, щоб іще раз приперчити собі життя. Та це було, певно, несправедливо. Він нічого не знав ні про її мотиви, ні про її нинішнє життя. Від бурі цокотіли шибки вікон, а він тим часом сидів перед своїм комп’ютером, шукаючи інформацію про Франса Балдера, і намагався вгледіти щось позитивне в тому, що їхні шляхи перетнулися так несподівано. Здавалося б, Лісбет була така ж, як і раніше. І хтозна, можливо, саме вона підкинула йому цю історію. Лінус Брандел чомусь дратував його від самісінького початку. Та коли мова зайшла за Саландер, він подивився на все іншими очима.

З її інтелектом було все гаразд, і коли вона витратила свій час, щоб допомогти Франсові Балдеру, то й він, Мікаел Блумквіст, міг би пильніше придивитися до цього програмного генія. Якщо пощастить, то йому вдасться трохи більше дізнатися й про саму Саландер.

Чому вона взагалі втрутилася в цю справу?

Кінець кінцем вона ж не якась там бродяча консультантка у сфері інформаційних технологій. Так, її могло кинути в пасію від несправедливості. Одначе трохи дивно, що жінку, яка без докорів сумління може зламати будь-який комп’ютер, обурила гакерська атака. Зламати поетичному хірургові пальці — це ще зрозуміло, але боротися з гакерами!.. Це все одно що кидати каміння в скляний будинок. Хоч йому, звісно ж, нічого невідомо.

Либонь, там є якась передісторія. Вони з Балдером, очевидно, знали одне одного. Це було цілком можливо, і тому він спробував поґуґлити їхні імена разом, але безрезультатно. Якийсь час він просто сидів і дивився на негоду, думаючи про витатуйованого дракона на худенькій блідій спині, про різке похолодання в Гедестаді й розриту могилу в Госсебердзі.

Відтак Блумквіст повернувся до пошуку інформації про Франса Балдера, і тепер уже матеріалів не бракувало. На запит про професора виринуло два мільйони відповідей, однак знайти серед них його біографію було нелегко. Тут переважали наукові статті й коментарі. Здавалося, Балдер зовсім не давав інтерв’ю, і через це факти його життя мали якийсь міфічний полиск, наче їх романтизували захоплені студенти.

Судячи з усього, в дитинстві Франса вважали за більш-менш розумово відсталого, аж поки одного дня він зайшов до кабінету директора своєї школи на Екере[10] й показав помилку в підручнику математики для дев’ятого класу, пов’язану з так званими уявними числами. У новому виданні помилку виправили, а Франс наступної весни виграв національну математичну олімпіаду. Дехто стверджував, що він годен говорити задом наперед, створюючи власні довгі паліндроми. В одному зі своїх ранніх шкільних творів, опублікованому в інтернеті, Балдер критикував роман Герберта Джорджа Веллса «Війна світів», бо не розумів, як істоти, що в усьому нас перевищували, могли не знатися на відмінностях між бактеріальною флорою Марса й Землі.

Після гімназії Франс вивчав комп’ютерні науки в Імперському коледжі Лондона й захистив там дисертацію на тему алгоритмів нейронних мереж, яку визнали революційною. Він став наймолодшим професором Стокгольмського технологічного інституту і членом Королівської академії інженерних наук. Нині Балдера вважали за провідного світового авторитета в галузі гіпотетичної концепції технологічної сингулярності — стану, коли інтелект комп’ютерів перевершить людський.

Франса важко було назвати привабливим. На більшості фотографій він скидався на розпатланого троля з маленькими очима та здибленим волоссям. Однак йому вдалося одружитися з гламурною актрисою Ганною Лідд, згодом Балдер. У пари народився син, що, згідно з репортажем у вечірній газеті під заголовком «Ганнине велике горе», був розумово відсталий, хоч на фотографії до статті хлопчик мав цілком нормальний вигляд.

Шлюб розпався, і в судовий розгляд справи щодо опікунства, який був схожий на бурхливу битву, втрутився enfant terrible театру Лассе Вестман. Він заявив, що Балдерові не можна довіряти сина, бо його більше хвилюють розумові здібності комп’ютерів, ніж дітей. Далі заглиблюватися в проблематику розлучення Мікаел не став, а спробував розібратися в Балдерових дослідженнях та судових процесах і ще довго сидів, поринувши в складні тексти про квантові процесори в комп’ютерах.

Потім Блумквіст зайшов у свої документи й відкрив файл, створений близько року тому. Файл звався «Скринька Лісбет». Він і гадки не мав, чи залазить вона, як і раніше, до нього в комп’ютер, чи цікавиться його журналістською діяльністю. У глибині душі він на це сподівався і тепер замислився, чи не послати їй привіт.

Довгі особисті листи були не для неї. Вони б її тільки збили з пантелику. Тож Мікаел мав написати щось коротеньке й трохи загадкове. Зрештою він запитав: «Що нам думати про штучний інтелект Франса Балдера?»

А тоді встав і знову глянув на заметіль.

Розділ 4

Едвін Нідгем, чи, як його часто називали, Ед-Архімед, не був найвисокоплатнішим у США фахівцем з питань безпеки. Зате його, здається, вважали за найкращого у своїй професії. Його батько Семмі був п’яниця та ледацюга, яких ще пошукати треба, і перебивався випадковими заробітками в порту. Але погуляти він любив, тож частенько через це опинявся у в’язниці чи в лікарні.

Одначе саме ці гулянки були найкращим часом для сім’ї та своєрідним перепочинком, коли мати Рита могла пригорнути до себе обох дітей і сказати, що все в них буде добре. А взагалі їхні хатні справи були кепські. Сім’я жила в районі Дорчестер у Бостоні, і коли батько призволяв бути вдома, то бив свою дружину до синців. Їй доводилося годинами, а то й цілими днями плакати й тремтіти, замкнувшись у туалеті.

У найгірші часи Рита блювала кров’ю, тож ніхто особливо й не здивувався, коли вона померла в сорок шість років від внутрішньої кровотечі чи коли Едова старша сестра підсіла на героїн. І ще менше — коли батько з дітьми опинився на межі бездомного існування.

Дитинство Еда розчистило йому шлях до неприємностей життя, і в підлітковому віці він належав до банди, що називала себе «The Fuckers», тобто «Трахальники». Вони наганяли страху на весь Дорчестер, беручи участь у бандитських розбірках і грабуючи бакалійні крамниці. Найближчого Едового приятеля Данієла Ґотфріда вбили, повісивши на гак для м’яса й зарубавши мачете. Тоді Ед стояв на краю прірви.

У його зовнішності було щось звіряче. Він ніколи не всміхався. Йому бракувало двох зубів — і це лише посилювало моторошне враження. Ед був коренастий, високий і безстрашний. Його обличчя майже завжди було понівечене або від сутичок з батьком, або від бійок між бандами. У школі більшість учителів боялися Еда до смерті. Усі були впевнені, що він кінець кінцем опиниться у в’язниці чи покине цей світ з кулею в голові. Проте знайшлись дорослі люди, що взялися за нього — либонь, помітивши в його полум’яних блакитних очах не тільки агресію й насильство.

Ед мав непереборну жадобу до знань та енергію, завдяки якій міг проковтнути книжку з таким самим натиском, з яким він трощив автобусні салони. Після уроків він часто-густо не квапився додому, а затримувався в школі, у так званому технічному кабінеті, де було кілька комп’ютерів. Учитель фізики зі шведськозвучним прізвищем Ларссон зауважив, що Ед має хист до роботи з машинами, і після втручання соціальних служб хлопцеві призначили стипендію, перевівши до школи для здібніших учнів.

Він досягав величезних успіхів у навчанні, здобував усе нові стипендії та нагороди і, зрештою, зважаючи на вже відомі факти, вступив до Массачусетського технологічного інституту на факультет інформаційних технологій. Ед написав докторську дисертацію про деякі специфічні побоювання щодо таких нових асиметричних криптосистем, як RSA,[12] а згодом обіймав керівні посади в «Майкрософті» й «Циско». Відтак його взяли на роботу в Агенцію національної безпеки, і він переїхав до Форт-Міда, що в штаті Меріленд.

Кришталево чистого резюме він не мав. І не лише через кримінальні вчинки в підлітковому віці. У коледжі він курив багато травички, носився з соціалістичними й навіть анархістськими ідеями і був двічі заарештований за побої — бився він зазвичай у барах, нічого особливого. На вдачу він досі був поривний, тож усі, хто його знав, уважали за краще з ним не сваритися.

Але в АНБ розгледіли й інші його якості. До того ж відбувалося це восени 2001 року, коли американські спецслужби конче потребували комп’ютерників, а тому брали на роботу геть усіх. Пізніше ніхто вже не сумнівався в Едовій лояльності й патріотизмі, а як і спадало кому таке на думку, то козирів у хлопця все одно було значно більше, ніж вад.

Ед був не тільки навдивовижу обдарований. Притаманні йому одержимість, маніакальна точність і фанатична ефективність щонайкраще підходили для того, кому доручили інформаційну безпеку в найсекретнішому з американських відомств. Не було такого розумаки, що міг би зламати його систему, і цим Ед неабияк пишався. Дуже швидко у Форт-Міді він зробився незамінним. До нього постійно ставали в чергу за консультаціями. Чимало людей і далі боялися його, а він частенько лаяв інших працівників, зовсім не думаючи про наслідки. Навіть самого керівника АНБ, легендарного адмірала Чарлза О’Коннора, він якось послав до біса, а може, і далі.

— Сунь свого клятого носа туди, в чому розбираєшся! — заревів Ед, коли адмірал спробував висловити міркування про його роботу.

Однак О’Коннор і всі інші дивилися на це крізь пальці. Вони знали, що Ед кричить і лається небезпідставно — наприклад, коли його колеги нехтують правила безпеки або мудрують про те, на чому не знаються. Та він і разу не втрутився в інші сфери діяльності агенції, дарма що мав доступ майже до всього. Останніми роками агенція перебувала в центрі бурхливих скандалів, коли представники і правих, і лівих сил називали її сатанинським кодлом та Орвелловим Старшим Братом, проте Ед уважав, що організація має право робити все, аби його системи безпеки залишалися надійними й недоторканними. А що сім’ї він ще не мав, то жив здебільшого в офісі.

Ед був силою, на яку всі покладалися, і хоч його особу не раз ретельно перевіряли, але нічого вартого догани виявити не змогли, за винятком хіба кількох великих пиятик, коли він ставав тривожно сентиментальним і розводився про своє минуле. Та навіть тоді Ед жодного разу не виказав стороннім, над чим працює. Перебуваючи в іншому світі, він мовчав наче могила, і якщо хтось раптом починав на нього тиснути, завжди тримався завченої легенди, підтвердженої в інтернеті й комп’ютерних базах даних.

Його зліт у лавах Агенції національної безпеки до керівника служби безпеки не був ані випадковістю, ані результатом інтриг чи маніпуляцій. Обійнявши цю посаду, він перевернув усе догори дном, щоб жоден з новоспечених правдошукачів не зміг заскочити його зненацька й дати в пику. Ед і його команда посилили внутрішній нагляд, створивши за довгі безсонні ночі те, що він називав і непробивною стіною, і маленьким лютим гончаком.

— Жоден покидьок сюди не пролізе, жоден покидьок не нишпоритиме тут без дозволу, — з невимовною гордістю любив повторювати він.

Ед мав чим пишатись аж до того злощасного листопадового ранку. День тоді видався гарний, безхмарний. У Меріленді не було ніяких ознак пекельної негоди, що охопила Європу. Люди довкола ходили в сорочках і тонких вітрівках, а Ед, від’ївши за багато років добряче черевце, перевальцем повертався від кавового автомата.

Мавши високе становище, він цілком дозволяв собі ігнорувати формальності в одязі й носив джинси та червону картату сорочку, наче в теслі, яка не надто обтискала його в талії. Сідаючи за комп’ютер, Ед зітхнув. Почувався він сьогодні поганенько. Спина і праве коліно боліли, і він проклинав колегу — колишнього агента ФБР і вельми чарівну лесбіянку Алону Касалес, що виманила його на пробіжку два дні тому.

Добре, що ніяких надтермінових справ він не мав. Треба було тільки надіслати відповідальним за COST, програму співпраці з великими інформаційно-технологічними компаніями, службову записку з новими правилами. Однак написати багато йому не вдалося. Ед у звичній для себе різкій, пихатій манері лише набрав на комп’ютері: «Щоб жоден з вас не мав спокуси повернутися до своїх ідіотських звичок, щоб усі були насторожі, як і личить кіберагентам зі здоровим рівнем параної; я хотів би наголосити…»

Аж тут його перервало застережне повідомлення.

Він не звернув на нього особливої уваги. Його системи оповіщення були такі чутливі, що реагували навіть на найнезначніші відхили в інформаційному потоці. Мабуть, це чергова маленька аномалія: система просто попереджала про перевищення прав доступу чи про якесь незначне втручання.

Та нічого перевірити він не встиг. За мить сталося щось таке моторошне, у що кілька секунд Ед відмовлявся вірити. Він просто сидів, утупившись в екран. Проте Нідгем уже достеменно знав, що відбувається. У їхній внутрішній мережі NSANet з’явився «пацюк». Коли б Ед був у якому іншому місці, то неодмінно подумав би: «От покидьки! Ну, я їх зараз розчавлю!» Але тут, у найзакритішій і найконтрольованішій мережі, яку він зі своєю командою тільки за останній рік ретельно вивчав сім тисяч одинадцять разів, щоб виявити найкрихітнішу вразливість!.. Тут — ні, це було неможливо, навіть гіпотетично!

Сам цього не усвідомлюючи, Ед заплющив очі, немов сподіваючись, що до тієї миті, коли він їх розплющить, усе щезне само собою. Та коли він знову подивився на екран, то речення, яке він почав, було вже закінчене. Після його «…я хотів би наголосити…» ішли слова: «щоб ви припинили чинити будь-які беззаконні дії, бо це насправді дуже просто. Той, хто таємно стежить за народом, урешті сам опиняється під наглядом народу. У цьому — засаднича демократична логіка».

— Прокляття, прокляття! — пробурмотів Ед, помалу скаженіючи.

Але текст продовжився: «Розслабся, Едді. Ходім прогуляймося краще. Я маю Root».[13] Раптом Нідгем голосно закричав. Слово Root зруйнувало весь його світ. Приблизно хвилину, поки комп’ютер блискавично перевіряв найпотаємніші частини системи, Ед думав, що його от-от поб’є грець. Навколо його стола почали збиратися люди, але це все відбувалося вже наче в тумані.

Ганні Балдер треба було дещо купити. У холодильнику — порожньо. До того ж Лассе може от-от повернутися додому і навряд чи зрадіє, що нема й пляшки пива, не те що поїсти. Проте погода була жахлива, тож вона все відкладала свій похід до крамниці, сидячи на кухні й курячи, дарма що це шкодило її шкірі й узагалі всьому організмові.

Вона знову й знову переглядала контакти у своєму телефоні, сподіваючись натрапити на якесь нове ім’я. Але, певна річ, там були тільки ті, хто вже від неї добряче втомився. Усупереч здоровому глуздові, вона зателефонувала Мії. Мія була її агенткою. Якийсь час вони дуже близько приятелювали і мріяли завоювати світ разом. А тепер Ганна зробилася для Мії муками сумління, і та вже втратила лік її вибаченням. «Для актриси нелегко старіти… ля-ля-ля… льо-льо-льо…» Це було нестерпно. Чому б просто не сказати: «Ганно, ти маєш страшний вигляд. Публіка тебе більше не любить»?

Однак Мія не відповідала, і це, певно, було на краще. Така розмова не втішила б жодну з них. Ганна не стрималася й заглянула до Авґустової кімнати. Її огорнуло відчуття пекучої втрати, яке допомогло їй зрозуміти: вона провалила найважливішу справу свого життя — материнство. Якимось химерним чином жалість до себе дала їй розраду, і вона вже була замислилася, чи не сходити все-таки по пиво. Аж тут задзвонив телефон.

То був Франс. Вона скривилася, подумавши, що цілий день поривалась, та так і не наважилася йому зателефонувати й сказати, що хоче забрати Авґуста назад. І не тільки тому, що вона сумувала за хлопчиком, і не через думку, що синові було б краще з нею. Просто їй хотілося уникнути катастрофи.

Лассе хоче знову одержувати аліменти, і лише самому Богові відомо, що може статися, подумала вона, як він з’явиться в Салтшебаден і заявить про свої права. Ану ж він силоміць витягне Авґуста з дому, не на жарт його налякавши, і поб’є Франса мало не до смерті? Вона мусить попередити колишнього чоловіка. Відповівши на дзвінок, Ганна спробувала була щось сказати Франсові, проте не могла вставити й слова. Він говорив без упину, розповідаючи якусь чудну історію, що видавалася йому абсолютно фантастичною й цілком дивовижною, і все в такому дусі.

— Вибач, Франсе, я не розумію. Про що ти кажеш? — запитала вона.

— Авґуст — савант. Він геній.

— Ти з глузду з’їхав?

— Навпаки, моя мила, я нарешті прозрів. Ти мусиш приїхати сюди. Так, справді, негайно! Гадаю, це єдиний вихід. Інакше не зрозумієш. Таксі я оплачу. Обіцяю, ти будеш приголомшена. Він має, певно, фотографічну пам’ять, розумієш? І якимсь незрозумілим чином він самотужки опанував усі секрети малювання перспективи. Це так гарно, Ганно, так точно! Він так сяє, наче з якогось іншого світу.

— Що сяє?

— Його світлофор. Ти що, не слухаєш? Світлофор. Ми повз нього проходили одного вечора. Він намалював цілу серію ідеальних малюнків. Навіть більш ніж ідеальних…

— Більш ніж?..

— Ну, як тобі пояснити? Ганно, він не просто його скопіював, не тільки точно його змалював, а й додав якогось художнього виміру. У його роботі така проникливість і, хоч як парадоксально, щось математичне, ніби він розуміється на аксонометрії.

— Аксо…

— Пусте! Ти мусиш приїхати й побачити, — сказав він, і Ганна поступово почала розуміти.

Неждано-негадано Авґуст почав малювати, немов віртуоз. Принаймні так стверджував Франс, і це було б, звичайно, чудово, якби виявилося правдою. Але Ганна зовсім цьому не зраділа і спочатку не могла зрозуміти чому. Аж тут до неї дійшло — бо це все відбулось у Франса. Хлопчик жив з нею й Лассе багато років, і нічого особливого з ним не траплялося. Він просто сидів з пазлами, будував щось із кубиків і, не кажучи й слова, бився час від часу в жахливих нападах та пронизливо кричав, кидаючись на всі боки. І от тобі штука! Кілька тижнів у татуся — і син став генієм.

Це вже занадто. Не те щоб вона не була рада за Авґуста. Просто її це зачепило за живе. А найгірше — вона не так уже й здивувалася, хоч, за логікою речей, мала б. Навпаки, вона ніби все прочувала — не саме те, що хлопчик годен ідеально зображати світлофори, а що він має приховані здібності.

Вона розуміла це з його очей, з погляду, що у хвилини збудження, здавалося, реєстрував кожну маленьку деталь навколишнього світу. Вона вгадувала це й по тому, як хлопчик слухав своїх учителів, як нервово гортав куплені для нього підручники математики, а найбільше по його числах. Ганна не бачила нічого дивнішого за синові числа. Авґуст годинами писав серії незбагненно великих чисел, і вона щиро намагалася розгадати їх, принаймні вловити в них бодай якийсь сенс. Проте, хоч як вона силкувалася, розібратись їй так і не вдалося, і тепер їй здавалося, що вона не помітила в тих числах чогось важливого. Либонь, вона була надто засмучена й замкнена в собі, щоб зрозуміти, що робиться в синовій голові.

— Я не знаю, — промовила Ганна.

— Не знаєш — що? — спитав роздратовано Франс.

— Я не знаю, чи зможу приїхати, — сказала вона й тієї самої миті почула шум за дверима.

Лассе зайшов у квартиру зі своїм давнім горілчаним братом Ругером Вінтером. Ганна підстрибнула зі страху, пробелькотіла слова вибачення й утисячне дорікнула собі, що вона погана мати.

Балдер стояв на клітчастій підлозі спальні, тримав телефон у руці й лаявся. То була його ідея — викласти так підлогу, бо саме цей малюнок відповідав його почуттю математичного порядку, а ще через те, що клітини шахівниці нескінченно множилися в дзеркалах шаф обабіч ліжка. Були дні, коли він розглядав подвоєння квадратів як розбіжну загадку, як щось майже живе, що виникало зі схематичності та регулярності, подібно до того, як з нейронів мозку народжуються думки та мрії або з бінарних кодів — комп’ютерні програми. Але в цю хвилину він був заглиблений у зовсім інше.

— Хлопчику мій! Що сталося з твоєю мамою? — промовив Франс.

Авґуст, що сидів на підлозі поруч з ним і їв накладанець із сиром та маринованим огірком, зосереджено подивився на батька, і в того виникло передчуття, ніби син от-от скаже щось доросле й премудре. Та це, звісно, була дурниця. Авґуст мовчав. Власне, як і завжди. І нічого не знав про запропащих і збляклих жінок. На таку думку Балдера, певна річ, навели синові малюнки. Їх було вже три, і вони уявлялися йому доказом не тільки художнього й математичного таланту, а й своєрідної мудрості. Роботи здавалися такими досконалими й важкими з огляду на геометричну точність, що ніяк не поєднувались у Франса з образом Авґуста як розумово відсталої дитини. Точніше, Балдер не хотів, щоб вони поєднувались, адже він багато років тому зрозумів, у чому річ. І не лише через те, що, як і всі, бачив фільм «Людина дощу».[14]

Як тато хлопця-аутиста, Балдер, звісно ж, давно знав термін «савант», що описує людину з серйозними когнітивними вадами й водночас із блискучими здібностями в обмежених сферах, фантастичною пам’яттю й умінням помічати найдрібніші деталі. Франс від самого початку підозрював, що багато батьків сподіваються на діагноз «савант» як на втішний приз. Та обставини були проти них.

Згідно з загальною статистикою, тільки один з десяти дітей-аутистів має синдром саванта, до того ж найчастіше він виявляється не в таких феноменальних здібностях, як у Людини дощу з фільму. Є, приміром, аутисти, що можуть сказати, на який день тижня припаде певна дата в інтервалі кількох сотень років, у поодиноких випадках — у межах сорока тисяч років.

Є й такі, що мають енциклопедичні знання у вузькій сфері, як от розклад автобусів чи телефонні номери. Декотрі можуть додавати в думці великі числа, або пам’ятають, якою була погода в кожний день їхнього життя, або з точністю до секунди визначають час, не дивлячись на годинник. Можна назвати ще цілу низку більш-менш дивних талантів, і, як розумів Франс, усіх, кому вони властиві, називають талановитими савантами, тобто людьми, наділеними чимось унікальним, зважаючи на їхні відхили в розвитку.

Ще одна, менш поширена група, — і Балдер сподівався, що Авґуст належить саме до неї, — так звані геніальні саванти. Це особи, чиї таланти сенсаційні з усякого погляду. Наприклад, Кім Пік, який помер нещодавно від серцевого нападу. Кім мав тяжкі розумові порушення й не міг навіть самостійно вдягатися. Проте він пам’ятав двадцять тисяч книжок і міг дати блискавичну відповідь на будь-яке фактичне питання. Він був наче жива база даних. Його ще називали Кімп’ютер.

Потім музикант Леслі Лемке — сліпий і розумово відсталий чоловік, який у шістнадцять років прокинувся серед ночі й, не навчаючись і не вправляючись, досконало зіграв Перший фортеп’яновий концерт Чайковського, хоча чув його лише один раз у телепрограмі.

Або ж Стівен Вілтшир — англійський хлопчик-аутист, що був дуже замкнутий і своє перше слово вимовив, тільки коли йому минув шостий рік. До того ж це слово було «папір». Років у сім Стівен міг, лише побіжно глянувши на великий архітектурний комплекс, ідеально накреслити його в найдрібніших деталях. Якось він літав над Лондоном на гелікоптері, а коли приземлився, то намалював запаморочливу, строкату панораму всього міста. Та хлопчик аж ніяк не копіював. У роботах Стівена рано виявилася дивовижна оригінальність, і тепер його всі вважають за великого художника. Отож є такі, як він, і це саме хлопчики.

На шість савантів припадає тільки одна дівчинка. Мабуть, тому, що серед основних причин аутизму — циркуляція великої кількості тестостерону в утробі матері. Звісно ж, насамперед тоді, коли жінка виношує хлопчика. Тестостерон може пошкодити мозкову тканину ембріона, атакуючи зазвичай ліву півкулю, яка розвивається повільніше й відзначається вразливістю. Синдром саванта — компенсація правої півкулі мозку за пошкодження лівої.

Однак через те, що півкулі мозку різняться поміж собою — ліва відповідає за абстрактне мислення й здатність бачити ширшу картину, — наслідки таких змін досить своєрідні. Виникає нова перспектива, особливий тип фіксації деталей, і коли Франс усе зрозумів правильно, то вони з Авґустом бачили той світлофор зовсім по-різному. І не тільки тому, що хлопчик був набагато сконцентрованіший, а й через те, що Балдерів мозок відразу відкинув усі неістотні деталі, зосередившись лише на сигналах світлофора — іди чи стій. Цілком імовірно, що його сприйняття затьмарювали думки про Фарах Шаріф, тоді як для Авґуста перехрестя уявлялося таким, яким воно було насправді, з усіма подробицями.

Хлопчик у найдрібніших деталях зумів зафіксувати і сам перехід, і напівзнайомого чоловіка, який перетинав вулицю. Потім він тримав цей образ у голові, як гарну гравюру, і тільки за два тижні відчув потребу його зобразити. І найдивніше — крім світлофора, він відтворив ще й перехожого, наділивши його якимось тривожним сяйвом. Франс ніяк не міг позбутися думки, що Авґуст хоче йому сказати щось більше, ніж «Глянь, що я можу зробити!» Він усоте пильно вдивлявся в малюнки, аж тут йому ніби голку встромили в серце.

Балдер злякався. Ще не до кінця розгадавши свій страх, він відчував: це, без сумніву, пов’язано з чоловіком на малюнку. Той мав блискучі й жорстокі очі, напружені щелепи й напрочуд вузькі, ледь помітні губи, хоч остання деталь навряд чи могла свідчити проти нього. Та що довше Франс його розглядав, то страшнішим видавався той чоловік, і раптом Балдера охопив крижаний жах, ніби він убачив недобрий знак.

