Дев’яносто третій рік

1. АНГЛІЯ І ФРАНЦІЯ ПЕРЕМІШАЛИСЯ

Весною 1793 року, коли Францію з усіх сторін атакували вороги і трагічною втіхою було для неї падіння жірондистів[10], ось що відбувалося в архіпелазі Ламаншу.

Увечері 1 червня десь за годину до заходу сонця, на острові Джерсей, у маленькій пустинній бухті Боннюї готувався до відплиття один корвет; стояв туман, що було зручно для втечі, бо небезпечно для плавання. Це судно мало французький екіпаж, але належало до англійської флотилії, що стояла на східному кінці острова, немов охороняючи його. Англійською флотилією командував принц де-Ла Тур д’Овернь з роду Булонських герцогів, і це з його наказу мали вирядити корвет у невідкладній і спеціальній справі.

Цей корвет, зареєстрований у Трініті-Гауз[11] під назвою «Клеймор», на вигляд здавався вантажним кораблем, а насправді був військовим. Він скидався на важке й міцне торговельне судно, але цей вигляд був обманливим. Будуючи його, мали на увазі подвійну мету — хитрість і силу: коли є можливість, — обдурити, а якщо необхідно, — битися. Для завдання, яке він мав виконати цієї ночі, на середній палубі, замість вантажу, поставили тридцять каронад великого калібру. Ці тридцять каронад, — чи тому, що передбачали бурю, чи, вірніше, щоб надати кораблю мирного вигляду, були замасковані, — їх закріпили на місцях потрійними ланцюгами, причому дула впиралися в щільно закриті люки. Ззовні не було видно нічого, — на корвет ніби наділи маску. Звичайно військові корвети мають гармати тільки на верхній палубі. Але в цього, призначеного для раптових нападів та для засад, верхня палуба була порожня, і батарея містилась на середній палубі. «Клеймор» був корабель масивний і досить громіздкий, проте з добрим ходом. Він мав найміцніший в усьому англійському флоті корпус, і в бою був вартий цілого фрегата, хоч і мав замість бізань-щогли жердину із звичайним косим парусом. Руль в нього був незвичайної, вигадливої форми, з округлою, рідкісною на ті часи рамою, — виробом верфей Соутгемптона, ціною п’ятдесят фунтів стерлінгів.

Екіпаж «Клеймора» складався виключно з французів — офіцерів-емігрантів і матросів-дезертирів. Добирали їх дуже ретельно: кожен був добрим моряком, добрим солдатом і добрим роялістом. Вони були потрійними фанатиками, відданими кораблю, зброї і королю.

Крім екіпажу, на кораблі був іще півбатальйон морської піхоти на випадок, як виникне потреба висадити на берег десант.

Капітаном корвета «Клеймор» був кавалер ордена святого Людовіка, граф Буабертло, один з найкращих офіцерів колишнього королівського флоту, його помічником — шевальє де-Ла В’євіль, що командував тією ротою французької гвардії, в якій Гош[12] був сержантом, а лоцманом — найдосвідченіший із джєрсейських капітанів — Філіпп Гакуаль.

Ясно було, що цьому кораблю належало здійснити щось незвичайне. Недарма «Клеймор» взяв на борт людину, самий вигляд якої показував, що вона йде на рисковану справу. Це був високий літній чоловік, стрункий і міцний. По його суворому обличчю важко було визначити його вік, бо воно здавалося водночас і старим, і молодим. Це був один з тих людей, які і в старості лишаються повними сил і в очах яких спалахує блискавка. Сорокалітній по бадьорості, вісімдесятилітній по авторитету.

В ту мить, коли він сходив на корвет, вітер розкрив його морський плащ, і стало видно, що на ньому одягнуті штани, чоботи й куртка з козячої шкури, із скуйовдженим хутром всередину, а зверху вишита шовком, — словом, повний костюм бретонського селянина. Ці старовинні бретонські куртки мали подвійне призначення — вони були і святковим, і буденним убранням, залежно від того, на яку сторону вдягнуті. Те, що було овчиною протягом цілого тижня, в неділю ставало святковим одягом. Немовби для того, щоб завершити схожість із справжнім селянином, селянська одежа, яку носив цей старий чоловік, була потерта на ліктях і колінах і здавалась давно ношеною, а його морський плащ з грубої тканини скидався на рибальське дрантя. На голові в нього був круглий капелюх, високий і крислатий, як тоді носили, що із спущеними крисами мав вигляд сільського, а коли підняти один край і приколоти до нього кокарду, — перетворювався на військовий. Він носив капелюх по-селянському, без петлиці й кокарди.

Лорд Балькарра, губернатор острова, і принц де-Ла Тур д’Овернь самі провели його на корабель. Таємний агент принца, Желямбр, що колись був одним з охоронців графа д’Артуа, особисто наглядав за обладнанням його каюти: цей родовитий дворянин був таким уважним, що сам вніс за старим його чемодан. Залишаючи корабель, пан де-Желямбр низько уклонився цьому селянинові. Лорд Балькарра сказав йому на прощання: «Бажаю успіху, генерале», а принц де-Ла Тур д’Овернь промовив: «До побачення, кузен».

Цього незвичайного пасажира моряки відразу ж прозвали «Селянином». Вони не знали, хто він і чому потрапив на корабель, але розуміли, що цей «Селянин» такий же селянин, як їхній військовий корвет — торговельне вантажне судно.

Вітер був слабкий. «Клеймор» залишив Боннюї, обминув Булей-Бей і якийсь час ішов на видноті вздовж берега, поступово зменшуючись у спадаючій темряві, доки не зник зовсім.

За годину Желямбр, повернувшись до себе в Сент-Ельє, послав соутгемптонським експресом графові д’Артуа, в головну квартиру герцога Йоркського, такі чотири рядки:

«Монсеньйор, від’їзд відбувся. Успіх забезпечено. Через вісім днів запалає все узбережжя, від Гранвіля до Сен-Мало».

А за чотири дні до того депутат від Марни Прієр, що був посланий з важливими повноваженнями до армії Шербурзького узбережжя і в той час перебував у Гранвілі, одержав від таємного емісара написане тим же почерком, що й наведена вище депеша, повідомлення:

«Громадянин депутат, 1 червня, в час відпливу, військовий корвет „Клеймор“ із замаскованою батареєю вирушить до Франції, щоб висадити на берег одного чоловіка. Його прикмети: високий на зріст, старий, волосся сиве, одягнений селянином, руки аристократичні. Докладніше повідомлю вам усе завтра. Він висадиться другого вранці. Попередьте ескадру, захопіть корвет, гільйотинуйте цього чоловіка».

II. КОРАБЕЛЬ І ПАСАЖИР ПІД ПОКРОВОМ НОЧІ

Корвет, замість того, щоб узяти напрям на південь до Сент-Катрін, повернув на північ, потім на захід і сміливо увійшов у морську протоку між Серком і Джерсеєм, що зветься Протокою Катастроф. На берегах цієї протоки не було тоді жодного маяка.

Сонце давно зайшло. Ніч була чорна, темніша, ніж звичайно влітку. Хоч у цю пору мав світити місяць, але небо облягли важкі хмари, що рідко буває в такий період і, судячи з усього, можна було сподіватися, що місяць вирине лише на хвилину, перед самим заходом. Кілька хмар нависло над самим морем, вкриваючи його туманною імлою.

Ця темрява була сприятливою для корвета.

Лоцман Гакуаль мав намір лишити Джерсей ліворуч, а Гернсей праворуч і, сміливо пройшовши між Гануа й Дувром, пристати в якійсь бухточці на узбережжі Сен-Мало. Ця дорога була довша, ніж через Менк’є, але безпечніша: французька ескадра особливо пильно охороняла береги між Сент-Ельє і Гранвілем.

Гакуаль сподівався, якщо вдасться поставити всі паруси і буде попутний вітер, пристати до французького берега ще вдосвіта, — зрозуміло, в тому разі, коли не трапиться нічого несподіваного.

Все йшло гаразд. Корвет щойно проминув Гро-Не. Годині о дев’ятій погода зіпсувалась, — дужчав вітер і знялася хвиля. Але цей вітер був попутний, а хвиля — хоч і сильна, проте не бурхлива. Все ж деякі вали так набігали на корвет, що він пірнав носом у воду.

«Селянин», якого лорд Балькарра назвав генералом і якому принц де-Ла Тур д’Овернь говорив кузен, мав ноги справжнього моряка і походжав палубою корвета спокійно й поважно. Він наче й не помічав, що корабель сильно гойдає. Час від часу старий витягав в кишені куртки плитку шоколаду, відламував шматочок і жував; хоч він і мав сиву голову, проте всі зуби — цілі.

Він ні з ким не говорив, тільки іноді тихо промовляв кілька слів капітанові, який слухав їх шанобливо, ніби не він, а цей пасажир був справжнім командиром корабля.

«Клеймор», керований вправною рукою, непримітний у тумані, обминув довгий крутий берег на північному краї Джерсея, тримаючись якомога ближче до суші, щоб не наштовхнутись на страшний риф П’єр-де-Лік посередині протоки між Джерсеєм і Серком. Гакуаль, стоячи біля руля, час від часу голосно називав один за одним Грев-де-Лік, Гро-Не, Племон — і вів корвет між цими пасмами рифів майже наосліп, але впевнено, почуваючи себе так, наче він у себе вдома і добре знає всі закутки океану.

На носі корвета огнів не запалювали, щоб не виказати себе в цих пильнованих водах. Всі раділи туманові. Дійшли до Гранд-Етап. Імла була така густа, що високий силует Пінакля ледве виднівся. На дзвіниці Сент-Кен пробило десяту, і кожен удар було чути дуже виразно, — а це було певною ознакою того, що вітер буде попутний. Все й далі йшло гаразд. Море стало трохи неспокійним через сусідство Корб’єра.

Трохи згодом граф дю-Буабертло та шевальє де-Ла В’євіль провели одягненого по-селянськи чоловіка до його каюти, що була власною каютою капітана. Відхиляючи двері, старий сказав тихо:

— Ви ж знаєте, панове, що треба додержувати таємниці. Ані слова до моменту вибуху. Тільки ви тут знаєте моє ім’я.

— Ми понесемо його з собою в могилу, — відповів Буабертло.

— А я, — сказав старий, — не відкрию його і в свій смертний час.

І двері каюти зачинились.

III. АРИСТОКРАТИ І ПРОСТОЛЮДИНИ ПЕРЕМІШАЛИСЯ

Капітан і його помічник знову піднялися на палубу і стали ходити поруч, про щось розмовляючи. Вони говорили, зрозуміло, про свого пасажира, і ось який був зміст цієї розмови.

Буабертло буркнув півголосом на вухо Ла В’євілеві:

— Скоро побачимо, який з нього вождь.

Ла В’євіль відповів:

— А поки що він принц.

— Майже.

— У Франції дворянин, а в Бретані — принц.

— Як Ла Тремуйлі та Рогани.

— Він їм родич.

Буабертло продовжував:

— У Франції і при виїздах короля він маркіз, як я граф, а ви шевальє.

— Де вони, ті виїзди! — вигукнув Ла В’євіль. — Ми їздимо тепер тачками.

Запала мовчанка.

Буабертло знову почав:

— Коли нема французького принца, згоди́́ться й бретонський.

— Коли нема дрозда… Ні, коли нема орла, згодиться й ворон.

— Мені більше до вподоби шуліка, — сказав Буабертло.

А Ла В’євіль підтримав:

— Авжеж! І дзьоб, і пазури.

— Побачимо.

— Так, — озвався Ла В’євіль, — час уже мати вождя. Я згоден з думкою Тентеньяка: «Вождя й пороху!» Слухайте, капітане, я знаю майже всіх вождів, — як придатних до цієї ролі, так і не придатних. І вчорашніх, і сьогоднішніх, і завтрашніх. Жоден з них не має справді воєнного хисту, який нам потрібен. Цій клятій Вандеї потрібен такий генерал, що водночас був би й прокурором. Тут треба напосідати на ворога, змагатись з ним за кожен млин, кущ, рів, камінь, дошкуляти йому на кожному кроці, користуватися з усього, всього пильнувати, бити нещадно, наганяти страху, не виявляючи ні втоми, ні жалю. Тепер у цій мужицькій армії є герої, та нема вождів. Д’Ельбе — нуль, Лескюр — хворий, Боншан — надто м’який; він добрий, отже дурний; Ла Рошжаклен — чудовий, як молодший офіцер; Сільз — офіцер для відкритої кампанії і не годиться для маневрової війни; Катліно — простодушний биндюжник; Стоффле — хитрий лісник; Берар — нездара, Буленвільє — кумедний, Шаретт — страшний. Я вже не кажу про перукаря Гастона. Та чорт забери! Заради ж чого ми нападаємо на революцію і яка різниця між республіканцями й нами, коли в нас перукарі командують дворянами?

— Ота чортова революція заразила і нас.

— Короста охопила всю Францію.

— Короста третього стану, — додав Буабертло. — Тільки Англія може нас від неї вилікувати.

— І вона нас, безперечно, вилікує, капітане.

— А поки що огидно.

— Звичайно, коли всюди мужва. Монархія, яка має головнокомандуючим Стоффле, колишнього лісника пана де-Молевріє, може не заздрити республіці, де міністром Паш[13], син швейцара герцога де-Кастрі. Хто стоїть один проти одного у Вандейській війні? З одного боку — пивовар Сантерр, з другого — цирульник Гастон.

— А от я, любий мій Ла В’євіль, до певної міри поважаю цього Гастона. Він зовсім непогано поводився, коли командував при Гемене. Любенько розстріляв три сотні синіх, змусивши їх самих викопати собі могилу.

— Непогано. Але й я упорався б із цим не гірше за нього.

— Певна річ! Та й я теж.

— Великі воєнні діяння, — сказав Ла В’євіль, — вимагають благородства від тих, хто їх чинить. Це є справа рицарів, а не перукарів.

— Є, проте, в цьому третьому стані, — відказав Буабертло, — люди, гідні поваги. Візьміть, наприклад, хоч годинникаря Жолі. Він був сержантом у Фландрському полку, а тепер став ватажком вандейців, командує загоном на узбережжі. У нього син — республіканець; отож батько служить у білих, а син — у синіх. Сутичка. Бій. І от батько бере сина в полон і стріляє в нього.

— Це добре, — сказав Ла В’євіль.

— Роялістський Брут, — додав Буабертло.

— І все ж нестерпно бути під командою різних Кокро, Жан-Жанів, якихось Муленів, Фокарів, Бужю, Шуплів!

— Любий мій шевальє, у другому таборі так само є чого бути незадоволеним. Нам набридли буржуа, а їм набридли дворяни. Думаєте, санкюлотам[14] подобається, що ними командують граф де-Канкло, віконт де-Міранда, віконт де-Богарне, граф де-Валанс, маркіз де-Кюстін і герцог де-Бірон!

— От каша!

— І ще герцог де-Шартр!

— Син Філіппа Егаліте[15]. До речі, коли ж цей Егаліте стане королем?

— Ніколи.

— А все ж він пробирається до трону. Йому в пригоді стають власні злочини.

— І заважають його пороки, — сказав Буабертло.

Помовчали знову деякий час, і Буабертло продовжував:

— Проте він мав бажання помиритись. Приїздив побачитися з королем. Я саме був у Версалі, коли його витурили.

— Турнули з сходів?

— Авжеж.

— Добре зробили.

— Ми прозвали його Bourbon le Bourbeux — Брудним Бурбоном.

— Дуже влучно, — лисий, у прищах, царевбивця. Тьху!

А Ла В’євіль додав:

— Я був з ним в бою при Уессані.

— На кораблі «Святий дух»?

— Так.

— Якби він тоді послухався сигналу адмірала д’Орвіль держатися за вітром, англійці не змогли б пройти.

— Безперечно.

— А правда, що він з переляку сховався в трюм?

— Ні. Але ці чутки варто підтримувати.

І Ла В’євіль голосно зареготав.

Буабертло продовжував:

— Дурнів є досить. Та от хоча б Буленвільє, про якого ви говорили. Я його добре знав. Спочатку селяни були озброєні списами. Хіба ж йому не спало на думку зробити їх справжніми пікінерами? Він хотів їх навчити битися списами за всіма правилами військового мистецтва. Він хотів перетворити цих дикунів на стройових солдатів. Взяв собі в голову, що йому вдасться навчити їх строїтися в каре тощо. Тлумачив їм терміни старої військової мови. Замість «командир відділу» він казав «капдескад», бо так звалися капрали за часів Людовіка XIV. Він затіяв сформувати регулярний полк з усіх цих браконьєрів. У нього були роти, сержанти яких щовечора вистроювалися в коло, і полковий сержант говорив пароль і гасло на вухо сержантові першої роти, той своєму сусідові і так далі. Він розжалував одного офіцера за те, що той не став струнко, вислуховуючи пароль від сержанта. Цей бевзь не розумів, що селяни хочуть, щоб ними командували по-селянському, і що не можна привчити до казарми тих, хто жив у лісі. Так, я знав цього Буленвільє.

