— Чому приховуєш татуювання? Тут вони нікого не займають.

Половина студентських тіл була ними вкрита. Не всі набивали собі цілий рукав, але це не було чимось нечуваним.

Алекс смикнула манжету вниз.

— Ще якісь процедури, які потрібно пройти?

— Ціла купа.

Хлопець відчинив двері й повів її всередину.

Вхід був темний і прохолодний, крізь вітражі на вкриту килимом підлогу яскравими снопами лилося світло. Перед ними вздовж стіни, ведучи на другий поверх, звивалися величні сходи, темне дерево було прикрашене вирізьбленим візерунком з безлічі соняшників. Мішель якось сказала Деніелові, що ці сходи коштують більше за весь будинок і землю, на якій його звели.

Алекс ледь чутно зітхнула.

— Радієш, що сховалася від сонця?

Дівчина тихенько промугикала щось.

— Тут спокійно.

Йому знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, що саме вона мала на увазі.

— «Іль-Бастоне» захищена. Так само, як і кімнати в Халупці... Це погано?

Алекс здвигнула плечима.

— Ну... тут вони до тебе не доберуться.

Дівчина роззирнулася з незворушним виглядом. Невже її не вразив просторий вхід, тепле дерево, вітражі, аромати сосни й чорної смородини, що завжди сповнювали повернення додому дещо різдвяним настроєм? А може, вона просто вдавала, наче їй байдуже?

— Милий клуб, — озвалася Алекс. — Не дуже схожий на гробницю.

— Ми не товариство й не поводимося, як вони. Це не клуб; це наша штаб-квартира, серце Лети і скарбниця із сотнями років знань про надприродне. — Деніел знав, що звучить жахливо самовдоволено, але не міг зупинитися. — Щороку товариства постачають нам нову порцію студентів випускних курсів, шістнадцятеро представників; вісім жінок і вісім чоловіків. Ми підключаємо одного нового Данте — першокурсника — раз на три роки.

— Припускаю, що це робить мене досить особливою.

— Сподіваймося на це.

Алекс насупилась у відповідь, а потім кивнула на мармурове погруддя, що висилось на столику під вішаком.

— Це хто?

— Святий покровитель Лети, Гайрам Бінґем III.

На жаль, Бінґемові хлоп’ячі риси й опущені донизу кутики рота не піддавалися увічненню в камені. Він більше скидався на стривоженого манекена з універмагу.

З вітальні причовгала Доус: кисті ховаються в рукавах об’ємного світшота, на шиї висять навушники — примара в бежевому. Дарлінґтон відчував дискомфорт, який вона випромінювала. Пеммі ненавиділа нових людей. Йому знадобилася більша частина року на першому курсі, щоб завоювати її, проте й досі здавалося, що вистачить одного гучного звуку, аби дівчина замкнулася в бібліотеці та зникла там назавжди.

— Памело Доус, познайомся з нашим новим Данте, Алекс Стерн.

З ентузіазмом людини, яка вітає спалах холери, Доус простягнула руку й сказала:

— Ласкаво просимо до Лети.

— Доус підтримує все в працездатному стані й пересвідчується, що я не надто виставляюся на посміховисько.

— То це робота на повну ставку? — поцікавилась Алекс.

Доус кліпнула.

— По обіді й увечері, але я можу знайти для тебе час, якщо ти попросиш заздалегідь.

Вона знову стурбовано глипнула в бік вітальні, наче її ще далека від завершення дисертація була крикливим немовлям. Памела працювала Окулусом приблизно чотири роки й увесь цей час настирливо довбала дисертацію — дослідження мікенських культових практик у ранній іконографії таро.

Дарлінґтон вирішив полегшити її страждання.

— Я влаштую Алекс екскурсію, а потім поведу до Халупки в кампусі.

— Халупка? — перепитала Стерн.

— Це кімнати, якими ми володіємо, на розі вулиць Йорк та Ельм. Нічого такого, але це зручно, якщо не хочеш занадто віддалятися від гуртожитку. І вона теж захищена.

— Вона всім забезпечена, — ледь чутно додала Доус, прослизаючи назад до вітальні й безпеки.

Дарлінґтон жестом запросив Алекс іти за ним нагору.

— Хто така Ветсавія Сміт? — поцікавилась дівчина, наступаючи йому на п’яти.

Отже вона читала «Життя Лети». Йому було приємно, що Алекс запам’ятала ім’я, але, якщо він правильно пригадував, Ветсавія з’являлася на першій сторінці першого розділу, тож надто захоплюватися Деніел не збирався.

— Сімнадцятирічна донька місцевого фермера. Тіло знайшли в підвалі Єльської школи медицини 1824 року. Студенти викопали її з навчальною метою.

— Господи.

— Це не було чимось незвичним. Лікарі мусили вивчати анатомію, а для цього їм потрібні були трупи. Утім, ми вважаємо, що Ветсавія була однією з ранніх спроб установити зв’язок з мертвими. Фельдшер узяв провину на себе, а єльські студенти навчилися діяти обачніше. Коли знайшли тіло, місцеві мало не спалили Єль до пня.

— Може, їм слід було це зробити, — пробурмотіла Алекс.

— Можливо. Події назвали Заколотом Воскресіння, але нічого по-справжньому неприємного із цього не вийшло. Кращими були справи чи гіршими, Нью-Гейвен завжди був містечком за крок від чогось такого.

Дарлінґтон улаштував Алекс екскурсію рештою кімнат «Іль-Бастоне»: великою вітальнею зі старовинною мапою Нью-Гейвена над каміном; кухнею і комірчиною; кімнатами для тренувань унизу; арсеналом на другому поверсі зі стіною, вкритою аптекарськими шухлядками, де було напхом напхано трав і священних предметів.

Доус відповідала за те, щоб вони були добре забезпечені, щоб тлінні запаси поповнювали або викидали, перш ніж вони зіпсуються, і щоб усі потрібні артефакти зберігалися в придатному стані. Кутбертові Перлини Захисту слід було щомісяця вдягати на кілька годин, інакше вони втрачали блиск і здатність захищати власника від ударів блискавки. Випускник Лети на ім’я Лі Де Форест, якому призупинили навчання через те, що він вимкнув у всьому кампусі світло, залишив по собі численні винаходи, серед яких був Годинник Революції, що з точністю до хвилини показував час до збройного повстання в країнах у всьому світі. Він мав сімдесят два циферблати і сімдесят шість стрілок; годинник треба було постійно заводити, інакше той просто верещав.

Дарлінґтон показав запаси кісткового пилу й кладовищної грязюки, якими вони вбезпечуються щочетверга ввечері, та рідкісні слоїки з Полум’яною Водою; казали, буцімто це вода із семи рік Пекла й користуватися нею можна лише в крайньому разі. Дарлінґтонові ніколи не випадало скористатися посудинами, але він не полишав надії.

У центрі кімнати стояв тигель Гайрама, або, як полюбляли називати його представники Лети, Золота Чаша. Завбільшки він був з колесо трактора, а виготовлений — зі щирого золота.

— Лета багато років знала, що в Нью-Гейвені є привиди. Вони комусь являлися, люди базікали, наче їх десь помічали, а деяким товариствам за допомогою спіритичних сеансів і замовлянь вдавалося протнути Серпанок. Однак Лета знала, що існує щось більше: таємний світ живе поряд з нашим і часто впливає на нього.

— Як впливає? — не зрозуміла Алекс, і хлопець побачив, як напружилася тонка лінія її плечей, ледь помітно згорбившись у бійцівську стійку.

— Тоді цього ніхто не знав напевно. Підозрювали, що присутність Сірих у священних колах і залах храмів руйнувала чари й ритуали товариств. Були докази, що заблукала магія, яка виривалася з-під контролю обрядів через втручання Сірих, може спричинити що завгодно — від несподіваних заморозків за п’ятнадцять кілометрів від місця подій до нападів жорстокості серед школярів. Рік за роком люди намагалися вдосконалити еліксир, який дав би змогу бачити духів, і ставили на собі досліди методом іноді смертельних спроб і помилок. Однак робота не увінчувалася успіхом. Аж до появи тигля Гайрама.

Алекс доторкнулася пальцем до золотої крайки посудини.

— Схоже на сонце.

— Чимало споруд у Мачу-Пікчу були присвячені культу бога сонця.

— Ця штука приїхала з Перу? — не повірила Алекс. — Можеш так не дивуватися. Я знаю, де Мачу-Пікчу. Я навіть можу знайти на мапі Техас, якщо ти даси мені вдосталь часу.

— Пробач мені брак поінформованості щодо навчального плану Лос-Анджелеського шкільного округу чи твоєї зацікавленості стосовно цього.

— Пробачила.

«Можливо», — подумав Дарлінґтон.

Алекс Стерн здавалася таки злопам’ятною людиною.

— Гайрам Бінґем був одним із засновників Лети. Він «відкрив» Мачу-Пікчу 1911-го, однак це слово занадто гучне, адже місцеві чудово знали про існування цього міста інків. — Коли Алекс не відповіла, хлопець додав: — Пліткують також, що Бінґем був прототипом Індіани Джонса.

— Як мило, — кинула дівчина.

Дарлінґтон стримав зітхання. Звісно, ось що приверне її увагу.

— Бінґем украв близько сорока тисяч артефактів.

— І привіз їх сюди?

— Так. У Єль, для вивчення в Пібоді. Обіцяв повернути за вісімнадцять місяців. А насправді Перу знадобилося сто років, щоб їх повернути.

Дівчина стукнула пальцем по тиглю, і той відгукнувся низьким гудінням.

— А під час повернення товару це покласти забули? Здається, його не так легко проґавити.

— Тигель ніколи не фігурував у документах, тому що його ніколи не передавали Єлю. Його привезли до Лети.

— Крадене добро.

— Боюся, це щира правда. Але це ключ до Орозцеріо. Проблема з еліксиром Лети крилася не в рецепті, а в посудині.

— То це магічна миска?

«Маленька безбожниця».

— Я, можливо, назвав би це іншими словами, але так.

— І це суцільне золото?

— Перш ніж ти подумаєш про те, щоб утекти з ним, пам’ятай: він важить удвічі більше за тебе, а весь будинок захищений від злодіїв.

— Як скажеш.

З його щастям вона знайде, як закотити цей тигель сходами в якусь вантажівку й переплавити його на сережки.

— Окрім Орозцеріо, в еліксиру є безліч інших імен, — повідомив Деніел. — Золота проба. Куля Гайрама. Щоразу, коли член Лети п’є його, щоразу під час користування тиглем він бере життя у свої руки. Суміш токсична, і процес неймовірно болючий. Але ми це робимо. Знову і знову. Аби зазирнути за Серпанок.

— Доганяю, — запевнила Алекс, — мені вже доводилось бачити наркош.

«Це геть інакше», — хотів заперечити хлопець. Але, мабуть, вона мала рацію.

Решта екскурсії минула без пригод. Дарлінґтон показав дівчині склад і дослідницькі кімнати на горішніх поверхах, бібліотеку — утім попередив, щоб вона не користувалася нею на самоті, поки будинок не звикне до неї, — і нарешті спальню з прилеглою ванною кімнатою, прибраною та готовою прийняти нового Данте. Свої речі хлопець перевіз до Вергіліевого номера наприкінці минулого року, коли ще вірив, що знайде собі гідного протеже. Через це Деніел почувався бентежно сентиментальним. Вергіліеве помешкання розташоване над кімнатою Данте, воно вдвічі більше. Коли Дарлінґтон випуститься, воно лишиться незаселеним, щоб він мав змогу за потреби навідатись сюди. Уся ця марнота належала Елеазарові Вілоку[26]. Половину стіни навпроти ліжка забирав вітраж із зображенням тсугового лісу, розташований так, що, поки сонце котилося небом, здавалося, наче скляні дерева й небо над ними теж міняться барвами. Увійшовши всередину, Деніел виявив, що Мішель, коли була тут востаннє, залишила йому пляшку бренді й записку


Ось ліс первозданний. Шепочуть тут сосни і тсуги,


Мохом порослі, у шатах зелених і присмерковім тумані,


Стоять, наче давні друїди, що сумно віщують... [27]




Колись в одному монастирі виготовляли такий чистий арманьяк, що монахам довелося втекти до Італії, коли Людовик XIV жартома пригрозив стратити їх, аби зберегти таємний рецепт. Це остання пляшка. Не пий на голодний шлунок і не телефонуй, якщо не помер.

Щасти тобі, Вергілію!


Він завжди вважав творчість Лонгфелло нісенітницею, але записку й бренді однаково зберіг.

А зараз Деніел дивився, як Алекс пітніє посеред розкоші його колишнього помешкання, кімнати, якою зрідка користувалися, але неабияк любили: темно-сині стіни, ліжко з важким бірюзовим балдахіном, гардероб, прикрашений малюнками розквітлого кизилу. Вітраж у двох елегантних вікнах по обидва боки від каміна з розмальованими кахлями був скромніший: зоряні небеса, обрамлені синьо-багряними хмарами.

Алекс стояла посеред цього всього, обійнявши себе руками, і повільно роззиралася. Він знову подумав про ундіну. Проте, мабуть, перед ним була просто загублена в морі дівчинка.

Деніел мусив запитати:

— Коли ти їх уперше побачила?

Вона глипнула на нього, потім на вікно над собою, де на вітражному небі завжди бовванів місяць. Узяла зі столу музичну скриньку компанії «Ройґ», торкнулася пальцем кришки, але передумала та знову поставила її на стіл.

Дарлінґтон був чудовий оратор, але найщасливішим почувався, коли з ним ніхто не розмовляв, коли не доводилося проводити обряди власноруч і можна було просто дивитися на інших. В Алекс було щось зернисте, наче у старому кіно. Він бачив, що вона вагається, перш ніж зробити вибір. Чи відкривати йому свої секрети? Чи втекти?

Дівчина здвигнула плечима, і він вирішив, що на цьому все й скінчиться, але вона знову взяла музичну скриньку й сказала:

— Не знаю. Я довго була певна, що це справжні люди, а на дитину, яка розмовляє сама із собою, ніхто не звертає уваги. Пам’ятаю, як побачила товстуна в самих лише трусах і шкарпетках, він, наче іграшкового ведмедика, тримав у руці пульт від телека і стояв посеред вулиці. Пригадую, як намагалася пояснити мамі, що йому буде боляче. Коли ми їздили на пірс Санта-Моніки, я побачила жінку у воді, котра лежала, наче... — Алекс зробила такий жест, ніби помішувала щось у горщику. — Ну та, з волоссям і квітами?

— Офелія.

— Офелія. Вона пішла за мною додому, а коли я заплакала та крикнула їй іти геть, тільки спробувала прихилитися до мене.

— Вони люблять сльози. Сіль, смуток і сильні емоції.

— А страх? — поцікавилась дівчина. Вона заклякла, наче позувала для портрета.

— І страх.

Сірі зрідка бували злими, але полюбляли лякати й жахати.

— А чому їх тут не більше? Невже вони не повинні бути повсюди?

— Лише деякі Сірі можуть пройти крізь Серпанок. Більшість залишається в загробному житті.

