Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ одинадцятий

Весь перший тиждень Крістофер ні про що інше і думати не міг, окрім того, як сильно ненавидить Замок Крестомансі й людей у ньому. Здавалося, тут поєднали найгірші риси школи й дому, та ще й додатково кілька власних паскудств. Замок був дуже великий і дуже величний, а ще, окрім часу, коли Крістофер був зайнятий уроками, він був змушений валандатися там самотою, сумуючи за Онейром, Феннінгом, іншими хлопцями, а найгірше — за крикетом, тоді як інші люди в Замку займалися своїми дорослими справами, ніби Крістофера тут і не було. Він завжди їв один у шкільній кімнаті, як і вдома, до того ж вікна шкільної кімнати виходили на порожні стрижені моріжки Замку.

— Ми думали, ви будете щасливіші, якщо не змушувати вас слухати наші дорослі розмови, — сказала йому Панна Розалі, коли вони прямували довгою дорогою з церкви в неділю. — Але, звісно, недільний ланч ви розділите з нами.

Тож Крістофер сів за довгий стіл разом з усіма іншими, вбраними в стриманий недільний одяг, і подумав, що немає жодної різниці, є він тут чи немає. Голоси гули поміж дзвоном ножів і виделок, і ніхто з ним не розмовляв.

— А ви для очистки додайте мідь, байдуже, що кажуть інструкції, — казав Флавіану Темплу бородатий Доктор Сімонсон. — А після цього ви зможете, я вважаю, покласти його прямо в пентакль для обробки вогнем.

— Незаконна драконяча кров від Мари просто переповнила ринок, — сказала молода пані по інший бік столу. — Навіть найчесніші постачальники не звітують про неї. Вони знають, що зможуть уникнути податків.

— Але правильні слова викликають труднощі, — казав Доктор Сімонсон Флавіану.

— Я знаю, що статистика оманлива, — говорив молодший чоловік поруч із Крістофером. — Але мій останній зразок удвічі перевищує законний ліміт для отруйних мастей. Ви повинні просто екстраполювати, щоб побачити, скільки приносить банда.

— Після цього стерилізована вогнем настоянка мусить бути проведена через золото, — виголосив Доктор Сімонсон, а інший голос перебив його слова:

— Ця витяжка з магічних грибів точно походить із Низки Десять, але я думав, що поставлена нами пастка перекрила цей канал реалізації.

Тим часом Доктор Сімонсон додав:

— Якщо ви хочете добитися успіху без міді, вийде набагато складніше.

Голос Панни Розалі пробився крізь його пояснення аж з іншого кінця столу:

— Але, Ґабріелю, вони ж дійсно вирізали цілісіньке плем’я русалок! Я знаю, що є частина відповідальності й наших відьмаків через їхню готовність віддати пів царства за органи русалок, але Мару справді потрібно зупинити!

Сухий голос Ґабріеля відповів здаля:

— Цю частину операції було закрито. Зброя, що походить із Низки Один, нині є найбільшою складністю.

— Моя порада — почати з пентакля й вогню, — гудів голос Доктора Сімонсона. — Звісно, використовуючи простіші форми слів, щоб запустити процес, але…

Крістофер сидів мовчки, думаючи, що якби він став наступним Крестомансі, то заборонив би людям говорити про роботу під час їди. Взагалі. Він був щасливий, коли йому дозволили встати з-за столу й піти. Але коли пішов, єдине, що лишалося робити, — тинятися довкола, відчуваючи всі замовляння цього місця, що свербіли йому, як комарині укуси.

Були замовляння в англійському парку, щоб стримати бур’яни й заохотити дощових черв’яків, замовляння для підтримання здоров’я гігантських кедрів на моріжку, а ще замовляння навколо всього парку, щоб відвадити непроханих гостей. Крістофер подумав, що міг би зламати цей набір досить легко і просто втекти геть, але чутливість, яку він засвоїв від Доктора Поусона, показала йому, що зламане бар’єрне замовляння запустить тривожні дзвіночки у вартівні, на воротах і, можливо, по цілому Замку також.

