Натомість Алекс повернулася в коридор, зачинила двері до бібліотеки й знову розгорнула Книгу Албемарля. Цього разу зі сторінок війнуло запахом сигар, і дівчина почула дзенькіт тарілок. То були спогади Лети про вбивство: не кров чи страждання, а зібрання людей за столом, щоб випити «пуншу з м’ятою й льодом». Дівчина завагалася, намагаючись обрати правильні слова, щоб скерувати бібліотечний пошук, а тоді написала новий запит: «Як розмовляти з мертвими». Вона поставила книжку на місце, і шафа несамовито затрусилася. Цього разу, коли Алекс увійшла до бібліотеки, полиці були напхом напхані.


Складно було позбавитись відчуття, наче Дарлінґтон якимось чином зазирає їй через плече — спраглий науковець, що стримується, аби не втручатися в незграбні спроби дослідження.

«Коли ти їх уперше побачила?» Алекс розповіла Дарлінґтонові правду. Просто не могла пригадати, коли вперше побачила мерця. Вона й подумки ніколи їх так не називала. Дівчинка із синіми губами в купальнику біля басейну голий чоловік перед сітчастим парканом шкільного подвір’я, що ледаче пестив сам себе, поки її клас знайомився з темою самогубств; двійко хлопчиків у заляпаних кров’ю светрах, що сиділи в кабінці «Ін-енд-аут», але ніколи нічого не замовляли. Вони просто були Тихими і, якщо вона не звертала на них забагато уваги, просто її не займали.

Усе змінилося в ґолітській[46] вбиральні, коли їй було дванадцять.

Тоді вона вже навчилася мовчати про те, що бачила, і їй непогано вдавалося. Перейшовши до старшої школи, дівчинка попросила маму називати її Алекс замість Ґелексі й так заповнила шкільні формуляри. У колишній школі всі знали, що вона нервова дитина, яка базікає сама із собою та здригається, побачивши щось невидиме, у якої нема тата і яка не схожа на свою матір. Один зі шкільних психологів вважав, наче у неї СПАУ[47]; інший — що їй потрібен стабільніший режим сну. Був ще завуч, який відвів її маму вбік і пробурмотів, що Алекс, можливо, трохи відстає в розвитку. «Не все можна виправити терапією чи пігулками, розумієте? Деякі діти не дотягують до середніх показників, але для них теж є місце в класі».

Однак нова школа означала новий старт, шанс перекроїти себе на когось звичного.

— Тобі не слід соромитися бути інакшою, — сказала мама, коли Алекс набралася хоробрості, щоб попросити змінити ім’я. — Я мала причину назвати тебе Ґелексі.

Дівчинка не заперечила. Книжки, які вона читала, і телепрограми, які дивилася, здебільшого переконували, що бути інакшим нормально. Бути інакшим прекрасно! От тільки ніхто не був аж таким інакшим, як вона. До того ж, думала Алекс, роззираючись їхньою крихітною квартиркою, захаращеною ловцями снів, шовковими шаликами й картинами з феями, що танцюють під місяцем, не схоже, що їй колись доведеться стати такою, як усі.

— Можливо, я зможу прилаштуватися до нього.

— Гаразд, — погодилася Міра. — Це твій вибір, і я його поважаю.

Вона пригорнула доньку до себе і, обійнявши, насмішкувато фиркнула їй у чоло.

— Але ти однаково моя маленька зіронька.

Алекс із реготом випручалася, мало не сп’янівши від полегшення й передчуттів, а тоді взялася прикидати, як випросити в мами нові джинси.

Коли розпочалося навчання в сьомому класі, Алекс замислилась, чи не було її нове ім’я таким собі магічним словом. Воно не виправило всього. У неї досі не було правильних кедів чи правильних гумок для волосся, вона досі приносила на обід неправильну їжу. Ім’я не могло зробити її білявкою, чи вищою, чи висмикати її густі брови, за якими треба було пильнувати, не дозволяючи їм об’єднати сили й утворити суцільну лінію фронту. Білі діти досі думали, що вона мексиканка, а мексиканські діти досі думали, що вона біла. Але в класі їй велося непогано. Вона мала з ким поїсти під час обідньої перерви. Мала подружку на ім’я Меґан, яка запрошувала її до себе подивитися фільми та з’їсти мисочку фірмових зацукрованих мюслі, що виблискували штучними барвниками.

Того ранку, коли вони вирушили в подорож до Ґоліти й міс Розалес наказала їм об’єднатися в пари, а Меґан схопила Алекс за руку, дівчинка відчула таку приголомшливу вдячність, що мало не виблювала крихітні чорничні мафіни, якими їх нагодували вчителі. Вони згаяли ранок, п’ючи гарячий шоколад з пластикових горняток і притискаючись одна до одної на зеленому вініловому сидінні автобуса. Їхнім мамам подобався гурт «Флітвуд Мак», тож, коли радіо у водія автобуса заграло «Іди своїм власним шляхом», вони взялися підспівувати, хоча здебільшого просто горлали й реготали, а потім їм аж забило дух, коли Коді Морґан затулив вуха долонями й крикнув їм: «СТУЛІТЬ ПЕЛЬКИ!»

Дорога до заповідника метеликів тривала майже три години, й Алекс насолоджувалася кожнісінькою хвилиною шляху. Власне, гайок не був чимось особливим: гарненька латочка евкаліптів, помережана запилюженими стежками, та екскурсовод, який розповідав про харчування й моделі міграції в метеликів-монархів. Алекс помітила худорляву жінку, що йшла собі гаєм, а рука її єдналася з тілом лише тонкою ниточкою сухожилля; дівчинка похапцем відвела погляд і саме вчасно: перед нею з дерев знялася в небо щільна ковдра помаранчевих крилець монархів. Вони з Меґан пліч-о-пліч з’їли обід за столиком для пікніків неподалік від входу і, перш ніж повернутися до автобуса, побігли до вбиралень. Це були невисокі приземкуваті будівлі з вологою бетонною підлогою, і дівчатка, зайшовши всередину, стали видавати нудотні звуки.

— Забудь, — сказала Меґан. — Я потерплю, доки ми повернемося додому.

Проте Алекс мусила піти. Вона вибрала найчистішу металеву кабінку, ретельно постелила на сидіння туалетний папір, стягнула джинсові шорти й заклякла. Якусь довгу мить вона сама була не певна, що бачить. Кров майже висохла й була такою коричневою, що дівчинка не одразу зрозуміла, що це кров. У неї почалися місячні. Хіба вона не мала відчути судоми чи щось таке? У Меґан почалося ще влітку, тож вона чимало думала про тампони, прокладки й важливість ібупрофену.

Єдине, що зараз мало значення, — аби кров не просочила шорти. Але як їй протриматися цілу поїздку в автобусі додому?

— Меґан! — крикнула Алекс.

Проте всі, хто були в убиральні, вже вийшли. Алекс відчула, як здіймається паніка. Їй потрібно підійти до міс Розалес, перш ніж усі розсядуться й рушать у путь. Учителька знає, що робити.

Дівчинка намотала на руку смужку туалетного паперу й запхала цю саморобну прокладку до своєї зіпсованої білизни, потім підтягнула шорти й вийшла з кабінки.

Вона зойкнула. Там стояв чоловік зі строкатою мішаниною синців замість обличчя. Збагнувши, що він мертвий, дівчинка відчула полегшення. Мертвий дядько в жіночому туалеті був не такий страшний, як живий. Вона стиснула кулаки та пропхалася крізь нього. Ненавиділа проштовхуватися крізь них. Іноді в неї зринали чужі спогади, але цього разу просто війнуло холодом. Дівчинка кинулась до вмивальників і швиденько помила руки. Алекс відчувала, що він досі там, але уникала зустрічатися поглядами в дзеркалі.

Аж раптом вона відчула, як щось торкнулося її талії.

Наступної миті її обличчя гупнулось у дзеркало.

Щось притиснуло її стегна до порцелянової крайки вмивальника.

Вона відчувала, як холодні пальці смикають пояс її шортів.

Алекс скрикнула, хвицьнула ногою, влучила у тверду плоть і кістки, відчула, як послабшала хватка на її шортах. Вона спробувала відштовхнутися подалі від умивальника, подивилась у дзеркало — синя шпилька вислизнула з волосся, — і побачила чоловіка — саме те «щось», що тримало її.

«Ти не можеш цього робити, — подумала вона. — Не можеш мене торкатися». Це було неможливо. Це було заборонено. Ніхто з Тихих не міг до неї доторкнутися. І вмить вона опинилася долілиць на підлозі. Відчула, як смикнулись її стегна, як з неї стягнули трусики, щось навалилося на неї, щось проштовхувалося всередину неї. Алекс побачила метелика в калюжі під умивальником, одне крильце байдуже тріпотіло, наче махало їй. Вона кричала і кричала.

Саме в такому вигляді Меґан і міс Розалес знайшли її: на підлозі, шорти скрутилися навколо щиколоток, трусики на колінах, кров тече стегнами, а між ногами застрягла просякнута кров’ю грудочка туалетного паперу, вона схлипувала і борсалась, стегна вигиналися і здригалися. Знайшли саму.

Міс Розалес опустилися поряд з нею зі словами: «Алекс! Люба!» — і та штука, що намагалася залізти всередину, зникла. Дівчинка так і не дізналася, чому він зупинився, чому втік, але вчепилася в міс Розалес, теплу, живу, зі шкірою, від якої пахнуло лавандовим милом.

Учителька відправила Меґан на вулицю. Відтак витерла дівчинці сльози й допомогла помитися. У сумочці в неї був тампон, і вона розповіла Алекс, як ним скористатися. Дівчинка слухалася її вказівок, не припиняючи плакати й тремтіти. Їй не хотілося торкатися до себе там, унизу. Їй не хотілося думати про того, хто намагався проштовхнутися всередину. Міс Розалес сіла поруч із нею в автобусі й дала пакетик соку. Алекс слухала, як інші діти сміються та співають, але боялася обернутися. Боялася подивитися на Меґан.

Під час тривалої поїздки автобусом назад до школи та не менш тривалого очікування в медпункті єдине, чого їй хотілося, — до мами, щоб та обійняла її й забрала додому, до їхнього безпечного помешкання, де можна буде скрутитися в ковдрах на канапі й дивитися мультики. Поки мама прийшла й закінчила шепотітися з директором, шкільним психологом і міс Розалес, коридори спорожніли і школа збезлюдніла. Коли Міра повела доньку до паркувального майданчика в лункій тиші, дівчинці захотілося знову стати маленькою, аби її понесли на руках.

Повернувшись додому, Алекс якомога швидше помилася в душі. Вона почувалася занадто вразливою, занадто оголеною. А що, як він повернеться? Що, як по неї прийде щось інше? Що могло зупинити його, зупинити їх і не дати знайти її? Вона ж бачила, як вони проходили крізь стіни. То невже зможе хоч десь почуватися в безпеці?

Алекс бігцем вискочила з душу й прослизнула до кухні, щоб покопирсатися в їхній скриньці з усіляким непотребом. Вона чула, як мама бурмотіла комусь у телефонну слухавку в спальні:

— Вони думають, що її колись могли зґвалтувати, — сказала Міра. Вона плакала. — І через це вона тепер удає, наче відбувається щось подібне... Не знаю. Не знаю. У неї був той тренер з плавання. Він завжди здавався трохи ненормальним, і Алекс не подобалося ходити в басейн. Можливо, тоді щось сталося?

Алекс ненавиділа басейн, бо там була Тиха дитина з діркою в лівому боці черепа, яка полюбляла тусуватися біля заіржавілого підвищення на місці колишнього трампліна.

Вона копирсалась у шухляді, аж поки не знайшла маленький червоний кишеньковий ножик. Дівчинка взяла його із собою в душ і поклала в мильницю. Не знала, чи стане він у пригоді проти Тихих, але від його присутності трохи ліпшало. Вона швиденько помилася, витерлася, вдягнула піжаму, а потім вийшла до вітальні, де скрутилася на канапі з загорнутим у рушник волоссям. Мама, напевно, почула, як вимкнувся душ, позаяк за кілька хвилин вийшла зі спальні.

— Привіт, мала, — сказала вона тихо. Очі в неї були червоні. — Ти голодна?

Алекс не відводила погляду від телека.

— Можемо замовити справжню піцу?

— Я можу сама приготувати тобі піцу. Хочеш мигдального сиру?

Дівчинка не відповіла. За кілька хвилин вона почула, як мама телефоном замовляє щось у піцерії «Амічіз». Вони поїли біля телека, і Міра вдавала, наче не спостерігає за донькою.

Алекс їла, аж поки шлунок не заболів, а потім ще трохи. Для мультиків уже було запізно, і програма змінилася легковажними ситкомами про чарівників-підлітків і близнюків, що жили в лофтах; у школі всі вдавали, що вже переросли такі передачі. «Хто ці люди? — розмірковувала Алекс. — Хто ці щасливі, звичні, кумедні люди. Чому вони такі неналякані?»

Її мама ледаче гризла скоринку. Кінець кінцем вона потягнулася до пульта й вимкнула звук.

— Мала, — сказала вона, — Ґелексі.

— Алекс.

— Алекс, ти можеш зі мною поговорити? Ми можемо поговорити про те, що сталося?

Дівчинка відчула, яку горлі набрякає сміх, завдаючи їй болю. Чим він вихопиться назовні — реготом чи плачем? «Ми можемо поговорити про те, що сталося?» Що їй слід сказати? «Привид намагався зґвалтувати мене? Можливо, він таки зґвалтував?» Вона не знала, чи рахувалося, наскільки глибоко всередину він дістався. Та це не мало значення, позаяк їй однаково ніхто не повірить.

Алекс стиснула ножик у кишені піжамних штанів. Серце раптом шалено загупало. Що вона може сказати? «Допоможи мені. Захисти мене». От тільки ніхто цього не зможе. Ніхто не здатен бачити того, що завдає їй болю. Можливо, вони взагалі нереальні. Це й було найгірше. А що, як вона все це вигадала? Можливо, вона просто божевільна, і що тоді? Їй хотілося закричати й ніколи не змовкати.

— Мала? — Мамині очі знову набрякли слізьми. — Хай би що сталося, ти не винна. Ти ж це знаєш, правда? Ти...

— Я не можу повернутися до школи.

— Ґелексі...

— Мамо, — сказала Алекс, повертаючись до матері й хапаючи її за зап’ястя, вимагаючи уваги, — мамо, не змушуй мене йти іуди.

Міра спробувала обійняти доньку.

— Ох, зірочко моя маленька.

І тоді Алекс заверещала. Вона взялася відбиватися від мами ногами.

Ти грьобана невдаха, — кричала вона знову і знову, аж поки мама не розплакалась, а вона сама не замкнулася в кімнаті, відчуваючи, як її нудить від сорому.

Міра дозволила Алекс залишитися вдома до кінця тижня. Вона знайшла психолога, до якого хотіла відвести доньку на кілька сеансів, але тій не було чого сказати.

Мати благала її, намагалася підкупити смаколиками й годинами біля телека, але нарешті не витримала:

— Поговориш із психологом або повертаєшся до школи.

Тож наступного понеділка Алекс повернулася до школи.

