Дев'ятий дім

— Це ніч видобутку, коли всі поверхи заставлені вщерть, а бочки налиті аж по вінця. Ми не укладатимемо жодної угоди. Спускайся, хлопче, якщо хочеш знати, що далі. Спускайся і, якщо наважишся, подивись, що на тебе чекає.

— Мене цікавить одне: чи є тут Джоді Фостер, — пробурмотіла Алекс, коли Цайхе повернулася до банкетного стола. Актриса була однією з найвідоміших випускниць «Рукопису».

— Щоб ти знала, це і була Джоді Фостер, — сказав Дарлінґтон, але голова раптом здалася йому якоюсь важкою. Язик не поміщався в роті. Усе навколо немовби мерехтіло.

Лань Цайхе повернулася до нього зі свого місця в голові бенкетного стола.

— Спускайся.

Дарлінґтон не мав би почути цього слова з такої відстані, але воно, схоже, відлунювало в його голові. Деніел відчув, що підлога зникла і він падає. Він опинився в просторій печері, вирізьбленій у землі; каміння було слизьке від вологи, а повітря густе від запаху розкопаної землі. Його вуха наповнило якесь дзижчання, і Дарлінґтон збагнув, що воно лунає з дзеркала, зі сховища, яке чомусь далі висіло на стіні печери. Він був у тій самій кімнаті — і водночас не в ній. Подивився в завихрену поверхню дзеркала й імла у ньому розійшлася, дзижчання погучнішало, вібруючи в хлопцевих кістках.

Йому не слід було туди дивитися. Він знав це. Ніколи не слід дивитися в обличчя неприродному, та хіба ж він колись був здатен відвернутися? Ні, він домагався його, молився про нього. Він мусив знати. Хотів дізнатися все. Побачив у дзеркалі бенкетний стіл, їжа на ньому вже гнила, а люди й далі напихали роти зіпсованими фруктами та м’ясом разом із вихором мух. Усі були старі, декому бракувало сили навіть піднести до потрісканих губ келих вина чи засохлий персик. Усі, крім Лань Цайхе, яка стояла освітлена полум’ям: золотий головний убір обернувся вогнем, сукня палала жаринками, риси обличчя змінювалися з кожним подихом — видатна жриця, самітниця, ієрофант^[57]. На мить Дарлінґтонові здалося, що він помітив там обличчя свого діда. Хлопець відчув, як тіло тремтить, а на губах з’явилася волога; він торкнувся рукою обличчя й зрозумів, що носом пішла кров.

— Дарлінґтоне? — пролунав голос Алекс, і він побачив її в дзеркалі.

Але дівчина мала звичний вигляд. Досі була Королевою Меб. Ні... Цього разу вона була справжньою Королевою Меб. Ніч відступала й насувала на неї накидкою з мерехтливих зірок; над чорною як смола копицею волосся сяяло сузір’я — колесо, корона. Очі в дівчини були чорні, а вуста темно-червоні, як перестиглі вишні. Хлопець відчував, як навколо неї завихрюється енергія й тече крізь неї.

— Що ти таке? — прошепотів він.

Але його це не займало. Хлопець упав на коліна. Саме цього він хотів.

— Ах, — озвалася Лань Цайхе, наближаючись. — Служка за покликом душі.

Деніел побачив у дзеркалі себе самого — лицаря зі схиленою головою, що пропонує свою службу, з мечем у руці, з мечем у спині. Болю він не відчував, лише серце стискалося. «Обери мене». Щоками текли сльози, хай навіть він їх соромився. А вона була ніким — просто дівчина, котрій поталанило, котра нічого не зробила, щоб заслужити на таке. Вона була його королевою.

— Дарлінґтоне, — гукнула вона.

Але це ім’я більше не було його справжнім іменем, так само як і вона не була Алекс.

Якби ж вона тільки обрала його. Якби ж вона дозволила йому...

Вона торкнулася пальцями його обличчя, підняла підборіддя. Її вуста притулилися до його вуст. Він цього не розумів. Але хотів, щоб вона зробила це знову. Крізь нього текли зірки, холодною й розбурханою хвилею ночі. Він бачив усе. Бачив, як сплелися їхні тіла. Вона була водночас над ним і під ним, її тіло розкрилося для нього білою квіткою лотоса. Вона вкусила його вухо — і то сильно.

Дарлінґтон зойкнув і відсахнувся, оговтуючись.

— Дарлінґтоне, — гиркнула вона. — Витри шмарклі та зберися.

І тоді він побачив себе. Він задер їй спідницю. Його руки сплелися на її білих стегнах. Побачив навкруж обличчя в масках, відчув їхню жагу, коли вони, зблискуючи очима нахилялися ближче. Алекс дивилася на нього згори вниз, трясла його за плечі й намагалася відштовхнути. Печера зникла. Вони були в бенкетній залі.

Деніел упав горілиць, відпустивши дівочу спідницю; у джинсах завзято пульсувала ерекція, його накрило хвилею сорому. Що, в біса, вони з ним зробили? І як?

— Туман, — сказав він, почуваючись останнім дурнем, у голові досі паморочилося, тіло гуло від того, що він вдихнув. Деніел пройшов простісінько крізь хмару з димової машини й навіть не подумав про це.

Лань Цайхе задоволено посміхнулась:

— Не можна звинувачувати бога у його експериментах.

Дарлінґтон обіперся на стіну, щоб звестися на ноги, уникаючи дивитися в дзеркало. Він досі відчував, яку ньому вібрує дзижчання. Був ладен розлютитися на всіх цих людей. Втручання у свідомість представників Лети було суворо заборонене, це порушувало всі приписи товариств, але водночас він прагнув забратися з «Рукопису», перш ніж зганьбиться. Хоч куди глянь — скрізь розмальовані чи приховані за масками обличчя.

— Ходімо, — сказала Алекс, беручи його за руку й ведучи вгору сходами, змушуючи йти перед нею.

Хлопець знав, що вони мусять залишитися. Пильнувати цю ніч допізна переконатися, що нічого не прослизне на заборонені поверхи та не втрутиться у видобуток. Але він не міг. Йому треба було забратися звідси. Негайно.

Сходи здавалися нескінченними, вони повертали й повертали, аж доки Дарлінґтон не втратив відлік часу. Йому хотілося озирнутися, щоб переконатися, що Алекс досі поряд, але хлопець прочитав достатньо історій, щоб знати: тікаючи з пекла не варто озиратися назад.

Горішній поверх «Рукопису» здавався несамовитим вибухом барв і світла. Дарлінґтон відчував запах фруктів, що забродили в пунші, дріжджову нотку поту. Повітря на дотик здавалося липким і гарячим. Алекс смикнула Деніела за руку й потягла кудись, схопивши за лікоть. Йому залишалося йти назирці, затинаючись. Вони вибігли в холодну ніч, наче прослизнули крізь мембрану. Дарлінґтон глибоко вдихнув, відчуваючи, як у голові трохи прояснилося. Почув голос і зрозумів, що Алекс говорить з Майком Аволово, президентом представників «Рукопису».

Поряд з ним стояла Кейт Мастерс. Вона була обвита уквітчаними лозами.

Які скоро її задушать... ні.

Заради Бога, вона просто була вдягнена в костюм Отруйного Плюща.

— Неприйнятно, — промовив Дарлінґтон. Губи, здавалося, втратили форму.

Алекс усе ще тримала долоню на його руці.

— Я дам цьому раду. Залишайся тут.

Вони дійшли вулицею до Халупки. Дарлінґтон поклав голову на «мерседес». Йому слід було звернути увагу на те, що Алекс казала Кейт і Майкові, але метал, до якого торкалося обличчя, здавався таким прохолодним і милосердним...

За кілька секунд вони вже сідали в його машину і він пробурмотів адресу «Чорного В’яза».

Майк із Кейт зазирнули в пасажирське віконце, коли вони від’їжджали.

— Вони бояться, що ти відзвітуєш про них, — повідомила Алекс.

— І вони достобіса вгадали, я так і зроблю. Вони неабияк наїдяться. Призупиню їхню діяльність.

— Я сказала їм, що сама розберуся зі звітом.

— Ти цього не зробиш.

— Ти не можеш об’єктивно про це розповісти.

Ні, він не міг. Подумки Деніел знову стояв на колінах, притискаючись обличчям до її стегон, розпачливо бажаючи притиснутися ще міцніше. Від цієї думки він знову вмить збудився та зрадів, що навколо темно.

— Що ти хочеш, щоб я написала у звіті? — запитала Алекс.

— Усе як було, — нещасно пробурмотів Дарлінґтон.

— Невелике діло, — заспокоїла вона.

Однак це було велике діло. Він відчув... «Бажання» було неправильним словом на позначення цього. Він досі відчував її шкіру під своїми долонями, тепло своїх губ на тонкій тканині її трусиків. Що з ним, у біса, не так?

— Перепрошую, — сказав хлопець. — Це неможливо пробачити.

— Ти очманів і поводився як дурень на вечірці. Розслабся.

— Якщо ти більше не хочеш працювати зі мною...

— Стули пельку, Дарлінґтоне, — урвала його Алекс. — Я не візьмуся за цю роботу без тебе.

Вона відвезла його назад до «Чорного В’яза» й поклала в ліжко. У будинку панував крижаний холод, і Деніел звернув увагу, що він цокотить зубами. Алекс лягла поряд з ним, ретельно запхавши між ними покривало, і в хлопця заскімлило серце від бажання близькості з кимось.

— Майк сказав, що наркотик вийде з крові десь за дванадцять годин.

Дарлінґтон лежав на своєму вузькому ліжку, подумки пишучи й переписуючи розгнівані електронні листи випускникам «Рукопису» й Раді Лети, утрачав думку, приголомшений виглядом Алекс у світлі зірок і фантазією про те, як зісковзує з плечей її чорна сукня, а потім повертався до своєї тиради й вимог відреагувати. Слова плутались, чіплялися за спиці колеса, за вістря корони.

Проте одна думка поверталася знову й знову, поки він борсався й крутився, засинав і виринав зі сну, і вже ранкове світло повільно сочилося крізь віконце високої вежі: Алекс Стерн була не тою, ким здавалася.

11

Зима

Алекс різко прокинулась. Ось вона спала, аж раптом отямилась і з жахом замолотила по руках, які досі відчувала на шиї.

Горло було подертим і червоним. Вона лежала на канапі спільної кімнати в Халупці. Опустилася ніч, і в канделябрах пригасли вогні, кидаючи жовті півмісяці на рами з картинами, що зображували горбкуваті луки, поцятковані овечками й вівчарями з дудочками.

— Ось, — сказала Доус, улаштувавшись на подушках і підносячи до губ Алекс повну склянку чогось схожого на ґоґоль-моґоль, з дрібними зеленими присипками для випічки.

Від пійла ширився запах пліснявки. Дівчина відсахнулася й розтулила була рота, щоб запитати, що це таке, але видушила із себе лише слабенький хрип, від якого здалося, наче хтось тицьнув їй у горло запаленим сірником.

— Скажу після того, як вип’єш, — пообіцяла Доус. — Довірся мені.

Алекс похитала головою. Останній напій, який їй дала аспірантка, розпалив у нутрощах вогонь.

— Ти досі жива, чи не так? — поцікавилася Доус.

Так, але просто зараз Стерн жалкувала, що не померла.

Вона затиснула носа, узяла склянку й перекинула її вміст одним ковтком. Смак був затхлий і порохнявистий, рідина така густа, що мало не задушила дівчину, сповзаючи горлом, але щойно вона потекла, вогонь згас і залишився тільки ледь відчутний біль.

Алекс повернула склянку й витерла рукою рота, злегка здригаючись від посмаку.

— Козяче молоко й гірчичні зерна, згущені павучими яйцями.

Алекс притиснула долоню до рота, намагаючись утримати нудоту.

— Довіритись тобі?

У горлі шкрябало, та вона принаймні могла розмовляти, і лютий вогонь усередині, схоже, трохи вгамувався.

— Мені довелося скористатися сіркою, щоб випалити жуків усередині тебе. Я могла б сказати, що ліки були гірші за недуг, але, зважаючи на те, що ці потвори жерли тебе зсередини, гадаю, це було б неправдою. У давні часи ними користувалися для очистки трупів, для спустошення тіл, щоб їх можна було наповнити ароматними травами.

Знову поповзли сироти, й Алекс довелося стиснути кулаки, аби не розчухати шкіру.

— Що зі мною зробили? Чи будуть погані наслідки?

Доус потерла великим пальцем склянку.

— Чесно кажучи, я не знаю.

Алекс відштовхнулася від подушок, які аспірантка поклала дівчині під потилицю. «їй подобається піклуватися про людей», — збагнула вона. Невже саме тому вони з Доус ніколи не ладнали? Тому що Алекс відкидала її материнське ставлення до себе?

— Звідки ти знала, що робити?

Доус насупилась.

— Знання — це моя робота.

І вона чудово поралася зі своєю роботою. Ось так просто. Здавалася достатньо спокійною, та якби стиснула склянку хоч трохи сильніше, скло тріснуло б у її руках. Її пальці були вкриті райдужними плямами, у яких Алекс упізнала бліді сліди хайлайтера.

— Щось намагалося... потрапити всередину?

Алекс навіть не була певна, на що саме воно мало бути схоже.

— Точно не знаю. Дзвони калатали та стихали. Щось торкалося захисту.

Стерн підвелася й відчула, як закрутилася кімната. Дівчина зашпорталась і схопилася за турботливу руку Доус.

Алекс не знала, що саме очікувала побачити в засідці ззовні.

Обличчя ґлуми, що дивиться на неї, відбиваючи скельцями окулярів промені світла? Щось гірше? Вона торкнулася пальцями шиї й розчахнула завісу.

Вулиця ліворуч була темна й порожня. Вона, мабуть, проспала цілий день. У провулку дівчина побачила Нареченого, що тинявся туди-сюди в жовтому світлі ліхтаря.

— Що там? — нервово запитала Доус. — Що там є?

Схоже, їй від напруження перехоплювало дух.

— Просто Сірий. Наречений.

Він подивився у вікно. Алекс запнула завісу.

— Ти справді його бачиш? Я бачила тільки світлини.

Алекс кивнула.

— Він дуже скуйовджений. Дуже скорботний. Дуже... Дуже... в дусі Морріссі.

Доус здивувала її, заспівавши:

— And I wonder, does anybody feel the same way I do?^[58]

— And is evil, — тихенько підспівала Алекс, — just something you are or something you do? ^[59] — Вона хотіла пожартувати, щоб зміцнити тоненькі ниточки дружби, що поволі з’являлися між ними, але в похмурій, освітленій лампою тиші ці слова пролунали загрозливо: — Гадаю, він урятував мені життя. Напав на те створіння.

— На ґлуму?

— Ага.

Алекс здвигнула плечима. Та мерзота була така сильна й здавалася несприйнятливою до всього, що дівчина жбурляла в неї, хоча, слід визнати, цього було небагато.

— Я мушу дізнатися, як зупиняти цих потвор.

— То я зберу все, що в нас є про них, — пообіцяла Доус. — Але тобі не слід установлювати тісні зв’язки із Сірими, а надто з такими несамовитими.

— У нас немає жодного зв’язку.

— То чому він допоміг тобі?

