Дев’яносто третій рік

І. ЛІСИ

У Вандеї було тоді сім страшних лісів. Вандея — це бунт духівництва. І помічником бунту був ліс. Темрява допомагала темряві.

Ці сім лісів були такі: Фужерський, що перегороджував прохід між Долем і Авраншем; Пренсейський, що мав вісім льє у обводі; Пемпонський, поритий ярками і струмками, майже неприступний з боку Беньйона і дуже зручний для відступу на Конкорне — гніздо роялістів; Рейнський ліс, звідки чути було, як дзвонили на сполох у республіканських парафіях, особливо численних біля міст. В цьому лісі Пюїзе розбив на голову Фокара; Машкульський ліс, де, наче дикий звір, ховався Шаретт; Гарнашський ліс, що належав Ла Тремулям, Говенам і Роганам; Бросельянський ліс, що належав тільки феям.

Один з аристократів Бретані мав титул сеньйора Семи лісів. Це був віконт де-Фонтене, принц Бретонський.

Бо крім французького принца був іще принц бретонський. Гарньє де-Сент в своєму донесенні Конвентові так характеризує принца де-Тальмона: «Це Капет розбійників, владар Мена і Нормандії».

Історії бретонських лісів з 1792 по 1800 рік вистачило б на цілу книгу; вона вплітається в широку вандейську авантюру як легенда.

У історії своя правда, у легенди — своя. Правда легендарна має іншу природу, ніж правда історична.

Легендарна правда — вигадка, яка має результатом дійсність. Зрештою в історії і легенди одна мета — змалювати через людину минущу людину вічну.

Вандею не можна пояснити, не доповнюючи історію легендою. Історія потрібна для цілого, легенда — для деталей.

І скажемо прямо: Вандея варта того. Вандея — диво.

Ця війна темного люду, така безглузда й така велична, страшна і прекрасна, спустошила й звеличила Францію. Вандея — рана, яка стала славою.

Бувають у людського суспільства таємничі епохи, розгадка яких для мудрих — у світлі, для неуків — у темряві, насильстві і варварстві. Філософ не зважується обвинувачувати. Він бере до уваги, що проблеми викликають сум’яття. Проблеми, як і хмари, неодмінно кидають тінь на землю.

Хто хоче збагнути Вандею, повинен ясно уявити собі цей антагонізм: з одного боку французька революція, з другого — бретонський селянин. І перед лицем оцих нечуваних подій, перед лицем величезної загрози всім чеснотам, перед вибухами гніву цивілізації, буйним натиском нестримного прогресу, що ніс незмірне й незрозуміле поліпшення, стоїть чудний дикун, світлоокий і довговолосий чоловік, який живиться молоком і каштанами, життя якого обмежене стінами його хижі, полем і ровом навколо нього; він відрізняє по звуку дзвони всіх навколишніх сіл, воду вживає тільки на пиття, носить на плечах цупку шкіряну куртку, гаптовану шовком, татуюючи свій одяг, як колись його предки-кельти татуювали собі обличчя; цей чоловік, що поважає в своєму каті свого пана, говорить мертвою мовою, яка є могилою для його думки, поганяє батогом своїх волів, гострить свою косу, сіє свою гречку, пече свої гречані коржі, шанує насамперед свій плуг, потім свою бабусю, вірить у богородицю і Білу Даму[106], стає навколішки і перед вівтарем, і перед таємничим каменем серед піщаних пустирів; він хлібороб на рівнині, рибалка на побережжі і браконьєр у лісі, любить своїх королів, своїх сеньйорів, своїх попів, своїх вошей, здатний цілі години стояти в задумі на березі, слухаючи шум моря. І спитайте себе: чи міг цей сліпець сприйняти світло революції?

II. ЛЮДИ

У селянина дві опорні точки: поле, яке його годує, і ліс, у якому він ховається.

Не легко уявити бретонські ліси тих часів. Це були ніби справжні міста. Нічого немає більш глухого, більш німого і більш дикого за ці непролазні хащі, непорушні і ніби мертві, в яких панувала безлюдність і тиша, наче в домовині. Але якби можна було зрізати враз, як блискавкою, всі дерева, перед очима з’явився б у цій гущавині людський мурашник.

Круглі вузькі колодязі, прикриті зверху каменями й гіллям, спершу йшли вертикально, потім розгалужувались у різних напрямах горизонтально, розширялися під землею у вигляді воронок і вели до темних печер, — такі підземні споруди виявив Камбіз[107] в Єгипті, а Вестерман — у Бретані. В Єгипті ці катакомби були в пустелі, а тут — у лісах. В Єгипті в них лежали мерці, в Бретані ховались живі люди. Одна з найглухіших галявин Мідонського лісу, вся порита підземними ходами, де сновигали невидимі зверху люди, так і звалася «Великим містом». Друга галявина, така ж пустинна зверху і така ж заселена під землею, мала назву «Королівської площі».

Це підземне життя почалося в Бретані з давніх-давен. За всіх часів людям доводилось втікати від людей. Через це й покопані тут, під корінням дерев, нори. Почалося це ще від друїдів, і деякі з цих печер не менш давні, ніж дольмени. І лихі духи легенд, і страховища історії пройшли по цій чорній землі — Тевтат, Цезар, Гоель, Неомен, Готфрід Англійський, Ален Залізна Рукавиця, П’єр Моклерк, французький рід Блуа, англійський рід герцогів Монфорів, королі і герцоги, дев’ять бретонських баронів, судді Великих Днів, графи Нантські, що завжди ворогували з графами Рейнськими, зграї розбійників, волоцюги, пройдисвіти, Рене II, віконт де-Роган, правителі короля, «добрий герцог Шонський», що вішав селян на деревах під вікнами пані де-Севіньє. У п’ятнадцятому столітті була різанина сеньйорів, у шістнадцятому й сімнадцятому — релігійні війни; у вісімнадцятому — тридцять тисяч панських собак, вимуштруваних для полювання на людей. Досить було причин, щоб народ волів зникнути. Троглодити, рятуючись від кельтів, кельти, рятуючись від римлян, бретонці від нормандців, гугеноти, рятуючись від католиків, контрабандисти, рятуючись від поліцейських, — всі спочатку втікали в ліси, а потім заривались під землю. Так ховаються звірі. Ось до чого тиранія доводить народ. Протягом тисячоліть деспотизм в усіх його видах — завоювання, феодалізм, релігійний фанатизм, стягування податків — гнав цю нещасну і знедолену Бретань, як мисливці женуть звірів, безнастанна змінюючи форми облави. І люди заривалися під землю.

Жах, що є різновидністю гніву, вже назрів у душах цих людей; у лісах були цілком готові нори, коли спалахнула Французька революція і настала республіка. Бретань збунтувалась проти насильного визволення, як проти гніту. Одвічна помилка рабів.

III. ЛІСИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ

Трагічні бретонські ліси знову почали відігравати свою давню роль і стали допомагати й прислуговувати цьому бунту, як і всім попереднім.

Підгрунтя такого лісу, в усіх напрямках пронизане невідомою мережею ходів, комірок і галерей, скидалося на зірчастий корал. В кожній глухій комірці тулилося по п’ять-шість чоловік. Головна незручність таких жител — нестача повітря. Деякі цифри дають змогу уявити могутність організації цього нечуваного селянського бунту. В Іль-е-Віллен, у Пертрському лісі, тодішній резиденції герцога де-Тальмон, не чути було людського подиху, не видно було сліду людської ноги, а там переховувалось шість тисяч чоловік на чолі з Фокаром. В Морбігані, в Мелакському лісі, не можна було зустріти ні душі, а там знайшли собі притулок вісім тисяч чоловік. А ці ліси — Пертрський і Мелакський — не найбільші з бретонських лісів-велетнів. Страшно було пробиратися таким лісом. Ці підступні хащі, де в підземних лабіринтах притаїлися бійці, були схожі на величезні невидимі губки, із яких під тиском гігантської стопи революції бризкав фонтан громадянської війни.

Невидимі батальйони чатували. Ці непомітні армії проповзали під ногами республіканських армій, зненацька ніби виростаючи з-під землі і знову провалюючись крізь землю; обрушуючись лавиною і вмить розсипаючись на порох, всюдисущі і невловимі, схожі на гігантів під час бою, які здатні, коли треба зникнути, перетворюватись на карликів із звичками кротів.

Крім величезних хащів, були ще гайки. Як навколо міст громадяться села, так навколо лісів завжди виростають гайки. Ліси сполучалися між собою лабіринтом розкиданих заростей. Старовинні замки, що були фортецями, селища, які стали укріпленими таборами, ферми з таємними виходами, куди можна було потрапити, як у пастку, хутори, обгороджені ровами й обсаджені деревами, — все це були петлі тієї сітки, в якій заплутувались республіканські армії.

Усе це разом називалося «Діброва».

До неї належали: Мідонський ліс із ставом у центрі, де перебував Жан Шуан; Женнський ліс, де перебував Тайєфер; Гіссерійський ліс, де перебував Гуж-де-Брюан; Шарнійський ліс, де перебував Куртільє, прозваний Апостолом Павлом, ватажок табору «Чорна Корова»; Бюргольський ліс, де перебував той таємничий Пан Жак, якому судилося вмерти загадковою смертю у підземеллях Жюварделя; Шарроський ліс, де Пімусс і Малий Принц, атаковані гарнізоном Шатонефа, хапали в оберемок гренадерів з лав республіканців і забирали їх у полон; Ерезрійський ліс — свідок поразки гарнізону Лонг-Фе; Онський ліс, звідки стежили за шляхом з Рєнна на Лаваль; Гравельський ліс, який принц Ла Тремуйль виграв у кеглі; Лоржський ліс у Кот-дю-Нор, де після Бернара де-Вільнева хазяйнував Шарль де-Буагарді; Ваньярський ліс біля Фонтене, де Лескюр напав на Шальбосо, що вирішив позмагатися з уп’ятеро численнішим ворогом; Дюрондейський ліс, за який сперечалися колись Ален де-Редрі і Еріпу, син Карла Лисого; Кроклуйський ліс — на вершині цієї пустощі Кокро вбивав полонених; ліс Круа-Батайський, де Срібна Нога лаяв Мор’єра по-гомерівському соковитою лайкою; Содрейський ліс, що його прочісував, як ми бачили на початку, один з паризьких батальйонів. І ще багато інших.

В більшості цих лісів і лісків були не тільки підземні житла, що групувалися круг печери ватажка, а й справжні селища з низенькими халупками, що тулилися під деревами. Цих халуп бувало іноді так багато, що вони заповнювали весь ліс. Часто їх зраджував дим з димарів. Двоє з цих сіл в Мідонському лісі прославились: Лор’єр поблизу Летана і купка халуп біля Сент-Уен-ле-Туа, відома під назвою Рю-де-Бо.

Жінки жили в халупах, а чоловіки в печерах. Під час війни вони користувалися і природними печерами, і стародавніми підземними ходами, що їх проклали ще кельти. Людям, що ховалися в печерах, жінки приносили їжу. Бувало, що про деяких забували, і вони вмирали з голоду. Це траплялося з невдахами, які не змогли відкрити свої колодязі. Звичайно ляду так майстерно маскували мохом та гіллям, що її майже неможливо було помітити, але зсередини вона відкривалась дуже просто і легко. Ці тайники робилися дбайливо й обачно. Викопану землю кидали куди-небудь у ближчий ставок. Стіни й долівку підземелля вистилали папороттю й мохом. Такі притулки називалися «конурками». Там можна було б добре влаштовуватися, якби не доводилося обходитись без світла, вогню, свіжого повітря, а часом і без їжі.

Необачно вилізати з-під землі на білий світ було небезпечно: чого доброго, потрапиш під ноги республіканському загонові. Страшні були ці ліси — подвійні пастки: сині не наважувалися в них зайти, а білі не наважувалися вийти.

IV. ЇХНЄ ЖИТТЯ ПІД ЗЕМЛЕЮ

Люди нудилися в цих звірячих норах. Часом уночі вони, незважаючи на небезпеку, виходили потанцювати на ближній галявині. Або молилися, щоб скоротити час. «Жан Шуан цілими днями змушував нас перебирати чотки», писав Бурдуазо.

Майже неможливо було вдержати під землею жителів Нижнього Мена, коли надходило Свято Жнив. Дехто вигадував усякі химерні штуки. Наприклад, Дені, — як каже Транш-Монтань, — переодягався жінкою, щоб піти на виставу в Лаваль; потім він знову повертався у свою конурку.

Не витримавши такого життя, люди бувало йшли на видиму безглузду смерть, аби тільки вибратися з своєї тюрми.

Часом вони трохи підіймали ляди цих підземель, прислухалися, чи не стріляють де, і на слух стежили за ходом бою. Республіканці стріляли рівномірно, залп за залпом, роялісти — безладно. Коли стрілянина раптом уривалася, це означало, що роялісти переможені, коли уривчаста стрілянина тривала, віддаляючись до обрію, це означало, що вони перемогли. Білі завжди переслідували переможених, а сині — ніколи, бо цей край був проти них.

Підземні вояки чудово знали, що діється навколо, їхній зв’язок діяв неймовірно швидко, нікому не відомими шляхами. Вони зруйнували всі мости, розібрали всі вози і все-таки знаходили способи про все повідомляти й попереджати одні одних. Змінні посланці безперестанку снували від лісу до лісу, від села до села, від ферми до ферми, від хати до хати, від куща до куща.

Який-небудь селянин, придуркуватий на вигляд, проносив у видовбаному ціпку депеші.

Колишній член Установчих зборів Боетіду постачав бунтівникам республіканські паспорти нового зразка, з якими можна було проходити з одного кінця Бретані в другий. В такий паспорт досить було тільки вписати ім’я та прізвище, а зрадник викрав цих паспортів цілі пачки. За посланцями та розвідниками бунтівників неможливо було встежити. «Таємниці, про які знало понад чотириста тисяч чоловік, свято зберігались», пише Пюїзе.

Здавалося, що цей чотирикутник, сторони якого становили на півдні — лінія між Саблем і Туаром, на сході — лінія між Туаром і Сомюром та річка Туе, на півночі — Луара, а на заході берег океану, — мав єдину нервову систему, і струс в одній його точці віддавався в ньому скрізь. За одну мить відомості з Нуармутьє долітали в Люсон, а табір Луе завжди знав, що робиться в таборі Круа-Моріно. Немовби птахи допомагали переносити звістки. Гош писав 7 мессідора III року: «Можна подумати, що в них є телеграф».

В цьому краю були свої клани, подібні до шотландських кланів. Кожна парафія мала свого воєначальника. В цій війні брав участь мій рідний батько, і я вправі говорити про неї.

V. ЇХНЄ ЖИТТЯ НА ВІЙНІ

Багато з них мали за зброю лише списи. Однак чимало хто був озброєний добрими мисливськими карабінами. Браконьєри Діброви і контрабандисти Лору — неперевершені стрільці. Дивні це були вояки — жахливі й безстрашні. Коли пройшла чутка про набір трьохсоттисячного ополчення за декретом, в усіх парафіях Вандеї забили на сполох, піднявши на ноги шістсот сіл. Полум’я бунту запалало з усіх кінців одразу. Пуату і Анжу виступили в один і той же день. Додамо, що перший гуркіт грози почувся в пустощах Карбадер ще 8 липня 1792 року, за місяць до 10 серпня. Попередником Ларошжаклена і Жана Шуана був нині забутий Ален Ределер. Під страхом смертної кари роялісти забирали в свої загони всіх чоловіків, здатних носити зброю, реквізували візки, продовольство. Сапіно в одну мить сформував загін у три тисячі солдатів, Катліно набрав десять тисяч чоловік. Стоффле — двадцять тисяч, а Шаретт став володарем Нуармутьє. Віконт де-Сепо підняв бунт у Верхньому Анжу, шевальє де-Дьєзі — в Антр Вілен-е-Луар, Трістан-Відлюдник — у Нижньому Мені, цирульник Гастон — в місті Темене, а абат Берньє — в усіх інших парафіях краю. А втім, розбурхати цю масу було неважко. У дароносицю якогось священика, що присягнув республіці, — за місцевим виразом «попа-клятвеника», — садовили чорного кота, який зненацька вискакував в розпал обідні. «Чорт! Чорт!» кричали селяни, і вся округа піднімалась, як один. У сповідальнях тліло полум’я бунту.

Щоб нападати на синіх і перескакувати через ярки, кожен бретонський вояка мав при собі «ферт» — жердину футів з п’ятнадцять завдовжки, що служила і для бою, і для втечі. В розпалі бою, атакуючи каре республіканців, селяни, натрапивши на капличку чи на хрест, спинялися, падали навколішки і під кулями читали молитви; тільки після цього ті, що лишились живі, схоплювались на ноги і кидались на ворога, на бігу спритно заряджаючи рушниці. Справжні богатирі! Вправність їх була надзвичайна.

Їх можна було запевнити в чому хоч. Який-небудь священик показував їм іншого священика з червоною смугою на шиї, яку той навмисно натер мотузкою, і говорив: «Ось чоловік, що був гільйотинований і воскрес». І ці дикуни вірили.

Вони були здатні й на рицарські вчинки. Так, вони з почестями поховали Феска, республіканського прапороносця, що впав під шаблями, не випустивши з рук свого стяга.

Спершу вони дуже боялися гармат. Згодом почали кидатися на них з палицями і часом захоплювали їх. Першою вони взяли добру бронзову гармату, яку назвали «Місіонером». Потім захопили другу, що лишилася ще від релігійних воєн, з вигравіруваними на ній гербом кардинала Рішельє і фігурою богородиці. Назвали цю гармату — «Марі-Жанна». Коли їх вибили з Фонтене, вони втратили «Марі-Жанну», біля якої їх полягло шістсот чоловік. Потім Фонтене знову було відбито з тим, щоб забрати назад «Марі-Жанну», і, прикрашену квітами, повезли її в свій табір під білим прапором із золотими ліліями, примушуючи всіх зустрічних жінок цілувати її.

Але двох гармат було мало. «Марі-Жанну» взяв Стоффле. Катліно, позаздривши, виступив із Пен-ан-Мож, дав бій Жалле і захопив третю гармату; Форе напав на Сен-Флоран і забрав четверту. Два інші ватажки, Шупп і Сен-Поль, придумали ще краще: вони наробили гармат з дерев’яних колод, поставили при них манекени канонірів і з цією дерев’яною артилерією, з якої вони самі реготали, примусили синіх відступити до Марейля.

То була найкраща для них пора перемог. Пізніше, коли Шальбо розбив Ламарсоньєра, селяни ганебно втекли, покинувши на полі бою тридцять дві англійських гармати. В той час Англія утримувала французьких принців і допомагала вандейцям. Меліне в своєму донесенні від 31 березня пише: «Бойовий клич бунтівників: „Хай живуть англійці!“»

Селяни грабували. Ці святенники були злодіями. Дикуни теж мають пороки. Через це їх рано чи пізно і підкоряє цивілізація. Пюїзе пише: «Я кілька разів рятував містечко Плелан від розграбування». А далі пояснює, чому він не вступив у Монфор: «Я навмисне пішов кружним шляхом, щоб уникнути пограбування домів якобінців». Вони пошарпали Шолле, погромили Шаллан. Зазнавши невдачі під Гранвілем, вони сплюндрували Віль-Дьє. Вони називали якобінською челяддю тих селян, що пристали до синіх, і винищували їх особливо люто. Вони любили битися, як солдати, і різати, як розбійники. З особливою втіхою розстрілювали вони «череванів», тобто буржуа. Вони називали це «розговлятися». В Фонтене їхній священик Барботен убив якогось діда одним ударом шаблі. В Сен-Жермен-сюр-Ілль один із їхніх ватажків, дворянин, застрелив з рушниці прокурора громади і взяв собі його годинник. В Машкулі республіканців вбивали регулярно, по тридцять на день. Це тривало п’ять тижнів. Кожна така партія з тридцяти звалася «чотками». Їх ставили спиною до викопаної ями і розстрілювали; іноді розстрілювані падали в яму ще живі — їх усе одно закопували. Жуберові, президентові округи, відпиляли руки. Полоненим республіканцям надівали на руки спеціально для того викувані кайдани з ріжучими краями. Їх вбивали десятками на міських майданах під переможні вигуки. Шаретт, що підписувався: «Братерство. Рицар Шаретт» і носив, як Марат, зав’язану на лобі хустку, спалив місто Порнік разом з жителями. В ті часи безпощадним був і Карр’є. Терор відповідав на терор. Бретонський повстанець мав вигляд грецького повстанця: коротка куртка, рушниця на перев’язі, набедреники, широкі, подібні до білої полотняної сорочки підштанки; «молодці» були схожі на клефтів[108]. Андрі де-Ларошжаклен, двадцяти одного року, пішов на війну з палицею і двома пістолетами.

У вандейській армії налічувалося сто п’ятдесят чотири дивізії. Вони робили регулярні облоги міста. Три дні тривала облога Брессюїра. Страсної п’ятниці десять тисяч селян бомбардували Сабль розжареними ядрами, їм вдалося за один день зруйнувати чотирнадцять таборів республіканського війська.

Під високою стіною Туара відбувався такий чудовий діалог між Ларошжакленом і одним хлопцем:

«— Шарль! — Я тут. — Підстав плечі, я виберусь на стіну. — Лізь. — Давай твою рушницю. — Бери». І Ларошжаклен вскочив у місто, і вони без драбин взяли ці башти, які раніше марно облягав Дюгесклен.

Патрон був їм дорожчий за луїдор. Вони плакали, коли переставали бачити свою дзвіницю. Тікати не соромились, і начальники кричали їм: «Кидайте черевики, але бережіть рушниці!» Коли бракувало воєнних припасів, вони читали молитву і йшли добувати порох у ящиках республіканської артилерії. Пізніше д’Ельбе діставав його від англійців. Коли наближався ворог, вони ховали своїх поранених у високому житі або заростях папороті, а скінчивши бій, приходили по них.

Ніякої військової форми не було. Багато з них ходило у лахмітті. Селяни й дворяни одягались у що трапиться. Роже Муліньє носив тюрбан і доломан, захоплені в театральній костюмерні в Ла-Флеш. Шавельє де-Бовільє ходив у суддівській мантії й жіночому капелюху поверх шерстяного ковпака. Всі носили пояси і білі шарфи з бантами. Кольором бантів визначалися чини. Стоффле мав червоний бант, Ларошжаклен — чорний. Вімпфен, напівжірондист, носив нарукавники.

В їх рядах були й жінки: пані де-Лескюр, що стала потім панею де-Ларошжаклен; Тереза де-Мольєн, та сама, що спалила список ватажків парафій; пані де-Ларошфуко, вродлива, молода, з шаблею в руках командувала селянами під час штурму головної башти замка Пюї-Руссо. І, нарешті, відома Антуанетта Адамс, яку називали «шевальє Адамс», така хоробра, що, взявши в полон, її розстріляли, але, з пошани до її відваги, не зв’язану. Цей епічний час був лютий. Люди скаженіли. Пані де-Лескюр заставляла свого коня ступати по тілах республіканців, які впали в бою, — по мертвих, як вона казала, а можливо, тільки поранених. Чоловіки іноді зраджували справу, жінки — ніколи.

Начальники були часто такі ж неуки, як і солдати. Де-Сапіно зовсім не знав орфографії, пишучи, робив силу помилок. Начальники ненавиділи одні одних, ватажки з долини кричали: «Геть отих розбійників з верховин!»

Кавалерії в них було мало, формувати її було важко. Пюїзо писав: «Селянин, який охоче віддав мені двох своїх синів, зразу стає суворим, коли я прошу одного з його коней». Ферти, вила, коси, старі й нові рушниці, мисливські ножі, рожни, киї, дрюки із залізними кінцями і оббиті цвяхами, — така була їхня зброя. Деякі носили на грудях хрест з людських кісток. Нападали вони з голосними криками, раптом вискакуючи звідусюди, — з лісу, з-за горбів, з ровів, — оточували ворога, стріляли, кололи, рубали, били, нищили і зникали. Проходили через республіканське місто, вони найперше зрубували Дерево Свободи[109], запалювали його і, побравшись за руки, танцювали навколо вогню. Всі переходи вони робили вночі. У вандейців було правило нападати завжди несподівано. Вони нишком проходили п’ятнадцять льє, не зім’явши і травинки. Увечері, після того, як начальники на воєнній раді визначали, де збиратися завтра, в якому місці напасти на пости республіканців, вони заряджали свої рушниці, мимрили молитву, скидали черевики і довгими колонами рушали босі через ліси, ступаючи по вереску й моху, — беззвучно, без єдиного слова, затримуючи подих. Так скрадаються в темряві коти.

VI. ДУША ЗЕМЛІ ПЕРЕХОДИТЬ У ЛЮДИНУ

Повстанців у Вандеї налічувалося з жінками й дітьми не менш як п’ятсот тисяч чоловік. Півмільйона бійців — таку цифру подає Тіффен-де-Ларуарі.

Федералісти допомагали їм, Жіронда була спільницею Вандеї. Ла-Лозер відрядив у «Діброву» тридцять тисяч чоловік. Вісім департаментів — п’ять у Бретані і три в Нормандії — об’єдналися в спілку. Евре, що побратався з Каном, мав своїх ставлеників у таборі бунтівників — мера Шомона і нотабля Гардамба: Бюзо, Торса і Барбару — в Кані, Бріссо — в Мулені, Шассана — в Ліоні, Рабо-Сент-Етьєна — в Німі, Мейяна і Дюшателя — в Бретані, всі ці люди роздмухували полум’я бунту.

Було дві Вандеї: велика, що провадила лісову війну, і мала, яка воювала в чагарниках. У цьому був той відтінок, що давав змогу відрізняти Шаретта від Жана Шуана. Мала Вандея була простодушна, велика — розбещена. Краща була мала. Шаретт дістав титул маркіза, чин генерал-лейтенанта королівської армії і орден святого Людовіка. Жан Шуан лишився Жаном Шуаном, Шаретт наближається до типу бандита, Жан Шуан — до безкорисливого рицаря.

А щодо таких великодушних ватажків, як Боншан, Лескюр та Ларошжаклен, то їх участь у повстанні — помилка. Велика католицька армія була великим безглуздям. Поразка її була неминуча. Уявити тільки собі напад селянської стихії на Париж, облогу Пантеона об’єднаними силами кількох сіл, виспівування колядок та «господу помолимося», що заглушувало «Марсельєзу», навала юрби дикунів на армію вчених! Це безумство дістало по заслузі під Мансом і Савене. Перейти Луару для Вандеї було неможливо. Вона здатна була на все, крім цього стрибка. Громадянська війна не війна завойовницька. Перехід через Рейн доповнює славу Цезаря і звеличує Наполеона, але вбиває Ларошжаклена.

Справжня Вандея — це Вандея у себе вдома. Там вона більше ніж невразлива, там вона невловима. Вандеєць дома контрабандист, землероб, солдат, пастух, браконьєр, франтірер, козопас, дзвонар, селянин, шпигун, убивця, причетник, лісовий звір.

Ларошжаклен тільки Ахілл, Жан Шуан — Протей.

Вандейське повстання зазнало поразки. Багато повстань мало успіх, наприклад, швейцарське. Але між гірським повстанцем, як-от швейцарський, і повстанцем лісовим, як вандейський, різниця та, що майже завжди, через фатальний вплив оточення, один бореться за ідеал, а другий захищає забобони. Один ширяє в високості, другий плазує по землі. Один б’ється за все людство, другий — за свою відлюдність. Один прагне свободи, а другий — хоче відгородитись від світу. Один обстоює громаду, другий — парафію. «Громада! Громада!» кричали герої Мора. Один має справу з безоднями, другий — з трясовинами. Один — дитя пінявих потоків, другий — стоячих калюж, розсадників пропасниці. Один має над головою блакить неба, другий — чагарі. Один живе на сонячній верховині, другий — у тіні.

Зовсім неоднаково виховують людей верховини й низини.

Гора є цитадель, ліс — засідка; гора надихає сміливість, ліс — хитрість. Стародавні греки недарма оселили своїх богів на верховинах і сатирів у заростях. Сатир — це дикун, напівлюдина, напівзвір. Вільні країни мають Апенніни, Альпи, Піренеї, Олімп. Парнас — гора. Монблан був гігантським соратником Вільгельма Телля[110]. За велетенською боротьбою людського розуму з темрявою, що нею сповнені індійські поеми, височать вдалині Гімалаї. Греція, Іспанія, Італія, Гельвеція — гірські країни. Кіммерія, Германія і Бретань — лісові. Ліс — це варварство.

Характер місцевості визначає багато людських вчинків. Вплив її більший, ніж здається. Коли бачиш похмурі краєвиди, хочеться виправдати людину і обвинуватити природу; в природі відчувається глухе підбурювання. Пустеля іноді має згубний вплив на совість, особливо совість мало освічену. Совість може бути гігантською, — тоді вона створює Сократів та Ісусів; совість може бути карликова, тоді вона створює Атреїв та Іуд. Дрібна совість легко стає плазуном. Похмурі ліси, колючі чагарники, терни, болота під заростями — фатальне для неї оточення; вона проймається в ньому лихими думками. Зорові обмани, незбагненні марева, тривога через неможливість визначити годину або місце викликають у людині той напівмістичний, напівзвірячий жах, який породжує у звичайні часи марновірства, а в бурхливу добу — звірячу лютість. Галюцинації тримають факел, що освітлює дорогу до вбивства. Є щось запаморочливо-хмільне в розбої. Могутня природа має подвійний зміст, який просвітлює великі розуми і засліплює дикунів. Коли людина темна, коли пустиня сповнена для неї видіннями, тоді пітьма самотності сполучається з пітьмою розуму. І в людині відкривається безодня. Якісь скелі, якісь яри, якісь хащі, якісь галявини, що здаються моторошними у вечірній сутіні, можуть штовхнути людину на божевільні і жорстокі вчинки. Скидається, що є місця, злочинні з природи.

Скільки трагічного бачив похмурий горб між Беньйоном і Плеланом!

Широкі горизонти приводять душу до широких загальних ідей; горизонти обмежені породжують ідеї часткові, вузькі. Тому іноді люди великого серця можуть мати дрібний розум. Доказ цього — Жан Шуан.

Ненависть часткових ідей до ідей загальних — в цьому вся причина боротьби проти прогресу.

Рідний край і батьківщина — ці слова підсумовують всю суть вандейської війни. Сутичка ідей місцевої і всезагальної. Селяни проти патріотів.

VII. ВАНДЕЯ ПРИВЕЛА БРЕТАНЬ ДО КРАХУ

Бретань — стара бунтарка. І кожен раз протягом двох тисяч років правда була на її стороні, коли вона повставала. А в останній раз — ні. Та, проте, чи боролася вона проти революції чи проти монархії, проти представників республіки чи проти герцогів та перів, проти випуску асигнацій чи проти соляного податку; хоч би хто провадив боротьбу, чи Нікола Рапен, Франсуа Ла-Ну, капітан Плювіо та пані де-Лагарнаш, чи Стоффле, Кокеро та Лешандельє де-П’єрвіль, під проводом Рогана проти короля чи під проводом Ларошжаклена за короля, — Бретань завжди провадила, по суті, одну війну — війну місцевого духу проти духу центрального.

Старовинні провінції були ставом. Для цієї стоячої води проточність була відворотна, подих вітру не відсвіжував її, а тільки каламутив. Франція закінчувалась у Фіністері, тут був край поля, залишеного для людини, тут спинявся поступ поколінь. «Стій!» кричав землі океан. «Стій!» кричало варварство цивілізації. Щоразу, коли центр, Париж, давав новий поштовх, — однаково, чи походив він від королівської влади, чи від республіки, чи спрямований був до деспотизму, чи до волі, — Бретань злісно наїжувалася. Дайте нам спокій! Що ви від нас хочете? Низина брала в руки вила, «Діброва» — карабіни. Всі наші заходи, кожна наша ініціатива в справах освіти й законодавства, наші енциклопедії, наша філософія, наші генії, все, чим ми пишаємося, розбивалися в порох, наштовхнувшись біля підступів до Бретані на Гуру. Сполох у Базужі погрожує Французькій революції, пустир Гау повстає проти наших бурхливих народних зборів, і дзвіниця О-де-Пре оголошує війну башті Лувра.

Трагічна глухота.

Вандейське повстання — зловісне непорозуміння.

Величезна заповзятливість, титанічний виступ, нечувано страхітливий бунт, приречений тільки на те, щоб лишити в історії одне лиш слово — Вандея, — уславлене, але чорне слово. Вандея готова була на самогубство заради того, чому вже прийшов кінець. Вандея приносила себе в жертву егоїзмові, віддавала свою безмежну мужність заради боягузів. Це боротьба без стратегії, без тактики, без плану, без мети, без вождя, без відповідальності, боротьба, що показала, до якої міри воля може бути безсила; боротьба рицарська й дика. Тупе безглуздя, що спороджувало загату темряви проти світла; неуцтво, що чинило опір істині, справедливості, праву, розумові, свободі, — опір тривалий і безглуздий. Восьмилітній жах, розгром чотирнадцяти департаментів, спустошення полів, знищення врожаїв, спалення сіл, зруйнування міст, пограбування будинків, вбивство жінок і дітей, факел у стріхах, меч у серцях, страх цивілізації, надія пана Пітта[111], — така була ця війна, несвідомий замах на батьковбивство.

А в кінцевому результаті, довівши необхідність пробити всебічно стару бретонську темряву, пронизати ці чагарники ясним промінням світла, Вандея сприяла прогресові. Катастрофи мають дивну властивість — у свій страшний спосіб повертати все на краще.

I. PLUS QUAM CIVILLA BELLA[112]

Літо 1792 року було дуже дощове; літо 1793 року — дуже гаряче. Через громадянську війну в Бретані настало бездоріжжя. Але, завдяки гарній годині, по ній усе-таки їздили. Найкращою дорогою є суха земля.

Наприкінці одного ясного липневого дня, десь через годину після заходу сонця, біля маленького постоялого двору при в’їзді до Понторсона спинився вершник, що прибув з боку Авранша. Постоялий двір звався «Круа-Браншар», і ще зовсім недавно на його вивісці можна було прочитати: «Є добрий розливний сидр».

Цілий день було жарко, а надвечір знявся вітер.

Подорожній був у простому плащі, що вкривав круп його коня, і в крислатому капелюсі з трикольоровою кокардою (на це могла зважитися тільки смілива людина, бо в цій країні засідок і пострілів з-за рогу кокарда правила за добру мішень). Поли плаща, застебнутого на шиї, розходились, не закриваючи рук, і було видно трикольоровий пояс, з-за якого стирчали рукоятки пістолетів. З-під плаща виглядав кінчик шаблі.

Коли кінь спинився, двері відчинилися, і вийшов господар з ліхтарем у руці. Була саме така пора дня, коли надворі ще досить видно, а у хаті вже темно.

Господар глянув на кокарду і спитав:

— Ви спинитеся тут, громадянине?

— Ні.

— А куди ж ви їдете?

— В Доль.

— Слухайте, краще повертайтесь у Авранш або лишайтесь у Понторсоні.

— Це ж чому?

— Бо в Долі йде бій.

— А! — сказав вершник.

Потім додав:

— Дайте вівса моєму коню.

Господар приніс корито, висипав мішок вівса і розгнуздав коня, що, форкнувши, почав їсти.

Розмова тимчасом продовжувалася.

— Скажіть, громадянине, це кінь реквізований?

— Ні.

— Значить, ваш?

— Так. Я його купив.

— Звідки ви їдете?

— З Парижа.

— Мабуть, кружним шляхом?

— Так.

— Я так і думав. Дороги ж усі відрізані. Але пошта ще ходить.

— Тільки до Алансона. Я лишив пошту там.

— А! Скоро у Франції не буде пошти. Коней обмаль. За тристафранкового коня платять шістсот франків, а корму й не докупишся. У мене самого була пошта, а тепер от держу постоялий двір. З тисячі трьохсот тринадцяти начальників пошт двісті вже подали у відставку. А платили за подорож уже по новому тарифу?

— Так, нові тарифи введено з першого травня.

— По двадцять су за милю в кареті, дванадцять су в кабріолеті і п’ять су в фургоні. Ви купили цього коня в Алансоні?

— Так.

— І ви їхали цілий день?

— З самого світанку.

— А вчора?

— І вчора, і позавчора.

— Я це бачу. Ви їхали через Домфрон та Мортен?

— І через Авранш.

— Послухайте мене, вам слід відпочити, громадянине. Ви ж, певно, стомились, та й кінь зовсім зморений.

— Коні мають право втомлюватися, а люди ні.

Господар знову пильно глянув на подорожнього. У того було серйозне суворе обличчя, обрамлене сивим волоссям.

Хазяїн глянув на дорогу, пустинну, доки сягало око, і сказав:

— І ви подорожуєте отак самі?

— Я маю охорону.

— Де ж вона?

— Моя шабля і пістолети.

Корчмар приніс відро води, щоб напоїти коня, і, поки кінь пив, господар розглядав подорожнього й казав сам собі: «Все-таки він скидається на священика».

Вершник спитав:

— Ви кажете, що в Долі йде бій?

— А так. Мабуть, тепер уже почався.

— Хто ж з ким б’ється?

— Один колишній проти другого колишнього.

— Як ви сказали?

— Я кажу, що один колишній, який стоїть за республіку, б’ється проти другого колишнього, який бореться за короля.

— Але ж короля вже немає.

— Є малий. І найкумедніше те, що ці два колишні — родичі.

Вершник уважно слухав. Господар продовжував:

— Один молодий, другий старий. Двоюрідний онук бореться з своїм дідом. Дід — рояліст, а внук — патріот. Дід командує білими, а внук — синіми. О, вони не помилують один одного! Це війна на смерть.

— На смерть?

— Так, громадянине, на смерть. Стривайте, хочете глянути, якими люб’язностями вони частують один одного? Ось одна об’ява з тих, які старий примудряється розклеювати повсюди, — на всіх домах і деревах, і ось на моїх дверях теж.

Господар підніс ліхтар до аркуша паперу, наклеєного на одну з половинок дверей; об’ява була надрукована дуже великими літерами, і верхівець із свого коня зміг прочитати:

«Маркіз де-Лантенак має честь повідомити свого троюрідного онука, пана віконта Говена, що, коли панові маркізові пощастить захопити його особу, він звелить розстріляти пана віконта».

— А от, — продовжував господар, — і відповідь.

Він повернувся і освітив ліхтарем другу об’яву, приклеєну на другій стулці дверей. Подорожній прочитав:

«Говен попереджає Лантенака, що коли захопить його, то розстріляє».

— Учора, — сказав господар, — приліпили першу на моїх дверях, а сьогодні вранці — другу. Відповіді не довго довелося ждати.

Подорожній, півголосом і наче говорячи до себе самого, промовив кілька слів, які корчмар хоч і розчув, та не зрозумів:

— Так, це більше, ніж міжусобна війна, це війна родинна. Хай буде так, це добре. Велике оновлення народів варте такої ціни.

І подорожній підняв руку до капелюха і, пильно дивлячись на другу об’яву, віддав їй честь.

Господар продовжував:

— Бачите, громадянине, річ ось у чому. В містах і великих містечках стоять за революцію, а на селі — проти. Чи краще сказати — міста в нас французькі, а селища — бретонські. Це війна городян із селянами. Селяни називають нас череванями, а ми їх — тюхтіями. Аристократи і священики з ними.

— Не всі, — озвався вершник.

— Звичайно, не всі, громадянине. Адже ось тут віконт пішов проти маркіза.

І він додав про себе: «І я певен, що розмовляю з священиком».

Вершник продовжував:

— І хто з цих двох перемагає?

— Поки що віконт. Але йому важко. Старий крутої вдачі. Обидва вони з роду Говенів — тутешніх дворян, їхній рід розділився на дві парості. Старшу очолює маркіз де-Лантенак, а молодшу віконт Говен. Тепер ці дві парості б’ються. У дерев цього не буває, а в людей трапляється. Маркіз де-Лантенак всемогутній у Бретані, для селян — це принц. Того ж дня, коли він зійшов на берег, до нього відразу пристало вісім тисяч чоловік. За тиждень піднялося триста парафій. Якби він захопив хоч клаптик побережжя, англійці вже були б тут. На щастя, підоспів Говен, його онук, — він командує республіканським загоном, — і дав відсіч своєму дідові. Крім того, теж на наше щастя, Лантенак, коли прибув сюди, то перебив силу полонених, а між ними звелів розстріляти і двох жінок, одна з яких мала трьох дітей, що їх усиновив батальйон Червоного Ковпака. Їх небагато лишилося, цих парижан, але то завзяті бійці. Отож вони влилися в загін, яким командує Говен. Білих так і змітають. Вони хочуть помститися за ту жінку і відібрати дітей. Що старий зробив з малюками, нікому не відомо. Це й доводить до люті паризьких гренадерів. Коли б тут не були замішані діти, війна могла б бути інша. Віконт — хоробрий і добрий молодий чоловік. Але старий маркіз — жахливий. Селяни називають це війною святого Михаїла проти Вельзевула. Ви, може, знаєте, що святий Михаїл вважається ангелом-хранителем цього краю. Посеред моря в бухті є його гора. Розповідають, що він повалив диявола і закопай його недалеко звідси під другою горою, яка зветься Томбелен.

— Так, — пробурмотів верхівець. — Tumba Belini, могила Ваала, Вельзевула тобто.

— Ви, як я бачу, добре поінформовані.

Він подумав: «Він знає латинську мову; певна річ, — священик». А вголос додав:

— Так от, громадянине, для селян ця війна — продовження боротьби між святим Михаїлом і Вельзевулом. Безперечно, що для них святий Михаїл — це генерал роялістів, а Вельзевул — командувач патріотів. Але коли є на світі диявол, то це Лантенак, а коли є ангел, то це Говен. Попоїсти не хочете, громадянине?

— У мене є фляжка з вином і окраєць хліба. Але ж ви мені так і не сказали, що діється в Долі.

— А ось що. Говен командує експедиційним загоном побережної армії. Лантенак мав на меті скрізь підняти повстання, об’єднати Нижню Бретань з Нижньою Нормандією, відкрити двері Пітту і підтримати велику двохсоттисячну вандейську армію двадцятьма тисячами англійців і двома сотнями тисяч селян. Говен розбив цей план. Він тримає побережжя, відтісняючи Лантенака в глиб країни, а англійців у море. Лантенак недавно був тут, але Говен його звідси вибив, забрав у нього Пон-о-Бо, прогнав його з Авранша, з Вільдьє і перегородив шлях у Гранвіль. Тепер він хоче загнати Лантенака в Фужерський ліс і там оточити. Досі все йшло гаразд. Говен ще вчора був тут із своїм загоном. Раптом тривога. Старий — досвідчений вояка, і він звернув убік, — як виявилось, пішов на Доль. Якщо він захопить Доль і встановить на Дольській горі батарею, — а гармати він має, — то, значить, тут, на цій ділянці узбережжя, англійці зможуть висадити десант. Тоді все пропало. Не можна було гаятись і хвилини. Говен чоловік з головою. Ні з ким не радячись, не чекаючи ніяких наказів, він наказав сідлати коні, підготувати гармати, зібрав свій загін, витяг шаблю і вирушив у путь. От і вийшло, що Лантенак кинувся на Доль, а Говен на Лантенака. У Долі ці два бретонські лоби стукнуться. Удар буде сильний. Вони тепер уже там.

— Скільки часу треба, щоб доїхати до Доля?

— Військо з обозом ітиме не менш як три години. Але вони вже там.

Подорожній, прислухаючись, сказав:

— Справді, здається, чути гарматні постріли.

Господар і собі прислухався.

— Так, громадянине. І з рушниць стріляють. Чуєте, наче роздирають полотно. Доведеться вам, мабуть, заночувати тут. Туди зараз поспішати не варто.

— Я не можу затримуватись. Мені треба їхати далі.

— Даремно. Я не знаю, які там у вас справи, але їхати в той бік дуже небезпечно. Хіба що йдеться про найдорожче для вас у світі…

— Саме про це і йдеться, — відповів вершник.

