Джеймс Бонд. Книга 10. Шпигун, який мене кохав

ЩО ЗА...?

— Що за...? — Слагсі, позадкувавши, засунув руку під шкіряну куртку.

Хорор оговтався першим. На обличчі проступив хижий вираз.

— Стань за дверима, Слагсі. Не стріляй, поки я не скажу. А ти, — він виплюнув слова у мій бік, — приведи себе до ладу. Підеш першою. Якщо погано зіграєш роль, ти — труп. Второпала? Пристрелимо. А тепер бігом до дверей і дізнайся, хто там. Розкажеш їм ту саму байку, що тулила нам. Зрозуміло? І зітри з обличчя цей дурнуватий вираз. Ніхто тебе не скривдить, якщо зробиш усе правильно. І застебни чортів зіппер! — Я боролася з «блискавкою», але щось заїло. — Гаразд, тримай її рукою і рухайся. Я буду прямо позаду тебе. Не забувай — одне криве слово — отримаєш кулю у спину. І той хлопець також стане трупом. А тепер — хутчіше до дверей.

Серце шалено калатало. Що б там не сталося, усіма правдами і неправдами, але маю скористатися моментом!

У двері гучно постукали. Я неспішно підійшла, притримуючи комбінезон на грудях. Знала, що треба зробити насамперед!

Коли я підійшла до дверей, Слагсі схилився вбік і клацнув замком. Тепер усе залежало від швидкості моїх рук. Лівою рукою я схопилася за дверну ручку, а, повертаючи її, правою відпустила комбінезон і скинула ланцюжок. За спиною хтось вилаявся, я відчула, як дуло пістолета встромилося мені у спину. Але я широко розчинила двері, притиснувши Слагсі до стіни. Вирішила ризикнути, припускаючи, що бандити не почнуть стріляти, допоки не переконаються, що за дверима не поліція і не дорожній патруль. Вони й не вистрелили. Тепер усе залежало від того чоловіка, який стояв на порозі.

При першому погляді я внутрішньо застогнала: «Боже, ще один гангстер!» Він стояв абсолютно спокійно, цілком володіючи собою, з такою ж смертоносною впевненістю у собі, яка була в цих двох. Був одягнений в уніформу, яку в кінофільмах зазвичай приписують гангстерам — темно-синій плащ з поясом і м’який чорний капелюх, глибоко насунутий на лоб. Симпатичний, але якоюсь дикою, лютою красою. На лівій щоці білів шрам. Я швидко підняла руку, щоби приховати оголені груди. Тоді він усміхнувся, і я чомусь подумала, що, може, все обійдеться.

Коли він заговорив, моє серце забилося швидше — англієць!

— Вибачте, я проколов колесо (американець сказав би, що у нього спустило колесо). І я побачив знак «Вільні місця». Чи можу зняти у вас кімнату на ніч? — тепер він дивився на мене зацікавлено, зрозумівши, що тут щось не так.

Це було ризиковано — через мене нас обох могли вбити. Я сказала:

— Вибачте, але мотель закритий, а табло про вільні місця увімкнене помилково, — промовляючи це, я зігнула вказівний палець руки, що прикривала груди, запрошуючи його увійти. Це незнайомця спантеличило. Я мала дати йому натяк: — Невже у вас настільки серйозний прокол, що ви не дотягнете до Лейк-Джордж?

— Аж ніяк. Останню милю проїхав на ободі. Гума обшарпалася повністю.

Я зробила ледь помітний рух головою, запрошуючи його всередину.

— Що ж, у нас тут зараз є люди від страхової компанії власника мотелю. Можу спитати у них. Зачекайте тут, — і знову зробила жест пальцем. Тоді повернулася, ступила два кроки всередину, тримаючись ближче до дверей, щоб жоден з бандитів не зміг їх затріснути. Вони обидва відсторонилися, руки в кишенях, змірюючи мене поглядами, повними різного ступеня ненависті. Чоловік у плащі зрозумів натяк і увійшов. Коли помітив тих двох, його обличчя відразу загострилося, але він безтурботно додав:

— Гадаю, ви все чули. Не заперечуєте, якщо переночую тут?

Слагсі презирливо кинув:

— Матір божа, та це ж лаймі! Не розумію, у нас тут що, Організація Об’єднаних Націй?

Худорлявий коротко заперечив:

— Нічого не вийде, друже. Ви чули, що сказала леді — мотель закритий. Ми допоможемо вам поміняти колесо, і їдьте собі далі.

Англієць резонно відповів:

— Уже пізно. Я прямую на південь і гадаю, що по цій дорозі усе зачинено аж до Гленз-Фоллз. Тому волів би залишитися тут. Урешті-решт, вивіска «Вільні місця» була увімкненою.

— Ви чули мене, містере, — в голосі Хорора прозвучали сталеві нотки. Він повернувся до Слагсі: — Давай допоможемо чуваку змінити колесо. — І вони удвох зробили крок у напрямку дверей. Але англієць, благослови його Господь, наполягав на своєму.

— Я маю в Олбані друзів, дуже впливових друзів. Ви би не хотіли, щоб цей мотель втратив свою ліцензію, чи не так? Знак «Вільні місця» був увімкнений, у приміщенні горіло світло. Я втомився і вимагаю надати мені кімнату, — він повернувся до мене: — Хіба з цим є якісь проблеми?

Я зашварґотіла:

— Ну що ви, жодних проблем. Я миттю приготую вам кімнату. Впевнена, що містер Сангвінетті не допустить, аби його заклад утратив ліцензію, — повернулася до гангстерів зі широко розплющеними очима та невинним виглядом. Здавалося, вони готові були вихопити зброю, але худорлявий ступив убік, Слагсі пішов слідом, і вони з хвилинку пошептались. Я скористалася паузою, щоб наполегливіше запросити англійця увійти, а він іще раз підбадьорливо усміхнувся мені.

Худорлявий повернувся:

— Гаразд, лаймі, можеш тут переночувати. Але не намагайся тиснути на нас своїми приятелями в Олбані. У містера Сангвінетті також є друзі у столиці. Може, ти правий щодо цього знаку про вільні місця, але не випробуй свою удачу. Ми тут головні, і все, що кажемо, — закон. Домовилися?

— Домовились. І дякую. Я візьму свої речі.

Він повернувся до дверей, а я швидко мовила:

— Допоможу вам, — і побігла попереду, гарячково смикаючи «блискавку» та відчуваючи незручність через те, який вигляд маю. Нарешті вона піддалась, і я застебнулася до горла.

Він нагнав мене. Я швидко мовила в його бік, але обережно, бо була впевнена, що хтось із бандитів обов’язково підійшов до дверей та спостерігає за нами:

— Дякую вам. І дякую Богу, що ви тут. Вони збиралися мене вбити. Заради бога, будьте обережні. Це гангстери. Я не знаю, що їм треба — напевне, щось жахливе. Вони стріляли у мене, коли я спробувала втекти.

Ми підійшли до машини — темно-сірого двомісного кабріолета «сандерберда». Чудова модель. Так я йому і сказала. Він коротко відповів, що взяв її напрокат і додав:

— Зайдіть з іншого боку. Зробіть вигляд, що у захваті від машини, — він нахилився, відчинив низькі дверцята і почав копирсатися. — Вони обидва озброєні? — спитав.

— Так.

— Скільки пістолетів у кожного?

— Не знаю. Маленький — дуже влучний стрілець, із двадцяти футів чи близько того. Щодо іншого — не знаю.

Прибулець витягнув маленьку чорну валізу, поставив на землю і клацнув замками. Щось вийняв з-під одягу, складеного на дні, й засунув у внутрішню кишеню. Провів руками по боковій поверхні валізи, повитягував якісь тонкі чорні предмети, що були, напевне, пістолетними магазинами, і сховав їх.

— Краще запасти побільше зброї, — сказавши так, зачинив валізу, демонстративно затріснув дверцята та підвівся. Потім ми обоє схилилися, щоб роздивитися спущене колесо. — Як тут з телефоном? — запитав він.

— Відрізаний.

— Виділіть мені котедж поруч з вашим.

— Добре.

— Гаразд. Будемо цовертатися. Тримайтеся ближче до мене, що б вони не казали і не робили.

— Добре, і дякую вам.

Він випростався й усміхнувся.

— Подякуєте, коли виберемося з цієї халепи.

Ми повернулися разом. Слагсі, який стояв біля дверей, зачинив їх за нами і замкнув на ключ. Трохи подумавши, вимкнув знак «Вільні місця».

— Тримай ключа, лаймі, — жбурнув на стіл.

Я підняла ключ подивитися на номер. Сороковий — найвіддаленіший ліворуч.

— Джентльмен ночуватиме в номері 10, поруч з моїм, — заявила я твердо і попрямувала до полиці з ключами, забувши, що Слагсі забрав усі ключі.

Слагсі пішов слідом, посміхаючись:

— Кіна не буде, крихітко. Ми нічого про цього хлопця не знаємо. Тому ми з Хорором спатимемо по обидва боки від тебе. Просто аби переконатися, що тебе не потурбують. Решту ключів ми вже склали і підготували до переїзду. Залишився тільки цей сороковий, — він звернувся до англійця: — Вас як звати?

— Бонд. Джеймс Бонд.

— Дурнувате ім’я. З Англії, значить?

— Саме так. Де ваш журнал реєстрації? Я напишу вам по літерах.

— Розумник, так? А де працюєте?

— У поліції.

Щелепа Слагсі відвисла, він облизав губи. Потім повернувсь і звернувся до співучасника, який сидів на старому місці:

— Гей, Хороре, ти чув? Цей малий — англійський шпик! Уявляєш? Типу детектив!

Хорор кивнув.

— Я нюхом зачув. Але яка різниця — ми ж нічого поганого не робимо.

— Таки-так, — відгукнувся Слагсі, — твоя правда. — Він повернувся до містера Бонда. — Тільки не слухайте ту маячню, що меле ця маленька лахудра. Ми — зі страхової. Щось на кшталт інспекторів. Працюємо на містера Сангвінетті. Він — велика шишка у Трої. Володіє цим закладом. Від адміністрації ми отримали скаргу на пропажу частки готівки. Ну й деякі речі. Отже, ми приїхали сюди провести розслідування, а коли почали допитувати цю маленьку сучку, вона вдарила мого приятеля по макітрі пікою для коління льоду. Дивіться самі. — Слагсі махнув рукою на Хорора. — Як вам це подобається? Коли ви приїхали, ми саме проводили затримання, так би мовити. — Він повернувся. — Адже так, Хороре?

— Усе правильно. Саме так і було.

— Брудна брехня, і ви самі це знаєте, — обурено вигукнула я. Підійшла до чорного ходу й показала на пробитий обрамок і частки свинцю. — Як ця куля сюди потрапила?

Слагсі охоче розсміявся:

— Обшукай мене, сестричко, — і, повернувшись до Хорора, спитав: — Ти бачив, щоб тут кулі літали?

— Ні, не бачив жодної, — відповів Хорор ліниво і мляво махнув рукою у бік стійки та підлоги довкола. — Але я бачив багато посуду, який ця леді кидала в мого приятеля. — Він повільно перевів погляд на мене. — Скажете, я брешу, леді? Тут десь валяється величезний ніж для обробки м’яса. Непогана думка — притягнути тебе завтра вранці за напад.

— Це ви мене змусили! — гарячково відповіла я. — Думайте, куди вас занесло! Вам добре відомо, що я намагалася лише захиститись. А щодо вашої версії про гроші, то я взагалі вперше чую про це. І ви це теж чудово знаєте. Англієць втрутився у розмову:

— Отже, я прибув саме вчасно, щоб відновити мир. То де ваш журнал реєстрації, щоб я в ньому розписався?

Слагсі коротко зауважив:

— Журнал у боса. Нема сенсу розписуватися за те, чого ви не робите. Ви не платитимете. Мотель закритий. Можете скористатися номером за кошт закладу.

— Що ж, дякую. Дуже люб’язно з вашого боку, — Джеймс Бонд повернувся до мене. — Чи є у мене шанс отримати яєчню з беконом і каву? Від цих балачок розігрався апетит. Я можу приготувати собі сам, якщо маєте продукти.

— Ну що ви! — я поквапилася зайти за прилавок. — Радо вам приготую.

— Дякую щиро, — він повернувся спиною до Слагсі, підійшов до стійки й усівся на табуреті, поклавши валізу на сусідній табурет.

Краєчком ока я помітила, як Слагсі повернувся на каблуках, швидко підійшов до худорлявого й із запалом почав щось йому втовкмачувати.

Джеймс Бонд поглянув через плече на них, потім зліз з табурета, зняв плащ і капелюх, поклав їх на валізу, та знову заліз на табурет. Задумливо спостерігав у продовгуватому дзеркалі за двома чоловіками, а я тим часом готувала їжу, зрідка зиркаючи на нього.

Шести футів на зріст, стрункий та підтягнутий. Очі на худорлявому, злегка засмаглому обличчі були дуже світлого сіро-блакитного кольору, і тепер, спостерігаючи за бандитами, вони дивилися холодно та пильно. Прищулений і насторожений позирк надавав Бонду небезпечного, майже жорсткого вигляду, який налякав мене, коли я побачила його вперше. Тепер, коли знала, що він уміє всміхатися, його обличчя хвилювало мене так, як не бентежило жодне чоловіче обличчя раніше. Вдягнений у білу шовкову сорочку з тонкою плетеною краваткою, що вільно звисала без пришпильки, та в однобортний костюм з легкої темно-синьої тканини, найімовірніше, з альпаки. Сильні красиві руки спокійно лежали на стійці, а потім Джеймс поліз рукою в задню кишеню штанів за тонким портсигаром із воронованої сталі.

— Бажаєте? Це — «Синьор Сервіс»[56]. Думаю, тепер їх продають як «Честерфілд», — від усмішки краєчки губ трохи опустилися.

— Ні, дякую. Не зараз. Коли приготую.

— До речі, як вас звати? Ви канадійка, чи не так?

— Так, я з Квебеку. Останні шість років мешкала в Англії. Мене звати Вів’єн Мішель, а друзі кличуть мене Вів.

