Де твій дім, Одіссею?

Прогноз погоди на завтра

Прокидаюся від великої кількості світла, яким ранкове проміння наповнює кімнату, проникаючи крізь бавовняну фактуру опущеного жалюзі; в першій половині дня сонце і спека, в другій — гроза і злива. Пополудні збираються хмари, небесний пастух заганяє їх, кучерявих, розгублених на блакитній полонині перегорнених сторінок, до кошари, де вони клубочаться, збиваються докупи, набувають необхідної однорідності і металевої ваговитості, перетворюються на одну сіру масу — вибухає злива. Ось уже другий тиждень поспіль природа складає тест на здатність існувати в умовах тропічного ландшафту.

Коли настане світове потепління, усім полегшає — безхатченкам, які мерзнуть. З енциклопедійних резервацій повернуться мамонти й динозаври, COMEBACK OF MAMMOTH AND DINOSAUR, буятиме отава, а кольорові ілюстрації між сторінками спорожніють, подібно до міст, котрі так і не дочекалися варварів. Назви і речі дрейфуватимуть урізнобіч, несені різними течіями, доки линва, що їх єднає, втомившись пручатись, обірветься. Північний Льодовитий океан залишиться Північним і перестане бути Льодовитим; його північність обросте новими значеннями і конотаціями, як черево затонулого корабля водоростями та поліпами; зміняться обриси суходолів, флора і фауна, не буде моржа на крижині, проте насамперед не стане крижини, хоч, може, вони щезатимуть одночасно. Зникнуть білі ведмеді і карельська береза, розтане іґлу і вічна мерзлота, лише Ґренландія, єдина Ґренландія увійде в гармонію змісту і назви. Від розмаїття того, що було снігом, залишиться недоталий острівець і кілька епітетів. Січень в Осло мало відрізнятиметься від січня в Буенос-Айресі.

Конфігурація

Кассіопея була дружиною ефіопського царя. Чи була такою вродливою, як оповідають перекази? Її суверенність розлютила богів й образила нереїд, які мали себе за найгарніших. Цунамі, «морська потвора», що її наслав Посейдон, спустошила великі частини помор’я. Щоб відкупитися, царське подружжя офірує Андромеду, свою доньку: прикута до скелі, вона чекає на, здавалося б, неминучий фінал. Проте сюжет, а з ним розв’язка радикально змінюються, коли на кону (на коні) з’являється Персей, герой. Ось це і є вона, конфігурація: Персей, Пегас та Андромеда.

Зіпсутий сніданок

Погода змусила змінити розпорядок дня. Якщо раніше до обіду я зазвичай не виходив надвір, то тепер намагаюся залагодити всі справи до тринадцятої нуль нуль, краще однак — годиною або й двома швидше. Тут, бачу, необхідно коротко розтлумачити, що означає «залагодити справи». Це, вештаючись між бароко і рококо, ренесансом і кока-колою, романськими аркадами і парасольками вуличних столиків на тротуарах з рекламою марльборо й нескафе, з’їсти кусник піци в італійця, руйнівника моїх уявлень, почерпнутих з криниць, з яких я тамував свого часу спрагу. Незабутні сторінки, де белькантовіла дезодорована любов.

Або з’їсти шніцель, який-небудь кордон бльо фом швайн, в шніцельгаусі напроти піцерії, левантійський кебаб «міт зер шарф» перед апетитною хлібарнею, де, перш ніж повернутися додому, я купую дві булочки — на вечерю і до сніданку. Ця друга через ніч втратить хрумкість, зрадивши себе і череватого пекаря. Не допоможуть і мої відчайдушні спроби оживити її запиханням в емхапе — димок, що виповзе з-за дверцят, остаточно скомпрометує її, мене і пекаря, який ні про що не здогадується. Розрізаючи, я бачу картину — білі краї і звуглену серцевину (приголомшений, я починаю римувати), а це означає, що сніданок складатиметься із зеленого горнятка чорного чаю. Стривожений перспективою провести решту дня над знайденою в шухляді інструкцією, я вирішую купувати надалі лише одну булочку, зробивши стосовно сніданку перестанови й удосконалення.

Філософський відступ

Дискурс про світ відсуває справу булочки на другий план на користь такого ось діалогу:

— Куди летиш, світе?

— Тобі назустріч.

— Як же стрічати тебе?

— Розкрий обійми, філософе.

Інвентаризація інтер’єру

Настав час змалювати оснащення. Крім пательні, емхапе, зеленого горнятка, пакунка чорного чаю зі слоном та індусом на другій (згори) полиці білої шафки, доцільно згадати кран для води, що не відкручується, а піднімається, — ця сама по собі дріб’язкова деталь втягує в граматично-гідротехнічний конфлікт, якого мені зовсім не потрібно, тим більше зараз, та й поготів. Сказати «я відкручую кран» було б невірно, бо насправді я його таки піднімаю, але, з іншого боку, якщо я комусь скажу «підніми кран», він мене не зрозуміє і в найкращому разі роззиратиметься, чи кран бувало, не відпав і не впав, не залетів під шафу, звідки його доведеться витягати, але й витягнений, він ще нічого не означає; сподіватися на сантехніка — цілий вікенд просидіти без води, яку доведеться перекрити: в неділю ніхто пальцем не поворухне в цьому місті, де на кожному фасаді як не апостол, то святий, на розп’яттях — Син, а в церквах, яких, мов булочок на полиці, — Отець і Господь; я потрапив сюди за збігом обставин. Отож, крім усього, була вода.

Продовжуючи тему радості з нагоди води, я проробляв процедуру піднімання крана в різні періоди доби, сподіваючись заскочити його порожнім, та це мені не вдалося, вода текла, однакового кольору і належного тиску, що виходило за межі мого розуміння, — там, звідки я прибув, її подавали за графіком, годинку-дві зранку, коли я ще спав, і стільки ж увечері. Не переконаний, я побіг у ванну, підняв кран там, обидва крани, над вмивальною мушлею і над ванною; підставляючи руку, перебирав пальцями, ніби звідти б’ючила нафта, орайдужнюючи мене перспективою стати нафтовим шейхом і приятелювати з Америкою, я бігав туди-сюди, з кімнати до ванної і з ванної до кімнати, доки не задзеленчав телефон і я не провисів пів години на слухавці.

З висіння мене вирвав грюкіт у двері (дзвінок не працював, як і вся призначена для розцяцьковування бутафорія), і на порозі в літній панамі зі смугастими крисами з’явилася Дружина, а через хвилю постав і сам вусатий Кара Гасан.

Міст над Дріною

Він запрошував мене на прогулянки. Ми здійснювали далекі проходи, під час яких завжди відкривалось нове. Одного разу він вивів мене на міст. Його побудували в одинадцятому сторіччі, сказав він. Який міцний камінь, чуєш? Я сперся на парапет. Унизу клекотіла й пінилася вода. Знаєш, скількох він витримав завойовників, запитав він. А скільки пройшло ним біженців? Жодний загарбник його не зруйнував. Усі вони знали, що колись доведеться вшиватися. І щойно зараз його зруйновано — дощенту. Але ж на чому ми тоді стоїмо, занепокоївся я. На мості, якого немає. Який більше нічого не з’єднує.

Отакий-от він був, Кара Гасан, мій наставник, якого я знав не більше, ніж місяць, кожний день якого протривав щонайменше рік.

Пояснювальна цидулка

Чому так багато про воду? Що тут такого, що вона тече? Що ж їй іще робити? Хіба то не її призначення — текти? Коли дивишся, як вона тече, здається, що тече все: час і роки, з яких він складається. Я дедалі частіше згадував те інше життя, коли, блукаючи брукованими нетрями звивистих вуличок, скверами та майданами, снував поеми і марив віршами, доки незчувся, як усе, що було, скам’яніло знепотрібнілою цитатою. Я поставав собі Себастяном, якого замість стріл побиває каміння крилатих висловів.

Інвентаризація інтер’єру (продовження)

Ще коротко про кран, щоб нарешті вичерпати тему — якраз вичерпуванням і витиранням я займався наступні півтори години. Про кран я зробив таку спостерегу: важелець, який я піднімав-опускав, повертаючи вліво-вправо, а також металевий ніс і стовбурчик, на якому сидів металевий ніс і важелець, схожий на ганнесоморіцівський кашкет, зразково блищали, зате обидва крани у ванній давно поблідли від вапнякових веснянок, залишених десятками висохлих крапелин, мовби рука невидимої прибиральниці як узялась із завзяттям до справи, так раптово її й облишила — з причини, що залишилася не відомою, принаймні мені; можливо, її було терміново відкликано на важливіший об’єкт; можливо, вона забарилася, тоді як таксівка, в якій я сидів, уже долала останній закрут; можливо однак, після повторного ознайомлення із моїм досьє я раптом видався не таким важливим і пролунала команда негайно згорнути діяльність.

Але досить про крани. Кухонний кран і металева мушля для миття посуду відкривали парад кухонної стінки, до якої належали підвісні шафки, вмонтована електроплита і вбудований холодильник, і все воно було біле, мов сніг, включно зі стінами і стелею, крім дерев’яної підлоги, за якою зберігся привілей натур-пур, що захищав її від емульсійного небуття.

Біля крана лежала губка, висів картатий рушничок і стояв пріль, мийний засіб плюс мило, дерматологічно протестовано, іновативний продукт з хемічних лабораторій генкеля-фенхеля, ґембл енд ґембл. Чого там тільки не було в тих шафках! Пральний порошок і рештки соняшникової олії, сочевиця і сіль, яка мене здивувала, коли, ненароком розсипавши, я побачив, як вона котиться-розбігається; я кинувся ловити, проте кляті мініатюрки вислизали з рук, розповзалися по кімнаті, ховаючись у найнедоступніші закапелки, я ганявся за ними, доки на них же не послизнувся, не покотився, наче на роликах, і не втратив рівновагу (що опосередковано-гепальним чином нагадало мені, як свого часу я так і не навчився їзди на роликах); соляні крапельки поводилися, наче частинки живого срібла, котрі не віщують нічого доброго, лише термінове відселення (я щойно вселився) і демеркуризацію.

Причина, яку я довго шукав, мала кодову назву E(rror) 536. Сіль була йодованою, з чого я поставив, можливо, хибний діагноз: інсуфіціенція йоду. А ще були чорний перець грубого помолу, початий пакет білого-білого пакистанського рису, соляні палички з німецького борошна, темний соєвий соус (інґредієнти: вода, боби сої (20%), борошно, сіль, цукор, барвник Е 150с, підсилювачі смаку Е 631 і Е 627, додавати за потребою), праска і чимало іншої всячини. І — про це варто сказати окремим рядком, вивівши в самостійне речення — рештки духмяної кави чібо, найцінніше з усього, що я успадкував. То був її лагідний варіант із улюбленим золотим тисненням, наповненим горнятком на першому плані і жінкою, яку дизайнер, розв’язуючи дилему молодості і старіння, позбавив віку, за столиком на тлі не визначеного, радше південного краєвиду — у глибині. Я відкривав пакет і припадав ніздрями, порушуючи правила вдихання запахів.

Шафка, в якій стільки всього містилося, закривала кухонний ряд з правого флангу. В інших у довільному безпорядку розташовувалося начиння, зведене в стрункий реєстр на дверцях першої шафки, який подаю без змін:

4 склянки

4 горнятка + підгорнятники

4 глибокі тарелі

4 плиткі тарелі

3 салатниці

по 4 ножі, виделки, ложки, чайні ложки

1 дощинка

2 кухонні ножі

4 черпаки

1 друшляк

1 заварник

1 пательня (алюміній)

3 баняки + покришки (алюміній).

Нарешті,

довбня зубчаста кухонна (самограйна).

Дата, підпис відповідальної особи, штемпель установи.

Леґітимація

Я запрошував гостей. Було їх троє і так щоразу. Четвертим був я, господар. Доброго дня, пане Аваку! — Вітаю Вас, пане Нікте! — Доброго здоров’ячка, пане Кіталалаше! — «Коли це ми востаннє бачилися?» — «Так-так, ще лежав сніг на полях». — «Ви чули, пан Жижень уполював зайця?» — «Салат сьогодні смачніший, ніж завше». — «А вино — хай мене грім поб’є, якщо його не привезено з Півдня!» — «Авжеж, ми відпочивали, як торік, на Рів’єрі».

Інвентаризація інтер’єру (продовження)

Назагал кухонний інвентар відповідав кухонній дійсності, лише довбня випиналась на цьому тлі крикливою рудиментарністю, всує тривожачи приспану впродовж тисячоліть генну пам’ять. Була ще якась добряче пошкробана тифлонова пательня, що її інвентар з незрозумілих причин обходив багатозначним мовчанням.

Кухонна стінка займала правий фланг кімнати. На вільних місцях висіли картини сучасних художників, одна в темних, інша у світлих тонах. Та, що у світлих, була значно більшою й по-художньому осмислювала навколишню дійсність, а саме кухню, напроти якої висіла. Вікна четвертої — останньої — стіни мали багато різних гачків і металевих закруток, відкривання і закривання яких поглинало стільки часу, що скидалося на ритуал. Матірчані жалюзі переділяли подвійність вікон з виглядом на парк уздовж схилу.

Інвентаризація екстер’єру

В парку росла бузина, високими стовбурами ясенів вився плющ, розважались стрибанням з гілки на гілку білиці; я потерпав за них, проте не було такого разу, щоб їхні перегони не завершилися щасливо; щоранку, спершись на підвіконня, доки в електрокавоварці бурчала вода, я милувався акробатичною виставою, на свій лад карколомнішою від формули один й автораллі Париж — Даккар. Гілка останнього дерева була прив’язана до вікна хоромів, у яких резидував Абд Ель-Рагман.

У парку водилася незліч жуків, хробаків, кусьок і короїдів, останнім отруював життя дятел, вишпортуючи з-під кори. Почувши стук, вони панічно кидалися врозтіч, бігали й метушилися, ховалися і тремтіли, панікували і непритомніли. У незмінній сутані, пурпуровій кардинальській шапчині і з випуклими від зосередженості очицями, дятел добував їх, паралізованих страхом, і тоді на мить залягав спокій, потім стукіт поновлювався, поновлюючи, відповідно, процес кидання врозтіч, біганини і метушні, ховання й тремтіння, паніки і непритомнення. Від цього всього, яке повторювалося день-у-день, популяція невпинно скорочувалася, не так через з’їдених співвітчизників, як через страх, в якому доводилось жити, постійну напругу й наругу, що збільшувала кількість інфарктів і передчасних смертей, псувала насолоду розмножування і вимушувала в еміґрацію, спричинивши врешті масовий ексодус, чорними літерами вписаний у Хроніку Короїдів.

Інвентаризація інтер’єру (продовження)

Павуки залазили у відчинені вікна до, плели павутину в кутках і застигали в терплячому заціпенінні; мухи, які залітали досередини, вряди-годи потрапляли до павутини; обмежені стінами і збентежені кухонними запахами, вони втрачали інтуїцію й орієнтацію, заплутувалися в тонкому мереживі, тоді павук біг, швидко і незграбно, клишонога потвора, назустріч жертві.