— …Скажімо, про вашого сина…

— Майже що так, — сказав верхівець.

Корчмар підвів голову і сказав собі в думці: «А все-таки мені здається, що це священик». Потім, подумавши трохи, вирішив: «А втім, буває, що і священики мають дітей».

— Загнуздайте мого коня, — сказав подорожній. — Скільки я вам винен?

І розплатився.

Господар поставив корито й відро до стіни і знову підійшов до вершника.

— Коли ви вже вирішили їхати, то послухайте моєї поради. Ясно, що ви їдете в Сен-Мало. То не їдьте через Доль. Є дві дороги — одна через Доль, а друга понад морем. Друга не довша. Дорога понад морем іде на Сен-Жорж-де-Бреень, на Шер’є та Ірель-ле-Вів’є. Ви лишите Доль із південного боку і Канваль — з північного. Послухайте мене, громадянине, — коли виїдете на кінець цієї вулиці, повертайте праворуч, на Сен-Жорж, а не ліворуч, на Доль. Бо в Долі ви потрапите прямо в пекло. Беріть праворуч!

— Дякую за пораду, — сказав подорожній.

І пришпорив свого коня.

Вже стемніло, і він скоро зник у долині.

Коли подорожній доїхав до кінця вулиці, до нього долинув голос корчмаря:

— Беріть праворуч.

Та вершник повернув ліворуч.

II. ДОЛЬ

Доль, «іспанське місто Франції і Бретані», як його іменують стародавні грамоти, — це не місто, а одна вулиця. Широка стара готична вулиця, обабіч якої безладно стоять будинки з дерев’яними колонами; вони не становлять одної лінії, а створюють десятки заулків і тупиків. Решта містечка — це лабіринт вуличок, що відходять від цієї центральної вулиці і вливаються в неї, як струмки в річку. Це місто зовсім відкрите з усіх сторін і розташоване біля підніжжя Дольської гори; витримати облогу місто б не могло. А вулиця могла. Виступаючі фасади будинків, які можна було бачити ще п’ятдесят років тому, і два ряди колон, що оточували її, робили її надійною для оборони. Кожен будинок був фортецею, які доводилось брати одну за одною. Майже посередині вулиці розміщався старий ринок.

Господар постоялого двору «Круа-Браншар» не помилився: в ту мить, коли він розмовляв з подорожнім, у Долі йшов запеклий бій. Жорстокий нічний поєдинок спалахнув у місті між білими, що захопили місто зранку, і синіми, що наспіли ввечері. Сили вони мали нерівні: білих було шість тисяч, синіх — тільки півтори, — але завзяття — однакове. І дивна річ — саме півтори тисячі атакували шість тисяч.

З одного боку — юрба, з другого — дисципліноване військо. З одного боку шість тисяч селян, з вишитим на шкіряних куртках серцем Ісуса, з білими стрічками на круглих капелюхах, з євангельськими реченнями на нарукавниках, з чотками біля поясів, озброєні здебільшого вилами замість шабель та рушницями без багнетів. Вони вірьовками тягли за собою гармати, були погано одягнені, погано дисципліновані, погано озброєні, але фанатичні, готові до всього і здатні на все. З другого боку — півтори тисячі солдатів у трикутних капелюхах з трикольоровими кокардами, у довгополих камзолах із закотами, на яких перехрещувалися портупеї, з добрими тесаками за поясом і з довгими багнетами на рушницях, — вимуштровані, звичні до правильного строю й дисципліни, слухняні й завзяті, люди, що вміють і підкорятись, і при потребі командувати, теж волонтери, але волонтери батьківщини, хоч і обірвані, без чобіт. За монархію стояли рицарі-мужики, за республіку — босоногі герої. І в кожного з цих двох військ душею був командир — у роялістів — старий, у республіканців — молодий чоловік. З одного боку Лантенак, з другого — Говен.

В революції, поряд з молодими гігантами, як Дантон, Сен-Жюст і Робесп’єр, є також молоді ідеалісти, як Гош і Марсо[113]. До цих останніх належав і Говен.

Говенові було тридцять років. Він мав постать Геркулеса і суворі очі пророка, а сміявся по-дитячому. Він не курив, не пив вина, не лаявся. У походах завжди мав при собі дорожній несесер, дуже дбайливо доглядав нігті, зуби і старанно розчісував темну розкішну шевелюру. На привалах він сам витрушував свій командирський мундир, пробитий кулями і сірий від пилюки. Він завжди одчайдушно кидався в бій, але ні разу не був поранений. Його дуже м’який голос міг, проте, звучати різко й владно, коли він командував. Він подавав приклад солдатам — спав на землі, закутавшись у свій плащ, поклавши свою гарну голову на камінь, під вітром, під дощем, під снігом. Це була душа героїчна і невинна. З шаблею в руці він ставав невпізнанним. Була в ньому якась жіночність, що на полі бою особливо жахає.

До того ж це був мислитель і філософ, молодий мудрець. Алківіад для тих, хто його бачив; Сократ для тих, хто його чув. І в тій великій імпровізації, що зветься Французькою революцією, цей молодий чоловік відразу ж виріс у полководця.

Загін, сформований за взірцем римських легіонів, був ніби цілою маленькою армією, що мала всі види зброї. Вона складалася з піхоти й кавалерії, в ній були розвідники, сапери, понтонери; мала гармати, як римський легіон — катапульти. Три гармати надавали загонові сили, не зменшуючи її рухливості.

Лантенак теж був полководець, ще кращий. Він був водночас і обережніший, і сміливіший. Справжні старі герої більш розважливі, ніж молоді, бо для них давно вже минув світанок життя, і сміливіші, бо ближчі до смерті. Що їм втрачати? Майже нічого. Звідси відчайдушно смілива, а разом обдумана тактика Лантенака. Але загалом у цьому завзятому змаганні старого з молодим майже завжди брав гору Говен. Тільки тому, певно, що йому більше щастило. Всяке щастя, як і щастя воєнне, випадає на долю молодості. Адже перемога все-таки подібна до жінки.

Лантенак дуже лютився на Говена, передусім тому, що Говен його бив, а до того ж тому, що був його родичем. Чого це спало на думку бути якобінцем Говенові, цьому хлопчиськові, до того ж його спадкоємцеві (бо маркіз не мав дітей), його майже рідному внукові?! «Ех, — говорив цей майже рідний дід, — якщо тільки він потрапить до моїх рук, то я вб’ю його, як собаку!»

Зрештою, республіці чимало турбот завдав маркіз де-Лантенак. Тільки-но він висадився на берег, як змусив усіх тремтіти перед ним. Його ім’я покотилося по Вандеї, наче грім порохового вибуху, і він одразу став центром повстання. В таких бунтах, коли всі заздрять один одному і кожен має свій кущ чи свій яр, з’являється людина, яку всі визнають за вищу, вона об’єднує розпорошених рівних ватажків. Майже всі лісові командири приєдналися до Лантенака, його слухалися і ближні, і дальні. Один тільки покинув його — Гавар, що приєднався перший. Чому це сталося? Бо він був довіреною особою. Він знав усі таємні задуми і поділяв усі плани попередньої системи громадянської війни, які Лантенак відкинув або замінив новими. Довірена особа не передається в спадщину. Черевик Ла-Руарі не прийшовся по нозі Лантенакові, і Гавар пішов до Боншана.

Лантенак у воєнній справі належав до школи Фрідpixa II; він умів сполучати велику війну з малою, тобто регулярну з партизанською. Він і чути не хотів про «безладну масу», якою була католицька королівська армія — юрба, приречена на знищення, але не визнавав і дрібних сутичок у лісах та чагарниках, бо це годиться для наскоків, але не для рішучого удару. Партизанська війна не вирішує кінця війни або вирішує в поганий бік. Починається з нападу на республіку, а закінчується пограбуванням проїжджих. Лантенак не визнавав бретонської війни — ні прийомів боротьби з ворогом в чистому полі, прихильником яких був Ларошжаклен, ні способів «лісної війни» Жана Шуана. Лантенак не хотів ні вандейщини, ні шуанства. Він хотів справжньої війни — використовувати для нападів селян, але спиратися на солдатів. Лантенаку потрібні були селянські банди для стратегії і солдатські полки — для тактики. Для несподіваних атак, засад і наскоків чудовими були, на його думку, ці сільські армії, що можуть миттю зібратися і враз розсипатися по кущах. Але вони були занадто текучі, нестійкі. В його руках вони були наче вода, яку не втримаєш. Він хотів створити міцну основу для цієї плинної і безладної війни, хотів долучити до дикої лісової армії регулярне військо, що стало б віссю для селянських виступів. Це була глибоко вірна і страшна думка. Якби вона здійснилась, Вандея стала б непереможною.

Але де взяти регулярне військо? Де взяти солдатів? Де взяти полки? Де взяти готову армію? В Англії. Звідси настирлива ідея Лантенака: дати змогу висадитись англійському десантові. Так капітулює партійна совість: за білою кокардою він не бачив червоного англійського мундира. Лантенак мав тільки одну думку: захопити клапоть побережжя і віддати його Піттові. От чому, дізнавшись, що в Долі немає республіканських військ, він кинувся туди, щоб закріпитися на Дольській горі, а значить і на побережжі.

Місце було обрано добре. Гармати з Дольської гори змели б Френуа, що лежав праворуч, і Сен-Брелад з лівого боку, не підпустили б Канкальську ескадру і очистили б для десанту весь берег від Ра-сюр-Куенон до Сен-Мелуар-дез-Онд.

Щоб здійснити цю вирішальну спробу, Лантенак привів з собою понад шість тисяч чоловік — все, що було найкращого в цих бандах, які він мав у своєму розпорядженні, і всю свою артилерію — десять шістнадцятифунтових кулеврин[114], одну восьмифунтову і одну чотирифунтову полкову гармату. Він думав поставити на Дольській горі сильну батарею, вважаючи, що тисяча пострілів із десяти гармат зробить більше, ніж півтори тисячі пострілів з п’яти гармат.

Успіх здавався безсумнівним. Він мав шість тисяч чоловік. Можна було побоюватися з боку Авранша тільки Говена, що мав півтори тисячі чоловік, а з Дінана — Лешеля. Лешель, щоправда, мав двадцять п’ять тисяч чоловік, але був на віддалі двадцяти льє. Отже, Лешель не становив загрози для Лантенака, а Говен хоч і був близько, мав малий загін. Додамо, що Лешель був дурень і згодам згубив свій двадцятип’ятитисячний загін на пустирях Круа-Батайля, заплативши за свою поразку самогубством.

Отже, Лантенак був певен в успіху. Його вступ у Доль був раптовий і швидкий. Маркіз Лантенак мав славу людини крутої, всі знали його немилосердність. Ніхто й не думав чинити опір. Перелякані жителі позамикалися в своїх домах. Шість тисяч вандейців розташувалися в місті по-сільському безладно, як на ярмарку, фуражирів не було, про постій ніхто не подбав, — розмістилися де попало, варили їжу під відкритим небом, ходили по церквах, замінивши рушниці на чотки. Лантенак з кількома артилерійськими офіцерами негайно поїхав оглядати Дольську гору, лишивши своїм заступником Гуж-ле-Брюана.

Цей Гуж-ле-Брюан залишив деякі сліди в історії. У нього було два прізвища: «Згуба синіх», дане за жорстокі розправи з патріотами, і «Іманус». Imânus — від старовинного нижньонормандського слова immanis, яке означає нелюдськи бридку істоту, демона, сатира, що наближається до божества по тому жаху, який вона викликає. В одному старому рукопису говориться: «d’mes daeux iers j’vis l’imânus» — «Вчора своїми очима я бачив Імануса». Гуж-ле-Брюана прозвали Іманусом, бо він був невимовно огидний на вигляд, вселяв жах самим своїм виглядом. Навіть старі люди Діброви нині вже не пам’ятають ні хто такий був Гуж-ле-Брюан, ні що означає «Згуба синіх». Але вони неясно пригадують Імануса. Це ім’я примішується до місцевих переказів. Про Імануса ще говорять у Треморелі та в Плюмога, селах, де Гуж-ле-Брюан залишив по собі криваві сліди. У Вандеї всі інші були дикуни, Гуж-ле-Брюан був варвар. Він, ніби кацик, був увесь татуйований хрестами й ліліями. На його лиці відбивалася його надприродно огидна душа, не подібна до будь-якої іншої людської душі. Він був хоробрий, як диявол, у бою і жорстокий, як сатана, після бою. В його серці якось сполучалися здатність до цілковитої відданості і до дикої несамовитості. Чи мислив він? Мислив, але так, як плазує змія — спірально. Він мав за вихідну точку героїзм і приходив до вбивства. Не можна зрозуміти, чим керувався він у своїх вчинках, що часом були грандіозними у своїй потворності. Він був здатний на найжахливіші несподіванки.

Звідси і це страхітливе прізвисько — Іманус.

Маркіз де-Лантенак покладався на його жорстокість.

І правда, жорстокість Імануса була надзвичайна. Зате в стратегії і тактиці він був слабшим і, можливо, маркіз зробив помилку, призначивши його своїм заступником. Так чи інакше, а він доручив Іманусу командування і нагляд за табором.

Гуж-ле-Брюан, більш солдат, ніж командир, міг скоріше вирізати цілий клан, ніж охороняти місто. Проте він усюди виставив варту.

Увечері маркіз де-Лантенак, оглянувши місце, де він збирався встановити батарею, і повертаючись у Доль, почув раптом гарматний постріл. Він придивився. Червоний дим підіймався над головною вулицею. Стався раптовий напад. У місті йшов бій.

Маркіза нелегко було здивувати, проте він був вражений несподіванкою. Хто б це міг бути? Тільки не Говен. На вчетверо дужчих не нападають. Може, це Лешель? Але стільки пройти?.. Поява Лешеля була неймовірна, поява Говена — неможлива.

Лантенак пришпорив коня. По дорозі він зустрічав людей, які втікали з Доля. Вони не тямилися з страху і на його запитання тільки кричали: «Сині! Сині!» Коли Лантенак добрався до міста, становище було дуже погане.

От що сталося.

III. МАЛЕНЬКІ АРМІЇ І ВЕЛИКІ БОЇ

Увійшовши в Доль, селяни, як уже говорилося, розсипалися по місту, кожен куди схотів. Так буває, коли підкоряєшся «з дружби», як казали вандейці. Така дисципліна створює героїв, але не солдатів. Вандейці поставили свої гармати та ящики з боєприпасами під склепіння старого ринку, а самі заходилися їсти, пити й перебирати чотки. Потім полягали покотом просто на вулиці, захарастивши її всю і не дбаючи про охорону. Коли зайшла ніч, більшість із них поснули, поклавши голови на свої торби. З деякими були і їхні жінки, бо бретонські селянки часто йшли за чоловіками; у Вандеї вагітні жінки бували шпигунками.

Липнева ніч була тепла й тиха; зорі сяяли в чорно-синій безодні неба. Увесь цей бівуак, що скидався більше на караван, який спинився на ночівлю, ніж на військовий табір, почав мирно дрімати. Раптом ті, що не встигли поснути, побачили при світлі зірок жерла трьох гармат, наставлених прямо на них з одного кінця великої вулиці.

Це був Говен. Він зненацька захопив варту, увійшов у місто і зайняв своєю колоною край вулиці.

Один із селян підвівся, крикнув: «Хто йде?» і вистрелив з рушниці. Відповіддю був постріл з гармати. Потім знялася шалена стрілянина з рушниць. Вся поснула ватага враз схопилася. Жорстокий удар. Заснути під зорями, а прокинутися під гарматними ядрами.

Перший момент був жахливий. Немає нічого трагічнішого, як метушня переляканого натовпу. Вандейці кинулися до зброї, вони кричали, бігли, багато з них падало. Захоплені зненацька, люди не тямили, що роблять, стріляли в своїх. Сполохані люди вибігали з будинків, потім поверталися назад, знову вискакували і безглуздо тупцяли в самій середині колотнечі, збільшуючи розгардіяш. Батьки кликали дітей і одне одного, діти кликали батьків. Все перемішалося в цьому зловісному нічному бою. Кулі з свистом прорізали темряву ночі. З усіх кутків лунали постріли. Дим оповивав це загальне безладдя, яке ще збільшувалося від тиску фургонів та возів. Перелякані коні іржали, брикались, ставали цапа. Поранених топтали, з землі лунали розпачливі зойки й стогони. Деякі сторопіли з жаху. Офіцери й солдати шукали одні одних. І поряд з усім цим — дивна тупа байдужість. Якась жінка годувала груддю немовля, сидячи біля стіни, до якої притулився її чоловік; у чоловіка була перебита нога, проте він, хоч стікав кров’ю, стріляв навмання в темряву, спокійно заряджаючи свій карабін. Деякі, лежачи на животі, стріляли з-під возів. Часом здіймався дикий галас. Але все покривав грім гарматних вибухів.

Здавалось, ніби рубають ліс: люди, як дерева, падали один на одного. Військо Говена, стоячи за прикриттям, стріляло влучно і майже не мало втрат.

Тимчасом відважна, хоч і безладна ватага селян опам’яталася і взялася до оборони. Вони зібралися біля ринку — кам’яної озії з цілим лісом колон. Тут вони підбадьорилися — все, що нагадувало ліс, надавало їм певності. Іманус, скільки міг, старався заступити відсутнього Лантенака. У них була артилерія, та, на великий подив Говена, вони не стріляли з гармат. Це сталося тому, що артилерійські офіцери пішли з маркізом оглядати Дольську гору, а решта не знала, як орудувати кулевринами та іншими гарматами. Зате вони обсипали кулями синіх, що стріляли в них з гармат. На картеч вандейці відповідали пострілами з рушниць. Тепер вони мали прикриття. Зібравши всі вози, ящики, прикотивши бочки, які були в ринку, селянські бунтарі спорудили своєрідну барикаду з просвітами для карабінів і розпочали убійчий огонь. Все це робилося швидко. За якісь чверть години ринок перетворився в неприступну фортецю.

Становище ставало для Говена серйозним. Це раптове обернення ринку на фортецю було для нього несподіваним. Селяни засіли там густою масою. Говенові вдалося зненацька їх захопити, але не розбити. Він зліз з коня. Міцно стискаючи в руці шпагу, Говен стояв, освітлений факелом, що палав на його батареї, і, схрестивши руки на грудях, уважно вдивлявся в темряву. Його висока освітлена постать була мішенню для оборонців барикади, але він не думав про це, не помічав, що круг нього роєм літають кулі.

Проти карабінів Говен мав гармати, а ядро завжди бере, кінець кінцем, гору над кулею. Перемагає той, хто має артилерію, його батарея мала добру обслугу і забезпечувала його перевагу.

Раптом наче блискавка сяйнула з-за темної барикади, пролунав удар грому, і ядро пробило стіну будинка над головою Говена. Барикада відповідала гарматами на гармати.

Що сталося? Становище змінилося. Артилерія була тепер не тільки з одного боку.

Друге ядро, слідом за першим, врізалося в мур зовсім близько біля Говена. Третє зірвало з нього капелюх.

Ядра були великого калібру. Стріляли з шістнадцятифунтових гармат.

— У вас ціляться, командир, — закричали артилеристи і погасили факел.

Говен задумливо підняв капелюх.

Хтось справді цілився в нього. Це був Лантенак.

Маркіз прибув на барикаду з протилежного боку. До нього підбіг Іманус.

— Монсеньйор, на нас несподівано напали.

— Хто?

— Я не знаю.

— Дорога на Дінан вільна?

— Я думаю, що вільна.

— Треба почати відступ.

— Він уже почався. Багато вже кинулося врозтіч.

— Треба не тікати, а відступати. Чому ви не пустили в хід артилерію?

— Всі втратили голову, крім того, — не було артилерійських офіцерів.

— Я сам іду зараз на батарею.

— Монсеньйор, я вирядив дорогою на Фужер все, що можна було з обозу, жінок і все зайве. Що робити з трьома полоненими малюками?

— А! З тими дітьми?

— Так.

— Це наші заложники. Відправте їх у Тург.

Сказавши це, маркіз пішов на барикаду. Все змінилося, коли прийшов командувач. Барикада була погано пристосована для артилерії, місця було тільки для двох гармат. Маркіз поставив дві шістнадцятифунтові кулеврини, для яких поробили амбразури. Нахилившись до амбразури, щоб роздивитись ворожу батарею, Лантенак раптом побачив Говена.

— Це він! — скрикнув маркіз.

Він сам зарядив гармату, націлив і вистрелив.

Тричі цілив він у Говена і не влучив, за третім разом йому тільки вдалося зірвати з нього капелюх.

— Шкода, — пробурчав Лантенак. — Якби трохи нижче, злетіла б і голова. Ну, гаразд.

І, повернувшись до канонірів, крикнув.

— Вогонь!

Говен теж був не менш заклопотаний. Його становище погіршало. З барикади стріляли гармати. Хто знає, чи не перейдуть її оборонці до нападу самі? Проти нього, якщо не лічити вбитих, поранених та втікачів, було щонайменше п’ять тисяч бійців, а в нього — найбільше тисяча двісті. Що станеться з республіканцями, якщо ворог помітить, яка мізерна їх кількість? Тоді ролі зміняться. Тепер вони нападають, а тоді муситимуть оборонятися. Якщо тільки вандейці зроблять вилазку, все загинуло.

Що робити? Нічого було тепер і думати прямо атакувати барикаду. Тисяча двісті чоловік не можуть вибити із захищеного місця п’ять тисяч. Нападати було неможливо, але неможливо було й чекати. Треба було кінчати. Але як?

Говен був тутешній, він знав місто. Він знав, що позад ринку, де засіли вандейці, є цілий лабіринт вузьких і покручених провулків.

Він повернувся до свого заступника, хороброго капітана Гешана, який згодом уславився тим, що очистив від бунтівників Консізький ліс, батьківщину Жана Шуана, і, перегородивши їм шлях до Шенського ставу, не дав їм здобути Бурнеф.

— Гешан, передаю командування вам. Підтримуйте якнайсильніший вогонь. Тримайте барикаду під гарматним обстрілом. Щоб уся їх увага зосередилась на вас.

— Розумію, — відповів Гешан.

— Зберіть усю колону, звеліть зарядити рушниці і бути готовими до атаки.

І додав кілька слів Гешанові на вухо.

— Буде зроблено, — відповів Гешан.

— Всі наші барабанщики цілі?

— Всі.

— У нас їх дев’ять. Двох лишіть собі, сім дайте мені.

Семеро барабанщиків мовчки виступили вперед і вистроїлись перед командиром. Тоді Говен крикнув:

— Батальйон Червоного Ковпака, до мене!

Дванадцять чоловік, разом з сержантом, виступило вперед.

— Я кликав увесь батальйон, — сказав Говен.

— Він увесь тут, — відповів сержант.

— Вас дванадцять?

— Так, нас дванадцять.

— Гаразд, — сказав Говен.

Цей сержант був той самий грубуватий і добрий вояка Радуб, що всиновив від імені батальйону трьох дітей, знайдених у Содрейському лісі.

Половина цього батальйону, як пам’ятає читач, була знищена в Ерб-ан-Пайль, але Радубові пощастило, він лишився живий.

Біля батареї стояв фургон з фуражем. Говен вказав на нього Радубові.

— Сержант, накажіть вашим людям пообмотувати рушниці соломою, щоб не бряжчали.

Наказ був хутко виконаний в цілковитому мовчанні і в темряві.

— Готово, — сказав сержант.

— Солдати, скиньте черевики, — звелів Говен.

— У нас їх нема, — сказав сержант.

Разом з барабанщиками їх було дев’ятнадцять, Говен двадцятий.

Він скомандував:

— Ставайте в одну шеренгу! Ідіть за мною. Барабанщики попереду, батальйон за ним. Сержант, ви командуєте батальйоном.

Він став на чолі колони, і ці двадцять чоловік, посуваючись, як тіні, заглибились в темряву пустих провулків, тимчасом як з обох боків продовжувалася канонада.

Так ішли вони деякий час, пробираючись уздовж будинків. Все наче вимерло в місті. Городяни поховалися в льохи. Всі двері були замкнені, віконниці щільно зачинені. Ніде не світилось.

В цій тиші ще дужчим здавався гуркіт на головній вулиці. Республіканська батарея і роялістська барикада люто обсипали одна одну ядрами.

Через двадцять хвилин Говен, що впевнено вів свій загін у темряві, по звивистих переходах, дійшов до кінця провулка, який виходив на головну вулицю позаду ринку.

Позицію ворога обійшли. З цього боку барикада не була захищена — одвічна необачність усіх будівників барикад. Ринок був відкритий, і можна було зайти під колони, де стояло напоготові кілька запряжених повозок обозу. Перед Говеном і двадцятьма його солдатами була та ж п’ятитисячна армія, але вони зайшли їй з тилу.

Говен шепнув щось сержантові. З рушниць зняли солому. Дванадцять гренадерів вишикувалися за рогом провулка. Сім барабанщиків підняли палички, чекаючи команди.

Артилерія стріляла з невеличкими перервами. В одну з таких перерв Говен махнув шаблею і крикнув гучним голосом, що прозвучав у тиші як сурма:

— Двісті чоловік праворуч, двісті ліворуч, решта прямо вперед.

Пролунав залп з дванадцяти рушниць, сім барабанів забили в атаку.

А Говен кинув страшний крик синіх:

— У багнети! Коли!

Ефект був нечуваний.

Вся ця селянська маса, почувши ворога за спиною, уявила, що на неї йде нова армія. В той самий час республіканська колона, що лишилась під командою Гешана в кінці великої вулиці, теж забила в барабани і кинулася на барикаду. Вандейці опинилися між двома вогнями. Почалася паніка, а в паніці постріл з пістолета лунає як постріл з гармати, собачий виск здається лев’ячим ревом; паніка перебільшує все. До того ж селянин лякається так само легко, як спалахує від іскри солома, і як солома, спалахнувши, враз розгорається пожежею, так страх селян перетворюється в панічну втечу. Важко уявити собі, як вони втікали.

За кілька хвилин ринок опустів. Перелякані селяни кинулися врозтіч, офіцери нічого вже не могли вдіяти, Іманус даремно застрелив двох чи трьох утікачів, крик «Рятуйся, хто може» не втих. І вся ця армія, просіявшись крізь сітку провулків, як борошно крізь сито, висипала в чисте поле з хуткістю хмари, гнаної ураганом.

Одні тікали на Шатонеф, другі на Плерге, треті на Антрен.

Маркіз де-Лантенак бачив цю панічну втечу. Власноручно заклепавши гармати, він пішов останнім, повагом і спокійно, кажучи:

— З селянами нічого не вийде. Нам потрібні англійці.

IV. ЦЕ ВДРУГЕ

Перемога була цілковита.

Говен обернувся до людей з батальйону Червоного Ковпака і сказав їм:

— Вас двадцять, але ви варті тисячі.

Похвала начальника в ті часи була як орден.

Гешан, посланий Говеном переслідувати втікачів, привів багато полонених.

Запалили факели і стали обшукувати місто.

Ті, що не встигли втекти, здалися. Велику вулицю освітили факели. Вся вона була завалена вбитими й пораненими. Кожен бій закінчується звичайно дрібними сутичками. І тепер кілька купок одчайдушних сміливців ще змагалися. Їх оточили, і вони склали зброю.

У божевільному розгардіяші загальної втечі Говен помітив одного хороброго: моторний і дужий, він бився, прикриваючи втечу інших, а сам не тікав. Він на диво вправно орудував своїм карабіном, то стріляючи з нього, коли встигав, то відбиваючись прикладом, так що врешті карабін розлетівся на шматки. Тепер він тримав в одній руці пістолет, у другій — шаблю. До нього не наважувалися підступити. Раптом Говен побачив, що він захитався і притулився спиною до однієї з колон на великій вулиці. Цей чоловік був, очевидно, поранений. Але й поранений він тримав шаблю та пістолет. Говен узяв свою шаблю під пахву і підійшов до нього.

— Здавайся! — сказав він.

Чоловік пильно дивився на Говена. З-під його куртки текла кров, утворюючи калюжу біля ніг.

— Ти мій полонений, — продовжував Говен.

Чоловік мовчав.

— Як тебе звати?

— Мене звуть Танець-у-пітьмі.

— Ти молодець, — сказав Говен.

І простягнув йому руку.

Та чоловік відповів:

— Хай живе король!

І, зібравши рештки сил, він підвів обидві руки і одною вистрелив у Говена з пістолета, а другою замірився, щоб ударити шаблею по голові.

Він зробив це із спритністю тигра. Але хтось був ще меткіший за нього. Це був вершник, що прибув за кілька хвилин перед тим і мовчки спостерігав цю сцену, ніким не помічений. Побачивши, що вандеєць підняв пістолет і замахнувся шаблею, він кинувся між ним та Говеном. Якби не цей чоловік, Говен був би мертвий. Куля влучила в коня, удар шаблею дістався вершникові, і обоє впали. Це сталося за одну мить.

Знесилений вандеєць повалився на брук.

Шабля розсікла незнайомцеві лице. Він лежав на землі непритомний. Кінь був убитий.

Говен підійшов і спитав, вдивляючись у незнайомого:

— Хто це такий?

Кров заливала лице пораненого, роблячи з нього червону маску, розпізнати його було неможливо. Видно було тільки сиві вуса.

— Цей чоловік врятував мені життя, — продовжував Говен. — Чи не знає його хто-небудь?

— Командир, — сказав один із солдатів, — цей чоловік тільки що прибув до міста. Я бачив, як він під’їхав. Він прибув з боку Понторсона.

Підбіг старший лікар експедиційної колони з інструментами в руках. Ранений усе ще був непритомний. Лікар оглянув його і сказав:

— Рана не важка. Це пусте. Ми зашиємо рану, і через тиждень він одужає. Але удар добрячий.

Незнайомий був у плащі, підперезаний трикольоровим поясом. Він мав при собі пістолети й шаблю, його поклали на носилки, роздягли. Принесли відро холодної води, лікар обмив рану. Тепер можна було розглянути його лице. Говен вдивлявся в нього з напруженою увагою.

— Є при ньому якісь папери? — спитав він.

Лікар помацав бокову кишеню, витяг бумажник і простяг його Говенові.

Тимчасом пораненого освіжила холодна вода і він опритомнів. Його повіки затремтіли.

Говен порився в бумажнику, знайшов складений учетверо аркуш паперу і, розгорнувши, прочитав:

«Комітет громадського порятунку. Громадянин Сімурден…»

— Сімурден! — скрикнув він.

Поранений почув це і відкрив очі.

Говен не тямився з радості.

— Сімурден! Це ви! Ви вдруге рятуєте мені життя!

Сімурден дивився на нього. Невимовною радістю світилося його закривавлене обличчя.

Говен упав на коліна перед пораненим і вигукнув:

— Мій учитель!

— Твій батько, — промовив Сімурден.

V. КРАПЛИНА ХОЛОДНОЇ ВОДИ

Вони не бачилися вже багато років, але серцем були завжди нерозлучні. І впізнали один одного відразу, немовби розлучилися тільки вчора.

У Дольській ратуші нашвидку влаштували похідний госпіталь. Сімурдена поклали в ліжко у маленькій кімнаті біля великого залу, де розмістили всіх інших поранених. Хірург зашив йому рану і поклав край щирій розмові друзів, вважаючи, що Сімурденові неодмінно треба заснути. Та й Говен мав узятися до невідкладних справ, які неодмінно виникають у переможця. Сімурден лишився сам. Проте він не спав, бо був у гарячці і від рани, і від радості.

Сімурден не спав, проте йому здавалося, що він бачить сон. Чи можливо це? Його мрія здійснювалась. Сімурден належав до тих, що не вірять у щасливі випадки, і от такий випадок з ним стався. Він знайшов Говена. Він залишив його дитиною, а побачив чоловіком — сильним, грізним, відважним. Він знайшов його переможцем, переможцем у боротьбі за народну справу. Говен був у Вандеї опорою революції, і це він, Сімурден, створив цю опору для республіки. Цей переможець був його вихованцем. Те, що світиться на цьому молодому обличчі, якому судилося, може, бути в республіканському Пантеоні, — це його, Сімурденова, душа. Його учень, дитя його духу, став віднині героєм і незабаром прославить батьківщину. Сімурденові здавалося, що він пізнає свою власну душу в генії. Він бачив на власні очі, як провадить бій Говен. Він наче був Хіроном, що бачив у бою Ахілла. Між кентавром і священиком є подібність, бо ж священик теж чоловік тільки наполовину.

Всі враження від недавно пережитого разом із безсонням від рани сповнювали Сімурдена якогось надприродного сп’яніння. Загоралася нова зоря, розквітало молоде блискуче життя, і радість від цього ще поглиблювалася свідомістю своєї влади над його долею. Ще одна така перемога, як бачена ним, і Сімурденові досить буде сказати слово, щоб республіка довірила Говенові цілу армію. Ніщо так не засліплює, як подив від здійснення великих сподівань. В ті часи кожен плекав мрію про воєнну славу і кожному хотілося створити свого полководця. Дантон — з Вестермана, Марат — з Россіньйоля, Ебер — з Ронсена[115], а Робесп’єр волів усіх їх знищити. Чому б і не Говен? — говорив собі Сімурден і поринав у мрії. Перед ним був безмежний простір. Від одної мрії він переходив до другої. Всі перешкоди падали самі собою. Хто тільки ступить на ці сходи, вже не спиниться, а підіймається вище й вище, аж до самих зірок. Генерал — це не тільки великий полководець; генерал до того ж носій великих ідей. Сімурден у мріях бачив Говена великим полководцем. Йому вже ввижалося, — мрія летить швидко, — як Говен розбиває в океані англійців, карає на Рейні північних королів, відкидає на Піренеях іспанців, в Альпах закликає до повстання Рим.

У Сімурдені жило дві людини — ніжна й сувора. І обидві зараз були задоволені. А що ідеалом Сімурдена була незламність, то він бачив Говена водночас і величним, і грізним. Сімурден був тієї думки, що раніше, ніж будувати, треба зруйнувати, і говорив, що тепер не до ніжностей. І був певен, що Говен стоятиме «на висоті», як тоді говорили. Він уявляв собі, як Говен знищує темряву і, осяяний світлом, з блиском метеора на чолі, розгорне широкі крила ідеалів і справедливості, розуму й прогресу, а в руці триматиме меч. Ангел, але ангел караючий.

Його мрії дійшли майже до екстазу, коли раптом він почув крізь прочинені двері розмову у великій палаті госпіталя і впізнав голос Говена. Цей голос і в роки розлуки бринів у його вухах, і тепер йому вчувався хлоп’ячий голосок у дорослого чоловіка. Він прислухався. Пролунали чиїсь кроки. Один із солдатів сказав:

— Ось той чоловік, що стріляв у вас, командире. Він встиг непомітно сховатися в льох, та ми знайшли його. Ось він.

І Сімурден почув таку розмову між Говеном і тим чоловіком:

— Ти поранений?

— Я почуваю себе досить добре, щоб бути розстріляним.

— Покладіть цього чоловіка в ліжко. Перев’яжіть його, доглядайте і лікуйте.

— Я хочу вмерти.

— Ти житимеш. Ти хотів мене вбити в ім’я короля; я тебе милую в ім’я республіки.

Тінь набігла на лоб Сімурдена. Він немов прокинувся раптом і прошепотів у якомусь зловісному пригніченні:

— Дійсно, він.

VI. РАНИ ЗАЖИЛИ, АЛЕ СЕРЦЕ СХОДИТЬ КРОВ’Ю

Рана від шаблі гоїться швидко. Але була істота, поранена далеко важче за Сімурдена. Це та розстріляна вандейцями жінка, яку жебрак Тельмарш підняв з калюжі крові на фермі Ерб-ан-Пайль.

Становище Мішелі Флешар було ще небезпечніше, ніж думав Тельмарш. Одна куля пробила їй наскрізь груди, друга розбила ключицю, третя прострелила плече. Але легені були цілі, і вона могла видужати.

Тельмарша селяни називали «філософом», а це на їхній мові означало, що людина трохи знається на медицині та хірургії і трохи на чаклунстві. Він переніс поранену в своє звіряче лігво, поклав на своє ліжко з моху і став лікувати її тими таємничими ліками, які звуться «простими». І вона видужувала.

Ключиця зрослася, рани на грудях і плечі затяглися. Через кілька тижнів стало ясно, що вона житиме.

Одного ранку вона змогла вийти з землянки, спираючись на Тельмарша. Він посадив її на сонечку під деревами. Тельмарш майже нічого не знав про цю жінку, бо не дозволяв їй говорити: коли вона хоче, щоб рани в грудях загоїлись, треба мовчати. Тож за весь час боротьби з смертю вона сказала хіба кілька слів. Але він помічав по її очах, що її мучить якась уперта, невідступна думка. Цього ранку вона була здоровіша, могла ходити майже без допомоги. Вирвати людину з пазурів смерті — це немов народити її, і Тельмарш щасливим поглядом дивився на неї. Цей добрий чоловік усміхався. Він заговорив до неї.

— Ну, от ми вже на ногах, наші рани зажили.

— Тільки серце не зажило, — сказала вона. — Отож, ви зовсім не знаєте, де вони?

— Хто? — спитав Тельмарш.

— Мої діти.

В цьому «отож» відбився цілий світ пекучих думок. Воно означало: «Якщо ви мені про них не кажете, якщо за стільки днів ви про них не промовили й слова, якщо ви затуляєте мені рот щоразу, коли я хочу заговорити, немов боїтесь, щоб я про них не питала, значить, вам нічого сказати мені про них». Часто в гарячці, в забутті й маячні вона кликала своїх дітей і добре бачила, — бо і марячи людина багато чого помічає, — бачила, що старий не хоче відповідати.

Тельмарш справді не знав, що сказати їй. Це не легка річ — говорити матері про втрачених дітей. І потім, що він знав? Нічого. Він знав, що ця мати була розстріляна, що він знайшов її в калюжі з крові, і коли підняв її, вона була майже трупом, і цей труп мав трьох дітей, що маркіз Лантенак після розстрілу матері забрав дітей з собою. Більше він не знав нічого. Що сталося з дітьми? Чи вони хоч живі ще? Він випадково довідався, що це були двоє хлопчиків і дівчинка, тільки що відлучена від груді. От і все. Він усюди розпитував про цих безталанних дітей, але ніхто не міг йому щось відповісти. Селяни, до яких він звертався з запитаннями, тільки хитали головами. Не така людина був пан де-Лантенак, щоб про нього охоче розбалакували.

Селяни неохоче говорили про Лантенака і неохоче говорили з Тельмаршем. Селяни люди підозріливі. Вони не любили Тельмарша. Тельмарш-Жебрак був для них людиною непевною. Чого він завжди дивиться в небо? Що він робить, що він думає, цілими годинами сидячи нерухомо? Безперечно, це людина дивна. У цій країні, де всюди війна, де всюди палає пожежа, де люди клопочуться тільки тим, щоб спустошувати, докладають зусиль, щоб підпалити будинок, вирізати сім’ю, вибити до ноги ворожу варту, зруйнувати село, дбають тільки про те, щоб влаштувати добру засідку, впіймати ворога в пастку і всіляко знищувати одні одних, — у цій країні є самітник, заглиблений у споглядання природи, який ніби прислухається до урочистої тиші неосяжного світу, що збирає трави та рослини, цікавиться тільки квітами, птахами та зорями. Ясна річ — такий чоловік небезпечний. Він, певно, не сповна розуму. Він не сидить за кущами з рушницею, ні в кого не стріляє. З цієї причини його боялися.

— Це божевільний, — говорили про нього.

І Тельмарш був більше ніж самотньою людиною, він був людиною, якої уникають.

До нього не зверталися з запитаннями і не відповідали на його запитання. Отже, він не міг докладно розпитати, хоч як цього хотів. Війна пересунулась, люди пішли битися десь далі, маркіз де-Лантенак зник з горизонту, а при душевному стані Тельмарша війна мусила наступити на нього самого, щоб він її помітив.

Почувши слова «мої діти», Тельмарш перестав усміхатися, а мати заглибилася в свої думки. Що творилося в її душі? Вона ніби провалилася у безодню. Раптом вона поглянула на Тельмарша і знову скрикнула майже з гнівом:

— Мої діти!

Тельмарш похилив голову, як винний.

Він думав про маркіза Лантенака, який, безперечно, і не згадував про нього, який, певно, й забув, що десь існує Тельмарш. Він добре розумів це і казав собі: «Коли сеньйор у біді, він тебе знає, а мине лихо — знати не хоче».

І спитав себе: «Заради чого врятував я цього сеньйора?»

І відповів: «Бо він — людина».

А подумавши кілька хвилин, знову поставив собі запитання:

«А чи певен я цього?»

І повторив свої гіркі слова: «Якби ж я знав!»

Вся ця пригода гнітила його, бо в тому, що він зробив, таїлась для нього якась загадка. Він болісно думав. Виходить, добрий вчинок може бути поганим. Хто рятує вовка, той вбиває вівцю! Хто вигоює шуліці крило, відповідає за його пазури.

Він, дійсно, почував себе винним. Несвідомий гнів цієї матері мав підставу.

Те, що він врятував і цю матір після врятування маркіза, трохи втішало його.

Але ж діти!

Мати теж думала про них. Думки обох ішли в одному напрямі і, можливо, зустрічалися в темряві задумливості.

Але от її погляд, в глибині якого була темна ніч, знову спинився на Тельмарші.

— Так не може бути далі, — сказала вона.

— Тсс! — сказав він, поклавши на губи палець.

Але вона продовжувала.

— Ви даремно врятували мене, я вам не прощу цього. Краще б я померла, я б тоді їх побачила. Я знала б, де вони. Вони мене не бачили б, але я була б біля них. Мертва може обороняти своїх дітей.

Він узяв її руку і помацав пульс.

— Заспокойтесь, у вас знову починається гарячка.

Вона спитала його майже грубо:

— Коли я зможу піти?

— Ви? Піти?

— Так. Ходити.

— Ніколи, якщо не будете розважною. Завтра, якщо будете розумною.

— Що ви називаєте бути розумною?

— Покладатися на бога.

— На бога? Де він подів моїх дітей?

Вона немов маячила. Голос її став дуже тихим.

— Зрозумійте, — говорила вона, — що я не можу тут лишатися. Ви не мали дітей, я їх мала. Не можна міркувати про щось, не знаючи, що то таке. Ви не мали дітей, правда ж?

— Ні, — відповів Тельмарш.

— А в мене тільки й було, що діти. Без своїх дітей що я таке? Я хочу знати, чому мої діти не зі мною. Я почуваю, щось діється, але не можу втямити. Вбили мого чоловіка, мене розстріляли, та все одно, я не розумію.

— Ну, от, знову починається у вас гарячка. Не говоріть.

Вона поглянула на нього і замовкла.

З цього дня вона зовсім перестала говорити.

Тельмарш не сподівався такої навіть надмірної слухняності. Цілі години вона сиділа скорчившись, немов скам’янівши, під великим деревом. Вона думала й мовчала. Мовчання дає якесь пристановище простим душам, що зазнали всієї глибини страшного нещастя. Здавалося, вона примирилась з неможливістю зрозуміти. Людина, що дійшла до межі розпачу, стає байдужою.

Тельмарш спостерігав її, глибоко зворушений. Перед лицем такого страждання цей старий чоловік сам став пройматися думками жінки. «Так, — говорив він собі, — ці уста мовчать, але очі її говорять. Я добре бачу, що її мучить невідступна думка. Була матір’ю і перестала бути! Годувала дітей і перестала годувати! Вона не може втішитися. Вона думає про найменшу, якій ще недавно давала грудь. Думає про неї, думає й думає. Справді, це, певно, чудово почувати, як маленький рожевий ротик висмоктує душу з твого тіла і живе, розвивається твоїм життям».

