Джеймс Бонд. Книга 10. Шпигун, який мене кохав

«ЗАВІТАЙ ДО МЕНЕ В ГОСТІ...»

Дощ барабанив з тією ж силою, одноманітний фон створювали і булькотливі потоки води, що ринули з чотирьох боків будинкового даху. Захотілося спати. Як же міцно я спатиму на чистих простирадлах у бездоганно прибраному котеджі — такі перкалеві простирадла по-особливому згадані в рекламі цього мотелю! Разом з розкішними ліжками «Еліот Фрей», килимовим покриттям фірми «Maгi», телевізором та кондиціонером «Філко», машиною з виробництва льоду «Айсмеджик», ковдрами «Акрилан» і меблями «Сіммонс Вівант». («На наших меблях з феноловим ламінатним покриттям не залишиться слідів од сигарет та мокрого посуду»). Усі ці зручності сучасного мотельного шику, разом із акриловою душовою кабінкою, сидіннями для унітаза «Олсонайт Перлсент», найніжнішим туалетним папером «Делсі» («у сучасних кольорах, що гармонійно вписуються в інтер’єр») сьогодні будуть моїми і тільки моїми!

Виявилося, що, незважаючи на розкішне оздоблення та чудове місце розташування, «Дрімі Пайнз» зовсім не користувався попитом, і коли я потрапила сюди два тижні тому, тут мешкали тільки два постояльці й не було жодного бронювання на останні два тижні сезону.

Місіс Фенсі — жінка зі сивизною у волоссі, недовірливим поглядом ув очах та похмурою щілиною замість рота — сиділа за конторкою, коли я того вечора завітала до мотелю. Вона уважно оглянула мене — самотню дівчину з худими сідельними сумками, і коли я поставила «Веспу» біля дев’ятого номера, пройшла зі заповненою карткою в руці за мною, щоб перевірити, чи не записала я, часом, фальшивий номерний знак. Її чоловік — Джед — був привітнішим, і згодом я зрозуміла, чому саме. В кафетерії він поставив каву на столик і тильним боком долоні, немов ненавмисне, торкнувся моїх грудей. Вочевидь, він виконував тут функції майстра на всі руки та приносив замовлення з кухні, й поки скаржився на те, як багато треба зробити з мотелем перед закриттям сезону, а його постійно відривають, наприклад, щоб підсмажити яєчню для випадкових відвідувачів, його світло-карі очі повзали по мені, немов слимаки.

Я зрозуміла, що обоє Фенсі керували мотелем, власником якого був такий собі містер Сангвінетті, котрий мешкав у Трої. «Велика шишка. Має багато нерухомості вздовж Кохос-роуд, на першій лінії. Та ще «Троянський кінь» — придорожній ресторан обіч шосе № 9 на виїзді з Олбані. Ви, напевне, бачили те місце». Коли я відповіла, що не бачила, містер Фенсі з хитрою посмішкою пояснив: «Якщо забажаєш розважитися, прямуй до «Коня». Хоча самій туди краще не заходити. Таку красуню можуть скривдити. Після п’ятнадцятого, коли я завершу тут справи, зателефонуй мені. Прізвище Фенсі. Я є в телефонній книзі. З радістю супроводжу тебе туди, буде весело». Я подякувала, додавши, що тут лише проїздом у напрямку на південь, і попросила приготувати мені яєчню з беконом.

Але містер Фенсі й не думав давати мені спокій. Поки я їла, він усівся за мій маленький столик і почав розповідати нудну історію свого життя, а в проміжках встромляв питання про мене та мої плани — хто мої батьки, чи не страшно перебувати так далеко від дому, чи є у мене друзі в Штатах? — і тому подібне, невинні питання, поставлені, як мені здалося, через природну цікавість. Йому було сорок п’ять, він годився мені у батьки. Врешті-решт, це був ніццький тип, а таких — хоч греблю гати, та й місіс Фенсі не спускала з нього погляду, зиркаючи з-поза конторки в дальньому кінці зали.

Нарешті містер Фенсі залишив мене й пішов до дружини, а я, тим часом, за другим горнятком кави («Безплатно, міс. За рахунок закладу») запалила сигарету. Я чула, як вони розмовляють приглушеними голосами, а, судячи з того, що час од часу хмикали, предмет розмови був приємним. Місіс Фенсі наблизилася, та, кудкудакаючи, як турботлива квочка, стосовно моїх планів («Це правда? Ох, чого ці сучасні дівчата тільки не придумають!») присіла і, задіявши усе зачарування, на яке була спроможна, запитала, а чому б мені не зупинитися тут на кілька днів, відпочити й заробити трохи грошей. їхній адміністратор несподівано пішов від них день тому, і тепер перед закриттям мотелю нікому прибирати та підтримувати порядок. Може, я візьмуся за цю роботу на останні два тижні — за повний пансіон і тридцять доларів на тиждень?

Було б непогано, подумала я, заробити шістдесят доларів, безплатну їжу та нічліг, бо на свої туристичні розваги я потринькала не менше п’ятдесяти доларів, а ця сума поповнить мої фінанси. Подружжя Фенсі мені не подобалось, але я сказала собі, що вони не гірші за тих, кого зустрічала під час подорожі. До того ж це перша робота, яку мені запропонували, і було цікаво, як я з нею впораюсь. А може, після закінчення вони дадуть мені рекомендації, і це надалі допоможе мені з роботою в інших мотелях. Отже, ввічливо порозпитувати що та як, я погодилася. Фенсі виглядали задоволеними, а Міллисент, як вона відрекомендувалася, показала мені реєстраційну систему, звеліла приділяти особливу увагу тим, хто подорожує без речей і на автівках-фургонах, та провела коротку екскурсію мотелем.