Увечері, коли горіло світло, навколо ламп кружляли мушки й метелики, обпікали крильця, падали додолу і ще довго повзали, заки відходили в небуття. Я опускав жалюзі, однак вони вмудрялися пролізати у вузькі шпарини обабіч, їх набивалося багато, і в моменти моральної лабільності розгортались гічкоківські сюжети, в результаті яких я довго перевертався з боку на бік, незможки заснути. Тоді я дотягувався до настільної лампи, вмикав її, відтак, ставши навкарачки, ліз до вузькоокого самсунґа, що знаходився в ногах мого ліжка, натискав кнопку, брав дистанційне управління, натискав знову, перемикав програми, телевізор шипів, екраном бігали мурашки (продовження інсектуальної теми), пей тіві вочінґ секс ікс ікс ель, нур фюр ерваксене, ельтерн гафтен фюр іре кіндер, дер анфелліґе бетраґ вірд аутоматіш апґебухт* (*не перекладається) — єдиний канал, який працював.

Неподалік від будинку тарелилася сателітарна антена, давно, очевидно, вийшовши з ладу, чим, одначе, ніхто не переймався; ті, хто приїжджав сюди, у цю глушину, в цей готель без швейцара й рецепції, без покоївок і шведського столу приїжджали творити, віддзеркалювати в гекзаметрах і верлібрах історію своїх народів і навколишню дійсність, тож якщо і вмикали телевізор, то настільки рідко, що одного каналу цілком вистачало. Я натиснув кнопку, поклав дистанційне управління на місце і почав новий етап багатостраждальної боротьби за сон.

Абд Ель-Рагман і його земляки

Першими з’явилися руки; граючи м’язами, вхопилися за паркан, підтягуючи тіло; випірнула перев’язана піратською хустиною голова з ножакою в зубах, гостре лезо якого виблискувало під місячним сяєвом; з’явилися ще одні руки, потім треті, четверті, десяті, сотні рук, що хапалися за паркан, підносили плоть, перекидаючи її на цей бік, потім я втратив лік — їх, що заполонювали подвір’я, ставало більше і більше, вони наближалися до вхідних дверей, тоді як ззаду налягали нові, полетіла шиба, застогнала підлога на коридорі; хто не мав змоги протиснутися у вузький прохід, ліз у вікно, їм не було кінця і краю; я хотів закричати... Я мало не закричав: «Відшвартовуй канати», але страх здушив горло й обплутав руки-ноги; прірва між мною і ножем у шухляді, моїм рятівником, який, можливо, ще пах лососем, з якого я ним напередодні зчищав луску, щосекунди зростала, й було нестерпно перед лицем неминучості.

Нараз розбурхане море тіл затихло, на порозі стояв Абд Ель-Рагман у білій тозі з головою, перев’язаною чорною піратською хусткою, з білим черепом і кістками навхрест. «Бонжур тужур сіль ву пле», — розлігся голос Абд Ель-Рагмана. «Сіль ву пле бонжур тужур», — захвилювалося море, розступаючись. Гордо випроставшись, Абд Ель-Рагман повільно й урочисто прямував до брами, стаючи зі сходинки на сходинку, вище і вище, з ключем на шиї, яким відімкнув браму, впускаючи чоловіків, що несли настромлену на палю тушу свіжо оббілованого барана.

На подвір’ї утворилося коло, запалав вогонь, зашкварчав, скрапуючи з м’яса в полум’я, лій, залунали пісні, спочатку смутні і повільні, одначе темп загрозливо наростав, тепер вони звучали, мов передвістя майбутньої битви, море, приведене піснями в рух, завирувало, й ось вони вже йшли і стояли над Містом, огорненим сном невідання.

Гора була трибуною, високо-високо, а вони були внизу, в чорних піратських хустках, озброєні тесаками. Що я роблю тут угорі? Опам’ятайся! Я стояв біля Абд Ель-Рагмана і, як і він, вітально махав рукою. Що я тут роблю і що все це означає, нетямився я, дивлячися вниз. «Слава герберам!», — враз покотився грім Абд Ель-Рагманових слів. «Ура!» — завирувало вдолині. «Ура!» — розлягалося навкруги, і я дивувася, як вони, не розціпивши рота, можуть горлати. Я придивився, але замість ножак у зубах у їхніх руках були вила, а з безкомпромісних облич звисали довгі козацькі вуса. Я впізнавав родичів і знайомих, я побачив мого першого видавця, я хотів крикнути: «Що ти там робиш?!», але тієї хвилі все зникло, низ перестав існувати, були тільки ми вдвох, Абд Ель-Рагман і я, висьма над темною безоднею. Залишалася нестерпна мить до нашого туди моторошного падіння.

Інвентаризація екстер’єру (продовження)

Озброївшись мачете, я прокладаю шлях серед ліан і вогняних маків, углиб сільви, рухаючись проти годинникової стрілки, значно швидше і — головне — пішки доводячи існування сферичних або принаймні конусоподібних поверхонь. Я приходжу туди, звідки пішов, з іншого боку, завбачливо ховаючи мачете, щоб не розполохати туристів, близьких до перевтілення у птахів з розпростертими крилами — ще мить, і вони закружляють над помаранчевими дахами черепичного Міста, маленькі і великі кондори, линутимуть у повітрі, зависаючи і тамуючи подих, ще вповні насолоджуючись новим відчуттям, сміючись і спілкуючись милозвучними мовами. «Я ніколи не думала, що так приємно бути птахою». — «Мамо, мамо, дивися». — «Може, полетимо далі? Цікаво, що там, по той бік гір». — «Ясю, ти мене чуєш?» — «Чую, мамо». — «Не махай без потреби крильцями!» — «Я не махаю». — «Втомишся, я тебе нести не буду». — «Тут так чарівно».

Поки вони отак мило бесідують, я шлю їм приязні усміхи, дістаю ключі з задньої кишені шортів кольору хакі, відкриваю браму, з’ясовую, хто адресат ачотириформатового листа, котрий на землі, я опиняюся на вже певною мірою знайомому подвір’ї, посеред якого крислатіє горіх з безліччю набубнявілих плодів. За крок зруб, квадратовий колодязь із декоративною золотою рибкою. «Відпусти мене, я дам тобі, що забажаєш». — «Але я нічого не бажаю». — «Нічого не бажаєш...» — дивується золота рибка. — «Гаразд, перетвори мене також на рибу». — «Якщо я перетворю тебе на рибу, ти плаватимеш в морях-океанах, тебе з’їсть акула, протне піранія або проковтне кит, і на цьому закінчиться твоє рибування». — «Тоді перетвори мене на кита». — «Ти замалий, щоби перетворювати тебе на кита». — «Тоді перетвори мене на малу рибу, щоб я міг плавати в цьому колодязі». — «Але ти завеликий для цього колодязя». — «Тоді взагалі не перетворюй мене. Залиши, як є» — «Ти сказав», — мовила золота рибка, пірнаючи вглиб.

Подвір’я було внизу, в заглибині, і коли я сидів за столом і обідав, туристи безсоромно розглядали мене, найнахабніші клацали фотоапаратами або ж фільмували на відеокамеру. Куплена на блошиному ринку таблиця з перекресленим фотоапаратом, яку я прикріпив біля входу, якийсь короткий час покладаючи на неї сподівання, не зарадила, тож не залишилося нічого іншого, як змиритися. Тепер щоразу, завершивши трапезу, я вставав, розтягував губи, поправляв метелик, розкланювався. Замість аплодисментів на мене сипалися монети, яких наприкінці мого тут перебування було на подвір’ї майже так само рясно, як камінців. Ніхто не збирав їх. Тим, хто кидали, вони мали приносити щастя, мені — натхнення.

Подвір’я було вистелене річковою галькою, яка, тручись, шелестіла під ногами. Коли збиралося на дощ, стільці і стіл належало заносити в простору нішу під накриття, де стояли інші стільці та столи, неодмінні атрибути наших бенкетів, стережені павуками — інсектусами у бойових візерунках, через що, крім нас, яких вони знали, сюди ніхто не потикався. Можливо, вони мали нас за своїх господарів, а може, інстинкт, який замінював їм здоровий глузд, підказував, що з такими гігантськими одоробалами, як ми, їм не впоратися.

Позаду були металеві двері з товстим матовим склом, куди я прагнув потрапити, ваблений світлом, яке млоїлося звідти ночами, й оповідками, які почув швидше, ніж почалося моє тут перебування — першу мені розповів провідник поїзда, яким я сюди приїхав, другу, що відрізнялась від першої подробицями, — таксист, третю, що спростовувала попередні, — Кара Гасан, літописець, запрошений укладати Правдиву Історію Нищення і Ненависті. То був вхід до каземату, де брали початок печери з численними розгалуженнями, темні лабіринти з карстовими бурульками, потаємні ходи, що пролягали під дном Середземного моря, виводячи в Передній, Середній і Задній Азії; одне відгалуження тяглося в Єгипет, до коптського монастиря, де зберігалися переписані ченцями давні рукописи. Ті печери, то були крипти перших вірян, в яких вони ховалися від переслідувань імператорів і посадників. Коли настане остання пора, двері на мить відчиняться, щоб прийняти своїх найстійкіших сподвижників.

Часто прибігали коти. Лягали на сонці, розтягувалися, випростували лапки, солодко дрімали — годі уявити собі подвір’я без цих самодостатніх пухнастих звірят. Навіть коли вони йдуть геть, залишаються їхні проекції, ворсинясті ейдоси, так само як у їхніх оброслих пухом котячих головах залишаються ейдоси віскас на тарелі, які примушують їх вертатися сюди знову і знову.

На зовнішній стіні будинку, поверх світлого тиньку котримсь із митців-резидентів, яких тут устигло перебути до дідька, було намальовано люмінісцентними фарбами прутень, мов стовбур дерева, яких удосталь росло навколо, і виведено напис, якого годі було не зауважити: КОЇТЬСЯ КОЇТУС, ПРОХАННЯ НЕ ТУРБУВАТИ — незбагненна аура висіла над цим палациком, еротизуючи все навколо, найбільше, одначе, простір під його черепичним дахом. За цим фалосом, що світився у темряві, щоправда, не так яскраво, аби його можна було побачити з великої відстані, я знаходив свій тутешній пристанок.

Інтер’єр, екстер’єр і фокстер’єр

Якось на подвір’ї вигулькнув пес. Покрутив хвостом, забіг у коридор будинку, залишив візитну картку на килимку («тут був я»), занюхавши котячий запах, голосно гавкав, доки його не забрали господарі: «Беці, Беці, на комм шон».

Інвентаризація інтер’єру (закінчення)

У таких випадках, як із фокстер’єром, добре, що не забуваєш затраскувати двері до свого тимчасового помешкання, яке складається з коридорчика, вигод (разом) і кімнати, в яку я, скориставшись вигодами, повертаюся. Найважливіше, крім кухні, звичайно, робоче місце, яке не раз ставало учасником незбагненних метаморфоз, включно з непоодинокими випадками, коли воно і той, хто на ньому сидів, входили у взаємний контакт, потребували один одного, як інь і янь, доки кінець кінцем зливалися в сіамському екстазі. Біографію нетяг завершував один і той самий дидактичний лад про згубну пристрасть, в якому «любити» римувалося з «погубити», а «стілець», про що неважко здогадатися, з «грець».

Під впливом такого маловтішного досвіду я час до часу змінюю робоче місце, пребуваючи то за столом перед комп’ютером, де займаюся моїм улюбленим видом спорту — серфінґом на хвилях віртуального океану, то сидьма за журнальним столиком, то в синьому кріслі на металевих ніжках, то лежачи в ліжку, мріючи й пишучи, — я проводжу там чи не найбільше часу. Якщо врахувати, що ліжко також місце сну і — ласт бат нот ліст — кохання (одна з його територій, поряд з якими існують також акваторії, як, наприклад, ванна або джакузі), то найважливіші моменти життя відбуваються на обтягненому простирадлом матраці, на який припадає щонайменше третина Відведеного На Цій Землі Часу.

Ліжко — це, зрештою, місце зустрічі, храм, в якому сходяться ейдос і ерос, свідоме і підсвідоме, еґо і супереґо, людина і її лібідо. Лежма на ліжку, спершись на подушку, я жонґлюю дистанційним управлінням; щоразу, вмикаючись і вимикаючись, самсунґ-стенд-бай подає сигнал, кілька акордів мелодії, схожої на ту, якою привертають увагу на вокзалах, щоб оголосити про прибуття-відбуття, запізнення і зміну платформи, штраф за паління в недозволених місцях і самовільне розкидання сміття, ризики залишання речей незнайомцям однаковою мірою, як і займання чужої поклажі, переваги нагляду за дітьми і здавання багажу до камери схову, що працює цілодобово, рунд ум ді ур, в кінці тунелю до ваших послуг відеозал, караоке і вар’єте, наступний сеанс о двадцять першій нуль нуль, продаж квитків припиняється за п’ять хвилин...

Кімната обплутана дротами. Я в Пентаґоні. Я в Адміністрації Президента. Я намагаюся простежити, куди ведуть всі ті дротики, яким несть числа, товсті і тонкі, сині та чорні; частина їх тягнеться до комп’ютера, лексуса й факсуса, частина до фікуса, який правив за ялинку на Різдво, до мікро сенсітів сістем «Сільва», вузькоокого самсунґа і відеомагнітофона, кавоварки і кавомолки, хліборізки і холодильника, емхапе й емґебе. Але куди вела решта? Дроти на підлозі переплутувалися з дротами на полотнах, люб’язно подарованих митцями на знак завершення їхнього успішного перебування. Одного прекрасного дня ідилію кімнатної тиші розірве наглий дзвінок й істеричний фальцет ад’ютанта його превосходительства покладе край усьому: «Гер президент, у країні переворот. Армія присягла на вірність Кара Гасану. Елітний полк зрадив Вас. Національна ґвардія розбіглася. Опозиція вилізла зі штанців, перепрошую, з шанців.»

Проте найбільше дротів вело до ламп, надаючи кімнаті питомих ознак.

Ательє художньої фотографії

На високих і тонких ніжках, тримаючись за край столу і стоячи на підлозі, звисаючи матовими кулями зі сцени і причаївшись на стіні, вони утворювали досконалі перетини світла і тіні, трапеції й ромби різних ступенів інтенсивності, прямуючи до однієї правильної лінії, до золотого перетину — в цих невидимих чарівних дверях з’являлася ВОНА, елеґантний топ ховав знади тіла рівно настільки, щоб робити їх ще спокусливішими, тоді як уся вона була творінням високої моди — от кутюр від Господа Бога; з-під тонкої тканини вимальовувалися темні бутончики плодів, доводячи до солодкого сказу.

Я божеволів від її перламутрової еротичності, вклякав, стягуючи з неї трусики, які вона грайливо чіпляла, імпровізуючи, на вішак («Який він у тебе чарівний!»), ми сміялися, я фотографував її, ловлячи гнучкі лінії, її пальці, крізь які зрадливо й зухвало виглядали пуп’янки, потім ми мали одне одного, довго й багато, на столі і у ванні, на підлозі і перед дзеркалом, на стільці і на ліжку, в повітрі і на стіні, згори і зісподу, входячи і виходячи.

