День гніву

Марко Роберт Стех Роман Юрія Косача про «Цезаря степів» і «Ordo novus» — новий лад «козацько-української революції»

Тема визвольної війни в Україні у половині XVII ст. та й постать її харизматичного провідника гетьмана Богдана-Зіновія Хмельницького, неоднозначно сприйнята крізь призму різних оцінок його діяльності та спадщини, — це одна з центральних тем української історичної белетристики. І це закономірно, бо епоха Хмельниччини (приб. 1648—1657 pp., хоча ці роки не точні, бо ж війна продовжувалася і після смерти Богдана Хмельницького, під прапорами Івана Виговського чи Петра Дорошенка) — це один із визначальних епізодів нашої історії й епохально важливе роздоріжжя, на якому Україна та її народ вибирали й карбували свою майбутню долю.

З одного боку, велике всенародне повстання 1648—49 pp., яке (бодай на певний час) об'єднало під рукою гетьмана представників усіх станів українського суспільства — від шляхтичів та ієрархів церкви — через козаків і міщанство — до найнужденніших верств суспільної «черні» — досі лишається яскравою героїчною сторінкою нашої історії. Прямим її наслідком було створення на українських землях автономної, а то й на якийсь час де-факто незалежної державної структури — Гетьманщини, яка була багато в чому зразком і моделлю для всіх майбутніх борців за українську державу.

З другого боку, за судженням одного з провідних дослідників тієї доби, В'ячеслава Липинського, «величезна енергія нації в перших часах повстання була змарнована тодішніми політиками на торги за обмежену автономію»[554], що й урешті призвело до «фатального розпорошення сил»[555]. Довга й кривава війна, майже без винятку ведена Хмельницьким на етнічно українській території, обезкровила Україну, перетворила Правобережжя на поруйновану вогнем та мечем пустелю, виснажила населення та підірвала державну економію, а відтак і змусила Хмельницького до підписання у 1654 р. доленосної та здебільшого невигідної для України Переяславської угоди з московським царем. А та угода, своєю чергою, після майже століття подальших воєн і урізання автономії та прав українців довела врешті до зникнення України з мапи Європи, розчинення Гетьманщини в державному тілі Московії і перетворення землі вільних козаків на провінцію авторитарної, репресивної Російської імперії.

Такі далекосяжні й вельми неоднозначні наслідки тієї визвольної війни та політики Хмельницького не лише викликали дуже різні, іноді полярні оцінки гетьмана і його епохи, а й поставили Хмельниччину в центрі фундаментальних історичних дебатів про призначення України та самототожність її народу. Чи було і є метою розвитку українців як народу створення суверенного державного організму? Себто побудова незалежного соціо-культурно-політичного проекту, який втілив би притаманні саме українському народові цінності й характеристики? Чи, може, народ України ніколи не вважав себе окремим, самобутнім суспільством, а радше невід'ємною частиною ширшого державного утворення, і тяжів до злиття (в царській і радянській термінологіях: «возз'єднання») з аморфнішим обширом «всеруського» контексту? Та й узагалі, чи знаходять українці в процесі історичної еволюції органічне місце в координатах начебто «братніх» східнослов'янських народів? Чи, може, історичний шлях України природніше наближається до шляхів розвитку її західніх сусідів?..

В інтерпретаціях і підходах до історії Хмельниччини та в оцінках змісту, значення і наслідків Переяславської угоди суттєво виявляється ставлення до концепції української державності як такої та до ідентичності українців як народу і нації. Тож не випадково особа Хмельницького є важливою і для прихильників державної незалежності та суверенної культури, і для пропагандистів підрядного статусу України як частини більшої політичної конструкції на зразок пропагованої Кремлем ідеї «русского мира»… Парадоксально, як один, так і другий ідеологічний табір в різних часах і кон'юнктурах міг сприймати особу Хмельницького або як героя («батька нації» чи «возз'єднувача братніх слов'янських народів»), або як ренеґата, злочинця і зрадника. Особа гетьмана й досі періодично служить засобом ідеологічних маніпуляцій масовою свідомістю, зокрема й тому, що в «колективній свідомості» українців Богдан Хмельницький і його доба досі як слід не осмислені, контроверсійні, насичені часто суперечливими, нав'язаними стереотипами ззовні.

Ким насправді був для України свого часу й для України майбутніх століть гетьман Богдан-Зіновій Хмельницький? Видатним політиком, що зміг повернути Україні її колишній статус самобутнього чинника на європейській політичній арені? Бравим полководцем, що єдиний зумів приборкати «безголову гідру» збунтованої «черні» й перетворити її на армію, що здобула переконливі перемоги над Річчю Посполитою і звільнила українські землі від гніту польських «крулевенят»? Чи був він радше, за словами Тараса Шевченка, «нерозумним сином» України, який не мав достатніх здібностей і сил у надскладних обставинах, у які його кинула доля, та й допустився кардинальних помилок, «віддавши усе» московським «приятелям», занапастивши тим самим майбутнє своєї батьківщини?

З яких міркувань було підписано в реаліях 1650-х pp. доленосну для України Переяславську угоду? Чим вона була для нас? Чи треба розглядати її тільки в неґативному світлі? (Згадаймо бодай оцінку В'ячеслава Липинського, який вважав її підписання актом незалежності Гетьманщини, остаточним кінцем залежності від Польщі). І, нарешті, якою саме була в задумі Хмельницького та козацької еліти створена в хаосі війни Козацька держава? Якими були її суспільний устрій і самосвідомість її населення? Які ідеали та держава намагалася втілити в життя, та й чи залишаються такі ідеали актуальними для сучасної української спільноти?..

Звісно, спроби встановити хід, хронологію та характер реальних історичних подій, дослідити подробиці дій та поведінки «провідних акторів» епохи, відкрити нюанси політичних інтриг і дипломатичних переговорів — це царина науковців-істориків. Проте у сфері «колективної пам'яті», сфері емоційних узагальнень, а не конкретно документальної, суто раціоналістичної інтерпретації, — у тій сфері, яка перетворює в людській психіці події давноминулих епох на емоційно змістовну частину нашого сьогоднення, бо робить їх елементами нашої самототожності, відчуття нашого «я», — провідна функція належить белетризованим, напівуявним, оповитим серпанками леґенд оповідям-наративам із царин літератури, мистецтва, театру, кінематографа.

У тій сфері, написаний у 1947—1948 pp. і, на жаль, досі практично невідомий українському читачеві роман «День гніву» Юрія Косача (1908—1990), — блискуче талановитого і вкрай контроверсійного письменника, племінника Лесі Українки, який більшість свого життя прожив в еміґрації, — має особливе місце. Із огляду на дуже своєрідне трактування Косачем подій XVII ст., співзвучне із сьогоденням і процесами, які відбуваються в Україні після Революції Гідності, на тлі війни проти російської аґресії (процесами, які в дечому нагадують часи Хмельниччини, та й мають первісні джерела в пактах Переяславської угоди 1654 p.), «День гніву» має усі дані для того, щоб стати змістовним чинником у формуванні в нашій «колективній свідомості» нових уявлень про історію України та нових інтерпретацій понять української нації та її ідентичності.

Звісно, щоб збагнути особливість Косачевої візії тієї віддаленої в часі, але вельми змістовної та емоційно вагомої сьогодні «козацько-української революції» з половини XVII століття, потрібно усвідомити, бодай побіжно, як інші белетристи упродовж віків зображували ту драматичну епоху й інтерпретували постать провідника визвольної війни гетьмана Богдана Хмельницького. Адже, зрештою, ота часто неусвідомлена традиція, перетоплена на емоційному рівні в стереотипи автоматичного мислення, невидимо визначає, як ми реагуємо сьогодні на увесь складний комплекс питань, давно втілений у життя революційними процесами Хмельниччини, — як ми, живучи із тавром і під тягарем наслідків тих подій, дивимося на історію України й на наше власне місце в цій історії…

Реакція на бурхливі події Хмельниччини, зокрема на постать гетьмана Богдана, — доволі еніґматичну та загадкову, в багато чому незрозумілу навіть для людей з його близького оточення, — знайшла віддзеркалення у творах літератури та інших текстах белетристично-літературного характеру майже одразу — по гарячих слідах повстання 1648—1649 pp. Свого часу Іван Франко зібрав і проаналізував велике число сучасних пісень та віршів про події Хмельниччини, насамперед із табору польської шляхти й неодмінно із вельми негативною оцінкою повстання та й особи гетьмана[556].

У 1650-х pp. така характерна для польських сучасників гетьмана (та й для поколінь їхніх нащадків) демонізація Хмельницького як злочинця й «бандита-ребелізанта», який, мовляв, із помсти за приватні кривди «зрадив Річ Посполиту» й став причиною загальної руїни, знайшла поетичне вивершення в розлогій епічній поемі «Війна домова» Самуеля Твардовського, а пізніше (під кінець XVII ст.) в офіційних, дарма що всуціль белетризованих, «Анналах» Веспазіяна Коховського, де Хмельницький представлений в іпостасі азіятського деспота і втілення зла — Антихриста Руїни. Попри складніше й диференційніше трактування постаті гетьмана в драмі «Богдан Хмельницький» (1817) Юліяна Урсина Нємцевіча, таке первісне шляхетське мітологізовано-неґативне ставлення до особи Хмельницького перейшло, без суттєвих модифікацій, до роману «Вогнем і мечем» (1884) Генрика Сенкевича, велика популярність якого серед польських читачів стала джерелом загально негативних уявлень поляків (мало не до сьогодні) про Богдана Хмельницького і місце його особи в історії польсько-українських відносин.

В аналогічно неґативному й не менш леґендарно-белетризованому дусі трактували постать гетьмана єврейські автори у свідченнях про криваві роки Хмельниччини, а насамперед про жорстокі погроми єврейського населення в Правобережній Україні, заподіяні 1648 p., насамперед, загонами під командуванням Максима Кривоноса, що його Юрій Косач називає в романі «День гніву» «ґенералом черні». Без сумніву, найбільший вплив із тих свідчень мала книга очевидця подій, проповідника із Заслава (нині — Ізяслава) на Волині Натана Ганновера «Відхлань розпачу». Видана 1653 р. у Венеції і написана в пафосно-символічному стилі квазібіблійного тексту, ця книга представила мартирологію юдейського населення кількох міст на Правобережжі із релігійної перспективи Божого провидіння (адже, за Ганновером, погроми 1648 р. були вже передбачені пророцтвом короля Давида). Хмельницькому було надано вирішальну роль злобного месника, особисто відповідального за кровопролиття. Ця вельми впливова книга і її свідчення про міфологічно гіперболізоване число сотень тисяч єврейських жертв (яке на початках XXI ст. спростував ізраїльський історик Шауль Стампфер, назвавши реальне число — від вісімнадцяти до двадцяти тисяч[557]) через велику популярність упродовж віків, по суті, визначила уявлення про гетьмана в «єврейській колективній пам'яті». Попри наявність інших єврейських свідчень, жодне з яких не надавало гетьманові центрального значення в погромах, «Відхлань розпачу» Ганновера спричинила те, що, як заявляє історик Адам Теллер, «на жаль… Богдан Хмельницький залишається до сьогодні, бодай в популярних єврейських уявленнях, лише ненависником євреїв і масовим убивцею»[558].

