День гніву

Ростислав Радишевський Богдан Хмельницький — Цезар степів у ідейно-художньому вимірі Ю. Косача

Двадцяте століття незрідка означують епітетом «трагічне». Саме таким воно було для української історії, культури, літератури. Здається, що репресії чи вигнання торкнулися майже кожної творчої української родини з їхніми втратами у війнах, голодоморах чи таборах. Ми й досі продовжуємо повертати імена українських культурних діячів, репресованих у часи радянського терору — фізично або морально, змушених замовкнути, як Тичина, чи тікати в чужі краї, як Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Юрій Клен, Іван Багряний, Василь Барка. До їхньої когорти належить і один із найуніверсальніших і найталановитіших українських письменників — Юрій Косач.

Життєва доля Ю. Косача склалася так, що й зараз, коли його вже немає серед нас, мабуть, далеко не всі знають, кого ми втратили. Усю творчу снагу він прагнув передати через свої твори, над якими працював, намагався виповісти в них думи свої й почуття до останку. Письменник добре усвідомлював, що, крім середовища, в якому людина живе і формується, дуже багато важить в її житті й духовна спадщина народу, його пам'ять, традиція. Ю. Косач увійшов у нашу літературу разом із тим поколінням, яке хоч і звідало згубну атмосферу війни, але загартовувалося у боротьбі за краще життя свого народу.

Творчість Юрія Косача помітно еволюціонувала від декларативної риторики й молодечого юнацького пафосу, казково-епічного універсального протистояння добра і зла, жадоби змагання і випробування сил, сліпого бунтарства й героїзму до краще вивіреної, поміркованої і, так би мовити, прагматично-тенденційної тональності. Його ідеали боротьби за справедливість, непокору владним структурам і будь-яким обмеженням індивідуальної чи національної свободи виростають у більш «досвідчений» і складніший симбіоз особистого досвіду й модерністських поетик, що реалізовувався у його поетичних збірках, прозі, драматургії, літературно-критичних статтях. Уже сам факт, що Ю. Косач успішно працював у таких різноманітних ділянках, дуже промовистий. Він став своєрідним уособленням Франкових слів: «У сфері духа є лиш різнорідність».

У наскрізь політизованому культурному житті 1930-х років позиція Ю. Косача була воістину унікальною: він намагався уникати будь-яких ідеологічних пасток (хоч і не завжди це вдавалося), будучи цілком слушно впевненим, що вони обмежуватимуть його як митця, вимагатимуть служіння самому собі. Письменник бачив запоруку власної свободи у своєрідній аполітичності, наскільки таке взагалі міг собі дозволити український митець у XX столітті. Це стало найбільшою парадоксальною проблемою вже в подальшому житті Ю. Косача на еміґрації, зробивши митця певною мірою десоціалізованим «елементом» і систематично призводячи до прикрих непорозумінь з українською діаспорою.

Проте фактом є і те, що письменник завжди залишався ідейно незалежним. Він не плекав ненависті навіть до ворогів, що запроторили його у в'язницю, чітко відрізняючи політичний режим від народу та його культури, ідеологічні нашарування — від неперехідних мистецьких цінностей. Юрій Косач органічно реалізовував гасло Ю. Липи «виховуймо і творімо державність», бо воно було життєвим принципом самого митця. У своїх творах митець залишився вірним культу героїзму та шляхетності, великодержавності й нещадимості; окциденталізм він розглядав як засіб, радикальну сепарацію від російської культури; проголошувалася боротьба з масовізмом у культурі. Письменник завжди стояв на позиції державотворця, все життя натхненно працюючи задля великої ідеї відновлення української державності.

На відміну від перших спроб Ю. Косача в жанрі історичної прози на тему емігрантського життя, критика вже не закидала йому схематичність, описовість і брак життєвості. Навпаки, дехто навіть проголосив Косача «радикальним новатором», що протистоїть знекровленому естетизму ранньомодерністських письменників і змальовує «живих» українців у реальному світі. Я. Гординський зарахував Ю. Косача до нечисленної когорти письменників, які зуміли «створити вже типи українських людей — живих, справжніх, яскравих, не лише літературних, що вперше створили динамічну противагу до революційних більшовицьких типів, змальованих східноукраїнськими письменниками»[537].

Косачеві твори не вписувалися в тенденційну модель літератури донцовського «Вістника», яка на перше місце в справжній художній літературі ставила виховання національного патріотизму в читача. Неспроможний (або свідомо не бажаючи) схопити ідейну основу історичних творів Ю. Косача, Д. Донцов характеризує її як «розпливчасту», а його філософію окреслює як «наплювізм» і профанацію ніцшеанської ідеї «надлюдини». Для донцовського «Вістника» творчість Юрія Косача на сучасну тематику була «легкою лектурою до подушки», а історична проза — лише погіршеним безсюжетним варіантом романів Вальтера Скотта.

Рецензія Д. Донцова була, власне, портретом самого критика і тенденційної позиції його видання, ніж об'єктивним аналізом міжвоєнного доробку Ю. Косача: «Чи сей автор (…) дійсно несе нашій громаді щось позитивне і вартісне під оглядом мистецьким та ідеологічним», — запитував критик на початку свого пасквілю, закінчуючи остаточним присудом своєму колишньому авторові: «Замість ідеї — стрічаємо купу зле зрозумілих і кепсько відчутних чужих його істоті думок, їх карикатуру, перемішану з хаотичним масонсько-большевицько-інтернаціоналістичним світоглядом автора, якому — насамперед — бракує того, без чого нема ніколи дійсного письменника — бракує оригінальної індивідуальності. Я думаю, що якраз тому — стрівся він з такою загальною апробатою нашої хаотично думаючої інтелігенції»[538].

Редакції журналу «Дзвони», а згодом і тижневика «Назустріч» не забарилися з відповіддю, поетапно розвінчуючи безпідставні закиди (особливо найабсурдніший із них — у Косачевому великодержавному російському шовінізмі), слушно вбачаючи в сарказмі Донцова особисту неприязнь і побоювання втратити свою місіонерську роль провідника нації перед лицем потужних конкурентів.

Утім, незважаючи на гідне відстоювання свого автора, навіть прихильні до Косача видання не спромоглися на належну оцінку й об'єктивну критику його історичної прози.

