Джеймс Бонд. Книга 10. Шпигун, який мене кохав

СПОЛОХАНА КИЦЬКА

Я втікала. Утікала подалі від Англії, від свого дитинства, від зими, від низки безладних дурнуватих любовних пригод, від нечисленних меблів та купи зношеного одягу, накопиченого під час мого лондонського життя; я втікала від сірості, задухи, снобізму, від клаустрофобії, що їх викликало у мене низьке небо, втікала від власної неспроможності вирватись уперед у тій щурячій гонці — хоч я й симпатичне щуреня і могла би ту гонку очолити. Насправді ж утікала від майже усього, тільки не від закону.

І втекла далеченько — з незначним перебільшенням, на інший кінець світу. Насправді я подолала шлях від Лондона до «Дрімі Пайнз Моторкорт», що за десять миль на захід від Лейк-Джордж[1] — знаменитого американського туристичного курорту в горах Адірондака, які розкинулися на величезному просторі північної частини штату Нью-Йорк, разом із скелями, озерами та сосновими лісами. Я вирушила у подорож першого вересня, а сьогодні — тринадцяте жовтня, п’ятниця. На момент від’їзду гуртик місцевих кленів на моїй вулиці був ще зеленим, принаймні настільки зеленим, наскільки зеленим може бути дерево в Лондоні у середині серпня. А тут незліченна армія могутніх сосен стрункими рядами марширувала на північ до канадського кордону, а дикі клени подекуди полум’яніли, немов розриви шрапнелі. Я й сама відчуваю метаморфози, зокрема моя шкіра вже змінилася кардинально: від блякло-жовтої — розпізнавальної риси мешканця Лондона, до рум’яної та сяючої здоров’ям, яка є у тих, хто живе на природі та рано лягає спати, а також виконує купу інших милих, але нудних робіт, з яких складалося моє життя в Квебеку ще до того, як я вирішила поїхати в Англію, щоби стати «справжньою леді». Що казати, квітучий, «кров-з-молоком», образ нині не в моді, тож я навіть облишила фарбувати губи та робити манікюр, але для мене це — наче линька для гадюки, немов повернення до справжнього єства, коли я була по-дитячому щаслива й задоволена собою щоразу, дивлячись у дзеркало (ось ще одна реалія — більше не кажу «люстерко») і не мала жодної потреби малювати інше обличчя замість власного. Я не вихваляюся, Мені треба було втекти від особи, якою я була протягом останніх п’яти років. Не так, щоб я була страшенно задоволена собою теперішньою, але ту, іншу, я ненавиділа та зневажала і дуже раділа, коли позбулася її, насамперед її обличчя.

Радіостанція WOKO (могли б вигадати й милозвучнішу назву!) в Олбані, столиці штату Нью-Йорк, яка діяла за приблизно п’ятдесят миль на південь від того місця, де я перебувала, сповістила, що зараз шоста година. У прогнозі погоди, що прозвучав опісля, попереджали про шторм із сильними поривами вітру, який насувається з півночі й має дістатися Олбані о восьмій вечора. Це означало, що варто очікувати неспокійну нічку. Мені було байдуже. Ураганом мене не налякаєш, і хоча найближча жива істота, наскільки мені відомо, мешкала миль за десять поганою польовою дорогою в напрямку на Лейк-Джордж, сама думка про те, що скоро почнуть гнутися сосни, битиме грім та спалахуватимуть блискавки, в той час, як я перебуваю під захистом чотирьох стін, заспокоювала й зігрівала.

А головне — я була сама! «Самотність — мій коханець, відлюдність — солодкий гріх»[2]. Де я це вичитала? Хто це написав? Такий вираз сповна описував мій стан душі у дитинстві й після, аж доки я не змусила себе «податись у вільне плавання» та «змішатися з натовпом», бути цяцінькою. Яка ж халепа вийшла з того «єднання зі світом»! Мене й досі тіпає. Життя купою — не для кожного. Художники, письменники, музиканти — люди самотні. Як і держслужбовці, а також, адмірали з генералами. А потім, справедливості заради, я віднесла до їхнього числа злочинців із божевільними. Одне слово, треба визнати: усі сильні особистості — самітники. І це ніяка не чеснота, навпаки, що завгодно, тільки не чеснота. Людина має ділитися думками, спілкуватися, якщо, звісно, бажає стати корисною для спільноти. А той факт, що я відчувала себе набагато щасливішою на самоті, свідчив лише про ущербність моєї невротичної особистості. Я повторювала це собі стільки разів за останні п’ять років, що того вечора лише знизала плечима та, обійнявши самотність усередині себе, пройшла через просторий хол до дверей і вийшла з дому, щоб помилуватися смерканням.

Ненавиджу сосни. Вони темні й нерухомо стоять. Під ними не сховаєшся, на них не залізеш. До того ж сосни брудні, вкриті якимось зовсім недеревним чорним брудом, та ще змішаним зі смолою — не відмиєшся. їхні зазублені контури виглядають ворожими, а стовбури туляться один до одного так щільно, що складається враження, немов ліс велетенських списів загороджує дорогу. Єдина приємність — це запах, і коли є можливість, я користуюсь есенцією зі соснових голок для ванн.

Проте тут, в Адірондаці, безкраїй горизонт із соснових дерев насправді наганяв нудьгу. Сосни вкривають кожен квадратний ярд землі в долинах та піднімаються на верхівки гір, і складається враження, ніби зубчастий килим простягається ген до горизонту — нескінченна панорама з безглуздих зелених пірамід, що чекають, аби їх порубали на сірники, вішаки для одягу та примірники «Нью-Йорк Таймc».

Акрів п’ять тих дурнуватих дерев прибрали, щоби збудувати мотель, і тут найліпше місце. До речі, нині термін «мотель» використовують не часто. Вважають, значно стильніше уживати термін «придорожній готель» чи «заміський будинок», бо мотелі давно асоціюються з проституцією, гангстерами та вбивствами через анонімність і брак повноцінного контролю в таких закладах. А місце, чи як прийнято в туристичній галузі, — локація, було просто пречудовим. Мотель стояв біля другорядної лісової дороги, що з’єднувала Лейк-Джордж із Гленз-Фоллс на півдні, набагато мальовничішої, ніж основна. На півдорозі вона оминає невеличке озеро, вдало назване Дрімі Вотерс[3], — традиційне місце для пікніків. На його південному боці побудували мотель із центральним офісом, що виходить до дороги, а за головною будівлею номери розташувалися напівколом. Загалом сорок номерів з кухнями, душем і туалетом, а з вікон відкривається вид на озеро. Будиночки та оздоблення — за останньою модою: поліровані соснові фасади зі симпатичними дерев’яними гостроверхими дахами, кондиціонером і телевізором, дитячий майданчик для ігор, басейн, вздовж озера поле для гольфу з м’ячами, що не тонули (п’ятдесят м’ячів за долар), усі діла. Харчування? Кафетерій у вестибюлі, а двічі на день із Лейк-Джорджа доставляли продукти й напої. І все це за десять доларів за одномісний номер, та шістнадцять — за двомісний.

Нічого дивного, що за капітальних витрат близько двохсот тисяч за сезон, який триває з першого липня до початку жовтня, при тому, що табличка «Вільних місць немає» красується тут тільки з чотирнадцятого липня до Дня Праці[4], власники мотелю ледве зводять кінці з кінцями. Принаймні так стверджували ті жахливі Фенсі, коли брали мене адміністратором за тридцять доларів на тиждень плюс пансіон. Добре, що хоч у душу не лізли! Чи співало в мене на серці? Та тут цілий небесний хор заспівав о шостій ранку, коли їхній хромований універсал нарешті зник за поворотом дороги на Гленз-Фоллс і далі до Трої, звідки ті монстри родом. Містер Фенсі наостанок облапав мене, а я не встигла ухилитися. Його рука спритною ящіркою пробігла моїм тілом, перш ніж я наступила на його ногу каблуком. Він забрав руку, а коли гримаса болю залишила його спотворене обличчя, прошепотів: «Гаразд, крихітко. Краще доглядай за хазяйством, допоки завтра опівдні не повернеться за ключами бос. Щасливих снів!» Потім він зобразив посмішку, смисл якої я не зрозуміла, і почимчикував до автівки, з котрої, сидячи на водійському сидінні, за ним спостерігала дружина. «Годі, Джеде, — сказала вона різко, — ввечері зможеш задовольнити свою похіть на Вест-стріт». Жінка встромила передачу і прокричала до мене: «Бувай, красуне! Пиши нам щодня». І, стерши з обличчя криву посмішку, я востаннє побачила у віконці її висохлий негарний профіль, перш ніж машина виїхала на дорогу. Тьфу! Ну і парочка. Просто з романів жахів... Дорогий щоденнику! Люди, гірших за яких я ніколи не бачила, нарешті поїхали. Віднині у своїх мандрах з подібними типами не зустрічатимуся!

Стоячи, дивилася на дорогу, якою щойно поїхало подружжя Фенсі, й міркувала. Потім повернулася подивитися на північ, аби з’ясувати, що там з погодою. День був чудовий, по-швейцарськи прозорий та чистий, порівняно теплий, як для середини жовтня, але зараз рвучкі хмарини високо у небі — чорні та підсвічені рожевими променями сонця, що сідало, почали накопичуватися на горизонті. Швидкі, метушливі пориви вітру швендяли поміж верхівок дерев, час од часу розгойдуючи єдиний ліхтар над покинутою бензоколонкою в кінці дороги біля озера. Один з довгих поривів — холодний та пронизливий — приніс із собою металеве поскрипування металевого ліхтаря, і мене затрусило від цього потойбічного дзеленчання. На озері, за останніми будиночками, почали битись об край берега дрібні хвилі, а сіро-металева поверхня води раптово укрилася кошачими подряпинами з білими гребінцями по краях. Проте між сердитими поривами повітря залишалося спокійним, і вартові дерева уздовж дороги та позаду мотелю зісунули свої ряди довкола вогнів яскраво освітленого будинку за моєю спиною.

Мені раптом захотілося до туалету, і я усміхнулася. Такий потяг виникає у дітей, які граються у схованки чи доганялки, коли до комода під сходами долинає тихеньке поскрипування мостини та перешіптування групи шукачів. Цього моменту тебе заповнює збуджене передчуття, ти охоплюєш ноги руками і чекаєш на екстаз бути знайденою, потім проблискує світло від дверей, що потроху відчиняються, — і настає кульмінаційний момент: твоє наполегливе «Ш-ш-ш! Залізай до мене!» Відтак двері тихенько зачиняються, і хтось, хихикаючи, притискається до тебе теплим тілом.

Я, тепер уже «доросла дівчина», пригадала фізичний свербіж, викликаний швидкоплинним передчуттям бути розкритою — «мурашки» вздовж спини та «гусяча шкіра» — який ґрунтується на первобутньому інстинкті небезпеки від тваринних предків. Мене це розважило, я спробувала затримати в собі таке відчуття. Скоро грозові хмари вибухнуть дощем, і я сховаюся від завивання вітру в своїй гарно освітленій затишній печері, змішаю коктейль, послухаю радіо, відчуваючи себе у безпеці та спокої.

Вечоріло. Сьогодні пташиного концерту не слід очікувати. Птахи давно відчули наближення урагану й поховались у лісових схованках, як і звірі: білки, бурундуки та олені. На усій величезній дикій території залишилася тільки я. Зробила кілька глибоких вдихів — повітря було м’яким та вологим, що тільки підсилювало запах хвої і моху, а тепер ще долинув запах прілої землі, немовби дмухнуло з-під пахви лісу, який спітнів од того самого приємного збудження, котре щойно охопило мене. Десь зовсім поблизу знервована сова голосно запитала «Хто?» й одразу затихла. Я відійшла від освітленого отвору і зупинилася на середині куряного шляху, дивлячись на північ. Налетів сильний порив вітру та скуйовдив волосся. Біло-блакитна блискавка прокреслила горизонт. Через кілька секунд, немов сторожовий пес, який прокинувся, рикнув грім, налетів шквал, і верхівки дерев почали гнутися та витанцьовувати, а жовтий ліхтар над бензозаправкою здригнувся й узявся підморгувати, немов попереджаючи про небезпеку. Попередження було адресоване мені. Раптом витанцьовуючий ліхтар заслало пеленою води, його обрис розплився, а світло потьмяніло від стіни дощу. На мене впали перші важкі краплі, я повернулась і побігла.

Шваркнувши дверима, замкнула їх і накинула ланцюжок. Саме вчасно, бо на землю впав справжній водоспад, і звук його змінювався від важкого барабанного бою по схилах дерев’яної покрівлі до високого вирування на віконному склі. За мить до них приєднався несамовитий шум води стічними трубами. Шумовий фон грози повністю усталився.

Я все ще стояла посеред кімнати, відчуваючи себе абсолютно захищеною, коли грім, що тихенько причаївся за спиною, раптом вискочив із засідки. Блискавка освітила кімнату, і вслід за нею приголомшливий гуркіт сколихнув усю будівлю, від чого повітря завібрувало, наче струна піаніно. Прогримів оглушливий вибух, немов за кілька ярдів од будинку розірвалась авіабомба. Почувся різкий дзенькіт — то вибило шибку, і скло впало на підлогу, а потім по лінолеуму забарабанили водяні струмені.

Я не рухалася. Не могла ступити з місця. Уся заклякла і стояла, затуливши вуха руками. Не думала, що таке можливо. Оглушлива тиша, яка запанувала після вибуху, поступово заповнилася шумом дощу, недавно таким заспокійливим, а зараз він мовби промовляв: «Що, не очікувала, що буде страшно? Ти ще не бачила грози в цих горах. Твоя схованка — просто сміховисько. Може, вирубати тобі світло? А як щодо удару блискавки крізь картонну стелю цієї коробки сірників? Тоді, щоб уже напевне прикінчити, можна підпалити твою халабуду або вдарити електричним струмом. Чи, може, налякати тебе так, щоб ти вискочила на вулицю і спробувала під дощем подолати десять миль до Лейк-Джорджа? Кажеш, тобі подобається самотність? Спробуй тоді це!» — і кімнату знову залило біло-блакитним сяйвом, а над головою пролунав такий гучний удар грому, що від нього позакладало вуха. Однак цього разу гуркіт був тривалішим і торохкотів розложисто, як несамовита канонада, від котрої в барі задзеленчали чарки та бокали, а дерев’яний каркас будинку прогнувся під тиском звукових хвиль.

