Де твій дім, Одіссею?

Швейна машинка, або Свято на вулиці Волоцюг

Інформаційна машина попрацювала на славу. Їх добре поінформували. Навіть якби їх не поінформували, вони б усе одно знали. Вони завжди все знають. Не маючи і не потребуючи інтернету, радіо, телебачення, вони про все вчасно довідуються. Якщо й потребують, то хіба газету, якої жоден із них не читає — вони не сноби й не бовдурі, вони мінімалісти, практики і прагматики, квіти і діти, про яких сказано, хто спокусить бодай одного із них, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити і потопити в морській глибині; вони прагнуть лише розстелити, роблячи це зі знанням справи, а потім вкладаються — що більше сторінок, то краще, що грубша, то вартісніша. Звідки знають вони, цього не знає ніхто. Не скажуть і вони самі. «Які ваші джерела інформації?» — «Які джерела? Яка інформація? Поспати не дадуть!» Між ними існує якась по-диявольському точна система повідомляння. Вони знають, де вільні місця під мостами, в якому районі на якій вулиці в який смітник щойно викинуто половину ще теплої піци — вони туди сунуть, колоною, німі і серйозні, мов у мареннях Ієроніма Босха й Івана Богослова, занурюють руку — достеменно так, як циркові ілюзіоністи в чорну скриньку, щоправда, не в чорну і не в скриньку, як правило, зелену, сіру або помаранчеву — як правило, бо насправді ніяких правил немає, їх просто не існує, вони — хвороблива вигадка снобів і жлобів, які й сконструювали їх не для себе, а для них. Їх не обходить снобство і жлобство, книжництво і фарисейство, вони зайняті своєю справою, роблять її наполегливо і методично, невблаганно і невідворотно, занурюють руку і з почуттям гідності витягають піцу, мов зіщуленого зайця. Вони поглинають її великими шматками, разом із рештками підтопленого морозива, що його хтось устиг викинути після піци; наче Йона у пащі рибини, вона зникає в ротовій порожнині, на вході до якої загрозливо чатують попсуті зуби — вони чхали на стоматологічні клініки, їх там не діждуться — не дочекаєтеся! Вони не мають зубної пасти, та й, по-правді, більшість із них не має, навіть якщо б мали пасту і щітку, зубів. Їм виносять зупу, так звані харитативно-допомогові організації, утримувані на громадські кошти і щедрі пожертви, вони це знають; знаючи це, вряди-годи скандують: «Зупу — до дупи!» Вони не вибагливі, однак такого хамства, коли їм підсувають помиї, на які витрачено неабиякі кошти, не можуть стерпіти навіть вони, котрі терплять усе, включно з вошами, котрі їх нещадно тнуть, і вискливими пацюками, в яких система повідомляння працює не гірше, ніж у них, і котрі часто-густо опиняються в смітниках швидше, ніж підтягнеться перша колона. Вони сплять. Вони живуть — своїм життям. Вони — громадяни світу. Справжні космополіти. Їх не цікавить національне питання, ні національне, ні мовне, ні питання цінової політики, ні судової реформи, ні хто очолить уряд, ні хто стане головою Нацбанку, ні Фонд держмайна, ні скільки вкрали, ні скільки ще можна поцупити. Їм по цимбалах чемпіонати світу з футболу й олімпійські ігри. Їх не цікавить, хто, що, як і нащо. Їх не гребе, чому сусід має щось, на що їм ніколи не вистачило б зарплати. Бо самі вони не мають ні зарплати, ні сусіда. Вони самі собі сусіди. Їхній сусід — такий самий, як вони: так само стає в колону, спить під мостом, скандує гасло, взимку і влітку, восени і навесні, коли цвіте матіола і в’яне айстра, падає сніг з дахів і метеоритний дощ із фасадів, рано і пізно, рідко, та грізно. Рано. Так, рано. Сьогодні вони підвелися рано. Їхніх підпухлих облич ще не встигло поцілувати сонячне проміння — та й коли воно сюди потрапляє, у вогкий закутень, де сморід і пріле листя? Попідводившись, наче прим’яті нічним буревієм маки, вони спакували речі — в поліетиленові лантухи і стару картату валізу, роздерту, але не безнадійну. Збиралися похмуро й урочисто, лише газет не брали — єдине золоте правило, що його вони неухильно дотримувалися: не пакувати газет, на яких спалося. Як наставала потреба, вони розкладали нові, підібрані в метро і на смітнику, на вулиці і в під’їзді, де справляли потребу взимку, в особливо люті морози, що не дозволяли оголити ні матню, ні сідницю. Вони йшли у фуфайках, светрах, сорочках і майках, у пелехатих песцевих шубах і вушанках з червоною зіркою, в яких баламкалися облізлі вуха, на них не впливали кліматичні зміни — ні глобальне потепління, ні тепличний ефект; ні кіотський протокол, ні китобійне судно; ні палюча спека, ні арктична студінь; ні антарктичні експедиції, ні лідери нації, яких вони мали і для яких вони мали наготоване FUCK, що було їхньою формою привітання — досить таки безневинною, враховуючи, як із ними обходилися; ні офшорні рахунки, ні бартерні схеми — їх нічого не дивувало і не гребло, все своє вони завше носили при собі, маючи того свого далебі небагато; вони обросли майками й майтками, і коли утворювалася чергова діра — то так, наче їхня шкіра, що луснула. Сьогодні вони йшли, прямували колонами з усіх кінців, із пивниць і підвалів, ніш під мостами і підворітень, вилізали, мов з панцерника, з каналізацій, відсуваючи металеву ляду, йшли, як ідуть переможці, вони йшли, вони йдуть, на них дивилися з вікон оспалі міщани, через скло балушилися пасажири світанкового комунального транспорту, котрі й собі б висунулися, якби на вікнах не писало грубими чорними літерами: «НЕ ВИСОВУВАТИСЯ!» Вони йшли. Вікна відкривалися і затраскувались, вони ж крокували далі, грізно і незворушно, до них приєдналася групка неїхніх, вони її терпіли, вони толерантні, вони найтолерантніші на світі, однак їхній терпець урвався, коли групка неїхніх після кількох незрозумілих маневрів опинилася на чолі їхньої зведеної колони. Їм стало все зрозуміло, вони пошматували прапори і прогнали пройдисвітів, вони не дозволили використати себе в політичних цілях, вони ніколи нікому не дадуть зробити на собі політику, вони не жлоби, але й не лохи, щоб їх ошукували — кожні чотири, п’ять чи сім років або раз на сторіччя, залежно від рівня свинства, що його — не вони — називають розвитком і процвітанням. Вони йшли і стугоніла земля під їхніми трохи взутими й трохи босими ногами, їм кидали квіти і картопляний салат, недоброзичливці жбурляли тухлі яйця й гнилі помідори, вони збирали з одягу білковий слиз і рештки жовтка й засьорбували із вказівного пальця, ловили помідори і, підкинувши д’горі, вправно ковтали; засьорбнувши й проковтнувши, прямували далі, клацали фотокамери й падали з дерев папараці — їм на голову, звідки вони їх струшували, не припиняючи руху, їх ніщо не змогло би спинити, ні подвійні кордони поліції, ні бетеери; ні застосування сльозогінного газу, ні крапкове бомбардування; ні бурмотіння екстрасенсів, ні сеанси стриптизу і сексу, їх не зупинило би навіть звернення президента, яке пролунало б із замаскованих під пташині гнізда гучномовців, don’t trouble, пане президенте, ваш сніданок охолоне, але до них ніхто не звертався, і вони йшли; президент не знає, що вони є, що є вони, які не платять податків і не роблять видатків, в яких дебет і кредит, тобто, ні того, ні іншого, ні процентної ставки, ні пропитих заощаджень; президент непомалу здивувався б: «Як, ви не маєте акцій? Така багата країна і ви не маєте жодної акції? А де ж ваші приватизаційні сертифікати, гівнюхи?» «Отакої!» — скаже президент. «Де ж ви були, йобані байстрюки, у Велике Розграбування?!» — розлютиться, проте не скаже і не розлютиться, з тієї простої причини, що не здогадується про їхнє існування; його громадські радники і секретні служби не сповістили його про це, він має різні джерела інформації, зокрема й так звані альтернативні, однак у жодному джерелі їх не зазначено; якби президент знав, що вони існують, він звернувся б до них, він би неодмінно до них звернувся, неодмінно і невідкладно, невідкладно і першочергово — так, як звертається до цілого народу, адже вони і були його народом, єдиним і справжнім — іншого він не мав: «До моїх безхатченків».

Звернення президента

Безхатченки!

Я радий, що ви є. Без вас і було б не було. Без вас було б сумно, і світ був би сірий та печальний. Ви — промінці, що осяюють навколишню скруху. Ви — сіль землі, її піт і шмарклі (кров!). Знаю, ваші предки тяжко поневірялися, щоб і вам, їхнім славним нащадкам, поневірялося. Знаю: ви гідні і за вас ніколи не буде соромно.

Безхатченки!

Хто сказав, що ви цапи? Ви — не цапи! Цапи — не ви! Хто смів обізвати вас цапами, той сам цап. Ви — надія й опора. Ви — рушії проґресу й обличчя цивілізації, сумління нації. Вірю: на вас завжди можна покластися. Ви — не словом, а ділом.

Безхатченки!

Можемо!

Після цього залунало мільйоноголосе «Ура!» і «Слава Президентові!», воно обов’язково залунало би, можете бути певні, воно неодмінно залунає, але буде то не зараз і не завтра, станеться воно іншого разу, погідного і щасливого літа, коли цвістимуть дерева і співатимуть птахи, цвістимуть птахи і співатимуть дерева, можливо, це станеться пізніше, але це станеться.

