Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ сімнадцятий

— Як ти сюди дісталася? — запитав Крістофер.

Богиня била дрижаки. Була без своїх прикрас, через те виглядала дуже незвичною і простою.

— З-згадала, що ти розповідав, — відповіла вона, клацаючи зубами. — Про те, що потрібно покинути од-дне ж-життя. Адже в мене теж є д-два, якщо рахувати з-золоту статую. Т-та це було непросто. Я в-входила у с-стіну ш-шість разів у кутку м-моєї к-кімнати, п-поки в-втрапила, к-куди треба. Т-Ти, п-певно, х-хоробрий, що х-ходиш через ц-цей жахливий П-проміжок. Це було с-страхітливо — я м-майже в-впустила П-праудфут д-двічі.

— Праудфут? — перепитав Крістофер.

Богиня відкрила долоню з білою хутряною грудочкою. Хутряна грудочка обурено писнула і теж затремтіла.

— Моє котеня, — пояснила Богиня.

Крістофер пригадав, як спекотно в Низці Десять. Шарф, який сплела стара пані Поусон, нещодавно хтось охайно склав до комода. Він почав його шукати.

— Я н-не могла залишити її, — благально сказала Богиня. — Я взяла їй пляшечку з молоком із с-собою. І я мусила з-забратися геть щонайшвидше, щойно вони л-лишили мене після п-прикмети. Вони знали, що мені все відомо. Я чула, як М-матінка П-праудфут казала, що вони збираються ш-шукати нову Ж-живу негайно.

«А ще їй потрібен теплий одяг», — зрозумів Крістофер, почувши, як цокотять її зуби. Він кинув Богині шарф.

— Загорни котеня. Його сплела відьма, тож він напевно обереже його. Як, заради всього святого, ти знайшла Замок?

— З-заглядаючи в кожну д-долину, яку я п-проминала, — сказала Богиня. — Я н-не уявляю, чому ти с-сказав, що не маєш в-відьмівського зору. Я м-майже п-пропустила р-розріз у замовлянні. Він дійсно ледь п-помітний!

— То це відьмівський зір? — спитав Крістофер збентежений. Він вивалив оберемок свого найтеплішого одягу на ліжко біля неї. — Іди до ванної і одягни це, поки геть не промерзла.

Богиня поклала котеня, обережно загорнене в кокон із шарфа. Воно було таке маленьке, що скидалося на білого щура. Крістофер чудувався, що воно взагалі вижило.

— Х-хлоп’ячий одяг? — запитала Богиня.

— Це все, що в мене є, — сказав він. — І поспіши. Покоївки весь час заходять і виходять. Ти маєш сховатися. Ґабріель де Вітт наказав мені не мати справ із Ашет. Не знаю, що б він зробив, якби побачив тебе тут!

Після цих слів Богиня зістрибнула з ліжка і схопила одяг. Крістофер зрадів, що вона виглядає направду стривоженою. Він метнувся до дверей.

— Я піду і підготую сховок, — сказав він. — Чекай тут.

У коридорі він стрімголов кинувся до більшої з двох кімнат старої башти — тієї, що раніше була майстернею відьмака. «Втеча Богині могла стати останнім цвяхом у віко моїх халеп», — подумав Крістофер. Хоча це, напевно, просто везіння, що всі зараз зайняті бідолашним Такроєм. Трохи хитрощів, і йому вдасться сховати тут Богиню, поки напише листа до Доктора Поусона і запитає, що, на бога, з нею взагалі робити.

Він помчав угору гвинтовими сходами і оглянув запилену кімнату. Як би не було, йому не надто вдалося обставити її як свій барліг. Кімната стояла пусткою, тут нічого не було, окрім старого ослона, побитих шашілем робочих столів та іржавої залізної жаровні. Негоже для Богині! У відчаї Крістофер почав причакловувати. Він переніс усі подушки з Малої Зали. Потім, усе зваживши, зрозумів, що хтось це помітить.

