Де твій дім, Одіссею?

Поема про вокзал

Сонце пекло в спину, брудні вокзальні голуби пожадливо накидалися на крихти, таксисти з причепленими бейджиками, на яких стояли чотири рівновеликі латинські літери TAXI, передислоковувалися до третього перону, поліціянти з наручниками, що недбало побрязкували, з кийками і револьверами, хвацько застромленими при боці, проходжалися, розмовляючи й озираючись услід за підозрілими особами, жадаючи документів, що їх довго і нудно перевіряли, а віддаючи, погрозливо усміхалися; черевані їли піцу, вокзальні злодюжки приглядалися до валіз, пучками вказівного і великого пальців витягували гаманці, безтурботно застромлені в задні кишені, безхатченки, обклавшись клунками, спали на лавах, смітникарі, витрушуючи смітники, скрушно нишпорили по знайдених гаманцях і, втративши надію там що-небудь коли-небудь знайти, проклинали злодюжок і все на світі, а найдужче несправедливість, яка в ньому панує; диспетчери оголошували прибуття і відбуття поїздів, кондуктори перевіряли квитки, офіціанти розносили каву, пекарі вкладали в електропіч тісто, зустрічальники зустрічали, касири виписували квитки, купувальники здійснювали оплату, перетворюючись із пішоходів на пасажирів, біженці вперше в житті нікуди не бігли, вантажники плуганили вантажі, власники пікінезок тримали на руках пікінезок, ятка продавчині бананів була обвішана жовтими та зеленими бананами, квітникарі продавали квіти, кіоскери — пресу, міняйли міняли, кидали кидали, прохачі прохали, горобці купалися в порохах, спраглі припадали до сецесійних кранів, американці — до пластикових пляшок COCA-COLA (LIGHT, CHERRY, VANILLE), туристи розгортали мапи, власники вільних помешкань пропонували домашню атмосферу, на ліхтарних стовпах висіли горщики і росли герані, ґіди тримали підняті парасольки, організатори конференцій — прямокутні таблиці, власники мобільних телефонів поповнювали рахунки, табло висвітлювали назви потягів, час прибуття і відправлення, номер перону, двері відчинялися й зачинялися, мінялися вирази облич, фасони убрань і розміри валіз, чергувалися день і ніч, сніг змагався з дощем, березень з вереснем, змінювалася фарба на лавах і побілка на стінах, змінювалися самі лави і залишалися стіни.

Зал для чекання номер один

Збивали з ніг не раптово розчахнені важкі двері, не пасажири, котрі запізнювалися на поїзд, не дітлахи, прожогом вилетівши зсередини, не вантажники, які сунули поперед себе візки з горою лантухів, величезних картатих торб і пакунків, заклеєних скотчем, не бійці спецпідрозділу БЕРКУТ і не ЗМОПівці — з ніг збивали запахи. Їх було сотні й тисячі різних, вони повзли й розповзалися, змішувалися і зливалися, тягли руки один до одного і до мене, старого знайомого, якого брали в обійми, стискали горло, викликаючи дефіцит дихання, й аж коли минав неминучий спазм, можна було зайти досередини, де в засмальцьованих дерев’яних кріслах, розташованих квадратом з чотирма колонами на чотирьох кутах, сиділи майбутні пасажири.

Серед них були такі, які добралися на вокзал зарано, щоб бовваніти на пероні, з відлеглих сіл і загумінкових містечок, їхні обличчя були посічені зморшками і вкриті засмагою, а великі долоні з вузлуватими пальцями безсило лежали на колінах, безсило й знудьговано, мовби усвідомлюючи свою тут недоречність — забрані від землі, вони не знали, що робити і як поводитися, соромилися власної вайлуватості, саме тут, можливо, вперше в житті започувавшись незграбними, їхні власники і власниці дрімали, періодично прокидаючись від власного храпу.

Були й інші, котрі не знали, куди згаяти паузу між поїздами — задовгу, щоб чекати зовні, і недостатню, щоб відвідати місто, яке приваблювало готичними шпилями і мальовничими пагорбами, спокушало рекламами і запрошувало вивіскою ЛАСКАВО ПРОСИМО, якої вони, що висіла на вході, який одночасно був виходом, не бачили; вони читали ВБИВСТВО У ТРЕТЬОМУ КУПЕ; ТІЛЬКИ ДЛЯ ТЕБЕ; В ЛІЖКУ БЕЗ МУЖИКА; ПОВЕРНЕННЯ МЕНЕЛАЯ; ЗАСИПАНІ СНІГОМ; ТЮЛЬПАНИ ДЛЯ НАРЕЧЕНОЇ; СЕКРЕТНИЙ ВАНТАЖ; ТАМ, ДЕ РОСТЕ ЛИШАЙ; ЛИСТИ БЕЗ ЗВОРОТНОЇ АДРЕСИ; СМЕРТЬ НАРКОКУР’ЄРА; ЗАБОРОНЕНІ ІГРИЩА ЖАБ; ПІЦЦА ПО-КОРСИКАНСЬКИ; ІМЕНИ ТВОГО РАДИ; ГОТЕЛЬ КОНТИНЕНТАЛЬ; СКАЖИ, ХТО ТЕБЕ ВБИВ; СОЛОДКА МАРУСЯ — кишенькові видання зі строкатими обкладинками і рельєфними літерами назв, у моторошному псевдозолоті і холодному, як фригідний поцілунок, квазісріблі; їх купували у вокзальному кіоску — з тих, де торгують газетами, журналами і книжками; в інших двох, з пластиковими стійками і високими столиками, продавали котлети, смажену рибу, ковбасу МОСКОВСЬКА й ДРОГОБИЦЬКА, САЛЯМІ УГОРСЬКА, ПАШТЕТ З ІНДИКА ПІКАНТНИЙ, відпускали горілку, соки й напої, воду з артезіанських і мінеральних джерел, лікувальну й столову, газовану і натуральну, пиво світле і темне, шоколади СВІТОЧ і КОРОНА, жуйки ОРБІТ, чіпси і чупа-чупси; були й такі серед них, кого чекання змушувало підходити до прилавка вдруге і втретє.

Посередині квадрата ріс велетенський рододендрон, можливо, йому було двадцять п’ять або двадцять сім років, можливо, він був моїм ровесником, там я і знайшов вільне місце, геть непомітне, наче приховане і притримане для мене, як у дитинстві сестра мого тата, котра працювала в ГАСТРОНОМ ЗОРЯНИЙ, притримувала для нас ПЕЛЬМЕНИ РОССИЙСКИЕ з захустиненою матрьошкою, що зникали в прірві моєї підліткової горлянки, і держстандартні курячі стегна — здавалося, їх розкуповували швидше, ніж завозили; назагал то був безжурний період мого життя, доки одного дня щастя закінчилося, мов увірвалась струна, болісно наостанок тенькнувши, — цьоця еміґрувала в Канаду. В тому кріслі я вмостився на найближчі дві години, з ворохом газет у руці.

Про що писали газети

З ЦИРКУ УТІК ВЕДМІДЬ. Учора під час циркової вистави ведмідь травмував дресувальника, прорвав огорожу й утік із цирку. Є жертви і постраждалі. Вулиці посилено патрулююються. Рух містом обмежено. Масові акції заборонено. Запроваджено комендантську годину. До міста стягуються додаткові підрозділи жандармерії. Оголошено карантин. У комендатурі запевнили, що заходи викликані небезпекою, що нависла, і місто повернеться до нормального життя, тільки-но «інцидент буде вичерпано». Комендант заперечив, що до міста викликано танки, хоча такої можливості не виключив. У місті діє пряме президентське правління. Звинувачення у причетності влади до вбивства опозиційного політика було відкинено — як довела експертиза, бідолаху роздер ведмідь. Збоку в газеті було подано фоторобот утікача-зловмисника і заклик до нього самого «добровільно здатися».

ВІЗИТ ВИСОКОГО ГОСТЯ. У столицю нашої держави із дводенним візитом прибув фінансист і філантроп Джордж Сорос. В аеропорту гостя зустріли тухлі яйця і гнилі помідори. Відповідальність взяло на себе радикальне крило організації ЗА КРАЇНУ БЕЗ ФІЛАНТРОПІЇ. Демонструючи великодушність і виняткову повагу, президент країни запропонував міжнародному діячеві послуги національної лазні — таку пропозицію зроблено в нашій історії вперше. Це показує, що наша країна хоче будувати стосунки зі світом на засадах демократії і партнерства.

МІСТО ЗАЛИШИЛОСЯ БЕЗ ВОДИ. Сьогодні вночі невідомі особи пошкодили трубу міського водогону. Постачання води припинено. Поліція шукає зловмисників. Є перші підозрювані у справі. Частина з них готова зізнатися в скоєнні цих та інших злочинів. На запитання, чи потребують адвоката, затримані відповіли одностайним «Ні!». На запит нашого спеціального кореспондента щодо умов утримання під вартою надійшов офіційний лист «Про відповідність національних пенітенціарних закладів міжнародним стандартам, традиціям ҐУЛАҐу і Голодомору» за підписом омбудсмена. За словами в.о начальника міського управління внутрішніх справ підполковника Фузея, поліція розробляє версію про помилкове пошкодження — зловмисники переплутали водогін із нафтогоном. Можливо, йдеться про організоване злочинне угруповання «Чорне золото», пов’язане з міжнародною терористичною організацією «Аль Каїда», причетною до фінансування вітчизняної опозиції. Втім, робити остаточні висновки передчасно: затримані продовжують щиросердно давати свідчення. «Що ще випливе на поверхню, тільки Господь знає», — так завершив свій ексклюзивний коментар нашій газеті пан Фузей.

СЬОГОДНІ СОРОК РОКІВ ТОМУ. Сьогодні сорок років тому газета ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ ПЕРЕМОГИ серед інших новин у рубриці МІСЦЕВА ХРОНІКА помістила статтю РОСЛИНА З’ЇЛА ТВАРИНУ: В ботанічному саду рослина-м’ясоїд проковтнула болонку, власниця якої лише встигла помітити, як заклацнулися пелюстки. Сторож і науковий співробітник, які прибігли на крик, різати квітку відмовилися, покликаючись на її наукову цінність. Через кілька годин власниці було повернено знайдений у келиху нашийник, скелет і жмутки хутра. Жінка впала в кому. Родичі готують судовий позов про відшкодування заподіяних моральних і матеріальних збитків у сумі трьох тисяч карбованців.

ОБВАЛЮЮТЬСЯ БАЛКОНИ. У центральній частині міста далі обвалюються балкони. Вчора до другої міської лікарні було доставлено громадянина К., на якого на вулиці князя Івана впала рука атлета, який тримає балкон. Громадянин К. повертався з роботи і, як завше, чекав на означеній вулиці своєї маршрутки. Головний лікар лікарні запевнив, що життя потерпілого поза небезпекою. Це вже четвертий випадок протягом останнього тижня. У зв’язку з цим у місті створено громадський комітет ІНІЦІАТИВА, який домагатиметься зміни правил вуличного руху, віддання пішоходам автомобільних доріг і переоблаштування тротуарів під потреби водіїв. Свій крок ІНІЦІАТИВА мотивує тим, що водії і пасажири перебувають під захистом дашків автомобілів, а пішоходи позбавлені навіть цього. Акції триватимуть, доки буде демонтовано всі балкони. Нагадаємо, що саме таку обіцянку — демонтувати всі без винятку виступаючі конструкції — давав нинішній мер напередодні виборів.

ВІЙНА, ЯКА ПОЧАЛАСЯ Б З ЦИГАРКИ. Спільними зусиллями дипломатичних відомств обох країн вдалося досягнути меморандуму про взаєморозуміння і таким чином уникнути ескалації конфлікту. Ми вже писали, що під час пожежі, яка сталася внаслідок необережного поводження з вогнем і нехтування правил протипожежної безпеки, на найбільшому військовому полігоні нашої країни спрацювали ракетно-зенітні установки класу «ЗЕМЛЯ — ЗЕМЛЯ» і «ЗЕМЛЯ — ПОВІТРЯ». Ракети впали на житлові квартали дружньої нам сусідньої держави. Про кількість жертв не повідомляється. Уряд уже розпочав виплату компенсацій. Загальну суму виділених коштів глави обох урядів назвати відмовилися.

ЖАН РЕНО — СИМВОЛ СЕКСУ ТА НАЦІЇ. КОРОП ВАГОЮ ВІСІМНАДЦЯТЬ КІЛОГРАМІВ. ПРИВИДИ В ЗАМКУ ПОТОЦЬКИХ. ХУДОЖНИЦЯ, ЯКА ТВОРИТЬ ОБРАЗИ. В ДРАГОМИРЧАНАХ ПРИЗЕМЛЯЛОСЯ НЛО. ПОМЕРЛА ДАРІЯ ЦВЄК. ЛЕГЕНДА МІЖНАРОДНОГО ФУТБОЛУ. ХТО ВИНЕН У НАШИХ БІДАХ? РОК-КОНЦЕРТИ НА ВЕЛОТРЕКУ. ЗАТРИМАНО ТЕРОРИСТА — НИМ ВИЯВИВСЯ ПОМІЧНИК ДЕПУТАТА ОДНІЄЇ З ОПОЗИЦІЙНИХ ПАРТІЙ.

