Дев'ятий дім - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Лі Бардуґо (Начало книги) #1

Annotation

Алекс Стерн — дівчина з непростий минулим, яка виросла в Лос-Анджелесі рано кинула школу й потрапила в компанію старших, де в пошані була травичка і бульбулятор передавали по колу. І ось Алекс, єдина вижила після жорстокого вбивства, просто на лікарняному ліжку дістала пропозицію вступити до Єлю, престижного університету. Але що криється за цією пропозицією? Адже університет виявився осередком таємних товариств, що спеціалізуються на окультизмі й магії, і за всім цим здійснює нагляд таємничий Дев’ятий Дім. Саме за діяльністю цих товариств, поміж членів яких багато дуже впливових людей, і доручили стежити Алекс — у цьому їй допоможуть навички аутсайдерки й здатність бачити привидів. Щоб розкрити змову, історія якої нараховує понад сто років, дівчині доведеться розплутувати жахливі таємниці балансуючи між світом живих і світом мертвих, і спостерігати за моторошними окультними маніпуляціями.

Лі Бардуґо

Пролог

9 Зима

12 Зима

14 Зима

17 Зима

22 Зима

23 Зима

Доми Серпанку

Подяка

notes

Лі Бардуґо

Дев’ятий дім

Гедвізі, Німі, Ем та Лес за численні порятунки

Ay una moza у una moza que nonse espanta de la muerte

porque tiene padre у madre у sus doge hermanos cazados.

Caza de tre tabacades у un cortijo enladriado.

En medio de aquel cortijo havia un mansanale

que da mansanas de amores en viemo у en verano.

Adientro de aquel cortijo siete grutas hay fraguada.

En cada gruta у gruta ay echado cadenado...

El huerco que fue ligero se entrb por el cadenado.

La Moza у El Huerco

Є дівчина, дівчина, котра не боїться смерті,

Адже в неї є батько, у неї є мати, є дванадцять мисливців-братів,

Триповерховий дім, і ферма, й стодола,

Посеред ферми яблуня, що родить чудово

І влітку, і взимку.

На фермі є сім печер,

І кожна з тих печер за замком...

А смерть стала світлом і прослизнула в замкову шпарину.

Дівчина і смерть, сефардська балада

Пролог

Рання весна

Коли Алекс нарешті вдалося вивести кров з гарного вовняного пальта, на вулиці вже було занадто тепло, щоб його носити. Весна настала неохоче; блідо-блакитним ранкам не вдавалося прибрати насиченіших кольорів, натомість вони перетворювалися на вогкі похмурі пообіддя, а вперті кучугури тягнулися вздовж дороги, немов пишні брудні меренги. Однак десь у середині березня скибочка газону між кам’яними доріжками в Старому кампусі почала звільнятися від снігу, демонструючи мокре й чорне, укрите кущиками липкої трави тіло, і Алекс усвідомила, що зіщулилася на підвіконні десь у захованих на горішньому поверсі кімнатах за адресою: Йорк-стріт, 268 — і читає «Вимоги до кандидатів на вступ до Лети».

Вона чула клацання годинника на камінній полиці, спів дзвіночків, коли у двері крамнички внизу, що ось-ось мала зачинитися, заходили або виходили покупці. Таємні кімнати над крамничкою члени Лети з любов’ю називали Халупкою, а торговельне приміщення внизу в різний час було взуттєвою крамницею, магазинчиком туристичного спорядження й цілодобовим мінімаркетом «ВаВа» з власною стійкою «Тако белл». Щоденники членів Лети за ті роки повнилися наріканнями на сморід пересмажених бобів і цибулі гриль, що проникав крізь підлогу, аж до 1995-го, коли хтось начарував Халупку й затильні сходи, що вели до провулку, тож там завжди пахло кондиціонером для білизни та гвоздикою.

Алекс виявила брошуру з рекомендаціями Дому Лети в якийсь із туманних тижнів після випадку в маєтку на Орандж-стріт. Відтоді вона лише раз перевірила електронну пошту на старенькому комп’ютері, що був у Халупці, побачила довгу вервечку повідомлень від декана Сендоу й вийшла з акаунту. Вона розрядила батарею на телефоні, пропускала заняття, дивилася, як на суглобах гілок з’являються бруньки, наче це не гілля, а жіночі пальці, що приміряють персні. Вона з’їла все, що було в комірчинах і морозилці: спершу екстравагантні сири й копчений лосось в упаковках, потім консервовані боби й персики в сиропі в бляшанках з позначками «сухий пайок». Коли харчі закінчились, Алекс несамовито замовляла їжу на винос, записуючи все на досі активний рахунок Дарлінґтона. Подорож униз і вгору сходами так стомлювала її, що доводилося відпочити, перш ніж накинутися на обід чи вечерю, а іноді вона взагалі не завдавала собі клопоту їсти, просто засинала, сидячи на підвіконні чи підлозі поміж поліетиленових мішечків і загорнутих у фольгу контейнерів. Ніхто не приходив перевірити, як вона. Нікого не залишилось.

Брошура була надрукована на дешевому папері, скріплена скобками й прикрашена чорно-білим зображенням Гаркнесс-тауер на обкладинці з написом: «Ми вівчарі». Дівчина сумнівалася, що засновники Дому Лети мали на увазі Джонні Кеша, коли обирали девіз, але щоразу, побачивши ці слова, думала про різдвяний час, коли лежала на старому матраці в Леновому сквотіу Ван-Найсі^[1]: кімната оберталася, поряд на підлозі стояла напівпорожня бляшанка журавлинного соусу, а Джонні Кеш співав: «Ми вівчарі, ми йшли горами. Ми залишили отари, коли зійшла нова зоря». Вона думала про Лена, який накрив її тіло своїм, запхав руку їй під футболку й пробурмотів на вухо: «Якісь гівняві вівчарі».

Рекомендації для кандидатів на вступ до Дому Лети містилися ближче до кінця брошури й востаннє були актуалізовані 1962 року.

Визначні академічні досягнення

зі спеціалізацією в галузі історії та хімії.

Здібності до мов та практичні знання

латини й грецької.

Міцне фізичне здоров’я та гігієна.

Бажане підтвердження регулярних фізичних занять.

Очевидні ознаки врівноваженого характеру

й розсудливого мислення.

Схильність до містики не схвалюється,

адже це здебільшого ознака аутсайдера.

Кандидат не повинен виявляти гидливості

до реалій людського тіла.

MORS VINCIT OMNIA.

Алекс, чиї практичні знання латини були не вельми, пошукала переклад цього вислову: «Смерть перемагає все». Однак хтось поверх uincit нашкрябав irrumat^[2], мало не стерши оригінал синьою кульковою ручкою.

Під вимогами Лети був додаток:

Стандартні приписи для кандидатів послаблювали двічі: для Ловелла Скотта (бакалавр, англійська мова, 1909) і Сінклера Белла Брейвермана (без наукового ступеня, 1950) з неоднозначними результатами.

Тут-таки, на берегах, була надряпана інша примітка, цього разу вочевидь Дарлінґтоновим зазубреним, схожим на кардіограму, почерком: «Алекс Стерн».

Вона подумала про просочений кров’ю аж до чорноти килим у старому маєтку Андерсона. Подумала про декана — про приголомшливу білизну стегнової кістки, що розітнула його плоть, про сморід бездомних псів.

Алекс відклала вбік алюмінієвий контейнер з холодним фалафелем з «Мамунз», витерла руки об спортивний костюм з логотипом Дому Лети. Покульгала до ванної кімнати, відкоркувала пляшечку золпідема^[3] й закинула пігулку під язик. Склала під краном долоні човником, дивилася, як пальцями тече вода, і прислухалася до моторошного всмоктувального звуку зі стоку. «Стандартні приписи для кандидатів послаблювали двічі».

Уперше за кілька тижнів вона подивилася на дівчину в заляпаному водою дзеркалі, розглядаючи, як та, укрита синцями, задирає бавовняну, в жовтих плямах гною, майку. Рана в боці Алекс була глибока, з чорною шкірочкою загуслої крові. На місці укусу залишився чіткий викривлений слід, що, як вона знала, загоюватиметься погано, якщо взагалі загоїться. Її мапа змінилася. Її берегова лінія зазнала змін. Mors irrumat omnia. Смерть шпилить усіх.

Алекс обережно торкнулася пальцями запаленої червоної шкіри навколо слідів від зубів. У рану потрапила інфекція. Дівчина відчула деяке занепокоєння, мозок спонукав до самозбереження, але думка про те, щоб узяти телефон, поїхати до студентського медпункту — послідовність, за якої кожна дія запускатиме ще одну, — була нестерпна, а тепла приглушена пульсація в тілі, що підпалювало себе ізсередини, стала майже рідною. Можливо, у неї починається лихоманка й марення.

Вона подивилася на вигин ребер, на сині вени, схожі на обвислі лінії електропередач, на синці, що вже почали вицвітати. Шкіра на губах потріскалась. Алекс подумала про своє ім’я, написане чорнилом на берегах брошури, — третій випадок.

— Результати безумовно неоднозначні, — сказала вона, налякавшись власного хрипкого голосу. Засміялася, і водостік, здалося, фиркнув їй в унісон. Мабуть, її вже лихоманило.

У флуоресцентному світлі ванної кімнати дівчина торкнулася країв укусу на боці й занурила пальці в рану, стискаючи плоть коло швів, аж поки біль не огорнув її, наче мантія, і не настала така бажана втрата свідомості.

Це було навесні. Але негаразди почалися темної зимової ночі, коли померла Тара Гатчинс, і Алекс досі вважає, що могла б уникнути цього всього.

«Череп і кістки» — найстаріше таємне товариство, перший з восьми Домів Серпанку, заснований 1832 року. Кістяники можуть похизуватися більшою кількістю президентів, видавців, промислових магнатів і членів кабінетів міністрів, ніж будь-яке інше товариство (список випускників можна знайти в Додатку «Доми Серпанку»), і «похизуватися» — достоту дуже влучне слово.

Кістяники усвідомлюють свою могутність й очікують шанобливого ставлення від представників Лети. Було б добре їм завжди пам’ятати власний девіз: «Багаті і бідні — для смерті всі рівні».

Поводься з гідністю та дипломатичністю, які забезпечують служба і співпраця з Летою, але завжди пам’ятай, що наш обов’язок — не підтримувати марнославство Єльської еліти, а залишатися на посту між живими і мертвими.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Кістяники вважають себе титанами серед недоумків, і це ж таки бісить. Та хто я такий, щоб вишукувати недоліки, коли напої міцні, а дівчата чарівні?

Щоденник Джорджа Петі часів Лети (Коледж Сейбрук ‘56)

Зима

Алекс поспіхом перетнула широку, неначе чужорідну Байнеке-плазу, протупотівши черевиками по пласких квадратних прямокутниках чистого бетону. Здавалося, наче велетенський куб з колекцією рідкісних книжок закляк у повітрі, здійнятий понад нижнім поверхом. Упродовж дня його стіни зсередини сяяли бурштином, блискучий золотистий вулик радше походив на храм, аніж на бібліотеку. Уночі він просто скидався на гробницю. Ця частина кампусу не надто пасувала до решти будівель Єльського університету: ні сірого каміння, ні готичних арок, ні маленьких бунтівних будинків-примар із червоної цегли, які, за словами Дарлінґтона, насправді не були збудовані в колоніальному стилі, а просто мали походити на нього. Він пояснював причини такої забудови Байнеке, що саме вона мала віддзеркалювати й утілювати в цьому закапелку серед кампусних будівель, однак дівчині це місце однаково здавалося чимось із науково-фантастичних фільмів сімдесятих років, а тутешні студенти наче мали б носити комбінезони або закороткі туніки, пити щось із назвою «Екстракт», а їжу ковтати у вигляді пігулок. Навіть велика металева скульптура, створена, як Алекс було відомо, Александром Колдером, була подібна до негатива велетенської лавової лампи.

«Це Колдер», — пробурмотіла вона собі під ніс. Саме так люди тут говорили про мистецтво. Нічого нікому не належало. Ця скульптура була Колдером. Картина — Ротко. Будинок — Нойтра.

А вона сама запізнювалась. Вечір розпочався з добрих намірів: дівчина вирішила попрацювати над есеєм для курсу про сучасний британський роман, після чого ще залишалася ціла купа часу, щоб узятися до віщувань. Натомість Алекс заснула в одному з читальних залів Бібліотеки Стерлінга, стискаючи в руці примірник «Ностромо» й закинувши ноги на батарею. О пів на одинадцяту вона, здригнувшись, прокинулась; щокою стікала слина. Наляканий вигук «От лайно!» розітнув бібліотечну тишу, наче постріл, Алекс закуталась аж по обличчя шарфом, закинула на плече торбу й вибігла.

Тепер вона проминула обідню залу й пройшла ротондою, з глибоко вкарбованими в мармур іменами загиблих на війні й кам’яними постатями, що ніколи не спали, — Миром, Відданістю, Пам’яттю і нарешті Хоробрістю. Хоробрість, до речі уособлював чоловік з шоломом і щитом, але майже без одягу, тож Алекс завжди асоціювала його радше зі стриптизером, ніж із плакальником. Дівчина спустилася сходами й перетнула перехрестя вулиць Колледж і Ґроув.

Кампусу якимось чином удавалося змінювати маски о різній порі та від кварталу до кварталу, тож Алекс завжди здавалося, ніби вона бачить його вперше. Сьогодні він був сновидою, що дихає спокійно та глибоко. Люди, яких вона оминала дорогою до Зали ШСС, тобто Шеффілда — Стерлінга — Страпсона, здавалися зануреними в сон, лагідноокими, обличчя поверталися одне до одного, пара клубочилася над горнятками з кавою в їхніх обіп’ятих рукавичками руках. В Алекс виникло моторошне відчуття, що цим людям вона сниться — дівчина в темному пальті, яка зникне, щойно вони прокинуться.

ШСС теж дрімала, кабінети щільно зачинені, у коридорах енергоощадне напівсвітло.

Алекс піднялася сходами на другий поверх і почула галас, що луною ширився з однієї з лекційних аудиторій. Єльський суспільний клуб щочетверга влаштовував кіносеанси. Мерсі причепила розклад до дверей їхньої кімнати, проте Алекс не завдавала собі клопоту його вивчити. У четвер вона не мала часу.

Тріпп Гельмут підпирав стіну біля дверей лекційної аудиторії. Дівчину він привітав кивком, майже не розліпляючи повік. Навіть у тьмяному світлі вона бачила, які в нього налиті кров’ю очі. Можна не сумніватися: сьогодні він покурив, перш ніж прийти сюди. Можливо, саме тому старші Кістяники поставили його на варту. А може, він сам попросився.

— Ти спізнилася, — повідомив хлопець. — Вони вже почали.

Алекс його проігнорувала, озирнувшись через плече, щоб переконатися, що в коридорі нікого немає. Вона не мусила виправдовуватися перед Тріппом Гельмутом, до того ж це було б схоже на слабкість. Притиснула палець до майже непомітної зазублинки в панелі. Стіна мала б плавно розступитися, але застрягла. Дівчина щосили гупнулася в неї плечем і заточилася, коли та розчахнулася.