Швейна машинка, або Свято на вулиці Волоцюг (продовження)

Проте до них ніхто не звертався. Мало того, що до них ніхто не звертався, їх ще й утискали, дискримінували й репресували. На державні свята, напередодні самітів і візитів на них полювали, їх виловлювали, мов гицлі дворових псів, щоправда, з них не робили мило і не топили лій, їх не білували й не ґвалтували, лише безцеремонно заштовхували до автобусів і вантажівок, що, переповнені, жалюгідно пиркали, усередині їх було, мов оселедців, що засмерділися в бочці, вони, безквиткові пасажири рейсу спеціального призначення, смерділи — так вони висловлювали протест проти порушення прав людини, свободи пересування і свободи взагалі, позаяк нічого іншого вдіяти не могли; вроджені пацифісти, вони не були готові бити й гамселити, давати відсіч і влаштовувати акції відплати, вони б комашки не скривдили, навіть вош у волоссі й одязі вони не товкли, визнаючи їх право на життя, вони були гуманні й рахманні, й ось їх везли, гуманних і рахманних, які комашки не скривдять і воші не розчавлять, дорогами і путівцями, битим шляхом і шляхом розбитим, військово-грузинською дорогою, автотрасою Париж — Дакар, тунелем попід Ла-Маншем, заради них патрульно-постові служби перекривали рух і зупиняли автомобілі, вони їхали автоколоною, в супроводі блимавок у голові і хвості, і всі, хто їхав назустріч чи був попереду, квапилися на узбіччя, їх везли, наче ядерні відходи, призначені на звалище куди-небудь за Урал, в укриття номер один, туди, де впав тунгуський метеорит, вони були особливим вантажем, на якому стояло ЦІЛКОМ ТАЄМНО; їх везли у невідомому напрямку, вони хотіли в клозет, по-малому і по-великому, показати маленькому чоловічкові світ широкий, звільнившись від надміру рідини, що бовталася на вибоїнах, хотіли пісяти й какати, срати і сцяти, курва мама; їх завезли у ліс, вузькою бетонною дорогою, де годі було б розминутися, однак ніхто не їхав зустрічною смугою, бо не було її, смуги, їх везли на об’єкт S, огороджений парканом і колючим дротом, їх залишили там, у тій пущі-водиці, де жодної живої душі, тільки галявина і барак посередині і брама, через яку їх ввезли і, витрусивши, мов підпеньки з мішка, затраснули, брама скреготливо і реготливо зрипнула і склацнула, і все; там їх залишили самих, знаючи, що доки вони звідти виберуться, мине не день і не два і навіть не тиждень, у чому й полягав розрахунок; насправді їх ніхто не хотів ні згноїти, ні розстріляти, їх всього-на-всього, виконуючи наказ, можливо, лише прохання, до того ж — радше за все — усне, запхали в найдальшу і найнепомітнішу шухляду, на певний потрібний час. Однак зараз їх ніхто не дискримінував і не репресував, свято, заради якого їх репресували й дискримінували, було позаду або попереду, лише не сьогодні, сьогодні було їхнє свято, свято на їхній вулиці, і вони його відзначали; звісно, вони б могли повивозити тих, хто пакував і вивозив їх, проте, мовлено, були мирні й поблажливі, вони дивилися на життя простіше, запросто, щоб удаватися до радикальних дій і до якихось дій поготів; вони не були мстивими, Бог учив прощати, і вони, сини й доньки Божі, брати й сестри, кульбабки й комашки, виконували дану їм заповідь, прощали і не повчали — найчастіше мовчали. Вони йшли, гиготіли пальми й тополі, обнімалися клени і липи обабіч шляху, шепотіли на вухо ясени. Вони рвали кордони й кайдани, вони пошматували би кожного, хто став би їм поперек шляху. Дощ періщив в обличчя, і сонце припікало гузниці. Чорнозем перетворювався на степ, а степ переходив у пустелю. Зникав каштан і з’являвся кокос. На зміну вовкам і ведмедям, лисицям і борсукам приходили сарни і антилопи, слони й гіпопотами, стояв у хащах лев і булькали у воді крокодили. Хащі вони оминали, у воду не йшли. Вони крокували тротуарами і дорогою, дотримуючись правил вищого руху, в яких не було ні світлофорів, ні ліній, ні білих, ні жовтих, й поодинокий автомобіль, який не мав респекту, ввігнавши в їхню колону, розбивався, мов об бетон. «Festina lente!» — казали вони тоді в один гримотливий голос, від якого мороз повз під шкірою. Вони йшли, і ніхто не скаже, тривало це день чи годину, рік чи два. Вони прийшли. Прийшовши на площу, як стій зупинилися, їхній хвіст підтягнувся, вони ввійшли у простір майдану, мов персонажі у рукавичку і міністри у кабінет. Площа була велика, та не безмежна. Ніхто не знав, де вона починається і закінчується. Її периметр, розсунутий до меж обрію, окреслювали чудернацькі споруди з химородними скульптурами на фасадах і півниками на даху, що кукурікали своїми гидкими металевими голосами. Вони відтіснили чабанів з поросятами, що противно кувікали, поперекидали ятки з овочами і фруктами, повкидали у рот кури-ґриль, що шкварчали, хруснули кістки (не всі вони були без зубів, дехто з них ще мав їх, жовтих і переконливих) і потік по бороді лій, вони змели, що можна було змести, а решта втекло само. Кудкудакали кури й крякали качки, бекали вівці і мукали телята, вони здмухнули цей ярмарок суєти, до дідька й до біса, прогнали торговців і пожбурили їм услід фальшиві важки-терези, і щастя, що тягарці теж були легкі та фальшиві. Дякуючи власним вошиво-фальшивим тягарцям, торгівці відбулися легкими пораненнями і незначними тілесними ушкодженнями. Вони зачистили і розчистили площу, вдалися до маневру, були напрочуд дисципліновані й організовані, знали тактику і стратегію, розсмокталися назад, і їхній кінець опинився у передмісті, на подвір’ї, де кукурікав півень, вони скрутили в’язи останньому півню, що кукурікав, і настала тиша. І здалося, що зараз заграє орган і з’являться янголи. Орган не заграв. Янголи не з’явилися, та з чого б то йому було грати, а їм з’являтися? З’явилася Швейна Машинка. Вона виринула на розчищеній в результаті вдалої антитерористичної операції площі, гарна й велика, як шопка й макет собору, лагідна і спокійна, гнучка, як лань, і лискуча, мов сарна. Елеґантна і бездоганна. Прямували до неї, що бовваніла, наче вівтар у храмі, а храмом були сонце, небо і хмари, повітря й дерева і пташка на гілці. І вони, прочани, стояли у храмі, в дисциплінованій черзі до вівтаря, самі собі священики у ризах і єпітрахилях. Ніхто не тиснув ззаду й не намагався пролізти поза чергою — не спрацьовували ні родинні зв’язки, ні телефонне право, ні блати, ні кумівство, ні кланова солідарність, ні лідерські здібності, ні руки, ні ноги. Бабуську, котра невідь-звідки опинилася біля швейної машинки і, коли її попалили, почала махати пенсійним посвідченням, до того ж старого зразка, з огляду на її вік, чемно витіснили разом із порваними рейтузами, що їх вона тримала в іншій руці, прапор життєвих поразок і перемог, — була вона бідною, та не безрідною, мала кухоньку і кімнатку з дерев’яною підлогою, під якою шаруділи щурі, що в діри, прогризені і прогнилі, вряди-годи світили їхні мордочки, ворушачи допитливими вусиками. Вона мала пенсію і, бодай старе, посвідчення. Вивчивши розмір її утримання, їй навіть дозволили промишляти на смітнику, який за нею закріпили, певний контейнер у певному районі, з якого вона могла о певних годинах визбирувати все, що заманеться, що вважала за потрібне, що було, — її ніхто не контролював, вона мала вільну руку й зелене світло, але більшого їй дозволити не могли. Це «більше» — швейна машина, і нитка в ній дорога і не нескінченна, вони не знають, коли вона скінчиться, не відають, чи вистачить її на них, вони ще не з’ясували, якого вона кольору, зрештою, яка різниця, їм це байдуже, головне, щоб вона була і щоб якнайдовше було до її кінця, так довго, як багато їх у вишнуруваній черзі. Коли задні хвилювалися і сподівалися, передні скидали драні шкарпетки, мало схожі на шкарпетки, сорочки і панчохи, скидали все, що можна було скинути, лише не скидали шуб і кацавайок, підходили, простягали руку або підставляли спину, й машинка жваво шила, виводячи зиґзаґи, зшиваючи навіть те, що зшити було годі, — то була дивна машинка, чарівна машинка, і голка не втомлювалася ходити цілий день, від раннього ранку, коли вони прийшли, і до пізнього вечора, коли покидали, й не було між них невдоволених і обділених, зневажених і обдурених, нитки вистачило, в нитку вклали пожертви, всі без винятку капітали, виділені на соціальні програми, подолання безробіття і профілактику туберкульозу, боротьбу з тероризмом і підтримку вугільної галузі і — о диво — виділеного і вкладеного виявилося досить, і вже навіть коли акція закінчилася, нитка ще продовжувала звисати з вушка голки, і тоді останній із них, з бородою, вибалушеними очима й мішками під ними, підступив, намотав її на руку і шарпнув, що вона відірвалася, вони забрали її з собою, щоб ніхто, крім них, не міг нею скористатися, ні нажитися, самі вони ніколи ні на кому не наживалися, не крали і не приватизовували, не обіцяли і не не виконували, не давали і не брали, наживатися на них означало б остаточне падіння моралі, кризу вартостей і загибель цивілізації, повернення в мезозойську еру, відродження мамонтів і динозаврів, скочування в печери, з яких час повністю ще не стер наївно-ритуальних мальовань їхніх пращурів, одягання у шкуру тигра, який, заки вони його впорали б, не одному з них поскородив би ребра, вони не були солом’яними бичками, аби давати себе потрошити, наживатися на них було б рівнозначно падінню метеорита і запуску штучного супутника, якби хтось посягнув на їхній добробут, вони б стали горою, Джомолунґмою і Кама-Сутрою, вийшли на демонстрацію, тримаючи гасла, тупнули б ногою, одночасно і одностайно, в Горлівці й Гонолюлю, і стався б на Землі землетрус, і зійшла б вона з орбіти, і космічний вітер змів би тих, хто зажадав на них поживитися, і тоді тупнули б ногою вдруге, і Земля повернулася б на свою орбіту, але вже не було б нікого, хто хотів би їх обдерти, мов липку, хто своїми лабетами загрібав би жар, призначений для їх зігрівання, хто позахланився б на святе — їхню карму. Вони верталися, латані і церовані, відреставровані й оновлені, заповзали під мости і в закапелки, в метрополітени і на горища відселених будинків, в Каналізацію і в Парк Культури. Місію було виконано.