Вони пройшли кілька кроків, кожен думаючи про своє.

Потім розмова знову почалася.

— До речі, підтвердилася чутка, що Дамп’єра вбито?

— Так, капітане.

— Біля Конде?

— В Памарському таборі, ядром.

Буабертло зітхнув.

— Граф Дамп’єр. Ще один з наших, що, став їхнім.

— Щасливої йому дороги! — сказав Ла В’євіль.

— А принцеси? Де вони?

— В Трієсті.

— Усе ще там?

— Так.

І Ла В’євіль вигукнув:

— Ах, ця республіка! Скільки шкоди через якусь дрібницю! Подумати тільки, що ця революція сталася через кілька мільйонів дефіциту.

— Дрібні причини завжди призводять до великого лиха, — сказав Буабертло.

— Погано йдуть справи, — промовив Ла В’євіль.

— Так, Ла Руалі помер, дю-Дрене — ідіот. А які жалюгідні наші пастирі! Цей Кусі, епіскоп Ла Рошель, цей Бопуаль Сент-Олер, епіскоп Пуатьє, цей Мерсі, епіскоп Люсона, коханець мадам де Л’Ешассері…

— Її ім’я — Серванто, ви знаєте це, капітане? Л’Ешассері — назва її маєтку.

— А цей лжеєпіскоп з Агри, він же просто кюре не знати якої парафії.

— Парафії Доль. Його звуть Гійо де-Фольвіль. Він принаймні хоробрий і добре б’ється.

— Попи там, де потрібні солдати! Єпіскопи, які, власне, і не епіскопи! Генерали, які зовсім не генерали!

Ла В’євіль перебив Буабертло:

— Капітане, є в вашій каюті «Монітер»[16]?

— Є.

— Які тепер вистави йдуть у Парижі?

— «Адель і Поліна» та «Печера».

— От хотілося б побачити!

— Побачите. Ми будемо в Парижі через місяць.

Буабертло на мить замислився і додав:

— Це найпізніше. Уіндгем так говорив лордові Гуду.

— То, виходить, капітане, наші справи не такі погані?

— Все було б добре, чорт забери, якби краще воювали в Бретані.

Ла В’євіль похитав головою.

— Капітане, — спитав він, — ми висадимо на берег морську піхоту?

— Якщо побережжя за нас. А як вороже, — то ні. Часом на війні треба ломитися в двері, часом пролізти крадькома. Громадянська війна завжди повинна мати в кишені всяке знаряддя. Зробимо все можливе. Найбільше потрібен зараз вождь.

І Буабертло задумливо додав:

— Ла В’євіль, яка ваша думка про шевальє де-Дьєзі?

— Молодого?

— Так.

— Як командувача?

— Так.

— Та й цей, знову ж таки, офіцер для відкритого бою і регулярних воєнних дій. Тутешні хащі знає тільки селянин.

— Отже, треба погодитися на генерала Стоффле та генерала Катліно.

Ла В’євіль подумав хвилинку і сказав:

— Потрібен принц, принц французький, принц крові. Справжній принц.

— Чому? Коли кажуть «принц»…

— Кажуть «боягуз». Я це знаю, капітане. Але це потрібно, щоб впливати на йолопів-мужиків.

— Любий мій шевальє, принци не хочуть воювати.

— Обійдеться й без них.

Буабертло машинальним рухом притиснув руку до лоба, немов видавлюючи якусь думку. Він сказав:

— Спробуємо, врешті, цього генерала.

— Це дворянин високого роду.

— Ви гадаєте, він підійде?

— Аби тільки був добрий! — сказав Ла В’євіль.

— Тобто лютий, — сказав Буабертло.

Граф і шевальє перезирнулися.

— Пане Буабертло, ви сказали правдиве слово. Лютий. Так, це те, чого нам треба. Ця війна — війна без пощади. Епоха жорстоких. Царевбивці відтяли голову Людовіку XVI, — ми четвертуємо царевбивць. Так, нам потрібен генерал — генерал нещадний. В Анжу і Верхньому Пуату командири граються в великодушність та милосердність — і нічого не виходить. В Маре і в Ретці командири жорстокі, і все як слід. Саме тому, що Шаретт жорстокий, він не піддається Пареннові. Гієна проти гієни.

Буабертло не мав часу відповісти Ла В’євілеві. Слова Ла В’євіля раптом урвав розпачливий крик, і водночас почувся шум, не схожий на жоден з шумів, яких можна було чекати. Цей крик і цей шум долинали з середньої палуби.

Капітан і його помічник кинулися туди, але не могли зайти. Всі каноніри в паніці втікали звідти.

Сталося щось жахливе.

IV. TORMENTUM BELLI[17]

Одна з каронад батареї, двадцятичотирифунтова гармата, зірвалася з ланцюгів.

Це найстрашніше за все, що може статися на морі. Не може бути жахливішої катастрофи на військовому кораблі, що йде на повний хід у відкритому морі.

Гармата, яка порвала свої ланцюги, стає враз якимсь надприродним звіром. Це машина, що перетворилася в страховище. Це громадище біжить на своїх колесах наче більярдна куля, перехиляється при боковій качці, рине вниз при кільовій, рветься вперед, відкочується назад, спиняється, немов розмірковує, потім знову кидається бігти, стрілою мчить з одного краю судна в другий, підстрибує, крутиться, скрадається, втікає, стає дибки, вдаряє, трощить, убиває, нищить. Це таран, що б’є в стіну, як йому заманеться. До того ж таран чавунний, а стіни дерев’яні. Це вихід на волю матерії; можна подумати, що то мститься споконвічний раб; начебто злість, яка є в тому, що ми звемо мертвими речами, раптом прорвалась і вибухнула; їй ніби урвався терпець, і вона чинить страшну відплату; нема нічого невблаганнішого, як гнів бездушної речі. Ця знавісніла брила вертка, як пантера, важка, як слон, метка, як миша, непохитно вперта, як сокира, мінлива, як морський зиб, налітає несподівано, як шквал, вражає, як блискавка, глуха, як домовина. Вона важить десять тисяч фунтів, а підскакує, немов дитячий м’яч. Крутячись на місці, вона раптом повертається під прямим кутом. І що тут поробиш? Як її вгамувати? Буря вщухає, циклон проходить, вітер спадає, зламану щоглу замінюють, проточину затикають, пожежу гасять. А яких заходів тут вжити? Можна втихомирити лютого пса, приборкати бугая, загіпнотизувати удава, злякати тигра, розчулити лева, але немає ніякого засобу проти цього страховища — гармати, що зірвалася з ланцюгів. Її не можна вбити — вона ж мертва і в той же час жива. Вона живе зловісним життям, яке їй дає безконечність. Під нею підлога, що її розхитує. Їй надає руху корабель, якому надає руху море, а тому надає руху вітер. Цей нищівник — іграшка. Корабель, хвилі, подуви вітру, — все це нею бавиться, від них походить її страшне життя. Що робити при цій катастрофі? Як приборкати цей жахливий механізм руйнування? Як передбачити його рухи, повороти, зупинки, удари? Кожен з цих ударів в обшивку може проломити корабель. Як передбачити ці страшні хитрощі? Тут же маєш справу з метальним снарядом, що сам наче розуміє, немовби мислить, і кожну мить змінює напрям. Як спинити те, від чого треба тікати? Страшна гармата скаженіє, кидається вперед, задкує, б’є прямо, б’є праворуч, б’є ліворуч, відбігає, пробігає, плутає всі розрахунки, ламає перепони, чавить людей, як мух. Увесь жах становища в тому, що підлога хитається. Як боротися з безнастанними змінами нахилу площі? Всередині корабля немовби ув’язнено блискавку, яка шукає виходу: це гуркіт грому під час землетрусу.

В одну мить весь екіпаж був на ногах. Винуватцем катастрофи був старший канонір, що недбало загвинтив гайку ланцюга і погано закріпив колеса каронади. Через це рама совалася, площадки розхиталися, луснув канат, гармата вже не трималася міцно на лафеті, бо пристроїв, що перешкоджають відкатові, тоді ще не було в ужитку. Коли морський вал ударив у гарматну порту, погано закріплена каронада відкотилася, перервала ланцюг і грізно ринулась блукати по середній палубі.

Щоб уявити собі, як дивно вона рухалась, згадайте, як химерно збігає краплина води по склу.

В ту мить, коли лопнув ланцюг, каноніри були при батареї. Групами і поодинці вони виконували свою моряцьку роботу, готуючись до можливого бою. Каронада, відкинута кільовою качкою, врізалась в купу людей і відразу ж роздавила чотирьох, потім, підхоплена боковою качкою, нахилилась, перерізала надвоє п’яту жертву і, вдарившись об лівий борт, збила з лафета ще одну гармату. Тоді й пролунав той розпачливий крик. Всі люди кинулись до трапа. За якусь мить батарея спорожніла.

Величезну гармату полишили на саму себе. Вона була сама собі господиня і господиня корабля. Вона могла робити все, що хотіла. Увесь екіпаж, який завжди з усмішкою зустрічав бій, тепер тремтів від страху. Неможливо описати, який жах охопив усіх.

Капітан Буабертло і його помічник Ла В’євіль, обоє безстрашні люди, спинились над трапом і, мовчазні, бліді, дивилися вниз, не знаючи, на що зважитись. Хтось відштовхнув їх і спустився вниз. Це був їхній пасажир, «Селянин», чоловік, про якого вони говорили за хвилину перед тим.

Дійшовши до низу трапа, він спинився.

V. VIS ET VIR[18]

Гармата гасала по середній палубі. Це була немовби жива колісниця з Апокаліпсиса. Морський ліхтар, що блимав на батарейному форштевні, ще підсилював фантастичність цього видовища запаморочливим миготінням світла і тіней. Обриси гармати розпливлись від шаленого руху, і вона то з’являлась чорною плямою в смузі світла, то, тьмяно поблискуючи, зникала в темряві.

Вона продовжувала катувати судно. Розбила ще чотири гармати і зробила в обшивці дві пробоїни, на щастя, вище ватерлінії, але якби налетів шквал, вода линула б у них. Каронада несамовито наскакувала на корпус корвета. Шканці, дуже міцні, ще трималися, бо гнуте дерево особливо тривке, але чути було, як вони тріщать під ударами цього гігантського тарана, дивовижно всюдисущого, що бив в усі боки враз. Навіть сильно струшувана у пляшці дробина не стукається в стінки так безладно і так швидко.

Четверо коліс каронади прокочувалося й перекочувалося по вбитих нею людях, шматуючи їх, кришачи й розриваючи; куски трупів качалися по палубі. Мертві голови, здавалося, кричали. Струмки крові переливалися по палубі в різних напрямах, залежно від нахилу.

Внутрішня обшивка, розбита в кількох місцях, починала розлазитись. Увесь корабель сповнений був страхітливим гуркотом.

Капітан швидко опанував себе, і з його наказу крізь отвір трапа на середню палубу почали кидати все, що могло затримати або послабити скажений біг гармати: матраци, койки, запасні паруси, канати, матроські мішки і навіть пакунки фальшивих асигнацій, якими корвет було завалено, бо ця підла вигадка англійців вважалась тоді законним прийомом війни.

Але яку користь могло дати це ганчір’я? Ніхто не наважувався спуститися вниз, щоб розкласти його, і за кілька хвилин палуба побіліла, вкрита дрібненькими клаптиками матерії й паперу.

Хвиля на морі була якраз така, що катастрофа посилювалась. Якби почався шторм, то це могло бути на краще, — він перевернув би гармату колесами догори і тоді її можна було б легко приборкати.

Тимчасом руйнування ставало все більшим. Вже були тріщини і навіть надломи в щоглах, що, впираючись у кіль, проходять крізь усі палуби, ніби товсті круглі колони. Під конвульсивними ударами гармати фок-щогла розкололася, навіть грот-щогла була ушкоджена. Батарея вся розладналася. Десять гармат з тридцяти вже були непридатні до бою. Пробоїна в обшивці більшала, і корвет починав протікати.

Старий пасажир, що спустився на середню палубу і стояв на нижньому східці трапа, здавався кам’яною статуєю. Суворим поглядом спостерігав він те, що діялось. Він навіть не ворушився. Здавалося неможливим зробити бодай один крок у приміщенні батареї.

Кожен поворот каронади, яка вирвалася на волю, наближав загибель корабля. Ще кілька хвилин, і неминуче мала статись аварія.

Треба було або загинути, або відвернути катастрофу, на щось зважитись. Але на що?

Яким страшним ворогом була каронада!

Треба було спинити цю навіжену металеву громаду.

Треба було спіймати цю блискавку.

Треба було знешкодити цей шквал.

Буабертло спитав Ла В’євіля:

— Вірите ви в бога?

— Так. Ні. Іноді.

— Під час бурі?

— Так. І в такі хвилини, як ця..

— Справді, тільки бог може врятувати нас, — сказав Буабертло.

Всі інші мовчки дивились, як каронада чинить свою жахливу справу.

Зовні хвилі, б’ючись об борти корабля, вторили своїми ударами ударам гармати. Здавалося, два молоти кують поперемінно.

Раптом на цій своєрідній неприступній арені, де стрибала на волі гармата, з’явився чоловік із залізним брусом у руках. Це був винуватець катастрофи, старший канонір, через недбалість якого сталося це лихо. Вчинивши зло, він вирішив його виправити. Схопивши в одну руку ганшпуг, у другу — бейфут з петлею, він стрибнув крізь люк на середню палубу.

І от почалося жахливе — справді титанічне видовище, боротьба гармати з каноніром, змагання матерії і розуму, поєдинок речі з людиною.

Чоловік став у кутку і, тримаючи напоготові брус та петлю, прихилився спиною до тімберса і, розставивши свої міцні, ніби сталеві, ноги, блідий, як смерть, трагічно спокійний, чекав, ніби врісши в підлогу.

Він ждав, щоб гармата прокотилась повз нього.

Канонір знав свою гармату, і йому здавалося, що й вона повинна його знати. Він уже давно жив поруч з нею. Скільки разів засовував він руку їй у пащу! Це було свійське страховище. Канонір став говорити до неї, наче до собаки.

— Іди сюди, — кликав він. Можливо, він її навіть любив.

Він, здавалося, хотів, щоб вона підбігла до нього.

Але підбігти до нього — значило наскочити на нього. Тоді він пропав. Як зробити, щоб вона його не роздавила? В цьому була вся складність. Всі дивилися, охоплені жахом.

Усім перехопило подих, крім, може, старого, похмурого секунданта жахливого двобою.

Його самого могла роздушити гармата. Але він не рухався.

А під ними сліпа стихія керувала боєм.

В той момент, коли канонір, зважившись на боротьбу сам на сам, кинув виклик гарматі, качка, з волі морської стихії, на мить припинилась, і каронада на момент завмерла, немов здивована.

«Іди ж!» казав їй чоловік. І гармата, здавалось, прислухалась.

Раптом вона кинулась на нього. Чоловік відскочив і ухилився від удару.

Боротьба почалася. Боротьба нечувана. Слабка істота змагалася з невразливим. Приборкувач з плоті й крові пішов на чавунного звіра. На одному боці була сила, на другому — душа.

Все це діялося в півтемряві. Це було немов невиразне надприродне видіння.

Душа. Дивна річ, — здавалося, що й гармата теж має душу. Але душу, сповнену ненависті й люті. Це сліпе чавунне страховище, здавалося, має очі. Воно наче підстерігало чоловіка. Можна було додумати, що в нього є якісь підступні заміри. Каронада теж вибирала слушний момент. Це була якась гігантська залізна комаха, яка ніби мала демонічну волю. Іноді ця велетенська сарана стукалася об низьку стелю батареї, потім падала на всі свої чотири колеса, немов тигр на чотири лапи, і знову кидалась на чоловіка. А він, меткий, спритний, гнучкий, звивався, як вуж, ухиляючись від цих блискавичних рухів. Він уникав зустрічей, але удари, від яких він ухилявся, падали на корабель і руйнували його далі.

Уривок ланцюга залишився біля каронади. Невідомо, як ланцюг намотався на гвинт казенної частини. Один кінець ланцюга був прикріплений до лафета. Другий, вільний, шалено метлявся круг гармати, роблячи ще небезпечнішими її стрибки. Гвинт держав ланцюг як у стисненому кулаці, і цей ланцюг посилював удари тарана ударами бича, утворював круг гармати жахливий вир; залізний нагай у бронзовій руці. Цей ланцюг робив боротьбу ще важчою.