— Я люблю тебе, мій хлопчику, — пробурмотів він, заледве усвідомлюючи, що сказав, і, мабуть, повторив цю фразу ще кілька разів, бо слова ці стали звучати все незвичніше.

З якимось новим болем Франс зрозумів, що ніколи не вимовляв їх раніше. Тільки-но він оговтався від першого шоку, як до нього дійшло: у цьому всьому є щось жалюгідне, нікчемне. Невже для того, щоб полюбити власну дитину, йому знадобився винятковий талант? Якщо так, то це надто типово, бо він усе життя був сліпо націлений на результат.

Франса ніколи не цікавило те, що не було інноваційним чи висококваліфікованим, і, покидаючи Швецію заради Кремнієвої долини, він навряд чи думав про Авґуста. Загалом кажучи, син був лише джерелом роздратування на дорозі до блискучих відкриттів, яких повсякчас прагнув Балдер.

Але тепер, пообіцяв він собі, все буде інакше. Він відкладе свої дослідження, забуде все, що мучило його останні кілька місяців, і цілком присвятить себе хлопчикові.

Нарешті він зміниться.

Розділ 5

Як так сталося, що Ґабрієллі Ґране вдалося потрапити в СЕПО, не розумів ніхто. А найменше — вона сама. Ґабрієлла була з тих дівчат, кому всі провіщають блискуче майбутнє. Те, що їй уже набігло тридцять три, а вона досі не стала відомою чи заможною, ба навіть ні з ким не побралася — ні з багатим, ні з ким іншим, дуже непокоїло її давніх подруг з фешенебельного району Юшгольм.

— Що сталося з тобою, Ґабрієлло? Невже ти все життя збираєшся працювати в поліції?

Найчастіше їй просто набридало сперечатися чи пояснювати, що вона не поліціантка, а аналітик і що пише тепер набагато складніші тексти, ніж тоді, коли працювала в Міністерстві закордонних справ чи підробляла влітку як автор передовиць у газеті «Свенска даґбладет». Крім того, вона все одно майже ні про що не мала права розповідати. Тоді вже краще мовчати й просто змиритися з тим, що роботу в Службі безпеки Швеції сприймають за цілковите фіаско і її друзі з вищого світу, і навіть приятелі-інтелектуали.

СЕПО уявлялося їм збіговиськом незграбних ідіотів з правим ухилом, що з расистських міркувань ганяються за курдами й арабами, без докорів сумління скоюють тяжкі злочини і порушують громадянські права, щоб захистити колишніх радянських шпигунів найвищого рангу. І Ґабрієлла, правду кажучи, частенько погоджувалася з такими висновками. Організації бракувало фаховості й об’єктивності, а справа Залаченка й досі лишалася великою ганебною плямою на її репутації. Та це було не все. Не бракувало тут і цікавої, важливої роботи, надто тепер, після всіх кадрових чисток, і часом їй здавалося, що саме в СЕПО, а не в редакціях газет чи університетських аудиторіях найкраще розуміють глибокі соціальні світові зміни. Щоправда, вона часто запитувала себе: «Як я сюди потрапила й чому досі не йду звідси?»

Либонь, її підкупили лестощі. З нею зв’язалася сама Гелена Крафт, новопризначена керівниця СЕПО, і сказала, що після всіх провалів і негативних відгуків у пресі треба нарешті почати добирати персонал по-новому. Мовляв, слід брати приклад з британців і залучати справжні таланти з університетів, тож, правду кажучи, Ґабрієлло, кращої, ніж ти, годі знайти. Інші слова були зайві.

Ґабрієллу взяли на роботу аналітиком до відділу контррозвідки, а згодом перевели до відділу промислової безпеки, хоч вона й не дуже підходила для нової посади, зважаючи на молодий вік, належність до жіночої статі й непересічну красу. Її називали «татусевою донькою» і «гламурною шмаркачкою», проте вона була чудова працівниця, здатна мислити швидко й нестандартно. Крім того, вона знала російську. Її Ґабрієлла вивчила в Стокгольмській школі економіки, де, звичайно ж, була зразковою студенткою, хоч майбутня спеціальність її не надто захоплювала. Вона мріяла про щось більше, ніж життя в бізнесі, тому, закінчивши виш, подала заяву на роботу до Міністерства закордонних справ, куди її, певна річ, узяли. Однак тамтешня праця її теж не дуже надихала: дипломати видавалися їй надто нудними й манірними. Аж от із нею зв’язується Гелена Крафт — і вже п’ять років, як вона працює в СЕПО. Її талант поступово оцінили, хоча часом їй доводилося нелегко.

От і сьогодні видався жахливий день, і не тільки через трикляту погоду. У її кабінет прийшов керівник відділу Рагнар Улофссон, який був вочевидь не в гуморі і з незадоволеним виразом обличчя зауважив їй, що на завданні, хай йому грець, не можна фліртувати.

— Фліртувати?

— Сюди доставили квіти.

— Хіба я тому виною?

— Так, гадаю, відповідальність лежить на тобі. Виконуючи завдання, ми повинні весь час поводитися пристойно й стримано. Ми репрезентуємо один з найважливіших органів влади.

— Як це чудово, любий Раґнаре! У тебе завжди можна чогось навчитися. До мене нарешті дійшло: це ж я винна, що керівник науково-дослідного відділу компанії «Ерікссон» не може відрізнити звичайного ввічливого поводження від флірту. Тепер я втямила, що мушу відповідати за те, що деякі чоловіки, прагнучи сприйняти бажане за дійсне, бачать у звичайній усмішці запрошення до сексу.

— Не мели бозна-чого, — сказав Улофссон і зник.

Згодом Ґабрієлла шкодувала, що грубіянила у відповідь. Такі висловлювання зазвичай ні до чого не ведуть. З другого боку, вона надто довго терпіла це все лайно. Вона швидко впорядкувала папери на своєму столі й дістала рапорт Британського центру урядового зв’язку про російське промислове шпигунство проти європейських компаній-розробників, що його ще не встигла прочитати. Раптом пролунав телефонний дзвінок. То була Гелена Крафт, і Ґабрієлла зраділа, адже та ніколи ще не телефонувала, щоб поскаржитися чи дорікнути, навпаки.

— Я зразу до суті, — сказала Гелена. — Мені телефонували зі США, і справа, бачиться, термінова. Ти можеш прийняти відомості через «Циско»? Ми організували надійну лінію.

— Авжеж.

— Добре. Я хочу, щоб ти переклала для мене інформацію й оцінила ступінь її важливості. Звучить серйозно, але я не можу зрозуміти тієї жінки, яка передає повідомлення. Вона, до речі, каже, що знає тебе.

— З’єднуйте.

Це була Алона Касалес з АНБ з Меріленду. Щоправда, на якусь мить Ґабрієлла засумнівалася, чи справді це саме вона. Коли вони востаннє зустрічалися на конференції у Вашингтоні, впевнена в собі й харизматична Алона виступала з доповіддю про те, що назвала, вдавшись до певного евфемізму, активною сигнальною розвідкою. Іншими словами, про гакерство. Згодом вони з Ґабрієллою трохи потеревенили за келихом чогось міцненького. Ґабрієлла, сама того не бажаючи, зачарувалася розмовницею. Касалес курила сигарили й похмурим чуттєвим голосом пускала дотепи, часто з сексуальним підтекстом. Але тепер у телефонній слухавці її голос звучав розгублено, і раз по раз вона перестрибувала з теми на тему.

Алона ніколи особливо не нервувалася й завжди без проблем концентрувалась на потрібних речах. Вона мала сорок вісім років, була висока на зріст і відверта у своїх висловлюваннях, з розкішною фігурою та маленькими розумними очима, що всякого могли б позбавити рівноваги. Алона, здавалось, бачила людей наскрізь і вже точно не відзначалась особливою повагою до начальства. Вона могла б приструнчити будь-кого, хоч самого генерального прокурора. Це була одна з причин, чому Ед-Архімед так добре з нею ладнав. Ніхто з них не надавав великого значення статусові: вони обоє зважали тільки на здібності людини, і тому керівниця служби безпеки в такій невеличкій країні, як Швеція, була для Алони дрібною пташкою.

Але за той час, поки перевіряли її дзвінок, вона зовсім спантеличилася. Звісно ж, не через Гелену Крафт. До цього спричинилася драма, що розігралась у їхньому офісі. До спалахів люті Еда всі вже, певна річ, звикли. Він міг горлати, ревіти, бити кулаком у стіл майже без причини. Одначе тепер щось підказало їй: тут ситуація зовсім іншого масштабу.

Чоловік здавався спаралізованим. Доки розгублена Касалес намагалася зліпити докупи кілька слів, навколо Еда вже зібралися люди. Їхні обличчя виявляли тривогу й переляк, та Алона чи то від власного ідіотизму, чи просто від сильного шоку слухавки не поклала й не сказала, що передзвонить пізніше. Вона лише дочекалася, коли її з’єднають з Ґабрієллою Ґране — з тією молодою чарівною дівчиною, аналітиком із СЕПО, з якою вона познайомилась у Вашингтоні й одразу спробувала закрутити роман. І хоча з цього нічого не вийшло, Алона попрощалася з нею з почуттям глибокої приязні.

— Привіт, дорогенька, — сказала вона. — Як живеш?

— Непогано, — відповіла Ґабрієлла. — У нас жахлива погода, а так усе чудово.

— Добре ми посиділи минулого разу, еге ж?

— Безперечно, було дуже приємно. На другий день, правда, голова боліла з похмілля. Але, гадаю, ти телефонуєш не для того, щоб кудись мене запросити?

— На жаль, не для того. Я телефоную, бо ми перехопили серйозну загрозу на адресу одного шведського науковця.

— Кого саме?

— Ми довго не могли розібратися в інформації чи навіть збагнути, про яку країну йдеться. Повідомлення було зашифроване. Воно складалося тільки з якихось дивних кодів, проте з кількох маленьких шматочків пазла нам удалося… що за чортівня?..

— Що?

— Зачекай хвилину!..

Комп’ютер Алони замерехтів, а тоді погас. Як вона зрозуміла, те саме сталося в усьому офісі. На мить вона замислилася, що ж їй робити, але вирішила далі вести розмову. Зрештою, можливо, це просто проблеми з електрикою, хоч усі лампи світилися.

— Я ще тут, — сказала Ґабрієлла.

— Дякую, дуже люб’язно з твого боку. Перепрошую. Тут у нас якийсь розгардіяш. На чому я спинилась?

— Ти казала про шматочки пазла.

— Так, справді. Отже, ми склали докупи факти, бо, знаєш, завжди декотрі, хай якими професіоналами вони себе уявляють, поводяться необачно, або…

— Так?

— …щось бовкнуть, назвуть якусь адресу й таке інше. А це більше скидається…

Алона знову замовкла. В офіс зайшов не хто-небудь, а сам командер Джонні Інґрем — один з найвпливовіших людей в АНБ, який мав контакти з верхівкою Білого дому. Звичайно, Джонні Інґрем намагався триматись, як завжди, незворушно. Він навіть кинув якийсь жарт товариству, що стояло осторонь. Але нікого не обдурив. За доглянутою, засмаглою зовнішністю — ще з часів керівництва шифрувальним центром АНБ на острові Оагу він ходив засмаглим цілий рік — у його очах прозирала нервозність, і тепер йому, очевидно, хотілося привернути до себе увагу всього колективу.

— Алло, ти мене чуєш? — спитала Ґабрієлла.

— Я, на жаль, мушу закінчити розмову. Наберу тебе пізніше, — схвильовано відповіла Алона й поклала трубку.

Навіть у повітрі відчувалося, що трапилося щось жахливе — можливо, новий великий теракт. Однак Інґрем досі видавався спокійним, і, хоч над верхньою губою й на лобі йому виступив піт, він раз по раз повторював, що нічого серйозного не сталося. Найпевніше, казав він, у внутрішню мережу проник вірус, попри всі заходи безпеки.

— Про всяк випадок ми вимкнули наші сервери, — промовив він, на якусь мить послабивши загальну напруженість.

«Хай йому біс! Вірус — це ж не так уже й небезпечно», — заговорили, здавалося, всі навколо.

А тоді Інґрем почав довгий монолог, туманно формулюючи думки. Алона зрештою не витримала й вигукнула:

— Та скажіть уже, що сталося!

— Ми ще точно не знаємо. Але, можливо, нашу мережу гакнули. Щойно знатимемо більше, зразу вас повідомимо, — відповів Джонні Інґрем, помітно збентежившись.

Присутні в офісі почали перемовлятися.

— Знову іранці? — поцікавився хтось.

— Ми гадаємо… — повів Інґрем, та закінчити фразу не встиг.

Його різко урвав той, хто й мав би від самого початку пояснити, що відбувається. Ед звівся на ноги й тут-таки зробився подібним до ведмедя. Ще хвилину тому пригнічений, він разюче змінився на виду і тепер буквально випромінював рішучість.

— Ні, — прошипів Ед. — Це гакер, якийсь довбаний супергакер, якому я відріжу яйця.

Ґабрієлла тільки-но вдягла пальто, щоб іти додому, як знову зателефонувала Алона Касалес. Попервах Ґране була роздратована. І не тільки через попереднє сум’яття. Вона хотіла повернутися додому ще до того, як буря розгуляється до краю. У радіоновинах сказали, що пориви вітру сягнуть тридцяти метрів за секунду, а температура знизиться до -10°C. Габрієллине вбрання аж ніяк не підходило до такої погоди.

— Вибач за затримку, — сказала Алона. — Нам випав шалений ранок. Цілковитий хаос.

— Тут теж, — чемно відповіла Ґабрієлла, поглядаючи на годинник.

— Але я маю до тебе, якуже казала, важливу справу. Принаймні я так думаю. Її нелегко оцінити. Я саме почала вишукувати угруповання росіян. Я про це згадувала?

— Ні.

— Ну, мабуть, там ще німці й американці є, а може, і дехто зі шведів.

— Про яке угруповання ми говоримо?

— Це злочинці, вправні злочинці, які більше не грабують банків і не продають наркотиків. Натомість вони викрадають корпоративні секрети й конфіденційну бізнесову інформацію.

— Чорні гакери.

— Це не просто гакери. Вони ще шантажують і підкуповують людей. Можливо, не гребують і такою старомодною справою, як убивство. Правду кажучи, я на них зібрала небагато інформації, переважно якісь кодові слова й непідтверджені зв’язки плюс кілька справжніх імен молодих комп’ютерників нижчої ланки. Це угруповання спеціалізується на промисловому шпигунстві, тому-то ця справа опинилася на моєму столі. Ми боїмося, що найсучасніші американські технології потрапили до рук росіян.

— Розумію.

— Але дістати їх нелегко. Вони добре шифруються, і, хоч як я намагалася наблизитись до їхніх ватажків, мені лише вдалося встановити, що їхнього лідера звуть Танос.

— Танос?

— Так, це похідне від Танатоса — бога смерті в грецькій міфології. Він доводився сином Нікті, ночі, і братом-близнюком Гіпносові, сну.

— Як драматично.

— Швидше по-дитячому. Танос — лихий руйнівник у коміксах компанії «Марвел». Ну, знаєш, там де є ще такі герої, як Галк, Залізна людина й Капітан Америка. По-перше, це все не дуже російське, а найголовніше… як би сказати… це…

— …несерйозне й бундючне?

— Так, наче вони — купка зарозумілих студентів коледжу, що знущаються з нас, і це мене доводить до сказу. Насправді в цій історії багато тривожного, тож я дуже зацікавилась, коли ми завдяки радіотехнічній розвідці дізналися, що, судячи з усього, з цієї компанії хтось утік. Нам подумалося, що цей хтось міг би надати нам певну інформацію, коли тільки ми зуміємо знайти його першими. Одначе, розібравшись у ситуації краще, ми зрозуміли, що все не зовсім так, як ми гадали.

— Що ти маєш на увазі?

— Їх покинув не якийсь злочинець, а, навпаки, порядний чоловік. Він звільнився з фірми, де ця організація має інформаторів. З усього видно, йому пощастило там дізнатися щось украй важливе.

— Зрозуміло.

— На нашу думку, цьому чоловікові тепер загрожує серйозна небезпека. Він потребує захисту, але донедавна ми й не уявляли, де його шукати. Навіть не знали, на якій фірмі він працював. І от, здається, ми його вирахували, — вела далі Алона. — Розумієш, днями один з цих персонажів випадково згадав про того хлопця, сказавши, що з ним здиміли всі кляті «Т».

— Кляті «Т»?

— Еге ж, це прозвучало дивно й таємниче, але мало один козир — специфічність. Завдяки їй і вдалося все досить швидко розгадати. Щоправда, сам пошук словосполуки «кляті „Т“» нічого не дав, але «Т» взагалі, слова на «Т», пов’язані з високотехнологічними фірмами, весь час вели нас до одного — до Ніколаса Ґранта та його максими «Толерантність, Талант і Тіснота».

— Ідеться про «Соліфон»? — спитала Ґабрієлла.

— Гадаю, так. Принаймні нам здалося, що все стало на свої місця, і тому ми почали перевіряти, хто недавно покинув «Соліфон». Спочатку ми нічого не знайшли, бо там велика плинність кадрів. Такий їхній принцип — таланти мають постійно змінювати один одного. І тоді ми стали міркувати над цими «Т». Знаєш, що саме означає цей Грантів принцип?

— Не впевнена.

— Це його рецепт креативності. Під толерантністю він має на увазі те, що слід терпимо ставитися до незвичайних ідей і незвичайних людей. Що відкритіший ти для різних людей узагалі й для меншин зокрема, то більше маєш нових думок. Знаєш, це трохи скидається на Річарда Флориду з його гей-індексом. Там де толерантно ставляться до таких, як я, є також велика відкритість і креативність.

— Занадто однорідні й забобонні організації нічого не досягають.

— Саме так. А таланти… Таланти, як він каже, не лише дають добрий результат, а й притягають інші таланти. Створюють середовище, де людям хочеться бути. Тож від самого початку Грант намагався залучити до роботи геніїв у своїй справі, а не ідеальних фахівців. «Хай курс визначають таланти, а не навпаки», — уважає він.

— А що означає тіснота?

— Те, що між талантами мають бути тісні зв’язки. Приміром, щоб улаштувати зустріч, не треба ніякої бюрократії. Навіщо заздалегідь домовлятися про все, спілкуватися з секретарем? Просто ввалюй і обговорюй. Обмінюватись ідеями треба без перепон. І, як ти, мабуть, знаєш, «Соліфон» досяг неабиякого успіху. Вони забезпечили новітніми технологіями цілу низку організацій, навіть АНБ, між нами кажучи. А тоді з’явився новий малий геній, твій земляк, і з ним…

— …здиміли всі кляті «Т».

— Атож.

— І це був Балдер.

— Саме так. І я не думаю, що в нормальній ситуації він мав би проблеми з толерантністю чи тіснотою. Однак від самого початку він поширював довкола себе якусь отруту. Балдер відмовлявся будь-чим ділитися, і йому відразу ж удалося зіпсувати приємну атмосферу серед елітарних науковців компанії, надто коли він почав звинувачувати людей у крадіжках і мавпуванні. А ще він розбив глек із власником Ніколасом Ґ Ґ Ґрантом. Але той відмовляється розповідати про причини сварки. Каже тільки, що то було щось особисте. А невдовзі Балдер звільнився.

— Я знаю.

— Більшість тільки зраділа, коли він пішов. Стало легше дихати, і люди знову почали довіряти одне одному. Бодай якоюсь мірою. Проте Ґрант не зрадів, як і його адвокати. Балдер забрав із собою свої начерки та розробки, і ходили чутки, — можливо, тому, що ніхто нічого до пуття не знав, — ніби він додумався до чогось сенсаційного, здатного докорінно змінити квантовий комп’ютер, над яким працював «Соліфон».

— Суто з юридичного погляду всі його надбання належать компанії, а не йому особисто.

— Правильно. Отже, хоч Балдер і кричав голосно про крадіжки, але кінець кінцем сам виявився злодієм. І, найімовірніше, не сьогодні-завтра справа дійде до суду, якщо тільки Балдер не зможе пристрашити адвокатів відомими йому фактами. Він сказав, що ця інформація — його забезпека, і, мабуть, так воно і є. Але за найгіршого сценарію вона може…

— …призвести до його смерті.

— Оцього я й боюся найбільше, — промовила Алона. — Ми зібрали переконливі докази того, що починається щось серйозне, а зі слів твоєї керівниці я зрозуміла, що ти зможеш зарадити нам.

За вікном розігралася буря, і Ґабрієлла відчула жагуче бажання кинути все й податися додому. Однак вона зняла пальто й у препаскудному настрої знову сіла за стіл.

— Чим я можу зарадити?

— Як гадаєш, що він винюхав?

— Чи маю я це розуміти так, що вам не вдалося ні поставити йому жучка, ні гакнути його комп’ютер?

— На це питання, серденько, я тобі не відповідатиму. Але що ти думаєш?

Ґабрієлла згадала, як Франс Балдер не так давно стояв у дверях її кабінету й белькотів про те, що мріє про нове життя… І що він мав тоді на увазі?

— Тобі, мабуть, відомо, — сказала вона, — що Балдер уважав, ніби результати його досліджень викрадено тут, у Швеції. Радіотехнічний центр Міноборони провів досить велике розслідування й певною мірою підтвердив Балдерові слова, хоч глибше копати не схотів. Тоді я вперше й зустрілася з Балдером, та він мені не дуже сподобався. Заговорив мене вкрай і був глухий до всього, що безпосередньо не мало стосунку до нього та його досліджень. Пам’ятаю, мені ще подумалося, що ніякі успіхи не варті такої однобічності. Якщо така позиція потрібна для того, щоб здобути світове ім’я, то я навіть мріяти про нього не хочу. А втім, можливо, на моє ставлення до нього вплинула судова постанова.

— Про опіку?

— Так, йому тоді якраз заборонили піклуватися про сина-аутиста, бо він не приділяв хлопцеві аніякісінької уваги й навіть не помітив, як тому на голову звалився стелаж із книжками. І коли я почула, що проти нього повстав мало не весь «Соліфон», то відразу ж зрозуміла чому. Мені подумалось: так йому й треба.

— А потім?

— Потім він повернувся додому, і в нас заговорили про те, що йому треба дати якийсь захист, тоді я знову з ним зустрілася. Кілька тижнів тому. Просто неймовірно, але він зовсім змінився. Не тільки тому, що збрив бороду, прибрав волосся та схуд. Він став добродушнішим і навіть трохи невпевненим у собі. Не лишилося й знаку від його одержимості. Я пам’ятаю, що спитала його, чи не хвилюється він через майбутні судові процеси? І знаєш, що він відповів?

— Ні.

— Він украй саркастично заявив, що не хвилюється, бо перед законом усі рівні.

— І що він мав на увазі?

— Те, що ми всі рівні, коли однаково розплачуємось. У його світі, сказав він, закон — не що інше, як меч, що ним простромлюють таких, як він. Тож він таки хвилювався. Ще й тому, що знає речі, які важко тримати в собі. Навіть коли ті речі можуть урятувати його.

— А він не сказав, що це?

— Він сказав, що не хоче втрачати своєї єдиної козирної карти. Що почекає й подивиться, як далеко готовий піти супротивник. Проте я помітила, що Балдер був спантеличений. У якийсь момент він навіть випалив, що є люди, які хочуть йому нашкодити.

— Як саме?

— Не суто фізично, на його думку. Вони більше прагнуть відібрати в нього результати досліджень і добре ім’я. Не впевнена, що він справді вважає, ніби на тому все скінчиться. Я запропонувала йому завести сторожового собаку. Мені взагалі здається, що собака був би чудовим компаньйоном для людини, яка живе в передмісті, та ще й у великому будинку. Але він не хотів і чути про це й досить різко заявив, що не може собі дозволити тепер завести пса.

— Як ти думаєш, чому?

— Навіть не знаю. Та в мене виникло відчуття, що його щось гризе, і Балдер не став особливо протестувати, коли я наказала встановити в його домі новітню систему сигналізації. Її щойно змонтували.

— Хто?

— Одна компанія — «Мілтон сек’юриті». Ми з ними зазвичай співпрацюємо.

— Добре. Але я все-таки рекомендувала б перевезти його в якесь надійне місце.

— Усе так погано?

— Ми вважаємо, що ризик є.

— Окей, — відповіла Ґабрієлла. — Ти можеш надіслати мені якісь документи, щоб я відразу ж поговорила зі своїм керівництвом.

— Зараз гляну, що можна зробити, але я не впевнена, що вийде швидко. Ми тут маємо… одну проблемку з комп’ютерами.

— Невже така установа, як ваша, може собі таке дозволити?

— Ні, твоя правда. Я тебе ще наберу, серденько, — сказала Алона й поклала слухавку.

Ґабрієлла сиділа нерухомо, дивлячись на бурю, що дедалі несамовитіше била у вікно. Згодом вона дістала свій блекфон і набрала Франса Балдера. Вона телефонувала знову й знову, бо хотіла не тільки попередити його й простежити, щоб він негайно переїхав у якесь безпечне місце, а й поцікавитися, що він мав на увазі, кажучи: «Останніми днями я мрію про нове життя».

Одначе ніхто не знав, а коли й довідався б, то зроду б не повірив, що саме цієї миті Франс Балдер був цілком захоплений спробами змусити сина намалювати ще один малюнок, який промінився б дивним сяйвом, наче з іншого світу.

Розділ 6

На екрані комп’ютера заморгали слова: «Mission Accomplished!»[15]

Чума голосно закричав хрипким, майже божевільним голосом. Це було, певно, трохи необачно. Але сусіди, якби й почули його випадково, не змогли б здогадатись, у чому річ.

Чумин дім був не надто схожий на місце, де відбувалися перевороти у сфері безпеки міжнародного рівня. Він більше скидався на пристановище асоціальних елементів. Жив Чума на вулиці Геґклінтавеґен у Сундбіберґу — надзвичайно непрестижному районі Стокгольма з похмурими чотириповерховими будинками з бляклої цегли, а про саму квартиру взагалі нічого доброго сказати було не можна. Там пахло чимось кислим і несвіжим, а на столі серед усілякого непотребу валялися коробки з ресторану «Мак-Доналдс», бляшанки з-під кока-коли, зім’яті аркушики з записника, немиті чашки з-під кави й порожні пакетики від солодощів. А як щось із цього й потрапляло в кошик на сміття, то його однаково не спорожняли тижнями. У кімнаті й метра не можна було пройти, не наступивши на хлібні крихти чи рінь. Та нікого з Чуминих знайомих це не дивувало.