Він теж мовчав, розуміючи, що слова безсилі перед таким горем. Безмовність нав’язливої ідеї страшна. І як переконати опановану такою ідеєю матір? З материнством не можна сперечатися. В матері є щось звіряче, тому вона така велично-прекрасна. Материнський інстинкт — божественно-тваринне почуття. Мати вже не жінка, вона самиця.

Діти малі й безпомічні. Тому в матері є дещо і вище, і нижче за розум. У матері є чуття. Безмежна й таємнича воля світотворіння живе в матері і веде її за собою. Це сліпота, сповнена прозорливості.

Тепер Тельмарш хотів змусити цю нещасну заговорити. Але це йому не вдавалося. Одного разу він сказав їй:

— На жаль, я старий, не можу багато ходити. Сили мої приходять до кінця швидше, ніж дорога. Через чверть години ноги в мене підгинаються, треба відпочивати. Коли б не це, я пішов би з вами. А може, й краще, що я неспроможний піти. Я був би скоріше небезпечним для вас, ніж корисним. Мене тільки терплять тут, але для синіх я підозрілий як селянин, а для селян — як чаклун.

Він ждав, що вона відповість. Та вона навіть не підвела очей.

Невідступна думка приводить або до безумства, або до героїзму. Але на який героїзм здатна бідна селянка? Вона може бути тільки матір’ю, і все. З кожним днем вона дужче й дужче заглиблювалася в свої думи. Тельмарш мовчазно стежив за нею.

Він намагався розважити її, чимсь зацікавити. Приніс їй ниток, голку, наперсток. І справді, на превелику втіху Жебрака, вона стала шити. Думала про своє, але працювала, і це було ознакою одужання. До неї потроху поверталися сили. Вона полатала свою білизну, верхній одяг, черевики. Але очі її лишалися немов скляними. Працюючи, жінка наспівувала тихенько якихось сумних пісень. Вона бурмотіла якісь слова, можливо, імена своїх дітей, але Тельмарш не міг їх розібрати. Перестаючи співати чи бурмотіти, жінка прислухалась до пташок, немов чекаючи від них якихось звісток. Дивилась, яка погода. Її губи ворушилися. Вона нечутно розмовляла сама з собою. Вона пошила торбину і насипала в неї каштанів.

Одного ранку Тельмарш побачив, що жінка зібралася в дорогу і очі її навмання дивилися в гущавину лісу.

— Куди ви йдете? — спитав він її.

Вона відповіла:

— Іду шукати їх.

Він не пробував її затримувати.

VII. ДВА ПОЛЮСИ ІСТИНИ

Через кілька тижнів, заповнених різними пригодами, у Фужерському краї тільки й мови було, що про двох людей, протилежних один одному, які, проте, робили одне діло, тобто билися пліч-о-пліч за велику справу революції.

Дикий вандейський поєдинок тривав далі, але Вандея вже втрачала грунт під ногами. Зокрема в Іль-е-Віллен. Дякуючи молодому командирові, що в Долі протиставив сміливості шести тисяч селян відвагу тисячі п’ятисот патріотів, повстання було якщо не роздушене, то принаймні помітно послаблене й обмежене. Ще кілька не менш вдалих ударів, завданих після того, створили нове становище.

Становище змінилося, але виникло дивне ускладнення.

В усій цій частині Вандеї республіка перемагала — це була річ безсумнівна. Але яка республіка? В близькому остаточному тріумфі її окреслювалися дві форми республіки — республіка терору і республіка милосердя. Одна хотіла перемогти суворістю, друга — лагідністю. Яка переважить? Обидві ці форми, примиренська і невблаганна, мали своїми представниками двох людей, однаково впливових і авторитетних: один був військовий командир, другий — громадянський делегат. Котрий же з них пересилить? Делегат мав велику перевагу. Він прибув з грізним наказом Паризької комуни батальйонам Сантерра: «Ніякої милості, ніякої пощади!» Він привіз декрет Конвенту, в якому проголошувалося: «Смертна кара кожному, хто відпустить ватажка бунтарів або допоможе йому втекти». Він мав необмежені повноваження від Комітету громадського порятунку і наказ коритися йому, підписаний Робесп’єром, Дантоном і Маратом. Другий, солдат, мав одну тільки силу — жалість.

За нього говорили ще його рука, що била ворогів, і серце, яке їх милувало. Бувши переможцем, він гадав, що має право щадити переможених.

З цього походив прихований, але глибокий розлад між цими двома відмінними людьми. Обидва вони боролися з бунтом, і кожен мав для того свій засіб: один — перемогу, другий — терор.

Вся «Діброва» тільки й говорила, що про них. І особливо збільшувало тривожний інтерес до них те, що ці двоє людей, таких протилежних, були щирі друзі, міцно зв’язані духовно. Ніколи ще вище й глибше почуття приязні не єднало двох сердець. Нещадний врятував життя милостивому і дістав шрам на обличчі. Один з них був втіленням життя, другий — смерті. Один уособлював принцип жаху, другий — примирення. І проте вони любили один одного! Дивні бувають загадки! Уявіть собі милосердного Ореста і жорстокосердого Пілада чи Арімана братом Ормузда[116].

Додамо ще, що той із двох, якого називали «лютим», був водночас найгуманнішою людиною: він сам перев’язував поранених, доглядав хворих, дні й ночі проводив у лазаретах та перев’язних пунктах, ладен був плакати над босими, голодними дітьми, не мав нічого, бо все роздавав бідним. Він брав участь у всіх боях, ішов на чолі атакуючих у найнебезпечніші місця, озброєний, бо мав шаблю й пістолети за поясом, і беззбройний, бо ніхто не бачив, щоб він коли-небудь вийняв шаблю чи взявся за пістолети. Ішов під удари, але сам не завдавав їх. Говорили, що він раніше був священиком.

Один з цих людей був Говен, другий — Сімурден.

Між цими двома людьми була дружба, але між їхніми двома принципами — ненависть. Вони були наче одна розтята і поділена надвоє душа. Говен справді дістав половину душі Сімурдена, але половину лагідну! Здавалося, що Говенові дісталося все світло цієї душі, а Сімурден лишив собі все чорне. Наслідком цього був внутрішній розлад. Ця глуха боротьба не могла не прорватися, врешті, назовні. Одного ранку бій почався.

Сімурден спитав Говена:

— Як наші справи?

Говен відповів:

— Ви знаєте це не гірше за мене. Я розігнав банди Лантенака. У нього лишилося дуже мало людей. Він притиснутий до Фужерського лісу, а через тиждень буде оточений.

— А через два тижні?

— Буде взятий у полон.

— А потім?

— Ви бачили мою об’яву?

— Бачив. То що?

— Він буде розстріляний.

— Знову милосердя. Його треба гільйотинувати.

— Я, — сказав Говен, — за військову страту.

— А я, — відповів Сімурден, — за страту революційну.

Глянувши в лице Говенові, він спитав:

— Нащо ти випустив на волю черниць з монастиря Сен-Мар-ле-Блан?

— Я не воюю з жінками, — відповів Говен.

— Ці жінки ненавидять народ. А в ненависті одна жінка варта десяти чоловіків. І чому ти не віддав до революційного трибуналу зграю старих фанатиків-попів, узятих в Лувіньє?

— Я не воюю з стариками.

— Старий піп гірший за молодого. Бунт небезпечніший, коли його проголошують сивоволосі. Зморшкам старості вірять. Не треба облудної жалості, Говен. Царевбивці — це визвольники. Пильно стережи башту Тампля.

— Башту Тампля! Я б випустив із неї дофіна. Я не воюю з дітьми.

Погляд Сімурдена став суворим.

— Говен, знай, що треба провадити нещадну війну проти жінки, коли вона зветься Марія-Антуанетта, проти старика, коли він зветься папа Пій VI, проти дитини, коли вона зветься Людовік Капет.

— Я ж не політик, учителю.

— Дивись, щоб ти не став небезпечною людиною. Чому при наступі на Коссе, коли бунтівник Жан Третон, притиснутий і оточений нашим військом, сам-один кинувся з шаблею в руці на нашу колону, ти крикнув: «Розступіться. Пропустіть його!»?

— Бо не годиться тисячі вбивати одного.

— Чому при Кайльєтрі д’Астільє, коли ти побачив, що солдати хочуть убити вандейця Жозефа Безьє, що був поранений і повз по землі, ти крикнув: «Ідіть уперед! Це моя справа!» — і вистрілив з пістолета в повітря?

— Бо лежачого не б’ють.

— І ти помилився. Обидва сьогодні ватажки банд. Жозеф Безьє — «Вус», а Жан Третон — «Срібна Нога». Рятуючи цих двох, ти дав республіці двох ворогів.

— Звичайно, я хотів здобути їй друзів, а не ворогів.

— Чому після перемоги при Ландеані ти не звелів розстріляти триста взятих у полон селян?

— Бо полонених республіканців Боншан пощадив, і я хотів, щоб знали, що й республіка пощадила полонених роялістів.

— То, значить, взявши в полон Лантенака, ти помилуєш його?

— Ні.

— Чому? Помилував же ти триста селян?

— Селяни — темні люди. А Лантенак знає, що робить.

— Але ж Лантенак твій родич.

— Франція мені рідніша.

— Лантенак старий.

— Лантенак чужинець. Лантенак не має віку. Лантенак кличе англійців, ладен віддати їм Францію. Лантенак — ворог батьківщини. Поєдинок між ним і мною може закінчитися або його смертю, або моєю.

— Говен, запам’ятай ці свої слова.

— Що сказано, то сказано.

Настало мовчання, обидва перезирнулися.

Говен продовжував:

— Це буде кривава дата в історії — дев’яносто третій рік, який ми переживаємо.

— Стережись! — скрикнув Сімурден. — Бувають страшні обов’язки. Не обвинувачуй того, на чому немає вини. Відколи це хвороба стала провиною лікаря? Так, цей великий рік позначений безжальністю. Чому? Бо це рік великої революції. Цей рік, який ми переживаємо, втілює в собі революцію. Революція має лютого ворога, старий світ, і вона не має жалю до нього, як хірург не має жалю до свого ворога — гангрени. Революція знищує королівську владу в особі короля, аристократію — в особі дворянина, деспотизм — в особі військового, марновірство — в особі священика, варварство — в особі судді, одно слово, всяку тиранію в особі кожного тирана. Операція страшна, але революція робить її твердою рукою. Щождо кількості здорового тіла, якою вона жертвує, то спитай Бургава[117], що він про це думає. Хіба можна вирізати пухлину без втрати крові? Хіба можна погасити пожежу так, щоб нічого не згоріло? Ця страшна необхідність є умовою успіху. Хірург схожий на різника, цілитель може здаватись катом. Революція вся віддається своїй фатальній справі. Вона калічить, але врятовує. Як! Ви вимагаєте від неї милості до отрути! Ви хочете, щоб вона була ласкава до тих, хто несе отруту! Вона вас не послухає. Вона тримає минуле в руках і докінчить його. На тілі цивілізації вона зробить глибокий розтин і оздоровить людський рід. Вам боляче? Безперечно. Скільки часу це триватиме? Скільки треба на операцію. Потім ви житимете. Революція ампутує старий світ, а при ампутації тече кров, тому тече вона і цього, дев’яносто третього року.

— Але хірург спокійний, — сказав Говен, — а люди, яких я бачу, лютують.

— Революція, — відповів Сімурден, — потребує сильних і безжалісних людей. Вона відштовхує руки, які тремтять. Вона покладається тільки на невблаганних. Дантон страшний, Робесп’єр несхибний, Сен-Жюст непохитний, Марат непримиримий. Затям, Говен, — ці імена нам необхідні. Вони варті для нас цілих армій: вони кидають у жах Європу.

— А можливо, й майбутнє, — сказав Говен. Помовчавши, він продовжував: — Зрештою, ви помиляєтесь, учителю, я нікого не обвинувачую. По-моєму, на революцію треба дивитися як на безвідповідальну. Ніхто не винен, і винні всі. Людовік XVI — це баран, кинений між левів. Він хоче втекти, урятуватися, намагається захиститися. Він укусив би, якби міг. Але не кожен лев, хто хоче. Його безсилість визнають за злочин. Цей баран у гніві показує зуби. «Зрадник!» кажуть леви. І з’їдають його. А зробивши це, починають битися між собою.

— Баран — тварина.

— А леви хто?

Це запитання змусило Сімурдена замислитися. Він підвів голову і сказав:

— Ці леви — громадська совість. Ці леви — ідеї. Ці леви — принципи.

— Вони запровадили терор.

— Буде день, коли революція стане виправданням терору.

— Я боюсь, щоб терор не став ганьбою революції.

І Говен продовжував:

— Свобода, рівність, братерство — це догмати миру і гармонії. Нащо ж надавати їм страшного вигляду? Чого ми хочемо? Підкорити народи ідеї всесвітньої республіки. То не будемо ж наганяти на них страх. Нащо тут залякування? Як птахів, так і людей не привабиш страховищем. Добро не досягається злом. Трони не перекидають для того, щоб натомість ставити ешафоти. Смерть королям, і хай живуть народи! Збиваймо корони, але пощадімо голови. Революція — це згода, а не страх. Жорстокі люди — погані слуги гуманних ідей. Помилування для мене найкраще слово в людській мові. Проливати чужу кров я можу тільки рискуючи своєю. Зрештою, я вмію тільки битися, я тільки солдат. Але коли не можна прощати, то не варто перемагати. Будьмо в бою ворогами своїх ворогів, а після перемоги їх братами.

— Стережись, Говен! — промовив Сімурден утретє. — Говен, ти для мене більше ніж син. Стережись!

І він додав задумливо:

— В такі часи, як теперішній, жалість може бути однією з форм зради.

Слухаючи розмову цих двох людей, можна було подумати, що чуєш змагання меча з сокирою.

VIII. DOLOROSA[118]

Тимчасом мати шукала своїх дітей.

Вона йшла куди очі дивляться. Чим жила ця жінка? Це неможливо розказати. Вона не знала цього й сама, йшла вдень і вночі. Просила милостиню, їла траву, спала просто неба на землі, в кущах, під зорями, іноді під дощем і вітром.

Вона блукала з села до села, з хутора в хутір, всюди розпитуючи. Спинялася біля порогів. Її одяг перетворився в лахміття. Іноді її впускали, іноді проганяли. Коли не впускали, вона йшла в ліс.

Вона не знала краю, не знала нічого, крім свого села Сікуаньяр та парафії Азе. Вона не мала певного напряму, кружляла, часом ішла там, де вже проходила раніше. Дарма витрачала свою силу. Блукала то по шосе, то вздовж колій, прокладених повозками, то стежками в лісовій гущавині. У цьому блуканні її вбогий одяг остаточно пошарпався. Спочатку вона йшла в черевиках, потім ступала боса скривавленими ногами.

Ішла вона через поля боїв, під пострілами, нічого не чуючи, нічого не бачачи, нічого не уникаючи, тільки шукаючи своїх дітей. В усій країні був бунт, не було більше ні жандармів, ні мерів, ні будь-якої іншої влади. Вона мала справу тільки з прохожими.

І зверталася до них. Питала:

— Ви не бачили часом трьох малих дітей?

Прохожі підводили голову.

— Двох хлопчиків і одну дівчинку, — говорила вона.

І продовжувала:

— Рене-Жана, Гро-Алена і Жоржетту? Не бачили?

І казала далі:

— Старшенькому чотири роки з половиною, маленькій — рік і вісім місяців.

І додавала:

— Ви не знаєте, де вони? Їх забрали в мене.

На неї тільки дивилися.

Бачачи, що її не розуміють, вона казала:

— Це мої діти. Тому я й питаю.

Люди, не відповідаючи, йшли своєю дорогою. Тоді вона спинялася і мовчки роздирала собі груди нігтями.

Проте одного разу якийсь селянин уважно вислухав її. Добрий чоловік замислився.

— Стривайте, — сказав він. — Троє дітей?

— Так.

— Двоє хлопчиків?

— І дівчинка.

— І це їх ви шукаєте?

— Так.

— Я чув, казали люди, що один сеньйор узяв трьох малих дітей і що вони в нього.

— Де цей чоловік? — скрикнула вона. — Де мої діти?

Селянин відповів:

— Ідіть у Тург.

— І там я знайду своїх дітей?

— Можливо, що й знайдете.

— Як ви сказали?..

— Тург.

— Що це таке — Тург?

— Це таке місце.

— Село? Замок? Хутір?

— Я там ніколи не був і не знаю.

— Це далеко?

— Не близько.

— У який бік?

— У бік Фужера.

— Як туди пройти?

— Ви біля Вантарта, — сказав селянин. — Лишіть Ерне ліворуч, а Коксель праворуч, ідіть через Лоршан і вийдете на Леру.

І селянин показав рукою па захід.

— Увесь час у той бік, де заходить сонце.

Не встиг селянин опустити руку, як вона вже пішла. Селянин крикнув їй услід:

— Але будьте обережні. Там іде бій.

Вона не обернулась, щоб відповісти йому, і простувала вперед.

IX. ПРОВІНЦІАЛЬНА БАСТІЛІЯ

X. ЗАЛОЖНИКИ

Минув липень, почався серпень. Героїчний і жорстокий подих пройшов над Францією. Два привиди промайнули на горизонті: Марат з ножем у боку і Шарлотта Корде з відтятою головою. Все ставало грізним. Вандея, розбита у великій стратегічній війні, перейшла до малої, ще страшнішої, як ми вже казали. Тепер ця війна перетворилася в безперервний бій в лісах і заростях. Велика, так звана «католицька й королівська», армія стала зазнавати поразок. Декретом Конвенту до Вандеї послана була майнцська армія. Вісім тисяч вандейців загинуло під Ансенісом. Вандейців відтіснили від Нанта, вибили з Монтегю, вигнали з Туара та Нуамутьє, викинули геть з Шолле, Мортаня і Сомюра. Вони залишили Партене, відступили від Кліссона і від Шатійона. Вони втратили прапор під Сент-Ілером, були розбиті під Порніком, під Саблем, під Фонтене, під Дує, під Шато д’О, під Пон-де-Се. Були оточені в Люсоні, насилу встигли відступити від Шатеньєре і ганебно втекли під Рош-сюр-Іон. Але вони загрожували Ла-Рошелі, і, крім того, біля Гернсея англійська ескадра під командою адмірала Крейга, у якій були найкращі офіцери французького флоту, чекала тільки сигналу від маркіза де-Лантенака, щоб висадити десант з кількох англійських полків. Цей десант міг вернути перемогу роялістському бунтові.

Пітт був державний злочинець. В політиці зрада те ж саме, що в озброєнні кинджал. Пітт разив кинджалом нашу країну і зраджував свою, бо збезчещувати свою батьківщину значить зраджувати її. При ньому і через нього Англія провадила «пунічну»[121] війну. Вона шпіонила, шахраювала, брехала. Не гребувала браконьєрством і підлотами, доходила до найдріб’язковіших виявів своєї ненависті до нас. Вона скуповувала французьке сало, що продавалося по п’ять франків за фунт. В Ліллі захопили в одного англійця листа від Пріджента, Піттового агента в Вандеї, де між іншим писалося: «Грошей прошу не шкодувати. Ми сподіваємося, що вбивства робитимуться з обачністю. Переодягнені священики й жінки найпридатніші для цієї справи люди. Пошліть шістдесят тисяч фунтів у Руан і п’ятдесят тисяч у Канн». Цей лист Барер читав 1 серпня у Конвенті. Дикі розправи Паррена, а пізніше звірства Карр’є були відповіддю на такі підлі підступи. Республіканці Меца і республіканці півдня Франції просили відрядити їх проти бунтівників. Виданий був декрет про сформування двадцяти чотирьох спеціальних рот, які мали палити всюди в «Діброві» живоплоти й огорожі. Настав нечувано напружений час. Війна припинялася в одному місці, тільки щоб спалахнути в іншому. Ніякої пощади! Полонених не брати! — це було гасло обох воюючих таборів. Історія цього часу вкрита страшною тінню.

У цьому серпні був обложений Тург.

Одного вечора, коли вже в небі засвітилися зірки і в тиші літнього присмерку не шелестів жоден листочок у лісі, жодна травинка в полі, почулися звуки сурми. Вони лунали з висоти башти.

На ці звуки знизу відповів ріжок.

На вершині башти стояв озброєний чоловік. Унизу розкинувся в сутіні цілий табір.

Навколо Тур-Говена копошилися темні постаті, ледве помітні в густому присмерку. Це був бівуак. Подекуди під деревами лісу і між кущами вереску на плато вже запалювалось багаття, і темрява потроху пронизувалася світляними крапками, немов землі теж захотілося, як і небу, оздобити себе зорями. То були зловісні зорі — зорі війни! Бівуак з боку плато тягся до рівнини, а з боку лісу заглиблювався в гущавину. Тург був оточений з усіх боків.

Розміри бівуака обложників свідчили, що тут чимало війська. Табір стиснув фортецю щільним кільцем, яке з боку башти доходило до скелі, а з боку моста — до самого рову.

Вдруге пролунала сурма і вдруге відізвався ріжок.

Сурма питала, ріжок відповідав. Башта спитала табір: «Чи можна з вами говорити?», і ріжок відповів: «Можна».

Конвент не вважав вандейців за воюючу сторону і своїм декретом забороняв переговори з «розбійниками» через парламентерів. Доводилося вишукувати всякі інші способи, які допускаються міжнародним правом у звичайній війні, але заборонені у війні громадянській. Тому й провадилися ці перегуки між селянською сурмою і військовим ріжком. Перший сигнал сурми мав тільки привернути увагу, другий означав запитання, і якби ріжок на нього відповів мовчанням, це означало б відмову. Але він відгукнувся, отже, дав згоду. На кілька хвилин настало перемир’я.

Коли ріжок заграв удруге, чоловік, що стояв на вершині башти, заговорив, і обложники почули таке:

«— Чуєте, люди, що мене слухаєте: я Гуж-ле-Брюан, прозваний Згубою синіх, бо багато ваших я повбивав, а також Іманусом, бо я вб’ю вас ще багато більше, ніж убив. Мені відрубали на стволі моєї рушниці палець в атаці під Гранвілем, ви гільйотинували в Лавалі мого батька, мою матір і мою сестру Жакеліну, що мала вісімнадцять років. От хто я такий.

Я говорю вам від імені монсеньйора маркіза Говена де-Лантенака, віконта де-Фонтене, принца Бретонського, володаря Семи лісів і мого господаря.

Знайте передусім, що монсеньйор маркіз, перед тим як замкнутися у цій башті, яку ви обложили, призначив, щоб далі провадити війну, шість ватажків, шість своїх заступників. Дельєрові він доручив місцевість між Брестським і Ернейським шляхами, Третокові — місцевість між Рое і Лавалем, Жаке, прозваному Тальєфером, — границю верхнього Мена, Гольє, прозваному великим П’єром, — Шато-Гонтьє, Леконтові — Краон, панові Дюбуа — Гі-Фужер, а панові де-Рошамбо — всю Майєнну. Отже, хоч і здобудете ви цю фортецю, війна аж ніяк не скінчиться; якщо навіть загине монсеньйор маркіз, не вмре Вандея господа бога і короля.

Все це я говорю, затямте собі, щоб вас попередити. Монсеньйор тут, біля мене. Я передаю вам його слова. Мовчіть і слухайте, ви, люди, що обложили нас.

Не забувайте, що війна, яку ви проти нас провадите, несправедлива. Ми люди, які живемо в своєму краї і чесно б’ємося, ми прості й чисті у волі божій, як роса на траві. Це республіка на нас напала, вона прийшла сполохати наші села, вона попалила наші доми, наш хліб, зруйнувала наші ферми, і наші жінки та діти змушені були блукати босими ногами в лісах, коли ще співали зимові пташки.

Ви, що є тут і чуєте мене, ви нас загнали в ліс, ви нас оточили в цій башті. Ви побили чи розігнали всіх, що приєдналися до нас. Ви маєте гармати. Ви долучили до своєї колони гарнізони Мартена, Барантона, Тейєля, Ландіві, Еврана, Тентеньяка і Вітре, і вас тепер чотири тисячі п’ятсот солдатів, що на нас нападають. А нас усього дев’ятнадцять, і ми захищаємося.

Ми маємо харчі і бойові припаси.

Вам вдалося підвести міну і висадити в повітря частину стіни нашої башти. Крізь цей пролом ви можете увійти, хоч він і невеликий і над ним нависає така ж міцна й непохитна башта.

Тепер ви готуєтесь до приступу.

А ми, насамперед монсеньйор маркіз, що є принцом Бретонським і світським настоятелем абатства святої Марії в Лантенаку, куди королева Жанна зробила вклад, щоб там щодня правилася меса, а також інші оборонці башти і серед них пан абат Тюрмо, на війні прозваний Щиросердим, мої товариші Гінуазо, начальник Зеленого табору, Зимовий Співець, начальник Вівсяного табору, Мюзетт, начальник Мурашиного табору, і я, тутешній селянин, родом з містечка Дан, де протікає річка Моріандра, — всі ми маємо вам сказати ось що:

Люди біля підніжжя башти, слухайте!

Ми маємо в своїх руках трьох полонених. Це троє дітей. Їх усиновив один із ваших батальйонів. Ці діти ваші. Ми обіцяємо віддати вам цих трьох дітей.

Але з однією умовою.

Щоб ми могли вільно вийти з башти.

Якщо ви відмовитесь, то, — слухайте добре! — ви зможете атакувати башту тільки двома способами: через пролом, від лісу, і через міст — від плато. Будівля на мосту має три поверхи. У нижньому поверсі я, Іманус, що говорю до вас, поставив шість бочок смоли і поклав сто в’язок сухого вереску. Верхній поверх напханий сіном і соломою, в середньому повно книг і паперів. Залізні двері, що сполучають мостову будівлю з баштою, замкнені, ключ від них у монсеньйора. Я зробив під дверима дірку і заклав у неї сірчаний гніт, один кінець якого у бочці з смолою, а другий тут, у башті, в мене під руками, і я підпалю його, коли захочу. Якщо ви відмовитесь випустити нас, трьох дітей замкнуть на другому поверсі, між нижнім, із сірчаним газом та смолою, і горищем з соломою. Залізні двері зачиняться за ними. Якщо ви атакуватимете через міст, ви самі підпалите замок, якщо атакуватимете через пролом у башті — підпалимо ми. Якщо ви атакуватимете і звідти, і звідти — і ви, і ми підпалимо разом. І в усіх випадках троє дітей загинуть.

Тепер вирішуйте, згодні ви чи ні.

Якщо згодні — ми виходимо.

Якщо ні — діти умруть.

Я все сказав!»

Чоловік, що говорив з вершини башти, замовк.

Голос знизу крикнув:

— Ми не згодні.

Голос був суворий і різкий. Другий голос, не такий сухий, проте твердий, додав:

— Даємо вам двадцять чотири години, щоб здатися без будь-яких умов.

Після кількох хвилин мовчання той же голос продовжував:

— Завтра, в цю саму годину, якщо ви не здастеся, ми починаємо приступ.

А перший голос додав:

— І вже тоді ніякої пощади!

У відповідь на цей суворий голос почувся інший з висоти башти. Між двома зубцями показався високий силует, у якому при світлі зірок можна було впізнати зловісну постать маркіза де-Лантенака; він розглядав бівуак, наче шукаючи когось у темряві, і раптом вигукнув:

— А, це ти, піп!

— Так, це я, зраднику! — відповів суворий голос знизу.

XI. ГРІЗНИЙ, ЯК ЛИХА ДОЛЯ

Суворий голос справді належав Сімурденові, голос молодший і менш владний — Говенові.

Маркіз не помилився.

Не минуло й кількох тижнів, як ім’я Сімурдена уславилося в цьому краї, що його громадянська війна залила кров’ю. Небагато було навіть у ті часи таких зловісних імен. Говорили тоді: «Марат у Парижі, Шальє в Ліоні, Сімурден у Вандеї». Наскільки колись абата Сімурдена шанували в цих краях, настільки тепер стали його ненавидіти й зневажати: такий був неминучий наслідок зречення духовного сану. Сімурден наводив жах. Суворі люди — нещасні: хто бачить їх вчинки, той засуджує їх, тоді як, заглянувши в глибину їх совісті, можливо, виправдав би. Лікург, коли його не розуміти, здається Тіберієм. У всякому разі ці двоє людей — маркіз де-Лантенак і абат Сімурден — викликали однакову ненависть: прокляття роялістів на адресу Сімурдена врівноважувались прокляттями республіканців на адресу Лантенака. Кожен з них для ворожого табору був страховищем. Через це стався навіть такий дивний факт, що в той час, коли Прієр Марнський у Гранвілі оцінював голову Лантенака, Шаретт у Нуамуртьє оцінював голову Сімурдена.

Треба сказати, що ці двоє людей, маркіз і священик, були до певної міри однією людиною. Бронзова маска громадянської війни має два лиця — одне повернуте до минулого, друге — до майбутнього, але обидва — однаково трагічні. Першим лицем був Лантенак, другим — Сімурден. Тільки гірка гримаса Лантенака була оповита мороком ночі, а на роковому чолі Сімурдена лежав відблиск світанку.

Отже, обложений Тург дістав відстрочку. Завдяки втручанню Говена встановилося, як ми бачили, перемир’я на двадцять чотири години.

Іманус мав вірні відомості. Внаслідок того, що Сімурден настійливо вимагав збільшити колону, Говен мав тепер під своєю командою чотири тисячі п’ятсот чоловік, частину з національної гвардії, а частину з лінійних солдатів. З цими силами він і обложив Тург. Він міг виставити проти нього дванадцять гармат. Шість він поставив на узліссі проти башти, а шість — на плато проти мостового замка. Він зміг також підвести міну і пробити пролом у мурі башти.

Отже, по закінченні двадцяти чотирьох годин боротьба мала відновитися при таких обставинах:

На плато і в лісі чотири тисячі п’ятсот чоловік.

У башті — дев’ятнадцять.

Імена дев’ятнадцяти обложених можна знайти в оголошеннях того часу, що оповіщали цих людей поза законом. Можливо, ми з ними ще зустрінемося.

Сімурденові хотілося, щоб Говена, як командувача цих чотирьох з половиною тисяч війська, майже цілої армії, зробили генералом. Говен відмовися, він сказав: «Коли візьмемо Лантенака, тоді подивимося. Поки що я цього не заслужив».

У ті часи часто великими арміями командували офіцери з невисоким чином. Пізніше Бонапарт був одночасно артилерійським капітаном і командувачем італійської армії.

Дивна була доля Тур-Говена: один Говен атакував його, другий Говен боронив. У цьому таїлась причина обережності в нападі. Але її не було в обороні, бо пан де-Лантенак був з тих, що нічого не шкодують, до того ж він усе життя прожив у Версалі. Тург він майже не знав і не мав до нього ніяких почуттів. Він замкнувся в цьому замку, бо не було близько іншого кращого притулку, але при потребі зруйнував би його без вагання. Говен мав до нього більше пошани.

Вразливим місцем фортеці був міст. Але на ньому в бібліотеці містились фамільні архіви. Якби приступ почали з боку моста, неминуче спалахнула б пожежа. Говенові здавалося, що спалити родинний архів — це образити предків. Тург був родовим замком Говенів. Від цієї башти залежали колись усі їхні бретонські лени, як ще недавно від Луврської башти залежали всі лени Франції. З нею зв’язані були всі родинні спогади Говена, він і сам у ній народився. І от доля судила йому, дорослому, штурмувати ні варті пошани стіни, які були йому притулком у дитинстві. Невже він вчинить блюзнірство і оберне їх на попіл? Можливо ж, що в цьому будинку, десь у кутку на горищі, ще й досі стоїть його власна колиска. Деякі думки глибоко хвилюють. У Говена цей старовинний родинний дім викликав зворушення. Тому він пощадив міст, обмежившись тільки тим, що зробив неможливою втечу, наставивши на замок батарею, а для атаки вибрав протилежний бік і підвів міну під башту.

Сімурден лишив йому волю дій. Він докоряв себе за це, бо в суворості своїй тільки хмурив брови перед цією готичною старовинністю. Він не був поблажливим як до будівель, так і до людей. Щадити замок — це був уже початок милосердя, а милосердя було вразливою стороною Говена. Сімурден же, як ми знаємо, пильно наглядав за ним і спиняв на цьому згубному шляху.

А тимчасом він і сам не міг дивитись на старий замок без таємного трепету, в чому признавався собі з якимсь гнівом. Він почував себе розчуленим перед ним, згадавши зал з тими першими книгами, які він давав читати Говенові. Він, Сімурден, тоді скромний кюре в сусідній парафії Паріньє, і сам жив у замку. В цій самій бібліотеці він держав малого Говена на колінах, навчаючи азбуки. Це в цих чотирьох стінах він спостерігав, як улюблений його учень, син його душі, ставав дорослою людиною, як розвивався його розум. І невже він розгромить і спалить цю бібліотеку, цей замок, ці стіни, сповнені його благословлянь дитині? І він ладен був пощадити їх. Правда, не без докорів совісті.

Він не суперечив Говенові, коли той вирішив почати атаку з протилежного боку. Тург мав дикий бік — башту і бік цивілізований — бібліотеку. Сімурден дозволив Говенові робити пролом саме з дикого боку.

Зрештою, атакований одним Говеном і боронений другим Говеном, цей старий дворянський маєток в розпалі Французької революції повертався до феодальних звичаїв. Вся історія середніх віків сповнена таких війн між родичами.

XII. ГОТУЄТЬСЯ РЯТУНОК

Ціла ніч минула в готуванні обох сторін.

Як тільки закінчилися мирні переговори, Говен послав по свого заступника Гешана.

Гешан, з яким вам слід ближче познайомитись, був чоловік малопомітний, чесний, відважний, середнього розуму, кращий солдат, ніж командир, слухняний до такої міри, що не вважав за погрібне глибше вдумуватися в зміст наказів, які йому давали, незворушний, неприступний ні для підкупу, який псує совість, ні для жалю, який псує правосуддя. Він мав на душі й на серці дві заслони — дисципліну й наказ, як норовистий кінь має на очах шори, і йшов прямо вперед — твердим кроком, але вузьким шляхом.

Загалом, людина надійна: твердий начальник і ретельний виконавець наказів.

Говен жваво заговорив до Гешана:

— Гешан, потрібна драбина.

— У нас немає драбин, командир.

— Треба роздобути одну.

— Для штурму?

— Ні, для рятування.

Гешан подумав і сказав:

— Розумію. Але для того драбина має бути дуже висока.

— Щонайменше на три поверхи.

— І така ледве дістане, командире.

— Мабуть, треба ще вищу, щоб бути певним.

— Безумовно.

— Як же це так, що в нас немає драбини?

— Ви ж відмовилися від того, щоб штурмувати Тург з плато, вирішили з того боку тільки блокувати, а атакувати з боку башти. То ми звернули всю увагу на міну, через те й не подбали про драбини.

— Ну, то звеліть драбину зробити.

— Драбину на три поверхи зробити не так легко.

— Звеліть збити разом кілька коротких драбин.

— Але для того треба їх мати.

— Роздобудьте.

— Де? Селяни скрізь нищать драбини, так само, як руйнують мости, розбивають вози.

— Це правда, вони думають знесилити цим республіку.

— Вони хочуть, щоб ми не змогли ні створити обоз, ні переправитись через річку, ні штурмувати мур.

— Проте драбина необхідна.

— Ось що спало мені на думку, командир: в Жавене, під Фужером, є велика теслярська майстерня, там можна дістати.

— Не можна гаятися й хвилини.

— На який саме час потрібна драбина?

— Завтра, на цю годину щонайпізніше.

— Я пошлю зараз у Жавене гінця. В Жавене саме стоїть кавалерійський загін, він приставить драбину під охороною. Вона буде тут завтра перед заходом сонця.

— Гаразд, цього досить, — сказав Говен. — Тільки не баріться. Ідіть.

Через десять хвилин Гешан повернувся і доповів:

— Командире, гонець виїхав у Жавене.

Говен зійшов на плато і довго дивився на замок, що височів над ярком. Замок, як уже говорилося, звернений був до плато глухою стіною з єдиними низенькими дверима внизу, тепер закритими піднятим звідним містком. Щоб добратися з плато до першої арки мосту, треба було спуститися кручею вниз. Спуститися можна було, чіпляючись за кущі, але, опинившись на дні ярка, нападаючий ставав мішенню для всіх метальних снарядів, якими в нього могли влучити з усіх трьох поверхів замка. Говен остаточно переконався, що при такому становищі штурмувати треба було тільки через пролом у башті.

Він вжив усіх заходів, щоб із замка не можна було втекти, він ще щільнішим зробив кільце блокади навколо Турга, щоб жодна людина не могла пробратися крізь ряди його батальйонів. Вони з Сімурденом поділили керівництво облогою фортеці. Говен лишив собі той бік, що від лісу, а Сімурденові віддав нагляд з боку плато. Умовились, що в той час, як Говен з Гешаном поведуть наступ через пролом, Сімурден із гарматами стежитиме за мостом і ровом.

XIII. ЩО РОБИТЬ МАРКІЗ

Поки за замком готувалися до атаки, всередині готувалися до оборони.

Кожна башта схожа на бочку тим, що башту пробивають міною, як бочку пробойцем. Так сталося і з баштою Турга.

Дужий удар пробойцем, завданий їй вибухом двох чи трьох центнерів пороху, наскрізь пробив її товстелезну стіну. Розколина йшла від фундаменту, прорізувала всю товщу муру і кінчалася безформною аркою в нижньому поверсі фортеці. Обложники, щоб зробити цей пролом зручнішим для штурму, ще розширили його гарматними пострілами.

Нижній поверх, пробитий вибухом, був великим, круглим, зовсім порожнім залом, із товстим стовпом посередині, що підтримував склепіння. Цей зал, найбільший у всій башті, мав принаймні сорок футів у діаметрі. Такі зали були на кожному поверсі, але що вище, то менші, бо ж башта звужувалася догори. В усіх верхніх поверхах були бійниці з нішами в амбразурах. А в нижньому залі не було ні бійниць, ні вікон, ні будь-яких відтулин, отже, сюди доходило стільки ж світла та свіжого повітря, як і в могилу.

Одні двері з цього залу, окуті залізом, вели до підземної темниці, а другі виходили на сходи до верхніх поверхів. Ці сходи, як і всі інші, зроблені були в стіні.

В цей нижній зал нападаючі і мали змогу пройти крізь пробитий ними пролом. Але, здобувши нижній поверх, вони мали взяти штурмом іще п’ять. Раніше в нижньому залі не можна було пробути добу, не задихнувшись. А тепер, завдяки проломові, тут можна було дихати. Тому обложені і не збиралися затикати цей пролом.

Та й для чого було це робити? Все одно, його знову пробили б ядрами.

Вбивши в стіну залізний підфакельник і вставивши в нього факел, освітили нижній зал. Виникло питання: як боронитися?

Замурувати пролом було не важко, але не варто. Більше користі було з ретрашементу — укріплення з уступним кутом, на зразок барикади, що давало змогу скерувати вогонь на нападаючих і, лишаючи отвір відкритим зовні, затикало його зсередини. Матеріалу вони мали досить і побудували укріплення з щілинами для рушниць. Укріплення упиралося кутом в центральний стовп залу, а крилами — в стіну по обидва боки пролому. Крім того, у відповідних місцях заклали фугаси.

Маркіз керував усім. Був натхненником, вождем, керівником і начальником, душею всього — душею владною і страшною.

Лантенак був з породи тих воїнів XVIII століття, які у вісімдесят років рятували міста. Він схожий був на того графа д’Альберта, який, у віці майже ста років, вигнав з Риги польського короля.

— Будьте сміливі, друзі! — казав маркіз. — На початку нашого століття у Бендерах Карл XII, замкнувшись в одному домі з трьомастами шведів, відбився від двадцяти тисяч турків.

Забарикадували два нижні поверхи, укріпили кімнати, позабивали ніші, підперши двері товстими колодами, прибивши їх до підлоги. Вільними лишили тільки спіральні сходи, що сполучали всі поверхи, бо закрити цей прохід для нападаючих означало закрити його й для себе. Оборона укріплень завжди має вразливі місця.

Маркіз, невтомний і дужий, як юнак, піднімав колоди, тягав каміння, подавав усім приклад, брався до всякої потрібної роботи, командував, допомагав, жартував, як рівний з рівним, з цими дикунами, лишаючись, проте, паном, гордим, зневажливим, елегантним і грізним.

Неможливо було його не послухатися. Він сказав: «Якщо половина з вас збунтується, я звелю другій половині розстріляти першу і боронитимуся з рештою». За такі речі обожнюють вождя.

XIV. ЩО РОБИТЬ ІМАНУС?

Поки маркіз дбав про кріплення пролому та башти, Іманус дбав про міст. Як тільки почалася облога, рятувальну драбину, що висіла зовні під вікнами другого поверху, з наказу маркіза зняли і перенесли в бібліотеку. Саме цю драбину і хотів, мабуть, замінити Говен. Вікна першого поверху, так званої кордегардії, були захищені потрійним рядом залізних брусів, вбитих у камінь; крізь ці грати не можна було ні влізти, ні вилізти. Вікна бібліотеки грат не мали, але самі вони були дуже високо.

Іманус узяв з собою трьох чоловік, як і сам він, здатних на все і все готових зробити. Це були Гуанар, прозваний Золотою Гілкою, і два брати Гостросписи. Гуанар був такий же лютий, як і Іманус, бо республіканці вбили його брата.

Взявши потайний ліхтар, Іманус відімкнув залізні двері і пильно оглянув усі три поверхи мостового замка. Оглянувши верхній, завалений сіном і соломою, він перейшов у нижній, куди звелів принести кілька горщиків з вугіллям на додачу до бочок з смолою, поклав біля цих бочок купу сухого вереску і перевірив гніт, один кінець якого був тут, а другий — у башті. Потім налив під бочками й вереском цілу калюжу смоли і спустив у неї кінець сірчаного гнота.

Потім він звелів поставити в бібліотеку той колиски, в яких міцно спали Рене-Жан, Гро-Ален і Жоржетта. Перенесли їх дуже обережно, щоб не побудити малих. Колиски були прості, плетені з лози. У таких колисках дуже низенькі краї, і ставлять їх прямо на підлогу, щоб дитина могла сама з неї вилізти. Біля кожної колиски поставили по мисці з супом і поклали дерев’яну ложку. Зняту з гаків драбину приставили до стіни, а три дитячі ліжка розмістили поряд біля другої стіни, напроти драбини. Потім Іманус, зваживши, що протяг сприяє розгорянню пожежі, відчинив усі шестеро великих вікон бібліотеки. Стояла літня ніч — синя й тепла.

Братам Гостросписам Іманус наказав порозчиняти вікна нижнього і верхнього поверхів, щоб усюди краще розгорялося. Він помітив, що східний фасад будинку був густо обвитий зверху донизу старим, посохлим і потемнілим плющем, який обрамляв вікна усіх трьох поверхів. Плющ теж міг добре горіти.

Оглянувши все востаннє, Іманус разом з своїми помічниками вийшов із замка і повернувся до башти. Він замкнув на два повороти ключа величезний страхітливий замок на важких залізних дверях і задоволено хитнув головою, перевіривши сірчаний гніт, який проходив у пророблену ним дірку і тепер єдиний, що сполучав башту з замком. Цей гніт з круглої кімнати башти проходив під залізними дверима і далі під склепінням у другий поверх замка, потім звивався по спіральних сходах, спускаючись у нижній поверх, тягся по всій підлозі і закінчувався в калюжі смоли під оберемками сухого вереску. Іманус обрахував, що треба приблизно з чверть години, щоб огонь по цьому гноту, підпаленому всередині башти, дійшов до смоли під бібліотекою. Впорядкувавши все це і оглянувши все гаразд, він одніс ключ від дверей маркізові де-Лантенаку, який поклав його в кишеню.

Треба було пильно стежити за всіма рухами нападаючих. Іманус із своїм пастушачим рогом за поясом пішов вартувати на вершину башти. Він поглядав і на ліс, і на плато. Біля нього, в амбразурі віконця, лежали порохівниця, торбинка з кулями і старі газети. Щоб не марнувати часу, він робив патрони.