Проте чоловік уперто змагався. Він сам часом нападав на гармату; скрадався попід обшивкою з брусом і петлею в руках; і гармата, здавалось, розуміла і, вгадуючи пастку, тікала. Чоловік, грізний, переслідував її.

Так не могло тривати довго. Гармата немов сказала собі раптом: «Годі! Треба кінчати!» і спинилась. Почувалося, що наближається кінець. Гармата немовби вагалась і раптом зважилась на жорстокий вчинок, — для всіх вона була як жива істота. Зненацька вона ринулась на каноніра. Канонір відскочив убік, дав їй пробігти і крикнув їй, сміючись: «Ану, ще раз!» Гармата, як скажена, підбила ще одну каронаду з лівого боку, потім, немов пущена невидимою пращею, кинулась до правого борту, на чоловіка, який ухилився знову. Ще три каронади звалилися від ударів гармати. Потім, неначе осліпнувши і не тямлячи більше, що робить, вона повернулась і покотилась уперед, збила форштевень і мало не зробила пробоїну в носовій стіні. Чоловік відскочив до трапа і став за кілька кроків від старого. Він держав напоготові свій брус. Гармата немов помітила це і, навіть не повернувшись, покотила назад на каноніра з блискавичною швидкістю, наче удар сокири. Притиснутому до обшивки чоловіку, здавалося, нема порятунку. Всі мимоволі скрикнули.

Але старий пасажир, що досі стояв нерухомо, кинувся вперед швидше за страшних супротивників. Він схопив паку фальшивих асигнацій і, рискуючи бути розчавленим, кинув її прямо під колеса гармати. Такий рішучий і небезпечний рух не могла б зробити спритніше й точніше навіть людина, обізнана з усіма вправами, описаними в книзі Дюрозеля про те, як поводитися з морськими гарматами.

Кинута під колеса пака подіяла як перепона. Іноді камінчик затримує брилу, гілка дерева відвертає лавину. Каронада немов спіткнулась. Канонір і собі, скориставшись грізною нагодою, встромив залізний брус між спиці одного з задніх коліс. Гармата спинилась.

Вона нахилилась. Чоловік одним рухом бруса підважив її. Тяжка маса з гуркотом перекинулась, а чоловік накинувся на неї, обливаючись потом, і зашморгнув петлю на шиї поваленого бронзового страховища.

Скінчилося. Чоловік переміг. Мурашка подолала мастодонта. Пігмей полонив грім.

Солдати й матроси заплескали в долоні.

Увесь екіпаж кинувся вниз з канатами й ланцюгами, і за якусь хвилину гармата була закута.

Канонір уклонився пасажирові.

— Пане, — сказав він, — ви мені врятували життя.

Але старий знову уже прибрав безстрасно спокійну позу і не відповів нічого.

VI. ДВІ ШАЛЬКИ ТЕРЕЗІВ

Людина перемогла, але можна сказати, що гармата перемогла теж. Негайну катастрофу відвернули, проте корвет аж ніяк не був урятований. Завдані йому ушкодження здавалися непоправними. В обшивці було п’ять пробоїн, з них одна, спереду, дуже велика. Двадцять каронад з тридцяти лежали підбиті на своїх рамах. Спіймана й прикута на ланцюг каронада теж вибула з ладу: гвинт казенної частини зіпсувався, отже націлювати гармату не можна було. Батарея налічувала тепер тільки дев’ять гармат. В трюмі протікала вода. Треба було негайно вживати заходів проти аварії і братися до насосів.

На середню палубу тепер, коли її можна було оглянути, страшно було дивитися. Навіть скажений слон не міг би так потрощити свою клітку.

Хоч як потрібно було для корвета пройти непоміченим, але ще важливішим було — не дати йому потонути. Довелося освітити палубу кількома ліхтарями, прикріпивши їх в різних місцях до бортів.

Увесь час, поки тривала трагічна боротьба, від якої залежали життя і смерть екіпажу, ніхто не знав, що робиться в морі. А туман погустішав, погода змінилася, вітер безперешкодно грався кораблем. Корвет збився з курсу, він уже не був під захистом Джерсея та Гернсея, опинившись далі на південь, ніж треба. Корабель плив серед розбурханого моря. Великі вали цілували страшними поцілунками його зяючі рани. Морський зиб ставав дедалі небезпечнішим. Бриз переходив у шторм. Насувався шквал, можливо, навіть буря. Зір розрізняв тільки найближчі чотири вали, а далі вже нічого не було видно.

Поки команда нашвидкуруч, абияк лагодила найбільш серйозні ушкодження на середній палубі, затикала пробоїни і впорядковувала уцілілі від розгрому гармати, старий пасажир піднявся на палубу.

Він стояв нерухомо, притулившись спиною до грот-щогли, і ніби не помічав жвавого руху на кораблі. Шевальє Ла В’євіль звелів солдатам морської піхоти вистроїтися обабіч грот-щогли, а матроси, зачувши свисток боцмана, розмістилися на реях.

Граф дю-Буабертло підійшов до пасажира.

За капітаном ішов чоловік, розгублений, задиханий, у пошматованому одягу, але все-таки задоволений.

Це був канонір, який так вчасно показав себе приборкувачем страховища і подолав гармату.

Граф по-військовому віддав честь одягненому селянином старикові і сказав:

— Пане генерал, ось цей чоловік.

Канонір стояв струнко, спустивши очі.

Граф Буабертло продовжував:

— Пане генерал, чи не вважаєте ви, що командири повинні якось відзначити вчинок цього чоловіка?

— Вважаю, — відповів старий.

— То будьте ласкаві дати розпорядження, — сказав Буабертло.

— Це ви повинні давати. Ви капітан.

— Але ви генерал, — відповів Буабертло.

Старий поглянув на каноніра і сказав:

— Підійди.

Канонір зробив крок.

Старий повернувся до графа дю-Буабертло, зняв з грудей капітана орден святого Людовіка і причепив до куртки каноніра.

— Ура! — закричали матроси.

Солдати морської піхоти взяли на караул.

А старий пасажир, показуючи пальцем на сяючого каноніра, додав:

— А тепер розстріляйте цього чоловіка.

Вигуки стихли, і всі заціпеніли.

Тоді в мертвій тиші старий підніс голос. Він сказав:

— Через його недбалість корабель опинився під загрозою. Можливо, він загине. Бути в морі — це бути віч-на-віч з ворогом. Корабель у плаванні — це армія, що провадить бій. Буря іноді стихає, але щохвилини може розгулятися. Море — величезна засідка. Кожна провина, вчинена перед лицем ворога, карається смертю. Не буває провин, які можна виправити. Хоробрість має бути нагороджена, а недбалість має бути покарана.

Ці слова падали одне по одному помалу, урочисто, з якоюсь невмолимою розміреністю, ніби удари сокири по стовбуру дерева.

І старий, глянувши на солдатів, додав:

— Виконуйте.

Чоловік у куртці, на якій блищав орден святого Людовіка, похилив голову.

Граф Буабертло зробив знак. Два матроси спустилися на нижню палубу і повернулися звідти з гамаком, який мав стати саваном. За ними йшов корабельний священик, що від часу відплиття молився в офіцерській каюті. Сержант виділив з солдатів, які стояли в строю, дванадцять чоловік і поставив їх у дві шеренги по шість. Канонір, не кажучи й слова, став між ними. Священик з розп’яттям у руці підійшов і став біля нього.

— Марш! — скомандував сержант.

Вони повільним кроком рушили на ніс корабля. Два матроси несли слідом за ними саван.

Мертва тиша запала на корветі. Лише вдалині ревів ураган.

Через кілька хвилин у темряві пролунав залп, блиснув вогонь, потім усе стихло і почувся сплеск від падіння в море тіла.

Старий пасажир усе ще замислено стояв, спираючись спиною на грот-щоглу і схрестивши на грудях руки.

Буабертло, вказуючи на нього пальцем лівої руки, тихо мовив Ла В’євілеві:

— Вандея має голову.

VII. ХТО НАПНУВ ПАРУС, ТОЙ КИНУВ ЖЕРЕБ

Але яка доля чекала корвет?

Хмари, які ділу ніч нависали над хвилями, тепер спустились так низько, що зовсім закрили обрій, і все море було наче вкрите покривалом. Куди не кинеш оком — скрізь туман. Таке становище було загрозливе навіть для неушкодженого корабля.

До того ж, море хвилювалося дедалі дужче.

На корветі не гаяли марно часу. Зменшили вагу корабля, викинувши в море все, що тільки можна було прибрати після вчиненого каронадою погрому — підбиті гармати, поламані лафети, відколоті куски внутрішньої обшивки, уламки дерева й заліза. Відкрили гарматні порти і спустили по дошках у море трупи й останки людей, загорнуті в брезенти.

Море ставало дедалі грізнішим. Не те, щоб якось особливо лютувала буря. Навіть, навпаки, здавалося, що ураган, який бушував десь за обрієм, починав стихати, віддаляючись на північ. Але вали все ще були високими, і де було ознакою нерівного дна. Поранений корвет міг загинути від великої хвилі.

Гакуаль у задумі стояв коло руля.

Робити вигляд, що все гаразд, коли справи йдуть погано, — такий звичай капітанів.

Ла В’євіль, який мав таку вдачу, що завжди був веселим під час небезпеки, підійшов до Гакуаля.

— Ну, лоцмане, — сказав він, — шторм осікся. Хотілося йому чхнути, та не вдалося. Тепер ми вискочимо. Буде вітер, та й усе.

Гакуаль серйозно відповів:

— Коли дме вітер, здіймається хвиля.

Сказав без посмішки і без суму, — як справжній моряк. Проте у відповіді чулись тривожні ноти. Корабель, що протікає, під велику хвилю може легко затонути. Гакуаль ніби підкреслив свої слова, злегка наморщивши брови. Можливо, що Ла В’євіль, після катастрофи з гарматою і каноніром, трохи поспішив з своїм майже легковажним жартом. Є речі, які приносять у чистому морі нещастя. Море — таємниця. Ніколи не можна знати, яке воно. З ним завжди треба бути насторожі.

Ла В’євіль відчув, що треба бути серйозним.

— Де ми, лоцмане? — спитав він.

Штурман відповів:

— Ми в руці божій.

Лоцман — хазяїн. Треба не заважати йому в роботі, і часто доводиться дозволяти йому говорити, що він хоче.

А втім, такі люди говорять мало. Ла В’євіль відійшов.

Ла В’євіль запитав лоцмана, а відповів йому обрій.

Густий туман, що стелився над хвилями, розірвався, ї в передранкових сутінках стало видно, як бурхливо вирує темне море.

Небо здавалося покрівлею з хмар, але хмари вже не торкалися моря. На сході з’явилася біла смуга світанку, а на заході блідла друга біла смуга — заходив місяць. Ці дві білі смуги слалися на обрії одна проти одної між темним морем і хмарним небом.

І на фоні цих світлих смуг вирисовувалися чорні силуети, прямі й нерухомі.

На заході, на освітленому місяцем небі, вимальовувались три високі скелі, що височіли, як кельтські дольмени.

На сході, на блідому ранковому обрії, можна було розрізнити вісім парусних кораблів, вишикуваних у грізному порядку.

Три скелі були вершиною рифу, вісім парусів — ескадрою.

Позаду — підводна скеля Менк’є, що мала недобру славу в моряків, спереду — французькі крейсери. На заході — морська пучина, на сході — смертний бій. Корвет мав вибирати між аварією і боєм.

Хіба можна було повертати до рифу, маючи пробитий корпус, попсовану снасть, розхитані щогли? І хіба можна було йти в бій, маючи двадцять ушкоджених гармат з тридцяти і втративши найкращих канонірів?

Тільки починало розвиднятися, ніч іще не скінчилася. Темрява могла ще тривати досить довго, бо хмари, високі, густі й глибокі, нависали над корветам, як міцне склепіння.

Вітер, що розвіяв густий туман унизу, гнав корабель прямо на Менк’є.

Розхитаний і розладнаний корвет майже не слухався руля, він уже не плив, а ніби котився, гнаний хвилями, віддаючись їх волі.

Менк’є — зловісний риф — у ті часи був іще страшніший, ніж тепер. Багато з башт цієї цитаделі, на щастя, вже зрізано безнастанними наскоками моря. Обриси скель змінюються. Хвилі пиляють їх, ніби ножі. У ті часи натрапити на Менк’є означала загинути.

Щодо крейсерів, то це була та сама Канкальська ескадра, яка потім уславилася під командою Дюшена, що його Лекіно назвав «батьком Дюшеном».

Становище було критичне. Корвет під час спричиненого каронадою розгардіяшу непомітно збився з курсу і йшов тепер скоріше на Гранвіль, ніж на Сен-Мало. Якби він і міг маневрувати та розпустити паруси, то все одно поворот до Джерсея йому перегороджував Менк’є, а крейсери перегороджували йому путь до Франції.

Бурі так і не було. Але була, як передбачав лоцман, хвиля. Море, що котилося під дужим вітром і по нерівному дну, вирувало шалено.

Море ніколи не виказує відразу своїх намірів. Морська безодня здатна на все, навіть на каверзи. Можна подумати, що море веде свою хитромудру політику. Воно наступає і відступає, воно пропонує і зрікається, ніби готує шквал, і потім втішає, обіцяє безодню і не додержує обіцянки, загрожує з півночі і завдає ударів з півдня. Цілу ніч корвет «Клеймор» був у тумані і боявся шторму. Море не справдило його сподіванок, але зробило страшніше. Воно намічало бурю, а дало риф. Це теж була, в іншій тільки формі, проте катастрофа.

І на додачу до згубних бурунів виникла загроза смертельного бою. Один ворог доповнював другого.

Ла В’євіль вигукнув з своїм звичайним безтурботним сміхом:

— Катастрофа тут, бій там. З обох боків капут.

VIII. 9-380

Корвет був уже не кораблем, а тільки нікчемним уламком його.

У блідому розсіяному світлі, в чорноті хмар, в неясній мінливості горизонту, в таємничому гулі морських хвиль була якась похоронна урочистість. Усе мовчало; тільки зловісно завивав вітер. Катастрофа велично підіймалася з безодні. Вона схожа була більше на привид, ніж на борця. Ніщо не рухалося на скелях, ніщо не рухалося на кораблях. Це була якась незнана всеосяжна тиша. Чи було в цьому щось реальне? Здавалося, над морем пропливає марево. В легендах говориться про такі видіння; корабель був ніби між демоном-рифом і привидом-флотилією.

Граф Буабертло півголосом дав розпорядження Ла В’євілеві, і той спустився до батареї, а сам капітан узяв свою підзорну трубу і пішов на корму, де став поряд з лоцманом.

Гакуаль пильнував одного: тримати корабель прямо проти хвилі, бо якби його вдарило збоку вітром і валом, він би неодмінно перекинувся.

— Де ми, лоцмане? — спитав капітан.

— Біля Менк’є.

— З якого боку?

— З поганого.

— Яке дно?

— Суцільний камінь.

— Можна зашпрингуватися?

— Померти завжди можна, — відказав лоцман.

Капітан спрямував свою трубу на захід і оглянув Менк’є. Потім він обернувся на схід і став розглядати паруси, що виднілися вдалині.

Лоцман продовжував, немов розмовляючи сам з собою.

— Це Менк’є. Тут спочивають чайки, летячи з Голландії, і великі чорнокрилі поморники.

Тимчасом капітан перелічив паруси.

Кораблів було таки вісім. Вони стояли в бойовому порядку, їх силуети виступали над водою. В центрі виразно можна було розрізнити високий корпус трипалубного судна.

Капітан спитав лоцмана:

— Знаєте ви ці кораблі?

— Звичайно! — відповів Гакуаль.

— Що це?

— Ескадра.

— Французька?

— Чортова.

Запала мовчанка. Потім капітан знову спитав:

— Тут уся крейсерська ескадра?

— Ні, не вся.

Дійсно, 2 квітня Валазе заявив у Конвенті, що в Ла-Манші крейсирує десять фрегатів і шість лінійних кораблів. Капітан тільки тепер це пригадав.

— Справді, — сказав він, — в ескадрі шістнадцять суден. А тут тільки вісім.

— Решта блукає там уздовж берега і шпіонить.

Капітан, увесь час дивлячись у підзорну трубу, пробурчав:

— Трипалубний корабель, два фрегати першого рангу, п’ять другого рангу.

— Але я теж, — буркнув Гакуаль, — шпіонив за ними.

— Добрі кораблі, — сказав капітан. — Я сам командував такими.