— Але як, заради бога, ви ускочили в таку біду? Ці хлопці — найжорстокіші бандити, я таких не бачив кілька років. А Троя — препогане місто, свого роду гангстерське передмістя Олбані. Готовий закластися, що худорлявий щойно відсидів строк у в’язниці. Якщо помиляюся — з’їм капелюха. Інший узагалі виглядає як психопат, без жодних гальм. То як це сталося?

Я стисло розказала свою історію, опускаючи незначні деталі, й продовжувала готувати. Він слухав мовчки, не перебиваючи. По радіо передавали музику, але обидва гангстери перестали розмовляти і тихо сиділи, спостерігаючи за нами, тому я розповідала пошепки. Закінчивши, спитала:

— Це правда, що ви поліцейський?

— Не зовсім, але я працюю в суміжній сфері.

— Детективом?

— Свого роду.

— Я так і знала!

Він розсміявся:

— Як це?

— Не можу пояснити. Просто виглядаєте ви таким... як би сказати... небезпечним. І той пістолет, який витягли з валізи, та ще магазини... Ви тут, — мені було незручно ставити такі запитання, але я хотіла дізнатися, — на завданні? Вас надіслали офіційно?

Він підбадьорливо усміхнувся:

— О, так, не турбуйтеся. Про мене відомо у Вашингтоні. Якщо виберемося з халепи, я займуся цими двома, — його очі стали знову крижаними. — Простежу, щоб їх добряче підсмажили за те, що вони зробили з вами.

— Отже, ви мені вірите?..

— Звісно. Кожному слову. Не можу тільки збагнути, на що саме вони націлилися? Виглядає так, немов упевнені, що можуть робити з вами усе, що заманеться. Та й моя поява не дуже їх збентежила. Мені це не подобається. Бандити щось пили? Вони палять?

— Ні. Жоден з них.

— Ще гірше. Цього не роблять лише професіонали.

Я закінчила готувати вечерю і поставила тарілки на стійку. Він їв із жадобою, немов по-справжньому зголоднів. Я запитала, чи сподобалося йому, а коли Бонд відповів, що все чудово, всередині у мене потеплішало. Як фантастично, що цей чоловік — саме він — з’явився тут таким містичним чином нізвідкіль. Я була страшенно вдячна долі — просто диво. Дала собі слово, що обов’язково помолюся, вперше за багато років. Догідливо крутилася довкола нього, пропонуючи то кави, то джему на тости. Нарешті він не витримав і ніжно розсміявся:

— Ви мене розбалуєте. Дякую. Ось, зовсім забув. Ваша сигарета. Ви чесно її заробили, — він підпалив сигарету запальничкою «Ронсон» з такого самого воронованого металу, як і портсигар. Наші руки стикнулись, і відчула, як моїм тілом пробігла електрична дрож. Раптом усвідомила, що геть затремтіла. Швидко зібрала тарілки і заходилась їх мити.

— Та нічого я не заробила, — сказала. — Яке щастя, що ви тут... — Голос у мене перехопило, я відчула, як сльози підступають до горла. Витерла їх тильним боком долоні. Здається, Бонд помітив це, проте не подав виду.

Проте бадьоро сказав:

— І справді пощастило. Принаймні сподіваюся на це. Але курчат рахувати зарано. Ось що я вам скажу... Нам треба пересидіти цих бандюків. Дочекатися, коли вони зроблять перший крок — підуть спати чи ще щось. Бажаєте почути, як я тут опинився? За день-два ця історія потрапить у газети. Тільки про мене не буде ні слова. Тому ви маєте пообіцяти, що забудете про мою роль у цій справі. Звісно, то все дурня. Маю на увазі інструкції. Але мушу їх дотримуватися. Домовилися? Заразом це допоможе вам відволіктися від проблем. Бачу, що вони дуже вас гнітять.

Я вдячно відгукнулася:

— Будь ласка, розкажіть. Звісно, я обіцяю. Навіть перехрещуся...

КАЗКА ПЕРЕД СНОМ

Я видерлася на сушарку біля раковини, яка була біля Бонда, щоб він міг розповідати тихо, а також, аби опинитися ближче. Відмовилася від нової сигарети, а він запалив і з добрячу хвилину дивився у дзеркало, спостерігаючи за гангстерами. Я теж зиркнула. Вони дивилися на нас без інтересу, з байдужою ворожістю, що заповнювала кімнату, як отруйний газ. Мені дуже не подобались їхній спокій та пильність, з якою вони за нами спостерігали. Бандити здавалися такими непорушними, такими безжалісними, наче були впевнені, що перевага на їхньому боці, а час узагалі не має значення. Проте Джеймса Бонда це, здавалося, не турбувало. Здавалося, він оцінює їх, як шахіст супротивника за дошкою. Саме впевненість у власних силах та відчуття вищості, яке читалось у його очах, мене і непокоїло. Адже він не бачив цих людей у ділі й не знав, на що вони здатні, як кожної миті могли вихопити пістолети і розтрощити наші голови, немов кокосові горіхи в цирковому тирі, а потім кинути в озеро тіла з камінням на шиї. Але коли Бонд почав розповідь, я забула про кошмари і просто слухала, дивлячись йому в обличчя.

— В Англії, — мовив Джеймс, — коли чоловік, а іноді жінка переходить від росіян на наш бік з важливою інформацією, діють за певною процедурою. Ось, наприклад, Берлін, як найпоширеніший шлях для перебіжників. Для початку їх доставляють у штаб-квартиру нашої розвідки і ставляться до них із великою підозрою. Так чинять, щоби перевірити, чи не є вони подвійними агентами, тобто такими, які тільки роблять вигляд, що переметнулись, а після перевірки з боку служби безпеки починають шпигувати проти нас, так би мовити, зсередини, і передають інформацію тим самим росіянам. Існують і потрійні агенти — тобто подвійні, які передумали і, з нашою допомогою, передають росіянам фальшиві розвіддані. Розумієте? Насправді, це не більше ніж заплутана гра. Як, зрештою, уся міжнародна політика та дипломатія з усіма їхніми атрибутами національної вищості. Усі безупинно грають у неї. Це — наче мисливський інстинкт.

— Розумію, розумію. Моїм одноліткам це видається дурницею. Немов діти граються у доганялки. Нам треба більше Джеків Кеннеді[57]. Це все через старих політиків. Вони мають передати владу молодим людям, свідомість яких не затьмарена манією війни і які не вважають війну єдиним правильним рішенням. Це все одно що лупцювати дітей. Дуже схоже. Кам’яний вік якийсь.

Він посміхнувся.

— Правду кажучи, я з вами згодний, але не пропагуйте широко такі ідеї, інакше залишуся без роботи. В будь-якому разі, коли перебіжник проходить через наше сито в Берліні, його переправляють до Англії, де укладають угоду: ти розповідаєш нам усе, що знаєш про, скажімо, російські ракетні пускові установки, а ми надаємо британський паспорт і притулок там, де росіяни тебе ніколи не знайдуть. Цього такі агенти насправді бояться найбільше — що росіяни почнуть на них полювати і вб’ють їх. Якщо погоджуються, їм пропонують на вибір Канаду, Австралію, Нову Зеландію чи Африку, а після того, як вони розкажуть усе, що знають, їх переправляють до обраної країни, де ними займається комітет зустрічі з місцевої поліції. Усе відбувається, звісно, у повній секретності, перебіжників адаптують до нової роботи та нового товариства, немов вони є bona fide[58] іммігрантами. Це спрацьовує майже завжди. Звичайно, вони спочатку ностальгують і мають проблеми з улаштуванням, але поруч завжди є члени комітету зустрічі, які, у разі чого, готові допомогти.

Джеймс Бонд запалив нову сигарету.

— Я не розказую вам нічого, про що не було би відомо росіянам. Найбільший секрет тут — адреси цих людей. Є чоловік, назвемо його Борисом. Його влаштували у Канаді, в Торонто. Він просто знахідка — золото найвищої проби. Працював провідним конструктором суден у Кронштадті, займав високу посаду в бюро з будівництва атомних підводних човнів. Перебрався до Фінляндії, звідти — до Стокгольма. Ми переправили його зі Швеції до Англії. Росіяни не часто повідомляють про перебіжників — їх проклинають і забувають. Якщо вони важливі, їхні родини заарештовують і висилають до Сибіру. Для перестраху тим, хто вагається. Але з Борисом усе сталось інакше. Вони розіслали наказ своїм секретним підрозділам — знищити його. На щастя, про це довідалися в організації, яка називається СПЕКТР.

Бонд пильно подивився на парочку в дальньому кінці залу. Вони сиділи непорушно. Спостерігали й чекали. Але чого?

— Я вам не набрид? — запитав Джеймс, повернувшись до мене.

— Ні, що ви. Це дуже цікаво. А про СПЕКТР я не могла читати в газетах?

— Цілком імовірно. Приблизно рік тому сталася крадіжка атомних бомб. Операція називалася «Кульова блискавка». Пригадуєте? — Бонд відвів очі. — Це відбулося на Багамах.

— А, точно. Звісно, пригадую. Про це писали усі газети. У таке важко повірити — немов шпигунський роман. А що? Ви мали до цього якийсь стосунок?

Джеймс Бонд посміхнувся.

— Побічним чином. Річ у тім, що тоді нам не вдалося повністю знищити СПЕКТР. Його керівництво зникло. Це незалежна шпигунська мережа — СПЕціальний Комітет з Тероризму та Розвідки[59], як вони самі себе називають. Отже, спектрівці знову заворушились і, як я вже згадав, довідалися про те, що росіяни збираються вбити Бориса, та якимось чином вирахували місце його перебування. Не питайте мене, як вони дізналися. Маю визнати, що ці люди до біса добре обізнані. Отже, вони вийшли на голову КДБ — російської секретної служби — в Парижі й повідомили тому, що виконають цю роботу за сто тисяч фунтів. Найімовірніше, Москва погодилася, бо на кроці наступному до нас звернулась Оттава через славетні Монтіс. У канадців є особливий відділ, з яким ми тісно співпрацюємо у подібних справах, і вони сповістили, що в Торонто мешкає такий собі Хорст Ульманн, колишній гестапівець, який намагається налагодити контакт з місцевими бандами. Також запитали, чи відомо нам щось про нього. За їхньою інформацією, він збирався усунути якогось іноземця і пропонував виконавцеві п’ятдесят тисяч доларів за роботу. Ми склали два і два разом, й одного розумника в нашій конторі осінило, що таким чином росіяни, можливо, планують ліквідувати Бориса. Тому, — краєчки губ Джеймса опустилися, — мене надіслали з’ясувати усе про цю справу.

Джеймс посміхнувся:

— Точно не бажаєте увімкнути телевізор?

— Ні, що ви, будь ласка, продовжуйте.

— Гаразд. Знаєте, в них у Торонто — купа проблем. Це місто завжди було непростим, а тепер ще спалахнула справжня війна між бандами, і, можливо, ви про це читали, Монтіс довелося запросити до себе на допомогу двох найдосвідченіших слідчих із Скотланд-Ярду. Один із них зумів упровадити кмітливого молодого канадійця до «Механіків» — найжорстокішої торонтської банди з філіями вздовж усього кордону від Чикаго до Детройта. Саме цей молодик пронюхав про Ульманна та про те, що він задумав. Отже, ми з моїми друзями домовились, аби Монтіс зайнялася цією справою, і, щоб я не заглиблювався у деталі, скажу: врешті-решт з’ясували, що мішенню є той самий Борис, а «Механіки» запланували акцію на минулий четвер, тобто тиждень тому. Але Ульманн заліг на дно, і ми загубили його слід. Єдине, що вдалося встановити через нашу людину в банді, це те, що Ульманн погодився очолити групу кілерів з трьох найкращих бойовиків мафії. План немудрий — вони намітили вломитись у квартиру Бориса через парадні двері, зрешетити його з автоматів і забратися геть. Планували вдертися незадовго до півночі. «Механіки» мали встановити пост перед будинком, аби впевнитися, що Борис повернувся додому з роботи і нікуди не вийшов.

Окрім захисту Бориса, моїм основним завданням було схопити цього Хорста Ульманна, оскільки на той момент ми були майже впевнені, що він — людина СПЕКТРу, а в мої обов’язки входить переслідувати таких людей, де б їх не виявили. Звісно, ми не мали наражати Бориса на небезпеку, але якби нам удалося перевезти його в безпечне місце, не було би ні замаху, ні Ульманна. Тому я мав запропонувати ризиковану авантюру, — Джеймс Бонд похмуро посміхнувся. — Ризиковану, власне, для мене. Зі світлин Бориса я зрозумів, що зовні ми схожі. Він приблизно мого віку, високий, смуглявий, гладко поголений. Одного дня я спостерігав за ним з поліцейського автомобіля — вивчав особливості його ходи та стиль одягу. Відтак запропонував напередодні нападу сховати Бориса, щоб зайняти його місце, повернувшись із «роботи» додому.

Я не стрималась і схвильовано сказала:

— О, вам не слід було наражати себе на такий ризик. А якби вони змінили плани? І, скажімо, напали б на вас на вулиці або підклали бомбу. Чи ще щось.

Він знизав плечима:

— Ми усе продумали. Ризик був розрахований, а мені взагалі-то за це і платять. У будь-якому разі — я тут. Іти вулицею було неприємно, і я з полегшенням зітхнув, коли дістався додому. Монтіс зайняли квартиру напроти Бориса, тож мені треба було лише зіграти роль підсадної качки, поки мисливці стріляють по диких. Звісно, я міг вийти з квартири і сховатися деінде в будинку, допоки все скінчиться, але щось мені підказувало: качка має бути справжньою. Я виявився правим, оскільки об одинадцятій задзвонив телефон і чоловічий голос спитав: «Містер Борис?» Я відповів: «Так. Хто питає?» — з іноземним акцентом, а чоловік на тому боці сказав: «Дякую. Вам телефонують із довідкової служби. Ми перевіряємо абонентів у вашому районі. На добраніч». Я теж побажав доброї ночі й подякував небу за те, що напоумило мене залишитись у квартирі та відповісти на фальшивий дзвінок, зроблений, щоб перевірити, чи вдома Борис.