Коли ранком зійшло сонце, воно освітило в лісі вісім батальйонів вояків із шаблями при боці, ранцями на спині і багнетами на рушницях, і на плато — гарматну батарею з повними снарядів зарядними ящиками; у фортеці — дев’ятнадцять чоловік, що заряджали рушниці, мушкети й пістолети, і в трьох колисках — трьох сплячих дітей.

I

Діти прокинулись.

Першою прокинулась дівчинка.

Діти прокидаються, як розкриваються квіти. Здається, що з їх чистих душ, як з прекрасних квітів, йде чудовий аромат.

Жоржетта, двадцятимісячна, наймолодша, яка в травні ще годувалась материним молоком, підвела голівку, сіла на постельці, подивилася на свої ніжки і почала лепетати.

Ранковий промінь упав на її колиску, і важко було сказати, що рожевіше — ніжка Жоржетти чи ранок.

Двоє інших іще спали: чоловіки — неповороткіші. Жоржетта, весела і щаслива, лепетала.

Рене-Жан був брюнет, Гро-Ален — шатен, а Жоржетта — блондинка. У дітей волосся часто темнішає в міру того, як вони підростають. Рене-Жан мав вигляд маленького Геркулеса. Він спав на животі, уткнувши личко в кулачки. У Гро-Алена обидві ноги звісилися з маленького ліжка.

Всі троє були в лахмітті. Убрання, яке дав їм батальйон Червоного Ковпака, зовсім подралося. Те, що вони мали на собі, вже не можна було назвати сорочками. Обидва хлопці були майже голі, на Жоржетті висіла якась ганчірка, що колись була спідничкою, а тепер стала дрантям. Хто піклувався про цих дітей? Неможливо сказати. Тільки не мати. Ці дикі воюючі селяни, тягаючи дітей з собою з одного лісу в другий, давали їм пайку супу. Та й усе. Малі самі дбали про себе, як уміли. Всі були їх господарями і ніхто батьком. Але на дітях і лахміття ніби сяє. Вони були чудесні.

Жоржетта лепетала.

Дитина лепече, як пташка співає. Її лепет і пташиний спів — однаковий гімн. Гімн невиразний, несвідомий, глибокий. Але пташку не жде, як дитину, темна людська доля. Тому й домішується до радості сум у людей, що слухають дитяче щебетання. Найвеличніша пісня, яку тільки можна почути на землі, — це лепет людської душі з дитячих уст. В цьому неясному шепотінні думки, яка є ще, по суті, тільки інстинктом, почувається якийсь несвідомий заклик до вічної справедливості. Можливо, це протест перед порогом життя, який треба переступити, протест смиренний і зворушливий. Це невідання, що усміхається до безконечності, немов кидає докір усьому існуючому за ту долю, яка жде слабосилого і беззахисного. Вона з довір’ям ставиться до всього, а її може спіткати нещастя.

Лепет дитини — це і більше, ніж слово, і менше, ніж слово; в ньому немає музики, але він — пісня; в ньому немає складів, але він — мова: лепет цей почався ще на небесах, і йому не буде кінця на землі, він виник раніше, ніж народилася дитина, і звучить, як продовження однієї мелодії. У цьому невиразному приховано те, що говорило дитя, ще будучи янголом, і те, що скаже доросла людина; колиска має своє Вчора, як могила — своє Завтра; це Вчора і це Завтра зливають у таємничому щебетанні своє подвійне невідання; і ніщо не доводить так безперечно існування бога, вічності, закономірності, двоїстості долі, які несе грізна тінь майбутнього, що потьмарює рожеву, ніби зоря, душу немовляти.

Те, що лепетала Жоржетта, не було сумне, бо все її миле личко всміхалось. Її рот усміхався, очі всміхалися, ямочки на щоках усміхалися. Від цієї посмішки віяло таємничим привітом ранкові. Душа вірить світлу. Небо було синє, ранок — теплий і погожий. Ніжна маленька істота, нічого не знаючи, нічого не відаючи, нічого не розуміючи, перебувала в бездумному маренні, почувала себе в безпеці серед цих чесних дерев, серед цієї щирої зелені, серед цього чистого й лагідного поля, серед співу пташок, шелестіння листя, дзижчання комах, рокотання струмків, серед усієї цієї природи, над якою сяяло в неосяжній безгрішності сонце.

Після Жоржетти прокинувся Рене-Жан — старший, дорослий — йому ж минуло вже чотири роки. Він підвівся на ноги, відважно переступив через край колиски, побачив свою миску, що здалася йому річчю звичайною, сів на підлозі і заходився їсти суп.

Щебетання Жоржетти не збудило Гро-Алена, але, почувши цокання ложкою по мисці, він враз перевернувся і розплющив очі. Гро-Аленові було три роки. Побачивши свою миску, до якої треба було тільки простягти руку, узяв її і, не встаючи з ліжка, поставив миску собі на коліна, затиснув у руці ложку і теж заходився їсти.

Жоржетта не чула нічого. Її голос, здавалося, переливався у згоді з коливанням її мрій. Її широко розкриті очі, що дивилися вгору, були божественні. Хоч що б було над головою в дитини, — стеля чи склепіння, — в її очах завжди відсвічує небо.

Рене-Жан, скінчивши, пошкріб ложкою дно миски і сказав з гідністю:

— Я виїв свій суп.

Це вивело Жоржєтту з замріяності.

— Пупуп, — сказала вона.

І, побачивши, що Рене-Жан уже поїв, а Гро-Ален їсть, теж узяла миску, що стояла біля неї, і стала їсти, підносячи ложку частіше до вуха, ніж до рота.

Часом вона відмовлялася від цивілізації і їла пальцями.

Гро-Ален, за прикладом свого брата, вишкріб дно миски, потім кинувся до Рене-Жана, і вони стали бігати по кімнаті.

II

Раптом унизу надворі почулися з боку лісу звуки ріжка — суворі й владні. Зверху, з висоти башти, відгукнулась сурма. Цього разу ріжок питав, а сурма відповідала.

Вдруге заграв ріжок і вдруге озвалась сурма.

Потім знизу, від узлісся, пролунав далекий, але виразний голос:

— Розбійники, здавайтесь. Якщо ви не здастеся до заходу сонця, ми будемо штурмувати.

Другий голос, схожий більше на рев, відповів:

— Штурмуйте!

Голос знизу продовжував:

— Постріл з гармати за півгодини до штурму буде останнім попередженням.

А голос зверху повторив:

— Штурмуйте.

Людські голоси не доходили до дітей, але звуки ріжка й труби розносяться вище й далі. При першому ж звукові ріжка Жоржетта перестала їсти й витягнула шийку, прислухаючись. При звуках сурми вона поклала ложку. При другому сигналі ріжка вона підняла правий вказівний пальчик і стала помахувати ним, відзначаючи переливи й перерви в звуках ріжка та сурми. Коли сурма й ріжок замовкли, вона задумалася з піднятим у повітря пальчиком і пролепетала неголосно:

— Мізика.

Вона хотіла, певно, сказати: музика.

Двоє старшеньких не звернули уваги на переговори труби й ріжка. Всю їхню увагу привертало спостерігання мокриці, яка лізла на підлозі. Гро-Ален перший побачив її і закричав:

— Звірятко!

Рене-Жан підбіг до нього.

Гро-Ален спитав:

— Воно кусається?

— Не вбивай його, — сказав Рене-Жан.

І обидва заходилися розглядати мандрівницю.

Жоржетта тимчасом доїла суп і шукала очима своїх братів. Рене-Жан та Гро-Ален були в заглибині біля вікна, нахилившись над мокрицею, торкаючись головами одне одного. Вони затаїли віддих, щоб не сполохати «звірка», який спинився і не ліз далі, мало задоволений з такої уваги.

Жоржетта, побачивши, що брати щось розглядають, і собі схотіла подивитися. Їй не легко було добратися до них, проте вона зважилася. На дорозі було багато перешкод. На підлозі валялося чимало речей: то перекинута табуретка, то купа паперу, а далі порожні ящики, нагромадження усякої всячини, і все це треба було обходити, як човен обходить підводні камені.

Найперше треба було вилізти з колиски. Потім вона пустилися між рифами, пробираючись у вузьких проходах, відіпхнула дорогою табуретку, проповзла між двома скринями, перелізла через товстючу зв’язку паперів, на силу видряпавшись нагору з одного боку і скотившись з другого, і врешті вибралася, як сказав би моряк, у чисте море, тобто досить вільний від речей простір кімнати, де їй не загрожували більше ніякі небезпеки. Тут вона сміливо рушила далі, перейшла цей простір на чотирьох з швидкістю кошеняти і наблизилась до вікна. Але тут натрапила на серйозну перешкоду: велика драбина, що лежала під стіною, закривала віконну заглибину, утворюючи ніби мис між Жоржеттою і її братами. Вона спинилась і, подумавши трохи, вирішила, що робити: схопившись своїми рожевими пальчиками за один із щаблів, — вони були тепер вертикальні, бо ж драбина лежала на боці, — спробувала підвестися на ноги, але впала. Спробувала ще раз і знову впала. За третім разом їй удалося встати. Тоді вона заходилася пробиратись вздовж драбини від щабля до щабля, хапаючись за них обома руками. Дійшовши до кінця, вона поточилась, але, схопившись рученятами за кінець величезного стояка драбини, випросталась, обійшла мис, глянула на Рене-Жана та Гро-Алена і засміялась.

III

Рене-Жан підвів голову і теж засміявся до Жоржетти, а за ним став сміятися і Гро-Ален.

Жоржетта підсіла до братів.

Мокриця, скориставшись тим часом, коли вони сміялися, зникла. Та настали інші цікаві події.

Насамперед з’явилися ластівки.

Певно, десь близько були під виступом даху їхні гнізда, і присутність дітей їх турбувала. Описуючи в повітрі великі кола, вони пролітали зовсім близько біля вікна, їхнє ніжне весняне щебетання привернуло увагу дітей.

Мокрицю враз забули. Жоржетта показала пальчиком на ластівок і скрикнула:

— Тата.

Рене-Жан поправив її:

— Ех ти, мала. Треба казати птаська, а не тата.

— Тася, — сказала Жоржетта.

І всі троє розглядали ластівок.

Потім влетіла бджола.

Влетіла з великим шумом, гула голосно і немов казала: «От і я! Оце побувала у троянд, а тепер прилетіла відвідати дітей. Що тут діється?»

Бджола — це господиня: вона співає, а іноді й бурчить.

Як тільки бджола влетіла, троє малюків не відводили від неї очей. Бджола облетіла всю бібліотеку, заглянула в усі закутки, літаючи з таким виглядом, наче була дома, в своєму власному вулику. Відвідала, крилата й співуча, всі шафи, заглядаючи крізь скло на заголовки книг, немов уміла читати. Закінчивши свій огляд, полетіла.

— Пішла до себе додому, — сказав Рене-Жан.

— Це теж звірятко, — сказав Гро-Ален.

— Ні, — заперечив Рене-Жан, — це муха.

— Муха, — повторила Жоржетта.

Гро-Ален, що знайшов на підлозі шворку з вузлом на кінці, узяв її за другий кінець між пальці і став крутити круг себе, з глибокою увагою дивлячись на її рух.

Жоржетта, що знову перетворилася на чотириногу істоту, пустившись далі в звивисту подорож, натрапила на підлозі на старе крісло із поїденою міллю оббивкою, крізь дірки в якій стирчав кінський волос. Вона спинилася біля крісла, розширюючи дірки і зосереджено витягаючи з них волос.

Раптом вона підняла палець, що означало: «Слухайте».

Обидва хлопці повернули голови.

Знадвору почувся неясний і далекий гуркіт. Мабуть, нападаючий табір провадив якісь стратегічні переміщення в лісі: іржали коні, били барабани, стукали колесами зарядні ящики, бряжчали ланцюги, перегукувалися військові ріжки, — ця суміш воєнних звуків зливалася в якусь гармонію. Діти слухали, як зачаровані.

— Це бозя гримить, — сказав Рене-Жан.

ІV

Шум ущух.

Рене-Жан лишився задумливим.

Як складаються думки в цих маленьких головах? Які таємничі рухи стаються в їхній такій невиразній, ще й короткій пам’яті? Може, в мозку цієї любої замисленої голівки сплив спогад про якийсь незвичайний, подібний до теперішнього шум у той час, коли лежав він у ліжку і бачив над собою чиюсь ніжну усмішку, якої він не бачить більше. Рене-Жан прошепотів:

— Мама.

— Мама, — сказав Гро-Ален.

— Мма, — сказала Жоржетта.

Згодом Рене-Жан став стрибати по кімнаті.

Побачивши це, Гро-Ален заходився стрибати й собі.

Гро-Ален переймав усі рухи й жести Рене-Жана. Жоржетта — менше. Трилітні копіюють чотирилітніх, але двадцятимісячні зберігають свою незалежність.

Жоржетта лишилася сидіти, проказуючи час від часу одне слово. Жоржетта не вміла говорити цілі фрази.

Це була мислителька, що висловлювалась апофегмами[122]. Мова її була односкладова.

Однак через деякий час приклад хлопців заразив її, і вона, кінець кінцем, спробувала робити, як її брати. Три пари маленьких босих ніжок заходилися танцювати, бігати й тупотіти по старому запорошеному паркету, під суворими поглядами мармурових бюстів, на які Жоржетта час від часу скоса поглядала, бурмочучи:

— Люма.

В мові Жоржетти «люма» звалося все, що нагадувало людину, але не було нею. Дитина уявляє собі істоти тільки перемішані з привидами.

Жоржетта більше падала, ніж ходила, стараючись не відставати від братів, тому просувалася охочіше на чотирьох.

Раптом Рене-Жан підбіг до вікна, підняв голову, потім враз опустив її і сховався за виступ віконної ніші. Він помітив, що хтось на нього дивиться. Це був солдат із табору синіх, розташованого на плато. Користуючись перемир’ям і до певної міри порушуючи його, він наважився підійти аж до краю рову, звідти видно було, що робиться в бібліотеці.

Побачивши, що Рене-Жан ховається, Гро-Ален сховався й собі. Він притулився до нього, а тоді Жоржетта заховалася за ними. Вони притаїлися тихо й мовчали. Жоржетта навіть приклала пальчик де губ. Через деякий час Рене-Жан рискнув виткнути голову: солдат ще був там. Рене-Жан знову швидко нахилив голову. І троє малят не сміли й дихнути. Так тривало досить довго. Врешті цей страх набрид Жоржетті, вона набралася сміливості й виглянула. Солдата вже не було. Вони заходилися бігати й гратися.

Хоч Гро-Ален був наслідувачем і шанувальником свого брата, проте мав свою спеціальність — знахідки. Його брат і сестра побачили раптом, що він гасає по кімнаті, тягаючи візок на чотирьох колесах, який звідкись витяг.

Цей візок для ляльки цілі роки валявся тут, запорошений і забутий, у доброму сусідстві з книгами геніїв і бюстами мудреців. Можливо, це була одна з тих іграшок, якими в дитинстві грався Говен.

Гро-Ален зробив з своєї шворочки батіжок і став ним ляскати. Він дуже пишався. Такі вже винахідники: коли не відкривають Америки, відкривають візок. Так завжди буває.

Та треба було поділитись знахідкою. Рене-Жан хотів запрягтися в візок, а Жоржетта — сісти в нього.

Коли вона влізла туди, Рене-Жан став конем, Гро-Ален — кучером.

Але кучер не знав свого діла, кінь став вчити його.

Рене-Жан кричав Гро-Аленові:

— Кажи: Но!

— Но! — повторив Гро-Ален.

Візок перекинувся. Жоржетта впала і закричала.

Їй дуже хотілось поплакати.

— Перестань, — сказав Рене-Жан, — ти ж уже велика.

— Я велика, — пролепетала Жоржетта.

І втішилась тим, що доросла.

Під вікнами знадвору був досить широкий карниз. Цілий шар пороху, нанесеного з плато, вкривав його. Дощі зробили з цього пороху знову землю, вітер приніс сюди насіння, і зернятко одної колючої кущової рослини, так званої «лисячої шовковиці», пустило ростки на цьому клаптику грунту. Був серпень, кущик був укритий ягодами, і одна гілочка пройшла у вікно, звішуючись майже до підлоги.

Гро-Ален, що відкрив спочатку мотузку, а потім візок, відкрив і ці ягоди. Він зірвав одну і з’їв.

— Я голодний, — сказав Рене-Жан.

І Жоржетта прискакала на всіх чотирьох.

Утрьох вони обібрали всю гілочку і з’їли всі ягоди.

Весело смакуючи ягоди, вони так вимазалися їхнім червоним соком, що з маленьких янголят перетворилися в маленьких фавнів. Вони голосно сміялися.

Часом вони кололи собі пальці. Та це пусте.

Жоржетта простягла Рене-Жанові свій пальчик, де виступила краплинка крові, і сказала, показуючи на колючу рослину:

— Колюцка.

Гро-Ален, що теж наколовся, з недовірою поглянув на гілочку і сказав:

— Це звірятко.

— Ні, — відповів Рене-Жан, — це палиця.

— Це злюка-палиця, — відказав Гро-Ален.

Жоржетті і цього разу хотілося плакати, але вона засміялася.

V

Тимчасом Рене-Жан, можливо, заздрячи відкриттям свого молодшого брата, задумав великий проект. Ще тоді, коли він обривав ягоди і колов пальці, його очі раз у раз поверталися до підставки-пюпітра, що стояла окремо, немов пам’ятник, посередині бібліотеки. Це була підставка, на якій лежав славнозвісний том «Святого Варфоломія».

Це був справді розкішний, визначний фоліант. Видана була ця книга 1628 року в Кельні знаменитим видавцем біблії Блевом, по-латинському Цезіусом. Друкували її особливим способом, і не на голландському, а на чудовому арабському папері, що ніколи не жовкнув, бо вироблявся з шовку. Оправа була з золоченої шкіри, а застібки були срібні. Чисті аркуші на початку і при кінці книги були з найкращого пергаменту. Була в томі безліч гравюр на дереві й міді і географічні карти багатьох країн. До книги був доданий на початку протест видавців, папероторговців і книгарів проти едикту 1635 року, що встановляв мито на «шкіру, пиво, ратиці, морську рибу і папір». Загалом ця книга була знаменитою і майже такою ж рідкістю, як московський «Апостол».

Книга була гарна, і тому Рене-Жан поглядав на неї, можливо, аж із надмірною цікавістю. Вона була розкрита якраз на великій гравюрі, що зображувала святого Варфоломія, який ніс у руці свою власну зідрану шкіру.

Цю гравюру видно було з підлоги. Коли поїли всі ягоди, Рене-Жан подивився на неї жадібним поглядом. Жоржетта, простеживши, куди дивляться братові очі, теж помітила гравюру і сказала:

— Кальтинка.

Це слово, здавалося, змусило Рене-Жана зважитися. І він, на превелике здивування Гро-Алена, вчинив щось надзвичайне. В кутку бібліотеки стояв великий і важкий дубовий стілець. Рене-Жан попростував до цього стільця, схопив і сам-один притяг до підставки. Потім, присунувши його до пюпітра, він виліз на нього і поклав обидві руки на книгу.

Вибравшись на цю вершину, він відчув потребу бути величним. Він узяв «кальтинку» за ріжок угорі і став ретельно виривати. Та хоч як старався, проте відірвав навкіс. Увесь лівий бік гравюри з одним оком і частиною сяйва старого апокрифічного євангеліста лишився в книзі, а Жоржетті він дав другу половину святого і всю його шкіру. Жоржетта прийняла святого і сказала:

— Люма!

— І мені! — закричав Гро-Ален.

Перша видрана сторінка — немовби перша пролита кров: потім починається погром.

Рене-Жан перегорнув сторінку. Після святого був його коментатор, Пантеус. Рене-Жан видрав Пантеуса для Гро-Алена.

Тимчасом Жоржетта розідрала свій великий клапоть на два менші, потім два на чотири, отже історик міг би сказати, що святий Варфоломій після того, як з нього зідрали шкіру в Вірменії, був четвертований у Бретані.

VІ

Скінчивши четвертування, Жоржетта простягла руку до Рене-Жана і сказала:

— Дай!

За святим Варфоломієм та його коментатором ішли відворотні портрети тлумачів. Перший був Гавантус. Рене-Жан видрав Гавантуса і поклав його в руку Жоржетті.

Така ж доля спіткала і інших тлумачів.

Дарувати — значить виявляти вищість. Рене-Жан не залишав про запас нічого. Гро-Ален і Жоржетта захоплено дивилися на нього, і це його тішило. Він мав задоволення від захвату своєї публіки.

Рене-Жан, щедрий і великодушний, дав Гро-Аленові Фабріціо Піньятеллі, а Жоржетті — отця Стільтінга. Він подарував Гро-Аленові Альфонса Тозта, а Жоржетті — Корнеліуса Лапіда. Гро-Ален одержав Анрі Гаммона, а Жоржетта — отця Роберті з додачею краєвиду міста Дуе, де він народився 1619 року. Гро-Ален дістав протест папероторговців, а Жоржетта титульну сторінку. Лишалися ще географічні карти. Рене-Жан поділив і їх. Ефіопію віддав Рене-Жанові, а Лікаонію — Жоржетті. Покінчивши з цим, він скинув книгу на підлогу.

Це був страшний момент. Гро-Ален і Жоржетта побачили з захватом і жахом, як Рене-Жан, насупивши брови, напруживши м’язи, штовхнув з пюпітра важкий фоліант. Велична книга, що втратила поважність, має трагічний вигляд. Зсунутий з місця масивний фоліант з’їхав на край пюпітра, одною половиною звис униз, захитався нерішуче і нарешті, увесь пом’ятий, пошарпаний, розтерзаний, наполовину вибитий з оправи, гримнув на підлогу. На щастя, він не впав на дітей.

Вони були засліплені, приголомшені, але вціліли. Не всі пригоди завойовників так добре кінчаються.

Як усі перемоги, і ця наробила багато шуму і зняла хмару пилюки.

Подолавши книгу, Рене-Жан зліз з стільця.

На мить запанували тиша й жах. Перемога часом лякає й переможців. Діти взялися за руки і, стоячи осторонь, дивилися на розтерзаний фоліант.

Але після недовгої задумливості Гро-Ален енергійно наблизився до нього і штовхнув ногою.

Це був кінець. Хіть до руйнування є в кожному. Рене-Жан теж штовхнув книгу ногою, Жоржетта теж, від чого сама сіла на підлогу. Вона скористувалася з цього, щоб кинутися на святого Варфоломія. Страху наче й не було. За нею слідом на книгу накинувся Рене-Жан та Гро-Ален. І ці троє хижих ангелів, рожеві, веселі й люті, напали на безборонного євангеліста і заходилися нещадно рвати гравюри, шматувати сторінки, висмикувати закладки, дерти оправу, витягати позолочені цвяхи з срібних її наріжників, ламати пергамент, нівечити священний текст, працюючи руками, нігтями й зубами.

Вони знищили Вірменію, Іудею, Беневент, де покояться мощі святого Нафанаїла, про якого гадають, що він і є святий Варфоломій, папу Геласія, що оголосив євангеліє Нафанаїла-Варфоломія апокрифічним, всі портрети, всі карти, геть усе. Знищення старої книги так їх захопило, що вони навіть не помітили мишки, яка пробігла по підлозі.

Пошматувати історію, легенду, науку, чудеса, правдиві чи вигадані, церковну латинь, марновірства, фанатизм, таємниці, порвати зверху донизу всю релігію, — це робота для трьох велетнів, а також для трьох дітей. Багато часу пішло на це, але вони довели справу до кінця. Нічого не лишилося від святого Варфоломія.

Коли все закінчилося, коли була видерта остання сторінка, коли від книги лишилися тільки уривки тексту та гравюр у кістяку оправи, Рене-Жан устав, поглянув на всіяну розкиданими клаптиками підлогу і заляскав у долоні.

Гро-Ален теж заляскав у долоні.

Жоржетта взяла з підлоги один з аркушиків, підлізла до вікна, підвелася на ноги, сперлася на підвіконня, що доходило їй до підборіддя і заходилася роздирати аркушик на дрібні клаптики, пускаючи їх у вікно.

Побачивши це, Рене-Жан та Гро-Ален стали робити те ж. Вони підіймали й рвали аркуші доти, доки мало не вся старовинна книга, пошматована маленькими немилосердними пальчиками, розлетілась по вітру. Жоржетта, дивлячись задумливо на рій маленьких біленьких клаптиків, що тріпотіли в повітрі, сказала:

— Метеики.

І страта закінчилася розвіянням праху в блакиті.

VII

Так був удруге скараний смертю святий Варфоломій, що вперше нібито був замучений у 49-му році після «народження Христового».

Тимчасом надходив вечір. Спека ще збільшилась, все вабило до відпочинку, і очі в Жоржетти затуманились. Рене-Жан підійшов до свого ліжечка, витяг з нього мішок соломи, що правив йому за матрац, приволік його до вікна, вмостився на ньому і сказав:

— Давайте спати.

Гро-Ален поклав свою голову на Рене-Жана, Жоржетта — на Гро-Алена, і троє злочинців заснули.

Крізь розчинене вікно проходили теплі вечірні подуви. Вони приносили пахощі диких квітів, що долинали із ярів і горбів. Навколо було тихо й лагідно. Все променіло, все умиротворялося, все оповите було любов’ю. Сонце посилало всьому свою ласку — світло. Щось материнське було в безконечності.

По всьому невимовно заколисуючому пейзажу перебігали ті невловимі чудесні хвилі, які постають з переміщення світла й тіней на луках і ріках. Димок здіймався до хмар, як мрії до видінь. Над Тургом кружляли пташки, ластівки зазирали у вікна, наче хотіли подивитись, чи добре спиться дітям. А діти спали граціозною групою, нерухомі, напівголі, в таких позах, які бувають тільки у дітей. Вони, що не мали втрьох і дев’яти років, були чарівні й чисті, бачили райські сни, які відбивалися легенькою усмішкою на їх устах. Люди всіма мовами називають дітей благословенними і шанують їх невинність. Все навколо мовчало, немов дихання їх грудей було справою цілого світу, немов усе в світі до нього прислухалося. Не шуміло листя, не шелестіла трава. Увесь зоряний світ, здавалося, затих, щоб не тривожити дитячого сну, і нічого величнішого не могло бути за цю неосяжну пошану, яку виявляла природа до маленьких істот.

Сонце заходило і майже торкалося горизонту. Раптом серед цього глибокого тихомир’я з лісу сяйнула блискавка, потім почувся страшний гуркіт. Це був постріл з гармати. Луна від вибуху прокотилася від горба до горба потворним гримотінням. Вона збудила Жоржетту.

Дівчинка трохи підвела голову, простягла пальчик, прислухалася і сказала:

— Бум!

Гуркіт стих, і знову зайшла тиша. Жоржетта поклала знову голову на Гро-Алена і заснула.

I. СМЕРТЬ ІДЕ

Цього вечора мати, як і цілий день, як і всі дні перед тим, була в дорозі. Майже навмання йшла вона все вперед і вперед, безупинно, не спочиваючи. Бо не можна назвати спочинком ті години, коли вона падала в знемозі і засинала де прийдеться, як не були годуванням ті крихти, які вона, немов пташка, перехоплювала то там, то там. Вона їла й спала якраз стільки, щоб не померти.

Попередню ніч вона перебула в закинутому сараї. Громадянські війни утворюють такі притулки. Серед пустого поля вона побачила чотири стіни з рештками даху, розчинені двері і трохи соломи в кутку. Вона лягла на цю солому; чула шарудіння пацюків у соломі, а крізь дах бачила зорі. Проспавши кілька годин, прокинулась серед ночі і зразу ж рушила в путь, щоб якомога далі пройти, доки настане спека. Для пішого подорожування ніч сприятливіша за полудень.

Вона старалася держатися того напрямку, який їй вказав селянин з Ванторта, йшла, скільки снаги було, на захід. Якби хтось був біля неї, то почув би, як вона безперестанку шепотіла: «Тург». Вона, здавалося, забула всі слова, крім цього та імен своїх дітей.

Ідучи, вона думала. Думала про те, що довелося пережити й вистраждати, про всі приниження заради притулку чи шматка хліба. Страшні були її поневіряння. Та їй усе було байдуже, аби тільки знайшла вона своїх дітей. Перше, що трапилося їй на дорозі цього дня, було придорожнє село. Ще тільки починало світати. Проте двері кількох будинків на великій вулиці були розчинені, з вікон визирали голови цікавих. Люди хвилювалися, як бджоли в стривоженому вулику. Вони почули стук коліс і брязкіт заліза.

На майдані перед церквою стояла сполошена юрба. Всі дивилися на дорогу, де щось спускалося з пагорка до села. Це був великий віз, який тягли ланцюгами замість посторонок п’ятеро коней. На возі лежали якісь довгі балки чи колоди, а серед них здіймалося щось безформне, прикрите, немов саваном, великим полотнищем. Поперед воза їхало десять верхівців, позаду теж десять. На них були трикутні капелюхи, а на плечі у кожного стриміло щось гостре, певно, гола шабля. Увесь цей похід помалу наближався, вимальовуючись на обрії виразним чорним силуетом: і коні, і віз, і верхівці здавалися зовсім чорними. Позаду ледве починав біліти світанок.

Віз з охороною в’їхав у село і попрямував до майдану.

Доки він спускався з горба, розвиднілось, і тепер ясно можна було розглянути цей кортеж, що здавався походом якихось примар, бо не чути було жодного слова.

Верхівці були жандарми. Вони справді тримали шаблі наголо. Брезент, що вкривав віз, був чорний.

Тимчасом нещасна мати теж входила в село. Вона підійшла до юрби селян якраз у ту хвилину, коли віз і жандарми в’їжджали на майдан. Люди в натовпі перешіптувалися. Чути було запитання й відповіді:

— Що це таке?

— Гільйотину везуть.

— Звідки?

— З Фужера.

— А куди?

— Не знаю. Кажуть, у якийсь замок в бік Паріньє.

— На Паріньє!

— Хай везуть куди хочуть, аби не до нас.

Цей великий віз із своїм вантажем, який був накритий неначе чорним саваном, п’ятеро коней, що бряжчали ланцюгами, мовчазні жандарми — все ще в передранковій сутіні справляло враження якогось кошмару.

Віз виїхав через майдан з села, яке було в улоговині між двома пагорками. Через чверть години селяни, що стояли мов скам’янілі, побачили, як похмурий похід з’явився на вершині другого пагорка, з західного боку. Важкі колеса гупали у вибоях, ланцюги бряжчали, шаблі виблискували. Сходило сонце. Дорога повернула вбік, і все зникло.

Цієї самої хвилини Жоржетта в залі бібліотеки прокинулася біля своїх ще сплячих братів і казала добридень своїм рожевим ніжкам.

II. СМЕРТЬ ГОВОРИТЬ

Мати бачила, як просунуло щось темне, але не зрозуміла і не старалася зрозуміти, що воно таке, маючи перед очима інше видіння — своїх дітей, загублених у темряві.

Вона теж вийшла з села незабаром після кортежу, який проїхав мимо, і пішла тою ж дорогою трохи позаду останніх верхівців. Раптом їй пригадалося слово «гільйотина». Що воно — «гільйотина»? — думала вона. Ця дикунка, Мішель Флешар, не знала, що це таке. Але інстинктом відчула щось недобре і затремтіла, сама не знаючи від чого. Їй здалося страшним іти слідом за дивним возом. Вона звернула з шляху ліворуч, між дерева. Це був Фужерський ліс.

Проблукавши якийсь час, вона побачила дзвіницю і дахи будинків. Це було село на узліссі, і вона попрямувала туди. Вона була голодна.

Це було одно з тих сіл, де республіканці мали свою варту.

Мішель вийшла на майдан біля мерії.

В цьому селі теж помітна була стривоженість. Схвильована юрба товпилася перед ганком мерії. На ганку стояв оточений солдатами чоловік із великим плакатом у руках. Праворуч від нього стояв барабанщик, ліворуч — розклеювач об’яв, що держав у руках горщик з клеєм та квач. Над ганком стояв на балконі мер села з трикольоровою перев’яззю поверх свого селянського одягу.

Чоловік з плакатом був громадський оповісник. На похідній перев’язі він носив дорожню торбу, а це було ознакою, що він мав ходити від села до села і щось оголошувати до відома всіх.

В ту хвилину, коли Мішель Флешар наблизилася, він розгорнув плакат і почав читати голосно:

«ФРАНЦУЗЬКА РЕСПУБЛІКА, ЄДИНА Й НЕПОДІЛЬНА…»

Барабан вибив дріб. Натовп захвилювався. Деякі зняли свої ковпаки, деякі глибше насунули свої капелюхи.

В цей час і в цьому краї майже з певністю можна було визначити політичні погляди по головному убору: роялісти носили капелюхи, а республіканці в’язані шапочки. Невиразний гомін ущух, і оповісник прочитав:

— «На підставі даних нам наказів і повноважень Комітету громадського порятунку…»

Знову залунав дріб барабана. Оповісник продовжував:

— «…і виконуючи декрет Конвенту, який оголошує поза законом бунтівників, узятих із зброєю в руках, і визначає найвищу міру кари кожному, хто дає їм притулок або допомагає втекти…»

Один селянин спитав у другого:

— Що те таке — найвища міра?

— Не знаю, — відповів сусід.

Оповісник махнув плакатом і продовжував:

— «У згоді з статтею сімнадцятою закону 30 квітня, що дає необмежені повноваження делегатам і субделегатам у боротьбі з бунтівниками, оголошено поза законом…»

Він якусь мить передихнув і продовжував:

— «…Осіб, прізвища й імена яких далі подано…»

Всі насторожили вуха.

Голос оповісника загримів. Він читав:

— «…Лантенака, розбійника…»

— Це наш сеньйор, — пробурмотів один селянин.

І в юрбі зашепотіли:

— Це монсеньйор…

Оповісник продовжував:

— «…Лантенака, колишнього маркіза, розбійника…»

— «…Імануса, розбійника…»

Двоє селян збоку перезирнулися:

— Це Гуж де Брюан.

— Так, це Згуба Синіх.

Оповісник продовжував читати аркуш:

— «…Великосердного, розбійника…»

Почулися голоси:

— Це священик.

— Абат Тюрмо.

— Так, так. Недалеко від Шапельського лісу він був кюре.

— А в лісі розбійником, — додав хтось у ковпаку.

Оповісник читав:

— «…Новоліса, розбійника. Двох братів Гостросписів, розбійників, Гувара, розбійника…»

— Це пан де-Келан, — промовив хтось у натовпі.

— «…Короба, розбійника…»

— Це пан Сефер.

— «…Чистомісця, розбійника…»

— Це пан де-Жамуа.

— «…Гінуазо, розбійника. Шатене, прозваного Робі, розбійника…»

Один селянин шепнув:

— Гінуазо, це те ж саме, що й Білявий, а Шатене — з Сент-Уена.

— «…Гуанара, розбійника», — читав оповісник.

В натовпі почулося:

— Він з Рюльє.

— Його прозивають Золота Гілка.

— Його брата вбито, коли нападали на Понторсон.

— Так, Гуанара-Малка.

— Красунь був і мав усього дев’ятнадцять років.

— Слухайте! — крикнув оповісник. — Список кінчається:

— «…Бель-Віня, розбійника, Ла-Мюзета, розбійника, Рубаку, розбійника, Паростка Кохання, розбійника…»

Якийсь хлопець штовхнув ліктем свою сусідку, молоду дівчину. Дівчина усміхнулась. Оповісник продовжував:

— «…Зимового Співака, розбійника. Кота, розбійника…»

Якийсь селянин сказав:

— Це Мулар.

— «…Табуза, розбійника…»

Якийсь селянин сказав:

— Це Гофр.

— Їх двоє, Гофрів, — додала якась жінка.

— Обидва добрі хлопці, — буркнув якийсь чоловік.

Оповісник стріпнув плакатом, і знову задріботів барабан.

Оповісник продовжував читати?

— «…Всі пойменовані особи, де їх тільки впіймають, після встановлення їх особи, негайно будуть покарані смертю».

Хвилювання пройшло в натовпі.

Оповісник продовжував:

— «… Хто їм дасть притулок або допомагатиме їм утекти, буде відданий воєнно-польовому суду і покараний смертю. Підписано…»

Настала глибока тиша.

— «…Підписано: делегат Комітету громадського порятунку Сімурден».

— Священик, — сказав якийсь селянин.

— Колишній кюре в Паріньє, — сказав другий.

Якийсь міщанин додав:

— Тюрмо і Сімурден. Білий піп і піп синій.

— Обидва чорні, — поправив другий міщанин.

Мер, що стояв на балконі, скинув капелюх і крикнув:

— Хай живе республіка!

Барабан дав знати, що оповісник ще не скінчив. І справді він зробив знак рукою.

— Слухайте, — сказав він. — Ось останні чотири рядки урядового оголошення. Вони підписані командиром експедиційної колони Північного побережжя — Говеном.

— Увага! — почувся голос.

І оповісник прочитав:

— «…Під страхом смертної кари…»

Всі замовкли.

— «…у згоді з цим наказом забороняється подавати будь-яку допомогу дев’ятнадцяти пойменованим бунтівникам, що оточені і замкнені в Тургу».

— Що? — почувся чийсь голос.

Це був голос жінки. Це був голос матері.

III. СЕЛЯНИ РЕМСТВУЮТЬ

Мішель Флешар замішалася в натовпі. Вона не слухала, але іноді й не слухаючи чуєш. Вона почула це слово «Тург». Вона підвела голову.

— Що? — повторила вона. — Тург?

На неї оглядалися. Вона була як божевільна. Вона була в лахмітті. Почулися бурчання:

— Це, мабуть, злодійка.

Одна селянка, що несла кошик з гречаними коржами, підійшла до неї і сказала тихо:

— Мовчіть.

Мішель Флешар здивовано дивилася на цю жінку. Вона знову нічого не розуміла. Слово «Тург» осяяло її свідомість, наче блискавка, і знову настала в ній темна ніч. Хіба вона не має права питатися? Чого всі так дивляться на неї?

Тимчасом барабан вибив останній дріб, чоловік з квачем наклеїв на стіну об’яву, мер пішов з балкона, оповісник рушив до інших сіл, і натовп став розходитись.

Невеличка група лишилась біля об’яви. Мішель Флешар підійшла до неї.

Говорили про людей, поставлених поза законом. Були в цій групі і селяни, і міщани, тобто і білі, і сині. Один селянин говорив:

— Все одно, всіх не спіймають. Що значить якісь дев’ятнадцять чоловік? Вони не впіймали Ріу, не впіймали Бенжамене Мулена, не впіймали Гупіля з парафії Андільє.

— І Льйор’єля, і Можана, — сказав другий.

Інші додавали:

— І Бріс-Дені.

— І Франсуа Дюдуе.

— Того, що з Лаваля.

— І Гюе з Лоне-Вільє.

— І Грежі.

— І Пілона.

— І Фільеля.

— І Менісана.

— І трьох братів Ложере.

— І пана Лешандельє де-П’єрвіля.

— Дурні, — сказав суворий біловолосий старик. — Вони мають усе, коли взяли Лантенака.

— Ще не взяли, — пробурчав якийсь юнак.

Старий відповів:

— Взяти Лантенака — це взяти душу. Вбити Лантенака — це вбити Вандею.

— Хто, власне, цей Лантенак? — спитав один міщанин.

Другий відповів:

— Якийсь колишній.

А третій додав:

— Один з тих, що розстрілюють жінок.

Мішель Флешар почула і сказала:

— Це правда.

До неї повернулись. А вона додала:

— Бо й мене розстрілювали.

Слова були дивні. Немов жива говорила, що вона мертва. На неї стали поглядати скоса.

Справді, на неї неприємно було дивитися. Знеможєна, тремтяча, безтямна, скорботна, налякана так, що лякала інших. В жіночому розпачі є щось моторошно безпорадне. Немов бачиш безпорадну істоту над безоднею долі.

Але селяни розглядають такі речі простіше й грубіше. Один з них пробурчав:

— Це коли б не шпіонка.

— Мовчіть, кажу вам, і йдіть геть! — шепнула їй та ж добра жінка, яка вже говорила з нею.

Мішель Флешар відповіла:

— Я не роблю нічого поганого. Я шукаю своїх дітей.

Добра жінка поглянула на тих, що дивилися на Мішель Флешар, доторкнулася пальцем до лоба, підморгнула й сказала:

— Це юродива.

Потім вона одвела її вбік і дала їй гречаного коржа,

Мішель Флешар, не подякувавши, заходилася жадібно його гризти.

— Так, — казали селяни, — вона їсть, як тварина. Це справді юродива.

І решта зборів теж почала розходитися одне по одному.

Коли Мішель Флешар поїла, вона сказала селянці:

— Це добре, я поїла. А тепер, де Тург?

— Знову тієї ж! — скрикнула селянка.

— Мені треба іти в Тург. Покажіть мені дорогу на Тург.

— Ніколи! — сказала селянка. — Щоб вас там убили? Та я й не знаю. Чи ви й справді божевільна? Слухайте, бідолашна, у вас втомлений вигляд. Хочете відпочити в мене?

— Я не відпочиваю, — сказала мати.

— У неї ноги всі в виразках, — прошепотіла селянка.

Мішель Флешар продовжувала:

— Я ж вам сказала, що розшукую своїх дітей. Маленька дівчинка і двоє хлопчиків. Я йду із землянки в лісі. Можна спитати про мене у Тельмарша-Жебрака. І потім у того чоловіка, що я зустріла отам на полі. Це Жебрак мене врятував. Здається, у мене було щось перебите. Все це сталося справді. І ще сержант Радуб. У нього можна спитати. Він скаже. Бо це ж він зустрів нас у лісі. Троє. Я вам кажу, троє дітей. Старшенький зветься Рене-Жан. Я можу довести все це. Другий зветься Гро-Ален, а дівчинка зветься Жоржетта. Мій чоловік помер. Його вбили. Він був орендарем у Сікуньярі. Ви на вигляд добра жінка. Покажіть мені дорогу. Я не божевільна, я мати. Я загубила своїх дітей. І шукаю їх. От і все. Я не знаю гаразд, звідки йду. Цієї ночі я спала на соломі в якомусь сараї. У Тург, ось куди я йду. Я не злодійка. Ви добре бачите, що я кажу правду. Треба мені допомогти знайти моїх дітей. Я не з цього краю. Мене розстріляли, але не знаю де.

Селянка похитала головою й сказала.

— Слухайте, прохожа. В часи революції не треба говорити те, чого не розумієш, бо за це вас можуть заарештувати.

— Але Тург! — скрикнула мати. — Ради любові до Ісуса Христа і святої богоматері я вас прошу, я вас благаю, я вас заклинаю, скажіть мені, як пройти на Тург.

Селянка розгнівалася.

— Я не знаю! А якби й знала, все одно не сказала б! Це погане місце. Туди не слід ходити.

— Але я йду туди, — сказала мати.

І рушила в дорогу.

Селянка подивилася, як вона віддалялася, і пробурчала:

— Проте їй треба ж їсти.

Вона побігла за Мішель Флешар і всунула їй в руку чорного коржа.

— Ось вам на вечерю.

Мішель Флешар взяла корж, не відповіла нічого, не повернула голови і продовжувала йти.

Вона вийшла з села. Коли минала останні хатки, зустріла трьох дітей, обшарпаних і босих. Підійшовши до них, вона сказала:

— Ні, це дві дівчинки й один хлопчик.

І побачивши, як діти розглядають її корж, віддала його їм.

Діти злякалися, проте корж узяли.

Вона увійшла в ліс.

IV. ПОМИЛКА

Цього ж дня, вдосвіта, в темряві лісу, на шляху, що сполучає Жавене й Лекусс, відбувалося ось що:

Всі дороги, що перерізали Діброву, зокрема шлях між Лекуссом і Жавене — лежали в низині. А дорога від Лекусса і Жавене була ще й дуже звивиста. Вона скидалася скоріше на ярок, ніж на дорогу. З обох боків її огороджував живопліт. Важко знайти краще місце для засідки.