З нею ніхто не розмовляв. Майже ніхто не дивився на неї, а знайшовши у своїй шафці в спортзалі спагеті, дівчинка зрозуміла, що Меґан усе розповіла.

Їй дали прізвисько Кривава Мері. Обідала вона відтепер сама. Ніхто ніколи не вибирав її партнеркою для лабораторних робіт або шкільних екскурсій, тож учителі нав’язували її іншим дітям. Від розпачу Алекс спробувала розповісти Меґан, що ж сталося насправді, спробувала все пояснити. Вона зрозуміла, що це рішення було дурницею, щойно почала розповідати про те, що бачила, про те, що знала, і помітила, як Меґан задкує від неї з відчуженим поглядом, накручуючи на вказівний палець кучерик блискучого каштанового волосся. Та що далі відсувалася подруга, що напруженішим ставало мовчання, то більше Алекс говорила, наче десь серед усіх цих слів ховався таємний код, ключ, який поверне їй сяйво того, що вона втратила.

Кінець кінцем Меґан лише видушила:

— Гаразд, мені вже час.

А потім зробила те, на що Алекс очікувала: переповіла все іншим.

Тож коли Сара Мак-Кінні попросила Алекс зустрітися з нею в «Трес мучачос», щоб поговорити з привидом бабці, дівчинка знала, що все це напевно підстава, один великий розіграш. Проте однаково пішла іуди, сповнена сподівань, і сиділа у фуд-корті, намагаючись не розплакатись.

Саме тоді Мош, яка стояла біля стійки з хотдогами на паличці, помітила її й пожаліла. Мош навчалася в старших класах, мала фарбоване волосся й тисячу срібних перснів на мертвотно-блідих руках. Вона чудово зналася на гидких дівчатках і запросила Алекс позависати з її друзями на паркувальному майданчику торговельного центру.

Алекс не знала, як поводитись, тож стояла, запхавши руки в кишені, аж поки хлопець Мош не запропонував їй бульбулятор, який вони передавали по колу.

— Їй дванадцять! — обурилась Мош.

— У неї стрес, я ж бачу. І вона крута, еге ж?

Алекс бачила, як у школі старші підлітки курять самокрутки з травичкою та цигарки. Вони з Меґан теж удавали, наче палять, тож вона принаймні знала, що дим не слід видувати, як цигарковий.

Дівчинка притиснула губи до бульбулятора, втягнула дим, спробувала затримати його й гучно зайшлася кашлем.

Мош та її друзі зааплодували.

— Бачиш? — озвався хлопець Мош. — Ця мала крута. І гарненька.

— Не будь покидьком, — кинула Мош. — Вона ще дитина.

— Я ж не сказав, що хочу її трахнути. До речі, як тебе звуть?

— Алекс.

Хлопець Мош простягнув їй руку; на обох зап’ястях у нього були шкіряні браслети, а передпліччя вже вкриті темним волоссям. Він анітрохи не походив на хлопців з її класу. Дівчинка потиснула йому руку, і він підморгнув.

— Приємно познайомитись, Алекс. Я Лен.

За кілька годин, заповзаючи до ліжка, водночас сонна й невгамовна, Алекс збагнула, що, відколи дим потрапив у її легені, вона не бачила жодного мерця.


Пізніше вона дізналася, що це був компенсатор. Спрацьовував алкоголь, оксі[48], будь-що, що розмивало фокус. Найдієвішим був валіум. Він робив усе м’яким і загортав її саму у вату. Спіди[49] стали великою помилкою, а надто адерол, але найгірше було після екстазі[50]. Одного разу, припустившись цієї помилки, Алекс не лише бачила Сірих, але й відчувала їх, їхній смуток, їхній голод, що звідусіль сочився до неї. Нічого схожого на той випадок з туалетом на екскурсії з нею більше не траплялося. Ніхто з Тихих не міг доторкнутися до неї, але вона не знала чому.

І вони досі були скрізь.

Найчарівніше було те, що з новими друзями, з новими обдовбаними друзями вона могла поводитися як божевільна, і їх це не займало. Їм це здавалося смішним. Вона була наймолодша дитина в їхній тусовці, їхньою мазункою, і всі сміялися, коли вона патякала про нереальні речі. Мош називала дівчат на кшталт Меґан «білявими сучками» і «милими мутантками». Вона казала, що всі вони «маленькі сумні рибки, які пісяють у річку, а потім з неї п’ють». Казала, що готова вбити за таке чорне, як в Алекс, волосся, а коли дівчинка повідомила, що світ повний привидів, які намагаються пробитися всередину, Мош лише похитала головою й відповіла: «Присягаюся, Алекс, тобі слід це записати».

Алекс залишили на другий рік. Відрахували. Вона цупила готівку з маминого гаманця, потім хатні дрібнички й нарешті дідів срібний келих для кідуша[51]. Міра плакала, кричала та запроваджувала вдома нові правила. Алекс порушувала їх усі, почувалася винною через те, що засмучувала маму, і лютилася через своє почуття провини. Усе це її втомлювало, і зрештою вона припинила повертатися додому.

Коли Алекс виповнилося п’ятнадцять, мама зібрала останні заощадження та спробувала відправити її на реабілітацію для складних підлітків, де виховували переляком.

Мош тоді вже давно поїхала, вступила до художньої школи й більше не тусувалася з Алекс, Леном чи іншими підлітками, коли приїжджала додому на канікули. Якось Алекс стикнулася з нею в крамничці з косметикою — вона досі купляла чорну фарбу для волосся. Мош поцікавилась, як справи в школі, а коли Алекс у відповідь розреготалася, спробувала перепросити. «Про що ти? — здивувалася дівчина. — Ти врятувала мене».

Мош мала такий сумний і присоромлений вигляд, що Алекс фактично вибігла з крамниці. Тієї ночі вона пішла додому — захотілося побачити маму й поспати у власному ліжку. А потім прокинулася від того, що двійко кремезних чоловіків світили їй в очі ліхтариками й витягали її з кімнати; мама спостерігала за цим, плакала й повторювала: «Вибач, маленька, я не знаю, що ще можна зробити». Виявилося, то був просто якийсь день вибачень.

Руки їй зв’язали пластмасовими хомутиками, а саму босоніж і в піжамі кинули в будку якогось фургона. Кричали їй щось про повагу, про те, що вона розбиває мамі серце, що поїде до Айдахо, де її навчать жити як слід, і попереду на неї чекає урок. Однак Лен навчив її, як розірвати хомутики, тож Алекс знадобилося всього дві спроби, щоб звільнитися, тихенько відчинити задні двері й зникнути між двома житловими будинками, перш ніж йолопи на передніх сидіннях помітили, що її немає.

Дівчина пройшла одинадцять кілометрів, до «Баскін-Роббінс», де працював Лен. Після завершення його зміни Алекс запхала розбиті ноги в контейнер з морозивом зі смаком жуйки, а потім вони чимось закинулися й кохалися на підлозі в комірчині.

Вона працювала у «Фрайдіз», потім у мексиканському ресторані, де з тарілок відвідувачів зішкрібали квасолю й щовечора подавали її ще раз, потім у місці, де грали в лазертаг, і в «Мейл боксез ітісі». Одного дня, коли Алекс стояла за стійкою прийому відправлень, до них зайшла чарівна кучерява брюнетка з матір’ю й принесла стіс листів у конвертах з манільського паперу. Алекс знадобилося чимало часу, щоб упізнати Меґан. Стоячи там у бордовому фартуху й дивлячись, як колишня подруга базікає з іншим співробітником, дівчина раптом подумала, що опинилася серед Тихих, що померла в тій вбиральні кілька років тому і відтоді люди дивляться простісінько крізь неї. Просто вона завжди була занадто обдовбана, щоби помітити це. А тоді Меґан озирнулася через плече, і її сторожкого напруженого погляду вистачило, щоб повернути Стерн до власного тіла. «Ти бачиш мене, — подумала вона. — Не хотіла б, але бачиш».

Роки минали. Іноді Алекс підводила голову, думала про те, щоб побути чистою, думала про книжку, школу чи маму. Вона фантазувала про чисту постіль і те, як хтось уночі загортатиме її в ковдру. А потім помічала байкера зі здертою з одного боку голови шкірою й місивом, у якому застрягли камінці, або літню жінку в наполовину розстібнутому халаті, яка стояла, ніким не помічена, перед вітриною з електронікою, — і Алекс негайно верталася туди, де була. Якщо не бачитиме їх, то й вони якимось чином її не бачитимуть. Так вона й існувала, аж поки не з’явилася Геллі — золота Геллі, дівчинка, котру, як вважав, а може, навіть сподівався Лен, вона зненавидить. Натомість вона її полюбила, — до тієї ночі в «Ґраунд-Зіро», коли все пішло геть не так, до того ранку, коли вона отямилась у шпиталі й побачила декана Сендоу.

Він дістав з портфеля якісь документи, її старий есей, який вона написала, коли ще завдавала собі клопоту ходити до школи. Вона не пам’ятала, як писала його, але заголовок повідомляв: «День мого життя». Нагорі стояла жирна червона двійка, а поряд було написано: «Завдання вигадувати не було».

Сендоу влаштувався на стільці обіч її ліжка й запитав: «Те, що описала в есеї, ти досі це бачиш?» Тієї ночі, коли Авреліанці влаштували ритуал, коли Сірі натовпом рушили до захисного кола, набуваючи форми, приваблені кров’ю й жагою, — усі ці спогади лавиною накрили її. Вона мало не втратила все, ще не встигнувши розпочати, але якимось чином вистояла й сподівалася, що з невеличкою допомогою — насамперед на кшталт літньої роботи, де вона навчиться готувати чашку досконалого чаю в кабінеті професорки Белбалм, — протримається ще. Їй лише потрібно поховати Тару Гатчинс.

Коли Алекс упоралася з бібліотекою Лети, сонце вже сіло і мозок, здавалося, занімів. Першої помилки вона припустилася, не обмеживши запропоновані книжки англійською мовою, і навіть після перезавантаження на полицях залишилась приголомшлива кількість складних для розуміння текстів, наукових статей і трактатів, крізь які вона просто не могла продертися. З певного погляду, це спрощувало справу. Алекс розуміла лише певну кількість ритуалів, і це обмежувало її вибір. Ще були обряди, які вимагали певного розташування планет, або рівнодення, або погожої жовтневої днини, один потребував крайньої плоті «младого, ґречного безбоязного леґеня», а другий вимагав не такого бентежного, але так само рідкісного пір’я сотні золотих скоп.

«Задоволення від чудово виконаної роботи», — це була одна з улюблених фраз мами Алекс. «Важка робота втомлює дух. Хороша робота годує дух!» Алекс не була певна, що її наміри можна назвати «чудовою» роботою, але це краще, ніж не робити геть нічого. Вона скопіювала текст, позаяк телефон у прибудові відмовлявся працювати й навіть фотографувати, потім запечатала бібліотеку й потягнулася до вітальні вниз сходами.

— Гей, Доус, — незграбно привіталася вона. — Памело.

Аспірантка сиділа на звичному місці, скрутившись на підлозі біля рояля й затиснувши в зубах маркер для виділення тексту. Ноутбук вона відсунула вбік і обклалася книжковими стосами й картками з написами, що, як видалося Алекс, могли бути назвами розділів її дисертації.

— Здоров, — спробувала вона ще раз. — Мені потрібно, щоб ти пішла зі мною на завдання.

Доус відклала «З Елевсина до Емполі» й узялася за «Мімезис і колесо колісниці».

— Я мушу працювати, — процідила вона, не виймаючи з рота маркер.

— Мені потрібно, щоб ти пішла зі мною в морг.

Тепер Доус перевела погляд на неї, насупивши чоло й кліпаючи, наче людина, яка щойно побачила сонце. Коли до неї зверталися, вона завжди мала трохи розгублений вигляд, наче ось-ось мала здійснити відкриття, котре нарешті допомогло б закінчити дисертацію, яку вона писала вже шість років.

Дівчина витягнула маркер з рота, без церемоній витерла його об світшот, що міг бути темно-синім чи сірим, залежно від освітлення. Її руде волосся було закручене в пучечок, і Алекс бачила в неї на підборідді рожевий ореол прищиків.

— Навіщо? — запитала Доус.

— Тара Гатчинс.

— Декан Сендоу хоче, щоб ти туди пішла?

— Мені потрібно більше інформації, — пояснила Алекс, — для звіту.

Такій проблемі люба Доус неодмінно мала б поспівчувати.

— Тоді ти маєш зателефонувати Центуріону.

— Тернер не збирається зі мною розмовляти.

Доус торкнулася пальцем карток. «Герменевтика єретиків: Йосиф Флавій і вплив шахрайства на Дурня». Нігті в неї були погризені аж до м’яса.

— Хіба не звинуватили її хлопця? — запитала аспірантка, смикаючи пухнастий рукав. — Як це пов’язано з нами?

— Напевно, ніяк. Але це сталося в четвер уночі, і я гадаю, що нам слід у всьому переконатися. Саме для цього ми тут, чи не так?

Власне, Алекс не сказала: «Саме так вчинив би Арлінгтон», але могла б і сказати.

Доус неспокійно посовалась.

— Але якщо детектив Тернер...

— Тернер може йти в дупу, — урвала її Стерн.

Вона втомилася. Вона проґавила вечерю. Вона змарнувала кілька годин на Тару Гатчинс і збиралася змарнувати ще кілька.

Доус кусала губу, наче намагалася уявити собі цей процес.

— Не знаю.

— У тебе є машина?

— Ні. У Дарлінґтона є. Була. Трясця її матері. — На мить хлопець приєднався до них у кімнаті, такий блискучий і обдарований. Доус підвелася, розстібнула свій наплічник і дістала зв’язку ключів. Вона завмерла в бляклому світлі, зважуючи їх у долоні. І повторила знову: — Не знаю.

Це могло стосуватися сотні різних речей. «Не знаю, чи слушна ця думка. Не знаю, чи можна тобі довіряти. Не знаю, як закінчити дисертацію. Не знаю, чи не ти вкрала в мене нашого золотого, приреченого на славу, досконалого хлопчика».

— Як ми збираємося потрапити всередину? — поцікавилася Доус.

— Я про це попіклуюся.

— А потім що?

Алекс простягнула їй папірець із виписками з бібліотеки.

— Усе це в нас є, чи не так?

Доус пробіглася очима по сторінці. Не приховуючи подиву, вона сказала:

— Непогано.

«Не дякуй. Просто працюй».

Доус покусала нижню губу. Її вуста були такими самими блідими, як і решта обличчя. Можливо, дисертація висмоктала з неї всі соки.

— Ми не можемо натомість викликати машину?

— Можливо, нам доведеться поспіхом звідти забиратися.

Памела зітхнула й потягнулася за паркою.

— Я поведу.

8


Зима


Доус припаркувала Дарлінґтонову машину за кілька метрів у тому самому кварталі. Це був старий «мерседес» винного кольору, можливо, ще з вісімдесятих — Алекс ніколи не запитувала. Сидіння були затягнуті шкірою карамельного кольору, трохи потертою і з дещо поношеними швами. Дарлінґтон завжди стежив за чистотою автівки, а нині вона була просто в бездоганному стані. Можна не сумніватися, Доус доклала руку.