Згадування про автомобілі-фургони відкрило мені очі на зворотний бік мотельного бізнесу. Виявляється, є мотельні шахраї, і цим особливо промишляють молоді подружжя, які щойно побрались і бажають надбати майно. Вони вибирають якийсь віддалений мотель, куди заселяються з однією валізою як своєрідною «перепусткою». А насправді у валізі — інструменти й набір фальшивих номерних знаків для їхньої просторої машини, яку припарковують поруч із котеджем. Вони зачиняються всередині й чекають, коли згасне світло в офісі, а тоді беруться до роботи, починаючи з малопомітного — ослаблюють шурупи й сантехнічні фітинги, пробують, наскільки міцно прикріплений телевізор та інше. Щойно службовці мотелю йдуть спати, шахраї по-справжньому чинять чорні справи: акуратно складають постільну білизну, рушники, занавіски, викручують освітлювальні прилади, розгвинчують ліжка, знімають сидіння унітаза, іноді навіть сам унітаз, якщо хоч трохи розуміються на сантехніці. Звісно, вони працюють у темряві, підсвітлюючи собі точковими ліхтариками, а коли усе знято та складено — о другій ночі — тихенько відчиняють двері котеджу і переносять речі у фургон. Наостанок згортають килимове покриття, але навиворіт — щоби прикрити, як брезентом, вміст фургона. Тоді змінюють номерні знаки і тихенько від’їжджають із повним набором речей для своєї поки що порожньої спальні, яка за багато миль звідси, можливо, в іншому штаті.

Два-три подібних набіги — й можна умеблювати вітальню та ще одну спальню і забезпечити себе на все життя. А якщо у них є сад чи веранда, кілька нічних рейдів до заможних заміських резиденцій з басейнами дадуть змогу завести садові меблі, дитячі майданчики, а може, навіть газонокосарку та дощувальну установку.

Місіс Фенсі сказала, що мотелі не мають захисту проти подібних набігів. Усе, що можна прикрутити, прикручують; де можна — позначають назву мотелю. Єдиний спосіб — вичислити мародерів при заселенні й тоді — або відмовити їм, або чатувати усю ніч з рушницею. В містах у власників мотелів інші проблеми — проститутки, які відкривають приймальні в номерах, убивці, котрі залишають трупи у ваннах, іноді — озброєні пограбування каси. Але не треба хвилюватись. Якщо почую щось нечисте, маю просто зателефонувати Джеду. Він — міцний горішок, і у нього є рушниця. Заспокоївши таким чином, мене залишили міркувати над темним боком мотельної індустрії.

Звісно, нічого страшного не трапилось, а сама робота не становила проблеми. Насправді її було настільки мало, що я навіть здивувалася, навіщо Фенсі взагалі мене найняли. Але вони були ледарями і платили мені не зі своєї кишені, а ще я підозрюю, що Джед сподівався отримати собі в моїй особі сексуальну партнерку. Але це також не становило проблеми. Доводилось ухилятися від його рук та різко ставити його на місце приблизно раз на день, а ще блокувати стільцем дверну ручку, як я зробила на другу ніч після прибуття, щоб він не зміг скористатися майстер-ключем.

Упродовж першого тижня у нас було кілька жильців, які зупинялися на ніч, і я зрозуміла, що маю допомагати по господарству, але це мене не збентежило. До того ж потік відвідувачів послабшав, допоки десятого жовтня зовсім не припинився.

П’ятнадцяте жовтня є якоюсь магічною датою для відпочивальників у цій частині світу. Цього дня зачиняється усе, за винятком хіба що головних магістралей. Це немовби символізує прихід зими. Розпочинається сезон полювання, але багаті мисливці мають мисливські будиночки в горах, а бідні кочують від однієї стоянки для пікніка до іншої та йдуть у ліс до світанку. Як там не є, а з п’ятнадцятого жовтня туристи зникають із виду, а з ними зникає і змога заробити легкі гроші в Адірондакських горах.

Чим ближчав день закриття, тим більше було телефонних розмов між Фенсі та містером Сангвінетті з Трої, а одинадцятого жовтня місіс Фенсі зненацька сказала, що тринадцятого вони з Джедом поїдуть до Трої, і запитала, чи не проти я залишитися тут на ніч сама, а наступного дня передати ключі містеру Сангвінетті, який прибуде сюди приблизно опівдні, щоб закрити мотель.

Після усього, що я довідалася про крадіжки і грабежі, дивно було залишати незнайому дівчину відповідальною за таке цінне майно, але мені пояснили, що Фенсі заберуть усю готівку, журнал реєстрації та продукти, а мені залишиться тільки вимкнути світло й зачинити двері, перш ніж піти спати. Наступного дня містер Сангвінетті приїде з вантажівками забрати решту рухомого майна. Тоді я буду вільна. Я погодилася, місіс Фенсі розквітла і сказала, що я гарна дівчинка, але коли я спитала, чи не дасть вона мені рекомендаційного листа, жінка ухилилась од відповіді, пояснивши, що це має вирішувати містер Сангвінетті, але вона розкаже йому, як я гарно працювала.

Отже, в останній день ми пакували речі та складали їх у фургон, допоки в коморі й кафетерії не стало порожньо, за винятком добрячого шматка бекону, яєць, кави та хліба для мене і водіїв вантажівок, які приїдуть завтра.

Я очікувала, що останнього дня Фенсі будуть зі мною доброзичливими. Адже ми добре ладнати весь цей час, і я ніколи не відмовляла у допомозі. Але на диво вони поводилися прямо навпаки. Місіс Фенсі віддавала накази, немов я була її покоївка, а Джед грубо й огидно чіплявся до мене та говорив гидкі речі навіть у присутності дружини, а також намагався обмацати мене щоразу, коли я опинялась у межах досяжності. Я не розуміла, що сталося. Вони поводилися так, немов отримали від мене усе, що бажали, й тепер намагалися викинути мене з презирством і навіть, як мені здалося, з огидою. Розлютившись, я заявила місіс Фенсі, що хочу поїхати і бажаю отримати платню. Вона тільки розсміялась і відповіла, що гроші зможу отримати у містера Сангвінетті. Вони не хочуть перебирати відповідальність, якщо пропаде щось із столових наборів. Після такого, й не бажаючи бачити їхні обличчя за обідом, я наробила собі сандвічів із джемом, зачинилась у своєму номері й почала молитися, щоб вони скоріше поїхали. Нарешті настала шоста, і я побачила, як ці потвори від’їжджають.

Отже, це була моя остання ніч у «Дрімі Пайнз», а завтра я знову вирушу в дорогу. Це був певний відрізок життя, не такий уже й неприємний, незважаючи на тих Фенсі; я навчилась азам роботи, які можуть мені знадобитись у майбутньому. Поглянула на годинник — дев’ята, і WOKO з Олбані був знову в ефірі з інформацією про ураган. Небо над Адірондаком має очиститися до півночі. Отже, якщо пощастить, на ранок дороги підсохнуть. Зайшовши за стійку бару, я увімкнула електричну плиту, вийняла з холодильника три яйця та шість шматочків бекону. Я зголодніла.

