Дівчина у павутинні

Ейдетика — вивчення людей з ейдетичною, або так званою фотографічною, пам’яттю.

Результати досліджень свідчать, що люди з ейдетичною пам’яттю дратівливіші й тривожніші за інших.

Більшість людей з ейдетичною пам’яттю (але, певна річ, не всі) — аутисти. Є також зв’язок між фотографічною пам’яттю та синестезією — станом, коли два чи більше органів чуття переплетені між собою. Наприклад, коли цифри бачаться кольоровими й кожна послідовність чисел складається в картину.

Розділ 12

Ян Бубланський нетерпляче чекав вихідного дня й довгої розмови з рабином Ґолдманом із седермалмської парафії, палко жадаючи з’ясувати для себе деякі моменти, дотичні до існування Бога.

Не те щоб він робився атеїстом. Але саме уявлення про Бога ставало для нього дедалі проблемнішим, і йому бажалося поговорити про відчуття безглуздості, що все більше охоплювало його останнім часом, а можливо, і про мрії піти з роботи.

Бубланський, звичайно ж, уважав себе за доброго фахівця. Узагалі він мав чудовий відсоток розкриття злочинів, і часом робота його, як і раніше, стимулювала. Однак він не був упевнений у тому, що йому хочеться й далі розслідувати вбивства. Він міг би, поки ще не пізно, набути якихось нових навичок, перекваліфікуватися. Ян мріяв викладати, допомагаючи молодим людям повірити в себе й знайти свій шлях — мабуть, тому, що сам частенько вкидався в глибоку невіру у власні сили. Та він не знав, який йому обрати напрям. Ян Бубланський добре розумівся лише на ситуаціях, що траплялися в його житті найчастіше. Наприклад, на раптових трагічних смертях і патологічних людських збоченнях, хоча цього викладати йому зовсім не хотілося.

Було десять хвилин на дев’яту ранку, і Ян стояв перед дзеркалом у ванній кімнаті, приміряючи свою ярмулку — на жаль, уже далеко не нову. Колись вона мала яскраво-блакитний екстравагантний колір, а тепер видавалася збляклою й приношеною, як маленький символічний образ його власного розвитку. Принаймні так подумалось йому, бо своїм зовнішнім виглядом він був явно невдоволений.

Він почувався обважнілим, виснаженим і лисим. Ян недбало взяв до рук роман Зінґера «Чарівник з Любліна». Книжка так йому полюбилася, що ще кілька років тому він поклав її у вбиральні на той випадок, якщо йому захочеться почитати щось, сидячи на унітазі. Але тепер поринути в читання йому не вдалося. Задзвонив телефон, і настрій Яна не прояснів, коли він, глянувши на дисплей, зрозумів, що телефонує головний прокурор Рікард Екстрем. Його дзвінок означав не просто роботу, а, найпевніше, справу, що має важливе політичне й медійне значення. Інакше Екстрем викрутився б, як змій.

— Привіт, Рікарде, радий тебе чути, — збрехав Бубланський, — та я, на жаль, не маю часу.

— Що?.. О ні, тільки не тепер, Яне. Цього ти просто не можеш пропустити. Я чув, що в тебе сьогодні вихідний…

— Саме так, і я збираюся… — йому не хотілося говорити «в синагогу», бо до його єврейства не надто приязно ставилися на роботі, тож він додав: —…до лікаря.

— Ти захворів?

— Не зовсім.

— Що ти маєш на увазі? Лише починаєш недугувати?

— Скидається на те.

— Ну, тоді ніяких проблем. Адже ми всі за крок до хвороби ходимо, чи не так? Справа важлива, Яне. Мені навіть дзвонила міністр підприємництва Ліса Ґрін, і вона вже в курсі, що розслідування провадиш ти.

— Мені вкрай важко повірити, що Ліса Ґрін знає, хто я такий.

— Ну, можливо, не на ім’я… Вона, власне, й не має права втручатися… Але ми з нею зійшлися на тому, що нам потрібен якнайкращий фахівець.

— Лестощі на мене більше не діють, Рікарде. Що там у тебе? — спитав він, відразу ж пошкодувавши про це.

Саме питання вже свідчило про сяку-таку згоду взятися до справи, і Рікард Екстрем сприйняв це як невеличку перемогу.

— Сьогодні вночі у своєму домі в Салтшебадені був убитий професор Франс Балдер.

— А хто це?

— Один з наших найвідоміших науковців міжнародного рівня. Він провідний фахівець у галузі технологій штучного інтелекту.

— В галузі чого?

— Штучного інтелекту. Це нейронні мережі, цифрові квантові процеси тощо.

— Я й досі гадки не маю, про що ти кажеш.

— Він намагався змусити комп’ютери думати, намагався відтворити людський мозок.

Відтворити людський мозок? Бубланському стало цікаво, як би зреагував на таке рабин Ґолдман.

— Ходять чутки, що він уже був жертвою промислового шпигунства, — вів далі Рікард Екстрем. — Звідси інтерес Міністерства підприємництва. Ти ж знаєш, як Ліса Ґрін урочисто заявляла, що зробить усе можливе, щоб захистити шведські дослідження та інноваційні технології.

— Мабуть…

— До того ж йому щось загрожувало. Балдер мав поліційну охорону.

— Ти хочеш сказати, що професора вбили, коли його охороняла поліція?

— Можливо, то була не найкраща варта у світі. Його стерегли Флінк і Блум зі звичайної поліції.

— Казанови?

— Еге ж. Їх кинули туди посеред ночі підчас бурі й загального хаосу. На їхній захист, правда, можна сказати, що їм довелося нелегко. Там була така веремія. Франса Балдера застрелили в голову, поки хлопці розбиралися з якимось п’янюгою, що чортзна-звідки з’явився біля воріт. Убивця скористався шансом, коли увагу поліціантів ненадовго відвернули від роботи.

— Звучить якось недолуго.

— Так, працювали, з усього видно, професіонали. А ще їм, здається, вдалося вивести з ладу охоронну сигналізацію.

— Значить, їх було декілька?

— Гадаємо, так. Крім того…

— Що?

— …є деякі пікантні деталі…

— …які сподобаються медійникам?

— Які страшенно сподобаються медійникам, — підтвердив Екстрем. — Той п’янюга, виявляється, був не хто інший, як Лассе Вестман.

— Актор?

— Саме так. І це справді проблема.

— Бо потрапить на перші шпальти газет?

— Частково так. Але ще й тому, що на нас може впасти купа розлучних проблем. Вестман стверджував, що прийшов туди, щоб забрати додому восьмирічного пасинка, який був у Балдера. Хлопчик… Стривай, зараз гляну, як це правильно… Хлопчик — Балдерів біологічний син, одначе суд позбавив професора права на опіку, бо той нездатен про нього піклуватися.

— Чому це професор, який може робити комп’ютери подібними до людей, раптом виявився нездатним доглядати власну дитину?

— Бо раніше йому геть бракувало відповідальності. Замість дбати про сина, він працював і, як я зрозумів, був узагалі безнадійно поганим батьком. Історія в усякому разі делікатна. Маленький хлопчик, що не мав бути в Балдера, став, либонь, свідком убивства.

— Боже мій! І що він розповідає?

— Нічого.

— Він у шоковому стані?

— Мабуть, але він узагалі не розмовляє. Він німий і розумово відсталий, тож користі з нього не буде ніякої.

— Отже, ніяких зачіпок.

— Якщо тільки не з’ясуємо, що Вестман не випадково з’явився, власне, в той момент, коли вбивця пробрався на перший поверх. Тобі треба неодмінно допитати Вестмана.

— Ну, це якщо я візьмуся до справи.

— Візьмешся.

— Ти впевнений у цьому?

— Я б навіть сказав, що ти не маєш вибору. Крім того, найкраще я приберіг на кінець.

— І що ж це?

— Мікаел Блумквіст.

— А з ним що?

— Він з якоїсь причини теж там був. Гадаю, Франс Балдер звернувся до нього, щоб розповісти щось.

— Посеред ночі?

— Очевидно.

— І тоді його застрелили?

— Перед самісінькою появою Блумквіста, і той, здається, навіть упівока бачив убивцю.

Бубланський гмикнув. Як не глянь, то була неправильна реакція, і він не міг її пояснити навіть самому собі. Можливо, він зреагував так через нервове напруження або через відчуття того, що все в житті повторюється.

— Ти чого? — спитав Екстрем.

— Та просто в мене невеликий кашель. Виходить, тепер ви побоюєтеся, що на вашу голову впаде приватний детектив і виставить вас не в найкращому світлі.

— Гм, мабуть, так. Ми припускаємо, що «Міленіум» уже готує матеріал, і цього разу я намагаюся знайти законну можливість зупинити їх або принаймні поставити в певні рамки. Найімовірніше, що це й справа державної безпеки.

— То нам на голову сяде ще й СЕПО?

— Без коментарів.

«Ну тебе до біса!», — подумав Бубланський і спитав:

— Над цією справою працюють Раґнар Улофссон та інші з відділу промислової безпеки?

— Як я вже сказав, без коментарів. Коли ти зможеш почати?

«Ну тебе до біса ще раз!» — подумав Бубланський.

— Я почну, проте маю кілька умов, — сказав він. — Я хочу, щоб зі мною працювала моя звичайна команда: Соня Мудіґ, Курт Свенссон, Єркер Голмберґ і Аманда Флуд.

— Гаразд. Але тобі ще дадуть Ганса Фасте.

— Нізащо в світі!

— Вибач, Яне, цього ми навіть не обговорюватимемо. Радій, що тобі дозволяють обрати решту.

— Тобі відомо, що ти пропащий?

— Не раз це чув.

— Отже, Фасте буде нашим маленьким кротом від СЕПО?

— Нісенітниця. Я просто вважаю, що всім робочим групам корисно мати когось, хто мислить інакше.

— Значить, коли ми позбулися всіх своїх забобонів і упереджень, нам нав’язують того, хто потягне нас назад?

— Не кажи дурниць.

— Фасте — ідіот.

— Ні, Яне, він не ідіот. Він просто…

— Хто?

— …консерватор. Він той, хто не піддається останнім феміністичним повівам.

— Як і першим. Він, певно, тільки тепер визнав за жінками право голосу.

— Та ну, Яне, опануй себе. Фасте надзвичайно надійний і лояльний слідчий. І я більше не хочу цього обговорювати. Ще якісь вимоги маєш?

«Щоб ти пропав, марюко!» — подумав Бубланський.

— Я хочу сходити до лікаря, а доти хай слідство веде Мудіґ, — сказав він.

— Хіба це розумно?

— Достобіса розумно, — загарчав Ян.

— Окей, окей, я простежу за тим, щоб Цеттерлунд передав їй справу, — відповів, скривившись, Екстрем.

Сам Екстрем зовсім не був певен, що взявся б за це розслідування.

Алона Касалес мало коли працювала вночі. Їй удавалося цього уникати вже років із десять, покликаючись на ревматизм, що змушував її час від часу пити сильнодійні таблетки кортизону. Від них її лице набувало форми повного місяця, а тиск підскакував угору, тож вона потребувала сну й нормального розпорядку дня. Однак тепер, у десять хвилин на четверту ночі, вона була на робочому місці.

Під невеликим дощем Алона проїхала від свого дому з містечка Лорелі, що в Меріленді, і, минувши дороговказ «АНБ. ПОВОРОТ ПРАВОРУЧ — ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ», заслони й електрифіковану огорожу, прямувала в бік чорної кубічної будівлі у Форт-Міді. Припаркувавшись на великій, розлогій стоянці праворуч від блакитного, схожого на м’яч для гольфу обтічника з численними параболічними антенами й пройшовши через турнікети, вона піднялася на своє робоче місце на дванадцятому поверсі. Її здивувала збуджена атмосфера, і досить швидко вона зрозуміла, що джерелом підвищеної напруги в офісі були Ед Нідгем і його молода команда гакерів.

Ед мав абсолютно божевільний вигляд. Він стояв і кричав на зблідлого хлопця, досить чудного, на Алонину думку, як, зрештою, і вся Едова компанія юних геніїв гакерської справи. Хлопець був молодий, анемічний, із зачіскою, наче з пекла. Крім того, він якось дивно горбився, немов йому судомило плечі, й здригався час від часу — можливо, через страх. А коли Ед ударив ногою по ніжці стільця, зробилося ще гірше. Хлопець ніби чекав ляпаса. Та потім сталося щось несподіване.

Ед заспокоївся і скуйовдив хлопцеві волосся, мов люблячий татусь, хоч це було не в його звичаї. Він не любив демонстративних ніжностей і пустих балачок. Він був ковбой, що ніколи б не наважився на щось таке підозріле, як обійняти чоловіка. Проте, можливо, його охопив такий розпач, що він навіть призволив виявити трохи людяності. Штани в Еда були розстебнуті, а на сорочці видніли плями чи то від кави, чи то від кока-коли. Його лице було нездорово червоне, голос захрип і згрубів від крику. Алоні подумалося, що нікому в його літах і з таким огрядним тілом не слід себе так вимучувати.

І хоч минуло тільки півдня, однак здавалося, ніби Ед та його хлопці жили тут уже тиждень. Усюди валялися паперові чашки з-під кави, залишки їжі швидкого приготування, приношені кепки, а тіла видихували жахливий запах поту й напруги. Команда явно намагалася перевернути весь світ догори ногами, прагнучи вистежити того гакера, і Алона врешті крикнула їм з манірним завзяттям:

— Нуте, хлопці!

— Якби ти тільки знала…

— Добре, добре. Знайдіть виродка!

Вона насправді не це мала на думці, потайки вважаючи втручання за якусь забаву. Багато хто з тих програмістів гадав, ніби може робити що заманеться, наче мав на те карт-бланш, їм, мабуть, навіть корисно зрозуміти, що друга сторона здатна завдати удару у відповідь. «Той, хто таємно стежить за народом, урешті сам опиняється під наглядом народу», — так написав гакер, і це, на Алонину думку, справді було кумедно, хоч, звісно, і не відповідало дійсності.

Тут, у Палаці загадок,[23] їхні хиби відразу стали очевидними, щойно вони зіткнулися з чимось досить серйозним, як оце тепер. Алону розбудив телефонний дзвінок Катрін Гопкінс, яка повідомила, що шведського професора вбито у своєму будинку під Стокгольмом. Для АНБ ця справа не була надто важлива, принаймні поки що, проте для Алони вона таки щось значила.

Убивство свідчило, що Алона правильно витлумачила сигнали й тепер їй треба глянути, чи не зможе вона просунутися ще далі. Отож вона зайшла у свій комп’ютер і відкрила файл із загальною картиною організації, яку очолював містичний Танос. Там було ще кілька встановлених імен, як от депутат російської Думи Іван Грибанов та німець Грубер — високоосвічений чоловік, колишній шахрай з розгалуженої мережі, що торгувала людьми.

Вона не могла зрозуміти, чому АНБ не приділила цій справі належної уваги і чому начальники весь час відсилали її до інших силових структур. Їй видавалося цілком імовірним, що угруповання може мати державний захист чи зв’язки з російською розвідкою і що це все можна взагалі розглядати як частину торгової війни між Сходом і Заходом. І хоч наявні докази були мізерні й неоднозначні, та їх вистачало, щоб зробити висновок: викрадені західні технології потрапляють до рук росіян.

Щоправда, скласти чітку картину було справді важко. Не завжди навіть удавалося встановити, чи скоєно злочин, чи просто деінде комусь пощастило створити аналогічну технологію. У наші дні крадіжка в промисловості зробилася надзвичайно туманним поняттям. Там весь час крадуть і запозичають — іноді шляхом креативного обміну, іноді внаслідок того, що замахам надають юридичної легітимності.

Великі підприємства регулярно за допомогою грізних адвокатів до смерті залякують маленькі компанії, і ніхто не бачить нічого дивного в тому, що окремі винахідники виявляються майже безправними. Крім того, промислове шпигунство й гакерські атаки часто-густо вважають мало не за звичайне дослідження навколишнього світу, і годі стверджувати, що тут, у Палаці загадок, розпинаються за підвищення етичних стандартів у цій галузі.

З другого боку… Від убивства не так легко відмахнутись, і Алона майже урочисто заприсяглася вивчити всі можливі шматочки інформаційної мозаїки, щоб знайти Таноса й знешкодити організацію. Але далеко не просунулася. Вона, по суті, встигла тільки витягти руки й промасажувати потилицю, коли почула позаду себе кроки й сопіння.

Це був Ед, і вигляд він мав жахливий. Його спина була перекошена, й Алона, лише глянувши на колегу, відчула себе краще.

— Еде, чим заслужила на таку честь?

— Гадаю, в нас спільна проблема.

— Сідай, друзяко. Треба тобі посидіти.

— Чи щоб мене розтягли на дибі. На мій обмежений погляд…

— Не прибідняйся, Еде.

— Та я й не прибідняюся зовсім. Як ти знаєш, мене не хвилює, високе в когось становище чи ні або хто там що вважає. Я зосереджуюся на своїй роботі. Я захищаю наші системи, і єдине, що мене справді вражає, — це професіоналізм.

— Ти найняв би самого диявола, якби він був талановитим комп’ютерником.

— У кожному разі я відчуваю повагу до всякого ворога, якщо він досить компетентний. Розумієш?

— Розумію.

— Я гадаю, що ми з ним дуже схожі й лише волею випадку опинилися по різні боки барикад. Як ти вже, мабуть, чула, RAT, «пацюк», проник у наш сервер і далі у внутрішню мережу. Ця програма, Алоно…

— Що?

— …справжнісінька музика! Так компактно та гарно написана…

— Ти зустрів гідного супротивника.

— Мої хлопці, безперечно, відчувають те саме. Вони вдають обурення, патріотизм чи біс батька знає що. А насправді їм над усе хочеться зустрітися з цим гакером і висловити йому своє щире захоплення. Якийсь час я теж намагався думати: «Окей, начхай на це! Може, загроза не така й велика, зрештою. Це тільки один геніальний гакер, що захотів блиснути своїм хистом. Лихо не без добра». Я маю на увазі, що, ганяючись за цим блазнем, ми вже дізналися багато чого нового про нашу вразливість. Але потім…

— Так?

— Потім я почав замислюватися: ану ж мене надурили, ану ж ця вся демонстрація з моїм поштовим сервером — просто завіса й за нею ховається щось інше?

— І що ж?

— Наприклад, пошук певної інформації.

— Ти мене заінтригував.

— Зараз буде ще цікавіше. Нам удалося встановити, де саме нишпорив гакер. Усе здебільшого свідчить про одне: його цікавило оте мережеве угруповання, що його ти досліджуєш, Алоно. Вони називають себе «Павуки», так?

— «Товариство Павука», якщо бути точним. Та я думаю, що це якийсь жарт.

— Гакер шукав інформацію про цю групу та їхню співпрацю з «Соліфоном», і тоді я подумав, що він, можливо, сам належить до цього угруповання й хотів з’ясувати, що нам про них відомо.

— Цілком імовірно. Вони, з усього видно, вправні гакери.

— Але потім я змінив свою думку.

— Чому?

— Бо скидається на те, ніби гакер ще хотів нам щось показати. Знаєш, йому вдалося здобути собі статус суперкористувача, і тому він зміг читати документи, яких, либонь, не бачила навіть ти, — документи надзвичайної секретності. Щоправда, один зашифрований файл гакер скопіював собі, та, гадаю, ні в нього, ні в нас немає шансів його прочитати, якщо тільки мерзотник, який написав його, сам не викаже секретних ключів. Одначе…

— Що?

— …гакер через нашу власну систему виявив, що ми теж співпрацюємо з «Соліфоном» так само, як «Павуки». Ти про це знала?

— Ні, хай йому дідько, не знала!

— Я так і думав. Але, судячи з усього, «Соліфон» надає «Павукам» і нам ті самі послуги. Ця компанія — частина нашого промислового шпигунства, і саме тому, певно, твоє розслідування затерли. Вони бояться, що забризкає лайном і нас.

— Ідіоти.

— Ну, з цим я мушу погодитися. Можливо, тепер тебе усунуть від цієї справи взагалі.

— Та це вже ні в які ворота не лізе!

— Розслабся, є одна лазівка. І саме тому я дотяг своє нещасне тіло аж до твого робочого стола. Натомість ти зможеш почати працювати на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Цей клятий гакер знає про «Павуків», і якщо нам удасться його вирахувати, то для нас обох це буде успіх. Отоді ти й зможеш довести своє розслідування до кінця.

— Я розумію, куди ти хилиш.

— То ти згодна?

— Ну, можна й так сказати, — відповіла Алона. — Я хочу зосередитися на тому, щоб дізнатися, хто стріляв у Франса Балдера.

— І ти триматимеш мене в курсі?

— Окей.

— Добре.

— Але послухай, — повела далі вона, — якщо цей гакер такий розумний, то він, мабуть, позамітав за собою всі сліди?

— Про це не турбуйся. Ми знайдемо того мудрагелика й здеремо з нього шкуру живцем.

— Куди ж поділася твоя повага до супротивника?

— Вона на місці, подруго. Та ми все одно його дістанемо, розчавимо й запроторимо в тюрягу на все життя. Жодному негідникові не дозволено зламувати мою систему.

Розділ 13

Мікаелові Блумквісту не вдалося довго поспати й цього разу. Він не міг викинути з голови події минулої ночі, тож об одинадцятій п’ятнадцять устав і попрямував на кухню, де зробив собі два накладанці з чедером і прошуто, а також насипав у миску йогурту з мюслями. Але з’їв з цього небагато. Натомість він випив досхочу кави, п’ять чи шість склянок мінеральної води «Рамлеса» й проковтнув дві таблетки алведону проти болю в голові. А тоді дістав блокнот і спробував написати короткий виклад того, що сталося вночі, однак особливо далеко просунутися не встиг. Почалося справжнє пекло. Задзвонили телефони, і Мікаел відразу втямив, у чому річ.

Новина про «зіркового журналіста Мікаела Блумквіста й актора Лассе Вестмана», які опинились у центрі «загадкового» вбивства, прогриміла, наче вибух. Загадковою подію робило те, що ніхто, здається, не міг розібрати, чому з усіх людей саме Вестман і Блумквіст опинилися там, де шведського професора вбито двома пострілами в голову, і як вони туди прибули — разом чи поодинці. Навіть у питаннях містилися якісь зловісні натяки, тому Блумквіст досить щиро сказав, що, попри пізню годину, поїхав туди, бо Балдер попросив його про нагальну розмову.

— Я був там, виконуючи свою роботу, — зауважив він.

Мікаелові доводилося надміру багато виправдовуватись.

Проте він відчував, що його намагаються звинуватити в чомусь, і волів усе до пуття пояснити, хоча це й могло спровокувати решту репортерів почати глибше копирсатись у цій історії. На інші питання він відповідав: «Без коментарів». Ця репліка теж була неідеальна, але принаймні пряма й однозначна. Потім Мікаел вимкнув свого мобільника, знову вбрався в стару батькову шубу й подався в напрямку вулиці Ґетґатан.

Бурхлива діяльність у редакції нагадала йому про старі часи. Усюди, в кожному куточку, сиділи колеги й зосереджено працювали. Еріка напевно виголосила одну чи дві пристрасні промови, і всі явно пройнялися важливістю моменту. До кінцевої дати лишалося десять днів. Над ними зависла загроза з боку Уве Левіна й «Сернеру», і ціла команда наготувалася до боротьби. Побачивши його, всі схопилися на ноги й захотіли почути про Балдера, нічні події та його реакцію на пропозицію норвежців. Однак Мікаел мав намір і собі щонайшвидше взятися до роботи.

— Потім, потім, — сказав він і пішов до стола Андрея Зандера.

Зандерові минав двадцять сьомий рік. Він був наймолодший працівник редакції. Свого часу він стажувався в журналі й осів тут, то підміняючи, як оце тепер, постійного працівника, то працюючи позаштатно. Мікаела мучило те, що вони не можуть узяти його на штатну посаду. Тим паче що вони найняли вже Еміля Ґрандена й Софі Мелкер. Правду кажучи, він віддав би перевагу Зандерові. Проте Зандер поки що не здобув собі імені й мав ще багато чого навчитися.

Він відзначався рисами чудового командного гравця, і це було добре для журналу, але не завжди добре для нього самого — не в такій цинічній справі. Хлопцеві явно бракувало марнославства, хоч він мав на це всі підстави. На вигляд він був як молодий Антоніо Бандерас і хапав усе швидше за багатьох інших. Та Андрей не докладав зусиль, щоб просунути себе. Йому хотілося просто брати участь і створювати хорошу журналістику. А ще він був надзвичайно високої думки про «Міленіум». Мікаел раптом відчув, що любить усіх, хто любить «Міленіум». Одного прекрасного дня він зробить для Зандера що-небудь приголомшливе.

— Привіт, Андрею, — привітався Блумквіст. — Як справи?

— Більш-менш. Працюю.

— На інше я й не сподівався. Що вдалося відкопати?

— Досить багато. Усе на твоєму столі, і ще я написав резюме. Але можна тобі дати пораду?

— Добра порада — якраз те, що мені треба.

— У такому разі швидко біжи на Цинкенсвеґ і поспілкуйся з Фарах Шаріф.

— З ким?

— З однією дуже вродливою професоркою комп’ютерних наук. У неї сьогодні цілий день вільний.

— Ти хочеш сказати, що саме цієї миті мені потрібна найперше приваблива й розумна жінка?

— Не зовсім так. Але професорка Шаріф щойно телефонувала сюди. Вона стверджує, що Франс Балдер хотів тобі щось розповісти. Їй здається, вона знає, про що могло йтись, і дуже хоче з тобою поговорити. Можливо, щоб учинити Балдерове бажання. Це ніби ідеальний початок.

— Ти все вивідав про неї?

— Звичайно, і ми не відкидаємо, що Шаріф має власний інтерес. Однак вона добре знала Балдера. Вони разом навчалися в університеті й написали у співавторстві кілька наукових праць. Є також дві-три фотографії, де вони разом. Її ім’я вагоме у своїй галузі.

— Добре, я піду. Даси їй знати, що я вже в дорозі?

— Дам, — сказав Андрей, написавши Мікаелові жінчину адресу.

Блумквіст покинув приміщення редакції майже відразу — так само, як і вчора. Простуючи до Горнсґатану, він на ходу переглядав зібраний матеріал. Кілька разів Мікаел наштовхувався на інших людей, але був такий зосереджений, що до пуття й не вибачався. Коли він нарешті підняв голову, то побачив, що ноги занесли його не зовсім туди, куди йому було треба.

Він затримався в каварні «Мелквіст» і, не сідаючи до столика, випив два подвійні еспресо. Не тільки щоб подолати втому. Він подумав, що бойова доза кофеїну допоможе позбутися болю в голові, хоч згодом і засумнівався, чи правильні то були ліки. Виходячи з каварні, Мікаел відчув себе гірше, ніж коли зайшов туди, проте не через каву, а через усіх цих недоумків, які читали про нічну драму й вигукували свої ідіотські репліки. Кажуть, молодь найбільше мріє про популярність. Йому годилося б пояснити їм, що прагнути її не варто. Від неї можна озвіріти, особливо якщо не виспався й побачив таке, що жодній людині бачити не слід.

Блумквіст пішов далі до Горнсґатану повз «Мак-Доналдс» і «Ко-оп», перетнув Ринґвеген, глянувши праворуч, — і прикипів до місця, ніби побачив щось важливе. Але що тут могло привернути його увагу? Нічого! Просто собі загазоване перехрестя з підвищеною аварійністю, та й по всьому. А тоді до нього дійшло.

Це був саме той світлофор, що його Франс Балдер намалював з математичною точністю, і Мікаел удруге здивувався сюжетові. Навіть у пішохідному переході не було нічого примітного — нехитра розмітка, ще й затерта. А може, в цьому й полягав задум?

Сюжет тут ні до чого. Витвір мистецтва постає лише перед очима спостережника й навряд чи стосується до справи. Хіба свідчить про те, що Балдер колись був тут — можливо, сидів десь на лавці й вивчав світлофор.

Мікаел пішов далі повз спортивний центр «Цинкенсдамм» і звернув праворуч на Цинкенсвеґ.

Увесь ранок інспекторка кримінальної поліції Соня Мудіґ була заклопотана. Тепер вона сиділа у своєму кабінеті й на мить відірвалася від роботи, скинувши оком на заведену в рамку фотографію, що стояла на її столі. На знімку був її шестирічний син Аксел, який тріумфував на футбольному полі після забитого гола. Соня виховувала сина сама, і їй було вкрай важко організовувати своє життя. Вона знала, що в найближчі кілька днів їй доведеться ще важче. У двері постукали. Нарешті з’явився Бубланський, а значить, вона зможе передати йому відповідальність за розслідування. Правда, вигляд пана Бублика свідчив, що йому страшенно не бажається за щось відповідати.

Цього разу він був убраний, проти звички, добре — у піджаку, свіжовипрасуваній синій сорочці й при краватці. З волоссям, зачесаним на лисину, і замріяним блукливим поглядом. Здавалося, він думав будь про що, та тільки не про розслідування вбивства.

— Що сказав лікар? — запитала Соня.

— Лікар сказав, що важливо не те, чи віримо ми в Бога. Бог не дріб’язковий. Важливо, щоб ми розуміли, що життя складне й багате. Треба його цінувати, а ще намагатися зробити світ кращим.

— Отже, ти насправді був у свого рабина?

— Так.

— Гаразд, Яне. Не впевнена, що допоможу тобі цінувати життя. Хіба тільки радо пригощу шматочком швейцарського апельсинового шоколаду, який випадково завалявся в шухляді мого стола. Та якщо ми заарештуємо вбивцю професора Балдера, то напевно зробимо світ кращим.

— Швейцарський апельсиновий шоколад і розкриття цього вбивства — це гарний початок.

Соня дістала шоколадку, відламала шматочок і дала Бубланському, що заходився жувати його з якимось шанобливим трепетом.

— Дивовижно, — сказав він.

— Правда ж?

— Уявляєш, якби життя було іноді таким, — сказав він, показуючи на фотографію сповненого радості Аксела на її столі.

— Про що це ти?

— Якби щастя могло знаходити свій вияв з такою самою силою, як біль, — провадив він далі.

— Атож.

— Як справи з Балдеровим сином? — запитав Бубланський.

— Важко сказати, — відповіла Соня. — Він зі своєю матір’ю. Його оглянув психолог.

— І що ми маємо?

— На жаль, небагато. Ми встановили знаряддя вбивства. Це «Ремінгтон 1911 R1 Керрі», куплений недавно. Ми й далі перевірятимемо, але я майже впевнена, що виявити пістолет не вдасться. Маємо знімки з камер зовнішнього спостереження. Ми їх аналізуємо, проте, хоч як крутимо, розгледіти обличчя чоловіка не можемо. Нема й ніяких відмінних рис, ніяких родимок — нічого, крім наручного годинника на одному кадрі. На вигляд дуже дорогого. Одяг на хлопцеві чорний. Кепка сіра, без написів. Єркер каже, що він рухається, як запеклий наркоман. На одній з фотографій він тримає маленьку чорну скриньку — можливо, якийсь комп’ютер чи станцію GSM. Він, певно, використовував його, щоб зламати охоронну сигналізацію.

— Це я вже чув. От як можна зламати охоронну сигналізацію?

— Єркер у цьому теж розбирався. Це нелегко, надто якщо сигналізація такого рівня, але можливо. Система була приєднана до інтернету та мобільної мережі й повсякчас надсилала інформацію до фірми «Мілтон сек’юриті» біля Слуссену. Цілком імовірно, що хлопець за допомогою своєї скриньки записав частоту сигналізації, а потім її гакнув. Або ж зіткнувся з Балдером, коли той гуляв, і викрав інформацію з професорового NFC.

— Що таке NFC?

— Near Field Communication, комунікація ближнього поля, — функція Балдерового телефона. За її допомогою професор умикав сигналізацію.

— Раніше, коли злодії орудували ломиком, було простіше, — зауважив Бубланський. — Жодної машини в околиці?

— Метрів за сто на узбіччі стояв припаркований чорний автомобіль, що періодично заводив мотор, проте бачила машину тільки літня пані на ім’я Бірґітта Руус, а вона й гадки не має, що то була за марка. Каже, можливо, «вольво». Або така, як у її сина. А в сина «БМВ».

— Охо-хо…

— Так, на пошуковому фронті безрадісно, — сказала Соня. — Злочинцям сприяли ніч і погода. Вони могли безборонно пересуватись околицями. Крім свідчень Мікаела Блумквіста, ми маємо ще тільки одне спостереження. Ним поділився з нами тринадцятирічний Іван Ґреде — трохи дивакуватий худенький хлопець, що в дитинстві хворів на лейкемію. Свою кімнату він опорядив у японському стилі. Розвинений над свої літа. Іван посеред ночі ходив відлити й з вікна ванної бачив високого чоловіка край води. Той дивився на воду й хрестився кулаками. Іванові це видалось войовничим і водночас релігійним.

— Не найкраща комбінація.

— Так, релігія й насильство вкупі — не дуже добра ознака. Але Іван не впевнений, що той хрестився. Каже, що це скидалося на хрещення і ще на щось. Може, то була військова присяга. Попервах Іван навіть думав, що чоловік зайде у воду й укоротить собі віку. За його словами, в усьому відчувалась якась урочистість і агресія.

— Але це був не суїцид.

— Ні. Чоловік побіг далі, в бік Балдерового будинку. Він був з рюкзаком, у чорному одязі. Можливо, в камуфляжних штанях. Кремезний і добре натренований, він нагадав Іванові його старі іграшки — воїнів-ніндзь.

— Теж звучить не дуже добре.

— Зовсім недобре. Припускаю, саме цей чоловік стріляв і в Мікаела Блумквіста.

— І Блумквіст не бачив його обличчя?

— Ні, він кинувся на землю, коли той розвернувся й вистрілив. Усе сталося дуже швидко. Однак, за словами Блумквіста, чоловік, певно, має військовий вишкіл, і це збігається зі спостереженням Івана Греде. Тут я мушу погодитися з ними: швидкість та ефективність операції також свідчать саме про це.

— Ти дізналася, чому Блумквіст був там?

— О, безперечно. Якщо минулої ночі щось і зробили як слід, то це допитали Блумквіста. Глянь сам, — Соня простягла йому стенограму. — Він спілкувався з колишнім Балдеровим асистентом. Той стверджував, що комп’ютер професора гакнули, викравши його технологію, і Блумквіста ця історія зацікавила. Але Балдер жив відлюдьком і фактично не мав контакту з зовнішнім світом. Усі покупки й справи робила хатня робітниця, її звуть… хвилинку… Лотті Раск, пані Раск. Їй, до речі, Балдер суворо звелів ані слова не казати про те, що в будинку живе його син. Я до цього зараз повернуся. Та сьогодні вночі щось сталося. Підозрюю, що Балдер був засмучений і хотів вихлюпнути назовні свою тривогу. Не забувай, що йому якраз повідомили про серйозну загрозу. Крім того, в нього спрацювала сигналізація й за будинком спостерігали двоє поліціантів. Можливо, він передчував, що йому недовго вже гуляти по світі. Не знаю. Хай там як, а він посеред ночі зателефонував Блумквістові й захотів щось розповісти.

— За давніших часів у таких ситуаціях кликали священика.

— Тепер, виходить, кличуть журналіста. Ну, це, звісно ж, лише здогади. Ми знаємо тільки те, що Балдер наговорив Блумквістові на голосову пошту. А про що саме професор мав намір розказати, ми й гадки не маємо. Блумквіст каже, що теж не знає, і я йому вірю. Але я, мабуть, одна така. Рікард Екстрем — той ще, до речі, набрида! — переконаний, що Блумквіст приховує інформацію й планує опублікувати її в своєму журналі. Та мені важко в це повірити. Блумквіст, звичайно ж, хитрий змій, — про це знають усі, — однак він не з тих, хто свідомо стане на заваді поліційному розслідуванню.

— Це правда.

— Екстрем поводиться агресивно й каже, що Блумквіста слід заарештувати за кривосвідчення й непокору. І невідь за що там ще.

— Це нам не допоможе.

— Так. А беручи до уваги Блумквістову допомогу, гадаю, нам краще залишитися з ним друзями.

— На мою думку, нам доведеться знову поговорити з ним.

— Згодна.

— А що з Лассе Вестманом?

— Ми щойно з ним спілкувалися, і його розповідь не дуже надихає. Вестман побував у ресторанах «КБ» і «Театерґріллен», у барі при Оперному театрі, у «Ріше» і скрізь година за годиною горланив у нестямі про Балдера та хлопчика. Він просто зводив своїх друзів з розуму. Що більше Вестман пив і що більше грошей кидав на вітер, то дужче зациклювався.

— Чому це було так важливо для нього?

— Частково через те, що алкоголь стукнув йому в голову. Пам’ятаю свого старого дядька. Коли він напивався, то завжди плів смаленого дуба. Що в голові засіло, про те й патякав. Та річ, очевидно, не тільки в цьому. Вестман розводився про опіку над малим. І якби він був інший, трохи чуйніший, то це ще могло б дещо пояснити. Тоді й справді можна було б повірити, що він турбується про долю хлопчика. Але тут… Ти ж знаєш, що свого часу Лассе Вестмана судили за побої?

— Ні, я цього не знав.

— Кілька років тому він жив з однією модною блогеркою Ренатою Капусинською. Він побив її мало не до смерті. Здається, навіть відкусив їй щоку.

— Погано.

— Крім того…

— Так?

— …Балдер написав кілька заяв. Щоправда, так і не надіслав їх — можливо, через свою правову ситуацію. Але з них чітко випливає, що він підозрював Вестмана в побитті сина також.

— Та невже?

— Балдер побачив на тілі в хлопчика підозрілі синці, і його, до речі, підтримує психолог з Центру лікування аутизму. Отже…

— …у Салтшебаден Вестмана привели не любов і турбота.

— Еге ж. Найпевніше, гроші. Забравши сина, Балдер перестав виплачувати аліменти чи принаймні зменшив їхню суму.

— А Вестман не намагався заявити на нього за це?

— Мабуть, не насмілився, зважаючи на обставини.

— Що там написано в судовій постанові? — спитав Бубланський перегодом.

— Що Балдер був паскудним батьком.

— І це правда?

— Таким лихим, як Вестман, він точно не був. Але в них стався один інцидент. Після розлучення Балдер забирав сина кожні другі вихідні, а жив він тоді в Естермалмі, у квартирі, з підлоги до стелі заставленій книжками. У котрийсь із вихідних ще тоді шестирічний Авґуст був у вітальні, а Балдер, як завжди, сидів, поринувши в роздуми, перед комп’ютером у сусідній кімнаті. Що саме сталося, нам невідомо. Проте там була маленька драбина, притулена до стелажа. Авґуст заліз на неї й, очевидно, взяв кілька книжок з горішніх полиць, а тоді впав, зламавши собі ліктя й знепритомнівши. Франс нічого не почув і спокійнісінько працював собі далі. І лише за кілька годин виявив, що Авґуст стогне на підлозі біля книжок. Тут з ним сталася істерика, і він відвіз хлопчика до лікарні.

— І потім його зовсім позбавили права опіки?

— Не тільки. Його оголосили емоційно незрілим і нездатним піклуватися про свою дитину, заборонивши бути з Авґустом сам на сам. Але, чесно кажучи, цей вирок викликає в мене певну недовіру.

— Чому?

— Бо цей процес був необ’єктивний. Адвокат колишньої дружини нещадно накинувся на Балдера, а той тільки каявся й казав, що він нікчемний, безвідповідальний, непристосований до життя і бозна-що ще. Суд визнав, — на мій погляд, зловмисно й тенденційно, — що Балдер ніколи не вмів нормально спілкуватися з іншими людьми і повсякчас шукав розради в комп’ютерах. Я встигла трохи придивитися до його життя, тому не зовсім з цим згодна. Суд просто сприйняв його сповнені почуття провини тиради й самокритику за правду. Хай там як, а Балдер виявив надзвичайну зговірливість. Він погодився виплачувати величезні аліменти — по-моєму, сорок тисяч крон на місяць — і одноразово видати дев’ятсот тисяч крон на непередбачені витрати. Невдовзі після цього він поїхав у США.

— Але згодом повернувся.

— Так, і на те було кілька причин. У нього викрали технологію, і він, можливо, дізнався, хто це зробив. Він мав серйозний конфлікт з роботодавцем. Та, думаю, в намірі повернутися назад не останню роль відіграв його син. Жінка з Центру лікування аутизму, про яку я вже казала, — її, до речі, звуть Гілда Мелін, — на ранній стадії вважала, що перспективи хлопчика дуже оптимістичні. Одначе все пішло не так, як вона сподівалася. Крім того, її сповістили, що Ганна й Лассе Вестман безвідповідально ставляться до Авґустової освіти. Згідно з домовленістю, Авґуста мали вчити вдома спеціальні педагоги, яких, очевидно, хтось нацьковував одне на одного. Можливо, був іще й обман з грошима на навчання й вигаданими іменами вчителів. Ну, всілякі такі речі. Та це вже зовсім інша історія, і взятися до неї доведеться кому-небудь іншому.

— Ти згадала жінку з Центру лікування аутизму.

— Так, Гілду Мелін. Відчуваючи, що щось не так, вона потелефонувала Ганні й Лассе, а ті заявили, що все чудово. Та щось підказувало їй, що це неправда. Тому вона, всупереч заведеній практиці, відвідала їх без попередження, і, коли її нарешті впустили в будинок, в неї виникло сильне відчуття, що хлопчик не почувається добре і явно зупинився в розвитку. Крім того, вона зауважила синці, а після візиту потелефонувала до Сан-Франциско Франсові Балдеру і довго з ним розмовляла. Незабаром після цього професор повернувся додому й, попри судову постанову, забрав сина до себе в новий будинок у Салтшебадені.

— Як йому це вдалося, якщо Лассе Вестманові так кортіло отримувати аліменти на дитину?

— Цікаве запитання. За словами Вестмана, Балдер, можна сказати, викрав хлопчика. Але Ганна має іншу версію. Вона каже, що коли Франс повернувся, то видався їй зовсім інакшим, ніж був раніше, от вона й дозволила йому забрати Авґуста. Вона навіть думала, що хлопчикові в батька буде краще.

— А Вестман?

— За її словами, він був п’яний. А ще йому дали велику роль у новому телесеріалі, тож він узагалі поводився зухвало й зарозуміло. Через це й погодився. Хоч скільки Вестман розводився про хлопчиків добробут, та я все одно гадаю, що він просто був радісінький спекатися пасинка.

— А далі?

— А далі він передумав, до того ж його вигнали з серіалу за безпробудне пияцтво. Він раптом захотів повернути Авґуста — і не так, певна річ, його, як…

— …аліменти.

— Саме так, і це підтверджують його почарківці, зокрема той організатор свят Ріндевалл. Коли Вестман виявив, що на його кредитці нічого не лишилося, то відразу згадав про хлопчика. Потім позичив у дівчини в барі п’ятсот крон на таксі й простісінько посеред ночі чесонув у Салтшебаден.

Ян Бубланський ненадовго поринув у думки і ще раз поглянув на фотографію Сониного сина.

— Яка каша, — сказав він.

— Це правда.

— За нормальних обставин ми б уже наближалися до розв’язки. Мотив ми б знайшли в судовій постанові про опіку. Але ці хлопці, що зламали систему сигналізації й скидалися на ніндзь, сюди не вписуються.

— Так.

— Крім того, мене цікавить ще одна річ.

— Що саме?

— Якщо Авґуст не вмів читати, навіщо йому знадобилися ті книжки?

Мікаел Блумквіст сидів з чашкою кави в руках навпроти Фарах Шаріф за кухонним столом, дивлячись на парк Тантолунден. Він знав, що це ознака слабкості, та все одно мріяв про те, щоб зовсім не писати репортажу. Йому хотілося просто сидіти тут, ніяк не тиснучи на розмовницю.

Можливість виговоритися, найпевніше, їй нічого не дасть. Обличчя її змарніло, а темні проникливі очі, що свердлили його в дверях просто наскрізь, тепер видавалися здезорієнтованими. Іноді вона повторювала Франсове ім’я, наче якусь мантру чи заклинання. Можливо, вона його любила. У свої п’ятдесят два роки Фарах була дуже приваблива — не вродлива в класичному розумінні, але з королівськими рисами.

— Скажіть мені, який він був? — сказав Мікаел.

— Франс?

— Так.

— Парадоксальний.

— У чому?

— У всьому. Уявіть собі, він усі свої сили віддавав одній речі, яка захоплювала його найбільше. Можливо, десь як Опенгеймер у Лос-Аламосі. Франс працював над тим, що, як він сам уважав, могло призвести до нашої загибелі.

— Тепер я вас узагалі не розумію.

— Франс хотів повторити біологічну еволюцію на цифровому рівні. Він розробляв самонавчальні алгоритми, що методом проб і помилок можуть удосконалювати самі себе. Він також сприяв розвиткові так званих квантових комп’ютерів, з якими працюють «Ґуґл», «Соліфон» і АНБ. Його мета полягала в тому, щоб створити AGI — Artificial General Intelligence.[24]

— А що це таке?

— Щось з інтелектом людини й швидкістю та точністю комп’ютера. Якби людству вдалося таке створити, це дало б величезні переваги в усіх сферах науки.

— Безперечно.

— Іде багато досліджень у цій галузі, і, хоча більшість науковців напрямки не заявляє про свої прагнення досягти AGI, конкуренція нас до цього підштовхує. Ніхто не може дозволити собі не створювати максимально розумних програм. Ніхто не може дозволити собі стримувати розвиток цієї галузі. Подумайте лишень, що ми вже створили на цей час. Просто згадайте, що ви мали у своєму мобільному телефоні п’ять років тому і що там є тепер.

— Це так.

— Франс, перш ніж замкнувся в собі, поділився зі мною своїми оцінками перспектив досягти AGI. Він казав, що людству до снаги це зробити в найближчі тридцять-сорок років. Я от думаю, чи не був він надто обережний у своїх прогнозах. Потужність комп’ютерів подвоюється кожні вісімнадцять місяців, і нашому мозкові годі збагнути, що означає такий експоненційний розвиток. Знаєте, це трохи скидається на зернятка рису поверх шахівниці. Ви кладете одне зернятко на першу клітинку, два — на другу, чотири — на третю, вісім — на четверту…

— …і незабаром зернятка рису заповнять увесь світ.

— Темпи зростання дедалі збільшуються, і, кінець кінцем, цей процес вислизне з-під нашого контролю. Найцікавіше, одначе, не коли ми досягнемо AGI, а що станеться після. Є багато сценаріїв. Усе залежить від того, як ми доберемося до AGІ. Але ми неодмінно користуватимемося програмами, які оновлюють і поліпшують нас самих. Не слід також забувати, що в нас з’явиться нове уявлення про час.

— Що ви маєте на увазі?

— Що ми вийдемо за людські межі. Нас кине в новий лад, де механізми самі себе оновлюватимуть протягом доби. Тож ми лише за кілька днів після того, як досягнемо AGI, матимемо ASІ — Artificial Super-Intelligence,[25] тобто щось розумніше за нас самих. Далі все піде швидше й швидше. Комп’ютери почнуть поліпшувати себе щораз інтенсивніше і ставатимуть, можливо, в десятки, сотні, тисячі, десятки тисяч разів розумнішими за нас. І що тоді?