— Я частенько бачила їх у супермаркетах навколо прилавків з гарячою їжею або рожевими коробочками з випічкою. Вони полюбляли наше шкільне кафе. Я про це не замислювалась, аж поки Джейкоб Крейґ не запитав, чи хочу я глянути на його штуку. Я сказала йому, що бачила їх цілу купу, і якимось чином це дісталося вух його мами, а вона потелефонувала до школи. Тож учитель викликав мене й запитав: «Що ти мала на увазі, коли казала, наче бачила цілу купу штук?» Брехати я не вміла. — Алекс гупнула музичною скринькою, ставлячи її на стіл. — Якщо хочеш мерщій викликати Службу захисту дітей, просто заведи розмову про примарний прутень.

Дарлінґтон і сам не знав, чого очікував. Мертвого розбійника, що романтично тинятиметься біля вікна? Банші, яка блукатиме берегами річки Лос-Анджелес, наче Йорона[28]. У її оповіді було щось пересічне й жахливе. І в ній самій. Хтось повідомив про її випадок до СЗД, Служби захисту дітей, і котрийсь із пошукових алгоритмів Лети або хтось із численних інформаторів в одному з безлічі бюро, яким вони платили, помітив ці визначні ключові слова: «Марення. Параноя. Привиди». Напевно, від тієї миті за нею спостерігали.

— А тієї ночі у сквоті на Седросі?

Вона насупилась, а потім сказала:

— А, ти маєш на увазі «Ґраунд-Зіро». Не кажи мені, що не читав справи.

— Читав. Я хочу знати, як ти вижила.

Алекс потерла великим пальцем край підвіконня.

— Я теж хочу.

Чи було цього досить? Дарлінґтон бачив фото й відео з місця злочину: п’ятеро чоловіків померли, усі покусані майже до невпізнанності, двоє з проколотими серцями, наче то вчинили вампіри. Попри різанину, бризки крові підказували, що все це було справою рук одного злочинця: червоні арки, кожен жорстокий удар летів зліва направо.

Щось у всьому цьому було не так, проте Алекс ніколи не була підозрюваною. По-перше, через те що вона правша, а по-друге — занадто маленька, аби з такою силою вправлятися зі зброєю. До того ж у неї в крові було стільки фентанилу, що їй пощастило не померти самій. Її знайшли голою, з мокрим волоссям — як новонароджене дитинча. Дарлінґтон копнув трохи глибше, не в змозі опанувати підозри, але у водостоці не знайшли ні крові, ні решток: якщо вона якимось чином і була із цим пов’язана, то не змивала із себе доказів. То чому ж нападник облишив дівчат? Якщо поліція не помилялася та йшлося про ворожнечу між дилерами, чому зберегли життя Алекс і її подрузі? Наркодилери, які забивають людей до смерті битками, не скидаються на тих, хто зглядається на жінок і дітей.

Можливо, нападник вирішив, що вони вже й так подохли від наркоти. А може, Алекс хтось попередив. Хай там як, а про те, що сталося, вона знала більше, ніж розповіла поліції. У цьому Дарлінґтон був упевнений на всі сто.

— Ми з Геллі були під кайфом, — тихо сказала вона, далі погладжуючи пальцем підвіконня. — Я отямилась у лікарні. А вона взагалі не отямилась.

Дівчина раптом здалася дуже маленькою, і Дарлінґтон знітився. Їй було двадцять — більше, ніж решті першокурсників, — але вона однаково з багатьох поглядів залишалася дитиною, котра вскочила в халепу. А на додачу тієї ночі вона втратила друзів, хлопця, усе знайоме.

— Ходімо зі мною, — запропонував він.

І сам не був певен чому. Можливо, почувався винним через свою допитливість. Можливо, тому що її не слід було карати за те, що пристала на угоду, від якої не відмовилася б жодна людина зі здоровим глуздом.

Він знову повів Алекс до напівтемряви арсеналу. Там не було вікон, а стіни були вкриті полицями й шухлядками майже на двоповерхову висоту. Деніелові знадобилося трохи часу, щоб знайти потрібну шафку. Коли він поклав руку на дверцята, будинок завмер, а потім дозволив замку відчинитися з осудливим клацанням.

Хлопець обережно дістав скриньку — важку, з лискучого чорного дерева, інкрустовану перламутром.

— Тобі, мабуть, доведеться зняти сорочку, — попередив він. — Я дам скриньку Доус, і вона зможе...

— Я не подобаюся Доус.

— Їй ніхто не подобається.

— Ось, — озвалася Алекс. Вона стягнула сорочку через голову, оголивши чорний бюстгальтер і ребра, що западали, наче борозни на обробленому полі. — Не давай нічого Доус.

Чому це він подумав, наче вона охоче віддалася б у його руки? Така безстрашна чи просто легковажна? Жодна із цих рис не віщувала нічого хорошого для майбутнього в Леті. Однак щось підказувало Деніелові, що причина криється в іншому. Здавалося, наче тепер вона перевіряє його, наче вона кинула новий виклик.

— Якщо ти й помреш, то не від надлишку пристойності, — дорікнув він.

— Навіщо ризикувати?

— Зазвичай, роздягаючись переді мною, жінка так-сяк попереджає.

Алекс здвигнула плечима, її шкірою майнула тінь.

— Наступного разу запалю сигнальні вогні.

— Так буде найліпше.

Татуювання вкривали її руки від зап’ясть аж до плечей і повзли під ключиці. Вони скидалися на панцир.

Дарлінґтон підняв кришку.

Алекс налякано ковтнула повітря й відсмикнулась.

— Що сталося? — здивувався хлопець.

Стерн відійшла мало не на середину кімнати.

— Не люблю метеликів.

— Це нетлі.

Вони сиділи в скриньці рівненькими рядочками, тріпочучи м’якими білими крильцями.

— Байдуже.

— Мені треба, щоб ти постояла нерухомо, — повідомив Деніел. — Зможеш?

— Навіщо?

— Просто довірся мені. Це того вартуватиме. — Він трохи поміркував. — Якщо ні, я відвезу тебе й твоїх сусідок до «ІКЕА».

Алекс зіжмакала сорочку.

— А потім пригостиш піцою.

— Гаразд.

— А люба тітонька Ейлін купить мені якийсь новий одяг на осінь.

Гаразд. А тепер ходи-но сюди, боягузко.

Вона бочком посунула до нього, відводячи погляд від вмісту скриньки.

Дарлінґтон по черзі діставав нетель та обережно садив їй на шкіру. Одну на праве зап’ястя, одну на праве передпліччя, на згин ліктя, на слабенький біцепс, на плече. Повторив ту саму процедуру з лівою рукою, а тоді посадив двох нічних метеликів на те місце на ключицях, де звивалися, мало не торкаючись язиками у западині під шиєю, голови двох чорних змій.

Чабаш, — пробурмотів хлопець. Нетлі в унісон залопотіли крильцями. — Уверат. — Вони знову затріпотіли крильцями й посірішали. — Мемаш.

З кожним порухом крилець нічні метелики темнішали, а татуювання вицвітали.

Груди Алекс рвучко й різко смикались. Очі широко розплющились від жаху, але щойно нічні метелики потемнішали, а татуювання зблякли, вираз обличчя дівчини теж змінився став щирішим. Губи розтулилися.

«Вона бачила мертвих, — подумав Деніел. — Була свідком жахіть. Але ніколи не бачила магії».

Саме тому він це й зробив — не через провину чи гордість, а через те, що саме такої миті чекав: нагоди продемонструвати комусь диво, побачити, як інша людина збагне, що їй не брехали, що світ, обіцяний у дитинстві, не якесь вимушено покинуте місце; що в лісі, під сходами, між зірок справді щось чатує, що все навкруги сповнене таємниць.

Нічні метелики знову затріпотіли крильцями — знову, знову і знову, аж поки ті не стали чорними, відтак ще чорнішими. Комахи по черзі злітали зі шкіри й падали на підлогу невиразним візерунком. Руки Алекс лишилися чистими, без жодного сліду від татуювань, хіба там, де голка глибше встромлялася в шкіру, можна було роздивитися ледь помітні рубці. Алекс простягнула руки, дихала вона уривчасто.

Дарлінґтон зібрав тендітні тільця нічних метеликів і обережно поскладав їх до скриньки.

— Вони померли? — прошепотіла дівчина.

— Сп’яніли від чорнила.

Деніел зачинив кришку й повернув скриньку на місце до шафи. Цього разу клацання замка прозвучало смиренніше. На хлопця чекала непроста розмова з будинком.

— Поштових нічних метеликів вигадали для передавання секретних матеріалів. Коли вони вип’ють документ, їх можна надіслати куди завгодно в кишені пальта або скриньці з антикваріатом. Потім їх слід покласти на чистий аркуш паперу — і документ відновиться з дослівною точністю. Якщо отримувач знатиме потрібне заклинання.

— Отже, ми можемо перенести мої татуювання на тебе.

— Мабуть, вони не ляжуть як слід, але так, можемо. Тільки будь обережна... — Він змахнув рукою. — Якщо розпочнуться судоми. Людська слина анулює магію.

— Тільки людська?

— Так. Спокійно можеш дозволяти собакам лизати твої лікті.

Після цих слів дівчина знову подивилася на нього. У темній кімнаті її очі здавалися чорними, дикими.

— Є ще щось?

Він не мусив перепитувати, що саме вона має на увазі. Чи й далі світ розкриватиме свої таємниці? Чи й далі сипатиме секретами?

— Так. Значно більше.

Алекс завагалася.

— Покажеш мені?

— Якщо дозволиш.

Тоді Стерн усміхнулася — не велике діло, просто майнула дівчинка, що жила в ній: щаслива й менш переслідувана привидами. Ось що робила магія: виявляла серце того, ким ти був, перед тим як життя позбавляло тебе віри в можливе. Вона повертала світ, за яким так тужать усі діти. Саме це зробила для нього Лета. Можливо, для Алекс їй теж удасться це зробити.

За кілька місяців він пригадає вагу нічних метеликів у своїй долоні. Подумає про ту мить і те, яким дурнем був, гадаючи, наче вже трохи знає цю дівчину.

5


Зима


Коли Алекс нарешті дісталася Старого кампусу, небо вже посірішало. Вона забігла до Халупки, щоб прийняти душ із вербеновим милом під кадильницею, підвішеною до стелі й наповненою ялівцем і пало-санто — єдиним, що могло протистояти смороду Серпанку.

Дівчина дуже мало часу проводила в місцинах Лети на самоті. Завжди була з Дарлінгтоном, тож досі сподівалася побачити його, зіщуленого на підвіконні з книжкою, почути його буркотіння про те, що вона використає всю гарячу воду. Він радив залишити тут і в «Іль-Бастоне» змінний одяг, проте в Алекс було так мало вбрання, що вона не могла дозволити собі призапасити додаткову пару джинсів і кілька ліфчиків деінде за межами потворного шкільного комода. Тож, вийшовши з ванни до вузької роздягальні, мусила задовольнитися спортивним костюмом Дому Лети: ліворуч на грудях і праворуч на стегні вишитий безглуздий для всіх, окрім членів товариства, символ Лети — гончак за духами. А от куртка від «Барбур», смугастий шарф Давенпортського коледжу, чисті джинси, охайно складені й випрасувані, належали Дарлінґтону, як і бездоганно припасовані до ноги «інженери» й пара топсайдерів від «Сперрі», що чекали, поки в них прослизне Деніел. Алекс ніколи не бачила його в топсайдерах, але, напевно, треба мати пару таких черевиків, якщо тобі пощастило належати до золотої молоді.

Попри те що Доус це не сподобалося б, Алекс залишила в Халупці ввімкнену зелену настільну лампу, бо не могла змиритися з тим, що доведеться виходити з помешкання в темряві.

Дівчина саме відчиняла вхідні двері до Вандербільту, коли надійшло повідомлення від декана Сендоу: «Побазікав із Центуріоном. Спи спокійно».

Алекс закортіло пожбурити телефон в інший бік внутрішнього дворика. Спи спокійно?

Якщо Сендоу мав намір безпосередньо взятися за цю справу, навіщо вона марнувала час — і монетку примусу, — відвідуючи місце злочину? Вона знала, що декан не довіряє їй. Та й чому мав би? Коли надійшла звістка про смерть Тари, він, мабуть, ще не лягав і сидів з горнятком ромашкового чаю, чекаючи на телефонний дзвінок, аби переконатися, що на віщуваннях не сталося нічого жахливого й Алекс не принизила себе або Лету, а великий собака спав біля його ніг. Звичайно, йому не треба було, щоб Алекс крутилася десь неподалік від місця вбивства.

«Спи спокійно». Решта слів залишились несказаними: «Я не сподіваюся, що ти даси цьому раду. Ніхто не сподівається, що ти даси цьому раду. Єдине, чого від тебе очікують, — не привертай до себе непотрібної уваги, поки ми не повернемо Дарлінґтона».

Якщо вони зможуть знайти його. Якщо зможуть якимось чином повернути його додому з того темного місця, куди він потрапив. Трохи менше ніж за тиждень вони спробують новий обряд на молодий місяць. Алекс не зрозуміла деталей, знала лише: декан вірить, що це спрацює, а її завдання тимчасом — пересвідчитись, що люди не ставитимуть забагато запитань про зникнення золотого хлопчика Лети. Принаймні тепер їй не доведеться перейматися вбивством чи мати справи з похмурим детективом.

Коли Алекс увійшла до спальні, Мерсі вже встала, і дівчина зраділа, що дорогою зупинилася прийняти душ і перевдягнутися. Вона гадала, що гуртожитки коледжу будуть схожі на готелі: довгі коридори, поцятковані спальнями, — але Вандербільт більше скидався на старомодний прибутковий будинок, наповнений ледь чутною музикою, гудінням людських голосів, сміхом і гупанням дверей — коли хтось заходив чи виходив зі спільної ванної кімнати, гупання луною розліталося вздовж центральних сходів. Сквот, у якому вона жила з Леном, Геллі, Полюбе та іншими, теж був галасливий, але його зітхання та стогони відрізнялися, були якісь приглушені, наче їх видавало тіло на порозі смерті.

— Не спиш, — сказала Алекс.

Мерсі підвела погляд від примірника «До маяка»[29], сторінки якого були щедро прикрашені стікерами. Волосся вона заплела у вигадливу косу, а замість того, щоб загорнутися в неохайний афганський плед, накинула поверх джинсів шовковий халат з візерунком із синіх гіацинтів.

— Ти взагалі цієї ночі була вдома?

Алекс одразу схопилася за цей шанс.

— Ага. Ви вже хропли. Я просто встала, щоб побігати на доріжці.

— Ти була в спортзалі? І що, душові вже відкриті так рано?

— Для персоналу й усіляке таке.

Алекс не була певна, чи це правда, але знала, що спорт цікавив Мерсі найменше за все на світі. До того ж Алекс не мала бігових черевиків чи спортивного бюстгальтера, але Мерсі ніколи про це не запитувала. Люди не шукають брехні там, де для неї немає причини, а з якого дива комусь брехати про ранкову пробіжку?

— Психи.

Мерсі кинула Алекс зчеплений скобками стіс паперу; та впіймала, але не могла змусити себе погортати. Її есей про Мільтона. Мерсі запропонувала перевірити. Алекс уже бачила, що він увесь покреслений червоним.