Вона стогнала, я ловив її стрімкі брунатні бутони, ми розчинялися, проникаючи одне в одного, танули, мандруючи, наче ті астронавти, до віддаленого світила, наші лінії зустрічалися в апогеї, то був гайлайт, зоряний час, вершина Джомолунґми і Камасутри, але їй було мало, тоді вона задіювала вказівний палець, а я їй асистував («Асистенте Уліссе!» — саме так мене величали в часи, коли подорожування ще не стало головною, а згодом і єдиною моєю професією), пестячи вологу чорну звірицю, бестячи розбуркану бестію, яка стікала струмками, що розросталися і розпливалися, аби нарешті прорватися ніаґарським водоспадом, що спонукало кохатися вдруге і втретє.

Я фотографував її знову, а потім — потім вона зникала крізь ту саму золоту лінію на перетині проекцій світла і тіні, звідки з’являлася. Фотоальбом — єдиний корпус делікті нашого шаленого кохання. Плюс лист до неї, що так і залишився в мене, — я не знав, куди і як його відсилати. Я спробував був податися з ним на пошту, я стрімголов біг, наче вона працює востаннє, ніби її зараз закриють, раз і назавжди, цю буржуазну інституцію — щемливу історію заклеєних у конверт надій, зізнань і зітхань. Захеканий, мене пасли тривожно-уважними поглядами, я вихопив лист, крикнувши: «Терміново!». Службовець присунув його до себе: «На конверті бракує адреси.» — «Все чіки, дядьку!» — запевнив я, однак, на моє лихо і його горе, він виявився зануднішим, ніж допускали обставини. «Ми не приймаємо кореспонденцій без правильно вказаних реквізитів.» — «До виконання!!!» — загорлав я і, нахилившись через жовтий стіл, що нас розділяв, схопив його, вошивого клерка, цього вилизаного бовдура, якого ніхто ще так не хапав, за вилоги канцелярського сюртука.

Історія продовжилася на постерунку, де небавом й завершилася. Якби не втручання моїх всемогутніх і всетерплячих покровителів, які на карнавалі життя, де я з ними уперше і познайомився, виступали в неодмінних костюмах ангелів з дешевими блискітками і облямованими штучним пухом крилами, мене б у найкращому разі видворили з країни, про яку сказано, що в ній течуть молочні ріки з кисільними берегами, а кліматичні умови «максимально наближені до тих, що існують там, де всі ми свого часу опинимося». Плюс заборона в’їзду терміном на п’ятсот сорок три роки.

Та ще двоє свідків,

Абд Ель-Рагман і Кара Гасан, які нізащо не свідчили би проти мене, бо свідчити проти мене — усе одно, що обмовляти себе.

«Привіт, Королево!

Цієї ночі я прокинувся від вибуху, з дзенькотом вилетіли шиби у вікнах, а мене відкинуло на стіну; сяк-так оговтавшись, я інстинктивно потягся по револьвер, який — і це Тобі має бути відомо — лягаючи спати, кладу під подушку; я мацав, однак під подушкою не було жодного револьвера, тим часом бахнуло знову, хвиля втиснула мене в квітучу поляну шпалер, і так повторилося тричі: вибух, спалах яскравого світла і я, втиснутий у шпалери. Я насилу ввімкнув настільну лампу: була рівно північ. Наступного дня, до якого дожив, дякуючи Всевишньому і думкам про Тебе, я довідався, що стріляли зі старої королівської гаківниці з нагоди закриття фестивалю «ЛЯ СТРАДА — МОТОРОШНА КАЗКА» (та ніч направду була моторошною — зрештою, як і кожна, яка без тебе). Над ранок полився дощ, і зараз, коли я пишу, він продовжує падати, і, судячи з усього, проперіщить до вечора.

Пригадуєш Абд Ель-Рагмана в хоромах напроти і Кара Гасана під нами, які зрихтували прощальну вечерю зі знаменитих, притрушених пелюстками свіжих гербер страв, і про яких я Тобі мало що встиг тоді розповісти?

Затія прощальної вечері виходила від Абд Ель-Рагмана, любителя покуховарити, кулінарні спроби якого часто-густо завершувалися смородом-димом, що клубочився з вікон — баклажани, перець, баранина, помідори, часник, чебрець, доки одного разу туристи викликали пожежних, після чого ми борсалися в піні, що не хотіла розходитися.

Рятівники витягли Абд Ель-Рагмана, в якого волосся стояло дротиками, я вистрибнув через вікно в парк, рятуючись не так від Абд Ель-Рагманових екзотичних запахів, як від шумовиння, в якому можна було задушитися, й потовкши при цьому Кара Гасанові суниці, якими й сам любив милуватися. Абд Ель-Рагмана провідують земляки, зухвалі й веселі бестійчуки — Ти колись натякала мені на кохання утрьох, але, даруй, їх там із добрий десяток.

У мене таке враження, що місто принаймні на четвертину складається з Абд Ель-Рагманових, як у нас кажуть, краян. Абд Ель-Рагман схожий на давнього приятеля мого неспокійно-покійного батечка, нехай земля йому буде пухом, а небо периною. Абд Ель-Рагман написав роман «Бедуїн, в’язень міста й герой пустелі» і тепер чекає на його появу «так, як на дощ у пустелі» (його слова).

Я хотів би подарувати Тобі цей витвір фантазії, Ти, безперечно, знаєш французьку, бо з моєю французькою справи кепські, жу не парле па. Мені навіть здається, що ти народилась у Франції, в кожному разі, Ти мене запевняла, що походиш із Франції, — якщо мені не зраджує пам’ять, Ти казала, що народилася на Заході департаменту Юкрен, префектура Лійон — я пам’ятаю кожне Твоє слово, кожний Твій жест, кожний Твій погляд, кожну лінію Твого тіла, Твою персикову шкіру, духмяність Твоїх гарячих струмків, яка не дає мені спокою, переслідуючи у снах і наяву, я розчахав вікна, пробуючи напустити якнайбільше екстрактів Абд Ель-Рагманового куховарення, проте найдобірніші спеції і найнесподіваніше їх поєднання резиґнували перед трояндою небесного саду, перед Твоїм добре протемперованим роялем, на якому ми виконували найчарівнішу, яку тільки можна скомпонувати — пригадуєш? — сонату.

Абд Ель-Рагман — режисер, який довго й затято вимріював свій перший і наразі єдиний у житті фільм. На цю його мрію було скоєно тридцять три замахи, але Аллах Акбар помилував, вивівши із сипучих пісків пустелі його і його сім’ю з трьома дружинами й дюжиною дітлахів. Відтоді він поневірявся по шинках і кнайпах Європи, занедбавши родинне життя, буваючи на гостинах, де знайомився з такими, як він, його частували принци та королі, доброзичливці не вгавали висаджувати у повітря, звідки він вертався на землю — «Земля — єдине місце, де я почуваюсь тверезо» (він хотів, очевидно, сказати «твердо»); наостанок його було висвячено в лицарі Круглого Столу, Плаща, Кинджала і Келиха — відмовившись від усього, крім Столу і Келиха, він усамітнився серед цього відлюддя з білицями, павуками й нічними метеликами, де я його й стрів за куховаренням. «І ти не боїшся отак без охорони, як Рідна Мати народила, а Червоний Хрест одягнув?» — «Тут кожне дерево — мій охоронець, а листок — сигналізація». Отаким от був той Абд Ель, а на додачу — Рагман.

Тут прекрасно. Єдине, що мені постійно докучає, це те, що немає Тебе. Я вмикаю лампи, я намагаюся пригадати, як було тоді, я ставлю їх на ті самі місця, я чекаю на Твою появу, але Тебе немає, я беру слухавку телефона, набираю номер — але який номер, чорт забирай, куди дзвонити? Я шукаю знаків Твого перебування, бодай якусь дрібничку, яку Ти могла забути, залишити навмисне чи з необачності, за яку я міг би вчепитися, яка могла би розплутати клубок, привівши мене до Тебе — я готовий задіяти найкращих нишпорок Його цісарсько-королівської Величності, Європейського Дому й Усієї Галактики, однак що вони знайдуть? Ідеальну лінію золотого перетину? Який геометр зможе її непомильно вирахувати? Кому до снаги знайти і відімкнути двері, які ведуть до Тебе, яку я все ще і вічно кохаю? Я ладний день і ніч лоскотати звірицю, буркати бестію, аби тільки Ти повернулася. Я знайду Тебе! Я переверну увесь континент. Я, Наполеон Бонапарт, доберуся в Твій департамент, Твою префектуру, я знайду Тебе! Начувайся! Ми шукатимемо Тебе удвох — він і я. Шерше ля фам. Газети всіма відомими мовами і діалектами друкуватимуть на першій сторінці сімдесят другим кеґлем замовлене нами, мною і НИМ, оголошення, воно виринатиме на інтернет-сайтах і сіті-лайтах; СНН і ББС, ЮРОНЬЮЗ і АЛЬ-ДЖАЗІРА, УНІАН і Твій рідний ЛЕ МОНД ЛІЙОНЕЛЬ починатимуть і закінчуватимуть ним випуски останніх новин, воно стане новим привітанням, лунаючи скрізь і завжди. Буде позивними радіостанцій і телеканалів, прикордонники вимагатимуть його замість паспорта, митники шукатимуть у валізах, наркомани — на чорних ринках, наркобарони вирощуватимуть на родючих кампусах, відвойованих в амазонської сельви, демонстранти нестимуть на демонстраціях, воно майорітиме на транспарантах, кандидати у президенти розпочинатимуть ним свої передвиборні марафони, йому ставитимуть пам’ятники й оспівуватимуть у піснях, художники малюватимуть його замість портретів диктаторів, космонавти триматимуть через нього зв’язок із Землею, гігантські телескопи Невади й Канади слатимуть його в далекі галактики, до найвіддаленіших зірок, яких не побачити ні неозброєним, ні озброєним оком. Його покладуть на музику і гратимуть замість державних гімнів, відкриваючи олімпіади в Солт-Лейк-Сіті, Мельбурні й Антананаріву, ним же їх закриватимуть, його даруватимуть підлітки своїм веснянкуватим тінейджеркам як зізнання в любові, воно озброюватиме армії коханців і обеззброюватиме армії, його казатимуть один одному солдати ворожих з’єднань в часи перемир’я, воно перетвориться на найгрізнішу зброю в роки війни, його виконуватимуть під звуки органа на церемоніях вінчання, з хорами кастрованих хлопчиків, що виспівуватимуть янгольськими голосами. Воно лунатиме всюди, від нього не можна буде сховатися ніде, від нього ніхто ховатися не захоче. Воно протинатиме і виповнюватиме універсум, рятуватиме і занапащатиме світ, буде альфою і омегою, альбою й серенадою, середою і п’ятницею, січнем і лютим, сонцем та зіркою; відкинувши зайві слова, казатиме все, висітиме над входом до будинків терпимості і палаців розпусти — пардон, правосуддя, ним починатимуть шкільні уроки й парламентські слухання, засідання слідчих комісій і фестивалі фольклору, його присуджуватимуть за найвищі досягнення в галузі авіації і кібернетики, генної інженерії і фізики тіл, перикардії й поезії, ним називатимуть надзвукові літаки і невидимі субмарини, його проказуватимуть далай-лама в Тибеті і папа-в-Римі, стюарди і стюардеси вітатимуть ним пасажирів на борту надзвукових авіалайнерів. Його шукатимуть алхіміки і альморавіди, агрономи й аграрії, астрофізики та геологи. Його знаходитимуть і втрачатимуть знову, щоб знову шукати, знаходити і втрачати. Його не може не бути, бо без нього не може бути нічого. Ти неодмінно побачиш його. Ти неодмінно почуєш його. Ти неодмінно відчуєш його і тоді Ти не зможеш не відгукнутися».

Ґ.А.Ф.

Ще якась частина дротів вела в ОФІС, що розташовувався на самій горі, з вікнами довкола, вся ця багатоповерхова споруда нагадувала велетенський аеропорт — це був аеропорт, автопорт, просто порт. На розграфлені злітні смуги даху сідали джети і аеробуси, боїнґи і конкорди, руслани й людмили, мрії і ани, широкими водами річки пливли, щоб пришвартуватися і відшвартуватися, кораблі, з глибин виринали оснащені лазерами субмарини, гігантські крани розвантажували і завантажували товар, тисячі озброєних до зубів охоронців стояли на пристані, сотні чергували на катерах берегової охорони, десятки гелікоптерів висіли в небі. Суперсучасні супутники надсилали в центральний пункт управління інформацію, де її збирали й опрацьовували обчислювальні системи з мільярдами терабайтів пам’яті. Десятки тисяч службовців працювало тут, тисячі художників стояли за дигітальними мольбертами, в кліматизованих конференц-залах відбувалися конференції, за віртуальними круглими столами проводилися семінари, у виставкових галереях відкривалися виставки, в сотнях павільйонів митці тлумачили віртуальні полотна, скульптурні зображення й інсталяції, поруч, у сусідніх приміщеннях, тривали нон-стоп-аукціони і ґоу-ґоу-дансінґи, на інших поверхах розташовувалися ресторани, суші-бари і закупівельні центри, сотні тисяч відвідувачів з усіх куточків планети і сусідніх галактик відвідували щодня ЗЕ ҐЛОБАЛ АРТ ФЕКТОРІ.

Юдит із головою Олоферна

У середу прийшла Юдит з дітьми. Я чекав її від обіду. Позаяк з дітьми ніколи не знаєш, коли і куди прийдеш, ми не домовлялися про конкретну годину. По дорозі вони почали чубитися, і Юдит їх довго і нудно розбороняла. Вже на останньому відтинку, коли Юдит була майже рада, що цього разу все так легко обійшлося, коли залишалося звернути праворуч, вони, наче змовившись, кинулися ліворуч, вона їх гукала, бігла, погрожувала і нарешті впіймала глибоко в лісі, звідки довелося добрих двадцять хвилин вертатися на роздоріжжя, — покоління, що формується без братів Ґрімм.

Вже місяць Юдит користувалася громадським транспортом, багато ходила пішки, наче богиня античної філософії, терзана думками-дітьми, відтоді, як одного разу, забравши малечу з садочка, котилася вулицею Радецького (того самого), діти-думки товклися позаду, лізли на шию, не допомагало й сичання-відмахування, внаслідок чого — природно — було втрачено контроль над транспортним засобом.

Дитячі долоні не встигли затулили очей, як форд скорпіо, чого варто було сподіватися, врізався в тополю, яку сто двадцять п’ять років тому посадив з нагоди відвідин Міста і на знак безмежної симпатії до його мешканців граф із довжелезним ім’ям Померанц Ґуґельгупф фон Орґельшпіль-унд-Пройсенмарш. Попри викинуту на металобрухт ще майже нову машину, клята тополя обійшлася в драконівський штраф, так ніби чим-небудь відрізнялася від сотень інших тополь, що їх час до часу обчищали і вряди-годи зрубували комунальні служби Міста. І все ж у глибині душі Юдит спізнала безмежне щастя: діти відбулися подряпинами і переляком, вона сама гематомою — якби не повітряні подушки, ми б зустрілися з нею не так швидко, радше за все — ніколи.