Але навіть найсенсаційніші повідомлення, якими рясніли шпальти газет, не могли примусити забути навколишній сморід, що свідчив про приготування до другої, нещаднішої атаки. Думаючи про відступ, доки він узагалі можливий, я згадав про

Зал для чекання номер два,

який містився на другому поверсі в лівому крилі вокзалу. Я йшов попри міські каси і здавалося, їм не буде кінця і краю, я йшов через тунель і здавалося, що він ніколи не закінчиться. Я вийшов на перон, знову цвірінькали горобці і туркотали голуби, проїхав електрокар, пролетіли мухи, в автоматі з газованою водою роїлися оси, лізучи в трубку, з якої скрапував сироп, пенсіонерка в окулярах продавала вареники (капуста, картопелька, м’ясо). З вітрини підбадьорливо усміхався бензоатнонатрієвий ЖИВЧИК.

Я ввійшов у двері, обіч яких висіла таблиця СЕРВІС-ЦЕНТР й інформація про те, що вхід платний. На вході сидів чоловік із бейджиком, на якому було написано ПЕТРО; у руках він тримав ключі і газовий балончик, скоса зиркаючи на мене. Добувши паперові двійку й одинку, а також п’ятдесятикопійкову монету, я поклав їх на стіл.

У раю працювали кондиціонери, хлюпотів фонтан, співали завідні канарки, джерґотів механічний папуга, росли пластикові кущі, вився штучний плющ, цвіли паперові орхідеї, стояв акваріум з декоративними рибками й іграшковим локомотивом на іграшкових рейках на піщаному дні. Лав було менше, були вони м’які і незасмальцьовані і не було майже нікого і десь там сидів я і не бракувало сили думати про пекло, пекло і рай, рай і пекло, і тунель як чистилище між раєм і пеклом, пеклом і раєм...

«Поїзд запізнюється на дві години». — «Але вже минуло більше, ніж дві години. Вже минуло дві години і десять хвилин». — «Не знаю, почекайте. Написано — то приїде». Одначе поїзд не приїхав ні зараз, ні потім. Потім він зник з електронного табло, а ще через якийсь час і з розкладу руху поїздів на стінах вокзалу і тільки на телеграмі, яку я стискав у руці, він, як передше, значився. «А телеграма! Телеграма датована вчорашнім числом. Учора було тридцять перше. Погляньте: тридцять перше. Чітко і ясно. Номер поїзда, вагон, місце. Стрий — Марсель». — «Я не знаю, що Вам сказати. Такого поїзда немає. Колись він дійсно їздив, але це було давно. Років — було названо скільки — тому. Його скасували. Мені дуже шкода, проте нічим не можу зарадити». — «Яких років?! Що Ви верзете? Ще годину тому Ви казали, що він запізнюється! Та за кого Ви мене маєте?!» — «Громадянине, чому Ви так шумите?» — «Що значить шумите? Що значить шумлю? Та це просто бардак якийсь!» — «Вам доведеться пройти з нами». — «Нікуди я не піду». — «Ви повинні пройти з нами!» — «Чого Ви мене шарпаєте? Що Вам від мене треба?» — «Не хвилюйтеся, все гаразд. Ми тільки подумали, щоб Ви не пропустили свого потяга». Наді мною нависали, приязно усміхаючись, людські лиця. Я інстинктивно усміхнувся у відповідь. Либонь, моя усмішка була кволою — хай там як, вони пішли не відразу, протупцювавши ще якусь мить у нерішучості. До відбуття потяга залишалося трохи менше, ніж година.

Про що писали газети (продовження)

ВПАЛА ЛІТЕРА. Ми всі пам’ятаємо, як нещодавно було перерізано стрічку на вході до першої єврокнигарні, відкритої у відреставрованому Будинку з аркадами, що на площі Ратушній, 6. Чимало нас були свідками й учасниками святкової церемонії, багато гранословів і шанувальників красного письменства встигли її щиро полюбити. Це була перша в нашому краї книгарня, де було все — чотири поверхи, інтернет, кав’ярня, зручні фотелі для читання, відео- й аудіокабіни. Й ось її немає. ЛІТЕРА впала біля шостої ранку, поховавши під завалами Толстого і Бальмонта, Чупринку і Домонтовича, Апдайка і Клода Сімона, Симона Петлюру й Данила Кіша, Ґабріеля Марселя і Ґабріеля Ґарсіа Маркеса, Коельо й Уельбека, подружжя Ірини та Ігоря Калинців і Анни та Сержа Голонів, Гаррі Поттера й Філософський Камінь, Механічний Апельсин і Мальву Ланду, Літопис УПА і тисячі інших письменників та їхніх творів.

УСПІХ «СИНЬОЇ БОРОДИ». З нечуваним успіхом пройшла прем’єра вистави за п’єсою всесвітньо відомого австрійського драматурга Ґеорґа Тракля «Синя Борода». Поява акторів на сцені щоразу супроводжувалася гучними оваціями й вигуками «Браво!» та «Біс!». Заключну сцену вистави публіка дивилася стоячи. Оплески не вщухали. Зал скандував, вимагаючи режисера. Головну роль у виставі виконав улюбленець публіки Мішель Дютру.

КРОКОДИЛ З’ЇВ МЕЦЕНАТА. У далекому бразильському місті Сан-Паулу крокодил з’їв видатного бінесмена П., коли той напідпитку поліз у ставок свого тестя, в якого гостював. Бізнесмен П. був відомим політиком, меценатом, захисником бідних та знедолених. Благодійний фонд «Дітям Сан-Паулу», заснований на його ініціативу, утримував міські сиротинці й фінансував харитативні програми. «Ми всі сумуємо з приводу цієї непоправної втрати», — сказав президент країни. «Нам залишилося небагато тіла, зате багато добрих справ, пам’ять про які житиме в наших серцях», — додав глава держави. Церемонія прощання відбудеться завтра у Великому залі Центрального Будинку Кіно з одинадцятої до сімнадцятої години. Поховають видатного мужа на Байковому кладовищі Сан-Паулу.

СУД ВИПРАВДАВ КІШКУ. Суд, який тягнувся півтора року (наших читачів ми про це регулярно інформували — Ред.), виніс виправдальний вирок кішці, звинуваченій у тому, нібито, перебігаючи вулицю в забороненому місці, вона збила велосипедиста. Тепер відомо, що велосипедист упав сам. Кішку звільнили у залі суду — захисники тварин висловили в цьому зв’язку задоволення.

ЛЖЕ-САДАМ. У столиці затримали чоловіка, який називає себе Садамом Хусейном. На ньому був кількатижневий заріст і подертий одяг. Жодних документів, які б могли засвідчити його особу, при ньому не виявили. В ході оперативних дій ідентичність горе-Садама встановлено. Ним виявився мешканець Подільського району столиці, безробітний Сергій Х. Що його спонукало проголосити себе диктатором, з’ясовує слідство.

ЛУКАШЕНКО КАЖЕ, ЩО ВИРІС НА ВІРШАХ БИКОВА, А БИКОВ ВІРШІВ НЕ ПИСАВ. БУШ ВИБАЧИВСЯ ПЕРЕД ІРАКЦЯМИ. ХОЧЕТЕ СХУДНУТИ — ПИЙТЕ ВОДУ. АУФВІДЕРЗЕЙН, ГЕР ШУСТЕР. НІЧ ВИБУХІВ. ДЗВОНИТИ, ЧИ НЕ ДЗВОНИТИ? У СМІТТЄПРОВОДІ ЗНАЙДЕНО ТРУП НЕМОВЛЯТИ. ТРИДЦЯТЬ ДВА ВІДСОТКИ ОПИТАНИХ ГОТОВІ ВІДДАТИ СВОЇ ГОЛОСИ ЗА НИНІШНЬОГО ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРА НА МАЙБУТНІХ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ. ШАХТАРІ ПРОДОВЖУЮТЬ ГОЛОДУВАТИ. ЦІНИ НА ПАЛЬНЕ ЗРОСТАЮТЬ. НА БАЗАРІ З’ЯВИЛОСЯ М’ЯСО КОТІВ. ПОВІСИВСЯ ПРОКУРОР. ЗАСТРЕЛИЛИ ГОЛОВУ ОБЛАСНОГО ОСЕРЕДКУ. В УВ’ЯЗНЕННІ ВІД СЕРЦЕВОЇ НЕДОСТАТНОСТІ ПОМЕР КРИМІНАЛЬНИЙ АВТОРИТЕТ. В АВТОМОБІЛЬНІЙ КАТАСТРОФІ ЗАГИНУВ СЕКРЕТАР ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ВИБОРЧОЇ КОМІСІЇ. МІЖНАРОДНІ СПОСТЕРІГАЧІ, ТІЛА ЯКИХ ЗНАЙДЕНО В КАРПАТАХ, ПОМЕРЛИ ВІД ПЕРЕВИСНАЖЕННЯ — ВИСНОВОК СУДМЕДЕКСПЕРТИЗИ. ЗГОРІЛИ БЮЛЕТЕНІ. КАЖЕ, ЩО НІЧОГО НЕ ПАМ’ЯТАЄ. ЗНИК СВІДОК. НІ — ДИКТАТУРІ.

Останні хвилини

«Вам газети потрібні?» — «А що?» — «Якщо вони Вам не потрібні, можете їх віддати мені». — «Я їх ще читатиму». — «Ви віддасте їх мені». — «Я Вам їх не віддам. З чого б то?» — «Ви їх повинні віддати». — «Нічого я не повинен». — «Не віддасте добровільно, ми знайдемо спосіб, як їх у Вас відібрати». — «Хто це, ми? Чого Ви мені погрожуєте?» — «Послухайте, Ви їдете за кордон?» — «А Вам яке діло? І взагалі, звідки Ви знаєте, куди я їду?» — «Ми все знаємо». — «Знову це ми?» — «Отже, Ви прямуєте за кордон?» — «Ну й що?» — «А те, що газети є власністю країни, в якій їх друкують. Property of Republic. Ясно?» — «Відколи?» — «Я Вас питаю, ясно?» — «Нічого не ясно». — «Давайте не перерікатися. Ви ж розумна людина». — «А до чого тут газети?» — «Вам ще не ясно?» — «Нітрохи». — «Ну то я Вам поясню. Газети вивозити заборонено. Вас ніхто не пропустить. Вас зсадять з поїзда і завернуть. Потрібний спеціальний дозвіл, якого Ви не маєте. Вам його ніхто не дасть». — «Який дозвіл? Що Ви вигадуєте? Та ж вони всі є в інтернеті!» — я дивився на нього в усвідомленні свого тріумфу і його безпорадності.

З того, як нестримно і сардонічно він розреготався, я зрозумів, що тріумфував зарано. Тряслися лави, тремтіли плющі, кущі й орхідеї, верещали канарки, белькотів папуга, злякано стрепеналися декоративні рибки й підстрибував локомотив на піщаному дні. «Дорогенький мій, — з його тону, мов не бувало, зникли нотки притиску і погрози, тепер його голос звучав фамільярно, мало не улесливо, а то й співчутливо, вряди-годи переходячи на довірчий шепіт. — Дорогенький мій, Вашій наївності немає меж. Ви що, так назавжди і залишитеся Божою кульбабкою? Інтернет! Як примітивно Ви про нас мислите! Ви нас явно недооцінюєте, дорогенький. Ну як так можна? Я Вам відкрию одну невелику таємницю: Ви гадаєте, читач тут і читач там, читаючи одну і ту саму газету, читають одну і ту саму газету? Це вони так гадають, шановний. І глибоко помиляються. Втім, залишмо їм їхнє невідання. Любий мій, вони читають дві абсолютно різні газети. Ну, щодо абсолютно, то я, звісно, трохи переборщив. Дев’яносто відсотків змісту тотожні. Собі ми залишаємо скромних десять. Ми не якісь там нахаби — вдовільняємося малим. Вам ніколи не доводилося чути про таке невеличке диво нашої технічної цивілізації, як транзитний сервер? Сподіваюся, тепер Вам ясно?» — «До третього перону прибуває швидкий поїзд сполученням Київ — Лісабон. Нумерація починається з хвоста поїзда. Поїзд прослідує через станції Краків, Острава, Брно, Лінц, Мюнхен, Берн, Женева, Ліон, Сент-Етьєн, Тулуза, Андорра-ла-Велья, Сараґоса, Мадрид, Касерес. Вагон Львів — Лісабон знаходиться в голові поїзда. Громадяни пасажири, будьте уважні при прибутті та відправленні поїзда».

Я біг до виходу, позаду залишалися кондиціонери, фонтан, пластикові кущі, плющі й орхідеї, цвіркотливі канарки і чубатий папуга, декоративні рибки й локомотив на дні акваріума — прощавайте, бувайте, мої любі, шануйтеся, тримайтеся, я вас ніколи не забуду, я вас завжди пам’ятатиму, завжди і до скону, будьте певні, я вас люблю, пильнуй, пильнуй їх, святий Петре, дбай і лелій у згоді зі словом Господнім і заповідями пророків, пам’ятаючи: ключі Бог увірив лише раз, тримай їх міцно, вдень і вночі, в спеку і в дощ, у бурю в пустелі і грім у небі — не загуби, не задрімай, не випусти.

Інтерв’ю

Потяг уже стояв, до відправлення залишалось п’ятнадцять хвилин, і я давав своє останнє (і єдине) інтерв’ю.

— Що Вам дало перебування в нашому місті?

— Чудове місто, чудові люди, чудова погода, архітектура, парки. Не все, що пишуть у нас про вас, правда.

— Наприклад?

— Ну хоча б вежа над ратушею, писали, що вона впала, — чистої води інсинуація, в чому неважко переконатись. Наскільки я знаю, вона справді падала — сто і більше років тому. Вона не раз падала, проте її щоразу відбудовували. Зворушлива історія. Наче Фенікс, що відроджується із попелу. Я був на оглядовому майданчику.