— Як тобі? — запитала вона, човгаючи до спальні.

— Не жахливий.

— Але й не добрий, — пробурмотіла Стерн, увійшовши до їхньої крихітної печерки й скидаючи спортивний костюм.

Мерсі обліпила свою частину стіни постерами, родинними світлинами, корінцями квитків на бродвейські вистави, віршем, написаним китайськими ієрогліфами (сусідка запевняла, наче батьки змусили вивчити його, щоб читати гостям на вечірках, але вона закохалася в ці рядки), серією ескізів Александра Мак-Квіна, розсипом червоних конвертів. Алекс знала, що це почасти гра на публіку, створення особистості, якою Мерсі хотіла бути в Єлі, однак кожна із цих речей пов’язувала її з чимось.

Сама Алекс почувалася так, наче хтось прийшов заздалегідь і перерізав усі її ниточки. Найміцнішим зв’язком з будь-яким реальним минулим була її бабця, але Естреа Стерн померла, коли дівчинці було дев’ять. А Міра Стерн сумувала за матір’ю, але не цікавилася її оповідями чи піснями, тим, як вона готувала чи молилася. Вона називала себе дослідницею: гомеопатія, алопатія, лікування коштовними каменями, Крайон[30], духовне вчення, три місяці, коли вона у все додавала спіруліну, — усе це супроводжувалося незмінним палким завзяттям і перетягуванням за собою доньки від одного дивовижного засобу до іншого. Стосовно батька Алекс Міра не вдавалася в подробиці, а коли на неї тиснули, ще більше ухилялася. Він залишався знаком питання, примарною половинкою Алекс. Вона знала лише, що тато любив океан, за гороскопом був Близнюки й мав смагляву шкіру — Міра не могла сказати, був він домініканець, гватемалець чи пуерторіканець, однак знала, що він висхідний Водолій з Місяцем у Скорпіоні. Чи щось таке. Алекс ніколи не могла цього запам’ятати.

Вона привезла з дому кілька дрібничок. Повертатися до «Ґраунд-Зіро», щоб забрати якісь старі пожитки, не хотіла, а в матері вдома залишилися тільки речі маленької дівчинки: пластмасові поні, трояндочки з різнокольорових стрічок, стирачки із запахом жуйок... Кінець кінцем вона взяла шматок раухтопаза, подарований мамою, бабусині майже нерозбірливі картки з рецептами, деревце для прикрас, що належало їй з восьми років, і ретро-мапу Каліфорнії, яку повісила поряд з постером Мерсі з Коко Шанель.

— Я знаю, що вона була фашистка, — зізналася Мерсі, — але не можу викинути.

Декан Сендоу порадив Алекс купити кілька альбомів для малювання й вуглину — їх вона для прикриття слухняно поклала на майже порожній комод.

Алекс намагалася обрати найпростіші предмети: англійську літературу, обов’язкову іспанську мову, вступний курс до соціології, малювання. Сподівалася, що принаймні англійська буде проста, адже любила читати. Навіть у справді кепські часи в школі їй вдавалося за допомогою хитрощів складати цей предмет. Однак ця англійська була якоюсь абсолютно іншою мовою. За першу роботу вона отримала трійку з мінусом і приписку: «Це переказ». Точнісінько як у середній школі, от лише цього разу Алекс направду старалась.

— Я люблю тебе, але цей есей — лайно, — гукнула Мерсі зі спільної кімнати. — Можливо, буде краще, якщо ти менше часу гаятимеш на фізкультуру, а більше на заняття.

«Дідька лисого», — подумала Алекс.

Мерсі дуже здивувалася б, якби попросила її кудись пробігтися або підняти щось важке.

— Можемо переглянути його за сніданком.

Понад усе Алекс хотіла спати, але, здається, після прогулянки люди не лягають назад до ліжка, а Мерсі вже зробила їй послугу, виправивши письмову роботу з англійської, тож неодмінно доведеться погодитись на сніданок. Лета призначила їй репетитора — аспіранта-американіста на ім’я Анґус, який більшу частину їхніх щотижневих занять горбився над творами Алекс, фиркаючи від роздратування й хитаючи головою, наче кінь, якому набридають мухи.

Мерсі була не те щоб лагідна, але значно терплячіша.

Алекс натягнула джинси й футболку, потім чорний кашеміровий светр (Від нього вона впала в захват, коли вибирала одяг у «Тарґеті». І лише потім, побачивши Лорін у лавандовому пуловері й дурнувато запитавши: «Із чого він зроблений?» — зрозуміла, що різновидів кашеміру існує не менше, ніж видів шмалі, а її власний химерний светр, знятий з вішака зі знижками, був, по суті, так само неякісний, як потовчені стебельця й насіння. Але він принаймні був теплий.)

Вона знову побризкала на пальто ялівцевою олійкою про той випадок, якщо десь причаївся сморід Серпанку, схопила торбу й завагалася. Висунула шухлядку комода, понишпорила в її надрах, доки не знайшла маленьку пляшечку, що скидалася на звичайні краплі для очей. Не роздумуючи занадто довго, закинула голову й витиснула в кожне око по дві краплі басбеладони. Це був стимулятор, і дуже потужний, щось на кшталт магічного адеролу[31]. Відхідняк після нього жорстокий, проте Алекс аж ніяк не змогла б пережити цей ранок без невеличкої допомоги. Раніше всі юнаки в Леті вели щоденники, описуючи свій час у товаристві, і знали чимало хитрощів, які допомагали схалтурити.

Цей спосіб Алекс відкрила вже після Дарлінґтонового зникнення. Час повертатися разом з Мерсі на ранковий холод. Їй завжди подобалися прогулянки зі Старого кампусу до обідньої зали Коледжу ДжЕ, але квадратна плаза в сірому денному світлі мала не такий чарівний вигляд. Уночі зашмаровані кучугури снігу мерехтіли непевною білістю, а зараз були заляпані, з коричневими крайками — купи брудної білизни, наготовленої до прання. Вежа Гаркнесса стриміла над цим усім, наче розплавлена свічка, її дзвони вибивали нову годину.

Алекс знадобилося кілька тижнів, щоб збагнути, чому Єль здавався їй якимось неправильним. Йому абсолютно бракувало гламуру. Лос-Анджелесу, навіть Веллі був притаманний стиль, хоч би й за найгіршої погоди. Навіть її мама зі своїми пурпурними тінями для очей та грубою бірюзою, навіть їхнє безрадісне помешкання із шалями на лампах, навіть її друзі, що без копійчини збиралися на барбекю на задвірку, відходячи від учорашньої ночі, дівчата у вузеньких шортиках, з оголеними пупами, з довгим, аж до попереку, волоссям, хлопці з поголеними головами, наяложеними чубами або густими дредами. Усе й усі мали свій лук.

А тут усе здавалося бляклим. У всіх була така собі форма: спортсмени навіть у холоднечу носили бейсболки задом наперед і довгі широкі шорти, а ключі підвішували на шнурки й розмахували ними, наче денді; дівчата вдягалися в джинси й стьобанки; театрали фарбували гривки в кислотні, як «Кул-Ейд»[32], кольори. Твій одяг, твоя машина, музика, яка гупає з неї, покликані розповісти людям про те, ким ти є. А тут здавалося, наче хтось поспилював усі серійні номери, повитирав усі відбитки пальців. «Хто ти? — подеколи думала Алекс, дивлячись на якусь дівчину в темно-синьому пальті: бліде обличчя схоже на спадний місяць під вовняною шапкою, хвостик волосся лежить на плечі мертвою тваринкою. — Хто ти?»

Мерсі була винятком. Віддавала перевагу несамовитим візерункам, доповнюючи образ якимись із, здавалося, нескінченної кількості окулярів — носила їх на блискучих мотузочках на шиї, хоча Алекс ніколи не бачила, щоб та ними користувалась. Сьогодні вона обрала парчеве пальто, вишите квітами молочаю-різдвяника, у якому скидалася на ексцентричну наймолодшу у світі бабусю.

Коли Алекс вигнула брови, Мерсі сказала тільки:

— Люблю все кричуще.

Вони ввійшли до зали відпочинку в ДжЕ, тепле повітря хмаркою згустилося навколо них. Зимове світло падало на шкіряні канапи водянистими прямокутниками — усе це було сором’язливою, удавано скромною прелюдією до високих крокв і кам’яних альковів обідньої зали.

Мерсі засміялася.

— Ти так усміхаєшся лише перед тим, як поїсти.

Це була правда. Якщо Байнеке — це Дарлінґтонів храм, то обідня зала була місцем, якому Алекс віддавала шану щодня. У сквоті у Ван-Найсі вони жили, харчуючись їжею з «Тако белл» чи «Сабвей», коли мали грошенята, і пластівцями — іноді вона була в такому розпачі, що заливала їх солодкою газованою водою, — коли сиділи на мілині. Щоразу, коли їх запрошували на барбекю до Ейтана, вона крала пакунок з булочками для хотдога, аби вони мали на що намастити арахісове масло, а якось спробувала скуштувати сухий корм Локі, але її зуби з ним не впорались. Навіть коли Алекс жила з мамою, вони їли заморожені страви та зварений у пакетиках рис, а коли Міру затягло в продажі «Гербалайфу», харчувалися дивними коктейлями й дієтичними батончиками. Алекс тижнями брала із собою до школи суміш для протеїнового пудингу.

Думка про те, що десь на неї тричі на день могла чекати гаряча їжа, досі приголомшувала. Утім, не було жодної різниці, що чи скільки вона їла — здавалося, наче тіло, яке так довго помирало від голоду, тепер стало ненажерливим. Щогодини в шлунку бурчало й гримало, не гірш за дзвони на вежі Гаркнесса. Алекс завжди забирала із собою два бутерброди й трохи печива із шоколадною крихтою, загорнутого в серветку. Запаси їжі в наплічнику були гарантією безпеки. Якщо все закінчиться, якщо в неї все заберуть, вона принаймні кілька днів не голодуватиме.

— Це добре, що ти так багато тренуєшся, — зауважила Мерсі, коли Алекс укинула до рота гранолу. Халепа була в тім, що вона цього не робила, і зрештою її метаболізм відмовиться співпрацювати, проте Алекс цим не переймалася. — Як гадаєш, це буде занадто, якщо ми вдягнемо спідниці на «Відрив „Омеги“» сьогодні ввечері?

— Ти досі не відмовилась від задуму піти на цю вечірку студентського братства?

«Відрив „Омеги“» був частиною плану Мерсі «П’ять вечірок», який мав би додати їм з Алекс популярності в товаристві.

— У декого з нас немає збудливого кузена, котрий водив би в цікаві місця, тож поки мені не запропонують вечірку вищого калібру, — так. Це не загальна школа. Ми не мусимо бути лузерками, які чекають, поки їх кудись запросять. Я змарнувала на тебе забагато гарного одягу.

— Гаразд, я вдягну спідницю, якщо ти теж одягнеш спідницю, — погодилась Алекс. — Тому... мені доведеться позичити десь спідницю.

Ніхто не виряджався для вечірок студентського братства, але, якщо Мерсі хочеться побути гарненькою для купки хлопаків у хімзахисних костюмах, то нехай.

— Тобі слід узути ті твої черевики зі шнурівкою. Я повернуся за кілька секунд.

Бас-беладона далася взнаки, коли дівчина клала собі на тацю млинці з арахісовим маслом, тож Алекс різко втягнула повітря, наче несподівано прокинулась. Здавалося, що хтось кинув їй на потилицю крижане яйце. Звичайно, саме цієї миті професорка Белбалм помахала дівчині, запрошуючи до свого стола під вітражними вікнами в кутку обідньої зали; її гладенько зачесане біле волосся блищало, як голова тюленя серед хвиль.

— Дідько, — пробурмотіла собі під ніс Алекс і зіщулилась, коли рот Белбалм скривився так, наче професорка її почула. — Почекай хвилинку, — сказала вона Мерсі й поставила тацю на їхній столик.

Марґеріт Белбалм була француженка, але вільно володіла англійською. Її волосся було біле як сніг і спадало гладенькою суворою стрижкою боб, яка так мало ворушилася, що здавалося, немов її вирізьбили з кістки та обережно наділи жінці на голову, наче шолом. Професорка носила асиметричні чорні шати, що спадали надзвичайно елегантними складками, а від її спокою Алекс аж пересмикувало. Дівчина закохалася в неї, щойно вперше побачила її бездоганну худорляву постать на орієнтаційному занятті в Коледжі ДжЕ, щойно вперше вдихнула її перцеві парфуми. Вона була професорка в галузі дослідження жіночих проблем, головою ДжЕ й однією з наймолодших на посаді з такими повноваженнями. Алекс точно не знала, про які саме повноваження йдеться та чи «наймолодша» означає тридцять, сорок, а може, й п’ятдесят. Залежно від освітлення, Белбалм можна було дати скільки завгодно років. Просто зараз, коли кров Стерн закипала від бас-беладони, професорці з вигляду було трохи за тридцять, а світло, падаючи на її біле волосся, мерехтіло крихітними пронизливими зірочками.

— Привіт, — сказала Алекс, заклякнувши позаду одного з дерев’яних стільців.

— Александро, — озвалася Белбалм, зіпершись підборіддям на складені руки. Вона завжди плутала ім’я, проте Алекс ніколи її не виправляла. Годі було й уявити, як воно — зізнатися цій жінці, що її звуть Ґелексі. — Я знаю, що ти трапезуєш з подругою, але мушу тебе вкрасти. — «Трапезуєш» було найшикарнішим словом, яке Алекс доводилося чути. Воно стояло в одному ряду з «канікулювати». — Маєш хвилинку? — Її запитання ніколи не звучали як запитання. — Прийдеш до мого кабінету, так? Там ми зможемо побалакати.

— Звичайно, — видушила із себе Алекс, хоча насправді хотіла запитати: «У мене проблеми?»

Коли після першого семестру їй визначили академічний випробувальний термін, Белбалм повідомила цю новину, сидячи у своєму елегантно облаштованому кабінеті перед трьома письмовими роботами Алекс: одна про «Справжніх чоловіків»[33] для занять із соціології на тему надзвичайних ситуацій; друга про «Нічний ефір» Елізабет Бішоп — цей вірш вона обрала через скромний розмір, а потім виявила, що не має чого сказати про нього й навіть не може лити воду довгими цитатами; а третя була для заняття з творчості Свіфта, яке, на її думку, мало бути кумедним через «Мандри Гуллівера». А виявилося, що ті «Мандри Гуллівера», які вона вже читала, були для дітей і не мають нічого спільного з незрозумілим оригіналом.

Того разу Белбалм розгладила рукою друковані аркуші й лагідно запитала:

— У тебе дислексія, так?

— Так, — збрехала Алекс, позаяк мусила мати якусь причину, чому так помітно відставала від решти.

Вона відчувала, що їй має бути соромно за те, що не виправила Белбалм, однак хапалася за будь-який порятунок.

І що тепер? Семестр лише розпочався, і невже Алекс знову все просрала?

Професорка підморгнула та стиснула її руку.

— Нічого жахливого. Ти не мусиш прибирати такого вигляду, наче тобі хочеться негайно чкурнути геть.