Дуже цікавим у тому (безперечно добре відомому Косачеві) контексті є факт, що в романі «День гніву», зображуючи Ганновера як одного з другорядних персонажів, Косач інтерпретує особу того юдейського проповідника (якого він неточно називає рабином і анахронічно — «цадиком») в іншому світлі. Як провідник юдейської громади Заслава, нажаханий погромами Ганновер у романі Косача вболіває за долю своїх співвітчизників, але водночас він не без симпатії ставиться до «ребелізантів» і добре розуміє причини їхнього кривавого повстання. Мало того, під впливом свого колишнього учня, єврея Барухи, який приєднується до ребелії, Ганновер стає навіть особисто відповідальним за здобуття Заслава загонами Максима Кривоноса, позаяк дає Барусі ключі до таємного входу до міста. (Детальніше обговорення Косачевого трактування особи Натана Ганновера у романі «День гніву», на яке тут нема місця, читач зможе знайти у вдумливому есеї літературознавця Йоганана Петровського-Штерна «По той бік розпачу[559]…»).

Самозрозуміло, що інакше, ніж поляки та євреї, які опинилися у ворожому таборі, сприймали особу Хмельницького його українські сучасники та нащадки, і постать гетьмана інакше, хоч і зовсім не однозначно, зображена в українських літературі та фольклорі. У народних піснях з часів Хмельниччини гетьман безперечно постає як центральна постать епохи, проте постать аж ніяк не ідеалізована, не звеличена, ба досить невиразна і слабо окреслена.

Навіть думи про Хмельницького в їхньому фольклорному «високому жанрі» (як от, «Дума про Хмельницького і Барабаша» або ж «Дума про Хмельницького і Василя Молдавського») не досягають високого рівня поетичної майстерності і світоглядної глибини, в загальному притаманного думам. Анонімним авторам цих селянських за характером дум ніби не зрозуміле особливе значення Хмельниччини, порівняно з давнішими козацькими повстаннями, та й вони, здається, не тямлять далекосяжної державницької місії гетьмана Богдана. Від нього сподіваються лише:

Навіть у творах козацької інтелектуальної еліти того часу (наприклад, у вірші «Про Жовтоводську битву» з 1648 р.) не бачимо особливого звеличення чи міфологізації гетьмана і не спостерігаємо (за нечисленними винятками) усвідомлення історичної важливості подій Хмельниччини. (Між іншими, такий стан загального нерозуміння епохального характеру визвольної війни під прапорами Хмельницького, бодай на початках повстання, чітко віддзеркалений у романі «День гніву». Хмельницький не лише не висловлює перед козаками далекосяжних задумів і не кристалізує планів боротьби, а незрідка неначе й сам не може зрозуміти, чого вимагає від нього історичний момент. Далекозоре розуміння «нового ладу», «Ordo novus», що його має принести Україні «козацько-українська революція», потаємно висловлюють лише одиниці — чи то реальні історичні постаті, приміром, генеральний писар і майбутній гетьман Іван Виговський, чи то вигадані персонажі на зразок Юрія Рославця, який є, власне, альтер еґо автора роману Юрія Косача…)

Одним із яскравих винятків серед творів 1640—1650 pp., який представляє постать Богдана Хмельницького в іншому світлі, є «Вілденський панеґірик». (Дехто, як приміром, Валерій Шевчук, вважає автором панеґірика леґендарного канцеляриста гетьмана Хмельницького — Самійла Зорку, який начебто теж описував у діаріуші по гарячих слідах подвиги козацького війська в час визвольної війни. Канцелярист Зорка, між іншими, зображений Косачем як марґінальний персонаж в романі «День гніву»: як співавтор, разом із Виговським, славетних універсалів Хмельницького). Автор «Віленського панеґірика» першим звеличує Хмельницького і представляє далекосяжне значення його боротьби. Гетьман зображений у панегірику як «Богом даний» визволитель Руси-України і прямий спадкоємець київських князів, бо після падіння Київської держави внаслідок міжусобиць поміж нащадками Володимира Великого щойно за Богдана Хмельницького Русь «на ноги постала»[561]. (Знаменно, що, згідно із загальним тогочасним розумінням історії, термін «Русь» однозначно й винятково пов'язаний тут із Україною і не має жодного стосунку до Московії). Проте, як було сказано, такий погляд на гетьмана у «Віленському панегірику» винятковий в українській літературі того часу, а після смерті Хмельницького 1657 p., — в часи Руїни, за яку багато хто клав провину на гетьмана, — тема визвольної війни і особи Хмельницького на якийсь час узагалі зникає з нашої літератури.

Втім, вона повертається на початку XVIII ст. з новою хвилею інтересу до Богдана Хмельницького та його епохи в українському письменстві, — виринає насамперед в сильно белетризованих козацьких літописах: від «Хроніки» Теодосія Софоновича і «Літопису Самовидця» (у яких постать гетьмана описана ще доволі нейтрально) до літописів Григорія Граб'янки й Самійла Величка, які прославляють Хмельницького як видатного державного мужа, «Мойсея» свого народу, і героя-полководця, якого порівнюють з Одонацером, Сканденберґом та іншими військовими героями Риму й європейської історії. Саме упродовж XVIII ст. в українській літературі виринає та, можна сказати, програмно розвивається культ гетьмана Хмельницького як «батька нації», творця Гетьманщини, блискучого полководця і досконалого дипломата. Цей культ виникає ніяк не випадково, адже це час посиленого конфлікту між козацькою старшиною та імперським центром, час послідовних зазіхань московських царів на землі і владу в Україні, кривавих розправ над українським населенням (особливо після поразки гетьмана Мазепи під Полтавою 1709 p.), обмежень виборів гетьмана, врешті створення контрольованої царем Малоросійської колегії тощо. В контексті грубих порушень автономних прав України та її населення провідні інтелектуали Гетьманщини поверталися до особи Хмельницького і теми Переяславської угоди насамперед для обґрунтування та захисту бодай тих обмежених автономних прав України, які були вміщені у «березневих статтях» Хмельницького і схвалені царем Олексієм Михайловичем у Москві 1654 p., але які були згодом порушені уже самим Олексієм та зовсім розтоптані Петром І та іншими царями, зокрема Катериною II.

Для «пертрактацій» з імперським центром особа й спадщина Хмельницького, який добровільно підписав Переяславську угоду з московським царем, була вигіднішою «картою», аніж постаті гетьманів-бунтівників, зокрема «зрадника» Івана Мазепи, на якого, за наказом Петра І, російська церква уже наклала анатему. Напевне ж, та дипломатична мета може пояснити в загальному лояльне (бодай на перший погляд) ставлення козацьких літописців супроти імперської влади і їхнє «схвалення» угоди 1654 p., яка підкорила Україну московському цареві… Щоправда, важко визначити, наскільки така позиція була зумовлена страхом авторів перед жорсткою цензурою, запровадженою царем Петром в Україні і терором Таємної канцелярії, агенти якої могли заарештувати й піддати страшним тортурам не те що автора крамольного твору, а й людину, яка сказала необережне слово проти режиму. Один із літописців, Самійло Величко, сам провів довгі роки (після 1709 р.) у царській в'язниці, на власній шкурі пізнавши ціну необережним висловам.

Урешті, наявне в козацьких літописах (здебільшого досить поверхове, декларативне) вираження лояльності до царя та Московської держави, недавно перейменованої Петром І на «Російську», не збігалися з програмою автономності у цих текстах, з постійним наголосом на окремішності козацької (української) нації й особливостях «одвічних прав та вольностей» в Україні, збереження яких гарантувала в основних пунктах Переяславська угода. Водночас апотеоз особи гетьмана Хмельницького як визволителя України та пафосне оспівування героїчної визвольної боротьби проти польського гніту мусили нагадувати народові про його прагнення до свободи і досвід давніших перемог, які повинні були посилити опір супроти нових агресорів.

Аналогічну апологетику, звеличення, а то й культ особи Хмельницького знаходимо упродовж XVIII ст. не лише в «літописному» жанрі, а й у суто літературних текстах української книжної високої літератури на зразок шкільної драми «Милість Божа», написаної 1728-го або ж 1729 р. професором Києво-Могилянської академії (ймовірно, Інокентієм Неруновичем), у якій Хмельницький зображений як Богом даний батько нації та спаситель народу, а ще більше від самого гетьмана звеличена Україна та її багатостраждальний народ, який з Божого повеління переміг ворогів. Теж позитивно Хмельницький зображений у вірші Гната Бузановського (1729) — як «славний герой і відомий захисник Русі-батьківщини»[562], або ж у пізнішій (із 1760-х pp.) поемі Семена Дівовича «Розмова Великоросії з Малоросією», в якій саме особа гетьмана є одним із стержнів аргументації «Малоросії» на захист її прав і вольностей, і де мовиться: «пребуде його пам'ять із роду до роду, пребуде вовік слава і мужність народу…»[563]. Узагалі, в другій половині XVIII ст. апологетика Хмельницького стає традиційною, виявляється і у творах поетів (приміром, Максима Плиски), і в літописців на зразок Григорія Покаса чи Петра Симоновського. Ба навіть всуціль, здавалося б, аполітичний Григорій Сковорода у вірші «De libertate» називає «Богдана-героя» «вольності отцем»[564].