Замок складався зі старої похмурої частини з круглими баштами і новішої, які поєднали в химерне ціле. Але була ще одна додаткова частина Замку, яка стояла окремо в саду, з вигляду ще старіша, настільки старовинна, що на її зруйнованих стінах росли дерева.

Звісно, Крістофер хотів дослідити цю частину будівлі, але на ній було сильне замовляння відвернення, через яке він опинявся то за нею, то збоку від неї — щоразу, коли намагався потрапити всередину.

Тож він здався і почалапав всередину Замку, де замовляння, замість свербіти, чавили його, мов тягар. Замовляння Замку він ненавидів понад усе. Вони не давали поводитися так сердито, як він почувався. Вони робили все тупим і приглушеним. Щоб виразити свою ненависть, Крістофер усе більше і більше вдавався до мовчазної зневаги. Коли люди говорили до нього і він мусив відповідати, він відповідав так в’їдливо, як лише вмів.

Це не допомагало йому ладнати з Флавіаном Темплом. Флавіан належав до старанних наставників. У звичайний час він би сподобався Крістоферові, хай Флавіан і затягував свої комірці надто туго і зі шкіри пнувся, щоб до нього поштиво зверталися та належно шанували, як і решту людей Ґабріеля де Вітта.

Але Крістофер ненавидів Флавіана за те, що той був одним із них — і скоро він зрозумів, що Флавіан зовсім не має почуття гумору.

— Ви не помітите жарту, навіть якщо він сяде вам на кінчик носа, правда? — запитав Крістофер на другий ранок перебування у Замку. А ранки завжди були присвячені магічній теорії чи магічній практиці.

— О, навіть не знаю, — сказав Флавіан. — Минулого тижня дещо в «Панчі» змусило мене усміхнутися. Тепер повертаймося до того, про що ми говорили — як багато світів, на вашу думку, складають Споріднені Світи?

— Дванадцять, — сказав Крістофер, адже пам’ятав, що Такрой іноді називав Всюдинки Спорідненими Світами.

— Дуже добре! — сказав Флавіан. — Хоча насправді їх набагато більше, адже кожен зі світів — це плеяда світів, які ми називаємо Низками. Єдиний, який насправді один, а не низка — це Одинадцятий, але не завдавайте собі з ним клопоту. Усі світи, напевне, почалися з одного, а потім щось сталося в доісторичні часи, що могло закінчитися двома взаємовиключними способами. Скажімо, частина світу вибухнула. Чи не вибухнула. Дві речі не можуть існувати водночас в одному світі, тож світ став двома світами, сусідніми, але розмежованими, один містив цю частину світу, а інший — ні. І так далі, поки їх стало дванадцять.

Крістофер слухав це з певною цікавістю, адже він завжди розмірковував над тим, як утворилися Всюдинки.

— А Низки утворилися так само? — запитав він.

— Насправді так, — сказав Флавіан, явно вважаючи Крістофера добрим учнем. — Візьміть Низку Сім, яка є Гірською Низкою. В доісторичні часи земна кора мала згинатися набагато частіше, ніж тепер. Або Низка П’ять, де всі землі стали островами, кожен не більший за Францію. І так само щодо кожної Низки, але плин історії в кожному світі відрізнявся. Саме історія створила відмінності. Найпростіший приклад — наша Низка, Дванадцята, де наш світ, який ми звемо Світ А, обернений до магії, що нормально для більшості світів. Але наступний світ — Світ Б, відколовся в чотирнадцятому столітті і повернувся до науки й машин. Світ за ним — Світ В, відколовся в часи Римської імперії і лишився розділений на великі імперії. І так тривало до дев’яти разів. Зазвичай їх дев’ять у кожній Низці.

— Але чому їх рахують задом наперед? — спитав Крістофер.

— Бо ми вважаємо, що Перший — це початковий світ для усіх дванадцяти, — сказав Флавіан. — В усякому разі, це великі маги Першого відкрили інші світи, і вони їх пронумерували.