Її пальці були холодні й кістляві, тверді, наче мармур; самотній великий коштовний камінь виблискував темно-сірим на безіменному пальці. Алекс знала, що витріщається на нього, але наркотик у її крові перетворив перстень на гору, вівтар, планету на орбіті.

— Я віддаю перевагу одиничним прикрасам, — пояснила Белбалм. — Простоті, гм?

Алекс кивнула й змусила себе відвести погляд. На ній були кульчики різновиду «по три пари за п’ять баксів», які вона поцупила з полиці «Клерз» у торговельному центрі на Фешн-сквер.

— Ходімо, — підводячись, запропонувала Белбалм і змахнула елегантною рукою.

— Дозвольте, я тільки заберу торбу, — попросила Алекс.

Вона повернулася до Мерсі, запхала до рота млинець і несамовито взялася його пережовувати.

— Ти це бачила? — поцікавилась Мерсі, повертаючи телефон до Алекс. — Якусь дівчину з Нью-Гейвена вбили минулої ночі. Перед Пейн-Вітні. Ти, мабуть, уранці пробігла простісінько повз місце злочину!

— Дідько, — озвалася Алекс, мимохідь кидаючи погляд на телефон Мерсі. — Я бачила вогні. Подумала, що там сталася автомобільна аварія.

— Так страшно. Їй лише дев’ятнадцять було. — Мерсі потерла руки. — Що хотіла від тебе Ла Белль Белбалм? Я думала, ми збираємось виправити твою роботу.

Слова мерехтіли. Алекс почувалася геть не сонною, спроможною на все. Мерсі була великодушна, і дівчині хотілося попрацювати з нею, перш ніж мине кайф, але вона нічого не могла вдіяти.

— Белбалм зараз вільна, а я мушу поговорити з нею про розклад. Зустрінемося вдома?

«Ця сучка що дихне, то брехне», — сказав якось про неї Лен. Він чимало говорив, поки не вмер.

Алекс вийшла за професоркою з обідньої зали й перетнула внутрішній двір у напрямку її кабінету. Вона кепсько почувалася через те, що покинула Мерсі. Сусідка приїхала із заможного передмістя Чикаго. Її батьки були професори, а сама вона писала якісь божевільні статті, що справляли враження навіть на Дарлінґтона. З Алекс не мала нічого спільного. Але вони обидві були діти, їм не було з ким сісти в кафе, до того ж Мерсі не сміялася, якщо Алекс неправильно вимовляла прізвище Ґете. Поряд з нею й Лорін було легше вдавати із себе людину, якій тут місце. Але якщо Ла Белль Белбалм вимагала твоєї присутності, відмовити їй було неможливо.

У професорки було двоє помічників, які почергово працювали за столом у приймальні перед кабінетом. Цього ранку була черга дуже енергійного, дуже привабливого Коліна Хатрі. Він був членом «Сувою та ключа» й кимось на кшталт генія в хімії.

— Алекс! — вигукнув хлопець, наче вона була надзвичайно очікуваною гостею на вечірці.

Ентузіазм Коліна завжди здавався непідробним, але іноді від його потужності Алекс хотілося втнути щось украй жорстоке, наприклад засадити йому олівець у долоню. Белбалм просто повісила пальто на вішак і жестом запросила дівчину до святилища.

— Чаю, Коліне? — запитала вона.

— Звичайно, — озвався той, сяючи не як помічник, а наче якийсь хлопчик-побігач.

— Дякую, любий.

«Пальто», — самими лише губами промовив хлопець. Алекс вислизнула з куртки. Колись вона запитала в Коліна, що Белбалм відомо про товариства. «Нічого, — запевнив той. — Вона думає, що це дурня для хлопчиків з елітних шкіл».

Професорка не помилялась. Алекс розмірковувала, що такого особливого було в старшокурсниках, котрих щороку обирали товариства. Вона гадала, що в них має бути щось магічне. Але вони були просто фаворитами — спадкоємцями, видатними переможцями, харизматичними королевами, редактором «Дейлі ньюз», квотербеком футбольної команди, дитинкою, що винятково дошкульно поставила п’єсу «Еквус», яку ніхто не хотів дивитись. Люди, котрі в майбутньому керуватимуть гедж-фондами й стартапами та зароблятимуть репутацію на посадах виконавчих директорів.

Алекс зайшла всередину за Белбалм, дозволяючи спокою, що панував у кабінеті, огорнути себе. На полицях вишикувалися книжки, ретельно розставлені сувеніри з подорожей: карафка з дутого скла, що випиналася, наче тіло медузи, якесь антикварне дзеркало, трави, що буяли на підвіконні в білих керамічних контейнерах, схожих на уламки геометричної скульптури. Навіть сонячне світло здавалося тут м’якшим.

Алекс глибоко вдихнула.

— Забагато парфумів? — усміхнувшись, запитала Белбалм.

— Ні! — голосно заперечила Алекс. — Вони прекрасні.

Белбалм граціозно опустилася в крісло за столом і жестом запропонувала Алекс сідати на зелену оксамитову канапу навпроти.

Le Parfum de Thérèse, — пояснила вона. — Едмон Рудницька був одним з найгеніальніших носів двадцятого століття й розробив цей аромат для своєї дружини. Лише їй дозволив наносити його. Романтично, чи не так?

— Але...

— Як вийшло, що я його ношу? Ну, вони обоє померли, а на цьому можна було добряче заробити, тож Фредерік Маль вивів парфум на ринок, щоб ми, простолюдини, могли його придбати.

«Простолюдини» — слово, яким не користувалися бідняки. Так само, як «шикарний» — слово, яким не користувалися шикарні люди. Але Белбалм усміхалася так довірливо, що Алекс відповіла їй, сподіваючись, що усмішка вийшла тямуща.

З’явився Колін, несучи тацю з чайним набором кольору червоної глини. Він поставив її на краєчок стола.

— Ще щось? — запитав хлопець із надією в голосі.

Белбалм вигнала його геть.

— Іди візьмися за важливі справи.

Вона налила чаю й запропонувала горнятко Алекс.

— Бери вершки й цукор, якщо хочеш. Або є свіжа м’ята.

Професорка підвелася й відщипнула гілочку від рослини на підвіконні.

— М’яти, будь ласка, — попросила Алекс, беручи пагінець і наслідуючи рухи Белбалм: розірвала листочки й кинула до свого горнятка.

Жінка знову сіла й ковтнула чаю. Алекс повторила за нею і приховала здригання, коли попекла язик.

— Припускаю, ти вже чула новину про ту бідолашну дівчину.

— Тару?

Вузькі брови Белбалм поповзли вгору.

— Так, Тару Гатчинс. Ти її знала?

— Ні, — відповіла Алекс, роздратована власною тупістю. — Щойно прочитала про неї.

— Це жахливо. Але я скажу дещо жахливіше й висловлю полегшення, що вона не була студенткою. Це, звичайно, аж ніяк не зменшує втрати.

— Звичайно.

Утім Алекс точно знала, чому Белбалм так каже.

— Алекс, чого ти хочеш від Єлю?

«Грошей». Алекс знала, що така відповідь здасться Марґеріт Белбалм безнадійно грубою. «Коли ти їх уперше побачила?» — запитав Дарлінґтон. Можливо, усі багатії ставлять хибні запитання. Для таких людей, як Алекс, ніколи не було жодного «чого ти хочеш?». Було тільки «скільки тобі вдасться отримати?». Достатньо, щоб вижити? Достатньо, щоб допомогти попіклуватися про матір, коли все полетить шкереберть, як це буває завжди-завжди?

Дівчина не відповіла, і Белбалм спробувала ще раз:

— Чому ти пішла сюди, а не до школи мистецтв?

Лета підробила для неї картини, сфабрикувала перелік досягнень і блискучих рекомендацій, аби виправдати її невдачі в навчанні.

— Я вправна, але недостатньо вправна для цього.

Щира правда. Магія може створювати кваліфікованих художників, майстерних музикантів, але не геніїв. Вона обрала факультативні курси з мистецтва, тому що саме цього від неї очікували, і вони виявилися найлегшою частиною її університетського життя. Адже це не її рука рухала пензлем. Коли Алекс не забувала брати альбоми, які їй порадив купити Сендоу, здавалося, наче вона дозволяє тринозі ковзати над дошкою для спіритичних сеансів; хай навіть образи народжувалися десь усередині неї — напівоголений Полюбе на водопої; Геллі в профіль з крилами метелика-монарха на спині.

— Я не звинувачуватиму тебе в удаваній скромності. Вірю, що ти сама знаєш про свої таланти. — Белбалм знову ковтнула чаю. — Світ — непросте місце для вправних, але не по-справжньому талановитих митців. Тож чого ти хочеш? Стабільності? Надійної роботи?

— Так, — озвалася Алекс, і це слово мимохіть прозвучало роздратовано.

— Ти неправильно розумієш мене, Александро. Хотіти цього не злочин. Лише люди, котрі ніколи не жили без комфорту, кепкують з нього, вважаючи чимось буржуазним. — Вона підморгнула. — Найвідданіші марксисти — завжди чоловіки. На долю жінок занадто часто випадають катастрофи. Наше життя можна розбити на друзки єдиним рухом, заблукалою хвилею. А гроші? Гроші — це скеля, за яку ми чіпляємось, коли нас накриває течією.

Так, — повторила дівчина, нахиляючись уперед.

Цього її мати ніколи не могла збагнути. Міра любила «мистецтво», «істину» і «свободу». Не хотіла бути «гвинтикому машині». Але машину це не займало. Машина не зупиняючись затягувала її й перемелювала своїми шестірнями.

Белбалм поставила горнятко на блюдечко.

— Тож, коли ти матимеш гроші, коли зможеш припинити чіплятися за скелю, що ти збудуєш? Що ти проповідуватимеш, опинившись на скелі?

Алекс відчула, як усю її зацікавленість наче рукою зняло. Невже вона справді мусить мати якусь відповідь, якусь мудрість, якою слід поділитись? «Не кидайте школу? Не вживайте наркотиків? Не трахайтеся з поганими хлопцями? З повагою ставтеся до батьків, навіть якщо вони цього не заслужили, тому що не можуть дозволити собі відвести вас до зубного? Менше мрійте? Не дозволяйте помирати дівчатам, яких любите?»

Тиша ставала напруженішою. Алекс утупилась поглядом у м’ятне листя, що плавало в чаї.

— Ну, — зітхнувши, озвалась професорка Белбалм, — я запитую тебе про це, бо не знаю, як ще тебе мотивувати, Алекс. Тебе не цікавить, чому я цим переймаюся?

Щиро кажучи, Алекс це не цікавило. Вона просто припускала, що Белбалм серйозно ставиться до роботи на посаді голови ДжЕ і переймається всіма студентами під своїм керівництвом. Утім однаково кивнула.

— Ми всі з чогось починали, Алекс. Стільком із цих дітей стільки всього дали! Вони вже й забули, що таке досягати чогось. Ти голодна, а я поважаю голод. — Вона постукала по столу двома пальцями. — Але голодна до чого саме? Ти вдосконалюєшся, я це бачу. Гадаю, тобі трохи допомогли, і це добре. Ти, вочевидь, розумна дівчина. Випробувальний термін змушує непокоїтися, але більше мене непокоїть те, що курси, які ти обираєш, аж ніяк не вмотивовані зацікавленістю — лише простотою. Ти не можеш тут просто відсидітись.

«Можу і буду», — подумала Алекс. Однак уголос сказала лише:

— Перепрошую.

Це було щиро. Белбалм шукала якоїсь таємниці, котру можна було розгадати, і Алекс збиралася її розчарувати.

Професорка відмахнулась від вибачень.

— Подумай про те, чого ти хочеш, Алекс. Можливо, тут знайти цього не вдасться. Але якщо воно тут є, я зроблю все можливе, щоб допомогти тобі залишитись.

Саме «цього» Алекс і хотіла: досконалого спокою кабінету, м’якого світла у вікнах, мереживних кущиків м’яти, базиліку й майорану.

— Ти вже думала про плани на літо? — поцікавилась Белбалм. — Може, поміркуєш про те, щоб залишитись тут? Попрацювати на мене?

Голова Алекс смикнулася вгору.

— І що я могла б для вас робити?

Белбалм засміялась.

— Гадаєш, Ізабель і Колін виконують якісь складні завдання? Вони ведуть мій календар, упорядковують документи, організовують моє життя, аби мені не доводилось цим займатися власноруч. Не сумніваюся, що ти впораєшся. У нас передбачена літня творча програма, яка, на мою думку, допоможе твоїм навичкам письма сягнути рівня, потрібного для подальшого навчання. Ти можеш замислитись над тим, що могла б назвати кар’єрою. Я не хочу бачити, як ти пасеш задніх, Алекс.

«Літо, щоб наздогнати, щоб перевести дух». Алекс чудово розумілася на шансах. Мусила розумітися. Перш ніж пристати на угоду, варто знати, чи матимеш шлях на волю. А дівчина знала, що її шанси залишатися в Єлі протягом чотирьох років за допомогою хитрощів і викрутасів досить малі. З Дарлінґтоновою підтримкою все було інакше. Його допомога давала їй перевагу, робила життя контрольованим, стерпним. Але Дарлінґтона немає і хтозна-скільки не буде, а вона, чорт забирай, дуже втомилась товкти воду в ступі.

Белбалм пропонувала їй три місяці, щоб перевести дух, відновити сили, вигадати план, зібрати ресурси, стати справжньою студенткою Єлю, а не кимось, хто грає цю роль за грошенята Лети.

— Як це працюватиме? — поцікавилась Алекс.

Їй хотілося поставити на місце горнятко, але рука так тремтіла, що дівчина боялася дзенькоту.

— Покажи мені, що здатна надалі вдосконалюватися. Закінчи рік з хорошими оцінками. Тобі щось відомо про мій салон? Я влаштовувала зустріч учора, але наступного тижня буде ще одна. Можеш навідуватися туди.

— Можу, — озвалася дівчина, попри те що не була в цьому певна. — Я можу. Дякую.

— Не дякуй мені, Алекс. — Белбалм глянула на неї поверх червоних вінець горнятка. — Просто працюй.


Випливши з кабінету й помахавши Колінові, Алекс відчула млость. Вона опинилась у тихому внутрішньому дворі. Тут так подекуди бувало: усі двері замкнені, ніхто не поспішає на заняття чи обід, усі вікна щільно зачинені від холоду — і ти опиняєшся в кишеньці тиші. Алекс дала тиші розтектися навколо себе, уявляючи, що навколишні будинки закинуті.

Яким кампус буде влітку? Так само тихим? Вогким і безлюдним, таким собі містом під склом? Алекс провела зимові канікули, залігши на дно в «Іль-Бастоне», — дивилася фільми на ноутбуці, який їй купила Лета, боялася, що з’явиться Доус. Розмовляла в скайпі з мамою та наважувалася вийти лише за піцою та локшиною. Навіть Сірі зникли, наче без студентського збудження та хвилювання їх більше нічого не вабило до кампусу.