— Полегше, вбивце, — озвався Тріпп.

Алекс затраснула за собою двері й посунула вузьким темним проходом.

На жаль, Тріпп мав рацію. Віщування вже розпочалися. Алекс якомога тихіше увійшла до старого операційного театру.

Це було приміщення без вікон, затиснуте між лекційною аудиторією й кабінетом, який аспіранти використовували для обговорень, — рудимент старої медичної школи, що проводила уроки тут, у ШСС, перш ніж переїхати до власної будівлі. Керівники фонду, який заснував «Череп і кістки», запечатали вхід до кімнати й замаскували його новими панелями десь близько 1932-го. Усі ці факти Алекс визбирала з книжки «Лета: Спадщина», коли їй, напевно, слід було читати «Ностромо».

Ніхто на неї навіть не глипнув. Усі очі були прикуті до Гаруспекса, чиє довгасте обличчя ховалося за хірургічною маскою, а блакитна форма була забризкана кров’ю. Його руки в латексних рукавичках методично перебирали нутрощі... пацієнта? суб’єкта? жертви? Алекс не знала, котрим із цих термінів називати чоловіка на столі. Не «жертва». «Йому судилося жити». Гарантування було частиною її роботи. Вона бачила, як він без проблем переживає це важке випробування й повертається до лікарняної палати, звідки його забрали. «А як щодо наступного року? — замислилася дівчина. — І що буде за п’ять років від сьогодні?»

Алекс глипнула на чоловіка на столі: Майкл Реєс. Вона прочитала його медичну карту два тижні тому, коли цього чолов’ягу обрали для ритуалу.

Шкіра на його животі була прищеплена сталевими затискачами, і нутрощі скидалися на розквітлий цвіт — пишна рожева орхідея, оксамитово червона у серединці. «І не кажіть мені, що це не залишить сліду». Утім, їй варто попіклуватися про власне майбутнє. Реєс упорається.

Алекс відвела погляд, намагаючись дихати носом, коли шлунок скрутило й рот наповнився слиною з мідянистим присмаком. Вона бачила багато страшних ран, але завжди на мертвих. Значно важче було дивитися на живу плоть, коли людське тіло прив’язувало до життя лише розмірене металеве попискування монітора. У кишені лежав зацукрований імбир для боротьби з нудотою — Дарлінґтонова підказка, — але вона не могла змусити себе дістати й розгорнути його.

Натомість дівчина втупилася поглядом кудись у порожнечу, поки Гаруспекс вигукував якусь послідовність цифр і літер — тікери й ціни на акції компаній, що проводили публічні торги на Нью-Йоркській фондовій біржі. Трохи згодом він перейде до НАСДАК^[4], «Євронексту»^[5] й азійських ринків. Алекс не завдавала собі клопоту розшифровувати почуте. Накази продавати, купувати чи притримати віддавали недоступною нідерландською — мовою комерції, першої фондової біржі, старого Нью-Йорка та офіційною мовою Кістяників.

Коли «Череп і кістки» заснували, грецькою та латиною володіло забагато студентів. Для їхніх справ потрібно було щось більш потаємне.

— У нідерландської складна вимова, — пояснював їй Дарлінґтон, — до того ж це дає Кістяникам підставу навідуватися до Амстердама.

Звичайно, Дарлінгтон знав латину, грецьку й нідерландську. Ще він розмовляв французькою, мандаринською і стерпно португальською. Алекс тільки перейшла на другий рівень вивчення іспанської. Завдяки урокам у початковій школі й суміші сефардських приказок, почутих від бабусі, вона думала, що легко здобуде оцінку. От тільки не врахувала дечого на кшталт умовного способу. Утім, може запросто запитати, чи хоче Глорія завтра ввечері піти на дискотеку.

З кінопоказу за стіною долинуло приглушене тріскотіння вогнепальної зброї. Гаруспекс підвів погляд від слизької рожевої плутанини тонкої кишки Майкла Реєса, не приховуючи роздратування. «„Обличчя зі шрамом“» — збагнула Алекс, коли музика долинула гучніше і в унісон пострілам вибухнув хор нестримних голосів: «„Хочеш війни зі мною? Гаразд. Хочете грати по-дорослому?“»

Публіка промовляла слова, повторюючи за героєм, наче це був Рокі Горрор. Вона бачила «Обличчя зі шрамом», мабуть, сотню разів. Це був один з улюблених Ленових фільмів. У цьому він був такий передбачуваний: любив усе хардове, наче міг би розсилати набір «Як стати гангстером». Коли вони неподалік Веніс-біч зустріли Геллі, її біляве волосся було схоже на завісу, що розійшлася, відкриваючи театр величезних синіх очей, і Алекс одразу подумала про Мішель Пфайффер у шовковій сорочці. Бракувало лише гладенької густої гривки. Однак сьогодні ввечері Алекс не хотіла думати про Геллі, а надто коли в повітрі так смерділо кров’ю. Лен і Геллі залишилися в минулому житті. Вони не належали до Єлю. Хоча, знову ж таки, Алекс теж не належала.

Попри спогади дівчина раділа кожному звуку, що приглушував вологе хлюпання, з яким Гаруспекс мацав нутрощі Майкла Реєса. Що він там бачив? Дарлінґтон казав, що віщування не відрізняються від ворожіння на картах таро чи на жмені кісток тварин. «Ти сумуєш за кимось. У новому році знайдеш щастя». Віщунки казали саме такі речі — туманні й заспокійливі.

Алекс кинула погляд на Кістяників — у мантіях і каптурах вони юрмилися навколо тіла на столі; Писар, студент випускного курсу, занотовував передбачення, щоб передати їх керівникам геджфонду та приватним інвесторам у всьому світі, які забезпечували Кістяникам та їхнім випускникам фінансову стабільність. Колишні президенти, дипломати, принаймні один начальник ЦРУ — усі вони були Кістяники. Алекс подумала про Тоні Монтану, який, відмокаючи в гарячій ванні, просторікує: «Знаєш, що таке капіталізм?» Алекс глипнула на розпростерте тіло Майкла Реєса. «Тоні, ти й гадки не маєш».

Вона помітила якийсь рух на лавицях, звідки розгортався вид на операційну. У блоці було двоє місцевих Сірих, що завжди сиділи на одних і тих самих місцях, за кілька рядів від неї: душевнохвора жінка, якій 1926-го видалили за допомогою гістероктомії яєчники й матку, пообіцявши заплатити шість доларів, якщо вона виживе, і хлопець, студент-медик. Він замерз на смерть у якомусь опіумному барлогу за тисячі кілометрів звідси приблизно 1880-го, але й далі повертався сюди, щоб сісти на своє старе місце й дивитися на все, що тут, унизу, вважали життям. Віщування відбувалися в цьому блоці лише чотири рази на рік, на початку кожного фінансового кварталу, але хлопця, схоже, це влаштовувало.

Дарлінґтон полюбляв казати, що мати справу з привидами — це наче їздити в метро: «Не встановлюй зорового контакту. Не всміхайся. Не привертай уваги. Інакше ніколи не знаєш, що потягнеться за тобою додому». Легше сказати, ніж зробити, якщо в кімнаті більше нема куди дивитися, крім на чоловіка, котрий бавиться з нутрощами іншого чоловіка, наче це плиточки маджонгу^[6].

Алекс пригадала Дарлінґтонів шок, коли той збагнув, що вона не лише може бачити привидів без жодного зілля чи заклинання, а ще й розрізняє їхні кольори. Його це навдивовижу розлютило. А їй неабияк сподобалось.

— Що ще за колір? — запитав він, опускаючи ноги з журнального столика; його важкі чорні черевики гупнулися об ґратчасту підлогу вітальні в «Іль-Бастоне».

— Просто колір. Як на старих полароїдних фотках. Чому питаєш? А ти що бачиш?

— Вони сірі на вигляд, — відрубав він. — Саме тому їх називають Сірими.

Алекс здвигнула плечима, знаючи, що її недбалість лише дужче розгніває Дарлінґтона.

— Маячня.

— Для тебе, — пробурмотів хлопець і потупотів геть.

Решту дня він провів у тренажерній залі, виганяючи роздратування з потом.

Вона тоді була самовдоволеною, раділа, що йому не все так просто дається. Але тепер, кружляючи периметром операційного театру й перевіряючи невеличкі позначки крейдою, зроблені в кожній указівній точці, Алекс почувалася знервованою й неготовою. Це відчуття супроводжувало її з перших кроків кампусом. Ні, навіть ще раніше. Відколи декан Сендоу опустився поряд з нею на лікарняне ліжко, постукав по кайданках на її зап’ястках своїми жовтими від нікотину пальцями і сказав: «Ми пропонуємо тобі можливість». Утім, це була колишня Алекс. Геллі та Ленова Алекс. Єльська Алекс ніколи не носила кайданків, ніколи не встрягала в бійку, ніколи не трахалася в туалеті з незнайомцем, щоб повернути позичку свого хлопця. Єльська Алекс докладала всіх зусиль, але ніколи не жалілась. Вона була гідною дівчиною, яка намагалася тримати марку.

«І якій це не вдавалося». Їй слід було прийти раніше, щоб простежити за нанесенням позначок і переконатися, що коло безпечне. Такі старі Сірі, як ті, що висіли над потертими лавицями вгорі, зазвичай не схильні були влаштовувати неприємності, навіть якщо їх приваблювала кров, але віщування — це потужна магія, а її робота — підтвердити, що Кістяники дотрималися всіх належних процедур і залишалися пильними. Однак вона прикидалася. Усю минулу ніч зубрила, намагалася запам’ятати правильні символи та пропорції крейди, вугілля й кістки. Вона якогось дідька виготовила картки для запам’ятовування і змушувала себе гортати їх між порціями Джозефа Конрада.

Алекс подумала, що позначки мають нормальний вигляд, проте знала про свої захисні знаки не більше, ніж про сучасні британські романи. Чи вона звертала на них увагу по-справжньому, коли осінньої четверті відвідувала пророцтва з Дарлінґтоном? Ні. Була занадто перейнята смоктанням імбирної цукерки, приголомшена неоковирністю всього, що відбувалося, і молилася, щоб не зганьбитися, виблювавши. Вона гадала, що матиме безліч часу, щоб навчитися чогось від Дарлінґтона, зазираючи йому через плече. Проте вони обоє помилялися щодо цього.

— Voorhoofdf^[7] — вигукнув Гаруспекс, і хтось із Кістяників прожогом кинувся до нього.

Мелінда? Міранда? Алекс не могла пригадати ім’я рудої дівчини, знала лише, що та співає в жіночій акапельній групі «Забаганка і співанка». Дівчина витерла Гаруспексові чоло білою серветкою і знову розчинилася в юрбі.

Алекс намагалася не дивитися на чоловіка на столі, але погляд однаково прикипав до нього. «Майкл Реєс, сорок вісім років, діагноз — параноїдальна шизофренія». Чи пригадає Реєс щось із цього, повернувшись до тями? А якщо він спробує розповісти комусь, його просто назвуть божевільним? Вона точно знала, на що це схоже. «На тому столі могла бути я».

— Кістяники полюбляють, щоб вони були якомога навіженіші, — пояснював їй Арлінгтон. — Вважають, що це покращує передбачення. — А коли вона запитала чому, він сказав лише: — Що божевільніша uictima^[8], то ближча до Бога.

— Це правда?

— «Душу звільняють лише містика й божевілля», — процитував він, а потім здвигнув плечима. — Це підтверджують їхні рахунки в банку.

— А нас це влаштовує? — поцікавилася Алекс. — Що людей розрізають, аби Чонсі міг переобладнувати літній будиночок?

— Ніколи не зустрічався з Чонсі, — відказав Арлінгтон. — Досі сподіваюся на це. — Він помовчав, стоячи в арсеналі з похмурим обличчям. — Ніщо не зупинить цього. Занадто багато можновладців покладається на здібності товариств. До появи Лети за цим ніхто не стежив. Тож можна було марно мекати на знак протесту і втратити стипендію — або залишатися тут, виконувати свою роботу й докладати всіх зусиль.

Уже тоді вона замислилася, чи це, бува, не частина всієї історії, чи Дарлінґтонове бажання дізнатися про все не прив’язує його до Лети так само міцно, як почуття обов’язку. Проте вона змовчала тоді й збиралася мовчати тепер.

Майкла Реєса знайшли десь на безкоштовному ліжку в Єльському Нью-Гейвенському шпиталі. Для навколишнього світу він нічим не відрізнявся від інших пацієнтів: волоцюга з тих, у кого за плечима палати в божевільні, відділення невідкладної допомоги та в’язниці на пігулках, а потім без них. У нього був брат у Нью-Джерсі, зазначений найближчим родичем, який підписав дозвіл на те, що начебто було рутинною медичною процедурою на вкритому рубцями кишківнику.

За Реєсом доглядала тільки медсестра Джин Ґатдула, яка працювала в нічну зміну тричі поспіль. Вона й оком не змигнула й не здійняла галасу, коли буцімто через помилку в розкладі їй призначали ще два вечори на чергуванні. Того тижня колеги могли помітити або проґавити, що Джин щодня приходила на роботу з велетенською торбою. У ній було сховано невеличкий холодильничок, у якому вона приносила їжу для Майкла Реєса: голубине серце для ясності, корінь герані й тарілку гірких трав. Ґатдула й гадки не мала, як саме діють ці харчі та яка доля чекала на Майкла Реєса, так само як не знала, що ставалося з «особливими» пацієнтами, які їй зазвичай траплялися. Вона навіть не знала, на кого працює, знала лише, що раз на місяць отримує такий потрібний чек, щоб сплатити борги, які її чоловік накопичував за столами для блекджеку у «Фоксвуді».

Алекс не знала, чи це витівки її фантазії, чи вона справді відчуває запах меленої петрушки з нутрощів Реєса, але її власний шлунок укотре завбачливо засмикався. Страшенно хотілося ковтнути свіжого повітря, Алекс пітніла під кількома шарами одягу. В операційному театрі панував крижаний холод, який підтримувала відокремлена від решти будівлі вентиляція, але велетенські портативні галогенні світильники, якими підсвічували дійство, однаково випромінювали тепло.

Пролунав ледь чутний стогін. Погляд Алекс шугнув до Майкла Реєса, і в уяві промайнула жахлива картина: Реєс прокинувся й виявив, що прив’язаний до стола серед постатей у каптурах, а його нутрощі опинилися зовні. Утім, чоловікові очі були заплющені, груди ритмічно здіймалися й опадали. Стогін тривав, дедалі гучнішаючи. Може, ще комусь зле? Але ніхто з Кістяників не здавався хворобливим. Їхні обличчя сяяли в тьмяній операційній, наче зосереджені місяці, а погляди прикипіли до дійства. Однак стогін не вщухав, здійнявся ледь помітний вітерець, що вихором промчав кімнатою, відштовхуючись від стін з темного дерева. «Жодного прямого зорового контакту, — нагадала собі Алекс. — Просто подивись, чи Сірі...» Вона задихнулася, ковтаючи наляканий зойк.