— Цікаво.

— Ну і порівняння, мовляв, місто — суцільна руїна, не витримує критики.

— Аварійних дахів Ви, звичайно, не помітили.

— Я взагалі не помітив дахів.

— Ви хочете сказати, що у нашому місті будинки не мають дахів? Це дуже сміливе твердження!

— Я нічого не хочу. Не встиг я вийти на оглядову платформу, як мене з усіх боків засліпило.

— І що б то, на Вашу думку, могло бути?

— Ваша незрівнянна цинкована бляха, з якої у вас усе — дахи, стічні ринви, відра...

— А Вам відомо, що в старовинній частині міста, яку Ви, власне, й бачили з оглядового майданчика Ратуші, дахи мають бути покриті не бляхою, а черепицею?

— Бляха свідчить про багатство.

— Багатство розуму?

— Заможність вашої розкішної країни.

— Мабуть, Вас вразили не лише дахи?

— Фасади — справжні писанки.

— А за фасадами Ви були?

— На жаль, надто коротко часу. Можу тільки уявити, які скарби там ховаються.

— Пооббиваних скульптур й обвалених балконів Ви, звичайно, також не помітили?

— Бог милував.

— А чи Ви знаєте, що він не всіх так милував, як Вас.

— Я народився в сорочці.

— І рожевих окулярах.

— У мене зір сто відсотків.

— А ще? Який ще міф Ви нам розвієте?

— Що ваші люди живуть бідно. У нас пишуть, що ваше життя проминає в злиднях, пиятиці і депресивних піснях. Це не відповідає дійсності і схоже на заздрісний наклеп. Я б їм порадив приїхати і подивитися на всі ці котеджі, банки і сауни, готелі, мотелі й фотелі, пежо і межо, джипи й тойоти, вольво й субару, субмарини і ґвинтокрили, яхти і шатли, ролс-ройси і катафалки, пардон, кадилаки, проспекти й буклети, лаври і олеандри, костюми й годинники, націю й ілюмінацію. Як можна так цинічно спотворювати істину?! А ресторани — втіха для кендюха!

— І для печінки?

— ...Ви маєте щось від Сходу, і це, скажу вам, неабияка перевага. А небеса ваших міст, де розцвітають бутони сальв...

— ...Не даючи заснути.

— Там, де ще не розівчилися святкувати, гостює майбутнє.

— Що Вас привело в наше місто?

— Люблю подорожувати. Бійтесь закостеніння. Подорож — посол миру.

— Які чудові слова!

— Так, подорож змінює світ. Передусім внутрішній.

— Ви вперше у нашій країні?

— Тепер знаю напевне: не востаннє.

— Ми раді, що Вам сподобалося. Бажаємо Вам друм бун, arrivederci й ласкаво просимо!

Я поліз по квиток. Інтерв’юючись, ми, либонь, кілька разів встигли пройти від хвоста до голови й від голови назад до хвоста потяга. «Громадяни пасажири! До відправлення поїзда номер шістсот тридцять чотири сполученням «Київ — Лісабон» залишилося п’ять хвилин. Просимо пасажирів зайняти свої місця у вагоні і перевірити наявність проїзних документів».

Квиток разом із паспортом був у наплечнику. П’ятсот сорок шостий вагон, третє місце (перше купе біля купе провідників). Я подивився на вагон, біля якого зупинився по завершенні інтерв’ю, шукаючи квитка. Чотириста тридцять восьмий. «Ви не підкажете, в який бік п’ятсот сорок шостий», — запитав я провідника, в полоні інтерв’ю забувши про те, що «нумерація вагонів починається з хвоста поїзда». «Там», — махнув він рукою, і я побіг у вказаному ним напрямку. Я біг і, хотів я сказати, поруч торохтіли коліщата, однак цього разу я мав тільки наплечник і жодної — їх у мене зазвичай дві або й три — валізи, і не було такого зворушливого стукоту коліщат по перонній плитці, цього музичного супроводу усіх моїх дотеперішніх і майбутніх подорожей, до якого я так звик, що біг і він мені чувся, дарма що його не було. Я чув його так ясно, як голоси пасажирів і проводжальників, цвірінькання горобців і голос диспетчера з невидимих гучномовців. Я чув його і відчував у руці — хай йому сто чортів! — валізу.

Валіза

Як я щойно сказав, я завжди брав її з собою. Вона мала пластмасові коліщата і висувну ручку, за яку я тримав її, тягнучи вслід — як дорослі в поспіху малу дитину, хоча аж такою малою вона не була. Хоч як я її навантажував, вона бігла легко, а вряди-годи навіть кокетливо підстрибувала. Чого вона тільки не возила: одяг і путівники, парасолі й іграшкову машину-сміттярку, пакети з кавою і пакуночки чаю, уламки берлінського муру і середземноморські мушлі, засушеного скарабея і торбинки STUDENTENFUTTER, ложку для начерпування морозива й сокогінку ФІЛІПС, касети й дискети, міксер БРАУН і велетенського плюшевого панду, якого я насилу туди заштовхав, гантелі й презервативи. Порнографічні журнали, в яких я марно шукав ЇЇ, — окрема історія гріхопадіння, мого і світу, із яким мене пов’язувала міцна пуповина.

Раз у валізу потрапила пухнаста сіра шиншила з переляканим поглядом, вона там стрибала цілу дорогу, доки врешті перестала стрибати, й коли ми приїхали, я поховав її в далекому й чужому їй чорноземі, поклавши на могилку букет польових квітів, заплакавши і помолившись. «Пам’ять про тебе завжди житиме в моєму серці», — сказав я тоді і не зрікаюсь сьогодні. Я не здивуюся, якщо в наступному житті Всевишній сподобить мене шиншилою і якийсь кретин придбає мене, як я її свого часу майже за безцінь в EINKAUFSZENTRUM SÜD, замкне у валізі, не додумавшись пробити кілька дірок, і я здохну так, як вона, і добре, якщо він поховає мене в чужому (та й не такому вже чужому мені) чорноземі, а ні — викине в смітник на вокзалі, і сміттярі, витрушуючи, перезирнуться і непомалу здивуються: «Свят-свят, оце пацючисько! Чи не казав я тобі, що кінець світу не за горами?».

Прости мене, Господи, ми всі під Тобою і грішники. Помилуй, Господи. Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй. Во Ім’я Отця і Сина і Святаго Духа Амінь.

«Ось вона! Тримайте, держіть його! Бандюк!» — На мене накинулися, зупинили й затримали, у повітрі заширяв неминучий у таких оказіях привид лінчування. — «Мій чемодан, ріднесенький. Що він тобі заподіяв? Як ти смів його вкрасти?! Сволота! Зараза!» — Тримали вже не мене, а розлюченого розв’юченого, який поривався вперед із налитими темною кров’ю білками, наче я стискав його мудь, а не ручку валізи, цур їй та пек чи як воно там називається.

Так небезпечно-облудливо стрілися Dichtung und Wahrheit. «Я хотів допомогти. Мені прикро з приводу непорозуміння», — прохарамаркав я, так до кінця не втямивши, як у не чужій мені — та що там казати: моїй — руці опинилася не моя валіза.

Потяг заскреготів, відпустивши гальма й рушаючи. Заграв марш Радецького, хоча тепер, через стільки часу, я не певний — може то був марш ніякого не Радецького, а Турецького чи Городецького, може, то взагалі був не марш, а якась інша мелодія, не така нахраписта, м’яка і навіть делійна, може, то навіть була не мелодія, а меланхолія, що розвіялася, мов ранковий туман.

Ідіот! Тобі що, захотілося тут залишитися? Потяг уже їде, а він, тобто, ти, бляха, щось формулюєш, зі своїми конструкціями. Синтаксис! Правильне речення! Вишукана стилістика! «Мені прикро!» «З приводу непорозуміння!» — розпалював я себе, щоб могти на ходу застрибнути на опущену ляду ще не закритого входу у вагон.

Зміг.

Застрибнув.

«Ваш квиточок?»

«Будь ласка».

Мажор

Перше, що я зробив, знявши наплечник і плюхнувшись на полицю, дістав мажор. Ні, мажор — не музичний лад, акорд якого складається з великої та малої терції й має, на противагу до мінору, бадьоре, радісне звучання. Це й не піднесений, божевільний настрій, характер і таке інше, і нічого спільного з мажордомом і мажоритарною виборчою системою не має. Тобто, це все й одночасно докорінно інше — приземленіше і приємніше.

Мажор — батончик, їстівний, поживний, такий собі національний твікс (гаряча парочка!), щоправда, не совокуплений, хоча чесно куплений — ніхто його затак не подарує, немає нічого безкоштовного в цьому найкоштовнішому із безкоштовних світів, і тут слід віддати належне його творцям, які відмовилися від такого мильного трюку, від якого не змогли чи не захотіли відмовитися винахідники твікса.

Йшлося про повітряні батончики зі смаком кокоса. Склад: цукор, борошно пшеничне, рослинний жир, борошно рисове, сироватка молочна суха, молоко сухе знежирене, крупа кукурудзяна, ароматизатор ідентичний натуральному «кокосик». Зберігати при температурі (18±3)° С і відносній вологості повітря не більше 75%. Термін придатності до споживання — 9 місяців від дати, вказаної у Вашому касовому чеку. Маса нетто — 38 г. ТУ У 15.6 — 30482582.001 — 2001. Виробник і місце виготовлення: товариство з обмеженою відповідальністю «Манна Небесна», поштовий індекс, місто Сонця, вул. Протуберанцева Друга, 105б. Телефон інформаційно-довідкового центру. Була навіть адреса веб-сторінки. Дев’яносто дев’ять відсотків інформації повторювалося російською, казахською, молдавською (кирилиця) і церковно-слов’янською мовами.

Інтермеццо

Де вона, Манна Небесна, задумався я? На Сході чи на Заході? На Заході Сходу чи на Сході Заходу? Там, де я щойно був і звідки вирушаю в мандри, чи там, де ще побуваю? І чи є вона взагалі, така? Чи є мапи, на яких вона є? Чи є вони в книжкових супермаркетах і вокзальних кіосках? Може, Манна Небесна — вигадка? Фантазія філософів? Мрія поетів? Винахід кулінарів? Хіба мало подібних місць? Може, й вона така вигадка — з роману, оповідання, реклами? Вибране місце із листування з друзями? Невже, якщо скомпонувати послання, наклеїти марку і заадресувати «В МАННУ НЕБЕСНУ», лист нікуди не дійде? Так і буде поневірятися поштовими службами країн і континентів? Справжніх країн і не вигаданих континентів, доки його запакують у капсулу і запустять у Всесвіт — лети до своєї Манни Небесної!

Мажор (закінчення)

Мажор я запив кавою, гарячою і вже поцукрованою бурдою, що нагодилася більше, ніж вчасно. Відтак прикотився, поторохкуючи,

Візок

«Пиво, горішки, чіпси. Лимонад, шоколадки, печиво». Я думав, що я хотів. Пиво? Горішки? Чіпси? Шоколадку? Я запитав себе: «Ну, що ти бажаєш? Може, пива? Або горішків? Або те і те?» — «Ти чому такий раптом добрий до мене?» — «Хіба я колись до тебе поганий? Я завжди добрий до тебе». — «Ти не завжди добрий до мене». — «Ну що ти починаєш». — «Я нічого не починаю. Я тільки кажу». — «І до чого воно? Ти вже не раз казав». — «І буду казати. Ти недобрий. Тільки вдаєш, що добрий. І це підозріло». — «Ти що, хочеш, аби я був недобрим?» — «Вже краще будь недобрий, ніж оці прикидання, від яких лячно, гидко і небезпечно». — «Тож, усе-таки, пиво? Горішки? Чіпси? Шоколадка?» — «Нічого». — «Гаразд, нічого то й нічого. Офіціанте, дякуємо, нам нічого».

Тривалий час ми їхали мовчки і зовсім не розмовляли, навіть відвернулися один від одного, наскільки було можливо. Я розглядав навколишні краєвиди, і разом із читанням великих романів, які купував в оригіналі або в перекладах тими кільканадцятьма нещасними, переважно європейськими мовами, якими читаю, розмовляю і пишу, це було моїм улюбленим заняттям під час їзди в потязі.

Купування книжок, яке моментами набувало болімійних розмірів, було моєю даниною суспільству нічим, крім гаманця і банківського рахунку, не обмеженого споживання. Де б я не зупинявся, скрізь виростали бібліотеки, які я елементарно не встигав прочитати, що було неможливо фізично, але в мені спрацьовував до кінця не випалений вогнем і не вирубаний мечем інстинкт посідання (чи не найгидкіший з усіх поготів — якби не він, ми б уже давно були янголами), я їх обнюхував, гортав і перевертав; у готельних номерах і приватних помешканнях, які я винаймав залежно від тривалості і можливостей мого перебування, посеред кімнати, не кажучи вже про шафи вздовж стін, які я докуповував в IKEA і сам складав, виростали книжкові дерева, доки наставав час від’їжджати, й не було іншого виходу, як залишити, ввіривши в чиїсь турботливі руки, які б доглядали й плекали, як героїв старих романів — поцілованих долею байстрюків, чий батечко завбачливо зникав у відомому, подеколи невідомому напрямку, щоб з’явитися десь уже ближче до кінця, зворушливим і пухнастим. Так я заснував не одну книгозбірню, в якій компакт-диски, дівіді і цедероми посідали жалюгідний відсоток, якому навіть не варто давати числового вияву: я був консерватором, визнаючи книжку лише такою, якою вона була десять, п’ятдесят і сто років тому — з паперу.