Я відчула слабкість у ногах і, похитуючись, допленталася до найближчого крісла й упала в нього, охопивши голову руками. Яку дурницю я скоїла, як можна поводитися настільки безглуздо! Якби хоч хтось завітав, залишився зі мною і сказав, що це лише гроза! Але дзуськи! Це катастрофа, кінець світу. Сили небесні повстали проти мене! Зараз знову грюкне. Будь-якої миті! Треба щось робити, покликати на допомогу! Але Фенсі розрахувався з телефонною компанією, тож телефон від’єднали. Залишалося тільки одне! Я підскочила, побігла до дверей і потягнулася до рубильника, що вмикав над вхідними дверима червону неонову вивіску з написом «Вільні місця/ Кімнат немає». Якщо увімкнути «Вільні місця», може, якийсь заблукалий подорожній буде радий знайти тут дах, проте, коли я потягнула руків’я, блискавка, що чатувала на мене, зі зловісним хрускотом, засліплюючи, виблиснула, а коли вдарив грім, велетенська рука схопила мене і жбурнула на підлогу.

ДОБРІ СТАРІ ЧАСИ

Коли я очуняла, то відразу ж пригадала, де перебуваю і що зі мною трапилося, тому припала до підлоги в очікуванні нового удару. Лежала так добрі десять хвилин, прислуховувалася до шуму дощу і розмірковувала про наслідки удару електричним струмом — чи отримала я непоправні ушкодження, чи мої нутрощі спалено, чи зможу мати дитину, чи я посивіла? А може, волосся взагалі згоріло? Я торкнулася рукою голови — усе ніби на місці, тільки на потилиці ґуля. Спробувала обережно порухатися — наче нічого не зламано. Жодних ушкоджень. Цього моменту величезний холодильник «Дженерал Електрик» у кутку кімнати повернувся до життя і дуже по-домашньому загурчав, тож я зрозуміла, що світ все ще існує, а гроза минула.

Я підвелася, відчуваючи слабкість у ногах, й озирнулася, очікуючи побачити довкола зону суцільних руйнувань і хаосу. Але все було так, як я «залишила», — респектабельна конторка портьє, металевий стелаж для книг та журналів, довга стійка кафетерію, дюжина чепурних столиків з пофарбованими в усі кольори веселки пластиковими стільницями з комфортабельними металевими стільцями, громіздкий кулер для холодної води та блискуча кавова машина — все на своїх місцях як зазвичай. Єдиними доказами нищівного армагедону, який я щойно пережила, були дірка у склі вікна й калюжка води на підлозі. Армагедон? Про що це я взагалі? Єдиний армагедон у мене в голові. То просто гроза. З громом та блискавками. Я до смерті перелякалась гуркоту, мов нерозумна дитина. А потім, як остання дурепа, взялася рукою за електричний перемикач, не дочекавшись навіть проміжку між блискавками. Сама винувата — покарана ґулею на голові — пришелепкувата, необачлива, сполохана кицька. Проте зачекайте — ану ж я посивіла? Я кинулася до сумочки на конторці, зайшла за барну стійку кафетерію і нахилилася подивитись у довге дзеркало під поличками. Спершу поглянула собі в очі — блакитні та прозорі, вони були трохи розширені від страху. Вії з бровами на місці, високий лоб — а далі — уф, каштановий вихор ординарного волосся, що спадало на плечі двома великими хвилями. Слава Богу! Я витягнула гребінець, різко провела ним по волоссю, відтак поклала до сумки і клацнула замком.

Годинник показував майже сьому. Я увімкнула радіо і поки слухала, як WОКО залякує слухачів наслідками грози — повалені лінії електропередач, Гудзон небезпечно піднявся у Гленз-Фоллс, в’яз, що впав, заблокував шосе № 9 у Саратога-Спрингс, очікування підтоплень у Меканіквілі — притулила до розбитої віконної панелі лист картону і закріпила за допомогою клейкої стрічки, витягнула відро й ганчірку та витерла калюжу на підлозі. Потім критим переходом побігла до будиночків, зайшла у свій номер дев’ять по правий бік озера, зняла одяг і стала під холодний душ. Біла нейлонова блузка забруднилася при падінні, тож я випрала її і повісила сушити.

Уже забула про лиху грозу та про те, що поводилась, як дурна качка, — моє серце знову співало у передчутті вечора, котрий судилося провести наодинці, як і ранок наступного дня. Піддавшись якомусь незрозумілому поривові, одягнула найкраще вбрання — чорні оксамитові тореадорські штани (непристойно облиплі) зі зухвалою золотою «блискавкою» на заду та із золотої нитки светр «камелот» з широким горлом без ліфчика. Помилувалася собою у дзеркалі й вирішила, що краще закотити рукави до ліктів, запхала ноги в сандалі фірми «Феррагамо» і зробила швидкий ривок назад до вестибюля.

У кварті[5] «Вірджинія Джентльмен»[6], якої мені вистачило на два тижні, залишалась якраз порція. Наповнивши один з найкращих бокалів кубиками льоду, я до останньої краплі вилила залишки бурбона. Потім підтягнула з-за конторки найзручніше крісло ближче до радіоприймача, увімкнула радіо, запалила одну з п’яти сигарет, що залишились у пачці «Парламенту», зробила ковток і згорнулась у кріслі клубочком.

По радіо крутили рекламу про котів та як їм подобається корм із печінки «Пуссіфуд Прайм». Щебетання диктора приглушувало невгаваючий шум дощу, тональність якого змінювалася лише тоді, коли особливо сильний порив вітру барабанив по вікнах так, немов то була не вода, а картеч, і від цього будівля здригалась. Усередині було сухо, затишно й весело (саме так, як я уявляла) від виблискуючого хрому та яскравого світла. По WOKO оголосили про сорокахвилинну програму «Музикальний поцілунок», і раптом «Інк Споте» заспівали «Хтось розхитує човен моєї мрії»[7]. Я ніби знов опинилася на Темзі п’ять років тому, і ми повільно пропливали в човнику повз Королівський острів, удалині виднівся Віндзорський замок[8], Дерек неспішно гріб, а я поралася з переносним програвачем. Ми мали в запасі лише десять платівок, але коли черга доходила до «Інк Споте», Дерек обов’язково благав поставити «Човен мрії»: «Запусти його ще раз, Вів», — і я ставала на коліна, щоби знайти початок пісні на платівці.

Коротше, очі мої сповнилися сльозами — не через Дерека, а через солодкий біль спогадів про хлопця та дівчину під яскравим сонцем і про їхнє перше кохання з наївними піснями, зворушливими світлинами й літерами SWALK[9] на конверті. То була сентиментальна туга за дитинством, що минуло, жалість до себе та біль втрати, які саваном лежали на серці. Дві сльози скотилися моїми щоками, перш ніж я змахнула їх рукою, вирішивши влаштувати вечір спогадів.

Мене звати Вів’єн Мішель, і на момент перебування в мотелі «Дрімі Пайнс», коли я поринула у спогади, мені виповнилося двадцять три роки. Мій зріст — п’ять футів шість дюймів, і я завжди думала, що маю гарну фігуру, допоки англійські дівчата з Астор-хаусу не зауважили, що мій зад надто випинається і що мені треба носити тугіший ліфчик. Очі, як я казала, у мене блакитні, а волосся — темно-каштанове та в’ється. Є у мене таємна мрія — зробити одного дня собі левову гриву, щоб виглядати старше й ефектніше. Вилиці у мене високі й мені подобаються, хоча ті самі дівчата-англійки сказали, що через них я маю вигляд «іноземки». Мій ніс надто маленький, а рот — завеликий, тож він виглядає сексуальним навіть тоді, коли мені цього не хочеться. За темпераментом я сангвінік, а значить, мені хочеться вірити, що маю легкий романтичний відтінок меланхолії, але я норовлива й незалежна настільки, що це турбувало сестер у монастирі та дратувало міс Тредголд в Астор-хаусі. («Жінки подібні до верби, Вів’єн. Це чоловіки подібні до дубів та ясенів»).

Я — канадська француженка. Народилися неподалік від Квебеку в містечку Сент-Фамій на північному узбережжі Іль-д’Орлеан — довжезного острова, що витягнувся, мовби велетенський потоплений корабель посередині ріки Святого Лаврентія там, де вона впадає у Квебекську протоку. Я виросла біля і, в прямому сенсі, у цій великій річці, й цілком природно, що головними моїми заняттями були плавання, рибальство та всілякі розваги на природі. Батьків майже не пам’ятаю, хіба що батька любила, а з матусею не ладнала, бо мені не було і восьми, коли під час війни вони обоє загинули в авіакатастрофі при посадці у Монреалі — летіли на чиєсь весілля.

Суд передав мене під опіку тітці-вдові Флоранс Туссен; та переїхала в наш будиночок і почала мене виховувати. Ми непогано розумілись, і сьогодні я можу сказати навіть, що люблю її, хоча тітонька була протестанткою, а я — католичкою, і я стала жертвою релігійного перетягування каната, що завжди отруювало життя ревнителів віри в Квебеку, чітко розділеному навпіл між двома конфесіями. Католики виграли битву за мій духовний розвиток, і до п’ятнадцяти років я навчалася в монастирській школі ордену урсулинок[10]. Сестри були вельми суворими і надавали великого значення побожності, завдяки чому я стала справжнім знавцем історії релігії, а також набралася купи туманних догм, які з радістю обміняла б на знання, що допомогли б краще орієнтуватись у світі, а не виконувати роль сестри милосердя чи монахині. Нарешті, коли атмосфера стала там зовсім задушливою і я почала благати про порятунок, тітонька радо мене визволила від «папісток» і сказала, що я маю поїхати до Англії завершити навчання, тільки-но мені виповниться шістнадцять.

Її рішення спричинило неабиякий скандал місцевого значення. І не тільки тому, що монастир урсулинок є стовпом католицьких традицій Квебеку — в них зберігається череп Монкальма[11], і впродовж двох сторіч не було такого моменту, щоби принаймні дев’ять сестер денно і нощно не молилися на колінах перед вівтарем каплиці. Моя родина належала до тих самих стовпів французького канадійства, і те, що їхня донька спаплюжила обидві священні традиції, стало скандалом, який обговорювали цілий тиждень.

Справжні сини та дочки Квебеку утворюють закрите суспільство, на кшталт таємного, яке, напевне, могутнє не менш, ніж кальвіністська кліка Женеви, а посвячені у товариство чоловіки та жінки гордовито називають себе «Canadiennes»[12]. Значно нижче в їхньому табелі про ранги стоять англійські канадійці, тобто канадці-протестанти. Ще нижче — Les Anglais[13] — категорія, до якої відносять більш-менш недавніх емігрантів з Британії, і, нарешті, Les Américains, «американці» — термін геть зневажливий. Французькі канадійці пишаються своєю французькою, хоча насправді це набір діалектів, напханий словами двохсотрічної давнини, незнайомими справжнім французам, та змащений англійськими словами, переінакшеними на французький лад. Гадаю, так африкаанс співвідноситься з голландською. Снобізм та претензія на унікальність цієї квебекської кліки поширюються навіть на Францію і французів. Цих прабатьків французьких канадійців вони звуть просто «іноземцями». Я так детально про це розповідаю, аби пояснити, що віровідступництво члена родини Мішель із числа родин посвячених — не менш огидний злочин, аніж, скажімо, дезертирство з рядів сицилійської мафії. Мені недвозначно заявили: якщо я залишу урсулинок та Квебек, то спалю усі мости, і мої духовні наставники більше за мене не відповідають.

Тітонька відчутно заспокоїла мої нерви, що похитнулися через загрозу остракізму з боку спільноти, — а більшості моїх друзів заборонили мати зі мною справу — але факт залишився фактом, і я прибула до Англії, сповнена відчуття вини та відчуженості на додачу до мого «колоніалізму», що стало важким тягарем, з яким мені довелося зіткнутись у школі для молодих леді.

Астор-хаус міс Тредголд, як і більшість закладів подібного роду, містився у районі Саннінгдейл[14], займаючи величезний вікторіанський маєток, верхні поверхи якого були перегороджені стінами зі сухої штукатурки, щоб облаштувати кімнати для двадцяти п’яти пар дівчат. Оскільки мене віднесли до «іноземців», я ділила кімнату з іншою іноземкою — смаглявою мільйонеркою з Лівану. З-під пахв у неї стирчали величезні пучки волосся, а її пристрасть до шоколадної помадки могла зрівнятися хіба що з її захопленням єгипетською кінозіркою на ймення Бен Саїд, чиї гламурні світлини — з гламурною посмішкою, гламурними вусиками, сальними очима і зализаним волоссям — дуже скоро порвали й відправили у подорож в унітаз три старші вихованки з трояндового дортуару, до якого належали і ми. Правду кажучи, ця ліванка мене врятувала. Вона була настільки потворна, сварлива, смердюча й зациклена на грошах, що майже вся школа жаліла мене і, так чи інакше, ставилася до мене зі симпатією. Але були такі, хто мене не шкодував, а насміхався над моїм акцентом, манерами поводитися за столом, які вони вважали незграбними, повною відсутністю знань про світ, одне слово, за те, що я канадійка.

Я теж, наскільки розумію тепер, була надто чуйною і запальною. Не терпіла грубого ставлення та глузувань, і після того, як відлупцювала двох-трьох своїх мучительниць, усі дівчата якось уночі зібралися гуртом та почали мене духопелити й обливати водою, допоки я не розридалась і пообіцяла, що більше не битимусь, як «лосиха». Після цього інциденту я трохи заспокоїлась, уклала перемир’я зі школою і понуро зайнялася наукою, як стати справжньою леді.