Наче запитуючи дозволу, Памела трохи вичекала, перш ніж повернути ключ у запалюванні. Машина з гуркотом ожила, і вони рушили з кампусу до шосе. Їхали мовчки. Кабінет головного судмедексперта — КГС — насправді був розташований у Фармінґтоні, майже за шістдесят п’ять кілометрів від Нью-Гейвена. «Морг, — думала Алекс, — я їду до моргу. Мерседесом». Вона подумала, чи не ввімкнути радіо — старий приймач із червоною рисочкою, що ковзала між станціями, наче палець у пошуках потрібного місця на сторінці. Потім уявила Дарлінґтонів голос у колонках: «Забирайся з моєї машини, Стерн», — і вирішила, що тиша її влаштовує.

Щоб знайти дорогу до КГС, їм знадобилася майже година. Алекс достеменно не знала, що саме сподівалася побачити, але, опинившись на місці, зраділа яскравому освітленню, великому паркувальному майданчику й відчуттю, що тут розташований офісний центр.

— Що тепер? — поцікавилася Доус.

Алекс дістала з наплічника заздалегідь приготовані поліетиленовий мішечок і пласку бляшанку й запхала їх до кишень джинсів.

Вона відчинила двері, зняла пальто й шарф та кинула їх на пасажирське сидіння.

— Що ти робиш? — здивувалася Доус.

— Не хочу скидатися на студентку. Дай мені світшот.

Пальто Алекс було з тонкої вовни з поліестровою підкладкою, але аж кричало: «Коледж». Саме тому вона його купила.

Доус, схоже, хотіла заперечити, але розстібнула парку, стягнула світшот і кинула його Алекс, тремтячи у футболці.

— Не впевнена, що це хороша ідея.

— Звичайно, ні. Ходімо.

Крізь скляні двері Алекс бачила, що в приймальні чекає кілька людей, що намагаються залагодити справи до закриття. У глибині кімнати за стійкою сиділа жінка. У неї було пишне русяве волосся, що під світлом ламп вилискувало червоним.

Алекс швиденько наклацала повідомлення Тернерові: «Треба поговорити». Потім сказала Доус:

— Зачекай п’ять хвилин, тоді зайдеш, сядеш і вдаватимеш, наче на когось чекаєш. Якщо та жінка вийде з-за столу, мерщій напиши мені, гаразд?

— Що ти збираєшся робити?

— Поговорю з нею.

Алекс шкодувала, що змарнувала на коронера монетку примусу. Тепер залишилася тільки одна, і вона не могла дозволити собі скористатися нею, щоб проминути реєстраторку, а надто якщо її план спрацює так, як вона сподівалася. Дівчина заклала волосся за вуха й увірвалася до приймальні, потираючи руки. Над стійкою висів плакат із закликом до СПІВЧУТТЯ ТА ПОВАГИ. На маленькій табличці було написано: «Мене звуть Мойра Адамс, і я залюбки вам допоможу». Залюбки, а не радо. У будинку, де напхом напхано небіжчиків, нікому не слід було радіти.

Мойра підвела на неї погляд і всміхнулася. Навколо очей у неї було кілька зморщок, які свідчили про непросте життя, а на шиї — хрестик.

— Привіт, — звернулася до жінки Алекс. Театрально глибоко вдихнула та здригнулася. — Ем, детектив сказав, я можу прийти сюди, щоб побачити свою кузину.

— Гаразд, люба. Звісно. Як звуть твою кузину?

— Тара Енн Гатчинс.

Друге ім’я досить легко вдалося дізнатися в інтернеті.

На жінчиному обличчі з’явився занепокоєний вираз. Тару Гатчинс показували в новинах. Вона була жертва вбивства, а такі речі приваблюють божевільних.

— Мене сюди відправив детектив Тернер.

Мойрине обличчя залишалося настороженим. Він був головний детективу цій справі, і його ім’я, ймовірно, згадували ЗМІ.

— Можеш посидіти, поки я з ним зв’яжуся, — запропонувала жінка. Алекс витягнула телефон.

— У мене є його номер.

Вона швиденько надіслала наступне повідомлення: «НЕГАЙНО відповідай, Тернере». Потім відкрила вкладку з дзвінками й увімкнула гучний зв’язок.

— Ось, — сказала, простягаючи телефон.

Мойра пробурмотіла:

— Я не можу...

Але слабкий звук телефонного дзвінка й очікувальний вираз обличчя Алекс дали результат. Жінка стиснула губи та взяла в дівчини мобільник.

У відповідь увімкнулася голосова пошта, як Алекс і сподівалася. Детектив Авель Тернер відповість, коли, в біса, вважатиме за потрібне, а не коли якась студентка-пісюха скаже йому це зробити, і точно не тоді, коли вона цього вимагатиме.

Дівчина сподівалася, що Мойра покладе слухавку, але жінка натомість відкашлялася та сказала:

— Детективе Тернер, це Мойра Адамс, відділ зв’язків із громадськістю КГС. Якщо можете, зателефонуйте нам...

Вона назвала номер. Алекс залишалося сподіватися, що Тернер у найближчому майбутньому не перевірятиме голосові повідомлення з її номера. А може, він виявиться таким дріб’язковим, що взагалі їх видалить.

— Знаєте, Тара була хороша дівчина, — сказала Алекс, коли Мойра повернула телефон. — Вона не заслуговувала на таке.

Мойра співчутливо зітхнула.

— Мені дуже прикро, що ви її втратили.

Наче сценарій читала.

— Знаєте, мені просто потрібно помолитися біля неї та попрощатися.

Пальці Мойри торкнулися хрестика.

— Звичайно.

— У неї було чимало проблем, та в кого їх нема? Ми щотижня водили її до церкви. Можна закластися, що тому її хлопцеві це не подобалося. — Почувши це, Мойра згідно пхикнула. — Як думаєте, детектив Тернер скоро зателефонує?

— Щойно матиме змогу. Мабуть, він зайнятий.

— Але ви за годину зачиняєтесь, правильно?

— Для відвідувачів — так. Але ти можеш повернутися в поне...

— Але я не можу. — Алекс ковзнула поглядом по світлинах, приклеєних під краєм стійки, і помітила жінку в костюмі Вінні-Пуха. — Я навчаюся в медучилищі.

— Альберта Великого?

— Ага!

— Моя племінниця теж там навчається. Елісон Адамс?

— Така гарненька руденька дівчина?

— Це вона, — всміхнулася Мойра.

— Я не можу пропускати заняття. Вони такі складні. Здається, я ніколи раніше так не стомлювалася.

— Я знаю, — співчутливо озвалася Мойра. — Вони так виснажують Еллі.

— Мені просто... мені просто потрібно буде сказати мамі, що я попрощалася з нею. Тарині батьки були... Вони не були близькі. — Алекс старанно вигадувала, але підозрювала, що Мойра Адамс має власну думку про дівчат на кшталт Тари Гатчинс. — Якби я тільки могла побачити її обличчя й попрощатися.

Мойра повагалася, потім подалася вперед і стиснула дівочу руку.

— Можливо, я знайду когось, хто відведе тебе вниз подивитися на неї. Тільки приготуй документ і... тобі може бути важко, але молитва допомагає.

— Завжди допомагає, — палко запевнила Алекс.

Мойра натиснула кнопку, і за кілька хвилин з’явився виснажений коронер у синій формі й помахав дівчині від дверей. За подвійними дверима було холодно, підлога була викладена хвилястим сірим кахлем, а стіни пофарбовані в колір топленого молока.

— Розпишіться тут, — наказав чоловік, киваючи на дошку на стіні. — Мені потрібен документ з фотографією. Мобільні телефони, камери й усі записувальні прилади покладіть у кошик. Заберете, коли повертатиметесь.

— Звичайно, — погодилась дівчина. А тоді витягнула руку, зблиснувши в променях флуоресцентних ламп золотом. — Здається, у вас щось упало.


Приміщення було більше, ніж вона очікувала, і там панував крижаний холод. Також було несподівано шумно: з кранів крапала вода, морозильники гули, кондиціонери ганяли повітря; однак з другого боку панувала тиша. Це було останнє місце, куди могли прийти Сірі. До дідька ту Белбалм. Улітку їй слід улаштуватися на роботу в морг.

Столи й умивальники були металеві, над ними звивалися шланги, а шухляди — невисокі й прямокутні — висувалися з двох стін і скидалися на картотеку. Невже Геллі теж розрізали в такому місці? Тоді причина смерті не була таємницею. Алекс пошкодувала, що не взяла із собою пальто. Або парку Доус. Або чарку горілки.

Їй слід було працювати швидко. Примус дасть приблизно пів години, щоб встигнути впоратися із завданням і піти. На пошуки Тари не знадобилося багато часу, і шухляда, попри те що була важча, ніж дівчина очікувала, висувалася легко.

Дивитися на загиблу вдруге чомусь було важче, наче вони були знайомі. Розглядаючи Тару тепер, Алекс зрозуміла, що на думки про Геллі її наштовхнуло тільки біляве волосся. Геллі була міцна. Її тіло ще пам’ятало дні, коли вона грала в школі в американський футбол і софтбол, до того ж вона каталася на дошці для серфінгу та скейті, наче дівчина з журналу «Севентін». А Тара мала таке саме тіло, як в Алекс, — жилаве, але слабке.

Її коліна були якимись коричнювато-сірими. Біля зони бікіні виднілася щетина, червоні сліди від бритви скидалися на висипку. На стегні татуювання, зображення папуги, а нижче напис кучерявим шрифтом: «Кі-Вест»[52]. На правій руці — потворний реалістичний портрет дівчинки. Донька? Племінниця? Вона сама в дитинстві? Ще були піратський прапор і корабель на здиблених хвилях, Бетті Пейджу ролі зомбі на підборах і в чорній білизні. Камея на внутрішньому боці Тариної руки здавалася новішою, чорнило було свіже й темне, однак текст потертим готичним шрифтом майже неможливо було розібрати: «Краще помру, ніж сумніватимусь». Слова з якоїсь пісні, та Алекс не могла пригадати, з якої саме.

Вона замислилась, чи повернуться на шкіру її власні татухи, коли вона помре, а чи зображення вічно житимуть усередині поштових нічних метеликів.

Годі зволікати. Алекс дістала свої записи. Перша частина ритуалу була проста: пісня. Sanguis saltido, але не можна було просто промовляти слова, їх треба співати.

Спів у тій порожній лункій кімнаті здавався чимось цілком непристойним, але дівчина змусила себе протягти: Sanguis saltido! Salire! Saltare! Мелодія не зазначена, було лише написано allegro[53].

На другому колі Алекс помітила, що співає слова на мотив з реклами льодяників «Твіззлерс». «Така жувальна. Така фруктова. Така щаслива і ох яка соковита». Нехай, якщо це змусить кров танцювати... Вона зрозуміла, що спрацювало, коли Тарині губи порожевіли.

Тепер справи погіршаться. Кривава пісня мала на меті змусити Тарину кров циркулювати й розслабити заклякле тіло, аби Алекс могла розтулити їй рота. Вона взялася за Тарине підборіддя, намагаючись не зважати на те, що шкіра стала теплою і пружною на дотик, — і щелепа дівчини, здригнувшись, опустилася.

Стерн дістала з пластикового мішечка, що лежав у задній кишені джинсів, скарабея та обережно поклала його Тарі на язик. Потім витягнула з другої кишені бляшанку й заходилася вимальовувати бальзамом, що був усередині, воскові візерунки на Тариному тілі, старанно думаючи про все на світі, крім мертвої шкіри під пучками. Ступні, щиколотки, стегна, живіт, груди, ключиця, Тарині руки аж до зап’ясть і кінчиків середніх пальців.

Насамкінець, розпочавши з пупка, Алекс намалювала лінію, що поділила дівочий тулуб на дві половинки аж до шиї, угору підборіддям і до маківки. Вона збагнула, що забула принести запальничку. А їй потрібен вогонь. Біля дверей під брудною білою дошкою для записів стояв стіл. Великі шухляди були замкнені, але вузька горішня висунулася. Поряд з пачкою «мальборо» лежала рожева пластмасова запальничка.

Алекс узяла її й потримала вогник над місцями, які щойно намастила бальзамом, повторюючи рухи над Тариним тілом. Поки вона робила це, над шкірою з’явилася ледь помітна імла, мов над розпеченим асфальтом, і здавалося, наче повітря вигинається й мерехтить. У деяких місцях ефект був чіткіший, повітря так густо туманилося та тремтіло, немов у спицях розкрученого колеса.

Дівчина поклала запальничку на місце в шухляду. Потягнулася до імли над Тариним ліктем і торкнулася рукою мерехтіння. Тієї ж миті виявилося, що вона мчить вулицею на велосипеді. Перед нею розчахнулися дверцята машини, перегороджуючи дорогу. Дівчина натиснула на гальма, але зупинитися не вдалося, і вона під кутом наштовхнулася на дверцята, затиснувши собі руку. Тіло протнув біль. Алекс засичала й відсмикнула руку, колисаючи її, наче кістку зламали не Тарі, а їй.

Туман над мертвою дівчиною був мапою всіх ран, яких їй колись завдали: іскорки над татуюваннями й проколотими вухами, щільна грудка над зламаною рукою, крихітна розмита спіраль над віспиною, залишеною пневматичною кулею на щоці, похмура темрява розливалася над ранами у грудях.

У книжках Лети Алекс не знайшла жодного способу змусити Тару заговорити або дотягнутися до неї з іншого боку Серпанку; принаймні нічого такого, на що спромоглася б без допомоги товариств. Навіть якби вона із цим впоралась, багато знайдених ритуалів попереджало, що розмови зі щойно померлими можуть підняти їх, а це завжди була небезпечна перспектива. Нікого неможливо назавжди повернути назад з потойбіччя Серпанку, а затягування неохочої душі до тіла могло виявитися шалено непередбачуваним. «Книга та змія» спеціалізувалися на некромантії та розробили численні запобіжні засоби для своїх ритуалів, проте навіть вони час від часу втрачали контроль над Сірим, який знаходив спосіб потрапити до тіла. Наприкінці сімдесятих років члени товариства спробували викликати дух Дженні Крамер, легендарної Красуні з Нью-Гейвена, до тіла дівчинки-підлітка з Камдена, що замерзла на смерть, знепритомнівши після пиятики в машині під час хуртовини. Натомість повернулася власна душа камденської дівчини, що тремтіла від холоду й володіла несамовитою силою щойно померлої.

Вона продерлася через ворота «Книги та змії» й увійшла до піцерії «Йорксайд», де з’їла два пироги й лягла в духовку, намагаючись зігрітися. Представники Лети були поряд, тож їм удалося швидко ізолювати місце подій і за допомогою численних примусів переконати відвідувачів, що поява дівчини була частиною перформанса.

Власник піцерії був грек і не так легко піддавався впливу. Він давно носив амулет — ґурі, — що йому подарувала мати; до того ж це було синє «диявольське око», або маті, яке заганяло в глухий кут будь-які спроби переконати чоловіка. Готівка виявилася значно дієвішою. На прохання власника Лета втрутилась, доклавши всіх зусиль, аби «Йорксайд» зберіг своє право на оренду, коли більшості закладів довелося покинути головний торговельний район Єлю через зростання орендної платні, що мало на меті привабити продавців вищого класу. Тутешні заклади зникли з Ельм-стріт і Бродвея, звільнивши місце для престижних брендів і мережевих крамниць, але піцерія «Йорксайд» залишилась.