Валентина Іллівна

Звичайно, не менше, ніж котитися потягом, я любив літати. «Ти знову літаєш». — «Валентино Іллівно, я не літаю». — «Я ж бачу, що літаєш». — «Валентино Іллівно, я слухаю». — «І що ж ти чуєш?» — «Все, що Ви не кажете». — «І що я кажу?» — «Ви кажете розумні і корисні речі, які належить уважно слухати і запам’ятовувати». — «І що ти запам’ятав?» — «Все, що Ви кажете». — «Гаразд. Що я зараз сказала?» — «Ви запитали, що я запам’ятав». — «А перед тим?» — «Ви запитали: що я кажу?» — «А перед тим?» — «Ви запитали: І що ж ти чуєш?» — «А перед тим?» — «Ви сказали: Я ж бачу, що літаєш». — «А перед тим?» — «Ви сказали, що я знову літаю». — «Ну а перед тим, перед тим, засранцю?» — «Ви сказали... Ви казали». — «Так-от, слухай мене уважно. Це вже друга твоя чорна пляма. Ще одна чорна пляма, і я викликаю твоїх батьків». — «Дурепа». — Останнє, я звичайно, не сказав, тільки подумав. — «Я знаю, що ти думаєш». — «Я нічого не думаю». — «Тим гірше. Думати треба. Треба думати над своєю поведінкою і над тим, де ти знаходишся».

Я знаходився у вагоні потяга, невимовно щасливий, що не було Валентини Іллівни, з якою наші шляхи давно розійшлися, й усе одно вона вмудрялася вряди-годи виринати, як оце зараз, і мені коштувало чималих зусиль встрявати з нею в розмову, виправдовуватися і тремтіти за чорні плями, які вона вигадувала і чіпляла на мене, дотикаючи ними досі; вона, яку я, здавалося б, давно замкнув у скрині минулого часу (Past Perfect Tens), виринала то тут, то там, прослизаючи в Present Perfect і, що ще жахливіше, в Prosto Present, в якому нещадно переслідувала мене; купувала квиток на той самий потяг, що я, в той самий вагон, в те саме купе, і я мусив віддавати данину епосі, в якій намагався залишити Валентину Іллівну — виявляється, марно.

Колись думав, закінчу школу, отримаю атестат, і квит. Однак розпрощатися з Валентиною Іллівною було не так легко. Вона чіплялася, як рештки Чужого з фільмів фантастики й жахів за обшиву космічного корабля, прилипала до пам’яті, до кожної її поверхні і соломинки, і жодний вітер забуття не міг її звідти здути. Я зрозумів, що її не позбутися, ні Аґата Крісті, ні Дешил Геммет не зуміли б її знешкодити, ні Леон-кіллер, ні Шварценеґґер, ґубернатор. «Валентино Іллівно, Вас стерто», — я поміщав її між опущеними шлаґбаумами залізничного переїзду, незворушно спостерігаючи, як вона шарпається і не може відчинити надійно заблокованих дверей лімузина, я бачив, як її розчавлює потяг, який-небудь тежеве, що мчить на максимальній швидкості, бачив, як з-під поламаного й спресованого металу проступають червоні струмки, але вона з’являлася знову і знову, доки я зрозумів, що мені доведеться прожити з нею ціле життя. І не лише з нею — таких, як вона, було чимало.

Вже аж потім я пригадав нашу із ним розмову, тоді, коли засмоктало в шлунку, а ми з ним не мали нічого, що могли б туди вкинути. Ні яблука, ні сендвіча, ні козацьких розваг. Навіть банального повітряного батончика з ароматизатором «кокосик». І це була добра нагода помиритися. «Слухай, щось їсти хочеться». — «А не казав я тобі?» — «Міг би не дорікати». — «Міг би не впиратися». — «Що робитимемо?» — «А в кишенях?» — «Нічого». — «Може, в наплечнику?» — «Порожньо». — «Тоді залишається єдиний вихід». — «Який?» — «А ти не здогадуєшся?» — «Ресторан?» — «Атож, вагон-ресторан».

Вагон-ресторан

Я замкнув купе, і ми вирушили на пошуки ресторану, відчиняючи двері тамбурів і вагонів, заглиблюючись у лабіринт міфологічної гусені, її довжелезне нутро, нескінченну кишку, що підстрибувала на рейках, і я не маю сумніву, що в міфології усієї так званої технічної ери, яку у важкоосяжному майбутньому її безпосередні і побічні нащадки вивчатимуть на заняттях, присвячених таким безнадійно легендарним цивілізаціям, як наша на той час давно вже затонула Атлантида, поїзди, особливо потяги тоталітарних метрополітенів перебуватимуть у категорії хтонічних божеств, вивищуючись на плексиґласових вівтарях футуристичних храмів, на основі з тонкого титанового волокна, і цілком можливо, що від них, саме від них виводитимуть рід людський, адже хіба не від них ми пішли, хіба не з їхнього лона вийшли і хіба не в їхню утробу щоразу повертаємося, вкинувши пластиковий жетон, подібно до того, як у тому самому важкоосяжному майбутньому від літаків малюватимуть родове дерево велетенських футуроптериксів і птеробрахіїв, як свого часу ті самі літаки виводили від археоптериксів і птеродактилів, але це було на зорі нашого часу, вершиною якого й стали зрештою літаки, метрополітени і шатли, фанатазія якого завершилася на зоряних війнах, матрицях, ну і ще, либонь, матрицях перезавантажених, і то були її лебедині пісні, що їх усі зачудовано слухали, її апокаліпса, її фатальне число на безрозмірному сейфі буття, яке раптом було розлузане, і з’явилися на світ Доллі і Моллі, і сталося те дня першого. Але не сталося дня другого, ані третього, і нічого вже більше не сталося, тільки росли акації догори кореневищем і так цвіли, і все живе, що могло рухатись, рачкувало, а що не могло рачкувати, повзло, і все, що могло їздити, їздило у зворотному напрямі, і ті, котрі носили окуляри, окуляри скинули, і ті, котрі ніколи їх не носили, вставили лінзи, і ті, котрі ходили, почали літати, і ті, котрі не ходили, нарешті пішли, і ті, котрі любили, полюбили ще дужче, і ті, котрі ніколи не любили, закохалися, і ті, котрі ніколи не знали страждання, спізнали його регітний незмір, і ті, котрі страждали, облишили побиватися, і ті, котрі карали, були покарані, і ті, котрі любили слухати музику, почали читати книжки, і ті, котрі любили книжки, слухали музику, і ті, котрі не любили нічого, почали любити все, і ті, котрі любили все, почали любити велике ніщо, яке простирає над світом крила чорного крука, і стала отак тінь над тінню, і ті, котрі жили в Індії, жили тепер у Єгипті, і ті, котрі жили в Єгипті, жили тепер у Марокко, і ті, котрі жили у Марокко, жили тепер у Рококо, а ті, котрі жили в Рококо, переселилися до Марокко, і ті, котрі жили в обох Америках, опинилися тепер в одній Азії, і добре їм так було, бо з неї всі вони вийшли і в неї ввійшли; і ті, котрі були вчителями, стали учнями, і ті, котрі нічого не тямили, стали наставниками, і ті, котрі скаржилися, умиротворилися, і ті, котрі мовчали, почали розповідати, і ті, котрі говорили, замовкли мовчанням ягнят, і ті, котрі мали болячки, зцілилися, і ті, котрі сварились, почубилися, і ті, котрі билися, обійнялися, і завершилася війна миром, а мир війною, і ті, хто не мав нафти, її отримали, і ті, хто її мав, її позбулися, і зацвіли троянди в пустелях і тамаринди в тундрі, і співав шпак, і довго співав він, і ті, котрі жили по селах, тікали до міста, і ті, котрі в містах були, не було їх більше; і ті, котрі читали зліва направо, почали читати справа наліво, і ті, котрі читали справа наліво, почали читати зліва направо, і ті, котрі читали зверху донизу, почали читати знизу до верху, і ті, котрі читали знизу доверху... але чи були вони, котрі читали знизу доверху? Ні, не було їх, і не було нічого.

Ми йшли, нікуди не звертаючи, та й куди ми могли звернути? Прокладали дорогу ногам руками, втримували рівновагу, гойдаючись разом із кораблем, що його шарпала з боку на бік негода, а до тихої гавані, якої-небудь бухти чи порту було дуже і дуже далеко, бо подорож, яка, здавалось, тривала завжди, щойно починалася.

Готелі над морем

Іноді вони таки стояли над самим морем, і вода підбиралася до їхніх фундаментів, лизала своїми язиками, відступала і, не переконана першою деґустацією, накочувалася знову; вона чудово володіла своїм велетенським тілом, змінюючи його форму, спосіб і напрям руху, і то тільки здавалося, що вона аморфно розтікається навсібіч; вода була майже невловна, її можна було зачерпнути в посудину, і тоді вона зупинялася і вмирала; однак варто було вилити її назад, як ураз оживала, приголомшувала рухливістю, важкою прудкістю, випробовувала шляхи й зникала, просочуючись у пісок і відступаючи назад, її відступ був відволікальним маневром, який створював ілюзію безпечності, її ніхто не міг розчавити, вона вислизала і тікала, просочуючись крізь товсті чавуни; була різною і мінливою, немов ювелір, що упродовж сторіч терпляче шліфує каміння, перетворюючи його на шедеври і подрібнюючи на пісок; викидала мушлі, свої данайські дарунки; як робилася грізною, дамби були їй не перешкода, вона перехлестувала через них, мов Сергій Бубка, і її язики, текучі зашморги, затягувалися на остеохондрозних і порозних шиях міських кварталів, щоб забрати з собою все, людей і кухонне начиння, левкої і підвіконня, велосипеди й спортзали, скульптури і телевежу, театри і ярмарок, все, що було у кварталах, і самі квартали; коли їй було мало, вона поверталася, коли не могла підступити, розроджувалася зливами й грозами; давши себе приборкати, струменіла із кранів, слухняна й сумирна, очищена й упокорена, із запахом хлорки, здатним, утім, вивітрюватися.

Готель, в якому я зупинився, стояв над морем, обіч від автостради, на широчезному корсо, яке вело від центральної площі й несподівано обривалося над прибережними водами.

Я уникаю називати численні пристанища і притулки, які виринають на шляху мандрів і без яких не обійтися, номером — номер у готелі, номер кімнати в гуртожитку, палата номер шість, ваш номер триста сорок сьомий, це на четвертому поверсі або: вам треба знайти будинок номер вісім, він на самому початку вулиці, тільки його не відразу видно, позаяк він схований у глибині алеї, ви подзвоните і скажете, що вам замовлено номер на ваше прізвище, оплачує наша фундація, це наш приватний пансіонат, вам там спокійно працюватиметься, до Вас у його приміщеннях творили Нікалай Ґоґаль, Рабіндранат Таґор і Джавагарлал Неру, будинок невеличкий і затишний, кімнати світлі й просторі, з високими вікнами й стелями, рідкісна в наших краях забудова, бажаю вам приємного часопроведення.

Щоразу, коли мене запитують, у якому номері я живу, я відповідаю, що не живу. «Як?!» — жахаються, зиркаючи на мене з недовірою, відтак мов на кретина, за яким плаче божевільня. Тоді я квапливо уточнюю: «У номері». Тепер уже вони лише непокояться — переймаються моїм добробутом, мої добродії, мої співрозмовники: «Ти що, опинився на вулиці?» «Аж так далеко ще не зайшло», — ухиляюся від прямої відповіді. «То ми провідаємо тебе», — напрошуються, ба навіть наполягають, сповнені турботи і сумніву. «Звичайно, заходьте!» — «Неодмінно. Скажи, куди?». Я їм тлумачу, куди, делікатно випускаючи слово «номер», й уже здалеку, коли вони гадають, що я не чую, я чую, як вони бурчать на мою адресу: «Міг би й сам запросити. Здивачів він, одначе, — тобі не здається?» і відповідь, яку я, втім, не можу до кінця розібрати — чи то «Він завжди таким був», чи «Він не завжди таким був», хоч, може, «Він завжди не таким був», «Він завжди таким не був» або й «Не він завжди таким був», але я не наважуюся перепитувати.

Я пам’ятаю всі коди усіх замків на кімнатах готелів, у яких мені доводилось зупинятися, я пам’ятаю відчуття, цей особливий різновид пам’яті, коли першого ранку після приїзду сходжу до готельної віхтувальні, знаючи, що ніхто і ніщо не лімітує час і все, що має бути, уже було або ще буде попереду; першого дня фібри виявляють максимальну чутливість, усотуючи все й скількимога, бо дня другого, третього і четвертого вони починають притуплюватися і те, що було новим, стає звичним, яскраве тьмяніє, а гостре зневиразнюється; відтак кожна подорож, насамперед думкою й вигадкою, є утіканням від остаточного отупіння.

Я не знаю, звідки ця моя «номерна» нехіть — від страху перед божевільнями? ґулаґами? ґуантанамо? аушвіцами і матгаузенами? березою картузькою? лук’янівською в’язницею? пол потою? фантастичними романами й соціальними утопіями? доведеним до досконалості просвітництвом чи заколотом проти чистого розуму? спробою його занечищення? первертизацією? карнавалізацією? украй ірраціональною раціоналізацією? Може, все через те, що я також поет, хіба подорож — не поезія? «То ж хто Ви насправді?» — «Поет». — «Де ж Ваші вірші, що пишете?» — «Мої подорожі».