Остання година минула нервово. Очікували багато стрілянини, ймовірно, не один труп, а така перспектива нікому не подобається, навіть тим, хто сподівається, що усе продумав. Я мав при собі пару пістолетів великого калібру, що зупинять будь-якого нападника, і за десять хвилин до дванадцятої зайняв позицію праворуч од дверей за рогом масивної кам’яної стіни, приготувавшись зустріти Ульманна чи будь-кого з його поплічників, якщо вони прорвуться через заслін Монтіс. Маю визнати, що в міру того, як спливав час, а я уявляв, як машина з кілерами просувається вулицею, бойовики виходять і тихо крадуться сходами, то пошкодував, що відмовився від пропозиції канадців розділити моє нічне «дбання», як вони його називали, з кимось із поліціянтів. Але це означало б принаймні п’ять годин наодинці з незнайомцем. Окрім того, не уявляю, про що б ми розмовляли впродовж того часу, та й узагалі, я завжди віддавав перевагу тому, щоб діяти самому-одному. Такий у мене характер. Отже, хвилина тягнулася за хвилиною, а потім рівно за п’ять до дванадцятої я почув шерхіт гумових підошов на сходах, і далі розверзлося пекло.

Джеймс Бонд передихнув і провів рукою по обличчю. Таким жестом зазвичай бажають або щось відновити у пам’яті, або, навпаки, намагаються щось із неї стерти. Потім запалив нову сигарету і продовжив.

— Я почув, як лейтенант, котрий очолював поліцейський загін, закричав: «Поліція! Руки вгору!» А потім пролунали мішанина поодиноких пострілів та черги з «калаша», — він посміхнувся, — тобто з автоматичної зброї, хтось застогнав. Лейтенант крикнув: «Беріть його!» — і наступної миті на дверях, біля яких я чатував, кулями відстрелили замок, і чоловік увірвався всередину. Він міцно притискав до стегна автомат, із дула якого тягнувся димок, а це — найнадійніший спосіб використання такої зброї, і водив стволом з боку в бік у пошуках Бориса. Я відразу зрозумів, що переді мною Ульманн, колишній Гестапівець. У моїй професії треба нюхом чути німця або, якщо вже на те пішло, росіянина. Я узяв його на мушку, вистрелив у автомат і вибив з рук. Спритний чорт — він відстрибнув, сховавшись за відчиненими дверима. Двері тоненькі, фанерні. Я не міг дати йому шанс, бо в нього міг бути ще й пістолет, і вистрелив першим. Я вистріляв усю обойму Z-подібно крізь двері й одночасно опустився на коліна. Саме вчасно, бо він почав швидко стріляти у відповідь, і одна з куль зробила проділ у моєму волоссі, коли я вже стояв на колінах. Але дві моїх кулі все ж таки дістали його — у ліве плече та праве стегно. В результаті він упав на підлогу і завмер.

Бій, що точився ззовні, перемістився нижче сходами, аж раптом на порозі кімнати з’явився поранений поліцейський, який накарачках поспішав мені на допомогу. Він запитав: «Допомога потрібна, друже?» Ульманн вистрелив через двері на звук голосу і вбив його. Постріл допоміг мені визначити місце, де той перебуває, і я вистрелив майже одночасно, а потім відбіг на середину кімнати, щоб за необхідності стріляти ще. Але більше стріляти не знадобилося. Він був ще живим, і коли решта поліціянтів повернулися сходами до квартири, ми знесли його донизу, викликали «швидку» і спробували побалакати з ним у шпиталі. Даремно — Гестапівське загартування, разом з вірністю СПЕКТРу — надійна суміш. Він помер наступного ранку.

Джеймс Бонд дивився мені в очі, але його очі мене не бачили. Він сказав:

— Із нашого боку ми втратили двох мертвими й одного — пораненим. Втрата бандитів — німець і один з нападників. Двоє, які вижили, довго не протягнуть. Поле битви було жахливим видовищем, і, — його обличчя раптом осунулося та змарніло, — я надміру надивився на подібне. Після детального аналізу ситуації та розбору справи мені закортіло поїхати звідти. Моє начальство і канадська поліція підтримали: треба було доповісти про хід справи у Вашингтоні нашим колегам і заручитися їхньою допомогою в ліквідації американського підрозділу банди «Механіків». Бандити зазнали важких втрат, і особливий відділ Монтіс повважав за потрібне знищити їх ущент, поки ті не оговтались. Я погодився, але висловив умову, що поїду автомобілем, а не мчатиму стрімголов літаком чи поїздом. Мені дозволили, оскільки це зайняло б не більше трьох днів, тож я узяв напрокат цю машину і сьогодні вранці вирушив у дорогу. їхав цілком непогано, допоки не потрапив у шалену грозу, гадаю, це відгомін вашого урагану. Вона накрила мене посередині Лейк-Джордж, і я вже думав зупинитися там на ніч, але місце здалося мені таким потворним, що коли побачив при дорозі рекламу вашого мотелю, вирішив спробувати щастя тут. — Він усміхнувся і став знову бадьорим. — Імовірно, щось підказало мені, що в кінці цієї дороги я знайду вас, а ви потребуєте допомоги. В будь-якому разі, за милю звідси проколов колесо, й ось я тут. — Бонд ще раз усміхнувся, простягнув руку і накрив мою долоню своєю. — Кумедно, як усе трапилося!

— Ви, напевне, страшенно втомилися, проїхавши настільки довгий шлях?

— На такий випадок у мене є ліки. Будьте гарною дівчинкою і зваріть мені ще кави.

Поки я поралася біля кавоварки, він відчинив валізу і витягнув пляшечку з білими пігулками. Узяв дві з них, а коли я дала йому каву, проковтнув їх.

— Бензедрин допоможе мені не заснути сьогодні. Висплюся завтра. — Він поглянув у дзеркало. — Ну ось і вони. Привіт. — І підбадьорливо усміхнувся мені. — Ні про що не хвилюйтеся. Лягайте спати. Я буду поруч і подбаю, щоб нічого поганого не сталося.

Музика по радіо затихла, і годинник пробив північ.

ЗАСНУТИ — ЗНАЧИТЬ ПОМЕРТИ

Поки Слагсі йшов до чорного виходу і ступив у ніч, худорлявий повільно наблизився до нас. Сперся ліктями об стійку і сказав:

— Гаразд, народ, закругляємося. Дванадцята ночі. Ми вимикаємо струм. Мій друг пішов до комори за аварійними гасовими лампами. Нема сенсу палити електрику. Наказ містера Сангвінетті.

Пропозиція виглядала розумно, а слова були мовлені люб’язним тоном. Може, вони відмовилися від планів — якими б ті не були — через містера Бонда? Сумніваюся. Думки, від яких я відволіклася під впливом розповіді Бонда, наринули знову. Мені доведеться провести ніч у кімнаті, по обидва боки від якої будуть ці типи. Треба зробити кімнату неприступною! Але у них майстер-ключ. Бонд має мені допомогти.

Джеймс дуже смачно позіхнув.

— Буду радий трохи покуняти. Я сьогодні подолав неабиякий шлях, а на завтра плани ще Грандіозніші. Та й вам, після усіх ваших хвилювань, пора відпочити.

— Що, вибачте? — очі худорлявого звузилися.

— Я кажу, що робота у вас відповідальна.

— Яка ще робота?

— Робота страхового інспектора — відповідальна. Особливо, коли маєш справу з такою дорогою нерухомістю, як ця. Майно коштує не менше пів мільйона доларів. До речі, а ви самі застраховані?

— Ні. Містер Сангвінетті не має потреби страхувати тих, хто працює на нього.

— Бачу, ваші співробітники страшенно заохочені. Працьовиті люди. Напевне, він їм беззаперечно довіряє. До речі, як називається ваша страхова компанія?

— «Метро «Ексідент енд Хоум», — худорлявий усе ще стояв у розслабленій позі, спершись на стійку, але його сіре обличчя посерйознішало. —А що? Навіщо вам це, містере? Припиніть свої штучки і розкажіть, що ви там надумали.

Бонд безтурботно зауважив:

— Міс Мітель розповіла мені, що справи в цьому мотелі останнім часом не дуже добрі. Гадаю, ваш заклад не належить до мережі «Кволіти Кортс»[60], «Холідей Інн»[61] чи «Конгрес». Робити бізнес самотужки справа нелегка. Узяти хоча б вас, яких надіслали сюди перелічити усі ложки, вимкнути електрику та все інше, — ці слова Джеймс Бонд проказав співчутливо. — Щойно мені спала думка, що напевне цей заклад тепер на мілині. Якщо так, дуже шкода — чудове місце, усе обладнано.

Червона іскорка, яку я бачила раніше і яка так мене налякала, знову промайнула в погляді худорлявого. Він понизив голос:

— А чому б вам, містере, не припинити молоти язиком? Я не збираюся вислуховувати маячню якогось лаймі. Хочете сказати, що ми замислили щось незаконне, а?

— Обережніше, містере Горовіц. Не треба лізти у пляшку, — Джеймс Бонд обдарував його широкою посмішкою. — А вашим злодійським жаргоном я також володію. — Його посмішка раптом зникла. — Я навіть знаю, де ви його набралися. Ви мене розумієте?

Вочевидь він натякав на гангстерський, тюремний жаргон. Принаймні худорлявий точно зрозумів. Він виглядав спантеличеним, але швидко переборов роздратування і примирливо мовив:

— Гаразд, містере розумнику, я вас зрозумів. Ви, слідаки, усі однакові — шукаєте бруд там, де його нема. Куди, чорт його забирай, подівся мій напарник? Гаразд, ходімо бай-бай.

Коли ми протиснулися крізь задні двері, світло згасло. Ми з Бондом зупинились, а худорлявий продовжував крокувати доріжкою, немов бачив у пітьмі. З-за рогу будинку вийшов Слагсі з двома олійними ліхтарями, один з яких вручив нам. Його безволосе обличчя, осяяне жовтим світлом, розповзлося в посмішці:

— Щасливих снів, молодята.

Джеймс Бонд довів мене до бунгало і зайшов усередину. Зачинивши двері позаду себе, сказав:

— Будь я проклятий, якщо скажу, ніби знаю, що вони замислили, але насамперед треба подбати про те, щоб усі двері та вікна були зачинені на ніч. Давайте перевіримо, — він пройшовся кімнатою, перевіряючи засуви на вікнах, петлі на дверях та оцінюючи розміри вентиляційних решіток. Здавалося, залишився задоволеним. — Найслабше місце — це вхідні двері, — мовив. — Кажете, у них є майстер-ключ. Ми підіпремо двері, а коли я піду, просто посуньте письмовий стіл для зміцнення барикади. — Він пройшов у ванну кімнату, нарвав стрічок туалетного паперу, намочив їх і скачав у щільні грудки. Запхав кілька під двері, повернув ручку і потягнув. Вони тримали, але якщо розхитати, двері можна було відчинити. Бонд витягнув упори і вручив їх мені. Потім засунув руку за пояс і дістав короткоствольний товстий револьвер. — Стріляли коли-небудь?

Я відповіла, що в молодості стріляла з довгоствольного 22-го калібру по кроликах.

— Це — «Сміт енд Вессон поліс позитив», смертельна зброя. Запам’ятайте: цілити треба нижче. Тримайте руку прямо, ось так, — він показав. — Спробуйте тиснути на курок, а не смикати. Але це все насправді не важливо. Я почую постріл і прибіжу. А тепер послухайте: ви — у повній безпеці. Вікна — масивні, всередину не потрапити, хіба що виламувати рами. — Він посміхнувся. — Особлива подяка проектувальникам мотелю — вони створили захист проти зламу. Ці бандюги не стрілятимуть у вас через вікна уночі, але, на всяк випадок, залиште своє ліжко, а зробіть похідне з подушок і матраца на підлозі в он тому дальньому куті. Покладіть револьвер під подушку. Підтягніть стіл до дверей, а на край примостіть телевізор: якщо спробують вибити двері — він упаде. Це вас розбудить, а тоді просто вистреліть у двері, ближче до ручки — туди, де стоятиме нападник, і слухайте, чи не пролунає крик. Зрозуміло?

Я з максимально можливим ентузіазмом відповіла, що усе второпала. Тим часом палко бажала, щоб він залишився у кімнаті зі мною. Але сміливості сказати це у мене не вистачило, та й у нього, схоже, були свої плани.

Він підійшов і ніжно поцілував мене в губи. Я була настільки вражена, що прикипіла до місця. А Бонд безтурботно мовив:

— Вибач, Вів, але ти — дуже красива дівчина. І в цьому комбінезоні виглядаєш найчарівнішим механіком автомайстерні, якого мені доводилося бачити. А тепер головне — не турбуйся. Поспи. Я догляну за тобою.

Обвивши руками його шию, я міцно, в губи, поцілувала у відповідь і сказала:

— Ви — найдивовижніша людина, з якою мені довелося зустрітися. Дякую за те, що ви тут. І будь ласка, Джеймсе, будьте обережні. Ви не бачили їх у ділі. Вони по-справжньому небезпечні. Повертайтеся цілим та неушкодженим.

Він іще раз поцілував мене, цього разу коротко, і сказав:

— Не турбуйся, з такими типами я зустрічався раніше. А тепер зроби усе, що я сказав, і лягай спати. На добраніч, Вів! — І пішов.

Деякий час я стояла і дивилася на зачинені двері, потім сходила до ванної, почистила зуби і приготувалася до сну. Мимохідь глянула на себе у дзеркало — кошмар: виснажена, без гриму, з темними кругами під очима. Що за день! А тепер ще він! Я не маю права його загубити! Не маю права відпустити! Проте десь у глибині душі розуміла, що таки доведеться. Він піде далі сам, і я пошкандибаю далі сама. Жодній жінці не вдалося втримати цього чоловіка біля себе. І жодній не вдасться. Він був природженим одинаком, які не допускають сторонніх у своє серце. Такі люди — проти втручання ззовні в їхнє життя. Тож я зітхнула. Гаразд, доведеться змиритись і дозволити йому піти. Я не заплачу, коли це станеться. І потім не плакатиму. Хіба не дала собі слово не брати близько до серця, що б не сталося?

Дурепа набита! Дурна, пихата гуска! Знайшла час поводитись, як персонаж жіночого журналу! Я сердито трусонула головою й пішла до спальні, аби зробити те, що сказав Бонд.