Сірих уже не було на місцях.

Вони перехилилися через бильця, що відмежовували операційний театр, і вчепились пальцями в дерево: шиї зігнуті, тіла випросталися до самісінької межі намальованого крейдою кола, наче у тварин, що намагаються дотягнутися до крайки водопою.

«Не дивись, — це був Дарлінґтонів голос, його застереження. — Не дивись занадто уважно». Сірі з легкістю могли встановити зв’язок і причепитися. І це було значно небезпечніше, адже Алекс уже відомі оповідки про цих Сірих. Вони були поряд так довго, що представники Лети задокументували їхні минулі життя. Проте імена вилучили з усіх документів.

— Якщо не знаєш імені, — пояснював Дарлінґтон, — тобі не вдасться промовити його подумки й не буде спокуси зробити це вголос.

Ім’я було чимось інтимним.

«Не дивись». Але Дарлінґтона тут не було.

Сіра жінка оголена, її маленькі груденята напиналися від холоду, як, мабуть, було перед смертю. Вона піднесла руку до розверстої рани на животі й ніжно торкнулася власної плоті, наче вагітна, яка сором’язливо натякає, що вона при надії. Її не зашили. Хлопець — ба навіть геть хлопчик, худий, з ніжними рисами обличчя, — був убраний у неохайний піджак кольору зеленого пляшкового скла і заплямовані штани. Сірі завжди мають такий самий вигляд, яку мить смерті. Та коли вони ось так стояли пліч-о-пліч, було в цьому щось непристойне: одна оголена, а другий убраний.

Усі м’язи в тілах Сірих напнулися, очі вибалушені, роти роззявлені. Чорні отвори ротів перетворилися на печери, з яких лунало оте похмуре голосіння — не справжній стогін, а щось монотонне й нелюдське. Алекс подумала про осине гніздо, що його якось улітку знайшла в гаражі під материною квартирою в «Студіо-Сіті», і про бездумне дзижчання комах у темряві.

Гаруспекс далі щось декламував нідерландською. Інший Кістяник підніс склянку води до вуст писаря, поки той занотовував. У повітрі висів густий сморід крові, трав і лайна.

Сірі сантиметр за сантиметром вигиналися вперед — тіла тремтіли, губи роздулися, роти роззявилися так широко, наче щелепи повискакували із суглобів. Здавалось, уся кімната вирує.

Але бачити їх могла тільки Алекс.

Саме тому Лета притягнула її сюди, саме тому декан Сендоу неохоче озвучив золоту пропозицію дівчині в кайданках. Вона однаково роззирнулася, сподіваючись, що ще хтось зрозуміє, хтось запропонує допомогу.

Алекс позадкувала на крок. Серце барабанило в грудях. Сірі зазвичай були слухняні, невиразні, а надто в такому поважному віці. Принаймні дівчина так думала. Може, Дарлінґтон ще не встиг провести їй урок на цю тему? Вона напружила мозок, пригадуючи кілька заклинань, яких Дарлінґтон навчив її минулого семестру: захисні чари. У крайньому разі вона може використати смертельні слова. Чи подіють вони на Сірих у такому стані? Їй слід було насипати в кишені солі, покласти карамельки, щоб відволікти їх, зробити що завгодно. «Це базові принципи, — сказав Дарлінґтон у її голові. — Їх легко опанувати».

Дерево під пальцями Сірих стало вигинатися й тріщати. Тепер рудоволоса любителька акапельного співу роззирнулася, дивуючись, звідки лунає тріскотіння.

Деревина ось-ось розлетиться трісками. Мабуть, знаки були неправильно нанесені; захисне коло не витримає. Алекс подивилася праворуч і ліворуч на безголових Кістяників у неоковирних мантіях. Якби Дарлінґтон був тут, він би підвівся, і боровся б, і переконався б, що Сірі опанували себе, а Реєсові нічого не загрожує.

Галогенні лампи блимнули й знову засвітилися, тепер ще яскравіше.

— Пішов ти в дупу, Дарлінґтоне, — пробурмотіла собі під ніс Алекс, розвертаючись, щоб дати драпака.

Бах.

Кімната здригнулася. Алекс заклякла. Гаруспекс і решта Кістяників сердито витріщилися на неї.

Бах.

Із цим звуком до них стукалося щось із сусіднього світу. Щось велике. Щось, що не слід було впускати.

— Наша Данте набралася? — пробурмотів Гаруспекс.

Бах.

Алекс розтулила рота, щоб закричати, щоб наказати їм тікати, поки ще тримається те, що не пускало цю штуку.

Стогін несподівано й цілковито стих, наче його закоркували в пляшку. Монітор попискував. Світильники гуділи.

Сірі повернулися на свої місця, не звертаючи уваги ні одне на одного, ні на дівчину.

Блузка Алекс під пальтом волого приклеїлася до тіла, просякнувши потом. Дівчина відчувала щільний запах власного кислого страху на шкірі. Галогенні лампи далі сіяли розпечене біле світло. Операційний театр пульсував жаром, наче залитий кров’ю орган. Кістяники витріщалися. За сусідніми дверима почалися титри.

Алекс бачила відмітину там, де Сірі хапалися за бильця, — дерево стирчало білими трісками, схожими на кукурудзяні приймочки.

— Перепрошую, — озвалася Алекс. Коліна в неї підігнулися, і її знудило на кам’яну підлогу.

Коли Майкла Реєса нарешті зашили, була майже третя ночі.

Гаруспекс і решта Кістяників пішли ще кілька годин тому, щоб змити із себе сліди ритуалу й причепуритися до вечірки, яка триватиме аж до світанку.

Гаруспекс міг одразу повернутися до Нью-Йорка на вершковому шкіряному сидінні чорного лімузина або залишитися на святкування та обрати собі когось із охочих старшокурсників — дівчат, хлопців чи й тих, і тих. Їй розповідали, що «задовольнити» Гаруспекса вважали за честь, і Алекс припускала: для кожного, хто добряче закинувся або хильнув, це скидалося на правду, але, безперечно, звучало так, наче тебе кладуть під чоловіка, який оплатив рахунки.

Рудоволоса — виявилося, її звуть Міранда, «яку „Бурі“ Шекспіра», — допомогла Алекс прибрати блювотиння. Вона була непідробно мила, і дівчина мало не відчула докорів сумління через те, що забула її ім’я.

Реєса вивезли з будинку на ліжку-каталці, загорнутим в окозамилювальний Серпанок, завдяки чому той скидався на купку аудіо- й відеоапаратури під захисною поліетиленовою плівкою. Це була найризикованіша частина нічних зусиль, адже йшлося про безпеку товариства. «Череп і кістки» насправді не мали особливого хисту до чогось, окрім віщувань, а члени «Рукопису», звичайно, не мали жодного бажання ділитися своїми чарами з іншим товариством. Чарівний Реєсів Серпанок тремтів на кожній ямі, ліжко-каталка розпливалося і знову чіткішало, попискування й пікання медичного обладнання та вентилятора не стихало. Якщо хтось зупиниться, щоб уважніше подивитися на те, що котилося коридором, у Кістяників почнуться справжні неприємності, однак Алекс сумнівалася, що може статися щось, від чого їм не вдасться відкупитися.

Вона перевірить Реєса, коли він повернеться до палати, і ще раз за тиждень, аби переконатися, що він одужує без ускладнень. Раніше після віщувань траплялися нещасні випадки, однак після заснування Лети 1898 року для нагляду за товариствами таке сталося тільки одного разу. Кілька Кістяників випадково вбили волоцюгу під час поспіхом запланованого невідкладного ворожіння після Біржового краху 1929 року^[9]. У наступні чотири роки віщування були заборонені, а «Кістки» покарали, позбавивши їх велетенської гробниці з червоного каменю на Гай-стріт.

— Саме для цього ми існуємо, — сказав Дарлінґтон, коли Алекс гортала сторінки з переліком імен кожної victima і датами пророцтв в архівах Лети. — Ми вівчарі, Стерн.

Однак він зіщулився, коли Алекс показала приписку на берегах книжки «Лета: Спадщина».

— БЖМБ?

— Більше жодного мертвого бомжа, — пояснив він, зітхаючи.

Ось така благородна місія Дому Лети. А втім, сьогодні Алекс не відчувала жодної винятковості, позаяк мало не покинула Майкла Реєса, намагаючись урятувати власну дупу.

Вона вислухала цілу низку жартів про виблювану вечерю з курки гриль і «Твіззлерс»^[10] та залишилася в операційній, аби пересвідчитись, що решта Кістяників дотримується належних, як вона сподівалася, процедур під час саноброблення приміщення.

Вона пообіцяла собі, що повернеться пізніше й покропить театр кістяним пилом. Нагадування про смерть були найкращим способом тримати Сірих під контролем. Дівчина подумала про роззявлені роти привидів, про те жахливе комашине гудіння. Щось намагалося прорватися до намальованого крейдою кола. Принаймні складалося таке враження.

Сірі — привиди — були безпечні. Здебільшого. Їм доводилося докласти чималих зусиль, щоб прибрати хоч якоїсь форми у світі смертних. А щоб пройти останній Серпанок? Щоб стати матеріальними, відчутними на дотик? Здатними завдати збитків? Це вважали неможливим. Але вони могли б. Алекс знала, що могли б.

Утім, у цьому операційному театрі віщували вже сотні разів, і вона ніколи не чула, щоб хтось із Сірих прибрав матеріальної форми чи втрутився. Чому ж їхня поведінка так змінилася сьогодні ввечері?

Якщо вона змінилася.

Найбільшим подарунком, який Лета зробила Алекс, була не повна стипендія в Єлі, не новий старт, який, наче хімічний опік, безслідно стер її минуле. Це було знання, упевненість, що речі, які вона бачила, — справжні й завжди такі були. Однак дівчина занадто довго прожила, ставлячи собі запитання, чи не божевільна вона, щоб припинити робити це зараз. Дарлінґтон повірив би їй. Він завжди вірив. От тільки Дарлінґтона більше не було.

«Це не назавжди», — нагадала вона собі. За тиждень зійде місяць-молодик, і його повернуть додому.

Алекс торкнулася пальцями потрісканих балок, уже розмірковуючи, як описати перебіг віщувань для архівів Дому Лети. Декан Сендоу особисто переглядав усі записи, а їй не надто кортіло привертати його увагу до чогось екстраординарного. До того ж, якщо не зважати на безпомічного чоловіка, якому поперескладали кишки, насправді нічого поганого не сталося.

Коли Алекс вийшла з проходу до коридору, Тріпп Гельмут налякано випростався.

— Майже закінчили?

Алекс кивнула й глибоко вдихнула відносно свіже повітря, помираючи від бажання вийти на вулицю.

— Досить огидно, еге ж? — вишкірившись, поцікавився Тріпп. — Якщо хочеш, можу відсипати тобі трохи чайових, як закінчиться розшифровування. Відпочинеш від студентських позичок.

— Що ти, в біса, знаєш про студентські позички?

Слова вихопилися, перш ніж вона змогла їх стримати. Дарлінґтон не схвалив би такого. Алекс мала залишатися ввічливою, відчуженою, дипломатичною. До того ж вона лицемірила. Лета забезпечила їй можливість здобути диплом без хмари боргів, що накриватиме її звідусіль... якщо взагалі вдасться витримати чотири роки іспитів, статей і схожих на цю ночей.

Тріпп звів руки на знак капітуляції й силувано засміявся.

— Гей, просто намагаюся підзаробити.

Він був членом команди з парусного спорту, Кістяник у третьому поколінні, джентльмен і науковець; чистокровний золотистий ретривер, млявий, блискучий і дорогий. Він був розкуйовджений і рожевий, як здорове немовля, мав солом’яне волосся, шкіра зберігала засмагу з тих островів, на яких він провів зимові канікули. Він незмінно ставився до всього з невимушеністю людини, у якої все завжди було і буде нормально, хлопчика з тисячею других шансів.

— Усе гаразд? — нетерпляче поцікавився він.

— Усе гаразд, — озвалася Алекс, хай навіть у неї все було анітрохи не гаразд. Вона досі відчувала вібрацію того дзиґотливого стогону, що наповнював легені й калатав у голові. — Просто всередині душно.

— Серйозно? — перепитав Тріпп, ладний потоваришувати. — Можливо, не так уже й погано простояти всю ніч тут.

Звучало це непереконливо.

— Що з рукою?

Алекс побачила шматочок бинта з-під Тріппової вітрівки.

Той підсмикнув рукав, відкриваючи латку масного целофану, приклеєного до внутрішньої частини передпліччя.

— Дехто з нас сьогодні зробив татуювання.

Алекс подивилася уважніше: пихатий бульдог проривався крізь велику синю літеру «Y». Еквівалент «Найкращі подружки навік!» для братанів.

— Мило, — збрехала вона.

— Маєш якісь татухи?

Його заспані очі обмацали її, намагаючись зірвати шари зимового одягу, точнісінько так, як невдахи, що тусувалися навколо «Ґраунд-Зіро»^[11], торкаючись пальцями її ключиці, біцепса, погладжуючи намальовані там силуети. «То що означає ця?»

— Нє-а. Це не моє. — Алекс загорнула шию шарфом. — Завтра перевірю Реєса в палаті.

— Га? А, точно. Добре. А де, до речі, Дарлінґтон? Уже завалив тебе гівняною роботою?

Тріпп мирився з Алекс і намагався бути з нею дружнім, адже хотів, щоб усі знайомі чухали йому животик, проте Дарлінґтона він любив щиро.

— В Іспанії, — відповіла дівчина, тому що її так проінструктували.

— Добре. Переказуй йому buenos dias^[12].

Якби Алекс могла хоч щось сказати Дарлінґтонові, це було б «повертайся». Вона сказала б це англійською й іспанською. І використала б наказовий спосіб.

— Adids, — кинула вона Тріппу. — Повеселись на вечірці.

Відійшовши від будинку, Алекс стягнула рукавички, розгорнула дві липкі імбирні цукерки й запхала їх до рота. Вона вже стомилася думати про Дарлінґтона, але запах імбиру, тепло, яке він ширив у горлі, якимось чином додали спогадам життя. Вона бачила довге Дарлінґтонове тіло, що розтягнулося перед великим кам’яним каміном у «Чорному В’язі». Він зняв черевики й повісив шкарпетки сушитися. Улігся горілиць, очі заплющив, руки поклав під голову, пальці на ногах ворушилися в такт музиці, яка лилася кімнатою, — якась незнайома Алекс класика, густа від валторни, що залишала в повітрі виразні злети звуку.