А вивершенням культу Хмельницького наприкінці XVIII (чи початку XIX) ст. було трактування гетьмана в «Історії Русів» — політичному маніфесті, скомпонованому в формі літопису, якому судилося відіграти вирішальну роль у процесі формування модерної української самосвідомості. В «Історії Русів» Хмельницький зображений як хоробрий і розумний визволитель України, що відновив традиційний для русів-українців (які в «Історії» повністю відрізнені від московитів) соціополітичний лад, і як вправний політик, що повернув Україну в коло вільних держав. Причому автор «Історії Русів» послідовно применшує будь-яке позитивне значення Переяславської угоди, ба трактує її як порушення системи державно-політичної рівноваги в Європі, яке надто посилило Московію і причинилося до перетворення її на імперіялістично агресивну державу-монстра «царів могутніх і страшних». Та й відповідно до такого підходу, поряд із Хмельницьким, «Історія Русів» уводить в український пантеон ще альтернативного героя: анатемізованого московською церквою Івана Мазепу, який представлений в ореолі видатного державного діяча та відданого сина України, навіть його антимосковську коаліцію зі шведським королем Карлом XII зображено як союз заради «свободи вітчизни»… Оті два «архетипи» українських національних героїв відіграватимуть пізніше ключові ролі у формуванні національної мітології…

А втім, водночас — парадоксально — образ Хмельницького, сформований українськими інтелектуалами для захисту автономістських прав Гетьманщини, могутньо вплинув на офіційну імперську інтерпретацію особи гетьмана. Либонь, першим висловив ту нову позицію щодо Хмельницького ще в XVIII ст. Александр Ріґельман, генерал російської армії і німець за походженням, який жив в Україні і написав «Літописну оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» (1786). У ній, спираючись на дуже тенденційну інтерпретацію козацьких літописів, Ріґельман представив образ Хмельницького як добровільного учасника імперського процесу «збирання земель руських», бо, за його інтерпретацією, гетьман — це аж ніяк не борець за свободу України, а вислужницький і лояльний прибічник царя, і єдина мета його діяльності — це, мовляв, «повернути» Росії «належні їй землі». Цю імперіалістичну доктрину, яку Ріґельман обґрунтував фальсифікаціями листів Хмельницького до царя, згодом перебрали, раніше байдужі до гетьмана, імперські історіографія та література.

І якщо на початку XIX ст. серед російських письменників покоління декабристів постать гетьмана ще інколи постає (приміром, у повісті Федора Ґлінки або у віршах Кондратія Рилєєва) як символ боротьби за свободу, то невдовзі переважна більшість істориків і письменників у Росії, а також, що ще важливіше, царських цензорів, чий вплив визначав зміст усіх друкованих видань, одностайно сприйняла «єдино-правильне» трактування Хмельницького як «возз'єднувача України й Росії», слухняного слуги царя у заходах навколо імперського проекту «збирання земель руських». Попри те, що періодично деякі інтелектуали й політики висловлювали, в дусі Петра І, думку, що, мовляв, усі без винятку українські гетьмани це «зрадники Росії», — апологетика Хмельницького в імперській ідеології, а пізніше навіть інкорпорування гетьмана у пантеон «всеросійських» героїв, із часом стали аксіоматичними. Символом отакої офіційної позиції стане «героїчний» пам'ятник Хмельницькому, поставлений 1888 р. на Софійському майдані в Києві від імені, як про це свідчив первісний напис на постаменті, «єдиної неділимої Росії»[565]. Через десятиліття, уже в Радянській імперії, в час розпалу сталінського терору 1930-х pp., ота ідеологія переросте в офіційний обов'язковий культ Богдана Хмельницького як символу «одвічного та на всі часи» «російсько-українського братерства», — втім, самозрозуміло, братерства не рівноправного, а неодмінно підкореного «благородній» владі «старшого брата».

До теми сталінського культу Богдана Хмельницького і його могутнього впливу на літературу соцреалізму та на «колективну пам'ять» українців не лише в СССР, а й у незалежній Україні, донині, ми ще повернемося. Поки що важливо відзначити, що вже у XVIII ст. царська політика впливала на зображення Хмельницького не тільки в творах росіян, адже і всі українські автори, які жили в Російській імперії, під тиском цензури писали твори з думкою про їхні видання, не маючи реальної можливості висловити погляди, суттєво відмінні від офіційної імперської версії. Навіть якщо дехто й відважився негативно зобразити постать самого гетьмана, то ж непорушними аксіомами в усіх творах, які пройшли крізь руки царських, а згодом і сталінських цензорів, залишалися головні «досягнення» політики Хмельницького, — насамперед, Переяславська угода і, мовляв, «возз'єднання» України із «великим російським народом», про які жоден автор не міг писати критично, і не ставити під сумнів їхню начебто неодмінно «благородну й позитивну» історичну важливість.

Половина XIX ст., себто час українського культурного відродження, час посилених досліджень (під впливом гердерівських ідей романтизму) історичної старовини та народної творчості, час зародження модерної української політичної думки в колах Кирило-Мефодіївського братства, а також час кристалізації й розвитку української літератури, писаної живою українською мовою, — це теж час нового зацікавлення і переосмислення спадщини Хмельницького. І хоча всі значніші тексти про гетьмана були написані тоді в межах Російської імперії, в умовах царської цензури, — їхні автори змогли представити широкий спектр різних оцінок Хмельницького: від «успішного» схвалення у згоді з імперською доктриною аж до заперечення та засудження, включно із засудженням (в рукописних позацензурних віршах Тараса Шевченка) «святая святих» імперської ідеології: Переяславської угоди. Ті погляди-оцінки мали згодом могутній вплив на розвиток політичної думки в Україні.

Найпомітнішими серед зовсім лояльних щодо офіційної імперської схеми, проте усе ж таки позначених сильним проукраїнським сентиментам, були російськомовні твори 1830-х і 1840-х pp. — довга анонімно видана поема «Богдан Хмельницький» (1833), яку дехто приписує Михайлові Максимовичу, і видана 1843 р. драма Євгена Гребінки «Сцени з життя малоросійського гетьмана Зіновія Хмельницького». Оті розлогі, хаотично скомпоновані тексти, витримані радше в дусі сентименталізму, а не романтизму як такого, трактують гетьмана чи й козацьку традицію в цілому, із щирим пієтетом, проте на ідейному рівні вони свідомо й однозначно підкоряються імперській доктрині, — напевне-таки, наївно сподіваючись (аналогічно до того, як у XVIII ст. марно надіялися, декларуючи лояльність до царя, автономісти із Гетьманщини), що, представляючи українців як лояльних і «легітимних» «підданих імперії», можна буде добитися в імперської влади бодай обмежених прав і кращого ставлення до України… І якщо поема «Богдан Хмельницький» (що симптоматично присвячена цареві Миколі І) представляє «русского царя» як єдину силу, що може захистити козаків, а тому, мовляв, єдиним логічним наслідком дій Богдана Хмельницького є підкорення України Московією, то фінал драми Євгена Гребінки вміщує відверто пропагандистську сцену «схвалення» козаками Переяславської угоди, трактованої в драмі як акт беззастережного підданства владі «Православного Царя», «під високу руку якого» Хмельницький віддає Україну. У зовсім історично неправдивій сцені, підкидаючи шапки вгору, козаки з ентузіазмом горлають присягу на вічну вірність московському цареві. Сто років пізніше псевдоісторичні мотиви цього типу увійдуть у залізний репертуар соцреалістичних опусів із сталінського культу Хмельницького як «возз'єднувача братніх народів» у, мовляв, «нероздільний союз на вічні часи»… Очевидним завданням таких сцен, і в творах соцреалістів, і в драмі Гребінки з 1843 p., було, звісно, створення у свідомостях людей автоматичного (такого, що не підлягає сумнівам) уявлення про, мовляв, «загальнонародну» підтримку акту підкорення України цареві, — уявлення аж ніяк не підтвердженого реальними фактами історії. Проте такі засоби впливу на масову свідомість виявилися вельми ефективними й залишили тривалий слід в українській «колективній пам'яті» аж до сьогодні…

На початку XIX ст. дещо сміливішим, хоча й загалом витриманим у лояльному дусі, був написаний іще раніше (1829 p.), одначе так і не завершений і не надрукований за життя автора, російськомовний роман Павла Білецького-Носенка «Богдан-Зіновій Хмельницький». Не зовсім однозначне ставлення автора до спадщини гетьмана, зокрема до офіційного «міту Переяславської угоди», зумовлене сильним впливом «Історії Русів», до якої Білецький-Носенко ставився з особливим пієтетом, бо матір його була родичкою Георгія Кониського, якого він вважав автором «Історії». Утім, хоча він ставить наголос у романі на особі Хмельницького як визволителя України від польського ярма та на романтизації козацтва, офіційна оцінка Переяславської угоди залишається для нього таки непохитною і беззастережною аксіомою.

Проте вже по-іншому бачили й розуміли особу та спадщину гетьмана представники наступного покоління, зокрема учасники критично важливого для розвитку нашої інтелектуальної традиції Кирило-Методіївського братства. Один із надхненників та провідників братчиків, Микола Костомаров, став автором багатотомної монографії «Богдан Хмельницький» (1857, 1859), яка довгий час лишалася найґрунтовнішим твором про життя й діяльність гетьмана. (Костомаров так і не завершив ранішого белетристичного тексту про Хмельницького «Українські сцени з 1649 р.», однак переніс майже всі його елементи до пізнішої наукової праці). І хоч Костомаров загалом підтримав як позиції культу Хмельницького — визволителя України, такі офіційний імперський «Переяславський міт», він таки ставився до особи гетьмана виваженіше й критичніше. Як основоположник народницької школи в українській і російській історіографіях, він трактував гетьмана не як могутнього індивіда-вождя, що визволив народ, а як втілення й віддзеркалення народу, людину, яку покликала до влади хвиля народного повстання і яка далеко не завжди виправдовувала народні сподівання. Загальна оцінка Костомарова позиціонує Богдана Хмельницького біля центру широкого спектру думок про гетьмана, висловлених поколінням романтиків. Та, тим не менш, уже вона була суворо засуджена в рамках імперського дискурсу істориками на зразок Геннадія Карпова як «надто осудлива» супроти гетьмана.