Дівчина подумала про спокій, про пізні ранки, які може подарувати літо. Вона може сидіти за столом, де сиділи Ізабель і Колін, заварювати чай, оновлювати вебсторінку ДжЕ, виконувати все потрібне. Зможе обрати собі предмети, якщо в них не надто змінилися програми. Зможе наперед читати, записатися на творчий курс, аби більше не покладатися в усьому на Мерсі, якщо Мерсі взагалі захоче жити з нею наступного року.

«Наступного року». Магічні слова. Белбалм збудувала для Алекс міст до можливого майбутнього. Дівчині залишилося тільки перетнути його. Мама засмутиться, якщо вона не приїде додому в Каліфорнію... Чи вона таки поїде? Можливо, так буде легше. Коли вона сказала мамі, що вступає до Єлю, Міра подивилась на неї з таким сумом, що Алекс навіть не одразу збагнула: жінка думала, що донька під кайфом. Відчувши провину, дівчина клацнула фотку порожнього подвір’я й надіслала мамі повідомлення: «Доброго ранку!» Безглуздо, але це доказ, що з нею все гаразд і що вона тут, доказ життя.

Перед заняттями вона забігла до вбиральні, провела пальцями по волоссю. Вони з Геллі полюбляли фарбуватися, витрачати дорогоцінні заощаджені монетки на підводку для очей з блискітками та блиск для губ. Часом їй цього бракувало. Тут макіяж означав щось геть інше: сигналізував про якісь зусилля, а це було неприйнятно.

Алекс вистраждала годину просунутого курсу з іспанської — він був тупий, але стерпний, позаяк єдине, що там було потрібно, — запам’ятовувати. Усі базікали про Тару Гатчинс, хай навіть не називаючи імені. Вона була мертва дівчина, жертва вбивства, зарізана місцева. Люди говорили про анонімні телефонні лінії та невідкладну терапію для всіх, кого ця подія вибила з колії. Асистент, що вів курс іспанської, нагадав їм про можливість користуватися службою супроводу в кампусі після настання темряви. «Я був за крок звідти». «Я була там приблизно за годину». «Я щодня проходжу повз те місце». Алекс чула, як щоразу повторюються одні й ті самі слова. Усі були стурбовані та трохи ніяковіли — ще один доказ того, що Нью-Гейвен ніколи не стане Кембриджем, хай скільки тут відкриють мережевих крамниць. Однак ніхто не здавався справді наляканим. «Тому що Тара не була однією з вас, — подумала Алекс, збираючи торбу. — Ви досі почуваєтесь у безпеці».

Після заняття Алекс мала дві вільні години, які збиралася згаяти, заховавшись у кімнаті в гуртожитку, — з’їсти поцуплені бутерброди, написати звіт Сендоу, потім проспатися від бас-беладони, а тоді піти на лекцію з англійської. Натомість дівчина виявила, що знову прямує до Пейн-Вітні.

Перехрестя більше не було перекрите, натовп зник, але захисна поліційна стрічка досі загороджувала трикутну латку голої землі з протилежного від спортзалу боку вулиці. Перехожі студенти кидали на місце подій скрадливі погляди й поспішали далі, неначе соромились, що хтось помітить, як вони витріщаються на щось таке моторошне в холодному сірому сонячному світлі. Патрульна автівка припаркувалася, наполовину наїхавши на хідник, а з іншого боку вулиці завмер фургон новинарів.

Алекс могла уявити, скільки зібраних поспіхом нарад щодо мінімізації збитків провів сьогодні вранці Сендоу з рештою членів адміністрації Єлю. Вона не розуміла різниці між Єлем, Принстоном, Гарвардом і містами, де вони розташовані. Усе це були якісь неймовірні місця, вигадані містечка. Однак із жартів Лорін та Мерсі вона зрозуміла, що Нью-Гейвен і його університет вважали менш достойними називатися членами Ліги плюща, ніж інші. Убивство неподалік від кампусу, навіть попри те, що жертва не була студенткою, не могло слугувати хорошою рекламою.

Дівчина замислилася, чи перед її очима те місце, де Тару вбили, чи тіло бідолашної просто викинули перед спортзалом. Слід було розпитати про це коронера, коли він був під дією примусу. Утім, доводилося думати, що перший варіант вірогідніший. Якщо хочеш позбутися тіла, то не викидаєш його посеред людного перехрестя.

У голові спалахнула згадка про черевик Геллі — рожевий силіконовий капець, що зіслизнув з пальців із нафарбованими нігтями. Ступні в Геллі були широкі, пальці стискалися докупи, шкіра груба й мозоляста — єдина її негарна частина тіла.

«Що я тут роблю?» Алекс не хотілося підходити ближче до того місця, де лежало тіло. «Це був її хлопець». Так сказав коронер. Він дилер, у них виникла якась суперечка. Рани жахливі, але, якщо він був під кайфом, хтозна, що коїлось у нього в голові.

Утім, щось на місці злочину муляло й не давало їй спокою. Минулої ночі вона прийшла з Ґроув-стріт, але зараз стояла на іншому боці перехрестя, простісінько навпроти гуртожитків Бейкер-голлу та порожньої замерзлої латки землі, на якій знайшли Тару.

Із цієї точки все здавалося якимось знайомим: дві вулиці, із землі, де померла чи була покинута Тара, стирчать кілки. Можливо, щось здавалося інакшим через денне світло? Якесь фальшиве дежавю? А може, це витівки залишків бас-беладони в крові? Щоденники членів Лети рясніли застереженнями про те, яка вона потужна.

Алекс подумала про черевик Геллі, що на мить завис на пальці, а потім зі стукотом упав на підлогу їхнього помешкання. Лен повернувся до Алекс, натужно тримаючи розслаблене тіло дівчини; його руки ховалися під її пахвами. Полюбе тримав Геллі за коліна, притиснувши їх до стегна, наче вони танцювали свінг. «Ну ж бо, — сказав Лен. — Відчини двері, Алекс. Випусти нас».

«Випусти нас».

Вона відігнала спогади й подивилась на Сірих, що скупчилися перед спортзалом. Сьогодні їх було менше, і їхній настрій — якщо в них справді був настрій — повернувся до норми.

Наречений досі був тут. Попри затяті спроби не зважати на нього, привида важко було не помітити: накрохмалені штани, блискучі черевики, привабливе обличчя актора зі старих кінофільмів, великі темні очі й чорне волосся, зачесане з чола м’якою хвилею; враження псувала лише велика кривава віспина вогнепальної рани на грудях.

Він був справжній настирливий привид, Сірий, який може подолати шари Серпанку й повідомити про свою присутність: погрюкати в лобове скло й увімкнути сигналізацію на автівках на критому паркувальному майданчику, де колись стояла його родинна каретна фабрика і де він убив спершу свою наречену, а потім і себе.

Це була улюблена зупинка під час екскурсій, присвячених привидам Нової Англії. Алекс не дозволяла собі витріщатись, але краєм ока побачила, що Наречений відділився від решти й неквапом рушив до неї.

Час забиратися звідси. Алекс не хотілося зацікавлювати Сірих, а надто Сірих, котрі могли прибрати будь-якої фізичної форми. Вона повернулась до Нареченого спиною та кинулась до центру кампусу.

Коли опинилась у Вандербільті, дівчина ще була під кайфом. Почувалася слабкою, виснаженою, наче щойно одужала після найгіршого в житті тижневого грипу. Звіт деканові Сендоу може почекати. Однаково сказати їй майже нема чого. Вона поспить. Може, їй насниться літо. Алекс досі відчувала на пальцях запах м’ятного листя.

Вона заплющила очі й побачила обличчя Геллі: бліді брови випалені сонцем, на губі засохле блювотиння. Це Тара Гатчинс була винна. Білявки завжди змушували Алекс думати про Геллі. Та чому ж місце злочину здавалося таким знайомим? Що такого вона побачила на тій нещасній латці голої землі, затиснутої між потоками автівок?

«Нічого». Просто занадто часто засиджувалася допізна, занадто часто Дарлінґтон шепотів їй у вухо. Тара анітрохи не походила на Геллі. Наче погана підробка, дженерик[34] фірмової марки Геллі.

«Ні, — заперечив голосу голові — і це була Геллі, вона стояла на скейті, перекочуючись на широких ступнях з ідеальним відчуттям рівноваги. Шкіра в неї попеляста. Верх від купальника забризканий грудочками останньої їжі. — Вона — це я. Вона — це ти, якій не випав другий шанс».

Алекс вирвалася з полону сну. У кімнаті було темно, світло лилося з єдиного вузького віконця. Геллі вже давно немає, так само, як і людей, котрі завдали їй болю.

Але хтось завдав болю ще й Тарі Гатчинс. Хтось, кого не покарали. Поки що.

«Залиш цю справу детективові Тернеру. — Так каже той, хто вижив. — Спи спокійно. Відпусти. Зосередься на своїх оцінках. Подумай про літо».

Алекс бачила збудований Белбалм міст. Їй залишилось перетнути його.

Вона потягнулась до комода за краплями бас-беладони.

Ще один вечір. Принаймні це вона може дати Тарі Гатчинс, перш ніж назавжди поховати її та піти далі. Так само, як вона поховала Геллі.


«Святий Аврелій» — домівка майбутніх королів філософії, видатних возз’єднувачів. Товариство Авреліанців було засноване для визначення ідеалів керівництва і, як припускають, для поєднання найкращого досвіду товариств. Члени товариства уявляли себе кимось на кшталт Нової Лети, зібранням представників усіх товариств для формування керівної Ради. Протрималися вони недовго.

Жваві дебати поступилися галасливим сваркам, до товариства запрошували нових членів, і незабаром воно стало так само відокремленим, як решта Домів Серпанку. Зрештою, їхня магія мала фундаментальну практичну користь, найбільше пасувала фахівцям, була радше торгівлею, а не покликанням. Це зробило товариство посміховиськом для тих, чиї почуття були витонченіші; утім, виявивши, що їх вигнали з власної гробниці й вони більше не мають постійної адреси, Авреліанці змогли пережити те, що знищило інші Доми, наймаючись до тих, хто пропонував більше.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг


Їм просто абсолютно бракує стилю. Звичайно, час від часу вони відригують якогось сенатора або другосортного письменника, але вечірки Авреліанців завжди дарують відчуття, наче тобі дали стенограму якоїсь соковитої судової справи. Ти берешся до неї із завзяттям, а на другій сторінці розумієш, що слів там значно більше, ніж драми.

Щоденник Мішель Аламеддін часів Лети (Коледж Гоппера)


6


Минула осінь


Він почав з малого — зі «Святого Аврелія». Дарлінґтон дійшов висновку, що велика магія може почекати до кінця семестру, і зрозумів, що зробив правильний вибір, коли, спустившись униз сходами «Іль-Бастоне», побачив Алекс, яка зіщулилась на краєчку оксамитової диванної подушки й несамовито гризе ніготь. Доус, здавалося, нічого не помічала, її увага була прикута до «Доповнення до лінійного письма Б», а навушники з функцією шумопоглинання викрашалися на звичному місці.

— Готова? — запитав він.

Алекс підвелась і витерла руки об джинси. Дарлінґтон дозволив їй перевірити запаси захисних засобів у їхніх торбах і задоволено виявив, що вона нічого не забула.

— На добраніч, Доус, — мовив хлопець, коли вони знімали з гачків вішака в коридорі свої пальта. — Ми повернемося додому пізно.

Доус стягнула навушники на шию.

— У нас тут є бутерброди з копченим лососем, яйцем та кропом.

— Можна дещо запитати?

— І авголемоно[35].

— Я б сказав, що ти янгол, але ти значно цікавіша за них.

Доус прицмокнула язиком.

— Насправді це не осінній суп.

— Осінь лише розпочалась, а суп з більшою кількістю вітамінів годі й уявити.

До того ж після еліксиру Гайрама зігрітися було складно.

Доус усміхнулася й повернулася до тексту. Дівчині подобалося, коли її страви хвалили, майже так само, як тоді, коли хвалили її наукові досягнення.

Повітря свіжим морозцем щипало шкіру, поки вони йшли вздовж Орандж-стріт, повертаючись до парку й кампусу. Весна в Новій Англії наставала повільно, але осінь завжди несподівано вистрибувала з-за рогу. Ти щойно пітнів у літньому бавовняному одязі, аж раптом тремтиш під небом, що неочікувано вкрилося твердою блакитною емаллю.

— Розкажи мені про «Святого Аврелія».

Алекс затамувала дух.

— Засноване 1910-го. Посвячення відбулося в залі Шеффілда — Стерлінга — Страткона...

— Не ламай язика. Усі називають її ШСС.

— ШСС. Реставрація 1932-го.

— Приблизно в цей самий час «Кістки» запечатали свій операційний театр, — додав Дарлінґтон.

— Свій що?

— Дізнаєшся на вступному віщуванні. Утім, гадаю, під час першого досвіду ми не будемо нехтувати страхуванням. — Краще буде, якщо Алекс Стерн зведеться на ноги серед завзятих щирих Авреліанців, ніж на очах у Кістяників. — Університет подарував Авреліанцям це приміщення за їхню службу.

— Яку службу?

— Це ти мені розкажи, Стерн.

— Ну, вони спеціалізуються на логомагії — ворожінні на словах. Щось пов’язане з якоюсь угодою?

— Купівля лісу Сейгема 1910-го. Це був велетенський шматок землі, й університет хотів упевнитись, що прибуток з нього залишатиметься сталим. Згодом його назвали Пагорбом науки. Що ще?

— Люди не надто серйозно до них ставляться.

— Люди?

— Лета, — виправилася вона. — Інші товариства. Тому що в них немає справжньої гробниці.

— Але ми не такі, Стерн. Ми не сноби.

— Ти точно сноб, Дарлінґтоне.

— Гаразд, я сноб, але не такого штибу. Нас по-справжньому займають лише дві речі: чи працює їхня магія і чи небезпечна вона.

— І як, працює? — перепитала Алекс. — Небезпечна?

— Відповідь на обидва твої запитання: час від часу. Авреліанці спеціалізуються на угодах, які неможливо порушити, обов’язкових обітницях, оповідках, що буквально змушують читача заснути. Один мільйонер 1989 року впав у кому в каюті своєї яхти. Біля нього знайшли примірник «Бога і людини в Єльському університеті»; якби хтось здогадався погортати, то знайшов би там передмову, якої нема в жодному іншому виданні, — написану Авреліанцями. Тобі, мабуть, також цікаво буде дізнатися, що останніми словами Вінстона Черчилля були: «Я стомився від цього всього».

— Хочеш сказати, це Авреліанці вбили Вінстона Черчилля?

— Це лише балачки. Але я можу підтвердити, що половина мерців цвинтаря на Ґроув-стріт не покидають своїх домовин тільки завдяки надмогильним написам, які виконали члени товариства «Святого Аврелія».

— Як на мене, звучить дуже потужно.

— Це була давня магія, з тих часів, коли їх ще вважали таємним товариством. Авреліанців вижбурнули на вулицю, коли розладналися перемовини щодо спільницької згоди з університетом. Висунуте звинувачення — продаж алкоголю неповнолітнім, але насправді Єль відчув, що Авреліанці напартачили з початковою згодою. Вони втратили кімнату 405, і відтоді їхня робота стала ненадійною. Нині вони здебільшого зайняті поодинокими згодами про нерозголошення або чарами натхнення. Сьогодні ввечері саме це ми й побачимо.

