ЧАСТИНА ДРУГА В ПАРИЖІ
КНИГА ПЕРША
СІМУРДЕН
І. ВУЛИЦІ ПАРИЖА В ТІ ЧАСИ
Жили на вулиці, їли на столах, поставлених перед дверима, жінки сиділи на папертях церков, готували корпію, співаючи «Марсельєзу». Парк Монсо та Люксембурзький сад стали місцем для маневрів, на всіх перехрестях на повний хід працювали майстерні зброї, рушниці вироблялися перед очима прохожих, що плескали у долоні. З усіх уст чулося одне: «Треба терпіти! У нас же революція!» Героїчно усміхалися. Ходили на вистави, як греки в Афінах під час Пелопоннеської війни[22]. На всіх вулицях були розклеєні афіші: «Облога Тіонвіля!» — «Мати сім’ї, врятована з полум’я». — «Клуб безтурботних». — «Філософи-солдати».
Німці були під ворітьми міста. Була чутка, що прусський король звелів лишити для нього кілька лож в театрі опери. Все було страшне, і ніхто не мав страху. Жахливий закон про підозрілих, який був злодіянням Мерлена де-Дуе, поставив усіх під загрозу гільйотини[23]. Один прокурор, на ім’я Серан, довідавшись, що на нього зроблено донос, ждав арешту, сидячи в хатніх черевиках і халаті біля вікна та граючи на флейті.
Всім було ніколи, всі поспішали. Не видно було жодного капелюха без кокарди. Жінки говорили: «Нам личать червоні шапки». Увесь Париж мов перебирався на нову квартиру. Крамниці торговців старими речами були завалені коронами, мітрами, дерев’яними золоченими скіпетрами та гербовими ліліями, — покидьками з королівських палаців, ознаками знищення монархії.
У крамничках ганчірників продавалися ряси та підрясники. До шинків Поршерона і Рампонно під’їжджали на ослах, накритих ризами, люди, вбрані в стихарі й єпітрахилі, і наказували наливати їм вино в соборні дароносиці. На вулиці Сен-Жак каменярі, самі босі, спиняли візок торговця взуттям, купували, склавшись, п’ятнадцять пар черевиків і посилали в Конвент «для наших солдатів».
Всюди були виставлені бюсти Франкліна[24], Руссо, Брута і, треба додати, Марата[25]. На майдані Пале-Рояля напис на фонтані: «Quantos effundis in usus»[26] — був закритий двома великими акварельними картинами. На одній з них був зображений Кайє де-Жервіль, який повідомляв Національним зборам пароль арльських «ганчірників»-шифоністів, на другій — Людовік XIV в той момент, коли його везли з Варенна[27] в королівській кареті із підв’язаною до неї дошкою, на якій стояли два гренадери з багнетами на рушницях.
Тільки деякі з великих магазинів були відкриті. Жінки возили по вулицях візки з іграшками та іншим дрібним крамом. Увечері візки освітлювалися лойовими свічками, і лій капав на крам. Колишні монашки в білих париках торгували з рундуків. У злиденній ятці лагодила панчохи графиня, колишня маркіза була швачкою. Мадам де-Буффле жила на горищі, звідки видно було палац, який ще недавно належав їй.
Всюди бігали газетники, пропонуючи «останні новини». З чепурунів, що закривали свої підборіддя краватками, глузували, називаючи їх кретинами.
Вуличних співаків була безліч. Юрба затюкувала співака Піту, рояліста, що був, проте, сміливою людиною. Він двадцять два рази сидів у тюрмі і потрапив до революційного трибуналу за те, що вдарив себе нижче спини, вимовляючи слова «громадянські чесноти». Бачачи, що голова його в небезпеці, він вигукнув: «Але ж не голова моя винна, а зовсім інше». Це розсмішило суддів і врятувало йому життя. Цей Піту висміював моду на латинські та грецькі імена, в нього була улюблена пісенька про шевця Куюса, що звав дружину Куюсдамою.
Танцювали карманьйолу[28], називаючи одне одного не «кавалер» і «дама», як раніше, а «громадянин» ї «громадянка». Танцювали над могилами в руїнах монастирів, засвітивши лампадки на вівтарі та чотири свічки на кінцях двох перехрещених під склепінням жердин.
Ходили в синіх «тиранських» куртках. Застібали сорочки шпильками «під шапкою свободи», зробленими з білих, синіх і червоних камінчиків. Вулиця Рішельє звалася вулицею Закону, передмістя Сент-Антуан — передмістям Слави, на майдані Бастілії стояла статуя Природи.
Показували одне одному відомих прохожих — Шатле, Дідьє, Нікола й Гарньє Делоне, які вартували біля дверей столяра Дюпле[29]; Вуллана, який не пропускав жодного дня гільйотинування і йшов за візками засуджених, називаючи це «ходити до червоної меси»; Монфлабера, завзятого революціонера і маркіза, який узяв собі прізвище Ді-О — Десяте серпня. Дивилися, як марширують учні військової школи, яких декрети Конвенту іменували «кандидатами школи Марса», а народ називав «пажами Робесп'єра»[30].
Читали відозви Фрерона[31], що викривав запідозрених у злочині «крамарства».
Статуї святих та королів на Будинку інвалідів були в фрігійських ковпаках.
Грали в карти на тумбах по перехрестях; в картах теж була революція: замість королів були генії, замість дам — свободи, замість валетів — рівноправності, замість тузів — закони. Розорялись громадські парки, плуг ходив у Тюїльрі.
До всього цього домішувалась, особливо в переможених партіях, якась гордовита втомленість життям. Один чоловік писав Фук’є-Тенвілеві[32]: «Будьте ласкаві звільнити мене від життя. От моя адреса». Один шамсенець був заарештований за те, що кричав на весь Пале-Рояль[33]: «Коли ж буде революція в Туреччині? Я хотів би побачити революцію в Порті»[34].
Всюди були газети. Перукарські підмайстри завивали перед очима публіки жіночі перуки, а хазяїн тимчасом читав уголос «Монітер». Інші, енергійно жестикулюючи, обговорювали в гуртках газету Дюбуа-Крансе «Порозуміймось» або «Сурму отця Бельроза». Іноді цирульники були водночас ковбасниками, і на вітринах у них красувалися окістя й ковбаси поряд із золотоволосою лялькою.
Торговці відкрито продавали «емігрантські вина». Один з торговців оповіщав про такі вина п’ятдесяти двох сортів. Інші продавали годинники в формі ліри і «герцогинські» канапи. Один перукар написав на вивісці: «Брию духовенство, зачісую дворянство, підстригаю третій стан». Ходили ворожити на картах до Мартена, у будинок № 173 на вулиці Анжу, колишній Дофіна.
Хліба невистачало, вугілля невистачало, мила невистачало. Вулицями проходили гурти дійних корів, пригнаних з провінцій. У Валле баранина продавалась по п’ятнадцять франків за фунт. Об’ява Комуни визначала по фунту м’яса в декаду на кожного. Біля дверей крамниць утворювалися хвости; один з таких хвостів став легендарним, він тягся від бакалійної крамниці на вулиці Пті-Карро до середини вулиці Монторгейль. Стояти в хвості називалося «держати шворку», бо в черзі люди трималися руками за довгу мотузку. Жінки в ці важкі часи були терплячі й лагідні. Вони мужньо вистоювали цілі ночі в черзі до пекарні.
Заходи революції були вдалі. Вона поборювала загрозливу нужду двома небезпечними засобами: асигнаціями і максимумом[35]. Асигнації були важелем, максимум — точкою опори. Цей емпіризм врятував Францію. Вороги, як кобленцькі, як і лондонські, спекулювали на асигнаціях. Дівчата на вулицях пропонували купувати лавандову воду, підв’язки, причіпні коси, а разом і обмінювали асигнації. Були валютники з вулиці Вів’єн, у брудних черевиках, з масним волоссям, у хутряних шапках з лисячим хвостом, і міняйли з вулиці Валуа, в лакованих чобітках, з зубочистками в роті, яких вуличні дівчата звали на «ти». Народ полював на них, як і на злодіїв, що їх роялісти називали «активними громадянами». А втім, крадіжок було дуже мало. Люті злидні і стоїчна чесність. Босі й голодні проходили повз вітрини ювелірів Пале-Егаліте, суворо опустивши очі. Під час обшуку, який Антуанська секція влаштувала у Бомарше, одна жінка зірвала в саду квітку. Народ побив її.
Дрова коштували чотириста франків сріблом за сажень. Можна було бачити на вулиці людей, що пиляли на дрова свої ліжка. Фонтани зимою замерзали. Вода коштувала двадцять су за відро. Усі стали водоносами. За луїдор давали три тисячі дев’ятсот п’ятдесят франків. Візникам за один кінець платили шістсот франків. При розплаті з візником, найнятим на день, можна було почути таку розмову: «Скільки я вам винен?» — «Шість тисяч ліврів». Торговка городиною продавала за день на двадцять тисяч франків. Жебраки казали: «Майте милосердя, допоможіть! Мені невистачає двісті тридцять ліврів, щоб купити черевики».
Біля в’їздів на мости стояли вирізьблені й пофарбовані колоси, зроблені Давідом[36], з яких Мерсьє[37] глузував, називаючи їх «величезними дерев’яними полішинелями». Ці колоси зображували повалені федералізм та коаліцію.
Не було ніякої зневіри в народі. Була тільки похмура радість, що покінчили з тронами. Волонтери плавом пливли, пропонуючи своє життя. Кожна вулиця дала батальйон. Всюди маяли прапори округ, кожен із своїм девізом. На прапорі округи Капуцинів було речення: «Ніхто нам не втне чуба». На іншому: «Благородство тільки в серці». На всіх стінах наліплені були об’яви — великі, малі, білі, жовті, зелені, червоні, друковані й писані, і в усіх клич: «Хай живе Республіка!». Малі діти лепетали: «Ça ira»[38].
Діти — це було неосяжне майбутнє.
З часом місто трагічне перетворилось на місто цинічне. Вигляд паризьких вулиць за час революції мав два різко відмінні періоди: до 9 термідора[39] і після нього. Замість Парижа Сен-Жюста[40] з’явився Париж Тальєна[41]. Такі вже дві одвічні антитези — відразу після Сіная з’явився Куртіль.
Це був приступ громадського божевілля, безперечно. Таке ж явище помічалося вже вісімдесят років перед тим. Після Людовіка XIV виникла, як і після Робесп’єра, велика потреба перепочити. Звідси Регентство, яким починається XVIII століття, і Директорія[42], якою воно закінчується. Дві сатурналії після двох тероризмів. Франція вирвалася з пуританського монастиря, як і з монастиря монархічного, з радістю нації, що позбулася гніту.
Після 9 термідора Париж став веселий, і веселість ця була шалена. Не знала впину нездорова веселість. Надпоривне бажання віддати своє життя змінилося шаленою жадобою життя, і вся велич потьмяніла. З’явився Тримальхіон, що звався Грімо де-Ла Реньєр. Став виходити «Альманах ласунів». Обідали на антресолях в Пале-Роялі під звуки фанфар, з оркестрами із жінок, які били в барабани і сурмили в сурми. Запанувала легковажна танкова музика. У Мео влаштовувалися «східні вечері», на яких курились різні пахощі. Художник Баз намалював своїх дочок, чудових шістнадцятилітніх дівчат, у вигляді одягнених для гільйотинування, тобто в червоних сорочках і з відкритими шиями. На зміну буйним танцям у руїнах церков прийшли бали Руджієрі, Люке, Венцеля, Модюї і пані Монтазьє. Замість суворих громадянок, що готували корпію для ранених, з’явилися якісь дикунки, німфи. Замість закривавлених і запорошених ніг босих солдатів замелькали прикрашені діамантами голі ноги жінок.
Разом з безсоромністю відродилась нечесність. Угорі орудували злодії-постачальники, внизу — дрібні злодії. Шахраїв у Парижі з’явилася сила, отже кожен мусив добре пильнувати свого гаманця. Ради розваги ходили на майдан Палацу Правосуддя дивитися на посаджених на ганебні лави впійманих злодійок, які поводилися дуже непристойно.
Газетники вже не кричали «Старий кордельєр» та «Друг народу», а пропонували купувати «Лист полішинеля» та «Петицію кухарчат». Маркіз де-Сад головував у секції Пік на Вандомському майдані. Драгуни Свободи 92 року відродились під назвою Рицарів кинджала[43]. Якраз у цей час на сцені виник новий тип — Жокріс. З’явилися «чудові», після них — «надзвичайні»; від Мірабо[44] скотилися до Бобеша.
Париж є велетенський маятник цивілізації, і він розгойдується від одного полюса до другого, від Фермопіл до Гоморри. Після 93 року революція увійшла в смугу дивовижного затемнення, вісімнадцяте століття немов забуло докінчити те, що розпочало. Якась оргія урвала розвиток подій, висунулась на перший план, відсунула на задній план страшний Апокаліпсис, прикрила величне видіння і вибухнула сміхом після страху; трагедія зникла в пародії, і лице Медузи в глибині обрію затьмилося карнавальним димом.
Але в дев’яносто третьому році, про який тут розповідається, вулиці Парижа ще мали величний і суворий вигляд, як на початку революції. У них були свої оратори, як-от Варле[45], що роз’їжджав у пересувному бараку, з покрівлі якого виголошував свої промови, були свої герої, один з яких звався «капітан залізних палиць», були свої улюбленці, як-от Гофруа, автор памфлета «Ружіф». Деякі з цих улюбленців народу впливали шкідливо, вплив інших був здоровий. Серед них був один чесний і непохитний — Сімурден.
II. СІМУРДЕН
Сімурден був людина високої чесності, але похмурої вдачі. В ньому було щось непохитне й невблаганне. Він був священиком, і це позначилося на ньому. Людина може мати, як і небо, темну ясність, коли щось утворить в ній ніч. Попівство створило ніч у Сімурдені. Хто був священиком, ним і лишиться.
Те, що створює в нас ніч, може створити в нас і зорі. Сімурден сяяв у темряві всіма зорями справжніх чеснот.
Його історія проста. Він був сільським священиком і учителем в аристократичному домі. Потім йому дісталась невелика спадщина, і він став вільною людиною.
Він насамперед був упертою людиною. Кожну думку він ніби тримав кліщами, вважаючи, що не має права її облишити, доки не продумає до кінця. І мислив якось завзято. Знав усі європейські мови і деякі інші. Вчився безперестанно, це допомагало йому зносити тягар цноти, але постійне приборкання почуттів приховує в собі величезну небезпеку.
Бувши священиком, він — чи то з гордості, чи силою випадку, чи через душевне благородство — додержував усіх обітниць. Але віру свою зберегти не зміг. Наука вбила її. Тоді, заглянувши в свою душу, він відчув себе ніби покаліченим і, не маючи змоги облишити духовну кар’єру, він працював над собою, щоб стати людиною, але людиною суворого типу. Його позбавили сім’ї — його сім’єю стала батьківщина, йому не дали змоги одружитися — він віддав свою любов людству. Така неосяжна заповненість є, по суті, порожнечею. Його батьки були селяни і, роблячи з нього священика, хотіли, щоб він вийшов з народу, а він знову повернувся до народу.
І повернувся з усією пристрастю своєї натури. На страждання він дивився з палким співчуттям. Священик перетворився в філософа, філософ став бійцем. Ще за життя Людовіка XV Сімурден невиразно почуває себе республіканцем. Якої республіки? Можливо, Платонівської, а можливо — Драконової.
Йому заборонили любити — він став ненавидіти. Він ненавидів брехню, монархію, теократію, свій священицький одяг. Він ненавидів сучасне і пристрасно кликав майбутнє, він передбачав його, вгадував його жах і велич. Він уявляв собі якогось месника, що має визволити людство від пекучих нещасть. Він заздалегідь вітав катастрофу.
1789 року ця катастрофа сталася, вона застала його готовим. Сімурден кинувся у велетенську битву за оновлення людства з усією логікою, тобто для людини його розумового гарту — з усією нещадністю. Логіку не розчулиш. Він пережив великі революційні роки, відзивався на всі їх бурхливі подуви: в 89 — падіння Бастілії, кінець страждань народу; в 90, 4 серпня[46], — кінець феодалізму; в 91 — Варенн і падіння монархічної влади; в 92 — встановлення Республіки. Він бачив, як наростала революція. Він був не така людина, щоб злякатися цього гіганта. Навпаки — це зростання його оживляло, і хоч він був не молодий, — мав уже п’ятдесят років, а священики старіють швидше, ніж інші люди, — він сам теж почав зростати. З року в рік, бачачи, як наростають події, він ріс разом з ними. Спочатку він боявся за долю революції, він стежив за нею. Розум і право були на її боці, і він палко прагнув її успіху. І в міру того, як вона лякала, він заспокоювався. Він хотів, щоб ця Мінерва, коронована зорями майбутнього, була також Палладою з головою Медузи на щиті. Він хотів, щоб її божественний погляд при потребі міг спопелити демонів пекельним вогнем, відплатити їм жахом за жах.
Так вступив він у 93 рік.
93 рік — це рік війни Європи проти Франції і Франції проти Парижа. А що таке Революція? Це перемога Франції над Європою і Парижа над Францією. Звідси велич дев’яносто третього року, цієї страшної години, значнішої за все століття.
Нічого не могло бути трагічнішого, як напад Європи на Францію водночас з наступом Франції на Париж. Драма, що перетворилася на епопею.
93 рік — рік великого напруження. Це була гроза, сповнена гніву і величі. Сімурден почував себе в своїй стихії. Це шалене, дике й чудове середовище відповідало його розмаху. Цей чоловік, як морський орел, сполучав у собі глибокий внутрішній спокій з любов’ю до зовнішніх небезпек. Такі крилаті, пристрасні і водночас спокійні натури створені для бурі. Є такі буремні душі.
Він мав своєрідну жалість — тільки до нещасних. Він ладен був віддати себе, щоб пом’якшити страждання, які викликають жах. Ніщо його не відштовхувало. В цьому була особливість його доброти. Його готовність подати допомогу була відворотна й божественна. Він шукав виразок, щоб цілувати їх. Найважче творити добрі діла, коли вони викликають почуття огиди, він якраз любив такі. Одного разу в лікарні помирав чоловік від злоякісного, гидотного, може й заразливого нариву в горлі. Треба було негайно випустити звідти гній. Сімурден приклав рот до нариву, висмоктав гній, час від часу спльовуючи його, і врятував чоловіка.
Він ще носив тоді одяг священика, і хтось сказав йому:
— Якби ви зробили це для короля, ви були б єпіскопом.
— Для короля я б цього не зробив, — відповів Сімурден.
Через цей вчинок і відповідь він став популярним у бідняцьких кварталах Парижа.
Популярність його була така велика, що весь стражденний люд, усі знедолені й озлоблені слухалися його в усьому.
В ті часи глибоке обурення проти спекулянтів часом призводило до прикрих помилок. Одною з них був розгром у порту Сен-Нікола парусного судна, вантаженого милом. Сімурден одним словом припинив його. Другого разу він розсіяв розлючену юрбу, що спиняла вози біля застави Сен-Лазар.
І через два дні після 10 серпня він повів народ скидати статуї королів. Падаючи, вони вбивали. На Вандомському майдані одна жінка, Рен Віоле, була розчавлена бронзовою статуєю Людовіка XIV, яку вона тягла мотузком за шию. Ця статуя простояла рівно сто років: поставили її 12 серпня 1692 р., а скинули 12 серпня 1792 р. На площі Конкор якийсь Генгерло назвав тих, хто руйнував статуї, «падлюками», його тут же, біля п’єдесталу пам’ятника Людовіку XV, розтерзали. Статую розбили вщент. Пізніше з неї карбували дрібні монети. Одна рука вціліла — права рука Людовіка XV, простягнена, як у римського імператора. На прохання Сімурдена, народ віддав цю руку йому, і урочиста депутація віднесла її Латюдові, що тридцять сім років пробув у підвалі Бастілії. Коли Латюд із залізним нашийником круг шиї, прикутий цепом до муру, заживо гнив у підземеллі з наказу короля, статуя якого гордо височіла над Парижем, хіба хто міг передбачити, що впаде тюрма, впаде статуя, що він вийде з своєї домовини, а в неї покладуть монархію, що він, в’язень, стане власником руки, яка підписала йому вирок, що від розпусного короля тільки й лишиться ця бронзова рука!
Сімурден належав до людей, які мають внутрішній голос і прислухаються до нього. Такі люди здаються неуважними, справді ж вони пильні.
Сімурден знав усе і не знав нічого. Він знав усе з науки і нічого не знав з життя. Звідси його прямолінійність, негнучкість. Він мав зав’язані очі, як Гомерова Феміда. В ньому була сліпа упевненість стріли, що бачить тільки ціль, у яку вона невідхильно летить. В революції немає нічого небезпечнішого за прямолінійність. Сімурден ішов уперед фатально.
Сімурден гадав, що в соціальних переворотах крайність є надійним грунтом. Така помилка властива людям, що заміняють розум логікою. Сімурден ішов далі Конвенту, далі Комуни. Він належав до Єпіскопства.
Об’єднання, що звалося Єпіскопством, бо його збори відбувалися в одному із залів старого єпіскопського палацу, було скоріше зборищем, ніж спілкою. Як і в Комуні, сюди приходили мовчазні й значущі глядачі, що, як казав Гара, «мали при собі стільки пістолетів, скільки було в них кишень». Єпіскопство було дивною мішаниною, мішаниною різних народів і водночас паризькою, що аж ніяк не виключає одне одне, бо Париж — це місце, де б’ється серце народів.
В Єпіскопстві почуття простого люду розпалювалися до білого жару. В порівнянні з Єпіскопством Конвент був холодний, а Комуна ледь теплою. Єпіскопство було одним з тих революційних формувань, що були подібні до вулканічних. В Єпіскопстві було все: і неуцтво, і дурість, і чесність, і героїзм, і гнів, і поліція. Герцог Брауншвейзький мав там своїх агентів. Там були люди, гідні Спарти, і люди, що заслуговували каторги. Більшість становили люди фанатичні й чесні. Жіронда, устами Інара, короткочасного голови Конвенту, сказала страшні слова: «Стережіться, парижани! Каменя на камені не лишиться від вашого Парижа, і колись шукатимуть місце, де він був». Ці слова створили Єпіскопство. Люди — і, як ми вже сказали, люди всіх національностей, — відчули потребу згуртуватися навколо Парижа. Сімурден приєднався до цієї групи людей.
Ця група боролася з реакціонерами. Вона виникла, тому що була потреба в насильстві, що є страшною і таємничою стороною революції. Сильне цією силою, Єпіскопство відразу визначило своє місце. В усіх паризьких заколотах Комуна стріляла з гармат, а Єпіскопство било на сполох.
Сімурден, непохитно простодушний, гадав, що все виправдується служінням істині, і тому здатний був стояти на чолі крайніх партій. Шахраї почували, що він чесний, і були задоволені. Злочинству втішно, коли його очолює чеснота. Це стримує злочинців, і це їм приємно. Паллуа, архітектор, що мав вигоду від зруйнування Бастілії, продаючи каміння з неї собі на користь, той самий Паллуа, що, діставши замовлення пофарбувати камеру Людовіка XVI, надмірно перестаравшись, розмалював її стіни кайданами та шибеницями; Гоншон, підозрілий оратор з передмістя Сент-Антуан, у якого не все гаразд було з громадськими грошима; Фурньє[47], американець, що стріляв 17 липня в Лафайєта[48] і, як казали, був підкуплений самим Лафайєтом; Анріо[49], випущений з Бісетра, що побував і лакеєм, і паяцом, і злодієм, і шпигуном, перш ніж стати генералом, і який наставив гармати на Конвент; Ла Рейні, колишній старший вікарій в Шартрі, що змінив требник на «Отця Дюшена»[50], — такі люди були в Єпіскопстві, і всіх їх Сімурден держав у покорі, і часом найгіршим із них не давало спіткнутися саме почуття того, що за ними пильнує ця страшна, переконана щиросердність. Це схоже на те, як Сен-Жюст тероризував Шнейдера[51]. Водночас більшість Єпіскопства, що складалася переважно з бідняків, людей шалених, але чесних, вірила в Сімурдена і йшла за ним. Його заступником, чи, вірніше, ад’ютантом, був другий священик-республіканець, Данжу, якого народ любив за високий зріст і прозвав абатом Шестифутовим. За Сїмурденом пішли б, куди б він тільки схотів, і той безстрашний ватажок, якого називали «генералом Списом», і відважний Трюшон, на прізвисько Нікола Довготелесий.
Комуна наглядала за Конвентом, Єпіскопство наглядало за Комуною. Сімурден, людина пряма, ненавидів інтриги і порвав не одну таємничу нитку в руках Паша, якого Бернонвіль прозвав «чорною людиною». У Єпіскопстві Сімурден був потрібний усім. З ним радились Добсан і Моморо. Він розмовляв по-іспанському з Гюсманом, по-італійському з Піо, по-англійському з Артуром, по-фламандському з Перейра, по-німецькому з австрійцем Пролі, позашлюбним сином одного принца. Він був сполучною ланкою між цими різноманітними елементами. Звідси — непомітне, але сильне становище. Ебер[52] боявся його.
Сімурден мав за тих часів і серед тих трагічних груп могутність невблаганних. Це був праведник, що вважав себе за непогрішимого. Ніхто не бачив, щоб він плакав. Це була чеснота недосяжна й крижана. Цей чоловік був страшний у своїй справедливості.
Для священика в революції немає середини. Священик міг узяти участь в цих грандіозних, бурхливих подіях з мотивів або найнижчих, або найвищих; він мав бути або підлим, або великим. Сімурден був людиною великою, але ця велич була ніби замкнена в собі, непривітна і недосяжна, оточена безоднями. Так страшна чистота притаманна високим кручам.
Сімурден був зовні звичайною людиною. Одягався абияк, мав вигляд бідняка. Замолоду ходив з тонзурою, постарівши, облисів. Рештки волосся були сиві. Лоб у нього був широкий і, як на уважного спостерігача, незвичайний. Говорив Сімурден різко, палко й урочисто, уривчастим, рішучим голосом. Рот у нього був якийсь сумний, мав гіркий вираз, а погляд — ясний і глибокий; все обличчя виражало дивне, застигле обурення.
Такий був Сімурден.
Ніхто тепер не знає його імені. В історії бувають такі величні невідомі діячі.
III. КУТОЧОК, ЩО НЕ ПОТРАПИВ У СТІКС
Чи був такий чоловік людиною? Служачи людству, чи міг він прихилитися серцем до окремих людей? Чи не занадто сильний мав він дух, щоб мати й серце? Чи могла ця всеосяжна любов, що поширювалася на всіх і все, приділити часточку для когось одного? Чи міг Сімурден любити? Ми відповімо: так.
Ще молодим, коли він учителював у домі майже принца, в нього був учень — син й спадкоємець цієї сім’ї, і він любив його. Любити дитину так легко. Чого не вибачиш дитині? Їй прощають те, що вона сеньйор, принц, король. Невинність її віку змушує забувати про злочини її роду. Слабість істоти змушує забувати про її походження. Вона така мала, що їй вибачають високе становище. Раб вибачає, що дитина його пан. Старий слуга негр обожнює біле хлопченя.
Сімурден полюбив свого учня. Невимовна привабливість дітей саме в тому, що дитині можна віддати всю свою любов. Вся любов, яка тільки була в Сімурдені, впала, коли можна так сказати, на цю дитину. Ця ніжна істота стала для цього приреченого на самотність серця немовби здобиччю. Він любив хлопця як батько, як брат, як друг, як творець. Це був його син по духу. Він не був його тілесним батьком, але вчителем, майстром, і душа хлопця була найкращим його витвором. З цього малого вельможі він зробив людину. Хто знає? Може, людину велику. Бо про це він мріяв. Без відома сім’ї — та хіба треба питати дозволу, щоб розвинути розум, волю й прямоту вдачі? — він передав молодому віконтові, своєму учневі, все те, чого досяг сам. Він йому прищепив страшний отруйний зародок своєї доброчесності, влив йому в жили свої переконання, свою совість, свої ідеали. У мозок аристократа він влив народну душу.
Розум живить інший розум. Є подібність між годувальницею, що дає дитині своє молоко, і вчителем, що дає їй свою мисль. Іноді вчитель більше батько, ніж батько, як годувальниця більше мати, ніж мати.
Саме таке глибоке духовне батьківство зв’язувало Сімурдена з його вихованцем. Самий вигляд цього хлопця розчулював його.
Треба сказати: заступити батька було легко, бо хлопець не мав його, був сирота. Його батько й мати померли, і піклувалися ним тільки сліпа бабуся та завжди відсутній двоюрідний дід. Бабуся незабаром померла. Дід, голова родини, військовий і вельможа, що служив при королівському дворі, уникав свого родинного замка, жив у Версалі, ходив у походи і лишав сироту самого у відлюдному замку. Отже, вчитель був справді вихователем у найширшому розумінні цього слова.
Слід ще додати: Сімурден знав свого учня мало не з народження. Хлопець, зовсім малям зоставшись сиротою, захворів на тяжку хворобу. Кілька днів життя його було в смертельній небезпеці. Сімурден доглядав його вдень і вночі. Лікар лікує, а пильний доглядач рятує хворого. Сімурден врятував дитину. Його учень мав завдячувати йому не тільки вихованням, освітою, знаннями, а й здоров’ям, життям. Тих, що нам усім зобов’язані, ми боготворимо. Сімурден боготворив цього хлопця.
Як водиться, життя розлучило їх. Виховання закінчилося, Сімурден мусив лишити хлопця, що став юнаком. З якою холодною несвідомою жорстокістю роблять ці розлуки! Як обурливо спокійно відсилають родини вихователя, що лишає в дитині свою думку, і годувальницю, що лишає в ній соки, своєї істоти! З Сімурденом розплатились і звільнили його. Він покинув вищий світ і повернувся в низи суспільства. Перегородка між вищими й нижчими знову замкнулася. Молодий вельможа, що й народився офіцером, а тепер зразу був призначений капітаном, поїхав у якийсь гарнізон. Скромний вихователь, що вже в глибині своєї душі був непокірним священиком, поспішив спуститися в той темний підвал церкви, який зветься нижчим духовенством. І Сімурден загубив з поля зору свого учня.
Настала революція.
Спогад про істоту, яку він зробив людиною, не переставав жевріти в ньому, заслонений, але не заглушений безмежністю суспільних подій.
Виліпити статую і вдихнути в неї життя — це добре. Виліпити душу і вдихнути в неї чесноту — це ще краще. Сімурден був Пігмаліоном людської душі.
Дух може мати дитя.
Цей його учень, цей хлопець, цей сирота був єдиною істотою, яку Сімурден любив на землі.
Але чи був цей чоловік вразливий навіть у такій прив’язаності?
Ми це побачимо далі.
І. ВУЛИЦІ ПАРИЖА В ТІ ЧАСИ
Жили на вулиці, їли на столах, поставлених перед дверима, жінки сиділи на папертях церков, готували корпію, співаючи «Марсельєзу». Парк Монсо та Люксембурзький сад стали місцем для маневрів, на всіх перехрестях на повний хід працювали майстерні зброї, рушниці вироблялися перед очима прохожих, що плескали у долоні. З усіх уст чулося одне: «Треба терпіти! У нас же революція!» Героїчно усміхалися. Ходили на вистави, як греки в Афінах під час Пелопоннеської війни[22]. На всіх вулицях були розклеєні афіші: «Облога Тіонвіля!» — «Мати сім’ї, врятована з полум’я». — «Клуб безтурботних». — «Філософи-солдати».
Німці були під ворітьми міста. Була чутка, що прусський король звелів лишити для нього кілька лож в театрі опери. Все було страшне, і ніхто не мав страху. Жахливий закон про підозрілих, який був злодіянням Мерлена де-Дуе, поставив усіх під загрозу гільйотини[23]. Один прокурор, на ім’я Серан, довідавшись, що на нього зроблено донос, ждав арешту, сидячи в хатніх черевиках і халаті біля вікна та граючи на флейті.
Всім було ніколи, всі поспішали. Не видно було жодного капелюха без кокарди. Жінки говорили: «Нам личать червоні шапки». Увесь Париж мов перебирався на нову квартиру. Крамниці торговців старими речами були завалені коронами, мітрами, дерев’яними золоченими скіпетрами та гербовими ліліями, — покидьками з королівських палаців, ознаками знищення монархії.
У крамничках ганчірників продавалися ряси та підрясники. До шинків Поршерона і Рампонно під’їжджали на ослах, накритих ризами, люди, вбрані в стихарі й єпітрахилі, і наказували наливати їм вино в соборні дароносиці. На вулиці Сен-Жак каменярі, самі босі, спиняли візок торговця взуттям, купували, склавшись, п’ятнадцять пар черевиків і посилали в Конвент «для наших солдатів».
Всюди були виставлені бюсти Франкліна[24], Руссо, Брута і, треба додати, Марата[25]. На майдані Пале-Рояля напис на фонтані: «Quantos effundis in usus»[26] — був закритий двома великими акварельними картинами. На одній з них був зображений Кайє де-Жервіль, який повідомляв Національним зборам пароль арльських «ганчірників»-шифоністів, на другій — Людовік XIV в той момент, коли його везли з Варенна[27] в королівській кареті із підв’язаною до неї дошкою, на якій стояли два гренадери з багнетами на рушницях.
Тільки деякі з великих магазинів були відкриті. Жінки возили по вулицях візки з іграшками та іншим дрібним крамом. Увечері візки освітлювалися лойовими свічками, і лій капав на крам. Колишні монашки в білих париках торгували з рундуків. У злиденній ятці лагодила панчохи графиня, колишня маркіза була швачкою. Мадам де-Буффле жила на горищі, звідки видно було палац, який ще недавно належав їй.
Всюди бігали газетники, пропонуючи «останні новини». З чепурунів, що закривали свої підборіддя краватками, глузували, називаючи їх кретинами.
Вуличних співаків була безліч. Юрба затюкувала співака Піту, рояліста, що був, проте, сміливою людиною. Він двадцять два рази сидів у тюрмі і потрапив до революційного трибуналу за те, що вдарив себе нижче спини, вимовляючи слова «громадянські чесноти». Бачачи, що голова його в небезпеці, він вигукнув: «Але ж не голова моя винна, а зовсім інше». Це розсмішило суддів і врятувало йому життя. Цей Піту висміював моду на латинські та грецькі імена, в нього була улюблена пісенька про шевця Куюса, що звав дружину Куюсдамою.