— Страшно подумати.

— Атож. Розум сам по собі непрогнозований. Ми майже не знаємо, куди нас заведе людський інтелект. І ще менше знаємо про те, що діятиметься з суперінтелектом.

— У найгіршому разі ми зробимося для комп’ютера не цікавішими за білих мишей, — сказав Мікаел, думаючи про те, що він написав Лісбет.

— У найгіршому разі? Наша ДНК і ДНК мишей збігаються на дев’яносто відсотків, і ми можемо вважати себе приблизно в сто разів розумнішими, не більше. А тут ми стоїмо перед чимось геть новим, чимось, що не має, згідно з математичними моделями, таких меж. Можливо, воно здатне стати в мільйони разів розумнішим. Ви можете це собі уявити?

— Я намагаюся, — відповів Мікаел, обережно всміхаючись.

— Я хочу сказати ось що, — вела далі Фарах Шаріф. — Як, на вашу думку, почуватиметься комп’ютер, прокинувшись і виявивши, що його взяли в полон і контролюють такі примітивні істоти, як ми? Чому він має миритися з такою ситуацією? З якого дива він шануватиме нас і дозволятиме нам копирсатись у його нутрощах, щоб спинити цей процес? Ми ризикуємо опинитися перед вибухом інтелекту, технологічною сингулярністю, як назвав це Вернор Вінджі.[26] Усе, що станеться після цього, перебуває за межами нашого горизонту подій.

— Тож ми тієї самої миті, коли створимо суперінтелект, утратимо контроль над усім, так?

— Ризик у тому, що всі наші знання про світ можуть виявитися неактуальними — і це буде кінець людського існування.

— Ви жартуєте.

— Я знаю, що це звучить безглуздо, але це цілком реальне питання. Сьогодні тисячі людей у всьому світі працюють над тим, щоб запобігти такому розвиткові подій. Багато з них виявляють оптимізм чи навіть кидаються в утопію. Кажуть про friendly ASI, тобто про дружні суперінтелекти, що від самого початку запрограмовані так, щоб нам допомагати. Це ідеї на зразок описаних у книжці Азімова «Я, Робот» — вмонтовані закони, що забороняють механізмам завдавати нам шкоди. Письменник і винахідник Рей Курцвейл[27] бачить перед собою чудовий світ, де ми за допомогою нанотехнології об’єднаємося з комп’ютерами в одне ціле й розділимо з ними майбутнє. Але ніяких гарантій цього, певна річ, немає. А закони можна скасувати, початкові програми — змінити, і дуже легко припуститися антропоморфних помилок — приписати машинам людські риси й неправильно витлумачити їхні внутрішні рушійні сили. Франс був схиблений на цих питаннях, і, як я вже казала, його роздирали суперечності. Він мріяв про розумні комп’ютери й водночас хвилювався через них.

— Він не міг припинити проектувати своїх монстрів.

— Приблизно так.

— І далеко він просунувся?

— Думаю, далі, ніж можна собі уявити, і це, либонь, було ще однією причиною, чому Франс так приховував свою роботу в «Соліфоні». Він боявся, що його програма потрапить до чужих рук. Боявся навіть того, що програма вступить у контакт з інтернетом і об’єднається з ним. Він назвав її «Авґуст» — на синову честь.

— А де вона тепер?

— Він і кроку не ступав без неї. Напевно, коли його застрелили, вона була коло його ліжка. Але найжахливіше, що поліція каже, ніби не виявила там жодного комп’ютера.

— Я його теж не бачив. Щоправда, я був зосереджений на іншому.

— Це, мабуть, було моторошно.

— Можливо, ви чули, що я бачив убивцю, — сказав Мікаел. — Він мав рюкзак.

— Звучить недобре. Якщо трохи пощастить, то комп’ютер знайдеться десь у будинку. Я розмовляла з поліцією, тільки дуже коротко, і мені здалося, що вони ще не володіють усією ситуацією.

— Сподіватимемося на краще. Ви маєте хоч якісь ідеї, хто викрав його технологію вперше?

— Так, власне кажучи, маю.

— Дуже цікаво.

— Розумію. Але найсумніше для мене те, що я певною мірою особисто відповідаю за цю всю бучу. Знаєте, Франс працював до знемоги, і я непокоїлася, що він просто зломиться. Якраз тоді йому заборонили опікуватися Авґустом.

— Коли це було?

— Два роки тому. Він був геть струджений, никав, як тінь, і весь час звинувачував самого себе. Проте кинути своїх досліджень не міг. Він припав до роботи так, ніби, крім неї, в житті нічого не лишилось, і тому я знайшла кількох помічників, щоб вони бодай трохи полегшили його клопіт. Я дала своїх найкращих студентів, хоча, звичайно, знала, що вони не безгрішні. Однак вони були амбітні, обдаровані й безмежно захоплювалися Балдером. Усе видавалося багатонадійним. Але потім…

— …його технологію викрали.

— Він дістав беззаперечні докази, коли торік у серпні до американського патентного бюро надійшла заявка на патент від «Труґеймсу». Там були скопійовані й записані всі унікальні частини його технології. Це було очевидно. Спочатку хлопці запідозрили, що їхні комп’ютери гакнули, та я до цього ставилася скептично. Я ж знала, які складні шифри використовував Балдер. А що інші пояснення здавалися неможливими, то всі пристали на думку про гакерське втручання. На якийсь час, певно, і сам Франс у це повірив. Однак то, звісно, була дурниця.

— Що ви кажете? — вихопилося в Мікаела. — Таж гакерську атаку підтвердили експерти!

— Так, якийсь ідіот з Радіотехнічного центру. А для Франса це був лише спосіб захистити своїх хлопців, хоча боюся, що насправді не тільки це. Підозрюю, що йому до того ж захотілося пограти в детектива. Лише Богові відомо, як Франс міг бути таким дурнем! Бачите… — вдихнула глибоко Фарах.

— Так?

— …тижнів зо два тому я про все дізналася. Франс із маленьким Авґустом вечеряли в мене, і я відразу відчула, що Франс хоче поділитися чимось важливим. Це просто зависло в повітрі. Після кількох келихів вина він попросив мене прибрати мобільника й говорити пошепки. Маю признатися, що спочатку я просто обурилася. Він знову завів своєї про геніальну молоду гакерку.

— Про геніальну гакерку? — запитав Мікаел, намагаючись, щоб голос його звучав безпристрасно.

— Про одну дівку. Він розводився про неї так багато, що буквально голову мені проїв. Не втомлюватиму вас цією історією, але йдеться про дівчину, яка з’явилась у нього на лекції просто нізвідки й почала базікати там про поняття сингулярності.

— Як?

Фарах замислилася.

— Ну, власне кажучи, це аж ніяк не стосується до справи, — відповіла вона нарешті. — Та поняття технологічної сингулярності запозичене з гравітаційної сингулярності.

— А це що таке?

— Як я зазвичай кажу, серце пітьми, те, що міститься в глибині чорних дір, кінцева станція всіх наших знань про Всесвіт. Можливо, звідти навіть є виходи в інші світи та епохи. Багато хто розглядає сингулярність як щось зовсім ірраціональне й уважає, що її неодмінно захищає горизонт подій. А ця дівка шукала квантово-механічного способу розрахунку і стверджувала, що можуть траплятися і голі сингулярності, без горизонтів подій. Отож… дозвольте мені не заглиблюватися в це. Одне слово, вона неабияк вразила Франса, і він почав їй відкриватися. Це можна, мабуть, зрозуміти. Такому комп’ютерному мегазануді, як Франс, рідко коли доводилося подибувати людей, з якими він міг поговорити на своєму рівні, а зрозумівши, що дівчина ще й гакерка, Балдер попросив її оглянути їхні комп’ютери. Усе обладнання було тоді вдома в одного з Франсових асистентів на ім’я Лінус Брандел.

Мікаел знову визнав за краще змовчати про те, що вже знав.

— Лінус Брандел, — лише повторив він.

— Так, — вела далі Фарах. — Дівчина зайшла до нього додому в Естермалмі, турнула його з квартири і спокійнісінько почала працювати з комп’ютерами. Ніяких ознак утручання вона не виявила, однак цим не вдовольнилася. Вона мала список усіх Франсових помічників. З Лінусового комп’ютера вона всіх їх гакнула й досить швидко встановила, що один з них продав технологію саме «Соліфону».

— І хто саме?

— Франс не хотів розповідати, а я й не допитувалася. Але дівчина, мабуть, зателефонувала йому просто з Лінусової квартири. Франс тоді перебував у Сан-Франциско, і… можете собі уявити — його зрадив один зі своїх! Я чекала, що він відразу заявить на хлопця, зчинить ґвалт. Але в нього виникла інша ідея. Він попросив дівчину вдати, ніби й справді відбулося втручання.

— Навіщо?

— Він боявся, що тоді знищать якісь сліди чи докази. Йому хотілося докладніше розібратися, що сталося. Припускаю, в цьому була певна рація. Коли одне з провідних світових підприємств-виробників програмного забезпечення викрало й продало його технологію, це, звичайно, серйозніше, ніж коли б за його спиною нишком діяв якийсь нікчемний, гівняний студент. «Соліфон» — не тільки один з найшанованіших дослідних концернів у США. Вони вже кілька років намагалися вмовити Франса працювати в них. Він був аж багровий зі злості. «Ці негідники спокушали й водночас обкрадали мене», — прогарчав він.

— Заждіть хвилинку, — попросив Мікаел. — Дозвольте переконатися, що я вас зрозумів правильно. Ви стверджуєте, що він улаштувався в «Соліфон», щоб дізнатися, як і навіщо вони його обікрали?

— За свої роки я переконалася, що зрозуміти мотиви людей часом не так уже й легко. Зарплата, свобода й ресурси, очевидно, теж мали певне значення. А взагалі — так! Гадаю, ви маєте слушність. Франс здогадався, що до крадіжки причетний «Соліфон», ще до того, як ця дівчина дослідила його комп’ютери. Просто вона дала йому конкретну інформацію, і тоді він почав глибше копирсатися в цьому. Зрештою, це виявилося набагато важчим, ніж йому уявлялося. Спершу Франс викликав лише підозри, та згодом ставлення до нього геть погіршилося. Тож він робився все більшим відлюдьком. Але Балдер таки щось знайшов.

— Що?

— Тут ми підійшли до делікатної теми. Мені й про це не варто було вам розповідати.

— Однак ви розповіли.

— Так, розповіла. І не тільки тому, що завжди дуже поважала вас як журналіста. Сьогодні вранці мені спало на думку, що Франс не випадково зателефонував минулої ночі саме вам, а не до відділу промислової безпеки СЕПО, з яким теж мав контакт. Гадаю, він почав підозрювати, що там є витік інформації. Це, звісно, могла бути звичайнісінька параноя: Франс виявляв безліч ознак манії переслідування. Хай там як, але зателефонував він вам, і тепер я сподіваюся, що зможу вчинити його волю.

— І я на це сподіваюся.

— У «Соліфоні» є відділ з назвою «Ігрек», — сказала Фарах. — Він створений на зразок «Ґуґл Ікс» — підрозділу, де працюють над тим, що вони називають moonshots,[28] — одне слово, над дикими й нереальними ідеями, як от пошуки вічного життя або приєднання пошукових систем до нейронів мозку. Якщо десь і досягнуть AGI чи ASІ, то, мабуть, саме там. Франса взяли саме до відділу «Ігрек». Та все йшло не так чудово, як мало б іти.

— І чому ж?

— Бо від своєї гакерки Франс довідався, що в «Ігреку» є таємна група бізнесових аналітиків і керує нею чоловік на ім’я Зіґмунд Екервалд.

— Зігмунд Екервалд?

— Так, його ще називають Зеке.

— А хто це?

— Це саме той, з ким спілкувався помічник, що зрадив Франса.

— Тож злодій — Екервалд.

— Злодій найвищого сорту. На перший погляд, діяльність у групі Екервалда видавалася цілком законною. Вони збирали інформацію про роботу провідних науковців і перспективні науково-дослідні проекти. Щось таке роблять в усіх великих високотехнологічних фірмах. Усім хочеться знати, що відбувається й кого варто найняти до себе. Але Франс зрозумів, що ця група виходить за межі дозволеного. Вони не тільки досліджували, а й крали за допомогою гакерських атак, шпигунства, хабарів і так званих кротів.

— Чому ж він на них не заявив?

— Це було складно довести. Вони діяли дуже обережно. Зрештою Франс пішов до власника — Ніколаса Ґранта. Того взяв жах, і він, певно, наказав провести внутрішнє розслідування. Однак розслідування нічого не дало. Чи тому, що Екервалд знищив докази, чи просто через те, що воно було грою на публіку. Франс опинився в скруті. Уся злість окошилася на ньому. Гадаю, влаштував це сам Екервалд, а втягти інших йому було неважко. Франса вже й так мали за параноїка, а тоді всі помалу почали відвертатися від нього. Можу лише уявити, як він сидів там, ставав відлюдькуватішим, чинив наперекір усьому й відмовлявся будь з ким розмовляти.

— То, на вашу думку, він не мав ніяких конкретних доказів?

— Ну, він принаймні мав доказ від тої гакерки, що саме Екервалд викрав його технологію й продав її згодом.

— І він знав напевно?

— Поза всякими сумнівами. До того ж він зрозумів, що група Екервалда працювала не самотужки. Вона мала підтримку ззовні, цілком імовірно, що від американських розвідувальних служб, а також…

Фарах завагалася.

— Так?

— У цьому питанні Франс був досить потайливий, а може, він просто й сам знав небагато. Він натрапив на кодове слово, і воно означало людину за межами «Соліфону», яка й була справжнім керівником. Це Танос.

— Танос?

— Саме так. Він тільки сказав, що цієї людини дуже бояться, ото й по всьому. Ну, і стверджував ще, що коли до нього доберуться адвокати, то йому потрібна буде убезпека життя.

— Ви сказали, що вам невідомо, хто з помічників його продав. Але ви, мабуть, багато над цим розмірковували? — поцікавився Мікаел.

— Так, розмірковувала. І часом… я навіть не знаю…

— Що?

— Мені думалося, чи не всі разом?

— Чому ви так уважаєте?

— Коли ці хлопці почали працювати у Франса, вони були молоді, талановиті й амбітні. А закінчили знервованими й утомленими від життя. Можливо, Франс їх просто замордував або ж їх щось мучило.

— Ви знаєте їхні імена?

— Так. Це ж мої хлопчики, — на жаль, треба сказати. Перший — Лінус Брандел, я про нього вже згадувала. Йому двадцять чотири роки, і він просто тиняється без діла, грає в комп’ютерні ігри й дуже багато п’є. Якийсь час він мав хорошу роботу — створював ігри в «Кросфаєр». Але його звідти вигнали, коли він почав регулярно відпрошуватися через хворобу й звинувачувати колег у тому, що вони за ним шпигують. Далі — Арвід Вранґе, ви про нього, можливо, чули. Колись він був багатонадійним шахістом. Його батько не по-людськи на нього тиснув, і зрештою Арвідові це набридло. Він почав навчатись у мене. Я сподівалася, що він захистить дисертацію. Натомість хлопець став завсідним гостем усіх барів навколо Стуреплану. Перекотиполе, одне слово. У Франса він, щоправда, на якийсь час ожив. Проте між хлопцями спалахнула дурнувата конкуренція. Арвід і Басім, третій хлопець, зненавиділи один одного; принаймні Арвід точно ненавидів Басіма. Басім Малік, мабуть, до ненависті нездатний. Це чуйний і надзвичайно розумний юнак. Рік тому його взяли на роботу в «Соліфон Норден». Та довго він там не затримався. Тепер Басім лікується в Ерсті від депресії. До речі, сьогодні вранці мені телефонувала його мати (я її трохи знаю) і розповіла, що Басіма приспали на якийсь час. Дізнавшись, що сталося з Франсом, він порізав собі вени. Це, звісно, жахливо, та я запитую себе: а чи тільки з горя він це зробив? Чи ще й через почуття провини?

— Як він тепер почувається?

— Фізично він поза небезпекою. І останній — Ніклас Лаґерстедт, він… що я можу про нього сказати? В усякому разі він не такий, як інші, принаймні так видається збоку. Він не з тих, хто напивається до нестями чи заміряється на своє життя. Цей молодик має моральні бар’єри проти більшості неприємностей, навіть проти жорстоких комп’ютерних ігор і порнографії. Ніклас — вірянин Місіонерської церкви, його дружина — педіатр. Вони мають маленького сина на ім’я Єспер. Крім того, Ніклас — консультант Національної кримінальної поліції, відповідає за комп’ютерну систему, яку почнуть використовувати наступного року, а це означає, що його все ж перевіряли. Правда, не знаю, чи ретельно.

— Чому ви так кажете?

— Бо за респектабельним виглядом ховається негідник. Я знаю, що він привласнив якусь частину статку свого тестя й дружини. Він лицемір.

— Хлопців допитували?

— З ними розмовляли люди з СЕПО, але з цього нічого не вийшло. У той час усі вважали, що Франсові комп’ютери й справді гакнули.

— Підозрюю, що тепер поліція захоче їх знову допитати.

— Гадаю, так.

— А ви часом не знаєте — Балдер багато малював на дозвіллі?

— Малював?

— Так, зображав речі аж до дрібниць.

— Ні, я нічого про це не знаю, — сказала Фарах. — А чому ви запитуєте?

— Я бачив один приголомшливий малюнок. На ньому — світлофор. Отой, що на перехресті Горнсґатану й Ринґвеґену. Він бездоганний, наче фотознімок у темряві.

— Дивно. Франс тут раніше нечасто бував.

— Щось у цьому малюнку не дає мені спокою, — сказав Мікаел і зачудовано відчув, що Фарах стиснула його руку.

Він погладив її по волоссю й підвівся, задоволений тим, що ця розмова багато йому дала. А тоді попрощався й вийшов на вулицю.

Простуючи назад до Цинкенсвегу, Блумквіст зателефонував Еріці й попросив її написати в «Скриньці Лісбет» нове запитання.

Розділ 14

Уве Левін справляв посиденьки у своєму кабінеті з вікнами на Слуссен і затоку Риддарф’єрден, шукаючи інформацію в «Ґуґлі» про самого себе й сподіваючись натрапити на щось веселе. Та натомість прочитав, що він неохайний, слабодухий зрадник своїх ідеалів. Таку інформацію він знайшов у блозі якоїсь дівчини зі Стокгольмського інституту журналістики. Це його так обурило, що Уве забув навіть записати її ім’я в маленьку чорну книжку осіб, які нізащо не дістануть роботи в «Сернері».

Левінові несила була забивати собі баки ідіотами, які ані найменшого уявлення не мають про важливі речі й годяться лише на те, щоб писати малоплатні статті в непевних журналах про культуру. Не заглиблюючись у деструктивні думки, Уве зайшов до свого інтернетбанку й перевірив інвестиційний портфель. Це трохи допомогло, принаймні спочатку. День на ринку видався вдалий. Індекси Насдак і Доу-Джонса пішли вгору, індекс Стокгольмської біржі теж став вищим на 1,1 відсотка. Долар, що на нього Левін робив головну ставку, зріс, і його портфель після останнього оновлення секунду тому коштував 12 161 389 крон.

Непогано, як на хлопця, що колись писав про пожежі й різанину для ранкового випуску газети «Експрессен». Дванадцять мільйонів плюс квартира у Вілластадені[29] й маєток у Каннах. Нехай пишуть у своїх блогах усе, що їм заманеться. Він живе в достатку! Уве знову перевірив вартість свого інвестиційного портфеля. 12 149 101 крона. От трясця, невже пішло вниз? 12 131 737 крон. Він скривився. Не було ж наче ніяких причин, щоб ринок почав падати. Дані ж зайнятості були хорошими. Левін сприйняв падіння мало не як особисту образу й мимоволі почав знову думати про «Міленіум», хоч якою мізерною ця справа видавалася в загальному контексті. Він знову рознервувався, знехотя згадавши, як напередодні ввечері Еріка Берґер зустріла його з виразом відвертої ворожості на обличчі. А вранці стало ще гірше.

Його мало грець не побив. Мікаел Блумквіст несподівано з’явився на всіх сайтах, і це було вкрай неприємно. Не тільки тому, що Уве так радо відзначав, що молоде покоління навряд чи знає, хто такий Блумквіст. До всього іншого він ненавидів логіку ЗМІ, що обертали на зірок усіх: журналістів, артистів і ще казна-кого, — коли ті просто вскакували в халепу. Йому куди миліше було б прочитати, що Блумквіст покидає свій журнал. Якщо тільки Уве й «Сернер медія» не вирішать інакше.

Але найголовніше — чому саме Франс Балдер? Чому саме його вбили при очах Мікаела Блумквіста? Та це ж типово! І так дратує. Хоча ці бездарні журналісти ще не розібрались у всій ситуації, Левін знав, що Балдер — велика постать. Нещодавно газета «Даґенс афферслів», що належала «Сернерові», у спеціальному додатку, присвяченому шведській науці, навіть призначила йому ціну — чотири мільярди крон. Як вони дійшли такої цифри, відомо самому Богові. Немає сумнівів, що Балдер був зірка. Ба більше, він поводився, як Ґрета Ґарбо: ніколи не давав інтерв’ю, — і це зробило його ще популярнішим.

Скільки запитів дістав Балдер лише від журналістів «Сернеру»! І стільки ж разів він відмовлявся або й просто не відповідав. Багато хто з Левінових колег уважав, що Балдер знає приголомшливі історії. Через це Уве не міг змиритися з тим, що, як повідомляли газети, Балдер захотів поговорити саме з Блумквістом, та ще й посеред ночі. Невже Блумквіст і справді добув сенсаційний матеріал? Це була б катастрофа. Ще раз майже з маніакальною нав’язливістю Уве зайшов на сайт газети «Афтонбладет» і наткнувся на заголовок:

Стаття була проілюстрована фотографією Мікаела Блумквіста на два стовпчики, де той зовсім не видавався товстим. Виродки-редактори вибрали якнайвдалішу фотографію, і це розлютило Уве ще більше. «Я мушу щось зробити з цим», — думав він. Але що? Як він може зупинити Мікаела, не втручаючись, наче колишній східнонімецький цензор, і не нашкодивши ще більше? Він знову глянув на Риддарф’єрден, і його пройняла ідея. «Вільям Борґ, — згадав Уве. — Ворог мого ворога може стати моїм найкращий другом».

— Санно, — крикнув він до своєї молодої секретарки.

— Що, Уве?

— Замов для мене й Вільяма Борґа обіду ресторані «Стурегоф». Негайно. Коли він відмовлятиметься, скажи, що це дуже важливо. Він може навіть сподіватися на прибавку до зарплати, — сказав Уве й подумав: «Чому б ні? Якщо він погодиться допомогти мені в цій веремії, то буде справедливо, щоб і він дістав з цього зиск».

Ганна Балдер стояла у вітальні на Торсґатані й у розпачі дивилася на Авґуста, що знову дістав папір і кольорові палички крейди. Жінці сказали, що вона мусить перешкоджати синові, а їй це не подобалося. Не те щоб вона ставила під сумнів поради досвідченого психолога, однак і цілковитої впевненості вона не мала. Авґуст бачив, як убили його батька, і якщо йому хочеться малювати, то чому його треба спиняти? Хоч йому від цього, здається, справді робилося зле.

Тільки-но він починав малювати, його брали дрижаки, а очі сяяли інтенсивним, стражденним світлом. Шахові клітини, які множились і ділились у дзеркалах, видавалися дивним сюжетом, зважаючи на те, що сталося. Але що вона, власне кажучи, знає? Може, тут так само, як з його серією чисел. Хоч Ганна в цьому нічого не розбирає, та для сина воно має, певно, якесь значення, і, хтозна, може, шахові клітини — спроба змиритися з усіма цими страшними подіями. Чи не варто їй начхати на заборону? Вона десь читала, що мати мусить покладатися на свою інтуїцію. Внутрішнє чуття часто-густо виявляється кращим знаряддям, ніж будь-які психологічні теорії. І вона вирішила дозволити Авґустові малювати.

Та раптом спина хлопчика напружилась, наче нап’ятий лук, і Ганна ще раз подумала про слова психолога. Вона невпевнено ступила вперед, подивилась на аркуш паперу й здригнулася від неприємного відчуття. Щоправда, спочатку не могла зрозуміти чому.

Ті самі візерунки квадратів, що відбивалися в навколишніх дзеркалах, до того ж надзвичайно майстерно змальовані. Одначе там було ще щось — якась тінь, що виросла з клітин, скидаючись на демона чи примару, і це до смерті налякало Ганну. Вона згадала фільми про біснуватих дітей і, вихопивши в сина малюнок, зім’яла його, до пуття не тямлячи навіщо. Відтак вона заплющила очі, чекаючи знову на несамовитий хрипкий крик.

Проте вона не почула ніякого плачу — тільки бурчання, чимось схоже на слова. Та ні, цього не може бути! Адже хлопчик не розмовляє… Ганна приготувалася до різкого спалаху гніву, коли Авґуст кидатиметься взад і вперед по підлозі вітальні. Але нападу теж не було. Натомість Авґуст спокійно й цілеспрямовано схопив новий аркуш паперу й почав знову малювати ті самі шахові клітини. І тоді Ганна, не бачачи іншої ради, перенесла сина до кімнати. Згодом вона описуватиме це як справжній жах.

Авґуст штовхався, кричав і випручувався. Ганні насилу вдалося втримати хлопчика. Вона довго лежала з ним у ліжку, міцно обхопивши його руками, теж ладна битися в істериці. На мить вона подумала, чи не розбудити Лассе й не попросити його дати Авґустові заспокійливі таблетки, та потім відкинула цю ідею. Лассе неодмінно розсердиться. Крім того, хоч скільки вона сама пила валіум, а все ж ненавиділа, коли заспокійливе дають дітям. Має бути якийсь інший вихід.

Ганна розривалася на частини, розпачливо обмірковуючи один варіант за другим. Вона думала про свою матір у Кетрінгольмі, про свого агента Мію, про милу жінку Ґабрієллу Ґране, яка телефонувала їй минулої ночі, і знову про психолога, Ейнара Форс… якось там далі, що привіз до неї Авґуста. Він їй не дуже сподобався. З другого боку, психолог запропонував час від часу брати хлопчика до себе, і в усьому, що сталося, насамперед його провина. Це він сказав, що Авґустові не слід малювати, тож нехай тепер і розбирається.

Зрештою, відпустивши сина, вона відшукала візитку лікаря й зателефонувала йому. Авґуст тим часом негайно кинувся до вітальні, щоб знову малювати свої кляті шахові клітини.

Ейнар Форсберґ був не надто досвідчений лікар. Він мав сорок вісім років, і через ямкуваті сині очі, брендові окуляри від Діора й коричневий вельветовий піджак його легко можна було сприйняти за інтелектуала. Однак усі, хто з ним намагався дискутувати, знали, що в його способі мислення є щось застаріле й догматичне і що брак знань він часто приховує за завченими фразами й упевненими висловлюваннями.

Минуло лише два роки, відколи він став психологом. Перед тим він працював учителем фізкультури в Тіресе, і якби його колишніх учнів запитали про нього, вони, либонь, водно закричали б: «Мовчіть, скотиняки! Угамуйтесь, тварюки!» Ейнар дуже любив викрикувати такі слова, ніби жартома, коли мав намір заспокоїти клас. І хоч навряд чи хто з хлопців уважав його за свого улюбленого вчителя, дисципліну на уроках він тримати вмів. Саме це переконало Форсберґа в тому, що його психологічні здібності можуть знайти краще застосування в інших сферах.

Уже рік він працював у медичному центрі «Одін» на Свеавеґені в Стокгольмі. В «Одіні» подавали невідкладну допомогу дітям та молоді, коли батьки не могли з ними впоратися. Навіть Ейнар, який завжди віддано боронив свої робочі місця, вважав, що центр працює не дуже добре. Там забагато уваги приділяли виведенню з кризової ситуації й надто мало дбали про перспективи пацієнтів. Діти потрапляли до центру після зазнаних удома травм, а психологи були надто захоплені боротьбою з нервовими зривами та проявами агресії, щоб розбиратись у їхніх першопричинах. А втім, Ейнар гадав, що робить користь, особливо коли за допомогою вчительського досвіду вгамовує істеричних дітей чи дає раду критичним ситуаціям на місцях.

Йому подобалося працювати з поліцією. Він дуже любив напруженість і тишу, що зависали в повітрі після драматичних подій. Виїжджаючи до будинку в Салтшебадені під час свого нічного чергування, він був сповнений хвилювання і прочуття. Ситуація, на його думку, трохи скидалася на Голлівуд. Убито шведського науковця, його восьмирічний син у цей час був у будинку, а він, Ейнар Форсберґ, їхав на місце злочину, щоб змусити хлопчика відкритися. Дорогою він раз по раз позирав у дзеркало заднього огляду, поправляючи волосся й окуляри.

Він хотів справити враження стильного чоловіка, але, прибувши на місце, великого успіху не досяг. Форсберґ зовсім не міг зрозуміти хлопчика. Це його аж ніяк не засмутило, бо він однаково почувався відомим і важливим. Детективи поцікавилися в нього, як їм допитати хлопчика, і, хоч Ейнар не мав найменшої тями, його відповідь сприйняли з повагою. Це трохи підвищило його самооцінку, і він робив усе можливе, щоб бути корисним. Він виявив, що хлопчик страждає на дитячий аутизм, не вміє говорити і не сприймає навколишнього світу.

— На цю мить ми нічого не можемо зробити, — констатував він. — Розумові здібності дитини надто слабкі. Як психолог, я мушу ставити на перше місце її потребу в догляді.

Поліціанти, вислухавши його з серйозним виразом на обличчях, дозволили відвезти хлопчика до матері, і це додало історії ще більшої пікантності.

Його матір’ю виявилась актриса Ганна Балдер. Форсберґ уважав її за дуже сексуальну ще відтоді, як побачив у «Заколотниках». Він пам’ятав її стегна й довгі ноги, і хоча тепер вона трохи постаріла, але досі була надзвичайно приваблива. До того ж її нинішній партнер був несусвітній мерзотник, і Ейнар щосили намагався видаватись добре обізнаним і стримано чарівним. Йому майже відразу випала нагода виявити рішучість, чим він особливо пишався.

З диким виразом на обличчі її син почав малювати чорні та білі кубики чи квадрати, і Форсберґ швидко визначив, що то нездорова поведінка, так звана деструктивна компульсивність, у яку вкидаються діти-аутисти. Ейнар наполіг на тому, щоб Авґуст припинив малювати. Його слова, щоправда, не були сприйняті зі сподіваною вдячністю. Проте він відчув себе здатним діяти рішуче, по-чоловічому й уже збирався зробити Ганні комплімент за її роль у «Заколотниках», та все ж таки дійшов висновку, що тепер, либонь, не час. Можливо, то була помилка.

О першій годині дня Ейнар нарешті повернувся додому у Веллінґбі й тепер стояв у ванній кімнаті з електричною зубною щіткою в руках, почуваючись геть виснаженим. Аж ось задзвонив мобільник. Спочатку він був розсердився, однак, побачивши, що телефонує Ганна Балдер, усміхнувся.

— Форсберг слухає, — гречно відповів він.

— Алло, — промовила Ганна. — Авґуст… Авґуст…

У її голосі відчувалися розпач і злість.

— Що з ним?

— Він не хоче нічого робити — тільки малювати шахівницю. Та ви йому це заборонили.

— Так, так. Бо то нав’язлива поведінка. Але, будь ласка, заспокойтесь.

— Як, у біса, я можу заспокоїтися?

— Хлопчикові потрібен ваш спокій.

— Проте я негодна опанувати себе. Він кричить і кидається на все. Ви казали, що зможете допомогти.

— Ну, так, — промовив Форсберґ, попервах трохи вагаючись, а тоді піднісся духом, немов здобув якусь перемогу: — Безперечно, певна річ. Я простежу, щоб йому дали місце в нашому центрі «Одін».

— А це не буде зрадою з мого боку?

— Навпаки, ви таким чином просто задовольните його потреби, а я особисто простежу за тим, щоб вам дозволили відвідувати його, коли заманеться.

— Напевно, це найкраще рішення…

— Я в цьому переконаний.

— Ви приїдете зараз?

— Буду, як тільки зможу дістатися, — відповів Форсберґ, подумавши, що насамперед треба трохи причепуритися, а за хвильку додав: — Я казав, що ви мені дуже сподобались у «Заколотниках»?

Уве Левін майже не здивувався, що Вільям Борґ уже чекав на нього в ресторані «Стурегоф», і ще менше здивувався, що той замовив найдорожче з наявного в меню: морський язик у клярі й келих «Пуї-Фуме». Журналісти зазвичай не проминали нагоди пошикувати, коли Уве запрошував їх на обід. Одначе малоприємною несподіванкою виявилося те, що Борґ узяв ініціативу на себе — так, ніби гроші й влада були в його руках. Навіщо він прохопився про підвищення зарплати? Йому слід було б тримати Борґа в напрузі, щоб той сидів мов на голках і заливався потом.

— Одна маленька пташка шепнула мені на вухо, що ви маєте проблеми з «Міленіумом», — сказав Борґ.

І Уве подумав: «Затопити б йому правою, щоб збити з його лиця цю самовдоволену усмішку». А тоді холодно відповів:

— Тебе дезінформували.

— Невже?

— Ми тримаємо ситуацію під контролем.

— І як саме, дозволь спитати?

— Якщо редакція буде готова до змін і зрозуміє власні проблеми, ми підтримуватимемо журнал.

— А якщо ні…

— Значить, ми вийдемо звідти, і тоді «Міленіум» не протримається на плаву й кількох місяців. Буде, звісно, дуже сумно. Але ринок є ринок, нічого не вдієш. Зникали журнали й кращі за «Міленіум», а для нас то була скромна інвестиція. Ми без нього легко обійдемося.

— Skip the bullshit,[30] Уве. Я знаю, що для тебе це питання престижу.

— Це просто бізнес.

— Я чув, що ви хочете витурити з редакції Мікаела Блумквіста.

— Ми думаємо перевести його в Лондон.

— Чи не жорстоко з огляду на все, що він зробив для журналу?

— Ми зробили йому щедру пропозицію, — сказав Уве, відчуваючи, що надмірно обороняється.

Він мало не забув про мету зустрічі.

— Особисто я вас не звинувачую, — вів далі Вільям Борґ. — Про мене, закиньте його хоч у Китай. Та мені просто цікаво, чи не виникнуть у вас неприємності, якщо Мікаел Блумквіст повернеться в променях слави завдяки історії з Франсом Балдером?

— Чого б це мало статися? Він уже втратив гостроту. Ти сам це підмітив. З великим успіхом, до речі, — спробував укинути сарказм Уве.

— Ну, так, але мені трохи допомогли.

— Не я, це вже точно. Як на мене, та стаття була огидна. Вона видалася мені погано написаною й тенденційною. Кампанію цькування почав Торвалд Сернер, і ти це знаєш.

— Але тепер ти навряд чи проти такого розвитку подій?

— Послухай, Вільяме. Я глибоко поважаю Мікаела Блумквіста.

— Тобі нема чого грати зі мною в політика, Уве.

Левінові неабияк захотілося засунути ці слова Борґові в горлянку.

— Я просто відвертий і чесний, — натомість промовив він. — І я завжди мав Мікаела за фантастичного репортера зовсім іншого калібру, ніж ти чи будь-хто інший з його покоління.

— Он як, — сказав Борґ, несподівано присмирнішавши, і Уве зразу відчув себе трохи ліпше.

— Так і є. Нам слід бути вдячними за всі сенсаційні відкриття, що їх подарував нам Блумквіст, тож я зичу йому тільки найкращого, і це справді щиро. Та, на жаль, у мої обов’язки не входить озиратися назад і вкидатися в ностальгію. Мушу погодитися з тобою в тому, що Блумквіст іде злегка не в ногу з часом і може завадити планам оновити «Міленіум».

— Так, так.

— І саме тому було б добре, щоб навколо нього тепер не знімалося занадто багато галасу.

— У позитивному розумінні?

— Мабуть, так, — відповів Уве. — І це одна з причин, чому я запросив тебе на обід.

— Я, звичайно, вдячний тобі. І думаю, що маю для тебе дещо цікаве. Уранці мені телефонував мій давній партнер у сквоші, — квапливо заговорив Борґ, явно намагаючись відновити колишню самовпевненість.

— І хто ж це?

— Рікард Екстрем, головний прокурор. Він очолює попереднє слідство у справі вбивства Балдера. І аж ніяк не належить до фанатів Блумквіста.

— Через ту історію з Залаченком, так?

— Саме так. Блумквіст звів йому всю справу нінащо, і тепер він хвилюється, що Мікаел знову перешкоджатиме розслідуванню.

— Як?

— Блумквіст не каже всього, що знає. Він розмовляв з Балдером перед самісіньким убивством, до того ж ніс у ніс зустрівся з убивцею. Але Мікаел напрочуд мало розповів поліції.

Екстрем підозрює, що найсоковитіші подробиці він приберіг для своєї статті.

— Цікаво.

— Цікаво. Ідеться ж бо про чоловіка, який після всіх глузувань у ЗМІ так відчайдушно прагне зловити сенсацію, що ладен навіть дозволити вбивці уникнути кари. Колишній зірковий репортер, чий журнал у фінансовій скруті, ладен начхати на всяку відповідальність перед суспільством. До того ж він нещодавно дізнався, що «Сернер медія» хоче вигнати його з редакції. Чи ж дивина, що він зайшов надто далеко?

— Я тебе зрозумів. Ти збираєшся про це все написати?

— Не думаю, що це вдала ідея, коли чесно. Занадто багато людей знає, що ми з Блумквістом маємо зуб один на одного. Вам би краще злити цю інформацію новинним репортерам, а тоді підтримувати зацікавленість до історії на перших шпальтах ваших видань. Ви матимете кілька дотепних цитат від Рікарда Екстрема.

— Гм, — промовив Уве.

Він глянув на майдан Стуреплан і, побачивши там вродливу жінку в яскраво-червоному пальті і з довгим рудуватим волоссям, уперше за день широко всміхнувся.

— Може, це вже не така й погана ідея, — додав він і теж замовив собі трохи вина.

Блумквіст ішов Горнсґатаном до майдану Маріяторґет. Трохи попереду, біля церкви Марії Магдалини, стояв білий фургон з жахливою вм’ятиною на капоті, а поруч розмахували руками й кричали один на одного двоє чоловіків. І хоч ця сцена зібрала натовп глядачів, але Блумквіст її майже не помітив.

Він думав про те, як Балдерів син сидів на другому поверсі великого будинку в Салтшебадені й водив рукою по перському килиму. Йому пригадалося, що рука хлопчика була біла, з плямами на пальцях і затиллі долоні, наче від крейди чи фломастерів, а в самих рухах угадувалося, ніби він малює щось складне, чи не так? Мікаел раптом побачив усю сцену в новому світлі й знову подумав про те саме, що й у Фарах Шаріф: може, все-таки не Франс Балдер намалював світлофор?

Найпевніше, хлопчик виявив несподіваний дар, і це чомусь не здивувало Мікаела так, як мало б здивувати. Уже вперше зустрівши Авґуста Балдера, який сидів біля мертвого батька й бився об бильце ліжка, він відчув у хлопчикові щось особливе. І тепер, коли він перетинав Маріяторґет, його охопила й не покидала дивна думка. Піднявшись до Ґетґатсбаккена, він зупинився.

Він мав щонайменше перевірити цю думку, тому дістав свого мобільника й почав шукати номер Ганни Балдер. У списку контактів номера не було, і навряд чи він би знайшов його в телефонній книжці «Міленіуму». Що ж робити? Він подумав про Фрею Ґранліден, яка працювала репортером світської хроніки в «Експрессен». Не можна сказати, що її статті робили честь журналістській професії: вона писала про розлучення, романи й життя королівської родини. Зате дівчина відзначалася кмітливістю та дотепністю, і, коли вони зустрічались, їм разом було завжди весело. Він набрав її номер. Фрея своїм звичаєм з кимось розмовляла.

У наш час репортери вечірніх видань безперестанку висять на телефоні. Їх так підганяє час, що вони не можуть відірватися від стільців і глянути на те, яке насправді життя. Вони сидять на своїх місцях і нашвидкуруч пишуть тексти. Але, кінець кінцем, він таки додзвонився до Фреї, анітрохи не здивувавшись, що вона аж скрикнула з радості.

— Мікаеле! — вигукнула вона. — Яка честь! Чи не збираєшся ти нарешті підкинути мені сенсацію? Я вже знудилася від чекання.

— Sorry. Цього разу я сподіваюся на твою допомогу. Мені потрібна одна адреса й телефонний номер.

— А що мені за це буде? Може, класний коментар про те, що ти встругнув минулої ночі?

— Можу дати тобі професійну пораду.

— Яку ж?

— Годі писати лайно.

— Ха, а хто ж тоді постачатиме класним журналістам потрібні телефонні номери? Хто тобі потрібен?

— Ганна Балдер.

— Здогадуюся навіщо… Її чоловік учора був п’яний, як хлюща. Ви з ним там часом не зустрілися?

— Годі закидати вудки. Ти знаєш, де вона живе?

— Торсґатан, сорок.

— Ти тримаєш у голові такі речі?

— У мене блискуча пам’ять на всякі дурниці. Як заждеш хвилинку, то дістанеш ще код парадних дверей і телефонний номер.

— Дуже мило з твого боку.

— Але, знаєш?..

— Так?

— Її шукаєш не тільки ти. Наші власні нишпорки теж за нею ганяються, і, як мені відомо, вона весь день не відповідає на телефонні дзвінки.

— Мудра жінка.

Мікаел постояв на вулиці кілька секунд, роздумуючи, що йому робити. Ганятися за нещасними матерями разом з репортерами кримінальної хроніки вечірніх газет не була його найбільша мрія. А проте він зловив таксі й вирушив у район Васастан.

Ганна Балдер поїхала разом з Авґустом і Ейнаром Форсберґом у медичний центр «Одін», що містився на Свеавеґені навпроти Обсерваторського парку. Центр складався з двох об’єднаних великих квартир, і хоча в обставі й прилеглому дворі відчувалося щось приватне й затишне, він усе-таки трохи відгонив казенщиною. Можливо, не так через довгі коридори та зачинені двері, як через похмурі, насторожені обличчя персоналу. Здавалося, працівники розвинули в собі певну підозріливість щодо дітей, за яких вони відповідали.

Директор центру Торкел Лінден, невисокий зарозумілий чоловік, стверджував, що має великий досвід роботи з дітьми-аутистами, і це підбадьорювало. Правда, Ганні не сподобалось, як він дивився на Авґуста, а також те, що підлітки тут були впереміш з малечею. Однак, на її погляд, змінювати намір уже запізно, і дорогою додому вона втішала себе думкою, що це ненадовго. Може, забрати Авґуста вже сьогодні ввечері?

Ганна розмірковувала про Лассе та його пияцтво і вже вкотре сказала собі, що треба кинути його й почати власне життя. Вийшовши з ліфта на Торсґатані, вона здригнулася. На сходах сидів привабливий чоловік і щось писав у блокноті. Коли він звівся на ноги й привітався з нею, вона побачила, що то Мікаел Блумквіст. Жінці зробилося страшно — можливо, через відчуття провини. Їй спало на думку, що журналіст збирається її викрити… Нісенітниця, звісно ж. Чоловік лише ніяково усміхався, двічі перепросивши за турботу, і Ганні аж на серці відлягло. Вона вже давно захоплювалася ним.

— Я не даю коментарів, — сказала жінка, хоч її тон свідчив про протилежне.

— А мені вони й не потрібні, — відповів Блумквіст.

Ганна знала, що сьогодні вночі Мікаел і Лассе приїхали до Франса разом або принаймні одночасно, хоч і не розуміла, що в них могло бути спільного.

— Вам потрібен Лассе? — запитала жінка.

— Я хотів би дізнатися про Авґустові малюнки, — сказав він, і тут вона відчула нестримний напад паніки.

Проте Ганна дозволила Мікаелові зайти в квартиру. Очевидно, це було необачно. Лассе подався лікувати похмілля в один з найближчих шинків і міг повернутися кожної миті. Побачивши вдома журналіста такого калібру, він просто збожеволів би. Однак Ганна не тільки непокоїлась, а й відчувала цікавість. Яким світом Блумквіст дізнався про малюнки? Вона запросила його сісти на сірий диван у вітальні, а сама пішла на кухню й приготувала чай з печивом. Коли вона повернулася з тацею, Мікаел сказав:

— Я б не потурбував вас, якби це не було так важливо.

— Ви мені не завадили, — відповіла вона.

— Річ у тім, що я зустрів Авґуста минулої ночі й відтоді не перестаю думати про нього.

— О, невже? — здивувалася Ганна.

— Тоді я цього не зрозумів, — сказав Мікаел, — але в мене виникло відчуття, ніби він хотів нам щось сказати. Тепер я гадаю, що він хотів малювати. Він так цілеспрямовано водив рукою по підлозі.

— Авґуст став просто одержимим малюванням.

— То він і вдома так поводився?

— Не те слово! Почав малювати, щойно ми зайшли до квартири. Малював просто маніакально, але в нього виходило справді дивовижно. Він розшарівся й почав важко дихати, тож психолог сказав, що Авґуст має негайно зупинитися. Він уважав його дії за нав’язливі й шкідливі для здоров’я.

— Що малював ваш син?

— Нічого особливого насправді. Я припускаю, що його надихнув пазл. Проте малював він дуже майстерно, з тінями, перспективою й таким іншим.

— Але що то було?

— Квадрати.

— Які квадрати?

— Шахові клітини, я б сказала, — відповіла вона.

Можливо, їй це тільки здалося, однак вона начебто вловила в очах Мікаела Блумквіста напругу.

— Самі шахові клітини? — уточнив він. — І більш нічого?

— Ще дзеркала. Шахові клітини, що відбивались у дзеркалах.

— Ви були колись у Франса вдома? — запитав він з якоюсь різкістю в голосі.

— Чому ви питаєте?

— Бо підлогу спальні, де його вбили, зроблено у вигляді шахівниці, що відбивається в дзеркалах шафи.

— О ні!

— Чому ви так реагуєте?

— Бо…

Ганну накрила хвиля сорому.

— …бо останнє, що я бачила, перш ніж вихопила малюнок, була грізна тінь, яка поставала з цих клітин, — сказала вона.

— Малюнок у вас тут?

— Так, тобто, мабуть, ні.

— Ні?

— Боюсь, я його викинула.

— Яка шкода!

— Але, можливо…

— Що?

— …він ще лежить у кошику серед сміття.

Вимастивши руки кавовою гущею та йогуртом, Мікаел Блумквіст витяг зі сміття зім’ятий аркуш паперу й обережно розгорнув його на сушарці. Затиллям долоні він очистив малюнок і заходився розглядати його у світлі кухонних лампочок. Малюнок був ще далеко не закінчений і справді, як сказала Ганна, складався переважно з шахових клітин, побачених згори і збоку. Людині, що не бувала в Балдеровій спальні, напевно, було б важко зрозуміти, що це підлога. Та Мікаел відразу впізнав праворуч від ліжка дзеркала шафи. Упізнав він також і темряву — особливу темряву, яка панувала тієї ночі.