— Я, — сказав Гакуаль, — бачив їх зблизька. Не помилюсь, де який. Я маю їхні ознаки в голові.

Капітан передав підзорну трубу лоцманові.

— Погляньте, лоцмане, чи впізнаєте високобортний корабель?

— Так, капітане, це «Золотий Берег».

— Вони його перехрестили, — сказав капітан. — Раніше він звався «Бургундські Штати». Нове судно. Сто двадцять вісім гармат.

Він вийняв з кишені записну книжку й олівець і написав цифру 128.

Він продовжував:

— Лоцмане, а яке то судно перше ліворуч від нього?

— «Досвідчений».

— Фрегат першого рангу. П’ятдесят дві гармати. Два місяці тому він озброювався в Бресті.

Капітан записав у книжці цифру 52.

— Лоцмане, — знову спитав він, — а другий корабель зліва?

— «Дріада».

— Фрегат першого рангу. Сорок вісімнадцятифунтових гармат. Він побував у Індії. В нього добра воєнна історія.

І під цифрою 52 він написав цифру 40. Потім підвів голову:

— А тепер праворуч.

— Там усе фрегати другого рангу. Усього п’ять.

— Який найближчий до трипалубного?

— «Рішучий».

— Тридцять дві вісімнадцятифунтові гармати. А другий?

— «Рішмон».

— Такої ж сили. Далі?

— «Атеїст».

— Дивна назва для морського корабля. Далі?

— «Каліпсо».

— Далі?

— «Ловець».

— П’ять фрегатів по тридцять дві гармати кожен.

Капітан підписав під першими числами — 160.

— Ви їх добре розпізнаєте, лоцмане!

— А ви, пане капітане, добре їх знаєте, — відповів Гакуаль. — Впізнавати добре, а знати — краще.

Капітан дивився в свою книжку і лічив, вимовляючи крізь зуби:

— Сто двадцять вісім, п’ятдесят два, сорок, сто шістдесят.

В цей момент Ла В’євіль з’явився на палубі.

— Шевальє, — крикнув йому Буабертло, — проти нас триста вісімдесят гармат.

— Ну, що ж! — сказав Ла В’євіль.

— Ви тільки що оглядали батарею, Ла В’євіль. Скільки, врешті, ми маємо гармат, спроможних стріляти?

— Дев’ять.

— Ну, що ж! — сказав і Буабертло.

Він узяв підзорну трубу з рук лоцмана і розглядав горизонт.

Вісім кораблів, мовчазні й чорні, здавалися нерухомими, але щомиті більшали.

Вони непримітно наближалися.

— Капітане, от мій рапорт, — сказав Ла В’євіль. — Я не довіряв цьому «Клейморові». Завжди неприємно, коли тебе саджають на корабель, який тебе не знає і не любить. Англійський корабель зрадливий для французів. Клята каронада це довела. Я оглянув усе. Якорі добрі. Не з раковистого заліза, а з добре звареного. Кільця якорів міцні. Канати чудові, легко розмотуються і мають відповідну довжину — сто двадцять сажнів. Сила снарядів. Шість канонірів убито. По сто шістдесят пострілів на гармату.

— Бо гармат же тільки дев’ять, — пробурчав капітан.

Буабертло знову націлив свою підзорну трубу на обрій. Ескадра повільно наближалася.

Каронади мають ту перевагу, що досить трьох людей, щоб їх обслуговувати. Але вони гірші тим, що стріляють не так далеко і не так влучно, як інші гармати. Отже, ескадру треба було підпустити на віддаль пострілу каронади.

Капітан тихо віддавав накази. Тиша запанувала на кораблі. Сигналу тривоги не давали, але робилося все ніби по цьому сигналу. Корвет був непридатний для боротьби ні з людьми, ні з хвилями. Проте використали все можливе з цих решток військового корабля. Біля бейфутів на шкафуті згромадили всі, які були, запасні канати, на випадок, коли доведеться зміцнювати щогли. Впорядкували пункт для поранених. За тодішнім морським звичаєм заклали борти парусами й канатами, що захищало від куль, але не від ядер. Принесли калібри, хоч і пізно вже було робити калібровку ядер; але ж таких пригод ніхто не сподівався. Кожному матросові дали підсумок і пару пістолетів та кинджал. Склали койки. Наставили гармати. Зарядили мушкети. Приготували сокири та гаки. Підготували камери з зарядами й ядрами. Відчинили порохову камеру. Кожен став на своє місце. Все це — не кажучи й слова, ніби в кімнаті вмираючого. Все робилося швидко й скорботно.

Потім зашпрингували корвет. У нього було шість якорів, як у фрегата. Їх опустили всі шість: на носі, на кормі, з боку чистого моря, з боку бурунів, з правого борту і з лівого. Всі дев’ять вцілілих каронад поставили батареєю з одного боку, з боку ворога.

Ескадра, теж тихо, виконувала свій маневр. Вісім кораблів утворювали тепер півколо прямо проти Менк’є. «Клеймор», замкнений у цьому півколі, до того ж зв’язаний своїми власними якорями, був притиснутий до рифу, тобто приречений на загибель. Немов зграя собак оточила дикого кабана, що не подає голосу, а тільки вишкіряє зуби.

Здавалося, обидві сторони чогось ждали.

Каноніри «Клеймора» були біля своїх гармат.

Буабертло сказав Ла В’євілеві:

— Мені кортить розпочати вогонь.

— Химерне бажання, — відповів Ла В’євіль.

IX. ОДИН РЯТУЄТЬСЯ

Старий пасажир не сходив з палуби, він безстрасно спостерігав усе.

Буабертло підійшов до нього.

— Пане, — сказав він, — приготування закінчено. Отже, ми прикуті тепер до своєї могили. Ми не вирвемося. Ми в пастці між ескадрою й рифом. Здатися ворогові або загинути в бурунах — іншого вибору ми не маємо. Нам лишається один вихід — умерти. Краще бій, ніж катастрофа. Я волію краще бути застреленим, ніж потопленим; якщо вже вмирати, то я віддаю перевагу вогню перед водою. Але вмирати — це наша справа, але не ваша. Ви людина, на яку випав вибір принців, на вас покладено велике завдання керувати війною в Вандеї. Не стане вас, то, можливо, загине монархія. Отже, ви повинні жити. Наша честь зобов’язує нас лишатися тут, ваша — вибратися звідси. Ви повинні, пане генерал, залишити судно. Я дам вам гребця й човен. Досягти берега кружним шляхом — річ не неможлива. Ще не настав день, вали високі, море темне, ви врятуєтесь. Бувають випадки, коли втекти — це перемогти.

Старий на знак згоди поважно кивнув своєю суворою головою.

Граф Буабертло крикнув гучним голосом:

— Солдати й матроси!

Усякий рух припинився, і всі обличчя з усіх кінців судна повернулися до капітана.

Він продовжував:

— Чоловік, що є між нами, — представник короля. Нам його довірили, ми мусимо його зберегти. Він необхідний для французького трону. Тому, що немає принца, він буде — принаймні ми так сподіваємося — вождем Вандеї. Це великий бойовий командир. Він мав прибути до Франції з нами, треба щоб він прибув без нас. Врятувати голову — це врятувати все.

— Вірно! Вірно! — закричав в один голос увесь екіпаж.

Капітан продовжував:

— Він теж натрапить на серйозні небезпеки. Добратися до берега не легко. Потрібен великий човен, щоб перемагати високу хвилю, а він має бути маленький, щоб уникнути ескадри. Пристати до берега треба в безпечному місці, краще біля Фужера, ніж біля Кутанса. Потрібен досвідчений матрос, добрий гребець і добрий плавець, що був би з цього краю і добре знав усі проходи. Ще досить темно, і човен може непомітно відійти від корвета. А потім він зовсім сховається за пороховим димом. Він малий, і зможе пройти по мілкому. Там, де пантера впіймається, там ласка прослизне. Для нас немає проходу, а для човна є. Він відпливе на веслах, ворожі кораблі його не помітять, а ми тимчасом відвернемо їхню увагу. Правда ж?

— Правильно! Правильно! — знову закричав екіпаж.

— Не можна гаяти ні хвилини, — додав капітан. — Чи є на це охочий?

У темряві один матрос виступив з рядів і сказав:

— Я.

X. ЧИ ВРЯТУЄТЬСЯ?

Через кілька хвилин один із тих маленьких човнів, що мають спеціальне призначення обслуговувати капітанів, відділився від корабля. В цьому човнику було два чоловіки: старий пасажир, що сидів на кормі, і матрос-доброволець спереду. Було ще зовсім темно. Матрос, виконуючи наказ капітана, чимдуж гріб у напрямі до Менк’є. А втім, усякий інший шлях був і неможливий.

В човен поклали трохи провізії — мішок сухарів, шматок копченої яловичини і барильце з водою.

В той момент, коли човник виходив у море, Ла В’євіль, жартуючи навіть перед загином, перехилився через борт корвета і кинув човнові прощальне:

— В цій посудинці добре рятуватися, а тонути — прямо чудово.

— Годі сміятися, пане, — сказав лоцман.

Відстань між корветом і човном хутко більшала.

Вітер і хвиля були сприятливі для гребця, і маленьке суденце швидко линуло у сутінках, час від часу зникаючи за великими валами.

Над морем нависло якесь гнітюче чекання.

Раптом у цій всеосяжній і тривожній тиші океану почувся голос, підсилюваний рупором. Здавалось, наче з-під мідної маски лунає голос актора античної трагедії; він здавався майже нелюдським.

Це говорив капітан Буабертло.

— Королівські моряки, — крикнув він, — підійміть білий прапор на грот-щоглі. Ми востаннє бачитимемо сьогодні, як сходить сонце.

І гарматний постріл пролунав з корвета.

— Хай живе король! — закричав екіпаж.

Тоді з глибини обрію пролунав Інший клич, далекий, ледве чутний, проте виразний:

— Хай живе Республіка!

І гуркіт, подібний до гуркоту трьохсот громів, прокотився над глибинами океану.

Бій почався.

Море вкрилося димом і вогнем.

Від ядер, що падали в воду, з усіх боків здіймалися над хвилями стовпи водяної піни.

«Клеймор» став плювати вогнем на вісім кораблів. Водночас ескадра, згрупувавшись півмісяцем круг «Клеймора», палила з усіх своїх батарей. Обрій вкрився загравою. Немов вулкан устав з дна моря. Вітер гойдав увесь цей безмежний пурпур бою, у якому, немов привиди, то зникали, то знову з’являлись кораблі. На першому плані чорним скелетом вимальовувався на цьому червоному фоні корвет. На вершку його грот-щогли виднівся білий з ліліями прапор.

Два чоловіки, що були в човні, мовчали.

Підводний конус трикутної мілини Менк’є більший розмірами за острів Джерсей. Море вкриває його, але на найвищій точці мілини є плато, що здіймається над морем і в час найбільших припливів. На північний схід від нього відділяються шість великих стрімких скель, утворюючи ніби мур, подекуди обвалений. Прохід між цими скелями і плато приступний тільки для дуже мілко заглиблених суден. За цим проходом починається вільне море.

Матрос, що взявся непомітно провести човен, спрямував його в цей прохід. В такий спосіб він захищався рифом Менк’є від битви. Він вправно пропливав вузьким каналом, уникаючи підводного каміння з правого і лівого боку. Тепер скелі зовсім закрили битву. Заграва на обрії почала бліднути, а лютий гуркіт канонади тихшати через збільшення відстані. Але вибухи не припинялися; це означало, що корвет тримається і хоче вистріляти до останнього всі свої ядра.

Незабаром човен вийшов на чисту воду, йому не загрожували скелі, до нього не могли досягти ядра.

Поволі море світлішало, ясні смуги між обрієм і хмарами раптом поширшали, бризки піни заіскрилися світлом, гребені хвиль забіліли. День настав.

Човен уникнув небезпеки від ескадри. Але ще лишалося зробити найважче. Човен врятувався від обстрілу, але не від аварії. Він був у вільному морі — маленька шкаралупка без палуби, без парусів, без щогли, без компаса, не маючи інших засобів, крім весел. Він мусив боротися проти океану й урагану, цей атом, відданий на ласку колоса.

І от у цьому безмежному, цьому відлюдному просторі, підвівши осяяне блідим ранковим світлом лице, чоловік на носі човна, пильно дивлячись в очі чоловіка на кормі, сказав йому:

— Я брат того, кого ви звеліли розстріляти.

І. СЛОВО Є ДІЯ

Старий підвів голову.

Чоловікові, що говорив до нього, було років із тридцять. Лице в нього засмагло від морського вітру, очі він мав дивні: у простодушному погляді селянина світилась проникливість бувалого моряка. Він міцно тримав весла у своїх дужих руках. Вигляд він мав лагідний. За поясом у нього був кинджал, два пістолети й чотки.

— Хто ви? — спитав старий.

— Я вам тільки що сказав.

— Чого ви хочете?

Чоловік кинув весла, схрестив на грудях руки і відповів:

— Вбити вас.

— Як знаєте, — сказав старий.

Матрос підвищив голос.

— Приготуйтесь.

— До чого?

— До смерті.

— Чому я маю вмерти? — спитав старий.

Настало мовчання. Чоловік, здавалось, на якусь мить був спантеличений цим запитанням. Потім відповів:

— Я ж сказав, що хочу вас убити.

— А я вас питаю: чому?

Блискавка майнула в очах матроса,

— Бо ви вбили мого брата.

Старий відказав холодно:

— Спочатку я врятував йому життя.

— Це правда. Ви його спершу врятували, а потім убили.

— Це не я його вбив.

— А хто ж тоді?

— Його провина.

Матрос збентежено дивився на старого. Потім його брови гнівно насупились.

— Як вас звати? — спитав старий.

— Моє ім’я Гальмало, але вам немає потреби знати його, щоб бути вбитим мною.

В цей момент зійшло сонце. Один промінь упав прямо на матроса і освітив дике лице. Старий уважно розглядав його.

Канонада все ще тривала, але ривками, ніби в агонії. Дим застилав обрій. Човен, яким гребець більше не керував, плив куди несло.

Правою рукою матрос вихопив з-за пояса пістолет, а лівою взяв чотки.

Старий підвівся.

— Ти віриш у бога? — спитав він.

— Отче наш, іже єси на небесєх, — пробурмотів матрос. І він перехрестився.

— Ти маєш матір?

— Маю.

Він перехрестився вдруге. Потім промовив:

— Ну, годі. Даю вам хвилину, монсеньйор.

— Чому ти називаєш мене монсеньйором?

— Бо ви сеньйор. Це видно.

— А ти маєш сеньйора?

— Маю, ще й великого пана. Хіба можна жити без сеньйора?

— Де він?

— Не знаю. Він покинув наш край. Він називається пан маркіз де-Лантенак, віконт де-Фонтене, принц Бретонський. Він сеньйор усього Семилісся. Я ніколи його не бачив, але це не заважає йому бути моїм паном.

— А якби ти його побачив, ти б скорився йому?

— Певна річ. Я був би поганином, якби не скорився! Треба коритися богові, потім королеві, що все одно як бог, потім сеньйорові, що все одно як король. Але це зараз ні до чого. Ви вбили мого брата, я повинен убити вас.

Старий відказав:

— Насамперед, я добре зробив, що вбив твого брата.

Матрос стиснув пістолет у руці.

— Годі! — сказав він.

— Гаразд, — сказав старий. І спокійно додав:

— А де ж священик?

Матрос глянув на нього.

— Так, священик. Я дав священика твоєму братові, ти повинен дати мені.

— Я не маю його, — сказав матрос.

І продовжував:

— Де ж тут священики у вільному морі?

Чути було конвульсивні вибухи віддаленого стихаючого бою.

— Ті, що вмирають там, мають священика, — сказав старий.

— Це правда, — пробурмотів матрос, — вони мають корабельного священика.

Старий продовжував:

— Ти згубиш мою душу, а це тяжкий гріх.

Матрос задумано похилив голову.