Саме канікули змінили ситуацію кардинально. Я заприятелювала з дівчиною зі Шотландії Сьюзан Дафф, яка теж полюбляла природу. Вона була також єдиною дитиною в родині, тож її батьки стали щасливими, коли я склала компанію їхній доньці. Отже, літо ми провели у Шотландії, а взимку й навесні каталися на лижах у всій Європі — у Швейцарії, Австрії, Італії. Ми так здружилися, що не розлучалися до кінця школи, а врешті-решт навіть удвох «вийшли у світ», коли тітка Флоранс внесла п’ятсот фунтів за ідіотські спільні потанцульки в Гайд-Парк готелі. Я потрапила до списку запрошених і водила хороводи з молодими чоловіками — моїми партнерами — які виглядали грубими, прищавими й аж ніяк не мужніми, порівняно з канадськими юнаками. (Можливо, помилялася, бо один — найприщавіший — узяв того ж року участь у Ґранд Нейшинел[15] та не зійшов з дистанції).

І тут я зустріла Дерека.

Тоді мені виповнилося сімнадцять з половиною, і ми зі Сьюзан мешкали у трикімнатній квартирці на Олд-Черч-стріт біля Кінгз-роуд. Був кінець червня — запізно для наших знаменитих «сезонів», тож ми вирішили організувати вечірку для найближчих друзів, які насправді подобалися нам. Родина, котра мешкала на одних з нами сходах, збиралась у відпустку за кордон і віддала нам ключі в обмін на обіцянку доглядати за квартирою, поки вони у від’їзді. Ми ледь не розорилися, намагаючись не вдарити обличчям у багнюку при підготовці заходу, тому я надіслала тітці Флоранс телеграму й отримала від неї сто фунтів, а Сьюзан нашкрябала десь п’ятдесят, і ми вирішили справити бенкет. Збиралися запросити осіб тридцять, сподіваючись, що прийдуть не більше двадцяти.

Ми купили вісімнадцять пляшок шампанського — рожевого, бо воно здалося нам вишуканішим, десятифунтову банку чорної ікри, дві дешеві банки фуагри, яка виглядала пристойно, коли ми порізали її, та купу масничних страв із Сохо. Наробили багато бутербродів із чорного хліба з маслом, крес-салатом та копченим лососем і додали різдвяних смаколиків — цукерок та чорносливу в шоколаді. Дурна ідея, звісно, бо ніхто їх не їсть, але коли ми накрили стіл (на дверях, знятих із петель, накритих яскравою скатертиною), він виглядав як стійка бару на дорослій вечірці.

Вечірка мала грандіозний успіх, може, й занадто. Прийшли усі тридцятеро, а дехто привів зі собою друзів, і сталася справжня товкотнеча — народ сидів на сходах, а один хлопець — навіть на унітазі з дівчиною на колінах. Гармидер та спека були страшенні. Можливо, ми не були насправді щирими, як про себе думали, а може, людям подобаються щирі, тільки коли вони справжні й не випендрюються. Одне слово, сталося найжахливіше — у нас закінчилася випивка! Я стояла біля столу, коли якийсь дотепник спустошив останню пляшку шампанського і загорлав здавленим голосом: «Води! Води! Або ми ніколи не побачимо Англії!» Я занервувалась і безглуздо заявила: «Але більше у нас нема», на що високий хлопець, який підпирав стіну, мовив: «Звісно, є. Ви забули про льох» і, взявши мене під лікоть, виштовхав з кімнати на сходи. «Ходімо, — сказав рішуче, — не можна сплюндрувати чудову вечірку. Добудемо ще в пабі».

Ми сходили до пабу, взяли дві пляшки джину та жменю гірких лимонів; він, наполігши, заплатив за джин, а я заплатила за лимони. Хлопець був напідпитку, але залишався приємним. Він пояснив, що прийшов до нас з іншої вечірки, сюди його привела подружня пара Норманів, друзів Сьюзан. Також сказав, що його звуть Дерек Моллабі, але я пропустила це повз вуха, бо була надто зайнята тим, щоб донести пляшки до квартири. Нас привітали палкими оплесками, коли ми піднялися сходами, але вечірка вже подолала свій пік, народ почав потроху розходитися, допоки не лишилася групка найближчих друзів і тих бідолах, яким нікуди було податися на вечерю. Потім і вони почали розходитись, у тому числі Нормани, які виявилися дуже милими. Наостанок вони сказали Дереку, що він знайде ключ від дверей під килимком, а Сьюзан запропонувала сходити у «Попотт» — пивничку напроти, від якої я була не в захваті. Тут підійшов Дерек, припідняв волосся, що закривало вухо, і хрипло прошепотів, чи не бажаю я повештатися з ним. Я відразу погодилася, передусім, напевне, тому, що він був високим, а також із вдячності за допомогу, коли я зніяковіла через випивку.

Нас винесло на розпечену вечірню вулицю з квартири, яка після вечірки нагадувала радше поле битви. Сьюзан та її друзі пішли, а ми взяли таксі до Кінгз-роуд. Дерек провіз мене через увесь Лондон до спагеті-хаусу під назвою «Бамбук» поблизу Тотенгем-Корт-роуд, де ми замовили спагеті болоньєзе та пляшку «Божоле». Він випив майже всю пляшку сам і розказав, що мешкає неподалік від Віндзора, що йому майже вісімнадцять і це його останній семестр у школі, а в команді з крикету він грає номером одинадцятим, і що йому надали двадцятичотиригодинне звільнення до Лондона, щоб відвідати адвокатську контору, бо його тітка померла і залишила йому якісь гроші. Він провів день із батьками, а потім ті поїхали на «Лордс»[16] подивитися МКК[17] проти Кента. Після матчу батьки повернулися до Віндзора, залишивши його Норманам. Він теж мав поїхати на гру, а потім додому в ліжко, але потрапив на ту вечірку, потім на мою, і взагалі, як я ставлюся до того, щоб завітати до «Клубу 400»?

Звісно, я розхвилювалася. «400» — наймодніший нічний клуб у Лондоні, а я не заходила далі винних погрібців у Челсі. Трохи розповіла йому про себе і змалювала життя в Астор-хаусі у комічному світлі. З Дереком мені було легко, а коли принесли рахунок, виявилося, що він точно знає, скільки давати на чай, і я подумала, що він доросліший, аніж здається, і що англійські приватні школи, власне, для того й призначені, щоб готувати хлопців до цілком дорослого життя. У таксі він узяв мене за руку, і я розцінила це як нормальне. В клубі його, здавалося, знали, а ще там була приємна напівтемрява, Дерек замовив джин з тоніком, і нам на стіл, що, вочевидь, був постійним місцем хлопця, поставили пів пляшки джину. «Моріс Смартс бенд»[18] грав щось страшенно приємне, ми танцювали й одразу призвичаїлись одне до одного, а його па збігалися з моїми. Я помітила, як завивається на скронях темне волосся парубка, які в нього гарні руки, а також те, що коли він усміхається, то дивиться в очі.

Ми пробули в клубі до четвертої ранку, допили джин, а потім на вулиці мені довелось ухопитися за нього. Дерек викликав таксі, й коли він обійняв мене в машині, я не протестувала, а коли поцілував, — відповіла. Двічі відводила його руку від своїх грудей, а на третій раз вирішила, що поводжуся надто манірно, але коли ця рука поповзла нижче і спробувала залізти під спідницю, я цього не дозволила, як не дозволила й тоді, коли він узяв мою руку та спробував покласти на себе, хоч я вся тремтіла від хіті. Нарешті, слава богу, ми доїхали, вибралися з машини, він провів мене до дверей, і ми домовилися зустрітися ще раз, а він пообіцяв писати. Коли ми поцілувалися на прощання, Дерек поклав руку мені на попу й сильно стиснув, і навіть коли таксі зникло за рогом, я все ще відчувала його доторк. Дійшовши до кімнати, глянула у дзеркало над умивальником — звідти на мене дивились очі, які наче сяяли зсередини, хоча, ймовірно, більшу частину підсвічування спричинив джин. І я подумала: «Боже мій, я закохалась!»

ВЕСНЯНЕ ЗАГОСТРЕННЯ

Так багато часу втрачаю, щоб описати це, і лише хвилини, щоби пригадати, тож коли я прокинулася від спогадів у кріслі мотелю, програма «Музика для поцілунків» на WОКО все ще тривала, і хтось, схожий на Дона Ширлі[19], імпровізував на тему «Хіба вона не лялечка?»[20] Лід у склянці розтанув, я підвелася, щоб насипати його ще з морозилки, повернулася, скрутилася калачиком і зробила повільний ковток бурбона. Затримала у роті, а потім запалила іншу сигарету і знову опинилася в тому безкінечному літі.

Дерек довчився останній семестр, і на той час ми обмінялися чотирма листами. Його перший починався зі слова «люба» й закінчувався «люблю-цілую», а я обмежилася словами «дорогий» та «з повагою». Він писав переважно про те, скільки пробіжок зробив, а я — про танці, які відвідала, та про фільми і спектаклі, які подивилася. Він збирався провести канікули вдома, схвильовано чекав на уживаний «МG», котрий обіцяли подарувати йому батьки, і питав, чи поїду я з ним кататися. Сьюзан дуже здивувалася, коли я відмовилась їхати з нею до Шотландії, сказавши, що хочу залишитись у квартирі, принаймні на деякий час. Я не розповіла їй про Дерека, бо завжди прокидалася раніше, і про листи вона нічого не знала. Не в моїх правилах щось приховувати, але я дуже трепетно живила свій «роман», як називала його про себе. Наш зв’язок із Дереком здавався мені таким крихким, і я так боялася розчаруватися, що уникала будь-яких розмов, аби не зурочити. Наскільки чула, я могла стати однією з довгої низки дівчат Дерека. Він був настільки привабливим та імпозантним, принаймні в школі, що я так і бачила чергу з «мейфейрських»[21] сестричок у платтячках з мусліну, усі з вищого світу, готові виконати будь-яку його забаганку. Отже, я просто пояснила Сьюзан, що бажаю пошукати роботу і приїду пізніше. Сьюзан вирушила на північ, а я тим часом отримала п’ятого листа від Дерека. Він запрошував мене до себе наступної суботи поїздом, який відправляється від Паддінгтона о дванадцятій, і повідомляв, що зустріне на вокзалі Віндзора, приїхавши туди машиною.

Так почалися наші регулярні й такі приємні стосунки. Першого разу він зустрів мене на платформі. Ми були трохи збентежені, але Дерек так пишався своєю машиною, що швиденько потягнув мене помилуватися нею. Автомобіль і справді був чудовий — чорний з червоним шкіряним салоном та червоними дисками, і з усіма перегоновими прибамбасами, на кшталт молдингу на капоті, величезної кришки бензобака й емблеми В.R.D.С.[22] Ми сіли в машину, я пов’язала волосся шовковою різнокольоровою хустиною, яку дав мені Дерек, вихлопні труби видали чарівний сексуальний звук, і ми промчали світлофор на Хай-стріт, відтак повернули до річки. Того дня проїхали аж до Брея — так він хотів показати, на що здатна машина, — ми промчали вузькими вуличками, Дерек робив непотрібні маніпуляції з перемиканням швидкостей навіть на пласких поворотах.

Коли сидиш над землею при швидкості п’ятдесят, складається враження, ніби мчиш під сотню, тож попервах я мертвою хваткою вчепилась у держак на «торпеді» й молилась усім святим. Але Дерек був вправним водієм, і скоро я довірилися його вмінню та вгамувала тремтіння. Він привіз мене у приголомшливо чарівне місце — «Hotel de Paris», де ми скуштували копченої лососини, що коштувала купу грошей, смажене курча та морозиво, а потім найняли на човновій станції по сусідству човник з електродвигуном, і потихеньку попливли догори річкою — під Мейденхедським мостом. Знайшли маленьку затоку збоку від Кукхемського шлюзу, де хлопець завів човен під навислі гілки. У Дерека був із собою переносний грамофон, і я перебралася до нього на корму. Тут ми сиділи, а потім лежали, слухали платівки і спостерігали за пташиною, що скакала з гілки на гілку над головами. Стояв чудовий дрімотний вечір, ми цілувались, але не більше. Я зрозуміла, що Дерек не вважає мене за «доступну». Згодом налетіли мошки, і ми ледь не перекинули човен, намагаючись вибратись із заростей, а потім швидко поплили вниз за течією, і нам зустрічалося багато човнів з парочками та родинами, але я впевнена, що ми виглядали найвеселішою і найкрасивішою парою з усіх. На машині доїхали до Ітона, з’їли яєчню з кавою в ресторації під назвою «Солом’яна хатка», яку Дерек добре знав, а потім він запропонував сходити у кіно.

«Роялті Кінема» міститься на Фаркар-стріт — вуличці, що веде від замку до Ескот-роуд. Кінотеатр виглядав убого, тут крутили два вестерни, мультфільм і так звані «новини» про тс, що робила королева місяць тому. Я зрозуміла, чому Дсрск вибрав саме його, коли заплатив дванадцять шилінгів за ложу. Таких було дві, затемнені, по обидва боки залу для глядачів, кожна площею шість квадратних футів з двома стільцями, і як тільки ми зайшли усередину, Дерек підсунув свій стілець і почав цілувати й тискати мене. Спочатку я подумала «О Боже, ось куди він їх водить», а потім якось розслабилась, і його руки почали вивчати моє тіло; вони були ніжними і здавалися вправними, а коли дісталися туди, я сховала обличчя у нього на плечі й закусила губу від приємної дрожі, а коли все закінчилося, мене поглинула хвиля теплоти, і сльози ринули з очей, намочивши комір його сорочки.

Він ніжно поцілував мене і прошепотів, що любить та що я — найчарівніша дівчина у світі. Я випрямилась і відсунулася, витерла сльози та спробувала зосередитися на фільмі, розмірковуючи, що втратила цноту чи щось типу того, і віднині він мене більше не поважатиме. Але потім настав антракт, і він купив мені морозиво, відтак поклав руку на спинку стільця та прошепотів, що це найкращий у його житті день, і ми маємо повторювати його знову й знову. Я сказала собі не бути дурепою, що це лише пестощі, їх усі роблять, і, до речі, відчуття були страшенно приємними, та що дітей від цього не буває. Хлопці завжди хочуть когось потискати, і якщо я противитимуся, він знайде іншу дівчину, яка погодиться.

