Де немає Бога

10 травня 2017-го «Boeing 777-200» авіакомпанії «Altair Air», рейс ALR 341 11 хвилин до зльоту

Анна ніколи не літала першим класом, тож, опинившись у стильно оформленому приміщенні в носовій частині «Боїнга 777», розгубилася. Завдяки меншій кількості крісел тут було просторіше, як у салоні економ-класу. Самі крісла мали фантастичний вигляд: високі, оздоблені темним деревом і всіяні безліччю кнопок незрозумілого призначення. Судячи з відстані між ними, кожне за бажання трансформувалося в повноцінне ліжко.

Місце 4K розташовувалося в куті під правим бортом літака. Анна повернула в прохід одразу за входом до лайнера й застигла поміж рядами ні в сих ні в тих. Пасажири, що вже порозсідалися, один за одним зводили на неї очі, всі, крім росіянина в зеленій сорочці, що вмощувався на місці 1K. Побачивши жінку, він демонстративно відвернувся.

Анна почала червоніти. За мить на допомогу нагодилася стюардеса.

– Яке у вас місце?

– Чотири-кей.

– Сюди, будь ласка, – стюардеса обійшла із жінкою довкола бортової кухні й підвела її до крісла в кутку. – Місце чотири-кей.

– Дякую. – Анна не підіймала очей.

Стюардеса за півхвилини повернулася.

– Перепрошуємо за затримку, за кілька хвилин ми рушатимемо на зліт. Бажаєте шампанського?

Секунд п’ять Анна розгублено кліпала. Шампанського вона не хотіла, зате відчувала страшенний голод. Вона раптом збагнула, що вже незабаром доба, як тріски не мала в роті.

– А можна… – Жінка намірилася попросити щось поїсти, проте, подивившись на пасажирів, знітилася. Дехто досі приглядався до неї. Анна уявила, як вони витріщатимуться, якщо вона візьметься наминати сандвіч до того, як літак відчалить від трапа, й мовила: – Можна мені просто води?

Стюардеса кивнула:

– Звісно.

Через півхвилини на трикутному столикові обабіч крісла стояв пластиковий келих із водою. Анна зробила маленький ковток, витягла окуляри з волосся та відкинулася на крісло, прихиливши голову до підголівника. Дихання вирівнялося, дрож немовби витікала з рук – принаймні впродовж наступних семи годин їй не доведеться нічим перейматися. Очі самі по собі заплющилися. Анна зненацька подумала, чи що-небудь змінилося б, якби двадцять років тому вона залишилася у Стокгольмі? Насправді такі думки гнітили, жінка гнала їх геть, однак запитання виявилося слизьким, як масло, і постійно вислизало, ковзаючи назад до свідомості.

Її дитинство минуло в Рівному. Анна закінчила школу за два роки до розвалу СРСР і відразу вступила на інженерно-фізичний факультет КПІ, спеціальність «Матеріалознавство», а після випуску – до аспірантури. Вона була старанною, але їй не пощастило з керівником: брезклий лисий старигань постійно забував про неї, й Анна ніяк не могла зрозуміти, що крилося за тією забудькуватістю – звичайна байдужість чи перші вияви деменції. У будь-якому разі написання дисертації не надто просувалося. Змарнувавши рік, Анна почала замислюватися над тим, аби покинути аспірантуру, проте в листопаді 1994-го на конференції познайомилася зі шведським професором Карлом Еґерстедтом. Вражений її знаннями, а також стерпним, як на слов’янку, рівнем англійської, Еґерстедт запросив аспірантку до себе на Департамент матеріалів та нанофізики в Королівському технологічному інституті. Поки професор підшукував грант, Анна підтягнула англійську й оформила потрібні документи. Восени 1995-го вона виїхала до Швеції.

На зимові свята Анна навідалася до Рівного, де познайомилася з мовчазним і сором’язливим юнаком із дивовижними очима попеластого кольору. Хлопець – Влад Янголь – був на два роки молодшим. Новорічної ночі вони переспали. То не було ні кохання з першого погляду, ні ґвалтовний спалах пристрасті. Анна насправді так ніколи й не збагнула, що то було. Вони добряче набралися, а потім в обох неначе повідлітали гальма. У січні дівчина повернулася до Стокгольма, де наприкінці лютого виявила, що вагітна.

Швеція змінила її, й Анна довго зважувала рішення, про яке ще півроку тому не наважилася б навіть думати: вагалася, чи народжувати. Зрештою переконала себе, що малюк не стоятиме на заваді навчанню. Порадившись із професором Еґерстедтом, вона вирішила поїхати до України, народити дитину, а через рік-два разом із малюком повернутися та продовжити навчання.