— І гублячи мою душу, — додав старий, — ти губиш свою. Слухай. Мені шкода тебе. Ти зробиш те, що схочеш. Я виконав недавно свій обов’язок, врятовуючи твого брата, а потім відбираючи в нього життя. Я виконую свій обов’язок і тепер, стараючись спасти твою душу. Подумай. Це ж тебе стосується. Чуєш постріли гармат? Там гинуть люди, там є такі, що конають у розпачі, там є чоловіки, що не побачать більше своїх жінок, є батьки, що не побачать більше своїх дітей, брати, як і ти, не побачать більше своїх братів. І з чиєї вини? З вини твого брата. Ти ж віриш у бога? Гаразд, ти знаєш, що бог страждає в цей час: страждає за свого сина, найхристияннішого короля Франції, що безневинно мучиться у Тампльській в’язниці, як і син божий, Ісус. Бог страждає за свою бретонську церкву; бог страждає за свої споганені храми, за подерті євангелії, осквернені молитовні, за убієнних священиків. Чого бажали ми всі на кораблі, який гине в цю мить? Ми бажали допомогти божій справі. Якби твій брат добре служив, якби він вірно виконував свій обов’язок, нещастя з каронадою не сталося б, корвет не був би ушкоджений, не збився б з дороги, не натрапив би на цей проклятий флот, і ми всі висідали б тепер у Франції. Відважні люди й моряки, ми, — а нас було б немало, — з шаблями в руках, з розгорнутим білим прапором, радісно пішли б допомагати хоробрим селянам Вандеї рятувати Францію, рятувати короля, рятувати бога. От що ми бажали робити, от що ми зробили б. От що я, один, який лишився, іду робити. Але ти перешкоджаєш цьому. В цій боротьбі нечестивців проти священиків, в цій боротьбі царевбивць проти короля, в цій боротьбі сатани проти бога — ти за сатану. Твій брат був перший помічник диявола, ти — другий. Він почав, ти закінчуєш. Ти з царевбивцями проти трону, ти з нечестивцями проти церкви. Ти відбираєш у бога його останню підмогу. Бо коли не буду там я, представник короля, то й далі горітимуть села, сім’ї плакатимуть, священики обливатимуться кров’ю, Бретань страждатиме, король буде у в’язниці, а Ісус Христос мучитиметься. А хто буде винуватцем усього цього? Ти. Що ж, це твоя справа. Я сподівався від тебе зовсім протилежного. Я помилився. Ах, так, правда, я вбив твого брата, ти маєш рацію. Твій брат виявив хоробрість, я нагородив його; він був винен, я його покарав. Він зрадив свій обов’язок, я свій виконав. Те, що я зробив, я зробив би знову. І, клянусь святою Анною Орейською, яка бачить нас з небес, в такому випадку, коли я звелів розстріляти твого брата, я звелів би розстріляти й свого сина. Тепер ти господар. І мені шкода тебе. Ти збрехав своєму капітанові. Ти, християнин, не маєш віри. Ти, бретонець, не маєш честі. Мене доручили тобі, покладаючись на твою вірність, а ти чиниш зраду. Ти вбиваєш мене, хоч обіцяв вберегти моє життя. Знаєш ти, що ти тут губиш? Себе самого. Ти забираєш моє життя у короля і віддаєш своє вічне життя дияволові. Що ж, чини свій злочин. Ти дешево продаєш своє місце в раю. Завдяки тобі диявол переможе, завдяки тобі палатимуть храми, завдяки тобі нечестивці І далі переливатимуть дзвони на гармати. Розстрілюватимуть людей тим, що мало спасати душі. Може, й зараз, коли я розмовляю з тобою, дзвін, що дзвонив на твої хрестини, вбиває твою матір. Ну, помагай дияволові. Не гайся. Так, я засудив твого брата, але знай, що я був знаряддям божим. А ти засуджуєш божий промисел! Ти, може, засудив би й блискавку на небі? Нещасний, ти будеш засуджений нею. Бережись того, що ти хочеш зробити. Хіба ти знаєш, чи нема на мені благодаті божої? Ні. Чи тобі все одно? Що ж, роби те, що намірився. В твоїй волі кинути мене в пекло, і себе разом зі мною. Моя і твоя вічна погибель у твоїй руці. Відповідатимеш перед богом ти. Ми самі і віч-на-віч перед безоднею. Продовжуй же, кінчай, довершуй! Я старий, а ти молодий. Я беззбройний, а ти озброєний. Убий мене.

В той час, як старий, випроставшись на весь зріст, говорив ці слова голосом, дужчим за шум моря, його постать через гойдання човна на хвилях то затінювалась, то освітлювалась. Матрос був смертельно блідий. Великі краплі поту падали з його лоба. Він тремтів, наче в пропасниці. Час від часу він цілував свої чотки. Коли старий скінчив, матрос кинув свій пістолет і впав на коліна.

— Змилуйтесь, монсеньйор! Простіть мені! — скрикнув він. — Ви говорите, як сам бог. Я винен. Винен був і мій брат. Я зроблю все, щоб спокутувати його злочин. Розпоряджайтесь мною. Наказуйте. Я коритимусь.

— Я прощаю тобі, — сказав старий.

II. ПАМ'ЯТЬ СЕЛЯНИНА ВАРТА ЗНАНЬ СТРАТЕГА

Провізія, що була в човні, знадобилась.

Двом утікачам, змушеним пробиратися довгими манівцями, тільки через тридцять шість годин вдалося досягти берега. Вони пробули ніч на морі. Але ніч була гарна, тільки що місяць світив занадто ясно для людей, які хочуть бути непоміченими.

Їм довелося спочатку віддалитися від Франції і випливти у чисте море в напрямі до Джерсея.

Вони чули останні постріли розстрілюваного корвета, що лунали, як передсмертне рикання лева, вбитого в лісі мисливцями.

Корвет «Клеймор» загинув так, як і «Месник», але слави не випало на його долю. Не можна бути героєм, б’ючись проти батьківщини,

Гальмало був надзвичайний моряк. Він показував чудеса вправності й кмітливості. Цей імпровізований маршрут через великі хвилі, між рифами і пильною вартою ворога, був шедевром. Вітер стих, море стало лагідним.

Гальмало обминув скелі — Менк’є, обійшов Вал Бика, зайшов, щоб перепочити кілька годин, у маленьку бухточку, яка утворюється тут на півночі в час відпливу, потім знову спустився на південь, знайшов спосіб пройти між Гранвілем і островом Шозе, не помічений ні шозейською, ні гранвільською вартою. Він зайшов у бухту Сен-Мішель, що було дуже сміливо, бо ж це близько від Канкаля, місця, де стояла ескадра крейсерів.

Надвечір другого дня, приблизно за годину до заходу сонця, він лишив позаду гору Сен-Мішель і пристав до низького берега, завжди безлюдного, бо він небезпечний — на ньому можна загрузнути в зибучому піску.

На щастя, був приплив.

Гальмало підвів човен скільки зміг ближче до берега, помацав пісок, встановив, що він твердий, випхнув човен на берег і зскочив на землю.

Старий слідом за ним переступив через борт і оглянув обрій.

— Монсеньйор, — сказав Гальмало, — ми тут біля гирла Куенона. З правого боку Бовуар, а з лівого — Гюїн. Дзвіниця перед нами — це Ардевон.

Старий нахилився над човном, узяв один сухар, поклав його в кишеню і сказав Гальмало:

— Візьми решту.

Гальмало поклав рештки м’яса та сухарів у мішок і взяв мішок на плечі. Зробивши це, він сказав:

— Монсеньйор, чи вести вас, чи йти за вами?

— Ні те, ні те.

Гальмало здивовано дивився на нього. Старий продовжував:

— Ми розійдемося, Гальмало. Бути вдвох нема чого. Треба бути з тисячею або самому.

Він спинився, вийняв з кишені бант із зеленого шовку, дуже схожий на кокарду з вишитою на ньому золотою лілією. Він спитав:

— Ти вмієш читати?

— Ні.

— Це добре. З людиною, що читає, зазнаєш мороки. У тебе добра пам’ять?

— Так.

— Це добре. Слухай, Гальмало. Ти підеш праворуч, а я ліворуч. Я поверну до Фужера, ти — до Бузужа. Не кидай свого мішка, він надає тобі вигляду селянина. Зброю сховай. Виріж собі десь ціпок. Пробирайся житами, вони високі. Просувайся за огорожами. Іди навпростець через поля. Уникай прохожих. Обминай шляхи й мости. Не заходь до Понторсона. Ага, ти муситимеш переправитись через Куенон. Як ти це зробиш?

— Перепливу.

— Добре. Потім є й брід. Ти знаєш, де він?

— Між Ансе і В’є-В’єлем.

— Гаразд. Ти справді з цього краю.

— Але надходить ніч. Де монсеньйор спатиме?

— Я сам про себе подбаю. А де ти спатимеш?

— Десь у дуплі. До того, як стати матросом, я був селянином.

— Кинь свою моряцьку шапку, вона зраджує тебе. Десь роздобудеш селянську.

— О, якийсь картуз дістати легко. Перший рибалка відступить мені свій.

— Добре. Тепер слухай. Ти знаєш ліси?

— Всі.

— Всього краю?

— Від Нуармутьє до Лаваля.

— Знаєш і назви?

— Знаю ліси, знаю назви, знаю все.

— Ти нічого не забудеш?

— Нічого.

— Добре. Тепер слухай уважно. Скільки льє ти можеш пройти за день?

— Десять, п’ятнадцять, вісімнадцять, двадцять, коли треба.

— Буде треба. Не забудь ні слова з того, що я тобі скажу. Ти увійдеш у ліс Сент-Обен.

— Біля Ламбала?

— Так. Край яру, що між Сен-Рієлем і Пледельяком, є великий каштан. Ти спинишся під ним. Ти не побачиш нікого.

— Але це не завадить комусь там бути. Знаю.

— Ти подаси сигнал. Ти вмієш давати сигнал?

Гальмало надув щоки, повернувся до моря, і почулося гугукання сови. Воно пролунало наче з нічних глибин; було воно дуже схоже й зловісне.

— Добре, — сказав старий. — Ти це вмієш добре.

Він простяг Гальмало бант з зеленого шовку.

— Ось мій бант командувача. Візьми його. Треба, щоб поки що ніхто не знав мого імені. Але цього банта досить. Квітку лілії на ньому вишивала королева у Тампльській в’язниці.

Гальмало став на одне коліно. Він з трепетом узяв бант з лілією і підніс його до губ; але спинився, немовби не наважуючись поцілувати.

— Чи смію я? — спитав він.

— Так, адже цілуєш ти розп’яття.

Гальмало поцілував квітку лілії.

— Встань, — сказав старий.

Гальмало підвівся і сховав бант на грудях.

Старий продовжував:

— Слухай уважно. Ось гасло: «Повставайте. Ніякого милосердя». Отже, у Сент-Обенському лісі ти даси сигнал. Даси його тричі. Після третього разу ти побачиш чоловіка, що вийде з-під землі.

— З нори під деревом. Розумію.

— Цей чоловік — Планшено, якого називають також Королівське Серце. Ти йому покажеш цей бант. Він зрозуміє. Ти підеш потім якими хочеш дорогами до Астілейського лісу. Там знайдеш кривого чоловіка, якого називають Мускетоном і який не милує нікого. Ти йому скажеш, що я його пам’ятаю і шаную і щоб він підіймав свої парафії. Потім ти підеш до Куесбонського лісу, що за одне льє від Плепмеля. Ти даси сигнал совиним криком. З нори вийде чоловік. Це Тюо, плермельський сенешаль, що був членом так званих Установчих зборів, але людина наша. Ти йому скажеш озброїти Куесбонський замок, що належить маркізові де-Герові, який емігрував. Яри, гаї, вибалки — місцевість для нас підходяща. Пан Тюо чесна й розумна людина. Потім ти підеш до Сент-Уен-ле-Туа, поговориш з Жаном Шуаном, що, на мій погляд, є справжній ватажок. Потім підеш до Віль-Англозького лісу, там ти побачиш Гіттера, якого називають Сен-Мартеном, ти йому скажеш наглядати за Курменілем, зятем старого Гупіля з Префельна і ватажком аржантонських якобінців[19]. Запам’ятай усе гаразд. Я нічого не пишу, бо не треба нічого писати. Ла-Руері написав листа — і все пропало. Потім ти підеш до Ружефейського лісу, де є М’єлет, що перестрибує через ярки, спираючись на довгу жердину_.

— Вона в нас зветься «фертом».

— А ти так умієш?

— Хіба я не бретонець і не селянин? Ферт — наш перший друг. Він посилює наші руки і здовжує наші ноги.

— Тобто ослаблює ворога і скорочує дорогу. Добре знаряддя.

— Одного разу я своїм фертом відбився від трьох жандармів, хоч усі вони були з шаблями.

— Коли це було?

— Десять років тому.

— Коли був король?

— Еге.

— Ти, значить, бився, коли був король?

— Еге.

— Проти кого?

— Далебі не знаю. Я провозив сіль.

— Он як!

— Це звалося боротися проти соляних податків. Хіба соляні податки і король те ж саме?

— Тобі цього не втямити.

— Я прошу монсеньйора ласкаво вибачити, що спитав монсеньйора.

— Ну, далі. Ти знаєш Ла-Тург?

— Чи я знаю Ла-Тург! Я ж звідти.

— Як?

— А так, що я з Паріньє.

— Справді, Ла-Тург біля Паріньє.

— Чи знаю я Ла-Тург! Великий круглий замок — родовий замок моїх сеньйорів! У ньому великі залізні ворота, які відокремлюють новий будинок від старого і які й з гармати не проб’єш. У новому будинку є славнозвісна книга святого Варфоломія, яку приїжджають дивитися з цікавості. Там у траві багато жаб. З цими жабами я грався зовсім малим. А підземний хід! — я його знаю. Може, крім мене, ніхто про нього й не знає.

— Який підземний хід? Я не знаю, про що ти кажеш.

— Це від тих часів, коли Ла-Тург бував у облозі. Люди могли рятуватися в замку, пробираючись підземним ходом у ліс.

— Справді, такий підземний хід є в замку Жупельєр, в замку Юноде і в Кампеонській башті. Але нічого подібного немає в Ла-Тургу.

— Ні, є, монсеньйор. Я не знаю тих ходів, про які монсеньйор каже. Я знаю тільки хід у Ла-Тургу, бо я з того краю. І треба сказати, що ніхто, крім мене, того ходу не знає. Про нього не говорять, це заборонено, бо цим ходом користувались під час воєн пана де-Рогана. Мій батько знав таємницю і показав мені. Я знаю, як туди зайти і вийти. Я можу пройти цим ходом з лісу в башту і з башти в ліс, так що мене ніхто не побачить. Вороги мажуть увійти в замок, а там уже нема нікого. От що таке Ла-Тург. О, я його знаю!

Старик якусь хвилину мовчав.

— Ти, мабуть, помиляєшся. Якби була така таємниця, я б про неї знав.

— Монсеньйор, я певен цього. Там є камінь, що повертається.

— Розказуй! Ви, селяни, вірите в камені, які повертаються, в камені, які співають, в камені, які ходять ночами до струмка пити воду. Все це казки.

— Але ж я сам повертав його, цей камінь…

— Як інші чули спів каменя. Ні, голубе, Ла-Тург є фортеця, міцна й надійна, яку легко захищати. Але треба бути наївним, щоб сподіватися вийти з нього підземним ходом.

— Але, монсеньйор…

Старий знизав плечима.

— Не будемо гаяти часу, давай говорити про діло.

Цей рішучий тон змусив Гальмало замовкнути.

Старий продовжував:

— Ну, далі. Слухай. З Ружфе ти підеш до лісу Моншевр’є, там побачиш Бенедіціте, начальника дванадцяти. Це теж добрий чоловік. Він проказує Benedicite в той час, як за його наказам розстрілюють людей. На війні не до сентиментів. З Моншевр’є ти…

Він спинився.

— Я забув про гроші.

Він вийняв з кишені і передав Гальмало гаманець і бумажник.

— В цьому бумажнику тридцять тисяч франків асигнаціями, тобто приблизно десять ліврів і три су. Треба сказати, що асигнації фальшиві, але справжні варті майже стільки ж. А в цьому гаманці, вважай, сто луїдорів. Я даю тобі все, що маю. Мені нічого тут не треба. Крім того, краще, щоб при мені не могли знайти грошей. Слухай далі. З Моншевр’є ти підеш в Антрен, де побачишся з паном де-Фротте, з Антрена — в Жупельєр, де побачишся з паном де-Рошкотт, з Жупельєра — в Нуарьє, де побачишся з абатом Бодуном. Ти затямиш усе це?

— Як «отченаш».

— Ти побачишся з паном Дюбуї-Гі в Сен-Брісенал-Коль, паном де-Тюрпеном у Моранні, укріпленому городку, і з принцем де-Тальман.

— Хіба принц зі мною стане говорити?

— Я ж з тобою говорю.

Гальмало скинув шапку.