Clever forever

— Чому ви купуєте CLEVER FOREVER?

— Хвилиночку. А Ви маєте дозвіл на інтерв’ю?

— Ми живемо в демократії.

— Відколи?

— Щонайменше сторіччя.

— Ви жартуєте.

— І не думаємо. Ми проводимо опитування громадян.

— Це так важливо?

— Інакше ми не проводили б.

— Невже туалетний папір важливіший, ніж права людини?

— М’який туалетний папір — фундаментальне право.

— Невже туалетний папір важливіший, ніж мир на Близькому Сході?

— Без туалетного паперу шанси на мир примарні.

— Невже туалетний папір важливіший, ніж забезпечення мільярда людей питтєвою водою, якої вони не мають?

— Туалетний папір — символ цивілізації, він — понаднаціональний. Універсальний. Як і наш пральний порошок, до речі.

— Ну, то чого Ви?

— Ми опитуємо.

— І багатьох Ви вже опитали?

— Чотирьох.

— І як результати?

— Про результат говорити зарано.

— Чому? В демократії важить думка кожної людини.

— Тому ми й хочемо Вас почути.

— Що Ви хочете почути?

— Вашу думку.

— Про що?

— Про «CLEVER FOREVER», нашу нову марку, гордість виробника.

— А що тут можна думати? Купуєш і використовуєш за призначенням.

— І як?

— Що, як?

— Використовується?

— В кого як.

— А особисто у Вас?

— Вистачає на пів місяця.

— Невже?

— Не розумію.

— Так довго?

— Хіба це довго?

— А скільки, по-Вашому, «довго»?

— Ну, бодай два-три місяці.

— Жартуєте.

— Навіть не думаю.

— Ну а як Вам якість?

— Маєте на увазі квіточки-естампики?

— Не квіточки-естампики, а, наприклад, міцність-м’якість?

— Всіляко буває.

— Поясніть, будь ласка.

— Та ласкаво прошу.

— Ну то як?

— Щоб міцні, то не дуже.

— В порівнянні з іншими?

— Іншими не користуюся.

— І ніколи не користувалися?

— Чому ж не користувався? Користувався.

— І яке Ваше порівняння?

— Яке там може бути порівняння. То був жах. Суцільний жах на вулиці В’язів.

— А тепер?

— Тепер цілком інша річ. Але, все-таки, скажіть мені: хіба Ви не маєте актуальніших тем? Хіба не маєте більше про що питати?

— Хіба в Вашій країні таких запитань не ставлять?

— В нашій країні взагалі запитань не ставлять.

— Як це?

— Не ставлять і край.

— Зате в нас — суспільство відкрите й демократичне. Ми не цураємося жодних тем, якими б гострими вони не були.

— Ми лише на шляху до такої розкоші. В нас мають значення інші філософські категорії — висока духовність, тисячолітня культура, мовне питання, дешевий газ, зрештою, саркофаг.

— Хвилиночку, який ще саркофаг?

— Тутан-Хамона, першого астронавта. Тому ніхто таких запитань не ставив би.

— А які ставили б?

— Наприклад, чи влаштовує, що вже три дні падає дощ.

— І що б Ви відповіли?

— Я б відповів: «Ні, не влаштовує. Цьому дощу слід покласти, нарешті, край».

— І хто, на Вашу думку, мав би покласти край?

— Як хто? Уряд! Парламент мусить прийняти відповідний закон. Уряд його повинен виконувати. Відновити візи. Затримувати хмари відразу на кордоні й відсилати туди, звідки прийшли. Все дуже просто — потрібне лише бажання. Належить негайно задіяти бездіяльні комунальні служби, всю повноту відповідальності покласти на Міністра Сонця й Дощу, створити слідчу комісію, яка разом з профільним комітетом парламенту в десятиденний термін зобов’яжеться вияснити ситуацію і напрацювати законодавчу базу.

— Дякуємо за інтерв’ю. З таким дотепним співрозмовником нам уже давно не доводилося спілкуватися.

— Дякую за комплімент.

Shoe polish

Згадка про дощ не була даремною. Він падав, і падав, і не було на нього ради, лив вечорами і вночі, хльостав уранці і сік цілий день. Ріки виходили з берегів, вода рвала дамби. Падали верби й тополі і, підхоплені течією, зникали у щільній ширмі дощу, крізь який годі було щось побачити.

Так завжди — наче в хованках: шукаєш — немає, облишаєш — з’являється. Я вдав, що облишив, і відразу на іншому боці вулиці побачив її, котра виросла з-під землі — не дивно: на такому дощі будь-що може вирости, і взуттєва крамниця, і Спаська вежа; виринувши нізвідки, вона нікуди не зникала; світилося світло, кольорові неончики, усміхалися купідончики, а над входом баламкався на вітрі й дощі металевий чобіт; вітрина, навскоси, знизу вгору і згори вниз, була обклеєна наївною й амбітною рекламою, в ній упізнавався почерк поета-невдахи, якого Молох Індустрії приневолив і поставив на службу, де він і волочив жалюгідненьке існуваннячко, зрадивши Поезію, якої ніколи до пуття й не тямив. БЕЗ ВЗУТТЯ НЕМА ЖИТТЯ; ВЗУЙ ЧЕРЕВИК, ДО ЯКОГО ЗВИК; ДОБРІ МЕШТИ З БУДАПЕШТА; НЕ ЗРАДЬ ЛЛОЙДА, ПРОЙДО! МОДА І СТИЛЬ НА СТО ТИСЯЧ МИЛЬ; ЛЕГКІ САНДАЛІ — ВЗУВ І ЙДЕШ ДАЛІ; МОКРОСТУПИ — ЗЛИВА ДО ДУПИ; САЛАМАНДРИ В ДАЛЕКІ МАНДРИ; СПРАВЖНЯ ШКІРА, НЕВІРО! В МЕШТАХ ПОППЕРА ПРЯМО В ОПЕРУ; ЧЕРВОНІ САП’ЯНЦІ — ЧАРІВНІЙ ПАНЯНЦІ; ТУФЛІ ВІД «АРА» — РОЗКІШНА ПАРА; АДІДАС — ЗАВІТАЙ ДО НАС; КРОСІВКИ НА НОГИ — І ДО ПЕРЕМОГИ; ВИРОБНИКА ЗНАЙ — БАНЗАЙ! Зарябіло в очах і завертілося в голові, довелося зупинитися і перевести подих, полічити до десяти і тоді рушити далі, у двері, що відчинилися, мов печера перед Алі-Бабою. Їх не треба було смикати і штовхати, PULL-PUSH, не треба було проказувати чарівного слова, вони відкривалися так, самі по собі.

— Ви бажаєте?

— Так, бажаю!

— І що ж Ви бажаєте?

— Ґумаки.

— Well, ми маємо ґумаки от кутюр.

— Мені від дощу.

— Звісно, від дощу. No problem.

— І пошвидше.

— Сію мінуту. Маша, слыш, там какой-то хрыч пришёл, сапоги спрашивает. Проходьте, сідайте, зараз вас обслужать. Multo bene.

— Grazie.

— Tutto frutto.

— Au revoir.

— Да, резервуар.

У крамниці панувала мертва тиша, я йшов до ослінчика, на який мені було шляхетним помахом вказано, у моїх клятих мештах зрадливо й несамовито чвакало. На збадьорення мого все ще гнітючого настрою залунала музика, на підкоченому поруч столику опинилося шампанське і келихи, я сів, розшнурував мешти, зняв їх і вилив брудну від розмоченої фарби воду, на підлозі утворилися дві калюжі, більша і менша — один мешт протікав більше, інший менше.

— Ксена, принцеса-воїн, — почувся згори грудний голос.

Я підвів погляд.

— Мирон.

— Oh, so funny.

— Вони не рвані. В тому то й справа, що не рвані.

— Really?

— Я придбав їх торік, і вони відразу промокали.

— Prydbav — о-o-o-o-o-o-h!

— Атож, придбав.

— Bad shoes.

— Yes.

— Of course.

Коли все закінчилося, я стояв біля каси, тримаючи в руках шабатуру з ґумаками. Касиркою була, очевидно, сама господиня цього строкатого заїзду. Паволока співчуття, ба навіть чогось на кшталт розчулення приховувала байдужість людини, яка давно вже займалася професійним конвертуванням скороминущих утіх у сякий-такий і все ж надійний прибуток. Залишалося хіба тільки здогадуватися, як доводиться її дівчаткам.

— Шістдесят.

— Прошу.

— Плюс шампанське.

Я сягнув по гаманець, хоча шампанського не замовляв, сприйнявши його за гостинність цього дому. Всяка гостинність мала, одначе, ціну, яку я тепер сплачував.

— Shoe polish?

— Перепрошую?

— Крем для взуття?

Вона подивилася на мене, настоятелька монастиря, куди мене завела негода, підсвічена червоними ліхтарями. Вона опікувалася цією, гм, взуттєвою крамницею, чекаючи на клієнтів — можливо, і не таких, як я, вдячна, утім, за все, що послав Бог чи хто там їх (мене) їй спроваджував.

— Ні, дякую.

— Даремно, — стенула плечима.

Вона видавалася молодшою, ніж була. Її шкіра зберегла щось у собі — якусь незбагненну цноту, яку не псують ні роки, ні професія. Аби підбадьорити її (може, й себе), я сказав:

— У Вас було не найгірше.

— Заходьте ще.

— Неодмінно.

— Така наша професія, — усміхнулась вона, — дарувати нашим клієнтам радість.

«Плюс спустошувати гаманці», — подумав я, а вголос промовив:

— Вам це вдається.

— Якщо Вам сподобалося, заповніть, будь ласка, анкету: що Вас у нас влаштувало, а що можна покращити.

Я не встояв би супроти чару її гостинності, але Господь вчасно напоумив мене. Я ще чув сказані мені навздогін привітно-прощальні «Мерсі» і «You are welcome» — стандартні формули, в яких я вловив однак подмух легкої журби, майже невловної туги, що робило нас із нею душами спорідненішими, ніж передбачено ролями в цьому короткому епізоді вистави, яка тривала.