Але неспівмірно критичнішими, ба вкрай негативними були оцінки Хмельницького та історичних наслідків його дій у творах двох центральних постатей українського відродження XIX віку: Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша. У Шевченкових віршах ми навряд чи знайдемо якесь позитивне слово про гетьмана (хоча водночас там, здається, таки нема остаточного розвінчання міфу очолюваного Хмельницьким визволення України з-під польського ярма). Наш національний поет гостро засуджує усю спадщину гетьмана з огляду на одну-єдину обставину: підписання ним угоди з Москвою, яка й віддала Україну в багатовікову неволю московським царям. Звісно, жоден із віршів Шевченка, в яких він згадує «Богдана», не міг пройти царської цензури, та й пізніше більшість із них були вилучені чи спотворені цензурою СССР. Приміром, у містерії «Великий льох», роздумуючи про те, як у церкві в Суботові «Богдан» «молився, щоб москаль добром і лихом з козаком ділився…», Шевченко висловлює таку, зовсім недопустиму з погляду імперської ідеології, оцінку:

Для Шевченка підписання «Богданом п'яним» Переяславського договору, який «занапастив вбогу сироту Украйну», а її народ «закував у кайдани», був злочином, що за нього справедливою мірою покарання мала бути б не те що смерть, а неіснування, заперечення самого права жити. У відомих рядках Шевченковоі «Розритої могили» «мати Україна» голосить:

Важко й уявити більш категоричне засудження наслідків політики Хмельницького. Та не менш негативно, хоча й з інших від Шевченка міркувань, поставився до особи гетьмана провідний інтелектуал українського відродження XIX ст. — Пантелеймон Куліш.

Постать гетьмана з'являється в деяких його ранніх поезіях, але прискіпливу увагу Куліш присвячує Хмельницькому у своїх історичних текстах, написаних в останніх десятиліттях життя, насамперед в «Історії возз'єднання Русі» (1874—77). Куліш, який лояльно сприйняв імперський «Переяславський міт», послідовно (хоча аж ніяк не об'єктивно) обґрунтовує свою негативну оцінку гетьмана цілою низкою міркувань уже в пост-романтичному дусі, звинувачуючи особисто Хмельницького за руїну України, яка начебто процвітала в часи «золотого миру» в Речі Посполитій 1630-х pp. За Кулішем, саме Хмельницький «наш цвітучий край обернув у пустелю, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури і шкільну просвіту…»[566] і т. д. Спираючись на нові твори вельми негативно налаштованої до Хмельницького польської історіографії, Куліш зобразив гетьмана як «азіятського» деспота, зосередженого на закріпленні особистої влади та влади його династії, а не зацікавленого в національних інтересах і в модернізаційних процесах творення державних інститутів, урядових структур та соціального, економічного й, особливо важливого для Куліша, культурного життя козацької України. Дарма, що раніше, у «Записках про Південну Русь», той сам Куліш наголошував на незаперечних досягненнях Хмельницького у сфері державотворення. А втім, парадоксально, попри негативну й інколи украй тенденційну оцінку Хмельниччини, саме Куліш першим поглянув на події в Україні в половині XVII ст. із перспективи модерних уявлень про історичний розвиток націй і еволюцію національної свідомості. У XX ст. з такої точки зору трактуватимуть спадщину гетьмана прибічники «державницької школи» в українській історіографії та політичній думці, однак доходитимуть вони, як правило, до зовсім інших від Куліша висновків та оцінок.

Загалом, погляди на гетьмана Хмельницького трьох основних представників українського відродження XIX ст. — Костомарова, Шевченка і Куліша — заклали підвалини трьох головних трактувань особи гетьмана та його спадщини в пізнішій еволюції української інтелектуальної думки. З ідей Миколи Костомарова виросло трактування, яке ми могли б умовно назвати «народницьким» та яке продовжили пізніше Михайло Драгоманов і провідний історик України Михайло Грушевський. Як правило, інтелектуали народницького спрямування оцінювали постать гетьмана доволі негативно, як провідника, що не підкорився вимогам і потребам народу і був «становим», а не народним вождем, захисником інтересів козацької старшини, а не широких народних мас, і саме через отаку неправильну систему лояльностей він і допустився доленосних політичних помилок. У літературі зразком народницького погляду на Хмельницького може слугувати вірш Павла Грабовського «Пролісок» (1894), в якому «Богдан-батько», що його «людського руху хвилі бурні на поверх винесли», таки залишився «лихого віку сином, і вище станути не міг…»

Із джерел Шевченкового «україноцентричного» погляду на історію виринула течія патріотичної чи, умовно кажучи, «націоналістичної» інтерпретації Хмельниччини, основними постулатами якої було, з одного боку, (майже відсутнє в самого Тараса Шевченка) звеличення визвольної війни під проводом Хмельницького, а з другого боку, засудження Переяславської угоди з Москвою, або ж трактування її як зародка національної катастрофи. Як зразок розвитку цієї течії в літературних зображеннях Хмельницького, можна б навести вірш «І ти колись боролась, мов Ізраель, Україно моя» (1904) Лесі Українки, в якому особа гетьмана на тлі всенародного повстання постає мало не в містичних вимірах неоромантичної «надлюдини»:

Утім, Леся Українка перебиває цей опис визволення і містичного єднання, бо:

Пізніше в белетристиці міжвоєнного періоду цю «націоналістичну» інтерпретацію Хмельниччини продовжать письменники й мислителі в Західній Україні й еміґрації, такі як Юрій Липа й Микола Голубець, до яких ми ще повернемось. Та наприкіці XIX ст. творами популярнішої, майже масової літератури, які намагалися об'єднати дух цієї «патріотичної» інтерпретації із елементами народницької ідеології, а в цей же час із офіційними вимогами царської цензури, були твори Михайла Старицького — драма «Богдан Хмельницький» (1897, перша редакція — 1887 р.) та, в першу чергу, російськомовна трилогія «Богдан Хмельницький», що складалася з романів «Перед бурею» (1894), «Буря» (1896) і «Біля пристані» (1897). Написана як противага, або й відповідь на вельми популярний серед поляків роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», ця трилогія Старицького не лиш романтизує, героїзує особу гетьмана, але насамперед поетизує визвольну боротьбу українського народу, звеличує військову силу і міць козацтва й оспівує незламний дух України. І хоча, під строгим наглядом цензури, останній том трилогії «схвалює» Переяславську угоду, Старицький таки зображує в тексті серйозні сумніви гетьмана щодо правильності такого рішення, бо ж «розумом він прозрівав його світове значення, але серце його чогось боліло… Що обіцяє Україні майбутнє? Чи бажаний спокій і пристань тиху, чи нове горе?..» А те, як сам Старицький бачив відповідь на це риторичне запитання, знайшло відбиття в підтексті його дилогії про гетьмана Івана Мазепу «Молодість Мазепи» та «Руїна» (1898), в якій він не лише в дуже позитивних барвах змалював особу того, мовляв, «зрадника Росії», анатемізованого російською церквою, а й показав реальні наслідки Переяслава: продовження кривавих воєн та страшну руїну українських земель…

Й нарешті, в царині публіцистики на зламі століть нове слово в «націоналістичній» інтерпретації Хмельниччини, промовив перший теоретик українського націоналізму Микола Міхновський. У хрестоматійній статті «Самостійна Україна» (1900) він не лише наголошує на епохальному значенні визвольної війни під проводом гетьмана, але й намагається реабілітувати Хмельницького як державного мужа, пропонуючи альтернативну інтерпретацію Переяславської угоди. В оцінці Міхновського, це був договір двох незалежних держав «як рівний з рівним» та «вільний з вільним», — договір, якого Москва згодом ганебно не дотрималася. Дещо пізніше такий погляд на Переяслав і акт злучення України з московською державою в XVII ст. розвинув у своїй концепції української історії представник третього — «державницького» — погляду на особу і спадщину гетьмана історик В'ячеслав Липинський.

Поглянувши на події XVII ст. з перспективи аналогічних критеріїв, які свого часу спонукали Пантелеймона Куліша до вкрай негативної оцінки гетьмана, Липинський (і державницька школа в українській історіографії загалом) дійшов до протилежних висновків. У монографіях «З історії України» (1912) і «Україна на переломі» (1920) він пропонував новий міт «Великого Гетьмана» Хмельницького — видатного вождя і державотворця, великою заслугою якого (за Липинським) було те, що він пов'язав свої плани й майбутнє козацької держави не зі «степом», себто низовою вольницею Запорозького козацтва, а із «осілою військово-хліборобською верствою», яка й була спроможна конструктивно побудувати державні інститути. В оцінці Липинського: «не з вини нашого Великого Гетьмана постане згодом наша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею європеїзації козаччини, а з нею й цілої України… передадуть потім разом з легіонами Теофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніші руїнники українські його велику ідею на європеїзацію й будівництво Петровської держави віддадуть»[567].

Погляди В'ячеслава Липинського на епоху Хмельниччини відкрили новий розділ в українській історіографії та політичній думці. В дослідженнях історії України його ідеї розвинули пізніше, як це не дивно, учні його опонента Михайла Грушевського: Іван Крип'якевич, Степан Томашівський чи Мирон Кордуба, які не погоджувалися із народницькими поглядами на Хмельницького їхнього вчителя. А в публіцистиці «державницьку» інтерпретацію Хмельниччини проповідували Євген Маланюк та інші еміграційні інтелектуали. В загальному, за влучним висловом історика Франка Сисина, хоча «всеохопну працю про добу Хмельницького написав Грушевський, але саме Липинський сформував українське несовєтське бачення образу гетьмана у двадцятому столітті»[568].

У літературі такий підхід до гетьмана згодом найцікавіше втілить у белетристичних формах Юрій Косач, про що ми ще говоритимемо далі. У всякому разі, напередодні та в час української революції 1917—21 pp., у контексті тимчасового відновлення української державності, ставлення до особи й досягнень гетьмана Хмельницького серед українських інтелектуалів вкладалися, як правило, в одну із трьох основних течій: чи то «народницьку», чи «націоналістичну», чи «державницьку», — і у відповідному дусі таке ставлення формувало національну мітологію історії України серед різних елементів української еліти.