Отже, коли світло знову погасили, його руки повернулися до мене, і мені вже здавалося цілком природним, що вони пестять мої груди, й це мене розворушило. Коли він прошепотів, що я маю для нього дещо зробити, я дозволила йому взяти мою руку і покласти куди він хотів. Але я не знала, як це робиться, і була незграбною, а ще мені було страшенно соромно, і йому довелося мені допомагати. Коли він важко задихав мені в шию і простогнав «О люба!», а потім зітхнув, я відчула таке ж гостре збудження, в яке він щойно увів мене, і тепер, коли ми обоє зробили це, між нами немов упала перепона, й у мене виникло якесь відчуття, схоже на материнське. Я його поцілувала, і з цього моменту між нами встановилися зовсім інші дружні стосунки.

Він мене відвіз на вокзал, щоб я встигла на останній поїзд до Лондона, і ми домовилися зустрітися наступної суботи у той самий час. Дерек стояв на платформі й махав рукою, і я ще довго бачила його в жовтому світлі ліхтарів на такій милій серцю станції. Ось так розпочався наш справжній роман. Надалі усе відбувалось, як першого разу, хіба що на ланч і чай ми їздили в різні місця, а річка, грамофон та маленька ложа в кінотеатрі залишалися незмінними. Але тепер ми гостріше сприймали задоволення від пестощів, що в міру того, як нескінченне літо рухалось у напрямку вересня, ставали тривалішими та вмілішими.

У моїх спогадах завжди впродовж тих днів сяяло сонце, а верби схилялися до води, такої ж прозорої, як небо. Лебеді ковзали по водній гладі в тіні тополь, ластівки кидалися вниз і знову злітали в небо, а Темза повільно несла води від Королівського острова, повз шлюз Бовені та греблю Куку, де ми зазвичай купались, і далі через Брокаські луки в напрямку Віндзорського мосту. Напевне, бували й дощі, напевне, уздовж ріки збирався натовп відпочивальників, та й у наших стосунках не все тривало гладко, але я нічого такого не пам’ятаю. Тижні тягнулись один за одним, як вода у річці — яскраві, блискучі та повні зачарування.

І ось підійшла остання субота вересня, й хоча цей факт досі ігнорували, ми мусили відкрити в наших стосунках новий розділ. У понеділок поверталася Сьюзан, мені усміхнулася перспектива роботи, а Дерек мав повертатися до Оксфорда. Ми робили вигляд, що в наших стосунках не зміниться нічого. Я усе розповім Сьюзан і по вихідних або зможу приїжджати до Оксфорда я, або Дерек зможе навідуватися до Лондона. Ми це навіть не обговорювали, бо само собою розумілося, що наш роман триватиме. Дерек якось невиразно натякав, що я маю зустрітися з його батьками, але ніколи не наполягав, і по суботах у нас було багато інших, значно приємніших справ. У мене, можливо, і виникало питання, чому Дерек не знаходить часу зустрітися впродовж тижня, але він багато грав у крикет, теніс і мав купу друзів, за його словами — усі страшенні зануди. Я не мала наміру втручатись у цей бік його життя, принаймні до слушної пори. Була абсолютно щаслива, що він належав тільки мені один день щотижня. Не хотіла ділити його з іншими людьми, в присутності яких, напевне, соромилася б. Отже, у повітрі висіла невизначеність, і я не заглядала далі чергової суботи.

Того дня Дерек був особливо ніжним, а ввечері запросив мене до готелю «Бридж», де ми пропустили по три джини з тоніком, хоча зазвичай майже не пили. А потім він наполіг на шампанському на обід, і коли добралися до нашого кінотеатру, обоє були добряче напідпитку. Я була не проти — так простіше забути, що завтра доведеться перегорнути новий аркуш, який покладе кінець нашим милим зустрічам. Коли ми потрапили до ложі, Дерек раптом похмурнішав. Він не обняв мене, як уже звично робив, а трохи відсунувся і запалив, дивлячись фільм. Пригорнувшись до нього, я взяла його за руку, але він сидів, як бовван, і дивився прямо перед собою. Я спитала, що сталося. Після паузи він злобливо мовив: «Хочу спати з тобою. По-справжньому, як годиться».

Я була шокована. Особливо мене вразив його грубий тон. Звісно, ми розмовляли «про це», але за обопільною згодою більш-менш домовилися, що це станеться «пізніше». Тепер я намагалася використати старі аргументи, але була засмучена і нервувалася. Навіщо псувати останній вечір? Дерек завзято сперечався. На його думку, я була безсердечною дівчиною, яка обороняла свою цноту. Це погано для здоров’я. До того ж ми все-таки коханці, то чому б не поводитись як справжні коханці? Я відповіла, що боюся завагітніти. Він відповів, що цю проблему легко розв’язати. Є така штукенція, якою він може скористатися. Але чому саме зараз — я не могла зрозуміти. Ми ж не можемо робити це тут. Звісно, можемо. Тут достатньо місця. І він хотів учинити це до того, як вирушить ув Оксфорд. Це немовби зробить нас подружньою парою.

Боязко я поміркувала над його доводами. Може, він мав слушність. Може, це і справді зміцнить наше кохання. Але я була налякана. Нерішуче спитала, чи є у нього та штукенція? Він відповів, що ні, але знає цілодобову аптеку, де можна її придбати. Він поцілував мене, підвівся і рішуче вийшов з ложі.

Я сиділа, втупившись у екран. Тепер відступати було вже нікуди. Зараз він повернеться, і це станеться саме тут, в огидній будочці у брудному заштатному кінотеатрі, мені буде боляче, а потім він зневажатиме мене за те, що я не встояла. У мене виникло бажання піднятися й утекти на станцію, а там першим поїздом повернутися до Лондона. Але такий вчинок його розлютить і уразить гордість. Я перестану бути для нього «своєю в дошку», а ритм нашої дружби, який ґрунтується здебільшого на отриманні чуйного задоволення, зазнає краху. Хіба, врешті-решт, чесно змушувати його чекати так довго? Може, стримання насправді погано для здоров’я? Раніше чи пізніше це все одно станеться, а хіба для такого вибирають слушний момент? До того ж я не чула, щоб хоч якась дівчина отримала задоволення з першого разу. Може, навіть краще покінчити з цим якомога швидше. Усе, що завгодно, тільки б він не розсердився! Що б не сталося, це краще, ніж зруйнувати нашу любов!

Двері відчинились, у кабінку на мить упало світло з коридору. Ось Дерек знову поруч зі мною — збуджений і захеканий. «Роздобув, — прошепотів. — Було страшенно незручно. За прилавком — дівчина. Я не знав, як його назвати. Нарешті кажу: «Мені потрібна та штука, щоб не було дітей. Розумієте?» Дівчина — незворушна, мов огірок. Питає, якої мені якості. Відповідаю — звісно, найкращої. Я вже подумав, що зараз поцікавиться, якого розміру, — Дерек хихикнув і міцно обняв мене. Я мляво хихикнула у відповідь — треба бути своєю в дошку і не робити драми через дурниці. Сьогодні це неактуально. Інакше я поставлю нас обох у незручне становище, особливо його.

Прелюдія була дуже поверховою, і я ледь не розплакалася. Потім він посунув стілець назад, зняв піджак і поклав його на дерев’яну підлогу. Звелів мені лягати на піджак, сам став на коліна поруч і стягнув з мене трусики. Сказав упертися ногами в стінку ложі, але мені було настільки незручно в такій незграбній позі, що я почала благати: «Ні, Дереку, прошу! Не тут!» Коли він якось видерся зверху, обнімаючи мене, я інстинктивно намагалася йому допомогти, щоби хоча він отримав задоволення і не злився на мене опісля.

Але раптом увесь світ перевернувся!

Кабінка сповнилася жовтого світла, а злобний голос угорі обурено вигукнув: «Що це ви робите в моєму кінотеатрі? Ану піднімайся, брудна свинюко!»

Не розумію, як я не знепритомніла. Дерек підвівся, обличчя біле, як папір, і заходився застібати штани. Я теж піднялася, опираючись на стінку будки, й заклякла, чекаючи, що мене зараз поставлять до ганебного стовпа і стратять.

Темний силует в отворі дверей показав пальцем на мою сумочку на підлозі та білий жмутик трусиків поруч.

— Забери це! — я поспіхом нахилилася, немов мене ударили, зжужмила трусики в долоні, намагаючись приховати. — А тепер забирайтеся звідси! — Він стояв на проході, наполовину закриваючи вихід, і ми, підібгавши хвости, протиснулися повз нього.

Управитель затріснув двері й повстав перед нами, либонь гадаючи, що ми кинемося навтікача. Пара-трійка глядачів піднялась із задніх рядів і вийшла у фоє (Напевне, весь зал чув голос управителя. Від думки, що глядачі, котрі сиділи під нами, могли чути всю сцену, починаючи з нашої сварки, паузу, а потім інструкції Дерека, що мені робити, я затремтіла.) Білетерка вийшла з будочки, а один чи двоє перехожих, які вивчали афіші, дивилися на нас з-під козирка на вході, підсвіченого дешевими різнокольоровими лампочками.

Управитель — огрядний темноволосий чоловік, затягнутий у тісний костюм з квіткою в петлиці, червоний од люті, міряв нас поглядом з голови до ніг.

— Брудні нікчемні свині! — він повернувся до мене. — Я бачив тебе тут раніше, значить, ти звичайна шлюшка. Я зараз викличу поліцію. Непристойна поведінка. Порушення громадського порядку. — Ці жахливі слова легко злітали у нього з язика. Напевне, він не раз використовував їх у своєму занедбаному закладі з темрявою, що сприяла розпусті. — Ваші імена? — Управитель витягнув з кишені записник і послинив олівця. Запитально поглянув на Дерека.

— Е-е... — Дерек запнувся, — Джеймс Грант, — у фільмі грав Кері Грант[23], — 24 Акація-роуд, Неттлбед.

Управитель відірвав очі від блокнота.

— У Неттлбеді нема ніяких роуд. Тільки Хенлі-Оксфорд-роуд.

На що Дерек затято відповів:

— Звісно є. Вона на околиці, — і невпевнено додав: — Типу провулка.

— А ти? — управитель, повернувшись, підозріливо дивився на мене.

У роті пересохло. Я нервово зглитнула.

— Міс Томпсон. Одрі Томпсон. Будинок 24, — мовивши так, я відразу ж зрозуміла, що назвала той самий номер, який вибрав Дерек, але інші цифри в голову не спадали. — Томас-роуд, Лондон. — Я ледь не промовила «Томпсон» знову.

— Район?

Не розуміючи, про що мене питають, я безпорадно блимала очима.

— Поштова адреса, — сказав управитель нетерпляче.

Я пригадала Челсі.

— SW6, — тихо відповіла.

Управитель затріснув блокнот.

— Гаразд, забирайтеся звідси. Обоє, — він показав рукою на вулицю. Ми бочком пройшли повз нього, він ішов слідом з витягнутою рукою. — І щоб я вас більше у своєму кінотеатрі на бачив! Я вас запам’ятав. Якщо побачу навіть одного чи одну, викличу поліцію!

Під осудливими поглядами ми вийшли на вулицю, за спиною лунали смішки. Я взяла Дерека за руку (чому він не взяв мене?), ми удвох ступили під непристойно яскраві ліхтарі й інстинктивно повернули праворуч, під гору щоби швидше віддалитися. Йшли, не зупиняючись, допоки не дісталися до бокової вулички, якою повернулися назад, щоб дійти до машини, котру Дерек припаркував вище кінотеатру.

Дерек не промовив ані слова, допоки ми не наблизилися до машини. Тоді кинув ненароком:

— Не можна, щоб вони довідалися номер авто. Я візьму машину сам і підберу тебе напроти «Фуллерс» на Віндзор-Хілл. Хвилин через десять, — він вивільнив руку і пішов вулицею.

Я стояла й дивилася вслід його високій, елегантній постаті, такій гордовитій і статній, потім розвернулася та дійшла до вулички, що тягнулася паралельно Фаркар-стріт до замку.

Зрозумівши, що все ще тримаю трусики в руці, я поклала їх в сумку і раптом подумала, який маю вигляд. Зупинившись під ліхтарем, витягнула дзеркало. Виглядала я жахливо — обличчя таке біле, що здавалося зеленуватим, а очі — як у впольованого звіра. Волосся збилося на потилиці — там, де я вовтузилась об підлогу, а помада розмазалася від поцілунків Дерека. «Брудні нікчемні свині!» Як точно сказано. Я відчувала себе брудною, приниженою, пропащою. Що тепер з нами буде? Може, той чоловік і справді перевірить адресу та звернеться до поліції? Хтось обов’язково запам’ятав нас цього разу чи бачив нас раніше. Може, хтось запам’ятав номер машини Дерека, наприклад хлопчик, який захоплюється машинами. На місці злочину завжди знайдеться той чи інший пролаза. На місці злочину? Саме так, найгірший злочин у пуританській Англії — секс, оголене тіло, непристойна поведінка. Можу уявити, що побачив управитель, поки Дерек злазив із мене! Боже! Мене затіпало від огиди. Ой, Дерек, напевне, вже чекає. Я гарячково причепурилась і востаннє подивилась у дзеркальце. Зробила що могла. Я поспішила цією ж вулицею і повернула на Віндзор-Хілл. Тулилася до стіни, кожної секунди чекаючи, що люди обертатимуться і казатимуть, показуючи пальцями: «Ось вона! Брудна нікчемна свиня!»

«ЛЮБА ВІВ»

На цьому той пам’ятний літній вечір для мене не закінчився. Напроти «Фуллерс» біля машини поліцейський вичитував Дерека. Повернувшись, Дерек побачив мене.

— Ось вона, офіцере. Сказав же, що на хвилинку. їй треба було... попудрити носик. Так, люба?

Знову неприємності! Знову брехня! Затамувавши подих, я відповіла «Так» і сіла на сидіння поруч з Дереком. Поліцейський хитро підморгнув мені та звернувся до Дерека:

— Гаразд, сер. Але на майбутнє запам’ятайте, що на Хілл не можна паркуватися. Навіть за такої нагальної потреби, як ця, — і багатозначно покрутив вус. Дерек запустив двигун, подякував полісменові, теж підморгнув, показуючи, що зрозумів його брудний натяк, і ми нарешті поїхали.