Вітер усе ще завивав, і соснові гілки шалено розгойдувалися за вікном, що виходило на задній двір. Місяць просочувався крізь розриви хмар, які швидко пливли небом, та підсвічував два високих квадрати вікон у різних кінцях кімнати, моторошно падаючи на підлогу крізь криваво-червоні з малюнком фіранки. Коли місяць ховався за хмарами, квадрати криваво-червоного, як у фотолабораторії, світла тьмяніли, і тоді кімнату освітлювало жовтувате світло гасового ліхтаря. Без яскравої електричної лампочки витягнута кімната нагадувала декорації з фільму жахів. У кутах причаїлася темрява, а сама сцена, здавалося, чекала на режисера, який дасть команду, і люди, котрі приховуються в сутінках, візьмуться до своїх обов’язків.

Я намагалася не нервуватися. Поперемінно приклала вухо до суміжних стін, але бунгало були відмежовані стоянками для автівок, і я нічого не почула. Перш ніж встановити барикаду, тихенько відчинила вхідні двері й роздивилася навкруги. З номерів 8 та 10 пробивалося світло, а також із номера 40 Джеймса Бонда — найдальшого ліворуч. Усе виглядало мирно та спокійно. Я повернулась у кімнату і ще раз оглянула її: зробила усе, що він сказав. Пригадавши обіцянку, опустилася на коліна на килим і прочитала молитви. Не тільки подякувала Богові, а й попросила його допомогти. Потім прийняла дві піґулки аспірину, прикрутила ґніт і, задувши полум’я, ступила до похідного ліжка на підлозі. Розстебнувши «блискавку» на комбінезоні, я розшнурувала черевики, але не зняла їх. Тоді згорнулася калачиком на ковдрі.

Я ніколи не вживала аспірин чи будь-які інші медикаменти. Після ретельного вивчення інструкції вирішила додати його до своєї аптечки, яку мій практичний розум напоумив узяти в дорогу. Була настільки втомлена й висмоктана, що піґулки аспірину вплинули на мене не менш сильно, ніж морфій, та відправили у приємну напівдрімоту, де не було небезпеки, лише темрява, його хвилююче обличчя та усвідомлення того, що ідеальні чоловіки насправді існують. У пориві сентиментальності пригадала перший дотик, коли він запропонував мені запальничку, а також деталі кожного поцілунку. Потім промайнула думка про револьвер, я засунула руку під подушку, аби впевнитися, що він на місці, й нарешті щасливо заснула.

Прокинулась я несподівано. Якусь мить лежала, пригадуючи, де саме перебуваю. Вітер ущухнув, стало тихо. Я лежала на спині. Щось мене розбудило! Я оглянула кімнату, затримавши погляд на червоному квадраті на стіні напроти. Світив місяць. Тиша була мертвою! Після багатогодинної грози вона здавалася дзвінкою. Мене хилило на сон, я повернулася на бік, обличчям до кімнати, і заплющила очі. Але перш ніж поринула в сон, у мене засвербіла нав’язлива думка. Очі перед закриттям відзначили дещо незвичайне. Мимоволі я розплющила їх знову. Знадобилося кілька хвилин, аби зрозуміти що змінилося. Крізь нещільно зачинені двері шафи для одягу, що стояла біля протилежної стіни, пробивалася смужка світла.

Яка дурня! Значить, я не зачинила щільно дверцята, і світло всередині шафи автоматично не згасло. Знехочу вилізла з ліжка. Яка досада! Аж раптом — устигла зробити лише два-три кроки — я пригадала. У шафі не може бути світла! Адже електрику вимкнули!

На мить я заклякла, приклавши руки до рота, а коли повернулася, щоб шугнути за пістолетом, двері шафи розчинилися, звідти вишмигнула зігнута постать Слаг-сі з ліхтарем в одній руці та чимось, що розгойдувалось, в іншій, і накинулася на мене.

Я, здається, закричала, але, може, то сталося лише в моїй уяві. Наступної миті біля моєї скроні щось вибухнуло, і я зрозуміла, що падаю на підлогу. Потім настала темрява.

Перше, що я відчула, коли очуняла, було — страшенна спека. Мене волочили по землі. Я відчула запах горілого, побачила язики полум’я і спробувала закричати. З горла вилетів не крик, а пробилось якесь звіряче завивання. Я почала брикатися. Руки нападника міцно тримали мої ноги, а потім раптом, коли голова, яка і без того страшенно боліла, почала битись об коріння та купини, я зрозуміла, що мене тягнуть по вологій траві й через сухогілля. Нарешті ноги відпустили, а на коліна поруч опустився чоловік і твердою рукою затулив мені рота. Прямо у вухо зашепотів голос— то був Джеймс Бонд — нагально і владно:

— Ані звуку! Лежи тихо! Все нормально. Це я.

Простягнувши руку, я намацала його плече. Воно було оголеним. Я потиснула його, аби запевнити, що зрозуміла, і він забрав руку від мого рота.

— Чекай тут, — прошепотів Бонд. Не ворушися. Повернуся дуже скоро, — і безшумно зник.

Безшумно? Насправді шум, який він міг створити, не мав жодного значення — позаду мене вирували оглушливий рев та потріскування пожежі, оранжеві язики полум’я мерехтіли серед дерев. Я обережно стала на коліна і, переборюючи біль, повернула голову. Суцільна стіна вогню простягнулася праворуч уздовж ряду бунгало. Боже, Джеймс урятував мене! Я обмацала тіло, провела рукою по волоссю — пошкоджень не було. Тільки пульсуючий біль на потилиці. Зрозуміла, що можу стояти, підвелася і спробувала з’ясувати, що трапилось. Але крім того, що мене вдарили по голові, нічого пригадати не могла. Напевне, вони підпалили мотель, а Джеймс якимось чином вчасно опинився поруч і витягнув мене звідти у ліс!

Шерхіт серед дерев — і він знову був поруч. Без сорочки чи піджака, засмаглі спітнілі груди, що блищали у світлі пожежі, перепоясувала портупея, закінчуючись під лівою пахвою кобурою, в якій був тяжкий на вигляд автоматичний пістолет дулом донизу. Очі Джеймса блищали від напруження та збудження, а закопчене місцями обличчя та розкошлачене волосся надавали дещо піратського вигляду.

Джеймс похмуро посміхнувся і кивнув головою в напрямку пожежі.

— Ось такий їхній план — спалити мотель і отримати страховку. Зараз вони розсипають уздовж критої галереї термітний порошок, щоб вогонь дістався адміністративного будинку. Байдуже. Зупинити їх — значить урятувати майно містера Сангвінетті. А з нами як свідками страховки йому не бачити, наче власних вух. Він опиниться у в'язниці. Отже, ми трохи зачекаємо і дамо йому змогу втратити майно повністю.

Раптом я перейнялася долею свого дорогоцінного добра і нерішуче спитала:

— А «Веспу» можемо врятувати?

— Із нею все гаразд. Ти втратила тільки свої шикарні сукні, якщо залишила їх у ванній. Я забрав пістолет, коли витягував тебе, і викинув надвір сідельні сумки. «Веспу» теж урятував. Здається, вона не постраждала. Речі заховав у лісі. Останніми загоряться навіси для автівок, у них з обох боків цегляні стіни. У кожен котедж бандити кинули термітну гранату. Вони у даному випадку кращі за бензин. Займають менше місця та не залишать слідів для слідчих із страхової компанії.

— Але ж ви могли обгоріти!

У темряві блиснула його білозуба посмішка.

— Саме тому я і зняв піджак. У Вашингтоні маю виглядати бездоганно.

Мені це кумедним не здалося.

— А що з вашою сорочкою?

Із боку котеджів долинув гуркіт, у небо здійнявся сніп вогняних іскор.

— Ось там моя сорочка. Саме зараз на неї впав дах, — відповів Бонд і витер долонею замурзане обличчя, від чого розмазав сажу ще гірше. — У мене було передчуття, що має статися щось подібне. Можливо, треба було краще підготуватися. Міг би, наприклад, сходити поміняти колесо в машині. Якби я це зробив, ми б уже їхали звідси геть. Пробралися б лісом до останнього котеджу, де я її залишив, доїхали б до Лейк-Джордж чи Гленз-Фоллз і викликали сюди поліцію. Проте, якби я замінив колесо, наші «друзі» мали б привід попросити мене забратися звідси. Я би відмовився або сказав, що без тебе не поїду, і суперечка, напевне, закінчилася б стріляниною. Можливо, мені пощастило б вивести їх з гри, якщо стріляти першим. Якщо ні, ти опинилися б там, звідки ми почали. І все закінчилося б погано, оскільки ти — ключова постать у їхньому плані.

— Я відчувала це від початку. Сама не знаю, чому. Те, як вони зі мною поводились, означало, що я для них нічого не значу. Витратний матеріал. Але навіщо я їм?

— Ти мала стати причиною пожежі. Доказом для Сангвінетті були б свідчення тих Фенсі, а вони, без сумніву, задіяні в цій справі по вуха... — я пригадала, як різко змінилось їхнє ставлення до мене останнього дня, коли вони з презирством поводилися зі мною, немов я сміття, котре можна викинути, — про те, що вони наказали вимкнути електрику, що виглядає цілком логічно, якщо мотель зачиняється, і користуватись останньої ночі гасовою лампою. Рештки цієї лампи знайдуть. Ти пішла спати із запаленою лампою, й уві сні нібито якимось чином її перекинула. Будівля запалала, усе в порядку. Деревини тут багато, а вітер зробив решту. Моя поява стала неприємною несподіванкою, але не більше. Мої останки теж знайшли би — принаймні машину та ручний годинник, металеві частини валізи. Не знаю, як би вони розв’язали проблему з моїм пістолетом, та й із тим, що під подушкою, а це — великі неприємності. Поліція перевірила б машину через Канаду, а номери пістолетів — через Англію, і мене б ідентифікували. Але яким чином один з моїх пістолетів опинився під чужою подушкою? Це змусило б поліцію замислитись. Якщо ми з тобою були начебто коханцями, чому тоді я спав так далеко від тебе? Може, звісно, ми поводилися чемно і на людях тримали дистанцію, тому і спали окремо, а я наполіг, щоб ти взяла револьвер на всяк випадок. Не знаю, як би наші «друзі» це вирішили, але, гадаю що коли я назвався поліцейським, вони подумали про зброю та інші докази, котрі заважатимуть їм, бо вогонь їх не знешкодить, тож, напевне, доведеться перечекати кілька годин, а тоді покопатися на попелищі в пошуках таких неприємностей. Звісно, гангстери мали б шукати обережно, щоб не залишати слідів, на те вони і професіонали. — Краєчки його губ опустилися. — За їхніми власними стандартами.

— Але чому вони вас не вбили?

— Вони вбили чи принаймні так вирішили. Коли я пішов до себе, то подумав, що перш ніж щось заподіяти тобі, вони спробують позбутися мене. Тому я поклав у ліжко манекен. Постарався. Мені доводилося робити таке раніше. Головний трюк тут — у ліжку має лежати не тільки дещо, що нагадує людське тіло — його можна зробити з подушок та рушників — а й щось схоже на волосся на подушці. Я зробив його з купки соснових голок, достатніх, щоб означити темну гірку на подушці з натягнутою до підборіддя ковдрою — дуже тонка робота. Потім повісив сорочку на спинку стільця біля ліжка — ще одна «фішка», щоби довести ідею: якщо сорочка поруч, то хазяїн у ліжку. А ще біля ліжка залишив горіти лампу — прикрутивши ґніт до мінімуму — щоб їм простіше було демонструвати свою майстерність стрільби, якщо вона у них є. Під двері я запхав слабенькі аматорські клини, а під ручку підставив стілець — як демонстрацію природного відчуття обачності. Потім закинув валізу на спину і затаївся серед дерев.

Бонд кисло посміхнувся.

— Вони «дали» мені на все це годину, а потім прийшли настільки тихо, що я не почув ані звуку. Лише звук дверей, які виламують, та коротка серія глухих ударів — бандити скористалися глушниками — і приміщення всередині осяяв спалах терміту. Я думав, що передбачив усе, але виявилося, що прорахувався. Мені знадобилося майже п’ять хвилин, щоб лісом дістатися твого котеджу. Не дуже хвилювався — щоби вломитись усередину, їм знадобилося б не менше часу, і я був готовий будь-якої миті вискочити з лісу, тільки-но почую твій постріл. Але ввечері хтось, а я вважаю, що це Слагсі, який, за твоїми словами, інспектував номери, зробив дірку в стіні твого котеджу позаду шафи для одягу, залишивши непорушеною лише гіпсокартонну внутрішню стінку, яку можна проштрикнути гострим ножем. Найімовірніше, він поставив зовнішнє обличкування на місце. А може, й ні, не знаю. В будь-якому разі, це зайва праця. Нікому з нас не спало на думку обійти бунгало № 8 з боку автостоянки. Якби ти була сама, вони доклали б зусиль, щоби ти там не ходила. Як там не є, а раптом я побачив яскраву заграву з твоєї кімнати і побіг щодуху, пригинаючись на відкритих місцях паркувальних майданчиків, оскільки бачив, як бандюки йшли галереєю, почергово відчиняли двері номерів, кидали гранати й акуратно зачиняли за собою бунгало, щоб усе виглядало охайно.

Під час оповіді Джеймс Бонд час од часу поглядав на дах адміністративної будівлі, що виднілася над палаючими верхівками котеджів, а потім мовив ніби ненароком:

— Вони його підпалили. Тепер моя черга зайнятися ними. Як почуваєшся, Вів? Іще залишився порох у порохівницях? Як голова?

— Зі мною все гаразд, — нетерпляче відгукнулась я. — Але, Джеймсе, невже так необхідно з ними воювати? Хай ідуть. Яка різниця? Ти можеш постраждати.

— Ні, люба, — відповів твердо. — Вони нас ледь не повбивали. Будь-якої миті можуть повернутись і побачити, що «Веспи» нема. Тоді ми втратимо перевагу ефекту раптовості. Я не можу дозволити їм так просто відкараскатися. Це — підлі вбивці. Якщо підуть — завтра вб'ють ще когось. — Він посміхнувся. — До того ж, вони відібрали у мене сорочку!

— Гаразд, тоді дозволь мені допомогти, — я торкнулася його долоні. — А також пообіцяй, що поводитимешся обережно, добре? Я не витримаю одна. Не хочу залишитися знову на самоті.