Отже, якщо Тара не могла говорити, це мало зробити її тіло. Алекс знайшла ритуал, який допомагав побачити травми, він був простіший, легший і використовуваний для діагностики, коли пацієнт або свідок не здатні говорити. Вигадав його Джироламо Фракасторо, щоб дізнатися, хто отруїв італійську графиню, після того як вона врізала дуба на власному весіллі, напустивши з рота піни.

Алекс не хотілося пхати руку в імлу над моторошними ранами в Тари на грудях. Але саме для цього вона й прийшла. Дівчина вдихнула й занурила пальці. Вона розпростерлася на землі, над нею хлоп’яче обличчя — Ленс.

Іноді вона любила його, але останнім часом справи були... Думка кудись зникла. Дівчина відчула, як роззявляє рота й на язику з’являється смак чогось їдкого. Ленс усміхався. Вони йшли... куди? Вона відчувала лише піднесення й побоювання, слова розпливалися.

— Вибач, — сказав Ленс.

Вона лежала горілиць, витріщаючись у небо. Світло ліхтарів здавалося таким далеким; усе рухалось, собор поряд із нею перетворився на споруду, що затулила собою кілька зірок. Навколо було тихо, однак вона чула якийсь звук, немов у багнюці хлюпав човен.

«Гуп, хлюп, гуп, хлюп». Вона побачила над собою нечіткі обриси тіла, побачила ніж, зрозуміла, що цей звук видавала її власна кров і кістка, розчахуючись під лезом. Чому вона цього не відчувала? Що було реальним, а що ні?

— Заплющ очі, — промовив незнайомий голос.

Вона послухалась і зникла.

Алекс позадкувала, схопившись за груди. Вона досі чула те жахливе хлюпотіння, відчувала, як грудьми розтікається вологе тепло. Але болю не було? Як це так, що болю не було? Вона була під кайфом? Така обдовбана, що не відчула, як її зарізали? Ленс спершу підсипав їй чогось. Попросив пробачення. Мабуть, теж був під кайфом.

Ось така відповідь. Тара з Ленсом, вочевидь, бавилися не лише травичкою. Можна не сумніватися, що детектив Тернер уже обшукав їхню квартиру й знайшов усе те химерне лайно, яке вони ковтали й продавали. Алекс ніяк не могла дізнатися, про що тієї ночі думав Ленс, але, якщо він закинувся чимось галюциногенним, то це могло бути що завгодно.

Дівчина подивилася на Тарине тіло. В останні секунди життя вона була налякана, але їй не було боляче. А це вже щось.

Ленса запроторять до в’язниці. Знайдуть докази. Стільки крові... Ну, її не заховати. Алекс це знала. Над Тарою досі сяяла мапа. Маленькі ушкодження. Великі. Що показала б її власна мапа? Вона ніколи нічого не ламала, їй ніколи не робили операцій. Але найгірші рани не залишили слідів. Коли Геллі померла, здавалося, наче хтось розрізав Алекс груди, розітнувши її навпіл, мов бальсове дерево. А що, якби це сталося насправді і їй довелося б іти вулицею, стікаючи кров’ю, намагаючись тримати купи ребра, із відкритими світові серцем, легенями й усіма іншими органами? Натомість те, що зламалося всередині, не залишило сліду, жодного рубця, на який вона могла б указати й промовити: «Ось тут мене не стало».

Жодного сумніву, що з Тарою все було так само. У неї всередині було значно більше болю, ніж могла показати мапа. Та попри вигадливі рани, у неї не забрали жодного органа, не було жодного кривавого сліду або ознак магічного втручання. Тара померла тому, що була такою самою недоумкуватою, як Алекс, і ніхто не з’явився вчасно, щоб її врятувати. Вона не відкрила для себе Ісуса або йогу, і їй не запропонували стипендію в Єлі.

Алекс уже час було йти. Вона дістала відповіді. Цього мало б вистачити, щоб ушанувати пам’ять Геллі й заслужити хорошу оцінку від Дарлінґтона. Однак щось і далі муляло, оте відчуття, наче місце злочину було знайоме; відчуття, яке не мало нічого спільного з Тариним білявим волоссям чи сумними паралельними траєкторіями їхніх життів.

— Підемо? — запитала Стерн у коронера у формі, який стояв у кутку, безглуздо витріщаючись у нікуди.

— Як хочете, — озвався він.

Алекс засунула шухляду на місце.

— Гадаю, я хочу проспати вісімнадцять годин поспіль, — зітхнула дівчина. — Виведіть мене і скажіть Мойрі, що все було гаразд.

Вона відчинила двері й наштовхнулася простісінько на детектива Авеля Тернера.


Чоловік схопив її за руку й потягнув назад до кімнати, гупнувши за собою дверима.

— Якої бісової матері ти тут, на твою думку, робиш?

— Гей! — радісно озвалася Алекс. — Ви таки приїхали.

Позаду чоловіка шулікою висів коронер.

— Ми йдемо? — перепитав він.

— Заждіть там хвилинку, — попросила дівчина. — Тернере, вам захочеться мене відпустити.

— Не розказуй, чого мені захочеться. І що з ним, у біса, не так?

— У нього вдалий вечір, — пояснила вона, відчуваючи, як гупає у грудях серце.

Авель Тернер не втрачав холоднокровності. Завжди всміхався, завжди був спокійний. Але якійсь частині Алекс такий він подобався більше.

— Ти торкалася тієї дівчини? — запитав він, впиваючись пальцями їй у шкіру. — Її тіло — доказ, а ти ним маніпулювала. Це злочин.

Алекс подумала, чи не зацідити Тернерові коліном по яйцях, але з копами такого краще не робити, тому вона розм’якла. Цілковито розм’якла. Цієї стратегії вона навчилася, ще коли була з Леном.

— Що це за чортівня? — Тернер спробував утримати дівчину, коли вона гупнулася на нього, а тоді відпустив. — Що з тобою не так?

Він повитирав долоню об другу руку, наче її слабкість була заразлива.

— Чимало всього, — зізналася Алекс. Їй вдалося відновити рівновагу, не впавши, і впевнитись, що тепер вона стоїть там, де до неї не дотягнеться детектив. — На чому сиділи Тара з Ленсом?

— Даруй?

Вона пригадала обличчя Ленса над собою. «Вибач». Чого вони наковталися тієї ночі, коли востаннє були разом?

— Чим вони торгували? Кислотою? Екстезі? Я знаю, ішлося не лише про травичку.

Очі Тернера звузились, давні незворушні манери повернулися.

— Як і все інше, пов’язане із цією справою, тебе це аж ніяк не стосується.

— Вони торгували зі студентами? З товариствами?

— У них був чималенький список.

— І хто в ньому був?

Тернер похитав головою.

— Ходімо звідси. Негайно.

Він потягнувся до руки Алекс, але вона відійшла від нього.

— Ви можете залишитись тут, — сказала коронерові. — Мене проведе милий детектив Тернер.

— Що ти з ним зробила? — пробурмотів Тернер, коли вони вийшли до коридору.

— Усіляке збочене лайно.

— Це не жарти, міс Стерн.

Поки детектив підганяв її коридором, Алекс сказала:

— Я теж це не заради розваги роблю, розумієте? Мені не подобається бути Данте. Вам не подобається бути Центуріоном, але це наша робота, а ви нам обом усе псуєте.

Схоже, Тернера ці слова трохи спантеличили. Звичайно, вони не були цілковито щирими. Сендоу наказав їй вийти з гри. «Спи спокійно».

Вони вийшли до приймальні. Доус ніде не було видно.

— Я наказав твоїй подружці зачекати в машині, — повідомив Тернер. — Їй принаймні вистачає клепки здогадатися, коли вона облажалась.

Гівняний з Доус вартовий.

Мойра Адамс усміхалась за стійкою.

— Тобі вистачило часу, люба?

Алекс кивнула.

— Вистачило. Дякую.

— Я молитимусь за твою родину. На добраніч, детективе Тернере.

— З нею ти теж робила всіляке збочене лайно? — поцікавився Тернер, коли вони вийшли на холод.

Алекс нещасно потерла руки. Їй хотілося загорнутися в пальто.

— Не довелося.

— Я пообіцяв Сендоу, що триматиму його в курсі. Але якщо вирішу, що із цим пов’язані малолітні психи, яких ви взяли під опіку, я докопаюся до суті.

Алекс йому вірила.

— Можливо, є дещо, чого ви не помічаєте.

— Нема чого помічати. Її хлопця заарештували неподалік від місця подій. Протягом останніх кількох тижнів сусіди чули жахливі сварки. Сліди крові пов’язують його зі злочином. У нього в крові знайшли сильні галюциногени...

— Які саме?

— Наразі точно не знаємо.

Алекс трималася подалі від галюциногенів, відколи збагнула, що вони лише роблять Сірих жаскішими, але безліч разів бувала поряд із людьми під час гарних чи поганих трипів, і їй ще не траплялися гриби, які дарували б відчуття, наче тебе не зарізали на смерть.

— Хочеш допомогти йому уникнути покарання? — поцікавився Тернер.

— Що?

Запитання її приголомшило.

— Ти маніпулювала з трупом. Тарине тіло — доказ. Якщо ти досить довго тертимешся десь поблизу в цій справі, кінець кінцем Ленс Ґрессанґ, можливо, не сяде. Ти цього хочеш?

— Ні, — запевнила Алекс. — Він не уникне покарання.

Тернер кивнув.

— Добре.

Вони стояли на холоді. Алекс бачила старий заведений «мерседес» на паркувальному майданчику — він залишився там один. Обличчя Доус за лобовим склом розпливалося нечіткою плямою. Аспірантка підвела руку, і Стерн зрозуміла, що це вона так мляво махає. «Дякую, Пеммі». Їй давно вже слід було покинути цю справу. Чому ж вона не може?

Алекс спробувала розіграти останню карту.

— Просто назвіть мені ім’я. Лета однаково зрештою його дізнається. Якщо товариства бавляться нелегальними речовинами, нам слід про це знати.

А потім зможемо перейти до викрадення людей, торгівлі інсайдерською інформацією і... А розрізання людей, щоб поворожити на їхніх нутрощах, вважається нападом? Для всього, що коять товариства, доведеться вигадати новий розділ кримінального кодексу.

— Ми можемо влаштувати власне розслідування, не втручаючись у вашу справу з убивством.

Тернер зітхнув, і його дихання зібралося в повітрі білим бовдуриком.

— У неї серед контактів було лише одне ім’я, пов’язане з товариствами. Тріпп Гельмут. Нині ми обробляємо його...

— Я бачила його вчора ввечері. Він Кістяник. Охороняв двері на віщуваннях.

— Так він і сказав. Він був там цілу ніч?

— Не знаю, — відповіла дівчина.

Тріппа вислали в коридор чатувати. Щиро кажучи, коли ритуал розпочинався, люди рідко заходили чи виходили, хіба що хтось зомлівав чи когось нудило або Гаруспексу потрібно було щось принести. Алекс подумала, що, здається, пригадує, як двері кілька разів відчиняли й зачиняли, але достеменно не була певна. Переймалася намальованим крейдою колом і намагалася не виблювати. Однак складно було повірити, що Тріпп покинув ритуал, дістався аж до Пейн-Вітні, убив Тару й повернувся на пост, ніким не помічений. До того ж які в нього могли бути причини вбити Тару? Тріпп був досить багатий, аби відкупитися від будь-яких проблем, у які вона чи її хлопець могли спробувати його втягнути, до того ж над Тарою з ножем зависало не його обличчя. А Ленсове.

— Не розмовляй з ним, — попередив Тернер. — Я надішлю тобі й декану Сендоу інформацію, коли ми підтвердимо його алібі. Тримайся подалі від моєї справи.

— І подалі від вашої кар’єри?

— Твоя правда. Коли наступного разу знайду тебе там, де тобі не місце, заарештую негайно.

Алекс не змогла стримати темної бульбашки сміху, що рвалася на волю.

— Ви не заарештуєте мене, детективе Тернер. Останнє місце, де я вам потрібна, — це поліційний відділок, адже я здійму галас. Я безладна, і Лета безладна, і єдине, чого вам хочеться, — покінчити із цим, не забруднивши в нашому безладі своїх дорогих черевиків.

Тернер утупився в неї спокійним поглядом.

— Не знаю, як ви тут опинилися, міс Стерн, але я можу відрізнити якісний товар від того, що чіпляється за підошви моїх черевиків. І ви аж ніяк не пов’язані зі словом «якість».

— Дякую за бесіду, Тернере. — Алекс нахилилася ближче, знаючи, що сморід надприродного шириться від неї важкими хвилями. Вона розквітла найсолодшою, найтеплішою усмішкою. — І більше ніколи не хапайте мене так. Може, я лайно, але саме те, яке чудово клеїться.

9 Зима


Алекс попрощалася з Доус неподалік від теологічної школи, біля похмурого півкруглого будинку в аспірантському гето. Памела не хотіла залишати Деніелову машину Алекс, але мусила перевірити ще кілька робіт, з якими вже й так запізнилася, тож Стерн пообіцяла повернути автівку до Дарлінґтонового будинку. Вона бачила, що Доус хотіла відмовитися й забити на кляті роботи.

— Будь обережна і не... Тобі не слід...

Памела просто змовкла на півслові, й Алекс приголомшено збагнула, що Доус довелося в цій ситуації покластися на неї. Данте служить Вергілію, але Окулус служить їм обом. І всі вони служать Леті. Доус кивнула й не переставала кивати, вийшовши з машини й ідучи доріжкою до помешкання, немов підтверджувала цим жестом кожен свій крок.

Дарлінґтонів будинок був розташований за межами міста, у Вествіллі, за кілька кілометрів від кампусу. Саме про таке житло мріяла Алекс у Коннектикуті: фермерські будиночки без ферм, міцні будівлі з червоної цегли в колоніальному стилі з чорними дверима й чепурними білими прикрасами, мало не в кожного сусіда — камін на дровах, охайно доглянуті моріжки, вікна вночі сяють золотом, як портали в краще життя, на плитках у кухнях булькотить щось добреньке, столи до сніданку всіяні кольоровими олівцями, що їх відучора полишили діти. Завіси ніхто не запинав; світло, тепло й благодать лилися в темряву, наче ці недоумкуваті люди не знали, кого саме може привабити така щедрість, наче залишали відчиненими ці осяйні двері, щоб до них могла ввійти будь-яка голодна дівчинка.

Після переїзду з Лос-Анджелеса Алекс не часто доводилося кермувати, тож сидіти в машині було приємно, хай навіть тепер вона боялася залишити на ній бодай подряпинку. Попри мапу на телефоні, вона проґавила з’їзд на Дарлінґтонову під’їзну доріжку й двічі вимушена була розвертатися, перш ніж помітила товсті кам’яні колони, що охороняли вхід до «Чорного В’яза». Ліхтарі вздовж доріжки світилися, їх яскравий ореол додавав голому гіллю дерев м’якшого й привітнішого вигляду, наче на зимовій листівці. Перед очима з’явився великий будинок, і Алекс щосили натиснула на гальма.