Дерек не промовив ані слова, поки на світлофорі в самому кінці вулиці ми не повернули праворуч. Я думала, що він підкине мене до станції, але хлопець поїхав уперед по Детчет-роуд.

— Фуф, — видихнув він з полегшенням. — Ох і вскочили ми в халепу! Я думав — каюк. Подивився б я на своїх старих, якби вони прочитали про нас у газетах. Не кажу вже про Оксфорд — одразу вилетів би.

— Це було жахливо.

У моєму голосі прозвучало стільки емоцій, що він скосив на мене очі.

— Ай справді. Стежина справжнього кохання важка і заломиста, — Дерек опанував себе і знову став легким та безтурботним. А коли очуняю я? — Звісно, страшенно соромно, — він продовжив, ніби нічого й не сталось. — І саме в той момент, коли все налагодилося. — Хлопець підсилив голос ентузіазмом, намагаючись передати його мені. — Ось як ми зробимо. До поїзда ще година. Чому б нам не прогулятись уздовж річки? Це відоме у Віндзорі місце, де гуляють парочки. Там нас ніхто не потурбує. Шкода все марнувати — згаяний час і все інше, тим паче, коли ми вже зважилися.

Наскільки я розумію, «все інше» мало означали «ту штукенцію», яку він купив у аптеці. Я була прикро вражена і квапливо мовила:

— Але я не можу, Дереку! Я так не можу! Ти навіть не уявляєш, як жахливо почуваюся через те, що сталося щойно.

Він кинув на мене швидкий погляд.

— Що значить — «жахливо»? Ти погано почуваєшся чи що?

— Ні, не це. Просто те, що сталося, було жахливо. Так принизливо!

— Он що! — у його голосі чулося презирство. — Але ж ми виплуталися, чи не так? Давай, будь гарною дівчинкою!

Ну ось, знову! Я так потребувала, щоб він мене заспокоїв, так жадала, щоб обійняв мене, запевнив, що все ще кохає, незважаючи на те, що так погано почалось. У мене затремтіли коліна, коли подумала, що доведеться пройти через все це ще раз. Я стиснула ноги руками, щоб стримати тремтіння, і мляво мовила:

— Гаразд...

— От і молодчина!

Ми переїхали через міст, і Дерек звернув на узбіччя. Він допоміг перелізти через паркан, та, обнявши за плечі, повів мене через поле вузенькою стежкою повз плавучі будинки, що стояли під вербами.

— Нам би такий! — мовив. — Може, зламаємо двері? Чудове двоспальне ліжко. А раптом ще й випивка у шафі...

— О ні, Дереку, заради бога! Досить нам неприємностей, — я уявила гучний голос: «Що це ви тут робите? Хіба це ваш човен? Ану виходьте, хочу на вас подивитися».

Дерек розсміявся.

— Може, ти і права. В будь-якому разі, трава дуже м’яка. Хіба це не романтично? Ось побачиш, усе відбудеться чудово. І тоді ми станемо справжніми коханцями.

— Звісно, Дереку. Але будь зі мною ніжним. Навряд чи у мене щось вийде з першого разу.

Дерек збуджено стиснув мою руку.

— Не хвилюйся, мала, я тебе усьому навчу.

Я відчула себе впевненіше, сили повернулись. Як приємно було крокувати поруч із ним під сяйвом місяця. Попереду темніла діброва, я з острахом дивилася на неї, бо саме там це і станеться. Я маю докласти зусиль, щоби зробити йому приємне і не створювати проблем! Не треба показувати себе дурепою! Не сміти рюмсати!

Стежина вела крізь діброву. Дерек озирнувся.

— Туди, — показав. — Я піду першим. Стережися гілок.

Ми дерлися крізь гущавину. Як я і думала, опинилися на невеличкій галявині. Місце було популярним — валялася пачка сигарет, пляшка з-під «кока-коли». Мох та листя були прим’яті. У мене виникло відчуття, що це — ліжко в борделі, яке до нас наминали та кудовчили сотні, а може, й тисячі коханців. Тепер відступати нікуди. Принаймні місце було випробуваним, якщо стільки людей ним користувалися.

Дерек був збуджений, палкий та нетерплячий. Він розстелив піджак і одразу ж почав жадібно мацати мене. Я спробувала розслабитись, але тіло напружилося від пережитого стресу, а руки та ноги стали немов дерев’яними. Було б добре, якби він сказав хоч щось ніжне та миле, але Дерек поводився напористо й цілеспрямовано, продовжуючи обходитись зі мною майже брутально, немов я — велика незграбна лялька. «Паперова лялька — тільки для мене» — знов «Інк Споте»!

Я так і чула оксамитовий бас Хоппі Джонса та ніжне сопрано Білла Кенні — такс пронизливо ніжне, що зачіпало струни душі. Й усе це — на фоні пульсуючого біту гітари Чарлі Фуква. Сльози полилися з моїх очей. О боже, що зі мною коїться?.. А потім різкий біль і короткий зойк, який я швидко придушила, і він лежить на мені, а груди здіймаються, і його серце б’ється об мене. Я обняла його й відчула, що сорочка хлопця геть волога.

Так ми лежали деякий час. Намагаючись стримувати сльози, я дивилась, як пробивається крізь гілки місячне сяйво. Отже, це сталося. Велика мить! Мить, яка ніколи більше не повториться. Тепер я стала жінкою, дівчина зникла! Жодного задоволення, лише біль, як і казали. Але дещо залишилося. Чоловік, якого я тримаю в обіймах. Я пригорнула його до себе міцніше. Відтепер я належу йому, і тільки йому, а він належить мені. Він дбатиме про мене. Надалі ми належатимемо лише одне одному. Ніколи більше я не буду сама. Тепер нас двоє.

Дерек поцілував мене у мокру щоку й підвівся. Простягнув до мене руки, я обсмикнула спідницю, і він допоміг мені встати. Подивився у мої очі, в його напівпосмішці я помітила збентеження.

— Сподіваюся, було не дуже боляче...

— Ні. А тобі було добре?

— Так, звичайно.

Він схилився й підняв піджак. Поглянув на годинник.

— О боже! У нас лише чверть години, щоби встигнути на поїзд! Мусимо поквапитися.

Ми вибралися на стежку, і, поки поверталися до машини, я витягнула гребінець та розчесала волосся й обтрусила спідничку. Дерек мовчки йшов позаду. Тепер його обличчя в місячному світлі виглядало замкненим, а коли я взяла його під руку, то не відчула потиску у відповідь. Мені хотілося, щоб він поводився ніжніше, сказав щось про нашу наступну зустріч, але відчувала його холодність і замкненість. Тоді я ще не звикла до облич чоловіків після палкого кохання і винуватила в усьому себе. Напевне, йому було не дуже добре. Я заплакала. Значить, усе зіпсувала я.

Ми дійшли до машини і мовчки доїхали до вокзалу. Я зупинила його біля входу. В жовтому світлі ліхтаря обличчя Дерека було напруженим, він чомусь відводив очі. Я сказала:

— Не проводжай мене до поїзда, любий. Я знайду дорогу. Зустрінемося наступної суботи? Я можу приїхати до Оксфорда. Чи краще почекати, коли влаштуєшся?

Немов виправдовуючись, він мовив:

— Проблема в тому, що в Оксфорді все буде інакше. Треба подивитися. Напишу тобі.

Я намагалася прочитати його думки. Це розпрощан-ня не було схожим на інші. Я списала це на втому. Адже я була геть виснажена.

— Розумію, — відгукнулась. — Але напиши мені швидше, любий. Хочу знати, як у тебе справи. — Я стала навшпиньки і поцілувала його в губи. Він ледь відповів на поцілунок.

Дерек кивнув.

— Що ж, до побачення, Вів, — і з кривою посмішкою повернувся та попростував до своєї машини.

Тільки через два тижні я отримала від нього листа. Я писала двічі, але відповіді не було. У відчаї навіть зателефонувала, чоловік на іншому кінці відійшов од слухавки, потім повернувся і сказав, що містера Моллабі нема вдома.

Лист починався так: «Люба Вів, цього листа мені було нелегко написати». Прочитавши це, відразу ж попрямувала до своєї кімнати, замкнула двері й, зібравши усю мужність, сіла на ліжко. У листі йшлося, що літо було чудовим і що він мене ніколи не забуде. Але зараз ситуація змінилася, доведеться багато працювати, і в його житті не залишилося місця «дівчатам». Він розказав батькам про мене, але ті нашого «роману» не схвалили. Вони сказали, що нечесно продовжувати стосунки з дівчиною, з якою не збираєшся одружитися. «Вони страшенно забобонні й мають дивні упередження стосовно «іноземців», хоча, бог свідок, я завжди сприймав тебе як англійську дівчину і мені подобався твій акцент». Батьки були налаштовані одружити його з донькою своїх сусідів. «Я ніколи тобі про це не казав, що, боюся, було нечемно з мого боку, але насправді ми майже заручені. Нам з тобою було так чудово разом, а ти була такою милою, що я не хотів усе спаскудити». А ще він написав, що сподівається: одного дня ми побачимось, а поки що замовив у «Фортнумі»[24] надіслати мені дюжину пляшок рожевого шампанського, «найкращого» — на згадку про нашу першу зустріч. «Я дуже сподіваюся, Вів, що цей лист не засмутить тебе, оскільки щиро вважаю тебе чарівною дівчиною, надто гарною для мене. З любов’ю і щасливими спогадами, Дерек».

Отже, знадобилося десять хвилин, аби розбити мені серце, і близько пів року, щоби бодай трохи загоїти рани. Розповіді про людські страждання не дуже цікаві, бо усі вони однакові, отже, не вдаватимусь у деталі. Я навіть нічого не розповіла Сьюзан. Тепер розумію, що з нашої першої зустрічі поводилась як повія, тож і ставлення до мене було як до повії. У цьому закритому вузькому товаристві англійців я залишалася канадійкою, тобто іноземкою, аутсайдером — легкою здобиччю. А нерозуміння того, що мене використовують, опускає мою особу до рівня повної дурепи. Можна подумати, я учора народилася! Треба порозумнішати, інакше розчарувань не уникнути! Одначе за цим фасадом раціональної дівчини зі широко розплющеними очима і задертим носиком, всередині мене, голосила й тужила маленька дівчинка, котра рюмсала ночами і ставала на коліна перед Богоматір’ю, до якої давно не зверталася, благаючи прощення, а також, щоби Дерек повернувся. Звісно, Вона мені його не повернула, а моя гордість не дозволила благати хлопця про це. Я написала йому коротеньку записку з подякою за лист і повернула шампанське до «Фортнуму». Нескінченне літо закінчилося. Залишилися тільки гіркі спогади, пов’язані з «Інк Спотс», а також сліди в пам’яті про кошмар у кінотеатрі у Віндзорі — спогади, які я не забуду до кінця життя.

Мені пощастило. Я отримала роботу, яку так бажала. Мене прилаштували через друзів друзів до «Челсі Кларіон» — славетної районної газети, яка розпочалася з невеличких оголошень, а з часом перетворилася на інформаційний майданчик для людей, котрі шукали чи здавали квартири й кімнати, а ще шукали обслугу в північно-західному Лондоні. Недавно газета додала кілька редакторських колонок, присвячених місцевим проблемам, як-от: про встановлені нові ліхтарі, що виглядають потворними, нерегулярні рейси автобуса номер 11, крадіжки молочних пляшок, одне слово, усе, що цікавить місцевих домогосподарок. Одну зі сторінок повністю відводили під місцеві плітки. Її читали усі передплатники, і при цьому «Челсі» вдавалось якимось дивом уникати переслідування за наклеп. Газета також відзначалася нищівною критикою імперських підлабузників, що точно відображало настрої місцевого товариства. Ці матеріали (щотижнево) видавав чолов’яга на ім’я Харлінг, який майстерно вичавлював по максимуму з нашого допотопного друкарського обладнання, розміщеного в Пімліко. Насправді газета була хоч маленька, але гарненька, і персонал працював за гроші, а іноді — на голому ентузіазмі, особливо у серпні й на свята, коли вал оголошень значно спадав. Я отримувала п’ять фунтів на тиждень (ми не належали до жодної профспілки, оскільки нас було надто мало), плюс комісійні за ті оголошення, котрі роздобуду.

Отже, я заховала уламки розбитого серця подалі й на майбутнє вирішила обходитися поки що без нього. Покладатимуся на свій розум, силу волі та черевики, щоб показати клятим англійським снобам: якщо я і не гідна їхнього товариства, то хоча б гроші на них зароблятиму. Отже, працюючи вдень і плачучи вночі, я стала для газети тягловою конячкою. Я заварювала чай на всю редакцію, відвідувала похорони і звіряла прізвища запрошених, ліпила уїдливі статейки для сторінки світської хроніки і навіть перевіряла відповіді на кросворди, перш ніж здати номер до друкарні.

А у проміжку — нишпорила по окрузі й за допомогою зачарування розкручувала найупертіших власників крамниць, готелів та ресторанів на рекламу, тим самим накопичуючи свої двадцять п’ять відсотків комісійних, рахунок яким вела сувора стара шотландка-бухгалтер.

Скоро я заробляла вже непогані гроші — від дванадцяти до двадцяти фунтів на тиждень, і головний редактор подумував, а чи не зекономить він, якщо підійме платню до п’ятнадцяти фунтів, та посадив мене у комірку поруч зі собою, зробивши помічником редактора — посада, яка, вочевидь, передбачала привілей спати з ним. Але за першої ж спроби ущипнути мене нижче спини я сказала, що заручена і мій наречений у Канаді. При цьому так люто подивилася йому в очі, що він усе зрозумів і залишив мене у спокої. Людиною редактор був гарною, і ми відмінно ладнали. Його звали Лен Холбрук, і він працював репортером у Бівербрука[25]. Там заробив достатньо грошей, щоби спробувати започаткувати власний бізнес. Валлієць за національністю, Холбрук був трохи ідеалістом. Він гадав, якщо йому не під силу змінити весь світ, то можна хоча б розпочати з Челсі. Врешті-решт придбав збанкрутілу «Кларіон» і почав борсатися.