— Можливо, він не допомагав. Можливо, намагався нашкодити ґлумі. У мене насправді не було часу, щоб розпитати.

— Я просто хочу сказати...

— Я знаю, що ти хочеш сказати, — запевнила Алекс і здригнулася, коли пролунав затяжний гонг.

Хтось ступив на сходи.

— Усе гаразд, — заспокоїла Доус. — Це лише декан Сендоу.

— Ти зателефонувала Сендоу?

— Звичайно, — відповіла аспірантка, виструнчившись. — Тебе мало не вбили.

— Зі мною все гаразд.

— Тому що за тебе заступився Сірий.

— Не кажи йому цього, — аж гиркнула Алекс, не стримавшсь.

Доус позадкувала.

— Він мусить знати, що сталося!

— Нічого йому не кажи.

Алекс сама не знала, чому їй так не хотілося, щоб Сендоу дізнався про те, що сталося внизу. Може, це була просто давня звичка. Не розмовляти. Не розповідати. Інакше хтось викличе СЗД. Інакше тебе замкнуть «для спостережень».

Доус стала руки в боки.

— А що я йому скажу? Я знаю про те, що сталося з тобою, не більше ніж про те, що сталося з Дарлінгтоном. Я тільки підтираю за вами.

— Хіба не за це тобі платять? — Повитягай усе з холодильника. Трохи повитирай пилюку. Врятуй моє нікчемне життя. Хай йому грець. — Доус...

Але Сендоу вже розчахнув двері. Побачивши Алекс біля вікна, він здивувався.

— Уже на ногах. Доус сказала, що ти була непритомна.

Алекс замислилась, що Доус іще йому сказала.

— Вона добре про мене попіклувалася.

— Чудово, — похвалив Сендоу, вішаючи пальто на бронзовий стовпчику вигляді голови шакала й перетинаючи розмашистим кроком кімнату до кутка, де стояв старомодний самовар.

Декан був членом Лети з кінця сімдесятих, і, якщо вірити Дарлінґтонові, це йому прекрасно вдавалося. «Геній теорії та водночас нітрохи не гірший в оперативній роботі. Він розробив кілька оригінальних обрядів, які досі описують у підручниках». За десять років Сендоу повернувся до кампусу на посаду ад’юнкт-професора й відтоді служив сполучною ланкою між Летою та ректором університету. Окрім кількох випускників, що самі були задіяні, ніхто з адміністрації чи професорсько-викладацького складу не знав про справжню діяльність Лети й товариств.

Алекс могла уявити, як Сендоу радісно працює в бібліотеці Лети чи витончено малює крейдою коло. Це був невисокий, охайний чоловік з поставою бігуна та сріблястими бровами, що сходилися в центрі чола, надаючи деканові незмінно занепокоєного вигляду. Почавши навчання в Леті, вона нечасто його бачила. Сендоу надіслав їй свої контактні дані та «запрошення навідуватися в робочий час», яким вона жодного разу не скористалася. Якось наприкінці вересня він завітав на тривалий незграбний обід до «Іль-Бастоне», протягом якого вони з Дарлінгтоном обговорювали нову книжку про жінок і виробничу галузь у Нью-Гейвені, а Стерн ховала білу спаржу під сайкою.

І, звичайно, саме йому Алекс написала повідомлення, коли зник Дарлінґтон.

Тієї ночі Сендоу прийшов до «Іль-Бастоне» зі старим жовтим лабрадором Медком. Він розпалив вогонь у каміні вітальні й попросив Доус принести йому чай з бренді, поки Алекс намагалася розповісти... ні, не про те, що сталося. Вона не знала, що сталося. Знала лише те, що бачила. Закінчивши розповідь, вона тремтіла від спогадів про холодний підвал і підсмажений запах наелектризованого повітря.

Сендоу лагідно поплескав її по коліну й поставив перед дівчиною горнятко, над яким здіймалася пара.

— Випий, — наказав він. — Це допоможе. Ти, мабуть, страшенно налякана. — Ці слова заскочили Алекс зненацька. Її життя було низкою жаских речей, і вона вважала, що звикла до цього. — Схоже на портальну магію. Хтось грався з тим, із чим не слід було.

— Але він сказав, що це не портал. Він сказав...

— Він був наляканий, Алекс, — м’яко урвав її Сендоу. — Напевно, запанікував. Якщо Дарлінґтон зник саме так, там мусив бути портал. Можливо, це була аномалія, створена нексусом під Розенфельд-голлом.

До кімнати запливла Доус і завмерла за канапою, міцно стиснувши руки на грудях і ледве опановуючи себе, поки декан бурмотів щось про відновлювальні заклинання та ймовірність того, що Дарлінґтона просто потрібно витягнути звідти, куди його затягнуло.

— Нам усім потрібен місяць-молодик, — сказав Сендоу, — а тоді ми просто погукаємо нашого хлопчика додому.

Доус зайшлася слізьми.

— Він... де він? — запитала Алекс.

«Чи страждає він? Чи наляканий він?»

— Я не знаю, — зізнався декан. — Це стане для нас частиною виклику. — Його голос лунав майже спрагло, наче стикнувся з чарівною проблемою. — Портал такого розміру й форми, як ти описала, достатньо стабільний, щоб працювати без підтримки практиків, і не може вести до якогось цікавого місця. Дарлінґтон, імовірно, перенісся до кишенькового світу. Це як загубити монетку між подушками канапи.

— Але він там у пастці...

— Він, напевно, навіть не знає, що зник. Дарлінґтон повернеться до нас, думаючи, наче щойно був у Розенфельді, й розлютиться, дізнавшись, що доведеться повторити семестр.

Відтоді вони обмінювалися електронними листами й ланцюжками повідомлень: новини Сендоу щодо того, хто і що знадобиться йому для обряду, історія-прикриття про Іспанію, злива розчарованих повідомлень з вибаченнями, коли січневим молодиком довелося знехтувати через розклад Мішель Аламеддін. Після цього Доус багатозначно замовкла. Але тієї ночі — ночі, коли Дарлінґтон залишив цей світ, — вони востаннє були в цій кімнаті разом. Сендоу був такою собі пожежною сигналізацією, яку не слід було вмикати без поважних причин. Алекс полюбляла думати про нього як про ядерний потенціал, але насправді він був просто батьком. Справжнім дорослим.

Тепер декан розмішував цукор у горнятку.

— Я ціную твоє вміння швидко думати, Памело. Ми не можемо дозволити собі ще одне... — Він змовк на півслові. — Нам просто потрібно дожити до кінця року і... — Він знову дозволив фразі розчинитися, ніби кинув її в чай.

— І що? — не здалася Алекс.

Адже її справді цікавило, що буде далі. Доус стояла, стиснувши руки, наче збиралася заспівати соло в хорі, й чекала, чекала...

— Я думав про це, — нарешті озвався Сендоу. Він відкинувся в кріслі з вигнутою спинкою. — Ми готові до молодика. У середу ввечері я заберу Мішель Аламеддін з вокзалу й повезу її прямісінько до «Чорного В’яза». Щиро сподіваюся, що обряд спрацює й Дарлінґтон незабаром повернеться до нас. Але нам усім слід бути готовими до іншого результату.

— Іншого? — перепитала Доус.

Вона впала на стілець. Обличчя в неї було напружене, навіть розлючене.

Алекс не могла вдавати, наче розуміє механізми того, що запланував декан Сендоу, проте ладна була закластися, що їх розуміє аспірантка. «Це моя робота». Вона була тут, щоб підтирати безлад, який вони неминуче влаштують, і цього разу йшлося про чималий безлад.

— Мішель зараз у Колумбійському, пише магістерську. Вона приєднається до нас під час обряду під молодиком. Алекс, гадаю, її можна вмовити приїжджати сюди на вихідних, щоб продовжити твоє навчання й тренування. Це переконає випускників, якщо нам доведеться... — Чоловік торкнувся пальцями посивілих вусів. —... повідомити їм новини.

— А як щодо його батьків? Його родини?

— Арлінґтони не підтримують тісних зв’язків із сином. Усім відомо, що Деніел Арлінґтон вивчає нексус під монастирем Сан-Хуан-де-Ґастелуґаче. Якщо обряд не вдасться...

— Якщо обряд не вдасться, ми спробуємо знову, — урвала його Доус.

— Ну звісно, — запевнив Сендоу, і вигляд у нього був щиро стурбований. — Звичайно. Ми спробуємо всі шляхи. Використаємо всі можливості. Памело, я не намагаюся бути бездушним. — Він простягнув до неї руку. — Дарлінґтон зробив би все можливе, аби повернути когось із нас додому. Ми зробимо так само.

Але якщо обряд не вдасться, якщо Дарлінґтона неможливо повернути назад, що тоді? Чи розповість Сендоу правду випускникам? А може, він разом з Радою вигадає легенду, яка звучатиме геть не схоже на: «Ми запхали двох дітлахів з коледжу в ситуацію, з якою вони передбачувано не могли впоратися, і один з них помер»?

Хай там як, Алекс не подобалося, що Лета так легко може перегорнути Дарлінґтонову сторінку. Він бував різним, найчастіше дратував, але любив свою роботу і Дім Лети. Те, що Лета не відповідала йому взаємністю, було жорстоко. Сендоу вперше прохопився про ймовірність того, що Дарлінґтон не повернеться, що його не вдасться просто висмикнути з міжвимірних подушок космічної канапи. Невже до цього його підштовхнуло те, що до спроби залишилося якихось кілька днів?

Сендоу взяв порожню склянку, вкриту плівкою від огидного молочного питва.

— Акстапта? На тебе напала ґлума?.

Поки він говорив про Дарлінґтона, його голос був мелодійний, дипломатичний, задумливий — голос декана. Але від згадки про ґлуму між стурбованими бровами з’явилася глибока зморшка.

— Це правда, — упевнено озвалась Алекс, хоча досі не знала напевно, що це має означати. А потім перестрибнула на іншу тему: — Гадаю, хтось наслав її на мене. Можливо, «Книга та змія».

Сендоу недовірливо пхикнув.

— Хіба ж у них були причини для чогось такого?

— Це через те, що Тара Гатчино мертва, а я думаю, що вони якось із цим пов’язані.

Декан швидко закліпав, наче його очі були об’єктивами зламаної камери.

— Детектив Тернер каже...

— Це я так думаю, а не Тернер.

Погляд Сендоу прикипів до її очей, і дівчина зрозуміла, що впевненість у її голосі здивувала декана. Однак вона не могла погодитись на той шанобливий танець, що йому, як їй було відомо, віддав би перевагу чоловік.

— Ти вела розслідування?

— Вела.

— Це небезпечно, Алекс. Ти не надто озброєна для...

— Хтось мусив це зробити.

А Дарлінґтон був десь дуже далеко.

— У тебе є докази, що в цій справі замішане якесь товариство?

— «Книга та змія» піднімають мертвих. Вони використовують ґлумів...

— Ґлум, — пробурмотіла Доус.

— Ґлум як посланців для розмов з мерцями. Одна з них напала на мене. Це здається ґрунтовною теорією.

— Алекс, — м’яко сказав чоловік, але в голосі його було щось буркотливе. — Коли ти прийшла сюди, ми знали, що деякі твої здібності ніколи не були задіяні в такому закладі. Імовірно, що твоє перебування тут зруйнувало певні системи, про які ми можемо лише здогадуватися.

— Ви намагаєтеся сказати, що я сама спровокувала напад ґлуми? — Алекс ненавиділа оборонні нотки у своєму голосі.

— Я не кажу, що ти щось зробила, — м’яко заперечив Сендоу. — Я лише кажу, що ти могла призвести до цього завдяки своїй власні суті.

Доус схрестила руки.

— Це звучить так, наче «вона сама напросилася», декане Сендоу.

Алекс не могла повірити власним вухам. Памела Доус не погоджується з деканом Сендоу. І стає на її захист.

Сендоу із дзенькотом поставив горнятко.

— Я на це точно не натякав.

— Але це і є натяк, — сказала Доус таким тоном, якого Алекс ніколи раніше не доводилося чути від неї: чітким і в’їдливим. Очі в дівчини були холодні.

— Алекс висловила власні тривоги з приводу нападу, а ви, замість того щоб вислухати, сумніваєтесь у її надійності. Можливо, ви нічого такого не мали на увазі, але ваші намір і дія були затулити їй рота, тож складно не дійти думки, що це звинувачування жертви. Це семантичний еквівалент припущення, наче вона вбрала занадто коротку спідницю.

Стерн намагалася стримати усмішку. Доус відкинулася на стільці, схрестивши руки й ноги та схиливши голову набік, чомусь здаючись водночас розлюченою і спокійною. Сендоу пік раків. Він скинув руки вгору долонями до дівчат, наче намагався заспокоїти тварину: спокійніше.

— Памело, я сподіваюся, ти знаєш мене занадто добре, щоб так думати.

Алекс ніколи не бачила його таким схвильованим. Отже, Доус уміла розмовляти декановою мовою, знала погрози, які не були пустопорожніми.

— Хтось наслав на мене те чудовисько, — повторила Алекс, хапаючись за перевагу, яку їй підкинула Доус. — І це не випадковість, що дівчина померла напередодні. У журналі викликів Тари був дзвінок до Тріппа Гельмута. Це вказує на «Кістки». Ґлума щойно намагалася вбити мене просто посеред вулиці. Це може вказувати на «Книгу та змію». Тару вбили у четвер уночі, це ритуальна ніч, і якщо ви читали мій звіт, то знаєте, що тієї самої миті, коли її зарізали, двоє досі спокійнісіньких Сірих остаточно довбанулися. — Брови Сендоу зблизилися ще тісніше, наче від такої лексики йому було боляче. — Ви, Лета, притягли мене сюди, маючи на це причини, і я кажу вам, що та дівчина мертва й це пов’язано з товариствами. Уявіть хоча б на мить, наче я — це Дарлінґтон, і поставтеся до моїх слів серйозно.

Сендоу ввіп’явся в неї поглядом, і Алекс подумала, що, напевно, достукалася до нього. Проте чоловік перевів погляд на Доус.

— Памело, гадаю, у нас є камера на розі вулиць Ельм та Йорк.

Алекс помітила, як аспірантка розслабила плечі й схилила голову, наче промовлені деканом слова зруйнували накладене на неї заклинання. Дівчина підвелася й дістала ноутбук. Стерн відчула, як скрутилися нутрощі.

Доус натиснула на комп’ютері кілька кнопок, і дзеркало на стіні засяяло. За мить екран показав Ельм-стріт, запруджену машинами й людьми — море сірого й темно-сірого. Часова позначка в кутку повідомляла, що була 11:50. Алекс роздивилася потік людей, який рухався хідником, але всі вони скидалися на незграбні грудки в пальтах. Аж раптом їй до ока впав якийсь блискавичний рух біля крамниці «Дари природи». Вона побачила, як натовп розділився та вкрився брижами, інстинктивно віддаляючись від жорстокого нападу. Там була вона — вибігла з крамниці, власник кричить на неї, дівчину з чорним волоссям у вовняній шапці, Дарлінґтоновій шапці. Мабуть, загубила її під час бійки.

Дівчина на екрані ступила крок з хідника під машини, і все це відбувалося в крижаній тиші, немов пантоміма.

