Де немає Бога

10 травня 2017-го Міжнародний аеропорт Дубай, ОАЕ

Рейс FZ 728 вилетів із Жулян із годинним запізненням, однак паніка стиснула крижаними пальцями нутрощі Анни Янголь значно пізніше, у повітрі над Іраном, коли жінка несподівано збагнула, що припустилася жахливої помилки й різниця в часі між Україною та Еміратами становить не одну, а дві години. Коли шасі білосніжного «Boeing 737» з оранжево-блакитним написом «FlyDubai» на фюзеляжі торкнулися бітумного покриття смуги 12L дубайського аеропорту, виснажене серце Анни гуркотало, немов барабан. Жінка лише раз, за мить до приземлення, зиркнула на телефон (08:37, тобто 10:37 за місцевим часом – до вильоту до Бангкока трохи більше як сорок хвилин), після чого швидко відвела очі, так ніби боялася, що надміру прискіпливий погляд пришвидшить плин часу. Півгодини тому, після оголошення про початок зниження перед посадкою, Анна поговорила зі стюардом – високим хлопчиною з темними очима та блискучим від гелю чорним волоссям – і дізналася, що всі рейси компанії «Altair Air» вирушають від крила С Термінала 3, а їхній літак прибуває до старого Термінала 2, що стоїть осторонь на півночі аеропорту. Що ще гірше – Анна не мала на руках посадкового талона на рейс до Бангкока. У березні їй виповнилося сорок сім, востаннє вона заходила до літака понад двадцять років тому, а відтак не знала, що на рейс можна зареєструватися онлайн, о першій же ночі під час реєстрації в Жулянах щось не спрацювало, тож Анні видали талон лише на переліт до Дубая. Чорнявий стюард, коли це почув, подумав, що безмежно здивується, якщо пасажирка встигне на свій рейс, однак засмучувати її не став, натомість трафаретним голосом пояснив, що потому, як лайнер зупиниться, їй треба спуститися до трансферної стійки перед виходом до зали прильотів, а звідти добиратися до Термінала 3 шаттл-бусом.

Протягом хвилини після приземлення, доки літак, сповільнюючись, наближався до південно-східного кінця смуги 12L, Аннин страх залишався нечітким і безбарвним. Зате коли о 10:38 «Боїнг» повернув на руліжну доріжку й упродовж кількох секунд в ілюмінатори лівого борту можна було бачити все летовище, Анна тихо застогнала: будівлі на півночі та півдні аеропорту розділяло півтора кілометри вільного простору. Поміж змазаними тремтливим маревом і немовби вкопаними в землю терміналами витяглися дві широченні, адаптовані до гігантів «Airbus А380», злітні смуги. Тієї миті просякнута жахом підозра, якій Анна опиралася відтоді, як рейс FZ 728 злетів над Жулянами, вдерлася у свідомість і затопила холодним мороком решту думок: усе – вона не встигне.

Стюарди відчинили двері о 10:46, Анна першою вискочила із салону. Кулею пролетіла телескопічний трап, у терміналі, не зупиняючись, відшукала очима вказівник «TERMINALS 1, 3» і помчала коридором у той бік, куди вказувала стрілка. Серце металося, наче пташка в коробці. Багажу в неї не було, лише невелика, затиснута під пахвою сумка зі штучної шкіри, куди вчора по обіді, похапцем збираючись, жінка вкинула кілька футболок, пачку вологих серветок, зубну щітку та парасольку. Були ще зіпрілі від поту згортки, заховані під бюстгальтер, у труси та до кишень джинсів, але про них Анна Янголь воліла не думати.

Перед ескалатором жінка наздогнала пасажирів іншого рейсу. Чорнобороді араби в білосніжних кандурах9 і картатих куфіях10, кілька високих білявих дівчат у спортивних куртках із написами «SVERIGE11», молодий чоловік у діловому костюмі з перекинутим через плече рюкзаком і велетенськими навушниками на голові (амбушюри повністю затуляли вуха), тендітна китаянка із трьома дітьми, один із яких – хлопчик трьох-чотирьох років – звивався на її руках і верещав так, неначе з нього рвалися назовні демони. Допомагаючи собі ліктями, Анна проштовхалася на перший поверх. Араби проводжали її розгніваними позирками, навздогін линув сердитий шепіт, але жінка не зважала й, низько опустивши голову, бігла далі. Анна розуміла, що їй не можна привертати до себе увагу – думки про запізнення на рейс до Бангкока наповнювали тіло зловісним мерехтінням, але ще гірше буде, якщо її затримає служба безпеки аеропорту, – втім, жінка не могла нічого із собою вдіяти: паніка батогами ляскала над вухами та гнала її вперед.

Згортки, муляючи, заважали бігти.

Під стелею на виході з ескалатора висів новий вказівник. Стрілка показувала ліворуч. Анна розвернулася, за півсотні метрів попереду розгледіла трансферну стійку та побігла ще швидше. На ходу жінка дістала смартфон і подивилася на екран. 08:54.

За шість одинадцята за дубайським часом.

Двадцять шість хвилин до вильоту.

Аннина подорож розпочалася двадцять годин тому на старому автовокзалі Рівного, де вона сіла на маршрутку до Києва. О третій пополудні сонце ще висіло високо, тож, виходячи з квартири, Анна захопила сонцезахисні окуляри. Поки вона доїхала до Києва, сонце зайшло, і перед терміналом Анна підняла окуляри на маківку та цілковито забула про них.

Там вони й залишалися – потонули в золотавому волоссі, – доки жінка реєструвалася на рейс, чекала на виліт, куняла в літаку. Похапцем покидаючи літак, на якому прилетіла з Києва, Анна так і не згадала про окуляри. За лічені кроки від трансферної стійки вони висковзнули з волосся та злетіли з голови. Анна схаменулася, лише коли окуляри, дзенькнувши, вдарилися об підлогу. Вона повернула голову й угледіла, як ліве скельце вискочило з оправи та покотилося в той бік, звідки вона прибігла. Тієї миті Анні здалося, що на неї витріщається весь термінал, однак зупинятися вона не стала.

Через секунду жінка застигла перед стійкою.

– Мені до Термінала 3, – випалила, сапаючи. – Якнайшвидше!

Із протилежного боку стояв молодий хлопець, такий самий чорнявий, як і стюард із літака. На стіні позад нього мляво зблискувала синя вивіска «TRANSFER DESK».

– Ваш пункт призначення?

– Пробачте? – Анна давно не розмовляла англійською, та й хлопчина навпроти говорив із жахливим арабським акцентом: йор дістінийшн.

– Куди ви прямуєте? – по складах промовив працівник аеропорту.

– А, так… Бангкок… до Бангкока! Ось. – Анна дістала із сумки роздрукований електронний квиток. – Рейс ALR 114.

Хлопець пробіг очима аркуш.

– Усе правильно, це в Терміналі 3, – по-арабськи тверді «р» та короткі «і».

Він повернув роздруківку. Анна вирячилася:

– А посадковий талон?

– У Терміналі 3 пройдіть до трансферної стійки J. Тут я не можу вас зареєструвати.

– Чому?

– Не можу. Ви повинні зареєструватися в Терміналі 3. – Хлопець показав на ряди пластикових крісел із хромованими бильцями за спиною Анни. – Сідайте. Автобус буде з хвилини на хвилину.

Жінка замотала головою.

– Ні, ні! Ви не розумієте, я не можу чекати, я спізнююся!

– Вам потрібно дочекатися автобуса, – відкарбував хлопець. Потім зм’якшився: – Якщо раніше приїде транспорт «Emirates» чи «Qantas», я попрошу, щоб вони вас підкинули. Зазвичай вони не відмовляють. – Він розвів руками: – Швидше ніяк. Пробачте.

Анна відійшла від стійки та роззирнулася. Вона опинилася посеред просторої зали з низькою стелею на першому поверсі аеропорту. Праворуч і трохи позаду розташовувалася трансферна стійка, ліворуч вишикувалися затерті пластикові крісла з вигнутими спинками. Де-не-де сиділи пасажири. Південна стіна зали була скляною. Анна крізь неї бачила літаки на стоянках перед терміналом. Довкола них метушилися працівники аеропорту в кислотно-жовтих зі срібними смугами жилетках. Трохи далі горбатий велетень «Boeing 747» із Юніон Джеком12 на хвості повільно розвертався перед розгоном. На паралельній смузі набирав швидкість значно менший, схожий до того, на якому прибула Анна, літак у лівреї «Turkish Airlines». Рев двигунів хльоснув по вікнах за секунду до того, як лайнер задер носа та відірвав шасі від смуги.

– Автобус, – прошепотіла жінка, заламуючи пальці. – Де автобус? – Нічого навіть віддалено подібного на шаттл-бус, який прямує до Термінала 2, у полі зору не було.

Спершу Анна не сідала, та за хвилину, відчувши, як тремтять коліна, опустилася на найближчий до виходу стільчик. Жінка намагалася уникати погляду на затиснутий у спітнілій долоні телефон, однак куди б не повертала голову, очі ніби магнітом притягувало до екрана. 08:58… 08:59… 09:00.

Одинадцята година в Дубаї.

Невидимі хвилі паніки накочували одна за одною й розбивалися об щось тверде у грудях, примушуючи жінку раз по раз здригатися. Ще від часу приземлення в Анни дзвеніло у вухах, а тепер щоразу, коли чергова хвиля досягала піку, дзвін посилювався, помалу стаючи майже нестерпним.

Об 11:05, коли до вильоту рейсу ALR 114 залишалося чверть години, Анна почала тихо плакати. Вона більше не дивилася на телефон, безсило звісивши руки між колінами.

На сидіння ліворуч від жінки присів літній чоловік у ретельно відпрасованих твідових штанах і чорній сорочці.

– У вас усе гаразд?

Анна підвела голову. Чоловікові на вигляд було за шістдесят, напевно, ближче до сімдесяти: худа шия, гостре підборіддя, відстовбурчені вуха. Хоча погляд насамперед чіплявся за очі – світло-сірі, обпалені сонцем, зі зморшкуватою, потрісканою і схожою на стару гуму шкірою під ними. Жінка перевела погляд на рудувате із просивинами, старанно зачесане набік волосся.

– Здається, це ваше. – Чоловік розмовляв англійською з легким акцентом. Голос – густий і впевнений. Він справляв враження людини, котра вміє говорити і звикла до того, що її слухають. Оскільки Анна не відповідала, розгублено втупившись у його лице, чоловік продовжив: – Це ж ви загубили, так?

Анна опустила погляд: незнайомець простягав їй сонцезахисні окуляри. Її окуляри. Ліве скельце було вставлене в оправу.

– Скельце пластикове. – Літній чоловік наче прочитав її думки. – Я втулив його назад.

Анна не ворушилася.

– Беріть. – Він стримано всміхнувся, вирішивши, що жінка не розуміє англійської.

Анна поклала долоню на груди, переконуючись, що пакунки на місці, після чого обережно – так ніби скельця могли попекти її пальці – взяла окуляри за дужки.

– Дякую вам, – сказала англійською.

– Чому ви плачете? – запитав чоловік.

Анна роздратовано змахнула зі щік сльози. Що йому до неї? Вона спізнюється на літак, на найважливіший літак у своєму житті, й нічиї вмовляння тут не допоможуть. За секунду знервованість обернулася злістю, Анна Янголь розтулила рота з наміром огризнутися, та не змогла відразу пригадати що-небудь уїдливе англійською, а за той час, поки копирсалася у пам’яті, нарешті зауважила на шиї чоловіка колоратку13. Чорну сорочку незнайомця увінчував комірець-стійка із жорсткою вставкою білого кольору. Злість миттєво спала, й Анна знітилася, збагнувши, що ледь не напосілася на священика.

Почервонівши, жінка відвернулася. Наступної миті її очі розширилися, а думки про священика вилетіли з голови: до прозорих розсувних дверей термінала підрулював автобус-гармошка з написом «Dubai Airports» на тонованих вікнах, а чорнявий працівник, який кілька хвилин тому спілкувався з нею за стійкою, прибирав натяжну стрічку, що перекривала шлях до виходу. Анна підхопилася. Якийсь час не рухалася, так немов боялася, що шаттл-бус розчиниться в повітрі, наче марево, а тоді метнулася до дверей.

Годинник на телефоні показував 09:07, однак дивитися на екран Анна більше не наважувалася.

Готель «Grand Excelsior Sharjah», Шарджа14, ОАЕ 7 км на північ від Міжнародного аеропорту Дубай

У той момент, коли «Boeing 737» з Анною Янголь на борту виходив на глісаду15 за дев’ятнадцять кілометрів на північний захід від торця смуги 12L дубайського аеропорту, сорокатрирічний Єгор Парамонов, пілот першого класу російської авіакомпанії «TransAsian», важко розплющивши очі, відсунувся на край ліжка. Протягом півхвилини із виразом майже дитячого здивування на прим’ятому після сну обличчі чоловік роздивлявся напівприкриту ковдрою тендітну жіночу спину, котра у просіяному крізь зелені портьєри ранковому світлі набула кольору маринованих оливок. Над правою лопаткою темніла рожева пляма від його носа, трохи нижче, швидко висихаючи, блищала смужка слини. Густе, смолянисто-чорне волосся розметалося подушкою.

Повія.

І, судячи з вигину спини та м’якості волосся, збіса дорога повія.

«Цікаво, я їй уже заплатив?» Єгор напружив пам’ять, однак не зміг пригадати, чи розраховувався з хвойдою після того, як привів до номера. Тоді подумав, що нізащо не знімав би повію на всю ніч. Чи таки знімав?.. Якщо ні, тоді якого лисого розчепірка виляглася на його ліжку? Просто вирубилася? І що тепер? Він не платитиме за цілу ніч!

Парамонов перекинувся на спину, тильним боком долоні витер слину з кутика рота та втупився в стелю. Тіло поступово випливало зі сну: спочатку дернуло в горлі, потім злегка закололо в попереку. Парамонов потягнувся та покректав, із самовдоволеною посмішкою пригадавши, що вичворяла вночі чорнявка. А тоді раптом збагнув, що в кімнаті страшенно душно. Єгор нечітко пам’ятав, як п’ять чи шість годин тому повія, зайшовши до номера, обернулася до нього та зіщулилася. Навряд чи їй було холодно, радше то вона так загравала – натякала, щоб її обійняли та почали пестити, проте Парамонов, якому зазвичай вистачало келиха віскі, щоби почуватися гусаром, учинив інакше: відступив до стіни та крутнув регулятор кондиціонера вправо, майже до упору. Зробив дамі приємне! Єгор не подумав глянути, на якій температурі зупинився регулятор, – двадцять шість? двадцять вісім градусів?.. – і відразу потягнув повію до ліжка. Кондиціонер, звісно, відімкнувся (добре ще, що не ввімкнувся обігрівач), і тепер кімнату аж розпирало від затхлого, липкого повітря.

Усе ще туплячись у стелю, Парамонов згадав про басейн на даху готелю. Тілом прокотилася млосна дрож. О, це саме те, що треба: сходити в душ, поснідати й поплавати! Потім можна взяти книгу та провалятися до вечора в шезлонгу. Або просто поспати. Хай там що, попереду цілий день – його екіпаж вирушає до Москви лише завтра по обіді.

Пілот повернув голову й кинув погляд на наручний годинник, залишений на тумбочці. 10:24. Наступної миті пробудження докотилося до нижньої частини тіла, і Парамонову хтось наче хлюпнув кислоти до живота – нестерпно захотілося відлити. Чоловік сів, спустив ноги на підлогу й нахмурився, відчувши, що наступив на щось слизьке. Піднявши стопу, побачив прилиплий до підошви презерватив.

– От бляха…

Струснувши кондом, пілот підвівся й почовгав до регулятора кімнатної температури. Срібляста риска стояла навпроти позначки тридцять градусів. Парамонов крізь зуби вилаявся і прокрутив регулятор уліво до найнижчої поділки – 12 °C. Над головою тихо загуділо, і з вентиляційних отворів полилося холодне повітря. Єгор задоволено хекнув і почалапав до ванної.

Парамонов відливав уже майже півхвилини, коли в’язку тишу готельної кімнати пронизав стандартний iPhon’івський рингтон. Єгор закотив очі. Отак завжди: не встигнеш спустити штани, хтось уже надзвонює. Він старанно напружився, та це не допомогло: «iPhone» припинив вібрувати за секунду до того, як міхур спорожнів.