У кухонному вікні горіло світло, яскраве, наче маяк, нагорі у високій вежі теж світилося — Дарлінґтонова спальня. Алекс пригадала його тіло, що притискалося до неї, запітнілі шибки вузького вікна, море чорного гілля внизу, темний ліс, що відмежовував «Чорний В’яз» від решти світу.

Дівчина поспіхом вимкнула фари та двигун. Якщо тут хтось є, якщо тут щось є, їй не хотілося його відлякнути.

Черевики неймовірно гучно гупали гравійною доріжкою, але дівчина не скрадалася, ні, вона не скрадалася; вона просто прямувала до кухонних дверей. У руці були ключі. Тут на неї завжди чекали.

«Це можуть бути його мама чи тато, — переконувала себе Алекс. Вона небагато знала про його родину, але якась сім’я у нього мусила бути. — Ще хтось із родичів. Хтось, кого Сендоу найняв наглядати за маєтком, коли Доус зайнята».

Усі ці припущення були досить імовірні, але... «Він тут, — наполягало серце, так несамовито гупаючи в грудях, що їй довелося зупинитися біля дверей і віддихатися. — Він тут».

Ця думка смикала її, наче дитина, що чіпляється за рукав.

Дівчина зазирнула у вікно, ховаючись у темряві. Кухня була викладена деревом теплих відтінків і блакитним візерунчастим кахлем — делфтським кахлем, — на його тлі викрашалася велика цегляна грубка, на гачках мерехтіли мідні горщики. На кухонній поверхні висився стосик листів, наче хтось тільки-но покинув їх сортувати. «Він тут».

Алекс хотіла постукати, але натомість узялася підбирати ключ. Другий повернувся в замку. Вона ввійшла й тихенько причинила за собою двері. Радісне кухонне світло привітливо зігрівало, відбиваючись від пласких мідних сковорідок і вихоплюючи густо-зелену емаль грубки, яку хтось установив у п’ятдесятих.

— Агов? — ледь чутно гукнула дівчина.

Ключі впали на стійку з несподівано гучним брязканням. Алекс винувато завмерла посеред кухні, чекаючи, що хтось, а можливо, навіть сам будинок покарає її. Однак це не був маєток на Орандж-стріт з його оптимістичними поскрипуваннями й несхвальними зітханнями. Душею цього будинку був Дарлінґтон, і без нього той здавався велетенським і порожнім, наче корпус корабля після трощі.

Після тієї ночі в Розенфельд-голлі Алекс неодноразово ловила себе на сподіваннях, що все це було тестовим завданням, яке Лета влаштовує всім новачкам, і що Доус, Сендоу й Тернер були замішані в цьому. А Дарлінґтон просто нині ховався в спальні на третьому поверсі. Він почув шурхіт машини на під’їзній доріжці. Помчав нагору й причаївся там, чекаючи, поки вона піде. Убивство теж могло бути частиною цього всього. Не було жодної мертвої дівчини. Коли все це скінчиться, Тара Гатчинс власною персоною, пританцьовуючи, спуститься сходами. Вони просто мусили переконатися, що Алекс спроможна власноруч упоратись із чимось серйозним.

Це було просто смішно. Та внутрішній голос однаково наполягав: «Він тут».

Сендоу казав, що він ще може бути живий, що вони можуть повернути його. Він казав, що їм лише потрібен місяць-молодик і правильні чари, щоб усе стало так, як раніше. Проте Дарлінґтон, можливо, самостійно знайшов шлях назад. Він був спроможний на що завгодно. Він міг це зробити.

Дівчина рушила в глиб будинку. Ліхтарі обабіч під’їзної доріжки заливали тьмяним жовтуватим світлом кімнати: комірчину з білими буфетами, ущент заповненими тарілками й склянками; велику морозильну камеру, куди можна було увійти, з металевими дверима, схожими на ті, які вона бачила в морзі; офіційну їдальню з дзеркальним столом, що блищав, наче темне озерце на спокійній галявині; простору вітальню з велетенським чорним вікном, за яким нечітко вимальовувалися обриси садка, горбочки живоплоту й схожі на скелети дерева. За головною вітальнею була ще одна, менша, але напхом напхана кімнатка: великі канапи, телек, ігрові приставки. Лен обісцявся б, побачивши екран такого розміру. У цю кімнату він неодмінно закохався б, і це, напевно, було єдине, що поєднувало їх з Дарлінґтоном. «Ну, не зовсім єдине».

Більшість кімнат на другому поверсі була зачинена. «Тут у мене закінчились гроші», — пояснив Деніел Алекс, обіймаючи її за плечі, поки вона намагалася потягнути його далі. Будинок був схожий на тіло, якому перекрили кровообіг з усіма органами, крім найважливіших, щоб воно могло вижити. Колишню бальну залу перетворили на щось на кшталт саморобного спортзалу. З гачка на стелі звисала боксерська груша. Під стіною складені великі металеві гирі, медичні м’ячики й фехтувальні рапіри, а габаритні тренажери загрозливо викрашалися навпроти вікон, наче незграбні комахи.

Алекс піднялася сходами на горішній поверх і пішла звивистим коридором. Двері до Дарлінґтонової кімнати були відчинені. «Він тут». Її знову переповнила впевненість, цього разу навіть настирливіша. Він залишив світло для неї. Хотів, щоб вона знайшла його. Він сидітиме на ліжку, схрестивши ноги і схилившись над книжкою, темне волосся падатиме на чоло. Він підведе погляд і схрестить руки. «Саме вчасно».

Дівчині хотілося побігти до того прямокутника світла, але вона змусила себе йти розміреним кроком, немов наречена до вівтаря; уся впевненість кудись поділася, а рефрен «Він тут» з кожним кроком змінювався. Аж поки дівчина не помітила, що благає: «Будь тут, будь тут, будь тут».

У кімнаті було порожньо. Вона маленька порівняно з помешканням в «Іль-Бастоне», дивна кругла кімнатка, у якій, вочевидь, ніколи не планували влаштовувати спальню, чомусь була схожа на чернечу келію. Мала точнісінько такий самий вигляд, як минулого разу: стіл підсунутий під вигнуту стіну, над ним пожовкла газетна вирізка зі старовинними американськими гірками, яку тут немов забули; мініхолодильник, позаяк Дарлінґтонові, звичайно, не хотілося переривати читання чи роботу й спускатися за їжею; стілець із високою спинкою під вікном, щоб зручно було читати.

Книжкових полиць у кімнаті не було, лише стоси різної висоти, немов Деніел будував навколо себе захисний мур з різнокольорових цеглинок. Настільна лампа кидала кружальце світла на розгорнуту книжку — «Роздуми про таро: подорож до християнського герметизму».

Доус. Це Доус приходила наглядати за будинком, сортувати пошту, забирати автівку. Доус приходила вчитися до цієї кімнати. Аби бути ближчою до нього. Можливо, щоб чекати тут на нього. Але її несподівано викликали, і дівчина не вимкнула світла, припустивши, що повернеться ввечері й подбає про все. Однак назад машину привезла Алекс. Усе просто.

Дарлінґтон не був в Іспанії. Його не було вдома. Він ніколи не повернеться додому. І винна в цьому була Алекс.

Дівчина краєм ока побачила білу тінь, що розітнула темряву. Вона відскочила, наштовхнулася на книжковий стіс і вилаялася. Та це був Космо, Дарлінґтонів кіт.

Він понишпорив краєм стола, потягнувся вгору, до тепла настільної лампи. Алекс завжди подумки називала його Бові-Кіт, позаяк він мав відмітини над очима й наїжачене біле хутро, схоже на одну з перук, які Бові носив у «Лабіринті». Він дурнувато прив’язувався до людей: достатньо було протягнути руку — і кіт одразу тицявся носом у кісточки пальців.

Алекс сіла на краєчок вузького Дарлінґтонового ліжка. Воно було охайно застелене, напевно Доус доклала рук. Невже вона теж тут сиділа? Чи спала?

Вона пригадала хлопцеві тендітні ступні, як він скрикнув, коли зник. Опустила руку й покликала до себе кота:

— Гей, Космо.

Він подивився на неї різними очима; зіниця лівого скидалася на чорнильну плямку.

— Ну ж бо, Космо. Я не хотіла, щоб це сталося. Правда, не хотіла.

Кіт, м’яко ступаючи, обійшов кімнату. Щойно його маленька пещена голівка торкнулася пальців Алекс, дівчина розревілася.


Вона спала в Дарлінґтоновому ліжку й бачила вві сні, наче Деніел скрутився на вузькому матраці позаду неї.

Хлопець притягнув Алекс ближче, впиваючись пальцями їй у живіт, і вона відчула... кігті. Деніел прошепотів дівчині у вухо:

— Я служитиму тобі до кінця днів.

— І кохатимеш мене, — засміялася вона вві сні, не налякана, нахабна.

Але у відповідь він кинув лише:

— Це не одне й те саме.

Здригнувшись, Алекс прокинулась, перевернулася й утупилась поглядом у стрімкий дах і гілки дерев за вікном, тінями яких яскраве зимове сонце помережало стелю. Вона не наважилася ввімкнути примхливий термостат, тож натягнула три Дарлінґтонових светри й потворну коричневу шапку, яку знайшла в шафі, утім, ніколи не бачила, щоб Дарлінґтон її надівав. Алекс перестелила ліжко, а потім спустилася вниз, щоб налити Космо водички й поїсти якихось модних мюслі з горіхами й пагонами просто з коробки в комірчині.

Згодом дівчина дістала з торби ноутбук і пішла на запилюжену терасу, що огинала будинок на першому поверсі. Вона визирнула на задвірок. Пагорб здіймався до лабіринту з живоплоту, що заріс дикою ожиною; посеред цього видно було чи то статую, чи фонтан. Алекс точно не знала, як далеко розкинулося обійстя, і замислилася, якою частиною цього пагорба володіє родина Арлінґтонів.

Щоб написати звіт про вбивство Тари Гатчинс, їй знадобилося майже дві години. Причина смерті. Час смерті. Поведінка Сірих на віщуваннях «Черепа і кісток». Щодо останнього вона вагалася, однак Лета привела її сюди саме завдяки тому, що вона бачила, тож сенсу брехати про це не було. Алекс записала інформацію, здобуту від коронера й Тернера в ролі Центуріона, зауважила, що спливло Тріппове ім’я і що Тернер вважає Кістяника непричетним до вбивства. Вона сподівалася, що детектив не прохопиться про її візит до моргу.

Наприкінці звіту про нещасний випадок був розділ «Знахідки». Алекс надовго замислилася, мляво гладячи кота, який муркотів поряд з нею на старому плетеному кріслі для двох. Зрештою вона нічого не написала про дивне відчуття, що огорнуло її на місці злочину, та про підозри, що Тара з Ленсом, напевно, торгували з іншими членами інших товариств. «Центуріон повідомлятиме Данте про свої знахідки, однак наразі всі докази підтверджують, що злочин скоїв хлопець Тари під дією потужних галюциногенів і що жодного зв’язку з Летою чи Домами Серпанку немає».

Вона ще двічі перечитала документ, перевіряючи розділові знаки й намагаючись надати звітові якомога більше дарлінґтонівського стилю, а потім надіслала його Сендоу, додавши в поле отримувачів копії електронну адресу Доус.

Космо жалібно занявчяв, коли Алекс вислизнула з дверей кухні, але вийти з будинку та вдихнути крижане повітря було приємно. Небо без жодної хмаринки сяяло блакиттю, а гравійна доріжка блищала. Дівчина завела «мерседес» у гараж, пройшлася під’їзною доріжкою до вулиці й викликала таксі. Повернути ключі Доус можна буде пізніше.

Якщо її сусідки поцікавляться, де вона була, скаже, що провела ніч у Дарлінґтонів. Невідкладні родинні справи. Ця відмовка була така стара, що вже зносилася, але надалі пізніх повернень уночі й незрозумілих зникнень буде менше. Вона правильно вчинила з Тарою. Ленса покарають, і її сумління, принаймні щодо цієї справи, зможе відпочити. Сьогодні ввечері вона грітиме в руках пиво, поки її сусідка набухуватиметься м’ятним шнапсом з крижаного посуду на «Відриві „Омеги“», а завтра Алекс цілий день читатиме домашнє завдання.

Вона попросила водія висадити її навпроти модного міні-маркета на Ельм-стріт. Тільки-но зайшла до крамниці, дівчина помітила, що досі вбрана в Дарлінґтонову шапку. Вона стягнула її з голови, але потім насунула назад. Було холодно. Вона не мусила переживати через шапку.

Алекс накидала в кошик пластівців «Чекс мікс», «Твіззлерсів» і кислих желейних хробачків. Їй не слід було витрачати стільки грошей, але страшенно хотілося заспокійливої шкідливої їжі. Вона дійшла до холодильника з напоями й понишпорила в його надрах, шукаючи шоколадне молоко з найкращим терміном придатності, аж раптом щось торкнулося її руки — чиїсь пучки погладили кісточки її пальців.

Алекс відсмикнула руку, притиснула долоню до грудей, наче попеклася, і гупнула дверцятами холодильника; серце скажено калатало. Вона на крок позадкувала від холодильника, чекаючи, що звідти на неї щось кинеться, але нічого не сталося. Дівчина присоромлено роззирнулася.

На неї витріщався чолов’яга в маленьких круглих окулярах і темно-синьому єльському світшоті. Алекс нахилилася, щоб узяти кошик, хапаючись за можливість заплющити очі й глибоко вдихнути. Уява. Брак сну. Загальна знервованість. Дідько, може, навіть пацюк. Вона, одначе, зазирне до Халупки. Та розташована на протилежному боці вулиці. Алекс могла прослизнути в захищене місце, щоб зібратися з думками в середовищі без Сірих.

Вона схопила кошик і заклякла. Чолов’яга в маленьких окулярах підійшов до неї й став занадто близько. Його очей вона не бачила — тільки бліки на скельцях. Він усміхнувся, і в кутику його рота щось затріпотіло. Алекс збагнула, що це смикнувся чорний вусик якоїсь комахи. З-за щоки виповз жучок, наче чоловік тримав його там, як жувальний тютюн. Комаха зірвалася з губ. Алекс відскочила, стримуючи крик.

Занадто повільно. Та штука в синьому світшоті схопила її за потилицю й гупнула головою об дверцята холодильника. Скло розлетілося на друзки. Алекс відчула, як скалки уп’ялися в шкіру та щоками заструменіла тепла кров. Він шарпнув її назад і кинув на землю. «Не можеш до мене торкатися. Це заборонено». Після всіх цих років і всіх жахіть знову та сама недоумкувата дитяча реакція. Дівчина смикнулася вбік. Жінка за стійкою кричала, її чоловік вийшов із затильної кімнати з виряченими очима.

Чоловік в окулярах наближався. Не чоловік. Сірий. Та що ж його привабило й допомогло перетнути межу? І чому він не скидався на жодного із Сірих, яких їй доводилося бачити? Його шкіра не була схожа на людську. Вона була гладенька, як скло, і крізь неї виднілися вени й обриси кісток. Чувак тхнув Серпанком.

Алекс полізла в кишеню, але виявилося, що вона не поповнила запаси кладовищної грязюки. У неї майже завжди було із собою трохи про всяк випадок.

Кріпись! — крикнула вона. — Безсмертних не існує!