Алекс пригадала, як відчайдушно ґлума схопила її й потягла на дорогу, але на екрані не було жодної ґлуми. Натомість вона бачила, як чорнява дівчина кинулася в потік машин, несамовито затинаючись, волаючи й чіпляючись за повітря. Потім вона розтягнулася горілиць. Спогади Алекс підказували, що на ній була ґлума, але екран нічого такого не показував — вона просто лежала посеред вулиці, машини об’їжджали її, між тим її спина вигиналася й вихляла, рот роззявлений, руки конвульсивно чіплялися за порожнє місце.

За мить вона звелася на ноги й поплентала до провулку позаду Халупки. Алекс дивилася на екран: ось вона озирнулася — очі вирячені, на обличчі кров, рот роззявлений від жаху, кутики губ сповзли вниз, наче краї туго напнутого вітрила. «Я побачила, як Наречений бореться з ґлумою. Чи ні?» Це було обличчя божевільної. Вона знову опинилася на підлозі вбиральні з шортами на щиколотках та самотнім криком.

— Алекс, усе, що ти бачила, може бути правдою. Але немає доказів того, що саме на тебе напало, не кажучи вже про те, хто може бути за це відповідальний. Якщо я покажу це випускникам... Важливо, щоб вони вважали тебе стійкою, надійною, надзвичайно обдарованою... ну, зважаючи на те, як усе нині ризиковано.

Зважаючи на те, що Дарлінґтон зник. Зважаючи на те, що це сталося, коли вона мала прикривати його спину.

— Хіба ж не для цього ми тут? — запитала Алекс, удаючись до останньої спроби, благаючи заради чогось важливішого, ніж вона сама, заради того, що Сендоу міг цінувати більше. — Не для того, щоб захистити дівчат на кшталт Тари? Не для того, щоб переконатися, що товариства не просто... роблять що їм заманеться?

— Цілковито. Та невже ти справді віриш, що вдосталь озброєна, аби власноруч розслідувати вбивство? Саме із цієї причини я наказав тобі не втручатися. Намагаюся зберегти речі настільки нормальними, наскільки вони можуть бути у світі, населеному чудовиськами. Поліція розслідує вбивство Гатчинс. Хлопця цієї дівчини заарештували, і він чекає на суд. Невже ти щиро вважаєш, що Тернер, помітивши зв’язок з якимось із товариств, не поженеться за ним?

— Ні, — зізналася Алекс, — я знаю, що він так і зробить.

Хай би що вона про нього думала, Тернер був гончак із сумлінням, яке не брало вихідних.

— Якщо він його помітить, ми зробимо все, аби підтримати Тернера, і я обіцяю переповісти все, про що ти дізналася. Але просто зараз мені потрібно, щоб ти зосередилася на одужанні й залишалася в безпеці. Ми з Доус поміркуємо, що саме могло спровокувати напад ґлуми та чи не можуть твої здібності викликати ще якісь негаразди. Твоя присутність тут, у кампусі, — невідома руйнівна змінна. Поведінка Сірих на тому віщуванні, зникнення Дарлінґтона, жорстоке вбивство в кампусі, а тепер ґлума...

— Заждіть, — урвала його Алекс. — Ви гадаєте, що моя присутність тут якось пов’язана з убивством Тари?

— Звичайно, ні, — озвався декан. — Але я б не хотів давати Раді Лети причини доходити висновків стосовно тих дітлахів. І я не можу дозволити тобі гратися в детектива-любителя в такій серйозній справі. Цього року переглядатимуть наше фінансування. Ми існуємо завдяки добрій волі університету й тримаємося на плаву завдяки постійній підтримці інших товариств. Нам потрібна їхня доброзичливість. — Чоловік протяжно зітхнув. — Алекс, я не хочу видатися байдужим. Убивство Гатчинс — жахлива й трагічна подія, і я збираюся суворо контролювати цю ситуацію, але нам слід рухатися обережно. Наприкінці минулого семестру... Те, що сталося в Розенфельді, усе змінило. Памело, тобі хочеться побачити, як зменшиться фінансування Лети?

— Ні, — прошепотіла Доус.

Якщо вона розмовляла мовою Сендоу, декан теж вільно володів її власною мовою. Лета була її схованкою, її бункером. Вона в жодному разі не ризикнула б утратити його. Однак Алекс слухала промову декана одним вухом. Вона витріщалася на стару мапу Нью-Гейвена, що висіла над камінною полицею. На папері був зображений оригінальний план Нью-Гейвенського поселення з дев’яти квадратів. Вона пригадала, що сказав Дарлінґтон того дня, коли вони перетинали парк: «Це містечко мало стати новим Едемом, закладеним між двома річками, наче між Тигром і Євфратом».

Дівчина дивилася на форму поселення: скибочка землі, затиснута між Вест-рівер і Фармінґгонським каналом, два потічки неслися назустріч одне одному до гавані. Вона нарешті збагнула, чому сцена вбивства здавалася такою знайомою. Перехрестя, де знайшли тіло Тари Гатчинс, мало точнісінько такий самий вигляд, як мапа: шматок голої землі навпроти Бейкер-голлу скидався на поселення в мініатюрі. Вулиці, що обрамляли цей клаптик землі, були річками, запрудженими автомобілями, які зливалися на Тауер-Парквей. А Тару Гатчинс знайшли в центрі цього всього, наче її простромлене тіло лежало в серці нового Едему. Її тіло не просто там покинули. Його поклали там навмисно.

— Скажи відверто, Алекс, — вів далі Сендоу, — який мотив міг бути в цих людей, щоб нашкодити такій дівчині?

Вона не знала відповіді. Знала тільки, що цей мотив був.

А потім хтось виявив, що Алекс навідувалася до моргу. Хай би хто це був, він вирішив, що дівчина дізналася Тарині секрети — принаймні деякі з них — і що вона володіє достатньою магією, щоб дізнатися ще щось. Вирішили втрутитися. Можливо, її намагалися вбити, а може, досить було її дискредитувати. А Наречений? Чому він узявся допомогти? Невже він теж був частиною цього всього?

— Алекс, я хочу, щоб твої справи пішли вгору, — сказав Сендоу. — Я хочу, щоб ми пережили цей складний рік, і хочу, щоб уся наша увага зосередилася на обряді під молодиком і поверненні Дарлінґтона додому. Ну ж бо, розберімося із цим, а тоді підбиватимемо підсумки.

Стерн теж цього прагнула. Їй потрібен був Єль. Їй потрібно своє місце тут. Але декан помилявся: Тарина смерть не була звичним огидним випадком, як йому хотілося. До цього був причетний хтось із членів товариств, і, хай би хто це, він хотів змусити Алекс мовчати.

«Я в небезпеці, — хотіла сказати вона. — Хтось нашкодив мені, і не думаю, що він облишить спроби. Допоможіть мені». Та хіба ж це могло зарадити? Алекс чомусь вважала, наче це місце з усіма своїми правилами й ритуалами якесь інакше, а декан Сендоу наглядає за ними. «Ми вівчарі». Насправді вони просто діти, що грають у гру. Алекс подивилася, як Сендоу сьорбає чай, закинувши ногу на ногу й чеберяючи тією, що зверху; світло миготіло на його блискучих лоферах, і дівчина зрозуміла, що десь глибоко всередині його насправді не цікавить, якої шкоди їй завдали. Можливо, він навіть сподівався на це. Якщо Алекс нашкодять, якщо вона зникне, разом з нею зникне вся ганьба через те, що сталося з Дарлінґтоном, а її короткочасне катастрофічне перебування в Єлі спишуть на неприємну помилкову оцінку, амбітний експеримент, який не вдався. Молодик поверне йому його золотого хлопчика та все виправить. Йому хотілося затишку. А хіба ж вона сама не така? Мріє про спокійне літо і чай з м’ятою, поки Тара Гатчино лежить у холодній скриньці.

«Спи спокійно». Вона ладна була так і вчинити. Але щось спробувало стати їй на заваді.

Алекс відчула, як усередині розпускається щось темне. «Ти просто чудовисько, — сказала їй якось Геллі. — Є в тобі щось від гадюки, що причаїлася, приготувавшись до стрибка. А може, від гримучої змії». Говорячи це, вона жартувала, але в її словах була правда. Уся ця зимова погода та ввічливі бесіди приспали змію, її серцебиття вповільнилося, коли вона зледачіла й знерухоміла, як будь-хто з холоднокровних.

— Я теж хочу, щоб ми поклали цьому край, — сказала Алекс і всміхнулася деканові заляканою, запопадливою усмішкою.

Його полегшення війнуло кімнатою, наче теплий фронт, якого так чекають у Новій Англії — і який мешканцям Лос-Анджелеса віщує лісові пожежі.

— Добре, Алекс. Так і зробімо. — Він підвівся, вдягнув пальто й намотав смугастий шарф. — Я подам твій звіт на розгляд випускників і завітаю до вас із Доус у «Чорний В’яз» у середу ввечері. — Декан стиснув плече Алекс. — Ще кілька днів, і все знову буде гаразд.

«Не для Тари Гатчино, вилупку». Дівчина знову всміхнулася.

— Побачимось у середу.

— Памело, я надішлю тобі електронного листа з інформацією про закуски. Нічого вигадливого. Ми чекаємо на двох представників «Святого Аврелія» та Мішель. — Декан підморгнув Алекс. — Ти закохаєшся в Мішель Аламеддін. Вона була Дарлінґтоновим Вергілієм. Просто геніальна дівчина.

— Чекатиму з нетерпінням, — запевнила Алекс, махаючи деканові, коли той рушив до виходу.

Щойно двері зачинилися, вона звернулася до аспірантки:

— Доус, наскільки складно поговорити з мерцем?

— Анітрохи не складно, якщо ти член «Книги та змії».

— Вони останні в моєму переліку. Я намагаюся не звертатися по допомогу до людей, котрі, можливо, хочуть мене вбити.

— Це зменшує кількість варіантів, — пробурмотіла Доус, дивлячись на підлогу.

— Ой, Доус, мені подобається, коли ти таке стерво. — Памела знічено засовалась і посмикала темно-сірий світшот. Закрила ноутбук. — Дякую, що підтримала мене в розмові з деканом. І за те, що врятувала мені життя.

Доус кивнула кудись у бік килима.

— То які в мене ще варіанти, якщо мені потрібно поговорити з кимось із протилежного боку Серпанку?

— Єдине, що спадає мені на думку, — «Вовча голова».

— Перевертні?

— Не називай їх так. А надто, якщо чекаєш на послугу.

Алекс підійшла до вікна й розчахнула завісу.

— Він досі там? — поцікавилася позаду неї Доус.

— Він там.

— Алекс, що ти робиш? Якщо ти його впустиш... Ти знаєш розповіді про нього, про те, що він скоїв з тією дівчиною.

«Відчини двері, Алекс».

— Я знаю, що він урятував мені життя і що йому потрібна моя увага. Люди будували стосунки ще й на меншому.

Правила Дому Лети були непрозорі й заплутані. «Католицькі, — сказав якось Дарлінґтон. — Зрадницькі». Однак здебільшого їх було нескладно запам’ятати. Залиш мерців мерцям. Зосередься на живих. Проте Алекс потрібні були спільники, а Доус було недостатньо.

Вона постукала у вікно.

Наречений на вулиці внизу підвів погляд. Його темні очі зустрілися з її власними у світлі ліхтаря. Алекс не відвела погляду.

«Вовча голова» — четвертий Дім Серпанку, хоча «Берцеліус» посперечався б із цього приводу. Його члени практикують теріантропію^[60] й уважають просте переверництво примітивною магією. Натомість вони зосереджуються на збереженні людських свідомості та особливостей під час перебування у тваринній подобі. Здебільшого цим користуються для розвідки, промислового шпіонажу та політичного саботажу. «Вовча голова» була основним місцем для пошуку співробітників ЦРУ в 1950—1960-х роках. Після ритуалу зміни подоби людині може знадобитися кілька днів, щоб позбутися тваринного вигляду. Це зводить до мінімуму дискусії про важливість або чутливу природу тварин.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Я стомився, але моє серце не припиняє несамовито гупати. Очі в мене рожеві, а не білі. Райдужки. Коли Роджер сказав, що ми трахатимемося, як кролики, я не думав, що йдеться про справжніх кроликів.

Щоденник Чарльза «Чейза» Мак-Магона часів Лети (Коледж Сейбрук ‘88)

12 Зима

Алекс знала, що не може піти до «Вовчої голови» з порожніми руками. Якщо їй потрібна їхня допомога, варто було дорогою зазирнути до «Сувою та ключа», щоб узяти статуетку Ромула й Рема. «Вовча голова» канючила, щоб Лета організувала її повернення, відколи та зникла після минулорічної вечірки на День Валентина, яка традиційно відчиняла двері для членів інших товариств. Попри те що Алекс давно помітила статую в пластмасовій тіарі на полиці в гробниці Слюсарів, Дарлінґтон відмовлявся втручатись.

— Лету не займають дрібні сварки, — сказав він. — Такі витівки не варті нашої уваги.

Проте Алекс потрібно було потрапити до храмового приміщення в самому центрі гробниці «Вовчої голови», і вона точно знала, якої плати вимагатиме президентка їхньої делегації Саломея Нільс.

Вона випила один з Дарлінґтонових огидних протеїнових шейків, що стояли в холодильнику. Дівчина була голодна, що здалося Доус добрим знаком, але горло не приймало жодної твердої їжі. Їй не надто хотілося виходити з-під захисту, позаяк вона точно не знала, що сталося з ґлумою, але сидіти склавши руки Стерн теж не могла. До того ж той, хто нацькував на неї ґлуму, вважав, що вона лежить собі десь, і зсередини її жеруть трупні жуки. А свідків її привселюдного нападу посеред Ельм-стріт було не так аж багато, та й окрім Йонаса Ріда її навряд чи хтось упізнав. Якби й так, уже пролунав би дзвінок від стурбованого терапевта з центру здоров’я.

Алекс знала, що Наречений не може дочекатися, коли вони з Доус вийдуть у провулок. Незабаром мало зазоріти, і на вулицях було тихо. Її «захисник» ішов за ними назирці аж до «Сувою та ключа», де дівчина знайшла стомленого Слюсаря, який писав статтю, і переконала його пустити її в гробницю, щоб пошукати шарф, що його забув Дарлінґтон на останньому обряді, куди вони навідувалися.

Зазвичай представникам Лети дозволяли заходити до гробниць лише в ритуальні вечори та під час санкціонованих інспекцій. «В Андалузії холоднішає», — пояснила вона хлопцеві.

Слюсар завис біля одвірка, утупившись у телефон, а дівчина завзято вдала, наче шукає шарф. Коли біля вхідних дверей зайшовся дзвоник, вона вилаялась. «Дякую тобі, Доус». Алекс схопила статуетку й запхала її до наплічника. Глипнула на круглий кам’яний стіл, за яким представники товариства збиралися, щоб провести обряди чи принаймні спробувати це зробити. На краю стола була вирізьблена цитата, яка їй завжди подобалась: «Ми в змозі освітити цю темну землю, ми в змозі оживити цей мертвий світ»^[61].

Від цих слів у голові майнув якийсь сигнал, але дівчина не могла розворушити спогади. Вона почула, як розчахнулися вхідні двері, й поспішила забратися з приміщення, на ходу подякувавши Слюсареві, який бурмотів щось про п’яних гульвіс, котрі не можуть знайти власний гуртожиток.