Чума не мав звички брати душ, не надто часто перевдягався й буквально жив за комп’ютером, навіть коли не працював. Він був гладкий велет, хоч і з претензією на стильну еспаньйолку, що давно обернулася на безформний заріст. Його постава була жахлива. Коли він пересувався, то завжди рохкав. Однак Чума мав інші таланти.

Він був комп’ютерний віртуоз, гакер, який невимушено переміщався в кіберпросторі. У своїй сфері він поступався хіба що одному конкурентові, чи, точніше, конкурентці. Самі його пальці, що танцювали по клавіатурі, милували око. Він був легкий і моторний в інтернеті, проте важкий і незграбний у матеріальному світі. Доки його сусід згори, мабуть, пан Янссон, стукав у підлогу, він відповідав на надіслане йому повідомлення: «Осо, чортів геній… Тобі за це пам’ятник треба поставити!»

Тоді він із задоволеною усмішкою відкинувся на спинку стільця й спробував прокрутити в голові весь хід подій, довго впиваючись тріумфом, перш ніж вивідати в Оси найдрібніші деталі й переконатися, що вона поховала всі кінці. Нікому не вдасться їх вистежити, нікому!

Це було не вперше, коли вони капостили потужній організації. Але тут ішлося про новий рівень, і багато хто в «Республіці гакерів» — ексклюзивному товаристві, до якого вони належали, — чинив опір цій ідеї, і найперше сама Оса. Оса могла б боротися проти будь-яких відомств чи людей, однак битися лише заради спортивного інтересу вона не любила.

Такі гакерські дурощі їй були не до вподоби. Вона не з тих, хто зламував суперкомп’ютери, щоб просто повикаблучуватися. Оса завжди хотіла мати чітку мету, тож раз по раз добре зважувала всі можливі наслідки. Вона зіставляла довгострокові ризики з короткостроковими задоволеннями, і з цього погляду навряд чи хто сказав би, що зламувати мережу комп’ютерів АНБ розумно. А проте вона дозволила себе вмовити, і ніхто не втямив чому.

Можливо, їй набридло все й закортіло завдати комусь невеличкого хаосу, щоб не померти з нудьги. Або ж, як стверджував хтось із товариства, Оса вже мала конфлікт з АНБ, тож така гакерська атака була її особистою помстою. Та інші члени «Республіки гакерів» сумнівалися в цьому, наполягаючи, що Оса шукає якоїсь інформації, ніби полює на щось, відколи її батька Олександра Залаченка вбили в Салґренській лікарні в Ґетеборгу.

Але достеменно ніхто не знав. Оса завжди мала свої секрети, і мотив для неї був неістотний — так у всякому разі всі себе переконували. Якщо Оса ладна допомогти, то треба вдячно прийняти цю допомогу й не журитися тим, що спочатку вона не виявляла особливого ентузіазму та й узагалі майже ніяких емоцій. Принаймні вона більше не опиралася, і цього досить.

Коли Оса долучилася до справи, шанси на успіх зросли. Усі вони краще за більшість людей знали, що останніми роками АНБ обурливо й брутально перевищує свої повноваження. Нині агенція прослуховує не лише терористів та потенційно небезпечних осіб, і навіть не очільників іноземних держав та інших впливових людей, а майже всіх. Вона стежить за мільйонами, мільярдами, трильйонами розмов, листів і дій в інтернеті, архівуючи їх, і день у день розширює свої повноваження, все глибше занурюючись у наше приватне життя, обертаючись на одне велике невсипуще лихе око.

Правду кажучи, ніхто в «Республіці гакерів» не міг претендувати на моральну чистоту в цьому плані. Усі вони збирались у таких місцях цифрового простору, де їм не було що робити. Це, так би мовити, одне з найперших правил гри. Гакер — то порушник меж з усіма позитивними й негативними наслідками, людина, яка у своїй діяльності нехтує правила й розширює свої знання, не завжди звертаючи увагу на відмінності між приватним і публічним.

Проте моральні принципи члени їхньої організації мали, а найголовніше — вони з власного досвіду знали, як влада розбещує людей, особливо коли вона непрозора. Нікому з них не подобалася думка про те, що найгірші, найбезсоромніші гакерські атаки тепер чинять не поодинокі бунтарі й беззаконники, а державні велетні, які прагнуть контролювати своє населення. Тому Чума, Трійця, Боб Собака, Плавець, Дурень, Кіт і вся компанія з «Республіки гакерів» вирішили завдати удару у відповідь, зламавши комп’ютери АНБ, і так чи інакше їм нашкодити.

Завдання було не з легких. Воно чимось скидалося на крадіжку золота з Форт-Нокса. До того ж вони, як зарозумілі ідіоти, прагнули не тільки проникнути в систему, а й заволодіти нею. Вони хотіли здобути статус суперкористувача, або Root, якщо говорити мовою «Лінуксу», а для цього їм треба було знайти невідомі вразливі місця в системі безпеки, так звані Zerodays, — спочатку на серверній платформі АНБ, а потім у внутрішній мережі організації NSANet, яка веде радіотехнічну розвідку по всьому світі.

Почали вони, як зазвичай, з невеликої соціальної інженерії, їм треба було з’ясувати імена системних адміністраторів і аналітиків інфраструктури, що мали складні паролі для доступу до локальної мережі. А ще не завадило б виявити якогось недбайла, що легковажить заходи безпеки. І справді, через власні канали вони дістали чотири-п’ять імен, і одне з них — Річард Фуллер.

Фуллер працював у Групі реагування на інциденти в інформаційній системі АНБ, яка контролювала внутрішню мережу організації, повсякчас вишукуючи витоки інформації та незаконні втручання. Фуллер був пристойний хлопець: Гарвардський диплом юриста, республіканець, квотербек, патріотична мрія — якщо вірити його резюме. Але Бобові Собаці через колишню коханку цього хлопця вдалося дізнатися, що він страждає на біполярний розлад і, можливо, вживає кокаїн.

Збудившись, Фуллер може робити всякі дурниці, наприклад, відкривати отримані ззовні файли й документи, попередньо не перемістивши їх до так званої пісочниці, як вимагає протокол безпеки. Крім того, він був гарний на вроду — либонь, навіть трохи єлейним — і скидався більше на фінансиста Гордона Ґекко,[16] ніж на таємного агента. І хтось — здається, сам Боб Собака — висловив ідею, щоб Оса поїхала до нього в Балтимор, переспала з ним і зловила його в медову пастку.

Оса послала їх усіх під три чорти.

Вона відкинула й другу їхню ідею — надіслати до головного офісу у Форт-Міді документ з інформацією про незаконні втручання й витоки, заражений новітнім «трояном», що його мали розробити Чума з Осою. Задум полягав у тому, щоб привернути до шпигунського файлу Фуллерову увагу. Хлопець би розхвилювався й неодмінно знехтував заходи безпеки. Зовсім непоганий план: так вони могли б зайти в комп’ютерну систему АНБ без активного втручання, що його можна легко виявити.

Та Оса сказала, що вона не збирається справляти посиденьки й чекати, доки цей телепень Фуллер дасть маху. Вона не хотіла залежати від помилок інших людей і взагалі весь час вередувала та бунтувала, тож ніхто не здивувався, коли дівчина раптом узяла всю операцію на себе. І хоч це й викликало певні протести, одначе, зрештою, всі на це пристали, добре її проінструктувавши. Оса й справді ретельно записала добуті імена та докладну інформацію про системних адміністраторів, попросивши допомоги в так званої дактилоскопії — дослідженні платформи сервера й операційної системи. А потім вона відмежувалася від «Республіки гакерів» і всього світу, і Чумі здавалося, що вона не дуже прислухається до його порад. Наприклад, що їй не варто користуватися своїм ніком, своїм псевдонімом, що слід працювати не вдома, а в якомусь віддаленому готелі, де б вона поселилася під вигаданим ім’ям, — на той випадок, якщо нишпоркам АНБ вдасться її вистежити крізь заплутані лабіринти мережі Тоr. Та вона, певна річ, усе робила на власний розсуд, і Чумі лишалося сидіти за столом в Сундбіберґу й знервовано чекати. Ось чому він досі не мав анінайменшого уявлення про те, як вона діяла.

Достеменно Чума знав тільки одну річ: те, що вона зробила, — легендарне, і доки за вікном завивала буря, він трохи відсунув убік сміття на столі, нахилився вперед і надрукував: «Розкажи! Які відчуття?»

«Порожнеча», — відповіла вона.

Порожнеча…

Саме це вона й відчувала. Цілий тиждень Лісбет майже не спала і, мабуть, пила та їла теж дуже мало. Тож тепер у неї боліла голова, очі налилися кров’ю, а руки тремтіли. Їй щонайдужче хотілося скинути все своє обладнання на підлогу. А втім, десь у глибині душі вона була задоволена, хоч навряд чи з тієї причини, з якої думав Чума чи хтось інший з «Республіки гакерів». Вона була задоволена, бо дізналася дещо нове про кримінальне угруповання, яким цікавилась, і змогла довести зв’язок, що про нього раніше тільки здогадувалася. Але це вона тримала при собі, дивуючись, що інші могли подумати, ніби вона гакнула систему просто так, заради забави.

Вона не піддівок з розшалілими гормонами і не ідіотка, яка хоче повистьобуватися. Якщо вже Лісбет бралася до такої ризикованої оборудки, то бажала чогось дуже конкретного, хоча колись гакерство й справді було для неї дечим більшим, ніж просто знаряддям. У найгірші моменти дитинства воно видавалося їй утечею від дійсності, можливістю відчути себе в цьому житті трохи менш ізольованою. За допомогою комп’ютерів вона могла долати бар’єри на своєму шляху й відчувати миті свободи. До певної міри так було й тепер.

Та насамперед вона полювала. Полювала саме з того часу, коли одного ранку прокинулася від сну про кулак, що невтомно вибивав ритм по матраці в старій кімнаті на Лундаґатані. І ніхто не назвав би це полювання легким. Її супротивники ховалися за димовими завісами, і тому, зокрема, Лісбет Саландер останнім часом була незвичайно гостра й дошкульна на язик. Вона немовби випускала якийсь новий морок і, крім здоровенного крикливого тренера з боксу на ім’я Обінце й двох-трьох коханців та коханок, майже ні з ким не спілкувалася. Лісбет більше, ніж будь-коли, скидалася на ходячу проблему: волосся скуйовджене, погляд похмурий… І навіть якщо вона іноді намагалася розмовляти люб’язно, то її терпіння вистачало ненадовго.

Вона або казала правду, або мовчала, а її квартира тут, на Фіскарґатані… ну, то окрема історія. У ній запросто могла б жити сім’я з сімома дітьми, та за довгі роки Лісбет ніяк її не прикрасила й нічого не зробила, щоб тут було затишно. Лише де-не-де, на перший погляд, безладно стояли меблі з «ІКЕА». Тут не було навіть музичного центру. Можливо, почасти тому, що на музиці Лісбет не розумілася. Вона вбачала більше мелодії в диференціальному рівнянні, ніж у творі Бетховена. Однак Лісбет була багата, немов троль. Украдені в негідника Ганса-Еріка Веннерстрема гроші обернулися на суму, що перевищувала п’ять мільярдів крон. Та її фінансове становище — і це було цілком типово для неї — ніяк не позначилося на її особистості, хіба що усвідомлення власного багатства зробило її ще безстрашнішою. Принаймні останнім часом їй спадали на думку дедалі радикальніші заходи, як от зламати пальці ґвалтівникові й поблукати внутрішньою мережею АНБ.

Але тут вона явно перестаралася, хоч і визнавала скоєне за неодмінне. Кілька днів і ночей Лісбет була цілком захоплена справою і тепер, по її закінченні, стомлено примруживши очі, оглядала два свої робочі столи, розміщені у формі літери Г. Її обладнання складалося з двох комп’ютерів — звичайного й тестового.

На нещодавно куплений тестовий комп’ютер вона встановила копії сервера й операційної системи АНБ. Відтак Лісбет атакувала його спеціально написаною фазинговою програмою, що вишукувала в платформі помилки та вразливі місця, а тоді піддала налагоджувальній, тестовій і чорноскринній атакам. Здобуті результати лягли в основу її вірусу-шпигуна, власного «пацюка», тому вона не могла дозволити собі бути хоч трохи неуважною. Певна річ, тільки ретельно дослідивши систему згори донизу, Лісбет встановила копію сервера в себе вдома. Якби вона почала гратися на реальній платформі, техніки з АНБ це відразу помітили б, і тоді веселощам хутко настав би кінець.

Тепер Лісбет могла працювати день за днем, майже без сну та їжі, а коли й відходила від комп’ютера, то лише щоб трішечки подрімати на дивані чи розігріти в мікрохвилівці піцу. Одне слово, Лісбет пнулася з усієї сили, аж поки їй починали пекти очі. Особливо вона попомучилася зі своїм Zeroday Exploit — програмним продуктом, що вишукував невідомі дослідникам з АНБ вразливі місця й мав, проникнувши всередину, оновлювати її статус. Це було над усяке людське розуміння.

Лісбет написала програму, що давала їй не тільки контроль над системою, а й можливість віддалено керувати всім у внутрішній мережі АНБ, хоч про саму мережу вона знала небагато. І це видавалося найнезвичайнішим.

Однак їй треба було не просто прокрастися всередину. Вона мала зайти у внутрішню мережу АНБ — самодостатній всесвіт, майже не пов’язаний зі звичайним інтернетом. Лісбет, певно, була схожа на підлітка, який з усіх шкільних предметів дістав самі двійки, проте у сфері вихідних кодів комп’ютерних програм та загальних логічних зв’язків її мозок клац, клац — і створив цілком нову досконалу гакерську програму, найсучасніший «троян», що жив власним життям.

Отож вона дістала куплену колись у Берліні карту передплаченого зв’язку оператора «Те-мобайл» і, вставивши її в свій телефон, під’єдналася до інтернету. Мабуть, їй справді було б краще сидіти деінде, в якійсь віддаленій частині світу, перевтілившись, можливо, у свій другий образ — в Ірене Нессер.

Якщо люди зі служби безпеки АНБ досить старанні й тямущі, то зможуть простежити її до базової станції «Теленор» у цьому кварталі. До самісінького кінця їм, правда, годі добратися. Принаймні технологічними засобами. Але все одно вони зможуть підійти досить близько, і це було б з усякого погляду погано. А проте Лісбет визнавала, що працювати вдома ефективніше, і вжила всіх відомих їй запобіжних заходів. Як і більшість гакерів, вона використовувала Tor — мережу, що давала змогу її трафікові загубитися серед тисяч і тисяч користувачів. Одначе вона знала, що навіть Tor не дуже надійний, бо АНБ могла деанонімізувати користувачів системи за допомогою програми Egotistical Giraffe. Тому Лісбет довго працювала над удосконаленням особистої безпеки й тільки тоді перейшла до атаки.

Вона легко, як лезо в папір, проникла в платформу, але жодної причини вірити в успіх ще не мала. Їй слід було швидко-швидко знайти тих системних адміністраторів, чиї імена їй дали, вкласти свого «трояна» в котрийсь із їхніх файлів і створити місток між серверною та внутрішньою мережами, а це аж ніяк не просто. Не можна допустити ніяких повідомлень з боку антивірусних програм. Обравши, зрештою, чоловіка на ім’я Том Брекінрідж, вона зайшла в мережу АНБ, і тут… кожен м’яз її тіла напружився. Перед її змореними від роботи й недосипання очима почала відбуватися магія.

Вірус вів її все далі й далі в щонайсекретніші закутки, і вона точно знала, куди прямує. Лісбет треба було потрапити в Active Directory — службу каталогів, або її аналог, щоб підвищити свій статус. З непроханого скромного візитера вона мала обернутися на суперкористувача цього велелюдного всесвіту і, досягши мети, спробувати дістати хоч якесь уявлення про систему. Це було нелегко. Точніше кажучи, зовсім неможливо. Та й часу вона не мала.

Лісбет діяла швидко, щоб здобути контроль над пошуковою системою й зібрати всі паролі, вирази й покликання — одне слово, весь той внутрішній мотлох. Вона вже хотіла була все кинути, коли це, нарешті, знайшла документ з позначкою ТОР SECRET, NOFORN — No foreign distribution.[17] Сам по собі документ ніякої цінності не мав, але разом з кількома лініями зв’язку між Зіґмундом Екервалдом із «Соліфону» й кіберагентами з Департаменту захисту стратегічних технологій АНБ утворював вибухову суміш. Лісбет усміхнулася, запам’ятовуючи кожну дрібницю. Далі вона побачила ще один документ, що, здається, стосувався до справи, і люто вилаялася: він виявився зашифрованим, тому не було іншої ради, як скопіювати його. Аж тут Лісбет здогадалася, що у Форт-Міді через це з’явиться якесь застереження.

Ситуація ставала критичною. Крім того, їй треба було братися за офіційне завдання, якщо слово «офіційне» взагалі пасувало до цієї справи. Вона врочисто пообіцяла Чумі та іншим з «Республіки гакерів» знеславити АНБ і вкрутити тамтешнім працівникам хвоста, тож тепер намагалася зрозуміти, з ким їй треба зв’язатися. Кому варто надіслати повідомлення?

Лісбет обрала Едвіна Нідгема, Еда-Архімеда. Його ім’я повсякчас зринало у зв’язку з інформаційно-технологічною безпекою, а швидко довідавшись дещо про нього у внутрішній мережі, вона відчула ще й стриману повагу. Ед-Архімед був зірка, та Саландер його перехитрувала, хоч на мить і подумала, що її викриють.

Її втручання зчинить метушню. Але ж саме метушні їй і треба було, тож вона пішла в наступ. Лісбет гадки не мала, котра тепер година і що за день на календарі. Це могли бути день чи ніч, осінь чи весна. І лише туманно, аж на самісінькому споді свідомості, вона вловила, що буря над містом посилилася, наче погода синхронізувалася з її атакою. Тим часом у далекому Меріленді, неподалік славнозвісного перехрестя Балтиморської паркової автомагістралі та Тридцять другої мерілендської траси, Нідгем почав писати мейла.

Багато написати він не встиг, бо за якусь мить Лісбет почала писати замість нього: «…щоб ви припинили чинити будь-які беззаконні дії, бо це насправді дуже просто. Той, хто таємно стежить за народом, урешті сам опиняється під наглядом народу. У цьому — засаднича демократична логіка». Трохи згодом вона відчула, як ці фрази влучили в самісіньке око. Засмакувавши гарячу солодку помсту, Лісбет змусила Еда-Архімеда разом помандрувати системою. Вони вдвох промчали в танці повз цілий мерехтливий світ даних, що їх за всяку ціну годилося б тримати в таємниці.

Це був, безперечно, захопливий досвід, а проте… Коли вона від’єдналася від мережі й усі її файли системного журналу були автоматично стерті, настало похмілля. З’явилося таке відчуття, як після оргазму не з тим партнером, а слова, що видавалися такими влучними ще кілька секунд тому, звучали тепер усе більше по-дитячому, наче звичайнісінька пуста балачка гакерів. Раптом їй захотілось напитися до нестями. Утомлено човгаючи, вона попрямувала на кухню й принесла звідти пляшку віскі «Талламор Дью» та кілька сортів пива, щоб сполоснути рота, після чого сіла за комп’ютер і почала пити. Вона нічого не святкувала, ні. Ніякого тріумфу в її тілі не лишилося. Натомість вона відчувала… що ж то було? Завзяття, мабуть.

Вона все пила й пила, поки за вікном ревіла буря, а з «Республіки гакерів» потоком лилися вітальні вигуки. Але її більше нічого не хвилювало. Заледве тримаючись у вертикальному положенні, вона швидко змахнула рукою все зі стола, байдуже спостерігаючи за тим, як летять на підлогу пляшки й попільнички. Потім вона подумала про Мікаела Блумквіста.

Це все через алкоголь. Давні думки про Блумквіста спливали саме тоді, коли вона напивалася, і майже несвідомо, дуже легко вона влізла в його комп’ютер — це вам не АНБ. Туди Лісбет здавна знала найкоротший шлях, і спочатку її навіть зацікавило, що вона там, власне, забула.

Адже їй до нього байдуже? Він пішов в історію, привабливий ідіот, у якого вона колись була закохана, і наміру повторювати цю помилку вона не мала. Їй слід було б просто від’єднатися від мережі й кілька тижнів навіть не дивитись на комп’ютер. Але вона все-таки залишилася на його сервері, і за мить її лице засяяло. Калле Блумквіст, хай йому трясця, створив файл під назвою «Скринька Лісбет», і в цьому документі було питання для неї: «Що нам думати про штучний інтелект Франса Балдера?»

Вона все ж таки злегка всміхнулася. Почасти, мабуть, через Франса Балдера — комп’ютерного фаната, зацикленого на вихідних кодах, квантових процесах і можливостях логіки. Та насамперед тому, що Мікаел цікавиться нині тим самим, що й вона. І хоч Лісбет уже давно хотіла все вимкнути й піти спати, проте написала відповідь: «Балдерів інтелект зовсім не штучний. А як почувається твій? І що станеться, Блумквісте, коли ми створимо машину, трохи розумнішу за нас самих?»

Тоді вона пішла в одну зі своїх спалень і просто в одязі знесилено звалилася на ліжко.

Розділ 7

У редакції журналу ще щось сталося, до того ж недобре. Але розповідати подробиці телефоном Еріка не хотіла. Вона наполягала на тому, щоб приїхати до нього додому.

— Ти відморозиш свій чудовий задок! — спробував відмовити її Мікаел.

Та Еріка його наче не чула, і, якби не її тон, він навіть зрадів би тому, що вона така вперта. Відколи він вийшов з редакції, йому дуже кортіло поговорити з нею, а може, ще й затягти її в ліжко й зірвати з неї весь одяг. Та щось підказувало йому, що цього не буде. Її голос звучав стурбовано, і, коли вона пробурмотіла: «Вибач», — Мікаел стривожився ще більше.

— Я негайно беру таксі, — сказала вона.

Минуло трохи часу, перш ніж вона з’явилася. Блумквіст знічев’я зайшов у ванну кімнату й глянув у дзеркало. Він, звісно, мав і кращі дні. Його волосся розкудлане, давно не стрижене, під очима — капшуки. І виною тут Елізабет Джордж. Вилаявшись, він вийшов з ванної й заходився прибирати в квартирі.

Принаймні на це Еріка поскаржитися не зможе. Хоч як довго вони знали одне одного, хоч як тісно переплітались їхні долі, Мікаел усе ще страждав на комплекс чистоти. Він син звичайного робітника й парубок, вона заміжня жінка з порядного товариства, яка жила в ідеальному будиночку в Салтшебадені. А проте пристойніший вигляд його помешканню не зашкодить.

Запустивши посудомийну машину й вимивши раковину, він побіг викидати сміття. Він навіть устиг пропилотяжити у вітальні, полити квіти на підвіконні й дати лад книжковій шафі та полиці з журналами, перш ніж пролунав дзвінок. У двері не тільки дзвонили, а й нетерпляче стукали.

Відчинивши, Блумквіст жахнувся: перед ним стояла наскрізь промерзла Еріка. Вона буквально трусилася, наче листочок. І не тільки через погоду. На її голові навіть не було капелюха. Вітер зовсім зіпсував її охайну зачіску, а на правій щоці з’явилося щось подібне до подряпини.

— Ріккі, що з тобою? — запитав він.

— Відморозила свій чудовий задок. Не змогла зловити таксі.

— А що в тебе на щоці?

— Послизнулась, упала. Разів зо три, здається.

Він глянув на її темно-червоні італійські чоботи на високих підборах.

— Таж у тебе ідеальне взуття для глибокого снігу!

— Еге ж, ідеальне. Не кажучи вже про те, що я вранці вирішила нічого не піддягати… Геніально!

— Заходь, я тебе зігрію.

Еріка впала йому в обійми, затремтівши ще сильніше, і він міцно притис її до себе.

— Вибач, — знову сказала вона.

— За що?

— За все. За «Сернер». Я була дурепа.

— Не перебільшуй, Ріккі.

Змахнувши сніжинки з її волосся й чола, він обережно оглянув рану на щоці.

— Ні, ні, я маю тобі все розповісти, — промовила Еріка.

— Але спершу зніми з себе одяг і посидь у гарячій ванні. Хочеш келих червоного вина?

Вона захотіла, а тоді довго сиділа у ванні з келихом, що в нього Мікаел двічі або й тричі доливав. Він сидів поруч з нею на унітазі, слухаючи її розповідь, і, попри зловісні новини, їхня розмова мала примирливий характер, немов вони прорвалися крізь стіну, яку останнім часом звели між собою.

— Певна річ, ти від самого початку вважав, що я вчиняю як ідіотка, — казала вона. — Ні, не заперечуй, я тебе дуже добре знаю. Але ти мусиш зрозуміти, що і я, і Крістер з Малін не бачили іншої ради. Ми найняли Еміля й Софі — і так цим пишалися. Вони ж мало не найпопулярніші журналісти, так? Для нас то було неймовірно престижно. Це показувало, що «Міленіум» на ходу. Про нас знову пішов добрий поголос, з’явилися позитивні статті в «Резюме» й «Даґенс медія». Просто як у давні хороші часи. Чесно кажучи, особисто для мене велике значення мало те, що я пообіцяла й Софі, й Емілеві, що в нашому журналі вони зможуть почуватись упевнено. «Фінансово ми стабільні, — так я їм казала. — За нами Гаррієт Ванґер. Ми матимемо гроші на приголомшливі, глибокі репортажі». Ти й сам розумієш, що я справді в це вірила. А тоді…

— …небеса впали.

— Саме так, і річ не тільки в кризі медійного й красі рекламного ринку. На всьому позначився ще й гармидер у самому «Ванґер-концерні». Не впевнена, що ти до кінця розумів, яка там була веремія. Часом я розглядаю це майже як політичний переворот. Усі давні реакційні сили — і чоловіки, і жінки, ну, ти ж їх знаєш, як ніхто, усі расисти, уся ця темінь об’єднались і встромили Гаррієт ножа в спину. Я ніколи не забуду її дзвінка. «Я розчавлена, — сказала вона. — Знищена». Найперше їх, звичайно ж, розлютили її спроби відновити й модернізувати компанію. Ну й, звісно ж, її намір обрати в правління Давіда Ґолдмана — сина рабина Віктора Ґолдмана. Та й ми теж долучилися до цього процесу, як ти знаєш, — Андрей якраз написав статтю про стокгольмських жебраків, що видавалася нам його найкращою роботою. Її всюди цитували, навіть за кордоном. Але люди з концерну…

— …визнали її за лівацьку нісенітницю.