І раптом у двері гучно постукали.

БАНДИТИ З ФІЛЬМУ ЖАХІВ

На душі похололо. Хто б це міг бути? Й одразу пригадала — «Вільні місця»! Я увімкнула табло саме того моменту, коли вдарила блискавка, і забула вимкнути, чорт забирай! Що за дурепа! Стукіт повторився. Що ж, доведеться розгрібати — вийти, попросити вибачення й відправити людей до Лейк-Джорджа. Нервуючись, я наблизилася до дверей та відчинила їх, тримаючи на ланцюжку.

Навісу над входом не було. Неонова вивіска світилася крізь завісу дощу червоним ореолом, багрянцем виблискуючи на мокрих від дощу чорних плащах з капюшонами двох чоловіків. Позаду виднівся чорний седан. Ближчий до дверей ввічливо запитав:

— Міс Мішель?

— Так, це я. Тільки боюся, що знак «Вільні місця» увімкнено помилково. Мотель закритий.

— Знаємо. Ми — від містера Сангвінетті. Зі страхової компанії, приїхали зробити швидку інвентаризацію речей, які мають вивезти завтра. Можна увійти, міс? Ми покажемо посвідчення всередині. Сьогодні просто жахлива ніч.

Я переводила погляд з одного на іншого, але під капюшонами дощовиків неможливо було щось розгледіти. Причина виглядала переконливою, але мені це чомусь не подобалось, і я нервово сказала:

— Але Фенсі — вони тут управителі — не попередили мене про ваш візит.

— Вони мали б це зробити, міс. Доведеться доповісти містеру Сангвінетті, — він повернувся до чоловіка позаду. — Так, містере Джонс?

Чоловік придушив смішок. Чому він хихикнув?

— Звісно, містере Томпсон, — і знову хихикнув.

— Гаразд, міс, то можна нам увійти? Погодка тут — ворогу не побажаєш.

— Ну-у... не знаю. Мені наказали нікого не пускати. Але якщо ви від містера Сангвінетті... — я нерішуче зняла ланцюжок і відчинила двері.

Вони ввалились усередину, грубо протиснулися повз мене і стали пліч-о-пліч, роздивляючись. Той, до якого один із них звернувсь як до «містера Томпсона», втягнув носом повітря. Чорні очі на холодному обличчі свердлили мене поглядом.

— Ви що, палите?

— Так, трохи. А що?

— Подумав, що ви тут не сама, — він прибрав мою правицю з дверної ручки, зачинив двері й накинув ланцюжок. Обидва чоловіки зняли дощовики, з яких капала вода, і кинули їх на підлогу. Тепер, побачивши їхні обличчя, зрозуміла, що я потрапила у халепу.

«Містер Томпсон» — вочевидь старший — був високий на зріст та худий, наче скелет; шкіра мала сірий відтінок потопельника, як у людей, які не виходять на вулицю. Чорні очі рухалися повільно, без зацікавленості, а губи — тонкі лілового відтінку — мали вигляд незашитої рани. Коли він заговорив, передні зуби зблиснули сіро-сріблявим металом. Думаю, на них були почеплені дешеві сталеві коронки, як, за чутками, роблять у Росії та Японії. Вуха були дуже щільно притиснуті до кістлявої, майже квадратної голови, покритої жорстким зі сивиною волоссям, підстриженим так коротко, що крізь нього просвічувався череп. Одягнений у чорний, модного покрою однобортний піджак з підбитими плечима і штани дудочкою, такі вузькі, що кістляві коліна випирали крізь тканину, а сіра сорочка без краватки застебнута до самого горла. Черевики — сірої замші й гостроносі, як у італійців. Увесь одяг новий. Чоловік нагадував жахливу ящірку, й у мене від страху побігли по шкірі мурашки.

Якщо перший чоловік наганяв страх, то другий виявився просто неприємним — круглолиций юнак-коротун з вологими, безбарвними очима та пухлими мокрими губами. Його шкіра була дуже білою, і він страждав, напевне, на якусь жахливу хворобу, від котрої випадає волосся — бо його не було не тільки на голові — гладкій, як відполірована більярдна куля, а й не мав ані брів, ані вій. Я б йому, мабуть, поспівчувала, тим паче, що він був дуже застуджений і почав сякатися, тільки-но скинув дощовик, якби не була так налякана сама. Вдягнений у чорну шкіряну куртку, замурзані штани, заправлені у мексиканські шкіряні чобітки зі застібками, які носять у Техасі, він був схожий на потворного недолітка, котрий відриває мухам крила, і я відчайдушно жалкувала, що маю на собі так мало одягу й тому здаюся майже голою.

Закінчивши вибивати носа, хлопець звернув увагу на мене. Оглянувши з ніг до голови, задоволено посміхнувся. Потім обійшов довкола і присвиснув.

— Дивись-но, Хороре, — підморгнув старшому. — Оце так краля! Розкішні цицьки. І попка під стать! Смачненька!

— Не зараз, Слагсі. Згодом. Спочатку справи — маємо оглянути котеджі. А леді тим часом приготує нам щось пожувати. Яйця будеш?

Хлопець, якого назвали Слагсі, посміхнувся.

— Зроби омлет, красуне. Товстий та соковитий. Як у матусі. Інакше наляскаю по попі. Прямо по твоїй солоденькій попці. Ох і краля! — він зробив кілька танцювальних па в мій бік, а я позадкувала до дверей. Зробила вигляд, що налякана сильніше, ніж насправді, й коли він наблизився, щосили вдарила його по обличчю, а поки він не оговтався, прошмигнула за стіл, схопила металевий стілець та підняла його ніжками вперед.

Худорлявий видав короткий смішок.

— Качумай, Слагсі. Я сказав — згодом. Залиш цю бімбу. У нас ціла ніч попереду. Ноги в руки, я сказав!

Очі круглолицього збуджено почервоніли, він потер щоку, вологі губи повільно склались у посмішку.

— Слухай сюди, красуне. Ти щойно забезпечила собі веселу нічку. Вона буде довгою та болючою, усікла?