Коли пілот вийшов із ванної, повія сиділа на ліжку, сонно кліпаючи та соромливо прикриваючи груди ковдрою. Парамонов зміряв її поглядом. Азіатка. Китаянка чи казашка. Зовсім юна, із м’якими соковитими грудьми та розкішним волоссям. Чимось схожа на трохи зарозумілу сусідку, що вселилася до квартири поверхом вище за місяць до того, як він почав літати до Еміратів; не вистачало хіба мінімалістського татуювання – тонкої горизонтальної лінії, що тягнулася круг шиї, наче чокер. Та сусідка, байдуже, що Парамонов не приховував, що накинув на неї оком, із ним навіть не віталася, тож чоловік, придивляючись до неабияк сколошканого простирадла, із особливою насолодою пригадував, як накинувся на азіатку, щойно вони опинилися в ліжку. Чорт, давно такого не було. Дівчина тим часом, ховаючи усмішку, закусила ковдру. Єгор простежив за її поглядом і збагнув, що стовбичить посеред кімнати цілковито голий. Він знову закотив очі, підступив до ліжка й обмотався рушником. Узявши з тумбочки телефон, глянув на пропущений. Телефонував Артур Казарін, льотний директор «TransAsian». Росіянин ураз посерйознішав і натиснув «Зателефонувати».

Казарін відповів після першого гудка.

– Алло!

– Це Парамонов.

– Єгоре, привіт. – Казарін був майже на п’ятнадцять років старшим за Парамонова, та попри це розмовляв із ним на «ти». Зрештою, як і з більшістю підлеглих. – Не розбудив?

– Ні. Був у ванній. Щось сталося?

– Сталося, – кинув Казарін. – У Космакова померла дружина. Сьогодні вночі. Стало погано із серцем, їй викликали швидку, проте в лікарні не відкачали. Такі от справи…

Юрій Космаков був найстаршим за віком і найбільш досвідченим пілотом «TransAsian», він працював у авіакомпанії від часу заснування й останні чотири-п’ять років незмінно літав за маршрутом Москва – Пекін – Москва.

– Співчуваю. – Парамонов не так щоб аж близько товаришував із Космаковим, тож не надто переймався тим, що звучить радше буденно, аніж засмучено: – Вона на щось хворіла? – І тут-таки пригадав: – Чекай, Юра ж зараз у рейсі, так?

Казарін зітхнув.

– Усе правильно. Юра в Пекіні.

– Йому хтось повідомив?

Розмовляючи, Парамонов підійшов до заштореного вікна, проте стояв упівоберту й краєм ока бачив, що повія, ледь розтуливши рота, спостерігає за ним. Чорнявка мала дещо збентежений вигляд, так ніби не могла повірити, що клієнт розмовляє російською. А може, саме тієї миті думала, що він міг би бути їй за батька? «Якщо вона вже тут, – Парамонов роздивлявся напівприкриті ковдрою витончені ніжки, – не завадило б іще раз побавитися. Сніданок і басейн зачекають».

– Я говорив із ним… е… щойно. – Казарін помовчав. – Він за годину вилітає до Москви. Полетить «Аерофлотом». Я, власне, тому й телефоную.

Єгор бовкнув:

– Ага. – Хоча насправді не розумів, до чого хилить директор.

– Я хочу, щоб ти полетів до Пекіна, – правив далі Казарін, – поведеш Юрин літак до Москви. Другим пілотом у нього Бутинєц, ви ж колись працювали разом.

Парамонов протиснув крізь викривлені губи безгучне «бля», а тоді запитав:

– А хто полетить замість мене з Дубая?

– Скуратов. Він уже вирушив.

– До Дубая?

– Ні, бляха, до Марса! Звісно, до Дубая! Десять хвилин тому вилетів із Шереметьєво.

– А не можна було послати Скуратова до Пекіна?

– Не можна було. Скуратов жодного разу не літав до Пекіна. Він не знає аеропорту. А ще в нього малий наліт на 777-му, годин двісті, по-моєму.

Парамонов зморщив носа. Маячня! Для успішного вильоту не потрібно ідеально знати аеропорт, це ж не посадка! І наліт на 777-му нізвідки не візьметься, якщо не літати на 777-му. Крім того, є Бутинєц, він два роки літав із Космаковим і добре знає аеропорт! Проте чоловік знав, що сперечатися марно.

– Яка тобі різниця, Єгоре? – трохи роздратовано продовжив директор. – Це на раз. Ти однаково цілий день мав відсиджуватися в Дубаї. Полетиш до Пекіна, виспишся, а потім поведеш 777-й до Москви. Які проблеми?

Настрій у Парамонова безповоротно зіпсувався. Замість шезлонга на даху п’ятизіркового готелю півдня трястися в літаку над Центральною Азією? Ну та звісно: які, бляха, проблеми?

– Ніяких, – буркнув він.

Про ще один «заїзд» із азіаткою можна забути.

– От і чудово.

– Коли я вилітаю?

– Об 11:55. «Altair Air», рейс 341. Третій термінал. Тобі забронювали квиток у першому класі. Будеш у Пекіні близько півночі.

– Добре.

– У тебе менш як півтори години. Не розслабляйся.

І Казарін розірвав зв’язок.

Парамонов повернувся до дівчини. Вона усміхалася, соваючи ніжкою по простирадлу, проте усмішка зів’яла, щойно повія розгледіла вираз його обличчя.

– Тобі треба піти, – захриплим голосом промовив пілот.

– А, о’кей.

– Ні, ти не подумай. Мене викликають до Пекіна. Це терміново. Літак через годину. Вибачай.

– Усе гаразд, розумію.

– Можеш, якщо хочеш, сходити в душ.

– Ні, я піду.

Парамонов обійшов навкруг ліжка, шукаючи труси. Дівчина висковзнула з-під ковдри, підібрала з підлоги сукенку, стала спиною до пілота й почала одягати її через голову. Чоловік зупинився, замилувавшись її грудьми. Чорт, як же жаль, що треба летіти.

– Що? – запитала повія, помітивши його погляд.

– Ти казашка?

– Ні.

– Китаянка?

Блиснули міцні рівні зуби.

– Не скажу.

«Ну й хрін з тобою», – вирішив Парамонов. Його труси якогось дідька лежали під ліжком, і він поліз їх діставати.

– Зате ти – росіянин. – Повія тицьнула в нього пальцем. Тон у неї був не те щоби зневажливий, а радше насмішкуватий. Кутики тонких губ ледь задиралися.

Стоячи навколішки біля ліжка та притримуючи рукою рушник, Єгор лише знизав плечима. «А ти – просто повія», – трохи ображено подумав він.

Дівчина захопила з тумбочки сумочку та пройшла до виходу. Парамонов скинув рушник, швидко надягнув труси та пішов за нею. Це мало дивний вигляд – проводжати повію, – проте пілот досі не спромігся пригадати, чи він платив, а зважаючи, як його обслужили, не хотів видатися невдячним. Може, він розрахувався із сутенером ще в ресторані? Але чому не пам’ятає цього? У будь-якому разі він не міг узяти її на цілу ніч. Це ж бісова купа грошей! Просто не міг!

Повія защебнула застібки на босоніжках. Босоніжки були на каблуках, тож скошені до перенісся карі очі, коли вона випросталася, опинилися на рівні Єгорових. Кілька секунд вони мовчки дивились один на одного, наче чекали на щось, а тоді Парамонов дурнувато кахикнув і запитав:

– Have I paid you already?16

Повія напружилася.

– Have paid for what?17

– Ну, за твої послуги.

Ляпас прилетів немов нізвідки. Парамонов проґавив момент, коли дівчина замахнулася, і збагнув, що вона замислила, лише коли крихітна долоня опинилася за сантиметр від його щоки. Накладні нігті дряпнули щетину, лівий бік обличчя затопила хвиля пекучого жару. Пілот інстинктивно підняв руку, провів пальцями по неголеній шкірі й тихо промовив:

– То ти не…

Парамонов затнувся. Довелося прикусити язика, щоб не розреготатися. Учора він не був п’яний, чорт забирай, ні – трьох келихів односолодового віскі йому недостатньо, щоб зануритись у теплий туман, який згладжував гострі кути й примушував жіночі обличчя загадково сяяти, – тож добре пам’ятав азіатку, пам’ятав, як чіпляв її… абсолютно впевнений, що знімає повію.

Незважаючи на всі намагання не засміятися, усмішка таки продерлася назовні, підсвітивши припухле лице. Єгору здалося, що чорнявка от-от засичить по-зміїному, та вона лиш кинула на нього погляд, яким можна було просвердлювати отвори в бетоні, й виплюнула:

– Старий козляра! – Після чого розвернулася та рішуче закрокувала до ліфта.

Чоловік причинив двері й прикусив губу, тлумлячи ідіотське гиготання, проте сміх клекотів у глибині горлянки, а губи самі розтягувалися до вух. Йому сорок три (гаразд, уже майже сорок чотири), учора він був у звичайному одязі, не в льотній формі, й, однак, не напружуючись, затягнув у ліжко на двадцять років молодшу дівчину. Єгор потер долонею щоку й пригадав, яким запаморочливо м’яким видавалося на дотик волосся азіатки. Коли взагалі він востаннє спав із такою красунею? Ще й не за гроші!

Настрій поліпшився. Парамонов відтягнув штори – кімнату залило вицвіле над пустелею сонячне світло – кілька секунд дивився на затоку, а тоді відригнув і подався пакувати речі.

Міжнародний аеропорт Дубай Термінал 3

Працівник аеропорту на вході до термінала показав, куди бігти, й Анна, піднявшись на другий поверх, помчала заллятим яскравим світлом коридором.

Гамір тиснув на мозок. Анні здавалося, наче вона продирається крізь невидимі чагарі: звуки голками дряпали натягнуті нерви. Менш ніж за хвилину вона дісталася просторого, розгородженого натяжними стрічками приміщення. Праворуч, під скляною стіною, тягнувся ряд сполучених між собою реєстраційних стійок, за кілька кроків попереду під стелею висіла величезна вивіска «TRANSFER DESK J», проте Анна її не помітила й збагнула, що потрапила до трансферної зали, лише тоді, коли, не встигнувши загальмувати, вклинилася у вервечку людей, що стояли в черзі.

Жінка ненароком зірвала натяжну стрічку й перекинула чиюсь валізу, проте не обернулася в той бік. Витягнувши шию, Анна ковзнула поглядом понад головами й заніміла. Трансферна стійка була величезною. У залі стовбичили півтори сотні пасажирів, розбиті на кілька довжелезних черг. Паніка, що впродовж останніх двох годин бушувала, немовби поза тілом, пробила черепну коробку й, увірвавшись досередини, почала трощити все в голові.

Це кінець. Жодного шансу. Вона спізнилася.

За реєстраційною стійкою, частково затуляючи скляну стіну, містилися чотири вертикальні монітори з переліком рейсів, що вирушали з Термінала 3. Анна пробіглась очима по найближчому та відразу, не шукаючи, натрапила на рядок «ALR 114 Bangkok». Справа від пункту призначення палали червоним слова: «FINAL CALL»18. Отже, літак іще не відлетів. Жінка витяглася струною (на секунду її серце стислося до крихітної грудки) і кинулася до найближчої стійки.

– Я перепрошую… пробачте… вибачте… мій рейс…

Вона штовхнула літню африканку, потопталася по чиємусь багажеві, пірнаючи під натяжну стрічку, ледь не збила три- чи чотирирічну дівчинку. Засмаглий чоловік у лляному жакеті та джинсових шортах щось прокричав їй услід незнайомою мовою. Лише опинившись перед стійкою, вона наважилася глянути на годинник. 09:18. Вісімнадцять по одинадцятій у Дубаї. А що, як – у грудях спалахнув слабкий вогник – виліт затримується? Що, як вона встигне?

За стійкою сиділа широколиця арабка у блідо-зеленому хіджабі з родимою плямою завбільшки з колекційну монету на підборідді.

– Я запізнилася, так? – випалила Анна.

– Ваш рейс? – запитала реєстраторка.

Серце немовби дерев’яніло. Налігши грудьми на стійку, Анна чула, як воно глухо вистукує об ребра. Коли вона озвалася, голос неначе відокремився від тіла:

– ALR 114 до Бангкока.

Арабка кивнула й зиркнула на невидимий для Анни монітор. За мить проказала:

– Ще триває посадка. Будь ласка, ваш паспорт.

Клянучи себе за неуважність – могла ж витягти дорогою! – Анна змарнувала чверть хвилини, дістаючи закордонний паспорт із перекинутої через плече сумки.

– Ось, тримайте.

Арабка схилилася над клавіатурою. Анна знову з острахом подивилася на телефон. 09:19. Тієї самої миті клацання клавіш припинилося. Працівниця інфоцентру зосереджено вчитувалася в щось на екрані.

– Щось не гаразд?

– Звідки ви летите? – не підводячи голови, запитала арабка.

– З України.

– А ваш багаж…

– У мене немає багажу. Лише ручна поклажа.

Реєстраторка поправила хіджаб і глипнула на Анну – темний лоб покраяли зморшки, через що вираз обличчя здавався незадоволеним, майже суворим, – але за мить, не зронивши жодного слова, вона відвела погляд.

Анна поклала телефон перед собою та зчепила над ним пальці. Страх гриз її за ребра. Коли цифри на екрані мобільного змінилися – замість 09:20 висвітилося 09:21, – арабка, не підіймаючи голови, взяла до рук радіотелефон, що стояв на спеціальній підставці обабіч клавіатури, швидко набрала номер і притулила слухавку до вуха. За секунду з динаміка долинула нерозбірлива відповідь, після чого дівчина взялася щось пояснювати арабською. Анну затрясло, наче від холоду, коли в потоці незнайомих звуків вона вирізнила слово «Бангкок». Вислухавши відповідь, арабка відклала слухавку й поглянула на Анну.

– Пробачте, я не можу видати вам посадковий талон. Груди прохромило палючим болем, й упродовж кількох секунд Анна почувалася так, ніби їй вистрелили в спину. Зрештою, втягнувши крізь зуби повітря, вона вчепилася руками за стійку з таким виглядом, неначе її намагалися силоміць від неї відтягти.

– Чому?

– Ви не встигнете до крила С, літак уже готується рушати. Несподівано для себе Анна заволала:

– АЛЕ Ж ТАМ НАПИСАНО «FINAL CALL»! – Вона тицьнула пальцем у монітор за спиною арабки, проте жест вийшов незграбним і змазаним, рука підіймалася повільно, немовби крізь товщу води, лише пальці дрібно тремтіли. Злякавшись сили власного голосу, жінка прошепотіла: – Посадку ще не завершено…

Реєстраторка пересмикнула плечима.

– Це великий аеропорт, пані. Я не можу видати посадковий талон, бо ви однаково не встигнете на рейс. – Арабка все ж озирнулася, кинувши погляд на табло, і тієї миті напис «FINAL CALL» справа від рейсу ALR 114 змінився на «GATE CLOSED19». Вона повернула голову й зміряла Анну незворушним, позбавленим теплоти поглядом. – Мені жаль.

– Ви не розумієте. – Анна притиснула пальці до лівої скроні й поволі скулювалася, відчуваючи, як жах неухильно просвердлює мозок. – Мені конче потрібно до Бангкока… Я маю бути там до завтрашнього ранку… Ви не розумієте… – Дві великі сльозини викотилися з очей, вона сердито їх змахнула.

(не плакати… не плакати… не плакати)

– Пробачте, нічим не можу допомогти.

Арабка поклала перед Анною її паспорт і демонстративно повернулася обличчям до наступного в черзі чоловіка.

– Будь ласка. – Анна продовжувала відчайдушно чіплятися за стійку. Поміж зжованими, тихими словами проривалися схлипування.

– Відійдіть, – наказала дівчина з-за стійки.

Несподівано за стільцем, на якому сиділа арабка, з’явився молодий чоловік у вим’ятій блакитній сорочці. Праворуч на грудях теліпався затертий бейдж із написом «MANAGER».

– Що трапилося? – Британський акцент, поріділе волосся на маківці, невдоволений погляд. – Чому ви плачете?

Анна проковтнула схлип і, опановуючи себе, заплющила очі.

– Ця жінка… – Трясця, який сенс марнувати час, скаржачись на арабку? Анна розплющила очі й виразно промовила: – Мені потрібно до Бангкока, – голос деренчав, через що здавалося, наче слова поскрипують між зубами. – Я прилетіла з Києва літаком «FlyDubai», проте виліт затримали, і я тепер не встигаю на літак до Бангкока.

– І тому ви плачете? – підняв брови британець. – Я можу це вирішити.

Анна витріщилася на нього.

– Якою компанією ви повинні були летіти до Бангкока? – Доторком до плеча чоловік безмовно звелів арабці звільнити місце. Та слухняно підвелася і відійшла. Він сів на її місце.

– «Altair Air», рейс 114.

Пальці британця заметалися над клавіатурою.

– Оу-у-у’кей, – протягнув він. – У «Altair Air» сьогодні більше немає рейсів до Бангкока, наступний вилітає завтра об 11:20, там є вільні місця, якщо це вас влаштовує, я можу перереєструвати вас на…

Анна замотала головою так, що золотаві пасма замиготіли перед очима.

