Дівчина у павутинні

Іноді буває легше скласти, ніж розкласти.

У наш час комп’ютери можуть легко перемножувати цілі числа з мільйонами цифр. Проте неймовірно складно виконати протилежну процедуру. Числа, що складаються лише зі ста цифр, уже завдають великих проблем.

Труднощі факторизації цілих чисел лежать в основі таких шифрувальних алгоритмів, як RSA. Прості числа стали найкращими друзями складних таємниць.

Розділ 25

Лісбет досить швидко ідентифікувала Руґера — чоловіка з Августових малюнків. Дівчина побачила його молодшу версію на сайті колишніх акторів «Театру революції» у Васастані. Його повне ім’я було Руґер Вінтер. Чоловік зіграв кілька головних ролей на початку своєї кар’єри, але останнім часом пас задніх, тому тепер навіть його прикутий до інвалідного візка брат Тобіас, щиросердний професор біології, мав більшу славу. Подейкують, що він перервав з Руґером усі зв’язки.

Лісбет записала адресу Руґера Вінтера, а потім гакнула суперкомп’ютер Національного наукового фонду й запустила свою програму, де спробувала створити динамічну систему для пошуку еліптичних кривих, які допомогли б їй щонайкраще впоратися з завданням, до того ж, певна річ, з найменшою кількістю ітерацій. Одначе, хоч як вона силкувалась, наблизитися до розв’язку їй не вдалося. Файл АНБ залишався непробивним. Зрештою вона пішла поглянути, як там Авґуст. І вилаялась. Хлопчик не спав, а сидів на ліжку, виписуючи щось на аркуші паперу. Підійшовши ближче, Лісбет побачила, що той знову розкладає цілі числа на прості множники.

— Нема рації. Так ми ні до чого не дійдемо, — буркнула вона, а коли Авґуст знову почав істерично розгойдуватися взад-вперед, просто наказала йому опанувати себе й лягати спати.

Було вже пізно. Лісбет подумала, що відпочити не завадить і їй. Дівчина вляглася на сусіднє ліжко, але заснути не могла. Авґуст вертівся з боку на бік і скиглив, тому вона, кінець кінцем, вирішила якось заспокоїти хлопчика. Правда, не придумала нічого кращого, ніж спитати:

— Ти знаєш, що таке еліптичні криві?

Відповіді, звичайно ж, вона не почула, а проте почала пояснювати так просто й зрозуміло, як тільки могла.

— Схопив думку? — запитала Лісбет.

Авґуст мовчав.

— Окей, — вела далі вона. — Візьмімо, приміром, число З 034 267. Я знаю, що ти дуже легко розкладеш його на прості множники. Але їх можна знайти й за допомогою еліптичних кривих. Оберімо, наприклад, криву у² = х³ — х + 4 і точку Р (1;2).

Лісбет акуратно написала рівняння на аркуші паперу, що лежав на приліжковому столику. Та Авґуст, здавалося, зовсім не слухав. Дівчина згадала тих близнят-аутистів, що про них недавно читала. Якимось містичним чином вони легко знаходили великі прості числа, однак не могли розв’язати й елементарного рівняння. Можливо, Авґуст був саме такий. Можливо, хлопець теж мав здібності калькулятора, а не генія-математика. Хоч тепер це нічого не важило, бо рана в Лісбет знову розболілась і їй треба було хоч трохи поспати. А ще належало прогнати в пекло всіх демонів її дитинства, що прокинулися в ній через хлопчика.

Мікаел Блумквіст прийшов додому вже після півночі. І хоч він страшенно стомився й мав уставати ще вдосвіта, але все одно сів за комп’ютер і почав шукати інформацію про Едвіна Нідгема. У світі було досить Едвінів Нідгемів, серед них і успішний гравець у регбі, що з тріумфом повернувся в спорт, подолавши лейкемію.

Один Едвін Нідгем був, здається, експерт в очищенні води, а другий умів спритно потрапляти на світські фотографії, маючи скрізь ідіотський вигляд. Проте жоден з них не підходив на роль того, хто викрив Осу й звинувачував її в злочинах. Був, щоправда, Едвін Нідгем — комп’ютерний інженер, який захистив дисертацію в Массачусетському технологічному інституті, а це вже принаймні потрібна галузь. Однак навряд чи Блумквіст шукав саме його. Звичайно, тепер цей Нідгем обіймав високу посаду в «Сейфлайфі» — провідній компанії у сфері захисту від комп’ютерних вірусів. Така компанія, певна річ, могла б цікавитися гакерами. Та в усіх інтерв’ю цього Еда, як його називали, йшлося лише про частки продажів на ринку й нові продукти. Жодне слово не підносилося над рівнем звичайних штампів, притаманних балаканині торговців, навіть там, де чоловік мав нагоду розказати про свої захоплення — боулінг і риболовлю. Він казав, що любить природу й конкуренцію… Одне слово, найгірше, на що цей суб’єкт був здатен, — це замарудити людей до смерті.

В інтернеті знайшлася фотографія, де Ед, усміхнений, з оголеним торсом, тримав величезного лосося, але таких знімків у кожного рибалки хоч греблю гати. Коротше кажучи, навіює нудьгу, як і все інше. А проте якоїсь миті Блумквіст спіймав себе на думці, що, можливо, марудність і безликість — це лише маска. Перечитавши інформацію вдруге, Мікаел подумав, що вона й справді дуже схожа на вигадку, на ширму. Повільно, але неминуче журналіст упевнювався: це той самий хлопець. Спецслужбами тхнуло за кілометр. Дуже схоже на АНБ чи ЦРУ.

Блумквіст знову глянув на фото з лососем, і йому здалося, що тепер він бачить зовсім інше — міцного хлопця, який просто грає комедію. У його позі та глузливій усмішці на камеру відчувалася якась рішучість. Принаймні Мікаелові так здалося, і він знову подумав про Лісбет. Чи варто їй розповідати про цю зустріч? Ні, причин турбувати її поки що нема, тим паче він сам ще нічого до ладу не знає. Урешті чоловік вирішив просто піти в ліжко. Треба поспати бодай кілька годин, щоб уранці мати ясну голову на зустрічі з Едом Нідгемом. Блумквіст задумливо почистив зуби, роздягся, ліг і аж тоді усвідомив, що втомився більше, ніж міг собі уявити. Він заснув за лічені секунди. Йому снилося, ніби його тягнуть під воду й починають топити в тій річці, де стояв на фото Ед Нідгем. Згодом він туманно згадуватиме, як повзав по дну річки з лососями, що билися й тріпалися довкола нього. Проте довго Мікаел не проспав. Він прокинувся відчуваючи, ніби щось прогавив. Мобільний телефон лежав на столику коло ліжка, і чоловік полинув думкою до Зандера. Він весь час підсвідомо думав про Андрея.

Лінда замкнула двері на два замки, і в цьому, звісно, не було нічого дивного. Жінка в такому становищі мусить уживати всіх можливих заходів безпеки. Однак Андрей почувався незручно, переконуючи себе в тому, що річ не в жінці, а в квартирі, яка мала цілком несподіваний вигляд. Невже вони справді опинились у помешканні однієї з Ліндиних подружок?

Ліжко було широке, але не надто довге, з блискучими сталевими ґратчастими бильцями. Чорне покривало на ньому асоціювалося в Андреєвій уяві з марами чи труною. А ще йому не подобалися зображення на стінах, де висіли здебільшого оправлені в рамки фото озброєних чоловіків. У всьому помешканні відчувалося щось стерильне та прохолодне. Хоч-не-хоч закрадалася в серце думка, що тут навряд чи живе добра людина.

З другого боку, він, певно, просто нервується й перебільшує або шукає приводу піти. Чоловік завжди тікає від того, що любить, — чи не так казав Оскар Вайлд? Андрей глянув на Лінду. Ніколи раніше він не бачив такої неймовірно вродливої жінки, і вже це неабияк полохало його. Вона наблизилася до нього в синій сукні, що тісно облягала стан, і, ніби читаючи його думки, промовила:

— Хочеш піти додому, Андрею?

— На мене й справді чекає величезна купа справ.

— Розумію, — сказала Лінда, цілуючи його. — Тоді, звичайно ж, іди додому й працюй.

— Мабуть, так буде краще, — пробурмотів чоловік.

Вона притислась до нього й поцілувала так, що Андрей не міг більше опиратися. Він відповів на Ліндин поцілунок, обхопивши руками її стегна. Раптом жінка відштовхнула його. Відштовхнула так сильно, що Андрей поточився й упав на ліжко, на якусь мить злякавшись. А потім глянув на Лінду. Вона всміхалася так само ніжно, як і раніше, тому чоловік подумав, що це просто така брутальна гра. Адже Лінда дійсно хоче його? Вона хоче любитися з ним тут і тепер. Андрей дозволив їй осідлати себе, розстібнути свою сорочку й провести нігтиками по животу, її погляд палав нестримним жаром, а пишні груди здіймалися під тканиною сукні. Вона розтулила рота — і по її підборіддю стекла крапля слини. Лінда щось прошепотіла, та він не розчув. Але то було: «Зараз, Андрею».

— Зараз!

— Зараз, — невпевнено повторив чоловік, відчуваючи, як вона стягає з нього штани.

Лінда поводилася безсоромніше, ніж він сподівався. Вона була розпусніша й неймовірно хтивіша за будь-яку жінку з тих, кого він знав.

— Заплющ очі й лежи спокійно, — наказала Лінда.

Андрей підкорився, чуючи, як вона морочиться з чимось, однак не розумів, з чим. Зненацька щось клацнуло, і він відчув, як його зап’ястки обхопив метал, а розплющивши очі, побачив, що закутий у наручники. Чоловік уже хотів був запротестувати, — він, мовляв, не надто схильний до таких ігор, — але все сталося так швидко. Блискавично, ніби роблячи це всоте, Лінда прикувала його руки до бильця ліжка, а потім зв’язала йому ноги мотузкою й сильно сіпнула.

— Ніжніше, — мовив Андрей.

— Не хвилюйся.

— Добре.

Лінда скинула на нього поглядом, який чоловікові зовсім не сподобався. Відтак сказала щось різким голосом, та він знову не розчув.

— Що? — перепитав Зандер.

— Я різатиму тебе, Андрею, — повторила жінка, заклеївши його рот смужкою скотчу.

Мікаел Блумквіст намагався вмовити себе, що причин турбуватися нема. Чого б то з Андреєм мало щось статися? Адже ніхто, крім нього самого й Еріки, не знав, що Зандер допомагає переховувати Лісбет і хлопчика. До цієї інформації вони всі ставилися з величезною обережністю — з більшою, ніж до будь-якої іншої частини справи. Одначе… Чого ж тоді від нього ні слуху ні прослуху?

Андрей не з тих, хто ігнорує телефон. Навпаки, він завжди відповідав після першого ж гудка, надто коли йому телефонував Мікаел. Можливо… Блумквіст знову спробував переконати себе, що Андрей, либонь, просто працює, забувши про все на світі, або в найгіршому разі загубив мобільника. Так воно, певно, і є. Та все ж таки… Каміла з’явилася нізвідки по стількох роках. Щось мало відбуватися. Як там сказав комісар Бубланський? Ми живемо в божевільному світі, де параною вважають за норму?

Мікаел узяв з приліжкового столика мобільник і знову зателефонував Андреєві. Відповіді не було, тому чоловік вирішив розбудити їхнього нового працівника — Еміля Ґрандена, який жив неподалік від Андрея в Реда-Берґені у Васастані. Еміль, м’яко кажучи, не зрадів цьому, але пообіцяв відразу ж навідатися до Андрея й перевірити, чи той удома. За двадцять хвилин Еміль зателефонував і сказав, що досить довго грюкав у Зандерові двері і що в помешканні точно нікого нема.

Блумквіст одягнувся й вийшов з квартири, поспішаючи через безлюдний і побитий бурею Седермалм до редакції журналу на Ґетґатан. «Якщо пощастить, — думав він, — Андрей спатиме там на дивані». Зандер дуже часто лишався на роботі, не чуючи телефонних дзвінків. Це дуже просто все пояснило б. Але Мікаелова тривога тільки зростала. Відімкнувши двері й погасивши сигналізацію, чоловік здригнувся, ніби сподівався побачити цілковитий розгром. Проте в жодному з приміщень нічого незвичайного він не виявив. Ані найменшого підозрілого сліду. Усю інформацію з його зашифрованого поштовика стерто, як вони й домовлялися. Усе було як слід, от тільки Андрей не спав на дивані, що тепер видавався ще пошарпанішим і пустішим, ніж раніше. Якийсь час Блумквіст просто сидів на ньому, гублячись у здогадах, а потім знову зателефонував Ґранденові.

— Емілю, — сказав він. — Вибач, що смикаю тебе отак посеред ночі. Просто останні події зробили мене якимось параноїком.

— Розумію.

— Твій голос був дещо напружений, коли я говорив про Андрея. Може, є щось таке, чого ти мені не сказав?

— Нічого, крім того, що ти вже знаєш, — відповів Еміль.

— Що ти маєш на увазі?

— Я теж спілкувався зі Службою захисту даних.

— Що значить «теж»?

— А ти хіба не…

— Ні! — перебив його Блумквіст і почув, як на другому кінці лінії дихання поважчало.

Мікаел збагнув, що сталася якась жахлива помилка.

— Розказуй, Емілю, і швидко! — зажадав він.

— Ну…

— Так?

— Мені зателефонувала якась Ліна Робертссон зі Служби захисту даних. Сказала, що говорила з тобою й погоджується підвищити рівень безпеки твого комп’ютера, зважаючи на обставини. Йшлося про деякі делікатні особисті повідомлення.

— Далі.

— Очевидно, її рекомендації були хибні, і це її мучило. Ліна сказала, що їй соромно за свою некомпетентність. Вона хвилювалася, що теперішнього захисту не досить і терміново хотіла зустрітися з тим, хто працював над шифруванням твоїх даних.

— І що ти сказав?

— Що нічого про це не знаю, але бачив, як Андрей щось робив за твоїм комп’ютером.

— Тобто ти порадив їй зв’язатися з Андреєм?

— Я якраз ненадовго виходив у місто, тож сказав їй, що Андрей сидить у редакції і вона може йому туди зателефонувати. От і все.

— Прокляття, Емілю!

— Але вона видавалася досить…

— Чхати я хотів на те, якою вона видавалася. Сподіваюся, ти сказав Андреєві про цей дзвінок.

— Може, й не зразу. Я тепер завалений роботою, як і всі.

— Але ти сказав йому потім?

— Ну, вийшло так, що він пішов з редакції, перш ніж я встиг щось сказати.

— Тоді ти, мабуть, телефонував йому.

— Звичайно, кілька разів. Але…

— Так?

— …він не відповів.

— Окей, — крижаним тоном промовив Блумквіст.

Поклавши трубку, він відразу ж набрав номер Яна Бубланського. Комісар відповів лише з другої спроби. Мікаел, не маючи іншої ради, переказав Янові всю історію. Усе, крім того, де тепер перебувають Лісбет і Авґуст.

Потім він ще сповістив Еріку.

Лісбет Саландер таки заснула, одначе була готова діяти кожної миті. Вона не скидала одягу, навіть своєї шкіряної куртки й черевиків. Крім того, дівчина раз по раз прокидалася чи то від завивань негоди, чи то від Авґустових хлипів крізь сон. Та щоразу вона знову засинала чи принаймні западала в дрімоту, а іноді навіть бачила короткі, але напрочуд реалістичні сни.

Тепер Лісбет снилося, як батько знову б’є матір, і її охопила давня дика лють з дитинства. Відчуття було таке виразне, що дівчина знову прокинулася. Годинник показував третю сорок п’ять, на столику коло ліжка все ще лежали аркуші паперу, на яких вони з Авґустом писали числа. Надворі падав сніг. Проте буря, здається, вщухла. Ніяких дивних звуків більше не чулося — хіба вітер завивав і шелестів десь у деревах.

І все ж Лісбет почувалася тривожно, попервах приписуючи все снові, що ніби сіткою оповив кімнату. За мить вона здригнулася: сусіднє ліжко спорожніло. Авґуст зник. Блискавично й безгучно зірвавшись з ліжка й вихопивши свою «Беретту» з сумки на підлозі, дівчина прокралася до великої кімнати, що виходила на терасу.

Нарешті вона відітхнула. Авґуст сидів за круглим обіднім столом, щось малюючи. Обережно, так, щоб не потривожити малого, Лісбет глянула через його плече й побачила, що то не приклади факторизації цілих чисел і не зображення сцен насильства з боку Лассе Вестмана й Руґера Вінтера. Хлопчик малював шахові клітини, відбиті в дзеркалах шафи, а над ними вгадувалася загрозлива фігура з простягнутою вперед рукою. Убивця набував обрисів. Лісбет усміхнулась і відійшла.

Повернувшись у спальню, дівчина сіла на ліжко, зняла светра та пов’язку й оглянула свою рану, яка видалась їй кепською. До того ж Лісбет досі відчувала слабкість і запамороку. Проковтнувши дві таблетки антибіотиків, вона спробувала ще трохи відпочити. Можливо, вона навіть заснула на кілька коротких хвилин. Їй навіть уявилося, ніби вона бачить у сні Камілу й Залу. А за мить її вже охопило цілком реальне відчуття чиєїсь присутності, хоча вона й гадки не мала, чиєї саме. Надворі била крилами якась птаха, а в кухні важко дихав Авґуст. Лісбет якраз збиралася вставати, аж тут повітря розітнув крик.

Блумквіст вийшов з редакції ще вдосвіта, сподіваючись узяти таксі до готелю «Гранд». Від Андрея, як і раніше, не було ані чутки. Мікаел знову спробував переконати себе, що він надто гостро реагує, а колега от-от зателефонує від якоїсь дівчини чи приятеля. Однак тривога нікуди не зникала. Опинившись на Ґетґатані, він помітив, що надворі знову пішов сніг, а на тротуарі лежить жіночий черевик. Діставши свій «Самсунґ», Мікаел зателефонував Лісбет через програму «Редфон».

Лісбет не відповіла, і чоловік захвилювався ще сильніше. Після другої невдалої спроби він надіслав їй повідомлення через програму «Тріма»: «Каміла напала на твій слід. Тікай негайно!» Потім Блумквіст зловив таксі, яке їхало з боку вулиці Гекенс, і здивовано зауважив, що водій аж здригнувся, побачивши його. Але в ту хвилину Мікаел справді мав небезпечний і рішучий вигляд. Він навіть не відгукнувся на спроби водія зав’язати розмову. Просто сидів ззаду в темряві, тривожно блимаючи очима.

Стокгольм о цій порі був досить безлюдний. Негода стихла, проте на воді все ще біліли гребені хвиль. Блумквіст глянув на готель «Ґранд» на другому боці вулиці, роздумуючи, чи не слід йому махнути рукою на зустріч з паном Нідгемом і їхати просто до Лісбет. Або принаймні послати туди поліційне авто. Ні, вчинити так, не попередивши її, він не може. Ще один витік може стати фатальним. Мікаел знову запустив програму «Тріма» й написав: «Організувати допомогу?»

Відповіді не було. Навіть коротенької.

Заплативши водієві, журналіст задумливо висів з таксі й через обертові двері пройшов до готелю. Було двадцять хвилин на п’яту ранку — Блумквіст прибув на сорок хвилин раніше. Ще, либонь, ніколи й нікуди він не приходив на сорок хвилин раніше. Але його їдьма їла тривога, тому, перш ніж залишити телефони в реєстраційному столі, Мікаел знову набрав Еріку. Він попросив її достукатися до Лісбет і підтримувати зв’язок з поліцією, а також діяти на власний розсуд.

— Коли дізнаєшся щось особливе, телефонуй до готелю «Ґранд», у номер пана Нідгема.

— А хто це?

— Чоловік, що прагне зустрічі зі мною.

— О такій порі?

— О такій порі, — повторив він і рушив до реєстраційного столу.

Едвін Нідгем зупинився в шістсот п’ятдесят четвертому номері. Мікаел постукав. Двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік, від якого тхнуло потом і люттю. Тепер між ним і добродієм на фото з риболовлі було стільки ж схожого, скільки між диктатором з похмілля і його стилізованою скульптурою. У руці Ед Нідгем тримав склянку з напоєм. Він мав похмурий, нечупарний вигляд і трохи скидався на бульдога.

— Пан Нідгем? — спитав Блумквіст.

— Ед, — відповів Нідгем. — Вибач, що потурбував тебе о такій ранній порі, та це терміново.

— Я так і подумав, — сухо промовив Мікаел.

— Здогадуєшся, про що я хочу поговорити?

Блумквіст похитав головою і сів на диван. Поряд на столі стояла пляшка джину й кілька маленьких пляшечок тоніку «Швепс».

— Звісно ні. Та й звідки тобі знати? — сказав Нідгем. — З другого боку, з такими хлопцями, як ти, ніколи нічого не відаєш напевно. Я перевірив тебе. Маю признатися, що ненавиджу лестощі: від них лишається паскудний присмак у роті. Але ти досить видатний представник своєї професії, чи не так?

Мікаел вимушено всміхнувся.

— А можна ближче до суті? — спитав він.

— Розслабся. Говоритиму максимально чітко. Гадаю, ти вже знаєш, де я працюю.

— Не зовсім, — чесно відповів Блумквіст.

— У Палаці загадок, у SIGINT city.[43] Я працюю у світовій плювальниці.

— АНБ.

— Точно, бляха. Ти хоч уявляєш, яким прибацаним на всю голову треба бути, щоб воювати з нами, Мікаеле Блумквісте? Уявляєш?

— Досить добре уявляю, — відказав Мікаел.

— А знаєш, де, на мою думку, місце твоїй подружці?

— Ні.

— Власне, за ґратами. Довічно!

Блумквіст зобразив на обличчі щось схоже на спокійну, стриману усмішку. Та насправді думки його гарячково закрутилися. Невже Лісбет справді гакнула АНБ? Ця здогадка вжахнула чоловіка. Отже, Лісбет не лише переховується від убивць, що йдуть її слідом, а ще й нацькувала на себе ударну армію американських спецслужб? Це здавалося… а чим це взагалі могло здаватися? Тільки цілковитим божевіллям.

Лісбет завжди вирізнялася звичкою аналізувати всі можливі наслідки, перш ніж робити щось. Вона зроду не діяла імпульсивно чи нерозважливо, тому Мікаел не міг собі уявити, що дівчина зважилась би на такий ідіотський вчинок, як злом АНБ, коли б був хоч найменший ризик її викрити. Звичайно, Лісбет іноді наражалась на небезпеку, але ризики завжди були варті того. Журналіст відмовлявся вірити, що дівчина влізла в мережу АНБ лише для того, щоб її обвів круг пальця дратівливий бульдог, який оце стояв перед ним.

— Гадаю, ти поспішаєш з висновками, — промовив Блумквіст.

— І не мрій, чуваче. Але ж ти, певно, чув, що я вжив слово «власне».

— Чув.

— Диявольське слівце, чи не так? Його можна вживати, як заманеться. Я, власне, не п’ю вранці, і все ж стою оце зі склянкою трунку в руці — ха-ха! Я веду до того, що ти можеш урятувати шкуру своєї подружки, якщо пообіцяєш допомогти мені в кількох справах.

— Слухаю, — відповів журналіст.

— От і чудово. Однак спершу я хочу мати гарантію, що ти не покликатимешся на мене як на своє джерело.

Блумквіст здивовано глянув на Нідгема. Такого він не чекав.