Артем з’явився на світ у вересні 1996-го. У лютому 1997-го Влад з Анною побралися, проте спливло добрі десять років, доки Анна визнала очевидне: до Швеції вона не повернеться. До середини нульових професор Еґерстедт із частотою раз на півроку нагадував про себе, пропонуючи повернутися. Після прочитання чергового листа Анна протягом кількох хвилин дозволяла собі помріяти, як усе склалося б, якби вона не завагітніла, але ніколи по-справжньому не жалкувала про те, як усе обернулося. Бо це означало б жалкувати про появу найважливішої в її житті людини…

Лайнер задом посунув від термінала. Жінка не розплющувала очей, здогадавшись про рух за легким здриганням корпуса, а тоді спробувала пригадати, коли востаннє бачила сина. Ця думка ніби прогризла діру в її свідомості, крізь яку потоком ринули спогади. Вони перекинули Анну до засотаного сирим мерехтливим світлом ранку, три тижні тому, коли, стоячи за облупленою на кутках плитою, вона готувала сніданок і чекала на приїзд чоловіка.

17 квітня 2017-го Рівне, Україна

Літак, що вилетів із Запоріжжя о чверть по одинадцятій, приземлився в Борисполі невдовзі після півночі. О першій ночі Влад дістався до залізничного вокзалу, де швидко з’ясував, що раніше за четверту ранку до Рівного нічого не їде. Він відпросився лише на три дні – щойно дізнався про відпустку Артема, – а тому вирішив не чекати. Взяв таксі, доїхав до автостанції «Дачна» на заході Києва, вибрався на проспект Перемоги й викинув убік праву руку із виставленим догори великим пальцем.

Попри пізню годину, незадовго до другої Влада підібрав шофер-далекобійник, що віз курятину до Німеччини. Через чотири з половиною години Влад зіскочив на узбіччя поблизу клеверної розв’язки на сході Рівного. Вантажівка рушила на об’їзну, а чоловік, закинувши армійський наплічник на спину, подався естакадою до міста. За кількасот метрів на захід від розв’язки розташовувався зоопарк, навпроти входу до якого була зупинка, і Влад підрахував, що о шостій тридцять там уже мають ходити маршрутки.

Чоловік крокував на захід і з насолодою вдихав прохолодне повітря. Крізь ніч пробивався сіруватий світанок. Обрамлений сивими хмарами місяць усе ще висів над горизонтом. Повітря здавалося масним від запаху мокрої землі, де-не-де вздовж дороги темніли калюжі – вночі, мабуть, добряче лило. Коли ліворуч від траси замаячів паркан зоопарку, хмари майже повністю розтанули.

Влад не помилився: на зупинці із розчиненими дверима стояла 53-тя маршрутка. Він заскочив досередини, спіймав у дзеркальці заднього огляду заспаний погляд водія, поставив наплічник на крісло та присів поруч.

Влад був у цивільному. Звістка про Артемів приїзд заскочила його зненацька, і він не мав часу, щоб випрати одяг. Його форма після п’ятнадцяти тижнів на «нулі» зрослася із брудом, і чоловік, посоромившись заходити в ній до літака, перевдягнувся в туалеті запорізького аеропорту в єдиний умовно чистий одяг: старі джинси, футболку та нейлонову вітрівку. Вітрівка лежала згорнутою в наплічнику з осені, і складки на тканині не розгладилися досі.

За мить до того, як водій заговорив, Влад щось немовби відчув і, звівши погляд, наштовхнувся на водянисті очі у дзеркальці заднього огляду.

– Платить будем, служивый? – Шофер чи то за наплічником, чи то за складками на вітрівці здогадався, що пасажир повертається із зони АТО.

Влад підібгав губи й узявся смикати пальцями нейлон. Навіть чверть століття тому, під час навчання на гідромеліоративному факультеті Інституту інженерів водного господарства в Рівному, його було важко назвати балакучим. Доцент, що вів у Янголя вищу математику, на першому ж практичному занятті, глумлячись із хлопця, вигадав одиницю вимірювання один янг – мінімальна кількість слів, які впродовж хвилини мусить вицідити студент, аби не схопити двійку, після чого оголосив, що Владова здатність перетворювати думки на закінчені речення за цією шкалою близька до позначки «нуль цілих хер десятих». З віком зносини з незнайомими людьми давалися чоловікові все важче. Коли Владу перевалило за сорок, він не раз із тупим подивом помічав, що фізично не здатен видушити із себе й півслова у відповідь на запитання від незнайомця. Колись Влад читав про рідкісну нервово-м’язову хворобу міотонію. Люди із вродженою міотонією не спроможні розслабляти м’язи: найменший різкий порух після відпочинку спричиняє тривалий спазм. Наприклад, рвучко схопившись за ручку дверей, вони не можуть розчепити пальці або ж, стрімко підвівшись, надовго ціпеніють у ступорі. Влад Янголь іноді думав, що страждає на особливий різновид міотонії, який впливає винятково на щелепні м’язи. Після трьох місяців на полігоні та майже чотирьох у багнистих окопах на «передку» слова просто відмовлялися виходити з рота. І дужче він силкувався що-небудь промовити, то міцніше зціплювалися щелепи.