Танцювали карманьйолу[28], називаючи одне одного не «кавалер» і «дама», як раніше, а «громадянин» ї «громадянка». Танцювали над могилами в руїнах монастирів, засвітивши лампадки на вівтарі та чотири свічки на кінцях двох перехрещених під склепінням жердин.
Ходили в синіх «тиранських» куртках. Застібали сорочки шпильками «під шапкою свободи», зробленими з білих, синіх і червоних камінчиків. Вулиця Рішельє звалася вулицею Закону, передмістя Сент-Антуан — передмістям Слави, на майдані Бастілії стояла статуя Природи.
Показували одне одному відомих прохожих — Шатле, Дідьє, Нікола й Гарньє Делоне, які вартували біля дверей столяра Дюпле[29]; Вуллана, який не пропускав жодного дня гільйотинування і йшов за візками засуджених, називаючи це «ходити до червоної меси»; Монфлабера, завзятого революціонера і маркіза, який узяв собі прізвище Ді-О — Десяте серпня. Дивилися, як марширують учні військової школи, яких декрети Конвенту іменували «кандидатами школи Марса», а народ називав «пажами Робесп'єра»[30].
Читали відозви Фрерона[31], що викривав запідозрених у злочині «крамарства».
Статуї святих та королів на Будинку інвалідів були в фрігійських ковпаках.
Грали в карти на тумбах по перехрестях; в картах теж була революція: замість королів були генії, замість дам — свободи, замість валетів — рівноправності, замість тузів — закони. Розорялись громадські парки, плуг ходив у Тюїльрі.
До всього цього домішувалась, особливо в переможених партіях, якась гордовита втомленість життям. Один чоловік писав Фук’є-Тенвілеві[32]: «Будьте ласкаві звільнити мене від життя. От моя адреса». Один шамсенець був заарештований за те, що кричав на весь Пале-Рояль[33]: «Коли ж буде революція в Туреччині? Я хотів би побачити революцію в Порті»[34].
Всюди були газети. Перукарські підмайстри завивали перед очима публіки жіночі перуки, а хазяїн тимчасом читав уголос «Монітер». Інші, енергійно жестикулюючи, обговорювали в гуртках газету Дюбуа-Крансе «Порозуміймось» або «Сурму отця Бельроза». Іноді цирульники були водночас ковбасниками, і на вітринах у них красувалися окістя й ковбаси поряд із золотоволосою лялькою.
Торговці відкрито продавали «емігрантські вина». Один з торговців оповіщав про такі вина п’ятдесяти двох сортів. Інші продавали годинники в формі ліри і «герцогинські» канапи. Один перукар написав на вивісці: «Брию духовенство, зачісую дворянство, підстригаю третій стан». Ходили ворожити на картах до Мартена, у будинок № 173 на вулиці Анжу, колишній Дофіна.
Хліба невистачало, вугілля невистачало, мила невистачало. Вулицями проходили гурти дійних корів, пригнаних з провінцій. У Валле баранина продавалась по п’ятнадцять франків за фунт. Об’ява Комуни визначала по фунту м’яса в декаду на кожного. Біля дверей крамниць утворювалися хвости; один з таких хвостів став легендарним, він тягся від бакалійної крамниці на вулиці Пті-Карро до середини вулиці Монторгейль. Стояти в хвості називалося «держати шворку», бо в черзі люди трималися руками за довгу мотузку. Жінки в ці важкі часи були терплячі й лагідні. Вони мужньо вистоювали цілі ночі в черзі до пекарні.
Заходи революції були вдалі. Вона поборювала загрозливу нужду двома небезпечними засобами: асигнаціями і максимумом[35]. Асигнації були важелем, максимум — точкою опори. Цей емпіризм врятував Францію. Вороги, як кобленцькі, як і лондонські, спекулювали на асигнаціях. Дівчата на вулицях пропонували купувати лавандову воду, підв’язки, причіпні коси, а разом і обмінювали асигнації. Були валютники з вулиці Вів’єн, у брудних черевиках, з масним волоссям, у хутряних шапках з лисячим хвостом, і міняйли з вулиці Валуа, в лакованих чобітках, з зубочистками в роті, яких вуличні дівчата звали на «ти». Народ полював на них, як і на злодіїв, що їх роялісти називали «активними громадянами». А втім, крадіжок було дуже мало. Люті злидні і стоїчна чесність. Босі й голодні проходили повз вітрини ювелірів Пале-Егаліте, суворо опустивши очі. Під час обшуку, який Антуанська секція влаштувала у Бомарше, одна жінка зірвала в саду квітку. Народ побив її.
Дрова коштували чотириста франків сріблом за сажень. Можна було бачити на вулиці людей, що пиляли на дрова свої ліжка. Фонтани зимою замерзали. Вода коштувала двадцять су за відро. Усі стали водоносами. За луїдор давали три тисячі дев’ятсот п’ятдесят франків. Візникам за один кінець платили шістсот франків. При розплаті з візником, найнятим на день, можна було почути таку розмову: «Скільки я вам винен?» — «Шість тисяч ліврів». Торговка городиною продавала за день на двадцять тисяч франків. Жебраки казали: «Майте милосердя, допоможіть! Мені невистачає двісті тридцять ліврів, щоб купити черевики».
Біля в’їздів на мости стояли вирізьблені й пофарбовані колоси, зроблені Давідом[36], з яких Мерсьє[37] глузував, називаючи їх «величезними дерев’яними полішинелями». Ці колоси зображували повалені федералізм та коаліцію.
Не було ніякої зневіри в народі. Була тільки похмура радість, що покінчили з тронами. Волонтери плавом пливли, пропонуючи своє життя. Кожна вулиця дала батальйон. Всюди маяли прапори округ, кожен із своїм девізом. На прапорі округи Капуцинів було речення: «Ніхто нам не втне чуба». На іншому: «Благородство тільки в серці». На всіх стінах наліплені були об’яви — великі, малі, білі, жовті, зелені, червоні, друковані й писані, і в усіх клич: «Хай живе Республіка!». Малі діти лепетали: «Ça ira»[38].
Діти — це було неосяжне майбутнє.
З часом місто трагічне перетворилось на місто цинічне. Вигляд паризьких вулиць за час революції мав два різко відмінні періоди: до 9 термідора[39] і після нього. Замість Парижа Сен-Жюста[40] з’явився Париж Тальєна[41]. Такі вже дві одвічні антитези — відразу після Сіная з’явився Куртіль.
Це був приступ громадського божевілля, безперечно. Таке ж явище помічалося вже вісімдесят років перед тим. Після Людовіка XIV виникла, як і після Робесп’єра, велика потреба перепочити. Звідси Регентство, яким починається XVIII століття, і Директорія[42], якою воно закінчується. Дві сатурналії після двох тероризмів. Франція вирвалася з пуританського монастиря, як і з монастиря монархічного, з радістю нації, що позбулася гніту.
Після 9 термідора Париж став веселий, і веселість ця була шалена. Не знала впину нездорова веселість. Надпоривне бажання віддати своє життя змінилося шаленою жадобою життя, і вся велич потьмяніла. З’явився Тримальхіон, що звався Грімо де-Ла Реньєр. Став виходити «Альманах ласунів». Обідали на антресолях в Пале-Роялі під звуки фанфар, з оркестрами із жінок, які били в барабани і сурмили в сурми. Запанувала легковажна танкова музика. У Мео влаштовувалися «східні вечері», на яких курились різні пахощі. Художник Баз намалював своїх дочок, чудових шістнадцятилітніх дівчат, у вигляді одягнених для гільйотинування, тобто в червоних сорочках і з відкритими шиями. На зміну буйним танцям у руїнах церков прийшли бали Руджієрі, Люке, Венцеля, Модюї і пані Монтазьє. Замість суворих громадянок, що готували корпію для ранених, з’явилися якісь дикунки, німфи. Замість закривавлених і запорошених ніг босих солдатів замелькали прикрашені діамантами голі ноги жінок.
Разом з безсоромністю відродилась нечесність. Угорі орудували злодії-постачальники, внизу — дрібні злодії. Шахраїв у Парижі з’явилася сила, отже кожен мусив добре пильнувати свого гаманця. Ради розваги ходили на майдан Палацу Правосуддя дивитися на посаджених на ганебні лави впійманих злодійок, які поводилися дуже непристойно.
Газетники вже не кричали «Старий кордельєр» та «Друг народу», а пропонували купувати «Лист полішинеля» та «Петицію кухарчат». Маркіз де-Сад головував у секції Пік на Вандомському майдані. Драгуни Свободи 92 року відродились під назвою Рицарів кинджала[43]. Якраз у цей час на сцені виник новий тип — Жокріс. З’явилися «чудові», після них — «надзвичайні»; від Мірабо[44] скотилися до Бобеша.
Париж є велетенський маятник цивілізації, і він розгойдується від одного полюса до другого, від Фермопіл до Гоморри. Після 93 року революція увійшла в смугу дивовижного затемнення, вісімнадцяте століття немов забуло докінчити те, що розпочало. Якась оргія урвала розвиток подій, висунулась на перший план, відсунула на задній план страшний Апокаліпсис, прикрила величне видіння і вибухнула сміхом після страху; трагедія зникла в пародії, і лице Медузи в глибині обрію затьмилося карнавальним димом.
Але в дев’яносто третьому році, про який тут розповідається, вулиці Парижа ще мали величний і суворий вигляд, як на початку революції. У них були свої оратори, як-от Варле[45], що роз’їжджав у пересувному бараку, з покрівлі якого виголошував свої промови, були свої герої, один з яких звався «капітан залізних палиць», були свої улюбленці, як-от Гофруа, автор памфлета «Ружіф». Деякі з цих улюбленців народу впливали шкідливо, вплив інших був здоровий. Серед них був один чесний і непохитний — Сімурден.
II. СІМУРДЕН
Сімурден був людина високої чесності, але похмурої вдачі. В ньому було щось непохитне й невблаганне. Він був священиком, і це позначилося на ньому. Людина може мати, як і небо, темну ясність, коли щось утворить в ній ніч. Попівство створило ніч у Сімурдені. Хто був священиком, ним і лишиться.
Те, що створює в нас ніч, може створити в нас і зорі. Сімурден сяяв у темряві всіма зорями справжніх чеснот.
Його історія проста. Він був сільським священиком і учителем в аристократичному домі. Потім йому дісталась невелика спадщина, і він став вільною людиною.
Він насамперед був упертою людиною. Кожну думку він ніби тримав кліщами, вважаючи, що не має права її облишити, доки не продумає до кінця. І мислив якось завзято. Знав усі європейські мови і деякі інші. Вчився безперестанно, це допомагало йому зносити тягар цноти, але постійне приборкання почуттів приховує в собі величезну небезпеку.
Бувши священиком, він — чи то з гордості, чи силою випадку, чи через душевне благородство — додержував усіх обітниць. Але віру свою зберегти не зміг. Наука вбила її. Тоді, заглянувши в свою душу, він відчув себе ніби покаліченим і, не маючи змоги облишити духовну кар’єру, він працював над собою, щоб стати людиною, але людиною суворого типу. Його позбавили сім’ї — його сім’єю стала батьківщина, йому не дали змоги одружитися — він віддав свою любов людству. Така неосяжна заповненість є, по суті, порожнечею. Його батьки були селяни і, роблячи з нього священика, хотіли, щоб він вийшов з народу, а він знову повернувся до народу.
І повернувся з усією пристрастю своєї натури. На страждання він дивився з палким співчуттям. Священик перетворився в філософа, філософ став бійцем. Ще за життя Людовіка XV Сімурден невиразно почуває себе республіканцем. Якої республіки? Можливо, Платонівської, а можливо — Драконової.
Йому заборонили любити — він став ненавидіти. Він ненавидів брехню, монархію, теократію, свій священицький одяг. Він ненавидів сучасне і пристрасно кликав майбутнє, він передбачав його, вгадував його жах і велич. Він уявляв собі якогось месника, що має визволити людство від пекучих нещасть. Він заздалегідь вітав катастрофу.
1789 року ця катастрофа сталася, вона застала його готовим. Сімурден кинувся у велетенську битву за оновлення людства з усією логікою, тобто для людини його розумового гарту — з усією нещадністю. Логіку не розчулиш. Він пережив великі революційні роки, відзивався на всі їх бурхливі подуви: в 89 — падіння Бастілії, кінець страждань народу; в 90, 4 серпня[46], — кінець феодалізму; в 91 — Варенн і падіння монархічної влади; в 92 — встановлення Республіки. Він бачив, як наростала революція. Він був не така людина, щоб злякатися цього гіганта. Навпаки — це зростання його оживляло, і хоч він був не молодий, — мав уже п’ятдесят років, а священики старіють швидше, ніж інші люди, — він сам теж почав зростати. З року в рік, бачачи, як наростають події, він ріс разом з ними. Спочатку він боявся за долю революції, він стежив за нею. Розум і право були на її боці, і він палко прагнув її успіху. І в міру того, як вона лякала, він заспокоювався. Він хотів, щоб ця Мінерва, коронована зорями майбутнього, була також Палладою з головою Медузи на щиті. Він хотів, щоб її божественний погляд при потребі міг спопелити демонів пекельним вогнем, відплатити їм жахом за жах.
Так вступив він у 93 рік.
93 рік — це рік війни Європи проти Франції і Франції проти Парижа. А що таке Революція? Це перемога Франції над Європою і Парижа над Францією. Звідси велич дев’яносто третього року, цієї страшної години, значнішої за все століття.
Нічого не могло бути трагічнішого, як напад Європи на Францію водночас з наступом Франції на Париж. Драма, що перетворилася на епопею.
93 рік — рік великого напруження. Це була гроза, сповнена гніву і величі. Сімурден почував себе в своїй стихії. Це шалене, дике й чудове середовище відповідало його розмаху. Цей чоловік, як морський орел, сполучав у собі глибокий внутрішній спокій з любов’ю до зовнішніх небезпек. Такі крилаті, пристрасні і водночас спокійні натури створені для бурі. Є такі буремні душі.
Він мав своєрідну жалість — тільки до нещасних. Він ладен був віддати себе, щоб пом’якшити страждання, які викликають жах. Ніщо його не відштовхувало. В цьому була особливість його доброти. Його готовність подати допомогу була відворотна й божественна. Він шукав виразок, щоб цілувати їх. Найважче творити добрі діла, коли вони викликають почуття огиди, він якраз любив такі. Одного разу в лікарні помирав чоловік від злоякісного, гидотного, може й заразливого нариву в горлі. Треба було негайно випустити звідти гній. Сімурден приклав рот до нариву, висмоктав гній, час від часу спльовуючи його, і врятував чоловіка.
Він ще носив тоді одяг священика, і хтось сказав йому:
— Якби ви зробили це для короля, ви були б єпіскопом.
— Для короля я б цього не зробив, — відповів Сімурден.
Через цей вчинок і відповідь він став популярним у бідняцьких кварталах Парижа.
Популярність його була така велика, що весь стражденний люд, усі знедолені й озлоблені слухалися його в усьому.
В ті часи глибоке обурення проти спекулянтів часом призводило до прикрих помилок. Одною з них був розгром у порту Сен-Нікола парусного судна, вантаженого милом. Сімурден одним словом припинив його. Другого разу він розсіяв розлючену юрбу, що спиняла вози біля застави Сен-Лазар.
І через два дні після 10 серпня він повів народ скидати статуї королів. Падаючи, вони вбивали. На Вандомському майдані одна жінка, Рен Віоле, була розчавлена бронзовою статуєю Людовіка XIV, яку вона тягла мотузком за шию. Ця статуя простояла рівно сто років: поставили її 12 серпня 1692 р., а скинули 12 серпня 1792 р. На площі Конкор якийсь Генгерло назвав тих, хто руйнував статуї, «падлюками», його тут же, біля п’єдесталу пам’ятника Людовіку XV, розтерзали. Статую розбили вщент. Пізніше з неї карбували дрібні монети. Одна рука вціліла — права рука Людовіка XV, простягнена, як у римського імператора. На прохання Сімурдена, народ віддав цю руку йому, і урочиста депутація віднесла її Латюдові, що тридцять сім років пробув у підвалі Бастілії. Коли Латюд із залізним нашийником круг шиї, прикутий цепом до муру, заживо гнив у підземеллі з наказу короля, статуя якого гордо височіла над Парижем, хіба хто міг передбачити, що впаде тюрма, впаде статуя, що він вийде з своєї домовини, а в неї покладуть монархію, що він, в’язень, стане власником руки, яка підписала йому вирок, що від розпусного короля тільки й лишиться ця бронзова рука!
Сімурден належав до людей, які мають внутрішній голос і прислухаються до нього. Такі люди здаються неуважними, справді ж вони пильні.
Сімурден знав усе і не знав нічого. Він знав усе з науки і нічого не знав з життя. Звідси його прямолінійність, негнучкість. Він мав зав’язані очі, як Гомерова Феміда. В ньому була сліпа упевненість стріли, що бачить тільки ціль, у яку вона невідхильно летить. В революції немає нічого небезпечнішого за прямолінійність. Сімурден ішов уперед фатально.
Сімурден гадав, що в соціальних переворотах крайність є надійним грунтом. Така помилка властива людям, що заміняють розум логікою. Сімурден ішов далі Конвенту, далі Комуни. Він належав до Єпіскопства.
Об’єднання, що звалося Єпіскопством, бо його збори відбувалися в одному із залів старого єпіскопського палацу, було скоріше зборищем, ніж спілкою. Як і в Комуні, сюди приходили мовчазні й значущі глядачі, що, як казав Гара, «мали при собі стільки пістолетів, скільки було в них кишень». Єпіскопство було дивною мішаниною, мішаниною різних народів і водночас паризькою, що аж ніяк не виключає одне одне, бо Париж — це місце, де б’ється серце народів.
В Єпіскопстві почуття простого люду розпалювалися до білого жару. В порівнянні з Єпіскопством Конвент був холодний, а Комуна ледь теплою. Єпіскопство було одним з тих революційних формувань, що були подібні до вулканічних. В Єпіскопстві було все: і неуцтво, і дурість, і чесність, і героїзм, і гнів, і поліція. Герцог Брауншвейзький мав там своїх агентів. Там були люди, гідні Спарти, і люди, що заслуговували каторги. Більшість становили люди фанатичні й чесні. Жіронда, устами Інара, короткочасного голови Конвенту, сказала страшні слова: «Стережіться, парижани! Каменя на камені не лишиться від вашого Парижа, і колись шукатимуть місце, де він був». Ці слова створили Єпіскопство. Люди — і, як ми вже сказали, люди всіх національностей, — відчули потребу згуртуватися навколо Парижа. Сімурден приєднався до цієї групи людей.
Ця група боролася з реакціонерами. Вона виникла, тому що була потреба в насильстві, що є страшною і таємничою стороною революції. Сильне цією силою, Єпіскопство відразу визначило своє місце. В усіх паризьких заколотах Комуна стріляла з гармат, а Єпіскопство било на сполох.
Сімурден, непохитно простодушний, гадав, що все виправдується служінням істині, і тому здатний був стояти на чолі крайніх партій. Шахраї почували, що він чесний, і були задоволені. Злочинству втішно, коли його очолює чеснота. Це стримує злочинців, і це їм приємно. Паллуа, архітектор, що мав вигоду від зруйнування Бастілії, продаючи каміння з неї собі на користь, той самий Паллуа, що, діставши замовлення пофарбувати камеру Людовіка XVI, надмірно перестаравшись, розмалював її стіни кайданами та шибеницями; Гоншон, підозрілий оратор з передмістя Сент-Антуан, у якого не все гаразд було з громадськими грошима; Фурньє[47], американець, що стріляв 17 липня в Лафайєта[48] і, як казали, був підкуплений самим Лафайєтом; Анріо[49], випущений з Бісетра, що побував і лакеєм, і паяцом, і злодієм, і шпигуном, перш ніж стати генералом, і який наставив гармати на Конвент; Ла Рейні, колишній старший вікарій в Шартрі, що змінив требник на «Отця Дюшена»[50], — такі люди були в Єпіскопстві, і всіх їх Сімурден держав у покорі, і часом найгіршим із них не давало спіткнутися саме почуття того, що за ними пильнує ця страшна, переконана щиросердність. Це схоже на те, як Сен-Жюст тероризував Шнейдера[51]. Водночас більшість Єпіскопства, що складалася переважно з бідняків, людей шалених, але чесних, вірила в Сімурдена і йшла за ним. Його заступником, чи, вірніше, ад’ютантом, був другий священик-республіканець, Данжу, якого народ любив за високий зріст і прозвав абатом Шестифутовим. За Сїмурденом пішли б, куди б він тільки схотів, і той безстрашний ватажок, якого називали «генералом Списом», і відважний Трюшон, на прізвисько Нікола Довготелесий.
Комуна наглядала за Конвентом, Єпіскопство наглядало за Комуною. Сімурден, людина пряма, ненавидів інтриги і порвав не одну таємничу нитку в руках Паша, якого Бернонвіль прозвав «чорною людиною». У Єпіскопстві Сімурден був потрібний усім. З ним радились Добсан і Моморо. Він розмовляв по-іспанському з Гюсманом, по-італійському з Піо, по-англійському з Артуром, по-фламандському з Перейра, по-німецькому з австрійцем Пролі, позашлюбним сином одного принца. Він був сполучною ланкою між цими різноманітними елементами. Звідси — непомітне, але сильне становище. Ебер[52] боявся його.
Сімурден мав за тих часів і серед тих трагічних груп могутність невблаганних. Це був праведник, що вважав себе за непогрішимого. Ніхто не бачив, щоб він плакав. Це була чеснота недосяжна й крижана. Цей чоловік був страшний у своїй справедливості.
Для священика в революції немає середини. Священик міг узяти участь в цих грандіозних, бурхливих подіях з мотивів або найнижчих, або найвищих; він мав бути або підлим, або великим. Сімурден був людиною великою, але ця велич була ніби замкнена в собі, непривітна і недосяжна, оточена безоднями. Так страшна чистота притаманна високим кручам.
Сімурден був зовні звичайною людиною. Одягався абияк, мав вигляд бідняка. Замолоду ходив з тонзурою, постарівши, облисів. Рештки волосся були сиві. Лоб у нього був широкий і, як на уважного спостерігача, незвичайний. Говорив Сімурден різко, палко й урочисто, уривчастим, рішучим голосом. Рот у нього був якийсь сумний, мав гіркий вираз, а погляд — ясний і глибокий; все обличчя виражало дивне, застигле обурення.
Такий був Сімурден.
Ніхто тепер не знає його імені. В історії бувають такі величні невідомі діячі.
III. КУТОЧОК, ЩО НЕ ПОТРАПИВ У СТІКС
Чи був такий чоловік людиною? Служачи людству, чи міг він прихилитися серцем до окремих людей? Чи не занадто сильний мав він дух, щоб мати й серце? Чи могла ця всеосяжна любов, що поширювалася на всіх і все, приділити часточку для когось одного? Чи міг Сімурден любити? Ми відповімо: так.
Ще молодим, коли він учителював у домі майже принца, в нього був учень — син й спадкоємець цієї сім’ї, і він любив його. Любити дитину так легко. Чого не вибачиш дитині? Їй прощають те, що вона сеньйор, принц, король. Невинність її віку змушує забувати про злочини її роду. Слабість істоти змушує забувати про її походження. Вона така мала, що їй вибачають високе становище. Раб вибачає, що дитина його пан. Старий слуга негр обожнює біле хлопченя.
Сімурден полюбив свого учня. Невимовна привабливість дітей саме в тому, що дитині можна віддати всю свою любов. Вся любов, яка тільки була в Сімурдені, впала, коли можна так сказати, на цю дитину. Ця ніжна істота стала для цього приреченого на самотність серця немовби здобиччю. Він любив хлопця як батько, як брат, як друг, як творець. Це був його син по духу. Він не був його тілесним батьком, але вчителем, майстром, і душа хлопця була найкращим його витвором. З цього малого вельможі він зробив людину. Хто знає? Може, людину велику. Бо про це він мріяв. Без відома сім’ї — та хіба треба питати дозволу, щоб розвинути розум, волю й прямоту вдачі? — він передав молодому віконтові, своєму учневі, все те, чого досяг сам. Він йому прищепив страшний отруйний зародок своєї доброчесності, влив йому в жили свої переконання, свою совість, свої ідеали. У мозок аристократа він влив народну душу.
Розум живить інший розум. Є подібність між годувальницею, що дає дитині своє молоко, і вчителем, що дає їй свою мисль. Іноді вчитель більше батько, ніж батько, як годувальниця більше мати, ніж мати.
Саме таке глибоке духовне батьківство зв’язувало Сімурдена з його вихованцем. Самий вигляд цього хлопця розчулював його.
Треба сказати: заступити батька було легко, бо хлопець не мав його, був сирота. Його батько й мати померли, і піклувалися ним тільки сліпа бабуся та завжди відсутній двоюрідний дід. Бабуся незабаром померла. Дід, голова родини, військовий і вельможа, що служив при королівському дворі, уникав свого родинного замка, жив у Версалі, ходив у походи і лишав сироту самого у відлюдному замку. Отже, вчитель був справді вихователем у найширшому розумінні цього слова.
Слід ще додати: Сімурден знав свого учня мало не з народження. Хлопець, зовсім малям зоставшись сиротою, захворів на тяжку хворобу. Кілька днів життя його було в смертельній небезпеці. Сімурден доглядав його вдень і вночі. Лікар лікує, а пильний доглядач рятує хворого. Сімурден врятував дитину. Його учень мав завдячувати йому не тільки вихованням, освітою, знаннями, а й здоров’ям, життям. Тих, що нам усім зобов’язані, ми боготворимо. Сімурден боготворив цього хлопця.
Як водиться, життя розлучило їх. Виховання закінчилося, Сімурден мусив лишити хлопця, що став юнаком. З якою холодною несвідомою жорстокістю роблять ці розлуки! Як обурливо спокійно відсилають родини вихователя, що лишає в дитині свою думку, і годувальницю, що лишає в ній соки, своєї істоти! З Сімурденом розплатились і звільнили його. Він покинув вищий світ і повернувся в низи суспільства. Перегородка між вищими й нижчими знову замкнулася. Молодий вельможа, що й народився офіцером, а тепер зразу був призначений капітаном, поїхав у якийсь гарнізон. Скромний вихователь, що вже в глибині своєї душі був непокірним священиком, поспішив спуститися в той темний підвал церкви, який зветься нижчим духовенством. І Сімурден загубив з поля зору свого учня.
Настала революція.
Спогад про істоту, яку він зробив людиною, не переставав жевріти в ньому, заслонений, але не заглушений безмежністю суспільних подій.
Виліпити статую і вдихнути в неї життя — це добре. Виліпити душу і вдихнути в неї чесноту — це ще краще. Сімурден був Пігмаліоном людської душі.
Дух може мати дитя.
Цей його учень, цей хлопець, цей сирота був єдиною істотою, яку Сімурден любив на землі.
Але чи був цей чоловік вразливий навіть у такій прив’язаності?
Ми це побачимо далі.
КНИГА ДРУГА
ШИНОК НА ВУЛИЦІ ПАОН
І. МІНОС, ЕАК І РАДАМАНТ[53]
На вулиці Паон містився шинок, який звався кафе. В ньому була задня кімната, що стала нині історичною. Там іноді зустрічалися, по можливості таємно, люди такі могутні й такі відомі, що не зважувалися розмовляти між собою при сторонніх. Це тут 23 жовтня 1792 року Гора[54] й Жіронда обмінялися славнозвісним поцілунком. Це сюди Гара прийшов по вказівки (хоч він і заперечує це в своїх «Мемуарах») тієї фатальної ночі, коли він, випровадивши Клав’єра на вулицю Бон, спинив свою карету на Королівському мості, щоб послухати, як б’ють на сполох.
28 червня 1793 року троє людей зібралося за столом у цій задній кімнаті. Вони не присунули один до одного стільці. Кожен сидів з одного боку столу, четвертий бік лишався вільним. Було близько восьмої години вечора. На вулиці ще не стемніло, але в цій кімнаті вже панувала сутінь, і стіл освітлювався звисаючою з стелі лампою, що вважалося тоді за розкіш.
Один із цих трьох був блідий, молодий, суворий, з тонкими губами і холодним поглядом. Одна щока в нього нервово тіпалась, і це робило його посмішку неприродною. Він був у напудреному парику і рукавичках, причепурений. Його світлосиній камзол, застебнутий на всі гудзики, сидів на ньому без жодної зморшки. До цього камзола дуже пасували біла краватка і пишне біле жабо. Панталони в нього були нанкові, на ногах білі панчохи і черевики з срібними пряжками.
З двох інших один був майже велетень, другий — майже карлик. Високий був недбало вдягнений у широчезний камзол з червоного сукна, жилет з відірваними гудзиками і в чоботях з вилогами. Розв’язана краватка на голій шиї спускалась нижче жабо. Скуйовджене волосся облямовувало покопирсане віспою обличчя, між бровами залягла сердита зморшка, а в куточку рота — складка, що говорила про добродушність; губи в нього були товсті, зуби великі, кулаки, як у биндюжника, а очі блискучі.
Маленький був жовтолиций і на перший погляд потворний. Голову він відхиляв назад, очі в нього раз у раз наливались кров’ю, обличчя вкривали синюваті плями, масне рівне волосся було пов’язане хусткою, що закривала лоб, величезний рот надавав йому страхітливого вигляду. Одягнений він був у довгі штани, великі черевики, колись білий атласний жилет, а поверх жилета ще носив якусь кофту, під складками якої чіткою прямою лінією вирисовувався кинджал.
Першого з цих людей звали Робесп’єр, другого — Дантон[55], третього — Марат.
Вони були самі в цій кімнаті. Перед Дантоном стояли склянка і вкрита порохом пляшка вина, що нагадувала Лютерів кухоль пива, перед Маратом — чашка кофе, а перед Робесп’єром лежали папери. Тут же стояла одна з тих важких свинцевих чорнильниць, круглих, з рівчаками, які пам’ятає кожен, хто вчився в школі на початку цього століття. Поруч з чорнильницею лежало перо. Папір придавлювала велика мідна печатка з написом — Palloy fecit[56]. Вона являла собою точну модель Бастілії. Посеред столу була розгорнена карта Франції.
За дверима, по той бік, стояв сторожовий пес Марата — Лоран Бас, посланець № 18 на вулиці Кордельєрів, той самий, що 13 липня, десь за два тижні після цього вечора, 28 червня, мав ударити по голові стільцем Шарлотту Корде, яка тоді ще не виїжджала з Кана і тільки невиразно про це мріяла. Лоран Бас носив коректурні відбитки «Друга народу». Цього вечора, приведений своїм хазяїном у кафе на вулиці Паон, він дістав наказ пильно стерегти двері кімнати, де були Марат, Дантон і Робесп’єр, і не впускати нікого, крім членів Комітету громадського порятунку, Комуни і Єпіскопства.
Робесп’єр не хотів зачиняти двері для Сен-Жюста, Дантон — для Паша, а Марат — для Гюсмана.
Нарада тривала вже довго. Обговорювали папери, розкладені на столі і прочитані Робесп’єром. Голоси вже почали звучати гучніше. Схоже було, що цими трьома людьми оволодівав гнів. Час від часу в них виривалися слова, які можна було почути й за дверима. В ті часи, коли всі звикли до промов з трибун, здавалося, що можна підслухувати. То були часи, коли писар Фабріцій Парі міг підглядати в замкову щілину, стежачи за тим, що робить Комітет громадського порятунку. Це, скажемо до речі, було не зайвим, бо саме Парі попередив Дантона вночі проти 31 березня 1794 року, що його вирішили заарештувати. Отож і Лоран Бас притулив вухо до дверей кімнати, де були Марат, Дантон та Робесп’єр. Лоран Бас служив Маратові, але належав до Єпіскопства.
II. MAGNA TESTANTUR VOCE PER UMBRAS[57]
Дантон підвівся і різко відсунув свій стілець.
— Слухайте! — крикнув він. — Зараз для нас тільки одне важливо: республіка в небезпеці. Я прагну лише того, щоб визволити Францію від ворога. Для цього всі засоби добрі. Всі! Всі! Коли мені з усіх сторін загрожує небезпека, я вдаюся до всіх засобів. Коли я всього боюся, я йду на все. Моя думка — лев. Геть половинчасті заходи! Ніякої вразливості в час революції. Немезіда не якась недоторканна манірниця. Будьмо страшні, і будемо корисні. Xi6a слон дивиться, куди він ставить ногу? Розчавимо ворога.
Робесп’єр відповів лагідно.
— Я теж цього хочу.
І додав:
— Питання в тому, де саме ворог.
— Він за кордонами, і прогнав його я, — сказав Дантон.
— Він всередині країни, і я пильную його, — сказав Робесп’єр.
— А я і його прожену, — відказав Дантон.
— Внутрішнього ворога не проженеш.
— А що ж робити з ним?
— Знищити.
— Я згоден з цим, — сказав, у свою чергу, Дантон.
Потім додав:
— Я вам кажу, Робесп’єр, що він за кордонами.
— Дантон, я вам кажу, що він всередині.
— Робесп’єр, він на нашому кордоні.
— Дантон, він у Вандеї.
— Не сперечайтесь, — сказав третій голос, — він усюди. І ви пропали.
Це говорив Марат.
Робесп’єр глянув на Марата і спокійно відповів:
— Годі загальників! Ось точні факти.
— Педант, — пробурчав Марат.
Робесп’єр поклав руку на папери, що лежали перед ним, і продовжував:
— Я прочитав вам донесення Прієра. Переказав відомості, одержані від Желямбра. Слухайте, Дантон, зовнішня війна — дрібниця, громадянська війна — це все. Зовнішня війна — маленька подряпина на лікті, громадянська війна — глибока рана, яка пожирає зсередини. З усього, що я вам прочитав, виходить: сили Вандеї, досі роздрібнені між багатьма ватажками, починають згуртовуватися. Віднині вона матиме єдиного головного командувача…
— Головного розбійника, — пробурчав Дантон.
— Це чоловік, що 2 червня зійшов на наш берег біля Понторсона, — продовжував Робесп’єр. — Ви знаєте, хто він. Затямте, що якраз 2 червня в Байє, в цій зрадницькій Кальвадоській окрузі, взяли в полон двох наших уповноважених — Прієра з Коте-д’Ор і Ромма[58].
— І перевезли їх до Канського замка, — промовив Дантон.