— Ти що, інформатор?

— Боже мій, ні. Я старий вірний пес-нишпорка.

— Але ж ти тут не з офіційного дозволу АНБ?

— Можна сказати, я тут з власного дозволу. У власній справі. То як щодо гарантії?

— Я гарантую.

— Добре. Я також мушу переконатися, що все сказане в цьому номері залишиться тільки між нами. Тебе, звісно ж, цікавить, якого біса я хочу виповісти свої казки журналістові-досліднику й водночас прошу його, щоб він тримав язика за зубами.

— Хороше питання.

— Я маю причини. І довіряю тобі — не питай чому. Б’юся об заклад, ти просто прагнеш захистити свою подружку й гадаєш, ніби справжньою історією тут і не пахне. А втім, можливо, саме я пособлю тобі здобути сенсацію. Якщо ти, певна річ, співпрацюватимеш зі мною.

— Побачимо, — холодно відповів Блумквіст.

— Отож кілька днів тому в нас стався витік даних з нашої внутрішньої мережі NSANet. Тобі про це відомо, чи не так?

— Більш-менш.

— NSANet удосконалили після теракту 11 вересня, щоб домогтися кращої координації дій наших внутрішніх спецслужб, з одного боку, і спілки шпигунських організацій з назвою «П’ять очей» в англосаксонських країнах — з другого. Це закрита система з власними маршрутизаторами, портами й мостами, відокремлена від інтернету. За її допомогою через супутник і оптоволоконні мережі ми керуємо нашою радіотехнічною розвідкою; там також зберігаються великі бази даних і, звичайно ж, наші аналізи й звіти, незалежно від того, чи вони мають позначку Moray, тобто найнижчий рівень секретності, а чи позначку Umbra Ultra Top Secret — ці документи недоступні навіть президентові США. Мережею керують з Техасу, а це, до речі, цілковитий ідіотизм. Та навіть після останньої модернізації я все одно вважаю її за своє дитя. Я порвав зад, щоб народити цю мережу, Мікаеле. Гарував день і ніч, щоб жоден покидьок не зміг зловживати її можливостями, не кажучи вже про те, щоб гакнути її. Про найменшу аномалію в ній з’являється системне попередження. До того ж я маю цілий штат незалежних фахівців, які повсякчас усе контролюють. Сьогодні навіть триклята муха не прошмигне там, не лишивши сліду. Принаймні теоретично. Система все реєструє й аналізує. Тобі не вдасться зачепити жодної клавіші, лишившись непоміченим. Проте…

— …комусь удалося.

— Так. І з цим я ще міг би якось змиритися. У будь-якій системі є вразливі місця, немає меж для вдосконалення. Вразливі місця підтримують нас у формі. Але річ не в тому, що твоя подружка проникла всередину, а в тому, як вона це зробила. Вона зламала наш сервер, створивши хитромудрий міст, і зайшла у внутрішню мережу від імені одного з наших системних адміністраторів. Не операція, а справжнісінький шедевр. Однак і це ще далеко не все: мала сучка примудрилась обернути себе на ghost user.[44]

— На кого?

— На привида. Літала собі в мережі, а ми нічого не помічали.

— І ваша система оповіщень мовчала?

— Ця геніальна зараза запустила в систему не бачений досі троянський вірус, інакше наші антивіруси відразу ж ідентифікували б його. Той вірус постійно підвищував її статус. Вона діставала доступ до щораз важливіших файлів, збираючи найсекретніші паролі й коди, і вже почала була зіставляти реєстри й бази даних, приєднуючись до них, та раптом — тріумф!

— Що за тріумф?

— Вона знайшла те, чого шукала, і не схотіла далі лишатися привидом. Їй, навпаки, закортіло похвалитися нам своєю знахідкою — і аж тут з’явилися мої оповіщення. Саме тоді, коли цього забажала вона.

— І що ж вона знайшла?

— Наше лицемірство, Мікаеле, наші махінації. Ось чому я тепер перед тобою, а не відсиджую свій товстий зад у Меріленді й не посилаю по неї морську піхоту. Вона мов той злодій, який вдирається до будинку, аби показати всім, що там уже й так повно краденого. Тільки-но ми дізналися про це, вона стала для нас небезпечною. Такою небезпечною, що дехто з нашого керівництва навіть захотів попустити їй.

— Але не ти.

— Аж ніяк. Я хотів прив’язати цю погань до ліхтарного стовпа й живцем здерти з неї шкуру. Та вибору я не мав. Довелось облишити переслідування. І це неабияк розлютило мене, Мікаеле. Тепер я ще якось можу зберігати спокій, але бачив би ти мене раніше… Нехай Господь милує!

— Ти був злий, як чорт.

— Твоя правда, хай йому грець! Отому я й покликав тебе сюди о такій, бляха, ранній порі. Я маю дістати Осу, поки вона не втекла з країни.

— Чого б їй тікати?

— Бо вона робить дурницю за дурницею, чи не так?

— Не знаю.

— А я думаю, що знаєш.

— Чого ти взагалі вирішив, що саме вона гакнула вас?

— Оце я якраз і хочу тобі розказати, Мікаеле.

Та він не встиг.

У номері задзвонив телефон, і Ед зразу ж відповів. Хлопець з реєстраційного столу шукав Мікаела Блумквіста. Нідгем передав слухавку й досить швидко втямив, що журналістові переповіли якусь тривожну новину. Тож Еда не здивувало, що швед, промимривши вибачення, вилетів з номера. Та Нідгем не збирався так легко його відпускати, тому, схопивши пальто, помчав слідом.

Блумквіст мчав коридором, ніби спринтер. Хоч Ед і не знав напевно, що там сталось, однак запідозрив, що це стосується до його історії, і вирішив бігти за журналістом. Якщо йдеться про Осу й Балдера, то він не триматиметься осторонь. Проте Мікаел, не дочекавшись ліфта, шмигнув сходами вниз, і Едові було дуже важко вгнатися за ним. Коли Нідгем, задихаючись, дістався першого поверху, Блумквіст уже забрав свої телефони і, поринувши в нову розмову, вибігав через обертові двері на вулицю.

— Що відбувається? — запитав Ед, коли журналіст, поклавши трубку, пробував спіймати таксі трохи далі на набережній.

— Проблеми! — коротко відповів Блумквіст.

— Я відвезу тебе.

— Ще чого! Ти пив.

— То хоч візьмімо моє авто.

Блумквіст сповільнив ходу й повернувся до Нідгема.

— Чого ти хочеш?

— Щоб ми допомогли один одному.

— Ловіть свого гакера самотужки.

— Я не маю повноважень будь-кого ловити.

— Окей. І де твоє авто?

Дорогою до Едової заорендованої машини, яка стояла біля Національного музею, Блумквіст квапливо пояснив, що їм доведеться їхати на шхери, на острів Інґаре. Він також повідомив, що вказівки щодо подальших дій дістане згодом і має намір мчати туди, забувши про всі обмеження швидкості.

Розділ 26

Авґуст закричав, і тієї ж миті Лісбет почула кроки, швидкі кроки вздовж короткої стіни будинку. Діставши пістолета, дівчина схопилася на ноги. Почувалася вона жахливо, але просто не звертала на це уваги. Поспішивши до дверей, Лісбет побачила кремезного чоловіка на терасі. На якусь мить вона подумала, що має перевагу — одну запасну секунду. Проте картина драматично змінилася.

Незнайомця не спинили навіть скляні двері. Він пройшов просто крізь них, тримаючи пістолета напоготові, і блискавично вистрелив у хлопчика. Лісбет відповіла на вогонь або, можливо, вистрелила раніше — вона не знала. Вона навіть не зовсім усвідомила, коли саме метнулася до чоловіка. Пам’ятала лише, що напустилася на нього з приголомшливою силою, а тепер лежала на нападникові зверху біля отого круглого кухонного стола, де щойно сидів малий.

Не вагаючись ані секунди, Лісбет вдарила чоловіка своєю головою. Удар вийшов такий потужний, що їй у голові аж загуло. Хитаючись, вона звелася на ноги. Усе помешкання ходило ходором, а на її футболці була кров. Невже в неї знову влучили? Думати не було коли. Де Авґуст? За столом нікого. Самі олівці, малюнки, палички крейди та приклади з простими числами. Куди, в біса, подівся малий? Лісбет почула хлипи десь коло холодильника — так, хлопчик сидів там і тремтів, притиснувши коліна до грудей. Очевидно, він устиг кинутися на підлогу.

Лісбет уже хотіла була підбігти до малого, аж тут до її вух знадвору долетіли нові тривожні звуки — приглушені голоси і хрускіт гілок. Сюди наближався ще хтось. Не можна гаяти ані хвилини. Їм треба вибиратися звідси. Якщо це сестра, то тягне за собою купу народу. Так вона робила завжди. Лісбет діяла сама, а Каміла збирала цілу компанію. Тому треба, як колись, бути спритнішою й розумнішою. Лісбет, ніби в променях спалаху, побачила перед собою навколишню місцевість, а за мить метнулася до Авґуста.

— Ходімо! — скомандувала вона.

Авґуст не ворухнувся. Він неначе прикипів до підлоги. Тоді Саландер швидким посмиком підняла його, і її обличчя спотворила гримаса. Кожен рух завдавав їй нестерпного болю. Але вони мусили тікати, і Авґуст, очевидно, теж це зрозумів. Він показав, що може бігти й сам. Підскочивши до стола, Лісбет схопила свій комп’ютер, і вони з Авґустом помчали до тераси, оминаючи напівпритомного чоловіка на підлозі, що силкувався встати й схопити хлопчика за ногу.

Саландер задумалася, чи не вбити цього типа. Однак лише сильно копнула його в шию та в живіт і якнайдалі відкинула його пістолет. Потім вони з Авґустом перебігли терасу й попрямували вниз крутим кам’янистим схилом. Раптом дівчина згадала про малюнок. Вона не бачила, скільки хлопчик встиг намалювати. Може, варто повернутись? Ні, інші будуть тут з хвилини на хвилину. Треба тікати. І все ж… той малюнок був своєрідна зброя й причина цього божевілля. Лісбет лишила Авґуста з комп’ютером на кам’яному заломі, поміченому минулої ночі, а сама знову рушила нагору до будинку.

Вона оглянула стіл і спершу не побачила того малюнка. Там валялися самі ескізи з Лассе Вестманом та числа. Аж ось нарешті її очі натрапили на нього — у дзеркалі над шахівницею підлоги височіла бліда постать з чітким шрамом на лобі, таким добре знайомим їй тепер. Це був той самий чоловік, що лежав перед нею на підлозі й стогнав. Лісбет вихопила мобільника, зробила фото й відправила його Янові Бубланському та Соні Мудіґ. Вона навіть устигла нашкрябати щось на аркуші вгорі. Але наступної миті Лісбет зрозуміла, що припустилася помилки.

Будинок почали оточувати.

На його телефон «Самсунґ» Саландер надіслала те саме повідомлення, що й Еріці: «КРИЗА». Навряд чи це слово можна було зрозуміти криво. Надто якщо його написала Лісбет. Хоч як Мікаел думав над ним, а воно могло означати тільки одне: злочинці знайшли її з Авґустом і в найгіршому разі напали на них саме в той момент, коли вона набирала повідомлення. Тож, ледве проминувши Стадсґордскаєн і виїхавши на шосе Вермделеден, Мікаел утопив педаль газу в підлогу.

Блумквіст їхав на новенькій сріблястій машині «Ауді А8», а поруч з ним сидів Ед Нідгем. Ед насупився й час від часу записував щосьу своєму мобільному телефоні. Мікаел не зовсім розумів, навіщо взяв його з собою, — мабуть, просто хотів дізнатися, що цей хлопець мав на Лісбет. Проте була й інша причина: Ед міг стати в пригоді. В усякому разі він навряд чи здатен погіршити ситуацію. Криза й так сягнула велетенського розмаху. До поліції сигнал тривоги надійшов, але Мікаел сумнівався, що там дуже швидко зберуть групу. Тим паче, що там завжди скептично ставляться до мізерної інформації. Усі дії координувала Еріка. І лише вона знала дорогу. А Мікаел потребував будь-якої можливої допомоги.

Машина наближалася до моста Данвіксбрун. Ед Нідгем щось сказав, однак, що саме, журналіст не почув. Думками він був далеко. Він розмірковував про Андрея — що вони зробили з хлопцем? І якого біса той відмовився йти на пиво? Блумквіст знову набрав його номер. Потім зателефонував Лісбет. Але ніхто з них не відповідав. Аж тут він знову почув Едів голос.

— Хочеш, я розповім, що ми маємо? — спитав Нідгем.

— Так, чом би й ні? — відповів Блумквіст.

Проте їм знову не вдалося нічого обговорити. У Мікаела задзвонив телефон. То був Ян Бубланський.

— Нам з тобою доведеться потім про щось поговорити. Гадаю, ти розумієш про що. І ви можете твердо сподіватись якихось правових наслідків.

— Я розумію.

— Але я телефоную, щоб дати тобі трохи інформації. Ми знаємо, що о четвертій двадцять дві Лісбет Саландер була жива. Це до чи після того, як вона зняла тривогу?

— До того. Точніше, саме перед тим.

— Окей.

— Як ви так точно встановили час?

— Вона надіслала нам дещо неймовірно цікаве. Малюнок. Мушу сказати, Мікаеле, він перевершив усі наші надії.

— Отже, Лісбет умовила хлопчика малювати?

— О так. Не знаю, звісно, які претензії можуть з’явитися до цього доказу і що там вигадає спритний адвокат, але сумнівів у тому, що це вбивця, я не маю. Малюнок виконано неймовірно майстерно, з дивовижною математичною точністю. А ще там унизу написано якесь рівняння зі змінними х і у. Гадки не маю, чи стосується воно до справи. Проте я надіслав малюнок до Інтерполу на перевірку програмою розпізнавання осіб. Якщо чоловік на малюнку є хоч в одній з їхніх баз даних, він попався.

— У пресу ви його теж передасте?

— Ми обмірковуємо цей варіант.

— Коли ви зможете прибути на місце?

— Щонайскоріше… стривай-но!

Мікаел почув, що на задньому плані дзвонить інший телефон. Якусь хвилину Бубланський розмовляв ним. Повернувшись назад, він коротко сказав:

— Нам стало відомо про те, що там стріляють. Боюся, справи кепські.

Мікаел набрав повні груди повітря.

— Про Андрея ніяких новин? — запитав він.

— Ми відстежили його телефон до базової станції в Старому місті, але далі не просунулися. З котрогось часу ми взагалі не можемо зловити його сигналів — так, ніби мобільник зламався або перестав працювати.

Блумквіст поклав трубку й поїхав ще швидше. Він розігнався до ста вісімдесяти кілометрів за годину, а тому говорив дуже мало. Лише коротко переповів Едові Нідгему, що відбувається. Але, кінець кінцем, не витримав. Йому хотілося перекинутися думкою на щось інше.

— То що ви там з’ясували?

— Про Осу?

— Так.

— Тривалий час ні чорта не знали. Ми були впевнені, що так нічого й не знайдемо, — сказав Нідгем. — Ми зробили все можливе й неможливе. Зазирнули під кожний камінь, одначе ні до чого так і не дійшли. І це було логічно.

— Чому?

— Гакер, дотепний до такого втручання, неодмінно вміє замітати за собою всі сліди. Я зрозумів досить швидко, що звичайним шляхом ми навряд чи чогось досягнемо. Але не здався і зрештою начхав на вивчення місця злочину, безпосередньо перейшовши до глобального питання: хто здатен на таку операцію? Я вже тоді знав, що це питання — наша єдина надія. Рівень атаки був такий високий, що навряд чи багато знайшлося б тих, хто міг її втнути. Можна сказати, гакера виказав його талант. Крім того, ми проаналізували сам шпигунський вірус, і…

Ед Нідгем глянув на свій телефон.

— Так?

— …виявили, що він має певні художні особливості. Це було нам на руку. Ми фактично мали роботу високого рівня з винятковим особистим стилем, і нам лишалося тільки знайти її автора. Тож ми почали розсилати запитання гакерським спільнотам, і досить швидко наверх спливло одне ім’я, один нік. Можеш угадати який?

— Мабуть.

— Оса! Звичайно, були ще й інші імена, але Оса цікавила нас дедалі більше — ну, ще й з огляду на саме ім’я… Це довга історія, і я тобі не докучатиму нею. Але ім’я…

— …походить з тієї самої міфології коміксів, яку використовує організація, що стоїть за вбивством Франса Балдера.

— Саме так. Отже, ти це знаєш?

— Знаю. А ще я знаю, що зв’язки бувають химерними, оманливими. Якщо завзято шукати, то можна виявити відповідність між будь-чим.

— Авжеж. Кому, як не нам, це знати! Ми часто накидаємося на незначущі зв’язки й випускаємо з уваги значущі. Ні, я на це не дуже покладався. Слово «Оса» могло означати що завгодно. Але на той час не було майже ніяких інших зачіпок. Крім того, я почув так багато містичних нісенітниць про цю особу, що мені аж руки свербіли викрити її. Ми заглибилися в далеке минуле, реконструювали давні діалоги на гакерських сайтах, прочитали кожнісіньке слово, яке написала Оса в мережі, вивчили кожнісіньку операцію, що за нею, як ми знали, стоїть ця персона, і досить швидко познайомилися з Осою. Незабаром ми впевнились у тому, що це жінка, хоч вона й висловлювалася не зовсім по-жіночому, і зрозуміли, що вона шведка. Чимало ранніх реплік були написані шведською, хоч це й не дуже багато нам давало. Однак організація, яку вона вивчала, мала шведську прив’язку, та й Франс Балдер теж був швед, тож це робило слід ще виразнішим. Я зв’язався з людьми з вашого Радіотехнічного центру, вони почали пошуки у своїх реєстрах — і справді…

— Що?

— …знайшли там дещо, і це спричинило прорив. Багато років тому вони досліджували роботу гакера саме з ніком Оса. Це було так давно, що Оса тоді ще не дуже добре вміла шифруватися.

— Що ж тоді сталося?

— Радіотехнічний центр насторожило те, що вона намагалася роздобути відомості про втікачів зі спецслужб інших країн, і цього вистачило, щоб запустити застережну систему центру. Розслідування привело до комп’ютера в дитячій психіатричній клініці в Уппсалі, який належав головному лікареві на прізвище Телебор’ян. Мабуть, він надавав шведській службі безпеки деякі послуги, бо його навіть не запідозрили. Натомість центр зосередився на двох санітарах. Їх почали підозрювати, бо вони… ну, були просто іммігранти. Дурнувата думка, стереотип. І вони, звісно, нічого не досягли тоді.

— Можу собі уявити.

— Але тепер, багато пізніше, я попросив одного хлопця з Радіотехнічного центру переслати мені той старий матеріал, і ми підійшли до нього зовсім інакше. Знаєш, щоб бути висококласним гакером, не конче треба гладшати й голитись уранці. Мені траплялися незрівнянні майстри дванадцяти-тринадцяти років. Тож для мене було очевидним, що треба перевірити кожну дитину, яка лежала на той часу клініці. Троє моїх хлопців вивчили їх усіх з руками й ногами. І знаєш, що ми виявили? Серед дітей була дочка колишнього шпигуна й великого мерзотника Залаченка, яким тоді досить інтенсивно цікавилися наші колеги з ЦРУ. І тут усе раптом зробилося надзвичайно захопливим. Як тобі, може, відомо, є точки дотику між угрупованням, що його досліджував гакер, і колишнім злочинним синдикатом Залаченка.

— Це аж ніяк не означає, що Оса гакнула вас саме тому.

— Звісно ні. Але ми придивилися до цієї дівчинки ближче, і що я можу сказати? У неї бентежне минуле, чи не так? Слід визнати, що чимало інформації про неї з офіційних джерел таємниче зникло. Однак ми знайшли більш ніж досить. Я не знаю, я можу помилятися, проте відчуваю, що перед нами непересічний випадок, глобальна травма — невеличка квартирка в Стокгольмі й мати-одиначка, яка, працюючи касиркою в супермаркеті, щосили намагається забезпечити своїм дочкам-двійнятам хоч трохи пристойне життя. Здавалося б, ми такі далекі від великого світу, а втім…

— …великий світ там є.

— Так, але туди вдирається крижаний вітер великої політики, коли їх навідує батько… Мікаеле, ти ж про мене ні чорта не знаєш.

— Це правда.

— Але мені добре відомо, як ведеться дитині, коли поруч з нею чиниться брутальне насильство.

— Виходить, ти це знаєш?

— Так, а ще я знаю, як воно на душі, коли суспільство нічогісінько не робить, щоб покарати винних. Це завдає страшного болю, і мене анітрохи не дивує, що більшість дітей, ставши свідками такого, гинуть. Виростаючи, вони самі обертаються на деструктивних виродків.

— На жаль.

— Проте одиниці, Мікаеле, стають сильними, як ведмеді, спинаються на ноги й дають відсіч. Оса з таких, правда?

Блумквіст задумливо кивнув і ще сильніше натиснув на газ.

— Її замкнули в дурці й раз по раз намагалися зламати. Але вона весь час повставала, і знаєш, що я думаю? — провадив Ед.

— Ні.

— Що вона чимраз дужчала. Вона боролася з цим пеклом і росла. Гадаю, вона зробилася смертельно небезпечною й не забула нічого з того, що сталося раніше. Це все вкарбувалось у неї. Можливо навіть, що пережите в дитинстві безумство якраз і поклало всьому початок.

— Цілком імовірно.

— Так і є. Далі ми маємо двох сестер, на яких по-різному вплинуло щось моторошне, і вони обернулися на запеклих ворогів. Та передусім ми маємо спадщину великої кримінальної імперії.

— Лісбет у ній нічого не належить. Вона ненавидить усе, що пов’язане з батьком.

— Уже хто-хто, а я це знаю, Мікаеле. Але що сталося з самою спадщиною? Чи не її вона шукає? Хіба не ту спадщину хоче знищити точнісінько так, як хотіла знищити її господаря?

— Чого ти хочеш? — різко спитав Мікаел.

— Мабуть, почасти того самого, що й Оса. Я хочу розставити все на свої місця.

— І схопити свою гакерку?

— Я хочу зустрітися з нею, дати їй прочухана й заткнути кожну кляту діру в своїй системі безпеки. Та найперше я хочу намилити чуба декотрим особам, які не дозволили мені довести роботу до пуття тільки тому, що Оса спустила з них штани. І я маю всі підстави вважати, що ти мені в цьому допоможеш.

— Чому?

— Бо ти хороший репортер. А хороші репортери не хочуть, щоб брудні таємниці залишалися таємницями.

— А Оса?

— Їй доведеться все викласти, і з цим ти мені теж допоможеш.

— Або?

— Або я знайду спосіб її засадити й знову обернути її життя на пекло, присягаюся.

— Але тепер ти хочеш тільки поговорити з нею?

— Я більше не дозволю жодному покидькові гакнути мою систему, Мікаеле, а для цього мені треба докладно розуміти, як вона діяла. Я хочу, щоб ти це їй переказав. Я дозволю твоїй подрузі гуляти на волі, якщо вона просто сяде зі мною й розповість усе про атаку, крок за кроком.

— Я перекажу. Сподіваюся… — почав Мікаел.

— …що вона ще жива, — доповнив Ед, після чого вони на страшенній швидкості повернули ліворуч у напрямку Інгаре.

Була четверта сорок вісім. Відколи Лісбет Саландер зняла тривогу, минуло двадцять хвилин.