Зрештою з таким виглядом, наче губи заніміли від холоду, чоловік відповів:

– У мене посвідчення.

Рот шофера смикнувся:

– Посвидчення кого?

– Уч… учасника війни.

Власна фраза здалася Владові цілковито недолугою, проте він сказав саме «учасник війни», а не «учасник бойових дій», бо так було на одне слово менше.

– Какой войны? С Наполеоном? – Водій втягнув повітря з таким звуком, ніби хотів харкнути. – У нас что, война в стране?

Влад відвів погляд від очей у дзеркальці. Губи немовби склеїлися. Слова в той момент просто перестали існувати, думки руйнувалися, розпадалися на шматки, які вперто не бажали збиратися докупи, та найгірше – чоловік не мав бажання нічого доводити. Влад не відчував ні злості, ні суму, ні навіть знесилення. Їхати за гроші теж не хотів. Він мовчки й не знати до кого кивнув, стягнув наплічник із крісла та вийшов із маршрутки.

Дорогою з Києва Влад покуняв, тому йти було легко. Він проминув зоопарк, а коли добрався до кільцевої розв’язки, над якою височіла бетонна стела з датою заснування Рівного, повз нього прогуркотіла порожня 53-тя маршрутка. Ще через десять хвилин ліворуч проступили корпуси обласної лікарні; праворуч тягнувся занедбаний парк на схилі Пагорба Слави. За набутою на «нулі» звичкою Влад прискіпливо обдивився зарості й несподівано вгледів розквітлий бузок. Чоловік зупинився і недовірливо нахмурився. Бузок зазвичай цвіте на початку травня, а тут за півсотні кроків від дороги розкинулося невисоке деревце, щедро обліплене фіолетовими суцвіттями. Влад залишив наплічник на узбіччі, пішов до бузку й зірвав кілька гілок. Під деревом росли дикі жовті хризантеми, чоловік нарвав і їх також, щоправда, цілковито впевнений, що рве якісь мутантні ромашки.

До багатоповерхівки на Княгині Ольги Влад Янголь дістався о сьомій двадцять.

Анна відчинила двері після першого дзвінка. Чоловік переступив поріг, скинув наплічник і несміливо, наче боявся, що його погляд із незвички може обпекти, зиркнув на дружину. Обличчя Анни спершу видалося незнайомим, але за мить ніби потрапило у фокус, і Влад іще дужче знітився, вихоплюючи очима зморшки та посивілі пасма, яких раніше не було.

– Привіт, – тихо мовив він.

Анна наблизилась до нього й обійняла. Притислася всім тілом і, гамуючи тремтіння, зітхнула. Чоловік не рухався, тримав руку з квітами за спиною, а другою несвідомо м’яв плаття над попереком дружини.

– Як ти тут? – запитав Влад.

Не випускаючи його з обіймів, Анна мотнула головою, мовляв, байдуже.

– Як ти? – її голос сухо шелестів від хвилювання.

– Та ніяк. – Влад смикнув плечима й обережно відсторонився. – Втомлений трохи.

Він говорив тихим, ласкавим голосом, немовби гладив пальцями її шкіру. Анна зіщулилася, відчувши, як мурашки поповзли із рук на шию.

– Ти так довго добирався, я вже почала хвилюватися.

– Я пішки. Не було маршрутки. – Влад раптом сконфужено насупився, неначе намагаючись згадати щось важливе, а тоді вивів руку з-за спини та вручив дружині букет: – Це тобі.

– Дякую. – Анна всміхнулася, однією рукою забрала квіти, іншою взяла чоловікову долоню. – Заходь, роздягайся. Артем уже приїхав. Я думала, він буде пізніше за тебе. – На мить її очі стали винуватими: – Він у ванній.

Чоловік кивнув.

– Я чую.

Крізь бубоніння телевізора долинав шум води й гугняве мугикання.

Артем вийшов з ванної за хвилину. На порозі кімнати, де його батько, стомлено відкинувшись на спинку дивана, тупився в стіну над телевізором, хлопець застиг. Влад, помітивши сина, підвівся і ступив крок назустріч. Упродовж кількох довжелезних секунд вони змірювали один одного поглядами. Присадкуватий сорокап’ятирічний чоловік із засмаглим до чорноти обличчям і тонкошиїй двадцятиоднорічний хлопець із гострим борлаком і широко посадженими очима. Артем дивився на батька й думав, що вони вперше не бачилися так довго. Він переминався з ноги на ногу, не знаючи, що робити. Обійняти? Але це якось трафаретно й по-шмаркатому. Артем знав, що батько терпіти не може надмірних виявів любові, називає їх «телячими ніжностями», лише зрідка дозволяючи матері себе обійняти. Але як тоді? Потиснути руку?.. Влад тим часом розглядав підсмикнуте синове підборіддя, що підкреслювало злегка випнуті верхні зуби, й думав, що той схожий на булькату рибу, яка підозріло витріщається на нього з мутної води. Зрештою він простягнув руку, й Артем мляво, ніби соромлячись, потиснув її.