З вікна кімнати я бачив крани в далечині, їхні руки велетенських неповоротких потвор, які складалися з самих металевих кістяків, вантажили і розвантажували товари, підносячи у повітря прямокутні контейнери, які потім поїздами доправлялися всередину країни, в безнадійну глибину суходолу; спалахували і згасали вогні кораблів, міжконтинентальних лайнерів і вантажних суден, то протяжно, то уривчасто гули їхні сурми, я бачив чайок на піску, людей, які приходили до моря, шезлонґи на пляжі, їхня самотність була подібна на самотність людини, вони стояли тупо і байдуже, щойно зараз було видно, в яких неприродних позах перебували їхні тіла, сезон закінчувався, вони чекали, коли їх складуть і віднесуть у льох, де вони зимуватимуть зими з плюсовою температурою солоного повітря, на палубах світитиметься ілюмінація, спалахуватимуть і згасатимуть квіти салютів, широти надавали святові рис абсурду, перетворюючи на нонсенс із хрестоматійної п’єси доби пізнього модерну; колізія різдвяного ярмарку в дублянках, із шампанським, пуншем і снігом, який, незважаючи на все, продовжував падати, тоді як навколо панувало помірне тепло, напружувала рокітливі струни дисонування, і все, бувало, завершувалося раніше, ніж корабель вирушав у зворотний шлях.

Брама Раю

Їх тисячі, десятки тисяч нетерпеливилися перед брамою. Час від часу в їхніх лавах виникали стихійні бунти, звіюючись, мов смерч, і, наче смерч, ущухаючи. Вздовж їхньої черги, якій не було ні кінця, ні краю, їздили переобладнані під польові крамниці продуктові вантажівки, снували акредитовані представники провідних інформаційних аґенцій, давались концерти і будувалися школи, ставились туалети і прокладались системи каналізації та водопостачання, хвоста їхньої черги не було видно навіть у перископ. Вони мали з собою корів і кіз, корови розпачливо мукали, а кози голосно мекали, іноді мулів та верблюдів, до них прибивалися приблудні пси в шолудивих клаках, вони, самі не миті, псів мили, а клаки вичісували. Вряди-годи між ними спалахували запеклі сутички.

Вони всі сподівалися на притулок. Тільки як їх могло умістити Місто? Який резервуар зміг би ввібрати той потік із невисякними водами? Вони стояли, бунтували і сподівалися. Коли було холодно, куталися в шкури оббілованих тварин, ставили віґвами і халабуди, натягуючи вікна з бичачих міхурів і використаних презервативів, які їм роздавали волонтери ВООЗ. Купивши на останні гроші полотна і фарби, вони виготовили транспаранти з написами DUM SPIRO SPERO і PER ASPERA AD ASTRA, вони хотіли бути побаченими і почутими, резонно вважаючи, що шляхом сюди вже вистраждали собі право бути впущеними до Міста. Їхнім наймоторошнішим і найчастіше баченим сном був святий Петро по той бік за муром, який одного прекрасного дня не знаходить ключів, поховавши всі їхні розпачливі сподівання. Тоді їх нічого вже не врятує, бо прокласти той самий шлях назад, який вони проклали сюди — ні, так з них ніхто не захотів би позбиткуватися.

І Місто поглинало їх. Всотувало по одному і по кілька. Брама відчинялася, і нові щасливці опинялися всередині. Декотрих завертали — місто не любило тих, хто його ошукував. Практично кожний її мав, легенду, покликану спрацювати. В кожного вона була своя. Іноді одна на багатьох, але такої легенди, яка була би одна на всіх і ґарантувала б усім одночасне потрапляння до Міста, не існувало.

«Я вивчив напам’ять назви всіх вулиць Міста!» — «Я втік від переслідувань». — «Мені обіцяли». — «В Місті моя родина. Мої діти». — «Я заплатив сім тисяч доларів!» — «Батьки батьків моїх батьків були громадянами». — «Я вмію класти плитку». — «Я добуваю воду з каменю». — «Я перетворюю лайно на золото». — «Я розганяю хмари замовляннями». — «Я — комівояжер». — «Я знаю напам’ять КАПІТАЛ». — «Я — Проктер, він — Ґембл». — «Я продав останнє, щоб дістатися сюди: мула, вола, жінку». — «Я маю тринадцять метрів справжнього мідного дроту, викушеного з електромереж». — «Я ризикував життям». — «Я пройшов пустелі, степи і гори». — «Я маю дві унікальні картини, поцуплені із музею». — «У мене три вищих освіти». — «Я маю образ Божий пензля Пінзеля». — «В ім’я моїх товаришів, які задушилися в трюмі траулера». — «В ім’я тих, хто втопилися, не допливши до берега». — «Мої предки походять з Міста». — «В цьому вузлику попіл моєї бабці». — «Я озеленюю сади». — «Я кладу черепицю». — «Я пролізу крізь вушко голки». — «Я роблю меблі». — «Я граю на чотирьох інструментах одночасно». — «Я вчителька початкових класів». — «Я будував мости». — «Я сирота». — «Я історик за фахом, суперстар». — «Я анестезіолог». — «I love you». — «Ми позашлюбні діти його Величності». — «На мене вчинили п’ять замахів». — «Я благаю». — «Згляньтеся!»

І як можна було не зглянутися?

А як можна було зглянутися?

Я згадував його, як я його покидав. Я бачив очі, які дивилися на мене отетеріло й одуріло, коли я виходив із брами, щоб продовжити подорож. Я завжди пам’ятатиму їхні погляди побожеволілих на вході до Раю. «Нате, беріть», — хотілося сказати їм і кинути в’язку, скріплену іржавим кільцем, але я не був уповноважений цього робити, я не мав ніяких ключів, крім гаражних, навіть ключів від свого помешкання я не мав, я свідомо залишив їх на столику, затраснувши двері, щоб ніколи не повернутися, я міг узяти їх із собою і дати комусь із тих, хто ждали на брамі Раю, але я цього не зробив, я міг узяти їх із собою, адже коли закінчаться подорожі, а колись найостанніша добіжить кінця, доведеться кудись повертатися, та й ключ від гаража я мав випадково, завдяки тільки тій обставині, що забув його викласти; я йшов, а вони всі озиралися мені вслід, у мою спину впивалися отруєні вістря поглядів, я знав, що кожний із них назве мене як завгодно, однак жодний не скаже, що я МАНДРІВНИК — телепень, дурень, скотина, нахаба, іуда: ось що про мене подумають вони, які знали, куди йдуть, мали мету і прямували до неї, не відаючи, що опиняться перед брамою і як це нестерпно, бути перед метою, її вежами й шпилями, перед її бісовими мурами і не могти опинитися всередині, вони досі не знають, що на них, які стільки всього перетерпіли і набачилися, так намитарювалися, чекає велике Scheiße — найкраще зі створеного людством упродовж тисячоліть.

Він знову хотів опинитися там («Я знову хотів опинитися там»), де крислатий горіх і теракотова стіна і галасують діти, збиваючи палицями плоди, він хотів опинитися у вересні («Я хотів опинитися у вересні»), а зараз був щойно квітень («А зараз є щойно квітень»), я дурив його, відриваючи листки календаря швидше, ніж належало («Я знаю, ти обманював мене, відриваючи листки календаря швидше, ніж належало»), однак що це могло дати? — я не міг примусити колоситися жито, і виноград годі було перетворити на сусло раніше, ніж настане пора — поганим я виявився чарівником («Поганим ти був чарівником»), я нагадував собі дешевого клоуна, який трусить рукавом, а звідти нічого не вилітає, який підносить чорний циліндр, а під ним — порожньо.

Помилка резидента

Я пройшов у Браму Раю. Мені не складало труднощів входити і виходити — скільки разів я покидав їх і скільки разів повертався і щоразу мені здавалося, що ось тепер нарешті мене не пустять. Мої папери були в порядку, я мав їх достатньо різних, паспортів і віз усередині, я виробляв їх і купував на вільному ринку і в туристичних аґенціях, у тютюнових кіосках і поштових відділеннях — які завгодно, якщо не підходила така, я показував іншу, якщо не подобався паспорт бельгійський, я витягав панамський, не подобався панамський, я не витягав жодного: «Це неподобство!» — обурювався я і покликався на Декларацію прав людини, погрожував Європейським судом і Гаазьким трибуналом, інопланетянами і виверженням Везувію. «Маєш ще щось?» — «Що ще?» — «Якийсь інший паспорт». — «Такий?» — питав я, сягаючи по третій із семи паспортів, що стирчали в моїй задній кишені. «Чому не показував відразу?» — питали вони і з нехіттю буркали: «Проходь». Далі п’ятого паспорта ніколи не просувалося, то був якийсь містичний рубіж, сенсу якого я не міг відгадати. Досить було опинитися всередині вавилонських мурів, кордон відразу забувався, включно з негладкостями, які мені там завжди траплялися, все розгладжувалося, і сонце знову лагідно усміхалося.

Я сидів на терасі, пив лассі і їв шашлик з баранини, мочаючи його в імбирний соус, внизу пливли людські потоки, в яких переважали туристи, чулися різні мови і говори, жарґон і арґо, мова радіо і телебачення, прочитаних вранці газет і рекламних гасел, пролинали сукні й костюми, кашкети і капелюшки, і я ловив себе на тому, що сиджу тут, легкий вітер пестить обличчя, і що зараз є час, з якого все щойно починатиметься; я б заціпенів, зупинивши біг годин і просидівши сторіччя, я так і вчинив би, але саме тієї блаженної миті, яких так мало, мені раптом здалося, що хтось спостерігає за мною, я рвучко обернувся, проте нікого не було, я схопився і зайшов до вітальні, однак ні у вітальні, ні в спальні, ні у ванній, ні в туалеті, ні під ліжком, ні в антресолях я нікого не виявив, мені, здається, лише здалося, я повернувся на терасу, однак зануритися в стан блаженства так більше і не пощастило, доки одного дня я цілком випадково з’ясував, що хмара, котра так раптово затьмарила мою соняшну радість тоді, на терасі, таки була, до того ж була вона не лише хмарою і не примарою, і не далека та мить, коли вона розродилася зливою.

Русалки

Він був тут давно і приїжджати сюди почав незрівнянно раніше за мене. Як і я, він полюбляв купатися, знав місця, яких не знав я. «Знаєш, тут є така місцина». — «Та ну». — «Про це жодна жива душа, крім мене, не відає». — «Ти ба». — «Це не так вже й далеко звідси». — «Он як». — «Але що найголовніше...» — «Ну?» — «Там купаються русалки». — «Сказав!» — «Виходять на берег». — «Га-га-га». — «Гріються на сонечку». — «Невже?» — «І не лише русалки». — «А хто?» — «Русали». — «Отакої!» — «Русалки-чоловіки». — «Тринди, тринди». — «Бігме!» — «Гадаєш, я отак тобі й повірив?» — «Спочатку я теж не вірив». — «Але ж русалок не існує. Це вигадка поетів. Самотніх і безнадійних поетів. Безнадійно самотніх поетів». — «Нічого подібного». — «Не кажучи вже про русалів — уперше чую». — «Не віриш?» — «Що тобі сказати». — «Поїхали, покажу».

Ми осідлали велосипеди, ми їхали вздовж русла річки і що далі ми просувалися, то пустельнішим робилося побережжя, кущі підступали до самої води і верби ловили рибу, потім русло звернуло, звернули і ми; за поворотом хащі відступили — немовби колись чогось злякавшись, відсахнулися і застигли; перед нашими носами випірнула з води русалка. «Ого!» — не втримався я. «От бачиш». — «Бачу». — «Чарівна?» — «Не те слово». — «А подивися, які дві он там лежать». — «Плоть і кров». — «А он той». — «Красень». — «Не казав я?» — «Послухай, я що, ніколи не бачив нудистів? Ти що, гадаєш, що я не знаю, як вони виглядають? Сперечатися не буду: колоритні, особливо та, що випірнула першою. Але нудисти». — «Нудисти, нудисти. Ти завжди все зіпсуєш».

Труси в смітнику

Коли його перебування добігло кінця й одного цикадного ранку він від’їхав, я не перестав ходити на пляж. Я вже не їздив так далеко, як разом із ним, до його русалів і русалок я навідувався лише з поваги до нього, наших спільних мандрівок і часу, який був на те, щоб його тринькати, тепер я вдовольнявся малим і близьким, купався і засмагав, слухав RADIO BELLA ITALIA, дрімав у затінку тополь, заколисаний вітром і шелестом, прокидався і знову йшов у воду і ходив би далі, доки б настала осінь; проте не осінь припинила мої купання і засмагання, мої велосипедні мандрівки на річку, а пригода, що трапилася під час одного з таких купань.

Сом

Я стояв у воді по пояс, ногам було приємно і прохолодно, а тіло, починаючи від пупця, вкривалося спижевою патиною, приймаючи сонячні ванни; це дуже корисно, коли ноги у воді, а тіло в повітрі, це пожвавлює кровообіг і повертає до тями; потім я поплив, потім мене щось шарпнуло, плавки порвалися, і щоб не злетіли і не попливли у воді, я схопив їх обома руками і чимдуж кинувся на берег; може, то був сом, ці одоробала полюбляють чатувати під водою в корчах, може то був, зрештою, корч. Плавки довелося викинути в смітник. Власне, не сом і не корч і не втрачені плавки покаламутили воду і зіпсули мої купання, адже плавки можна купити нові або ж, урешті, приєднатися до нудистів.