Вони проминули адміністративну будівлю Вудбридж-голлу й залиті золотим світлом вікна «Сувою та ключа». Слюсарі свій ритуал скасували. Утім, це не означало, що Лета матиме менше роботи («Книга та змія» залюбки забрали «вікно» у четвер увечері), проте Дарлінґтона непокоїло те, що відбувалося в «Ключі». Ширилися чутки про слабшання їхньої магії, про портали, що працювали через раз або взагалі не відчинялися. Можливо, усе це просто балачки — Доми Серпанку були потайні, змагалися між собою та полюбляли ширити плітки. Однак Дарлінґтон радо скористався б затримкою, аби розкопати, із чим саме стикнулися Слюсарі, перш ніж утягнути до якоїсь халепи свою Данте.

— Якщо Авреліанці безпечні, чому ми мусимо там бути? — поцікавилась Алекс.

— Щоб захистити обряди від утручань. Саме цей ритуал зазвичай приваблює цілу купу Сірих.

— Чому?

— Через надмір крові. — Кроки Алекс уповільнились. — Будь ласка, не кажи мені, що ти вразлива. Якщо ти не спроможна змиритися з кількома краплями кровиці, ти тут навіть семестру не протримаєшся.

Дарлінґтон одразу відчув, що поводиться як мудило. Після того що Алекс пережила в Каліфорнії, вона, звісно ж, буде настороженою. Ця дівчина зазнала справжньої емоційної травми, а не була свідком того театру смерті, до якого звик він сам.

— Зі мною все буде гаразд, — запевнила вона, проте намертво вчепилася в лямку наплічника.

Вони опинилися на безлюдному плато Байнеке-плази, де вікна бібліотеки світилися грудками бурштину.

— Звісно, буде, — пообіцяв хлопець. — Довкілля контрольоване, а заклинання просте. Сьогодні ввечері ми, щиро кажучи, просто попрацюємо викидайлами.

— Гаразд.

Не схоже було, що з нею все гаразд.

Вони проштовхнулися крізь обертові двері бібліотеки й потрапили під високе склепіння фоє. Ґордон Буншафт уявляв собі бібліотеку скринькою всередині скриньки. Позаду стійки охоронця аж до стелі здіймалася велетенська скляна стіна, укрита книжковими полицями. Це була справжня бібліотека, книгосховище, паперово-пергаментне серце Байнеке, зовнішня оболонка навколо неї слугувала входом, щитом і штучною шкірою. Крізь великі вікна на всіх стінах було видно порожню плазу.

Неподалік від стійки охоронця й на достатній відстані від заскленої шафи, де виставляли різноманітні бібліотечні експонати й лежала в окремому невеликому скляному кубі, освітленому згори, Біблія Гутенберга, стояв довгий стіл. Хтось щодня перегортав наступну сторінку Біблії. Господи, як Деніел любив це місце!

Авреліанці скупчились навколо стола, уже вбрані в мантії кольору слонової кістки, і нервово перемовлялися. Самої лише їхньої запаморочливої енергії, мабуть, вистачило б, аби привабити Сірих. Джош Зелінський, чинний президент делегації, відійшов від натовпу й поспіхом кинувся вітати гостей. Дарлінґтон познайомився з ним на котромусь семінарі з американістики. Джош — з ірокезом, в улюбленому комбінезоні оверсайз — чимало теревенив. За ним назирці рушила жінка років сорока, сьогоднішній Імператор, — випускниця, обрана для супроводу ритуалу. Дарлінґтон пам’ятав її з минулорічного обряду, який Авреліанці влаштували, щоб розробити офіційні документи для керівництва її кондомініума.

— Амеліє, — озвався він, пригадавши ім’я. — Радий знову тебе бачити.

Вона всміхнулася й кинула погляд на Алекс.

— Це нова версія тебе?

Точнісінько це саме вона запитала в Мішель Аламеддін, коли та привела хлопця сюди в його перший навчальний рік.

— Познайомся з нашою новою Данте. Алекс із Лос-Анджелеса.

— Прекрасно, — утрутився Зелінський. — Ти знаєш когось із кінозірок?

— Якось я плавала голяка в басейні Олівера Стоуна — це рахується?

— А він там був?

— Ні.

Зелінський щиро засмутився.

— Ми розпочнемо опівночі, — повідомила Амелія.

Отже, у них була ціла купа часу, щоб убезпечити периметр навколо ритуального стола.

— Під час цього обряду ми не можемо цілковито заблокувати Сірих, — пояснював Дарлінґтон, поки вони з Алекс широким колом обходили стіл, обираючи траєкторію кордону, який мали створити. — Магія вимагає відкритих каналів із Серпанком. А тепер опиши мені перші кроки.

У його списку рекомендованої літератури були уривки зі «Сполук Фаулера», а також невеликий трактат про магію порталів на початках існування «Сувою та ключа».

— Кістковий пил, кладовищна грязюка, або якесь memento mori для формування кола.

— Добре, — похвалив Дарлінґтон. — Сьогодні ми скористаємось цим. — Він простягнув їй шматочок крейди, спресованої з попелу, який узяли в крематорії. — Це допоможе нам точніше зробити позначки. Залишимо відкриті канали в кожній компасній точці.

— А що потім?

— Потім попрацюємо з дверима. Сірі можуть перервати ритуал, а нам не треба, щоб магія такого штибу вийшла з-під контролю. Магії потрібна рішучість. Розпочавшись, цей ритуал шукатиме крові, а якщо заклинання вихопиться зі стола, воно може буквально розрізати навпіл якогось чемного студента-юриста, що навчається за квартал звідси. На одного юриста, який набридатиме світові, менше, але мені казали, що жарти про юристів застаріли. Тож якщо Сірі спробують прорватися, ти маєш два варіанти: висипати на них Пилюку або смертельні слова.

Сірі ненавиділи будь-які згадки про смерть чи помирання: голосіння, похоронні пісні, вірші про смуток чи втрату, навіть якісно сформульований газетний некролог — могли зарадити у випадку з ними.

— А можна скористатися і тим і тим? — поцікавилась Алекс.

— Насправді в цьому немає потреби. Ми не марнуємо силу, якщо не вимушені.

Вигляд у дівчини був скептичний. Її стривоженість заскочила Деніела зненацька. Алекс Стерн, можливо, була розбещена й неосвічена, але часто демонструвала холоднокровність, принаймні коли йшлося не про нічних метеликів. Куди поділася та криця, яку він помітив у дівчині раніше? І чому її страх так сильно засмутив його?

Щойно вони закінчили наносити позначки, замкнувши коло, як через турнікет пройшов юнак, майже до очей загорнутий у шарф.

— Шановний гість, — пробурмотів Дарлінґтон.

— Хто це?

— Зеб Ярровман, вундеркінд. Чи колишній вундеркінд. У німців, поза сумнівом, є слово для обдарованих людей, котрі виростають з enfant terrible[36].

Кому, як не тобі, знати, Дарлінґтоне.

— Це було занадто жорстоко, Стерн. Я ще маю час. Зеб Ярровман написав роман, навчаючись на третьому курсі Єлю, опублікував його ще до випуску й кілька років поспіль був улюбленцем нью-йоркського літературного осередку.

— Хороша книжка?

— Вона не була поганою, — визнав Дарлінґтон. — Тривога, божевілля, юнацьке кохання, звичайні теми для bildungs-roman[37] — і все це на тлі Зебової праці на дядьковій збанкрутілій молокофермі. Але проза справляла враження.

— Тож він тут у ролі чийогось наставника?

— Він тут, тому що «Король закапелків» вийшов друком майже вісім років тому, а Зеб Ярровман відтоді не написав жодного слова.

Дарлінґтон помітив, як Зелінський подав сигнал Імператорові: «Час починати».

Авреліанці вишикувалися двома однаковими шеренгами, обличчям одне до одного обабіч довгого стола. Вони були в білих мантіях, схожих на вбрання хористів, з довгими звуженими рукавами, що лягали на стільницю. Джош Зелінський стояв біля одного краю, а Імператор — біля другого. Вони наділи білі рукавички, схожі на ті, якими користуються під час роботи з архівними рукописами, і розгорнули сувій, завдовжки з цілий стіл.

— Пергамент, — пояснив Дарлінґтон. — Зроблений із сап’яну й просочений бузиною. Подарунок музі. Але вона вимагає ще дечого. Ходімо. — Він повів Алекс до їхньої першої позначки. — Ти спостерігатимеш за південними й східними ворітьми. Не стій між позначками, якщо в цьому немає абсолютної потреби. Якщо побачиш наближення Сірого, просто стань у нього на шляху та скористайся кладовищною грязюкою або промов смертельні слова. Я пильнуватиму за північчю й заходом.

— Як? — У її голосі чувся знервований уїдливий відтінок. — Ти їх навіть не бачиш.

Дарлінґтон понишпорив у кишені й дістав слоїчок з еліксиром. Більше відкладати не міг. Зламав воскову оболонку, відкоркував і, не даючи шансу втрутитися думкам про самозбереження, проковтнув уміст пляшечки.

Йому не вдавалося звикнути до цього. І він сумнівався, що колись удасться: нудотний позов, гірка ін’єкція, що прокотилась м’яким піднебінням і злетіла аж до задньої частини черепа.

— Трясця твоїй матері, — видихнув Дарлінґтон.

Алекс кліпнула.

— Здається, уперше чую, як ти лаєшся.

Хлопець здригнувся від холоду й спробував опанувати тремтіння, що охопило його тіло.

— Я в-в-в-важаю л-л-л-лайку чимось на кшталт зізнання в коханні. Нею слід користуватися так само ощадливо й лише від щирого с-с-серця.

— Дарлінґтоне... а зуби мають стукотіти?

Він спробував кивнути, але, звичайно, і так уже кивав — хай насправді це були судоми.

Випиваючи еліксир, ти немов занурюєш голову у Всесвітній Холод, немов ступаєш крок у довжелезну темну зиму. Або, як сказала колись Мішель: «Наче тобі в дупу запхали бурульку». «Я б одразу й не визначив, куди саме», — спромігся тоді пожартувати Дарлінґтон. Але йому хотілося звільнитися від страхітливого тремтіння. Річ була не лише у відчутті холоду чи дрижаках. Здавалося, наче ти мимохіть торкнувся чогось жахливого. Тоді Деніелові не вдалося точно визначити почування, але за кілька місяців він прямував по шосе І-95, аж раптом фура виїхала на його смугу, розминувшись із ним на кілька міліметрів. Тіло накрило хвилею адреналіну, а рот наповнився гірким смаком потовченого аспірину — і він пригадав смак кулі Гайрама.

Усе було точнісінько так, як щоразу доти і як лишатиметься завжди, аж поки котрась доза нарешті не спробує вбити його інтоксикацією печінки. Не можна безкінечно наближатися до смерті й торкатися лише кінчиками пальців. Урешті-решт вона схопить тебе за щиколотку та спробує затягнути на дно.

Гаразд. Якщо так станеться, Лета знайде йому донора печінки. Він буде не перший. Адже не всім щастить народитися з таким даром, як у Ґелексі Стерн.

Тепер дрижаки минулися, і на коротку мить світ став туманний, наче Деніел дивився на золоте сяйво Байнеке крізь катаракту або павутиння. Це були шари Серпанку.

Коли вони розчахнулися перед ним, з очей впала полуда. Знайомі колони Байнеке, Авреліанці в мантіях і стурбоване обличчя Алекс знову звично сфокусувалися, однак крім цього хлопець побачив старигана в піджаку з візерунком гусячої лапки, який закляк біля вітрини з Біблією Гутенберга, а потім прошпацирував далі й став розглядати пам’ятні речі Джеймса Болдуїна.

— Гадаю... Гадаю, це...

Деніел прикусив язика, перш ніж промовив ім’я Фредеріка Прокоша. Імена були чимось особистим і загрожували встановленням зв’язків з небіжчиками.

— Він написав роман, що зажив популярності, називається «Азіати» — є у вітрині Бібліотеки Стерлінга. Цікаво, а Зеб його фанат?

Прокоша вважали незбагненним, загадковим навіть для найближчих друзів. І ось він тут — тягається університетською бібліотекою в позаземному житті. Можливо, це було на краще, що еліксир так багато коштує і такий огидний на смак. Інакше Дарлінґтон закидався б ним щодня, аби лише побачити щось схоже на це. Однак зараз час братися до роботи.

— Відправ його своєю дорогою, Стерн. Але жодного зорового контакту.

Алекс поворушила плечима, наче боксер, що виходить на ринг, і наблизилась до Прокоша, відводячи погляд. Понишпорила в торбі й витягнула слоїк з кладовищною грязюкою.

— Чого ти чекаєш?

— Не можу відкоркувати.

Прокош відвів погляд від скляної вітрини й поплив до дівчини.

— То скажи слова, Стерн.

Алекс позадкувала на крок, далі порпаючись із корком.

— Він не може тобі нашкодити, — нагадав Дарлінґтон, протискаючись між Прокошем і входом до кола.

Ритуал ще не розпочався, але краще дотримуватися чистоти. Хлопцеві не подобалась ідея розчакловувати Сірого власноруч. Він знав про цього привида забагато, тож, кидаючи його назад за Серпанок, ризикував установити між ними зв’язок.

— Ну ж бо, Стерн.

Алекс заплющила очі й вигукнула:

Кріпись! Безсмертних не існує!

Прокош налякано здригнувся й підвів руку, наче хотів відігнати дівчину. А тоді кинувся навтьоки крізь скляні бібліотечні стіни. Насправді смертельні слова можуть бути будь-якими, головне, щоб стосувалися речей, яких Сірі найбільше бояться — неминучої смерті, життя без спадку, порожнього потойбіччя.

Дарлінґтон навчив Алекс тих слів, які найпростіше було запам’ятати, з Orphic lamellae[38], знайденої у Фесалії.

— Бачиш? — озвався він. — Легко. — Хлопець глипнув на Авреліанців, дехто з яких хихотів, почувши палку промову Алекс. — Утім, ти не мусила кричати.

Проте дівчину, схоже, не займала увага, яку вона привернула. Її очі сяяли, прикипівши поглядом до того місця, де кілька секунд тому стояв Прокош.

— Легко! — погодилась вона. Насупилась і перевела погляд на слоїку руці. — Надто легко.

— Стерн, порадій хоч трохи. Не позбавляй мене задоволення від можливості поставити тебе на місце. — Коли дівчина не відповіла, Деніел додав: — Ходімо, вони готові починати.

Зеб Ярровман стояв на чолі стола. Він зняв сорочку й був голий до пояса — шкіра бліда, груди вузькі, руки міцно притиснуті до боків, наче складені крила. Дарлінґтон бачив чимало чоловіків і жінок, котрі за минулі три роки стояли на чолі цього стола. Дехто з них був Авреліанець. Хтось просто заплатив роздутий внесок, який стягував трастовий фонд товариства. Вони приходили, щоб промовити свої слова, озвучити свої прохання, сподіваючись, що станеться щось приголомшливе. Вони приходили з різними потребами, і Авреліанці змінювали своє розташування, залежно від їхніх вимог: міцні як криця шлюбні обітниці можна було скласти біля входу до юридичної школи. Підроблені документи можна було виявити під пильним поглядом бідолашного обдуреного «Цицерона, що знайшов могилу Архімеда» авторства Бенджаміна Веста в університетській художній галереї. Печатки на праві власності на землю та майнових угодах ставили на самісінькому вершечку Іст-Рок, а місто миготіло вогнями далеко внизу. Можливо, магія Авреліанців була слабша, ніж у решти товариств, але вона була портативніша та практичніша.