Робесп’єр говорив далі:
— Я продовжую резюмувати депеші. Лісова війна організується широко. Водночас готується англійський десант. Вандейці і англійці, Бретань і Британія. Фіністерська мужва говорить тією ж мовою, що й корнуельські гевали. Я показував вам перехоплений лист Пюїзе, де він пише, що «двадцять тисяч червоних мундирів, коли вони з’являться серед бунтівників, збільшать їх ще на сто тисяч». Коли селянський заколот розгориться, англійці висадять десант. От їх план, дивіться по карті.
Робесп’єр продовжував, водячи по карті пальцем:
— Англійці можуть вибрати місце для десанту між Канкалем і Пемполем. Крег віддає перевагу Сен-Брієкській бухті, Корнваліс — бухті Сен-Каст. Та це дрібниця. Лівий берег Луари охороняє бунтарська вандейська армія, а боронити відкриту місцевість між Ансенісом і Понторсоном обіцяло їй сорок нормандських парафій. Десант висадять у трьох пунктах: в Плерені, Іффіньяку, Пленефі. Від Плерена англійці рушать на Сен-Брієк, від Пленефа — на Ламбаль. На другий день вони дійдуть до Дінана, де ми тримаємо дев’ятсот полонених англійців, за такий же час займуть Сен-Жуан і Сен-Мен. Там вони лишать кінноту. На третій день одна колона рушить з Жуана на Беде, друга — з Дінана на Бешерель. Бешерель — це єдина природна фортеця, і вони там встановлять дві батареї. На четвертий день вони будуть у Ренні, а Ренн — ключ до Бретані. Хто має в своїх руках Ренн, має всю Бретань. Як тільки візьмуть Ренн, впадуть Шатонеф і Сен-Мало. В Ренні є мільйон патронів і п’ятдесят польових гармат…
— Які вони захоплять, — пробурмотів Дантон.
Робесп’єр продовжував:
— Я закінчую. Від Ренна вирушать у наступ три колони: одна на Фужер, друга на Вітре, третя на Редон. Те, що мости зруйновано, для ворога мало важить, вони матимуть понтони й дошки, і в них знайдуться провідники, які допоможуть кавалерії пройти бродом. З Фужера вони підуть на Авранш, з Редона — на Ансеніс, з Вітре — на Лаваль. Редон віддасть у їхні руки всю долину Вілени, Фужер відкриє дорогу в Нормандію, Вітре — шлях на Париж. Через два тижні армія розбійників налічуватиме до трьохсот тисяч, і вся Бретань буде в руках французького короля.
— Тобто англійського, — сказав Дантон.
— Ні, французького.
І Робесп’єр додав:
— Французький король — це гірше. Щоб прогнати іноземного загарбника, досить двох тижнів, а щоб позбутися монархії, нам потрібно було вісімнадцять століть.
Дантон сів, поставив лікті на стіл і задумливо схилив голову на руки.
— Ви бачите тепер, де головна небезпека, — сказав Робесп’єр. — Шлях на Париж відкриває англійцям Вітре.
Дантон підвів голову і вдарив обома кулаками по карті, як молотами по ковадлу.
— Робесп’єр, хіба Верден не відкривав пруссакам дорогу на Париж?
— То що?
— А те, що ми проженемо англійців, як прогнали пруссаків.
І Дантон знову схопився.
Робесп’єр поклав свою холодну руку на гарячий кулак Дантона.
— Дантон, Шампань не була за пруссаків, а Бретань тепер за англійців. Брати назад Верден — означало воювати з іноземцями, брати назад Вітре — це вести війну громадянську.
І Робесп’єр пробурмотів, холодно й суворо підкреслюючи:
— А це серйозна різниця.
Потім додав:
— Сядьте, Дантон, і погляньте на карту замість того, щоб гатити по ній кулаками.
Але Дантон обстоював свою думку.
— Це вже занадто! — скрикнув він. — Бачити катастрофу на заході, коли вона на сході. Робесп’єр, я згоден, що Англія загрожує нам з боку океану, але ж Іспанія загрожує нам з боку Піренеїв, Італія — з боку Альп, Німмечина — з Рейну. А в далечині лежить великий російський ведмідь. Робесп’єр, небезпека оточує нас з усіх сторін. Зовні коаліція, а всередині зрада. На півдні Сервант розчиняє двері Іспанії. На півночі Дюмур’є[59] переходить на бік ворога. Проте він завжди погрожував більше Парижу, ніж Голландії. Нервінд зводить нанівець Жемапп і Вальмі. Філософ Рабо Сент-Етьєн, зрадник, як і належить протестантові, починає листуватися з царедворцем Монтеск’є. Лави армії дуже порідшали. В жодному батальйоні немає тепер більш як чотириста чоловік. У відважному Де-Понтському полку лишилося тільки півтораста чоловік. Памарський табір здано. В Жіве лишилося тільки п’ятсот мішків борошна. Ми відступаємо на Ландау. Вурмсер натискує на Клебера. Майнц хоч як хоробро боронився, але впав. Конде ганебно здався, Валансьєн теж. Це не заважає Шанселеві, що обороняв Валансьєн, і старому Феро, який захищав Конде, бути героями, як і Меньє, що відстоював Майнца. А всі інші зраджують. Дарвіль зраджує в Е-ла-Шапель, Мутон зраджує в Брюсселі, Валенс зраджує в Бреда, Нейлі в Лімбургу, Міранда в Майстріху. Стенгель — зрадник, Лану — зрадник, Лігоньє — зрадник, Мену — зрадник, Дільйон — зрадник, всі вони — мізерні прибічники Дюмур’є. Потрібні ще приклади? Маневри де-Кюстіна здаються мені непевними. Я підозріваю, що він заради вигоди хоче здобути Франкфурт, а не Кобленц для користі справи. Франкфурт може заплатити чотири мільйони воєнної контрибуції, це так. Але що це значить порівняно із знищенням гнізда емігрантів? Це зрада, кажу я вам. 13 червня помер Меньє. І от Клебер лишився сам. А тимчасом Брауншвейг зростає і посувається. Він підіймає німецький прапор над усіма французькими містами, які здобуває. Маркграф Бранденбурзький стає нині властителем Європи. Він захоплює наші провінції і, побачите, забере й Бельгію. Виходить, ми стараємось для Берліна. Якщо так буде далі і ми не наведемо там ладу, то й Французька революція піде на користь Потсдама. Єдиним її результатом буде збільшення маленької держави Фрідріха II, отже, ми гільйотинували короля Франції для короля Пруссії.
І Дантон, страшний Дантон вибухнув сміхом.
Сміх Дантона викликав у Марата посмішку.
— Кожен з вас має свого коника. Ви, Дантон, — Пруссію, а ви, Робесп’єр, — Вандею. Я теж висловлю свою думку. Ви не бачите справжньої небезпеки. А вона ось: кафе й шинки. Кафе Шуазель — якобінське, кафе Патен — роялістське, кафе Побачень нападає на Національну гвардію[60], кафе Порт-Сен-Мартен її захищає, кафе Регентства проти Бріссо[61], кафе Корацца — за нього, кафе Прокоп присягається ім’ям Дідро, кафе Французького театру присягається Вольтером, в Ротонді рвуть асигнації, в кафе Сен-Марсо лютують, в кафе Манурі сперечаються про борошно, в кафе Фуа — лаються і б’ються, у Перрона дзижчать фінансові трутні. Ось що насправді небезпечно.
Дантон уже не сміявся. А Марат не переставав усміхатися. Посмішка карлика страшніша за сміх гіганта.
— Ви кепкуєте з нас, Марат? — буркнув Дантон.
У Марата затіпалося стегно, — про це нервове тіпання всі знали. Він спохмурнів.
— А! Пізнаю вас, громадянине Дантон. Це ви назвали мене при всьому Конвенті «якимсь Маратом». Слухайте. Я прощаю вам. Ми переживаємо безглуздий момент. Ах, то я кепкую? Справді, що я за людина? Я викрив Шазо, я викрив Петіона[62], я викрив Керсена, я викрив Моретона, я викрив Дюфріш-Валазе, я викрив Лігоньє, я викрив Мені, я викрив Банвіля, я викрив Жансоне, я викрив Бірона, я викрив Лідона й Шамбона. І хіба я помилився? Я відчуваю зраду в зрадникові, і я вважаю за корисне викривати злочинця до того, як він вчинить злочин. Я звик говорити напередодні те, що ви скажете тільки завтра. Я той, хто запропонував Зборам докладний проект карного законодавства. Що я зробив до цього часу? Я добився навчання секцій, щоб вони краще служили революції. Я примусив зняти печатки з тридцяти двох папок, де лежали таємні документи. Я зажадав повернення діамантів, відданих Роланові. Я довів, що бріссотинці видали Комітетові громадської безпеки[63] незаповнені мандати на арешти. Я вказав на пропуски в доповіді Ленде про злочини Капета. Я голосував за страту тирана і вимагав виконання вироку протягом двадцяти чотирьох годин. Я захистив батальйони Моконсейльський і Республіканський. Я не допустив читання листа Нарбона і Малуе. Я подав пропозицію про поранених солдатів. Я домігся скасування Комісії шести. Я перший відчув у поразці під Монсо зраду Дюмур’є. Я домагався, щоб сто тисяч родичів емігрантів були взяті заложниками за наших комісарів, виданих ворогові. Я запропонував оголосити зрадником кожного депутата, який вийде за заставу. Я викрив роланівську змову, що спричинила заколоти в Марселі. Я добився, щоб була призначена нагорода за голову сина Егаліте. Я захищав Бушотта. Я зажадав відкритого голосування, щоб прогнати Інара. Я провів декрет про заслуги парижан перед революцією. За все це Луве прозвав мене блазнем, Фіністер вимагає виключити мене з депутатів, місто Ам’єн хоче, щоб на мене наділи намордник, Корбург — щоб мене заарештували, а Лекуант-Пюїраво пропонує Конвентові оголосити мене божевільним. Навіщо ж ви, громадянине Дантон, покликали мене на вашу таємну нараду, як не для того, щоб вислухати мою думку? Хіба я просив мене кликати? Зовсім ні. Я не маю ніякої охоти до відвертих розмов з такими контрреволюціонерами, як ви й Робесп’єр. Зрештою, як я й передбачав, ні ви, ні Робесп’єр не зрозуміли мене. То які ж ви державні діячі? Вас, виходить, треба вчити політики з азбуки, вам треба ставити всі крапки над і. Я хотів ось що сказати: ви обидва помиляєтеся. Небезпека не в Лондоні, як гадає Робесп’єр, і не в Берліні, як гадає Дантон. Вона в Парижі. Ця небезпека в тому, що нема єдності, що кожен, починаючи з вас двох, вважає за своє право тягти в свій бік. Небезпека в плутанині умів, в анархії волі…
— Анархія! — перебив його мову Дантон. — Від кого ж, як не від вас, іде анархія?
Марат продовжував говорити.
— Робесп’єр, Дантон, небезпека в цій безлічі кафе, в цій безлічі картярських домів, в цій безлічі клубів. Клуб Чорних, клуб Федералістів, Дамський клуб, клуб Безсторонніх, заснований ще Клермон Тоннером, що був у 1790 році монархічним клубом; соціальний гурток, вигаданий священиком Клодом Фуше, клуб Шерстяних ковпаків, заснований журналістом Прюдомом, не кажучи вже про ваш клуб Якобінців, Робесп’єр, і ваш клуб Кордельєрів[64], Дантон. Небезпека в голоді, через який носильник Блек почепив на ліхтар біля ратуші Франсуа Дені пекаря з базару Палю; небезпека в суді, який повісив Блека за те, що той повісив пекаря Дені. Небезпека в паперових грошах, вартість яких все падає. На вулиці Тампль хтось упустив стофранкову асигнацію, і якийсь прохожий, простолюдин, сказав: «Не варто й нахилятися за нею». Перекупники грошей і спекулянти — ось де небезпека. Що з того, що на ратуші піднято чорний прапор? Ви заарештували барона де-Тренка, та цього мало. Скрутіть в’язи цьому старому тюремному інтриганові. Ви гадаєте, що вийшли із скрутного становища, бо голова Конвенту за громадянські доблесті поклав вінок на голову Лабертеша, який дістав сорок один удар шаблею при Жемаппі, і за це його оспівує Шеньє[65]. Комедія й фіглярство! А! Та ви не бачите Парижа! Ви шукаєте небезпеки далеко, коли вона тут, поряд! Для чого ж ваша поліція, Робесп’єр? Ви ж маєте своїх шпигунів Пайана — в Комуні, Коффінгаля — в Революційному трибуналі, Давіда — в Комітеті громадської безпеки, Кутона — в Комітеті громадського порятунку. Як бачите, я добре поінформований. То знайте: небезпека над вашою головою, небезпека під вашими ногами. Всюди змови, змови і змови. Люди на вулицях читають газети вголос і багатозначно кивають головами. Шість тисяч чоловік, що не мають посвідок про благонадійність, — емігранти, які повернулися, — фертики і шпигуни, — ховаються у підвалах, на горищах і в дерев’яних галереях Пале-Роялю. Біля хлібних крамниць — хвости. Жінки сплескують руками й запитують: «Коли вже буде мир?» І хоч скільки б ви замикалися для таємних розмов у залі Виконавчого комітету, все, що ви говорите — відомо всім. І от доказ вам, Робесп’єр. Вчора ввечері ви сказали Сен-Жюстові таке: «У Барбару починає рости черевце, це може перешкодити йому втекти». Так, небезпека всюди, і особливо в серці країни, в самому Парижі. «Колишні» змовляються, патріоти[66] ходять босі, аристократи, заарештовані 9 березня, вже на волі; добрі коні, що мали б возити гармати у прикордонних смугах, забризкують нас грязюкою на вулицях, чотирифунтовий хліб коштує три франки дванадцять су, театри виставляють непристойні п’єси, і зрештою Робесп’єр пошле на гільйотину Дантона.
— Авжеж! — сказав Дантон.
Робесп’єр пильно розглядав карту.
— Нам потрібна диктатура. Робесп’єр, ви знаєте, — я хочу, щоб був диктатор.
Робесп’єр підвів голову.
— Я знаю, Марат, ви хочете, щоб диктатором були або ви, або я.
— Я або ви, — сказав Марат.
Дантон пробурчав крізь зуби:
— Диктатура? Спробуйте лиш!
Марат бачив, що Дантон насупив брови.
— Стривайте, — говорив він далі. — Нам треба порозумітися. Становище таке, що це варто зробити. Хіба ми не порозумілися в день 31 травня[67]? Загальна справа важливіша за жірондизм, бо то питання окреме. В тому, що ви кажете, є правда. Але не вся. Вся правда, справжня правда в тому, що кажу я. На півдні федералізм, на заході роялізм, в Парижі боротьба між Конвентом і Комуною, на кордонах відступ Кюстіна і зрада Дюмур’є. Що це все означає? Розрізненість. Що нам потрібне? Єдність. В ній наш порятунок. Але поспішаймо. Треба мати в Парижі революційний уряд. Якщо ми забаримося хоч на годину, завтра вандейці можуть бути в Орлеані, а пруссаки в Парижі. Я згоден у цьому з вами, Дантон, я поділяю вашу думку, Робесп’єр. Гаразд. А висновок з цього — потрібна диктатура. Встановимо диктатуру. Ми троє представляємо революційні маси. Ми три голови Цербера! З цих трьох голів одна говорить — це ви, Робесп’єр, друга рикає — це ви, Дантон…
— Третя кусається, — сказав Дантон, — і це ви, Марат.
— Всі три кусаються, — сказав Робесп’єр.
Запала тиша. Потім знов розпалилась розмова, повна гнівних сутичок.
— Слухайте, Марат, перед тим як одружитися, треба одне одного взнати. Скажіть, як ви довідалися, що я сказав учора Сен-Жюстові?
— Це моє діло.
— Марат!
— Мій обов’язок — дізнатися, а як — це моє діло.
— Марат!
— Я люблю все знати.
— Марат!
— Робесп’єр, я знаю що ви кажете Сен-Жюстові, знаю і те, що Дантон каже Лекруа. Я знаю, що відбувається на набережній Театен в готелі Лабріфа, в цьому кублі, де збираються німфи еміграції. Знаю все, що відбувається в будинку Тіль, біля Гонеса, який належить Вельмеранжеві, колишньому директорові пошт, куди раніше ходили Морі і Казалес, а потім — Сійєс і Верньйо і куди тепер дехто ще ходить раз на тиждень.
І, наголошуючи на слові «дехто», Марат дивився на Дантона.
Дантон скрикнув:
— Якби я мав хоч трохи влади, я б себе показав.
Марат говорив далі:
— Я знаю, що ви говорите, Робесп’єр, як знаю, що відбувалося в башті Тампля, коли там відгодовували Людовіка XVI так добре, що за один тільки вересень вовк, вовчиця і вовченята з’їли вісімдесят шість кошиків персиків. А народ у цей час голодував. Я знаю це, як знаю, що Ролан ховався в квартирі на задньому дворі на вулиці Арп. Як знаю, що шістсот списів, якими скористались 14 липня, були зроблені Фором, слюсарем герцога Орлеанського. Знаю, що в жовтому салоні у Сен-Ілер на вулиці Нев-де-Мартюрен обідали Бюзо і Керсен. А вам відомо, Робесп’єр, з ким вони обідали там 27-го? З вашим другом Ласурсом.
— Дурниці! — пробурчав Робесп’єр. — Ласурс не мій друг.
І додав задумливо:
— А тимчасом у Лондоні працює вісімнадцять фабрик фальшивих асигнацій.
Марат продовжував спокійно, але голос його злегка тремтів, і це було моторошно.
— Ви пильнуєте інтересів людей значних. Але я знаю все, хоч Сен-Жюст і називає ваші розмови державною таємницею…
Марат вимовив останні слова з притиском і, глянувши на Робесп’єра, вів далі.
— Я знаю, що говориться у вас за обідом у ті дні, коли Леба приводить до вас Давіда скуштувати страв, які готує його наречена, Елізабет Дюпле, ваша майбутня своячка, Робесп’єр. Я — величезне око народу і з глибини свого підвалу бачу все. Так, я бачу, я чую, я знаю. Вас задовольняють дрібниці. Ви любуєтесь собою. Робесп’єр красується перед своєю мадам де-Шаламбр, дочкою маркіза де-Шаламбра, що грав у віст з Людовіком XVI у той вечір, коли страчували Дам’єна[68]. Так, ви заноситесь високо. Сен-Жюст поринає в краватці, Лежандр надзвичайно елегантний — носить новий сюртук, білий жилет і жабо, щоб забули про його ремісничий халат. Робесп’єр гадає собі, що історія з інтересом відзначить, як він з’явився в оливковому сюртуці в Установчі збори і в небесноголубому — в Конвент. У нього в кімнаті всі стіни завішані його портретами…
Робесп’єр урвав мову Марата ще спокійнішим голосом:
— А ваші портрети, Марат, висять в усіх сортирах.
Розмова провадилась в такому ж легкому тоні, який тільки підкреслював різкість реплік і надавав загрозам дивної іронії.
— Робесп’єр, це ж ви назвали тих, хто хоче повалити трони, Дон-Кіхотами людського роду.
— А ви, Марат, після 4 серпня, в номері 559 вашого «Друга народу» — о! я добре запам’ятав число, це буває корисно, — вимагали повернути дворянам титули. Ви писали: «Герцог завжди герцог».
— Робесп’єр, на засіданні 7 грудня ви захищали жінку Ролана проти Віара.
— Так само, як мій брат захищав вас, Марат, коли на вас напали у якобінців. Що це доводить? Нічого.
— Робесп’єр, ми знаємо, в якому кабінеті Тюїльрі ви сказали Гра: «Я втомився від революції».
— У тому ж таки шиночку ви обнімалися 29 жовтня з жірондистом Барбару.
— Робесп’єр, ви сказали Бюзо: «Республіка, — ну, то й що?»
— Марат, в той самий шинок ви запросили снідати трьох марсельців.
— Робесп’єр, ви завжди ходите під охороною взятого з ринку босяка, озброєного дрюком.
— А ви, Марат, напередодні 10 серпня просили Бюзо допомогти вам утекти в Марсель в костюмі жокея.
— Під час вересневої розправи[69] ви сховалися, Робесп’єр.
— Зате ви, Марат, показали себе.
— Робесп’єр, ви кинули на землю червону шапку.
— Так, коли її надів зрадник. Те, що прикрашає Дюмур’є, те не личить Робесп’єрові.
— Робесп’єр, коли приходили солдати Шатов’є[70], ви не дозволили накрити покривалом голову Людовіка XVI.
— Я зробив краще: я відрубав ту голову.
Тут втрутився Дантон, але, замість того щоб заспокоїти, тільки додав жару.
— Робесп’єр, Марат, — сказав він, — заспокойтесь.
Марат не любив, коли його ім’я називали другим.
Він обернувся:
— А ви чому втручаєтесь, Дантон?
Дантон підскочив:
— Чому втручаюсь? А ось чому. Я не хочу братовбивства. Не повинно бути ворожнечі між двома людьми, що служать народові. Досить з нас війни з іноземцями та війни громадянської, щоб додавати до них ще цю внутрішню боротьбу. Я робив революцію і не хочу, щоб її занапастили. Ось чому я втручаюся.
Марат відповів, не підвищуючи голосу:
— Ви б краще подбали про свої звіти.
— Мої звіти! — скрикнув Дантон. — Ідіть питайте їх у Аргонських ущелин, у визволеної Шампані, у завойованої Бельгії, у армій, в яких я чотири рази підставляв свої груди під кулі! Підіть, спитайте мої звіти на площі Революції, на ешафоті 21 січня, у поваленого трону, у гільйотини, цієї вдови…
Марат перебив мову Дантона:
— Гільйотина не вдова, а дівчина; на неї лягають, але її не запліднюють.
— А ви звідки знаєте? — відрубав Дантон. — Ось я її заплідню.
— Що ж, подивимось, — сказав Марат і ущипливо всміхнувся.
Дантон помітив цю усмішку.
— Марат! — крикнув він. — Ви скритна людина, а я людина широкого простору і ясного дня. Я ненавиджу життя плазунів. Бути мокрицею — не для мене. Ви живете в підвалі, а я на вулиці. Ви всіх уникаєте, а зо мною кожен може бачитись і говорити.
— Ви, красунчику, може, завітаєте до мене? — пробурчав Марат.
І, вже без посмішки, він заговорив владним тоном:
— Дантон, подайте звіт про тридцять три тисячі екю золотом, які Монморен заплатив вам від імені короля, нібито нагороду за вашу прокурорську службу в Шетле.
— Я брав участь у подіях 14 липня, — сказав Дантон гордовито.
— А палацові комори? А королівські діаманти?
— Я брав участь у подіях 6 жовтня.
— А крадіжки в Бельгії вашого aller ego[71] Лакруа?
— Я підіймав народ в день повернення короля з Варенна!
— А зал в театрі Опери, збудований на дані вами гроші?
— Я озброїв секції Парижа.
— А сто тисяч ліврів секретних фондів міністерства юстиції?
— 10 серпня — моя робота.
— А два мільйони секретних витрат, із яких ви взяли собі чверть?
— Я спинив наступ ворога і перегородив дорогу коаліції королів.
— Продажна тварюка! — сказав Марат.
Дантон випростався, він був страшний.
— Так, я продажна тварюка! — крикнув він. — Я продав своє тіло, але врятував світ.
Робесп’єр почав кусати нігті. Він не міг ні сміятися, ні всміхатися. Він не вмів ні сміятись громовим реготом, як Дантон, ні ущипливо всміхатись, як Марат.
Дантон продовжував:
— Я — як океан, я маю свої припливи і відпливи. Коли вода спадає — видно моє дно, коли підіймається, — видно мої хвилі.
— Ваше шумовиння, — сказав Марат.
— Мою бурю, — сказав Дантон.
Разом з Дантоном підвівся й Марат. Він теж вибухнув. Змія раптом перетворилась у дракона.
— А! — скрикнув він. — А! Робесп’єр, Дантон, ви не хочете мене слухати! Гаразд, я кажу вам, що ви пропащі! Ваша політика заведе вас у тупик, з якого немає виходу. Те, що ви робите, закриє перед вами всі двері, крім дверей могили.
— В цьому наша велич! — сказав Дантон.
І знизав плечима.
Марат продовжував:
— Дантон, стережись. Верньйо теж мав широкий рот, товсті губи і гнівні брови. Верньйо теж рябий, як Мірабо і ти. Це не відвернуло 31 травня. А ти знизуєш плечима! Іноді від знизування плечима падає голова. Дантон, я кажу тобі: твій гучний голос, зім’ята краватка, твої м’які чоботи, твої інтимні вечері, твої глибокі кишені привертають увагу Луїзетти. (Луїзетта було пестливе ім’я, вигадане Маратом для гільйотини).
Він продовжував:
— А ти, Робесп’єр, ти поміркований, але це тобі не допоможе. Пудрись собі, зачісуйся, чепурись, красуйся в тонкій білизні, строй з себе джинджика, — ти не уникнеш Гревської площі[72]. Читай декларацію Брауншвейга, — все одно з тобою зроблять, як зробили з царевбивцею Дам’єном. Хоч як не крути, а тебе таки четвертують.
— Кобленцький підголосок! — крізь зуби сказав Робесп’єр.
— Робесп’єр, я не чийсь підголосок, я всезагальний крик. А! Ви обоє молоді. Скільки тобі років, Дантон? Тридцять чотири. А тобі, Робесп’єр? Тридцять три. Гаразд. А я, я жив завжди, я споконвічне людське страждання, — мені шість тисяч років.
— Це правда, — відізвався Дантон, — шість тисяч років Каїн переховувався в своїй ненависті, як жаба в камені. Брила розкололась, Каїн вийшов між люди, і це — Марат!
— Дантон! — крикнув Марат. І темний блиск з’явився в його очах.
— Що там іще? — спитав Дантон.
Так говорили ці троє. Це було сперечання громів.
III. ТРЕМТІННЯ НАЙГЛИБШИХ ФІБР
Розмова урвалась. Кожен з титанів заглибився в свої думки.
Леви бояться змій. Робесп’єр дуже зблід, Дантон дуже почервонів. Обох проймав дрож. Зловісний вогник в очах у Марата погас. Спокій, владний спокій знову запанував на обличчі цієї людини, страшної для страшних.
Дантон почував себе переможеним, але не хотів здаватися. Він сказав:
— Марат кричить про диктатуру і згоду, а вміє тільки сіяти чвари.
Робесп’єр розтулив тонкі губи і промовив:
— Я поділяю погляд Анахарсіса Клоотса[73] і кажу: ні Ролана, ні Марата.
— А я кажу: ні Дантона, ні Робесп’єра, — відповів Марат.
Він пильно подивився на обох і додав:
— Дозвольте дати вам одну пораду, Дантон. Ви закохані, ви мрієте про одруження, не втручайтесь більше в політику, будьте розважні.
І, ступивши крок до дверей, щоб вийти, він зловісно вклонився їм:
— Прощайте, панове.
Дантон і Робесп’єр здригнулись.
В цю мить в глибині кімнати почувся голос:
— Ти неправий, Марат.
Усі обернулися. В той час, коли Марат лютував, хтось непомітно зайшов у кімнату через задні двері.
— А, це ти, громадянине Сімурден? — сказав Марат. — Добридень.
Це, дійсно, був Сімурден.
— Я кажу, що ти неправий, Марат, — повторив він.
Марат позеленів, — такий відтінок мала його блідість.
Сімурден додав:
— Ти корисний, але Робесп’єр і Дантон — необхідні. Для чого ж погрожувати їм? Єдність, єдність, громадяни! Народ хоче єдності.
Ця несподівана поява була для співрозмовників ніби відром холодної води, яке їм вилили на палаючі голови, і, як прихід чужої людини під час родинної сварки, заспокоїла коли не глибину, то принаймні поверхню.
Сімурден наблизився до столу.
Дантон і Робесп’єр знали його. Вони часто бачили в Конвенті на місцях для публіки цього невідомого й могутнього чоловіка, якого шанував народ. Проте формаліст Робесп’єр спитав:
— Як ви зайшли, громадянине?
— Він з Єпіскопства, — відповів Марат. В його голосі відчувалася якась дивна покора.
Марат нехтував Конвент, вів за собою Комуну і боявся Єпіскопства.
Це своєрідний закон. Мірабо почуває, як з невідомої глибини підіймається Робесп’єр, Робесп’єр передчуває Марата, Марат передчуває Ебера, Ебер — Бабефа[74]. Поки підземні шари спокійні, політик може йти вперед. Але й у найбільш фанатичного революціонера є ової глибинні шари: найсміливіші стривожено уповільнюють кроки, коли відчувають під ногами рух, який створили на свою голову. Вміти відрізняти рух, породжений заздрістю, від ідейного руху, перемагати перший і боротися з другим, — в цьому саме і проявляється геніальність і доблесть великих революціонерів.
Дантон помітив, що Марат принишк.
— О, громадянин Сімурден тут не зайвий! — сказав він.
І простяг Сімурденові руку.
Потім додав:
— Треба пояснити громадянинові Сімурдену становище. Він прибув до речі. Я представляю Гору, Робесп’єр — Комітет громадського порятунку[75], Марат — Комуну, Сімурден — Єпіскопство. Він нас помирить.
— Гаразд, — промовив Сімурден серйозно і просто. — У чім річ?
— У Вандеї, — відповів Робесп’єр.
— Вандея! — сказав Сімурден. — Це велика загроза. Якщо революція загине, — це станеться через Вандею. Одна Вандея страшніша за десять Німеччин. Треба вбити Вандею, щоб жила Франція.
Ці кілька слів були до вподоби Робесп’єрові. Проте він спитав:
— Ви, здається, були священиком?
Робесп’єр добре розпізнавав в інших те, що було в ньому самому.
Сімурден відповів:
— Так, громадянине.
— То що з того? — скрикнув Дантон. — Коли священик за нас, він вартий більше, ніж хто інший. В часи революції священики переплавляються в громадян, як дзвони в монети й гармати. Данжу — священик, Дону — священик, Тома Лінде — еврський епіскоп. Ви самі, Робесп’єр, сидите в Конвенті рядом з Массьє, бовейським єпіскопом. Старший вікарій Важуа був членом повстанського комітету 10 серпня. Шабо — капуцинський монах. І ніхто інший, як отець Жерль, виголосив присягу в Же-де-Пом[76]. Абат Одран подав пропозицію оголосити Національні збори[77] вищими за короля. Абат Гутт вимагав від Законодавчих зборів зняти балдахін з крісла Людовіка XVI. Абат Грегуар перший поставив питання про скасування королівської влади.
— Підтриманий блазнем Колло д’Ербуа[78], — глузливо вкинув слівце Марат. — Вони вдвох провадили роботу: піп перекинув трон, комедіант скинув короля.
— Повернімось до Вандеї, — сказав Робесп’єр.
— В чому ж річ? — спитав Сімурден. — Що робиться в цій Вандеї?
Робесп’єр відповів:
— А те, що Вандея має тепер вождя. Вона стає серйозною загрозою.
— І хто цей вождь, громадянине Робесп’єр?
— Це колишній маркіз де-Лантенак, що називає себе принцом Бретонським.
— А, — сказав Сімурден, — я його знаю. Я був учителем у його домі.
Він подумав хвилину і додав:
— Він був гульвісою до того, як став вояком. Він має бути страшний.
— Він дійсно жахливий. Він палить села, добиває поранених, мордує полонених, розстрілює жінок.
— Жінок?
— Так. Він звелів розстріляти матір трьох малих дітей. Невідомо, що сталося з дітьми. Між іншим, це полководець. Він тямить у війні.
— Справді, — відповів Сімурден. — Він брав участь у Ганноверській війні, і солдати говорили: «Рішельє вгорі. Лантенак внизу». Справжнім командувачем був Лантенак. Розпитайте про нього вашого колегу Дюссо.
Робесп’єр хвилину помовчав, роздумуючи. Трохи згодом розмова почалася знову.
— Так от, громадянине Сімурден, цей чоловік у Вандеї.
— Як давно?
— Три тижні.
— Треба оголосити його поза законом.
— Це зроблено.
— Треба оцінити його голову.
— Зроблено.
— Треба пообіцяти тому, хто його захопить, багато грошей.
— Зроблено.
— І не асигнаціями.
— Зроблено.
— Золотом.
— Зроблено.
— І треба його гільйотинувати.
— Це буде зроблено.
— Ким?
— Вами.
— Мною?
— Так, вами. Комітет громадського порятунку надішле вас делегатом у Вандею з найширшими повноваженнями.
— Згода, — сказав Сімурден.
Робесп’єр був швидкий у виборі, — це якість справжнього державного діяча. Він узяв з папки, що лежала перед ним, бланк з надрукованим на ньому вгорі написом «Французька республіка, єдина й неподільна. Комітет громадського порятунку».
Сімурден продовжував:
— Так, я згоден. Страшний проти страшного. Лантенак лютий, і я буду таким. Війна на смерть з цим чоловіком. Я звільню від нього республіку, як бог допоможе.
Він спинився, потім додав:
— Я священик, я вірую в бога.
— Бог застарів, — сказав Дантон.
— Я вірую в бога, — сказав Сімурден спокійно,
Робесп’єру сподобалась його твердість, і він схвально, хоч і похмуро, кивнув головою.
Сімурден спитав:
— При кому я буду делегатом?
Робесп’єр відповів:
— При командувачі експедиційної колони, посланої проти Лантенака. Мушу тільки попередити — це аристократ.
Дантон скрикнув:
— От іще з чого хочеться сміятися! Аристократ? Ну, то що? Про аристократа можна сказати те ж, що й про священика. Коли він наш, він чудовий. Дворянство — забобон, і не слід перебільшувати його значення ні в той, ні в той бік. Скажіть, Робесп’єр, хіба Сен-Жюст не аристократ? Флорель де-Сен-Жюст, чорт забери! Анахарсіс Клоотс — барон. Наш друг Шарль Гесс, що не пропускає жодних зборів у Кордельєрів, князь і брат теперішнього ландграфа Гессен-Ротенбурга; Монто, близький друг Марата, — це ж маркіз де-Монто. В Революційному трибуналі є священик засідатель, Вілат, і другий засідатель — аристократ, Леруа, маркіз де-Монфлабер. Обоє люди надійні.
— Ви ще забули, — додав Робесп’єр, — голову Революційного трибуналу…
— Антонеля?
— Він же маркіз Антонель, — сказав Робесп’єр.
Дантон відповів:
— Дамп’єр, що загинув при Конде за республіку, аристократ, аристократ і Борепер, що застрелився, але не відкрив пруссакам ворота Вердена.