– Ні, ні, ні! Будь ласка, зрозумійте, це важливо, мені призначено зустріч, і від неї залежить… – вона затнулася. Не схоже було, що британець аж надто уважно дослухається. Він був увічливим, однак не більше. Навряд чи його ставлення змінить те, що він дізнається, з ким і на котру заплановано зустріч.

– О котрій вам потрібно бути в Бангкоці?

– О дев’ятій ранку. Тобто ні. – Анна знову мотнула головою. – О дев’ятій зустріч. Я мушу бути раніше. Хоча б на півтори-дві години. Щонайменше на дві.

Чоловік кивнув.

– Отже, сьома ранку. – Він втупився в екран і щось набрав на клавіатурі. – Секунду… Ось: у «Emirates» сьогодні п’ять рейсів до Бангкока. Три відлетіли, два ще попереду. Перший, EK 370, вирушає о 12:45, прибуває до пункту призначення сьогодні о 22:25. Другий, EK 374, вирушає о 22:30. Але цей, схоже, вам не підійде, бо прилітає до Бангкока завтра о восьмій ранку. – Він подивився на Анну та скупо посміхнувся. – На EK 370 є місця. – Театральний позирк на годинник. – Ви ще матимете час пообідати.

Анна спробувала всміхнутися у відповідь і несміливо запитала:

– То ви можете видати мені посадковий талон на цей рейс? Британець знову набув злегка невдоволеного вигляду.

– Так, але… – Він почав здогадуватися, що пасажирка із золотавим волоссям не зовсім розуміє, про що йдеться, – оскільки це рейс «Emirates», вам треба заплатити за квиток.

В Анниному животі розверзлася прірва.

– Але я вже заплатила!

Серце стало холодним, як шматок металу. Анна намагалася уявити щось хороше – вечірні прогулянки Лебединкою20 під руку з чоловіком; її син, який виходить із таксі, приїхавши у свою першу відпустку; остання, ще до війни, сімейна вечеря в скай-барі «Manhattan», з вікон якого відкривався чаруючий огляд Рівного, – проте серце несамовито витанцьовувало, наповнюючи кров страхом.

– Так, – кивнув британець, – але ви не встигли на рейс ALR 114.

– Ви не розумієте, – прошепотіла Анна.

– Повірте, я вас розумію. Але, будь ласка, зрозумійте й ви мене: ви запізнилися на рейс не з вини «Altair Air», отже, вартість квитка вам не відшкодують. У них є вільні місця на завтрашній рейс, і я просто зараз можу вас на нього зареєструвати. Вас це не влаштовує, тож я спробував пошукати інші варіанти, тобто рейси інших компаній, які вчасно доправлять вас до Бангкока. Є варіант із «Emirates», але, вочевидь, «Emirates» не зобов’язана опікуватися пасажирами «Altair Air», тому, якщо хочете летіти, ви мусите купити квиток.

Анна стояла з таким виглядом, наче її пригинало до землі невидимою зливою.

– Скільки?

– Дві тисячі п’ятсот вісімдесят п’ять дирхемів.

– А можна… – Серце стягував зашморг, кожен удар відлунював болем у голові.

– У доларах? Євро?

– У доларах, будь ласка.

Усі звуки довкола неначе зав’язли у повітрі.

– Сімсот чотири долари, пані.

В Анни затряслася нижня губа.

– Я не можу собі це дозволити, – прошелестів її голос.

– У вас немає грошей?

Її очі зробилися тихими, немов на похороні.

– Я маю гроші. Але не можу заплатити сімсот доларів. Британець не зводив очей з її обличчя.

– Скільки ви можете заплатити?

Жінка не відповіла. Сухі губи ворушилися так, ніби вона жувала повітря. Чоловік почекав п’ять секунд, а тоді озвався:

– Я все ще можу вам допомогти, просто скажіть, яку сумуви готові витратити.

– Я не знаю, – ледь чутно відповіла вона.

Британець нахилився до монітора. Анна безгучно плакала, дивлячись, як пальці чоловіка пробігають клавіатурою. Спливло півхвилини. Зрештою британець, розчаровано прицмокнувши, похитав головою.

– Я спробував дібрати варіант із пересадкою в Делі, – пояснив він. – У «Altair Air» сьогодні два рейси до столиці Індії, на обох є вільні місця, і я міг би зареєструвати вас на один із них. Із Делі ближче до Бангкока, тобто квиток став би вам не більше за сто п’ятдесят доларів. – Чоловік потер долонею підборіддя. – Але, як на зло, усі вечірні рейси до Бангкока заповнені. Жодного вільного місця.

Анна мовчки забрала паспорт і відступила від стійки. Британець відчув дивний дискомфорт у грудях, зауваживши, як змінилося обличчя жінки: просто на його очах воно посіріло, наче в мерця, наче хтось задмухнув свічку, чиє світло наповняло лице барвами.

– Почекайте. – Він незграбно махнув рукою. – Я спробую ще один варіант.

Жінка зупинилася. Британець, насупившись, утупився в монітор. Анна стежила за ним, поки сльози не заслали погляд і світ довкола не перетворився на тріпотливу мішанину кольорів і світла. Далі просто стояла, сіпаючись, коли який-небудь різкий звук з-за спини наждаком проходився по виснажених нервах. Через півхвилини чоловік узяв до рук телефон і когось набрав. Анна розрізняла окремі слова, та вже не знаходила сил, аби скласти їх докупи. Поклавши слухавку, британець кашлянув. Вигляд він мав спантеличений.

– Щось є? – Анна з болісною тривогою поглянула на нього.

– Не знаю, чи вам сподобається, але я знайшов варіант… ем-м… із пересадкою в Пекіні. – Британець затих, чекаючи на реакцію. Анна кивком попросила продовжувати. – Сьогодні в «Altair Air» заплановано рейс до Пекіна. Літак повинен був вирушити об 11:55, але наземні служби не встигли його підготувати, і виліт затримується. Я щойно розмовляв із менеджером «Altair Air»: посадка почнеться не раніше як за південь. У вас є час, а на борту місця. Я також пояснив вашу ситуацію, і він погодився обміняти ваш квиток без доплати. Тобто за переліт до Пекіна ви нічого не платите. Далі, – чоловік скосив очі на монітор, – політ триватиме сім із лишком годин, ви будете в Пекіні за півгодини до півночі за місцевим часом. Одразу по другій ночі з Пекіна вилітає рейс «Shanghai Airlines» до Бангкока. Час у польоті – п’ять годин і п’ять хвилин. Час у Таїланді відстає на годину від пекінського, тобто ви прибудете до Бангкока о 6:15 ранку за місцевим часом. Квиток коштує двісті вісімдесят три долари. – Пауза. Анна перестала дихати. – Якщо погоджуєтеся, я негайно реєструю вас на рейс до Пекіна.

Анна несамохіть приклала долоню до грудей. Двісті вісімдесят три. Двісті вісімдесят три долари…

Британець чекав, що вона вирішить.

– Купувати квиток до Бангкока треба у вас? – зрештою запитала жінка.

– Так. Усе тут. Нікуди не потрібно йти.

– Тоді… – Анна закусила губу й ледь відвела погляд, щоб не дивитися йому в очі. – Ви почекаєте? Я мушу взяти гроші.

– Узяти з банкомата? – не зрозумів британець. – Навіщо? Можете тут, за стійкою, розрахуватися карткою.

– Ні. Я просто… – вона почервоніла, – повинна… відійти. Британець не змінився на лиці, проте Анна відчула, що її поведінка починає його дратувати.

– Пані, зараз одинадцята тридцять. На рейс до Бангкока залишилося не так багато квитків. Крім того, ви взагалі нікуди не потрапите, якщо проґавите рейс до Пекіна.

– Мені треба відійти.

Чоловік знизав плечима.

– Як хочете.

Анна вибралася за межі відгородженої стрічками ділянки та покрутила головою навсібіч. Туалети розташовувалися із протилежного від реєстраційних стійок боку, й вона підтюпцем побігла до них.

Жіночий туалет був видовженим приміщенням з умивальниками попід правою стіною та рядом кабінок попід лівою. Анна по черзі заглянула до кожної, переконуючись, що всередині нікого немає, після чого, налякано озирнувшись, зачинилася в найдальшій від входу.

Перевівши подих, Анна поставила сумку на підлогу, опустила кришку унітаза та стягнула через голову футболку. Бліда в цятках ластовиння шкіра тьмаво зблискувала від поту. Закинувши футболку на гачок, жінка лівою рукою зсунула донизу ліфчик, а правою витягла з чашок дві скручені валиками й обмотані тонкою гумкою пачки стодоларових банкнот. Обережно поклавши згортки на кришку унітаза, Анна ще раз озирнулася, щоб переконатися, що двері за її спиною зачинені. Потому розстібнула джинси й дістала з-під білих бавовняних сліпів два товстіші валики, за ними ще два – зовсім маленькі, завтовшки з указівний палець – дістала зі шкарпеток. Насамкінець видобула складену книжечкою пачку купюр із задньої кишені джинсів.

Присівши навпочіпки перед унітазом, Анна познімала гумки з валиків і взялася похапцем рахувати. Тисяча триста… чотири сімсот… одинадцять тисяч двісті. Банкноти були вологими від поту, липли до пальців і майже не шелестіли. Сімнадцять сто… двадцять дві з половиною… двадцять сім тисяч дев’ятсот. Дорахувавши купюри, Анна зойкнула й затулила рота долонею. Усього двадцять вісім тисяч вісімсот. Нутрощі залило мертвотно холодною млістю: не вистачало понад тисячі доларів. Упродовж кількох секунд жінці здавалося, що вона зомліє. Коліна опустилися на кахлі, в очах потемніло. Рахуючи, вона могла помилитися – на сотню чи дві, – але ж не на тисячу доларів!

Несподівано холодний вогонь у животі поступився місцем майже нестерпним пекучим хвилям. Що, як вона неправильно порахувала гроші ще в Рівному? Що, як, кваплячись, захопила із собою менше як тридцять тисяч? Анна застогнала, та вже за мить ляснула долонею по лобі. Ідіотка! Вона пригадала, як поклала частину грошей – шістнадцять чи сімнадцять сотень, вирішивши, що така сума не викличе підозри, якщо раптом митникам у Жулянах заманеться обдивитися вміст її сумки, – до гаманця.

Спазми продовжували прокочуватися животом, поки Анна шукала гаманець у сумці. Всередині все перемішалося – був момент, коли жінку пересмикнуло від припущення, що гаманець випав під час бігу, – та зрештою жінка відшукала його поміж футболок на дні сумки. Гроші були на місці. У гаманці, на відміну від валиків, лежали банкноти різних номіналів – сотні, двадцятки, п’ятірки й навіть кілька однодоларових папірців, – вкладені у згорнутий удвоє блокнотний аркуш. Анна спершу дістала гроші, тоді розгорнула папірець. Перед виїздом із Рівного вона записала на ньому адресу посольства України, а також назви двох найближчих до посольства станцій метро:

Сховавши папірець назад до гаманця, Анна перерахувала банкноти. Тисяча п’ятсот тридцять чотири долари. От-же, разом – тридцять тисяч триста тридцять чотири долари. Усе, що їй вдалося зібрати перед вильотом. Тридцять тисяч необхідно віддати в посольстві. Решти мало вистачити, щоб перебути день у Бангкоці та перебратися до Камбоджі. Як повернутися з Камбоджі до України, Анна не уявляла. Грошей на переліт не було, проте вона від початку на цьому не зациклювалася, вважаючи, що насамперед мусить дістатися до посольства та віддати гроші, а там уже щось придумає. Тепер усе змінилося: двісті вісімдесят три з трьохсот тридцяти чотирьох доларів потрібно викласти, щоб через Пекін долетіти до Бангкока. Вона опиниться в Таїланді із п’ятдесят одним доларом у кишені. Ну гаразд, із аеропорту поїде на метро, це коштуватиме сорок п’ять батів21 (приблизно півтора долара – Анна з’ясувала вчора перед вильотом). День можна протриматися без їжі, ба навіть без води. Але як далі? Чи вистачить сорока дев’яти баксів для того, щоб вивезти двох людей із Таїланду? А раптом квиток на автобус коштуватиме дорожче за двадцять п’ять доларів?

Відповідей не було, а роздуми лише виснажували, тож Анна вибрала із розсипаних на кришці унітаза банкнот триста тридцять чотири долари й заштовхала їх до кишені джинсів, а решту розділила на шість купок і поскручувала назад у валики. Упоравшись, вона поглянула на сумку, зважуючи, чи не скинути туди всі гроші, але вирішила цього не робити. На шляху до ґейта стоятиме пост перевірки безпеки, її сумку пропустять через сканер, і невідомо, як відреагують службовці аеропорту, виявивши тридцять тисяч доларів готівкою. Анна знала, що з України без декларування дозволено вивозити не більше за десять тисяч (власне, через це й ховала гроші в білизні), зате нічого не знала про закони ОАЕ, а відтак розсудила, що краще не ризикувати, й порозпихала згортки в ті самі місця, звідки витягла. Надягнувши футболку й застібнувши джинси, жінка прискіпливо обдивилася себе. Не знайшовши нічого підозрілого, поправила волосся та вийшла з кабіни.

Перед трансферною стійкою було так само людно. Ігноруючи сердиті вигуки, Анна продерлася крізь натовп. Буквально за секунду перед нею до стійки підступив лисий чолов’яга в заплямованій жиром футболці, такий товстий, що складки між головою та плечима нагадували обгорнуті довкола шиї поливальні шланги. Анна кинулася вперед, відштовхнула товстуна ліктем і опинилася перед британцем.

– Це ви. – З тим самим виразом застиглого невдоволення він підняв брови.

– Так.

Товстун сердито засопів і торкнувся Анниного плеча.

– Я перепрошую…

Жінка відвела пухку руку.

– У мене за чверть години літак.

Лисий засопів ще дужче.

– Але я… я…

Він чи то погано говорив англійською, чи то погано говорив узагалі: доки підшукував слова, Анна відтіснила його ще далі й вищирилася.

– Я не піду звідси без посадкового талона.

Заплила жиром голова повернулася до британця, проте той промовчав, і в цей час Анна остаточно вклинилася між ним і стійкою.

– Я згодна, – випалила вона. – Реєструйте мене на рейс до Пекіна, ну, й далі, до кінця. Я купую квиток до Бангкока.

– Секунду.

Британець нахилив голову й узявся щось друкувати. Несподівано клацання клавіш обірвалося. Чоловіків рот не видав жодного звуку, проте губи заворушилися, й Анна змогла чітко прочитати коротке «shit22».

– Що знову не так?! – Від хвилювання вона стала майже невагомою.

Британець провів рукою по волоссю й винувато зиркнув на українку.

– Пробачте. Я помилився. Ціна, яку я вам назвав… двісті вісімдесят три… це в євро…

Анна ніколи не була релігійною, принаймні точно не вірила в Бога, якому моляться у церквах, але й атеїсткою себе не вважала. Її віра – якщо вірою назвати підсвідоме захоплення витонченою складністю Всесвіту та непевне відчуття, що навіть неживі речі можуть мати невидимий складник, який наближено й дуже неточно описує слово «душа», – була близька до анімізму, проте тієї миті Анна Янголь уперше замислилася про наділену свідомістю всесильну потойбічну сутність, що взяла за мету за будь-яку ціну не пустити її до Бангкока. Або ж веде її кудись. Ця думка справила дивовижний ефект, замість смиренного спустошення, розпаливши в Анниних грудях почуття злостивої затятості. Злість підживила її, сповнила рішучістю будь-що вчинити наперекір долі.

– І дешевше немає?

– Ні. Мені страшенно жаль, пані, це моя…

Українка махнула рукою, примусивши його затнутися.

– Скільки це в доларах?

– Триста тридцять один.

«Це божевілля, – подумала Анна. – Якийсь дурнуватий сон». На виході з туалету вона дістала паспорт і весь час, поки йшла до стійки, тримала його разом із телефоном у руці. Натиснувши бокову кнопку, жінка підсвітила екран. 09:39. За двадцять дванадцята в Дубаї – до зустрічі в посольстві менш як доба. Вона може придбати квиток і все ще збереже потрібні їй тридцять тисяч, та це означає, що вона залишиться в Бангкоці з трьома доларами в кишені. Чи то пак менше ніж із двома, якщо вирахувати сорок п’ять батів на проїзд у метро до центру міста. Анна раптом збагнула, що завтра після дев’ятої ранку не матиме грошей навіть на повернення до аеропорту, адже, якщо все вдасться, до вечора вже буде не сама, а двох доларів недостатньо, щоби двом людям доїхати до терміналів на метро. З іншого боку, грошей якраз вистачає, щоби дістатися до посольства, а це єдине, що справді важить.

Британець кахикнув.

– Я перепрошую, за вами черга.

Він дивився просто в її обличчя, проте очі залишалися байдужими.