Труси в смітнику (продовження)

Вже збираючись іти, спакувавши речі і сівши на велосипед, уже від’їхавши кілька сот метрів, я обернувся і побачив, як двоє незнайомців витягають зі смітника мої подерті плавки. Ті двоє аж ніяк не були схожими на волоцюг — навпаки, були досить стильно вдягнені, щось середнє між менеджером скромної компанії і дис-жокеєм підліткової дискотеки. Я розвернувся їхати назад; зрозумівши, що я розвертаюся, вони кинулися навтікача, я їхав за ними, я зліз із велосипеда і біг пішки, позаяк далі проїхати було неможливо, я біг, доки мене спинив, виринувши, мов з-під землі, лагідний баритон:

— Поспішаємо, молодий чоловіче?

— Бачите, он двоє: вони труси поцупили.

— Якщо це можна назвати крадіжкою.

— А як інакше, по-Вашому?

— Ви ж їх щойно викинули на смітник.

— Але ж не для того, щоб їх звідти витягували.

— І Ви підозрюєте...

— Що вони за мною шпигують.

— Пробі!

— Мені здається, я їх бачу не вперше.

— В тому то й річ, молодий чоловіче, що Вам здається. Зверніть увагу: Вам усього-на-всього здається. Крім того, хто сказав, що Ви їх не могли бачити деінде. Світ тісний. Global village, Mr…

— Павленко.

— Mr. Pavlenko.

— Стривайте, звідки Ви знаєте, що це мої плавки?

— Я бачив, як Ви їх викидали.

— А як Ви опинилися зараз тут?

— Я випадково проходив поруч. Прогулювався.

— Прогулювалися, кажете.

— Nordic walking.

— І часто Ви так прогулюєтеся?

— Знаєте, пане Павленко, тут вештаються різні типи. Зокрема, й фетишисти, розумієте?

— Але ж це не жіночі труси!

— А звідки Ви взяли, що лише жіночі аксесуари здатні викликати зацікавлення?

— Які ж іще?

— Я бачу, молодий чоловіче, Ви мало знаєте життя. Реальне життя. Reality show, пане Павленко. Не оці Ваші вигадки й витребеньки, фантазії та ілюзії, які, що довше тривають, то болісніше розвіюються, а життя, яким воно є насправді, без жодних цяцьочок, і є воно, скажу Вам, прекрасне.

Трусів я, звісно, так і не відібрав, надто багато дорогоцінного часу розтринькав на абсолютно зайву балаканину з незнайомцем, який не те що не загасив, а тільки дужче розбуркав мої підозри і лихі передчуття.

Скрипалі

То була перша ластівка. Стежили тепер скрізь, реєструючи кожний крок; де б я не був, назирці скрадалися кілька їхніх аґентів, що переодягалися і перевтілювалися, їх годі було спекатися, від них годі було відірватися, і я пожалкував, що не ящірка, інакше від’єднався би від хвоста, розпрощавшись із ним навіки, рвонув уперед, вирвався і відірвався, збивши з пантелику і сліду. Дійшло до того, що я не міг поткнутись на вулицю — я, який любив прогулятися, виходячи в неділю на корсо, де здатний був провести цілий день, проходжаючись туди і назад, заходячи до Мальтійської церкви і на Ейфелеву вежу, в Палац Дожів і до Біґ Бена, в Museo del Prado і New York Gallery of Modern Arts, у відреставровані каплички і на старовинні подвір’я, виїжджаючи оглядовим ліфтом нагору і збігаючи сходами вниз, сідаючи на лаву, що оперізувала платан, чи за один із чисельних столиків не менш чисельних і вишуканих кав’ярень, цукерень і ресторанів, ні, все-таки, ресторанів, кав’ярень, цукерень, спершу належало пообідати, потім повільно пити каву, насолоджуючись кожним ковтком і споглядаючи перехожих.

Споглядаючи, я й побачив їх, скрипалів у чорних смокінґах і з масками на обличчях, спершу побачив, відтак почув, я навіть на мить замилувався класикою, яку вони цигикали і, мушу визнати, цигикали вправно, це ж треба — кого вони лише не мають і що тільки не вміють; однак коли вони раптом, після коротенької перерви, ушкварили до біса знайому мелодію, яку я вже десь чув, здається, давно, в дитинстві, авжеж, тоді її виконували часто, достатньо часто, щоб можна було запам’ятати назавжди, щоб можна було пригадати зараз, через багато років, сидячи в зовсім іншому кутку світу, на іншій вулиці і за іншим столиком, над кавою, якої колись не було, так що доводилося тішитися цикорієм; пригадавши цикорій, його нудкий смак, я відчув, як гіркне в роті, і незчувся, як схоплююся і біжу, я схопився і побіг, я перескочив через перильце і через бильце — опинившись біля них, я зірвав з одного з них маску, інші нажахано затулили свої обличчя, не бажаючи, аби їх так безславно викрили, відмахувалися скрипками і захищалися контрабасом, але я повикривав їх усіх, поздирав з цих фантомасів, фантомів минулого маски, за якими вони ховалися, гадаючи, що я нічого не розумію і що пошили мене у дурні, ні дорогенькі, вас попалили, я вас попік, тепер вас викинуть зі служби, ні до чого не придатних, адже в той момент, коли я зривав з них личини, клацали, документуючи все, як було, фотоапарати і крутилися відеокамери туристів — роззяв, яких назбиралося досить.

Постерунок

На постерунку зі мною обходилися ввічливо, мабуть, тутешні поліціянти бачили всяке і різне, тож я їх не міг здивувати, я й не бажав дивувати, я хотів пояснити їм, що то ніякі не музиканти, а нишпорки, невідомі мені аґенти, які, не знаю чому, мене переслідують, не дають спокійно жити і насолоджуватися вашим містом, я турист, мені у вас, сказав я, так сподобалося, що я вирішив затриматися на довше, хоч, сяйнуло мені, може, мені тому й допікають, що вирішив затриматися надовше, однак цього останнього я їм не сказав, а лише подумав. Це не по нашій лінії, мовив один із поліціянтів, окинувши мене журливим поглядом. Вони мають дозвіл, додав другий. Виявляється, лже-музики мали ліцензію, оформлену — де ж бо ще? — в муніципалітеті, їхні «гастролі» відбувалися, так би мовити, на законних підставах, зі штемпелем і підписом, проти яких я міг удіяти рівно нічого. Мене ще якийсь час тримали, тягнучи з якоїсь невідомої — мені — причини час.

Політ над гніздом зозулі

Причина, з якої вони зволікали, швидко з’ясувалася, коли в дверях постала хрестоматійна героїня і два усміхнені віцбольди за її спиною. «Не подобається класична музика?» — «Не дуже». — «Тоді Ви, напевно, любите рок». — «Тяжкий рок». — «Heavy metal rock». — «Oh yes, my baby!» — «Хлопчики, збирайтеся, він ще не зовсім кінчений, лише грає вар’ята. Даремно час тратимо. Симулянт!»

Силуети минулого

Цьому слід було якось покласти край. Воно все зайшло надто далеко і заплутувалося дедалі більше. Треба було діяти, і година Ікс не забарилася. Все відбувалося так, як і належиться в дешевих трилерах, що їх штампують десятками на рік, наповнюючи відеотеки і програми телепередач на тиждень, книжкові крамниці і голови громадян, котрі ходять і повертаються з роботи, народжують і виховують, хворіють і помирають. Я сидів за столиком, гортаючи газету і попиваючи каву.

— Ми можемо запропонувати Вам співпрацю.

— Завважте, взаємовигідну співпрацю, — наголосив інший.

— Я подорожую. Моя праця — подорожувати.

— Пан — бомко? Как это называется, Миша, тунец, что ли?

— Тунеядец, — почувся голос Міші, який не встиг так катастрофічно забути рідну мову. — То есть, почти одно и то же: только не тунец, а тот, кто его вкушает.

— Вот именно, тунеядец. Так вот: на тунеядец у нас иметь противоядец.

— Подорожування — моя професія.

— Ми цього й не заперечуємо. Ми можемо навіть Вас підтримувати. Спонсорувати. Без доброго фінансування далеко не заїдеш. І, повірте, подорожувати на гроші спонсора аж ніяк не принизливо — так мандрували всі великі поети, починаючи від Босфора Христофоровича Колумба і закінчуючи Іваном Івовичем Кустодієвим.

— Кустовим, — підправив його інший.

— До речі, не лише європейці, — продовжив перший, повчально піднісши палець. — А й, наприклад, такі непересічні особистості, як Кі Хот чи Де Фо.

— І що Ви хочете?

— Нічого непосильного.

— Ви нам будете розказувати про Ваші подорожі.

— Писати репортажі?

— Рапорти. Втім, можете це сміливо називати репортажами. Якщо хочете, навіть романами.

— Кому-кому, а Вам, либонь, відомо, що в сучасному світі відбувається ізоморфія жанрів, — знову втрутився другий. З його лексики було видно, що він свого часу закінчував факультет близьких і далеких мов, де його, очевидно, й завербували.

— Давайте домовимося так. Вашої допомоги мені не потрібно, а романи я писатиму так чи інакше. Ви їх лише уважно читайте. Стежте за появою і читайте. Витрати з Вашого боку мінімальні — вартість примірника книжки в роздрібній книготоргівлі. Економія коштів, просування по службі, море задоволення на дозвіллі — я старатимуся писати так, щоб Вам не було нудно.

Не знаю, чим я їх переконав — невже я переконав їх і то була наша мовчазна угода, яку я їм сам запропонував? Невже вони повірили в мою письменницьку зірку? Хай там як, з такою раптовістю, з якою з’явилося, стеження було знято. Поступово я віднайшов колишню легкість, яку відчувають мандрівники, котрі щойно вернулися з гір до міста. Я міг вільно подорожувати далі, знаючи, що здобув принаймні двох удячних читачів, які читатимуть сумлінно й ретельно, в рядках і між ними, при світлі настільної лампи і з застосуванням спеціальної техніки, прийомів деконструктивізму і дзюдо.

Я знову ходив площами і вулицями, бабрав руки в фонтанах і перепочивав у скверах, столувався по ресторанах і пив пообідню каву, сидячи за столиками кав’ярень, снідав на терасі готелю, в якому зупинився, і офіціант приносив мені варене яйце і свіжу пресу; з висоти тераси я дивився, як прокидається місто, що було моїм мовби другим пробудженням, я дивився на менеджерів, котрі поспішали в офіси, і перших туристів, котрі нікуди не квапилися, як і я, який теж нікуди не квапився, який устиг забути, що означає квапитися, кудись вічно бігти й ніколи не встигати.

Швейцарські годинники

Яких тільки не було! У формі паротяжиків, що їздили навколо зап’ястя, чухкаючи і пахкаючи, традиційні настінні дзиґарі з темно-зеленими металевими шишками, що звисали додолу, і зозулькою, що вигулькувала із дверцят, і, вигулькнувши, голосно кукала; вона кукала несамовито і пронизливо і могла б розбудити мерця, і так щогодини, і я не маю ані найменшого сумніву, що судного дня, куди ми всі без винятку і без жодної індульґенції прямуємо, Господь, щоб прикликати нас і прокинути, живих і мертвих, тих, котрі поснули, зморені тяжкою працею, і тих, котрі сплять, упившись до білих коників із зеленими гривами, купить неодмінно цей дерев’яний годинник зі скаженою-навіженою зозулею, почепить його і примусить її безперестанку кукати, доки не повстають живі і померлі. «Ну як мої дзиґарі?» — «Моторошні, Господи».

Замість зозульки можна було замовити півника, що кукурікав; свинку, що рохкала; дятла, який довбав; білочку, котра лущила, — втім, білочка була накладним варіантом: щодня вона потребувала двадцять чотири волоських горіхи, які слід було залишати на таці під дуплом, — стільки, скільки годин у вигаданій годинникарями добі: щогодини білочка вигулькувала з дупла, хапала горішок і, на відміну від живих посестер, замість точити зубами стискала металевими, пофарбованими набрунатно лапками, доки він голосно і ляскітно лускав. Годинників була незліч, великих і малих, сторчових і настінних, вони стояли, лежали, висіли, гойдалися, чорні, сірі, зелені, червоні, з вкрапленими діамантами і вбудованими телевізорами, у формі тюленів і з головами видатних людей, механічні і кварцові, соняшні та електронні, водонепроникні і термостійкі.

— Мені, будь ласка, звичайний.

— Чому ж так одразу звичайний. Не варто квапитися.

— Я мав на увазі: без діамантів.

— Діаманти, скажу Вам по-секрету, штучні.

— І без паротяжиків.

— Паротяжики — для тих, котрі в дитинстві мріяли бути машиністами, проте їхні мрії не справдилися.

— Який би Ви мені порадили: механічний чи кварцовий?

— Механічний має свої переваги, кварцовий свої. Разом вони, однак, мають один великий недолік — надто ретельно відлічують час.

— Мені такий і потрібний, точний. Хіба це недолік?

— Великий недолік. Фатальний.

— Я з Вами не згідний. Краще мати точний годинник, ніж такий, із яким вічно запізнюєшся і не встигаєш, дратуєшся і хворієш.

— Нащо дратуватися? Крім того, зіпсутих годинників ми не продаємо.

— А хіба Вам так ніколи не було? Ви дивитеся на годинник, радієте, що маєте стільки часу, правильно його розплановуєте, а потім виявляється, що годинник на сорок хвилин відставав, і всі Ваші розрахунки до одного місця?