Так сильно Ян Голцер помилявся рідко.

Він плекав романтичні ілюзії, що можна здалеку визначити, чи витримає хто ближній бій або велике фізичне випробування, тож, на відміну від Орлова й Богданова, не здивувався, коли план з Мікаелом Блумквістом провалився. А от Володимир і Юрій були цілком упевнені: ще не народився той чоловік, що може встояти перед Кірою. Але Голцер, лише на секунду побачивши журналіста в Салтшебадені, засумнівався. Мікаел відразу видався йому проблемою. Він був схожий на чоловіка, якого не так уже й легко обдурити чи зламати. І все побачене й почуте відтоді не змогло змінити Янової думки.

З молодим журналістом усе було інакше. Він справляв враження класичного зразка слабкого, чутливого чоловіка. А проте воно виявилося таким помилковим, що аж-аж-аж! Андрей Зандер тримався найдовше з усіх, кого Голцерові доводилося катувати. Попри нестерпний біль, хлопець не здавався. У його очах світилася якась похмура рішучість, що живилася, либонь, найвищими принципами, і Ян навіть подумав, що їм доведеться відступитися, що Андрей Зандер скоріше терпітиме будь-які тортури, аніж заговорить. І тільки коли Кіра урочисто пообіцяла, що Еріці й Мікаелові з «Міленіуму» теж доведеться так мучитися, Андрей нарешті зламався.

Було вже пів на четверту ранку. Голцер думав, що пам’ятатиме цю мить завжди. На вікно в стелі падав сніг. Лице молодика здавалося всохлим, очі запали. З грудей так бризкала кров, що навіть навколо його рота й на щоках було кілька червоних плям. За довгий час заклеєні скотчем губи порепалися й теж кривавили. Андрей був весь роздертий. Але все ще можна було сказати, що це гарний молодий чоловік.

Ян згадав Ольгу. Що б вона про нього подумала? Хіба цей журналіст не з тих освічених хлопців, що борються проти несправедливості й заступаються за бідних та знедолених, про яких вона так турбується? Він замислився над цим і над іншими речами у своєму житті. Потім він поклав на себе російський хрест, де одна дорога веде на небо, а друга в пекло, і скоса подивився на Кіру. Вона здавалася красивішою, ніж будь-коли.

Її очі горіли. Вона сиділа на стільці біля ліжка в дорогій синій сукні, майже не забризканій кров’ю, і щось говорила Зандерові по-шведському, щось таке, що звучало дуже ніжно. Потім узяла його за руку. Він стис її руку у відповідь. Певно, йому більше не було в чому шукати розради. У провулку завивав вітер. Кіра кивнула й усміхнулась Янові. На вікно падали нові сніжинки.

Потім вони всі разом сиділи в «лендровері», їдучи до Інґаре. Ян почувався спустошеним, і розвиток подій йому не подобався. Але він не міг позбутися думки, що сюди їх привела його власна помилка, тож він мовчав, слухаючи Кіру. Вона була напрочуд збуджена і з такою палкою ненавистю висловлювалася про жінку, до якої вони тепер прямували. Ян не вважав це за добрий знак, і якби міг, то порадив би їй розвернутись і втекти з країни. Однак він мовчав.

За вікнами сипав сніг, а вони мчали все далі в темряву. Блискучі крижані Кірині очі його лякали, та Голцер гнав від себе цю думку. Принаймні в одному він мав визнати її рацію: вона досить швидко про все здогадалася.

Кіра не тільки вирахувала, хто кинувся вперед на Свеавегені й урятував Авґуста Балдера, а й запідозрила, хто може знати, куди зникли хлопчик з жінкою, і назвала ім’я не кого-небудь, а Мікаела Блумквіста. Усі вони були збиті з пантелику логікою її міркувань. Чого б то шведському журналістові з доброю репутацією переховувати людину, яка з’явилася нізвідки й викрала дитину з місця злочину? Але що довше вони вивчали її теорію, то більше їм здавалося, ніби в ній щось є. Як з’ясувалось, не тільки жінка на ім’я Лісбет Саландер була тісно пов’язана з журналістом, а й у редакції «Міленіуму» щось сталося.

Уранці після вбивства в Салтшебадені Богданов гакнув Блумквістів комп’ютер, щоб спробувати зрозуміти, чому Франс Балдер покликав журналіста посеред ночі. Тоді він упорався з завданням без особливих труднощів. Проте з учорашнього ранку доступ до пошти пропав. А коли таке було, щоб Юрій не зумів прочитати мейли якогось репортера? На Янову думку, ніколи. Мікаел Блумквіст раптом зробився набагато обережнішим, і сталося це після того, як жінка й хлопчик зникли зі Свеавеґену.

Власне, ніякої гарантії, що журналістові відомо, де тепер переховуються Саландер і дитина, не було. Але час минав, з’являлося все більше ознак того, що теорія може бути правильною, а Кіра явно не потребувала ніяких абсолютних доказів. Їй просто хотілося напасти на Блумквіста. А як не на нього, то на когось іншого з журналу. Однак найдужче у світі вона прагнула вистежити жінку й дитину. Уже тільки через це Ян і його поплічники мали б відчути щось недобре.

Щоправда, Голцерові все одно лишалося бути вдячним їй. Усіх нюансів Кіриних мотивів він, мабуть, не розумів, але вбити дитину вони збиралися насамперед заради нього. Кіра з таким самим успіхом могла пожертвувати ним. Проте вона наважилася піти на великий ризик, щоб зберегти його, і Яна це тішило, справді тішило, хоча тепер, у машині, він почувався ніяково.

Голцер намагався черпати сили в Ользі. Не можна допустити, щоб вона, прокинувшись одного ранку, побачила малюнок із зображенням свого батька на перших шпальтах усіх газет. Він намагався переконати себе, що їм щастить і найстрашніше вже позаду. Якщо тільки Андрей Зандер назвав правильну адресу, проблем із завданням не буде. Вони мають трьох озброєних до зубів чоловіків, навіть чотирьох, коли рахувати Богданова, який, звісно, здебільшого працював з комп’ютерами.

На їхньому боці Ян, Юрій, Володимир Орлов і Денніс Вілтон — бандит, що раніше був членом мотоклубу «Свавелше», а тепер регулярно надає послуги Кірі й допомагає їм з плануванням у Швеції. Троє або й четверо натренованих чоловіків, а також Кіра — проти однієї жінки, яка, либонь, спить. І до того ж мусить захистити дитину. Одне слово, ніяких складнощів. Але Кіра майже з маніакальною наполегливістю повторювала:

— Не варто недооцінювати Саландер!

Вона сказала це стільки разів, що навіть Юрій, який зазвичай у всьому з нею погоджувався, почав дратуватися. Звичайно, Голцер на Свеавегені теж ніби бачив, що ця дівчина натренована, швидка й безстрашна. Проте з Кіриних слів виходило, що вона якась супержінка. Навіть смішно. Ян зроду ще не стикався з особою протилежної статі, яка в бою могла б хоч чимось зрівнятися з ним чи навіть з Орловим. Однак він присягався бути обережним. Обіцяв спочатку піднятися нагору, перевірити місцевість і виробити стратегію, план. Їм не можна поспішати, не можна попадатися в якусь пастку. Він раз по раз наголошував на цьому і, коли вони нарешті зупинилися біля маленької затоки, поруч з гірським схилом та занедбаною човновою пристанню, негайно взяв командування на себе. Ян наказав іншим приготуватися, сховавшись у машині, поки він сам піде вперед, щоб з’ясувати, де будинок. Розшукати його, очевидно, буде нелегко.

Янові Голцеру подобалися світанки. Він любив тишу й відчуття зміни в повітрі. Тепер він ішов уперед, трохи зігнувшись і прислухаючись. Його оточувала надійна темрява. Ніде ані людей, ані вогнів. Проминувши пристань і обігнувши гірський схил, він підійшов до дерев’яного паркану з хиткою хвірткою біля ялини й густого терня. Відчинивши хвіртку, Ян рушив крутими дерев’яними сходами з бильцями праворуч і незабаром розгледів нагорі будинок.

Споруда ховалася за соснами й осиками. Світло там не горіло. З південного боку будинку була тераса, а за нею — скляні двері, що аж ніяк не могли стати на заваді. На перший погляд Ян не помітив серйозних труднощів. Вони легко проб’ються крізь скляні двері й знешкодять супротивника. Без особливої мороки. Він зауважив, що посувається майже безгучно й на мить задумався, чи не краще йому закінчити роботу самому. Можливо, це навіть його моральний обов’язок. Він сам з дурного розуму заварив цю кашу, отже й пектися нею слід тільки йому. Справа видавалася не складнішою за ті, що їх він уже не раз виконував, навіть навпаки.

Тут не було ніякої поліції, ніяких охоронців, ніяких ознак сигналізації. Правда, він не взяв із собою автомата, але то не проблема. Автомати — надмірність, виплід бурхливої Кіриної уяви. Він має пістолет «Ремінгтон», і цього досить.

Знагла, без звичайного ретельного планування, Голцер кинувся вперед. Ефектно, як завжди. Він почав швидко-швидко переміщатись уздовж короткої стіни будинку до тераси й скляних дверей. Однак раптом завмер, попервах не розуміючи чому. Його могло скам’янити будь-що: якийсь звук, рух, підсвідомо відчута небезпека… Ян глянув на чотирикутне вікно над ним, проте побачити, що там діється, зі свого місця не міг. Він усе менше був упевнений, що це той самий будинок. Може, вони помилилися?

Ян вирішив підійти ближче й про всяк випадок заглянути всередину. І тут… він знову заціпенів у темряві. За ним стежать. Очі, які вже одного разу дивилися на нього, втупилися скляним поглядом у його бік з-за круглого стола. Він мусив негайно діяти — добігти до тераси, вдертися в будинок і вистрілити. Але Голцер знову засумнівався. Він не міг вихопити пістолета, бо губився перед цими очима.

Можливо, Ян залишався б у тій самій позиції ще кілька секунд, якби хлопчик не зробив те, на що, здавалося, зовсім не був здатен. Він так пронизливо скрикнув, що аж забряжчало скло. Голцер ураз стрепенувся, помчав на терасу, а звідти, не вагаючись ні секунди, пробився в будинок просто крізь скляні двері й вистрілив. Вистрілив, як йому думалося, з великою точністю. Проте він так і не побачив, чи влучив у ціль.

Схожа на тінь постать кинулася до нього так швидко й несподівано, що Ян навіть не встиг обкрутитися чи прибрати зручнішої пози. Він твердо пам’ятав, що знову вистрілив і що хтось вистрілив у відповідь. А далі незчувся, як ударився об підлогу всією своєю вагою й на ньому опинилася молода жінка з очима, що блискали такою шаленою люттю, якої він зроду не бачив. Він інстинктивно зреагував і спробував знову вистрілити, однак жінка поводилась, наче дика тварина. Вона відкинула голову назад, і… Бац!

Коли він опритомнів, у роті стояв присмак крові, а під светром було волого й липко. Мабуть, його поранено. Якраз у цей момент повз нього проходили хлопчик і жінка, і він спробував схопити малого за ногу. Принаймні йому так здавалось. А тоді гостро відчув, що йому бракує повітря.

Голцер уже більше не тямив, що діється. Знав тільки, що його побили. І хто? Якась дівка? Усвідомлення цього стало частиною його болю, коли він, заплющивши очі й важко дихаючи, лежав на підлозі серед скляних скалок і власної крові. Він сподівався, що от-от усе скінчиться. Та коли Ян розплющив очі, то, на свій подив, знову побачив жінку. Вона тут. Хіба вона не пішла звідси? Ні, вона стояла просто біля стола на тонких хлоп’ячих ногах і щось робила. Тоді він щосили напружився, щоб устати. Свого пістолета він не знайшов, проте зумів сісти й тут-таки вловив, що у вікні майнув Орлов. Голцер знову спробував напуститися на неї. Та марно.

Жінка неначе вибухнула. Вона схопила кілька аркушів паперу, з несамовитою силою рвонула на терасу й просто звідти кинулася в густе море дерев. За мить у темряві пролунали постріли, і Ян пробурмотів нишком, немовби бажаючи допомогти: «Убийте цих виродків». А насправді пособити він уже нічим не міг. Йому насилу вдалося звестися на ноги. Він був негоден навіть цікавитися метушнею, яка зчинилася надворі, а лише хитливо стояв, думаючи про те, що Орлов з Вілтоном таки застрелили жінку й хлопчика. Голцер намагався радіти цьому успіхові, сприймаючи його як реабілітацію.

Цілком зосереджений на тому, щоб утриматися на ногах, він мляво похилився на стіл, що стояв перед ним. Там лежала купа паличок крейди й аркушів паперу. Ян дивився на них, нічого до пуття не розуміючи. Потім немов кіготь устромився йому в серце. Він побачив, як злий демон з блідим обличчям підніс руку, щоб убити. Минуло кілька секунд, поки Голцер уторопав, що демон — то він сам, і його пойняв жах, змусивши здригнутися.

Проте відірвати очей від малюнка Ян не міг: малюнок наче загіпнотизував його. Придивившись, він помітив унизу якесь рівняння, а вгорі — недбалий, карлючкуватий напис:

Mailed to police 04.22!

Розділ 27

Коли Арам Барзані зі шведських сил швидкого реагування о четвертій п’ятдесят дві зайшов у будинок Ґабрієлли Ґране, то побачив великого, одягненого в чорне чоловіка, що лежав на підлозі біля круглого кухонного стола.

Арам обережно наблизився. Будинок видавався пустим, однак ризикувати не хотілося. Зовсім недавно їх повідомили, що тут нагорі точиться стрілянина. Зокола, з прискалків схилу, долинали збуджені голоси колег.

— Сюди! — кричали вони. — Сюди!

Арам не розумів, що відбувається, і на мить завагався, чи бігти йому до них. Кінець кінцем, він вирішив лишитися й перевірити, в якому стані чоловік на підлозі. Усюди було бите скло й видніла кров, а стіл був усипаний роздертим на клапті папером і розтертою на порох крейдою. Чоловік лежав горілиць і кволими рухами руки хрестився. Він щось бурмотів — либонь, молитву. Мова скидалася на російську. Арам уловив слово «Ольга» і сказав чоловікові, що медики вже в дорозі.

— They were sisters,[46] — відповів чоловік англійською.

Але це звучало так розгублено, що Барзані не надав тим словам аніякісінької ваги. Натомість він обшукав одягчоловіка й переконався, що той неозброєний і, очевидно, поранений у живіт, бо светр просяк кров’ю. Чоловік мав підозріло блідий вигляд. Барзані спитав, що тут сталося. Спершу не було жодної відповіді. А тоді чоловік просичав англійською ще одне дивне речення:

— My soul was captured in a drawing.[47]

Здавалося, він от-от знепритомніє.

Арам постояв ще кілька хвилин, щоб переконатися, що чоловік не зможе завдати їм клопоту, та, почувши, що бригада швидкої допомоги вже на підході, покинув пораненого й спустився на скелі. Він хотів дізнатися, чому кричали його колеги. Сніг і далі падав. Було слизько й холодно. Внизу чулися голоси і звуки автомобілів, що під’їжджали до схилу. Було ще темно й погано видно, всюди лежало каміння й стирчало соснове гілля. Драматичний пейзаж і досить крутий косогір. Воювати на такій місцевості явно нелегко, і Арама охопили лихі передчуття. Ураз стало напрочуд тихо, і він не розумів, куди поділися колеги.

Однак вони були неподалік, просто біля урвища, за розложистою осикою. Знайшовши їх, Арам здригнувся. Він зробився сам не свій і відчув страх, побачивши, як вони затопили в землю серйозні погляди. Що ж там таке? Невже хлопчик-аутист мертвий?

Арам повільно рушив уперед, думаючи про своїх хлопчиків, їм уже шість і дев’ять років, і вони до нестями захоплені футболом. Ні в що інше не грають і ні про що більше не говорять. Їх звуть Б’єрн і Андерс. Він та його дружина Ділван дали своїм дітям шведські імена, вважаючи, що це допоможе їм у житті. Що ж то за люди такі, які їдуть сюди, щоб убити дитину? Його охопила раптова лють. Але за мить поліціант полегшено зітхнув.

На землі лежав не хлопчик, а двоє чоловіків, теж, мабуть, поранених у живіт. Один з них, брутальний на вигляд тип з рябою шкірою й приплесканим носом боксера, спробував був устати, проте його легко поклали назад. Його обличчя відбивало приниження, а права рука тремтіла від болю чи злості. Другий чоловік, одягнений у шкіряну куртку, із зібраним у кінський хвіст волоссям, почувався набагато гірше. Він приголомшено втупився в темне небо й не ворушився.

— Ніяких слідів хлопчика? — запитав Барзані.

— Ніяких, — відповів його колега Клас Лінд.

— А жінки?

— Теж.

Арам не був упевнений, що то добрий знак, і поставив ще кілька запитань. Однак ніхто з колег не мав чіткого уявлення про те, що сталося. Відомо було тільки, що за тридцять-сорок метрів звідси, як спускатися схилом, знайдено два автомати «Барретт REC7». Уважалося, що зброя належить чоловікам. Але, чому автомати опинилися саме там, залишалося незрозумілим. Таранкуватий чоловік на це питання лише гарикнув щось невтямне.

У наступні п’ятнадцять хвилин Арам і його колеги обстежували місцевість, проте не виявили нічого, крім нових слідів сутички. Тим часом на місце події прибувало все більше народу: медики, інспекторка кримінальної поліції Соня Мудіґ, два-три експерти-криміналісти, безліч звичайних поліціантів і журналіст Мікаел Блумквіст у супроводі огрядного, коротко стриженого американця, який відразу ж викликав у всіх повагу. О п’ятій двадцять п’ять надійшло повідомлення, що на березі біля стоянки на допит чекає свідок. Чоловік хотів, щоб його називали Коґе. Насправді ж його звали Карл-Густав Матсон, і він зовсім недавно придбав новий будинок по той бік затоки. За словами Класа Лінда, до чоловіка слід ставитися з певною часткою скептицизму.

— Старий плете нісенітниці, — сказав він.

Соня Мудіґ і Єркер Голмберґ стояли на березі й намагалися зрозуміти, що сталося. Картина досі була фрагментарна, і вони сподівалися, що свідок Коґе Матсон допоможе розібратися, що й до чого.

Одначе, коли вони побачили, як він іде до них уздовж берега, то неабияк засумнівалися в цьому. На голові в Коґе Матсона була неймовірна тиролька, а вбраний він був у зелені картаті штани й червону куртку «Канада Ґуз». До того ж Коґе мав кумедно закручені вуса. Здавалося, ніби він от-от почне жартувати.

— Коґе Матсон? — запитала Соня Мудіґ.

— Власною персоною, — відповів чоловік.

Відтак він без жодного приводу — можливо, розуміючи, що треба підвищити до себе довіру — повідомив, що володіє книжковим видавництвом «Тру краймс» і друкує правдиві історії про відомі злочини.

— Чудово. Та цього разу нам потрібні правдиві свідчення, а не якась реклама майбутньої книжки, — про всяк випадок попередила Соня.

На це Коґе Матсон відказав, що він чоловік серйозний, тож усе розуміє. А далі розповів, що прокинувся навдивовижу рано, лежав і слухав тишу та спокій. Але незадовго перед четвертою тридцять почув те, в чому відразу ж розпізнав постріл з пістолета. Він квапливо вдягнувся й вийшов на терасу, звідки добре видно пляж, скелі й стоянку, де вони оце розмовляють.

— І що ви побачили?

— Нічого. Панувала зловісна тиша. Потім повітря вибухнуло, ніби почалася війна.

— Ви чули інші постріли?

— Гриміло на горі, по другий бік затоки, і я вражено втупився туди, а тоді… я казав, що я орнітолог?

— Ні.

— Розумієте, це натренувало мій зір. Я маю просто-таки соколині очі. Я звик фіксувати деталі на далекій відстані, тому звернув увагу на маленьку точку на прискалку отам нагорі, бачите його? Прискалок неначе вганяється в гору, мов кишеня.

Соня глянула на схил і кивнула.

— Спочатку я ніяк не міг збагнути, що це, — вів далі Коґе Матсон. — А відтак зрозумів, що це дитина, хлопчик, як мені думається. Він сидів там і тремтів, — принаймні мені так здалося, — і раптом… Господи, я цього ніколи не забуду.

— Чого?

— Зверху хтось вистрибнув. Молода жінка. Вона метнулася вперед і приземлилася на гірський виступ з такою страшною силою, що мало не звалилася вниз. Тоді вони сиділи там разом, вона й хлопчик, і просто чекали, чекали неминучого, а потім…

— Так?

— З’явилися двоє чоловіків з автоматами в руках, і все стріляли й стріляли. Самі розумієте, я кинувся на підлогу — злякався, що мене поцілять. Та я все одно не міг стриматися від того, щоб позирати туди. Знаєте, з мого боку хлопчика й жінку було видно дуже добре. А от від чоловіків нагорі вони були приховані, принаймні поки що. Однак я розумів: це лише питання часу. Їх неодмінно виявлять, а діватися їм нема куди. Тільки-но вони покинуть прискалок, як чоловіки побачать їх і вб’ють. Ситуація видавалася безнадійною.

— Проте ми не знайшли там ні хлопчика, ні жінки, — сказала Соня.

— Саме так! Чоловіки підходили все ближче, і на заломі, либонь, уже чулося їхнє дихання. Їм досить було нахилитись уперед, щоб побачити жінку з дитиною. Аж раптом…

— Так?

— Ви не повірите! Той хлопець із сил швидкого реагування мені точно не повірив.

— Краще розповідайте, а вірогідність ми обговоримо згодом.

— У ту мить, коли чоловіки зупинилися, щоб прислухатися, чи просто запідозривши, що їхня ціль поблизу, жінка вихопилась і застрелила їх. Бах, бах! Потім вона підбігла й викинула їхню зброю. Це було схоже на бойовик. Відтак вона помчала, чи, точніше, покотилася з хлопчиком, мало не впавши зі схилу, до машини «БМВ», що стояла тут, на стоянці. Перш ніж вони залізли в авто, я помітив, що жінка щось тримала в руці — сумку чи комп’ютер.

— То вони поїхали звідси на «БМВ»?

— З шаленою швидкістю. Куди — я не знаю.

— Добре.

— Але це ще не все.

— Що ви маєте на увазі?

— Там був ще один автомобіль. Гадаю, «ренджровер», чорний, нової моделі.

— Що сталося з ним?

— Спершу я про нього, щиро кажучи, не думав, а потім був захоплений розмовою з рятувальною службою. Та коли я саме збирався покласти слухавку, то побачив, що отими дерев’яними сходами спускається ще двоє людей — високий худорлявий чоловік і жінка. Добре розгледіти їх мені, звісно ж, не вдалось. Однак дві речі про ту жінку сказати можу.

— Що саме?

— Вона була непересічна. І дуже зла.

— Непересічна, тобто гарна?

— В усякому разі ефектна, стильна. Це можна було побачити за милю. Але вона страшенно гнівалася. Перш ніж сісти в «ренджровер», вона дала чоловікові ляпаса, а найдивніше те, що хлопець майже не відреагував. Він просто кивнув, ніби вважав, що так йому й треба. Потім вони поїхали кудись. За кермом сидів чоловік.

Соня Мудіґ усе записала й зрозуміла, що мусить якнайшвидше оголосити «БМВ» і «ренджровер» у державний розшук.