Не відповівши на рукостискання, він з прохолодою мовив:

— Будь гарною дівчинкою, не висни на моїй робочій руці. Я маю це зробити, це моя робота. А тепер, — він вручив мені «Сміт енд Вессон», — тихенько вирушай під деревами до парковки номер три. Вона у темряві, та й вітер відганяє вогонь в іншому напрямку Звідти можеш спостерігати, не боячись бути поміченою. Якщо мені знадобиться допомога, я знаю, де тебе шукати, але не ворушись. Якщо ж покличу, то бігом до мене. А якщо зі мною щось трапиться, вирушай уздовж берега озера й відходь якнайдалі. Після цієї пожежі завтра тут буде купа поліцейських, тож зможеш прокрастись і звернутися до когось із них. Вони тобі повірять. Якщо ж почнуть сперечатися, попроси зателефонувати у Вашингтон, до ЦРУ, і тоді побачиш, як вони заворушаться. Скажи, ким я був. У моєму підрозділі в мене є номер — щось на кшталт розпізнавального знаку. Нуль-нуль-сім. Спробуй не забути.

БРЯЗКІТ ЗБРОЇ

«Скажи, ким я був».

Навіщо він це сказав, підкинув таку ідею Богові чи Фортуні... хто там розпоряджався нашою долею сьогодні? Не треба надсилати у простір чорні думки. Бо вони починають жити власним життям, як звукові хвилі, й укорінюються в потік свідомості, в якому ми варимось. Якщо Бог чи Фортуна в даний момент налаштовані на твою хвилю, промовлене може реалізуватися. Натяк на смерть може бути хибно розтлумачений і сприйнятись як благання!

Мені також треба гнати геть такі думки, інакше тільки додам ваги темним хвилям долі! Яка дурня! Такої нісенітниці я навчилася в Курта, який постійно переймався космічними причинно-наслідковими зв’язками, усілякими криптограмами життєвої сили та іншою німецькою містикою, яку я жадібно всмоктувала, немов, як Курт іноді натякав, він грав роль «головної рушійної сили», чи принаймні був складовою частиною того, що керувало цими процесами.

Звісно, Джеймс Бонд сказав це легковажно, так би мовити, схрестивши пальці. Так знайомі лижники в Європі казали «Hals und Beinbruch!»[62] своїм друзям перед початком слалому чи швидкісного спуску. Побажання перелому перед стартом має відвести від них дурне око та привабити удачу. В цьому випадку Джеймс Бонд повівсь як справжній британець — кинув нічого не значущу фразу лише для того, щоб підстьобнути мене. Але краще б він її не казав. Перестрілки, гангстери, замахи на вбивство — усе це було його роботою, частиною життя. Але не мого, і я бажала, щоб він цього моменту проявив більше чуйності, більше людяності.

Де він зараз? Крадеться в темряві під прикриттям полум’я пожежі, сконцентрований та готовий до несподіванок? А що роблять його вороги? Чатують у засідці? Чи раптом я почую гуркіт пострілів? А потім крики та стогін?

Стоянки для автомобілів біля котеджу номер 3 я дісталася, тримаючись рукою в пітьмі за грубо потиньковану стінку. З усіма пересторогами подолала останні фути й виглянула з-за рогу в бік танцюючих язиків вогню і тіней, які пожежа кидала на інші котеджі й адміністративну будівлю.

У полі зору не було видно жодної людини, жодного руху, за винятком язиків вогню, яким пориви вітру не давали згаснути. Найближчі до пожежі дерева позаду ряду котеджів почали тліти — зі сухого гілля сипалися в темряву іскри. Якби не гроза, ліс давно загорівся б — і тоді оглушена кийком дівчина з розбитою гасовою лампою точно залишила б слід на території Сполучених Штатів Америки! Наскільки далеко поширилася 6 пожежа завдяки вітру? На десять миль? Двадцять? Скільки дерев та лісової живності знешкодила би ця маленька загибла дівчина з Квебеку!

Завалився ще один дах, у небо здійнявся сніп оранжевих іскор. Захитався різьблений дерев’яний дах адмінбудівлі, він повільно просів усередину, потім провалився, наче недбало приготовлене суфле. Новий сніп іскор весело здійнявся й одразу згаснув, розвіяний вітром. Спалах вогню на мить осяяв дві машини біля дороги _ сірий «сандерберд» та блискучий чорний седан. Жодних слідів ані гангстерів, ані Бонда.

Раптово я усвідомила, що не маю жодної уяви, котра година. Поглянула на годинник — друга ночі. Від початку минуло лише п’ять годин! А здавалося, нібито кілька тижнів. Минуле життя відсунулося на багато років. Навіть останній вечір, коли я сиділа і пригадувала події свого життя, віддалився. Усе якось одразу стерлося. Страх та біль, разом з небезпекою, геть усе перебили. Це як побувати у залізничній аварії або в аварії корабля чи літака, а може, у землетрусі чи урагані. Природа цих подій однакова — чорні крила біди затуляють небо, майбутнє та минуле щезають. Є тільки теперішнє, яке переживаєш мить за миттю, кожна з яких може стати останньою. Нема іншого часу, нема іншого простору, є тільки тут і зараз.

І раптом я побачила бандитів! Вони йшли в моєму напрямку по траві, обидва тримали в руках по величезній коробці. Телевізори! Вони врятували їх від вогню, щоби продати і заробити трохи грошенят. Ішли бік до боку — худорлявий та коротун — а світло від палаючих котеджів відбивалося на спітнілих обличчях. Коли наблизилися до обгорілих арок критої галереї, що вела до рецепції, то швидко оцінили все ще палаючий дах і, прискоривши ходу, перетнули галерею. Де Джеймс Бонд? Зараз найкращий момент, поки у них зайняті руки!

Бандити були за двадцять ярдів од мене, готові повернути направо до своєї машини. Я відсунулася глибше в темряву навісу для машини. Де Джеймс? Може, побігти за ними і спробувати захопити їх самій? Не верзи дурниць, Вів! Якщо промажу — мені кінець. А якщо обернуться та помітять мене? Наскільки добре мій білий комбінезон видно у темряві? Я забилася глибше. Тепер постаті бандитів вирізнялись у квадратному отворі моєї схованки. Вони йшли по траві за кілька ярдів од уцілілої північної стіни адмінбудинку, з якої вітер здував увесь вогонь. Скоро вони сховаються за рогом, і чудовий шанс буде втрачено!

І тут вони зупинились, як укопані. Перед ними стояв Джеймс, його пістолет дивився в проміжок між двома бандитами! Його голос пролунав, як удар батога:

— Стояти! Ані руш! Повернутися! Перший, хто випустить телевізор, отримає кулю!

Вони повільно розвернулись і опинились обличчям до мого схову. І тоді Джеймс звернувся до мене:

— Виходь, Вів! Мені знадобиться вільна пара рук.

Я витягнула з-за пояса комбінезона важкий револьвер і побігла по траві. Коли до бандитів залишалося десять ярдів, Джеймс сказав:

— Достатньо, Вів. Стій там, я скажу, що робити.

Я зупинилася. Чоловіки злобно дивилися на мене. Худорлявий вищирився від здивування і напруження, блиснувши зубами у подобі посмішки. Слагсі вивергнув задьористу лайку. Я націлила пістолет прямо в телевізор, що прикривав його живіт, і сказала:

— Стули пельку або я тебе пристрелю.

Слагсі насмішкувато хмикнув:

— Та невже. Від звуку пострілу ти накладеш у штани.

— Заткнися, — втрутився Джеймс, — або у твоїй потворній башці з’явиться ще одна дірка. Слухай мене, Вів. Треба забрати зброю у цих мерзотників. Зайди позаду того, якого звуть Хорор. Встроми йому в спину пістолет, а вільною рукою помацай у нього під пахвами. Розумію, розвага не з приємних, але так треба зробити. Скажеш, якщо намацаєш там пістолет — я звелю, як чинити далі. Працюємо повільно. Я тримаю на мушці іншого, а якщо Хорор рипнеться, стріляй.

Я зробила, як велів Бонд: зайшла за спину худорлявому і приставила пістолет йому до спини. Простягнувши ліву руку, засунула її під його праву пахву. Від Хорора йшов огидний смердючий запах, і раптом мене знудило від того, що я стою так близько від нього, та ще й інтимно обмацую.

Я зрозуміла, що моя рука здригнулася, бо він побачив у цьому шанс, і несподівано швидким рухом відпустив телевізор, вивернувся, наче змія, відкритою долонею вибив пістолет з руки і притиснув мене до себе.

Пістолет Бонда гаркнув, я відчула рух повітря від кулі, а потім почала брикатися, немов у мене вселився демон, дряпатись та кусатись. Але з таким самим успіхом могла битися з кам’яним бовваном. Хорор лише міцніше, до болю, притиснув мене до себе, і я почула його сухий голос:

— Добре, лаймі, що далі? Хочеш грохнути дамочку?

Я відчула, як хватка трохи ослабла, коли він потягнувся за своїм пістолетом, і з новою силою взялася пручатися.

— Вів, ноги ширше! — пролунала різка команда.

Я машинально зробила, як сказав Бонд, і його пістолет знову гаркнув. Худорлявий вилаявся і відпустив мене, але тієї самої миті позаду почувся гуркіт, я обернулася. Коли пролунав постріл, Слагсі приловчився і з усієї сили жбурнув телевізор у Джеймса Бонда, попав тому в голову та збив з ніг.

Слагсі загорлав:

— Хороре, втікаймо!

А я пірнула за пістолетом, розтягнулася на траві й незграбно вистрелила у Слагсі. Звісно, промазала, але той уже підхопився і мчав по лужку між котеджами, кидаючись з боку в бік, як центрофорвард у американському футболі. Худорлявий біг слідом. Я ще раз вистрелила, однак ствол підкинуло догори; за секунду вони опинилися за межами досяжності й Слагсі зник за котеджом № 1 праворуч.

Піднявшись, я побігла до Джеймса. Він стояв на колінах у траві, приклавши руку до голови. Коли я наблизилася, Бонд відняв руку, подививсь і вилаявся. Трохи нижче волосся зачервонів глибокий поріз. Я нічого не сказала, але кинулася до найближчого вікна рецепції і рукояткою револьвера розбила скло. Війнуло жаром, одначе вогню всередині не було, а під вікном, куди я могла дотягнутися, стояв стіл, за яким недавно сиділи гангстери, а на ньому, посеред решток згорілого даху, стояла аптечка першої допомоги. Бонд щось прокричав, але я вже перестрибнула через підвіконня. Затримавши дихання, схопила коробку і видерлася назовні. Від диму сльозились очі.

Ретельно — наскільки можливо — я промила поранення, витягнула мертіолят[63] та лейкопластир. Рана була неглибокою, але скоро на цьому місці утвориться здоровецький синець.

— Вибач, Вів, — мовив Джеймс. — У цьому раунді я напартолив.

Я була такої самої думки.

— А чому ти просто не пристрелив їх? — запитала. — З цими телевізорами в руках вони були легкою мішенню.

Він різко кинув:

— Ніколи не міг холоднокровно пристрелити людину. Але принаймні мав вистрелити у його чортову ногу. Напевне, лише подряпав її, і він залишився у грі.

Я в’їдливо зауважила:

— Тобі страшенно пощастило, що ти сам залишився у грі. Цікаво, чому Слагсі тебе не пристрелив?

— Можемо лише гадати. Думаю, в першому котеджі вони влаштували свою базу. Може, він залишив там зброю, поки вони займалися підпалом, бо не хотів ризикувати, перебуваючи так близько до відкритого вогню. В будь-якому разі, війну оголошено, і тепер на нас чекає неабияка робота. Головне — не випускати з поля зору їхню машину. Вони за будь-яку ціну спробують утекти. Але спершу їм треба якось позбутися нас. Вони вскочили у халепу і тепер битимуться, мов чорти.

Я закінчила обробляти рану. Бонд спостерігав за першим котеджем.

— Нам краще пошукати прикриття. В них там у запасі може бути припасена важка артилерія, і вони вже закінчили перев’язувати ногу Хорору, — Джеймс підвівся, раптом схопив мене за руку і крикнув: — Хутчіш! — Тієї ж миті праворуч почувся дзенькіт розбитого скла, а потім щось оглушливо заторохкотіло. Напевне, так цокоче кулемет. Кулі посікли стіну адміністративної будівлі біля наших ніг.

Джеймс Бонд хмикнув.

— Ще раз вибач, Вів! Я знову ледь не напартолив. Більше цього не повториться. — Він помовчав. — Треба хвильку подумати.

Хвилька виявилася довгою, а з мене тим часом градом котився піт од стінки, що розпеклась, як піч. Цілою залишилися тільки північна стіна та ще частина до центрального входу, за яким ми ховалися. Решта була охоплена вогнем. Проте вітер відганяв полум’я на південний бік, і мені здалося, що ця кам’яна кладка протримається довго. Більша частина котеджів догоріла майже до фундаменту, і на тому боці галявини полум'я пригасло й іскор поменшало. Мені сяйнула думка, що заграву має бути видно на великій відстані, може, на віть у Лейк-Джордж чи Гленз-Фоллс, але поки що ніхто не поспішав на допомогу. Напевне, у дорожніх патрульних та пожежників було багатенько роботи після урагану. Щодо їх улюблених лісів, то напевне вони вважають, що вогонь після такої зливи далеко не пошириться.

Джеймс Бонд сказав:

— Ось що ми з тобою зробимо. По-перше, хочу, щоб ти сховалася там, звідки могла б мені допомогти, але так, щоб я за тебе не переживав. Інакше, наскільки розумію, бандити зосередяться на тобі, покладаючись на те, що я зроблю все, навіть дозволю їм поїхати звідси, заради того, щоб ти не постраждала.

— Це правда?

— Не кажи дурниць. Під прикриттям цієї стіни ти маєш перетнути дорогу і, тримаючись так, щоб вони не помітили, пробратися назад, поки не опинишся напроти їхньої машини. Сиди тихо, і навіть якщо хтось із них чи вони обидва наблизяться до неї, не відкривай вогонь без моєї команди. Зрозуміла?

— А де будеш ти?