Маючи зв’язки в міській раді та місцевому осередкові лейбористської партії, він блискуче розпочав свою діяльність із розслідування махінацій одного підрядника, який отримав контракт на будівництво нового кварталу муніципального житла. Той не дотримувався специфікації — хімічив чи то зі сталлю, чи з бетоном — але загальнонаціональні газети схопилися за цю новину, бо тут пахло наклепом. На щастя Холбрука, в будинках пішли тріщини, їх задокументували, почалося розслідування, у підсумку забудовник втратив контракт, а разом з ним і ліцензію, а «Кларіон» додав до своїх вихідних даних зображення святого Георгія з драконом, виконане червоною фарбою. Були й інші компанії, на кшталт тієї, і раптом народ почав читати газету, тож довелося додавати сторінки, а скоро наклад сягнув сорока тисяч примірників, і солідніші видання почали регулярно передирати в нас матеріали, час од часу передаючи щось взамін.

Отже, я влаштувалася на новій посаді помічника редактора і тепер більше писала та менше ходила, і з часом, приблизно через рік, коли мені дозволили підписувати свої матеріали й «Вів’єн Мішель» стала публічною персоною, моя платня сягнула двадцяти гіней. Лену подобався мій підхід до справи, зокрема те, що я не цураюся людей; він багато чому навчив мене у професійному плані — як привернути увагу читача першим же абзацом, викладати матеріал короткими реченнями, уникати надто правильної мови, а головне — писати про людей. Сам цьому він навчився в «Експресі» й тепер утовкмачував ці прості істини мені в голівчину.

Наприклад, у нього був «пунктик» щодо автобусів № 11 та № 22, і він їх просто переслідував. Один свій матеріал я почала такими словами: «Кондуктори автобусного маршруту № 11 скаржаться на те, що їм доводиться працювати наднормово в часи пік». Лен пройшовся олівцем по моїй писанині.

— Люди, люди, люди! Ось як слід розпочати: «Френк Дональдсон, обачливий молодик двадцяти семи років, одружений з Ґрейсі й має двох діточок — Білла, шести років, та Емілі — п’яти — ображений: «Я не бачу дітей вечорами, напевне, з літніх канікул», — розказав Френк мені, коли ми сиділи в затишній маленькій вітальні його будинку номер 36 на Болтон-Лейн. — Коли я добираюся додому, вони вже сплять. Розумієте, я працюю кондуктором на маршруті № 11, і нас регулярно затримують на зайву годину відтоді, як упровадили новий розклад руху».

Лен зупинився.

— Бачиш, про що я кажу? Ці люди їздять на таких автобусах, і вони набагато цікавіші, ніж просто автобуси. А тепер я хочу, щоб ти вийшла з редакції і знайшла такого собі Френка Дональдсона й написала його історію, яка усе оживить.

Розумію, що це дешевий і банальний прийом, але така є журналістика, й оскільки я вибрала собі цю професію, то зробила так, як він казав. Моя замітка викликала потік листів — починаючи з Дональдсонів, а також їхніх сусідів, дружин та колег по роботі. Видавці обожнюють листи читачів. Якщо вони є, значить, газету читають.

Я пропрацювала в «Кларіон» ще два роки, допоки мені не виповнився двадцять один, а відтоді почала отримувати запрошення від великих газет, таких, як «Експрес» та «Мейл», і я подумала, а чи не настала пора вибратись із SW3[26] та подивитися світ. Тоді я ще жила зі Сьюзан. Вона влаштувалася на роботу в Форін-офіс і займалася чимось, пов’язаним із «зв’язками». Про роботу особливо не говорила. У неї був приятель у тому ж відділі, я знала, що вони ось-ось заручаться, і тоді їй знадобиться вся квартира. Щодо мене, то я особистого життя не мала, обмежувалася дружбою з елементами легкого флірту й усіляко уникала глибших стосунків. Мені загрожувала небезпека перетворитися на закоренілу кар’єристку, яка чимало палить, випиває забагато горілки з тоніком і харчується з бляшанок. Моїми богами, точніше, богинями (Катаріна Вайтхорн[27] та Пенелопа Джилліетт[28] випадали з цієї обойми) були Друзілла Бейфус[29], Вероніка Папворт[30], Джин Кемпбел, Ширлі Лорд[31], Барбара Ґрігс та Енн Шарплі[32] — усі журналістки екстра-класу — і все, чого я прагнула, — бути такою самою гарною, як будь-хто з них, а більше мені нічого не потрібно.

І тоді, на прес-конференції на фестивалі бароко в Мюнхені, я познайомилася з Куртом Райнером із АЗГ[33].

ПТАХ З ПЕРЕБИТИМ КРИЛОМ

Дощ лив як з-під ринви, нітрохи не вщухаючи. Восьмигодинні новини повідомляли про руйнування й аварії — одну за участю відразу кількох автомобілів на шосе № 9, затоплені залізничні колії в районі Скенектеді, величезний дорожній затор під Троєю, а також те, що злива триватиме ще кілька годин. Грози, снігопади й урагани повністю паралізують життя американської глибинки. Коли автомобілі в Америці не мають змоги рухатися, життя зупиняється, а, не дай боже, ламаються їх славетні розклади, то взагалі починається паніка, народ впадає у фрустрацію: бере в облогу вокзали, розсилає телеграми в усі боки і тримає радіо постійно увімкненим, сподіваючись почути гарні новини. Добре уявляючи, який хаос чиниться на дорогах та в містах, я зі ще більшою насолодою тішилася власною самотністю.

Допила напій. Додала кілька кубиків льоду, запалила нову сигарету і влаштувалась у своєму кріслі, а по радіо диск-жокей оголосив годину джазу диксиленд.

Курт джаз не любив, бо вважав його декадентською музикою. А ще змусив мене кинути палити, пити і користуватися помадою — життя перетворилося на серйозну справу, заповнену відвідуванням художніх галерей, концертів та лекцій. На відміну від мого значною мірою нікчемного та порожнього життя, це стало приємною переміною. Маю визнати, тевтонська розважність знайшла відгук у поважній серйозності канадського характеру.

АЗГ була незалежною агенцією новин, яка отримувала фінансування від пулу західнонімецьких газет, на кшталт Рейтерс. Курт Райнер був їх першим представником у Лондоні й на момент нашої зустрічі саме підшукував собі в Англії помічника, який би продивлявся провідні британські газети і тижневики, вишукуючи матеріали, цікаві для німецького читача. Сам Курт займався високою дипломатією і висвітлював різноманітні заходи. Того вечора він запросив мене до «Шмідтс»[34]на Шарлот-стріт і поводився заворожливо серйозно, розказуючи про важливість своєї роботи і яке значення вона може мати для британсько-німецьких відносин. То був спортивної статури молодик із світлим волоссям та відвертими блакитними очима, які робили його на вигляд ще молодшим за свої тридцять років. Курт розказав, що родом з Авгсбурга, поблизу Мюнхена, і що він — єдина дитина в родині лікарів, яких обох врятували з концтабору американці. Їх заарештували внаслідок доносу за те, що вони слухали радіо союзників та перешкоджали молодому Куртові вступити у лави гітлерюґенду. Освіту він здобув у Мюнхенській школі для старшокласників, а потім в університеті, пішов у журналістику і потрапив до «Ді Вельт» — провідної західнонімецької газети, звідки, завдяки доброму знанню англійської, його скерували на цю роботу до Лондона.

Він спитав, чим я займаюсь, і наступного дня я завітала до його двокімнатного офісу на Ченсері-лейн та принесла деякі свої статті. З типовою ретельністю він уже навів про мене довідки через друзів у Прес-клубі, й за тиждень я вже сиділа в сусідній із ним кімнаті з табличкою «Особистий помічник», а телетайпи Рейтера та Екстеля[35] торохкотіли біля мого столу. Зарплата у мене стала чудовою — тридцять фунтів на тиждень — і скоро я полюбила роботу. Моїми функціями було зв’язуватися телексом із центральним офісом у Гамбурзі та двічі на день — вранці й увечері — відстежувати заголовки німецьких газет. Моє незнання німецької майже не було перешкодою, оскільки, за винятком щоденного звіту, який Курт передавав телефоном, мої матеріали англійською по телексу перекладали на тому боці, а оператори телекса в Гамбурзі знали англійську в достатній мірі, щоби потріпатися зі мною, поки я була біля апарата.

Робота моя була здебільшого механічна, проте потребувала спритності й акуратності, але судити, чи мій матеріал успішний, можна було з вирізок із тих німецьких газет, які надходили за кілька днів. Скоро Курт довіряв мені настільки, що залишав офіс на мене, й іноді виникали несподівані ситуації, з яких я мала виплутуватися самостійно. Від усвідомлення того, що двадцять редакторів у Німеччині залежать від мого вміння та спритності, виникало хвилююче відчуття. Це було набагато важливіше та відповідальніше, ніж плітки місцевого значення, якими мені доводилось займатись у «Кларіон», і я із задоволенням прислухалася до вказівок та рішень Курта, які, помножені на терміновість, додавали гостроти роботі в інформаційній агенції.

У призначений час Сьюзан вискочила заміж, і я переїхала до мебльованої квартири на Блумсбері-сквер у будинку, в якому мешкав Курт. Я сумнівалася, чи це гарна ідея, але він поводився настільки підкреслено korrekt-но, і наші стосунки були kameradschaftlich[36] — він постійно використовував ці слова у спілкуванні, — що я повірила в розсудливість його пропозиції. Це було дуже необачно з мого боку. Крім того, що Курт, напевне, хибно розтовкмачив той факт, з якою легкістю я погодилась орендувати квартиру в його будинку, стало цілком природним і те, що ми повертались удвох додому з офісу. Спільні обіди стали звичайним явищем, а згодом, щоб зекономити гроші, він почав приносити свій грамофон до моєї вітальні, а я тим часом готувала щось смачненьке для нас двох. Звісно, бачила в цьому небезпеку і вигадала собі кілька уявних друзів, з якими немовби мала час од часу зустрічатись. Але це означало, що, пообідавши на самоті, я відсиджувала час в якому-небудь кінотеатрі, відчуваючи огиду самотньої жінки, коли до неї залицяються чоловіки. Проте Курт залишався таким самим korrekt-прямим, а наші стосунки перейшли на такий невинний і навіть шляхетний рівень, що мої побоювання почали здаватися мені ідіотськими, й урешті-решт я сприйняла такий товариський побут, який вважала не тільки абсолютно респектабельним, а й зрілим за сучасними мірками.

Відчула себе ще впевненіше, коли після тримісячного мирного співіснування Курт, повернувшись із чергового візиту до Німеччини, оголосив, що заручився. Його наречена — подруга з дитинства на ім’я Труде, а з того, що він розказав, я зрозуміла, що вони ідеально підходять одне одному. Вона була донькою професора філософії з Гайдельберга, а безтурботні очі, що дивилися на мене зі світлин, разом із блискучим, заплетеним у коси волоссям та охайним дирндлем[37] були просто живим уособленням справжньої німецької жінки та її уявленнями про Kinder, Kirche, Küche[38].

Курт детально розповів мені про свій роман, переклав листи Труде, обговорив зі мною, скільки дітей вони планують завести, а також поцікавився моїми рекомендаціями щодо оздоблення квартири, яку вони планували придбати в Гамбурзі, коли закінчиться його трирічний контракт у Лондоні й він назбирає достатньо грошей на весілля. Я стала свого роду тітонькою для них обох і вважала би свою роль безглуздою, якби це не здавалося мені цілком природним та кумедним — немов у мене були дві великі ляльки, з якими я граюсь у «весілля». Курт навіть сексуальне життя планував скрупульозно і в деталях, якими він наполегливо та з якоюсь маніакальною завзятістю бажав поділитися зі мною. Спочатку мене це бентежило, але потім, зважаючи на його науковий підхід, здалося мені навіть повчальним.

Упродовж медового місяця у Венеції (адже всі німці вирушають до Італії у свій медовий місяць) вони, звісно, будуть займатися сексом щоночі, але вельми важливо, за словами Курта, щоб кожен «акт» був технічно досконалим, а щоб досягти цієї довершеності — потрібна практика. Тому вони мають обмежитися легким обідом, оскільки на повний шлунок кохатися небажано, і спати лягатимуть не пізніше одинадцятої, оскільки вельми важливо спати не менше восьми годин, «щоб зарядити батареї». У Труде, за його словами, сексуальність іще не пробуджена, тож вона поводитиметься стримано, хоча темперамент у неї палкий. Знадобиться тривала прелюдія задля того, щоби криві їхньої пристрасті хоча б трохи наблизились одна до одної. Це потребуватиме стриманості з його боку, і тут йому доведеться проявити твердість, оскільки, з його слів, щасливий шлюб ґрунтується на оргазмі, до якого обоє партнерів наближаються одночасно. А тільки таким чином хвилюючі вершини Ekstase стають в однаковому ступені надбанням пари.

Після медового місяця вони спатимуть разом по середах та суботах. Якщо робити це частіше, «батареї» ослабнуть, і це позначиться на ефективності праці. Усі викладки Курт пояснював точними науковими термінами і навіть ілюстрував діаграмами, які малював виделкою на скатертині. Ці лекції, а кращого терміна не підібрати, переконали мене, що Курт — надзвичайно витончений коханець, і, на своє здивування, мала визнати, що відчуваю деяку заздрість стосовно таких ретельно продуманих та цілком здорових утіх, підготовлених для Труде. Немало ночей я жадала зазнати чогось подібного і щоб у мене з’явився той, хто поводився б зі мною, за висловом Курта, «як великий скрипаль обходиться із своїм інструментом». Гадаю, неминучим було те, що у своїх мріях саме Курт приходив до мене в тій ролі — такий надійний, такий ніжний, який розуміє потреби жінки.