Дзвінок у двері пролунав, коли я займався викладанням тістечок, правдивих лінцер шнітте з порічковим кремом, на стіл. Ми сиділи, балакаючи про се і те за тими самими зеленими горнятками з кавою, про одне з яких я вже згадував.

«На, ві ґейтс?»[1] — «Байнаге фабельгафт»[2]. — «Ну що, познайомиш мене з нею?» — «Юдит, за всього свого якнайщирішого бажання я не може тебе з нею познайомити. Її немає». — «Кудись поїхала?» — «Я не знаю, чи поїхала». — «Тобто?» — «Я не знаю, де вона. Мало того, я не знаю, хто вона». — «Ти заплітаєш. Спиш і не знаєш з ким?» — «Як тобі правильно сказати...» — «І навіть не знаєш, як вона називається?» — «Вона сказала: «Називай мене Міленою, просто Міленою», але, можливо, мені причулося і її звати насправді Оленою». — «Чешка?» — «Французка». — «О-ля-ля». — «Департамент Юкрен, префектура Лійон. Усе, що я знаю».

Доки ми отак розмовляли, Юдитчині діти, висипавши на гімнастичний килимок землю, начиняли горщик добутими з холодильника і — немудре діло — відкритими рибними консервами і печінковими паштетами. Я проклинав буржуазну індустрію, яка штампує консерви, що кожний шмаркач завиграшки їх відкриє, за те, що вона спеціально штампує їх так, щоб кожний шмаркач міг їх відкрити, ще й утримує армію дармоїдів, які досліджують, як можна закривати консервні бляшанки так, щоб кожний шмаркач міг їх завиграшки відкрити.

Дівчинка тримала деревце, а хлопчик старанно вигортав вміст бляшанок у горщик, ховаючи порожні назад до холодильника. Потім, уже за столом, вони кричали мені: онкель, онкель, шау, хоча який я їм у дідька онкель, я незадоволено обертався, ховаючи невдоволення за маскою привітної усмішки, і тієї миті у мене летіли товсті хлібні кульки, а я мав замало часу, щоб ухилитися. І вже аж потім, коли було темно і Замок підсвічували десятки потужних прожекторів, коли ми вийшли з кнайпи, де, звичайно, не обійшлося без посаджених дітлахами плям на моїх білих штанах (нейтральний колір, гадав я, не викликатиме ніяких асоціацій, хіба про курорт над берегами якогось південного моря) і решток крему на сорочці, я, якого на ходу розбирав сон, підвів їх до зупинки і ми розпрощалися. «Пас ауф»[3], — мовила Юдит мені на прощання, і я не знав, на що маю зважати. — «Фюрті»[4].

Ліфт

Для нього в скелі було продовбано шахту. Він сполучав верх і низ, Замок і Місто. Щоразу, їдучи ліфтом, я розглядав кажанів, що висіли навколо, чатуючи, доки прозора капсула зі мною всередині зависне; мені здавалося, вони не проти перегризти металеві троси, поклавши передчасний край моєму байдикуванню, внесеному в документацію, що фіксувала кожну секунду мого перебування тут, отого Da-Sein, над яким ридають філософи, під грифом «для внутрішнього користування». Я хотів, щоб життя було коміксом, якому немає завершення, однак нічого не прагнув дужче (крім Тебе), ніж якнайшвидшого кінця їзди. Коли ліфт прибував і я опинявся під зоряним, усміхненим, хмарним — байдуже яким — небом, на моєму чолі все ще рясніли великі краплини холодного поту.

Й одного разу це сталося. Ліфт завис, я дивився крізь кругле скло даху і крізь таке саме кругле скло підлоги, крізь скло стін, внизу чорне плато кам’яної брили, вгорі зяяв проруб, я натискав на всі кнопки, подавав сигнали у відеокамеру, інстальовану, як повідомляв напис, задля Вашої, тобто моєї безпеки і проти вандалізму (я теж проти вандалізму), але вони, звичайно, не працювали — то були, як і багато що в цьому Місті, муляжі, так що іноді мені видавалося, що й саме Місто — муляж, усередині якого я борсаюся і це моє борсання називається творчою відпусткою, завізованою Клерком Верховної Канцелярії. Я дивився, як світлове кружальце вгорі блідне, і коли воно зблідло остаточно, по той бік зашурхотіли, кружляючи і вряди-годи вдаряючись у скло, кажани. Я чув, як вони шепотіли один до одного поштовхуючим пересвистом: «Іст ер ніхт зюс?»[5]

Доктор Александер Адлер фон Горст

Дорога до нього вела попри робочі кабінети з відчиненими дверима, де над ворохами паперів чаклували заклопотані клерки, я гадав, що коридор ніколи не закінчиться, що хода триватиме вічно, що мені сниться, що насправді я стою на місці і тільки відчинені двері кімнат пропливають обабіч, зникаючи позаду й анонсуючи появу своїх наступників, доки й це кіно врешті добігло титрів.

То був одночасно кінець і початок, кінець коридору і початок його останнього і, як виявилося, найважливішого приміщення, в якому після ретельного перегляду папери нарешті отримували доленосну путівку в життя. Саме тут за широким вікторіанським столом, обставленим телефонами, факсами, пультами управління і викликання і з ніг до голови обплетеним дротами (чи не вела, бува, сюди та частина дротів із мого помешкання, шлях якої мені ніяк не щастило простежити, міркував я, намагаючись заразом скараскатися такої невчасної гіпотези), усміхався він, підводячись назустріч і простягуючи через стіл руки: «Доктор Адлер фон Горст, Міт Айзернер Ганд». — «Магістр Шпатц фон Берліхінґен, Викупаний-у-Порохах», — мовив я, звісно, лише про себе, філігранно вклоняючись. — «Найс ту міт ю»[6]. Він простягнув мені свою залізну руку.

Про доктора Александера Адлера фон Горста розповідали, що він може все. Оце «може все», мушу зізнатися, неабияк споваблювало мене своїм магічним звучанням. Подейкували, буцім він знає всіх і британська королева має за честь власноручно підписувати йому запрошення на бакінґемські прийняття, від яких він з удячністю, як і передбачає етикет, відмовляється.

Ми сьорбали каву, він розпитував мене про мої успіхи, звідки я так добре знаю мову, на що я скромно відповідав, що вже добряче встиг її призабути, позаяк довго не практикувався. При цьому він встигав відповідати на дзвінки, від яких плавилися телефони, переглядати і відсилати, а в рідкісних випадках сиґнувати своїм розгонистим підписом документи, що їх йому підносили і відносили, і щоразу, вертаючись до нашої з ним розмови, непомильно брав потрібний акорд.

Він ставився до мене напрочуд мило, люблячи край, звідки я, його гори і луки, гаї й полонини, качок у ставках і бузьків на колесі, рожевих поросят із закрученим хвостиком і замурзаних чабанів, заквітчаних дівчат і вишиваних парубків — то була єдина сентиментальна нота в суворій фузі його життя, яка, однак, звучала знову і знову.

Але якщо вже геть щиро, попри бажання побачити людину, яка може все, мене привів сюди куди важливіший мотив, через який я зміг би відмовитися, якщо тільки вона пролунала б, від найспокусливішої пропозиції. Тож коли він нарешті запитав: «Вас кан іх фюр Зі тун?»[7], я умлівіч, ніби він міг забрати щойно промовлене назад, випалив: «Допомогти знайти її, докторе!» — «Я-я, дас кріґен вір шон гін»[8], — збатьківська поплескав він мене по плечі, наче йшлося про найбуденнішу, яка тільки може бути, річ. На жаль, того разу оптимізм зрадив його. Зрадили дроти, телефони і факси, зрадили клерки, які ніколи не зраджували, які ніколи не зраджували до і ніколи не зраджуватимуть після. Він міг дійсно все, тільки не спроможний був розшукати її.

Тоді, прощаючись з ним, безмежно вдячний за сподівання, яке він великодушно вдмухнув у моє безрадісне, мов пташка узимку, серце, я цього ще не знав. Я виходив від нього, а амури з лемурами грали мені на флейтах, від чого стало так добре, що навіть сподобалася репродукція «Мисливців на відпочинку», яка в елеґантній чорній оправі висіла на білій стіні його офісу в загалом стриманому стилі, так що я мовив собі, хіба це не гарно, хіба не в цьому справжній сенс, хіба потрібно постійно прагнути і домагатися, хіба не переступно бути незадоволеним, хіба не прагнемо ми всі, потайки і насправді, в глибині нашого єства, куди ведуть складні лабіринти судин і капілярів, умиротвореності таких-от лубкових картин?

Дике полювання короля Стаха

Вони висвистували, аж можна було подумати, що тріснуло колесо історії і з нього висипалося монголо-татарське іґо, що то новий наскок спраглих ясиру, єдина можливість розгулятися, доки вулканізація не заховає до наступного інциденту. Вони заходили широким півколом, з одного і з іншого боку, вершники на гарцюючих скакунах, у їхньому внутрішньому вусі дедалі голосніше сурмив ріжок, їхні хорти, чуючи його, поводили пружним тілом, готові зірватися швидше, ніж від них цього вимагалося.

Й ось вони мчали, прудкіше й прудкіше, несамовите прискорення гнало їх уперед, ріжок у внутрішньому вусі сурмив дедалі гучніше, від чого вони втрачали відчуття часу і простору, перетворюючись на сповнені азарту кулі; зникали їхні м’язи та одяг, коні і кості, а з їхніх голів, які теж зникали, випурхували ріжки, щоб злитися вгорі у велетенську сурму, що квилила їм, яких уже не було і над якими була тільки одна і велика, невтримна й нестримна ІДЕЯ АЗАРТУ, вимагаючи жертви, горлаючи хліба, спрагла видовищ, атуй, атуй! — і коли ніякого виходу вже не лишалось, душа випурхувала назовні, злітала д’горі, дивлячись, мов на щось чуже, як додирають і дошарпують внизу її ще тепле тіло, мінялася місцем з ідеєю азарту, і тоді ідея згасала, а вона, душа, яку так називають, шукаючи і не знаходячи, кружляла в повітрі, здіймаючись вище і вище, тепла люмінісцентна порошинка.

Війна м’ясоїдів і лисоцидів

— Вам відбивну? Котлетку? Крученик? Шашличок? Баличок?

Невідомо, хто і як кинув яблуко розбрату, зробивши це тихо-нишком, так що попервах ніхто нічого не помітив; яблуко покотилося і там, де воно пробігло, пролягла лінія поділу, товстішаючи і глибшаючи, доки стала проваллям, що розділило два береги. Всі ті, хто опинився по один бік, називалися м’ясоїдами, по інший — лисоцидами. Жменьку лисоцидів, що опинилися на березі м’ясоїдів, і гуртик м’ясоїдів, що забарилися поміж розлючених лисоцидів, було хутко скинено у тартар, над яким закружляли грифи, чуючи поживу і знаючи, що вона не остання.

Відтоді багато голів м’ясоїдів і тіл лисоцидів пропало у темній безодні, а над її краями виріс чагарник із колючого дроту. Вартові м’ясоїди і сторожові лисоциди пильнували, щоб ніхто не пробрався і не перекинув місток, а наштовхнувшись на підозрілу кладку чи линву, гнівно обрубували і скидали в провалля. Лисоциди заборонили своїм лисоцидикам бавитися, а юним лисоцидкам закохуватися у м’ясоїдчуків. М’ясоїди вчинили так само, хоча їхні взаємні заборони були зайвими з огляду на колючий дріт, глибину прірви і взаємної ненависті.

Війна точилася довго й була запеклою. М’ясоїди закидали лисоцидам варварство, яке немає нічого спільного з цивілізацією, ставили на карб невміння і небажання приборкати інстинкти, що розгулялися в добу тампакса й телекса, й навіть оголосили харитативну акцію, на яку відгукнулися численні родини і в результаті якої лисоцидам було надіслано гуманітарний вантаж у вигляді ігрових наборів, покликаних замінити гонитву за лисами, лисицями і лисенятами, чим тільки розлютили лисоцидів, які зі свого боку звинуватили м’ясоїдів у фарисействі, неспромозі побачити колоду у власному оці, забомбувавши фотографіями і відеозйомками м’ясоїдних різниць, на що м’ясоїди відповіли, що добуті незаконним шляхом матеріали не можуть бути речовими доказами, надсилаючи лисоцидам запаковані в поліетиленові торбинки рештки рудого хутра в згустках засохлої крові.

Доки вони отак воювали,

Вони виглядали, мов стеблини, з матірчаними торбами в орієнтальних візерунках через плече; коли вони цілувалися, їхні босі ноги відривалися від землі і вони на мить зависали в повітрі. Навесні зацвітали квіти на їхніх руках, зеленіло листя на вузлах пальців, восени голови були заквітчані виноградом і гарбузами, золоті колоски стричали замість пір’їн, встромлених у колись мисливські капелюхи. Взимку вони зникали, ніби їх ніколи і не було, влітку заполоняли площі та парки Міста.

Місто і Замок

Воно лежало на півдні Півночі і на півночі Півдня, і цим було все сказано. З розташування в часі та просторі поставали його структурні і субстанційні особливості. Від річки, що пливла містом, несучи води джерел, відростали вулиці героїв і полководців, племен та народів, флори і фауни. Деякі дублювали місцеві ландшафти, мовби випереджаючи день, коли стануть такою самою чистою поезією, як і давні промисли, що дали свого часу назви багатьом вулицям цього заклопотаного своєю самодостатністю Міста.

За спинами перехожих дзеленчали трамваї, годинники відлічували час, півники показували напрям вітру, втікачі з інших країв і континентів, зі своїх неспроможних батьківщин, що проростали сповненими жаху і туги фантазіями, продавали місцеву пресу, пізнім вечором на перехрестях, площах і зупинках з’являлися видання із завтрашніми новинами, табло фіксували вміст О₃ і СО₂ в повітрі, термометри вимірювали температуру, барографи і барометри — тиск, гігрометри — вологість, архітектори — нахили поверхонь, трамвайники — справність колії. Коли падали перші краплі, власники крамничок викочували стояки із встромленими парасолями, перехожі радісно купували їх, інші перечікували по пасажах чи поближніх кав’яреньках, дехто, особливо завбачливий, виймав, діловито розпрямляв, натискаючи на ґудзичок, свою власну і незворушно крокував далі.

Я ходив ним, тим Містом, жуючи його посипані соляними кристаликами кренделі, петляючи вулицями, провулками і узвозами, церковними майданами й італійськими подвір’ями, сидячи на терасах кафетеріїв і в келіях ресторанів, і щоразу, коли сутніки згущувалися, мій погляд несамохіть мандрував угору, куди мені належало повертатися. Я лічив підсвітлені кола терас, бачив цегляний мур і годинникову вежу з величезним, також освітленим, циферблатом, під якою тулився будиночок з фалосом на стіні, якого звідси ще не було видно, — мій тимчасовий на цьому гостинному клаптику суходолу притулок.