– Я беру квиток.

– Рейс 889, «Shanghai Airlines», з Пекіна до Бангкока, виліт о 2:05 11 травня, прибуття до пункту призначення того самого дня о 6:15 за таїландським часом. Усе правильно?

– Так.

– Триста тридцять один долар.

Анна дістала гроші із задньої кишені джинсів. Секунду водила по банкнотах пучками пальців, неначе намагаючись запам’ятати, які вони на дотик, після чого витягла з пачки три однодоларові папірці, а решту, не перераховуючи, передала чоловікові за стійкою. Той кивнув.

– І ваш паспорт, будь ласка.

Анна підштовхнула документ. Британець розгорнув його, з удаваною серйозністю звірив її з фотографією, а тоді схилився над монітором і літера за літерою надрукував: «ANNA YANHOL».

Міжнародний аеропорт Дубай Зала очікування перед гґейтом С32, Термінал 3

Парамонов проминув відгороджену від термінала товстим матовим склом VIP-ложу авіакомпанії «Altair Air» і завернув до експрес-бару, що тулився в куті попід стіною ложі.

– Що бажаєте? – За прилавком стояв чорношкірий офіціант з акуратною борідкою півмісяцем.

– Привіт. – Єгор ковзнув очима по сандвічах і круасанах, які мали такий вигляд, наче їх хтось уже намагався безуспішно прожувати. – Я нічого не замовлятиму, хотів лише запитати, чи не могли б ви на якийсь час позичити склянку?

У голові проскочила думка: якби бовкнув щось таке в Москві, у нього вже випитували б навіщо, натомість чорношкірий промовив:

– Звісно. Вам яку?

– Як для віскі. – Парамонов почекав секунду та сяйнув міцними зубами. – Насправді будь-яку, мені ліки запити. – А потім показав рукою за спину, де над прозорими розсувними дверима до телескопічного трапа висіла квадратна дошка з блакитного пластику із написом «GATE С32»: – Це мій ґейт, я лечу до Китаю.

– Беріть. – Офіціант поставив перед Парамоновим циліндричний келих із товстим денцем. – Дати води?

– Ні, дякую. – Росіянин підняв склянку, ніби виголошуючи тост: – Перед посадкою принесу.

Розвернувшись, Єгор окинув поглядом залу. Підсвідомо відзначив, що серед пасажирів незвично багато дітей, а тоді зауважив кілька вільних місць у дальньому куті попід скляною стіною, що виходила на летовище. Пілот швидким кроком пройшов між рядами та присів у незручне металеве крісло. Льотну форму в непрозорому флізеліновому чохлі поклав на сусіднє сидіння. Чекати на посадку в барі було би комфортніше, проте Єгор розумів, що нічого міцнішого за «Heineken» там немає, а розпивати щойно придбаний у дьюті-фрі віскі «Ballantines» на очах у темношкірого офіціанта він посоромився. Крім того, Єгор полюбляв отак посидіти перед вильотом: спиною до зали очікування й обличчям до вікна, дивлячись, як літаки набирають швидкість перед зльотом.

І заспокоюючи нерви.

Парамонов відкрив блискавку на боковій кишені валізи й дістав коричневу півлітрову пляшку з білою етикеткою – «Ballantines Finest», 43 градуси. Відкрутивши кришку, наполовину наповнив склянку, трохи почекав, споглядаючи, як віскі виблискує на сонці, а тоді одним ковтком вихилив половину налитого. Він не встиг поснідати в готелі, й порожнім шлунком миттю розплилося лоскітливе тепло.

Мружачись від яскравого світла, Парамонов перевів погляд на летовище. Під ґейтом, притулившись щокою до телескопічного трапа, що вистромлювався зі скляної стіни термінала, стояв велетенський «Boeing 777» зі стилізованим під арабську в’язь написом «Altair Air» на борту. На доріжці для маневрування, що тягнулася паралельно до термінала, у черзі на зліт вишикувалися чотири літаки. Фюзеляжі розпливалися та мерехтіли в мареві гарячих газів, що виривалися з турбін. Удалині, на тлі випаленого неба застигла вервечка сріблястих цяток – авіалайнери, що один за одним заходили на посадку. Парамонову ввижалося, що цятки не наближаються, а лише збільшуються в розмірах, застрягши в нерухомому повітрі. Не було ні вітру, ні хмар – ідеальні погодні умови для польоту.

Утім, ні гарна погода, ні алкоголь не притлумлювали неспокій, що наростав у міру наближення вильоту. Парамонов не був пияком і тим паче ніколи не сідав за штурвал нетверезим (до тридцяти років він узагалі не вживав нічого міцнішого за пиво), але з осені 2015-го щоразу перед тим, як ступити на борт пасажиром, добряче закладав за комір. Алкоголь розслабляв, притуплюючи почуття самотності, проте ніколи по-справжньому не заспокоював. Два-три келихи віскі перед вильотом на якийсь час нібито розмазували страх, відтискали його на задній план, та щойно Парамонов опинявся в салоні, крижана грудка в животі розросталася, ставала твердою, відчутною на дотик, через що здавалося, наче під легенями застрягло чавунне ядро.

Єгор чудово усвідомлював, як це звучить: пілот, що провів у повітрі чотирнадцять тисяч годин, боїться літати. Але річ у тім, що страх приходив, лише коли він летів не за штурвалом. У кабіні Парамонов міг контролювати все, що відбувається в літаку, та майже все за його межами. Зрештою в кабіні було повно речей, про які він мусив подбати, – розмови з диспетчером, контрольні списки й інструкції, прокладання курсу – і це не залишало місця для дурниць, які лізли в голову на пасажирському сидінні. Насправді ірраціональний страх не мав нічого спільного із боязню висоти, клаустрофобією чи власне польотом. Парамонов боявся тільки одного – померти безглуздою болісною смертю через ідіотів на землі. Так, як померла Зоя три роки тому.

Пілот подивився на годинник. До його вильоту з Пекіна ще було двадцять шість годин. Зазвичай Парамонов переставав пити за добу до рейсу, однак сьогодні відчував, що нещадно глушитиме алкоголь усю дорогу до Пекіна. Рівно чотири роки. Чотири роки відтоді, як він познайомився із Зоєю… Чоловік одним ковтком допив віскі, ледь скривився, заковтуючи напій, а тоді знову наповнив склянку.

То було похмуре й не по-весняному холодне 10 травня 2013-го. Аеропорт Схіпгол23. Першу половину того року Єгор здебільшого літав до Європи – Барселона, Франкфурт, Амстердам, – а Зоя працювала агентом служби VIP-обслуговування в голландському представництві «TransAsian». Того дня Парамонов керував 737-м «Боїнгом», який о 14:20 вирушав із Амстердама до Москви. Посадка закінчилася вчасно, о чверть по другій пілот готувався відчалювати від трапа та вирулювати на зліт, коли до кабіни зазирнула стюардеса й повідомила, що з офісу компанії отримано наказ затримати виліт. Єгор попросив дізнатися, що відбувається. Спочатку він думав, що на борт хочуть посадити нелегала, якого випроваджують із Євросоюзу, чи щось таке, проте помилився. За хвилину стюардеса повернулася та передала йому рацію. Парамонов повторив запитання. Із динаміка долинув незвично низький жіночий голос: «Ніяких нелегалів, компанія чекає на двох пасажирів». Це відразу насторожило. Реєстрація завершилася півгодини тому, Парамонову доповіли, що на борту присутні всі, хто пройшов реєстрацію, звідки, до дідька, взялися ще двоє пасажирів? Тихий голос у рації пояснив, що це, напевно, хтось із родичів керівництва. Тож шість членів екіпажу та сто вісімнадцять пасажирів стали чекати. Спливло десять хвилин, потім двадцять, потім півгодини. О третій пополудні літак, спалюючи пальне, усе ще стояв біля ґейта, а пілот нагадував розбурханий вулкан. На його запити менеджерка в терміналі видавала незмінну відповідь: чекайте. Зрештою терпець урвався. Аж сіпаючись від люті – ще трохи, і доведеться дозаправляти літак! – Єгор увірвався до термінала, втім, побачивши жінку, з якою розмовляв по рації, несподівано принишк. Струнка, з кучерявим волоссям кольору темної міді, розкішними грудьми та вузькими стегнами. Вона простягнула руку та відрекомендувалася: агентка служби VIP-обслуговування Зоя Суворова. Та мить відбилася в мозку наче фотографія. Парамонов спершу оцінив спокусливу ямку між грудьми, а потім, піднявши голову, прикипів поглядом до її очей. Ті очі здавалися якимись надлюдськими: блакитні, смарагдові, сірі та бурштинові вкраплення змішалися на яскраво-жовтому тлі. Райдужки скидалися на відполіровані кульки із дрібнозернистого граніту. Чоловік ніколи не повірив би, що стільки кольорів може вміститися в парі очей. Зрештою Парамонов так чемно, як тільки міг, поцікавився, де ті двоє гандонів, через яких сто двадцять людей годину стирчать у літаку? Виявилося, що VIP’и досі не пройшли перевірку безпеки. Єгор вирячився: за час, що минув, до ґейта вдалося би рачки доповзти! І тоді Зоя, підступивши так близько, що Парамонов, не напружуючись, уловлював запах її шкіри, пояснила: вона не впевнена, але думає, що пасажири взагалі ще не в Схіпголі, на її думку, вони лише під’їжджають до аеропорту. Потім він дізнався, що тими пасажирами були дев’ятнадцятирічна дочка Артура Казаріна та її двадцятичотирирічний іспанський бойфренд, і, ймовірно, якби знав, на кого очікує, то поводився б менш імпульсивно, натомість пілот прогорлав: «Закривайте йобаний ґейт!», на запитальний погляд Зої гаркнувши: «Скажеш, нехай пензлюють пішки», після чого закрокував до літака. За десять хвилин його «Боїнг» розвертався в повітрі над озером Маркермер, лягаючи на курс до Москви.

Пізніше того дня, сідаючи в таксі на стоянці перед аеропортом Шереметьєво, Єгор отримав у Viber’і повідомлення із незнайомого номера: «Пишу, щоби перепросити, хоча в затримці не було моєї вини. Сама їх ненавиджу! А ти – крутий». Поки машина покидала територію аеропорту, Viber знову теленькнув. «Знищ це повідомлення», – і смайлик. Єгор із уже трохи призабутим гарячковим поколюванням у грудях надрукував: «Звідки дістала мій номер?» Через хвилину Зоя відповіла, що завжди дістає те, що хоче.

Вони переписувалися всю ніч і першу половину 11 травня. 13 травня Парамонов знову очолив екіпаж, що летів до Амстердама. Зоя, попри те що була вихідна, приїхала до нього в аеропорт. Вони зустрілися та проговорили весь час, доки лайнер готували до зворотної дороги, з відчуттям, ніби знають одне одного від народження.

До Зої Єгор мав чимало коханок, однак що старшим ставав, то менше втіхи отримував від флірту. Відносна легкодоступність стюардес і набридлива шаблонність швидкоплинних службових романів перетворили секс на рутинну, часом нестерпно нудну процедуру. Із Зоєю, втім, склалося інакше: сидячи навпроти неї в гамірній аеропортовій кав’ярні, пілот почувався школярем на першому побаченні. Не те щоби він геть утратив голову, просто щось було в її очах, у її гортанному масному голосі, що примушувало його тремтіти від самої лише думки про те, щоб торкнутися губами її шиї.

Упродовж наступного місяця Парамонов літав до Голландії не рідше як двічі на тиждень. Траплялося, він полишав авіалайнер, який щойно привів до Москви, переходив до сусіднього ґейта і, як був, у льотній уніформі, вирушав до Схіпгола літаком «Аерофлоту» чи KLM24. Тричі за місяць Єгор і Зоя на орендованій машині вибиралися на пляжі Схевенінґена25, одного разу – пізнього вечора, майже вночі – прогулялися вздовж каналів Амстердама, проте здебільшого проводили час у готелях на околицях нідерландської столиці.

Про те, що Зоя заміжня, Парамонов дізнався наприкінці червня. Після чергової ночі в готелі жінка підкинула його до аеропорту, а коли, виходячи з машини, Єгор запропонував на кілька днів махнути до нього в Москву, змінилася на лиці, так наче він наступив їй на ногу. І промимрила, що в неї є чоловік. Дев’ять років тому, щойно перебравшись до Нідерландів, вона вийшла заміж за голландця. Родині її чоловіка належали логістичні компанії в Голландії та Румунії, тож він часто бував у відрядженнях, що давало їй змогу зустрічатися з Єгором, навіть побувати з ним на курорті, але летіти до Москви… Парамонов лише стенув плечима. Він не був одруженим, ніколи не замислювався над одруженням і загалом (почасти тому, що за час роботи у «TransAsian» мав стосунки зі щонайменше чотирма заміжніми жінками) ставився до шлюбу з неприхованим цинізмом, тож Зоїна розповідь не позначилася на ставленні до неї.

Принаймні не відразу.

Бурхлива фаза їхнього роману завершилася восени. Спершу це скидалося на те, ніби і Єгор, і Зоя навчилися контролювати пристрасть, однак ближче до початку зими 2013-го стало зрозуміло, що контролювати вже нічого. Упродовж зими вони все ще надсилали один одному відверті фотографії, зрідка, коли випадала нагода, кохалися в готелях поблизу Схіпгола, проте Парамонов усе рідше замовляв квитки до Амстердама. У грудні в Києві розпочалися масові протести, і Парамонов посварився із Зоєю, бо вона захищала українців. Востаннє вони побачилися у квітні 2014-го. У червні 2014-го востаннє списалися. Зоя повідомила, що за кілька тижнів летить разом із чоловіком на відпочинок до Південно-Східної Азії.

Єгор відпив віскі, потримав пекучий напій у роті, зробив ковток і заплющив очі, відчуваючи, як алкоголь пропалює собі шлях стравоходом. Чотири роки. Уже понад рік йому доводилося докладати зусиль, щоб усвідомлено пригадати риси Зоїного обличчя. Вона все ще снилася йому, проте радше як позбавлений чіткості обрис, безкровний фантом, і Єгор дедалі частіше усвідомлював, що та Зоя, яка виринає у снах, насправді мало схожа на жінку, з якою він кохався в дешевих готелях на околицях Амстердама. Проте забути її він не міг – через те, що почалося після розставання.

Парамонов напрочуд чітко пам’ятав 17 липня 2014-го: уранці він повернувся з нічного рейсу з Дубая, потім відсипався до третьої, а прокинувшись, без особливого зацікавлення гортав новини про події на сході України. Близь-ко шостої вечора за московським часом просто на його очах у спільноті «Сводки от Игоря Стрелкова» у «ВКонтакті» з’явилося повідомлення про збитий бойовиками український Ан-26. Єгор колись літав на Ан-24, базовій моделі для військового Ан-26, а тому, природно, зацікавився.

Під текстом ішли два відео, на яких було видно стовпи чорного диму над териконом. Викличний стиль повідомлення спричиняв рефлекторне відторгнення, через яке текст здавався несправжнім, якимось насправді недоумкуватим, та все ж чоловіка пробрало морозом, коли він уявив понівечені тіла таких самих, як і він, пілотів на схилі кучугури з перемеленого шлаку та породи.

А вже о чверть по шостій у стрічці новин на сайті Lenta. ru спливла інформація про збитий над Україною пасажирський літак компанії «Malaysia Airlines». Єгор пригадав, як відчуття невимовного жаху розтеклося тілом і на хвилину позбавило його змоги рухатися. Стаття не містила інформації про тип літака, проте Єгор знав, що «Malaysia» не літають з України. Лайнер летів з Європи, через усю Азію, а на таких маршрутах ніщо менше за «Boeing 767» чи «Boeing 777» не курсує. Це означало, що загинуло щонайменше кількасот людей. За півгодини Lenta.ru підтвердила найгірші побоювання: тип лайнера – «Boeing 777-200ER», кількість загиблих – двісті вісімдесят три особи. Єгор повернувся до сторінки Стрєлкова, проте стрічку підчистили, і новина про збитий Ан-26 зникла.

