Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ перший

Це було за рік до того, як Крістофер зізнався хоча б комусь про свої сни. Так сталося тому, що він мешкав здебільшого у дитячій — на горішньому поверсі великого лондонського будинку, і няні, які його гляділи, змінювалися щокілька місяців.

Він рідко бачив своїх батьків. Коли Крістофер був маленький, він боявся, що може одного дня зустріти Татка десь у парку і не впізнати його. Крістофер мав звичку вклякати біля поруччя сходів, позираючи униз, — у ті з небагатьох дні, коли Татко приїздив додому з ділового центру Лондона раніше, ніж Крістофера відсилали до ліжка, — в надії закарбувати в пам’яті Таткове обличчя. Все, що йому вдалося, — побачити збоку й здаля постать у сюртуку з великими гарно зачесаними чорними бакенбардами, що передавала лакеєві високий чорний капелюх, а потім, коли Татко швидким кроком заходив під сходи й зникав із поля зору, — дуже охайний білий проділ у чорному волоссі. Крістофер мало знав про Татка, крім того, що той вищий за більшість їхніх лакеїв.

Іноді вечорами Матуся виходила на сходи зустріти Татка, перекриваючи Крістоферові огляд широкими шовковими спідницями з численними складками і торочками.

— Нагадай своєму панові, що сьогодні ввечері в цьому домі прийняття, — холодно казала вона лакеєві. — І його присутність як господаря обов’язкова, хоч раз у житті.

Татко, схований за матусиним широким убранням, відповідав низьким невдоволеним голосом:

— Скажіть пані, що я приніс із контори додому купу роботи. Скажіть їй, що вона мусить повідомляти мене завчасно.

— Прошу переказати вашому панові, — відповідала Матуся лакеєві, — що якби я його попереджала, він знайшов би причину тут не з’являтися. Зверніть його увагу на те, що це мої гроші живлять його справи, і я можу їх вилучити, якщо він не зробить для мене й такої дрібниці.

Тоді Татко зітхав.

— Скажіть пані, що я перевдягнуся, — казав він. — Мене присилувано. Попросіть її відійти від цих сходів.

Матуся ніколи не відходила від сходів, на розчарування Крістофера. Вона завжди підбирала спідниці і пливла вгору сходами поперед Татка, щоб упевнитися, що він зробить, як вона хоче. Матуся мала великі променисті очі, досконалу поставу і купу блискучих каштанових кучерів. Няні казали Крістоферові, що Матуся була Красунею. В той період свого життя Крістофер вважав, що всі батьки були такими, але він бажав, щоб Матуся дала йому хоч разок поглянути на Татка.

Крістофер гадав, що всі бачать такі сни, як і він. Не вважав їх вартими згадки. Сни завжди починалися однаково. Він вилазив з ліжка і заходив за стіну дитячої спальні — точніше, за камін, який виступав у кімнату, — а тоді опинявся на каменистій стежці, яка оббігала долину верхом. Струмок дзюркотів крутими зеленими схилами до самого низу, водоспад за водоспадом, але Крістофер ніколи не відчував потреби спускатися за ним у долину. Натомість він підіймався стежкою і обходив велику скелю, щоб опинитися в місці, яке подумки називав Проміжок. Крістофер думав, що цей шматок світу — залишок давніх часів; він існував до того, як хтось навів у світі лад.

Безформні схили скель громадилися і розповзалися в усі боки. Одні — велетенські й важкі, інші — дрібні, як щебінь; жоден не мав сталих обрисів. Так само жоден не мав сталого кольору — тільки той невиразний бруднуватий відтінок, який буває, коли змішаєш усі кольори із коробки фарб. Над цим місцем завжди висів безформний вогкий туман і робив усе видиме ще більш непевним. Неба видно не було. Насправді Крістофер думав іноді, що неба там могло й не бути: він уявляв безформну скелю, що тяглася далі й далі над головою, як величезна арка, — але коли він задумувався про неї, це здавалося неможливим.

У снах Крістофер знав, що із Проміжку може дістатися у Майжевсюди. Він називав це Майжевсюди, адже існувало місце, яке не хотіло, щоб до нього дісталися. Воно було досить близько, але завжди траплялося так, що Крістофер відходив від нього щодалі. Він ковзався, дерся, пробирався між виступи вогких каменюк, дряпався вгору й вниз, поки знаходив іншу стежку й іншу долину. А їх там були сотні. Крістофер звав їх Всюдинки.

