Де твій дім, Одіссею?

Трансфер

Я не встиг промовити жодного слова, як моя валіза опинилася в руці носія. «До камери схову», — кинув я, поставлений перед доконаним фактом.

На вокзалі кожний плутається під ногами кожного: таксисти і носії, пропонуючи допомогу, відволікають пасажирів, яких розбурхане море; пасажири, які йдуть в одному напрямку, заважають пасажирам, котрі рухаються назустріч; під ногами їх усіх плутаються голуби й горобці, полюючи за крихтами і шматуючи клапті недоїджених страв швидкого приготування; і тільки вночі, коли вокзали порожніють, вітер-футболіст котить пластикові пляшки, забиваючи в одні і ті самі порожні ворота мінеральні і кокакольні голи.

Цей вокзал такий, як усі інші двірці світу — криті склом сецесійні арки і вікна обабіч. Поїзди не можуть проминути цієї вузлової станції. Навіть якби машиніст замріявся, а якби я був машиністом, я б обов’язково замріявся, адже перебування в локомотиві, звідки відкривається мальовнича далечінь, хоч-не-хоч налаштовує на романтику, або якби він задрімав чи йому стало погано і в нього підскочила температура, потяг усе одно зупинився б, уткнувшись у вмуровані в бетон металеві буфери, — позаду розчахнені сецесійні двері, за якими починається Місто.

Цей вокзал особливий, для мене він — головний вузол, від якого відгалужується колія за колією, кожна з яких веде в інший кінець залізничної планети. Це станція, на якій я пересідаю і на якій між поїздами три або шість вільних годин, щонайменше півтори, найбільше сім з половиною, цілий день. Найменше — то піца «Марґарита» в піцерії «ДИВО-ПІЧ» через дорогу, найбільше — парк на Фортечному Пагорбі й американські гірки в дісней-ленді. Коли «найбільше» припадає на останню частину доби, то, як винятковий бонус, опера в DANUBE OPERA HOUSE над блакитними водами, що насправді не такі вже й блакитні, або бодай мюзикл на сцені вуличного театру UGLY KING, що на площі Старих Тополь. Коли «найменше» припадає на ту частину доби, як навколо панує тиша, а ейдос дня щойно сходить на горизонті, я все одно і тим охочіше прошкую у названу мережу, де замовляю свою улюблену страву.

Іноді однак злодій, що живе глибоко у моєму єстві, краде мою втіху, примушуючи думати про пекарів та офіціантів, які, прибувши з країв, що їх одні називають пеклом, інші — раєм на землі, гарують у три і чотири зміни, від чого трапеза перестає мені смакувати. Так само важко мені купувати сорочки, пошиті за безцінь на далеких фабриках, розташованих на околицях міст, де в хащах деркочуть папуги і скрадаються леопарди; так само довго не повертається рука варити дешевий рис, який місцеві селяни, по яких уволю прогулявся напалм цивілізації, вирощують, ходячи згинці просто палючого сонця по коліна у воді і не отримуючи майже ніякої плати, крім недуг, швидкого старіння і повільно-передчасного умирання, називаючи те неподобство долею або кармою; так само важко їсти м’ясо і дедалі частіше шматки застряють у горлі, коли думаю про нещасне телятко, яке світу як слід не побачило, а його вже тягнуть до різника, чи баранця, який ще день тому так радісно бекав, — але що це я?

Здавши валізу в камеру зберігання й отримавши в обмін на чотири металеві монети одну-єдину паперову квитанцію з номером ряду і місця, я розвернувся і попрямував до виходу.

Вийшовши, я полегшено зітхнув, чого не дозволив собі всередині — із солідарності перед валізою, яку довелося залишити, мов сироту в сиротинці, тоді як вона ось уже стільки років мій вірний супутник. Під певним кутом зору вона знову опинилась у вагоні, щоправда, в такому, в якому їдуть лише валізи, без пасажирів, без власників, і з різницею, що нікуди вони не їхали, а стояли на місці. Я не мав сумніву, що вона, втомлена підстрибуванням і торохканням, вокзалами і забігайлівками, країнами і континентами, не змигнувши оком, подалася би разом зі мною. Перепочинь, люба, невдовзі я обов’язково повернусь!

Зовні було літо, на асфальті проступали чорні сльози розчуленої землі, автомобілі їздили без жилеток на карбюраторах, перехожі ходили в футболках, сукнях і шортах і, що найголовніше, тут і там зеленіло поодиноке деревце, не всохле і не вирубане, і, звичайно, пражило сонце високо в безхмарному небі, так хутко туди зіп’явшись, — було воно, як ніколи, щедре.

І я пішов. Шляхом, яким ішов попереднього разу, щоб наступного податися іншим, яким прошкував уже колись раніше, щоб ще через раз вирушити таким, яким не ходив дотепер ніколи.

Я не розумів мови, якою тут розмовляли, і це було суще блаженство — така сама насолода, як вітер, листя, вода, птахи, мови яких я не знаю і тим приємніше ними спілкуватися. «Нерозуміння — перебування в раю, насолоджування красою і затінком», — якому поетові належать ці витончені слова? Єдине, що я розумів, — був напис TOTO LOTTO LOTTO TOTO, який зустрічався чи не на кожній вулиці. Фунікулер вивіз мене нагору, вниз я зійшов самотужки. Одначе перед тим я стрелив з гармати і приострожив коня.

Гармата

Їх було п’ять — як пальців на руці. Стояли вони одна коло одної; їхні допитливі носи стирчали в прозурку бійниці щойно відбудованого фортечного муру; мешканців долини, що простерлася біля підніжжя Фортечного Пагорба, відселили, і відтоді стріляння з гармат ядрами, такими самими, як колись, стало родзинкою туристичних розваг, створивши місце праці для десятка-другого голодранців, задіяних в обслуговуванні, включно з касиркою і бухгалтером і прикріпленим до них податковим інспектором. За відповідну оплату можна було підійти і, почекавши (а заодно й подивившись), доки помічники гармаша заштовхують ядро, прикласти запалений ґніт. Гармашем був я, турист. Я запалив, приклав і гармата гаратнула, подавшись назад, мов пес, який, виконуючи команду господаря «СИДІТИ!», найдужче хоче рвонути вперед.

Гарматна стрілянина стала чимось на кшталт ритуалу; щоразу, коли було вдосталь часу, я не відмовляв собі в цьому скромному задоволенні — у мені прокидалися голоси моїх пращурів, можливо, не лише моїх, у кожному разі, пращурів, цього разу дуднявий голос якого-небудь прапрапрапрапрадіда, полкового гармаша. Я зрозумів, що ми складаємося з голосів наших предків, близьких і далеких родичів і відмовляти їм у задоволенні означало б не шанувати їхньої пам’яті — я був удячним спадкоємцем, розуміючи, що без них не було б ані мене, ані цього найневиннішого з усіх невинних заняття.

Мідний вершник

Іншою ритуальною розвагою, якій я віддавався за кожного довшого перебування в цьому місті з аурою Великого Вокзалу, було пришпорювання коня — і тут я не міг не згадати світлої пам’яті мого прапрадіда по маминій лінії, портрет якого висів у коридорі між тридцять восьмою і сорок першою сходинкою, що вели на другий поверх, і на якому він був зображений у святковому однострої рітермейстера крилатих уланів з розкішними підкрученими вусами.

За конюхів увихалося двійко кремезних парубіїв. Кінь? Він стояв на цоколі, вилискуючи крижами, на ньому сидів вершник із шаблюкою у правиці і прапором у лівій руці. Де сидів я? Наразі ніде. Я саме заходив в опуклі дверцята, що були елементом цоколя. Всередині я залазив по драбинці вгору, в порожнє тіло вершника, в його монолітний одяг, вилитий ливарями, сідав на сідло, що стирчало на довгій круглій металевій палі, пришпорював коня і щосили горлав: «Вйо!», і тоді кінь голосно іржав мідною горлянкою, вкритою зеленим оксамитом свіжої патини, і його іржання відлунювало від скель і губилося в навколишніх лісах і ще довго розлягалося над завмерлими міськими кварталами і сонливими передмістями.

Пострілявши і погарцювавши, я йшов через Карловий або будь-який інший міст до улюбленої корчми, назва якої мене приваблювала не менше, ніж страви й обслуга всередині; там працювала офіціанточка, яка була не проти, аби я називав її Міленою («Називай мене хоч Оленою», — казала вона, мило всміхаючись) і забрав із собою на край світу («Візьми мене на край світу, коханий!»), на що я висловлював сумнів, чи ми коли-небудь доїдемо на край світу, на що вона резонно відповідала: «Якщо на довго не зупинятимемося», після чого ми знову віддавалися любощам, і коли в час нашої близькості я захотів похвалити її країну, що спрезентувала світові, який того не вартував, Швейка і Чапека, вона не дала мені цього зробити, затуливши мій балакучий рот своїми вишневими вустами.

В тому ресторані, за столиком, що стояв на брукованому тротуарі, котрий збігав до самої води, я з’їдав порцію лотаринзьких завиванців під трюфельним соусом. Після того я ще довго, доки дозволяв час, блукав вулицями і площами, скверами й парками, музеями й універмагами, мостами й веселкою над порослими будяком пустирищами.

Спогадуючи ті блукання, я раптом спізнав непереборну потребу поговорити з Нею, почути Її голос, приклавши до вуха слухавку, мовби то були її розврунені трояндовими пелюстками духмяні складки; мені здалося, що й Вона чекає на мій дзвінок, тож я мусив Їй зателефонувати, вже і негайно.

Я підійшов до першого-стрічного телефона-автомата, вклав картку, і картка, яку я, придбавши в зовсім іншому місці, іншій країні і навіть на іншому континенті, давно вже виговорив і тільки дивом досі не викинув, спрацювала, утвердивши мою віру в диво.

Розмова

Привіт! Я ще не встиг від’їхати, як уже скучив о Тобі. Не було телефона, інакше я неодмінно зголосився б раніше. Ти як? Що поробляєш? Тут така спека — ходжу, гуляю, вештаюся; був у церкві, в якій ми колись разом молилися — так-так, тій самій, де святий, зійшовши зі склепінного розпису, узяв з нас обітницю, що ми поберемося, хоч через тисячу років (його слова), саме тут; стріляв із гармати і гарцював на коні, увесь час думаючи про тебе, як ми вештались тут удвох. Це була кепська ідея, так рано вирушати в дорогу — тепер не знаю, їхати далі, чи повертатися. Так хочеться повернутися. Я вже повертаюся. Біжу! Чекай!

Розмова, по-іншому.

«Куди біжиш?» — «На потяг». — «Твій потяг через дві з половиною години». — «Я передумав». — «Що передумав?» — «Я на інший потяг». — «Не розумію». — «Я повертаюся». — «Куди?» — «Назад». — «До кого?» — «До Неї». — «До бомжихи?» — «Ніякої не бомжихи! — обурився я. — Ти просто злий і заздрісний». — «Я не злий і не заздрісний. Навпаки, це ти похряс в ілюзіях». — «Ти хочеш сказати...» — «...Що її не було». — «Але ж ти сам чув, як я з нею розмовляв». — «Ти не з нею розмовляв». — «Тоді з ким я, по-твоєму, розмовляв?» — «Ні з ким». — «Як ні з ким?» — «Тобто, не ні з ким, а з самим собою. Не з нею, а з собою». — «Ти хочеш сказати, що я вклав картку, набрав номер, на іншому кінці дроту хтось, якась жінка взяла слухавку і тією жінкою був я? А тепер скажи мені: як я міг бути тут і там одночасно? Мало того: як я міг бути тут чоловіком, а там жінкою і сам із собою, чоловікожінкою, розбалакувати?» — «Не було ніякої жінки». — «А хто ж тоді? З ким я розмовляв?» — «Не було ніякої розмови. Прекрасно знаєш, що картка давно використана, до того ж у цій країні нечинна». — «Ти хочеш сказати, що я ілюзіоніст? Вольф Мессінґ? Девід Копперфілд?» — «Ніякий ти не ілюзіоніст. Тобто, ілюзіоніст, але стосовно самого себе. Я дуже і дуже сумніваюся, що якби ти підсунув провідникові в потязі аркуш звичайного паперу, він сприйняв би його за твій проїзний квиток. Принагідно застерігаю тебе від таких експериментів на майбутнє».

Вокзал (продовження)

Коли розмова закінчилася, я звернув увагу, що вже не біжу, а йду, так як ішов перед тим, коли вирішив зателефонувати. Але чому я йду на вокзал, якщо до відправлення поїзда море часу — вже не Чорне, але, хай йому грець, — Азовське?

Так, то була образно висловлена правда — врамлена в образ, наче діамант в оправу, але й це, мабуть, стилістична фігура, бо про які діаманти могла бути мова в людини, в якої валіза в камері зберігання й наплечник на плечах, так-сяк прикритий вилинялою і протертою до останньої нитки найковою футболкою, добутою колись давно, в солодкі часи дошкульного сновигання з контейнера, поставленого на розі вулиць Панської і Паваротті допомогово-харитативним об’єднанням «Побожна Самара» для збирання вживаного, але ще не зужитого одягу, ковдр, спальних мішків для жертв стихійного лиха, спричиненого зсувами, землетрусами, повенями, цунамі і, врешті-решт, просто людською глупістю.

В такому способі добування одягу ми, безхатченки, не вбачали чогось антизаконного, вважаючи себе жертвами стихійного лиха, яке називається хитромудрим словом УРЯД, хоч, може, воно називається й не так заплутано; нам також належало право на допомогу, ґарантоване «Універсалом національної єдності», проте йти до самовдоволених керівників доброчинних установ і просити їх відчинити скриню, давши нам дві-три хвилини у ній попорпатися, ми вважали у падло.

Так ми добували, що і як могли. В жарґоні, яким я тоді користувався, це називалося «ловити рибку». Отож, як і всі інші, я ловив рибку, примовляючи: ловися рибко, велика й маленька, така й інакша, бо іноді мені підходило S, іноді M, іноді L, зате XL і тим більше XXL перетворювали мене на покликане відстрашувати опудало.

Опудало

Воно стояло посеред городу, і навколо нього не було жодного деревця, лише загорнена в землю бульба і повстромлюване туди ж насіння соняшника та кукурудзи. Він дбайливо обробляв свою латку, пенсіонований механік розкраденого приватизаторами заводу. Вони обробляли її вдвох, доки жила вона, і любо було глянути — лише нікому було дивитися, не було нікого, хто б міг стояти і милуватися: ні вони, ні кожне з них поодинці не мали дітей.

Відколи вона переставилася і її відспівав хрипким голосом дяк, він гарував сам, від останнього снігу до першого, вельми тяжко переживши втрату, проте не схибнувшись — життя загартувало його. Став, одначе, частіше забувати, іноді не знав, де знаходиться, і тоді йому було пекуче соромно, що про нього подумають, тож удавав, що нічого не сталося і він лише зупинився перевести подих, помилуватися небом, деревом, парканом, барвінком.