— Однак це не завадило Дантонові, — пробурчав Марат, — коли одного разу Кондорсе сказав: «Гракхи [79]були аристократи», — крикнути йому: «Всі аристократи зрадники, починаючи з Мірабо і кінчаючи тобою».
— Громадянине Дантон, громадянине Робесп’єр, — поважно заговорив Сімурден, — ви, може, й маєте рацію, довіряючи аристократам, але народ їм не довіряє, і він не помиляється. Коли священикові доручають наглядати за аристократом, відповідальність священика подвоюється, і треба, щоб священик був непохитний.
— Безперечно, — сказав Робесп’єр.
— І невблаганний, — додав Сімурден.
Робесп’єр відізвався:
— Добре сказано, громадянине Сімурден. Ви матимете справу з молодим чоловіком. Ви вдвоє старший за нього і зможете вплинути на нього. Треба ним керувати, але обережно. Він, здається, має військові здібності, всі донесення щодо цього сходяться. Його загін належить до складу корпусу, виділеного з рейнської армії для походу у Вандею. Цей чоловік недавно прибув з кордону, де показав себе хоробрим і розумним. Він прекрасно командує експедиційною колоною. Два тижні не дає передихнути старому маркізові де-Лантенаку, жене його перед собою. Він притисне його врешті до берега і скине в море. Лантенак має досвід і хитрість старого генерала, а він — завзяття молодого командира. Цей молодий чоловік мав вже ворогів, багато хто йому заздрить. Заздрить йому й генерал Лешель…
— Цей Лешель, — озвався Дантон, — хоче бути головним командувачем, та він годиться тільки для каламбури. «Треба Лешеля, щоб подолати Шаретта»[80]. Поки що Шаретт його б’є.
— А він не хоче, щоб хтось інший побив Лантенака, — продовжував Робесп’єр. — Усе лихо вандейської війни у цих суперництвах. Наші солдати — герої, та ними погано командують. Простий гусарський капітан Шерен входить з сурмачем в Самюр під звуки «Ça ira!». Він бере Самюр, міг би йти далі і взяти Шоле, але спиняється, бо не дістав наказа. Треба замінити все командування у Вандеї. Корпуси там ділять на дрібні загони, чим роз’єднують сили. Розкидана армія — це паралізована армія, це скеля, яку розбили і рознесли по каменю. В Парамейському таборі лишилися самі намети. Між Трег’є і Дінаном розставлено щось біля ста маленьких постів; там від них ніякої користі, а тимчасом з них можна б утворити цілу дивізію і прикрити все узбережжя. Лешель, підтриманий Парреном, оголює північний берег під тим приводом, що треба боронити південь, і дає англійцям доступ у Францію. План Лантенака такий: півмільйона повсталих селян і десант англійців у Францію. Молодий командувач експедиційної колони наступає на п’яти цьому Лантенакові, жене й б’є його без дозволу Лешеля, свого начальника, і Лешель шле на нього доноси. Думки про цього молодого чоловіка поділилися. Лешель вважає, що його треба розстріляти. А Прієр із Марни хоче зробити його генерал-ад’ютантом.
— Цей молодий чоловік, здається мені, має видатні здібності, — сказав Сімурден.
— Але має й хибу.
Це зауважив Марат.
— Яку? — спитав Сімурден.
— Милосердність, — відказав Марат. — Він твердий у бою і м’який після бою. Він схильний прощати, милувати, він заступається за монашок, рятує жінок і дівчат-аристократок, випускає полонених, дає волю священикам.
— Серйозна помилка, — пробурмотів Сімурден.
— Злочин, — кинув Марат.
— Іноді, — сказав Дантон.
— Часто, — поправив Робесп’єр.
— Майже завжди, — промовив Марат.
— Коли маєш справу з ворогами батьківщини — завжди, — сказав Сімурден.
Марат повернувся до Сімурдена:
— А що зробив би ти з республіканським командувачем, якби він випустив на волю командувача роялістського?
— Тоді я був би згоден з Лешелем — звелів би його розстріляти.
— Або гільйотинувати, — сказав Марат.
— На вибір, — промовив Сімурден.
Дантсн зареготав.
— Про мене однаково те й друге.
— Будь певен, що дістанеш те або друге, — буркнув Марат.
І погляд його, відірвавшись від Дантона, знову звернувся до Сімурдена.
— Отже, громадянине Сімурден, — якщо республіканський командувач схибить, ти звелиш йому відтяти голову?
— За двадцять чотири години.
— Гаразд, — сказав Марат, — я приєднуюсь до думки Робесп’єра. Треба послати громадянина Сімурдена комісаром Комітету громадського порятунку при командувачі експедиційної колони побережної армії. До речі, як його звати, того командувача?
Робесп’єр відповів:
— Він з аристократів.
І почав перегортати папери.
— Віддамо аристократа під нагляд священика, — сказав Дантон. — Я не довіряю самому священикові, не довіряю і самому аристократові. А коли вони вдвох, я не боюся: один наглядає за другим, і справа йде добре.
Гнівна складка між бровами Сімурдена поглибилась, але, мабуть, вважаючи зауваження по суті справедливим, він не повернувся до Дантона і промовив своїм суворим голосом:
— Якщо республіканський командир, відданий під мій нагляд, зробить хибний крок, — він буде покараний на голову.
Робесп’єр, не відриваючи очей від паперів, сказав:
— Ось ім’я. Громадянине Сімурден, молодий командир, доля якого доручається вам, — колишній віконт, на ім’я Говен.
Сімурден зблід.
— Говен! — скрикнув він.
Марат помітив його раптову блідість.
— Віконт Говен, — повторив Сімурден.
— Так, — відповів Робесп’єр,
— Ну, то як? — сказав Марат, пильно дивлячись на Сімурдена.
Настала пауза. Марат спитав:
— Громадянине Сімурден, приймаєте ви доручене вам завдання — стати комісаром при командувачі Говені на тих умовах, які ви самі визначили? Згода?
— Згода, — відповів Сімурден, все більше бліднучи.
Робесп’єр узяв перо, що лежало перед ним, написав своїм повільним і чітким почерком чотири рядки на аркуші паперу, вгорі якого стояло: «Комітет громадського порятунку», підписав і підсунув аркуш і перо до Дантона. Дантон підписав, і Марат, що не зводив пильного погляду з смертельно блідого обличчя Сімурдена, підписав після Дантона. Потім Робесп’єр знову взяв аркуш, поставив дату і простяг його Сімурденові. Той прочитав:
«РІК ДРУГИЙ РЕСПУБЛІКИ
Цим громадянинові Сімурденові даються повноваження комісара Комітету громадського порятунку при громадянинові Говенові, командувачі експедиційної колони прибережної армії.
І нижче підписів — дата:
Революційний, так званий громадянський, календар[81] в ті часи ще не увійшов у дію легально; Конвент ухвалив його, на пропозицію Ромма, тільки 5 жовтня 1793 року.
Доки Сімурден читав, Марат розглядав його. Потім промовив півголосом, ніби говорячи сам до себе.
— Ще не все зроблено. Це треба підтвердити декретом Конвенту або спеціальною постановою Комітету громадського порятунку.
— Громадянине Сімурден, — спитав Робесп’єр, — де ви живете?
— В домі Торговельної палати.
— Стривайте, я теж, — сказав Дантон. — Ми сусіди.
Робесп’єр продовжував:
— Не можна гаяти жодної хвилини. Завтра ви дістанете офіціальний документ, підписаний усіма членами Комітету громадського порятунку. Це буде підтвердженням вашого призначення для комісарів при армії: Філіппо, Прієра із Марни, Лукуентра, Альк’є і інших. Ваша особа нам відома. Ваша влада необмежена. Ви можете зробити Говена генералом або послати його на ешафот. Призначенця ви дістанете завтра о третій годині. Коли ви виїдете?
— О четвертій, — сказав Сімурден.
І вони розійшлись.
Повернувшись додому, Марат попередив Сімонну Еврар[82], що він завтра піде в Конвент.
І. МІНОС, ЕАК І РАДАМАНТ[53]
На вулиці Паон містився шинок, який звався кафе. В ньому була задня кімната, що стала нині історичною. Там іноді зустрічалися, по можливості таємно, люди такі могутні й такі відомі, що не зважувалися розмовляти між собою при сторонніх. Це тут 23 жовтня 1792 року Гора[54] й Жіронда обмінялися славнозвісним поцілунком. Це сюди Гара прийшов по вказівки (хоч він і заперечує це в своїх «Мемуарах») тієї фатальної ночі, коли він, випровадивши Клав’єра на вулицю Бон, спинив свою карету на Королівському мості, щоб послухати, як б’ють на сполох.
28 червня 1793 року троє людей зібралося за столом у цій задній кімнаті. Вони не присунули один до одного стільці. Кожен сидів з одного боку столу, четвертий бік лишався вільним. Було близько восьмої години вечора. На вулиці ще не стемніло, але в цій кімнаті вже панувала сутінь, і стіл освітлювався звисаючою з стелі лампою, що вважалося тоді за розкіш.
Один із цих трьох був блідий, молодий, суворий, з тонкими губами і холодним поглядом. Одна щока в нього нервово тіпалась, і це робило його посмішку неприродною. Він був у напудреному парику і рукавичках, причепурений. Його світлосиній камзол, застебнутий на всі гудзики, сидів на ньому без жодної зморшки. До цього камзола дуже пасували біла краватка і пишне біле жабо. Панталони в нього були нанкові, на ногах білі панчохи і черевики з срібними пряжками.
З двох інших один був майже велетень, другий — майже карлик. Високий був недбало вдягнений у широчезний камзол з червоного сукна, жилет з відірваними гудзиками і в чоботях з вилогами. Розв’язана краватка на голій шиї спускалась нижче жабо. Скуйовджене волосся облямовувало покопирсане віспою обличчя, між бровами залягла сердита зморшка, а в куточку рота — складка, що говорила про добродушність; губи в нього були товсті, зуби великі, кулаки, як у биндюжника, а очі блискучі.
Маленький був жовтолиций і на перший погляд потворний. Голову він відхиляв назад, очі в нього раз у раз наливались кров’ю, обличчя вкривали синюваті плями, масне рівне волосся було пов’язане хусткою, що закривала лоб, величезний рот надавав йому страхітливого вигляду. Одягнений він був у довгі штани, великі черевики, колись білий атласний жилет, а поверх жилета ще носив якусь кофту, під складками якої чіткою прямою лінією вирисовувався кинджал.
Першого з цих людей звали Робесп’єр, другого — Дантон[55], третього — Марат.
Вони були самі в цій кімнаті. Перед Дантоном стояли склянка і вкрита порохом пляшка вина, що нагадувала Лютерів кухоль пива, перед Маратом — чашка кофе, а перед Робесп’єром лежали папери. Тут же стояла одна з тих важких свинцевих чорнильниць, круглих, з рівчаками, які пам’ятає кожен, хто вчився в школі на початку цього століття. Поруч з чорнильницею лежало перо. Папір придавлювала велика мідна печатка з написом — Palloy fecit[56]. Вона являла собою точну модель Бастілії. Посеред столу була розгорнена карта Франції.
За дверима, по той бік, стояв сторожовий пес Марата — Лоран Бас, посланець № 18 на вулиці Кордельєрів, той самий, що 13 липня, десь за два тижні після цього вечора, 28 червня, мав ударити по голові стільцем Шарлотту Корде, яка тоді ще не виїжджала з Кана і тільки невиразно про це мріяла. Лоран Бас носив коректурні відбитки «Друга народу». Цього вечора, приведений своїм хазяїном у кафе на вулиці Паон, він дістав наказ пильно стерегти двері кімнати, де були Марат, Дантон і Робесп’єр, і не впускати нікого, крім членів Комітету громадського порятунку, Комуни і Єпіскопства.
Робесп’єр не хотів зачиняти двері для Сен-Жюста, Дантон — для Паша, а Марат — для Гюсмана.
Нарада тривала вже довго. Обговорювали папери, розкладені на столі і прочитані Робесп’єром. Голоси вже почали звучати гучніше. Схоже було, що цими трьома людьми оволодівав гнів. Час від часу в них виривалися слова, які можна було почути й за дверима. В ті часи, коли всі звикли до промов з трибун, здавалося, що можна підслухувати. То були часи, коли писар Фабріцій Парі міг підглядати в замкову щілину, стежачи за тим, що робить Комітет громадського порятунку. Це, скажемо до речі, було не зайвим, бо саме Парі попередив Дантона вночі проти 31 березня 1794 року, що його вирішили заарештувати. Отож і Лоран Бас притулив вухо до дверей кімнати, де були Марат, Дантон та Робесп’єр. Лоран Бас служив Маратові, але належав до Єпіскопства.
II. MAGNA TESTANTUR VOCE PER UMBRAS[57]
Дантон підвівся і різко відсунув свій стілець.
— Слухайте! — крикнув він. — Зараз для нас тільки одне важливо: республіка в небезпеці. Я прагну лише того, щоб визволити Францію від ворога. Для цього всі засоби добрі. Всі! Всі! Коли мені з усіх сторін загрожує небезпека, я вдаюся до всіх засобів. Коли я всього боюся, я йду на все. Моя думка — лев. Геть половинчасті заходи! Ніякої вразливості в час революції. Немезіда не якась недоторканна манірниця. Будьмо страшні, і будемо корисні. Xi6a слон дивиться, куди він ставить ногу? Розчавимо ворога.
Робесп’єр відповів лагідно.
— Я теж цього хочу.
І додав:
— Питання в тому, де саме ворог.
— Він за кордонами, і прогнав його я, — сказав Дантон.
— Він всередині країни, і я пильную його, — сказав Робесп’єр.
— А я і його прожену, — відказав Дантон.
— Внутрішнього ворога не проженеш.
— А що ж робити з ним?
— Знищити.
— Я згоден з цим, — сказав, у свою чергу, Дантон.
Потім додав:
— Я вам кажу, Робесп’єр, що він за кордонами.
— Дантон, я вам кажу, що він всередині.
— Робесп’єр, він на нашому кордоні.
— Дантон, він у Вандеї.
— Не сперечайтесь, — сказав третій голос, — він усюди. І ви пропали.
Це говорив Марат.
Робесп’єр глянув на Марата і спокійно відповів:
— Годі загальників! Ось точні факти.
— Педант, — пробурчав Марат.
Робесп’єр поклав руку на папери, що лежали перед ним, і продовжував:
— Я прочитав вам донесення Прієра. Переказав відомості, одержані від Желямбра. Слухайте, Дантон, зовнішня війна — дрібниця, громадянська війна — це все. Зовнішня війна — маленька подряпина на лікті, громадянська війна — глибока рана, яка пожирає зсередини. З усього, що я вам прочитав, виходить: сили Вандеї, досі роздрібнені між багатьма ватажками, починають згуртовуватися. Віднині вона матиме єдиного головного командувача…
— Головного розбійника, — пробурчав Дантон.
— Це чоловік, що 2 червня зійшов на наш берег біля Понторсона, — продовжував Робесп’єр. — Ви знаєте, хто він. Затямте, що якраз 2 червня в Байє, в цій зрадницькій Кальвадоській окрузі, взяли в полон двох наших уповноважених — Прієра з Коте-д’Ор і Ромма[58].
— І перевезли їх до Канського замка, — промовив Дантон.
Робесп’єр говорив далі:
— Я продовжую резюмувати депеші. Лісова війна організується широко. Водночас готується англійський десант. Вандейці і англійці, Бретань і Британія. Фіністерська мужва говорить тією ж мовою, що й корнуельські гевали. Я показував вам перехоплений лист Пюїзе, де він пише, що «двадцять тисяч червоних мундирів, коли вони з’являться серед бунтівників, збільшать їх ще на сто тисяч». Коли селянський заколот розгориться, англійці висадять десант. От їх план, дивіться по карті.
Робесп’єр продовжував, водячи по карті пальцем:
— Англійці можуть вибрати місце для десанту між Канкалем і Пемполем. Крег віддає перевагу Сен-Брієкській бухті, Корнваліс — бухті Сен-Каст. Та це дрібниця. Лівий берег Луари охороняє бунтарська вандейська армія, а боронити відкриту місцевість між Ансенісом і Понторсоном обіцяло їй сорок нормандських парафій. Десант висадять у трьох пунктах: в Плерені, Іффіньяку, Пленефі. Від Плерена англійці рушать на Сен-Брієк, від Пленефа — на Ламбаль. На другий день вони дійдуть до Дінана, де ми тримаємо дев’ятсот полонених англійців, за такий же час займуть Сен-Жуан і Сен-Мен. Там вони лишать кінноту. На третій день одна колона рушить з Жуана на Беде, друга — з Дінана на Бешерель. Бешерель — це єдина природна фортеця, і вони там встановлять дві батареї. На четвертий день вони будуть у Ренні, а Ренн — ключ до Бретані. Хто має в своїх руках Ренн, має всю Бретань. Як тільки візьмуть Ренн, впадуть Шатонеф і Сен-Мало. В Ренні є мільйон патронів і п’ятдесят польових гармат…
— Які вони захоплять, — пробурмотів Дантон.
Робесп’єр продовжував:
— Я закінчую. Від Ренна вирушать у наступ три колони: одна на Фужер, друга на Вітре, третя на Редон. Те, що мости зруйновано, для ворога мало важить, вони матимуть понтони й дошки, і в них знайдуться провідники, які допоможуть кавалерії пройти бродом. З Фужера вони підуть на Авранш, з Редона — на Ансеніс, з Вітре — на Лаваль. Редон віддасть у їхні руки всю долину Вілени, Фужер відкриє дорогу в Нормандію, Вітре — шлях на Париж. Через два тижні армія розбійників налічуватиме до трьохсот тисяч, і вся Бретань буде в руках французького короля.
— Тобто англійського, — сказав Дантон.
— Ні, французького.
І Робесп’єр додав:
— Французький король — це гірше. Щоб прогнати іноземного загарбника, досить двох тижнів, а щоб позбутися монархії, нам потрібно було вісімнадцять століть.
Дантон сів, поставив лікті на стіл і задумливо схилив голову на руки.
— Ви бачите тепер, де головна небезпека, — сказав Робесп’єр. — Шлях на Париж відкриває англійцям Вітре.
Дантон підвів голову і вдарив обома кулаками по карті, як молотами по ковадлу.
— Робесп’єр, хіба Верден не відкривав пруссакам дорогу на Париж?
— То що?
— А те, що ми проженемо англійців, як прогнали пруссаків.
І Дантон знову схопився.
Робесп’єр поклав свою холодну руку на гарячий кулак Дантона.
— Дантон, Шампань не була за пруссаків, а Бретань тепер за англійців. Брати назад Верден — означало воювати з іноземцями, брати назад Вітре — це вести війну громадянську.
І Робесп’єр пробурмотів, холодно й суворо підкреслюючи:
— А це серйозна різниця.
Потім додав:
— Сядьте, Дантон, і погляньте на карту замість того, щоб гатити по ній кулаками.
Але Дантон обстоював свою думку.
— Це вже занадто! — скрикнув він. — Бачити катастрофу на заході, коли вона на сході. Робесп’єр, я згоден, що Англія загрожує нам з боку океану, але ж Іспанія загрожує нам з боку Піренеїв, Італія — з боку Альп, Німмечина — з Рейну. А в далечині лежить великий російський ведмідь. Робесп’єр, небезпека оточує нас з усіх сторін. Зовні коаліція, а всередині зрада. На півдні Сервант розчиняє двері Іспанії. На півночі Дюмур’є[59] переходить на бік ворога. Проте він завжди погрожував більше Парижу, ніж Голландії. Нервінд зводить нанівець Жемапп і Вальмі. Філософ Рабо Сент-Етьєн, зрадник, як і належить протестантові, починає листуватися з царедворцем Монтеск’є. Лави армії дуже порідшали. В жодному батальйоні немає тепер більш як чотириста чоловік. У відважному Де-Понтському полку лишилося тільки півтораста чоловік. Памарський табір здано. В Жіве лишилося тільки п’ятсот мішків борошна. Ми відступаємо на Ландау. Вурмсер натискує на Клебера. Майнц хоч як хоробро боронився, але впав. Конде ганебно здався, Валансьєн теж. Це не заважає Шанселеві, що обороняв Валансьєн, і старому Феро, який захищав Конде, бути героями, як і Меньє, що відстоював Майнца. А всі інші зраджують. Дарвіль зраджує в Е-ла-Шапель, Мутон зраджує в Брюсселі, Валенс зраджує в Бреда, Нейлі в Лімбургу, Міранда в Майстріху. Стенгель — зрадник, Лану — зрадник, Лігоньє — зрадник, Мену — зрадник, Дільйон — зрадник, всі вони — мізерні прибічники Дюмур’є. Потрібні ще приклади? Маневри де-Кюстіна здаються мені непевними. Я підозріваю, що він заради вигоди хоче здобути Франкфурт, а не Кобленц для користі справи. Франкфурт може заплатити чотири мільйони воєнної контрибуції, це так. Але що це значить порівняно із знищенням гнізда емігрантів? Це зрада, кажу я вам. 13 червня помер Меньє. І от Клебер лишився сам. А тимчасом Брауншвейг зростає і посувається. Він підіймає німецький прапор над усіма французькими містами, які здобуває. Маркграф Бранденбурзький стає нині властителем Європи. Він захоплює наші провінції і, побачите, забере й Бельгію. Виходить, ми стараємось для Берліна. Якщо так буде далі і ми не наведемо там ладу, то й Французька революція піде на користь Потсдама. Єдиним її результатом буде збільшення маленької держави Фрідріха II, отже, ми гільйотинували короля Франції для короля Пруссії.
І Дантон, страшний Дантон вибухнув сміхом.
Сміх Дантона викликав у Марата посмішку.
— Кожен з вас має свого коника. Ви, Дантон, — Пруссію, а ви, Робесп’єр, — Вандею. Я теж висловлю свою думку. Ви не бачите справжньої небезпеки. А вона ось: кафе й шинки. Кафе Шуазель — якобінське, кафе Патен — роялістське, кафе Побачень нападає на Національну гвардію[60], кафе Порт-Сен-Мартен її захищає, кафе Регентства проти Бріссо[61], кафе Корацца — за нього, кафе Прокоп присягається ім’ям Дідро, кафе Французького театру присягається Вольтером, в Ротонді рвуть асигнації, в кафе Сен-Марсо лютують, в кафе Манурі сперечаються про борошно, в кафе Фуа — лаються і б’ються, у Перрона дзижчать фінансові трутні. Ось що насправді небезпечно.
Дантон уже не сміявся. А Марат не переставав усміхатися. Посмішка карлика страшніша за сміх гіганта.
— Ви кепкуєте з нас, Марат? — буркнув Дантон.
У Марата затіпалося стегно, — про це нервове тіпання всі знали. Він спохмурнів.
— А! Пізнаю вас, громадянине Дантон. Це ви назвали мене при всьому Конвенті «якимсь Маратом». Слухайте. Я прощаю вам. Ми переживаємо безглуздий момент. Ах, то я кепкую? Справді, що я за людина? Я викрив Шазо, я викрив Петіона[62], я викрив Керсена, я викрив Моретона, я викрив Дюфріш-Валазе, я викрив Лігоньє, я викрив Мені, я викрив Банвіля, я викрив Жансоне, я викрив Бірона, я викрив Лідона й Шамбона. І хіба я помилився? Я відчуваю зраду в зрадникові, і я вважаю за корисне викривати злочинця до того, як він вчинить злочин. Я звик говорити напередодні те, що ви скажете тільки завтра. Я той, хто запропонував Зборам докладний проект карного законодавства. Що я зробив до цього часу? Я добився навчання секцій, щоб вони краще служили революції. Я примусив зняти печатки з тридцяти двох папок, де лежали таємні документи. Я зажадав повернення діамантів, відданих Роланові. Я довів, що бріссотинці видали Комітетові громадської безпеки[63] незаповнені мандати на арешти. Я вказав на пропуски в доповіді Ленде про злочини Капета. Я голосував за страту тирана і вимагав виконання вироку протягом двадцяти чотирьох годин. Я захистив батальйони Моконсейльський і Республіканський. Я не допустив читання листа Нарбона і Малуе. Я подав пропозицію про поранених солдатів. Я домігся скасування Комісії шести. Я перший відчув у поразці під Монсо зраду Дюмур’є. Я домагався, щоб сто тисяч родичів емігрантів були взяті заложниками за наших комісарів, виданих ворогові. Я запропонував оголосити зрадником кожного депутата, який вийде за заставу. Я викрив роланівську змову, що спричинила заколоти в Марселі. Я добився, щоб була призначена нагорода за голову сина Егаліте. Я захищав Бушотта. Я зажадав відкритого голосування, щоб прогнати Інара. Я провів декрет про заслуги парижан перед революцією. За все це Луве прозвав мене блазнем, Фіністер вимагає виключити мене з депутатів, місто Ам’єн хоче, щоб на мене наділи намордник, Корбург — щоб мене заарештували, а Лекуант-Пюїраво пропонує Конвентові оголосити мене божевільним. Навіщо ж ви, громадянине Дантон, покликали мене на вашу таємну нараду, як не для того, щоб вислухати мою думку? Хіба я просив мене кликати? Зовсім ні. Я не маю ніякої охоти до відвертих розмов з такими контрреволюціонерами, як ви й Робесп’єр. Зрештою, як я й передбачав, ні ви, ні Робесп’єр не зрозуміли мене. То які ж ви державні діячі? Вас, виходить, треба вчити політики з азбуки, вам треба ставити всі крапки над і. Я хотів ось що сказати: ви обидва помиляєтеся. Небезпека не в Лондоні, як гадає Робесп’єр, і не в Берліні, як гадає Дантон. Вона в Парижі. Ця небезпека в тому, що нема єдності, що кожен, починаючи з вас двох, вважає за своє право тягти в свій бік. Небезпека в плутанині умів, в анархії волі…
— Анархія! — перебив його мову Дантон. — Від кого ж, як не від вас, іде анархія?
Марат продовжував говорити.
— Робесп’єр, Дантон, небезпека в цій безлічі кафе, в цій безлічі картярських домів, в цій безлічі клубів. Клуб Чорних, клуб Федералістів, Дамський клуб, клуб Безсторонніх, заснований ще Клермон Тоннером, що був у 1790 році монархічним клубом; соціальний гурток, вигаданий священиком Клодом Фуше, клуб Шерстяних ковпаків, заснований журналістом Прюдомом, не кажучи вже про ваш клуб Якобінців, Робесп’єр, і ваш клуб Кордельєрів[64], Дантон. Небезпека в голоді, через який носильник Блек почепив на ліхтар біля ратуші Франсуа Дені пекаря з базару Палю; небезпека в суді, який повісив Блека за те, що той повісив пекаря Дені. Небезпека в паперових грошах, вартість яких все падає. На вулиці Тампль хтось упустив стофранкову асигнацію, і якийсь прохожий, простолюдин, сказав: «Не варто й нахилятися за нею». Перекупники грошей і спекулянти — ось де небезпека. Що з того, що на ратуші піднято чорний прапор? Ви заарештували барона де-Тренка, та цього мало. Скрутіть в’язи цьому старому тюремному інтриганові. Ви гадаєте, що вийшли із скрутного становища, бо голова Конвенту за громадянські доблесті поклав вінок на голову Лабертеша, який дістав сорок один удар шаблею при Жемаппі, і за це його оспівує Шеньє[65]. Комедія й фіглярство! А! Та ви не бачите Парижа! Ви шукаєте небезпеки далеко, коли вона тут, поряд! Для чого ж ваша поліція, Робесп’єр? Ви ж маєте своїх шпигунів Пайана — в Комуні, Коффінгаля — в Революційному трибуналі, Давіда — в Комітеті громадської безпеки, Кутона — в Комітеті громадського порятунку. Як бачите, я добре поінформований. То знайте: небезпека над вашою головою, небезпека під вашими ногами. Всюди змови, змови і змови. Люди на вулицях читають газети вголос і багатозначно кивають головами. Шість тисяч чоловік, що не мають посвідок про благонадійність, — емігранти, які повернулися, — фертики і шпигуни, — ховаються у підвалах, на горищах і в дерев’яних галереях Пале-Роялю. Біля хлібних крамниць — хвости. Жінки сплескують руками й запитують: «Коли вже буде мир?» І хоч скільки б ви замикалися для таємних розмов у залі Виконавчого комітету, все, що ви говорите — відомо всім. І от доказ вам, Робесп’єр. Вчора ввечері ви сказали Сен-Жюстові таке: «У Барбару починає рости черевце, це може перешкодити йому втекти». Так, небезпека всюди, і особливо в серці країни, в самому Парижі. «Колишні» змовляються, патріоти[66] ходять босі, аристократи, заарештовані 9 березня, вже на волі; добрі коні, що мали б возити гармати у прикордонних смугах, забризкують нас грязюкою на вулицях, чотирифунтовий хліб коштує три франки дванадцять су, театри виставляють непристойні п’єси, і зрештою Робесп’єр пошле на гільйотину Дантона.
— Авжеж! — сказав Дантон.
Робесп’єр пильно розглядав карту.
— Нам потрібна диктатура. Робесп’єр, ви знаєте, — я хочу, щоб був диктатор.
Робесп’єр підвів голову.
— Я знаю, Марат, ви хочете, щоб диктатором були або ви, або я.
— Я або ви, — сказав Марат.
Дантон пробурчав крізь зуби:
— Диктатура? Спробуйте лиш!
Марат бачив, що Дантон насупив брови.
— Стривайте, — говорив він далі. — Нам треба порозумітися. Становище таке, що це варто зробити. Хіба ми не порозумілися в день 31 травня[67]? Загальна справа важливіша за жірондизм, бо то питання окреме. В тому, що ви кажете, є правда. Але не вся. Вся правда, справжня правда в тому, що кажу я. На півдні федералізм, на заході роялізм, в Парижі боротьба між Конвентом і Комуною, на кордонах відступ Кюстіна і зрада Дюмур’є. Що це все означає? Розрізненість. Що нам потрібне? Єдність. В ній наш порятунок. Але поспішаймо. Треба мати в Парижі революційний уряд. Якщо ми забаримося хоч на годину, завтра вандейці можуть бути в Орлеані, а пруссаки в Парижі. Я згоден у цьому з вами, Дантон, я поділяю вашу думку, Робесп’єр. Гаразд. А висновок з цього — потрібна диктатура. Встановимо диктатуру. Ми троє представляємо революційні маси. Ми три голови Цербера! З цих трьох голів одна говорить — це ви, Робесп’єр, друга рикає — це ви, Дантон…
— Третя кусається, — сказав Дантон, — і це ви, Марат.
— Всі три кусаються, — сказав Робесп’єр.
Запала тиша. Потім знов розпалилась розмова, повна гнівних сутичок.
— Слухайте, Марат, перед тим як одружитися, треба одне одного взнати. Скажіть, як ви довідалися, що я сказав учора Сен-Жюстові?
— Це моє діло.
— Марат!
— Мій обов’язок — дізнатися, а як — це моє діло.
— Марат!
— Я люблю все знати.
— Марат!
— Робесп’єр, я знаю що ви кажете Сен-Жюстові, знаю і те, що Дантон каже Лекруа. Я знаю, що відбувається на набережній Театен в готелі Лабріфа, в цьому кублі, де збираються німфи еміграції. Знаю все, що відбувається в будинку Тіль, біля Гонеса, який належить Вельмеранжеві, колишньому директорові пошт, куди раніше ходили Морі і Казалес, а потім — Сійєс і Верньйо і куди тепер дехто ще ходить раз на тиждень.
І, наголошуючи на слові «дехто», Марат дивився на Дантона.
Дантон скрикнув:
— Якби я мав хоч трохи влади, я б себе показав.
Марат говорив далі:
— Я знаю, що ви говорите, Робесп’єр, як знаю, що відбувалося в башті Тампля, коли там відгодовували Людовіка XVI так добре, що за один тільки вересень вовк, вовчиця і вовченята з’їли вісімдесят шість кошиків персиків. А народ у цей час голодував. Я знаю це, як знаю, що Ролан ховався в квартирі на задньому дворі на вулиці Арп. Як знаю, що шістсот списів, якими скористались 14 липня, були зроблені Фором, слюсарем герцога Орлеанського. Знаю, що в жовтому салоні у Сен-Ілер на вулиці Нев-де-Мартюрен обідали Бюзо і Керсен. А вам відомо, Робесп’єр, з ким вони обідали там 27-го? З вашим другом Ласурсом.
— Дурниці! — пробурчав Робесп’єр. — Ласурс не мій друг.
І додав задумливо:
— А тимчасом у Лондоні працює вісімнадцять фабрик фальшивих асигнацій.
Марат продовжував спокійно, але голос його злегка тремтів, і це було моторошно.
— Ви пильнуєте інтересів людей значних. Але я знаю все, хоч Сен-Жюст і називає ваші розмови державною таємницею…
Марат вимовив останні слова з притиском і, глянувши на Робесп’єра, вів далі.
— Я знаю, що говориться у вас за обідом у ті дні, коли Леба приводить до вас Давіда скуштувати страв, які готує його наречена, Елізабет Дюпле, ваша майбутня своячка, Робесп’єр. Я — величезне око народу і з глибини свого підвалу бачу все. Так, я бачу, я чую, я знаю. Вас задовольняють дрібниці. Ви любуєтесь собою. Робесп’єр красується перед своєю мадам де-Шаламбр, дочкою маркіза де-Шаламбра, що грав у віст з Людовіком XVI у той вечір, коли страчували Дам’єна[68]. Так, ви заноситесь високо. Сен-Жюст поринає в краватці, Лежандр надзвичайно елегантний — носить новий сюртук, білий жилет і жабо, щоб забули про його ремісничий халат. Робесп’єр гадає собі, що історія з інтересом відзначить, як він з’явився в оливковому сюртуці в Установчі збори і в небесноголубому — в Конвент. У нього в кімнаті всі стіни завішані його портретами…
Робесп’єр урвав мову Марата ще спокійнішим голосом:
— А ваші портрети, Марат, висять в усіх сортирах.
Розмова провадилась в такому ж легкому тоні, який тільки підкреслював різкість реплік і надавав загрозам дивної іронії.
— Робесп’єр, це ж ви назвали тих, хто хоче повалити трони, Дон-Кіхотами людського роду.
— А ви, Марат, після 4 серпня, в номері 559 вашого «Друга народу» — о! я добре запам’ятав число, це буває корисно, — вимагали повернути дворянам титули. Ви писали: «Герцог завжди герцог».