Всюдинки сильно відрізнялися від Лондона. Там було або тепліше, або холодніше, там були чудні дерева й чудернацькі будинки. В одних жили люди звичайні з вигляду, в інших мешкали такі, що мали шкіру червонясту чи голубувату й незвичні очі, але вони завжди були добрі до Крістофера. Щоразу, як він приходив у свої сни, починалися пригоди. У тих бурхливих пригодах люди допомагали йому тікати крізь льохи й дивні будівлі, а він допомагав їм полювати на небезпечних тварин або перемагати у війнах. У спокійних — знаходив нову й смачну їжу, а люди дарували йому іграшки. Більшість із тих іграшок він втратив, продираючись додому крізь скелі; спромігся принести лише сяюче намисто з черепашок, яке дали йому нетямущі панночки, бо повісив його на шию.

Крістофер приходив у Всюдинку, де мешкали нетямущі панночки, кілька разів. Там було синє море й білий пісок, в якому так зручно копирсатися і будувати замки. А ще там були звичайні люди, але їх Крістофер бачив лише здалеку. Нетямущі панночки наближалися і обсідали скелі над морем, щоб хихотіти з Крістофера, поки він будував піщані замки.

— О, клістоферр, — туркотали вони дитинними голосками. — Скажи, чому ти клістоферр?

І заходилися верескливим сміхом.

Це були єдині панночки, яких він бачив без одягу. Їхня шкіра була зеленавою, як і волосся. Крістофер чудувався, що нижче пояса в них були великі сріблясті хвости, які звивалися і скидалися, майже як рибини, а хвостові плавці вихлюпували на нього потужні водяні струмені. Йому ніяк не вдавалося їх переконати, що він зовсім не дивна тваринка, що зветься «клістоферр».

Щоразу, як він бував у цій Всюдинці, няня скаржилася на пісок у його ліжку. Крістофер швидко збагнув, що вона скаржиться голосніше, коли його піжама буває забрьоханою, вогкою й подертою після мандрівки через Проміжок. Тож він узяв запасний одяг із собою і залишав на скелястій стежці, щоб перевдягтися. Крістофер мусив оновлювати одяг щороку чи коли виростав з останнього подертого і брудного, але няні змінювали одна одну так часто, що жодна цього не завважила. Так само, як жодна не завважила дивних іграшок, які він за ці роки поприносив додому. Серед них був механічний дракон, морський коник, що насправді був флейтою, й намисто від нетямущих панночок, яке, якщо придивитися пильніше, виявилося низкою крихітних перлинок-черепів.

Крістофер думав про нетямущих панночок. Він роздивився ноги останньої няні й подумав, що її черевики достатньо великі, щоб приховати хвостові плавці. Але через ці спідниці ніколи не можна розгледіти якусь більшу частку панни. Він чудувався, як же вдається ходити Матусі та няні, якщо вони не мають ніг, а самі тільки хвостові плавці.

Крістоферу випала нагода дізнатися про це того ранку, коли няня одягла його в бридку матроску і повела униз сходами до вітальні. Його чекали Матуся й інші пані, а надто одна, на ім’я пані Баджет, яка нібито була Таткові двоюрідною сестрою. Вона дуже хотіла побачити Крістофера.

Крістофер втупився в її довгий ніс і зморшки.

— Матусю, вона відьма? — голосно запитав він.

Усі, окрім пані Баджет, яка зморщила обличчя ще більше, ніж раніше, вигукнули: «Шшшш, серденько!».

Але згодом Крістофер із полегшенням виявив, що усі, здавалося, забули про нього. Він тихенько ліг спиною на килим і почав перекочуватися від однієї пані до іншої. Коли його таки спіймали, він лежав під канапою, розглядаючи нижні спідниці пані Баджет. Крістофера з ганьбою витурили геть із кімнати, дуже розчарованого відкриттям, що всі пані мали великі товсті ноги, крім пані Баджет: її ноги були тонкі й жовтаві, як курячі лапи. Пізніше того дня Матуся запросила його до свого будуара.

— О, Крістофере, як ти міг! — сказала вона. — Ми з пані Баджет щойно дійшли найголовнішого — вона згодилася навідувати мене. А тепер більше ніколи не приїде. Ти змарнував працю кількох років!

Бути Красунею, як вивив Крістофер, — важка праця. Матуся перед дзеркалом була дуже заклопотана за всякими слоїками і пляшечками з литого скла. А покоївка за тими матусиними блискучими кучерями була навіть більш заклопотана, набагато більш заклопотана, ніж будь-коли бувала Крістоферова няня. І йому стало так соромно, що він змарнував усю цю працю… Він узяв скляний слоїк, щоб приховати сум’яття.

Матуся різко звеліла йому поставити слоїк на місце.

— Розумієш, Крістофере, гроші — це не найважливіше. Гідне місце в Товаристві більш важливе. Пані Баджет могла допомогти і з тим, і з іншим. Чого ж іще, на твою думку, я одружилася із твоїм Татком?

