— Раз на тиждень я люблю робити рух, для переміни, — казав тато, а тоді вони залазили у старе авто, брали з собою Талана, залишивши Пітерам молоко, а тоді на схід, захід, або просто туди, куди вела їх дорога. Понеділок був призначений днем волочіння. На Ліхтарному Пагорбі кожен день мав своє призначення. У вівторок Джейн латала, в середу полірувала срібло, у четвер підмітала і витирала пил на нижньому поверсі, в п’ятницю — на верхньому, в суботу мила підлогу і пекла, щоб мати запас на неділю. В понеділок, за словами тата, вони робили всякі дурниці.
Вони дослідили більшу частину острова, куди тільки могли заїхати. Зголоднівши, їли на узбіччі дороги. «Їй-бо, як двійко циган», — поблажливо усміхалася тітка Айрін. Джейн знала, що тітка Айрін покладає на неї відповідальність за те волочіння, якому тато тепер віддавався. Але Джейн уже почала відгороджуватися від тітки Айрін надійним парканом власної маленької філософії. Тітка Айрін це відчувала, але не могла висловити. Якби зуміла, то сказала б, що Джейн уміє на неї глянути, а потім чемно і ввічливо зачиняє двері своєї душі.
— Вона не підпускає мене до себе, Ендрю, — скаржилася тітка.
Тато сміявся.
— Джейн любить мати довкола себе вільний простір. Як і я.
Вони не часто включали Шарлоттаун у свої понеділки, але якось під кінець серпня вирішили умиротворити тітку Айрін та повечеряти з нею. Мала бути присутньою інша леді… міс Морроу, яка не справила на Джейн надто доброго враження. Може, тому, що, постійно усміхаючись, виглядала як реклама зубної пасти, а може тому, що татові вона виразно подобалася. Вони обоє багато сміялися та розважалися. Вона була високою, темноволосою красунею з трохи витрішкуватими карими очима. І так намагалася бути милою з Джейн, що це було аж неприємно.
— Ми з твоїм татом завжди були великими друзями. То й ми обидві теж мусимо заприятелювати.
— Це давня симпатія твого батька, коханесенька, — прошепотіла тітка Айрін Джейн, коли міс Морроу пішла, а тато її відпроваджував до хвіртки. — Якщо твоя мати не повернеться…, хто знає? Може навіть…, але я не знаю, чи розлучення у Штатах буде законним на Острові П.Е.
Вони залишилися, щоб подивитися кінокартину, і поїхали додому вже досить пізно. Не те, щоб це мало особливе значення. Пітери не хвилюватимуться.
— Поїдемо додому по Мерсер-рейд, — сказав тато. — Це магістральна дорога, будинків там небагато, а від лепреконів аж роїться. Може, зуміємо побачити хоч одного, коли він шалено тікатиме від світла фар. Дивися пильно, Джейн.
З лепреконами чи без, Мерсер-рейд не була надто добрим місцем для вимушеної зупинки. Коли вони, радісно погойдуючись, з’їжджали з темного пагорба, затіненого високими ялинами та смереками, машина стала як укопана і виглядало, що далі вже не поїде…, принаймні, доки поки хтось радикально не поправить її нутрощів. Так вирішив тато після довгих безплідних спроб ткнути чи стукнути.
— Ми за десять миль від майстерні та найближчого дому, де можна буде переночувати. Вже після півночі. Що будемо робити?
— Спатимемо в автомобілі, — холоднокровно сказала Джейн.
— Я маю кращий план. Бачиш, отам стара клуня? То стодола Джейка Меллорі, там повно сіна. Люблю я спати в сіні на горищі, Джейн.
— Думаю, що буде весело, — погодилася Джейн.
Стодола була посеред необробленого поля, «де росла смерека[58]». Не одна — маленькі деревця покрили все поле, як пір’їнки…, принаймні, у м’якій темряві ті постаті видавалися деревцями. Бо, може, то справді лепрекони стояли собі навпочіпки. Знайшлося горище, повне сіна з конюшини і вони вклалися на ньому під відчиненим вікном, через яке видно було, як зорі дивляться вниз. Талан притулився до Джейн і невдовзі бачив солодкі сни про кроликів.