Переступивши поріг крамниці, я викинув горе-мешти в смітник, що стояв біля входу, і взув ґумаки, всередині яких було сухо й приємно, і навіть тепло і м’яко, бо що я зробив ще, перш ніж покинув взуттярню, так це купив пару теплих вовняних шкарпеток з домішкою нечесаної вовни перуанської лами. Не встиг я вийти на вулицю, як почало випогоджуватися, хмари розсотувалися-розповзалися, танули, мов цукрова вата, лагідно рвалися, наче намоклий туалетний папір, щодо якого не так давно я давав інтерв’ю, з доріг зникали калюжі, швидко сох асфальт, а вже через хвилю у небі сяяло сонце.

Гаразд, втішав я себе, ґумаки стануть мені у пригоді наступного разу, бо не може такого бути, аби не було його, наступного разу. Я зберігатиму їх у коморі, поруч з іншими не потрібними поточної миті речами, знаючи напевне, що колись вони таки знадобляться. Я повернувся, додому було не так уже й далеко; я дивувався, як не бачив цього об’єкта торгівлі раніше, але Господь із ним і Бог йому суддя, та й хто першим пожбурить камінь? Перезувшись у хатні капці, я так і подався з ґумаками у лівій руці до комори.

Комора

Я зітхнув — чого там лише не було: лежало, стояло, висіло. Хоч може, це через спогад про взуттєву крамницю, надто ще свіжий і я не сказав би, що неприємний.

Колесо від велосипеда, яке я знайшов на вулиці. Велосипед поцупили, а колесо так і залишилося, прип’яте ланцюгом до «П»-подібного поручня. Я взяв торбинку з ключами, в якій було всілякого брухту, що опинився там за різних оказій, я перепробував їх усі, жодний не підійшов, тоді я повернувся по кусачки, перекусив метал і звільнив бідолаху, якому було там непереливки, біля того ганебного стовпа, під який зневажливо спльовували, проходячи, гопники. Ось пригляну таким чином деталей, гадав я, складу велосипед, може, навіть мопед і вишиватиму з вітерцем.

Автомобільний двигун, який я приволік з пункту збору металобрухту, викупивши, як викуповують із неволі — можливо, воно генетичне, понадособистісне й загальнонаціональне, це відчуття, ця потреба, інстинкт, вироблений, коли брали в ясир, про що розповідають гнітючі пісні, думи-балади, що їх виспівують, щоб, не забувши, забутися. Хай там як, я тягнув його, волік і котив, штовхав і копав — либонь, веселеньке, як, утім, і жалюгідне видовище; я доплуганив його домів, закотив сходами до підвалу, в кількох місцях їх понадщерблювавши, впхав у комору, після чого два тижні лежав колодою; наступного ранку в мене розколювалася голова і підскочила температура, кілька діб поспіль лихоманило, я багато пив, спав і смалив, цмулив чаї і мікстури, кефіри, вино і пунш, хропів по шістнадцять годин на добу, а коли відчув, що сили вертаються, в невіданні, ніч чи день, я обережно пішов до комори, вклав ключ, який завше лежав під килимком (інструкція для злодіїв, щоб не псували замка і не висаджували дверей), у замкову шпарку, двічі обернув його за годинниковою стрілкою, від чого двері, нагадуючи про мою обіцянку їх змастити, заскреготіли. Праворуч на стіні (продовження інструкції для злодіїв — у турботі про їхні руки-ноги, що вивихуються і ламаються, адже всі ми люди й erare humanum est) вмикач зі сплющеним носом — обернеш на 90°, спалахне світло, обернеш ще раз, воно загасне. Я обернув на 90°, двигун стояв там, де я його залишив, відразу біля входу, на проході, що дедалі вужчав, затиснений з боків і згори речами, котрі потрапили сюди в різний час і за різних оказій, мали розмір і вигляд, походження і призначення, густину, колір і зношеність. Я придивився уважніше, відчинив дерев’яну скриню з інструментами, взяв викрутку й пласкогубці, розкрив металевий кожух, зазирнув досередини — не такий він уже й старий та безнадійний, як здалося на перший погляд; його б добре прочистити і змастити, що я й зробив, після чого склав докупи, скріпив і завів.

Від гуркоту затрясся будинок, посипалися дзбанки й деталі, впала китайська ваза доби дзянь і глиняний горщик епохи дземінь, покотилася куля від маятника фуко; я не зумів його вимкнути, я б не сказав, що був бездіяльний, я пробував підступити до нього, що виявилося не тільки не легко, а й не можливо, я це збагнув, прожогом вискакуючи на коридор, звідки вчасно вибіг надвір — як з’ясувалося згодом, останнім, за секунду до апокаліпси; на відстані від будинку, що розвалювався, стояли його заспані й напівголі мешканці, дивлячись, як він руйнується, мов карткова вежка, клубочилися порохи і сипався метеоритний дощ. «Землетрус!» — волали в нестямі мої сусіди. «Рятуйтеся!» — горлала мешканка горішнього поверху, панікерка і занепадниця в спальному капелюшку, що зсунувся набакир, затуливши щоку, і заважав кричати. «Землетрус», — верещали в суміші перестраху і насолоди діти. «Землетрус!» — долучився я, збагнувши, наскільки мені вигідно підтримувати цю версію, моє єдине і переконливе алібі.

Прибули пожежні і рятівники, швидка допомога й загін поліції особливого призначення, вчені і кореспонденти. Кореспонденти вели прямий репортаж, учені вимірювали й розкопували, встановлювали причини і наносили на карту наслідки. «Феномен! — мовив опецьок в окулярах з грубого скла і товстою пластмасовою оправою. — Паранормальне явище».

Звістка про паранормальне явище вмент облетіла світ. Репортери провідних аґенцій і науковці звідусіль з’їхались подивитися, підприємливий мер, який мав готельний бізнес, побудував чотири п’ятизіркових готелі на шість сотень номерів кожний. На Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй було прийнято рішення спорудити на цьому місці науково-дослідний центр вивчення й попередження катаклізмів, це рішення привітали трудящі й підтримали національні парламенти і Великий Диктатор завізував його своїм недолугим підписом.

На місці будинку, в якому я роками тихо і мирно жив, виросла найбільша обсерваторія світу і було встановлено сейсмограф гігантських розмірів, потужність якого дозволяла не тільки передбачати природні катастрофи, цунамі та землетруси, а й струси на Марсі й Юпітері, а також в інших сонячних системах нашої і суміжних галактик. Залишившись без нічого, я влаштувався б у ній сторожем. Якщо я коли-небудь залишуся без нічого, без улюбленого заняття і без заняття взагалі, я так і зроблю, ставши вояком воєнізованої охорони, рядовим Раяном.

Друкарська машинка «Sholes & Glidden». Я забрав її з вітрини розбитої антикварної крамниці, чуючи позаду моторошне «Мародер!» і без певності, хто горлає — антиглобалісти, навертаючи в лоно ідеї, чи представники правопорядку і їхні не менш чисельні сподвижники. Гули й завивали сирени, гупали кирзаки, ревіли бронетранспортери, виспівувала важка артилерія. Я обурився: «Який я мародер? Якби я не врятував, її б донівечили і викинули. Я виніс її під перехресним вогнем і з пекла, важачи головою, в яку будь-якої миті могла влучити каменюка, пляшка із запальною сумішшю (з боку антиглобалістів), або кийок, ґумова куля, сльозогінний газ (з протилежного боку)».

Я до пуття не знав, хто розбив вітрину, і не дуже переймався — не виключено, що я сам, в якому полум’яні заклики й загальна ейфорія розбуркали діонісійський первень, притлумивши аполонівський і затуманивши внутрішній погляд, тоді як із зовнішнім було все гаразд, інакше я не побачив би її крізь димову завісу і танцююче полум’я; якщо це я, тоді той інший я, який ще довго нагадував розбурхане море: «Вперед! Хай живе революція! Сатрапів — на смітник історії! Че, я з тобою!» — «Отямся! Нікого немає. Че Ґевара давно помер. Його вбили. Він став героєм». — «А хто говорить?» — «Це я, твоє «я»». — «Моє «я»?» — «Твоє». — «І що ж ти хочеш?» — «Ходімо додому!» — «Хіба вже так пізно?» — «Далі знаходитися тут небезпечно, понадто із поцупленою власністю». — «Якою ще власністю?» — «Тією, яку тримаєш». Мої руки обіймали друкарську машинку, мій посаг на цьому весіллі, у цій веремії з димовими шашками, брандспойтами і сиренами.

Машинка мала жалюгідний вигляд, я її довго ремонтував, утомившись чистити і реставрувати; піт котився градом з мого чола, а сорочка перетворювалася на мокру шмату; довелося роздобути підручники реставрації, старі технічні посібники, як обходитися з друкарськими машинками, я оновив їй квіточку, якої вже майже не було видно, білі пелюсточки і зелені листочки, відсвіжив золотистий орнамент обабіч, я мало не осліп, наносячи кожну лінію і деталь, після завершення реставраційних робіт мені півтора року тремтіла рука, я мусив навчитися їсти і працювати лівою, їв лівою, курив лівою, голився лівою; я відновив напис «Sholes & Glidden TYPE WRITER MANUFACTURED BY E.REMINGTON & SONS» — хоча, боюся, відчитати пощастило не все; я полакував її біологічно чистим лаком і змастив натуральним мастилом, вставив вибиті зуби, задля чого опанував ливарне мистецтво і спорудив у коморі домну, купив термостійкий костюм й одягнув проїджений іржею гельм окупаційних часів, подарований односельцями моїх покійних дідуся з бабцею, що тепер ось згодився, щоправда, для дещо іншої, ніж війна, заворушки.