Шанси на те, що «Сувій та ключ» тицьнуть у неї пальцем, щойно помітять, як статуетка зникла, були високі, але про це вона подбає пізніше. Доус чекала за рогом біля готичної альтанки, яка слугувала входом до Бібліотеки імені Бассів. Дарлінґтон розповідав Алекс, що кам’яні мечі, вирізьблені в її оздобленні, були захисним знаком.

— Це погана ідея, — зауважила Доус, загортаючись у парку й аж випромінюючи несхвалення.

— Я принаймні послідовна.

Голова Доус закрутилася на шиї, мов прожектор.

— Він тут?

Алекс знала, що вона має на увазі Нареченого, і, хай ніколи не визнала б цього, нервувалася через те, що привернути його увагу було так просто. Дівчина сумнівалася, що позбутися її буде так само легко. Вона озирнулася через плече, де за ними на так званій шанобливій відстані трюхикав привид.

— За пів кварталу від нас.

— Він убивця, — прошепотіла Доус.

«Ну, тоді у нас є дещо спільне», — подумала Алекс. Але вголос сказала лише:

— Жебракам не доводиться вибирати.

Їй не подобалася ідея підпускати Сірого так близько до себе, але вона зробила вибір і не збиралася передумувати. Якщо хтось із членів товариств відповідальний за те, що в неї на спині з’явилася мішень, вона збиралася дізнатися, хто саме це був, а потім хотіла переконатися, що йому не вдасться нашкодити їй знову. Однак...

— Доус, — пробурмотіла Стерн, — коли повернемося, пошукаємо способів порвати зв’язки між людьми й Сірими. Я не хочу провести решту життя з Морріссі за плечем.

— Найлегший спосіб, з якого слід почати, — не встановлювати цих зв’язків.

— Серйозно? — перепитала Алекс. — Почекай, я запишу.

Гробниця «Вовчої голови» розташовувалася за кілька кварталів від Халупки, це був величний сірий особняк у порослому бур’янами садку, оточений високою кам’яною стіною. Одне з наймагічніших місць у кампусі. Провулок, що огинав його підковою, був оточений колишніми гуртожитками, міцними цегляними спорудами, які давно передали університетові; у каменях над їхніми дверима, поряд з нічим не примітними розсипами грецьких літер виднілися давні символи медіумів. Цей провулок був таким собі ровом, у якому енергія збиралася густою наелектризованою імлою. Проходячи ним, більшість людей здригалася, списуючи це на зміну погоди або кепський настрій, але потім викидала дрижаки з голови, щойно опинялася в «Єльському Кабаре» або в Центрі афроамериканської культури. Члени «Вовчої голови» неабияк пишалися тим, що переховували протестувальників під час процесів проти партії Чорних пантер, проте вони водночас були останнім товариством з Древньої Вісімки, куди почали допускати жінок, тож Алекс не вважала це перемогою. Під час ритуальних вечорів вона регулярно бачила Сірих, що стояли у внутрішньому дворі або тупцяли під дверима офісів «Єльських щоденних новин» по сусідству.

Алекс довелося подзвонити у ворота двічі, перш ніж Саломея Нільс нарешті відповіла й пустила їх усередину.

— Хто це? — запитала дівчина.

На мить Алекс подумала, що вона бачить Нареченого. Він наблизився, ідучи з Алекс нога в ногу, а його рот скривився в слабенькій посмішці, наче привид чув, що серце дівчини б’ється, як у горобчика. А тоді Стерн зрозуміла, що Саломея запитує про Доус. Більшість членів товариств, напевно, і гадки не мали про існування Памели Доус.

— Вона мені допомагає, — викрутилася Алекс.

Утім Саломея вже вела їх до темного фоє. Наречений рушив назирці. Гробниці залишали без захисту, щоб не перешкоджати магічному потоку, коли Сірі приходитимуть і йтимуть за власним бажанням. Саме тому під час ритуалів потрібний захист надавала Лета.

— Принесла? — поцікавилась Саломея.

Усередині не було нічого визначного: сланцева підлога, темне дерево, вітражні вікна виходили на маленький внутрішній двір, у якому ріс явір. Він з’явився там задовго до заснування університету і, напевно, розростатиметься корінням, коли навколишнє каміння розсиплеться на пилюку. Магнітна дошка біля дверей повідомляла, хто з членів товариства зараз перебуває в гробниці; така потреба обумовлена розмірами приміщення. Усі були записані під іменами єгипетських богів, і лише анкх Саломеї з іменем Хафра значився у колонці «Вдома».

— Принесла, — запевнила Алекс і витягла статуетку з торби.

Саломея схопила її з радісним зойком.

— Чудово! Ключі здуріють, дізнавшись, що ми повернули її.

— Що вона робить? — поцікавилась Алекс, коли Саломея проводжала їх до чергової темної кімнати з довгастим ромбом стола в центрі, оточеним низькими стільцями. На стінах висіли скляні шафки з єгипетськими дрібничками й зображеннями вовків.

— Вона нічого не робить, — повідомила Саломея з нищівним виразом. Вона поставила статуетку в шафку. — Це справа принципу. Ми запросили їх до себе додому, а вони наклали купу на нашу гостинність.

— Згодна, — не стала сперечатися Алекс. — Це огидно. — Однак відчула, як розлючене калатання всередині напружилось, вібруючи в грудях. Хтось щойно намагався вбити її, а ця принцеска грається у свої тупі ігри. — Берімося до справи.

Саломея потупцяла на місці.

— Послухай, я справді не можу відімкнути храм без згоди делегації. Навіть випускників не пускають усередину.

Доус зітхнула з ледь чутним сичанням. Вона, вочевидь, уже відчула полегшення, дізнавшись, що їм негайно доведеться повертатися додому. Але цього не станеться.

— У нас була домовленість. Ти що, намагаєшся обдурити мене? — запитала Алекс.

Саломея нахабно посміхнулася. Сумління її аж нітрохи не мучило. Та й навіщо їй здалося це дівчисько? Алекс була першокурсниця, новачок і вочевидь почувалася не у своїй тарілці. Поряд із Саломеєю та представниками «Вовчої голови» вона завжди була мовчазна й шаноблива, дозволяючи Дарлінґтонові, справжньому представникові, джентльменові з Лети, вести всі розмови. Можливо, якби Лета врятувала її від життєвих негараздів раніше, вона була б тією дівчиною. Можливо, якби ґлума не напала на неї, а декан Сендоу не проігнорував її, Алекс і далі вдавала ту дівчину.

— Я принесла твою недоумкувату фігурку, — просичала вона. — Ти мені винна.

— От тільки ніхто тебе не змушував цього робити, чи не так? Отож-бо.

Наркотики здебільшого продають у кредит. Ти отримуєш товар від когось із реальними зв’язками, доводиш, що здатен штовхнути його за привабливою ціною, і наступного разу тобі може пощастити більше. «Знаєш, чому твій хлопець дилетант і ним залишиться? — запитав якось у неї Ітан із жахливим акцентом. Він тицьнув пальцем у Лена, який хихотів над бонгом, а поряд з ним Полюбе грав у „Гейло“^[62]. — Він занадто захопився курінням мого продукту, аби зробити багатим ще когось, окрім мене». Лен завжди ледве зводив кінці з кінцями, йому завжди трошечки бракувало.

Коли Алекс було п’ятнадцять, вона якось повернулася до Лена без належних йому грошей, знічена та схвильована поведінкою інвестиційного банкіра, з яким зустрічалася на паркувальному майданчику «Спорте авторіті» в Шерман-Оксі. Зазвичай справи з ним вів Лен, залишаючи миловидній Алекс обходити коледжі й торговельні центри. Однак того ранку Лен так мучився похміллям, що дав їй гроші на проїзд, і вона вирушила автобусом «РТД» на бульвар Вентура. Коли банкір сказав, що йому бракує готівки, що просто зараз грошей у нього немає, але він упорається, Алекс не знала, що відповісти. Їй ще ніхто так відчайдушно не відмовлявся платити. Студенти коледжу, з якими вона торгувала, називали її «сестричко» і часом пропонували викурити з ними косяк. Дівчина, звісно, очікувала, що Лен біситиметься, але він розлютився так, як їй ще не доводилося бачити, перелякався й верещав, що вона сама винна й сама відповідатиме перед Ітаном. Тож вона знайшла спосіб отримати гроші. Повернулася додому на вихідні й украла бабцині гранатові сережки, які віднесла до ломбарду, вийшла на зміну в «Клаб джой», найгірший стрипклуб, повний невдах, що майже не залишали чайових; ним керував невисокий чувак на ім’я Кінг-Кінг, який не пускав тебе до вбиральні, поки не помацає. Це було єдине місце, де її брали на роботу, не питаючи документів і попри те, що вона не мала, чим наповнити ліфчик. «Деяким це подобається, — сказав Кінг-Кінг, перш ніж запхати туди руки, — але не мені».

Більше вона ніколи не поверталася без грошей.

Тепер Алекс дивилася на Саломею Нільс, струнку дівчину з Коннектикуту, з гладеньким личком, яка їздила верхи, грала в теніс, а мідне волосся збирала у хвіст і викладала на одному плечі, наче дороге хутро.

— Саломеє, як щодо того, аби ти зважила свою точку зору?

— А як щодо того, аби ти і твоя тітонька — стара дівка втекли додому?

Саломея була вища за неї, тож Алекс схопила її за нижню губу та смикнула. Дівчина заверещала й склалася навпіл, розмахуючи руками.

— Алекс! — зойкнула Доус, притиснувши руки до грудей, наче жінка, що прикидається мертвою.

Алекс затиснула шию Саломеї рукою, душачи її (цього прийому вона навчилася від Мінкі, яка була заввишки всього сто тридцять п’ять сантиметрів, але залишалася єдиною, з ким Кінг-Кінг ніколи не розпускав руки). Стиснула пальці на грушоподібному діаманті, що звисав з вуха суперниці.

Вона бачила приголомшену фізіономію Доус, Нареченого, який наблизився, шляхетно пропонуючи допомогу, те, як коливалося й змінювалося навколо них повітря, як розсіявся туман — і Доус, Саломея та, мабуть, навіть Сірий уперше чітко побачили її. Алекс знала, що це, напевно, помилка. Краще залишатися непомітною, не підводити голови, бути тихенькою дівчинкою, навіть ускочити в халепу, але нікому не погрожувати. Утім, як і більшість помилок, ця здавалася приємною.

— Мені по-справжньому подобаються ці сережки, — тихо промовила вона. — Скільки вони коштують?

— Алекс! — знову запротестувала Доус.

Саломея чіплялася за передпліччя Стерн. Сквош і вітрильний спорт зробили її сильною, але на неї ніхто ніколи не здіймав руку, вона, напевно, навіть бійку бачила тільки в кінотеатрі.

— Ти це знаєш, еге ж? Це подарунок від твого татка на чарівне шістнадцятиріччя, чи випускний, чи ще якесь таке лайно? — Алекс штовхнула дівчину, і та знову заверещала. — Ось що зараз відбудеться: ти пустиш мене до того приміщення або я вирву ці штуки в тебе з вух та запхаю їх тобі в пельку — і ти задихнешся.

Це були пустопорожні погрози. Алекс не викинула б псу під хвіст чарівну пару діамантів. Але Саломея цього не знала. Вона заплакала.

— Уже краще, — похвалила її Стерн. — Ми порозумілися?

Саломея судомно кивнула. Алекс під пальцями відчувала її спітнілу шию та скажений пульс.

Стерн відпустила її. Саломея позадкувала, простягнувши перед собою руки. Доус затиснула долонею рота, і навіть Наречений мав стурбований вигляд. Алекс удалося збентежити вбивцю.

— Ти божевільна, — сказала Саломея, торкаючись пальцями шиї. — Ти не можеш просто...

Змія всередині Алекс припинила звиватися й розпустила кільця. Дівчина втягнула кулак у рукав пальта й пробила ним скляну шафку, де зберігалися всілякі дрібнички. Саломея й Доус скрикнули. Обидві позадкували ще на крок.

— Я знаю, що ти звикла мати справу з людьми, які «не можуть просто», але я можу, тож дай мені ключ від храмового приміщення — і ми будемо квити й забудемо про це.

Саломея заклякла, звівшись навшпиньки у дверному отворі. Вона здавалася такою легенькою, такою неймовірно стрункою, наче ось-ось відірветься від землі й злетить до стелі, щоб зависнути там, як повітряна кулька на вечірці. Потім у погляді дівчини щось змінилося, увесь пуританський прагматизм знову повернувся в кожну її клітину. Вона опустилася на п’яти.

— Біс із тобою, — прошепотіла Саломея, вивудила з кишені ключі, зняла один з кільця й поклала на стіл.

— Дякую, — підморгнула Алекс. — Тепер ми знову можемо дружити.

— Ненормальна.

— Це я вже чула, — погодилась дівчина. Але божевільні виживали. Вона схопила ключ. — Тільки після тебе, Доус.

Аспірантка пішла коридором, тримаючись на чималій відстані від Алекс і не відриваючи погляду від підлоги. Стерн обернулася до Саломеї.

— Я знаю: щойно опинюся в храмі, ти збираєшся взятися за телефон і намагатимешся загнати мене на слизьке. — Саломея схрестила руки. — Гадаю, тобі неодмінно слід так учинити. Тоді я повернуся й повибиваю тією вовчою статуеткою твої передні зуби.

Наречений похитав головою.

— Ти не можеш просто...

— Саломеє, — урвала її Алекс, погрозивши пальцем. — Знов за рибу гроші.

Але дівчина стиснула кулаки.

— Ти не можеш просто так викидати такі коники. Ти опинишся у в’язниці.

— Імовірно, — озвалася Алекс. — А ти все одно скидатимешся на беззубу селючку, яка трахається з власним братом.

— Що з тобою не так? — уїдливо випалила Доус, коли Алекс приєдналася до неї біля непримітних дверей до храмового приміщення, ведучи за собою Нареченого.

— Я погано танцюю та не чищу зуби ниткою. А з тобою що не так?

Тепер, коли хвиля адреналіну минулася, її мучило сумління. Знявши маску, ти не можеш просто натягнути її назад. Саломея не скликатиме кавалерію, у цьому Алекс не сумнівалася. Проте вона так само було переконана, що дівчина розбазікає. «Ненормальна. Хвора сучка». Утім, чи повірять їй — геть інша річ. Саломея сама казала: «Ти не можеш просто...» Люди тут не поводилися так, як утнула Алекс.

Ще більше її турбувало те, наскільки добре вона почувалася: наче вперше за кілька місяців вдихнула на повні груди, звільнившись від задушливої ваги нової Алекс, що її вона намагалася створити.

А от Доус дихала важко. Наче це вона виконала всю роботу.

Алекс натиснула на вимикач, і в гасових лампах на червоно-золотих стінах спалахнули вогники, освітлюючи єгипетський храм, збудований в самісінькому центрі англійського обійстя. Вівтар аж просів під вагою черепів, опудал тварин і величезної книги в шкіряній палітурці, у якій кожен із членів товариства ставив свій підпис перед початком ритуалу. У центрі затильної стіни хизувався накритий склом саркофаг, усередині якого лежала висушена мумія, поцуплена з долини Нілу. Це було аж надто передбачувано. Стеля була розмальована під небо з акантовим листям і стилізованими пальмами в кутках, а центром кімнати тік потічок, вода до якого лилася з краю балкона вгорі, приголомшуючи відлунням. Наречений перелетів на інший бік потічка, якомога далі від саркофага.