— Якщо вважати машини їхньою ціллю, ми створимо те, що називається внутрішнім периметром захисту. Я залишуся неподалік і дам їм змогу атакувати мене. Це їм потрібні наші голови, щоб скоріше забратися звідси. Хай спробують. Час грає проти них, — він поглянув на годинник. — Майже третя. Коли тут починає розвиднюватися?

— Десь о п’ятій. Але їх двоє, а ти один. А якщо вони спробують захопити тебе у «кліщі»?

— Один краб уже втратив клешню. У всякому разі, це найкраще, що можу запропонувати. А тепер — дуй через дорогу, поки вони що-небудь не придумали. А я відволікатиму їх.

Він підійшов до краю будівлі, висунувся і зробив два швидких постріли в бік їхнього котеджу. Почувся віддалений дзвін розбитого скла, у відповідь злобно заторохкотів автомат. Кулі шльопали по стінці, з верещанням перелітали через дорогу і зникали у деревах. Бонд відсахнувся й підбадьорливо посміхнувся:

— Давай!

Я побігла вправо через дорогу так, щоби будиночок рецепції залишався між мною та останнім котеджем, і швидко занурилась у ліс. Гілля знову вчепилося у мене, рвало та дряпало, але цього разу мала нормальне взуття, та й тканина комбінезона була міцною. Я далеченько заглибилась у ліс і тільки потім почала продиратися вліво. Коли вирішила, що пройшла достатньо, стала рухатись у напрямку світла від пожежі. Врешті-решт вийшла на точку, яку запланувала, — позаду першої лінії дерев, від яких до чорного седана, що стояв на іншому боці дороги, залишалось ярдів двадцять. Звідси добре проглядалося підсвічене світлом згарища поле бою.

Увесь цей час місяць то виринав, яскраво освітлюючи місцевість, то знову ховався за рвані хмари, залишаючи мерехтливі вогники, що сконцентрувалися довкола лівої частини адміністративної будівлі. Коли місяць у черговий раз вийшов з-за хмар, я побачила те, що змусило мене зойкнути. Худорлявий, звиваючись, немов черв’як, повз на животі в напрямку північного боку офісу. Місячне сяйво виблискувало на стволі пістолета в його руці.

Джеймс був там, де я його залишила, і, щоб тримати Бонда на місці, Слагсі вів регулярний вогонь одиночними пострілами, які кожні кілька секунд спалахували вогниками на залишках стіни, до котрої повз худорлявий. Сподіваюся, Джеймс Бонд розумів важливість такого регулярного обстрілу, здійснюваного, аби притиснути його до землі, бо почав пересуватися вліво до краю палаючого будинку, а тоді побіг, пригинаючись, по обгорілій траві через густий дим та іскри в напрямку обвуглених задимлених руїн лівого ряду будиночків. Я мигцем помітила, як він пірнув під один з навісів для автомобіля довкола номера п’ятнадцятого і зник, мабуть, за деревами позаду. Вирішила, що Джеймс, найімовірніше, спробує зайти Слагсі у тил.

Я спостерігала за Хорором. Він доповз майже до самого будинку. Так і є. Постріли припинилися. Не цілячись, тримаючи пістолет у лівій руці, Хорор висунув його за ріг і навмання випустив усю обойму в бік передньої стінки, за якою ще недавно ховались ми з Джеймсом.

Не почувши вогню у відповідь, він висунув за ріг голову, наче змія, й одразу втягнув, потім підвівся і махнув рукою, показуючи, що нас там нема.

Тієї ж миті біля першого котеджу пролунали два коротких постріли, за ними — моторошний зойк, від якого захололо серце, і Слагсі вискочив на галявину, обличчям до будинку Він стріляв з правої від стегна, а ліва рука висіла вздовж тіла. Слагсі продовжував швидко задкувати, майже біг, волаючи від болю, але не переставав стріляти з автомата короткими чергами. А потім я помітила якийсь рух під одним з навісів, звідки пролунав гучний постріл з автоматичного пістолета. Слагсі перевів вогонь туди, і зброя Бонда замовкла. За мить стрільба поновилася з іншого місця, й одна з куль, напевне, влучила в автомат, бо Слагсі раптом кинув його і щодуху побіг до чорного седана, де Хорор, припавши до землі, відстрілювався, прикриваючи товариша вогнем із двох пістолетів. Куля Джеймса Бонда, напевне, заклинила спусковий механізм, оскільки автомат продовжував стріляти, обертаючись у траві, немов феєрверк на ярмарку, і сипав кулями в усі боки. Худорлявий шмигнув на водійське сидіння, завів двигун, вихлопна труба виплюнула чорний дим: Хорор розчинив бокові дверцята, Слагсі пірнув усередину, і від різкого ривка двері затріснулися.

Не чекаючи команди Джеймса, я вибігла на дорогу і почала стріляти услід машині. Судячи зі звуку, деякі з куль влучили у метал. Потім ударник заклацав ухолосту, тож я тільки стояла і лаялася, розуміючи, що вони щезають. Але тут із дальнього кінця лужка почувся рівномірний гуркіт пістолета Джеймса, з переднього вікна автівки пролунав вогонь у відповідь. І несподівано чорний седан немов збожеволів: він зробив широкий розворот та помчав по лужку просто на Джеймса. На мить фари освітили його постать — на грудях блищав піт, а Бонд продовжував стріляти з класичної стійки дуелянта, немов цілився у звіра, який атакує. Я злякалася, що його зараз зіб’ють, і побігла по траві, але машина вильнула й повернула прямо до озера — двигун ревів на вищій передачі.

Зупинившись, я дивилася, немов зачарована. Лужок на краю ставка для рибалок різко обривався невисоким стрімчаком футів двадцяти заввишки. Там були грубо збиті лавки та столи для пікніка. Машина рухалася далі й тепер, незалежно від того, влучить вона в лавку чи ні, на такій швидкості неминуче мала впасти в озеро. Але вона промчала повз і того моменту, коли я від жаху затиснула рот рукою, злетіла у повітря й плазом, з гуркотом потрощеного скла та металу, бухнулась у воду, піднявши купу бризок. Потім, носом донизу, почала занурюватися в озеро у хмаринці бульбочок та вихлопних газів, поки на поверхні не залишилося нічого, окрім багажника, частини даху із заднім склом, що втупилось у небо.

Джеймс дивився на озеро, коли я підбігла й обійняла його.

— З тобою все нормально? Ти не поранений?

Приголомшений, він повернувся до мене, обняв за талію, притиснув і якось невпевнено відповів:

— Ні, все нормально, — озирнувся на озеро. — Напевно, влучив у водія, того худорлявого. А він натиснув акселератор. — Бонд потроху отямлювався. Силувано посміхнувся: — Проте це значно спрощує ситуацію — не доведеться прибирати сміття. Померли й одразу поховані. Каяття не відчуваю. Це була парочка завзятих головорізів. — Джеймс відпустив мене і засунув пістолет у кобуру. Від нього пахло кордитом і потом. Це було просто чудово. Ставши навшпиньки, я поцілувала його.

Ми повернулись і повільно почвалали по траві. Вогонь тепер горів спорадично, і поле бою залишалось у майже цілковитій темряві. Годинник показував пів на четверту. Раптом я відчула себе абсолютно виснаженою.

Немов прочитавши мої думки, Джеймс мовив:

— Дія бензедрину закінчилася. Можемо трохи поспати. Котеджів із п’ять вціліло. Що скажеш про номери 2 та 3? Там затишно?

Я відчула, як моє обличчя почервоніло, але вперто заявила:

— Мені начхати, Джеймсе, що ти можеш про мене подумати, але більше я тебе сьогодні не відпущу. Вибирай другий чи третій — мені байдуже. Я посплю на підлозі.

Він розсміявся, обняв мене і притиснув до себе.

— Якщо спатимеш на підлозі, то я теж. Але безглуздо давати чудовому двоспальному ліжку простоювати. Давай скористуємося номером третім, — він зупинився, поглянув мені в очі й, немов згадавши про чемність, запитав:

— Чи, може, ти віддаєш перевагу номеру 2?

— Ні, Номер 3 — чудовий вибір.

БІМБО

У третьому номері від спертого повітря можна було задихнутися. Поки Джеймс Бонд збирав наш «багаж» серед дерев, я відчинила скляні кватирки на вікнах і застелила ліжко. Я мала би відчувати збентеження, але чомусь не відчувала. Мені подобалося поратися для нього при місячному світлі. Потім я перевірили душ і несподівано з’ясувала, що якимось дивом тиск у трубах залишився, хоча далі по лінії вони мали взагалі розплавитися. Ці котеджі були ближче по магістралі. Я скинула зі себе одяг, склала його акуратною купкою й пішла під душ, розпечатавши новий «Камей»[64] («Побалуйте своїх гостей рожевим Камей — з ароматом дорогого французького парфума... у поєднанні з витонченим освіжаючим кремом» — пригадала я напис на упаковці, який звучав вельми спокусливо) і почала обережно намилюватись, особливо в місцях зі синцями.

Через шум води я не почула, як він увійшов до ванної. Раптом ще дві руки почали намилювати мене, а його оголене тіло притиснулося до мого, я відчула суміш поту та пороху, а тоді розвернулась і засміялася в замурзане обличчя, а потім опинилась у його обіймах, і наші губи зустрілися в поцілунку, який, здавалося, триватиме вічно, а вода змусила нас заплющити очі.

Коли повітря в легенях закінчилося, він витягнув мене з-під душу і знову цілував, повільніше, поки його руки пестили моє тіло, а бажання ринуло хвилями аж до запаморочення. Більше я не могла цього витерпіти і почала благати:

— Будь ласка, Джеймсе! Будь ласка, не треба! Я ледь на ногах стою. Будь ніжнішим. Ти робиш мені боляче.

У напівмороці ванної кімнати, тьмаво підсвіченої місячним сяйвом, його очі, що досі мали вигляд палких щілин, раптом розслабились і стали ніжними й насмішкуватими.

Вибач, Вів. Я не винний. Це все мої руки. Вони не можуть від тебе відліпитись, а їм ще треба вимити і мене. Я брудний. Може, допоможеш, а то вони мене не слухаються.

Я розсміялась і втягнула його під душ.

— Гаразд, але ніжності не чекай. Останнім, коли я кого купала, був мій поні, й тоді мені було років дванадцять! До того ж майже не бачу, які частини тіла у тебе брудні, а які ні! — Взяла мило. — Нахили голову, спробую не перестаратися, щоб в очі не попало.

— Якщо попаде, я... — мої руки перервали його на півфразі, я взялася намилювати обличчя та голову Джеймса, потім перейшла на руки та груди, поки він стояв, нахилившись, і тримався за водопровідну трубу.

Я зупинилася.

— Решту домиєш сам.

— Ще чого! Це твоя справа — і виконуй її ретельно. Хтозна — може, завтра вибухне війна, і тебе візьмуть медсестрою. Треба вміти мити чоловіка. До речі, що це за мило таке? Від мене вже дме, як від Клеопатри.

— От і добре. У цьому милі — дорогий французький парфум. Так написано на упаковці. І ти пахнеш чудово. Набагато краще, ніж порохом.

Він розсміявся.

— Гаразд, продовжуй. Але поквапся.

Я нахилилась і продовжила, ну, і звісно, за хвилину ми знову опинилися в обіймах одне одного під душем, а наші тіла були слизькими від води та мила. Тоді він вимкнув воду, виніс мене з душової кабінки і почав неквапво витирати великим рушником, а я обіперлася на його вільну руку і просто насолоджувалася моментом. Потім я забрала рушник і витерла насухо його, ну, а далі відтерміновувати було вже нікуди, він підняв мене на руки, поніс до спальні й поклав на ліжко, а я через напівзаплющені вії спостерігала за його блідим силуетом, який запинав занавіски і замикав двері.

Потім Джеймс ліг поруч.

Його руки та губи рухалися повільно і здавалися немов наелектризованими, а тіло в моїх обіймах було ніжно-пристрасним.

Згодом він сказав, що коли настав той момент, я закричала. Але я цього не пригадую. Пам’ятаю лише, як раптом відкрилася безодня гострої насолоди і поглинула мене. Я вп’ялася нігтями в стегна Джеймса, щоб, напевне, прихопити його зі собою. Він сонним голосом шепотів мені ніжні слова й цілував, а потім його тіло зісковзнуло і затихло, а я лежала на спині, витріщаючись у червонясту пітьму та прислухаючись до його рівного дихання.

Ніколи раніше не я займалася коханням по-справжньому, коли в акті задіяне не тільки тіло, а й усі почуття. З Дереком було приємно, з Куртом — відсторонено, але задовільно. А тут — дещо зовсім інше. Нарешті я второпала, як багато в житті може означати секс.

Гадаю, розумію, чому я настільки цілковито віддалася цьому чоловікові, з яким познайомилась якихось шість годин тому. Якщо навіть не брати до уваги його зовнішню привабливість, владність, мужність, треба все-таки визнати, що він з’явився нізвідки, немов казковий принц, і врятував мене від дракона. Якби не Бонд, я була би трупом, але тільки Богу відомо, яких страждань зазнала б перед смертю. Джеймс міг запросто поміняти колесо на машині й поїхати собі далі або, коли запахло смаженим, рятувати себе. Але він бився за є життя так, немов за своє власне. А наприкінці, коли дракон був уже повержений, отримав мене як нагороду. Я знала, що через кілька годин Бонд поїде, незважаючи на всі заперечення та освідчення в коханні, поїде без пробачень чи виправдань.

Жінки полюбляють, коли їх беруть силоміць. Саме його солодка брутальність стосовно мого забитого синцями тіла надала акту кохання особливої привабливості. Коли напруження та небезпека розвіялися, наші нерви повністю розслабились, і мене охопило тепле відчуття вдячності, яке жінка природно виказує своєму героєві. Жодного розкаяння чи сорому, хоча для мене наше кохання могло спричинити купу небажаних наслідків, серед яких не тільки відчуття ймовірності того, що з іншими чоловіками я не зазнаю такої насолоди. Проте, хоч з якими проблемами я б не зіткнулася, він про це не дізнається. Не переслідуватиму його і не намагатимуся повторити те, що між нами сталося. Триматимуся на відстані й дозволю йому йти своїм шляхом, на якому він зустріне інших жінок, і їх буде безліч, і вони, можливо, подарують йому таку саму фізичну насолоду, яку отримав од мене. Мені буде байдуже, чи принаймні я переконувала себе в цьому, оскільки жодна з них не зможе оволодіти ним так, як це вдалося мені. І я все своє життя буду йому вдячна. Збережу його в пам’яті як втілення уяви про ідеального чоловіка.