В лихі часи, коли обмежували свободу преси, я передруковував на відреставрованій друкарській машинці відозви і відкриті листи, водив за носа спецслужбу, аж їй попаморочилося і її речник сказав, що це дурисвіт і жартун розклеює старі радянські листівки, спрямовані проти буржуазних націоналістів і посіпак, фашистських диктатур і тоталітарних режимів; після такої заяви, яку не забарилися передрукувати підпільні вітчизняні і західні медії, його, звісно, поперли з роботи, дурня мальованого; коли лихі часи минали, а вони ні-ні та й минали, так як минає дощ і розходяться хмари, я друкував на ній пісні і балади, «Пісню про рідний край» і «Баладу про трьох опришків», «Баладу про смерекового короля» і «Пісню про бранок, що їх узяли в ясир, аби продати на невільничому ринку», пояснювальні цидулки і платіжні доручення, листи до газети й послання до Неї. Пишучи «Пісню про бранок, що їх узяли в ясир, аби продати на невільничому ринку», я не на жарт розхвилювався, мені раптом здалося, що коли я отут і отак сиджу та шкребу пером, ЇЇ тим часом, саму й беззахисну, беруть у ясир.

Я сідав і писав

Послання до Неї

Моя кохана!

Квітко з поля, що на весняному пагорбі,

Зірко, що сяєш у небі,

Вивірко, що гризеш лісовий горішок,

Нутріє, що пливеш, гребучи лапками!

Куди Ти?

Вернися!

Комора (продовження)

Машина для продукування блискавки. Їй нічого не бракувало, крім ручки, за яку треба було крутити, і того, хто крутив би. Машину знайшли на горищі, разом із напіврозкладеним трупом дослідника-аматора; неясно було, як не згоріла сама дерев’яна халабуда, в якій жив цей дивак і самітник — на що він розраховував? потрапити в книгу рекордів Ґіннесса? на дошку пошани в рідному колгоспі, де працював головним агрономом? Стати новим Ейнштейном? Я підшукав і приладнав ручку. Щойно покрутивши нею, я збагнув, у чому полягало ноу-хау; я зрозумів, що зарано кепкував, що сміється той, хто сміється останнім, що тут щось не те, що не такий він уже й наївний, покійний агроном, що не агроном він, а новітній Бенджамін Франклін, а, можливо, й Франклін Делано Рузвельт, який зробив щось, чому немає пояснення; що зовсім не даремно його не хотіли ховати на цвинтарі, а після похорону тричі кропили осиротілу халабуду; що не такі вже й панічні та забобонні селяни того й навколишніх сіл, якщо світила науки не змогли розлузати таємниці його колосального ефекту, який я побачив на власні очі й благо, що не спізнав на своїй шкірі; що селяни мали рацію, коли, довідавшись, що я забираю чортівську, як вони казали, машину, не тільки не заправили з мене грошей, а ще й дали два лантухи петльованого борошна і рожевеньке порося з руденькими ворсинками, що кувікало, мовби його везли на заріз, я не віз його на заріз, я не уявляв собі, як би я міг його зарізати, Боже створіння; я намагався уявити, як би то мало виглядати, коли б я таки наважився й заходився його різати, я уявив собі, як воно виривається, поранене тупим тесаком, якого я не подбав нагострити, як я ганяюся за ним по коморі (бо де ж би ще? на подвір’ї на очах цілого будинку з його в’їдливими і передінфарктними пенсіонерами? у помешканні, де б опісля довелося перефарбовувати стіни?), намагаючись його зловити, як воно дико й розпачливо квічить, як кров бризкає на одяг та окуляри, що падають додолу і б’ються, — я не уявляв, як би я міг зарізати його, я не уявляю собі, як їх ріжуть, ожирілих від гормонів поросят і метушливих курей, задерикуватих когутів і покірних ягнят.

Я привіз її пізно ввечері, добирався довго і нудно, не ходили потяги і не їздили автобуси, колію розібрали якісь покидьки і здали на брухт, добряче нагрівши руки, дорогу порозгерепували і в єдиного автобуса, переобладнаного для пасажирських перевезень старенького і хиренького легковантажного мерседеса, на півшляху між Великими і Малими Горбовичами гавкнула вісь. Я таки добрався. Я відремонтував і, нарешті, збагнув таємницю. Я зрозумів, що мали на увазі селяни, коли навперебій торочили про прозору трубу, що на мить з’єднала халабуду і небо, в яке, наче ліфтом, возносилася, сяяючи неземним світлом, душа покійного агронома.

Я покрутив прикручену ручку, і між двох металевих штурпачків поповз д’горі вогонь; доповзши до кінця, він не зник і не розчинився, не почав повзти знову знизу, як цього можна було сподіватися; ні — він відірвався і полетів, рвонувши стрімкою стрілою, розкрившись, як розкривається, коли його не втримати, шпагат; він утворив між землею і небом вісь, шугонув угору, пропаливши діру в стелі комори, першого й другого, третього і четвертого, п’ятого й шостого, сьомого й восьмого і дев’ятого поверхів, протнув дах і здійнявся у високость, на мить осяявши її пломінким ореолом, після чого невідь-звідки почали збиратися хмари, так що вже за мить блиснуло, а ще через хвилю покотився грім, вода текла, наче з дірявого відра; я мерщій кинувся нагору, на піддашшя і дах; дякувати Всевишньому, діра була невелика, я залатав її шифером, головне, щоб ніхто нічого не відчув і не збагнув, дір між усіма поверхами я, звичайно, залатати не міг — бодай тому, що далеко не всі вони знаходилися в моїй квартирі, але вони були такими непомітними, що коли в них не потекла б вода, ніхто й не зауважив би; на щастя, ніхто нічого не зауважив, я спостерігав за дірою в себе в підлозі і в стелі, вона повільно звужувалася, доки затягнулася, наче рана, цей феномен вразив мене не менше, ніж усі інші явища, які доводилося спостерігати до того і після, удрузки розбивши моє тодішнє уявлення про живу і неживу матерію, органічне й неорганічне, земне і космічне, минуще і вічне, світле і темне, інь і янь; він спонукав мене шукати пояснень, привівши до ОКУЛЬТНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК, зареєстрованої на островах, яких не значилося на жодній географічній, ні політичній мапі, а між академіків і членів-кореспондентів якої числилися всі наші експериментатори над рідним народом, його світочі та очільники, злодії і душогуби, обранці й засранці.

Повідомлення в «Газеті»

Наступного ранку в «Газеті» з’явилося повідомлення.

Вчора увечері внаслідок аномального явища замість прогнозованого леготу лив дощ, спостерігалася блискавка і гуркотів грім. Просимо вибачення в користувачів наших послуг за незручності, яких ми, за всього бажання, не могли спрогнозувати — раз на сторіччя стається непередбачуване, і ми також маємо право на помилку. Залишайтеся з нами. Ми й надалі будемо Вам надійними партнерами.

Ваш гідрометеоцентр.

Комора (продовження)

Старий холодильник. Я притягнув його зі сміттєзвалища, а коли відкрив, звідти вивалився химерний тип, від якого посмерджувало, похмурий і мовчазний, я сказав йому: соррі, старий, мені бракує цього холодильника. Це була модель п’ятдесятих років, за якою я давно полював, — холодильник нагадував незграбного пінґвіна з досконалими обтічними формами.

На сміттєзвалищі було тепло і м’яко, сміття зігрівало само себе, мобілізуючи внутрішній ресурс, про що поет сказав ліричне «гори димлять»; і вони, гори сміття, не лише диміли, а й непомалу чаділи, отруюючи довкілля. Вдома, в коморі, я його ґрунтовно прочистив і довго провітрював, доки повивітрював усе, що в ньому нагромадилося за минуле пів століття, починаючи від здутої бляшанки морських водоростей і закінчуючи ароматом безхатченка, який знайшов у ньому свій, здається, останній на цій непривітній до нього планеті притулок. Я вбудував полички, і відтоді холодильник правив мені за книжкову шафу для розмаїтих раритетів з блошиних ринків, книжкових ярмарків і міжнародних зустрічей. На тих поличках можна було надибати всяке: копію першого атласа світу, де все, що сягало далі за батьківщину географа — якийсь острів у Середземному морі, було населене різноманітними потворами; «Що таке поступ?» Івана Франка і його ж «Коли ще звірі говорили», «Довідник міколога-аматора» і збірник праць Фіделя Кастро, присвячений сільському господарству, «Кама-Сутру у фотографіях для середнього і старшого офіцерського корпусу» тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року видання й укладену Анонімом «Інструкцію з виготовлення вибухівки в домашніх умовах» з позначкою «спецфонд», яка, утім, тепер не мала ніякого значення, три томи Українського радянського енциклопедичного словника й альбомчик такого-собі тепер нікому не відомого Федора Співчука «На радянській полонині» з посередніми й уже підвицвілими буколічними світлинками, висунуту свого часу на здобуття Шевченківської премії — здається, без успіху.

Пляшка визначного професора Володимира Самійловича Теревенченка, якому нещодавно виповнилося сто років і який з цієї нагоди прочитав лекцію «Секрет вічної молодості», апетитно поцмулюючи у перервах, які раз по раз робив, пляшчинку, з якої його догодовували в грудному і вигодовували в післягрудному віці. «Сто літ перед сьогодні», — казав він саморозчулено, і я, зізнаюся, теж розчулився. «Сто літ». — «Ціле сторіччя», — не знав, що відповісти, я, втираючи непрохані сльози. «Там — секрет мого генія, — він потряс пляшчиною, в якій бовталися рештки крамничного молока — настільки розбавленого, що нагадувало сивуху. — І довголіття». «Джин», — укинув я. «Не джин, — запротестував він ображено. — Я, молодий чоловіче, непитущий». «Ні-ні, — заквапився я, приєднуючись до його протесту. — Я мав на увазі доброго духа». «Янгола», — втішився він. «Джерело вічної молодості», — підхопив я. «Сто років, — знову казав він і додавав. — Завдяки їй я пережив усю ту чуму». «Неймовірно», — дивувався я. «Власне», — пожвавлювався він. На тій синій пляшці, що нічим особливим, крім кольору й історій, пов’язаних із нею, властиво однієї — приватної історії професора Теревенченка, його злету, що не зазнав падіння, не вирізнялася, було виведено рельєфними скляними літерами NIEDERÖSTERREICHISCHE MILCH.