Сьогоднішні наспіви почалися з латини — м’яка заспокійлива декламація наповнила Байнеке, злетіла вище, ще вище, повз усі полиці всередині скляного куба, що стояв у центрі бібліотеки. Дарлінґтон дозволив собі послухати одним вухом, поки одним оком слідкував за колом, а другого не спускав з Алекс. Він вважав добрим знаком те, що вона така напружена. Це принаймні означало, що дівчина переймається тим, аби добре впоратись із завданням.

Наспіви змінились, перемкнувшись із латини на народну італійську, ширяючи від античності до сучасності. Голос Зеба був найгучніший — він благав, відлунюючи від каміння, і Дарлінґтон відчував його розпач. Він теж був би в розпачі, якщо зважати на те, що сталося далі.

Зеб простягнув руки. Авреліанці праворуч і ліворуч від нього дістали ножі й під невпинні наспіви намалювали ними дві довгі лінії від його зап’ясть угору передпліччями.

Кров спершу сочилася повільно, виступаючи на поверхню крізь червоні отвори, схожі на розплющені очі.

Зеб поклав руки на край стола перед собою, і кров потекла, залишаючи плями на папері. Раптом вона ринула швидше, немов припала паперу до смаку, цілий струмочок залив сувій, а хлопець тим часом наспівував щось італійською.

Дарлінґтон знав, що це станеться: з’явилися Сірі, вони пропливали крізь стіни, приваблені кров’ю і надією.

Коли цівочка крові нарешті дісталася краю пергаменту, всі Авреліанці опустили рукави, дозволивши їм торкнутися просоченого паперу. Здавалося, наче Зебова кров дряпається вгору тканиною, а наспіви гучнішали, тепер не однією мовою, а багатьма, словами з книжок, які їх оточували або були запроторені до кондиціонованих сховищу них під ногами. Тисячі й тисячі томів. Мемуари й дитячі історії, листівки й меню, поезія й щоденники мандрів, м’яка округла італійська, простромлена колючками англійської, фиркання німецької та протяжний шепіт кантонського діалекту.

Авреліанці всі як один ляснули руками по просякнутому кров’ю пергаменту. Цей звук розірвав тишу, наче грім, і з-під долонь бризнуло чорним, кров обернулася на чорнило, і новий струмочок потік столом у зворотному напрямку, прокладаючи собі на пергаменті шлях туди, де лежали Зебові руки. Хлопець скрикнув, коли чорнило увійшло в нього, зиґзаґами потягнулося вгору, виписуючи якісь карлючки, рядок за рядком, слово за словом, палімпсест робив його шкіру темнішою, повільно заповзаючи петлястим курсивом аж до ліктів. Зеб плакав, здригався та стогнав від болю, але рук від паперу не відняв.

Чорнило повзло вище — угору похилими плечима, уздовж шиї, вкривало груди й одночасно вдарило в голову й серце. Це була найнебезпечніша частина ритуалу, коли всі Авреліанці були найбільш вразливі, а Сірі — найбільш спраглі. Вони швидко пройшли крізь стіни й зачинені вікна, оточили захисне коло, шукаючи залишені Алекс і Дарлінґтоном відчинені проходи, їх вабила Ярровманова жага й металева різкість свіжої крові. Хай би які турботи докучали дівчині, зараз вона насолоджувалася собою, розкидаючи жмені кладовищної грязюки в бік Сірих надміру вигадливими жестами, що робили її схожою на професійного борця, який намагається налаштувати на потрібну хвилю невидимий натовп. Дарлінґтон зосередився на власних компасних точках, кидаючи в Сірих, які наближались, кістковий пил і бурмочучи давні смертельні слова, коли хтось із них намагався повз нього прорватися. Його улюблений орфічний гімн починався словами «О дух недостиглого фрукта», але він занадто довгий, тож не було сенсу в нього заглиблюватися.

Він почув, як Алекс рохнула, й озирнувся через плече, ладен побачити, як вона здійснює якийсь особливий акробатичний маневр для вигнання привидів. Натомість дівчина лежала на землі, метушливо відсуваючись назад з переляком в очах, а Сірі йшли простісінько крізь захисне коло. Йому знадобилася мить, щоб зрозуміти, що сталося: позначки південного проходу стерлися.

Алекс так заповзялася, насолоджуючись процесом, що наступила на позначки й зруйнувала південну частину кола. Те, що було вузькими дверцятами, які пропускали магічний потік, перетворилось на роззявлену пустку без жодної заборони на вхід. Сірі наближалися, їхня увага й жага були прикуті до калюжі крові, а Авреліанці не підозрювали, що саме дедалі ближче підкрадається до них.

Дарлінґтон кинувся їм напереріз, гаркнувши найкоротші й найжорстокіші смертельні слова, які знав:

— «Невиплаканий! — крикнув він. — Нешанований, забутий!»[39]

Дехто із Сірих сповільнив крок, а хтось навіть кинувся навтьоки.

— «Невиплаканий, нешанований, забутий!» — повторив ще раз хлопець.

Але вони вже рухалися за інерцією — юрба Сірих, видимих лише Алекс і йому, вбраних в одяг різноманітних епох, хтось старий, хтось молодий, хтось поранений і скалічений, а хтось цілий.

Якщо вони дістануться стола, ритуал урветься. Ярровман, поза сумнівом, помре й може забрати із собою добру частину Авреліанців. Магія здичавіє й вирветься з-під контролю.

Та якщо куб Байнеке був живою домівкою слів, то це був і суцільний велетенський меморіал закінченню всього живого. Посмертна маска Тортона Вайлдера. Зуб Езри Паунда. Елегії сотень авторів. Дарлінґтон згадував слова... Гарт Крейн до Мелвілла. Бен Джонсон на синову смерть. «Реквієм» Роберта Луїса Стівенсона. Мозок гарячкувато шукав якоїсь точки опори. «Почни з чогось. Почни з будь-чого».


Розпусна кістка, співаю пісню,


І йду туди, де кістка трісне.




Господи милосердний. Як так вийшло: намагаючись приборкати щось надприродне, він звернувся за допомогою до вірша Фоулі про скелета-коханця?

Кілька Сірих пішли геть, але йому потрібно було ще щось із біса серйозне.

Горацій.


І попри все зима бреде до нас, збираючись на силі,


Вже хвилі від ходи її далекої сягають наших берегів і скель,


Поки смакуємо неспішне літо, як вино, аж ось...




Тепер вони зупинилися, дехто затиснув вуха.


Дивись, у прозорому зимовому повітрі


День повис тендітним серпанком,


Здається, він торкається твоєї руки. Схопи його, бо це лише мить![40]




Деніел випростав руки перед собою, ніби хотів відштовхнути привидів. Чому він не міг пригадати першу строфу поеми? Тому що вона його не цікавила. «Навіщо знати те, що знати ні до чого?»

«І попри все зима бреде до нас, збираючись на силі...» — повторив він. Однак, відштовхуючи Сірих назад за межі порушеного входу й тягнучись за крейдою, Дарлінґтон визирнув крізь скляну стіну бібліотеки. На вулиці збиралася ціла орда: потік Сірих, видимий крізь прозорі стіни, оточив будівлю. Йому не вдасться вчасно поновити позначки.

Алекс досі була на підлозі й так несамовито тремтіла, що він бачив її дрижаки навіть звіддалік. Коли магія вирветься, вона може для початку вбити їх двох.

Кріпись! — повторювала вона знову і знову. — Кріпись.

— Цього замало!

Сірі помчали до бібліотеки.

Mors uincit omnia! — заверещав Дарлінґтон, повертаючись до слів, надрукованих у кожному посібнику Лети.

Імператор й Авреліанці підвели погляди від стола; тільки Зеб Ярровман досі губився серед ритуальних страждань, залишаючись глухим до хаосу, який увірвався до кола. А потім повітря розітнув голос, тоненький і хиткий, що не говорив, а співав...

Pariome ті madre еп una noche oscura.

Алекс співала, перериваючи мелодію схлипуваннями:

Ропіте por nombre піñа у sin fortuna.

«Моя мати народила мене темної ночі й назвала мене знедоленою дівчинкою».

Іспанська, але ламана. Якийсь діалект.

Ya crecen las yerbas у dan amarillo triste mi corazdn vive con suspiro.

Він не знав цієї пісні, та її слова, схоже, змусили Сірих пригальмувати.

«Листя росте й вкривається золотом. Моє серце б’ється й зітхає».

— Ще! — сказав Дарлінґтон.

— Я не знаю решту пісні! — крикнула Алекс.

Сірі рушили вперед.

— Скажи щось, Стерн! Нам потрібно більше слів.

Quien по sabe de mar по sabe de таї!

Ці слова вона не співала — вона вигукувала їх знову і знову.

«Тому, хто не знає моря, невідомі страждання».

Вервечка Сірих за стінами зупинилась, привиди озиралися через плече: їх щось переслідувало.

— Не зупиняйся! — наказав Деніел.

Quien по sabe de mar по sabe de таї!

Це була хвиля, велетенська хвиля, що з нічого виникла над площею. Але як? Вона навіть не промовила смертельних слів. «Тому, хто не знає моря, невідомі страждання». Дарлінґтон навіть не був певен, який сенс криється в цих словах.

Хвиля зростала, і хлопцеві на думку спали нові слова — Вергілія, справжнього Вергілія. З «Буколік»:

— «Поглине все хай океанська безжальна холодна безодня! — продекламував він. Хвиля зіпнулася вище, затуляючи будинки й небо позаду себе. — Ліси, прощавайте! У хвилі бурхливі зі скелі гірської, З самого вершечка я кинусь: прийми цей дарунок останній!»[41]

Хвиля вдарила й розкидала Сірих кам’яними плитами площі. Крізь прозорі стіни Дарлінґтон бачив їх, у місячному світлі схожих на крижані брили.

Він похапцем намалював нові захисні позначки, посиливши їх жменями грязюки з кладовища.

— Що це було? — запитав хлопець.

Алекс утупилась у розкиданих Сірих за стіною, її щоки досі були мокрі від сліз.

— Я... це були слова, які полюбляла казати моя бабуся.

Ладіно. Вона розмовляла сумішшю іспанської, івриту, і ще він точно не знав чого. Мова діаспори. Мова смерті. Їй пощастило. Їм обом.

Він простягнув їй руку й запитав:

— Усе гаразд?

Коли дівчина підвелась, її долоня в його руці була холодна.

— Так, — озвалася Алекс, однак далі тремтіла. — Гаразд. Перепрошую. Я...

— Не кажи більше жодного слова, поки не повернемося до «Іль-Бастоне», і, заради Бога, ні перед ким не вибачайся, перш ніж ми виберемося звідси.

Зелінський розмашистим кроком ішов до них, за ним поспішала Імператор.

Ритуал добіг кінця, і вони мали розлючений вигляд та одночасно трохи скидалися на членів ку-клукс-клану, що вийшли на прогулянку, забувши каптури.

— Якого біса ви тут учинили? — запитала Амелія. — Мало не занапастили ритуал своїми вересками. Що тут сталося?

Дарлінґтон помчав до них, затуляючи собою стерті позначки й збираючи докупи весь дідів авторитет.

— Може це ви мені поясните?

Зелінський на мить закляк; його рукави — тепер уже знову чисті й білі — затріпотіли, коли він опустив руки.

— Що?

— Ви колись уже влаштовували цей ритуал?

— Сам знаєш, влаштовували, — утрутилась Амелія.

— Точнісінько такий самий?

— Звичайно, ні! Ритуали завжди трохи різняться, залежно від потреби. Кожна історія інакша.

Дарлінґтон знав, що став на непевний шлях, але краще переходити в атаку, ніж дозволити їм думати, наче Лета — купка якихось аматорів.

— Ну не знаю, що Зеб вигадав для нового роману, але він мало не спустив увесь натовп примар на вашу делегацію.

Зелінський витріщився на нього.

— Тут були Сірі?

— Ціла армія.

— Але вона кричала...

— Ви наразили мене й мого Данте на небезпеку, — кинув Дарлінґтон. — Я відзвітую про це деканові Сендоу. Авреліанцям не слід маніпулювати силами...

— Ні, ні, будь ласка, — озвався Зелінський, скинувши руки, наче хотів загасити вогонь. — Прошу. Це перший ритуал делегації. Як і очікували, усе було непросто. Ми проводимо кампанію за повернення нашого приміщення в ШСС.

— Їй могли нашкодити, — не здавався Дарлінґтон, який аж пломенів шляхетною гідністю. — Убити.

— Цього року приймають пожертвування, чи не так? — поцікавилась Амелія. — Ми... ми запевняємо, що наше буде щедрим.

— Ви намагаєтесь підкупити мене?

— Ні! У жодному разі! Це домовленість.

— Не хочу вас бачити. Вам пощастило, що колекція не зазнала значної шкоди.

— Дякую, — прошепотіла Алекс, коли Імператор із Зелінським кинулися геть.

Дарлінґтон обвів її розлюченими очима й нахилився, щоб узятися за прибирання кола.

— Я зробив це для Лети, а не для тебе.


Вони прибрали залишки позначок, переконалися, що Авреліанці не зоставили слідів, що Зебові перев’язали руки і його стан стабільний. Його губи, зуби і ясна досі були вкриті чорнильними плямами. Чорнило крапало в нього з вух і кутиків очей. Хлопець скидався на чудовисько, але широко всміхався, бурмочучи щось собі під носа, та вже шкрябав щось у записнику. Можливо, він робитиме це й далі, аж поки не випустить із себе всю історію.

Дарлінґтон з Алекс повернулися до «Іль-Бастоне» в напруженому мовчанні. Ніч здавалася холоднішою не лише через пізню годину, але й через залишкову дію еліксиру Гайрама. Зазвичай Деніелові було сумно, коли чари миналися, але сьогодні він був абсолютно щасливий, що Серпанок опустився на місце.

Що сталося під час обряду? Як Алекс могла бути такою неуважною? Вона порушила головні правила, запроваджені ним. Коло недоторканне. Охороняй позначки. Можливо, він занадто легковажно ставився до цього всього? Занадто старанно намагався розслабити її?

Коли вони увійшли до «Іль-Бастоне», світло над дверима блимнуло, наче будинок відчув їхній настрій. Доус була точнісінько на тому самому місці, де вони її залишили: перед каміном. Вона глипнула на них і, схоже, ще більше зіщулилась у своєму світшоті, перш ніж повернутися до набору карток із записами, залюбки уникаючи соціального конфлікту.