За хвилину Анна покликала снідати, і чоловіки подалися до кухні.

Сонце підіймалося над сусідньою багатоповерхівкою. Перші, ще сонні промені прослизали крізь вікно, і кімнату затоплювали теплі барви. Кухня, як завжди, була чистою, але заваленою якимось мотлохом і купою геть не кухонних речей. За холодильником стояла коробка з квадрокоптером «Phantom 3», під батареєю – купа натівських нагрудників і жилетів, на табуретці біля плити – картонна коробка з тактичними поясами. Знадвору не долітало жодного звуку. У повітрі висів аромат свіжозірваних квітів, змішаний із запахом тушкованого м’яса. Посеред стола парувала миска картоплі.

Анна сіла за стіл першою. Промені м’яко лягали на її обличчя, перетворюючи золотаве волосся на розжарений німб і роблячи крихітні веснянки нібито рельєфними, схожими на тисячі розкиданих у морі островів. Влад присів наступним – на табурет праворуч дружини, а Артем умостився навпроти матері, спиною до вікна.

– Рада, що ви вдома, – сказала Анна. Їй хотілося, щоби час зупинився, щоб вони більше не розлучалися, щоб ні Артем, ні Влад нікуди не їхали, і залишилися з нею назавжди. – Їжте.

Чоловіки наповнили тарілки й узялися їсти. Анна накидала собі картоплі, та майже не торкнулася до неї. Переводила погляд із сина на чоловіка й назад. Зрештою зупинила його на Артемові.

– Розкажи, як у тебе.

– Нічого, – хлопець утер долонею рота і стенув плечима, – працюю.

– Працюєш, і все?

– Угу.

Вона стримала зітхання. Син тупився в неї порожнистим відчуженим поглядом, і причину цього Анна не могла зрозуміти. Зрештою так було завжди: вже багато років усі її спроби заповнити тишу за столом хоча б якоюсь розмовою зазнавали фіаско.

– Весь у батька, – дивлячись радше в синів лоб, аніж в очі, промовила вона.

Артем картинно закотив очі й почав:

– Це кур’єрська компанія, але ми не посилки розвозимо. Точніше не лише посилки. У нас купа постійних клієнтів, ми для них скуповуємося в маркетах, забираємо з магазинів вибраний через Інтернет одяг, замовляємо їжу з ресторанів, ну, всяке таке, і потім усе це відвозимо до них додому, – він говорив із таким виглядом, наче раніше вже розповідав усе, а вони забули, тож тепер мусить, вдаючи, ніби нічого не сталося, повторювати по другому колу. – Вони за це платять добрі гроші. Ну, типу, в них немає часу й усе таке, і вони хочуть, щоб, коли прийдуть додому, все було готове: їжа в холодильнику, свіжа зубна паста, костюм для гольфу на завтра, лижна маска чи ласти перед вильотом на відпочинок.

– Тобі подобається? – не підіймаючи голови від тарілки, запитав Влад.

Артем, зиркнувши на матір, відповів:

– Це цікаво. Постійно в дорозі, багато нового бачиш. Місто дуже гарне. Ну й, основне, платять добре. Не кажучи про чайові. Іноді за одну поїздку чайових можна відгребти більше, ніж тут, у Рівному, заробити за місяць.

Хлопець затих, і розмова провисла. Артем опустив погляд у тарілку, відчуваючи, як у грудях наростає роздратування. Усе, як завжди: йому постійно доводилося зі шкіри пнутися, щоб добитися від батька хоч якоїсь реакції, яка б відрізнялася від апатичного кивка чи непомітного поруху бровою. Він знову почав:

– Ма тобі ще не казала, я вам трохи грошей привіз, ну, залишив, може, на щось… – Артем затнувся. – Ви б ремонт тут зробили. – Він показав на плями жиру над плитою. – І ще, батя, я для тебе дещо маю. Блін, ма, геть забув, а ти не нагадала. – Хлопець нахилився до холодильника, відчинив дверцята, дістав ізсередини пляшку віскі «Duncan Taylor». – Це «Дункан Тейлор», ну, віскі такий, дванадцять років витримки, односолодовий, тобі має сподобатися. Хочеш, можемо спробувати просто зараз, – Артем без упину говорив, і це дратувало його ще дужче. – Налити?

Влад кивнув.