Дівчина влаштувалася на підлозі поряд із ним, зчепивши руки на колінах і притиснувшись спиною до старої канапи, намагалася прибрати якомога більш розслабленого вигляду й не витріщатися на його ступні. Просто вони здавалися такими голими. Дарлінґтон закасав чорні джинси, щоб висушити вологі ноги, і його вузькі білі ступні з ледь припорошеними волоссям пальцями змушували її почуватися трохи непристойно, наче вона була якоюсь збоченкою зі старої світлини кольору сепії, що збожеволіла, мигцем побачивши щиколотку.

«Пішов ти в дупу, Дарлінґтоне». Вона знову натягнула рукавички. На мить заклякла, мов паралізована. Їй слід було повернутися до Дому Лети й написати звіт, який прогляне декан Сендоу, але хотілося лише впасти на вузьку низеньку койку в кімнаті, що її вона ділила з Мерсі, й поспати, скільки вдасться, перед заняттями. О цій порі не доведеться вигадувати жодної відмовки для допитливих сусідок. А якщо вона заночує в Леті, Мерсі й Лорін галасливо вимагатимуть, щоб вона розповіла, де і з ким провела ніч.

Дарлінґтон радив їй вигадати собі хлопця, щоб пояснювати тривалу відсутність і повернення глупої ночі.

— Якщо я це зроблю, у якийсь момент доведеться познайомити їх із хлопцеподібною людиною, яка з обожнюванням дивитиметься на мене, — розчаровано відповіла Алекс. — Як тобі вдавалося залагоджувати це протягом останніх трьох років?

Дарлінґтон лише здвигнув плечима.

— Сусіди вирішили, що я музикант.

Якби Алекс могла закотити очі трохи більше, вони б витріщилися з її потилиці.

— Гаразд, гаразд. Я сказав, буцімто граю в гурті з пацанами з Університету Коннектикуту і ми чимало виступаємо.

— Ти хоч умієш грати на якомусь інструменті?

— Звичайно.

Віолончель, контрабас, гітара, піаніно і ще щось із назвою «уд».

Алекс залишалось хіба сподіватися, що Мерсі міцно спатиме, коли вона повернеться до кімнати, тож вдасться прослизнути всередину, щоб узяти кошик з причандаллям для душу й непомітно прокрастися коридором. Це буде непросто. Щоразу, коли торкаєшся Серпанку між цим світом і сусіднім, залишається неприємний запах, трохи схожий на озон, що електрично потріскує після грози, змішаний з гнилим гарбузом, який задовго простояв на підвіконні. Коли вона вперше повернулася до помешкання, не прийнявши душ, довелося, власне, збрехати, що послизнулася й упала на купу сміття, аби якось пояснити цей сморід. Мерсі й Лорін ще кілька тижнів сміялися із цього.

Алекс подумала про брудний душ, що чекав на неї в гуртожитку... а потім про занурення до старої просторої ванни з ніжками-лапами в стерильно чистій ванній кімнаті «Іль-Бастоне», про ліжко з балдахіном, таке високе, що їй доводилось підсаджуватися на нього. Імовірно, у Лети по всьому Єльському кампусу були притулки й місця, де можна залягти на дно, але її відрекомендували тільки у двох: Халупці та «Іль-Бастоне». Халупка була розташована ближче до гуртожитку Алекс і більшості місць, де в неї були заняття, але це лише кілька обшарпаних затишних кімнаток над крамницею одягу з незмінними запасами пакетиків з чипсами та Дарлінґтонових протеїнових батончиків — місце, де завжди можна було зупинитися й трохи подрімати на канапі з поганими пружинами. «Іль-Бастоне» була чимось особливим: триповерховий маєток приблизно за півтора кілометра від центру кампусу, що слугував штаб-квартирою Лети. Окулус сьогодні чекатиме там, засвітивши лампи, з тацею, на якій будуть чай, бренді й бутерброди. Це була традиція, хай навіть Алекс не з’явиться, щоб посмакувати ними. Утім, аби заплатити за розкіш, доведеться терпіти Окулус, а сьогодні Алекс просто не зможе впоратися з мовчанням Доус крізь зчеплені зуби. Краще вже просякнутою смородом нічної роботи повернутися до гуртожитку.

Алекс перетнула вулицю і знову пройшла ротондою. Складно було не озиратися, згадуючи про Сірих, що стояли на самісінькій межі кола, занадто широко роззявивши роти, з чорних проваль яких лунало комашине дзижчання. Що сталося б, якби ті бильця зламалися, якби намальоване крейдою коло не витримало? Що їх спровокувало? Чи вистачило б їй сили й знань, щоб стримати їх? Pasa punto, pasa mundo^[13]. Алекс щільніше закуталася в пальто, ховаючи обличчя в шарф, на якому від її дихання осідала волога, і поспішила назад повз Бібліотеку Байнеке.

«Якщо залишитесь там замкнені під час пожежі, знайте: увесь кисень відкачають, — запевняла Лорін. — Щоб уберегти книжки». Алекс знала, що це нісенітниці. Дарлінґтон так сказав. Він знав правду про цю споруду, знав усі її обличчя, знав, що її збудували згідно з Платоновими ідеалами (будівля була храмом), використавши ті самі співвідношення, якими користуються деякі верстальники для своїх сторінок (будівля була книжкою), а мармур для неї видобували у Вермонті (будівля була монументом). Вхід зробили такий, що за раз увійти могла тільки одна людина, пройшовши крізь обертові двері, наче на прощу. Алекс пам’ятала, як Дарлінґтон натягнув білі рукавички, що їх надівали для роботи з рідкісними рукописами; його довгі пальці шанобливо лягли на сторінки. Лен так само ставився до готівки.

У Байнеке теж була кімната, захована на... Алекс не могла пригадати, на якому поверсі. Та навіть якби пам’ятала, однаково не змогла б піти туди. Їй забракло б яєць, щоб спуститися в патіо, намалювати пальцями на вікні таємний візерунок і ввійти в темряву. Дарлінґтон дорожив цим місцем. Чарівнішого за нього не було. У кампусі не існувало закутка, де вона почувалася б більшою шахрайкою.

Алекс потягнулася до телефона, щоб перевірити, котра година, сподіваючись, що перевалило недалеко за третю. Якщо їй удасться помитися й лягти до четвертої, вона зможе поспати добрих три з половиною години, перш ніж устати й знову перетнути кампус, ідучи на заняття з іспанської. Такі підрахунки точилися в її голові щоночі, щомиті. Скільки залишилося часу, щоб спробувати впоратися з роботою? Скільки часу на відпочинок? Їй ніколи не вдавалося дати раду числам. Вона завжди ледве зводила кінці з кінцями, обмежувала бюджет, їй завжди трошечки бракувало, і паніка накривала дівчину, не відстаючи від неї ні на крок.

Алекс подивилася на освітлений екран і вилаялась. Ціла злива повідомлень. На час віщувань вона поставила телефону безшумний режим і забула його відімкнути.

Усі повідомлення були від однієї людини: Окулуса — Памели Доус, аспірантки, яка доглядала за резиденцією Лети й працювала їхньою науковою співробітницею. Пеммі, хоча так називав її лише Дарлінґтон.

«Зателефонуй».

Усі повідомлення надходили рівно за п’ятнадцять хвилин після попереднього. Доус або дотримувалася якогось протоколу, або була стурбована більше, ніж думала Алекс.

Дівчина завагалася, чи не проігнорувати повідомлення. Але була четвергова ніч, ніч зустрічі товариств, а це означало, що якесь дрібне лайно переросло в щось справді кепське. Їй був відомий лише один випадок, коли ідіоти з «Вовчої голови», що вміли змінювати подобу, перетворилися на стадо бізонів і затоптали групку студентів, що приїхали з Бренфорду.

Алекс зайшла за одну з колон, яка підтримувала куб Байнеке, щоб захиститися від вітру, і набрала номер.

Доус відповіла після першого ж дзвінка.

— Окулус слухає.

— Данте відповідає, — озвалася Алекс, почуваючись придуркувато. Вона була Данте. Дарлінґтон був Вергілієм. Саме так Лета мала працювати, аж поки Алекс не доживе до випускного курсу й не успадкує звання Вергілія, щоб опікуватися наступним першокурсником. Коли Дарлінґтон повідомив їхні кодові імена, які він називав «таємні сигнали», вона кивнула й відповіла йому слабенькою усмішкою, вдаючи, наче зрозуміла жарт. Згодом вона пошукала інформацію про них і виявила, що Вергілій був провідником Данте, коли той спустився до пекла. Лета дарма витратила на неї дещицю гумору.

— Біля Пейн-Вітні тіло, — повідомила Доус. — Центуріон уже на місці.

— Тіло, — повторила Алекс, розмірковуючи, чи втома не позбавила її здатності розуміти просту людську мову.

— Так.

— Типу мертве тіло?

— Та-ак.

Доус вочевидь намагалася звучати спокійно, але її дихання збивалося, перетворюючи деякі склади на музичну гикавку.

Алекс притиснулася спиною до колони, помічаючи, як холод від каменю просочується крізь пальто, і відчула, що її протнув укол розлюченого адреналіну.

«Ти що, знущаєшся з мене?» Ось що їй хотілося запитати. Так здавалося. Наче її намагаються використати. Наче вона дивакувата дитина, яка розмовляє сама із собою і так розпачливо мріє мати друзів, що погодилася, коли Сара Мак-Кінні благала: «Ти можеш зустрітися зі мною в „Трес мучачос“^[14] після школи? Подивимося, чи зможеш ти поговорити з моєю бабцею. Ми частенько туди навідувалися, і я дуже за нею сумую». Вона почувалася дитиною, яка самотньо стояла під найгівнянішим мексиканським рестораном у Веллі, аж доки не довелося потелефонувати мамі, щоб та забрала її, адже ніхто не прийшов. Звичайно, ніхто не прийшов.

«Це по-справжньому», — нагадала вона собі. І Памела Доус була якою завгодно, але точно не стервом у дусі Сари Мак-Кінні.

А це означало, що хтось помер.

І що їй із цим робити?

— Е-е-е, нещасний випадок?

— Імовірно, убивство. — Голос Доус прозвучав так, наче тільки цього запитання вона й чекала.

— Гаразд, — озвалася Алекс, і гадки не маючи, що ще можна сказати.

— Гаразд, — незграбно повторила Доус. Вона озвучила свою надважливу репліку й готова була зійти зі сцени.

Алекс поклала слухавку й постояла в холодній вітряній тиші майданчика. Вона вже забула принаймні половину з того, чого Дарлінґтон намагався її навчити, перш ніж зник, але про вбивство він точно нічого не казав.

Вона не знала, чому він цього не зробив. Якщо збираєтеся вдвох навідатися до пекла, убивство — дуже вдала відправна точка.

Минула осінь

Деніел Арлінґтон пишався собою через те, що був готовий абсолютно до всього, але, якби йому довелося описати Алекс Стерн, він назвав би її «небажаним сюрпризом». Він міг вигадати ще чимало різних термінів на її адресу, але всі вони були неввічливі, а Дарлінґтон завжди докладав усіх зусиль, аби бути ґречним. Якби його виховували батьки — батько-дилетант і балакуча, але геніальна мати, — він, можливо, мав би інші пріоритети, проте його виховав дідусь, Деніел Табор Арлінґтон III, який вважав, що більшість проблем можна вирішити за допомогою скотчу бочкової міцності^[15], купи льоду й бездоганних манер.

Його дідусь ніколи не зустрічався з Ґелексі Стерн.

Дарлінґтон зайшов до гуртожиткової кімнати Алекс на першому поверсі в будівлі Вандербільту кепського спекотного дня в перший тиждень вересня. Він міг би зачекати, поки її представлять у будинку на Орандж-стріт, але, коли він сам був першокурсником, його власна наставниця, неповторна Мішель Аламеддін, яка виконувала роль його Вергілія, запросила хлопця до Єлю та загадок Дому Лети, завітавши до гуртожитку новачків у Старому кампусі. Дарлінґтон був налаштований робити все правильно, хай навіть у ситуації Стерн усе від самого початку було не так.

Він не обирав Ґелексі Стерн своїм Данте. Щиро кажучи, вона самим фактом свого існування позбавила його того, на що хлопець чекав усі три роки перебування в Леті: миті, коли він подарує комусь новому роботу, яку любить, коли розчахне нутрощі звичного світу перед якоюсь гідною душею, котра навряд чи щось підозрюватиме. Лише кілька місяців тому він вивантажив кілька коробок із заявками новачків і поскладав їх стосами у великій залі «Чорного В’яза»; у нього аж у голові паморочилося від захвату, і він рішуче налаштувався прочитати чи принаймні прогортати всі понад вісімсот особових справ, перш ніж надати свої рекомендації випускникам Дому Лети. Він буде чесний, неупереджений та розсудливий і кінець кінцем обере двадцятьох кандидатів на роль Данте. Потім Лета дослідить їхню підготовку, перевірить на ризики для здоров’я, ознаки психічних хвороб і фінансової вразливості та ухвалить остаточне рішення.

Дарлінґтон розробив план, скільки заяв йому слід переглядати щодня, аби ранки залишалися вільними для праці в маєтку, а пообідні години — для роботи в Музеї Пібоді.

Того липневого дня він випереджав розклад — дістався до заяви номер 324: Макензі Гоффер, 800 — усний іспит, 720 — математика, у випускному класі вивчала дев’ять поглиблених курсів; веде блог про гобелен із Байо англійською і французькою. Кандидатка здавалася перспективною, поки він не прочитав її есей про себе, у якому дівчина порівнювала себе з Емілі Дікінсон. Дарлінґтон щойно кинув теку новенької на стіс із написом: «Ні», як йому потелефонував декан Сендоу, щоб повідомити: їхні пошуки завершено. Вони знайшли кандидата. Випускники проголосували одностайно.

Дарлінґтон хотів заперечити. Дідько, він хотів розтрощити щось. Натомість вирівняв стіс тек перед собою й запитав:

— І хто це? У мене тут є всі справи.

— Її справи в тебе немає. Вона ніколи не подавала заявки. Вона навіть середньої школи не закінчила. — Перш ніж Дарлінґтонові вдалося висловити обурення, Сендоу додав: — Деніеле, вона бачить Сірих.

Дарлінґтон завмер, його долоня досі лежала на справі Макензі Гоффер (вона двічі влітку допомагала «Природному середовищу для людини»^[16]). Річ була не лише в тім, що прозвучало його ім’я, яким Сендоу користувався рідко. «Вона бачить Сірих». Єдиний спосіб, за допомогою якого живі могли бачити мертвих, — проковтнути Орозцеріо — надзвичайно складний еліксир, для його створення потрібні досконалі навички та увага до деталей. У сімнадцять років він спробував приготувати його власноруч, коли ще навіть не чув про Лету, просто припускав можливість існування чогось більшого, ніж те, у що його змушували вірити. Спроби закінчилися у відділенні невідкладної допомоги, і ще два дні в нього з вух і очей текла кров.

— Їй вдалося зварити еліксир? — запитав він водночас схвильовано і — Деніел у цьому зізнавався — трохи заздрісно.