— Робесп’єр, на засіданні 7 грудня ви захищали жінку Ролана проти Віара.
— Так само, як мій брат захищав вас, Марат, коли на вас напали у якобінців. Що це доводить? Нічого.
— Робесп’єр, ми знаємо, в якому кабінеті Тюїльрі ви сказали Гра: «Я втомився від революції».
— У тому ж таки шиночку ви обнімалися 29 жовтня з жірондистом Барбару.
— Робесп’єр, ви сказали Бюзо: «Республіка, — ну, то й що?»
— Марат, в той самий шинок ви запросили снідати трьох марсельців.
— Робесп’єр, ви завжди ходите під охороною взятого з ринку босяка, озброєного дрюком.
— А ви, Марат, напередодні 10 серпня просили Бюзо допомогти вам утекти в Марсель в костюмі жокея.
— Під час вересневої розправи[69] ви сховалися, Робесп’єр.
— Зате ви, Марат, показали себе.
— Робесп’єр, ви кинули на землю червону шапку.
— Так, коли її надів зрадник. Те, що прикрашає Дюмур’є, те не личить Робесп’єрові.
— Робесп’єр, коли приходили солдати Шатов’є[70], ви не дозволили накрити покривалом голову Людовіка XVI.
— Я зробив краще: я відрубав ту голову.
Тут втрутився Дантон, але, замість того щоб заспокоїти, тільки додав жару.
— Робесп’єр, Марат, — сказав він, — заспокойтесь.
Марат не любив, коли його ім’я називали другим.
Він обернувся:
— А ви чому втручаєтесь, Дантон?
Дантон підскочив:
— Чому втручаюсь? А ось чому. Я не хочу братовбивства. Не повинно бути ворожнечі між двома людьми, що служать народові. Досить з нас війни з іноземцями та війни громадянської, щоб додавати до них ще цю внутрішню боротьбу. Я робив революцію і не хочу, щоб її занапастили. Ось чому я втручаюся.
Марат відповів, не підвищуючи голосу:
— Ви б краще подбали про свої звіти.
— Мої звіти! — скрикнув Дантон. — Ідіть питайте їх у Аргонських ущелин, у визволеної Шампані, у завойованої Бельгії, у армій, в яких я чотири рази підставляв свої груди під кулі! Підіть, спитайте мої звіти на площі Революції, на ешафоті 21 січня, у поваленого трону, у гільйотини, цієї вдови…
Марат перебив мову Дантона:
— Гільйотина не вдова, а дівчина; на неї лягають, але її не запліднюють.
— А ви звідки знаєте? — відрубав Дантон. — Ось я її заплідню.
— Що ж, подивимось, — сказав Марат і ущипливо всміхнувся.
Дантон помітив цю усмішку.
— Марат! — крикнув він. — Ви скритна людина, а я людина широкого простору і ясного дня. Я ненавиджу життя плазунів. Бути мокрицею — не для мене. Ви живете в підвалі, а я на вулиці. Ви всіх уникаєте, а зо мною кожен може бачитись і говорити.
— Ви, красунчику, може, завітаєте до мене? — пробурчав Марат.
І, вже без посмішки, він заговорив владним тоном:
— Дантон, подайте звіт про тридцять три тисячі екю золотом, які Монморен заплатив вам від імені короля, нібито нагороду за вашу прокурорську службу в Шетле.
— Я брав участь у подіях 14 липня, — сказав Дантон гордовито.
— А палацові комори? А королівські діаманти?
— Я брав участь у подіях 6 жовтня.
— А крадіжки в Бельгії вашого aller ego[71] Лакруа?
— Я підіймав народ в день повернення короля з Варенна!
— А зал в театрі Опери, збудований на дані вами гроші?
— Я озброїв секції Парижа.
— А сто тисяч ліврів секретних фондів міністерства юстиції?
— 10 серпня — моя робота.
— А два мільйони секретних витрат, із яких ви взяли собі чверть?
— Я спинив наступ ворога і перегородив дорогу коаліції королів.
— Продажна тварюка! — сказав Марат.
Дантон випростався, він був страшний.
— Так, я продажна тварюка! — крикнув він. — Я продав своє тіло, але врятував світ.
Робесп’єр почав кусати нігті. Він не міг ні сміятися, ні всміхатися. Він не вмів ні сміятись громовим реготом, як Дантон, ні ущипливо всміхатись, як Марат.
Дантон продовжував:
— Я — як океан, я маю свої припливи і відпливи. Коли вода спадає — видно моє дно, коли підіймається, — видно мої хвилі.
— Ваше шумовиння, — сказав Марат.
— Мою бурю, — сказав Дантон.
Разом з Дантоном підвівся й Марат. Він теж вибухнув. Змія раптом перетворилась у дракона.
— А! — скрикнув він. — А! Робесп’єр, Дантон, ви не хочете мене слухати! Гаразд, я кажу вам, що ви пропащі! Ваша політика заведе вас у тупик, з якого немає виходу. Те, що ви робите, закриє перед вами всі двері, крім дверей могили.
— В цьому наша велич! — сказав Дантон.
І знизав плечима.
Марат продовжував:
— Дантон, стережись. Верньйо теж мав широкий рот, товсті губи і гнівні брови. Верньйо теж рябий, як Мірабо і ти. Це не відвернуло 31 травня. А ти знизуєш плечима! Іноді від знизування плечима падає голова. Дантон, я кажу тобі: твій гучний голос, зім’ята краватка, твої м’які чоботи, твої інтимні вечері, твої глибокі кишені привертають увагу Луїзетти. (Луїзетта було пестливе ім’я, вигадане Маратом для гільйотини).
Він продовжував:
— А ти, Робесп’єр, ти поміркований, але це тобі не допоможе. Пудрись собі, зачісуйся, чепурись, красуйся в тонкій білизні, строй з себе джинджика, — ти не уникнеш Гревської площі[72]. Читай декларацію Брауншвейга, — все одно з тобою зроблять, як зробили з царевбивцею Дам’єном. Хоч як не крути, а тебе таки четвертують.
— Кобленцький підголосок! — крізь зуби сказав Робесп’єр.
— Робесп’єр, я не чийсь підголосок, я всезагальний крик. А! Ви обоє молоді. Скільки тобі років, Дантон? Тридцять чотири. А тобі, Робесп’єр? Тридцять три. Гаразд. А я, я жив завжди, я споконвічне людське страждання, — мені шість тисяч років.
— Це правда, — відізвався Дантон, — шість тисяч років Каїн переховувався в своїй ненависті, як жаба в камені. Брила розкололась, Каїн вийшов між люди, і це — Марат!
— Дантон! — крикнув Марат. І темний блиск з’явився в його очах.
— Що там іще? — спитав Дантон.
Так говорили ці троє. Це було сперечання громів.
III. ТРЕМТІННЯ НАЙГЛИБШИХ ФІБР
Розмова урвалась. Кожен з титанів заглибився в свої думки.
Леви бояться змій. Робесп’єр дуже зблід, Дантон дуже почервонів. Обох проймав дрож. Зловісний вогник в очах у Марата погас. Спокій, владний спокій знову запанував на обличчі цієї людини, страшної для страшних.
Дантон почував себе переможеним, але не хотів здаватися. Він сказав:
— Марат кричить про диктатуру і згоду, а вміє тільки сіяти чвари.
Робесп’єр розтулив тонкі губи і промовив:
— Я поділяю погляд Анахарсіса Клоотса[73] і кажу: ні Ролана, ні Марата.
— А я кажу: ні Дантона, ні Робесп’єра, — відповів Марат.
Він пильно подивився на обох і додав:
— Дозвольте дати вам одну пораду, Дантон. Ви закохані, ви мрієте про одруження, не втручайтесь більше в політику, будьте розважні.
І, ступивши крок до дверей, щоб вийти, він зловісно вклонився їм:
— Прощайте, панове.
Дантон і Робесп’єр здригнулись.
В цю мить в глибині кімнати почувся голос:
— Ти неправий, Марат.
Усі обернулися. В той час, коли Марат лютував, хтось непомітно зайшов у кімнату через задні двері.
— А, це ти, громадянине Сімурден? — сказав Марат. — Добридень.
Це, дійсно, був Сімурден.
— Я кажу, що ти неправий, Марат, — повторив він.
Марат позеленів, — такий відтінок мала його блідість.
Сімурден додав:
— Ти корисний, але Робесп’єр і Дантон — необхідні. Для чого ж погрожувати їм? Єдність, єдність, громадяни! Народ хоче єдності.
Ця несподівана поява була для співрозмовників ніби відром холодної води, яке їм вилили на палаючі голови, і, як прихід чужої людини під час родинної сварки, заспокоїла коли не глибину, то принаймні поверхню.
Сімурден наблизився до столу.
Дантон і Робесп’єр знали його. Вони часто бачили в Конвенті на місцях для публіки цього невідомого й могутнього чоловіка, якого шанував народ. Проте формаліст Робесп’єр спитав:
— Як ви зайшли, громадянине?
— Він з Єпіскопства, — відповів Марат. В його голосі відчувалася якась дивна покора.
Марат нехтував Конвент, вів за собою Комуну і боявся Єпіскопства.
Це своєрідний закон. Мірабо почуває, як з невідомої глибини підіймається Робесп’єр, Робесп’єр передчуває Марата, Марат передчуває Ебера, Ебер — Бабефа[74]. Поки підземні шари спокійні, політик може йти вперед. Але й у найбільш фанатичного революціонера є ової глибинні шари: найсміливіші стривожено уповільнюють кроки, коли відчувають під ногами рух, який створили на свою голову. Вміти відрізняти рух, породжений заздрістю, від ідейного руху, перемагати перший і боротися з другим, — в цьому саме і проявляється геніальність і доблесть великих революціонерів.
Дантон помітив, що Марат принишк.
— О, громадянин Сімурден тут не зайвий! — сказав він.
І простяг Сімурденові руку.
Потім додав:
— Треба пояснити громадянинові Сімурдену становище. Він прибув до речі. Я представляю Гору, Робесп’єр — Комітет громадського порятунку[75], Марат — Комуну, Сімурден — Єпіскопство. Він нас помирить.
— Гаразд, — промовив Сімурден серйозно і просто. — У чім річ?
— У Вандеї, — відповів Робесп’єр.
— Вандея! — сказав Сімурден. — Це велика загроза. Якщо революція загине, — це станеться через Вандею. Одна Вандея страшніша за десять Німеччин. Треба вбити Вандею, щоб жила Франція.
Ці кілька слів були до вподоби Робесп’єрові. Проте він спитав:
— Ви, здається, були священиком?
Робесп’єр добре розпізнавав в інших те, що було в ньому самому.
Сімурден відповів:
— Так, громадянине.
— То що з того? — скрикнув Дантон. — Коли священик за нас, він вартий більше, ніж хто інший. В часи революції священики переплавляються в громадян, як дзвони в монети й гармати. Данжу — священик, Дону — священик, Тома Лінде — еврський епіскоп. Ви самі, Робесп’єр, сидите в Конвенті рядом з Массьє, бовейським єпіскопом. Старший вікарій Важуа був членом повстанського комітету 10 серпня. Шабо — капуцинський монах. І ніхто інший, як отець Жерль, виголосив присягу в Же-де-Пом[76]. Абат Одран подав пропозицію оголосити Національні збори[77] вищими за короля. Абат Гутт вимагав від Законодавчих зборів зняти балдахін з крісла Людовіка XVI. Абат Грегуар перший поставив питання про скасування королівської влади.
— Підтриманий блазнем Колло д’Ербуа[78], — глузливо вкинув слівце Марат. — Вони вдвох провадили роботу: піп перекинув трон, комедіант скинув короля.
— Повернімось до Вандеї, — сказав Робесп’єр.
— В чому ж річ? — спитав Сімурден. — Що робиться в цій Вандеї?
Робесп’єр відповів:
— А те, що Вандея має тепер вождя. Вона стає серйозною загрозою.
— І хто цей вождь, громадянине Робесп’єр?
— Це колишній маркіз де-Лантенак, що називає себе принцом Бретонським.
— А, — сказав Сімурден, — я його знаю. Я був учителем у його домі.
Він подумав хвилину і додав:
— Він був гульвісою до того, як став вояком. Він має бути страшний.
— Він дійсно жахливий. Він палить села, добиває поранених, мордує полонених, розстрілює жінок.
— Жінок?
— Так. Він звелів розстріляти матір трьох малих дітей. Невідомо, що сталося з дітьми. Між іншим, це полководець. Він тямить у війні.
— Справді, — відповів Сімурден. — Він брав участь у Ганноверській війні, і солдати говорили: «Рішельє вгорі. Лантенак внизу». Справжнім командувачем був Лантенак. Розпитайте про нього вашого колегу Дюссо.
Робесп’єр хвилину помовчав, роздумуючи. Трохи згодом розмова почалася знову.
— Так от, громадянине Сімурден, цей чоловік у Вандеї.
— Як давно?
— Три тижні.
— Треба оголосити його поза законом.
— Це зроблено.
— Треба оцінити його голову.
— Зроблено.
— Треба пообіцяти тому, хто його захопить, багато грошей.
— Зроблено.
— І не асигнаціями.
— Зроблено.
— Золотом.
— Зроблено.
— І треба його гільйотинувати.
— Це буде зроблено.
— Ким?
— Вами.
— Мною?
— Так, вами. Комітет громадського порятунку надішле вас делегатом у Вандею з найширшими повноваженнями.
— Згода, — сказав Сімурден.
Робесп’єр був швидкий у виборі, — це якість справжнього державного діяча. Він узяв з папки, що лежала перед ним, бланк з надрукованим на ньому вгорі написом «Французька республіка, єдина й неподільна. Комітет громадського порятунку».
Сімурден продовжував:
— Так, я згоден. Страшний проти страшного. Лантенак лютий, і я буду таким. Війна на смерть з цим чоловіком. Я звільню від нього республіку, як бог допоможе.
Він спинився, потім додав:
— Я священик, я вірую в бога.
— Бог застарів, — сказав Дантон.
— Я вірую в бога, — сказав Сімурден спокійно,
Робесп’єру сподобалась його твердість, і він схвально, хоч і похмуро, кивнув головою.
Сімурден спитав:
— При кому я буду делегатом?
Робесп’єр відповів:
— При командувачі експедиційної колони, посланої проти Лантенака. Мушу тільки попередити — це аристократ.
Дантон скрикнув:
— От іще з чого хочеться сміятися! Аристократ? Ну, то що? Про аристократа можна сказати те ж, що й про священика. Коли він наш, він чудовий. Дворянство — забобон, і не слід перебільшувати його значення ні в той, ні в той бік. Скажіть, Робесп’єр, хіба Сен-Жюст не аристократ? Флорель де-Сен-Жюст, чорт забери! Анахарсіс Клоотс — барон. Наш друг Шарль Гесс, що не пропускає жодних зборів у Кордельєрів, князь і брат теперішнього ландграфа Гессен-Ротенбурга; Монто, близький друг Марата, — це ж маркіз де-Монто. В Революційному трибуналі є священик засідатель, Вілат, і другий засідатель — аристократ, Леруа, маркіз де-Монфлабер. Обоє люди надійні.
— Ви ще забули, — додав Робесп’єр, — голову Революційного трибуналу…
— Антонеля?
— Він же маркіз Антонель, — сказав Робесп’єр.
Дантон відповів:
— Дамп’єр, що загинув при Конде за республіку, аристократ, аристократ і Борепер, що застрелився, але не відкрив пруссакам ворота Вердена.
— Однак це не завадило Дантонові, — пробурчав Марат, — коли одного разу Кондорсе сказав: «Гракхи [79]були аристократи», — крикнути йому: «Всі аристократи зрадники, починаючи з Мірабо і кінчаючи тобою».
— Громадянине Дантон, громадянине Робесп’єр, — поважно заговорив Сімурден, — ви, може, й маєте рацію, довіряючи аристократам, але народ їм не довіряє, і він не помиляється. Коли священикові доручають наглядати за аристократом, відповідальність священика подвоюється, і треба, щоб священик був непохитний.
— Безперечно, — сказав Робесп’єр.
— І невблаганний, — додав Сімурден.
Робесп’єр відізвався:
— Добре сказано, громадянине Сімурден. Ви матимете справу з молодим чоловіком. Ви вдвоє старший за нього і зможете вплинути на нього. Треба ним керувати, але обережно. Він, здається, має військові здібності, всі донесення щодо цього сходяться. Його загін належить до складу корпусу, виділеного з рейнської армії для походу у Вандею. Цей чоловік недавно прибув з кордону, де показав себе хоробрим і розумним. Він прекрасно командує експедиційною колоною. Два тижні не дає передихнути старому маркізові де-Лантенаку, жене його перед собою. Він притисне його врешті до берега і скине в море. Лантенак має досвід і хитрість старого генерала, а він — завзяття молодого командира. Цей молодий чоловік мав вже ворогів, багато хто йому заздрить. Заздрить йому й генерал Лешель…
— Цей Лешель, — озвався Дантон, — хоче бути головним командувачем, та він годиться тільки для каламбури. «Треба Лешеля, щоб подолати Шаретта»[80]. Поки що Шаретт його б’є.
— А він не хоче, щоб хтось інший побив Лантенака, — продовжував Робесп’єр. — Усе лихо вандейської війни у цих суперництвах. Наші солдати — герої, та ними погано командують. Простий гусарський капітан Шерен входить з сурмачем в Самюр під звуки «Ça ira!». Він бере Самюр, міг би йти далі і взяти Шоле, але спиняється, бо не дістав наказа. Треба замінити все командування у Вандеї. Корпуси там ділять на дрібні загони, чим роз’єднують сили. Розкидана армія — це паралізована армія, це скеля, яку розбили і рознесли по каменю. В Парамейському таборі лишилися самі намети. Між Трег’є і Дінаном розставлено щось біля ста маленьких постів; там від них ніякої користі, а тимчасом з них можна б утворити цілу дивізію і прикрити все узбережжя. Лешель, підтриманий Парреном, оголює північний берег під тим приводом, що треба боронити південь, і дає англійцям доступ у Францію. План Лантенака такий: півмільйона повсталих селян і десант англійців у Францію. Молодий командувач експедиційної колони наступає на п’яти цьому Лантенакові, жене й б’є його без дозволу Лешеля, свого начальника, і Лешель шле на нього доноси. Думки про цього молодого чоловіка поділилися. Лешель вважає, що його треба розстріляти. А Прієр із Марни хоче зробити його генерал-ад’ютантом.
— Цей молодий чоловік, здається мені, має видатні здібності, — сказав Сімурден.
— Але має й хибу.
Це зауважив Марат.
— Яку? — спитав Сімурден.
— Милосердність, — відказав Марат. — Він твердий у бою і м’який після бою. Він схильний прощати, милувати, він заступається за монашок, рятує жінок і дівчат-аристократок, випускає полонених, дає волю священикам.
— Серйозна помилка, — пробурмотів Сімурден.
— Злочин, — кинув Марат.
— Іноді, — сказав Дантон.
— Часто, — поправив Робесп’єр.
— Майже завжди, — промовив Марат.
— Коли маєш справу з ворогами батьківщини — завжди, — сказав Сімурден.
Марат повернувся до Сімурдена:
— А що зробив би ти з республіканським командувачем, якби він випустив на волю командувача роялістського?
— Тоді я був би згоден з Лешелем — звелів би його розстріляти.
— Або гільйотинувати, — сказав Марат.
— На вибір, — промовив Сімурден.
Дантсн зареготав.
— Про мене однаково те й друге.
— Будь певен, що дістанеш те або друге, — буркнув Марат.
І погляд його, відірвавшись від Дантона, знову звернувся до Сімурдена.
— Отже, громадянине Сімурден, — якщо республіканський командувач схибить, ти звелиш йому відтяти голову?
— За двадцять чотири години.
— Гаразд, — сказав Марат, — я приєднуюсь до думки Робесп’єра. Треба послати громадянина Сімурдена комісаром Комітету громадського порятунку при командувачі експедиційної колони побережної армії. До речі, як його звати, того командувача?
Робесп’єр відповів:
— Він з аристократів.
І почав перегортати папери.
— Віддамо аристократа під нагляд священика, — сказав Дантон. — Я не довіряю самому священикові, не довіряю і самому аристократові. А коли вони вдвох, я не боюся: один наглядає за другим, і справа йде добре.
Гнівна складка між бровами Сімурдена поглибилась, але, мабуть, вважаючи зауваження по суті справедливим, він не повернувся до Дантона і промовив своїм суворим голосом:
— Якщо республіканський командир, відданий під мій нагляд, зробить хибний крок, — він буде покараний на голову.
Робесп’єр, не відриваючи очей від паперів, сказав:
— Ось ім’я. Громадянине Сімурден, молодий командир, доля якого доручається вам, — колишній віконт, на ім’я Говен.
Сімурден зблід.
— Говен! — скрикнув він.
Марат помітив його раптову блідість.
— Віконт Говен, — повторив Сімурден.
— Так, — відповів Робесп’єр,
— Ну, то як? — сказав Марат, пильно дивлячись на Сімурдена.
Настала пауза. Марат спитав:
— Громадянине Сімурден, приймаєте ви доручене вам завдання — стати комісаром при командувачі Говені на тих умовах, які ви самі визначили? Згода?
— Згода, — відповів Сімурден, все більше бліднучи.
Робесп’єр узяв перо, що лежало перед ним, написав своїм повільним і чітким почерком чотири рядки на аркуші паперу, вгорі якого стояло: «Комітет громадського порятунку», підписав і підсунув аркуш і перо до Дантона. Дантон підписав, і Марат, що не зводив пильного погляду з смертельно блідого обличчя Сімурдена, підписав після Дантона. Потім Робесп’єр знову взяв аркуш, поставив дату і простяг його Сімурденові. Той прочитав:
«РІК ДРУГИЙ РЕСПУБЛІКИ
Цим громадянинові Сімурденові даються повноваження комісара Комітету громадського порятунку при громадянинові Говенові, командувачі експедиційної колони прибережної армії.
І нижче підписів — дата:
Революційний, так званий громадянський, календар[81] в ті часи ще не увійшов у дію легально; Конвент ухвалив його, на пропозицію Ромма, тільки 5 жовтня 1793 року.
Доки Сімурден читав, Марат розглядав його. Потім промовив півголосом, ніби говорячи сам до себе.
— Ще не все зроблено. Це треба підтвердити декретом Конвенту або спеціальною постановою Комітету громадського порятунку.
— Громадянине Сімурден, — спитав Робесп’єр, — де ви живете?
— В домі Торговельної палати.
— Стривайте, я теж, — сказав Дантон. — Ми сусіди.
Робесп’єр продовжував:
— Не можна гаяти жодної хвилини. Завтра ви дістанете офіціальний документ, підписаний усіма членами Комітету громадського порятунку. Це буде підтвердженням вашого призначення для комісарів при армії: Філіппо, Прієра із Марни, Лукуентра, Альк’є і інших. Ваша особа нам відома. Ваша влада необмежена. Ви можете зробити Говена генералом або послати його на ешафот. Призначенця ви дістанете завтра о третій годині. Коли ви виїдете?
— О четвертій, — сказав Сімурден.
І вони розійшлись.
Повернувшись додому, Марат попередив Сімонну Еврар[82], що він завтра піде в Конвент.
КНИГА ТРЕТЯ
КОНВЕНТ
І. КОНВЕНТ
1
Ми підходимо до найвищої вершини.
Перед нами Конвент.
Ця велична скеля притягає погляд.
Ніколи ще на горизонті людства не було такої височини.
Є Гімалаї і є Конвент.
Можливо, що Конвент — кульмінаційний пункт історії.
Доки жив Конвент, — бо ж і збори людей мають своє життя, — ніхто не міг собі цілком уявити, що він таке. Саме його велич випадала з уваги сучасників. Всі були занадто налякані, щоб дивуватися. Все велике несе в собі священний жах. Легко милуватися горбами й пагорками, але все дуже високе — чи то гора, чи то зборище людей, чи то досконалий утвір мистецтва — лякає, коли дивитися на нього дуже зблизька. Кожна вершина здається надто високою. Підійматися на неї важко. Задихаєшся на крутизнах, сковзаєш униз, на схилах, обдряпуєшся об виступи і не помічаєш краси. Ревуть потоки, показуючи, що десь близько провалля, хмари оповивають увесь виднокруг. Боїшся підійматися, боїшся впасти. Страх дужчий від захвату. Зазнаєш дивного почуття відрази до великого. Бачиш прірву і не бачиш чудової величі, бачиш страховище і не помічаєш чудесного. Спочатку так гадали і про Конвент. Конвент, створений для орлів, виміряли своїм поглядом короткозорі.
Тепер ми бачимо його в перспективі, і він вимальовується на глибокому небі в ясній і трагічній далечині — величний профіль Французької революції.
2
14 липня принесло визволення.
10 серпня — розгром.
21 вересня заклало підвалини,
21 вересня — рівнодення, рівновага. Зодіакальний знак — Терези. Як зауважив Ромм, під цим знаком Рівності й Правосуддя проголошена була республіка. Її провістило сузір’я.
Конвент був першим втіленням народу. Конвентом відкривається нова велика сторінка історії, з якої починається сучасне майбутнє.
Кожній ідеї потрібна видима оболонка, кожному принципові — місце його виявлення. Церква — це бог між чотирма стінами. Кожному догматові потрібен храм. Коли Конвент утворився, першим невідкладним завданням було — вирішити, де його розмістити.
Зайняли спочатку Манеж, потім Тюїльрійський палац. Встановили раму, декорації роботи Давіда, намальовані в чорно-білих тонах. Поставили симетрично лави, чотирикутну трибуну, паралельні ряди дерев’яних колон на підставках, що нагадували плахи. Поклали довгі рівні бруси, поробили прямокутні комірки, де тиснувся натовп, і назвали їх громадськими трибунами. Натягли римський театральний тент — веларій, почепили грецькі драпування. І серед цих прямих кутів та ліній помістили Конвент, у цю геометрію втиснули бурю. Фрігійський ковпак на трибуні був пофарбований у сірий колір. Роялісти глумилися з цієї червоносірої шапки, з цього бутафорського залу, з цих картонних монументів, з цієї святині з пап’є-маше, з цього брудного, запльованого храму. Як швидко повинно було це зникнути! Колони з клепок, склепіння з дранок, барельєфи з мастики, карнизи ялинові, статуї з гіпсу, мармур мальований, стіни полотняні. Але в цьому тимчасовому Франція створила вічне.
Стіни залу Манежу, коли Конвент почав у ньому свої засідання, були вкриті афішами, яких була сила-силенна в Парижі під час повороту короля з Варенна. В одній говорилося: «Король повертається. Бити палицями того, хто його вітатиме, повісити того, хто його ображатиме». В другій: «Спокійно! Не скидати шапок. Він зараз стане перед своїми суддями». В третій: «Король держав народ на прицілі. Він довго стріляв. Стріляти має народ». В четвертій: «Закон! Закон!» В цих стінах Конвент судив Людовіка XVI.
В Тюїльрі, перейменованому в Народний палац, куди Конвент переніс 10 травня 1793 року свою роботу, зал засідань простягався від павільйону Дзигарів, який назвали павільйоном Єдності, до павільйону Марсана, названого павільйоном Свободи. Павільйон Флори перейменували в павільйон Рівності. В зал засідань підіймалися сходами Жана Бюллана. На другому поверсі містився Конвент, а весь перший поверх палацу був ніби довгою казармою, де стояли рушниці в козлах і похідні койки солдатів, охоронців Конвенту. Національні збори мали свою почесну варту, яку називали «гренадерами Конвенту».
Трикольорова стрічка відокремлювала палац, де засідав Конвент, від саду, де міг ходити народ.
3
Закінчимо опис залу засідань. Все заслуговує на увагу в цьому страшному місці.
При вході найперше впадала в очі висока статуя Свободи, що стояла між двома широкими вікнами.
Сорок два метри завдовжки, десять завширшки і одинадцять заввишки — такі розміри мало приміщення, що було театром короля і стало театром революції. Красивий пишний зал, збудований Вігарані для придворних, зовсім сховався під грубим помостом, що в 93 році мусив витримувати величезний тягар — народні маси. Варто відзначити, що цей поміст, на якому влаштували трибуни, мав за єдину підпору стовп із суцільного стовбура з десятиметровим діаметром. Жодна з каріатид не могла зрівнятися з цим стовпом. Цілі роки витримував він важкий натиск революції, Він витримав вигуки захвату, вибухи ентузіазму, лайку, галас, рев, — усю колотнечу, всю бурю народного гніву, бунт. І не погнувся. Після Конвенту він бачив Раду старшин[83]. Вісімнадцятого брюмера[84] його прибрали.
Берсьє замінив тоді цей дерев’яний стовп мармуровими колонами, які простояли, проте, недовго.
Задуми архітектора часом бувають дуже дивні. Архітектор, що прокладав вулицю Ріволі, намагався наслідувати траєкторію польоту гарматного ядра; архітектор, що будував Карлсруе, взяв за взірець віяло; за ідеал архітектора, що спорудив зал, де засідав з 10 травня 1793 року Конвент, правила, мабуть, велетенська шухляда комода. Це було щось довге, високе й нудне. До однієї з довгих сторін паралелограма прилягало широке півколо, де амфітеатром були розміщені лави депутатів, без столів і пюпітрів. Гаран-Кулон, що мав звичку багато писати, клав папір на своє коліно. Проти лав — трибуна. Перед трибуною бюст Лепелетьє Сен-Фаржо. За трибуною крісло голови.
Голова бюста трохи виступала над краєм трибуни, через те пізніше його зняли.
Амфітеатр складався з дев’ятнадцяти довгих лав, розташованих півколом. У кутках, що були з обох боків амфітеатра, стояли короткі лави.
Під час засідань всередині амфітеатра, внизу, наче в підкові, стояли біля підніжжя трибуни пристави.
По один бік трибуни у чорній дерев’яній рамі заввишки дев’ять футів була прибита дошка, переділена чимсь подібним до скіпетра на два стовпці, — «Декларація прав людини»[85]. По другій бік лишалося порожнє місце, заповнене згодом такою ж дошкою в чорній рамі, переділеною теж надвоє, тільки не скіпетром, а мечем. На ній був текст Конституції II року[86]. Над трибуною, над самою головою оратора, маяли прапори, майже горизонтально висуваючись із глибокої, перегородженої на дві половини ложі, в якій завжди було повно народу. Ці три великі трикольорові прапори опиралися на жертовник з написом: «Закон». За цим жертовником височів, наче страж вільного слова, величезний пук лікторських прутів, завдовжки з колону. Біля стіни, напроти депутатських місць, стояли вряд колосальні статуї. По праву руку місця головуючого — Лікург, по ліву — Солон, а над лавами Гори — Платон.
П’єдесталами для статуй служили прості кам’яні куби, поставлені на довгий карниз, що йшов круг усього залу і відділяв публіку від депутатів. Глядачі завжди опиралися ліктями на цей карниз.
Чорна дерев’яна рама «Декларація прав людини» верхнім краєм доходила до цього виступу, закриваючи малюнки на стіні і порушуючи чистоту лінії, чим був дуже незадоволений Шабо. «Це гидота», говорив він.
На головах статуй були вінки з дубового й лаврового листя.
З бокового карниза широкими прямими складками спускалося, закриваючи увесь низ залу засідань, зелене драпування з намальованими на ньому, теж зеленими, але темнішими, вінками. Над цим драпуванням холодно біліла стіна. В цій стіні глибоко й рівно, без будь-яких оздоб, були прорізані два яруси трибун для публіки, вгорі круглих, внизу чотирикутних. З кожного довгого боку залу йшло по десять трибун, а з обох коротких — по дві величезні ложі, — отже, всіх трибун було двадцять чотири. В них завжди було страшенно людно.
Глядачі нижніх трибун, не вміщаючись в них, видиралися на всі виступи. Вздовж другого поверху був проведений товстий залізний брус, міцно закріплений на такій висоті, щоб на нього могли спиратися ті, що сиділи вгорі. Завдяки цьому передні глядачі не падали, коли на них натискали ззаду. Проте одного разу хтось із публіки все ж таки не вдержався, але не вбився, бо впав на Массьє, бовейського епіскопа. Підвівшись, він сказав: «Бач, і з попа може бути якась користь!»
Зал Конвенту вміщав дві тисячі чоловік, в дні народних заворушень — і три тисячі.
Конвент засідав двічі на день — ранком і ввечері.
Крісло голови було з круглою спинкою, оббитою золоченими цвяшками. Його стіл підтримували крилаті одноногі страховища, які немов вискочили з Апокаліпсиса, щоб бути очевидцями революції. Здавалося, що їх випрягли з колісниці Єзекіїла, щоб запрягти в колісницю Сансона[87].
На столі головуючого стояли дзвінок, завбільшки з цілий дзвін, та мідна чорнильниця і лежав оправлений у пергамент великий фоліант — книга протоколів.
Бувало, що на цей стіл капала кров з відтятих голів, принесених у Конвент на списах.
На трибуну вело дев’ять східців. Були вони високі, круті й дуже незручні. Одного разу депутат Хансоне, сходячи на трибуну, спіткнувся. «Сходи, наче на ешафот», сказав він. «От і привчайся!» вигукнув йому Кар’є.
Там, де стіни були надто вже голі, архітектор оздобив їх пуками лікторських прутів з сокирою.
Праворуч і ліворуч трибуни стояли на підставках по два канделябри дванадцяти футів заввишки, з чотирма парами ламп угорі. У кожній ложі для публіки стояв такий же канделябр. Підставки цих канделябрів були оздоблені круглими орнаментами, які народ називав «намистом гільйотини».
Задні лави в залі доходили мало не до нижнього бруса трибун для публіки. Депутати й публіка могли перемовлятися.
Виходи з трибун вели в заплутаний лабіринт коридорів, де часом був страшний галас.
Конвент займав увесь палац і заповнив навіть сусідні будинки, готелі Лонгвіля і Куаньї. В готель Куаньї після 10 серпня перенесли, якщо вірити листові лорда Бредфорда, королівські меблі. На очищення від них Тюїльрійського палацу пішло два місяці.
Комітети містилися поблизу залу засідань. В павільйоні Рівності — законодавчий, землеробський і торговельний. В павільйоні Свободи — морський, колоніальний, фінансовий, асигнаційний і Комітет громадського порятунку. В павільйоні Єдності — воєнний.