— Ще гірше, Мікаеле, — за пропаганду «ледачих мерзотників, негодних навіть узятися до роботи».

— Невже вони так сказали?

— Щось таке. Та я гадаю, що насправді стаття тут ні до чого. Вона просто стала для них приводом ще більше підірвати позиції Гаррієт у концерні. Їм хотілося зупинити всі починання Генріка й Гаррієт.

— Ідіоти.

— Боже мій, ну, звісно! Та хіба нам це допомогло?! Я пам’ятаю ті дні. Здавалося, ніби земля вислизає з-під ніг. Я знаю, знаю, що мені слід було більше залучати тебе. Але я вважала, ніби ми всі лише виграємо від того, що ти зможеш концентруватися на своїх матеріалах.

— А проте я нічого путящого не робив.

— Ти старався, Мікаеле. Ти справді старався. Одначе я веду до того, що Левін зателефонував саме тоді, коли здавалося, що ми на самісінькому дні.

— Очевидно, хтось йому нашептав, що сталося.

— Поза всяким сумнівом. І тобі не треба казати, що спочатку я ставилася до того всього скептично. «Сернер» уявлявся мені таблоїдною халтурою. Але Уве не відступався, демонструючи все своє красномовство, і навіть запросив мене до свого нового великого будинку в Каннах…

— Що?

— Так, пробач. Про це я тобі теж не розповідала. Гадаю, мені було соромно. Але я все одно збиралася на кінофестиваль, щоб написати про ту іранську режисерку. Ну, знаєш, її ще переслідували за документальний фільм про дев’ятнадцятирічну Сару, закидану свого часу камінням. І мені подумалося, що нічого страшного не станеться, коли «Сернер» допоможе нам оплатити дорогу. Так чи так, а ми з Уве проговорили цілу ніч, і я, як і раніше, лишалася скептиком. Він так безглуздо хвалився, вдаючись до всяких комерційних вивертів… Та, зрештою, я все-таки стала до нього прислухатися, і знаєш чому?

— Він тебе вразив у ліжку?

— Ха-ха! Ні. Через його ставлення до тебе.

— Йому хотілося переспати зі мною?

— Він тобою безмірно захоплюється.

— Мели-мели!.. Дурниці!

— Ні, Мікаеле, тут ти помиляєшся. Він любить владу, гроші й свою віллу в Каннах. Але ще більше його гризе те, що він, на думку багатьох, не такий крутий, як ти. Без сорому казка, Мікаеле: Уве бідний, а ти шалено багатий. Глибоко в душі він хоче бути таким, як ти. Я це відразу відчула і мала б здогадатися, що ця заздрість може бути й небезпечною. Ти ж розумієш, що в основі кампанії проти тебе лежала саме вона. Твоя безкомпромісність змушує людей відчувати себе жалюгідними. Лише самим фактом свого існування ти нагадуєш їм про те, які вони продажні, і що більше тебе прославляють, то нікчемнішими видаються вони самі. А за таких обставин є тільки один спосіб боронитися — втоптати тебе в багно. Якщо ти впадеш, то їм стане трохи краще. Ця вся мерзота повертає їм невеличку гідність — принаймні вони це так собі уявляють.

— Дякую, Еріко, та мені справді начхати на цькування.

— Я знаю. В усякому разі, сподіваюся, так воно і є. Але я зрозуміла, що Уве дійсно прагне долучитися, відчути себе одним з нас. Йому хотілося скористатись із нашої репутації, і я подумала, що це може правити за добрий стимул. Якщо він мріє бути таким крутим, як ти, то перетворення «Міленіуму» на пересічне комерційне видання «Сернеру» завдасть йому краху. Якщо він уславиться як хлопець, що знищив один з найлегендарніших журналів Швеції, то зможе назавжди розпрощатись із залишками свого авторитету. Тому я справді повірила, коли Уве сказав, що й він сам, і весь концерн потребують престижного журналу і що він лише допомагатиме нам творити ту журналістику, в яку ми віримо. А ще йому хотілося брати участь у діяльності журналу, але я сприйняла це просто за вияв марнославства. Я думала, він хоче трохи повикобенюватися, щоб мати змогу казати своїм друзякам-япі, ніби він у нас піарник чи щось таке… Я й гадки не мала, що він наважиться зазіхнути на душу журналу.

— Одначе він наважився.

— На жаль, так.

— А як же твоя чудова психологічна теорія?

— Я недооцінила силу опортунізму. Як ти помітив, до початку кампанії проти тебе Уве й «Сернер» поводилися зразково, але згодом…

— …він з цього скористався.

— Ні-ні, з цього скористався хтось інший. Той, хто хотів нашкодити йому. Я тільки згодом усвідомила, що Левінові нелегко було переконати інших купити наші акції. Як ти розумієш, не всі в «Сернері» мають комплекс журналістської неповноцінності. Більшість з них — звичайнісінькі бізнесмени, що зневажають будь-які розмови про відповідальність за щось важливе. Їх дратував Левінів фальшивий ідеалізм, як вони це називали, і в кампанії проти тебе вони вгледіли шанс прищикнути йому хвоста.

— Це ж треба таке!

— Якби ти тільки знав! Спочатку все було гаразд. Від нас вимагали лише трохи пристосуватися до ринкової ситуації, і, як ти знаєш, багато чого з того мені подобалось. Я, зрештою, теж не раз думала, як залучити молодого читача. Мені здавалося, що в цьому питанні ми з Уве зможемо порозумітися, тому-то не дуже й журилася його сьогоднішнім виступом.

— Я це помітив.

— Та стався той несусвітній шарварок.

— Про який шарварок мова?

— Про той, що зчинився, коли ти саботував Левінів виступ.

— Я нічого не саботував, Еріко. Я просто пішов.

Еріка, лежачи у ванні, ковтнула вина й напружено всміхнулася.

— Коли до тебе, нарешті, дійде, що ти — Мікаел Блумквіст? — запитала вона.

— Я гадав, що вже потроху починає доходити.

— Щось не видно. Бо тоді б ти збагнув, що коли Мікаел Блумквіст іде посеред доповіді про перспективи розвитку його власного журналу, то зчиняється буча. Чи хоче він того, чи ні.

— Коли так, то перепрошую за саботаж.

— Я тебе не засуджую, більше не засуджую. Тепер, як ти міг помітити, вибачення прошу я. Це я поставила нас у таке становище. Мабуть, однаково вийшло б казна-що, незалежно від того, пішов би ти чи ні. Вони тільки чекали приводу, щоб на нас накинутися.

— То що ж сталося?

— Коли ти зник, ми всі охололи до виступу і Левін, чия самооцінка зазнала ще одного удару, вирішив теж начхати на свою доповідь. Сказав, що не бачить у ній рації. Він зателефонував своєму керівництву й усе переповів. Підозрюю, він не втримався й перебрав міру. Ота заздрість, на яку я сподівалася, обернулася, мабуть, на щось дріб’язкове та злісне. Десь за годину він повернувся й повідомив, що концерн згоден вкладати в «Міленіум» і використовувати всі свої канали для просування журналу на ринку.

— І тобі це геть не сподобалося?..

— Так, і я знала це ще до того, як він промовив перше слово. Це було зрозуміло з виразу його обличчя. Воно немовби випромінювало страх, змішаний з тріумфом, і попервах Уве ніяк не міг дібрати потрібних слів. Він плів переважно якісь нісенітниці: мовляв, концерн прагне зробити прозорою нашу діяльність, омолодити читацьку публіку й залучити якнайбільше знаменитостей. А тоді…

Еріка заплющила очі, провела рукою по мокрому волоссю й допила рештки вина.

— Так, Еріко?

— …сказав, що вони хочуть попросити тебе з редакції.

— Що?

— Певна річ, ні він, ні концерн не могли собі дозволити сказати це напрямки: заголовки на зразок «„Сернер“ виганяє Блумквіста» їм ні до чого. Тому Уве сформулював це дуже красиво, заявивши, що хоче дати тобі більшу свободу й можливість зосередитися на тому, в чому ти ас, — на написанні репортажів. Він запропонував стратегічне місцеперебування в Лондоні й щедрий договір позаштатного кореспондента.

— У Лондоні?

— Він сказав, що Швеція замала для хлопця твого калібру, але ж ти розумієш, у чому тут річ.

— Вони гадають, що не зможуть провести свої реформи, якщо я лишусь у редакції?

— Десь так. Разом з тим не думаю, що хтось із них здивувався, коли я, Крістер та Малін чітко і ясно сказали: «Ні, цього ми навіть не обговорюватимемо». Я вже мовчу про реакцію Андрея.

— Що ж він зробив?

— Аж ніяково про це розповідати. Андрей устав і заявив, що нічого ганебнішого в житті не чув. Сказав, що ти належиш до найкращого, що є в нашій країні, що ти гордість демократії та журналістики і що концернові «Сернер» слід спустити очі й посоромитися. А ще назвав тебе великою людиною.

— Тут він точно перебільшив.

— Але він хороший хлопець.

— Так і є. А що ж зробили люди з «Сернеру»?

— Уве, звісно, був до цього готовий. «Ви завжди можете викупити в нас наші акції, — сказав він. — От тільки…»

— …ціна збільшилася, — закінчив речення Мікаел.

— Саме так. Він стверджував, що, хоч яку форму бізнесового аналізу ми використаємо, результат буде однаковий: відколи «Сернер» купив акції, його частка збільшилась принаймні вдвічі з огляду на додаткову вартість і репутацію, яку вони нам створили.

— Репутацію?! Вони що, подуріли?

— Зовсім ні, але вони чіпкі й хочуть загнати нас у кут. Мене цікавить, чи не бажають вони на однім вогні дві яєчні спрягти — узяти прибуток і, добивши нас фінансово, здихатися конкурента.

— Що ж нам, у біса, робити?

— Те, що ми вміємо найкраще, Мікаеле, — боротися. Я візьму якусь суму зі своїх грошей, ми викупимо їхню частку й битимемося за те, щоб видавати найкращий журнал Північної Європи.

— Звичайно, Еріко, це круто, та що далі? Ми потрапимо в жалюгідне фінансове становище, і з цим навіть ти нічого не зможеш удіяти.

— Знаю, але все буде добре. Нам доводилось вибиратися з важчих ситуацій. Ми з тобою можемо на якийсь час відмовитися від зарплат. Ми ж без цього обійдемося, так?

— Усьому настає кінець, Еріко.

— Не кажи так! Ніколи!

— Навіть якщо це правда?

— Особливо тоді.

— Гаразд.

— Чи не маєш ти якогось виняткового матеріалу? — спитала Еріка. — Чогось такого, чим би ми змогли приголомшити медійну Швецію?

Мікаел затулив обличчя руками й чомусь подумав про свою дочку Перніллу. Вона сказала, що, на відміну від нього, збирається писати по-справжньому, хоча що, на її думку, було несправжнє в його текстах, залишилося незрозумілим.

— Мабуть, ні, — сказав він.

Еріка вдарила рукою по воді так, що забризкала йому шкарпетки.

— Дідько! Та в тебе ж неодмінно має бути щось путнє! Ніхто в цій країні не має стільки інформаторів, як ти!

— Більшість з них — дурні, а їхня інформація — мотлох, — сказав Блумквіст. — А втім, може… я щойно перевіряв одну річ.

Еріка сіла у ванні.

— Що саме?

— Та ні, нічого, — позадкував він. — Просто розмріявся.

— У нашій ситуації треба мріяти.

— Так, але це ніщо, просто клуби диму, і нічого не можна довести.

— І все ж якась частинка тебе вірить у цю історію?

— Можливо, одначе це пов’язано з однією дрібницею, що не стосується до самої історії.

— З якою ж?

— Дехто з моїх колишніх споборників теж придивлявся до цієї історії.

— Споборниця з великої літери?

— Так.

— Ну, хіба це не звучить багатонадійно? — промовила Еріка, вилазячи з ванни, гола й прекрасна.

Розділ 8

Авґуст стояв навколішки на шаховій підлозі спальні, розглядаючи натюрморт, що його скомпонував для нього батько: запалена свічка на голубому тарелі, два зелені яблука й апельсин. Але нічого не відбувалося. Авґуст повернувся й уп’явся порожніми очима в зливу за вікном, а Балдер тим часом питав себе: «Чи є рація взагалі давати хлопчикові сюжет?»

Його син міг просто зиркнути на щось, і це закарбовувалося в його свідомості — то чи варто батькові обирати замість нього, що йому слід малювати? Авґуст, очевидно, тримає в голові тисячі власних образів. Можливо, таріль і кілька фруктів його зовсім не цікавили. Балдер знову спитав себе: «Може, хлопчик через світлофор намагався виявити щось цілком конкретне?» Малюнок не був просто випадковим маленьким спостереженням. Навпаки, червоне світло сяяло, неначе зловороже око спідлоба, і, можливо, — звідки Франсові те знати? — Авґуст відчув загрозу з боку чоловіка на переході.

Балдер устоодинадцяте за день глянув на сина. Та це ж ганьба! Раніше він мав Авґуста за дивного й незбагненного хлопчика. Тепер він знову замислився: а може, вони з сином і справді схожі? Коли Франс був юний, лікарі не надто турбувалися діагнозами. У ті дні від людей швидше відмахувалися, називаючи диваками. Він сам, без сумніву, відрізнявся від інших дітей тим, що був надто серйозний і мав незворушний вираз обличчя, тож ніхто на шкільному подвір’ї не вважав його за приємного хлопця. З другого боку, інші діти теж видавалися йому не дуже цікавими, і він шукав утіхи в числах та рівняннях, уникаючи пустих балачок.

Його навряд чи визнали б за аутиста, як Авґуста. Однак нині його напевно вважали б за хворого на синдром Асперґера, і добре це було б чи погано, не мало б значення. Вони з Ганною вірили, що рання діагностика Авґустовоі недуги допоможе їм.

Та це не допомогло. І тільки тепер, коли їхньому синові було вісім, Франс усвідомив, що хлопчик має особливе відчуття математики й тривимірності простору. Як Ганна й Лассе цього не завважили?

Лассе, зрозуміла річ, — покидьок, але ж Ганна з природи чутлива й добра. Франс ніколи не забуде їхньої першої зустрічі. То був святковий вечір на честь Шведської королівської академії інженерних наук у Стокгольмській ратуші. Йому тоді вручили якусь незначну нагороду. Час тягся так довго, і Франс мріяв якнайшвидше дістатися додому, до свого комп’ютера, аж тут підійшла напівзнайома вродлива жінка — його знання у світі зірок були досить обмежені — і заговорила до нього. У глибині душі Балдер, як і раніше, мав себе за розумника зі школи в Тапстремі, на якого дівчата дивилися з презирством. Він не міг утямити, що така жінка, як Ганна, в ньому знайшла. Вона тоді, як згодом з’ясувалося, купалась у славі, досягши вершини своєї кар’єри, проте спокусила його й тієї ночі любилася з ним так, як жодна жінка до неї не любилася. То був, либонь, найщасливіший час у його житті, але… бінарні коди взяли гору над коханням.

Він знищив їхній шлюб роботою. Його місце посів Лассе Вестман, Ганна зробилась як не своя, і Авґуст, певно, теж. Це мало б розлютити Франса, та він знав, що сам в усьому винен. Купив собі свободу, начхав на сина, тож, мабуть, на суді, який розглядав справу про опіку, сказали правду, що мрію про штучне життя він поставив над свого сина. Який же він був бовдур!

Франс дістав ноутбук, розгорнув «Ґуґл» і почав шукати докладнішу інформацію про обдаровання савантів. Він уже замовив багато книжок, зокрема й ґрунтовну працю професора Даролда Трефферта «Острови геніальності», присвячену цій темі. Балдер, як завжди, хотів вивчити все сам до найменших подробиць. Ні один чортів психолог чи педагог не зможе краще за нього розібратися, чого тепер потребує його син. Він знатиме куди більше за багатьох з них.

Франсову увагу привернула історія про дівчинку-аутистку Надю. Історія її життя була описана в книжці Лорни Селф «Надя: незвичайні здібності до малювання в дівчинки-аутистки», а ще в книжці Олівера Сакса «Чоловік, що переплутав дружину з капелюхом». Балдер захоплено читав. Це була бентежна історія, де прозирало багато паралелей. Як і Авґуст, Надя здавалась ідеально здоровою, коли народилася, і тільки згодом її батьки зрозуміли, що з дівчинкою щось не так.

Вона ніяк не починала розмовляти, не дивилася людям у вічі, уникала фізичного контакту й не реагувала на материні репліки чи усмішки. Надя переважно була тиха й замкнута і лише нав’язливо рвала папір на вузенькі смужечки. У шість років вона так само не промовила й слова.

А проте Надя малювала, як Леонардо да Вінчі. Уже в три роки цілком несподівано дівчинка стала зображати коней. На відміну від інших дітей, вона починала не з форми, не з цілого, а навпаки, з якоїсь маленької деталі — з копита, з чобота вершника чи хвоста. Найдивнішим було те, що малювала вона швидко. З приголомшливим, чудернацьким поспіхом вона сполучала разом частини, одну — звідси, другу — звідти, аж поки утворювалось ідеальне ціле — кінь, який скаче собі чи йде. Зі свого досвіду в підлітковому віці Франс знав, що нема нічого складнішого, як намалювати тварину в русі. Хоч як старайся, однаково вийде неприродно та скуто. Треба досягти справжньої майстерності, щоб зобразити рух невимушеним і легким. Надя досягла такої майстерності вже в три роки.

Її коні були як ідеальні знімки, зроблені легкою рукою. І явно не внаслідок довгих тренувань. Її віртуозність, яка прорвалася, наче крізь греблю, зачаровувала сучасників. Як їй удавалося перестрибувати століття розвитку історії мистецтва лише кількома швидкими рухами руки? Австралійські дослідники Аллан Снайдер і Джон Мітчелл, вивчивши її малюнки, 1999 року запропонували теорію, що поступово здобула загальне визнання. Згідно з нею, всі ми маємо природжену здатність досягти такого рівня віртуозності, але в більшості з нас вона заблокована.

Якщо ми бачимо футбольний м’яч чи ще щось, то не відразу розуміємо, що перед нами тривимірний об’єкт. Навпаки, мозок блискавично сприймає кілька деталей, тіні й різницю в глибині та нюансах і робить з них певні висновки про форму.

Ми цього не усвідомлюємо, однак нам потрібен певний аналіз для розуміння, що перед нами м’яч, а не круг.

Мозок сам створює остаточну форму, після чого ми вже не бачимо деталей, підмічених спочатку. Ліс, так би мовити, затуляє нам дерева. Але Мітчелл і Снайдер припустили, що, якби нам удалось у свідомості відтворити первісний образ, ми змогли б побачити світ зовсім по-новому й навіть, можливо, зображати його так, як це робила Надя, без будь-яких вправ.

Інакше кажучи, ідея полягала в тому, що Надя якраз і мала доступ до початкового образу, що правив мозкові за сировину. Вона бачила численні деталі й тіні, перш ніж їх устигав обробити мозок. Ось чому дівчинка завжди починала малювати окремі частини — копито чи морду, а не ціле. Адже цілого, в нашому розумінні, ще не було в її голові. І хоч Франс Балдер бачив у цій теорії чимало прогалин чи принаймні, як завжди, критично оцінював певні моменти, сама думка припала йому до вподоби.

У своїх дослідженнях він, по суті, завжди шукав саме такого первісного підходу, який би давав змогу не сприймати речі як належне, а вів за межі очевидного, до дрібних деталей. Тема захоплювала Франса дедалі дужче, і він читав з усе більшою зацікавленістю, аж поки здригнувся й навіть голосно вилаявся, глянувши з певною тривогою на сина. Та здригнутися Франса змусили не описи наукових досліджень, а розповідь про перший Надин рік у школі.

Надю зарахували до класу для дітей-аутистів, де навчання було сфокусоване на тому, щоб вона заговорила. І дівчинка мала прогрес: слова з’являлися одне за одним. Але ціна виявилася високою. Коли Надя почала говорити, її талант малювати олівцями зник і, за словами авторки книжки Лорни Селф, одна мова, либонь, замінилася другою. З геніального художника Надя обернулася на звичайну дівчинку-аутистку з серйозними вадами розвитку. Вона, звісно, годна була трохи розмовляти, проте цілком утратила дар, що вражав увесь світ. А чи варте це того, щоб просто зліпити докупи кілька слів?

«Ні!» — хотів закричати Балдер, — можливо, тому, що сам за всяку ціну завжди хотів стати генієм у своїй галузі. Краще вже бути тим, хто не може підтримати жодної розумної бесіди, аніж посередністю. Хоч ким, аби не сіряком! Отакий він мав життєвий принцип, одначе… був не такий дурний, щоб не розуміти: його власні елітарні приписи можуть тут і не діяти. Можливо, кілька приголомшливих малюнків — ніщо проти здатності самому попросити склянку молока чи перекинутися кількома словами з друзями й батьком. Звідки йому те знати?

І все ж він відмовлявся робити такий вибір. Він не хотів миритися з тим, що доведеться позбутись найдивовижнішого в Августовому житті. Ні… про таке й думати годі. Не можна вимагати від батьків, щоб вони обирали між генієм і не генієм. Нікому-бо не дано заздалегідь знати, як буде для дитини найкраще.

Що більше він про це розмірковував, то безглуздішим це йому видавалось. І Франсові спало на думку, що він у це просто не вірить чи, скоріше, не хоче вірити. Зрештою, Надя — лише прецедент, а прецеденти не можуть слугувати за наукове обґрунтування.

Балдер прагнув дізнатися більше. Зненацька задзвонив його мобільник. Останні кілька годин йому телефонували не раз. Один дзвінок був з невідомого номера, другий — від Лінуса. Зі своїм колишнім асистентом він не знав, як і розмовляти, особливо тепер. Ба більше, Франс не був упевнений, що тому взагалі можна довіряти.

Але він таки відповів на дзвінок — либонь, просто з нервозності. То була Ґабрієлла Ґране — привабливий аналітик із СЕПО, і Балдер навіть злегка усміхнувся. Після Фарах Шаріф Ґабрієлла посідала друге місце. Вона мала сяйні красиві очі й гострий розум. А він був небайдужий до розумних жінок.

— Ґабрієлло, — сказав Балдер, — я залюбки поговорив би з вами, проте часу обмаль. Маю важливу справу.

— На це час ви точно знайдете, — незвично суворо відповіла вона. — Ви в небезпеці.

— Ох, дурниці, Ґабрієлло! Я вам уже казав, що вони, може, спробують затягати мене по судах і обібрати до нитки — та й по всьому.

— Франсе, вибачте, але в нас з’явилися нові відомості, до того ж з дуже надійного джерела… Бачиться, загроза справді є.

— Що ви маєте на увазі? — запитав відсторонено Балдер.

Затиснувши телефон між плечем та вухом, він і далі шукав інформацію про Надин утрачений талант.

— Мені важко оцінити ці дані, але вони мене хвилюють, Франсе. Гадаю, їх слід сприйняти серйозно.

— Добре, тоді я теж сприйму. Обіцяю бути вкрай обережним. Як завжди, не виходитиму з дому. Але я тепер, як уже казав, маю невеличкий клопіт. Крім того, я більш ніж упевнений, що ви помиляєтеся. У «Соліфоні»…

— Так, так, звісно, я можу помилятися, — перебила вона. — Це правда. А що, як я маю слушність? Ану ж є бодай крихітний, малесенький ризик, що я маю слушність?

— Ну-у-у…

— Франсе, послухайте мене. Я вважаю, що маю слушність. Ніхто в «Соліфоні» не хоче шкодити вам фізично. Це як-не-як цивілізована компанія. Але скидається на те, що хтось із компанії має контакти з кримінальною організацією з філіями в Росії та Швеції. От звідки небезпека.

Балдер уперше відірвав погляд від монітора. Він знав, що Зіґмунд Екервалд із «Соліфону» співпрацює з кримінальним угрупованням. Йому навіть удалося перехопити кілька кодових слів про її лідера, однак він і уявити не міг, навіщо угрупованню нападати на нього. Чи все-таки міг?

— Кримінальна організація? — пробурмотів він.

— Саме так, — сказала Ґабрієлла. — Хіба це не логічно, в певному розумінні? Вам, здається, й самому спадало таке на думку? Якщо люди почали красти чужі ідеї й заробляти на них гроші, то вони вже перейшли межу, і тоді все летить шкереберть.

— Гадаю, — я вже, власне, казав це, — їм вистачить купки адвокатів. З купкою спритних адвокатів можна спокійно красти будь-що. Адвокати — кілери нашого часу.

— Окей, може й так. Але, послухайте, я ще не дістала постанови про особисту охорону, тому я хочу відвезти вас у потайне місце. Я маю намір забрати вас просто зараз.

— Що ви сказали?

— Думаю, ми мусимо діяти негайно.

— Нізащо, — відповів Балдер. — І я…

Він завагався.

— У вас удома ще хтось є? — запитала вона.

— Ні, ні, але зараз я нікуди не зможу поїхати.

— Ви не чуєте, що я кажу?

— Чую дуже добре. Та, попри всю мою пошану до вас, мені здається, що ви здебільшого висловлюєте припущення.

— Припущення — невідривна частина ризику, Франсе. Проте мені був дзвінок від… ну, взагалі, мені не слід цього казати… від агента з АНБ, що розслідує діяльність цієї організації.

— АНБ! — пирхнув Франс.

— Я знаю, що ви скептично ставитеся до них.

— Скептично — це ще м’яко сказано.

— Добре, добре. Але тут вони на вашому боці. У всякому разі цей агент. Вона хороша людина. З підслухів їй удалося довідатися щось дуже схоже на план убивства.

— Мого?

— Багато що свідчить саме про це.

— Дуже схоже, багато що свідчить… Це все звучить украй непевно.

Авґуст несподівано сягнув по олівці, і Франс на якусь мить цілком зосередився на синові.

— Я залишаюся, — сказав він.

— Ви, певно, жартуєте?

— Ні, зовсім ні. Я радо переїду, якщо до вас надійде більше інформації, але не тепер. Крім того, компанія «Мілтон сек’юриті» установила чудову охоронну систему. У мене всюди камери й сенсори.

— Ви серйозно?

— Так, ви ж знаєте, що я впертий віслюк.