Крістофер відіслав більшість подушок туди, де були, і причаклував інші — з Великої Вітальні, Великої Зали, Середньої Зали, Маленької Вітальні та інших місць, де, як він думав, ніхто їхнього зникнення не помітить. Далі роздобув вугілля із сараю садівника, щоб наповнити жаровню. Для неї Крістофер викликав вогонь і так поспішав, що ледве помітив, як йому вряди-годи вдалося все зробити правильно. Він згадав про каструльку і старий металевий чайник біля стайні і приніс ще їх. Відро води він притягнув від колонки біля дверей кухні.

Що ще? Молоко для котеняти. Воно прибуло у величезному бідоні, і Крістофер мусив відлити трохи в каструлю, а потім відіслати бідон назад; найгірше, що він не знав, де в Замку зберігаються деякі речі. Заварний чайник і чай — він не уявляв, де їх беруть; як і те, чи п’є Богиня чай. Здається, так. О, чашка, блюдце, тарілки. Він викликав їх із великого серванта в їдальні. Вони були гарненькі. Богині має сподобатися. Тепер ложку, ніж, виделку. Звісно, жодна срібна річ не відгукнулася. Крістофер із тріском перемістив те, що скидалося на цілу шухляду столових приборів, поспіхом їх перебрав і відіслав назад, як і бідон. І їй знадобиться їжа. Що ж іще лежить у коморі?

Прибули сендвічі з лососем, охайно загорнені в білу серветку. Крістоферу підкотила під горло нудота. Русалки! Але він виклав їх на стіл поруч із іншими речами і швидко роззирнувся кімнатою. Вугілля в жаровні почервоніло, але чогось бракувало, щоб кімната здавалася затишною. Так, килим. Чудовий круглий килим із бібліотеки пасував би. Килим прибув і виявився удвічі більшим, ніж думав Крістофер. Довелося пересунути жаровню, щоб звільнити місце. Ось і все. Чудово!

Він помчав до своєї кімнати. Він опинився в ній у мить, коли Флавіан відчинив двері всередину.

Крістофер поспіхом вимовив найпотужніше замовляння невидимості, яке знав. Флавіан відчинив двері в повну порожнечу. На Крістоферове полегшення, він остовпів і втупився в неї.
— Гм, — сказав за його спиною Крістофер. Флавіан крутнувся на місці, наче той його штрикнув. Крістофер легковажно і якомога голосніше сказав:

— Просто вправляюся в практичній магії, Флавіане!

Шарудіння і спотикання, яке він чув із порожнечі, припинилося. Богиня знала, що Флавіан тут. Але він мав її звідси забрати.

— О. Справді? Добре, — сказав Флавіан. — Тоді перепрошую, що завадив. Але Ґабріель каже, що я маю провести урок просто зараз, бо завтра мене тут не буде. Він хоче, щоб усі працівники Замку гуртом вирушили на пошуки Мари.

Поки Флавіан говорив, Крістофер намагався обшукати невидимість всередині власної кімнати — використовуючи магічне шосте чуття, про наявність якого в себе донині й не здогадувався — і спершу визначив, з якого боку ліжка стоїть Богиня, потім — де на ліжку лежить котеня в коконі шарфа. І щосили послав їх обох у кімнату в башті. Він ніколи раніше не переміщав живих істот і не мав уявлення, чи все відбувається так само, як і з предметами. Він почув важкий звук, «вжжжух» потривоженого повітря зсередини невидимості, такий самий шум здійняв і бідон молока, і зрозумів, що Богиня кудись зникла. Він просто мусив сподіватися, що вона розбереться. Зрештою, вона показала, що може про себе подбати.

Крістофер скасував невидимість. Здається, в кімнаті нікого не було.

— Мені подобається вправлятися на самоті, — сказав він Флавіану.

Флавіан кинув на нього швидкий погляд.

— Ходімо до навчальної кімнати.