Атмосферна парова машина Томаса Ньюкамена. Вона займала дві третини комори, завозив я її частинами, вночі, взятою в лізинґ вантажівкою. Задля того, щоб її поремонтувати, я влаштувався гутником на склодувний завод, вечорами, коли робітники йшли домів і приміщення порожніло, я роздмухував піч і дув, доки видув колбу, якої бракувало. Я її прилаштував, і вона першого ж разу трісла, розлетівшись на міріади дрібних гострих друзок. Я зрозумів, що переоцінив свої інженерно-конструкторські здібності і що замість скла треба було дути алюміній, що я й зробив, до речі, в тій самій доменній печі, яка залишилася після реставрації Sholes & Glidden. Довелося змінити систему комунікацій, що забезпечувала життєдіяльність будинку. Моєю мрією було запустити її. Моєю солодкою візією було, як вона починає працювати, чухкати й пахкати, як багатоповерховий будинок-корабель відривається від навколишнього бетону й асфальту і вирушає у велике плавання, як прокидаються мешканці, як зачудовано виглядають із вікон, заспано і роззявленорото запитуючи: «Куди тримаємо курс, капітане?», і як я їм відповідаю: «Тримаємо, ідіотики!»

Моїй корабельній фантазії, на жаль, не судилось здійснитися через згаданий всує автомобільний двигун, який розніс дім раніше, ніж я встиг відшвартувати канати. Звісно, були в коморі й інші цікавинки — але хіба всіх їх можливо перелічити? Та й сенс який?

Літературний Будинок

Були й інші часи, коли я, далекий від поезії і близький до прози, перебивався окрайцем черствого хліба і водою з фонтана, яку ділив з голубами, диким щавлем біля схилу і псутими овочами, що їх галайкливі ринкові торгівці викидали ввечері на смітник і за які доводилося конкурувати з пацюками, поголів’я яких налічувало з кільканадцять мільйонів, однак достеменно їхньої кількості не знав ніхто, бо хто б і як мав здійснити перепис цього бридкого, голохвостого, нахабного й полохливого населення? В ті інші часи, які настали після того, як завалився будинок разом із квартирою і коморою, разом з усіма квартирами і коморами і трьома під’їздами з дашками, так і не перетворившись на корабель, що вирушає у плавання, поховавши мій скромний музей і поставивши хрест на експериментах та інженерних фантазіях, мені доводилося не з медом, скрута і скруха запопадали частіше, ніж того баглося б.

У ті часи я, далекий від літератури, як тільки може бути далекою людина, почав навідуватися в Літературний Будинок, де відбувалися читання, презентації й обговорювання книжок, демонстрування слайдів і документальних фільмів, відкриття вернісажів і закриття сезонів, автографні сесії і вечори пам’яті. Туди ходив не тільки я, а й навколишні волоцюги, адже то був чи не єдиний Літературний Будинок suis generi, де після кожного заходу частували канапками і наливали біле й червоне вино, фруктові соки і мінеральну воду.

Волоцюг знали в обличчя, вони приходили під кінець, щоразу ті самі, зрештою, їх неважко було розпізнати, вони навіть не йшли до зали, не заглядали за доричну колону, їм було байдуже, хто там зараз вимахується й ексгібіціонується, вони не завдавали собі клопоту, прямуючи відразу до застеленого білим обрусом частункового столу, й бувало так, що канапки й напої закінчувалися раніше, ніж імпреза, заради якої їх наготували. З цих зрозумілих причин непроханих гостей не любили, можна сказати, ненавиділи, намагаючись не впускати, проти чого одні з них протестували лунким пердінням, інші ж незворушно сунули далі, так що їхнім виштовхувачам не залишалося нічого іншого, як капітулювати.

Мене ніхто не витурював, я знав честь і приходив на початку, сідав на одну з останніх лав, якомога останнішу і бажано скраю, поближче до фуршетного кутка, мені збивалася слинка і кишки грали марш Радецького — того самого, на вулиці якого моя знайома з далекої минулини втелющилася у дерево, однак я мужньо терпів і уважно слухав, мій одяг ще не встиг пошарпатися і не зносився так, щоб мене можна було впізнати, крім того, я намагався стежити за собою, мився по туалетах у різних фаст-фудах, піцеріях і макдональдзах, а відколи в них запровадили код на клозетних дверях, я підбирав необачно забуті і просто залишені через непотрібність чеки, на яких вишукував достокляту комбінацію цифр, я купався у водах ріки, від ранньої провесіні до пізньої осені, це йшло на користь, я гартувався й генерувався, холодні краплі змінювали погляд на життя, налаштовували на повільність і філософськість, забирали поспіх і метушню. Сідаючи й слухаючи, я довідувався щось нове, цікавого, щоправда, траплялося рідко й мало, зазвичай усе зводилося до жалюгідного самовимахування, за яке ще й платили, як я невдовзі переконався, добрячий гонорар, тоді як навколо, за кілька тисяч кілометрів люди пухли і помирали з голоду, а може, і в сусідньому підворітті. Я сидів і терпів, зносив усю цю наругу, дитинячу маячню підстаркуватих юнців і облудних, що плуталися у власній брехні, телиць. Тут було, як-не-як, тепло і затишно, гріли батареї і світили лампи, і коли імпреза добігала кінця, між останніми репліками й аплодисментами я підводився і, вдаючи, що найголовніше уже почув, повагом наближався до заповітного столу, властивої мети мого у цьому приміщенні тимчасового перебування.

Іноземний поет

Одного разу сюди привезли іноземного поета. Фундація його батьківщини влаштувала йому міжнародне турне, і Літературний Будинок входив у схему маршруту. Дбаючи про своїх поетів, фундація розіслала тисячі запрошень, вклавши до конвертів по непретензійній банкноті на, як мовилося, транспортні витрати; її референти поширювали чутки про значущість, про те, що іноземний поет напрочуд зайнятий і не піддається спокусам, його не цікавить слава й дешевий успіх, він нікуди не їздить, а якщо й відгукнувся, то, як було сказано на відкритті, «з любові до нашого міста, Літературного Будинку і його відвідувачів».

Поширення чуток від вуха до вуха дало плоди, ще більше спрацювало непретензійне вкладання банкноти, приміщення було заповнене вщерть, сиділося на стільцях, столах і підлозі, між телекамерних кабелів, що зміїлися вздовж і навхрест, спліталися і розбігалися, і я потерпав, що не вистачить канапок і вино закінчиться швидше, ніж його відкоркують.

Хоча мені нічого й не перепало, побоювався я даремно: це була багата фундація і заможна країна, яка могла дозволити собі тринькати гроші платників податків, понадто іноземний поет виявився родичем керівниці місцевої філії й обоє — як же інакше? — розіграли комедію, драні лицедії: «Кого я бачу!» — «Очам не вірю». — «Це ж треба було приїхати в це смердюче задуп’я, аби так-от зустрітися!» — «Оце так зустріч!» Запала тиша, і було чути, як, заплутавшись у просторі між вікном і фіранкою, дзижчала, мовби регочучи, муха.

Поет був не сам, навколо нього стрибав вітчизняний лірик, холеричний курдупель, приставлений тлумачити виступ і зачитувати виконані на замовлення фундації переклади. Іноземний поет раз у раз робив перекладачеві, вітчизняному курдуплеві, зауваження, як нелегко перекладати поезію і насамперед його поезію, скільки треба враховувати нюансів і яким мовним чуттям володіти, від чого бідолаха здригався й підстрибував — гонорар за перекладацькі послуги не дозволяв послати цього графомана до їбеної матері, тож єдине, чого спрагло чекав: упитися, коли все закінчиться. Я радів, що сиджу не на подіумі, а на задвірку, однією сідницею на лаві, іншою у повітрі, нікому нічим не зобов’язаний, як добре бути вільним, тинятися вулицями, нікуди не кваплячись, ні на роботу, ні додому, бо немає ні одного, ні другого, роботи, по-правді, ніколи і не було, зате дім, мрія твоя нездійснена, Одіссею.

Повідомлення в «Іноземній газеті» (з позначкою «на правах реклами», надрукованою настільки дрібним шрифтом, що її майже не було видно).

Вчора в Літературному Будинку другого за величиною і першого за значенням у країні міста L відбувся літературний вечір поета-пісняра, доктора Ґундольфа Олафа, нашого краянина. На зустрічі панував повний аншлаг, й охорона ледве стримувала потік відвідувачів. Національне телебачення і радіомовлення вели пряму трансляцію. За словами президента країни, який напередодні мав зустріч із паном Олафом на дачній резиденції KUCHMA ZASPANE, земля, що подарувала світові такого поета, блаженна. Президент спілкувався із гостем про наболілі проблеми країни і шляхи їхнього подолання. Тим прикріше, що поета недооцінюють у нас. Мовлено — немає пророка на своїй батьківщині.

Прес-бюро Керівника Фундації.

Повідомлення у «Вітчизняній газеті».

Відгукнулася на цю вікопомну подію і «Вітчизняна газета» в особі своєї кореспондентки Парфюмерії Задниці.

Вчора в Літературному будинку нашого древнього міста відбувся літературний вечір поета світової слави Хундольфа Олуха. Бракує слів, аби змалювати радість з нагоди його приїзду. Відбирає мову, коли прагнеш описати враження від його поезії — ми чекали на Вас сто років, Хундольфе Олуху!

(Пан Хундольф дав нашій газеті ексклюзивне інтерв’ю):

— Пане Олух, Вам сподобалося наше місто?

— Oh yes, my baby!

(Пан Олух грайливо щипає нашу кореспондентку за дупцю).

Після цього повідомлення, точніше його останнього, поданого в дужках на правах редакторської ремарки речення, наклад видання стрімко зріс.

Мій виступ

На мене звернув увагу директор Будинку, сивуватий раблезіанський товстун, чий кабінет був завішаний художніми світлинами найвідоміших письменників і письменниць, які коли-будь виступали в його Будинку, господарем якого він був від часу створення, зрештою, йому належала й ідея, заради якої він довго оббивав пороги державних установ і громадських закладів, звідки його відсилали і посилали, доки, плюнувши, пішов із простягненим сомбреро, шармантним покручем пасічного бриля і мексиканського капелюха, в якому відкривав літературні читання й мистецькі виставки, фотографувався з авторами і пресою; він подався до бізнесменів та олігархів, багатіїв-меценатів, витрушуючи копійка по копійці, витискаючи, мов сік з помаранчі, дорікаючи й усовіщаючи їх, власників аеродромів й аеропарків, схованих у ботанічних садах батьківщини, доки таки зібрав на відкриття, куди запросив їх усіх, добродіїв, як він їх називав, зціпивши зуби; коли вони всі разом перерізали стрічку, у нього, який стояв поодаль, мороз поповз під шкірою — так незворушно й усміхнено вони перерізали горлянки своїм конкурентам і горопахам, котрі опинялися їм поперек шляху.