Цього ранку — за годину до того, як Мішель Флешар вийшла на узлісся і мимо неї зловісним видінням промайнув віз, оточений жандармами, — у заростях, через які проходить дорога з Жавене, за мостом через Куенон сховалася в хащах група людей. Це були селяни, одягнені в широкі плащі з шерсті, які в шостому столітті носили бретонські королі, а у вісімнадцятому — мужики. Одні з них мали в руках рушниці, інші — сокири. Ті, що з сокирами, натягали на галявину велику купу сухого хмизу та кругляків, так що вмить можна було розпалити велике багаття. Ті, що мали рушниці, засіли обабіч дороги і застигли в чеканні. Якби хто заглянув за гілля, то побачив би дула рушниць, просунутих поміж гілками. Вони когось підстерігали. Всі рушниці були націлені на дорогу, що біліла в ранковій сутіні.

Люди розмовляли в напівтемряві тихими голосами:

— Ти точно знаєш?

— Так кажуть.

— І її саме тут провезуть?

— Кажуть, що вона вже десь поблизу.

— Її не можна пропустити.

— Її треба спалити.

— Для того ж і зібралися ми тут аж з трьох сіл.

— Гаразд, а охорона?

— Охоронців повбиваємо.

— Але чи цією ж дорогою її везтимуть?

— Кажуть, що цією.

— Але ж це дорога з Вітре.

— Ну то що?

— А казали, що її везтимуть із Фужера.

— Все одно, чи з Фужера, чи з Вітре, — вона від самого чорта їде.

— То так. Треба, щоб вона туди й повернулася.

— А так. Її везуть, здається, в Паріньє?

— Здається.

— Вона не потрапить туди.

— Ні.

— Ні, ні, ні!

— Тихше, мовчіть!

Справді, час було причаїтись, бо стало розвиднятися.

Раптом люди в засідці затамували подих. Почувся стукіт коліс і іржання коней. Вони дивилися крізь гілки і невиразно розрізняли на глибокій дорозі довгий віз, навколо нього охорона — верхівці, і щось велике на возі. Все це наближалося до них.

— Ось вона! — сказав один, як видно, начальник.

— Так, — підтвердив другий, — і верхівці.

— Скільки охоронців?

— Дванадцять.

— Казали, що буде двадцять.

— Дванадцять чи двадцять, — всіх поб’ємо.

— Заждіть, доки вони під’їдуть ближче.

Незабаром з-за повороту дороги з’явився віз і охоронці.

— Хай живе король! — вигукнув ватажок цього селянського загону.

Сотня рушниць випалила разом.

Коли дим розвіявся, охоронці зникли теж. Сім верхівців лежали на землі, п’ять — втекли. Селяни підбігли до воза.

— Стривай, — крикнув начальник, — це не гільйотина. Це драбина.

Справді, на возі лежала тільки довга драбина.

Двоє коней корчилося на дорозі. Візник теж був убитий, але в нього влучили випадково, не навмисно.

— Все одно, — сказав начальник, — коли драбину везуть під охороною, це вже підозріло. Її везли на Паріньє, певно, для тих, що обложили Тург.

— Спалити драбину! — закричали селяни.

І вони її спалили.

Щождо того воза, який вони підстерігали, то він проїхав іншою дорогою і був уже на два льє далі, в селі, де його бачила Мішель Флешар при сході сонця.

V. VOX IN DESERTO[123]

Віддавши свій останній корж дітям, Мішель Флешар рушила в дорогу, — вона йшла навмання, просто через ліс.

Їй не хотіли показати дорогу, і вона сподівалася, що знайде її сама. Час від часу вона сідала, підводилася, потім сідала знову. Вона відчувала ту страшну втому, яка з мускулів переходить у кістки. Втому раба. І вона справді була рабом. Рабом своїх втрачених дітей. Вона хотіла їх знайти. Кожна згаяна хвилина могла бути для них загибеллю. Хто має на собі такий обов’язок, той не має більше права. Їй заборонено було навіть перевести подих. Але вона була знеможена вкрай. При такій мірі виснаженості не знаєш, чи можеш зробити хоч один крок. Вона йшла від самого ранку, і їй не траплялися більше ні села, ні окремі будинки. Їй здавалося, що вона заблудилася, потім — що не заблудилася, далі вона знову блукала в хащах, де не було ніяких прикмет. Чи наближалася вона до мети? Чи буде колись кінець її мукам? Чи вона впаде на дорозі й сконає? В деякі моменти їй здавалося неможливим пройти вперед хоч би крок. Сонце заходило й вже не пробивалося в ліс, стежки губилися в траві. Вона не знала, що робити. Вона гукала, але ніхто їй не відповідав.

Вона роздивилася навколо, побачила просвіт між гілками, попростувала до нього і несподівано вийшла з лісу.

Перед нею була вузька, як траншея, долина, на дні якої тік ясний струмок. Вона відчула, що хоче пити. Підійшла до води, нахилилася, напилася.

Потім, скориставшись з того, що стояла навколішках, помолилася.

Підвівшись, стала розглядатись навколо.

Потім переступила струмок.

За маленькою долиною тяглося, скільки було видно, широке плато, вкрите низьким чагарником, який починався від струмка, а далі закривав увесь горизонт. Ліс був відлюдним, плато — пустинним. В лісі за кожним кущем вона могла когось зустріти; на плато, доки сягало око, вона не бачила нічого. Лише кілька пташок, які, наче рятуючись від чогось, літали над кущами.

Віч-на-віч з цим безмежним простором, відчуваючи, що в неї підгинаються ноги і голова паморочиться, мати розпачливо закричала:

— Чи є тут хто-небудь?

І чекала відповіді.

Відповідь надійшла.

Пролунав суворий і глибокий голос, що йшов з-за обрію, луна підхопила його. Він подібний був до удару грому або принаймні пострілу з гармати. І здавалося, що цей голос відповів на запитання матері:

— Так.

Потім запала тиша.

Мати підвелася, вона ожила. Тут був хтось. Їй здавалося, що вона має тепер з ким говорити. Вона напилася й помолилася, сили повернулися до неї, і вона стала вибиратися на плато, у той бік, звідки почула далекий голос.

Раптом на горизонті з’явилася перед нею висока башта. Ця башта була одинока серед дикого пейзажу. Проміння західного сонця червонило її. До цієї башти було понад льє. За цією баштою, зникаючи в передвечірній імлі, виднілася широка зелена смуга, — це був Фужерський ліс.

Башта показалась в тому місці горизонту, звідки йшов гуркіт, що здавався їй закликом. Може, якраз ці звуки лунали саме там.

Мішель Флешар рушила до вершини плато. Перед нею не було нічого, крім рівнини.

Вона йшла до башти.

VI. СТАНОВИЩЕ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ

Час настав.

Невблаганний тримав немилосердного.

Лантенак був у руках Сімурдена.

Старий рояліст-бунтівник був загнаний у своє лігво. Він ніяк не міг утекти. І Сімурден чекав, коли він стратить маркіза. Стратить тут же, на цьому місці, на його землях, так би мовити, в його домі, щоб це феодальне гніздо побачило, як скотиться голова феодала, щоб цей приклад запам’ятався всім.

Для того він і послав до Фужера по гільйотину.

Вбити Лантенака — означало вбити Вандею. Вбити Вандею — означало врятувати Францію. Сімурден не вагався. Цей чоловік міг виконати найжорстокіший обов’язок.

Здавалося, що маркіз загинув. Щодо цього Сімурден був спокійний, але його непокоїло інше. Бій мав бути страшний. Говен керуватиме ним і схоче взяти в ньому безпосередню участь. В цьому молодому командирі жив солдат. Він був людиною, здатною кинутись в найзапекліший бій. Що, як його уб’ють? Говена, дитя його душі! Єдину його любов на землі. Говенові досі щастило, але щастя — річ мінлива. Сімурден тремтів. Дивна доля поставила його між двома Говенами, одному з яких він бажав смерті, а другому — життя.

Постріл з гармати не тільки збудив Жоржетту і покликав матір з глибокої самотини. Випадково, чи з свідомого наміру каноніра, що націляв гармату, ядро, яке мало бути тільки попередженням, ударило в грати, що закривали отвір великої бійниці на другому поверсі башти, і наполовину вирвало їх з стіни. Обложені не мали часу лагодити це ушкодження.

Вони тільки похвалялися, що мають багато зарядів. А насправді бойових припасів у них було дуже мало. Слід підкреслити, що їхнє становище було ще критичнішим, ніж його уявляли обложники. Якби вони мали досить пороху, то висадили б Тург у повітря разом із собою і нападаючими. Але пороху ледве вистачило тільки на те, щоб приготувати по тридцять зарядів на кожного. Вони мали багато рушниць, мушкетів та пістолів і мало патронів. Вони зарядили усю свою зброю, щоб мати змогу підтримувати безперервний вогонь. Але на скільки часу вистачить зарядів? Вони мусили невпинно витрачати їх і водночас економити. Це була головна трудність. Щасливим випадком — зловісне щастя! — бій мав відбуватися врукопашну, на шаблях і кинджалах. Більше мали колоти й рубати, ніж стріляти. На це була вся їхня надія.

Башта всередині здавалася неприступною. У нижньому залі, де був пролом, барикада, майстерно збудована Лантенаком, перегороджувала вхід. За барикадою стояв довгий стіл, вкритий зарядженою зброєю, мушкетонами, карабінами, рушницями, а також шаблями, сокирами й кинджалами. Нижню камеру темниці не було змоги використати для того, щоб висадити башту в повітря, і тому маркіз звелів замкнути двері до льоху. Над нижнім залом містилася кругла кімната другого поверху, до якої можна було пройти тільки дуже вузькими гвинтовими сходами. У цій кімнаті, як і в нижньому залі, стояв стіл з усякою можливою зброєю, до якої треба було тільки простягти руку, а освітлювався він тільки крізь велику бійницю, що в ній ядро вивернуло грати. Вгору від цієї кімнати гвинтові сходи вели в круглу ж кімнату третього поверху, де були залізні двері, що виходили до мостового замка. Кімната на третьому поверсі звалася «кімнатою залізних дверей», або «дзеркальною», бо на голих її стінах висіло на старих іржавих цвяхах багато дзеркал, — чудна мішанина вишуканості й дикунства. Вищі кімнати не було ніякої рації боронити, і тому цю кімнату можна було назвати тим, що Манессон-Мале, законодавець у справі укріплень, називає «останнім пунктом, де обложені мають здатися».

Як ми вже казали, йшлося про те, щоб не допустити сюди нападаючих.

Круглу кімнату третього поверху теж освітлювало крізь бійниці зовнішнє світло. Проте в ній горів факел. Цей факел, увіткнутий, як і факел у нижньому залі, в залізний підфакельник, засвітив Іманус, поклавши біля нього кінець сірчаного гнота. Страшна завбачливість!

В глибині залу нижнього поверху на довгому помості стояла їжа, як у печері гомерівської доби: великі блюда з рисом, юшка з гречаними галушками, кришена телятина, коржі й оладки, компот із сухих овочів, глечики з сидром. Їли й пили хто скільки хотів.

Постріл з гармати сполошив усіх. Лишалося не більше як півгодини до штурму.

Іманус на вершині башти стежив за наближенням обложників. Лантенак звелів не стріляти і дати їм змогу увійти в башту. Він сказав:

— Їх чотири з половиною тисячі. Вбивати їх на рівнині марна річ. Будемо вбивати тільки всередині. Тільки всередині встановиться рівність.

І він додав, сміючись:

— Рівність і братерство.

Було умовлено, що як тільки ворог почне наступати, Іманус засурмить, подаючи цим сигнал.

Всі мовчки стали за барикадою або на сходах і чекали, тримаючи рушниці в одній руці і чотки в другій.

Становище визначилось.

Нападаючі мусили вдертися в пролом, захопити барикаду і в жорстокому бою взяти три поверхи та двоє гвинтових сходів, змагаючись під лютим обстрілом за кожний східець. Обложеним лишалося одне — вмерти.

VII. ПЕРЕД БОЄМ

Говен теж готувався до атаки. Він давав останні вказівки Сімурденові, що, як уже говорилося, мав пильнувати з боку мостового замка. Вирішено було, що ні нижня батарея, яка стояла в лісі, ні батарея на плато не стрілятимуть, коли не буде вилазки або спроб обложених утекти. Говен лишив собі командування штурмовою колоною, і це дуже непокоїло Сімурдена.

Сонце пішло на спочинок.

Башта у чистому полі нагадує судно у відкритому морі. Її можна атакувати тільки в такий же самий спосіб. Це скоріше абордаж, ніж штурм. Без гармат, без нічого зайвого. Ради чого обстрілювати мури п’ятнадцяти футів завтовшки? Пролом в борту, крізь який одні хочуть пробитися, а другі хочуть їм перешкодити, сокири, ножі, пістолети, кулаки й зуби, — така картина бою.

Говен зрозумів, що немає іншого способу здобути Тург. Нічого страшнішого не могло бути за таку атаку. Він знав, що являє собою башта, бо жив у ній в дитинстві.

Він глибоко замислився.

Тимчасом за кілька кроків від нього його помічник Гешан з підзорною трубою в руці оглядав горизонт у напрямі до Паріньє. Раптом він скрикнув:

— Ага, нарешті!

Цей вигук вивів Говена із задуми.

— Що таке, Гешан?

— Везуть драбину, командире.

— Рятувальну драбину?

— Так.

— Як? Ми досі її не мали?

— Ні, командире, і я дуже турбувався. Гонець, посланий до Жавене, давно повернувся.

— Я знаю.

— І повідомив, що в столярній майстерні в Жавене знайшов драбину потрібного розміру, реквізував її, звелів навантажити на віз, роздобув для неї охорону з дванадцяти верхівців і простежив, як віз виїхав на Паріньє. Тоді він повернувся назад.

— І доповів нам про це. Він сказав, що драбина має тут бути до заходу сонця. Я все це добре знаю. Ну й що?

— А те, командире, що сонце зайшло, а віз з драбиною ще не прибув.

— Як це можливо? Ми мусимо атакувати. Час настав. Якщо ми загаємось, обложені подумають, що ми не наважуємось.

— Можна атакувати, командире.

— Але рятувальна драбина необхідна.

— Безперечно.

— А в нас її нема.

— Буде.

— Як?

— Я ж ото й сказав — ага, нарешті! Віз не прибував, то я взяв підзорну трубу і став оглядати дорогу з Паріньє на Тург, і тепер я заспокоївся, командире. Віз он там, разом з охоронцями, спускається з горба. Ви можете його побачити.

Говен взяв трубу і подивився.

— Справді. Вже не так видно, щоб можна було все розглядіти. Але я добре бачу охоронців. Тільки їх там здається більше, ніж ви казали, Гешан.

— І мені так здається.

— Вони приблизно за чверть льє.

— Рятувальна драбина буде тут через чверть години, командире.

— Можна починати штурм.

Віз справді наближався, тільки на ньому було не те, що вони думали.

Говен, повернувшись, побачив перед собою сержанта Радуба, що стояв виструнчившись і опустивши очі.

— Що ви хочете, сержант?

— Громадянине командир, ми, люди батальону Червоного Ковпака, просимо у вас милості.

— Якої?

— Послати нас на смерть.

— А! — сказав Говен.

— Бажаєте виявити нам цю ласку?

— Але… там видно буде, — сказав Говен.

— Отже, командире, з часу бою в Долі ви нас бережете. Нас усе ще дванадцять.

— То що?

— Нам це прикро.

— Ви в резерві.

— Нам більше до вподоби бути в авангарді.

— Але ви потрібні мені, щоб вирішити успіх в кінці штурму. І я вас бережу.

— Даремно.

— Все одно. Ви ж будете в штурмовій колоні, наступатимете.

— Позаду. А право парижан іти попереду.

— Я про це подумаю, сержанте Радуб.

— Подумайте про це зараз, командире. Така добра нагода. Можна дати доброго гарту і дістати незгірш. Тург обпече пальці, що його торкнуться. Ми просимо милості бути там.

Сержант замовк, покрутив вус і продовжував схвильованим голосом:

— І потім, бачите, командире, у цій башті наші малята. Там наші діти, діти батальйону. Троє наших дітей. Цей паскудний йолоп, якого називають Згубою Синіх та Іманусом, цей Буж-ле-Грюан, чи Гуж-ле-Брюан, чи Фуж-ле-Трюан, чи чорт його знає, як його там звати, цей клятий демон загрожує нашим дітям. Нашим дітям, нашим крихіткам, командире. Нехай хоч земля провалиться, ми не допустимо, щоб з ними сталося нещастя. Чуєте, командире? Ми не допустимо. Недавно я скористався тим, що бою не було, піднявся на плато і подивився на них крізь вікно. Вони справді там, їх можна бачити з кручі, і я їх бачив і тільки налякав бідненьких. Командире, якщо єдиний волос впаде з цих любих голівок, я клянусь усім святим, що є на землі, я, сержант Радуб, не подарую цього богові, і я помщуся. І от що каже батальйон: ми хочемо або врятувати малят, або загинути всім. Це наше право, чорт бери, так, наше право усім загинути. А тепер маю честь кланятися.

Говен простяг Радубові руку і сказав.

— Ви молодці. Ви будете в атакуючій колоні. Я вас поділю надвоє. Шість поставлю в авангарді, щоб колона йшла без вагання, і шість в ар’єргарді, щоб не відставали.

— А я й досі командую дюжиною?

— Розуміється.

— Дякую, командире. Я буду, значить, в авангарді.

Радуб віддав честь і повернувся в ряди.

Говен витяг годинник, сказав кілька слів на вухо Гешанові, і штурмова колона почала строїтися.

VIII. МОВА І ГАРЧАННЯ

Тимчасом Сімурден, що досі не пішов на свій пост на плато і стояв обіч Говена, покликав сигналіста.

— Засурми́, — сказав він.

Ріжок засурмив, сурма відповіла.

І знову ріжок та сурма обмінялися сигналами.

— Що де таке? — спитав Говен у Гешана. — Що хоче Сімурден?

Сімурден підійшов до башти з білим платком у руках і сказав голосно:

— Люди в башті, ви знаєте мене?

Другий голос, голос Імануса, відповів з вершини башти:

— Знаємо.

Відбулася така розмова:

— Я уповноважений Республіки.

— Ти колишній кюре з Паріньє.

— Я делегат Комітету громадського порятунку.

— Ти піп.

— Я представник закону.

— Ти ренегат.

— Я комісар революції.

— Ти відступник.

— Я Сімурден.

— Ти демон.

— Ви мене знаєте?

— Ми клянемо тебе.

— Ви були б задоволені, якби мали мене в своїх руках?

— Нас тут вісімнадцять, які віддали б свої голови, щоб здобути твою.

— Гаразд, я йду віддати її вам.

На вершині башти вибухнув дикий регіт, потім почувся крик:

— Іди.

В таборі все затихло в чеканні.

Сімурден продовжував:

— З однією умовою.

— Якою?

— Слухайте.

— Говори.

— Ви мене ненавидите?

— Так.

— А я вас люблю. Я ваш брат.

Голос з вершини башти відповів:

— Так, Каїн.

Голос Сімурдена зазвучав якось особливо, в ньому були водночас і гордість, і лагідність:

— Ображайте, але слухайте. Я прийшов сюди парламентером. Так, ви мої брати. Ви бідні спантеличені люди. Я ваш друг. Я світло і говорю з темрявою. Світло завжди прагне братства. Хіба ми не маємо одну спільну матір-батьківщину? Слухайте ж. Ви дізнаєтеся пізніше, або ваші діти дізнаються, або діти ваших дітей, що в усьому, що діється в цей момент, позначаються вищі закони. Доки надійде той час, коли всі, навіть і ви, зрозуміють це, коли всі пристрасті, навіть і наші, втишаться, хіба ніхто не зглянеться над вашою темрявою? Я йду до вас, я вам пропоную мою голову, я роблю більше — я простягаю вам руку. Я прошу у вас милості загубити мене, щоб врятувати вас. Я маю необмежену владу і зможу зробити те, про що говорю. Це вирішний момент, я роблю останню спробу. Так, до вас говорить громадянин, республіканець, якому ви не довіряєте, але в ньому багато лишилося від священика. Громадянин б’ється з вами, а священик вас благає. Слухайте. Багато з вас мають жінок і дітей. Я стаю на оборону ваших дітей і ваших жінок, я обороняю їх проти вас. О, браття мої…

— Ну, завів проповідь! — глузливо вигукнув Іманус.

Сімурден продовжував:

— Браття мої, не допустіть, щоб пробило страшну годину. Почнеться жахна різанина, багато з нас, що стоять перед вами, не побачать сходу сонця ранком. Так, багато з нас загине, а ви всі, всі помрете. Майте милость до самих себе. Для чого марно проливати кров? Для чого вбивати стільки людей, коли досить двох?

— Двох? — спитав Іманус.

— Так. Двох.

— Кого?

— Лантенака і мене.

І Сімурден підвищив голос:

— Двоє людей тут зайвих: Лантенак для нас, я для вас. От що пропоную я вам, і ви врятуєте життя кожного: видайте нам Лантенака і візьміть мене. Лантенака гільйотинують, а ви зробите зо мною все, що схочете.

— Слухай, попе, — прогарчав Іманус, — якби ми дістали тебе до своїх рук, ми б спалили тебе живого на малому вогні.

— Згоджуюсь, — сказав Сімурден.

І продовжував:

— Ви, засуджені, що є в цій башті, ви можете через годину бути вільними. Я вам приніс порятунок. Приймаєте ви його?

Іманус вибухнув люттю.

— Ти не тільки злочинець, ти божевільний. Чого ти прийшов нас турбувати? Хто тебе просив говорити з нами? Щоб ми видали монсеньйора! Що ти хочеш?

— Я пропоную вам свою голову…

— Твою шкуру. Бо ми обдеремо тебе, як собаку, кюре Сімурден. Та тільки твоя шкура не варта його голови. Іди геть.

— Це буде жахна річ. Востаннє кажу, подумайте.

Під час цих зловісних переговорів, які чути було і всередині башти, і навколо неї, зайшла ніч. Маркіз де-Лантенак мовчав і не втручався. Вождям властивий цей жорстокий егоїзм. Це одно з прав відповідальності.

Іманус крикнув через голову Сімурдена:

— Гей, ви, люди, що нападаєте на нас! Ми вам зробили свої пропозиції і нічого не можемо додати. Приймайте їх, а як ні, то буде лихо! Згоджуєтесь? Ми вам повертаємо трьох дітей, які є в башті, а ви нам даєте змогу вільно пройти і врятувати життя усім нам.

— Усім, крім одного, — відповів Сімурден.

— Кого?

— Лантенака.

— Монсеньйора! Видати монсеньйора? Ніколи.

— Нам потрібен Лантенак.

— Ніколи.

— Ми можемо згодитися тільки на таку умову.

— Ну, то починайте.

Іманус, просурмивши тривогу, спустився вниз. Маркіз взяв шпагу в руки. Дев’ятнадцять обложених згуртувалися мовчки в нижньому залі за барикадою і стали на коліна. Вони чули мірну ходу штурмової колони, яка в темряві наближалася до башти. Раптом вони відчули, що колона вже біля пролому. Тоді вони всі, стоячи навколішки, просунули крізь отвори в барикаді свої рушниці та мушкети і один з них, Великодушний — це був священик Тюрмо, — підвівся і, держачи голу шаблю в правій руці, а розп’яття в лівій, сказав суворим голосом:

— Во ім’я отця, сина і святого духа!

Всі разом випалили з рушниць, і бій почався.

IX. ТИТАНИ ПРОТИ ГІГАНТІВ

Це було щось жахне.

Цей рукопашний бій перевершував усяку уяву.

Щоб знайти щось подібне, треба вдатися до трагедій Есхіла або до старовинної різні феодалів. До тих «атак короткою зброєю», які тривали до сімнадцятого сторіччя, коли укріплені місця здобували крізь проломи. Бої були такі трагічні, що старий сержант з провінції Алантехо говорив: «Коли вибух зробив своє діло, нападаючі наближаються, прикриваючись оббитими бляхою дошками й круглими щитами та маючи достатню кількість гранат, і здобувають ретрашементи й барикади, вибиваючи всіх обложених, не лишаючи нікого».

Місце атаки було жахливе. Такий пролом у мові знавців цієї справи зветься «пролом під склепінням», тобто наскрізний вилом у стіні, а не широка розколина аж до верху. Порох діяв як свердел. Вибух міни подіяв так сильно, що башта розкололась більше як на сорок футів угору. Але це була тільки тріщина, і діра, крізь яку можна було пройти в нижній зал, нагадувала скоріше рану від удару списом, що проколює, а не від удару сокирою, що розвертає.

Це була проколина в боку башти, довгий наскрізний розлом, так ніби колодязь, покладений на землю, зміястий внутрішній коридор, що проходив крізь п’ятнадцятиметрову товщу стіни, якийсь безформний циліндр, завалений уламками каміння, де була сила перешкод, виступів. В темряві цього проходу лоб ударявся об граніт, ноги спотикалися об щебінь.

Нападаючі мусили кинутися в чорну пащу безодні з страшними щелепами, що мала стільки зубів-виступів розваленого муру, скільки не має навіть акула. І в цю діру треба було увійти й вийти з неї.

Всередині свистіли кулі, далі стояла барикада. Такі люті бувають тільки сутички саперів у підземних галереях, коли міна натрапляє на контрміну, та ще бій сокирами й ножами в трюмі корабля при абордажах. Найжахливіша річ — бій на дні ями. І страшно вбивати одне одного, маючи стелю над головою.

В той момент, коли в пролом влилася перша хвиля нападаючих, вся барикада спалахнула блискавками, і наче грім розітнувся під землею. На грім засади відповів грім нападу. Постріли відповідали на постріли. Над вибухами їх пролунав крик Говена: «Вперед!» Потім крик Лантенака: «Тримайтеся міцніше!» Потім крик Імануса: «До мене, земляки!» Потім забряжчали шаблі, залпи гримотіли безперервно. Факел на стіні невиразно освітлював увесь цей жах. Неможливо було щось розпізнати в цій червонястій чорноті. Хто потрапляв сюди, ставав глухий і сліпий, глухий від гуркоту і сліпий від диму. Убиті й ранені лежали між уламками. Бійці йшли по трупах, наступали на свіжі рани, давили перебиті кістки. Ранені вили від болю, кусали за ноги проходячих. Іноді наставала тиша, жахливіша за весь шум бою. Хапали один одного за горло, чути було важке дихання, скреготіння, хрипи, прокляття. Потім знову починалися вибухи пострілів. Струмок крові витікав з башти крізь пролом, він розливався в траві широкою калюжею, яка диміла в темряві.

Немов сама велетенська башта сходила кров’ю, як поранений велетень.

Дивна річ, але зовні майже не чути було шуму. Ніч була дуже темна, і на рівнині та в лісі навколо атакованої фортеці нависла якась мертва тиша. Всередині було пекло, зовні — могила. Люди в завзятій сутичці нищили одні одних, тріщали постріли, лунали зойки, крики люті, рев, виття, і увесь цей гамір гаснув серед товстих стін і склепінь. Шумові бракувало повітря, і до жаху битви додавалася задуха. А поза баштою майже нічого не було чути. Троє малят спали в цей час.

Запеклість зростала. Барикада держалася міцно. Немає нічого гіршого, як брати таку барикаду з вхідним кутом. Нападаючі незмірно переважали числом, але атакованих незмірно підсилювала їх позиція. Атакуюча колона втрачала багато людей. Витягнувшись біля підніжжя башти, вона помалу заглиблювалася у пролом і коротшала, як вуж, що влазить у нору.

Говен, необережний, як і всі молоді полководці, був у місці найдужчої сутички, де безперестанно гули кулі. Треба сказати, що він мав певність людини, ні разу ще не пораненої.

Повернувшись, щоб дати якесь розпорядження, він при блиску пострілів побачив біля себе знайоме обличчя.

— Сімурден! — скрикнув він. — Що ви тут робите?

Це був справді Сімурден. Він відповів:

— Я прийшов, щоб бути біля тебе.

— Вас же можуть убити.

— Можуть. Але й тебе теж.

— Я необхідний тут, а ви ні.

— Раз ти тут, треба, щоб і я був тут.

— Ні, вчителю.

— Так, мій хлопче.

І Сімурден лишився біля Говена.

Мертві нагромаджувалися купою на підлозі нижнього залу.

Хоч барикада ще трималася, але кількість мала перемогти. Обложені були за укриттям, а нападники на видноті. Десять штурмуючих падало проти одного оборонця барикади, але їх усе прибувало. Нападаючих більшало, а оборонців меншало.

Дев’ятнадцять оборонців були всі за барикадою, коли почався штурм. Але тепер серед них були мертві й поранені. Битися могло щонайбільше п’ятнадцять. Один із найлютіших бійців, Зимовий Співець, був страшенно понівечений. Це був присадкуватий і кремезний бретонець, маленький і меткий, йому викололи око і розбили щелепи. Але ходити він ще міг. Вибравшись на сходи, він поплазував угору, сподіваючись спочити й помолитися в кімнаті другого поверху.

Він притулився спиною до стіни біля бійниці, щоб подихати свіжим повітрям і набратися трохи сили.

Бійня унизу перед барикадою ставала дедалі жахніша. В перерві між двома залпами Сімурден крикнув:

— Обложені! Ради чого маєте ви проливати далі кров? Ви все одно загинете. Зважте, що нас чотири з половиною тисячі проти дев’ятнадцяти, тобто понад дві сотні проти одного. Здайтеся.

— Годі патякати! — відповів маркіз де-Лантенак.

Двадцять куль були відповіддю Сімурденові.

Барикада не підіймалася до склепіння. Це давало змогу обложеним стріляти через неї, але це ж давало змогу нападаючим на неї вибратися.

— Треба вилізти на барикаду! — скрикнув Говен. — Чи є хтось охочий зробити це?

— Я, — сказав сержант Радуб.

X. РАДУБ

Нападаючі заціпеніли від подиву. Радуб увійшов у пролом на чолі штурмуючої колони разом із п’ятьма іншими парижанами, з яких чотири вже загинуло. Крикнувши «я», він не кинувся вперед, а метнувся назад, зігнувся, майже між ногами нападаючих добрався до виходу і вийшов. Чи була це втеча? Щоб такий чоловік міг тікати? Що ж це мало значити?

Вибравшись з пролому, Радуб, ще засліплений димом, протер очі, наче щоб прогнати жах та темряву, і при блиску зірок оглянув стіну башти. Він задоволено хитнув головою, немов хотів сказати: «Я не помилився».

Радуб помітив, що глибока розколина від вибуху міни підіймалася над проломом аж до бійниці другого поверху, де ядро вирвало і погнуло залізні грати. Це давало змогу вибратися нагору і пролізти в бійницю.

Але щоб зробити це, людина мусила мати котячу спритність. Радуб якраз мав її. Він належав до тієї породи людей, яку Піндар називає «легкими атлетами». Можна бути старим солдатом і молодою людиною. Радуб, що служив ще у французькій гвардії, мав тільки сорок років. Це був геркулес, але геркулес проворний.

Радуб поклав на землю свій мушкетон, скинув портупею, камзол та жилет і лишив собі тільки два пістолети, які він заткнув за пояс, та шаблю, яку він узяв у зуби. Ручки пістолетів витикалися з-за пояса.

Звільнившись таким чином від усього зайвого, Радуб, якого проводили очима всі ті люди з колони, що не встигли ще зайти у пролом, став вибиратися по камінню тріщини в мурі, немов східцями. Він був босий, і це йшло йому на користь. Немає нічого чіпкішого, як боса нога. Він чіплявся пальцями за камінні виступи. Він упирався в них кулаками й колінами. Підійматися було дуже важко, немов по зубцях пилки. «На щастя, — думав він, — нікого немає в цій кімнаті другого поверху, хто міг би мені перешкодити влізти».

Йому треба було лізти таким способом щонайменше сорок футів. В міру того, як він підіймався, розколина ставала вужча, ручки пістолетів дедалі дужче заважали йому, а підійматися було дедалі трудніше. Що глибша ставала прірва, то небезпечнішим ставало падіння.

Нарешті він досяг виступу під бійницею. Він розсунув грати і зробив досить широкий прохід, щоб можна було пролізти. Сильним рухом він піднявся над виступом, тримаючись обома руками за грати, і намірявся вже лізти всередину, тримаючи шаблю в зубах.

Йому вже лишалося тільки переступити виступ, щоб опинитися в залі.

Але в цей час у бійниці з’явилося чиєсь лице.

Радуб несподівано побачив у темряві перед собою щось страшне: залиту кров’ю маску, на якій одне око витекло і щелепа була розбита.

Ця маска, що мала тільки одне око, розглядала його.

І ця маска мала дві руки. Ці дві руки виткнулися з темряви і наблизилися до Радуба. Одна вихопила в нього пістолети з-за пояса, друга — шаблю з зубів. Радуб був обеззброєний. Його коліно ковзало по схилу карниза, руки були прикуті до грат, що ледве могли витримувати його вагу, а під ним була прірва сорок футів глибини.

Це лице і ці руки — це був Зимовий Співець.

Задихаючись від диму, що підіймався знизу, він жадібно дихав біля бійниці. Чисте повітря його відсвіжило, нічна прохолода спинила кровотечу, і він знову набрався трохи сили. Раптом він побачив, що в бійниці виткнулося чиєсь тіло. У Радуба не було вибору: він мусив або впасти, або дати себе обеззброїти. Зимовий Співець, страшний і спокійний, відібрав у нього пістолети й шаблю.

Почалася небачена дуель. Поєдинок між беззбройним і раненим.

Здавалося, переможе вмираючий. Одної кулі було досить, щоб скинути Радуба з страшної висоти.

На Радубове щастя, тримаючи два пістолети в одній руці, Зимовий Співець мусив вдатися до шаблі. Він завдав Радубові удар по плечу. Цей удар поранив Радуба і врятував його.

Радуб, беззбройний, але при всій силі, не зважаючи на рану, яка не зачепила кістки, рвонувся вперед, випустив грати і вскочив у кімнату.

Тут він опинився віч-на-віч з Зимовим Співцем, що відкинув шаблю і взяв пістолети в обидві руки.

Зимовий Співець, підвівшись на коліна, прицілився в Радуба майже впритул, але його ослабла рука тремтіла, і він не міг відразу вистрелити.

Радуб скористався з цього, щоб розреготатися йому в лице.

— Ти, гидка мордо, чи ти думаєш злякати мене своєю розчавленою пикою? А добре тобі оздобили вродливе личко!

Зимовий Співець цілився. Радуб продовжував:

— Нічого сказати, добре тебе поколупали наші кулі, чорт бери. Ну, що ж, стріляй уже з свого пістолетика, бідолашний.

Пролунав постріл, і куля відтяла Радубові половину вуха. Зимовий Співець підняв другу руку з пістолетом, але Радуб не дав йому часу прицілитися.

— У мене вже на піввуха поменшало, — крикнув він. — Ти мене ранив двічі. Тепер моя черга.

І він кинувся до Зимового Співця, підбив його руку вгору, і куля полетіла в безвість. Потім здавив йому рукою розбиту щелепу.

Зимовий Співець заревів і знепритомнів.

Радуб переступив його і лишив біля бійниці.

— Тепер, коли ти знаєш мій ультиматум, — сказав він, — лежи й не рипайся. Лишайся там, лихий плазуне. Плазуй собі, свояче моїх шкарбанів. Я не маю часу тебе добити. Та ти й сам незабаром здохнеш і дізнаєшся, що твій кюре патякав тобі дурниці. Рушай на той світ, мужичок!

І він зробив кілька кроків у залі другого поверху.

— Хоч око виколи, — пробурчав він.

Зимовий Співець борсався і ревів у агонії. Радуб обернувся до нього.

— Тихо! Зроби мені таку приємність, замовкни, несвідомий громадянине. Я не втручаюся більше в твої справи. Я гребую тим, щоб тебе добити. Дай же і мені спокій.

І він стурбовано почухав потилицю, все ще розглядаючи Зимового Співця.

— Що ж його робити? Це все добре, але ж я беззбройний. Я мав два пістолети, і ця тварюка їх у мене вкрала! А тут ще дим так і їсть очі!

Він випадково зачепив своє поранене вухо.

— Ага, — сказав він. — Ти добре відтяв мені вухо, але зрештою, це тільки прикраса, обійдусь і без нього. Ти мені обдряпав також плече, але це пусте. Здихай, землячок, я тобі прощаю.

Він прислухався. Шум у нижньому залі був страшний. Бій став ще лютіший.

— А здорово б’ються. Все ревуть: «Хай живе король!» Вони благородно подихають.

Його ноги спіткнулися об шаблю, що лежала на підлозі. Він її схопив і сказав до Зимового Співця, який уже не ворушився і, можливо, був мертвий.

— Бачиш, лісовик, для тієї справи, яку я хочу робити, шабля мені ні до чого. Я беру її тільки з приязні. Мені потрібні пістолети, чорт би тебе забрав, дикуне! Але що ж його робити? Тепер я й сам тут ні до чого.

Він ступив далі, намагаючись бачити й орієнтуватися. Раптом у півсутіні за колоною посеред кімнати він помітив довгий стіл, на якому щось неясно блищало. Він помацав. Це були мушкети, пістолети й карабіни, цілий арсенал наготованої зброї, яку лишилося тільки взяти в руки. Це був резерв, приготований обложеними для другої фази штурму.

— Цілий скарб! — скрикнув Радуб.

І він жадібно кинувся до нього.

Тепер він став грізним.

Двері на сходах, що сполучали нижній і верхній поверхи, були широко розчинені якраз з того боку, де стояв стіл із зброєю.

Радуб відкинув свою шаблю, взяв в обидві руки по пістолету і вистрелив з них навмання крізь двері вниз, потім схопив мушкет і знову вистрелив, далі схопив мушкетон, набитий великим дробом, і вистрелив ще раз. Цей мушкетон виригнув п’ятнадцять кульок, що здавалися картеччю. Потім Радуб крикнув на всю силу своїх легенів: «Хай живе Париж!»

І, схопивши новий мушкетон, ще більший, ніж перший, він спрямував його на вузькі гвинтові сходи і став чекати.

Неможливо описати переполох, що зчинився внизу. Такі несподіванки завжди викликають паніку і паралізують оборону.

Одним із пострілів Радуб убив старшого з братів Гостросписів, другим — Гузара, тобто пана де-Квелена.

— Вони нагорі, — крикнув маркіз.

Цей крик вирішив долю барикади. Її захисники, як зграя сполоханих птахів, кинулися сходами вгору. Маркіз підбадьорював втікаючих.

— Біжіть швидше, — сказав він. — Тепер відвага в тому, щоб утекти. Підіймемося на третій поверх. Там ми почнемо знову боронитися.

І останнім залишив барикаду.

Ця хоробрість врятувала його.

Радуб, що засів на другому поверсі, держачи палець на спуску мушкетона, підстерігав утікаючих. Перші, що з’явилися на повороті сходів, дістали прямо в лице страшний заряд. Якби маркіз був між ними, він би загинув. Доки Радуб схопив нову зброю і повернувся до дверей, вцілілі втікачі встигли пробігти. Маркіз пройшов останнім і повільніше від інших. Вони думали, що в залі другого поверху повно нападаючих, і не спинилися в ній, поспішаючи до залу третього поверху, до дзеркальної кімнати. Це була кімната з залізними дверима і сірчаним гнотом, це було місце, де вони мали здатися або вмерти.

Говен, не менш, ніж вони, здивований пострілами на сходах за барикадою, не міг втямити, звідки прийшла допомога, але, не витрачаючи часу, щоб це зрозуміти, скористувався з неї, перескочив разом з своїми людьми через барикаду і погнався за обложеними до другого поверху.

Там він знайшов Радуба.

Радуб віддав честь і сказав:

— Одну хвилиночку, командире. Це я стріляв. Я згадав про Доль і зробив, як ви. Я взяв ворога між два вогні.

— Добрий учень, — сказав Говен, усміхаючись.

Коли довго пробути в темряві, очі пристосовуються до неї, як очі нічних птахів. Говен помітив, що Радуб увесь закривавлений.

— Але тебе поранено, товаришу.

— Не звертайте уваги, командире. Що значить — одним вухом більше чи менше? Я дістав також удар шаблею, але це пусте. Коли розбиваєш шибку, завжди подряпаєшся. А потім — це не тільки моя кров.

В залі другого поверху, здобутому Радубом, зробили ніби перепочинок. Принесли ліхтар. Сімурден та Говен радилися. Справді, було над чим замислитися. Нападаючі не знали дійсного становища обложених, не знали, що в тих закінчилися бойові припаси і майже не було пороху. Третій поверх був останньою їх твердинею. Нападаючі могли думати, що під сходи підкладено міну.

Чого вони були певні, так це що ворог не може втекти. Ті, що лишилися ще живі, були немов під замком. Лантенак потрапив у пастку.

Мавши таку певність, можна було собі дозволити пошукати деякий час кращого способу нападу. Вони мали вже досить убитих. Треба було постаратися втратити далі якомога менше.

Риск цієї вирішної атаки був великий. Можна було сподіватися, що їх зустрінуть лютим вогнем.

Бій на час припинився. Нападаючі, захопивши нижній і другий поверхи, ждали команди начальника, щоб продовжувати штурм. Говен та Сімурден радилися. Радуб мовчки слухав їхню розмову.

Він знову виструнчився і, віддаючи честь, нерішуче сказав:

— Командире!

— Що таке, Радуб?

— Я маю право на маленьку нагороду?

— Певна річ. Проси все, що ти хочеш.

— Я прошу, щоб мене послали першого.

Йому не можна було відмовити. А втім, він зробив би це й без дозволу.

XI. ПРИРЕЧЕНІ

Доки на другому поверсі радилися, на третьому поверсі споруджували барикаду. Успіх викликає лютість, безнадія — шаленість. Два поверхи мали зійтися в несамовитім бою. У можливості перемоги є щось п’янке. Це була б одна з найдужчих людських сил, якби не існувало відчаю.

Угорі панував відчай.

Відчай спокійний, холодний, зловісний.

Прибувши до цього залу, після якого для них уже нічого не лишалося, обложені насамперед подбали загородити вхід. Замикати двері було ні до чого, краще було загородити сходи. В таких випадках перешкода, через, яку можна бачити й стріляти, далеко краща, ніж замкнені двері.

Факел, який Іманус увіткнув у підфакельник і запалив біля сірчаного гнота, освітлював кімнату.

В кутку залу обложені знайшли важку й велику дубову скриню. В такі скрині складали одяг, доки не з’явилися комоди з висувними шухлядами.

Вони витягли цю скриню і поставили її сторч у дверях. Поверх неї ледве могла пролізти людина, їм це було дуже зручно, щоб бити нападників поодинці. Тільки навряд чи вони зважилися б на такий риск.

Загородивши вхід, обложені мали змогу передихнути.

Вони підрахували свої сили.

З дев’ятнадцяти лишилося тільки сім, між ними й Іманус. Крім Імануса та маркіза, всі були поранені.

Проте п’ятеро ранених почували себе бадьоро, бо в запалі бою кожна несмертельна рана не заважає рухатися й битися. Поранені були Шатене, прозваний Робі, Гінуазо, Гуанар Золота Гілка, Паросток Кохання і Великодушний. Всі інші були мертві.

Вони не мали більше припасів. Патронташі були порожні. Вони порахували патрони. Скільки вони мали на всіх пострілів? Чотири.

Надходив момент, коли їм лишалося тільки вмерти. Вони немов стояли на краю провалля, зяючого і страшного. Здавалося, неможливо було не впасти в нього.

Тимчасом наступ почався знову. Але помалу і тим певніше. Чулися удари прикладами — нападаючі випробовували кожний східець.