Після цього запала така довга тиша, що Дарлінґтон устиг вимкнути світло на дідусевому столі й вийти на затильний ґанок «Чорного В’яза». Звідси він бачив пологі схили будинків, що тягнулися вздовж Еджвуду до кампусу, а вдалині — протоку Лонг-Айленд. Уся земля аж до Централ-авеню колись належала «Чорному В’язу», але її розпродали по шматочку й клаптику, коли статки Арлінґтона пішли на спад. Будинок, трояндовий садок і зруйнований лабіринт у підліску — ось і все, що залишилось; а ще залишився він, щоб доглядати, піклуватися й пестощами повертати це все до життя. Спускалися сутінки, тривалий повільній літній присмерк, аж густий від комарів і миготіння світляків. Хлопець бачив запитальний знак білого хвоста Космо, поки кіт скрадався у високій траві, переслідуючи якесь дрібне створіння.

— Жодного еліксиру, — озвався Сендоу. — Просто бачить їх.

— А, — відгукнувся Дарлінґтон, спостерігаючи, як дрізд сторожко влаштувався на розбитому підніжжі колишнього фонтана-обеліска.

Більше не було чого сказати. Попри те що Лета була створена для контролю дій Єльських таємних товариств, її другою місією було розгадування таємниць того, що лежить за Серпанком. Роками вони документували історії людей, які справді могли бачити примар, деякі з історій були підтверджені, а деякі не надто відрізнялися від чуток. Тож, якщо правління знайшло дівчину, котра може бачити таке, і зуміє заручитися її вдячністю... Ну, то нічого не вдієш. Йому слід радіти знайомству з нею.

Деніелові захотілось напитися.

— Я через це почуваюся не щасливішим, ніж ти, — утішив його Сендоу.— Але ти знаєш, у якому ми становищі. Це важливий рік для Лети. Нам потрібно, щоб усі були щасливі.

Лета відповідала за спостереження за Домами Серпанку, але від них залежало її фінансування. Це був рік подовження угоди, а в товариствах так давно нічого не відбувалося, що точилися плітки, буцімто їм узагалі слід припинити поповнювати казну для підтримки Лети.

— Я надішлю тобі її справу. Вона не... Вона не той Данте, на якого ми могли сподіватися, але спробуй залишатися неупередженим.

— Звичайно, — пообіцяв Дарлінґтон, адже саме так мав відповісти джентльмен. — Звичайно, так і зроблю.

Він намагався говорити щиро. Навіть прочитавши особову справу, навіть подивившись запис її співбесіди із Сендоу в шпиталі у Ван-Найсі, штат Каліфорнія, і почувши її хрипкий голос, що скидався на звук зламаного духового інструмента, усе одно намагався. Її знайшли голою в коматозному стані на місці злочину, поряд із дівчиною, котрій не пощастило пережити дію фентанілу, якого вони вдвох наковталися. Деталі цієї справи були ще огидніші й сумніші, ніж він міг собі вигадати, і Деніел намагався їй поспівчувати. Його Данте, дівчина, котра дістала в дар ключі до таємного світу, була злочинниця, наркоманка, недоучка, і її нітрохи не займали речі, що цікавили його. Але він намагався.

Проте ніщо не змогло підготувати його до шоку від її вигляду в тій пошарпаній спільній кімнаті Вандербільту. Кімната була маленька, але з високою стелею, трьома великими вікнами, що виходили на підковоподібний внутрішній двір, і двома вузькими дверима до спалень. У кімнаті вихрився невеличкий хаос від переїзду новачків: коробки на підлозі, нормальних меблів ніде немає, тільки хитка лампа й потерте розкладне крісло, підсунуте до каміна, який не працював роками.

М’язиста білявка в шортах для бігу — він припустив, що це Лорін (імовірно, навчається на медичному, чудові оцінки на іспиті, капітанка команди з хокею на траві у філадельфійській приватній школі), — установлювала псевдовінтажний програвач на виступі підвіконня, де поряд уже примостилася пластикова скринька з платівками. Розкладне крісло, напевно, теж належало їй; воно приїхало до Нью-Гейвена у вантажівці з округу Бакс. Анна Брін (Гантсвілл, штат Техас; отримує стипендію СТЕМ^[17]; солістка хору) сиділа на підлозі, намагаючись зібрати щось схоже на книжкову полицю. Це була дівчина, яка ніколи нікуди не впишеться. Кінець кінцем опиниться в якійсь музичній групі, а може, фанатично відвідуватиме церкву. Вона точно не влаштовуватиме вечірок із сусідками. Потім з однієї зі спалень протиснулося ще двоє дівчат, що вдвох незграбно несли побитий університетський стіл.

— Вам конче треба ставити його тут? — похмуро поцікавилась Анна.

— Нам потрібно більше місця, — пояснила дівчина у квітчастому сарафані; Дарлінґтон знав, що це Мерсі Чжао (піаніно; 800 балів з математики; 800 на усному іспиті; її есей про Рабле здобув нагороду, а химерне, але переконливе порівняння уривка з «Галасу і шаленства» й клаптика про грушу з «Кентерберійських оповідей» привернуло увагу і Єльської, і Принстонської кафедр англійської мови).

І тоді Ґелексі Стерн (без диплома про закінчення середньої школи, без атестата, без досягнень, якими можна було похвалитися, окрім того, що пережила власні напасті) з’явилася з темного закутка спальні, убрана в сорочку з довгим рукавом і чорні джинси, які аж ніяк не пасували до спеки; худі руки тягнули стіл за один з країв. Відео Сендоу було поганенької якості, воно зафіксувало гладеньку копицю прямого чорного волосся — але не сувору сконцентрованість обличчя, її порожні очі — але не глибоку чорнильну пляму їх кольору. Вона мала виснажений вигляд, ключиці під тканиною сорочки були гострі, мов знаки оклику. Вона була якась занадто прилизана, майже вогка — схожа не так на ундіну, що вийшла з води, як на русалку із зубами-кинджалами.

А може, їй просто треба було перекусити й досхочу виспатись.

«Гаразд, Стерн. Розпочнімо».

Дарлінґтон постукав у двері, зайшов до кімнати й широко, яскраво, гостинно всміхався, поки дівчата ставили стіл у куток спільної кімнати.

— Алекс! Твоя мама попросила зазирнути й перевірити, як ти тут. Це я, Дарлінґтон.

На мить вона здалася остаточно розгубленою, мало не запанікувала, а тоді відповіла йому такою самою усмішкою.

— Гей! Я тебе не впізнала.

Добре. Вона вміє пристосовуватись.

— Відрекомендуйтеся, будь ласка, — сказала Лорін; погляд у неї був зацікавлений і оцінювальний.

Вона дістала зі скриньки «День на перегонах» гурту «Квін».

Хлопець простягнув руку.

— Я Дарлінґтон, кузен Алекс.

— Ти теж із ДжЕ?^[18] — поцікавилася Лорін.

Дарлінґтон пам’ятав те незаслужене відчуття прихильності. На початку року всіх новачків-першокурсників розподіляли до коледжів-інтернатів, де вони здебільшого їли, а згодом, перейшовши на другий курс і покинувши Старий кампус, також спали. Вони купували шарфи зі смугами кольорів своїх коледжів-інтернатів, учили кричалки й девізи.

Алекс належала до Лети так само, як Дарлінґтон, але її приписали до коледжу Джонатана Едвардса, названого на честь пастора вогню і сірки.

— Я з Давенпорту, — відповів Дарлінґтон, — але не живу в кампусі.

Йому подобалося жити в Давенпорті: обідня зала, просторий, порослий травою внутрішній двір. Але не подобалося залишати «Чорний В’яз» порожнім, а грошей, які він заощаджував, не платячи за кімнату й стіл, вистачило, щоб відремонтувати ушкодження від води в бальній залі, які він помітив минулої весни. До того ж Космо полюбляв компанію.

— Маєш машину? — не вгавала Лорін.

Мерсі засміялася.

— О Господи, ти просто смішна.

Лорін здвигнула плечима.

— А як нам ще потрапити в «ІКЕА»? Нам потрібен диван.

Вона стане лідеркою цієї банди, вирішуватиме, на які вечірки йти і хто запросить їх до своєї кімнати пограти в «Чарки або смерть» на Гелловін.

— Вибач, — перепросив Деніел з усмішкою. — Я не зможу вас відвезти. Принаймні сьогодні. — Чи взагалі. — Я мушу вкрасти Алекс.

Дівчина витерла долоні об джинси.

— Ми намагаємось облаштуватися, — сказала вона нерішуче і якось навіть із надією.

Він бачив, як у неї під пахвами розквітли плями від поту.

— Ти пообіцяла, — нагадав Деніел, підморгуючи. — І ти знаєш, як мама переймається цими родинними штуками.

Він побачив у її маслянисто-лискучих очах натяк на непокору, але дівчина промовила лише:

— Гаразд.

— Можеш дати нам грошей на диван? — звернулася до неї Лорін, грубо запихаючи назад платівку «Квін». Деніел сподівався, що це не оригінальний вініл.

— Авжеж, — відповіла Алекс. Потім обернулася до Дарлінґтона: — Тітка Ейлін казала, що розщедриться на новий диван, чи не так?

Дарлінґтонову матір звали Гарпер, і він сумнівався, що вона взагалі знає таке слово — «ІКЕА».

— Серйозно?

Алекс схрестила руки.

— Ага.

Дарлінґтон витягнув із задньої кишені гаманець і відрахував готівки на три сотні доларів. Він простягнув їх Алекс, а дівчина віддала Лорін.

— Не забудь написати їй листівку з подякою, — сказав Деніел.

— Ой, обов’язково, — запевнила Алекс. — Я знаю, що вона справжня прихильниця таких штук.

Коли вони розмашистим кроком перетинали газони Старого кампусу, залишивши позаду вежі з червоної цегли й кренеляжі Вандербільту, Арлінгтон сказав:

— Ти винна мені три сотні доларів. Я не збираюся купувати вам диван.

— Ти можеш собі це дозволити, — холодно кинула Алекс. — Припускаю, ти походиш із заможної гілки нашої родини, братику.

— Тобі потрібне прикриття, щоб пояснювати, чому ти так часто зустрічаєшся зі мною.

— Дурня. Ти перевіряв мене.

— Це моя робота — перевіряти тебе.

— Я думала, твоя робота — навчати мене. Це не одне й те саме.

Принаймні вона була недурна.

— Твоя правда. Але візити до любої тітоньки Ейлін можуть прикрити кілька твоїх пізніх повернень додому.

— Наскільки пізнє повернення ми обговорюємо?

Він почув у її голосі занепокоєння. Це обачність чи лінощі?

— Скільки тобі розповів декан Сендоу?

— Небагато.

Вона відтягнула тканину сорочки на животі, намагаючись охолодитись.

— Чому ти так убрана?

Деніел не збирався запитувати, але Алекс, схоже, було незручно: чорна футболка генлі була застібнута аж під шию, навколо пахв розпливалися темні кола поту — і абсолютно недоречно. Дівчині, якій вдається так гладенько брехати, слід краще розумітися на маскуванні.

Алекс лише скоса глянула на нього.

— Я дуже сором’язлива.

Арлінгтон не мав, що на це відповісти, тож тицьнув пальцем в одну з двох ідентичних споруд із червоної цегли, що затискали між собою доріжку.

— Це найстаріший будинок у кампусі.

— На вигляд він не старий.

— За ним добре доглядали. Утім він однаково ледве встояв. Люди вважали, що він псує вигляд Старого кампусу, і хотіли його знести.

— То чому не знесли?

— Книжки завдячують цим кампанії на його захист, але правда в тім, що Лета виявила: цей будинок — золота жила.

— Га?

— Золота жила в духовному розумінні. Він був частиною давнього ритуалу зв’язку, що убезпечував кампус.

Вони повернули праворуч і пішли доріжкою, що мала вивести до псевдосередньовічної герси воріт Фелпса.

— Раніше такий вигляд мав цілий коледж. Маленькі будівлі з червоної цегли. У колоніальному стилі. Дуже схоже на Гарвард. А потім, після Громадянської війни, виросли стіни. Нині більша частина кампусу збудована в такому дусі: набір фортець за стінами й ворітьми, донжон.

Старий кампус був прекрасним зразком архітектури: масивний чотирикутник величних кам’яних гуртожитків, які оточували просторе, поцятковане сонцем внутрішнє подвір’я, гостинне до всіх, аж поки не спускалася ніч і не замикалися ворота.

— Навіщо? — запитала Алекс.

— Щоб не пускати чернь. Солдати повернулися до Нью-Гейвена після війни ошалілими, більшість неодружена, чимало ще не отямилося після боїв. А ще була хвиля імміграції. Ірландці, італійці, звільнені раби — усі шукали робочих місць на виробництві. Єлю все це було непотрібно.

Дівчина засміялася.

— Що смішного? — не зрозумів Деніел.

Вона озирнулася на гуртожиток.

— Мерсі — китаянка. У сусідній кімнаті живе дівчина з Нігерії. І моя дупа теж нечистокровна. Ми всі однаково опинилися тут. Урешті-решт.

— Повільна й тривала облога.

Слово «нечистокровна» здавалося небезпечною наживкою.

Він подивився на її чорне волосся, чорні очі, оливковий відтінок шкіри. Вона могла бути грекинею. Мексиканкою. Білою.

— Мама — єврейка, про батька жодної згадки, але припускаю, що він таки був?

— Я його ніколи не знала.

Можна було провадити далі, але він не хотів тиснути.

— У всіх нас є білі плями в біографії.

Вони дісталися воріт Фелпса, великої лункої арки, що вела до Колледж-стріт і подалі від порівняно безпечного Старого кампусу. Йому не хотілося дозволити збити себе з пантелику. У них було забагато роботи в прямому і переносному сенсі.

— Це Нью-Гейвен-Грін, — пояснив Дарлінґтон, коли вони рушили однією з брукованих доріжок. — Коли поселення заснували, саме тут збудували молитовню. Це містечко мало стати новим Едемом, закладеним між двома річками, наче між Тигром і Євфратом.

Алекс насупилась.

— Навіщо так багато церков?

На галявині їх було три: дві — майже близнючки в стилі федеральної архітектури, а третя — перлина неоготики.

— У цьому містечку в кожному кварталі є церква. Принаймні раніше так було. Деякі тепер закриваються. Люди просто більше не ходять туди.

— А ти ходиш? — запитала дівчина.

— А ти?

— Нє-а.

— А я ходжу, — зізнався Арлінгтон. — Це родинне.

Він помітив у її очах іскорку осуду, але не мусив нічого пояснювати. У неділю до церкви, у понеділок до роботи. Так жили Арлінґтони. Коли йому виповнилося тринадцять і він оголосив, що ладен ризикнути накликати на себе Господній гнів і якнайдовше поспати, дід схопив його за вухо й витягнув з ліжка, попри те що вже мав вісімдесят років.

— Мені байдуже, у що ти віриш, — попередив він. — Робочі вірять у Бога й чекають, що ми робитимемо так само, тому ти запхаєш свою дупу в штани й посадиш на лавицю, інакше я розмалюю її лозиною.