Оскільки Крістофер гадки не мав, що звело докупи Матусю і Татка, він знову простягнув руку, щоб узяти слоїк. Але вчасно згадав, що йому не дозволено його брати до рук, і натомість узяв великий шиньйон. Він обернув його довкола руки, поки Матуся говорила далі.

— Ти зростаєш із Татковою гарною родиною та моїми грішми, — казала вона. — Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що займеш гідне місце в Товаристві поруч із найкращими людьми. Матуся бачить тебе великою людиною. Ти слухаєш, Крістофере?

Та він уже втратив будь-яку надію зрозуміти Матусю. І замість відповісти, простягнув їй шиньйон.

— Навіщо воно?

— Збільшує моє волосся, коли я закручую ґулю, — мовила Матуся. — Будь уважним, Крістофере. Важливо, щоб ти просто зараз почав готуватися до майбутнього. І поклади волосся негайно.

Крістофер поклав жмут волосся на місце.

— Я думав, це дохла ґуля, — сказав він.

Певно, Матуся десь помилилася, бо, на великий подив Крістофера, шиньйон справді виявився здохлим щуром. Матуся і покоївка скрикнули. І поки лакей бігав за совком, Крістофера відіслали до його кімнати.

Відтоді Матуся кликала Крістофера до будуара і розмовляла з ним частіше. Він намагався пам’ятати, що не варто гратися слоїками, вдивлявся у власне відображення в дзеркалі й гадав, чому його кучері чорні, а Матусині — каштанові, і чому його очі більш схожі на вуглинки, ніж Матусині. Здавалося, дещо перешкоджає появі тут іншого здохлого щура, але часом павук наважувався спуститися перед дзеркалом, коли Матусині розмови ставали надто бентежними.

Крістофер розумів, що Матуся надміру переймається його майбутнім. Він знав, що мусить увійти до Товариства найкращих людей. Він знав тільки одне таке — Товариство спасіння язичників, на яке жертвував пенні кожної неділі в церкві, тож думав, що Матуся має на увазі саме це Товариство. Крістофер обережно розпитав няню з великими ногами, але вона розповіла, що язичники — це дикуни, які пожирають людей. Місіонери були найкращими людьми, от їх язичники й пожирали. Крістофер вирішив, що мусить стати місіонером, коли підросте. Він відчував, що Матусині розмови стають щораз то бентежніші. А він хотів би, щоб вона обрала для нього іншу кар’єру.

Крістофер також спитав няню про панночок із риб’ячими хвостами.

— О, це ж русалки! — розсміялася дівчина. — Вони несправжні.

Крістофер знав, що вони несправжні, адже бачив їх лиш уві сні. Тепер він впевнився, що зустріне і язичників, якщо піде в неправильне Майжевсюди. Певний час він так боявся наткнутися на язичників, потрапивши в нову долину із Проміжку, що лягав на стежку й згори оглядав нову Всюдинку, щоб дізнатися, на кого схожі тамтешні люди, перш ніж спускатися до них. Минав час, ніхто не намагався його зжерти, і він вирішив, що язичники, певно, живуть у Всюдинці, яка не пускає його до себе, тож відклав турботи на час, коли подорослішає.

Коли Крістофер трохи підріс, люди у Всюдинках іноді стали давати йому гроші. Він навчився відмовлятися від монет. Бо щойно їх торкався, все просто зникало. В одну мить він опинявся у своєму ліжку і прокидався, стікаючи потом. Одного разу це сталося, коли гарненька пані, що нагадувала йому Матусю, спробувала жартома вчепити йому на вухо сережку.

Крістофер розпитав би про це няню з великими ногами, але вона давно від них пішла. Більшість тих, що були після неї, коли він питав їх про щось, просто казали: «Не чіпай мене — я зайнята!». Доки він навчився читати, то вважав, що саме так чинять усі няні: лишаються на місяць, надто зайняті, щоб говорити, потім стискають губи в ниточку і кидаються навтьоки. Він був вражений, прочитавши про Старих Компаньйонок, що залишаються в сім’ях довіку і яких можна вмовити розповідати довжезні (й часом нуднезні) історії про минуле сім’ї. У його домі жодна зі служниць не лишалася довше ніж на шість місяців. Причиною, напевно, було те, що Матуся й Татко припинили спілкуватися, навіть через лакея. Натомість вони передавали одне одному записки через служниць. Оскільки ніколи так не бувало, щоб Матуся чи Татко запечатували записки, рано чи пізно хтось приносив записку вгору на дитячий поверх і читав уголос для няні. Так Крістофер дізнався, що Матуся завжди пише стисло й по суті:

«Прошу пана Чанта курити сигари тільки у власній кімнаті». Або: «Чи не матиме пан Чант ласку взяти до уваги, що праля скаржиться на дірки, пропалені в його сорочках». Або: «Пан Чант завдав мені прикрощів, покинувши посеред Урочистого сніданку».