Директор тримав у зубах кубинську сиґару, дарунок Фіделя Кастро, частую, я затягнувся, світ поплив каруселлю, навіюючи відчуття легкості, яку відчувають, день-два не поївши, я вже був майже біля столу, проте він, який щойно розпрощав свого іноземного гостя, поманив мене, показуючи нагору; так я опинився в його кабінеті, тоді як поверхом нижче танули наїдки й напої, а разом із ними мій шанс підживитися. Своїми масивними рисами обличчя, в складках якого ховалася добродушність і поблажливість, директор нагадував Вінстона Черчілля. Повивчавши мене якусь хвилю крізь серпанок сиґарного диму, він хитро й меланхолійно усміхнувся: «Поет? — Я правильно розумію?» Я неозначено кивнув. «Що пишемо?» — «Вірші». — «Логічно». — «Авжеж». — «Публікувалися?» — «За царя Гороха». — «Перепрошую?» — не зрозумів він. «Давно». — «Хотілося б?» Достеменно не орієнтуючись, про що він, я про всяк випадок знизав плечима. — «Немає нічого неможливого», — сказав він, перекочуючи слова, мов цукерку. — «Крім вічного двигуна». — «І вічного життя».

Мій авторський вечір, як його назвав директор Літературного Будинку, було погоджено на жовтень; гарна пора, втішав я себе. Частину гонорару, виплачену мені авансом, я проїв, інша чекала на мене після виступу; на прожиття я заробляв по-різному, здебільшого — мандруючи світом, як сонце і місяць, хмари та вітер; і горобець, що цвірінькає на галузці. Оце й була вона, ідея.

Коли настав час ікс і директор Будинку, витягнувши сиґару з рота, представив мене як аванґардового й андеґраундного поета — КАНКРЄТНИЙ ПАРНІШКА (вони всі тут полюбляють демонструвати свою жалюгідну російську, фамільярно плескаючи по плечі і шкірячись), я обхопив мікрофон і виголосив перший-останній власного виробництва вірш, названий згодом у пресі «шедевром, гідним похвал, наслідування і нагород».

Шедевр:

Фі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ть, фіть, фіть,

Рім-бум, рім-бум,

Тьох-тьох-тьох-тьох,

Ррріііі-а, рррііі-а,

Ррум, ррум,

Ять, ять, ять,

Віім, віім, віім,

А-гу, а-гу,

Гуть-гуть-гуть-гуть,

Ум-ум-ум-ум.

Фуууууууууур!

Відплескавши довго і стоячи, публіка завимагала ще поезії, more poetry. Я звів благальний погляд, проте директор, мій рятівник і кат, лише підбадьорливо усміхнувся, задоволений резонансом — наче нічого іншого й не сподівався. Загнаний у глухий кут, я згадав про Народну Скарбницю — той самий фольклор, скарбами якого я дотепер жодного разу не скористався, — вона й порятувала мене в цю скрутну мить найбільшої слави, що проминає швидше, ніж весняна гроза.

More poetry:

Фіть-фіть-фіть

Тьох-тьох-тьох

А-я-я-й

Ох-ох-ох.

Many thanks for your attention,

liebe Mit- und einfach Menschen![20]

Газети, які я розстеляв, вкладаючись спати, рясніли моїми фотографіями. Я був удячний цьому Будинкові і його директору — хай там що, я провіхтувався в його мурах два з половиною роки свого життя, завертаючи корабликом у гавань, яка не дала мені занепасти й пропасти.

Вечорів директор мені більше не влаштовував, однак вряди-годи запрошував на сиґару, охоче пригадував мій виступ, сміявся і пробував наслідувати; хоча в нього нічого не виходило, я підтримував його, який толерував і шанував мене, свого гостя, на якого можна було покластися, особливо тоді, коли бракувало публіки, та не гостини.

Театр

Одного разу неурядова доброчинна організація «Мистецтво — людям!» у межах харитативної акції «БЕЗХАТЧЕНКИ І КУЛЬТУРА» запросило нас у театр на виставу за п’єсою видатного драматурга сучасності Макса-Люка Веселлера. Хоча було викуплено партер, лоджії і балкони, багатьом усе одно довелося моститися на проходах, що нам було у звичку, понадто підлога була вистелена м’яким килимом. Якби такими бордовими килимами були вистелені підворіття, вокзали і парки, ми, безхатченки, вважали б себе найщасливішими мешканцями світу. Проте ми не нарікали.

Згасло світло, й розсунулася завіса.

«Нащо?»

«Погідного вечора».

«Кому?»

«Нам із вами. Вам і мені».

«Нудно».

«Нітрохи».

«Крокувати».

«Як?»

«Танцьно».

«Трам-там-там. Та-ра-ра-ра-ра трам-там-там».

Танцюють.

Танцюючи:

«Гнити».

«Не зовсім».

«Ну знаєш, порівняннячка!»

«Не розумію, чому ви так проти моїх порівнянь?»

«Що тут незрозумілого?!»

«Крім того, порівняння може виявитися не на нашу з вами користь».

«Взагалі не видно користі».

«Затінок».

«Далі».

«В якому ми перебуваємо».

«Далі».

«Нечесно».

«А хіба так чесно?!»

«Як?»

«Так».

«Як так?»

«Вечір».

«Ну і?»

«День».

«День».

«Вечір».

«Вечір».

«Далі».

«Затінок».

«Вечір!»

«Сонце!»

«Сонце з іншого боку».

«Сонце! З іншого боку!»

«Там зараз день».

Замріяно:

«День».

«Сонце».

Замріяно:

«Сонце».

«Тепліше».

Замріяно:

«Тепліше».

«Далеко».

«Далеко».

«Так завжди».

«Знаєш?»

«Що?»

«Нічого».

«Кажи вже».

Зітхає:

«Нічого».

«Нічого».

Прибивають картину, на якій нічого не зображено.

«Сотсбі».

«Ілюзія».

«Хто більше?»

«Продажність».

«Хто більше?»

«Запроданство».

«Хто більше?»

«Лакузництво».

«Хто більше?»

«Ницість».

«Хто більше?»

«Дурість».

«Хто більше?»

«НЕсОсвітеННа дурість».

«Стривайте».

«Я протестую!»

«Проти?»

«Нечесна гра».

«Хто більше?»

«Нечесна гра!»

«Байки. Хто більше!»

«Шельмівство!»

«Хто більше?»

«Злочин!»

«Хто більше?»

«Кара!»

«Хто тебе чує?»

«Кара!»

«Дурниці».

«Кара!»

«Хто більше?»

«Вимагаю!»

«Продано!»

Віддає назад молоток і цвяхи, що залишилися. Злазить.

«Здається, все».

«Все».

«От бачиш».

«Все».

«Так, усе».

«І все-таки це було неправильно».

«Головне, справу зроблено».

«І все-таки це було неправильно».

«Справу зроблено».

«Дарма».

«Слабак».

«Замовкни!»

«Боягуз».

«Замовкни!»

«Боягуз!»

Б’ються.

Знизу.

«Малюєш».

Згори, з драбини перед картиною.

«Малюю».

«Вчора».

«Так».

«Увечері».

«Так».

«Під платанами».

«Так».

«За столиком».

«Так».

«За твоєю спиною».

«Так».

«Шкода, що ти не бачив».

«Ні».

Перекривляє.

«Чайочку, який там у Вас? — Чорний, зелений, з цитринкою, без. Зі сметанкою. Ви тільки подумайте — зі сметанкою! — З кардамончиком. — Немає. — З цинамоном. — Закінчився. — З мускатом».

«З мускатом».

«З мускатом».

«Яке нахабство».

«Хамство».

«Невихованість».

«Дріб’язковість».

Кривляючись.

«Чайочку!»

«Вам якого?»

«Який там у Вас?»

«Чорний цейлонський. Зелений китайський».

«Червоний».

«Який?»

«Червоний. Просто червоний».

«Такого не буває».

«Буває».

«Немає».

«У Вас такого немає».

«У нас такого немає».

«Тоді зелений китайський. І взагалі, що це у Вас за чаярня, в якій нічого немає?»

«Сто сімдесят сортів, найкращі аромати світу. Білий Ясмин. Суданська Троянда. Духмяний Рум’янок. Тірґартен Шьонбрун. Червона Рута. Міранда і Адмірал. М’яка Карамель. Айріш віскі. О’Нейлз паб. Чікен вінґз. Міднайт Блюз. Once Only To Be Used».

Вдає, що записує, після чого обидвоє вибухають реготом.

Продовжує малювати.

«Дерево».

«Дерево».

«Він стояв під деревом».

«Стояв під деревом».

«Це було ось так».

«Так».

«Ні, отак».

«Отак».

«Він прийшов на годину раніше».

«На цілу годину».

«Дивак».

«Химерник».

«Він стояв ось так».

«Так».

«Дивився на вікно».

«Але там не було вікна».

«У вікні було темно».

«Там не було вікна».

«Він не знав, вона вже пішла чи ще не повернулася».

«Там не було вікна».

«Уявляєш — приходиш і не знаєш...»

«Там не було вікна».

«Не перебивай».

«Там не було вікна».

«Зарядив».

«Не було».

«Ну й що?»

«А те».

«Там було вікно».

«Там не було вікна».

«Там було вікно й у вікні було темно».

«Потім».

«Потім у вікні засвітилося».

«Він».

«Він не бачив, коли вона ввійшла. Він не був певний, чи вона взагалі заходила».

«А світло?»

«Про це він себе й запитував».

«І?»

«Не мав відповіді на питання світла».

Перекривляючи:

«Не мав відповіді на питання світла».

«Вже давно минула година, але вона не виходила».

«Можливо, він переплутав вікна?»

«Як?»

«Помилився. Прорахувався. Подивився не в те вікно».

«Але ж ти казав, що там не було вікна?»

«Я й зараз кажу, що там не було вікна».

«А як будинок?»

«Там не було будинку».

«Чому він тоді там стояв?»

«Він там не стояв. Там не було будинку, не було вікна, не було його».