Одного разу йому навіть здалося, що заблукав у райський сад, Едем, — той, про який він читав, що там світло і добре. Він злякався й заметушився, що опинився в Раю у руб’ї, в якому ходив подвір’ями, вишукуючи порожні пляшки, не висповідавшись і без причастя. Цвірінькали амадинки — їхній щебет нагадував фітькання горобців, тільки на нону умиротвореніше. Він ішов між чудернацьких дерев, і ті нагадували йому липи і буки, клени й каштани, на окремих висіли кетяги, схожі на кетяги бузини і горобини, лише росли вони, здавалося, трішки бадьоріше. І трава буяла в Раю — зеленіша і, може, густіша, але так схожа на ту, що на Землі. І защеміло йому на мить на серці. Ні, не те щоб він захотів назад, просто до чого звикаєш роками, з тим отак легко не візьмеш і не розлучишся.

Раптово і несподівано він опинився в звичайному парку, в якого з Раєм було не більше спільного, ніж у черепків із новим гладущиком. Сумно та невесело почвалав він назад додому, і в торбі-дротянці калатала пара знайдених перед тим пляшок. І подався він на город. І забув, куди їде і що вже вечоріє. І був він єдиним пасажиром дизельного вагону з обхруманими спинами твердих дерев’яних лав, і гуляв салоном вітер, і деренчали шматки бляхи, що повідклеювалась і повід’єднувалася. І дивувався він, що їде. І дивувався, що вже не їде, а стоїть. І дивувався, що стоїть, а дерева обабіч їдуть. Куди вони їдуть?

Та ось дерева зупинилися, він сам відкрив собі прихилені двері і вийшов. Не знав, нащо і де вийшов. Вийшов, та й усе. Ішов, полями й ярами. Ішов, і світив місяць. І, йдучи, побачив він раптом її, так як її змальовують у книжках. І здалося йому, що вона піднімає косу. І здалося йому, що заноситься нею на нього. «Ось це і все, — сказав він собі. — Так закінчується життя. Її постаттю, явленою поперек шляху. З занесеною косою і якогось дідька в дірявому брилі».

Що це було?

«Так що це було?» — повторив він з наполегливістю, не приховуючи притиску. «Оповідання, — знизав я, насилу стримуючись, плечима. — Сильветка». — «І ти хочеш сказати, її написав письменник?» — «А хто ж іще?!» — зойкнув я.

Вокзал (продовження)

До відправлення було справді дві з половиною години. Вже посередині дороги, яку саме переходив, я повернувся назад, доки вже не горіло, але ще блимало зелене світло для пішоходів, тоді як збоку із наростаючою загрозливістю гуркотіли мотори автомобілів, ладні рвонути, як тільки червоне перемкнеться на жовте і ще задовго до того, як спалахне зелене, їхнє зелене. Їхнє зелене червоне для мене, почав я наспівувати на мелодію популярної пісеньки.

Я давно мріяв зашкіцувати кілька будинків, які щоразу вражали мене своєю сміливою архітектурою і щоразу щось опинялося на заваді; заховані від туристичного ока кількома кварталами, обіч від екскурсійних маршрутів, оточені сквериками й алейками лип і каштанів, вони стояли мовчазно й велично, вряди-годи відчинялися автоматичні ворота, обладнані камерою зовнішнього спостереження, виїжджали автомобілі, зрідка лімузини, іноді з дипломатичними номерами.

Я витяг з наплечника блокнот і олівець, які завше носив при собі, я став спиною до сонця, в затінку старої липи, що відцвіла і виднілися дрібні горошини плодів, нагадуючи духмяний перець, на мене найшли спокій і та чудернацька повільна легкість, яка робить буття стерпним і навіть бажаним і яку зазвичай називають споглядальною, схожою на стан, подібний до медитації, коли той, хто медитує, зникає і розчиняється, відривається від землі і зависає в повітрі, тримаючи в складених човником долонях келих чарівної квітки; я медитував із блокнотом, закинувши кілька списаних аркушів, як закидають волосся в інстинктивному прагненні сподобатися, й олівцем у лівій руці, бо я шульга, життя зробило мене шульгою — я малюю і пишу лівою.

Топ-терорист

Я опинився перед закритим судом. Мене звинуватили в підготовці терористичного акту — то все, що я зрозумів. Головним речовим доказом був незавершений шкіц будинку. Всі інші шкіци, які були в блокноті, лише поглиблювали мою провину і насамперед шкіц парламенту, неоґотика, кінець дев’ятнадцятого сторіччя, унікальні стрільчасті дашки на ґзимсах над скульптурками театральних потвор, наче з кришталю, який, здається, ось-ось розлетиться вдрузки. Я, звісно, все заперечував, почуваючись, мов у тягучій рідині, з якої марно силкуюся виборсатись. Я збагнув, що маю адвоката, якого ніколи в житті не мав. Звідки він? Хто той добродій, котрий оплатив мені його послуги, які нічого не допомогли. Що довше тривало це назване у протоколах і медіях трибуналом непорозуміння, це жалюгідне видовище, я перестав розрізняти, де адвокат, а де обвинувач, обоє плуталися в моїй уяві і в моїх очах, зненацька адвокатові виростали підстрижені вуса державного прокурора, а в прокурова збивалася набакир перука пришелепкуватого і ще й, до всього, виявляється, лисого мого адвоката. Я дивувався, скільки набралося свідків моєї терористичної діяльності і навіть один, котрий добровільно здався й розкаявся і з яким — він так і заявив — я кував пекельний план, дарма що я його бачив уперше.

Не пам’ятаю, скількома роками в’язниці закінчився вирок і як звучало формулювання — зрештою, в житті то не найважливіша цитата. Я не лічив ні сонць, що зазирали в ґратчасте віконце, посаджене на недосяжній для мене висоті, ні брязкоту ключів, ані клацання замків на дверях — їх відмикали щоразу так довго й марудно, наче було їх із двадцять. Одного разу їх відімкнули остаточно і, всучившии мені в руки вузлик, мій наплечник, випхали за високу браму, над якою хижо клубочилися сувої колючого дроту, під’єднаного до електрики — це ж треба розтринькувати струм на ось таку бутафорію.

Мені здалося, що сонце почало світити по-іншому відтоді, як я востаннє його бачив. Я просувався вздовж в’язничного муру, йшов через пустища і покинені оселі, що їх безкарно доруйновував час, крізь слами і передмістя, вздовж панельних будинків і підземними переходами. Глянувши в дзеркальну, затемнену зсередини вітрину, на якій була намальована величезна рулетка, я вжахнувся. Таким я себе ніколи не бачив — навіть тоді, коли доводилося старцювати: в мене втупилася фізія затятого злочинця. Тепер я скидався на справжнього терориста, якого злякався би й сам, стрівши на шляху, якого, зрештою, сам і злякався.

Вокзал (продовження)

В кишені все ще лежала квитанція, моя валіза все ще стояла в камері схову — вірність, з якою вона прочекала на мене, довела мене до розчулення. Вона відразу визнала мене за господаря, тоді як усі інші, включно з вантажником, відмовилися; хіба ще лише портьє в готелі, в якому я вряди-годи зупинявся, впізнав, хоч і з подивом, у мені мене («Що ж це Вам заподіяли! В нас часто викрадають мільйонерів — забагато негідників та й, ніде правди діти, народ бідний»), пустив у комірчину, де я помився і поголився, відбатувавши найогидніші пасма, він із розумінням поставився до мене («Кредитну картку у Вас теж вкрали. — Ну, звісно! Що це я, дурень, питаю»), і мені не залишалося нічого іншого, як зізнатися, що вкрали не лише кредитну картку і що проблема не тільки в кредитній картці й не у ній взагалі, а в тому що в мене вкрали роки (скільки, я не знав достеменно) життя. «Відібрали Ваш бізнес?» — вжахнувся він і подався назад, і мені здалося, що він на мить завагався, чи правильно зробив, впустивши мене сюди, але почуття людяності і рештки приятельства, адже — хай там що — ми зналися не так уже й коротко, взяли гору. «Можна сказати й так», — відповів я і промовив, можливо, не так до нього, як до себе: «Відібрали бізнес».

На щастя, в моїй валізі виявилися якісь документи, нечинна посвідка, про яку я забув і на якій стояло не тільки моє ім’я і прізвище, а й була приклеєна світлина, кутик якої зачепив офіційний штемпель цивільної установи, яка мені його свого часу видавала. Крім того, я зміг назвати по-пам’яті добру половину речей, спакованих у ній, і я був би забрав її, якби з мене не почали вимагати доплати за весь той додатковий і неоплачений час, який вона тут прозберігалася. Бачили б ви, як вона тягнула назустріч мені свої ремінці-рученята, благаючи: «Забери мене звідси, визволи з бусурманської неволі!», нагадавши блаженний час, коли я передруковував на «Sholes & Glidden» «Плач бранки в бусурманській неволі» та інші плачі — я не здивувався б, якби вона знала їх напам’ять. З суми доплати я вирахував, скільки часу провів за ґратами, ходячи туди і сюди, сюди і туди і поміж тим ходінням туди-сюди працюючи на власне утримання; того часу було не так уже й багато, правосуддя міста виявилося поблажливим, а доля прихильною, хоча коли я опинився на волі, мені здалося, що простримів у тій непривітній хурдизі вічність.

Це дало мені бодай сякий-такий орієнтир, і хоча не повернуло валізи, проте я не нарікав — життя, тобто бізнес, як його щойно назвав портьє, навчило мене не бідкатися і не побиватися; я продемонстрував упертому пияцюрі руку, покладену на руку, зігнуту в лікті (сподіваюся, за це мені не пришиють тероризм і не зроблять рецидивістом) — я не знаю, чи та посоловіла скотина зрозуміла, про що йдеться, чи він узагалі ще був здатний що-небудь розуміти, крім квитанцій і монетного дзенькоту; я обернувся і рушив геть.

Так само протермінованими виявилися квитки на потяг, за які ніхто не збирався повертати мені гроші. «Якби Ви здали їх за шість годин до відбуття потяга, Ви б отримали їхню повну вартість». — «Я не міг їх здати за шість годин до відбуття потяга». — «Якби Ви їх здали за три години до відбуття потяга, Ви б отримали їхню вартість мінус комісійні». — «Я не міг здати їх за три години до відбуття потяга». — «Якби Ви їх узагалі здали до відбуття потяга, Ви б отримали шістдесят відсотків їхньої вартості». — «Я взагалі не міг їх здати». — «Тоді Вам доведеться купувати нові». — «Я не міг їх здати через незалежні від мене обставини». — «Шановний пане, Ви повинні робити в житті так, аби обставини були залежні від Вас, а не Ви від них». Звідки тільки залізниця бере таких моралізаторів, думав я згірчено, обернувшись спиною до касового віконечка, за яким голос квиткаря все ще щось торочив мені навздогін.

Я найнявся на будову, пропрацюваши рівно стільки, скільки треба було, аби придбати квиток і продовжити подорож. У тому будинку, який на Горішньому Майдані і до якого я, мабуть, вже ніколи не повернуся, є кілька тисяч цеглин, вкладених моїми руками. Він став рідний мені, цегляний байстрюк, пущений у життя в чужому довкіллі, далеко від рідної домівки, в яку я мав твердий намір найближчим часом повернутися, в яку я прецінь повертався і вже давно повернувся би, якби не світ, цей задрипаний бізнес, яким сновигають привиди тероризму, уцінені гасла та ошмаття обіцянок, мов погроз, горящі путівки і недотлілі жаринки сподівань. Колись бродив привид комунізму, міркував я, потребуючи втіхи у філософії, перед тим відьми і чорнокнижники, яких спалювали в багатті, перед ними пошесті, холера й чума, перед чумою бродили ваґанти, бродяги, мої попередники, оспівуючи любов, перед ними ґоти й сармати, галли і ланґобарди, перед ґотами й ланґобардами — мамонти і динозаври, а перед ними жили Адам і Єва, кохалися і ні за що не несли відповідальності — ні за чужих терористів, ні за власних дітей, бо не було ні того, ні іншого, лише Господь. І дерево, на якому опуклювалася спокуса.

На щастя, мій наплечник зберігався в іншій камері, тож йому довелося самувати не довше, ніж самував я, ми самували в одній і тій самій установі закритого типу, в яку легко потрапити, та не просто вибратися. Він самував, сумуючи за мною, так само як самував я, думаючи, зокрема, і про нього, з різницею, що він перебував у товаристві ще з сотні таких і інакших самітників, в одному з ними приміщенні, міг перекинутися, коли хотів, слівцем і навіть їх бачив, щоправда, не всіх, а тих, котрі самували поблизу; коли йому було особливо тоскно, він відволікався, розмовляючи з невільниками-приятелями, з якими мав більше, ніж досить часу познайомитися і навіть зійтися ближче, що однак не завадило йому всякчас сумувати за мною, зберігаючи нечувану вірність; самував, наче сирота, єдине щастя якого, що не під дубом і не під тином, а в сиротинці з дахом над головою; він слухав історії, що їх оповідали його горе-побратими про своїх власників, то скрушно хитаючи квадратовими, завуженими догори головами, то бадьоро і суверенно, сповнені гордощів за зухвалі походеньки господарів, зарізяк і ґвалтівників, кишенькових злодюжок і фальшивомонентників, аферистів й альфонсів; обороняючи мою честь, він теж починав розводитися про мої неймовірні пригоди, яких я ніколи не чинив і які він так майстерно вигадував, як тільки може вправний брехун — хто б міг подумати, що він колись стане оповідачем мого вигаданого життя, про яке сам я не мав ані найменшого уявлення, стане хроністом мене, свого господаря, на плечах якого полюбляв сидіти, мандруючи по горах і долах, звідки бачив більше, ніж я; розпатякуючи, він домігся мого визнання — ніхто, навіть обшита металевими кутниками валіза вбивці-рецидивіста не ставила моїх вигаданих заслуг під сумнів. Він зберігався в такій камері, за яку не вимагали грошей, а лише підпис під переліком речей у тому, що я їх отримав. Перед тим, як я опинився за брамою — не по той, а по цей інший її бік, де немає неба в клітинку і ніхто за ним особливо не побивається і не стенається гіркими плачами, де сонце сяє, скільки хоче, доки надпливе хмара або настане вечір. І тільки нотатника, мого альбома з ескізами найкращих і найнеповторніших будинків, які я шкіцував у різних містах і на різних континентах, мені не віддали. «Речових доказів не повертають», — почув я сухе і безапеляційне, можливо однак, саме його шкодуючи чи не найдужше.