Проте, самозрозуміло, була ще й четверта, мабуть, таки найпоширеніша, позиція і четверта схема інтерпретації Хмельницького, а саме в ортодоксально імперському дусі. Вона виростала з постійної і послідовної, здебільшого суто пропаґандистської у своєму характері, творчості імперських письменників та істориків, затвердженої механізмами царської цензури, освітньої системи та інших режимних інстанцій. Це уявлення про Хмельницького як «слугу царя», який «допомагав збирати» «належні Росії землі», побутувало як серед росіян, так і серед «малоросів»: зрусифікованих і напівзрусифікованих громадян імперії українського походження, для яких не лише національні інтереси, а навіть особиста віра і сентименти поступалися місцем перед вимогами чиновницьких кар'єр та бажаннями підніматися якомога вище по драбині імперської суспільної ієрархії. Яскравим прикладом такої людини може слугувати Михайло Юзефович, — царський інспектор освіти й один з ініціаторів побудування пам'ятника Хмельницькому в Києві, — людина не лише українського походження, а й навіть, свого часу, українофільських поглядів, яка, однак, поступово перетворилася на вислужницького ґвинтика імперської урядової машини й запеклого українофоба. Співпрацюючи з Третім відділенням царської канцелярії, що мало на меті душити в країні дух волелюбності та будь-які вияви вільної думки, Юзефович був причетним до арештів і розгрому Кирило-Методіївського братства в 1840-х pp., а в 1870-х став ініціатором введення горезвісного Емського указу, який на десятиліття заборонив у підросійській Україні україномовні видання і театральні вистави. Захищаючи ідею пам'ятника Хмельницькому в Києві, Юзефович вихваляв того, мовляв, «лояльного супроти царя» гетьмана у протиставленні до «сепаратистів» та «зрадників Росії» на зразок Івана Виговського чи Івана Мазепи.

Напередодні Першої світової війни з аналогічною позицією виступили російські шовіністи, згуртовані навколо газети «Киевлянин». Назвавши себе «богданівцями», вони проголошували Хмельницького своїм «русским» героєм на противагу Мазепі «українських сепаратистів», і саме в полеміці з «богданівцями» напередодні війни Михайло Грушевський зробив свою найпозитивнішу заяву про Хмельницького, назвавши його «українським національним героєм». У загальному, підтримуваний машиною імперської пропаґанди образ Хмельницького як героя із «всеросійського» пантеону залишався глибоко вкарбованим у свідомість великої частини населення України, і духовні (а незрідка й біологічні) нащадки тих людей через десятиліття без проблем та опору сприйняли сконструйований у подібному дусі сталінський культ Хмельницького як «великого друга Росії», культ, який 1954 р. став обов'язковим в УРСР згідно із «Тезами ЦК КПРС про 300-річчя возз'єднання України з Росією»…

Саме сталінський культ Хмельницького, створений у час кривавого терору 1936—37 pp., а тоді, після смерті «вождя всіх народів», канонізований «Тезами ЦК КПРС», наймогутніше вплинув на сформування стереотипового «уявного образу» Богдана Хмельницького в «колективній свідомості» тогочасних українців та їхніх нинішніх нащадків. Через вплив сотень написаних «на партійне замовлення» пропаґандивних творів, якими «ощасливили» свій народ соцреалістичні драматурги, письменники й кінорежисери, бодай три покоління українців засвоїли на відрухово-підсвідомому рівні низку нав'язаних їм стереотипів не лише про особу гетьмана, а й про характер повстання 1648 р. та й суть українсько-російських взаємин, а відтак і про українську тотожність як таку.

У політичних реаліях СССР українська самосвідомість була ж дозволена тільки у вузеньких рамках офіційної ідеї України як «молодшої сестри», що була й буде «навіки з Москвою» та «навіки з великим російським народом», й, самозрозуміло, далекосяжною метою пропаґанди такої ідеї України, у поєднанні із послідовною русифікацією усіх аспектів життя і верств населення, було доведення до ситуації, в якій переважна більшість українців щиро повірять в те, що, мовляв, «українці та росіяни — це, по суті, один народ», яку сьогодні пропагують ідеологи «русского мира».

А позаяк інші форми й вияви української самосвідомості суворо й програмно викорінювалися цілою низкою репресивних державних механізмів, то й для творця в УРСР постать гетьмана Хмельницького стала дуже важливою, дарма що й вельми складною і «небезпечною». Адже, з одного боку, цей мотив вживався в культурі та публіцистиці з відверто антиукраїнською метою, але, з другого боку, «хоч як спотворений, образ Хмельницького був проте в совєтський період одним із небагатьох дозволених символів української тотожності»[569].

А втім, хоч яким дивним це може здаватися із сучасної перспективи, сталінський культ Хмельницького не був автоматичним продовженням «Переяславського міту» з часів царської імперії. У міжчасі, в 1920-х pp., в умовах іще несталінської УРСР, зовсім інший образ гетьмана створила українська марксистська історіографія. (Зокрема, трактування особи Хмельницького українськими марксистами — це лише один із прикладів того, як радикально український націонал-комунізм відрізнявся від російсько-сталінського варіянту ідеології). Під помітним впливом народницької традиції, українська марксистська історіографія 1920-х, провідним представником якої був Матвій Яворський, не лише неґативно ставилася до особи Хмельницького як представника «експлуататорського класу», а й засудила Переяславську угоду, як зародок «російського імперіялізму в Україні». А оскільки ж у той самий час патріарх народницької історіографії в Україні Михайло Грушевський дав Хмельницькому дуже негативну оцінку в IX томі «Історії України-Руси», скритикувавши при нагоді «державницькі» концепції В'ячеслава Липинського, то виявляється, що переважна більшість науковців в Україні у 20-х pp. розвінчувала як культ Хмельницького, так і «Переяславський міт» царських часів.

Ба навіть і після розгрому марксистської історіографії 20-х pp. (Матвія Яворського арештували 1931 p., а розстріляли 1937 p.), коли історична наука в УРСР опинилася під проводом Михайла Покровського, негативний погляд на Хмельницького та й на Переяславську угоду, в основному, продовжувався, і це знайшло відбиття у статті про Богдана Хмельницького у «Великій Совєтській Енциклопедії» 1935 p., де його характеризують як «зрадника і непримиренного ворога українських хліборобів»[570], а про угоду з Москвою пишуть: «Відомий Переяславський договір являв собою союз українських феодалів із російськими й, по суті, юридично оформив початок колоніальної влади Росії над Україною…»[571]. З тієї причини мітологізація особи гетьмана та визвольної війни під його проводом почалася в XX ст. аж ніяк не в СССР, а (під вагомим впливом ідей Липинського) в еміґрації та в Західній Україні, яка опинилася в межах польської держави. Напевне, першим значнішим літературним твором того часу про Хмельниччину, що в деяких епізодах зображував і особу гетьмана, був роман Юрія Липи «Козаки в Московії: Роман з XVII століття» (1934). Цей твір про групу козаків, які відвідують Московію в перші роки Хмельниччини, зіставляє в яскравому контрасті лицарський епос і свободолюбство українського козацтва із рабською ментальністю та й ксенофобією московитів, а також порівнює свободи і повагу до особистих прав у Гетьманщині із брутально репресивним характером царської влади. Завершальна сцена роману (яка припадає на рік 1650) зображує двір Хмельницького в часи вершини слави та влади гетьмана, якого закордонні посли називають «великим князем», а то «Ucrainae Rex» (королем України), «великим Цезаром» і врешті «імператором» і «володарем Русі».

В аналогічно патріотичній, чи то пак «націоналістичній», перспективі бачив епоху Хмельниччини мистецький критик та письменник із міжвоєнної Галичини Микола Голубець, який ще 1928 р. у книжці «Хмельницький у Львові» порівняв гетьмана з Кромвелем та Наполеоном і наголошував, що визвольна війна під його прапорами не була ані громадянською війною, ані соціяльною (себто «класовою») революцією козацтва й черні проти шляхти та маґнатів, а таки визвольною війною української нації, формотворчим процесом української держави. Хоча у романі «Жовті Води» (1937) Голубець зосереджується на перших, іще хаотичних, початках війни, він, як і Липа, представляє гетьмана як непересічну особистість, мужнього і завбачливого провідника, який уміє взяти під владу сильної руки і повести за собою увесь народ. Це доволі типовий у 1930-х pp. ідеал сильного вождя, який імпонував прибічникам націоналістичних рухів далеко не лише в Україні, а, по суті, в усіх країнах Європи того часу. Однак «націоналізм» обох авторів, Голубця і Липи, це не закритий у собі ксенофобський націоналізм у стилі Дмитра Донцова (з поглядами якого обидва автори полемізували), а націоналізм доволі відкритий до зовнішніх впливів і не обмежений суто етнічним контекстом. Приміром, хоча у своїй теоретичній праці «Призначення України» Юрій Липа вживає поняття «раси» (а зокрема «Понтійської української раси», яка, на його думку, мала б вагомо вплинути на майбутнє Європи), «раса» для нього — це не біологічна, як у нацистів, а політична категорія — «велика духовна одність з боку морального, чуттєвого…»[572]

У принципі, як Липа, так і Голубець, а то й декларативно «націоналістичні» автори на зразок Євгена Маланюка, зображували постать гетьмана Хмельницького таки в світлі «державницьких» ідей В'ячеслава Липинського. Проте, як уже було сказано, найцікавішу «державницьку» візію Хмельниччини в літературній формі представив Юрій Косач. За його власним свідченням, постать гетьмана, а також і його династії (він же присвятив драми й прозові твори також синам Хмельницького: Тимошеві та Юрієві), стала для Косача чи не найцентральнішою в усій його багатій історичній белетристиці. На самих початках літературної кар'єри його особливо цікавила тема становлення, формування майбутнього національного вождя, і ранні твори Косача про Хмельницького стосувалися маловідомих періодів життя гетьмана в половині 1640-х pp. Ще за студентських часів Косач присвятив короткий драматичний текст «Під Дюнкерком»[573] темі гіпотетичної участі Хмельницького, як ватажка козацьких загонів на службі у французького короля, у визволенні, 1646 р. фортеці Дюнкерк. 1936 р. в Парижі Косач розгорнув цю тему в цілий роман «Затяг під Дюнкерк», що мав вийти у видавництві «Українське слово», та, на жаль, не вийшов, і в бурхливі дні початку війни 1939 р. рукопис роману, висланий до Львова, був безповоротно втрачений по дорозі.

Наскільки можемо це сьогодні встановити, основною темою «Затягу на Дюнкерк» був особистий внутрішній ріст Хмельницького як військового командира, а в цей же час його усвідомлення своєї глибокої пов'язаності з життям рідної землі. Адже, хоча Хмельницький здобуває на чужині високе визнання й отримує разом зі своїми козаками вигідну пропозицію продовжити службу у Франції, він вирішує повертатися в Україну та й переконує підлеглих йому козаків зробити те ж саме. Повертаючись, таким чином, із добірним військом загартованих у війні козаків, майбутній гетьман везе із собою на батьківщину ядро майбутньої могутньої козацької армії.