І тільки коли вони йшли коридором, до Крістофера дійшло, що сказав Флавіан.

— Завтра ви вирушаєте на Мару?

— Якщо зможемо дістатися до нього, — сказав Флавіан. — Коли ви пішли, Мордекай розколовся і виказав нам кілька імен та адрес. Ми думаємо, він каже правду, — зітхнув Флавіан. — Не терпиться спіймати його, хоча я не можу отямитися від того, що Мордекай був одним із них!

«Що ж буде з Матусею?» — тривожно подумав Крістофер. Хотів би він знайти спосіб хоч якось застерегти її, але не уявляв, де в Кенсінгтоні вона мешкає.

Вони дісталися навчальної кімнати. Щойно увійшовши туди, Крістофер усвідомив, що відмінив невидиме замовляння тільки в кімнаті, тобто Богиня з кошеням залишалися невидимими. Як він не намагався думками відшукати їх у башті, вона, здавалося, була геть далеко. Флавіан розповідав щось майже двадцять хвилин, але Крістофер усе прослухав.

— Я сказав, — з притиском повторив Флавіан, — що ви маєте дещо відсутній вигляд.

Крістофер зрозумів, що він повторив це кілька разів. Він поспішно відповів:

— Я задумався, що тепер буде з Та… Мордекаєм Робертсом.

— Гадаю, піде до в’язниці, — сумно відповів Флавіан. — Сидітиме в камері роками.

— Але ж вони мають щось придумати, щоб ув’язнити його і не дати його духові мандрувати світами, правда ж? — сказав Крістофер.

На Крістоферове здивування, Флавіан вибухнув гнівом.

— Це найтупіше, найлегковажніше й найтовстошкіріше зауваження, яке ви тільки могли зробити! — кричав він. — З усіх бездушних, розманіжених, зверхніх дітиськ, яких я бачив, ви найгірший! Іноді я думаю, що у вас нема душі — лише купка нікчемних життів!

Крістофер втупився в зазвичай бліде обличчя Флавіана, нині червоне від гніву, і спробував заперечити, що не хотів бути бездушним. Він просто хотів сказати, що важко, певно, втримати духовного мандрівця у в’язниці. Але почавши говорити, Флавіан, здавалося, вже не міг зупинитися.

— Здається, ви гадаєте, — кричав він, — що ці дев’ять життів дають вам право поводитися, наче ви володар Всесвіту! Або ніби ви оточені кам’яною стіною. Як би сильно хтось не старався бути дружнім із вами, все, що отримує навзаєм, — пихатий погляд, відсутній вигляд і чортову неприкриту грубість. Заради всього святого, я спробував. Ґабріель спробував. Розалі спробувала. Так само всі покоївки, і вони кажуть, що їх ви навіть не помічаєте. А тепер кпите з бідолашного Мордекая! З мене годі! Мене від вас нудить!

Крістофер навіть не уявляв, що люди бачать його таким. Він був вражений. «Де ж я схибив? — подумав він. — Я ж хороший насправді!» Коли він ще малюком вирушав до Всюдинок, то подобався людям. Всі усміхалися. Незнайомці дарували йому подарунки. Крістофер зрозумів, що він звик думати, що подобається усім із першого погляду, а зараз стало очевидно, що це геть не так.

Він глянув на Флавіана, який важко віддихував, люто втупившись у нього. Схоже, він глибоко вразив почуття Флавіана. Він не думав, що Флавіан має почуття, які можна вразити. Але чомусь від того, що він не мав наміру кпити з Такроя — не тоді, коли Такрой цілий день бреше заради нього, — було ще гірше. Він любив Такроя. Прикрість у тому, що він не смів сказати про це Флавіанові. Так само, як не смів сказати, що думками він переважно був з Богинею. Тож що він сказати міг?