— Вічних годинників немає. Вічний — лише час. До речі, вічність часу — переконливий арґумент, щоб нікуди не квапитися.

— Але ж є годинники якісні, надійні, які служать довго і справно. Такого я і хотів би придбати.

— Стривайте, я маю щось для Вас.

— Що це?

— Хіба Ви не бачите?

— Годинник як годинник.

— Слушно. Одначе лише на перший погляд.

— Що Ви хочете сказати?

— Це особливий годинник.

— У чому його особливість, дозвольте поцікавитися?

— Цікавтеся, цікавтеся — я люблю, коли цікавляться. Люблю, коли мене запитують.

— От я й питаю.

— Це незвичайний годинник. Його особливість полягає в його незвичайності.

— А в чому полягає його, як Ви кажете, незвичайність?

— У шляхетності.

— В чому, в чому?

— В шляхетності — властивості, втраченій у нашу здрібнілу епоху. Цей годинник шляхетніше відлічує час.

— Як це?

— Час тягнеться повільніше.

— Ви хочете сказати, що він просто запізнюється? І це Ви вважаєте його перевагою?

— Він не запізнюється. Тобто, він не запізнюється так, як Ви це собі уявляєте.

— Як же тоді?

— Він узагалі не запізнюється.

— Але ж Ви щойно казали.

— Він змінює ставлення до часу.

— Даруйте, але я Вас не розумію.

— Не гарячкуйте. Якщо Ви купите цей годинник і прийдете до мене через рік, Ви будете цілком іншим. Годинник змінить Вас.

— Я ще ніколи не чув, щоб годинники змінювали людину.

— Ще й як! Хіба людина — не раб часу? Не слуга годинника, який показує час? Хіба не годинник маніпулює людиною? Хіба не він жене і примушує дратуватися, пітніти, підхоплювати запалення? Хіба не він викликає стреси і породжує булімію? Хіба не він спроваджує в домовину? Хіба не годинник примушує Вас зараз гарячкувати?

— Не годинник, а Ви. Ваші порожні балачки. Ваше шарлатанство!

— Ви мене ображаєте.

— Перепрошую. Все через те, що я поспішаю.

— От бачите.

— О четвертій їде мій поїзд. Я ще не маю квитка.

— Ви встигнете: зараз щойно п’ять по третій.

— Уже п’ять по третій?!

— Щойно п’ять по третій.

— Хіба Ви не розумієте? Я запізнююся!!!

— Це Вам так здається.

— Це реальність.

— Ваша реальність. Реальність, у якій Ви перебуваєте. І хоча Ви, як бачу, не маєте на руці годинника, Ви все одно залишилися його рабом. Жалюгідним рабом.

— Це Ви жалюгідний! З Вашими дурнуватими зозульками і пришелепкуватими паротяжиками! Ви!

— Ви знову ображаєте.

— Цього разу Ви почали першим.

— Я констатував.

— Тоді вважайте, що я теж констатував.

— От і гаразд. Годинник я б Вам усе одно радив купити. Не думайте, що я Вам його нав’язую. Він не дорогий. Не дорожчий, ніж інші.

Я махнув рукою і купив. Він виявився дійсно не дорожчим, ніж інші, і виглядав, зрештою, як звичайний наручний годинник. Розрахувавшись, я метнувся надвір і до трамваю, який саме стояв на зупинці. Притримуючи підборіддям, я защіпав на бігу ремінець. Тільки-но я його защепив, як усе відразу змінилося, стало інакшим, незвичним, дивним. Однак що тут незвичного? Що дивного в тому, що трамвай від’їхав і я на нього не встиг? Що через вісім хвилин приїде наступний і в мене більше, ніж сорок хвилин, до потяга? Цілих сорок хвилин, крихітна вічність! Завдяки цьому усвідомленню відлягло від серця, розтиснулись лещата, які його затискали, не тільки його, а й легені, думки, а з ніг відвалилися гирі з попущеними ланцюгами; тіло раптом вдихнуло, вільно й глибоко, вільніше і глибше, ніж досі, вдихнуло так, як не вдихало ніколи. Я подався в салон фріуланського морозива, мені дві кульки, будь ласка, фісташкову й динну, дякую, м-м-м-м, смакота, я їв і насолоджувався, морозиво мені ще ніколи так не смакувало. Здалося, що не може бути смачнішого, ніж виробленого у Фріулії.

Освідчення,

«Італіє! Якщо я колись розпластаюся на твоїх берегах, це станеться з любові до тебе, твоїх томатів, піци й морозива».

Черствий хліб

У тому блаженному часі лежить мій перший конфлікт із зеленими. Я не політик і в політику не втручаюся, тримаючись від неї настільки далеко, як тільки спроможний триматися неполітик. Я сидів у Міському парку, на одній із дерев’яних лав із закрученими хижкою равлика спинами, що їх поставили над водою і на кожній з яких улітку і восени, взимку і навесні можна побачити милого барвистого метелика і такий самий милий і кольоровий напис «НАШІ САДИ».

Я сидів у НАШИХ САДАХ. Я любив ходити в НАШІ САДИ, доглянуті і доплекані, з підстриженими алеями і самополишеними хащами, з квітучими галявинами і затишними альтанками. Я сидів над озером, я не читав і не розмовляв, а якщо й розмовляв, то з сонцем і білими баранцями хмар, що рухалися отарами на полонині неба, з платанами, що скидали кору, і павою, яка замогильно кигикала, примостившись на дереві. Я лупав черствий буханець, який було шкода викидати і незмога їсти, один із тих хлібів, що складаються з чого завгодно, крім пшеничного борошна; я лупав його, кришив і кидав; підпливали качки, ракали і дзьобали, тупцяли навколо моїх ніг паркові щурі і зліталися голуби, підпливали риби і підбігали пси, підходили, муркочучи, коти і навіть одинокий віл, що забрів сюди невідь-звідки, аж здавалося, що його радше немає, ніж він є, їв із моїх складених яслами долонь своїми тепло-вологими від розчулення губами. «Франциску, ми знали, що ти прийдеш». — «Я казав, що прийду». — «Ми не вірили». — «Тепер переконалися?» — «Франциску, ми вдячні тобі». — «І я вам удячний. Я вдячний вам, що ви є. Без вас було б тужно на серці». — «В тебе добре серце, Франциску».

Цю розмову, нашу дивовижну і лагідну бесіду перебили і обірвали, видерши рештки хліба з моїх рук і облаявши нечуваними словами, представники, як спливло опісля, коли вже не було потреби що-небудь з’ясовувати, радикального крила організації «Чисте довкілля». Вони вчинили скандал, звинувативши мене в антигуманному ставленні до природи, у спробі її зруйнувати і — sic! — зґвалтувати. Та це ж маячня, виправдовувався я, цілковита нісенітниця. Я не ґвалтую, я годую — хлібом і сіллю, як у нас зустрічають високих гостей. Він годує їх черствими недоїдками, зіпсутим непотребом, — наскакували вони. Сам він його не їсть. Чому не їж сам? Якщо такий мудрий, сам їж. Але ж я так завжди робив, — відбивався я. Я так роблю відмалку. В дитинстві ми збирали нез’їдений хліб, згортали й згрібали крихти і везли їх на село — свиням і курам, качкам та гусам. Він хоче повернути нас у середньовіччя, — ще дужче репетували вони. До чого тут середньовіччя, — захищався я. — Двадцяте сторіччя, середина і кінець, соціалізм в окремо взятій імперії, колгоспний лад, ваші ліві брати, втілені ідеали, двісті сімдесят мільйонів рабів, з них половина сексотів плюс десять тисяч упривілейованих словоблудів, спецрозподільники для останніх і черги для перших та других, вряди-годи «Лебедине озеро», а як альтернатива — ҐУЛАҐ. Я й сам був сповідником мрії, щоправда не тієї, втіленої, а тієї, яку втілити годі, яка залишатиметься солодкою ілюзією, гарною казкою, покликаною втішати й тримати, нагадувати і наснажувати, коли життя стискає лещатами, і навіть якщо перестає, не перестає стискати мільйони й мільярди інших, знедолених й упосліджених, обкрадених, а потім обдарованих зношеним лахміттям тих, хто обікрав.

Я ваш, я один із вас, — кричав я, мов потопельник, який переконує, що вартий порятування. Якщо ти один із нас, посоромився б — хіба тобі не відомо, з чого випікають цей так званий хліб, в якому ні жита, ані пшениці, ні вівса, ні ячменю, а казна-що, добуте за безцінь рабською працею скривджених третього, четвертого і п’ятого світу зі стручків, кори і коріння підозрілих рослин? Я здригнувся, вжахнувшись, коли почув, що, крім третього, є ще й четвертий і п’ятий. І шостий, і сьомий. І восьмий, і дев’ятий, докидали вони. Данте Аліґ’єрі. Ніколи не чув про такого? Чув, — відповідав я, — і цитував напам’ять. Довгі пасажі. В оригіналі. Колись давно.

Ліфт

У тому блаженному часі лежать й інші пригоди, можливо й не пригоди, в кожному разі події, що випали мені по тому, як я обзавівся магічним годинником; я не думаю, що вони якимось чином із ним пов’язані, утворюючи, навпаки, контрапункти до загалом блаженного подорожування Європою й Азією, Америкою й Австралією, Африкою і Океанією, Андами й Кордільєрами, снігами Кіліманджаро і пісками Гобі та Хінгану — запізнілий відгомін тієї попередньої епохи, розпрощатися з якою виявилося не так то й легко, тим паче, а може, саме тому, що якась частка мене залишилася в ній назавжди і не було жодних шансів її звідти визволити. Тоді, уже попрощавшись, я ще не знав, що справжня розлука настане пізніше, що зараз всього-на-всього маленька перерва, програш, таке собі інтермеццо. Я повернувся, я їхав у ліфті, і в моєму житті так є і завжди було, що події стаються двічі; досить трапитися одній, як услід за нею квапиться друга, мов дві краплі води схожа на попередню — та сама ситуація, ті самі декорації, однакові ролі, розбіжності у деталях.

Отак я їхав і думав, стояв і розмірковував, про те і про се, останніми роками мене часто тягне на філософію («ПРО ТЕ І ПРО СЕ. ПІДВАЛИНИ ФІЛОСОФІЇ ПОНЕВІРЯННЯ»), мене завжди тягло на філософію, мені завжди було цікаво віддаватися мисленню, це було так, ніби я віддавався коханню, наче відкривався новий вимір, стереоскопічне зображення. Отак я їхав і розмірковував, і здалося мені нарешті, що їду достатньо довго, набагато довше, ніж потрібно, щоб прибути на чотирнадцятий поверх.

— Стій!

— Що таке?!

— Ім’я!

— Що?

— Прізвище, ім’я, по батькові!

— Не розумію.

— Громадянство!

— Острів У Космічному Океані.

— Конкретніше!

— Земля.

— Місце проживання!

— «Континенталь».

— Що це?

— Готель.

— Адреса!

— Площа Катальпи Бігонієвидної, два.

— Що тут робиш?

— Їду.

— Куди?

— Додому.

— До якого такого?

— До свого, звісно. До себе додому.

— Хіба ти маєш дім?

— У кожного є дім.

— А що робиш тут?

— Не знаю.

— Не знаєш?

— Я не знаю, як я сюди потрапив.

— Досить ламати комедію!

— Я їхав у ліфті.

— І що?

— Не знаю, що.

— Може, я маю знати?

— Був би вдячний.

— Подивіться на нього: він ще й знущається.

— Ані найменшого наміру. Я справді їхав у ліфті.

— І куди ж ти їхав?

— Я вже сказав: додому.

— Ти хоч знаєш, куди ти попав?!

— Ні.

— Наступного разу шануйся! Щоб більше духу твого тут не було!

Я так і не довідався, де я був і з ким розмовляв і чому той, з ким спілкувався, був таким суворо-немилосердним — адже я справді їхав додому. Може, я помилився, натиснувши не на той ґудзичок? Може, там було не чотирнадцять поверхів, а, як мінімум, ще п’ятнадцятий — з тих, куди стороннім доступ заказано?

Ліфт зупинився — прокинувшись, голос із вбудованого гучномовця назвав мій поверх. Я вийшов, ступаючи, як завше, килимковою доріжкою; відімкнувши двері, з великою полегкістю, не роззуваючись і не роздягаючись, я гепнувся на диван.

Сон

Я був там, де гарно і райдужно, світло і затишно. І був я не один. Стоячи в черзі, декотрі жували тараньку і запивали пивом, від чого мені засмоктав шлунок. Можна було б подумати, що це минуле, яке, скучивши, прийшло перевідати — з чергами, що не розходилися навіть тоді, як нічого вже не було, і пристрастями, що розгорялися, наче сонце спекотного літа. У тих чергах встигали закохатися, проте частіше зненавидіти одне одного, там можна було довідатися історії родин і сусідських чвар, що пригасали, а коли закінчувався товар, спалахували з нестримною силою. Побачивши мої муки, один із них змилосердився: «На!». Я підхопив риб’ячий плавник — одну з тих тараньок, голови яких лежать розкиданими, виблискуючи на місячному сяєві, доки після сходу сонця їх не збере байдужа до вечірніх перипетій мітла прибиральника.