Проблема особистості та історії, складні взаємини індивідуума та суспільства є однією з центральних у багатьох творах літератури XX століття, зокрема — в історичній прозі Юрія Косача. На тлі переломних історичних моментів автор уявляв людину як носія певних індивідуально-національних рис у суспільстві. У цьому контексті варто згадати постать Богдана Хмельницького як доблесного воїна, мудрого політика, видатного дипломата — образ, що глибоко вкоренився у свідомості українського народу. За словами французького дослідника П'єра Шевальє, очевидця національно-визвольних змагань, Богдан Хмельницький — це «образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить у рух величезний механізм та наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків досі не могли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з'явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії»[539]. Яскравим прикладом осмислення ролі Богдана Хмельницького, велетня українського національного духу, став роман «Дюнкерк» (1936) Юрія Косача, який намагався зазирнути у недосліджену і мало задокументовану історію епізоду життя майбутнього гетьмана: «Історія Б. Хмельницького перед 1648 роком… мала для мене завжди багато хвилюючого. Бо що ж може більше хвилювати, ніж історія народження героя? А для письменника що може бути більш хвилююче од мандрівки в нетрі доби, про яку так мало відомо?.. Так постав задум «Дюнкерка», що її друк розпочався в паризькому «Українському слові» в 1936 році, але незабаром був припинений із-за незалежних од мене причин. Дальша доля цієї повісті ще сумніша: вона пропала по дорозі до Львова в перших днях війни»[540]. Значну увагу автор приділив жанровій ідентифікації цього твору, окреслюючи його як «пригодницько-документальний роман про дії корпусу Б. Хмельницького, що брав участь у фляндрійській кампанії та в облозі Дюнкерка від червня 1646 року до жовтня того ж року під французькими прапорами. Можливо, що ще коли-небудь спробую відновити цю епопею української зброї на чужині. Але в сучасний мент мене цікавила вже дальша доля цього корпусу, і так постав роман «Рубікон Хмельницького», що трактує події після здобуття Дюнкерка, а саме поворот козаків в Україну, цебто добу від жовтня до кінця грудня 1646 року, отже, якраз цей період біографії Хмельницького, про який так глухо в нашій історіографії й письменстві»[541]. Визначена Косачем формозмістова основа тексту, в якому спостерігається співвіднесеність факту та вигадки, була породжена авторською концепцією зображення визначної доби (Козаччини) на теренах України як органічного продовження традиції національно-визвольних змагань та образу реального історичного діяча-державотворця.

Адже прикметно, що у творах і на сучасну, і на історичну тематику Ю. Косач часто змальовував образи співвітчизників, які так само, як і він, живуть або змушені були жити за кордоном — у європейських країнах. Це й царський посол у Відні Андрій Розумовський («Вечір у Розумовського»), й український дворянин-вигнанець у Празі Савич («Молодість Савича»), і Богдан Хмельницький на службі у французького короля (твори «Затяг під Дюнкерк» та «Рубікон Хмельницького»). Працюючи над своїми історичними оповіданнями чи ширшими епічними полотнами, Ю. Косач ретельно вивчав матеріали зарубіжних архівів і бібліотек, консультувався з українськими істориками, прискіпливо добираючи недоступні для більшості «материкових» українських авторів джерела. Тому й історична тематика його творів значно відрізнялася від відомої на той час української історичної прози, бо це були нетрадиційні для нашої прози й маловідомі події, постаті, які автор уміло вводив у європейський і світовий контекст, спростовуючи розуміння української історії як замкнутої в козацькій та спільнослов'янській минувшині.

А було ще чимало невиданих, «знищених у накладі», загублених і назавжди втрачених Косачевих творів. Нещасливо склалася доля рукопису його першого історичного роману «Затяг під Дюнкерк»: паризьке видавництво «Українське слово», куди роман було подано до друку ще 1936 року, його не опублікувало. Водночас для Ю. Косача ця тема була вельми важливою. Продовженням втраченого твору «Дюнкерк. Роман пригод» про Хмельницького (залишився лише фрагмент повісті, який ми подаємо у нашому виданні за газетою «Українське слово» (1936, № 176—184)) став роман «Рубікон Хмельницького». Про велику творчу активність письменника свідчить його листування на початку 40-х років з М. Антоновичем, де він повідомляв, що має бажання написати роман з епохи декабристів, а також про рід Капністів, й вже є кілька новел у «відмінному стилі». Ю. Косач дуже радів з приводу успіху в Празі уривку з твору «Лосенко, вольний митець». Автор писав: «Це є лише незначний кусник відповідного ритму, вичерпна цілісність, тільки знов переді мною проблема, як з «Дюнкерком» свого часу, чи обмежуватись виключно документацією, чи вільно розгорнути фікцію…»[542].

Епоха революції та громадянської війни дала Ю. Косачу багату канву для прозових творів, розкішні галереї типажу та безліч нових і глибоких психологічних конфліктів. Завдяки його талантові, сміливості вислову, завдяки його, мов вістря рапіри, загостреному відчуттю епохи, Ю. Косач знаходив постаті минулого в їх справжній величі. Історична романістика, на думку митця, що доведена «до безглуздя, до гротеску», цілковито дискредитувала себе ще в другій половині XIX сторіччя, критично зменшивши зацікавлення читацької аудиторії до свого жанру. Однак у Західній Європі в першій половині XX століття Ю. Косач спостерігав небувале зростання інтересу до історичного «роману, драми й фільму»: «Романізовані життєписи не сходять з книгарських вітрин, історичні розвідки, студії й мемуари побачите в руках зовсім не істориків»[543]. Причина, на думку письменника, полягала в тому, що європейське історичне письменство модернізувалося відповідно до вимог часу й потреб сучасного читача, породивши нові жанри — романізовані біографії, і нові види — історичні фільми.

Таку відмінність в естетичному розвитку митець пояснював тим, що в Західній Європі література, естетика, інтелектуальне життя розвивалися вільно, побудувавши «ідеалістичний світогляд», у якому історія перетворюється на «національну містику», натомість у Радянському Союзі з його пролетарським космополітизмом домінував матеріалізм, а на естетику потужно впливали ідеологічні теорії. Державницькі доктрини західно-європейських країн здебільшого концентрувалися навколо ідеї нації, яка визначалася, перш за все, усвідомленням себе «як певної метафізичної спільноти» — багато в чому завдяки «культу минулого», тобто історичним знанням. Для України питання актуалізації історичного минулого в художній прозі, на думку Ю. Косача, стояло дуже гостро, особливо у світлі недавніх подій втрати незалежності й національного обличчя. Він вказував на заслуги попереднього покоління історичних романістів — П. Куліша, М. Костомарова, О. Стороженка, Д. Мордовцева, М. Старицького, Г. Хоткевича, І. Франка, але зараховував їх до віджилої традиції XIX століття. Єдиним «сучасним» письменником історичного жанру — зі старшої генерації, по-справжньому модерним — був для Юрія Косача, як і для Лесі Українки, Орест Левицький, «значно ближчий нам, ніж попередній добі». У Левицькому його підкуповувала наукова достовірність, обґрунтованість викладу, логічний розвиток історичного сюжету, наявність чітко продуманої історіософської концепції, тобто те, що Косач намагався втілювати сам у своїх історичних романах. Естетичне світобачення письменника можна прирівняти до «типово барокового творчого методу», який Юрій Шерех приписував самому Косачеві.