Я купив квиток, сидів у потязі і дивився на краєвиди, що пропливали за вікном, на такі до щему і щебету знайомі ландшафти, ніби востаннє проїжджав тут не багато років тому, а напередодні. Я дивився, як кивали п’ятами зайці, а ті, котрим бракло духу, сиділи, принишклі і знічені, мовби сподіваючись, що пронесе, так як проносило всі попередні рази, адже єдине, що вони знали напевно, так це те, що потвори на металевих колесах, які навіжено мчали невідь-куди, по них не стрілятимуть. Я бачив козуль, що паслися оподаль і коли потяг був зовсім близько, вилаштовувались півколом, голими гузнами у вигляді бежевих серць до його запорошених вікон. Я спостерігав, як походжає фазан і неприкаяно вештається тетеря; мені хотілося крикнути, аби з’ясувати, чи вона справді глуха — наче не досить було стукоту вагонів по рейках. Ось поле закінчилося, зарябіли будинки іншого міста, і щойно проминувши кільканадцять кварталів, я збагнув, що вернувся туди, звідки, здавалося б, так давно виїхав, звідки виїхав перед тим, як трапилася прикра помилка і куди я не мав наміру повертатися і що було це все не так вже й давно, а може, й зовсім недавно.

Я зійшов із поїзда, сів на трамвай, їхав знайомими вулицями, на яких нічого не змінилося, попри будинок із химерами, попри нову зупинку, яку, коли я від’їздив, якраз починали будувати, попри реклами на великих щитах, деякі ще ті самі, що й тоді, попри NELLY’S PUB на розі, де трамвай завертає на мою вулицю, попри продуктовий супермаркет, де я купував продукти, — там, кількома перехрестями далі, під номером вісімдесят шостим стояв будинок, в якому я жив, і щойно поволі до мене приходило розуміння, що його вже немає і нащо я взагалі сюди їду, але, заки встиг поринути в роздуми, я побачив до болю знайоме обличчя, вкрите легкою засмагою, в ластовинні й зі зморшками в кутиках очей, я побачив ледь зсутулену постать зі щільно напакованою полотняною торбою, з якої виглядала морквяна кучма і стирчав французький батон, в одній руці і мінеральними водами в іншій. Щойно відчинилися двері, я вискочив — з такою ношею він не міг би зайти далеко, тільки куди він узагалі йшов? У будинок, якого немає і на місці якого стоїть обсерваторія попередження природних катаклізмів? Невже він там працює? Сторожем, як планував було колись жартома я? Я підбіг до нього.

Зустріч

«Тобі допомогти?» — «Не відмовлюся». — «Не відмовляйся», — я взяв пакунок мінеральних вод. — «Знаєш, ніби Сизиф, якому Господь нарешті забрав каменюку». — «Знаю». — «І це, скажеш, життя?» — «Скажу. Не скажу. І скажу, і не скажу. В кожному разі, це кепське життя». — «Це пародія на життя». — «Це знущання». — «Це не життя, яким я його собі уявляв». — «Я також уявляв його зовсім інакшим». — «І отак щодня: щось одне або щось інше.

Як не одне, то інше». — «Це вбивство». — «Стібаєшся?» — «І не думаю». — «Це дійсно дуже схоже на вбивство». — «Яке неможливо довести». — «Дуже повільне вбивство». — «Дуже правдоподібно». — «Вбивство, розтягнене на десятиріччя». — «Так воно є». — «Вбивство, що його вбивця коїть щодня». — «Щогодини». — «Вбивство, за яке вбивця не

несе жодної відповідальності». — «За яке його неможливо до неї притягти». — «Знаєш, що таке серійний убивця?» — «Кому ти кажеш». — «Він знає, що ми безсилі». — «Він знає, що він безкарний». — «Хіба це справедливо?» — «Ще далеко?» — «Не дуже. Ми вже майже прийшли». — «То ти тут живеш?» — «А де б я мав жити?» — «Це і я себе щойно запитував, коли побачив тебе». — «Я тут винаймаю помешкання, затишне. Невелике, щоправда, зате світле й охайне. Та й навіщо мені великого?» — «А як наш будинок?» — «Немає». — «А наше помешкання — пам’ятаєш, в якому ми жили разом?» — «Склалось, мов карткова хатка». — «А тепер...» — «...Обсерваторія». — «Корисна справа». — «Тринькання грошей». — «Теж правда». — «Бачу, тобі також доводилося не з медом». — «Поневірявся». — «Леле!» — «Мало не одружився». — «З ким?» — «Як тобі сказати». — «Кажи, як є, — що вже там». — «З бомжихою». — «Господи святий наш пречистий і праведний!» — «Але до цього не дійшло». — «Сподіваюся». — «А ти як?» — «Як бачиш». — «Теж не вельми». — «Так собі. Буває й гірше». — «Знаю».

«Розказуй». — «Не знаю, з якого краю почати». — «Байдуже». — «Властиво, я майже все розказав». — «Бомжування?» — «Бомжував. Потім справи трохи покращилися. Збирався їхати геть. Навіть їхав геть». — «Але заїхав не дуже далеко?» — «До міста, де ми завжди пересідаємо». — «Напевно, стріляв із гармати». — «Стріляв». — «І коня теж, либонь, приострожував?» —«Приострожував». — «Без мене?» — «Каюся». — «А потім? Чому не поїхав далі?» — «Потім я малював, за що опинився у в’язниці». — «Отакої! Помінявся режим? Знову репресії?» — «Ніхто не помінявся». — «Звідки тоді таке щастя?» — «Сприйняли за терориста». — «Тебе — за терориста?» — «Уяви собі». — «Поїхати можна». — «Абсурд». — «За те, що малював?» — «За те, що шкіцував будинок». — «Світ збожеволів». — «І я так кажу». — «Треба терміново хірурга». — «Психіатра». — «Великого Психіатра, Того, Який усе це створив, а тепер не може дати йому ради — от нехай і висьорбує». — «Щось не висьорбує». — «Каже, щоб ти висьорбував». — «Висьорбував. Думав, не бачити мені світу білого». — «На щастя, не все так трагічно». — «Яке там щастя». — «Отут я живу». — «Сецесія». — «Куди ж від неї подінешся?» — «Додому запросиш? Погомоніли б». — «Які питання? Як ти міг таке про мене подумати?» — «Я нічого не думав. Просто запитую». — «Я на третьому поверсі. Ходжу пішки». — «Корисно». — «Звісно, після всього цього фаст-фуду». — «Ціле життя — суцільний фаст-фуд». — «Я б не квапився з узагальненнями, хоча звучить гарно». — «Жахливо». — «Правдиво. Заходь, не стій на дверях». — «І світло спалахує». — «На фотоелементі». — «Прогрес». — «Поступ». — «У нікуди». — «На третій поверх». — «Що б я робив без тебе, гумориста?» — «Сатирика». — «Сатирик я». — «Відбираєш чужі лаври?» — «Які то лаври — навіть казати не хочеться». — «Ось і прийшли». — «Доктор?» — «Це я так, просто — більше респекту і менше клопоту». — «Сусіди?» — «Тут ні». — «Якщо я правильно розумію, ти встиг пожити не лише тут». — «Не лише». — «Що, не лише бомжував?» — «Гірше». — «Може бути гірше?» — «Ще й як!» — «Але прецінь не гірше, ніж за ґратами». — «Гірше. Принаймні майже так само. Ні, таки гірше. Там знаєш: посадили і квит, а тут не знаєш, що буде через хвилю і чим усе закінчиться». — «І як це пекло називається?» — «Богадільня самотніх учителів». — «Та ну!» — «Не ну». — «Навіть таке, виявляється, є».

Богадільня самотніх учителів

Заснував її граф Шарль Герберт де Олендор, в сімдесятих роках вісімнадцятого сторіччя, коли після серії шкільних реформ на вулиці опинилася стара вчительська ґвардія, без кола, без двора, побожеволіла після десятиріч учнівської наруги, підстаркувата і нікому не потрібна. Граф облаштував фундацію, яка відтоді опікувалася і досі опікується самотніми вчителями, котрі вийшли на пенсію, і поклав іменну цеглину у фундамент рококової будівлі, на яку пішло дванадцять тисяч гусячих і качиних яєць, символічно розбивши перше.

Споруда вдалася гарною та міцною, з просторими номерами, справжніми міні-помешканнями, кожне з яких нагадувало кабінет шкільного чи навіть гімназійного директора або принаймні завнача, з відповідним умебльованням, знаменитим масивним столом з червоного дерева св. Марти, що росте в лісах на півночі Колумбії, на схилах Кордільєрів, і не менш знаменитим опудалом півника виделкохвостого (Gallus varius), який істерично кукурікав щоразу, коли директор плескав у долоні, а плескав він не для того, щоб викликати служника чи виявити своє невдоволення, — втім, невідомо, нащо він це робив і чому саме зараз, перериваючи ділову бесіду, щоб через хвилю, мов нічого не сталося, знову до неї повернутися.

Було багато спільних відпочинково-дозвільних зал на долішньому поверсі і по карцеру в кінці кожного тракту. В карцерах сиділи воскові фігури нечемних учнів. Учителі, яким свого часу, за їхнього вчителювання, обірванці допікали особливо нестерпно, підходили, відхиляли металеву пластинку, що затуляла вічко, і з невимовною насолодою зазирали всередину, тихо посміюючись і сварячи пальцем. Відпочинково-дозвільні приміщення було обладнано одні під великі кабінети, інші під актові зали.

Були кабінети фізики, географії, історії близького і дальнього зарубіжжя, поезії акинів і скальдів, трубадурів і шпільманів, боянів і менестрелів, кабінет Великого Кобзаря і Космічного Корабля, ботаніки і біології. Заходячи в кабінет фізики, вчителі брали з пуделка біля дверей по ебонітовій паличці і хустинці, старанно натирали нею паличку і прикладали до дрібних клаптиків паперу, що лежали на парті у великій плиткій шабатурі. В кабінеті географії обмацували рельєфне зображення Землі, найдовше затримуючись на опуклостях, що позначали гори, і з’їжджаючи в заглибини, які символізували міжгір’я. В кабінеті історії близького і дальнього зарубіжжя влаштовували диспути на історичні теми, проймалися духом свободи й братерства, в кабінеті поезії рецитували поезію, а в кабінеті Великого Кобзаря виконували, поскубуючи сорок п’ять струн бандури, покладені на мелодію вірші пророка. В кабінеті малювання малювали дерева — російську березу і мексиканського кактуса, буковинського бука і грецьку смоківницю; а ще птахів рідного краю, місцеві краєвиди і богадільню, в якій жили: богадільню на тлі червоної зорі, богадільню взимку, богадільню з грядкою тюльпанів біля входу, богадільню в негоду, богадільню в оточенні секвой і буйвола, що пасеться. Остання картина відкривала окрему серію полотен на спільну тему «Богадільня, побачена у фантазіях». У кабінеті ботаніки підливали герані й беґонії, бромелії й араукарії, фуксії й фікуси, Hibiscus trionum і Hibiscus mutabilis. Нарешті, в кабінеті біології досліджували, розглядаючи в мікроскоп, клітину.

Богадільня ніколи не стояла порожньою, навіть тоді, коли фундація переживала не найкращі часи. Найсутужніше їй доводилося в третій декаді минулого сторіччя, коли міністром освіти призначили справжнього деспота. Подейкували, що в школі з ним особливо жорстоко обходився вчитель музики й співу, тягаючи за чуприну по класі, б’ючи батутою по пальцях, скородячи молоточком до цимбал ребра і примушуючи голіруч чистити клозет. Міністр докладав титанічних зусиль, щоб закрити злощасний заклад, який у ньому розбуркував недобрі спогади про лихі часи, і тільки протести громадськості, численні петиції, інспіровані вчителями, які впливали на учнів, щоб ті переконали батьків, відвернули, здавалося б, неминучу катастрофу. Так він стоїть досі. Там незле віхтують, і білизну міняють двічі на тиждень. Я влаштувався туди, правдами і неправдами, більше неправдами і менше правдами; хай там як, мене віхтували, я дивився телевізор, кольоровий панасонік з дванадцятьма програмами і мене нічого не обходило — вранці мультфільми, в прайм-тайм трилери, опівночі еротичний серіал «Дівчата з сусідньої вулиці» (насправді на сусідній вулиці, крім занедбаної фабрики, не було жодних споруд, понадто житлового призначення), двічі на добу сон: після «Дівчат» і перед трилерами.

На халепське лихо, я почав обходити їх, які розкусили в мені учня, який недолюблював учителів. У рентґенівський мікроскоп своєї диявольської інтуїції і досвіду вони побачили в моїй душі збитошника з незадовільною поведінкою і натягненими трійками з усіх предметів, за винятком фізкультури. Відтоді, потихеньку і методично, згідно з методикою Макаренка і настановами Песталоцці, ігноруючи педагогіку серця Сухомлинського і Любові та Прощення Господа Нашого Ісуса Христа, вони заходилися перетворювати моє життя на пекло.

Спершу перерізали кабель, сподіявши це о другій тридцять ночі, на найцікавішому місці («Дівчата» скрашували мою самоту) — в телевізорі зашипіло і задріботіли мурашки. Це було ницо й нечувано. Перерізуванням вони, однак, прирекли й себе, адже всередині кабель ішов у стінах, куди його було вмуровано під час реконструкції, тож добратись до нього можна було лише надворі, ліворуч від входу, відчинивши дверцята вбудованої у фасад скриньки — перетявши живильний стовбур, вони прирекли тисячі чи скільки їх там було відгалужень, листочків і вусиків, що розповзлися навсібіч від спільного первня, як свого часу народи планети, на зачахання.

Демонстративно плутаючи мій апартаментик із карцером у кінці тракту, вони влаштовували під моїми дверима спектакль «Помахування пальцем», супроводжуваний шарудінням й гидким смішком, який годі було не почути, тоді як пальцедійство я лише уявляв. Я терпів, вдаючи, що нічого не чую й не знаю, вмикав, що було гучності, радіо, переважно рок, якомога важчий, який мене не раз рятував у подібні миті, яких було, щоб не перебільшити, не так уже й мало.

Одного дня терпець урвався, і я, нечутно підступивши до дверей, рвучко їх розчахнув. Заскочені зненацька, все ще гигикаючи і махаючи пальцем, вони сторчголов кинулися врозтіч, сенильно пританцьовуючи і підскакуючи. Коли я з’являвся в світлиці, вони демонстративно відверталися від мене, заводячи голосні розмови, справжнім адресатом яких був не хто інший, як я. Вони робили мені всілякі капості, малі і великі, викликали від мого імені швидку і пожежних, і мені не завжди щастило продемонструвати алібі, адже левову частку часу я, як-не-як, проводив у богадільні і тоді вони притакували і підтверджували: «Так-так, це ми можемо підтвердити, він на таке здатний, це цілком можливо, нам це легко собі уявити, від нього можна всього сподіватися».

Я виселився, затраснувши двері — свої й будинкові, і пішов, аби більше ніколи не повернутися. Богадільня залишилася позаду, назавжди розчинившись у тумані схожих на гнітючі марення спогадів, з глибини яких вряди-годи виринали силуети чарівних дівчат.