Це пояснення було набагато краще, ніж Такроєве. Крістофер почувався вдячним Флавіанові. Тож коли Флавіан спитав: «Тож що, на вашу думку, змушує нас називати ці дванадцять Спорідненими Світами?» — Крістофер відчував, що мусить відповісти.

— Усі вони говорять однією мовою, — сказав він.

— Дуже добре! — сказав Флавіан. Його бліде обличчя порожевіло від здивування і задоволення. — Ви справді добрий учень!

— О, я абсолютно геніальний, — гірко сказав Крістофер.

На жаль, коли Флавін повернувся до практичної магії наступного полудня, Крістофер був яким завгодно, тільки не геніальним. З Доктором Поусоном він призвичаївся до замовлянь, які справді щось робили. Але з Флавіаном він повертався до дрібної елементарної магії — такої, яку виконував у школі. Вона винуджувала Крістофера смертельно. Він позіхав і випускав речі, а ще, зазвичай, напускав на себе особливий відсутній вигляд так, щоб Флавіан не помітив, що він робить, він виконував замовляння, пропускаючи половину кроків.

— Ой ні, — тривожно сказав Флавіан, помітивши щось не те. — Це магія чародіїв. Ми почнемо її за кілька тижнів. Але спершу ви маєте засвоїти базове відьмівське ремесло. Для вас найважливіше знати, чи відьма або відьмак не зловживають ремеслом, коли ви станете наступним Крестомансі.

Що за біда з Флавіаном. Він завжди каже: «Коли ви станете наступним Крестомансі». Крістофер відчув шалений гнів.

— Хіба Ґабріель де Вітт планує скоро померти? — спитав він.

— Я так не думаю. В нього лишилося ще вісім життів, — сказав Флавіан. — А чому ви питаєте?

— Це тільки примха, — сказав Крістофер, сердито думаючи про Татка.

— Отакої! — сказав Флавіан хвилюючись, що не зумів втримати інтерес свого учня. — Я знаю, ми вийдемо в сад і будемо вивчати властивості рослин. Ця частина відьмівського ремесла може вам більше сподобатися.

Отож вони спускалися в сад, у вологий сірий день. Це було таке літо, яке більше скидається на зиму, ніж сама зима. Флавіан зупинився під величезним кедром і запропонував Крістоферові пригадати старовинні перекази про кедровий ліс. Насправді Крістоферу було цікаво почути, що кедр був частиною поховального багаття, із якого відродився Фенікс, але він не збирався виказувати свого інтересу Флавіанові.

Поки Флавіан говорив, очі Крістофера впали на окремий зруйнований шмат Замку, але він знав: якщо запитає про нього, Флавіан тільки й скаже, що замовляння відвернення вони вивчатимуть наступного місяця — і це навело його на думку про дещо інше, що він хотів знати.

— Коли я вивчатиму, як прикріпити чиїсь ноги до місця? — запитав Крістофер.

Флавіан скоса зиркнув на нього:

— Ми не будемо вивчати магію, яка впливає на інших людей, аж до наступного року, — сказав він. — Ходімо до лаврових кущів і пригадаймо щось про них.

Крістофер зітхнув, ідучи за Флавіаном до великих лаврів поруч із дорогою. Міг би здогадатися, що Флавіан не збирається вчити його нічому важливому. Щойно вони дійшли до найближчого куща, рудий кіт вийшов з-поміж блискучого листя, потягуючись і роздратовано зиркаючи. Коли він побачив Флавіана і Крістофера, то риссю побіг до них, і всі його наміри були написані на його дикому клаповухому писку.

— Пильнуйте! — насторожено сказав Флавіан.

Але Крістоферу не потрібно було слів. Він знав, що може зробити саме цей кіт. Але він був такий вражений, зустрівши Трогмортена в Замку, що забув поворухнутися.

— Хто… чий це кіт? — спитав він.

Трогмортен також упізнав Крістофера. Його хвіст піднявся вгору, тонший і зміїстіший, ніж завжди; він зупинився і дивився.