Йому навіть здалося, що його повернули назад у ту мить, коли він уліз через розбите вікно, за винятком однієї маленької важливої деталі. Кімната, куди потрапив Мікаел, була майже зовсім темна, а на малюнку виднів тоненький промінь світла, що падав під кутом звідкись зверху й поширювався по клітинах. На підлозі прозирали контури тіні, не дуже виразної, але, можливо, саме тому такої зловісної.

Тінь простягала руку, і Блумквіст, який дивився на малюнок геть іншими очима, ніж Ганна, без зайвих зусиль зрозумів, що означала ця рука. Вона хотіла вбити. А над шаховими клітинами й тінню височіла недомальована постать.

— Де тепер Авґуст? — запитав Мікаел. — Він спить?

— Ні. Він… Я його тимчасово віддала. Відверто кажучи, я просто з ним не справлялася.

— Де він?

— У медичному центрі «Одін». На Свеавеґені.

— Хто ще знає, що він там?

— Ніхто.

— Значить, тільки ви й персонал?

Ганна замість відповіді кивнула головою.

— Нехай так і залишається. Вибачте, я на хвилинку…

Блумквіст дістав мобільника й зателефонував Янові Бубланському. У голові він уже сформулював ще одне питання для «Скриньки Лісбет».

Ян Бубланський був розчарований: розслідування тупцювало на місці. Їм не вдалося виявити ні блекфона, ні ноутбука Франса Балдера. Навіть поговоривши з мобільним оператором, поліція не змогла встановити його контактів із зовнішнім світом чи бодай скласти уявлення про Балдерові юридичні справи.

На погляд Бубланського, вони поки що мають самі димові завіси й стандартні підходи, а чогось путнього, крім якогось воїна-ніндзі, що швидко й ефектно з’явився і зник у темряві, в них не було. Операція бачилася занадто досконалою, ніби її виконала людина без вад і слабостей, які завжди вгадуються в загальній картині вбивства. А тут усе видавалось якимось клінічно чистим, стерильним, і Бубланський не міг позбутися думки, що для вбивці це був звичайнісінький робочий день. От про ці всі речі він і розмірковував, коли йому зателефонував Мікаел Блумквіст.

— О, це ти, — сказав Бубланський. — А ми саме про тебе говорили. Ми б хотіли якнайшвидше знову тебе допитати.

— Звичайно, без проблем, — сказав Мікаел. — Але зараз мені треба тобі сказати щось набагато важливіше. Свідок, Авґуст Балдер, — савант.

— Що це означає?

— Хлопчик, можливо, страждає на важку форму розумової відсталості, однак він має особливий дар. Він малює, як майстер, з дивовижною математичною точністю. Ти бачив малюнки світлофора, що лежали на кухонному столі в Салтшебадені?

— Так, бачив. Ти хочеш сказати, що їх намалював не Франс Балдер?

— Ні, це зробив хлопчик.

— Але роботи видавалися такими зрілими.

— Проте їх виконав Авґуст. А сьогодні вранці він сів і намалював шахові клітини з підлоги спальні свого батька й не тільки їх. Він зобразив ще промінь світла і тінь. Гадаю, це тінь злочинця і світло від його ліхтарика на лобі. Та достеменно поки нічого сказати не можу. Хлопчикові не дали змоги домалювати.

— Ти мене розігруєш!

— Тепер навряд чи вдалий час для жартів.

— Звідки ти це знаєш?

— Я вдома в Авґустової матері, Ганни Балдер, на Торсґатані, сиджу й дивлюся на малюнок. Але хлопчика тут немає. Він у… — журналіст завагався. — Не хочу більше нічого розповідати телефоном.

— Ти сказав, що хлопцеві не дозволили домалювати.

— Його спинила мати за порадою психолога.

— Як можна заборонити таке?

— Психолог, очевидно, не зрозумів, що дитина зображає реальні речі. Він уважав це за нав’язливу поведінку. Пропоную негайно надіслати сюди людей. І ти матимеш свідка.

— Уже їдемо. От якраз і випаде нагода трохи поговорити з тобою.

— На жаль, я вже йду звідси. Мені треба в редакцію.

— Я б волів, щоб ти трохи затримався, але я розумію… І, послухай…

— Так?

— Дякую!

Ян Бубланський закінчив розмову, вийшов з кабінету й поінформував усю слідчу групу про нові обставини справи. Згодом він зрозуміє, що припустився помилки.

Розділ 15

Лісбет Саландер була в шаховому клубі «Курець» на Гелсінґеґатані. Грати їй не хотілося. Боліла голова. Вона весь день полювала, і полювання привело її сюди. Ще раніше, зрозумівши, що Франса Балдера зрадили свої, вона пообіцяла йому дати зрадникам спокій. Така стратегія їй не подобалась, проте вона тримала слово. І тільки коли Балдера вбили, відчула себе вільною від обіцянки.

Тепер вона намірялася чинити по-своєму. Та це виявилось не так і легко. Арвіда Вранґе вдома не було, однак телефонувати йому Лісбет не бажалося. Вона воліла впасти йому на голову, як блискавка, тож блукала, шукаючи його з накинутою на голову відлогою. Вранґе жив трутнем, але, як і багато хто з подібних до нього, мав певні рутинні справи, і завдяки фото, викладеним в «Інстаґрамі» та «Фейсбуці», Лісбет змогла встановити кілька точок, де він часто буває: ресторани «Річ» на Бірґер-Ярлсґатані і «Театерґріллен» на Ніброґатані, шаховий клуб «Курець», каварня «Риторно» на Оденґатані та деякі інші, зокрема тир на Фрідгемсґатані, — й адреси двох подружок.

Відколи вона востаннє скеровувала на нього свій радар, Арвід Вранґе змінився. Він уже не скидався на всезнайка. Ба більше, рівень його моралі підупав. Лісбет не надто захоплювалася психологічними теоріями, проте не могла не відзначити, що його перше велике порушення спричинило низку інших. Вранґе більше не був амбітним студентом, який прагнув учитися. Тепер він захоплювався порнографією й купував через інтернет сексуальні послуги насильницького характеру. Дві жінки згодом навіть погрожували заявити на нього.

Замість комп’ютерних ігор та досліджень штучного інтелекту Вранґе цікавився повіями й алкоголем. Хлопець мав грошенята, а з ними й купу проблем. Не давніш як цього ранку він ґуґлив у мережі фразу «Захист свідків, Швеція», і це, звісно, з його боку була необережність. І хоч він більше не контактував із «Соліфоном», принаймні через свій комп’ютер, вони, певно, ще й досі стежили за ним. Інакше то було б непрофесійно. Можливо, під новим зовнішнім виглядом у нього сталася якась внутрішня ломка, і це, звичайно ж, добре, бо відповідало намірам Лісбет. Коли вона знову зателефонувала до шахового клубу, — шахи, здається, залишалися єдиною сполучною ланкою Арвіда з минулим життям, — її несподівано повідомили, що Вранґе тільки-но туди прибув.

Тож вона спустилася маленькими сходами на Гелсінґеґатан і пройшла коридором у сіре, застаріле приміщення, де, розкидані по кутках, сиділи, згорбившись над шахівницями, чоловіки, переважно літні. Атмосфера в клубі була сонлива, тож ніхто не звернув уваги на появу Лісбет і не здивувався її присутності. Усі поринули в гру. Чути було лише, як клацають шахові годинники й раз по раз із вуст шахістів зриваються лайливі слова. На стінах висіли фотографії Каспарова, Маґнуса Карлсена, Боббі Фішера й навіть юного прищуватого Арвіда Вранґе, що грав з Юдіт Полґар.

Арвід в іншій, дорослій версії сидів за столом праворуч і, судячи з усього, пробував якийсь новий початок партії. Біля нього стояли два великі пакети з покупками. На ньому були жовтий кашміровий светр, гарно випрасувана біла сорочка й надміру стильні, як на таку обставу, блискучі англійські туфлі. Підійшовши до нього обережними, невпевненими кроками, Лісбет запитала, чи не хоче він з нею зіграти. У відповідь Вранґе оглянув її з голови до ніг і сказав лише:

— Окей.

— Дуже люб’язно з твого боку, — відповіла Лісбет, як чемна дівчинка, і сіла.

Коли вона пересунула пішака на е4, хлопець відповів ходом на b5 (польський гамбіт), після чого Лісбет заплющила очі, дозволивши йому вести гру.

Арвід Вранґе намагався сконцентруватися на грі, проте виходило в нього не дуже добре. На щастя, ця дівчина-панк була легка здобич. Грала вона непогано, як з’ясувалось, і, очевидно, захоплювалася шахами, але який з того пожиток? Він бавився з нею, і це мало справити враження. Хтозна, можливо, він навіть зможе вмовити її піти з ним додому після цього. Щоправда, вона була незговірлива, похмура, а Вранґе таких дівчат не любив. Одначе груди в неї гарні, і він міг би, мабуть, зігнати на ній усю свою злість. Ранок став катастрофою. Новина про вбивство Балдера добила його.

Він відчував не так горе, як страх. Сам себе Арвід Вранґе, звичайно ж, наполегливо переконував, що вчинив правильно. На що міг сподіватися цей клятий професор, поводившись з ним, як з порожнім місцем? Звісно, коли стане відомо, що Арвід його продав, то це видаватиметься негарним. Та він заспокоював себе, що такий ідіот, як Балдер, мав нажити собі не одну тисячу ворогів. А втім, у глибині душі Вранґе знав: події пов’язані одна з одною, і це до смерті лякало його.

Відколи Балдер почав працювати в «Соліфоні», Арвід хвилювався, що драма поверне на інше, і тепер йому хотілося, тільки щоб усе зникло. І саме тому, либонь, він зранку вирушив у місто, з маніакальною нав’язливістю накупив купу дизайнерського одягу й наостанок завітав до шахового клубу. Шахи й раніше часом відвертали його від поганих думок, і Вранґе вже справді покращало. Він відчував, що тримає все під контролем і готовий надалі спритно всіх їх дурити. Подивіться лишень, як він грає!

А дівчина, до речі, була не зі слабких. У її грі вгадувалося щось своєрідне, креативне, і вона, певно, дала б перцю з маком більшості присутніх. Але він, Арвід Вранґе, розбивав її вщент. Його гра була така мудра й витончена, що партнерка навіть не помітила, як він підкрадається до її ферзя. Потихеньку просуваючи свої фігури вперед, Вранґе таки взяв його, пожертвувавши кількома пішаками й одним конем, а тоді несерйозним тоном, фліртуючи так, щоб сподобатись дівчині, сказав:

— Sorry, baby. Your queen is down!

Однак у відповідь він не дістав нічого: ані усмішки, ані слова — зовсім нічого. Дівчина лише пришвидшила темп, ніби хотіла якнайскоріше відбути це приниження. Чом би й ні? Він залюбки скоротить процес, запросить її випити кілька келихів, а тоді відтрахає як слід. Можливо, в ліжку він не буде з нею так марципанитися. Та вона, певна річ, за те йому ще подякує. Ця паскудна лярва, мабуть, давно не мала сексу й уже точно не звикла до таких крутих хлопців, як він, — хлопців, які грають у шахи на такому рівні. Арвід вирішив похизуватися перед нею й показати їй шахову теорію найвищого класу. Але з цього нічого не виходило. Вранґе наштовхнувся на якусь незрозумілу непоступливість у грі. Він довго переконував себе, що це лише буяння уяви або результат кількох необережних ходів з його боку. Досить йому сконцентруватися, і він усе виправить. Арвід змобілізував увесь свій інстинкт переможця. Проте ставало тільки гірше.

Хлопець почувався в пастці, і хоч як намагався повернути собі ініціативу, та дівчина відбивала всі його випади. Кінець кінцем, йому довелося визнати, що баланс сил безповоротно змінився. Це було неймовірно! Він узяв її ферзя й не здобув переваги, а опинився в програшному становищі. Не могла ж вона свідомо пожертвувати ферзем? Ще й на ранній стадії гри? Це нереально. Про такі речі читають у книжках, але їх не втілюють у життя в шаховому клубі у Васастані, а надто дівчата-панки з пірсингом і поведінковими проблемами, та ще й у грі проти такого великого шахіста, як він. Однак порятунку вже не було.

Через чотири-п’ять ходів його неодмінно переможуть, тому Арвід не бачив іншої ради, як повалити вказівним пальцем свого короля й пробурмотіти привітання. Він хотів був кинути кілька слів на своє виправдання, та щось підказувало йому, що це тільки погіршить ситуацію. Раптом він відчув, ніби його поразка — не просто невдача, і, сам того не бажаючи, знову сахнувся. Хто, в біса, вона така?

Вранґе обережно подивився їй в очі. Дівка вже не здавалась йому такою похмурою, злегка невпевненою й непоказною. Тепер вона була, скоріше, холодна, немов хижак, що розглядає свою здобич. Йому зробилося так ніяково, наче поразка на шахівниці була лише прелюдія до чогось набагато гіршого. Арвід скоса глянув на двері.

— Ти нікуди не підеш, — сказала вона.

— Хто ти така? — запитав він.

— Та так, ніхто.

— То ми не зустрічалися раніше?

— І так, і ні.

— Це як?

— Ми зустрічались у твоїх кошмарах, Арвіде.

— Ти жартуєш?

— Не зовсім.

— Що ти маєш на увазі?

— А як ти гадаєш?

— Звідки я можу знати?

Вранґе не міг зрозуміти, чого йому так моторошно.

— Минулої ночі вбито Франса Балдера, — монотонно промовила дівчина.

— Ну… так… Я читав про це, — пробурмотів він.

— Жахливо, правда?

— Жахливо.

— Особливо для тебе, чи не так?

— Чому саме для мене?

— Бо це ти його зрадив, Арвіде. На ньому застиг твій юдин поцілунок.

Його тіло заціпеніло.

— Це лайно собаче, — вичавив із себе він.

— Зовсім ні. Я гакнула твого комп’ютера, зламала твій шифр і побачила дуже чітко, що ти продав його технології «Соліфонові». І знаєш, що?

Йому стало важко дихати.

— Я впевнена, що, прокинувшись сьогодні вранці, ти подумав: а чи не через тебе його вбили? Я можу тобі підказати. Це твоя провина. Якби ти не був такий жадібний, жорстокий і нікчемний, то Франс Балдер досі жив би. Маю тебе попередити, що це мене страшенно дратує, Арвіде. Я зроблю тобі дуже боляче. Для початку я змушу страждати тебе так само, як страждають ті жінки, яких ти знаходиш в інтернеті.

— Ти що, здуріла?

— Мабуть, так, — відповіла вона. — Синдром дефіциту спочуття. Бузувірка. Щось таке.

Дівчина схопила його за руку з такою силою, яка налякала його до смерті.

— Отож, Арвіде, твої справи, щиро кажучи, кепські. Знаєш, чим я оце тепер захоплена? Знаєш, чому я здаюся трохи неуважною? — провадила вона.

— Ні.

— Я сиджу й намагаюсь придумати, що з тобою робити. Я розмірковую, як завдати тобі щонайнестерпніших страждань. Ось чому я трохи неуважна.

— Чого ти хочеш?

— Я хочу помститися, хіба ти не зрозумів?

— Ти верзеш дурниці.

— Аж ніяк, і, гадаю, ти теж це знаєш. Але є вихід.

— Що я маю зробити?

Він не розумів, чому так сказав. Що я маю зробити? Це прозвучало немов визнання провини, капітуляція, і він роздумував, як узяти свої слова назад і натиснути врешті на цю дівулю, щоб побачити, чи має вона якісь докази, чи просто блефує. Та він не зміг себе примусити. І лише згодом утямив, що не тільки через її погрози чи навіть надприродну силу її рук.

Річ була в шаховій партії й жертві ферзя. Арвіда охопив шок, і щось у підсвідомості підказувало йому: дівчина, яка так грає, знається на всіх його секретах.

— Що я маю зробити? — знову спитав він.

— Ти підеш зі мною й розкажеш усе, Арвіде. Ти розкажеш, за яких обставин продав Франса Балдера.

— Це диво, — сказав Бубланський, стоячи на кухні в будинку Ганни Балдер і розглядаючи зім’ятий малюнок, що його витяг зі сміття Мікаел Блумквіст.

— Не перебільшуй, — сказала Соня Мудіґ, яка стояла поруч.

Вона мала рацію. То були лише шахові клітини на аркуші паперу. Зрештою, як відзначив Мікаел, у цій роботі таки прозирало щось напрочуд математичне, ніби хлопчика більше цікавила геометрія клітин, ніж загрозлива тінь над ними. Але Бубланський усе одно був схвильований. Йому стільки разів казали, що Авґуст Балдер розумово обмежений і мало чим зможе їм допомогти. Та ось Бубланський тримає в руках хлопчиків малюнок, що дає йому більше надії, ніж усе інше в теперішньому розслідуванні. І це зміцнило його давнє переконання, що не можна нікого недооцінювати або чіплятися за упереджені міркування.

Звичайно, вони навіть не знали достеменно, чи справді Авґуст відтворив на папері мить убивства. Тінь могла, бодай теоретично, стосуватися до іншого випадку, і не було ніякої гарантії, що хлопчик бачив обличчя вбивці або зміг би його намалювати. І все ж у глибині душі Ян Бубланський у це вірив. І не тільки тому, що малюнок уже в такому стані був майстерний. Бубланський дослідив інші малюнки, навіть зробив копії й узяв їх із собою. І на них видніли не тільки перехід і світлофор, а й підтоптаний чоловік з тонкими губами, якого, суто з поліційного погляду, спіймали на гарячому. Той явно переходив вулицю на червоне світло. Аманда Флуд з його групи миттю впізнала в ньому колишнього безробітного артиста Руґера Вінтера, засудженого за керування автомобілем напідпитку й за напад.

Фотографічна точність Авґустового зору — мрія кожного слідчого з відділу вбивств. Проте Бубланський розумів, що покладати на це надто великі сподівання непрофесійно. Ану ж убивця був у масці або його обличчя вже стерлося з дитячої пам’яті? Зрештою, сценаріїв багато, і Бубланський похмуро глянув на Соню Мудіґ.

— Гадаєш, я просто видаю бажане за дійсне? — спитав він.

— Для людини, що починає сумніватися в існуванні Бога, ти напрочуд легко розпізнаєш диво.

— Можливо.

— Але нам варто перевірити все до кінця. З цим я згодна, — сказала Соня.

— Добре, в такому разі зустріньмося з хлопчиком.

Бубланський вийшов з кухні й кивнув Ганні Балдер, що задумливо сиділа на дивані у вітальні, перебираючи якісь таблетки.

Лісбет Саландер і Арвід Вранґе вийшли на Васапаркен попід руку, як давні друзі. Зовнішність може бути оманливою: Арвід сполохався, коли Лісбет потягла його до лавки в парку. Знову зривався вітер, і температура знижувалася. Навряд чи це був день, коли можна просто сидіти й годувати голубів. До того ж Арвід мерз. Одначе Лісбет вирішила, що лавка підійде, і змусила його сісти, міцно тримаючи за руку.

— Добре, — сказала вона. — Покінчімо з цим швидко.

— Ти не видаси мого імені?

— Нічого обіцяти не можу, Арвіде. Проте твої шанси на повернення до свого вбогого життя значно зростуть, якщо розкажеш мені всі подробиці.

— Окей, — сказав він. — Ти знаєш, що таке даркнет?

— Знаю, — відповіла вона.

Ніхто не знав даркнету краще за Лісбет Саландер. Даркнет був беззаконне дитя інтернету. Туди годі потрапити без особливої зашифрованої програми. Анонімність користувача гарантовано. Ніхто не наґуґлить твоїх даних і не простежить твоїх дій. Через це в даркнеті повно торговців зброєю й наркотиками, терористів, шахраїв, бандитів, сутенерів і злодіїв. Якщо інтернетівське пекло існує, то саме там.

Але сам по собі даркнет не був зло. Лісбет розуміла це пречудово. Сьогодні, коли спецслужби й великі програмні компанії стежать за кожним нашим кроком в інтернеті, багатьом чесним людям теж потрібен сховок, і тому даркнет зробився пристановищем дисидентів, висвідників та інформаторів. Тут опозиціонери могли висловлюватись і протестувати, не боячись реакції своїх урядів, і тут Лісбет робила свої найпотаємніші дослідження й атаки.

Отож Лісбет Саландер якнайдосконаліше знала даркнет, знала його сайти, пошуковики й застарілі системи, що лежали далеко за межами відомої неприхованої частини мережі.

— Ти виклав Балдерову технологію на продаж у даркнеті? — запитала вона.

— Ні, я просто нишпорив там. Я був злий. Знаєш, Франс навіть мало коли вітався зі мною. Він ставився до мене, як до сміття. Та й, правду кажучи, не дуже дбав про ту свою технологію. Йому хотілось лише робити якісь досліди, а не шукати їй практичного застосування. Вона могла зробити всіх нас багатими, але йому було на це начхати. Він тільки хотів гратися й експериментувати з нею, як дитя. Одного вечора, трохи хильнувши зайвого, я запитав на якомусь сайті: «Хто може заплатити хороші гроші за революційну технологію в галузі штучного інтелекту?»

— І тобі відповіли?

— Не відразу. Я навіть устиг забути, про що запитував. Аж тут мені відповів якийсь чувак на ім’я Буґі й почав ставити запитання, досить компетентні, до речі. Спочатку я відповідав страх як необережно, але згодом усвідомив, що вклепався не на жарт, і сполохався, що цей Буґі викраде технологію.

— І пошиє тебе в дурні?

— Я ж не розумів, у яку небезпечну гру вплутався. Гадаю, то була класика. Щоб продати Франсову технологію, я мав розповісти про неї людям. Та якби я сказав занадто багато, то втратив би її. Буґі страшенно влещував мене. А за якийсь час він уже достеменно знав, де ми сидимо й над якими програмами працюємо.

— Він збирався гакнути вас.

— Мабуть. Йому не знати як удалося з’ясувати моє ім’я — і це мене остаточно добило. Я став цілковитим параноїком і заявив, що хочу вийти з гри. Але було вже запізно. Буґі не погрожував, принаймні прямо. Він лише розводився про те, що ми разом могли б облагоджувати грандіозні справи й заробляти купу грошей. Зрештою, я погодився зустрітися з ним у Стокгольмі в китайському ресторані-поплавці на Седер-Меларстранд. Пам’ятаю, день був вітряний, я стояв там і мерз. А він усе не йшов. Я чекав не менш як півгодини. Згодом я подумав, що він мене просто перевіряв.

— А тоді він з’явився.

— Так. Спочатку я не повірив, що це він. Буґі був схожий на наркомана або жебрака, і якби я не побачив на його зап’ястку годинника «Патек Філіпп», то, певно, сунув би йому двадцять крон. Його руки були в підозрілих шрамах і саморобному татуажі. Ідучи, він чудернацько вимахував ними. Буґі був одягнений у жахливий тренч. Здавалося, що він живе на вулиці й, найдивніше, пишається цим. Лише годинник і черевики ручної роботи свідчили, що він таки вибрався з болота. Проте, очевидно, він не дуже хотів відриватися від свого коріння. Пізніше, коли я віддав Буґі все й ми запивали нашу угоду кількома пляшками вина, мені спало на думку спитати його про минуле.

— Заради твого ж добра, сподіваюся, що він розповів тобі якісь подробиці.

— Якщо хочеш розшукати його, то мушу попередити…

— Мені не потрібні поради, Арвіде. Я хочу фактів.

— Окей. Він був обережний, — вів далі Вранґе, — але про дещо він прохопився. Не втримався, мабуть. Він виріс у якомусь великому місті в Росії, хоч так і не сказав, де саме. За його словами, все було проти нього. Усе! Мати — повія й наркоманка, а батьком міг бути хто завгодно. Маленьким хлопчиком він опинився в жахливому дитячому притулку. Там був якийсь псих, що мав звичай класти його на різницький стіл у кухні й бити уламком палиці. Коли йому минув одинадцятий рік, він утік і почав жити на вулиці. Він крав, удирався в підвали й під’їзди, щоб трохи зігрітися, пив дешеву горілку, нюхав клей. З нього знущались і били. Але він виявив одну річ.

— Яку?

— Талант. Те, на що інші витрачали години, він міг робити буквально за кілька секунд. Буґі зрозумів, що він майстер злому, і це стало його першою гордістю, його відмітною ознакою. Якщо раніше він був нікчемним бездомним шмаркачем, на якого всі плювали, то тепер став хлопчиком, здатним проникнути будь-куди. Незабаром це обернулося на нав’язливу ідею. Цілими днями він мріяв зробитися таким, як Гудіні, тільки навпаки. Йому хотілося не вибиватися назовні, а ломитися всередину. Він тренувався, прагнучи підвищити свою майстерність, іноді по десять, дванадцять, чотирнадцять годин на день, і, кінець кінцем, за його словами, він став вуличною легендою. Він почав прокручувати солідніші операції, використовуючи крадені й самотужки вдосконалені комп’ютери. Буґі пролазив усюди й заробив купу грошей. Але все йшло на наркотики та всілякі дурниці. Його часто грабували й просто використовували. Виконуючи завдання, Буґі був тверезий, як скло, а потім лежав у наркотичному тумані, і на нього весь час хтось нападав. Він сказав, що був водночас генієм і цілковитим ідіотом. Та якось усе змінилося. Його врятували, витягли з пекла.

— Як?

— Він спав у якомусь будинку, що його мали знести, а коли розплющив очі й озирнувся, то побачив у жовтуватому світлі ангела.

— Ангела?

— Він так і сказав — ангела. Можливо, через контраст з усім іншим: з використаними голками, залишками їжі, тарганами і ще казна з чим. Буґі запевняв, що гарнішої жінки ніколи не бачив. Він насилу міг на неї дивитись і вирішив, що помирає. Його огорнула якась лиховісна урочистість. Але жінка якнайприродніше заявила, що зробить його багатим та щасливим і, якщо я правильно зрозумів, справдила свою обіцянку. Вона забезпечила його новими зубами й примістила в реабілітаційний центр. А ще допомогла вивчитися на інженера-комп’ютерника.

— І відтоді він зламує комп’ютери й краде для цієї жінки та її оточення.

— Так. Буґі став новою людиною. Ну, може, не зовсім новою, бо багатьма сторонами він залишився тим самим злодієм і голодранцем. Одначе каже, що не вживає ніяких наркотиків і весь вільний час присвячує знайомству з новітніми технологіями. Він чимало всього знаходить у даркнеті й стверджує, що страшенно багатий.

— А ця жінка, про неї він щось розповідав?

— Ні, тут він був надзвичайно обережний. Висловлювався так туманно й шанобливо, що я на якийсь час засумнівався, чи вона, бува, не виплід його фантазії чи галюцинація. Та я все ж гадаю, що вона існує. Коли Буґі казав про неї, я відчував фізичний страх. Він заявив, що скоріше помре, ніж зрадить її, і показав мені російського патріаршого хрестика — її подарунок. Знаєш, такий хрест, що біля основи має скісну поперечку, тому один її кінець указує вгору, а другий — униз. Він розповів, що поперечка натякає на Євангеліє від Луки й двох розбійників, розіп’ятих разом з Ісусом. Один розбійник віритьу нього — і зійде на небо. А другий насміхається з нього — і впаде в пекло.

— І якщо ти її зрадиш, то на тебе чекає те саме.

— Якось так.

— Значить, вона вважає себе за Ісуса?

— Хрест у цій ситуації, очевидно, не має нічого спільного з християнством. Так хлопець хотів, мабуть, донести головну ідею.

— Вірність або муки пекла.

— Щось у цьому дусі.

— Але ти, Арвіде, сидиш тут і все мені розповідаєш.

— Я не мав вибору.

— Сподіваюся, тобі добре заплатили.

— Ну, так…

— А потім Балдерову технологію перепродали «Соліфону» і «Труґеймсу».

— Так, але я не розумію… коли думаю про це тепер…

— Чого ти не розумієш?

— Як ти дізналася про все?

— Ти зробив дурницю, Арвіде, коли послав мейла Екервалдові з «Соліфону», пам’ятаєш?

— Таж я не написав нічого, що свідчило б про те, що технологію продав саме я. Я був дуже обережний.

— Того, що ти сказав, мені досить, — відрубала Лісбет, устаючи.

Раптом хлопець зовсім занепав духом.

— Стривай, а що тепер буде зі мною? Ти ж мене не викажеш?

— Надія завжди є, — відповіла вона й швидкою впевненою ходою попрямувала в бік майдану Оденплан.

Коли Бубланський спускався сходами на Торсґатан, у нього задзвонив мобільний телефон. Це був професор Еделман. Ян намагався зв’язатися з ним відтоді, як довідався, що хлопчик — савант. За допомогою інтернету Бубланський з’ясував, що в Швеції є два авторитети в цьому питанні: професор Лена Ек з Лундського університету і Чарлз Еделман з Каролінського інституту. Але зв’язатися з ними не вдалося, тому він, облишивши цей намір, вирушив до Ганни Балдер. Тепер Чарлз Еделман телефонував йому сам, і голос його звучав тривожно. Науковець повідомив, що перебуває в Будапешті на конференції, присвяченій підвищеним можливостям пам’яті. Він щойно прибув туди і якраз побачив новину про вбивство на Сі-ен-ен.

— Інакше я, певна річ, відразу зв’язався б з вами, — сказав він.

— Що ви маєте на увазі?

— Професор Балдер телефонував мені вчора ввечері.

Від почутого Бубланський, звиклий реагувати на всі випадковості, аж підскочив.

— І чого він хотів? — запитав поліціант.

— Поговорити про свого сина і його талант.

— Ви були знайомі?

— Аж ніяк. Він зв’язався зі мною, бо хвилювався за свого хлопчика, і я був приголомшений його дзвінком.

— Чому?

— Бо то був Франс Балдер. Для нас, неврологів, він своєрідний авторитет. Ми зазвичай говоримо, що він, як і ми, хоче зрозуміти мозок. Відмінність полягає лише в тому, що Балдер хотів створити новий мозок і надалі його вдосконалювати.

— Я чув щось про це.

— Мені казали, що він досить потайний і важкий у спілкуванні чоловік. Іноді жартували, що він сам трохи схожий на машину. Суцільне втілення логіки. Однак зі мною він був неймовірно емоційний, і, якщо чесно, це мене просто вразило. От ніби… не знаю… ніби ви почули плач найкрутішого поліціанта. Пам’ятаю, я подумав: мабуть, щось сталося ще, крім того, про що ми розмовляли.

— Звучить дуже точно. Він таки зрозумів, що йому загрожує серйозна небезпека, — сказав Бубланський.

— Професор Балдер, щоправда, мав усі підстави хвилюватися. Його син, очевидно, малює чудово, і це справді незвично, як на такий вік, навіть для савантів. А надто поряд з математичним талантом.

— З математичним?

— Саме так. За словами Балдера, його син має й математичні здібності, і про це я міг би говорити довго.

— Чому?

— Річ у тому, що мене це, з одного боку, неймовірно здивувало, а з другого — мабуть, не дуже. Адже нам сьогодні відомо, що в савантів теж є спадковий фактор, а тут ми маємо батька, який став легендою завдяки своїм надзвичайно складним алгоритмам. Але разом з тим…

— Що?

— …у таких дітей мистецький і математичний таланти зазвичай не поєднуються.

— Життя тим і прекрасне, що час від часу підкидає нам сюрпризи, — промовив Бубланський.

— Ваша правда, комісаре… То чим я можу бути корисний?

Бубланський згадав усе, що відбулось у Салтшебадені, і подумав, що обережність не завадить.

— Можу тільки сказати, що нам негайно потрібна ваша допомога й експертні знання.

— Хлопчик став свідком вбивства, чи не так?

— Так.

— І ви хочете, щоб я спробував умовити його намалювати те, що він бачив?

— Я б волів це не коментувати.

Професор Еделман стояв у вестибюлі конференційного центру «Босколо» в Будапешті неподалік блискучого Дунаю. Місце скидалося на оперний театр, з чудовими високими стелями, старовинними банями й колонами. Еделман так нетерпляче чекав цього тижня з вечерями й доповідями, однак тепер збуджено проводив рукою по волоссю.

— Сам я, на жаль, не можу вам допомогти. Завтра в мене важлива доповідь, — сказав він Бубланському, і то була правда.

Еделман готувався до доповіді тижнями і мав намір зайти в полеміку з кількома провідними дослідниками пам’яті. Він порекомендував поліціантові свого молодого колегу — доцента Мартіна Волґерса. Але, скінчивши розмову й кинувши оком на Лену Ек, яка пробігала повз нього з сандвічем у руці, він почав каятися. І навіть позаздрив молодому Мартінові, якому ще не було й тридцяти п’яти років. Той завжди мав на фотографіях гарний вигляд і вже помалу здобував собі ім’я.

Звісно, Чарлз Еделман не зовсім розумів, що саме сталося. Комісар говорив загадками, боячись, либонь, що телефон прослуховують. Проте загальну картину уявити було неважко. Хлопчик дуже добре малює і став свідком убивства. Це могло означати тільки одне — і що довше Еделман думав про все, то більше жалкував. Важливих доповідей у його житті буде ще багато. А от брати участь у розслідуванні гучного вбивства — навряд чи йому знову випаде такий шанс. Хоч як Еделман дивився на завдання, що його отак нерозважливо передоручив Волгерсові, воно видавалося йому значно цікавішим, ніж конференція в Будапешті. Хтозна, може, це завдання навіть уславить його.

Еделман уже уявляв собі заголовок: «Відомий невролог допоміг поліції розкрити вбивство». Або ще краще: «Еделманові дослідження спричинили прорив у гонитві за вбивцею».

Як він міг бути таким дурнем, що відмовився? Учинив як йолоп. Він схопив мобільника й зателефонував Бубланському.

Ян Бубланський поклав трубку. Вони з Сонею Мудіґ припаркувалися неподалік Стокгольмської публічної бібліотеки і щойно перейшли вулицю. Погода знову стала жахливою, і в комісара мерзли руки.

— Він передумав? — спитала Мудіґ.

— Так. Він начхає на свою доповідь.

— Коли він зможе бути тут?

— Він дізнається. Найпізніше — завтра вранці.

Вони прямували до медичного центру «Одін», на Свеавеґен, щоб зустрітися з директором Торкелом Лінденом. Власне, на цій зустрічі треба було обговорити практичні обставини, пов’язані зі свідченнями Авґуста Балдера, — так у всякому раз гадав Бубланський. Хоча Торкел Лінден іще нічого не знав про справжню мету їхнього візиту. У телефонній розмові він був занадто категоричний, заявивши, що хлопчика не можна турбувати в жодному разі. Інстинктивно відчувши ворожість, Бубланський з дурного розуму теж розмовляв не дуже люб’язно. Такий початок нічого доброго не віщував.

Усупереч комісаровим сподіванням, Торкел Лінден виявився зовсім не таким великим та огрядним. Навпаки, він був на зріст не вищий за 150 сантиметрів, з чорним коротким, можливо, фарбованим, волоссям і стиснутими губами, що підкреслювали його сувору вдачу. На ньому були чорні джинси й чорна водолазка, а на шиї висів невеличкий хрестик. Зовні він скидався на священика, і ніхто не зміг би сумніватись у його ворожості.

У його очах світилася зарозумілість, і Бубланський відразу відчув своє єврейство — як це часто з ним було, коли він натрапляв на таку недоброзичливість. Погляд чоловіка, певно, виявляв і владу. Торкел Лінден хотів показати свою перевагу, бо ставив на перше місце здоров’я хлопчика, а не використання його в поліційному розслідуванні, і Бубланський не бачив іншої ради, як розпочати розмову щонайлюб’язнішим тоном.

— Радий познайомитися з вами, — сказав він.

— Невже? — кинув Торкел Лінден.

— О, звісно. Дуже мило з вашого боку, що ви погодилися прийняти нас так швидко. Ми б ніколи не стали нав’язуватися, якби не вважали, що справа термінова.

— Припускаю, що ви хочете якось допитати хлопчика.

— Не зовсім, — сказав Бубланський уже не так чемно. — Ми хотіли б… але спочатку я мушу наголосити, що ця розмова залишиться між нами. Це питання безпеки.

— Для нас конфіденційність — самоочевидна річ. Базіки тут не працюють, — сказав Торкел Лінден, немовби натякаючи на те, що в поліції вони є.

— Моя єдина турбота — безпека хлопчика, — різко сказав Бубланський.

— То це ваш пріоритет?

— Саме так, — ще суворіше промовив поліціант. — І тому я цілком серйозно кажу: не можна допустити, щоб бодай крихта з того, що я вам розповім, просочилась у світ, надто в електронних листах і телефонних розмовах. Ми можемо де-небудь усамітнитися?

Соні Мудіґ центр не дуже сподобався — мабуть, через плач. Десь поблизу весь час відчайдушно голосила маленька дівчинка. Вони сиділи в кімнаті, де тхнуло мийними засобами і трохи відгонило ще чимось — можливо, ладаном. На стіні висів хрест, а на підлозі лежав пошарпаний плюшевий ведмедик. Більше нічого особливого в обставі кімнати не було. Але й затишку в ній не відчувалося.

Зазвичай такий добродушний Бубланський тепер був на межі зриву, тож Соня взяла справу у свої руки й діловито розповіла про те, що сталося.

— Отож, як ми зрозуміли, — провадила вона, — ваш працівник, психолог Ейнар Форсберґ, сказав, що Авґустові не можна малювати.

— Це був його фаховий висновок, і я з ним згоден. Хлопчикові від цього робиться зле, — відповів Торкел Лінден.

— Ну, чи може він узагалі почуватися добре за таких обставин. Він бачив, як убили його батька.

— Але ж ми не хочемо погіршити його стан, правда ж?

— Певна річ. Та малюнок, що його не закінчив Авґуст, може спричинити прорив у розслідуванні, і тому, боюся, ми змушені наполягти. Звісно, ми забезпечимо присутність компетентного персоналу.

— А я кажу «ні».

Мудіґ не повірила своїм вухам.

— З усією повагою до вашої роботи, — непохитно правив своєї Торкел Лінден. — Тут, в «Одіні», ми допомагаємо дітям, які потрапили в тяжку ситуацію. Це наше завдання, наше покликання. Ми не прислуговуємо поліції, отак. І пишаємося цим. Доки діти перебувають тут, вони мають бути впевнені, що на чільне місце ми ставимо їхні інтереси.

Мудіґ поклала руку на коліно Бубланському, щоб завадити тому спалахнути гнівом.

— Ми можемо легко дістати судову постанову, — сказала вона. — Та нам не хотілось би йти таким шляхом.

— Розумно з вашого боку.

— Дозвольте мені вас про щось запитати, — вела далі Соня. — Невже ви з Ейнаром Форсберґом знаєте напевно, що краще для Авґуста чи, наприклад, для дівчинки, яка отам плаче? Може, нам усім, навпаки, треба виявляти наші думки? Ми з вами можемо розмовляти, й писати, і навіть зв’язуватися з адвокатами. Авґуст Балдер позбавлений таких засобів самовияву. Однак він уміє малювати і, здається, хоче нам щось сказати. Невже ми мусимо спиняти його? Хіба забороняти йому малювати не так негуманно, як не дозволяти висловлюватися іншим дітям? Чи не варто нам дозволити йому зобразити те, що мучить його найбільше?

— За нашими оцінками…

— Ні, — урвала його Соня. — Не кажіть про свої оцінки. Ми зв’язалися з чоловіком, що найкраще в нашій країні розбирається в цій проблематиці. Його звуть Чарлз Еделман, він професор неврології, і він уже їде сюди з Угорщини, щоб зустрітися з хлопчиком.

— Ми можемо, певна річ, його вислухати, — неохоче промовив Лінден.

— Не просто вислухати. Ми дозволимо йому вирішувати.

— Я обіцяю провести конструктивний діалог між експертами.

— Прекрасно. Що тепер робить Авґуст?

— Він спить. Його привезли до нас зовсім знесиленим.

Мудіґ зрозуміла, що наполягати на тому, щоб хлопчика розбудили, нема рації: на добре це не вийде.

— Тоді ми повернемося завтра вранці з професором Еделманом, і я сподіваюся, що зможемо спільними зусиллями владнати цю справу.

Розділ 16

Ґабрієлла Ґране затулила обличчя руками. Вона не спочивала вже сорок годин, і її роздирало глибоке почуття провини, яке через недосипання ставало чимраз більшим. Ґабрієлла, одначе, тяжко працювала весь день. З цього ранку вона стала частиною команди СЕПО — своєрідної тіньової групи, що розслідувала вбивство Франса Балдера. Офіційно вони мали розібратися з наслідками злочину для внутрішньої політики, хоча, певна річ, їх утаємничили в усі найдрібніші деталі.

Групу формально очолював її зверхник Мортен Нілсен, що не так давно повернувся додому зі США, провчившись рік у Мерілендському університеті. Він, безперечно, був розумний і начитаний, але дотримувався, на Ґабрієллин смак, напівправих поглядів. Одне слово, унікальний приклад високоосвіченого шведа, який від щирого серця підтримував у США республіканців і навіть виявляв певну симпатію до Руху чаювання.[32] Крім того, він пристрасно захоплювався історією війн і читав лекції у Військовій академії. Як на свій молодий вік (йому було лише тридцять дев’ять років), він мав, на думку багатьох, широкі міжнародні зв’язки.

Проте Мортенові частенько було важко боронити свою позицію, і групою фактично керував старший і самовпевненіший Раґнар Улофссон, який міг самим лише коротким сердитим зітханням або невдоволеною зморшкою над густими бровами змусити Мортена замовкнути. Присутність у групі інспектора кримінальної поліції Ларса Оке Ґранквіста життя Нілсенові не полегшувала.

Перш ніж перейти в СЕПО, Ларс був напівлегендарним слідчим комісії у справі вбивств Державної кримінальної поліції — принаймні через те, що міг, як стверджували колеги, перепити будь-кого й завдяки своєму шаленому шармові мав у кожному місті по коханці. Узагалі в такій команді було нелегко обстоювати свою позицію, і по обіді Ґабрієлла все менше привертала до себе увагу. Правда, не так через чоловіків та їхню чубанину, як через щораз глибше відчуття невпевненості.

Іноді їй здавалося, що тепер вона знає менше, ніж раніше. Вона, наприклад, усвідомила, що в давній справі про підозру в зломі комп’ютера вкрай бракувало доказів або й не було зовсім. Там, власне кажучи, був тільки висновок Стефана Молде з Радіотехнічного центру, але навіть той не мав цілковитої впевненості в результатах перевірки. На Ґабрієллину думку, у своєму аналізі він наговорив купу незв’язних доводів, а Франс Балдер, здавалось, покладався переважно на гакерку. Ім’я цієї жінки навіть не фігурувало в розслідуванні, проте Балдерів помічник Лінус Брандел змалював її в яскравих барвах. Цілком імовірно, що Балдер, їдучи до США, багато чого замовчав.

Наприклад, чи випадково він улаштувався на роботу в «Соліфон»?

Ґабрієлла мучилася від сумнівів і злилася на те, що не мала більшої допомоги з Форт-Міда. До Алони Касалес не достукаєшся, тож двері до АНБ знову зачинено. Та й сама Ґабрієлла не могла розповісти ніяких новин. Вона, як і Мортен з Ларсом, опинилася в тіні Раґнара Улофссона, що повсякчас діставав свіжу інформацію зі свого джерела у відділі тяжких злочинів, відразу ж передаючи її керівниці СЕПО Гелені Крафт.

Ґабрієллі це не подобалося, і вона безуспішно зауважувала, що така комунікація тільки збільшує ризик витоку інформації.

На її погляд, це могло призвести й до того, що група втратить самостійність. Замість шукати інформацію своїми каналами, вони по-рабському звірялися на відомості, що надходили з компанії Яна Бубланського.

— Ми наче ті дурисвіти на екзамені: замість думати своєю головою, чекаємо, доки нам прошепочуть відповіді, — заявила вона перед усією командою.

Та популярності їй це не додало.

Тепер вона сиділа в своєму кабінеті, твердо постановивши працювати самостійно й спробувати глянути на справу ширше. Може, це нічого й не дасть, але, з другого боку, і не нашкодить. Раптом вона почула в коридорі кроки — рішучий стукіт високих підборів, що його Ґабрієлла вже дуже добре вивчила. В її кабінет зайшла Гелена Крафт, у сірому піджаку від Армані, зі стягнутим у тугий вузол волоссям, і ласкаво глянула на неї. Були часи, коли Ґабрієллу ображав цей фаворитизм.

— Як твої справи? — запитала керівниця СЕПО. — Ще на ногах стоїш?

— Насилу.

— Після цієї розмови я маю намір відпустити тебе додому. Тобі слід виспатися. Нам потрібен аналітик з ясною головою.

— Звучить розумно.

— Знаєш, що казав Еріх Марія Ремарк?

— Що в окопах невесело, чи щось таке.

— Ха, ні! Що докори сумління завжди мучать не тих людей. Тим, хто справді завдає страждань, байдужісінько до всього. А тих, хто бореться за справедливість, гризуть муки совісті. Тобі немає чого соромитися, Ґабрієлло. Ти зробила все, що могла.

— Я в цьому не впевнена. Але все одно дякую.

— Ти чула про Балдерового сина?

— Побіжно, від Раґнара.

— Завтра о десятій ранку комісар Бубланський, інспекторка Мудіґ і професор Чарлз Еделман зустрічаються з хлопчиком у медичному центрі «Одін» на Свеавеґені. Вони спробують умовити його намалювати ще щось.

— Тоді схрещую пальці. Хоч мені й не подобається, що я про це знаю.

— Розслабся, залиш цю параною для мене. Про це знають лише ті, хто триматиме рот на замку.

— Сподіваюсь, ти не помиляєшся.

— Я хочу тобі дещо показати.

— Що саме?

— Фотографії хлопця, який гакнув Балдерову сигналізацію.

— Я їх уже бачила. Навіть детально вивчала.

— Упевнена? — запитала Гелена Крафт, простягаючи збільшену розмиту фотографію зап’ястя.

— І що тут?

— Глянь ще раз. Що ти бачиш?

Ґабрієлла подивилась і побачила дві речі: розкішний годинник, що його вона помітила раніше, і кілька ледь уловних рисок між рукавичкою й курткою, схожих на саморобне тату.

— Який контраст, — здивувалася вона й додала: — Дешеве тату й такий дорогий годинник.

— Ба більше, — сказала Гелена Крафт. — Це «Патек Філіпп» 1951 року, модель 2499, перша серія чи, може, друга.

— І що це значить?

— Це один з найкращих наручних годинників у світі. Такого годинника кілька років тому продали на аукціоні «Крістіс» у Женеві за два мільйони доларів з гаком.

— Жартуєш?

— Ні. І купив його не хтось, а Ян ван дер Ваал — адвокат з «Дакстоун і партнер». Для якогось клієнта.

— «Дакстоун і партнер»? Це те бюро, що представляє «Соліфон»?

— Саме так. Нам, зрозуміла річ, невідомо, чи на кадрах з камери спостереження саме той годинник, який продали в Женеві. І нам не вдалося дізнатися, хто був той клієнт. Але це початок, Ґабрієлло. Тепер ми маємо худорлявого типа, що скидається на наркомана й носить годинник найвищого класу. Це має звузити пошук.

— Бубланський про це знає?

— Це виявив його криміналіст Єркер Голмберґ. Однак мені треба, щоб ти зі своїм аналітичним розумом розкрутила це далі. Іди додому, трохи поспи, а завтра зранку берися до справи.

Чоловік, що йменував себе Яном Голцером, сидів у своїй квартирі на Геґберґсґатані в Гельсінкі неподалік Еспланади та переглядав фотоальбом зі знімками дочки Ольги, якій сьогодні минув двадцять другий рік. Вона вчилася на лікаря в польському Ґданську.

Ольга була висока, темноволоса й енергійна. Усе найкраще в його житті, як він зазвичай казав. Не тільки тому, що це гарно звучало і створювало йому образ відповідального батька. Йому хотілося в це вірити. Але все вже, мабуть, давно було не так. Ольга почала здогадуватися, що він насправді робить.

— Ти захищаєш злих людей? — якось запитала вона, а тоді з маніакальною рішучістю взялася до того, що називала турботою про «слабких та знедолених».

На Янову думку, то було просто лівацьке божевілля, яке анітрохи не відповідало Ольжиному характерові. Він розглядав це лише як спосіб утвердити свою незалежність. Попри розмови про жебраків та хворих, він уважав, що дочка, як і перше, схожа на нього. Колись Ольга була великонадійною бігункою на сто метрів. М’язиста й запальна, на зріст 186 сантиметрів, вона раніше дуже любила дивитися бойовики і слухати його спогади про війну в Чечні. У школі всі знали, що з нею краще не сваритися. Вона давала відсіч, наче справжній боєць. Ольга аж ніяк не була створена для служіння хворим та дегенератам.

Проте вона стверджувала, що хоче працювати на організацію «Лікарі без кордонів» або вирушити в Калькутту, мов якась мати Тереза. Голцер не міг цього терпіти. Світ, на його погляд, належить сильним. Але він любив дочку, хоч що та час від часу заявляла. Завтра вона вперше за півроку приїде на кілька днів додому, і він урочисто заприсягся, що цього разу буде чуйнішим і не просторікуватиме про Сталіна, великих вождів і про все їй ненависне.

Навпаки, він спробує знову зблизитися з нею. Голцер був переконаний, що він їй дуже потрібен, і ні на мить не сумнівався, що вона йому теж. Була восьма година вечора, і Ян пішов на кухню, вичавив сік з трьох апельсинів і налив у склянку горілки «Смирнов». Це вже втретє за день він зробив собі «викрутку». Іноді, закінчивши роботу, він випивав їх по шість-сім штук і сьогодні, можливо, вчинить так само. Голцер почувався втомленим і пригніченим відповідальністю, що лягла на його плечі. Йому конче треба розслабитися. Кілька хвилин він постояв з питвом у руці, мріючи про зовсім інше життя. Але чоловік, що йменував себе Яном Голцером, надто замарився.

Його безтурботність розвіялася, коли на захищений мобільний телефон подзвонив Юрій Богданов. Спочатку Ян сподівався, що Юрій просто хоче виговоритися, звільнитися від хвилювання, яке неминуче находило на нього після кожного завдання. Одначе колега мав до нього цілком конкретну справу, до того ж голос його видавався геть розгубленим.

— Я розмовляв з Т., — сказав він.

Яна охопили змішані почуття — найбільше, мабуть, ревнощі. Чому Кіра зателефонувала Юрієві, а не йому? Хоч Богданов і добував величезні гроші, дістаючи в нагороду розкішні подарунки й чималенькі суми, проте Ян усе ж був переконаний, що Юрі він ближчий. Тим часом Голцерові в душу закралася тривога. Невже щось пішло не так?

— Якісь проблеми? — спитав він.

— Роботу не закінчено.

— Ти де?

— У місті.

— Тоді приходь сюди й поясни, що ти, в біса, маєш на увазі.

— Я замовив столик у «Постресі».

— Я не маю сили на шикарні ресторани. Тягни свій зад сюди.

— Я голодний.

— Я тобі щось підсмажу.

— Звучить непогано. У нас попереду довга ніч.

Янові Голцеру не хотілося ніякої нової довгої ночі. А ще менше йому хотілося казати дочці, що завтра його не буде вдома.

Та вибору він не мав. Ян знав це так само твердо, як те, що дуже любить Ольгу. Проте й Юрі відмовляти не можна.

Вона мала над ним незриму владу, і хоч як Голцер намагався триматись перед нею з достатньою гідністю, йому це ніколи не вдавалося. Вона обертала його на маленького хлопчиська, і часто він аж зі шкури ліз, щоб побачити на її вустах усмішку чи, ще краще, вловити в її очах іскорки спокуси.

Кіра була приголомшливо вродлива й уміла користуватися з цього краще за всіх інших хорошуль. Її ніхто не міг перевершити, коли йшлося про владні ігри, бо вона добре знала всі способи досягати бажаного. Жінка могла бути то слабкою й беззахисною, то непохитною, крутою й холодною, наче лід, то часом просто злостивою. Ніхто, крім неї, не вмів так пробуджувати в Янові садиста.

Мабуть, її не можна було назвати інтелектуальною в звичайному розумінні цього слова, і багато хто наголошував на цьому, намагаючись спустити її на землю. Однак ті самі люди, стоячи перед нею, почувалися дурнями. Кіра маніпулювала ними, як хотіла, і навіть найміцніших чоловіків могла примусити червоніти й гиготіти, мов школярів.

О дев’ятій годині ранку Юрій сидів поряд з Яном, поїдаючи баранячу відбивну, підсмажену спеціально для нього. Дивно, але за столом манери Богданова були майже прийнятні — очевидно, це теж Кірина заслуга. Богданов багато в чому ставав цивілізованою людиною, та, певна річ, не до кінця. Хоч як він намагався дерти носа, йому так і не вдалося цілком відпекатися від звичок злодюжки й наркомана. Він давно позбувся наркотичної залежності й став дипломованим комп’ютерним інженером, проте в ньому ще й досі відчувався вплив вуличного життя.

— Де твій моднячий годинник? — спитав Голцер. — Ти що, впав у неласку?

— Ми обидва в неласці.

— Усе так погано?

— Може, й ні.

— Ти сказав, що роботу не закінчено.

— Так, річ у хлопчикові.

— У якому хлопчикові? — вичавив із себе Ян, ніби не розуміючи, про що йдеться.

— У тому, якого ти так шляхетно помилував.

— А що з ним? Він розумово відсталий, ти ж сам знаєш.

— Можливо, але він уміє малювати.

— Що значить — уміє малювати?

— Він савант.

— Хто?

— Тобі не завадило б читати щось іще, крім своїх дурних військових журналів.

— Ти про що?

— Савант — це аутист або людина з якимось іншим відхилом, наділена особливим талантом. Цей хлопчисько, можливо, не вміє говорити чи розумно мислити, але має, судячи з усього, фотографічну пам’ять. Комісар Бубланський гадає, що малий зможе з математичною точністю намалювати твоє обличчя. Потім поліція запустить малюнок у програму розпізнавання осіб, і тоді тобі кінець! Ти ж точно є в картотеках Інтерполу, чи не так?

— Так, але Кіра ж не вважає…

— Саме так вона і вважає. Ми мусимо прибрати хлопця.

На Яна накотилася хвиля обурення й розгубленості. Він знову побачив перед собою порожній скляний погляд із двоспального ліжка, який його так неприємно вразив.

— Чорта з два! — вигукнув він, не вірячи жодному Юрієвому слову.

— Я знаю, що ти маєш проблеми з дітьми. Мені це теж не подобається. Та, боюся, ми вже не відкрутимося. Крім того, тобі слід бути вдячним. Адже Кіра з такою ж легкістю могла продати й тебе.

— Ну, це так…

— От і добре! У мене в кишені квитки на літак. Ми відлітаємо в Арланду першим рейсом о шостій тридцять, а потім поїдемо в якийсь медичний центр «Одін», на Свеавеґен.

— То хлопчик тепер у клініці?

— Так, і тому нам треба дещо спланувати. Зараз доїм і почнемо.

Чоловік, який іменував себе Яном Голцером, заплющив очі, намагаючись вигадати, що сказати Ользі.

Лісбет Саландер прокинулась о п’ятій годині ранку й удерлась у суперкомп’ютер Технологічного інституту Нью-Джерсі, створений на грант Національного наукового фонду. Для цього їй знадобилась уся математична підтримка, яку тільки можна було знайти. Вона зайшла у власну програму для факторизації цілих чисел за допомогою еліптичних кривих.

Лісбет почала розшифровувати файл, що його стягла в АНБ, та, хоч як намагалася, нічого в неї не виходило. А втім, на інше вона й не сподівалася. Тут був хитромудрий шифр RSA з двома ключами, відкритим і закритим, названий так на честь його розробників (Rivest, Shamir, Adleman)[33] і створений на основі Ойлерової функції та малої теореми Ферма, але передусім на тому невигадливому факті, що два великі прості числа легко перемножити.

Калькулятор, певна річ, може дати відповідь в одну мить. Проте йти в зворотному напрямку, тобто на підставі відповіді дізнатись, які прості числа були використані, майже неможливо. Комп’ютери поки що не надто добре факторизують цілі числа, і Лісбет уже не раз лаялася з цієї причини. І не тільки вона, а й спецслужби всього світу.

За найефективніший алгоритм розв’язання згаданої проблеми зазвичай уважають загальний метод решета числового поля. Однак Лісбет уже близько року була впевнена, що нема нічого кращого за метод еліптичних кривих. Тому довгими ночами вона писала власну програму для факторизації. Але тепер, о такій ранній порі, Лісбет зрозуміла: щоб мати бодай шанс на удачу, програму треба вдосконалити. Пропрацювавши три години, вона зробила перерву, пішла на кухню, випила апельсинового соку просто з пакета і з’їла два пиріжки, розігріті в мікрохвилівці. Потім повернулася до стола й залізла в комп’ютер Мікаела Блумквіста, щоб перевірити, чи не відкопав він чогось новенького. Журналіст поставив їй ще два запитання, і вона відразу зрозуміла: він усе ж таки не безнадійний.

«Хто з помічників зрадив Франса Балдера?» — написав Мікаел, наче влучив у самісіньке око.

Проте Лісбет не відповіла. Зовсім не тому, що її хвилювала доля Арвіда Вранґе. Просто вона просунулася далі й зрозуміла, хто той наркоман із запалими очима, з яким спілкувався Вранґе. Чоловік називав себе Буґі, а Трійця з «Республіки гакерів» згадав, що кілька років тому на деяких гакерських сайтах хтось фігурував з таким ім’ям. Правда, це ще нічого не значило.

Буґі — аж ніяк не найоригінальніший нік. Однак Лісбет знайшла й прочитала його репліки, і в неї виникло відчуття, що, можливо, вона викрила його, надто коли Буґі необачно повідомив, що він комп’ютерний інженер з Московського університету.

Лісбет не змогла дізнатися ані року випуску, ані якоїсь іншої дати, але вона роздобула кілька деталей: Буґі шаленів від хороших годинників і старих французьких фільмів сімдесятих років про джентльмена-грабіжника Арсена Люпена, дарма що фільми не належали до його покоління.

Тоді Лісбет на всіх можливих сайтах запитала в колишніх і нинішніх студентів Московського університету, чи не знає хто худого колишнього наркомана з запалими очима, вуличного хлопця й майстерного злодія, який любить фільми про Арсена Люпена. Незабаром вона дістала відповідь.

«Це схоже на Юрія Богданова», — написала дівчина, що назвалася Галиною.

За словами Галини, Богданов був університетською легендою. Не тільки тому, що зламував комп’ютери викладачів і мав на кожного з них компромат. Він повсякчас ішов у заклад, питаючи людей: «Поставиш сто рублів на те, що я не зможу влізти он у той будинок?»

Ті, хто не знав його, думали, що це легкі гроші. Та Юрій міг відімкнути всі двері. А коли в нього з якихось причин це не виходило, то забирався по фасадах і стінах. Він був відомий своєю відчайдушністю і злістю. Казали, що одного разу Богданов до смерті забив ногами собаку, який заважав йому працювати. Він раз по раз обкрадав людей, часто-густо просто спересердя. Галина думала, що він клептоман. Але водночас його вважали за геніального гакера й талановитого аналітика. Коли він закінчив університет, перед ним відкрився весь світ. Одначе влаштовуватися на звичайну роботу він не схотів. Казав, що бажає йти своєю дорогою. І Лісбет, певна річ, не знадобилося багато часу, щоб дізнатися, що саме він знайшов собі після університету, за офіційною версією.

Як з’ясувалось, Юрієві Богданову тепер тридцять чотири роки. Він покинув Росію й нині живе в Берліні на Будапештерштрасе, 8, неподалік ресторану для гурманів «Гугос». Має власну компанію білих гакерів «Ауткаст сек’юриті» з сімома працівниками й річним оборотом двадцять два мільйони євро. У тому, що його прикриває компанія, покликана захищати промислові групи від таких осіб, як він сам, прозирала легка іронія. Хоча, можливо, і логіка теж була. Юрій закінчив університет 2009 року, і відтоді його жодного разу не судили ні за які злочини. Мережа його контактів була велика. У правлінні його компанії значився, зокрема, Іван Грибанов — депутат російської держдуми й великий акціонер нафтової компанії Газпром. Проте нічого іншого, що могло б повести далі, Лісбет не виявила.

Друге Блумквістове питання було таке: «Медичний центр „Одін“ на Свеавеґені: там безпечно? (Зітри це, щойно прочитаєш.)»

Мікаел не пояснив, чому цікавиться тим центром. Але Лісбет знала, що він не з тих, хто розкидається питаннями. Не має Блумквіст звички й щось приховувати.

Якщо він говорить загадками, на те є причини, і раз він написав тут-таки стерти це повідомлення, то, виходить, інформація секретна. Цілком очевидно, що в цьому медичному центрі є щось важливе. Лісбет швидко дізналася, що на нього надходило багато скарг. Про дітей у центрі забували або просто їх ігнорували, і ті не раз наражалися на небезпеку. «Одін» належить особисто директору Торкелові Ліндену та його компанії «Подбай про мене», і, якщо вірити колишнім працівникам, його слово там закон. Нічого надмірного для центру зроду ніхто не купував, тож показники рентабельності там завжди високі.

Торкел Лінден, колишній відомий гімнаст і, між іншим, чемпіон Швеції у вправах на перекладині, тепер пристрасно захоплювався полюванням і був парафіянином церкви «Христові друзі», що вела непримиренну боротьбу з гомосексуалізмом. Лісбет зайшла на сайти Шведської асоціації мисливців і церкви «Христові друзі» й перевірила, чи не влаштовують вони якихось цікавих заходів. Потім вона надіслала Торкелові Ліндену два фальшиві, але дуже люб’язні мейли. Скидалося на те, що вони надійшли від цих організацій. У листах були файли PDF з вірусом-шпигуном, що автоматично запустився б, якби Торкел натиснув на повідомлення.

О восьмій двадцять три вона вже потрапила на його сервер і відразу почала зосереджено працювати, зміцнившись у своїх підозрах. Напередодні в клініку доправили Авґуста Балдера. У журналі реєстрації трагічних обставин, за яких дітей приймали в центр, можна було прочитати:

Під цим, явно трохи пізніше, дописали таке:

Ще нижче була приписка:

Лісбет швидко перевірила, хто такий професор Еделман, і, довідавшись, що той спеціалізується на синдромі саванта, відразу зрозуміла, що відбувається. Очевидно, ідеться про якусь форму свідчень, що мають з’явитися на папері. А то з якого б дива Бубланський і Соня Мудіґ почали цікавитися малюнками хлопчика й чого б то Мікаел Блумквіст виявляв таку надмірну осторогу?

У жодному разі не можна допустити витоку інформації. Злочинець не повинен дізнатися, що хлопчик, можливо, зуміє його намалювати. Тому Лісбет надумала перевірити, чи обережний Торкел Лінден у своїй кореспонденції. На щастя, все йшло добре. Про хлопчикові малюнки він не згадував. З другого боку, о двадцять третій десять Лінденові надійшов мейл від Чарлза Еделмана з копією Соні Мудіґ і Янові Бубланському. Лист, певно, був причиною зміни місця зустрічі. Еделман написав:

«Чорта пухлого ти чув!» — подумала Лісбет і стала читати далі:

О сьомій нуль одна і о сьомій чотирнадцять відповідно Ян Бубланський і Соня Мудіґ відповіли на цього листа. Вони написали, що покладаються на досвід і знання Еделмана й пристають на його раду. Торкел Лінден тільки тепер, о сьомій п’ятдесят сім, підтвердив, що стоятиме з хлопчиком біля входу на Свеавеґені й чекатиме на Чарлза Еделмана. Лісбет Саландер трохи попосиділа в задумі, а потім пішла на кухню і, глянувши на Слуссен і затоку Риддарф’єрден, витягла з комори кілька старих сухарів. «Значить, місце зустрічі змінили», — думала вона.

Замість того щоб малювати в медичному центрі, хлопчика відвезуть додому до матері. Присутність матері справляє позитивний вплив, як написав Еделман. Щось у цьому реченні Саландер не подобалося. Воно видавалося їй трохи старомодним. Та й початок був не кращий: «Річ у тім, що в літературі зазвичай уважають…» Звучить занадто пишномовно. Щоправда, багато науковців справді пишуть абияк, і професорова манера висловлюватися їй невідома, але невже провідний невролог світу спирався б на те, що вважають у літературі? Чи не має він бути самовпевненішим?

Лісбет сіла за комп’ютер і переглянула в інтернеті кілька Еделманових статей. Вона знайшла нотки зверхності навіть у ділових фрагментах, одначе жодної мовної недолугості чи психологічної наївності не виявила. Чоловік, навпаки, писав досить твердо. Повернувшись до листів, Лісбет перевірила сервер SMTP, з якого їх надіслали, і аж здригнулася. Сервер звався «Бірдіно» і був їй незнайомий. Лісбет послала на нього кілька команд, щоб з’ясувати, що це таке, і за мить усе прояснилося. Сервер вихідної пошти працював за принципом відкритого транслятора, а отже, користувач міг надсилати повідомлення з будь-якої адреси.

Іншими словами, лист від Еделмана був підробкою, а копії Бубланському й Мудіґ не більш ніж димовою завісою. Ці повідомлення були заблоковані й не надсилалися, тому Лісбет, навіть нікуди не заглядаючи, вже знала: відповідь поліціантів і згода змінити план — теж блеф. Це означало не тільки, що хтось видавав себе за Еделмана. Тут точно був витік інформації, і хтось дуже хотів, щоб хлопчика вивели на Свеавеґен.

Хтось хотів, щоб Авґуст опинився на вулиці, беззахисний, для того щоб… що? Викрасти його чи позбутися? Саландер подивилася на годинника — за п’ять хвилин дев’ята. Уже через двадцять хвилин Торкел Лінден і Авґуст Балдер вийдуть надвір і чекатимуть когось, хто видає себе за професора Чарлза Еделмана і навряд чи має добрі наміри.

Що ж їй робити? Зателефонувати в поліцію? Цього Лісбет не любила, особливо якщо був ризик витоку інформації. Натомість вона зайшла на сайт центру «Одін» й відшукала там телефонний номер Торкела Ліндена. Проте додзвонилася тільки до диспетчера: Лінден був на нараді. Тоді Лісбет знайшла номер його мобільника й зателефонувала туди, але натрапила на голосову пошту. Гучно вилаявшись, вона написала йому есемеску й мейла про те, щоб він ні за яких обставин не виходив з хлопчиком на вулицю. Підписалася вона як Оса, бо нічого кращого вигадати не змогла.

Потім Лісбет накинула шкіряну куртку й вийшла на вулицю. Однак відразу повернулася назад у квартиру, засунула в чорну спортивну сумку комп’ютер із зашифрованим файлом, свій пістолет «Беретту 92» і знову вибігла надвір. Вона задумалася, чи не варто їй узяти в гаражі власну запилюжену машину — кабріолет «БМВ М6», але все ж таки вирішила, що краще викликати таксі. Невдовзі, правда, вона про це пошкодувала. Таксі затримувалось, а коли приїхало, то стало зрозуміло, що години інтенсивного руху на дорогах ще не минули.

Транспорт посувався слимаковим ходом, а на Центральному мосту взагалі всі стояли. Може, аварія? Усе тяглося повільно. Усе, крім часу, що буквально летів. Годинник показував дев’яту нуль п’ять, дев’яту десять… Часу майже зовсім не лишалось, а найгірше те, що вже могло бути запізно. Найпевніше, Лінден з хлопчиком вийшли на Свеавеґен завчасно, і вбивця, чи хто там мав бути, вже встиг напасти на них.

Дівчина ще раз зателефонувала Лінденові. Почулися гудки, проте ніхто не відповів. Вона знову вилаялася, подумавши про Мікаела Блумквіста. Вона не розмовляла з ним цілу вічність. Але тепер набрала номер. Він відповів роздратованим голосом і, лише коли зрозумів, що це вона, радісно вигукнув:

— Лісбет, це ти?

— Замовкни і слухай, — сказала вона.

Блумквіст стояв в офісі «Міленіуму» на Ґетґатані в препаскудному настрої, і річ була не тільки в тому, що він погано спав. Хмизу до вогню підкинуло ще й Те-те. Завжди серйозна й порядна агенція новин розповсюдила статтю, де йшлося про те, ніби Мікаел Блумквіст саботує розслідування вбивства, приховуючи основну інформацію, яку має намір спершу опублікувати в «Міленіумі».

Блумквістова мета — урятувати журнал від фінансової катастрофи й відновити власну «зіпсовану репутацію». Те, що статтю готують, Мікаел знав. Напередодні ввечері він мав довгу розмову з автором статті Гаралдом Валліном. Однак навіть уявити собі не міг, що результат буде таким руйнівним.

А проте Гаралдові Валліну лише з ідіотських натяків і необгрунтованих звинувачень удалося скомпонувати щось таке, що звучало майже об’єктивно й правдиво. Хлопець, без сумніву, мав хороші джерела як у «Сернері», так і в поліції. Правду кажучи, заголовок «Прокурор критикує Блумквіста» був трохи невиразний, та й зміст самої статті лишав Мікаелові місце для захисту. Але будь-хто з його ворогів добре знав логіку ЗМІ: якщо агенція новин, ще й надзвичайно поважна та серйозна, публікує таку статтю, то всім іншим це не просто дає законне право долучитись — усі можуть навіть посилити свої позиції. Цілком зрозуміло, чому, прокинувшись і побачивши в інтернеті такі заголовки, як «Блумквіст саботує розслідування вбивства» і «Блумквіст намагається врятувати журнал. Убивця на свободі», він почувався роздратованим.

Друкованим ЗМІ, одначе, вистачило прихильності, щоб написати заголовки в лапках. Проте загальне враження було таке, що ранкову каву подали з новою правдою. Публіцист на ім’я Густав Лінд, що стверджував, наче він уже ситий усім цим лицемірством по самісіньку зав’язку, почав свою статтю так: «Мікаел Блумквіст, який завжди ставив себе трохи вище за інших, виявився найбільшим циніком з усіх нас».

— Сподіватимемося, що вони не почнуть розмахувати юридичними примусовими заходами, — зауважив дизайнер і співвласник журналу Крістер Малм, який стояв поруч з Мікаелом і нервово жував жуйку.

— Сподіватимемося, що вони не викличуть сюди морпіхів, — відповів Блумквіст.

— Що?

— Я намагаюся жартувати.

— А, ну, так. Але мені не подобається твій настрій, — сказав Крістер.

— Він нікому не подобається. Проте єдине, що ми можемо зробити, — це зціпити зуби й працювати, як уміємо.

— У тебе дзижчить телефон.

— Він весь час дзижчить.

— Чи не розумніше відповісти, щоб вони не приписали тобі ще чогось гіршого?

— Так, так, — пробурмотів Мікаел і відповів не дуже люб’язно.

Дзвонила якась дівчина. Голос видався йому знайомим. А що він чекав зовсім іншого, то спочатку не міг зрозуміти, хто вона така.

— Хто це? — спитав він.

— Саландер, — відповів голос, і тоді Мікаел широко усміхнувся.

— Лісбет, це ти?

— Замовкни і слухай, — сказала вона.

І він підкорився.

Затор розсмоктався, і Саландер з водієм таксі, молодим хлопцем на ім’я Ахмед, що бачив війну в Іраку зблизька й утратив під час теракту матір і двох братів, дісталися до Свеавеґену, проїхавши повз розташовану ліворуч Стокгольмську концертну залу. Лісбет не хотіла просто пасивно сидіти в машині, тому послала ще одну есемеску Лінденові й спробувала додзвонитися до когось із персоналу «Одіна», хто міг би вибігти й попередити його. Відповіді не було. Голосно вилаявшись, вона поклалася на те, що в Мікаела вийде краще.

— Кудись спізнюєтеся? — запитав з переднього сидіння Ахмед.

— Так, — відповіла Лісбет.

Тоді водій проїхав на червоне світло, чим змусив Саландер на мить усміхнутися.

Після цього вона цілком зосередилася на дорозі. Попереду ліворуч видніли Стокгольмська школа економіки й міська бібліотека. Дівчина почала стежити за номерами будинків праворуч, аж поки помітила потрібну адресу. На щастя, на тротуарі ніхто мертвий не лежав. Лісбет дістала кількасот крон і простягла їх Ахмедові. Був звичайний понурий листопадовий день, народ біг на роботу. Але стривайте… Вона скинула оком на низький мур у зелених плямах на протилежному боці вулиці.

Там стояв статурний чоловік у шапці й темних окулярах, уперши зосереджений погляд у двері на Свеавеґені. У його поставі вгадувалося щось особливе: правої руки не видно, та вона явно була напружена й готова до дій. Лісбет знову зиркнула на двері і, хоч, як і раніше, перебувала до них під кутом, помітила, що вони ворухнулися.

Відчинялися вони досить повільно, ніби той, хто мав намір вийти звідти, вагався чи йому просто було тяжко. Лісбет раптом гукнула Ахмедові, щоб той зупинився. Вона вистрибнула з машини на ходу приблизно тієї самої миті, коли чоловік на протилежному боці вулиці підніс праву руку й націлив пістолет з оптичним прицілом на двері, що от-от мали відчинитися.

Розділ 17

Чоловікові, який іменував себе Яном Голцером, це все не подобалося. Місце відкрите, ще й час непідхожий. На вулиці велелюдно, і хоч він, як тільки міг, замаскувався, його однаково дратували денне світло й люди, що прогулювалися парком позаду нього. До того ж він більше, ніж будь-коли, відчував нехіть до вбивства дітей.

Зрештою, як вийшло, так вийшло, і десь у душі Янові доводилося визнавати, що він сам винен у цій ситуації.

Він недооцінив хлопчика й тепер виправить помилку. Не слід видавати бажане за дійсне чи скорятися власному страхові. Він зосередиться на завданні, зробиться справжнім професіоналом, яким був завжди, і головне — не думатиме ані про Ольгу, ані про той скляний погляд, що свердлив його в Балдеровій спальні.

Йому треба сфокусуватися на дверях через дорогу й на пістолеті «Ремінгтон», схованому під вітрівкою. Але чому нічого не відбувається? У роті пересохло. Дув сильний вітер. Обабіч дороги на бруківці й тротуарах лежав сніг, кругом поспішали у справах люди. Ще міцніше стиснувши пістолет, він глянув на годинника.

Була дев’ята шістнадцять, стала дев’ята сімнадцять. Та з дверей навпроти й досі ніхто не вийшов. Невже щось не так? Ян не мав інших гарантій, крім Юрієвих слів, проте їх зазвичай було досить. Богданов майстерно розбирається в комп’ютерах. Учора ввечері він сидів, поринувши в роботу, і надсилав фальшиві електронні листи, радячись зі своїми друзями в Швеції в мовних питаннях. А Ян дбав про все інше: вивчав фотографії місця, вибирав зброю і планував утечу звідти автівкою, що її заорендував для них Денніс Вілтон з мотоклубу «Свавелше» під фальшивим іменем; тепер вона стояла за кілька кварталів звідси з Юрієм за кермом, ладна рушити будь-якої миті.

Зненацька за плечима Ян відчув рух і здригнувся. Одначе то лише двоє молодиків проходили дуже близько від нього. Узагалі здавалося, ніби народу довкола стає дедалі більше, і його це нервувало. Десь далеко загавкав собака, чимось пахло — мабуть, смаженою їжею з «Мак-Доналдсу». І ось… нарешті… за склом вхідних дверей на другому боці вулиці з’явився невисокий чоловік у сірому пальті, а біля нього — хлопчик у червоному пуховику з копицею волосся на голові. Ян, як завжди, перехрестився лівою рукою й поклав указівного пальця на гачок пістолета. Але що трапилося?

Двері не відчинилися. Чоловік за склом нерішуче глянув на свій телефон. «Ну ж бо, — думав Ян, — відчиняй!» І двері таки повільно відчинилися. Чоловік із хлопчиком вийшли на вулицю, і Ян, піднявши пістолет і зафіксувавши в оптичному прицілі обличчя дитини, знову побачив ті скляні очі. Несподівано він відчув шалений наплив люті — і йому справді закортіло вбити малого, назавжди загасивши той страхітливий погляд. Та враз дещо сталося.

Невідь-звідки вихопилася молода жінка й кинулася до хлопчика. Ян вистрілив — і влучив. Принаймні кудись. Потім вистрілив ще раз і ще, але хлопчик з жінкою блискавично перекотилися за машину. Ян Голцер, затамувавши подих і озирнувшись навсібіч, як спецпризначенець на завданні, кинувся через вулицю.

Зазнавати ще однієї невдачі він не бажав.

Торкел Лінден не надто ладнав зі своїм телефоном. На відміну від своєї дружини Саґи, що на кожний телефонний дзвінок аж підстрибувала з радості, сподіваючись звістки про нову роботу чи якоїсь цікавої пропозиції, він, уловивши знайомий сигнал мобільного, відчував тільки дискомфорт.

Усе через численні скарги на нього особисто й на його медичний центр. Заклад раз у раз ганили, і Торкелові це видавалося цілком природним, адже «Одін» був кризовий центр, куди часто-густо зверталися підігріті емоціями люди. А втім, десь глибоко в душі він знав, що ті скарги небезпідставні. Либонь, він занадто скоротив витрати. Іноді Торкел просто тікав від усього, вирушаючи в ліс і даючи змогу іншим розібратися з проблемами. Щоправда, подеколи його й хвалили, як от нещодавно сам професор Еделман.

Спочатку Торкел сердився на професора: йому не подобалось, коли сторонні втручаються в його діяльність. Але після похвали наприкінці листа заспокоївся. Хтозна, може, йому вдасться вмовити професора підтримати ідею залишити хлопчика в «Одіні» ще на якийсь час. Це б додало його життю маленької іскри, хоча він до пуття не міг зрозуміти чому. Зазвичай він тримався щонайдалі від дітей.

Проте в Авґустові Балдері була якась загадка, що вабила Торкела, і він з першої секунди розгнівався на поліціантів та їхні вимоги. Йому хотілося держати Авґуста при собі й, може, трохи пройнятися його таємничістю чи бодай розгадати, що за нескінченні ряди цифр той написав на дитячому журналі в ігровій кімнаті. Однак це було нелегко. Хлопчик, здавалось, уникав усіх форм контакту, а тепер ще й відмовлявся виходити надвір. Він був безнадійно впертий, і Торкелові довелося буквально тягти його за лікоть.

— Ну, гайда, ходімо, — жебонів він.

Потім задзижчав його мобільник. Хтось вирішив його дістати.

Торкел не відповів. Певно, якась дрібниця, ще одна безглузда скарга. Але біля самих дверей він таки глянув на екран. Надійшло кілька есемесок з невизначеного номера, і в них було щось дивне, якийсь насміх чи жарт: йому, мовляв, нізащо не можна виходити на вулицю.

Аж тут Авґуст, здавалося, намірився втекти. Торкел міцно вхопив його за руку, відчинив двері й виштовхав хлопчика надвір. Спочатку все було нормально. Люди проходили повз них, наче ніде нічого, і Лінден знову замислився над повідомленнями, та, перш ніж він устиг закінчити думку, чиясь постать вибігла зліва й кинулась на Авґуста. Тієї ж миті почувся постріл.

Торкел, без сумніву, був у небезпеці. Боязко глянувши на другий бік вулиці, він побачив високого кремезного чоловіка, який біг через Свеавеґен просто на нього. Що то, в біса, в його руці? Невже пістолет?

Зовсім забувши про Авґуста, Торкел спробував знову зайти у двері та на якусь хвильку навіть відчув, що йому це вдалося. Але до захистку Лінден так і не дістався.

Лісбет зреагувала інстинктивно, кинувшись до хлопчика, щоб його захистити. Вона сильно забилась, упавши на тротуар, принаймні їй так подумалося. Плече і груди протяв страшний біль. Проте оцінити ситуацію Саландер не встигла. Вона потягла хлопчика до себе, сховавшись із ним за машиною. Там вони, важко дихаючи, й лежали, поки в них хтось стріляв. Потім настала бентежна тиша, і коли Лісбет визирнула з-під машини, то побачила могутні ноги нападника, який чимдуж біг через дорогу. У її голові промайнула гадка: може, варто дістати з сумки «Беретту» й почати відстрілюватися. Та вона швидко зміркувала, що на це нема часу. Зате…

Обіч них буквально проповзав великий автомобіль «Вольво», і Лісбет, ставши на рівні ноги, схопила хлопчика й метнулася до машини. Вона відчинила задні дверцята й разом з Авґустом завалилась усередину.

— Їдь! — заверещала вона, побачивши на задньому сидінні струмочки крові.

Двадцятидворічний Якоб Чарро був гордий власник машини «Вольво ХС60», купленої в кредит за батьковою порукою. Він їхав в Уппсалу, щоб пообідати зі своїми двоюрідними братами, дядьком і тіткою, нетерпляче чекаючи на майбутню зустріч. Йому страх як кортіло розповісти їм, що він потрапив до складу команди футбольного клубу «Сіріанска» і гратиме в найвищому дивізіоні країни.

З радіоприймача линула пісня Авічі «Wake me up»,[34] і, проїжджаючи повз концертну залу та школу економіки, Якоб вистукував пальцями по керму. Тим часом попереду на вулиці щось відбувалося. Люди розбігались урізнобіч. Якийсь чоловік кричав, і машини рухалися хаотично, тож Якоб зменшив швидкість. Якщо тут сталась аварія, він міг би чимось допомогти. Чарро завжди мріяв стати героєм.

Але тепер він неабияк перестрашився. По ліву руку від нього через проїзну частину мчав чоловік, подібний до солдата, що йде в наступ. У його рухах було щось брутальне, і Чарро вже хотів натиснути педаль газу до межі, коли це почув, що задні дверцята його автівки відчинилися. Хтось забрався всередину, і Чарро щось заволав, сам не знаючи що, — може, навіть не по-шведському. Проте особа, яка вскочила в машину, а це була жінка з дитиною, тільки заверещала у відповідь:

— Їдь!

На мить він завагався. Хто ці люди? Може, вони хочуть його пограбувати й викрасти машину? Мислити тверезо Якоб не міг. Ситуація видавалася йому божевільною. Одначе він мусив діяти. Заднє скло розлетілося вщент: у них хтось вистрілив, тож він дико натиснув на газ і з серцем, що мало не вискакувало з грудей, проїхав на червоне світло через перехрестя з Оденґатаном.

— Що це все означає? — крикнув він. — Що відбувається?

— Заткнися! — відгризлася дівчина.

У дзеркалі заднього огляду Якоб побачив, як вона вмілими рухами, ніби медсестра, обстежує маленького хлопчика з великими переляканими очима, і лише тоді помітив, що на задньому сидінні не тільки бите скло. Там була ще й кров.

— Його поранили?

— Не знаю. Просто їдь далі. Тут поверни ліворуч… Зараз!

— Окей, окей, — сполохано сказав він, різко повернув ліворуч і помчав на великій швидкості вздовж Ванадісвеґену в район Васастан, весь час думаючи, чи переслідують їх і чи стрілятимуть по автівці знову.

Чарро пригнув голову до керма й відчув, як дме з розбитого вікна. У що, в дідька, його вплутали і хто ця дівчина? Він подивився на неї в дзеркало. Чорне волосся, пірсинг, погляд спідлоба… На мить у нього виникло відчуття, що він для неї взагалі не існує. Але тут дівчина пробурмотіла щось майже веселим голосом.

— Добрі новини? — запитав він.

Вона не відповіла. Просто зірвала з себе шкіряну куртку, взялася за білу футболку і, — о Боже! — рвучко смикнувши, роздерла її й залишилася зовсім гола до пояса, без бюстгальтера чи ще чого, і Якоб на секунду вражено витріщився на груди, які стирчали вперед, а передусім на кров, що струмочком стікала на живіт і джинси.

Дівчині влучили кудись під плече, недалеко від серця, і рана сильно кривавила. Використовуючи футболку як пов’язку, вона міцно перетягла рану, щоб спинити кровотечу, і знов одягла свою шкіряну куртку. У її вигляді було щось кумедно-зарозуміле, надто тепер, коли трохи крові бризнуло їй на щоку й на лоба — ну чисто тобі бойове забарвлення.

— Отже, добра новина в тому, що поранили тебе, а не хлопчика? — спитав Якоб.

— Щось таке, — відповіла вона.

— Відвезти тебе в Каролінську лікарню?

— Ні.

Лісбет намацала як вхідний, так і вихідний отвори. Куля пройшла крізь плече, і тепер з нього цебеніла кров. Серце стукотіло аж у скронях. Проте їй здалося, — принаймні вона на це сподівалася, — що жодної артерії не перебито. Вона озирнулася назад. Нападника, безперечно, десь неподалік чекала машина для втечі, але ніхто за ними ніби не гнався. На щастя, вони рушили з місця досить швидко. Дівчина мигцем глянула на хлопчика.

Авґуст сидів, схрестивши руки на грудях, і розгойдувався взад-вперед. Лісбет зрозуміла: треба негайно щось робити. Вона почала струшувати скляні скалки з його волосся й ніг, і Авґуст на мить утихомирився. Саландер, одначе, не була впевнена, що це добрий знак. Погляд хлопчика видавався застиглим і порожнім. Вона нахилилася до нього, вдаючи, ніби тримає ситуацію під контролем, та в неї виходило це не дуже добре. Їй було млосно і паморочилося в голові, а обмотана навколо рани футболка вже геть просякла кров’ю. Невже вона непритомніє? Лісбет злякалась і тому спробувала швидко скласти щось подібне до плану, усвідомлюючи, що поліція — не вихід. Поліціанти привели хлопчика простісінько злочинцеві в руки і, з усього видно, взагалі не володіли ситуацією. Але що ж їй робити?

Їхати далі в цій машині не можна: її бачили на місці стрілянини, а розбите скло привертатиме до себе увагу. Лісбет подумала, що слід, мабуть, попросити водія, щоб той завіз її додому, на Фіскарґатан. Там вона візьме свою «БМВ», зареєстровану на її друге ім’я — на Ірене Нессер. От тільки чи стане їй сили вести автівку?

— Їдь на Вестербрун! — скомандувала Саландер.

— Окей, окей, — озвався хлопець.

— Є щось випити?

— Маю пляшку віскі, я її збирався подарувати дядькові.

— Давай сюди, — сказала вона.

Узявши пляшку «Ґрантсу» й насилу відіткнувши її, дівчина зірвала з плеча тимчасову пов’язку, налила віскі на рану, потім зробила три великі ковтки і вже хотіла була запропонувати трохи Авґустові, одначе вчасно похопилася, зміркувавши, що це, либонь, не дуже добра ідея. Діти не п’ють віскі. Навіть коли їх поймає шок. Її думки почали плутатися. Що ж коїться?

— Тобі доведеться віддати мені сорочку, — сказала вона хлопцеві за кермом.

— Що?

— Мені треба чимось перев’язати плече.

— Окей, але…

— Ніяких «але».

— Якщо ви хочете, щоб я вам допомагав, то принаймні скажіть, чому у вас стріляли. Ви злочинці?

— Я намагаюся захистити цього хлопчика, оце й усе. На нього полюють оті гівнюки.

— Чому?

— Це тебе не обходить.

— То він не твій син?

— Я його навіть не знаю.

— Чому ж тоді ти йому допомагаєш?

Лісбет задумалася.

— У нас спільні вороги, — відповіла вона.

Тоді хлопець почав знехотя скидати з себе светра з трикутним викотом, керуючи автомобілем тільки лівою рукою. Потім розстебнув сорочку, стяг її з себе й передав Лісбет, яка обережно заходилась обмотувати її навколо плеча, позираючи на Авґуста. Той, на продиво, сидів нерухомо й дивився вниз на свої худенькі ніжки, і Лісбет знову запитала себе, що їй робити.

Звісно, вони могли б сховатись у неї вдома, на Фіскарґатані. Ніхто, крім Мікаела Блумквіста, не знає тієї адреси, і знайти її в офіційному реєстрі через ім’я годі. Та ризикувати їй не бажалося. Минули ті часи, коли вона була відчайдушною дурепою, та й теперішній ворог, без сумніву, майстерно вміє добувати інформацію.

До того ж хтось на Свеавеґені міг упізнати її, і поліція, найімовірніше, вже перевертає все догори дриґом, щоб розшукати їх. Їй потрібен новий сховок, не пов’язаний з жодним її іменем. І допомога. Але хто їй зарадить? Голґер?

Її колишній опікун Голґер Палмґрен майже оговтався від інсульту й тепер жив у двокімнатній квартирі на майдані Лільєгольмсторґет. Він був єдиний, хто її справді добре знав. Голґер би виявив беззаперечну відданість і зробив усе можливе, щоб зарадити їй. Проте він старий і боязкий, і їй не хотілося вплутувати його в цю справу без крайньої потреби.

Далі, звичайно ж, ішов Мікаел Блумквіст, якому, по суті, не було чим і дорікнути. Але знову зв’язуватися з ним вона не бажала — мабуть, якраз через те, що йому не було чим дорікнути. Він весь такий збіса правильний, хороший і таке інше. Одначе… що за бляха… не можна ж його за це картати, принаймні занадто суворо. І вона потелефонувала йому. Він відповів після першого ж гудка, і тон його видався дуже схвильованим:

— Алло, як приємно чути твій голос! Що сталося?

— Я зараз не можу тобі розповідати.

— Кажуть, що когось із вас поранили. Тут кров.

— З хлопчиком усе добре.

— А з тобою?

— Зі мною теж.

— Ти поранена?

— Зажди хвилину.

Вона озирнулась і побачила, що вони вже біля самого Вестербруна.

— Зупини на автобусній зупинці, — сказала Лісбет хлопцеві за кермом.

— Хочеш вийти?

— Ти вийдеш. Віддаси мені свого телефона й почекаєш надворі, поки я скінчу розмову. Уторопав?

— Так, авжеж.

Злякано подивившись на неї, хлопець віддав їй мобільника, зупинився й вийшов. Лісбет вела далі.

— Що відбувається? — запитав Мікаел.

— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Відтепер, я хочу щоб ти мав при собі телефон з платформою «Андроїд» — наприклад, «Самсунґ». У вашій редакції напевно такий знайдеться?

— Так, здається, є кілька штук.

— Добре. Зайди відразу ж на «Ґуґл плей», завантаж собі програму «Редфон» і програму «Тріма» для есемесок. Нам потрібен надійний зв’язок.

— Окей.

— І, якщо ти не такий ідіот, як я думаю, ім’я людини, що допомагатиме тобі, має залишатися в таємниці. Непевних людей мені не треба.

— Звісно.

— І ще…

— Так?

— Телефоном користуйся тільки в разі крайньої потреби. Усі інші розмови ми вестимемо через спеціальний зашифрований канал зв’язку в твоєму комп’ютері. Тож, я хочу, щоб ти або хтось не з заплішених дурнів зайшов на www.pgpi.org і завантажив для твоїх листів шифрувальну програму. Мені треба, щоб ви зробили це негайно, а тоді знайшли для мене й хлопчика надійне місце, не пов’язане з тобою чи з «Міленіумом», і надіслали мені адресу зашифрованим мейлом.

— Тримати хлопчика в безпеці не твоя робота, Лісбет.

— Поліції я не довіряю.

— Тоді ти мусиш знайти когось іншого, кому довіряєш. Хлопчик — аутист, і він має особливі потреби. Я не думаю, що тобі слід брати за нього відповідальність, надто коли ти поранена…

— Ти й далі плестимеш дурниці чи все ж допомагатимеш мені?

— Звісно, я допомагатиму.

— От і добре. Перевір «Скриньку Лісбет» за п’ять хвилин. Я дам туди більше інформації. Потім усе зітри.

— Лісбет, послухай, тобі треба в лікарню. Ти потребуєш лікування. Я чую з твого голосу…

Саландер поклала трубку, махнула хлопцеві, що й досі стояв на автобусній зупинці, дістала свій ноутбук, через мобільний телефон прошилася в Блумквістів комп’ютер і написала інструкції, як слід завантажувати й установлювати шифрувальну програму.

Потім вона наказала хлопцеві відвезти її на майдан Мосебакке. Це було ризиковано, але іншої ради Лісбет не мала. Місто за вікном усе більше поринало в туман.

Мікаел подумки вилаявся. Він стояв на Свеавеґені біля мертвого тіла й огорожі, яку щойно встановила місцева поліція. З моменту першого дзвінка Блумквіст не мав ні хвилини спокою. Він відразу кинувся в таксі й дорогою зробив усе можливе, щоб хлопчик і директор не вийшли на вулицю.

Проте йому вдалося додзвонитися тільки до працівниці медцентру «Одін» на ім’я Бірґітта Ліндґрен, що, вибігши до входу, побачила лише, як її колега падає біля дверей зі смертельною раною в голові. Коли за десять хвилин під’їхав Мікаел, Бірґітта була сама не своя, однак вони разом з іншою жінкою на ім’я Улріка Франсен, яка о тій порі прямувала до видавництва «Алберт Бонніерс ферлаґ», розташованого неподалік «Одіну», зуміли досить чітко описати події.

Ось чому ще до дзвінка Саландер Блумквіст знав, що вона врятувала Авґустові Балдеру життя. Мікаел зрозумів: Лісбет із хлопчиком їдуть у машині і її водій — зважаючи на те, що в нього стріляли — навряд чи в захваті від ідеї їм допомагати. А головне — Блумквіст бачив плями крові на тротуарі й бруківці. І хоч після розмови йому трохи полегшало, але він усе ще був дуже схвильований. Голос Лісбет звучав знесилено, та вона твердо стояла на своєму. І це його не дивувало.

Попри стріляну рану, Саландер хотіла заховати хлопчика сама, що, з огляду на її минуле, можна було зрозуміти. Проте чи варто йому або журналові брати в цьому участь? Хоч як героїчно повелася вона на Свеавеґені, а з суто юридичного боку її вчинок однаково слід уважати за викрадення. Допомогти їй тут Мікаел не міг. Він і так мав уже купу проблем з медіями й прокурором.

Але йшлося про Лісбет, і він їй пообіцяв. Авжеж, він допоможе їй, навіть якщо Еріка сказиться й трапиться ще бозна-що. Тому, вдихнувши глибше, Блумквіст дістав телефон, одначе набрати номер не встиг. Позаду пролунав знайомий голос: то кричав Ян Бубланський. Комісар поспішав тротуаром і мав такий вигляд, ніби от-от у нього станеться нервовий зрив. Обіч нього йшли інспекторка кримінальної поліції Соня Мудіґ і високий дужий чоловік років п’ятдесяти — очевидно, професор, якого згадувала в телефонній розмові Лісбет.

— Де хлопчик? — тяжко дихаючи, запитав Бубланський.

— Рятуючи, його вивезли в північному напрямку великим червоним автомобілем «вольво».

— І хто ж?

— Я розкажу все, що мені відомо, — сказав Мікаел, не відразу зміркувавши, що саме слід розповісти. — Та спершу я маю зателефонувати.

— О ні, спершу ти поговориш з нами. Ми повинні оголосити їх у державний розшук.

— Поговоріть он з тією пані. Її звуть Улріка Франсен. Вона знає більше за мене. Вона бачила, як усе відбувалось, і навіть може описати злочинця. Я приїхав, коли все скінчилося.

— А того, хто врятував хлопчика?

— Ту, що врятувала хлопчика. Улріка Франсен може описати і її. А поки що вибачте…

— Звідки ти знав, що тут узагалі щось коїтиметься? — з несподіваною злістю просичала Мудіґ. — Радіо повідомило, що ти зателефонував у рятувальну службу ще до того, як пролунали постріли.

— Мені про це розповіли.

— Хто?

Мікаел ще раз глибоко вдихнув і, прибравши незворушного виразу, подивився Соні просто в очі.

— Хоч яку гидоту пишуть у сьогоднішніх газетах, та я справді хочу співпрацювати з вами всіма можливими способами і сподіваюся, що ви це знаєте.

— Я завжди довіряла тобі, Мікаеле. Але, відверто кажучи, вже починаю сумніватися, — відповіла Соня.

— Окей, я розумію. Тоді й ви маєте з розумінням поставитися до того, що я не довіряю вам. У вас серйозний витік інформації — гадаю, ви це усвідомили? Інакше б оцього, — промовив він, показуючи на труп Торкела Ліндена, — не сталося.

— Твоя правда. Це дуже жахливо, — докинув Бубланський.

— Ну, гаразд. А тепер мені треба зателефонувати, — сказав Мікаел і відійшов трохи далі, щоб можна було спокійно розмовляти.

Одначе він так нікому й не зателефонував. Мікаел подумав, що час ставитися до безпеки серйозніше, тому повернувся і сказав Янові Бубланському й Соні Мудіґ, що йому, на жаль, негайно треба до редакції і що він, тільки-но їм знадобиться, буде до їхніх послуг. Тієї ж миті Соня, на свій подив, схопила його за руку.

— Спочатку ти мусиш розказати нам, звідки дізнався про те, що тут щось станеться, — суворо промовила вона.

— Перепрошую, але я скористаюся зі свого права не називати своїх джерел інформації, — спокійно відповів Блумквіст з вимученою усмішкою.

Потім він зловив таксі й поїхав до редакції, заглиблений у роздуми. Щоб розв’язувати складні інформаційно-технологічні проблеми, «Міленіум» не так давно найняв консультаційну фірму «Тек сорс» — команду молодих дівчат, які зазвичай швидко й ефективно допомагали журналові. Проте турбувати їх тепер Мікаелові не хотілося. Не хотілося й долучати Крістера Малме, дарма що той у редакції знався на інформаційних технологіях найкраще. Натомість Блумквіст подумав про Андрея, який уже був уплутаний в цю історію і, крім того, розбирався в комп’ютерах. Мікаел узяв намір попросити його про допомогу, пообіцявши собі, що, ледве їм з Ерікою вдасться впоратися з цим безладом, хлопця зарахують у штат.

Еріці випав кошмарний ранок ще до того, як пролунали постріли на Свеавеґені, — певна річ, через оте кляте повідомлення Те-те, що якоюсь мірою було новим етапом кампанії проти Мікаела. На поверхню знову вилізли всі заздрісні мізерні душиці, вивергаючи жовч у «Твіттері», мейлах та коментарях в інтернеті. Цього разу до них приєднався расистський набрід, бо «Міленіум» багато років боровся з ксенофобією та расизмом.

Найгірше було те, що всі працівники редакції відчули враз шалений тиск обставин. Народ, здавалося, раптово втратив охоту постачати журналові інформацію. Крім того, ходила чутка, що головний прокурор Рікард Екстрем готується обшукати їх, хоч Еріка в це не дуже вірила. Трус у редакції — річ серйозна, насамперед з огляду на право джерел інформації на конфіденційність.

Але вона погоджувалася з Крістером Малмом, що через теперішню отруйну атмосферу навіть юристам можуть стукнути в голову безглузді ідеї. Вона саме стояла й розмірковувала, яких заходів їм би годилося вжити у відповідь, коли в дверях показався Мікаел. На подив Еріки, він не схотів говорити з нею, а відразу пішов до Андрея Зандера й повів його до неї в кабінет.

Трохи згодом вона рушила слідом за ними. Коли Еріка зайшла туди, то помітила, що вигляд у молодика був зосереджений, а ще вловила слово «PGP».[35] Вона добре знала його, бо нещодавно була на курсах інформаційно-технологічної безпеки. Записавши щось у блокноті, Андрей, навіть не глянувши на неї, попрямував до Блумквістового ноутбука, що лежав у редакційному передпокої.

— Що відбувається? — поцікавилась Еріка.

Мікаел пошепки сказав їй щось, і Еріка так розхвилювалася, що йому довелося кілька разів повторити.

— Ти хочеш, щоб я знайшла для них схованку? — перепитала вона.

— Пробач, що вплутую тебе в це, Еріко, — сказав Мікаел. — Але, крім тебе, я не маю нікого, хто знав би стількох людей з літніми будиночками.

— Не знаю, Мікаеле… Я справді не знаю.

— Ми не можемо зрадити їх, Еріко. У Лісбет стріляли. Ситуація безрадісна.

— Якщо її поранили, їй треба в лікарню.

— Вона не хоче. Вона прагне за всяку ціну відборонити хлопчика.

— Щоб він зміг спокійно малювати вбивцю?

— Так.

— Це дуже велика відповідальність, Мікаеле, і занадто великий ризик. Якщо з ними щось станеться, то нас звинуватять — і це знищить журнал. Захист свідків — не наша робота. Цим має опікуватися поліція. Подумай лишень, скільки юридичних та психологічних проблем можуть спричинити ті малюнки. Ні, має бути інший вихід.

— Можливо. Якби ми мали справу з кимось іншим, а не з Лісбет Саландер.

— Знаєш, мене іноді так злить, що ти за неї весь час заступаєшся…

— Я просто намагаюся лишатись реалістом. Влада зрадила малого Авґуста Балдера, наразивши його на смертельну небезпеку, і я знаю, що Лісбет це страшенно дратує.

— Гадаєш, ми мусимо з цим миритися?

— Іншої ради немає. Вона десь там божеволіє й не знає, куди податися.

— Тоді відвези їх у Сандгамн.

— Ми з Лісбет занадто тісно пов’язані. Тільки-но з’ясується, що це вона, всі мої адреси відразу почнуть перевіряти.

— Окей, тоді…

— Що?

— Я щось знайду.

Їй самій ледь вірилося, що вона це промовила. Але з Мікаелом завжди так: коли він просив, вона не могла відмовити. Бо знала: він теж зробив би для неї будь-що.

— Чудово, Ріккі. Де?

Вона спробувала щось вигадати, проте на думку нічого не спадало, жодного імені.

— Треба добряче подумати, — сказала Еріка.

— Думай, однак роби це швидше, а потім скажи адресу і як туди дістатися Андреєві. Він знає, як діяти далі.

Еріка відчула, що їй треба вийти на свіже повітря, тому спустилася на Гетґатан і рушила в напрямку майдану Медборґарплатсен. У своїй голові вона прокручувала одне ім’я за другим, і жодне не здавалося їй надійним. На кін поставлено дуже багато, і вона знаходила вади в усіх, про кого думала, а коли й не знаходила, то не хотіла наражати людей на небезпеку чи турбувати їх таким питанням — можливо, через те, що їй самій весь час не давали спокою. З другого боку… Ідеться ж про маленького хлопчика. Його намагалися вбити, і вона пообіцяла. Вона мусить щось вигадати.

Удалині завила сирена поліційної машини, і Еріка зирнула в бік парку, станції метро й мечеті, що височіла на пагорбі.

Повз неї пройшов молодий чоловік, потайки тасуючи якісь папери, аж тут їй сяйнула думка — Ґабрієлла Ґране. Спершу вона зчудувалася. Ґабрієлла не була її близькою подругою, до того ж працювала в такому місці, де нема звичаю нехтувати закон. Отже, ідея ідіотська. Навіть просто розглядаючи Ерічину пропозицію, Ґабрієлла ризикувала б утратити роботу, а втім… Еріка не могла викинути цього з голови.

Ґабрієлла була не лише винятково добра, але й відповідальна. Еріка згадала, як того літа, десь далеко за північ чи, може, навіть на світанку, після свята раків, вони обидві сиділи в гамаку на невеличкій відкритій терасі Ґабрієллиного літнього будиночка на острові Інґаре й дивилися в прогалини між дерев на воду.

«Сюди б я прибігла, якби за мною гналися гієни», — сказала тоді Еріка, сама не тямлячи, яких гієн мала на увазі. Вона, либонь, просто почувалася втомленою й незахищеною на роботі, а той домок видався їй ідеальним пристанищем.

Він стояв на невисокій горі й був зусібіч захищений від стороннього ока деревами та схилом. Еріка добре пам’ятала, як Ґабрієлла сказала: «Якщо гієни гнатимуться за тобою, ласкаво прошу сюди, Еріко».

Можливо, це буде занадто нескромно, але попросити про допомогу все ж варто. Переглянувши список своїх контактів, Еріка повернулась у редакцію й зателефонувала Ґабрієллі за допомогою шифрувальної програми «Редфон», яку Андрей установив і їй.

Розділ 18

Ґабрієлла Ґране якраз бігла на термінову нараду з Геленою Крафт і робочою групою СЕПО, де мали обговорити інцидент на Свеавеґені, аж тут у неї задзижчав особистий мобільний телефон. І, хоч її переповнювала лють, а може, саме тому, вона швидко відповіла:

— Слухаю.

— Це Еріка.

— Привіт. Я зараз не можу розмовляти. Поговорімо пізніше.

— Я тільки… — повела та.

Але Ґабрієлла вже поклала трубку. Часу на розмови з друзями не було. Вона зайшла в залу для нарад з таким обличчям, ніби збиралася розпочати невелику війну. Стався витік основної інформації, вбито вже другу людину, ще одну, очевидно, тяжко поранено, і Ґабрієллі більше ніж будь-коли захотілося послати всіх присутніх під три чорти. Вони так легковажили все, палко прагнучи дістати нову інформацію, що втратили голови. Півхвилини Ґабрієлла не чула ні слова з того, що сказали в залі. Вона просто сиділа й злилась. А тоді раптом насторожила вуха.

Хтось повідомив, що журналіст Мікаел Блумквіст зателефонував у рятувальну службу ще до того, як на Свеавеґені пролунали постріли. Це було дуже дивно. А щойно їй телефонувала Еріка Берґер, яка зазвичай ніколи не дзвонить без особливої причини, надто посеред робочого дня. Може, вона хотіла сказати щось важливе чи навіть вирішальне? Ґране встала й перепросила.

— Ґабрієлло, ти мусиш це послухати, — незвично різким тоном сказала Гелена Крафт.

— Мені треба зробити один дзвінок, — відповіла вона, зовсім не журячись тим, щоб догодити голові СЕПО.

— Що за дзвінок?

— Просто один дзвінок, — промовила Ґране й вийшла.

Покинувши залу, вона рушила у свій кабінет і притьмом зателефонувала Еріці Бергер.

Еріка відразу попросила Ґабрієллу покласти трубку й набрати інший номер — той, з якого вона телефонувала сьогодні. Коли подруга подзвонила знову, Еріка миттю відчула зміну в голосі: від звичайного дружнього ентузіазму не лишилося й сліду. Навпаки, тепер Габріеллин голос звучав напружено й суворо, ніби його власниця від самого початку знала, що почує щось важливе.

— Привіт, — тільки й сказала вона. — Я, як і раніше, маю достобіса роботи. Це стосується до Авґуста Балдера?

Еріка вкрай зніяковіла.

— Як ти дізналася? — спитала вона.

— Я працюю з розслідуванням і допіру почула, що Мікаела Блумквіста попередили про те, що трапиться на Свеавеґені.

— То вас уже про це поінформували?

— Так, і тепер нам, звичайно, не терпиться дізнатися, як таке могло статися.

— Sorry. Не можу тобі сказати.

— Окей. Але ж ти нащось телефонувала?

Еріка заплющила очі й набрала повні груди повітря. Як вона могла бути такою ідіоткою?

— Боюся, що мушу звернутися до когось іншого, бо в нас, здається, назріває конфлікт інтересів.

— Я готова на нього піти, Еріко. Та мені нестерпна сама думка, що ти від мене щось приховуєш. Це розслідування важливіше, ніж ти можеш собі уявити.

— Справді?

— Так. Річ у тому, що мене теж заздалегідь попереджали. Я довідалася, що Балдерові загрожує серйозна небезпека. Та я все одно не зуміла запобігти вбивству, і з цим мені доведеться жити все життя. Тож, будь ласка, не приховуй від мене нічого.

— Мабуть, я все-таки мушу, Ґабрієлло. Мені шкода, але я не хочу, щоб ти мала через нас проблеми.

— Я бачилася з Мікаелом у Салтшебадені в ніч убивства.

— Він про це не згадував.

— Я подумала, що краще себе не називати.

— Розумію.

— Ми могли б допомогти одна одній в цій веремії.

— Звучить добре. Я скажу Мікаелові, щоб він тобі зателефонував. Проте мені конче треба розібратися з однією справою.

— Мені, як і вам, відомо, що в поліції є витік інформації. За таких обставин спільників треба добирати дуже обережно.

— Безумовно. Вибач, мушу повертатися до роботи.

— Окей, — з відвертим розчаруванням сказала Ґабрієлла. — Я вдам, що цієї розмови не було. Хай щастить!

— Дякую, — відповіла Еріка і стала далі перебирати в голові своїх знайомих.

Ґране повернулася на нараду в глибокій задумі. Що ж Еріка хотіла? Вона не зрозуміла цього. І все ж Ґабрієллі здавалося, ніби вона про щось здогадується, хоч у її думках нічого так і не прояснилося. Тільки-но вона зайшла в залу, всі відразу замовкли й подивилися на неї.

— Що сталося? — запитала Гелена Крафт.

— Це особисте.

— І що ти хотіла з’ясувати саме тепер?

— Що я хотіла з’ясувати… Е-е-е… На чому ми спинились?

— Ми говорили про те, що сталося на Свеавеґені, — сказав керівник відділу Раґнар Улофссон. — Але, як я наголошував, нам бракує інформації. Ситуація дуже туманна. До того ж ми, здається, втратили наше джерело в групі Бубланського. Після того, що сталося, комісар ніби став параноїком.

— Його важко в цьому винити, — сказала Ґабрієлла.

— Ну… мабуть, так. Ми про це також говорили… Ми, звичайно ж, не здамося, поки не зрозуміємо, як нападник дізнався, що хлопчик перебуває в медичному центрі, і звідки він знав, що той вийде з дверей саме о цій порі. Ми не пошкодуємо на це ніяких зусиль. Однак я мушу підкреслити, що витік інформації не конче стався в поліції. Про місце перебування хлопчика, очевидно, було відомо багатьом: персоналові медцентру, його матері, її чоловікові Лассе Вестманові й редакції «Міленіуму». Не можемо ми відкидати й гакерської атаки. До цього я ще повернуся. Але, якщо дозволите, я доповідатиму далі.

— Авжеж.

— Ми щойно обговорювали причетність до всього Мікаела Блумквіста, і це нас неабияк турбує. Звідки він міг знати наперед про стрілянину? На мою думку, він має якесь джерело, близьке до самих злочинців, і я не бачу об’єктивних причин поважати його право на захист цього джерела.

— Особливо тому, що він, здається, в розпачі й ладен на все, щоб роздобути інформацію, — випалив адміністратор Мортен Нілсен.

— Мортен, здається, також має відмінні джерела. Він читає вечірні газети, — ущипливо сказала Ґабрієлла.

— Не вечірні газети, солоденька, а Те-те. Цьому джерелу довіряємо навіть ми, працівники СЕПО.

— Це абсурдна наклепницька стаття, і ти знаєш це не гірше за мене, — заперечила Ґабрієлла.

— Не знав, що Блумквіст так задурив тобі голову.

— Ідіот!

— Припиніть негайно! — утрутилася Гелена. — Що за дитячий садок? Прошу, Раґнаре. Як розвивалися події далі?

— Першими на місці опинилися патрульні поліціанти Ерік Сандстрем і Турд Ландґрен, — вів далі Раґнар Улофссон. — Я покликаюся саме на їхню інформацію. Вони прибули туди рівно о дев’ятій двадцять чотири, коли все вже скінчилося. Торкела Ліндена вбили пострілом у потилицю, а хлопчика… Про нього ми нічого не знаємо. Свідки стверджують, що його також поранили. На тротуарі й проїзній частині була кров. Але цілковитої певності нема. Хлопчика вивезли червоним автомобілем «вольво», і нам відомі частина реєстраційного номера та модель. Гадаю, незабаром ми встановимо й ім’я власника.

Ґабрієлла звернула увагу на те, що Гелена Крафт усе ретельно записує, точнісінько як на попередніх нарадах робила вона сама.

— То що саме сталося? — запитала Ґране.

— За словами двох студентів школи економіки, які стояли на другому боці Свеавеґену, це скидалося на розбірку між двома кримінальними угрупованнями, що полювали на хлопчика, Авґуста Балдера.

— Звучить якось надумано.

— Я в цьому не впевнений, — заперечив Улофссон.

— Чому ти так кажеш? — запитала Гелена Крафт.

— З обох сторін діяли професіонали. Нападник, здається, стояв біля низького зеленого муру, назираючи за дверима по той бік Свеавеґену, просто перед парком. Є небезпідставне припущення, що це був той самий чоловік, який убив Франса Балдера. Нікому, правда, не вдалося чітко розгледіти його лиця. Можливо, він був у якійсь масці. Але рухався він спритно й швидко. А в другому таборі була та жінка.

— Що нам відомо про неї?

— Небагато. Одягнена, як ми вважаємо, в чорну шкіряну куртку й темні джинси. Молода, темноволоса, з пірсингом і, за словами свідка, подібна до рокерки чи панка. Зріст невеликий, проте якась навіжена. Вона з’явилась нізвідки, кинулася до хлопчика й урятувала його. Усі свідки сходяться на тому, що вона навряд чи була звичайною людиною з натовпу. Здавалося, що дівчина спеціально тренувалась чи вже потрапляла в такі ситуації. Вона діяла впевнено й цілеспрямовано. Далі — машина «вольво», і тут ми маємо суперечливі свідчення. Дехто каже, що вона просто випадково опинилася на місці злочину й дівчина з хлопчиком ускочили в неї на ходу. А декотрі, особливо хлопці зі школи економіки, гадають, що машина була частиною операції. Хай там як, але нам, очевидно, доведеться розслідувати ще й викрадення.

— А яка в цьому всьому рація?

— Питання не до мене.

— Виходить, жінка не тільки врятувала хлопчика, а й викрала його? — спитала Ґабрієлла.

— Ніби так. Інакше ми б про неї вже почули, хіба ні?

— Як вона опинилася там?

— Ми ще цього не знаємо. Та один свідок, колишній головний редактор профспілкової газети, каже, що жінка здалася йому знайомою, — відповів Раґнар Улофссон.

Він і далі щось говорив, та Ґабрієлла вже не слухала його, подумки повторюючи: «Залаченкова дочка… Це має бути Залаченкова дочка…». Хоча, звісно, знала, що називати так її вкрай несправедливо. Дочка не мала з батьком нічого спільного. Навпаки, вона його ненавиділа. Одначе Ґабрієлла стала розглядати її як Залаченкову дочку, відколи кілька років тому прочитала про справу Зали все, що могла знайти. Доки Улофссон і далі сипав пустими домислами, їй спало на думку, що все стає на свої місця. Ще напередодні вона виявила кілька точок дотику між колишньою мережею контактів Зали й угрупованням, що називало себе «Павуки». Але тоді вона відкинула цю думку, вважаючи, що компетентність, яку розвивають у собі злочинці, має межі.

Пройти шлях від пошарпаних типів, що вешталися по мотоклубах і читали порножурнали, до крутих гакерів, викрадачів новітніх технологій — це уявлялося Ґабрієллі нісенітницею. А тепер ця думка не давала їй спокою, і вона навіть припустила, що жінка, яка допомогла Лінусові Бранделу виявити злом Балдерових комп’ютерів, — Залаченкова дочка. В одному з документів СЕПО значилося: «Гакер? Тямить у комп’ютерах?» І хоч питання видавалися, скоріше, випадковими, викликаними тим, що жінка дістала напрочуд добрі відгуки про свою роботу в «Мілтон сек’юриті», було зрозуміло, що вона багато часу приділяє вивченню батькового злочинного синдикату.

Однак найдивовижнішим у цьому контексті бачився зв’язок між цією жінкою й Мікаелом Блумквістом. Яким саме був цей зв’язок — хтозна. Ґабрієлла ні на мить не вірила в злісні чутки про шантаж чи садомазохістський секс. Проте зв’язок існував, і вони обоє — Блумквіст і жінка, що відповідала описові Залаченкової дочки — знали, здається, заздалегідь про стрілянину на Свеавегені. А згодом Ґабрієллі зателефонувала Еріка Бергер і хотіла поговорити про щось важливе, дотичне до цього інциденту. Ну, хіба все не зводиться до одного?

— Я гадаю… — промовила Ґабрієлла — можливо, дуже голосно, перебивши Улофссонову доповідь.

— Так? — роздратовано озвався Улофссон.

— Мені подумалося… — повела вона далі, вже збираючись викласти свою теорію, та щось змусило її засумніватися.

Нічого особливо дивного в цьому не було. Просто Гелена Крафт знову ретельно записувала все, що казав Раґнар Улофссон. Начебто добре, коли високий начальник виявляє таку цікавість до справи. Проте щось занадто палке в дряпанні ручки по паперу змусило Ґабрієллу задуматися, невже зверхникові, чиє завдання полягає в тому, щоб стежити за широкою картиною, справді варто чіплятися за кожну маленьку деталь. Не знати чому, Ґабрієлла знітилася.

Усе можна було пояснити тим, що вона хотіла штрикнути пальцем на людину без поважних підстав, а може, і тим, що Гелена Крафт, утямивши, що за нею спостерігають, соромливо відвела очі й навіть почервоніла, — хай там як, а Ґабрієлла вирішила не закінчувати думки.

— Або, точніше…

— Так, Ґабрієлло?

— Та нічого, — сказала вона, відчувши раптову потребу вийти з зали й усвідомлюючи, що це буде негарно з її боку, ще раз покинула нараду і пішла в туалет.

Згодом вона згадуватиме, як дивилася там у дзеркало, намагаючись зрозуміти, що ж вона таке побачила. Невже Гелена Крафт дійсно почервоніла? І що це значить? «Найімовірніше, нічого, — вирішила Ґабрієлла. — Анічогісінько!» Навіть якщо вона й справді вловила на обличчі керівниці сором чи провину, це могло значити що завгодно. Ану ж Гелені просто майнула в голові ніякова думка? Ґабрієллі здалося, що вона не луже добре знає свою начальницю. Але вона була впевнена: Гелена нізащо не послала б дитину на вірну смерть через фінансову чи якусь іншу вигоду. Ні, це неможливо!

Ґабрієлла просто стала параноїком, типовим підозріливим шпигуном, який у всіх убачає засланих агентів, навіть у власному віддзеркаленні. «Ідіотка», — пробурмотіла вона й сумно всміхнулася сама собі, ніби відкидаючи всі дурниці й повертаючись до реальності. Та на цьому все не скінчилося. На ту мить їй здалося, ніби вона побачила перед собою якусь нову істину.

Вона відчула, що схожа на Гелену Крафт. Схожа на неї в тому, що також хоче, щоб її всі вважали за талановиту й амбітну, а керівництво плескало по плечу, але ж це прагнення може бути не тільки позитивним. Якщо твоє оточення нездорове, ти теж ризикуєш стати нездоровим, і, хтозна, можливо, бажання догоджати веде людей до злочинів так само часто, як злість чи жадібність.

Люди хочуть вписатися, якнайкраще виявити себе, тому й роблять заради цього неймовірні дурниці. Може, саме так вийшло й тут? У всякому разі Ганс Фасте (це ж, певно, він був їхнім джерелом у групі Бубланського) злив їм інформацію, бажаючи заробити бали в СЕПО, а Раґнар Улофссон простежив за тим, щоб Гелена Крафт ознайомилася з кожною найдрібнішою деталлю, адже вона його керівниця і йому хочеться мати її повагу, а потім… Так, потім Крафт, можливо, передала інформацію далі, бо і їй теж хотілося продемонструвати свої здібності. Але кому? Шефові національної поліції, уряду чи іноземній розвідці, — найпевніше, американській чи англійській, — яка, можливо, й собі…

Ґабрієлла не стала виплітати далі цю думку й запитала себе, чи не збожеволіла вона. І хоч їй здалося, що це правда, та її довіра до своєї команди все ж підупала. Вона теж прагне добре виконувати свою роботу, але це зовсім не означає, що їй треба робити все в межах своїх обов’язків перед СЕПО. Їй лише хочеться, щоб Балдерів син був у безпеці. Побачивши перед собою замість обличчя Гелени Крафт очі Еріки Берґер, Ґабрієлла поспішила до себе в кабінет і дістала свій блекфон — той самий, яким вона зазвичай користувалась, коли телефонувала Франсові Балдеру.

Еріка Берґер знову покинула редакцію і вийшла на вулицю, щоб спокійно поговорити, і тепер, стоячи перед книгарнею на Ґетґатані, роздумувала, чи не зробила дурниці. Ґабрієлла Ґране аргументувала свою промову так добре, що не дала Еріці ані найменшого шансу від неї відпекатися. Дружба з дуже розумними жінками, без сумніву, має одну ваду: вони бачать тебе наскрізь.

Ґабрієлла не тільки здогадалася, про що Еріка хотіла з нею поговорити, а й переконала її в тому, що відчуває моральну відповідальність і нізащо не викаже криївки, хай навіть це суперечить її професійній етиці. Вона сказала, що відчуває свою провину, а тому хоче допомогти. Вона зараз-таки надішле ключі від свого літнього будиночка на Інґаре, а також простежить, щоб опис дороги потрапив до зашифрованої програми, яку створив Андрей Зандер.

Неподалік на Ґетґатані упав жебрак, по тротуару розлетілися два мішки пластикових пляшок, і Еріка кинулася на допомогу. Але чоловік досить швидко звівся на ноги й від будь-якої допомоги відмовився. Еріка, сумно йому всміхнувшись, пішла назад у редакцію «Міленіуму».

Коли вона повернулася, Мікаел видавався змученим і знесиленим. Волосся йому стало дибом, а сорочка висмикнулася зі штанів. Таким виснаженим вона його не бачила давно. Проте вона не занепокоїлася. Як очі йому так горять, то його вже годі зупинити. Це означає, що він набув стану абсолютної концентрації й не вийде з нього, поки остаточно не розбереться з цією історією.

— Ти знайшла схованку? — запитав він.

Вона кивнула.

— Мабуть, краще нічого більше не кажи. Що менше людей знатиме про це, то краще.

— Розумно. Сподіваюся, що це ненадовго. Мені не подобається, що за хлопчика відповідає Лісбет.

— Хтозна, може вони добре підходять одне одному.

— Що ти сказав поліції?

— Майже нічого.

— Не найкращий час приховувати інформацію.

— Так, справді, однак…

— Може, Лісбет зробить заяву, щоб тобі дали бодай трохи спокою?

— Не хочу тиснути. Я хвилююся за неї. Попроси, будь ласка, Андрея, щоб він спитав її, чи посилати туди лікаря?

— Добре. Але знаєш…

— Що?

— …я починаю думати, що вона чинить правильно, — сказала Еріка.

— Чого це раптом?

— Бо я теж маю свої джерела. Здається, будівля поліції не особливо надійне місце тепер, — відповіла вона й упевнено попрямувала до Андрея Зандера.

Розділ 19

Ян Бубланський стояв сам-один у своєму кабінеті. Ганс Фасте нарешті признався в тому, що весь час інформував СЕПО, і Бубланський, навіть не вислухавши виправдань, усунув його від розслідування. І хоч він таким чином дістав неспростовні докази, що Фасте — безчесний кар’єрист, а проте йому було дуже важко повірити, що хлопець постачав інформацію й злочинцям. Бубланський узагалі відкидав думку, що хтось із них так чинив.

Звичайно, навіть у правоохоронних органах є корумповані й зіпсовані люди. Але видати холоднокровному вбивці маленького хлопчика-інваліда — це щось інше, і поліціант відмовлявся вірити, що хтось із колег здатен на таке. Можливо, інформація просочилась у світ якось інакше. Хтось міг підслухати їхні телефонні розмови або гакнути комп’ютери, хоч навряд чи вони заносили в котрийсь комп’ютер інформацію про те, що Авґуст Балдер може намалювати злочинця. Бубланський спробував зв’язатися з керівницею СЕПО Геленою Крафт, щоб обговорити це. Однак вона його не перенабрала, дарма що він наголосив на важливості питання.

Крім того, йому телефонували схвильовані представники Шведської торгової ради та Міністерства підприємництва. І хоч напрямки ніхто нічого не казав, проте складалося враження, що їх головно турбували не хлопчик чи подальше розслідування стрілянини на Свеавеґені, а експериментальна програма Франса Балдера, яку, судячи з усього, справді викрали в ніч убивства.

Попри те що в Салтшебадені побували кілька найкращих поліційних комп’ютерників, а також три програмісти з Лінчепіндзького університету й Стокгольмського технологічного інституту, ніяких досліджень Балдера виявити не вдалося ні в комп’ютерах, ні серед його паперів.

— Отже, на додачу до всього «втік» ще й штучний інтелект, — пробурмотів Бубланський собі під носа, пригадавши чомусь давню жартівливу загадку, якою його шалапутний кузен Самуел любив розважати своїх ровесників у синагозі.

Загадка містила в собі парадокс: якщо Бог усемогутній, то чи може Він створити щось розумніше, ніж Він сам? Її вважали, як він пам’ятав, за вияв нешанобливості чи навіть блюзнірства, бо вона була така підступна, що всяка відповідь виявлялася неправильною. Але поринути глибше в проблематику Бубланський не встиг. У двері постукали. То була Соня Мудіґ, яка з певною урочистістю простягла йому ще шматочок швейцарського апельсинового шоколаду.

— Дякую, — сказав він. — Що нового?

— Ми гадаємо, що вже знаємо, як злочинцям удалося виманити Торкела Ліндена з хлопчиком надвір. Вони послали фальшиві мейли від нашого імені й імені професора Еделмана, призначивши зустріч на вулиці.

— А таке можна витіяти?

— Це не дуже складно.

— Жах!

— Так, але це не пояснює, як вони дізналися, що їм треба проникнути саме в комп’ютер медичного центру «Одін» і щодо справи долучився Чарлз Еделман.

— Підозрюю, нам треба перевірити наші власні комп’ютери, — похмуро сказав Бубланський.

— Їх уже перевіряють.

— Невже дійшло вже до такого, Соню?

— Що ти маєш на увазі?

— Що нічого не можна написати чи сказати, не ризикуючи, що тебе підслухають?

— Не знаю. Сподіваюся, що ні. А тим часом на допит чекає такий собі Якоб Чарро.

— Хто це?

— Футболіст з клубу «Сіріанска». Це той хлопець, який вивіз жінку й Авґуста Балдера зі Свеавеґену.

Соня Мудіґ сиділа в кімнаті для допитів з молодим м’язистим чоловіком з коротким темним волоссям та випнутими вилицями. Молодик був у гірчичному светрі з трикутним викотом, без сорочки й видавався змученим і водночас трохи гордим.

— Допит розпочато о вісімнадцятій тридцять п’ять, двадцять другого листопада, — повела Соня. — Мета — вислухати інформацію свідка Якоба Чарро, який має двадцять два роки і проживає в Норсборґу. Розкажіть про те, що сталося сьогодні вранці.

— Ну… — заговорив Якоб Чарро. — Я їхав Свеавеґеном, зауважив попереду якийсь безладний рух і подумав, що сталася аварія, тому вповільнив хід. Аж тут я побачив, що з лівого боку через вулицю біжить чоловік. Він мчав уперед, навіть не дивлячись на транспорт. Пам’ятаю, мені здалося, що то терорист.

— Чому?

— Він неначе був переповнений священної люті.

— Ви встигли розгледіти його зовнішність?

— Не зовсім, але відтоді мене не покидає гадка, що в ній було щось неприродне.

— Що ви маєте на увазі?

— Буцімто було несправжнє обличчя. Круглі темні окуляри, прив’язані, либонь, до вух, потім — щоки… Він немовби тримав щось у роті, не знаю. А ще вуса, брови, колір обличчя.

— Ви вважаєте, що на ньому була маска?

— Цілком імовірно. Але я не встиг про це як слід подумати. За мить задні дверцята в моїй машині відчинились і… як би це сказати? То був один з моментів, коли все відбувається одночасно, ніби весь світ падає тобі на голову. Раптом у моїй машині опинилися люди, а все заднє скло розлетілося на друзки. Я був шокований.

— Що ви зробили?

— Газонув, мов божевільний. Дівчина, яка заскочила в машину, звеліла мені їхати, а я був настраханий і ледь розумів, що роблю. Я просто підкорявся її наказам.

— Наказам?

— Було таке відчуття. Я думав, що нас переслідують, і не бачив іншої ради, як підкорятися. Я повертав туди й сюди, точнісінько як казала дівчина, і, крім того…

— Так?

— Її голос… Він був такий холодний і рішучий, що я за нього наче вчепився. Він видавався єдиною контрольованою річчю в усій тій веремії.

— Ви казали, що начебто впізнали цю жінку?

— Так, але не тоді. Я був наляканий до смерті й цілком зосереджений на подіях довкола мене. До того ж на задньому сидінні лилася кров.

— З хлопчика чи з жінки?

— Спочатку я не знав, і вони, здається, теж. А потім я раптом почув: «Ху!» — такий вигук, ніби сталося щось добре.

— І що ж саме сталося?

— Дівчина зрозуміла, що поранили її, а не хлопчика, і я пам’ятаю, що це мене вразило, бо прозвучало, як «ура, поранено мене!» Мушу зазначити, що рана була серйозною. Хоч як дівчина її перев’язувала, спинити кровотечу не вдавалося. Кров усе текла й текла, а дівчина дедалі бліднішала. Мабуть, почувалася вона жахливо.

— Одначе вона зраділа, що поранили її, а не хлопчика.

— Саме так. Неначе турботлива матуся.

— Але вона не доводилася хлопчикові матір’ю?

— Ні. Дівчина сказала, що вони одне одного не знають, і, до речі, це ставало все очевиднішим. Вона навіть не уявляла собі, що треба робити з дітьми, бо не обняла хлопчика й не втішила добрим словом. Вона з ним поводилася наче з дорослим і розмовляла так само, як зі мною. Якоїсь миті мені здалося, що вона хоче дати йому віскі.

— Віскі? — спитав Бубланський.

— Я мав у машині пляшку, яку купив, щоб подарувати своєму дядькові, але віддав її дівчині, щоб вона продезінфікувала рану й трохи випила. Проте хильнула вона багатенько.

— А як ви могли б узагалі оцінити її ставлення до хлопчика? — запитала Соня Мудіґ.

— Правду кажучи, навіть не знаю, що сказати. Генієм товариськості її точно не назвеш. Зі мною вона поводилася, мов з паршивим слугою, і, як я вже казав, зовсім не зналася на дітях, одначе…

— Так?

— …гадаю, вона хороша. За няньку я б її не найняв, коли ви розумієте, що я маю на увазі. Але вона нормальна.

— Значить, ви вважаєте, що дитина в надійних руках?

— Я б напевно сказав, що вона може бути небезпечною й нестримною, та заради цього хлопчика… Авґуста, здається?

— Точно.

— Заради Авґуста вона й головою накладе, як треба буде. Так мені здалося.

— Як ви розсталися з ними?

— Вона попросила мене відвезти їх на майдан Мосебакке.

— Вона там живе, на майдані?

— Не знаю. Вона мені взагалі нічого не пояснювала. Просто звеліла їхати туди, і мені здалося, що в неї десь там власна машина. Жодним зайвим словом вона не прохопилась. Але попросила мене записати мої дані. Сказала, що хоче компенсувати мені пошкодження машини й заплатити ще трохи.

— Вона видавалася заможною?

— Ну… Якби я судив тільки з її зовнішнього вигляду, то сказав би, що вона живе в якійсь дірі. Однак її манера поводитися… не знаю. Мене не здивувало б, якби вона насправді була багатою. Вона, либонь, звикла чинити, як їй заманеться.

— Що ж сталося потім?

— Вона звеліла хлопчикові виходити.

— І він вийшов?

— Він був наче спаралізований. Тільки розгойдувався взад-вперед, однак з місця не зрушив. Та коли вона сказала суворішим голосом, що це дуже важливо чи щось таке, він виліз із машини і йшов з обвислими руками, ніби сновида.

— Ви бачили, куди вони пішли?

— Вони подалися ліворуч, у бік Слуссену. Але дівчина…

— Так?

— …явно почувалася препаскудно. Вона ступила крок убік і, здавалось, могла будь-якої миті знепритомніти.

— Звучить кепсько… А хлопчик?

— Мабуть, теж почувався не дуже добре. Очі погасли, і я всю дорогу хвилювався, чи не станеться в нього якогось нападу. Проте, вийшовши з машини, він, бачиться, призвичаївся до ситуації. В усякому разі він кілька разів спитав: «Куди? Куди?..»

Соня Мудіґ і Ян Бубланський перезирнулися.

— Ви впевнені? — запитала Соня.

— А чого б мені не бути впевненим?

— Ну, може, ви тільки могли подумати, ніби чули, як він це сказав, або він, наприклад, дивився запитливо.

— Чому я мав так подумати?

— Бо мати Авґуста Балдера стверджує, що хлопчик узагалі не розмовляє, — промовила Соня Мудіґ.

— Та ви жартуєте?

— Ні. І це дуже дивно, якщо він раптом почав говорити за таких обставин.

— Я чув те, що чув.

— Окей, а що відповіла йому жінка?

— Думаю, «туди», «вперед». Щось таке. Відтак вона поточилася й мало не впала, як я сказав, а тоді звеліла мені їхати.

— І ви поїхали?

— Помчав безбач.

— Але потім ви зрозуміли, кого везли?

— Я ще раніше зрозумів, що хлопчик — син того застреленого генія. Однак дівчина… Вона видавалася мені лише якоюсь напівзнайомою й викликала певні асоціації. Мене сильно трусило, тож вести машину далі я вже не міг. Я зупинився на Ринґвеґені, в Сканстуллі, забіг до готелю «Кларіон», щоб випити пива й трохи заспокоїтися. Аж тут до мене дійшло. Цю дівчину кілька років тому розшукували за вбивство, але потім цілком виправдали, зате з’ясувалося, що в дитинстві з нею жорстоко поводилися в дурці. Я досить добре це запам’ятав, бо батька мого приятеля катували в Сирії: його теж піддавали електрошоку та іншій мерзоті, бо він не міг дати ради своїм спогадам. Мені уявилося, ніби його вирішили катувати знову.

— Ви в цьому впевнені?

— Що його катували?..

— Ні, що то була Лісбет Саландер?

— Я переглянув усі фото в інтернеті, тож сумнівів не маю. Решта теж збігається, знаєте… — Чарро затнувся, ніби соромлячись. — Вона роздяглася до пояса, бо футболка була потрібна їй для пов’язки, і, коли вона трохи повернулася, щоб перебинтувати плече, я побачив на її спині, аж до самих лопаток, здоровенне тату дракона. Про нього згадувалось в одній давній газетній статті.

Еріка Берґер прибула до Ґабрієллиного літнього будиночка на острові Інґаре з двома великими пакетами з їжею, паличками крейди, папером, кількома складними пазлами і ще з чимось. Але Авґуста й Лісбет там не побачила. Зв’язатися з Саландер теж ніяк не виходило. Вона не відповідала ні через «Редфон», ні через зашифрований канал зв’язку, і Еріка з хвилювання не знала, де приткнутися.

Ситуація, як не крути, уявлялася їй вкрай тривожною. Звичайно, Лісбет — не велика прихильниця загальних фраз чи заспокійливих слів. Проте вона ж сама просила знайти їй надійну криївку. Крім того, на ній лежала відповідальність за дитину, і, якщо вона не озивається на виклики, значить, їй, мабуть, дуже погано.

Еріка вилаялась і вийшла на терасу просто неба — ту саму, де вони з Ґабрієллою сиділи й теревенили про можливість сховатися відсвіту. Це було лише кілька місяців тому, а здавалося, що дуже давно. Тепер тут ані столів, ані стільців, ані пляшок — тільки тиша, сніг, гілля й принесене ураганом сміття. Складалося враження, ніби саме життя покинуло цю місцину, і спогад про свято раків лише посилював відчуття занедбаності будинку. Свято сховалось у стінах, немов примара.

Еріка повернулася на кухню й поклала в холодильник їжу, що її можна було розігрівати в мікрохвилівці: фрикадельки, пачку спагеті з м’ясним соусом, сосиски по-строганівському, рибні запіканки й картопляні котлети, — а також купу ще паршивішої провізії, яку порадив купити Мікаел, зокрема піцу, пиріжки, картоплю фрі, кока-колу, пляшку віскі «Талламор Дью», блок сигарет, три пакети чипсів, карамельки, три шоколадні кекси й батончики зі свіжою локрицею. На великий круглий кухонний стіл Еріка виклала папір для малювання, палички крейди, олівці, гумку, лінійку та циркуль. На верхньому аркуші паперу вона намалювала сонце й квітку, написавши чотирма теплими барвами: «Ласкаво просимо!»

Будинок містився на вершині гори, неподалік пляжу, і побачити його здалеку було неможливо: споруду надійно захищали густі сосни. Там було чотири кімнати, а в центрі — велика кухня зі скляними дверима, що виходили на терасу. Крім круглого обіднього стола, в кухні стояли старе крісло-гойдалка та два потерті й просиджені дивани, які завдяки новим червоним пледам видавалися симпатичними й зручними.

Жити в такому будинку, очевидно, було приємно. До того ж, мабуть, він міг правити за чудову криївку. Еріка залишила двері відчиненими, поклала ключі, як вони й умовились із Лісбет, у верхню шухляду шафи в передпокої й подалася вниз дерев’яними сходами, що йшли крутим схилом гори. Це був єдиний підступ до будинку для того, хто приїхав машиною.

Небо стало темним і неспокійним, знову подув сильний вітер. Жінці було важко на серці, і її настрій зовсім не поліпшився від того, що дорогою додому вона почала думати про Авґустову матір. З Ганною Балдер Еріка ніколи не зустрічалась і до її фанатів аж ніяк не належала. Ганна грала переважно сексапільних і водночас простуватих жінок. Усі чоловіки вважали її героїнь за легкодоступних дівуль. А Еріка за типове вважала те, що в кіно показували саме таких персонажів. Але це все залишилось у минулому, і тепер Берґер соромилася свого колишнього неприязного ставлення до Ганни. Вона була до Ганни Балдер занадто суворою — так часто трапляється, коли мова заходить про гарненьких дівчат, що дуже рано досягають великого успіху.

У наші дні, коли Ганна вряди-годи з’являлась у якомусь хоч трохи значному фільмі, її очі випромінювали, скоріше, стриману печаль, надаючи її ролям глибини, і — звідки Еріка могла знати? — та печаль була справжня. Ганні Балдер доводилося нелегко, а останньої днини й поготів. Еріка від самого ранку наполягала на тому, щоб її відвезли до Авґуста. Журналістка вважала, що в такій ситуації дитина, як ніколи, потребує матері.

Однак Лісбет, яка тоді ще підтримувала з ними зв’язок, висловилася проти цієї ідеї. Вона написала, що поки невідомо, звідки стався витік інформації, і цілком можливо, що саме з оточення матері. Лассе Вестман — один з тих кому, не можна довіряти — цілий день, здається, не виходив з дому, щоб не потикатися на очі журналістам, які чатували надворі. Ситуація уявлялась безнадійною, і Еріці це не подобалося. Вона сподівалася, що «Міленіум» зможе гідно й грунтовно описати цю історію, без великих неприємностей для журналу чи для когось іншого.

У Мікаелових здібностях вона й на мить не сумнівалася, а надто коли він мав такий вигляд, як тепер. Крім того, йому допомагає Зандер… До Андрея Еріка була небайдужа. Красивий хлопець, якого іноді помилково сприймають за гея. Нещодавно за вечерею вдома в них з Ґреґером у Салтшебадені він розповів свою історію життя, яка ще більше підсилила її симпатію.

Коли Андреєві минув одинадцятий рік, він утратив батька й матір підчас вибуху бомби в Сараєві. Після того жив у Тенсті, на околиці Стокгольма, в материної сестри, що не розуміла ні його інтелектуальних здібностей, ні психологічних травм. Як померли батьки, Андрей не бачив. Проте його тіло реагувало так, ніби він знемагає на посттравматичний стрес. Зандер донині не любив гучних звуків і різких рухів. Йому страшенно не подобалося, коли в ресторанах або в громадських місцях стояли покинуті сумки, і він так пристрасно ненавидів насильство та війну, як ніхто з тих, з ким Еріці доводилося стикатися в житті.

У дитинстві він знаходив притулок у власних світах, поринав у фентезі, читав поезію, біографічну літературу, обожнював Сільвію Плат, Борхеса й Толкіна, вивчив усе, пов’язане з комп’ютерами, і мріяв писати несамовиті романи про кохання й людську трагедію. Невиправний романтик, він сподівався великими пристрастями загоїти свої рани й нітрохи не журився тим, що відбувається в суспільстві й у світі. Одного вечора, коли йому було вже десь під двадцять років, він сходив на публічну лекцію Мікаела Блумквіста в Стокгольмському інституті журналістики, і це змінило його життя.

Блумквістове завзяття змусило його розплющити очі й ширше подивитися на світ, що стікав кров’ю від несправедливості, нетерпимості й корупції. Замість сльозливих романів Андрей почав мріяти про написання соціально-критичних статей, а невдовзі після цього прийшов у «Міленіум» і запитав, чи може він щось зробити для них: варити каву, вичитувати коректи, бігати в доручених справах. Еріка від самого початку побачила в його очах вогонь і дозволила йому виконувати невелику роботу: замітки, попередні дослідження, короткі портрети. Та насамперед вона звеліла йому вчитись, і він узявся до навчання з такою ж енергією, як і до всього в своєму житті. Андрей вивчав політологію, засоби масової комунікації, економіку та міжнародні конфлікти і заразом підробляв у «Міленіумі» на тимчасових посадах, марячи стати відомим журналістом-дослідником — точнісінько таким, як Мікаел.

Проте, на відміну від інших репортерів-дослідників, Зандер не копав заглибоко. Він лишився романтиком і досі мріяв про велике кохання. Еріка з Мікаелом присвятили чимало часу його любовним проблемам. Жінки тяглися до Андрея, але так само легко й кидали його. Можливо, він був занадто відчайдушний у своїй хоті, і багатьох жінок, либонь, лякала інтенсивність його почуттів. А ще, певно, він досить нерозважно розповідав про свої вади й слабості. Зандер був надміру відвертий і прозорий, надміру хороший, як сказав би Мікаел.

Однак Еріка вважала, що Андрей уже помалу позбувається юнацької вразливості. В усякому разі вона помічала це в його статтях. Його дике прагнення простягти руки й торкнутись усіх, яке переобтяжувало його письмо, змінилось ефективнішим і прозаїчнішим стилем. Вона знала, що тепер, коли йому випала нагода допомогти Мікаелові з Балдеровою історією, він зробить усе можливе й неможливе.

Згідно з планом, Блумквіст писатиме велику центральну статтю, а Зандер допомагатиме йому збирати матеріал, а також напише деякі пояснювальні супутні нариси та портрети. Еріці видавалося це багатонадійним.

Коли вона, припаркувавши машину на вулиці Гекенс, увійшла до редакції, Мікаел і Андрей сиділи, як вона й гадала, глибоко поринувши в роздуми. Блумквіст, правда, раз по раз щось бурмотів собі під носа, і в його очах Еріка помітила не тільки іскристу цілеспрямованість, але й страждання. Та це її зовсім не здивувало. Мікаел погано спав уночі. Кампанія проти нього не припинялась, ще й на допиті в поліції йому довелося робити те, в чому його звинувачувала преса, — приховувати інформацію, а він цього не любив.

Блумквіст у певному розумінні був зразковим законослухняним громадянином. Та якщо хто й міг змусити його переступити межу дозволеного, то це Лісбет Саландер. Мікаел скоріше зганьбився б, ніж зрадив її. Власне, тому він весь час повторював у поліції: «Я маю право не називати своїх джерел інформації». Це його, певна річ, обтяжувало, і він неабияк потерпав за наслідки. Але Блумквіст передусім був зосереджений на матеріалі й точнісінько як вона сама значно більше вболівав за Лісбет і хлопчика, ніж за власне становище.

Еріка якийсь час спостерігала за Мікаелом, а тоді запитала:

— Як ідуть справи?

— Що?.. Ну, а-а-а, добре… Як усе минулося?

— Я застелила ліжка й поклала їжу в холодильник.

— Чудово. І ніхто з сусідів тебе не бачив?

— Там не було ні душі.

— Чому ж вони так тягнуть? — спитав він.

— Не знаю, але я страшенно хвилююся.

— Сподіваюся, що вони просто перепочивають у Лісбет.

— І я. Що тобі ще вдалося дізнатися?

— Дещо.

— Непогано.

— Але… — Мікаел замовк.

— Що?

— Просто…

— Так?

— Мені здається, ніби мене перекинули в минуле чи я повертаюся до місць, де вже побував раніше.

— Поясни детальніше, — сказала Еріка.

— Поясню… — Мікаел глянув на екран комп’ютера. — Однак треба й далі копати. Поговорімо пізніше.

Вона дала йому спокій і зібралась їхати додому, готова, звичайно ж, будь-якої миті стати до підмоги.

Розділ 20

Ніч минула спокійно, навіть насторожливо спокійно, і о восьмій годині ранку Ян Бубланський стояв у задумі перед своєю групою в кімнаті для нарад. Вигнавши Ганса Фасте, він міг тепер знову говорити вільно. Принаймні тут, зі своїми колегами, він почувався впевненішим, ніж за комп’ютером чи з мобільним телефоном у руках.

— Усі ви усвідомлюєте серйозність ситуації, — почав він. — Стався витік конфіденційної інформації. Через це загинув чоловік. Життя маленького хлопчика в небезпеці. Попри величезні зусилля, ми й досі не знаємо, як це трапилося. Витік міг статись або в нас, або в СЕПО, або в медцентрі «Одін», або в оточенні професора Еделмана, або через матір та її чоловіка Лассе Вестмана. Ми нічого не знаємо напевно, а тому мусимо виявляти надмірну обережність, аж до параної.

— Нас ще могли гакнути чи підслухати, — докинула Соня Мудіґ. — Ми, здається, маємо справу зі злочинцями, що володіють новітніми технологіями на зовсім іншому рівні, ніж ми звикли.

— Щира правда! — погодився Бубланський. — І це ще неприємніше. Але ми повинні вжити застережних заходів у всьому й не казати в телефонних розмовах нічого важливого про розслідування, хай там як керівництво вихваляє нашу нову систему мобільного зв’язку.

— Вони її вихваляють, бо вгатили в неї купу грошей, — зауважив Єркер Голмберґ.

— Можливо, нам треба подумати й про нашу власну роль, — вів далі Бубланський. — Я щойно говорив з молодим талановитим аналітиком із СЕПО Ґабрієллою Ґране, — можливо, хтось чув про неї. Вона зазначила, що поняття вірності не таке однозначне для нас, поліціантів, яким уявляється. Ми дотримуємося кількох різновидів вірності. Перша й очевидна — вірність законам. Є вірність громадськості й вірність колегам, а є також вірність керівництву. Проте є ще один різновид — вірність самим собі й своїй кар’єрі. Іноді, як ми всі знаємо, ці різновиди змагаються між собою. Часом хтось боронить колегу на шкоду своєму обов’язкові перед громадськістю, а часом дістає наказ згори, як Ганс Фасте, і тоді ця вірність суперечить тій, яку він мав би виявити нам. Але надалі — і я кажу це серйозно, як ніколи, — мені хотілося б чути тільки про одну вірність — про вірність розслідуванню. Ми мусимо зловити вбивць і зробити так, щоб більше ніхто не став їхньою жертвою. Усі згодні? Навіть якщо вам зателефонує сам прем’єр-міністр чи керівник ЦРУ й заговорить про патріотизм і неймовірні кар’єрні можливості, ви все одно не прохопитеся й словом. Зрозуміло?

— Так, — відповіли всі як один.

— Чудово! Як ви всі знаєте, на Свеавеґені у справу втрутилась Лісбет Саландер, і ми докладаємо всіх зусиль, щоб виявити її теперішнє місце перебування.

— І саме тому нам треба назвати її ім’я ЗМІ! — дещо збуджено прокричав Курт Свенссон. — Нам потрібна допомога громадськості.

— З цього приводу є різні думки, тому я хочу знову обговорити це питання. Та спершу згадаймо, що з Лісбет Саландер у минулому дуже негарно повелися і ми, і ЗМІ.

— Тепер це не має значення, — заперечив Свенссон.

— Звичайно, цілком можливо, що її впізнали ще якісь люди на Свеавеґені і її ім’я однаково вирине рано чи пізно нагору. Тоді це питання відпаде. А поки цього не сталось, я хочу нагадати, що Лісбет Саландер урятувала хлопчикові життя.

— Поза всяким сумнівом, — не заспокоювався Свенссон. — Але ж потім вона його ніби викрала.

— За всіма наявними відомостями, вона хотіла за всяку ціну врятувати хлопчика, — втрутилася Соня Мудіґ. — У Лісбет Саландер вельми сумний досвід спілкування з владою. Усе її дитинство минуло як безперервне насильство з боку шведських урядовців. І коли Лісбет, як і ми, підозрює, що витік інформації стався саме в поліції, то доброхіть вона з нами не зв’яжеться. Це вже напевно.

— Це не стосується до справи, — наполягав Курт.

— Можливо, — вела далі Соня. — Ми з Яном, звісно ж, згодні з тобою, що найголовніше — це інтереси слідства, але чи вмотивовано розголошувати її ім’я, власне, тепер? А щодо самого розслідування, то наш пріоритет — безпека хлопчика, і тут ми теж ні в чому не впевнені.

— Я розумію, куди ти хилиш, — стримано та вдумливо сказав Єркер Голмберґ, відразу привернувши до себе увагу. — Якщо люди взнають, де Саландер, то хлопчик теж опиниться в небезпеці. Однак залишається кілька питань, і перше з них таке, трохи, можливо, риторичне: «Як правильно вчинити?» Тут я мушу сказати: навіть якщо витік інформації стався в нас, ми не можемо миритися з тим, що Саландер ховає Авґуста Балдера. Він важлива частина розслідування, і ми, з витоком чи без нього, здатні краще захистити дитину, ніж молода жінка з емоційними розладами.

— Авжеж, звісно… — промимрив Бубланський.

— Отож-то і є, — вів далі Єркер. — І хоч про викрадення в звичайному розумінні не йдеться, — навіть якщо все зроблено з добрих намірів, — потенційна небезпека для хлопчика все одно величезна. З погляду психології йому, мабуть, надзвичайно шкідливо почуватися втікачем після того, що з ним сталося.

— Так, так, — погодився Бубланський. — Але питання все-таки в тому, що нам робити з наявною інформацією?

— Тут я згоден з Куртом. Треба оприлюднити її ім’я разом з фотографією. Це може навести нас на слід.

— Твоя, мабуть, правда, — сказав Бубланський. — Та водночас це може допомогти злочинцям. Ми маємо виходити з того, що вбивці не припинили полювати на хлопчика. Навпаки. До того ж ми й найменшого уявлення не маємо про зв’язок між хлопчиком і Саландер. І не знаємо, які підказки її ім’я може дати злочинцям. Я не впевнений, що ми, оприлюднивши в ЗМІ ці деталі, захистимо хлопчика.

— А чи захистимо ми його, замовчавши все? Цього ми теж не знаємо, — заперечив Голмберґ. — Щоб робити такі висновки, нам бракує багатьох фрагментів мозаїки. Наприклад, чи працює Саландер на когось, чи вона має власний план щодо хлопчика, чи хоче тільки захистити його?

— І як вона могла довідатися, що хлопчик вийде з Торкелом Лінденом з дверей на Свеавеґені саме в той час? — докинув Курт Свенссон.

— Вона могла опинитися там випадково.

— Це малоймовірно.

— Правда часто видається малоймовірною, — заперечив Бубланський. — Така вже відмітна риса правди. Але я згоден: навряд чи Саландер з’явилася там випадково, з огляду на обставини.

— Зокрема, на те, що Мікаел Блумквіст теж знав, що там щось має статися, — докинула Аманда Флуд.

— Між Блумквістом і Саландер точно є якийсь зв’язок, — підхопив Голмберґ.

— Це правда.

— Мікаел Блумквіст знав, що хлопчик перебуває в медичному центрі «Одін», чи не так?

— Йому про це розповіла Ганна Балдер, — сказав Бубланський. — Вона, як ви розумієте, тепер почувається не дуже добре. Я щойно мав з нею довгу розмову. Але пояснити те, що Блумквіст знав, коли хлопчика й Торкела Ліндена виманять на вулицю, не можна нічим.

— Чи не міг він мати доступ до комп’ютерів «Одіна»? — задумливо спитала Аманда Флуд.

— Не можу собі уявити Мікаела Блумквіста в ролі гакера, — сказала Соня Мудіґ.

— А Саландер? — поцікавився Єркер Голмберґ. — Що ми про неї, власне, знаємо? Ми маємо на неї величезне досьє. Та коли ми спілкувалися з нею востаннє, вона здивувала нас з усякого погляду. Можливо, зовнішній бік затуманює нам очі й тепер.

— Я згоден, — погодився Курт Свенссон. — У нас забагато знаків питання.

— У нас і справді майже самі знаки питання. І якраз тому нам слід діяти відповідно до інструкцій, — підсумував Єркер Голмберг.

— Я не знав, що інструкції такі всеосяжні, — промовив саркастично Бубланський, дарма що підпускати шпильки не мав звички.

— Я тільки маю на увазі, що треба трактувати ситуацію як те, чим вона і є, — як викрадення дитини. Уже минула майже доба, як вони зникли, а від них ані чутки. Ми повинні оприлюднити в ЗМІ ім’я й фотографію Саландер, а потім ретельно опрацьовувати всю здобуту інформацію, — діловито заявив Єркер і, здавалося, переконав усю групу.

Бубланський заплющив очі й подумав, що всіх їх дуже любить. Він відчував більшу єдність з ними, ніж зі своїми братами, сестрами чи навіть батьками. Одначе тепер Янові щось підказувало, що він мусить піти проти колег.

— Ми спробуємо відшукати їх усіма можливими способами. Але ім’я й фотографію поки що не оприлюднюватимемо. Це таїть у собі багато наслідків, а я не хочу ризикувати, допомагаючи злочинцям.

— Крім того, ти відчуваєш провину, — холодно зауважив Єркер.

— Я відчуваю велику провину, — відповів Бубланський, знову подумавши про рабина.

Мікаел Блумквіст страшенно хвилювався за хлопчика й Лісбет, а тому вночі майже не спав. Знову й знову він намагався зв’язатись із Саландер через «Редфон», але вона не відповідала. Мікаел не чув від неї ні слова з учорашнього полудня. Тепер він сидів у редакції, намагаючись зануритись у роботу й зрозуміти, що він випустив з уваги. У нього вже виникала підозра, ніби в загальній картині бракує чогось основного, що могло б кинути на цю всю історію нове світло. А втім, можливо, він просто сам себе дурив, сприймаючи бажане за дійсне й прагнучи побачити в ній щось значніше. Останнє, що написала йому Лісбет у зашифровану програму, було:

«Юрій Богданов, Блумквісте. Перевір його. Це він продав Балдерову технологію Екервалдові з „Соліфону“».

В інтернеті Мікаел знайшов кілька фотографій Богданова. На них той був в ідеально пошитому смугастому костюмі, який, одначе, зовсім йому не личив. Ніби чоловік поцупив його дорогою на фотосесію. Богданов мав довге пряме волосся, віспувату шкіру, темні кола під очима та саморобні тату, що видніли з-під рукавів сорочки. Чорні очі дивилися пильно, немовби свердлили людину наскрізь. Юрій був високий, проте важив не більш як шістдесят кілограмів.

Він скидався на колишнього в’язня, а найцікавіше — щось у його жестах видавалося Мікаелові знайомим з кадрів, зафіксованих камерами зовнішнього спостереження в Балдеровому будинку в Салтшебадені. Чоловік мав такий самий надірваний, незграбний вигляд. В одному з нечисленних інтерв’ю, даних з нагоди успішної бізнесової діяльності в Берліні, він розповів, що народився практично на вулиці. «Я був приречений на смерть, на те, щоб мене знайшли в якомусь провулку з голкою в ліктьовій ямці. Але мені вдалося витягти себе з цього болота. Я розумний і пристрасний боєць», — казав він.

З другого боку, його життя нічим не спростовувало цих тверджень, за винятком хіба відчуття, що на ноги він зіп’явся не тільки завдяки власним силам. Були певні ознаки того, що йому допомогли впливові люди, які зауважили його талант. Один німецький технічний журнал наводив слова начальника безпеки кредитної організації «Горст». Той, зокрема, заявив: «Богданов має магічний погляд. Він, як ніхто, бачить вразливі місця системи безпеки. Він геній».

Богданов явно був супергакером, хоча за офіційною версією працював винятково як білий гакер, що служить позитивним, законним силам, допомагаючи компаніям виявляти дефекти в їхній інформаційно-технологічній безпеці за пристойну винагороду. У його компанії «Ауткаст сек’юриті» нічого підозрілого не було. Усі члени правління — поважні високоосвічені люди. Проте Мікаел цим не вдовольнився. Вони з Андреєм уважно вивчали кожну людину, що мала контакт з компанією, навіть партнерів їхніх партнерів, і виявили чоловіка на прізвище Орлов, який свого часу виконував обов’язки члена ради директорів, хоч і недовго. Це здалося трохи дивним, бо Володимир Орлов був не фахівець з інформаційних технологій, а дрібний торговець у будівельній галузі. У Криму, де Орлов жив раніше, його мали за перспективного боксера-ваговика, а на тих небагатьох фотографіях, що їх Мікаелові пощастило відшукати в інтернеті, він видавався виснаженим і жорстоким: жодна дівчина не запросила б його спрожогу додому на чашку чаю.

Блумквіст натрапив також на непідтверджені відомості про те, що Орлов був засуджений за тяжкі побої й сутенерство. Він двічі брав шлюб, і обидві його дружини померли, але з’ясувати причини смерті Мікаелові не вдалося. Однак найцікавішим у загальному контексті уявлялось те, що Орлов якийсь час був заступником голови правління незначної й давно зліквідованої компанії «Будін — будівництво й експорт», яка спеціалізувалася на «продажу будівельних матеріалів».

Власником компанії був Карл Аксел Будін, він же Олександр Залаченко. Це ім’я поновило в Мікаеловій пам’яті не лише цілий світ зла, а й найсенсаційнішу публікацію про нього. А головне — Залаченко був батько Лісбет, убивця її матері й згубник її дитинства, її темна тінь з минулого, чорний натхненник її пекучого бажання мститися.

Невже його ім’я спливло випадково? Блумквіст, як ніхто, знав, що досить копнути глибше — і неодмінно знайдеш якийсь зв’язок. Життя завжди частує нас ілюзорними аналогіями. От тільки коли йшлося про Лісбет Саландер, він переставав вірити у збіги.

Якщо вона ламала пальці хірургові або цікавилася крадіжкою новітньої технології штучного інтелекту, то не просто добре обмірковувала це, а й завжди мала мотив. Лісбет не забувала кривд чи образ. Вона мстилася й відновлювала справедливість. Чи можна пов’язати всі її дії в цій історії з її власним минулим? Припустити таке принаймні можна.

Мікаел визирнув з-за свого комп’ютера і глянув на Андрея. Той кивнув у відповідь. З коридора долинав слабкий запах їжі. З Ґетґатану чувся гуркіт рок-музики. За вікном завивала буря, а небо було дуже темне й тривожне. Мікаел своїм звичаєм зайшов у зашифровану програму, ні на що не сподіваючись. Аж тут його лице засяяло. Він навіть трохи вигукнув з радості.

Там було таке: «Тепер усе окей. Незабаром будемо в криївці».

Він написав у відповідь: «Радий чути. Їдь обережно».

А тоді не стримався й додав: «Лісбет, кого ми все ж таки ловимо?»

Вона відразу відписала: «Ти скоро його вирахуєш, розумнику!»

Її «окей» було перебільшенням. Лісбет почувалася краще, проте, як і раніше, була в неймовірно поганій формі. Вчора вона взагалі майже не мала уявлення про час і простір. Насилу доволікшись до своєї квартири, вона дала Авґустові поїсти й попити, а також забезпечила його фломастерами, паличками крейди й аркушами формату А4, щоб він міг малювати вбивцю. Але, наближаючись до нього тепер, вона ще здалеку побачила, що він нічого не намалював. Щоправда, перед ним по всьому журнальному столику були розкладені аркуші, однак то були не малюнки, а довгі ряди якихось карлючок. Придивившись уважніше, Саландер побачила числа, нескінченні серії чисел, і, хоча спочатку вона нічого не розуміла, їй ставало щораз цікавіше. А тоді вона аж присвиснула.

— О Господи… — раптом пробурмотіла вона.

Лісбет якраз уп’ялась очима в кілька приголомшливо великих чисел, що попервах, щиро кажучи, не видалися їй особливими, але в поєднанні з сусідніми числами утворювали якусь знайому послідовність. Переглядаючи записи далі, вона натрапила на серію простих чисел 641, 647, 653 та 659, і сумнівів більше не лишилося: перед нею так звані шісткові четвірки простих, тобто серії з чотирьох простих чисел, що різняться між собою на шість одиниць. А ще там були прості числа-близнята та інші комбінації простих чисел. Лісбет не змогла стримати усмішки.

— Круто, — сказала вона.

Проте Авґуст не відповів і навіть не глянув на неї. Він просто сидів на підлозі біля журнального столика з таким виглядом, ніби йому найбільше хотілось і далі писати цифри. Лісбет пригадала, що десь читала про савантів і прості числа, але думати далі на цю тему не стала. Вона занадто кепсько почувалася для будь-якого складного мислення. Натомість вона пішла у ванну кімнату й узяла ще дві таблетки вібраміцину, що його вже кілька років тримала при собі.

Уживати антибіотики Лісбет почала, тільки-но заледве жива опинилась удома. Потім вона спакувала комп’ютер, пістолет, трохи змінного одягу й звеліла хлопчикові вставати. Той навіть не ворухнувся — лише міцніше стис олівця. Якусь хвилину вона стояла перед ним геть спантеличена, а тоді суворо промовила:

— Вставай!

Цього разу він послухався, а вона про всяк випадок наділа перуку й темні окуляри.

Відтак вони вбрались у верхній одяг, спустилися ліфтом у гараж і поїхали на острів Інґаре в її «БМВ». Ліве плече Лісбет було міцно перев’язане й дуже боліло, тому вона вела машину правою рукою. Боліли й груди з зовнішнього боку. Лісбет і досі горіла. Кілька разів їй доводилося зупинятись на узбіччі, щоб перепочити. Коли вони нарешті дісталися пляжу й пристані біля затоки Стура-Барнвік на Інґаре і, згідно з інструкціями, піднялися довгими дерев’яними сходами вздовж схилу й зайшли в будинок, Саландер знеможено впала на перше ж ліжко в кімнаті коло кухні. Її сильно морозило.

Однак незабаром вона встала, сіла за круглий кухонний стіл, узяла ноутбук і, тяжко дихаючи, знову спробувала зламати скопійований в АНБ файл. Проте в неї нічогісінько не виходило. Поруч з нею сидів Авґуст, дивлячись на стіс паперових аркушів і палички крейди, що їх залишила йому Еріка Берґер. Та ні писати серії простих чисел, ні тим паче малювати вбивцю йому не хотілося. Здається, малий був вельми приголомшений.

Чоловік, який іменував себе Яном Голцером, сидів у номері готелю «Кларіон» в Арланді й розмовляв телефоном з дочкою Ольгою, що, як він і сподівався, йому не вірила.

— Ти мене боїшся? — запитала вона. — Ти боїшся, що я припру тебе до стіни?

— Ні, Олюню, звісно ні, — спробував викрутитися він. — Мені просто довелося…

Йому було важко добирати слова. Ян знав: Ольга розуміє, що він щось приховує, і закінчив розмову швидше, ніж йому бажалося. Навпроти нього на готельному ліжку сидів Юрій і лаявся. Він уже не менш як сто разів перевірив Балдерів комп’ютер і не знайшов там, як він висловився, ні чорта. Узагалі ні чорта!

— То, виходить, я поцупив порожній комп’ютер? — поцікавився Ян Голцер.

— Саме так.

— Навіщо ж тоді професор його тримав?

— Певна річ, для чогось дуже важливого. Я бачу, що тут зовсім недавно стерли великий файл, який мав, найімовірніше, зв’язок з іншими комп’ютерами. Але я не можу його відновити. Цей хлопець був не дурень.

— Усе марно, — сказав Ян.

— Повна срака, хай йому дідько! — докинув Юрій.

— А блекфон?

— Там зафіксовано деякі розмови, проте мені не вдалося їх відстежити. Здається, телефонували з СЕПО або з Радіотехнічного центру. Однак мене найбільше турбує інше.

— Що?

— Професор вів з кимось довгу розмову, перш ніж ти вдерся до будинку. З якимось працівником Науково-дослідного інституту штучного інтелекту.

— І в чому проблема?

— У тому, що розмова відбувалася саме тоді. Та й сам інститут… Він працює на те, щоб розумні комп’ютери в майбутньому не стали загрозою для людства. Навіть не знаю. Мені це не до вподоби. Складається таке враження, ніби Балдер віддав свої дослідження інститутові або…

— Або що?

— Або розповів усе про нас. Принаймні те, що знав.

— Це було б погано.

Богданов кивнув, а Голцер тихо вилаявся. Усе пішло не за планом, а жоден з них не звик до невдач. Але тут вони ганебно провалилися двічі поспіль, і все через дитину — розумово відсталого хлопчика. Однак це ще не найгірше.

Найгірше було те, що сюди прямувала Кіра, до того ж геть розлючена. Такою вони її раніше не знали. Навпаки, вони звикли до її холодної елегантності, що надавала їхнім учинкам аури непереможності. А тепер Кіра була доведена до сказу й волала, що вони нікчемні, некомпетентні ідіоти. Та розлютилася вона не через постріли, які чи то влучили в хлопчика, чи то ні. Причиною була жінка, що виникла нізвідки й відборонила Авґуста Балдера. Кіра нетямилася через неї.

Коли Ян почав її описувати, — усе, що встиг запримітити, — Кіра буквально засипала його питаннями. Хай там як він відповідав, вона все одно шаленіла й кричала, що вони мусили вбити її і що вони телепні й нездари. Ні Ян, ні Юрій не могли зрозуміти її бурхливої реакції: нікому з них раніше не доводилося чути, щоб Кіра так репетувала.

З другого боку, вони взагалі мало що знали про Кіру. Ян Голцер ніколи не забуде вечора, проведеного з нею в люксовому номері готелю «Анґлетер» у Копенгаґені. Тоді вони любилися три чи чотири рази, а потім лежали в ліжку, пили шампанське й уже не вперше розмовляли про його війни та вбивства. Він погладив її по плечу та руці й виявив на її зап’ястку трійчастий шрам.

— Звідки це в тебе, моя красуне? — запитав Ян, діставши у відповідь нищівний погляд, сповнений ненависті.

Після того йому жодного разу не дозволили з нею переспати. Він сприймав це як кару за питання. Кіра дбала про них і давала їм купу грошей. Але ні він, ні Юрій, ні хто інший з їхнього оточення не мали права питати про її минуле. Це було одне з неписаних правил, і нікому з них навіть на думку не спадало робити це знову. Вона була їхня добродійниця, з усіма плюсами й мінусами, одначе плюсів вони бачили більше, і тому їм доводилося потурати її примхам і жити в постійній непевності — буде вона з ними ласкавою чи холодною, а чи, може, навіть дасть добрячого ляпаса.

Юрій закрив ноутбук і надпив зі свого келиха. Вони обидва намагалися не вживати алкоголю, щоб Кіра не використала це проти них. Але втриматися було майже неможливо. Розчарування й адреналін підштовхнули їх до пиття. Ян нервово вистукував пальцями по телефону.

— Ольга тобі не повірила? — запитав Юрій.

— Жодному слову. Невдовзі вона, мабуть, побачить у всіх газетах дитячий малюнок з моїм зображенням.

— Я не дуже вірю в той малюнок. Здається мені, це головно бажання поліціантів видати бажане за дійсне.

— То ми намагаємось убити дитину без причини?

— Мене б це не здивувало. Чи не час би вже Кірі приїхати?

— Ось-ось може з’явитися.

— Як думаєш, хто то був?

— Ти про кого?

— Про ту дівку, що з’явилася нізвідки.

— І гадки не маю, — відповів Ян. — Не впевнений, що й Кіра це знає. Вона скоріше схвильована чимось іншим.

— Підозрюю, нам доведеться вбити їх обох.

— Боюся, на цьому справа не скінчиться.

Авґуст почувався недобре — це не викликало жодного сумніву. На шиї в нього палали червоні плями, кулаки були стиснуті. Лісбет Саландер, сидячи поруч з ним за круглим кухонним столом на Інґаре й працюючи над своїм шифром, злякалася, що в нього от-от може статися якийсь напад. Але Авґуст лише схопив паличку чорної крейди.

Тієї самої миті порив вітру затрусив великими шибками навпроти них, і хлопчик, завагавшись, почав водити лівою рукою по столу. А потім він почав малювати: лінію там, лінію тут і кілька маленьких кіл. «Гудзики», — подумала Лісбет. Потім на папері з’явилася рука, деталі підборіддя й розстебнута на грудях сорочка. Усе відбувалося швидко, і помалу спина й плечі хлопчика розслабилися, немов болючий пухир лопнув і рана почала загоюватись.

Його очі випромінювали страдницьке світло, і подеколи він аж здригався. Проте щось усередині в хлопчика таки відпустило. Він узяв іншу паличку крейди й заходився малювати дубову підлогу, а на ній — розкидані шматочки пазла, які, можливо, мали скластись у розкішне нічне місто з безліччю вогнів. Та вже тоді було зрозуміло, що цей малюнок не буде добрим.

З’ясувалося, що рука й розстебнута на грудях сорочка належать здоровому чоловікові з випнутим животом. Він стояв, зігнувшись, мов складаний ніж, і бив маленьку фігурку на підлозі — людину, якої не було на малюнку з тієї простої причини, що вона спостерігала за всім і сама ж приймала удари. Сцена, без сумніву, була огидна.

Однак до вбивства вона, здається, не стосувалася, хоч теж викривала злочинця. У самісінькому центрі малюнка проступало розлючене спітніле обличчя, в якому була вловлена кожна глибока зморшка. Саландер упізнала його, дарма що не дуже часто дивилася телевізор чи ходила в кіно. Але вона зрозуміла, що то актор Лассе Вестман — чоловік Авґустової матері. Лісбет нахилилася до хлопчика і зі священним гнівом, що змушував її тремтіти, промовила:

— Ми ніколи більше не дозволимо йому таке чинити! Ніколи!

Розділ 21

Побачивши, як довготелеса постать командера Джонні Інґрема наближається до Нідгемового робочого стола, Алона Касалес відразу зрозуміла: тут щось не так. Його нерішучість свідчила про те, що новини були погані.

Джонні завжди встромляв ножа в спину з єхидною посмішкою на обличчі, але з Едом-Архімедом усе було інакше. Навіть найвище керівництво побоювалось Нідгема: він нацьковував усіх собак на того, хто насмілювався вступати з ним у суперечку. Джонні не любив скандалів і ще більше не терпів приниження, та саме це чекатиме на нього, якщо він заведе з Едом сварку. Отож Джонні мусив скидатися на здутий м’яч.

Нідгем був зухвалий і запальний, тоді як Інґрема всі вважали за рафінованого аристократика з довгими ногами й показними манерами. Джонні був значний можновладець і мав величезний вплив у всіх колах — і у Вашингтоні, і в бізнесовому світі. В ієрархії керівництва чоловік стояв відразу за шефом АНБ Чарлзом О’Коннором. Він часто всміхався й неперевершено роздавав компліменти, проте його усмішка ніколи не досягала очей. Його боялись, як нікого іншого.

Інґрем мав важелі впливу на людей і, між іншим, відповідав за моніторинг стратегічних технологій, або, висловлюючись цинічніше, за промислове шпигунство, тобто за той підрозділ АНБ, який в умовах глобальної конкуренції допомагає промисловості США утримувати лідерство на світовому ринку ультрасучасних технологій.

Однак тепер, стоячи перед Едом у своєму дорогому костюмі, Джонні, здавалось, увесь зіщулився. Навіть сидячи за тридцять метрів від них, Алона достеменно знала, що зараз станеться: Ед от-от вибухне. Його бліде змучене обличчя почало червоніти. Раптом схопившись на ноги, з перекошеною спиною й випнутим пузом, він лютим голосом загорланив:

— Ти підлий вилупок!

Ніхто, крім Еда, не наважився б назвати Джонні Інґрема підлим вилупком. Саме за це Алона й любила його.

Авґуст почав новий малюнок.

Малий швидко провів кілька ліній. Він тиснув на папір так сильно, що кінчик палички чорної крейди розкришився. Як і минулого разу, хлопчик малював розрізненими шматочками — одна деталь тут, друга там. Зрештою, це складалось у цілісну картину. Кімната на малюнку була та сама, але пазл на підлозі лежав уже інший, простіший — червона спортивна машина, що летіла вперед, і натовп глядачів на трибунах. Тепер над пазлом стояв уже не один чоловік, а двоє.

Одним з них знову був Лассе Вестман, одягнений у футболку та шорти, з налитими кров’ю, примруженими очима. Він здавався п’яним і ледь тримався на ногах, проте його все одно розбирала лють. З його рота текла слина. І все ж він був не найстрашнішою постаттю на малюнку. Там височів і другий чоловік, з водявими очима, сповненими відвертого садизму. Неголений і також п’яний, з тонкими малопомітними губами, він теж, судячи з усього, частував Авґуста стусанами. І хоч самого хлопчика, як і раніше, на малюнку видно не було, та від цього його присутність відчувалася ще більше.

— Хто цей інший? — запитала Саландер.

Авґуст не відповів, однак його плечі затремтіли, а ноги під столом сплелися в тугий вузол.

— Хто цей інший? — повторила Лісбет з більшим притиском.

Авґуст вивів на малюнку нерівним дитячим почерком:

Руґер — це нічого не сказало Саландер.

За кілька годин у Форт-Міді, коли його хлопці-гакери, прибравши за собою, розповзлися по домівках, Ед підійшов до Алони. Дивна річ, але він більше зовсім не здавався сердитим чи засмученим. Скоріше, самовдоволено сяяв, і навіть у спині йому ніби трохи попустило. У руках Ед тримав свій ноутбук. Одна шлейка звисала в нього з плеча.

— Гей, старий, — промовила Алона, — скажи мені, що відбувається?

— Мені дали відпустку, — відповів Ед. — Їду в Стокгольм.

— Теж мені, вибрав місце. Хіба там не холодно в таку пору року?

— Здається, справжня холоднеча.

— Насправді ж ти їдеш туди не у відпустку?

— Між нами кажучи, ні.

— Тепер мені ще цікавіше.

— Джонні Інґрем наказав нам зупинити розслідування. Гакера треба залишити гуляти на волі, а нам слід удовольнитися тим, що ми заткнемо кілька дірок у системі безпеки. Тоді це все опиниться під сукном.

— Як Інґрем, хай йому чорт, може таке наказувати?!

— Вони не хочуть, як він сказав, розбудити сонного звіра й наразитися на скандал, що вибухне, коли відомості про атаку на нас просочаться у світ. Якщо стане відомо, що нас гакнули, це матиме руйнівні наслідки, не кажучи вже про зловтіху. Полетять голови, і найперше — моя.

— То він погрожував тобі?

— Погрожував, зараза, не лише публічним приниженням, а й судом.

— Але ти, бачу, не надто цим журишся.

— Я збираюся його розчавити.

— Як? У цього гламурного хлопчика повсюди потужні зв’язки.

— Я теж декого знаю. Крім того, не тільки Інґрем тримає людей на гачку. Цей клятий гакер був такий люб’язний, що з’єднав наші комп’ютери й продемонстрував нам дещо з нашої власної брудної білизни.

— У цьому є трохи іронії, згоден?

— Ще б пак! Щоб викрити одного мерзотника, потрібен другий. Спершу це навіть не здавалося таким примітним на тлі того, що ми тут узагалі робимо. Але потім, коли ми почали вивчати докладніше…

— Так?

— Виявилося, що це просто динаміт.

— У якому розумінні?

— Найближчі Інґремові колеги не тільки збирають інформацію про таємниці підприємств, щоб допомагати нашим власним великим компаніям. Вони іноді її ще й дорого продають, і ці грошенята, Алоно, не завжди потрапляють у скарбницю організації…

— А осідають у їхніх кишенях.

— Саме так. І я маю вже досить доказів, щоб запроторити за грати Джоакіма Барклі й Браяна Еббота.

— О Господи!

— На жаль, з Інґремом справа йде трохи складніше. Я переконаний, що він мозок усіх цих махінацій. Інакше нічого не складається. Але неспростовних доказів поки що немає. Це мене дратує й робить усю операцію ризикованою. Та завжди є шанс. Цілком можливо, що на Інґрема є щось у тому файлі, який скопіював гакер. Однак той файл годі зламати — там безнадійний клятий шифр RSА.

— Що ж ти збираєтеся робити?

— Затягти сітку. Показати всім і кожному, що їхні власні працівники у змові зі злочинними організаціями.

— Такими, як «Павуки»?

— Такими, як «Павуки» і багато інших. Я б навіть не здивувався, якби з’ясувалося, що вони причетні до вбивства твого професора в Стокгольмі. Вони явно були зацікавлені в його смерті.

— Ти жартуєш.

— Анітрохи. Твій професор, до речі, мав інформацію, яка могла б їх докінчити.

— Прокляття! І тепер ти збираєшся поїхати в Стокгольм як приватний детектив і все розвідати?

— Не як приватний детектив, Алоно. Я матиму надійне прикриття і, поки буду там, знайду нашу гакерку й дам їй такого прочухана, що вона ледь зможе триматися на ногах.

— Стривай, Еде, ти сказав «вона»?

— Я сказав «вона», подруго. Вона!

Авґустові малюнки повернули Лісбет у минуле. Дівчина згадала, як уперше почула ритмічний і безжальний скрип матраца.

Згадала глухий стук, бурчання і плач, що чулися з сусідньої спальні. Згадала ті часи на Лундаґатані, коли комікси і мрії про помсту були її єдиною відрадою. Та вона відігнала ці думки, змінила пов’язку на плечі й перевірила пістолет, переконавшись, що він заряджений. Потім вийшла на зв’язок через канал PGP. Андрей Зандер цікавився, чи все в них гаразд, і Лісбет коротко відписала йому.

Надворі буря трясла дерева та кущі. Лісбет налила собі віскі й узяла шматочок шоколаду, тоді пішла на терасу, а звідти на кам’янистий схил і обережно оглянула територію, помітивши розколину внизу. Вона навіть порахувала туди кроки й запам’ятала характер місцевості.

Повернувшись у дім, Саландер побачила, що Авґуст укотре намалював Лассе Вестмана й чоловіка на ім’я Руґер. Дівчина подумала, що цю систематичність не завадило б якось зламати. Бо хлопчик так і не намалював нічого, що стосувалося б до ночі вбивства. Напевно, ті спогади були заблоковані десь дуже глибоко в підсвідомості.

Лісбет охопило неприємне відчуття, що вони гають час, і вона стурбовано глянула на Авґуста. З хвилину чи більше вона зосереджено роздивлялася неймовірні числа на папері поряд з малюнком. Вивчаючи їх, дівчина зненацька наткнулася на послідовність, що не вписувалась у загальну картину.

Серія була порівняно коротка — 2305843008139952128. Лісбет відразу зауважила, що це не просте число, а — раптом вона просяяла — число, яке відповідно до досконалої гармонії складалося з суми всіх своїх додатних дільників. Іншими словами, то було досконале число — точнісінько таке, як шістка, що її можна поділити на 3, 2 і 1, а 3 + 2 + 1 дорівнює якраз 6.

Дівчина всміхнулася. А потім її пройняла запаморочлива думка.

— Тепер ти просто зобов’язаний пояснити, — зажадала Алона.

— Гаразд, — відповів Ед. — І хоч я знаю, що в цьому нема потреби, та все ж волію, щоб ти урочисто пообіцяла, що ніде не прохопишся й словом.

— Обіцяю, дурнику.

— Добре. Значить, справи такі: сказавши Джонні Інґремові кілька теплих слів, здебільшого для годиться, я визнав, що він має рацію. Навіть удав, ніби вдячний йому за те, що він поклав край нашому розслідуванню. Я сказав, що ми однаково не просунулись би далі, і частково це була правда. Суто технічно ми свої можливості вичерпали. Зробили все і ще трохи, проте безрезультатно. Гакерка залишила в усіх закутках помилкові сліди і тільки вела нас у нові нетрі й лабіринти. Один з моїх хлопців припустив, що навіть коли ми, наперекір усьому, дістанемося мети, то все одно не повіримо в це. Ми просто уявимо, ніби потрапили в нову пастку. Від цієї гакерки ми чекали будь-чого, та тільки не вразливих місць і слабостей. Тож, ідучи звичайним шляхом, шансів ми б не мали.

— Але ж ти не великий шанувальник звичайних шляхів.

— Так, я більше вірю в манівці. Насправді ми зовсім не здалися. Ми поспілкувались із знайомими гакерами й нашими друзями-програмістами з різних фірм. Удалися до непересічних пошуків, підслуховувань і власних атак. Розумієш, коли трапляються такі складні атаки, як ця, то завжди вдаються до пошуків. Ставлять специфічні питання. Відвідують спеціальні сайти. І що-небудь неминуче стає відомим. Але головне, Алоно, — одна особливість таки допомагала нам. Це талант гакерки. Він такий значний, що звужує коло підозрюваних. Скажімо, якщо злочинець раптом пробігає на місці злочину стометрівку за 9,7 секунд, то можна з великою ймовірністю стверджувати, що винен Болт[36] чи хтось із його конкурентів, так?

— Невже рівень аж такий високий?

— Знаєш, певні складники цієї атаки змушують відвиснути мою щелепу, а я все ж таки чимало бачив на своєму віку. Тому ми витратили неймовірно багато зусиль на розмови з гакерами й досвідченими в цій сфері людьми, запитуючи їх: хто здатен створити щось дуже-дуже масштабне? Хто сьогодні крутий? Питання, звичайно, доводилося ставити трохи хитріше, щоб ніхто не здогадався про те, що відбулося насправді. Ми довго нічого не могли вивідати. Здавалося, ніби стріляєш у повітря, ніби кричиш у темряву. Ніхто нічого не знав або вдавав, що не знає. Певна річ, раз по раз зринали якісь імена, та жодне з них не могло нас зацікавити. Свого часу нашу увагу привернув один росіянин — Юрій Богданов. Це колишній наркоман і злодій, що може проникнути будь-куди. Ще коли він був жалюгідним безхатьком у Санкт-Петербурзі, викрадав машини й важив якихось сорок кілограмів, його намагалися найняти охоронні підприємства. Навіть люди з поліції й спецслужб хотіли завербувати його, щоб їх не випередили кримінальні угруповання. Та ту битву вони, звісно, програли, і тепер Богданов вільний від наркозалежності, процвітає й поправився щонайменше до шістдесяти кілограмів. Ми майже впевнені в тому, що цей мерзотник з твоєї компанії, Алоно. Отому, зокрема, ми й досліджували його, адже розуміли, що зв’язок з «Павуками», з огляду на результати пошуків, він має, але потім…

— Ви не могли втямити, навіщо комусь із них зливати нам інформацію?

— Саме так. Тоді ми стали шукати далі. За якийсь час у розмовах спливла ще одна компанія.

— Хто такі?

— Називають себе «Республікою гакерів». Їхня репутація в мережі дуже висока. До групи належать самі суперталанти, що дуже обачно й ретельно підходять до своїх шифрів. І аж ніяк не безпідставно. Ми й багато хто ще намагаємося постійно прокрадатися в такі угруповання, і не лише щоб дізнатися, що вони роблять. Нам хочеться вербувати звідти народ. За найкрутіших гакерів тепер б’ються.

— Тепер ми всі стали кримінальниками.

— Ха, можливо. Хай там як, а «Республіка гакерів» складається й справді з величезних талантів. Ми це чули від багатьох. Та річ не тільки в цьому. Прокотилася чутка, ніби вони планують щось велике, а головне — один з гакерів, відомий як Боб Собака і зв’язаний, здається, з цією компанією, розпитував про нашого хлопця на ім’я Річард Фулер. Ти його знаєш?

— Ні.

— Маніакально-депресивний і самовдоволений тип, який здавна мене непокоїть. Під час своїх маніакальних нападів він стає гордовитим і недбалим. Одне слово, класичний ризик для безпеки. Для компанії гакерів, що планує атаку, він просто щаслива знахідка. Але щоб це дізнатися, потрібна кваліфікована інформація. Відомостей про його психічне здоров’я в публічному доступі нема. Навіть його матуся навряд чи в курсі. А втім, тепер я впевнений, що вони все ж проникли через Фулера. Ми обстежили всі файли, що їх він прийняв за останній час, і нічого не виявили. Ми перевірили його з ніг до голови. Проте я вважаю, що Річард Фулер був частиною початкового плану «Республіки гакерів». Ніяких доказів проти цієї групи я не маю, однак моє внутрішнє чуття підказує мені, що за атакою стоять саме вони. Особливо після того, як сьогодні ми нарешті відкинули причетність іноземних розвідок.

— Ти сказав, що це дівчина.

— Точно. Виявивши цю групу, ми довідалися про них усе, що змогли, хоча нам було не дуже легко відокремити чутки від фактів. Але одна річ зринала з такою регулярністю, що, кінець кінцем, я вже не бачив підстав сумніватися.

— І що ж це?

— Що головна зірка «Республіки гакерів» — людина, яка називає себе Оса.

— Оса?

— Саме так. Не втомлюватиму тебе технічними подробицями, проте в певних колах Оса — майже легенда, бо має, зокрема, здатність перевертати догори дриґом відпрацьовані методи. Хтось сказав, що відчути Осу в гакерській атаці можна так само, як Моцарта в мелодії. Оса має власний яскравий стиль, і один з моїх хлопців, дослідивши атаку, відразу сказав:

«Це відрізняється від усього, з чим ми стикалися раніше: тут абсолютно новий поріг оригінальності, щось перевернуте задом наперед і несподіване, але водночас пряме й ефективне».

— Одне слово, геній.

— Без сумніву. Тому ми почали шукати в мережі все, що є про цю Осу, щоб спробувати пробити її нік. Ніхто особливо не здивувався, коли нічого не вийшло: навряд чи ця людина лишила б такі прогалини. І знаєш, що я тоді зробив? — гордо запитав Ед.

— Ні.

— Я почав перевіряти, що означає саме слово «оса».

— Крім його буквального значення?

— Так, і не тому, що я чи хтось інший вірив, ніби це щось прояснить. Але, як я вже сказав, коли не можеш прямувати до мети головною дорогою, іди манівцями. Ніколи не знаєш, на що натрапиш. І, звичайно ж, виявилося, що Оса — Wasp — може означати все, що завгодно. Wasp — це і британський бойовий літак часів Другої світової війни, і комедія Аристофана, і відомий короткометражний фільм 1915 року, і сатиричний журнал, який видавали в Сан-Франциско в дев’ятнадцятому столітті, а також, певна річ, скорочення від White Anglo-Saxon Protestants і ще дещо. Правда, це все здавалося занадто складними ідентифікаторами для геніальної гакерки й аж ніяк не відповідало досліджуваній культурі. А знаєш, що відповідало?

— Ні.

— Те, що «Оса» — супергероїня коміксів компанії «Марвел», одна з засновників команди «Месники».

— Ще кіно таке є, так?

— Точно. Там є всі: Тор, Залізна людина, Капітан Америка та інші. У перших випусках вона навіть була їхньою лідеркою. Мушу сказати, що Оса — досить крутий персонаж коміксів, з вигляду трохи скидається на рокерку й бунтарку, вдягнена в чорне й жовте, з крильцями комахи, в неї чорне волосся, тримається самовпевнено, б’є навіть у програшній ситуації й може збільшуватись і зменшуватись. Усі джерела, з якими ми спілкувалися, вважають, що мова йде саме про цю Осу.

Звичайно, людина з таким ніком не конче фанат коміксів «Марвелу», принаймні сьогодні. Можливо, нік з’явився під впливом дитячого захоплення, а може, це просто легкий іронічний натяк, щось на зразок того, що я свого часу назвав кота Пітером Пеном, хоча ніколи не любив цього самовдоволеного типа, який не бажав ставати дорослим. Одначе…

— Так?

— …я не міг не помітити, що кримінальне угруповання, яким цікавилась Оса, теж використовує кодові слова з коміксів «Марвелу». Вони навіть іноді називають себе «Товариство Павука», пам’ятаєш?

— Так, але я гадаю, що це просто гра. Вони знущаються з тих, хто їх аналізує.

— Звісно, згоден, але ігри теж можуть давати підказки або приховувати щось серйозне. Знаєш, що вирізняє «Товариство Павука» в коміксах?

— Ні.

— Те, що вони воюють проти «Сестринства Оси».

— Окей, чудово, це цікава деталь, але що далі?

— Стривай, зараз дізнаєшся. Не хочеш провести мене до машини? Мені вже треба скоро рушати до аеропорту.

Мікаелові Блумквісту почали злипатись очі. Було ще не дуже пізно, але він усім тілом відчував, що сили більше нема. Журналіст розумів, що треба піти додому, поспати кілька годин і знову братися до справи вночі або завтра вранці. До речі, було б непогано, либонь, випити дорогою кілька келихів пива. Від недосипання в нього стукало у скронях, а ще йому треба відігнати деякі спогади й страхи. Певно, слід прихопити з собою й Андрея.

Мікаел глянув на колегу. Зандер був такий молодий і енергійний, що вистачило б і половини цього. Він сидів і, час від часу переглядаючи свої записи, щось друкував на комп’ютері так, ніби щойно сюди прийшов. Проте Андрей перебував у редакції з п’ятої години ранку, а тепер була чверть до шостої вечора, і він майже не перепочивав.

— Що скажеш, Андрею? Може, вип’ємо пива, з’їмо щось і обговоримо нашу історію?

Спочатку Андрей, здавалося, не зрозумів питання. Але потім підняв голову й несподівано позбувся свого запалу. Злегка скривившись, він промасажував плече.

— Що… ну… можливо, — повільно, наче вагаючись, промовив він.

— Я сприймаю це як згоду, — сказав Мікаел. — Як ти ставишся до «Фолкоперану»?

Бар і ресторан «Фолксоперан» були на Горнсґатані неподалік від редакції, і туди любили навідуватися журналісти й митці.

— От тільки…

— Тільки що?

— …мені треба попрацювати над портретом продавця мистецьких творів з аукціону «Буковскіс», який сів у поїзд на Центральному вокзалі в Малме, але так і не повернувся. Еріка вважає, що він добре підійде до розділу «Різне».

— Господи, як ця жінка тебе експлуатує…

— Я так не думаю. Проте в мене щось не складається. Текст виходить дуже плутаний і безживний.

— Хочеш, я гляну?

— Залюбки, та мені хотілося б спершу самому трохи попрацювати. Я помру від сорому, якщо ти побачиш текст отаким.

— Ну, тоді принаймні ходім поїжмо трохи. Потім ти зможеш повернутись і далі собі працювати, якщо вже тобі так треба, — запропонував Мікаел, пильно дивлячись на Андрея.

Ця картина ще довго лишатиметься в його пам’яті: Зандер у картатому брунатному піджаку й розстебнутій біля коміра білій сорочці, ну чисто тобі кінозірка чи в усякому разі більша, ніж звичайно, подоба молодого Антоніо Бандераса, розгубленого Бандераса.

— Гадаю, мені все-таки краще залишитись і розібратися з цим, — промовив він. — Я маю в холодильнику трохи їжі, тож розігрію щось у мікрохвилівці.

Блумквіст задумався, чи варто й далі правом старшого вимагати, щоб Андрей пішов з ним на пиво. Але потім сказав:

— Гаразд, побачимось уранці. Як там у них справи? Малюнка вбивці поки немає?

— Здається, ще ні.

— Завтра нам доведеться знайти інше рішення. Не перевтомлюйся. Бувай, — сказав Мікаел, устаючи й одягаючи пальто.

Лісбет пригадала, як колись давно читала про савантів у журналі «Саєнс». В одній зі статей фахівець з теорії чисел Енріко Бомб’єрі покликався на епізод з книжки Олівера Сакса «Чоловік, що переплутав дружину з капелюхом», де двоє розумово відсталих близнят-аутистів повторювали один за одним величезні прості числа так, ніби бачили їх перед собою в якомусь внутрішньому математичному ландшафті чи навіть знайшли загадковий короткий шлях до таємниці чисел.

Звісно, те, що вдавалося близнятам, і те, що прагнула створити Лісбет, — різні речі. Однак їй подумалося, що якась схожість усе-таки є, і вона вирішила спробувати, хоча в успіх майже не вірила. Тому Саландер знову взялася до зашифрованого файлу АНБ і власної програми для факторизації за допомогою еліптичних кривих, а тоді повернулася до Авґуста. Той відповів розгойдуванням тіла взад і вперед.

— Прості числа. Ти любиш прості числа, — сказала вона.

Авґуст, навіть не глянувши на неї, розгойдувався собі далі.

— Мені вони теж подобаються. Але тепер мене найбільше цікавить одна річ. Вона зветься факторизацією. Ти знаєш, що це таке?

Авґуст, усе ще розгойдуючись, утупився в стіл і, здавалося, нічогісінько не розумів.

— Факторизація — це коли ми записуємо число як добуток простих чисел. Під добутком я маю на увазі результат множення. Ти стежиш за моєю думкою?

В Авґуста не здригнувся жоден м’яз на обличчі, і Лісбет задумалася, чи не час їй просто заткнутися.

— Згідно з фундаментальними принципами арифметики, кожне ціле число можна унікальним чином факторизувати, і це досить захопливо. Таке ціле число, як 24, ми можемо дістати різними способами, наприклад, помноживши 12 на 2, або 3 на 8, або 4 на 6. Проте є тільки один спосіб факторизувати його: 2 х 2 х 2 х 3. Ти слухаєш? Усі числа мають унікальну факторизацію. Проблема полягає в тому, що множити прості й діставати великі цілі числа легко. Але майже безнадійно йти зворотним шляхом — від відповіді назад до простих чисел, і одна дуже погана людина скористалася з цього, засекретивши повідомлення. Розумієш? Це трохи скидається на змішування напоїв: змішати легко, а знову розділити куди важче.

Авґуст не відповів ні кивком, ні словом, одначе розгойдуватися перестав.

— Подивімося, чи добре ти факторизуєш цілі числа, Авґусте. Гаразд?

Авґуст не ворушився.

— Я вважатиму це за згоду. Почнімо з числа 456.

Погляд у хлопчика став порожнім та відсутнім, і Лісбет більше, ніж будь-коли, впевнилася, що її ідея нісенітна.

Надворі було морозяно й вітряно. Однак Мікаел подумав, що холод навіть пішов йому на користь — він трохи збадьорився. Людей довкола було небагато. Блумквіст думав про свою дочку Перніллу і її бажання писати «по-справжньому». І, певна річ, про Лісбет та хлопчика. Що вони тепер роблять?

Піднімаючись на Горнсґатспуккелн, він трохи задивився на виставлену у вітрині картину, яка зображала веселих, безжурних людей на коктейльній вечірці, і тут йому подумалося (хоч, певно, помилково), що сам він востаннє безтурботно стояв з келихом у руці цілу вічність тому. Його потягло кудись удалечінь. Потім він здригнувся, охоплений несподіваним відчуттям, ніби його хтось переслідує. Але, обернувшись, Мікаел зрозумів, що стривожився даремно — мабуть, під впливом того всього, що йому довелось пережити останніми днями.

Перед ним стояла лише чарівна жінка в яскраво-червоному пальті, з розпущеним русявим волоссям. Вона трохи невпевнено йому всміхалась, і він злегка усміхнувся у відповідь, уже збираючись іти далі. Проте його погляд затримався на ній довше. Мікаел немовби сподівався, що ця жінка от-от перетвориться на щось інакше, буденніше.

Натомість з кожною секундою вона ставала щораз сліпучішою, майже як королівська особа, як велика зірка, що випадково забрела до звичайних людей. Правду кажучи, в першу мить подиву Блумквіст навряд чи зміг би її описати або відзначити бодай якусь дрібну відмінну деталь її зовнішності. Вона видавалась йому певним кліше, втіленням чогось розкішного з модного журналу.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — запитав він.

— Ні-ні, — відповіла вона, ніби ніяковіючи, і її невпевненість не могла не причарувати.

Про таку жінку не подумаєш, що вона сором’язлива. Судячи з зовнішності, вона мала б володіти всім світом.

— Ну, тоді гарного вечора, — промовив він і відвернувся, але вона зупинила його нервовим кахиканням.

— Ви часом не Мікаел Блумквіст? — ще невпевненіше спитала жінка, дивлячись на тротуар.

— Так, це я, — шанобливо всміхнувся він, як ніколи й нікому не всміхався.

— Я тільки хотіла сказати, що завжди захоплювалася вами, — сказала вона, неквапом піднявши голову й глянувши на нього темними очима.

— Мені дуже приємно. Правда, я давно нічого путнього не писав. А хто ви?

— Мене звуть Ребека Свенссон, — відповіла вона. — Я живу в Швейцарії.

— А тепер приїхали додому в гості?

— Зовсім ненадовго, на жаль. Сумую за Швецією. Бракує навіть стокгольмського листопада.

— Тоді все зайшло дуже далеко.

— Ха, але ж з ностальгією так і буває.

— Що ви маєте на увазі?

— Що людині бракує навіть поганого.

— Це правда.

— Хоч знаєте, як я від цього лікуюся? Стежу за шведською пресою. Думаю, за останні роки я не пропустила жодної статті в «Міленіумі», — сказала вона.

Тут Блумквіст знову подивився на неї й зауважив, що все її вбрання, від чорних туфель на високих підборах до синьої картатої кашмірової шалі, — дороге й ексклюзивне.

Ребека Свенссон була мало схожа на типову читачку «Міленіуму». Проте він не мав упереджень навіть до багатих шведів, що живуть за кордоном.

— Ви там працюєте? — запитав він.

— Я вдова.

— Розумію.

— Іноді мені стає нестерпно нудно. Ви кудись прямували?

— Я збирався випити й поїсти, — відповів він, відразу пошкодувавши про сказане, бо це прозвучало заклично й цілком прогнозовано.

Але принаймні то була правда.

— Можна я приєднаюся до вас? — запитала Ребека.

— Було б добре, — відказав Мікаел дещо невпевнено.

І тут вона швидко торкнулася його руки — ненавмисно. В усякому разі Блумквістові хотілося в це вірити. Жінка, як і раніше, видавалася сором’язливою. Вони повільно рушили вгору Горнсґатспуккелном повз низку галерей.

— Як приємно пройтися тут з вами! — промовила Ребека.

— Це трохи несподівано.

— Не зовсім так, як я передбачала, прокинувшись сьогодні вранці.

— А що ви передбачали?

— Що буде так само нудно, як зазвичай.

— Не знаю, чи весело буде вам зі мною. Я заглиблений в одну історію.

— Ви занадто багато працюєте?

— Можливо.

— Тоді вам потрібна маленька перерва, — сказала вона, чарівно й багатонадійно всміхнувшись.

Цієї миті щось у Ребеці видалося Мікаелові знайомим, ніби він уже бачив цю усмішку — тільки інакше, в якомусь кривому дзеркалі.

— Ми раніше зустрічалися? — запитав він.

— Не думаю. Якщо не брати до уваги того, що я, певна річ, тисячі разів бачила вас на фотографіях і телеекрані.

— І ви ніколи не жили в Стокгольмі?

— Тільки в дитинстві, зовсім маленькою.

— А де ви тоді жили?

Ребека непевно вказала рукою вздовж Горнсґатану.

— Чудові були часи, — сказала вона. — Наш батько дбав про нас. Я часто думаю про нього. Сумую за ним.

— Його вже нема серед живих?

— Він помер занадто молодим.

— Дуже шкода.

— Так. А куди ми прямуємо?

— Ну-у-у… Тут трохи далі, на Беллмансґатані, є пивниця «Бішопс армс», — відповів Блумквіст. — Я знайомий з її власником. Досить приємний заклад.

— Не сумніваюся…

Її обличчя знову набуло збентеженого, сором’язливого виразу, а рука ще раз торкнулась його пальців — і тепер він уже не був такий упевнений, що випадково.

— Може, це недосить вишукано?

— О, я впевнена, що то гарний заклад, — винувато сказала вона. — Але в пабах я часто відчуваю, що на мене витріщаються. Я зустрічала там багато виродків.

— Можу собі уявити.

— Ви не хотіли б?..

— Що?

Вона знову спустила очі долу й почервоніла. Спочатку Мікаел подумав, що помилився. Дорослі люди звичайно не червоніють? Проте Ребека Свенссон зі Швейцарії, з виглядом мільйонів на сім доларів, справді почервоніла, наче маленька школярка.

— Ви не хотіли б натомість запросити мене до себе додому на кілька келихів вина? — спитала вона. — Це було б приємніше.

— Ну…

Мікаел вагався. Він мав виспатися, щоб бути завтра від самого ранку в добрій формі, одначе промовив:

— Так, звісно. Я маю пляшку червоного вина «Бароло».

А за мить подумав, що його це напевно надихне, немов якась невеличка захоплива пригода.

Та сумніви не зникали. Спочатку Мікаел не міг зрозуміти чому. Зазвичай ніяких проблем у нього в таких ситуаціях не виникало, і, відверто кажучи, він мав великий успіх у жінок. Тепер події розвивалися надзвичайно швидко, але й це була не новина. Він ніколи не відзначався сентиментальністю в цьому питанні. Виходить, річ не тільки у швидкості процесу або в усякому разі не тільки в ній. Тоді щось, либонь, не так у Ребеці Свенссон?

Звичайно, вона молода, вродлива й мала б захоплюватися чимось іншим, замість полювати на спітнілих та виснажених журналістів середніх літ. Крім того, щось було в її погляді, в чергуванні рішучості та сором’язливості й у випадкових, на першу думку, дотиках до його рук. Усе, що спочатку видавалося йому таким мимовільним, тепер скидалося на певний замір.

— Як мило з вашого боку. Я довго у вас не затримаюся. Не хочу зіпсувати вам роботу над якоюсь статтею, — промовила Ребека.

— Беру на себе всю відповідальність за зіпсовані статті, — відповів журналіст, спробувавши всміхнутись у відповідь.

Але усмішка в Мікаела вийшла якась роблена. Ураз він уловив у жінчиних очах щось дивне: раптовий лід за мить знову обернувся на свою цілковиту протилежність — на теплоту й ніжність, як у великої актриси, що демонструє свої здібності. Мікаел ще більше впевнився, що тут щось негаразд. Проте, що саме, він ніяк не міг уторопати й поклав собі не виявляти й знаку підозри, принаймні поки що. Йому хотілося зрозуміти, що ж відбувається. Блумквіст усвідомлював, що розібратися в цьому надважливо.

Вони рушили далі Беллмансґатаном. Правда, вести її до себе додому Мікаел більше не збирався, але йому потрібен був час, щоб усе з’ясувати. Він знову подивився на неї. Вона й справді була страшенно красива. Та Блумквістові раптом спало на думку, що його підкорила не її врода, а щось невловніше, здатне переносити людину в інший світ, відмінний від гламуру модних журналів. У ту хвилину Ребека Свенссон уявлялась йому загадкою, яку він мусив розгадати.

— Гарні квартали, — сказала вона.

— Так, непогані, — замислено відповів Мікаел, глянувши в бік паба «Бішопс армс».

Навпроти пивниці, під ліхтарем, трохи далі на перехресті з Тавастґатаном, стояв худий довготелесий чоловік у чорній бейсболці, вивчаючи мапу. Його легко можна було сприйняти за туриста. У руці він тримав коричневу сумку. На ньому були білі кросівки й чорна шкіряна куртка з хутряним коміром. У звичайній ситуації Блумквіст напевно не звернув би на нього уваги.

Однак тепер він був не просто сторонній спостерігач, тож чоловікові рухи видались йому нервовими й напруженими. Це, звісно, можна було б пояснити надмірною підозріливістю, але Мікаел і справді вважав: у тому, як чоловік поводиться з мапою, прозирає якась удаваність.

Раптом «турист» підвів голову й подивився на Мікаела та жінку, вивчаючи їх якусь мить, а тоді знову втупився в мапу. Відчувалося, що йому незатишно й він хоче сховати обличчя під бейсболкою. Щось у цій нахиленій, немов переляканій голові було Мікаелові знайоме, і він знову глянув у темні очі Ребеки Свенссон.

Дивився він довго й пильно, і вона обдарувала його сповненим ніжності поглядом. Проте він не відповів на той вияв уваги, а й далі зосереджено вдивлявся в неї. Її обличчя застигло, і тоді Мікаел Блумквіст усміхнувся їй.

Він усміхнувся, бо раптом усе зрозумів.

Розділ 22

Лісбет устала з-за стола. Їй не хотілося більше надокучати Авґустові. Хлопчик і так був під сильним тиском обставин, а її ідея видавалася божевільною від самого початку.

Це так типово — покладати великі надії на бідолашних савантів! Те, що зробив Авґуст, уже вражало. Вона вийшла знову на терасу й обережно помацала рану, що й досі боліла. Позаду почулися звуки — швидке дряпання на папері. Вона повернулась і знову підійшла до кухонного стола. А за мить усміхнулась, бо Авґуст написав:

23 x 3 x 19.

Лісбет сіла й сказала хлопчикові, тепер уже не дивлячись на нього:

— Окей! Вражає. А тепер трохи ускладнимо завдання. Візьми 18 206 927.

Авґуст зіщулився над столом, і Лісбет подумала, що це, певно, нахабство з її боку — відразу підкинути хлопчикові восьмицифрове число. Але, щоб мати взагалі бодай шанс на удачу, їм треба піти ще далі. Її не здивувало, що Авґуст знову почав нервово розгойдуватися взад і вперед. Однак за кілька секунд він нахилився й написав на своєму аркуші паперу:

9 419 х 1 933.

— Дуже добре, а що ти скажеш про 971 230 541?

І Авґуст написав:

983 x 991 x 997.

— Чудово, — вигукнула Лісбет і запропонувала ще одне число і ще…

Позаду чорної кубічної будівлі у Форт-Міді з дзеркальними скляними стінами, неподалік великого обтічника з антенами, на стоянці, переповненій машинами, розмовляли Алона й Ед. Ед вертів у руках ключі від авто, поглядаючи в бік електрифікованої огорожі й довколишнього лісу. Йому треба було в аеропорт, і він казав, що вже спізнюється. Проте Алона не хотіла його відпускати.

Вона тримала руку в нього на плечі й хитала головою.

— Це ж чудово.

— Так, знаменито, — відповів він.

— Отже, всі виловлені в групі «Павуки» кодові слова: Танос, Чародійка, Земо, Алкема, Циклон та інші — об’єднує те, що…

— …так звуть ворогів Оси в перших випусках коміксів.

— Здуріти можна!

— Якому-небудь психологові це, напевно, було б весело.

— Тут має бути якась нав’язлива ідея, до того ж глибока.

— У мене виникає відчуття, що це справжня ненависть, — сказав він.

— Сподіваюся, ти будеш обережний.

— Не забувай, я теж колись був у банді.

— Це було дуже давно, Еде, багато кілограмів тому.

— Вага тут ні до чого. Як там тепер кажуть: можна забрати хлопця з гетто…

— …та не можна забрати гетто з хлопця.[38]

— Так, від цього не відпекаєшся. Крім того, в Стокгольмі мені допомагатиме Радіотехнічний центр збройних сил. Їм теж свербить раз і назавжди знешкодити цю гакерку.

— А якщо дізнається Джонні Інґрем?

— Буде недобре. Але, як ти розумієш, я підстелив трохи соломки. Навіть обмінявся кількома словами з О’Коннором.

— Я так і думала. Можу я для тебе щось зробити?

— Так.

— Катай!

— Інґремова команда, гадаю, в курсі всіх деталей шведського поліційного розслідування.

— Вони що, підслуховують їх?

— Або в них десь є джерело — либонь, який-небудь кар’єрист у СЕПО. Якщо я з’єднаю тебе з двома своїми найкращими гакерами, ти зможеш у цьому покопатися.

— Досить ризиковано.

— Окей, забудь.

— Проте мені подобається.

— Дякую, Алоно. Я надішлю тобі більше інформації.

— Щасливої дороги, — сказала вона.

Ед дещо зухвало всміхнувся, сів у машину й поїхав.

Згодом Мікаел не міг навіть пояснити собі, як саме про все здогадався. Очевидно, в обличчі Ребеки Свенссон було щось незнайоме й водночас знайоме. Ідеальна гармонія рис обличчя нагадала йому про цю абсолютну протилежність і разом з іншими припущеннями й побоюваннями підказала йому відповідь. Щоправда, цілком упевненим він, як і раніше, не був. Але вже не сумнівався в тому, що коїться щось нечисте.

Чоловік біля перехрестя, що тепер неквапливо віддалявся від них, з мапою й коричневою сумкою, без сумніву, був тим самим персонажем, якого він бачив на записах камер спостереження в Салтшебадені. А що такий збіг здавався неймовірним, то Блумквіст на кілька секунд завмер на місці й задумався. Потім він повернувся до жінки, що назвалася Ребекою Свенссон, і якнайупевненішим тоном промовив:

— Ваш друг іде кудись.

— Що? — відверто здивувавшись, перепитала вона. — Який друг?

— Он той чоловік, — уточнив Мікаел, показуючи на худу спину типа, що перевальцем ішов Тавастґатаном.

— Ви жартуєте? Я в Стокгольмі нікого не знаю.

— Що вам від мене треба?

— Я хотіла тільки познайомитися з вами, Мікаеле, — відповіла вона, мнучи свою блузку, немов прагнучи розстебнути гудзика.

— Припиніть! — різко заперечив він, уже збираючись сказати все, що думає.

Та коли вона глянула на нього так беззахисно й жалібно, він зніяковів і навіть подумав на мить, що все ж таки помилився.

— Ви на мене гніваєтеся? — ображено спитала жінка.

— Ні, але…

— Що?

— …я вам не довіряю, — сказав він жорсткіше, ніж хотів.

— Судячи з усього, ви сьогодні сам не свій, Мікаеле. Краще зустріньмося іншим разом, — сказала Ребека з сумною усмішкою.

Вона поцілувала його в щоку так делікатно й швидко, що він не встиг їй завадити. Кокетливо помахавши йому пальцями, вона рушила на своїх високих підборах пагорбом угору з такою витонченою самовпевненістю, ніби нічого в світі її не хвилювало. Блумквістові здалося, що її слід зупинити й допитати. Та він не міг знати, чи вийде з того щось конструктивне. Натомість він вирішив піти слідом.

Мікаел розумів, що це безумство, але іншої ради не бачив, тож, давши жінці сховатися за вершиною пагорба, рушив за нею.

Він швидко добрався до перехрестя, впевнений, що зайти далеко вона не зможе. Але там і слід її запався. Блумквіст не помітив ані жінки, ані чоловіка. Вони мов крізь землю провалилися. Вулиця була порожня, як не брати до уваги припаркованого трохи далі чорного «БМВ» і хлопця з цапиною борідкою й у старомодній дублянці, що йшов йому назустріч по той бік вулиці.

Де ж вони поділися? Тут нема ні провулків, ні алей, куди можна шмигнути. Невже вони зайшли в якийсь під’їзд? Мікаел спустився до Торкел-Кнутссонсґатану й озирнувся навсібіч. Нічого. Він проминув те, що було свого часу «Казанком Саміра» — їхнім з Ерікою найулюбленішим закладом, а тепер стало ліванським рестораном «Таббоулі», який, певна річ, міг би правити за сховок.

Однак Блумквіст не розумів, як вона б устигла туди дістатися. Адже він майже наступав їй на п’яти. Де ж вона, хай їй чорт? Може, вони з чоловіком стоять десь і спостерігають за ним? Мікаел двічі обертався, підозрюючи, що вони можуть з’явитися позаду, і ще раз здригнувся від крижаного відчуття, що хтось дивиться на нього в оптичний приціл. Проте тривожився він дарма, принаймні так йому видалося.

Ніде ні жінки, ні чоловіка. Коли, нарешті, він облишив це все й добрів додому, то відчував, ніби уник великої небезпеки. Він і гадки не мав, яким правдивим було те відчуття. Серце все ще шалено билось, а в роті пересохло. Він не з боязких, але цієї ночі його страшенно налякала майже безлюдна вулиця.

Тільки одне Мікаел знав напевно: йому конче треба поговорити з Голґером Палмґреном — колишнім опікуном Лісбет. Та спершу йому слід виконати свій громадянський обов’язок. Якщо він справді бачив чоловіка, зафіксованого камерами спостереження біля будинку Франса Балдера, і був бодай мізерний шанс його знайти, то варто про це розповісти поліції. Тому він зателефонував Янові Бубланському.

Переконати комісара було непросто. Проте й самого себе Мікаел переконував дуже важко. Та, мабуть, у нього таки лишився старий кредит довіри, попри відступи від істини останнім часом. Бубланський пообіцяв надіслати наряд.

— Що йому знадобилось у твоєму районі?

— Гадки не маю, але пошукати його не завадило б.

— Мабуть.

— Ану ж це шанс його впіймати?

— Збіса паскудно, що Балдерів син перебуває невідь-де, — додав Бубланський з деяким докором у голосі.

— І збіса паскудно, що у вас стався витік, — відповів Мікаел.

— Наш витік ми встановили.

— Невже? Це ж фантастично!

— Боюся, не так уже й фантастично. Ми вважаємо, що могло бути кілька витоків інформації й усі вони порівняно нешкідливі, за винятком, либонь, найостаннішого.

— Тоді вам треба докласти зусиль, щоб знайти і його.

— Ми робимо все, що можемо, але починаємо підозрювати…

— Що?

— Нічого.

— Окей, ти не мусиш розповідати.

— Ми живемо в божевільному світі, Мікаеле.

— Правда?

— У світі, де параною вважають за норму.

— У цьому ти, певно, маєш рацію. На добраніч, комісаре.

— До побачення, Мікаеле. Тільки не роби більше дурниць.

— Я намагатимусь.

Мікаел перетнув Ринґвеген і спустився в метро. Він поїхав червоною лінією до станції «Норсборґ» і вийшов у районі Лільєгольмен, де вже близько року жив у маленькій сучасній квартирі Голґер Палмґрен. Почувши в телефоні Блумквістів голос, він явно стривожився. Та тільки-но Мікаел запевнив, що з Лісбет усе гаразд, сподіваючись, що цього разу не помиляється, як зразу відчув: йому тут таки раді.

Колишній адвокат Голґер Палмґрен уже давно вийшов на пенсію. Багато років він був опікуном Лісбет, ще відтоді, як вона тринадцятирічною дівчинкою потрапила до психіатричної лікарні святого Стефана в Уппсалі. Голґер дуже постарів і занепав на здоров’ї, переживши два інсульти. Часом він користувався ходунцями, проте навіть з ними пересуватися йому було вельми важко. Ліва частина його обличчя відвисла, а ліва рука майже знерухоміла. Але він усе розумів і пам’ять мав неперевершену, особливо коли йшлося про Лісбет. Ніхто не знав її так, як він.

Голґер Палмґрен домігся успіху там, де всі психіатри й психологи помилялись, а може, просто не надто старалися. Після проведеного в пеклі дитинства, коли дівчинка зневірилася в усіх дорослих і в представниках влади, Палмґрен знайшов до неї підхід і змусив відкритися. Мікаел уважав це за маленьке диво. Лісбет була кошмаром усіх психотерапевтів. А Голґерові вона розповідала про свої найболючіші дитячі спогади. Зокрема, саме тому Мікаел тепер набрав код на дверях будинку 96 на майдані Лільєгольмсторґ, піднявся ліфтом на п’ятий поверх і подзвонив у двері.

— Старий друже, — промовив у дверях Голґер. — Я такий радий тебе бачити. Однак ти блідий.

— Я просто погано спав.

— Не дивина, коли в тебе стріляють… Я читав про це в газеті. Страшна історія.

— Жахлива.

— Є якісь новини?

— Я зараз розповім, — відповів Мікаел, сідаючи на жовтий м’який диван біля балкона й чекаючи, поки Голґер з величезними труднощами опуститься в інвалідний візок.

Потім журналіст у загальних рисах переповів історію. Та коли він дійшов до своєї підозри, що з’явилася на тротуарі Беллмансґатану, його враз урвали.

— Що ти кажеш?

— Гадаю, то була Каміла.

Голґрен буквально заціпенів.

— Та Каміла?

— Саме та.

— Господи, — промовив Голґрен. — І що сталося?

— Вона зникла. Але потім я відчув, ніби в моєму мозку спалахнув вогонь.

— Я тебе добре розумію. Я був упевнений, що Каміла назавжди зникла з нашого життя.

— Я майже забув, що їх було двоє.

— Ще й яких! Сестри-двійнята, які ненавиділи одна одну.

— Звичайно, я це знаю, — вів далі Мікаел, — проте мені потрібна додаткова інформація, щоб я міг подумати серйозніше. Я не раз розмірковував про те, чому Лісбет уплуталася в цю історію. Навіщо їй, колишній супергакерці, знадобилося цікавитися примітивними комп’ютерними атаками?

— І тепер ти хочеш, щоб я допоміг тобі зрозуміти.

— Можна сказати й так.

— Гаразд, — почав Голґер. — Передісторія тобі відома, правда ж? Мати, Аґнета Саландер, працювала касиркою в супермаркеті «Консум цинкен» і жила сама з двома доньками на Лундаґатані. Можливо, їм велося б добре разом. Але грошей часто бракувало, і Аґнета, тоді ще зовсім молоденька, не мала змоги здобути освіту. Проте вона була любляча й турботлива, їй хотілося забезпечити донькам добрі умови. Та річ у тому…

— …що іноді їх навідував батько.

— Так, батько, Олександр Залаченко. Він приходив час від часу, і його візити майже завжди закінчувались однаково. Він ґвалтував і бив Аґнету, а доньки сиділи в сусідній кімнаті й усе чули. Якось Лісбет знайшла матір на підлозі без тями.

— І тоді вона вперше помстилася.

— Удруге. Першого разу вона вдарила Залаченка ножем у плече.

— І то правда. А цього разу вона кинула йому в машину пакет з-під молока, наповнений бензином, і підпалила.

— Саме так. Залаченко горів, мов смолоскип, і дістав тяжкі опіки. Згодом йому ампутували ногу, а саму Лісбет замкнули в психіатричній клініці святого Стефана.

— А її мати потрапила до притулку для інвалідів в Епелвікені.

— То був для Лісбет болючий удар. Матері йшов лише тридцятий рік, та жінка вже так і не поправилася. Чотирнадцять років вона жила в притулку з важкими травмами мозку, знемагаючи від головного болю. Часто вона взагалі ні з ким не могла спілкуватися. Лісбет відвідувала її, коли тільки могла, і я знаю: вона мріяла про те, що коли-небудь мати одужає і вони знову зможуть розмовляти й піклуватися одна про одну.

Але цього так і не сталося. Для Лісбет то був справжнісінький морок. Вона спостерігала, як мати марніє й поволі вмирає.

— Розумію, це жахливо. Проте я до пуття так і не втямив, яку роль у всьому відіграла Каміла.

— Ця роль набагато складніша, ніж уявляється, і, можливо, з певного погляду нам треба пробачити дівчинку. Зрештою, вона теж була лише дитина і, навіть не встигнувши цього усвідомити, стала пішаком у чужій грі.

— Що ж трапилося?

— Напевно можна сказати, що вони обрали в битві різні табори. Дівчатка, хоч і були двійнятами, завжди різнились і зовнішністю, і вдачею. Лісбет народилася першою. Каміла з’явилася на світ за двадцять хвилин і ще з дитинства була милим дитям. Якщо Лісбет була злостивою, то Каміла змушувала всіх вигукувати: «О, яка симпатична дівчинка!» Мабуть, не випадково, що Залаченко від самого початку ставився до неї поблажливіше. Я кажу — поблажливіше, бо про доброту не могло бути й мови. До Аґнети він ставився, як до повії, а її дітей, цілком логічно, вважав за виродків, що тільки плутаються під ногами. Проте…

— Так?

— Проте навіть Залаченко помічав, що одна з дівчаток у всякому разі по-справжньому красива. Лісбет іноді казала, що в її родині є генетична помилка. І хоча з суто медичного погляду цей вислів сумнівний, можна, певно, погодитися з тим, що Зала породив виняткових дітей. Ти ж бачив однокровного брата Лісбет — Роналда? Величезний блондин, він страждав на природжену аналгезію — нездатність відчувати біль, а тому був ідеальним найманцем і вбивцею, а Каміла… ну, в її випадку генетична помилка полягала просто в тому, що вона була разюче, до нестями красива, і з роками все ставало тільки гірше. Я кажу — гірше, бо переконаний: це було своєрідне нещастя, найперше спричинене, либонь, тим, що її сестра-двійнючка завжди мала невдоволений і сердитий вигляд. Побачивши її, дорослі часто хмурніли. А потім вони помічали Камілу, сяяли й просто втрачали голову. Уявляєш, як це відбивалося на ній?

— Їй, мабуть, доводилося важко.

— Я кажу не про Лісбет. Ніколи не помічав з її боку заздрощів. Якби річ була тільки в красі, вона, певно, не гострила б зуби на сестру. Ні, я маю на увазі Камілу. Уявляєш, який вплив на не дуже чуйну дівчинку справляє те, що їй весь час кажуть, ніби вона прекрасна й чарівна?

— Це заморочує їй голову.

— Це дає їй відчуття влади. Коли вона всміхається, ми танемо. А якщо вона не всміхається, ми відчуваємо себе відринутими й робимо будь-що, аби знову побачити її сяйну усмішку. Каміла рано навчилася з цього користуватися. Вона досягла неабияких висот і стала майстринею маніпуляції. А ще вона мала великі виразні очі козулі.

— Вони в неї досі такі.

— Лісбет розповідала, як Каміла годинами просиджувала перед дзеркалом, просто тренуючи свій погляд. Очі були її приголомшливою зброєю. Вони могли й причаровувати, й відтручувати, змушувати дітей і дорослих відчувати себе одного дня обраними й особливими, а другого — зацураними й непотрібними. Це був лихий дар. Як ти можеш здогадатись, у школі Каміла відразу стала неймовірно популярною. Кожному хотілося з нею дружити, і вона здобувала з цього зиск усіма можливими способами. Вона влаштовувала так, щоб однокласники щодня дарували їй маленькі подаруночки: мармурові кульки, солодощі, дрібні гроші, намистинки, брошки. А ті, що нічого не дарували або взагалі поводилися не так, як їй хотілось, не сподоблялися наступного дня ані її привітання, ані навіть погляду. Той, кому хоч раз довелося побувати в центрі її уваги, знав, якого болю це завдавало. Її однокласники щосили домагалися від неї прихильності. Вони плазували перед нею — всі, крім, звісно, однієї дівчинки.

— Сестри.

— Саме так, і тому Каміла наструнчувала однокласників проти Лісбет. Вона організувала божевільне цькування. Лісбет устромляли головою в унітаз, називали недотепою, потворою і ще багато якими гидотними словами. Вони робили це, аж поки одного разу таки розпізнали, з ким сварились. Але то вже інша історія, і тобі вона відома.

— Лісбет не з тих, хто підставляє другу щоку.

— Звісно. Однак найцікавішим у цій історії, суто з психологічного погляду, є те, що Каміла навчилася домінувати й маніпулювати своїм оточенням від самого малку. Вона тримала під контролем усіх, крім двох важливих для неї людей, Лісбет і батька, і це її дратувало. Вона доклала чимало зусиль, щоб виграти ці двобої теж, і для кожного з них, певна річ, потрібна була своя стратегія. Привернути на свій бік Лісбет їй ніколи не вдавалось, і не думаю, щоб її це якось утішило б. У її очах Лісбет була лише дивною, похмурою й упертою дівчиною. А от батько…

— Він був суцільне зло.

— Злим він, звичайно, був, але водночас був і силовим полем сім’ї. Усе, власне кажучи, крутилося навколо нього, хоч він і рідко навідувався до них. Він був неприсутнім батьком, а такий, навіть за нормальних обставин, може мати для дитини міфічне значення. Але тут усе зайшло далі.

— Що ви маєте на увазі?

— Я припускаю, що Каміла й Зала разом були дуже невдалою комбінацією. Думаю, що Каміла, сама цього до пуття не усвідомлюючи, вже тоді цікавилася лише однією річчю — владою. А її батько… ну, йому можна дорікнути багато в чому, та тільки не в нестачі влади. Про це казали чимало людей, особливо ті бідолахи з СЕПО. Вони з неймовірною рішучістю готувалися відмовити йому й поставити свої вимоги, однак, стикаючись з ним віч-на-віч, оберталися на отару боязких овець. Залаченко випромінював огидну могутність, яка, звичайно, тільки посилювалася тим, що він мав недоторканність, і всі спроби дотягтися до нього сходили нанівець: хоч скільки разів на нього заявляли в соціальні служби, СЕПО його завжди боронило. І це переконало Лісбет узяти справу в свої руки. Але Каміла бачила в цьому щось зовсім інше.

— Вона сама прагнула стати такою самою?

— Гадаю, так. Батько був для неї ідеал, і їй хотілося теж мати такий самий імунітет і владу. Та найбільше, либонь, їй хотілося, щоб він звернув на неї увагу, визнав її за гідну дочку.

— Вона ж мала знати, як жахливо він поводиться з її матір’ю.

— Певна річ, вона знала, а проте тягла за батьком. Можна сказати, обрала силу і владу. Уже в дитинстві Каміла кілька разів заявляла, що зневажає слабких людей.

— Значить, на вашу думку, матір вона теж зневажала?

— Боюся, що так. Лісбет одного разу розповіла мені те, чого я ніколи не забуду.

— Що саме?

— Я цього нікому не розповідав.

— Може, настав час?

— Ну, може. Але спершу мені треба хильнути чогось міцного. Як щодо чарки доброго коньяку?

— Ідея, мабуть, непогана. Сидіть, я знайду чарки і пляшку, — сказав Мікаел і пішов до кухонної шафки з червоного дерева, що правила за бар.

Він якраз узявся перебирати пляшки, коли задзвонив його айфон. Це був Андрей Зандер, принаймні саме його ім’я висвітилося на дисплеї. Проте коли Блумквіст відповів, ніхто йому нічого не сказав. «Мабуть, телефон просто спрацював у кишені», — подумав він і, наливши в певній задумі дві чарки коньяку «Ремі Мартен», знову сів поруч з Голґером Палмґреном.

— Розповідайте, — попросив він.

— Навіть не знаю, з чого почати… Як я зрозумів, усе відбулося гарної літньої днини, коли Каміла й Лісбет сиділи у своїй кімнаті. Двері були замкнені.

Розділ 23

Авґуст знову напружився. Відповідати далі він уже не міг. Числа були занадто великі, і, замість узяти олівця, хлопчик стис свої кулаки так, що його долоні побіліли. Він почав битися головою об стіл.

Лісбет мала б утішити його чи принаймні наглянути за тим, щоб він себе не покалічив. Але вона не зовсім усвідомлювала, що відбувається. Дівчина думала тільки про зашифрований файл, розуміючи, що так вона теж не просунеться далі. Та її це й не здивувало. Як Авґустові могло б удатися те, з чим не впоралися суперкомп’ютери? Її сподівання були від самого початку безглузді, а досягнення хлопчика й без того вже вражали. Проте вона все одно відчувала розчарування.

Вийшовши в темряву, Лісбет почала оглядати дику природу довкола. Під крутим скелястим схилом були пляж і вкрите снігом поле з танцмайданчиком. У теплі літні дні тут, мабуть, аж кишить людьми. А тепер кругом пусто. Човни стоять на березі, і ніяких ознак життя. По той бік затоки — жодного вогника. Лісбет подобалося це місце, принаймні як криївка наприкінці листопада.

Правда, вона навряд чи змогла б почути звук мотора, якби хтось вирішив їх навідати. Єдиний майданчик, де можна припаркуватися, був унизу, коло пляжу. Щоб дістатися звідти до будинку, досить лише піднятися дерев’яними сходами вздовж скелястого схилу. Тож під покривом темряви підкрастися до них не так уже й важко. Однак Лісбет думала, що цієї ночі їй таки пощастить поспати. Це було вкрай потрібно. Її, як і раніше, мучила рана, і, можливо, саме тому, попри невдачу, вона поновила свою віру в Авґуста. Але, повернувшись у дім, Саландер зрозуміла, що річ була не тільки в цьому.

— Зазвичай Лісбет не хвилює ні погода, ні події, що відбуваються десь на периферії, — вів далі Голґер Палмґрен. — Її погляд відкидає неістотне. Та цього разу вона згадала про те, що на Лундаґатані і над Скіннарвікспаркеном світило сонце. Вона чула, як сміються діти. По другий бік вікна люди щасливі, — можливо, саме це вона хотіла сказати. Підкреслити, так би мовити, контраст. Звичайні люди їли морозиво й бавилися повітряними зміями та м’ячами. Каміла і Лісбет сиділи, замкнені у своїй кімнаті, й чули, як батько ґвалтує і б’є їхню матір. Гадаю, це було якраз перед тим, як Лісбет помстилася Залаченкові, але я не впевнений. Випадки насильства траплялися й раніше. Усі вони відбувалися за однією схемою. Зала з’являвся по обіді або ввечері дуже п’яний, іноді куйовдив Камілине волосся, примовляючи щось на зразок: «Як у такої гарної дівчинки може бути така огидна сестра?» Потім він замикав доньок у дитячій і сідав на кухні, щоб випити ще. Пив він саму горілку і часто спочатку сидів мовчки, тільки прицмокуючи, як голодна тварюка. Відтак він майже ласкаво бурмотів щось на зразок: «І як сьогодні почувається моя шльондрочка?» А далі Аґнета робила якусь помилку, або, точніше, Залаченко вважав, що бачить якусь помилку, і відразу за цим ішов перший удар, зазвичай ляпас, супроводжуваний словами: «А я думав моя маленька шльондрочка сьогодні поводитиметься як слід». Після того він волік її до спальні й бив. Лісбет угадувала це по звуках. Вона могла навіть сказати, як саме й куди батько бив матір. Вона знала це так добре, ніби били її саму. Потім Зала починав лупцювати жінку ногами. Він штурхав і гатив її об стіну, вигукуючи: «Сука, шльондра, повія…», — і це його збуджувало. Він запалювався від її страждань. Тільки коли Аґнета була вже вся в синцях і стікала кров’ю, він її гвалтував, а кінчаючи викрикував іще гірші образи, і тоді все ненадовго змовкало. Чулися тільки здавлені Аґнетині хлипи і його власне важке дихання. Відтак він уставав, випивав іще, недовго бурмотів, лаявся і плював на підлогу. Іноді він відмикав двері до Каміли й Лісбет, випалюючи щось на зразок: «Тепер мама знову поводиться добре», — і йшов собі, грюкаючи дверима. Це була звичайна схема. Але того дня дещо сталося.

— І що ж?

— Кімната в дівчаток була досить маленька. Хоч як вони намагались віддалитися одна від одної, та їхні ліжка стояли майже впритул, і в той час, коли тривало знущання, вони зазвичай сиділи кожна на своєму матраці, одна навпроти одної. Розмовляли сестри рідко й навіть старались не перезиратися між собою. Того дня Лісбет майже не відривала очей від вікна, що виходило на Лундаґатан, і, певно, тому могла розповідати про літо й дітей надворі. Але потім вона глянула на свою сестру й побачила…

— Що побачила?

— …як та правою рукою вдаряє по матрацу. У тому, звісно, не було нічого особливого. Може, просто вияв нервового зриву чи нав’язливої поведінки. Спочатку Лісбет так і подумала. Але потім помітила, що рука б’є в такт звукам, які долинають зі спальні, і подивилася на Камілу. Сестрині очі горіли від збудження, а найстрашніше, що Каміла в ту мить скидалася на самого Залу. І хоч Лісбет спершу відмовлялася в це вірити, однак не було ніякого сумніву в тому, що її сестра всміхається. Лісбет ураз усвідомила, що Каміла намагається тягти за батьком, наслідуючи його стиль. Вона підтримує його насильство. Уболіває за нього.

— Це якесь безумство!

— Але так і було. І знаєш, що зробила Лісбет? Залишаючись цілком спокійною, вона сіла біля Каміли й узяла її ніжно за руку. Підозрюю, що Каміла взагалі не зрозуміла, що відбувається. Можливо, подумала, що сестра шукає розради чи близькості. Та сталася дивна річ. Лісбет закачала рукав сестриної блузки, і…

— Так?

— …устромила нігті в її зап’ясток аж до самісінької кістки, завдавши Камілі жахливої рани. На ліжко бризнула кров, а Лісбет зволокла Камілу на підлогу й заприсяглась убити їх з батьком, якщо побої й насильство не припиняться. Згодом рана мала такий вигляд, ніби Камілу подряпав тигр.

— Господи!

— Можеш тепер уявити собі, як сестри ненавидять одна одну. І Аґнета, і соціальні служби боялися, щоб не сталося чогось справді серйозного, тому їх розлучили. Камілу навіть віддали в іншу сім’ю. Але цього, звичайно, було замало: рано чи пізно вони неодмінно зчепилися б. Одначе, як тобі відомо, все вийшло не так. Аґнета дістала травму головного мозку, Залаченко спалахнув, наче факел, а Лісбет ізолювали від суспільства. Якщо я правильно зрозумів, відтоді сестри бачилися лише раз, кілька років по тому, і ледве уникли катастрофи, хоча деталі мені невідомі. Каміла пропала безвісти. Останній слід — її названа сім’я з Уппсали на прізвище Далґрен. Я можу дати тобі їхній номер. Правда, відколи Каміла у вісімнадцять чи дев’ятнадцять років спакувала сумку й покинула країну, ніхто про неї нічого не чув. Ось чому я так здивувався, коли ти сказав, що бачив її. Навіть Лісбет зі своєю здатністю виявляти людей не зуміла її відшукати.

— А вона намагалася?

— О так. Востаннє, як я знаю, це було тоді, коли розподіляли батьків спадок.

— Я цього не знав.

— Лісбет згадала про це тільки мимохідь. Вона, певна річ, не хотіла з тієї спадщини ні ере. Уважала ті гроші за криваві. Однак відразу зрозуміла, що зі спадщиною щось не так. Ішлося, по суті, про майно на чотири мільйони крон. Туди входили хутір у Ґоссебердзі, цінні папери, старезне промислове приміщення в Нортельє і якась земельна ділянка. Немало, я скажу, зовсім немало, а проте…

— Зала мусив би мати значно більше.

— Так. Адже Лісбет, як ніхто, знала, що він контролював цілу злочинну імперію. У цьому контексті чотири мільйони видавалися дріб’язком.

— То ви гадаєте, що вона цікавилась, чи не успадкувала Каміла основну частку?

— Думаю, якраз це вона й намагалась дізнатися. Сама думка, що батькові гроші завдають шкоди навіть після його смерті, мучила її. Але вона так нічого й не дізналася.

— Мабуть, Каміла змінила ім’я й документи.

— Я теж так гадаю.

— Ви вважаєте, що вона могла взяти на себе батьків бізнес у торгівлі людьми?

— Хтозна. Може, вона почала цілком нову справу.

— Наприклад?

Голґрен Палмґрен заплющив очі й добряче ковтнув коньяку.

— Цього, Мікаеле, я не відаю. Та коли ти розказував про професора Балдера, мене пройняла одна думка. Ти маєш уявлення про те, чому Лісбет так чудово розбирається в комп’ютерах? Знаєш, з чого все почалось?

— Ні.

— Тоді я тобі розповім. Припускаю, що там може бути ключ до твоєї історії.

Повернувшись із тераси й побачивши Авґуста застиглим за кухонним столом у судомній, неприродній позі, Лісбет збагнула, що хлопчик схожий на неї саму в дитинстві.

Точнісінько так вона відчувала себе на Лундаґатані, аж поки зрозуміла, що мусить якнайшвидше вирости й помститися батькові. Їй від того не легшало: не можна, щоб дитина несла такий тягар. Однак то був початок справжнього, гідного життя. Жодне стерво не чинитиме знову так, як Залаченко чи вбивця Франса Балдера, та ще й безкарно. Тому вона підійшла до Авґуста й урочисто, немов важливий наказ, виголосила:

— Треба йти спати. А коли прокинешся, маєш зробити малюнок, що знищить убивцю твого тата. Зробиш?

Хлопчик кивнув і побрів у спальню, а Лісбет розкрила свій ноутбук і почала шукати інформацію про актора Лассе Вестмана та його друзів.

— Думаю, сам Залаченко не дуже розбирався в комп’ютерах, — провадив Голґен Палмгрен. — Він не з того покоління. Але, можливо, його брудний бізнес так розрісся, що він був змушений заносити відомості до бази даних, тримаючи їх якнайдалі від своїх спільників. Одного разу він прийшов на Лундаґатан з комп’ютером «Ай-бі-ем» і поставив його на письмовому столі обіч вікна. На той час, гадаю, навряд чи хто з інших членів сім’ї навіть бачив комп’ютер. Залаченко заявив, що здере живцем шкуру з того, хто бодай пальцем торкнеться машини. Певно, суто з педагогічного погляду це був удалий хід. Він посилив спокусу.

— Заборонений плід.

— Лісбет ішов тоді одинадцятий рік. Це трапилося ще до того, як вона роздерла Камілі праву руку й почала кидатися на батька з ножами та бензиновими бомбами. Я б сказав, що все скоїлось якраз перед тим, коли вона стала відомою нам Лісбет. Їй бракувало життєвих стимулів. Друзів вона не мала — почасти, звичайно ж, через те, що Каміла оббріхувала її, пильнуючи, щоб у школі з нею ніхто не зближувався, а почасти тому, що вона справді дуже відрізнялася від інших дітей. Не знаю, чи розуміла вже це сама Лісбет. Але її вчителі й оточення, певна річ, не розуміли. Однак вона була неймовірно обдарованою дитиною й вирізнялася з-поміж інших саме своїм талантом. У школі їй було страшенно нудно. Усе видавалось очевидним і легким. Їй досить було лише мигцем заглянути в підручник, щоб усе зрозуміти, і на уроках вона найчастіше сиділа замріяна. Думаю, правда, що вже тоді на дозвіллі Лісбет знаходила цікаві їй речі — наприклад, підручники математики для старших класів і таке інше. Та, щиро кажучи, їй усе одно було страшенно нудно, тож вона переважно сиділа з коміксами «Марвелу», тобто робила те, що зовсім не відповідало її рівневі, хоч, можливо, виконувало іншу, терапевтичну функцію.

— Що ви маєте на увазі?

— Узагалі я не люблю копирсатися в психології Лісбет. Вона зненавиділа б мене, якби про це дізналася. Одначе в цих коміксах повно супергероїв, які борються проти суперлиходіїв, беруть справу у свої руки, мстяться та відновлюють справедливість. У певному розумінні то був ідеальний матеріал для читання. Можливо, саме ці історії з чорно-білим поглядом на світ допомогли їй усвідомити її місію.

— Ви гадаєте, вона зрозуміла, що має вирости й сама стати супергероїнею?

— Мабуть, так, — у власному маленькому світі. На той час Лісбет, звісно ж, іще не знала, що Залаченко був колишнім радянським супершпигуном і що його таємниці створили йому унікальне становище в шведському суспільстві. Вона, без сумніву, й гадки ще не мала, що його захищає спецвідділ СЕПО. Але вона, як і Каміла, відчула, що батько має якийсь імунітет. До них навіть якось прийшов чоловіку сірому пальті й натякнув, що батькові нізащо не можна вскакувати в халепу. Лісбет рано запідозрила, що заявляти на Залаченка в поліцію чи в соціальні служби безглуздо. Це призведе лише до появи на їхньому порозі ще одного чоловіка в сірому пальті. Ні, передісторії Лісбет не знала. Та й про всякі служби безпеки і прикриття не здогадувалася. Проте в глибині душі болюче відчувала безсилля сім’ї. Безсилля, Мікаеле, може обернутися на руйнівну силу, і, поки Лісбет не доросла тих літ, коли вже щось удається зробити самотужки, вона потребувала притулку й місця, з якого могла б черпати силу. Таким місцем став для неї світ супергероїв. Звісно, багато хто з мого покоління зневажає такі речі. Однак я краще за інших знаю, що література — чи то комікси, чи витончені старі романи — може мати величезне значення. І мені відомо, що Лісбет особливо прикипіла до юної героїні на ім’я Джанет ван Дайн.

— Ван Дайн?

— Саме так. Дівчина, чий батько був багатий науковець. Батька, якщо я добре запам’ятав, убили інопланетяни. Щоб їм помститися, Джанет ван Дайн розшукує одного з його колег і в лабораторії набуває надзбідностей. Вона стає Осою — людиною, на яку не сядеш ні в прямому, ні в переносному розумінні.

— Ха, цього я не знав. Значить, її нік саме звідти?

— Гадаю, не тільки нік. Я ж нічого не відав про такі речі. Очевидно, я був старий динозавр, що, як і раніше, називав комікси «Фантом», «Драґосом». Але, побачивши вперше зображення Оси, я здригнувся. Лісбет мала з нею так багато спільного. Та й досі, здається, має. Думаю, певні риси свого стилю вона перейняла саме від цього персонажа. Щоправда, я б не надавав цьому надміру великого значення. А втім, мені відомо, що вона частенько замислювалася над змінами, яких зазнала Джанет ван Дайн, зробившись Осою. Десь глибоко в серці вона розуміла, що мусить сама кардинально змінитись і з дитини та жертви обернутися на когось, хто зможе протистояти добре навченому, нещадному шпигунові. Такі думки проймали Лісбет день і ніч, і тому в перехідному віці Оса стала для неї важливою фігурою, вигаданим джерелом натхнення. Про це дізналася Каміла. Ця дівчина мала надприродну здатність винюхувати людські слабості. Вона вишукувала своїми мацаками чужі больові точки й била саме туди, а тому взялася на всі лади висміювати Осу й навіть більше. Довідавшись з коміксів про ворогів Оси, Каміла почала називатися їхніми іменами — Таносом та іншими.

— Ви сказали, Таносом? — стривожено спитав Блумквіст.

— Здається, його звали так. Лиходій, що одного разу закохався в саму смерть, яка постала перед ним в образі жінки. Згодом він прагнув довести, що гідний її, чи щось у цьому дусі. Каміла стала на його бік, щоб провокувати Лісбет. Вона навіть назвала свою компанію «Товариством Павука», бо то в якомусь випуску були закляті вороги «Сестринства Оси».

— Справді? — глибокодумно промовив Блумквіст.

— Так, дитячі пустощі не завжди безневинні. Сестри вже тоді так ворогували, що ці імена просякли якоюсь моторошною енергетикою. Знаєш, як на війні, коли символи роздимаються й набувають смертоносного відтінку.

— Це може ще й сьогодні мати значення?

— Ти маєш на увазі імена?

— Так.

Мікаел до пуття й не знав, що мав на увазі. У нього лише з’явилося туманне відчуття, що він напав на слід чогось важливого.

— Не знаю, — відказав Голґен Палмґрен. — Вони тепер дорослі, хоча не слід забувати, що то був вирішальний момент у їхньому житті, коли все змінювалось і переінакшувалось. Озираючись назад, можна припустити, що навіть найдрібніші деталі могли відіграти фатальну роль. Адже не тільки Лісбет утратила матір і потрапила до психіатричної лікарні. Камілине життя теж розбилось на дрізки. Вона позбулася своєї домівки, а батько, яким вона так глибоко захоплювалася, дістав важкі опіки. Залаченко, як ти знаєш, так до кінця й не оклигав після бензинової бомби Лісбет, а саму Камілу віддали в названу сім’ю, дуже далеко від того світу, де вона була незаперечним центром, їй це, певно, теж завдало страшного болю, і я нітрохи не сумніваюся, що вона й досі всією душею ненавидить Лісбет.

— Мабуть, ваша правда, — погодився Мікаел.

Голґер Палмґрен відпив ще коньяку.

— Як я й сказав, не можна недооцінювати той період їхнього життя. Поміж сестрами точилася повномасштабна війна, і вони, я чомусь так гадаю, обидві усвідомлювали, що все от-от вибухне. Думаю навіть, що вони були готові до цього.

— Але кожна по-своєму.

— О так. Лісбет мала блискучий розум, і в її голові щомиті виникали нові пекельні плани й стратегії. Проте вона діяла сама. Каміла гостротою думки не відзначалась у звичайному розумінні. Вона ніколи не мала здібностей до навчання, не вміла абстрактно мислити. Однак вона, як ніхто, вміла маніпулювати. Уміла прив’язувати до себе людей і використовувати їх.

Тому вона ні хвилини не була сама. Коли Каміла виявляла, що Лісбет добре розуміється на чомусь такому, що може становити небезпеку, то зроду не намагалась розібратися в цьому самотужки, бо знала: змагатися з сестрою їй не до снаги.

— Що ж вона тоді робила?

— Тоді вона знаходила людину, а ще краще кількох людей, які розумілися на справі. От з допомогою саме таких помічників вона й завдавала удару у відповідь. Навколо неї завжди були посіпаки. Але, вибач, я забіг наперед…

— Так. А що сталось із Залаченковим комп’ютером?

— Лісбет, як я вже сказав, бракувало стимулів. Крім того, вона погано спала. Лежачи ночами без сну, дівчинка потерпала за матір. Після згвалтувань в Аґнети були важкі кровотечі, але до лікаря вона не йшла. Либонь, соромилася. Часом вона вкидалася в глибоку депресію. Іноді їй несила була ходити на роботу чи піклуватися про доньок, і Каміла зневажала її ще більше. Вона казала, що мати — слабка нікчема. А в її світі, як я вже згадував, бути слабаком уважалося за найгірше. Лісбет, навпаки…

— Так?

— …бачила в матері найдорожчу для себе людину. Матір вона любила над усе в світі. Мабуть, тільки її вона й любила. І бачила жахливу несправедливість, думаючи про це ночами. Звичайно, Лісбет була лише дитиною. Однак вона все більше переконувалась у тому, що ніхто, крім неї самої, не зможе захистити матір від смертельних побоїв. Отак вона розважала над цим і багато над чим іще, а тоді встала — звісно, дуже обережно, щоб не розбудити Камілу. Може, вона хотіла взяти щось почитати, може, просто не витримала власних думок… Байдуже. Головне, що її погляд упав на комп’ютер, який стояв коло вікна. На той час вона навіть не знала, як його вмикати, але їй усе ж таки вдалося це зробити. Комп’ютер немовби шепотів їй: «Розгадай мої таємниці». Попервах вона далеко не просунулася. Потрібен був пароль, і вона раз по раз намагалася його підібрати. Батько називав себе Зала — Лісбет спробувала і Zala, і Zala666, і всякі такі інші комбінації. Одне слово, все, що тільки могла вигадати. Але в неї нічого не виходило. Думаю, це тривало ще дві-три ночі. А якщо Лісбет де й спала, то в школі або вдома по обіді. І от якось уночі Лісбет згадала німецьку фразу, що її батько написав на маленькому клаптикові паперу в кухні: «Was mich nicht umbringt, macht mich starker».[39] Тоді це для неї нічого не значило, та вона розуміла, що для батька фраза важлива, тож спробувала використати її. Проте знову нічого не вийшло — там було дуже багато букв. Відтак вона спробувала прізвище автора цієї цитати — Ніцше, і раптом пробралася всередину. Для неї відслонився новий, загадковий світ. Згодом вона описуватиме це як мить, що назавжди її змінила. Розтрощивши зведену перед нею перепону, вона виросла, діставши змогу досліджувати таємниці. Одначе…

— Так?

— …спочатку Лісбет нічого не второпала. Там усе було російською мовою. Переважно списки з якимись цифрами. Припускаю, то були описи Залаченкових прибутків від торгівлі людьми. Я й досі не знаю, як багато Лісбет зрозуміла тоді і що довідалася згодом. Але того, що вона розібрала, було досить, щоб усвідомити: Залаченко завдає шкоди не тільки її матері, а й руйнує життя інших жінок. Це її, звичайно ж, розлютило й певною мірою сформувало ту Лісбет, яку ми тепер знаємо, — Лісбет, що ненавидить чоловіків, які…

— …ненавидять жінок.

— Саме так. А втім, це теж зробило її сильнішою. Вона усвідомлювала, що дороги назад уже нема і що мусить зупинити батька. Лісбет і далі шукала про нього інформацію, послуговуючись іншими комп’ютерами. Вона прокрадалася в учительську, а кілька разів навіть удавала, ніби залишається ночувати в когось із друзів, хоч їх і не було, а сама пробиралась уночі в школу й до світанку сиділа за комп’ютерами. Вона почала вивчати гакерство й програмування, і я припускаю, що вийшло так, як буває, коли вундеркінди знаходять свою нішу. Її немов зачарували. Лісбет відчула, що народжена саме для цього. Чимало людей, з якими в неї зав’язалися контакти в цифровому світі, почали цікавитися її долею точнісінько так, як старше покоління завжди кидається на молоді таланти, щоб заохотити або розчавити. Часом вона натрапляла на шалений опір і пусті балачки; багато хто обурювався, що вона все робить нетрадиційно, по-новому. Проте були й такі, хто захоплювався нею, і в неї з’явилися друзі, як от цей Чума. Своїх перших справжніх друзів вона знайшла через комп’ютери і головне — вперше в житті відчула себе вільною. У кіберпросторі вона могла летіти, немов та Оса. Її там ніщо не спиняло.

— А Каміла знала, якою розумною стала її сестра?

— Вона, звісно, здогадувалася. Подробиць я не відаю, а робити припущення мені б не хотілось. Та іноді я уявляю собі Камілу як темний бік Лісбет, як її тінь.

— The evil twin.[40]

— Щось таке, хоч я не люблю називати людей злими, особливо молодих жінок. Але мені вже несила була занурюватися в це, принаймні глибоко. Тож, якщо хочеш сам покопатись у цьому, звернися до Марґарети Далґрен — названої Камілиної матері після катастроф, що сталися на Лундаґатані. Марґарета тепер живе в Стокгольмі — здається, у Солні. Вона вдова, і її життя склалося дуже трагічно.

— Чому?

— Це, звичайно, теж цікаво. Її чоловік Челл, який працював програмістом у компанії «Ерікссон», повісився просто перед Камілиним від’їздом. За рік їхня дев’ятнадцятирічна дочка вкоротила собі віку, зістрибнувши з фінського порома, в усякому разі такого висновку дійшло слідство. Дівчина мала емоційні проблеми: вона почувалася негарною й загладкою. Однак Марґарета до кінця так і не повірила в це. Свого часу вона найняла навіть приватного детектива. Марґарета зациклена на Камілі, і, щиро кажучи, мені ніколи не вистачало сили її терпіти. Я цього трохи соромлюся. Маргарета зв’язалася зі мною відразу після того, як ти опублікував свій матеріал про Залаченка, а мене саме виписали з реабілітаційного центру. Я був геть виснажений і морально, і фізично. А Марґарета хотіла говорити зі мною без кінця-краю. Вона була просто одержима. Тільки-но я бачив її номер на дисплеї, як уже почувався змореним. Я витратив досить багато часу, щоб відкараскатися від неї. Але тепер, думаючи про це, я все більше розумію її. Гадаю, вона буде рада поговорити з тобою, Мікаеле.

— Дасте її контакти?

— Звісно, дам. Зачекай трохи. То ти впевнений, що Лісбет і хлопчик у надійному місці?

— Упевнений, — відповів Мікаел, а подумки додав: «Принаймні я на це сподіваюся».

Він устав і обійняв Голґрена.

Коли Блумквіст вийшов на майдан Лільєгольмсторґет, його знову пройняло дошкульним вітром, і він, щільніше закутавшись у пальто, подумав про Камілу й Лісбет і ще чомусь про Андрея Зандера.

Мікаел вирішив зателефонувати йому й дізнатися, як ідуть справи з історією про зниклого продавця мистецьких творів. Одначе додзвонитися до Андрея не зміг.

Розділ 24

Андрей Зандер зателефонував Мікаелові, бо, певна річ, передумав. Звісно, йому хотілося випити з ним пива. Він навіть не розумів, як міг відмовитися від такого. Адже Мікаел Блумквіст був його кумир і головна причина того, що він подався в журналістику. Але, набравши номер, Андрей зніяковів і поклав слухавку. Ану ж Мікаел знайшов собі якусь приємнішу справу? Зандер не любив даремно турбувати людей, а надто Мікаела Блумквіста.

Тож він і далі собі працював, та, хоч як старався, нічого в нього не виходило. Слова просто не складались у щось хоч трохи пристойне, і за годину Андрей вирішив прогулятися. Чоловік прибрав на своєму столі й знову перевірив, чи не забув стерти з зашифрованого каналу все до останнього слова. Потім попрощався з Емілем Гранденом — єдиним, хто залишався в редакції, крім нього самого.

Еміль Ґранден загалом був цілком нормальний колега. За свої тридцять шість років він устиг попрацювати на каналі ТВ-4, а торік здобув велику журналістську премію в номінації «Виявник року». Проте Зандерові видавалося, — хоч він і намагався побороти в собі це відчуття, — що Еміль був чванькуватий і зарозумілий. Принаймні до таких молодих тимчасових працівників, як Андрей.

— Я вийду ненадовго, — промовив Зандер.

Еміль глянув на нього так, ніби хотів йому щось сказати, а потім, трохи погаявшись, відповів:

— Окей.

Тієї ж миті Андрей відчув себе нещасним, сам не розуміючи чому. Можливо, через Емілеве зверхнє ставлення, але, найімовірніше, через оту статтю про продавця мистецьких творів. Чому ж вона дається йому з такими труднощами? Очевидно, тому, що він прагне допомагати Мікаелові в Балдеровій справі. Усе інше бачиться другорядним. А ще Андрей почувався боягузливим слимаком. Ну, чого він не дозволив Блумквістові переглянути написане?

Ніхто не вмів так, як Мікаел, лише додавши чи прибравши кілька слів, поліпшити статтю. Та байдуже. Завтра Андрей гляне на власну роботу свіжим оком, а тоді покаже Блумквістові, навіть якщо текст вийде кепський. Зандер зачинив двері редакції й рушив до ліфта. Наступної миті він здригнувся, бо трохи нижче на сходах розгорталася драма. Спочатку йому важко було розібратися, в чому річ. Відтак він розгледів худорляву постать із запалими очима, що чіплялася до вродливої молодої жінки. Андрей завмер. Він усе життя терпіти не міг насильства. Відколи його батьків убили в Сараєві, він став страшенно полохливим і зненавидів бійки. Але тепер на кону стояла його самоповага. Одна річ — рятувати втечею власну шкуру, а друга — покинути ближнього в небезпеці. Тому він побіг униз із криком:

— Стій! Відпусти її!

Спочатку це видалося фатальною помилкою: чоловік із запалими очима витяг ножа, пробубонівши англійською невиразну погрозу. Зандер відчув, як йому підломлюються ноги, та все ж, зібравши рештки мужності, він просичав у відповідь шаблонну фразу з малобюджетних бойовиків:

— Get lost! You will only make yourself miserable.

Після кількох секунд бравури, зловмисник таки накивав п’ятами, наче побитий собака. Андрей з незнайомкою лишилися самі на сходах, і це теж скидалося на сцену з якогось фільму.

Спочатку вони обоє ніяковіли. Жінка була налякана й збентежена. Вона говорила так тихо, що Андреєві доводилось нахилятися, щоб розчути її слова, і тільки за якийсь час чоловік зрозумів, що сталося. Жінці довелося пережити пекельний шлюб. Кінець кінцем, вона розлучилась і жила тепер під вигаданим ім’ям. Проте колишній чоловік зумів її розшукати й час від часу посилав когось зі своїх посіпак домагатися її.

— Цей негідник уже вдруге за сьогодні напав на мене, — сказала вона.

— А яким вітром вас сюди завіяло?

— Тікала від нього — от і забігла. Але це не допомогло.

— Який жах!

— Не знаю, як вам віддячити.

— Та пусте.

— Я так стомилася від лихих чоловіків, — промовила вона.

— Я добрий чоловік, — поспішив запевнити її Зандер, відразу відчувши себе жалюгідним.

Не дивно, що жінка не відповіла, а просто розгублено втупилася в кам’яні сходи.

Андреєві стало соромно за свої нікчемні слова. Чоловік уже готувався дістати відкоша, аж тут жінка підняла голову й обдарувала його несміливою усмішкою.

— Я думаю, що так і є. До речі, мене звати Лінда.

— А я Андрей.

— Дуже приємно, Андрею, і ще раз дякую.

— І вам дякую.

— А мені за що?

— За те, що ви…

Зандер так і не спромігся закінчити речення. Серце йому несамовито закалатало об ребра, а в роті пересохло. Чоловік опустив очі долу.

— Так, Андрею? — перепитала Лінда.

— Провести вас додому?

І про це він також пошкодував.

Андрей злякався, що вона неправильно витлумачить цю пропозицію. Однак Лінда знову розквітла чарівною несміливою усмішкою і сказала, що поруч з ним почуватиметься в безпеці. Вони разом вийшли надвір і попрямували до Слуссену. Лінда розповіла, як великий будинок у Юшгольмі став для неї майже кліткою. Андрей відповів, що чудово розуміє її: він написав цілу низку статей про насильство над жінками.

— Ви журналіст? — поцікавилася вона.

— Я працюю в «Міленіумі».

— Ого! — вигукнула Лінда. — Чесно? А я велика шанувальниця цього журналу.

— Завдяки йому сталося чимало хорошого, — зніяковіло мовив Зандер.

— Це правда, — погодилась жінка. — Недавно мені трапилася чудова стаття про іракця, пораненого на війні. Він утратив роботу прибиральника в якомусь місцевому ресторані. Бідолаха обернувся на жебрака… А тепер він власник цілої мережі ресторанів. Я плакала, читаючи цю статтю. Який гарний стиль! Такі речі дають надію, що завжди можна повернутися…

— Це я написав, — признався чоловік.

— Жартуєте? — спершу не повірила вона. — Стаття просто приголомшлива!

Андрей нечасто чув компліменти на адресу свого журналістського хисту, особливо від незнайомих жінок. Тільки-но мова заходила про «Міленіум», усі відразу ж починали згадувати Мікаела Блумквіста, і Андрей загалом не заперечував. Але потайки все ж мріяв про те, щоб зауважили і його. І от красуня Лінда мимоволі захоплюється ним.

Зандер так зрадів, що навіть набрався духу й запропонував випити чогось у ресторані «Папаґалло». Вони якраз проходили поряд. На його щастя, жінка вигукнула:

— Яка чудова ідея!

Тому вони зайшли в ресторан. Серце Андреєві калатало, і він щосили намагався не дивитися своїй супутниці в очі.

Ті очі буквально вибивали землю з-під ніг, змушуючи сумніватись у реальності всього, що відбувалося. Вони влаштувалися за столиком неподалік від шинкваса, і Лінда нерішуче простягла руку. Стиснувши її, Андрей пробурмотів щось, сам ледве тямлячи, що говорить. Він помітив, що йому телефонує Ґранден, але, на свій подив, проігнорував дзвінок, вимкнувши сигнал. Нехай журнал хоч раз зачекає. Тепер йому хотілося просто дивитися на Ліндине обличчя й тонути в ньому. Жінка була така вродлива, що Андреєві спирало дух, наче від удару в живіт. Воднораз вона видавалася тендітною та ніжною, немов поранена пташка.

— Не уявляю, як хтось міг завдати тобі болю, — промовив він.

— А проте таке завжди трапляється, — відповіла Лінда.

Зандер подумав, що, мабуть, він таки розуміє це. Така жінка, як вона, частенько, либонь, приваблює психопатів. Ніхто інший просто не ризикне кудись її запросити. Більшість чоловіків відступить, почуваючись негідними її.

— Як приємно сидіти тут з тобою! — сказав Андрей.

— Як приємно сидіти тут з тобою! — повторила вона, ласкаво погладжуючи його руку.

Вони замовили по келиху червоного вина і почали лепетати навперебій, тому Зандер навряд чи звернув увагу на те, що в кишені вібрував його мобільний телефон — і не раз, а двічі. Отак уперше в житті він проігнорував дзвінок від Мікаела Блумквіста.

Невдовзі Лінда повела Андрея в ніч, узявши за руку. Зандер не питав, куди вони прямують. Здавалося, він ладен був іти за нею хоч на край світу. Найдивовижніша з усіх жінок, яких він бачив на своєму віку, дарувала йому усмішку, і від неї кожен камінчик на тротуарі, кожен подих провіщав щось чудесне й приголомшливе. «Заради такої прогулянки варто жити», — думав Андрей, не звертаючи уваги ні на холод, ні на місто довкола себе.

Він сп’янів від її товариства й від того, що чекало на них далі. А втім, можливо, — чоловік не був упевнений, — якраз це й викликало в нього підозру, хоч спочатку він відганяв її, приписуючи все власному скептицизмові щодо будь-якого вияву щастя. Та все ж не міг не спитати себе: «А чи не занадто це добре, щоб бути правдою?»

Глянувши на Лінду вже під іншим кутом, Зандер помітив у ній не лише приємні риси. Коли вони йшли повз «Катарінагіссен», йому навіть здалося, що в її очах промайнуло щось холодне, і він знервовано глянув униз на розбурхану воду.

— Куди ми йдемо?

— Моя подруга має невеличку квартиру в провулку Мортена Тротцига, — відповіла Лінда. — Вона інколи мене туди пускає. Можемо випити ще по келиху там.

Андрей усміхнувся так, ніби то була найкраща з усіх почутих досі ідей. Одначе чоловік почувався дедалі розгубленішим. Ще зовсім недавно про неї турбувався він, аж тепер вона перехопила ініціативу. Зандер швидко глянув на свого мобільника й, помітивши два пропущені дзвінки від Мікаела, захотів відразу ж йому потелефонувати. Хай там як, а зраджувати журнал не можна.

— Залюбки, — сказав він. — Та спершу я маю зробити один дзвінок. Я саме працюю над черговою статтею.

— Ні, Андрею, — напрочуд рішуче заперечила Лінда. — Ти нікому не телефонуватимеш. Сьогодні є тільки ти і я.

— Окей, — дещо невдоволено погодився чоловік.

Вони вийшли на майдан Єрнторґет. Попри негоду, надворі все ж було багато людей, і Лінда опустила очі долу, ніби не хотіла, щоб її помітили. Андрей глянув на правий бік, на Естерлонґґатан і статую Еверта Тоба. Поет стояв непохитно, тримаючи в правій руці аркуш з нотами й удивляючись крізь свої темні окуляри в небо. Чи не запропонувати дівчині зустрітися завтра?

— Може… — почав був Зандер.

Та закінчити він не встиг, бо Лінда притягла його до себе, поцілувавши з такою силою, яка спустошувала мозок, а потім знову пришвидшила ходу. Тримаючи Андрея за руку, вона повела його на лівий бік, на Вестерлонґґатан, звідки вони раптом звернули в темний провулок. Невже за ними хтось ішов? Ні, ні, кроки й голоси, здається, десь далеко. Тут лише він і Лінда, чи не так? Проминувши вікно з червоною рамою й чорними віконницями, вони підійшли до сірих дверей. Спершу жінка не могла їх відімкнути. Ключ у її руці тремтів, і Андрея це зацікавило. Невже вона все ще боїться колишнього чоловіка та його посіпак?

Вони піднімалися темними сходами. Їхні кроки відлунювали в будинку, а в повітрі відчувався слабкий запах гнилі. На одній зі сходинок перед третім поверхом Андрей помітив гральну карту — винову даму. Це йому не сподобалося, хоч він і не зрозумів чому, — певно, то просто якийсь дурний забобон. Намагаючись забути про карту, Зандер знову подумав: «Як чудово, що вони зустрілися!» Лінда важко дихала. Її права рука була міцно стиснута в кулак. З провулка долинув чоловічий сміх. То ж не з нього сміються, правда? Він просто розхвилювався. Але здавалося, що вони все йдуть і йдуть, а сходи не закінчуються. Невже цей будинок такий високий?

Ні, от і прийшли. Подруга мешкала у квартирі на горищі. На дверях висіла табличка з прізвищем «Орлов», і Лінда знову дістала свою в’язку ключів. Цього разу її рука не тремтіла.

Мікаел Блумквіст сидів у старомодно вмебльованій квартирі на вулиці Проствеґен у Солні, поряд з великим кладовищем. Як і думав Голґер Палмґрен, Марґарета Далґрен відразу погодилась зустрітися. І хоч у телефонній розмові її голос видався трохи божевільним, проте насправді вона виявилась елегантною худорлявою пані років шістдесяти. Марґарета була вдягнена в модний бежевий джемпер і ретельно випрасувані чорні штани. Можливо, вона причепурилася саме для зустрічі. На жінці були туфлі на високих підборах, і, коли б не тривожний погляд, Мікаел, зрештою, вирішив би, що перед ним цілком безтурботна жінка.

— То ви хочете дізнатися про Камілу? — спитала вона.

— Особливо про її теперішнє життя, якщо ви про нього щось знаєте, — відповів Мікаел.

— Пам’ятаю, як вона потрапила до нас, — повела Марґарета, ніби не почула останніх Блумквістових слів. — Мій чоловік Челл думав, що ми зможемо прислужитися суспільству, поповнивши свою маленьку сім’ю. Бачте, ми мали лише одну дитину — нашу бідолашну Муа. Їй було тоді чотирнадцять років, і вона почувалася самотньою. Ми вирішили, що їй піде на користь товариство названої сестрички-ровесниці.

— Ви знали, що трапилось у родині Саландерів?

— Усього, певна річ, ні. Нам було відомо, що сталася жахлива трагедія, що мати хвора, а батько дістав серйозні опіки. Ця історія нас дуже зачепила, і ми сподівалися побачити згорьовану дитину, яка потребуватиме небаченої турботи й співчуття. А знаєте, хто приїхав?

— Розкажіть.

— Найчарівніша в світі дівчинка. Господи, чули б ви її слова! Вона виявилась такою мудрою та зрілою, розказувала такі розпачливі історії про те, як психічно хвора сестра знущалася з усієї родини. Так, звичайно, тепер я знаю, якими далекими від правди були ті історії. Але як можна було сумніватись у них тоді? Камілин погляд був такий переконливий, і коли ми казали: «Бідолашна, як же це жахливо!» — дівчинка відповідала: «Було нелегко, та я все одно люблю свою сестру. Просто вона хвора і тепер лікується». Ці слова були сповнені такого жалю й звучали так по-дорослому, що якийсь час нам здавалося, ніби то Каміла дбала про нас, а не навпаки. Сім’я засяяла, бо в нашому житті з’явилась іскра. Усе стало уявлятися більшим і кращим, і ми розквітли. А найбільше Муа. Вона почала дбати про свою зовнішність і відразу зробилася популярнішою в школі. Тож я була готова на все заради Каміли. А Челл, мій чоловік, що й казати? Він змінився й завжди всміхався чи сміявся. Ми навіть почали знову любитися… перепрошую за відвертість. Було б нам насторожитися вже тоді. Проте, здавалося, в нашій сім’ї все стало на свої місця. Спочатку ми були щасливі, як і всі, кому випадало стикатися з Камілою. Попервах вони всі щасливі. А потім… Пробувши з нею трохи довше, люди взагалі не хочуть жити.

— Усе так погано?

— Жахливо.

— То що ж сталося?

— Отрута почала діяти. Каміла помалу прибрала до рук усіх нас. Якщо чесно, то тепер уже важко сказати, коли саме наша казка обернулася на кошмар. Це відбувалося поступово й так непомітно, що ми просто зненацька схаменулись і зрозуміли: усе зруйновано — довіра, надійність, сам фундамент нашого спільного життя. Доньчина самоповага, яка спершу була збільшувалась, ураз зійшла нанівець. Муа ридала ночами, почуваючись бридкою, огидною й невартою життя. Лише згодом ми виявили, що її ощадний рахунок спорожнів. Я й досі не знаю, як це сталося. Але певна, що Каміла шантажувала Муа. Шантаж давався їй так само легко й природно, як дихання. Каміла збирала на всіх людей компромат. Якийсь час я думала, що дівчинка веде щоденник, а насправді то був реєстр усякої гидоти про всіх, хто її оточував. А Челл… цей покидьок… ви знаєте, я повірила, коли він сказав мені, що має проблеми зі сном і йому слід перебратися до кімнати в підвалі. Та то була лише ширма для стосунків з Камілою. Усе почалося, коли їй минув шістнадцятий рік. Відтоді вона стала ночами прокрадатися до Челла, щоб мати з ним хворобливий секс. Я кажу — хворобливий, бо запідозрила їх, коли помітила порізи на Челлових грудях. Попервах Челл, звичайно ж, не казав мені правди. Вигадував якісь непереконливі пояснення, а я душила свою підозру. Та знаєте, що там відбувалося насправді? Челл, зрештою, виповів, що Каміла зв’язувала його й різала ножем. І, за його словами, їй це подобалося. Інколи я навіть сподівалась, що так і є, хоч як дивно це звучить. А інколи мала надію, що в ній прокинеться щось іще, крім бажання завдавати болю й руйнувати його життя.

— Челла вона теж шантажувала?

— О так, але всього я не знаю. Каміла так принизила його, що він не схотів розповідати правду навіть тоді, коли ми вже все згубили. Челл був опорою нашої родини. Якщо ми збивалися з дороги, чи нас топила повінь, чи хтось хворів, він завжди залишався спокійним і поміркованим. «Усе буде добре», — зазвичай казав Челл своїм дивовижним голосом, я наче досі чую це. Однак після кількох років з Камілою чоловік обернувся на руїну. Ледве зважувався перейти вулицю, сто разів перевіряючи, чи нема, бува, небезпеки. Зовсім утратив мотивацію до роботи — просто просиджував цілісінькі дні, схиливши голову. Якось мені зателефонував один з його найближчих колег, Мате Гедлунд, і впевнено заявив, що компанія збирається розслідувати, як Челл продавав комерційні таємниці. Це звучало як божевілля. Челл був найчеснішим з усіх, з ким мені випало зіткнутись у своєму житті. А якщо він і справді продавав щось, то де гроші? Ми жили бідніше, ніж будь-коли. Його банківський рахунок спорожнів майже так само, як і наш сімейний.

— Пробачте, що питаю, але як він помер?

— Повісився, нічого не пояснивши. Просто одного дня я повернулася з роботи, а він гойдався під стелею у спальні в підвалі — так, саме там, де Каміла розважалася з ним. Я працювала головним фінансовим директором і мала пристойну платню й усі шанси збудувати успішну кар’єру. Але після цього для нас із Муа все пішло шкереберть. Не обтяжуватиму вас деталями. Ви хочете знати, що сталося з Камілою… Нашому горю не було кінця-краю. Муа почала різати себе й майже нічого не їла. Якось вона спитала, чи вважаю я її за мерзоту. «Господи, люба, — відповіла я, — як ти можеш таке питати?» Тоді дівчинка призналася, що це через Камілу. Що Каміла запевняла, ніби всі, хто знає Муа, вважають її за огидну. Я зверталася по допомогу, куди тільки могла: до психологів, лікарів, мудрих друзів, використовувала прозак,[42] та все марно. Одного гарного весняного дня, коли вся Швеція святкувала якусь безглузду перемогу на «Євробаченні», Муа стрибнула з порома — і моє життя урвалося теж, принаймні мені так здавалось. Я більше не хотіла жити й довго лікувалась у шпиталі від депресії. А потім… Не знаю як… але моє заціпеніння та горе переросли в лють, і я відчула, що мушу в усьому розібратися. Що ж насправді сталося з нашою сім’єю? Яке зло опанувало нас? Я почала збирати інформацію про Камілу — не тому, що хотіла знову її побачити, боронь Боже. Одначе я прагнула зрозуміти її так само, як батьки жертви прагнуть зрозуміти вбивцю.

— І що ви виявили?

— Спочатку нічого. Каміла добре замітала сліди. Це була ніби гонитва за тінню, за примарою, і я не знаю, скільки десятків тисяч крон пішло на приватних детективів та інших ненадійних людей, які обіцяли допомогти. Але результату не було, і це зводило мене з розуму. Я зробилась одержимою, майже не спала, і мене відцуралися друзі. Жахливі часи. Люди гадали, ніби я зациклена й уперта, а може, й досі так гадають — не знаю, що вам казав Голґер Палмґрен. А тоді…

— Так?

— …вийшла ваша стаття про Залаченка. Звичайно, ім’я було мені зовсім незнайомим, та я почала складати всі факти докупи. Прочитавши про його шведський образ, про Карла Аксела Будіна, і про зв’язки з мотоклубом «Свавелше», я згадала ті жахливі вечори перед самісіньким кінцем, коли Каміла вже давно відвернулася від нас. Я часто прокидалась уночі від реву мотоциклів і бачила з вікна спальні їхні шкіряні жилети з тією огидною емблемою. Мене зовсім не дивувало, що вона крутиться в такому товаристві, бо я вже не мала ніяких ілюзій щодо неї. Але й не здогадувалася, що йшлося про її коріння і про батьків бізнес, який вона намагалася загарбати.

— І їй це вдалося?

— О так. У власному брудному світі вона обстоювала права жінок, принаймні власні права. І я знаю, що для багатьох дівчат у клубі це мало неабияке значення. Особливо для Кайси Фалк.

— А хто це така?

— Жвава, мила на вигляд дівчина. Зустрічалася з котримось ватажком банди. Того останнього року вона частенько бувала в нашому домі, і я пам’ятаю, що вподобала її. Кайса мала великі блакитні очі, злегка косі, і спочутливу, вразливу душу під бандитською зовнішністю. Прочитавши вашу історію, я знову відшукала її. Кайса не сказала ні слова про Камілу, проте видалася дуже приємною. Я помітила, що вона змінила свій стиль — дівчина-байкерка обернулася на ділову жінку. Та вона мовчала, і мені подумалося, що це знову глухий кут.

— А насправді?

— Я помилилася. Десь рік тому Кайса сама знайшла мене. На той час вона знову кардинально змінилася. У ній не лишилося ніякої поміркованості чи холодності. Цього разу дівчина була зацькована й нервова. Невдовзі її знайшли мертвою, застреленою в спортивному комплексі «Стора Моссенс» у Броммі. Під час нашої зустрічі вона розказала, що за спадок Залаченка точиться боротьба. Лісбет, Камілина сестра-двійнючка, залишилася майже ні з чим — здається, вона й не хотіла нічого з тієї дрібки, яку лишив їй батько. А основні активи перейшли до двох Залаченкових синів, що жили в Берліні. Дещо перепало й Камілі. Вона успадкувала частку бізнесу в торгівлі людьми, про який ви згадували у своїй статті, і мені аж серце кров’ю обкипіло. Сумніваюся, що Камілу хвилювали ті жінки чи вона хоч трохи співчувала їм. Та все ж вона не схотіла мати нічого спільного з цим бізнесом. Вона сказала Кайсі, що в такому болоті копирсаються самі невдахи. Маючи інакше, сучасніше бачення того, що повинна робити організація, вона після складних переговорів усе ж умовила одного зі своїх братів викупити її частку. Потім Каміла виїхала до Москви, прихопивши з собою капітал і кількох помічників, зокрема й Кайсу Фалк.

— Не знаєте, що за бізнес вона хотіла організувати?

— Кайса не мала досить інформації, щоб сказати напевно, але припущення в нас були. Гадаю, це стосувалося до комерційних таємниць компанії «Ерікссон». Тепер я майже переконана, що Каміла таки змушувала Челла красти й продавати цінну інформацію, здебільшого шантажем. Я також довідалася, що в перший же рік свого перебування в нашій сім’ї вона познайомилася в школі з кількома гакерами й попросила їх залізти в мій комп’ютер. Кайса казала, що Каміла була майже одержима зломами комп’ютерів. Сама вона геть нічого не вміла, зате повсякчас розводилася про статки, які можна мати, дістаючи доступ до банківських рахунків, зламуючи сервери чи крадучи інформацію. Очевидно, вона розвиває свій бізнес якраз у цьому напрямі.

— Цілком можливо.

— Так, і все в неї, либонь, виходить на найвищому рівні. Каміла ніколи не вдовольнилася б мізерією. За Кайсиними словами, вона досить скоро пробилася до московської владної верхівки, ставши, між іншим, коханкою впливового депутата держдуми й почавши разом з ним збирати довкола себе дивну команду з висококласних інженерів та злочинців. Вона тримала їх усіх у своїх тендітних рученятах, бо точно знала, де в економічної влади больова точка.

— І де ж?

— Річ у тому, що Росія — лише бензоколонка з прапором на даху. Вона експортує нафту й природний газ, але нічого путнього не виробляє. Ця країна потребує новітніх технологій.

— І Каміла хотіла забезпечити її технологією?

— Принаймні вдавала, що хоче. Проте, найпевніше, вона мала власні плани. Я знаю, що Кайса захоплювалася її здатністю прив’язувати до себе людей і здобувати собі політичний захист. Вона, либонь, назавжди лишилася б відданою Камілі, якби не почала боятися.

— Чого вона боялася?

— Кайса познайомилася з колишнім офіцером елітного підрозділу — з майором, здається — і розгубила свою впевненість. За конфіденційною інформацією, що її дістала Каміла через свого коханця, той чоловік виконав кілька сумнівних операцій для російського уряду. Крім того, він убив відому журналістку Ірину Азарову — гадаю, ви чули про неї. Вона критикувала уряд у своїх статтях і книжках.

— О так. Вона була справжня героїня. Моторошна історія.

— Це правда. Щось пішло не так. Азарова мала зустрітися з опонентом режиму в квартирі на тихій вулиці південно-західного передмістя Москви, і, згідно з планом, майор мав застрелити її, коли вона звідти вийде. Та ніхто не знав, що сестра журналістки захворіла на запалення легень, тому Ірині довелося доглядати двох племінниць — восьми й десяти років. Коли вона з дівчатками виходила з під’їзду, майор прострелив голови всім трьом. Після цього він упав у неласку — не те щоб когось справді хвилювали діти, але суспільна думка виходила з-під контролю. Виникла загроза, що операцію викриють чи повернуть проти уряду. Майор, гадаю, злякався, що з нього зроблять жертовного цапа. На той час він теж мав купу особистих проблем. Дружина пішла від нього, і чоловік лишився сам з дочкою-підлітком. Здається, його навіть збиралися позбавити квартири. Для Каміли то був ідеальний варіант — безжальний чоловік у скруті, якого можна використати.

— Значить, вона його теж прив’язала до себе.

— Так, вони зустрілися. Кайса також була там, а найдавніше, що той тип їй відразу сподобався. Він виявився зовсім не таким, як вона сподівалася, — нітрохи не схожим на типів з банди мотоклубу «Свавелше», що теж були вбивцями. Чоловік, звісно ж, мав надзвичайну силу, атлетичну статуру й брутальний вигляд, проте поводився ввічливо, інколи здаючись навіть вразливим і чуйним. Кайса відчувала, що він справді жахливо мучився через убивство тих дітей. Певна річ, він був убивця. Він катував людей під час війни в Чечні, але все ж зберіг моральні переконання, так вона казала. Саме тому Кайса дуже засмутилася, коли Каміла запустила в нього кігті в буквальному розумінні слова. Вона дряпала нігтями його груди й шипіла, немов кішка: «Я хочу, щоб ти вбив заради мене». Її слова були просякнуті сексуальною напругою, і з диявольською майстерністю Каміла розбудила в чоловікові садиста. Що більше він розповідав моторошних деталей про свої вбивства, то більше це її збуджувало. Не знаю, чи правильно я все зрозуміла, одначе, здається, саме це налякало Кайсу до смерті. Не сам убивця, а Каміла. Бо саме її врода й чари обернули його на хижака.

— Ви заявляли в поліцію?

— Я не раз просила Кайсу про це. Казала, що їй потрібен захист. Але вона відповідала, що вже захищена. Крім того, заборонила й мені звертатися в поліцію, а я з дурного розуму послухалась. Після її смерті я розповіла слідчим усе, що знала, та вони, очевидно, не повірили мені. То ж лише чутки про чоловіка без імені з іншої країни. Записів про Камілу не було ніде. Мені так і не вдалося знайти нічого про її новий образ. Тому вбивства бідолашної Кайси досі не розкрито.

— Я розумію, як боляче вам, — сказав Мікаел.

— Справді?

— Гадаю, так, — відповів він і вже збирався в пориві співчуття покласти руку їй на плече, проте завадив мобільник, завібрувавши в його кишені.

Мікаел сподівався, що то Андрей. Але то був Стефан Молде. Минуло кілька секунд, перш ніж Блумквіст зміркував, що це представник Радіотехнічного центру, з яким свого часу спілкувався Лінус Брандел.

— Що цього разу? — запитав Мікаел.

— Зустріч з високим державним службовцем. Він уже їде в Швецію. Він хоче побачитися з вами завтра якомога раніше в готелі «Ґранд».

Блумквіст жестом попросив вибачення в Марґарети Далґрен.

— Я маю досить щільний графік, — відповів журналіст. — Отже, щоб я взагалі з кимось зустрівся, мені принаймні треба знати ім’я й причину.

— Його звуть Едвін Нідгем, а мова піде про особу, відому в мережі як Оса. Її підозрюють у серйозних злочинах.

Мікаел відчув напад паніки.

— Добре, — погодився він. — О котрій годині?

— О п’ятій ранку годиться?

— Ви, мабуть, жартуєте!

— На жаль, у цій історії нема жодного приводу для жартів. Пан Нідгем зустріне вас у своєму номері. Мобільний телефон вам доведеться залишити в реєстраційному столі готелю. Крім того, вас обшукають.

— Зрозуміло, — неприязно відказав Блумквіст.

Потім він устав і попрощався з Марґаретою Далґрен.