Ці смертельні слова Алекс подумки повторювала щодня, відколи її навчив Дарлінґтон.

Однак створіння не виявило жодної ознаки роздратування й оком не змигнуло.

Власники крамнички кричали; чоловік тримав у руці телефон. «Так, виклич поліцію». Але кричали на неї, а не на нього. Його вони не бачили. Бачили тільки дівчину, що розгатила вітрину з напоями й розносила крамничку.

Алекс звелася на ноги. Вона мусить дістатися Халупки. Кинулася до дверей і на вулицю.

— Гей! — скрикнула дівчина в зеленому пальті, коли Стерн наштовхнулася на неї.

Власники крамнички кинулися слідом, закликаючи когось зупинити її. Алекс озирнулася. Створіння в окулярах оминуло чоловіка, а потім немов перестрибнуло юрбу. Його руки стиснулися на дівочому горлі. Затнувшись, вона перечепилася через бордюр. Зайшлася сирена. Алекс почула вереск шин. Вона не могла дихати.

Стерн побачила на розі вулиці Йонаса Рід а, який витріщався на неї. Вони разом ходили на англійську. Пригадала налякане обличчя Меґан, на якому подив змінився огидою. Почула, як задихалася міс Розалес: «Алекс! Люба!» Вона ось-ось задихнеться посеред вулиці, а цього ніхто не бачить, ніхто не може зарадити.

Кріпись!— спробувала промовити вона, та вихопився лише хрип.

Алекс розпачливо роззирнулася, на очах набрякли сльози, обличчя налилося кров’ю. «Тепер вони не зможуть тебе торкатися», — обіцяв Дарлінґтон. Вона знала, що це неправда, але дозволила собі повірити, що може бути захищеною, позаяк це робило життя стерпним.

Її пальці дряпали шкіру того створіння, тверду й слизьку, як скло. Дівчина бачила, як під прозорою плоттю його шиї здіймається пухирями якась темно-червона хмарка. Чувак розтулив губи. Він послабив хватку на шиї дівчини, і Алекс, не стримавшись, глибоко вдихнула саме тієї миті, коли цей мерзотник видув простісінько їй в обличчя хмару червоної пилюки. Біль гострими скалками уп’явся в груди, коли пилюка опинилася в легенях. Алекс спробувала викашляти її, але створіння притиснуло колінами плечі дівчини, і вона борюкалась, намагаючись звільнитися.

Люди верещали. Дівчина почула гудіння сирени, але знала, що швидка не встигне. Вона помре простісінько тут, у дурнуватому Дарлінґтоновому капелюсі. Можливо, він чекає на неї з іншого боку Серпанку разом з Геллі. І Леном. І всіма іншими.

Але світ проступив крізь темряву — і раптом вона знову змогла поворухнутися.

Чужа вага зникла з плечей. Алекс рохнула та звелася на ноги, хапаючись за груди й намагаючись віддихатись.

Куди поділося чудовисько? Вона підвела очі.

Високо над перехрестям створіння в окулярах зчепилося з чимось. Ні, з кимось. З якимось Сірим. З Нареченим, улюбленим нью-гейвенським убивцею й самогубцею в модному костюмі та із зачіскою зірки німого кіно. Чувак в окулярах вчепився йому у вилоги, а він ледь помітно миготів на сонці, поки вони вихляли в повітрі, наштовхнулися на ліхтар, який заіскрився і знову згас, пройшли крізь стіни будинку й з’явилися знову. Здавалося, наче вся вулиця тремтить, мов від гуркоту грому, та Алекс знала, що, крім неї, цього ніхто не чує.

Крізь галас пробився виск гальм. Чорно-біла автівка зупинилася на Йорк-стріт, за нею з’явилася швидка. Алес кинула останній погляд на Нареченого: прицілившись кулаком в обличчя противника, він скорчив гримасу. Дівчина помчала на протилежний бік перехрестя.

Біль у грудях далі вибухав з ляскотом, немов феєрверк. З нею щось сталося, щось погане, і вона не знала, скільки ще залишатиметься при тямі. Знала лише, що мусить дістатися Халупки, піднятися нагору, до безпечних таємних кімнат Лети. За нею можуть іти інші Сірі, інші чудовиська. Що вони можуть скоїти? Чого вони не можуть скоїти? Їй конче треба потрапити під захист.

Алекс озирнулася через плече й побачила, що до неї біжить санітар. Вона заскочила за ріг вулиці, на хідник і до провулку. Той не відставав, але не міг захистити її. Під його наглядом вона помре. Дівчина знала це. Вона пірнула ліворуч, до дверей, і зникла з очей.

— Це я! — крикнула Алекс Халупці, молячись, аби та її впізнала.

Двері розчахнулися, і до неї посунули сходи, затягуючи дівчину всередину.

Алекс спробувала піднятися нагору, але впала навколішки. Зазвичай запах коридору був заспокійливий: зимовий аромат дерева в каміні, на повільному вогні вариться журавлина, уже готовий глінтвейн. А зараз від нього закрутило в животі. «Він неприродний», — здогадалася вона. Сморід сміття в провулку за стінами принаймні був справжній. Цих фальшивих заспокійливих запахів було забагато. Її організм більше не зносив магії. Алекс схопилася однією рукою за металеві бильця, а другою торкнулася краєчка кам’яної сходинки й підштовхнула себе вгору. Побачила на бетоні плями, чорні зірки, що розквітали на сходах, мов лишайник. Це була її кров, що крапала з губ.

Алекс охопила паніка. Вона знову лежала на підлозі тієї громадської вбиральні. Покалічений метелик-монарх тріпотів одним крильцем. «Підводься. Кров може привабити їх, — наказав Дарлінґтонів голосу неї в голові. — Сірі можуть перетнути межу, якщо достатньо розпачливо чогось забажають». А що, як захист не витримає? Що, як неможливо збудувати нічого проти чудовиськ, на кшталт того, з вулиці? Схоже було, що Наречений перемагає. А якщо він переміг? Хто сказав, що він буде ґречнішим за те створіння в окулярах? Він анітрохи не скидався на ґречного.

Вона наклацала в телефоні повідомлення Доус. «SOS. 911».

Напевно, існував певний код, яким вона мала скористатися в разі кровотечі з рота, але Доус доведеться зрозуміти й так. Якщо Доус зараз в «Іль-Бастоне», а не тут, у Халупці, Алекс помре на цих сходах. Вона чітко бачила аспірантку у вітальні маєтку на Орандж-стріт, її картки для запам’ятовування, якими вона користувалася, щоб упорядкувати розділи, розсипалися перед нею, мов карти таро, і всі віщували катастрофу, провал. Королева Безглуздості, дівчина з тесаком над головою. Боржник, хлопець, що розбився, кинувшись зі скелі. Студентка, Доус власною персоною у власноруч створеній клітці. А Стерн тим часом стікає кров’ю за кілометр звідти.

Алекс підтягнулася на наступну сходинку. Вона мусить потрапити за двері. Захищені будинки були матрьошками безпеки. Халупка. У таких місцях ховаються маленькі тваринки.

Дівчину накрило хвилею нудоти. Вона відригнула, випустивши з рота чорний згусток жовчі. Він потік сходами. Алекс бачила вологі блискучі спинки жуків. Скарабеї. Острівці райдужних панцирів блищали в грудочках крові, що сочилася з неї. Вона посунула повз виблювану гидоту й знову відригнула, гарячкувато розмірковуючи, що з нею сталося. Чого хотіло від неї те створіння? Невже його хтось наслав? Якщо дівчині судилося померти, дріб’язкове серце хотіло знати, кого слід переслідувати її примарі. Сходи стали мінитися. Вона не впорається. Алекс почула металеве клацання й за мить зрозуміла, що десь над нею розчахнулися двері. Спробувала покликати на допомогу, але з рота вихопилося лише тихеньке вологе скигління. Сходами загуркотіли сандалі Доус фірми «Тева» — пауза, потім кроки, що дедалі пришвидшувалися, навперемінно з вигуками: «Лайно, лайно, лайно, лайно, лайно, лайно».

Алекс відчула під собою міцну руку, яка смикнула її вгору.

— Господи. Господи. Що сталося?

— Допоможи мені, Пеммі.

Доус здригнулася. Чому Алекс назвала її так? Лише Дарлінґтон називав її Пеммі.

Коли Доус потягнула Алекс нагору сходами, ноги здавалися свинцевими. Шкіра свербіла, наче під нею щось повзало. Дівчина подумала про жуків, що висипали з її рота, і знову відригнула.

— Не виблюй на мене, — попередила Доус. — Якщо виблюєш, я теж блюватиму.

Алекс згадала Геллі, яка притримувала їй волосся. Вони напилися «Єґермайстра», а потім сиділи на підлозі ванної кімнати в «Ґраунд-Зіро», сміючись, блюючи й чистячи зуби та повторюючи все спочатку.

— Посунь ноги, Алекс, — сказала Геллі.

Вона відштовхнула коліна Алекс убік, гупнувшись у велике плетене крісло. Геллі пахла кокосом, її тіло було тепле, воно завжди було тепле, наче сонце любило її, наче воно хотіло якомога довше впиватися в її золотаву шкіру.

— Воруши своїми дурнуватими ногами, Алекс!

Не Геллі. Доус кричала їй у вухо.

— Я ворушу.

Не ворушиш. Ну ж бо, заради мене, ще три сходинки.

Алекс хотіла попередити Доус, що те створіння наближається. На нього не діяли смертельні слова; мабуть, захист теж його не зупинить. Вона розтулила рота — і знову виблювала.

Доус у відповідь видала блювотний звук. А потім вони опинилися на сходовому майданчику й перевалилися через поріг. Алекс відчула, що падає. Вона лежала на підлозі Халупки, притиснувшись обличчям до потертого килимка.

— Що сталося? — перепитала Доус, але дівчина була занадто стомлена, щоб відповідати. Вона відчула, як перекотилася на спину, і дістала міцного ляпаса по щоці. — Скажи мені, що сталося, Алекс, інакше я не зможу допомогти.

Стерн змусила себе подивитися на аспірантку. Їй не хотілося, їй хотілося повернутися до плетеного стільця й сидіти там поряд зі схожою на скибочку сонця Геллі.

— Сірий, не знаю. Як скло. Я бачила крізь нього.

— Лайно, це ґлума.

Алекс потрібні були її картки для запам’ятовування. Слово було знайоме, однак загубилося десь у пам’яті. Ґлума — це оболонка, дух, потривожений невдовзі по смерті, здатний тинятися світом і переходити межу, він міг перетинати Серпанок. Вони були посланцями. Для «Книги та змії».

— Там був червоний дим. Я вдихнула його.

Вона знову видала блювотний звук.

— Трупні жуки. Вони жертимуть тебе зсередини.

Звичайно. Звичайно, жертимуть. Адже магія ніколи не була доброю чи люб’язною.

Алекс почула якусь метушню, а потім до її губ притиснулося горнятко.

— Пий, — наказала Доус. — Болітиме пекельно й горло вкриється пухирями, але це я можу зцілити.

Дівчина задерла Алекс підборіддя, змушуючи її розтулити рота.

У горлі зайнявся вогонь. Алекс бачила перед собою охоплені синім вогнем прерії. Біль протинав її, і вона схопила Доус за руку.

— Господи, Алекс, чого ти шкіришся?

Ґлума. Оболонка. Хтось на неї щось наслав, і причина могла бути лише одна: Алекс щось рознюхала. Вони знали, що дівчина ходила дивитися на Тарине тіло. Але хто? «Книга та змія»? «Череп і кістки»? Хай би хто це був, він не мав причин вважати, що після візиту до моргу Алекс зупиниться. Вони не знали, який вибір вона зробила, не знали, що вже написала звіт. Алекс мала рацію. З Тариною смертю щось було не так, був якийсь зв’язок з товариствами, з Домами Серпанку. Але шкірилася вона не тому.

— Вони спробували вбити мене, Геллі, — прохрипіла вона, падаючи в темряву. — А це означає, що я спробую вбити їх.


«Рукопис» — молодий вискочка серед Домів Серпанку, утім це товариство, вочевидь, найкраще пристосувалося до сучасності. Легко перерахувати вихованих ним лауреатів «Оскара» й медійних персон, однак серед його випускників є також радники президентів, завідувач Метрополітен-музею і, напевно, найпромовистіший приклад — дехто зі світил нейро-науки. Говорячи про «Рукопис», ми маємо на увазі дзеркальну магію, ілюзії, видатні чари, яким під силу створювати зірок, але слід пам’ятати, що всі їхні досягнення базуються на маніпуляціях з нашим власним сприйняттям.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг


Не ходіть на вечірки «Рукопису». Просто не ходіть.

Щоденник Деніела Арл інґтона часів Лети (Давенпортський коледж)


10


Минула осінь


У ніч, коли «Рукопис» улаштовував вечірку, Дарлінґтон провів надвечірні години, засвітивши вікна «Чорного В’яза», прикрасивши під’їзну доріжку ліхтарями з гарбуза та роздаючи жменями цукерки. Він обожнював цю частину Гелловіна, його ритуал, потік щасливих незнайомців, що прибували до нього з простягнутими руками. «Чорний В’яз» здебільшого скидався на темний острів, якому незбагненним чином удавалося уникати згадок на картах. Але не гелловінської ночі.

Будинок стояв на пологому пагорбі неподалік від земель, що колись належали Дональдові Гранту Мітчеллу, і в його бібліотеці були численні примірники Мітчеллових книжок: «Фантазії холостяка», «Вимріяне життя» та єдиний твір, вартий, на думку Деніелового діда, того, щоб його прочитали, — «Моя еджвудська ферма».

Коли Дарлінґтон був хлопчиком, його приваблював таємничий звук Мітчеллового псевдоніма, Ік Диво, тож він жахливо засмутився, виявивши, що в авторових книжках немає нічого ні магічного, ні дивовижного.

Утім, так він ставився геть до всього. Магії мало б бути більше. Не тих зіжмакано-загримованих виступів клоунів та банальних ілюзіоністів. Не карткових фокусів. Магію, яку йому обіцяли, можна було знайти в глибині шафи, під мостами, у задзеркаллі. Вона була небезпечна, спокуслива й не мала на меті нікого розважити. Можливо, якби він виріс у звичайному будинку з якісною ізоляцією та охайно покошеним подвір’ям, а не під пощербленими вежами «Чорного В’яза» з його острівцями моху, несподіваними, моторошними вістрями наперстянки, його туманом, що сочився та скрадався між деревами в осінніх сутінках, — можливо, тоді б у малого було більше шансів. Можливо, якби він народився десь у Фініксі, а не в клятому Нью-Гейвені.

Мить, що вирішила його долю, насправді йому навіть не належала. Деніелеві було одинадцять, коли він пішов на пікнік, організований Лицарями Колумба, куди його наполегливо затягала їхня покоївка Бернадетт, пояснюючи, що «хлопчикам потрібне свіже повітря». Коли вони опинилися в парку Лайтгаус-Пойнт, вона заховалася в наметі зі своїми друзями й тарілкою фаршированих яєць, а йому наказала піти погратися. Дарлінґтон знайшов юрбу хлопчиків, приблизно його однолітків, а може, то вони знайшли його, і цілісінький день вони грали у квача, змагалися в ярмаркових іграх, а коли все це набридло, взялися вигадувати власні. Високий хлопчик на ім’я Мейсон, зі скуйовдженим волоссям і кролячими зубами, того дня чомусь вирішував за всіх, — коли їсти, коли плавати, коли сказати, що ігри набридли, — і Дарлінґтон залюбки йшов у нього на поводі. Стомившись від катання на старій каруселі, діти пішли до краю парку, з якого розгортався краєвид на протоку Лонг-Айленд і далеку Нью-Гейвенську гавань.