Місто і Замок, наявність цієї кореспонденції, цього бюрґерсько-аристократичного зв’язку неабияк бентежила мене, всі ці вітрини, монументи і сквери, колії та мости, люди й будинки, скутери і велосипеди, поштарі й полісмени, які в роздоріжний момент життя з розумінням допровадять додому, роздягнуть і покладуть у ліжко, де довго та солодко спатиметься, тоді як надворі сяятиме доведений до ерекції заїжджим митцем фосфоресцентний прутень.

Коли рівно опівдні мене нарешті прокидало бамкання дзиґарів, коли, потягнувшись, я помалу підводився, коли холодні краплі води стікали уділеним природою тілом й у кавоварці вуркотіла кава, я не стримувався і казав: «Життя прекрасне».

Оскільки ніхто не відгукувався, я повторював голосніше і нарешті горлав: «Життя прекрасне!», зводячи все нанівець, адже мелодія, народившись ніде і з нізвідки, перетворювала слова на початок пісні, запобігти фатальному лунанню якої я не встигав, не міг і, якщо відверто, не мав бажання. Від того моменту мені знову і повсякчас крутилося голкою по платівці старе як світ, і нове, мов весняний світанок, так само поетичне, як і банальне: «ДЕ ВОНА?», на яке я вкотре уже не мав не те що задовільної, а й будь-якої іншої відповіді.

Знайдений пенні

Хто не знає пісеньки про пенні в кишені, хто не співав її, не наспівував, не насвистував? Її виконують діти в дитячих садках і школярі у школах, студенти на лавах і дириґенти в ямах, юні й дорослі, чоловіки та жінки, вона скасовує вік і стать, розчищає дорогу і розбирає завали, допомагає крокувати життям, підтримуючи під руки, переносячи через болота й калюжі, без неї зупинилися б годинники і трамваї, замкнулися крамниці й опустилися шлаґбауми, потьмяніло сонце і сховався місяць, вона навіть сяк-так допомагає терпіти відсутність ЇЇ, хоча саме в пункті про НЕЇ таки не витримує критики.

Він лежав на ґранітній шахівниці тротуару, коли я його проминав, я став би на нього, навіть не зауваживши, але він вчасно зблиснув, утворивши разом із сонцем і сітківкою мого ока магічний трикутник. «Візьми мене», — заблагав

він, і я не міг його не підняти, покрадьки озираючись, чи ніхто, бува, не підглядає. «Ти вмієш говорити?» — збентежився я. «Більше, — підхопив він. — Стрибати і танцювати, котитися і дзеленчати. Знаєш казку про колобка?» — «Про якого такого колобка? Не знайомий я з ніякими колобками». — «Ти чого тривожишся? Зі мною не пропадеш. А ще я знаю чимало цікавих небилиць, я справжня знахідка для такого гультіпаки, як ти. Я пам’ятаю долі всіх людей, у яких бував». — «Невже?» — «Я знаю історії, яких не знає ніхто. Так що шануй мене». — «І як я тебе маю шанувати?» — «Любити і натирати до блиску». — «А коли мені доведеться з тобою розпрощатися, обміняти на крендель або присмалене стегенце — з тих, що апетитно крутяться у ґриль-шафці?» — «Якщо будеш мені добрим господарем, я повертатимуся до тебе».

Я подивився на нього уважніше, його жовті краї й біле осердя, на якому красувалася елеґантна одинка, одна нога якої, щоправда, виростала з жовтої цямрини, були зірки, вгорі і внизу, настромлені, слід гадати, на струни, з-під яких проступав шматок мапи такого до щему знайомого континенту, щоправда, свавільно обтятого, на звороті стояв рік, ще одна одинка, тільки менша, той самий напис і портрет Вольфґанґа Амадея Моцарта, з яким, проте, діялися незрозумілі речі: то він був композитором, то вітрувіанським атлетом, то перетворювався на летючих лебедів, арфу, орла, сову, дерево, вітражні троянди, герб Сан-Марино, відтак знову прибираючи людської подоби, однак був уже не творцем «Чарівної флейти», а Хуаном Карлосом I, Альбертом II, Райнером III, принцом Анрі, понтифіком або ж, нарешті, королевою Беатрікс — єдиною жінкою в цьому клубі справжніх мужчин.

Чому я не кинув його одразу? Хіба не досить, щоб викликати підозру, відвернувши загортання в хустинку і ховання в кишеню? Носіння з собою? Хіба не обачніше було покласти до банку, замкнути в сейфі? Хіба не було би певніше для нього і безпечніше для мене? Хіба я не вберіг би його й одночасно себе? Хіба то не був найоптимальніший вихід? Хіба складно було передбачити, що напасті неодмінно будуть? Хіба не навчала мати: «Ніколи не піднімай. Що впало, тобі не належить і ніколи твоїм не стане»? Чи не варто було прислухатися, чого я не тільки не зробив, а ще й вступив із ним у колотнечу?

До пізнього вечора я простирчав у Місті, полагоджуючи справи, і повертався додому, коли скупе жевриво ліхтарів освітлювало мій серпентинний шлях нагору.

Історія пенні (продовження)

З неба падало пенні, збільшувалося, летіло просто на мене, я ледве встиг забігти у першу-ліпшу браму, що випадково і на моє превелике щастя виявилася незамкненою, звідки я з жахом спостерігав, як велетенська, завбільшки з яйце динозавра, монета вдаряє об землю, викрешуючи з бруківки сніп іскор, як на тому місці, де вона впала, утворюється подібна до кратера лунка.

Як сталося так, що пенні опинився у мене? Я інстинктивно розтиснув долоню, наче у ній було розпечене залізо, хотів скараскатися його, але він чіплявся, висів так, що, як я не старався, годі було струсити. Тоді я кинувся бігти, хотів вкласти в офірницю на вході до церкви францисканців, проте лункий голос примусив мене здригнутися: «Цісареве віддай цісарю!» Що за мана? Де я знайду серед глупої ночі сучасного світу цісаря? Я біг і біг, і, здавалося, не буде кінця тому бігові, аж невідь-як я стояв уже на мості, з розмаху жбурляючи його в річку. Він летів, свистів, обертався в польоті, з докором глипаючи на мене, а я радів і полегшено зітхав, відчуваючи, як гора скотилася з моїх рамен, хоча то був усього-на-всього крихітний і легкий, як пір’їнка, загублений кимось пенні.

Список, що купити

Вранці, незважаючи на пізнє лягання, я прокинувся швидко, спробував було загойдати себе, одначе ні гойдання, ні перевертання нічого не дало, моє дочасне прокидання було не помилкою, а наслідком самореґулятивності тілесно-соматичної системи — словом, я таки виспався. Поболював зуб. Не надто бажаючи вилазити з-під ковдри, я дотягнувся до журналу, порушивши таким чином усталений ритм, згідно з яким друковану продукцію, всі ці ілюстровані зшитки, журнальчики й постери, від яких тріщить скринька, я гортаю під час сніданку, попиваючи каву. Я підняв ненароком скинутий на підлогу папірець, сприйнявши його за шкіц вірша, всі вони були різними формами одного і того самого послання — до Неї. То виявився, однак, перелік продуктів, у який я втупився, прискіпливо передивляючись, чи не забув щось необхідне і не вписав у надмірному пориві чогось зайвого:

молоко

пластівці

вершки

кава

хліб

суп-порошок

ковбаски

сир

рис

фруктовий десерт

лінцер шнітте

ґрейпфрут.

Була субота. Погода обіцяла багато сонця. Поснідавши, я закинув на плечі рюкзак, поклавши туди дві поліетиленові торбини, повідчиняв вікна, затраснув двері.

Свято купівлі і продажу

Мою увагу привернули прапори. Вони висіли скрізь: на установах і в’їздах до автозаправок, на крамницях і на стовпах, на перехрестях і на зупинках, вздовж доріг і мостів, біля партійних осідків і приватних офісів, з вікна спілки цивільних інвалідів і вкладників іпотечного банку, товариства кінологів і кіноаматорів, об’єднання ветеранів хрестових походів, тридцятилітньої війни і варфоломіївської ночі, руху «За правду!» і проти глобального потепління, шанувальників рислінґу й рестлінґу, товариства дружби і взаємної допомоги, редакції музичного органу «ГРАМОФОН» і літературного часопису «ГРАФОМАН», вершині Замкової гори і на її терасах, навіть трамваї їздили, прикрашені прапорцями. Згори здавалося, що Місто тоне у прапорах.

Внизу коїлося щось дивовижне. Подружня пара, яка норовила випередити мене, який нікуди не квапився, і яку я запитав про причину прапорів і товкотнечі, що місцями й моментами переходила у колотнечу, встигла, перш ніж розчинитися в розбурханому людському морі, кинути два віщих слова:

Сезонний розпродаж

Сотні і тисячі рук хапали, що пощастить, лаючись і відштовхуючи одне одного, маленькі користалися перевагами свого зросту, пролазячи попід руки, пахви і піхви, великі — його, зросту, недоліками, пильнуючи, де з’явиться свіжа порція, щоб нацькувати туди своїх численних родичів. Місто скидалося на мурашник, в який ведмідь устромив лапу. З віддалених вулиць й околиць бігли нові і нові його мешканці, сплюхи й спізнюхи, покривджені і знедолені, не чуючи і не слухаючи священиків, які, стоячи на папертях, розпачливо голосили: «Зупиніться! Куди ви, шаленці?!» Того дня місто опанував безум — Великий Молох розкрутив дзиґу сп’яніння і блуду.

Все вирувало. Пожежники гасили вогнища конфліктів, поліція хапала за руку злодюжок, які намагалися непомітно викинути гаманці, невпіймані їх умлівіч підбирали, щоб, випотрошивши, хутко спекатися, психотерапевти втішали обікрадених і виснажених гонитвою і гризлися з психоаналітиками, дириґенти дириґували духовими оркестрами, безрозмірні автобуси виконували функцію тимчасових камер схову, виїзні ресторани годували зголоднілих і підупалих, фокусники показували понти, приборкувачі тварин приборкували тварин, але ніхто і ніщо не здатне було приборкати розбурханого людського моря.

Санітари виносили розтовчених і підхоплювали під руки жертв апоплексичних ударів і нокаутів, швидкі надавали першу допомогу, похоронні бюро — останню, тут же, не відходячи від каси. Всі були якось задіяні, навколо бурлило і вирувало, так воно, життя, існувало, весело крутився його маховик, не відаючи ні нудьги, ні простою і не було в цьому казковому Місті застою.

Діявся великий ґешефт, заради якого мобілізували і кинули в бій усі ресурси, принтери друкували цінники з удесятеро вищими позначками, руки продавців ефектно їх перекреслювали, телющачи вдвічі нижчі, які все одно були в п’ять разів вищими від справжніх, що, одначе, нікого не зупиняло, я й сам хапав, що змога.

Нащо воно тобі? — долинав, слабше і слабше, голос, проте зупинитися було годі. Аж коли попливла земля під ногами, а небо над головою перетворилося на карусель, що навіжено кружляла навколо сонця, я зібрав останні зусилля, раз назавжди звільнившись від цього всього — копав і жбурляв геть, запихав у смітник і витрушував із наплечника, воно ж стогнало, тріщало і рвалося: сипалися футболки і джинси, светри і маринарки, конверти й виделки, м’ячі і спорядження, запчастини і стетоскопи, годинники й окуляри, тюбики і шкарпетки, бенгальські вогні і дезодоранти, жилетт для гоління і компактдиски, хна і пральний порошок, тканини й мастила, барабанні палички, ґудзики і мильні бульбашки, торбинки для фотоапаратів і декоративні рибки, кольорові кульки з шампунями і клей угу, посріблені кліпси, фільтри для кави і карбюратори, рушники й ремінці, презервативи, тампони й прокладки, впав і розбився поливаний кухоль і вуса цісаря розкололися на дві половини.

Повінь

Так добіг кінця другий тиждень, після якого природа, нікого не попередивши, заридала неперервними зливами. Метеорологи, биті й бинтовані після суботнього розпродажу, спали, постогнуючи крізь сон. Священики, марно чекаючи на паству, скрушно дивилися, як прибувала і прибувала вода. Спершу вона затопила чагарники, що росли на берегах річки, потім не витримали каналізації, знесло кілька дерев у долині, в тому числі тополю, яку сто двадцять п’ять років тому посадив з нагоди відвідин Міста і на знак безмежної симпатії до його мешканців граф Померанц Ґуґельгупф фон Орґельшпіль-унд-Пройсенмарш, зруйнувало кілька низьких мостів, почало підмивати вулиці, затоплювати пивниці і наповнювати підвали. Вода бурлила і клекотала, несучи мул і глину, підбираючись вище і вище, впираючись у стелю, просочуючись нагору, розтікаючись підлогою долішніх поверхів, лижучи ніжки столів, шаф, ліжок, перекидаючи стільці і табурети.

Якби не сміливий пожежний, який, заснувши на службовому бамбетлі, прокинувся від того, що вода залоскотала звислі із закороткого ліжка п’яти, Місто так і не очумалося б зі свого гріховного сну. Про його подвиг повідомлятимуть подробиці і вигадуватимуть небилиці, зніматимуть бойовики і складатимуть музику, писатимуть твори й оспівуватимуть у віршах, випікатимуть торт і шоколадні фігурки, влаштовуватимуть екскурсії й ігрища, його усміхнене обличчя замайорить на рекламних щитах майонезу, а на центральній площі Міста височітиме бронзовий пам’ятник.

Все те станеться потім; а тоді вигляд затопленої каламутною рідиною кімнати не дав йому розгубитися, голос покійного інструктора гаркнув у відлежане вухо. Блискавично змобілізувавшись, герой, тоді ще звичайний черговий, один із, кинувся вплав, витиснув шибу вікна, яке годі було відчинити, в’юном прослизнув у вузький простір приміщення, де ще світилися ґудзики управління, через лічені хвилини відбудеться замикання і виб’є струм; він пливе, дотягується до червоного важеля, гне його щосили додолу.

В Місті завили сирени, застогнали дзвони, від яких прокинувся я, який так само нічого не відав і не підозрював. Мій внутрішній інструктор, що також не дрімав, кинув мене на ноги, примусивши одягти штани і футболку, прихопити паспорт і харчі, після чого виштовхнув на коридор. Я перескочив через сходинки, я вже смикав наглухо замкнені двері каземату в твердому намірі сховатися усередині, як на порозі будинку, який я мить тому покинув, постав Абд Ель-Рагман, а через хвилю з’явився сам Кара Гасан, заспаний і розтривожений. Ми мовчки перезирнулися.

Першим отямився Абд Ель-Рагман. Зникнувши в кімнаті, він спробував увімкнути телевізор, що його велів поставити в сподіванні побачити коли-небудь з екрана свій наразі єдиний фільм, проте телевізор не працював, рівно, як урвались сирени. Перш ніж ми перезирнулися вдруге, побіг сходами вниз Кара Гасан, щоб через кілька секунд винести нагору приймач, старенький транзистор на батарейках, який був вірним супутником його катакомбного життя, він покрутив його, і з мембрани прорвався голос черевомовного Левіафана, володаря вод і стихій, який повідомляв про повінь у Місті, в якому ми були гістьми, а тепер ще й заручниками і, що там таїти, — рятівниками.