Через декілька років, у передмові до початого ще 1936 p., але виданого аж 1943 р. у Львові роману «Рубікон Хмельницького» Косач писав: «Історія Б. Хмельницького перед 1648 роком мала для мене завжди багато хвилюючого. Бо що може більше хвилювати, ніж історія народження героя? А для письменника що може бути більш хвилююче од мандрівки в нетрі доби, про яку так мало відомо?..»[574]

То й не дивина, що «Рубікон Хмельницького» продовжує розпочату в «Затягу під Дюнкерк» історію «народження» національного героя. Це той же 1646 p., місто Данціґ (нині Ґданськ), де спиняються козаки по дорозі з Франції в Україну. Данціґ — це центр політичних інтриг і місто таємних переговорів між аґентами європейських держав, яке стає для Хмельницького місцем, у якому він може виявити інтимне розуміння європейської політики й водночас осмислює, на основі вістей із дворів Європи, плани майбутньої боротьби. Уже в той час, за Косачем, він усвідомлює величезну тактичну перевагу того, щоб «підняти чернь» і створити з неї боєздатну армію, і тут, зрештою, він має нагоду випробувати свої здібності втримувати сильною рукою анархічне козацтво, бо мусить приборкати внутрішній бунт проти його влади…

У принципі, провідним мотивом роману є не так мотив «народження героя» у сенсі закріплення авторитету Хмельницького як козацького ватажка, а радше внутрішня еволюція його як мудрого і далекоглядного європейського дипломата. Адже, у дусі ідей В'ячеслава Липинського, Косачеві уже в «Рубіконі Хмельницького» йдеться про «європеїзацію козаччини, а з нею і цілої України»: ідею, яка після війни знайде масштабний розвиток у романі «День гніву». І хтозна, може, зосередженість Косача на всуціль «європейському вимірі» особи та політики Хмельницького була, бодай частково, свідомою полемікою з поглядами сталінських «інженерів людських душ» в УРСР, які в той час, із кінця 1930-х pp., намагалися творити протилежний «антиєвропейський» міт Хмельницького-«друга Росії», що приєднав Україну до москвоцентричного антизахіднього союзу народів «степу» й «слов'янського православ'я» проти урбаністичної («буржуазної») «католицько-протестантської» Європи…

Адже в СССР зміни в офіційному ставленні режиму до постаті Хмельницького та особливо до Переяславської угоди з'явилися ще в половині 1930-х pp., себто в час, коли «Велика Совєтська Енциклопедія» називала цю угоду «початком колоніяльної влади Росії над Україною». Попри отаку загальну інтерпретацію, успадковану від українських марксистських істориків 1920-х pp., Михайло Покровський усе ж таки представляв угоду як «найменше з усіх можливих лих» для України в бурхливому XVII ст. Але вже в другій половині 1930-х, коли потреба «ідеологічно виправдати» культ особи Іосіфа Сталіна вимагала від істориків в СССР по-іншому поставитися до питання «ролі особи в історії» та й створити нові, модельовані на особі Сталіна, історичні міти-канонізації царів Петра І й Івана Грозного, ті історики мусили теж в іншому світлі представити експансіоністично імперську політику царів і Московії-Росії в загальному. Новий «міт Хмельницького та Переяславської угоди» мав стати одним із найкращих прикладів «благородного» впливу Росії на сусідні держави й народи, які вона інкорпорувала в тіло імперії. Адже ж, за сталінською ідеологічною доктриною, всі ці народи «одвічно прагнули до об'єднання» з Москвою, робили це ентузіястично й повністю добровільно, та й отримали у наслідку «велику користь» в господарчій і культурній сферах завдяки «покровительству» Москви і доступові до, мовляв, «вищої російської культури». Та, в кінцевому рахунку, найбільшим благом для тих народів була, буцімто, можливість «взяти участь разом із Росією у Великій жовтневій революції 1917 р.». Причому (як характеризує сталінський міт «дружби народів» американський історик Лоуел Тіллет), «у взаєминах з усіма радянськими націями Росія виступала як старший брат, чиї милостиву опіку й наставництво слід було приймати із вдячністю та повагою»[575]. На жаль, оті витворені сталінською пропаґандою стереотипи до сьогодні живуть у свідомостях великої маси громадян колишніх республік СССР. Бо ж хіба не з такими «вдячністю та повагою» українці чи грузини у XXI ст. повинні приймати (на думку надто ще великого числа людей!) «наставництво» Росії та її «благородний» вплив на «країни близького зарубіжжя»?..

У 1930-х першим, хто відгукнувся на «замовлення» на твір із новою інтерпретацією Хмельницького, став провідний сталінський пропаґандист в українській літературі того часу Олександр Корнійчук. Його драма «Богдан Хмельницький» (1938), яка впродовж наступних десятиліть мала безпрецедентно велике поширення в Україні, — вистави в майже усіх українських театрах, а також і створені на її основі кінофільм Ігоря Савченка (1941) та опера Костянтина Данькевича (1951), — становила, за висловом історика Олександра Гриценка, «згусток ідеологем уже тоді сформованої в основних рисах радянської мітології сталінської доби»[576].

Пізніше, уже після війни, «уславлення „наново дозволеного“ національного героя» Богдана Хмельницького «розгорнулося широким потоком»[577]. Чимало соцреалістів присвятили його особі пафосні й чолобитно промосковські епопеї. Це насамперед романи «Переяславська рада» Натана Рибака (1948—53) і «Гомоніла Україна» Петра Панча (1954), написані до святкувань 300-річчя Переяславської угоди — за чіткими вказівками «Тез ЦК КПРС», що «історичною заслугою Богдана Хмельницького є те, що він, виражаючи споконвічні сподівання і прагнення українського народу до тісного союзу з російським народом… бачив неможливість порятунку українського народу без його з'єднання з великим російським народом, і наполегливо добивався возз'єднання України з Росією»[578]. І відповідно, оба романи таврували «буржуазний націоналізм», розпалювали ненависть до «панів» та «іноземних» (звісно, західних) «загарбників» та гучно славили «великий російський народ і його братню дружбу».

Уже в часи хрущовської відлиги помітно ліберальніший своїм тоном і не такий аж вислужницький супроти московської влади роман «Хмельницький» у трьох томах написав Іван Ле, проте і в ньому, лише в дещо зм'якшених тонах і барвах, автор послідовно пропагує ті ж самі постуляти із «Тез ЦК КПРС» та ті ж самі стереотипи колоніальної інтерпретації України та її взаємин із «благородним старшим братом» Росією. Та, зрештою, по суті, той же самий колоніальний погляд на Україну на основі белетристичного опрацювання тем Хмельниччини, лише дещо прихованіше і менш очевидно, пропагував у романі «Я, Богдан» уже нібито свобіднішого 1983 р. Павло Загребельний. Попри те, що роман написаний талановитіше від сталінських опусів Рибака чи Панча, а навіть Івана Ле, попри те, що він «інтелектуалізований» масою посилань на історичні джерела та й ускладнений вигадливою структурою розповіді, по суті, він підтримує ті ж самі стереотипи ортодоксальних партійних поглядів чи то про нібито незаперечну (дарма, що не підтверджену реаліями XVII ст.) «нижчість» України й українців супроти «великої» московської держави та культури; чи то про безперспективність Гетьманщини в 1650-х pp., яка неначебто не розглядала, та й не мала інших політичних виборів, окрім союзу з Москвою, а відтак і кожне рішення Хмельницького «заздалегідь інтуїтивно надхненне бажанням об'єднати Україну з Росією»[579]; чи про «неспроможність» українського народу бути господарем на своїй власній землі та необхідність «захистити» Україну «сильною рукою» чужоземного володаря (ось, приміром, у час Переяславської ради Хмельницький у Загребельного оправдовує перед козаками ідею підкорення України Москві, бо, мовляв, уже «шість років живемо ми в нашій землі без господаря…»[580]), тощо, тощо.

Невипадково, отож, визнаючи багато достоїнств твору Загребельного у порівнянні з романами Рибака чи Панча, австралійський літературознавець Марко Павлишин заявляє: «Будьмо відвертими: деякі місця в романі можуть викликати в читача [що звик до ідеї рівності між народами] фізичну огиду… Не раз хочеться відмовитися від „правди“ Загребельного й відкласти роман назавжди…»[581]. А в іншому місці, він вказує, що вищий рівень майстерності автора роману «Я, Богдан» спричиняє тонший, однак водночас і підступніший вплив на читача. В романі Загребельного «портрет Хмельницького задовольняє всі вимоги офіційної мітології [КПРС], а рівночасно подає читачеві психологічно переконливий образ великої людини з широкою візією, харизмою, тонким інтелектом та дипломатичним хистом… Автентичність — міцна зброя в арсеналі апологета Переяславської ради. Нею автор плекає в читача готовність вірити, що „возз'єднання“ і „братання народів“ — це не витвори радянської пропаґанди після Другої світової війни, а поняття, які справді могли належати до структури думання XVII ст. Турбує те, що безсумнівний авторський хист Загребельного надає таким конструкціям певної переконливости…»[582]

З тієї перспективи сприймає вправно написаний роман Павла Загребельного вельми проникливий читач, який добре знає не викривлену імперською цензурою картину історії України та який, безперечно, «звик до ідеї рівності між народами». Та, проте, хіба спроможна критично прочитати той текст більшість читачів в Україні, які були (та, на жаль, іще досі бувають) змалку виховані на мітах про «братній російський народ» і «велику російську культуру», а водночас про «неповноцінність» культури української і «непрестижність» рідної мови? На жаль, більшість із тих читачів досі сприймає ідеологічно «програмовані» твори письменників з УРСР без критичного розуміння прихованих у них «засобів впливу на масову свідомість», а створені для потреб імперських ідеологій колоніальні стереотипи України залишаються для них ніколи серйозно не осмисленими, а відтак і «беззастережними» «істинами»… Отож, будувати нову «історичну пам'ять» в Україні на основі історичної літератури часів УРСР не те, що важко, а таки навряд чи можливо…

Доволі нечисленні белетристичні твори про історію Хмельниччини, які з'явилися уже в незалежній Україні (такі, хоч би, як історичний роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко», написаний ще в 1980-х, та остаточно завершений і виданий 1999 p.), а також значно численніші історичні дослідження епохи Хмельницького, видані за останніх двадцять років, поки що не мали значнішого ефекту на загальні уявлення українців про гетьмана і його добу. Навіть і задуманий як могутній засіб впливу на масову свідомість фільм Миколи Мащенка «Богдан-Зіновій Хмельницький» (2007) виявився, на жаль, не довершеним як слід, технічно та мистецьки проблематичною поразкою як у творчому, так і в комерційному вимірах.