Комітет громадської безпеки сполучався безпосередньо з Комітетом громадського порятунку темним коридором, де і вдень і вночі горів ліхтар. В цьому коридорі завжди вешталися шпигуни всіх партій. Тут не було ніяких розмов.
Бар’єр у Конвенті багато разів переносили з місця на місце. Звичайно він був праворуч від голови.
З обох кінців залу між стіною і двома вертикальними перегородками, що ними замикалися з правого й лівого боку концентричні півкола амфітеатра, тяглися два темні проходи з низенькими чотирикутними дверцями. Тут був вхід і вихід для публіки.
Депутати входили прямо в зал з тераси Фельянів[88].
Зал Конвенту, в який і вдень мало світла проникало через підсліпуваті вікна, ставав дуже похмурим, як тільки наставав вечір.
Бліде світло ламп тільки підкреслювало темряву ночі. Вечірні засідання були зловісні, ніхто нікого не міг як слід розглядіти. З одного кінця в другий перекидалися образливими вигуками групи невиразних постатей. Навіть зіткнувшись, люди не впізнавали один одного. Якось Леньєло, вибігаючи на трибуну, штовхнув когось, хто спускався вниз. «Пробач, Робесп’єр», — сказав Леньєло. «З ким ти мене сплутав?» — пролунав хрипкий голос. «Пробач, Марат!» — промовив Леньєло.
Хоч як це дивно, проте в Конвенті були привілейовані відвідувачі. Для них призначені були дві спеціальні трибуни праворуч і ліворуч від головуючого. Тільки ці трибуни і мали драпування, підв’язане посередині шнуром з золотими китицями. Трибуни для народу ніяких оздоб не мали. Все тут позначалось лютою дикістю і симетрією. Суворість і несамовитість — у цьому, певно, вся революція. Зал Конвенту являв собою найбільш яскравий взірець того стилю, який пізніше художники стали називати «мессідорським». Архітектори того часу основою прекрасного вважали симетрію. Останнє слово в дусі Відродження було сказане в період царювання Людовіка XV, а потім почалась реакція. Надмірне піклування про благородство і чистоту ліній призвело до прісного й сухого стилю, що викликав нудоту. Архітектура також піддається хворобі облудної соромливості. Після розкішних банкетів форми і буяння барв, що були характерні для вісімнадцятого століття, мистецтво раптом перейшло на дієту і дозволяло собі лише строгі прямі лінії. Але прогрес такого роду призводить до потворності. Мистецтво перетворюється на скелет, — у цьому парадокс. Такий же зворотний бік розсудливої стриманості, — внаслідок того, що дбають про строгість стилю, він, зрештою, мізеріє.
Не кажучи вже про політичні пристрасті, що буяли в стінах цього залу, від самого його вигляду, самої тільки архітектури людину охоплював дрож. Ще пригадувався, наче невиразне видіння, колишній театр: ложі, оздоблені ліпними гірляндами; плафон, розмальований блакиттю й пурпуром; люстра з гранчастими підвісками; жірандолі, що виблискували, наче алмази; шпалери, які мінилися світлими барвами, наче шийка голуба; нескінченні амури й німфи на завісках та драпуваннях, — все нагадувало ідилію монархії і галантного століття, ідилію, яка навіки відбилась у кольорах, у скульптурі, в позолоті, яка колись щедро заливала своєю посмішкою цей суворий тепер зал, де погляд всюди натрапляв на строгі прямі кути, на холодні й жорсткі, ніби криця, лінії, уявіть собі щось на зразок Буше, гільйотинованого Давідом.
4
Той, хто стежив за ходом засідань Конвенту, забував про зовнішній вигляд залу. Той, хто стежив за драмою, не думав про театр. Небачена досі суміш потворного і величного. Когорта героїв і стадо боягузів. Хижаки верховин і болотяні гади. Там метушилися, штовхалися, лаялися, погрожували один одному, змагались і жили всі ті борці, що стали нині тінями.
Перелічимо титанів.
Праворуч Жіронда — легіон мислителів. Ліворуч Гора — загін борців. З одного боку Бріссо, що прийняв ключі від Бастілії; Барбару, якому корилися марсельці; Кервелеган, що держав у бойовій готовності Брестський батальйон, розквартирований у казармах в передмісті Сен-Морсо; Жансоне, що добився визнання першості народних представників перед військовими командувачами; фатальний Гаде, якому одної ночі в Тюїльрійському палаці королева показала сплячого дофіна. Гаде поцілував у лоб дитину, але зажадав, щоб відрубали голову її батькові. Салль, що викривав вигадані зносини Гори з австрійським урядом; Сіллері, кривий з правих лав, до пари Кутонові, кривому з лівих лав; Лоз-Дюперре, який запросив на обід журналіста, що назвав його негідником. «Я ж знаю, — сказав Лоз-Дюперре, — негідником називають просто людину, яка інакше мислить»; Рабо-Сент-Етьєн, що почав свій Альманах на 1790 рік словами: «Революцію закінчено»; Кінет, один з тих, хто скинув Людовіка XVI; янсеніст Камюс, що склав проект громадянського становища духовенства, людина, яка вірила в чудеса диякона Паріса і цілі ночі била поклони перед семифутовим розп’яттям, почепленим на стіні його кімнати; Фоше, священик, що разом з Каміллом Демуленом[89] підготував події 14 липня; Інар, що зробив злочин, сказавши: «Париж буде зруйнований» в ту саму мить, коли Брауншвейг сказав: «Париж буде спалений»; Жакоб Дюпон, який перший вигукнув: «Я атеїст» і якому Робесп’єр відповів: «Атеїзм — забавка аристократів»; Ланжюїне, непохитний, проникливий і відважний бретонець; Дюкас-Евріал при Буайє-Фонфреді Ребеккі, Пілад при Барбару; Ребеккі відмовився від депутатських повноважень тільки через те, що Робесп’єр ще не був гільйотинований; Рішо, що боровся дроти незмінності секцій; Ласурс, який висловив убивчий афоризм: «Горе свідомим народам» і який мусив біля ешафота відкинути ці слова, гордо сказавши монтаньярам[90]: «Ми вмираємо, бо народ ще спить; а ви вмрете, бо народ прокинеться»; Бірото, який на свою голову домігся скасування декрета про недоторканність народних представників, бо незабаром сам потрапив на ешафот; Шарль Віллат, що час від часу заспокоював свою совість протестом: «Я не хочу голосувати під загрозою ножа»; Луве, автор «Фоблаза», що закінчив своє життя книготорговцем у Пале-Роялі, де за прилавком сиділа Лодоїска; Мерсьє, автор «Картин Парижа», який сказав: «Усі королі відчули на своїй шиї 21 січня»; Марек, що клопотався «охороною старих кордонів»; журналіст Kappa, який, зійшовши на ешафот, сказав катові: «Шкода вмирати, хотілося б побачити продовження»; Віжец, що називав себе «гренадером другого батальйону, Майєнни й Луари» у відповідь на погрози, які лунали з громадських трибун, загорлав: «Я вимагаю, щоб при першому ремстві трибун ми, депутати, залишили зал і пішли в Версаль з шаблями наголо!»; Бюзо, якому судилося вмерти з голоду; Валазе, що сам заподіяв собі смерть; Кондорсе, який загинув у Бург-Егаліте, колишньому Бург-ла-Рен, викритий томиком Гораціо, знайденим у його кишені; Петіон, якого в 1792 році боготворив народ, а в 1794 розшматували вовки. І ще десятки інших і серед них Понтакулан, Марбоз, Лідон, Сен-Мартен, перекладач Ювенала Дюссо, що брав участь у ганноверській кампанії; Буало, Бертран, Лестер-Бове, Лесаж, Гомер, Гардіан, Менв’єль, Дюплантьє, Лаказ, Антібуль. І на чолі їх новий Барнав[91], якого звали Верньйо[92].
По другий бік: двадцятитрьохлітній Антуан-Луї-Леон-Флорель де-Сен-Жюст, блідий, з насупленими бровами, правильним профілем і з загадковим, повним суму поглядом; Мерлен із Тіонвіля, якого німці прозвали Feuerteufel — «Вогняним чортом»; Мерлен із Дує, злочинний автор закону про підозрілих; Субрані, якого паризький народ обрав першого преріаля[93] своїм командиром; колишній кюре Лебон, що держав шаблю тією самою рукою, якою колись тримав кропило; Білло-Варенн, що передбачав майбутні суди з посередниками замість суддів; Фабр д’Еглантін, що створив одну, але чудесну річ — республіканський календар, так само, як Руже де-Лілль дав одну тільки річ, але величну й натхненну — «Марсельєзу»; Манюель, прокурор Комуни, який сказав: «Коли помирає король, це не значить, що на одну людину поменшало»; Гужон, який узяв Тріпштадт, Нейштадт та Шпейєр і погнав прусську армію; Лакруа, адвокат, що перетворився на генерала і дістав орден святого Людовіка за тиждень до 10 серпня; Фрерон-Терсіт, син Фрерона-Зоїла, невблаганний Рют, якому судилося вбити себе в той день, коли загинула республіка; Фуше, людина з душею демона і обличчям трупа; Камбулас, друг «отця Дюшена», що сказав Гільйотену: «Ти з клубу Фельянів, а твоя дочка — з Якобінського клубу»; Жаго, який, відповідаючи на скарги з приводу того, що в’язнів держать майже голими, кинув такі слова: «Нічого, тюрма одягла їх в камінь»; Жавог, страшний розкопувач могил у Сен-Дені; Осселен, що присуджував до вигнання аристократів, а сам переховував у себе аристократку, пані Шаррі; Бантаболь, який, головуючи на засіданнях Конвенту, подавав знак трибунам, чи їм аплодувати, чи свистіти; журналіст Робер, чоловік мадемуазель Кераліо, який писав: «Ні Робесп’єр, ні Марат не бувають у мене. Робесп’єр може прийти в мій дім, коли схоче. Марат — ніколи»; Гаран-Кулон, який, коли Іспанія дозволила собі втрутитися в процес Людовіка XVI, гордо заявив у Конвенті, що Збори не повинні допускати, щоб навіть читався лист від короля на оборону короля; епіскоп Грегуар, спочатку пастир, достойний церкви перших християн, але який пізніше, за імперії, став графом Грегуаром замість Грегуара-республіканця; Амар, який казав: «Вся земля засудила Людовіка XVI. До кого ж апелювати? Хіба що до планет»; Руйє, який заперечував проти того, щоб 21 січня стріляти з гармати на Новому мосту: «Голова короля не повинна впасти з більшим галасом, як голова іншої людини»; Шеньє, брат Андре Шеньє, поета, гільйотинованого 1794 р. за монархічну пропаганду[94]; Вадьє, що, сходячи на ораторську трибуну, клав перед собою пістолет; Таніс, що мав таку розмову з Моморо: «Я хочу, щоб Марат і Робесп’єр обнялись у мене за столом», — сказав Таніс. «А де ти живеш?» — спитав його Моморо. — «В Шарантоні»[95]. — «Я так і думав», — сказав Моморо; Лежандр, що був різником Французької революції, як Прайд був різником Англійської; «Іди сюди, я тебе приб’ю!» — гукнув він якось депутатові Ланжюїне. А Ланжюїне відповів: «Добийся спершу декрета, який оголосив би мене биком»; Колло д’Ербуа, цей похмурий комедіант у дволикій античній масці, яка одночасно говорила так і ні, одним ротом схвалюючи те, що ганьбив другий. В Нанті він шельмував Кар’є, а в Ліоні звеличував Шальє,[96] він послав Робесп’єра на ешафот, а Марата в Пантеон; Женісьє, який вимагав смертної кари для всіх, хто носитиме медаль «замученого Людовіка XVI»; шкільний учитель Леонар Бурдон, що запропонував свій дім дідові Юрських гір; моряк Топсан; адвокат Гупільо; купець Лоран Лекусант; лікар Дюгем; скульптор Сержан; живописець Давід; принц Жозеф Егаліте.
І ще інші: Лекуант-Пюїраво, який вимагав, щоб Конвент особливим декретом визнав, що Марат «божевільний»; Робер Лекде, невгамовний творець того спрута, головою якого був Комітет громадської безпеки і який простяг по Франції двадцять одну тисячу лап, іменованих революційними комітетами; Лебеф, про якого Жіре-Дюпре в своєму «Тріумфі лжепатріотів» вмістив таку епіграму: «Побачивши Лежандра, замукав Лебеф»[97].
Томас Пейн, гуманний американець; Анахарсіс Клоотс, німець, барон, мільйонер, атеїст, гебертист і дуже простодушна людина; непідкупний Леба, друг родини Дюпле; Ровер, що творив зло з любові до зла, бо мистецтво для мистецтва трапляється частіше, ніж ми думаємо; Шарльє, який хотів, щоб до аристократів зверталися на «ви»; Тальєн, чутливий і лютий, якого любов до жінки зробила термідоріанцем; Камбасерес, прокурор, що став потім князем; Кар’є, прокурор, що став тигром; Лапланш, який одного разу вигукнув: «Я вимагаю пріоритету для гармати, що б’є тривогу»; Тюріо, який вимагав відкритого голосування суддів Революційного трибуналу; Бурдон з Уази, що викликав на дуель Шамбона, виказав Пейна і сам був викритий Ебером; Файо, який запропонував послати у Вандею «армію підпалювачів»; Тюво, що 13 квітня був чимсь подібним до посередника між Жірондою і Горою; Верньє, який вимагав, щоб вожді жірондистів і вожді монтаньярів ішли служити простими солдатами; Ревбель, що замкнувся в Майнці; Бурбот, під яким було вбито коня, коли брали Сомюр; Гемберто, що командував армією Шербузького побережжя; Жар-Панвільє, що командував Ла-Рошельською побережною армією; Лекарпантьє — командир Канкальської ескадри; Робежо, що потрапив у пастку в Роштадті; Прієр Марнський, який, проводячи інспекторські поїздки по військах, одягав свої старі еполети ескадронного командира; Левассер де-ла-Сарт, що одним словом примусив Серрана, командира батальйону в Сент-Аман, вбити себе; Ревершон, Мор, Бернар де-Сент, Шарль Рішар, Лекініо, і на вершині цієї групи новий Мірабо, який звався Дантоном.
Поза цими двома таборами, тримаючи, проте, обидва в покорі, височів Робесп’єр.
5
Внизу стелився жах, який може бути благородним, і страх, завжди низький. Під пристрастями, героїзмом, самовідданістю, гнівом — безбарвний метушливий натовп безіменних. Низи зборів іменувались «Рівниною». Сюди скочувалось усе хистке, нестале, люди, що вагаються, завжди мають сумніви, відступають, приглядаються, стежать один за одним і бояться один одного. Гора складалася з виключних. Рівнина була юрбою. Дух Рівнини втілив у собі Сійєс.
Сійєс був глибокою людиною, глибокодумність якої перетворилась у пустоту. Він застряг на «третьому стані» і не міг піднятися до народу. Є розуми, ніби створені для того, щоб спинятися на половині дороги. Сійєс називав Робесп’єра тигром, а той його — кротом. Цей метафізик здобув не життєву мудрість, а обачність. Він був прислужником, а не служителем революції. Взявши в руки заступ, він ішов з народом працювати на Марсовому полі в одній упряжці з Олександром Богарне. Він проповідував енергійні дії, а сам не мав енергії. Він говорив жірондистам: «Залучіть на свій бік гармати». Бувають мислителі-борці: такі, як Кондорсе, що йшов за Верньйо, чи Камілл Демулен, що йшов за Дантоном. І є мислителі, які хочуть тільки вижити: ці були з Сійєсом.
Навіть у найкращих винах буває осад. Ще нижче Рівнини було «Болото». Крізь його смердючу твань просвічувало себелюбство. Там в німому чеканні цокотіли зубами боягузи. Важко уявити щось мізерніше. Готовність на будь-яку ганьбу і ні краплини сорому; прихована злість; бунт, що ховався під маскою раболіпства. Вони були цинічно боягузливі. З хоробрістю страхополохів вони співчували Жіронді, а вибирали Гору. Від них залежала розв’язка: вони тягли в той бік, успіху якого сподівалися. Вони віддали Людовіка XVI в руки Верньйо, Верньйо видали Дантонові, Дантона — Робесп’єрові, Робесп’єра — Тальєнові. Вони ганьбили живого Марата і звеличували його мертвого. Вони підтримували все до того дня, коли вони ж усе й повалили. Вони відчували інстинктом, що саме захиталося, щоб завдати останній удар. На їх думку, похитнутися означало зрадити їх, бо вони служили тільки тому, хто міцно тримався. Їх була більшість, вони були силою, вони були страхом. Звідси така сміливість їхньої підлості.
Звідси і 31 травня, і 2 жерміналя, і 9 термідора — трагедії, задумані велетнями і розіграні пігмеями.
6
Пліч-о-пліч з цими людьми, якими володіли пристрасті, сиділи люди, заполонені мріями. Утопія була тут представлена в усіх своїх формах, — і в войовничій, що визнавала ешафот, і в мирній, наївній, що відкидала смертну кару. Грізний привид для тронів і добрий ангел для народу. Поруч з розумами, які боролися, були розуми, які творили. Одні думали про війну, інші — про мир. Карно створив чотирнадцять армій, Жан Дебрі обмірковував всесвітню демократичну Федерацію. Серед цього шаленого красномовства, серед цих рикаючих і гримлячих голосів було й плодотворне мовчання. Лакональ мовчав, але опрацьовував в думці план загальної народної освіти. Мовчав Латенас і створював початкові школи. Мовчав Левальєр-Лепо і мріяв про піднесення філософії на ступінь релігії. Інші зайняті були питаннями меншими, але практичнішими. Гуйтон-Морво вивчав справу асенізації в лікарнях. Мер клопотався про скасування натуральних податків. Жан-Бон-Сент-Арве добивався знищення боргової тюрми і тілесних кар. Ромм працював над винайденим Шаппом оптичним телеграфом. Дюбое — впорядковував архіви. Коран-Фюстьє домагався створення анатомічного кабінету і музею природничої історії. Гойюмар опрацьовував план річкового пароплавства і побудування гребель на Шельді. Мистецтво теж мало своїх фанатиків, навіть мономанів. 21 січня, тобто в день, коли на площі Революції скотилась голова монархії, Безар, представник департаменту Уази, ходив дивитися картину Рубенса, знайдену в халупі на вулиці Сен-Лазар.
Художники, оратори, пророки, люди-гіганти, як Дантон, і дорослі діти, як Анахарсис Клоотс, борці і філософи — всі йшли до одної мети — до прогресу. Ніщо їх не бентежило. У тому і полягає велич Конвенту, що він завжди старався знайти реальне там, де люди бачать нездійсненне. В одному його полюсі стояв Робесп’єр, погляд якого був звернений направо, а на другому — Кондорсе, що знав одне — обов’язок.
Кондорсе був людина мрій і світла, Робесп’єр — людина дії, а іноді, в періоди вирішальних криз старого суспільства, діяти означає знищувати. Революції, як і гори, мають свої схили, підйоми і спуски, і на них можна побачити всю різноманітність природи — від квіту до криги. І кожна смуга творить людей, що підходять до її клімату, і таких, що живуть сонцем, і таких, що живуть бурями.
7
Відвідувачі Конвенту показували один одному поворот лівого коридора, де Робесп’єр прошепотів на вухо Гара, другові Клав’єра, зловісні слова: «Клав'єр чинить змову, де тільки мовить слово». В тому ж кутку, ніби навмисно створеному для відлюдних розмов і обміну гнівними словами, Фабр д’Еглантін докоряв Ромму за те, що він спотворив його календар, замінивши назву місяця «фервідор» на «термідор». Показували і той куток залу, де пліч-о-пліч сиділи сім представників Верхньої Гаронни. Їх перших викликали винести свій вирок Людовіку XVI. І вони відповідали один за одним — Майль: «Смерть», Дельмас: «Смерть», Прожан: «Смерть», Калес: «Смерть», Ейраль: «Смерть», Жюльєн: «Смерть», Дезабі: «Смерть». Вся історія, відколи існує людське правосуддя, звучить відгомоном цього слова, що завжди потьмарювало стіни суду тінню могили.
У галасливій мішанині голів показували пальцем тих, чиї гнівні голоси вирікали трагічний присуд. Паганеля, який сказав: «Смерть. Король може бути корисний тільки своєю смертю»; Мілльйо, що сказав: «Якби не існувало смерті, її треба було б вигадати сьогодні»; Старого Рафрона дю-Трульє, який крикнув: «На ешафот негайно! Смерть не терпить зволікання»; Сійєса, що з похмурим лаконізмом вимовив просто: «Смерть»; Тюріо, який відкидав пропозицію Бюзо звернутися до народу: «Як? З’їзди виборців? Сорок чотири тисячі суддів? Щоб процес тривав безконечно. Та голова Людовіка XVI встигне посивіти, раніше ніж упаде!». Огюстена Бон-Робесіп’єра, що голосував після свого брата і крикнув: «Я не визнаю гуманності, яка душить народи і прощає деспотам! Смерть йому! Вимагати відкладення, значить підміняти звернення до народу зверненням до тиранів»; Фруссдуара, що сказав: «Сама думка про те, щоб пролити людську кров, жахає мене. Але кров короля — не людська кров. Смерть!». Жан-Бон-Сент-Андре, який заявив: «Народ не може бути вільний, доки живе тиран»; Лавіконтері, що виголосив таку формулу: «Свобода задихається, доки дихає тиран. Смерть!». Шатонеф-Рандона, який вигукнув: «Смерть Людовіку останньому!». Гойардена, що висловив побажання: «Стратити, раз уже повалений бар’єр»[98]. Тельє, що сказав: «Хай викують гармату такого калібру, як голова Людовіка XVI, і стріляють з неї у ворога».
Показували й поблажливих: Жантіля, що сказав: «Я голосую за ув’язнення на все життя. Зробити з Людовіка XVI Карла І означало б накликати Кромвеля[99]». Банкаля, що сказав: «Заслання. Я хочу бачити першого в світі короля, примушеного працювати, щоб прожити». Альбуїса, що сказав: «Вигнання. Хай бродить живим привидом біля інших тронів». Занджіакомі, що сказав: «Тюрма. Будемо тримати Капета, як живе опудало». Меллона, що сказав: «Хай живе. Я не хочу мерця, з якого Рим зробить святого».
І доки ці слова падали одне по одному з суворих уст, стаючи історичними, на громадських трибунах декольтовані вичепурені жінки із списком у руках підраховували голоси, відмічаючи шпильками кожен вирок.
На місці, де відбулася трагедія, довго лишається жах і жаль.
Побачити Конвент в будь-який момент його володарювання означало побачити суд над останнім Капетом. Легенда 21 січня домішувалася до всіх дій Конвенту. Грізні збори були сповнені тих фатальних подихів, що торкнулися стародавнього факела монархії, який палав вісімнадцять століть, і погасили його. Остаточний вирок усім королям в особі одного став відправним пунктом для великої війни з минулим. На кожне засідання Конвенту, хоч що б воно обговорювало, падала тінь від ешафота Людовіка XVI. Глядачі розповідали один одному про Дюшателя, депутата від Де-Севра, який звелів принести себе хворого на своєму ліжку в Конвент і, вмираючи, проголосував за життя, чим розсмішив Марата. Глядачі розшукували очима того, забутого тепер історією депутата, який, після тридцятисемигодинного засідання, знемагаючи від втоми, заснув на своїй лаві, а коли до нього дійшла черга подавати голос і пристав збудив його, то він розплющив очі, промовив: «Смерть!», і знову заснув.
В той момент, коли Людовіка XVI засудили на смерть, Робесп’єрові лишалося жити ще вісімнадцять місяців, Дантонові — п’ятнадцять, Верньйо — дев’ять, Маратові — п’ять місяців і три тижні, Лепелетьє-Се-Фаржо — один день. Який короткий й страшний подих людських уст!
8
Народ дивився на Конвент через своє власне відчинене вікно — громадські трибуни, а коли вікна було недосить, він розчиняв двері, і вулиця вливалась у Зібрання.
Ці вторгнення юрби в найвищу урядову установу являють собою найдивніше в історії явище. Звичайно вони були дружні. Вулиця браталася з почесним кріслом законодавця. Але дружба з народом, спроможним за якихось три години захопити сотню гармат і сорок тисяч рушниць, як це зробили парижани, — небезпечна.
Засідання Конвенту раз у раз уривалися через депутації, петиції, шанування, приносини. Жінки приносили почесний спис передмістя Сент-Антуан. Англійці пропонували двадцять тисяч черевиків «для наших босих солдатів». «Громадянин Арну, — повідомлялося в „Монітері“, — кюре Обіньяна, який командує Дромським батальйоном, просить послати його на фронт, але зберегти за ним парафію». Делегати від секції приносили церковні речі — чаші, блюда, дискоси, ковчежці, шматки золота й срібла, пожертвувані батьківщині обдертими бідняками, які просили в нагороду тільки дозволу протанцювати карманьйолу перед Конвентом. Шенар, Нарбонн і Вальєр приходили співати куплети на честь депутатів Гори. Секція Мон-Блан принесла бюст Лепелетьє, і одна з жінок наділа червону шапочку головуючому зборами, який тут же поцілував її. «Громадянки секції Майль» закидали квітами «законодавців». «Вихованці батьківщини» приходили з оркестром музики дякувати Конвентові за «піклування про добробут віку». Жінки секції Гард Франсез піднесли Конвентові троянди, жінки секції Єлісейських полів — вінок з дубового листя, жінки секції Тампль присягалися «одружуватися тільки з щирими республіканцями». Секція Мольєра піднесла медаль Франкліна, яку на підставі декрету причепили до вінка на статуї Свободи. Перед Конвентом проходили у національній формі діти-підкидьки, оголошені дітьми республіки.
Оратори вітали юрбу, іноді лестили їй; вони говорили народу: «Ти непомильний, бездоганний, величний». В народі є щось дитяче, — він любить ласощі. Траплялося, що в Конвент вривались заколотники, народ ломився в двері розлютований, а виходив звідти утихомирений, отак ріка Рона, вливаючись у Женевське озеро каламутною, виходить з нього прозоро-лазуровою.
А втім, іноді кінчалося не так мирно, і бувало, що Анріо наказував ставити біля воріт Тюїльрі жаровні, щоб розжарювати ядра.
Поглиблюючи, очищаючи революцію, Конвент водночас рухав уперед культуру. Він був горном, а разом і кузнею. В цьому казані, де клекотів терор, розвивався і фермент прогресу. З цього темного хаосу, з цього безладного бігу хмар виривалися яскраві промені світла, промені вічних законів. Ці промені не погасли на обрії, а навіки лишилися в небі сяяти усім народам. Один із таких променів — справедливість, інші — терпимість, милосердність, розум, істина, любов. Конвент проголосив велику аксіому: «Свобода кожного громадянина кінчається там, де починається свобода другого», в цих двох рядках — підсумок всіх умов життя людей у суспільстві. Конгрес оголосив бідність священною; священним оголосив він і каліцтво сліпих та глухонімих, про яких стала піклуватися держава. Він освятив материнство, підтримуючи і втішаючи дівчину-матір, освятив дитинство, усиновляючи сиріт і даючи їм у матері державу; він освятив справедливість, виправдуючи і винагороджуючи несправедливо звинувачених. Він оголосив ганебною торгівлю неграми, скасував рабство. Він проголосив громадську солідарність. Він декретував безкоштовне навчання, впорядкував систему національної освіти, заснувавши вищу Нормальну школу в Парижі, центральні школи в головних містах і початкові на селі. Він утворював консерваторії і музеї. Він затвердив декретом судових кодексів єдність ваги й міри, єдність числення за десятковою системою. Він упорядкував французькі фінанси і на зміну тривалому банкрутству монархії прийшов громадський кредит. Він дав населенню телеграфне сполучення, неімущій старості — безплатні притулки, хворим — лікарні, освіті — політехнічні школи, науці — наукові установи, людському розумові — Академію. Не втрачаючи національних рис, Конвент водночас був міжнаціональним. З одинадцяти тисяч двохсот десяти декретів, виданих Конвентом, одна третина стосувалась питань політики, а дві третини — питань добробуту людей. Він оголосив основою суспільства моральні правила і голос совісті — основою закону. І все це світло, засвічене на всіх вершинах, — скасування рабства, проголошення братства, заохочення гуманності, очищення людської совісті, перетворення закону про працю в закон про право на працю, тобто перетворення гніту на підтримку, зміцнення національного багатства, освіта й забезпечення дитинства, розвиток літератури й науки, допомога всякому лиху, проголошення всіх високих принципів, — все це робив Конвент в той час, як всередині його терзала страшна гідра — Вандея, а на плечах рикала зграя тигрів — коаліція королів.
10
Безмежне поле для дії! Всі типи — людські, нелюдські і надлюдські — були тут. Епічне згромадження антагонізмів. Гільйотен уникав Давіда, Базір ображав Шабо, Гаде висміював Сен-Жюста, Верньйо ганив Дантона, Лузе нападав на Робесп’єра, Бюзо викривав Філіппа Егаліте, Шамбон лаяв Паша, і всі ненавиділи Марата. А скільки ще імен слід би назвати! Армонвіль, прозваний Червоною шапкою, бо він завжди приходив на засідання в червоному ковпаку, друг Робесп’єра, який висловлював, проте, побажання, щоб після Людовіка XVI «для рівноваги» гільйотинували Робесп’єра; Массьє, колега і двійник доброго Ламуретта, епіскопа, ім’я якого відоме тільки тому, що воно любе серцю закоханих: Легарді з Морбігана, що картав бретонських священиків; Барер — чоловік, що завжди йшов за більшістю, що головував на засіданнях в день суду над Людовіком XVI; Дану, який казав: «Треба виграти час»; Дюбуа-Крансе, довірений Марата; маркіз де-Шатонеф, Лакло, Еро де-Сешель, який відступив перед Аиріо, коли той скомандував: «Каноніри, до гармат!»; Жюльєн, що порівнював Гору з Фермопілами[100]; Гамон, який вимагав, щоб для жінок була окрема трибуна; Лалуа, що на одному засіданні запропонував вшанувати єпіскопа Гобеля[101], який, з’явившись у Конвент, скинув з себе мітру і надів червоний ковпак; Леконт, що вигукнув: «Ану, попи, готуйтесь у розстриги!»; Феро, одрубаній голові якого вклонився Буассі-д’Англа, лишивши для історії нерозв’язане запитання: вклонявся Буассі-д’Англа голові, тобто жертві, чи списові, на якому стирчала голова, тобто вбивцям жертви? Два браги Дюпра — один монтаньяр, другий жірондист, які ненавиділи один одного, як і брати Шеньє.
З цієї трибуни говорились ті запаморочливі палкі промови, в яких навіть проти волі оратора звучав віщий голос. Від цих промов розпалюються події, ніби проникнувшись почутим обуренням. Так часом голос подорожнього в горах викликає обвал. Через одне зайве слово може трапитися катастрофа. Іноді здається, що події здатні гніватися. Саме так, через випадкове слово, яке погано зрозуміли, впала голова принцеси Єлізавети.
А в Конвенті нестримність мови стала звичкою і правом. Під час суперечок погрози літали й перехрещувалися, як іскри на пожежі. От приклади. Петіон: «Робесп’єр, ближче до діла». Робесп’єр: «Діло за вами, Петіон. Я доберусь до вас, побачите». Голос: «Смерть Маратові!» Марат: «В той день, коли помре Марат, не буде більше Парижа, а в той день, коли загине Париж, не стане республіки». Білло-Варрен підводиться і починає: «Ми бажаємо…» Барер уриває йому мову: «Ти говориш, наче король».
Якось на засіданні Філіппо заявляє: «Один із депутатів замірився на мене шпагою». Одуен: «Голова, закличте до порядку вбивцю». Голова: «Заждіть». Паніс: «Голова, тоді я закликаю до порядку вас».
Часом стіни Конвенту потрясав громовий регіт. Лекуантр: «Кюре з Шан-де-Бу скаржиться на єпіскопа Фоше, що той забороняє йому одружитися». Чийсь голос: «Ніяк не збагну, чого Фоше, маючи двадцять коханок, не хоче, щоб у когось була хоч одна-єдина жінка». Другий голос: «Нічого, піп, не бійся, бери собі жінку».
Публіка з громадських трибун втручалась в обговорення і зверталась до депутатів на «ти». Одного разу зійшов на трибуну депутат Рюан. Одне стегно в нього було значно товще за друге. Хтось із глядачів йому крикнув: «Повернись правим боком, бо „щока“ в тебе зовсім у дусі Давіда». Такі фамільярності дозволяв собі народ відносно Конвенту. Проте одного разу, на бурхливому засіданні 11 квітня 1793 року, голова звелів заарештувати одного з порушників порядку на трибунах.
На одному засіданні, де був і старий Буонаротті[102], Робесп’єр узяв слово і говорив годин зо дві, увесь час дивлячись на Дантона, то пильно, що не обіцяло нічого доброго, то скоса, що було ще гірше. Він метав громи і закінчив вибухом обурення, повним зловісних слів: «Нам відомі інтригани, нам відомі хабарники, нам відомі зрадники: вони тут, серед цих зборів. Вони нас чують, ми їх бачимо, ми не зводимо з них очей. Якщо вони поглянуть угору, — то побачать у себе над головою меч закону, якщо заглянуть у свою совість, — побачать там підлість. Хай же стережуться!» І коли Робесп’єр скінчив, Дантон, в недбалій позі відхилившись на спинку лави, закинувши назад голову з напівзаплющеними очима і звісивши руки, зненацька затягнув пісеньку:
Каде Руссель[103] прекрасно промовляє,
Але втішаєшся, коли він замовкає.
Тут відповідали на лайки лайками. «Змовник!» — «Убивця!» — «Розбійник!» — «Крамольник!» — «Угодовець!», чулося з усіх боків. Викривали один одного перед бюстом Брута, що стояв у залі. Зухвалі вигуки, прокльони, образи лунали в повітрі. Кидали один на одного розлютовані погляди, підносили кулаки, показували пістолети, вихоплювали з піхов кинджали. Ораторська трибуна палахкотіла полум’яними промовами. Деякі промовляли, немов були вже на гільйотині. Коливалися голови, злякані й страшні. Монтаньяри, жірондисти, фельяни, помірковані, терористи, якобінці, кордельєри і вісімнадцять ієреїв-царевбивць.
Всі ці люди були клубами диму, розвіюваного в усі боки.
11
Розуми стали здобиччю вітру.
Але це був чудодійний вітер.