Ми дружною трійцею кинулися до муру, де перед нами, ген удолині, відкрилося видовище потопаючого Міста — великого, гордого і... безпорадного. Плавали човни, а дахи будинків перетворилися на плоти, і тільки кілька десятків висотних споруд трималося на залізобетонних палях, поодинокі дерева, ще не знесені водами, майоріли скорботними прапорами. Тисячі людей тулилися на цих останніх острівцях суходолу й надії, хапалися за балки і будь-що, що трималося на воді і тримало їх. Лише вегетаріанці сиділи на великих листках лотоса, схрестивши ноги й заплющивши очі, тоді як угорі кружляло в жалібному ячанні місцеве птаство.

Чимало людей шукало рятунок на схилах Замку, так що небавом наш будинок перетворився на табір утікачів. Вони приходили, мокрі і виснажені, цокотіли зубами, ми розтирали їхні ладні впасти в післястресову депресію спини: в кожного з нас були рушники, різних розмірів і візерунків, від яких пахло фіалками й арктичною свіжістю. Ми розклали на подвір’ї вогонь і напнули линви, сушився промоклий до нитки одяг і кипіла в казанках вода, заливався окропом чай і бубнявіли пластівці. Абд Ель-Рагман добув з морозильних камер свого холодильника, сконструйованого спеціально до його приїзду, кусні баранини, покладеної на чорний день, ми смажили і варили юшку. Настрій вдалося врятувати, що означало — ми врятували себе і людей, бодай тих, що долізли сюди, шукаючи порятунку. Ми не легковажили і нас не пройняла скруха — з простирадел, підодіяльників і наволочок ми сукали канати, спускаючи вниз, де хлюпотіла і пінилася вода, ми витягували тих, кого прибило до схилів, ми рятували дорослих, вагітних, дітей. На воді плавали кухонні комбайни і коркотяги, декоративні квіти і нічні комбінації, мікрохвильові печі і мариністичні акварелі з місцевої галереї — зображені на них шхуни не могли, хоч як це було би доречно, нікого підібрати.

Тривога зросла, коли під водою опинився третій ярус. Ми почали рубати дерева і будувати корабель. Ми збудували його і назвали «КОВЧЕГ». Ми всі вмістилися в ньому. Узявши кожної тварі по парі — лише слона, що втік зі звіринця, самого, ми відштовхнулися від верхівки гори, яка незабаром теж мусила зникнути під водою, і попливли. Мене огорнув сум. «Чому, чому, — питав я, — мало так статися?» І тут знову озвався голос: «Содом і Гомора!» — «Ні, — благав я. — Врятуй їх. Це добрі люди, гостинні й співочі, мов солов’ї у краю, де я народився і виріс. Ти сам їм допіру благоволив. Не відали вони, що чинили. Я теж, каюся, на мить піддався спокусі. Порятуй їх». — «Вони занедбали високе і віддались низькому». — «Через Твою тривалу відсутність». — «Це не причина бити поклони молоху дрантя і брязкалець». — «Вони забули про Тебе». — «Забули — я нагадаю!». — «Усемогутній, — стрілило мені. — Порятуй ЇЇ». — «Телепню, її тут немає. Її тут ніколи не було». — «Але ж я спав із нею!» Громоголосо розреготався Усемогутній, почали спадати води і було врятоване Місто.

Вдруге зацвіли каштани, їхні білі свічки сяяли поруч з їжакуватими, майже достиглими плодами, чого не траплялося досі і ніколи не буде опісля. То була перемога життя над стихією, прощення над переступом, сміху над скрухою. Забуяли трави і заколосились поля, удобрені річковим мулом, зацвірінькали горобці і завалували пси на подвір’ях, висохла бруківка і полинули вичищеними від бруду коліями трамваї. Власники відкрили бутіки і, стоячи на дверях, приязно усміхалися. Фермери викотили тракторці, молокотяги звозили молоко, на прилавках знову з’явилися йоґурти. Сяяло сонце і пропливали чубаті хмаринки, пластуни вирушали в гори, закохані — на нічні кіносеанси. Коти на подвір’ї нашої хатини терлися один об одного, муркотіли, лягали, вихробачувалися і катулялися. Ми повернули їм віру в ейдос.

Думки про НЕЇ

Я думав про неї, було так сумно, що ми не разом у цю благодатну пору, коли торжествує життя і священики починають казання словами «Возрадуйтеся, овечки!», мені її так не вистачало і я ніяк не міг зрозуміти Господнього реготу. Хай там що, я радів, що її не було тут під час повені. Я вірив, що обов’язково знайду її, що ми зустрінемося, що буде гепіенд і що наша сторі ту бі контін’юд[9]. Я мав на меті зробити ще не один спільний альбом, написати сценарій і зняти фільм — з нами у головній ролі, єднаючи нерозривними узами МИСТЕЦТВО й КОХАННЯ, що потребують одне одного, як вечір і ранок, хліб і вода, взаємно надихаються і доповнюються, порушуючи делімітацію і демаркацію, від чого тільки навзаєм виграють.

Дім пам’яті. Поверх перший. Екзамен

Розмитими силуетами пропливали високі білі вікна і заасфальтоване подвір’я у вигляді літери Н, виразнішали відчуття, настрої й запахи — наче все відбувалося щойно вчора. У пригадування тисячі шляхів, якими йде — інколи навпростець, у масштабі один до одного, часто, однак, зазнаючи метаморфоз — тоді воно вимірюється барвами, звуками, об’єктами простору. Воно — кисень, яким дихають наші фібри. Воно створює нас, відтворює і перетворює. Не вкидаючи у депресію, як можна було би побоюватися з огляду на його статус, створює підстави, з яких виростає коротша, ніж встигаємо осягнути, мить. Лаштує пастку і кидає рятівну драбинку; поширює імпульси, впливаючи на траєкторію, іноді вирішально, одначе не абсолютно, мовби грайливо натякаючи, що, зрештою, все залежить від нас, від яких не залежить нічого.

Складався не передбачений жодною програмою екзамен. Лава, на якій ми всі опинилися, пахнула раннім дитинством, низька і світла, з трикутним вирізом зісподу на дошках, що її тримали, і з такими самими трикутними вирізами на заокруглених кінцях лакованої поверхні, на якій ми сиділи. Вони розташовувалися одна за одною, легким півколом, мов у домашньому кінотеатрі. Перебуваючи на межі дитинства і зрілості, ми не були підлітками, але й перестали бути дорослими, якими, втім, почувалися, — наша дорослість не була затверджена штемпелем у паспорті, бракувало її документального визнання. Паспорти було анульовано, про що ми хіба туманно здогадувалися. Навколо лежали розкидані іграшки, ми сиділи й чекали на те важливе, що мало відбутися і про що жодний із нас не сказав би, в чому воно полягатиме. Початок відтягувався, не з’являвся ніхто, хто міг би бодай щось прояснити. Аксесуари дитячості існували незалежно від нас, ми перебували з ними в різних світах, що раптом зійшлися клином на одній площині.

Не покидало відчуття, що кожний із нас знає більше — те таємниче ЩОСЬ, яке ставало козирем, яким ми, утім, не могли скористатися. Як не парадоксально, це ЩОСЬ нас об’єднувало, урівноправнювало й урівноважувало, робило спільниками швидше, ніж ми збагнули б, що відбувалося.

Ось з’явилась фігура Ікс, величина велична і непідступна; спалахнула напнута між її верхівками фольфрамова нитка: «Оиень!» — «Оиень», — відповіли ми в один голос. Її супроводжувала фігура Ігрек, беручка і моторна рогатка, якою шибеники стріляють по горобцях. Сухо привітавшись, фігура Ікс відразу взялася за добування скрученої в рулон докладних пояснень суті; не чуючи жодного слова, я схоплював тим не менше все, про що йшлося. Наближався важливий момент, вирішальне випробування, ЕКЗАМЕН. Фігура Ігрек, стоячи збоку й асистуючи, давала цінні рекомендації, які ми уважно слухали, дехто робив нотатки. «Ои ій’е еаеаор, ім еба ати і атися. Оуіло?» — «Угу», — закивали ми головами.

Ми сиділи в іншому приміщенні, чіткий кольороподіл зник, барви стали розмитішими і загальнішими, утворивши панораму, об’єднану переважанням сірого. Зараз відкриють конверт й оголосять теми, порушивши тишу канцелярським шелестом, але тут я почав прокидатися: як так? А університет? А кафедральні адюльтери? А не завершена, мов не дописаний портрет, дисертація? Продираючись крізь джунґлі абсурду, що зводили нанівець акустику слова, я щосили гукнув: «Як так?! Я ж закінчив університет! Я відпрацював там сто років! Я асистент!»

Поверх другий. Вектор

Обравши напрям, ми перетворюємо пункт, в якому перебуваємо, на початок відліку, розгортаючи папірус скромних трудів і днів, нашого нетривалого кокетства з буттям. Неправильно обраний напрям ставить нас перед непосильним завданням — необхідністю згорнути сувій. По-перше, немає ґарантій, що, розгорнувши інший, ми оберемо кращий шлях. По-друге, наївно гадати, що ми взагалі матимемо можливість ще раз його розгорнути. Через те, що нас позбавлено розкоші схибити, цей єдиний наш шанс — не так мистецтво, як збиткування, з легковажною великодушністю надане нам для того, щоб ми мали змогу чинити його над собою. Це все пригнічує і закликає до пильності.

Коли сходить сонце, планета виглядає опуклішою. Вдень, а особливо надвечір, відчуття притуплюються, розчиняючись у звабливих фантомах і скоромних ілюзіях. Серед вигадливого моря субстанцій ми подібні до квітки, що, не встигнувши розпелюстившись, заплющує келих. Ретроспектива — увесь наш багаж, що нагадує чи то шлюбний посаг, чи брилу в руках Сізіфа. Втім, без ретроспективи немає проспективи, немає, зрештою, перспективи. Дивлячись назад, ми насправді відтворюємо ту частину себе, що обрала собі громадянство. Чи вільна квітка обрати собі громадянство? Чи теплиця, без якої вона не ростиме деінде, замінить їй батьківщину? Чи дозволить собі один компонент те, до чого не вільно другому?

Тим часом воно стелиться заквітчаною в’яззю на манускрипті. Воно — наш Південь, росянисті степові ранки, коли ми прокидаємося в просяклих пароссю спальних мішках і наметах, які складаємо і рушаємо далі — туди, звідки обрій простягає нам руку надії.

Поверх третій. Пороги

Щоразу, перш ніж переступити поріг, я затискаю пальцями ніс. З роками ця нескладна процедура настільки вбилася в звичку, що я автоматично проробляю її, переступаючи геть інші пороги, які з означеним спільного не мають нічого, крім хіба ідеї розмежування.

Я перестрибую через дві, по змозі три, а в особливо спортивні моменти життя й чотири сходинки, доки опиняюся на потрібному поверсі. Іноді, коли одна рука зайнята, а іншою доводиться оперувати ключами, я беру і просто тамую дихання, наче пірнальник, що шукає корали і мушлі.

Можна подумати, що я вдаюся до такого превентивного заходу через сивуху, що, бродячи на підвіконнях помешкань, проникає на сходову клітку. Через сечу, що тхне з коридорних закутків. Піт, який не вивітрюється. Сміття, виставлене за поріг. Кота, що, отруївшись призначеною для пацюків приманкою, розкладається, до чого нікому немає діла, під сходами. Речовину, яку, поборюючи комарів, щокілька тижнів розпульверизовує санстанція. Запахи, що, просочуючись із помешкань на коридор, утворюють бурлескову какофонію, в яку домішується сморід з підвальної ями, де втопився головний інженер комунального підприємства «Любисток», п’яниця, нероба і волоцюга, і куди тепер щороку приходить піп, щоб разом із мешканцями під’їзду помолитися за протверезіння та упокій його, котра вже давно упокоїлася, душі.

Тим часом вода, заливши трюми, не піднімається за вимиту у фундаменті ватерлінію. Пошарпаний негодами, корабель усе ще не йде на дно.

Я переступаю поріг, і двері позаду зачиняються.

Поверх четвертий. Шулердобель

«Я ніколи не бачив таких черешень», — подумав я. «Я ніколи не бачила таких черешень», — сказала вона. «Які стиглі!» — «Чорні, мов смоляні згустки». — «Їх ніхто не збирає». — «Вони сохнуть, гниють і зникають». — «Вони досконалі у своїй стиглості». — «У дитинстві ми рвали їх по чужих садах ще майже зеленими».

Ми йшли посипаною шутером стежкою, на сонці грілася саламандра, мурахи-ковалі переносили білі капсули зі своїми спадкоємцями, точніше з ідеєю спадкоємців, логосом усередині. Що далі ми рухалися, то більше зникав з овиду наш будинок, схожий на краба з розтрощеним панцирем. То була химерна споруда. Стояла вона відразу над струмком, удень і вночі у відчинені вікна чувся шум швидкої води. Перед входом росли смереки, мов подзвін по країні покинутої ідилії і нездійснених мрій.

Однак химерним робили будинок не струмок, не смереки і не порцелянові ґномики, що вигулькували тут і там, а його власна фізіологія. Ми були свідками і співучасниками його приватного життя, коли цикадними вечорами у схованих під шерехкою білою шкірою судинах пульсувала хлорована кров. Давно розтринькавши юнацьку чистоту, його дихання супроводжувалося хрипами, що примушували нас непокоїтися про стан його здоров’я, а сам він дедалі більше нагадував старого сухотного дідугана.

Невдовзі будинок остаточно зник із поля нашого зору. Понад шляхом буяла щириця, гуляли, гріючи хутірце, ховрахи. Росли дикі черешні, терпкі на смак, і починала вкриватися червінню ожина. Вищими були дерева і густішав ліс. Що більше ми заглиблювалися в його нетрі, то примарнішою ставала мета нашої подорожі. Кричали фавни і реготали мавки, зашурхотів крилами грифон. Ми йшли, йшли і йшли, і не було кінця нашому йдінню. На галявині стояла похняблена халупа, дах прогнувся, ґонта зігнила, сволоки почорніли. Вітер розмахував дверима, і вони скрипіли висьма на іржавих завісах. Навколо бігав здичавілий пес, і ми ще довго чули його божевільне виття. Останні вказівники у вигляді прибитих до стовбурів дерев’яних дощинок і кольорових позначок давно залишились позаду.

Ми йшли навмання, залишаючи зарубки і вишкробуючи в корі написи: «25 липня. Провели ніч на дереві». — «26 липня. Їмо лісові ягоди». — «27 липня. Виснажилися. Не втрачаємо надії. Йдемо далі». — «28 липня. Назбирали грибів. Довго викрешували вогонь. Смажили і їли. Бачили померлих родичів. Вона розмовляла з бабцею, питаючи згоди на шлюб». — «29 липня. Йдемо далі. Несемо вогонь». — «30 липня. Падав дощ. Ми боялися, що вогонь загасне». — «31 липня. Скільки ми пройшли?» — «1 серпня.