— Тут мали б бути човни, — зауважив Мейсон.

— Типу моторних. Або гідроциклів, — погодився хлопчик на ім’я Ліам. — Це було б круто.

— Ага, — додав інший малий. — Ми могли б поплисти до американських гірок.

Він тягався за ними цілий день. Був невисокий, з усіяним веснянками обличчям пісочного кольору та обпеченим за сьогодні на сонці носом.

— Яких американських гірок? — перепитав Мейсон.

Веснянкуватий хлопчик тицьнув у протилежний бік протоки.

— Отих, з вогниками. Біля причалу.

Дарлінґтон уважно подивився вдалину, але нічого не побачив, окрім надвечірнього світла й плаского рогу землі.

Мейсон теж повитріщався, а тоді сказав:

— Про що ти, в дідька, торочиш?

Навіть у сутінках, що вже насувалися, Дарлінґтон побачив, як веснянкуватий малий залився рум’янцем. А потім розреготався.

— Ні про що. Просто гоню.

— Придурок.

Вони пішли до вузької скибки пляжу, щоб побігати туди-сюди у хвилях, і про ту розмову всі забули. Аж до того дня, коли за кілька місяців Дарлінґтонів дід за сніданком розгорнув газету, і малий Деніел побачив заголовок: «Пригадаймо „Ялівцеву скелю“». А нижче була світлина велетенських дерев’яних американських гірок, що врізалися у води Лонг-Айлендської протоки. Підпис повідомляв: «„Легендарну „Грозу““,улюблений атракціон у парку Савін-Рок, зруйнував ураган 1938 року».

Дарлінґтон вирізав картинку з газети й приклеїв над своїм столом. Того дня в Лайтгаус-Пойнті обгорілий веснянкуватий хлопчик бачив зруйновані американські гірки. Він гадав, що всі їх бачать. Він не вдавав і не розігрував їх. Здивувався й засоромився, а тоді просто хутенько припнув язика. Наче щось таке вже траплялося з ним раніше. Дарлінґтон намагався пригадати його ім’я. Просив Бернадетт поїхати до Лицарів Колумба, щоб пограти в бінго, відвідати вечерю в складчину чи будь-що, де можна було б знову натрапити на того малого. Зрештою дід поклав цьому край, загарчавши: «Припини свої спроби навернути його на клятого католика».

Дарлінґтон виріс. Спогади про парк Лайтгаус-Пойнт стиралися. Але він так і не зняв фотографію «Грози» зі стіни. Іноді забував про це на кілька тижнів, або й навіть місяців, проте так і не зміг позбутися думки, що бачить лише один світ, а насправді їх може бути багато, що існують загублені місцини чи навіть загублені люди, які можуть ожити для нього, якщо він досить ретельно примружиться або знайде правильні магічні слова. Книжки з їхніми обіцянками зачарованих дверей і таємних місць лише доливали оливи до вогню.

Ці думки мали б розтанути із часом, стертися під дією невпинних поступових розчарувань від дорослішання. Однак у шістнадцять, запхавши в гаманець новісінькі тимчасові водійські права, Дарлінґтон узяв старий дідів «мерседес» і передусім поїхав до Лайтгаус-Пойнту. Хлопець стояв біля крайки води й чекав, поки йому явиться той світ. Минули роки і, познайомившись із Алекс Стерн, Деніел стримував бажання відвезти її туди, щоб подивитися, чи «Гроза», бува, не з’явиться перед нею, як пересічний Сірий, гуркотливим привидом веселощів і запаморочливого страху.

Коли стало цілковито темно і юрба дітей у масках гоблінів розвіялася, Дарлінґтон одягнув власний костюм, той самий, що й торік: чорне пальто й дешеві пластмасові ікла, з якими скидався на свіжу жертву стоматологічної хірургії. Він запаркувався в провулку позаду Халупки, де на нього чекала Алекс, тремтячи в довгому чорному пальті, якого він раніше не бачив.

— Може, поїдемо? — запропонувала вона. — Морозець.

Каліфорнійці.

Десять градусів. А йти нам три квартали. Ти якось та й упораєшся із цією подорожжю крізь тундру. Молюся, щоб під пальтом у тебе був не відвертий костюм кішечки. Нам слід зберігати такий-сякий авторитетний вигляд.

— Я можу виконувати свою роботу і в коротеньких шортиках. Напевно, у мене навіть ліпше виходитиме. — Алекс нерішуче зобразила удар карате. — Більше свободи руху.

Принаймні черевики в неї були зручні.

У світлі ліхтаря Деніел бачив її густо підведені очі й великі золоті сережки. Залишалося сподіватися, що вона не вдягнула нічого занадто провокативного або кричущого. Йому не хотілося цілий вечір уникати осудливих зауважень членів «Рукопису» через те, що Алекс закортіло перевдягнутися сексуальною Покахонтас.

Він повів її провулком і вивів на Ельм. Дівчина здавалася настороженою, готовою. Після неприємностей у Авреліанців, після того, як вони розтрощили склянок і порцеляни на кілька тисяч доларів на кухонній підлозі «Іль-Бастоне», велося їй непогано. Можливо, Дарлінґтонові справи теж трохи пішли вгору. Вони обоє спостерігали за кількома першими перевтіленнями у «Вовчій голові», що минули без пригод, попри те що Шейн Макей стикнувся з труднощами, намагаючись прибрати звичної подоби, і їм довелося замкнути його на кухні, поки він струшував із себе півняче тіло. Хлопець розбив собі до крові ніс, намагаючись клюнути стіл, і його друзям довелося витратити кілька годин, ретельно висмикуючи з його тіла крихітне біле пір’ячко. Жарти про півня були неминучі.

Вони спостерігали за пробудженням небіжчика у «Книзі та змії», де висохлий труп за допомогою перекладача, химерно граючись із ним у моторошний зіпсований телефон, повідомив остаточну кількість нещодавно полеглих в Україні військових. Дарлінґтон не знав, кому в Держдепартаменті знадобилася така інформація, але припускав, що її неодмінно передадуть далі.

Вони стали свідками невдалого відкриття порталу під часу ритуалу «Сувою та ключа» — халтурної спроби відправити когось до Угорщини, у результаті якої вся гробниця пропахла чимось схожим на гуляш, і такої самої невиразної бурі, викликаної «Святим Ельмом» у їхній дірі на Лінвуд, після якої президент делегації та запрошені випускники мали дурнуватий і присоромлений вигляд.

— Вони всі скидаються на хлопця, який так набрався, що в нього не встає, — прошепотіла Алекс.

— Обов’язково бути такою вульгарною, Стерн?

— Скажи, що я помиляюся, Дарлінґтоне.

— Мені про це точно нічого не відомо.

Сьогодні все буде інакше. Вони не малюватимуть захисних кіл, лише повідомлять про свою присутність, пильнуватимуть за силами, що зберуться в нексусі «Рукопису», а потім напишуть звіт.

— Скільки все це триватиме? — поцікавилася Алекс, коли вулиця розгалузилася ліворуч.

— До опівночі, може, трохи довше.

— Я обіцяла Мерсі й Лорін зустрітися з ними в «Пірсонському пеклі».

— Вони до того часу так накидаються, що навіть не помітять, що ти запізнилася. А тепер зосередься: «Рукопис» здається безпечним, але це не так.

Алекс кинула на нього погляд. На її щоках були якісь блискітки.

— Схоже, ти нервуєшся.

З-поміж усіх товариств найбільше Дарлінґтона насторожував «Рукопис». Він бачив скептичний вираз на обличчі дівчини, коли вони зупинилися перед брудною стіною з білої цегли.

— Тут? — поцікавилася вона, щільніше закутуючись у пальто. Гупання басів і приглушені розмови долітали звідкись із-під вузької доріжки.

Дарлінґтон розумів недовіру Алекс. Інші гробниці були збудовані так, щоб походити на гробниці: пласкі постаменти «Кісток» у неоєгипетському стилі, стрімкі білі колони «Книги та змії», витончені решітки й мавританські арки «Сувою та ключа», улюбленого Дарлінґтонового склепу. Навіть «Вовча голова», члени якої присягалися, буцімто хочуть позбутися всіх таємничих церемоній і заснувати егалітарний дім, збудувала собі мініатюрну копію англійського маєтку. Дарлінґтон читав описи всіх гробниць у Піннелловому путівнику Єлем і відчував, що аналізу їх елементів чомусь бракувало тієї таємничості, якою від них віяло. Звичайно, Піннелл нічого не знав про тунель під Ґроув-стріт, що вів безпосередньо від «Книги та змії» до самісінького центру кладовища, або про зачаровані апельсинові дерева з Аль-гамбри у внутрішньому дворику резиденції «Сувою та ключа», які родили цілий рік.

Однак гробниця «Рукопису» ззовні скидалася на незграбний цегляний сквот з кількома смітниками під стіною.

— Це тут? — уточнила Алекс. — Вигляд жалюгідніший, ніж у діри на Лінвуд.

Власне, ніщо не мало жалюгіднішого вигляду, ніж «Святий Ельм» на Лінвуд з поплямованим килимом, просілими сходами й дахом, поцяткованим похиленими флюгерами.

— Не суди з одежі, Стерн. Цей склеп має вісім підземних поверхів і став притулком для однієї з найкращих у світі колекцій сучасного мистецтва.

Брови Алекс злетіли вгору.

— То вони каліфорнійські багатії.

— Каліфорнійські багатії?

— В Л.-А. по-справжньому круті чуваки вдягаються, як безхатьки, так наче хочуть, щоб усі думали, що вони живуть на пляжі.

— Підозрюю, «Рукопис» прагнув стриманої елегантності, а не кричущості типу; «Я трахаю моделей у своїй хатині в Малібу», але хтозна. Гробницю звів на початку шістдесятих Кінг-Луї By.

Дарлінґтонові ніколи не вдавалося відчути до архітектури середини століття щось більше за стриману повагу. Попри ретельні спроби захопитися її суворими лініями, її чітким утіленням, вона завжди здавалася хлопцеві позбавленою смаку. Його батько відверто кепкував із синових буржуазних уподобань і любові до башточок і загострених дахів.

— Тут, — підтвердив Деніел, обіймаючи Алекс за плечі та спрямовуючи трохи лівіше. — Поглянь.

Йому було приємно, коли вона вигукнула:

— Ох!

Під цим кутом можна було побачити захований у білій цеглі особливий візерунок. Люди здебільшого вважали, що він зображує сонце, але Дарлінґтон знав більше.

— У себе під носом цього не побачиш, — пояснив він. — Тут нічого просто так не побачиш. Це будинок ілюзій та омани. Не забувай, яким чарівником може бути дехто із цих людей. Наше завдання — переконатися, що ніхто не перетне межу занадто далеко й нікому не завдадуть шкоди. Уже був інцидент 1982-го.

— Що за інцидент?

— На одній з таких вечірок дівчина щось з’їла й вирішила, що вона тигр.

Алекс здвигнула плечима.

— Я бачила, як Саломея Нільс смикала пір’я з дупи чувака на кухні «Вовчої голови». Переконана, могло бути й гірше.

— Вона так і не припинила вважати себе тигром.

— Що?

— «Вовча голова» вправляється в тому, щоб змінювати фізичну оболонку, відмовлятися від людської подоби, але зберігати людську свідомість. А «Рукопис» спеціалізується на зміні свідомості.

— Вони крутять тобі мізки.

— Батьки тієї дівчини досі тримають її у вольєрі десь на півночі штату Нью-Йорк. Це чудова споруда. Цілі акри, на яких можна побігати. Сире м’ясо двічі на день. А якось вона вирвалася й мало не пошматувала листоношу.

— Для манікюру це справжнє пекло.

— Вона повалила чоловіка на землю та вгризлася в його литку. Ми прикрили це психічним розладом. «Рукопис» заплатив за догляд за нею і на семестр призупинив свою діяльність.

— Суворе правосуддя.

— Я й не сказав, що це було справедливо, Стерн. У світі бракує справедливості. Але я кажу, що сьогодні тобі не слід довіряти власному сприйняттю. Магія «Рукопису» ґрунтується виключно на шахраюванні з відчуттями. Не їж і не пий нічого. Свої дотепи тримай при собі. Я не хочу зачиняти тебе десь нагорі з клубочком вовни.

Вони рушили за зграйкою дівчат, убраних у корсети і з зомбі-макіяжем, що пройшли вузьким провулком, а потім увійшли в бічні двері. Дружини Генріха VIII. Шия Анни Болейн була вкрита липкою на вигляд штучною кров’ю.

Кейт Мастерс улаштувалася на ослінчику біля дверей з печаткою для рук, але Дарлінґтон перехопив зап’ястя Алекс, перш ніж вона простягнула його.

— Ти не знаєш, що за барвник у цьому штампі, — пробурмотів він. — Можеш просто пустити нас, Кейт.

— Гардероб ліворуч.

Дівчина підморгнула, на повіках мерехтіли червоні блискітки. Вона була вбрана в костюм Отруйного Плюща[54], з паперовим листям, прикріпленим до зеленого бюстьє.

Усередині гупала й завивала музика, нових гостей огорнуло хмарою парфумів, що ширилась від теплих тіл, і вологим повітрям. Велике квадратне приміщення було тьмяно освітлене, напхом напхане людьми й діжками з пуншем у формі черепів, на задвірку — порозвішувані миготливі гірлянди. Дарлінґтон уже спітнів.

— На вигляд не так аж погано, — зауважила Алекс.

— Пригадуєш, що я сказав? Справжня вечірка відбувається внизу.

— Тож загалом дев’ять поверхів? Дев’ять кіл пекла?

— Ні, це базується на китайській міфології. Вісім у ній вважають найщасливішим числом, тому таємних поверхів вісім. Сходи уособлюють спіраль долі.

Алекс скинула пальто. Під ним виявилася чорна сукня-футляр. Плечі були помережані розсипом срібних зірок.

— Ким ти маєш бути? — поцікавився хлопець.

— Дівчиною в чорній сукні з тонною макіяжу на очах? — Вона витягла з кишені пальта корону з пластикових квітів, побризкану срібною фарбою, і наділа її на голову. — Королевою Меб[55].

— Я не помічав, що ти прихильниця Шекспіра.

— Я не прихильниця. Лорін знайшла костюм Пака в театральній студії. Мерсі вдягнеться Титанією[56], тож вона дала мені це та сказала, що я можу бути Меб.

— Знаєш, що Шекспір називав Меб повитухою фей?

Алекс насупилась.

— Я думала, що вона була Королевою ночі.

— Це теж. Тобі пасує.

Дарлінґтон хотів зробити їй комплімент, але дівчина кинула на нього сердитий погляд.

— Це просто сукня.