— Чи маєте ви зброю?

— Що на вас найшло, Ґабрієлло? Я і зброя! Найнебезпечніше, що я маю, — це нова сирорізка.

— Послухайте… — задумливо промовила вона.

— Так?

— Я організую за вами спостереження, хочете ви того чи ні. Думаю, що ви навіть нічого не помітите. Але якщо вже ви такий упертюх, я дам вам іншу пораду.

— Яку ж?

— Go public.[18] Це може стати своєрідною забезпекою. Розкажіть медіям, що вам відомо. Тоді, якщо пощастить, не буде рації прибирати вас із дороги.

— Я подумаю про це.

Балдер почув з голосу, що Ґабрієллину увагу щось відвернуло.

— Так? — промовив він.

— Зачекайте хвилинку, — відповіла вона. — Мені телефонують на другу лінію. Я мушу…

Вона зникла, а Франса, який мав би думати про інше, мучила тільки одна думка: «Чи втратить Авґуст здатність малювати, якщо я навчу його розмовляти?»

— Ви слухаєте? — запитала незабаром Ґабрієлла.

— Звісно.

— Я, на жаль, змушена закінчити розмову. Але я обіцяю проконтролювати, щоб за вами якнайшвидше організували спостереження. Будьмо на зв’язку. Шануйтеся!

Поклавши слухавку, Балдер зітхнув. Він знову подумав про Ганну й Авґуста, про шахову підлогу, віддзеркалену в шафі, про всяку всячину, не таку й важливу тепер, і пробурмотів собі під носа: «Вони полюють на мене».

Франс розумів, що нічого неймовірного в цьому немає, хоч і відмовлявся вірити в те, що справа може дійти до насильства. Але що він, власне, знає? Нічого. Крім того, тепер йому нема коли цим турбуватися. Він повернувся до пошуку відомостей про Надю й міркував, які наслідки вони матимуть для його сина. Насправді то було безумство. Франс засунув голову в пісок, удаючи, ніби нічого не відбувається. Знехтувавши Ґабрієллине попередження, він блукав інтернетом і невдовзі натрапив на професора неврології, експерта з питань синдрому саванта, на ім’я Чарлз Еделман, а тоді, замість прочитати про нього більше, — Балдер завжди віддавав перевагу написаному над почутим, — зателефонував на комутатор Каролінського інституту.

Відтак він зрозумів, що вже досить пізно. Еделман навряд чи ще на роботі, а його особистого телефонного номера на сайті не було. Однак стривайте… він ще й керівник «Еклідену» — закладу для дітей-аутистів з особливими талантами. Франс спробував зателефонувати туди. Після кількох гудків йому відповіла жінка, яка назвалася сестрою Ліндрус.

— Вибачте, що турбую о такій пізній порі, — сказав Балдер. — Я шукаю професора Еделмана. Чи не затримався він часом на роботі?

— Так, він справді тут. У таку негоду додому годі дістатися. Як вас відрекомендувати?

— Франс Балдер, — відповів він і додав, сподіваючись, що це допоможе: — Професор Франс Балдер.

— Зачекайте хвилинку, — попросила сестра Ліндрус. — Я подивлюся, чи він вільний.

Балдер пильно глянув на Авґуста, що знову нерішуче взявся за олівці. Це трохи стривожило Франса, немовби який недобрий знак. «Кримінальне угруповання», — знову пробелькотів він.

— Чарлз Еделман, — пролунав голос у телефонній слухавці. — Я справді розмовляю з професором Балдером?

— Саме так. Маю до вас…

— Ви й не уявляєте, яка це для мене честь, — вів далі Еделман. — Я щойно повернувся з конференції в Стенфорді, і там ми саме обговорювали ваші дослідження в галузі нейронних мереж. І навіть порушили питання про те, чи не можемо ми, неврологи, дізнатися дещо про мозок через дослідження штучного інтелекту. Стороною, так би мовити. Ми поцікавилися…

— Мені дуже приємно, — перебив його Франс, — але я маю до вас невеличке питання.

— О, справді? Потрібна якась допомога у ваших дослідженнях?

— Ні, просто мій син — аутист. Йому вісім років, а він, як і раніше, не мовить і слова. Одначе кілька днів тому ми проходили повз світлофор на Горнсґатані, а тоді…

— Так?

— …він просто сів і намалював його з неймовірною швидкістю. І зовсім ідеально. Це приголомшливо!

— І тепер ви хочете, щоб я приїхав і подивився на його роботу?

— Це було б прекрасно. Але я телефоную не тому. Я хвилююся. Я прочитав, що малювання — можливо, його спосіб спілкування з зовнішнім світом і що коли він навчиться говорити, то може втратити свій талант. Один спосіб самовияву може змінитись на другий.

— Ви могли б просто сказати, що прочитали про Надю.

— Звідки ви знаєте?

— Бо про неї завжди згадують у таких випадках. Але… можу я звати вас Франсом?

— Авжеж.

— Чудово. Франсе, я безмежно радий, що ви зателефонували, і можу напрямки сказати, що вам не треба хвилюватися. Навпаки, Надя — лише виняток, що підтверджує правило. Ото й по всьому. Усі дослідження засвідчують, що мовний розвиток насправді поглиблює талант саванта. Узяти Стівена Вілтшира — ви ж, певно, читали про нього?

— Це той, що намалював практично весь Лондон?

— Саме так. Він розвивався і в творчому, і в інтелектуальному, і в мовному планах. А нині його вважають за видатного художника. Тож заспокойтеся, Франсе. Трапляється, звісно, що діти втрачають талант саванта, але до цього найчастіше спричиняється щось інше. Можливо, їм просто набридає. Ви, мабуть, читали, що Надя тоді втратила матір?

— Так.

— Можливо, то й була справжня причина, хоч, звісно, ні я, ні хто інший не знає всього напевно. Та навряд чи це пов’язано з тим, що вона навчилася говорити. Інших задокументованих прикладів аналогічного розвитку майже немає, і я кажу це не з доброго дива чи тому, що саме в цьому полягає моя наукова гіпотеза. Тепер більшість науковців уважає, що саванти тільки виграють від розвитку своїх інтелектуальних здібностей у всіх галузях.

— Ви в цьому впевнені?

— Безперечно.

— Він ще добре розбирається в цифрах.

— Невже? — здивувався Чарлз Еделман.

— Чому ви так говорите?

— Бо в савантів художня обдарованість украй рідко поєднується з математичним талантом. Тут ідеться про два різновиди здібностей. Вони аж ніяк не споріднені й навіть часом, здається, блокують один одного.

— Але з моїм сином це так. У його малюнках є якась геометрична точність, ніби він уміє розраховувати пропорції.

— Це надзвичайно цікаво, просто навіть захопливо. Коли я з ним можу зустрітися?

— Навіть не знаю. Я насамперед хочу попросити поради.

— Тоді порада однозначна: дбайте про хлопчика. Стимулюйте його. Нехай розвиває свої здібності в усьому.

— Я…

Франс відчув, що йому якось дивно здавило груди, аж зробилося важко говорити.

— …я хочу вам подякувати, — сказав він. — Я вам дуже вдячний. А тепер мені треба…

— Для мене така честь розмовляти з вами, і я б залюбки зустрівся з вашим сином. Якщо дозволите трохи похвалитися, то я скажу, що розробив досить складний тест для савантів. Я міг би допомогти вам краще пізнати хлопчика.

— Так, звісно. Це було б просто чудово. Але тепер мені треба… — пробурмотів Балдер, сам до пуття не знаючи, що хоче сказати. — До побачення, і ще раз дякую!

— О, радий був допомогти. Сподіваюся, ви найближчим часом знову зі мною зв’яжетеся.

Франс поклав трубку й кілька секунд сидів нерухомо, схрестивши руки на грудях і дивлячись на сина. Авґуст, як і раніше, тримав у руках жовтого олівця й позирав на запалену свічку. Балдер здвигнув плечима, і раптом у нього потекли сльози. Про професора Балдера можна було сказати багато чого, та тільки не те, що він тонкосльозий.

Він і сам не пам’ятав, коли таке траплялося з ним востаннє. Коли померла мати, він не плакав. І точно не плакав, коли бачив або читав щось зворушливе. Сам він уважав себе за кам’яного ідола. А нині, перед сином і рядами його олівців та паличок кольорової крейди, професор плакав, як дитя, навіть не намагаючись стримати сліз. Звісно, це все слова Чарлза Еделмана.

Тепер Авґуст зможе навчитися говорити й далі малювати — це запаморочлива новина. Хоч плакав Франс, певна річ, не тільки через це. Сюди домішалися ще драма в «Соліфоні», смертельна загроза, тягар його таємниці й туга за Ганною, чи за Фарах, чи будь за ким, хто міг би заповнити порожнечу в його серці.

— Мій хлопчику! — промовив Балдер.

Він так розчулився, що й не помітив, як у нього ввімкнувся ноутбук і почав показувати те, що відбувалося перед однією з камер зовнішнього спостереження біля його будинку.

Через садок, попри несамовиту бурю, йшов довготелесий чоловік в утепленій шкіряній куртці та сірій кепці, натягненій так, що вона ретельно приховувала його обличчя. Хоч хто то був, але він добре знав, що його знімають. Чоловік видавався худорлявим і поворотким, проте щось у його хиткій, трохи театральній ході нагадувало боксера-ваговика, який прямував на ринг.

Ґабрієлла Ґране сиділа у своєму кабінеті в СЕПО й провадила пошуки в інтернеті та реєстрі агенції. Вона до ладу й не знала, чого шукає. Але її мучило щось незрозуміле, щось тривожне й дивне.

Їхню розмову з Балдером урвали. Їй знову зателефонувала Гелена Крафт — керівниця СЕПО. Ще й з тієї ж самої причини, що й минулого разу. З нею хотіла поговорити Алона Касалес з АНБ, і тепер Алонин голос звучав набагато спокійніше. Вона навіть намагалася злегка фліртувати.

— Вам удалося розібратися зі своїми комп’ютерами? — спитала Ґабрієлла.

— Ха… так. Це був цирк, але, гадаю, нічого страшного. Вибач, якщо минулого разу говорила трохи загадково. Боюсь, я не маю особливого вибору. Просто хочу ще раз наголосити: професорові Балдеру загрожує реальна й серйозна небезпека, хоч ми нічого не знаємо напевно. Ви владнали цю справу?

— Я з ним поговорила. Він відмовляється покидати будинок. Сказав, що має вдома якусь важливу справу. Хочу організувати стеження.

— Чудово. Як ти, можливо, здогадуєшся, я про тебе копнула глибше. І дуже вражена, панно Ґране. Хіба таким, як ти, не слід працювати в компанії «Ґолдман Сакс» і заробляти мільйони?

— Не до мого смаку.

— І не до мого. Від грошей я не відмовилася б, але це малоплатне винюхування подобається мені більше. Отже, солоденька, справи такі… Деякі мої колеги вважають, що нічого особливого тут немає. Я, до речі, категорично не погоджуюся з цією думкою. І не тільки тому, що впевнена: це угруповання становить загрозу нашим національним економічним інтересам. Гадаю, тут є ще й політичні моменти. Російський комп’ютерний, про якого я згадувала, Анатолій Хабаров, має зв’язок з горезвісним депутатом російської держдуми Іваном Грибановим — великим акціонером Газпрому.

— Зрозуміло.

— Але це поки що переважно сліпі кінці і я згаяла багато часу, намагаючись установити особу їхнього лідера.

— Того, кого звуть Танос?

— Або тієї.

— Тієї?

— Я можу й помилятися. Хоч такі кримінальні угруповання часто використовують жінок, проте не на керівних позиціях. Та й цей тип більше схожий на чоловіка.

— Що ж тебе змушує думати, ніби то може бути жінка?

— Можна сказати, якась повага. Про цього Таноса говорять так, як чоловіки в усі часи говорили про жаданих і обожнюваних жінок.

— Іншими словами, ідеться про красу.

— Точно. Але, можливо, я просто відчула легку гомосексуальну еротику. Мене неабияк потішило б, якби російські гангстери й узагалі російське керівництво приділяли б цьому більшу увагу.

— Ха, правда!

— Та насправді я згадую про це тільки для того, щоб ти мала ширший огляд, якщо ця плутанина потрапить тобі до рук. Розумієш, до цієї справи причетні деякі адвокати. Не дивина, так? Гакери крадуть чуже — адвокати легалізують украдене. Як там казав Балдер?

— Ми рівні перед законом, коли однаково розплачуємось.

— Атож. Хто має гроші на добру оборону, той може привласнити будь-що. Ти, певно, знаєш Балдерових юридичних опонентів? Вашингтонську фірму «Дакстоун і партнер».

— Еге ж.

— Тоді тобі відомо, що до них зазвичай звертаються технологічні фірми, прагнучи засудити винахідників і раціоналізаторів, які сподіваються дістати скромну винагороду за свої витвори.

— Ще відколи ми розбиралися з процесами винахідника Гокана Ланса.

— Теж моторошна історія, так? Але найцікавіше, що фірму «Дакстоун і партнер» згадано в перемовинах цього кримінального угруповання, які нам удалося перехопити й прочитати. Щоправда, її там названо Д.П. чи навіть просто Д.

— Тож «Соліфон» і ці негідники користуються послугами тих самих адвокатів?

— Здається, так. Та це ще не все. «Дакстоун і партнер» відкривають офіс у Стокгольмі, і знаєш, як ми про це довідалися?

— Ні, — відповіла Ґабрієлла, відчуваючи все більше напруження.

Їй хотілося якнайшвидше закінчити розмову й узятися до організації поліційної охорони для Балдера.

— Стежачи за угрупованням, — вела далі Алона. — Про новину прохопився Хабаров, а це свідчить про його тісний зв’язок з тією фірмою. В угрупованні знали про відкриття офісу ще до офіційного повідомлення. А в Стокгольмі «Дакстоун і партнер» мають об’єднатися зі шведським адвокатом на ім’я Кенні Брудін. Він раніше спеціалізувався на кримінальних справах і вславився тим, що занадто зближувався зі своїми клієнтами.

— Я пам’ятаю одну класичну фотографію, надруковану У вечірній пресі, де Кенні Брудін розважається за містом зі своїми бандитами, мацаючи якусь дівчину легких звичаїв, — сказала Ґабрієлла.

— Я бачила цей знімок і заклалася б, що найкраще почати розслідування цієї історії саме з пана Брудіна. Хтозна, може, саме він сполучна ланка між фінансовими магнатами та цим угрупованням.

— Я подивлюся, — сказала Ґабрієлла. — Але тепер мені треба зробити дещо інше. Почуємося.

Вона зателефонувала черговому у Відділі особистої охорони СЕПО. Цього вечора ним виявився не хто інший, як Стіг Іттерґрен. Їй аж у п’ятах застигло. Шістдесятирічний Іттерґрен мав надмірну вагу, любив хильнути, а ще більше — пограти в карти в інтернеті. Його часом називали пан Нічогонеможливо, тому Ґабрієлла пояснила ситуацію якнайсоліднішим тоном і зажадала, щоб професорові Франсу Балдерові з Салтшебадена щонайскоріше дали охоронців. Стіґ Іттерґрен звично відповів, що це буде дуже важко й, либонь, зовсім неможливо, а коли вона заперечила, натякнувши, що це наказ керівника СЕПО, він пробурмотів щось на зразок «сварлива сучка».

— Я цього не чула, — промовила вона. — Але глядіть, щоб ніяких затримок.

Без затримок, певна річ, не вийшло. Чекаючи, Ґабрієлла стукала пальцями по столу й шукала інформацію про «Дакстоуна і партнера» і про все, що розповіла їй Алона. Аж тут у неї виникло відчуття чогось тривожно знайомого.

Проте вона так і не зрозуміла, в чому річ, і, перш ніж устигла до чогось додуматися, їй зателефонував Стіґ Іттерґрен і, звісно ж, почав говорити, що вільних працівників у Відділі особистої охорони нема: мовляв, цього вечора незвично багато роботи через королівську родину — там якийсь спільний захід з норвезьким кронпринцом і його дружиною, та ще й лідерові партії «Шведські демократи» кинули в голову морозиво, а охоронці не встигли втрутитись, і тому довелося посилити варту на його черговому виступі в Седертельє.

Тож Іттергрен відрядив двох чудових хлопців з поліції, яких звуть Петер Блум і Дан Флінк. Ґабрієллі довелося вдовольнитися цим, хоч імена Блум і Флінк викликали в неї асоціацію з Клінґом і Кланґом з «Пеппі Довгапанчохи». На мить її охопило погане передчуття, а тоді вона розлютилася сама на себе.

Як це типово для її снобістського виховання — судити про людей по їхніх іменах! Їй слід було б більше хвилюватись, якби їх звали Юллентофс чи якось подібно до цього. Тоді вони напевно вже виявилися б м’якодухими виродками. «Усе буде добре», — подумала Ґабрієлла.

Відтак вона повернулася до роботи. На неї чекала довга ніч.

Розділ 9

Лісбет прокинулася, лежачи впоперек здоровенного двоспального ліжка, і зрозуміла, що їй снився батько. Відчуття небезпеки огорнуло дівчину, немов плащем. Та раптом вона згадала вчорашній вечір і зміркувала, що це все, мабуть, результат хімічних реакцій в організмі. Вона знемагала від похмілля. Похитуючись, Лісбет зайшла, щоб проблюватися, до просторої ванної кімнати з джакузі, мармуровими кахлями й усіма цими ідіотськими розкошами. Але в неї нічого не вийшло і вона просто сіла на підлогу, важко дихаючи.

Підвівшись, Лісбет подивилася на власний відбиток у дзеркалі — видовище було не дуже оптимістичне. Очі почервоніли. З другого боку, тепер тільки трохи за північ. Вона поспала лише кілька годин. Діставши з шафки склянку, дівчина набрала собі води. Аж тут на неї спогадами накотилися подробиці сну і вона стисла склянку так, що та тріснула. Кров закапала на підлогу, і Лісбет вилаялась, усвідомивши, що навряд чи зможе знову заснути.

Чи не спробувати їй зламати шифр на нещодавно скопійованому файлі АНБ? Ні, це безглуздо. Принаймні тепер. Обмотавши руку рушником, дівчина взяла з книжкової полиці нову працю фізика з Принстонського університету Джулі Темет, присвячену колапсові великих зір і перетворенню їх на чорні діри, й улаштувалася на дивані біля вікна, що виходило на Слуссен та Риддарф’єрден.

Почавши читати, Лісбет відчула полегшення. Щоправда, кров сочилася крізь рушник на сторінки, а голова не переставала боліти. Проте вона все глибше поринала в книжку, час від часу роблячи позначки на берегах. Нічого нового там не було. Саландер краще за будь-кого знала: зоря живе завдяки двом протиборчим силам — внутрішнім ядерним вибухам, які змушують її розширюватися, і гравітації, що тримає її вкупі. У цьому Лісбет убачала балансування й тривалу запеклу боротьбу, в якій, коли ядерне паливо закінчується й вибухи згасають, хоч-не-хоч з’являється переможець.

Ледве гравітація бере гору, як небесне тіло здувається, немов проколота кулька, зменшуючись і зменшуючись. Отже, зоря може зовсім зникнути. Карл Шварцшилд іще в Першу світову війну з неймовірною елегантністю, відбитою у формулі

де G — гравітаційна стала, описав стадію, коли зірка так стискається, що її не може покинути навіть світловий промінь, і шляху назад уже нема. За таких обставин небесне тіло приречене на колапс. Усі його атоми стягаються всередину, до сингулярної точки, де закінчуються час і простір, а може, зрештою, відбуваються ще дивніші речі, як от вкраплення справжньої ірраціональності в закономірний Всесвіт.

Ця сингулярність, що, найпевніше, є не точкою, а своєрідною подією, кінцевою станцією для всіх відомих фізичних законів, оточується горизонтом подій і разом з ним утворює так звану чорну діру. Лісбет подобалися чорні діри: вона відчувала спорідненість з ними.

Однак її, як і Джулі Темет, передусім цікавили не самі чорні діри, а процес, унаслідок якого вони утворюються, зокрема те, що зоряний колапс починається в найнеосяжнішій частині Всесвіту, де, на нашу думку, все можна пояснити за допомогою Айнштайнової теорії відносності, і закінчується в зникомому маленькому світі, підвладному законам квантової механіки.

Лісбет вірила: тільки-но вона зможе описати цей процес, як об’єднає дві суперечливі мови Всесвіту — квантову фізику й теорію відносності. Але, без сумніву, її здібностей на це замало. Так само, як і на той чортів шифр. І дівчина мимоволі почала знову думати про батька.

Коли вона була мала, цей мерзотник раз по раз ґвалтував її матір. Аж поки мати дістала непоправних травм, від яких так і не змогла оговтатися. Сама Лісбет, тоді дванадцятирічна дівчинка, зі страшною силою дала йому відсіч. У той час вона ще не знала, що її батько — важливий шпигун, який утік з радянського ГРУ. Не знала вона й того, що особливий підрозділ СЕПО, так звана Секція, ладен був боронити його за всяку ціну. І все ж Лісбет розуміла, що її батька оточує суцільна загадка — темрява, куди ніхто не мав права наближатися. Таємницею було повите навіть його ім’я.

На всіх листах і паперах можна було прочитати: «Карл Аксел Будін». Саме так його мали називати всі сторонні, проте родина на Лундаґатані знала, що це фальсифікація і що його справжнє ім’я — Зала, або, точніше, Олександр Залаченко. Він міг легко застрашувати до смерті людей, і головне — мав на собі якусь захисну мантію, принаймні Лісбет сприймала це саме так.

Ще не знаючи його секретів, вона розуміла, що батькові все минається. То була одна з причин, чому він завжди мав бридкий і бундючний вигляд. Він був тим, до кого просто так не доберешся і хто добре це усвідомлював. На інших татусів можна було заявити в соціальні служби чи в поліцію. Але за Залою стояли вищі сили, і Лісбет сьогодні наснився той день, коли вона знайшла бездиханну матір на підлозі й надумала самотужки знешкодити батька.

Оце і ще дещо й була її справжня чорна діра.

Сигналізація спрацювала о першій вісімнадцять, змусивши Балдера схопитися з переляку. Невже хтось заліз у будинок? Він відчув невимовний жах і простяг у ліжку руку. Авґуст лежав поряд. Напевно, прокрався сюди, як завжди, а тепер схвильовано попхинькував, ніби завивання сирени проникло в його сон. «Мій маленький хлопчик», — подумав Балдер і закляк. Невже чиїсь кроки?

Ні, певно, здалося. Чути було лише сигналізацію, і Балдер тривожно подивився на бурю за вікном. Здається, негода лише посилилася. Морські хвилі билися об пристань і вихлюпувалися на берег. Шибки дрижали й прогиналися від навального вітру. А може, сигналізація спрацювала саме від цього? Мабуть, так і є. Усе просто.

Однак треба, звичайно ж, усе перевірити і, коли що, викликати підмогу, а також глянути, чи прибула нарешті охорона від Ґабрієлли Ґране. Двоє поліціантів мали з’явитися сюди ще кілька годин тому. Комедія, балаган якийсь! Їх весь час затримувала то буря, то низка суперечливих наказів. Як не одне, то друге — і тут професор погоджувався з Ґабрієллою, що поліція безнадійно некомпетентна.

Та з цим він розбереться згодом. А тепер слід декому зателефонувати. Але Авґуст прокидався, і Балдерові зовсім не хотілося, щоб син почав в істериці битися в бильце ліжка. «Вушні затички, — спало йому на думку. — Старі, зелені, куплені колись у франкфуртському аеропорту».

Він узяв вушні затички зі столика, що стояв коло ліжка, й обережно засунув їх у вуха синові. Потім він укутав його ковдрою, поцілував у щоку, погладив кучеряве, скуйовджене волосся, перевірив комірець піжами й переконався, чи зручно голова лежить на подушці. Неймовірно! Франс боявся й поспішав. Принаймні мав би поспішати. Проте, пораючись коло сина, він діяв неквапом. Можливо, в критичний момент у ньому пробудилася сентиментальність. Чи йому просто хотілося відтягти зустріч з тим, що його чекало ззовні… На мить він навіть пошкодував, що не має зброї. Правда, він однаково не вмів нею користуватися.

Він був програміст, і в ньому — хто б міг подумати! — на схилі літ прокинувся якийсь батьківський інстинкт. Не варто було вплутуватись у це. До біса «Соліфон», до біса АНБ і всі кримінальні угруповання! Але тепер він мусить себе опанувати. Скрадливою, невпевнено ходою він вийшов у коридор і відразу ж, навіть не глянувши на дорогу біля будинку, вимкнув сигналізацію. Цей шум зовсім розшарпав його нервову систему, і він заціпенів серед раптової тиші, збитий з пантелику.

Зненацька задзвонив мобільний телефон, і хоч Франс аж підскочив з переляку, та все ж був радий відпружитися.

— Так, — сказав він.

— Алло, це Юнас Андерберґ, «Мілтон сек’юриті». У вас усе гаразд?

— Що? Ну… так, гадаю, так. У мене спрацювала сигналізація.

— Я знаю, і, відповідно до наших інструкцій, коли таке станеться, ви повинні спуститись у спеціальну кімнату в підвалі й замкнути двері. Ви там?

— Так, — збрехав він.

— Добре, дуже добре. Ви знаєте, що сталося?

— Ні. Мене розбудила сигналізація. Я й гадки не маю, чому вона спрацювала. Можливо, через бурю?

— Навряд… Зачекайте хвилинку, будь ласка!

В Андерберґовому голосі відчувалась якась розгубленість.

— Що там? — нервово промовив Балдер.

— Здається…

— Заради Бога, скажіть мені, що відбувається!

— Вибачте… Заспокойтеся, заспокойтеся… Я переглядаю записи з ваших камер спостереження, і, здається…

— Здається — що?

— Здається, у вас був відвідувач. Чоловік… ну, ви й самі згодом побачите… досить високий, у темних окулярах і кепці. Він нишпорив у ваших володіннях. Як я розумію, він приходив двічі. Але, як уже сказав, я виявив це тільки хвилину тому. Перш ніж робити ще якісь висновки, я маю вивчити записи докладніше.

— Що то за тип?

— Ну, важко отак узяти й визначити.

Юнас Андерберґ, певно, знову заходився переглядати записи.

— Але, може… не знаю… ні, зарано робити припущення, — сказав він.

— Кажіть, будь ласка, кажіть. Мені треба щось конкретне. Так мені буде легше.