Не було ніякого способу врятуватися. Через бібліотеку? Але на плато стояло напоготові шість гармат, біля яких каноніри тримали запалені гноти. Через кімнати вищого поверху? Ради чого? Щоб потрапити на верх башти, звідки можна було хіба кинутися вниз сторч головою.

Ці сім, які вціліли з усієї епічної банди, бачили, що вони невмолимо замкнуті між цими товстими мурами, які охороняли їх і які їх видавали. Їх ще не схопили, проте вони були вже полоненими.

Маркіз промовив голосно:

— Все кінчається, друзі!

І, помовчавши трохи, додав:

— Великодушний знову має стати абатом Тюрмо.

Всі опустилися навколішки з чотками в руках. Стук прикладів об сходи наближався.

Великодушний, увесь закривавлений, бо куля обдряпала йому череп, підняв у правій руці своє розп’яття. Маркіз, невіруючий у глибині душі, теж поставив одне коліно на землю.

— Нехай кожен, — сказав Великодушний, — покається у своїх гріхах. Монсеньйор, починайте.

Маркіз відповів:

— Я убивав.

— Я убивав, — сказав Гуанар.

— Я убивав, — сказав Гінуазо.

— Я убивав, — сказав Паросток Кохання.

— Я убивав, — сказав Шатене.

— Я убивав, — сказав Іманус.

Великодушний промовив:

— В ім’я пресвятої трійці я прощаю вам ваші гріхи. Хай відійдуть ваші душі в мирі.

— Амінь, — відповіли всі.

Маркіз підвівся.

— Тепер, — сказав він, — будемо вмирати.

— І вбивати, — додав Іманус.

Удари прикладами посипалися на скриню, що загороджувала двері.

— Думайте про бога, — сказав священик. — Земля не існує для вас більше.

— Так, — озвався маркіз. — Ми в могилі.

Всі нахилили голови і почали хреститися. Тільки маркіз та священик стояли. Очі всіх дивилися в землю, священик молився, селяни молилися. Маркіз думав. Скриня, по якій ударяли неначе молотом, дзвеніла похоронним дзвоном.

В цей момент молодий і сильний голос, що прозвучав раптом за ними, крикнув:

— Я ж вам казав, монсеньйор.

Всі голови здивовано повернулися.

У мурі відкрилася діра.

Один камінь, добре припасований до інших, але незацементований, мав скоби вгорі й унизу і повернувся круг самого себе, як турнікет, відкриваючи отвір у стіні. Камінь повертався круг своєї осі і лишав два проходи, ліворуч і праворуч, обидва вузькі, але пройти людині крізь них було можна. За цими несподіваними дверима видно було перші приступки гвинтових сходів. Обличчя якогось чоловіка з’явилося в цих дверях.

Маркіз упізнав Гальмало.

XII. РЯТІВНИК

— Це ти, Гальмало?

— Я, монсеньйор. Тепер ви добре бачите, що камені, які обертаються, існують, і що звідси можна вийти. Я прибув вчасно, але поспішайте. Через десять хвилин ви будете в гущавині лісу.

— Господь всемогутній, — сказав священик.

— Рятуйтесь, монсеньйор, — скрикнули всі.

— Спершу ви всі, — сказав маркіз.

— Ви перший, монсеньйор, — сказав абат Тюрмо.

— Я останній.

І маркіз додав суворим голосом:

— Боротьба великодушності ні до чого. Ми не маємо часу на ніжності. Ви всі поранені. Я вам наказую жити і рятуватися. Швидше скористайтеся цим виходом. Дякую, Гальмало.

— Пане маркіз, — сказав абат Тюрмо. — Ми повинні будемо розлучитися?

— Унизу? Розуміється. Втікати можна тільки поодинці.

— А монсеньйор призначить нам побачення?

— Так. На галявині в лісі. Біля каменя Говенів. Ви знаєте місцевість?

— Знаємо всі.

— Я там буду завтра опівдні. Всі, хто може ходити, хай прийдуть туди.

— Ми всі там будемо.

— І ми знову почнемо війну, — сказав маркіз.

Тимчасом Гальмало, натискуючи на обертний камінь, хотів перевірити, чи можна його повернути знову. Це йому не вдавалося. Закрити вхід не було змоги.

— Монсеньйор, — сказав він, — поспішаймо, камінь не рухається. Я зміг відкрити прохід, але я не можу його закрити.

Камінь справді наче примерз до свого шарніра. Зрушити його не було ніякої можливості.

— Монсеньйор, — сказав Гальмало, — я сподівався закрити прохід для синіх, і, зайшовши сюди, вони б нікого не знайшли і нічого б не зрозуміли. Вони подумали б, що ви розтанули, як дим. Але от камінь, що не хоче повертатися. Ворог знайде прохід відкритим і зможе кинутися переслідувати. Тож не втрачаймо і хвилини. Швидше всі на сходи.

Іманус поклав руку на плече Гальмало.

— Товаришу, скільки часу треба, щоб пройти звідси до безпечного місця в лісі?

— Ніхто не поранений серйозно? — спитав Гальмало.

Йому відповіли:

— Ніхто.

— Ну, тоді досить чверть години.

— Отже, якщо вороги не зайдуть сюди раніше, як за чверть години, то…

— Вони можуть гнатися за нами скільки хочуть і не наженуть.

— Але, — сказав маркіз, — вони будуть через п’ять хвилин, бо ця стара скриня не затримає їх довго. Кілька ударів прикладом розіб’ють її на тріски. Чверть години! Хто затримає їх на чверть години?..

— Я, — сказав Іманус.

— Ти, Гуж-ле-Брюан?

— Я, монсеньйор. Слухайте. Із нас семи п’ять поранених. Я не маю й подряпини.

— І я теж, — сказав маркіз.

— Ви вождь, монсеньйор. А я солдат. Вождь і солдат — це не однаково.

— Я це знаю, ми маємо різний обов’язок.

— Ні, монсеньйор, і я і ви ми маємо той самий обов’язок, — врятувати вас.

Іманус повернувся до товаришів.

— Товариші, треба затримати ворога якомога довше і не дати йому змоги переслідувати. Слухайте. Я не втратив жодної краплини крові і зберіг всю свою силу. Я зможу довше протриматися, ніж хто інший. Ідіть і залишіть мені вашу зброю. Я добре нею скористаюся. Я обіцяю затримати ворога на добрі півгодини. Скільки в нас заряджених пістолетів?

— Чотири.

— Покладіть їх на підлогу.

Вони зробили те, що він хотів.

— Це добре. Я лишаюся. Вони знайдуть з ким говорити. А тепер швидше виходьте.

У такому становищі не до подяк. Вони ледве встигли потиснути йому руку.

— До скорого побачення, — сказав йому маркіз.

— Ні, монсеньйор. Я сподіваюсь, що ні. Не до побачення. Бо я хочу вмерти.

Всі спустилися один по одному на сходи, поранені найперше. Поки вони спускалися, маркіз вийняв із своєї кишенькової записної книжки олівець і написав кілька слів на камені, що не міг більше повертатися і лишив відкритим потайний прохід.

— Ідіть, монсеньйор, лишилися тільки ви, — сказав Гальмало.

І почав сам спускатися.

Маркіз рушив за ним.

Іманус лишився сам.

XIII. КАТ

Чотири пістолети лежали на плитах, бо в цьому залі не було підлоги. Іманус взяв два, по одному в кожну руку.

Він наблизився з боку до виходу на сходи, які загороджувала скриня.

Нападаючі, певно, боялися якоїсь несподіванки, одного з тих фінальних вибухів, що знищують переможців разом з переможеними. Наскільки перша атака була навальна, настільки друга була повільна й обережна. Вони не могли, а можливо, й не хотіли остаточно розбити скриню. Вони тільки пробили її прикладами та проткнули кришку багнетами і крізь пробоїни намагалися заглянути в кімнату.

Світло від ліхтарів, якими вони освітлювали сходи, проходило крізь ці діри.

Іманус помітив в одній з цих дір чиїсь очі, що заглядали всередину. Він просунув у цю діру дуло одного з пістолетів і вистрелив. Іманус з радістю почув страшний крик. Куля пробила око й пройшла крізь голову, і солдат, що заглядав у кімнату, упав навзнак на сходи.

Нападаючі пробили з боків скрині унизу два досить широкі отвори, що стали ніби двома бійницями. Іманус скористався одним із них, просунув у нього руку і навмання вистрелив удруге в купу нападаючих. Куля, певно, пішла рикошетом, бо почулося кілька криків, так наче двоє або троє були вбиті чи поранені. На сходах зчинилася велика колотнеча, почувся тупіт утікаючих.

Іманус відкинув два використані пістолети і взяв два останні. Потім, тримаючи по пістолету в кожній руці, він виглянув крізь одну з дір.

Він відзначив, що перші постріли вплинули як слід.

Нападаючі звільнили сходи. Кілька вмираючих корчилися на східцях. До повороту сходів видно було тільки три чи чотири приступки.

Іманус чекав, прислухаючись.

— Певний час уже виграно, — подумав він.

Раптом він побачив чоловіка, що ліз на животі угору, і водночас трохи нижче голову солдата, що з’явилася за стовпом на сходах. Іманус прицілився в цю голову і вистрелив. Почувся крик, солдат упав, а Іманус взяв з лівої руки в праву останній заряджений пістолет.

В цей момент він відчув жахний біль і страшенно крикнув. Шабля розпорола йому живіт. Рука чоловіка, що ліз на животі вгору, просунулася у нижній отвір скрині, і ця рука проколола йому живіт.

Рана була страшна. Живіт був розпоротий увесь.

Іманус не впав. Заскреготавши зубами, він сказав:

— Добре.

Потім, хитаючись, дотягся до факела, що горів обіч залізних дверей, поклав пістолет на землю, витяг факел і, підтримуючи лівою рукою кишки, він правою рукою підніс факел до сірчаного гноту.

Гніт зайнявся, Іманус кинув факел, що горів на підлозі, схопив свій пістолет і, впавши на плити, ще підвівся на лікті і рештою свого дихання став роздмухувати вогонь.

Полум’я побігло по гноту, пройшло за залізні двері і досягло мостового замка.

Побачивши, що його гидотний замір удався, можливо, більше задоволений з свого злочину, ніж з своєї відваги, цей чоловік, що міг бути героєм і був тільки вбивцею, усміхався вмираючи.

— Вони пам’ятатимуть про мене, — пробурчав він. — На їхніх малятах я мщуся за нашого короля, ув’язненого в Тамплі.

XIV. ІМАНУС ТЕЖ ВІДХОДИТЬ

В цей момент почувся великий тріск, скриня з силою була перекинута і відкрила прохід для чоловіка, що вскочив у залу з шаблею в руці.

— Це я, Радуб. Мені набридло чекати. Я рискнув зайти. Хай мене вб’ють. Все одно, комусь я розпоров живіт. Тепер я хочу атакувати вас усіх. Чи йде хто за мною, чи ні, однаково. Скільки вас тут?

Радуб справді був сам.

Після бійні, яку вчинив Іманус на сходах, Говен, боячись якоїсь замаскованої міни, відкликав своїх людей і радився з Сімурденом.

Радуб, держачи шаблю в руці і стараючись роздивитися в цій темряві, яку ледве освітлював факел, повторив своє запитання:

— Я сам. Я сам-один. Скільки вас тут?

Не почувши відповіді, він рушив далі. Факел, перед тим як погаснути, яскраво спалахнув і освітив увесь зал.

Радуб побачив дзеркальце на стіні, підійшов до нього, поглянув на своє закривавлене обличчя й поранене вухо і сказав:

— Здорово розписали.

Потім він повернувся, здивовано бачачи порожній зал.

— Немає нікого! — скрикнув він. — Нікогісінько.

Він помітив повернутий камінь, отвір і сходи.

— А, розумію. Вони втекли. Заходьте, товариші, заходьте. Їх тут нема. Втекли. Намазали салом п’яти, дали драла. Ця клята стара башта має таємні проходи. Ось діра, крізь яку вони пролізли, каналії. Як тут покладеш край Піттові та Кобургові, коли тут такі штучки? Сам чорт прийшов їм на допомогу! Немає нікого!

Пролунав постріл з пістолета, куля зачепила його лікоть і вдарилася об мур.

— Але ні! Хтось є. Хто це послав мені такий ніжний привіт?

— Я, — відповів хрипкий голос.

Радуб придивився і побачив у півтемряві якусь постать. Це був Іманус.

— А! — крикнув Радуб. — Я маю одного. Інші втекли, але ти, голубчику, не втечеш.

— Ти так гадаєш? — відповів Іманус.

Радуб зробив один крок і спинився.

— Слухай, чоловіче, що лежиш на землі, хто ти такий?

— Я той, що лежить на землі і сміється з тих, які стоять.

— Що то в тебе в правій руці?

— Пістолет.

— А в лівій?

— Мої кишки.

— Я беру тебе в полон.

— Спробуй.

І Іманус, дихнувши останнім своїм подихом на сірчаний гніт, сконав.

Через кілька хвилин Говен та Сімурден і всі інші були в залі. Всі побачили отвір у стіні. Обшукали всі закутки. Обдивилися сходи: вони виводили в яр. Сумніву не було, обложені втекли через цей прохід. Підняли Імануса. Він був мертвий. Говен з ліхтарем у руці оглядав камінь, що відкрив прохід обложеним. Йому говорили колись про цей обертний камінь, але він теж вважав це за казку. Пильно розглядаючи камінь, він помітив щось написане олівцем. Присвітивши ліхтарем, він прочитав:

До нього підійшов Гешан. Погоня була, безумовно, марна, бо часу минуло чимало, за втікачів був увесь край, кущі, яр, зарості, жителі. Вони, безумовно, були вже досить далеко. Не було ніякого способу їх затримати. І весь Фужерський ліс являв собою суцільну схованку. Що робити? Все мало початися знову. Говен та Гешан ділилися своїм розчаруванням і своїми планами.

Сімурден, серйозний і замислений, слухав їх, не кажучи й слова.

— До речі, Гешан, — питав Говен, — а де драбина?

— Вона не прибула, командир.

— Але ж ви бачили віз, який охороняли жандарми.

Гешан відповів:

— На ній була не драбина.

— А що ж було на ній?

— Гільйотина, — сказав Сімурден.

XV. НЕ СЛІД КЛАСТИ В ОДНУ КИШЕНЮ ГОДИННИК І КЛЮЧ

Маркіз де-Лантенак був не так далеко, як вони гадали.

Він був недалеко і проте в цілковитій безпеці.

Він ішов слідом за Гальмало.

Сходи, якими вони з Гальмало спускалися слідом за іншими втікачами, кінчалися в яру під арками мосту вузьким склепінчастим проходом. Прохід виводив до глибокої природної розколини в грунті, що починалася в яру і кінчалася в лісі. Ця розколина так густо заросла кущами, що була зовсім невидима. Неможливо було впіймати в ній людину. Втікач, добравшись до розколини, міг тільки повзти в ній, як вуж. Вхід до таємного проходу на сходи так заріс терном, що будівники цього підземного проходу визнали за непотрібне прикривати його ще якось.

Маркізові лишалося тільки вийти. Йому не було потреби переодягатися. Від часу, коли він прибув до Бретані, він не скидав селянського одягу, почуваючи себе в ньому ще більшим паном.

Він тільки зняв свою шпагу разом з перев’яззю, на якій вона висіла.

Коли Гальмало та маркіз вийшли з проходу в щілину, п’ять інших втікачів, Гінуазо, Гуанар Золота Гілка, Паросток Кохання, Шатене та абат Тюрмо, були вже десь далі.

— А вони не барилися з утечею, — сказав Гальмало.

— Зроби так, як вони, — сказав маркіз.

— Монсеньйор хоче, щоб я його залишив?

— Безперечно. Я ж тобі вже сказав. Найкраще тікати самому. Там, де пройде один, не пройде двоє. Вкупі ми привертаємо увагу. Через тебе мене можуть упіймати, через мене — тебе.

— Монсеньйор знає цей край?

— Так.

— Монсеньйор призначив побачення біля каменя Говенів.

— Завтра, опівдні.

— Я буду там. Ми будемо.

Гальмало заговорив про інше.

— Ах, монсеньйор, коли я подумаю, що ми були з вами у чистому морі, були самі, і я хотів вас убити, не знаючи, що ви — мій сеньйор, а ви могли мені про це сказати і не сказали. Яка ви людина, монсеньйор!

Маркіз сказав замість відповіді:

— Англія. Немає іншого виходу. Треба, щоб англійці через два тижні були у Франції.

— Я повинен ще дати звіт, монсеньйор. Я виконав усі доручення.

— Ми говоритимемо про це завтра.

— Хай буде завтра, монсеньйор.

— До речі, ти не голодний?

— Можливо, монсеньйор. Я так поспішав, що не мав змоги сьогодні поїсти.

Маркіз витяг з кишені плитку шоколаду, переломив її надвоє, одну половину віддав Гальмало, а другу став їсти сам.

— Монсеньйор, — сказав Гальмало, — праворуч од вас яр, а ліворуч ліс.

— Гаразд. Залиш мене, іди.

Гальмало послухався. Він зник у темряві. Чулося шелестіння розсовуваних кущів, дедалі тихіше. Через кілька секунд важко було знайти його слід. Цей гай, поритий ярами, вкритий непрохідними лісами, є добрий помічник втікачів. В ньому людина зникає умить. Ця можливість швидкого розпорошення і спиняла наші армії перед Вандеєю, перед цими бійцями, що так загрозливо зникали.

Маркіз деякий час стояв нерухомо. Він був з тих людей, які стараються нічого не почувати. Але й він не міг подавити хвилювання від того, що дихав вільним повітрям після запаху крові, після страшної різанини. Почувати себе цілком врятованим після того, як вважав, що загинув! Після могили, яку бачив так близько, відчувати себе в цілковитій безпеці! Вирватися від смерті і повернутися до життя. Все це потрясло навіть таку людину, як Лантенак. Хоч він бував уже в подібному становищі, проте навіть ця загартована душа втратила на хвилину рівновагу. Він признавався сам собі, що був задоволений. Але він швидко подавив у собі цей порух, майже подібний до радості.

Він витягнув свій годинник і натиснув пружину. Котра була година?

На його превелике здивування, пробило тільки десять. Людину, яка пережила таку пригоду, коли все ставиться на карту, завжди дивує, що ці хвилини, такі повні переживаннями, не довші за інші. Попереджуючий постріл з гармати був зроблений перед заходом сонця, а атакуюча колона підступила до пролому через півгодини після того, між сьомою і восьмою годинами вечора, коли заходила ніч. Отже, колосальний бій, почавшись о восьмій годині, закінчився о десятій. Вся ця епопея тривала тільки сто двадцять хвилин. Іноді катастрофи дорівнюють швидкістю блискавиці. Події можуть відбуватися за дивовижно короткий час.

Та, як подумати гаразд, то слід було дивуватися саме з іншого: як могла така маленька жменька бійців триматися стільки часу проти такої великої кількості? Отже, бій не був короткий, не скінчився враз, ця битва дев’ятнадцяти проти чотирьох тисяч тривала досить довго.

А втім, уже був час і йому йти. Гальмало відійшов уже далеко, і не було ніякої потреби для маркіза лишатися тут далі. Він поклав годинник у кишеню. Але вже в іншу кишеню, бо помітив, що годинник лежав раніше в одній кишені з великим ключем від залізних дверей, який приніс йому Іманус після огляду замка, і можна було роздавити скло годинника. Він теж збирався йти до лісу. Коли він повертав ліворуч, йому здалося, що якийсь неясний промінь упав на нього.

Він повернувся і крізь кущі, які тепер виразно виступали на червоному фоні неба і видні були до останнього листочка, побачив у ярку яскраву заграву. Лише кілька кроків віддаляло його від ярка. Він рушив було туди, але потім схаменувся — при цьому світлі його легко могли помітити. Хіба не все одно йому, що це за світло? І він пішов у тому напрямі, який вказав йому Гальмало.

Раптом маркіз, закритий і схований терновими кущами, почув над головою страшний крик. Цей крик, здавалося, виходив з краю плато, якраз над ярком. Маркіз підвів очі і спинився.

І. ЗНАЙДЕНІ, АЛЕ ВТРАЧЕНІ

В ту мить, коли Мішель Флешар помітила башту, червону від західного сонця, вона була від неї далі, ніж на льє. І вона, що ледве мала сили зробити один крок, не злякалася цієї віддалі. Жінки тендітні, але матері — дужі. Вона рушила далі.

Сонце зайшло. Спустилися сутінки, потім настала глибока темрява. Ідучи безперестанку, вона чула здалеку, як на невидимій дзвіниці вибило восьму, потім дев’яту годину. Це, певно, була дзвіниця в Паріньє. Час від часу вона спинялася, щоб прислухатися до глухого гуркоту, що, можливо, був тільки невиразним гудінням ночі.

Вона йшла прямо перед собою, скривавленими ногами ламаючи гілки терну, наступаючи на гострі колючки. Вона простувала на слабеньке світло, що блищало в далекій вежі, наче оповиваючи її таємничим сяйвом. Це світло ставало яскравішим, коли гуркотіння дужчало, потім воно зникало.

Широке плато, по якому йшла Мішель Флешар, геть усе було вкрите тільки травою, терном та вереском, не було на ньому жодною дімка, жодного високого дерева. Воно увесь час невідчутно підвищувалося, і, доки сягало око, його пряма суха лінія упиралася в осяяний зорями горизонт, зливаючись з ним. Її сили підтримувало тільки те, що вона увесь час мала башту перед очима.

Башта потроху більшала, вищала.

Глухі вибухи і бліді відсвіти з’являлися з перервами. Вони затихали й гасли, потім сяяли і вибухали знову, задаючи змученій і нещасній матері болісну загадку.

Раптом вони припинилися. Все затихло й погасло, і світло, і шум. Настала цілковита тиша, немов могильний спокій.

Це було якраз у той момент, коли Мішель Флешар підійшла до краю плато.

Вона помітила внизу ярок, дно якого зникало в густій темряві ночі. На деякій віддалі на вершині плато була мішанина коліс, насипів і амбразур — перед нею була республіканська батарея, неясно освітлювана запаленими гнотами, а по другий бік величезна будівля, що здавалася спорудженою з ще чорнішої темряви, ніж та, що оточувала її.

Ця будівля складалася з моста, арки якого заглиблювалися в ярок, і з якоїсь подоби замка, що зводився на мосту. І замок і міст упиралися в темну круглу башту, до якої мати йшла так здалеку.

У віконцях башти миготіло світло, і, судячи з гомону, який чувся з неї, там було повно людей, частина з яких піднялася аж на вершину башти.

Біля батареї був цілий табір. Мішель Флешар бачила вартових, а вони не бачили її в темряві між кущами.

Вона підійшла до самого краю плато, так близько до мосту, що, здавалося, до нього можна було доторкнутися рукою. Її відділяв від нього тільки ярок. Вона розрізняла в темряві три поверхи мостового замка.

Жінка сама не знала, скільки часу стояла тут, бо почуття часу стерлося з її розуму, занімілого перед цим зяючим ярком і цією темною будівлею. Що це було? Що там діялося? Чи був це Тург? Їй паморочилося в голові, вона запитувала себе, як вона тут опинилася.

Вона дивилася, вона слухала. Раптом вона перестала будь-що бачити.

Завіса з диму оповила все, на що вона дивилася, їй защеміло від диму в очах, та не встигла вона зажмуритися, як повіки її стали червоні, мов засвітилися. Вона розплющила очі.

Вже не ніч була перед нею, а ясний день. Але день зловісний, страшний — день, утворений вогнем. Вона бачила перед своїми очима початок пожежі.

Дим з чорного став багряним, і велике полум’я буяло в ньому. Це полум’я спалахувало, потім зникало, ясно звиваючись, немов гадюка.

Це полум’я виходило, наче із якоїсь пащі, з широкого вікна. Це вікно, загратоване залізними прутами, що вже розпеклися до червоного жару, було на другому поверсі мостового замка. На всій будівлі видно було тільки це вікно. Дим оповивав усе, і плато теж, і виднівся тільки край ярка на багряному фоні.

Мішель Флешар дивилась здивовано. Дим — як хмара, а хмара — як сон. Вона не втямлювала, що вона бачила. Чи їй тікати, чи їй лишатися? Вона почувала себе майже поза дійсністю.

Порив вітру розірвав завісу диму, і вона побачила всю цю трагічну Бастілію — башту, міст, замок. Все це було сліпуче, страшне в чарівній позолоті пожежі, що оповивала будівлю зверху донизу. Мішель Флешар могла все це бачити у зловісній ясності.

Нижній поверх мостового замка увесь палав.

Над ним виднілося ще два поверхи, поки що не зачеплені вогнем, але вони стояли наче в полум’яній клумбі. З краю плато, де була Мішель Флешар, крізь звої диму й полум’я можна було заглянути всередину. Всі вікна були відчинені.

Крізь дуже великі вікна другого поверху Мішель Флешар помітила уздовж стін великі засклені шафи, повні книг, а біля одного вікна на підлозі у півсутіні маленьку неясну групу, ніби гніздо або виводок, що якусь мить немов ворушилося.

Вона розглядала цю групу.

Що це могло бути?

На такій віддалі ця група здавалася їй живою. Її мучила пропасниця, вона нічого не їла від самого ранку, вона йшла без спочинку, вона була зморена й виснажена і відчувала, що починає ніби марити, і боролася з цим інстинктивно. Проте її очі все пильніше й пильніше вдивлялися в цю невиразну купку, можливо, неживу, з вигляду нерухому, яка виднілася на підлозі цього залу, що був над пожежею.

Раптом огонь, немов він мав свідому волю, видовжився і кинувся на сухий плющ, що вкривав майже увесь той фасад, на який дивилася Мішель Флешар. Вогонь немов тільки тепер помітив ці сухі гілки, які враз спалахнули. Вогонь побіг ними вгору, немов по сірчаному гноту. В одну мить полум’я охопило другий поверх, освітивши його середину. В ясному блиску на мить вирізнилися три малі істоти, що спали вкупі.

Це була чудесна група, — руки й ноги сплелися, повіки були сплющені, біляві голівки усміхалися.

Мати впізнала своїх дітей.

І в неї вирвався страшний крик.

Таким криком безмежної туги може кричати тільки мати. Немає нічого лютішого і нічого зворушливішого. Коли такий крик виривається у матері, здається, що це кричить вовчиця. Коли так кричить вовчиця, здається, що це крик жінки.

Цей крик Мішелі Флешар був виттям. «Гекуба завила», казав Гомер.

Цей був той крик, який почув маркіз де-Лантенак.

І почувши його, спинився.

Маркіз був між виходом з потайного ходу, що ним його вивів Гальмало, і ярком. Крізь кущі, які спліталися над його головою, він бачив міст у полум’ї і весь Тург, укритий червоними відблисками. Розсунувши дві гілки, він при світлі пожежі помітив над своєю головою з другого боку край плато, якраз проти палаючого замка, несамовиту й жалюгідну постать жінки, що схилилася над ярком.

Ця постать — вже не була Мішель Флешар, це була Горгона. Нещасні у розпачі стають страшні. Селянка перетворилася в Евменіду[125]. Ця проста, темна, несвідома, груба селянка дійшла раптом до епічних розмірів відчаю. Велике горе колосально розширяє душі. Ця мати — то було вже материнство. Те, що вміщає в собі все людське, стає надлюдським. Вона стояла там, край яру, перед цим бушуванням вогню, перед цим злочином, наче якась моторошна сила. Вона кричала, як тварина, а на вигляд була, як богиня. Це лице, що кидало прокльони, здавалося вогненною маскою гніву. Не було нічого величнішого за блиск її очей, сповнених сліз. Її погляд метав на пожежу громи.

Маркіз слухав. Все це падало на його голову. Чулися незв’язні зойки замість слів, але вони рвали душу.

— А! Господи! Діти мої! Це ж мої діти! Рятуйте! Гасіть! Поможіть! Але ж ви розбійники! Чи є хтось тут? Але ж мої діти згорять! А, он Жоржетта! Мої діти, Гро-Ален, Рене-Жан! Та що ж це робиться? Хто кинув туди моїх дітей? Вони сплять. Я божеволію! Це щось неможливе. Рятуйте!

Тимчасом велика метушня зчинилася в Турзі і на плато. Увесь табір збігся до огню. Обложники після картечі мали тепер справу з пожежею. Говен, Сімурден, Гешан давали розпорядження. Що робити? У пересохлому струмку можна було набрати хіба кілька відер води. Розгублення й жах зростали. Увесь край плато був укритий зляканими обличчями, які невідривно дивилися на пожежу.

Це справді була страшна річ.

Дивитися і не мати змоги нічого зробити!

Полум’я по сухому плющу перекинулося на верхній поверх. Там було горище, повне соломи, і воно враз спалахнуло. Вогонь танцював. Радість огню — зловісна й страшна річ. Здавалося, що чиєсь злочинне дихання роздмухує вогонь. Так немов жахливий Іманус геть увесь перетворився у страшний вихор, немов це його потворна душа стала пожежею. Поверх, де містилася бібліотека, ще не був охоплений полум’ям, висота його стелі і товщина його мурів відсувала на якийсь час момент, коли він спалахне, але ця фатальна хвилина наближалася. Пожежа лизала його знизу і гладила зверху. Його торкалися страшні поцілунки смерті. Внизу був киплячий льох, вгорі — палаюче склепіння. Проломиться стеля, і його засипле червоним жаром. Провалиться підлога, і все впаде в киплячий казан. Рене-Жан, Гро-Ален та Жоржетта ще не прокинулися. Вони спали глибоким і чистим дитячим сном. І крізь заслону полум’я та диму, що то закривала, то відкривала вікна, їх видно було в цьому вогненному гроті, в цьому метеоричному світлі. Вони лежали спокійні, граціозні, нерухомі, немов це троє дітей-Ісусів довірливо спали в пеклі. Тигр заплакав би, бачачи ці троянди в страшному вогнищі, ці колиски в могилі.

Тимчасом мати ламала руки.

— Горить! Чи ви глухі, що не біжите на допомогу? Там же згорять мої діти! Людоньки, рятуйте! Я йшла сюди дні і ночі, і от що я знайшла. Рятуйте, допоможіть! Це ж ангелята, ви бачите, це ж ангелята! Що вони зробили, ці невинні душі? Мене розстріляли, а їх палять! Що ми зробили такого? Рятуйте, допоможіть, врятуйте моїх дітей! Чи ви чуєте мене! І собаку б пожаліли, і до собаки мають жалість!. Мої діти, діти мої! Вони сплять. А, Жоржетта! Я бачу її маленький животик. Рене-Жан! Гро-Ален! Це ж так їх звати. Ви ж добре бачите, що я їхня мати. Та що ж це твориться тут? День і ніч я йшла. І сьогодні ранком я говорила з однією жінкою. Допоможіть, допоможіть! Рятуйте! Та ви ж страховища, а не люди. Це ж жах страшний. Старшому тільки п’ятий рік, а маленькій тільки два. Я бачу їхні маленькі голі ніжки. Вони сплять, пречиста діво! Рука неба мені їх повертала, і рука пекла забирає їх. Тільки сказати, скільки я пройшла! Я ж годувала моїх дітей молоком. Я вважала за таке нещастя, що не могла їх знайти! Майте ж жалість до мене! Я хочу мати своїх дітей, мені потрібні мої діти! І це правда, що вони там у огні! Погляньте на мої бідні ноги, які вони скривавлені. Допоможіть! Хіба ж це можливо, щоб були на землі люди, які залишать бідолашних малюків отак померти. Допоможіть! Та це ж вбивство! Хіба може бути ще щось подібне. Ах, розбійники! Що це за страшний дім? У мене вкрали їх, щоб убити! Боже милосердний, я хочу своїх дітей. О, я не знаю, що я зроблю! Я не хочу, щоб вони померли. Допоможіть, допоможіть, допоможіть! О, коли вони так умруть, я вб’ю самого бога!

Водночас із страшними благаннями матері на плато і в ярку лунали голоси:

— Драбину!

— Нема драбини.

— Води!

— Нема води.

— Там угорі, в башті, на другому поверсі, є двері.

— Вони залізні.

— Вибийте їх.

— Неможливо.

А мати з подвоєною силою кидала свої розпачливі заклики:

— Та гасіть же! Поможіть! Поспішайте ж! Або вбийте мене! Мої діти, о мої діти! Вирвіть їх з вогню або киньте й мене туди.

В перервах між цими зойками чулося спокійне потріскування пожежі.

Маркіз помацав кишеню і витяг з неї ключ від залізних дверей. Потім, нахилившись, він увійшов під склепіння і повернувся в прохід, крізь який він врятувався.

II. ВІД КАМ’ЯНИХ ДВЕРЕЙ ДО ДВЕРЕЙ ЗАЛІЗНИХ

Вся армія була в нестямі через неможливість урятувати дітей. Чотири тисячі людей не могли допомогти трьом дітям. Таке було становище.

Драбини дійсно не було. Послану з Жавене драбину не привезли. А пожежа розливалася, як розверстий кратер. Смішно було б думати залити її водою з напіввисхлого струмка. Це було б все одно, що вилити склянку води у вулкан.

Сімурден, Гешан та Радуб спустилися в ярок. Говен піднявся у зал третього поверху башти, де був обертний кахмінь, таємний прохід і залізні двері до бібліотеки. Це звідси Іманус запалив сірчаний гніт, це звідси вийшла пожежа.

Говен взяв з собою двадцять саперів. Був єдиний спосіб добратися до бібліотеки — це виламати залізні двері. Відімкнути їх було неможливо.

Почали рубати сокирами. Сокири ламалися. Один із саперів сказав:

— Сталь кришиться об це залізо.

Дійсно, двері були з кутого заліза, скріплені болтами в три дюйми завтовшки.

Взяли ломи і пробували ними пробити двері. Залізні ломи ламалися.

— Як сірники, — сказав сапер.

Похмурий Говен пробурчав:

— Хіба що ядро зможе відчинити ці двері. Треба спробувати підняти сюди гармату.

— Марна річ! — сказав сапер.

І всі на мить занепали духом. Всі руки безсило опустилися. Мовчазні, переможені, приголомшені, ці люди розпачливо дивилися на страшні двері. Червоний відблиск пробивався з-під них унизу. За ними палахкотіла пожежа.

Страшний труп Імануса лежав обіч, зловісний, тріумфуючий.

Може, ще кілька хвилин лише, і все завалиться.

Що робити? Надії вже більше не було.

Говен розпачливо скрикнув, пильно дивлячись на обертний камінь в мурі, що відкривав прохід.

— А маркіз де-Лантенак вийшов он туди.

— І звідти повертається, — почувся голос.

І сива голова показалася у кам’яній рамі проходу.

Це був маркіз.

Говен багато років не бачив його так близько. Він відступив.

Усі, що були тут, немов застигли.

Маркіз тримав у руках великий ключ, він величним поглядом відсторонив кількох саперів, що були перед ним, підійшов прямо до дверей, нахилився під склепінням і вставив ключ у замок. Замок зарипів, двері відчинилися, видно стало полум’яну безодню, і маркіз ступив у неї.

Він увійшов туди твердим кроком, високо тримаючи голову.

Всі, тремтячи, проводили його очима.

Ледве маркіз зробив кілька кроків у залі, як паркет, підточений вогнем і зрушений його ходою, провалився, і між ним і дверима утворилася прірва. Маркіз навіть не повернув голови. Він зник у диму.

Більше не видно було нічого.

Чи зможе він пройти далі? Чи не поглине його нове вогненне провалля? Чи не згубив він марно сам себе? Нічого не можна було сказати. Вони бачили перед собою тільки стіну з диму й полум’я. І маркіз був за нею, живий чи мертвий.

III. ДІТИ ПРОКИДАЮТЬСЯ

Тимчасом діти порозплющували очі.

Пожежа, що не охопила ще бібліотечний зал, кидала на стелю рожеві відблиски. Діти ще ніколи не бачили такого світанку. Вони його розглядали. Особливо зацікавилася цим Жоржетта.

Пожежа розгоралася в усій своїй пишноті. У безформному чорному й багряному димі виникали чорні гідри і сяючі вогнем дракони. Іскри пронизували темряву, немов комети, змагаючись, ганялися одна за одною. Вогонь — марнотрат. Він розвіює свої скарби по вітру. Недарма ж вугіль і діаманти однакові своїм складом. У стінах третього поверху поробилися тріщини, і крізь них сипалися в ярок каскади самоцвітів. Купи соломи та вівса, що горіли на горищі, почали виливатися звідти лавиною золотого пороху. Овес став аметистами, солома перетворилася в карбункули.

— Гално! — сказала Жоржетта.

І вони попідводилися всі троє.

— А! — кричала мати, — вони встають.

Рене-Жан піднявся, за ним Гро-Ален, потім Жоржетта.

Рене-Жан потягнувся, підійшов до вікна і сказав:

— Мені жарко.

— Жалко, — повторила Жоржетта.

Мати гукнула:

— Мої діти! Рене! Ален! Жоржетта!

Діти стали озиратися. Вони намагалися зрозуміти. Там, де дорослі люди жахаються, діти цікавляться. А хто легко дивується, того не легко злякати. Невідання не знає страху. Діти, навіть побачивши пекло, певно, розглядали б його з цікавістю.

Мати знову крикнула:

— Рене! Ален! Жоржетта!

Рене-Жан повернув голову. Цей голос вивів його з задуми. Діти мають коротку пам’ять, але вони швидко згадують. Все минуле було для них наче вчора. Рене-Жан побачив свою матір, ніскільки з того не здивувався, і в тому дивному оточенні, в якому вони були, відчув невиразну потребу підтримки. Він крикнув:

— Мамо!

— Мамо! — повторив Гро-Ален.

— Мма! — сказала Жоржетта.

І вона простягла свої рученята.

А мати несамовито ричала:

— Мої діти!

Усі троє підійшли до краю вікна. На щастя, пожежа бушувала з іншого боку.

— Мені дуже жарко, — сказав Рене-Жан.

І додав:

— Печеться.

І він шукав очима матір.

— Іди ж, мамо.

— Йди, мма, — повторила Жоржетта.

Мати, розпатлана, розхристана, закривавлена, покотилася, хапаючись за кущі, в ярок. Там були Сімурден та Гешан, такі ж безсилі унизу, як Говен угорі. Солдати, пойняті відчаєм від своєї безпорадності, копошилися круг них. Жара була нестерпна, але ніхто її не відчував. Вони з жахом дивилися на міст, на висоту арок та поверхів, на недосяжність вікон, їх пекла необхідність допомогти якнайшвидше. Три палаючі поверхи, і ніякої можливості добутися до них! Радуб, поранений шаблею у плече, з відірваним вухом, обливаючись потом і кров’ю, теж прибіг сюди. Він побачив Мітель Флешар.

— Стривай, — сказав він, — це ж розстріляна! Ви таки воскресли?

— Мої діти! Дітоньки мої! — сказала мати.

— Це правда, — відповів Радуб, — у нас нема часу клопотатися виходцями з того світу.

І він став лізти на міст. Та спроби його були марні. Впиваючись нігтями в каміння, він вибрався трохи вгору. Але мури були рівні, каміння було припасоване щільно одне до одного, як у новій стіні. І Радуб впав униз. А пожежа буяла. В осяяному червоним відблиском вікні всі помітили три біляві голівки. Радуб посварився стиснутим кулаком у небо, немов шукав чийогось погляду, і сказав:

— Так ось так ти поводишся, господе?

Мати, обхопивши руками і колінами кам’яний стовп мосту, кричала:

— Змилуйтеся!

Глухий гугіт палаючого дерева змішувався з сичанням вогню. В шафах бібліотеки лопалися шибки, з бряжчанням падаючи на підлогу. Було ясно, що балки та крокви довго не витримають. Ніяка людська сила не могла вже нічого зробити. Ще якийсь момент, і все провалиться в безодню. Уже не ждали нічого, крім катастрофи. І чули голоси малят, що повторяли: «Мамо, мамо!» Це був пароксизм жаху.

Раптом у вікні, сусідньому з тим, звідки визирали діти, на вогненному пурпурному фоні з’явилася висока постать.

Всі голови піднялися, всі очі прикипіли до цієї постаті. Там угорі був чоловік, чоловік був у бібліотеці, чоловік був у цьому розжареному горні. Ця фігура окреслювалась в полум’ї чорним силуетом, але видно було, що волосся в неї сиве. Можна було впізнати маркіза де-Лантенака.

На мить він зник, потім з’явився знову.

Страшний старик випростався біля вікна, держачи величезну драбину. Ця рятувальна драбина, втягнута в бібліотеку, лежала притулена до стіни. Він притяг її до вікна, з силою схопив і, піднявши з вправністю атлета, просунув крізь вікно і став спускати вниз, на дно ярка. Радуб, не тямлячись з радості, простяг руки, схопив драбину, стиснув її в руках і закричав:

— Хай живе Республіка!

Маркіз відповів:

— Хай живе король!

А Радуб пробурчав:

— Ти можеш кричати все, що ти хочеш, говорити які хочеш дурниці, але ти наче сам господь бог.

Драбина була поставлена. Утворилося сполучення між палаючим залом і землею. Двадцять людей підбігло до неї з Радубом на чолі, і вмить вони полізли вгору, вкрили всю драбину, притулившись спинами до щаблів, як це роблять муляри, коли підіймають або спускають каміння. На дерев’яній драбині була драбина з людей. Радуб на самому її кінці доторкався до вікна.

Невелика армія, що розсипалася між вереском та на схилах, товпилася, схвильована всіма людськими почуттями, на плато, в ярку, навіть на верху башти.

Маркіз знову зник, потім з’явився, несучи дитину.

Залунали гучні оплески.

Це був перший, хто трапився йому під руку. Це був Гро-Ален.

Гро-Ален кричав:

— Я боюся.

Маркіз віддав Гро-Атена Радубові, який передав його нижньому солдатові, той передав його далі, і тимчасом, як Гро-Ален, що дуже злякався й кричав, переходив з рук в руки аж до низу драбини, маркіз знову відійшов і повернувся до вікна з Рене-Жаном, що борсався й плакав і вдарив Радуба в той момент, коли маркіз передавав його сержантові.

Маркіз знову повернувся до залу, де вирувало полум’я. Жоржетта лишилася сама. Він підійшов до неї. Вона усміхалася. Цей гранітний чоловік відчув, що щось вогке підступає йому до очей. Він спитав:

— Як тебе звати?

— Олзета, — сказала вона.

Він узяв її на руки, вона все усміхалася, і в той момент, коли він передав її Радубові, його душа, така гордовита й похмура, була вражена сяйвом невинності, і старий, передаючи маленя, поцілував його.

— Це ж наша маленька лялечка! — кричали солдати.

Жоржетту теж передавали з рук до рук під захоплені вигуки. Солдати ляскали в долоні, тупотіли ногами. Старі гренадери плакали, а вона усміхалася їм.

Мати була внизу біля драбини, задихана, безтямна, наче п’яна від цієї несподіванки, із пекла кинута враз у рай. Раптова, несподівана радість теж вбиває серце. Вона простягла руки, вона схопила Гро-Алена, потім Рене-Жана, потім Жоржетту, вона вкривала їх поцілунками, потім зайшлася сміхом і впала непритомна.

Пролунав грімкий крик:

— Всі врятовані.

Справді, всі були вже врятовані, крім маркіза.

Але ніхто не думав про його врятування, можливо, й він сам.

Він постояв якийсь час у задумі край вікна, немов хотів дати змогу полум’яній безодні зробити вибір. Потім не поспішаючи, помалу, спокійно він переступив через вікно і, не обертаючись, прямий, випростаний, сперся на щабель, маючи позад себе пожежу, а перед собою безодню, і став спускатися по драбині в мовчанні, з величністю привида. Ті, що були на драбині, кинулися вниз, з тремтінням і священним жахом відступаючи перед цим чоловіком, як перед видінням. А він тимчасом серйозно і спокійно спускався в темряву, що була перед ним. І в той час, як вони відступали, він до них наближався. Жоден м’яз не ворушився на його мармурово-білому лиці, а в його застиглому погляді, здавалося, не було й іскри життя. І з кожним кроком, який він робив до цих людей, очі яких пильно дивилися на нього з пітьми, він наче ставав все більшим, драбина здригалася і рипіла під його важкими ногами, і здавалося, що це статуя командора спускається в свою могилу.