Дарлінґтон пішов до церкви. І після дідової смерті ходив.

— У парку була перша міська церква й перше кладовище. Це джерело надзвичайної сили.

— Ага... зуб даю.

Хлопець помітив, що плечі Алекс опустилися й розслабились. Її хода змінилася. Вона вже менше скидалася на людину, яка збирається набити комусь пику.

Дарлінґтон спробував опанувати голос, щоб той не звучав занадто нетерпляче.

— Що бачиш?

Вона не відповіла.

— Я знаю, що ти вмієш. Це не секрет.

Погляд Алекс залишався відстороненим, майже байдужим.

— Тут порожньо та й годі. Насправді я рідко бачу щось поблизу цвинтарів і всякого такого.

«І всякого такого». Дарлінґтон роззирнувся, але побачив лише те, що й будь-хто інший: студентів, людей, які працювали в суді чи в одній з низки крамничок уздовж Чепел-стріт і під час обідньої перерви насолоджувалися тут сонечком.

Він знав, що доріжки, які начебто випадково протинали парк, були прокладені купкою франкмасонів, котрі намагалися заспокоїти й стримати мертвих, коли цвинтар перемістили на кілька кварталів далі. Він знав, що їхні компасні лінії — або пентаграму, залежно від того, у кого ти запитаєш, — було видно згори. Знав місце, де після урагану Сенді завалився Дуб Лінкольна, явивши заплутаний між корінням людський скелет — одне з багатьох тіл, які так ніколи й не перенесли до цвинтаря на Ґроув-стріт. Він бачив місто по-іншому, тому що знав його, і знання ці були непересічні. Це було обожнювання. Але хай як він любив місто, це не допомагало йому бачити Сірих. Без Орозцеріо, ще однієї дози із Золотої Чаші, не вдавалося. Він щоразу ризикував, що його тіло скаже «досить», що нирки просто відмовлять.

— Логічно, що ти їх не бачиш, — нарешті промовив Деніел. — Певні речі приваблюють їх до кладовищ і цвинтарів, але зазвичай вони тримаються подалі від таких місць.

Тепер він заволодів її увагою. В очах промайнула справжня цікавість, перша ознака того, що за пильністю ховалося ще щось.

— Чому?

— Сірі люблять життя і все, що нагадує їм про те, як вони були живими. Сіль, цукор, піт. Змагання, злягання, сльози, кров і людська драма.

— Я гадала, сіль їх відлякує.

Арлінгтон вигнув брову.

— Ти це по телевізору бачила?

— А ти будеш щасливіший, якщо я скажу, що дізналася про це з давньої книжки?

— Чесно кажучи, так.

— Не пощастило тобі.

— Сіль — це очищувач, — пояснив хлопець, коли вони перетинали Темпл-стріт, — тож вона чудово допомагає виганяти демонів, але, на превеликий жаль, мені самому не доводилося пізнати такої честі. Та коли мова йде про Сірих, зробити коло із солі — те саме, що насипати сіль, щоб олені могли її полизати.

— Тоді що їх не підпускає?

Ці її слова аж бриніли від прагнення дізнатися. Отже, саме це було предметом її зацікавлення.

— Кістковий пил. Грязюка з кладовища. Залишки попелу з крематорію. Memento mori^[19]. — Деніел глипнув на дівчину. — Знаєш латину? — Вона похитала головою. Звісно, ні. — Вони ненавидять нагадування про смерть. Якщо хочеш захистити свою кімнату від Сірих, повісь у ній репродукцію Гольбейна.

Він хотів пожартувати, але побачив, що дівчина проковтнула наживку, запам’ятовуючи ім’я митця. Дарлінґтон відчув гострий напад мук сумління, що йому нітрохи не подобалось. Він так заздрив можливостям цієї дівчини, що ніколи не замислювався, як почуваєшся, якщо за жодної умови не можеш зачинити двері до світу мертвих.

— Я можу захистити твою кімнату, — запропонував він, щоб якось спокутувати провину. — Якщо хочеш, увесь твій гуртожиток.

— Ти можеш це зробити?

— Так, — запевнив хлопець. — І тобі теж можу показати, як це робити.

— Розкажи мені решту, — попросила Алекс.

За межами тьмяно освітленої печери гуртожитків у неї на носі, чолі й пушку над верхньою губою з’явився блискучий шар поту. Її сорочка незабаром промокне наскрізь, і Деніел бачив, що дівчина соромиться цього, позаяк вона щільно притискала руки до боків.

— Ти читала «Життя Лети»?

— Так.

— Справді?

— Я погортала.

— Прочитай, — порадив Арлінгтон. — Я склав перелік інших джерел, які допоможуть тобі увійти в курс справи. Здебільшого це історія Нью-Гейвена й наша власна, зібрана докупи історія товариств.

Алекс рвучко похитала головою.

— Я мала на увазі, розкажи мені для чого я тут... з тобою.

На це запитання складно було відповісти. Ні для чого. Для всього.

Лета мала б стати подарунком, та чи так це буде для неї? Слід було забагато розповісти.

Вони вийшли з парку, і хлопець помітив, як плечі Алекс знову напружились, хоча його очі не бачили жодної причини для цього. Вони проминули рядок лавиць уздовж Ельм-стріт, звідки розгортався краєвид на «Кебабіанз» — маленьку червону крамничку з килимами, що їй якимось чином удалося процвітати в Нью-Гейвені понад сотню років, — а тоді повернули на Орандж-стріт. Насправді вони були за кілька кварталів від кампусу, але здавалося, наче їх розділяють кілометри. Метушня студентського життя зникла, наче ти, увійшовши до міста, стрибнув зі скелі. На вулицях перепліталося старе й нове: злегка обвітрені таунгауси, порожні місця для паркування, ретельно відреставрована концертна зала, гігантська висотка Управління житлового господарства.

— Чому тут? — перепитала Алекс, коли Дарлінґтон не відповів на її попереднє запитання. — Що їх приваблює в цьому місці?

Можна було відповісти коротко: «Хтозна». Проте Дарлінґтон сумнівався, що це подасть його чи Лету в надійному світлі.

— На початку 1800-х магія стала перебиратися зі Старого світу до Нового, залишаючи позаду Європу разом з практиками. Знадобилося якесь місце для збереження їхніх знань і захисту практик. Нікому точно не відомо, чому спрацював Нью-Гейвен. Вони спробували декілька інших місць, — пишаючись, повідомив Дарлінґтон. — Кембридж. Принстон. Але в Нью-Гейвені магія прийнялася, прижилася й пустила коріння. Дехто думає, що тут Серпанок тонший, що його легше протнути. Розумієш, чому Лета залюбки візьме тебе на борт? — «Принаймні дехто з Лети». — Можливо, ти запропонуєш нам відповіді. Є Сірі, які були тут значно раніше, ніж з’явився університет.

— І всі ці практики вирішили, що було б розумно навчити всієї цієї магії купку дітлахів з коледжу?

— Контакт з надприродним забирає чимало сил. Що дорослішим ти стаєш, то важче його пережити. Тому щороку товариства поповнюють запаси крапелькою нової крові, новою делегацією. Магія — це мистецтво буквально на межі вимирання, а Нью-Гейвен — одне з небагатьох місць у світі, де її досі можна повернути до життя.

Алекс нічого не відповіла. Налякалася? Добре. Можливо, вона по-справжньому прочитає рекомендовані книжки, а не погортає.

— Нині в Єлі існує понад сотня товариств, але більшість із них нас не обходить. Вони збираються на спільні обіди, розповідають історії про своє життя, трохи пристають на громадські роботи. Для нас значення має Древня Вісімка. Таємні товариства. Доми Серпанку. Саме вони постійно оберігали свої гробниці.

— Гробниці?

— Закладаюся, ти вже бачила деякі з них. Такі собі клуби, хоча вони радше скидаються на мавзолеї.

— А чому інші товариства нас не цікавлять? — запитала Алекс.

— Нас цікавить сила, а сила пов’язана з місцем. Кожен з Домів Серпанку виріс навколо чогось таємничого й присвятив себе вивченню цього; кожен з них збудував свою гробницю над нексусом^[20] сили. Крім «Берцеліуса», але «Берцеліус» нікого не цікавить.

Вони заснували своє товариство у відповідь на зростання магічної присутності в Нью-Гейвені, стверджуючи, буцімто інші Доми — шарлатани й забобонні дилетанти, і присвятили себе дослідженням нових технологій та філософії, за якою справжня магія — це наука. Їм вдалося пережити падіння біржі 1929-го без допомоги пророкувань, а потім виповзти з катастрофи 1987-го^[21], яка мало не знищила їх. Коли це сталося, єдиною справжньою магією була магія.

— Нексус, — повторила Алекс. — Вони є по всіхусюдаху кампусі. Ці... некси...

— Нексуси. Уяви, що магія — це річка. Нексуси — це вихори сили, і саме це дає змогу ритуалам товариств функціонувати задовільно. Ми відзначили на мапах міста дванадцять таких місць. Гробниці збудували на восьми з них. На решті або вже й так були якісь споруди, на кшталт залізничного вокзалу, або будівництво там було неможливе. Кілька товариств із часом втратили свої гробниці. Вони можуть вивчати все що заманеться. Але якщо зв’язок урветься, їм мало чого вдасться досягнути.

— І ти переконуєш мене, що все це триває понад сотню років і ніхто ні про що не здогадався?

— З лав Древньої Вісімки вийшли наймогутніші чоловіки й жінки у світі. Люди, котрі буквально керують урядами та статками націй, котрі формують культуру. Вони керували геть усім: від ООН до Конгресу, «Нью-Йорк таймс» і Світового банку. Вони залагоджували справи майже на всіх Світових серіях, на шістьох Супербоулах, на врученнях «Оскара» і принаймні на одних президентських виборах. Сотні вебсторінок присвячені викриттям їхніх зв’язків із франкмасонами, ілюмінатами, Більдерберзькою групою — і цей список можна вести далі.

— Можливо, якби вони зустрічалися в «Денніз», а не у велетенських мавзолеях, їм би не довелось цим перейматися.

Вони дісталися до «Іль-Бастоне», Дому Лети, трьохповерхової будівлі з червоної цегли з вітражами, зведеної Джоном Андерсоном 1882 року за неоковирну суму й покинутої ледве за рік після того. Андерсон присягався, що його вижили з міста високі податки. Архіви Лети повідомляють іншу історію, пов’язану з його батьком і привидом мертвої сигарної дівчини^[22]. «Іль-Бастоне» не розповзався навсібіч, як «Чорний В’яз». Це був міський будинок, міцно затиснутий з обох боків іншими маєтками, високий, але стриманий у своїй величі.

— Вони не переймаються, — заперечив Дарлінґтон. — Вони радіють усім конспірологічним теоріям і придуркам, які носять шапочки з фольги.

— Позаяк це робить їх цікавішими?

— Позаяк те, що вони роблять насправді, значно гірше. — Дарлінґтон штовхнув чорні ковані ворота і, побачивши ґанок старого будинку, злегка випростався, наче побоювався його. — Після вас, міс Стерн.

Щойно ворота зачинилися, їх оповила темрява. Десь під будинком пролунав лемент, гучний і зголоднілий. Ґелексі Стерн запитувала, навіщо вона тут. Саме час їй продемонструвати.

Зима

«Хто помирає у спортзалі?» Після телефонної розмови з Доус Алекс знову перетнула плазу. У спортзалі Пейн-Вітні вона бувала рівно один раз: коли Мерсі потягла її на заняття сальсою, де біла дівчина, щільно запакована в обтислі чорні штани, наказувала Алекс крутитися, крутитися, крутитися.

Дарлінґтон заохочував її до вправ з гантелями й «поліпшення свого кардіо».

— Для чого? — поцікавилась Алекс.

— Щоб стати кращою.

Лише Дарлінґтон міг сказати щось таке з незворушною пикою. Але знову ж таки він бігав десять кілометрів щоранку і залітав до кімнат хмаркою фізичної досконалості. Щоразу, коли він з’являвся в будівлі Вандербільту, здавалося, наче хтось пустив підлогою електричний струм. Лорін, Мерсі, навіть тиха насуплена Анна сідали трохи рівніше й дивилися на нього сяйними та дещо ошалілими очима, мов зграйка причепурених білок. Алекс залюбки виробила б імунітет до цього — до привабливого обличчя, стрункої постави, легкості, з якою він займав місце, наче воно було його власністю. Деніел мав звичку недбало відкидати з чола пасмо каштанового волосся — і цей жест викликав у дівчини жагу зробити це власноруч. Утім Дарлінґтонову спокусливість урівноважував чистий страх, який він у неї вселяв. Зрештою, це був просто заможний хлопчик у гарному пальті, який може завалити її, зовсім не докладаючи зусиль.

Того першого дня в маєтку на Орандж-стріт він напустив на неї шакалів. Шакалів. Деніел різко свиснув, і вони з гарчанням, вишкіривши зуби, вискочили з кущів біля будинку. Алекс закричала. Коли вона розвернулася, щоб утекти, ноги заплутались, і дівчина впала на траву, мало не настромившись на невисокий залізний парканчик. Однак раніше, ще коли була з Леном, вона навчилася завжди орієнтуватися на того, хто головний. Справи змінювались від кімнати до кімнати, від будинку до будинку, від угоди до угоди, але завжди було вигідно знати, хто саме може взяти на себе відповідальність за важливі рішення. Тут цим кимось був Дарлінґтон. І вигляд у нього не був наляканий. Хлопець здавався зацікавленим.

Шакали кинулися до неї, бризкаючи слиною, вищиривши зуби й вигнувши спини.

Вони скидалися на лисиць, вони скидалися на койотів, що бігають Голлівудськими пагорбами. Вони скидалися на мисливських собак.

«Ми вівчарі».

— Дарлінґтоне, — сказала вона, намагаючись додати голосу спокою. — Відклич своїх грьобаних псів.

Він сказав кілька слів, яких дівчина не зрозуміла, і створіння нишком повернулися до кущів; уся їхня агресія кудись зникла — вони м’яко переставляли лапи, наступаючи одне одному на п’яти. Деніелові стало нахабства всміхнутися Алекс, коли він елегантно запропонував їй руку. Дівчинці з Ван-Найсу всередині неї хотілося відмахнутися від тої руки, стиснути пальці в нього на горлянці й змусити пошкодувати про свою поведінку. Проте Алекс приневолила себе взяти його під лікоть, дозволити йому допомогти. Це був лише початок дуже довгого дня.

Коли Алекс нарешті повернулася додому, у гуртожиток, Лорін вичекала цілих шістдесят секунд, перш ніж накинутись:

— А у твого кузена є дівчина?

Вони сиділи навколо новенького кавового столика, намагаючись зафіксувати його ніжки та вкручуючи пластикові гвинти. Анна кудись зникла, Лорін замовила піцу. Вікно було відчинене, і коли спустилися сутінки, усередину залетів перший подув вітерцю, а їй здалося, наче вона дивиться на себе з подвір’я — щаслива дівчина, нормальна дівчина в оточенні людей, у яких було майбутнє і які гадали, що в неї теж є майбутнє. Алекс захотілося схопитися за це відчуття, зоставити його собі.