Минали місяці, й із часом модальність і частота листів Труде почала змінюватися. Саме я помітила це першою, але промовчала. Труде частіше та різкіше скаржилася на те, що період очікування затягнувся, а пасажі ніжності ставали дедалі поверховішими, а про задоволення від літньої відпустки на Тегернзее, де Труде познайомилася з «розвеселою компанією», після першого палкого опису вона більше чомусь не згадувала, і мені це здалося підозрілим. А потім, після тритижневої паузи з її боку, Курт одного вечора ввалився до мене — увесь білий, в очах сльози. Я лежала на дивані й читала, коли він упав на коліна поруч і схилив голову мені на груди. «Все кінчено, — сказав між риданнями. — Вона зустріла іншого, це сталося, звісно, на Тегернзее, якогось лікаря з Мюнхена, він удівець. Той зробив пропозицію, і вона її прийняла...» Це кохання з першого погляду, продовжив Курт, і він мусить її зрозуміти, бо таке в житті дівчини трапляється лише раз. Мусить її простити й відпустити. Вона недостатньо гарна для нього. (О, знову ця нікчемна фраза!) Вони залишаться друзями. Весілля Труде й лікаря призначене на наступний місяць. Курт має побажати їй щастя. Прощавай, жалюгідна Труде!

Курт відчайдушно обійняв мене, немов схопився за рятівний круг.

— Тепер у мене є тільки ти, — мовив крізь рюмсання, — будь зі мною доброю. Утіш мене.

Я по-материнськи гладила його по голові, а сама думала, як мені вивільнитися від його обіймів, та водночас була розчулена відчаєм цього сильного чоловіка і тим, як сильно він залежав од мене. Спробувала надати голосу ділового відтінку:

— Що ж, на мій погляд, ти легко здихався. Жодна дівчина, якщо вона така легковажна, як ця, не зможе стати гарною дружиною. У Німеччині багато дівчат, кращих за неї. Заспокойся, Курте! — я спробувала сісти. — Давай сходимо до ресторану та в кіно. Це дасть змогу відволіктися. Сльозами горю не зарадиш. Годі! — Я нарешті вивільнилась, і ми підвелися.

Курт похитав головою.

— Ти така добра до мене, Вів. Друга пізнаєш у біді — eine echte Kameradin[39]. І ти права — я не маю розкисати. Ти будеш мене соромитись, а я цього не витерплю, — він криво посміхнувся посмішкою мученика, пішов до дверей і вийшов з квартири.

Ми стали коханцями лише через два тижні. Це було неминучим. Я була впевнена, що це раніше чи пізніше станеться, але не зробила нічого, щоб викрутитись. Я не була у нього закохана, але ми стали такими близькими в усіх інших відношеннях, що наступний крок — спати разом — був невблаганно неминучим. Подробиці доволі прозаїчні. Випадковий дружній поцілунок у щічку з кожним разом наближався до губ і одного разу став поцілунком в губи. Потім у цій кампанії сталася перерва, допоки я не почала сприймати такі поцілунки як звичайне явище, опісля настала черга м’якої атаки на мої груди, а згодом і на решту тіла — й це було приємно, спокійно, без жодного драматизму. Відтак одного вечора в моїй вітальні він узявся повільно роздягати мене, бо мав «подивитись, яка ти красива», мої слабкі, мляві протести, а потім — ті наукові маніпуляції, підготовлені для Труде. Але як же приємно це було, в чудових інтимних умовах власної квартири. Усе сталося безпечно, без метушні та з усіма пересторогами. Курт був сильним та ніжним, а усе, пов’язане з коханням, — божественно витончене! Квітка після кожного акта, прибирання кімнати після бурхливого любовного екстазу, нарочита коректність в офісі й у присутності інших людей, жодного грубого чи непристойного слова — усе це нагадувало серію витончених маніпуляцій досвідченого хірурга з найкращими у світі манерами догляду за хворими. Звісно, все відбувалося доволі безпристрасно. Але мені подобалося. Трохи відсторонений, без пристрасті, але й без страху, той секс був чудовою кульмінацією денної рутини, який залишав мене вдоволеною і заспокоєною, як розпещену кицьку.

Я мала усвідомити чи хоча б здогадатися, що принаймні нормальна жінка, якщо вона не проститутка, не може задовольнятися тільки фізичною близькістю, без емоційної складової, протягом тривалого періоду. Фізична близькість — лише половина шляху до любові; поневолення є другою її половиною. Правду кажучи, ні розум, ані інстинкти я в наші стосунки не допускала, вони залишалися сплячими, у блаженному невіданні. Але мої дні та ночі були настільки насичені тим чоловіком, а я так сильно залежала від нього більшу частину доби, що знадобились би надлюдські зусилля, аби не закохатись. Я безперестанно товкмачила собі, що у нього нема почуття гумору, що він невиразний, незаповзятий, незграбний і, нарешті, надто німецький, але це не заважало мені прислухатися до його кроків на сходах, шанувати тепло та владу його тіла і радіти можливості готувати для нього їжу чи ладнати його речі. Я мала визнати, що стаю якимось овочем, слухняною Hausfrau, яка, в моїй уяві, дріботіла вулицею за шість кроків позаду чоловіка, на кшталт туземців-носильників, але разом з тим мала також визнати, що була щаслива, задоволена та безтурботна й іншого життя собі насправді не бажаю.

Траплялися моменти, коли я прагнула зламати цей спокійний, врівноважений порядок, загорлати чи заспівати, коротше, здійснити ґвалт, але вмовляла себе, що подібні вибрики антисоціальні, нежіночі, хаотичні та психічно неврівноважені. Курт навчив мене розумітися на такому. Для нього симетрія, розмірений ритм, речі кожна на своєму місці, спокійний голос, розсудливість, кохання по середах та суботах (після легкого обіду!) були необхідними умовами щастя, на відміну від того, що він називав «анархічним синдромом», до якого відносив паління, алкоголь, фенобарбітал, джаз, безладні статеві стосунки, швидкі машини, схуднення через дієти, негрів та їхні новостворенї держави, гомосексуалізм, скасування смертної кари, а також купу інших відхилень, які визначав одним словом — Naturmenschlichkeit, що можна передати реченням — спосіб життя мурах та бджіл.

Що ж, мені це подобалося. Виховання, котре я отримала, підготувало мене до простого життя, і я була щаслива повернутися до нього, насолодившись коротким періодом розгульності з відвідуванням пабів Челсі, зайняттям облудною журналістикою, не кажучи вже про повну драматизму любовну історію з Дереком. Отже, схоже на те, що я тихенько закохалася в Курта.

А потім, як водиться, дещо сталося.

Невдовзі після того, як ми почали регулярно кохатися, Курт скерував мене до надійного жіночого лікаря, яка прочитала мені лекцію про протизаплідні засоби і продала деякі з них. Але попередила, що такі запобіжні заходи не завжди спрацьовують. Що і сталося. Сподіваючись, що все владнається, спочатку я нічого не сказала Курту, але потім, напевне, під впливом кінематографа чи просто через неспроможність тримати це в таємниці та плекаючи хибку надію, що він буде у захваті й запросить мене вийти за нього, усе розказала. Я гадки не мала, яку реакцію це викличе, але в будь-якому разі очікувала ніжності, співчуття та принаймні видимого прояву любові. Ми стояли у дверях моєї спальні, готові побажати одне одному на добраніч. На мені не було і клаптика одягу, а Курт був повністю вдягнений. Коли я закінчила говорити, він мовчки розчепив руки, якими я обійняла його за шию, оглянув мене згори донизу поглядом, в якому я помітила суміш люті та презирства, і потягнувся до дверної ручки.

Поглянувши холодно в очі, дуже тихо мовив: «То що?» і вийшов з кімнати, обережно зачинивши за собою двері.

Я сіла на краєчок ліжка і втупилась у стіну. Що я накоїла! Що не так сказала? Що означає така реакція Курта? Потім, виснажена від поганих передчуттів, кинулась у ліжко і плакала, поки не заснула.

Плакала я не даремно. Наступного ранку, коли, як зазвичай, зайшла до Курта, щоб разом іти на роботу, вдома його вже не було. В офісі двері, що з’єднували наші суміжні кімнати, були зачинені, а коли через чверть години він їх відчинив і сказав, що нам треба побалакати, обличчя його було холодним, як лід. Увійшовши до його кабінету, я сіла по інший бік столу — так бос розмовляє з робітником чи, як виявилось у моєму випадку, звільняє підлеглого.

Основна теза промови Курта, викладена буденно, безстрасним тоном, була такою. В тому товариському альянсі, який між нами встановився і який був по-справжньому приємним, дуже важливо, щоб усе тривало гладко. Ми були (так, «були») добрими друзями, але я маю погодитися, що жодних розмов про шлюб не вели, про якісь довготермінові стосунки не йшлося, крім взаєморозуміння між товаришами (знову це слово!) Контакти між нами були вельми приємними, але тепер, через провину одного з партнерів (гадаю, йшлося про мене) це сталось, і тепер необхідно знайти радикальне розв’язання проблеми, що містить елементи скрутного становища і навіть загрозу для життєвого шляху кожного з нас. Про одруження — незважаючи на високу думку Курта про мої особисті якості та фізичну привабливість — не йдеться. Крім усіх інших міркувань, він успадкував міцні переконання щодо кровозмішення (Хайль Гітлер!) і якщо одружиться, то лише із жінкою тевтонської крові. Відповідно, на його превеликий жаль, він дійшов певних висновків. Найважливішим є те, що я маю негайно зробити відповідну операцію. Бо три місяці — небезпечний термін. Проте влаштувати це буде нескладно.

Я маю вирушити до Цюріха і зупинитись у готелі біля Наuptbahnhof[40]. Будь-який таксист легко довезе мене туди. Відтак маю запитати у консьєржа ім’я лікаря, котрий обслуговує готель — а в Цюріху всі лікарі першокласні — й проконсультуватись у нього. Він усе зрозуміє. Усі швейцарські лікарі тямовиті. Він встановить, що у мене надто високий або надто низький тиск чи нерви не годяться, щоб витримати материнство, перемовиться з гінекологом — а в Цюріху чудові гінекологи — і я відвідаю його, а він підтвердить попередній діагноз лікаря та підпише потрібні папери. Гінеколог забронює місце в клініці, й уся справа не забере і тижня. Зате буде повна конфіденційність. Аборти у Швейцарії дозволені, й мені навіть не доведеться показувати паспорт. Я можу назвати будь-яке ім’я, звісно, ім’я заміжньої жінки. Будуть витрати, і немалі. Можливо, сто фунтів чи навіть сто п’ятдесят. Але він і це передбачив. Курт відчинив шухляду стола, витягнув конверт і посунув до мене. Буде логічним, що після двох років бездоганної служби я отримаю місячну платню як вихідну допомогу. Сто двадцять фунтів. Він узяв на себе сміливість додати з власної кишені ще п’ятдесят фунтів, щоб покрити авіаквиток туристичним класом, і ще дещо залишиться на непередбачені витрати. Уся сума була в рейхсмарках, щоб запобігти проблемам з обмінним курсом.

Курт нерішуче посміхнувся, очікуючи подяки та компліментів стосовно його спритності й щедрості. Але вираз відвертого жаху на моєму обличчі, напевно, дуже збентежив його, бо він поспіхом продовжив. Насамперед не треба хвилюватися — такі неприємності трапляються у житті. Це боляче та неприємно. Він теж страшенно засмучений тим, що такі чудові стосунки — найкращі у його житті — добувають кінця. Але, на жаль, нічого не поробиш. І Курт іще раз додав, що сподівається на моє розуміння.

Я кивнула й підвелася. Взяла конверт, востаннє поглянула на золотаве волосся та губи, які так любила, на широкі плечі й, відчуваючи, що ось-ось ринуть сльози, швидко вийшла з кімнати, м’яко прихиливши двері.

До зустрічі з Куртом я була птахом з перебитим крилом. Тепер мені перебили і друге крило.

НА ЗАХІД, ДАМОЧКО!

Наприкінці серпня, коли це сталося, в Цюріху вирувало життя, якщо так узагалі можна сказати про це бундючне місто. Прозорі льодовикові води озера блищали від численних яхт під вітрилами, спортсменів на водних лижах; публічні пляжі ломилися від засмаглих купальників; а похмурий Банхофплац, разом із Банхофштрассе — гордістю міста — був заповнений натовпом Jugend[41] з рюкзаками: молодь збиралась у гори. Здорова, гарно організована карнавальна атмосфера діяла мені на нерви і сповнювала розбите серце стражданням. Саме так на думку Курта мало виглядати здорове життя — Naturfreude — просте існування найпростіших тварин. Саме так жили ми з ним, і на поверхні це мало непоганий вигляд. Проте біляве волосся, ясні очі й засмага — такий самий камуфляж, як косметика на жіночому обличчі. Свого роду глянець. Спостереження, звісно, банальне, але після подвійного приниження — суєтністю Дерека та примітивністю Курта — я готова була втратити віру в чоловіків. Не те, аби я особливо сподівалася, що Курт чи Дерек одружаться зі мною. Просто бажала, щоб вони добре ставилися до мене і поводились як — є таке ідіотське слово — «джентльмени» — тобто ніжно, як ніжно поводилася з ними я. Саме в цьому і полягала проблема. Я була надто ніжною, надто послужливою, бажаючи догодити (і подарувати задоволення, але це — другорядне), що позначило мене як легку здобич, як те, що можна використати і викинути. Годі, з цим покінчено! Віднині я братиму, а не даватиму. Світ показав свої ікла, тепер я покажу йому свої. Я була молокососом, тепер я — стріляний горобець. Я підняла голову, як личить красивій молодій канадійці (доволі красивій!) і, навчившись тримати удари, вирішила, для різноманітності, завдати їх сама.

Справа з моїм абортом — будемо називати речі своїми іменами — добре підготувала мене до нової ролі. Консьєрж у готелі подивився на мене поглядом людини, яка в цьому житті бачила усе, проте такий позирк у всіх консьєржів, і сказав, що лікар, який опікується їхнім готелем, тепер у відпустці, але він знає іншого, не менш компетентного. (Він знає? Здогадався?) Доктор Зюскінд оглянув мене і спитав, чи достатньо у мене грошей. Коли я відповіла ствердно, його це трохи розчарувало. Гінеколог виявився відвертішим — він мав у горах шале, а готелі в Цюріху такі дорогі. Може, я бажаю трохи відпочити перед операцією? Обдарувавши його крижаним поглядом, я пояснила, що Британський консул — мій дядько — запросив мене після операції поновити сили з його родиною, і я буду рада лягти в клініку незабарно. Саме він порекомендував мені звернутися до лікаря Зюскінда. Гер доктор Брауншвайґ, без сумніву, знайомий з паном консулом?