Дарлінґтон скинув пальто й повісив біля дверей, потім пішов коридором на кухню, не бажаючи поглянути, чи йде за ним Алекс. Він увімкнув плитку, щоб нагріти суп, зварений Доус, і дістав з холодильника тацю з бутербродами, гучно гупнувши нею по столу. Шираз із пляшки вже був перелитий у карафку, і хлопець налив собі келих, потім сів і подивився на Алекс, яка гупнулась на табуретку, не відводячи погляду від чорно-білого кахлю на підлозі.

Деніел допив келих, налив ще один і нарешті сказав:

— Ну? Що сталося?

— Не знаю, — ледь чутно пробурмотіла дівчина.

— Мені цього не досить. Ти не матимеш для нас жодної цінності в прямому сенсі цього слова, якщо не можеш упоратися з кількома Сірими.

— Вони не по тебе прийшли.

— По мене теж. Двоє воріт охороняв я, пригадуєш?

Вона потерла руки.

— Я просто не була готова. Наступного разу впораюся краще.

— Наступного разу буде інакше. І через один. І ще через один. Ми маємо шість чинних товариств, і в кожного свої ритуали.

— Річ не в ритуалі.

— У крові?

— Ні. Один з них схопив мене. Ти не попереджав, що таке може статися. Я...

Дарлінґтон не міг повірити почутому.

— Ти кажеш, що один з них торкнувся тебе?

— Більше ніж один. Я...

— Це неможливо. Тобто... — Він поставив келих і пригладив руками волосся. — Таке буває рідко. Дуже рідко. Іноді поряд із кров’ю або якщо дух дуже розбурханий. Саме тому свідчення про привидів такі рідкісні.

Її голос був упевнений, відчужений:

— Це можливо.

Мабуть. Якщо вона не брехала.

— Тобі слід бути готового наступного разу. Ти була непідготованою...

— І хто в цьому винен?

Дарлінґтон сів рівніше.

— Перепрошую? Я дав тобі два тижні на розкачування. Надіслав, які саме уривки слід прочитати, щоб упоратись.

— А як щодо всіх минулих років?

Алекс підвелася й відсунула стілець. Розмашистим кроком вийшла до їдальні; її чорне волосся блищало у світлі лампи, енергія аж бризкала. Будинок застережливо застогнав. Вона не була сумна, присоромлена чи стурбована. Вона була оскаженіла.

— Де ви були? — наполягала дівчина. — Усі ці мудреці з Лети зі своїми закляттями, крейдою та книжками? Де ви були, коли мерці тягнулися за мною додому? Коли вони заповзали за мною в шкільні кабінети? До моєї спальні? Моєї клятої ванної? Сендоу сказав, що ви роками стежили за мною, ще відколи я була дитиною. Невже один з вас не міг підказати, як їх позбутися? Що мені знадобиться лише кілька чарівних слів, щоб спекатися їх?

— Вони безпечні. Це лише ритуали...

Алекс схопила Дарлінґтонів келих і щосили жбурнула ним об стіну, розбризкавши навколо друзки й вино.

— Вони не безпечні. Ти говориш, наче якийсь експерт. — Дівчина плеснула руками по столу й нахилилася до хлопця. — Але ти й гадки не маєш, на що вони здатні.

— Ти закінчила чи хочеш розбити ще один келих?

— Чому ви не допомогли мені? — аж прогарчала Алекс.

— Я допоміг. Тебе мало не поховали в морі Сірих, якщо пригадуєш.

— Не ти. — Алекс змахнула рукою, обводячи будинок. — Сендоу. Лета. Будь-хто. — Вона затулила обличчя долонями. — «Кріпись. Безсмертних не існує». Знаєш, якими важливими були б для мене ці слова в дитинстві? Потрібно було так мало, щоб змінити все. Але ніхто не завдавав собі клопоту. Аж поки я не стала корисною для вас.

Дарлінґтонові не подобалась думка, що він погано поводився. Йому не подобалась думка, що Лета погано поводилась. «Ми вівчарі». Однак вони залишили Алекс сам на сам з вовками. Вона мала рацію. Їх це не займало. Для Лети вона була об’єктом дистанційного вивчення й спостереження.

Він переконував себе, наче дав їй шанс, був чесний із цією дівчиною, яку штормом викинуло на його берег. Проте дозволяв собі думати, що вона людина, котра припустилася хибного вибору та збилася на манівці. Йому й на думку не спадало, що на неї полювали.

Після тривалої мовчанки він нарешті озвався:

— Якщо розіб’єш іще щось, тобі полегшає?

Вона засапано дихала.

— Мабуть.

Дарлінґтон підвівся й відчинив буфет, потім ще один і ще, демонструючи полиці з «Ленокс», «Вотерфорд», «Лімоджес» — склянки, тарілки, карафки, тарелі, масельнички, соусниці, кришталь і порцеляну на тисячі доларів. Він узяв один келих, наповнив його вином і простягнув Алекс.

— Із чого розпочнеш?

7


Зима


У Лети був якийсь протокол на випадок убивства, послідовність кроків, якої слід було дотримуватися і яка була відома Дарлінґтонові. Він, імовірно, порадив би їй заручитися допомогою Доус. Проте Алекс й аспірантка ніколи не мали багато спільного та ввічливо ігнорували одна одну. Як і майже всі навкруги, Доус любила розумничка Дарлінґтона. Він був єдиною людиною, котрій розмови з Доус, вочевидь, давалися легко, котра поралася із цим, забуваючи про незграбність, що ніби висіла на дівчині, як один з її громіздких світшотів незрозумілого кольору. Алекс не сумнівалася: у тому, що сталося в Розенфельд-голлі, Памела звинувачує її; і, попри те що та заледве словом з нею перекинулась, мовчання аспірантки доповнилося новою ворожістю, гупанням дверцятами шафок і підозріливими поглядами. Алекс не хотіла розмовляти з Доус без зайвої потреби. Натомість вирішила проконсультуватися з бібліотекою Лети. «Або можеш просто покинути всю цю справу напризволяще», — подумала дівчина, видираючись сходами маєтку на Орандж-стріт. За тиждень Дарлінґтон може знову опинитися під цим дахом. Він може з’явитися після обряду під місяцем-молодиком, неушкоджений, щасливий і ладний зайняти свій чудовий мозок проблемою вбивства Тари Гатчинс. А може, матиме на думці щось інше.

Щоб потрапити до «Іль-Бастоне», ключ був непотрібен. Алекс познайомили з дверима того дня, коли Дарлінґтон уперше привів її до будинку, і тепер вони скригуче зітхнули, коли дівчина ввійшла. Коли з нею був Дарлінґтон, двері завжди радісно рипіли. Але на неї принаймні не нацькували зграю шакалів. Від того першого ранку Алекс більше не бачила мисливських собак Лети, але думала про них щоразу, наближаючись до будинку, розмірковуючи, поснули вони, чи не голодні та чи взагалі потрібна примарним гончакам їжа.

Теоретично п’ятниці в Доус були вихідними, але майже завжди можна було розраховувати, що вона затиснулася з ноут-буком у якийсь куток вітальні на першому поверсі. Завдяки цьому уникнути її було нескладно. Алекс прослизнула коридором до кухні, де знайшла на полиці в холодильнику тарілку з учорашніми бутербродами, яку аспірантка накрила вологим рушником. Стерн позапихувала їх до рота, почуваючись злодюжкою, але це лише покращило смак м’якого білого хліба, огіркових кружалець і порізаного тоненькими скибочками та посиланого кропом лосося.

Лета придбала будинок на Орандж-стріт 1888-го, невдовзі після того, як Джон Андерсон покинув його, намагаючись, як припускали, втекти від привида сигарної дівчини, котру вбив його батько. Відтоді «Іль-Бастоне» видавали за приватний будинок, школу під керівництвом сестер святої Марії, адвокатську контору, а нині — приватний будинок з нескінченним ремонтом. Проте насправді там завжди була розташована Лета.

Книжкові полиці були на другому поверсі в коридорі, біля старовинного секретера й вази із засушеною гортензією. Це був вхід до бібліотеки. У стіну обіч була вбудована панель, що, як можна було припустити, контролювала звук, але працювала через раз, а часом музика в колонках лунала так тихенько й віддалено, що будинок від цього здавався ще порожнішим.

Алекс витягнула з третьої полиці Книгу Албемарля, що скидалася на звичайнісіньку товсту книжку в обкладинці з поплямованої тканини, та коли її розгортали, сторінки тихо потріскували, і дівчина могла присягнутися, що відчула, як її протнуло низьке гудіння струму. Книжка зберігала відлуння останніх запитів читачів, і Алекс, перегорнувши останню сторінку, побачила Дарлінґтонові карлючки: «план Розенфельд-голлу».

Дата: 10 грудня. Тієї ночі Деніела Арлінґтона востаннє бачили живим.

Алекс узяла із секретера ручку, записала дату і «Протоколи Дому Лети. Вбивство». Поставила книжку на місце між «Стовер у Єлі» та потертим примірником «Кухні Нової Англії. Том 2». Перший том вона ніде ніколи не бачила.

Будинок несхвально буркнув, і полиця легенько затремтіла. Алекс замислилась, чи достатньо Доус занурилась у роботу, щоб не помітити цього, а чи підвела погляд до стелі й вигадує, що собі замислила Данте.

Коли книжковий стелаж припинив калатати, Алекс узялася за нього з правого боку й потягнула. Він розчахнувся, наче двері, відкривши круглу дворівневу кімнату, завішану книжковими полицями. Попри те що година була пообідня, небо над скляним куполом сяяло яскравою синявою ранніх сутінок. Повітря здавалося запашним, і дівчина відчула в ньому аромат помаранчевого цвіту.

Кількість кімнату Лети була обмежена, тому бібліотеку влаштували за допомогою телескопічного порталу, скориставшись магією, позиченою в «Сувою та ключа» й застосованою покійним членом Лети Річардом Албемарлем, коли він сам ще був на посаді Данте. Слід було записати в Книзі Албемарля тему, яка тебе цікавила, поставити її на полицю — і бібліотека люб’язно пропонувала вибрані книжки з колекції Дому Лети, що вже чекали на тебе, коли ти відчиняв потаємні двері. Уся колекція була розташована в підземному бункері під маєтком у Гринвічі й здебільшого стосувалася історії надприродного, Нью-Гейвена й Нової Англії. Там був першодрук Malleus Maleficarum[42] Генріха Крамера та п’ятдесят два його переклади, повна збірка творів Парацельса, таємні щоденники Алістера Кровлі й Френсіса Бекона, книга заклинань зороастрійського храму вогню в поселенні Чак-Чак[43], світлина з автографом Келвіна Гілла[44], перше видання Вільяма Ф. Баклі «Бог і людина в Єлі» і заклинання, написане на серветці з текстом Yankee Doodle[45], що відкривало таємні розділи книжки. Проте якщо ви хотіли знайти примірник «Гордості й упередження» або коротку історію холодної війни, що не зосереджувалася б винятково на недосконалості магії, використаній у словах доктрини Ейзенхауера, хай щастить.

На додачу бібліотека була дещо темпераментна. Якщо ваш запит виявлявся не достатньо точним або вона не могла знайти книжки на бажану тему, полиці трусилися й кінець кінцем починали випромінювати тепло та несамовито верещати, аж поки ви не схопите Книгу Албемарля й не пробурмочете заспокійливе заклинання над сторінками, погладжуючи її корінець. Для підтримки портальної магії слід було що шість років проводити кілька вигадливих обрядів.

— А що станеться, якщо ви, народ, проґавите якийсь рік? — запитала Алекс, коли Дарлінґтон уперше показував їй, як працює бібліотека.

— Таке вже траплялося 1928-го.

— І?..

— Усі книжки з колекції одночасно зібралися в бібліотеці, і підлога обвалилася на Окулуса Честера Венса.

— Господи Ісусе, це жахливо.

— Не знаю, — задумливо озвався Дарлінґтон. — Задихнутися під книжковим стосом — доречний спосіб покинути цей світ для наукового співробітника.

Алекс завжди наближалася до бібліотеки сторожко й не підходила до книжкової шафи, коли та трусилася. Занадто легко було уявити, як котрийсь майбутній Дарлінґтон жартома видасть витончену іронію, яка критиметься в тому, що неосвічена Ґелексі Стерн дістала смертельний удар у щелепу грубими знаннями.

Дівчина опустила торбу на круглий столику центрі кімнати, інкрустований мапою сузір’їв, які їй не вдавалося впізнати. Алекс дивувало, що книжки завжди пахли однаково. Стародавні документи в кондиціонованих приміщеннях зі стосами й скляними вітринами Байнеке. У дослідницьких кімнатах Стерлінга. У мінливій бібліотеці Дому Лети. Усі вони пахли так само, як дешеві паперові видання в залитих флуоресцентним світлом кімнатах, де вона жила в дитинстві.

Полиці здебільшого були порожні. Там стояло кілька старих книжок із нью-гейвенської історії та книжка в блискучій паперовій обкладинці з назвою «Нью-Гейвенський заколот!», яку, напевно, продавали в туристичних крамничках. Алекс знадобилася хвилинка, щоб збагнути: одна полиця була вщерть заставлена різними виданнями однієї й тієї самої тоненької книжечки — «Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому», яка спершу виходила в палітурці, а потім, коли Лета трохи позбулася претензійності й стала заощаджувати бюджет, у дешевших обкладинках.

Алекс потягнулася до найновішого видання: на обкладинці стояв штамп з 1987 роком. Змісту всередині не було, тільки криво відкопійовані сторінки з поодинокими позначками на берегах і корінцем від квитка на концерт «Сквіз» у нью-гейвенському «Колізеї», запханим поміж сторінок.

«Колізей» давно припинив існування, його знесли, звільнивши місце для житлових будинків і кампусу комунального коледжу, яким так і не судилося з’явитися. Якось Алекс бачила привида-підлітка у футболці з принтом групи «Р.Е.М.», який тинявся паркувальним майданчиком на місці колишнього «Колізея», виписуючи безглузді кола, наче досі сподівався роздобути квитки.

Стаття «Вбивство» виявилася, на розчарування дівчини, короткою.


У випадку насильницької смерті, пов’язаної з діяльністю таємних товариств, декан, ректор університету, активні члени Лети, чинний Центуріон і президент трастового фонду Лети збираються на колоквіум для визначення подальших дій. (Див. «Протоколи зустрічей».)


Алекс перегорнула сторінки до «Протоколів зустрічей», але знайшла тільки схему обідньої зали Дому Лети разом з підказками, як розсістися за старшинством, нагадуванням чинному Окулусові вести протоколи й порадами щодо меню. Виявилося, що для зустрічей рекомендували легкі закуски, а алкоголь подавали лише на замовлення. Ще там був рецепт якогось «пуншу з м’ятою й льодом».

— Неабияк допомогли, друзяки, — пробурмотіла Алекс.

Про смерть говорили так, наче це було щось непристойне. До того ж дівчина не знала, як правильно читати слово «колоквіум», та це, вочевидь, була зустріч великих цабе, яку вона не збиралася скликати. Невже їй справді слід було звернутися до ректора й запросити його на холодні закуски? Сендоу порадив спати спокійно. Він нічого не згадував про колоквіум. Чому? «Тому що це рік, коли вносять пожертви. Тому що Тара Гатчино із міста. Тому що немає жодного свідчення, що товариства якось причетні до цього всього. Тож дай цій справі спокій».

Загрузка...