Джейн думала, що батько теж уже заснув. Вона чомусь не могла спати, не надто хотіла. Одночасно була і дуже щасливою, і трохи нещасною. Щасливою, бо була разом із татом у чарах безмісячної ночі. Джейн любила ночі без місяця. Тоді людина ставала ближчою до таємних настроїв полів; а ще нічна темрява повна була прекрасних незбагненних звуків. Вони надто далеко від’їхали вглиб острова, щоб почути невідчепний ритм моря, але за стодолою шелестіли й шуміли тополі, «чари тополь, коли вітер їх обвіває», — згадала Джейн…, і це звучало, як кроки чарівниць. Хтозна, може, у папороті дійсно були ельфи? І кожен далекий зарослий лісом пагорб, друг якоїсь зірки, теж, здавалося, слухав…, слухав…, можливо, вдалося б також це почути, якщо добре прислухатися? До приїзду на Острів Джейн і не здогадувалася, якою гарною може бути ніч.
Але і втішаючись красою ночі вона не переставала обдумувати те, що сказала тітка Айрін про міс Морроу і про розлучення у Штатах. Джейн відчувала, що ті таємничі розлучення у Штатах давно її переслідують. Чи це про них розповідала Філіс? Роздратована Джейн забажала, щоб Штати тримали свої розлучення для себе.
Тітуся Ем сказала їй, що батько міг вибирати з багатьох дівчат. Джейн навіть подобалося розмірковувати про тих дівчат, з яких міг вибирати тато, бо вона мала певність, що тепер нічого подібного бути не могло. Але здавалося, що міс Морроу зробила тих гіпотетичних дівчат неприємно реальними. Чи тато не надто довго тримав її за руку, прощаючись? Так чи інакше, нитка життя заплуталася.
Джейн стримала кілька зітхань, а одного не зуміла. Тато миттю обернувся і худа сильна рука торкнулася її.
— Хоч це здається неможливим, але мушу прийти до висновку, — щось турбує мою суперську Джейн. Розкажи Таланові, а я послухаю.
Джейн нерухомо лежала й мовчала. Ах, якби ж вона тільки могла все йому розповісти, — з’ясувати все, про що хотіла знати! Але не могла. Був між ними якийсь бар’єр.
— Чи твоя мати вчила тебе ненавидіти мене, Джейн?
Серце Джейн так підійшло до горла, що мало її не задушило. Обіцяла мамі, що ВОНА ніколи не згадає її імені татові і дотримувалася обітниці. Але це тато назвав ім’я. Чи правильним буде погодитися з ним? Джейн вирішила, що цього разу ризикне.
— Ні, ні, тату. Я ж навіть про те, що ти живий, довідалася рік чи півтора тому.
— Ти не знала? А, це, мабуть, заслуга бабусі. А хто тобі сказав, що я живий?
— Одна дівчинка в школі. І я думала. що ти був недобрим до мами…, раз вона тебе… залишила, і як я тебе ненавиділа, то лише тому. Але ніхто мені не казав, щоб тебе ненавидіти…, тільки бабуся казала, що ти послав по мене лише для того, щоб дошкулити мамі. Це ж не так…, тату?
— Ні. Можливо, я егоїст, Джейн…, без сумніву, егоїст…, я так уже казав…, але не настільки. Я думав, що тебе виховували у ненависті до мене, і вважав, що це несправедливо. Я думав, що ти повинна мати можливість полюбити мене, — якщо зможеш. Тому я й послав по тебе. Ми з твоєю матір’ю провалили наш шлюб, Джейн, як і багато інших молодих дурнів. От і вся суть.
— Але ж чому… чому…, мама така хороша…
— Ти не мусиш казати мені, яка вона хороша, Джейн. Коли я вперше її побачив, то саме повернувся з бруду, смороду та паскудства окопів і подумав, що це істота з іншої планети. До того я ніколи не розумів причин Троянської війни. А тоді зрозумів, що за Гелену Троянську варто було боротися, якщо вона мала таке золоте волосся, як Робін. І її очі. Не всі блакитні очі прекрасні, але її були такими, що, здавалося, не варто були дивитися у інші очі, крім блакитних. Її вії робили усе довкола для мене таким, що аж складно повірити. Коли я вперше її побачив, вона була одягнена в зелену сукню…, так, на іншій дівчині це була б просто сукня, більш нічого. На Робін стала чарами, таємницею…, шатами Титанії[59]. Я готовий був цілувати її поділ.
— І вона теж у тебе закохалася, тату?
— Так, схоже на це. Якийсь час вона й справді мене любила. Ми втекли, ти ж знаєш. Її матір не хотіла мене за зятя. Я не думаю, що їй сподобався б який завгодно мужчина, що забрав би від неї Робін…, але ж я ще й нічого не мав і був ніким, то це було зовсім неможливо.