Історичні твори Ю. Косача представляли нову модерністську систему художнього мислення, в якій головною, визначальною засадою стала сповідальність, особистісне, індивідуальне сприйняття митцем своїх зв'язків із сучасністю.

У 1943 році виходить його роман «Рубікон Хмельницького» про події напередодні війни 1648 року — це, по суті, продовження втраченого роману «Затяг під Дюнкерк». У березні того ж року на сцені львівського театру відбулася прем'єра історичної драми Юрія Косача «Облога», яка мала шалений успіх і виставлялась у переповнених залах сорок сім разів. Письменник зумів створити величний образ молодого, бувалого в світі, і, зокрема, в Італії, гетьманича Тимоша Хмельницького — найулюбленішого сина Богдана Хмельницького і майбутнього наступника, окриленого великою любов'ю до свого народу і готового за його свободу боротися до останнього подиху («На сторіччя раз / Народ підводиться, святу хапає зброю, / Мов вал морський, клекоче гнів його, / Немов вулкан, спалахує рішучість / Його вождів. Додолу, геть ярмо!.. / Загарбникам, гнобителям, тиранам — Відважні леґії жбурляють гордий виклик, / І вже гримить залізна ріка / Народного повстання…»).

Тиміш Хмельницький виступив ватажком народних мас, які піднялися на національно-визвольну боротьбу проти гнобителів, щоб відвоювати собі волю та щасливе життя («Із окатою / Йдуть месники до зір — до перемог, / І там рубіж тій повідді вогненний, / Де ворог смерть вихаркує свою…»). Адже, за словами Дмитра Дорошенка, «козаччина є не тільки найблискучішою, найефективнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості, коли виявились яскраво найліпші ясні й найгірші темні боки української вдачі. В козаччині, — як підкреслив учений, — український народ виділив з-поміж себе найкращий, найбільш активний елемент, утворив свою національну аристократію…»[544]

Романтична поема, яку Ю. Косач написав у необароковому стилі, утверджує ідею патріотизму, що пробуджує особистість до індивідуалістичної волі для боротьби заради України європейської орієнтації на передчутті нового імпульсу націотворення. Бароковість стилю Ю. Шерех виділяє як визначальну рису Косачевого трагізму, що дає підставу вважати таке композиційно-стилістичне втілення унікальним явищем у тогочасній українській літературі. Для Ю. Косача ж це відкривало можливість поглянути на Україну збоку, з дистанції, але водночас і зсередини. У зв'язку з цим, Ю. Шерех наголошував на своєрідному європеїзмі Ю. Косача, ставлячи його в одну шеренгу поруч із І. Багряним, В. Домонтовичем і А. Костецьким, письменниками так званої європейської орієнтації. Риси героїчної драми, народжуваної в обставинах війни, Ю. Косач розглядав в європейському контексті: «В заграві величезної війни родився новий стиль мистецтва Європи. Нехай же наша земля викує стиль української драми чіткий, як дзенькіт сталі, суворий, як тверда доба битв і побоєвищ, ясний, як майбутність, до якої йдемо — непоборна і вічна нація»[545]. Майстром орнаментально-барокового стилю називав Юрія Косача і Володимир Державин. Він писав: «В основному Ю. Косач залишається тут тим, що й в «Рубіконі Хмельницького» (1943), віртуозом ліричної, патетичної, декламаційної дикції, майстром пишної й простої синтактичної природи, ритмічно гармонізованої численними повторами та переліками, прикрашеної врочистими барвами барокової образности…»[546]

Ю. Косач у своїх естетичних переконаннях був типовим модерністом і «європеїстом», але водночас він був далеким від авангардистських претензій, для нього не було прийнятним ігнорування традиції. Навпаки — його європеїзм ґрунтувався саме на питомій літературній традиції.

Період МУРу був насправді дуже плідним у його творчості і, поза сумнівом, найбільш вдалим у мистецькому плані. У цей час письменник не полишає історичної прози — виходить його двотомний роман (хоча, за визначенням Ю. Косача, це повість) «День гніву» (продовження «Рубікону Хмельницького»), якому Ю. Шевельов (Шерех) відвів найвидатніше місце серед історичних творів.

Як і в історичній прозі В. Домонтовича, у центрі цих творів, вважав критик, стоїть не історична тематика, а «проблеми людини і її взаємозв'язку з масою й добою». «На тлі змалювання епохи й діячів епохи Богдана Хмельницького з самим гетьманом на чолі, в докладному описі окремих перипетій козацького повстання знову ж таки як головне й центральне вирисовується людяне: як люди ростуть у політичній боротьбі, як виковуються й діють провідні мужі відроджуваної тоді української держави. По-новому показано патос повстання Богдана Хмельницького. Це не становий патос, хоч клясові інтереси грають тут свою ролю, як і в усякому історичному русі взагалі; це не картонне цезаріянство, певну данину якому сам Косач віддав у своєму попередньому романі з доби Хмельниччини — „Рубікон Хмельницького“. Ні, це насамперед патос людяності, звеличення української людини, до якої б кляси й суспільного прошарку вона не належала. Причому людину цю береться не ідеалізовано, а в повноті її проявів, у її безперервному становленні»[547].

У зв'язку з «Днем гніву» і взагалі повоєнною творчістю Ю. Косача, Ю. Шерех відзначав позитивне явище «дезорнаменталізації» прози: орнаментальність і бароковий стиль письменника «мужніє», набуває прозової кондиції, стає економнішим і сугестивнішим — це особливо помітно, якщо порівняти твір воєнного періоду («Рубікон Хмельницького») й повоєнний — «День гніву». Крім лапідарності стилю, уваги до слова й ощадливості вислову, як помітив Шерех, автор часто вдавався до внутрішнього монологу та кіномистецької техніки. Особливо доцільними нові «технічні» здобутки Ю. Косача виявилися в «Дні гніву»: «Засоби кінових „напливів“, швидкого переміщення плянів і монтажу їх, перескоків дії, ефектів профекторного, так би мовити, освітлення, яке дає змогу динамічно вихоплювати то одну, то другу частину цілости, створюючи враження швидкого руху, — дозволяють говорити про те, що в той час, як одні письменники шукають динамізації нашої прози в засобах розбудови напруженого сюжету, інші хочуть прийти до подібних наслідків зміною методи насвітлювання фактів і подій»[548].