Сирокопчена тривалого зберігання

Тоді я знайшов і винайняв це помешкання — без віхтування і жодних соціальних стандартів поготів. Закінчився рай і добігло краю пекло. І я зрозумів, що рай і пекло — сіамські близнюки, невіддільні одне від одного. Щойно скараскавшись їх, разом, раз і назавжди (принаймні, я сподівався), я ввійшов у тиху колію існування, непоказного і не без митарств.

Я заробляв. Уряд турбувався про мене — так, щоб я не помер із голоду й не опинився на вулиці, але й не зажив на широку ногу. Змусивши цікавитися чеками й знижками, замакітривши піжмурками буднів, шкарпетками і сервілатом, днем відкритих дверей і ніччю безкоштовних трамваїв, святом смаженої ковбаски і гарячого шоколаду, влада задушила в моїй особі свого безкомпромісного критика.

Я став другом «Сатурна» і «Юпітера», «Венери Мілоської» і, що найголовніше, «Великого Воза», моя поштова скринька тріщала від реклам, книжечок із перекресленими відсотками, строкатих журналів на кшталт «ОБУХОМ ЦІНАМ ПО ГОЛОВІ», де на титульній сторінці була поміщена фотографія велелюдної демонстрації, що займала цілий аркуш — над схвильованим натовпом майоріли транспаранти з гаслами «ЦІНИ — В РАМКИ!», «НІ ДИКТАТУРІ ЦІН!», «ГАНЬБА ЦІННИКАМ!», «РОЗПЕРЕЗАЛИСЯ — ДОСИТЬ УЖЕ!», «ВИМАГАЄМО ВЕЛИКОЇ ПРАВДИ!», чи флаєрів «З ПОДРУЖКОЮ ТРЕТЯ ДОКТОРСЬКА БЕЗКОШТОВНО». Я схопив бабульку, що саме вийшла з помешкання, затягнув її в супермаркет, де ми отримали третю безкоштовно; я поділив її справедливо: половину мені, половину — їй, я відпровадив її додому, під двері помешкання, спекавшись з усією ґалантністю й ґречністю, як і належиться за постулатами Домострою і Доброго Тону.

Розгорнувши одного ранку добутий із поштової скриньки складений учетверо плакат, я побачив грубий цурпалок непристойно червоної ковбаси і напис: «СКАЖИ ЇЙ «ТАК»! ВОНА ЦЬОГО ХОЧЕ!» Внизу, мов номери телефонів на причеплених до дерев і парканів оголошеннях, виднілися поміщені в прямокутні штрихпунктирні скриньки бонусні картки з перекресленою попередньою і виведеною жирними цифрами новою ціною. Дрібними, майже непомітними літерами було дописано: «Продаж у межах здорового глузду». Акція тривала тільки три дні. Довелося поквапитися.

Я побував в одному «Великому Возі», потім в іншому, відтак у третьому, я навіть зазирнув у «Сатурн» і в «Юпітер», сподіваючись невідомо на що. Однак у «Сатурні» продавали лише техніку, а в «Юпітері» — чоловічу спідню білизну і верхній одяг, тоді як увесь асортимент харчів вміщався в холодильній шафці з освіжаючими напоями, плюс кілька плетених кошиків, у яких на соломі, мов немовлята, лежали пляшки вина, білого і червоного, рожевого і spumante, з кучерявими стрічечками на шийках і дурачками, капроновими і з коркового дерева, встромленими в скляний рот.

Я оббив пороги всіх «Великих Возів», що були в місті, я мало не сів на потяг і не подався в сусіднє містечко, де теж був «Великий Віз», проте вчасно опам’ятався — сирокопченої тривалого зберігання ніде не було. «А чи має здоровий глузд межі і якщо так, то які?» — засумнівався я. Сумніви, що закралися, були небезпідставними.

Накривка до пательні

Ким я тільки не працював — вантажником, офіціантом, підмітачем, водієм бетономішалки, садівником, котрий підрізає кущі троянд і ясмину, пекарем, що пече, і навіть бухгалтером приватної фірми, яка, щоправда, невдовзі збанкрутувала, а її майно пустили з молотка.

Найбільше мені подобалося працювати в китайському ресторані «В ПАЩЕЦІ ДРАКОНА» — аби влаштуватись туди, я змушений був удатись до хитрощів: виростити вусики і підвести тінями очі, викликавши ефект видовжування. Я намагався чемно всміхатися, раз у раз кланяючись, вивчив кілька поширених фраз і вигадав легенду, мовляв, я наполовину китаєць, на половину француз, а народився під час подорожі, в яку вирушили, побравшись, мої батьки.

Мені влаштували випробувальний термін, і невдовзі я зробив стрімку кар’єру від помічника мийника посуду до шеф-кухаря, який уласноруч подавав коронні страви: качку нахрумко і свинину по-квасно-солодкому.

Ресторан розширили, власники прикупили прилеглу книгарню, в якій усе одно ніхто нічого не купував, для клієнтів, від яких не було рятунку, потрібно було додаткової велетенської пательні, на якій усе шкварчало б, навзаєм проникаючи живлющими соками. Позаяк такої ніде не продавали, не залишилося нічого іншого, як замовити її в місцевого коваля, так що вже через тиждень пательня була готова — бракувало лише накривки. Є страви, для яких накривка — душогубка і згуба, однак є й такі, які без неї не варті виїденого яйця, не кажучи про зазначену в меню ціну: як мовлять у Палермо, чорти ліплять горщики, та не роблять покришок. Покришки треба було вже, клієнти сиділи за столом і чекали, тож через службовий вхід я вибіг надвір.

На вулиці було тихо, вздовж тротуару світили ліхтарі, перешіптувалися цикади, шелестів клен. Пролетів лилик. Зареготала пава. Зареготав і я і, не припиняючи реготати, звернув за ріг, де оподаль стояв смітник, глибочезний металевий кошіль, накритий покришкою, якою за мого дитинства накривали виварки, в яких виварювали білизну. Смітників була пара — один призначався для харчових відходів, інший для синтетичного сміття. Крім напису, який радив, що куди кидати, вони нічим не відрізнялися — були брудні, з патьоками, застиглими на бороді. Я схопив обидві накривки. Повертаючись назад, я на бігу зударив їх, мов музичні тарілки, — химерна луна покотилася вділ і, докотившись до перехрестя, розтеклася на всі чотири боки.

Через хвилину я був у ресторані. Старанні кухарі ретельно відмили їх, вони прийшлися в сам раз, і відтоді щоразу, подаючи страви відвідувачам, мої помічники, внісши на ношах пательню, підступали до столу, я знімав накривку, третій помічник подавав мені другу, і тоді я вдаряв ними, подібно до воїнів Великого Завойовника перед початком нової виправи, чим навіював автентичну атмосферу. Ніхто ніколи не нарікав — усім завжди смакувало.

Бонжур, ефемерносте

Ми вийшли з ним на прогулянку. Я відчував, що він не все розповів. Ми вирушили на піцу, аби продовжити наше спілкування у невимушеному оточенні, на тлі скляних вітрин ресторану, де внутрішній простір плавно перетікав у зовнішній; де вазони і рибки в акваріумах перегукувалися з платанами надворі і горобцями, що лунко цвірінькали; де за столиками розташувались відвідувачі, закохані пари, гомінкі товариства, серед яких можна було розчинитися; де пульсувало життя і ніхто не звертав уваги на двох невдах, що примістились за вільним столиком.

Добігала вісімнадцята вечора, місто ворушилося й копошилося, не маючи наміру затихати — був один із тих «довгих четвергів», коли крамниці й музеї, кіоски й кав’ярні працювали до півночі — до останнього, що вилізе навкарачки, клієнта.

Ми прошкували із ним Бульваром Достатку, і він, як здалося мені, вмиротворений і лагідний, сказав: «Я б назвав його Бульваром Суєти». — «Довгою Алеєю Великої Марноти». — «Нескінченною». — «Марнотою марнот». — «Vanitas vanitatum».

Люди заходили і виходили. Двері крутилися і роз’їжджалися і, не встигнувши стулитися, відчинялися знову, випускаючи лантухи й шабатури, за якими ледве виднілися щасливі мармизи їхніх власників; зупинялись таксівки і розчахались багажники.

Ми дивилися на це все, розуміючи один одного без слів і двозначних поглядів. І він мовив: «Якби я був письменником, я написав би про все це роман. Я назвав би його «Привіт, Суєто!» — «Або «Сервус, пані Марното!»» — «Однак я не письменник». — «Жалюгідний кухар китайського ресторану». — «Терорист-невдаха». — «Турист по супермаркетах». — «Горе-художник».

Як багато в нас спільного, думав я, наче в братів-близнюків! «Ти знаєш, — сказав він, — здається мені, що брати-близнюки не мають так багато спільного, як ми». І потім, наче між іншим, додав: «Я був в Амстердамі». Я запитально на нього поглянув.

Віра

Я був в Амстердамі, оселившись в одній із тих хатинок, що гойдаються пришвартовані на водах каналу і що їх називають незвично хрипким, як на європейців, словом grachtenhuizer. Мила халупа, в яку потрапляєш хиткою дерев’яною кладкою з гучним ім’ям «трап», яке нагадує про кораблеплавання, сміливі експедиції і відкривання Америки, з’їденого Кука і золото інків — що тільки не робилося в ім’я цивілізації: одних з’їдали, інших вбивала блискавка, третіх спалювала лихоманка, четвертим і п’ятим давали зброю, доки вони перемотлошували одне одного, після чого можна було спокійно прийти і панувати; про трюми, повні бананів, і, нарешті, про кораблетрощі, адже хатинки ці надавали притулок зазвичай тим, хто зазнав катастрофи, сів на мілину чи, що сумніше, розбився об риф. Жилося там не найгірше, була одна, іноді дві кімнатки, бракувало душу, зате був туалет. Коли відкривалося віко, внизу хлюпотіла вода і вологий легіт пестив сідниці. І взагалі скажу: гарне це місто, тепле й демократичне. І багато розваг, бо багато матросів і всілякого люду викидає пінява хвиля на благословенний берег, відвойований у моря.

Після того, як ти поїхав, я ще раз зустрівся з Любов’ю. Після бурхливої ночі я взяв курс на північ. Я знайшов нічний клуб, що було не так уже й легко: в Амстердамі їх хоч греблю гати — у кожному їдять рибу, п’ють пиво, віддаються бесідам і коханню.

І я побачив її. Моє місце було в другому ряду біля виходу. Я впізнав її швидше, ніж відкрилось таке знайоме мені і давно не стріване обличчя. Я впізнав її по легкій гнучкості, з якою випурхнула на сцену — й отетерів. Коли я йшов туди, гадав, нехай побачу її — я хотів поглянути на неї краєм ока, не бажаючи поставити її своєю появою в скрутне становище, в якому вона відчула би дискомфорт — за сцену і за професію. Я хотів тихенько прийти, переконатися, що вона є — така, як колись, палка й суверенна, і піти. Нестерпно, коли двоє знайомих і близьких людей опиняються поруч, так близько одне до одного, майже нічим не розділені, крім провалля. Я пробував уявити, як ми прогулюємося над каналом, сидимо в кав’ярні, гойдаємося в будиночку на воді, втупившись у стелю, — що я скажу, однак, після всього, що сталося, їй, а вона мені?

Я залишився. Коли її виступ закінчився, я заквапився до виходу і за куліси. Сутенерові, котрий загородив прохід, я сказав, що я її брат. «Я її брат». — «Вона не має братів». — «Я її двоюрідний брат». Він зміряв мене похмурим поглядом, зважуючи, чи впорається зі мною, якщо потім усе-таки виявиться, що я їй не брат, і знехотя дав дорогу.

Вона побачила мене в дзеркало, перед яким стояла і в якому були відображені відчинені двері і я в них. «Звідки в тебе такі бідони?» — на жаль, то було перше, що зірвалося з моїх губ, замість привітання і поцілунку, розпитування про справи і пригадування історії в тій її віднесеній у минуле частині, що була для нас спільною. «Подобаються, кутасику?» — простогнала вона голосом, яким стогнуть у найогидніших порнофільмах.

Вона мене не впізнала, сприйнявши за одного із тих матросів, якими тут кишить удень і вночі. «Я не матрос», — спробував внести ясність я. «Не матрос?» — «Не матрос». — «Але, напевно, мріяв ним стати», — мовила вона і перш, ніж я спромігся розкрити рота, продовжила: «Ходи-но до мене, зозулько». Тоді я розпачливо провив: «Віро!», аж вона зойкнула, відсахнувшись. Перейшовши з гортанної нідерладнської на рідну і мелодійну, я сказав: «Так, це я». «Єзус Марія!» — вигукнула вона, переконавши мене, що я не помилився, — її дідо по материній лінії був поляком.

«Звідки в тебе ці діжки?» — повторив я своє запитання, нервуючи і нетерпеливлячись. «Ідіот! Який ти ідіот, — сичала вона, затягуючи мене в кімнату і зачиняючи двері. — Дивися». На цих словах вона від’єднала три четвертини грудей. «Що, ніколи не бачив штучних накладок?» — мовила, споглядаючи моє отетеріння. Позаяк я й далі мовчав, вона пожартувала: «Намагаєшся вгадати, в кого з тих коров, з якими трахався, накладні, а в кого були справжні?»

На споді були її груди, на яких я колись засинав між польових квіток, і тими квітами було двійко рожевих пиптиків, один з одного боку, інший — з іншого, що пахли молоком і Dolce vita.

Вона запросила мене в оперу, де ми сиділи в ложі-сюїті. В мене залишилося туманне уявлення про виставу, яку ми дивилися, — про графа, який зрадив свого приятеля, переспавши з його дружиною; про помсту зрадженого і про сумний кінець, коли з’ясувалося, що все було зовсім не так, — проте було вже запізно. Обоє бідолах стали жертвами підступної інтриги сторонніх сил, після чого один із них виколов собі очі, позаяк їх відмовився виколоти йому інший, але, може, то все була лише варіація, аби не сказати аберація на тему Едипа, царя.

Це, здається, й усе, що запам’яталося.

Бонжур, ефемерносте (продовження)

«А сказала мені Любов». — «То ти бачив Віру?» — «Більше, ніж бачив. Я її мав». — «І втратив». — «Я б не назвав це втратою. Тобто, я втратив її, але не зовсім. Знаєш, вона залишається. Завжди залишатиметься її ласкавість — можливо, я не зовсім вдало висловився, проте це так». — «І запах Dolce vita». — «Він теж». — «Авжеж».

Ariocarpus retusus

Заледве ми вийшли із піцерії, він потягнув мене в бічну вуличку, що виводила на Майдан Всіх Святих, на якому розташовувалася королівська оранжерея, що цього дня, тобто цієї ночі працювала так само довго, як усі інші заклади. Він тарабанив мене стежками й доріжками, від зали до зали, пахощі рослин забивали подих. Я незчувся, як у моїх зубах опинився листочок коки — я жував його, професійно збиваючи в кульку.