Ґабрієлла Ґране пила капучино на своїй кухні в будинку на Віллаґатані, думаючи, що вона тримає все під контролем. Проте вона, очевидно, була просто шокована.

Гелена Крафт викликала її до свого кабінету на восьму ранку. Ґабрієлла здогадувалася, що її не просто звільнять. Будуть і правові наслідки. Отже, вона не зможе знайти іншої роботи. Її кар’єра скінчиться в тридцять три роки.

Однак це ще півбіди лиха. Вона знала, що знехтувала букву закону і свідомо пішла на ризик. Але вчинила так, бо вірила, що то найкращий спосіб захистити сина Франса Балдера. А тепер, після стрілянини в її літньому будиночку, ніхто, бачиться, й не знає, де хлопчик. Можливо, він тяжкопоранений чи навіть мертвий. Ґабрієллу роздирало почуття провини — спочатку батько, а тепер син.

Вона встала й подивилася на годинник. Була чверть на восьму. Вона вже мусить іти, щоб устигнути звільнити свій робочий стіл перед зустріччю з Геленою. Вона поклала собі триматися гідно, не виправдовуватися й не благати, щоб її залишили. Вона мала намір бути сильною або принаймні видаватися такою. Раптом задзвонив її блекфон, та відповідати їй не хотілося. Вона взула чоботи, одягнула пальто «Прада» й екстравагантний червоний шарф. Якщо вже їй судилося потонути, то треба зробити це красиво. Ґабрієлла стала перед дзеркалом у передпокої й почала підправляти макіяж, іронічно показуючи собі знак перемоги точнісінько так, як Ніксон, коли йшов у відставку. Блекфон задзвонив знову, і цього разу вона знехотя відповіла. То була Алона Касалес з АНБ.

— Я вже чула, — сказала вона.

Ну, звісно, чула.

— Як ти почуваєшся? — запитала Алона.

— А як ти гадаєш?

— Як найгірша людина в усьому світі.

— Десь так.

— І як людина, що більше ніколи не знайде роботу.

— У самісіньке око, Алоно.

— Тоді дозволь мені сказати, що тобі нема чого соромитися. Ти правильно вчинила.

— Ти жартуєш?

— Це не найкращий момент для жартів, дорогенька. У вас був кріт.

Ґабрієлла глибоко вдихнула.

— Хто?

— Мортен Нілсен.

Ґабрієлла заціпеніла.

— Маєш докази?

— О так! За кілька хвилин я тобі все надішлю.

— Навіщо Мортенові знадобилося нас зраджувати?

— Підозрюю, що він не розглядав це як зраду.

— А що ж це, як не зрада?

— Співпраця зі Старшим Братом. Можливо, виконання свого обов’язку перед провідною країною вільного світу? Звідки мені знати?

— Значить, він постачав інформацію вам?

— Він скоріше стежив за тим, щоб ми могли забезпечувати самі себе. Постачав нам відомості про ваші сервери й шифри. Це не так обурливо, як звучить. Погляньмо правді в очі, ми підслуховуємо все: від пліток сусідів до телефонних дзвінків прем’єр-міністра.

— Але цього разу витік пішов далі?

— Еге ж, ніби ми якась прірва. Я знаю, Ґабрієлло, ти не додержала приписів, та я цілком упевнена, що з морального погляду ти діяла правильно. І я неодмінно простежу за тим, щоб твоє керівництво зрозуміло це. Ти здогадалася, що в твоїй організації щось прогнило, тому не могла діяти всередині її. Однак ти була сповнена рішучості не ухилятися від своєї відповідальності.

— Проте вийшло кепсько.

— Іноді виходить кепсько, хоч як ретельно ми зважуємо все.

— Дякую на доброму слові, Алоно. Але я все одно ніколи не пробачу собі, якщо з Авґустом Балдером щось станеться.

— Ґабрієлло, хлопчик у безпеці. Він тепер їде машиною в засекреченому напрямку з панною Саландер — на той випадок, якщо комусь знову заманеться їх переслідувати.

Ґране, здавалося, не зрозуміла.

— Що ти маєш на увазі?

— Що він цілий і здоровий, крихітко. І завдяки йому вбивцю його батька спіймали й розпізнали.

— Тобто Авґуст живий?

— Саме так.

— Звідки ти знаєш?

— Скажімо, я маю дуже вдало розташоване стратегічне джерело.

— Алоно…

— Так?

— Коли те, що ти кажеш, правда, то ти повернула мені життя.

Закінчивши розмову, Ґабрієлла Ґране зателефонувала Гелені Крафт і наполягла на тому, щоб на їхній зустрічі був присутній Мортен Нілсен. Керівниця неохоче, але погодилася.

О пів на восьму ранку Ед Нідгем і Мікаел Блумквіст спускалися сходами від будинку Ґабрієлли Ґране до припаркованої на пляжі машини «ауді». Усе навколо було вкрите снігом, обидва чоловіки мовчали. О пів на шосту Мікаел дістав від Лісбет повідомлення, таке ж коротке, як і завжди: «Авґуст неушкоджений. Ми ненадовго сховаємося». Вона знову нічого не написала про свій стан. Але звістка про хлопчика дала неймовірну полегкість.

Згодом Мікаела допитали Соня Мудіґ і Єркер Голмберґ. Журналіст докладно розповів їм про те, що робили за ці останні кілька днів він сам і взагалі редакція. До нього поставилися без зайвої прихильності. Однак у Блумквіста склалося враження, що вони його якоюсь мірою зрозуміли.

Тепер, годину по тому, він ішов повз пристань. Трохи віддалік зникла в лісі козуля. Мікаел усівся на водійське місце, чекаючи Еда, який ступав слідом за ним. Американця мучила спина.

Дорогою до Брюнна вони потрапили в затор. Вони стояли кілька хвилин, і Блумквіст подумав про Зандера. Власне, Андрей не виходив йому з голови. Він і досі не виявляв ніяких ознак життя.

— Увімкни якусь крикливу радіостанцію, — попросив Ед.

Мікаел настроїв приймача на частоту 107,1 і відразу ж почув Джеймса Брауна, що волав про те, який він невтомний у сексі.

— Дай мені свої телефони, — сказав Ед.

Узявши телефони, він поклав їх ззаду, біля самісіньких динаміків. Очевидно, Нідгем хотів розповісти щось делікатне, і Мікаел, звичайно ж, нічого не мав проти. Він мусив написати статтю, і для цього потрібні всі факти, які тільки можна добути.

Але він також краще за багатьох інших знав, що журналіст-дослідник ризикує стати знаряддям захисту інтересів однієї зі сторін. Ніхто просто так, без зиску, не дає інформації. Іноді хтось робить це зі шляхетності чи заради справедливості, щоб викрити корупцію чи зловживання. Проте здебільшого людей спонукає до цього боротьба за владу, бажання потопити суперників і зміцнити власну позицію. Тож репортер завжди мусить ставити собі питання: «Навіщо мені це розказують?»

Звісно, можна погодитися на роль пішака в чиїсь грі, принаймні до певної міри. Усяке викриття обов’язково когось ослаблює, підсилюючи таким чином вплив інших. Кожного поваленого володаря змінює інший, не конче кращий за свого попередника. Та якщо журналіст стає частиною цього, йому слід чітко розуміти ситуацію й знати, що переможцем вийде не тільки один гравець. Свобода слова й демократія також мають перемогти. Навіть якщо дехто повідомляє про щось із корисливих мотивів, з ненажерливості чи жадоби влади, це однаково може спричинитися до чогось доброго. Наприклад, якісь порушення неодмінно виринуть нагору і будуть виправлені. Журналіст повинен розуміти механізми цього процесу і в кожному рядку, в кожному питанні, в кожному розгляді фактів обстоювати свої моральні принципи. І хоч Мікаел відчував певну спорідненість душ з Едом Нідгемом і навіть цінував його похмуру чарівність, проте не довіряв йому ні на мить.

— Слухаю, — сказав Блумквіст.

— Можна сказати так, — почав Ед. — Є певні знання, які легше від інших провокують дію.

— Ті, що дають гроші.

— Саме так. Ми знаємо, що в бізнесі й промисловості завжди є той, хто користується внутрішньою інформацією. Навіть якщо когось ловлять на гарячому, до моменту оприлюднення корпоративних новин курси повсякчас ростуть. Хтось завжди принагідно купує таємниці.

— Згоден.

— У світі спецслужб ми довгий час були цього значною мірою позбавлені з тієї простої причини, що наші таємниці специфічні. Бомба була закладена в іншому місці. Але закінчилась холодна війна — і все змінилося. На передній план вийшли шпигунство й стеження за людьми та підприємствами, і сьогодні ми контролюємо величезну кількість цінного матеріалу, на якому можна часом швидко забагатіти.

— І ти хочеш сказати, що цим користуються?

— Сама ідея полягає в тому, щоб цим користувалися. Ми вдаємося до промислового шпигунства, щоб допомогти власній промисловості: дати нашим концернам переваги, інформувати їх про сильні й слабкі сторони конкурентів. Промислове шпигунство — частина патріотичного завдання. Проте, як і всяка розвідувальна діяльність, воно лежить у сірій зоні. А коли допомога обертається на щось дійсно злочинне?

— А й справді — коли?

— У цьому й уся суть. Тут, без сумніву, відбулась певна нормалізація. Те, що ще кілька десятиріч тому вважали за злочинне й аморальне, сьогодні визнають за комільфо. З допомогою адвокатів можна узаконити будь-яку крадіжку чи зазіхання, і мушу, мабуть, сказати, що в АНБ діють не набагато краще, а може, навіть…

— …гірше.

— Спокійно, дай мені договорити, — провадив Ед. — Я б сказав, що певний моральний кодекс усе ж таки в нас є. Але ми велика організація з десятками тисяч працівників, серед яких неминуче раз по раз з’являються виродки. Є навіть кілька високопоставлених виродків, і я, власне, збирався повідати тобі про них.

— Звісно ж, єдино зі шляхетних мотивів, — уточнив Мікаел з легким сарказмом.

— Ха, ну, може, не зовсім. Але послухай. Коли деякі наші зверхники переходять межу і скоюють злочини, то що відбувається, на твою думку?

— Нічого доброго.

— Вони стають конкурентами організованої злочинності.

— Держава й мафія завжди змагалися на одній арені, — сказав Мікаел.

— Звичайно, звичайно, і перша, і друга чинять свій суд, продають наркотики, забезпечують охорону людей і навіть убивають, як оту нашому випадку. Одначе справжня проблема виникає тоді, коли вони починають співпрацювати в якійсь сфері.

— І таке було?

— На жаль. У «Соліфоні», як тобі відомо, є кваліфікований відділ, що ним керує Зіґмунд Екервалд. Вони збирають відомості про те, над чим працюють високотехнологічні конкуренти.

— Не тільки.

— Так, ще вони крадуть і продають те, що крадуть. І це, певна річ, дуже погано для «Соліфону» і, можливо, навіть для всього «Насдаку».

— І для вас теж.

— Безперечно, бо виявилося, що два великі керівники з відділу промислового шпигунства — їх, до речі, звуть Джоакім Барклі й Браян Еббот… Я тобі потім розповім усі подробиці… Отож ці хлопці та їхні поплічники дістають допомогу від Екервалда і його команди. В обмін на це АНБ допомагає Екервалдові з широкомасштабним моніторингом ліній комунікації. «Соліфон» знаходить, де розробляють великі інновації, а наші ідіоти цуплять креслення й технічні деталі.

— А зароблені гроші не завжди потрапляють у державну скарбницю.

— Ще гірше, друже. Якщо ти йдеш на такі оборудки як державний службовець, то стаєш дуже вразливим. Особливо тому, що Екервалд і його банда допомагають ще й запеклим злочинцям. Або, скоріше, вони й самі попервах не знали, що то запеклі злочинці.

— Але ж то були злочинці?

— О так. І до того ж не заплішені дурні. Я міг тільки мріяти про вербування гакерів з таким рівнем знань, а сама суть їхнього бізнесу полягала у використанні інформації. Тож можеш собі уявити: зрозумівши, що роблять наші хлопці з АНБ, вони відчули золоте дно.

— Для шантажу.

— Уявляєш, яка це перевага! І вони, певна річ, користуються з неї, як їм заманеться. Наші хлопці крали не тільки у великих концернів. Вони ще грабували невеликий сімейний бізнес і підприємців, які борються за виживання. Було б дуже негарно, якби це вийшло назовні, тому складається вкрай жалюгідна ситуація, коли наші хлопці усвідомлюють, що змушені допомагати не тільки Екервалдові та «Соліфону», а й злочинцям.

— Маєш на увазі «Павуків»?

— Саме так. І певний час усі сторони, мабуть, залишаються задоволеними. Це великий бізнес, і кожен, хто бере в ньому участь, багатіє, мов троль. Аж тут у гру вступає маленький геній, якийсь професор Балдер, і так уміло рознюхує, як робить і все інше, до чого береться. Він дізнається про їхні оборудки, принаймні про декотрі. І тоді, звичайно ж, усі страшенно полохаються й розуміють: треба щось робити. Як саме ухвалювали рішення, я, певна річ, не знаю. Припускаю, наші хлопці сподівалися, що досить буде юридичних заходів і адвокатських погроз. Та де там! Вони ж в одному човні з бандитами, а ті віддають перевагу насильству. Тож на якійсь пізній стадії «Павуки» втаємничили наших хлопців у свої плани, щоб прив’язати їх до себе ще міцніше.

— Господи!

— Так, але це лише невеличка виразка на тілі нашої організації. Ми проаналізували іншу діяльність, і вона…

— …звісно ж, напрочуд високоморальна, — різко промовив Мікаел. — Та мені на це начхати! Ми ж говоримо про людей, які не зупиняться ні перед чим.

— Насильство має свою власну логіку. Мусиш закінчити те, що почав. А знаєш, що в цій історії найсмішніше?

— Я не бачу тут нічого смішного.

— Ну, тоді вважаймо це за парадокс. Я б ніколи не дізнався про все, якби нас не гакнули.

— Ще одна причина, щоб дати гакерці спокій.

— Я так і вчиню, хай тільки скаже, як вона це зробила.

— Чому це так важливо?

— Жоден мерзотник більше не зможе вдертися в мою систему. Я хочу знати, як діяла Оса, й ужити застережних заходів. А потім я дам їй спокій.

— Не знаю, чого варті твої обіцянки, однак мене цікавить дещо інше, — сказав Мікаел.

— Питай.

— Ти назвав двох хлопців — Барклі й Еббота, якщо я не помиляюся. Ти впевнений, що їх тільки двоє? Хто їхній керівник? Напевно, якесь велике цабе, чи не так?

— На жаль, я не можу назвати його імені. Воно засекречене.

— Значить, мені доведеться з цим змиритися.

— Доведеться, — непохитно заявив Ед, і цієї миті Мікаел зауважив, що затор розсмоктався.

Розділ 28

Професор Чарлз Еделман роздумував на стоянці Каролінського інституту над тим, у яку чортівню дозволив себе вплутати, і ніяк не міг зрозуміти, чому так сталося. Та й часу в нього на розважання, щиро кажучи, не було. Він погодився взятися до справи, заради якої довелося пожертвувати низкою зустрічей, лекцій і конференцій.

Проте його настрій був навдивовижу бадьорий. Професора надзвичайно зачарував не лише хлопчик, а й молода жінка, яка мала такий вигляд, ніби приїхала відразу після вуличної бійки, але керувала новісіньким «БМВ» і говорила холодним, владним тоном. Він не зовсім тямив, що робить, відповідаючи на всі її питання: «Так, звісно, чом би й ні?» Хоч це, очевидно, було похапливо й по-дурному.

Зрештою, професор таки виявив крихту незалежності, відмовившись від усякої винагороди. Ба більше, сказав що сам оплачуватиме собі дорогу й готель. Він, очевидно, почувався винним. Звісно, його переповнювала зичливість до хлопчика, та найважливіше те, що в ньому прокинулася наукова цікавість. Савант, здатний малювати з фотографічною точністю й водночас розкладати числа на прості множники, — це його глибоко зворушило, і, на свій подив, професор навіть вирішив знехтувати Нобелівську вечерю. Молода жінка, певно, зовсім відібрала йому розум.

Ганна Балдер сиділа у своїй кухні на Торсґатані й курила. Мабуть, останніми днями вона тільки те й робила, що сиділа там, пускаючи клуби диму, з тяжким відчуттям у шлунку. Щоправда, їй виявляли підтримку й допомогу. Одначе це нічого не важило, бо її надзвичайно часто й били. Лассе Вестман не хотів миритися з її тривогою: це, либонь, відвертало його увагу від власних мук. Він раз по раз вибухав гнівом і репетував: «Невже ти не можеш допильнувати навіть власного виплодка?» Раз по раз він давав волю рукам або жбурляв її через усю квартиру, наче ляльку. От-от, певно, він знову сказиться: Ганна ненароком розлила каву на присвячені культурі сторінки газети «Даґенс нігетер», а Лассе й так був роздратований через надруковану там театральну рецензію, що видалась йому занадто доброзичливою до акторів, яких він не любив.

— Що ти, в біса, накоїла?

— Вибач, — квапливо відповіла жінка. — Я витру.

По кутиках його рота Ганна бачила, що Лассе цим не вдовольниться й ударить її раніше, ніж сам усвідомить власні дії. Тому вона добре підготувалася до цього ляпаса, не сказавши ані слова й навіть не ворухнувши головою. Вона відчула, як їй на очі навертаються сльози, а серце калатає, мов навіжене. Проте удар, власне кажучи, тут був ні до чого. Ляпас просто відіграв роль спускового гачка. Уранці їй зателефонували й говорили так плутано, що вона майже нічого не второпала: Авґуст знайшовся, але потім знову зник, і, найпевніше, він був живий і здоровий. Ганна не знала, чи їй хвилюватися ще більше, чи нарешті зітхнути з полегкістю, — вона насилу все вислухала. Відтоді година минала за годиною, а нічого не змінювалося, і ніхто, здається, не мав ніяких новин.

Зненацька жінка схопилася на ноги, цілком збайдужівши до того, стусатимуть її знову чи ні. Вона пройшла до вітальні, чуючи, як позаду пихкає Лассе. Авґустів альбом для малювання все ще лежав на підлозі, а за вікнами вила сирена швидкої допомоги. Зі сходів почулися чиїсь кроки. Невже хтось і справді прямує сюди? У двері подзвонили.

— Не відчиняй. Це знову, певно, якийсь клятий журналіст, — гарикнув Лассе.

Ганна теж не бажала відчиняти. Вона нітилася від самої думки про якісь зустрічі. Але й знехтувати дзвінок теж не могла. Ану ж поліціанти хочуть знову допитати її? А може, вони довідалися про щось добре чи погане.

Ідучи до дверей, Ганна подумала про Франса. Вона згадала, як він стояв у дверях і говорив, що приїхав по Авґуста. Згадала його очі й безборіддя і своє палке жадання повернутися до колишнього життя, де не було ще Лассе Вестмана, де повсякчас лунали телефонні дзвінки з пропозиціями нових ролей, а страх ще не тримав її у своїх лабетах так міцно, як тепер. Ганна прочинила двері, не знімаючи запобіжного ланцюжка, і спершу нічого не побачила — тільки ліфт і червонувато-бурі стіни. Ураз її ніби струмом пройняло, і на якусь мить вона заклякла від шоку, не повіривши власним очам. Але перед нею справді стояв Авґуст! Волосся збите ковтуном, одяг брудний, на ногах — кросівки, на кілька розмірів більші, і все ж… Він дивився на неї тим самим серйозним, незбагненним поглядом, що й завжди. Ганна зірвала ланцюжок і розчинила двері. Вона, звісно ж, не сподівалася, що син з’явиться сам, а проте здригнулася. Поряд з Авґустом стояла непривітна дівчина в шкіряній куртці, з подряпинами на обличчі й грязюкою у волоссі, уважно роздивляючись на підлогу. У руці вона тримала велику валізу.

— Я приїхала, щоб повернути вам сина, — сказала незнайомка, не піднімаючи очей.

— Боже мій, — промовила Ганна. — Боже мій!

Більше видушити з себе вона не змогла й кілька секунд стояла в дверях, мов скам’яніла. Потім у неї затрусилися плечі. Упавши на коліна й геть забувши про те, що Авґуст ненавидить обійми, вона обвинула його руками, белькочучи:

— Хлопчику мій, хлопчику мій…

З її очей бризнули сльози. Найдивніше було те, що Авґуст не лише дозволив себе обійняти, а й, здавалося, збирався щось сказати, ніби до всього ще й навчився розмовляти. Але не встиг. У дверях з’явився Лассе Вестман.

— Якого дідька… О, дивіться, хто прийшов! — просичав він з таким виглядом, немовби хотів і далі сваритися.

Раптом Лассе опанував себе. Якоюсь мірою то була разюча демонстрація акторської майстерності. Уже за мить він почав козиряти великосвітськими манерами, від яких жінки просто мліли.

— Отже, дитину доправлено до самісіньких дверей, — провадив він. — Кращого годі собі й уявити! З ним усе добре?

— З ним усе гаразд, — напрочуд монотонно відповіла незнайомка і, не питаючи дозволу, зайшла до квартири з валізою й у брудних чорних черевиках.

— Авжеж, заходьте, — єхидно промовив Вестман. — Почувайтесь як удома.

— Я тут для того, щоб допомогти тобі спакуватися, Лассе, — сказала дівчина тим самим крижаним голосом.

Ця репліка, одначе, видалася такою дивною, що Ганна була певна, ніби не розчула. Лассе явно теж нічого не втямив. Просто стояв з розтуленим ротом і дурнуватим виразом на обличчі.

— Що ти сказала? — перепитав він.

— Ти переїжджаєш.

— Це що — жарт такий?

— Аж ніяк. Ти зараз покинеш цей дім, не гаючи ані хвилини, і більше ніколи навіть не наблизишся до Авґуста. Це ваша остання зустріч.

— Та ти просто звихнулася з розуму!

— Навпаки, це вияв надзвичайної добрості. Я планувала спустити тебе зі сходів і завдати тобі неабиякої шкоди. Але ось тобі валіза. Я дозволяю тобі скласти сюди кілька сорочок і трусів.

— Що ти за пришелепкувата? — прошипів Лассе, приголомшений і водночас розлючений.

Вестман загрозливо рушив до молодої жінки, і Ганна на секунду чи дві задумалася, чи не відлупцює він і незнайомку. Проте щось змусило його зам’ятися. Можливо, жінчині очі чи та проста обставина, що несподівана гостя реагувала не так, як усі. Замість злякано відступитися, вона лише холодно всміхнулась, дістала з внутрішньої кишені кілька зібганих аркушів паперу й простягла їх Лассе.

— Якщо ви зі своїм приятелем Руґером сумуватимете за Авґустом, то завжди зможете глянути на це й пригадати, — сказала вона.

Лассе не знав, на яку ступити. Він збентежено розгорнув папірці й тут-таки скривився. Ганна не стрималась і теж зазирнула туди. То були малюнки, і верхній зображав… Лассе, який з пихатим і злим виглядом вимахував кулаками. Згодом вона навряд чи змогла б пояснити все собі. Але в ту мить жінка не тільки збагнула, що відбувалося, коли Авґуст залишався вдома з Лассе й Руґером. Вона побачила й своє власне життя. Побачила чіткіше й тверезіше, ніж за всі останні роки.