Бути членом Конвенту означало бути хвилею океану. Це такою ж мірою стосувалося людей великих. Сила поштовху йшла згори. В Конвенті була єдина воля, воля всіх і нічия зокрема. Ця воля була ідеєю, ідеєю нестримною і неосяжною, яка віяла в темряві з високості неба. Ми називаємо її Революцією. Коли ця ідея проносилась, вона збивала з ніг одного і підводила другого; того заносила з пінявим валом, а іншого розбивала об скелі. Ця ідея знала, куди прямує, і гнала людське море перед собою. Приписувати революцію волі людей — все одно, що приписувати приплив силі хвиль.
Революція є дія Невідомого. Називайте цю дію доброю чи лихою, залежно від того, до майбутнього чи до минулого ви пориваєтесь, але лишіть її тому, хто її зробив. Вона здається спільним витвором великих подій і великих людей, але насправді вона є тільки наслідком подій. Події роблять витрати, люди платять. Події диктують, люди підписують. 14 липня[104] підписане Каміллом Демуленом, 10 серпня підписане Дантоном, 2 вересня підписане Маратом, 21 вересня підписане Грегуаром, 21 січня підписане Робесп’єром. Але Демулен, Дантон, Марат, Грегуар, Робесп’єр — тільки секретарі. Могутній і зловісний автор цих величних сторінок має одне ім’я — Бог і одну маску — невблаганної Долі. Робесп’єр вірив у бога. Не дивно!
Революція є одна з форм того іманентного явища, яке тисне нас з усіх сторін і яке ми звемо Неминучістю.
Перед лицем цього таємничого сполучення благодіянь і мук історія ставить запитання: Чому?
— Тому, — так відповість і той, хто нічого не знає, і той, хто знає все.
Коли спостерігаєш ці стихійні катастрофи, що руйнують і оновлюють цивілізацію, не наважуєшся судити про деталі. Хвалити чи ганьбити людей за результат, це майже те саме, що хвалити чи ганьбити цифри за суму, яка з них вийшла. Те, що повинно статися, — стається, те, що повинно віяти, — віє. Але одвічної ясності не затьмарюють ці буйні вітри. Над революціями сяють істина і справедливість, як зоряне небо над бурями.
12
Такий був цей Конвент, що потребує якоїсь особливої міри, щоб осягнути його. Укріплений табір людства, атакований усіма темними силами, сторожовий вогонь обложеної армії ідей, величезний бівуак розумів на краю безодні. Ніщо в історії не можна порівняти з цим зборищем людей, що було воднораз сенатом і бидлом, ареопагом і площею, трибуналом і підсудним.
Конвент завжди йшов за вітром. Але цей вітер віяв з уст народу і був подихам бога.
І нині, через вісімдесят років, щоразу, коли перед мисленим поглядом людини — історика чи філософа, однаково, — постає Конвент, ця людина спиняється в задумі. Не можна не бути уважним до цього великого походу тіней.
II. МАРАТ ЗА КУЛІСАМИ
На другий день після побачення на вулиці Паон, Марат, як і сказав напередодні Сімонні Еврар, пішов у Конвент.
Серед членів Конвенту був маркіз Луї де-Монто, пристрасний прихильник Марата, той, що пізніше підніс Конвентові годинник з бюстом Марата.
У ту хвилину, коли Марат входив у будинок Конвенту, до Монто підійшов Шабо.
— Слухай-но, колишній… — почав він.
Монто підвів очі:
— Чому ти називаєш мене колишнім?
— Бо ж ти такий і є.
— Я?
— Ти ж був маркізом?
— Ніколи.
— Он як?
— Батько мій був солдатом, дід — ткачем.
— Співай це комусь іншому, Монто!
— Я не Монто.
— То як же ти звешся?
— Моє прізвище Марібон.
— Хай буде так, — сказав Шабо, — мені, зрештою, це однаково.
І додав крізь зуби:
— Ніде тепер не знайдеш маркіза.
Марат спинився в лівому коридорі і дивився на Монто й Шабо.
Щоразу, як приходив Марат, по залу прокочувався невиразний гул, але тільки віддалік. Біля нього всі мовчали. Марат не звертав на це уваги. Він зневажав «кумкання болота».
Внизу, в напівсутінках, на дальніх лавах, Компе з Уази, Прюнель, епіскоп Віллар, що потім став членом Французької академії, Бутру, Пті, Плешар, Боне, Тібодо, Вальдрюш показували на нього пальцями.
— Диви, Марат!
— Хіба він не хворий?
— Мабуть, хворий, бачиш же — в халаті.
— В халаті?
— Так, чорт забери!
— Він собі дозволяє все.
— Приходити в такому вигляді у Конвент!
— Приходив же він сюди у лавровому вінку, чом не прийти і в халаті!
— Мідний лоб, та й зуби позеленілі, ніби мідні.
— Халат наче новий.
— З чого він?
— З репсу.
— Смугастого.
— Погляньте на вилоги.
— Хутряні.
— З тигрової шкури.
— Ні, з горностая.
— Підробленого!
— І в панчохах!
— Дивна річ.
— І черевики з пряжками.
— Срібними!
— От чого не простять йому дерев’яні сабо Камбуласа.
На інших лавах вдали, що не бачать Марата. Говорили про всякі інші речі. Сантонакс підійшов до Дюссо.
— Ви знаєте, Дюссо?
— Кого?
— Колишнього графа Брієнна?
— Того, що сидів у фортеці з колишнім герцогом де-Вільруа?
— Так.
— Я знав їх обох. А що?
— Вони такі налякані, що кланялися кожному червоному ковпаку брамника, а якось навіть відмовилися грати в пікет, бо їм дали колоду старих карт з королями й королевами.
— Ну, і що?
— Вчора їх гільйотинували.
— Обох?
— Обох.
— А загалом, як вони поводились у тюрмі?
— Як боягузи.
— А на ешафоті?
— Безстрашно.
І Дюссо додав:
— Вмирати легше, ніж жити.
Барер читав донесення: мова йшла про Вандею. Дев’ятсот чоловік з гарматою виступили з Морбігана на допомогу Нанту. Редонові загрожували селяни. Пембеф атаковано. Морська ескадра крейсирувала перед Мендреном, щоб не допустити десанту. Від Енгранда до Мора увесь лівий берег Луари був усіяний роялістськими батареями. Три тисячі селян хазяйнували в Порніку. Вони кричали: «Хай живуть англійці!» Лист Сантерра до Конвенту, який читав Барер, закінчувався так: «Сім тисяч селян напали на Ванн. Ми їх відкинули, і вони лишили в наших руках чотири гармати…»
— А скільки полонених? — перебив читання чийсь голос.
Барер продовжував:
— В листі є приписка: «Полонених нема, бо ми їх більше не беремо»[105].
Марат сидів так само нерухомо і не слухав, чимось дуже заклопотаний.
Він крутив у пальцях аркушик паперу, і той, хто б його розгорнув, міг би прочитати кілька рядків, написаних рукою Моморо, що були, певно, відповіддю на якесь запитання Марата:
«Нічого не можна зробити проти всевладності комісарів, особливо тих, що відряджені Комітетом громадського порятунку. Женісьє добре сказав на засіданні 6 травня: „Кожен комісар тепер могутніший, ніж король“, — але це нічому не допомогло. Від них залежить життя і смерть. Массад в Анжері, Трюллар в Сент-Амані, Ніон при генералі Марсе, Паррен при Сабльській армії, Мільєр при Ніорській армії, — всі вони всемогутні. Клуб якобінців дійшов до того, що призначив Паррена командувачем бригади. Обставини все виправдують. Делегат Комітету громадського порятунку тримає в руках самого головного командувача».
Марат перестав м’яти папірець, сунув його в кишеню і, не поспішаючи, підійшов до Монто та Шабо, які продовжували розмовляти і не помічали його.
Шабо казав:
— Марібон чи Монто, слухай сюди: я тільки що з Комітету громадського порятунку.
— І що там робиться?
— Доручили одному попу наглядати за аристократом.
— Он як!
— За аристократом, як ти…
— Я не аристократ, — сказав Монто.
— Священику…
— Як ти.
— Я не священик, — сказав Шабо.
Обидва засміялися.
— Розкажи як слід цей анекдот, — сказав Монто.
— Ось у чому річ. Священика, на ім’я Сімурден, відряджають з необмеженими повноваженнями, щоб він був при віконті на ім’я Говен. Цей віконт командує експедиційною колоною Побережної армії. Завдання в тому, щоб не дати аристократові шахраювати, а священикові — зраджувати.
— Це дуже просто, — озвався Монто. — Треба тільки напустити на них смерть.
— Я й прийшов для цього, — сказав Марат.
Розмовники обернулись.
— Добридень, Марат, — сказав Шабо, — ти рідко буваєш на наших засіданнях.
— Мій лікар приписав мені ванни.
— З ваннами треба бути обережним, — сказав Шабо. — Сенека вмер у ванні.
Марат усміхнувся:
— Тут, Шабо, немає Нерона.
— Зате тут є ти, — почувся біля них грубий голос.
Це був Дантон, що проходив до своєї лави.
Марат навіть не обернувся. Він нахилився до Монто та Шабо.
— Слухайте, я прийшов у важливій справі. Треба, щоб хтось із трьох подав сьогодні в Конвент проект декрету.
— Тільки не я, — сказав Монто, — мене не слухають, бо я маркіз.
— І не я, — сказав Шабо, — мене не слухають, бо я монах.
— І мене ж не слухають, бо я Марат.
І всі троє замовкли. Коли Марат був чимсь заклопотаний, його краще було не чіпати. Проте Монто все-таки зважився спитати:
— Якого декрету ти домагаєшся?
— Декрету, який карав би на смерть кожного воєначальника, що випустить полоненого бунтівника.
Шабо втрутився в розмову:
— Такий декрет уже є; його прийняли ще в кінці квітня.
— Ну, це все одно, що не існує, — сказав Марат. — Скрізь, в усій Вандеї, влаштовують втечі полонених, і безкарно переховують їх.
— Марат, це значить, що декрет втратив силу.
— Шабо, треба домогтися, щоб він знову набрав її.
— Певна річ.
— Отже, треба говорити про це в Конвенті.
— Марат, немає потреби в Конвенті, досить поговорити в Комітеті громадського порятунку.
— Так, — додав Монто, — мета буде досягнута, якщо Комітет громадського порятунку звелить розклеїти цей декрет по всіх селах Вандеї і покарає двох-трьох для прикладу.
— І значних, — сказав Шабо. — Генералів.
— Спасибі, цього досить, — пробурчав Марат.
— Марат, — сказав Шабо, — ти сам повинен сказати про це в Комітеті громадського порятунку.
Марат подивився йому в очі таким поглядом, що навіть Шабо стало неприємно.
— Шабо, — сказав він, — іти в Комітет громадського порятунку — це йти до Робесп’єра. А я не буваю в Робесп’єра.
— Я піду, — промовив Монто.
— Гаразд, — згодився Марат.
Другого дня в усіх напрямах був розісланий наказ Комітету громадського порятунку оповістити по містах і селах Вандеї і строго виконувати декрет про покарання на голову за сприяння втечам розбійників і полонених повстанців.
Цей декрет був тільки першим кроком. Конвент мав піти далі. Кілька місяців після того, 11 брюмера II року революції (в листопаді 1793 року), після того, як місто Лаваль відчинило свої ворота втікаючим вандейцям, був прийнятий декрет про те, що всі міста, які дають притулок бунтарям, будуть зруйновані.
З свого боку, європейські монархи ще раніше оголосили в маніфесті за підписом герцога Брауншвейзького, що всі французи, взяті із зброєю в руках, будуть розстріляні, і коли хоч волосина впаде з голови короля, Париж буде стертий з лиця землі. Цей маніфест був підказаний емігрантами, а складений маркізом де-Лінконом, управителем герцога Орлеанського.
Дикунство проти варварства.
І. КОНВЕНТ
1
Ми підходимо до найвищої вершини.
Перед нами Конвент.
Ця велична скеля притягає погляд.
Ніколи ще на горизонті людства не було такої височини.
Є Гімалаї і є Конвент.
Можливо, що Конвент — кульмінаційний пункт історії.
Доки жив Конвент, — бо ж і збори людей мають своє життя, — ніхто не міг собі цілком уявити, що він таке. Саме його велич випадала з уваги сучасників. Всі були занадто налякані, щоб дивуватися. Все велике несе в собі священний жах. Легко милуватися горбами й пагорками, але все дуже високе — чи то гора, чи то зборище людей, чи то досконалий утвір мистецтва — лякає, коли дивитися на нього дуже зблизька. Кожна вершина здається надто високою. Підійматися на неї важко. Задихаєшся на крутизнах, сковзаєш униз, на схилах, обдряпуєшся об виступи і не помічаєш краси. Ревуть потоки, показуючи, що десь близько провалля, хмари оповивають увесь виднокруг. Боїшся підійматися, боїшся впасти. Страх дужчий від захвату. Зазнаєш дивного почуття відрази до великого. Бачиш прірву і не бачиш чудової величі, бачиш страховище і не помічаєш чудесного. Спочатку так гадали і про Конвент. Конвент, створений для орлів, виміряли своїм поглядом короткозорі.
Тепер ми бачимо його в перспективі, і він вимальовується на глибокому небі в ясній і трагічній далечині — величний профіль Французької революції.
2
14 липня принесло визволення.
10 серпня — розгром.
21 вересня заклало підвалини,
21 вересня — рівнодення, рівновага. Зодіакальний знак — Терези. Як зауважив Ромм, під цим знаком Рівності й Правосуддя проголошена була республіка. Її провістило сузір’я.
Конвент був першим втіленням народу. Конвентом відкривається нова велика сторінка історії, з якої починається сучасне майбутнє.
Кожній ідеї потрібна видима оболонка, кожному принципові — місце його виявлення. Церква — це бог між чотирма стінами. Кожному догматові потрібен храм. Коли Конвент утворився, першим невідкладним завданням було — вирішити, де його розмістити.
Зайняли спочатку Манеж, потім Тюїльрійський палац. Встановили раму, декорації роботи Давіда, намальовані в чорно-білих тонах. Поставили симетрично лави, чотирикутну трибуну, паралельні ряди дерев’яних колон на підставках, що нагадували плахи. Поклали довгі рівні бруси, поробили прямокутні комірки, де тиснувся натовп, і назвали їх громадськими трибунами. Натягли римський театральний тент — веларій, почепили грецькі драпування. І серед цих прямих кутів та ліній помістили Конвент, у цю геометрію втиснули бурю. Фрігійський ковпак на трибуні був пофарбований у сірий колір. Роялісти глумилися з цієї червоносірої шапки, з цього бутафорського залу, з цих картонних монументів, з цієї святині з пап’є-маше, з цього брудного, запльованого храму. Як швидко повинно було це зникнути! Колони з клепок, склепіння з дранок, барельєфи з мастики, карнизи ялинові, статуї з гіпсу, мармур мальований, стіни полотняні. Але в цьому тимчасовому Франція створила вічне.
Стіни залу Манежу, коли Конвент почав у ньому свої засідання, були вкриті афішами, яких була сила-силенна в Парижі під час повороту короля з Варенна. В одній говорилося: «Король повертається. Бити палицями того, хто його вітатиме, повісити того, хто його ображатиме». В другій: «Спокійно! Не скидати шапок. Він зараз стане перед своїми суддями». В третій: «Король держав народ на прицілі. Він довго стріляв. Стріляти має народ». В четвертій: «Закон! Закон!» В цих стінах Конвент судив Людовіка XVI.
В Тюїльрі, перейменованому в Народний палац, куди Конвент переніс 10 травня 1793 року свою роботу, зал засідань простягався від павільйону Дзигарів, який назвали павільйоном Єдності, до павільйону Марсана, названого павільйоном Свободи. Павільйон Флори перейменували в павільйон Рівності. В зал засідань підіймалися сходами Жана Бюллана. На другому поверсі містився Конвент, а весь перший поверх палацу був ніби довгою казармою, де стояли рушниці в козлах і похідні койки солдатів, охоронців Конвенту. Національні збори мали свою почесну варту, яку називали «гренадерами Конвенту».
Трикольорова стрічка відокремлювала палац, де засідав Конвент, від саду, де міг ходити народ.
3
Закінчимо опис залу засідань. Все заслуговує на увагу в цьому страшному місці.
При вході найперше впадала в очі висока статуя Свободи, що стояла між двома широкими вікнами.
Сорок два метри завдовжки, десять завширшки і одинадцять заввишки — такі розміри мало приміщення, що було театром короля і стало театром революції. Красивий пишний зал, збудований Вігарані для придворних, зовсім сховався під грубим помостом, що в 93 році мусив витримувати величезний тягар — народні маси. Варто відзначити, що цей поміст, на якому влаштували трибуни, мав за єдину підпору стовп із суцільного стовбура з десятиметровим діаметром. Жодна з каріатид не могла зрівнятися з цим стовпом. Цілі роки витримував він важкий натиск революції, Він витримав вигуки захвату, вибухи ентузіазму, лайку, галас, рев, — усю колотнечу, всю бурю народного гніву, бунт. І не погнувся. Після Конвенту він бачив Раду старшин[83]. Вісімнадцятого брюмера[84] його прибрали.
Берсьє замінив тоді цей дерев’яний стовп мармуровими колонами, які простояли, проте, недовго.
Задуми архітектора часом бувають дуже дивні. Архітектор, що прокладав вулицю Ріволі, намагався наслідувати траєкторію польоту гарматного ядра; архітектор, що будував Карлсруе, взяв за взірець віяло; за ідеал архітектора, що спорудив зал, де засідав з 10 травня 1793 року Конвент, правила, мабуть, велетенська шухляда комода. Це було щось довге, високе й нудне. До однієї з довгих сторін паралелограма прилягало широке півколо, де амфітеатром були розміщені лави депутатів, без столів і пюпітрів. Гаран-Кулон, що мав звичку багато писати, клав папір на своє коліно. Проти лав — трибуна. Перед трибуною бюст Лепелетьє Сен-Фаржо. За трибуною крісло голови.
Голова бюста трохи виступала над краєм трибуни, через те пізніше його зняли.
Амфітеатр складався з дев’ятнадцяти довгих лав, розташованих півколом. У кутках, що були з обох боків амфітеатра, стояли короткі лави.
Під час засідань всередині амфітеатра, внизу, наче в підкові, стояли біля підніжжя трибуни пристави.
По один бік трибуни у чорній дерев’яній рамі заввишки дев’ять футів була прибита дошка, переділена чимсь подібним до скіпетра на два стовпці, — «Декларація прав людини»[85]. По другій бік лишалося порожнє місце, заповнене згодом такою ж дошкою в чорній рамі, переділеною теж надвоє, тільки не скіпетром, а мечем. На ній був текст Конституції II року[86]. Над трибуною, над самою головою оратора, маяли прапори, майже горизонтально висуваючись із глибокої, перегородженої на дві половини ложі, в якій завжди було повно народу. Ці три великі трикольорові прапори опиралися на жертовник з написом: «Закон». За цим жертовником височів, наче страж вільного слова, величезний пук лікторських прутів, завдовжки з колону. Біля стіни, напроти депутатських місць, стояли вряд колосальні статуї. По праву руку місця головуючого — Лікург, по ліву — Солон, а над лавами Гори — Платон.
П’єдесталами для статуй служили прості кам’яні куби, поставлені на довгий карниз, що йшов круг усього залу і відділяв публіку від депутатів. Глядачі завжди опиралися ліктями на цей карниз.
Чорна дерев’яна рама «Декларація прав людини» верхнім краєм доходила до цього виступу, закриваючи малюнки на стіні і порушуючи чистоту лінії, чим був дуже незадоволений Шабо. «Це гидота», говорив він.
На головах статуй були вінки з дубового й лаврового листя.
З бокового карниза широкими прямими складками спускалося, закриваючи увесь низ залу засідань, зелене драпування з намальованими на ньому, теж зеленими, але темнішими, вінками. Над цим драпуванням холодно біліла стіна. В цій стіні глибоко й рівно, без будь-яких оздоб, були прорізані два яруси трибун для публіки, вгорі круглих, внизу чотирикутних. З кожного довгого боку залу йшло по десять трибун, а з обох коротких — по дві величезні ложі, — отже, всіх трибун було двадцять чотири. В них завжди було страшенно людно.
Глядачі нижніх трибун, не вміщаючись в них, видиралися на всі виступи. Вздовж другого поверху був проведений товстий залізний брус, міцно закріплений на такій висоті, щоб на нього могли спиратися ті, що сиділи вгорі. Завдяки цьому передні глядачі не падали, коли на них натискали ззаду. Проте одного разу хтось із публіки все ж таки не вдержався, але не вбився, бо впав на Массьє, бовейського епіскопа. Підвівшись, він сказав: «Бач, і з попа може бути якась користь!»
Зал Конвенту вміщав дві тисячі чоловік, в дні народних заворушень — і три тисячі.
Конвент засідав двічі на день — ранком і ввечері.
Крісло голови було з круглою спинкою, оббитою золоченими цвяшками. Його стіл підтримували крилаті одноногі страховища, які немов вискочили з Апокаліпсиса, щоб бути очевидцями революції. Здавалося, що їх випрягли з колісниці Єзекіїла, щоб запрягти в колісницю Сансона[87].
На столі головуючого стояли дзвінок, завбільшки з цілий дзвін, та мідна чорнильниця і лежав оправлений у пергамент великий фоліант — книга протоколів.
Бувало, що на цей стіл капала кров з відтятих голів, принесених у Конвент на списах.
На трибуну вело дев’ять східців. Були вони високі, круті й дуже незручні. Одного разу депутат Хансоне, сходячи на трибуну, спіткнувся. «Сходи, наче на ешафот», сказав він. «От і привчайся!» вигукнув йому Кар’є.
Там, де стіни були надто вже голі, архітектор оздобив їх пуками лікторських прутів з сокирою.
Праворуч і ліворуч трибуни стояли на підставках по два канделябри дванадцяти футів заввишки, з чотирма парами ламп угорі. У кожній ложі для публіки стояв такий же канделябр. Підставки цих канделябрів були оздоблені круглими орнаментами, які народ називав «намистом гільйотини».
Задні лави в залі доходили мало не до нижнього бруса трибун для публіки. Депутати й публіка могли перемовлятися.
Виходи з трибун вели в заплутаний лабіринт коридорів, де часом був страшний галас.
Конвент займав увесь палац і заповнив навіть сусідні будинки, готелі Лонгвіля і Куаньї. В готель Куаньї після 10 серпня перенесли, якщо вірити листові лорда Бредфорда, королівські меблі. На очищення від них Тюїльрійського палацу пішло два місяці.
Комітети містилися поблизу залу засідань. В павільйоні Рівності — законодавчий, землеробський і торговельний. В павільйоні Свободи — морський, колоніальний, фінансовий, асигнаційний і Комітет громадського порятунку. В павільйоні Єдності — воєнний.
Комітет громадської безпеки сполучався безпосередньо з Комітетом громадського порятунку темним коридором, де і вдень і вночі горів ліхтар. В цьому коридорі завжди вешталися шпигуни всіх партій. Тут не було ніяких розмов.
Бар’єр у Конвенті багато разів переносили з місця на місце. Звичайно він був праворуч від голови.
З обох кінців залу між стіною і двома вертикальними перегородками, що ними замикалися з правого й лівого боку концентричні півкола амфітеатра, тяглися два темні проходи з низенькими чотирикутними дверцями. Тут був вхід і вихід для публіки.
Депутати входили прямо в зал з тераси Фельянів[88].
Зал Конвенту, в який і вдень мало світла проникало через підсліпуваті вікна, ставав дуже похмурим, як тільки наставав вечір.
Бліде світло ламп тільки підкреслювало темряву ночі. Вечірні засідання були зловісні, ніхто нікого не міг як слід розглядіти. З одного кінця в другий перекидалися образливими вигуками групи невиразних постатей. Навіть зіткнувшись, люди не впізнавали один одного. Якось Леньєло, вибігаючи на трибуну, штовхнув когось, хто спускався вниз. «Пробач, Робесп’єр», — сказав Леньєло. «З ким ти мене сплутав?» — пролунав хрипкий голос. «Пробач, Марат!» — промовив Леньєло.
Хоч як це дивно, проте в Конвенті були привілейовані відвідувачі. Для них призначені були дві спеціальні трибуни праворуч і ліворуч від головуючого. Тільки ці трибуни і мали драпування, підв’язане посередині шнуром з золотими китицями. Трибуни для народу ніяких оздоб не мали. Все тут позначалось лютою дикістю і симетрією. Суворість і несамовитість — у цьому, певно, вся революція. Зал Конвенту являв собою найбільш яскравий взірець того стилю, який пізніше художники стали називати «мессідорським». Архітектори того часу основою прекрасного вважали симетрію. Останнє слово в дусі Відродження було сказане в період царювання Людовіка XV, а потім почалась реакція. Надмірне піклування про благородство і чистоту ліній призвело до прісного й сухого стилю, що викликав нудоту. Архітектура також піддається хворобі облудної соромливості. Після розкішних банкетів форми і буяння барв, що були характерні для вісімнадцятого століття, мистецтво раптом перейшло на дієту і дозволяло собі лише строгі прямі лінії. Але прогрес такого роду призводить до потворності. Мистецтво перетворюється на скелет, — у цьому парадокс. Такий же зворотний бік розсудливої стриманості, — внаслідок того, що дбають про строгість стилю, він, зрештою, мізеріє.
Не кажучи вже про політичні пристрасті, що буяли в стінах цього залу, від самого його вигляду, самої тільки архітектури людину охоплював дрож. Ще пригадувався, наче невиразне видіння, колишній театр: ложі, оздоблені ліпними гірляндами; плафон, розмальований блакиттю й пурпуром; люстра з гранчастими підвісками; жірандолі, що виблискували, наче алмази; шпалери, які мінилися світлими барвами, наче шийка голуба; нескінченні амури й німфи на завісках та драпуваннях, — все нагадувало ідилію монархії і галантного століття, ідилію, яка навіки відбилась у кольорах, у скульптурі, в позолоті, яка колись щедро заливала своєю посмішкою цей суворий тепер зал, де погляд всюди натрапляв на строгі прямі кути, на холодні й жорсткі, ніби криця, лінії, уявіть собі щось на зразок Буше, гільйотинованого Давідом.
4
Той, хто стежив за ходом засідань Конвенту, забував про зовнішній вигляд залу. Той, хто стежив за драмою, не думав про театр. Небачена досі суміш потворного і величного. Когорта героїв і стадо боягузів. Хижаки верховин і болотяні гади. Там метушилися, штовхалися, лаялися, погрожували один одному, змагались і жили всі ті борці, що стали нині тінями.
Перелічимо титанів.
Праворуч Жіронда — легіон мислителів. Ліворуч Гора — загін борців. З одного боку Бріссо, що прийняв ключі від Бастілії; Барбару, якому корилися марсельці; Кервелеган, що держав у бойовій готовності Брестський батальйон, розквартирований у казармах в передмісті Сен-Морсо; Жансоне, що добився визнання першості народних представників перед військовими командувачами; фатальний Гаде, якому одної ночі в Тюїльрійському палаці королева показала сплячого дофіна. Гаде поцілував у лоб дитину, але зажадав, щоб відрубали голову її батькові. Салль, що викривав вигадані зносини Гори з австрійським урядом; Сіллері, кривий з правих лав, до пари Кутонові, кривому з лівих лав; Лоз-Дюперре, який запросив на обід журналіста, що назвав його негідником. «Я ж знаю, — сказав Лоз-Дюперре, — негідником називають просто людину, яка інакше мислить»; Рабо-Сент-Етьєн, що почав свій Альманах на 1790 рік словами: «Революцію закінчено»; Кінет, один з тих, хто скинув Людовіка XVI; янсеніст Камюс, що склав проект громадянського становища духовенства, людина, яка вірила в чудеса диякона Паріса і цілі ночі била поклони перед семифутовим розп’яттям, почепленим на стіні його кімнати; Фоше, священик, що разом з Каміллом Демуленом[89] підготував події 14 липня; Інар, що зробив злочин, сказавши: «Париж буде зруйнований» в ту саму мить, коли Брауншвейг сказав: «Париж буде спалений»; Жакоб Дюпон, який перший вигукнув: «Я атеїст» і якому Робесп’єр відповів: «Атеїзм — забавка аристократів»; Ланжюїне, непохитний, проникливий і відважний бретонець; Дюкас-Евріал при Буайє-Фонфреді Ребеккі, Пілад при Барбару; Ребеккі відмовився від депутатських повноважень тільки через те, що Робесп’єр ще не був гільйотинований; Рішо, що боровся дроти незмінності секцій; Ласурс, який висловив убивчий афоризм: «Горе свідомим народам» і який мусив біля ешафота відкинути ці слова, гордо сказавши монтаньярам[90]: «Ми вмираємо, бо народ ще спить; а ви вмрете, бо народ прокинеться»; Бірото, який на свою голову домігся скасування декрета про недоторканність народних представників, бо незабаром сам потрапив на ешафот; Шарль Віллат, що час від часу заспокоював свою совість протестом: «Я не хочу голосувати під загрозою ножа»; Луве, автор «Фоблаза», що закінчив своє життя книготорговцем у Пале-Роялі, де за прилавком сиділа Лодоїска; Мерсьє, автор «Картин Парижа», який сказав: «Усі королі відчули на своїй шиї 21 січня»; Марек, що клопотався «охороною старих кордонів»; журналіст Kappa, який, зійшовши на ешафот, сказав катові: «Шкода вмирати, хотілося б побачити продовження»; Віжец, що називав себе «гренадером другого батальйону, Майєнни й Луари» у відповідь на погрози, які лунали з громадських трибун, загорлав: «Я вимагаю, щоб при першому ремстві трибун ми, депутати, залишили зал і пішли в Версаль з шаблями наголо!»; Бюзо, якому судилося вмерти з голоду; Валазе, що сам заподіяв собі смерть; Кондорсе, який загинув у Бург-Егаліте, колишньому Бург-ла-Рен, викритий томиком Гораціо, знайденим у його кишені; Петіон, якого в 1792 році боготворив народ, а в 1794 розшматували вовки. І ще десятки інших і серед них Понтакулан, Марбоз, Лідон, Сен-Мартен, перекладач Ювенала Дюссо, що брав участь у ганноверській кампанії; Буало, Бертран, Лестер-Бове, Лесаж, Гомер, Гардіан, Менв’єль, Дюплантьє, Лаказ, Антібуль. І на чолі їх новий Барнав[91], якого звали Верньйо[92].
По другий бік: двадцятитрьохлітній Антуан-Луї-Леон-Флорель де-Сен-Жюст, блідий, з насупленими бровами, правильним профілем і з загадковим, повним суму поглядом; Мерлен із Тіонвіля, якого німці прозвали Feuerteufel — «Вогняним чортом»; Мерлен із Дує, злочинний автор закону про підозрілих; Субрані, якого паризький народ обрав першого преріаля[93] своїм командиром; колишній кюре Лебон, що держав шаблю тією самою рукою, якою колись тримав кропило; Білло-Варенн, що передбачав майбутні суди з посередниками замість суддів; Фабр д’Еглантін, що створив одну, але чудесну річ — республіканський календар, так само, як Руже де-Лілль дав одну тільки річ, але величну й натхненну — «Марсельєзу»; Манюель, прокурор Комуни, який сказав: «Коли помирає король, це не значить, що на одну людину поменшало»; Гужон, який узяв Тріпштадт, Нейштадт та Шпейєр і погнав прусську армію; Лакруа, адвокат, що перетворився на генерала і дістав орден святого Людовіка за тиждень до 10 серпня; Фрерон-Терсіт, син Фрерона-Зоїла, невблаганний Рют, якому судилося вбити себе в той день, коли загинула республіка; Фуше, людина з душею демона і обличчям трупа; Камбулас, друг «отця Дюшена», що сказав Гільйотену: «Ти з клубу Фельянів, а твоя дочка — з Якобінського клубу»; Жаго, який, відповідаючи на скарги з приводу того, що в’язнів держать майже голими, кинув такі слова: «Нічого, тюрма одягла їх в камінь»; Жавог, страшний розкопувач могил у Сен-Дені; Осселен, що присуджував до вигнання аристократів, а сам переховував у себе аристократку, пані Шаррі; Бантаболь, який, головуючи на засіданнях Конвенту, подавав знак трибунам, чи їм аплодувати, чи свистіти; журналіст Робер, чоловік мадемуазель Кераліо, який писав: «Ні Робесп’єр, ні Марат не бувають у мене. Робесп’єр може прийти в мій дім, коли схоче. Марат — ніколи»; Гаран-Кулон, який, коли Іспанія дозволила собі втрутитися в процес Людовіка XVI, гордо заявив у Конвенті, що Збори не повинні допускати, щоб навіть читався лист від короля на оборону короля; епіскоп Грегуар, спочатку пастир, достойний церкви перших християн, але який пізніше, за імперії, став графом Грегуаром замість Грегуара-республіканця; Амар, який казав: «Вся земля засудила Людовіка XVI. До кого ж апелювати? Хіба що до планет»; Руйє, який заперечував проти того, щоб 21 січня стріляти з гармати на Новому мосту: «Голова короля не повинна впасти з більшим галасом, як голова іншої людини»; Шеньє, брат Андре Шеньє, поета, гільйотинованого 1794 р. за монархічну пропаганду[94]; Вадьє, що, сходячи на ораторську трибуну, клав перед собою пістолет; Таніс, що мав таку розмову з Моморо: «Я хочу, щоб Марат і Робесп’єр обнялись у мене за столом», — сказав Таніс. «А де ти живеш?» — спитав його Моморо. — «В Шарантоні»[95]. — «Я так і думав», — сказав Моморо; Лежандр, що був різником Французької революції, як Прайд був різником Англійської; «Іди сюди, я тебе приб’ю!» — гукнув він якось депутатові Ланжюїне. А Ланжюїне відповів: «Добийся спершу декрета, який оголосив би мене биком»; Колло д’Ербуа, цей похмурий комедіант у дволикій античній масці, яка одночасно говорила так і ні, одним ротом схвалюючи те, що ганьбив другий. В Нанті він шельмував Кар’є, а в Ліоні звеличував Шальє,[96] він послав Робесп’єра на ешафот, а Марата в Пантеон; Женісьє, який вимагав смертної кари для всіх, хто носитиме медаль «замученого Людовіка XVI»; шкільний учитель Леонар Бурдон, що запропонував свій дім дідові Юрських гір; моряк Топсан; адвокат Гупільо; купець Лоран Лекусант; лікар Дюгем; скульптор Сержан; живописець Давід; принц Жозеф Егаліте.