Я поглянула на них з-поза піднятого стільця. Всередині у мене все клекотіло. Ці чоловіки були справжніми бандитами з фільму жахів. Я спробувала стримати дрож у голосі:

— Хто ви такі? І що це все означає? Покажіть ваші посвідчення. Коли тут проїде перша машина, розіб’ю вікно і покличу на допомогу. Я — канадійка. Якщо скривдите мене, завтра у вас буде купа неприємностей.

Слагсі розсміявся:

— Завтра буде завтра. А тобі, красуне, краще подбати про сьогодні. — Він звернувся до худорлявого: — Може, ти напоумиш її, Хороре? Щоб вона проявила трохи поваги.

Хорор поглянув на мене. Вираз обличчя був холодним, незацікавленим.

— Дарма ви Слагсі ображаєте, дамочко. Цей хлопець крутий і не полюбляє, коли дівчата не виконують його накази. Може, це через його хлебтальник. Став таким, як вийшов з одиночки Сан-Кью.[52] Нервове захворювання. Як айболити його там кличуть, Слагсі?

Слагсі з гордістю старанно промовив латинські слова:

— Alopecia totalis. Означає — нема волосся. Зовсім. — Він рукою показав на тіло. Тобто, взагалі ніде. Коли-небудь таке бачила, бімбо?

— Тобто Слагсі легко заводиться з півоберта. Вважає, що волосся його позбавила система. Якби ти пережила таке, як він, можливо, і твоє волосся повипадало. Отже, тепер він став, як ми називаємо у Трої, інфорсером[53]. Його наймають, коли треба змусити когось щось зробити, якщо розумієш, про що я. Башляє йому містер Сангвінетті, й він вирішив, що нам краще приглянути за цією ничкою, поки не приїдуть вантажівки. І він прислав нас скласти тобі компанію. Чи не так, Слагсі?

— Прямо в точку. Саме так, — він хихикнув. — Тільки щоб скласти тобі компанію, красуне. Ну, і вовків відганяти. За статистикою, трапляються випадки, коли такий захист конче потрібний. Правильно?

Я опустила стілець на кришку столу.

— То як ваші прізвища? Де ваші посвідчення?

На полиці над барною стійкою стояла одинока банка кави «Максвел Хаус». Слагсі раптом розвернувся і правою рукою — я навіть не помітила, коли він устиг вихопити пістолет — вистрелив. Банка відскочила вбік і почала падати. Коли вона була ще в повітрі, Слагсі влучив у неї вдруге, кава вибухнула. Потім запала оглушлива тиша, тільки бляшанка покотилася підлогою. Слагсі повернувся до мене, пістолет зник. Очі світилися від майстерності, яку він щойно продемонстрував.

— Цим можна замінити наші посвідчення, любонько?

Хмаринка сизого диму дісталася мене, я відчула запах кордиту. Ноги тремтіли. Я мовила, сподіваюся, глузливо:

— Скільки кави задарма пропало. Але ви так і не назвали свої прізвища.

— Леді права, — сказав худорлявий, — не треба було розсипати каву, Слагсі. Бачите, леді, тому його і прозвали Слагсі[54] — через те, що він вправний зі зброєю. Слагсі Моран. А я — Сол Хоровіц. Але усі звуть мене Хорор[55]. Сам не знаю, чому. Може, ти знаєш, Слагсі?

Слагсі знову хихикнув:

— Може, це тому, Хороре, що ти налякав когось до усрачки? А може, й кількох. Принаймні так мені розповідали.

Хорор пропустив це повз вуха і змінив тему:

— Гаразд, Слагсі. Сходи оглянь котеджі. А леді тим часом нам щось приготує. Не суньте носа не в свої справи, а допомагайте — і ніхто не постраждає. Домовилися?

Слагсі окинув мене хтивим поглядом і мовив:

— Це не так уже й багато, а, кралечко? — підійшовши до полиці з ключами, зняв усі ключі й вийшов через задній хід. Я поставила стілець на підлогу настільки спокійно, наскільки вдалось, але, не забуваючи, що на мені тореадорські штани, перетнула кімнату і зайшла за стійку.

Чоловік на прізвисько Хорор неквапливо віддрейфував до найдальшого від мене столика, відсунув стілець, покрутив його в руці й усівся верхи. Поклав на спинку руки, підборіддя — на руки і втупився в мене незмигним байдужим поглядом. Потім тихо промовив — так тихо, що я ледь розчула:

— Мені теж омлет, леді. Й побільше хрусткого бекону. І тостів з маслом. Що там у нас із кавою?

— Подивлюся, що залишилось, — я опустилася за стійкою накарачки. В банці було чотири наскрізних дірки. На дні лишилося на дюйм кави, решта розсипалася по підлозі. Я відставила банку, зібрала, що змогла, на тарілку, і байдуже, що туди потрапило порохно. Залишки кави в банці прибережу для себе.

Провела на підлозі добрих п’ять хвилин, відчайдушно намагаючись усе обмізкувати, скласти якийсь план. Отже, ці люди — гангстери. Вони працюють на містера Сангвінетті. Вони не брехали, оскільки моє ім’я могли дізнатись або від нього, або від Фенсі. Брехнею було усе інше. їх надіслали сюди, посеред урагану, з певною метою. Але з якою? їм відомо, що я з Канади, іноземка й можу наступного ж дня звернутися до поліції, і тоді у них будуть неприємності. Той, кого називають Слагсі, сидів у Сан-Квентині. А інший? Ну звісно! Ось чому він увесь сірий, як мертвяк! Щойно вийшов із в’язниці! Від нього так і тхне в’язницею. Отже, я насправді можу завдати їм купу клопоту, якщо розкажу поліції, що я журналістка і збираюся написати про те, що може статися зі самотніми дівчатами у Штатах. Але чи мені повірять? Те кляте табло про вільні місця! Я лишалася сама в мотелі, одначе запалила табло. Чи це не через те, що я прагнула компанії? І навіщо вирядилася так, якщо нікого не чекала? Я намагалася не думати про це, але все одно поверталася. Що цим бандитам тут треба? Машина у них звичайна. Якби вони хотіли обчистити це місце, то пригнали б вантажівку. Може, їх насправді надіслали охороняти мотель, а зі мною вони поводяться так, як прийнято у гангстерів. Але що тоді мені загрожує? Що чекає на мене вночі?

Підвівшись, я почала поратися на кухні. Краще дати їм те, чого вони хочуть. І не створювати додатковий привід образити мене.