Саме з таким спотвореним від гніву обличчям Лассе Вестман дивився на неї сотні разів, і востаннє лише хвилину тому. Ганна зрозуміла, що ніхто не повинен терпіти цього: ані Авґуст, ані вона сама — і відсахнулася. Принаймні їй так здалося, бо незнайомка дивилася на неї вже з якоюсь новою увагою. Ганна зніяковіло глянула у відповідь, але назвати це тіснішим контактом було б перебільшенням. Хоч, звісно, певною мірою вони порозумілися.

— Він мусить забратися звідси, чи не так Ганно? — спитала жінка.

Питання було страшенно небезпечне, тому Ганна спустила очі на Авґустові величезні кросівки.

— Чиє це на ньому взуття?

— Моє.

— Чому?

— Уранці ми дуже поспішали.

— А що ви робили?

— Ховались.

— Не розумію… — почала вона, одначе так і не доказала до кінця.

Лассе люто схопив її:

— Чого ти не скажеш цій психопатці, що єдиний, хто мусить піти звідси, — вона сама? — прогарчав він.

— Ну, так, — знітилася Ганна.

— Тоді зроби це.

Але потім… Вона не могла й сама до кінця зрозуміти… Чи то через вираз на обличчі Лассе, чи то через якусь невблаганність у поведінці дівчини… Зненацька Ганна почула власний голос:

— Забирайся геть, Лассе! І ніколи не вертайся!

Вона насилу могла повірити, що то правда. Їй здалося, ніби це промовив хтось інший. А далі все сталося надто швидко. Лассе замахнувся, щоб дати їй стусана. Проте удар не долетів від нього. Дівчина зреагувала миттю і двічі чи тричі затопила йому в обличчя, немов натренований боксер, а відтак повалила його, копнувши по нозі.

— Якого дідька! — тільки й зміг вигукнути Лассе.

Він гепнувся на підлогу, і дівчина поставила ногу йому на живіт.

Потім Ганна ще не раз згадуватиме, що в ту хвилину сказала Лісбет Саландер. Цими словами їй ніби повернули якусь частку її самої, і вона усвідомила, як довго й відчайдушно прагнула, щоб Лассе Вестман назавжди зник з її життя.

Бубланський дуже хотів побачити рабина Ґолдмана.

А ще він дуже хотів скуштувати апельсинового шоколаду Соні Мудіґ, улягтись у своє нове ліжко фірми «Дукс» і дочекатися нової пори року. Та перед чоловіком стояло завдання — довести до пуття це розслідування. І тут, правду кажучи, його вже тішила одна річ. Йому доповіли, що Авґуст Балдер, цілий і здоровий, уже на півдорозі до матері. Убивцю його батька заарештовано завдяки самому хлопчикові й Лісбет Саландер, хоча поки й невідомо, чи виживе той після тяжкого поранення. Тепер він лежить у реанімації Дандерідської лікарні. Насправді його звуть Борис Лебедєв, проте він давно вже живе з документами на ім’я Яна Голцера. У Гельсінкі. Чоловік був майором і колишнім солдатом елітного підрозділу радянської армії. Він не раз фігурував у справах про вбивство, але зловити його не вдавалося. Офіційно Лебедєв-Голцер мав власний охоронний бізнес і був громадянином Фінляндії та Росії. Хтось, поза всяким сумнівом, добряче підправив його дані в комп’ютерних реєстрах.

Двох інших чоловіків, виявлених коло літнього будинку на Інґаре, теж ідентифікували за допомогою відбитків пальців: то були Денніс Вілтон, старий гангстер з мотоклубу «Свавелше», що не раз відбував покарання за розбій та жорстокі побої, і Володимир Орлов — росіянин з кримінальним сутенерським минулим у Німеччині, чиї обидві дружини загинули за нез’ясованих обставин. Жоден з них ані слова не сказав про те, що сталося, як, одначе, й про все інше, і Бубланський не плекав особливих надій, що вони заговорять пізніше. Такі люди завжди тримають язика за зубами на допитах. І правила цієї гри незмінні.

Проте Бубланському не давало спокою відчуття, що ці троє чоловіків — тільки виконавці, над якими стоїть командування, пов’язане, очевидно, з найвищими владними ешелонами Росії та США. Ян навіть не бідкався, що один журналіст знає про його розслідування більше, ніж він сам. Тут він не мав амбіцій. Йому хотілося лише просунутись уперед, а тому він удачно приймав будь-яку інформацію від усіх. Блумквістів далекоглядний підхід до справи виявив їхні хиби, нагадавши Янові про витік слідчої інформації й небезпеку, що на неї вони наразили хлопчика. Через це інспектор не переставав лютувати, і, можливо, саме тому його неабияк роздратували енергійні спроби керівниці СЕПО Гелени Крафт дістати його. І Гелена була не одна така. Комп’ютерники з Національної кримінальної поліції теж переслідували Яна. А ще головний прокурор Рікард Екстрем і стенфордський професор на ім’я Стівен Ворбертон з Науково-дослідного інституту штучного інтелекту, який, за словами Аманди Флуд, хотів поговорити з ним про «величезний ризик».

Бубланського нервувало це все разом з тисячею інших речей. А тут іще хтось постукав у двері. Зайшла Соня Мудіґ, утомлена й ненафарбована, з якимось незвичним виразом на обличчі.

— Усіх трьох затриманих оперують, — сказала вона. — Ми нескоро зможемо знову їх допитати.

— Ти маєш на увазі — спробувати їх допитати.

— Мені вдалося перекинутися кількома словами з Лебедєвим. Він ненадовго прийшов до тями перед операцією.

— І що він сказав?

— Що хоче поговорити зі священиком.

— Чого це всі психи й убивці тепер укинулися в релігію?

— У той час коли всі розважливі старі комісари сумніваються в своєму Бозі?

— Ну, ну…

— Лебедєв видавався пригніченим. Гадаю, це добрий знак, — промовила Соня. — Коли ми показали йому малюнок, він просто сумно відмахнувся від нього.

— Отже, він навіть не заявив, що це вигадка?

— Він просто заплющив очі й почав говорити про священика.

— Ти з’ясувала, чого хоче той американський професор, який телефонує весь час?

— Що?.. Ні… Він бажає говорити тільки з тобою. Думаю, це стосується до Балдерових досліджень.

— А що з Зандером, з тим молодим журналістом?

— Саме про нього я й прийшла поговорити. Здається, справи кепські.

— Що ми маємо?

— Він працював допізна і зник, пройшовши повз «Катарінагіссен» у компанії привабливої жінки з рудуватим чи темно-русявим волоссям і в дорогому ексклюзивному одязі.

— Цього я ще не чув.

— Їх бачив чоловік на ім’я Кен Еклунд — пекар зі Скансену. Він живе в будинку, де міститься редакція «Міленіуму». За його словами, вони були схожі на закохану пару. В усякому разі Зандер видавався закоханим.

— Гадаєш, жінка могла бути лише принадою?

— Цілком імовірно.

— До речі, чи може то бути та сама пані, яку бачили на Інгаре?

— Ми перевіряємо це. Але мене непокоїть, що вони, судячи з усього, прямували до Старого міста.

— Розумію.

— Не тільки тому, що ми саме там зафіксували сигнал Зандерового мобільника. Той огидний тип Орлов, який лише плює в мене, коли я намагаюся його допитати, має квартиру в провулку Мортена Тротцига.

— Наші люди туди вже навідувалися?

— Ще ні. Ми щойно про це довідалися. Квартиру зареєстровано на одну з його компаній.

— Сподіваюся, що ми не виявимо там чогось неприємного.

— Я теж.

Лассе Вестман валявся на підлозі в передпокої квартири на Торсґатані, дивуючись власному перелякові. То ж лише пірсингована панкувата дівка, що ледве дістає йому до грудей. Лассе мав би просто викинути її геть, буцім мале щуреня. Але його чомусь ніби спаралізувало, і це навряд чи пов’язано з тим, як дівчина вміла битися, не кажучи вже, що її нога тиснула йому на черево. Просто в її очах і в усій її постаті було щось таке, що не давало доторкнутися до неї й пальцем. Кілька хвилин він заціпеніло лежав, наче ідіот, і слухав.

— Оце згадала, — повела вона, — що в моїй родині є одна жахлива вада. Ми здатні абсолютно на все. Зокрема й на неймовірні звірства. Можливо, це якась генетична мутація. У мене, наприклад, вона виявляється в особливому ставленні до чоловіків, що знущаються з жінок і дітей. Тоді я роблюся надзвичайно небезпечною. Побачивши тебе й твого приятеля Руґера на Авґустових малюнках, я просто зайнялася бажанням натовкти тобі пику, та так, щоб ти вмився юшкою. Але, на мою думку, Авґуст уже пережив задосить, тож ви з приятелем маєте шанс відбутися самим переляком.

— Я… — почав Лассе.

— Цить, — урвала його дівчина. — Це не переговори й навіть не розмова. Я просто ставлю умови, от і все. Закон на нашому боці. Франсові вистачило мудрості записати цю квартиру на Авґуста. Що ж до решти, то все буде ось як: ти маєш рівно чотири хвилини, щоб спакуватись і забратися геть. Якщо ти чи Руґер коли-небудь поткнетеся сюди або спробуєте якось інакше дошкулити Авґустові, я завдам вам такого болю, що ви не зможете тішитися з приємностей аж до смерті. А поки що я підготую заяву в поліцію з усіма подробицями, як ви знущалися з хлопчика. Знаєш, ми маємо не лише малюнки, а ще й висновки психологів та експертів. Я також зв’яжуся з вечірніми газетами й запропоную їм матеріал, що підтвердить думку, яка склалася про тебе після нападу на Ренату Капусинську. Нагадай-но, Лассе, що ти з нею зробив? Прокусив щоку та розбив голову?

— Отже, ти звернешся до преси.

— Я звернуся до преси. Я ганьбитиму тебе й твого друга всіма відомими способами. Але, можливо, — наголошую, можливо, — вам удасться уникнути найгірших принижень, якщо ви ніколи більше не наближатиметеся до Ганни та Авґуста й не кривдитимете жінок узагалі. На вас мені, власне кажучи, начхати. Я лише хочу, щоб Авґуст і всі ми ніколи більше вас не бачили. Тож, якщо ти підеш і надалі поводитимешся пристойно, наче сором’язливий, боязкий монах, усе, можливо, буде добре. Звичайно, я в цьому сумніваюсь: ти ж знаєш, що ймовірність повернутися до знущань із жінок досить висока, а ти ще той виродок. Одначе, коли тобі трохи пощастить, ти побореш свій запал… Затямив?

— Затямив, — відповів Лассе, ненавидячи себе за ці слова.

Але він не мав іншої ради, як погодитися, скоритися й робити те, що йому звеліли. Тож він устав, пішов до спальні й поспіхом спакував свій одяг. Потім покинув квартиру, прихопивши пальто й мобільника. Іти йому не було куди.

Таким жалюгідним, як тепер, Лассе ніколи не почувався. А надворі на нього накинулася холодна хвища.

Лісбет почула, як грюкнули вхідні двері, і на кам’яних сходах стихли кроки. Вона глянула на Авґуста. Хлопчик виструнчився й нерухомо стояв, уважно дивлячись на неї. Дівчина аж зніяковіла. Ще мить тому вона мала цілковитий контроль над ситуацією, а тепер почувалася невпевненою.

І який ґедзь укусив Ганну Балдер? Здавалося, жінка от-от розридається. А Авґуст… він теж змінився й почав трусити головою, щось мимрячи. Лісбет дуже хотіла забратися звідси, та все ж лишилася. Її роботу тут ще не закінчено. Дівчина дістала з кишені два квитки на літак, путівку в готель і товсту пачку банкнот — крон і євро.

— Я б хотіла від щирого серця… — почала Ганна.

— Цить, — урвала її Лісбет. — Ось квитки на літак до Мюнхена. Виліт сьогодні о сьомій п’ятнадцять вечора, тож покваптеся. Я організувала вам транспорт з аеропорту прямісінько до «Замку Елмау». Це гарний готель недалеко від Гарміш-Партенкірхену. Ви житимете там під прізвищем Міллер у великій кімнаті на горішньому поверсі. Щонайменше три місяці. Я зв’язалася з професором Еделманом, пояснивши йому всю важливість цілковитої конфіденційності. Він регулярно навідуватиме вас, щоб переконатися, що про Авґуста добре піклуються. Еделман також подбає про відповідне навчання для нього.

— Ви жартуєте?

— Цить — я сказала. Поліція має Авґустів малюнок, і вбивця за гратами. Але люди, які стоять за всім цим, досі розгулюють на свободі. Передбачити їхні плани годі. Ви мусите негайно покинути квартиру. Я маю інші справи, тому найняла водія, що відвезе вас до Арланди. Може, його вигляд і дивакуватий, однак він нормальний хлопець. Звіть його Чума. Все зрозуміли?

— Так, але…

— До біса всі «але»! Просто слухайте сюди: нізащо не користуйтеся весь цей час ні своєю кредиткою, ні мобільним телефоном, Ганно. Я придбала вам зашифрований мобільник, блекфон, на той випадок, якщо вам треба буде зняти тривогу. Мій номер уже є в пам’яті. Готель оплачую я. Ви додатково отримаєте тисячу крон готівкою на непередбачені витрати. Питання є?

— Це безумство!

— Нi.

— Але звідки у вас такі гроші?

— Я можу собі це дозволити.

— Як ми?.. — Ганна затнулася, геть збившись із пантелику.

Здавалося, вона не знає, що й думати. Зненацька жінка розплакалася.

— Як ми можемо віддячити вам? — крізь сльози видушила вона.

— Віддячити?

Лісбет повторила це слово так, ніби воно було їй зовсім незрозуміле. Коли Ганна наблизилася, простягаючи до неї руки, дівчина подалася назад і, знову втупившись у підлогу передпокою, сказала:

— Наберіться духу! Опануйте себе й перестаньте вживати оту чортівню, якою ви користуєтеся, — таблетки чи ще щось. Отак можете мені віддячити.

— Добре…

— І якщо комусь знову спаде на думку, що Авґуста треба віддати до притулку чи до якогось іншого закладу, боріться так запекло й безжалісно, як тільки зможете. Цільте в найуразливіші місця. Будьте воїном.

— Воїном?

— Саме так. Не дозволяйте нікому…

Лісбет замовкла, зміркувавши, що то, либонь, не найкращі прощальні слова. Потім вона вирішила, що з неї досить, і, розвернувшись, попрямувала до вхідних дверей. Та віддалитися вона не встигла. Авґуст знову почав бурмотіти, і цього разу його слова були цілком розбірливі.

— Не йди, не йди… — повторив він.

Не маючи на це доброї відповіді, Лісбет лише сказала:

— Усе буде гаразд, — а потім додала, ніби розмовляючи сама з собою: — Дякую, що закричав уранці.

На мить у квартирі залягла тиша і дівчина замислилася, чи треба казати щось іще. А тоді просто обкрутилась і вислизнула в двері.

Ганна крикнула їй услід:

— Ви не уявляєте, як багато це важить для мене!

Проте Саландер не почула ні слова. Вона вже збігала сходами до своєї автівки, що стояла на Торсґатані. Коли Лісбет дісталася моста Вестербрун, їй через програму «Редфон» зателефонував Мікаел Блумквіст, сказавши, що Агенція національної безпеки напала на її слід.

— Перекажи їм, що я теж у них на хвості, — відповіла дівчина.

Приїхавши до Руґера Вінтера, Лісбет налякала того мало не до смерті. Потім, діставшись додому, вона засіла за свій зашифрований файл АНБ, але до розгадки так і не наблизилася.

Ед з Мікаелом весь день напружено працювали в номері готелю «Ґранд». Ед розказав фантастичну історію, і Мікаел тепер міг написати ексклюзивний матеріал, якого так потребували Еріка й «Міленіум». Це було знаменито. Проте Блумквіста не полишала тривога. І не тільки через те, що досі ніхто не знав нічого про Андрея. Ед явно щось приховував. Чому він узагалі з’явився й чому докладає стільки зусиль, щоб допомогти невеличкому шведському журналові, далекому від усіх владних осередків США?

Це, звісно, можна було вважати за обмін послугами. Мікаел пообіцяв не писати про гакерську атаку і принаймні наполовину погодився спробувати вмовити Лісбет поговорити з Едом. Та навряд чи цього пояснення було досить, тож Мікаел на те, щоб слухати Еда, присвятив стільки ж часу, скільки й на читання поміж рядків.

Нідгем поводився так, ніби неймовірно ризикував. Вікна були зашторені, а мобільники лежали на безпечній відстані. У кімнаті віяло духом параної. На готельному ліжку були розкладені секретні документи. Блумквістові дозволили читати їх, але не цитувати чи копіювати. Час від часу Ед переривав свою оповідь, щоб обговорити технічні аспекти захисту журналістських джерел. Здавалось, він з маніакальною одержимістю намагався простежити, щоб витік інформації не можна було пов’язати з ним. Раз по раз він нервово прислухався до кроків у коридорі й зиркав у просвіт між шторами, щоб переконатися в тому, що за ними ніхто не підглядає, і все ж… Блумквіст ніяк не міг позбутися відчуття, що це звичайнісінька вистава. Він дедалі більше впевнювався, що Ед цілком контролює ситуацію, чудово знає, що робить, і навіть не дуже боїться, що їх хтось підслухає. Журналістові спало на думку, що Ед просто вдає комедію за вказівкою своїх керівників і, можливо, навіть його, Мікаела Блумквіста, наділили в ній роллю, якої він ще не зрозумів.

Отож цікавим було не тільки те, що Ед казав, а й те, що він замовчував і чого хотів домогтися цією публікацією. Якоюсь мірою його спонукала до цього й злість. Кілька покидьків з Департаменту захисту стратегічних технологій АНБ не дали Едові спіймати гакера, що вдерся в їхню систему, бо боялися постати перед світом зі спущеними штанами. Саме це, як він сказав, його вкрай роздратувало. Тут Мікаел не мав причин не вірити йому. Та й сумніватися в тому, що Ед щиро хоче знищити цих людей, «розчавити їх, стерти своїм чоботом на порох», не випадало. Воднораз у цій історії було й щось інше, від чого Нідгем трохи нітився. Інколи здавалося, що він бореться з якоюсь самоцензурою.

Час від часу Блумквіст спускався у вестибюль, щоб чогось випити чи зателефонувати Еріці й Лісбет. Еріка завжди відповідала після першого ж гудка, і хоч вона й сам Мікаел виявляли величезний ентузіазм щодо майбутньої статті, однак у їхніх розмовах відчувався важкий і похмурий підтекст, бо про Андрея досі не було ніяких новин.

Лісбет узагалі не відповідала. Блумквістові вдалося додзвонитися до неї аж о п’ятій двадцять. Дівчина говорила зосереджено й зверхньо, повідомивши, що хлопчик у безпеці разом з матір’ю.

— А ти як? — запитав Мікаел.

— Добре.

— Не постраждала?

— В усякому разі нових травм нема.

Блумквіст глибоко вдихнув.

— Це ти зламала внутрішню мережу АНБ, Лісбет?

— Ти розмовляв з Едом-Архімедом?

— Без коментарів.

Мікаел не мав наміру нічого казати навіть Лісбет. Захист джерел для нього був важливіший за відданість дівчині.

— То Ед, виявляється, не такий уже й дурний, — констатувала вона так, ніби він відповів щось зовсім інше.

— Отже, то була ти.

— Можливо.

Мікаел відчув, що хоче вилаяти її й спитати, чим вона, в біса, думала, коли вдерлася до Едової мережі. Проте він стримав свої емоції й спокійно, як тільки міг, промовив:

— Вони готові дати тобі спокій, якщо ти зустрінешся з ними й розкажеш, як усе зробила.

— Перекажи, що я теж дещо маю на них.

— Що це значить?

— Що я маю більше, ніж вони думають.

— Гаразд, — задумливо сказав Мікаел. — Але ти могла б зустрітися…

— З Едом?

«Якого дідька, — подумав Блумквіст. — Таж Ед сам хотів відкритися їй».

— З Едом, — погодився журналіст.

— Пихатий негідник.

— Досить пихатий. Але ти могла б зустрітися з ним, якби була гарантія, що тебе не заарештують?

— Такої гарантії нема.

— А ти погодишся, якщо я попрошу свою сестру Анніку бути за твого представника?

— Я маю багато роботи, — відрубала Лісбет, ніби не бажала повертатися більше до цієї теми.

Його репліка вихопилася раніше, ніж він устиг спинити себе:

— Ми працюємо над однією історією…

— Що з нею?

— Я не певен, що все в ній розумію.

— У чому проблема? — спитала Лісбет.

— Найперше я не розумію, чому Каміла з’явилася тут по стількох роках.

— Гадаю, вона просто діждала свого часу.

— Що ти маєш на увазі?

— Що вона, очевидно, від самого початку планувала повернутись і помститися за те, що я заподіяла їй і Залі. Але вона хотіла дочекатися, поки набереться сили на всіх рівнях. Для Каміли нема нічого важливішого, ніж почуватися сильною. Раптом вона побачила можливість убити двох зайців одним пострілом. Принаймні я так гадаю. Чому б тобі самому в неї не спитати за чаркою іншим разом?

— Ти говорила з Голґером?

— Я мала інші справи.

— І все ж їй не вдалося тобі нашкодити, дякувати Богові, — вів далі Мікаел.

— Це моя заслуга.

— А тебе не хвилює, що вона кожної миті може повернутися?

— Є така думка.

— Добре, добре. А тобі відомо, що між мною й Камілою нічого не було, крім короткої прогулянки Горнсґатаном?

На це питання Лісбет не відповіла.

— Я знаю тебе, Мікаеле, — тільки й сказала вона. — А тепер ти зустрівся ще й з Едом. Гадаю, від нього мені теж доведеться захищатися.

Блумквіст усміхнувся.

— Так, — відказав він. — Мабуть, твоя правда. Не довірятиму йому надміру. Не хочу стати його маріонеткою.

— Не найкраща для тебе роль, Мікаеле.

— Так, тому мені й кортить дізнатися, що ти відкопала, вдершись до їхньої внутрішньої мережі.

— Цілу купу компромату.

— Про зв’язки Екервалда й «Павуків» з АНБ?

— І ще дещо.

— І ти збираєшся мені про це сказати?

— Можливо, якщо добре поводитимешся, — сказала Лісбет глузливим тоном, який не міг не потішити Мікаела.

Потім він усміхнувся, бо саме в ту мить зрозумів нарешті плани Еда Нідгема.

Блумквіст зрозумів їх так чітко, що йому насилу вдавалося грати комедію, повернувшись у номер і працюючи з американцем до десятої години вечора.

Розділ 29

Квартира Володимира Орлова в провулку Мортена Тротцига була доглянута й охайна. Ліжко було застелене, простирадла чисті. Кошик для білизни у ванній кімнаті був порожній. Проте відчувалося: щось не так. Сусіди повідомили, що зранку туди навідувалися працівники служби перевезень, а детальний огляд виявив плями крові на підлозі й на стіні над бильцем ліжка. Її порівняли зі слідами слини в Андреєвій квартирі й з’ясували, що кров належить молодому журналістові.