Ю. Косач витворив новий погляд на історичність, основою якого було успішне поєднання глибокої філософської думки, основаної на всебічному науковому дослідженні історичних подій минулого, з відчутим духом доби і мистецьким його втіленням. Притаманне письменнику модерне розуміння історичності ґрунтувалося на глибинній зацікавленості історизмом як полем мистецького діяння. Як історичний повістяр, Ю. Косач остаточно сформувався в сорокових роках. І, як справедливо зауважував Роман Федорів, його повісті «Рубікон Хмельницького», «День гніву» і «Сонце в Чигирині» засвідчили, що в «українську історичну романістику прийшов письменник, ім'я якого може зробити честь будь-якій літературі»[549].

Критика далеко не завжди була прихильною до творчості Ю. Косача, зокрема до його історичних повістей. Зазвичай вона не могла осягнути нової якості Косачевого історизму. Повість «Рубікон Хмельницького», за незначними винятками (Ю. Крохмалюк «В добі кованих панцерів і мережаного коміра»; Ю. Шевельов (псевдонім Гр. Шевчук) «Поезія піднесених шабель»; В. Кархут «Ще про „Рубікон“ Юрія Косача»), не мала схвальних відгуків. Косача звинувачували в політичному анахронізмі й «інтуїційному історизмі», в нехтуванні сюжетом і пошуках оригінальності за всяку ціну. У статтях Л. Гранички (псевдонім літературознавця Луки Луціва) «Косачева повість про Хмельницького» (Краківські вісті, ч. 137 (875)), «Ще про Косачів „Рубікон Хмельницького“» (Краківські вісті, ч. 153 (891) основним закидом Косачеві було те, що він звертався до маловідомих подій 1646 року, який, як він говорив, є «глухим в нашій історіографії», і показував Б. Хмельницького як українського Цезаря вже в Данциґу в 1646 році. Критик називав це історичним анахронізмом і основною мистецькою помилкою автора, що вбивало у читача можливість мистецького сприймання повісті про перетворення Хмельницького на героя-вождя в данциґському готелі. Граничку в Косачевій повісті найбільше обурювало те, що (за логікою Косачевого твору) в грудні 1646 року з Хмельницького «народився Цезар степу», що він вже тоді думав про «легіони своєї імперії», що він «Богом даний» на те, щоб «силу стихії спрямувати в русло вічності», хоча, продовжував критик, обізнаний читач знає з історії, що Хмельницький аж після величавого в'їзду до Києва восени 1648 року «зрозумів, що його справа далеко вийшла поза межі звичайного козацького повстання». Критик стверджував: «Якби була правда на боці автора, а не істориків, то значить, якби Хмельницький вже в 1646 році мав ясну думку про свою ролю в історії, так як Цезар, коли переходив Рубікон, то тоді, напевно, інакше була б виглядала пізніша історія України. Та історики не узнають жадних „якби“, а автори історичних повістей можуть послуговуватися інтуїцією при видумуванні сюжету та при відтворюванні доби, але не сміють при помочі інтуїції видумувати історичні факти»[550].

Водночас повість Ю. Косача «Рубікон Хмельницького» постала на реальних історичних подіях, вона промовляє багатющим джерельним матеріалом, над яким серйозно попрацював автор. Читаючи «завихляну мову» універсалів, дипломатичної кореспонденції, гетьманських інструкцій тощо, Ю. Косач прагнув знайти там печать Богданової особистості. І він її знаходить. «Ця особистість, — написав згодом письменник у своїй статті «Формація владаря», — незвичайно скомплікована, різногранна, пребагата, з поготів несподіваними вибухами пристрасти і з кам'яним монументальним спокоєм маєстату»[551]. Ю. Косач своєю повістю повстає проти викривлення образу Хмельницького польською історіографією й особливо белетристикою, де образ Хмельницького виглядає статично, як «тип «пекельного гуляки» — своєрідний, звичайно, негативний витвір польського імперіального «порубіжжя», декоративний образ театрального українця, «козацької похмурої душі», який повторюватиметься в різних варіянтах у Словацького, в польських поетів «української школи» й у новітній польській літературі»[552]. Ясна річ, що це сенкевичівське визначення і психологічно, й соціологічно аж ніяк не відповідало дійсності й не могло вдовольнити вдумливого письменника-патріота. Не міг він змиритися і з викривленим образом великого гетьмана в інтерпретації української народницької белетристики чи то у декоративній версії М. Старицького, чи то в розважальних оповіданнях А. Кащенка або в драмі О. Корнійчука.

Ю. Косач переконаний, що Богдан Хмельницький як людина жде ще свого правдивого висвітлення, вільного і від приниження й легковаження чужинців, і від примітивної стилізації своїх. «Насамперед тому, — писав він у статті «Формації владаря», — що сенкевичівський образ „расового українця“ взагалі недійсний і стосується, може, тільки до окремого, дрібного, неістотного для тодішнього українства прошарку. «Пекельними гуляками», ані романтичними степовими Баярдами не були, либонь, ані попередники Хмельницького — Вишневецький, Наливайко, Сагайдачний (коли говорити про визначніші постаті козацького середовища), ані представники інших українських середовищ, яскраві для характеристики типу української людини XVI і XVII ст., напр., К. Острозький, І. Вишенський, П. Могила. Чигиринський сотник не був, по-друге, тільки українсько-козацьким варіянтом польського імперіяльного типу аристократії, як хотіли його бачити польські історики й поети»[553].

Історичне тло «Рубікону Хмельницького» автентичне й джерельне, що підтверджує ціла низка архівних матеріалів, історичних розвідок, на які спирався письменник у своїй повісті, основна думка якої зводилася до того, що Хмельницький вже 1646 року шукав розв'язки польсько-українського питання, маючи у своєму загоні вишколених у 30-літній війні козаків. «Велич Богдана саме в тому, що він, імпровізуючи, як це підкреслюють навіть ворожі історики, своєю геніальністю вождя й політика зумів загнуздати українську стихію та повести її через Жовті Води, Корсунь і Берестечко під Львів та Замістя. Його нерішучість в деяких хвилях свідчить про брак політичної підготови, а не про протилежне», — саме на такій інтерпретації ролі Богдана Хмельницького наполягав Л. Граничка.