— Я йду, — крикнула з коридору Саломея. — Не хочу бути тут, якщо щось піде не так.

— Нічого не піде не так! — гукнула у відповідь Алекс. Вони почули, як гупнули вхідні двері. — Доус, що вона мала на увазі, коли сказала «щось піде не так»?

— Ти читала ритуал? — поцікавилася Памела, обходячи кімнату по периметру й детально її вивчаючи.

— Частково. — Достатньо, аби дізнатися, що він установить контакт між нею й Нареченим.

— Тобі доведеться перетнути межу між життям і смертю.

— Зажди... Мені доведеться померти?

Їй справді слід уважніше ставитися до читання.

— Так.

— І повернутися назад?

— Я думала, що в цьому й полягає задум.

— А тобі доведеться вбити мене? — Сором’язливій Доус, яка, побачивши перші ознаки жорстокості, ховається в куток, наче їжачок у світшоті? — Тебе це влаштовує? Якщо я не повернуся, для тебе все складеться не найкращим чином.

Доус протяжно зітхнула.

— То повертайся.

Обличчя Нареченого було похмуре, але такий вигляд він мав завжди.

Алекс оглянула вівтар.

— Виявляється, після смерті ми потрапляємо до Єгипту? З усіх релігій лише стародавні єгиптяни мали рацію?

— Насправді ніхто не знає, що там після смерті. Це один зі шляхів до межі. Є й інші. Їх завжди позначають річки.

— Як Лета у греків.

— Власне, у греків прикордонною річкою був Стікс. Лета — це останній кордон, який мусять перетнути померлі. Єгиптяни вірили, що сонце щодня помирає на західних берегах Нілу, тож подорож зі сходу на захід — це прощання зі світом живих.

І саме в цю подорож Алекс збиралася вирушити.

«Річка», що ділила храм навпіл, була символічна, витесана в камені, добутому з давніх вапнякових тунелів під Турою, а на берегах і дні каналу були викарбувані ієрогліфи з «Розділів про сходження до темряви».

Алекс завагалася. Невже вона опинилася на перехресті? Невже це остання дурниця, яку їй судилося утнути? І хто привітає її в потойбічні? Геллі. Можливо, Дарлінґтон. Лен і По-любе з розкришеними черепами й закляклим на Леновому обличчі мультиплікаційним подивом. А може, на іншому березі вони знову якимось дивом зціляться. Якщо вона помре, чи вдасться їй перетнути Серпанок і гаяти вічність, тиняючись кампусом? А може, вона закінчить у себе вдома, приречена жити в якійсь дірі у Ван-Найсі? «То повертайся». Повернутися або залишити Доус наодинці зі своїм мертвим тілом і Саломеєю, щоб розділила з нею ганьбу. Остання думка була цілком неприємна.

— Мені потрібно просто потонути?

— І квит, — погодилась Доус із натяком на усмішку.

Алекс розстібнула пальто й стягнула светр, а Памела тим часом скинула парку, діставши з кишені дві вузькі зелені очеретини.

— Де він? — прошепотіла дівчина.

— Наречений? Простісінько в тебе за спиною.

Доус здригнулася.

— Жартую. Він біля вівтаря, занурився в якісь свої роздуми.

Привид ще більше похмурішав.

— Змусь його стати навпроти тебе на західному березі.

— Він нормально тебе чує, Доус.

— Ой, так, звичайно. — Аспірантка зробила незграбний жест, і Наречений поплив на інший бік потічка. Той був такий вузький, що його можна було перейти одним кроком. — А тепер уклякніть обоє.

Алекс не була певна, що Наречений залюбки послухається наказів, але він так і вчинив. Вони вклякли. Схоже, він хотів цієї невеличкої бесіди не менше за неї.

Крізь джинси дівчина відчувала холодну підлогу. Вона подумала, що вбрана в білу футболку і та промокне. «Ти незабаром помреш, — буркнула сама собі. — Напевно, зараз не час перейматися тим, що привид витріщатиметься на твої цицьки».

— Заклади руки за спину, — наказала Доус.

— Навіщо?

Дівчина підняла вище очеретини та процитувала: «Нехай його зап’ястя зв’яжуть стеблами папірусу».

Алекс заклала руки за спину. Відчуття було, наче її арештовують.

Вона почасти очікувала, що Доус затягне їй руки хомутиком. Натомість відчула, як дівчина поклала щось в її ліву кишеню.

— Це стручок ріжкового дерева. Коли захочеш повернутися, поклади його до рота й прикуси. Готова?

— Почнімо потихеньку, — озвалася Алекс.

Вона нахилилася вперед. Із закладеними за спину руками рухи були незграбні. Доус обхопила її голову й плечі та допомогла впасти. На мить Алекс зависла над поверхнею води і, підвівши очі, ззирнулася з Нареченим.

— Зроби це, — сказала вона. І глибоко вдихнула, намагаючись не панікувати, коли Доус запхала її голову під воду.

Вуха наповнились тишею. Вона розплющила очі, але не бачила нічого, крім чорного каменю. Дівчина почекала — повітря витікало з неї рвучкими зграйками бульбашок, у грудях щось стискалося.

Легені боліли. Вона не може зробити це, принаймні так. Їм доведеться вигадати щось інше.

Вона спробувала піднятися, але пальці Доус учепилися їй у потилицю. У такій позі неможливо було випручатися. Пальці аспірантки здавалися вістрями, що вп’ялися Алекс у череп.

Тиску грудях став нестерпний. Паніка накинулась, наче пес, що зірвався з повідця, і дівчина зрозуміла, що припускається жахливої помилки. Доус співпрацювала з «Книгою та змією». Або з «Черепом і кістками». Або із Сендоу. Або з тим, хто хотів знищити Алекс. Доус закінчувала те, що розпочала ґлума. Доус карала її за те, що сталося з Дарлінґтоном. Вона дізналася правду про ту ніч у Розенфельді, і тепер мститься Алекс за те, що та вкрала її золотого хлопчика.

Алекс мовчки смикалась і борюкалась. Вона мусила вдихнути. «Не роби цього». Але тіло не слухалось. Рот розчахнувся. Вода ринула в ніс, рот, наповнила легені. Мозок нажахано волав, але виходу не було. Дівчина подумала про маму, про срібні браслети, що, наче краги, вкривали її передпліччя. Її бабуся прошепотіла: «Somos almicas sin pecado». Покручені пальці вхопилися за гранатову шкірку, витрушуючи зернята в миску. «Усі ми — маленькі безгрішні душі».

А тоді тиск на спину й потилицю зник. Алекс смикнулася назад, груди виринули на поверхню. Потік перемішаної з піском води вилився з рота, тіло засмикалося в конвульсіях. Вона помітила, що зап’ястя звільнилися, і звелася рачки. Тіло здригалося від глибокого несамовитого кашлю. Коли вона ковтнула повітря, у легенях запекло. «До дідька Доус. До дідька всіх». Алекс схлипувала, не в змозі оговтатись. Руки підігнулися, і вона впала на підлогу, перевернулася на спину, ковтнула повітря й витерла обличчя мокрим рукавом, розвозячи шмарклі, сльози... і кров. Вона прикусила язика.

Примружившись, дівчина подивилась на розфарбовану стелю. Нею снували хмари — сірі на тлі небес кольору індиго. Простісінько над нею дивно скупчилися зірки. Це були незнайомі їй сузір’я.

Алекс змусила себе сісти. Торкнулася рукою грудей, обережно потерла їх, досі кашляючи й намагаючись опанувати себе. Доус зникла. Зникло все: стіни, вівтар, кам’яна підлога. Дівчина сиділа на березі могутньої річки, що чорною стрічкою звивалася під зірками, звуки води здавалися протяжним зітханням. Теплий вітер ворушив очерет. «Смерть холодна, — подумала Алекс. — Хіба тут не має бути холодно?»

Далеко, на протилежному березі, вона побачила чоловічу постать, що сунула в її бік. Хвилі розступалися перед Нареченим. Отже, тут у нього була справжня фізична форма. Тобто вона зайшла за Серпанок: невже вона по-справжньому померла? Попри лагідне повітря, Алекс відчувала, як мороз ішов поза шкірою, поки чоловік наближався до неї. Він не мав причин зашкодити; він урятував її. «Але він убивця, — нагадала собі дівчина. — Може, він просто скучив за вбивством жінок».

Алекс не хотіла знову повертатися у воду, позаяк у грудях досі калатало від згадки про пекельний тиск, а горло саднило від кашлю. Але вона прийшла сюди з певною метою. Дівчина підвелася, струсила пісок з долонь і зайшла на мілководдя, хлюпаючи черевиками в намулі. Вода піднімалася й тепло лоскотала щиколотки, відтак лагідно обняла коліна, потім стегна, а тоді талію. Алекс проминула загострені чаші лотосів, що спокійно лежали на плесі, нерухомі, як столовий посуд. Вода тягнула за стегна, течія посилилась. Дівчина відчувала, як ковзає під ногами намул.

Щось доторкнулося до неї у воді, і Алекс побачила, що світло зірок змигнуло на блискучій загостреній спині. Вона відсахнулась, і повз неї проплив крокодил, глипаючи з води одним золотистим оком. Ліворуч у воді майнув ще один чорний хвіст.

— Вони не можуть вам нашкодити. — Наречений стояв усього за кілька кроків. — Але ви мусите підійти до мене, міс Стерн.

До середини річки. Де могли зустрітися мертвий і живий.

Алекс не сподобалося, що привид знав її прізвище. Голос у нього був глибокий і приємний, акцент майже англійський, але з протяжними голосними, через що виникало відчуття, наче він пародіює Кеннеді.

Вона рушила далі, аж поки не опинилися безпосередньо навпроти Нареченого. Він мав точнісінько такий вигляд, як у світі живих: сріблясте світло вихоплювало загострені лінії витонченого обличчя, плуталося в чорному скуйовдженому волоссі, от тільки тепер дівчина стояла так близько, що бачила горбик вузла на краватці й розкішний блиск його пальта. Шматочки кістки та краплі крові, розбризкані білою тканиною його сорочки, зникли. Тут він був охайний, без крові та ран. Повз них проплив човен, вузенький, з шовковим наметом, який тріпотів на вітру. Під тканиною ворушилися тіні, мінливі обриси, які щойно були людьми, аж раптом перетворювалися на шакалів. На краєчку човна лежав сірий кіт, граючись лапкою у воді. Він подивився на дівчину велетенськими діамантовими очима, а потім позіхнув, демонструючи довгий рожевий язик.

— Де ми? — запитала Алекс у Нареченого.

— Посеред річки, у місці, підвладному Маат, божому порядку. Всі єгипетські боги — це боги життя й заразом смерті. Часу в нас обмаль, міс Стерн. Якщо ви не хочете назавжди приєднатися до нас. Течія сильна, і ми всі неминуче поступимося їй.

Алекс озирнулася на берег позаду себе, подивилася на захід, де сідало сонце, на темні землі, на інший світ.

Поки що ні.

— Мені потрібно, щоб ви пошукали декого з того боку Серпанку, — пояснила вона.

— Це вбита дівчина.

— Ваша правда. Її звуть Тара Гатчинс.

— Завдання непросте. Місцина тут людна.

— Але я готова закластися, що ви візьметеся за це завдання. І припускаю, що захочете якоїсь винагороди. Саме тому врятували мене, чи не так?

Наречений не відповів. Його обличчя залишалося абсолютно нерухомим, наче він чекав, поки змовкне публіка. У світлі зірок його очі здавалися майже багряними.

— Щоб знайти дівчину, мені знадобиться щось із її особистих, бажано улюблених речей. Щось із її флюїдами.

— Із її чим?

— Слиною, кров’ю, потом.

— Зрозуміло, — відповіла Алекс, хоча й гадки не мала, як збирається із цим упоратись. Не було жодного шансу, що вдасться вмовити когось і знову потрапити до моргу, а монетки примусу в неї закінчились. До того ж, як їй було відомо, Тара вже могла бути під землею або перетворитися на попіл.

— Вам потрібно буде принести це на межу.

— Сумніваюся, що зможу повернутися сюди. Наші стосунки з Саломеєю тепер не надто дружні.

— Навіть уявити не можу чому.

Губи Нареченого ледь помітно вигнулися, і цієї миті він так нагадав Дарлінґтона, що вона відчула, як здригнулася. На західному березі дівчина бачила рух якихось темних постатей, деякі з них були людиноподібними, інші менше скидалися на людей. Вони щось бурмотіли, та Алекс не могла зрозуміти, чи був у цьому галасі якийсь сенс і чи справжня це мова, чи просто шум.

— Мені потрібно знати, хто вбив Тару, — сказала вона. — Ім’я.

— А якщо вона не знає свого нападника?

— То дізнайтеся, які в неї були справи з Тріппом Гельмутом. Він член «Черепа і кісток». І чи знала вона когось із «Книги та змії». Мені потрібно довідатися, як вона була пов’язана з товариствами. — Якщо вона взагалі була з ним пов’язана, а все це не просто збіг. — Дізнайтеся чому, в біса...

Над їхніми головами спалахнула блискавка. Гуркнув грім, і річка несподівано здалася живою від невгамовних тіл рептилій. Наречений вигнув брову.

— Тут не люблять таких слів.

«Хто не любить? — хотіла запитати Алекс. — Мерці? Боги?» Дівчина загрузла черевиками в піску, а течія схопила її за коліна, намагаючись затягнути в темряву. Механізм потойбіччя вона зможе дослідити пізніше.

— Просто дізнайтеся, чому хтось бажав Тариної смерті. Вона мусить щось знати.

— Тоді перейдімо до умов, — озвався Наречений. — Ви дістанете цю інформацію, а навзаєм я хочу дізнатися, хто вбив мою наречену.

— Оце так халепа! У мене було враження, що це зробили ви.

Губи Нареченого знову вигнулися. Він мав такий благородний, такий вразливий вигляд, що дівчина мало не розреготалася.

— Я в курсі.

— Убивство і самогубство? Застрелили її, а потім себе?

— Я цього не робив. Той, хто вбив її, відповідальний і за мою смерть. Я не знаю, хто це. Можливо, Тара Гатчино так само не знає, хто їй укоротив віку.

— Гаразд, — із сумнівом у голосі відповіла Алекс. — То чому не запитати у вашої нареченої, що саме вона бачила?

Його погляд ковзнув убік.

— Я не можу її знайти. Шукав по обидва боки Серпанку понад сто п’ятдесят років.

— Можливо, вона не хоче, щоб її знайшли.

Він заціпеніло кивнув.

— Якщо дух не хоче, щоб його знайшли, він має для хованок цілу вічність.

— Вона звинувачує вас, — збагнула Алекс, склавши докупи шматочки головоломки.

— Імовірно.

— І ви сподіваєтеся, що вона не звинувачуватиме вас, якщо ви дізнаєтеся, хто насправді це скоїв?

— Маю надію.

— Або ви просто можете дати їй спокій.