Пожмаканий фартух Джеда був кинутий у закутку. Я підняла його і пов’язала довкола талії. Зброя? В шухляді для столових приборів лежали плішня для криги та довгий гострий ніж. Узявши плішню, я засунула її держаком униз за пояс штанів під фартух. Ніж сховала під рушник для посуду поруч з раковиною. Шухляду залишила відчиненою, а поруч поставила ряд бокалів та горняток, щоб у разі чого використовувати їх як метальне знаряддя. По-дитячому? Але це все, що я мала.

Час од часу поглядала через кімнату. І щоразу стикалася з очами худорлявого — закоренілого злочинця, котрий дуже добре розумів хід моїх думок та які засоби захисту можу використати. Я відчувала це, але продовжила готуватися до захисту, як робила це в англійській школі. Знала, що коли вони зроблять мені боляче — а цього не минути — я маю відплатити їм тим самим. І коли вони схоплять мене, почнуть ґвалтувати та вбивати, легко не відкараскаються.

Ґвалтувати? Вбивати? А на що можу розраховувати? Я не знала. Розуміла тільки, що вскочила у шалену халепу. Про це свідчили обличчя чоловіків — одне байдуже, інше — хтиве. 1 від обох очікувала неприємностей. Чому — не можу сказати, але була в цьому абсолютно впевнена.

Я розбила у миску вісім яєць і обережно збовтала їх виделкою. Чималий шмат масла танув у каструлі. На сковорідці над вогнем почав шипіти бекон. Я вилила збовтані яйця у каструлю і почала помішувати. Поки руки були зайняті, голова безперервно працювала над варіантами втечі. Усе залежало від того, чи замкне задні двері чоловік на прізвисько Слагсі, коли повернеться після огляду. Якщо не замкне, я можу вибігти. Про те, щоб скористатися «Веспою», не йшлось. Я не заводила її тиждень. Навіть якщо припустити, що карбюратор у порядку, а трьох товчків досить, щоби двигун схопився на холоді — все одно це займе надто багато часу. Доведеться кинути усі речі, дорогоцінні гроші й бігти, як той заєць, петляючи та кидаючись із боку в бік, обминути котеджі та прямцем до лісу. Я подумала, що праворуч бігти не слід. Побіжу ліворуч, бо там — нічого, крім лісу, на багато миль. Звісно, просякну до нитки вже за кілька ярдів, та й тремтітиму від дикого холоду всю ніч. А ноги, в цих клятих сандалях, пошматую. Та на додачу ще заблукаю. Але з цими проблемами якось упораюся. Головне — утекти від головорізів. Усе решта зараз не має значення.

Омлет підсмажився, і я вивалила його — ніжний та духмяний — на пласке блюдо, а по краях виклала бекон. Поклала на інше блюдо купу тостів і разом зі шматком масла в паперовій обгортці поставила усе на тацю. Я зраділа, побачивши, як піднімається пилюка, коли залила каву окропом — хай подавляться. Потім винесла тацю з-за стійки та, відчуваючи себе впевненіше в фартуху, віднесла до столика, де сидів бандит.

Тільки-но я поставила тацю на стіл, як відчинилися та стукнули задні двері. Звуку повернутого ключа не почула. Я озирнулася — в руках у Слагсі не було нічого. Серце шалено закалатало. Слагсі підійшов до столу. Я зняла блюдо з таці. Він поглянув на їжу, обійшов мене ззаду, охопив за талію й уткнувся потворним обличчям мені в шию.

— Саме так готувала омлет моя мама, любонько. Як щодо того, аби нам з тобою скоротати нічку разом? Якщо ти і в ліжку така, як на кухні, то, значить, дівчина моєї мрії. Що скажеш, крихітко? Домовилися?

Я тримала руку на кавнику, а Слагсі підставив через моє плече горнятко для киплячої кави. Хорор прочитав мої думки і різко втрутився:

— Залиш її! Я сказав — згодом. — Його слова прозвучали, як удар батога, і Слагсі одразу відпустив мене. Худорлявий додав: — Тобі ледь баньки не підсмажили. Приглядай за цією бімбою. Харе дурника клеїти, сідай. Ми тут на роботі.

На обличчі Слагсі з’явився вираз одночасно бравади та слухняності.

— Май совість, брателло! Я тільки хотів шматочок цієї лялечки, — він відсунув стілець і сів, а я, скориставшись моментом, швидко відійшла вбік.

Великий радіоприймач і телевізор стояли на тумбі біля задніх дверей. Радіо не переставало тихенько грати, хоча мені було не до того. Я підійшла до апарата, покрутила ручки і додала гучності. Двоє чоловіків вели тиху бесіду, дзвякали столові прибори. Зараз або ніколи! Вимірявши на око відстань до дверної ручки, я кинулася вліво.

І ТОДІ Я ЗАГОРЛАЛА

Я почула, як куля вдарилась об металеву раму дверей, а за мить, притримуючи плішню рукою, щоб та не встромилася мені в живіт, помчала стрімголов по траві. На щастя, дощ перестав, але трава була геть мокра, мої босоніжки з пласкими підошвами безнадійно ковзали, і я розуміла, що біжу недостатньо швидко. Позаду з грюканням розчинилися двері, й Слагсі загорлав:

— Зупинись, інакше ти — труп!

Я почала петляти, а потім пролунали постріли — через рівні інтервали — і смертоносні бджоли забриніли в мій бік, занурюючись у траву. Ще десять ярдів — і я добіжу до краю котеджів та опинюсь у темряві. Я пригиналася, рухаючись зиґзаґами, і вся тремтіла в очікуванні кулі. Шибка у вікні останнього котеджу дзеленькнула та розлетілася на осколки, але я опинилася вже за рогом. Пірнувши у промоклий ліс, почула звук двигуна машини. Навіщо це?