— Мені прикро, — сказав Крістофер. — Справді прикро, — його голос тремтів і зривався від потрясіння. — Я не хотів вразити ваші почуття… принаймні не цього разу… справді…

— Чудово! — сказав Флавіан. Почервоніння сходило з його обличчя. Він відхилився на спинку крісла, втупившись у Крістофера. — Це вперше за весь час я чую, що вам прикро, — точніше, вперше це щиро. Гадаю, це певний прорив.

Він зі стуком відсунув стілець і підвівся.

— Перепрошую, що розгнівався. Але я не думаю, що зможу сьогодні проводити урок. Я почуваюся надто схвильованим. Біжіть собі, ми надолужимо все післязавтра.

Крістофер отримав можливість — зі змішаними почуттями щодо неї — піти й наглянути за Богинею. Він поспішив до кімнати у башті.

На його велике полегшення, вона була там. У кімнаті було чути підгорілим молоком, а Богиня сиділа поміж різнокольорових шовкових подушок, годуючи котеня з крихітної пляшечки для ляльки. Вугілля прогріло повітря, а килим, який тепер мав підпалену пляму поруч із жаровнею, закривав кам’яну підлогу, тож кімната виглядала затишною.

Богиня зустріла його пустотливим гиготінням.

— Ти забув зробити мене видимою знову! Я ніколи не мала справу з невидимістю — купу часу забрало придумати, як її скасувати, і я мусила весь цей час стояти непорушно, щоб не наступити на Праудфут. Дякую, що облаштував цю кімнату. Ці чашки справді гарненькі.

Крістофер також загиготів, побачивши Богиню у своїх куртці та бриджах. Якщо дивитися тільки на одяг, вона скидалася просто на тлустого хлопчика, досить схожого на Онейра, але якщо глянути на її брудні босі ноги і довге волосся, важко було збагнути, хто вона.

— Ти не надто схожа на Живу Ашет… — почав він.

— Стій! — схопилася на коліна Богиня, обережно тримаючи котеня і пляшечку. — Не промовляй це ім’я! Навіть подумки! Ти ж знаєш, вона — це я, так само я — це вона, і якщо хтось згадає про неї, вона здогадається, де я, і пришле Руку Ашет!

Крістофер усвідомив, що це так і є, інакше Богиня не дісталася б цього світу живою.

— Тоді як же мені звертатися до тебе?

— Міллі, — твердо сказала Богиня. — Як до дівчинки зі шкільних книжок.

Крістофер знав, що вона рвонула би до школи, як не сьогодні, то завтра. Він спробував відволікти її від теми, запитавши:

— Чому ти назвала котеня Праудфут? Хіба ж у цьому нема небезпеки?

— Зовсім трохи, — погодилася Богиня. — Але я мала збити зі сліду Матінку Праудфут… їй це так полестило… та я почуваюся підлою, обманюючи її. На щастя, була навіть краща причина назвати котеня саме так. Глянь.

Вона відклала лялькову пляшечку і обережно випростала одну з тендітних передніх лапок котеняти поверх свого пальця. Його кігтики були рожеві. «Лапка скидається на крихітну маргаритку», — подумав Крістофер, опускаючись на коліна, щоб роздивитися. Потім він помітив, що рожевих кігтиків страшенно багато — щонайменше сім.

— Котеня має святу лапку, — урочисто сказала Богиня. — Це означає, що воно несе удачу певного золотого божества. Коли я її побачила, то знала, що це означає і що мушу дістатися сюди й піти до школи.

Вони знову з’їхали на улюблену тему Богині. На щастя, в цей момент із того боку дверей почулося могутнє контральто.

— Воу, — почулося звідти.

— Трогмортен! — сказав Крістофер. Він схопився на ноги з величезним полегшенням і кинувся відчиняти двері. — Він же не зашкодить котеняті, правда?

— Краще б йому тримати себе в лапах! — сказала Богиня.