Як можна бути такою дурепою? Навіщо драматизувати факт наявності голого чоловіка у своєму ліжку? Врешті-решт, він — професійний оперативний агент, який виконує свою роботу. Його навчили користуватися зброєю, щоб убивати людей. І що тут такого чарівного? Мужність, сила, цинічність стосовно жінок — ці якості обов’язкові у комплекті до його ремесла, за це йому платять. Він просто шпигун, шпигун, який мене кохав. Навіть не кохав, просто переспав зі мною. Чому це я маю робити з нього свого героя та присягати, що ніколи не забуду його? Мені раптом страшенно закортіло розбуркати Джеймса і запитати:

— Ти можеш бути милим? Можеш бути добрим?

Я повернулася на бік. Бонд спав, рівно дихаючи та поклавши голову на ліву руку, а праву засунув під подушку. За вікном яскраво світив місяць. Червонясте світло просочувалося крізь занавіски і змішувалося з чорними контурами тіла, додаючи сцені блискучого кармазинового тону. Я нахилилася над Джеймсом, вдихаючи чоловічий запах, і ледь вгамувала бажання торкнутися його, провести рукою по засмаглій спині до місця, де засмага різко поступається місцем білій шкірі під купальними трусами.

Я довго дивилася на нього, потім лягла. Ні, він був усе-таки саме таким, як я собі намалювала. Чоловіком, в якого можна закохатися.

Червоні занавіски в дальньому кінці кімнати заколихались. У напівсні я подумала: «Що коїться? Надворі вітер вгамувався, було тихо». Ліниво розплющила очі. Занавіски над нашим ліжком не рухалися. Напевне, від озера дув легкий вітерець. Та годі! Спи, давай.

І тут з різким шелестінням занавіски на протилежній стіні розсунулися на боки. Величезне, схоже на ріпу бліде обличчя, виблискуючи в місячному сяйві, зазирнуло в кімнату!

Я ніколи не знала, що волосся на голові насправді може стати дубом. Думала, що це літературне перебільшення, котре винайшли письменники. Але почула, як воно, випрямляючись над вухами, треться об подушку, й відчула дотик свіжого нічного повітря до шкіри голови! Хотіла закричати, але не змогла. «Я не могла поворушити ні рукою, ні ногою»... Я гадала, що такий опис — вигаданий. Але це було правдою. Я просто лежала, витріщивши очі, спостерігаючи, немов збоку, за своїми фізіологічними реакціями, навіть за тим, що мої очі були розплющені надто широко, аж до болю. Я не могла поворушити мізинцем. Була паралізована жахом — ще одна метафора з книжок — і лежала непорушно, немов дошка.

Обличчя за вікном посміхалося. Напевне, від фізичного зусилля зуби вищирилися, немов у звіра. Місячне світло блищало на зубах, очах та чолі безволосого черепа і нагадувало потворний дитячий малюнок.

Примарне обличчя повільно обвело поглядом кімнату, помітило біле ліжко та обриси голів на подушці. Обличчя зупинилось, а потім нестерпно повільно з-за голови висунулася рука, зблиснув метал. Рука незграбно вдарила по вікну і розбила скло.

Дзенькіт зняв заціпеніння, я закричала й замахала руками. Дарма. Дзенькіт розбитого скла, напевне, розбудив його раніше. Можливо, я навіть завадила прицілитися. Пролунав подвійний пістолетний постріл, у стіну над моєю головою ляпнула куля, скло ще раз дзенькнуло, ріпа зникла.

— З тобою все гаразд, Вів? — спитав він із тривогою в голосі.

Побачивши, що так, не став чекати на відповідь. Ліжко здійнялось, і раптом місячне сяйво висвітлило прямокутник дверей. Він біг так тихо, що я не почула ляпання ніг по бетону на стоянці для машин, але могла уявити, як він притискається до стіни, просуваючись до краю будинку. Просто лежала, охоплена страхом, — ще два літературних словечка, проте дуже точних, — витріщившись на гострі уламки скла у вікні, пригадуючи блискучу потворну голову, схожу на ріпу, яка могла належати лише привидові.

Джеймс Бонд повернувся. Не кажучи ні слова, він спершу дав мені склянку води. Банально, але так роблять батьки, коли їхній дитині приснився кошмар. Кімната відразу ж повернулася до звичних форм замість печери з чорно-червоними обрисами, яку населяють привиди з пістолетами. Потім Бонд узяв з ванної рушник, переставив під розбите вікно стілець, виліз на нього і запнув вікно.

Я звернула увагу, як напружуються та опадають м’язи його оголеного тіла, і раптом подумала, наскільки нісенітно людина виглядає без одягу, звісно, коли не кохається, а просто совається кімнатою, виконуючи домашню роботу. Подумала: щоби звикнути до такого, треба бути нудистом. А ще бути молодшою сорока років. Я сказала:

— Джеймсе, не надумай потовстішати.

Він закріпив рушник замість занавіски, зліз зі стільця й неуважно мовив:

— Не буду, ти права. Дебелість нікому не пасує.

Він акуратно приставив стілець до столу, де той був раніше, й узяв пістолет та поклав його на стіл. Перевірив. Підійшов до складеного купкою одягу, взяв нову обойму, замінив, підійшов до ліжка і засунув пістолет під подушку.

Тільки тепер я зрозуміла, чому він заснув у такій позі — правиця під подушкою. Думаю, Джеймс завжди так спить. Думаю, він живе життям пожежника — в постійному очікуванні виклику. Напевне, захопливо жити, коли небезпека — твоя робота.

Підійшовши, Бонд сів на краєчок ліжка. У присмерковому світлі його обличчя виглядало змарнілим, навіть засмученим, немов щось прикро вразило. Він спробував посміхнутись, але вийшла пародія на посмішку.

— Нас знову ледь не вбили. Вибач, Вів. Здається, я втрачаю форму. Якщо продовжуватиму так і далі, то потраплю у велику халепу. Пригадуєш, коли машина впала в озеро, як заднє вікно й частина даХу залишилися стирчати над водою? Вочевидь, там зосталося достатньо повітря. Я виявився останнім ідіотом, бо не довів справу до кінця. Тому Слагсі довелося лише розбити вікно і вибратися на берег. Він отримав кілька поранень, і рухатися йому було дуже важко. Але Слагсі таки дістався нашого котеджу. Ми мали стати трупами. До речі, вранці не заходь за будинок. Видовище не з приємних, — він поглянув на мене, шукаючи розради. — Що не кажи, а це моя вина. Вибач, Вів. Цього не мало статися.

Я вибралася з ліжка й охопила його за шию руками. Він не відповів на пестощі. Я притиснула його до себе і поцілувала.

— Не мели дурниць, Джеймсе. Якщо б не я, ти в цю халепу не вскочив би. І де б зараз була я, якби не ти! Стала б не тільки мертвою, а й добряче просмаженою. Це все через те, що ти мало спав. Ти змерз. Іди до мене, я тебе зігрію, — я підвелася і змусила його встати на ноги.

Він притягнув мене до себе, пройшовся руками по тілу і притиснув до себе. Так, непорушно, ми стояли довгенько, і я відчула, як у його тіло перетікає моє тепло. Потім він припідняв мене й ніжно поклав у ліжко. Взяв мене палко, майже грубо, і наприкінці хтось, хто був не мною, знову зойкнув, а потім ми лежали обік, його серце калатало об мої груди, і я раптом зрозуміла, що правицею вчепилася у його волосся.

Розтиснувши долоню, я торкнулася його руки. Спитала:

— Джеймсе, хто така бімбо?

— Навіщо тобі?

— Розкажу, коли поясниш.

Він сонно розсміявся:

— Так гангстерським жаргоном називають повій[65].

— Я так і подумала. Вони мене весь час називали таким словом. Це, мабуть, так і є.

— Ти не відповідаєш вимогам.

— Обіцяй, що не думатимеш про мене, як про бімбо.

— Обіцяю. Ти просто мила чіка. Я втюрився, мов теля.

— Що це означає?

— Означає, що я схиблений на одній дівчині. Гаразд, годі запитань. Давай спати, — він ніжно поцілував мене і повернувся на бік.

Я скрутилася калачиком, притиснулася до його спини та стегон.

— Чудова поза для сну — як ложки. На добраніч, Джеймсе!

— На добраніч, люба Вів!

ЗАРУБИНИ НА СЕРЦІ

То були останні слова, які я почула від нього. Коли вранці прокинулася, його вже не було. Тільки вм’ятина на ліжку і запах на подушці. Щоб упевнитись, я вискочила з ліжка і побігла подивитися, чи на місці сіра машина. Вона зникла.

День був чудовий — випала рясна роса, і на траві виднілася доріжка зі слідів, що вела до місця, де стояла автівка. Чорний дрозд пролетів над лужком, а звідкілясь із дерев пролунав траурний плач голубки.

Руїни мотелю були чорними й жахливими, а з руйновища адміністративної будівлі в тихому ранку просто до неба тягнувся примарний серпанок диму. Я повернулася до котеджу, прийняла душ і почала швидко пакувати речі в сідельні сумки. І раптом на туалетному столикові побачила листа. Сівши на ліжко, почала читати.

Листа було написано на фірмовому аркушикові мотелю, узятому з письмового столу. Почерк чіткий та рівний, рядки виведені чорнильною, а не кульковою ручкою.

Я почула ревіння мотоциклів на дорозі. Коли вони зупинилися, пролунало коротке завивання сирени, що сповістило про їхнє прибуття. Засунувши лист за пазуху комбінезона, я застебнула «блискавку» й пішла на зустріч із слугами закону.

Це були два національні гвардійці — молоді й дуже приємні. Я майже забула, що такі люди взагалі існують. Вони відсалютували мені, немов королівській особі.

— Міс Вів’єн Мішель? — розмову почав старший лейтенант, а його помічник неголосно повідомив по радіо про прибуття на місце.

— Так.

— Я лейтенант Морроу. Ми чули, що учора вночі у вас стався неприємний інцидент, — він показав у бік згарища. — Здається, ми не помилились.

— О, це ще квіточки, — зневажливо відгукнулась я. — Там, в озері, — машина з трупом, а ще один труп лежить за котеджем № 3.

— Зрозуміло, міс, — він, здавалося, не схвалював мого легковажного ставлення. Повернувшись до помічника, мовив: — О’Доннеле, поглянь, що там.

— О’кей, лейте, — О’Доннел рушив через лужок.

— Добре, міс Мішель, давайте десь сядемо, — лейтенант нахилився і витягнув зі сідельної сумки акуратно загорнутий пакунок. — Привіз вам сніданок. Але це тільки кава та пончики. Підійде? — І простягнув мені пакунок.

Я обдарувала його усмішкою потужністю в одну свічу.

— Дуже люб’язно з вашого боку. Я помираю від голоду. Біля озера є столики. Можемо сісти там, звідки не видно втопленої машини, — я пішла попереду по траві, й ми сіли. Лейтенант зняв картуз, витягнув записник та олівець і зробив вигляд, що читає нотатки, даючи мені змогу з'їсти пончик.

Опісля підняв очі й уперше усміхнувся.

— Не переймайтеся, міс, я не буду вас допитувати. Для цього приїде капітан. Він має бути тут з хвилини на хвилину. Коли мені зателефонували і наказали вирушити на місце пригоди, то повідомили тільки голі факти. Але мене турбує те, що відтоді радіо не давало мені спокою. Довелося навіть зменшити швидкість, поки ми їхали по шосе № 9, щоб вислухати всі інструкції з управління. Цією справою зацікавилися не тільки в Олбані: вищі чини у Вашингтоні дихають нам у потилицю. Ніколи не вів стільки переговорів по радіо. А тепер, міс, поясніть, яким чином у цю справу втрутився Вашингтон за якихось дві години після того, як Гленз-Фоллс отримав перше повідомлення?

Я не втрималася від посмішки через його простосердя. Майже чула, як він дорогою кричить О’Доннелу: «Чорт забирай, не вистачало, щоб нам ще зателефонував Джек Кеннеді». Тож я сказала:

— Гаразд, розповім. Тут задіяний чоловік на ім’я Джеймс Бонд. Він врятував мене і застрелив тих двох гангстерів. Бонд є кимось на кшталт агента англійської секретної служби. Він їхав із Торонто до Вашингтона з рапортом про свої справи, але в його машині спустило колесо неподалік від нашого мотелю. Якби не це, я була би трупом. Думаю, він дуже впливова особа. Бонд висловив підозру, що містер Сангвінетті спробує утекти в Мексику чи ще кудись. Це майже все, що мені відомо про того агента. І ще те, що він є чудовою людиною.

Лейтенант поставився до моїх слів з розумінням.

— Гадаю, що це справді так, міс, якщо він витягнув вас із такої халепи. І в нього точно є зв’язки у ФБР, бо ті хлопці не часто втручаються у місцеві справи. Хіба що запросять особисто або справа набуває федерального значення... — здалеку долинуло тонке скавчання сирен. Лейтенант Морроу підвівся та одягнув кашкет. — Що ж, дякую, міс. Ви задовольнили мою цікавість. Далі цією справою буде займатися капітан. Не турбуйтеся, він хлопець приємний.

Підійшов О’Доннел.

— Якщо дозволите, міс... — лейтенант відвів його вбік, щоб вислухати доповідь, а я тим часом допила каву і почвалала слідом, думаючи про сірий «сандерберд», що зараз гнав на південь, та про засмаглі руки на його кермі.

Дорогою між сосен до мотелю наблизилася кавалькада — патрульний автомобіль, машина «швидкої допомоги», дві поліцейських машини й автомобіль техдопомоги, які рушили по траві в мій бік і далі до озера. У кожного, здавалося, були свої функції, і скоро всю територію вкрили метушливі постаті в оливково-зеленій формі.