Просуватися вперед було вкрай важко. Сосни, з яких капало, стояли дуже щільно, сплетені гілки дряпали руки, якими закривала обличчя. Темрява була густою, я бачила хіба що на ярд уперед. Потім раптом усе освітилось, і я зарюмсала, зрозумівши, навіщо їм знадобилася машина — світло її сліпучих фар відрізало мене від крайки лісу. Намагаючись уникнути всевидячого ока, я почула, як загудів двигун, машина розвернулась, і я знову потрапила в пастку світла. Місця для маневру в мене не було, я просто бігла у тому напрямку, в якому давали змогу дерева. Коли знову почнеться стрілянина? Я заглибилась у ліс ярдів на тридцять. Стрілянина може поновитися будь-якої миті. Дихання з клекотом виривалось із моїх грудей, де-не-де порвався одяг, я позабивала ноги. Довго так не витримаю. Треба знайти товсте дерево, спробувати хоч на секунду заховатися від світла фар, забитися в нору. Чому вони не стріляють? Я спіткнулася на праву ногу, на хвильку опинилась у темряві й упала коліньми на просяклі вологою соснові голки. Поруч стояло дерево, таке, як інші, тільки гілки опускалися до самої землі. Я пролізла під ними, притиснулася до стовбура, чекаючи, коли трохи заспокоїться дихання.

А тоді почула, як хтось іде по мою душу, не тихо — бо це було неможливо, але впевнено, час од часу зупиняючись та прислухаючись. Ось-ось той чоловік, а я не бачила, хто саме, мав зрозуміти, що тиша, яка настала, означає: я припинила бігти і зачаїлась. Якщо він хоч трохи розуміється на вистежуванні, то скоро знайде, де закінчуються прим’ята трава та поламане гілля. Далі — лише питання часу. Я тихенько відповзла за стовбур у протилежний від переслідувача бік, дивлячись, як світло фар виблискує на мокрому вітті над моєю головою.

Хрустіння гілочок під ногами наближалось. Я чула важке дихання, потім зблизька пролунав тихий голос Слагсі:

— Вилазь, крихітко. Інакше татусик відшльопає дівчинку. Гра у хованки закінчилася. Йди до татка.

Тоненький промінь ліхтаря почав нишпорити під деревами — ретельно та планомірно обшукуючи дерево за деревом. Він знав, що я десь поруч. Потім промінь зупинився, спрямований під моє дерево. Слагсі тихо, із задоволенням, мовив:

— Привіт, крихітко. Татко тебе знайшов.

Насправді? Я лежала тихо і не дихала.

Пролунав звук пострілу, блимнув спалах від нього, у стовбур сосни над моєю головою вп’ялася куля. — Поквапся, бімбо. Наступним пострілом відстрелю тобі ногу.

Ось, значить, що він побачив! Знемагаючи від страху, я видавила зі себе:

— Гаразд, виходжу. Не стріляйте, — і рачки виповзла з-під дерева, істерично розмірковуючи, що така хода рівноцінна підняттю на ешафот.

Бандит стояв біля дерева, на блідій голові грали жовті плями світла від фар та чорні тіні від дерев. Його пістолет дивився мені в живіт. Слагсі показав стволом:

— Ти йдеш попереду. І рухай булками, інакше отримаєш по солодкій маленькій дупці.

Спотикаючись, я ганебно пленталася в напрямку віддалених сяючих очей машини. Відчай і жалість до себе стискали горло. За які гріхи усе це мені? За що Бог залишив мене напризволяще цим двом головорізам? Тепер вони насправді розлютяться. Мене мордуватимуть, а потім уб’ють. Але ж поліція витягне з мого тіла кулі! На який злочин вони націлились, якщо їм байдужі докази, котрі знайде поліція. Хоч який злочин вони б замислили, — впевнені у власній безкарності. Тому що мене не знайдуть! Моє тіло спалять або з каменем на шиї кинуть в озеро!

Я вийшла на узлісся. Худорлявий висунувся з машини і звернувся до Слагсі.

— ОК, посади її назад. І не наїжджай. Залиш це мені, — й увімкнув задню передачу.

Слагсі зайшов ззаду і вільною рукою хтиво обмацав мене. Я тільки й мовила:

— Припини, — сил чинити супротив не залишилося.

Він тихо сказав:

— Ти у великій халепі, лялечко. Хорор — хлопець строгий. Він тебе скалічить. Але якщо зараз скажеш мені «так» на нинішню ніч, обіцяю бути з тобою ніжним, і може, все обійдеться. То як, крихітко?

Я таки зібрала рештки сил:

— Краще помру, ніж дозволю доторкнутися до себе.

— Гаразд, солоденька. Отже, те, що ти відмовляєшся дати, я візьму силою. На мою думку, ти заслужила на бурхливу нічку. Розумієш? — Він ущипнув мене так сильно, що я зойкнула. Слагсі задоволено розсміявся. — Оце правильно. Співай, пташечко! Тобі корисно попрактикуватися.

Він заштовхнув мене через відчинені задні двері й замкнув їх на ключ. Кімната виглядала, як і раніше: горіло світло, з радіо лилась якась танцювальна мелодія, поліровані поверхні блимали та мерехтіли під світлом. Я подумала, наскільки щасливою почувалась у цій кімнаті ще кілька годин тому, згадала свої спогади, яким віддалася в цьому кріслі, — почасти приємні, почасти — сумні. Якими дрібними виглядали тепер мої дитячі переживання, сміховинними — розмови про розбите серце й загублену молодість, коли, звідкись узявшись із темряви, на мене вискочили ці бандити. Кінотеатр у Віндзорі, кажете? Це — незначний епізод, майже фарс. Цюріх? Узагалі райське місце. Людині, а тим паче дівчині рідко в житті доводиться стикатися зі справжніми джунглями з реальними хижаками. Адже вони завжди поруч. Достатньо зробити неправильний крок, витягнути не ту карту — і ти попалась, або пропала, заблукала у світі, про наявність якого не підозрювала, і протидіяти якому в тебе нема ані знань, ні зброї, ні компаса.

Чоловік на прізвисько Хорор стояв посередині кімнати розслабленим, опустивши руки, і дивився на мене байдужими очима. Потім підняв правицю й зігнув палець. Мої задубілі, усі в синцях ноги мимоволі рушили у його бік. Я вийшла з трансу, лише опинившись за кілька кроків од нього. Доторкнувшись рукою до просяклого лісовою вологою пояса штанів, я відчула під фартухом руків’я ножа для коління льоду. Вихопити його буде непросто. Я зупинилася перед бандитом. Не відриваючи від мене погляду, він, як кобра, що атакує, викинув уперед праву руку і дав мені два дзвінких ляпаси по лівій та правій щоці. У мене покотилися сльози, я підпірнула, немов щоб уникнути наступного ляпаса, і, водночас, приховуючи рух, засунула правицю за пояс штанів, а коли випрямилася, то кинулася вперед, цілячи в голову. Удар досягнув цілі, але виявився побіжним, і тієї ж миті мене схопили за руки позаду та відтягнули вбік.