Але Трогмортен був цілковито радий бачити всіх. Він підбіг до Богині, задерши хвоста догори, а вона не лише привіталася з ним: «Привіт, котисько!», а ще й почесала вушка і явно була рада його бачити. Трогмортен із власницьким виглядом обнюхав котеня, а тоді вмостився між Крістофером і вогнем, воркочучи, як іржавий годинник.

Незважаючи на цю відстрочку, Богиня знову заведеться за школу — це лиш питання часу.

— Ти втрапив у халепу, еге ж, коли я запхала тебе в стіну? — запитала вона, замислено поїдаючи сендвіч із лососем.

Крістофер мусив відвести погляд.

— Я знаю, що це так. Що це за прикольні рибні штучки?

— Сендвічі з лососем, — відповів Крістофер і здригнувся, а тоді, щоб відволіктися від думки про русалок, розповів, як Ґабріель вилучив його дев’яте життя, помістивши на золоте кільце.

— Він навіть не запитав твого дозволу? — обурилась Богиня. — Тепер ти в найгіршому становищі. Дай-но мені тільки облаштуватися в школі, і я придумаю, як повернути тобі це життя.

Крістофер усвідомив, що настав час пояснити Богині, як воно насправді ведеться в Низці Дванадцять.

— Дивись, — почав він так зичливо, як тільки міг. — Не думаю, що ти зможеш ходити до школи, тим паче до школи-пансіону, як в одній із твоїх книг. Вони коштують купу грошей. Навіть форма дорога. А ти ж навіть не принесла своїх прикрас, які можна продати.

На його подив, Богиня лишалася безтурботною.

— Мої прикраси майже всі зі срібла. Я б не могла принести їх і не зашкодити тобі, — зауважила вона. — Я підготувалася до того, щоб заробляти гроші.

Крістофер хотів би знати, як саме. Показуючи свої чотири руки на ярмарках?

— Я знаю, що зможу, — впевнено відповіла Богиня. — У мене є знамення — свята лапка Праудфут.

Здається, вона справді в це вірила.

— А я думав написати Доктору Поусону, — сказав Крістофер.

— Це може спрацювати, — погодилася вона. — Коли батько подружки Міллі — Кори Хоуп-Форбс — зламав шию на полюванні, вона мусила позичати кошти на сплату за школу. Я знаю все про ці штуки, бачиш.

Крістофер зітхнув і причаклував папір і ручку з навчальної кімнати, щоб написати Доктору Поусону. Це неабияк зацікавило Богиню.

— Як ти це зробив? Чи можу я теж навчитися робити так? — хотіла вона знати.

— Чому б ні? — сказав Крістофер. — Ґабріель сказав, що ти, очевидно, чародійка. Основне правило — унаочнити річ, яку ти хочеш принести. Коли Флавіан вчив мене причакловувати, я теж переносив шматки стін і столів.

Наступну годину чи й більше вони причакловували речі, яких потребувала Богиня: ще вугілля, лоток для котеняти, шкарпетки для Богині, ковдру і кілька освіжувачів, щоб перебити сморід від Трогмортена. Поміж тим вирішили, що написати Докторові Поусону, а Богиня зробила нотатки для листа скісним, чужоземним на вигляд письмом. Вони невеликого успіху досягли у складанні листа, коли гонг на віддалі закликав на вечерю. Тоді Крістофер мусив згодитися, щоб Богиня причаклувала тацю з його вечерею до башти.

— Але спершу я маю піти до навчальної кімнати, — попередив він. — Інакше покоївка, яка приносить вечерю, щось запідозрить. Дай мені п’ять хвилин.

Він прибув до навчальної кімнати одночасно з покоївкою. Пам’ятаючи гнів Флавіана, Крістофер обережно глянув на покоївку, а потім усміхнувся їй — почасти для того, щоб перешкодити підозрам щодо Богині, хоча він у будь-якому разі усміхнувся б їй.

Покоївку явно потішило, що її помітили. Вона сперлася на столик, поруч із тацею, й завела розмову:

— Поліція забрала ту стару жінку, — сказала вона. — Близько години тому. Та кричала і відбивалася. Я і Саллі пробралися в хол поглянути. То була справжня вистава!