Мені назустріч розкрила свій вражаючий келих тропічна красуня. Я захотів привітатися з чарівною незнайомкою. Не пригадую вже, хто відсмикнув мою руку за секунду до того, як квітка хижо затраснулася, — хто ж бо, як не він. У кожному разі, саме він гаркнув мені на вухо: «Ти що, сказився!» «Don’t trouble», — відповів я. «Вона ж відкусила би тобі руку!» — «Хто, та мила киця?» — «Мила киця називається Nepenthes merilliana». — «Приємно познайомитися». — «Краще не треба». — «Але ж вона потяглася до мене з усією своєю привітністю». — «Хто, вона?» — «Ця твоя, як її, нефента». — «Ой, здається мені, все було трішки по-іншому». — «Тобто?» — «Не вона до тебе, а твоя рука потяглася до її торбинки». — «Якої торбинки?» — «Котру вона тримала напоготові». — «Цікаво, хто з нас наґлюкався?» — «Авжеж, тримала». — «Послухайте його: рослинка тримала торбинку». — «Плакала б твоя рука в тій торбинці». Звисали ліани і розросталися рододендрони, цвіли орхідеї і їжачилися кактуси, заради яких він мене сюди й заволік, примусивши згадати цю нашу з ним давню пристрасть.

Ми проминули фінікову пальму, кавовий кущ, колекцію орхідей («Я подарую їх Вірі, — мовив я. — Або Любі. Один букет Вірі, інший — Любі». «А третій — на могилку ему», — не витримав він, тягнучи мене за рукав), китайського в’яза, ехеверію, мандариновий гай (зі стиглими мандаринами, з яких навіть не довелося зчищати шкуринки), як я вражено зупинився, показавши пальцем туди, де буяв густий ожинник: «Скільки живу, такого не бачив. Глянь, листочки...» — «Листочки, листочки», — перебив він нетерпляче. «Листочки рухаються! Відділяються і повзуть стовбуром. Туди-сюди, сюди-туди», — дивувався я. «Мандрівні листочки». — «Листочки-мандрівники». — «Вони так називаються». — «Правильно називаються». — «Вони не листочки!» — «Але ж ти сам щойно сказав, гарно і поетично». — «Я тобі кажу: ніякі вони не листочки». — «Ти, звісно, вважаєш, що я знову наґлюкався?» — «Ні. Я хочу сказати, що ти погано вчився у школі і мало знаєш природу навколо себе». — «Хто ж вони такі?» — «Комахи». — «Комахи...» — «Цвіркуни». — «Які ростуть на деревах». — «Та не ростуть вони на деревах!», — протестував він, але я не слухав його. «Навесні розбруньковуються, влітку цвіркочуть, від’єднуючись і приєднуючись, восени жовкнуть і опадають». — «Не жовкнуть і не опадають. Це такий вид цвіркунів. Phyllium siccifolium. Й іже з ними. Їхня листочкова форма — спосіб пристосуватися. Гадаєш, лише ти вмієш пристосовуватися? Помиляєшся: в природі багато таких пристосуванців. Таких і, як бачиш, ще кращих».

Коли ми виходили, спрацювала сигналізація, металеві обценьки нещадно заклацнулися і з великого переляку хтось із нас — він або я — ганебно заверещав. З нашої кишені видобули сухе віскі, яке ще називають живою скелю та небезпечним койотом, хоча насправді йшлося про заслинений кактус із рожевуватою квіткою, яка до того всього встигла добряче потріпатися-пом’ятися, ставши подібною на наречену не першої свіжості.

З нас стягли штраф, засудивши до п’ятнадцяти діб виправних робіт без права на апеляцію і відтермінування. Позаяк своє я відбув, цього разу спокутував він, а я провідував його, приносячи канапки і теплі страви в казанку.

Всі ці дні ми вели вечорами, просиджуючи на його казенному бамбетлі, різні бесіди, які затягувалися далеко за північ і яких ми вже не вели давно. На суді він сказав фразу, що потрясла цивілізований світ. Я був там і навіть пробував його захищати, однак мене позбавили слова на всю тривалість засідання, прозвавши зацікавленою особою, а коли я запротестував, головуючий суддя ще й пригрозив: «Якщо не візьмете себе в руки, ми Вас перекваліфікуємо із зацікавленої особи на співучасника, яким Ви насправді були, так що Вам дуже пощастило. Безпідставно пощастило, чого не скажеш про Вашого приятеля». Йому справді не пощастило, проте заки це сталося, він сказав коронну фразу.

СУДДЯ

Підсудний, Ваше останнє слово. Що Ви нам хочете сказати? Що Ви хочете сказати на пояснення свого негідного вчинку, який ми зараз з усією суворістю чинного законодавства засудимо? Який усі присутні вже зараз суворо засуджують. Так?

ПРИСУТНІ

Так!

Праведний гнів у залі.

СУДДЯ

Ну?

ВІН

У нас є така традиція.

СУДДЯ

Ближче до справи.

ВІН

Повір’я каже: добре квітка росте, що крадена.

Тупіт і свист.

СУДДЯ

Дякуємо, підсудний. Пані та панове, Суд умиває руки для прийняття рішення.

Бесідували ми про різне, найбільше однак — і це природно — про трафунок із кактусом. «Не з кактусом, — уточнював я. — З тобою». — «Яке це вже зараз має значення». — «Ти не подумай, що я тебе осуджую. Якби вони не застромили мені клаптя в рота, я б тебе захистив». — «Та хай уже». — «Через якийсь кактус». — «Так завжди». — «Не можна ж за любов до квітки так суворо карати!» — «Чому ж ти не сказав цього там, на суді?» — «Ти ж чув: вони позбавили мене слова. Простіше кажучи: заткнули рота». — «Не побивайся. Ти зробив усе, що зміг». — «Слабка втіха». — «Це ж хто кого має втішати?» — «Звісно, я тебе». — «Гаразд уже. Не так воно, врешті, й важливо». — «Я радий, що ти підходиш до справи по-філософському». — «В кожному разі, п’ятнадцять діб — то не п’ять років». — «Я не сидів п’ять років». — «Я не тебе маю на увазі. Я так, просто». — «До речі, післязавтра — твій останній тут день. Відсвяткуємо?» — «Але вже не тут». — «Зрозуміло». — «У піцерії». — «За умови, що після неї підемо додому». — «Прогулявшись містом». — «Без витівок». — «Відмовляєшся від культурної програми?» — «Якщо клептоманію вважати культурною програмою». — «Порівняно з тероризмом...».

Сон

«Ти маєш так багато, до того ж такого унікального, як він називається, життєвого досвіду». — «Романи можна писати». — «До цього я й веду». — «До чого?» — «Чому б тобі не написати роман?» — «Сміливо і надто несподівано висловлена ідея, щоб я міг на неї гідно відгукнутися». — «Досвід спілкування з публікою ти маєш». — «Якщо ним можна вважати цвірінькання, тоді, безперечно, так». — «Я маю на увазі твій блискучий виступ у Літературному Будинку». — «Я також». — «Як на перший раз, ти почувався напрочуд упевнено». — «Це було так давно». — «Хай там як, обряд утаємничення ти вже відбув». — «І що б це мав бути, по-твоєму, за роман? Не про суєту ж бо». — «До неї ти ще, вибач мені за відвертість, не доріс. Щоб писати про суєту і писати про неї сьогодні, треба бути або графоманом, або митцем із великим досвідом і здатністю до художнього осмислення і філософських узагальнень». — «На прикладі мого життя». — «На прикладі життя твого героя». — «Яким усе одно є я». — «Помиляєшся». — «Хочеш, може, сказати, що ти?» — «Це типова помилка початківця, який має себе за пуп світу». — «Якщо він інакше не може чи не вміє?» — «Тоді він і в п’ятдесят залишиться самозакоханим початківцем — таких чимало». — «Тож про що ще, як не про суєту?» — «Суєтою читацьких симпатій не завоюєш. На початок це мало б бути щось на кшталт трилера, в якому герой потрапляє в нечувані крутанини». — «Віражі життя». — «В яких він змушений виконувати карколомні шпаґати і піруети». — «І щоразу виходить сухим із води». — «Іноді мокрим». — «У кожному разі, переможцем». — «Саме так». — «Проте, кажеш, не завжди». — «Читачі мусять йому співчувати, інакше хутко втратять інтерес до такого героя». — «Лити сльози». — «Не обов’язково. Це не мелодрама. Мусять хотіти взяти його в оборону, допомогти». — «Це нечесно, якщо ти знаєш, що кінець усе одно буде щасливим». — «Як же тоді закрутити інтригу? І навіщо взагалі писати?» — «Ти мене питаєш?» — «Якось закрутиться. Хіба мало інтриги в твоїх пригодах і хіба мало самих пригод? Я охоче подарую тобі свої». — «Красно дякую». — «Уявляєш, що то буде?» — «Бомба». — «Головне, щоб не вибухнула передчасно».

Роман, на написання якого я витратив кілька місяців, був готовий. Ще через місяць його було видано, і невдовзі я мав свій другий у житті виступ, на якому читав вибрані місця, дві з половиною години тримаючи публіку в напрузі, водячи підворіттями і горищами, ресторанами і лабіринтом міської каналізаційної системи — за довжелезного, допитливого читацького носа. Коли я дійшов до розв’язки, переповнена зала на дев’ятсот вісімдесят місць полегшено зітхнула і ведучий, так само полегшено зітхнувши, закликав присутніх ставити запитання і спілкуватися з автором. Почалася найдинамічніша частина — вікопомніша, аби не сказати — веремійніша, ніж читання кавалків, що від самого початку утримували публіку в передінфарктній напрузі.

Там зібралося строкате товариство. Була богема, неодмінний атрибут будь-якого мистецького дійства, який належав до нього такою самою мірою, як і інтрига, на якій воно було побудоване. Були представники преси і телебачення, акредитовані журналісти і посли іноземних держав, люди молоді і літні, гідні й солідні, статі жіночої і чоловічої, а також жіночої та чоловічої, рівно ж як і ті, котрі відмовилися від статі par excellence.

Попри цю звичну публіку, пришкандибали й інші відвідувачі, яких я не сподівався; засліплений прожекторами, я не встиг вчасно розпізнати їх. Вони й стали моїми головними запитувачами, наче змовившись, — мало хто зумів прокричатися крізь дротяну загорожу їхніх колючих слів, обвинувачень і вироків. Ведучий ще не договорив, як вони вискочили із троянського коня, в якому принишкло сиділи понад дві з половиною години. З третього ряду підвівся дебелий чолов’яга з руками оранґутанґа і носом, як сортова груша, в якому я з жахом упізнав свого майстра-віконника. «Що ти там городиш? — звернувся він до залу, маючи на увазі мене. — А цього не хочеш?» Він пожбурив у напрямку сцени жмут папірців, непогашені платіжки упереміш із моїми розписками, в яких я запевняв, що двадцять восьмого серпня тисяча дев’ятсот такого-то року поверну йому означену суму; що восьмого листопада того самого року поверну йому ту саму суму плюс за ще одне відремонтоване вікно; що чотирнадцятого березня тисяча дев’ятсот наступного року я поверну йому втричі більшу суму і так далі — жмут виявився чималеньким.

На щастя, злощасні папірці не долетіли до того сегмента сцени, де я сидів за оповитим плющем столиком із вазою квітів і спорожнілою карафкою білого вина, випари якого утворили навколо мене захисну ауру. Вони взагалі не долетіли до сцени, впавши у першому ряду — рахунки за реставрацію підвіконь, ущільнення рам, міняння тріснутих шиб. Публіка кинулася їх збирати і видирати одне в одного — дякувати Богові і карафці, я саме ввійшов у смугу умиротвореності, коли з’являється та потрібна дистанція, що дозволяє спостерігати за дійством із філософською поблажливістю. Якийсь тип у моноклі і білих манжетах, махаючи квитанцією якомога вище над своєю лисою головою, здершись навшпиньки на ковбасуватих коротулях у закуцих споднях, репетував, захлинаючись і божевільно закочуючи очі: «Через сто років це буде коштувати мільйон!» «Телепню, — хотілося мені крикнути йому. — Через сто років тебе не буде. Через сто років не буде ні тебе, ні мене». Я хотів ще додати «Нічого не буде!», однак подумав, що щось таки буде — не може такого бути, аби не було нічого.

Не встиг я порадіти, що все так гарно обернулося, як із публіки вигулькнув мій новий кат. То був Содом і Гомора, мій сусід знизу, якого я постійно заливав, тож він прийшов сюди запитати мене, доки це буде тривати, бо вдома я не відчиняю йому дверей, вдаючи, що мене немає. «Подайте до суду», — порадив хтось, як здалося мені, з ґальорки. Після сусіда знизу взяв слово сусід згори, до якого крізь панель і паркет просочувався тютюновий дим, перетворюючи його власне і життя його астматичної дружини на суще пекло. Йому на зміну вже нетерпляче переминався з ноги на ногу сусід ізбоку — через музику, яку я слухаю і яку мусить слухати він, не маючи на те ні найменшого бажання; мовляв, чому я не слухаю її в кабінеті, стіна якого прилягає до спальні помешкання чемпіона з боксу: «Боїшся накласти в штани, засранцю? Скажи, так щоб усі почули!» Його перебив зубний лікар, який уже квапився, але не міг піти, не попрощавшись, як слід, зі мною. Він був не без риторичних здібностей: «Подивіться, які в нього красиві зуби. Голлівудівська усмішка — чи не так? А Ви знаєте, що в нього немає зубів — одинадцять власних, а всі інші вставні? Моя робота! Металокераміка! Ось мої візитівки — хапайте, приходьте: сердито й безболісно». Ще щось жадала від мене прибиральниця будинку, якій забракло децибелів, щоб прокричатися крізь джунґлі неймовірного гамору, що зчинився у залі.

Все закінчилося б весело, якби не так сумно. Я люблю, коли б’ються жінки, але я не можу дивитися, коли вони чубляться через мене, — я готовий піти їм усім назустріч. Іноді, у стані нірвани, мені починає здаватися, що і я не я, а складаюся з двох істот, одна із яких чоловік, інша жінка — на жаль, мені ніколи не вдавалося з’ясувати, вродлива вона чи ні, якого віку і що робить у мені — нірвана має здатність швидко вивітрюватися.

Я не знайшовся, що відповісти, коли після зубаря, який, підкинувши вгору ворох своїх візиток, поквапився до виходу, ініціативу перехопила сусідка, дебела фурія, яка працювала кранівницею на будівництві і щоразу, підстерігши мене на сходах нашого кепсько освітлюваного під’їзду, вимагала, щоб я накинувся і розтерзав її, тут і зараз, інакше вона приб’є мене. Тепер же вона прилюдно звинуватила мене в імпотентності. «У творчій?» — уточнив хтось із зали. «Пішов ти в баню. Ти що, не знаєш, хто такий імпотент? Якщо не знаєш, я тебе просвіщу, бовдуре: це той, хто не хоче їбатися». За таке зухвальство Господь її належно покарав, мобілізувавши прихильницю мого таланту. «Ну ж бо, давай!» — шепнув, заохочувально плеснувши по сідниці, після чого прихильниця таланту, озброївшись парасолею й зі словами «Ти прийшла у Храм Слова, заразо!», кинулася в бій. Коли парасоля не витримала, моя захисниця, відкинувши непотріб геть, вп’ялася ненависній суперниці у волосся, так що навіть група сек’юріті, яка, як завжди, нагодилася вчасно, довго не могла їх розборонити. Закінчення поєдинку я так і не дочекався. Світло згасло. Ніхто не аплодував.