Із рани на скроні сірого обличчя точилася кров. Я дивилась, як цівка стікала підборіддям. Вираз не змінився. На обличчі не відбилося жодного болю, тільки жахлива напруженість та цілеспрямованість, а в глибині чорних очей засяяли червоні іскорки. Він зробив крок назустріч. Моя рука розчепилася, ніж із брязканням упав на підлогу. Мимоволі, так дитина кидає зброю. Здаюся! Все! Мир!

А потім неквапливо, майже ніжно, він почав мене лупцювати — то відкритою долонею, то кулаком, вибираючи місця для удару з витонченою еротичною жорстокістю. Спочатку я крутилась, ухилялася та відбивалася ногами, потім почала кричати, а сіре обличчя зі струминкою крові на щоці з чорними дірками замість очей невідступно спостерігало за мною, а руки все лупцювали і лупцювали.

Очуняла я в душовій у своєму котеджі. Лежала голою на кахлі, пошматовані, брудні рештки мого недавно чудового одягу лежали поруч. Слагсі з дерев’яною зубочисткою в роті притулився до стіни, тримаючи руку на крані холодної води. Його очі звузилися до щілин. Він вимкнув воду, я так-сяк піднялася на коліна. Я відчувала, що мене ось-ось знудить. Байдуже. Я перетворилася на приручену тваринку, яка скиглить, готова померти. Мене таки знудило.

Слагсі розсміявся, схилився і поплескав мене по попі.

— Не стримуй себе, крихітко. Після лупцювання усі ригають. А зараз причепурся, вдягнись як годиться і повертайся. А то омлет охолонув, поки ми за тобою ганялися. Тільки без жартів! Хоча, гадаю, сил у тебе не залишилось. Я з чорного ходу спостерігатиму за твоїм котеджем. Не переймайся, крові нема, тільки синці. Хорор уміє поводитися з дамами. Тобі пощастило. Якби він по-справжньому розлютився, ми б уже копали тобі могилу. Радій. Побачимося.

Вхідні двері грюкнули, і я відчула, що моє тіло мене слухається.

Мені знадобилося пів години, щоб хоч якось привести себе до ладу, і час од часу мені хотілося кинутись у ліжко і ревіти, допоки ці садюги не прийдуть з пістолетами прикінчити мене. Та потяг до життя повернувся, тільки-но я почала робити звичні рухи, розчісуючи волосся. Моє тіло — ниюче та побите, слабке від пам’яті про сильніший біль, почало мене слухатись, і потихеньку закралася думка, що, можливо, найгірше вже позаду. Якщо ні — навіщо мене залишили живою? З якихось причин цим чоловікам потрібно, щоби я була саме тут. Слагсі настільки вміло володіє зброєю, що він, напевне, міг убити мене, коли я кинулася навтіки. Кулі свистіли дуже близько, але чи не для того, щоб налякати мене, змусити зупинитись?

Я одягла свій білий комбінезон тільки тому, що — бог свідок — він найменш сексуальний з мого одягу, і засунула свої гроші в одну з кишень — на всяк випадок. На який випадок? На нову втечу розраховувати не випадало. А потім, відчуваючи себе побитою та слабкою, як кошеня, почвалала до вітальні.

На годиннику — одинадцята. Дощ перестав, і на три чверті повний місяць просвічувався крізь швидкі рвані хмари, від чого на ліс час од часу спадало біле світло. На фоні жовтого фону дверей вимальовувався силует Слагсі зі зубочисткою в зубах, який спирався на одвірок. Коли я наблизилася, він відступив убік, щоби пропустити мене.

— Гарна дівчинка. Свіжа, як огірок. Може, трохи болить де-не-де. Доведеться спати на спині. Але це нам підходить, чи не так?

Я не відповіла, він схопив мене за руку.

— Алло, що за манери, крихітко? Може, хочеш, щоб тебе віддубасили з іншого боку? Можемо влаштувати, — вільною рукою він зробив загрозливий жест.

— Вибачте. Я була неввічлива.

— Добре, добре, — він відпустив руку. — Заходь і займися каструлями та сковорідками. І не випробуй більше нашого терпіння — ні мого, ні мого друзяки Хорора. Подивись, як ти спаскудила його чарівне личенько.

Худорлявий сидів на старому місці. Аптечка першої допомоги з конторки портьє лежала на столі, права його скроня була заліплена величезним квадратним шматком лейкопластиру. Я сполохано подивилася на нього й відійшла до столу приготування їжі. Слагсі підійшов до Хорора, сів, і вони почали перемовлятися тихими голосами, час од часу зиркаючи на мене.

Готуючи нову порцію омлету та кави, я зрозуміла, що зголодніла. Це просто не вкладалось у голову. Відтоді, як цих двоє чоловіків увійшли у двері, я була в такій напрузі, настільки налякана, що навіть кава не лізла у горло. Звісно, після того, як мене знудило, шлунок спорожнів, але якимось дивним, ганебним чином биття, котрого зазнала, зменшило напруження. Біль — значно сильніший, аніж напруга від його очікування — розслабив нерви, і в тілі з’явилася дивна точка, що випромінювала тепло та спокій. Я була все ще налякана до смерті, але переляк цей став якимось покірним, фатальним. Водночас організм подавав мені сигнали, що зголоднів і пора відновити сили. Він прагнув жити.

Отже, я приготувала омлет та каву і для себе, зробила тост з маслом, віднесла їм їжу, а сама сіла за стійкою, щоб вони мене бачили, з’їла все, а потім майже спокійно запалила сигарету. Розумію, що вчинила дурницю. По-перше, це привернуло їхню увагу. По-друге, показало, що я очуняла і мною можна знову зайнятись. Але їжа і простий процес її споживання — додавання солі та перцю в омлет, а цукру в каву — мали одурманливий характер. Це було частиною старого життя, яким я жила тисячу років тому, до того моменту, коли в нього не вдерлися ці двоє. Кожен ковток кави, шматочок омлету, бекону чи тоста з маслом п’янливо діяли на органи почуття. Тепер я розуміла, що відчуває в’язень, якому таємно передали трохи їжі, або військовополонений, отримавши посилку з дому, подорожній, знайшовши в пустелі воду, а постраждалий у корабельній аварії, одержавши гарячий напій. Прості речі, але наскільки цінні! Якщо пощастить вибратися з халепи, я запам’ятаю цю істину назавжди! Буду вдячна за кожен подих, кожну страву, що з’їм, кожну ніч, яка подарує ніжний дотик простирадл та спокій за власноруч зачиненими, замкненими дверима. Чому я не цінувала цього раніше? Чому батьки, моя втрачена релігія мене цьому не навчили? Однак тепер я це знала. Сама дійшла до розуміння. Любов до життя народжується від усвідомлення смерті, від страху перед нею. Ніщо не робить людину вдячною за життя краще, ніж розпластані над нею чорні крила смерті.