Водночас Ю. Косач невипадково звертав свою увагу на маловідомі події 1646 p., на перебування Хмельницького з козаками під Дюнкерком та повернення їх через Данциґ. Письменник докладно вивчив справу участі українських козаків під проводом Б. Хмельницького, послуговуючись статтею І. Борщака «Козаки Хмельницького під Дюнкірхеном», що була опублікована в газеті «Українська трибуна» (Варшава, 1922), посиланнями на цей факт у монографії М. Костомарова про Б. Хмельницького (Санкт-Петербург, 1859), працях істориків М. Аркаса, В. Липинського, І. Крип'якевича та ін. Письменник «у процесі поетичної реконструкції» тієї доби використав цілу низку джерел іноземних авторів. Є між ними твори найвищих чинів іноземних держав, маршалів і генералів, дипломатів, подорожніх агентів, письменників, учених, філософів, найрізноманітнішого люду з-поміж військових і цивільних осіб.

Автор «реконструював» маловідомі події 1646 року, щоб знайти докази того, що велика національна революція 1648 року, епоха великого Богдана не постали на порожньому місці, що інша людина, крім Богдана, «не могла б стати душею того діла, яке розпочав 1648 рік». Юрій Косач звернув свій погляд на традицію — форму — лад, «основи західньої свідомости», що формували світогляд Владаря. «І тому, що це універсальне поняття ладу реалізувалось у творі Хмельницького — у відродженій після довгого часу небуття українській державі, як у наслідку окремої нової української культури духу, в неповторно концентрованій і конкретній формі виявили себе й сили української стихії. Богдан Хмельницький був, у цілому своєму ставанні як владаря, доказом її невичерпности», — зазначав Ю. Косач у своїй статті «Формація владаря».

Письменник уперто вишукував історичні факти й художньо вмотивовував ідею усвідомлення Хмельницьким свого посланництва й виняткового покликання до виконання великого плану, постійно акцентуючи на тому, що світогляд реформатора спирався насамперед на іманентну європейськість, на ідеологічні даності, витворені Заходом понадчасово. «До будівлі „sedes libertatis“ (оселі свободи) могли приступати люди з наймодернішим державницьким світоглядом, — писав Ю. Косач. — Тож не біографічні дані характеристичні для західности Хмельницького. Окцидентальний ввесь життєвий твір його, його світогляд і спосіб діяння як полководця, політичного діяча, організатора нового суспільства».

Про Б. Хмельницького і його епоху Ю. Косач, як він сам зізнавався, планував видати цілий цикл під назвою «Цезар степів», про що він повідомив у передмові до повісті «День гніву» (Генсбурґ, 1948). До циклу мали ввійти повісті «День гніву», «Хмельничани», «Сойм у Чигирині» або ж «Смерть у Чигирині».

«Головною темою „Дня гніву“, — писав автор, — є стихійний, всенародний, революційний зрив української нації й формування політичного світогляду Б. Хмельницького та нашої провідної верстви на початку повстання. Остаточне закріплення того світогляду й висвітлення особистості й діяльності Великого Гетьмана та когорти його найближчих співробітників — це тема „Хмельничан“… Центральна постать „Сойму в Чигирині“, що хронологічно обіймає 1655—1657 pp., — Юрій Немирич, а провідна ідея — призначення України у всесвіті. Роман „Дюнкерк“ (друк, у паризькому „Українському слові“, 1935) втрачено. Повість „Рубікон Хмельницького“ (1943), хоч стилістично відокремлений, у деякій мірі становить пролог до циклу „Цезаря степів“».

Митець прагнув відтворити епоху національно-революційної війни в усій її складності. Перебування Ю. Косача на чужині дало йому можливість реалізувати через захоплення історією глибину внутрішнього драматизму, трагізму людини, що напружено намагалася зрозуміти саму себе, усвідомити своє місце в складній реальності перехідного періоду історії. В цьому випадку не йдеться про «блискавичне» травестування й наслідування трилогії Г. Сенкевича, яку складають романи «Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886) та «Пан Володийовський» (1888). А навпаки, «Трилогія» Г. Сенкевича та роман «День гніву» Ю. Косача стали свідомою настановою митців «гартувати серця» своїх співвітчизників за умов утрати державності, дати опору їм і їхньому минулому, на чому наголошував польський письменник в останньому романі «Пан Володийовський»: «Na tym kończy sie ten szereg książek pisanych w ciągu kilku lat i w niemałym trudzie — dla pokrzepienia serc» («На цьому закінчується список книжок, які написані впродовж кількох років і з чималими зусиллями для зміцнення сердець»).

Романтично змальовані могутні натури (Богдан Хмельницький, Іван Богун, пан Володийовський, Ян Скшетуський, Лонгинус Підбийп'ятка, Ян Заглоба, Ярема Вишневецький, пан Кміціц), які не знають поміркованості, завжди інтереси суспільні ставлять вище особистих, ні перед чим не зупиняються для досягнення мети, репрезентують велич духу та твердість характеру, втілюючи ідею відродження державності.

Романи Г. Сенкевича та Ю. Косача слугують своєрідним закликом до возвеличення своїх предків, повернення тих героїчних часів у найнесприятливіших умовах заради волі, народу та віри («Пануй, пануй над вільною землею, / велика націє із берлом і мечем, / рости, рости, рости, блискуча перемого, / стелись широко нам в шляхах до ворогів. / Цвіти, цвіти, цвіти, могутня Україно, як розцвітає день…»). Українському письменникові було важливим окреслити не тільки духовно-інтенціональні шляхи розвитку в європейській літературі, а й визначитись у власних потребах, підтвердити свою й чужу компетентність.

Юрій Косач прагнув і все робив для того, щоб українська література була найпрогресивнішою — своїми ідеями, проблемами, щирістю, сміливістю і всіма виявами молодої повнокровної нації. Дуже важко митцеві давалася кожна дія, кожна репліка роману «Дня гніву». Адже художньо все відкривалось ніби уперше, починаючи від проблематики і закінчуючи незвичайною композиційною організацією й творенням самобутніх образів-характерів.

Повість «День гніву» була достойно поцінована критикою. Варто лише згадати рецензії Ю. Шереха й І. Костецького (псевдонім Юрій Корибут). У рецензії «Повість про 1648 рік» («Українська трибуна», 1949 p.) І. Костецький звернув увагу на стильову відмінність «Дня гніву» від «Рубікону Хмельницького». Історична документальність, що лежить в основі «Рубікону Хмельницького», в «Дні гніву» поєднується з наявністю багатолінійного сюжету. Це нова риса в історичному романі Ю. Косача, і риса принципового значення. І. Костецький підкреслював передусім роль використання письменником методу монтажу. Як і в кіно, цей метод і в літературі відкрив авторові колосальні можливості. Насамперед дав змогу подавати епізоди чи навіть їхні частини, пов'язуючи між собою не за послідовністю часу і єдністю простору, а за їхнім внутрішнім зв'язком. Сам метод монтажу в сполученні з окремими, дуже ощадно використаними елементами внутрішнього монологу, у поєднанні з умілим розподілом фарб дав змогу на зовсім новій, відмінній від Сенкевича, основі повернутися до багатолінійності, властивої історичному романові доби романтизму. Ця нова багатолінійність, яка становить найхарактернішу і найважливішу рису історичної концепції Косачевого роману, дала змогу І. Костецькому поставити «День гніву» на рівні з кращими творами світової літератури.