— Гаразд, тоді є принаймні одна річ, і про неї можна сказати досить упевнено.

— Що це?

— Його хода. Чоловік ходить, наче вжив велику дозу наркотику. У тому, як він рухається, є щось зухвале й неприродне. Це може свідчити про те, що він звичайний наркоман і дрібний злодюжка. З другого боку…

— Так?

— …трохи насторожує те, як добре він приховує обличчя, та й…

Юнас знову замовк.

— Кажіть!

— Хвилинку…

— Ви розумієте, що через вас я нервуюся?

— Я ненавмисне. Стривайте...

Балдер завмер. З під’їзної дороги до його гаража долинув звук мотора.

— До вас гості.

— Що мені робити?

— Залишайтеся там, де ви є.

— Окей, — сказав Франс, залишаючись стояти, наче спаралізований, проте зовсім не там, де вважав Андерберґ.

Коли о першій п’ятдесят вісім задзвонив телефон, Мікаел Блумквіст усе ще не спав. Але мобільник лишився в кишені джинсів, що лежали на підлозі, тож вчасно відповісти він усе-таки не встиг. Номер був прихований, і Мікаел вилаявся, заліз назад у ліжко й заплющив очі.

Ще однієї безсонної ночі він не витримає. Відколи Еріка близько півночі заснула, він лежав, крутився й думав про своє життя. Його майже ніщо не задовольняло, навіть стосунки з Ерікою. Він кохав її багато років, і вона його, судячи з усього, теж. Одначе тепер уже було не так просто, як колись. Можливо, Блумквіст почав відчувати симпатію до Ґреґера. Художника Ґреґера Бекмана, чоловіка Еріки, годі було назвати заздрісним або дріб’язковим. Навпаки, зрозумівши, що Еріці ніколи не вдасться забути Мікаела чи навіть обходитися без того, щоб зривати з нього одяг, Ґреґер не знавіснів і не пригрозив, що відвезе жінку в Китай. Він уклав з нею угоду: «Ти можеш бавитися з ним за умови, що завжди повертатимешся до мене». На тому й стали.

Вони створили menage a trois — нетрадиційне об’єднання, коли Еріка здебільшого ночувала вдома з законним чоловіком у Салтшебадені, але могла лишитися й у Мікаела на Беллмансґатані. Упродовж багатьох років Блумквіст уважав таке рішення за ідеальне. Цього, на його погляд, рано чи пізно мали б дійти численні пари, що жили під гнітом одношлюбності. Щоразу, коли Еріка казала: «Я свого чоловіка люблю більше, якщо можу побути й з тобою», — або коли Ґреґер на якійсь коктейльній вечірці обіймав його по-братньому, Мікаел дякував своїй щасливій зірці за їхню домовленість.

Проте останнім часом він почав сумніватися. Можливо, тому, що в нього взагалі з’явилося більше часу на роздуми над власним життям. Йому спало на гадку, що не все назване домовленістю насправді таким і є.

Навпаки, одна зі сторін може зухвало домагатися свого під виглядом спільного рішення, а незабаром так чи інакше виявиться, що хтось страждає, попри запевнення в протилежному. Дзвінок Еріки своєму чоловікові пізно ввечері був сприйнятий без особливого запалу. Хтозна, може, і Бекман цієї миті теж лежить без сну.

Мікаел змушував себе подумати про щось інше, навіть спробував трохи помріяти. Але нічого в нього не вийшло, тож кінець кінцем він устав, сповнений рішучості зробити що-небудь корисніше. Чому б не почитати щось про промислове шпигунство чи, ще краще, накреслити альтернативний фінансовий план для «Міленіуму»? Він одягся, сів за комп’ютер і взявся перевіряти свою поштову скриньку.

Там переважно було, як завжди, саме сміття, хоч кілька листів додали йому трохи сили. У тих листах свою підтримку напередодні битви з «Сернером» висловили Крістер, Малін, Андрей Зандер, а також Гаррієт Ванґер, і він відповів на них з більшою жадобою до боротьби, ніж насправді відчував. Потім Мікаел без ніякої надії перевірив документ Лісбет. І просяяв: вона відповіла! Озвалася вперше за багато років: «Балдерів інтелект зовсім не штучний. А як почувається твій? І що станеться, Блумквісте, коли ми створимо машину, трохи розумнішу за нас самих?»

Блумквіст усміхнувся, згадуючи їхню останню зустріч у кав'ярні на Сант-Паулсґатані. Він не відразу зметикував, що в її привіті було два запитання, і в першому з них — маленька насмішка, яка мала, на жаль, зерно правди. Так, у тому, що він публікував останнім часом, бракувало інтелекту й журналістської цінності. Як і багато хто з репортерів, він просто працював, часто-густо використовуючи заяложені вислови й кліше. Але тут уже нічого не вдієш, тож йому більше захотілося поміркувати над другим питанням Лісбет — над її маленькою загадкою. І не через те, що воно його особливо зацікавило, а, мабуть, тому, що він поривався написати у відповідь щось дотепне.

«Якщо ми створимо машину, розумнішу за нас самих, — міркував Мікаел, — що ж станеться?» Він пішов на кухню, відіткнув пляшку мінеральної води й сів за кухонний стіл. Поверхом нижче досить сильно закашляла пані Ґернер, а десь далеко, посеред міського гомону й бурі, завивала сирена швидкої допомоги. «Що ж, — розважав він, — тоді ми матимемо машину, здатну робити ті ж розумні речі, що й ми, плюс іще трохи, наприклад…» Мікаел голосно зареготав, уловивши саму суть питання. Така машина має також створювати щось розумніше, ніж вона сама, бо її ж створили ми, — і що ж тоді станеться?

Нова машина зможе робити щось розумніше за себе, те саме буде й з наступною машиною, і з наступною, і з наступною, і невдовзі творець усього цього, сама людина, стане для найновішого комп’ютера не цікавішою за лабораторних щурів. Ми спричинимо безконтрольний вибух інтелекту, як у фільмах «Матриця». Мікаел усміхнувся, повернувся до комп’ютера й написав: «Якщо ми створимо таку машину, то матимемо світ, де навіть Лісбет Саландер не зможе бути такою самовпевненою».

Він ще трохи посидів, дивлячись у вікно на те, що можна було розгледіти крізь сніговицю, і раз по раз позираючи через відчинені двері на Еріку, яка міцно спала й нічого не знала про машини, розумніші за людей, чи принаймні не журилася ними саме цієї миті.

Мікаелові здалося, ніби дзенькнув телефон, — і справді, йому надійшло нове повідомлення на голосову пошту. Він розхвилювався, сам не знаючи чому. За винятком колишніх коханок, що телефонували сп’яну, бажаючи сексу з ним, ночами зазвичай надходять тільки погані новини. Голос на автовідповідачі звучав змучено: «Мене звуть Франс Балдер. Розумію, що телефонувати так пізно непристойно. Перепрошую за це. Але в мене досить критична ситуація. Принаймні мені так видається. Я щойно дізнався, що ви намагалися зі мною зв’язатися, — дивовижний збіг. Я давно хотів вам дещо розповісти, і, думаю, вас це зацікавить. Буду вдячний, якщо ви зв’яжетеся зі мною якнайшвидше. Відчуваю, що справа нагальна».

Наостанок Балдер залишив свій телефонний номер і адресу електронної пошти. Блумквіст записав їх і ще трохи посидів, стукаючи пальцями по кухонному столу, а тоді набрав номер.

Балдер лежав у ліжку, схвильований і переляканий. Він, одначе, почувався вже трохи спокійніше. Машина, що під’їхала до його гаража, виявилася поліційною охороною. У ній, нарешті, прибули двоє чоловіків років сорока — один дуже високий, а другий досить маленький. Обидва на вигляд були злегка самовпевнені й мали однакові модні короткі стрижки. Але поводилися досить ґречно, перепросивши за запізнення.

— «Мілтон сек’юриті» й Ґабрієлла Ґране з СЕПО поінформували нас про ситуацію, — сказали вони.

Отже, поліціанти знали, що якийсь чоловік у кепці й темних окулярах нишпорив по його подвір’ю і що їм треба бути насторожі. Тому вони відмовилися від пропозиції випити на кухні по чашці гарячого чаю. Їм хотілося перевірити будинок, і Франс подумав, що це професійно й розумно. У нього не склалося про них надто приємного враження, та, з другого боку, занадто поганого враження теж не склалося. Записавши їхні телефонні номери, він повернувся в ліжко, до Авґуста, що, як і раніше, спав, скрутившись калачиком, із зеленими затичками у вухах.

Проте заснути Балдер, звісно ж, не зміг. Він усе прислухався до звуків розбурханої бурі й зрештою сів на ліжку. Треба хоч щось зробити, а то він збожеволіє. Франс перевірив свій мобільний телефон. Йому залишив два повідомлення Лінус Брандел, який явно був розлючений і водночас наче виправдовувався. Спочатку Балдер хотів просто покласти трубку: слухати Лінусове скиглення він не мав сили. Однак він усе-таки вловив кілька цікавих речей. Лінус розмовляв з Мікаелом Блумквістом з журналу «Міленіум», і тепер той хоче з ним зв’язатися.

— Мікаел Блумквіст… — промиркав Франс. — А що, як він стане моїм зв’язком із зовнішнім світом?

Балдер небагато знав про шведських журналістів, але про Мікаела Блумквіста чув. Той, як Франсові було відомо, завжди глибоко копає у своїх статтях і ніколи не піддається тискові. Це, власне кажучи, ще не означає, що він підійде для такої роботи. Балдер пригадав, що десь чув про нього й менш утішні речі. Саме тому він устав і знову зателефонував Ґабрієллі Ґране, яка знала про медійний світ майже все й сказала, що працюватиме всю ніч.

— Алло, — відповіла вона відразу ж. — Я саме збиралася з вами зв’язатися. Я роздивляюся на чоловіка з камери спостереження. Нам усе-таки треба вас негайно переселити.

— Господи, Ґабрієлло, та тут уже поліція! Вони в мене простісінько під дверима.

— Чоловік не конче повернеться через головний вхід.

— Навіщо йому взагалі повертатися? У «Мілтоні» сказали, що він схожий на непробудного наркомана.

— Я в цьому не впевнена. Він тримає в руках якийсь ящик, якусь техніку… Усе ж краще не ризикувати.

Франс глянув на Авґуста, що лежав поруч.

— Я готовий переїхати завтра. Це, мабуть, піде на користь моїм нервам. Але сьогодні вночі я нікуди не поїду: ваші поліціанти — професіонали. Принаймні мені так здається.

— Ну, якщо ви наполягаєте, я подбаю, щоб Флінк і Блум не розслаблялись, а тримали під контролем усю садибу.

— Добре, але я телефоную не через те. Ви мені порадили go public, пам’ятаєте?

— Ну… так… Незвична порада від СЕПО, правда? Я й досі вважаю, що це хороша ідея, але воліла б, щоб спершу ви розповіли все нам. Ця історія починає викликати в мене недобрі передчуття.

— У такому разі поговоримо про це завтра вранці, коли виспимося. А поки скажіть, що ви думаєте про Мікаела Блумквіста з «Міленіуму»? Чи може він підійти для такої розмови?

Ґабрієлла розсміялася.

— Якщо хочете, щоб моїх колег побив грець, то неодмінно з ним поговоріть.

— Це так погано?

— У СЕПО люди уникають його, мов чуми. Тут зазвичай кажуть: якщо на твоєму порозі з’явився Мікаел Блумквіст, то тобі весь рік не щаститиме. Гелена Крафт якнайрішучіше відрадила б вас від цього.

— Але я питаю вас.

— Ну, тоді я відповім, що ваші міркування правильні. Він збіса хороший журналіст.

— А хіба його не критикували?

— Безперечно, про нього казали, що його найкращі дні минули, що він пише не надто позитивно й оптимістично чи ще щось таке. Однак він старомодний репортер найвищого калібру й копає глибоко. Ви маєте його контактні дані?

— Мій колишній помічник дав їх мені.

— Добре, чудово. Та, перш ніж зв’язатися з ним, ви повинні спочатку все розповісти нам. Обіцяєте?

— Обіцяю, Ґабрієлло. А тепер я маю намір поспати кілька годин.

— Поспіть, а я підтримуватиму зв’язок із Флінком та Блумом і забезпечу вас завтра вранці надійнішим будинком.

Поклавши трубку, Франс знову спробував заспокоїтися. Проте в нього, як і раніше, нічого не виходило. Буря навіювала нав’язливі думки. Йому здавалося, ніби з моря на нього мчить щось лиховісне, і, сам того не бажаючи, він тривожно вслухався в найнезначніші звуки.

Він пообіцяв Ґабрієллі спершу поговорити з нею — це правда. Та невдовзі йому здалося, що чекати далі не можна. Усе, що Балдер так довго тримав у собі, поривалося назовні. Він усвідомлював, що це ірраціонально, що поспіх тут ні до чого. Надворі панувала ніч, і, попри те, що сказала Ґабрієлла, нині він почувався в більшій безпеці, ніж за весь останній час. У будинку й поліційна охорона, й першокласна сигналізація. Та легше від цього не ставало. Балдер страшенно хвилювався, тому знайшов номер, що його залишив Лінус, і зателефонував. Але Блумквіст, зрозуміло, не відповів.

Та й чому він мав відповідати? Була пізня година, і Балдер пошепки проторохтів голосове повідомлення, щоб не розбудити Авґуста. Тоді він устав, засвітив лампу на столику коло своєї половини ліжка й заходився перебирати книжки на полиці. Ця література аж ніяк не стосувалася до його роботи, і він неуважно й нервово почав гортати давній роман Стівена Кінга «Кладовище домашніх тварин». На Франса ще дужче наринули думки про лиховісні постаті, що мчать крізь нічну темряву. Довгий час він просто стояв з книжкою в руці, аж тут його пройняв жахливий здогад. Серед білого дня він, можливо, відкинув би його як нісенітницю, однак тепер це видавалося цілком імовірним. Франса охопило раптове бажання поговорити з Фарах Шаріф чи, ще краще, зі Стівеном Ворбертоном з Лос-Анджелеса, який точно не спав о такій порі. Уявляючи собі всілякі неприємні сценарії, Балдер подивився на море, ніч і нестримно швидкі хмари, що неслися небом. Цієї миті в нього задзвонив телефон, немов почувши його благання. Але то були, звісно ж, не Фарах і не Ворбертон.

— Мене звуть Мікаел Блумквіст, — сказав голос. — Ви мене шукали.

— Еге ж. Перепрошую, що телефонував о такій пізній порі.

— Нічого. Я однаково не спав.

— Вам зручно розмовляти?

— Безумовно. А я саме відповів на повідомлення нашої спільної знайомої — Лісбет Саландер.

— Кого?

— Вибачте, можливо, я все неправильно зрозумів, та мені подумалося, що ви найняли саме її, щоб перевірити ваші комп’ютери й виявити сліди можливого втручання.

Франс засміявся.

— Так. Боже, дуже чудна дівчина! — сказав він. — Та вона ніколи не називала мені свого прізвища, хоч ми якийсь час тісно спілкувалися. Я припустив, що в неї на те були свої причини, і не тиснув. Я познайомився з нею на одній зі своїх лекцій у Стокгольмському технологічному інституті. Коли-небудь я вам про це розповім — то було дивовижно. Але я хотів запитати… ну, вам це напевно видасться божевільною ідеєю…

— Іноді я люблю божевільні ідеї.

— Чи не хочете ви зараз до мене приїхати? Для мене це дуже важливо. Я маю одну історію й уважаю її за сенсацію. Це просто бомба! Я оплачу вам таксі сюди й назад.

— Дякую, проте я завжди сам оплачую власні витрати. Скажіть, а чому нам треба говорити посеред ночі?

— Бо… — Балдер вагався. — Бо в мене таке відчуття, що треба поспішати. Насправді це більше, ніж відчуття. Я дізнався, що мені загрожує небезпека. Лише годину тому навколо мого будинку хтось нишпорив. Правду кажучи, мені збіса страшно, і я радо виплесну з себе всю інформацію. Не хочу більше залишатися з нею сам на сам.

— Окей.

— Окей — що?

— Я приїду, якщо зможу зловити таксі.

Давши йому свою адресу й поклавши трубку, Балдер потелефонував зашифрованою лінією професорові Стівену Ворбертонові в Лос-Анджелес і майже тридцять хвилин жваво проговорив з ним. Потім він устав, натяг джинси та чорну кашмірову водолазку й дістав пляшку «Амароне» — на випадок, якщо Блумквіст має схильність до таких утіх. Але, дійшовши до дверного отвору, злякано здригнувся.

Йому здалося, що він уловив якийсь блискавичний рух, ніби щось пропурхнуло попереду. Балдер став нервово придивлятися до пристані й моря, проте нічого не побачив. Там був той самий пустинний, охоплений бурею пейзаж, і Франс почав переконувати себе, що побачене — виплід його уяви, результат знервованості, принаймні спробував себе переконати. Він вийшов зі спальні й рушив уздовж великого вікна, маючи намір піднятися на горішній поверх. Раптом його знову охопила тривога. Він притьмом обернувся й цього разу справді помітив щось біля будинку сусіда Седервала.

Там, під захистом дерев, мчала якась постать, і хоча Франс бачив цього чоловіка лише коротку мить, та все ж зауважив, що той міцної статури, з рюкзаком за плечима й у темному одязі. Чоловік біг хильцем, і щось у його рухах свідчило про професіоналізм, наче він не раз бігав так, можливо, під час якоїсь давньої війни. Балдер зачекав кілька секунд і тільки тоді дістав з кишені мобільника, намагаючись зрозуміти, котрий з номерів у переліку його розмов належить прибулим до нього поліціантам.

Він не записав їхніх імен до своїх контактів, тож тепер сумнівався. Тремтливою рукою він набрав номер, що видався йому правильним. Спочатку ніхто не відповідав. Пролунало три, чотири, п’ять гудків, перш ніж чийсь засапаний голос вимовив:

— Блум слухає, що сталося?

— Я бачив якогось чоловіка, що біг уздовж дерев за будинком мого сусіда. Я не знаю, де він тепер. Але цілком можливо, що вже біля дороги поруч з вами.

— Гаразд, ми подивимося.

— Він здавався… — вів далі Балдер.

— Яким?

— Не знаю… спритним.

Дан Флінк і Петер Блум сиділи в поліційній машині, базікаючи про свою молоду колегу Анну Берцеліус та розмір її задка.

Петерові й Данові нещодавно випало пережити розлучення, попервах досить болючі. Вони обидва мали маленьких дітей, дружин, що відчували себе зрадженими, і батьків дружин, які на всі лади називали їх безвідповідальними негідниками. Але коли пристрасті вщухли, коли їм дозволили брати участь у вихованні дітей нарівні з дружинами й вони придбали нове, нехай і скромне, житло, чоловіки раптом усвідомили, як скучили за парубоцьким життям. Останнім часом, тими тижнями, коли діти були в матерів, вони пускалися берега й гульма гуляли до нестями, а потім, як замолоду, обговорювали всі деталі вечірок і зустрінутих там жінок, докладно коментуючи їхні тіла й майстерністьу ліжку. Одначе цього разу вони не встигли всебічно обговорити Анну Берцеліус, хоч як їм того хотілося.

У Блума задзвонив мобільний телефон, і вони обидва здригнулися. Почасти тому, що Блум змінив мелодію дзвінка на досить екстремальний варіант пісні «Задоволення»,[20] а насамперед, звичайно ж, через те, що ніч, буря й довколишня безлюдність зробили їх полохливими. Та ще й телефон Блум тримав у кишені штанів. А що вони сиділи на чоловікові дуже щільно, бо черево від усіх цих гульбищ неабияк збільшилося, то йому був потрібен час, щоб дістати його. Закінчивши телефонну розмову, поліціант мав збентежений вигляд.

— Що сталося? — спитав Флінк.

— Балдер побачив чоловіка, якогось спритного виродка.

— Де?

— Біля дерев за сусідським будинком. Хлопець, мабуть, прямує до нас.

Петер і Дан вийшли з машини. Цієї довгої ночі вони опинялися на свіжому повітрі вже багато разів, але так холодно їм ще не було. Мороз проймав їх аж до кісток, і з хвилину вони просто стояли, ніяково поглядаючи то праворуч, то ліворуч. А тоді вищий на зріст Петер узяв командування на себе і звелів Данові залишатися на дорозі, доки він сам спуститься до води.

Йому треба було зійти з невисокого пагорба, що простягався вздовж дерев’яного паркану й невеличкої алеї з недавно посадженими деревами. Снігу вже нападало досить багато, було слизько, а внизу бурхало море — затока Баґенсф’єрд, як здавалося Петерові. Він чудувався, що вода ще не замерзла. Можливо, через сильні хвилі. Буря шаленіла, і Блум вилаявся на неї й на нічні чергування, що руйнували його чудовий сон. Проте він спробував виконати свою роботу — можливо, не зі щирого серця, та все ж…

Він став прислухатися до звуків і озиратися довкола, але попервах не помічав нічого особливого. Було темно. Горів лише один ліхтар просто посеред причалу, і Петер рушив униз повз звіяний вітром садовий стілець. Наступної миті крізь величезне вікно він побачив Франса Балдера.

Балдер стояв у глибині будинку, напружено схилившись над великим ліжком. Можливо, він поправляв ковдру — важко було сказати. Здавалося, ніби Франсова увага була прикута до якоїсь маленької деталі в ліжку, і Петер тут був ні до чого. Йому належало обстежувати подвір’я. Проте щось у Балдерових рухах його захопило і на секунду чи дві він утратив пильність.

Коли Петер повернувся до дійсності, в нього виникло моторошне відчуття, ніби його хтось розглядає. Він швидко розвернувся й метнув очима туди-сюди, але нічого підозрілого виявити не зміг і вже почав заспокоюватися, аж раптом уловив відразу дві речі: раптовий рух коло блискучих сталевих сміттєвих контейнерів попід парканом і звук автівки на дорозі. Машина зупинилась, і в ній відчинилися двері.

Власне, нічого вартого уваги. Біля сміттєвих контейнерів цілком могла пробігти якась тварина, і навіть пізно вночі сюди можуть приїздити машини. А проте Блум напружився всім тілом і якусь мить просто розгублено стояв на місці. Аж тут почувся Данів голос:

— Хтось іде!

Петер не ворушився. Він відчував, що за ним спостерігають, і майже несвідомо намацав біля стегна табельну зброю, подумавши раптом про свою матір, колишню дружину й дітей, ніби от-от справді має статися щось серйозне. Дан знову закричав, тепер уже з ноткою відчаю:

— Поліція! Ані руш!

Петер побіг до дороги, хоча досі не був упевнений у правильності свого вчинку. Він не міг позбутися відчуття, що залишив біля сталевих сміттєвих контейнерів щось загрозливе й неприємне. Але раз його колега так кричить, то вибору нема, і Петерові навіть полегшало на душі. Він злякався більше, ніж хотів визнавати, тому поспішив уперед і, спотикаючись, вихопився на дорогу.

Удалині Дан гнався за чоловіком, що тікав похитуючись. Той мав широку спину й надто легкий, як на теперішню погоду, одяг. І хоч Петерові спало на гадку, що цього типа годі назвати спритним виродком, проте він побіг слідом. Досить швидко вони з Даном повалили втікача на землю біля рівчака, зовсім поруч із двома поштовими скриньками й маленьким ліхтарем, що слабо освітлював усю сцену.

— Хто ти, в біса, такий? — напрочуд агресивно заревів переляканий Дан.

Чоловік дивився на них розгубленими й водночас нажаханими очима. Він був без кепки, волосся й щетину на підборідді вкривав іній, і з усього було видно, що він змерз і взагалі почувався паскудно. Та головне — в його обличчі було щось неймовірно знайоме.

На мить Петер подумав, що вони зловили відомого розшукуваного бандита, і просто-таки надувся з гордощів.

Франс Балдер повернувся в спальню й знову підіткнув навколо Авґуста ковдру — можливо, щоб сховати його на той випадок, коли щось станеться. Раптом йому сяйнула божевільна думка, заснована на пережитому щойно почутті небезпеки й підкріплена розмовою з Ворбертоном. А що, як йому просто потьмарився розум з хвилювання та страху?

Відтак він зміркував, що ідея взагалі не нова, що вона ще визрівала в його підсвідомості довгими безсонними ночами в Каліфорнії. Тому він дістав ноутбук, свій маленький суперкомп’ютер, приєднаний до кількох інших машин, щоб мати достатню потужність, і запустив програму штучного інтелекту, якій присвятив увесь свій час, а тоді…

Він стер файл і всі резервні копії, відчувши себе злим богом, що знищив життя. Власне, так воно, певно, і було. Ніхто цього не знав, навіть він сам. Франс просто сидів і думав, чи буде він згодом жалкувати за цим і каятися. Справа його життя зникла лише від кількох ударів по клавішах.

Хоч як дивно, та Франс навіть трохи втихомирився, немовби відборонився бодай від однієї халепи. Він звівся на ноги і ще раз зиркнув на нічну бурю за вікном. Задзвонив телефон. То був Дан Флінк — другий поліціант.

— Я лише хочу повідомити, що ми зловили чоловіка, якого ви бачили, — сказав доглядач порядку. — Іншими словами, можете розслабитися. Ми тримаємо ситуацію під контролем.

— Кого ж ви зловили? — спитав Балдер.

— Не можу сказати. Він п’яний як барило, і нам треба його вгамувати. Просто хотів вас сповістити. Ми ще зателефонуємо вам.

Балдер поклав мобільника на столик поруч з ноутбуком і спробував себе привітати. Тепер чоловіка схоплено, і його дослідження не потраплять у чужі руки. Однак радісніше Франсові не стало, і спочатку він не розумів чому. Нарешті до нього дійшло: чоловік, який біг уздовж дерев, був точно не п’яний.

Минула приблизно хвилина, перш ніж Петер Блум зрозумів, що схопили вони не горезвісного злочинця, а актора Лассе Вестмана, що й справді досить часто грав бандитів і кілерів на екрані, але навряд чи був у розшуку. Це відкриття не додало Петерові спокою. І не тільки через розуміння, що не слід було йти від дерев, а й тому, що цей інцидент може призвести до скандалу та гучних газетних заголовків.

Він знав, що Вестманові вчинки занадто часто потрапляють у вечірню пресу, і на вигляд актор був не надто щасливий. Він стогнав і лаявся, силкуючись зіп’ятися на ноги, а Петер намагався з’ясувати, що той робив тут серед ночі.

— Ти тут живеш? — запитав він.