Знайшли гніздо. Пили пташині яйця. Знудило». — «5 серпня. Вийшли на велику галявину. Проспали на сонці до вечора». — «12 серпня. Повернулися до старої гри. Відгадуємо назви міст і країн». — «24 серпня. День незалежності». — «30 серпня. Сьогодні ми зазвичай поверталися з моря». — «17 вересня. Загас вогонь».

Ми йшли, викрешуючи новий, а втомлюючись, перепочивали. Ми знали: головне — йти. Такими й залишимося, які одного прекрасного ранку покинули сонне передмістя, щоб вирушити назустріч нашій спільній меті: подорожні, що прагнули до Шулердобеля, загадкового і недосяжного.

Поверх п’ятий. Ему й Кашмір

Пражило сонце, грав оркестр, цвіли килими квітів, виблискувала тріумфальна арка, цокотіли фіакри, рухалися юрби туристів. Серед їхнього нескінченного потоку я раптом побачив нас, її і себе. Вона сміялася, я їв маґнум із карамеллю, пригощав її, потім я поклав руку на її абрикосове плече і пригорнув до себе, потім я необачно втратив нас з поля зору.

Була середина червня. Сонце не виходило із зеніту, спонукало йти, відкривати сади, заглиблюватись у парки на луках, п’яніти від липового цвіту і цокати горішками, скликаючи білок, усміхатися зустрічним і одне одному. Повівав вітерець, шукаючи виходу з архітектурних лабіринтів. Ми підставляли йому обличчя, бігли назустріч, вбирали пестощі, ми осідлали комизливу шкапу фортуни, ми мусили показати себе вправними вершниками і ловили день, сонце, вітер. Ми сідали в метро, і металева гусінь, вигинаючись, пливла від станції до станції, везучи нас до літньої резиденції. І коли було оголошено «Іці. Оо», ми вже стояли на виході, чекаючи, доки вона зупиниться і розблокуються двері.

Цього разу ми не пішли в музей, відклавши його на дні похмуріші з колекцією, що налічувала десятки обтяжених історією й інтригами диліжансів, була там і карета Наполеона — того самого, ставши яким, я вирушу по тебе у твою сирно-виноградну Францію, звідки заберу тебе, раз і назавжди. Ми вертатимемося назад, розтягуючи східний кордон Євросоюзу, мов тятиву і презерватив. Ми причепимо його до нашої корсиканської колісниці, яка зупиниться не раніше, ніж забажаємо ми, а ми мчатимемо оскаженілим вихором. Наш перепочинок буде не раніше, ніж проминемо останні солом’яні стріхи хутора Михайлівського. Можливо, ми помчимо далі, до Владивостока й Вудстока, Мельбурна й Антананаріву, перетворивши сором’язливу казку на Поему Свободи, Рівності і Братерства.

Ми ввійшли в одні брами, другі, треті, залишивши позаду зиґзаґи саду блукання і помиляння. Ми поводилися, мов закохані, дурниці, ми поводилися закохано, крокували парадною алеєю, я їв морозиво — в цей момент я й побачив їх, тобто нас, тебе і себе. «Сервус»[10], — усміхнувся я. — «Здоров, здоров». — «Ти вже назад?» — «Я гуляю тут від самого ранку». — «А ми щойно приїхали». — «Філь ішіас!»[11] — «Тобі також. Приєднуйся». Я б охоче приєднався, однак як я міг приєднатися до себе? Вони рушили далі, а я стояв і дивився вслід.

Колись на горі мешкали ему, смішно стрибаючи і чалапаючи у підстрибі. Тепер залишився тільки один, великий і поважний. Ми підгодовували його печивом, яке він хапав, протиснувши дзьоб у ромбик. Інколи воно падало, тоді ми ставали навшпиньки і простягали його над парканом. Так йому подобалося більше. На радощах він закидав кружальце в довжелезну горлянку — не дивно, що його запопадала гикавка.

«Оресте, Оресте, ти мене чуєш?» — тихо покликав я, коли вона відвернулася (я завжди боявся, що коли-небудь вона сприйме мене за божевільного, і наші стосунки обірвуться). Птаха зацікавлено повернув голову. «Оресте, це я». Птах уважно дивився на мене, вивчаючи і приглядаючись. «Він упізнав мене», — здалося мені, і я зрадів. «Це він. Це сто відсотків він, однак не хоче признаватися. Побоюється туристів. Тільки уявити собі, який скандал вибухне». «Оресте, не бійся. Нікого немає. Ми самі», — ще раз спробував я, і він озвався. Озвався! «Мені тут добре. Мені тут краще, ніж на твоїй сраній батьківщині. Мене годують. Причому не тільки печивом», — не утримався він, щоб не пожбурити у мій город камінця. «Оресте, не кажи так. Гріх так казати. Загалом я радий за тебе. Я ще тут місяць. Так що побачимося. Тримайся».

«Що ти сказав?» — «Я нічого не казав. Я сказав, що кохаю тебе, крихітко», — і я не збрехав: я справді її кохаю.

Поверх шостий. Фон І.К.К.

Можна подумати, що йдеться про барона, скажімо, Іполита Карла фон Каммерштайна. Хоча це й не зовсім так, проте й не надто далеко від чорного кружечка істини — в кожному разі, розчаровуватися не варто. Насправді йдеться... але все по порядку.

Моя знайома, яких у мене, наче гарему в султана, попросила привезти зимовий комбінезон для дитини. І як мені було відмовити? Проте на місці виникли проблеми з дитячими комбінезонами взагалі і зимовими зокрема — їх не було. Була купа літніх капелюшків і капчиків, були навіть перші зразки дитячої моди нового осіннього сезону, одначе жодних зимових комбінезончиків, що, зрештою, о тій літній порі цілком природно. Безрезультатно пооббивавши пороги дитячих крамниць, міні- і супермаркетів, я змушений був завітати в дитяче відділення торгового дому Y&P на головній площі Міста. Одні двері — скло й позолота — чого були варті. Супроводжуваний пильно-скептичними поглядами охоронців, я довго розглядав план, доки знайшов потрібне. Дитяче відділення розташовувалося на шостому — останньому — поверсі, куди я їхав ескалатором, роззираючись і дивуючись навколишньому океанові.

Не встиг я прибути і спробувати зорієнтуватися, як до мене, розпливаючись у награній усмішці, підскочила, наче до того бідолашного Зіґфріда Брунгільда, продавчиня: «Кан іх інен гельфен? Кен ай гелп ю? Вам памочь?»[12] — «Шукаю зимового комбінезончика», — мовив я безнадійно. — «Зимові комбінезончики тут. Прошу йти за мною», — і попливла, а я теліпався за нею, з жахом зиркаючи на цінники.

Що більше вона звивалась навколо мене, то дужче зростало почуття мого самоусвідомлення, так що я незчувся, як поруч зі мною покотився візок, наповнений комбінезончиками, шапочками, колготками, штанцями, сорочечками, рукавичками, рюшечками. «Схаменися, нещасний!» — долинав крізь серпанок туману дедалі кволіший голос, якого я, переповнений власного значущістю, адже навколо мене ще ніколи так не танцювали, не слухав.

Візок невблаганно наповнювався, вона розпитувала мене, звідки я і чи надовго. Я розповідав, звідки я («Іх комме аус дер Украіне»[13]), вона казала «На вундербар»[14], питала про погоду («Ві іст зо дас Веттер бай Інен ін Руслянд?»[15]), я їй розповідав про нашу погоду, вона казала «Я, натюрліх»[16] і питала, скільки дитині, так ніби це мало ще якесь значення, адже цим візочком — небезпідставно підозрював я — можна одягнути цілий дитячий садок включно з усіма віковими категоріями його крихітних неслухів.

Коли ми нарешті підкотили до каси, мені не залишилося нічого іншого, як театрально поплескати себе по кишенях: «Іх бітте ум ентшульдіґунґ[17]. Чи не могли б ви все це мені відкласти. Забув гаманець». «Ви можете розрахуватися кредитною карткою». — «Знаєте, я її необачно залишив у готелі. Разом із гаманцем. Тобто, у гаманці. Моя кредитна картка завжди в моєму гаманці». — «А в якому готелі Ви зупинилися?» — не вгавала вона. Довелося назвати п’ятизірковий готель, гордість цього задрипаного Міста. Я гадав, це її заспокоїть, одначе вона тільки дужче розпалилася, поволікши мене вниз, на поверх зі спідньою жіночою білизною, тоді як я марно намагався розтлумачити, що не трансвестит і гарему також не тримаю.

З огляду на такого клієнта, як я, вона, яка не мала права самовільно відлучатися з власного відділу, забула про все на світі, крім комісійних до своєї зарплати від суми продажу. «Ви подивіться, Ви тільки подивіться на цей чудовий бе-га[18]. Ваша дружина від нього, — очевидно, вона хотіла сказати щось цілком інше, бо на секунду затнулася, відтак додала, — буде щаслива. Фон І.К.К.» — «Та хоч фон І.Го.Го, тільки відчепися від мене», — сприкрився я, мовивши вголос: «Гаразд, кидайте», — і вона схопила чомусь не один, а цілий ворох бе-га і кинула на кучугуру, яка загрозливо виростала. — «Поїхали далі».

Коли я побачив, що нам на підмогу котять другий візок, я зрозумів, що пора зав’язувати краватку. «Паккен зі бітте нун айн. Іх бін ґляйх відер да. Іх голе майне кредіткарте»[19]. Я був щасливий, що їй, замороченій і запамороченій, не спало на думку більше ніяких фокусів, чого я дуже і дуже побоювався.

Поверх сьомий. Копа Каґрана

Я завжди мріяв побувати на сто першому поверсі хмарочоса. Чого варта була сама лише думка про те, що звідти можна побачити! Погодні умови, наче забавку, відкривають, закривають, змінюють і спотворюють перспективу. Згодом це бажання якось само по собі притупилося, наче зубний біль, перейшовши в тихе ниття, доки найн-ілевен раптом розніс усе вдрузки, нагамуз із моєю нездійненою мрією.

Я стояв на сьомому поверсі будинку кінця шістдесятих — бетон, метал, скло — у підніжжі Замкової гори, спиною до Замку. Повітря було чисте, вільне від перенасиченості вологою, яка звужує поле бачення, зависаючи сірими портьєрами туманів. Переді мною відкривалася розкішна панорама, навшир і в далеч — я не знав, скільки в тій перспективі насправді ретроспективи, пропорція, яка мене знову і знову непокоїть. Я бачив піщані пляжі моря посеред рівнинного суходолу, легкий бриз, що гусячою шкіркою брав воду, по той бік за морем розгорталося життя мегаполісу, з хмарочосами, пароплавами, пам’ятниками, вуличними театрами, ґала-концертами, дорогими готелями й помірними пансіонатами, парламентом і музеями, соборами, багатоповерховими стоянками, шлюзами, кабріолетами, підземними дискотеками і ресторанами вглибині велелюдних парків, метрополітеном і ґвинтокрилами, що сідають на дах міської лікарні, мостами над річкою і самою річкою, пасажирами на пристані, в літніх панамах і капелюхах, барами на узбережжі і відвідувачами за столиками, лебедями в заплавах і рибалками над берегом, засмаглими нудистками, які віддавалися сонцю, і гомінкими родинами, що шаманували над ґрилем, літнім кінотеатром, який починав життя разом із комарами й нічними метеликами, продавцями морозива й холодних напоїв у мобільних кіосках, автострадою й густими шипшинниками, гірським хребтом і бароковим монастирем у далині.

Переді мною лежала Копа Каґрана з молоддю й музикою, заклечаними барвистими гірляндами шхунами і гойдливими трапами, вздовж яких палахкотіли, кіптюжачи сутінки, смолоскипи. Мине час, і вона зануриться під воду, мов батискаф. Восьминоги обплітатимуть мацаками вікна, заглядаючи всередину на веселе товариство, пропливатимуть риби, затримуватимуться, а потім зникатимуть акули, водорості, мох і поліпи поселяться на герметичній оболонці, новітні вільгельми гауфи оповідатимуть легенди, як колись про летючого голландця, а капітаном там, безперечно, буде бородатий і невмирущий НЕМО.

Поверх восьмий. Мак Рональдс

«Світанки всюди однакові», — скажете ви сухо й безапеляційно. «Ні, — гаряче заперечу я. — Вони всюди різні; мало того, щоразу інакші», і, щоб якнайхутчіше дати яскравий приклад, який унеможливлює подальші дискусії, продовжу: «Порівняйте світанок цивілізації з учорашнім». І коли я переможно повернуся йти, мене наздожене ваша фраза: «Якраз учорашній світанок від світанку цивілізації мало чим відрізняється. Певною мірою вчора був світанок нашої цивілізації». — «Щоб я не розреготався!» — «Вчора відкрили Мак Рональдс».

Мак Рональдс, цей блискучий винахід людської цивілізації, вважався локомотивом реформ, що вели до процвітання, яке скептики називали занепадом. Якщо у вашому місті з’являвся Мак Рональдс, це означало, що щось змінилося, а ще більше всього зміниться. Коли Мак Рональдс приніс цивілізацію на континент, нації старої Європи плювалися, влаштовуючи демонстрації й акції громадянської непокори; червоні бригади разом з ірландською республіканською армією, баскськими сепаратистами й озброєними до золотих зубів бойовиками української повстанської армії в екзилі влаштовували терористичні акти, біля відкритих напередодні під музику, прапорці й повітряні кульки філій Мак Рональдса вибухали начинені десятками кілограмів тротилу автомобілі, висаджуючи в небо недопечені яловичні котлетки і курячі ніжки. Староконтинентальні продуценти наймали першокласних староконтинентальних акторів, щоб зворушливим староконтинентальним милом вичавлювати сльозу зі староконтинантальних міщан — усіх тих сітоєнів, світ яких із появою Мак Рональдса невблаганно відходив у небуття. І сльози справді лилися ріками — Сеною й По, Райном і Темзою. Гірким було стенання дорослих і тим більшою радість дітей — якщо вони й пускали сльозу, то з причини цілком протилежної. Ховаючись від батьків і прогулюючи заняття, вони скрадалися у Мак Рональдс, щоб залишити там кишенькові гроші. Невдовзі батьки з жахом довідалися про це.

«Що б ти хотів, щоб ми подарували тобі на уродини?» — «Хочу в Мак Рональдс». — «Ніяких Мак Рональдсів! Щоб я більше ніколи не чула! Забудь це моторошне слово!» В хід йшла дієва дитяча зброя — п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин. Першого вона ранила здебільшого батька родини, арабоволосого Жана, рудого Ганса, повнявого Джуліо, кирпатого Херонімо: «Жанетто-Брюнгільдо-Страчателло-Хуано, кохана. Мак Рональдс не вартий, щоб їсти нерви собі і псувати уродини дитині. Якщо це для нашого маленького Ліонеля-Чарльза-Беніто-Карлосика має таке значення, чому б не подарувати йому цю маленьку втіху. Життя таке складне. Нащо його ускладнювати ще більше». — «Йдіть, куди хочете, я з вами не піду!» — «Але Жанетто-Брюнгільдо-Страчателло-Хуано! Це уродини твоєї дитини!» — «Не піду, і край!» — «Жанетто-Брюнгільдо-Страчателло-Хуано, серденько, не гарячкуй. Чому б і нам не піти і самим не спробувати. Тоді знатимемо достеменно.» — «Не треба мені, я і так знаю!» — «Але заради нашого маленького Ліонельчика-Чарльзика-Бенітика-Карлосика...» В цей час маленький Ліонельчик-Чарльзик-Бенітик-Карлосик підслуховував у передчутті близької перемоги з кімнати, куди втік, весь у сльозах, на початку розмови.