Уранці 18-го Парамонов прокинувся з відчуттям невиразної тривоги, яка холодною вогкою марлею огортала нутрощі. По телевізору торочили про український винищувач, що нібито збив MH 17, та хвилювало чоловіка дещо інше. 777-й вилітав із Голландії, і Єгору раптом страшенно захотілося написати Зої. Просто висловити співчуття, запитати, чи на борту не було когось зі знайомих або родичів. Він надіслав смс, однак Зоя не відповіла. Продублював повідомлення у Viber’і. Спливло півгодини – жодної відповіді. Ще за півгодини Парамонов роздивився напис дрібним шрифтом у верхній частині Viber-діалогу, відразу під нікнеймом «Z. Suvorova»: у мережі вчора о 14:03. Востаннє Зоя виходила в Інтернет за годину до вильоту малайзійського «Боїнга». Не думаючи ні про що – так наче витискання недобрих думок могло скасувати те, що сталося, – Парамонов сів за ноутбук, зайшов на сайт «Malaysia Airlines» і переглянув список загиблих пасажирів. Зої серед них не знайшлося. Єгор ненадовго видихнув, одначе за мить до того, як опустити кришку лептопа, око зачепилося за рядки, які видалися підозрілими:

Зоя Рідевальд, 1982 року народження, та Бруно Рідевальд, 1971-го. Обоє – голландці. Мабуть, подружжя. Єгор раптом збагнув, що ніколи не цікавився, як звати Зоїного чоловіка, вона про нього також не розповідала. Звісно, Зоя відрекомендувалася Суворовою, проте хто заважав їй скористатися дівочим прізвищем? Може, вона завжди так робила, вважаючи, що в такому разі російськомовні VIP-пасажири ставитимуться до неї приязніше? Зрештою Єгор жодного разу не бачив її паспорта. Розуміючи, що не вдасться спекатися думок, які осколками застрягли в мозку, чоловік зателефонував менеджерці з персоналу «TransAsian» і попросив з’ясувати, чи в їхньому офісі у Схіпголі є працівниця на ім’я Зоя Суворова. За хвилину менеджерка відповіла, що в голландському представництві «TransAsian» немає нікого із прізвищем Суворова. Тоді Єгор, холонучи, запропонував перевірити прізвище Рідевальд – АР-АЙ-І-ДІ-ІДАБЛ’Ю-ЕЙ-ЕЛЬ-ДІ, – на що швидко отримав відповідь: із листопада 2008-го Зоя Рідевальд працює агентом служби VIP-обслуговування, але на цей час перебуває у відпустці.

Стіни ніби звузилися, а стеля опустилася. Парамонов кілька секунд ошелешено мовчав, потім зміркував, що варто було би сказати, що пані Рідевальд більше не вийде на роботу, проте не зміг вимовити жодного слова й розірвав зв’язок.

У ніч на суботу, 19 липня, Єгор не склепив очей. Він сам не розумів, чому спогади про Зою виявилися такими болісними. Вони до ранку перекочувалися через нього, наче хвилі через плавця, що ліг на спину, і лише потому, як сонце розтопило світанкову сірість, тіні, що всю ніч розпачливо шепотілися в голові, відступили. Упродовж наступних днів чоловік майже не згадував Зою і зрештою переконав себе, що реакція на смерть коханки була нічим не зумовленою випадковістю. Втім, він помилявся.

Химерні сновидіння, на яких, немов бур’ян на родючому ґрунті, проросла аерофобія, настигли його за місяць після катастрофи рейсу MH 17. Спершу Парамонову наснилося, як він проводжає Зою та її чоловіка на літак до Куала-Лумпура. Щоночі впродовж тижня пілот бачив цей сон майже без змін: він стоїть посеред зали відльотів аеропорту Схіпгол і звіддалік спостерігає, як Зоя та Бруно поволі просуваються в черзі на реєстрацію. Уві сні Парамонов не знав про катастрофу, а тому не відчував страху. Тільки після пробудження довго тупився в стелю та намагався зрозуміти, якого біса, щойно він заплющує очі, із підсвідомості вилазить одна й та сама картинка.

А наприкінці серпня дещо змінилося. Парамонов засинав та опинявся у Схіпголі. Як і раніше, бачив перед собою Зою, що тримала під руку високого голландця, а потім зненацька починав розуміти – тобто розуміти вві сні, – що подружжя сідає на літак, у який через три години влучить випущена із зенітного комплексу «Бук» ракета. Сон був дико реалістичним, але попри це росіянин лише дивився, як Зоя та Бруно отримують посадкові талони та прямують на посадку, й нічого не робив, аби їх зупинити.

Тієї ночі Парамонов уперше прокинувся із відчуттям, неначе в нього палає шкіра, і до ранку не заснув.

Трохи більше ніж тиждень події вві сні розгорталися без змін, аж доки якоїсь ночі на початку вересня чоловік підступив до Зої та, жодним словом не згадуючи про катастрофу, спробував відмовити від польоту. Парамонов-уві-сні інтуїтивно осягав, що розповідь про катастрофу, яка ще не відбулася, спричинить зливу запитань, на які він не має відповіді, а відтак, по суті почуваючись німим, не втративши мови, вигадував усілякі нісенітниці – благав, упрошував, коли це не діяло, зривався на крик. Зоя сердилася, іноді поблажливо всміхалася, проте зрештою незмінно прямувала до ґейта.

І то був лише початок. У ніч із неділі на понеділок, 13 жовтня 2014-го, Парамонов перенісся до вже звичної зали відльотів аеропорту Схіпгол, підійшов до Зої та її чоловіка й узявся переконувати їх не сідати на малайзійський літак. І тоді Зоя, засміявшись, сказала, що не полетить, якщо він вирушить до Малайзії замість неї. Парамоновуві-сні закляк від жаху. Він силкувався заперечити, подати який-небудь знак, що не погоджується, проте нервові волокна немовби від’єдналися від тіла. Пілот спостерігав за собою нібито з боку, споглядав, як мляво ворушаться губи, як із язика зісковзує приглушене «гаразд», після чого вони із Зоєю міняються місцями: тепер уже Зоя проводжає його на борт, який розірве на шматки над Україною, а він стоїть поруч із Бруно Рідевальдом і безпорадно кліпає.

Цього разу Парамонов прокинувся не просто обливаючись холодним потом, а з таким хрипом, ніби в грудях кришилися ребра. Нестерпно дзвеніло в голові. Удень чоловік совався, немов учаділий, а вночі сон повторився і… просунувся трохи далі. Початок був, як завжди: Парамонов (уже проти волі) підійшов до Зої, попросив не летіти, а тоді став на її місце в черзі. Зоїн чоловік (дивно… Єгор ніколи не бачив Бруно Рідевальда, проте свідомість малювала високого голландця зі зморшкуватим засмаглим обличчям, котре нагадувало начищений до блиску старий черевик) усміхався і щось говорив. Парамонов, хвилюючись, перебивав, твердив, що їм не можна летіти, що вони загинуть, якщо сядуть на літак, однак його фрази неначе текли повз, зачіпаючи голландця тільки тоді, коли йшлося не про «Боїнг». Зрештою Єгор і Бруно зареєструвалися та пішли на посадку, і лише потому пілот, хрипко сапаючи, прокинувся.

Кожної наступної ночі сон наче поглиблювався. Через три ночі Єгор і Бруно пройшли перевірку безпеки. Ще через ніч потрапили до термінала. За тиждень проминули дьюті-фрі магазини… вступили до зали очікування… стали в чергу перед ґейтом…

Тієї зими щоразу, коли лягав спати, Парамонов почувався мурахою, що, попри відчайдушний спротив, сповзає в піщану пастку мурашиного лева. Інертне розгортання сну тривало, і на початку лютого Єгор із голландцем дісталися літака, після чого надокучливе, але загалом стерпне сновидіння обернулося лютим кошмаром. Тепер, поринаючи в забуття, Парамонов долав увесь шлях від стійок реєстрації до «Боїнга», спостерігав за підготовкою до зльоту, рулінням, розгоном, набором висоти й до кінця сну залишався в літаку. Три години, хвилина за хвилиною, він проживав кожну деталь польоту. Чоловік заледве не божеволів, розуміючи, що кожна мить наближає його до загибелі. Не осягаючи ілюзорності марення, Парамонов-уві-сні влаштовував бійки з пасажирами, імітував серцевий напад, рвався до кабіни пілотів, а в одному зі снів навіть удавав терориста-смертника з дистанційно керованим вибуховим пристроєм. Що завгодно, аби посадити клятий літак!

За мить до катастрофи лещата жахіття розтискалися, і Єгор, хапаючи повітря, неначе пірнальник, який на останньому подиху спливає з глибини, прокидався. Простирадло під ним було сірим від холодного поту, а він сам немов щойно витягнутим із калюжі.

Єгор влив до рота чергову порцію віскі й покрутив у руці склянку. Він міркував про те, що добре пам’ятає, як розвивався кошмар, але чомусь не віднайде у спогадах ту мить, коли вперше відчув нервозність у салоні авіалайнера. У липні 2015-го він літав на відпочинок до Туреччини й у повітрі над Чорним морем спробував уявити, що відбувалося в салоні рейсу MH 17 під час катастрофи. Після детонації ракети лайнер прошили тисячі дрібних осколків. Чи загинула Зоя від влучання одного з них? Якщо ні, то чи встигла що-небудь подумати до того, як знепритомніла від розгерметизації? І якщо таки встигла, то якою була її остання думка?.. Мабуть, тоді все й почалося. Парамонов зійшов із трапа в аеропорту Анталії, не підозрюючи, що страх – безжальний, первісний страх – холодною змією згорнувся у шлунку.

Невдовзі, заходячи до літака як пасажир, пілот уже ні про що інше не міг думати. А як їй було? Що вона відчувала? Як довго була живою після влучання? А раптом Зоя опритомніла, коли авіалайнер знизився (хоча вживати слово «знизився» стосовно останніх хвилин малайзійського «Боїнга» здавалося блюзнірством) до висоти, де можна було дихати? Що в такому разі вона думала – якщо, певна річ, зберігала здатність мислити, – протягом хвилини, доки пошматований сталевими картечинами двохсоттонний літак мчав до землі? Вечорами, залишаючись сам на сам зі своїми демонами у трикімнатній квартирі неподалік метро «Кожу´ховская», Парамонов намагався впорядкувати те, що творилося в йогоголові, й зрештою зрозумів, що основною причиною неспроможності сісти в пасажирське крісло тверезим стала безглуздість катастрофи, в якій загинула Зоя. Щоб вивалити сучасний літак із небес, потрібна відмова водночас кількох надважливих систем. Або груба помилка пілотів. Або жахливі погодні умови. Навіть якщо ці три фактори поєднуються, здебільшого лайнер усе ще можна врятувати. Тож Парамонов здогадувався, що найдужче дошкуляють не нічні кошмари. Найдужче дошкуляло усвідомлення, що 14 липня над Донбасом стояла чудова погода, «Боїнг», на якому летіла Зоя, був справним, а в кабіні сиділи досвідчені пілоти…

Росіянин спорожнив склянку та стуленими вказівним і середнім пальцями витер губи. За вікном, просто навпроти нього, у тремтливих хвилях теплого повітря пропливав «Airbus A330» компанії «China Southern». Краєм ока вловивши якийсь рух, чоловік повернув голову ліворуч. Через три сидіння від нього на крісло осіла худорлява жінка з гострим, наче під лінійку накресленим носом, і сузір’ями ластовиння на щоках. Сонцезахисні окуляри, заплутавшись у золотавому волоссі, сповзли за тім’я. Жінка тримала спину неприродно рівною і тупилася осклянілими очима в невидиму точку за стіною термінала, а тоді раптово поникла: плечі опустилися, руки обвисли між колінами, а погляд устромився в підлогу. Неначе маріонетка, чий ляльковод несподівано впустив мотузки.

Після двох порцій віскі натщесерце об’єкти в полі зору трохи розпливалися, та, примружившись, Парамонов розгледів у руках незнайомки паспорт із тризубом. Через тризуб, а також через волосся, яке нагадувало рудувате волосся Зої, чоловік затримав погляд на секунду довше, і тоді просто на його очах жінка зіщулилася ще дужче й безгучно заплакала. Сльози потекли так рясно, що вже за чверть хвилини українка мала такий вигляд, наче їй хлюпнули водою в обличчя.

Парамонов піднявся з крісла, поставив порожню склянку на сидіння та підійшов до жінки. Вона не зреагувала. Пілот присів навпочіпки й озвався російською:

– У вас усе добре? – Жінка повернула голову. Її очі були кольору кави, дуже розведеної молоком, хоча прямі пустельні промені робили райдужки безбарвними… ну, майже безбарвними – як річкова вода. – Усе гаразд?

Вона не була старою – років п’ятдесят щонайбільше, – проте видавалася якоюсь вицвілою. Замість обличчя – закам’яніла попеляста маска. Губам, бровам, волоссю і навіть ластовинню немовби бракувало кольорів. На худій шиї у такт ударам серця пульсувала худа жилка.

Жінка повільно виструнчилася – Парамонову тепер доводилося дивитися на неї знизу вгору, – але не відповіла.

– Я побачив ваш паспорт. – Чоловік кивнув на затиснутий між долонями документ. Українка сиділа чи то збентеженою, чи то напруженою. І цілковито замкненою в собі. Парамонов, ніби виправдовуючись, додав: – У вас український паспорт.

Вона ледь розтулила губи:

– А ви…

– Ні, ні, я з Росії. – Попри легкий туман у голові, пілот зауважив, як за пеленою сліз щось промайнуло. – Живу в Москві. Просто ви так гірко розплакалися, і я подумав…

Згасле обличчя жінки спотворив густий багрянець. У вузьких прорізах очей замерехтіли іскри. Наступної миті вони шугнули в глибину зіниць, наче їх втягнуло туди протягом, і незнайомка, подавшись уперед, здавленим від люті голосом просичала:

– Відійди від мене.

У кутиках її рота біліли цятки слини.

– Що?

М’язи обличчя засмикалися, і жінка крізь зуби вицідила три склади:

– Пішов-геть.

Парамонов підвівся. Кілька разів кліпнув – от дурепа, що з нею не так?.. хотів же допомогти, – й мовчки відійшов до свого крісла. Проте не сів. Руки зачесалися від бажання знову наповнити склянку, одначе глухе нерозуміння українки здійняло в грудях хвилю клекітливого обурення, і пілот відчував, що від третьої порції алкоголю тільки погіршає. Краще потім, уже в літаку. Закинувши на зігнуту в лікті руку чохол із формою і взявшись за ручку валізи, Парамонов подався до кав’ярні повертати склянку.

Міжнародний аеропорт Дубай Зала очікування перед гґейтом С32, Термінал 3

Кардинал Дюк Апшоу, донедавна ординарний єпископ26 єпархії Джексона27, провів поглядом чоловіка з великими, немов у шимпанзе, вухами й відвернувся, продовживши спостерігати за жінкою, яку годину тому зустрів у трансферній залі Термінала 2. Апшоу сидів біля розсувних дверей виходу С32, а тому не міг розгледіти, як чоловік діставав із сумки пляшку та наповнював склянку. Зате помітив, як розплакалася жінка та як чоловік підійшов і присів біля неї. Коли чоловік (із виглядом, наче отримав незаслужений ляпас) відступився, жінка знову заплакала. Окуляри, які літній кардинал повернув їй перед посадкою до шаттл-буса в Терміналі 2, з’їхали до потилиці, й Апшоу зміркував, що вони навряд чи доберуться до пункту призначення разом із власницею. А ще він жалкував, що не зміг її втішити, навіть подумував спробувати ще раз, однак не рушив з місця. Так само як звукова хвиля – це ще не вітер, думка – не завжди поштовх до дій. Чи не вперше за півсотні років відтоді, як його малолітня сестра вціліла в автокатастрофі, шістдесятитрирічний кардинал Дюк Апшоу почувався розгубленим, бо не бачив, куди веде світло.

Якщо відверто – не бачив світла взагалі.

Жінка піднесла до обличчя телефон і ніби заспокоїлася. Апшоу ще якийсь час стежив за нею, а тоді відвів голову та втупився в летовище. Розпечене повітря переливалося сріблом, крізь скляну стіну долинав приглушений гул реактивних двигунів. Колись, іще замолоду, кардинал полюбляв літати, тепер же навіть після відносно нетривалого, п’ятигодинного перельоту з Рима чоловікові здавалося, ніби він чує, як стогнуть усі його кістки.

Апшоу відчував легкий смуток через те, що довелося поїхати з Рима. Він ні на що не сподівався, від початку розумів, що перебування у Ватикані стане недовгим, та все ж іноді фантазував, як було би добре залишитися архіпресвітером, скажімо, у базиліці Санта Марія Маджоре28 і доживати життя, споглядаючи заходи сонця над вічним містом. Натомість він летить до Китаю на невизначений термін. Дюка Апшоу не тішило навіть усвідомлення, що тиждень тому Папа Франциск висвятив його в кардинали. І річ не в тім, що кардиналом він поки що був лише номінальним – in pectore29, – а його імені не знав жоден із членів Священної колегії. Насправді Апшоу засмучували обставини, за яких він отримав титул. Якби він знав, що удостоївся титулу за заслуги перед церквою та людьми, то пишався б цим, і в тому не було би гріховної гордині – так столяр пишається зручним столом, який роками служитиме власникам, або швачка тішиться з уміло скроєного плаття, що даруватиме радість жінці, яка його носитиме. Проте кардинал Апшоу розумів, що присвоєння йому кардинальського титулу не мало нічого спільного з його діяльністю на чолі єпархії Джексона.