— Тебе скрізь добре приймуть, побачивши цю квітку лілії королеви. Не забудь, що тобі доведеться проходити в таких місцях, де тільки горяни та мужики. Переодягнись. Це легко. Ці республіканці такі дурні, що в синьому одягу, трикутному капелюсі з трикольоровою кокардою можна пройти всюди. Нема ж тепер полків, немає більше форми, окремі частини не мають номера, кожен надягає, що хоче. Ти підеш до Сен-Мерве. Там ти побачишся з Гольє, якого прозвали Великим П’єром. Ти підеш до табору Парне, де побачиш людей з обличчями в сажі. Вони кладуть у рушниці гравій і подвійний заряд пороху, щоб дужче бахкало. Вони добре роблять. Але передусім скажи їм убивати, убивати, убивати. Ти підеш до табору «Чорна Корова», що на височині, посеред Шарнійського лісу, далі до табору «Вівсяного», «Зеленого» і «Мурашник». Ти підеш до Гран-Бордажа, що зветься також О-дю-Пре. Там живе одна вдова, що має зятя Третона, прозваного Англійцем. Гран-Бордаж у парафії Келен. Ти відвідаєш Епіне-ле-Шеврея, Сільє-ле-Гільйома, Паранна і всіх людей в усіх лісах. Ти придбаєш друзів і пошлеш їх на кордон Верхнього і Нижнього Мена. Ти побачишся з Жаном Третоном у парафії Веж, з Сан-Регре в Біньйоні, з Шамбором у Бошані, з братами Корбен у Мезонселі, з Пті-Сан-Пером у Сен-Жан-сюр-Ерві. Це той самий, що зветься Бурдуазо. Зробивши це і подавши скрізь гасло: «Повставайте. Ніякого милосердя», ти приєднаєшся до великої армії, армії католицької і королівської, там, де вона буде. Ти побачишся з панами д’Ельбе, де-Лескюром, де-Ларошжакленом, з усіма тими ватажками, які ще живі. Ти їм покажеш мій командирський бант. Вони знають, що це значить. Ти тільки матрос, але ж і Катліно тільки биндюжник. Ти їм скажеш від мого імені: настав час провадити обидві війни разом — велику і малу. Вандейська війна добра, Шуанська — гірша. А в громадянській війні чим гірше, тим краще. Про добрість війни судять з кількості зла, яке вона завдає.

Він на мить спинився.

— Гальмало, ти не розумієш слів, але ти розумієш суть, то я й кажу тобі це все. Я сповнився довір’я до тебе, бачачи, як ти вправляєшся з човном. Ти не знаєш геометрії, проте надзвичайно добре маневруєш на морі. Хто вміє вести човен, зможе керувати повстанням. З того, як ти обходив підступи моря, я пересвідчився, що ти виконаєш усі мої доручення. Я продовжую. Отже, ти скажеш усім ватажкам, — приблизно, як зможеш, — таке. Про мене краще лісова війна, ніж війна на рівнинах. Я зовсім не хочу підставляти сто тисяч селян під кулі синіх солдатів та артилерію пана Карно[20]. Через місяць я хочу мати п’ятсот тисяч убивць, що ховаються в лісах. Республіканська армія — моя дичина. Браконьєрствувати — це і є воювати. Я стратег чагарів. А, от іще слово, якого ти не розумієш. Та це байдуже, ти розумієш, що значить: ніякої пощади! І всюди засідки. Головне — мала війна, велика — на другому плані. Ти ще скажеш, що англійці з нами. Візьмемо республіку між два огні. Європа нам допоможе. Покінчимо з революцією. Королі провадять з нею війну королівств, ми провадитимемо війну парафій. Ти скажи їм це. Ти зрозумів?

— Зрозумів. Треба все віддати вогню і залити кров’ю.

— Саме так.

— Ніякої пощади.

— Нікому. Саме так.

— Я пройду скрізь.

— Але май обачність. В цьому краї легко наразитись на смерть.

— Смерть мене не турбує. Хто робить перший крок, той, може, стоптує останні свої черевики.

— Ти хоробрий.

— А якщо питатимуть ім’я монсеньйора?

— Його не треба поки що знати. Ти скажеш, що не знаєш, і це буде правда.

— Де я побачу монсеньйора?

— Де я буду.

— Як я дізнаюся про це?

— Усі про це знатимуть. Через тиждень про мене говоритимуть. Я покажу приклад усім, я помщусь за короля й релігію, і ти догадаєшся, що це про мене говорять.

— Розумію.

— Не забувай нічого.

— Будьте певні.

— Іди тепер. Хай боронить тебе бог. Рушай.

— Я зроблю все, що ви мені казали. Я піду. Я говоритиму. Я передам наказ.

— Добре.

— І якщо я виконаю…

— Ти будеш кавалером святого Людовіка.

— Як мій брат. А коли не виконаю, ви мене розстріляєте.

— Як твого брата.

— Гаразд, монсеньйор.

Старий похилив голову, його, здавалось, охопила глибока задума. Коли він підвів очі, то вже був сам. Постать Гальмало чорною крапкою зникала на обрії.

Сонце зайшло.

Чайки і чорні поморники поверталися додому, на берег.

У повітрі відчувалася та невиразна тривога, яка завжди буває перед тим, як настане ніч Жаби квакали, кулики з свистом злітали з болотець, граки й галки здіймали передвечірній галас, берегові птахи перекликалися. Але жодного людського голосу. Цілковита безлюдність. Жодного паруса в бухті, жодного селянина в полі. Скільки сягало око — скрізь було порожньо. Великі піскові будяки тремтіли. Біле присмеркове небо широко кидало на берег бліде, наче мертве світло. Вдалині виднілись ставки на темній рівнині, схожі на розкидані по землі олов’яні пластинки. З моря дув вітер.

І. ВЕРШИНА ДЮНИ

Старий зачекав, поки зник Гальмало, потім щільніше закутався у свій морський плащ і рушив теж. Ішов він повагом, задумливо, в напрямі до Гюїна, а Гальмало тимчасом простував до Бовуара.

Позаду, виступаючи над океаном, наче Хеопсова піраміда над пустелею, височіла величезним чорним трикутником гора Сен-Мішель. Її прикрашав, ніби тіара, собор, і вона мала свій щит — фортецю з двома великими баштами, круглою й чотирикутною, що тримала на собі тягар церковних кам’яних мурів і сільських хат.

У бухті Сен-Мішель невпинно й непомітно виростають і зникають зибучі піщані дюни. У той час між Гюїном і Ардевоном була височенна дюна, від якої тепер і сліду не лишилося. На вершечку цієї на рідкість довговічної дюни був кам’яний стовп, поставлений у XII столітті на спогад про Авраншський собор, що судив убивць святого Фоми Кентерберійського. Звідти видно було всю округу далеко навколо, що давало змогу добре орієнтуватися на місцевості.

Старий попростував до цієї дюни і почав сходити на неї.

Добравшись до вершини, старий сів на один з чотирьох каменів, притулившись до стовпа спиною, і став розглядати географічну карту, розіслану під його ногами самою природою.

Здавалося, що він шукав дорогу серед місць, колись добре йому знайомих. На цій широкій панорамі, тьмяній від присмерку, ясно вирізнялась тільки чорна лінія горизонту на блідому небі.

Видно було скупчення дахів одинадцяти навколишніх містечок і сіл. На чималій віддалі вирізнялися усі дзвіниці, які будуються у прибережних місцях дуже високі, щоб вони могли при потребі служити віхами для мандруючих у морі людей.

Через кілька хвилин старий, здавалося, знайшов у півтемряві те, чого шукав. Погляд його спинився на купці дерев, стін і дахів, ледве помітній серед лугів та лісів і схожій на ферму. Він задоволено кивнув головою, ніби кажучи собі: «Ага! Он воно», і став креслити пальцем у просторі маршрут через огорожі й ниви. Час від часу він придивлявся до безформного і невиразного предмета, що погойдувався над дахом головної будівлі ферми і наче питав сам себе: «Що ж це таке?» Цей предмет здавався безбарвним і нечітким через присмерк. Він маяв на вітрі — отже, це був не флюгер, але не було ніяких підстав гадати, що це прапор.

Він був стомлений і тепер з приємністю сидів на камені, віддаючись тому безтямному забуттю, в яке впадають зморені люди в перші хвилини відпочинку.

Є година дня, яку можна назвати безгомінною, — година тихомирна, година вечора. Була саме така година. Старий тішився нею. Він розглядав, він прислухався. До чого? До спокою. Навіть у сильних натур бувають хвилини меланхолії. Коли раптом цей спокій не то що порушили, а наче підкреслили голоси прохожих. Говорили жінки і діти. Так іноді вриваються в темряву несподівані веселі передзвони. Кущі закривали тих, хто розмовляв, але ясно було, що вони йшли мимо дюни і простували до рівнини та лісу. Ці голоси, ясні й свіжі, долинали до задуманого старого і звучали так виразно, що він чув кожне слово.

Жіночий голос говорив:

— Треба поспішати, тітко Флешар. Сюди йти, чи що?

— Ні, туди.

І діалог між двома голосами — один гучний, другий тихший, продовжувався:

— Як зветься ферма, де ми зупинились?

— Ерб-ан-Пайль.

— І нам іще далеко?

— Добру чверть години.

— Поспішаймо, бо час вечеряти.

— Ми таки справді запізнилися.

— Треба бігти. Але ваші малюки потомилися. А хіба ми вдвох дотягнемо трьох опецьків? І так ви, тітко Флешар, несете одного. А воно ж як камінчик. Ви хоч і відлучили цю ненажеру, а з рук вона не злазить. Це погано. Спустіть її на землю, нехай походить. Ах, вихолоне зовсім наш суп.

— А добрі черевики ви мені дали. Прямо наче на мене шиті.

— Таж краще, ніж ходити босоніж.

— Не відставай, Рене-Жан.

— Через нього ми й запізнились, йому, бач, треба поговорити з кожною дівчинкою, яку зустріне. Моторний хлопець.

— Йому ж скоро п’ять років.

— Скажи-но, Рене-Жан, чому ти заговорив з тією дівчинкою у селі?

Дитячий голос, голос хлопчика, відповів:

— Бо це була моя знайома.

Жінка здивувалась:

— Як ти її знаєш?

— А так, — відповів хлопець, — вона мені сьогодні ранком подарувала звірят.

— Оце так! — скрикнула жінка. — Ми тільки три дні тут, а він уже придбав приятельку.

Голоси віддалилися. Усе стихло.

II. AURES НАВЕТ ET NON AUDIET[21]

Старий не поворухнувся. Він ні про що не думав, ііавряд чи й мріяв. Навколо нього була довірлива безтурботність, дрімотний спокій і самотність. Ще був ясний день на дюні, майже темно па рівнині і зовсім поночі в лісових хащах. Сходив місяць. Кілька зірок прорізали бліде в зеніті небо. І цей чоловік, захоплений майбутніми жорстокими тривогами, поринув душею в невимовну лагідність безконечності. Він почував якесь просвітління, ніби зародок надії, якщо слово «надія» можна прикласти до сподівань громадянської війни. В цю мить йому здавалось, ніби, щасливо уникнувши лих, що можуть статися на морі, і ступивши на берег, він позбувся всіх небезпек. Ніхто не знав його ім’я, він був сам, втік від ворога, не лишивши сліду, бо на морській поверхні не лишається нічого; ніхто не звертав на нього уваги, навіть ні в чому не підозрівав. Він відчував у собі якесь надзвичайне заспокоєння. Ще трохи, і він би заснув.

Якраз для цієї людини, на долю якої впало так багато бур, глибока тиша, що огортала небо і землю, була сповнена дивних чарів.

Чути було тільки гомін вітру з моря, але це гудіння безперервне і майже перестає бути шумом, настільки звикаєш до нього.

Раптом старий підвівся.

Увага його раптом прокинулась. Він оглянув обрій, його погляд відразу став напружено пильним.

Він дивився на дзвіницю в Кормере, в глибині рівнини.

Дійсно, щось незвичайне діялося в цій дзвіниці. Її силует окреслювався дуже чітко. Виднілася башта з пірамідальною покрівлею, а за нею — клітка для дзвонів, квадратна, наскрізна, за бретонським звичаєм відкрита з усіх боків.

І от ця клітка раз у раз закривалась і відкривалась. Через рівні інтервали її високе вікно вирисовувалось то білою, то чорною плямою. То крізь нього було видно небо, то не видно. Світло і темрява чергувалися щосекунди з розміреністю молота, що б’є по ковадлу.

Дзвіниця в Кормере була від старого на відстані приблизно двох льє. Він глянув праворуч від неї на дзвіницю в Багер-Пікані, що так само виразно вирисовувалася на обрії. Клітка цієї дзвіниці теж закривалася й відкривалася, як і на дзвіниці в Кормере.

Він глянув ліворуч на дзвіницю в Танісі: дзвіниця в Танісі відкривалася й закривалася, як і дзвіниця в Бегер-Пікан.

Він став одну за одною оглядати всі дзвіниці на обрії, ліворуч — дзвіниці в Куртілі, в Пресе, в Кроллоні і в Круз-Авраншені; праворуч — дзвіниці в Ра-сюр-Куенон, в Мордре і в Па; прямо перед ним — дзвіницю в Понторсоні. Клітки усіх цих дзвіниць ставали поперемінно то чорними, то прозорими.

Що це може бути?

Це означало, що всі дзвони гойдались. І їх мали розгойдувати шалено, щоб вони так миготіли.

Отже, що це таке? Очевидно, дзвонили на сполох.

Дзвонили на сполох, дзвонили несамовито, дзвонили скрізь, на всіх дзвіницях, по всіх парафіях, по всіх селах, і нічого не було чути.

Це пояснювалось тим, що звуки поглинала велика віддаль, та ще й морський вітер дув у протилежний бік і гнав усі шуми землі за обрій.

Шалено дзвонили на сполох і одночасно навколо панувала глибока тиша, — це була зловісна хвилина, нічого зловіснішого бути не могло.

Старий дивився і слухав.

Він не чув дзвону, він його бачив. Бачити дзвін на сполох — дивне відчуття.

На кого ж розгнівалися ці дзвони?

Проти кого цей сполох?

III. КОРИСТЬ ВЕЛИКОГО ШРИФТУ

Безперечно, що на когось ішли облавою.

На кого?

Ця мужня, тверда, як криця, людина, здригнулась.

Не може бути щоб на нього. Як могли довідатися, що він прибув? Неможливо, щоб представників Конвенту вже повідомили про нього. Він же щойно ступив на землю. А корвет же, напевно, загинув, і ніхто з нього не врятувався. Та й на корветі ж ніхто, крім Буабертло та Ла В’євіля, не знав його імені.

Дзвіниці не припиняли своєї шаленої гри. Він оглянув і машинально їх перелічив, а його думка, сполохана раптовим переходом від глибокої певності до страшної невідомості, кидалася від одного здогаду до другого. Проте цей сполох, нарешті, можна було пояснити різними причинами, і він, кінець кінцем, заспокоївся, повторюючи: «Зрештою, ніхто не знає, що я прибув сюди, і ніхто не знає мого імені».

Вже кілька хвилин він чув легенький шум над собою і позаду. Так, немов шелестіло на дереві листя під подувами вітру. Спочатку він не звернув на це уваги. Але шелестіння не припинялося, ставало якимсь настійливим, і він обернувся_.

Це дійсно шелестів лист, тільки паперовий. Над його головою вітер шарудів приклеєною до стовпа великою об’явою. Її приліпили недавно, бо вона була ще вогка, і вітер, шарпнувши, відірвав один край.

Старий зійшов на дюну з другого боку і тому не побачив цієї об’яви зразу.

Він став на камінь, на якому тільки що сидів, і притримав рукою загнутий вітром краєчок об’яви. Небо було ясне, — в червні смеркає повільно. Біля підніжжя дюни вже стемніло, а вгорі ще не зовсім. Частину об’яви надрукували великими літерами, і було досить видно, щоб прочитати. Старий прочитав:

Під цим прізвищем був другий підпис, значно дрібнішими літерами, які в сутінках вже не можна було прочитати.

Старий насунув на очі капелюх, зав’язав під самим підборіддям капюшон свого морського плаща і швидко зійшов з дюни. Не було чого затримуватися на цій освітленій вершині.

Можливо, він і так пробув на ній занадто довго. Вершина дюни була єдиною ще помітною точкою пейзажу.

Спустившись вниз у темряву, він уповільнив ходу.

Він пішов, як намітив раніше, в напрямі до ферми, сподіваючись, очевидно, що там буде безпечніше.

Ніхто не зустрівся йому. Це була година, коли тут не буває прохожих.

Зупинившись за якимсь кущем, він скинув плащ, вивернув куртку хутром угору, знову загорнувся в плащ, але підв’язав його мотузком біля шиї, від чого відразу ж набув вигляду жебрака, і рушив далі.

Світив місяць.

Він дійшов до перехрестя двох доріг, де стояв старий кам’яний хрест. Біля його підніжжя виднівся білий чотирикутник — певно, це була та ж об’ява, яку старий щойно прочитав. Він підійшов до неї.