— Воу? — недовірливо спитав він. І знову побіг, але більш статечно, ніби прем’єр-піністр, який стрічає іноземного президента.

— Воу, — сказав він.

— Обережно! — сказав Флавіан, завбачливо задкуючи позаду Крістофера. — Це кіт із Храму Ашет. Безпечніше до нього не наближатися.

Звісно, Крістофер знав це, але Трогмортен так явно показував намір бути чемним, що він ризикнув присісти навпочіпки й обережно простягнути руку.

— Так, і тобі теж «воу», — сказав Крістофер.

Трогмортен виставив свій побитий міллю помаранчевий ніс і ткнувся ним у Крістоферову руку.

— Святі небеса! Тварюка вас справді вподобав! — сказав Флавіан. — Ніхто не насмілюється підійти до нього на кілька метрів. Ґабріель видав усім робітникам у саду спеціальні щитові замовляння, а то вони би позвільнялися. Крізь звичайні замовляння він шматує людей на клапті.

— Як він сюди дістався? — запитав Крістофер, дозволивши Трогмортену чемно досліджувати його руку.

— Ніхто не знає — принаймні, як він приблудився сюди з Низки Десять, — сказав Флавіан. — Мордекай знайшов його у Лондоні, хоробрий чоловік, і приніс сюди в кошику. Він упізнав його по аурі і сказав, що раз він зміг, то більшість відьмаків також зможуть і тоді вб’ють його заради магічних властивостей. Більшість із нас вважає, що це не стало б великою втратою, але Ґабріель погодився з Мордекаєм.

Крістофер все ще не вивчив імена всіх цих людей у стриманих костюмах, які сиділи за столом на ланчі в неділю.

— Хто з них був пан Мордекай? — спитав він.

— Мордекай Робертс — мій щирий друг, але ти його ще не зустрічав, — сказав Флавіан. — Цими днями він працює для нас у Лондоні. Можливо, зараз ми можемо продовжити з переказами про рослини?

У цю мить дивний шум вирвався з горла Трогмортена, звук, ніби крутилися дерев’яні зубчасті коліщата, не надто добре зчеплені між собою. Трогмортен воркотав. Крістофер раптом розчулився.

— Він має ім’я? — спитав він.

— Більшість людей кличе його Тварюка, — сказав Флавіан.

— Я зватиму його Трогмортен, — сказав Крістофер, і від тих слів Трогмортенові коліщата загуркотіли ще гучніше.

— Йому личить, — сказав Флавіан. — А тепер, будь ласка, обговорімо цей лавр.

Поки Трогмортен дружньо й неспішно ступав поруч із ним, Крістофер вислухав усе про лаври і вирішив, що так воно сприймається набагато легше. Його вразило, як ретельно Флавіан дбав, щоб триматися якомога далі від Трогмортена.

Із цього дня у власній стриманій манері Трогмортен став єдиним Крістоферовим другом у Замку. Здавалося, вони обидва мають однакову думку про людей у ньому. Крістофер бачив одного разу, як Трогмортен наткнувся на Ґабріеля де Вітта, який спускався сходами з рожевого мармуру. Трогмортен зашипів і накинувся на довгі тонкі ноги Ґабріеля, і Крістофер втішався й чудувався швидкості, із якою ці довгі тонкі ноги знову поскакали вгору сходами, щоб забратися геть.

Щоразу, як Крістофер мав урок із Ґабріелем, він ненавидів його все більше. Він вирішив, що Ґабріелева кімната завжди здається такою темною, хоча в ній так багато вікон, через те, що вона відображає особистість Ґабріеля. Той ніколи не сміявся. Не мав терпіння до тупості чи помилок і, здавалося, думав, що Крістофер мусить вивчати все, що він йому викладає, в одну ж мить, інстинктивно.