Коли маркіз був унизу, коли він з останнього щабля ступив на землю, чиясь рука лягла йому на плече.

Він обернувся.

— Я заарештовую тебе, — сказав Сімурден.

— Я схвалюю твій вчинок, — промовив Лантенак.

І. ЛАНТЕНАК У ПОЛОНІ

Маркіз справді спустився в могилу.

Його повели.

Підземна темниця Турга негайно була відкрита під пильним наглядом Сімурдена. Туди поставили лампу, кухоль води і поклали солдатський хліб та вкинули оберемок соломи. Менш ніж через чверть години після того, як рука колишнього священика схопила маркіза, двері в’язниці зачинилися за Лантенаком.

Після цього Сімурден пішов шукати Говена. В цей момент далека дзвіниця Паріньє вибила одинадцяту годину вечора. Сімурден сказав Говену:

— Завтра я скликаю військовий суд. Ти не братимеш у ньому участі. Ти — Говен і Лантенак — Говен. Ти занадто близький йому родич, щоб бути суддею, я ганьблю Егаліте за те, що він судив Капета. Суд складатиметься з трьох осіб: одного офіцера — капітана Гешана, одного унтер-офіцера — сержанта Радуба, і з мене, як голови. Все це тепер тебе не обходить. Ми діятимемо на підставі декрету Конвенту. Ми обмежимося встановленням особи колишнього маркіза Лантенака. Завтра буде суд, післязавтра — гільйотина. Вандея вмерла.

Говен не відповів і слова, а Сімурден, заклопотаний справами, які ще йому треба було зробити, залишив його. Сімурден мав призначити годину і вибрати місце. Він, як і Лекініо в Гранвілі, як Тальєн в Бордо, як Шальє в Ліоні, як Сен-Жюст у Страсбурзі, мав за звичай бути особисто при страті, що вважалося тоді за добрий приклад. Суддя приходив дивитися на роботу ката. Цей звичай терор дев’яносто третього року запозичив у середньовічних французьких парламентів та іспанської інквізиції.

Говен теж був дуже заклопотаний.

У лісі віяв холодний вітер. Говен, залишивши Гешана давати необхідні розпорядження, пішов до свого намету, що стояв у лузі на узліссі біля підніжжя Турга, взяв там свій плащ з капюшоном і загорнувся в нього. Цей плащ був обшитий простим галуном, що за республіканською модою, ворожою до пишних прикрас, був відзнакою старшого начальника. Він став ходити по закривавленому лузі, звідки почався штурм. Він був тут сам. Пожежа продовжувалася, але ніхто на неї вже не зважав. Радуб був біля дітей та матері, виявляючи майже стільки ж материнства, скільки й вона. Мостовий замок догорав, сапери боролися з вогнем. Солдати копали могили та ховали мертвих, перев’язували поранених, ламали барикаду, звільняли від мертвих кімнати та сходи, чистили місце бою, вимітали купи страшного бруду перемоги. Солдати з військовою швидкістю робили те, що можна назвати господарюванням після закінченого бою. Говен нічого цього не бачив.

У задумі він ледве поглянув на подвоєну варту, поставлену біля пролому з наказу Сімурдена.

Від цього пролому, який він розрізняв у темряві, було кроків з двісті до кінця лугу, де ходив Говен з своїми думами. Він бачив цей чорний отвір. Це там почався штурм три години тому. Це крізь нього Говен вдерся з своїми людьми в башту. Це там у нижньому поверсі була барикада. Це там з нижнього поверху відчиняються двері до темниці, де сидів маркіз. Ця варта біля пролому охороняла в’язницю.

В той момент, коли його погляд невиразно помітив цей пролом, в його ушах знову зазвучали, мов глухий похоронний дзвін, слова: «Завтра суд, післязавтра гільйотина».

Пожежа, поширення якої вдалося припинити і на яку сапери вилили всю воду, що тільки могли дістати, не здавалася без опору і спалахувала час від часу. Іноді чути було, як тріщали стелі і завалювалися один по одному обгорілі поверхи. Тоді вихор іскор вилітав, як від факела, коли ним тріпнути, і все навколо освітлювалося немов блискавкою аж до далекого горизонту. Тінь від башти враз ставала гігантською і простягалася аж до лісу.

Говен повільно ходив у цій тіні перед штурмовим проломом. Він іноді закладав обидві руки за голову, накриту військовим капюшоном. Він думав.

II. ГОВЕНОВІ ДУМИ

Його думи були важкі.

Нечувана зміна сталася перед його очима.

Маркіз де-Лантенак був невпізнанним.

Говен був свідком його перетворення.

Ніколи він не міг думати, що збіг хоч яких обставин може спричинити такі наслідки. Ніколи не міг він уявити, навіть уві сні, щось подібне.

Несподіванка, те невідоме, що так гордовито грається людиною, схопила його і тримала.

Говен бачив перед собою неможливе, що стало дійсністю — видимою, відчутною, неминучою, невмолимою.

Що думав про все це він, Говен?

Тут не можна було чимсь відбутися. Треба було зробити рішучий висновок.

Питання було поставлене перед ним. І не було змоги втекти від нього.

Ким поставлене?

Подіями.

І не тільки подіями.

Бо коли події, що є минущими, ставлять нам запитання, справедливість, яка завжди незмінна, змушує нас відповісти.

За хмарою, що кидає на нас свою тінь, є зірка, що кидає нам світло.

Ми не можемо уникнути ні світла, ні тіні.

Говен витримував допит.

Він стояв перед грізним суддею.

Перед своєю совістю.

Говен відчував, що все хитається в ньому, його найтвердіші переконання, найнепохитніші обітниці, найміцніші рішення, — все це похитнулося в глибинах його волі.

Душа зазнає іноді великих струсів..

І чим більше він думав над тим, що довелося йому побачити, тим ставав збентеженіший і стривоженіший.

Говен, республіканець, гадав, що досяг абсолютного. Тепер йому відкрився вищий абсолют.

Над абсолютом революційним був абсолют людський.

Цього не можна було обминути. Діялося занадто важливе, і Говен брав у ньому участь. Він не міг, не смів відступити. Гаразд, Сімурден сказав йому: «Це тебе не обходить». Але він почував себе так, як почуває себе дерево в той момент, коли його відривають від кореня.

Кожна людина має підвалину. Коли захитається ця підвалина, стається глибокий душевний розлад. Говен почував такий розлад.

Він стискував обома руками, голову, мов хотів видавити з неї істину. Не легко з’ясувати таке становище, не могло бути нічого скрутнішого. Він мав перед собою страшні цифри, які мусив підсумувати. Зробити підсумок долі — яке паморочливе завдання! Він пробував, старався доміркуватися. Він силкувався зібратися з думками, угамувати протест, що зростав у ньому, знову переглянути факти. Він викладав їх у порядку собі самому.

Кому не траплялося давати собі звіт, запитувати, куди ж іти, чи вперед, чи назад?

Говен був присутній при чуді.

В той самий час, як відбувався кривавий земний бій, відбувався і бій небесний.

Бій добра проти зла.

І страшне серце було переможене.

З людиною, сповненою усього найгіршого — жорстокості, насильства, засліплення, лихої впертості, незмірної гордовитості, егоїзму, — перед очима в Говена сталося чудо. Це була перемога людяності над людиною.

Людяність перемогла нелюдськість.

І яким засобом? Яким способом? Як подолала вона цього колоса гніву й ненависті? Яку зброю вона вживала? Яке знаряддя війни? — Колиску.

В розпалі громадянської війни, в розпачі ворожнечі й помсти, у момент найбільшого розгулу темряви й люті, в годину, коли злочин все віддав огню, а ненависть оповила все пітьмою, у запеклій боротьбі, де все стає руйнівним знаряддям, де все так перемішалося, що не знаєш, у чому справедливість, у чому честь, у чому істина, — раптом з’являється невідомий таємничий напутник людських душ і все осяює вічним сяйвом.

Над похмурим двобоєм облуди і відносної справедливості раптом з’являється лице істини.

Троє бідолашних дітей, що недавно народилися, несвідомих, покинутих, осиротілих, самотніх, дітей, що вміли тільки усміхатися та лепетати, мали проти себе громадянську війну, страшну логіку репресій, душогубство, різанину, братовбивство, гнів та нелюдську злобу, і перемогли. Підпалення, що мало призвести до небувалого злочину, не досягло мети. Жахливий замір не здійснився. Стара феодальна лють, закореніле презирство до нижчих, гадане знання воєнних потреб, державні міркування, гордовиті упередження жорстокосердої старості розтанули під голубим поглядом тих, які майже не жили. І це цілком проста річ, бо ті, що не жили, не робили зла, вони були сама справедливість, сама істина, сама чистота, і в цих малих дітях були небесні ангели.

Повчальне видовище. Порада, урок. Шалені бійці громадянської війни раптом побачили, як на боротьбу з злочинами, з лихими задумами, з фанатизмом, помстою, що роздмухує вогнища, назустріч смерті, що йшла з факелом в руках, проти величезного легіону злочинств виступила ця всемогутня сила — невинність.

І невинність перемогла.

Можна було сказати: ні, громадянська війна не існує, варварство не існує, ненависть не існує, злочинство не існує, темрява не існує. Щоб розвіяти ці страшні примари, досить було ранкової зорі — дитинства.

Ніколи, ні в якому бою бог і сатана не видні були так ясно.

Бій відбувався на арені людської совісті.

Совісті Лантенака.

Тепер він починався ще з більшою запеклістю й рішучістю в іншій совісті.

Совісті Говена.

Яке велике поле бою — людина!

Ми віддані на поталу цим богам, цим страховищам — нашим думкам. Часто ці страшні бійці топчуть ногами нашу душу.

Говен міркував. Маркіз де-Лантенак, оточений, обложений, засуджений, поставлений поза законом, замкнений, як тварина в цирку, як цвях у тисках, загнаний у своє лігво, що стало його в’язницею, відрізаний з усіх сторін стіною з вогню й заліза, зміг визволитися. Йому вдалося найскладніше у такій війні — втеча. Він знову мав у своєму розпорядженні ліс, щоб укріплятися, країну, щоб битися, темряву, щоб зникати. Він міг стати знову грізним і невловимим, начальником невидимих, вождем підземних людей, господарем нетрів. Говен досяг перемоги, але Лантенак був на волі. Лантенак був у безпеці, мав необмежене поле діяльності, невичерпаний вибір притулків. Він був недосяжний, неприступний. Лев був упійманий у пастку і вирвався.

І от він повернувся в неї знову.

Маркіз де-Лантенак своєю волею, з власного бажання, з вільного вибору покинув ліс, темряву, безпеку, волю, щоб повернутися до страшної небезпеки. Говен бачив, як він безстрашно кинувся у вир пожежі, рискуючи не вернутися з неї, а потім спустився цією драбиною до своїх ворогів, драбиною, що була рятувальною для одних і згубною для нього.

І ради чого зробив він це?

Щоб врятувати трьох дітей.

І тепер що мають зробити з цим чоловіком?

Гільйотинувати його.

Ради трьох дітей, — його власних? — ні; рідних йому? — ні; з його стану? — ні; для цих трьох бідолашних малюків, перших зустрічних, невідомих, обідраних, босоногих, цей аристократ, цей принц, цей старик, врятований, визволений, переможець, бо така втеча дорівнює перемозі, — усе кинув, знехтував усім, усе поставив на карту, і у той самий момент, коли він врятував дітей, віддав ворогам свою голову, досі страшну, а тепер величну.

І що мають з нею зробити?

Прийняти цю жертву.

Маркіз де-Лантенак мусив зробити вибір між чужим життям і своїм. І він гордо вибрав смерть.

І на цей його вибір згоджуються.

Його мають убити.

Яка відплата за героїзм!

Відповісти дикунством на великодушність.

Показати таку підкладку революції!

Так здрібнити ідею республіки!

В той час як людина, наскрізь просякнута забобонами й рабством, раптом перетворюється, повертається до людяності, вони, визвольники, поборники свободи, лишаться тільки людьми громадянської війни, неспроможними перемогти рутину, людьми, що тільки проливатимуть кров у братовбивчій війні.

І найвищий закон прощення, самозречення, самопожертви, спокути існуватиме для оборонців облуди і не існуватиме для борців за істину!

Як! Поступитися у боротьбі великодушності, скоритися цій поразці, бувши дужчими, стати слабшими, бувши переможцями, стати вбивцями, дати змогу говорити, що прихильники монархії врятовують дітей, а прихильники республіки вбивають стариків!

Цей загартований воїн, цей могутній вісімдесятилітній старик, цей обеззброєний боєць, скоріше впійманий, ніж полонений, захоплений на доброму ділі, зв’язаний з власного дозволу, після того як вчинив величний подвиг, має зійти на ешафот, як на найвищу вершину слави. І вони покладуть під ніж гільйотини цю голову, круг якої, літатимуть, благаючи, три душі маленьких урятованих ангелів. І перед цією стратою, ганебною для катів, зневажлива і горда усмішка з’явиться на лиці цієї людини, а лице Республіки заллє краска сорому!

І це станеться в присутності його, Говена, воєначальника.

І маючи змогу перешкодити цьому, він ухилиться! І він задовольниться цією гордовитою порадою: «Це тебе не обходить!» І він не скаже собі, що в таких випадках стояти осторонь — це бути спільником! І він не зрозуміє, що в такій величезній справі той, хто чинить злочин, менший злочинець, ніж той, хто дозволяє злочинові статися.

Але хіба не обіцяв він цю смерть? Він, Говен, людина милосердна, хіба не заявив Сімурденові, що він робить виняток з свого милосердя для Лантенака? Хіба не поклявся він видати Лантенака Сімурденові?

Він винен йому цю голову, і він її віддає. От і все.

Але чи ж це та сама голова?

Досі Говен бачив у Лантенакові тільки дикого воїна, фанатичного рояліста та феодала, вбивцю полонених, душогуба, що лютував у час війни, людину кровожерну. Коли б він досі був такий, Говен не боявся б, не задумуючись, засудив би його на смерть. З цим немилосердним і він був би немилосердний. Не було нічого простішого, дорога була прокладена, і дуже легко було нею йти, все було визначено, треба було тільки вбивати того, хто вбиває. Це була жахлива, але пряма лінія. Раптом ця пряма лінія урвалася, за несподіваним поворотом дороги з’явився новий обрій, сталася метаморфоза. Новий Лантенак несподівано з’явився на сцені. Герой вийшов із страховища. Та ні, більше ніж герой — людина. Більше ніж душа — серце. Це не був убивця, якого Говен досі мав перед собою, це був рятівник. Говен був подоланий хвилею небесного світла. Лантенак вразив його блискавкою доброти.

І перетворення Лантенака хіба не перетворить Говена? Як! Цей блиск світла не дістане відповіді? Людина минулого піде вперед, а людина майбутнього назад? Людина варварства і марновірства розкриє крила, піднесеться в височінь і згори буде дивитися на людину ідеалу, що борсатиметься в багні й темряві. Говен лишиться в старій колії лютості, тоді як Лантенак ширятиме у величній високості.

І ще одне.

Споріднення.

Ця кров, яку він має пролити, — бо дозволити пролити все одно, що пролити самому, — хіба ця кров не є його кров, кров Говена? Його дід помер. Але його двоюрідний дід живе. І цей двоюрідний дід є маркіз де-Лантенак. Хіба той з братів, що лежить у могилі, не піднявся б, щоб не дати другому в неї увійти? Хіба не звелів би він своєму внукові віднині шанувати цю голову, вкриту сивиною, рідною сестрою його власної сивини? Хіба не було між Говеном і Лантенаком цього обуреного погляду привида?

Хіба революція має за мету спотворювати людську природу? Хіба вона повинна зруйнувати сім’ю, задушити в людині людяність? Зовсім ні. Вона прийшла ствердити, зміцнити одвічні цінності, а не відкидати їх. Зруйнувати Бастілію — це визволити людськість, знищити феодалізм — це створити міцну сім’ю. Немає більшого авторитету за авторитет батьківства. От чому матка у бджіл вважається за царицю. Вона цариця тому, що мати. Безглуздість королівської влади якраз у тому, що це влада людини, яка, не бувши батьком, не може бути й володарем. Через те й знищено королівську владу, встановлено республіку. Що таке республіка? Це сім’я, це людськість, це революція. Революція — це запакування народу. А в основі народу — людина.

Треба було вирішити, чи мусить Говен після того, як Лантенак повернувся до людськості, повернутися до сім’ї.

Треба було вирішити, чи з’єднаються внук і дід у цьому найвищому світлі, чи тоді, коли дід піднявся до цього світла, внук збентежено відступить. В цьому патетичному змаганні Говена з своєю совістю саме так ставилося питання, і відповідь випливала сама собою: треба врятувати Лантенака.

Гаразд. А Франція? Тут запаморочлива проблема враз змінювала лице.

Як! Франція у такій скруті, Францію зрадили, відкрили для ворога. Вона не має більше кордонів — Німеччина перейшла через Рейн. Вона не має більше мурів — Італія переступила через Альпи, а Іспанія через Піренеї, їй лишилася тільки одна велика підпора — океан. Вона мала за собою безодню. Вона могла спертися на неї і, могутня, велика, перемогти всю землю. Ця підпора була непоборна. Але хіба не відбирають її в неї? Океан вже належить не тільки їй. На океані і Англія. Це правда, Англія не знає, як його переступити. І от з’являється людина, щоб перекинути для неї міст, щоб простягти їй руку, людина, що хоче сказати Піттові, Крегові, Корнуельсові, Дундасові, всім піратам: «Ідіть!» Людина, що хоче крикнути: «Англія, бери Францію!» І ця людина — маркіз де-Лантенак.

Вони тримають цього чоловіка в руках. Три місяці полювали на нього, невпинно переслідували і нарешті схопили. Рука революції лягла на плече цього бандита. Рука дев’яносто третього року взяла за горло цього ката-рояліста. Доля судила, щоб у підземеллі свого родового замка цей вбивця тепер чекав своєї кари. Феодал був у феодальній темниці. Каміння його замка повстало проти нього і замкнуло його в собі, і той, хто хотів зрадити свою батьківщину, був зраджений своїм домом. В усьому цьому видно волю божу. Година відплати настала, і революція кинула у в’язницю цього ворога народу. Він не може більше битися, не може змагатися, не може чинити шкоду. У цієї Вандеї тисячі рук і тільки єдина голова. Відтяти її — це покласти кінець громадянській війні. І вони мають цю голову в руках. Це трагічна і щаслива розв’язка. Після такої кривавої бійні й різанини людина, що стільки вбивала, тепер мусила сама вмерти.

І невже знайдеться хтось, хто її врятує?

Сімурден, тобто дев’яносто третій рік, тримає Лантенака, тобто монархію, і невже знайдеться хтось, хто вирве цю здобич з залізних тисків? Лантенак, людина, у якій сконцентрувалися всі жахи минулого, маркіз де-Лантенак був у могилі, важкі двері вічності замкнулися за ним, і от прийде хтось зовні і відімкне їх. Цей злочинець проти суспільства — мертвий, а з ним мертвий і бунт, мертва братовбивча звіряча війна. І от хтось воскресить усе це.

О, як тоді насміхатиметься оця мертва голова!

Як гордовито скаже цей привид: «От і добре, йолопи, я все-таки — живий!»

З яким запалом він знову візьметься за свою огидну справу! З яким тріумфом немилосердний Лантенак знову порине в безодню ненависті й війни! І завтра ж знову запалають оселі, чинитимуться розправи над полоненими. Знову добиватимуть поранених, розстрілюватимуть жінок.

Та й крім усього іншого, чи не переоцінює Говен цей вчинок, що так зачарував його?

Троє дітей мали загинути. Лантенак врятував їх. Але хто прирік їх на загибель?

Хіба не Лантенак?

Хто закинув їхні колиски у полум’я пожежі?

Хіба не Іманус?

А хто такий Іманус?

Помічник маркіза.

Відповідальність лежить на начальникові.

Підпалювач і вбивця — це Лантенак.

І чи такий прекрасний його вчинок?

Адже він тільки не довершив початого і більше нічого.

Підготувавши злочин, він відступив перед ним. Він жахнувся самого себе. Крик матері пробудив у його серці ту одвічну людську жалість, яка вкладена в кожну живу душу, навіть найзапеклішу. І цей крик повернув його назад. Із мороку, в який він поринув, він обернувся до денного світла. Вчинивши злодіяння, він припинив його. В цьому вся його заслуга. Він тільки не став потворним страховищем до кінця.

І за цю дрібницю повернути йому все? Повернути йому простір, поля, рівнини, повітря, світло, ліс, який він використає для бандитизму, волю, яку він використає для поневолення, життя, яке він використає, щоб чинити смерть? Смішно було б пробувати дійти з ним згоди, порозумітися з цією гордовитою душею, пропонувати йому свободу, змогу врятувати життя з умовою, що він відмовиться від усякої ворожнечі і всякого бунту. Було б помилкою дати йому таку перевагу. Яким глузуванням, яким ляпасом була б його відповідь. Лантенак, безперечно, скаже: «Залиште безчестя собі, вбийте мене».

Ні, цю людину можна було або вбити або просто звільнити. Ця людина стояла немов на високій скелі, була завжди готова і на злочин і на подвиг, і злетіти орлом у піднебесся і звалитися в безодню. Це була дивна душа.

Вбити його? Який жах! Звільнити? Яка відповідальність!

Звільнити Лантенака значить знову починати боротьбу з Вандеєю, як з гідрою, якій не відтяли голову. За одну мить з швидкістю метеора знову спалахне полум’я пожежі, яка погасла, коли цей чоловік зник. Лантенак не відступить, доки не здійснить свій гидотний план, доки не накриє республіку гробовою кришкою монархії, труп Франції — Англією. Врятувати Лантенака — це пожертвувати Францією. Життя Лантенака — це смерть тисяч невинних чоловіків, жінок, дітей, захоплених домашньою війною. Це десант англійців, відступ революції, розгромлені міста, розтерзаний народ, кровоточаща Бретань. Звільнити Лантенака — це кинути здобич у пазури хижака.

У хиткому світлі суперечливих доводів проступала невиразна думка, що він, Говен, хоче випустити на волю тигра.

А потім знову питання поставало у початковому вигляді. Сізіфів камінь боротьби людини з самою собою знову котився вниз: а чи дійсно ж Лантенак тигр?

Можливо, він був тигром, але тепер?.. Думка Говена кружляла на одному місці, увесь час повертаючись до вихідної точки, звиваючись спіраллю, як змія. Справді, навіть після найсуворішої перевірки фактів, чи можна не бачити у вчинку Лантенака стоїчного самозречення, благородної самопожертви, безкорисливої доброти? Під загрозою всіх роззявлених пащ громадянської війни виявити людяність! В розпалі боротьби нижчих істин стати провісником істини вищої! Довести, що вище за всіх королів, вище за всю революцію, вище за все земне стоїть душа людська, яка відгукується на чуже страждання, проголошує, що дужий мусить допомагати слабішому, що, врятувавшись, він мусить рятувати гинучих, що всі діти мають право на батьківське піклування всіх стариків. І довести ці високі істини ціною своєї голови.

Бути полководцем і зректися стратегії, боїв, відплати. Бути роялістом і, поклавши на терези по один бік короля Франції, монархію, що існувала п’ятнадцять століть, відновлення старих законів, повернення старого ладу, а по другий якихось трьох селянських дітей, і прийти до висновку, що король, трон, скіпетр і п’ятнадцять сторіч монархії не можуть переважити трьох малят! І на все це не зважати? І той, хто все це зробив, лишається проте тигром, і до нього треба ставитися, як до дикого звіра?.. Ні, ні і ні! Не був страховищем чоловік, що осяяв божественним світлом великодушного вчинку чорну безодню громадянської війни. Меченосець перетворився в носія світла. Сатана знову став небесним Люціфером. Всі свої звірячі вчинки Лантенак спокутував актом самопожертви: гублячи своє тіло, він врятував свою душу. Тепер він чистий: своєю рукою він підписав собі прощення всіх гріхів. Хіба не можна простити самому собі? Він заслужив пошану.

Лантенак показав себе людиною незвичайною.

Тепер була Говенова черга. Чим він відповість на це?

У ту добу боротьба благородних і гидотних пристрастей створювала хаос у всьому світі. Піднявшись над цим хаосом, Лантенак виділив із нього ідею людяності. Говен повинен був тепер виділити з нього ідею сім’ї.

Як він вчинить?

Чи зловживе він довір’ям творця?

І він повторяв у думці: «Я врятую Лантенака».

«Чудово! — чувся в душі його інший голос. — Іди, допомагай англійцям. Дезертируй. Передавайся до ворога. Рятуй Лантенака і зраджуй Францію»,

Він тремтів від цього голосу: «Ти не можеш нічого вирішити, мрійнику!» говорив він собі і бачив крізь пітьму зловісну усмішку сфінкса.

Ця боротьба з самим собою завела його в глухий кут, на роздоріжжя суперечливих істин, де пильним поглядом дивилися один на одного три найвищі принципи, до яких тільки додумалася людина — людськість, батьківщина, сім’я.

Кожен підносив свій голос, і кожен говорив правду. Як тут вибрати? Кожен із трьох, здавалося, стояв на твердих підвалинах мудрості й справедливості, кажучи: «Ось як ти повинен зробити». Але чи справді це треба було робити? — Так. Ні. Логіка говорила одне, почуття — інше: поради були цілком протилежні. Але логіка — тільки розум. Почуття ж часто буває совістю.

Логіка є робота людського розуму, почуття ж часто спадає в нашу душу зверху. Тому почуття не таке ясне, як розум, але дужче за нього.

А разом з тим, яка сила — строго логічний розум!

Говен вагався.

Це було страшне вагання.

Перед ним відкривалися дві безодні. Він повинен був або погубити Лантенака, або врятувати його. І треба було зважитися.

Яка з цих двох безодень мусила стати його обов’язком?

III. ПЛАЩ КОМАНДИРА

Дійсно, йшлося якраз про обов’язок.

Зловісний стояв цей обов’язок перед Сімурденом, грізний — перед Говеном.

Простий перед одним; складний, многогранний, звивистий перед другим.

Вибило північ, потім першу годину.

Говен, сам не помітивши як, підійшов до пролому.

Пожежа згасала і кидала тільки невиразне світло.

Плато з другого боку башти, куди падав відсвіт, то освітлювалося, то зникало в темряві. Від цих раптових змін світла й темряви речі набирали якихось неприродних розмірів, і вартові в таборі мали вигляд привидів. Говен, заглибившись у свої думки, неуважно стежив, як то полум’я закривало дим, то дим закривав полум’я.

Ця поява й зникання світла перед його очима були немов якоюсь аналогією до появи й зникнення істини в його думках.

Раптовий спалах, що вилетів між двома клубами диму із згасаючого вогнища, яскраво освітив вершину плато, і виразно виступив багряний силует якогось воза. Говен дивився на цей віз. Він був оточений вершниками в жандармських капелюхах. Йому здалося, що це той самий віз, який вони з Гешаном бачили у підзорну трубу на горизонті кілька годин тому, коли сонце заходило. На возі були люди, і вони наче щось вивантажували. Те, що вони витягали з воза, було, певно, важке, часом щось бряжчало. Важко було сказати, що це таке. Воно скидалося на зруб. Двоє зсаджували на землю ящик, у якому, судячи по формі, мала бути якась трикутна річ. Спалах погас, і все знову вкрила темрява. Говен стояв у задумі, не відриваючи погляду від того, що було в пітьмі.

Засвітили ліхтарі, при їх світлі на плато вешталися люди, але рухливі постаті були невиразні. Зрештою Говен знизу, по другий бік ярка, міг бачити тільки край плато. Чулися голоси, але він не розрізняв слів. Десь дзвеніли удари сокири по дереву. Чувся якийсь невідомий металічний скрегіт, немов хтось гострив косу.

Вибило другу годину.

Говен помалу, як людина, що охоче робила б два кроки вперед і три назад, увійшов у пролом. При його наближенні вартовий, розпізнавши в темряві обшитий галунами плащ командира, віддав йому рушницею честь. Говен увійшов до залу нижнього поверху, перетвореного в кордегардію. Під склепінням висів ліхтар. Він освітлював приміщення лише настільки, щоб можна було, не наступаючи на тіла, пройти повз караульних, які лежали на підлозі і майже всі спали.

Вони лежали там, де билися кілька годин тому. Залізні й свинцеві кульки картечі лишилися не виметені під солом’яною підстилкою і заважали їм спати. Але вони були втомлені і спочивали. Цей зал був страшним місцем. Тут відбувався штурм, тут вони рубали, кололи, стріляли, вбивали і вмирали. Тут ричали, вили від болю, скреготіли зубами, конали. Багато з них упало тут мертвими на плити, на яких тепер вони відпочивали. Солома, що правила їм за підстилку, напоєна була кров’ю їхніх товаришів. Тепер це скінчилося, кров висохла, шаблі були витерті, мертві були мертві. А вони спокійно спали. Така є війна. І потім, завтра, усі спатимуть таким же сном.

Коли Говен зайшов, кілька з цих людей підвелося, між ними й офіцер, що командував караулом. Говен показав йому на двері до темниці.

— Відчиніть, — сказав він.

Засуви були відсунуті, двері відчинилися.

Говен зайшов у темницю.

Двері замкнулися за ним.

I. ПРЕДОК

На кам’яній підлозі склепу, біля квадратної відтулини нижньої камери, стояв ліхтар.

Тут же видно було повний кухоль води, солдатська порція хліба і оберемок соломи. Склеп був висічений у скелі, і якби в’язневі спало на думку підпалити солому, щоб викликати пожежу, то його намір був би марний, бо темниця не могла згоріти, а він напевне б задихнувся.

В ту хвилину, коли двері повернулися на петлях, маркіз крокував по своїй камері. Так з кутка в куток ходять усі хижаки, посаджені в клітку.

На скрип дверей старий підвів голову, і ліхтар, що стояв на підлозі між Говеном і маркізом, освітив обличчя обох.

Вони глянули один на одного, і така сила була в цьому погляді, що обоє застигли на місці.

Маркіз зареготав і вигукнув:

— Добрий вечір, пане. Чимало років я не мав щастя з вами зустрічатися Ви мені зробили ласку завітати до мене. Дуже вам дякую. Я не хочу нічого кращого, як трохи побалакати. Я починав уже нудьгувати. Ваші друзі марно витрачають час. Нащо треба встановлювати особу, провадити воєнно-польовий суд, всі ці довгі церемонії? У мене такі справи робилися простіше. Я тут у себе. Будьте ласкаві, заходьте. Ну, якої ви думки про все те, що тепер діється? Оригінально, правда ж? Жили собі король і королева. Король це був король, королева — це була Франція. Королю відтяли голову, а королеву одружили з Робесп’єром, Від цього пана та цієї пані народилася дочка, названа Гільйотиною, з якою мені, певно, доведеться познайомитися завтра вранці. Буду вельми радий з того, як радий бачити вас. Може, ви в цій справі й прийшли? Може, вас підвищили в чині? Може, ви вже стали катом? Якщо це просто дружній візит, то я зворушений. Пане віконт, ви, мабуть, вже забули, що таке дворянин. Так ось перед вами один — це я. Подивіться як слід. Адже цікаво? Він вірить у бога, вірить у традиції, вірить у сім’ю, вірить у своїх предків, вірить у гідність свого батька, у відданість і вірність, в обов’язок перед своїм монархом. Він шанує старі закони, доброчесність, справедливість, — усе те, що ви з великою радістю знищили б. Сідайте, прошу. Доведеться, правда, на підлогу, — крісел у цьому салоні, на жаль, немає. Але хто живе в бруді, може сидіти на землі. Я це кажу не для того, щоб вас образити, бо те, що ми звемо брудом, ви називаєте народом. Ви ж не будете вимагати, щоб я проголошував: свобода, рівність, братерство? Це одна з кімнат мого старовинного замка. Колись сеньйори кидали сюди мужиків, тепер мужики сюди кидають сеньйорів. Ця нісенітниця зветься революцією. Коли не помиляюсь, мені через тридцять шість годин мають відтяти голову. Я не відчуваю від цього прикрості. А от без тютюну погано. Якби ви були ввічливі, ви б прислали мені табакерку, яку я забув там нагорі, у дзеркальній кімнаті, де ви гралися малим хлоп’ям і гойдались на моїх колінах. Пане, я хочу вам дещо сказати. Вас звуть Говен, і, дивна річ, у ваших жилах тече благородна кров, така ж, як і моя. І ця кров, що зробила з мене людину честі, зробила з вас якесь чорт зна що. Бувають такі своєрідні явища. Ви мені скажете, що це не ваша вина. Але й не моя. Очевидно, людина стає злочинцем, не усвідомлюючи цього. Все залежить від того, хто яким повітрям дихає. У такі часи, як наші, ніхто не відповідає за свої вчинки, революція — це дурисвітка, що обкручує всіх, І всі ваші великі злочинці тільки великі простаки. Почати хоча б з вас. Мушу вам сказати, що я від вас у захваті. Так, я дивуюся такій людині, як ви. Людина славного роду, з добрим становищем у суспільстві, віконт, власник ось цього самого замка Тур-Говен, принц Бретонський, маючи змогу пролити кров за велику справу, в майбутньому герцог і пер Франції, маючи майже все, чого може бажати на землі розсудлива людина, — стає тим, чим ви є, і так старанно цього добивається, що вороги вважають вас злочинцем, а ваші друзі — дурнем. До речі, передайте мої вітання пану абатові Сімурдену.

Маркіз говорив невимушено, просто, нічого не підкреслюючи, наче у світській розмові, спокійно дивлячись своїми ясними очима на онука і заклавши руки в кишені жилета. Він спинився, передихнув і продовжував:

— Не буду критися від вас: я зробив усе можливе для того, щоб вас убити. Я сам особисто своїми руками тричі націлював на вас гармату. Це нечемно, я визнаю. Але дивно було б сподіватися від ворогів, щоб вони чинили вам приємність. Бо ж ми на війні, пане мій онук. Все в огні і крові. Короля ж убили. Чудові часи!

Він знову спинився, потім продовжував:

— І тільки подумати, що нічого б цього не сталося, якби в свій час повісили Вольтера та заслали Руссо на галери. Ах, це справжній бич — ці розумники! До речі, що ви можете закинути монархії? Правда, абата Пусселя заслали в його абатство Корбіньє, але дали йому змогу їхати не поспішаючи і в якому завгодно екіпажі. А щодо вашого пана Тітона, який був, треба сказати, добрий розпусник і негідник, то його спровадили із Венсенського замка в замок Гам у Пікардії, який стоїть, слід визнати, в досить поганій місцевості. От і всі провини. Я це пам’ятаю. Я теж кричав свого часу, я теж був такий же дурний, як і ви.

Маркіз помацав у кишені, немов шукав табакерку, і продовжував:

— Але не такий лихий. Ми говорили, щоб поговорити. Ми також обурювалися тоді всякою судовою тяганиною. Потім прийшли панове філософи. Їхні твори палили, а слід було палити самих авторів. До всього домішувалися ще придворні інтриги. І були всі ці йолопи, Тюрго[126], Кене, Мальзебер, фізіократи і так далі. Ну й пішло! Всьому причиною писаки та віршомази. Як же! Енциклопедія![127] Дідро! Аламбер! Ах, дурні недотепи! І така благородна людина, як прусський король, теж упіймався на їхній гачок! Я б розправився з усіма цими борзописцями! О, ми колись уміли чинити суд. Тут на стінах видно знаки коліс для четвертування. Ми не жартували. Ні, ні, не треба ніяких писак, бо коли будуть Вольтери, будуть і Марати. Коли будуть люди, що переводять папір, будуть і негідники, які вбивають. Доки буде чорнило, буде й чорнота. Доки руки людей триматимуть гусяче перо, дурість перетворюватиметься на лють і жорстокість. Книги породжують злочин. Слово «химера» має подвійне значення; воно означає і мрію, і страховище. Як доводиться розплачуватися за дурощі! Що ви нам співаєте про ваші права? Права людини! Права народу! Вигадки, дурні байки! Чисте безглуздя, пусте патякання! Коли я кажу: Авуаза, сестра Конана II, принесла Бретань в посаг Гоелові, графові Нантському і Корнуельському, який лишив свій трон Аленові Ферганові, дядькові Берти, дружини Алена Чорного, сеньйора Ла-Рош-Сюріон, матері Конана Малого, прадіда Гі та Говена де-Туар, нашого предка, я кажу ясну річ. І от вам право. Але ваші пройдисвіти, ваші шахраї, ваші нікчеми, що вони називають своїми правами? Боговбивство і царевбивство! Хіба ж це не гидота? О, мерзотники! Мені соромно за вас, пане. Адже в вас тече ця горда бретонська кров. Ви і я — ми походимо від Говена Туарського. Нашим предком був великий герцог Монбазон, пер Франції, що був вшанований орденським ланцюгом; він узяв штурмом Тур і був поранений у бою під д’Арком і помер обер-єгермейстером Франції у своєму замку Кузьєр в Турені на вісімдесят сьомому році. Я можу вам також назвати герцога Лодюнуа, сина пані де-ла-Гарнаш, Клода де-Лоррена, герцога де-Шеврез і Анрі де-Ленонкур та Франсуазу де-Леваль-Буадофен. Але для чого? Пан має честь бути ідіотом, і він домагається рівності з моїм конюхом. Я був уже старий, коли ви були ще хлопчиком. Я втирав вам тоді носа і втру тепер. Ви якось примудрились рости і в той же час лишатись малим. Відтоді, як ми бачилися, ми обидва йшли кожен своїм шляхом. Я шляхом честі, ви — протилежним. О, я не знаю, чим це скінчиться. Але панове ваші друзі — мерзенні негідники. Так, справді, я з цим охоче згоджуюсь, — прогрес надзвичайний. У нас в армії солдата за пиятику карали водою: три дні підряд він мусив випивати перед фронтом пляшку води. Цю кару скасовано. Ви завели обмеження цін. Ви маєте Конвент, єпіскопа Табеля, пана Шометта[128] і пана Ебера і знищуєте гуртом усе минуле, від Бастілії до календаря, де святих замінили овочами. Дуже добре, панове громадяни, будьте господарями, царюйте, порядкуйте, не соромтесь. Все це не завадить релігії бути релігією, все це не викреслить п’ятнадцяти століть з нашої історії, коли Франція була королівством, і стара французька аристократія, навіть якщо їй відтяти голову, буде вища за вас. А щодо вашого глузування з істеричного права королівських родів, то ми тільки знизуємо плечима. Гільперіх справді був тільки монахом на ім’я Даніель. Це Ренфруа вигадав Гільперіха, щоб зробити прикрість Карлові Мартелеві. Ми це знаємо не гірше за вас. Та не в тому річ. Річ у тому, щоб бути великим королівством, бути старою Францією, чудово впорядкованою державою, де насамперед шанували священну особу монарха, самодержавного володаря, потім принців, потім королівських офіцерів, що охороняли нашу землю на суші і на морі, потім керівників та управителів фінансів. Далі були вищі й нижчі судді, збирачі мита й державних податків, нарешті, королівська поліція. От що зветься добрим і зразковим державним ладом. Ви його знищили. Ви знищили провінції, як жалюгідні неуки, не знаючи, чим вони були. Геній Франції увібрав у себе геній всього континенту, і кожна з провінцій Франції репрезентує якусь гідність Європи: німецьку прямоту — Пікардія, шведську великодушність — Шампань, голландську працездатність та хазяйновитість — Бургундія, польську жвавість — Лангедок, іспанську гордість — Гасконія, італійську мудрість — Прованс, грецьку кмітливість — Нормандія, швейцарську вірність — Дофіне. Ви не знали нічого про це, ви розбили, поламали, потрощили, а самі лишилися дикунами й звірюками. А, ви не хочете більше мати аристократів! Гаразд, ви їх не матимете. Та ви ще пошкодуєте за ними. У вас не буде більше рицарів, не буде героїв. Прощай, колишня велич! Знайдіть мені тепер іншого д’Асса! Ви всі тремтите за вашу шкуру! Де тепер рицарі Фонтене, які вклонялися ворогові перед тим, як його вбивати? Де ті воїни у шовкових панчохах, що билися при Леріді! Минули ті дні військової слави, коли кавалерійські султани пролітали, як метеори? Ви пропащий народ. Ви потрапите під іноземне ярмо. Якщо воскресне Алаpix II, назустріч йому не виступить більше Хлодвіг; якщо воскресне Абдерам, його не зустріне Карл Мартель; якщо знову нападуть сакси, їм не дасть відсіч Піпін. Не буде таких боїв, як при Агнедалі, Рокруа, Лансі, Стаффарді, Нервінді, Штейнкірхені, Марселі, Року, Лоуфельді, Магоні. Не бачити вам Маріньяна з Франсіском і Бовена з Філіппом Августом, що одною рукою взяв у полон Рено, графа Болонського, а другою — Феррана, графа Фландрського. Ви ще матимете Азенкур, але ви не матимете Бакевілля, цього великого прапороносця, що, загорнувшись у прапор, дав себе вбити. Робіть своє, продовжуйте! Будьте новими людьми. Нікчемнійте.

Маркіз на хвилину замовк, потім продовжував:

— Але дайте нам змогу бути великими. Вбивайте короля, вбивайте, вигублюйте, топчіть усе під ноги. Кидайте старі закони, традиції, звичаї під свої підбори, перекидайте трон, зганьблюйте вівтарі, трощіть бога і танцюйте над усім тим! Це ваша справа. Ви зрадники і боягузи, нездатні на подвиг, на порив самозречення. Я все сказав. Тепер гільйотинуйте мене, пане віконт. Маю честь кланятися.

І він додав:

— Я наговорив вам багато гірких істин! Але чого ж мені боятися? Я мертвий.

— Ви вільні, — сказав Говен.

Говен підійшов до маркіза, скинув свій плащ командувача, накинув йому на плечі і насунув йому капюшон на очі. Обидва були однакові на зріст.

— Що ж це ти робиш? — спитав маркіз.

Говен крикнув:

— Лейтенант, відчиніть мені.

Двері відчинилися.

Говен крикнув:

— Потурбуйтесь замкнути за мною.

І він випхнув за двері приголомшеного маркіза.

Нижній зал, перетворений у кордегардію, був освітлений, як ми вже говорили, тільки одним ліхтарем. В цьому невиразному світлі ті з солдатів, які не спали, побачили високого чоловіка у плащі командувача, обшитому галуном. Вони віддали йому честь, і чоловік вийшов.

Маркіз повільно пройшов через кордегардію, крізь пролом, не раз стукнувшись головою, і вийшов.

Вартовий, думаючи, що це Говен, віддав йому честь.

Коли він був уже надворі і відчув під ногами траву, побачив, за двісті кроків від себе, ліс, широкий простір, ніч, волю, життя, він спинився і стояв якийсь момент нерухомо, як людина, що розгубилася від несподіванки, випадково потрапивши в розчинені двері і вагаючись, чи йти вперед, чи повернутися назад? Струснувши з себе глибоку задуму, він підняв праву руку, клацнув пальцями і сказав:

— Та-а-ак!

І пішов далі.

Двері в’язниці замкнулись. Говен лишився в темряві.

II. ВІЙСЬКОВИЙ СУД

Тоді військові суди ще не мали твердо встановленого порядку. Генерал Дюма у Законодавчих зборах накреслив проект військових законів. Цей проект пізніше переробив і доповів Раді п’ятисот Тало, але остаточно кодекс військових судів був заведений тільки за часів Імперії. Між іншим, за Імперії було запроваджено порядок, за яким у військових судах голосування провадиться, починаючи з найнижчого чину. В роки революції цього закону не було.

В 1793 році голова Військового трибуналу являв собою майже весь суд. Він призначав членів суду, встановляв порядок розгляду справи та голосування. Він був водночас і суддею, і повновладним господарем.