Поки хлопець відкорковував пляшку, Анна дістала два келихи й поставила їх на стіл. Артем розлив світло-бурштиновий напій, підсунув один келих батькові. Потім заціпенів, не наважуючись піднести руку. Не знав, чи батько чаркуватиметься. Влад мовчав, спрямувавши погляд на стіну понад синовим плечем. Артем знав, що батько ніколи не був багатослівним, але тепер мовчанка була інакшою, такою пекучо нестерпною, що аж різало в очах. У нього враз з’явилося бажання, щоби Владові хтось зателефонував – комісар, наприклад, чи командир якийсь – і висмикнув звідси, забрав просто зараз, наказав поїхати якнайдалі.

Спливло півхвилини. Артем підняв келих і зробив ковток. Влад теж відпив – зовсім трохи, – після чого сфокусував погляд на синові, чекаючи, що той скривиться, та цього не сталося. Хлопець опустив склянку на стіл, півхвилини не рухався, а тоді звів очі на батька. Кутики губ затремтіли.

– Досить. Не мовчи. Зараз задушиш своєю мовчанкою. Кажи вже!

Анні здалося, наче ранкове світло раптово погустішало й набуло ядучо-жовтуватого відтінку.

– Казати що? – Влад стомлено скинув вицвілі очі.

– Що тебе гризе! Що ти думаєш про мене! Про те, що твій син сидить на заробітках у Москві, доки ти воюєш із росіянами! – останні слова Артем уже майже прокричав.

Виникла кошмарна пауза. З кімнати немовби викачали повітря. Анна закусила краєчок губи, а тіні, що ховалися в складках її обличчя, проступили чіткіше. Влад мовчки дивився на сина. Артем, не витримавши погляду, закинув голову й одним ковтком спорожнив келих. Потім гупнув склянкою об стіл і вп’явся поглядом у матір.

– Він тільки й мріє, щоб я поліз у ті окопи і щоби мене там прикінчили, хіба ні? – повернув голову до батька: – Тобі цього треба? Тоді ти заспокоїшся? Я тоді виконаю свій обов’язок перед країною, яка навіть роботи мені нормальної не може дати?

Влад розтулив рота й напружився. Його дружина та син завмерли, вижидаючи, що він скаже, та чоловік лише смикнув борлаком. Наготовлені слова – власне, два чи три слова – замість зісковзнути з язика безгучно провалилися всередину.

Анна штрикнула Артема поглядом, але промовила м’яко, без докору:

– Перестань. Із воєнкомату тричі надсилали повістку. Твій батько звелів нічого тобі не говорити. Навіть не згадувати при тобі. Він же боїться… – вона зам’ялася, – він не хоче, щоб ти пішов за ним.

Артем недовірливо кліпнув, і на якусь мить його запал пригас.

– А я б ніколи не пішов, ма. Це не моя війна. Я взагалі не розумію, чому повинен нею перейматися. Я приїхав, щоб вас побачити, щоб відпочити, але я… чому я постійно мушу думати про цю довбану війну? Так, я живу в Москві, мені подобається місто, мені страшенно подобається, що воно ніколи не спить, мені подобаються люди, з якими працюю. Чому я маю почуватися через це винним? Вони нормальні, це не монстри, вони не п’ють кров немовлят. Більшості взагалі начхати на те, що тут, у нас, твориться. Вони, як усі, – хочуть працювати, заробляти, витрачати. А я хочу бути, як вони! Що в цьому поганого? У мене є дівчина, ма. – Насправді це не зовсім відповідало дійсності, Áлія не була його дівчиною, тож остання фраза немовби зав’язла в зубах, і хлопець напружився, щоб її закінчити. – То мені що – від неї відмовитися? Покинути її, бо в неї російський паспорт? Бо мій батько воює на Сході? Ма, я заробляю п’ять тисяч євро на місяць… – А це вже відверта брехня. Навіть із чайовими Артем отримував тільки трохи більше за дві (що не так багато для Москви), хоча його боси не втомлювалися повторювати, що чотири з половиною чи навіть п’ять тисяч євро на місяць – це цілком реально для кур’єра, аби лиш бажання. – Через те, що хтось десь помирає, я зобов’язаний від них відмовитися, повернутися сюди й гарувати за три тисячі гривень? Чи за сім гнити в окопах, охороняючи нікому не потрібну шахту? Я нікому не бажаю зла, я просто хочу жити та насолоджуватися життям. – Артем зробив паузу, сподіваючись почути від батька щось у відповідь, проте Влад німував, і хлопець знову почав дратуватися. – Це не моя війна, – злостиво повторив він, потім мотнув головою до батька. – І не твоя теж! Поясни мені, яка користь із того, що ти півроку просидів у землянці посеред поля? Багато повоював? Самому хоч полегшало?