Водночас «День гніву» накреслив ті риси, які мають бути притаманні історичному роману в майбутньому, а саме: глибоку органічну українськість, що пронизує твір наскрізь від загальної концепції до найдрібніших деталей, і водночас вселюдськість обріїв, проблем і характерів; напружену сюжетність — і занурення у внутрішнє життя героїв; документальність — і поетичність вигадки творця. І передусім — витриманий, глибинний стиль. Але якщо подивитися з іншого ракурсу, то у романі проявляється наскрізь модерна ідея: людина народжується у свободі й вільно обирає свій шлях.

Письменник у романі «День гніву» висвітлив багатогранність складного та суперечливого характеру найвизначнішої постаті національно-визвольного руху — Богдана Хмельницького. Внутрішні асоціативні вузли, часті паралелі, варіації схожих ситуацій, переплітаючись одне з одним, становлять основу, що з'єднує в романі усю різноманітність вражень. Через психологічний стан головного героя роману Ю. Косач розкриває проблему співвідношення між світоглядом Богдана Хмельницького та переконаннями дегуманізованого суспільства. Адже світогляд людини, особливо у важких умовах тривожного часу, виявляється в дії, у вчинках опосередковано з урахуванням емоційно-психологічного стану («Але возмездя аз воздам, аз воздам за кожну рану твою, синочку, за кожний стогін. Пошкодуєте ще, панове старости, пошкодуєте ще, панове комісари коронні, панове гетьмани українні, о пане-ляше, пожалуєш іще…»). Внутрішній монолог Богдана Хмельницького, породжений смертю сина Остапа та викраденням дружини, є психологічним засобом, що сприяє зображенню героя ніби збоку. За допомогою сповіді, викликаної відчуттям провини, герой обмірковує свої вчинки чи бездіяльність, аналізує найперші рухи душі в моменти відчаю («Остапе, сину мій, Остапе мій золотий!.. Та ж ніжками маленькими бігав ти по подвір'ячку, а гуси біле своє губили пір'я, аж до суботівської церкви, там, на кручі, бігав-єси, побігав, ловив бабине літо. І сміявся до квіття, що вишивали царину. Бодай же той пес, що клав пугою на твоє тіло сині пруги, не діждав неділі. Бодай же пекельною мукою, безжальним залізом розвернули йому груди, що він твого дитячого стогнання й прошення не слухав. Бодай колом зав'язло йому плюгаве слово, що ним тебе гадав споганити, гаспид»).

До реальної оповіді героя органічно вплетені елементи умовності, що дає можливість найяскравіше та найемоційніше передати історію у формі спогадів. Завдяки цьому художньому прийому Ю. Косач періодично нагадував читачеві про людей, сцени, ситуації, ідеї, що мають особливе значення. Деякі спогади Богдана Хмельницького перетворюються на картини-лейтмотиви («Але душею буря метеляє, як стебелинкою, вивертає з корінням мозок. Вогневиця палить мене, як же й палить, жилами біжить, жене полум'яні струмені, трясе мною, як літавиця. Ой, упав би до сирої землі, як до матінки, питався б її поради: за що бо мені такеє? Чи не достойний я був тихого раювання, Господи?.. Чи не гризли мені перегуби рук іржаві кайдани й на ногах кайдани, а важенні, а важенні, а так я був до галери прикутий. Плечі ятрились від ран, мила їх, гірко полоскала морська вода солона, а сонце доймало пеклом, а чи ж вітер не в'ялив мене, невольника?»). Згадуючи, свідомість героя дедалі більше занурюється у минуле, оповідь ускладнюється. У творі виникає своєрідний синтез невласне-прямої мови з елементами внутрішнього діалогу, куди включено репліки інших персонажів, звернення до відсутнього співрозмовника («Олено, моя Олено… П'яна моя голова, контентували мене курінні, заливали моє горе огневицею, й сиджу я тут, от і старший сиджу, Хмельницький, аж посивів у війнах, а над сагою нуджу білим світом, і горить він мені криваво в страшних очах моїх»).

Митець у «Дні гніву» виразно показав, як складно відображається світ у свідомості героя, викликаний прагненням помсти («За Остапа, за Олену. Випущу, як орлят, козацтво. Рвуться молодці, мов пси на ланцюгу. Не пущу, поки час не прийде. Дорого ж знати час, о, й дорого. Хміль минає… Тихо, тут зовсім тихо, як у Суботові біля млина… Хороше в Суботові, хороше напровесні. Вишні зацвітуть. Біло скрізь, снігово…»).

Орієнтація на історичне вирішення життєвих ситуацій і конфліктів, у свою чергу, додає роману інтерпретаційного виміру. Соціально-психологічна детермінованість героя визначила сакральний зв'язок між людиною та Богом («Олено, Олено моя. Прокипіла туга моя аж до глибу серця, прокипіла до дна моєї душі. Руки твої цілую, білі руки, нагідочко, впаду до твоїх ніг… Боже, вернеш Ти мені її? У печери навколішках піду, славу воздам Тобі важенними свічками, як ніхто не воздавав ще, церкви поставлю муровані, львівськими майстрами розписані, верни мені їх, Створителю… Остапе мій, золотий сину… Один Ти лиш, Боже, Душе преблагий, владен, не король, не наш убогий король Владислав…»).

Як і творці експресіоністичних полотен, Ю. Косач у романі «День гніву» вдало використав своєрідний монтаж різноманітних вражень. Відтак чимало подій та явищ дійсності, розділених у часі та просторі, завдяки монтажу настільки зближуються, що створюється ефект одночасності й одномірності того, що відбувається. Так, у творі за допомогою монтажу відтворено специфіку сприймання Богданом Хмельницьким навколишньої дійсності. На підставі зорових вражень, їхнього миготіння, незв'язаного хаотичного нагромадження виникають найпростіші асоціації. В уяві Хмельницького з'являється Виговський, який, «підперши гладке підборіддя рукою, обдивлявся всіх з-під ока». Крізь фізіологічні відчуття гетьмана («вино горіло, вії обважніли», «паркет скрипів») зорові враження, об'єднані завдяки монтажу й асоціації («Вийшов у ніч. Не спостерегли, майнула комусь постать недавнього комісара, але не затримували, не любили його»), зринають у безпосередньому зв'язку («Чадно, п'яно. Завтра говорити треба з ними всіма, не сьогодні. Сьогодні помутніла голова, хоч і недурна голова»).