— Знаєш... я й гадки не маю.

Він так приголомшив її, що не залишилося часу навіть поцікавитися цим.

— Від нього аж тхне грошима, — утрутилась Мерсі.

Лорін кинула в неї гайковий ключ.

— От стерво.

— Навіть не фантазуй, що зустрічатимешся з моїм кузеном, — сказала Алекс, позаяк дівчата завжди казали саме такі речі. — Мені не потрібні ці проблеми.

Цієї ночі, коли вітер заповзявся залізти під її зимове пальто, Алекс подумала про ту дівчину, осяяну золотом, яка сиділа у священному колі. Це була остання спокійна мить, яку їй вдалося пригадати. Відтоді минуло лише п’ять місяців, але здавалося, що значно більше.

Вона зрізала шлях ліворуч, ховаючись у тіні білих колон, потім побігла південним боком просторої обідньої зали, яку всі називали Трапезною, хоча тепер вона мала зватися Шварцманівським центром. Шварцман був Кістяником 1969 року випуску й керував славетним успішним приватним акціонерним фондом «Блекстоун ґруп». Центр з’явився як результат пожертви університету розміром сто п’ятдесят мільйонів доларів — це був подарунок і таке собі вибачення за магію, що вирвалася з-під контролю під час несанкціонованого ритуалу та спричинила дивакувату поведінку й арешт половини членів Єльського синхронного марширувального оркестру на футбольному матчі в Дартмутському коледжі.

Алекс подумала про Сірих в операційному театрі та їхні роти, що жадібно хапали повітря. Це було звичне віщування. Нічого не мало б піти не так, але, вочевидь, щось таки пішло, навіть якщо це помітила тільки вона. А тепер їй доведеться мати справу з убивством? Вона знала: Дарлінґтон і Доус стежать за вбивствами в околицях Нью-Гейвена, щоб переконатися, що ніде не відгонить чимось надприродним, що жодне з товариств не стривожилося надміру й не перетнуло межі своїх ритуалів.

Сірі навпроти неї зібралися в якусь рідку розмазню й совалися дахом інституту права, розтягуючись і завихрюючись, як молоко, налите в каву їх приваблювали нестерпний страх і честолюбство. Стрімчак білої гробниці товариства «Книга та змія» туманно вимальовувався праворуч від дівчини. З-поміж усіх будівель, що належали товариствам, ця найбільше скидалася на склеп.

«Грецький фронтон, іонічні колони. Нудна фіґня», — сказав колись Дарлінґтон. Свій захват він дарував мавританським ширмам й орнаментам «Сувою та ключа» або стриманим лініям збудованого в середині століття «Рукопису». Проте око Алекс завжди вабив паркан навколо «Книги та змії»: звивисті гадюки із чорного заліза. «Це символ Меркурія, бога торгівлі», — сказав Дарлінґтон.

Покровителя злодіїв. Його навіть Алекс знала. Меркурій був кур’єром.

Перед нею розкинувся цвинтар на Ґроув-стріт. Алекс краєм ока помітила Сірих, що скупчилися біля могили неподалік від входу. Напевно, хтось залишив для покійного родича печиво або фанати когось із похованих тут митців чи архітекторів принесли щось солоденьке. Але на решті кладовища, як зазвичай на всіх кладовищах уночі, не було жодного привида. Удень Сірих принаджували солоні сльози й задушливий аромат квітів, залишених плакальниками, дарунки, які живі приносили мертвим. Вона дізналася, що Сірі полюбляють усе, що нагадує їм про життя. Розлите пиво та пронизливий регіт студентських вечірок; бібліотеки під час сесій, тісні від тривоги, кави й відкритих бляшанок солодкої, як сироп, коли; кімнати в гуртожитку, наелектризовані від пліток, засапаних парочок, мініхолодильників, де напхом напхано харчів, що ось-ось зіпсуються, студентів, що крутяться вві сні, та сновидінь, сповнених сексу й жаху. «Саме там мені слід бути, — подумала Алекс, — у гуртожитку; митися в брудній ванній кімнаті, а не тинятися цвинтарем глупої ночі».

Ворота цвинтаря були збудовані за зразком Єгипетського храму: на огрядних колонах вирізьблений цвіт лотоса, постамент прикрашений велетенськими літерами: «І мертві воскреснуть».

Арлінгтон називав крапку в кінці цього речення найкрасномовнішим розділовим знаком в англійській мові. Відомості про це Алекс теж довелося пошукати — черговий шматочок коду, який слід розшифрувати. Виявилося, що це цитата з Біблії:

«Ось я кажу вам тайну: Не всі ми помремо, але всі перемінимося, раптом, в одну мить, при сурмі останній; засурмить бо, і мертві нетлінними воскреснуть, і ми перемінимося»^[23].

«Нетлінними». Побачивши це слово, вона зрозуміла, чому Дарлінґтон вишкірився. Мертві воскреснуть, але щодо нетлінності кладовище на Ґроув-стріт не залишало надій. У Нью-Гейвені краще не вірити жодній обіцянці.

Сцена перед спортзалом Пейн-Вітні нагадала Алекс про операційний театр: поліційні вогні освітлюють сніг, кидаючи закляклими лініями на землю тіні роззяв. Якби зобразити це видовище в чорно-білих відтінках, як на літографії, воно було б чарівним, але все руйнували загорожі з жовтої стрічки та ледаче ритмічне миготіння синього й червоного світла з поліційних машин, які запаркувалися так, щоб заблокувати перехрестя з двома прилеглими вулицями. Схоже, усі дії сфокусовано на трикутничку осиротілої землі посередині.

Алекс бачила фургончик коронера з відчиненими розсувними дверима; офіцерів в уніформі, що виструнчилися по периметру; чоловіків у синьому, котрі, якщо вірити телевізійним передачам, які вона дивилася, були криміналістами; студентів, які попри пізню годину вийшли з гуртожитків, щоб дізнатися, що сталося.

Часи, проведені з Леном, навчили її остерігатися копів. Коли Алекс була молодшою, він був у захваті від її допомоги з доставками, адже жоден тип в уніформі — з охорони кампусу чи ЛАПД^[24] — не збирався зупиняти круглолицю дитину з кісками, яка шукала сестру в кампусі старшої школи. Проте, подорослішавши, вона більше не скидалася на людину, котрій місце в пристойних закладах.

Навіть без товару вона навчилася триматися подалі від копів. Здавалося, дехто з них просто носом чув, що від неї тхне проблемами. Однак зараз вона пішла простісінько до них, пригладжуючи волосся рукою в рукавичці — просто чергова студентка.

Упізнати Центуріона було нескладно. Алекс якось уже зустрічала детектива Авеля Тернера. Він був усміхнений та ґречний, і дівчина одразу зрозуміла, що він ненавидить не тільки її, але й Дарлінґтона та все, пов’язане з Летою. Вона точно не знала, чому його обрали Центуріоном, сполучною ланкою між Летою і начальником поліції, але чоловік аж ніяк не мріяв про цю роботу.

Він стояв, розмовляючи з іншим детективом і типом в уніформі. Тернер був на добрячі півголови вищий за своїх співрозмовників, темношкірий, поголений, але з невисоким фейдом. Він був убраний у шикарний темно-синій костюм і, напевно, оригінальний плащ від «Барберрі», а його честолюбство сяяло, як блискавка.

«Занадто гарненький, — сказала б її бабуся. — Quien se prestado se vestio, en medio de la calle se quito»^[25]. Естреа Стерн не довіряла привабливим чоловікам, а надто — гарно вдягнутим.

Алекс заклякла біля загородження. Центуріон був на місці злочину, як Доус і обіцяла, але дівчина не була певна, чи слід привертати його увагу і що з нею потім робити. Товариства зустрічалися в четвер і неділю. За відсутності представника Дому Лети не дозволяли жодного справді небезпечного ритуалу, але це не означало, що хтось не міг вийти за межі приписів. Можливо, поповзли чутки, що Дарлінґтон «в Іспанії», і хтось із котрогось товариства скористався нагодою, щоб погратися з чимось новеньким. Вона не вважала, що йшлося про справжню магію, але тріппи й міранди цього світу можуть заподіяти чимало шкоди, навіть не маючи нічого такого на думці. Їхнім помилкам не було кінця-краю.

Натовп навколо неї майже вмить розсотався, й Алекс пригадала, як огидно, мабуть, від неї смердить, але нічого не могла вдіяти із цим просто зараз. Витягнула телефон і погортала нечисленні контакти. Коли вона пристала на пропозицію Лети, їй дали новий телефон і одним махом стерли всіх з колишнього життя, тож перелік номерів був короткий. Її кімнатні сусідки. Мама, яка щоранку надсилала повідомлення з вервечкою усміхнених личок, наче емодзі були їхніми власними магічними формулами. Тернер теж був у списку, однак Алекс ніколи не писала йому повідомлень і ніколи не мала для цього підстав.

«Я тут, — наклацала вона, а потім додала: — Це Данте». Позаяк шанси на те, що він не завдав собі клопоту додати її в контакти, були чималі. Дівчина побачила, як детектив витягнув телефон з кишені, прочитав повідомлення. Не роззирнувся.

За мить її телефон дзенькнув.

«Я знаю».

Алекс почекала десять хвилин, двадцять. Спостерігала, як Тернер закінчив розмову, проконсультував жінку в синій куртці, потинявся туди-сюди позначеною територією, де, напевно, знайшли тіло.

Біля спортзалу товклася купка Сірих. Алекс кинула на них погляд, не зупиняючись ні на кому й майже не фокусуючись. Кілька Сірих були місцеві, що завжди тинялися десь неподалік, один весляр, що потонув поблизу Флорида-Кіс, але повернувся сюди, щоб навідуватися на тренажери, і кремезний чоловік, котрий колись точно грав в американський футбол. Алекс здалося, що вона помітила Нареченого, найвідомішого міського привида, улюбленця схиблених на вбивствах диваків і героя путівників «Нова Англія — домівка привидів»; подейкували, наче він убив наречену й себе в бюро фабрики, що колись стояла за півтора кілометра звідси. Дівчина не дозволила погляду затриматися на привиді й переконатися, чи це справді він. Зала Пейн-Вітні завжди була для Сірих ласим шматочком, просоченим потом і зусиллям, приправленим голодом і швидким гупанням сердець.

«Коли ти їх уперше побачила?» — запитав Дарлінґтон у день їхнього знайомства, у день, коли нацькував на неї шакалів. Дарлінґтон володів сімома мовами. Умів фехтувати. Знався на бразильському джіу-джицу, міг замінити проводку в електричному щитку, цитував поезію та п’єси авторів, про яких Алекс навіть ніколи не чула. Але він завжди ставив неправильні запитання.

Алекс перевірила телефон. Вона втратила ще годину. Тепер, мабуть, уже не варто забивати собі голову думками про сон. Дівчина знала, що в Тернеровому переліку пріоритетів посідає не надто високий щабель, але опинилася в безвиході. Вона набрала повідомлення: «Наступний дзвінок Сендоу».

Це був блеф, й Алекс майже сподівалася, що Тернер на нього не купиться. Якщо він відмовиться розмовляти з нею, вона залюбки доповість про це деканові... але о якійсь пристойнішій годині. Спершу вона піде додому й дві години розкішно поспить.

Натомість дівчина побачила, як Тернер дістав телефон з кишені, похитав головою, а тоді неквапно підійшов туди, де вона стояла. Він злегка наморщив носа, але сказав лише:

— Міс Стерн, чим я можу вам допомогти?

Насправді Алекс не знала відповіді й не поспішала сформулювати її.

— Я тут не для того, щоб улаштовувати вам неприємності. Я тут, тому що мені наказали тут бути.

Тернер переконливо пхикнув.

— Усі ми маємо роботу, яку слід виконати, міс Стерн.

«Упевнена, ти мрієш, щоб робота наказала тобі мерщій скрутити мені шию».

— Я знаю, але сьогодні ніч четверга.

— А вчора була середа, а завтра буде п’ятниця.

«Не зупиняйся та вдавай із себе дурепу». Алекс залюбки поклала б край спілкуванню з ним, та мусила написати щось у звіті.

— Є якась причина смерті?

— Звичайно, смерть щось спричинило.

«Оце так мудак».

— Я мала на увазі...

— Знаю, що ви мали на увазі. Поки що достеменно нічого не відомо, але щойно ми знатимемо більше, я неодмінно напишу деканові.

— Якщо якесь товариство причетне до цієї справи...

— Немає жодної підстави так думати. — І додав, наче на прес-конференції: — Поки що.

— Це четвер, — повторила дівчина.

Попри те що товариства зустрічалися двічі на тиждень, ритуали були дозволені лише в четвер увечері. Неділі були присвячені «спокійному навчанню й науковим дослідженням», що зазвичай означало вигадливі страви на дорогих тарілках, поодинокий запрошений лектор і чимало алкоголю.

— Ви провели вечір з тими ідіотами? — поцікавився він тим самим привітним голосом. — Саме тому тхнете, як підігріте на пательні лайно? Хто був там з вами?

Ота частина її, що завжди створювала проблеми й кричала: «Копни мене!» — змусила Алекс сказати:

— Ви поводитесь як ревнивий хлопець.

— Я поводжусь як коп. Відповідайте.

— Кістяники сьогодні збиралися.

Вигляд у нього був приголомшений.

— Накажіть їм повернути череп Джеронімо.

— У них його немає, — щиро відповіла Алекс.

Кілька років тому нащадок Джеронімо висунув позов проти товариства, але безрезультатно. Насправді в Кістяників були його печінка й тонка кишка в слоїку, але ця мить не здавалася дівчині вдалою для таких одкровень.

— Де Дарлінґтон? — захотів знати Тернер.

— В Іспанії.

— В Іспанії? — Лагідний вираз обличчя вперше де й подівся.

— Навчання за кордоном.

— І він залишив вас за старшу?

— Звичайно, залишив.

— Він, мабуть, неабияк вам довіряє.

— Звичайно, довіряє.

Алекс розквітла найпереможнішою усмішкою і на мить подумала, що детектив Тернер теж усміхнеться їй, позаяк злодій злодія зразу пізнає. Але він цього не зробив. Занадто довго залишався пильним.

— Звідки ви, Стерн?

— Чому запитуєте?

— Послухайте, — сказав детектив, — схоже, ви хороша дівчина...

— Ні, — урвала його Алекс, — це не так.

Тернер вигнув брову, схилив голову набік, оцінюючи почуте, потім кивнув, визнаючи її слова.

— Гаразд, — погодився він. — У вас сьогодні є завдання, і в мене теж. Ви зі своєю частиною впорались. Поговорили зі мною. Повідомите Сендоу, що тут померла дівчина — біла дівчина, яка приверне до себе чимало уваги й без вашого втручання. Ми збираємося залишити цю справу подалі від університету й... решти. — Чоловік змахнув рукою, наче неуважно відганяв муху, а не ухилявся від кількасотрічної змови стародавньої магії. — Ви впоралися зі своєю частиною, тож можете йти додому. Хіба ви не цього хотіли?