Тлумачення сну

«І що ти на це скажеш?» — «Тлумачити можна по-різному». — «А яка твоя версія?» — «В мене їх кілька». — «Яка з них видається тобі найімовірнішою?» — «Розумієш, те тлумачення, за яке я дав би найбільше відсотків, впирається у завершальну сцену». — «А конкретніше?» — «У твою сусідку». — «Можеш доступніше?» — «І в, як ти її назвав, прихильницю твого таланту». — «Але ж це круто. Одна кобіта готова порвати іншу — і все це не з любові до мене, а через визнання моєї творчості». — «Щодо визнання, я б посперечався. Воно — не більше, ніж фігуративний вираз сексуального потягу до тебе». — «Ти хочеш сказати, що насправді все так банально?» — «Вони поскублися через тебе, про що одна не посоромилася заявити прилюдно, а інша, якій забракло духу, її відгамселила». — «І невідомо, в кого із двох той потяг сильніший». — «Одна діяла відверто, інша прикриваючись маскою духовності і мистецтва». — «Високого мистецтва». — «Такого, як є».

Прощальна вечеря

Ми їли принесену нам піцу, frutti di mare, схожу на увертюру до епілогу, гарячу й духмяну, попивали біле вино на тлі освітленої блакитними ліхтарями чорної ночі. Танцювали метелики, темрява перетворювалася на кулісу з ліхтарями й кущами, будинками, деревами і птахами, котрі щебетали в гіллі, щоб затихнути через мить назустріч новому світанку. І я збагнув, чому повернувся сюди, перш ніж вирушити, куди належало: я прибув по нього, якого залишив — якби не ця моя легковажність, нас обох не покарало б так тяжко життя.

Ми продовжили перервану негодами панібратську, з западинами й емфазами бесіду, курили, їли і пили, потім лише курили, струшуючи попіл і попивали вино, що його нам доливав офіціант з рушничком через руку, час до часу міняючи попільничку, не забуваючи вправно накрити наповнену, перед тим як поставити на її місце чисту; ми насолоджувалися кожною сказаною фразою, як Бенвенуто Челліні, ювелірних справ майстер, насолоджувався черговим золотим виробом, ладний розлучитися з ним за належну оплату; насолоджувалися, як Леонардо да Вінчі завершальним штрихом, перетворюючи на шедевр базгранину бездарних учнів — через кілька сторіч його полотна виставлятимуть під куленепробивним склом і з персональною, озброєною автоматами і кулеметами охороною, ладною вчинити розправу з кожним, кого мистецтво потрясе до темних глибин, — одначе хіба не цього прагнув великий майстер; так як ридають і стогнуть, наважуючись ще й сьогодні слухати Ваґнера, — медіуми, чиїми вустами стогнуть духи убієнних: дух Ґунтера, населеного на гак; дух дефлорованої із другої спроби Брунгільди; дух підступного Гаґена і дух Зиґфрида, поціленого списом у мить, коли він схилився над джерелом; багато інших, нагамуз із духом Фолькера фон Альцайя, який гірко співав, і, нарешті, духи ніфлунгів, яким несила була ні дивитися на все те, ні слухати.

Ми назавжди залишилися в аурі тієї погідної ночі, в тому благословенному Місті, з яким настала пора розлучатися.

Море

Я поклав собі побувати на морі, а вже звідти вирушити назад — я хотів сказати на Захід, але скажу все-таки: назад. Я мандрував із пересадками, що було геть не важко, адже все, що надбав — я не надбав жодних скарбів на землі, а та дещиця, яку мав, уміщалася в медальйончику бубнявого серця. Мої багатства — мушлі, що їх морська хвиля викидала на берег, а я, прокинувшись о шостій ранку, вирушав збирати. Свіжий і бадьорий, я розкладав їх пасьянсом на столі, подовгу розглядаючи візерунки, дивуючись, хто їх робить і чому вкидає у море, яке викидає їх нам, і доки отак триватиме?

Я винаймав помешкання, де в кухні висіли великі полив’яні тарелі з сюжетами місцевого життя, рустикального, наче з іншого універсуму. Ось ідуть попідруч дівчина і парубок, вона в синій спідниці і зеленій блузці, він у високих шкарпетках і ширококрисому брилі, навколо колоситься пшениця. Це літо. Ось дівчина, тілиста і розпашіла над величезною діжею, в яку парубок ґроно за ґроном кидає виноград. Це осінь. Ось дівчина і парубок хвацько танцюють. Дерево в глибині так само зелене. Це зима. Ось вони йдуть, розмовляючи, він із вузликом за плечима, вона з кошиком у руці. Це весна. «Це весна?» — «Це літо». — «Весна, що давно закінчилася». — «Це і є літо. І воно теж закінчується». — «На носі осінь». — «До якої ще кілька тижнів». — «Майже вічність». — «Що триває не довше за мить».

Ми простували в корчму, якою може бути південна корчма над хвилями моря. «Було гамірно і весело». — «Чути було болеро». — «Лунко сюрчали цикади». — «Море лежало позаду». — «Ми йшли, крокуючи разом». — «Алеєю довгих в’язів». — «Не в’язів, а піній крислатих». — «Пахло грецьким салатом». — «Молюсками й м’ясом крабів». — «На пляжі без буків і грабів». — «Вони не росли тут ніколи». — «І не ступав тут олень». — «Зате стрибають дельфіни». — «І наливають vino. Blanco, духмяно і п’янко». —«Ти звідки, вродлива панянко?» — «Неначе потрапив до раю». — «Чарівно музика грає». — «Спалахує місяць і зорі». — «Тихо зараз на морі». — «Хвиля плеще об берег». — «Чути піщаний шерех». — «Живуть у морі істоти». — «Крабики і кашалоти». — «Страуси і крокодили». — «Тільки немає горили». — «Тільки немає пітонія». — «Це тобі не Естонія». — «Чайки літають і ластівки». — «Химерні істоти з ластами». — «Рибки пливуть табунцями». — «У гості до рибки-мами». — «Де ж тоді рибка-тато?» — «Слід про це в тата спитати». — «Кору скидають платани». — «Скоро її не стане». — «Скоро на носі осінь». — «Скидати ніхто не просить». — «Будуть тремтіти в полі». — «У сподіванні долі». — «Крутитиме руки-ноги». — «Від холоду і вологи». — «Лише б до весни дочекатись». — «Як пінія і як кактус». — «У кактуса груба шкіра». — «В піній міцніша віра». — «Гадаєш, платани не мають?» — «Без віри у рай помирають?» — «Оце було б справді жахливо». — «Крім того, це мало можливо». — «Одначе хіба нам до цього?» — «Коли вислизає підлога». — «Пастельна земля під ногами». — «Земля між двома берегами». — «На якому, цікаво, ми, друже?» — «Хіба це важливо дуже?» — «Важливо, що ми йдемо ще». — «Що на тарілках мощі». — «Октопуса і бегемота». — «Чай із кори берґамота». — «Тютюн, запальничка, сальса». — «Так славно, Господи! Зжалься!» — «Парубок у сомбреро». — «Дорідненький кабальєро». — «Особливо, як глянути збоку». — «Парубок справді нівроку». — «Стривай, а тобі не здається?»

Зустріч, остання

«Та ж Орест, та ж Орест є це!»

То справді був Орест. Я стояв, роззявивши рот — я так роблю відмалку, коли мене щось непомірно дивує. Батьки намагалися якось боротися з цією моєю особливістю — проказою, як вони її називали, проте нічого з того не виходило, доки одного разу, коли я вкотре роззявив рота, батько з притаманною йому невимушеністю вправного лицедія зарепетував: «Тобі ґава в рот залетіла!» І я відчув її, ґаву, у своєму роті — її слизьке і бридке пір’я, від якого почав задихатися.

В лікарні швидкої допомоги мені врятували життя, виписавши з досить дивним діагнозом: «Трістан-да-Кунья-синдром». Я обмандрував землю; вештаючись меридіанами і паралелями, ніколи, однак, не сягав тих островів, що їх внесли в мою «Книжечку пацієнта», від чого вона розбухла, тим паче у той дитячий вік, коли далі садка і міського парку мене не водили. Та й що в мене могло бути спільного з португальським адміралом, який жив на початку шістнадцятого сторіччя і якому належало відкриття Індії — тієї самої, шляху до якої так і не знайшов Колумб?

Не перестаючи співати і пританцьовувати, Орест почав робити мені, який втупився в нього, роззявивши рот і витріщивши очі, знаки, яких я не розумів. Збаламучені його недоладним кривлянням і моєю появою відпочивальники почали совгатися, а я міцніше підпер пінію, бо мені здалося, що вона зараз гепнеться — на мене, Ореста, публіку й олеандрові хащі, що оперізували закуток цієї благословенної землі. Тоді Орест, продовжуючи співати і танцювати, зійшов зі сцени і вже через хвилю тримав мікрофон у лівій руці, а мене у правій. Він дотанцював мене, меншого від нього на зріст і скромнішого, особливо тепер, комплекцією, до останнього столика і, виштовхуючи за темний ріг вулиці, шепнув: «Поговоримо потім».

Ми зустрілися з ним над ранок, коли офіціанти, падаючи з ніг, заносили сервізи й обруси, мийники домивали посуд, підмітачі шелестіли мітлами. Ми усамітнилися з ним у віддаленому куточку, за столиком, на якому з глиняної вазочки всміхався самотній чорнобривець.

Я не запитав, чому він тут та ще й у цьому сомбреро, в якому виглядає достоту кумедно, особливо якщо порівняти, як він виглядав колись, у часи, що їх заведено називати іншими, відносячи до плану неповерненної минулості або ж, простіше, молодості. Я не розпитував, звідки він так нацикався співати і танцювати абсолютно невластиві для нас, мешканців помірних широт і континетального клімату, пісні і танці. Не без того, що співав він під фонограму, однак танцювати? Я запитав про те, що цікавило мене значно дужче й підскакувало, коли він танцював — його виопуклене черевце, що мовби готувалося до пологів, його дорідні й добротні стегна і вушка на крижах, нарешті, його подвійне підборіддя, під яким вимальовувалися контури третього. «Піца, друже, піца і паста. Скачи не скачи — не допоможе. Але повір мені: я цим не переймаюся. Я взагалі нічим не переймаюся. Сезон тут триває достатньо довго, щоб не лише вушка відклалися», — і, скинувши сомбреро, він утер з чола запізнілі краплини поту.

Adiós,

amigo.

Vamos

і

venceremos!

— «З поглумленого лона батьківщини» —

— «Ми стогнемо, її доньки й сини». —

— «І стогне разом з нами кущ ліщини». —

— «Калини, олеандра, бузини».

— «Ми ту калину візьмемо з собою». —

— «І вирвемо з корінням бузину». —

— «Ставаймо, браття, до страшного бою». —

— «Настане час рушати в далину». —

— «Посадимо калину у Ґранаді». —

— «На Корсиці вкорінимо бузок». —

— «Ніщо бузку не стане на заваді». —

— «Ні динозавр, ані колючий дрок». —

— «Повії, сестри! Й Ви доценти-браття!» —

— «І ти, мого села нетяго-дяк!» —

— «І ви, кого зухвальство і завзяття» —

— «Звело у пустку, де пасеться як!» —

— «Медсестро із зарплатою злочинця!» —

— «І ви усі, роками без зарплат!» —

— «Хай чаша гніву повниться по вінця». —

— «Настане день вертатися назад». —

— «В Ґранаді хай лишається калина». —

— «На Корсиці нехай росте бузок». —

— «Минуть літа, і візьме мати сина». —

— «В дорогу і здивується синок» —

— «Калина у Ґранаді?»

— «Так, мій сину.

І більше: у Колумбії воли». —

— «Ми будували нашу батьківщину —

— Щохвилі й чесно, де і як могли».

Прощання з морем

— Прощавайте, мушлі і крабики, рибки й дельфіни. І ви, медузи.

Ми кинули в море монетку — я першу-ліпшу, він — наймасивнішу, яку добув із мого капшука. Його марнославство не мало меж. Він щиро гадав, що, принісши таку жертву, наступного разу опиниться серед туристів бізнес-класу, а там, куди летітиме, на нього чекатиме готель з п’ятьма неоновими зірочками, президентською сюїтою й індивідуальною панорамою моря. Якби хтось тієї миті сказав, що море йому тільки намарилося, він стрімголов кинувся б видирати суєтну монету з клешні краба, який устиг її міцно затиснути.

«Головне, щоб її не проковтнула акула». — «І не запорпав краб». — «Інакше Господь не побачить». — «І належно не оцінить». — «У череві акули темно». — «Пісок теж не прозорий». — «І ми сюди більше ніколи не потрапимо». — «Це буде справжньою катастрофою». — «Трагедією». — «То що ж це?» — «Оптимістична трагедія?» — «Песимістична комедія?» — «Драма». — «Помножена на трагедію». — «Поділена на комедію». — «Плюс-мінус людське життя».

Ми купили собі на згадку по сувеніру — я чорну футболку, на якій спереду був намальований великий грізний білий краб із розкритими клешнями й написом, звісно, англійською, так щоб усі могли зрозуміти: в Японії і Норвегії, Росії і на Кавказі, у Перській затоці й Антананаріву: «I’M ANGRY». З іншого боку футболки, на спині, був той самий краб, але вже усміхнений і напис звучав: «IT WAS A JOKE» — так, ніби хтось у цьому міг засумніватися.

Зате він не захотів ні футболки, ні кашкета, ні шкарпеток: «Нащо мені? Футболку ти й так купив». Прикриваючись цим такою самою мірою наївним, як і переконливим аргументом, він виканючив набір пластикових морських істот, до якого входили краб, тюлень, восьминіг, морський коник, морська зірка, морський їжак, медуза і різні види морських риб.

Не встиг поїзд рушити, як він розірвав пакет і висипав вміст на столик. Позбавлені води і скидані на одну купу істоти безпорадно роззиралися навколо, благаючи милосердя. Навіть пластикові, зроблені над оспіваною в піснях річкою Хуанхе, вони все одно залишалися морськими істотами. «Ти б їм водички дав», — пожартував я, не сподіваючись, що він сприйме мій жарт усерйоз, видобувши зі спортивної торби, якою обзавівся за своєї без мене бутності в місті, жовте пластмасове відерце з синьою дужкою — це ж треба, який патріот.