«А де ж він тоді був?»

«Не знаю».

«Тоді що там було?»

«Швидше за все...»

«Швидше за все?..»

«Нічого».

«Нічого».

«Там не було нічого».

«Там не могло бути нічого».

«Я тебе попереджав. Ти не хотів слухати».

Знаходить на землі газету. Бере.

«Газета».

«Le Gazette».

«Die Zeitung».

«The Newspaper».

«Deník».

Читає:

«У результаті знеструмлення сорок вісім населених пунктів залишилося без світла».

«Отакої».

«Бультер’єр відкусив голову дворічній доньці своїх господарів».

«Жах».

«Передмістя Парижа стрясає страйк».

«Гюґо».

«Що?»

«Гюґо».

«А».

«Знедолені».

«Ага».

Читає далі:

«Голова наглядової ради дає свідчення в суді».

«А судді хто?»

«Що?»

«Класика».

«Не смішно».

«Сумно».

«Сумно».

«Дуже сумно».

«Далі».

Читає далі:

«Вісімнадцять градусів морозу».

«Та ну!»

«Не віриш?»

«Не може бути».

«Дивися».

Дивиться:

«Правда».

«А ти думав».

«Неймовірно».

«Холодно».

«Не те слово».

«Жахливо».

«Холодно».

«Щось холодно. Тобі так не здається?»

«Здається».

«Тобі теж холодно?»

«Мені теж холодно».

Починають тремтіти.

«Хххолоддддно».

«Ммморроз».

«Зззимно».

«Чччорт».

«Сссвинство».

«Ссспрррраавді».

Тремтять.

Схильці над учорашньою газетою.

«Подивися уважніше».

«На що?»

«Глянь сюди».

«Ми вчора її перечитали».

«Ми її неуважно перечитували».

«Не було що читати».

«Як-не-як, тридцять дві сторінки».

«Тридцять дві сторінки гівна».

«Не зовсім».

«Політика, економіка...»

«Кримінал».

«Я це й сказав».

«Тут, тут — бачиш?!»

«Ми...»

«Про нас».

«Неймовірно».

«Отож бо й воно».

«Але як вони могли написати про нас, якщо нас немає?»

«Якщо ми вигадка того, хто нас створив?»

«Це означає, що немає газети, яку ми тримаємо...»

«І сцени, на якій стоїмо».

«І голосів, якими говоримо».

«І повітря, яке вібрує».

«І глядачів, які нас слухають».

«Які на нас дивляться».

Завіса.

Гучні оплески. Чимало безхатченків аплодують стоячи і плачуть.

Король волоцюг

Про мене почув не лише директор Літературного Будинку, якому я згодом ще багато літ, коли справи мої пішли на краще, надсилав вітальні листівки і кубинські сиґари; можна сміливо сказати, що саме заради нього я побував на Кубі і всілякими правдами і неправдами, прикидаючись репортером фіктивного часопису «Голос революції», домігся зустрічі з Фіделем Кастро, що відбулася за зачиненими дверима, за якими нам відкрилась нагода обговорити все — від орошування посівних площ і перетворення волокна цукрової тростини на металозамінник для потреб літакобудування до перспектив світової революції і боротьби з новітнім імперіалізмом. Я зміг озвучити запитання, що цікавило мене всі ці роки — можливо, не так сильно, як, наприклад, питання про Неї, але все-таки: «Чому Великий Че раптом склав повноваження і подався на Південь?». Відповідь лідера кубинської революції я публікую тут і зараз, ексклюзивно й уперше: «Революція потребує конячок, які її тягнутимуть, і легенд, що окрилюватимуть; ми з Раулем — конячки, Че — легенда». Він був милим бородатим дядьком, отаким собі добрим ґномиком; дивлячись на нього, важко вірилося, що в країні з таким потішним El-Jefe-філософом взагалі могли бути дисиденти.

На прощання він поставив мені автограф на сиґарі, на чому мені, власне, й залежало; цю сиґару я, скориставшись послугами United Service of Benetton & Dolce Habana, відіслав своєму другові і, без перебільшення, меценатові. Але то було згодом, про ті часи хочеться і хочеться згадувати, на відміну від інших, в яких мені велося не так добре, щоб не сказати відверто кепсько, про які я згадую з сумом і не без меланхолії; мені навіть мало віриться, що ті часи були, що вони не вигадка хворобливої уяви, не сон, помилково взятий за дійсність, не хмара, що на хвилю заступила сонце, не RED BULL і не кОкОджАмбА; але вони все-таки були, їх не спекаєшся; пам’ять живе власним життям, встановлює свої закони перспективи і сама тільки їй відомими шляхами і способами їх спотворює, заломлює, пропускаючи через невидимі лінзи, дистилює, проціджуючи через непомітні фільтри, розкладає ретельно й раціонально по шухлядах, аби потім, у якийсь момент пересердя, усе перекинути й перепотрошити, аби те, що відбулося п’ятого листопада тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року змішати з тим, що відбулося восьмого травня двома роками пізніше; вона — мов божевільний бухгалтер, що раптом змішує цифри.

Крім директора Літературного Будинку, про мене почув король волоцюг. Я ніколи не знав, що безхатченки мають королів, наївно гадаючи, що королі лише у французів, поляків, угорців і що українці теж мали, щоправда, одного-єдиного або від сили двох королів, до того ж давно; але що короля мають бомжі, стало для мене, який вважав, що всі волоцюги рівні, що саме між волоцюг знайшли, нарешті, своє втілення мрії великих мрійників — свобода, рівність, братерство, цілковитою несподіванкою.

Вони справді були рівними, тут я нашвидку погрішив, до пуття не розібравшись, вони були рівними і мали короля і король був поміж них, як рівний між рівними, вони його обирали, та не скидали, бо скинути можна того, хто над тобою, тоді як король безхатченків не був над безхатченками — над жодним найзамурзанішим і найзнедоленішим, він перебував поміж них — так само спав під мостом, так само стелив газети, так само випорожнювався в кущах, узимку — в під’їздах; йому ніхто не носив недоїдків; так само, як усі інші, він нишпорив по тих самих смітниках, з різницею: він був володарем.

Він забажав познайомитися зі мною ближче. Ми зустрілися в переході між станціями метрополітену, опустилися поруч, він і я, сиділи годину, дві, три, доки не зачинився метрополітен і нас не вигнали; метрополітен зачинився, проте нас не вигнали, ми провели ніч у темноті, слухаючи лопотіння крил кажанів і шарудіння верескливих щурів, ми сиділи поруч, допалювали визбирані доокола недопалки, досидівши так до світанку, у метрополітені немає ранкових сутінків — день настає враз і зненацька, спалахує світло й заскочені щурі й лилики прожогом шугають кожне до своєї шпарини; ми вийшли і лише коли нас привітали безхатченки, що зібралися нагорі, я збагнув, що це було більше, ніж мовчання, більше, ніж пересиджена ніч, чергова — котра вже? — пересиджена й передрімана; так я відбув ініціацію, яку нагорі, над метром, над його бетонним перекриттям зазвичай називають передаванням влади, хоча яке то було передавання, до того ж якої влади?

Отак я став королем волоцюг, а старий король помер тієї самої зими від переохолодження, примерзши до лави у сквері; ми ховали його, як і належиться, сунули, хоч нам було холодно, за його домовиною, що її один із нас знайшов на смітнику неподалік від Старого Цвинтаря, ми його поховали, ми його відспівали, проспівавши хором «Боже, бомжа храни», нам було сумно без нього, як тільки буває сумно; нам було сумно без нього не так, як буває сумно без володаря, а так, як буває, коли не стає одного з нас.

Королева

Королем не було ні легко, ні тяжко. Королювалося. Ніхто не приходив за порадами і не прохав справедливого суду, бо ніхто ні в кого не видирав шматок гамбурґера, якщо той підбирав його першим; ніхто ні в кого не вихоплював недопитої і залишеної на лаві пляшки пепсі, якщо той побачив і пригубив її першим; спалося так, як і раніше; як і раніше, аби не померти з голоду, я сумлінно відвідував Літературний Будинок, їв одні і ті самі канапки, помащені одним і тим самим майонезом, не скаржачись і не дорікаючи; пив воду, ділячи її з голубами, їв окрайці, частуючи пацюків і безпритульних псів; я б і жив так, не знаю скільки, доки не замерз би на лаві у парку чи сквері, як блаженної пам’яті старий король, мій попередник; я б так і зістарівся, старцюючи сам; однак де король, там мусить бути і королева, яку я й побачив одного прекрасного ранку, коли, прокинувшись, протер очі — вона лежала поруч на розстелених на землі газетах.

Вона чи не вона? — міркував я. Вона, про яку я мріяв і снив, чи ні? Оце вона? — дивився я скептично і саркастично на підпухле червоне обличчя, що хропло біля мене. Невже це та, заради якої все це? Уперше в житті я був близький до відчаю, переживаючи глибоку кризу і розчарування, протверезіння і прокидання.

Ні, не могла то бути вона. Це не вона. Вона не така. Вона — інакша. Вона — та, яка інакша. Я склав із себе королівські обов’язки, які ні в чому не полягали; тихо-нишком, по-англійському — пішов і більше не повернувся, так як ідуть і не повертаються ілюзії, як іде і не повертається найбільша і найсолодша з усіх ілюзій — та, що про Неї. Тоді я склав останнього до Неї листа, заклеїв і відіслав.

Останній лист до Неї

Привіт.

Я знаю.

Я знаю, що Тебе немає.

Я знаю, що Тебе не було і що з Тобою мені було добре.

Мені ні з ким і ніколи не було так добре, як із Тобою.

Я ніколи не забуду цих відчуттів й утіх, яким ми віддавалися.

Я ніколи не забуду Твого голосу і Твого усміху.

Я ніколи не забуду Твого ім’я, яке я вимовляв, насолоджуючись кожною літерою, яке писав на пам’ятниках та стінах будинків, вишкробував на скелях і вирізав на деревах, увічнював на партах і спинках комунальних лав.

Очевидно, пишучи, я почав вимовляти ЇЇ ім’я вголос, і здалося, що хтось нахилився наді мною, доторкнувшись волоссям кольору льону. Я обернувся — але то був, напевне, вітер.