— Я відповідальний за смерть Дейзі, навіть якщо не стріляв у неї. Я не зміг захистити її. Вона заслуговує на відновлення справедливості.

— Справедливості? Не те щоб ви могли помститися. Той, хто вбив її, давно вже мертвий.

— Тоді я знайду його на цьому березі.

— І що тоді? Уб’єте його ще ліпше?

Тоді Наречений усміхнувся, кутики його рота витягнулися аж до вух, демонструючи рівні зуби хижака. Алекс відчула, як знову мороз пішов поза шкірою. Пригадала, який він мав вигляд, змагаючись із ґлумою. Наче хтось геть не схожий на людину. Наче щось, чого слід боятися навіть мертвим.

— Є гірші за смерть речі, міс Стерн.

Із західного берега знову долинуло бурмотіння, і цього разу Алекс упізнала щось схоже на французьку. Жан дю Монд? Це могло бути чоловіче ім’я або просто нісенітниця, якій мозок намагався додати сенсу.

— У вас була понад сотня років, щоб знайти цього таємничого вбивцю, — нагадала Алекс. — Чому вважаєте, що мені пощастить більше?

— Ваш партнер Деніел Арлінґтон цікавився цією справою.

— Я так не думаю.

Давнє вбивство, згадане в заголовках туристичних маршрутів Новою Англією в пошуках привидів, аж ніяк не було в Дарлінґтоновому стилі.

— Він відвідував... місце, де ми загинули. Мав із собою записник. Фотографував. Дуже сумніваюся, що він просто оглядав визначні місця. Я не можу подолати захист на Орандж-стріт. Але хочу дізнатися, чому він ходив туди і що знайшов.

— А Дарлінґтон не... він не там? Не з вами?

— Навіть мерці не знають, де опинився Деніел Арлінґтон.

Якщо Наречений не знайшов Дарлінґтона на протилежному боці, Сендоу мав рацію. Хлопець просто зник, а отже, його можна знайти. Алекс потрібно було вірити в це.

— Знайдіть Тару, — повторила вона, мріючи вийти з води й повернутися до світу живих. — Я подивлюся, що вдалося зробити Дарлінґтонові. Але мені потрібно дещо дізнатися. Скажіть, що це не ви наслали на мене те створіння, ґлуму.

— Чому б я...

— Щоб установити між нами зв’язок. Щоб зробити мене вашою боржницею й закласти підґрунтя для цієї співпраці.

— Я не насилав на вас те створіння й не знаю, хто це зробив. Як мені вас переконати?

Алекс точно не знала. Вона сподівалася, що зможе щось сказати, що зможе змусити привида заприсягтися, але припускала: незабаром і сама про все дізнається. А надто якщо виявить, що саме вдалося розкопати Дарлінґтонові, якщо йому це вдалося. Фабрика, де колись сталося вбивство, тепер була критим паркувальним майданчиком. Знаючи Дарлінґтона, можна було припустити, що він ходив туди, щоб занотувати щось про історію нью-гейвенського бетону.

— Просто знайдіть Тару, — попросила вона. — Дайте мені відповіді на мої запитання, а я відповім на ваші.

— Це не той пакт, якого б я бажав, і ви не той партнер, якого б я обрав, але ми обоє докладемо всіх зусиль.

— Ви такий чарівний! Дейзі подобалися такі розмови?

Очі Нареченого почорніли. Алекс довелося зібратися на силі, щоб не позадкувати.

— Запальний характер. Ви з тих типів, що вбивають панянок, які вже наїлися їхнього лайна. Чи не так?

— Я кохав її. Кохав більше за життя.

— Це не відповідь.

Він глибоко вдихнув, опановуючи себе, і очі стали звичними. Привид простягнув дівчині руку.

— Назвіть своє справжнє ім’я, міс Стерн, і укладемо нашу угоду.

Імена мали власну силу. Саме тому з архівів Лети повикреслювали всі імена Сірих. Саме тому їй доводилося називати того, хто стояв навпроти, Нареченим. Небезпека крилася у зв’язку, у миті, коли поєднуєш своє життя з чиїмось.

Алекс торкнулася стручка ріжкового дерева в кишені. Краще приготуватися, якщо... що? Якщо він намагатиметься затягнути її під воду? Та навіщо йому це? Вона була потрібна йому, а він — їй. Саме так і розпочинається більшість катастроф.

Дівчина потисла його руку. Потиск у привида був міцний, долоня в її руці здалася вологою та крижаною. До чого вона доторкнулася? До тіла? До думки?

— Бертрам Бойс Норт, — сказав привид.

— Це жахливе ім’я.

— Це родинне ім’я, — обурено озвався він.

— Ґелексі Стерн, — відрекомендувалася дівчина й спробувала забрати руку, але привидові пальці стиснулися міцніше.

— Я довго чекав цієї миті.

Алекс закинула до рота стручок ріжкового дерева.

— Миті швидкоплинні, — сказала вона, стискаючи стручок зубами.

— «Ти думала, я сплю, але я чув, як ти казала, як ти казала, що дружина нечестива. — Алекс знову спробувала висмикнути руку. Та привидові пальці міцно тримали її. — Я не розпитуватиму, присягаюсь, бо слова ці такі: тобі я вірю всупереч тобі самій і краще помру, ніж сумніватимусь».

«Краще помру, ніж сумніватимусь». Тарине татуювання. Це не була цитата з пісні якогось метал-гурту.

— «Королівські ідилії», — промовила дівчина вголос.

— Тепер ви пригадали.

Готуючись до Дарлінґтонових завдань і перших відвідин «Сувою та ключа», вона вимушена була прочитати довжелезну поему Теннісона. Їхня гробниця вся була вкрита цитатами із цього твору — так вони віддавали належне Королю Артуру та його лицарям, а їхнє сховище повнилося скарбами, награбованими під час Хрестових походів. «Ми в змозі освітить цю темну землю, ми в змозі оживить цей мертвий світ». Вона пригадала, як ці слова відлунювали від кам’яного стола в гробниці Слюсарів.

Алекс висмикнула долоню з руки Нареченого. Отже, Тарина смерть потенційно була пов’язана з трьома товариствами. Із «Черепом і кістками» Тару пов’язував Тріпп Гельмут, з «Книгою та змією» — напад ґлуми, а із «Сувоєм та ключем», — якщо тільки дівчина не була таємною прихильницею вікторіанської поезії, — тату із цитатою з Теннісона.

Норт злегка вклонився.

— Якщо знайдете якусь річ, що належала Тарі, принесіть її до будь-якої водойми, і я прийду до вас. Тепер усі вони — наші точки перетину.

Алекс стиснула пальці, бажаючи позбутися відчуття, залишеного долонею Нареченого на її руці.

— Так і зроблю.

Вона відвернулася від привида, вкусила стручок ріжкового дерева, і рот наповнився гірким крейдяним смаком.

Дівчина спробувала проштовхнутися до східного берега, але річка хапала за коліна, і вона зашпорталась. Відчула, як її смикнуло назад, коли вона втратила рівновагу, шукаючи черевиками точку опори на дні ріки, і потягнуло до юрби темних постатей на західному березі. Силуети більше не здавалися людськими. Вони були занадто високі, занадто цибаті, руки були надзвичайно довгі й вигиналися під неправильними кутами, як у комах. Вона бачила обриси їхніх голів на тлі небес кольору індиго — носи задерлися, наче винюхували її, щелепи стискалися й розтискалися.

— Норте! — крикнула вона.

Але Норт не сповільнив кроків.

— Кінець кінцем течія заволодіє кожним з нас, — гукнув він, не обертаючись. — Якщо хочете жити, мусите боротися.

Алекс покинула спроби знайти дно. Вона повернула тіло на схід і попливла, щосили б’ючи ногами та змагаючись із течією зануреними у воду руками. Покрутила головою, щоб вдихнути; вага черевиків тягнула її до дна, плечі боліли. Щось важке й м’язисте наштовхнулося на неї, кидаючи назад; навколо ноги обвився чиїсь хвіст. Можливо, крокодили не можуть нашкодити їй, але вони можуть виконати роботу річки. М’язи заливав свинець утоми. Алекс відчула, як уповільнюється її темп.

Небо потемнішало. Дівчина більше не бачила берега, не була навіть певна, що пливе в потрібному напрямку. «Якщо хочете жити...»

Хіба ж не це було найгіршим? Вона хотіла. Вона хотіла жити, і так було завжди.

— Дідько! — крикнула вона. — Клятий дідько!

Небо над головою спалахнуло розгалуженою блискавкою. Можна трохи побогохулити, щоб освітити собі шлях. Якусь тривалу жахливу мить вона бачила лише чорну воду, а потім помітила східний берег.

Алекс попливла до нього, розсікаючи руками воду, аж поки ноги нарешті не торкнулися дна. Воно було там, ближче, ніж вона гадала. Дівчина поповзла мілководдям, чавлячи промоклим тілом квіти лотоса, і впала на пісок. Чула позаду себе крокодилів, низьке механічне гудіння їхніх роззявлених пащек. Чи не потягнуть вони її назад, в обійми води? Алекс посунула тіло ще на кілька метрів, але була занадто втомлена. Вона загрузла в піску, піщинки тягнули донизу, набивалися до рота, носа, потрапляли під повіки. Щось ударило Алекс по голові — раз, другий. Вона змусила себе розплющити очі. Виявилося, що лежить горілиць на підлозі храмового приміщення, задихаючись від багнюки, і дивиться в перелякане обличчя Доус під намальованим небом — благословенно нерухомим і безхмарним.

Тіло так несамовито тремтіло, що вона чула, як гупає по кам’яній підлозі її череп.

Доус схопила її, міцно обійняла, і м’язи Алекс поступово звільнилися від судом. Дихання повернулося до звичного темпу, проте в роті залишався смак намулу й гірких решток стручка ріжкового дерева.

— З тобою все гаразд, — заспокоювала Доус. — З тобою все гаразд.

І Алекс розреготалася, позаяк з нею ніколи нічого не бувало гаразд.

— Забираймося звідси, — спромоглася видушити вона.

Доус закинула її руки собі на плечі та з дивовижною силою підвела дівчину на ноги. Одяг Алекс був сухий, але ноги й руки були слабкими, наче вона спробувала проплисти півтора кілометри. Дівчина досі відчувала запах ріки, у горлі шкрябало, а в носі хлюпала вода, слизька, як риба.

— Де мені залишити ключ? — поцікавилася Доус.

— Біля дверей, — сказала Алекс. — Я напишу Саломеї повідомлення.

— Так ґречно!

— То забий. Давай розтрощимо вікно й надзюримо їм на більярдний стіл. — Доус на це ледь чутно захихотіла. — Усе гаразд, Доус. Я не померла. Головне. Дійшла до межі. Уклала угоду.

— Ох, Алекс. Що ти накоїла!

— Те, що збиралася. — Утім, дівчина сама не була певна, що відчуває із цього приводу. — Наречений знайде для нас Тару. Це найлегший спосіб дізнатися, хто її вбив.

— А чого хоче він?

— Хоче, щоб я повернула йому добре ім’я. — Вона повагалася. — Заявляє, наче Дарлінґтон розслідував справу з убивством і самогубством.

Брови Доус злетіли вгору.

— Це не схоже на правду. Дарлінґтон ненавидів такі гучні справи. Він вважав їх... мерзенними.

— Кричущими, — додала Алекс.

На губах Доус розквітла слабенька усмішка.

— Саме так. Зажди... то Наречений не вбивав свою дівчину?

— Каже, що не вбивав. А це не одне й те саме.

Можливо, він був невинний, можливо, хотів помиритися з Дейзі, а може, просто хотів знайти спосіб повернутися до дівчини, яку вбив. Це не мало значення. Алекс дотримає обіцянки. Якщо вже укладено угоду — з живими чи мертвими, — краще не облажатися.

Нам, можливо, захочеться чимшвидше закінчити всі справи з «Книгою та змією», і хто зможе нас звинуватити? У мистецтві некромантії є щось сумнівне, і спосіб, яким Буквоїди вирішили презентувати себе, лише посилює цю відразу. Зайшовши до їхнього велетенського мавзолею, навряд чи зможеш забути, що потрапив у домівку мерців. Утім, напевно, краще відкинути страх і забобони, натомість обміркувати красу їхнього девізу: «Усе тече, усе змінюється». Направду під цими показними шпилями рідко підіймаються мертві. Ні, на хліб з маслом Буквоїди заробляють розвідданими, зібраними за допомогою мережі загиблих шпигунів, які передають усілякі плітки й не мусять підслуховувати в замкові шпарини, адже можуть просто пройти крізь стіни.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Сьогодні ввечері Боббі Вудворд лестощами випитав адресу закинутого бару, де потайки наливали спиртне, у когось, хто мав лише рештки хребта, поламану щелепу й неушкоджене волосся. Хай би скільки я випив бурбону, що залишився ще з ери джазу, забути це видовище мені не вдасться.

Щоденник Батл ера Романо часів Лети (Коледж Сейбрук ‘65)

13

Минула осінь

Дарлінґтон прокинувся після вечірки в «Рукопису» з найгіршим у житті похміллям від сорому. Алекс показала йому копію звіту, який надіслала. Вона не надто вдавалася в деталі, і, попри те що хлопець хотів бути людиною, котра вимагає суворо дотримуватися правди, він не був точно певен, що зможе дивитися в очі деканові Сендоу, якщо випливуть усі подробиці його приниження.

Він прийняв душ, приготував Алекс сніданок, а потім викликав таксі до Халупки, де мав забрати свій «мерседес». Коли Деніел повернувся до «Чорного В’яза» на старій машині, у голові розпливався туман образів минулої ночі. Він зібрав гарбузи вздовж під’їзної доріжки й викинув їх на компостну купу, потім узявся грабати листя з газону за будинком. Працювати було приємно. Будинок раптом здався надто порожнім — він уже давно таким не бував.

До «Чорного В’яза» він мало кого приводив. Коли на першому курсі запросив Мішель Аламеддін, щоб показати їй, де живе, вона сказала: «З глузду з’їхати. Скільки ж це все коштує?» Він не знав, що відповісти.

«Чорний В’яз» був давньою мрією, його романтичні вежі звели за гроші, зароблені на виробництві підошов для чобіт з вулканізованої гуми. Спочатку Деніел Табор Арлінґтон, Дарлінґтонів прапрапрадід, найняв на свій нью-гейвенський завод тридцять тисяч людей. Він скуповував витвори мистецтва й сумнівний антикваріат, придбав на нью-гемпширському озері «хатинку» завбільшки понад п’ятсот квадратних метрів, роздавав на День подяки індичок. Скрутні часи розпочалися з кількох пожеж на фабриці й закінчилися винаходом процесу, який успішно робив шкіру водостійкою. Арлінґтонові гумові чоботи були міцні, їх легко було виготовляти в промислових масштабах, але вони були страшенно незручними. Коли Денні було десять, він знайшов на горищі «Чорного В’яза» цілу купу цих чобіт, скинутих у куток, наче вони погано поводилися. Хлопчик копирсався в них, аж поки не знайшов пару, і витер з неї пилюку футболкою. Минуло багато років і, вперше випивши еліксир Гайрама й побачивши першого Сірого, блідого й безбарвного, мовби досі вкритого Серпанком, Дарлінґтон пригадав ту пару запилюжених чобіт.