Через хвилину він вертався із туалету, тримаючи дужку відерця, в якому приємно хлюпотіла вода, з таким блаженним виглядом, який тільки може бути в нього щоразу тоді, коли йому здається, що зробив добру справу, як-от зараз, укинувши туди новоспечених морських друзів, де їм було, хоча тісно, одначе не тужно, тим паче, що він бавився і розмовляв з ними і так майже цілу дорогу, давши мені зайнятися власними справами.

Я відкинувся назад, на спинку м’якого сидження, поклавши голову на пуф і розпруживши в’язи, які мають спокій хіба вночі, до того ж не завжди, а лише тоді, коли я вкладався спати, та ще оце на морі — де я вилежувався на розкладачці під синьою парасолею, що тріпотіла крильцями, дозуючи ультрафіолет безхмарного сонця, чого цілком вистачало, щоб біле тіло, з яким я часто мав свої суперечки, вкривалося легкою засмагою, не спікаючись і не облущуючись.

Отож, я поринув у справи, віддавшись їм, яких назбиралося і набігло, з усією післявідпустковою натхненністю. Я заплющив очі й увійшов у свій робочий кабінет — я не мав кабінету на цій безнадійно тлінній землі, де все минуще й минає швидше і швидше, де міняються вартості і герої, день і ніч, чорне і біле, стілець і стіл і навіть їхній дизайн. Мій кабінет був так само зі мною, як слимакова хатина зі слимаком, його годі було побачити, адже був не на мені, а в мені — не на моєму карку, а в мені всередині. Там, де серце? Радше, на тридцять-сорок сантиметрів вище, захищений від загроз і зазіхань, негод і лихого погляду. Я заходив туди, коли мені було потрібно, і будь-де. Заходив, сідав і брався до праці,

— Теракт —

Розплющивши очі, я побачив перекинене відро, вода розтікалася змійками по вагону, морський коник лежав на бочку і дивився на мене благальними оченятами.

Вагон, у якому я їхав, з відкритим салоном, розділеним навпіл скляною перегородкою на половину для курців і половину для тих, хто не курить, був майже порожнім. Потяг або ж те, що від нього залишилося, знаходився посеред покинутого поля з незібраним врожаєм перестиглого жита, що важко колосилося і вгиналось на вітрі шелестом, в якому вчувався стогін.

В небо вигадливими химерами стирчали, розкривши гострі пелюстки розкустраних колій і покручених кривими спіралями пасажирських вагонів металеві квіти глобального тероризму. Тероризували всі всіх, леопард — антилопу, Людина — Природу, глупота — розум. Від запаху, що стояв навколо, понуджувало. Поїзди далі не їхали.

Переді мною пропливали картини. Першим я згадав учителя географії, який свого часу мучив мене запитанням: «Ну, де ж він, кінець світу? Де він закінчується, мій любий невігласе?» — «Тут, у цих хащах». — «В яких таких хащах?» — «Металевих, Геліотропе Меридіановичу», — відповів би я зараз, проте сумніваюся, чи блаженний, а тепер ще й блаженної пам’яті Геліотроп Меридіанович, який черпав світло зі свого невичерпного єства, почуваючись завше щасливим, зміг би мене зрозуміти.

Я згадав викладача історії релігії та атеїзму, який за урок двічі-тричі відлучався в комірку, де тремтячими руками, з обличчям у потрісканих судинах, що утворювали дедалі химерніші плетива, і непристойно розбубнявілим носом, що зраджував безнадійного пияка, наливав собі п’ятдесят грамів. Він діставав нас щоразу тією самою нестерпною катеринкою: «Ну, коли ж він настане, ваш кінець світу?» Він завжди і з притиском додавав це «ваш», невідь-навіщо, мабуть, тому, що його кінець світу, його індивідуальний і персональний був уже не за горами. Ми мовчали, і тоді, перевівши подих, він вибухав: «Його не існує! Світ нескінченний, ви попіл, черв’яки, нікчеми, ґвинтики!». Горлав, топчучи підлогу кабінету, мовби чавив невидимих черв’яків, а його рухи нагадували танок божевільного. Ледь вгомонившись, він вибухав знову: «Авжеж, попіл! Попіл! Жалюгідний попіл! Подмух — і ви розвієтеся!» Він дув, ще гірше буряковіючи, але ми не розвіювалися.

Я згадав наставника християнської етики, в якого купка нас, ризикуючи своїм майбутнім і теперішністю своїх батьків, відвідувала підпільні заняття і який виявився представником однієї з тих течій, яких християнство має чимало: «Ви знаєте рай?» — «Ні», — відповідали ми в один голос, і він провадив: «Радійте за кожного і один за одного, бо смерть — дорога в рай! Там гарно — щебечуть птахи і пахне есенціями». «Там нудить і тхне скипілою кров’ю і смаленим людським м’ясом», — заперечив би я тепер, але, радше за все, він би мене не почув, перебуваючи в солодкій ілюзії, сповненій пташиного щебету і барвистого цвіту, проте й там, далеко-далеко, в недосяжній утопії, яку він проповідував, його рано чи пізно потурбували би.

— Це рай? — запитали б його.

— Рай, — відповів би він дещо запишано, як це роблять, коли мають змогу підтвердити свою правоту.

— Нам сюди, — сказали б йому.

— Ви помиляєтеся, — він заступив би їм шлях, обвішаним з ніг до голови зброєю, з закривавленими руками і пошматованими тілами.

— Нам обіцяли, — наполягли б вони, пробуючи відсунути його вбік.

— Що і — головне — хто? — не поступався би він.

— Нам обіцяли по сто найвродливіших красунь на кожного.

— Це не бордель, — запротестував би він, а вже наступної миті в строкатій кольористиці раю стало би на кілька крапель більше червоного, як осінь додає навкіллю багрянцю.

Уже вісім років, як Геліотроп Меридіанович Паралеля лежав у родинному склепі свого рідного села — тіло доволі глибоко, душа надміру високо, аби почути мою запізнілу відповідь, якої він тоді так і не дочекався. Ось він, кінець світу, про який мене багато літ тому, у класній кімнаті з відчиненими вікнами, адже була весна, щебетали птахи і на липах, що росли вздовж дороги, розбруньковувалося світло-зелене листя, запитував він, учитель географії середньої загальноосвітньої школи Геліотроп Меридіанович Паралеля. Як завжди, у доброму гуморі, він виглядав у вікно третього поверху, тягнучи, мов ранній сонях, лисувату голівку до сонця, яке пестило його, обквацюючи веснянками; і він на довгі миті забувався, занедбуючи клас, школу, нас за партами, яких він називав мої саранчата, і сповнене щему життя шкільного наставника.

Я линув крізь сувої ядучого диму, що його вітер клубочив попереду, і здавалося, що він не закінчиться. Виринали вказівники, закіптюжені й пооблущувані, з гучними назвами, які ще можна було розпізнати, і давнішими, що проступали з-під них. Я вдивлявся у ті палімпсести.

«Теракт!» — прокракав голос крука, кваплячись поділитися новиною. Тож не так уже й безпідставно мене підозрювали.

Турецький павільйон,

— Ласкаво просимо! — раніше за голос я відчув доторк: хтось лагідно узяв мене під лікоть.

Позаяк я все ще мовчав, голос мовив:

— Це Стамбул.

Я здивовано звів брови.

— Константинополь.

Я далі мовчав.

— Царгород.

Я кивнув. Збагнувши, що він на свій лад тлумачить моє здивування, я з розумінням кивнув. Він розплився в чарівній усмішці:

— Iyi günler! Mernaba![21]

Павільйон було поділено на дві частини. Посередині протікав штучно закладений струмок, сполучений по праву руч з озерцем, в якому плавали червоні коропи. Щоразу, коли хтось проходив поруч, вони збивалися докупи і пливли вздовж берега, показуючи на мигах, що їх належить годувати. Я намагався, наскільки дозволяли виховання і конституція, не нехтувати традиції — ковтав засмаженого цвіркуна, щоб потім тихенько вийти і виблювати; лягав у ліжко з вісімдесятирічною дружиною місцевого царя, колись першою, зараз останньою в його гаремі, смиренно приймаючи виявлену мені гостинність — уявляючи, що це Любов, я доходив до ерекції і, зімітувавши coitus, прожогом вискакував із халупки, покликаючись на нестерпність місцевих комах, але цього разу так далеко справа не зайде і не зайшла: я перебував у центрі цивілізації, хай там що під нею розуміють — колись тут гостювали козаки і Байда Вишневецький висів на гаку і висьма грав на бандуру.

Струмок називався BOSPORUS, а над озерцем, в яке він впадав, стояла табличка з гучною назвою МАРМУРОВЕ МОРЕ. Я простував торговими рядами Візантиніону, європейського кварталу міста, просуваючись у глибину історії, бачив розкіш і могуть Візантії, непомалу дивуючись, що так давно могло існувати таке велике місто, якому не було тоді рівного. Я бачив хрестоносців, які це все руйнували, руйнували і мордували — стоп! Такого не може бути — не інакше, як прогалини в моїй історичній пам’яті, за що я мав трійку в атестаті зрілості, в чому соромно зізнаватися. «Стривай, хіба не йшли вони визволяти Гріб Господній?» — «Але ж Гріб Господній не в Царгороді!» — «Власне». — «Гріб Господній в Єрусалимі». — «Начебто». — «Щось не в’яжеться». — «І я так кажу». — «Вони йшли нам’яти боки поганцям». — «Але чомусь опинилися в Константинополі». — «Збилися зі шляху». — «Так виглядає». Змушений утікати сам, я не міг їх стримати — ніхто не наділив мене правом спровокувати колізію часів, похряснувши в добі, до якої я маю вельми опосередкований стосунок: здебільшого через романи і приповідки, увесь той фольклор, який іноді намугикую собі під ніс. Вибігши геть із бійні номер одна тисяча двісті чотири, я на повні груди вдихнув повітря, однак розпружився передчасно — то був дивовижний лабіринт, і коли здавалося, що вже кінець, він являв нове відгалуження, й тим його рукавам не було ні кінця, ні краю. Помолившись в Айя-Софії, я рушив далі.

Невдовзі я опинився на головному проспекті, з якого завернув праворуч, упершись у крамницю, — було менш людно і більш загадково. Над крамницею висіла вивіска PAPUÇÇU, що, погойдуючись на вітрі, рипіла. У вітрині стояло взуття, брунатне, чорне, біле, примусивши згадати Абу-Касима, діяннями якого колись непомалу захоплювався. Я хотів поставити свічку за упокій доброчинної душі цього чоловіка, мецената і самарянина, точніше, мусульманина, ладного віддати останню свитину.

Краще, ніж свічку, було поставити на його могилу нові папучі, гарні й блискучі, з задертими носами, по які я й зайшов. Я подався у громадську книгозбірню, перегорнув усі, які були, енциклопедії, довідники, реєстри й кадастри у намаганні знайти щось про нього, найголовніше ж, однак, з’ясувати, де він похований, проте жодної згадки про нього я не знайшов.

Я побував на всіх історичних кладовищах міста, однак його могили на жодному не надибав. Де вона? Хто, коли і за що міг її зруйнувати? Чому нащадки не шанують великих пращурів? Оббивши пороги книгарень, тільки в ізмірського антиквара я надибав запорошений томик його біографії, викладеної у віршах, з короткою анотацією: Абу Касим (1856 — 1916), турецький магнат, дідич, поет. Меценат. Автор поеми «Як Бог навчив Абу Касима розуму і як Абу Касим після того чинив добро» — світ спогадує Геро Страта, не пам’ятаючи про Абу Касима. Томик завершувався рядками, що вказували на довголіття і беатифікацію: «Довго він прожив ще в Бозі, / Вмер десь голий у берлозі, / З капцями його затим / По-жебрацьки поховали, / Споминали, величали — / Він турецьким став святим». На жаль, томик нічого не казав про автора Абу Касимового життєпису — ченця одного із тих художніх монастирів, яких чимало від Афону до Маняви; для нього, рахманного слуги Господа свого, було гріхом і облудою виставляти своє ім’я напохвал.

Папучі, врешті, згодилися мені, бо мої мешти давно вже просили їсти, а я не мав їх чим нагодувати. Скинувши, я швиргонув зношені шкарбани червоним коропам, котрі умвлівіч пошматували їх і проковтнули. Я хотів уже було взутися в папучі, як із них, дряпаючи мої ступні і пальці, почали вистрибувати здичавілі коти із задертими хвостами і настовбурченим хутром, кидаючись із пронизливим нявкотом урозтіч. Їх з’являлося і з’являлося, наче з розчахненої утроби котячого божества — того ґатунку, що їх малюють у міфологічних енциклопедіях. Я облишив папучі і пішов — дідько з ними — босоніж, зрештою, хіба не так учинив і навчав Абу Касим?

На троні сиділа вродлива володарка. Виразні слов’янські риси її милого личка примусили мене прошепотіти: «Настю». — «Я Роксолана!» — відрубала вона грізним голосом Венери в хутрах: я досі не певний, з обачності, бо навколо євнухи з ятаганами, чи тому, що я бовкнув дурницю. «Перепрошую, сереніссіма!» — «Сідай, паяце», — полагіднішала вона, і я сів. «Якими вітрами?» — «Попутними». — «Звісно». — «Яка розкіш». — «Ми на вершині слави». — «І це видно». І тут, перейшовши на пів голосу, вона стала нарікати. «Країна потребує реформ». — «Так, ясніссіма». — «Ми вже не знаємо, де початок і де кінець наших володінь». — «І я не відаю». — «Муж у постійних виправах». — «Лицар». — «Не мели дурниць!» — «А бо що?» — «Я його рідко бачу». — «Невже це так погано?» — «Всі інститути потребують нагальних змін. Не знаєш, за що взятися». — «За найнеобхідніше, мудріссіма». — «Слід реформувати інститут євнуства». — «Вам видніше, миліссіма». — «Слід зректися цього варварського звичаю». — «Задля добра країни». — «Країна — це я. Хіба не бачиш, стоять без жодної користі?» — «І що, ніяк не можна?» — «А як?» — «Не знаю».

Якщо сітківка ока все сприймала відповідним чином, надсилаючи правильні сигнали у відповідні й відповідальні центри головного мозку, і якщо центри головного мозку ставилися до надісланих сигналів з належною увагою, то володарка почала робити легкі рухи, схожі на ті, що їх роблять, коли звільняються від непотрібних умовностей.

«Ти наша славна Жанна Д’арк», — я незчувся, як перейшов на «ти». «Хто-хто?» — «Національна гордість». — «А що ти перед тим сказав?» — «Жанна Д’Арк». — «Що за одна?» — «Героїня». — «Куртизанка?» — «Героїня, яка врятувала Францію». — «Щось такої не чула». — «Вона жила на сто років раніше від тебе». — «Яке я маю відношення до неї?» — «Так, як вона Францію, ти врятувала Україну». — «Я — Україну? Пробі!» — «Так пишуть у книжках». — «У книжках багато вигадок». — «В історичних, про тебе». — «Про мене є книжки?» — «Навіть опери. Їх писатимуть переважно в двадцятому сторіччі, коли тебе вже не буде». — «Ти хочеш сказати, що я така стара? Тобі бракує такту, мій милий». — «Даруй. Ти не стара. Ти назавжди залишишся молодою і житимеш вічно. Тобі будуватимуть пам’ятники. Тобою називатимуть вулиці, площі, риболовецькі траулери».