На сьогодні образ гетьмана Хмельницького в українській «колективній свідомості» залишається нечітким і не достатньо зрозумілим, насиченим імперськими мітами й підтекстами. І таким же туманним є уявлення українців про надзвичайно важливу в нашій історії революційну епоху XVII віку. А те, наскільки небезпечною є отака невизначеність суспільства супроти власної історії, видно із наслідків похідної від тієї амбівалентності надто ще численних громадян України супроти національних цінностей сьогодення: концепції України як держави, української самототожності, ставлення до мови та культури, а надто ж до ставлення українців до Росії: недавнього імперського центру, що його досі багато хто називає «братнім», а чию мову й культуру вважає «рідними». А справжній — такий, що міняє свідомість, — вихід зі стану національної невизначеності навряд чи можливий без осмислення-усвідомлення вузлових дилем української історії і основних цінностей української культури. А на масовому рівні, окрім шкільної освіти, чи не найвагоміші чинники у такому процесі — це белетристика, кіно, театр, мистецтво…

А в такому контексті яку вагу може мати сьогодні перечитання (а фактично, відкриття) майже 70-літньої давності роману Юрія Косача «День гніву» — роману, який, за нормальних обставин, мав би бути часткою літературної класики, а який невідомий переважній більшості українців не лише в Україні, а й у діяспорі? Чим саме, якими характеристиками форми чи вимірами змісту, «День гніву» мав би бути цікавим для сучасного читача? Що відрізняє цей роман нонконформістичного еміґраційного автора від численних інших прозових текстів української літератури, присв'ячених темі Хмельниччини загалом, а особі гетьмана Богдана зокрема?..

У першу чергу, як переконаються читачі, які з відвертим розумом і зосередженням уваги відбудуть заворожливу подорож сторінками цієї книги, роман «День гніву» — це, напевне, наймайстерніший (а в цей же час вельми читабельний) український літературний твір про бурхливу і, багато в чому, маловідому, вкриту серпанками леґенд епоху Хмельниччини. Це величезна втрата для української культури, що, із здебільшого практичних причин (насамперед неспроможності знайти видавця для своїх творів), Юрій Косач не завершив задуманої трилогії романів «Цезар степів» про Богдана Хмельницького, в якій «День гніву» мав бути лише першою частиною. Дві наступні частини трилогії «Хмельничани» та «Сойм у Чигирині» — не були написані. І цей перший із задуманої трилогії роман — яскраве явище української історичної белетристики. Причому цей твір освітлює-зображає епоху Хмельниччини із унікальної перспективи, яка особливо співзвучна із сучасністю і, як про те піде мова далі, може виявитися дуже цінною у теперішній час переосмислення понять України і української тотожності після Революції Гідності…

Для читачів в Україні, багато із яких виросли на літературі створеній під жорстким ідеологічним диктатом, «День гніву» стане відкриттям нових інтерпретацій подій української історії та джерел українського державотворення. Передовсім, роман Косача, без сумніву, побудований на принципово відмінному розумінні історії від того, який пропагували радянська цензура та соцреалісти, і, серед іншого, цей текст може слугувати засобом «десовєтизації» уявлень про Хмельниччину й про історію України загалом. Цей майстерний твір розвінчує багато колоніальних мітів, а зокрема й міт про «неєвропейськість» України та «спільність її історії і історичних інтересів» з Московією-Росією, — мітів, які програмно й ефективно насаджували в свідомості українців за останніх три століття імперські системи влади та освіти.

І справа аж ніяк не в тому, що «День гніву» мав би декларативно «боротися» з ідеями імперських ідеологів і письменників, та аналогічними засобами — лише зі знаком мінус — «в лоб» заперечувати, скажімо, аксіоми «щасливого возз'єднання України з Росією» або «споконвічного російсько-українського братерства». Декларативних заяв, які описували б інший вимір українсько-московських реалій, ніж той, що його пропагували соцреалісти, в романі Косача практично нема. Дуже рідкісний виняток з правила — це внутрішній монолог Хмельницького, в якому, обдумуючи природу стосунків із сусідніми державами, гетьман думає: «Ох, боюсь, боюсь Москви. Саме там рабство і неволя. Крім божого й царського нічого там нема. Навіть бояри себе царськими рабами називають. Простих же людей на торговищах продають… Ні, Москви боюсь… Із вогню та в полум'я…»

Ні, справа в іншому: в тому, що Косач, на основі глибоких досліджень історичних реалій доби, талановито й переконливо демонструє зовсім іншу реальність від тієї, яку, під тиском директив, плекали автори в царській Росії та СССР. Наприклад, це незначність, повна марґінальність «московського чинника» в житті України, бодай у першій фазі визвольної війни, яка описана у «Дні гніву». Хоча Хмельницький та козацька еліта беруть до уваги Московію у своїх політичних розрахунках, а інколи персонажі-московити з'являються в різних відгалуженнях сюжету, усі ті мотиви не те, що другорядні, а й зовсім-таки марґінальні, а що основне, чужі в українському оточенні, незрозумілі, непередбачливі й далекі від українського суспільства, зовсім відмінні своїм характером і ментальністю.

В тексті Косача читач не знайде жодних слідів постульованого імперською пропаґандою «братерства» козаків-українців та московитів, ба навіть взаєморозуміння між ними чи наявності спільних інтересів. І хоча Косач так і не написав подальших частин трилогії «Цезар степів», а зокрема не описав часів Переяславської ради, коли «московський чинник», без сумніву, значно сильніше впливав на політичне життя Гетьманщини, — самі уже заголовки частин трилогії багато чого говорять про загальний підхід Косача до «московської» теми. Друга частина трилогії, — «Хмельничани», — ймовірно, мала б описати оточення гетьмана, себто процес формування нової козацької старшини, еліти Гетьманщини, яка згодом творила (як про це й писав надхненник Косачевої трилогії Липинський) державну структуру козацької України. Зате третя частина — «Сойм у Чигирині» — замість зосередитися на Переяславській угоді, яка для імперських письменників узагалі була центральною подією Хмельниччини, вносить у заголовок зовсім іншу, протилежного змісту епохальну подію. Йдеться про старшинську раду в Чигирині, яка мала місце 12 жовтня 1656 р. й на якій, повністю розчарована діями московитів і обурена московсько-польським договором у Вільні, козацька старшина «фактично проголосила незалежність козацької України»[583]. Про цю раду так писав посланець царя Васілій Бутурлін: «Всі полковники, осавули та сотники складали собі взаємно поміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі як один муж разом стояти будуть». На думку декого з істориків, це була «вища точка державного усвідомлення» козацької еліти, і «лише смерть Богдана Хмельницького перешкодила цій ідеї здійснитися…»[584]. Отож, скидається на те, що навіть в оцінці пізнішого періоду визвольної війни, коли «московський чинник» відігравав значну роль в козацькій політиці, Косач не зважав на імперські інтерпретації подій, а ставив наголоси на інших: «державницьких» українських мотивах, згодом всуціль замовчуваних, а то й заборонених імперською цензурою.

Принаймні в романі «День гніву» козацько-український і московський світи — це дві зовсім окремі й далекі одна від однієї дійсності, два зовсім чужі соціокультурні контексти, дарма що вони відверто між собою не ворогують, та це лиш підкреслює їхню віддаленість, бо козаки також не дружать з Москвою, не будують майбутніх планів на основі сподівань на союз із московитами. Навпаки, в Косачевому романі усі очі, плани та надії українського суспільства спрямовані на Європу. Європейська політична ситуація половини XVII віку й європейська культурна та інтелектуальна традиція визначають усе мислення і плани Хмельницького, який вільно спілкується різними мовами із дипломатами, читає латиною «Коментарі про Гальську війну» Юлія Цезаря, та і його називають «Цезарем степів», і він сам мислить себе в таких суто європейських, ніяк не «євразійських», а навіть не «візантійських», категоріях.

Зрештою, культурна належність Хмельницького та й усієї козацької верхівки (а зокрема ж високоосвічених шляхтичів на кшталт Івана Виговського чи Станислава Мрозовицького — славетного Морозенка із українських історичних пісень) блискуче віддзеркалена в самій мові персонажів Косачевого роману. У різкому контрасті до творів сталінських соцреалістів, для яких українська мова козаків могла вбирати в себе доволі численні церковнослов'янізми, рідше слова татарські й турецькі, а часто і нібито «природньо» вислови й конструкції з російської мови (кінофільм режисера Ігоря Савченка узагалі майже повністю російськомовний, дарма що він стосується переважно суто українського матеріалу), але мова козаків ніяк не могла (!) вбирати висловів з латини або західних мов, — у Косача (у згоді з дійсними реаліями доби), за влучною оцінкою Йоганана Петровського-Штерна, «мова роману втілює ідею загальноєвропейського масштабу подій [в Україні] і з подиву гідною послідовністю віддзеркалює концепцію багатокультурности [козацького суспільства]».

«Українська мова Хмельницького всіяна полонізмами. Польський король лається по-англійськи. Час до часу польські посланці спілкуються латиною. Шаумберґові наймані вояки вкидають у свою колоритну говірку французькі прокльони ляндкнехтів XVII віку. Інтелектуали на зразок [Транквільйона] Римші говорять макаронічною мішаниною німецької, західноукраїнських діялектів, польської і латини. Мандрівний мислитель [Юрій] Рославець звертається до церковнослов'янізмів… У романі Косача якийсь із персонажів може стверджувати, змішуючи українську мову з латиною, що він nazionale Polonius ritu romano, але вольний серцем. Косач каже «Ordonans — імпетувати», і козаки розуміють, що це українсько-латинський наказ іти в наступ. Усі ті арґо, діялекти, варваризми та жарґони органічно синтезовані в україномовний дискурс, створюючи образ української мови як надзвичайно самовпевненого культурного явища, яке не соромиться запозичень і яке завжди відкрите на зовнішні впливи, — віддзеркалюючи [аналогічну] відкритість козацької армії…»[585]

Якщо в своїх романах соцреалісти Натан Рибак чи Іван Ле програмно асоціюювали елементи польської мови із фальшем, зрадою і лицемірством, пов'язували латину з гнітом і ґеґемонією католицької церкви та шляхетської еліти, та й узагалі неґативно ставилися до західних мовних елементів (звісно, в контрасті до мови російської, з якою неодмінно поєднували щирість, надійність та дружбу, «програмуючи», таким чином, «ідеологічно правильні» підсвідомо емоційні реакції в читачів), — то Косач, за влучним висловом Йоганана Петровського-Штерна, «приносить в Україну увесь європейський континент, а його українська мова охоплює-обіймає всю Європу»[586].