Він збирався носити чоботи цілий день, гупаючи підлогою «Чорного В’яза» й місячи болото навколо, але протримався лише годину, стягнув їх і знову закинув у куток на горищі. Малому стало чітко зрозуміло, чому люди відмовилися взувати їх, щойно дістали іншу можливість зберігати ноги сухими. Взуттєва фабрика зачинилася й роками стояла порожня, як і фабрики «Гладенькі корсети»^[63], заводи Вінчестера та Ремінґтона, а до них «Брати Блейк»^[64] і «Карети Рустера». Подорослішавши, Дарлінґтон дізнався, що в Нью-Гейвені все завжди було так. Місто віддало свою кров виробництву, але зашпорталось на півдорозі, змучене й анемічне, через корумпованих мерів і недоумкуватих містобудівників, через невдало впроваджені урядові проекти й короткочасні вливання капіталу, на які покладали стільки сподівань.

«Це містечко, Денні», — полюбляв казати його дід, і це стало звичним рефреном — іноді сповненим гіркоти, а подекуди прихильності. Це містечко.

«Чорний В’яз» будували в дусі англійського обійстя — одна з багатьох забаганок Деніела Табора Арлінґтона, коли він заробив свої статки. Проте по-справжньому переконливим будинок став лише під старість: повільному плину часу й плющу вдалося те, на що не спромоглися гроші.

Батьки Денні приїжджали до «Чорного В’яза» й знову їхали геть. Іноді вони привозили подарунки, але здебільшого ігнорували малого. Але він не почувався небажаним чи нелюбим. Його світом був дідусь, покоївка Бернадетт і таємниче сяйво «Чорного В’яза». Навчання в школі підтримував нескінченний потік репетиторів: фехтування, іноземні мови, бокс, математика, фортепіано.

«Тобі слід навчитися бути громадянином світу, — повторював його дід. — Виховати в собі манери, міць та ерудицію. Щось із цього завжди стане в пригоді». У «Чорному В’язі» не було чим зайнятися, крім як практикуватися, а Денні полюбляв бути вправним у всьому, і не лише через нагороди, які здобував, а й через відчуття, що перед ним відмикаються та розчахуються нові двері. Він удосконалювався в кожному новому предметі, і хлопчика ніколи не покидало відчуття, що він готується до чогось, хай поки що невідомого.

Його дід хизувався тим, що має з блакитними комірцями^[65] не менше спільного, ніж із тими, у кому тече блакитна кров. Він курив цигарки «Честерфілд», позаяк цією маркою його вперше пригостили в цеху, де малий на вимогу батька проводив кожне літо, і їв за стійкою в буфеті «Кларкз», де його називали Старим. Йому водночас подобалися Марті Роббінс і те, що мати Денні називала «театральністю Пуччіні». А цю його рису вона вважала грою в людину з народу.

Про приїзд батьків до містечка Денні не попереджали. Просто дідусь казав: «Бернадетт, накрий завтра стіл на чотирьох. Нероби вшанують нас своєю присутністю». Мама Денні була професоркою мистецтва епохи Відродження. Чим займався тато, хлопчик точно не знав — мікроінвестиціями, формуванням портфелів, геджуванням міжнародних ринків. Схоже було, що його заняття змінюються з кожним візитом і ніколи не увінчуються успіхом. Одне Денні знав достеменно: його батьки живуть на дідусеві гроші, а до Нью-Гейвена їх притягує бажання отримати більше. «У цьому і вся річ», — казав його дід, і Денні забракло хоробрості сперечатися.

Розмови за обідом завжди точилися про продаж «Чорного В’яза» та пожвавішали, коли до району навколо будинку повернулося життя. Якась нью-йоркська скульпторка придбала за долар занедбаний будинок, знесла його та збудувала на тому місці простору робочу студію з вільним плануванням. Вона переконала друзів приєднатися до неї, і Вествілль раптом став модним районом.

— Час продавати будинок, — казав батько Денні. — Земля нарешті чогось вартує.

— Ти знаєш, як живе це містечко, — підтримувала його мама. «Це містечко». — Довго воно не протримається.

— Так багато місця нам не потрібно. Це гроші на вітер; на його утримання потрібні цілі статки. Переїжджай до Нью-Йорка. Ми зможемо частіше бачитись. Поселимо тебе в будинку зі швейцаром, або переїдеш кудись у теплі краї. Денні зможе вступити до Далтону^[66] або до пансіону в Ексетері.

Дід відповідав:

— Приватні школи випускають слабаків. Більше я цієї помилки не припущуся.

Батько Денні ходив до Ексетерської школи.

Іноді хлопчикові здавалося, що дідові подобається гратися в кота й мишки з Неробами. Він роздивлявся скотч у склянці, відкидався в кріслі, простягав ноги до вогню, якщо була зима, вивчав зелені хмари листя на в’язах, що визирали із затильного садка, якщо було літо. Здавалося, що розмірковує. Він обговорював кращі місця для життя: на північ від Вестпорта, на південь від Мангеттена. Просторікував про нові кондомініуми, зведені на місці колишньої броварні, і батьки Денні жадібно, з надією стежили за його фантазіями, сподіваючись установити зі старим нові зв’язки.

Перший вечір їхніх відвідин завжди закінчувався словами: «Я подумаю про це», татові щоки розквітали від алкоголю, мама хоробро загортала плечі в кокон пухнастого кашеміру. Проте за два дні Нероби втрачали спокій, ставали роздратованими. Вони вже тиснули сильніше, а дід Денні сильніше тиснув у відповідь. На третій вечір вони сварилися, вогонь у каміні сипав іскрами й димив, коли всі забували підкинути полінце.

Денні довго не розумів, чому дідусь не припиняє грати в цю гру. Не розумів, аж поки не виріс, поки діда не стало, а він не залишився самий у темних вежах «Чорного В’яза» і аж тоді збагнув, що дідусь був самотній, що звичних вечер, збирання оренди й читань Кіплінґа було недосить, щоб заповнити темряву наприкінці дня, що старий сумував за сином-дурником. Лише тоді, лежачи на боці в книжковому гнізді порожнього будинку, Дарлінґтон зрозумів, скільки вимагав від тебе «Чорний В’яз» і як мало віддавав навзамін.

Гостини Нероб завжди закінчувалися однаково: батьки їхали, мало не вибухаючи від обурення, залишався тільки аромат материних парфумів — «Карон Пуавр», як дізнався Дарлінґтон однієї доленосної ночі в Парижі влітку після другого курсу, коли нарешті набрався сміливості запросити Анжеліку Брун на побачення й прийшов до її дверей; вона мала розкішний вигляд у чорному атласі, а її зап’ястя вкривав дорогий сморід його нещасного дитинства. Він пожалівся на мігрень, і вечір швидко добіг кінця.

Батьки Денні наполягали, що заберуть сина, що віддадуть його до приватної школи, що повезуть із собою до Нью-Йорка. Спершу Денні лякали й непокоїли ці погрози. Але незабаром він зрозумів, що все це холості постріли в бік його діда. Батьки не могли дозволити собі дорогих шкіл без Арлінґтонових грошей, і їм не потрібна дитина, що втручатиметься в їхню свободу.

Коли Нероби їхали, Денні з дідом ішли обідати до «Кларкз», дідусь сидів і базікав з Тоні про дітей, розглядав родинні світлини, вони розхвалювали цінність «сумлінної чесної праці», а потім старий хапав онука за зап’ястя.

— Послухай, — казав він, і його очі зблизька були вологими від набряклих сліз. — Послухай. Вони спробують забрати будинок, коли я помру. Вони спробують забрати все. Не дозволяй їм.

— Ти не помреш, — заперечував Денні.

А дідусь підморгував, сміявся й відповідав:

— Не тепер.

Якось, улаштувавшись у червоній кабінці, де повітря було густим від запаху дерунів і соусу для стейків, Денні наважився запитати:

— Навіщо вони взагалі народили мене?

— Їм подобалася думка про те, щоб бути батьками, — пояснив дідусь, змахуючи рукою над недоїдками після вечері. — Щоб хизуватися тобою перед друзями.

— А потім вони просто покинули мене тут?

— Я не хотів, щоб тебе виховували няньки. Сказав, що куплю їм квартиру в Нью-Йорку, якщо вони залишать тебе зі мною.

Тоді це здалося Денні нормальним, бо дід «знав, як краще», бо дід «заробляв на життя». І попри те, що якась частина Деніела, мабуть, замислювалася, чи не хотів старий просто виховати ще одного сина, більше дбаючи про продовження роду Арлінґтонів, ніж про те, що буде кращим для маленького самотнього хлопчика, другій його частині ставало клепки не спускатися в той темний коридор.

Подорослішавши, Денні виробив звичку не бувати вдома, коли приїжджали Нероби. Він соромився думки про те, що доведеться тинятися будинком, сподіваючись на обійми чи якийсь прояв уваги до його життя. Він стомився дивитися, як вони розігрують одну й ту саму драму з його дідом і намагаються бути запопадливими.

— Чому б вам не дати старому спокій та знову не взятися за гаяння часу та марнування його грошей? — глузливо кинув він батькам, ідучи з дому.

— Коли це маленький принц став таким святошею? — огризнувся батько. — Ще дізнаєшся, як це — впадати в немилість.

Але Дарлінґтонові не довелося цього пізнати. Дідусь захворів.

Лікар наказав йому кинути палити, змінити харчування, сказав, що так вдасться виторгувати собі ще кілька місяців, можливо, навіть рік. Дід відмовився. Або все буде так, як хочеться йому, або ніяк. Вони найняли доглядальницю, що поселилася в будинку. Деніел Табор Арлінґтон сірішав і слабшав.

Нероби приїхали на довший час, і «Чорний В’яз» став здаватися ворожою територією. На кухні було напхом напхано спеціального материного харчування, пірамід з пластикових контейнерів, маленьких пакуночків зі злаками й горіхами, якими були завалені всі поверхні.

Батько невпинно гасав кімнатами першого поверху, розмовляючи по мобільному — про оцінювання будинку, спадкове законодавство, податкове законодавство. Бернадетт вигнали, найнявши на її місце прибиральників, які приїжджали двічі на тиждень у темно-зеленому фургоні й застосовували тільки органічні засоби.

Денні здебільшого проводив час у музеї або за замкненими дверима своєї кімнати, загубившись у книжках, які ковтав, наче вогонь, що пожирає повітря, намагаючись не згаснути. Він практикувався в грецькій і взявся самостійно вивчати португальську.

Дідова кімната була захаращена обладнанням: системи, щоб уберегти його від зневоднення, кисень, щоб допомогти йому дихати, лікарняне ліжко поряд із його власним велетенським ліжком з пологом, щоб підводити йому голову. Здавалося, наче в тьмяній кімнаті з’явився гість з майбутнього.

Щоразу, коли Денні намагався поговорити з дідом про діяльність своїх батьків чи про маклера, який приходив оглянути маєток, дід хапав його за зап’ястя й багатозначно глипав на доглядальницю.

— Вона слухає, — сичав він.

Мабуть, так і було. Дарлінґтонові минав п’ятнадцятий. Він не знав, чи можна довіряти дідовим словам, чи це говорить рак або наркотики.

— Вони подовжують мені життя, тож можуть керувати маєтком, Денні.

— Але твій юрист...

— Гадаєш, вони не здатні пообіцяти йому чогось? Щойно я помру, Денні, вони вип’ють із «Чорного В’яза» всі соки.

Денні пішов самотньо посидіти за стійкою в «Кларкз» і, коли Леона поставила перед ним тарілочку з морозивом, затулив очі долонями, щоб не розплакатися. Він залишався там до зачинення, а тоді сів на автобус додому.

Наступного дня вони знайшли дідуся в ліжку холодним. Він впав у кому, і повернути його до життя було неможливо. За зачиненими дверима пошепки точилися розлючені розмови, Деніелів батько кричав на доглядальницю.

Денні проводив дні в Музеї Пібоді. Працівники не заперечували. Улітку там тинялися цілі орди покинутих дітлахів. Він гуляв кімнатою з мінералами; спілкувався з мумією, велетенським кальмаром і динозавром Крайтона; намагався перемалювати фреску з рептилією. Ходив до кампусу Єлю, годинами розшифровував різноманітні мови над дверима Бібліотеки Стерлінга, його знову й знову тягнуло до колекції карт таро в Байнеке, до незрозумілого рукопису Войнича. Коли Деніел роздивлявся його сторінки, здавалося, що він знову опинився в Лайтгаус-Пойнті й чекає, поки світ йому відкриється.

Коли темнішало, хлопець їхав додому автобусом і прослизав у двері з садка, нечутно скрадаючись будинком і ховаючись у своїй спальні та книжках. Звичайних предметів йому вже бракувало. Деніел був занадто дорослий, щоб вірити в магію, але йому необхідно було вірити, що у світі є ще щось, окрім життя і смерті. Тож він зацікавився окультним, загадковим, священними предметами. Він багато часу полював на роботи алхіміків та спіритуалістів, які обіцяли допомогти зазирнути в невидиме. Йому хотілося бодай одним оком побачити щось, що підтримало б його.

Денні згорнувся клубочком у кімнаті високої вежі, читаючи Парацельса й порівнюючи текст з англійським перекладом Вейта, коли у двері постукав дідів повірений.

— Тобі доведеться ухвалити кілька рішень, — повідомив він. — Я знаю, що ти хотів би вшанувати дідову пам’ять, але тобі слід вчинити так, як буде краще для тебе.

Порада була непогана, але Денні й гадки не мав, як йому буде краще.

Його дід жив на родинні гроші Арлінґтонів, розпоряджаючись ними так, як вважав за потрібне, але статус забороняв залишити їх комусь, окрім сина. Будинок був іншою річчю. До вісімнадцятиліття Денні ним керуватиме довірена особа.

Хлопець здивувався, коли на порозі з’явилася його мати.

— Університет хоче придбати будинок, — сказала вона, а потім роззирнулася в круглій кімнатці у вежі. — Якщо ми все підпишемо, прибуток можна буде поділити. Ти зможеш переїхати до Нью-Йорка.

— Я не хочу жити в Нью-Йорку.

— Ти навіть уявити не можеш, які там для тебе відкриються можливості.

Майже рік тому він сів у потяг приміської залізниці й поїхав до міста, погуляв кілька годин у Центральному парку, посидів у храмі Дендура Метрополітен-музею. Він пішов до будинку, де мешкали його батьки, хотів подзвонити у двері, але не впорався з хвилюванням.

— Я не хочу покидати «Чорний В’яз».

Мама сіла на краєчок ліжка.

— Тут тільки земля чогось вартує, Денні. Ти мусиш зрозуміти, що цей будинок не має жодної цінності. Навіть гірше. Він висмокче з нас усе до останнього долара.

— Я не продаватиму «Чорний В’яз».

— Ти й гадки не маєш, на що схожий цей світ, Деніеле. Ти ще дитина, і я цьому заздрю.

— Ти заздриш не цьому.

Слова прозвучали низько й холодно, саме так, як Денні хотілося, але мати лише всміхнулася.