Старий клірик потер очі й окинув поглядом залу для очікування. Не менш як три чверті пасажирів – китайці. Невисокі, кругловиді, галасливі. Апшоу несвідомо відзначив, що за все життя не бачив стільки китайців, і це вкотре повернуло до роздумів про цілковиту безглуздість відрядження до Китаю. Він нічого не знає ні про країну, ні про людей, він не хоче їхати, а проте безсилий що-небудь змінити.

Кардинал Апшоу відвернувся, склав долоні на поясі та втупив погляд у летовище. Чи міг він що-небудь змінити? Напевно, що так, але коли? 2009-го, коли очолив єпархію? 1999-го, коли став єпископом? Ще раніше? Спогади почали випливати із закапелків свідомості, наче вихоплені променем ліхтарика речі на темному горищі, й Апшоу швидко скотився до подій другої половини дев’яностих, на яких усе зав’язалося. На той час він був священиком церкви Святої Трійці в містечку Віксбург на східному березі Міссісіпі, і десь на початку 97-го до нього вперше докотилися чутки, що один зі священиків сусідньої єпископської церкви Святої Марії виявляє надмірне й неналежне для духівника зацікавлення малолітніми католичками. Через два роки сорокап’ятирічний Апшоу висвятився на єпископа, перебрався до Джексона й викинув чутки з голови. Щоправда, ненадовго. Стежачи за літаками, які велетенськими блискучими жуками ледачо повзали летовищем, кардинал пригадав, як на початку нульових у Бостонській єпархії спалахнув гучний скандал – сотню священиків запідозрили в розбещенні неповнолітніх, кількох зрештою засудили на тривалі терміни, кардинала Бернарда Лоу звинуватили у приховуванні відомих йому фактів розбещення і змусили піти у відставку. Після такого Апшоу більше не міг ігнорувати чутки, проте нічого не зробив, удав, ніби не було їх узагалі, і тепер, копирсаючись у спогадах, намагався збагнути, як можна було так довго залишатися сліпим.

Несподівано у пам’яті зринув абсолютно непов’язаний ні зі скандалами, ні з Китаєм епізод, який трапився на початку дев’яностих, ще коли Апшоу жив у Віксбурзі. Якоїсь ночі під його ліжко в старому дерев’яному будинку, який Апшоу виділила парафія, заповзла гримуча змія: чоловіка розбудило тріщання хвостового брязкальця. Священик лежав непорушно, аж поки гримучник не затих, а потім, так і не вирішивши, як вчинити, провалився в сон. Наступного дня змія зникла – уранці Апшоу перевернув увесь будинок, але гримучника ніде не знайшов. І тепер, невідь-що видивляючись серед залитих сонцем бетонних смуг дубайського аеропорту, кардинал учепився за цю історію. Він не шукав виправдання своїй бездіяльності, зовсім ні, просто мусив за щось учепитися. Історія зі змією хоч якось пояснювала його дії: не чіпати іноді краще, ніж боротися.

У червні 2009-го Апшоу став ординарієм (тобто очолив єпархію Джексона). Невдовзі по тому його ауксиліарій30, єпископ Джон Джозеф Гоук, приніс лептоп зі збереженою на жорстокому диску понад сотнею відеозаписів із дитячою порнографією. Єпископ Гоук не пояснював, звідки взяв ноутбук, сказав лише, що він належав одному зі священиків міста Кларксдейл на півночі штату. Імені також не назвав. Після тривалих роздумів і молитов Дюк Апшоу вирішив, що порно – ще не доказ того, що священик втілює патологічні фантазії в реальному житті. Протягом 2009—2011 років Джон Джозеф Гоук ще не менш як дюжину разів особисто доповідав ординарію про спроби сексуальних домагань з боку священиків єпархії – і це вже були не чутки, – та Апшоу однаково не вживав жодних заходів. Він просто не знав, що робити. До скандалу в Бостонській єпархії проблемних пресвітерів зазвичай перекидали між парафіями. Ніхто не тішив себе думкою, що це вирішить проблему, та принаймні на якийсь час це її приховувало. Проте саме такі, на перший погляд, безпричинні переведення стали ниткою, що привела перших журналістів до священиків-педофілів та їхніх жертв. Апшоу було відомо, що після 2002-го необґрунтоване переведення будь-якого пресвітера до нової парафії миттю насторожувало ЗМІ, а тому… просто чекав, доки змія відповзе. Спочатку це діяло. Упродовж подальших чотирьох років ординарій єпархії Джексона не чув про жоден випадок сексуальної наруги над дітьми та зрештою повірив, що тактика замовчування, на відміну від інших єпархій, тут спрацювала.

Грім гримнув навесні 2016-го. Тринадцятирічна школярка із Бейтсвіла, що на півночі штату Міссісіпі, записала на телефон, як під час сповіді місцевий священик, не соромлячись висловів, пропонував їй відсмоктати в нього. Під час розслідування з’ясувалося, що впродовж семи років такі пропозиції від священика чули щонайменше дев’ять школярок. На цьому все могло би скінчитися – нещодавно стих грандіозний скандал з архієпархією Лос-Анджелеса, й одного сексуально стурбованого священнослужителя вже було недостатньо, щоби потрапити на шпальти загальнонаціональних видань, – якби не старша сенаторка від штату Міссісіпі Меґан Сандерс. Невдовзі по тому, як на місцевому телебаченні показали відеозапис тієї школярки, пані Сандерс ненароком дізналася, що понад тридцять років тому той самий священик діймав її благовірного, який також був родом із Бейтсвіля. Сенаторка мала одну особливість, що справила разючий вплив на подальші події: на відміну від більшості своїх колег із Республіканської партії пані Сандерс була атеїсткою. Того самого вечора вона особисто зателефонувала єпископові Апшоу й пообіцяла, що підсмажить його католицьку задницю так, що пекло здаватиметься йому курортом, а наступного дня єпархія Джексона відчула на собі всю міць американської правоохоронної системи. Сандерс виступила із промовою на телебаченні й оголосила про відкриття гарячої лінії, після чого свідчення про сексуальні домагання посипалися, наче з мішка. Протягом першого тижня від служіння відсторонили двадцять одного священика, а до початку літа кількість жертв, готових свідчити в суді, перевалила за півтисячі.

Єпископ Апшоу зреагував заявою, в якій назвав педофілію не просто гріхом, а злочином проти віри та людяності, і висловив співчуття сім’ям тих, хто зазнав принижень. Він вирушив у поїздку штатом, під час якої зустрічався із постраждалими, втішав та особисто просив у кожного пробачення. Упродовж тривалого часу – майже одинадцяти місяців – єпископу вдавалося триматися осторонь офіційного розслідування, аж поки у квітні 2017-го у «Clarion-Ledger»31 не з’явилася стаття, автор якої, покликаючись на одного із заступників єпископа, стверджував, що Дюку Апшоу, як і кардиналові Бернарду Лоу, весь час було відомо про священиків-педофілів.

Наступного після публікації ранку Апшоу викликали до Мобíла, штат Алабама, на зустріч із Його Високопреосвященством Томасом Роді, головою архієпархії Мобíла, до якої належить єпархія Джексона. Десять років тому, в липні 2007-го, керівництво архієпархії Лос-Анджелеса пішло на угоду з позивачами й виплатило жертвам насильства шістсот шістдесят мільйонів доларів – рекордну для позовів такого штибу суму. Виплати поставили єпархію на грань банкрутства, проте дали змогу її голові, кардиналові Махоні, уникнути свідчень у суді. Тож Його Високопреосвященство архієпископ Мобíла пояснив Апшоу, що в їхній архієпархії стільки грошей немає. Роді розумів: у разі виклику до суду Дюк Апшоу не брехатиме й зізнається, що знав про випадки розбещення впродовж років, після чого адвокати обдеруть єпархію як липку, що стане кінцем римо-католицької церкви в регіоні. Архієпископ Мобíла анітрохи не перебільшував. За борги в єпархії можуть відібрати не лише адміністративні приміщення, а й храми, а тому єпископа Апшоу потрібно було будь-що вберегти від свідчень під присягою.

Після кількох днів телефонних перемовин із Римською курією32 єпископ Апшоу спішно вилетів до Ватикану, де на початку травня Папа Франциск призначив його своїм першим таємним кардиналом. І відразу по тому відрядив до Китаю.

Апшоу усвідомлював, що ніщо так просто не стається. Бог перевіряє його стійкість. Бог шле випробування, щоби зробити його кращим, чуйнішим, смиреннішим. Апшоу також усвідомлював марність спроб осягнути нікчемними людськими мізками глибину Господніх задумів, але… однаково відчував важку спустошеність у грудях. Раніше він принаймні здогадувався, куди рухається, відчував Його присутність, знав, що попереду йде Проводир, який – хай би як важко було дорогою – завжди подбає про те, щоб наприкінці була мета. А яка мета в нього тепер? Таємно очолити католицьку церкву в Китаї? Та формально такої церкви навіть не існує. У КНР п’ять із половиною мільйонів католиків, у всіх великих містах стоять собори та базиліки, проте з організаційної точки зору вони не є римо-католицькою церквою. Ще 1951-го влада вигнала з країни папського нунція, а 1958-го двох місцевих священиків – Бернадина Дун Гуанцина та Юаня Веньхуа – висвятили на єпископів без згоди Святого престолу, в такий спосіб створивши в Китаї власну церкву, відокремлену від решти католицтва. Вочевидь, що Ватикан не міг залишити таку численну парафію під наглядом маріонеток, і з шістдесятих років у Китаї почали діяти неофіційні, або «таємні», папські єпископи, якими опікувався такий само «таємний» ватиканський кардинал.

Через одержимість потайливістю Дюк Апшоу не одягнув ні кардинальської мантії, ні червоного бірета33, узагалі нічого. Чи не вперше від початку тисячоліття єпископ мандрував у мирському. Навіть золоту кардинальську каблучку з папським гербом доведеться зняти перед перетином китайського кордону. І саме ця надмірна таємничість, вважав Апшоу, підкреслювала абсурдність місії. Він ніколи не був у Китаї, навіть приблизно не уявляв, хто з єпископів схвалений Папою, а хто – лояльний до режиму, і чудово розумів, що його відрядження до КНР – лиш додаткова пересторога, зумовлена усвідомленням, що сенаторка Сандерс має достатню владу, щоби дістати його навіть у Ватикані. Апшоу не нарікав, але не міг без суму думати про те, що присвоєння кардинальського титулу було не заслуженим підвищенням, а вимушеною прелюдією до заслання.

Рух за вікном відволік його. Апшоу сфокусував погляд і провів очима білосніжний «Airbus A350», що промчав смугою і важко відірвався від землі. Наступної миті просто перед його очима постав, частково затуливши летовище, невисокий силует. Дюк Апшоу відхилився і підсліпувато примружився. За крок від нього стояла дівчинка років восьми – густо-чорне волосся до ліктів, маленький ніс із рельєфними ніздрями, темні очі. Через ямки на округлих щоках здавалося, наче вона постійно всміхається. На ній були джинси й довга синя кофта із закасаними рукавами.

– Ruz be kheir34, – сказала дівчинка. У руках вона стискала плюшевого коалу.

– Привіт. – Апшоу сів упівоберту й окинув швидким поглядом залу. – Ти сама?

Дівчинка насупилася. Єпископ усміхнувся, й усмішка миттю зм’якшила старечу жорсткість рис його обличчя. Малявка кілька секунд вивчала дужки зморщок довкола його губ, після чого зосереджено підсумувала:

– Shoma farde kheili mosenni hastid!35 – Потім показала Апшоу коалу: – Man yek arusake khers daram36. – Судячи зі стану хутра, іграшка не вперше вирушала в мандри з дівчинкою. – Madaram mige ke man dige bozorg shodam. Vali ba in khers man az hich chiz nemitarsam37.

Апшоу похитав головою, що не розуміє її. Дівчинка раптом озирнулася до вікна та вказала на літаки, що вишикувалися перед зльотом:

– Shoma ham parvaz mikonid be keshvar Chin?38

– Я тебе не розумію, – м’яко мовив Апшоу. – Ти не розмовляєш англійською?

Дівчинка знову насупилася, поміркувала й заперечно мотнула головою.

Отже, дещо таки розуміє.

– Як тебе звати?

Її й так великі очі розширилися: цю фразу вона пам’ятала зі школи й по складах відповіла:

– My name… is… Leila.

Демонструючи, що зрозумів, Апшоу легенько торкнувся долонею до її плеча.

– Ти – Лейла. – Дівчинка закивала, єпископ тицьнув пальцем у себе: – А я – Дюк.

Вона спершу всміхнулася, а потім знову насупилася. Дюк? Дивне ім’я. Дівчинка ніколи такого не чула й засумнівалася: а раптом це не ім’я взагалі? Що як зморшкуватий чоловік у чорній сорочці мав на увазі щось інше?

Лейла намірилася щось сказати, коли до неї підбігла невисока жінка із накинутою на голову хусткою. Схопила Лейлу за руку, щось сердито до неї заговорила. Зауваживши, що чоловік, із яким спілкувалася дівчинка, дослухається, жінка збентежено замовкла. Вона знітилася ще дужче, розгледівши колоратку в комірі сорочки.

– Уже посадка, – ламаною англійською пояснила вона. Голос звучав невпевнено, так наче вона перепрошувала, що забирає Лейлу. – Це донька. Нам час піти. Пробачте.

Апшоу – досі з усмішкою на зморшкуватому лиці – кивнув. Лейла, відкопиливши губу, водила ногою по блискучій підлозі. Осмикнувши її, жінка розвернулася й закрокувала до вервечки пасажирів, що поступово вибудовувалася навпроти виходу до телескопічного трапа.

– Якою мовою вона розмовляла? – кинув Апшоу навздогін. – Це ж не арабська, ні?

Жінка відповіла через плече, не зупиняючись:

– Це фарсі.

Дюк Апшоу знову кивнув. А тоді відвернувся до вікна термінала. На світло-сірі очі, які ще мить тому приязно всміхалися, лягла тінь порожнечі.

Міжнародний аеропорт Дубай VIP-ложа авіакомпанії «Altair Air», Термінал 3

Лоуренс Ґрейс напівлежав на розкішному шкіряному дивані неподалік входу до VIP-зали та переглядав фотографії Варвара, бійцівського пітбуля, який на минулорічних боях у Пекіні здобув п’ять перемог і жодного разу не програв, коли планшет у руках тихо дзенькнув, а в нижньому правому куті екрана вискочила піктограма Messenger’а. Лоуренс тицьнув пальцем у синій кружечок: угорі розкритого діалогового вікна висіло непрочитане повідомлення від Дейна Едвардса, його агента. Ще до того, як сфокусувати погляд, хлопець наморщив лоба та спробував уявити, котра зараз година у Портленді. Одинадцята вечора? Вже за північ?

Лоуренс скривився. Медійникам під час міжсезоння в НФЛ доводилося зі шкіри пнутися, щоб нашкребти притомні теми для новин. Кінець весни та перша половина літа були в цьому сенсі найгіршими, оскільки у проміжку між закінченням драфту39 та початком тренувальних зборів писати просто нічого. У цей період для заповнення газетних шпальт чи ефірного часу в спортивних ток-шоу використовували вбогі вигадки на кшталт «ТОП-10 найгірших розіграшів сезону» чи «ТОП-5 тачдаунів40, закинутих із відстані понад сорок ярдів у ході матчів плей-оф». На відміну від них ідея рейтингу «ТОП-100 гравців за підсумками сезону» не здавалася двадцятичотирирічному Лоуренсу Дарнеллу Ґрейсу, другий рік поспіль кращому ресиверу41 команди «Portland Invaders», вбогою чи примітивною. Навпаки – це було круто. Список укладали за підсумками голосування самих гравців. Про тих, хто потрапляв до сотні, Ліга випускала короткі ролики-досьє, які поступово оприлюднювали впродовж подальших десяти тижнів – щопонеділка, по десять воднораз, починаючи з найнижчого, сотого місця. Ці ролики ширилися мережею, немов пожежа. Через них до хрипоти сперечалися експерти й гризлися в соцмережах фани. Зате про «ТОП-10 гравців, які не ввійшли до сотні кращих» Лоуренс чув уперше. Напевно, якийсь журналіст, не накопавши нічого більш цікавого, через два тижні після оголошення першої десятки вирішив написати про гравців, які за підсумками голосування розташувалися на місцях зі сто першого по сто десяте. Що завгодно, аби не втрачати аудиторію в міжсезоння.

Жалюгідно. Просто жалюгідно.

Лоуренс нахмурився ще дужче й надрукував у відповідь:

Звісно, Едвардс знав.