— А що з Та… Мордекаєм Робертсом? — спитав Крістофер.

— Затримали для подальшого допиту, — сказала покоївка. — Усього замовляннями огорнули. Бідолашний пан Робертс. Саллі сказала, що він виглядав смертельно втомленим, коли вона принесла йому вечерю. Він у цій маленькій кімнатці біля бібліотеки. Я знаю, що він вчинив неправильно, але я все ще намагаюся знайти привід піти туди й перемовитися з ним — трохи його підбадьорити. Берта вже там була. Вона заправляла там ліжко, щасливиця!

Крістоферові стало цікаво попри бажання, щоб покоївка пішла.

— То ви знаєте Мордекая Робертса?

— Чи знаю я його! — сказала покоївка. — Коли він працював у Замку, гадаю, ми всі трохи за ним сохли.

Раптом Крістофер помітив, що його таця з вечерею почала хилитатися. Він із шумом опустив на неї руку.

— Маєте визнати, — сказала покоївка, на щастя, не дивлячись на тацю. — Пан Робертс такий гарненький і такий приязний. Не буду тицяти пальцями, але тут багатенько дівчат зі шкіри пнулися, щоб зіткнутися з паном Робертсом у коридорах. Ото дурненькі! Всі ж знають, що йому впала в око Панна Розалі.

— Панна Розалі! — вигукнув Крістофер, зацікавлений більше, ніж будь-коли, і щосили притис тацю до столу. Богиня, певно, подумала, що зробила щось не так, і ще сильніше взялася її причакловувати.

— О так! Це пан Робертс навчив Панну Розалі грати в крикет, — сказала покоївка. — Але вони чомусь ніколи не можуть дійти згоди. Подейкують, що це через неї пан Робертс дав себе запроторити на цю роботу до Лондона. Підклала вона йому свиню, ця Панна Розалі, — потім на Крістоферове полегшення вона додала: — Та мені вже слід забиратися, щоб ви собі з’їли вечерю, поки не вихолола.

— Так, — вдячно сказав Крістофер, притискаючи тацю з усіх сил і при цьому відчайдушно намагаючись не здатися грубіяном: — Ееее… якщо ви побачите Так… пана Робертса, перекажіть йому мої вітання. Якось я зустрів його в Лондоні.

— Перекажу, — приязно відказала покоївка й одразу ж пішла. Крістоферові руки враз ослабли. Таця вирвалася з-під них і зникла. Добрий шмат столу зник разом із нею. Крістофер кинувся назад до башти.

— Ох ти нетямне дурило! — почав він з порога.

Богиня просто тицьнула на дві третини парти, сперті на робочий стіл. Обоє вибухнули реготом.

«Це неймовірно весело», — подумав Крістофер, коли оклигав достатньо, щоб розділити вечерю з Богинею і Трогмортеном. Це дивовижно затишно — найти когось із подібною магією. Він відчував, що це й була причина, чому він продовжував навідувати Храм Ашет. До того ж тепер, коли покоївка повернула його думки до Такроя, Крістофер не міг від них відкрутитися. І поки він сміявся і розмовляв із Богинею, він і справді відчував Такроя — десь тут, поруч, можливо, десь унизу, в іншому кінці Замку, як і замовляння, що стримували його і явно були незручними. Крістофер відчував, що в Такроя геть не лишилося надії.

— Допоможеш мені дещо зробити? — запитав він. — Я знаю, що не допоміг тобі, але…

— Але ти допоміг! — сказала Богиня. — Ти й зараз допомагаєш, без жодних нарікань на неприємності.

— Тут внизу ув’язнено мого друга, — сказав Крістофер. — Я гадаю, потрібні зусилля нас обох, щоб розбити замовляння і безпечно звільнити його.

— Звісно, — відповіла Богиня.