Міцно збитий чолов’яга прямував до мене в супроводі молодшого офіцера, який виявився стенографістом. Він виглядав типовим детективом, як їх зображають у кіно — повільним, доброзичливим, цілеспрямованим. Простягнув мені руку:

— Міс Мішель? Я — капітан Стонор із Гленз-Фоллс. Давайте поговоримо десь у спокійній обстановці. Можемо у котеджі, можемо на вулиці.

— Я по горло сита цими котеджами. Поговоримо на вулиці, якщо ви не проти. Можемо за моїм обіднім столом. До речі, щиро дякую за вашу здогадливість. Я помирала з голоду.

— Не мені дякуйте, міс Мішель... — очі капітана холодно зблиснули, — а своєму англійському приятелю — командерові Бонду. Це він запропонував, — детектив зам’явся, — опріч усього іншого.

Отже, він ще й командер. Я не знала, що це за ранґ, але слово мені сподобалося. Зрозуміло, чому капітан злився — англієць із повноваженнями та, ще й зі зв'язками в ЦРУ та ФБР змусив усіх стати по стійці «струнко»! Ці відомства діють на звичайних поліцейських, як червона ганчірка на бика. Я вирішила поводитись якомога делікатніше.

Ми усілись, і він після рутинних поліцейських формальностей попросив мене розказати, що сталося.

На це пішло дві години. По ходу капітан Стонор ставив запитання, і час од часу до нього підходили люди та щось хрипло шепотіли на вухо. Наприкінці бесіди я повністю виснажилася. Нам принесли ще кави та сигарети для мене («Дякую, міс Мішель, на службі не палю»), і тоді ми нарешті трохи розслабились, а стенографіста відпустили. Капітан Стонор послав за лейтенантом Морроу і наказав йому сісти за рацію, щоб передати попередній рапорт до управління. А я спостерігала, як рештки чорного седана, який витягнули з води на берег, тягнули по траві до дороги. Відтак до машини підігнали «швидку», і я відвернулася, коли мокрий клунок обережно витягнули і поклали на траву. Хорор! Я відразу пригадала його холодні, з червоними іскорками очі й відчула на собі руки гангстера. Невже це справді було?

Тим часом капітан сказав:

— Усі копії надіслати до Олбані й Вашингтона, зрозуміло? — і знову сів напроти.

Він підкреслено ввічливо подивився на мене і запитав, чи не потребую чогось. Я вдячно подивилася на нього, відповіла, що мені нічого не треба, й запитала, як швидко, на його думку, я зможу поїхати. Капітан Стонор відповів не відразу. Натомість повільно підняв руку, зняв кашкета й поклав його на стіл. Жест примирення — так само робив і лейтенант — змусив мене внутрішньо посміхнутися. Потім поплескав себе по кишенях і витягнув пачку сигарет та запальничку. Запропонував мені, й сам теж запалив. Нарешті вперше усміхнувся неформально.

— У мене закінчується чергування, міс Мішель... — він зручніше відкинувся на спинку, схрестив ноги, поклавши ліву на праву, й обхопив її рукою, від чого відразу став схожим на порядного сім’янина на відпочинку. Глибоко затягнувшись, випустив хмаринку сизого диму. — Міс Мішель, ви можете їхати будь-якої миті, відповів капітан. — Ваш друг, командер Бонд, особливо наголосив, щоб ми завдали вам якомога менше клопоту. І я радий зробити послугу йому і вам. А ще, — він несподівано усміхнувся та з гумором додав: — На мій погляд, втручання Вашингтона у цю справу було зайвим. Ви поводилися дуже хоробро, несподівано опинившись у дуже поганій ситуації. І я б хотів, щоб мої діти повелися так, як ви. Цих бандитів розшукувала поліція. Я передам ваші прізвище, ім’я та іншу необхідну інформацію для отримання нагороди. А також повідомлю ваші дані страховій компанії, подяка якої, впевнений, буде щедрою. Ми висунули подружжю Фенсі попереднє звинувачення у злочинній змові з метою шахрайства, а містер Сангвінетті уже злиняв, як і припустив командер. Ми навели довідки у Трої і запустили протокол для його затримання. Проти Сангвінетті висунуть звинувачення у злочині, за який карають смертю, і якщо ми його схопимо, ви нам знадобитеся на суді як свідок. Штат оплатить вам проїзд, проживання та зворотний квиток, де б ви не перебували. А це, — капітан Стонор махнув рукою зі сигаретою, — звичайна поліцейська процедура, все триває своїм звичаєм. — Він підняв на мене блакитні гострі очі та примружився. — Але це ще не кінець справи... — посміхнувся. — Тепер, коли у мене чергування закінчилося, поговоримо, так би мовити, віч-на-віч.

Я спробувала зобразити зацікавленість та безтурботність, але в глибині душі напружилася.

— Чи не залишив вам командер Бонд якихось інструкцій або листа? Він розказав мені, що коли поїхав звідси сьогодні пранці о шостій, ви ще спали, і йому не хотілося вас будити. Звісно, він учинив правильно. Але... — капітан Стонор вивчав кінчик сигарети, — ваші покази, а також покази командера свідчать про те, що ви провели ніч в одному котеджі. Цілком природно, зважаючи на обставини. Я розумію, що після подій учорашньої ночі ви не бажали лишатися наодинці. Однак після такої бурхливої ночі ваша розлука виглядає дещо несподіваною. Сподіваюся, ви не посварилися? Він, часом, не... е-е... спробував скористатися, так би мовити, вашим становищем? Ви розумієте, про що я? — Усім своїм видом він показував, як незручно йому ставити таке запитання, але не зводив з мене очей.

Я густо почервоніла й різко відповіла:

— Ні в якому разі, капітане! Так, він залишив мені листа. Доволі відвертого. Я не згадала про нього, бо цей лист не додасть вам нової інформації, — розстебнула «блискавку» й засунула руку за пазуху, почервонівши ще густіше. Чорт забирай цього солдафона!

Він узяв листа, уважно його прочитав і повернув мені.

— Дуже люб’язний лист. І доволі... е-е... діловий. Я не зрозумів натяку про мило.

— О, це лише жарт про мило в мотелях, — коротко відповіла я. — Бонд сказав, що воно надто ароматизоване.

— Розумію... Звісно... Що ж, гаразд, міс Мішель, — його погляд пом’якшав. — Не заперечите, якщо скажу вам дещо особисте? По-батьківськи. Або навіть по-дідівськи, якби я одружився трохи раніше. — Він хмикнув.

— Не заперечую. Будь ласка, кажіть.

Капітан Стонор витягнув нову сигарету і запалив.

— Отже, міс Мішель, командер абсолютно правий. Ви насправді потрапили у свого роду погану автомобільну аварію, і, сподіваюся, кошмари вас мучити не будуть. Але тут є дещо інше. Вас негадано, на рівному місці, та ще силоміць втягнули у жорстоку кримінальну розбірку, в гангстерську війну, яка безупинно точиться весь час і про яку пишуть газети та знімають фільми. Ну, і як трапляється у кіно, коп рятує дівчину від насильників, — нахилившись уперед, він через стіл пильно подивився мені в очі. — Не зрозумійте мене неправильно, міс Мішель, і якщо я лізу не в свої справи, просто забудьте, що скажу вам. Але з вашого боку було б протиприродно не створити собі героя з копа, який вас урятував, створити образ, вартий поклоніння, а може, навіть образ ідеального чоловіка. — Капітан відкинувся на спинку і винувато посміхнувся.

— До чого я веду... Такі шалені обставини, які вам довелося витримати, залишають шрами. Це страшенне потрясіння для будь-якої нормальної людини, тим паче для такої юної дівчини. Я впевнений, — його погляд знову посуворішав, — у мене є підстави вважати, і це підтверджують мої офіцери, що вчорашньої ночі ви мали інтимні стосунки з командером Бондом. Боюся, що одна з найменш привабливих властивостей моєї професії — це вміння розпізнавати таке. — Капітан Стонор підняв руку. — Я не намагаюся пхатись у ваші особисті стосунки, це не моя справа, але цілком природно і майже неминуче, якщо ви втратили душевний спокій через такого статного молодого англійця, котрий урятував вам життя. — Симпатія його батьківської посмішки змінилась іронією. — Врешті-решт усе сталося саме так, як зображують у книгах та кінострічках, правда ж? То чому 6 такому не статися в реальному житті?

Я почала нетерпляче гомзатися, бажаючи скоріше завершити ці нотації і мати змогу поїхати.

— Уже закінчую. Міс Мішель, я знаю, що ви вважаєте мою поведінку нахабною, але відтоді, як я переступив поріг середнього віку на службі у поліції, мене почало цікавити те, що я називаю «післяпологовим періодом», що настає після таких випадків. Особливо, коли людина, яка залишилася живою, молода і її психіка може постраждати внаслідок випробувань, що випали на її долю. Отже, якщо дозволите, я хотів би поділитися з вами однією думкою, а тоді побажати вам усього найкращого та безпечної подорожі на цьому вашому божевільному маленькому моторолері.

Капітан Стонор продовжував дивитися на мене, але було видно, що розмислами він далеко. Я розуміла: те, що збирається мені сказати, йде від щирого серця. Це рідко трапляється при спілкуванні представників різних поколінь — дорослих і не дуже. Тому відкинула думки про те, щоб утекти, і налаштувалася слухати уважно.

— Підпільна війна, про яку я казав, точиться безупинно — чи це між поліцейськими та злочинцями, чи між шпигунами та контршпигунами. Це — зведення рахунків між двома натренованими арміями: одна воює на боці закону та цінностей, які країна вважає справедливими, інша — за протилежні цінності. — Капітан Стонор розмовляв, здавалося, сам із собою. Так, ніби переказував дещо дуже важливе для нього, може, якусь свою промову чи статтю в поліцейському журналі. — Але у вищих ешелонах цих сил, у середовищі найдосвідченіших професіоналів, є одна смертельно небезпечна якість, притаманна як ворогам, так і друзям... — На підкреслення важливості своїх слів він опустив стиснутий кулак на дерев’яну кришку столу, а в очах застигли відданість справі та праведний гнів. — Усі видатні гангстери, найкращі оперативники ФБР, шпигуни та контршпигуни вищого класу — всі вони холоднокровні, безсердечні, безжалісні та жорстокі вбивці, міс Мішель. Маю на увазі не лише «ворогів», а й «друзів». Вони мають бути такими, інакше не виживуть. Розумієте?

Очі капітана Стонора знову сфокусувались і дивилися на мене з дружньою прихильністю. Його промова зачіпала мої почуття, але, маю визнати, не серце.

— Я намагаюся донести до вас таке, міс Мішель. Я телефонував до Вашингтона і з’ясував дещо про командера Бонда. У нього вражаючий послужний список. Але вам слід триматися подалі від таких людей. Вони не для вас, і не важливо, яке їхнє ім’я — Джеймс Бонд чи Слагсі Морант. Ці та подібні до них люди мешкають у небезпечних джунглях світу, в який ви на кілька годин зазирнули і звідки вам пощастило вибратися. Тому хай у вас не буде солодких мрій про одного та кошмарів про іншого. Вони належать до зовсім іншої категорії, ніж ви. Вважайте їх інопланетянами, — капітан Стонор посміхнувся. — Чи голубками та яструбами, якщо дозволите порівняння. Ви мене зрозуміли? — Напевне, вираз мого обличчя не давав змоги зробити висновок, що я сприйняла його слова. Тож він різко сказав: — Гаразд, ходімо.

Капітан Стонор підвівся, я пішла слідом. Не знала, що сказати. Я пригадала свою першу реакцію, коли Джеймс Бонд постукав у двері мотелю: «О боже, ще один з них!» Але також пригадала його усмішку, поцілунки та обійми. Зараз я покірно пленталася за цим дорідним приємним чоловіком, який з найкращих намірів поділився зі мною думками, але мріяла лише про величезний сніданок та тривалий сон принаймні за сто миль від «Дрімі Пайнз Моторкорт».

Була дванадцята, коли я нарешті поїхала. Капітан Стонор попередив, що преса не дасть мені спокою, але він спробує якомога довше стримувати натиск журналістів. Я могла розказати все, що забажаю, про Джеймса Бонда, але не мала згадувати, чим він займається і де його можна знайти. Він був звичайною людиною, яка своєчасно появилася, зробила свою справу і поїхала далі.

Я запакувала сумки, і патрульний лейтенант Морроу прикріпив їх до «Веспи» й викотив її на дорогу. Поки ми йшли через ґанок, сказав:

— До самого Гленз-Фоллс пильнуйте за вибоїнами, міс. Деякі з них настільки глибокі, що, наближаючись, краще сигналити: на їхньому дні можуть виявитися водії таких самих маленьких машинок, як ваша.

Я розсміялася. Хлопець був молодим, охайним та веселим, але разом із тим рішучим та відчайдушним на вигляд. Може, мені слід мріяти про таких чоловіків?!

Я попрощалася з капітаном Стонором і подякувала. Потім, злякавшись, що виглядатиму безглуздо, натягнула захисний шолом, опустила зухвалі окуляри, оторочені хутром, осідлала моторолер і натиснула на педаль стартера. Дякуючи небесам, маленький двигун завівся одразу! Зараз я їм покажу! Заднє колесо все ще стояло на підпорці. Я клацнула муфтою і рвонула машину вперед. Колесо, що оберталося, схопило асфальт, здійнялася курява, полетіли дрібні камінці. Я стартувала, немов ракета, і, перемкнувши передачі, за десять секунд розігналась уже до сорока. Дорога виглядала рівною, отже, я дозволила собі обернутися й підняла руку в прощальному жесті. Поліцейські, які скупчилися перед задимленою адмінбудівлею, енергійно відповіли всі разом. А потім я помчала довгою прямою дорогою між рядами сосен, що стояли, немов вартові. Здавалося, сосни мають похмурий вигляд, немов шкодують, що відпускають мене цілою та неушкодженою.

Хіба неушкодженою? А що казав капітан про сердечні «шрами»? Я йому не повірила. Шрами заподіяного мені жаху вилікував, стер іноземець, який спав з пістолетом під подушкою, той секретний агент, відомий лише під кодовим номером.

Секретний агент? Мені начхати, хто він такий. Кодовий номер? Та я його вже забула. Одначе знала точно хто він і як повівся зі мною. Й усе, що між нами сталося, геть усе, до найменшої деталі, залишиться в моєму серці навіки.

The End