— З якого дива я мушу перед тобою виправдуватись? Ані чорта я тобі не скажу! — просичав Вестман.

Тоді Петер повернувся до Дана, щоб спробувати зрозуміти, з чого почалася ця вся драма. Але той уже стояв осторонь, розмовляючи телефоном, очевидно, з Балдером. Йому, певно, хотілося продемонструвати старанність і повідомити про затримання підозрюваного, якщо це справді був підозрюваний.

— Ти нишпорив по обійстю професора Балдера? — спитав знову Петер.

— Ти, що, не почув? Я вам ані чорта не скажу. Якого біса? Я тут мирно прогулююся, і раптом з’являється цей маніяк, розмахує пістолетом. Це обурливо! Ви знаєте, хто я?

— Мені це відомо, і, якщо ми перестаралися, прошу вибачення. Нам неодмінно ще випаде нагода про це поговорити. Але тепер у нас надзвичайно напружена ситуація, і я вимагаю, щоб ти негайно розповів, що за справа в тебе до професора Балдера. О ні, навіть не намагайся втекти!

Лассе Вестманові вдалось нарешті встати, і він явно не намагався нікуди тікати. Чоловік насилу тримався на ногах. Потім він досить драматично відкашлявся й різко сплюнув, проте плювок полетів не дуже далеко й, наче бумеранг, повернувся назад, прилипши до Вестманової щоки.

— Знаєш, що я тобі скажу? — промовив він, витираючи обличчя.

— Ні.

— Поганець у цій історії не я.

Петер знервовано глянув у бік води та алеї й знову замислився над тим, що ж він там бачив. Але поліціант не зрушив з місця, спаралізований абсурдністю ситуації.

— А хто ж? — запитав він.

— Балдер.

— Чому?

— Він забрав сина моєї подруги.

— Чому він зробив це?

— Це ти, бляха, питай не в мене, а в комп’ютерного генія! Цей виродок не має ніякого права тримати хлопця в себе, — сказав Вестман і понишпорив у внутрішній кишені піджака.

— Хлопця в будинку немає, якщо ти це маєш на увазі, — відповів Петер.

— Та стопудово є!

— Справді?

— Справді!

— Отже, ти надумав прийти сюди посеред ночі, п’яний як квач, щоб забрати дитину, — вів далі Петер, збираючись додати ще один нищівний коментар, але його урвав якийсь звук — слабке подзенькування, що долинало від води.

— Що це було? — спитав він.

— Ти про що? — озвався Дан, який уже знову стояв поруч і ніби нічого не чув.

Звук і справді був не дуже гучний. Принаймні так видавалося звідси.

Однак по тілу Петера пробігли мурашки, і це нагадало йому, що він відчув біля дерев та сміттєвих контейнерів. Петер уже хотів зійти вниз, щоб оглянути територію, але знову завагався. Можливо, він був наляканий чи просто нерішучий і некомпетентний — хтозна. Та коли він занепокоєно озирнувся, то почув, що наближається ще одна машина.

Повз них проїхало таксі й зупинилося біля Балдерових воріт. Це дало йому привід залишитися на дорозі. Поки шофер і пасажир таксі розбиралися з оплатою, Блум ще раз тривожно глянув у бік води і йому здалося, ніби він знову почув якийсь аж ніяк не заспокійливий звук.

Проте він не був упевнений. Аж тут відчинилися дверцята машини — і вийшов чоловік. Після хвилинного замішання Петер його впізнав. Це був журналіст Мікаел Блумквіст. І надав чорт усім цим знаменитостям зібратися саме тут, та ще й посеред ночі!

Розділ 10

Балдер стояв у спальні біля свого комп’ютера й мобільного телефона, дивлячись на Авґуста, який неспокійно схлипував у ліжку. Франсові було цікаво, що сниться хлопчикові. Може, якраз той незбагненний для нього світ? Балдер справді волів це знати. Він відчував, що йому хочеться почати жити, не закопуючись більше в квантових алгоритмах та вихідних кодах і не зсуваючись із глузду.

Йому бажалося знайти щастя й не мучитись через цей повсякчасний тягар у тілі, а навпаки, поринути в щось дике й прекрасне — може, навіть у любовний роман. Кілька секунд він напружено думав про жінок, що йому подобалися: про Ґабрієллу, Фарах та всіх інших.

Подумав він і про жінку, чиє прізвище, судячи з усього, було Саландер. Свого часу вона просто зачарувала його, і коли Балдер знову став згадувати про неї, йому здалося, ніби він побачив у ній щось добре знайоме й дивне. Раптом Франс зрозумів: вона чимось була подібна до Авґуста. Нісенітниця, звісно. Авґуст — маленький хлопчик-аутист. Лісбет теж не така доросла, і, певно, в ній таки е щось хлоп’яче, але в іншому вона його цілковита протилежність. Носить вона чорне, схожа трохи на панка й геть безкомпромісна. Проте Франсові спало на думку, що її очі випромінюють той самий дивний блиск, що був в Авґуста, коли він дивився на світлофор на Горнсґатані.

Балдер зіткнувся з Лісбет під час лекції в Королівському технологічному інституті, де він розповідав про технологічну сингулярність — гіпотетичний стан, коли комп’ютери стануть розумнішими за людину. Ледве він почав пояснювати поняття сингулярності з погляду математики й фізики, як відчинилися двері й до лекційної зали зайшла худа дівчина в чорному. «Це ганьба, — подумав він найперше, — що наркоманам більше нема куди піти». А тоді замислився, чи справді ця дівчина наркоманка. Вона не була така зледащіла, як усі наркомани, та, з другого боку, мала стомлений і невдоволений вигляд. Здавалося, вона зовсім не слухала його лекції. Дівчина просто сиділа, схилившись над столом. Зрештою посеред обговорення точки сингулярності в комплексному математичному аналізі, де межі стають нескінченними, він напрямки запитав її, що вона про це все думає. То було злостиво, по-снобістському. Навіщо втовкмачувати їй власні фанатичні знання?

І що ж сталося?

Дівчина підняла голову й сказала, що йому, замість сипати плутаними поняттями, краще б виявити скепсис, бо ж підмурок його розрахунків розвалюється. Це, скоріше, не якийсь фізичний колапс у реальному світі, а ознака того, що його власна математика не відповідає вимогам, тож він, по суті, вдається до справжнісінького популізму, містифікуючи сингулярності чорних дір, коли основна проблема полягає в тому, що квантова механіка не може обчислити гравітацію.

Потім вона з крижаною чіткістю, що викликала в залі гомін, дощенту розкритикувала теоретиків сингулярності, яких цитував Балдер. У відповідь він тільки приголомшено запитав:

— Хто ви, в біса, така?

Отак вони й познайомилися. Лісбет і далі вражала його. Вона зі швидкістю блискавки, лише самим ясним поглядом відразу збагнула, над чим Балдер працює, і коли він нарешті втямив, що в нього викрали технологію, то звернувся до неї по допомогу. Спільний секрет їх згуртував.

Тепер він стояв у спальні й думав про неї. Та враз його роздуми різко урвалися. На нього накотилося нове холодне відчуття неспокою, і він зиркнув крізь дверний проріз у бік великого вікна, що виходило до води.

Перед ним стояла висока постать з ліхтариком на лобі, в темному одязі й чорній кепці, яка щільно прилягала до голови. Цей тип щось робив з вікном. Швидким потужним рухом чоловік окреслив на шибці коло, немов художник, який починає працювати над новим полотном, і, перш ніж Балдер устиг скрикнути, вікно впало — і несподіваний гість попрямував до нього.

Тип називав себе Яном Голцером і зазвичай казав людям, що працює в галузі промислової безпеки. Насправді ж він був колишнім російським спецпризначенцем, що знався на тому, як долати системи безпеки. Маючи нечисленний кваліфікований персонал, він виконував операції, подібні до цієї, і здебільшого дуже ретельно готував їх, щоб звести великі, на перший погляд, ризики до мінімуму.

Щоправда, Голцер був уже немолодий, проте у свій п’ятдесят один рік завдяки наполегливим тренуванням мав добру фізичну форму й відзначався ефектністю та вмінням імпровізувати. Якщо виникали непередбачені обставини, він брав їх до уваги й змінював план дій.

Утрачену юнацьку жвавість він здебільшого компенсував досвідом, а іноді в обмеженому колі, де міг говорити відверто, розповідав про якесь шосте чуття, набутий інстинкт. Літа навчили його, коли треба почекати, а коли завдати удару, і хоч кілька років тому він потрапив у смугу невдач і виявив ознаки слабості, людяності, як сказала б його дочка, однак тепер почувався на вершині майстерності.

До нього повернулися радість роботи й колишнє відчуття збудження. Так, він, як і раніше, перед операцією ковтав по десять міліграмів стезоліду, але тільки для того, щоб стріляти якнайвлучніше. У критичні хвилини він зберігав кришталево ясну голову й бойову готовість, а головне — завжди виконував замовлення. Ян Голцер був не з тих, хто зраджує чи тікає, — так він сам себе оцінював.

Та цієї ночі він вагався, чи не перервати йому операцію, дарма що клієнт наголошував на нагальності завдання. А тут іще й негода лютувала, хоч сама по собі буря ніколи не була достатньою причиною, щоб змусити його навіть обмірковувати таке. Голцер був росіянин і солдат, тож йому доводилося воювати й у гірших умовах. Він ненавидів людей, які плакались через дрібниці.

Його більше непокоїла поліційна охорона, що з’явилася нізвідки. Ці поліціанти, як він зауважив, були ні до чого не здатні. Зі свого сховку Голцер бачив, як вони неуважно й знехотя оглядали подвір’я, наче маленькі хлопчаки, що їх вигнали в заметіль надвір. Вони б залюбки лишились у своїй машині точити баляси й були напрочуд полохливі, особливо довгань, якому, здавалося, не подобалися ні темрява, ні буря, ні чорна вода. Зовсім недавно цей хлопець стояв і перелякано дивився на дерева, відчувши, мабуть, Янову присутність. Голцер міг би швидко й беззвучно перерізати чоловікові горло. Але в цьому, певна річ, не було нічого доброго.

Те, що поліціанти крутилися біля будинку, звісно ж, заважало й збільшувало ризик, та насамперед свідчило, що стався якийсь витік інформації. Цілком імовірно, що професор уже почав говорити, і тоді операція безглузда, ба більше, може навіть погіршити їхнє становище. Голцер вирішив не наражати свого клієнта на непотрібну небезпеку. У цьому, вважав він, полягала одна з його переваг. Голцер завжди дивився на ситуацію ширше, і, попри свою професію, часто саме він закликав до обережності.

На його батьківщині з безліччю злочинних угруповань покінчили саме тому, що вони мали надмірну схильність до насильства. Насильство може викликати повагу. Може змушувати мовчати, лякати, усувати ризики й загрози. А може й спричиняти хаос і цілу низку небажаних наслідків.

Про це все Голцер думав, причаївшись за деревами й сміттєвими контейнерами. Кілька секунд він навіть був переконаний, що йому варто перервати операцію й повернутись до свого готельного номера. Проте цього не сталося.

Там, нагорі, хтось під’їхав машиною й відвернув увагу поліціантів. Саме тоді він угледів шанс закінчити завдання. Недовго думавши, він почепив собі на лоба ліхтарика, дістав склоріз і зброю — пістолет «Ремінгтон 1911 R1 Керрі» з глушником особливої конструкції. Зваживши її в руці, Голцер, як завжди, промовив:

— Нехай буде воля Твоя, амінь!

Одначе Ян ще досі чомусь вагався. Чи правильно він чинить? Доведеться все робити з блискавичною швидкістю. Він, щоправда, знав будинок, як старі свої чоботи, а Юрій побував тут двічі й зламав систему охоронної сигналізації. Крім того, поліціанти були безнадійні дилетанти. І якщо Голцерові доведеться затриматися в будинку, приміром, через те, що професор держить комп’ютер не коло ліжка, як усі твердять, чи поліція встигне прийти на допомогу, він без проблем розправиться й з доглядачами порядку. Йому навіть хотілося цього. Тож він пробурмотів удруге:

— Нехай буде воля Твоя, амінь!

Потім, знявши пістолет із запобіжника, він прожогом перебіг до величезного вікна, що виходило до води. Можливо, зважаючи на непевність ситуації, Голцер надзвичайно сильно зреагував, побачивши, що Франс Балдер стоїть у спальні, заглибившись у свої думки. Ян спробував переконати себе, що це й на краще, бо мішень було чітко видно. Але його знову охопили недобрі передчуття: а чи не зупинитися?

Та Голцер не зупинився. Натомість він напружив праву руку, щосили провів по шибці склорізом і натиснув. Скло бебехнулось усередину, він удерся в будинок і націлив пістолет на Балдера, який відчайдушно замахав руками, немов вітав гостя. Відтак професор почав щось безладно й манірно промовляти, наче якусь молитву-літанію. Проте, замість слів «Боже» чи «Господи Ісусе», Голцер розчув: «Недоумок». Більше йому розібрати не вдалося, та це й не мало ніякого значення. Люди в таких випадках казали йому найрізноманітніші речі.

Він усе одно нікого не милував.

Швидко й майже беззвучно постать перетнула коридор і зайшла в спальню. За цей час Балдер з подивом зауважив, що сигналізація не спрацювала. Він помітив зображення сірого павука в чоловіка на светрі, а також вузький, довгастий шрам на його блідому чолі, нижче від кепки та ліхтарика.

А потім Франс побачив зброю. Чоловік цілився в нього пістолетом. Балдер підняв руку, немов якусь марну заслону. І хоч його життя було під загрозою, а страх устромив у нього цупкі кігті, він думав тільки про Авґуста. Нехай станеться все, що завгодно. Нехай помре він сам, але не Авґуст. І він випалив:

— Не вбивайте мою дитину! Він недоумок, він нічого не тямить!

Та що з цього встиг вимовити, професор не знав. Весь світ завмер. І ніч, і негода за вікном, здавалося, накрили його, а тоді все стало чорним.

Голцер вистрілив і, як і сподівався, не схибив. Він двічі влучив Балдерові в голову. Професор звалився долу, наче городнє опудало, і не лишалося жодного сумніву, що він був мертвий. Одначе Янові щось видалося неправильним. У кімнату вдерся поривчастий вітер із затоки і, наче жива холодна істота, провів Голцерові по потилиці. Якусь мить той не міг утямити, що з ним коїться.

Усе йшло за планом, а онде й Балдерів комп’ютер, як йому й казали. Треба лише забрати його й негайно піти собі геть. Та він стояв, як укопаний, і аж після дивної тривалої затримки зрозумів чому.

У великому двоспальному ліжку, майже весь закутаний у ковдру, лежав хлопчик з розкуйовдженим волоссям і дивився на нього скляними очима. Від цього погляду Голцерові стало моторошно. І не тільки тому, що малий, здавалося, пронизував його наскрізь. Тут було щось більше. Але, з другого боку, це нічого не важило.

Він мусить виконати завдання до кінця. Ніщо не може поставити під загрозу роботу й наразити їх усіх на небезпеку. Ось перед ним явний свідок, а свідків — надто тепер, коли він продемонстрував своє обличчя, — треба позбуватися. Тож Голцер націлився на хлопчика, подивився в його блискучі очі й утретє за ніч пробурмотів:

— Нехай буде воля Твоя, амінь!

Мікаел Блумквіст вийшов з таксі, одягнений у чорні черевики, білу шубу з широким овечим коміром і стару хутряну шапку. Шапка, як і шуба, дісталася йому в спадок від батька.

За двадцять хвилин буде третя ночі. У радіопрограмі нічних новин «Екот» повідомили про серйозну аварію вантажівки, що, за словами репортера, заблокувала шосе Вермделеден. Та Блумквіст із таксистом, подорожуючи темним, охопленим бурею передмістям, ніяких слідів аварії не помітили. Мікаел знемагав від утоми. Найбільше йому хотілося залишитись удома, заповзти в ліжко до Еріки й знову заснути.

Проте відмовити Балдерові він не зміг, хоч сам до пуття не знав чому. Можливо, через почуття обов’язку, через розуміння того, що інакше чинити тепер, коли журнал переживає кризу, він просто не має права. А може, Балдерів голос звучав так самотньо й налякано, що Блумквіст відчув симпатію та цікавість.

Мікаел аж ніяк не припускав, що довідається щось сенсаційне. Він скоріше холоднокровно сподівався розчаруватися. Можливо, йому доведеться стати за психотерапевта чи нічного сторожа під час бурі. З другого боку, нічого ніколи не знаєш напевно, і він знову подумав про Лісбет. Дівчина рідко коли робила щось без поважних причин. До того ж Балдер — безумовно, непересічний чоловік, який ніколи раніше не давав інтерв’ю. «Це неодмінно буде захопливо», — думав Блумквіст, озираючись у темряві.

Ліхтарний стовп кидав синювате світло на добротний, зведений за індивідуальним проектом будинок з великими вікнами, що чимось був схожий на поїзд. Біля поштової скриньки стояв високий поліціант років сорока, трохи засмаглий, з легкою напруженістю й нервозністю на обличчі. Обіч нього сперечалося двоє людей: його не такий високий на зріст колега і п’яний чоловік, який увесь час розмахував руками. Атмосфера тут була менш спокійна, ніж уявлялася Блумквістові.

— Що відбувається? — запитав він у високого поліціанта.

Почути відповідь Блумквіст не встиг. У доглядача порядку задзвонив телефон, і Мікаел відразу зрозумів: трапилося щось незвичайне. Здається, система охоронної сигналізації працювала дивно. З долішньої частини подвір’я до нього долетів якийсь хрускіт, і Блумквіст інстинктивно пов’язав його з телефонною розмовою. Він ступив кілька кроків праворуч і провів поглядом уздовж пагорба, що простягався до пристані, моря і ще одного ліхтаря з підсліпуватим синюватим світлом. Аж ось нізвідки вихопилася постать, і Мікаел зрозумів, що сталося щось жахливе.

Ян Голцер уже поклав пальця на спусковий гачок і саме збирався застрелити хлопчика, коли з дороги долинув шум автомобіля. Чоловік завагався, але навіть не через машину. У його свідомості раптом знову зринуло слово «недоумок». Він, певна річ, усвідомлював, що професор мав усі підстави брехати в останню мить свого життя. Однак, подивившись на дитину, Ян подумав, що це може бути правдою.

Хлопчик був надто спокійний, а його обличчя випромінювало швидше здивування, ніж страх, — так, наче він найменшого уявлення не мав, що відбувається. Його погляд видавався занадто порожнім і скляним, щоб по-справжньому щось уловити.

То був погляд німої, нетямущої істоти, і це спало Янові на думку не просто так. Він згадав дещо з того, що читав, готуючись до операції. Балдер справді мав сина з серйозними розумовими вадами. Правда, в пресі й судових протоколах стверджували, що професора позбавили права опіки, а проте хлопець і досі тут, і Голцер просто не міг його застрелити. Та й яка в цьому потреба? Безглуздя. До того ж це порушило б його принципи професійної етики. Усвідомивши собі все, Ян відчув величезне полегшення, яке мало б його насторожити, коли б він тієї миті прислухався до самого себе.

Натомість він просто опустив пістолет, забрав зі столика комп’ютер та мобільний телефон і засунув їх у рюкзак. Потім побіг у ніч наміченим для втечі шляхом. Але далеко втекти йому не вдалося. Позаду себе він почув голос і обернувся. На пагорбі, біля дороги, стояв чоловік — не один з поліціантів, а новий персонаж, одягнений у шубу й хутряну шапку, досить харизматичний, і, мабуть, саме тому Ян знову підняв пістолет. Він відчув небезпеку.

Атлетичної статури чоловік, який промчав поряд, був увесь одягнений у чорне, а на кепці мав ліхтарика. Мікаелові здалося, — він і сам не міг пояснити чому, — що цей тип був частиною якоїсь скоординованої операції. Блумквіст чекав, що от-от з’являться з темряви ще кілька постатей, і через це йому стало моторошно.

— Гей, зупинися! — закричав він.

То була помилка. Мікаел зрозумів це в той момент, коли чоловік напружився всім тілом, наче солдат у бою, і, либонь, тому Мікаел зреагував так швидко. Коли втікач вихопив зброю і з приголомшливою натуральністю вистрілив, журналіст уже встиг шугонути за ріг будинку й кинутися на землю. Самого пострілу було майже не чути, та коли щось дзенькнуло об Балдерову поштову скриньку, не лишилося ніяких сумнівів у тому, що сталося. Високий поліціант різко урвав розмову, проте стояв, як умурований. Тільки п’яний чоловік і далі просторікував.

— Що тут, у сраку, відбувається? Що за веремія? — заволав він гучним, напрочуд знайомим голосом.

Аж тепер поліціанти заговорили один до одного, знервовано й хрипко:

— Хтось стріляє?

— Гадаю, так.

— Що робитимемо?

— Треба викликати підкріплення.

— Але він утече.

— Тоді треба піти подивитися, — відповів високий, і вони повільними, невпевненими рухами витягли пістолети й подалися вниз, до води.

У зимовій темряві розлягався гавкіт маленького злого собачати. З моря дув сильний вітер. Бурхала заметіль, і було слизько. Присадкуватий поліціант мало не впав, замахавши руками, наче клоун. Якщо їм трохи пощастить, то вони внизу уникнуть зустрічі з озброєним чоловіком. Щось підказувало Мікаелові, що цей тип легко прибере хлопців зі свого шляху. Те, з якою швидкістю та ефектністю він обернувся й вихопив пістолет, свідчило, що нападник добре підготований до таких ситуацій. Блумквіст задумався, що слід робити йому самому.

Боронитися не було чим. Але він устав, обтрусив з пальта сніг і подивився на схил. Поліціанти просувались уздовж краю води до сусіднього будинку. Ніяких ознак одягненого в чорне стрільця не було. Блумквіст теж попрямував униз, однак помітив, що в будинку розтрощено вікно.

Там зяяла величезна діра, і він уже був подумав, що слід покликати поліціантів, проте не встиг. Мікаел почув якесь дивне тихе скиглення. Ступивши крізь розбите вікно, він потрапив у коридор з чудовою дубовою підлогою й спроквола рушив до відчинених дверей, звідки й долітав той звук.

— Балдере! — гукнув він. — Це я, Мікаел Блумквіст. У вас усе добре?

Відповіді не було, але скиглення ставало дедалі голоснішим. Глибоко зітхнувши, Блумквіст зайшов у кімнату й завмер від жаху. Тепер він би вже й не сказав, що помітив спершу чи що його найбільше налякало. Можливо, навіть не тіло на підлозі, попри кров і неживий, застиглий погляд.

Це могла бути й сцена, що розігралася на великому двоспальному ліжку, хоча її далеко не відразу можна було зрозуміти. Маленький хлопчик, років семи-восьми, з тонкими рисами обличчя й розпатланим русявим волоссям, одягнений у синю картату піжаму, методично бився всім тілом об бильце ліжка й стіну. Він, здавалося, щодуху намагався понівечити себе й скиглив не як дитина, що страждає чи плаче, а, скоріше, як людина, що сікається вдаритись якнайдужче. Недовго думавши, Блумквіст поспішив до нього, але хлопчик почав дико штовхатися.

— Заспокойся, — промовив Мікаел, обіймаючи його. — Ш-ш-ш, заспокойся.

Та хлопчик, звиваючись з надзвичайною силою, примудрився — можливо, тому, що Блумквістові не хотілося тримати його занадто міцно — вирватися з обіймів і кинутися крізь двері в коридор босоніж по скалках до розбитого вікна. Мікаел побіг слідом, кричачи: «Ні, ні!»

Аж тут з’явилися двоє поліціантів. Вони стояли надворі в снігу з виразом цілковитої розгубленості на обличчях.

Розділ 11

Згодом констатували, що поліція діяла не за регламентом і що місцевість оточили надто пізно. Застреливши професора Франса Балдера, вбивця, певно, спокійнісінько втік, а перші поліціанти, які прибули на місце злочину, Петер Блум і Дан Флінк, глузливо звані у відділку «казановами», не надто квапилися знімати тривогу чи принаймні робили це не дуже завзято. Одне слово, виявили повну некомпетентність.

Експерти-криміналісти й слідчі з відділу тяжких злочинів прибули тільки о третій сорок разом з молодою жінкою на ім’я Ґабрієлла Ґране. Спочатку її, зважаючи на вкрай засмучений вигляд, сприйняли за родичку загиблого, та потім стало зрозуміло, що це аналітик із СЕПО і відрядила її на місце події не хтось, а сама керівниця агенції. Ґабрієллі, щоправда, зиску з того не було. Через упередженість колег чи, може, щоб просто дати зрозуміти, що вона тут непроханий гість, їй доручили піклуватися про дитину.

— Здається, ця робота саме для вас, — сказав Ерік Цеттерлунд, що очолював чергову слідчо-оперативну групу, побачивши, як Ґабрієлла нахилилась, щоб оглянути зранені ноги хлопчика.

Жінка спробувала була відгризтися, заявивши, що має тут свої важливі справи, та, зрештою, зазирнувши хлопчикові в очі, поступилася.

Авґуст — так його звали — буквально скам’янів від жаху й довго сидів на підлозі на другому поверсі, механічно водячи рукою по червоному перському килиму. Петер Блум, загалом не надто спритний чоловік, десь роздобув пару шкарпеток і заклеїв лейкопластиром рани на ногах малого. Крім цих порізів, хлопчик мав синці по всьому тілу й розбиту губу. За словами журналіста Мікаела Блумквіста, чия присутність у будинку помітно додавала нервозності, малий бився об бильце ліжка та стіну на першому поверсі, а ще босоніж пробіг по скляних скалках.

Ґабрієлла, не маючи чомусь бажання рекомендуватися Блумквістові, відразу зрозуміла, що Авґуст був свідок, але ані налагодити з ним контакту, ані хоч якось утішити його не могла. Обійми й ласка в звичайному розумінні цих слів тут точно не годилися. Найспокійніше Авґуст поводився, коли Ґабрієлла просто сиділа поряд, трохи осторонь, і робила свою справу. Лише одного разу хлопчик виявив щось схоже на цікавість. Це сталося, коли жінка в телефонній розмові з Геленою Крафт згадала номер будинку — 79. Тоді вона не звернула на це уваги й майже відразу додзвонилася до схвильованої Ганни Балдер.