А ось і Він, що відлічує і робить відбір, перепускаючи одного за іншим. Переді мною, одначе, здивовано зводить брови. «А ти що тут робиш?» — «Чекаю». — «На що ти чекаєш?» — «У черзі». — «Зарано». — «Це моя черга». — «Йди прогуляйся». — «Я пропущу чергу». — «Це не твоя черга». — «Я її займав і не ліз поза нею». — «Я сказав: не пора». — «А черга?» — «Як настане час, я тебе покличу — не сумнівайся».

Я прокинувся, геть у сум’ятті, не тямлячи, що це все має означати. Чи це ще віщий сон, чи вже нова дійсність? Може, поза сном нічого немає, лише чорне провалля, замасковане галузками таких-от балаканин? Була четверта година ранку, я викурив цигарку, потім другу, третю, дванадцяту. Щойно випорожнивши пачку, я зміг повернутися в ліжко, я спав, як ніколи, солодко і прокинувся в доброму гуморі — як прокидався щоранку, відколи корабель мандрів заховав позаду за обрієм берег.

Корона Монтесуми

День обіцяв багато. Блакить неба і сонце, що повільно сходило. Крамниці, що прокидалися, і декоративні пальми під тінями платанів-велетів. Щодня то було справжнє диво: напівпорожня вулиця, що впродовж лічених хвилин перетворювалася на гамірне корсо, яким рухався потік перехожих — туристів, службовців, роззяв. То була незвичайна артерія, на якій броунівський рух струменів у два боки, від площі св. Роланда до величної будівлі Опери, яку ні час, ні бомби не змогли перетворити на порох і попіл, яка щоразу відроджувалася, мов Фенікс, до Опери і від Опери назад на площу, звідки долинали перші голоси дійства, що невзабарі мало розпочатися.

Я догортав газету і допив каву, подякував і також побажав гарного дня, хоча сьогодні такі побажання були, як ніколи, зайвими, день і без того вимальовувався прекрасним, про що промовисто свідчили несміливі ранкові контури. Я подався, як завжди, на прогулянку, рухаючись у напрямку до площі св. Роланда, на якій перед тим із висоти тераси побачив автомобіль, розмальований барвистими написами і розцяцькований строкатими емблемами. Я йшов, проминаючи мініатюрні скверики з лавами, ресторації з вуличними столиками і зеленим килимом, виробленим із поліпропіленової трави, повз бутіки, у вітринах яких позували замріяні манекени, попри площу святих братів Карла і Людвіґа, що залишалася збоку, по праву руч, із водограєм і скульптурами обох святих посередині, попри вулицю Дзеркалярів, попри Гробівець Капуцинів, де спочивали втомлені трудами і днями, війнами й учтами, підданцями і підлабузниками цісарі, через бульвар Учасників Опору, попри Ейфелеву вежу, минаючи висячі сади Семіраміди і статую Колоса Родоського, навскоси, через Булонський ліс, між кипарисів і секвой, аби скоротити шлях, через міст над Темзою, у напрямку до собору св. Роланда, центральної композиції, від якої біжать численні осі, на які нанизана цегляна і бетонна плоть і над якими ширяє поліголосий дух зведеного з нізвідки і вгепаного в бетон Міста.

Це Місто було із тих, у яких ніколи не знудишся; в яких у серпні скидають кору платани, а в січні на перехрестях печуть каштани, у квітні зацвітає ясмин, а в листопаді-грудні частують пуншем і лянґошами, де влітку з тих самих чудернацьких платанів звисають зелені їжачки, і в кронах яких, що ближче до Різдва, з’являються іграшки, ліхтарі і велетенські цукерки в лискучих обгортках, розвішані рукою чарівника-Ґулівера; в яких міські урядники на чолі з колоритним мером врятують від меланхолії перше, ніж вона зазирне у віконце душі; в які стікаються мандрівні актори і вуличні музиканти — звідусіль, із цілого світу, щоб тішити і розважати його гостей і мешканців, самостверджуватися й утверджувати принцип верховенства права на радість, життя та успіх, що його годі скомпрометувати поразками, права на кохання, що його не обмежити в’язничними мурами догм, зрештою, права на пісню, розіп’яту на дротах нотного зшитка й тепер ось воскреслу.

Сьогодні було весело й гамірно, найвеселіше і найгамірніше з-поміж усіх днів, які я тут, хоча всі інші дні були також достоту веселими. На початку площі, саме там, де закінчувалася нескінченна вулиця, стояв цей автомобіль — один із тих, у яких можна мандрувати світ за очі і які є одночасно спальнею, кухнею і пересувним засобом. Зусібіч автомобіль був розмальований луками й стрілами, томагавками й обличчями індіанців з пір’ям на голові і біло-червоними смугами на обличчі, а посередині, на центральному місці, було зображено велику й розкішну корону, що перевершувала все побачене досі своїм незбагненним маєстатом і яскравим пір’ям — з нею не зрівнялася б ні корона перського шаха, ні індійського магараджі; ні китайського богдихана, ні хмеля Богдана; ні принца фон Конґо, ні пера де Кубертена; ні Габсбурґів, ні Бабенберґів; ні Наполеона Бонапарта, ні, нарешті, царя-батюшки.

Над автомобілем майорів транспарант, на якому великими літерами було написано: «МОНТЕСУМА ВСЕ БАЧИТЬ». Долі лежали вигадливих візерунків шкіряні щити з мідними наклепками, золоті калатала і головні убори з розкішного пір’я — не такого розкішного, як на зображенні корони Монтесуми, але достатнього, щоб спокушати цайсівське око багатоликого і многоокого туриста.

Перед лавами, на яких лежало чимало всякої всячини, юрбилася групка тубільців з пов’язками на стегнах у вигляді пасем зі шкіри — такої самої, як на щитах і руках, і з якої були мокасини на їхніх ногах. Їхній вождь, сповнений задерикуватої постави, що кидала виклик ліпнинній величі довколишніх споруд, був на дві голови вищим від інших, а постоли мав не інакше, як сорок п’ятого, а можливо, і сорок сьомого розміру.

То були самі чоловіки й одна жінка — не зовсім такі, якими я уявляв індіанців на основі романів і вестернів, що їх сотні поглинув у підлітковому віці. Діти прерій і гір на Дикому Заході, резервацій і захищених паркових ландшафтів, вони до щему скидалися на мешканців краю, звідки я вирушив у далеку подорож, якій немає кінця і краю, а як і буде, то, радше за все, не буде мене.

— Надіє, — я намагався бути дискретним і підійшов до неї, коли завершився ритуальний тан і стихли калатала.

— Ой! — зойкнула вона з несподіванки.

— Це я.

— А щоб тобі! Якби ти знав, як ти мене налякав.

— Я й сам добряче злякався, побачивши тебе в такому вигляді.

— Ти що тут робиш?

— Ти краще скажи мені, що ти тут робиш?

— А ти не знаєш?

— Багато що можна подумати!

— Що тут думати. Працюю.

— Індіанкою?

— Не я одна.

— То ти тут не сама?

— Звичайно, ні.

— А де так засмагла?

— Не засмагла, дурнику. Це грим.

— Грим?

— Такий, яким мастять усіх цих Отелло з вибалушеними очима, котрі о двадцять другій нуль п’ять душать своїх Дездемон під оплески переповненого туристами залу Опери.

— А це чия така гожа дівчинка? — запитав я, показуючи на маленьку індіанку, що спала в плетеному кошику.

— Моя донька.

— Твоя донька?

— Софійка.

— Яке миле ім’я!

— Дякую. Ти завжди був ґалантним.

— Я не знав, що ти маєш доньку. І хто той щасливець-батько?

— Вождь племені.

— Надіє, ти збожеволіла!

— Степан.

— Степан? І ви тут зі Степаном?

— Не тільки. Ми всі приїхали.

— Господи! Оце так зустріч.

— І я не сподівалася тебе тут зустріти. Я чула, що ти в мандрах, але не подумала б, що ти тут. Ти нітрохи не змінився.

— А ти помолодшала.

— Не знущайся.

— Бігме!

— Облиш.

— І давно ви гастролюєте?

— Відколи закрили швейну майстерню.

— А це розкішне пір’я?

— З птахофабрки.

— А шкіряні фецлики і золоті брязкальця?

— Шкіра з Гуцульщини, а брязкальця й зовсім не золоті, тільки блищать, якщо їх начистити.

— До речі, не повіриш: я бачив Ореста, працює ему в звіринці.

— Ким-ким?

— Ему. Таким птахом. На страуса схожим.

— Орест — птахом??? І як?

— Нівроку.

— Ореста я сто літ не бачила.

— А де Люба? Ти щось про неї чула?

— Люба? Бачиш, он там трохи далі туристи тлумляться, мов по проскурку?

Танцівниця живота

Я пішов туди, трохи далі, де юрбилися туристи, що годі було розступитися. Я насилу протиснувся всередину, працюючи ліктями, стаючи на чужі мешти й сандалі і раз у раз вибачаючись. І побачив Любов. Любов, з якою ріс. Любов, з якою ходив до школи, від першого до десятого класу, з якою цілувався в парку, вважаючи, що це найвища з усіх насолод, які можуть бути в житті. Любов не змінилася. Вона і тепер залишалася такою самою привабливою, як тоді. І сексуальною, хай мене грім поб’є. Коли вона закінчила виконувати танець живота, в обшиту вишневим оксамитом шабарутку посипалися монети й банкноти — з нулями, двозначними, а подекуди і тризначними цифрами, засвідчені свіжими підписами чеки і подарунки у вигляді ювелірних виробів; їх сипали, як неважко здогадатися, чоловіки, жінки яких продовжували стояти, зціпивши зуби і, здалося мені, безсило ними скрегочучи. Траплялися й створіння іншої опери, гнучкі і грізні пантери, туристки з острова Лесбос, які, наблизившись, намагалися її поцілувати, бодай доторкнутися, аби, доторкнувшись, піти; вони цитували Сапфо і, цитуючи, покусували мочку її солодкого вуха.

— Любове, клас!

— Мирон!

Я поїхав у звіринець, я хотів знайти Ореста і поділитися з ним радісною новиною, я хотів розказати йому все, але я його не застав — через загрозу пташиного грипу угіддя розформували. Проте радість несподіваної зустрічі, побачення з Надією і Любов’ю було незрівнянно сильнішим, ніж гіркота втрати, про яку я майже був певний, що вона тимчасова, як усе на цім світі, бо про інший, за великим рахунком, ми нічого не знаємо. Оресте, як шкода, що ти зараз не з нами!

Любов

Ми зустрілися о дев’ятій, коли трагедія щойно прямувала до кульмінації й Отелло навіть у жахливому сні не наснилося б, що, не мине години і п’ятнадцяти хвилин, як він душитиме Дездемону. Я хотів запросити її до «Щасливого китайця»: «Я хочу запросити тебе», — сказав я. «Давай, спочатку запрошу я тебе, а потім запросиш ти мене. Втім, це не має ніякого значення», — мовила вона.

Почався дощ, поливши раптово і несподівано; ми бігли, як колись, коли нам було по вісімнадцять і двадцять, бігли, як біжать закохані, як тільки можуть бігти щасливці, котрі після років невдалих спроб раптом знову зірвали джек-пот, один на двох. Ми не встигли добігти до «Щасливого китайця», злива примусила капітулювати раніше — звернувши в провулок, ми спустилися сходами до першої-ліпшої пивниці.

Так ми опинилися під цегляними склепіннями славетної ресторації «Веселі ченці». «Яка іронія!» — не втрималася вона. «Як символічно!» — вигукнув я. «І може, навіть доречно», — лукаво примружилася вона. «Натякаєш на наше чернече майбуття?» — вдав, що не зрозумів, я. «Облуднику, ти прекрасно знаєш, на що я натякаю!» — засміялась вона. «На що?» — закліпав я очима. «Може, нарешті виконаєш обіцянку, якою божився — скільки це вже? — рівно шістнадцять років тому?» — не відступала вона. «Охоче, але не в пивниці і не сьогодні». — «Якщо не сьогодні, тоді коли?» — «У неділю, перед вівтарем».

Ми йшли склепінчастим лабіринтом у пошуку столика. Тут завше було людно, особливо о такій порі і в таку немилосердну зливу. Знайшовши затишний куток, ми зробили замовлення, пили вино і спілкувалися, я розповів їй історію з чайовими. Я розповів їй багато історій, вона сміялася і від сміху з’являлися сльози. Коли я розповідав, до мене самого дійшло, що все моє життя, від тієї миті, як я вирушив у вільне плавання, як ми всі вирушили у вільне й далеке плавання, у довге плавання — скільки воно вже тривало і доки ще протриває? — моє життя нагадувало суцільну комедію помилок. «Добре, що комедію. Комедія помилок може мати й інше завершення», — мовила вона, натякаючи на Отелло і Дездемону. «Тоді вже це не комедія, а трагедія. Трагедія помилок», — змудрував я і по хвилі додав: «Благо, що комедія помилок завершується Любов’ю».

В готельному барі я проходом замовив vin de Champagne. «À base de chardonnay, de pinot noir, de pinot meunier?» — «De pinot noir», — кинув я навмання: зараз ніч, і мені здалося, що noir відповідає їй якнайкраще.

Ми піднялися в номер. Було все так, як я залишив, і була ніч, і була вона лагідною і дивовижною, і вранці, коли я снідав на терасі, сам — як учора, як позавчора, я згадав, як багато років тому, далеко звідси, запливши в човні на Острів Закоханих, ми лежали в траві і читали одне одному Фітцджеральда, брунатне видання, з чорними і фіолетовими лініями і літерами. І силуетами героїв на обкладинці, для яких усе щойно починалося.