Лоуренс якийсь час не відписував, отетерілим поглядом туплячись у планшет. Хлопець здогадувався, що його немає на відео, інакше б Едвардс не згадував про Twitter. Отже, він не потрапив навіть до жменьки невдах, які очолили другу сотню кращих гравців НФЛ. Трясця, за нього взагалі хоч хто-небудь голосував? Це взагалі нормально, що ресивер, на рахунку якого одинадцять тачдаунів і тисяча триста пройдених ярдів, не потрапив навіть до… У вікні месенджера, обірвавши Лоуренсові роздуми, вискочило нове повідомлення:

Ресивер пригладив долонею розкошлану чорну бороду – він не голився понад три місяці, узагалі не торкався бритви відтоді як «Portland Invaders» програли Супербоул43, – і відстукав пальцями по цифровій клавіатурі:

Лоуренс відчув, як у грудях закипає роздратування.

Упродовж свого першого сезону в НФЛ – потому як у квітні 2014-го «Portland Invaders» вибрали його в першому раунді драфту, – Лоуренс Ґрейс провів на полі не більше як сорок хвилин, зловив вісім пасів (один – у заліковій зоні) й набрав півсотні ярдів. Зате вже наступного року хлопець став найрезультативнішим ресивером команди, а 2016-го набрав тисяча триста ярдів за сезон. Журналісти, певна річ, обсмоктуватимуть його відсутність, колеги по команді бурчатимуть у роздягальні (чому ми мусимо гарувати в парких шоломах на стоградусній спеці44, поки Ґрейс смажить батони на курорті?), проте навряд чи хтось із тренерського штабу матиме до Ґрейса серйозні претензії. Насправді Дейну Едвардсу хотілося вірити, що не матиме, бо чуття підказувало агенту, що це дуже залежить від того, з якого боку дивитися на останні сорок секунд у грі за суперкубок: це «New England Renegades» так ефектно його виграли чи «Portland Invaders» так безбожно його просрали?

Агент друкував півхвилини, і зрештою на екрані Лоуренсового планшета зринуло повідомлення:

Хлопець безшумно заворушив губами, від чого схожа на вмочену в чорно-коричневе мастило борода засмикалася, мов жива.

Агент не на жарт розходився.

Обличчя Лоуренса стислося до вперто виставленого підборіддя, що надавало йому хижого, по-звірячому лютого вигляду. Начхати на рекламні контракти! Він надрукував:

Едвардс не відписував хвилину. Зрештою в Messenger’і вискочило запитання:

Лоуренс криво посміхнувся: агент змирився.

Навіть якщо й здивувався, Дейн Едвардс ніяк не виказав подиву.

Лоуренс не відповів. Спливла хвилина, агент також більше не писав, і хлопець подумав, що розмову, напевно, закінчено. Він вирішив вимкнути планшет, одначе занесений над кнопкою вимкнення палець застиг, наче наткнувшись на невидиму перешкоду. Лоуренс нервово ковзнув язиком по губах, прогорнув діалог до початку й утупився в посилання на відео. Очі – дві блідо-зелені крижинки – розширилися. І до того бліда шкіра стала немовби прозорою. Хлопець тицьнув пальцем в екран – перейшов за посиланням – і, обхопивши планшет руками, схилився над екраном.

Ролик тривав чотири хвилини – заледве по двадцять секунд на позицію, – і серед гравців виявилося лише два ресивери: тридцятирічний ветеран «Las Vegas Gamblers» Уенделл Андерсон, який набрав трохи більше за вісімсот ярдів за сезон, і Брекстон Фуллер із «Miami Killer Whales», який у листопадовому матчі з «Indianapolis Stars» порвав зв’язки на коліні та вибув до кінця року. Лоуренс розумів, що весь список однозначно є суб’єктивним, оскільки голосують не експерти, а гравці, проте порівнювати себе із цими двома каліками було нестерпно. Як він опинився нижче за них? Хоча найгірше чекало попереду: останню (сто десяту в загальному списку) позицію займав Брендон Бартон, чорношкірий корнербек45 «New England Renegades», який грав проти Лоуренса в четвертій чверті матчу за суперкубок.

Усередині хтось наче шкрябнув сірником, і в Лоуренсовій голові спалахнув вогник ненависті. Він одсахнувся від планшета. Впродовж кількох секунд у свідомості крутилася ідіотська думка про те, що відео, напевно, потрапило сюди з паралельної реальності, адже в нормальному, впорядкованому світі – у реальності, до якої звик Лоуренс, – такого просто не могло статися.

Для Брендона Бартона, попри те що він був лише на кілька місяців молодшим за Лоуренса, 2016-й став дебютним сезоном у НФЛ. І дебют відверто не вдався: Брендон жодного разу не ввійшов до стартового складу, за сезон з’явився на полі тричі – у неважливих для «Ренегатів» матчах, – заблокував чотири паси та не виконав жодного перехоплення. Чотири відбиті паси за сімнадцять тижнів! Під час матчів плей-оф Бартон не виходив на поле взагалі, тож не дивно, що на момент появи в матчі за суперкубок про нього ніхто не знав. Лоуренс пригадав, як через тиждень чи півтора після Супербоулу переглядав ранкове шоу «Good Morning Football» на кабельному каналі «NFL Network», де ведучий завзято розказував, як на початку четвертої чверті, побачивши Бартона на полі, поліз у Google, просто щоби з’ясувати, хто то в біса такий.

А потім усе змінилося. За сорок секунд до закінчення матчу безіменна тінь перетворилася на героя, і про нікому не відомого чорношкірого корнера заговорила вся країна. Хештег #BurtonDidIt46 одинадцять днів тримався в топі Twitter’а.

Від часу програшу в матчі за суперкубок минуло чимало ночей, упродовж яких Лоуренс, годинами лежачи без сну й туплячись у стелю спальні, шматками видирав із мозку спогади, та це не допомагало позбутися огидного відчуття безсилля та приреченості. І він, і Бартон родом з одного містечка – Віксбурга на заході штату Міссісіпі. Не те щоб вони товаришували чи добре знали один одного, просто обоє були приблизно однакового віку та змалечку грали в американський футбол. Брендон походив із небагатої сім’ї і навчався в державній Віксбурзькій середній школі, родина Ґрейсів навпаки належала до вищого класу. Батько Лоуренса, Джонатан Ґрейс, був полковником Інженерного корпусу армії США, чий численний підрозділ розквартировувався у Віксбурзі; дядькові, Пітерові Ґрейсу, належали кілька логістичних центрів неподалік Нового Орлеана й мережа аптек, що розкинулася на три штати: Арканзас, Луїзіана й Міссісіпі. Відтак Лоуренс Ґрейс відвідував елітну школу святого Алоїзія. Обидві школи мали футбольні команди й часто грали між собою – не менш як двічі на рік Брендон і Лоуренс зчіплялися на лінії зіткнення. Кремезніший Лоуренс зазвичай брав гору, щоправда, ніколи цим не хизувався. На височенному флагштоці посеред заднього подвір’я Ґрейсів досі майорів бойовий прапор конфедератів – пурпурове полотнище із синім діагональним хрестом і білими зірками, – а полковник Джонатан Ґрейс із пелюшок привчав сина, що за Конституцією всі, певна річ, рівні, проте білий усе ж трохи рівніший за чорного, тобто просто не може програти, а якщо чорний таки виграє́, отже, він махлює, тож Лоуренс домінування над чорношкірим опонентом вважав чимось самоочевидним і беззаперечно правильним. Так само Лоуренса ніколи не дивувало, що матір Брендона була кінченою алкоголічкою, а батько гарував на буровій платформі в Мексиканській затоці й за чутками під час відпусток більше часу проводив у борделях Нового Орлеана, ніж із родиною у Віксбурзі. Вони ж чорні, що з них узяти?

Далі – гірше. Навесні 2010-го Брендона відсторонили від тренувань. Подейкували, що його спіймали за вживанням заборонених речовин, наркотиків тобто. Бартона не вигнали з команди, проте до кінця сезону він не з’являвся на полі: у березні його батько помер від передозування героїном, і хлопцю, імовірно, було не до футболу.

Це останнє, що Лоуренс Ґрейс чув про Брендона Бартона в школі. Після закінчення школи батьки відправили його на північ, до престижного Університету Пітсбурга, де він одразу став гравцем основи в університетській команді й швидко забув про колишнього шкільного опонента. Як склалася доля Брендона після школи, Лоуренс дізнався з новин наступного після 51-го Супербоулу дня. Це було неважко: про корнербека «Ренегатів» говорили всі без винятку спортивні ЗМІ. Найдужче здивувало, що попри інцидент із наркотиками, який повинен був поставити хрест на планах стати професійним футболістом, Брендон примудрився отримати спортивну стипендію в Університеті Західної Алабами, а через три сезони, 2014-го, наважився спробувати свої сили в драфті. Останнє видавалося не просто нахабством, а відвертим глумом над Лігою. Ну гаразд, чорношкірому якимось дивом вдалося потрапити до «Тигрів Західної Алабами», але про що він думав, коли поперся на драфт? Це ж НФЛ! Ніхто не братиме до професійної команди колишнього нарика!

Власне, так і трапилося. У квітні 2014-го Лоуренса Ґрейса абсолютно прогнозовано обрали в першому раунді драфту. І то не просто в першому: «Portland Invaders» попереднього сезону на останніх хвилинах програли гру за звання чемпіона конференції і як наслідок опинилися на самісінькому дні драфтової черги – на двадцять дев’ятій позиції серед тридцяти двох команд. Щоб отримати Ґрейса, вони мусили будь-що піднятися в черзі, тому «Загарбники» не пошкодували двох своїх лайнменів47 і двадцять дев’ятої позиції в третьому раунді в обмін на третю позицію першого раунду, яка належала «Miami Killer Whales». Це означало, що портлендці не просто хотіли, щоби Лоуренс грав у їхньому нападі, вони боялися, що якась із команд забере ресивера до того, як до них дійде черга.

Брендона натомість не обрали взагалі. Навіть в останньому, сьомому раунді драфту менеджери професійних команд вважали, що серед молодих гравців, які все ще «висять на дошці», є потенційно кращі футболісти. Брендон повернувся до Віксбурга й два роки, від травня 2014-го до червня 2016-го, працював офіціантом у ресторані «Popeye’s Pizzas» (про це Лоуренс також дізнався зі ЗМІ). Ґрейс не уявляв, що мало статися, щоби після такого Брендон потрапив до НФЛ. Без дива не минулося: у травні 2016-го Майк Каннінгем, один із корнербеків «New England Renegades», спокусившись на грубі гроші, перейшов до «Washington Federals», і тренер «Ренегатів» Білл Вентрон, шукаючи йому заміну, невідь-чому згадав про Брендона Бартона, який залишився без команди два роки тому. Білл запросив хлопця на тренувальний збір, по завершенню якого «New England Renegades» запропонували новачку контракт.

Ґрейс відкинувся на спинку дивана й устромив пальці в бороду. Наркотики, другий Дивізіон студентської ліги, офіціант у «Popeye’s», чотири відбиті паси за сезон і жодного перехоплення. Той чорношкірий пасував до НФЛ так само, як друга дірка до Лоуренсової задниці! Тож ресивер не розумів чому. Чому тренер «Ренегатів» випустив Брендона на поле не просто під час найважливішого матчу, а тієї миті цього матчу, коли, як часто повторював полковник Джонатан Ґрейс, софіти палали найяскравіше? Той чорношкірий лузер не повинен був навіть носа вистромлювати із роздягальні! Натомість…

Чорт!

На противагу Брендонові Лоуренс Ґрейс крокував по життю із високо піднятою головою. Елітна школа; миттєве місце у стартовому складі університетської команди; за три роки в Пітсбурзі – абсолютний рекорд серед гравців «Пантер» за кількістю занесених тачдаунів; перший раунд драфту 2014-го. Після трьох років у Портленді Лоуренс мав рівень, недосяжний для більшості ресиверів, які обігнали його в рейтингу гравців: тисяча триста два ярди й одинадцять тачдаунів за сезон, три з яких – із відстані понад сімдесят ярдів.

Своєю грою він перетворював кращих корнербеків на бевзів, обходив найвигадливіший захист так, наче то були статичні манекени. Ні, Лоуренс не сподівався на звання MVP48, і він загалом розумів, що тисяча триста ярдів нічого не означають, якщо ти не пройшов одного єдиного, що відділяв твою команду від чемпіонства, проте впасти нижче за чорношкірого, чия мати чи не щодня впивалася до безпам’яті, а батько сконав через передозування героїном… Неприпустимо. Образливо. Гидко… Проте ось він, сидить у VIP-залі арабської авіакомпанії, половина менеджерок якої вдягнуті так, що цілком можуть ховати під тканиною пояс шахіда, й думає про собачі бої в Пекіні тоді, коли Брендон Бартон розгулює рідним Віксбургом, хизуючись чемпіонською каблучкою зі ста сімдесятьма п’ятьма відбірними діамантами на безіменному пальці.

Лоуренс замотав головою, ніби струшуючи неприємні думки. Досить. Так не можна. Треба припинити самокатування, інакше він доведе себе до сказу. Лоуренс повернувся до велетенської матової шибки із зображенням орла з широко розкинутими крилами – емблемою компанії «Altair Air», – яка відмежовувала VIP-зону від решти термінала. За склом виднілася довжелезна черга з пасажирів, серед яких Лоуренс розгледів не менше ніж три десятки дітей різного віку.

Ресивер озирнувся через плече й звернувся до працівниці компанії.

– Ці всі люди, – він махнув рукою на вікно ложі, – вони чекають на рейс до Пекіна?

– Так, пане.

– Чому так багато дітей?

– Дитячий тиждень, – пояснила дівчина. – Кожна дитина в супроводі дорослого може полетіти до Пекіна за один долар.

– За один долар? – перепитав Лоуренс.

– Так, пане.

– Лайно!

Дівчина трафаретно всміхнулася.

– Не переймайтеся, у першому класі не буде жодного. Футболіст відвернувся і, нахмурившись, почав роздивлятися чергу. Група дітлахів, регочучи, гасала між пасажирами. Один із них – худорлявий хлопчина в чорній бейсболці із пласким козирком – відколовся від інших, підбіг до вікна VIP-зали та притулився до шибки просто навпроти дивана, на якому сидів Лоуренс. Став оглядати залу. Лоуренс спершу побачив рідкі коричнюваті зуби малого та злегка розкосі очі – хтось із батьків точно мав китайські корені, – і лише потім зауважив сріблясто-чорний логотип «Los Angeles Raiders» на бейсболці. «Raiders» 2016-го не вийшли до плей-оф, але Лоуренс відчував, що малий мусить знати його. Хлопчак нібито прочитав його думки. Помітив Лоуренса – і розкосі очі різко розширилися. Впізнав! Збагнувши, що ресивер «Загарбників» дивиться просто на нього, малий відсахнувся і потупився. А тоді, не піднімаючи голови, перевальцем відступив від вікна, розвернувся й побіг назад до черги.

Лоуренсова борода знову засмикалася. Він уявив, як учинив би шмаркач, якби на його місці сидів Брендон Бартон. Кривозубий виблядок уже, напевно, звивався б, немов ужалений, на мигах випрошуючи автограф. І напудив би від щастя в штани, якби на додачу вициганив ще й селфі.

– Паскудство, – прошипів Лоуренс.

Він стиснув кулаки та спробував заспокоїтися. Відволіктися. Перестати згадувати те, що сталося під час Супербоулу. Думати про щось хороше, наприклад, про бої в Пекіні. Та було вже пізно: спогади, неначе скинутий зі сходів килим, розгорталися самі собою. Лоуренс пригадав, як шалено калатало серце, коли його команда вишикувалася перед вирішальним розіграшем. М’яч – на позначці один ярд. До залікової зони «Ренегатів» рукою дістати. Рахунок – 24:28 на користь бостонців49, «Загарбникам» потрібен тачдаун. Велетенський електронний годинник за спинами захисників «New England Renegades» відраховує час до закінчення матчу… 49… 48… 47 секунд. Один ярд. Один довбаний ярд! Лоуренс пам’ятав, як скоса кинув погляд на бокову лінію «Ренегатів», де заціпеніли Білл Вентрон і його помічники, й зміркував, чому тренер «Ренегатів» не бере тайм-аут, аби зупинити час50? 44… 43… Якщо м’яч перетне лінію, рахунок стане 31:28 на користь «Загарбників»… 42… 41… і в «Ренегатів» просто не залишиться часу, щоби спробувати відігра…

Деренчання телефона повернуло ресивера до тями. Лоуренс поліз до кишені, приклав мобільний до щоки.

– Так?! – гарикнув він.

– Воу, – пролунало в динаміку. – Чого такий злий?

– Нічого… – Лоуренс видихнув. – А, йди нахер! Просто поганий настрій.

– Йо, то я тобі зараз його поліпшу! Я знайшов собаку, про якого ти навіть не мріяв. Сунь Чи просить шістнадцять куснів.