— А я що тобі сказав? — озвався Дарлінґтон. — Нічого ніколи не буває просто чимось. — Можливо, йому хотілося, щоб вона була з тих дівчат, хто одягається Королевою Меб, любить слова й має зірки у крові. — Ходімо пройдемося першим поверхом, перш ніж візьмемося за те, що нижче.

Багато часу їм на це не знадобилося. «Рукопис» було збудовано за популярними в п’ятдесятих і шістдесятих кресленнями відкритого планування, тож кімнат і переходів для дослідження було небагато. Принаймні на цьому поверсі.

— Не розумію, — пробурмотіла Алекс, коли вони дивилися на порослий бур’янами задвірок. Тут було занадто людно, щоб почуватися в затишку, але нічого надзвичайного, схоже, не відбувалося. — Якщо ця ніч така особлива для «Рукопису», навіщо влаштовувати обряд з такою кількістю людей?

— Це не зовсім обряд. Це видобуток. Але в цьому й полягає проблема їхньої магії. Її неможливо практикувати на самоті. Дзеркальна магія — це суцільні образи та сприйняття. Брехня не є брехнею, поки в неї хтось не повірить. Байдуже, який ти чарівний, якщо немає кого зачаровувати. На цьому поверсі всі люди підживлюють те, що відбувається внизу.

— Просто добряче розважаючись?

Намагаючись розважитися. Озирнися. Що ти бачиш? Люди в костюмах, роги, фальшиві коштовності, усі прикрашають себе тонкими шарами ілюзії. Виструнчуються, підбирають животи, говорять нещиро, сиплють лестощами. Вони здійснюють тисячу малесеньких шахрайств, брешучи одне одному, брешучи собі самим, напиваючись мало не до нестями, аби було легше. Це ніч домовленостей між провидцями й побаченим, ніч, коли люди добровільно укладають хибні угоди, сподіваючись бути обдуреними й самим обдурити когось заради задоволення почуватися сміливим, чи сексуальним, чи гарним, чи просто через бажання, і байдуже, наскільки ці бажання швидкоплинні.

— Дарлінґтоне, ти стверджуєш, що «Рукопис» дієвий тільки на п’яні очі?

— А ти швидко врубаєшся, Стерн. Щовихідних кожна вечірка стає серією схожих угод, але Гелловін поєднує їх усі. Заходячи в ці двері, сповнені очікувань люди укладають пакт. Навіть раніше, коли чіпляють крила й роги... — Деніел кинув погляд на дівчину. — І блискітки. Хіба ж не сказав хтось, що кохання — це омана для двох?

— Цинічно, Дарлінґтоне. Це тобі анітрохи не пасує.

— Якщо тобі так більше подобається, називай його магією. Двоє людей промовляють одне заклинання.

— Ну, мені подобається, — зізналася Алекс. — Схоже на вечірки з фільмів. Але тут повно Сірих.

Він знав про це, але однаково здивувався. Чомусь вважав, що з плином часу вже мав би відчувати їхню присутність. Дарлінґтон відступив на крок, щоб подивитися на приміщення під тим самим кутом, що й Алекс, проте вечірка мала звичний вигляд. Гелловін — ніч, коли оживають мерці, тому що живі люди стали ще живішими: щасливі діти до божевілля наїлися цукерок, злі підлітки ховають під толстовками крем для гоління і яйця для жбурляння, п’яні студенти коледжів у масках, з крилами й рогами дають собі змогу побути кимось іншим — янголом, демоном, чортом, добрим лікарем, поганою медсестричкою. Піт і збудження, засолодкі цунші з фруктів і горілки. Сірі не могли встояти.

— Хто тут є? — поцікавився він.

Темні брови Алекс злетіли вгору.

— Прагнеш подробиць?

— Я не прошу тебе наражатися на небезпеку, аби задовольнити мою цікавість. Просто... загальний огляд.

— Двоє біля скляних дверей, п’ять чи шість на подвір’ї, один біля входу, одразу за дівчиною, яка наносить штампи, ціла зграя товчеться біля пуншу. Не можу сказати, скільки всього.

Вона нічого не проґавила. Помічала всіх, тому що боялася їх.

— Усі нижні поверхи захищені. Сьогодні тобі не слід цим перейматися. — Хлопець повів Алекс до сходів, де на бильця спирався Дуґ Фар, пильнуючи, щоб ніхто не потрапив униз без запрошення. — Під час Гелловіну криваву магію суворо контролюють. Вона занадто приваблива для мерців. Але сьогодні «Рукопис» назбирає стільки жадання й святкової нестриманості, що матиме живлення для своїх обрядів протягом цілого року.

— Розваги на вечірці такі потужні?

— Андерсон Купер насправді заввишки сто шістдесят два сантиметри, важить під сто кіло і розмовляє з таким лонг-айлендським акцентом, що вуха в’януть. — Очі Алекс розширились. — Просто будь обережна.

— Дарлінґтоне! — вигукнув Дуґ. — Джентльмен з Лети!

— Ти тут на цілу ніч застряг?

— Ще годину, а потім збираюся накидатися до чортів.

— Мило, — озвався Дарлінґтон і глипнув на Алекс, яка закотила очі.

Окрім як тієї ночі, коли вони напилися після катастрофічного ритуалу в «Святому Аврелії», він не бачив, щоб вона випила хоча б ковток вина. Він розмірковував, чи гульбанила вона із сусідками, а чи вирішила не поганитися після того, що сталося з її друзями в Лос-Анджелесі.

— Це хто? — поцікавився Дуґ, і Деніел виявив, що те, як цей хлопець ліниво споглядає вбрання Алекс, його дратує. — Твоя дама чи твоя Данте?

— Алекс Стерн. Нова версія мене. Наглядатиме за вами, дурбеликами, коли я нарешті заберуся звідси.

Дарлінґтон сказав так, тому що цього від нього чекали, але він ніколи не покинув би міста. Він занадто запекло боровся, щоб залишитись тут, щоб триматися «Чорного В’яза». Просто вирушить на кілька місяців у подорож, відвідає печерну бібліотеку в Дунь-хуані, здійснить паломництво до монастиря на горі Сент-Оділь.

Він знав, що в Леті від нього чекають заявки на вступ до аспірантури, а може, на дослідницьку посаду в їхньому нью-йоркському філіалі. Але не цього йому насправді хотілося. Нью-Гейвену потрібна була нова мапа, мапа невидимого, а Дарлінґтон прагнув намалювати її власноруч, і, можливо, у лініях її вулиць, у тиші її садків, у глибокому затінку Іст-Рок вдасться знайти відповідь, чому Нью-Гейвену не вдалося стати Мангеттеном або Кембриджем, чому, попри всі можливості та сподівання на заможність, місто завжди зазнавало невдач. Невже це була просто примха шансу? Нещаслива доля? Чи це магія, що жила в місті, стримувала розвиток, навіть у його найкращі часи?

— А ти хто? — звернувся Дуґ до Алекс. — Вампірка? Збираєшся посмоктати моєї крові?

— Якщо тобі пощастить, — відповіла Алекс і зникла внизу.

— Бережи себе сьогодні, Дуґу, — сказав Дарлінґтон, рушаючи вслід за нею.

Дівчина вже зникла з поля зору, спускаючись спіральними сходами, а сьогодні їй не слід було залишатися самій.

Дуґ засміявся.

— Це твоя робота.

Хмара з димової машини вдарила йому просто в обличчя, і Деніел мало не затнувся. Він роздратовано розігнав рукою туман. Чому люди не можуть обмежитися випиванням чогось якісного і спілкуванням? Навіщо весь цей відчайдушний обман? Невже якась частина його просто заздрила Дуґові, заздрила всім, кому на одну ніч удалося стати безрозсудними? Може, і так. Повернувшись до «Чорного В’яза», він почувався відокремленим від усього світу. Студенти першого й другого курсів мусили обов’язково жити в гуртожитках. А Деніелові, попри те що він навідувався до «Чорного В’яза» з майже релігійною завзятістю, подобалося відчувати, як його тягне на інші орбіти, потужно висмикує з власної мушлі за допомогою приязних сусідів, затягує до світу, що не мав нічого спільного з Летою та надприродним.

Джордан та Ей-Джей подобалися йому достатньо, щоб прожити з ними два роки, і він був вдячний, що вони відчували те саме. Дарлінґтон далі плекав наміри потелефонувати їм, запросити кудись піти. Але минав черговий день, і він виявляв, що знову загубився у своїх книжках, у «Чорному В’язі», у Леті, а тепер ще й в Алекс Стерн.

— Тобі слід триматися коло мене, — попередив він, наздогнавши дівчину, і пошкодував про невдоволені нотки у своєму голосі.

Вона вже спустилася на наступний поверх і жадібно роздивлялася все. Приміщення походило на ВІП-сектор нічного клубу, світло було тьмяніше, баси лунали тихіше, але в усьому цьому було щось романтичне, наче кожну людину й кожен предмет у кімнаті вимальовували золоті промені світла.

— Це схоже на якийсь кліп, — зауважила Алекс.

— З нескінченним бюджетом. Це чари.

— Чому він назвав тебе джентльменом з Лети?

— Тому що люди, які не переймаються манерами, вдають, наче в захваті від них. Уперед, Стерн.

Вони спустилися наступним маршем.

— Ми підемо аж у самісінький низ?

— Ні. На найнижчих поверхах відбуваються й підтримуються обряди. Щомиті тут працює від п’яти до десяти чарів з усього світу. Заклинання харизми та гламуру постійно треба підтримувати. Утім, сьогодні вони не влаштовуватимуть жодного ритуалу, просто ловитимуть енергію вечірки й міста і зберігатимуть її у сховищі.

— Відчуваєш запах? — запитала Алекс. — Пахне...

Лісом. Наступний сходовий майданчик привів їх до зеленого лісу. А минулого року тут була пустельна столова гора. Сонячне проміння лилося крізь листя молодих дерев, і небокрай здавався віддаленим на кілька кілометрів.

Гості вечірки, убрані в біле, байдикували на ковдрах для пікніка, розкиданих соковитою травою, а в теплому повітрі танцювали й зависали колібрі. Починаючи із цього поверху, пускали тільки випускників і чинних членів товариства, які їм прислуговували.

— Це справжній кінь? — прошепотіла Алекс.

— Такий справжній, яким би мав бути. — Це магія, марнотратна магія веселощів, і Дарлінґтон не міг заперечувати, що якась його частина хотіла потусуватися тут. Але саме тому їм слід було рухатися далі. — Наступний поверх.

Сходи знову зазміїлися, але цього разу здалося, наче стіни вигнулися разом з ними. Будівля якимось чином прибрала іншої форми, стеля стала високою, наче в соборі, пофарбованою блакиттю та золотом, як небо в Джотто; підлога була вкрита маками. Це був храм — і разом з тим не храм. Усередині лунала неземна музика — це могли бути дзвони та барабани або стукіт серця велетенської істоти, що заколисував кожним своїм низьким ударом. На лавицях і в проходах лежали переплетені тіла, засипані опалими червоними пелюстками.

— Оце вже більше схоже на те, чого я чекала, — оцінила Алекс.

— На оргію в засипаному квітами соборі?

— Не перебільшуй.

— Оце і є суть усієї цієї ночі.

На наступному поверсі на вершечку гори стояла альтанка, що навіть не завдавала собі клопоту здаватися справжньою. Навколо пливли розпливчасті персикові хмаринки, з блідо-рожевих колон звисала щедрими гронами гліцинія, жінки в прозорих сукнях ледарювали на нагрітому сонцем камінні, неможливий тут вітерець грався їхнім волоссям — золота мить, що триватиме вічно. Вони опинилися на картині Максфілда Перріша.

Нарешті вони дісталися до тихої кімнати, де під стіною стояв довгий бенкетний стіл, освітлений світлячками. Розмовляли тут тихо й культурно. Північну стіну майже на два поверхи забирало велике кругле дзеркало. Його поверхня наче вихорилася. Дивитися на неї було все одно, що зазирати у величезний казанок, вариво в якому помішує невидима рука, однак мудрі люди здогадувалися, що дзеркало — це сховище, склад магії, яка живилася жагою та оманою. Цей поверх «Рукопису», п’ятий, позначав центр між горішніми кімнатами для видобутку енергії та ритуальними приміщеннями внизу. Він був значно більший за решту, пролягав під вулицею й сусідніми будинками. Дарлінґтон знав, що із системою вентиляції там усе гаразд, але хлопцеві все одно забивало дух від думки, що його розчавить.

Чимало гостей на цьому поверсі були в масках, імовірно, зірки та видатні випускники. Дехто вбрався в примхливі сукні, а інші були просто в джинсах і футболках.

— Бачиш у них багряні язики? — запитав Дарлінґтон, киваючи підборіддям на хлопця, що наливав вино, і дівчину з тацею, котячі вушка якої становили значну частину костюма. — Вони ковтнули Достойниці, наркотику прислужування. Служки приймають його, щоб позбутися власної волі.

— Навіщо комусь на таке приставати?

— Щоб служити мені, — озвався м’який голос.

Дарлінґтон уклонився постаті в сірувато-зеленій шовковій мантії та золотому головному уборі, який одночасно правив за півмаску.

— Як ми можемо звертатися до вас цієї ночі? — поцікавився хлопець.

Власник маски уособлював Лань Цайхе, одного з восьми безсмертних у китайській міфології, який за бажанням міг змінювати стать. На кожній зустрічі «Рукопису» обирали іншого Цайхе.

— Сьогодні я вона.

Її очі під маскою було геть білі. Цієї ночі вона бачитиме все й ніякі чари на неї не діятимуть.

— Дякуємо вам за запрошення, — сказав Дарлінґтон.

— Ми завжди раді вітати співробітників Лети, проте шкодуємо, що ви ніколи не користуєтесь нашою гостинністю. Хочете келих вина?

Вона підвела гладеньку руку з вигнутими, як кігті, але так само гладенькими й блискучими, як скло, нігтями, і один зі служок наблизився з карафкою.

Дарлінґтон застережливо похитав головою, дивлячись на Алекс.

— Дякуємо, — примирливо озвався він. Хлопець знав, що дехто з членів «Рукопису» вважає особистою образою те, що представники Лети ніколи не долучаються до товариських узливань. — Однак ми обмежені протоколом.

— Усі наші пропозиції щодо перехоплення новачків відхилили, — повідомила Лань Цайхе, прикипівши поглядом білих очей до Алекс. — Це дуже засмучує.

Дарлінґтон наїжачився. Але дівчина озвалася:

— Принаймні ви не чекатимете від мене забагато.

— Обережніше, — попередила Цайхе. — Мені подобається, коли мене роззброюють. Однак ви можете підвищити мої очікування. Хто чаклував з вашими руками?

— Дарлінґтон.

— Соромитесь татуювань?

— Часом.

Деніел здивовано глипнув на дівчину. Невже вона потрапила під дію переконання? Але, побачивши задоволену усмішку Лань Цайхе, він збагнув, що Алекс просто їй підіграє. Цайхе полюбляла несподіванки, а щирість була несподівана.

Жінка простягнула долоню й торкнулася нігтем гладенької шкіри оголеної дівочої руки.

— Ми можемо зовсім стерти їх, — запропонувала вона. — Назавжди.

— За невелику ціну? — поцікавилась Алекс.

— За чесну ціну.

— Міс, — застережливо втрутився Деніел.

Цайхе здвигнула плечима.

Загрузка...