Одної місячної ночі я попросив Робін піти зі мною. Старі місячні чари не підвели. Ніколи не вір місячній ночі, суперська Джейн. Якби я міг, то й зовсім скасував би ті місячні ночі. Ми поселилися у Горішній Гавані і були щасливі…, тоді я щодня знаходив нові слова кохання…, відкрив у собі поета…, булькав у ставках та гротах, Джейн…, так, у той перший рік ми були дуже щасливі. Це завжди буде зі мною…, ЦЬОГО навіть боги не в силах відібрати.
Татів голос видався майже шаленим.
— А тоді, — гірко сказала Джейн, — з’явилася я…, і ніхто з вас мене не хотів… і ви вже ніколи не були щасливими.
— Нікому не дозволь таке казати, Джейн. Зізнаюся, я дуже тебе не хотів… я був таким щасливим, що не хотів нікого третього. Але пам’ятаю, як я побачив твої великі круглі очі, що вперше знайшли мене у кімнаті, повній інших чоловіків, — і засвітилися. Отоді я зрозумів, як я насправді тебе хотів. Може, твоя матір більше тебе хотіла…, у всякому разі, здавалося, вона не хоче, щоб хтось інший тебе любив. Ти не мала навіть здогадатися, що я маю на тебе якісь права. Вона так була поглинута тобою, що, здавалося, не мала для мене ні часу, ні любові. Як тільки ти чхнула, вона була певною, що це запалення легенів і вважала мене безсердечним, бо я не впадав через це у безодню розпачу. Здається, боялася навіть дати мені тебе потримати, щоб я часом тебе не випустив із рук. Ну, не лише про тебе йшлося. Думаю, доти вона вважала, що вийшла за якогось міфічного Джона Доу її уяви, а виявилося, що я не уявний герой, а звичайний собі Річард Роу[60]. Ще інші речі… Я був убогим, нам доводилося жити за мій заробіток…, я не вважав допустимим, щоб моя дружина жила за гроші, надіслані її матір’ю…, змусив її їх відіслати назад. Вона згодилася. Але ми почали сперечатися через дрібниці…, ой, Джейн, ти ж знаєш, який я запальний. Пам’ятаю, колись я крикнув їй: «Закрий рота!»…, але ж кожен нормальний чоловік принаймні раз у житті каже таке дружині. Не дивуюся, що це її боляче образило…, але її так багато речей ображало, що я не здогадувався про біль. Джейн, можливо, я не розумію жінок.
— Зовсім не розумієш, — погодилася Джейн.
— Е! Ну! — Виглядало, наче тато тільки наполовину задоволений з того, що Джейн виразно з ним згодна. — Ні, чесне слово…, добре, не будемо сперечатися. Але Робін теж мене не розуміла. Ревнувала мене до моєї роботи. Думала, що я волію роботу, а не її… Я знаю, — вона потайки тішилася, коли мою книгу відхилили.
Джейн згадала, як мама казала, що тато надто ревнивий.
— А не думаєш, що тітка Айрін мала з цим щось спільне?
— Айрін? Нісенітниця! Айрін була її кращим другом. Але твоя мати заздрила моїй любові до Айрін. Твоя мати не могла, щоб хоч трохи не ревнувати…, ЇЇ мати була найревнивішою істотою на світі. Просто хворобливо ревнивою. Зрештою, Робін поїхала до Торонто, наче в гості, а приїхавши туди, написала мені, що більше не повернеться.
— Ой, татку!
— Ну, я думаю, що це її мати на неї вплинула. Але вона мене розлюбила. Я це знав. Я не хотів дивитися, як здіймається ненависть в очах, у яких я бачив любов. Це страшна річ, Джейн. Тому я не відповів на її лист.
— Ой, тату… якби ти… якби ти її спитав…
— Я згоден з Емерсоном[61], — найвища ціна, яку можна заплатити за якусь річ, — це попросити її. Інколи надто висока ціна. Через рік я ослаб…, написав і попросив її повернутися. Я знаю, що дуже завинив перед нею…, її роздратувало…, коли я сказав, що у тебе мавпяча мордочка…, тобто тоді, Джейн, клянуся, так і було. Я ніколи не отримав відповіді. Так що все було марно.
Джейн відразу ж запитала себе, чи мама побачила того листа.