— Куди ви йдете? — спитав його чийсь голос.

Він обернувся.

У заростях стояв чоловік, — як і він, високий на зріст, і старий, як він, з таким же сивим волоссям, але ще убогіше вдягнений. Майже двійник.

Цей чоловік спирався на довгий ціпок.

Чоловік повторив:

— Я вас питаю, куди ви йдете?

— Скажіть раніше, де я? — відказав старий спокійно, майже гордовито.

— Ви в сеньйорії Таніс, де я — жебрак, а ви — сеньйор.

— Я?

— Так, ви, пане маркіз де-Лантенак.

IV. ЖЕБРАК

Маркіз де-Лантенак, — будемо тепер називати його власним ім’ям, — суворо промовив:

— Що ж! Викажіть мене.

Чоловік продовжував:

— Ми обидва тут вдома: ви — в замку, я — в чагарнику.

— Досить розмов. Викажіть мене, — сказав маркіз.

Чоловік далі говорив:

— Ви ж ішли до ферми Ерб-ан-Пайль?

— Так.

— Не йдіть туди.

— Чому?

— Бо там сині.

— Відколи?

— Уже три дні.

— Жителі ферми вчинили їм опір, звичайно?

— Ні. Вони відчинили перед ними всі ворота.

— А! — сказав маркіз.

Чоловік показав пальцем на дах ферми, що виднівся на деякій віддалі між деревами.

— Ви бачите дах, пане маркіз?

— Бачу.

— А бачите, що над ним?

— Що майорить на вітрі?

— Так.

— Прапор.

— Трикольоровий, — сказав чоловік.

Це був той самий предмет, що привернув увагу маркіза, ще коли він сидів на вершині дюни.

— Здається, дзвонять на сполох? — спитав маркіз.

— Так.

— А з якої причини?

— Певно, через вас.

— А чому не чути?

— Вітер заважає.

Чоловік продовжував:

— Ви бачили об’яву?

— Так.

— Вас шукають.

І, кинувши погляд у напрямі до ферми, він додав:

— Там півбатальйон.

— Республіканців?

— Парижан.

— Гаразд, — сказав маркіз, — ходім.

І він ступив крок до ферми.

Чоловік схопив його за руку.

— Не йдіть.

— А куди ж мені йти?

— До мене.

Маркіз глянув на жебрака.

— Слухайте, пане маркіз, у мене не так добре, зате безпечно. Халупка низенька, наче льох. Замість підлоги — підстилка з моху, замість стелі — покрівля з гілля й трави. Ходім. На фермі вас розстріляють. У мене ви спокійно відпочинете. Ви ж, мабуть, втомились. А вранці сині рушать далі, і ви підете куди схочете.

Маркіз розглядав цього чоловіка.

— На чиєму ви боці? — спитав маркіз. — Ви республіканець? Рояліст?

— Я бідняк.

— Ні республіканець, ні рояліст?

— Гадаю, що ні.

— Ви стоїте за чи проти короля?

— Я не маю на це часу.

— А якої ви думки про те, що тепер діється?

— Я думаю, що не маю з чого жити.

— І все-таки ви хочете мене врятувати.

— Я бачу, що ви поза законом. А що це таке — закон, якщо можна бути поза ним? Я не розумію. А я — чи я в законі? Чи поза законом? Я нічого про це не знаю. Вмирати з голоду, — чи значить це бути в законі?

— І давно ви вмираєте з голоду?

— Все своє життя.

— І ви мене рятуєте?

— Так.

— Чому?

— Я сказав собі: «Ось іще бідніший за мене. Я хоч маю право дихати, а він і того не має».

— Це правда. І ви мене рятуєте?

— Певна річ. Ми тепер брати, монсеньйор. Я прошу хліба, ви просите життя. Ми — обидва жебраки.

— А ви знаєте, що мою голову оцінено?

— Так.

— Звідки ви знаєте?

— Я читав об’яву.

— Ви вмієте читати?

— Так. І писати теж. Чому я маю бути дурним бидлом?

— Отже, раз ви вмієте читати і прочитали об’яву, ви знаєте, що той, хто мене викаже, одержить шістдесят тисяч франків.

— Я знаю.

— Не асигнаціями.

— Так, я знаю, золотом.

— Ви знаєте, що шістдесят тисяч франків — то цілий статок?

— Знаю.

— І той, хто мене викаже, стане багатієм?

— То що?

— Багатієм!

— Я й подумав якраз про це. Побачивши вас, я сказав собі: «Той, хто викаже цього чоловіка, одержить шістдесят тисяч франків і стане багатієм! Треба швидше його сховати».

Маркіз пішов за жебраком.

Вони забралися в гущавину. Тут і містилась землянка жебрака. Це помешкання, вирите під корінням великого старого дуба, що прикриває його своїми гілками, було низьке, темне, надійно сховане від людського ока. В ньому вистачало місця тільки на двох.

— Я передбачав, що мені, може, доведеться приймати гостя, — сказав жебрак.

Такі підземні житла трапляються в Бретані частіше, ніж думають. Селяни називають їх «печерами». Так само звуться і тайники, видовбані в мурах. Кілька горщиків, постіль із соломи або промитих та висушених водоростей, груба ряднина замість ковдри, кілька шматків губки з кресалом та каганець — оце й усі «меблі» такого житла.

Жебрак та маркіз поставали майже навкарачки і пролізли в землянку, химерно перерізану товстими коренями дерева; сіли на купі сухих водоростей, що заміняли ліжко. Між двома коренями, які створювали щось на зразок дверей, проникало трохи світла. Вже настала ніч, але очі пристосовуються до темряви і завжди можуть знайти в ній трохи світла. Бліда пляма — відблиск місяця — лежала біля входу. В кутку видно було глечик з водою, гречаний корж і каштани.

— Давайте вечеряти, — сказав бідняк.

Вони поділили каштани. Маркіз вийняв свій сухар. І вони стали їсти, відкушуючи з одного шматка і запиваючи один після одного з того самого кухля.

Вони розмовляли.

Маркіз розпитував цього чоловіка:

— То вам усе одно, чи трапляються якісь події, чи нічого не трапляється?

— Майже що так. Ви — пани, це ваша справа.

— Але от те, що діється зараз…

— Це діється десь там, угорі…

І жебрак додав:

— І потім є речі, що відбуваються ще вище: сходить сонце, місяць, він повнішає й ущерблюється. Так оце мене цікавить.

Він сьорбнув з кухля і сказав:

— Добра вода, свіжа!

І спитав:

— А вам як подобається ця вода, монсеньйор?

— Як ваше ім’я? — не відповідаючи, спитав маркіз.

— Мене звуть Тельмарш, а прозивають Жебрак.

— Знаю. Тут так говорять.

— Коли хочуть сказати старець. Прозивають мене ще й Дідом… От уже сорок років мене звуть Дідом.

— Сорок років! Але ж ви були тоді зовсім молодий?

— Я ніколи не був молодий. Це ви завжди були молоді, ви, пане маркіз. У вас ноги, як у двадцятилітнього, ви видираєтесь на високу дюну. А я ледве ходжу: пройду чверть льє і вже втомився. А в нас же з вами однакові літа. Та багаті мають ту перевагу, що їдять вони щодня. Їжа добре зберігає.

Помовчавши трохи, жебрак продовжував:

— Бідні, багаті — це жахлива річ. Звідси всі лиха. Принаймні так мені здається. Бідні хочуть бути багатими; багаті не хочуть бути бідними. Я гадаю, що в цьому вся суть. Я не втручаюсь. Події хай собі відбуваються. Я ні за кредиторів, ні за боржників. Я знаю, що є борги і їх треба платити. Та й годі. Мені більше було б до вподоби, щоб короля не вбивали, але важко пояснити, чому. На це мені можуть сказати: але ж колись людей вішали на деревах за ніщо! Та я й сам бачив, як повісили чоловіка, що мав жінку й семеро дітей, тільки за те, що він підстрелив королівську козу. Є що сказати про обидві сторони.

Він знову помовчав, а потім додав:

— Ви розумієте, я й сам гаразд не доберу: відбуваються якісь події, а я просто живу собі під небом.

Тельмарш знову на хвилину замислився, потім заговорив:

— Я трохи костоправ, трохи тямлю в медицині, знаю трави, збираю рослини. Селяни бачать, що я примічаю всякі дрібниці, і вважають мене за чарівника. Я тільки міркую, а вони гадають, що я знаю.

— Ви тутешній? — спитав маркіз.

— В інших місцях я ніколи й не був.

— Ви мене знаєте?

— Певна річ. Востаннє я вас бачив років зо два тому. Після того ви більш не приїздили. Ви звідси поїхали до Англії. І от зараз бачу — стоїть чоловік на вершині дюни. Високий. А високі люди в нас трапляються рідко, уродженці Бретані — малі на зріст. Я добре придивився, а об’яву я вже читав. І сказав собі: стривай! А коли ви спускалися вниз, тут уже місяць зійшов, я вас і впізнав.

— А я от вас не знаю.

— Ви мене бачили, але не запримітили.

І Тельмарш-Жебрак додав:

— А я вас примітив. Неоднаково дивляться прохожий і жебрак.

— Хіба я вас зустрічав раніше?

— Дуже часто, бо ж я ваш жебрак. Я просив на шляху до вашого замка. Ви мені часом подавали. Але той, хто подає, не дивиться, а той, кому подають, той усе бачить і примічає. Кожен жебрак неодмінно шпигун. Але я, хоч як часто мені буває сумно, стараюсь не бути поганим шпигуном. Я простягав руку, ви нічого, крім руки, не бачили, і ви кидали в неї милостиню, яка мені була потрібна вранці, щоб не померти з голоду ввечері. А іноді доводиться нічого не їсти цілу добу. Часом одне су — це життя. Ви рятували мені життя, я віддячую вам тим же.

— Це правда, ви мене рятуєте.

— Так, я рятую вас, монсеньйор.

І тут Тельмарш сказав багатозначним тоном:

— З однією умовою.

— Якою?

— Що ви не прибули сюди робити лихо.

— Я прибув сюди робити добро.

— То лягайте спати, — сказав жебрак.

Вони лягли на постелі з моху, щільно притулившись один до одного. Жебрак враз заснув. Маркіз, хоч був дуже втомлений, ще підвівся і якусь хвилину сидячи міркував, потім глянув у темряві на бідняка і ліг. Лежати на цій постелі означало лежати на землі. Маркіз скористався цим і, поклавши на землю вухо, прислухався до звуків, що лунали в глибині грунту. Він почув глухий гул: то гули дзвони.

V. ПІДПИСАНО: «ГОВЕН»

Коли він прокинувся, вже розвиднілось.

Жебрак стояв не в землянці, де він не міг випростатися, а надворі, на порозі. Він спирався на ціпок. Сонце світило йому в обличчя.

— Монсеньйор, — сказав Тельмарш, — на дзвіниці в Таніс пробило четверту годину. Я чув чотири удари. Отже, вітер змінився. Це вітер з берега. Ніякого іншого шуму я не чув, значить, уже не дзвонять на сполох. Усе спокійно на фермі і в селищі Ерб-ан-Пайль. Сині сплять або ж пішли. Найбільша небезпека минула; ми маємо розстатись. Мені час іти.

Він вказав рукою на обрій: — Туди. — І показав у другий бік:

— А ви йдіть туди.

Жебрак на прощання урочисто підвів руку, вітаючи маркіза. Потім показав на рештки вечері:

— Беріть каштани, якщо ви голодні.

Через хвилину він зник між деревами.

Маркіз устав і пішов у той бік, куди йому вказав Тельмарш.

Була та чарівна година, яку старі нормандські селяни звали «принадою дня». В кущах цвірінчали щиглики й горобці. Маркіз ішов стежкою, якою вчора ввечері його вів старий жебрак. Вийшовши з гущавини; він опинився на перехресті доріг, де стояв кам’яний хрест. Об’ява була тут, біла і ніби весела під промінням ранкового сонця. Він згадав, що внизу афіші були слова, які він не зміг учора прочитати через темряву. Він підійшов до підніжжя хреста. Дійсно, після підпису «Прієр із Марни» дрібним шрифтом стояло:

— Говен! — скрикнув маркіз.

Він глибоко замислився, втупивши очі в об’яву.

— Говен! — повторив він знову.

Потім рушив далі, обернувся, поглянув на хрест, повернувся назад і прочитав об’яву ще раз.

І помалу пішов геть. Якби хтось був біля нього, то почув би, що він тихо повторює: «Говен!»

З глибини вибалків, якими він пробирався, не видно було дахів ферми, — вона лишилась з лівого боку. Він обходив високий і крутий пагорок, увесь укритий квітучим терном. Вершина пагорка, земляна брила, мала своєрідну форму, яку в цьому краї називають «кабанячою головою». Стоячи біля підніжжя пагорка, нічого не можна було побачити за стіною дерев. Листя було немовби насичене світлом. Вся природа пройнята була глибокою радістю ранку.

Раптом цей пейзаж став страшним. Ніби якесь страховище вискочило з засідки. Ніби смерч звуків, диких криків і пострілів обрушився на залиті сонцем поля й ліси. З того боку, де була ферма, знявся великий стовп диму, пронизаний язиками полум’я, все село ніби спалахнуло, як скирта соломи. Було щось лиховісне в цьому раптовому переході від спокою до шаленства, в цьому пекельному вибуху серед ясного ранку, в цьому несподіваному страхітливому видовищі. Бій точився десь поблизу Ерб-ан-Пайль. Маркіз зупинився.

Немає людини, у якої в таких випадках цікавість не поборола б страху. Хочеться дізнатися, що це таке, а там хоч і загинути. Маркіз став підійматися на пагорок, біля якого проходила дорога. Звідти його можуть побачити, але й він побачить. Через кілька хвилин він уже був на «кабанячій голові» і став вдивлятися.

Дійсно, там стріляли і палала пожежа. Він чув вигуки, бачив вогонь. Ферма наче стала центром невідомої катастрофи. Що це було? Хтось атакував ферму Ерб-ан-Пайль. Але хто? Це був бій? Чи, може, військова екзекуція? Сині, як приписував їм революційний декрет, часто карали таким чином непокірні ферми й села. Запалювали, для прикладу іншим, усі ферми й села, які не зробили просік у лісах для проходу республіканської кавалерії, відповідно до наказу. Зовсім недавно так скарали парафію Бургон біля Ерне. Чи не зробили того ж з Ерб-ан-Пайль? В лісах і гаях Таніса та Ерб-ан-Пайль не було жодного стратегічного проходу, яких вимагав декрет. Може, це покарання за непослух? Може, авангард, що зайняв ферму, дістав про це наказ? Хіба ж цей авангард не був частиною однієї з тих експедиційних колон, прозваних «диявольськими колонами»?

Густі дикі зарості оточували з усіх боків пагорок, з вершини якого дивився маркіз. Ці зарості, що їх називали Ерб-ан-Пайльською дібровою, але які були, по суті, просто лісом, тяглися аж до ферми і ховали в собі, як і всі бретонські хащі, цілу сітку ярів, балок і стежок, цілий лабіринт, в якому губилися республіканські загони.

Розправа, — якщо це розправа, — мала бути дуже лютою, бо була дуже коротка. Як і всяке брутальне насильство, вона робилася вмить. Жорстокість громадянської війни дозволяє такі дикі речі.

Доки маркіз марно намагався знайти вірну догадку, вагаючись, чи йому спуститися вниз, чи лишитися тут, слухав і спостерігав, гуркіт розгрому припинився чи, краще сказати, розвіявся. Маркіз помітив, що по гущавині розсипалася буйна й весела ватага. Наче велетенський страшний мурашник розворушили під деревами. Від ферми всі кинулися в ліс. Барабани били наступ. Стріляти з рушниць перестали. Тепер це скидалося на облаву. Здавалося, когось гнали, переслідували, оточували, шукали. По всьому лісу розходився гомін, вигуки гніву й тріумфу безладно зливалися в клекотливий гамір, у якому нічого не можна було розібрати. Раптом серед цього хаосу голосів стали виділятися виразні звуки, як у клубах диму вирисовується чіткий обрис. Маркіз ясно почув крик:

— Лантенак! Лантенак! Маркіз де-Лантенак!

Це шукали його.

VI. НЕСПОДІВАНКИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

І зненацька навколо нього, з усіх боків, у заростях заблищали багнети й шаблі, у півсутінках звівся трикольоровий прапор, крик «Лантенак» пролунав у його вухах, а біля його ніг, між терновими кущами й гілками дерев, з’явились люті обличчя.