Татко зазвичай накопичував записки, а потім відповідав на всі з неприхованим роздратуванням:

«Моя люба Мірандо,

Я буду курити, де мені заманеться, і робота цієї ледачої пралі — розібратися з наслідками. Але ж це ваша примха — найняти дурну неробу і грубу неотесу виключно для власного себелюбства і вигоди й жодною мірою не для мене. Якщо ви бажаєте, щоб я лишався на ваших посиденьках, спробуйте найняти кухарку, яка відрізняє бекон від підошви старого чобота й утримується від безперестанного дурного хихотіння».

Через Таткові записки служниці зазвичай ішли просто серед ночі.

Крістофер належно цінував відкриття, які отримував із цих записок. Татко чомусь здавався більш людяним, хоча й поводився так нещадно. Для Крістофера стало значним ударом те, що він віддалився від них із приїздом першої гувернантки.

Матуся послала по Крістофера. Вона заливалася слізьми.

— Твій татко цього разу перевершив себе, — сказала вона. — Це справа матері — наглядати за освітою власної дитини. Я хотіла, щоб ти пішов до хорошої школи, Крістофере. Це найважливіше. Але я не хочу силувати тебе до навчання. Я хочу, щоб зросло і твоє честолюбство. Але твій татко увірвався зі своїм незламним переконанням і діяв за моєю спиною, призначивши цю гувернантку, яка, знаючи твого Татка, неодмінно виявиться жахливою! О моє нещасне дитя!

Крістофер усвідомив, що гувернантка була його першим кроком до того, щоб стати місіонером. Він почувався урочисто й збентежено. Але коли прийшла гувернантка, вона виявилася усього лиш безбарвною пані із запаленими очима, занадто стриманою, щоб говорити зі слугами. Вона затрималася тільки на місяць, Матусі на втіху.

— Тепер ми справді можемо почати твою освіту, — сказала Матуся. — Наступну гувернантку я вибиратиму сама.

Матуся казала це досить часто упродовж наступних двох років, адже гувернантки приходили і йшли, як і няні доти. Усі вони були безбарвними, стриманими панями, і Крістофер плутав їхні імена. Він вирішив, що головна відмінність між нянею і гувернанткою в тому, що остання зазвичай ридала, перш ніж покинути їх, — і це був єдиний час, коли гувернантка казала хоч щось цікаве про Матусю і Татка.

— Шкодую, що мушу зробити це з тобою, — схлипувала третя чи то четверта гувернантка. — Бо ти гарнюній маленький хлопчик, і хай навіть дещо відсторонений, але ж яка атмосфера в цьому домі! Щовечора, як він удома, — що, слава Богу, буває рідко, — я мушу сидіти з ними за обіднім столом у цілковитій тиші. І вона передає мені записку для нього, а він передає мені записку для неї. Вони розгортають записки і дивляться вовком спершу одне на одного, а потім на мене. Я більше не годна терпіти!

Дев’ята чи то десята гувернантка була навіть більш нестримана.

— Я знаю, що вони ненавидять одне одного, — шморгала носом вона. — Але вона не мусить і мене ненавидіти! Вона одна з тих, хто не терпить інших жінок! І вона — чаклунка, я гадаю. Я не впевнена, адже вона робить тільки дрібнички, а він щонайменше такий же сильний, як і вона. Він навіть може бути чародієм. Вони створили між собою таку атмосферу — не дивно, що слуги тут не затримуються! О, Крістофере, пробач за те, що кажу такі речі про твоїх батьків!

Усі гувернантки просили Крістофера пробачити їм, і він їм охоче пробачав, адже нині це була єдина нагода почути новини про Матусю і Татка. Від цього виникало якесь тоскне відчуття, ніби в інших людей бувають батьки, геть не подібні до тих, що в нього. Він також був упевнений, що назріває певна криза. Її прихований відгомін сягнув навіть шкільної кімнати, хоча гувернантка більше не дозволяла йому теревенити зі слугами.

Крістофер пам’ятав ніч, коли спалахнула криза, бо тої ночі він вирушив до Всюдинки, де чоловік під жовтою парасолею дав йому щось схоже на свічник із маленькими дзвіночками — такий прегарний, що Крістофер вирішив принести його додому. Він тримав його в зубах, поки дерся по скелях у Проміжку. На його втіху, свічник був у ліжку, коли він прокинувся. Але відчуття в домі були геть інші. Дванадцята гувернантка спакувалася і залишила їх просто після сніданку.