– Дорого. Що за собака?

– Буллі кутта51.

– Пакистанський мастиф?

– Ага! Справжній диявол, Ларрі, справжній диявол! І щоб я здох, коли перебільшую. Він на моїх очах роздер ведмежа.

– Ведмежа? – Лоуренс звів брови. – Ти сказав «ведмежа»?

– Так!

– Звідки вони взяли ведмедя?

– Чувак, це Китай. Я не знаю, звідки вони взяли ведмедя, проте не здивуюся, якщо наступного року вони тренуватимуть псів на драконах. Коротше, слухай, і нехай твоє…

– Почекай, – Лоуренс перебив співрозмовника, все ще не розуміючи причину захвату: – Скільки тому ведмежаті?

– Ну, бля, ну, чувак, я не Стів Ірвін, я не знаю. Рік, півтора, може, трохи більше. Я не шарю у ведмедях. Воно було десь удвічі важче за мастифа.

Лоуренс ледве стримався, щоб не присвиснути. Вдвічі важче за дорослого буллі кутта. Триста? Триста п’ятдесят фунтів52? Він відчув, як збудження, неначе бульбашки, попливло крізь шлунок до грудей і далі до шиї.

– Гарді, то яке це, в сраку, ведмежа?!

Той, кого назвали Гарді, самовдоволено пирхнув.

– Ну, я сказав «ведмежа», бо це був не зовсім дорослий ведмідь, розумієш? Щоб ти раптом не подумав, що наш мастиф прикінчив триметрового грізлі.

Він промовив «наш». Наш мастиф. Бульбашки, що розпирали горлянку, стали гарячими. Від збудження в Лоуренса закололо в очах.

– Загриз на смерть?

– Менш як за хвилину, чувак. Я поліз по телефон, щоб зняти для тебе відео, але коли ввімкнув камеру, знімати вже не було чого: буллі кутта перетворив ведмедя на килим. Присягаюся, скільки шукаю для тебе собак, ще такого не бачив: через п’ять хвилин ведмідь мав такий вигляд, наче його вантажівкою переїхало. Від нього нічого не лишилося! – Гарді аж похлинувся. – Пес так ошалів, що китайці не могли витягти його з ями. Притиснули рогачами до підлоги, і тільки після того хазяїн надягнув на нього щось типу гамівної сорочки. – Гарді замовк, але Лоуренс чув його збуджене дихання. – Пам’ятаєш Ганнібала з «Мовчання ягнят»? Пес був точно як він, коли його забирали з рингу.

– Хто хазяїн?

– Якийсь австралієць, живе в Індії. Яка різниця? Сунь Чи вже про все домовився.

– Хто ще приїжджає цього року? – запитав ресивер.

– Девелін із Окленда з новим бультер’єром. Іще Блейк – пам’ятаєш його? – чортів гівнюк обіцяє привезти свого бандога. Герст хвалився в мережі гуль-догами. Ну, ще кілька пітбулів будуть – як завжди. Ага, ледь не забув: старий Джо Декер везе ірландського стаффордширського бультер’єра, і я раджу придивитися до нього уважніше.

– Чому?

– Зараз завантажу відео. Місяць тому проходили бої в Гуанджоу. Ірландець загриз алабая.

– Та ти, бляха, гониш!

– Анітрохи. На псяру ніхто не ставив, судді навіть думали скасувати бій, типу, велика невідповідність габаритів, але Декер наполіг, мовляв, мій собака, що хочу, те й роблю. Йо, брате, сам побачиш. Ще та м’ясорубка. Собаки гризлися годину, й ірландець так вимотав алабая, що той ледве стояв. Під кінець бійки тер’єр до кісток позривав м’ясо з його задніх лап, а потім, коли алабай геть здувся, виждав момент і одним укусом перетяв яремну вену.

– Уф! – Лоуренс збуджено засопів. – Чекаю на відео.

– Треба трохи часу. Тут хріновий Інтернет.

Ресивер зиркнув на годинник. 11:52. Посадка вже мала би початися. Лоуренс сподівався, що Гарді встигне завантажити ролик до того, як його покличуть до ґейта.

– Ти коли прилітаєш? – запитав Гарді.

– За розкладом близько півночі, але виліт затримують. Мабуть, буду пізніше. Номер готовий?

– Звісно! Я тебе зустріну.

– Гаразд, тоді до зустрічі.

Лоуренс сховав телефон і взяв до рук планшет. Від нетерплячки хлопець вистукував ногою по підлозі, проте від Гарді нічого не надходило. Через хвилину до Лоуренса наблизилася дівчина в довгій синій спідниці, синьому жакеті зі значком у вигляді орла з розкинутими крилами на лацкані та білому хіджабі.

– Пане Ґрейс, перепрошую за затримку та прошу вас пройти на посадку.

Лоуренс подивився на неї.

– Якщо я відійду від зали, зв’язок із мережею розірветься, так?

– Так, пане.

– А в літаку?

Арабка вибачливо всміхнулася:

– На жаль, на наших літаках поки що немає можливості користуватися Інтернетом.

Лоуренс, невдоволено роздувши ніздрі, підвівся.

– Я ще чимось можу вам допомогти? – запитала дівчина.

Ресивер відвернувся до неї спиною, закинув на плече сумку та попрямував до виходу. Біля дверей зупинився і швидко надрукував у Месенджері:

Лоуренс Ґрейс вишкірився, проте відписувати не став. Тримаючи планшет під пахвою, він вийшов із VIP-ложі й закрокував до входу в телескопічний трап.

Міжнародний аеропорт Дубай Зала очікування перед гґейтом С32, Термінал 3

Ще хвилину потому, як чоловік, що заговорив до неї, пішов із зали очікування, Анні Янголь не вдавалося викинути його образ із голови. Слабкий запах алкоголю. Зелена сорочка з коротким рукавом. Карамельного кольору очі. Коли росіянин дивився на неї, Анні здавалося, що на його обличчі нічого, крім очей, немає.

Анна опустила погляд на затиснутий у руці телефон і згадала, що не вивела смартфон із режиму «В польоті». Вона зайшла в налаштування мобільного й активувала sim-карту. За півхвилини ввімкнувся роумінг, і телефон видав серію тихих вібрувань, сповістивши про шість пропущених дзвінків від Влада. Перший – о восьмій сімнадцять за київським часом, далі – ще п’ять упродовж години. Останній надійшов п’ять хвилин тому.

Анна тихо схлипнула. За мить телефон знову завібрував, цього разу на екрані одне за одним спливли кілька текстових повідомлень.

Анна застигла, схилившись над телефоном, хоча бачила лише розмиту білу пляму. Невдовзі екран згас, а жінка продовжувала тупитися в нього затуманеним поглядом, жуючи нижню губу та не помічаючи, як сльози скрапують на захисну плівку.

Вона просиділа так хвилину, після чого смартфон знову приглушено завібрував. Анна стрепенулася, змахнула сльози та сфокусувалася на екрані. Вібрація не припинялася. Щойно її погляд прояснився, серце важко бухнуло та пропустило удар.

Телефонував Влад.

Першою зринула думка про кількість грошей на рахунку. Чи достатньо для розмови? Роумінг увімкнувся, отже, грошей вистачить на хвилину-дві. А потім: яка розмова?! Що вона йому скаже? Пробач, Владе, я лечу до Бангкока через Пекін, бо… Бо що? Навіть якби хотіла щось сказати, Анна не встигла б розповісти й десятої частини того, що сталося впродовж останніх днів.

Телефон постогнав ще півхвилини, а тоді затих. Анна взялася несамовито кусати губу. Вона мружилася і морщила лоба, так ніби намагалася згадати давно забуту географічну назву чи прізвище актора, якого бачила раз за життя, і ніяк не могла позбутися холодної важкості, що обручами здушувала худі груди.

За хвилину телефон знову завібрував. Коли спалахнув екран, Анна підскочила й ледве приглушила зойк. З якоїсь причини другий дзвінок став більшою несподіванкою, ніж перший. Жінка збентежено витріщалася на смартфон, а потім здогадалася, що Влад отримав повідомлення, що вона на зв’язку. Тому й надзвонює. За хвилину вібрація обірвалася, проте за лічені секунд почалася знову.

Протягом п’яти хвилин Влад Янголь раз за разом набирав дружину.

Після четвертого дзвінка Анна мусила докладати зусиль, щоб не розридатися вголос. Вона стиснула телефон так, що побіліли пальці. Потім спробувала заплющити очі, проте відразу розплющила, бо свідомість умить вималювала їй Влада, що стоїть посеред вогкого бліндажа – у запраній майці, «піксельних» штанах, кросівках на босу ногу, – й уперто втоплює кнопку виклику на сірій від бруду мобілці.

Сьомий виклик був останнім, після нього Влад припинив надзвонювати. Невдовзі по тому на екрані смартфона з’явилося текстове повідомлення:

Анна кавкнула. Притулила телефон до губ, пальцями із силою здушила скроні й, зігнувшись, сховала лице в коліна. Спина затряслася від ридань. Окуляри висковзнули з волосся та впали до ніг.

Телефон мовчав.

Тим часом двоє працівників «Altair Air» за стійкою перед виходом до телескопічного трапа завершували приготування до посадки. Збиралася черга, проте Анна сиділа спиною до зали й нічого не помічала. Вона випросталася, лише коли залою очікування розлетілося трансльоване через гучномовець повідомлення:

– Пасажири рейсу ALR 341 компанії «Altair Air», що прямують до Пекіна, будь ласка, пройдіть на посадку до виходу С32. Увага! Оголошується посадка на рейс 341 компанії «Altair Air» до Пекіна. Пасажирів, що летять бізнес-класом, просимо пройти до виходу першими.

Жінка підвелася, втерла сльози, кілька секунд дивилася на сонцезахисні окуляри на підлозі, наче не розуміючи, звідки вони там узялися, потім швидко підняла їх і стала в чергу. Вона все ще тихо схлипувала, коли повз неї до проходу ліворуч від стійки, на моніторі над яким світився напис «BUSINESS CLASS», пройшов чорнявий чоловік у зеленій сорочці. Росіянин. Він демонстративно відвернув голову в інший бік.

Біля стійки жінка подала працівникові авіакомпанії паспорт і посадковий талон. Той ледачо підставив штрих-код під вічко, проте коли сканер пискнув, підняв брови й утупився в монітор. Укотре за день Анні похололо всередині.

– Я можу перевести вас до першого класу, – сказав працівник.

Анна прикипіла очима до паспорта – працівник усе ще тримав його в руці, – й через те не відразу зрозуміла, що він має на увазі.

– Що це означає? – пробелькотала вона.

– Хтось із нашої компанії напартачив, так? – усміхнувся хлопець.

– Я не… – жінка розгубилася, – з вашої компанії?

– Хтось із моїх колег.

– Та ні… Ніби ні.

– У мене стоїть позначка, що вас потрібно перевести до першого класу, якщо там є вільні місця. – Він лише тепер зауважив, що Анна заплакана, й посерйознішав: – Є кілька місць. Я можу вас перереєструвати. Звісно, якщо хочете.

«Британець», – збагнула Анна, а тоді пересмикнула плечима.

– Добре. Реєструйте.

Працівник щось натиснув на клавіатурі, після чого кульковою ручкою виправив вказане на посадковому талоні місце: з 37E на 4K.

– Місце чотири-кей у першому класі. Прошу.

Анна забрала паспорт і пройшла крізь розсувні двері. За крок поперед неї до рукава, що з’єднував лайнер із терміналом, пірнув насуплений молодий хлопець із м’язистим торсом і бородою-лопатою. Крокуючи за ним трапом, Анна нарешті припинила схлипувати. Потім збагнула, що досі тримає в руці телефон. Вона поглянула на темний екран зі слідами губів і подумала, що смартфон краще вимкнути, щоб не розряджати батарею. Хтозна, чи матиме вона час зарядити його в Бангкоці. Проте за секунду до того, як жінка затиснула бокову кнопку, телефон тихо дзизнув, і на екрані сплило смс-повідомлення.

Міжнародний аеропорт Дубай Термінал 3, гґейт С32

Працівник компанії «Altair Air», який запропонував Анні Янголь місце в першому класі, стомлено потер пальцями очі й подивився на годинник. 12:22. Вісім хвилин тому з лайнера доповіли, що готові відчалювати. Хлопець зітхнув і вчетверте за останні п’ять хвилин підніс до губів мікрофон:

– Пані Гелен Горовіц, повторюю, пані Гелен Горовіц, що летить до Пекіна рейсом ALR 341, негайно підійдіть до…

– Та годі, – обірвала його напарниця. – Закриваємо ґейт.

Хлопець штрикнув її сердитим поглядом:

– Вона зареєструвалася, і в неї ізраїльський паспорт. Що з нею потім робити, якщо вона не має візи?

Дівчина заперечила:

– Вона зареєструвалася в терміналі, отже, у неї є віза. Хлопець уперто замотав головою:

– Те, що вона зареєструвалася в терміналі, означає лише, що в неї була віза. А що як термін збіг?

Окрім цих двох, у залі очікування перед ґейтом С32 нікого не було. Тільки неподалік бару, в якому Єгор Парамонов позичав склянку, стояла коротко підстрижена шатенка років тридцяти п’яти. На ній була темно-зелена з червоними вкрапленнями сукня і легка бірюзова кофта. На ногах – босоніжки на високих підборах. Працівник «Altair Air» раз у раз зупиняв на шатенці погляд. Попри те що жінка була старшою не менш як на десять років, вона йому подобалася. Спершу він навіть подумав, що шатенка може виявитися їхньою загубленою пасажиркою, однак та не реагувала на жодне з його оголошень.

– Добре, – хлопець махнув рукою, – оголошую востаннє, і закриваємо.

Він набрав у груди повітря, затиснув тангенту й монотонно проторохтів:

– Це останній заклик на рейс три-чотири-один компанії «Altair Air» до Бангкока. Пані Гелен Горовіц, повторюю, пані Гелен Горовіц, будь ласка, негайно підійдіть до виходу С32, ми закриваємо ґейт!

Шатенка, яка весь цей час дивилася вбік, немовби приглядаючись до чогось у глибині довжелезного термінала, несподівано повернула голову й закрокувала до стійки. Хлопець, забувши про затиснутий у долоні мікрофон, витріщився на неї. Наблизившись, шатенка подала йому паспорт з укладеним досередини посадковим талоном.

– Ви на цей рейс? – сторопів він.

– Так.

Здуріти можна. Він повторював заклик п’ять разів!

– Ви впевнені?

– Так.

Червоні вкраплення на платті виявилися вишнями, а сама жінка зблизька дещо старшою, ніж хлопець гадав спочатку, – десь трохи за сорок, – але від того не менш гарною. Акуратно підведені олівцем арки брів, маленькі дужки з боків губ, тонкий із непомітною горбинкою ніс. І трохи зверхній, свідомий власної краси погляд. Вона здавалася спокійною, проте часте й неглибоке дихання виказувало притлумлену тривогу.

Працівник «Altair Air» розгорнув простягнутий паспорт і втупив збентежений погляд у талон. У рядку «Passenger’s Name» стояло «HELEN HOROWITZ». Хлопець звів очі на жінку. Він розумів, що його робота полягає зокрема й у тому, щоб залишатися привітним і ввічливим до пасажирів, хай там як вони поводяться, проте не зміг стриматися.

– У вас проблеми зі слухом? – Видресирувана усмішка застигла, перетворившись на недоладно висічений барельєф.

«У мене проблеми з усім моїм життям», – подумала Гелен. Останні півтора роки вона почувалася наче вцілілий із потонулого корабля, якому ніяк не вдається догребти до берега. Вона не могла більше зоставатися в Еміратах, але й сідати на літак не хотіла. Якась невидима сила немовби відштовхувала її від трапа.

– Ви ж стояли тут увесь час, – крізь зуби процідив хлопець.

Жінка висмикнула паспорт із його рук, нахилилася та прошепотіла:

– Не твоє собаче діло.

Працівник «Altair Air» майже напевно бовкнув би щось таке, що вартувало йому роботи, якби не його напарниця. Дівчина забрала в нього посадковий талон, підсунула штрих-код під сканер і швидко повернула пасажирці. Після чого з незворушним виразом обличчя вказала на прохід до літака:

– Приємного польоту.

Гелен Горовіц відійшла від стійки, та за крок від розсувних дверей зупинилася, ніби наштовхнувшись на невидиму перешкоду. Власний голос громовим відлунням прокотився головою: не йди! Вона озирнулася, очі заметалися порожньою залою очікування. Напад паніки був таким гострим, що жінка почала розвертатися спиною до трапа, коли раптом помітила двох працівників служби безпеки, які неквапом крокували центральною галереєю. Чоловіки не дивилися в її бік, але…

Гелен опанувала себе, після чого, опустивши голову, пройшла крізь розсувні ворота.