— Як ти думаєш, що буде далі? У трастовому фонді на твою освіту лежить менше ніж тридцять тисяч доларів, тож, якщо ти не думаєш, що зможеш потоваришувати з кимось із університету Коннектикуту, час узятися за переоцінку. Твій дід давав тобі пустопорожні обіцянки. Водив тебе за носа так само, як нас. Гадаєш, ти станеш Володарем «Чорного В’яза»? Ти не керуватимеш цим місцем. Воно керує тобою. Тому візьми від нього все можливе.

«Це містечко».

Денні залишився у своїй кімнаті. Замкнув двері. Їв злакові батончики й пив воду з крана у ванній кімнаті. Гадав, наче так оплакує діда, та насправді просто не знав, що робити. У бібліотеці в примірнику «1776» Мак-Каллоу лежала тисяча доларів. Коли йому виповниться вісімнадцять, він отримає доступ до відкладених на коледж грошей. Окрім цього, у нього нічого не було. Але він не міг позбутися «Чорного В’яза» і не зробить цього, дозволивши комусь розгатити його стіни кулею-бабою. За жодну ціну. Це було його місце. Ким він стане, утративши зв’язок із цим будинком? З його здичавілим садком і сірим камінням, з пташками, що співають у живоплоті, з голими гілками дерев? Він уже втратив людину, яка краще за всіх знала його й більше за всіх любила. За що він ще може вхопитися?

А потім одного дня Деніел зрозумів, що в будинку стало тихо, що він чув, як загуркотіла під’їзною доріжкою машина батьків, але не чув, щоб вони повернулися. Хлопець відчинив двері, спустився сходами й виявив, що «Чорний В’яз» абсолютно порожній. Йому не спадало на думку, що батьки можуть просто поїхати. Невже він потайки тримав їх у заручниках, змушував залишитись у Нью-Гейвені, уперше в житті звернути на нього увагу.

Спершу настрій у нього став піднесений. Він повмикав усюди світло, телевізору своїй спальні й у невеличкій кімнаті внизу. З’їв залишки їжі з холодильника й погодував білого кота, який іноді з’являвся біля будинку в сутінках.

Наступного дня Денні робив те саме, що й завжди: прокинувся й пішов до Пібоді. Повернувся додому, поїв в’яленої яловичини, ліг спати. Він робив так знову і знову. Коли розпочався навчальний рік, пішов до школи. Відповідав на всі листи, що надходили до «Чорного В’яза». Жив на курячих ролах і напоях «Ґейторейд» із супермаркета «7-Елевен».

Він соромився, що іноді сумує за Бернадетт більше, ніж за дідом. Одного дня хлопчик повернувся додому і, перевіривши вимикач на кухні, виявив, що світло відімкнули. Стягнув з горища всі ковдри й дідову стару шубу та спав, загорнувшись у них. Дивився, як звивається в повітрі мовчазного будинку пара від його дихання. Шість довгих тижнів Денні жив у холоді й темряві, виконуючи домашні завдання при свічках і лягаючи спати в старому лижному костюмі, який знайшов у валізі.

На Різдво на порозі «Чорного В’яза» з’явилися батьки — рум’яні, усміхнені, навантажені подарунками й пакунками з «Дін і ДеЛука», на під’їзній доріжці ліниво стояв «Ягуар». Денні зачинив двері на засув і відмовився пускати їх усередину. Навчивши його виживання, вони припустилися помилки.

Він дістав роботу в парку Еджертон, де мав розкидати перегній і висаджувати насіння. Працював білетером у «Лірик-голлі». Розпродав одяг і меблі з горища. Цього вистачило на їжу й світло. Друзів у Денні було небагато, і їх він ніколи не запрошував до себе. Йому не потрібні були розмови про батьків і запитання про те, чого це підліток живе сам у великому порожньому будинку. Відповідь, якої він не міг дати, була проста: Деніел піклувався про дім. Підтримував у «Чорному В’язі» життя. Якщо він поїде, будинок помре.

Минув рік, потім другий. Денні прилаштувався. Але не знав, скільки часу ще протримається. Не знав, що буде далі. Не знав навіть, чи може дозволити собі подати заяву на вступ до коледжу зі своїми друзями. Він міг би вичекати рік. Міг би знайти роботу, почекати на гроші з трастового фонду. А потім? Він не знав. Не знав і був наляканий, позаяк у сімнадцять уже стомився. Деніел ніколи не думав, що життя довге, але тепер воно здавалося неймовірно довжелезним.

Пізніше, згадуючи про те, що сталося, Денні точно не пам’ятав, що планував того вечора на початку липня. Він тижнями ходив до Байнеке й Пібоді, вивчаючи еліксири. Витратив довгі ночі на пошук інгредієнтів і замовляв те, що не міг зібрати або вкрасти. А тоді взявся за приготування. Тридцять шість годин поспіль він працював на кухні, дрімаючи, якщо випадала хвилинка, і заводячи будильник, який мав розбудити його перед наступним кроком у рецепті. Побачивши кінець кінцем густий як смола сироп на денці зіпсованої каструлі Бернадетт від фірми «Льо Крезет», він завагався. Знав, що його спроби небезпечні. Однак більше не мав, у що вірити. Залишилася лише магія. Він був хлопчиком, який вирушав назустріч пригодам, а не хлопчиком, який ковтав отруту.

Наступного ранку водій ЮПС^[67] знайшов його на сходах — з очей і рота Деніела юшила кров. Хлопцеві вдалося виповзти з кухонних дверей, перш ніж він знепритомнів.

Денні отямився на лікарняному ліжку. Поряд з ним сидів чоловік у твідовому піджаку та смугастому шарфі.

— Мене звуть Елліот Сендоу, — відрекомендувався він. — Маю для тебе пропозицію.

Магія мало не вбила Деніела, але зрештою врятувала його.

Точнісінько, як у казках.

14 Зима

Алекс умостилася на підвіконні Халупки, і Доус принесла їй горнятко гарячого шоколаду. Згори вона прикрасила його маршмелоу для гурманів — тим, що скидається на грубі брили, витесані в якомусь кар’єрі.

— Ти побувала в підземному світі, — пояснила вона. — І заслужила на смачненьке.

— Не в самому підземному світі.

— Тоді віддай маршмелоу.

Дівчина сказала це сором’язливо, наче боялася пожартувати, тож Алекс міцніше схопила горнятко, демонструючи, що підіграє їй. Така Доус їй подобалася, і вона подумала, що, напевно, теж подобається Доус.

— На що це було схоже?

Алекс окинула поглядом дахи в променях полуденного сонця.

Звідси вона бачила сірі шпилі «Вовчої голови» й частину порослого плющем задвірка, де, сп’яніло притулившись до стіни, стояв смітник. Усе здавалося таким буденним...

Вона відклала сендвіч з яйцем і беконом. Зазвичай Стерн могла проковтнути щонайменше два таких, але досі відчувала, як тягне донизу вода, і це псувало апетит. Невже вона справді перетнула межу? Скільки із цього всього було ілюзією, а що було правдою? Вона описала те, що могла, передавши вимоги Нареченого. Коли дівчина змовкла, Доус зауважила:

— Ти не можеш просто піти до помешкання Тари Гатчинс.

Алекс знову взялася за сендвіч.

— Я щойно розповіла тобі про спілкування з мерцем у річці, повній золотооких крокодилів, і це все, що ти можеш сказати?

Утім, схоже, Доус уже наїлася пригод.

— Якщо декан Сендоу дізнається про те, що ти втнула із Саломеєю, аби зайти всередину...

— Саломея може поскиглити перед своїми друзями, але вона ніколи не здійме справжньої бучі. Вона пустила нас у храм, украла статуетку із «Сувою та ключа»; усе це занадто брудні справи.

— А якщо здійме?

— Я все заперечуватиму.

— І ти хочеш, щоб я теж усе заперечувала?

— Я хочу, щоб ти пам’ятала про важливе.

— І ти збираєшся погрожувати мені? — спитала Доус, не відводячи погляду від какао й безупинно розміщуючи його ложкою.

— Ні, Доус. А ти боїшся, що я це зроблю?

Ложка зупинилася, Доус підвела погляд. Її очі мали колір гарячої темної кави, а сонце, заплутавшись у розхристаному вузлі, зробило її руде волосся ще яскравішим.

— Не думаю, — озвалася дівчина, наче сама здивувалася цьому факту. — Твоя реакція була... надмірною. Але Саломея сама напросилася. — Оце так нещадна критика від Доус. — Та однаково, якщо декан дізнається, що ти уклала угоду із Сірим...

— Він не дізнається.

— А якщо дізнається...

— Ти боїшся, що він викличе тебе, бо ти допомагала мені. Не турбуйся. Я не доноситиму. Але тебе бачила Саломея. Можливо, тобі теж доведеться заткнути їй рота.

Доус вибалушила очі, але швидко збагнула, що Алекс жартує.

— Ох. Гаразд. Я просто... Мені справді потрібна ця робота.

— Я це зрозуміла, — запевнила Стерн. Можливо, вона розуміла краще за всіх, кому доводилося бувати під цим дахом. — Але мені потрібна річ, яка належала Тарі. Я збираюся завітати до її помешкання.

— Ти хоча б знаєш, де вона жила?

— Ні, — визнала Алекс.

— Якщо детектив Тернер довідається...

— Про що може довідатися детектив Тернер? Що я пройшла пів дороги до підземного царства, щоб побазікати з привидом? Переконана, це не вважатимуть за підкуп свідка.

— Але зайти до Тариного помешкання, понишпорити в її речах — це злам з проникненням. Це втручання в активне розслідування поліції. Тебе можуть заарештувати.

— Тільки якщо впіймають.

Доус рішуче похитала головою.

— Ти переступаєш межу. І я не можу піти за тобою, якщо ти збираєшся поставити під удар і нас самих, і Лету. Детектив Тернер не хоче, щоб ти втручалася в справу, і зробить усе можливе, аби захистити її.

— Влучне зауваження, — озвалася Алекс, поміркувавши.

То, може, замість того щоб ходити навколо Тернера околяса, їй слід просто переступити через нього.

Хотілося заховатися в Халупці, і хай би Доус готувала їй какао.

Стерн була не проти дрібки материнської турботи. Але мусила повертатися до Старого кампусу, щоб міцніше вхопитися за звичний світ, поки те, що справді мало значення, не вислизнуло з рук.

Вона попрощалася з Доус перед драмтеатром, не забувши спершу запитати про почуте — принаймні їй так здалося — на кордоні світів ім’я.

— Жан дю Монд? Чи, може, Джонатан Десмонд?

— Нічого не клацає, — зізналася аспірантка. — Але я трохи пошукаю й подивлюся, що скаже бібліотека, коли повернуся до «Іль-Бастоне».

Алекс трохи повагалася, а тоді сказала:

— Будь обережною, Доус. Пильнуй.

Дівчина кліпнула й перепитала:

— Чому? Я ж ніхто.

— Ти представниця Лети й ти жива. А це вже щось.

Доус знову кліпнула, наче механічна лялька, що чекає, поки її заведуть, поки клацне потрібне коліщатко, щоб вона змогла рухатися далі. А потім її погляд прояснився, а брови зійшлися на переніссі.

— Ти його бачила? — різко запитала вона, втупившись поглядом у черевики. — З того боку.

Алекс похитала головою.

— Норт присягається, що його там немає.

— Це мав би бути гарний знак, — озвалася Доус. — У середу ми повернемо його. Повернемо його додому. Дарлінґтон знатиме, як усьому цьому дати ради.

«Можливо». Однак, Алекс не готова була ризикувати життям в очікуванні.

— Тобі багато відомо про вбивства Нареченого? — поцікавилася вона.

Навіть дізнавшись Нортове ім’я, вона не збиралася брати собі за звичку користуватися ним. Це лише посилить їхній зв’язок.

Доус здвигнула плечима.

— Про все це розповідають під час екскурсій, присвячених привидам Нової Англії, зокрема Дженні Крамер і тому будинку в Саутінгтоні.

— Де це відбулося?

— Точно не знаю. Я не люблю читати про такі речі.

— Ти обрала собі неправильну професію, Доус. — Дівчина схилила голову. — Чи це вона обрала тебе?

Алекс пригадала, що Дарлінґтон розповів, як у сімнадцять отямився в шпиталі з крапельницею в руці та візитівкою декана Сендоу в долоні. Це поєднувало їх, хоча ніхто б не подумав, наче в них є щось спільне.

— Вони зв’язалися зі мною через тему моєї дисертації. Я чудово підходжу для дослідницької роботи. Це була нудна праця, доки... — Дівчина змовкла на півслові. Її плечі смикнулися, наче в маріонетки, яку хтось схопив за ниточки. Доки не з’явився Дарлінґтон. Доус витерла очі руками в мітенках. — Я дам тобі знати, якщо про щось дізнаюся.

— Доус... — почала була Алекс.

Проте аспірантка вже поквапилась до Халупки.

Дівчина роззирнулася, сподіваючись побачити Нареченого й розмірковуючи, чи ґлума або її володар знають, що вона вижила, і чи, бува, не чекає на неї за рогом засідка. Їй треба було повертатися до гуртожитку.

Алекс подумала про уривок з «Королівських ідилій», який процитував Наречений, про моторошну вагомість слів. Якщо вона правильно пам’ятала, уривок стосувався роману Ґерейнта й Еніди, коли чоловік збожеволів від ревнощів, хоча його дружина була вірна. Це не надто вселяло довіру. «Краще помру, ніж сумніватимусь». Чому Тара обрала цей рядок для татуювання? Чи стосувалося це Еніди, чи їй просто сподобалися слова? І навіщо комусь із «Сувою та ключа» ділитися ними з нею? Алекс не могла уявити, щоб хтось із Слюсарів подякував за надзвичайно приємний прихід, провівши екскурсію гробницею та розказавши про пов’язані з нею міфи. І якщо вона нічого не вигадувала на порожньому місці, яким чином торгівля травою з кількома старшокурсниками обернулася вбивством? Тут було замішано ще щось.

Вона пригадала. Як лежала на перехресті й бачила Тариними очима її останні хвилини, бачила над собою Ленсове обличчя. А що, як це взагалі був не Ленс? Що, як це були якісь чари?

Алекс повернула на Гай-стріт в напрямку обідньої зали Коледжу Гоппера. Страшенно хотілося опинитися в безпеці власної кімнати в гуртожитку, але відповіді могли врятувати її краще за будь-який захист. Попри те що Тернер наказав триматися подалі від Тріппа, це було єдине відоме їй ім’я, пов’язане з товариствами й Тарою.

Ще було рано, але — хто б сумнівався! — він уже сидів там за довгим столом з кількома друзяками: усі в широких шортах, бейсболках і флісових светрах, усі рожевощокі, усі з гладенькими, мов витесаними з каменя, обличчями, хай навіть Алекс і знала, що вони достоту потерпають від похмілля. Виявляється, багатство допомагає краще за ін’єкції вітамінів. Дарлінґтон був пошитий із такої самої грошовитої тканини, але не мав відповідного обличчя, того, з дещо різкими рисами.

Наближаючись, дівчина помітила, як Тріппові друзі звернули на неї увагу, оцінили й відвернулися. У Халупці вона встигла прийняти душ, вдягнула спортивний костюм Лети й розчесала волосся. Після того як вона впала на проїжджу частину, а потім мало не потонула, завдавати собі більше клопоту Алекс не збиралася.