Такі гарячкові думки роїлися в моїй голові через сп’яніння вечерею та через те, що я спожила її на самоті за барикадою стійки. На кілька хвилин я поринула у давнє життя. Саме тому — щоб насолодитися моментом — і запалила так легковажно сигарету.

Не минуло й хвилини, як голоси в кінці зали вщухли. На фоні «Казок Віденського лісу», що лунали з радіоприймача, я почула звук відсунутого стільця. І запанікувала. Загасивши сигарету в горнятку з рештками кави, почала моторно крутити крани та гриміти тарілками в металевій мийці. Не підіймала голови, але краєм ока бачила, що до мене наближається Слагсі. Він дійшов до стійки і навалився на неї грудьми. Я підняла очі, удаючи здивування. Він усе ще жував зубочистку, перекидаючи її з одного боку товстогубого рота в інший. Слагсі тримав коробку зі серветками, яку поставив на стійку. Витягнув кілька штук, висякав носа і кинув серветки на підлогу.

— Через тебе я заробив нежить, лялечко. Внаслідок усієї тієї гонитви в лісі. Ця моя болячка — алопеція — що вбиває волосся, знаєш, яка вона? Знищує волосся і в носі. Разом з усім іншим. Розумієш, як воно? Від цього шнобель одразу починає лити, варто лише застудитися. Саме ти мене застудила, лялечко. Тепер треба не менше коробки серветок на день. Може, й більше. Чим ти взагалі думала! Раніше ти зустрічала людей без волосся у шнобелі? Апчхи! — очі без вій зробилися жорсткими від люті. — Ви, дівки, усі однакові. Тільки про себе думаєте. До біса хлопців, якщо у них неприємності! Водитеся лише з гульвісами.

Я тихо відповіла під звуки з радіо:

— Шкода, що у вас неприємності. А чому тоді ви так безцеремонно, грубо ставитеся до мене? — я заговорила швидко, енергійно. — Навіщо ви двоє вдерлися сюди й відлупцювали мене? Що поганого я вам зробила? Чому ви мене не відпускаєте? Якщо відпустите, обіцяю, що нікому не скажу ні слова. У мене є трохи грошей. Можу віддати вам частину, скажімо, двісті доларів. Більше не можу. На решту мені треба якось дістатися Флориди. Будь ласка, відпустіть...

Слагсі гикнув, як сова, повернувся і прокричав худорлявому:

— Хороре, кинь нам рушника — сльози витирати. Ця шпарина пропонує дві сотні, якщо дамо їй чкурнути.

Худорлявий знизав плечима і промовчав. Слагсі повернувся до мене, його очі дивилися злобно, безжалісно.

— Послухай, бімбо! В нашій п’єсі тобі дали зіграти головну роль. Тебе має тішити, що на тебе звернули увагу такі зайняті авторитетні хлопці, як ми з Хорором, і такий значний чолов’яга, як містер Сангвінетті.

— В якій ще п’єсі? Чого ви від мене хочете?

Слагсі байдуже відповів:

— Ранок покаже, що вечір не скаже. А поки, будь люб’язна, заткнути своє хлебтало, бо від твоєї балаканини в мене вуха в’януть. Пора розважитися. Гарна музичка. Як щодо порухатися разом? Давай влаштуємо маленьке шоу для Хоррора. А потім вирушимо на сіновал і займемося своїми тілами. Давай, крихітко! — він розкинув руки і почав клацати пальцями в такт музиці, роблячи швидкі па.

— Вибачте, я стомилася.

Слагсі підійшов до стійки і злобливо мовив:

— Зав’язуй вішати мені на вуха локшину. Дешева шлюха! Зараз ти у мене втомишся по-справжньому! — і в його руці знівідкіль узявся короткий шкіряний кийок, важкий на вигляд. Бандит хряпнув ним по прилавку — на поверхні залишилася глибока вм’ятина — і почав підкрадатись уздовж стійки, мимрячи щось під ніс і не зводячи з мене очей. Я позадкувала в дальній кут. Це стане моїм останнім вчинком, тож маю завдати йому максимальної шкоди, перш ніж відрубаюсь. Я намацала висунуту шухляду з ножами та виделками, засунула туди руку й одним швидким рухом вихопила усе, що змогла. Його ривок виявився недостатньо швидким, і в нього полетів сріблявий дощ із ножів та виделок. Слагсі прикрив обличчя рукою й відступив з лайкою. Я кидала і кидала, не перестаючи, але мої снаряди падали довкола нього і дзвякали, не завдаючи шкоди. Худорлявий зірвався з місця і швидко пішов через зал. Я схопила консервний ніж та зробила випад у бік Слагсі» але він побачив мене й пірнув під стійку. Хорор неспішно зняв піджак і замотав ліву руку, потім вони вдвох узяли стільці й, піднявши ніжками вперед, рушили на мене з обох боків. Я зробила невдалий випад, і ніж вибили у мене з рук, тож тепер єдине, що залишалося, це забігти назад за прилавок.

Тримаючи стілець попереду, Слагсі пройшов за мною, але поки я стояла, повернувшись до нього з тарілкою в кожній руці, Хорор швидко перехилився через прилавок і схопив мене за волосся. Я метнула тарілки, але вони лише заторохкотіли по підлозі. А потім мою голову притиснули до стійки, і Слагсі навалився на мене ззаду.

— Гаразд, Хороре, можеш відпускати. Я тримаю, — його сильні руки схопили мене на оберемок, Слагсі наблизив обличчя і почав брутально мене цілувати, а вільною рукою схопився за «блискавку» комбінезона й ривком розстебнув до талії.

І цієї миті біля вхідних дверей пролунав різкий дзвінок. Усі завмерли.