— Так краще, Джейн. Ми ніколи не пасували одне одному…, я був на десять років старший, а війна накинула ще двадцять. Я не міг їй дати того люксусу і розваг, яких вона потребувала. Вона вчинила… мудро…, закресливши мене. Джейн, не будемо більше про це розмовляти. Я лише хотів, щоб ти знала правду. І ні слова з того, що я сказав, не передавай своїй матері. Пообіцяй мені це, Джейн.
Джейн неохоче пообіцяла. Так багато було слів, які вона хотіла сказати, — і не мала права це зробити. Бо це порушило б дану мамі обіцянку.
Але вона все ще вагалася.
— Тату, може…, ще не пізно…
— Викинь ці дурниці зі своєї каштанової голівки, Джейн. Вже запізно. Я ніколи не проситиму доньку місіс Роберт Кеннеді повернутися до мене. Ми з тобою можемо зробити найкращу можливу річ. Любимо одне одного — і привітаймо себе з цим.
Якусь мить Джейн була цілковито щасливою. Тато любив її, вона була цього певна, — нарешті!
— Ой, тату, чи можу я повернутися наступного літа…, приїжджати щоліта? — нетерпляче вибухнула вона.
— Ти справді цього хочеш, Джейн?
— Так! — промовисто відповіла Джейн.
— То хай так і буде. Зрештою, Робін має тебе взимку, то я матиму тебе літом. Вона не повинна мені цього шкодувати. А ти хороша пташинка, Джейн. Справді, я думаю, що ми обоє доволі славні.
— Татку, — Джейн мусила це запитати… мусила дійти до суті справи, — ти ще… любиш… маму?
На якусь мить запало мовчання, Джейн тремтіла. Тоді почула, як тато знизав плечима в сіні.
— Троянда раз цвіте, назавжди помирає[62], — відповів він.
Джейн не вважала, що цього досить, але більше ніякої відповіді не отримала.
Подумки так і сяк повертала речі, перш ніж заснути. Ні, послав за нею не для того, щоб дошкулити мамі. Але він мами зовсім не розумів. Ця його звичка… піджартовувати…, їй, Джейн, вона подобалася, але, можливо, мама не сприймала його слів як жарт. А батькові, мабуть, не подобалося те, що, як він вважав, мама нехтувала ним через дитину. А ще він не бачив наскрізь тітки Айрін. Чи це не тому мама плакала вночі у темряві? Джейн просто не могла думати про той мамин плач.
Завдяки тітусі Ем і татові вона довідалася про багато такого, чого раніше не знала, але…
— Хотіла б я ще вислухати мамину сторону, — такою була її остання думка, перш ніж вона врешті заснула.
А, коли прокинулася, світанок перлисто сяяв над східними пагорбами…, прокинулася, знаючи те, чого не знала, засинаючи. Тато все ще кохав маму. Джейн нітрішки у цьому не сумнівалася.
Тато ще спав, коли вони з Таланом збігли по сходах і вийшли надвір. Справді, ще жоден день не розгорявся так гарно. Старе пасовище довкола стодоли було найтихішим місцем, яке Джейн коли-небудь бачила, а на траві між смерічками…, — вдень то справді були смерічки, хоч чим би вони були вночі…, — були павутинки, хтозна, чи не зіткані феями. Джейн умивала личко ранковою росою, коли з’явився тато.
— Суттю пригоди є дивитися, як починається новий день, Джейн. Що може трапитися за цей день? Може розпастися імперія, може народитися дитина, яка колись винайде ліки від раку…, може бути написаний чудовий вірш…
— Треба полагодити нашу машину, — нагадала Джейн.
Вони пройшли милю до найближчого будинку і потелефонували у майстерню. Через кілька годин, перед полуднем, автомобіль вже був на ходу.
— Ану додому, щоб аж курілося за нами! — сказав тато.
Дім… і Пітери їх вітають… співає затока… Мілісент Мері із захопленим виразом обличчя, тьопає через хвіртку. То був прекрасний серпневий день, але пшениця на полі Джиммі Джона вже стала темно-золотою, вересень чекав за пагорбами, а вересень означав повернення до Торонто, бабусі та Сент-Агата. Знову вона опиниться на обочині, а не ганятиме з компанією, як тут. Дев’яносто-п’ять-завтра зменшилося до кількох днів. Джейн зітхнула…, потім отямилася. Що з нею? Вона любила маму…, прагнула її побачити… але…
— Я хочу залишитися з татом, — сказала Джейн.