Хіба ж Алекс щойно не думала так само? Та навіть попри це вона завагалася, відчуваючи Дарлінґтонів осуд.

— Цього. Але декан Сендоу захоче...

Тернерова маска зникла, на обличчі несподівано проступили нічна втома й лють від присутності дівчини.

— Вона з міста, Стерн. Зваліть до біса туди, звідки взялися.

«Вона з міста». Не студентка. Не пов’язана з товариствами.

«Облиш цю справу».

— Ага, — відгукнулася Алекс. — Гаразд.

Демонструючи ямочки на щоках, Тернер розплився в хлоп’ячій, вдоволеній, майже справжній усмішці.

— Ось маєте.

Він відвернувся від дівчини й поспішив назад до своїх людей.

Алекс глипнула вгору, на сіру готичну непорушну будівлю Пейн-Вітні. Споруда аж ніяк не скидалася на спортзал, але тут нічого не походило на те, чим було насправді. «Хіба ви не цього хотіли?»

Детектив Авель Тернер зрозумів її так, як це ніколи не вдавалося Дарлінґтону.

Добре. Краще. Найкраще. Саме ця траєкторія привела тебе сюди. Чого не міг зрозуміти Дарлінґтон і, ймовірно, решта цих завзятих старанних дітлахів: Алекс залюбки погодилася б навіть на щось менше за Єль. Деніел завжди гнався за досконалістю, за чимось приголомшливим. Він не знав, яким дорогоцінним може бути нормальне життя, як легко відбитися від пересічності. Починаєш спати до опівдня, прогулюєш заняття, потім марнуєш решту дня, втрачаєш одну роботу, потім іншу, забуваєш, як поводяться нормальні люди. Забуваєш мову пересічного життя. А потім несвідомо перетинаєш кордон країни, з якої немає вороття. Живеш так, наче земля ось-ось вислизне з-під ніг, і не маєш жодної можливості повернутися до якоїсь стабільності.

Не мало значення те, що Алекс бачила, як представники «Черепа і кісток» пророкували майбутнє товарних ф’ючерсів за допомогою нутрощів Майкла Реєса, чи те, як капітан збірної з лакросу якось обернувся полівкою. (Він запищав і потім — вона ладна присягнутися — погрозив крихітним рожевим кулачком.) Лета стала для дівчини зворотним шляхом до нормальності. Вона не мусила бути винятковою. Не мусила навіть бути хорошою — задосить було б і нормальної. Тернер дав їй дозвіл. Піди додому. Ляж спати. Прийми душ. Повертайся до справжньої роботи, доклади зусиль, щоб скласти курси й закінчити навчальний рік. Оцінки за перший семестр були такі погані, що їй призначили випробувальний термін.

«Вона з міста».

От тільки товариства полюбляли підшукувати для експериментів міських дівчат і хлопців. Це й була справжня причина існування Лети. Принаймні головна. До того ж Алекс більшу частину свого життя теж була «з міста».

Вона кинула погляд на фургончик коронера, запаркований наполовину на хіднику, а наполовину — на дорозі. Тернер досі стояв спиною до неї.

Помилка, якої люди припускаються, коли не хочуть, щоб їх помітили, — намагання прибрати буденного вигляду, тож Алекс натомість рішуче рушила до фургончика; вона просто дівчина, якій потрібно дістатися до гуртожитків. Зрештою, було пізно. Обігнувши ззаду автівку, дівчина кинула швидкий погляд на Тернера й прослизнула до розчахнутих V-подібних дверей, де до неї повернувся коронер в уніформі.

— Гей, — вигукнула дівчина.

Коронер не розігнувся, обличчя насторожене, тіло затуляє все, що відбувається позаду нього. Алекс дістала одну з двох монет, які носила під сподом пальта.

— У вас упало.

Чоловік побачив блиск і без зайвих роздумів потягнувся: його реакція була почасти ввічливістю, почасти завченою поведінкою. Тобі дають знахідку — ти забираєш її. Однак рефлекс сороки теж відіграв свою роль: блискуче завжди приваблює. Алекс трохи почувалася тролем з казки.

— Не думаю... — почав був коронер. Та щойно його пальці стиснулися на монеті, обличчя розслабилося, а тілом заволодів непереборний потяг.

— Покажіть мені тіло, — сказала Алекс, наполовину очікуючи, що він відмовить.

Вона якось бачила, як Дарлінґтон зблиснув монеткою примусу перед охоронцем, але сама ще ніколи нею не користувалася.

Коронер навіть оком не змигнув, лише позадкував у глиб фургона й простягнув їй руку. Дівчина видерлася за ним, швидко озирнулася через плече й зачинила двері. Часу в них обмаль. Бракувало тільки, щоб водій чи — ще гірше — Тернер постукали у двері й виявили, що вона тут базікає над тілом. До того ж Алекс не знала, як довго діятиме примус. Цей магічний предмет вона отримала від членів «Рукопису». Вони спеціалізувалися на магії дзеркал, заклинаннях і переконаннях. Зачаклувати можна було будь-який предмет, проте найвідомішим став презерватив, який переконав розпусного шведського дипломата видати схованку таємних документів.

Для створення монет потрібна надзвичайна магія, тому в Леті їх небагато й Алекс ощадливо ставилася до тих двох, які їй видали. То чому ж вона розтринькала одну монету?

Приєднавшись до чоловіка в замкнутому просторі, Стерн побачила, як затріпотіли від її запаху його ніздрі, але пальці вже лягли на блискавку мішка з тілом, а друга рука міцно стискала монетку. Коронер рухався так стрімко, наче в пришвидшеній зйомці, й Алекс закортіло попросити його зупинитися на секунду, але це бажання минулося, а чоловік уже розстібав мішок, знімаючи чорний вініл, наче шкірку з якогось фрукта.

— Господи, — видихнула Алекс.

Обличчя дівчини було тендітне, із синіми венами. Вона була вбрана в білу бавовняну камісоль, розірвану й подерту в тих місцях, де її протинав ніж — знову і знову. Всі рани були зосереджені навколо серця; дівчину били з такою силою, що здавалося, наче грудина не витримала: кістки проломилися неглибоким кривавим кратером. Алекс раптом пошкодувала, що не дослухалася грубої Тернерової поради й не пішла додому. Це не було схоже на ритуал, який вийшов з-під контролю. Тут було щось особисте.

Вона проковтнула жовч, що з’явилася в горлі, та змусила себе дихати глибше. Якщо ця дівчина чомусь стала мішенню якогось товариства або гралася з надприродним, від неї досі пахнутиме Серпанком. Проте «швидку» вже просочив власний сморід Алекс, і сказати щось напевне було неможливо.

— Це був її хлопець.

Алекс глипнула на коронера. Примуси вселяли в людей мимовільне прагнення догодити комусь.

— Звідки знаєте? — поцікавилась вона.

— Тернер так сказав. Вони вже повезли його на допит. Він має попередні судимості.

— За що?

— Зберігання й розповсюдження. Вона теж.

Звісно, вона теж. Хлопець розносив товар, і вона теж. Але між дрібним продажем і вбивством лежала прірва. «Іноді, — нагадала собі Алекс. — А часом один крок».

Вона ще раз подивилася на дівоче обличчя. Жертва була білявка, трохи схожа на Геллі.

Схожість була поверхова, принаймні зовнішня. А глибше? Різані рани в усіх були однакові. Дівчатам на кшталт Геллі, дівчатам на кшталт Алекс, дівчатам на кшталт цієї доводиться весь час бігти, інакше халепа кінець кінцем наздожене. Просто ця дівчина бігла недосить швидко.

На долоні дівчини були напнуті паперові торбинки: щоб зберегти докази, здогадалась Алекс. Може, вона подряпала нападника.

— Як її звали? — Це не мало значення, але Стерн мусила написати у звіті ім’я.

— Тара Гатчинс.

Алекс записала це в телефон, щоб не забути.

— Прикрийте її.

Вона раділа, що більше не бачитиме це понівечене тіло. Учинок був мерзенний, огидний, але не свідчив про певні зв’язки Тари з товариствами. Людям не потрібна магія, щоб жахливо поводитись одне з одним.

— Час смерті? — запитала Стерн. Їй здавалося, що це вона мусить знати.

— Близько одинадцятої. Через холод складно сказати точніше.

Дівчина заклякла, поклавши руку на виступ дверей фургончика. Близько одинадцятої. Точнісінько тоді, коли двійко слухняних Сірих, які ніколи раніше не завдавали неприємностей, розчахнули щелепи так, наче намагалися проковтнути цілий світ, а щось намагалося пробитися крізь намальоване крейдою коло. Невже це щось натомість знайшло шлях до Тари?

А може, її хлопець просрав усе й вирішив, що може штрикнути її просто в серце? Чимало чудовиськ прибирають людської подоби. Кількох з них Алекс знала особисто. На цю мить вона «впоралась зі своєю частиною». Більш ніж упоралась.

Алекс розчахнула двері автівки, оглянула вулицю й вистрибнула.

— Забудьте, що бачили мене, — наказала вона коронеру.

На його обличчі з’явився незрозумілий розгублений вираз. Алекс залишила його, одурманеного, біля Тариного тіла й поспішила геть, перетинаючи вулицю та тримаючись на темному хіднику, подалі від прожекторів поліції. Незабаром примус виснажиться, і чоловік дивуватиметься, звідки в його руці взялася золота монетка. Він покладе її в кишеню й забуде про неї або викине в смітник, навіть не збагнувши, що метал справжній.

Дівчина озирнулася на Сірих, що юрмилися навколо будівлі Пейн-Вітні. Це все її уява, чи в їхніх згорблених плечах, у тому, як вони зіщулилися біля дверей спортзалу, було ще щось? Чого можуть боятися мерці?

У голові пролунав голос Дарлінґтона: «Коли ти їх уперше побачила?» Голос був ледь чутний і затинався, наче хлопець не знав, чи не табуйоване це запитання. Але справжнє запитання, правильне запитання звучало так: «Коли ти вперше зрозуміла, що боїшся?»

Алекс раділа, що йому забракло клепки запитати.

Із чого розпочати розповідь про історію Лети? Чи почалася вона 1824 року з Ветсавії Сміт? Напевно, так і було. Однак знадобилося ще сімдесят років і чимало катастроф, перш ніж з’явилася Лета. Тож ми натомість розпочнемо з 1898-го, коли Чарлі Бакстера, малозначущого безхатька, знайшли мертвим з опіками на руках, ногах і мошонці та чорним скарабеєм на місці язика. Почалися звинувачення, і товариства опинилися під загрозою виключення з університету. Щоб залагодити справи та — будьмо чесними — вберегтися, Едвард Гаркнесс, член «Вовчої голови», об’єднався з Вільямом Пейном Вітні з «Черепа і кісток» та Гайрамом Бінґемом III з нині зниклого «Братства акації», щоб заснувати Лігу Лети — наглядовий орган за окультною діяльністю товариств.

На тих початкових зустрічах народилася наша програмна заява: «Ми відповідаємо за нагляд за обрядами й практиками будь-яких університетських товариств, що незаконно вдаються до магії, віщувань чи потойбічних дискурсів, і маємо на меті вберегти містян і студентів від психічної, фізичної та духовної шкоди й налагодити дружні зв’язки між товариствами й керівництвом навчального закладу».

Лету було засновано на гроші Гаркнесса та обов’язковий внесок з трастових фондів усіх членів Древньої Вісімки. Підключивши Джеймса Ґембла Роджерса («Сувій та ключ», 1889) до розроблення плану Єлю та проектування численних будівель, Гаркнесс пересвідчився, що в кампусі будуть зведені схованки й тунелі для представників Лети.

Гаркнесс, Вітні та Бінґем збирали знання всіх товариств для створення скарбниці потаємної магії, якою міг би скористатися кожен представник Лети. Вона неабияк поповнилась 1911-го, під час подорожі Бінґема до Перу.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Минула осінь

— Ну ж бо, — сказав Дарлінґтон, допомагаючи їй звестися на ноги. — Ілюзія ось-ось розвіється, і ти лежатимеш на подвір’ї, наче якийсь випивоха, що звично хильнув ще до обіду.

Він мало не затяг її на ґанок угору сходами.

Алекс досить добре впоралася із шакалами, але досі була бліда й захекана.

— Ти в жахливій формі.

— А ти мудак.

— Отже, ми обоє маємо таланти, яких слід позбутися. Ти просила мене розповісти, у що саме тебе втягнули. Тепер знаєш.

Вона відкинула його руку.

— То розповідай. А не намагайся мене вбити.

Хлопець спокійно подивився на Алекс. Важливо було, щоб вона зрозуміла.

— Ти ще не втрапляла в небезпеку. Однак я не можу обіцяти, що так буде завжди. Якщо не ставитимешся до цього серйозно, можеш нашкодити собі або комусь іншому.

— Комусь на кшталт тебе?

— Так, — погодився він. — У Домах зазвичай не трапляється нічого занадто кепського. Ти побачиш речі, які мріятимеш забути. І дива. Ніхто достоту не знає, що ховається за Серпанком і що може статися, якщо перетнути його. «Смерть чекає, розправивши чорні крила, а ми стоїмо — гопліти, гусари, драгуни».

Дівчина стала руки в боки й витріщилася на нього.

— Сам вигадав?

— Кабот Коллінз. Його називають Поетом Лети. — Дарлінґтон потягнувся до дверей. — Він утратив обидві руки, коли їх затиснуло в міжвимірному порталі. Цієї миті він читав уголос свій останній твір.

Алекс здвигнула плечима.

— Гаразд, я зрозуміла. Погана поезія, серйозні справи. Ті пси справжні?

— Досить справжні. Це мисливці за духами, зобов’язані служити синам і донькам Лети. Чому в тебе довгі рукави, Стерн?

— Сліди від ширки.

— Серйозно?

Він підозрював, що річ може бути в цьому, але чомусь не до кінця повірив.

Дівчина випросталася, хруснувши спиною.

— Звичайно. Ми йдемо чи ні?

Хлопець підборіддям показав на її зап’ястя.

— Покажи.

Алекс підвела руку, але не закасала рукав. Просто простягнула до нього, наче він збирався постукати по вені, щоб узяти кров.

Виклик. А в Деніела несподівано зникло бажання відповідати. Це не його справа. Йому слід так і сказати. Дати їй спокій.

Натомість він узяв дівчину за зап’ястя. Кісточки були тоненькі та здавалися гострими в його долоні. Другою рукою він закасав тканину аж до вигину її передпліччя. Це скидалося на прелюдію.

Жодного сліду від голки. Її шкіра була вкрита татуюваннями: вигнутий хвіст гримучої змії, ореол півонієвого цвіту і... «Колесо». Він ледве втримався, щоб великим пальцем не торкнутися малюнка під згином дівочого ліктя. Доус зацікавила б ця карта таро. Можливо, це дасть їм тему для розмови.