Наша розмова протривала би довше, але тієї хвилі ввійшов султан і запросив нас на смаженого червоного коропа з Мармурового моря.

Павільйон,

Салям алейкум!

Воно лежало в межиріччі. Воно взагалі лежало на межі — річок, культур, часів, між Персією і Туреччиною. На вході вибухали автомобілі і спалахували смолоскипи, а завісою, яку належало відхилити, слугував дим, густий і темний.

Усередині все було викладене килимами. Стояв кальян і сидів каліф, гостинним жестом запрошуючи й мене приземлитися поруч. Я вдихнув із простягненого мені гнучкого довжелезного цибуха.

«Абу Джафар Абд Аллаг ібн Мугамад ібн Алі Аль-Мансур». — «Теофіль, син Ісусів, який син Йосипа, який син Якова, який син Маттана, який син Елеазара, який син Еліюда, який син Ахіма, який син Садока, який син Азора, який син Еліякима, який син Авіюда, який син Зоровавеля, який син Салатіїля, який син Єхонія, який син Йоакима, який син Йосія, який син Амоса, який син Манасія, який син Єзекія, який син Ахаза, який син Йоатама, який син Озія, який син Йорама, який син Йосафата, який син Асафа, який син Авія, який син Ровоама, який син Соломона, який син Давида, який син Єссея, який син Йовіда, який син Вооза, який син Салмона, який син Наассона, який син Амінадава, який син Арама, який син Есрома, який син Фареса, який син Юди, який син Якова, який син Ісаака, який син Авраама, який син Божий».

«Що бажаєте, володарю?» — запитав, з’явившись із відкоркованої пляшки, джин. «Маю гостя». — «Розумію, мій володарю». Килим, на якому ми сиділи, здійнявся в повітря. «Ти взяв собі...» — «Кассіопею, дружину ефіопського царя». — «Знаю, Персей, Пегас і Андромеда». — «Мені йшлося насамперед про Пегаса». — «І про Андромеду теж. Я б навіть сказав: передусім про Андромеду. Хіба Пегас — не спосіб її порятунку?» — «Про його роль у цій трійці». — «Здогадуюся». — «Якщо коротко, я хотів сказати, що життя неможливе без поезії. Тим більше, кохання». — «Я тобі пропоную іншу конфігурацію. Візир — Шехерезада — казка». — «Історії «Тисячі й однієї ночі»?» — «Історія передісторії «Тисячі й однієї ночі». Шехерезада, донька візира, стає дружиною царя...» — «Аби покласти край жінковбивству». — «І робить це, оповідаючи історії, — такі захопливі, що чоловік щоразу жадає продовження». — «І так упродовж тисячі й однієї ночі». — «Протягом яких вона народжує йому дітлахів». — «А він зрікається душогубства». — «Хіба ця байка не гідно вшановує роль мистецтва?» — «Це вже перехід від поезії до прози». — «Від лірики до епосу, поезія залишається. Це фобія, на яку ти страждаєш, помилково гадаючи, що, відмовляючись від лірики, зраджуєш поезію». — «Що пропонуєш?» — «Вслухайся в історії, що їх тобі оповідатиме...» — останнього я не розчув, позаяк саме тієї миті опинився в наступному павільйоні.

Китайський павільйон,

Хлюпотіла вода, долинав легкий награв шовкових струн, дихали вогнем пластикові дракони і вилися штучні рослини. Стояла полив’яна ваза з очеретяною ідилією. Було подано зелений чай із приємним терпким присмаком. Віддалік, за ширмами з грубого рядна, чапіли люди в кропіткій праці, складаючи дитячі іграшки і дорослі ноутбуки, порохотяги і телевізори і чимало іншої всячини. І текли велеводні Янцзи й Хуанхе. І пливли ними кораблі, вантажені крамом, — в Нью-Йорк і Нью-Джерсі, Лондон і Ліверпуль, Мадрид і Монако, Марокко і Рококо, Ромни і Рим, Прагу й Варшаву, Відень і Вудсток, Мілан і Гельсінкі, Київ, Донецьк і Калуш.

За сусіднім столиком точилася жвава бесіда.

— У нашому краї всі люди чесні.

— Люди чесні поготів.

— Якщо батько вкрав вівцю, син робить учинок надбанням громади.

— Чесність — щось інше: якщо батько вкрав вівцю, син це приховує. Коли син вкраде вівцю, батько теж це приховує з подяки до сина за те, що той змовчав, коли украв вівцю батько.

— Чесність — в іншому. В тому, щоб ані красти, ані не красти. Тоді все прийде в гармонію.

— Але що таке гармонія?

— Пропоную відкласти диспут до наступного разу — гармонія воліє окремої бесіди, а темою сьогоднішнього спілкування була чесність.

Я покинув їх чаювати далі, послідувавши прикладові, як мені здавалося, мудрішого з них, хоча всі вони видавалися мудрими, а саме не втручатися і не перебивати. Неучасть була найкращим способом виявити свою їм повагу, що найвища тоді, коли не помічають того, хто її виявляє.

Японський павільйон,

Цвіла сакура, вирушали, відімкнувши гараж, самураї. Викочувалася гонда, запрошуючи всередину.

Я вмостився на передньому сидженні, коло водія. Ми їхали, й обабіч пропливали тумани й кургани, засніжені верховини гір і засипані піском рибальські селища. Ми їхали услід за вказівниками, з Гокайдо на Гонсю, з Гонсю на Кюсю, з Кюсю на Окінаву, з Окінави звертали на гайвей, який вів у Токіо і Кіото, з холодної засніженої зими в теплі й співочі субтропіки, через тайфуни і фени з ласкавими, майже пестливими іменами, втікаючи від цунамі назустріч сонцю і тиші, й обабіч крислатіли червоні сосни. Ми купалися в затоках і відпочивали на матах з рисової соломи і болотяної трави, їли суші і пили саке, і водій дружелюбно висадив мене біля наступного павільйону.

Павільйон Альгамбра,

Досить було, взявши до уваги сторіччя, які вона тут незрушно стоїть, поглянути на неї, аби переконатися, що її міцні мури не здатний підкорити жодний інший завойовник, крім того, ім’я для якого — Час. Його зелене вояцтво, пінії і чагарі, рік у рік, сторіччя за сторіччям, взявши в облогу, здиралися давніми мурами — загадковою архітектурою з трьома поясами мілітарності, що ревниво охороняли мир, схожий на рай, усередині.

Я ввійшов через Браму Справедливості. Навідпочивавшись у садах і наслухавшись, як хлюпоче вода, я піднявся східцями у Вежу Честі, верхівка якої була надламана. На миртовому подвір’ї я затримався довше, спокушений розквітлими кущами мирту з прямокутником погідного неба посередині, відтак увійшов до приміщення, в якому сьогодні розташовується музей, де тими днями висіло полотно пензля Оноре Дом’є, на якому в повному бойовому обладунку зображено її славетного визволителя і яке люб’язно надала Нова Пінакотека.

Я вклонився йому, моєму Сідові — захищений дірявим щитом і озброєний тупим (з поваги до ближнього) списом, він прогнав сарацинів і визволив бранок із мавританської неволі, пошлюбивши найсексуальнішу із них, Дусю.

Неподалік від картини стояло зроблене під цю оказію опудало Росинанта, на якому ідальґо здійснив свої неперевершені подвиги. Огиреві, якого після смерті вительбушили і змуміфікували, випало так само жити у віках, як і його господареві. «Привіт, друже!» — поплескав я його по плечі. «Ось твій лицар», — показав я на полотно, вимощене олійними фарбами, і Росинант радісно вишкірив жовті зуби.

Павільйон,

— Я хочу записатися до Вашої бібліотеки. Я багато читав про неї і буду вважати великою честю стати її користувачем.

— Ваш паспорт.

— Будь ласка.

— Де це, Україна?

— На північ від Понтійського моря.

— Тракія?

— Північніше. І дещо східніше.

— Якийсь інший документ маєте?

— Ні.

— Фотографію?

— Будь ласка.

— Ви мусите поквапитися.

— Я нікуди не поспішаю.

— Ви потрапили в не дуже зручний час.

— Я хотів би її просто побачити.

— Дещо Ви ще встигнете побачити.

— Що ти робиш?!

— Розігріваю грубку.

— Рукописи не горять.

— Га-га-га. Го-го-го. Ти знаєш, скільки я вже спалив?

— Як ти смієш!

— Наказ.

— Чий?

— Вони суперечать єдино правильному вченню.

— Ти Герострат.

— Мене ще так ніхто не називав.

— Ти фанатик.

— Я виконавець.

— Книжки живі.

— Щось не чути, аби вони волали.

— Це скарбниця.

— Кожна скарбниця на те, щоб її спустошували.

— Наповнювали.

— Ти мене відволікаєш.

— Книжка — це світ.

— Заблукати можна.

— Без неї людина убогіє.

— Мій володар має лише одну книжку. Господь — покровитель мого володаря.

— Але ж її теж хтось писав. Той, хто її писав, міг помилятися.

— Її писав Господь.

— Господь не пише книжок.

— Господь її диктував.

— Той, хто записував, міг недочути, наплутати.

— Мій володар — найбагатший.

— Він убогий.

— Він мудрий. Дбає про підданців. Береже їх від скверни. Все вже сказано.

— Рівно нічого.

— Все вже сказано в книжці, яку має володар. Всі решта — або брехня, або повторення сказаного. Їх необхідно знищити. Вони ведуть у нікуди.

— Вони ведуть у житті.

— Вони від лукавого.

— Вони від людей і роблять життя стерпним.

— Стерпний, хто сумирний.

— Вони окрилюють.

— Людина — не птах.

— Ще й який!

— Який не літає.

— Книжки створюють мрію. Легенду. Світ.

Парк Ostarrichi,

— Ви побудуєте місто.

— Бууууу.

— І назвете його Париж.

— Бууууу.

— Лондон.

— Бууууу.

— Берлін.

— Бууууу.

— Вам буде тепло.

— Бууууу.

— Вам не потрібно буде вдягатися в шкури вбитих тварин і грітися біля вогнищ.

— Бууууу.

— Ви будете жити в затишних помешканнях.

— Бууууу.

— Ви не будете срати на морозі посеред поля.

Я починав дратуватися — їхнє безперестанне букання виводило мене з рівноваги: то це і є вони, майбутні творці цивілізації, які тільки й уміють, що букати?

— Вам буде краще, ніж римлянам, яким ви заздрите.

— Бууууу.

— Ви будете влаштовувати вчені диспути.

— Бууууу.

— І полагоджувати все за столом перемовин.

— Бууууу.

— Вмітимете читати і писати.

— Бууууу.

— Спроможетеся формулювати думку.

— Бууууу.

— Матимете словниковий запас.

— Бууууу.

— Закладете основи парламентаризму.

— Бууууу.

— Побудуєте високо розвинені демократії.

— Бууууу.

— Полетите в космос.

Тоді один із них, що мав довжелезну бороду, якою стікав лій, підступив ближче до мене і, показуючи на мене засмаженим стегном, стисненим у волохатій руці, прогундосив:

— Він нас дурить.

Тоді підвівся інший, котрий тримав у руках дерев’яну гидоту, що нагадувала музичний інструмент:

— Він — поет.

Після чого той перший рикнув:

— Оспівай мої подвиги, — й оголив свої порубцьовані волохаті груди.

Павільйон,

Назустріч вийшов директор музею.

— Вітаємо гостя. Запрошуємо до нашого музею.

— Як називається ваш музей?

— «ТРИПІЛЛЯ». Музей древньої культури і давнього побуту.

— Де це, Трипілля?

— Там, де ми стоїмо. Тут.

— Ми стоїмо на культурі...

— На її рештках, проте дещо нам вдалося відреставрувати. Зайдімо досередини.

— Залюбки.

— Ви бачите, мій бриль?

— Гарний бриль.

— До нашого музею заходять у трипільському брилі. Така традиція.

Я одягнув трипільського бриля. Ми зайшли досередини.

— З цього глека наші пращури пили молоко. А це нічний горщик, в який вони пісяли. Завважте, вже три тисячі років тому наші предки цюняли в нічний горщик.

— А вдень?

— Навколо росло багато чагарників. Не те, що сьогодні.

Коли ми додивилися експозицію, він підвів мене до дверей в іншому кінці музею:

— Вихід тут. На все добре.

Останній павільйон,

Нарешті я опинився у лузі, де біліла червона калина. Тьохкали солов’ї і бриніли хрущі. Цвіли черешні й усміхалися мальви. Гули бджоли і лежав на моріжку ведмідь, їхній пастух. Стояла біла хатинка під солом’яною стріхою. Дрімали глиняні глеки на тині, повнячись шуму, коли їх тривожив вітер. Калатали тронки на шиях корів. Дерев’яні двері були відчинені. Вдарившись об одвірок, я пригнувся і прослизнув у вишиваний світ, де їв суп з галушками і з сиром пироги.

Ось і все, подумав ти, я прибув.

Ось і все, подумав я, ти прибув.

О’кей.

Тієї миті я збагнув, що це пастка, в якій на мене, розпростерши гостинні обійми, чекає найбільша ілюзія. Я метнувся до виходу — так наче хтось міг мене затримати.

Нікого не було, і за порогом зяяла порожнеча.

Я ступив крок уперед.

Аркуш

Ще довго море вирувало і клекотіло, перш ніж люди поволі почали розходитися і майдан перед будинком спорожнів. Я був один і роззирався навколо. Я побачив липу, віти якої торкалися до мого вікна. Я впізнав кіоск, в якому вечорами купував снікерси і пакуночки розчинної кави «максвелл». Уздовж брукованої дороги, що збігала вниз, круто завертаючи ліворуч, росли каштани, чиє передчасно поіржавіле листя повільно сохло. Об мою ногу потерся і майже безгучно зам’явкав, просячи їсти, кіт. Його смугаста шерсть, наче в рисі, і чорний шкіряний ремінець на шиї, який йому залишився від колишніх господарів, нагадали мені, як я виносив йому у мищині молока, а іноді частував купленим у рибній крамниці хеком. Удолині тягнувся металевий паркан, за яким тулився дитячий садок, а потойбіч від дороги простиралося місто.

Я тримав у руці папірець.

Клаптик, списаний каліграфічними літерами.

Рядок, що міг бути однаковою мірою початком і кінцем тепер уже назавжди втраченого вірша:

«Ми — попіл, з якого виросте квітка...»

Ґрац, серпень 2002

Львів, червень 2003

Відень, серпень-вересень 2006