Ми бачимо це маленьке сімейство, як воно просувається вулицею, попереду сяє Ліонельчик-Чарльзик-Бенітик-Карлосик, трохи позаду арабоволосий Жан, рудий Ганс, повнявий Джуліо, кирпатий Херонімо намагається пригорнути рукою Жанетту-Брюнгільду-Страчателлу-Хуану. Жанетта-Брюнгільда-Страчателла-Хуана пручається.

Родина в Мак Рональдсі. За пластиковим столом на пластикових тацях запаковані мак рамбурґери, мак ріші, мак рікени і великі пластикові склянки брунатної оа-оли. Тільки Жанетта-Брюнгільда-Страчателла-Хуана не замовила нічого. Арабоволосий Жан, рудий Ганс, повнявий Джуліо, кирпатий Херонімо сумно і з легким докором дивиться на кохану дружину, беручи водночас рукою з таці, кусаючи і жуючи. «Ти знаєш, мушу тобі сказати, смакує так нічого». — «Господи, залиш у спокої папір. Ти доїдаєш серветку, Жане-Гансе-Джуліо-Херонімо-Бовдуре!» Це останнє слово, що самовільно приклеїлося до попередніх, Жанетта-Брюнгільда-Страчателла-Хуана додасть, радше за все, — у тріумфі такту над гнівом — про себе.

У нас, слід сказати, поява Мак Рональдса переживалася цілком інакше. Його прихід святкували масовими паломництвами. Він став маленькою церквою. Нехай для тіла, звичайно, а все ж. Він був птахою надії на краще — у краю, де завжди було гірше і гірше, тим палкішими були сподівання, що коли-небудь стане краще. Дорослі полюбили його не менше, ніж діти. Після десятиріч затамованих чекань тати і мами змогли надолужити те, чого їх позбавили виродки, змарнувавши їхню юність облудним розпатякуванням. На споді родинних скринь і в закапелках риплячих шаф вони знайшли потерті джинси і джинсові куртки своєї протестно-прищуватої молодості, за які їхніх батьків викликали на килим, а їх самих проганяли зі школи, влізли в них, підтягнувши сідниці і тугіше заперезавши черева, і «відлетіли у бік минулого».

Поверх дев’ятий. Поет і його шанувальники

Через багато років стела з великоносим профілем й обвислими, мов у бульдога, щоками, розповідатиме туристам з інших країн, континентів, галактик, що... неважко вгадати, однак й неможливо зараз сказати достеменно, як саме звучатиме напис, позаяк щодо його остаточного формулювання думки розбігаються, і хто знає, чий бік урешті візьме гору. З певністю можна одначе сказати, які рядки якого його вірша будуть викарбувані під пам’ятним написом, можна навіть процитувати — їх знає кожний, без них не обходиться жодна шкільна програма і хрестоматія, ні випускний екзамен, ані вступна співбесіда. Ними починають візити російські президенти, щоб задобритися, ними завершують свої візити президенти американські, щоб запам’ятатися, їх шкробає на папірець у транскрипції рідною мовою і підсуває правителеві Самодурії його секретар, щоб він теж міг розпочати і завершити ними своє перебування, як його російський і американський колеги.

Таке обходження зі спадщиною видатного поета не нове. Історія дає тисячі прикладів, коли слова виривалися із контексту, перекручувалися, використовувалися в сумнівних цілях, як правило, з метою отримання влади й прибутку, що, зрештою, рівноцінне отриманню влади, що неминуче вело до отримання чи бодай до бажання отримати та утримати, байдуже, якою кривавою ціною.

Спадкоємці диктаторів, проти яких поет підносив своє полум’яне слово, за що страждав, січений шпіцрутенами і замовчуваний, використовують його непроминущі вірші для прославляння і зміцнення своїх режимів. Їхні опоненти знаходять у його творчому доробку непримиренні слова, що закликають до повалення диктатур і тираній, цитуючи їх на народних віче. Іменем поета влаштовувались революції і репресії. Кожний знаходить у нього щось зрозуміле для себе, і це всіх зближує, не даючи нікому узурпувати, — всі мають однакове право доступу до нетлінного слова.

Якби не все це, поета давно забули б. Хто пам’ятав би про нього, чиє непоказне життя проминало в тіні крислатих платанів, далеко від публіки і метушні, а та жменька людей, з якими він перетинався, вважала його диваком, не підозрюючи, що поруч був великий, як згодом полюблятимуть епітетувати, майстер.

Він ходив на роботу у філію страхової компанії, де мав посаду дрібного клерка з премійними й комісійними, якими надто не переймався; не ліз на сцени і не пхався на подіуми. Далекий від усього цього, він цмулив вечорами у кнайпі за рогом пінисте пиво або ж вино у винарні, геть свіже, щойно зброджене на початку вересня; мутне, приємне й солодке, воно додавало впевненості, якої йому хронічно бракувало, надиктовувало божевільні рядки, на кілька хвилин перетворювало на революціонера, докорінного реформатора граматичного ладу.

Цілком можливо, того, що згодом знаходитимуть у його віршах, там просто немає, він ніколи не писав полум’яних поезій, не стояв на трибуні, якщо не вважати нею сквер і місяць у небі, в човні якого був веслярем; невідомо, чи мав за життя бодай один публічний виступ. У його списаному школярським почерком зошиті загубився самотній афоризм, його виправдання себе, його кредо: «Привертає увагу не поет, а поезія». Його можна було би назвати Кавафіс або Песоа, проте це вже буде розкриванням карт, розкриванням карти поезії, бо все інше — її наслідування.

Годі сказати, коли та за яких обставин з’явилася ідея і чи хтось, крім «Міської афіші», яка під рубрикою «Імпрези, перформенси, гепенінґи та інше» помістила на шпальті «та інше» повідомлення й про незвичайну акцію, що мала відбутися, а також — коли і де.

Епіцентром був дев’ятиповерховий будинок на розі вулиць Борошняної і Млинарської, який виріс на дріжджах ейфорії, в якій Місто жило наприкінці атих і на початку ятих років сторіччя, що відгуло. Хто і чому спорудив його тут, розтлумачити годі. З лицьового боку він був злегка опуклий і місця, де зустрічалися металеві пластини, якими було обшито будинок, утворювали рубці, що нагадували обручі. То була єдина дев’ятиповерхова споруда на весь квартал, уклинена поміж старої дво- і триповерхової забудови з обсипаною ліпниною й обваленими балконами, чиєї ваги не витримали наяди й атланти. Поза цим нічого особливого й визначного його не вирізняло з-поміж сотень інших точнісінько таких самих будинків, що обсіяли околиці Міста.

Судячи з кількості людей, які відгукнулися на анонс, хроністи робитимуть оптимістичний висновок, як вигідно Місто, труди і дні якого вони покликані сумлінно нотувати для вічності та нащадків, відрізняється від інших полісів світу у ставленні до культури: справа поезії тут не пропала — цю бравурну констатацію супроводжуватимуть розлогі описи фактів і спростування закидів. Дев’ятдесят тисяч шанувальників (за найскромнішими підрахунками), а це десята частина його мешканців, включно з передмістями, — найкращий доказ, що «якщо в нашу добу десь на землі залишився притулок для душі та духовності, то його географічні координати збігаються з розташуванням нашого Міста».

Подані медіями, прес-службою міського сенату й іншими компетентними органами цифри містили розбіжності — щоправда, такі несуттєві, що їх не варто сприймати всерйоз. Востаннє така велика юрба зібралася, коли батько тодішнього бурґомістра, розігнавши охорону, виліз на верхівку ратуші, де упродовж кількох днів вимахував шаблею і виводив патріотичних пісень, доки його обманами і вмовляннями вдалося зняти, але діялось те давно — кадри про ту подію, які свого часу облетіли світ, зберігаються у фото- і кіноархіві Міста, вряди-годи з них роблять копії, оскільки навіть найякісніша матерія швидко чи повільно, проте невблаганно й безіндульґенційно старіє, що лише підтверджує «легітимність нашого потягу до піднесеного і вічного». Після суботи їх витягли, обдули від порохів, і Місто мало нагоду побачити кінохроніку, що передувала сюжетові з місця останніх подій.

А почали вони розгортатися задовго до суботнього вечора, одначе їх безпосередній початок датовано раннім пообіддям, коли перед дев’ятиповерхівкою почали збиратися поодинокі роззяви і невеличкі товариства, оглядаючи будинок і майдан навколо нього. Деталей «Міська афіша», хай там з яких причин, не повідомила. Щогодини людей прибувало, мов води в річці, і вже як сонце хилилося до обрію, хоча до темряви було далеко, будинок опинився в міцному кільці. Мешканці позирали з вікон на цю химерну облогу, непокоїлися, не в змозі збагнути, що діється. Скупчення роззяв побаламутило стариганчика, який куняв на балконі шостого поверху в промінні призахідного сонця. Він заходився жбурляти картоплею, макабрично гигочучи, доки його, аксакала сімейства, де вже були правнуки і праправнуки, не без зусиль втягли до приміщення, вичерпавши інцидент, — кожному б так зберегтися.

Багато людей, котрі прийшли надто рано, зголодніли. Домовившись між собою, вони йшли по харчі собі і тим, хто беріг їхнє місце, що давалося не тільки нелегко, а щохвилини важче. Хто мешкав неподалік, устигав гайнути додому, доїжджі йшли до найближчого кіоску по гарячі ковбаски з кетчупом та гірчицею.

Поволі смеркало, на безхмарному фіолетовому небі з’явився місяць, здивовано освітлюючи епіцентр подій, тут і там спалахнули вуличні ліхтарі. Гул, який стояв над юрбою, якось сам по собі вщухав, згаснувши миттєво і остаточно, коли на освітлений балкон дев’ятого поверху вийшов Поет. На секунду запала тиша, а вже наступної натовп вибухнув оплесками і ревом, супроводжуваним штовханиною тих, хто опинився на програшному боці. Поет підніс руку, чи то вітаючи, чи втихомирюючи своїх незліченних шанувальників, багато з яких мало при собі ошатний томик його вибраних поезій (на деяких стояв його автограф). Він узявся декламувати, декотрі заходились шукати потрібних рядків, тоді як переважна більшість заворожено слухала. Дочитавши вірш, Поет зняв із шиї хустину і, помахавши під шквал захоплення, кинув у натовп. Тисячі рук потяглися до неї, що падала неквапливою пір’їною, й лише жменька щасливців стала власниками розшматованих клаптиків.

Коли боротьба за хустину вичерпалась, Поет обвів усіх поглядом і почав виголошувати наступний вірш — про пташку, яка радіє весні й, радіючи, весело щебече. Цвірінь, рінь-рінь, цінь! На людських очах забриніли сльози — отак незчулися, як вийшли на друге коло катарсису. Коли пташка дощебетала, Поет, супроводжуваний бурею оплесків, скинув сорочку і, помахавши, мов прапором, що зве до перемоги, а може, її віщує й святкує, пустив униз.

Поет читав третій вірш. Легкий вітерець підхоплював його невмирущі слова і ніс на своїх крилах до вух слухачів, лоскочучи їх ніжністю і тонким гумором. То було третє коло катарсису. Коли його було пройдено від початку і до кінця, Поет розщепив штани, й горобці легкого стогону спурхнули з вуст паней, панночок і трансвеститів, одягнених панночками. Скинувши штани, поет високо підніс їх, надутих вітерцем, усі заплескали, після чого штани полетіли додолу і ще кілька щасливців стали власниками кремових фецликів.

Звучав четвертий вірш, у якому йшлося про громадянський обов’язок, про поета-громадянина, про те, що поет — це водночас громадянин, тому, хто громадянин — той поет. Не той поет, котрий пише вірші, а той, що громадянин; не той, хто кличе на барикади, а той, хто на них стоїть. Не той, хто перечікує по закапелках, а той, що відкрився бринінню куль, бо це і є справжня поезія. Таким було четверте коло катарсису. Коли воно добігло кінця, Поет, нахилившись у поклоні, скинув шкарпетку спершу з правої ноги, відтак з лівої, запустивши під вир овацій одну ліворуч, іншу праворуч. Публіка кидала йому квіти — букети троянд і жоржин, айстр і гладіолусів, що долітали до другого, найвище третього поверху, звідки, якщо не зависали там, падали вниз.

Тепер Поет стояв босоніж, декламуючи п’ятого вірша, що розповідав про людину — людину з великої літери. В ньому мовилося про те, що слово «людина» слід писати з великої літери: Людина, що всі літери цього слова пишуться з великої літери — ЛЮДИНА. Вірш був сповнений гуманістичних порухів. Перехоплював і тамував подих. Згадував Прометея й Ікара. Містив криптоцитату: «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це чи ні?» Крутими були віражі цього кола, тривалими аплодисменти, нечуваним ошелешення, незглибним море зімлілих.

Поет неквапно скидав труси. Довго майоріли вони в повітрі, наче вітрило далекої шхуни на хвилях солоних морів-океанів. Повільно линули вниз. Розривалися на дрібні клаптики. Осідали в руках, кишенях, на опуклих вологих грудях. Повільно вилізав Поет на перило балкону з рештками колись брунатної фарби. Гордо підводився на повний зріст. Вітер розвіював його волосся. Отак бовванів він, і чути було, як божевільно калатає об’єднане людське серце.

Ось він ледь-ледь похитнувся, гойднувшись вперед, і тисячовольтний ОХ пронісся над натовпом. Гойднулося людське море, подалося в боки, утворивши коло під освітленим балконом дев’ятого поверху, на перилі якого стояв Поет. Удруге похитнувся і вдруге злетів ОХ із вуст об’єднаного людського моря. Втретє похитнувся Поет. Вчетверте і вп’яте, і щоразу злітав у повітря міфічний птах ОХ, лопочучи крилами. Востаннє похитнувся Поет...

«Він спалив свої книжки». — «Бажаючи привернути до них увагу». — «Нісенітниця». — «Він зрозумів, що не поет». — «Збагнув, що те все, що мав за поезію, — блеф». — «Він хотів сказати про це своїм численним прихильникам, проте в нього нічого не вийшло: вони ще фанатичніше вклепалися у його писульки». — «Що не є поезією». — «Про що він сам сказав актом спалення». — «Але ж, перш ніж спалити, він видер сторінку». — «Він нічого не видирав». — «Він порвав аркуш, і клаптики розлетілись навколо». — «Звідки ви взяли, що то була поезія?» — «Може, проста записка». — «В якій він прощався». — «Його «Заповіт»». — «Як умру, то поховайте». — «Мене у могилі». — «Серед степу широкого». — «Як зворушливо». — «Ще б пак!»