Моє окозамилювання спрацювало. Я виконала його в новій рішучій манері, а гамбіт продумала заздалегідь. Біфокальні лінзи не змогли приховати шок. Прозвучали гарячкові пояснення, за якими відбувся квапливий дзвінок до лікарні. Так, звісно. Завтра після обіду. Треба прийти з особистими речами.

Як я й очікувала, операція була радше морально неприємною, а фізично безболісною, і за три дні я повернулася до готелю. З подальшими діями я визначилась. Повернулася до Лондона, зупинилась у новому круглому «Аріель-готелі»[42] біля лондонського аеропорту, позбулася своїх дрібних речей, оплатила рахунки, а потім домовилася з найближчим дилером «Веспи» в Хаммерсміті й вирушила на зустріч.

План був такий: поїхати, принаймні на рік, подивитись іншу частину світу. Лондоном я була сита по горло. Життя відлупцювало мене і зліва, і справа, тож я ледь трималася на ногах. Зрозуміла, що це місце не для мене. Я не належала до витонченого світу, в якому жив Дерек, а також не могла впоратись із клінічно-холоднокровною «любов’ю», яку запропонував Курт. Я пояснювала це тим, що вкладаю у стосунки надто багато серця. А жодному з цих чоловіків моє серце не було потрібне; вони жадали лише тіла. Те, що я усвідомила цю стару, як світ, істину, котрою покинуті жінки намагаються пояснити невміння утримати чоловіка, було, наскільки зрозуміла пізніше, набагато важливішою причиною мого провалу, ніж белькотіння про «серце». Істина крилася в тому, що я була надто наївною для виживання у кам’яних джунглях великого міста і становила легку здобич для хижаків. Була надто канадською, щоб конкурувати з Європою. Досить! Так, я простачка, тому й вирушу в прості та зрозумілі землі. Але не задля того, щоб рюмсати й животіти. Моя мета — розвідка та пригоди. Усю осінь мандруватиму Америкою, працюючи офіціанткою, нянькою, портьє, допоки не дістануся Флориди, де спробую отримати роботу в газеті, й ніжитимуся на сонечку до весни. А там подивимося.

Прийнявши рішення, я взялася розробляти деталі плану, що відволікав мене від переживань чи принаймні приглушував їх, а заразом знеболював відчуття провини та поразки. Завітала до Американської автомобільної асоціації на Пел-Мелл, вступила до неї та отримала карти, які могли мені знадобитись, і побалакала про транспорт. Ціни на уживані автівки в Америці були захмарними, такими ж високими були й поточні витрати, і тут мені спала в голову блискуча думка — взяти моторолер. Спочатку ідея здавалася божевільною — їхати величезними трансконтинентальними хайвеями на такій маленькій машинці, але згодом намір побути на свіжому повітрі, витрачаючи тільки галон пального на сотню миль, забути про проблеми з паркуванням, мандрувати порожняком, а також — чого гріха таїти — покрасуватися, бо я знала, що привертаю увагу там, де з’являюсь, — усе це вплинуло на моє рішення, а дилер з Хаммерсміта зробив решту.

Я трохи розумілась у машинах — як усі діти в Північній Америці, котрі виросли в оточенні автомобілів, — і зважила переваги невеличкої 125 см³ моделі перед потужнішою та швидкіснішою 150 см³ «ґран-спорт». Звісно, я запала на спортивну модель, прийнятнішу, з максимальною швидкістю під шістдесят. На одному галоні вона проїжджала близько вісімдесяти миль, тимчасом як менша — сто. Я сказала собі, що пальне в Америці недороге, і мені потрібна насамперед швидкість, інакше, щоб дістатися півдня, витрачу місяці. Менеджер був у захваті від моєї ідеї. Він зауважив, що на випадок поганої погоди або якщо я втомлюся, то зможу завантажити моторолер у потяг і проїхати залізкою. Також сказав, що зможе вибити тридцять фунтів знижки з податку на покупку при вартості сто дев’яносто фунтів і доставити на корабель, який за десять днів буде в Канаді. У мене залишаться гроші, які зможу витратити на запчастини й аксесуари. Мене не довелося довго умовляти — ми з менеджером позаду зробили два чи три кола довкруж будівлі. «Веспа» летіла, мов птиця, легка в керуванні, мовби велосипед.

Я підписала контракт, придбала додатково леопардову накидку на сидіння і запасне колесо, додаткові наколісні ковпаки, що надавали машині спортивного вигляду, дзеркало заднього виду, багажник, білі сідельні сумки, які ідеально пасували до сріблявого корпусу машини, спортивне плексигласове вітрове скло, а також білий захисний шолом, який робив мене схожою на Пет Мосс[43]. Менеджер дав мені кілька корисних порад щодо одягу, і я придбала в їхній крамниці білий комбінезон з купою «блискавок», величезні мотоциклетні окуляри з м’яким хутром по краях і вельми яскраву пару рукавиць з підбоєм із чорної лайки. Опісля зачинилась у готельному номері з мапами і розпланувала перший етап маршруту з Квебеку. Тоді забронювала найдешевший квиток на «Транс-Канада» до Монреаля, відбила тітці Флоранс телеграму і чудовим ранком першого вересня вирушила у подорож.

Дивно і водночас приємно було повернутися додому через шість років. Тітонька сказала, що навряд чи впізнала б мене, а я була не менше вражена перемінами у Квебеку. Коли від’їжджала, фортеця здавалася мені величною та розкішною, тепер же для мене вона мала вигляд іграшкової будівлі з Діснейленду. Те, що раніше завдавало шанобливого страху, тепер скидалося на макет із пап’є-маше. Запеклі релігійні війни між конфесіями, в якій і я колись стала каменем спотикання, а також Велика схизма між канадійцями й усіма іншими потроху вщухли і, на мій новий погляд, не піднімалися вище суперечок містечкового значення. Я мала визнати, що відчуваю незручність до кричущого провінціалізму цього міста з його без смаку вдягненими селюками, сповненого задушливого туману снобізму та міщанства мешканців. Нічого дивного, що, будучи справжнім чадом цього міста, я виявилася препогано підготовленою до життя у великому зовнішньому світі. Дивно те, що взагалі там вижила!

Я обережно тримала свої думки подалі від тітки, оскільки підозрювала, що вона буде здивована і навіть шокована тим фінішним глянцем, якого мені додала європейська освіта. Вона напевне зрозуміла, яким міським пацюком я стала, незважаючи на простоту та незграбність внутрішнього світу, і засипала питаннями про моє життя, щоб з’ясувати, наскільки сильно забруднив мене шалений темп, в якому я жила. Вона би зомліла, якби дізналася правду, тож я делікатно натякнула, що хоча у мене і були захоплення, мені вдалося зберегти цноту в гріховній м’ясорубці заокеанських міст. Ніяких зобов’язань, навіть тимчасових! Жоден лорд, та й простолюдець, не залицявся до мене і не робив пропозицію — тут я була абсолютно чесною — і не залишила там якогось бойфренда. Не думаю, що тітка мені повірила. Вона похвально висловилася про мою зовнішність. Я стала une belle fille[44]. Тітка помітила, що у мене beaucoup de tempérament — французький евфемізм «сексуальної привабливості», чи принаймні певні ознаки тієї привабливості; а ще їй здається неймовірним те, що у двадцять три роки в мене не було жодного чоловіка. Її страшенно налякали мої плани, і вона намалювала жахливу картину небезпек, що підстерігали мене на дорозі. В Америці всуціль гангстери. Мене зіб’ють на хайвеї та ravagée[45]. До того ж недоречно леді подорожувати моторолером. Вона висловила сподівання, що я буду дуже обережною та їздитиму в дамському сідлі. Я пояснила, що моя «Весна» — дуже надійна машина, й коли я поїхала до Монреаля і, насолоджуючись кожною милею, повернулася додому в повному дорожньому вбранні, вона трохи пом’якшала, однак невпевнено додала, що я неодмінно faire sensation[46].

Отже, п’ятнадцятого вересня я зняла тисячу доларів дорожніми чеками Америкен Експрес зі свого невеличкого банківського рахунку, застосувала науковий підхід до пакування сумок, в які запхнула тільки найпотрібніші речі, поцілувала на прощання тітоньку Флоранс і вирушила в напрямку Сент-Лоуренса по шосе №2.

Шосе № 2 з Квебеку до Монреаля вважалось би, напевне, однією з найкращих доріг у світі, якби не мішанина вілл та купальних будиночків, які повиростали тут після війни, як гриби після дощу. Воно тягнеться точнісінько вздовж великої ріки, тримаючись північного берега. Я добре знаю цю дорогу з дитинства, коли ми приїздили сюди на пікніки з купанням. Але відтоді, як відкрили морський шлях Святого Лаврентія[47], постійний потік великих суден з пихкаючими турбінами та корабельними гудками додав річці додаткового шарму.

Двигун «Веспи» весело рокотів на швидкості сорока миль на годину. Я вирішила витримувати денний перегін на рівні ста п’ятдесяти — двохсот миль у середньому, тобто перебувати за кермом не більше шести годин, але й твердо дотримуватися розкладу не збиралася. Бажала побачити якнайбільше. Якщо трапиться цікава прилегла до основного шляху дорога, зверну на неї, якщо запримічу красиве місце — зупинюся помилуватися.

Обіч доріг Канади та північної частини Штатів є чудові «майданчики для пікніка» — розчищені ділянки лісу або місця біля озера чи річки з достатньою кількістю грубо збитих лавок та столів, задля усамітнення понатиканих серед дерев. Я збиралася користуватися ними для ланчу, якщо, звісно, не дощитиме, щоб не купувати дорогих продуктів у крамницях, а готувати сандвічі з беконом та яйцем перед тим, як залишити мотель. Така їжа, а також фрукти й термос із кавою будуть моїм денним перекусом, а ввечері готуватиму пристойний обід. Я розраховувала витрачати не більше п’ятнадцяти доларів на день. Більшість мотелів беруть вісім доларів за номер на одного, плюс місцевий податок, отже, загалом виходило під дев’ять доларів з кавою та булочкою на сніданок. Бензин обійдеться мені ще долар на день, тож назагал у мене залишалося п’ять доларів на ланч, обід і напої та кілька сигарет. Спробую не виходити за межі бюджету. В мене була мапа «Ессо» та путівники, якими спорядила ААА, де зазначені нескінченні пам’ятки, варті уваги. Після того, як перетну кордон, опинюся на індіанській території Фенімора Купера, а потім поїду полями битв Американської революції. Вхідна платня — в середньому долар. Але я сподівалася все ж таки укластись у згадану суму, а якщо в якісь дні не вийде, зекономити на їжі в інші.

«Веспа» тримала рівновагу краще, ніж я очікувала, і була дуже легкою в керуванні. Повністю призвичаївшись до перемикання передач, я почала по-справжньому керувати моторолером, а не просто їхати на ньому. Прискорення до п’ятдесяти за двадцять секунд змушувало водіїв американських седанів роззявляти рота; я злітала на пагорби, немов пташка, а вихлопна труба приємно гурчала позаду. Звісно, довелося звикати до свисту, яким хлопці зустрічають симпатичних дівчат, та усмішок із привітальним маханням руками з боку літніх людей, але, маю визнати, мені подобалося створювати фурор, як передбачала моя тітка, і я відповідала усмішками різних відтінків люб’язності направо й наліво. Узбіччя на південноамериканських дорогах — просто жахливі, я боялася, що народ витіснятиме мою машинку туди, і мені доведеться постійно боротися з вибоїнами, але, здається, в обмундируванні я виглядала такою тендітною, що інші водії обминали мене по широкій дузі, надаючи мені майже весь крайній ряд.

Першого дня усе склалося настільки чудово, що мені вдалося проїхати крізь Монреаль до сутінків. Та ще добрих двадцять миль по шосе № 9, яке завтра вранці приведе мене до межі штату Нью-Йорк. Я зупинилась у закладі «Саузерн Трейл мотель», де мене вшанували, немов я була Амелія Ерхарт[48] чи Емі Моллісон[49] —приємне відчуття, яке скоро стало рутиною. Після ситного обіду в кафетерії та полохливого запрошення хазяїна пропустити чарочку я шмигнула в ліжко, відчуваючи хвилювання і радість. День був довгим та чудовим. «Веспа» показала себе пречудово, і все тривало згідно з планом.

За перший день я проїхала дві сотні миль. Залишити позаду наступні двісті п’ятдесят змогла через майже два тижні. Нічого надприродного тут нема. Перетнувши американський кордон, я почала мандрувати Адірондакськими горами, відчуваючи себе немов у літній відпустці. Не стану занурюватись у деталі, бо це не подорожні нотатки, але, гадаю, не залишилося жодного старого форту, музею, водоспаду, печери чи оглядового майданчика, які б я не відвідала, не кажучи про тематичні «ковбойські» та «індіанські» «автентичні» селища, в кожному з яких залишала по долару. Я з головою кинулась у цей екскурсійний коловорот частково через природжену допитливість, але здебільшого — щоб відтягнути момент, коли мені доведеться залишити ці озера, ріки та пишні ліси й податися на південь у суворе Ельдоларадо суперхайвеїв, пластикових кіосків з хот-догами та докучливих неонових вивісок.

Наприкінці другого тижня опинилася в Лейк-Джорджі — жахливому туристичному центрі Адірондаку, де якимось дивом зуміли перетворити історію, ліси та живність на суцільний кабак. Окрім солідної огорожі форту і пароплавчиків, що курсували до форту Тікондерога[50] й назад, усе інше становило справжній кошмар з армії бетонних ґномів, оленят Бамбі, грибів-поганок, низькосортних кіосків, що торгували гамбургерами індіанського вождя та цукерками Міннехахи[51], а також атракціонів на кшталт «Землі звірів» («відвідувачі можуть сфотографуватися в костюмі шимпанзе»), «Слободи газових ліхтарів» («зі справними ліхтарями 1890 року») і парку атракціонів, який немов виринув з дитячих кошмарів. Саме звідси я здриснула і звернула зі жахливого шосе № 9 на вкриту пилом другорядну дорогу через ліс, котра привела мене до «Дрімі Пайнз Моторкорту» та крісла, в якому я зараз сиджу і пригадую, як тут опинилася.