Ганна хотіла приїхати по сина негайно й порадила Габріеллі, на її подив, дістати йому якийсь пазл, бажано з бойовим кораблем «Васа», що має лежати десь на видноті. Жінка не звинувачувала колишнього чоловіка в тому, що він забрав сина незаконно, але на запитання, чому Вестман приїжджав сюди, вимагаючи повернути хлопчика, так і не відповіла. Очевидно, спонукала його це зробити зовсім не турбота про дитину.

Проте присутність хлопчика кидала промінь світла на питання, що визріли в Ґабрієлли ще раніше. Тепер вона розуміла, чому Франс Балдер ухилявся від деяких речей і не хотів заводити сторожового пса. На ранок у Ґабрієлли була призначена зустріч із психологом та лікарем, а потім Авґуста можна буде відвезти до матері у Васастан, якщо, звісно, дитина не потребуватиме серйозної медичної допомоги.

Перегодом їй спало на думку от що: злочинець, мабуть, хотів Балдера пограбувати й украсти не таку банальну річ, як гроші, а його дослідження. Ґабрієлла й гадки не мала, над чим працював професор в останній рік життя. Можливо, цього не знав ніхто. Але неважко було припустити, що, найпевніше, він удосконалював програму штучного інтелекту, яка й тоді, коли її вкрали вперше, викликала справжню революцію у сфері інформаційних технологій.

Колеги з «Соліфону» аж зі шкури пнулися, щоб бодай одним оком глянути на його роботу. Балдер якось прохопився, що охороняє її так само пильно, як мати своє маля. А отже, подумала Ґабрієлла, він, либонь, не розлучався з програмою, навіть коли спав. Чи принаймні держав її коло ліжка. Тож вона, попросивши Петера Блума наглянути за Авґустом, пішла на перший поверх, у спальню, де працювала команда криміналістів.

— Тут був комп’ютер? — спитала вона.

Криміналісти похитали головами, і Ґабрієлла, діставши мобільника, знову зателефонувала Гелені Крафт.

Невдовзі стало відомо, що Лассе Вестман зник. Очевидно, він скористався з загального шарварку й просто покинув місце злочину. Через це Ерік Цеттерлунд кричав з чортами на вустах, надто коли дізнався, що вдома, на Торсґатані, Вестмана також немає.

Цеттерлунд збирався навіть оголосити Вестмана в розшук. Це змусило його молодого колегу Аксела Андерссона поцікавитись, а чи справді Лассе Вестман такий небезпечний. Можливо, Андерссон негоден був відокремити Вестмана від його ролей, а втім, зважаючи на всі за і проти, варто зазначити, що ситуація робилася дедалі безглуздішою.

Убивство, без сумніву, сталося не внаслідок якоїсь сімейної сварки чи п’яної бійки; це навіть був не злочин, скоєний у стані афекту, а холоднокровний, ретельно спланований напад. У справу втрутився начальник окружної поліції Ян-Генрік Ролф, і це тільки погіршило ситуацію. Він висунув припущення, що цей злочин треба розглядати як серйозний удар по промислових інтересах Швеції. Ерік Цеттерлунд зненацька опинився в осередку важливої внутрішньополітичної події і, хоча зір з неба не знімав, добре розумів, що всі його нинішні дії матимуть вирішальне значення для подальшого розслідування.

Цеттерлундові два дні тому минув сорок перший рік, і наслідки святкової вечірки досі ще давалися взнаки. На нього зроду не покладали відповідальності за розслідування такої важливої справи. Це завдання випало йому тільки тому, що в ніч, коли він чергував, на роботі не знайшлося компетентніших фахівців і керівництво визнало за краще не будити когось із кримінального розшуку чи стокгольмської поліції.

Опинившись в епіцентрі цього безладу, Ерік Цеттерлунд бентежився й губився дедалі більше. Невдовзі він уже буквально викрикував накази. Насамперед він намагався організувати належне опитування сусідів. Йому кортіло зібрати якнайбільше свідчень, хоч насправді він не дуже на них сподівався. Ніч, темрява, надворі лютує буря. Сусіди, мабуть, узагалі нічого не бачили. Але ніколи не знаєш напевно. Тому він особисто допитав Мікаела Блумквіста — що, в біса, він тут робив?

Присутність одного з найвідоміших шведських журналістів аж ніяк не полегшувала ситуації, і на якусь мить Цеттерлундові здалося, ніби Блумквіст прискіпливо розглядає його, збираючись написати чергову викривальну статтю. Та це, либонь, був лише його власний страх. Журналіст явно сам був схвильований і під час допиту поводився незмінно ввічливо, виявляючи готовність допомогти. Щоправда, ніякої корисної інформації він не дав. Усе сталося надто швидко, а це, на Мікаелову думку, вже само по собі було примітне.

У рухах підозрюваного було щось брутальне й спритне, тож Блумквіст цілком логічно припустив, що чоловік служить або служив в армії — можливо, навіть в елітному підрозділі. Його манера повертатись і стріляти скидалася на результат доброго вишколу. До чорної кепки, яка щільно облягала голову, був прикріплений ліхтарик, однак розгледіти риси обличчя Блумквіст не зумів.

Мікаел сказав, що був надто далеко і, тільки-но злочинець повернувся, відразу ж кинувся на землю, дякуючи долі, що зостався живий. А от одяг та фігуру вбивці він зміг описати, і до того ж досить детально. За словами журналіста, підозрюваний видавався не надто молодим: йому, певно, навіть перескочило за сорок років. Добре натренований, на зріст 185–195 сантиметрів, атлетичної статури, з вузькою талією й широкими плечима, вбраний у чоботи та чорний, найімовірніше, військовий одяг. Він ніс рюкзак, а до правої ноги, либонь, був пристебнутий ніж.

Блумквіст уважав, що нападник зник у напрямку моря, тікаючи вздовж берегової лінії повз сусідні будинки, і це цілком збігалося з доповідями Петера Блума й Дана Флінка. Поліціанти призналися, що взагалі не бачили підозрюваного, але, почувши від берега щораз тихші кроки, марно намагалися його наздогнати. Принаймні вони так стверджували, хоч Ерік Цеттерлунд не йняв цьому віри.

Він припускав, що Блум і Флінк злякалися й просто стояли собі в темряві, ні на що не наважившись. Так чи так, а головну помилку допущено саме тоді. Замість виявити всі можливі виїзди з місця злочину, перетяти шляхи до втечі й спробувати оточити район поліціанти, здається, зосередилися на якихось дрібницях. Правда, тоді Флінк і Блум ще не знали про вбивство, а коли довідалися, то майже зразу перекинули свою увагу на босоногого хлопчика, що в істериці вибіг з будинку. Без сумніву, в такій ситуації годі було не втратити голови. Проте дорогоцінний час збігав, і, хоч Блумквіст, описуючи події, поводився досить стримано, було неважко відчути, що й він до розповіді поліціантів ставиться критично. Журналіст двічі питав їх, чи зняли вони тривогу. І двічі діставав у відповідь ствердний кивок.

Згодом, підслухавши розмову Флінка з диспетчерською службою, Блумквіст зрозумів, що той кивок, найпевніше, означав «ні». У найкращому разі то було свідчення повної розгубленості й нездатності усвідомити всю трагічність подій. На сполох забили ще не скоро, а коли похопилися, то все одно мало чого досягли. Здебільшого через Флінкову неспроможність адекватно пояснити ситуацію.

Ця бездіяльність поширилася й на інші рівні. Цеттерлунд був невимовно радий, що хоч у цьому його ніхто не звинуватить. На той момент він ще навіть не долучився до розслідування. З другого боку, він уже був тут, тож не мав права погіршувати становище. Список його заслуг останнім часом не надто вражав, а тут випала чудова нагода виявити свій хист чи принаймні не сісти маком.

Цеттерлунд стояв біля дверей вітальні, закінчивши щойно телефонну розмову з «Мілтон сек’юриті» про типа, поміченого на камерах зовнішнього спостереження минулої ночі. Він геть не відповідав Блумквістовому описові потенційного вбивці. Це був, судячи з усього, кістлявий непробудний наркоман, що, одначе, мав високий рівень технічної майстерності. У фірмі «Мілтон сек’юриті» були певні, що саме цей чоловік зламав систему сигналізації й вивів з ладу всі камери та сенсори.

Це, звісно, аж ніяк не спрощувало ситуації. Отже, тут був не тільки ретельно продуманий план. Убивця йшов на злочин, знаючи про поліційний захист і новітню систему сигналізації. Зухвало, якщо не сказати більше. Цеттерлунд мав намір спуститися на перший поверх до криміналістів, але затримався нагорі, збентежено вдивляючись у простір, аж поки його погляд зупинився на Балдеровому синові. Хлопчина був ключовий свідок. З нього, щоправда, нічого не витягнеш, та й чужих слів він не сприймає. Інакше кажучи, чогось такого і слід було сподіватися серед цього розгардіяшу.

Хлопчик тримав маленький шматочок якогось напрочуд складного пазла. Ерік уже рушив до кручених сходів, що вели на перший поверх, аж раптом закляк на місці, згадавши своє перше враження від дитини. Коли він прибув на місце, ще не знаючи ніяких подробиць, хлопчина видався йому цілком звичайним. Цеттерлунд описав би його як неймовірно гарного нормального дітвака з кучерявим волоссям і приголомшливим поглядом. Тільки згодом чоловік дізнався, що малий — аутист і має великі розумові вади. Тобто, як зміркував поліціант, убивця зустрічався з хлопцем раніше або ж був добре поінформований про його стан. Інакше навряд чи залишив би його живим, ризикуючи, що свідок упізнає його на зводинах, чи не так? Ерік не дав собі часу обміркувати все як слід, та цей здогад схвилював його, змусивши ступити кілька квапливих кроків до хлопця.

— Ми повинні зараз-таки його допитати, — промовив поліціант, сам того не бажаючи, надто голосно й роздратовано.

— Заради Бога, тільки не дуже давіть на нього, — озвався Блумквіст, випадково опинившись поряд.

— Не втручайтеся, — просичав у відповідь Цеттерлунд. — Він може знати вбивцю. Йому треба показати кілька фотографій. Треба якось…

Хлопчик урвав його, зруйнувавши пазл раптовим помахом руки, і Цеттерлундові нічого не лишалося, як пробурмотіти слова вибачення й піти вниз, до криміналістів.

Мікаел зостався на місці, спостерігаючи за хлопчиком. Здавалося, з ним от-от щось має статися — можливо, новий напад, і журналістові дуже не хотілося, щоб малий знову почав завдавати собі шкоди. Але дітвак застиг, креслячи на килимі кола різкими рухами правої руки. Потім він зупинився й благально звів угору очі.

Блумквіст на мить задумався, що б то могло означати, та облишив цю гадку, коли високий поліціант на ім’я (Мікаел уже вивчив його) Петер Блум сів обіч хлопчика й спробував знову зацікавити того пазлом. Журналіст вийшов до кухні, щоб хоч трохи перепочити від гармидеру. Він був геть знесилений і хотів додому. Але, очевидно, спершу належало переглянути кілька фотографій з камери зовнішнього спостереження. Коли йому покажуть їх, він не знав. Час тягся довго: поліції явно бракувало організованості, а Мікаел жадав тільки одного — опинитись у своєму ліжку.

Він уже встиг двічі зателефонувати Еріці й докладно розповісти їй усе. Вони дійшли згоди, що Мікаелові варто написати велику статтю про це вбивство в наступне число «Міленіуму». І не лише тому, що злочин став величезною трагедією, а життя професора Балдера було варте пера. Просто Мікаел був безпосередньо причетний до самої історії, а це підвищувало цінність матеріалу й давало перевагу перед конкурентами. Вже згадка про драматичний телефонний дзвінок, що через нього він приїхав сюди цієї ночі, набавить його статті неабиякої гостроти.

Ніхто з них не зачіпав ані ситуації з «Сернером», ані кризи журналу. Усе було й так зрозуміло. Еріка вже спланувала, що — поки Мікаел відсиплятиметься — готуватиме й збиратиме матеріал тимчасовий редакційний працівник Андрей Зандер. Жінка досить рішуче, як щось середнє між люблячою матір’ю і владним головним редактором, заявила, що не хоче, щоб їхній знаменитий репортер помер від виснаження ще до початку роботи.

Блумквіст не заперечував. Андрей — амбітний і приязний хлопець, до того ж так утішно, прокинувшись, мати на руках усі результати підготовчої роботи, бажано й списки тих людей з оточення Балдера, з ким варто поспілкуватися. На якусь мить Мікаел зрадів, що хоч тепер зможе дистанціюватися від Зандерових постійних проблем з жінками. Андрей звіряв Мікаелові подробиці особистого життя щоразу, як вони вечорами сиділи в пивниці «Кварнен». Зандер молодий, розумний і привабливий. Він хоч для кого мав би бути знахідкою. Але через м’якість і згідливість його кидали знову й знову, а він сприймав це дуже важко. Андрей — невиправний романтик, що повсякчас мріє про сенсаційні матеріали й безмежне кохання.

Мікаел сів за стіл у Балдеровій кухні й подивився на темряву за вікном. Перед ним, біля коробки сірників, примірника «Нью саєнтист» і стосу паперів з якимись незрозумілими рівняннями, лежав гарний, хоч і дещо моторошний, малюнок із зображенням переходу. Чоловік з розкосими водявими очима й тонкими губами стояв біля світлофора. Його закарбували на льоту, проте можна було розгледіти кожну зморщечку на обличчі, кожну складочку на куртці та штанях. На вигляд він був неприємний. На його підборідді проступала родимка у формі серця.

Та найдивовижнішою деталлю малюнка був світлофор. Зображений з якоюсь математичною точністю, він сяяв яскравим, тривожним світлом. Тут майже вгадувалися геометричні лінії. Очевидно, Балдер захоплювався малюванням. Щоправда, Мікаела більше зацікавила нестандартність композиції.

З другого боку, нащо такій особистості, як Франс Балдер, малювати заходи сонця й кораблі? Світлофор, либонь, не менш цікавий, ніж щось інше. Мікаела заінтригувало те, що малюнок швидше скидався на фотографію. Навіть якщо Балдерові вдалося перемалювати світлофор з натури, навряд чи він просив би того чоловіка знову й знову переходити вулицю. А може, то був вигаданий персонаж або Балдер мав фотографічну пам’ять, точнісінько як… Мікаел замислився, а потім схопив мобільника й утретє зателефонував Еріці.

— Ти вже їдеш додому? — запитала вона.

— На жаль, ні. Треба ще дещо тут оглянути. Але я хотів би попросити тебе про послугу.

— А для чого ж я ще потрібна?

— Можеш зайти в мій комп’ютер? Ти ж знаєш пароль?

— Я знаю про тебе все.

— Добре, добре. Тоді зайди в мої документи й відкрий файл із назвою «Скринька Лісбет».

— Здається, я здогадуюся, куди ти хилиш.

— Справді? Добре, тоді напиши у файлі ось що…

— Стривай, треба спочатку його відкрити. Так, кажи… Чекай, тут уже щось є.

— Не зважай! Пиши там просто вгорі. Ти слухаєш?

— Так, слухаю.

— Пиши: «Лісбет, можливо, ти вже знаєш, що Франс Балдер мертвий, застрелений у голову двома пострілами. Можеш дізнатися, навіщо комусь була потрібна його смерть?»

— Це все?

— Ну, цього навіть забагато, з огляду на те, що ми сто років не перетиналися. Мабуть, Лісбет подумає, що звертатись до неї з мого боку надто безцеремонно. Одначе, гадаю, її допомога нам не зашкодить.

— Тобто невеличке незаконне втручання не зашкодить, ти це мав на увазі?

— Я цього не чув. Скоро побачимося, сподіваюсь.

— І я сподіваюсь.

Лісбет Саландер таки вдалося заснути, але о пів на восьму ранку вона знову прокинулась. Дівчина почувалася не найкраще. Її нудило, голова боліла. І все ж їй було ліпше, ніж уночі. Лісбет перев’язала руку, вдяглася, поснідала двома розігрітими в мікрохвилівці пиріжками з м’ясом, запивши їх великою склянкою кока-коли, і, запхнувши тренувальну форму до спортивної сумки, вийшла з квартири. Буря вщухла, залишивши по всьому місту розкидане сміття й газети. Від майдану Мосебакке Лісбет рушила вулицею Ґетґатан, мугикаючи щось собі під носа.

Вигляд вона мала сердитий, навіть розлючений, і щонайменше двоє людей, сахнувшись, поступилися їй дорогою. Та насправді Лісбет просто була зосереджена. Вона не мала ані найменшого бажання тренуватися. Їй тільки хотілося додержати заведеного щоденного розпорядку й вивести з організму токсини. Тому Саландер і прямувала в бік вулиці Горнсґатан, звернувши прямісінько перед Горнсґатспуккелном до боксерського клубу «Зеро», що містився в підвалі й того ранку, як ніколи, здавався обшарпаним.

Що не кажи, а не завадило б трохи пройтися фарбою по стінах та й узагалі освіжити інтер’єр. Тут, либонь, нічого не міняли ще з сімдесятих. На стінах і досі висіли плакати Алі та Формана. Боксери на вигляд були такі самі, як і на другий день після легендарного бою в Кіншасі. Це, певно, можна пояснити тим, що відповідальний за клуб Обінце ще маленьким хлопчиком бачив бій на власні очі, а відтак бігав під очисним мусонним дощем з криками: «Аlі Вотауе!» Цей біг став не тільки його найщасливішим спогадом у житті, а й останньою, як він казав, крапкою «днів невинності».

Невдовзі після того його родині довелося тікати від терору Мобуту і все назавжди змінилось. Не було, певно, нічого дивного в тому, що він хотів зберегти цей історичний момент, перенісши його в забутий Богом боксерський клуб у стокгольмському районі Седермалм. Обінце й досі раз по раз розповідав про той бій. Зрештою, він рідко замовкав, весь час про щось розводячись.

Високий, кремезний, лисий базіка, він був один з небагатьох у залі, хто добре ставився до Лісбет, хоч, як і всі інші, мав її за трохи причмелену. Час від часу вона тренувалась енергійніше за решту завсідників клубу, кидаючись на груші й спаринг-партнерів, наче навіжена. Лісбет випромінювала якусь примітивну, несамовиту енергію, що з нею Обінце ніколи раніше не стикався.

Одного разу, ще не пізнавши дівчини як слід, він запропонував їй узяти участь у боксерському змаганні. Глузливе пирхання у відповідь назавжди відохотило Обінце від того, щоб пропонувати це Лісбет знову. Він не міг утямити, нащо дівчина так завзято тренується. А втім, йому й не треба було цього знати. Завзято тренуватися можна без будь-яких причин. І це краще, ніж енергійно пиячити, і взагалі краще від багатьох інших речей.

А може, вона й справді не покривила душею, коли пізно ввечері, приблизно рік тому, сказала, що бажає бути фізично підготованою до нових неприємностей. Обінце знав, що Лісбет уже не раз ускакувала в клопіт. Він прочитав про неї в інтернеті все, що зумів знайти, і чудово розумів, що їй хочеться бути у формі на той випадок, якщо з-за рогу раптом вихопиться якась тінь з минулого. Та й як він міг цього не розуміти, коли його батька й матір убили душогуби Мобуту.

Але чому Лісбет періодично закидала тренування і, здається, зовсім не рухалася, споживаючи лише нездорову їжу, Обінце було невтямки. Того ранку вона прийшла до спортзали вперше за останні два тижні — як завжди, демонстративно вдягнена в чорне і з пірсингом.

— Привіт, кралечко. Де пропадала?

— Робила дещо тяжко незаконне.

— Можу собі уявити. Певно, вибивала лайно з членів якоїсь банди байкерів чи щось таке.

Та Лісбет навіть не відповіла на цей жарт. Просто похмуро попрямувала в роздягальню, і тоді Обінце, знаючи напевно, що дівчина терпіти цього не може, заступив їй дорогу і глянув просто в обличчя.

— У тебе страх які червоні очі.

— У мене страх яке похмілля. Геть з дороги!

— Тоді я не бажаю тебе тут бачити, ти це знаєш.

— Skip the сгар.[22] Я хочу, щоб ти вибив з мене це лайно, — пирхнула дівчина.

Вона рушила далі, передяглася й повернулася назад у мішкуватих боксерських шортах та білій сорочці з чорним черепом на грудях. І хлопець не мав іншої ради, як вибивати з неї лайно.

Він пресував Лісбет, аж поки та тричі виблювала в сміттєве відро, і шпетив її гнилим словом як тільки міг. У відповідь вона теж відлаювалася на всю губу. А тоді просто пішла, передяглася й покинула залу, навіть не попрощавшись. Обінце почувався спустошеним, як майже завжди в такі хвилини. Можливо, він був у Лісбет навіть трішки закоханий. Принаймні точно небайдужий до неї. Та й хіба може не зачепити дівчина, яка так боксує?

Останнє, що він бачив, були її литки, коли вона піднімалася сходами нагору, а тому Обінце не міг знати, що, вийшовши на Горнсґатан, Лісбет відчула, як світ у неї перед очима схитнувся. Вона, важко дихаючи, притулилася до стіни будинку, а тоді, звівши дух, рушила далі в напрямку своєї квартири на Фіскарґатані. Опинившись удома, Лісбет випила ще одну велику склянку кока-коли й півлітра соку, завалилася на ліжко, тупо витріщаючись у стелю хвилин із десять-п’ятнадцять і думаючи про всяку всячину: про сингулярності й радіус чорної діри, про деякі особливості Шредінгерового рівняння й про Еда Нідгема.

Тільки коли світ знову повернув собі звичні барви, Саландер устала й подалася до комп’ютера. Хоч який опір вона чинила, а проте її змалку тягла до нього якась дивна сила, що з віком анітрохи не слабнула. Правда, цього дня Лісбет не мала великої охоти до шалених витівок. Вона лише зламала комп’ютер Мікаела Блумквіста — і остовпіла. Ще недавно вони жартували про Балдера, а тепер Блумквіст писав, що того вбили двома пострілами в голову.

— От дідько!.. — пробурмотіла вона, заходившись переглядати в інтернеті вечірні газети.

Там узагалі про це не розповідалося явно. Але здогадатися, що в замітках про шведського академіка, застреленого в себе вдома в Салтшебадені йшлося саме про Балдера, було нескладно. На той час поліціанти тримали язики на припоні, а журналісти ще не встигли наробити шелесту — без сумніву, не зрозумівши до кінця масштабу цієї історії. Минулої ночі, очевидно, відбулися важливіші події: буря, аварійне відімкнення електроенергії в усій країні, обурливі затримки поїздів, а також якісь новини у світі зірок, що в них Саландер навіть не намагалася заглибитись.

Про вбивство писали тільки те, що воно сталося приблизно о третій ранку і що поліція допитує сусідів, сподіваючись дізнатися, чи помітив хтось із них бодай щось незвичайне. Поки що поліція нікого не підозрювала, однак свідки ніби бачили біля будинку незнайомих і непевних осіб. Саме про них і потрібна була детальніша інформація. Наприкінці статті повідомлялося, що сьогодні надвечір має відбутися прес-конференція комісара Яна Бубланського. Лісбет мрійливо всміхнулась. Їм з Бубланським, або паном Бубликом, як дівчина його інколи називала, було що згадати. На її думку, розслідування йтиме доволі ефективно, якщо йому в команду не підсунуть якогось ідіота.

Лісбет знову перечитала Блумквістове повідомлення. Чоловік потребував допомоги, тому, недовго думавши, вона відповіла: «Окей». І не тільки тому, що просив саме Мікаел. Для неї то було особисте. Дівчина не відчувала скорботи, принаймні в традиційному розумінні цього слова. Хіба що злість, холодну, клекотливу лють. Попри певну повагу до Яна Бубланського, Лісбет просто так ніколи не покладалася на доглядачів закону.

Саландер звикла завжди брати все у свої руки й тепер мала вагомі причини з’ясувати, за що вбили Франса Балдера. Вона ж не випадково шукала саме його, цікавлячись виниклою ситуацією. Цілком імовірно, що професорові вороги були і її ворогами.

Усе почалося з давнього питання: чи жива ще справа її батька. Олександр Залаченко, Зала, не тільки вбив її матір і зіпсував їй дитинство. Він іще заснував і контролював злочинне угруповання, торгував наркотиками й зброєю, заробляв на експлуатації та приниженні жінок. Дівчина була певна, що таке зло ніколи не зникає, а просто змінює форму. Трохи більше року минуло з того самого дня, коли, прокинувшись на світанку в готелі «Замок Елмау» в Баварських Альпах, Лісбет почала розслідувати подальшу долю цього батькового спадку.

Більшість колишніх батькових поплічників обернулися на невдах, безпутних бандитів, огидних сутенерів чи дрібних злодюжок. Та жоден з них не став злочинцем такого ж рівня, як Зала, тому Лісбет довго була переконана, що організація після смерті Залаченка змінила профіль або й зовсім розсипалась.

А проте дівчина не відступалась і зрештою натрапила на інформацію, що повернула її пошуки в цілком несподіваному напрямку. То була згадка про молодого батькового учня — чоловіка на ім’я Зіґфрід Грубер.

Ще за життя Залаченка Грубера вважали за одного з найосвіченіших людей в організації. На відміну від своїх поплічників, він здобув університетську освіту в галузі бізнесу та комп’ютерних наук, яка, очевидно, стала йому за перепустку до високих кіл. Останнім часом його ім’я згадувалося в кількох розслідуваннях тяжких злочинів проти високотехнологічних компаній, як от викрадення інновацій, шантаж, торгівля конфіденційною інформацією та гакерські атаки.

Зазвичай Лісбет глибше в таких ситуаціях не копала. Не тільки тому, що це, попри причетність до справи Грубера, мало стосувалося до колишньої діяльності її батька. Адже ніщо не могло збентежити дівчину менше, ніж крадіжки нових технологій у кількох заможних бізнесових групах. Але потім усе змінилось.

У таємному звіті Центру урядового зв’язку Великої Британії, що потрапив Лісбет до рук, містилися кодові імена, пов’язані з бандою, до якої начебто належав Грубер. Ці імена запали їй у голову. Вона так і не змогла закинути цієї історії. Збираючи й складаючи докупи всю інформацію про банду, дівчина раз по раз натрапляла на чутки, нібито саме вони викрали Балдерову технологію штучного інтелекту, продавши її згодом російсько-американській ігровій компанії «Труґеймс».

Щоправда, джерело було ненадійне — один напіввідкритий гакерський сайт. Саме з цієї причини Лісбет і з’явилася на лекції професора в Стокгольмському технологічному інституті, поглузувавши з сингулярностей у глибині чорних дір. Принаймні то була одна з причин.