Вона сказала це з такою готовністю, що Крістофер усвідомив: він мусить сказати їй, чому Такрой тут опинився. Якщо він дозволить їй допомогти, не сказавши, у чому вона згодилася брати участь, він буде таким же поганим, як Дядько Ральф.

— Постривай! — сказав Крістофер. — Я такий же лихий, як і він.

І він розповів їй про Мару, досліди Дядька Ральфа і навіть про русалок — про все.

— Трясця! — вигукнула Богиня. Це слівце вона, напевно, підчепила в книжках про Міллі. — Ну ти і вляпався! І Трогмортен справді подер твого дядька? Хороший котик!

Вона була за те, щоб врятувати Такроя негайно. І Крістофер мусив учепитися за поли її жакета, щоб зупинити.

— Ні, послухай! — сказав він. — Вони хочуть зробити завтра облаву на решту банди Мари. Ми можемо випустити Такроя, коли їх не буде. І якщо вони спіймають мого дядька, Ґабріель може бути такий радий, що не нарікатиме на зникнення Такроя.

Богиня погодилася зачекати до ранку. Крістофер причаклував їй свою піжаму й залишив доїдати перед сном сендвічі з лососем.

Але, пам’ятаючи про її віроломство з прикметою, він потурбувався запечатати за собою двері найсильнішим замовлянням, яке тільки знав.

Наступного ранку його розбудив бідон молока, що приземлився поруч із ліжком. За ним послідували уламки парти. Крістофер відправив і те, і те на належні місця і рвонув до башти, одягаючись по дорозі. Скидалося на те, що Богині урвався терпець.

Крістофер застав її, розгублену, над кошиком хліба і величезним шматком шинки.

— Я забула, як правильно посилати речі назад, — зізналася вона. — І ще я закип’ятила ту пачку чаю в чайнику, але в нього якийсь бридкий смак. Що я роблю не так?

Крістофер розібрався з цим, як міг, і притьма побіг до навчальної кімнати на сніданок. Покоївка була вже там, із насмішкуватим обличчям тримаючи тацю.

Крістофер нервово посміхнувся їй. Вона вишкірилася і кивнула на стіл. Він мав чотири ніжки на одному кінці, дві з них висіли в повітрі.

— Ох, — сказав він. — Я… еее…

— Зізнавайтеся, — сказала вона. — Це ж ви свиснули антикварні чашки з їдальні, правда? Я сказала дворецькому, що вичитаю вас за це.

— Ну, так, — сказав Крістофер, знаючи, що Богиня п’є свіжозаварений чай із однієї з них просто зараз. — Я поставлю їх на місце. Вони не розбилися.

— Краще б їм не розбиватися, — сказала покоївка. — Їм ціни немає, цим чашкам. Будьте ласкаві привести цей стіл до ладу, щоб я поставила на нього тацю, перш ніж впущу її.

Поки Крістофер повертав столові належну йому форму, вона зауважила:

— Цей ваш дар вам звалився як сніг на голову, еге ж? Цього ранку речі то вигулькують, то зникають по всьому Замку. Послухались би ви моєї поради, повернули б усе на належні місця до десятої. Коли Ясновельможний де Вітт і решта вирушать ловити тих злодюжок, дворецький обходитиме з перевіркою весь Замок.

Вона затрималася і поїла його тости й мармелад. Вона зауважила, що снідала години зо дві тому. Як виявилося, її ім’я Еріка, а ще вона була цінним джерелом інформації і до того ж дуже люб’язна. Але Крістофер знав, що йому не варто було вчити Богиню причакловувати речі. За таких обставин він нізащо її не приховає. Коли Еріка пішла і він зміг обмізкувати свої халепи, Крістофера осяяло, що він може вбити двох зайців одним ударом. Усе, що йому треба зробити, — попросити Такроя забрати Богиню з собою, коли він втікатиме. Через це стало життєво необхідним звільнити Такроя.