Халепа була в тому, що перший тиждень, коли Флавіан і Ґабріель навчали його про Споріднені Світи, Крістофер вже усе про них знав із Всюдинок, і, здавалося, це привело Ґабріеля до думки, що Крістофер тямущий у навчанні. Але після цього вони перейшли до різних видів магії, і Крістофер, здавалося, просто не міг втовкмачити в свою довбешку, чому відьмівське ремесло і магія чародіїв — це не одне і те ж, чим відьмівство відрізняється від чаклунства, а вони обидва — від магії магів. Для Крістофера завжди великим полегшенням було, коли їхні уроки з Ґабріелем закінчувалися. По тому Крістофер крадькома впускав Трогмортена в Замок, і вони удвох його досліджували. Трогмортену не дозволялося заходити в Замок, і з цієї причини Крістоферові подобалося, що він був усередині.

Раз чи два завдяки їхньому щастю й хитрощам Трогмортен проводив ніч у Крістоферовому ліжку, воркочучи, як футбольна тріскачка. Але Панна Розалі могла знати, де був Трогмортен. Вона майже завжди приходила в садових рукавицях і мітлою виганяла Трогмортена. На щастя, вона зазвичай просто була зайнята після уроків, тож Трогмортен галопом летів поруч із Крістофером уздовж довгого коридора і на просторих горищах, засовуючи голову в дивні куточки й зауважуючи «Воу!» час від часу.

Замок був величезний. Над більшою його частиною важко нависли громіздкі приголомшливі замовляння, але там були частини, які ніхто не використовував, і замовляння, здавалося, вичерпувалися. Крістофер і Трогмортен були найщасливіші в цих місцях. А на третій тиждень вони відкрили для себе велику круглу кімнату в башті, яка мала такий вигляд, ніби певний час слугувала за майстерню відьмака. Там були полиці уздовж стін, три довгі робочі столи і пентаграма, намальована на камінній підлозі. Але кімната була покинута, й запилюжена, й наповнена задушливим запахом старої-старої магії.

— Воу, — щасливо сказав Трогмортен.

— Так, — погодився Крістофер. Це здавалося марнуванням гарної кімнати. «Коли я стану наступним Крестомансі, — подумав він, — то маю впевнитися, що ця кімната використовується». А потім він розсердився на себе, бо він не збирався бути наступним Крестомансі. Він підчепив звичку у Флавіана. «Але я міг би зробити це своє таємною майстернею, — знову подумав він, — міг би потроху перетягати сюди начиння».

Наступного дня вони із Трогмортеном подалися досліджувати нове горище, де могли бути речі, які Крістофер міг використати для умеблювання кімнати в башті. І вони натрапили на другу башточку на самому вершечку других, менших гвинтових сходів. Тут замовляння майже повністю вичерпувалися, адже башточка була геть розвалена. Вона була меншою за іншу кімнату в башті, і їй бракувало половини даху. Половина підлоги була вогка від дощу, який ішов у той день по обіді. Крім того, раніше там було венеціанське вікно. Тепер це був тільки насип із розкришеної на вогкий щебінь стіни, посеред якого стриміла одна кам’яна колона.

— Воу, воу, — схвально промовив Трогмортен. Він риссю пробіг по вогкій підлозі й застрибнув на розбиту стіну.

Крістофер охоче послідував за ним. Обидва видряпалися назовні по схилу щебеню, під яким були рештки вікна, і оглянули гладенький моріжок і верхівки кедрів унизу. Крістофер на мить побачив відокремлений шмат замку, на якому лежало відвертальне замовляння. Той майже сховався за межами поля зору за вузлуватою кам’яною кладкою башти, але Крістофер подумав, що виліз достатньо високо, щоб зазирнути всередину крізь дерева, що росли нагорі. Тримаючись за колону, що була частиною вікна, він заступив ще далі на зруйнований схил і нахилився праворуч, щоб розгледіти більше.

Колона розломилася навпіл.

Крістоферові ноги сковзнули вперед на слизькому камінні. Він відчув, як злетів у повітря, і побачив, як знизу догори промчали кедри. «Твою ковіньку! — подумав він. — Ще одне життя!» Він пам’ятав, як земля зупинила його із жахливим струсом. І він затьмарено зауважив, що Трогмортен в якийсь спосіб слідував за ним униз, а відтак зайшовся несамовитим галасом.