Те ж саме стосується також і ставлення Косача до персонажів різних європейських національностей. Якщо у творах соцреалістів усі чужоземці (звісно ж, за винятком московитів) — від папських нунціїв, крізь польську шляхту аж до німецьких воїнів, навіть якщо ті приєдналися до козаків, — представлені в критично неґативному світлі та в ксенофобсько антизахідному тоні як лицеміри й підступні зрадники, — то в Косачевому «Дні гніву» чужинці із різних країн Європи автентично захоплені Україною і сприймають події в Україні як важливий чинник загальноєвропейської політичної ситуації. В Косачевому романі (знову ж, у контрасті до ксенофобських ідей соцреалістів) Європа відкрита до України, а Україна відкрита до Європи. І хіба ж не нагадують оті два протилежні погляди на «козацько-українську революцію» XVII століття полярно різних інтерпретацій Революції Гідності у XXI столітті? — З одного боку, прокремлівською пропаґандою, а з другого — незалежними ЗМІ?.. Як іще побачимо, Хмельниччина в інтерпретації Косача перегукується з Революцією Гідності аж ніяк не лише в цьому одному аспекті…

«День гніву» може бути засобом не лише «десовєтизації» історичної пам'яті. Адже представлена в романі візія визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького відмінна не лише від проімперськи спрепарованих творів радянських соцреалістів, а й від творів, умовно кажучи, «етно-націоналістичного» спрямування, більшість з яких представляє Хмельниччину як війну за «національне визволення», себто війну етнічно українського елементу проти чужинецького поневолення. У Косача, хоча й «козацько-українська революція», без сумніву, спирається насамперед на український етнос, етнічний принцип таки не є визначальним, як і не є, зрештою, вирішальним критерій релігійно-конфесійний. На противагу гаслам етнічної винятковості у дусі Дмитра Донцова (із яким Косач дуже гостро полемізував), «День гніву» зображує «козацько-українську революцію» як явище понадетнічне та понадконфесійне. Якщо вдатися до сучасної термінології, то ми могли б сказати, що відображена Косачем революція — це, в суті своїй, «революція цінностей», а не етнічних або релігійних світоглядів чи інтересів. Отож, хоча вона, без сумніву, українська, вона одночасно й багатокультурна та об'єднує під своїми прапорами людей різних національностей і віровизнань («усіх, хто на нашій землі живе», як каже персонаж Юрій Рославець, альтер еґо автора), й вони борються за спільні усім (дарма що більшістю не зовсім усвідомлені) ідеали.

Та водночас це не соціяльна революція «низів» проти «панів», і її ідеали не мають нічого спільного з «інтернаціоналізмом» або «класовою боротьбою» на совєтський штиб. Нема в тій революції «диктатури пролетаріату», чи то пак «диктатури черні» (хоч «ґенерал черні», Максим Кривоніс, може, й бажає таку диктатуру встановити). Революція у «Дні гніву» лишається відкритою для людей усіх станів, віровизнань і національностей, бо цінності «нового ладу», «Ordo novus», що за нього борються і шляхтичі, і козаки, й чернь, — універсальні: особиста свобода, свобода віри і праці тощо, — себто хіба ж, по суті, не та сама людська гідність, за яку в XXI ст. в цій же Україні стало до боротьби засноване на етнічно українській базі, але все ж таки багатокультурне суспільство сучасної української держави?..

Козацька армія в «Дні гніву», окрім української більшості, складається із «найчудніших людців»: «семигородців… хорватів і молдаванів, кошлатих донських козаків [себто, мовляв, „етнічних росіян“. — М.Р.С.] і струнких черкесів, жердистих шкотів і білявих голендрів, завидющих вірмен, в'юнких циганів, скіснооких черемисів» і, звісно, поляків та євреїв (бо з перспективи одного з євреїв, який приєднався до козацьких загонів, наведений цей «багатокультурний» список). Уже побіжно згадане раніше трактування «юдейської теми» у «Дні гніву» (значною мірою, на основі досліджень участі євреїв у козацькій армії часів Богдана Хмельницького, здійснених істориками Авраамом Гаркавим і Саулом Боровим) — як в особі козацького героя Барухи, що приєднується до загонів Кривоноса, зовсім не відмовляючись від своєї юдейської релігії (як він пояснює: «Хмель віри не питає, Хмель і наших приймає»), так і в особі згаданого Натана Ганновера (чия книга, в реальній історії, стала відповідальною за закріплення образу Хмельницького в єврейській «пам'яті» як ненависника євреїв і масового убивці, а який у романі Косача симпатизує повстанцям) — оте Косачеве трактування теми відкриває перед нею нові перспективи і завдання, бо намагається знайти точки примирення і досвіди єдності там, де історично закріпилися конфлікт, ненависть і нерозуміння. Одним словом, у «Дні гніву» Косач немов пробує зробити національну історію України відкритою для «усіх, хто на нашій землі живе», і тим-то закликає, приміром, євреїв українських наново глянути на вельми травматичну в колективній єврейській пам'яті історію Хмельниччини, та знайти в ній інші виміри змісту — ба, хтозна, може, й навіть відкрити у демонізованій досі особі гетьмана Хмельницького також і свого власного національного героя?.. А в подіях очоленого ним повстання відкрити змістовну сторінку власної історії цієї української землі — скажімо, наприклад, як джерела й праобразу сучасної Революції Гідності…

Загалом, на відміну від багатьох літературних творів про ту криваву епоху, хоч би й «Вогнем і мечем» Генрика Сєнкєвіча, у «Дні гніву» не знаходимо етнічних або ж «расових» упереджень. Не лиш євреї, а й головні вороги козаків, поляки, зображені в романі аж ніяк не одновимірно, не карикатурно: досить простежити трактування Косачем постаті нібито «антигероя», польського шляхтича і воїна Януша Корсака. Знаменно, що найбільш неґативним (та і тут не карикатурним) персонажем роману є таки українець, Юрій Збаразький, що, відкинувши традиції предків, став єзуїтом, братом Домініком, і чия фанатична, демонічна жорстокість сперта, насамперед, на почуття самоненависті. Та і йде він з армією іншого доволі демонічного персонажа, і знову ж таки із русько-українського роду, — Яреми Вишневецького…

Як уже згадано, за Косачем, головним ідеалом, який (для багатьох неусвідомлено) об'єднує під прапорами Хмельницького людей різних станів, національностей та й віровизнань, є ідеал «нового ладу» — «Ordo novus». Напевне, найчіткіше висловив суть його ідеї, у сцені конфронтації з каштеланом Адамом Кисілем, Косачів альтер еґо, Юрій Рославець. Із гідністю-відвагою перед обличчям смертельної небезпеки він відповідає тим, які думають віддати його на страту: «Єсть це наша війна… Хоч воюю без палаша й мушкета, але воїн єсьм і готовий головою покласти… Бо це за отчизну смерть, а милішої від неї не маєш…» А далі й пояснює суть ідеалу, за який він і готовий головою покласти: «Найвільніша Річпосполита козацько-українська… без тиранії над людом, без своєвілля станів, з вічним визволенням від робіт і затягів, з подаруванням усім свободи — всім, хто на нашій землі живе, з правом до вільного вірування, до вільної праці на ріллі, в торгівлі й ремеслі…» Хіба ж під цінностями того роду не підписалися б у 2013—14 pp. учасники Революції Гідності? Та, хтозна, може, подібними словами відповідав «беркутівським слідчим», під час незаконних арештів і катувань, дехто із сучасних українських воїнів-героїв?..

Якщо прийняти, що Рославець, як авторів альтер еґо, який мандрує крізь різні його тексти, висловлює тут погляди, близькі до поглядів самого Косача, то таки вражає, що в 1948 p., коли по один бік «ідеологічної завіси» із закликом «нація понад усе», багато хто бажав загибелі «чужинецьким зайдам» та виправдовував придушення прав людини во ім'я права корінної, етнічно-однорідної нації «панувати на своїй землі», а по другий бік завіси, із гаслами «інтернаціоналізму» й «диктатури пролетаріяту», мільйонами нищили «панів», «буржуїв», «куркулів» і всіх інших «ворогів народу», які самі й були отим «народом», — таки вражає, що в той самий час Юрій Косач (і ще дехто із МУРівських однодумців) проповідував на диво модерні й сучасні цінності демократичного «Ordo novus», обов'язком і мрією якого було б дарувати свободу й права «всім, хто на нашій землі живе»… І знов-таки, хіба це не ті ж самі ідеали, за які на наших очах «головою поклали за отчизну» герої Небесної Сотні?

Отож, може, парадоксально, — коли в Україні настав час осмислення національних цінностей, включно із поняттям українства як такого, коли процес «декомунізації» намагається розвінчати (бодай деякі) колоніальні міти, — ті, хто сьогодні пробують будувати «новий лад» в Україні, можуть знайти несподіване джерело надхнення в забутому романі контроверсійного Юрія Косача. Адже, здається, у «Дні гніву», цей автор-еміґрант зумів у глибокому дзеркалі подій давноминулої епохи збагнути та показати багато чого про наше сьогодення. Приміром, чи не звучать актуально й ті слова, якими Петровський-Штерн описав зображену Косачем Україну 1648 p., яка «уже не є маріонеткою російських чи польських політичних стратегій, а дозріла до того, щоб самостійно вибрати власну долю, — і вона вибирає Європу…»[587]

Читаючи сьогодні роман «День гніву», уважний читач може відчути парадоксальне враження: що «великий роман» про українську Революцію Гідності, якого ж багато хто нетерпляче очікує, можливо, був уже написаний 70 років тому. Та й революція гідності, про яку цей твір оповідає, іще дальше в минулому — понад 350 років у глибині історії. Бо сучасні революційні події мають глибокі корені, й, що важливо, коріння саме в українській землі і в українській минувшині. Й, може, в усвідомленні тієї давньої історії української «боротьби за гідність», у відчутті глибинних джерел традиції та цінностей, за які сучасним поколінням доводиться наново боротись, — може, в тому усвідомленні сучасні українці знайдуть основи для створення «нового ладу», «Ordo novus», для «всіх, хто на нашій землі живе», а в першу чергу для тих, які, незалежно від походження, віри й суспільного стану, — «вольні серцем»…