Аннин погляд судомно смикнувся: це вже було занадто. Влад свердлував очима келих. Очі були порожніми, немовби п’ятнадцять тижнів на війні спалили вщент запас його емоцій. Він хотів зреагувати, відчував, що мусить обізватися, проте звично німував. Йому здавалося, наче слова, які цикадами дзижчать у голові, щойно вилетівши з рота, стиснуться до банального набору звуків, сутність яких ще можна буде вловити, але значення ці звуки вже не матимуть ніякого. Неначе у древній молитві мертвою мовою, адресованій богам, яким уже давно ніхто не поклоняється.

Мовчанка скувала їх густим чорним желе.

Спливла хвилина. Артем раптом гостро пожалкував про те, що наговорив, і поклав руку на батькове плече.

– Пробач, па, я… ну, я не хотів. Серйозно.

Той жест, а ще дужче – затушована нещирість фрази, вмить довели Влада до сказу. Зовні чоловік не змінився, проте нутрощі неначе обілляли гасом і підпалили. Він повернув голову до Анни, розпачливо шукаючи її погляд. Дружина тупилася у складені на столі руки, одначе вмить щось відчула, звела голову й торкнулася рукою загрубілої чоловікової долоні.

Влад заплющив очі, здивувався, збагнувши, що тепло дружини більше не зігріває його, та струсив синову руку з плеча. Потому допив віскі, поставив келих на стіл із таким стуком, що Анна й Артем підстрибнули, мовчки підвівся та вийшов з-за столу. На виході з кухні він зачепив ногою пуфик, що причаївся за дверима. Гнівно рохнувши, чоловік ударив пуф удруге, через що той відлетів до протилежної стіни коридору. Влад пройшов до спальні, причинив за собою двері та повалився на ліжко.

Хвилин десять він лежав, заплющивши очі, проте заснути не міг. Сумка стояла поряд, і чоловік, потягнувшись, дістав звідти мобільний телефон. Машинально протерши долонею подряпаний екран, Влад зайшов до галереї та відкрив один із небагатьох, зроблених за час перебування на лінії розмежування знімків. Їхній взвод щойно привезли до Авдіївської промзони, і вони сфотографувалися на тлі двох армійських КРАЗів. Влад наблизив знімок і став роздивлятися знайомі обличчя. З тих, хто стояв обабіч нього, двох уже не було серед живих: двадцятидворічного Гната Калитко на прізвисько Кріт ще в лютому після тижневого запою забрали до лікарні в Запоріжжі, де він за день помер від панкреонекрозу, а Слава Ситник, якого всі називали Лускунчиком, загинув менше ніж місяць тому. Лускунчику було трохи за сорок, родом із Ясинуватої, жив у Донецьку, про те, чим займався до війни та чому пішов на фронт, ніхто не знав. Власне, через похмуру мовчазність вони з Владом і зблизилися.

Чоловік іще більше наблизив фотографію і спробував за виразом обличчя здогадатися, про що думав Лускунчик, коли їх фотографували. Риси дробилися на пікселі, тож зрозуміти що-небудь було важко. Влад пригадав, як за день до злощасного обстрілу із цього самого телефона показував Лускунчикові фотографії сина. У Ситника дітей не було (чи не єдине, про що Владу відомо достеменно), тож він прогорнув знімки із ввічливим терпінням бездітного чоловіка й мовчки віддав телефон. Влад сказав йому – збрехав, як і решті, – що Артем на заробітках у Польщі.

А наступної ночі до посадки поблизу їхніх позицій по-тихому заїхали дві батареї самохідних установок із 14-ї окремої механізованої бригади. Чверть години лупили по заздалегідь визначеній цілі на південний схід від Крутої Балки, а тоді забралися. Уранці лейтенант говорив, що арта розбомбила «Красуху»54 і що тих «Красух» усього десять на всю російську армію. У цьому місці тканина пам’яті стоншувалася. Влад невиразно пригадував, як по обіді з’явилися чутки, що пушкарі з 14-ї рознесли на друзки не лише «Красуху», що вчорашньої ночі неподалік залізничної станції Ясинувата снаряди – випадково чи навмисно – влучили у вантажівку з бойовиками, яка рухалася чи то до Ясинуватської розв’язки, чи то до позицій за Крутою Бал-кою, і загинуло щонайменше двадцятеро людей. Обстріл у відповідь почався щойно стемніло. Спершу зачахкали міномети з боку Яковлівки, Мінерального та Спартака, потім долучилася артилерія на всій лінії довкола Авдіївки: упродовж трьох годин бойовики нещадно довбли фільтрувальну станцію, шахту «Бутівка», частину протиповітряної оборони, що колись обслуговувала Донецький аеропорт. Після півночі до арти приєдналися «Гради». Обстріли, то затихаючи, то посилюючись, тривали до третьої ранку, а десь між першою ночі й тим моментом, коли гуркотіння вибухів остаточно припинилося, Слава Ситник вибрався із бліндажа й почвалав через промзону в бік Донецької фільтрувальної станції. Зранку Влад і двоє його товаришів по службі знайшли Лускунчика в полі неподалік дороги на Кам’янку. Як вони його шукали, Влад не пам’ятав. Більш-менш чіткі спогади про той день починалися від тієї миті, як тіло Ситника притягли до промзони. Оглушений і виснажений безсонною ніччю, Влад тупився в нашпиговану свинцем замерзлу плоть, повільно прокручуючи в голові ідіотську думку, що в Лускунчикові тепер стільки металу, що його доцільніше віддати на металобрухт, аніж везти на кладовище.