Усі композиційні та стильові рішення Ю. Косача підпорядковані завданню розкрити внутрішній світ Богдана Хмельницького за допомогою постійних кореляцій умовної і реальної дійсності та зіставлення минулого, сучасного та майбутнього.

Зустріч радника Шевальє з капітаном козацького корпусу, що бився під Дюнкерком, виявилася тією духовною ситуацією, яка визначила у його свідомості народження Людини духу у вирії національно-визвольної боротьби («Я його пам'ятаю, бо мені доручено було тоді справу підписання контракту з ним. Це людина з породи Валленштайна, еміненціє. Амбітна й кріпка, талановитий кондотьєр, з доволі неясними цілями. Він тоді мріяв про священну війну з Туреччиною, але чого прагне тепер, не знаю… Втім, де Брежі потверджує мою думку. Це необлічена людина, скрита й сповнена химерних планів, палкий, але вистигне вмить, як кожний козак…»).

Спогади у романі часто перетворюються на описи, на розповідь про події з монологами та діалогами («Хмельницького я знаю, і шановний пан радник помиляється: він знає, чого хоче. Це людина з тієї глини, з якої ліплять Цезарів. Не прибільшую й не зменшую: якщо він умітиме володіти черню, цією bellua sine capite (бестія (звір) без голови. — P. P.), то там, над Борисфеном, можуть народитись великі речі, пане Шевальє…»). Вони подаються у живих картинах та гострих ситуаціях, таких яскравих та образних, що сам факт спогадів наче зникає і далі йде звичайна оповідь («Рейтари, мов вовчурі, порвались через бір, та так, що Римші запирало дух, віття дряпало його по гирі… від страху звело йому щелепи, пропадав либонь не за понюшку… Римшу вже не несли ноги. Його поволокли опудалом до дубків, де розташувались міняйла з крамом. Табір, позіхавши од нудьги, стрепенувся. Навіть ті, що дрімали горізнач, насунувши капелюхи на лоби, пробуркались і посідали. Вішання людини — добра розвага»).

Трагедія країни відновлює, збільшує у свідомості героя аналогії, історичні та літературні паралелі («То я вам скажу, — почав Хмельницький, — хоч і шкода много говорити, а лучче і благополізніше діло творити. Сина мойого убили, люди, поганьбили жону, достаток відняли, все взяли, навіть походного коня, а мене на смерть осудили. Нема іншої нагороди за кров, яку я за його мость короля пролив, ранами вкрите моє тіло тільки для ката знадобиться. Я в Чигирин по мсту міг іти, пресобачого Чаплинського рознести на шаблях. Але теє не палить мене, паче вогню кривда не моя, а ваша… Маю шаблю в руці, — крикнув хрипко Хмельницький, і луна покотилась по всьому таборі, — ще не вмерла козацькая мати!..»). Імена з минулого, факти національної історії, культури накладаються один на одного, трансформуються, знаходячи нову реальність у підсвідомості Богдана Хмельницького на тлі звитяжних подвигів за волю молодої, прекрасної і квітучої України.

Тема пророцтва, як і проблема засудження аморальної поведінки й лицемірства, органічно переплітаючись, існували від часів давньогрецького філософа, основоположника об'єктивного ідеалізму Платона й до українського митця Ю. Косача.

Повертатись до епохи Хмельниччини Ю. Косача щоразу змушувала легенда, «залюбки й наполегливо підтримувана великою частиною польської історіографії й подекуди української, а поготів імперсько-російської. Це легенда про Хмельниччину як про межовий стовп вирішальної ваги, далі як дороговказ історії польсько-української непримиренности, українсько-польського історичного конфлікту». Цю легенду підтримував значний масив польської історіософії, публіцистики й літератури, а високообдарований польський романіст Генрик Сенкевич доводив «леґенду до високостей міту». «З одного боку, у нього — прекрасна, шляхетна, симпатична Річ Посполита лицарів меча й духу, з другого — Дикі Поля безкрайого хамства, відчайдушно-романтичної, соціяльно-непродуктивної вольниці». Ю. Косач вбачав особливу небезпеку в тому, що легенда поволі ставала ідеологією і живила суспільство і в найновіші часи, бо «Хмельниччина і в наші часи в свідомості пересічного члена польської спільноти, — зауважував письменник, — це відправний пункт для негативної історії польсько-українських взаємин, де Богдан Хмельницький — це головний винуватець взаємно заперечуючого укладу відносин між двома народами, це „справник того, що поштива Русь збунтувалась і бунтується й досі“».

Косачева увага — і як письменника, і як публіциста — спонукала до глибшого осмислення історичних подій часів Хмельниччини з надією, що сучасна доба «дасть змогу польській історіографії й публіцистиці, коли вона повертається до тієї доби, відмежувати неістотне від істотного, проглянути в Хмельниччині подію величезної ваги для обох народів, дослідити концепцію Хмельницького й хмельничан як одну з найбистріших, яку знає сучасність, дослідити універсально-соціяльний зміст нашої революції й вияснити, яке велике позитивне значення для Польонії могла мати революція 1648 року, коли б її ідеї знайшли хоч частинне зрозуміння у тодішньої польської еліти». Письменник прагнув стати на бік понадісторичної правди, що її завжди не вистачало у висвітленні польсько-українських взаємин у минулому. Він розкривав складні духовні зміни, наростання внутрішніх устроєво-юридичних і суспільно-економічних суперечностей, що вели до неминучого присмерку «золотого віку» Полонії, до розсівання її культури, до розпорошення державно-цивілізаційної машини, показуючи, як тим часом у степах України, на т. зв. порубіжжях, через окреслені етнічні переміщення відбувалося накопичування нової соціальної енергії, «відбувалося народження нового масиву культури, який творили елементи соціально невичерпані, свіжі, динамічні, вольові». «Справа не лише у козаччині, — підкреслював Ю. Косач. — Вона була тільки остаточною, оформляючою силою. Справа народження наддніпрянської української культури далеко складніша. Якщо взяти для уяскравлення якісного образу тієї культури різні й потенційно багаті постаті Петра Могили, виходця з Молдови, Щасного Гербурта — поляка, але невтомного речника тієї нової молодої української культури, Юрія Немирича, учня англійських університетів і лідера протестантської інтелігенції на Волині, та й багатьох інших, то ми переконаємося, що справа не обмежується на Сєнкєвічевому „заколоті черні“, ні на козацькій романтиці Кащенків».