І ще інші: Лекуант-Пюїраво, який вимагав, щоб Конвент особливим декретом визнав, що Марат «божевільний»; Робер Лекде, невгамовний творець того спрута, головою якого був Комітет громадської безпеки і який простяг по Франції двадцять одну тисячу лап, іменованих революційними комітетами; Лебеф, про якого Жіре-Дюпре в своєму «Тріумфі лжепатріотів» вмістив таку епіграму: «Побачивши Лежандра, замукав Лебеф»[97].
Томас Пейн, гуманний американець; Анахарсіс Клоотс, німець, барон, мільйонер, атеїст, гебертист і дуже простодушна людина; непідкупний Леба, друг родини Дюпле; Ровер, що творив зло з любові до зла, бо мистецтво для мистецтва трапляється частіше, ніж ми думаємо; Шарльє, який хотів, щоб до аристократів зверталися на «ви»; Тальєн, чутливий і лютий, якого любов до жінки зробила термідоріанцем; Камбасерес, прокурор, що став потім князем; Кар’є, прокурор, що став тигром; Лапланш, який одного разу вигукнув: «Я вимагаю пріоритету для гармати, що б’є тривогу»; Тюріо, який вимагав відкритого голосування суддів Революційного трибуналу; Бурдон з Уази, що викликав на дуель Шамбона, виказав Пейна і сам був викритий Ебером; Файо, який запропонував послати у Вандею «армію підпалювачів»; Тюво, що 13 квітня був чимсь подібним до посередника між Жірондою і Горою; Верньє, який вимагав, щоб вожді жірондистів і вожді монтаньярів ішли служити простими солдатами; Ревбель, що замкнувся в Майнці; Бурбот, під яким було вбито коня, коли брали Сомюр; Гемберто, що командував армією Шербузького побережжя; Жар-Панвільє, що командував Ла-Рошельською побережною армією; Лекарпантьє — командир Канкальської ескадри; Робежо, що потрапив у пастку в Роштадті; Прієр Марнський, який, проводячи інспекторські поїздки по військах, одягав свої старі еполети ескадронного командира; Левассер де-ла-Сарт, що одним словом примусив Серрана, командира батальйону в Сент-Аман, вбити себе; Ревершон, Мор, Бернар де-Сент, Шарль Рішар, Лекініо, і на вершині цієї групи новий Мірабо, який звався Дантоном.
Поза цими двома таборами, тримаючи, проте, обидва в покорі, височів Робесп’єр.
5
Внизу стелився жах, який може бути благородним, і страх, завжди низький. Під пристрастями, героїзмом, самовідданістю, гнівом — безбарвний метушливий натовп безіменних. Низи зборів іменувались «Рівниною». Сюди скочувалось усе хистке, нестале, люди, що вагаються, завжди мають сумніви, відступають, приглядаються, стежать один за одним і бояться один одного. Гора складалася з виключних. Рівнина була юрбою. Дух Рівнини втілив у собі Сійєс.
Сійєс був глибокою людиною, глибокодумність якої перетворилась у пустоту. Він застряг на «третьому стані» і не міг піднятися до народу. Є розуми, ніби створені для того, щоб спинятися на половині дороги. Сійєс називав Робесп’єра тигром, а той його — кротом. Цей метафізик здобув не життєву мудрість, а обачність. Він був прислужником, а не служителем революції. Взявши в руки заступ, він ішов з народом працювати на Марсовому полі в одній упряжці з Олександром Богарне. Він проповідував енергійні дії, а сам не мав енергії. Він говорив жірондистам: «Залучіть на свій бік гармати». Бувають мислителі-борці: такі, як Кондорсе, що йшов за Верньйо, чи Камілл Демулен, що йшов за Дантоном. І є мислителі, які хочуть тільки вижити: ці були з Сійєсом.
Навіть у найкращих винах буває осад. Ще нижче Рівнини було «Болото». Крізь його смердючу твань просвічувало себелюбство. Там в німому чеканні цокотіли зубами боягузи. Важко уявити щось мізерніше. Готовність на будь-яку ганьбу і ні краплини сорому; прихована злість; бунт, що ховався під маскою раболіпства. Вони були цинічно боягузливі. З хоробрістю страхополохів вони співчували Жіронді, а вибирали Гору. Від них залежала розв’язка: вони тягли в той бік, успіху якого сподівалися. Вони віддали Людовіка XVI в руки Верньйо, Верньйо видали Дантонові, Дантона — Робесп’єрові, Робесп’єра — Тальєнові. Вони ганьбили живого Марата і звеличували його мертвого. Вони підтримували все до того дня, коли вони ж усе й повалили. Вони відчували інстинктом, що саме захиталося, щоб завдати останній удар. На їх думку, похитнутися означало зрадити їх, бо вони служили тільки тому, хто міцно тримався. Їх була більшість, вони були силою, вони були страхом. Звідси така сміливість їхньої підлості.
Звідси і 31 травня, і 2 жерміналя, і 9 термідора — трагедії, задумані велетнями і розіграні пігмеями.
6
Пліч-о-пліч з цими людьми, якими володіли пристрасті, сиділи люди, заполонені мріями. Утопія була тут представлена в усіх своїх формах, — і в войовничій, що визнавала ешафот, і в мирній, наївній, що відкидала смертну кару. Грізний привид для тронів і добрий ангел для народу. Поруч з розумами, які боролися, були розуми, які творили. Одні думали про війну, інші — про мир. Карно створив чотирнадцять армій, Жан Дебрі обмірковував всесвітню демократичну Федерацію. Серед цього шаленого красномовства, серед цих рикаючих і гримлячих голосів було й плодотворне мовчання. Лакональ мовчав, але опрацьовував в думці план загальної народної освіти. Мовчав Латенас і створював початкові школи. Мовчав Левальєр-Лепо і мріяв про піднесення філософії на ступінь релігії. Інші зайняті були питаннями меншими, але практичнішими. Гуйтон-Морво вивчав справу асенізації в лікарнях. Мер клопотався про скасування натуральних податків. Жан-Бон-Сент-Арве добивався знищення боргової тюрми і тілесних кар. Ромм працював над винайденим Шаппом оптичним телеграфом. Дюбое — впорядковував архіви. Коран-Фюстьє домагався створення анатомічного кабінету і музею природничої історії. Гойюмар опрацьовував план річкового пароплавства і побудування гребель на Шельді. Мистецтво теж мало своїх фанатиків, навіть мономанів. 21 січня, тобто в день, коли на площі Революції скотилась голова монархії, Безар, представник департаменту Уази, ходив дивитися картину Рубенса, знайдену в халупі на вулиці Сен-Лазар.
Художники, оратори, пророки, люди-гіганти, як Дантон, і дорослі діти, як Анахарсис Клоотс, борці і філософи — всі йшли до одної мети — до прогресу. Ніщо їх не бентежило. У тому і полягає велич Конвенту, що він завжди старався знайти реальне там, де люди бачать нездійсненне. В одному його полюсі стояв Робесп’єр, погляд якого був звернений направо, а на другому — Кондорсе, що знав одне — обов’язок.
Кондорсе був людина мрій і світла, Робесп’єр — людина дії, а іноді, в періоди вирішальних криз старого суспільства, діяти означає знищувати. Революції, як і гори, мають свої схили, підйоми і спуски, і на них можна побачити всю різноманітність природи — від квіту до криги. І кожна смуга творить людей, що підходять до її клімату, і таких, що живуть сонцем, і таких, що живуть бурями.
7
Відвідувачі Конвенту показували один одному поворот лівого коридора, де Робесп’єр прошепотів на вухо Гара, другові Клав’єра, зловісні слова: «Клав'єр чинить змову, де тільки мовить слово». В тому ж кутку, ніби навмисно створеному для відлюдних розмов і обміну гнівними словами, Фабр д’Еглантін докоряв Ромму за те, що він спотворив його календар, замінивши назву місяця «фервідор» на «термідор». Показували і той куток залу, де пліч-о-пліч сиділи сім представників Верхньої Гаронни. Їх перших викликали винести свій вирок Людовіку XVI. І вони відповідали один за одним — Майль: «Смерть», Дельмас: «Смерть», Прожан: «Смерть», Калес: «Смерть», Ейраль: «Смерть», Жюльєн: «Смерть», Дезабі: «Смерть». Вся історія, відколи існує людське правосуддя, звучить відгомоном цього слова, що завжди потьмарювало стіни суду тінню могили.
У галасливій мішанині голів показували пальцем тих, чиї гнівні голоси вирікали трагічний присуд. Паганеля, який сказав: «Смерть. Король може бути корисний тільки своєю смертю»; Мілльйо, що сказав: «Якби не існувало смерті, її треба було б вигадати сьогодні»; Старого Рафрона дю-Трульє, який крикнув: «На ешафот негайно! Смерть не терпить зволікання»; Сійєса, що з похмурим лаконізмом вимовив просто: «Смерть»; Тюріо, який відкидав пропозицію Бюзо звернутися до народу: «Як? З’їзди виборців? Сорок чотири тисячі суддів? Щоб процес тривав безконечно. Та голова Людовіка XVI встигне посивіти, раніше ніж упаде!». Огюстена Бон-Робесіп’єра, що голосував після свого брата і крикнув: «Я не визнаю гуманності, яка душить народи і прощає деспотам! Смерть йому! Вимагати відкладення, значить підміняти звернення до народу зверненням до тиранів»; Фруссдуара, що сказав: «Сама думка про те, щоб пролити людську кров, жахає мене. Але кров короля — не людська кров. Смерть!». Жан-Бон-Сент-Андре, який заявив: «Народ не може бути вільний, доки живе тиран»; Лавіконтері, що виголосив таку формулу: «Свобода задихається, доки дихає тиран. Смерть!». Шатонеф-Рандона, який вигукнув: «Смерть Людовіку останньому!». Гойардена, що висловив побажання: «Стратити, раз уже повалений бар’єр»[98]. Тельє, що сказав: «Хай викують гармату такого калібру, як голова Людовіка XVI, і стріляють з неї у ворога».
Показували й поблажливих: Жантіля, що сказав: «Я голосую за ув’язнення на все життя. Зробити з Людовіка XVI Карла І означало б накликати Кромвеля[99]». Банкаля, що сказав: «Заслання. Я хочу бачити першого в світі короля, примушеного працювати, щоб прожити». Альбуїса, що сказав: «Вигнання. Хай бродить живим привидом біля інших тронів». Занджіакомі, що сказав: «Тюрма. Будемо тримати Капета, як живе опудало». Меллона, що сказав: «Хай живе. Я не хочу мерця, з якого Рим зробить святого».
І доки ці слова падали одне по одному з суворих уст, стаючи історичними, на громадських трибунах декольтовані вичепурені жінки із списком у руках підраховували голоси, відмічаючи шпильками кожен вирок.
На місці, де відбулася трагедія, довго лишається жах і жаль.
Побачити Конвент в будь-який момент його володарювання означало побачити суд над останнім Капетом. Легенда 21 січня домішувалася до всіх дій Конвенту. Грізні збори були сповнені тих фатальних подихів, що торкнулися стародавнього факела монархії, який палав вісімнадцять століть, і погасили його. Остаточний вирок усім королям в особі одного став відправним пунктом для великої війни з минулим. На кожне засідання Конвенту, хоч що б воно обговорювало, падала тінь від ешафота Людовіка XVI. Глядачі розповідали один одному про Дюшателя, депутата від Де-Севра, який звелів принести себе хворого на своєму ліжку в Конвент і, вмираючи, проголосував за життя, чим розсмішив Марата. Глядачі розшукували очима того, забутого тепер історією депутата, який, після тридцятисемигодинного засідання, знемагаючи від втоми, заснув на своїй лаві, а коли до нього дійшла черга подавати голос і пристав збудив його, то він розплющив очі, промовив: «Смерть!», і знову заснув.
В той момент, коли Людовіка XVI засудили на смерть, Робесп’єрові лишалося жити ще вісімнадцять місяців, Дантонові — п’ятнадцять, Верньйо — дев’ять, Маратові — п’ять місяців і три тижні, Лепелетьє-Се-Фаржо — один день. Який короткий й страшний подих людських уст!
8
Народ дивився на Конвент через своє власне відчинене вікно — громадські трибуни, а коли вікна було недосить, він розчиняв двері, і вулиця вливалась у Зібрання.
Ці вторгнення юрби в найвищу урядову установу являють собою найдивніше в історії явище. Звичайно вони були дружні. Вулиця браталася з почесним кріслом законодавця. Але дружба з народом, спроможним за якихось три години захопити сотню гармат і сорок тисяч рушниць, як це зробили парижани, — небезпечна.
Засідання Конвенту раз у раз уривалися через депутації, петиції, шанування, приносини. Жінки приносили почесний спис передмістя Сент-Антуан. Англійці пропонували двадцять тисяч черевиків «для наших босих солдатів». «Громадянин Арну, — повідомлялося в „Монітері“, — кюре Обіньяна, який командує Дромським батальйоном, просить послати його на фронт, але зберегти за ним парафію». Делегати від секції приносили церковні речі — чаші, блюда, дискоси, ковчежці, шматки золота й срібла, пожертвувані батьківщині обдертими бідняками, які просили в нагороду тільки дозволу протанцювати карманьйолу перед Конвентом. Шенар, Нарбонн і Вальєр приходили співати куплети на честь депутатів Гори. Секція Мон-Блан принесла бюст Лепелетьє, і одна з жінок наділа червону шапочку головуючому зборами, який тут же поцілував її. «Громадянки секції Майль» закидали квітами «законодавців». «Вихованці батьківщини» приходили з оркестром музики дякувати Конвентові за «піклування про добробут віку». Жінки секції Гард Франсез піднесли Конвентові троянди, жінки секції Єлісейських полів — вінок з дубового листя, жінки секції Тампль присягалися «одружуватися тільки з щирими республіканцями». Секція Мольєра піднесла медаль Франкліна, яку на підставі декрету причепили до вінка на статуї Свободи. Перед Конвентом проходили у національній формі діти-підкидьки, оголошені дітьми республіки.
Оратори вітали юрбу, іноді лестили їй; вони говорили народу: «Ти непомильний, бездоганний, величний». В народі є щось дитяче, — він любить ласощі. Траплялося, що в Конвент вривались заколотники, народ ломився в двері розлютований, а виходив звідти утихомирений, отак ріка Рона, вливаючись у Женевське озеро каламутною, виходить з нього прозоро-лазуровою.
А втім, іноді кінчалося не так мирно, і бувало, що Анріо наказував ставити біля воріт Тюїльрі жаровні, щоб розжарювати ядра.
Поглиблюючи, очищаючи революцію, Конвент водночас рухав уперед культуру. Він був горном, а разом і кузнею. В цьому казані, де клекотів терор, розвивався і фермент прогресу. З цього темного хаосу, з цього безладного бігу хмар виривалися яскраві промені світла, промені вічних законів. Ці промені не погасли на обрії, а навіки лишилися в небі сяяти усім народам. Один із таких променів — справедливість, інші — терпимість, милосердність, розум, істина, любов. Конвент проголосив велику аксіому: «Свобода кожного громадянина кінчається там, де починається свобода другого», в цих двох рядках — підсумок всіх умов життя людей у суспільстві. Конгрес оголосив бідність священною; священним оголосив він і каліцтво сліпих та глухонімих, про яких стала піклуватися держава. Він освятив материнство, підтримуючи і втішаючи дівчину-матір, освятив дитинство, усиновляючи сиріт і даючи їм у матері державу; він освятив справедливість, виправдуючи і винагороджуючи несправедливо звинувачених. Він оголосив ганебною торгівлю неграми, скасував рабство. Він проголосив громадську солідарність. Він декретував безкоштовне навчання, впорядкував систему національної освіти, заснувавши вищу Нормальну школу в Парижі, центральні школи в головних містах і початкові на селі. Він утворював консерваторії і музеї. Він затвердив декретом судових кодексів єдність ваги й міри, єдність числення за десятковою системою. Він упорядкував французькі фінанси і на зміну тривалому банкрутству монархії прийшов громадський кредит. Він дав населенню телеграфне сполучення, неімущій старості — безплатні притулки, хворим — лікарні, освіті — політехнічні школи, науці — наукові установи, людському розумові — Академію. Не втрачаючи національних рис, Конвент водночас був міжнаціональним. З одинадцяти тисяч двохсот десяти декретів, виданих Конвентом, одна третина стосувалась питань політики, а дві третини — питань добробуту людей. Він оголосив основою суспільства моральні правила і голос совісті — основою закону. І все це світло, засвічене на всіх вершинах, — скасування рабства, проголошення братства, заохочення гуманності, очищення людської совісті, перетворення закону про працю в закон про право на працю, тобто перетворення гніту на підтримку, зміцнення національного багатства, освіта й забезпечення дитинства, розвиток літератури й науки, допомога всякому лиху, проголошення всіх високих принципів, — все це робив Конвент в той час, як всередині його терзала страшна гідра — Вандея, а на плечах рикала зграя тигрів — коаліція королів.
10
Безмежне поле для дії! Всі типи — людські, нелюдські і надлюдські — були тут. Епічне згромадження антагонізмів. Гільйотен уникав Давіда, Базір ображав Шабо, Гаде висміював Сен-Жюста, Верньйо ганив Дантона, Лузе нападав на Робесп’єра, Бюзо викривав Філіппа Егаліте, Шамбон лаяв Паша, і всі ненавиділи Марата. А скільки ще імен слід би назвати! Армонвіль, прозваний Червоною шапкою, бо він завжди приходив на засідання в червоному ковпаку, друг Робесп’єра, який висловлював, проте, побажання, щоб після Людовіка XVI «для рівноваги» гільйотинували Робесп’єра; Массьє, колега і двійник доброго Ламуретта, епіскопа, ім’я якого відоме тільки тому, що воно любе серцю закоханих: Легарді з Морбігана, що картав бретонських священиків; Барер — чоловік, що завжди йшов за більшістю, що головував на засіданнях в день суду над Людовіком XVI; Дану, який казав: «Треба виграти час»; Дюбуа-Крансе, довірений Марата; маркіз де-Шатонеф, Лакло, Еро де-Сешель, який відступив перед Аиріо, коли той скомандував: «Каноніри, до гармат!»; Жюльєн, що порівнював Гору з Фермопілами[100]; Гамон, який вимагав, щоб для жінок була окрема трибуна; Лалуа, що на одному засіданні запропонував вшанувати єпіскопа Гобеля[101], який, з’явившись у Конвент, скинув з себе мітру і надів червоний ковпак; Леконт, що вигукнув: «Ану, попи, готуйтесь у розстриги!»; Феро, одрубаній голові якого вклонився Буассі-д’Англа, лишивши для історії нерозв’язане запитання: вклонявся Буассі-д’Англа голові, тобто жертві, чи списові, на якому стирчала голова, тобто вбивцям жертви? Два браги Дюпра — один монтаньяр, другий жірондист, які ненавиділи один одного, як і брати Шеньє.
З цієї трибуни говорились ті запаморочливі палкі промови, в яких навіть проти волі оратора звучав віщий голос. Від цих промов розпалюються події, ніби проникнувшись почутим обуренням. Так часом голос подорожнього в горах викликає обвал. Через одне зайве слово може трапитися катастрофа. Іноді здається, що події здатні гніватися. Саме так, через випадкове слово, яке погано зрозуміли, впала голова принцеси Єлізавети.
А в Конвенті нестримність мови стала звичкою і правом. Під час суперечок погрози літали й перехрещувалися, як іскри на пожежі. От приклади. Петіон: «Робесп’єр, ближче до діла». Робесп’єр: «Діло за вами, Петіон. Я доберусь до вас, побачите». Голос: «Смерть Маратові!» Марат: «В той день, коли помре Марат, не буде більше Парижа, а в той день, коли загине Париж, не стане республіки». Білло-Варрен підводиться і починає: «Ми бажаємо…» Барер уриває йому мову: «Ти говориш, наче король».
Якось на засіданні Філіппо заявляє: «Один із депутатів замірився на мене шпагою». Одуен: «Голова, закличте до порядку вбивцю». Голова: «Заждіть». Паніс: «Голова, тоді я закликаю до порядку вас».
Часом стіни Конвенту потрясав громовий регіт. Лекуантр: «Кюре з Шан-де-Бу скаржиться на єпіскопа Фоше, що той забороняє йому одружитися». Чийсь голос: «Ніяк не збагну, чого Фоше, маючи двадцять коханок, не хоче, щоб у когось була хоч одна-єдина жінка». Другий голос: «Нічого, піп, не бійся, бери собі жінку».
Публіка з громадських трибун втручалась в обговорення і зверталась до депутатів на «ти». Одного разу зійшов на трибуну депутат Рюан. Одне стегно в нього було значно товще за друге. Хтось із глядачів йому крикнув: «Повернись правим боком, бо „щока“ в тебе зовсім у дусі Давіда». Такі фамільярності дозволяв собі народ відносно Конвенту. Проте одного разу, на бурхливому засіданні 11 квітня 1793 року, голова звелів заарештувати одного з порушників порядку на трибунах.
На одному засіданні, де був і старий Буонаротті[102], Робесп’єр узяв слово і говорив годин зо дві, увесь час дивлячись на Дантона, то пильно, що не обіцяло нічого доброго, то скоса, що було ще гірше. Він метав громи і закінчив вибухом обурення, повним зловісних слів: «Нам відомі інтригани, нам відомі хабарники, нам відомі зрадники: вони тут, серед цих зборів. Вони нас чують, ми їх бачимо, ми не зводимо з них очей. Якщо вони поглянуть угору, — то побачать у себе над головою меч закону, якщо заглянуть у свою совість, — побачать там підлість. Хай же стережуться!» І коли Робесп’єр скінчив, Дантон, в недбалій позі відхилившись на спинку лави, закинувши назад голову з напівзаплющеними очима і звісивши руки, зненацька затягнув пісеньку:
Каде Руссель[103] прекрасно промовляє,
Але втішаєшся, коли він замовкає.
Тут відповідали на лайки лайками. «Змовник!» — «Убивця!» — «Розбійник!» — «Крамольник!» — «Угодовець!», чулося з усіх боків. Викривали один одного перед бюстом Брута, що стояв у залі. Зухвалі вигуки, прокльони, образи лунали в повітрі. Кидали один на одного розлютовані погляди, підносили кулаки, показували пістолети, вихоплювали з піхов кинджали. Ораторська трибуна палахкотіла полум’яними промовами. Деякі промовляли, немов були вже на гільйотині. Коливалися голови, злякані й страшні. Монтаньяри, жірондисти, фельяни, помірковані, терористи, якобінці, кордельєри і вісімнадцять ієреїв-царевбивць.
Всі ці люди були клубами диму, розвіюваного в усі боки.
11
Розуми стали здобиччю вітру.
Але це був чудодійний вітер.
Бути членом Конвенту означало бути хвилею океану. Це такою ж мірою стосувалося людей великих. Сила поштовху йшла згори. В Конвенті була єдина воля, воля всіх і нічия зокрема. Ця воля була ідеєю, ідеєю нестримною і неосяжною, яка віяла в темряві з високості неба. Ми називаємо її Революцією. Коли ця ідея проносилась, вона збивала з ніг одного і підводила другого; того заносила з пінявим валом, а іншого розбивала об скелі. Ця ідея знала, куди прямує, і гнала людське море перед собою. Приписувати революцію волі людей — все одно, що приписувати приплив силі хвиль.
Революція є дія Невідомого. Називайте цю дію доброю чи лихою, залежно від того, до майбутнього чи до минулого ви пориваєтесь, але лишіть її тому, хто її зробив. Вона здається спільним витвором великих подій і великих людей, але насправді вона є тільки наслідком подій. Події роблять витрати, люди платять. Події диктують, люди підписують. 14 липня[104] підписане Каміллом Демуленом, 10 серпня підписане Дантоном, 2 вересня підписане Маратом, 21 вересня підписане Грегуаром, 21 січня підписане Робесп’єром. Але Демулен, Дантон, Марат, Грегуар, Робесп’єр — тільки секретарі. Могутній і зловісний автор цих величних сторінок має одне ім’я — Бог і одну маску — невблаганної Долі. Робесп’єр вірив у бога. Не дивно!
Революція є одна з форм того іманентного явища, яке тисне нас з усіх сторін і яке ми звемо Неминучістю.
Перед лицем цього таємничого сполучення благодіянь і мук історія ставить запитання: Чому?
— Тому, — так відповість і той, хто нічого не знає, і той, хто знає все.
Коли спостерігаєш ці стихійні катастрофи, що руйнують і оновлюють цивілізацію, не наважуєшся судити про деталі. Хвалити чи ганьбити людей за результат, це майже те саме, що хвалити чи ганьбити цифри за суму, яка з них вийшла. Те, що повинно статися, — стається, те, що повинно віяти, — віє. Але одвічної ясності не затьмарюють ці буйні вітри. Над революціями сяють істина і справедливість, як зоряне небо над бурями.
12
Такий був цей Конвент, що потребує якоїсь особливої міри, щоб осягнути його. Укріплений табір людства, атакований усіма темними силами, сторожовий вогонь обложеної армії ідей, величезний бівуак розумів на краю безодні. Ніщо в історії не можна порівняти з цим зборищем людей, що було воднораз сенатом і бидлом, ареопагом і площею, трибуналом і підсудним.
Конвент завжди йшов за вітром. Але цей вітер віяв з уст народу і був подихам бога.
І нині, через вісімдесят років, щоразу, коли перед мисленим поглядом людини — історика чи філософа, однаково, — постає Конвент, ця людина спиняється в задумі. Не можна не бути уважним до цього великого походу тіней.
II. МАРАТ ЗА КУЛІСАМИ
На другий день після побачення на вулиці Паон, Марат, як і сказав напередодні Сімонні Еврар, пішов у Конвент.
Серед членів Конвенту був маркіз Луї де-Монто, пристрасний прихильник Марата, той, що пізніше підніс Конвентові годинник з бюстом Марата.
У ту хвилину, коли Марат входив у будинок Конвенту, до Монто підійшов Шабо.
— Слухай-но, колишній… — почав він.
Монто підвів очі:
— Чому ти називаєш мене колишнім?
— Бо ж ти такий і є.
— Я?
— Ти ж був маркізом?
— Ніколи.
— Он як?
— Батько мій був солдатом, дід — ткачем.
— Співай це комусь іншому, Монто!
— Я не Монто.
— То як же ти звешся?
— Моє прізвище Марібон.
— Хай буде так, — сказав Шабо, — мені, зрештою, це однаково.
І додав крізь зуби:
— Ніде тепер не знайдеш маркіза.
Марат спинився в лівому коридорі і дивився на Монто й Шабо.
Щоразу, як приходив Марат, по залу прокочувався невиразний гул, але тільки віддалік. Біля нього всі мовчали. Марат не звертав на це уваги. Він зневажав «кумкання болота».
Внизу, в напівсутінках, на дальніх лавах, Компе з Уази, Прюнель, епіскоп Віллар, що потім став членом Французької академії, Бутру, Пті, Плешар, Боне, Тібодо, Вальдрюш показували на нього пальцями.
— Диви, Марат!
— Хіба він не хворий?
— Мабуть, хворий, бачиш же — в халаті.
— В халаті?
— Так, чорт забери!
— Він собі дозволяє все.
— Приходити в такому вигляді у Конвент!
— Приходив же він сюди у лавровому вінку, чом не прийти і в халаті!
— Мідний лоб, та й зуби позеленілі, ніби мідні.
— Халат наче новий.
— З чого він?
— З репсу.
— Смугастого.
— Погляньте на вилоги.
— Хутряні.
— З тигрової шкури.
— Ні, з горностая.
— Підробленого!
— І в панчохах!
— Дивна річ.
— І черевики з пряжками.
— Срібними!
— От чого не простять йому дерев’яні сабо Камбуласа.
На інших лавах вдали, що не бачать Марата. Говорили про всякі інші речі. Сантонакс підійшов до Дюссо.
— Ви знаєте, Дюссо?
— Кого?
— Колишнього графа Брієнна?
— Того, що сидів у фортеці з колишнім герцогом де-Вільруа?
— Так.
— Я знав їх обох. А що?
— Вони такі налякані, що кланялися кожному червоному ковпаку брамника, а якось навіть відмовилися грати в пікет, бо їм дали колоду старих карт з королями й королевами.
— Ну, і що?
— Вчора їх гільйотинували.
— Обох?
— Обох.
— А загалом, як вони поводились у тюрмі?
— Як боягузи.
— А на ешафоті?
— Безстрашно.
І Дюссо додав:
— Вмирати легше, ніж жити.
Барер читав донесення: мова йшла про Вандею. Дев’ятсот чоловік з гарматою виступили з Морбігана на допомогу Нанту. Редонові загрожували селяни. Пембеф атаковано. Морська ескадра крейсирувала перед Мендреном, щоб не допустити десанту. Від Енгранда до Мора увесь лівий берег Луари був усіяний роялістськими батареями. Три тисячі селян хазяйнували в Порніку. Вони кричали: «Хай живуть англійці!» Лист Сантерра до Конвенту, який читав Барер, закінчувався так: «Сім тисяч селян напали на Ванн. Ми їх відкинули, і вони лишили в наших руках чотири гармати…»
— А скільки полонених? — перебив читання чийсь голос.
Барер продовжував:
— В листі є приписка: «Полонених нема, бо ми їх більше не беремо»[105].
Марат сидів так само нерухомо і не слухав, чимось дуже заклопотаний.
Він крутив у пальцях аркушик паперу, і той, хто б його розгорнув, міг би прочитати кілька рядків, написаних рукою Моморо, що були, певно, відповіддю на якесь запитання Марата:
«Нічого не можна зробити проти всевладності комісарів, особливо тих, що відряджені Комітетом громадського порятунку. Женісьє добре сказав на засіданні 6 травня: „Кожен комісар тепер могутніший, ніж король“, — але це нічому не допомогло. Від них залежить життя і смерть. Массад в Анжері, Трюллар в Сент-Амані, Ніон при генералі Марсе, Паррен при Сабльській армії, Мільєр при Ніорській армії, — всі вони всемогутні. Клуб якобінців дійшов до того, що призначив Паррена командувачем бригади. Обставини все виправдують. Делегат Комітету громадського порятунку тримає в руках самого головного командувача».
Марат перестав м’яти папірець, сунув його в кишеню і, не поспішаючи, підійшов до Монто та Шабо, які продовжували розмовляти і не помічали його.
Шабо казав:
— Марібон чи Монто, слухай сюди: я тільки що з Комітету громадського порятунку.
— І що там робиться?
— Доручили одному попу наглядати за аристократом.
— Он як!
— За аристократом, як ти…
— Я не аристократ, — сказав Монто.
— Священику…
— Як ти.
— Я не священик, — сказав Шабо.
Обидва засміялися.
— Розкажи як слід цей анекдот, — сказав Монто.
— Ось у чому річ. Священика, на ім’я Сімурден, відряджають з необмеженими повноваженнями, щоб він був при віконті на ім’я Говен. Цей віконт командує експедиційною колоною Побережної армії. Завдання в тому, щоб не дати аристократові шахраювати, а священикові — зраджувати.
— Це дуже просто, — озвався Монто. — Треба тільки напустити на них смерть.
— Я й прийшов для цього, — сказав Марат.
Розмовники обернулись.
— Добридень, Марат, — сказав Шабо, — ти рідко буваєш на наших засіданнях.
— Мій лікар приписав мені ванни.
— З ваннами треба бути обережним, — сказав Шабо. — Сенека вмер у ванні.
Марат усміхнувся:
— Тут, Шабо, немає Нерона.
— Зате тут є ти, — почувся біля них грубий голос.
Це був Дантон, що проходив до своєї лави.
Марат навіть не обернувся. Він нахилився до Монто та Шабо.
— Слухайте, я прийшов у важливій справі. Треба, щоб хтось із трьох подав сьогодні в Конвент проект декрету.
— Тільки не я, — сказав Монто, — мене не слухають, бо я маркіз.
— І не я, — сказав Шабо, — мене не слухають, бо я монах.
— І мене ж не слухають, бо я Марат.
І всі троє замовкли. Коли Марат був чимсь заклопотаний, його краще було не чіпати. Проте Монто все-таки зважився спитати:
— Якого декрету ти домагаєшся?
— Декрету, який карав би на смерть кожного воєначальника, що випустить полоненого бунтівника.
Шабо втрутився в розмову:
— Такий декрет уже є; його прийняли ще в кінці квітня.
— Ну, це все одно, що не існує, — сказав Марат. — Скрізь, в усій Вандеї, влаштовують втечі полонених, і безкарно переховують їх.
— Марат, це значить, що декрет втратив силу.
— Шабо, треба домогтися, щоб він знову набрав її.
— Певна річ.
— Отже, треба говорити про це в Конвенті.
— Марат, немає потреби в Конвенті, досить поговорити в Комітеті громадського порятунку.
— Так, — додав Монто, — мета буде досягнута, якщо Комітет громадського порятунку звелить розклеїти цей декрет по всіх селах Вандеї і покарає двох-трьох для прикладу.
— І значних, — сказав Шабо. — Генералів.
— Спасибі, цього досить, — пробурчав Марат.
— Марат, — сказав Шабо, — ти сам повинен сказати про це в Комітеті громадського порятунку.
Марат подивився йому в очі таким поглядом, що навіть Шабо стало неприємно.
— Шабо, — сказав він, — іти в Комітет громадського порятунку — це йти до Робесп’єра. А я не буваю в Робесп’єра.
— Я піду, — промовив Монто.
— Гаразд, — згодився Марат.
Другого дня в усіх напрямах був розісланий наказ Комітету громадського порятунку оповістити по містах і селах Вандеї і строго виконувати декрет про покарання на голову за сприяння втечам розбійників і полонених повстанців.
Цей декрет був тільки першим кроком. Конвент мав піти далі. Кілька місяців після того, 11 брюмера II року революції (в листопаді 1793 року), після того, як місто Лаваль відчинило свої ворота втікаючим вандейцям, був прийнятий декрет про те, що всі міста, які дають притулок бунтарям, будуть зруйновані.
З свого боку, європейські монархи ще раніше оголосили в маніфесті за підписом герцога Брауншвейзького, що всі французи, взяті із зброєю в руках, будуть розстріляні, і коли хоч волосина впаде з голови короля, Париж буде стертий з лиця землі. Цей маніфест був підказаний емігрантами, а складений маркізом де-Лінконом, управителем герцога Орлеанського.
Дикунство проти варварства.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги