Розділ дев’ятий


Крістофер повернувся до школи наступного дня. Він більше боявся, що мама може розчаруватися в ньому, коли виявиться, що він професійний гравець у крикет, але це не ні на грам не змінило його намірів.

Усі в школі поводилися із Крістофером, як із дивом. Онейр просив пробачення зі сльозами на очах. Це було єдине, від чого Крістоферові було неприємно. А поза тим він купався в увазі, яку отримав. А ще рвався грати в крикет, як і доти, і ледве міг дочекатися, коли настане четвер, щоб оповісти Такрою про всі свої пригоди.

У середу зранку Директор послав по Крістофера. На його подив, Татко був у Директора, обидва знічено стояли поруч із директорським столом із червоного дерева.

— Гаразд, Чанте, — сказав Директор, — нам дуже шкода так швидко втрачати наше дев’ятиденне диво. Ваш батько прийшов забрати вас звідси. Здається, тепер ви вирушаєте до приватного репетитора.

— Що? Залишити школу, пане? — сказав Крістофер. — Але ж по обіді тренування з крикету, пане!

— Я пропонував вашому батькові, щоб ви лишитися хоча б до кінця семестру, — сказав Директор. — Але, здається, великий Доктор Поусон на це не погодиться.

Татко прочистив горло.

— Ці кембриджські професори, — сказав він. — Ми обидва знаємо, які вони, Директоре.

Татко і Директор посміхнулися один одному, доволі нещиро.

— Старша медсестра вже пакує вашу валізу, — сказав Директор. — Згідно розкладу, вашу скриню і ваш табель ми відішлемо вам услід. А тепер ми маємо прощатися, як я гадаю, ваш потяг рушає за пів години.

Він потис руку Крістоферові — міцне, сильне директорське рукостискання, — і в ту ж мить Крістофера було викрадено; а вже потім, у кебі з Татком, він навіть не мав змоги попрощатися з Онейром чи Феннінгом. Він сидів у потягу, закипаючи гнівом від усього, втупившись обурено у Татків профіль із бакенбардами.

— Я сподівався потрапити в шкільну крикетну команду, — прямо сказав він, коли стало ясно, що Татко не планує нічого пояснювати.

— Шкода, — сказав Татко. — Але безсумнівно будуть й інші крикетні команди. Твоє майбутнє важливіше за крикет, синку.

— Моє майбутнє і є крикет, — відважно сказав Крістофер. Це був перший раз, коли він відверто висловив свої наміри дорослому. Його кинуло в жар і холод від того, що він так заговорив до Татка. Але водночас він був радий, бо це був важливий крок на шляху до його кар’єри.

Татко меланхолійно усміхнувся.

— Був час, коли я мріяв стати машиністом локомотива, — сказав він. — Але ця примха минула. Набагато важливіше дістатися до Доктора Поусона до кінця семестру. Після цього твоя матуся планувала забрати тебе за кордон.

Крістоферові зуби так міцно стиснулися від люті, що брекети порізали губу. Насправді крикет — це примха!

— Чому ж це так важливо?

— Доктор Поусон — найзнаменитіший Ворожбит у цілій країні, — сказав Татко. — Довелося смикнути за кілька ниточок, щоб змусити його прийняти тебе в такому поспіху. Але коли я виклав йому справу, він сам сказав, що це терміново, щоб не дати де Вітту час забути про тебе. Де Вітт перемінить свою думку про тебе, коли зрештою зрозуміє, що ти маєш магічний хист.

— Але я не втну магію, — нагадав Крістофер.

— І мусить існувати якась причина цього, — сказав Татко. — За всіма ознаками, твій хист має бути велетенським, оскільки я — чародій, як і обидва мої брати, а твоя матуся — і я визнаю це — дуже обдарована чаклунка. А її брат, цей нікчемний Аргент, також чародій.

Крістофер дивився, як позаду Таткового профілю пролітають будинки, коли потяг увійшов у передмістя Лондона, намагаючись усе засвоїти. Ніхто раніше не казав йому про спадок. Втім, він припускав, що невдахи бували й у найбільш магічних родинах. Він вважав, що сам і є таким невдахою. Тож Татко справді був чародієм? Крістофер з прикрістю пошукав у Татка ознаки могутності й багатства, які пасували чародієві, й не побачив їх і сліду. Його вразила Таткова пошарпаність і понурість. Манжети його сюртука були обтріпані, а капелюх — бляклий і благенький. Навіть чорні бакенбарди були рідші, з прожилками сивини. Але правда була в тому, що Татко — чародій він був чи ні — вихопив його зі школи в розпал крикетного сезону, й судячи з того, як із ними розмовляв Директор, назад його не чекали. Чому ні? Чому Татко надумав так із ним учинити?

Крістофер роздумував про все це, поки потяг вкочувався у Великий Південний вокзал, і тоді, коли Татко волік його крізь гармидер до кеба. Під час шаленої пробіжки до станції Сент-Панкрас він усвідомив, що віднині буде важко навіть побачитися з Такроєм, отже, й отримати хоч якісь уроки з крикету. Татко сказав йому не мати ніяких справ із Дядьком Ральфом, а Татко — чародій.

У маленькому брудному вагоні потяга до Кембриджа Крістофер обурено запитав:

— Татку, з чого ви вирішили завезти мене до Доктора Поусона?

— Я думав, що пояснив, — сказав Татко.

Якусь мить здавалося: це все, що він збирався сказати. Потім він повернувся до Крістофера, глибоко зітхнувши, і Крістофер побачив, що він просто збирався з силами, аби розпочати серйозну розмову.

— Минулої п’ятниці, — сказав він, — тебе визнали мертвим, синку, два лікарі й багато інших людей. Але коли в суботу я приїхав упізнати твоє тіло, ти був живий, і одужував, і не мав жодних ознак поранення. Це упевнило мене, що ти мав більше, ніж одне життя — до того ж я підозрюю, що одного разу це вже траплялося. Скажи мені, Крістофере, минулого року, коли мені сказали, що на тебе впала поперечина від завіси — ти був смертельно поранений, чи не так? Ти можеш мені зізнатися. Я не розсерджуся.

— Так, — сказав Крістофер неохоче. — Думаю, що був.

— Так я і думав! — сказав Татко з похмурим задоволенням. — Нині, синку, ті щасливці, які мають кілька життів, завжди, без винятків, є обдарованими чародіями. Минулої суботи мені стало ясно, що ти один із них. Через це я послав по Ґабріеля де Вітта. Нині Ясновельможний де Вітт, — тут Татко стишив голос і нервово оглянув брудний вагон, ніби думав, що Ясновельможний де Вітт може почути, — він є найсильнішим чародієм у світі. Він має дев’ять життів. Дев’ять, Крістофере. Це робить його достатньо сильним, щоб керувати використанням магії у цьому світі й кількох інших. Уряд дав йому це завдання. З цих причин ти почуєш, як деякі люди звуть його Крестомансі. Так звучить його посада.

— Але, — сказав Крістофер, — як це все і «хрест-до-мансі» стосується мого виключення зі школи?

— Бо я хочу, щоб де Вітт зацікавився твоїм випадком, — сказав Татко. — Нині я бідний чоловік. Нічого не можу зробити для тебе. Я пішов на значні жертви, щоб оплатити послуги Доктора Поусона, адже вважаю, що де Вітт помилився, коли сказав, що ти звичайний хлопчик із одним життям. Маю надію, що Доктор Поусон зможе довести, що він помилився, і можна буде переконати де Вітта взяти тебе до його почту. Якщо він це зробить, твоє майбутнє забезпечено.

«Візьме мене до свого почту», — подумав Крістофер. Як Онейра — до бізнесу його тата, де він мав починати як хлопчик на побігеньках.

— Не думаю, — сказав він, — що хочу, щоб моє майбутнє було забезпечено в такий спосіб.

Батько глянув на нього з жалем.

— Це в тобі говорить твоя матуся, — сказав він. — Належне виховання може виправити цей вид легковажності.

Це зовсім не примирило Крістофера з Татковими планами. «Але я говорив про себе! — сердито думав він. — Це не мало жодного стосунку до Матусі!» У ньому все ще вирувало обурення, коли потяг увійшов у Кембридж, і він рушив із Татком крізь вулиці, повні юнаків у халатах, схожих на плащі, які носять люди в Низці Сім, повз високі будівлі зі склепінням, що нагадували йому Храм Ашет, правда, кембриджські будівлі мали більше вікон. Татко зняв житло в умебльованих кімнатах, темних й обставлених скупо, що смерділи старою їжею.

— Ми маємо зупинитися тут разом, поки Доктор Поусон з’ясує з тобою, — сказав він Крістоферу. — Я узяв із собою купу роботи, тож зможу особисто наглянути за твоїм благополуччям.

Це стало останньою крихтою солі в Крістоферових роз’ятрених ранах. Він сумнівався, що наважиться вийти в Проміжок і зустрітися з Такроєм у четвер, коли за ним уважно наглядає дорослий чародій. До того ж ліжко в умебльованій квартирі було ще гірше, ніж у школі, й рипіло при кожному його порусі. Він заснув із думкою, що став таким нещасним, наскільки це взагалі можливо. Але це було ще до того, як він побачив Доктора Поусона й усвідомив, що його нещастя тільки почалися. Татко доправив його до будинку Доктора Поусона на Трампінгтон-роуд о десятій наступного ранку.

— Навчання у Доктора Поусона іноді спантеличує, — сказав Татко. — Але я певен, що можу покластися на свого сина, який попри все триматиметься з належною чемністю.

Це звучало зловісно. Крістоферові коліна тремтіли, поки покоївка вела його в кімнату Доктора Поусона. Це була яскрава-преяскрава кімната, напхом напхана усяким мотлохом. Із цього мотлоху суворий голос викрикнув:

— Стій!

Оторопілий Крістофер став як стій.

— Ні кроку далі. І вгамуй свої коліна, хлопче! Господи, скільки клопоту з цими молодими! — проревів різкий голос. — Як можу я доступитися до тебе, якщо ти не вгамуєшся? Так, що ти сказав?

Найбільшим предметом серед мотлоху було величезне крісло. Доктор Поусон сидів у ньому, не поворухнувши і м’язом, якщо не зважати на тремтіння його широких багряних і обвислих щік. Певно, він був надто товстим, щоб рухатися. Він був надзвичайно, винятково, надмірно товстим. Його живіт здавався маленькою горою, яку стримував хіба що натягнутий на неї жилет. Його руки нагадали Крістоферові якісь багряні банани, які він бачив у Низці П’ять. Його обличчя було розтягнуте і таке ж багряне, із нього нещадно блискали безжальні сльозливі очка.

— Як ся маєте, пане? — сказав Крістофер, оскільки Татко вірив, що він буде чемним.

— Ні, ні, — закричав Доктор Поусон. — Це перевірка, а не дружній візит. У чому твоя проблема? Твоє ім’я Чант, чи не так? Назви свою проблему, Чанте.

— Я не втну магію, пане, — сказав Крістофер.

— Багато хто не втне. Деякі народжуються такими, — рявкнув Доктор Поусон. — Спробуй краще, Чанте. Покажи мені. Не втни якусь магію і дай мені глянути.

Крістофер зволікав, переважно від оторопіння.

— Давай, хлопче! — ревів Доктор Поусон. — Не втни її!

— Я не можу не втнути те, що я не можу втнути, — сказав Крістофер, цілковито збентежений.

— Звісно, можеш! — волав Доктор Поусон. — Це сутність магії. Ворушися. Дзеркало на столі поруч тебе. Левітуй його хутчіш!

Якщо Доктор Поусон сподівався заохотити Крістофера до успіху, він зазнав невдачі. Крістофер дошкандибав до столу, глянув на вишукане дзеркало в срібній оправі, що лежало там, і виконав усі слова й рухи, які вивчив у школі. Нічого не сталося.

— Гм, — сказав Доктор Поусон. — Не втни це ще раз.

Крістофер зрозумів, що від нього очікують ще однієї спроби. Він спробував, його руки й голос тремтіли, а всередині в нього розросталося нещастя. Це безнадійно! Він ненавидів Татка, що той приволік його сюди для того, щоб його вимучував цей жахливий товстун. Він хотів заплакати, але нагадав собі, ніби був сам собі Гувернанткою, що був аж надто великий для цього. І, як і перед тим, дзеркало просто лежало, де й було.

— Ммм, — сказав Доктор Поусон. — Обернися, Чанте. Ні, праворуч обернися, хлопче, повільно, щоб я міг тебе всього оглянути. Стій!

Крістофер спинився, і стояв, і чекав. Доктор Поусон заплющив свої сльозливі очка й опустив багряні щоки. Крістофер запідозрив, що той заснув. У кімнаті була цілковита тиша, тільки годинники цокали серед мотлоху. Два з них мали видимі деталі механізму, один був годинниковою шафою, а другий годинник — масивний і мармуровий, наче зійшов із чийогось надгробка. Крістофер підстрибнув від несподіванки, коли Доктор Поусон зненацька гарикнув на нього, наче грім вдарив:

— ВИВЕРНИ КИШЕНІ, ЧАНТЕ!

«Га?» — подумав Крістофер. Але противитися не смів. Він поспіхом почав звільняти кишені куртки: шестипенсовик Дядька Ральфа, який він носив завжди, його власний шилінг, засмальцьований носовичок, записка від Онейра щодо алгебри, а далі він дійшов до таких ніякових речей як шворка, канцелярська резинка і обліплена ворсою іриска. Він завагався.

— Усе давай! — заволав Доктор Поусон. — Із кожнісінької кишені! Викладай усе на стіл.

Крістофер продовжив вивертати кишені: надгризена гумка, шматок олівця, горох для Феннінгового горохостріла, срібна монета в три пенси, про яку він не знав, пігулка від кашлю, ковтях пилу, ще ковтях, шворка, мармурова кулька, старе металеве перо, ще канцелярські резинки, ще ковтяхи, ще шворки. Та й усе.

Очі Доктора Поусона пронизали його.

— Ні, це не все! Що ще в тебе лишилося? Булавка для краватки. Її теж здихайся.

Неохоче Крістофер відстібнув гарну срібну булавку для краватки, яку Тітка Еліс подарувала йому на Різдво. Але очі Доктора Поусона продовжували пронизувати його.

— А! — сказав Доктор Поусон. — І ця дурничка на твоїх зубах. Час її зняти. Витягай її з рота і клади на стіл. На чорта лисого вона тобі здалася?

— Щоб мої зуби не росли криво, — досить роздратовано сказав Крістофер. Хоч як сильно він ненавидів брекети, ще більше він ненавидів, коли його за них ганять.

— А що не так із кривими зубами? — рявкнув Доктор Поусон, вищиривши зуби. Крістофер аж сахнувся цього видовища. Зуби Доктора Поусона були коричневі і росли абияк в усіх напрямках, ніби потолочений коровами паркан. Крістофер замружив очі, щоб цього не бачити, а Доктор Поусон проревів:

— Тепер виконай закляття левітації знову!

Крістофер стиснув зуби, які в порівнянні видалися доволі рівними, а без брекетів ще й гладенькими, і знов обернувся до дзеркала. Він ще раз зазирнув у нього, ще раз промовив слова і ще раз звів руки в повітря. І щойно його руки піднялися, він відчув, як щось зірвалося з ними — зірвалося, як очманіле.

Усе в кімнаті здійнялося вгору, окрім Крістофера, дзеркала, булавки для краватки, брекетів і грошей. Ці останні зісковзнули на підлогу, коли стіл ринув угору, але були підхоплені килимом, який поплив слідом. Крістофер поспішно відступив із килима і дивився, як усе витає навколо нього — усі годинники, кілька столів, стільців, килимків, картин, ваз, прикрас, а також Доктор Поусон. Він велично здійнявся вгору разом із кріслом, як повітряна куля, і врізався в стелю. Стеля вигнулася пухирем, люстра розпласталася по ній врізнобіч. Згори почувся тріск, крик і неймовірний свист повітря. Крістофер відчув, що дах будинку злетів і завис на півдорозі до неба, а слідом за ним полетіло горище. Відчуття було неймовірне.

— СПИНИ ЦЕ! — загарчав Доктор Поусон.

Крістофер винувато опустив руки.

Миттю все почало сипатися донизу. Пірнув стіл, занурився килим, вази, картини й годинники посипалися довкола на підлогу. Крісло Доктора Поусона пішло на дно разом із рештою, за ним попадали уламки люстри, але сам Доктор Поусон спустився плавно, явно наклавши на себе якісь доречні чари. Вгорі над ними громовісно приземлився дах.

Крістофер добре чув, як падає черепиця й тріщить комин, а також стогони й удари поверхом вище. Здавалося, верхні поверхи намагаються пробитися до землі. Стіни кімнати покоробилися, і з них осипався тиньк, а вікна вигнулися і розлетілися на друзки. Ще п’ять хвилин уламки й друзки опадали, а пил зсідався ще довше. Доктор Поусон сидів посеред руйновища в клубах пилу, втупившись у Крістофера. Крістофер і собі втупився в нього, ледь стримуючись від сміху.

У кріслі, що навпроти Доктора Поусона, раптом матеріалізувалася маленька старша пані. Вона була вбрана в білу нічну сорочку і мереживний чепець поверх білого волосся. Пані сталево посміхнулася Крістоферу.

— Тож це був ти, дитинко, — сказала вона Крістоферові. — Марі-Елен в істериці. Ніколи так більше не роби, інакше я накладу на тебе Кару. Я й досі відома завдяки своїм Карам, знаєш.

Сказавши це, вона зникла так само раптово, як і з’явилася.

— Моя стара матір, — сказав Доктор Поусон. — Зазвичай вона прикута до ліжка, але, як бачиш, ти її добряче розворушив. Як і все решту.

Він сів і подивився на Крістофера трохи довше, і Крістофер намагався не розсміятися.

— Срібло, — сказав зрештою Доктор Поусон.

— Срібло? — спитав Крістофер.

— Срібло, — повторив Доктор Поусон. — Срібло — це та штука, яка тебе стримує, Крістофере. Не питай мене зараз чому. Можливо, ми ніколи не докопаємося до суті, але самі факти безперечні. Якщо ти хочеш працювати з магією, тобі варто відмовитися від грошей, окрім мідних монет і золотих соверенів, викинути булавку для краватки й здихатися цих дурних брекетів.

Крістофер подумав про Татка, про школу, про крикет, і його охопили гнів і розчарування, що дало йому сил сказати:

— Але я не думаю, що хочу займатися магією, пане.

— Звісно, ти хочеш, Чанте, — сказав Доктор Поусон. — Щонайменше наступні шість місяців.

І поки Крістофер думав, як би йому заперечити, щоб не бути надто грубим, Доктор Поусон видав нове потужне ревіння:

— ТИ МУСИШ УСЕ ПОСКЛАДАТИ НА МІСЦЕ, ЧАНТЕ!

Саме це Крістофер і мусив робити. Решту ранку він ходив навколо будинку, підіймався на кожен поверх, потім вийшов у сад, поки Доктор Поусон їхав поруч з ним у кріслі й показував, як начаровувати замовляння-відновлення, щоб припинити руйнування будинку.

Здавалося, Доктор Поусон ніколи не покидає свого крісла. За весь той час, що він провів із ним, Крістофер жодного разу не бачив, щоб Доктор Поусон ходив. Близько полудня Доктор Поусон послав своє крісло в політ до кухні, де кухарка сиділа в зажурі посеред розбитого глечика масла, розлитого молока, уламків розбитих мисок, погнутих каструль і фартухом витирала сльози.

— Ви тут не поранилися? — гарикнув Доктор Поусон. — Я першим ділом наклав відновлення, щоб мати певність, що плита не вибухне і не підпалить дім, чи ще щось подібне. Воно тримає, правда ж? Водогін в безпеці?

— Так, пане, — схлипнула кухарка. — Але ланч зіпсовано, пане.

— Доведеться нам разок з’їсти на ланч що попало, — сказав Доктор Поусон. — До сьогоднішнього вечора кухню має бути полагоджено.

Його крісло крутнулося на місці, щоб він міг глянути Крістоферові в обличчя.

— До вечора, — сказав він, — цю кухню буде полагоджено. Жодних підтримувальних замовлянь. Усе наново. Я покажу тобі як. Не можна виводити кухню з ладу. Це найважливіша частина будинку.

— Впевнений, що так і є, пане, — сказав Крістофер, уважно розглядаючи гору-живіт Доктора Поусона.

Доктор Поусон зиркнув на нього:

— Я зможу пообідати в коледжі, — сказав той. — Але моя матір потребує догляду.


Решту дня Крістофер лагодив кухню, складав докупи череп’я посуду, збирав і відновлював розлите молоко, а також кулінарне шеррі, рівняв вм’ятини в каструлях й запечатував небезпечні уламки на задвірках. Поки він цим займався, Доктор Поусон сидів у кріслі, зігріваючись вогнем у плиті й гарикаючи подеколи:

— Тепер склади яйця докупи, Чанте. Спершу тобі знадобиться замовляння, щоб їх підняти, потім замовляння-очищання, яке ти застосував до молока. І потім ти можеш перейти до замовляння лагодження.

Поки Крістофер працював, кухарка, яка явно боялася Доктора Поусона ще більше, ніж Крістофер, снувала навколо нього, намагаючись спекти торт і приготувати печеню. Так чи інак, але Крістофер того дня, напевне, вивчив більше практичної магії, ніж за два з половиною семестри в школі. До вечора він зовсім замучився. Доктор Поусон гарикнув:

— Поки що можеш піти до свого батька. Завтра будь тут рівно о дев’ятій. Нам залишилося оглянути решту будинку.

— О Господи! — застогнав Крістофер, надто втомлений, щоб виявляти ввічливість. — Може хоч хтось взагалі допомогти мені? Я вже засвоїв цей урок.

— Що навело тебе на думку, що був тільки один урок до засвоєння? — загорлав Доктор Поусон.

Крістофер пошкандибав до вмебльованих кімнат, несучи брекети, гроші й булавку для краватки, загорнувши їх у сіру носову хустинку.

Татко звів очі від столу, заваленого аркушами з гороскопами.

— Ну? — спитав він із похмурим нетерпінням.

Крістофер упав у грудкувате крісло.

— Срібло, — сказав він. — Срібло заважає мені вдаватися до магії. І я сподіваюся, що маю-таки більше, ніж одне життя, бо Доктор Поусон збирається мене загнати до смерті.

— Срібло? — сказав Татко. — От лихо! Ой, лишенько-лихо!

Він був дуже сумний і замислений, коли їв капустяний суп і сосиски, які подали на вечерю. Після вечері він сказав:

— Синку мій, я мушу тобі зізнатися. Це моя провина, що срібло заважає тобі виконувати магію. Коли ти народився, я начарував не тільки твій гороскоп, але й кожне відоме мені замовляння, щоб наворожити твоє майбутнє. І можеш уявити мій жах, коли кожне із провіщень пророкувало, що срібло для тебе означатиме небезпеку, а то й смерть.

Татко почекав, постукуючи пальцями по аркушу з гороскопом і замислено втупившись у стіну.

— Аргент, — сказав він замислено. — Аргентум — означає срібло. Чи міг я зрозуміти все неправильно?

Він знову опанував себе.

— Що ж, тепер пізно щось робити з цим, хіба що знову мушу попередити, щоб ти не мав справ із Дядьком Ральфом.

— Але чому це твоя провина? — спитав Крістофер, дуже стривожений ходом Татусевих думок.

— Долю не обманеш, — сказав Татко. — Я мав би це знати. Я наклав найсильніше моє замовляння і зробив усе від мене залежне, щоб нейтралізувати срібло для тебе. Срібло чи будь-який контакт зі сріблом, здається, миттєво перетворює тебе на звичайну людину без жодного магічного дару — і тепер я бачу, що в цьому є свої небезпеки. Як я розумію, ти володієш магією, коли не торкаєшся срібла?

Крістофер втомлено розсміявся:

— О так. Як навіжений!

Татко трішки просвітлів.

— Яке полегшення. Тоді моя жертва не була марною. Як ти, можливо, знаєш, Крістофере, я дуже нерозважливо втратив гроші твоєї Матусі і власні, вклавши їх туди, куди, як я думав, звелів мені гороскоп.

Він сумно похитав головою:

— Гороскопи заплутані, особливо щодо грошей. Як би то не було, зі мною покінчено. Себе я розглядаю як поразку. Ти — все, заради чого мені лишилося жити, синку. Будь-який успіх, який мені доведеться спізнати, я спізнаю завдяки тобі.

Якби Крістофер не був такий втомлений, він би вирішив, що це, безперечно, безвихідь. Навіть попри втому він вирішив, що засмучений очікуванням, ніби тепер мусить жити заради батька, а не сам по собі. Чи буде це чесно, задумався він, скористатися магією, щоб зробити себе відомим гравцем у крикет? Можна ж змусити м’яч летіти, куди тобі хочеться. Чи Татко вважатиме це за успіх? Але Крістофер надто добре розумів, що Татко так не вважатиме.

Його очі злипалися, а голова хилилася додолу. Коли Татко відіслав його спати, Крістофер упав на рипучий матрац і заснув як убитий. Він хотів, щиро хотів вирушити в Проміжок і розповісти Такрою про все, що сталося, але був або надто втомлений, або надто наляканий, що Татко може здогадатися… Якою б не була причина, він тієї ночі не бачив жодних снів.




Загрузка...