Однак затримані — ті двоє, що ще могли спілкуватися, — вдавали, ніби нічого не знають про плями чи про Зандера, тому Бубланський зі своєю групою зосередився на добуванні додаткової інформації про жінку, яку бачили з Андреєм. На той час ЗМІ надрукували безліч статей не тільки про драму на Інгаре, а й про зникнення Зандера. Обидві вечірні газети — і «Свенска морґонпостен», і «Метро» — опублікували великі фотографії журналіста. Жоден з репортерів ще не уявляв повної картини, але дехто вже висловив міркування, що Андрея, можливо, нема серед живих. Зазвичай це загострює пам’ять, спонукаючи людей згадувати щось підозріле. Та тепер ефект, скоріше, був протилежний.

Ті свідчення, що їх мали за вірогідні, були якісь розпливчасті, і всі, хто озвався, крім Мікаела Блумквіста й пекаря зі Скансену, вважали за свій обов’язок підкреслити, що не вірять у те, ніби жінка могла скоїти злочин. В усіх, хто стикався з цією особою, склалося про неї винятково приємне враження. Один бармен, літній чоловік на ім’я Серен Карлстен, який обслуговував жінку й Андрея Зандера в ресторані «Папаґалло» на Ґетґатані, навіть довго хвалився своїм умінням розбиратися в людях і впевнено стверджував, що ця жінка ніколи б нікого не скривдила. «Вона — неповторне диво», — дійшов висновку Карлстен.

Якщо вірити свідкам, вона уособлювала всі можливі різновиди дива, і Бубланський гадав, що скласти її фоторобот буде вкрай важко. Усі, хто бачив цю персону, характеризували її по-різному, ніби, замість описувати, проектували на неї свої мрії про ідеальну жінку. Фотографій з якихось камер зовнішнього спостереження вони поки що не мали. Мікаел Блумквіст стверджував, що ця жінка — не хто інша, як Каміла Саландер, сестра-двійнючка Лісбет. Однак у жодному з реєстрів уже багато років ніяких записів про неї не було, неначе вона перестала існувати. Якщо Каміла Саландер і досі живе, то під іншим ім’ям, і Янові Бубланському це не подобалося. Він довідався, що після того, як Каміла покинула Швецію, в її названій сім’ї сталися два нез’ясовані смертельні випадки, а поліція розслідувала їх поверхово й залишила купу питань без відповіді.

Бубланський читав матеріали цих справ, червоніючи за колег, що через якусь незрозумілу повагу до сімейної трагедії навіть не розібралися до кінця з тією очевидною дивницею, що і дочка, і батько перед самісінькою його смертю занулили свої банківські рахунки. Слідчі навіть не звернули уваги, що батько за тиждень до того, як його знайшли повішеним, почав писати листа, де перша фраза була така: «Каміло, чому тобі так важливо зруйнувати моє життя?»

Людину, яка, здається, зачарувала всіх свідків, оточувала зловісна темрява.

Була восьма година ранку. Бубланський сидів у своєму кабінеті, знову поринувши в старі розслідування й сподіваючись, що вони зможуть кинути світло на розвиток подій. Він чудово розумів, що є ще сотня інших справ і в нього до них не доходять руки, а тому роздратовано й з відчуттям провини здригнувся, коли дізнався, щодо нього прийшла відвідувачка.

Жінка, яку вже допитала Соня Мудіґ, наполягала на зустрічі з ним, і, почувши про це, Бубланський подумав, що тепер навряд чи добрий час для такої бесіди. Можливо, тому, що вже не чекав нічого іншого, крім нових проблем і складнощів. Невисока на зріст, але з королівською поставою й темними глибокими засмученими очима, вона була, либонь, років на десять молодша від нього і мала на собі сіре пальто й червону сукню, яка скидалась на сарі.

— Мене звуть Фарах Шаріф, — відрекомендувалася вона. — Я професор комп’ютерних наук і була близьким другом Франса Балдера.

— Так, звичайно, — раптом зніяковівши, промовив Бубланський. — Сідайте, будь ласка. Перепрошую за безлад.

— Я бачила й гірше.

— Справді? От і добре… Ви часом не єврейка?

Питання було ідіотське. Фарах Шаріф, певна річ, не могла бути єврейкою. Та й яка, зрештою, різниця? Але в нього це просто вихопилося. Страшенно незручно.

— Що?.. Ні… я іранка. І мусульманка, коли мене ще можна за неї вважати. Я приїхала сюди тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року.

— Зрозумів. Я кажу дурниці. За що мені така честь?

— Під час розмови з вашою колегою Сонею Мудіґ я повелася занадто наївно.

— Чому ви так гадаєте?

— Бо тепер я маю більше інформації. Я довго розмовляла з професором Стівеном Ворбертоном.

— Так, він мені теж телефонував. Але тут такий хаос… Я не мав часу його перенабрати.

— Стівен — професор кібернетики в Стенфорді й провідний дослідник технологічної сингулярності. Тепер він працює в Науково-дослідному інституті штучного інтелекту, який дбає про те, щоб штучний інтелект допомагав нам, а не навпаки.

— Звучить добре, — озвався Бубланський, почуваючись незручно, як і завжди, коли порушували цю тему.

— Стівен живе у власному світі. Він тільки вчора дізнався, що сталося з Франсом, і тому не зателефонував раніше. Але він сказав, що розмовляв з ним у понеділок.

— Про що вони говорили?

— Про дослідження. Знаєте, Франс став дуже замкнутим, відколи поїхав у США. Навіть я, його близький друг, нічого не знала про те, над чим він працює, хоча досить самовпевнено вважала, що все-таки трохи розумію. Проте виявилося, що я помилялась.

— Як?

— Франс не тільки удосконалив свою стару програму штучного інтелекту, а й розробив нові алгоритми й новий топологічний матеріал для квантових комп’ютерів.

— Це, на жаль, не мій технічний рівень.

— Квантові комп’ютери грунтуються на квантовій механіці. Це поки новинка. «Ґуґл» і АНБ вклали величезні гроші в машину, що вже в певних сферах більш як у тридцять тисяч разів швидша за звичайний комп’ютер. «Соліфон», де працював Франс, має аналогічний проект, але, за іронією долі, якщо ця інформація правдива, просунувся не так далеко.

— Окей, — невпевнено докинув Бубланський.

— Головна перевага квантових комп’ютерів полягає в тому, що основні одиниці — квантові біти, кубіти, — становлять суперпозицію базових станів.

— Що?

— Вони можуть не тільки набувати стану «одиниці» або «нуля», як традиційні комп’ютери, а бути також одиницею й нулем одночасно. Проблема полягає в тому, що для нормальної роботи таких машин потрібні особливі методи розрахунку й глибокі знання фізики, насамперед квантової декогеренції, як ми її називаємо. А цим ми не можемо похвалитися. Тож квантові комп’ютери поки що занадто спеціалізовані й громіздкі. Одначе Франс — як би мені найкраще пояснити це вам? — судячи з усього, знайшов способи зробити їх зручнішими, гнучкішими і здатними до самонавчання. І тут він, очевидно, співпрацював з кількома експериментаторами, тобто з людьми, які могли тестувати й перевіряти його результати. Те, що він створив, було грандіозне… принаймні могло бути. Проте він відчував не тільки гордість, а й тривогу. Франс був дуже стурбований, тому й потелефонував Стівенові Ворбертону.

— Чому він хвилювався?

— Коли казати про довгострокову перспективу, то, гадаю, він підозрював, що його витвір може загрожувати всьому світові. Але саме в той момент він непокоївся, бо знав дещо про АНБ.

— Що саме?

— Про один бік справи, пов’язаний з проникненням у найбруднішу частину їхнього промислового шпигунства, я й гадки не маю. А от про другий знаю дуже добре. Ні для кого не секрет, що ця організація наполегливо працює над розвитком квантових комп’ютерів. Для АНБ це було б справжнім раєм. За допомогою ефективної квантової машини в майбутньому можна зламувати хоч які шифри й цифрові системи безпеки. У такій ситуації ніхто не зміг би захиститися від пильного ока АНБ.

— Як огидно, — промовив Бубланський з притиском, чому й сам здивувався.

— Та насправді є ще гірший сценарій. Якщо така річ потрапить до рук серйозних злочинців… — провадила Фарах Шаріф.

— Я розумію, до чого ви хилите.

— І тому мене, звісно ж, цікавить, що вам удалося конфіскувати в заарештованих чоловіків.

— Боюся, що нічого такого, — відповів Бубланський. — Ці хлопці інтелектом не відзначаються. Сумніваюся, що вони дадуть раду навіть шкільному курсові математики.

— Виходить, справжній комп’ютерний геній утік?

— На жаль, так. Він і підозрювана жінка зникли безслідно. Очевидно, вони мають документи на кілька імен.

— Тривожно.

Бубланський кивнув і глянув у темні очі Фарах Шаріф, що дивилися на нього благально, і, можливо, саме тому його не охопив знову розпач, а пройняла втішна думка.

— Я не впевнений, що це значить… — почав він.

— Що?

— Наші фахівці дослідили Балдерові комп’ютери. Це було непросто, зважаючи на те, що він завжди дбав про безпеку. Ви можете собі уявити. Та в них усе ж таки вийшло. Можна сказати, що нам трохи пощастило і ми швидко встановили, що один комп’ютер, судячи з усього, викрали.

— Я так і думала, — сказала вона. — Хай йому чорт!

— Стривайте, стривайте, я ще не доказав. Ми також зрозуміли, що кілька комп’ютерів були зв’язані між собою і що їх періодично приєднували до суперкомп’ютера в Токіо.

— Це цілком імовірно.

— Ми можемо підтвердити, що великий файл або принаймні якийсь великий об’єкт нещодавно був стертий і ми не змогли його відновити.

— Ви натякаєте на те, що Франс знищив власну наукову роботу?

— Я не хочу робити передчасних висновків. Але, почувши вашу розповідь, саме це мені спало на думку.

— А файл не міг знищити вбивця?

— Маєте на увазі, що він спочатку скопіював його, а потім стер з комп’ютерів?

— Так.

— У це важко повірити. Він був у будинку зовсім недовго і не встиг би. Та й знань йому забракло б.

— Гаразд, це звучить багатонадійно, — з сумнівом у голосі промовила Фарах Шаріф. — От тільки…

— Так?

— …це, на мою думку, не відповідає натурі Франса. Невже він справді був здатен знищити головну справу свого життя? Це все одно що… не знаю… відрубати собі руку або, ще гірше, вбити друга, згубити потенційне життя.

— Іноді доводиться йти на великі жертви, — задумливо сказав Бубланський. — Знищувати те, що любиш, чим живеш.

— Або ж десь є копія.

— Або ж десь є копія, — повторив Ян і раптом зробив дивну річ — простягнув уперед руку.

Фарах Шаріф не зрозуміла. Вона просто дивилася на неї, ніби чекала, що комісар їй щось дасть. Але Бубланський вирішив не відступатися.

— Знаєте, що каже мій рабин?

— Ні.

— Що людська істота складається з суперечностей. Ми прагнемо додому й водночас пориваємося виїхати якнайдалі. Я не був знайомий з професором Балдером, і, можливо, він уважав би, що я просто старий дурень. Але я знаю одне: ми здатні воднораз любити свою роботу й боятися її так само, як Франс Балдер, очевидно, любив сина й утік від нього. Жити, професоре Шаріф, означає не вписуватися в якісь межі, а розриватися навсібіч. Я от думаю, чи не переживав ваш друг якоїсь переломної стадії? Може, він дійсно знищив справу життя. Може, він нарешті виявив себе в усій своїй суперечливості і став справжньою людиною в найкращому розумінні цього слова.

— Ви так гадаєте?

— Я не знаю. Але ж він змінився, чи не так? Суд постановив, що Балдер нездатен піклуватися про сина. Одначе професор довів, що це не так, і навіть домігся того, що хлопчик розцвів і почав малювати.

— Це правда, комісаре.

— Звіть мене Яном.

— Окей.

— Народ іноді ще кличе мене паном Бубликом.

— Он як?

— Так… І знаєте, що я ще думаю?

— Що?

— Що ви…

Далі він нічого не сказав, але то було й непотрібно. Фарах Шаріф подарувала йому усмішку, що в усій своїй простоті відновила віру Бубланського в життя і в Бога.

О восьмій годині ранку Лісбет Саландер устала зі свого великого ліжка на Фіскарґатані. Вона знову не виспалась. І не тільки тому, що безрезультатно боролася з зашифрованим файлом АНБ. Вона ще прислухалася до кроків на сходах і час від часу перевіряла сигналізацію й камери спостереження в під’їзді. Їй так само, як усім іншим, було невідомо, чи покинула сестра країну.

Цілком можливо, що після приниження на Інґаре Каміла готує нову атаку, потужнішу. А ще в квартиру можуть удертися люди з АНБ. Щодо цього Лісбет не мала ніяких ілюзій. Але сьогодні вранці вона, відкинувши смутні думки, рішучими кроками пішла до ванної кімнати, роздяглася до пояса й перевірила рану.

Їй здалося, що рана нарешті почала загоюватися, і це якоюсь мірою була правда. Однак її пройняла божевільна думка сходити до боксерського клубу на Горнсґатані й потренуватися.

Клин клином виганяють.

Після тренування Лісбет сиділа в роздягальні геть виснажена. У неї майже не було сили думати. Задзижчав мобільний телефон, проте вона не звернула на нього уваги. Зайшовши в душову кабінку, вона просто стояла під теплими бризками води. Помалу її думки проясніли, і в голові знову з’явився Авґустів малюнок. Але цього разу її увагу привернуло не зображення вбивці, а щось у нижній частині аркуша.

Лісбет тільки мигцем бачила закінчену роботу ще в літньому будиночку на Інґаре. Однак тоді вона була зосереджена на тому, щоб надіслати фотографію малюнка Бубланському й Мудіґ. Коли б вона й замислилась над ним, то, як і всі інші, захопилася б точним відтворенням деталей. А тепер її фотографічна пам’ять зосередилася на рівнянні, що його написав Авґуст під зображенням, і вона вийшла з душу в глибокій задумі. Проте дівчина майже не чула власних думок, бо біля роздягальні репетував Обінце.

— Заткнись! — крикнула вона йому. — Я думаю!

Та це не дуже допомогло. Тренер розходився не на жарт, і будь-хто інший, крім Лісбет, його, певно, зрозумів би. Обінце здивувався тому, як стомлено й посередньо вона била грушу, а незабаром, коли дівчина почала опускати голову й кривитися з болю, неабияк стривожився. Нарешті, зробивши несподіваний маневр, він підскочив до неї, задер рукав її футболки, виявив стріляну рану й збожеволів. Судячи з усього, він ще й досі не спам’ятався.

— Знаєш, ти ідіотка! Дурепа! — волав він.

Лісбет була заслабка, щоб відповісти. Сила зовсім покинула її, побачене на малюнку поволі стиралося з думок, і вона знеможено опустилась на лавку в роздягальні. Поруч з нею сиділа Джаміла Ачебе — крута дівчина, з якою вона боксувала й любилася. Зазвичай усе відбувалося саме в такій послідовності, бо в тому, як вони запекло бились на рингу, відчувалася часом якась довга дика прелюдія. Кілька разів вони не зовсім пристойно поводились у душовій кабінці. Жодна з них правилами етикету особливо не журилася.

— Правду кажучи, я згодна з цим галасливим телепнем. Ти несповна розуму, — сказала Джаміла.

— Можливо, — відповіла Лісбет.

— Твоя рана жахлива.

— Вона загоюється.

— Але тобі поки що не слід боксувати.

— Судячи з усього, не слід.

— Ходімо до мене додому.

Лісбет не відповіла. У її чорній сумці знову задзижчав мобільник. Три однакові текстові повідомлення з засекреченого номера. Прочитавши їх, вона стиснула кулаки й прибрала такого лютого вигляду, що Джаміла відчула: секс із Лісбет Саландер краще відкласти на потім.

Мікаел прокинувся о шостій ранку, маючи в голові кілька гарних ідей для статті. Дорогою на роботу стаття сама собою виростала в його думках. У редакції він з головою поринув у роботу й заледве помічав, що діється навколо; іноді, правда, він відривався від статті й згадував про Андрея.

Блумквіст, як і раніше, сподівався на краще, але підозрював, що за матеріал Андреєві довелося заплатити життям, і намагався в кожному реченні віддати колезі належне. З одного боку, репортаж задумано як історію вбивства Франса Балдера і розповідь про Авґуста Балдера — восьмирічного хлопчика-аутиста, що бачив, як убивали батька, і, попри відставання в розвитку, знайшов спосіб завдати удару у відповідь. Однак, з другого боку, Мікаел хотів, щоб то була повчальна історія про новий світ стеження та шпигунства, де стерто всі кордони між законним і злочинним. Писалося йому й справді легко. Часто-густо слова сипалися самі собою. Проте, певна річ, поставали й труднощі.

Завдяки давньому контактові в поліції Блумквіст роздобув матеріали розслідування нерозкритого вбивства Кайси Фалк із Бромми — молодої жінки, яка колись була подругою одного з ватажків мотоклубу «Свавелше». Хоча злочинця не знайшли й ніхто з допитаних не розповів нічого цінного, Мікаел усе ж зміг зробити висновок, що мотоклуб роздирали величезні незгоди і що серед членів банди ширилась якась непевність, повзучий страх, викликаний тим, що один зі свідків назвав «Леді Зала».

Попри значні зусилля, поліція так і не змогла зрозуміти, що таїло це ім’я. Та Мікаел не мав ніяких сумнівів, що «Леді Зала» — це Каміла і що саме вона стоїть за низкою інших злочинів як у Швеції, так і за кордоном. Однак розкопати хоч якісь докази було важко, і це його дратувало. Поки що вона фігурувала в статті під кодовим ім’ям Танос.

А втім, найбільша проблема полягала не в Камілі й навіть не в її тіньових зв’язках з російською держдумою. Найдужче Блумквіста непокоїло усвідомлення того, що Ед Нідгем нізащо б не поїхав до Швеції й не виповів надзвичайно секретної інформації, якби не хотів приховати щось важливіше. Дурнем Ед не був і розумів, що й Мікаел не йолоп. Тож він ні в чому й не прикрашав своєї розповіді. Навпаки, змальовував АНБ в досить моторошних барвах. Проте…

Придивившись до його інформації уважніше, Мікаел побачив, що Нідгем усе-таки описував шпигунську організацію, яка добре функціонувала й поводилася цілком гідно, якщо не брати до уваги виразки з запеклих злочинців у Департаменті захисту стратегічних технологій — саме в тому підрозділі, що, як з’ясувалося, завадив Едові зловити гакера.

Американець, мабуть, хотів завдати серйозної шкоди кільком конкретним колегам, а не потопити всю організацію. І хоч її крах був неминучий, Нідгем усе ж уважав за краще пом’якшити удар по ній. Тому Блумквіста майже не здивувало й навіть не розлютило, коли Еріка з’явилася позаду нього й зі стурбованим виразом на обличчі простягла йому телеграму Те-те.

— Це знищить нашу історію? — спитала вона.

Перекладена телеграма агенції Ассошіейтед Пресс починалася так: «Двох високопосадовців АНБ, Джоакіма Барклі й Браяна Еббота, затримано за підозрою в тяжких економічних злочинах і негайно звільнено. На них чекає суд».

«Це ганебна пляма на тілі нашої організації, і ми не пошкодували сили, щоб розібратися з проблемами й притягти винних до відповідальності. Той, хто працює для АНБ, повинен мати високі моральні принципи, і ми обіцяємо підчас судового процесу виявити максимальну прозорість, яку тільки дозволяють інтереси нашої національної безпеки», — заявив керівник АНБ адмірал Чарлз О’Коннор агенції Ассошіейтед Пресс.

Крім довгої цитати з промови адмірала О’Коннора, в телеграмі не було більше нічого змістовного — ні згадки про вбивство Балдера, ні про щось інше, пов’язане з розвитком подій у Стокгольмі. Але Мікаел однаково зрозумів, що мала на увазі Еріка. Тепер, коли новина спливла нагору, на цю історію накинуться «Вашингтон пост», «Нью-Йорк таймс» і вся зграя великих американських журналістів, і годі передбачити, що вони ще відкопають.

— Справи кепські, — спокійно промовив Блумквіст. — Але цього й слід було сподіватися.

— Невже?

— Це частина тієї ж стратегії, що привела їх і до мене. Вони прагнуть мінімізувати шкоду й повернути ініціативу собі.

— Як саме?

— Вони мали причину відкритися мені. Я відразу зрозумів, що це не просто так. Чому Ед так наполягав на зустрічі зі мною тут, у Стокгольмі, та ще й о п’ятій ранку?

Еріка, як звичайно, під найсуворішим секретом була поінформована про Мікаелові джерела й усі факти.

— То ти гадаєш, що його дії були санкціоновані згори?

— Я підозрював це з першої ж миті, але спочатку не розумів, що він робить. Я просто відчував: тут щось не так. А потім я розмовляв з Лісбет.

— І що з’ясував?

— Я збагнув: Нідгем точно знає, що саме вона відкопала під час своєї гакерської атаки. Тож має всі підстави побоюватися, що я дізнаюся кожне слово. Він з усієї сили намагався мінімізувати збитки.

— Одначе він розповів тобі не зовсім райдужну історію.

— Він розумів, що я не вдовольнюся чимось занадто прикрашеним. Думаю, він злив мені рівно стільки, скільки треба для того, щоб я написав ексклюзивний матеріал і не копав далі.

— Ну, тут він, мабуть, схибив.

— Можна принаймні сподіватися на це. Але я не уявляю, як мені посуватися далі. АНБ — це неприступна таємниця.

— Навіть для такого старого нишпорки, як Блумквіст?

— Навіть для нього.

Розділ 30

Повідомлення складалося з трьох слів: «Іншим разом, сестричко!» Його надіслали тричі, але чи то технічна помилка, чи безглузда спроба наголосити на кожному слові, Лісбет визначити не могла. Хай там як, та тепер це не мало ніякого значення.

Повідомлення явно надійшло від Каміли. У ньому для Лісбет не було нічого нового. Події на Інгаре тільки поглибили давню ненависть, і вона знала напевно: інший раз неодмінно настане. Каміла, зумівши підібратися так близько, нізащо не відступиться.

Тож стиснути кулаки в боксерському клубі Лісбет змусив не сам зміст повідомлення, а думки, що їх воно породило, і спогад про бачене у світлі ранішнього сонця на стрімкому кам’янистому схилі, коли вони з Авґустом сиділи на вузькому заломі, а над ними кружляв сніг і гримотіли автомати. Не маючи на собі ні куртки, ні взуття, Авґуст страшенно трясся від холоду, і Лісбет з кожною секундою дедалі більше усвідомлювала їхню скруту.

При ній був хлопчик і жалюгідний пістолет замість справжньої зброї, тоді як покидьки нагорі мали автомати. Залишалося хіба заскочити їх зненацька, інакше її з Авґустом заб’ють, мов ягнят. Тож вона прислухалася не тільки до кроків і напрямку автоматних черг, але й до того, як чоловіки дихали й шаруділи одягом.

Але дивна річ: коли їй нарешті випала нагода, вона завагалася. Вирішальна мить настала після того, як під її ногами тріснув прутик. Саме тоді вона схопилася, стрибнула й раптово опинилась перед чоловіками. Часу на сумніви вже не було, і, користуючись із тієї мілісекунди несподіванки, вона швидко вистрілила раз, другий, третій. З власного досвіду Лісбет знала, що такі моменти закарбовуються в пам’яті особливо яскраво, ніби напружуються не лише тіло і м’язи, а й спостережливість.

Кожна деталь прозирнула навдивовижу чітко, і Лісбет побачила перед собою всі найдрібніші зміни довкілля, наче крізь об’єктив камери з оптичним збільшенням. Вона помітила подив і страх в очах чоловіків, зморшки й незугарність їхніх облич та одягу, а також зброю, якою вони розмахували й стріляли навмання — і щойно не поцілили.

Та ніщо з того не справило на неї такого могутнього враження, як силует трохи вище на горі, який вона вхопила кутиком ока. Сам по собі він не був загрозливий, проте приголомшив її більше, ніж підстрелені чоловіки. Силует належав її сестрі. Лісбет упізнала б його й за кілометр, хоча вони не бачилися вже багато років. Саме повітря було отруєне Камілиною присутністю. Згодом Лісбет навіть думала над тим, чи не могла вона тоді застрелити й сестру.

Каміла стояла там довше, ніж потрібно. З її боку було необережністю з’явитися на гірському схилі, однак вона, очевидно, не могла опертися спокусі подивитись на смерть своєї сестри. Лісбет уже до половини натиснула на курок і відчула, як її серце забилося в праведному гніві. Та все ж вона вагалася півсекунди, і цього вистачило, щоб Каміла метнулася за скелю, а з тераси з’явилася худорлява постать і почала стріляти. Тоді Лісбет зіскочила назад на залом і разом з Авґустом помчала — ні, майже покотилася схилом униз просто до машини.

Тепер, коли вона йшла з боксерського клубу й пригадувала собі це все, її тіло напружилось, наче готувалося до нового бою. Їй раптом спало на думку, що, може, взагалі не слід іти додому, а просто на якийсь час виїхати з країни. Але щось інше тягло її до комп’ютера й письмового стола — те, що вона побачила перед собою, стоячи в душовій кабінці, перш ніж прочитала повідомлення від Каміли, і що, попри спомини про Інґаре, дедалі більше полонило її думки.

То було рівняння еліптичної кривої, яке Авґуст написав на тому самому аркуші, де намалював убивцю. Навіть на перший погляд рівняння видалося Лісбет блискучим, а в цю хвилину, коли вона зосередилася на ньому, змусило її пришвидшити ходу й більш-менш забути про Камілу. Рівняння мало такий вигляд:

N = 3034267

Е: у² = х³ — х — 20; P (3;2).

З математичного погляду в ньому не було чогось виняткового чи надзвичайного. Та це, зрештою, й не дивно. Однак її вразило те, що Авґуст, почавши з випадкового числа, яке їй спало на думку там, на Інґаре, пішов далі й розробив значно крашу еліптичну криву, ніж вона сама. Своє рівняння вона залишила на столику біля ліжка, коли хлопчик не хотів засинати. Тоді він на це нічого не відповів і взагалі ніяк не зреагував. Тож Лісбет заснула, думаючи, що Авґуст зовсім не тямить у математичних абстракціях, що він лише своєрідний калькулятор, який може тільки розкладати числа на прості множники.

Але — о Боже! — вона помилилася. Пізніше Авґуст, сидячи посеред ночі й малюючи, не лише все зрозумів, а й удосконалив її математичні розрахунки. Тому Лісбет не зняла ні черевиків, ні шкіряної куртки, а просто влетіла в квартиру, відкрила зашифрований файл АНБ і запустила свою програму для пошуку еліптичних кривих.

Відтак вона зателефонувала Ганні Балдер.

Ганна майже не спала, бо не взяла з собою ніяких таблеток. Але готель і його околиці підбадьорювали її. Разючий гірський краєвид нагадував їй про те, в якій ізоляції вона жила, і їй здавалося, що вона помалу починає розслаблятися й навіть страх, який загніздився в її тілі, поволі відступає. З другого боку, вона могла просто сприймати бажане за дійсне. До того ж вона почувалася дещо розгубленою в такому екстравагантному середовищі.

Колись Ганна неквапом заходила до таких кімнат, цілком упевнена в собі, — гляньте на мене, ось я. А тепер вона всього полохалася, тремтіла й заледве могла щось їсти, хоч сніданок був знаменитий. Сидячи поруч, Авґуст мимохіть записував групи чисел і також нічого не їв, однак напрочуд багато пив свіжовичавленого апельсинового соку.

У Ганни задзвонив її новий зашифрований мобільник, і спершу вона злякалася. А тоді подумала, що це, мабуть, та жінка, яка відрядила їх сюди. Ніхто інший, як їй було відомо, не знав цього номера. Жінка, безперечно, просто хоче довідатися, чи вони добралися без пригод. Тож Ганна відповіла бадьорим голосом і взялася детально описувати, як тут чудесно й прекрасно. Але, на превеликий подив, її безцеремонно урвали:

— Де ви?

— Снідаємо.

— Вам доведеться облишити сніданок і піднятись у свій номер. На нас з Авґустом чекає робота.

— Яка ще робота?

— Я надішлю кілька рівнянь і хочу, щоб він на них подивився. Зрозуміло?

— Не зовсім.

— Просто покажете їх Авґустові, а потім передзвоните мені й скажете, що він написав.

— Гаразд, — розгублено відповіла Ганна.

Відтак вона, прихопивши кілька круасанів і булочку з корицею, рушила з Авґустом до ліфтів.

Власне кажучи, Авґуст допоміг їй лише на початку. Однак цього вистачило. Згодом вона сама побачила свої помилки й, виправивши їх, поліпшила програму. Глибоко зосередившись, вона працювала годину за годиною, аж поки надворі звечоріло й знову посипав сніг. Зненацька — тієї миті вона не забуде ніколи — щось дивне сталося з її файлом. Він подався і змінив форму. Лісбет неначе пройняло струмом, і вона скинула в повітря кулак.

Вона підібрала таємні ключі й розшифрувала документ. Кілька хвилин емоції так переповнювали її, що вона негодна була навіть читати. Потім Лісбет узялася досліджувати вміст файлу, і її подив зростав щосекунди. Хіба це можливо? Інформація була набагато вибуховіша, ніж вона собі уявляла, а записали й зберігали її, либонь, тому, що сліпо вірили в алгоритм RSA. Та ось вона, чорна по білому, вся їхня мерзота. Звісно, текст був важкий для розуміння й ряснів спеціалізованим жаргоном, дивними абревіатурами та зашифрованими посиланнями, але це не завдавало Лісбет ніякої мороки, бо тема була їй знайома.

Вона встигла прочитати майже чотири п’ятих тексту, коли почувся дзвінок у двері. Дівчина просто відмахнулася від нього. Мабуть, то листоноша, якому не вдалося засунути до поштової скриньки книжку чи іншу абищицю. Раптом їй пригадалося повідомлення від Каміли. Лісбет перевірила на комп’ютері, що показує камера на сходах, і заціпеніла.

Там була не Каміла, а друга загроза, що про неї вона, захопившись усім іншим, просто забула. За дверима стояв Ед-Архімед, який усе ж таки вистежив її. Ед неабияк відрізнявся від своїх фото в мережі, однак то, безперечно, був він. Вигляд він мав сердитий і рішучий, тож Лісбет почала швидко міркувати. Що їй робити? Не придумавши нічого кращого, вона відіслала файл АНБ Мікаелові через їхній канал PGP.

Тоді вона вимкнула комп’ютер і через силу звелася на ноги, щоб відчинити двері.

Що сталося з Бубланським? Соня Мудіґ ніяк не могла второпати. Страдницький вираз на обличчі, який вона бачила останніми тижнями, зник, наче вітром здуло. Ян усміхався й мугикав. Певна річ, причини тішитися були. Авґуст Балдер вижив, попри два замахи, а зв’язки й подробиці конфлікту Франса Балдера з дослідною компанією «Соліфон» ставали дедалі очевиднішими.

Та все ж таки залишалося ще чимало питань без відповіді, а той Бубланський, якого вона знала, ніколи не радів без достатніх підстав. Він волів сумніватись у собі навіть у моменти тріумфу. Вона й гадки не мала, що на нього найшло. Ян ходив коридорами, випромінюючи втіху. Навіть тепер, коли він сидів у своєму кабінеті й читав нудний рапорт поліції Сан-Франциско про допит Зіґмунда Екервалда, на його вустах сяяла усмішка.

— Соню, моя люба. А ось і ти!

Вона вирішила не коментувати його незвично палкого привітання й відразу перейшла до справи.

— Ян Голцер помер.

— Це ж треба…

— І разом з ним загинули наші сподівання дізнатися більше про «Павуків».

— Гадаєш, він збирався відкритися нам?

— Принаймні такий шанс був.

— Чому ти так уважаєш?

— Він зовсім зламався, коли з’явилася його дочка.

— Не знав цього. Що сталося?

— Він має дочку на ім’я Ольга, — пояснила Соня. — Довідавшись, що її батька поранено, вона зразу приїхала з Гельсінкі. Та коли я сказала їй, що він намагався вбити дитину, вона оскаженіла.

— Як?

— Удерлася до нього й насварила російською.

— Ти зрозуміла, що саме вона сказала?

— Начебто те, що він помре на самоті й вона його ненавидить.

— Отже, вона всипала йому.

— Ага, а потім додала, що зробить усе можливе, щоб допомогти нам у розслідуванні.

— І як на це відреагував Голцер?

— Я про це й кажу. Якусь мить я думала, що ми його розговоримо. Він був цілком спустошений, аж сльози навернулись йому на очі. Можливо, я не дуже вірю в католицьку ідею про те, що наша моральна цінність визначається саме перед смертю. Однак це видавалося майже зворушливим. Чоловік, який зробив стільки зла, був остаточно знищений.

— Мій рабин…

— Будь ласка, Яне, не починай про свого рабина. Я ще не закінчила. Так от. Голцер визнав, що був жахливим. Тож я порадила йому, як християнинові, скористатися з нагоди висповідатись і розказати нам, на кого він працював. У ту мить я була переконана, що він от-от відкриється нам. Він завагався, його очі забігали навсібіч, але, замість признатися, він заговорив про Сталіна.

— Про Сталіна?

— Про те, що Сталін не спинявся на винуватцях, а карав і їхніх дітей, і онуків, і весь рід. Гадаю, він намагався сказати нам, що його бос такий самий.

— Виходить, він хвилювався за свою дочку.

— Хвилювався, хай як вона його ненавиділа. Я спробувала пояснити, що ми можемо організувати дівчині захист, як свідкові, та Голцер почав раз по раз укидатися в апатію й непритомніти. А за годину помер.

— Іще щось?

— Тільки те, що наш суперпідозрюваний зник і ми досі не натрапили на слід Андрея Зандера.

— Знаю, знаю.

— І що всі, хто має можливості, мовчать, наче каміння.

— Я помічаю це. Ніщо не дається задурно.

— А проте принаймні одну річ ми таки з’ясували, — провадила Соня. — Пам’ятаєш чоловіка, якого впізнала Аманда на Авґустовому малюнку світлофора?

— Колишнього актора?

— Саме так. Його звуть Руґер Вінтер. Аманда допитувала його, щоб з’ясувати, чи був хоч якийсь зв’язок між ним і хлопчиком або Балдером. Гадаю, вона не сподівалася щось довідатися від нього. Та, здається, Руґер Вінтер був такий розгублений, що вона не встигла й натиснути на нього, як він признався в цілій низці гріхів.

— Невже?

— І ми говоримо не про безневинні грішки. Сам знаєш, Лассе Вестман і Руґер Вінтер дружили ще замолоду, коли грали в «Театрі революції». Останнім часом вони не раз випивали по обіді в квартирі на Торсґатані, коли Ганни не було вдома. Авґуст сидів у сусідній кімнаті, складав пазли, розв’язував свої задачі, і ніхто не звертав на нього особливої уваги. Аж ось одного разу мати дала хлопчикові грубий підручник математики, який, очевидно, був заскладним для нього. Однак Авґуст несамовито гортав його, щось збуджено вигукуючи. Лассе розсердився, вихопив у хлопчика книжку і жбурнув її на смітник. Через це хлопчик мало не збожеволів. У нього сталося щось схоже на напад, і тоді Лассе копнув його кілька разів.

— Жахливо.

— Та це був лише початок. Як казав Руґер, після того Авґуст став дуже дивним. Хлопчик почав витріщатися на них своїм чудернацьким поглядом, і одного дня Руґер виявив, що його шкіряну куртку порізано на дрібні шматки, а другого дня хтось вилив усе пиво, що було в холодильнику, і побив пляшки з міцнішими напоями…

Соня спинилася.

— Що?

— Це обернулося на своєрідну позиційну війну, і я підозрюю, що Руґер і Лассе сп’яну почали приписувати хлопчикові всілякі дивні речі й навіть побоюватися його. З психологічного погляду їх важко зрозуміти. Можливо, вони зненавиділи Авґуста і подеколи разом лупцювали його. Руґер сказав, що він чувся після того лайном, і вони з Лассе більше про це не говорили. Йому не хотілося бити хлопчика, однак він не міг стриматися. За його словами, він ніби повернувся в дитинство.

— І що, в біса, він хотів цим сказати?

— Розібратися в цьому непросто. Але, очевидно, Руґер Вінтер має молодшого неповносправного брата, якого все життя вважали за розумного й талановитого. У той час, коли Руґер усіх розчаровував, його брата високо цінували, засипаючи нагородами та відзнаками. Гадаю, це й породило певну образу. Можливо, Руґер підсвідомо хотів помститися й на своєму братові. Або…

— Або що?

— Він дивно висловився. Сказав, що чувся так, ніби намагався покарати себе й позбутися сорому.

— Псих!

— Еге ж. А найдивніше в цій історії те, що він раптом признався в усьому. Так, наче хотів, щоб його заарештували. Аманда сказала, що він шкутильгав і мав синці під очима.

— Оригінально.

— Це правда. Але мене більше дивує ще одна обставина, — вела далі Соня.

— Що саме?

— Що мій бос, вічно похмурий старий буркотун, раптом засвітився сонечком.

Бубланський зніяковів:

— Невже так помітно?

— Помітно.

— Ну, що ж, — затнувся він. — Просто одна жінка погодилася повечеряти зі мною.

— Невже ти закохався?

— То ж лише вечеря, — почервонівши, відповів Бубланський.

Едові це не подобалося. Одначе він знав правила гри. Так, ніби знову повернувся в Дорчестер. Хоч що роби, тільки не згинайся. Можеш навіть завдавати важких ударів чи психологічно пригнічувати супротивника, мовчки й жорстоко борючись за владу. І йому подумалося, чом би й ні?

Якщо Лісбет Саландер хоче вдавати з себе круту, він відповідатиме тим самим. Отож Ед утупився в неї, наче боксер-ваговик на рингу. Але це йому майже нічого не дало.

Вона теж мовчки втупилася в нього холодним, сталевим поглядом. Це було схоже на поєдинок, на тихий, упертий поєдинок, і Едові кінець кінцем він набрид. Усе видавалося йому кумедним. Адже він викрив дівчину й розчавив. Він з’ясував її таємне ім’я й вистежив її, тож їй слід бути вдячною, що він не об’явився тут з тридцятьма морпіхами й не схопив її.

— Гадаєш, ти така крута? — сказав він.

— Я не люблю непроханих гостей.

— А я не люблю тих, хто вдирається в мою систему, тож усе чесно. Може, ти хочеш дізнатися, як я тебе знайшов?

— Мене це не цікавить.

— Через твою фірму в Ґібралтарі. Ти вчинила нерозважливо, назвавши її «Восп ентерпрайзис».

— Мабуть.

— Як на таку розумну дівчину, ти робиш забагато помилок.

— Як на такого розумного хлопця, ти влаштувався на роботу в досить гниле місце.

— Можливо, в досить гниле. Але ми потрібні. Нас оточує огидний світ.

— Особливо з такими хлопцями, як Джонні Інґрем.

Цього Нідгем не сподівався. Аж ніяк не сподівався. Однак нічим себе не виказав — це він теж вельми добре вмів.

— Дуже кумедно, — сказав Ед.

— А хіба ні? Убивати людей і працювати разом зі злочинцями з російської держдуми, заробляючи шалені гроші й рятуючи власну шкуру, — це справді кумедно, чи не так? — спитала вона.

На якусь мить йому перехопило дух. Він більше не міг прикидатися. Звідки вона це взяла? Йому запаморочилось у голові. Аж тут Ед збагнув, що вона блефує, — і його пульс відразу вповільнився. Якби він і повірив їй хоч на мить, то лише тому, що в найскрутніші моменти йому також уявлялося, що Джонні Інґрем винен у чомусь такому. Проте Нідгем знав, як ніхто, що немає найменших доказів.

— Не забивай мені баки, — гарикнув він. — Я маю ті самі дані, що й ти, і навіть більше.

— Я в цьому так не впевнена, Еде. Хіба що ти теж роздобув секретний ключ до Інґремового алгоритму RSA.

Ед Нідгем глянув на неї й спробував себе переконати, що це неправда. Як вона могла розгадати шифр? Навіть він, маючи стільки ресурсів і фахівців, уважав, що на це не варто навіть гаяти часу.

Але вона стверджує… він відмовлявся вірити. Мабуть, вона довідалась якось інакше. Може, вона має крота в Інґремовому оточенні? Ні, це теж маячня. Подумати далі він не встиг.

— Отак, Еде, — сказала вона раптом владним голосом. — Ти сказав Мікаелові Блумквісту, що даси мені спокій, коли розкажу тобі, як я змогла викрасти дані. Цілком імовірно, що ти не брешеш. А можливо, ти блефуєш або тебе взагалі не спитають, якщо ситуація зміниться. Тебе можуть турнути з роботи. Не бачу ніяких причин довіряти тобі чи тим, на кого ти працюєш.

Ед глибоко вдихнув і спробував завдати удару у відповідь.

— Поважаю твою позицію, — сказав він. — Однак я господар свого слова. І не тому, що я такий пристойний чоловік. Навпаки, я мстивий маніяк, як і ти, юна панночко. Та я не прожив би так довго, якби зраджував людей у важливих справах. Хоч вір, хоч не вір. Проте присягаюся, я оберну твоє життя на пекло, якщо ти мені не звіришся. Тоді ти взагалі пошкодуєш, що з’явилася на світ. Повір.

— Гаразд, — промовила вона. — Ти крутий хлопець. Але ти ще й гонористий тип, чи не так? Тобі треба за всяку ціну запевнитися, що моя гакерська атака не вирине наверх. Але тут я, на жаль, мушу тобі сказати, що я добряче підготувалася. Кожне слово про це буде опубліковане, перш ніж ти схопиш мене за руку. І хоч мене від цього верне, та я принижу тебе, коли доведеться.

— Дурниця!

— Я б не вижила, якби не верзла дурниць, — відповіла вона. — Я ненавиджу це суспільство, де за нами повсякчас стежать. Мені набрид Старший Брат і влада, що пхає носа в моє життя. Однак, Еде, я готова зробити для тебе дещо. Якщо ти зможеш тримати язика за зубами, я дам тобі інформацію, що зміцнить твою позицію й допоможе тобі позбутися паршивих овець у Форт-Міді. Я тобі нічого не розповім про свою гакерську атаку, бо це для мене принципова річ. Але я можу допомогти тобі помститися тому покидькові, який завадив мене схопити.

Ед витріщився на чудну жінку, що стояла перед ним. А потім утнув те, що довго ще дивуватиме його самого.

Він вибухнув сміхом.

Розділ 31

Уве Левін прокинувся в доброму гуморі у готелі «Замок Герінґе» після довгої конференції, присвяченої оцифруванню ЗМІ. Вона закінчилася великою вечіркою, де шампанське й міцніші напої лилися рікою. Щоправда, один кислий невдаха, представник профспілки норвезької газети «Квелсбладет», випалив, що бенкети «Сернеру» стають дорожчими й розкішнішими в міру того, як з концерну виганяють чимраз більше людей, і вчинив маленьку сцену, внаслідок якої пошитий на замовлення піджак Уве облили червоним вином.

А втім, Левіна це не дуже засмутило. Навпаки, дало йому привід після півночі затягти до свого готельного номера Наталі Фосс. Наталі була двадцятисемирічною ревізоркою і збіса сексуальною особою. Попри сп’яніння, Уве зміг оволодіти нею і вчора вночі, і сьогодні вранці.

Була вже дев’ята година. Левінів мобільник дзенькав і шумів. І хоч похмілля випало не з легких, та Уве не забув нічого з запланованого. З другого боку, в цій дисципліні він боєць. Його гасло — «Work hard, play hard».[48] І ще Наталі, Господи!.. Скільком п’ятдесятирічним чоловікам удається підчепити таку пташку? Не багатьом. Однак тепер треба вставати.

З відчуттям нудоти й запаморочення він хитливо пошкандибав до туалету. Відтак йому спало на думку перевірити свій інвестиційний портфель. Зазвичай це був найкращий спосіб розпочати похмільний ранок. Він узяв телефон і за допомогою свого ідентифікаційного номера зайшов до інтернетбанку. Спершу він нічого не второпав. Щось було не так. Сталася, певно, якась технічна помилка. Його портфель знецінився. Тремтячи всім тілом, він переглянув свої активи й зауважив дещо цікаве. Його велика частка в «Соліфоні» наче здиміла. Не тямлячи себе, він почав заходити на біржові сайти й усюди бачив той самий заголовок:

Що він робив потім, у його пам’яті не збереглося. Мабуть, кричав, лаявся і стукав кулаками по столу. Він, наче в тумані, почув, як прокинулася Наталі й спитала, що трапилося. Але достеменно Уве пам’ятав лише одне — як, зігнувшись над унітазом, без кінця блював.

Стіл Ґабрієлли Ґране в СЕПО був прибраний. Сюди вона більше не повернеться. Та все ж на якийсь час жінка затрималась і, відкинувшись на спинку стільця, взялася читати «Міленіум». Від журналу, що мав розказати читачам новину століття, вона сподівалася іншої першої сторінки. А ця була чорна, вишукана, похмура. І без фотографій. Зверху був напис:

А трохи нижче:

На другій сторінці була велика фотографія Андрея. І хоч Ґабріелла ніколи з ним не бачилася, проте світлина глибоко її зворушила. Андрей мав гарний і трохи вразливий вигляд. Його усмішка здавалася розгубленою й проникливою. На обличчі відбивались напруга й водночас якась невпевненість. У тексті поруч, підписаному ім’ям Еріки Берґер, ішлося про те, що Андреєвих батьків убило бомбою в Сараєві. Мовилося, що хлопцеві дуже подобалися журнал «Міленіум», поет Леонард Коен і роман Антоніо Табуккі «Стверджує Перейра». Він мріяв про велике кохання та велику сенсацію. Його улюбленими фільмами були «Очі чорні» Микити Михалкова і «Реальна любов» Річарда Кертіса. І хоч Андрей ненавидів людей, що кривдять інших, йому важко було висловлюватися про когось зле. Його репортаж про стокгольмських безхатьків Еріка вважала за класику журналістики. Ось її рядки:

Репортаж займав понад тридцять сторінок, і Ґабрієлла Ґране визнала його за найдосконаліший взірець публіцистики з усього, що їй доводилося читати. І хоч вона забула про час і простір, пускаючи раз по раз сльозу, та все ж усміхнулася, коли дочитала до слів: «Провідний аналітик СЕПО Ґабрієлла Ґране виявила непересічну громадянську відвагу».

Передісторія була проста. Група осіб, підлеглих командера Джонні Інґрема, що обіймав другу посаду після керівника АНБ Чарлза О’Коннора й мав тісні зв’язки з Білим домом та Конгресом, почала використовувати у своїх інтересах велику кількість бізнесових секретів, відомих їхній організації. Допомагала цій групі компанія аналітиків з дослідного відділу «Ігрек» концерну «Соліфон».

Якби справа на тому й скінчилася, був би лише звичайнісінький скандал, і це певною мірою можна зрозуміти. Однак подальші події розгорталися за своєю диявольською логікою, і поява кримінальної групи «Павуки» додала драми. Мікаел Блумквіст мав докази того, як Джонні Інґрем злигався з горезвісним депутатом російської держдуми Іваном Грибановим і таємничим ватажком «Павуків» Таносом, щоб красти у високотехнологічних фірм нові ідеї й технології на астрономічні суми й перепродувати їх далі. Та морального дна партнери по-справжньому сягнули тоді, коли професор Франс Балдер натрапив на їхні сліди й вони вирішили його позбутися. І це найнеймовірніша частина історії. Один з найвищих зверхників АНБ знав, що видатного шведського науковця збираються вбити, і навіть пальцем не ворухнув, щоб запобігти цьому.

Ґабрієллу захопила не так складність політичної ситуації, як суто людська драма. Отут Блумквістів журналістський хист постав у всій красі. Вона здригнулася від усвідомлення, що ми живемо в новому, перекрученому світі, де стежать за всім, за великим і малим, і де варте хоч якихось грошей — предмет наживи.

Тільки-но Ґабрієлла закінчила читати, як помітила, що хтось стоїть у дверях. То була Гелена Крафт, за звичкою гарно вдягнена.

— Привіт, — сказала вона.

Ґабрієлла не могла не пригадати, як вона запідозрила Гелену у витоку інформації про розслідування. І все через помисливість. Те, що вона хибно сприйняла за сором винуватця, було насправді виявом почуття провини за непрофесійність проведеного розслідування. Принаймні так сказала Гелена під час їхньої довгої розмови вже після того, як Мортен Нілсен в усьому признався й був заарештований.

— Привіт, — відповіла Ґабрієлла.

— Не знаю, як висловити свій жаль з приводу того, що ти звільняєшся, — повела Гелена.

— На все свій час.

— Уже придумала, що робитимеш далі?

— Переїжджаю до Нью-Йорка. Хочу опікуватися людськими правами, а мене, як ти знаєш, давно вже запрошували в ООН.

— Для нас це втрата, Ґабрієлло. Але ти заслуговуєш на краще.

— Тож мою зраду пробачено?

— Її пробачили далеко не всі, можеш не сумніватися. Та я сприймаю її тільки за ознаку твоєї доброї натури.

— Дякую, Гелено.

— Маєш намір, поки працюєш тут, зробити ще щось путнє?

— Не сьогодні. Я піду в прес-клуб на зустріч, присвячену пам’яті Андрея Зандера.

— Гаразд. А я мушу написати доповідь для уряду про цю веремію. Та ввечері я неодмінно підніму келиха за молодого Зандера, а також за тебе, Ґабрієлло.

Алона Касалес сиділа віддалік і, подумки всміхаючись, спостерігала паніку. Насамперед вона стежила за адміралом Чарлзом О’Коннором, який ступав по підлозі так, наче він не шеф найпотужнішої розвідувальної організації світу, а зацькований школяр. З другого боку, всі впливові постаті АНБ почувалися сьогодні загнаними й жалюгідними, за винятком хіба що Еда.

Правду кажучи, Ед також був не в гуморі. Він розмахував руками, пітнів і дратувався. Але він однаково випромінював увесь свій звичний авторитет, і було помітно, що його побоюється навіть О’Коннор. І не дивно, бо Ед повернувся зі Стокгольма зі справжнім динамітом, дав усім добрячої прочуханки й зажадав, щоб кожного, хто працює в організації, перетрусили як слід. Керівник АНБ, певна річ, не був Едові особливо вдячний за це. Йому, либонь, більше кортіло заслати Нідгема до Сибіру негайно й назавжди. Та він нічого не міг удіяти. О’Коннор аж зіщулився, наблизившись до Еда, а той навіть не глянув у його бік.

Нідгем не звертав уваги на керівника АНБ так само, як і на всіх бідолах, на яких він не мав часу, і ніхто б не взявся стверджувати, що для О’Коннора ситуація повернула на краще, коли розмова все ж таки почалася.

Ед, здавалося, тільки пирхав, і хоч Алона не чула жодного слова, а проте досить чітко собі уявляла, що було сказане або, точніше, що не було сказане. Вона мала з Едом кілька тривалих бесід і знала, що той категорично відмовився розповісти, як здобув інформацію, і не збирався йти на найменші компроміси. І Алона відчувала, що це їй подобається.

Ед і далі вів непримиренну боротьбу, і вона урочисто заприсяглася, що боронитиме добропорядність в агенції й підтримає його, чим тільки зможе, коли той зіткнеться з проблемами. А ще Алона заприсяглася потелефонувати Ґабрієллі Ґране і востаннє спробувати запросити її до ресторану, якщо Ґабрієлла дійсно їде сюди.

Насправді Ед ігнорував шефа АНБ не навмисно. Але й не полишив своєї справи — лаяти двох своїх підлеглих, тільки тому що перед ним стояв адмірал, і аж за хвилину обернувся до шефа й промовив щось приязне. Не заради того, щоб придобритися чи перепросити за свою байдужість, а тому, що вважав за потрібне це сказати.

— Ви добре впоралися на прес-конференції.

— Невже? — озвався адмірал. — То було страхіття.

— Радійте, що я дав вам час підготуватися.

— Радіти! Ти жартуєш? Ти бачив газети в інтернеті? Там опубліковано всі можливі світлини, де я поруч з Інґремом. Я по самісінькі вуха в болоті!

— Тоді стежте надалі за своїми підручними, хай їм чорт!

— Як ти смієш зі мною так говорити?

— Я говоритиму так, як мені бажається. У нашій організації криза, а я відповідаю за безпеку й не маю часу на те, щоб сипати солодкі слова. Та мені й не платять за ввічливість.

— Припни язика… — почав був О’Коннор, однак зовсім знітився, коли Ед, великий як ведмідь, звівся на ноги — чи то почухати собі спину, а чи продемонструвати свою значущість.

— Я послав тебе до Швеції, щоб усе зачистити, — вів далі адмірал. — А коли ти повернувся, сталася катастрофа. Справжнє пекло.

— Катастрофа сталася вже давно, — просичав Ед. — Ви знаєте це так само добре, як і я. І коли б я не поїхав до Стокгольма й не гарував там, як чорний віл, то ми б не встигли навіть виробити розумної стратегії. І, щиро кажучи, можливо, саме тому вам пощастило втриматися в кріслі.

— То я тобі мушу ще й дякувати?!

— Авжеж! Ви турнули своїх гівнюків ще до публікації.

— Але як це лайно потрапило в шведський журнал?

— Я вже вам тисячу разів пояснював.

— Ти казав про свого гакера. То все здогадки й дурниці.

Ед пообіцяв Осі не вплутувати її в цю халепу й мав намір додержати свого слова.

— У такому разі — першорядні дурниці, чи не так? — сказав він. — Той клятий гакер, хай йому грець, мабуть, зламав Інґремові файли і злив їх «Міленіумові». Я згоден, що це кепсько. Але знаєте, що найгірше?

— Ні.

— А найгірше те, що ми мали шанс схопити гакера, відрізати йому яйця й покласти край витоку інформації. Та нам наказали припинити розслідування, і навряд чи хтось може стверджувати, що ви тоді заступилися за мене.

— Я послав тебе в Стокгольм.

— Проте ви відкликали моїх хлопців, і все наше полювання зійшло нанівець. А тепер сліди заметено. Звісно, ми знову можемо розпочати пошуки, але чи буде нам користь з того, коли з’ясується, що якийсь маленький паскудний гакер пошив нас у дурні?

— Мабуть, ні. Та я все одно завдам добрячого удару «Міленіумові» й тому репортерові Блумстрему. Можеш не сумніватися.

— Блумквісту, якщо точно. Мікаелові Блумквісту. Звичайно ж, зробіть це. Успіхів вам! Ви неодмінно станете популярнішим, якщо вдеретеся на шведську територію й заарештуєте головного героя журналістського корпусу, — сказав Ед.

Керівник АНБ щось ледь чутно пробурмотів і пішов геть.

Нідгем, як і всі, добре знав, що адмірал не схопить шведського журналіста. Чарлз О’Коннор бореться за своє політичне становище й не може собі дозволити жодної необачної витівки. Хай там що, а Ед вирішив піти й потеревенити з Алоною. Він стомився від повсякчасної надсади й мав намір утнути щось безвідповідальне.

— Ходім випиймо за це все лайно, — сказав він і всміхнувся.

Ганна Балдер стояла на невеличкому згірку біля готелю «Замок Елмау». Легенько штовхнувши Авґуста в спину, вона дивилася, як він мчить схилом униз на старих дерев’яних санчатах, позичених у готелі. Коли син зупинився долі біля коричневої повітки, вона почала спускатися до нього у своїх чобітках зі шнурівками. І хоч виглядало сонце, проте падав легенький сніг. Вітру майже не було. Там удалині вершини гір підпирали небо, а перед Ганною простягалися широкі простори.

Ніколи в житті Ганна не жила так розкішно, та й Авґустові ставало дедалі краще, особливо завдяки зусиллям Чарлза Еделмана. Одначе було непросто. Вона почувалася жахливо.

Навіть тут, на згірку, вона двічі зупинялася, щоб віддихатися. Відмова від таблеток — а всі вони належали до класу бензодіазепінів — давалася Ганні гірше, ніж вона могла собі уявити. Вночі вона лежала в ліжку, скрутившись креветкою, і дивилася на своє життя в найнещаднішому світлі, раз по раз ударяючи кулаком по стіні й ридаючи. Вона проклинала Лассе Вестмана й саму себе.

Але… були хвилини, коли вона почувалася напрочуд очищеною й уряди-годи майже щасливою. Траплялися моменти, коли Авґуст сидів зі своїми рівняннями й серіями чисел і часом навіть відповідав на її питання. Правда, уривчасто й дивно, та вона все одно відчувала, що от-от має щось змінитися.

До кінця вона сина, звісно ж, не розуміла. Хлопчик і далі залишався для неї таємницею. Іноді він говорив числами, великими числами, піднесеними до величезного степеня, і, певно, вважав, що вона його зрозуміє. А втім, щось, безперечно, сталося. Ганна ніколи не забуде, як Авґуст у перший день сидів за письмовим столом у їхньому готельному номері й навдивовижу легко писав довжелезні закрутисті рівняння, що їх вона фотографувала й надсилала жінці до Стокгольма. Пізно ввечері на її блекфон надійшло повідомлення: «Перекажіть Авґустові, що ми розгадали код!»

Вона ще не бачила свого сина таким гордим і щасливим. І хоч Ганна так і не втямила, про що йшлося, і навіть не сказала про цю подію Чарлзові Еделману, та для неї вона мала величезне значення. Ганну також охопила гордість, безмірна гордість.

Жінка почала пристрасно вивчати синдром саванта, і, поки Чарлз Еделман був у готелі, вони, коли засинав Авґуст, часто засиджувалися допізна, розмовляючи про здібності її сина та все інше.

Правда, думка про те, щоб скочити до Чарлза в ліжко, видавалась їй не дуже доброю. Хоч надто поганою вона їй теж не видавалась. Чарлз був схожий на Франса, і Ганна вважала, що вони всі разом починають сприймати себе за невеличку сім’ю: вона, Чарлз, Авґуст, трохи сувора, але мила вчителька Шарлотта Ґребер і данський математик Єнс Ніруп, який, навідавшись до них, констатував, що хлопчик чомусь зациклений на еліптичних кривих та факторизації цілих чисел. Перебування тут якоюсь мірою ставало для неї мандрівкою-розвідкою в незвичайний світ її сина.

Ганна поволі зійшла вниз засніженим схилом, а Авґуст тим часом устав із санчат. І тут вона вперше за довгі роки відчула, що буде доброю матір’ю й залагодить усі проблеми у своєму житті.

Мікаел не міг збагнути, чому в його тілі така вагота. Йому здавалося, ніби він пересувається у воді. Увесь той гармидер — переможне святкування — і досі тривав. Практично кожна газета й радіостанція, кожний сайт і телеканал хотіли взяти в нього інтерв’ю. Він не погодився на жодну пропозицію, бо вважав це зайвим. Коли раніше «Міленіум» публікував якусь резонансну новину, вони з Ерікою частенько не були цілком певні, що її підхоплять інші медійні компанії. Тож їм доводилося мислити стратегічно: виступати на відповідних форумах і часом навіть ділитися своїм матеріалом. А нині в цьому не було потреби.

Новина пробивала собі дорогу сама. Коли керівник АНБ Чарлз О’Коннор і міністр торгівлі США Стелла Паркер на спільній прес-конференції публічно вибачилися за те, що сталось, усі сумніви щодо вірогідності цієї історії розвіялися, і тепер у передовицях усього світу точилися гарячі суперечки про наслідки й значення цього викриття.

Та, попри весь той галас і постійні телефонні дзвінки, Еріка вирішила влаштувати в редакції невеличку вечірку. Жінка вважала, що всі вони заслужили на те, щоб ненадовго втекти від цього гармидеру й трішки випити. Перший наклад п’ятдесят тисяч примірників розкупили ще напередодні, а кількість відвідувачів їхнього сайту, що мав також англомовну версію, сягнула кількох мільйонів. Полинули пропозиції видати книжку, кількість передплатників і абонентів сайту зростала щохвилини, а рекламники ставали в чергу, щоб долучитися до всього.

Крім того, редакція викупила частку «Сернеру». Еріці вдалось укласти угоду ще кілька днів тому, хоч це було й нелегко.

Представники «Сернеру» відчули її відчай і сповна скористалися з цього, тож якийсь час вони з Блумквістом гадали, що нічого не вийде. Тільки в останню мить, коли надійшов значний грошовий переказ від невідомої фірми з Ґібралтару, викликавши усмішку на Блумквістових вустах, вони таки змогли викупити частку норвежців. З огляду на тодішню ситуацію ціна була неймовірно високою. Але вже за день, коли журнал опублікував свою сенсацію, ту суму можна було вважати за дрібні видатки, бо торгова марка «Міленіум» злетіла до небес. Вони знову стали вільні й незалежні, хоч відчути цього ще не встигли.

Журналісти й фотографи ганялися за ними навіть у прес-клубі на вечорі Андреєвої пам’яті. І хоча геть усі хотіли їх привітати, проте Блумквіст почувався виснаженим, тож його відповіді були не такі люб’язні, як йому хотілося б. Безсонні ночі й біль у голові досі докучали йому.

Увечері наступного дня в редакції переставили меблі. На столах з’явилося шампанське, вино, пиво та їжа з японського ресторану. Помалу почав збиратися народ, насамперед, звісно ж, постійні й тимчасові працівники, а також друзі журналу, серед яких і Голґер Палмґрен. Мікаел допоміг йому вийти з ліфта, і вони міцно обійнялися.

— Нашій дівчинці таки вдалося, — сказав Голґер зі сльозами на очах.

— Їй завжди вдається, — відповів Мікаел усміхнувшись.

Він посадив Голґера на почесне місце, на редакційному дивані, й наказав, щоб старому наповнювали келих, тільки-но той спорожніє.

Приємно було бачити його тут. Узагалі приємно було бачити давніх і нових друзів, наприклад, Ґабрієллу Ґране і комісара Бубланського. Їх, певно, не годилося запрошувати, зважаючи на їхні професії і статус «Міленіуму» як незалежного наглядача за поліцією, однак Мікаел наполіг, щоб їх покликали. На подив усіх, пан Бублик простояв усю вечірку, розмовляючи з професоркою Фарах Шаріф.

Блумквіст цокнувся з ними й з усіма іншими. Він був одягнений у джинси та свій найкращий піджак і, проти звичаю, пив чимало. Але від того майже не легшало. Він однаково не міг позбутися відчуття порожнечі й ваготи — звісно ж, через Зандера. Андрей раз по раз спливав йому на думку. Сцена, коли той сидів у редакції й мало не погодився піти з ним на пиво, закарбувалася в його пам’яті як буденний і водночас визначальний момент життя. Спогади про Андрея зринали безперестанку, і Мікаел не міг зосередитися на розмовах.

Він стомився від похвал і лестощів; глибоко зворушило його лише повідомлення від Пернілли: «Ти таки пишеш по-справжньому, тату». Час від часу він поглядав на двері. Лісбет, певна річ, теж запросили, і вона, звичайно ж, стала б почесною гостею, якби прийшла. Та вона не з’являлася, і це не була несподіванка. Але Мікаелові хотілося бодай подякувати їй за значний внесок, що допоміг закінчити справу з «Сернером». З другого боку, як він міг чогось від неї вимагати?

Її сенсаційний документ про Інґрема, «Соліфон» та Грибанова дозволив Блумквістові розплутати всю історію і навіть змусив Еда-Архімеда й самого Ніколаса Ґранта з «Соліфону» поділитися з ним подробицями. Однак відтоді він контактував з Лісбет лише раз, коли, скільки вдавалося, розпитував її через програму «Редфон» про події в літньому будинку на Інґаре.

Це все було тиждень тому, і Мікаел гадки не мав, як вона поставилася до його репортажу. Можливо, вона розсердилася за те, що він занадто здраматизував ситуацію. Але він просто не мав іншої ради, як заповнювати прогалини в її надзвичайно коротких відповідях. Чи, може, вона розлютилася, бо він не назвав Камілу на ім’я, а говорив про неї як про шведсько-російську персону, іменуючи її то Таносом, то Алкемою; а чи вона взагалі розчарована, що він не розпушив ту шатію як слід і не знищив ущент. Та як про це довідаєшся? Усе ускладнювалося ще й тим, що головний прокурор Рікард Екстрем, здається, розглядав можливість притягти Лісбет до кримінальної відповідальності за незаконне позбавлення волі й самоправство. Одначе, як було, так було.

Зрештою, Блумквістові все набридло. Він покинув вечірку, навіть не попрощавшись, і вийшов на Ґетґатан. Погода стояла жахлива, і, не маючи кращих планів, він узявся переглядати текстові повідомлення. Там були привітання, прохання про інтерв’ю й кілька непристойних пропозицій. Проте нічого від Саландер. Він вимкнув мобільник і поплентався додому напрочуд важкими кроками, зовсім невластивими людині, яка недавно явила світові сенсацію століття.

Лісбет сиділа на своєму червоному дивані на Фіскарґатані, бездумно витріщаючись на Старе місто й Риддарф’єрден. Трохи більше як рік тому вона почала полювати на сестру й злочинний спадок свого батька і багато в чому досягла успіху.

Вона вистежила Камілу й завдала «Павукам» серйозного удару. Їхні зв’язки з «Соліфоном» і АНБ розірвано. Депутат Держдуми Іван Грибанов опинився під шаленим тиском у Москві, Камілиного кілера вбили, а її найближчого помічника Юрія Богданова та кількох інших комп’ютерників розшукує поліція, змусивши їх залягти на дно. Але Каміла була жива — очевидно, вона втекла з країни і має змогу зондувати грунт та снувати нові задуми. Ще не кінець. Лісбет лише поранила свою здобич, а цього недосить.

Вона насуплено глянула на кавовий столик, де лежали пачка сигарет і номер «Міленіуму». Лісбет узяла журнал — і відклала. А потім узяла знову й таки прочитала довгий репортаж Мікаела. Дійшовши до останнього речення, вона ще якийсь час розглядала його свіжу фотографію під статтею. Тоді схопилася на ноги й рушила до ванної кімнати, щоб накласти на обличчя трохи косметики. Одягнувши обтислу чорну майку й накинувши поверх неї чорну шкіряну куртку, Лісбет вийшла в грудневий вечір.

Їй ставало дедалі холодніше. Було нерозумно так легко вдягтися, та вона тим не журилася. Швидкими кроками Лісбет попрямувала в бік майдану Маріяторґет, звернула ліворуч на Сведенборґсґатан і зайшла до ресторану «Зюд», де посиділа в барі, п’ючи віскі впереміш з пивом. Більшість відвідувачів належала до світу культури й журналістики, тож не дивно, що багато хто з них її впізнавав і вона цілком прогнозовано стала предметом спостережень та суперечок. Гітарист Юган Норберґ, який у своїх хроніках у журналі «Ві» уславився тим, що вмів підмічати дрібні, проте важливі деталі, подумав, що Лісбет п’є так, ніби не відчуває насолоди, а вважає сам процес за роботу й хоче якнайшвидше її скінчити. У її рухах відчувалася цілеспрямована рішучість, і ніхто, здається, не наважувався до неї підійти.

Жінка на ім’я Реґіна Ріхтер — спеціалістка з когнітивно-поведінкової терапії, яка сиділа за столиком у глибині зали, — запитувала себе, чи Лісбет усвідомлює, що вона в ресторані не сама. В усякому разі Реґіна не могла пригадати, щоб Лісбет хоч раз глянула в залу чи виявила до чогось найменшу цікавість.

Бармен Стеффе Мілд подумав, що Лісбет набирається мужності й готується до бою.

О двадцять першій п’ятнадцять вона розплатилася й мовчки вийшла в ніч, навіть нікому не кивнувши. Чоловік середніх літ на ім’я Кент Геек, у бейсболці, не зовсім тверезий і не надто надійний, якщо вірити його колишнім дружинам і майже всім друзям, бачив, як вона перетнула майдан Маріяторґет з таким виразом, немовби йшла на поєдинок.

Попри холоднечу, зажурений Блумквіст брів додому дуже повільно. Усмішка на його вустах майнула лише тоді, коли він стикнувся перед пивницею «Бішопс армс» із давніми завсідниками.

— То твоїй кар’єрі ще не край? — крикнув Арне чи як його там звуть.

— Мабуть, іще не зовсім, — відповів Мікаел, задумавшись на мить, чи не випити в пабі пива й не поговорити з Аміром.

Проте він почувався занадто нещасним, і йому хотілося побути на самоті. Тож Блумквіст рушив далі до свого під’їзду. Коли він піднімався сходами, його опанувало якесь неприємне відчуття — можливо, внаслідок усього пережитого. Мікаел спробував позбутися його, але воно не відступало. А ще, як навмисно, на верхньому поверсі перегоріла лампочка. Нагорі було темно, хоч в око стрель.

Він сповільнив ходу й відчув якийсь рух. Зненацька блимнуло слабке світло, наче від екрана мобільного телефона, і на сходах, ніби привид, прозирнула худенька постать з чорними блискучими очима.

— Хто там? — злякано спитав він.

А тоді побачив, що це Лісбет.

Мікаел просяяв і розкрив обійми, та відразу ж зрозумів, що поквапився. Лісбет мала розлючений вигляд. Її очі були підведені чорним, а тіло здавалося напруженим, наче вона готувалася напасти.

— Сердишся на мене? — спитав він.

— Ще й як!

— Чому, світе мій?

Лісбет з іскристим поглядом і блідим обличчям ступила крок уперед, і Мікаел на секунду згадав про її рану.

— Бо я прийшла в гості, а вдома нікого нема, — відповіла вона.

Блумквіст наблизився до неї.

— Просто неподобство, чи не так? — спитав він.

— Авжеж.

— А що, як я запрошу тебе увійти?

— Тоді, гадаю, мені доведеться погодитись.

— У такому разі мені лишається сказати: ласкаво прошу, — промовив він, і вперше за багато років його обличчя розпливлося в широкій усмішці.

А тим часом надворі з нічного неба впала зірка.