Автор наполегливо працював задля відновлення історичної справедливості. Проте, досліджуючи сучасну українську історичну белетристику, Ю. Косач побачив на цьому неозорому полі пустку (стаття «Історизм і література»). Окрім як у декількох історичних новелах Л. Мосендза, Н. Королевої, В. Домонтовича та в історіософській повісті «День Святого» І. Костецького, письменник не побачив глибинного зацікавлення історизмом як тереном мистецького діяння. На кризовому етапі історичного роману й драми письменник констатував лише вияви епігонства або кволі псевдореалістичні (хоч іноді й дуже кропіткі, але безкрилі) репродукції минулого, або ж перебільшений, нездоровий романтизм. Обидві концепції, на його думку, дуже далекі від синтезу й світових шляхів історичного жанру.

І справа, за Косачем, не у відмиранні історичного жанру й неактуальності його, а в неспроможності самих авторів та читацьких мас витворити новий погляд на історичність, «бути приготованим до власної історії».

Від історизованої літератури українською мовою в СРСР («Богдан Хмельницький» О. Корнійчука), основаної на регіоналістичних підходах і народницькому світогляді попередньої доби, Ю. Косач так само не був у захопленні, як не в захваті й від критики, яка всіляко підносила таку літературу. «Ми були свідками, напр., як один достойношановний прапороносець цього світогляду, — обурювався письменник, — атакуючи сучасних українських письменників, висував як ідеал твори Кащенка й умиленно бідкався: „Хіба це герої, хіба це героїні?.. Ось дивіться на таку Прісіньку Кащенкову з „Під Корсунем“, ось що треба брати за ідеал“… Прісінька! Боже мій, думали ми, і це говориться Р. Б. 1947! Доба Хмельниччини має бути репрезентована Прісінькою, (втім, мабуть, доволі милим єством жіночої статі)! Сьогодні, коли маємо вже такий ясний образ Богдана Хмельницького, цього справжнього Цезаря степів, коли наша й чужинна історіографія виявили всю велич цієї суверенної постаті, що, як каже француз П. Меріме, була „першим в Европі творцем ідеї національної окремішности в модерному розумінні“, коли ледве можемо обійняти весь державнотворчий задум Хмельницького й революційність його концепції Української Держави з опертям у Ст. Бихові й Чаусах та на Чорномор'ї, коли ланка за ланкою відбудовується сьогодні схема його геніяльної зовнішньої політики на тлі політичних комбінацій тогочасної Европи, коли ідея його національної революції в аспекті доби набирає й універсалістичних первнів (зв'язок із Ол. Кромвелом, зв'язки з білорусинами (Поклонський), з Литвою, з польським соціальним рухом (Костка-Напєрський, Ґржибовський, Ґойський і т. д.), з католицтвом (єзуїти, Генцель-Мокрський), коли завдяки 1648 рокові ми виходимо по довгих століттях як сформована нація у всесвіт, нам пропонують… кащенківську Прісіньку як ідеал воюючого і прагнучого українства. Така наша „приготованість до історизму“, що за неї змагався Ю. Липа!».

Ю. Косач виробив свою чітку концепцію єдності модерної історичної повісті, яка ґрунтується на взаємопов'язаних ланцюгах історично-автентичних реалій, об'єднаних поетичною інтуїцією. «Єдність історії — ось що розв'язує модерна історична проза й драма, — переконливо доводив письменник. — Ствердження того, що все, що було вчора, і те, що є нині, — це ж одне, це характер, ритм спільноти і його прояви. Викриття вічного, понадчасового, історичного пляну, викриття душі нації в її змінному, але засадничо все ж тому самому ритмі зростання. Пізнання всіх сил своєї спільноти — це значить пізнання своєї історії».

Така надреалістична концепція дає можливість по-новому осмислити історичний жанр, що досі був доволі вузькою галуззю письменства. «Вона поширює його не тільки в мистецькому аспекті, але й усуспільнює як чинник виховання й боротьби. З музейно-архівної візії, виплеканої уявою мистця, чим був досі історизм, ця концепція утворює засіб пізнання правди. Вчора й сьогодні, дійсне й уявне, минуле й майбутнє, життя і смерть — перестають бути протиріччям. Історичний романіст із фрагментарних елементів і форм історії відбудовує історичну красу єдности й пов'язує наново реальності, здавалось би, зовсім різних світів — минулого й сучасного, в одне».

А отже, і завдання історичної прози чи драми, виходячи з цієї концепції Ю. Косача, «не відтворювати й розважати, також і не „кріпити серця“ в сєнкєвічівському стилі фальшування й підсолоджування минулого, завдання мистців — розкривати надреальні діючі сили історії. Вишукувати глузд історії й судити її чи як результанту людських прагнень, пристрастей її вождів і мас, чи як тканину боїв сил, боротьби ідей, комплексів, випадків, чи ствердження цілевости історії або ж повної безцільности історичного процесу, історії як вияву духу, волі або матерії, чи, врешті, історії як поля діяльности Бога, Провидіння». Лише в такому напрямі, за Косачем, можливе оновлення історичного жанру, що, на його думку, й на еміґрації виконав би величезне завдання збереження єдності нашого майбуття, розкривши перед світом могутні постаті й приховані сили української історії і надавши їм вселюдського, всесвітнього значення.

Адже в історії, в нашій минувшині автор шукав та знаходив велич, героїку, яка будує й окрилює, яка дає снагу до життя. Письменник переконаний, що історична сюжетність існуватиме завжди, доки існуватиме на світі мистецтво. Митець має жити однаково в усіх епохах. За словами Ю. Косача, відмовившись від розмов із минулим, відмовляємось і від себе самих, бо немає романтизму без історії, без романтизму немає нації, а без нації немає мистецтва.

Історичній прозі Ю. Косача притаманна постійна спрага за сучасною дійсністю, і тому вона ніколи не є штучною, віддаленою від життя. Історична проза становила для нього вхід у буття, буденне, реальне, але також буття неповторне, вічне. Розуміння мистецтва зв'язане з самим поняттям епохи. Відчути епоху, її світогляд можна з мистецьких творів, дивлячись на них очима сучасної людини. Саме таким і був Ю. Косач, який намагався не лише сприймати повсякденний світ, а й творити, вкладаючи власні поняття, власні почуття і ментальність у справу служіння народові. Письменник підніс українську літературу до європейського рівня, а його історична проза стала не тільки еталоном в естетично-художньому вимірі, а й створила сучасну модель українця-патріота з палаючим серцем.