Відтоді щовечора, підклавши руки під голову, Влад міркував, хто зламається наступним.

Чоловік не знав, чому Лускунчик подався до армії. Навряд чи через переконання, інакше сидів би в окопах ще в липні 2014-го. Вочевидь, щось трапилося, щось достатньо вагоме, аби примусити його перейти лінію розмежування та стати контрактником ЗСУ. Та дошкуляло інше. Влада зачепили синові слова. Яка користь із того, що вони з Лускунчиком п’ятнадцять тижнів скніли в землянках? Хай там що примусило Ситника взятися за зброю, навряд чи він припускав, що на «нулі» здебільшого сидітиме в землі, ховаючись від обстрілів, доки йому не зірве дах і він не вийде зі сховку просто під снаряди. Влад знав, що син помиляється. Не може бути двох правильних суджень, коли йдеться про людське життя – хтось помиляється, а хтось обов’язково має рацію, – і Влад не сумнівався, що правда на його боці, та цілковита неспроможність обґрунтувати цю впевненість не лише на словах, а й у думках дратувала й не давала спокою.

З-перед очей не зникало обличчя Слави Ситника. Мовчазний, завше насуплений, із коротким волоссям і невидимими віями. Ситник ніколи не нарікав і не чекав на допомогу від волонтерів, якщо щось було потрібно, мовчки вирушав до міста й купляв за свої: сковорідку, сокирку, запчастини до генератораВлад Янголь сів на ліжку. У грудях застрягло щось нестерпно гостре. Може, Лускунчик не встиг нічого зробити за час, що провів на передовій, але ніхто – чорт забирай, ніхто! – не має права говорити, що він загинув даремно.

Сіруваті очі чоловіка неначе втонули в очницях. Усе своє життя, щось вирішуючи, він терзався сумнівами. Задовго до того, як розпочата всередині нульових Стівом Джобсом цифрова революція докотилася до України, до того як через неї Владові довелося згорнути торгівлю компакт-дисками й відкрити на місці музичного магазина малоприбуткову кав’ярню, його мучило невідступне почуття розгубленості. Роками Владові здавалося, наче він не може осягнути якусь напрочуд важливу істину про життя, істину, яку інші люди в інших країнах засвоюють заледве не з пелюшок, і основне – що за це нерозуміння, за неспроможність навчитися фундаментальним правилам йому доводиться постійно розплачуватися. Це почуття діймало його впродовж чверті століття і пригасло лише тоді, коли він потрапив на фронт. Чи знайшов він там відповіді? Дізнався щось таке, чого раніше не знав? Певна річ, ні. Просто за лічені тижні його перманентна розгубленість – те майже нестерпне усвідомлення відсутності мети, коли відчуваєш, як від тебе віддаляється щось важливе, проте не здатен навіть приблизно збагнути, що саме, – поступилася похмурій і злостивій упертості.

Влад підвівся, перетнув коридор, зайшов до зали. У роті стояв присмак заліза. Його син лежав на дивані, підклавши руку під голову, іншою стискаючи пульт. Анна сиділа у кріслі біля хлопцевих ніг.

– З… заб… забирайся геть. – Владове обличчя вкрилося зморшками, так ніби він надкусив кисле яблуко. Очі стали свинцевими.

– Що? – Артем витріщився на батька.

– З… збирай речі т’та вимітайся.

Анна підхопилася.

– Влад!

Її немовби вдарили ногою в живіт, жінка навіть мимоволі гикнула.

Хлопець звівся на ноги.

– Ма, все нормально. Я піду.

– Не йди. – Вона ривком повернула голову до чоловіка. – Навіщо ти?

– Ма, я сам хотів. Так буде краще. Я тебе наберу.

Сльози обпалювали Анні очі, та вона швидко опанувала себе. Ніхто, крім неї, не зупинить це божевілля.

– СТІЙ! – Вона сама отетеріла від сили свого голосу. Тицьнула пальцем просто в обличчя синові: – Зайди до своєї кімнати, зачини двері, і щоб протягом наступної години я тебе не чула.

– Ма, але він…

– Я сказала: ніхто із цієї квартири нікуди не піде! – Важко любити двох чоловіків одночасно. – Марш до своєї кімнати!

Артем похитав головою, проте послухався.

Анна зачекала, доки син вийде із зали, а тоді підійшла до чоловіка. Розширені очі надавали їй трохи переляканого вигляду. Влад не рухався, дивився кудись повз неї порожнім поглядом і натужно, немовби задихаючись, сопів. Зрештою жінка підступила впритул і міцно обійняла його. Вона майже чула лихоманкове стрекотання невисловлених думок у його голові, відчувала грудьми серцебиття, та не відсторонювалася. Анна стискала Влада в обіймах, аж поки той не відчув, як крижана скалка в його грудях починає повільно танути.

10 травня 2017-го «Boeing 777-200» авіакомпанії «Altair Air»

Поки літак вирулював до злітної смуги, Парамонов, аби відволіктися, уявляв, що в цей момент робить командир екіпажу. Стежить, як зростає тяга двигунів? Пробігає очима передзлітний контрольний список? Чекає на дозвіл диспетчера на зліт? Потім, коли «Боїнг», розігнавшись, важко відірвався від землі, Єгор відволікся на штучні острови, розкидані вздовж узбережжя Перської затоки. За хвилину після зльоту літак пішов на плавний правий розворот, і першим в ілюмінаторі з’явився найбільший із трьох штучних архіпелагів Пальма Джебель Алі, відразу потому виплила його зменшена копія Пальма Джумейра, і насамкінець, як літак уже майже вирівнявся, спрямувавши носа на північний схід, під крилом промайнув Світовий архіпелаг55.

Одначе надовго цього не вистачило. Острови швидко зникли, і коли за ілюмінатором не залишилося нічого, крім одурманливо синьої води, страх, що крався за Парамоновим назирці, знову підняв голову. Алкоголь насправді ніколи не був надто дієвим седативним засобом – навіть на голодний шлунок, – і п’янкий туман, що ніби розм’якшував усі відчуття, незабаром поступився місцем сухості в горлі та відбійним молоткам болю у скронях. Утім, найдужче Єгора дратували двоє пасажирів у дорогих костюмах, що займали місця 1E і 1F ліворуч нього. На обличчі чоловіка, що сидів навпроти, на 1F, застиг вираз невинної, неусвідомленої зверхності, зазвичай притаманний похилого віку професорам, надміру зарозумілим політикам чи спадкоємцям грандіозних статків, яким не доводиться гарувати, щоб заробити собі на життя. Він був цілковито лисим – крізь бліду шкіру немовби просвічував череп, – і якимось наче сплюснутим: якщо дивитися анфас, голова набувала карикатурно плоского, немов у риби, вигляду. Ефект сплюснутості підсилювали притиснуті до голови крихітні вуха. Припасований по фігурі жакет лише підкреслював майже анорексичну худорлявість і велетенський зріст пасажира.

Розглядаючи позбавлене зморщок лице, Парамонов подумав, що чоловік ненабагато за нього старший, але потім, зауваживши обвиті синюшними венами долоні, збагнув, що йому напевне не менше як шістдесят. 1F іноді озивався до свого супутника – жахливо скрипучим, занадто урочистим голосом – і говорив при цьому достатньо голосно, щоб Єгор упізнав німецьку. Його компаньйон на 1E здавався років на двадцять молодшим. Його очі були такого самого, як у 1F, сіро-блакитного кольору, проте округлість рис, оливкова шкіра та чорне волосся, що хвилями стікало за вуха, вказували на принаймні наполовину ненімецьке походження. Він час від часу чхав, і щоразу в найменш підхожу мить: щойно Парамонов заплющував очі, вводячи свідомість у стан хисткого спокою, як по вухах ляскало чергове розкотисте «апчхи!», Єгора аж підкидало над кріслом, а відігнаний ціною неймовірних зусиль ірраціональний страх повертався, щоб уп’ястися в його спину своїми кігтями.

Дратівливо скрипучий голос і безперервне чхання зовсім вивели Парамонова з рівноваги. Він уперся очима у знак «Застебнути ремені», що світився над головою, якийсь час вагався, чи не покликати стюардесу й попросити порожній келих до того, як знак згасне, але тут 1E знову заливисто чхнув, і Єгор, аж почорнівши від роздратування, висмикнув із сумки «Ballantines», тремтячими руками відкрутив кришку та зробив ковток просто з горлечка.

Утримуючи пляшку між ногами, росіянин відвернувся від ілюмінатора. Йому раптом стало гидко. Що з ним коїться? Він летить на одному з найнадійніших у світі авіалайнерів, за бортом – чудова погода, далеко внизу – Індійський океан. Ну кому може знадобитися збивати цей чортів літак? Парамонов підніс пляшку до губ і зробив ще три ковтки. У горлі запекло, і він закашлявся. Німець із 1F з неприхованим осудом зиркнув на пляшку, проте Парамонову було байдуже. За хвилину під діафрагмою нібито луснула бульбашка з теплим повітрям – віскі «впало» до живота, – і росіянин розслаблено видихнув: клубок із колючого дроту, що підпирав груди та шию, почав розсмоктуватися.