Маркіз був сам. Він стояв на вершині, видний з усіх кінців лісу. Він ледве бачив тих, що викрикували його ім’я, але його бачили всі. Якщо в лісі була тисяча рушниць, він був доброю мішенню для них усіх. Він відрізняв у гущавині тільки палаючі, звернені на нього очі.

Маркіз зняв капелюх, відгорнув його криси, відломив суху тернову колючку, вийняв з кишені білу кокарду, приколов її разом з піднятим краєм капелюха, надавши йому військової форми. Потім знову надів капелюх так, що відігнутий край відкривав його обличчя й кокарду, і промовив гучним голосом, звертаючись до всього лісу:

— Я той, кого ви шукаєте. Я маркіз де-Лантенак, віконт де-Фонтене, принц Бретонський, генерал-лейтенант королівської армії. Отож кінчайте. Цілься! Вогонь!

І, розкривши обома руками свою куртку з козячої шкури, маркіз оголив груди.

Він опустив очі, шукаючи поглядом націлені рушниці, а побачив круг себе людей, які попадали на коліна.

Залунав нестримний крик:

— Хай живе Лантенак! Хай живе наш сеньйор! Хай живе генерал!

Водночас у повітря полетіли капелюхи, радісно замахали шаблі, і по всій гущавині повитикалися палиці з начепленими на них коричньовими вовняними шапками.

Ті, що оточили його, були вандейською бандою.

Вони попадали на коліна, побачивши його.

Легенда розповідає, що в стародавніх тюрінгських лісах жили дивні істоти, порода велетнів, більш-менш подібних до людей. Римляни вважали їх страшними тваринами, германці — богами, що зійшли на землю. Отож, їх або винищували, або обожнювали, — це залежало від того, з ким вони стикалися.

Маркіз був у становищі, подібному до того, в яке потрапляла така істота, коли вона, сподіваючись, що її почнуть цькувати, як страшну потвору, раптом бачила, що з нею поводяться, як з богом.

Усі очі, недавно повні страшних блискавок, спинилися на ньому з якоюсь дикою любов’ю.

Ця ватага була озброєна рушницями, шаблями, косами, кирками, киями. На всіх були великі повстяні капелюхи або коричньові вовняні шапки з білими кокардами, широкі штани по коліна, хутряні куртки, шкіряні черевики; литки у всіх голі; кожен був обвішаний силою амулетів і чоток, з довгим волоссям, деякі мали лютий вигляд, але у всіх були наївні очі.

Молодий і вродливий чоловік пройшов між цими людьми, що стояли навколішках, великими кроками піднявся на пагорок і спинився перед маркізом. На ньому, як і на селянах, був повстяний капелюх з білою кокардою на відігнутому краї, але руки він мав білі, сорочка була з тонкого полотна, а поверх куртки в нього на білому шовковому шарфі висіла шпага з позолоченою ручкою.

Зійшовши на пагорок, він кинув на землю капелюх, розв’язав шарф і, ставши на одне коліно, простяг маркізові шарф і шпагу з словами:

— Ми дійсно шукали вас і знайшли. От шпага командувача. Ці люди тепер ваші. Я був їх командиром, тепер я стаю вищий рангом — я ваш солдат. Прийміть наше покірне шанування. Наказуйте, пане генерал.

Потім він подав знак, і з лісу вийшли люди, несучи трикольоровий прапор. Вони піднялися до маркіза і поклали прапор біля його ніг. Це був прапор, який він бачив крізь дерева.

— Пане генерал, — сказав молодий чоловік, що передав йому шпагу, — це прапор, який ми відбили у синіх, що були на фермі Ерб-ан-Пайль. Монсеньйор, мене звуть Гавар. Я служив під командою маркіза Ла Руері.

— Добре, — сказав маркіз.

І, спокійно й поважно, він причепив собі шарф з шпагою.

Потім, вихопивши шпагу з ножен і махнувши нею над головою, гукнув:

— Встаньте! Хай живе король!

Всі підвелися.

І в глибині лісу почувся несамовитий і тріумфуючий вигук:

— Хай живе король! Хай живе наш маркіз! Хай живе Лантенак!

Маркіз повернувся до Гавара.

— Скільки ж вас?

— Сім тисяч.

І, спускаючись з пагорка разом з маркізом, перед яким селяни розсували кущі, Гавар продовжував:

— Монсеньйор, це дуже просто. Все це легко пояснити. Ждали тільки іскри. Республіканська об’ява, що оголошувала про ваше повернення, підняла всю місцевість на бій за короля. До того ж про вас таємно повідомив і мер Гранвіля, людина наша. Це він врятував абата Олів’є. Цієї ночі дзвонили на сполох.

— Ради чого?

— Ради вас.

— А! — сказав маркіз.

— І от ми тут.

— І вас сім тисяч?

— Сьогодні. Нас буде п’ятнадцять тисяч завтра. Це породження краю. Коли пан Анрі де-Ларошжаклен їхав до католицької армії, задзвонили на сполох, і за одну ніч шість парафій — Ізерне, Корке, Ешобруань, Об’є, Сен-Обен та Нюейль — послали йому десять тисяч чоловік. Не було бойових припасів, у одного муляра знайшлося шістдесят фунтів пороху, і пан де-Ларошжаклен відправився з цим. Ми догадувалися, що ви маєте бути десь у цьому лісі, і шукали вас.

— Так це ви атакували синіх на фермі Ерб-ан-Пайль?

— Вітер перешкоджав чути сполох. Вони не мали ніякої підозри, бо там їх селяни прийняли добре. А сьогодні вранці ми наскочили на ферму. Сині спали, і ми закінчили справу в одну мить. Я маю коня. Зволите прийняти його?

— Гаразд.

Один із селян підвів білого коня, осідланого по-військовому. Відмовившись від допомоги, яку йому пропонував Гавар, маркіз сам скочив у сідло.

— Ура! — закричали селяни. Цей англійський вигук досить поширений на бретонсько-нормандському березі, жителі якого мають постійні стосунки з островами Ла-Маншу.

Гавар по-військовому відкозиряв і спитав:

— Де буде ваша резиденція, монсеньйор?

— Поки що у Фужерському лісі.

— Це один із ваших семи лісів, пане маркіз.

— Треба священика.

— У нас є.

— Хто?

— Вікарій Ербрейської каплиці.

— Я його знаю. Він приїздив на Джерсей.

Священик вийшов з рядів і сказав:

— Тричі, монсеньйор.

Маркіз повернув голову.

— Добрий день, пане вікарій. Вам буде робота.

— Тим краще, пане маркіз.

— Вам багатьох доведеться сповідати. Тих, що побажають, розуміється. Нікого не треба силувати.

— Пане маркіз, — сказав священик, — Гастон у Темене силує республіканців сповідатися.

— Це ж перукар, — сказав маркіз. — А сповідь має бути добровільна.

Гавар, що відходив дати деякі розпорядження, повернувся.

— Я жду ваших наказів, пане генерал.

— Насамперед накажіть збиратися у Фужерському лісі. Нехай розійдуться і сходяться поодинці.

— Наказ уже дано,

— Ви казали мені, здається, що жителі Ерб-ан-Пайля добре прийняли синіх?

— Так, пане генерал.

— Ви спалили ферму?

— Так.

— А селище?

— Ні.

— Спаліть.

— Сині пробували боронитися, але їх було півтораста, а нас сім тисяч.

— Що це за сині?

— Сині Сантерра.

— Того, що звелів бити в барабани, коли страчували короля. Отже, це батальйон парижан?

— Півбатальйон.

— Як він зветься?

— На прапорі, пане генерал, напис «Батальйон Червоного Ковпака».

— Це люті звірі.

— Що робити з пораненими?

— Добийте.

— Що робити з полоненими?

— Розстріляйте.

— Їх щось із вісімдесят.

— Розстріляти всіх.

— З ними дві жінки.

— Теж розстріляти.

— І троє дітей.

— Дітей візьміть з собою. Там видно буде, що з ними робити.

І маркіз торкнув коня.

VII. «НІЯКОЇ ПОЩАДИ!» (наказ Комуни) «НІЯКОГО МИЛОСЕРДЯ!» (наказ принців)

У той час, коли біля Таніса відбувалося все це, жебрак прямував до Кроллона. Він спускався в яри, пробирався крізь гущавину, неуважний до всього і уважний до дрібниць, як він сам про себе казав, скоріше замріяний, ніж задумливий, бо в задумливості є мета, а в замріяності — ні. Він походжав собі, спиняючись, з’їдаючи то там, то там листок дикого щавлю, п’ючи з струмків, прислухаючись до далекого гуркоту, потім знову підпадаючи під вплив співучої чарівливості природи і підставляючи своє дрантя під сонце, можливо, чуючи й людські голоси, але прислухаючись тільки до співу пташок.

Він був старий і неповороткий. Він не міг ходити далеко — чверть льє, як він говорив маркізові де-Лантенаку, його вже стомлювала. Він звернув трохи вбік до Круа-Аврашен, і настав уже вечір, коли він повертався назад.

Недалеко від Масе стежка, якою він ішов, вивела його на горб, де не росло жодне дерево і звідки видно було все навколо аж до моря.

Його увагу привернув дим.

Немає нічого приємнішого за дим і нічого страшнішого. Буває дим мирний, і буває дим злочинний. По густоті й кольору диму видно всю різницю між миром і війною, між братерством і ненавистю, між гостинним притулком і могилою, між життям і смертю. Дим, що здіймається над деревами, може бути ознакою найпрекраснішого в світі — домашнього вогнища, чи найстрашнішого — пожежі. І все щастя, як і все нещастя людини, криється іноді в цій речовині, що її розвіює вітер.

Дим, який побачив Тельмарш, був тривожний.

Він був чорний, і тільки іноді його забарвлювали в червоний колір спалахи, — здавалось, вогнище, над яким він клубочів, уже догоряло. І підіймався він над Ерб-ан-Пайль.

Тельмарш квапливо почвалав до цього диму. Він дуже втомився, але хотів знати, що то таке.

Він вийшов на горб, до якого прилягали селище й ферма.

Там уже не було ні ферми, ні селища.

Купа догоряючих руїн, — ось що лишилося від Ерб-ан-Пайля.

Тяжко бачити, як горить палац, а далеко тяжче, — як горить халупа. Халупа в огні доводить до розпачу. Плюндрування, яке вражає злидні, шуліка, що рве пазурами земляного черв’яка, — ця безглузда жорстокість стискує серце.

Коли вірити біблійній легенді, людина, кинувши погляд на пожежу, обертається на статую. Тельмарш на якусь мить став такою статуєю. Він скам’янів від цього видовища. Знищення відбувалося в цілковитій тиші. Жодного людського крику, жодного людського зітхання. Полум’я кінчало пожирати це село, і нічого, крім гуркоту падаючих балок та тріщання солом’яних покрівель, не було чути. Іноді клуби диму на мить розходилися, і крізь завалені дахи видно було зяючу середину халуп, де рубінами сяяв жар, де багряніло злиденне лахміття і пурпуром мінилися вбогі старі меблі, засліплюючи Тельмарша блиском страшного нещастя.

У каштановому гаї, що підходив близько до будинків, зайнялося й палало кілька дерев.

Тельмарш прислухався, чи не чути чийогось голосу, зойку, благання. Та не було чути нічого, крім палахкотіння полум’я. Все мовчало, крім пожежі. Невже всі втекли?

Куди ділася жвава й працьовита купка жителів Ерб-ан-Пайля? Що сталося з ними?

Тельмарш спустився з горба. Перед ним була страшна загадка. Він помалу підходив, пильно вдивляючись. Він наближався до цих руїн повагом, як тінь. Він здавався собі привидом у цій могилі.

Він підійшов до того, що було недавно ворітьми ферми, і заглянув у двір, уже не відгороджений парканом від халуп, що тулилися біля нього.

Те, що він бачив перед цим, було ніщо. Він бачив досі страшне, тепер побачив жахливе.

Посеред двору лежала велика чорна купа, освітлена невиразно відблиском пожежі з одного боку і місяцем — з другого. Це була купа людей. І всі ці люди були мертві. Навколо цієї купи була велика калюжа, що злегка диміла. Відблиски пожежі тремтіли в цій калюжі. Але не від вогню вона була червона. Це була кров.

Тельмарш підійшов ближче. Він став оглядати одне за одним ці розпростерті тіла. Усі були мертві.

Місяць світив, пожежа теж.

Це були трупи солдатів. Всі були босі, в них забрали черевики, забрали й зброю. Тільки синя форма на них лишилася. Подекуди серед купи мертвих рук, ніг і голів виднівся трикутний капелюх з трикольоровою кокардою. Це були республіканці. Це були парижани, які напередодні ще були живі і стояли гарнізоном на фермі Ерб-ан-Пайль. Ці люди були розстріляні, бо й лежали симетрично: їх поклали на місці одним залпом, обдумано й акуратно. Всі були мертві. У купі не було чути жодного хрипу.

Тельмарш оглянув усі трупи, не пропустивши жодного. Всі були побиті кулями.

Люди, які їх розстріляли, певно, поспішали і не мали часу їх закопати.

Він уже збирався піти, коли погляд його впав на низенький мур у дворі, з-за якого витикалося чотири ноги. Вони були в черевиках і менші від інших. Тельмарш підійшов до них. Це були ноги жінок.

Дві жінки лежали поряд, теж розстріляні. На одній було щось подібне до солдатської форми, біля неї лежала розбита порожня баклажка. Це була маркітантка. Вона дістала чотири кулі в голову. Вона була мертва.

Тельмарш оглянув другу. Це була селянка. Бліда, як смерть, з роззявленим ротом. Очі в неї були заплющені. Ран на голові не було. Лахміття, що правило їй за одяг, при падінні розхристалося, видно було голе тіло. Тельмарш побачив на плечі круглу ранку від кулі. Ключиця була перебита. Він глянув на її посинілі груди.

— Мати, що годувала груддю дитину… — прошепотів він.

Він доторкнувся до тіла: воно ще не захолонуло.

Другої рани, крім рани на плечі, не було.

Тельмарш приклав руку до серця і відчув, що воно хоч ледве-ледве, але б’ється. Вона не була мертва.

Тельмарш підвівся і закричав страшним голосом.

— Чи є тут хто-небудь?

— Це ти, Старий?! — відізвався чийсь голос тихо, ледве чутно.

Водночас з ями в руїнах виткнулася голова.

Потім друге обличчя з’явилося з другої ями.

Це були двоє селян, які поховалися, — єдині, що лишилися тут живі.

Знайомий голос Жебрака заспокоїв їх, і вони вийшли із своїх схованок.

Вони підійшли до Тельмарша, усе ще тремтячи всім тілом.

Тельмарш зміг крикнути, але не міг говорити: так завжди буває при глибоких потрясіннях.

Він показав їм пальцем на жінку біля своїх ніг.

— Хіба вона ще жива? — спитав один із селян.

Тельмарш ствердно хитнув головою.

— А друга теж жива? — спитав другий селянин.

Тельмарш хитнув головою заперечливо.

Селянин, що перший підійшов, заговорив:

— Усі інші мертві, правда? Я бачив усе. Я був у льоху. Як треба дякувати бога в такі хвилини, що не маєш сім’ї. Мій дім згорів. Господи боже, вони всіх убили! У цієї жінки є діти. Троє маленьких! Діти кричали: «Мамо!» Мати кричала: «Діти мої!» Вони вбили матір і забрали дітей. Я це бачив, боже ж ти мій, боже! Всіх перебили і пішли. Вони були задоволені. Вони забрали дітей і вбили матір. Але ж вона ще жива, правда, жива? Скажи, Старий, як ти думаєш, можна ще її врятувати? Хочеш, ми перенесемо її в твою землянку?

Тельмарш кивнув головою, погоджуючись.

Ліс підходив до самої ферми. Вони швидко зробили носилки з гілок та папороті. Поклали на них все ще нерухому жінку і рушили крізь зарості. Селяни несли носилки, один у ногах, другий у головах, а Тельмарш держав руку жінки, мацаючи їй пульс.

Дорогою селяни розмовляли, і над скривавленою жінкою, обличчя якої від місячного сяйва здавалося ще блідішим, чулися злякані вигуки:

— Всіх повбивали!

— Все спалили!

— Ах, господи боже, що тільки робиться!

— Це отой високий старий звелів.

— Так, це з його наказу.

— Я не бачив, як розстрілювали. Хіба він був там?

— Ні, він пішов раніше. Та це все одно, він же звелів.

— Отже, він усьому й виною.

— Він сказав: «Вбивайте! Паліть! Ніякого милосердя!»

— Він маркіз?

— Та це ж наш сеньйор.

— А як його звуть?

— Маркіз де-Лантенак.

Тельмарш звів очі до неба і пробурмотів крізь зуби:

— О, якби ж я був знав!