Сімурден призначив місцем засідання військового суду той самий зал у нижньому поверсі, де була барикада, а тепер кордегардія. Він хотів усе спростити, скоротити — і дорогу від в’язниці до трибуналу, і дорогу від трибуналу до ешафота.

Опівдні, згідно з його розпорядженням, суд зібрався в такій обстановці: три солом’яні стільці, сосновий стіл із двома свічками на ньому, табурет перед столом.

Стільці були для суддів, а табурет — для підсудного. З двох кінців столу були два інші табурети, один для комісара-аудитора, призначеного з інтендантів, другий для секретаря — це був один з капралів.

На столі стояли дві чорнильниці, лежала паличка червоного сургучу, мідна печатка Республіки, дві папки з чистим папером і два розгорнуті друковані плакати: один із списком оголошених поза законом, другий — декрет Конвенту.

За середнім стільцем було поставлено кілька трикольорових прапорів. В ці часи суворої простоти декорування було нескладне, і не треба було багато часу, щоб перетворити кордегардію в судовий зал.

Стілець посередині призначався для голови, що сидів прямо проти дверей до темниці.

За публіку були солдати.

Два жандарми охороняли «лаву підсудних».

Сімурден сидів на середньому стільці, праворуч від нього — капітан Гешан, перший суддя, ліворуч — сержант Радуб, другий суддя.

На голові у Сімурдена був капелюх з трикольоровим султаном, шабля при боці і два пістолети за поясом. Шрам на лиці, що був яскравочервоний, підкреслював його похмурий вигляд.

Радуб врешті дозволив себе перев’язати. Круг його голови була обмотана носова хустка, на якій дедалі ширшала кривава пляма.

Опівдні судове засідання ще не починалося; біля столу стояв гонець, а надворі бив копитами його кінь.

Сімурден писав. Він написав такі два рядки:

«Громадяни члени Комітету громадського порятунку,

Лантенака впіймано. Завтра він буде страчений».

Він поставив число, підписав, згорнув і, запечатавши депешу, простяг її гінцеві. Гонець вийшов.

Зробивши це, Сімурден сказав голосно:

— Відчиніть в’язницю.

Два жандарми відсунули засуви, відчинили двері і увійшли всередину.

Сімурден підняв голову, схрестив руки, глянув на двері і крикнув:

— Введіть в’язня.

Під дверним склепінням з’явились два жандарми і якийсь чоловік.

Це був Говен.

Сімурден здригнувся.

— Говен! — скрикнув він.

Потім сказав:

— Я велів привести заарештованого.

— Це я, — сказав Говен.

— Ти?

— Я.

— А Лантенак?

— Він на волі!

— На волі?

— Так.

— Утік?

— Утік.

Сімурден пробурмотів тремтячим голосом:

— І справді, це ж його замок, він знає усі проходи й лазівки. Певно, камера сполучалася з якимсь проходом; я мусив би про це подумати. Він знайшов спосіб утекти, для того йому не треба було допомоги.

— Йому допомогли, — сказав Говен.

— Утекти?

— Утекти.

— Хто допоміг?

— Я.

— Ти мариш?

— Я зайшов у в’язницю, був там наодинці з полоненим. Я скинув свій плащ, накинув на нього, насунув йому на лице капюшон, і він вийшов замість мене, а я лишився на його місці. От і все.

— Ти не зробив цього!

— Я це зробив.

— Це неможливо!

— Це було.

— Приведіть Лантенака!

— Його тут нема. Солдати, побачивши плащ командувача, подумали, що то я, і пропустили його. Це ж було вночі.

— Ти збожеволів?

— Я сказав те, що є.

Настала тиша. Сімурден насилу промовив:

— В такому разі ти заслуговуєш…

— На смерть, — закінчив Говен.

Сімурден зблід, як мрець. Він сидів нерухомо, як людина, вражена блискавкою. Він, здавалося, не дихав. Велика краплина поту виступила на його лобі.

Нарешті, він сказав здавленим голосом:

— Жандарми, посадіть підсудного на його місце.

Говен сів на табурет.

Сімурден додав:

— Жандарми, шаблі наголо.

Це була формула, уживана тоді, коли підсудному загрожувала смертна кара.

Жандарми витягли шаблі.

Голос Сімурдена знову набрав звичайного виразу.

— Підсудний, — сказав він, — встаньте.

Він уже не говорив Говенові «ти».

III. ГОЛОСУВАННЯ

Говен підвівся.

— Як ваше ім’я? — спитав Сімурден.

— Говен.

Сімурден продовжував допит:

— Хто ви такий?

— Командувач експедиційної колони Північного побережжя.

— Ви родич чи свояк утікача?

— Я його двоюрідний внук.

— Ви знаєте декрет Конвенту?

— Я бачу об’яву про нього у вас на столі.

— Що ви скажете про цей декрет?

— Що я його скріпив своїм підписом, наказував пильно його виконувати і що я складав цю приписку, під якою стоїть мій підпис.

— Виберіть собі оборонця.

— Я захищатиму себе сам.

— Ви маєте слово.

Сімурден став знову незворушним. Тільки це була дужче незворушність скелі, ніж спокій людини.

Говен якийсь момент мовчав, немов збираючись з думками.

Сімурден спитав:

— Що ви можете сказати на свій захист?

Говен помалу підвів голову, не дивлячись ні на кого, і відповів:

— За одним я не побачив іншого. Один добрий вчинок, побачений зблизька, закрив для мене сотні злочинних вчинків. З одного боку старик, з другого врятовані діти — все це стало між мною і моїм обов’язком. Я забув про спалені села, про сплюндровані поля, про вбитих полонених, про добитих поранених, про розстріляних жінок, забув про Францію, видану Англії. І я випустив на волю убивцю батьківщини. Говорячи так, я немовби говорю проти себе, але це не так. Я говорю за себе. Коли винний визнає свою вину, він рятує єдине, що можна врятувати, — свою честь.

— І це все, — спитав Сімурден, — що ви можете сказати на свій захист?

— Я додам тільки, що, бувши начальником, я мусив давати приклад, і що ви, бувши суддями, повинні його дати.

— Якого прикладу ви хочете?

— Моєї смерті.

— Ви це визнаєте справедливим?

— І необхідним.

— Сідайте.

Прокурор підвівся і почав читати — спочатку постанову, що оголошувала поза законом колишнього маркіза Лантенака, потім декрет Конвенту про смертну кару для кожного, хто допомагатиме втечі полоненого бунтівника. І закінчив кількома рядками, приписаними внизу об’яви про декрет, що забороняли «давати будь-яку допомогу бунтівникам під страхом смертної кари» і підписані були: «Командувач експедиційної колони Говен».

Скінчивши, прокурор сів.

Сімурден схрестив руки і сказав:

— Підсудний, будьте уважні. Публіка, слухайте, дивіться і мовчіть. Ви маєте перед собою закон. Ми переходимо до голосування. Вирок буде прийнятий простою більшістю голосів. Кожен суддя по черзі висловиться вголос, при підсудному, правосуддя не має чого таїти.

Зробивши паузу, Сімурден продовжував:

— Слово має перший суддя. Говоріть, капітан Гешан.

Капітан Гешан, здавалося, не бачив ні Сімурдена, ні Говена. Він втупив очі в об’яву про декрет і немов бачив перед собою безодню. Він сказав:

— Закон ясний. Суддя і менший і більший, ніж людина. Він менший від людини, бо не повинен мати серця. Він більший від людини, бо в його руці меч. 414 року до нашої ери Манліус звелів стратити свого сина за такий злочин, як перемога без дозволу. Порушення дисципліни заслуговує кари. А тут зламано закон. Закон же вищий за дисципліну. Через надмірну жалість республіка знову в небезпеці. Жалість може набирати розмірів злочину. Командувач Говен випустив бунтівника Лантенака. Говен винен. Я голосую за смерть.

— Запишіть, секретарю, — сказав Сімурден.

Секретар написав: «Капітан Гешан: смерть».

Говен сказав голосно:

— Гешан, ви добре голосували, дякую вам.

Сімурден продовжував:

— Слово має другий суддя. Говоріть, сержант Радуб.

Радуб підвівся, повернувся до Говена і віддав йому по-військовому честь. Потім він скрикнув:

— Коли так, гільйотинуйте мене, бо, клянусь богом і всім найсвятішим на землі, я б хотів зробити те, що зробив старий, а потім те, що зробив мій командир. Коли я побачив, як цей вісімдесятилітній чоловік кинувся в огонь, щоб врятувати трьох малят, я сказав: «Чоловіче, та ти ж молодець!» І коли я дізнався, що мій командир врятував цього старого від вашої клятої гільйотини, хай чорти її візьмуть, я сказав: «Командире, ви повинні бути моїм генералом, ви справжня людина, і я, побий мене грім, я б дав вам хрест святого Луї, якби були ще хрести, якби були ще святі!» Як це! Хіба ми стали цілковитими дурнями? Хіба для того ми перемагали при Жемаппі, при Вальмі, при Флеру і при Ваттіньє? Коли для того, то так треба й сказати. Як це! От командир Говен понад чотири місяці з барабанним боєм б’є й жене цю роялістську наволоч, своєю шаблею рятує республіку, робить те, що він зробив у Долі, а для того треба було мати добру голову, і от ви, маючи таку людину, хочете зжити її з світу! Замість зробити його генералом, ви хочете йому відтяти голову! Та це ж все одно, що кинутися сторч головою з Нового мосту. І ви самі, громадянине Говен, командире, якби замість того, щоб бути моїм генералом, ви були моїм капралом, то я сказав би вам, що ви плели страшні нісенітниці увесь цей час. Старий добре зробив, що врятував дітей. Ви добре зробили, що врятували старого. І коли гільйотинують людей за добрі вчинки, то хай все йде під три чорти. Я не знаю, про що тут говорити. Це все-таки певно, справді? Я щипаю себе, щоб пересвідчитись, що я не сплю. Я не розумію. Хіба треба було, щоб старий залишив дітей у вогні? Хіба треба, щоб мій командир дозволив відтяти голову старикові? Стривайте. Гільйотинуйте мене. Так буде краще. Хіба б ви хотіли, щоб наші малята були мертві, а батальйон Червоного Ковпака був збезчещений? Цього ви хотіли? Тоді давайте пожирати один одного. Я теж знаюся на політиці не згірше за вас. Я був у клубі секції Пік. Чи ми осатаніли вкрай? Так от я кінчаю. Я терпіти не можу таких справ, коли не знаєш уже, що до чого. Ради якого чорта маємо ми вбивати один одного? Ради чого вбивати нашого командира? А дзуськи, Лізетто! Я хочу мати свого командира й далі. Мені потрібен мій командир. Я люблю його сьогодні ще дужче, ніж учора. Послати його на гільйотину, та це ж сміх! Ми всі тут, ми не хочемо цього. Я вже наслухався. Можете казати все, що ви хочете, проте це неможливо, цього не повинно бути.

І Радуб сів. Його рана відкрилася. Кров з-під пов’язки текла на шию з того боку, де було його поранене вухо.

Сімурден повернувся до Радуба:

— Ви за те, щоб виправдати підсудного?

— Я голосую за те, — сказав Радуб, — щоб його зробити генералом.

— Я питаю, чи ви хочете, щоб він був виправданий?

— Я за те, щоб зробити його першою людиною в республіці.

— Сержант Радуб, ви голосуєте за те, щоб командир Говен був виправданий, так чи ні?

— Я голосую за те, щоб мені відтяли голову замість нього.

— За виправдання, — сказав Сімурден. — Пишіть, секретарю.

Секретар написав: «Сержант Радуб: виправдати».

Потім секретар сказав:

— Один голос за смерть, один голос за виправдання.

Голоси поділились.

Тепер мав голосувати Сімурден.

Він підвівся. Скинув свій капелюх і поклав на стіл.

Він не був уже блідий, його лице було кольору землі.

Якби всі присутні лежали в трунах, то й тоді тиша не була б глибша.

Сімурден сказав урочисто, повільно й твердо:

— Підсудний Говен, слухайте. В ім’я республіки, військовий суд більшістю двох голосів проти одного…

Він спинився, немовби вагаючись. Чи він вагався перед смертю? Чи він вагався перед життям? Всі затаїли подих, Сімурден продовжував:

— …ви засуджені до смертної кари.

Його обличчя виражало муку зловісного тріумфу. Коли Іаков у темряві примусив подоланого ним ангела благословити його, на обличчі його, певно, була така ж усмішка.

Та це був тільки відблиск, що швидко зник. Сімурден знову застиг, сів, надів свій капелюх і додав:

— Говен, ви будете страчені завтра при сході сонця.

Говен підвівся, уклонився і сказав:

— Я дякую судові.

— Виведіть засудженого, — сказав Сімурден.

Сімурден подав знак, двері темниці відчинилися, пропустили Говена і замкнулися за ним. Два жандарми лишилися з обох боків дверей, держачи шаблі наголо.

Радуба винесли — він упав непритомний.

IV. ПІСЛЯ СІМУРДЕНА-СУДДІ — СІМУРДЕН-УЧИТЕЛЬ

Військовий табір — як осине гніздо. А в часи революції особливо. Жало громадянськості, яке є в солдатові, висувається охоче й швидко. І не спиняється перед тим, щоб ужалити начальника після того, як ворога прогнано. Відважний загін, що взяв штурмом Тург, загув на всі лади. Спершу, коли дізналися, що командувач Говен випустив Лантенака. Коли побачили, що з темниці, де, як гадали, був Лантенак, вийшов Говен, це електричною іскрою за одну мить рознеслося по всьому табору. Вся маленька армія загомоніла, спочатку бурчали: «Говена мають судити. Але це тільки для годиться. Хіба церковник засудить колишнього! Ми бачили віконта, що врятував маркіза, і ми бачитимемо священика, що виправдає аристократа!» Коли дізналися про засудження Говена, почалося інше бурчання: «Ні, це занадто. Засудити нашого начальника, нашого хороброго командира, нашого молодого командувача, нашого героя! Це правда, що він віконт, але тим більша його заслуга, що він став республіканцем! Як! Його, що звільнив Понторсон, Вільдьє, Понт-Бо! Переможця в Долі і Тургу! Того, хто зробив нас непереможними! Того, хто був мечем республіки в Вандеї! Чоловіка, що п’ять місяців б’є шуанів і виправляє всі дурниці Лешеля та інших! Цей Сімурден насмілився засудити його на смерть! За що? За те, що він урятував старика, який урятував трьох дітей? Піп сміє вбивати солдата!»

Так гув переможний і незадоволений табір. Темний гнів оточував Сімурдена. Чотири тисячі чоловік проти одного. Їм здавалося, що вони становлять силу. Але це була помилка, бо ці чотири тисячі були юрбою, а Сімурден — це була воля. В глибині душі вони знали, що Сімурденові досить наморщити брову, щоб держати армію в покорі. В ці суворі часи досить було тіні Комітету громадського порятунку позаду людини, щоб зробити цю людину грізною і щоб всяке ремство припинилося. Як і до цього обуреного бурчання, Сімурден лишався владним господарем долі Говена, та й долі всіх. Вони знали, що вимагати в нього не можна, що просити марно, що він послухається тільки голосу своєї совісті, того надлюдського голосу, який він чує тільки сам. Все залежало від нього. Те, що він зробив, як військовий суддя, тільки він міг скасувати, як делегат республіки. Тільки він міг помилувати. Він мав необмежені повноваження. Єдиний його знак міг повернути Говенові волю. Він був господарем життя і смерті. Він розпоряджався гільйотиною. В цей трагічний час він був людиною всемогутньою.

Нічого не лишалося, як тільки ждати.

Настала ніч.

V. ТЕМНИЦЯ

Судовий зал знову перетворився в кордегардію. Варта була подвоєна. Два жандарми охороняли замкнені двері темниці.

Опівночі чоловік, що тримав у руках ліхтар, зайшов у кордегардію і звелів відкрити темницю. Це був Сімурден.

Він зайшов туди, і двері за ним лишилися напіввідчинені.

В камері було темно й тихо. Сімурден зробив у дій темряві крок, поставив ліхтар на землю і спинився. Чулося рівне дихання сплячої людини. Сімурден задумливо слухав цей мирний шум.

Говен лежав у глибині камери на оберемку соломи. Це його дихання чулося. Він міцно спав.

Сімурден, стараючись якнайменше шуміти, наблизився до Говена і уважно дивився на нього. І в погляді матері, що розглядає своє дитя, не могло бути більше ніжності й виразності. Цей погляд, можливо, був сильніший за Сімурдена. Сімурден приклав, як це іноді роблять діти, кулаки до очей і якусь мить стояв нерухомо. Потім він став навколішки, ніжно підняв Говенову руку і підніс її до губ.

Говен заворушився. Він розплющив очі з несвідомим здивованням збудженої людини. Ліхтар тьмяно освітлював льох. Говен упізнав Сімурдена,

— А, це ви, учителю!

І він додав:

— Мені снилося, що смерть поцілувала мою руку.

Сімурден здригнувся, як здригаються від раптового напливу хвилі думок. Іноді ця хвиля така висока й бурхлива, що здається, вона от-от погасить душу. Але ніщо не вирвалося з глибини Сімурденового серця. Він міг тільки сказати.

— Говен!

І обидва дивилися один на одного. Сімурден з очима, сповненими того полум’я, від якого висихають сльози, Говен з м’якою усмішкою.

Говен підвівся на лікті і сказав:

— Цей шрам, який я бачу на вашому обличчі, це від удару шаблею, який ви дістали за мене. Ще вчора ви були у жорстокій сутичці біля мене і через мене. Якби провидіння не поставило вас біля моєї колиски, де був би я сьогодні? — В темряві. Якщо я маю свідомість обов’язку, я дістав її від вас. Я народився зв’язаний, бо ж забобони — це пута. Ви зняли їх з мене, ви дали мені змогу вільно зростати, і з мене, що був уже тільки мумією, ви зробили справжню людину. В мертвонародженого ви вдихнули живу душу. Без вас я був би карликом. Я існую, завдяки вам. Я був тільки сеньйором, ви зробили з мене громадянина. Я був тільки громадянином — ви зробили з мене мислячу людину. Ви зробили мене здатним до земного життя, а мою душу здатною до життя небесного. Ви дали мені, щоб увійти в людську дійсність, ключ до істини і ключ до світла. О мій учителю! Я вам дякую. Це ви мене створили.

Сімурден сів на солому біля Говена і сказав йому:

— Я прийшов повечеряти з тобою.

Говен розломив чорний хліб і подав йому. Сімурден узяв шматок.

Потім Говен простяг йому кухоль з водою.

— Пий перший, — сказав Сімурден.

Говен напився і передав кухоль Сімурденові, що напився після нього. Говен випив тільки один ковток.

Сімурден пив довго й жадібно.

Під час цієї вечері Говен їв, а Сімурден пив, — певна ознака спокою першого і хвилювання другого.

Якийсь страшний спокій був у темниці. Ці двоє людей розмовляли.

Говен казав:

— Великі події насуваються. Те, що революція робить у цей момент, сховано від нас. За видимим діянням є невидиме. Одне закриває друге. Видиме діяння жорстоке, невидиме — велично-прекрасне. Я розпізнаю це тепер дуже ясно. Як дивно й гарно! Треба було гаразд використати матеріал минулого. Звідси цей надзвичайний дев’яносто третій рік. Під риштованням варварства будується храм цивілізації.

— Так, — відповів Сімурден, — із тимчасового вийде остаточне. Остаточне, тобто відповідність права і обов’язку, прогресивний і пропорціональний податок, обов’язкова для всіх військова служба, зрівняння всіх без ніяких відхилень. І над цим усім пряма лінія — закон. Республіка абсолюту.

— Мені миліша, — сказав Говен, — республіка ідеалу.

Він спинився, потім продовжував:

— О вчителю, в усьому тому, що ви сказали, де приділяєте ви місце самовідданості, самопожертві, великодушності, любові? Зрівняти все — це добре, але привести в гармонію — це краще. Ліра вища за терези. Ваша республіка розважує, розміряє і регулює людину. Моя — підносить у ясну блакить. Це відмінність між геометром і орлом.

— Ти витаєш у хмарі.

— А ви загрузли в обрахунку.

— Гармонія — це мрія.

— Мрія є і в алгебрі.

— Я хотів би, щоб людина була створена Евклідом.

— А мені, — сказав Говен, — більше до вподоби бути створеним Гомером.

Серйозна усмішка Сімурдена спинилася на Говенові, ніби щоб затримати цю душу на землі.

— Поезія. Не вір поетам.

— Так, я знаю ці слова. Не вір подувам вітру, не вір промінню сонця, не вір пахощам, не вір квітам, не вір сузір’ям.

— Нічого цього не можна споживати.

— Звідки ви знаєте? Ідея теж пожиточна. Думати — це живитися.

— Не треба абстракцій. Республіка — це два і два — чотири. Коли я дам кожному, що йому належить…

— Вам лишиться тільки дати кожному те, що йому не належить.

— Що ти розумієш під цим?

— Я розумію безмежну взаємну поступку кожного для всіх і всіх для кожного, що означає суспільне життя.

— Поза точно означеним правом немає нічого.

— Є все.

— Я бачу тільки право.

— А я дивлюся вище.

— А що ж є вище за право?

— Справедливість.

Іноді розмова уривалася, наче кожен заглиблювався в свої думки.

Сімурден перепитав:

— Скажи точніше, бо так я не розумію.

— Гаразд. Ви хочете обов’язкової військової служби. Проти кого? Проти інших людей. Я не хочу зовсім військової служби. Я хочу миру. Ви хочете допомоги бідним, а я хочу знищити бідність. Ви хочете пропорціонального податку, я не хочу ніяких податків. Я хочу, щоб загальні витрати зведені були до найпростішого і сплачувалися з надміру громадського прибутку.

— Що ти розумієш під цим?

— А от що: найперше, знищіть паразитизм. Паразитизм священика, паразитизм судді, паразитизм солдата. Потім використайте ваші багатства. Ви кидаєте добриво в помийну яму, кидайте його в борозну. Три чверті грунту лежить облогом, заоріть усю землю Франції, оберніть на поля зайві пасовища, розподіліть комунальну землю. Щоб кожен чоловік мав землю і кожна земля мала чоловіка. Ви у сто разів збільшите громадську продуктивність. Франція в цей час дає своїм селянам м’ясо тільки чотири рази на рік. Коли краще налагодити її господарство, вона прогодує триста мільйонів людності, всю Європу. Використайте природу, могутню помічницю, яку досі зневажали. Примусьте працювати на себе кожен подув вітру, всі водопади, всі магнітні струми. Земна куля має цілу мережу підземних жил, і в них відбувається дивний обіг води, олії, вогню. Проколіть ці земні жили, нехай бризне звідти вода для ваших фонтанів, олія для ваших ламп, огонь для ваших печей. Подумайте про рух хвиль, про силу припливу і відпливу, про морський прибій. Що таке океан? Величезна сила, яка марно витрачається. Яка дурна земля, що не використовує океан!

— Все це цілковита мрія.

— Тобто цілковита дійсність.

Говен продовжував:

— А жінка? Що ви з неї зробили?

Сімурден відповів:

— Те, чим вона є. Служницю чоловіка.

— Згоден. Але з одною умовою.

— Якою?

— Щоб чоловік був слугою жінки.

— Як! Та що ти говориш? — скрикнув Сімурден: — Чоловік — слугою! Ніколи. Чоловік — господар. Я визнаю тільки самодержавство в домі. Чоловік у себе король.

— Так. З одною умовою.

— Якою?

— Щоб жінка була королевою.

— Тобто ти хочеш для чоловіка і для жінки…

— Рівності.

— Рівності! Про це ти мрієш? Між двома цілком різними істотами?

— Я сказав рівність. Я не сказав тотожність.

І знову настала пауза, немов перемир’я між цими двома розумами, що метали блискавки. Сімурден урвав її:

— А дитина! Кому ти даси її?

— Найперше батькові, що її зароджує, потім матері, що народжує її, потім учителеві, що виховує, потім місту, що її вирощує, потім батьківщині, як найвищій матері, потім людству, цьому великому предкові.

Сімурден зробив жест, як людина, що застерігає іншу.

— Говен, не заносься так високо в небо. Ми хочемо здійснити можливе.

— Можна і можливе зробити неможливим.

— Можливе можна здійснити завжди.

— Зовсім не завжди. Коли поводитися грубо з утопією, це її вбиває. Немає нічого беззахиснішого, як яйце.

— Проте треба вставити утопію в оправу з фактів. Абстрактну ідею треба перетворити в ідею конкретну. Вона втратить тоді на красі, але виграє на корисності, вона зменшиться, але покращає. Треба, щоб право стало основою закону. І коли право стане законом, воно абсолютне. От що я називаю можливим.

— Можливе більше, ніж це.

— А, знову мрія!

— Можливе є таємничий птах, що кружляє над людиною.

— Треба впіймати його.

— Живим.

Говен продовжував:

— Моя думка така: завжди вперед. Якби бог хотів, щоб людина відступала, він би дав їй очі позаду голови. Дивімося завжди в напрямі ранкової зорі, розквіту, зародження. Те, що відживає, підбадьорює те, що підіймається. У тріску старого дерева є заклик до дерева нового. Кожен вік творить своє діло, сьогодні громадянське, завтра людське. Сьогодні питання права, завтра питання винагороди. Винагорода і право — це, по суті, одне слово. Людині мають платити за те, що вона живе. Бог, даючи їй життя, стає їй винним. Право — це вроджена винагорода. Винагорода — це набуте право.

Говен говорив із зосередженістю пророка. Сімурден слухав. Ролі змінилися. І тепер здавалося, що учень став учителем.

Сімурден буркнув:

— Дуже вже ти швидкий.

— Це, мабуть, через те, що в мене лишилося мало часу.

І він продовжував:

— От де, вчителю, відмінність між нашими двома утопіями. Ви хочете обов’язкової казарми, а я хочу школи. Ви мрієте про людину-солдата, я — про людину-громадянина. Ви про людину грізну, а я — про мислячу істоту. Ви створюєте республіку меча, а я створюю…

Він запнувся:

— А я створив би республіку духу.

Сімурден розглядав підлогу камери. Потім сказав:

— А поки що чого ти хочеш?

— Того, що є.

— Ти виправдуєш теперішній момент?

— Так.

— Чому?

— Бо це буря. Буря завжди знає, що вона робить. На один розбитий блискавкою дуб скільки оздоровлених лісів! Цивілізація заражена чумою, цей великий вітер звільняє її від неї. Він, можливо, не дуже розбирається, що вимітати. Але чи може він інакше? Він має зробити таку величезну чистку! Перед жахом зарази я розумію лютість вітру.

Говен продовжував:

— А втім, чого мені боятися бурі, коли я маю компас, і що лихого зроблять мені події, коли я маю живу совість.

І він додав низьким голосом, що звучав урочисто:

— Є хтось, кому не можна заважати.

— Хто? — спитав Сімурден.

Говен підняв палець над головою. Сімурден стежив поглядом за напрямом цього піднятого пальця, і йому здавалося, що крізь склепіння темниці він бачить зоряне небо.

Вони знову помовчали.

Сімурден заговорив:

— Суспільство вище над природу? Кажу тобі, що це неможливо, це мрія.

— Це мета. Інакше навіщо потрібне суспільство? Лишайтеся в природі. Будьте дикунами. Таїті — рай. І в цьому раї не думають. Але краще людське пекло, ніж тваринний рай. Та ні, ніякого пекла. Будьмо людським суспільством. Вищим за природу. Так, так. Коли ви нічого не додасте до природи, для чого ж виходити з неї? Отже, задовольняйтеся роботою, як мурашка, і медом, як бджола. Лишайтеся робочою худобою замість бути мислячими істотами. Коли ви додаєте щось до природи, ви неминуче стаєте більшими за неї. Додавати — це збільшувати, а збільшувати — це підносити. Суспільство — це звеличена природа. Я хочу мати усе те, чого бракує вуликові, усе те, чого бракує мурашникові — монументи, мистецтво, поезію, героїв, геніїв. Носити одвічні тягарі — це не закон для людини. Ні, ні, ні, не треба паріїв, не треба рабів, не треба каторжників, не треба вигнанців. Я хочу, щоб кожен з атрибутів людини був символом цивілізації і рушієм прогресу. Я хочу волі для розуму, рівності для серця, братерства для душі. Геть ярмо! Людина створена не для того, щоб носити кайдани, а щоб розправити крила. Геть людину-плазуна! Я хочу перетворення лялечки в комаху, я хочу, щоб земляний черв’як перетворився в живу квітку і полетів, я хочу…

Він спинився. Його очі сяяли.

Його губи ворушилися. Він перестав говорити.

Двері лишилися відчиненими. Якийсь шум зовні пробивався в темницю. Чути було неясні звуки ріжків, певно, грали зорю. Потім загупали приклади рушниць об землю — змінювалися вартові. Потім зовсім близько біля башти почувся якийсь рух, немов перетягали дошки та балки, а потім переривчастий стук, наче удари молотка.

Сімурден, збліднувши, слухав. Говен не чув нічого.

Його думи ставали дедалі глибшими. Здавалося, він не дихав, так він прислухався до того, що зароджувалося в його мозку. Він відчував якесь тепле тріпотіння. Сяйво ранкової зорі було в його розширених зіницях.

Так минув досить довгий час. Сімурден спитав його:

— Про що ти думаєш?

— Про майбутнє, — сказав Говен.

І він знову заглибився у свої думи. Сімурден підвівся із солом’яного ложа, на якому вони сиділи обидва. Говен цього не помітив. Сімурден, не відриваючи пильного погляду від задуманого молодого чоловіка, відступив помалу до дверей і вийшов. Темниця замкнулася.

VI. ТИМЧАСОМ СХОДИТЬ СОНЦЕ

Незабаром на обрії стало світати.

Разом із днем щось незвичайне, нерухоме, дивовижне, чого не знали небесні птахи, з’явилося на плато біля Турга під Фужерським лісом.

Воно поставлене було тут уночі. Здалека на горизонті підіймався силует із прямокутних і жорстких ліній, що мав вигляд єврейської літери або одного з тих єгипетських ієрогліфів, з яких складається загадкова старовинна азбука.

При першому погляді виникала думка, що ця річ тут зайва. Вона була тут серед розквітлого вереску. Виникало запитання: для чого вона могла тут стояти? Потім людина, що бачила цю річ, відчувала якесь несвідоме тремтіння. Це був ніби поміст на чотирьох стовпах. В кінці цього помосту на двох інших високих і прямих стовпах, сполучених угорі перекладиною, тримався трикутник, що здавався чорним у ранковій блакиті. З другого краю помосту була драбина. Між двома стовпами унизу під трикутником можна було розрізнити якусь раму, що складалася з двох рухомих половинок, які, бувши сполучені, утворювали круглий отвір приблизно такого розміру, як людська шия. Одна з половинок цієї дошки пересувалася в жолобі, так що її можна було підіймати і опускати. Тепер рама була розсунута. Біля підніжжя двох стовпів, що тримали трикутник, була дошка, що поверталася на шарнірах і мала вигляд гойдалки. Збоку біля цієї дошки стояв довгий кошик, а між стовпами спереду, при кінці помосту, кошик чотирикутний. Усе було пофарбовано червоним. Все було з дерева, крім залізного трикутника. Почувалося, що ця річ збудована людиною, така вона була гидотна, жалюгідна й нікчемна. І водночас була вона така страшна, немов її принесли лихі духи.

Ця гидотна споруда була гільйотина.

Проти неї, недалеко за ярком, стояла інша потвора — Тург. Потвора з дерева ніби доповнювала потвору з каменя. Коли людина доторкається до дерева або каменя, дерево й камінь перестають бути деревом і каменем, вони набирають чогось від людини. У будівлі є догмат, у машині — ідея.

Тург був таким же фатальним витвором минулого, як Бастілія в Парижі, Тоуер у Англії, Шпільберг в Німеччині, Ескуріал в Іспанії, Кремль у Москві, замок Сент-Ан в Римі.

У Тургу сконцентрувалися п’ятнадцять сторіч, васальство, кріпацтво, феодалізм. У гільйотині — один рік — 93-й. І ці дванадцять місяців урівноважували п’ятнадцять сторіч.

Тург — це була монархія. Гільйотина — це була революція.

Трагічне зіставлення.

По один бік — борг. По другий сплата. По один бік — складне готичне сплетіння: кріпак і пан, раб і господар, простий люд і дворянство, не однакові для всіх закони, спілка судді й попа, незліченні пута, державний податок, соляне мито, подушне, позбавлення майнових прав, винятки, прерогативи, забобони, фанатизм, королівські привілеї, скіпетр, трон, сваволя, «божественне» право. По другий — щось зовсім просте, — ніж гільйотини.

По один бік — вузол, по другий — сокира.

Тург довго був сам-один у цій пустині. Він був тут з своїми бійницями, із яких лилася кипляча олія, палаюча смола, розтоплений свинець, із своїми підземними темницями, вимощеними людськими кістками, із своєю кімнатою тортур, де четвертували людей, з цією величезною трагедією, яка сповнювала його. Він панував своєю лютою постаттю над цим лісом, він п’ятнадцять віків стояв у похмурому спокої в затінку цього лісу. Він був у цьому краї єдиною владою, єдиною силою і єдиним страхом. Він царював. Він був єдиним втіленням варварства. І раптом він побачив, що перед ним і проти нього підіймається щось, — більше ніж щось, хтось, — щось так само страшне, як і він, — гільйотина.

Камінь іноді немов має дивні очі. Статуя спостерігає, башта стежить, фасад будівлі споглядає. Тург немов вивчав, розглядаючи, гільйотину.

Він немов запитував: що це таке?

Здавалося, що воно постало із землі.

І воно справді вийшло з землі.

У фатальній землі зародилося зловісне дерево. Із цієї землі, зрошеної потом, слізьми й кров’ю, із цієї землі, поритої ровами, могилами, печерами, засідками, із цієї землі, де гнили кості стількох мерців, позбавлених життя усякими способами тиранії, із цієї землі, вкритої безоднями, засіяної страшним зерном усіх злочинств, із цієї глибокої землі вийшла призначеного дня ця незнайомка, ця месниця, ця грізна машина-мечоносиця, і дев’яносто третій рік сказав старому світові: «Ось я».

І гільйотина мала право сказати башті: «Я твоя дочка».

І в той самий час башта, — бо ці речі живуть темним життям, — відчула, що її вбито.

Тург перед цією страшною появою немов збентежився, стривожився. Здавалося, він злякався. Велетенська гранітна озія була велична й огидна, ця дошка з її трикутником була страшна. Падаюча всемогутність відчувала жах перед всемогутністю новою. Злочин споглядав кару. Минуле насильство порівнювало себе з насильством теперішнім. Старовинна фортеця, старовинна в’язниця, старовинна дворянська твердиня, де лунали зойки катованих жертв, ця споруда для війни і вбивства, вже не здатна ні для того, ні для того, розбита, обідрана, розвінчана купа каміння, варта не більше за купу попелу, гидотна, пишна й мертва, уся сповнена кривавим чадом страшних віків, дивилася на прихід живого страху. Вчора тремтіло перед сьогодні, стара лють схилялася перед новою грізністю, те, що стало нічим, розплющило тьмяні очі перед тим, що було жахом, примара розглядала привид.

Природа безжальна. Вона не хоче прибирати свої квіти, свою музику, свої пахощі і своє проміння перед людською гидотою. Вона пригнічує людину контрастом божественної краси і соціальної гидоти. Вона не хоче поступитися ні крильцем метелика, ні піснею пташки. І в розпалі вбивства, в розпалі помсти, в розпалі варварства людина повинна дивитися на ці святощі. Від цього не можна втекти, і безмежний докір світової гармонії, невмолима ясність блакиті гнітить людину. Треба, щоб гидотність людських законів показувалася в усій голизні серед сліпучого блиску вічного світу. Людина трощить і ламає, людина знепліднює, людина вбиває. А літо лишається літом, лілія лілією, зоря зорею.

Ніколи свіже небо світанку не було таким чарівним, як цього ранку. Теплий вітер колихав паростки вереску, між гіллям м’яко слався, танучи, туман, Фужерський ліс, увесь пройнятий диханням струмків, курився на світанку, як величезна кадильниця, повна фіміаму. Блакить неба, білість хмар, прозора ясність вод, гармонійна гама зелені всіх відтінків, від аквамаринового до смарагдового, братерські групи дерев, скатертини трави, глибокі рівнини, — все мало ту чистоту, яка є вічною порадою природи людині. Посеред усього цього виставляла себе страшна людська безсоромність. Посеред усього цього здіймалися фортеця і ешафот, війна і страта, утвір кривавих віків і утвір кривавої хвилини. Сова минулої ночі і присмерковий кажан майбутнього дня. Перед лицем квітнучої, запашної, люблячої і чарівної природи щедре небо обливало світанком Тург і гільйотину і, здавалося, говорило людям: дивіться, що роблю я і що робите ви.

Так іноді сонце уживає своє світло.

Це видовище мало глядачів.

Чотири тисячі людей невеликої експедиційної армії були вистроєні в бойовому порядку на плато. Вони оточували гільйотину з трьох боків, утворюючи геометричну фігуру на взірець літери Е. Поставлена посередині найдовшої лінії батарея утворювала середню рисочку в цьому Е. Червона машина була наче замкнена цією живою стіною з солдатів, загнутою з обох країв аж до краю плато. Четвертий бік, що дивився на Тург, — це був ярок.

Посередині цього чотирикутника стояв ешафот. В міру того, як наставав день, тінь, що падала від гільйотини на траву, робилася коротша.

Артилеристи були біля своїх гармат із запаленими гнотами. М’який синій дим підіймався з яру: це був дим від догораючої пожежі.

Цей дим оповивав башту, але не закривав вершини, що панувала над усім обрієм. Ця вершина відділялася від гільйотини тільки ярком. Від одної можна було розмовляти з другою.

На вершині башти поставили стіл з військового трибуналу і стілець, позаду якого примістили жмут трикольорових прапорів. Сонце зійшло за Тургом, і в його промінні чорною озією вималювалася фортеця, а на її вершині, на затіненому прапорами стільці сиділа постать людини, нерухома і з схрещеними руками.

Ця людина був Сімурден. Як і напередодні, він був у костюмі громадського делегата, на голові мав капелюх з трикольоровим султаном, при боці шаблю і пістолети за поясом.

Він мовчав. Всі мовчали. Солдати тримали рушниці біля ноги і потупили очі. Вони торкалися ліктями своїх сусідів, але не розмовляли. Вони невиразно думали про цю війну, про всі пережиті бої, про напади із засідок, які вони відважно відбивали, про хмари розлютованих селян, які вони розвіювали, про здобуті фортеці, про успішні битви, про перемоги, і їм здавалося тепер, що вся їхня слава перетворюється в ганьбу. Важке чекання стискувало кожні груди. Вони бачили на помості гільйотини ката, що ходив туди й сюди. Дедалі ясніше сяйво ранку величаво заливало небо.

Раптом почувся заглушений дроб покритих крепом барабанів. Ці похмурі звуки наближалися. Ряди розступилися, і в каре увійшов кортеж, простуючи до ешафота.

Попереду чорні барабани, потім рота гренадерів з опущеними рушницями, потім взвод жандармів з шаблями наголо, потім засуджений — Говен.

Говен ішов вільно. Він не мав кайданів ні на ногах, ні на руках. Він був у похідній формі, із шпагою.

За ним ішов другий взвод жандармів.

На обличчі у нього була ще та задумлива радість, яка осяяла його, коли він сказав Сімурденові: «Я думаю про майбутнє». Не було нічого зворушливішого і величнішого за цю усмішку.

Коли він підійшов до сумного місця, перший свій погляд він кинув на вершину башти. Гільйотину він зневажав.

Він знав, що Сімурден вважатиме за свій обов’язок бути при страті. І він поглянув на вершину башти, його погляд знайшов Сімурдена.

Сімурден був смертельно блідий і холодний. Ті, що були біля нього, не чули його дихання.

Коли він помітив Говена, він не затремтів.

Говен тимчасом наблизився до ешафота.

Ідучи, він дивився на Сімурдена, а Сімурден на нього. Здавалося, Сімурдена підтримував цей погляд.

Говен підійшов до підніжжя ешафота. Піднявся на нього. Офіцер, що командував гренадерами, ішов за ним. Говен зняв свою шпагу і віддав офіцерові, зняв галстук і віддав катові.

Він здавався якимсь видінням. Ніколи не був він такий гарний. Його чорне волосся розвівалося на вітрі, — тоді ще не підстригали низько голови. Його біла шия була як жіноча, а його героїчний і владний погляд — як погляд архангела. І на ешафоті він мріяв. Це теж була вершина. Говен стояв на ній прямо, величний і спокійний. Сонце обливало його світлом, наче ореолом слави.

Проте треба було його зв’язати. Кат підійшов з вірьовкою в руці.

В цей момент, коли солдати побачили, що їхнього молодого начальника мають покласти під ніж, вони не витримали. Серця переповнилися. Почулося щось неймовірне — ридання цілої армії. Знявся одностайний крик: «Пощади! Пощади!» Деякі падали навколішки. Інші кидали рушниці і підіймали руки до вершини башти, де був Сімурден. Один гренадер крикнув, показуючи на гільйотину: «Чи приймають тут замісників? Візьміть мене!» Всі кричали несамовито: «Пощади! Пощади!» І леви, почувши це, були б зворушені або злякалися б, бо сльози солдатів страшні.

Кат спинився, не знаючи, що робити.

І тут глухий і низький голос, який, проте, всі почули, такий він був зловісний, крикнув з вершини башти:

— Виконуйте волю закону!

В цьому голосі була непохитність. Говорив Сімурден. Армія затремтіла.

Кат більше не вагався. Він підійшов, тримаючи вірьовку.

— Почекайте, — сказав Говен.

Він повернувся до Сімурдена і зробив йому правою, ще вільною рукою прощальний жест, а тоді дав себе зв’язати.

Коли Говен був уже зв’язаний, він сказав катові:

— Вибачте, ще хвилинку.

І крикнув:

— Хай живе республіка!

Його поклали на дошку. Цю горду і прекрасну голову всунули в ганебний нашийник. Кат м’яким рухом підняв його волосся, потім натиснув пружину. Трикутник сприснув, і посунувся спершу помалу, потім хутко. Почувся огидний стук…

В той самий момент почувся інший звук. На удар сокири відповів постріл з пістолета. Сімурден вихопив з-за пояса один з своїх пістолетів, і в той момент, коли Говенова голова скотилася в кошик, Сімурден пробив собі серце кулею. Кров линула з його рота, і він упав мертвий. І ці дві душі, трагічні сестри, полетіли вкупі, пітьма одної змішалася з світом другої.

БІБЛІОТЕКА СВІТОВОЇ КЛАСИКИ

Віктор ГЮГО

ДЕВ’ЯНОСТО ТРЕТІЙ РІК

BIBLIOTHÈQUE CLASSIQUE UNIVERSELLE

Victor HUGO

QUATRE-VINGT TREIZE

Державне видавництво художньої літератури

Київ 1959

Переклад відредаговано за виданням: Paris. Nelson, Éditeur

Редактор Кравченко Н. О.

Художник Л. Б. Каплан

Художній редактор K. К. Калугін

Технічний редактор Е. А. Зіскіндер

Коректори Є. Г. Тарасевич, О. Я. Словенко

Здано на виробництво 6.XI—1958 р. Підписано до друку 12.I—1959 р. Формат паперу 84×108¹/₃₂. Папер. арк. 5,5. Друк. арк. 18,04. Обліково-видавн. арк. 18,574. Ціна 6 крб. 15 коп. Зам. № 875 Тираж 30.000.

Держлітвидав України, Київ, Володимирська, 42.

Надруковано з матриць Книжкової фабрики ім. Фрунзе, Харків, у 4-й поліграффабриці Головвидаву Міністерства культури УРСР, Київ, пл. Калініна, 2.