Джейн з Ліхтарного Пагорба

40

Під кінець одного синьо-срібного березневого дня Джейн, сидячи у своїй кімнати, робила уроки і була повна відчуття узасадненого щастя. Зранку вона одержала захоплений лист від Джоді…, всі листи Джоді були захопленими…, та ще й містили силу-силенну прецікавих новин з Берега Королеви…, тиждень тому вона відзначила свій день народження і зробилася тепер справжнім довгоногим підлітком…, а сьогодні пополудні їй двічі поталанило. Тітка Сильвія водила її та Філіс по магазинах і Джейн підібрала дві чудові речі для Ліхтарного Пагорба — прегарну стару мідну миску і кумедний латунний дверний молоток для засклених дверей. Він виглядав як собача голова з глузливо висунутим язиком і справжнім собачим сміхом в очах.

Двері відчинилися і зайшла мама, одягнена для вечері у ресторані. Мала на собі прегарну сукню-футляр із тафти барви слонової кості зі сапфіровим оксамитним бантом на спині та маленьким синім оксамитним жакетиком, накинутим на чудові плечі. Мештики її були теж синіми, з тонкими золотими каблуками, а ще вона по-новому зачесалася: гладенька рівна голівка і пустотливі кучерики довкола шиї.

— Ой, мамцю, ти найгарніша в світі, — сказала Джейн, дивлячись на неї закоханими очима. А потім додала ще щось, щось таке, чого не мала наміру сказати…, але воно само спурхнуло їй на губи і само сказалося:

— Я б хотіла, щоб тато тебе тепер побачив.

І одразу ж страшенно стривожилася. Їй же казали не згадувати тата у маминій присутності…, а все ж вона це зробила. А мама виглядала так, наче хтось ударив її по обличчі.

— Не думаю, — гірко сказала мама, — що його б це зацікавило.

Джейн нічого не відповіла. Здавалося, що їй дійсно нічого сказати. Звідки вона знала, зацікавиться тато чи ні? А все ж…, все ж…, була певна, що він досі кохає маму.

Мама сіла на одне із жакардових крісел і глянула на Джейн.

— Джейн, — сказала вона, — я хотіла б розповісти тобі дещо про моє подружжя. Я не знаю, чи ти чула це з іншого боку, — звичайно, там був також інший бік…, але я хочу, щоб ти вислухала і мене також. Буде краще, коли ти це знатимеш. Я мусила раніше тобі все розповісти…, але…, але це так мені болить.

— То не кажи цього зараз, якщо тобі боляче, мамусю, — щиро сказала Джейн (подумки — я вже знаю про це більше, ніж ти гадаєш).

— Я повинна. Є деякі речі, які я хотіла тобі пояснити… Я не хочу, щоб ти мене занадто звинувачувала.

— Я зовсім тебе не звинувачую, мамо.

— Ой, я багато завинила…тепер я це бачу, коли вже надто пізно. Я була молодою і нерозумною…, отака безтурботна щаслива маленька наречена. Я… я… я втекла, щоб побратися з твоїм батьком, Джейн.

Джейн кивнула.

— Що ти про це знаєш, Джейн?

— Тільки те, що ти втекла і спершу ви були дуже щасливими.

— Щасливими? Ой, Джейн Вікторіє, я була… я була… такою щасливою. Але це справді було… дуже невдалим подружжям, люба.

(Звучить так, наче це сказала бабуся).

— Я не мала права так кривдити свою матір. Я ж була всім, що їй зосталося після батькової смерті. Але вона мене простила.

(І негайно ж зайнялася тим, щоб порізнити тебе з татом).

— А все-таки той перший рік ми були щасливими, Джейн Вікторіє. Я схилялася перед Ендрю…, ця його усмішка…, ти ж знаєш його усмішку…

(Чи я знаю?)

— Нам було так весело разом…, ми читали вірші біля вогнища над затокою…, мали власний ритуал розкладання тих вогнищ…, життя було прекрасним. Тоді я вітала кожен новий день, — як тепер здригаюся перед ними. За весь цей перший рік ми тільки раз посварилися…, я вже забула причину…, якась дурниця… Я поцілувала зморшку на його чолі і знову все було добре. Я знала, що жодна жінка у світі не була такою щасливою, як я. Якби ж це могло тривати!

— А чому не тривало, мамо?

— Я… навіть не знаю. Звісно, я була недолугою господинею, але не думаю, що річ у цьому. Я не вміла куховарити, але наша дівчина-служниця непогано це робила, а ще приходила і допомагала тітуся Ем. Вона була напрочуд милою. Ну й рахунки вести я не могла, по вісім разів підбивала підсумки і щоразу виходило інше число. Але Ендрю лише сміявся з цього… А тоді народилася ти…

— І стала причиною усіх клопотів, — скрикнула Джейн, яку вже аж намуляла ця гірка думка.

— Не відразу… ой, Джейн Вікторіє, не відразу…, але, здавалося, Ендрю вже ніколи не буде таким, як раніше…

(Цікаво, чи це ти сама не змінилася, мамо).

— Заздрив через мою любов до тебе…, він ревнивий, Джейн Вікторіє…

(Не ревнивий…, ні, не ревнивий. Трохи ображений…, бо став для тебе другим, а раніше був першим…, думав, що відійшов на задній план).

— Він казав «твоя дитина», «твоя донька», наче ти не була його. Чому він з тебе глузував? Якось сказав, що в тебе мавпяча мордочка..

(Ніхто з Кеннеді не розуміє жартів).

— А це ж не так… Ти була таким гарненьким малятком. Ой, Джейн Вікторіє, квітонько, ти була щоденним чудом. Так весело було сповивати тебе на ніч, заглядати, як ти спиш.

(Ти сама ще була любою великою дитиною, мамо).

— Ендрю дратувався, бо я не могла ходити з ним, як раніше. Як же я могла? Якби я брала тебе з собою, тобі це могло б зашкодити, а залишити тебе я не могла. Але насправді не це його дратувало…, хіба що трохи спочатку. Він значно більше переймався своєю книжкою, ніж мною. Тоді він зачинявся на кілька днів, пишучи її, а про мене забував.

(І все ж ти вважаєш, що це тільки він ревнивий).

— Мабуть, я просто не була спроможна жити поруч із генієм. Звичайно, я знала, що не досить розумна для нього. Айрін відкрила мені на це очі. Він куди більше рахувався з нею, аніж зі мною.

(Ой, ні, ні… ніколи!)

— Вона мала на нього куди більший вплив, ніж я. Він завжди розповідав усе їй, перш ніж сказати це мені.

(Бо вона завжди вміла все з нього витягнути, ще як він не був готовим розповідати).

— Вважав мене дитиною, а коли щось задумував, то насамперед радився з нею, не зі мною. Айрін змусила мене у власному домі почуватися як тінь. Їй подобалося мене принижувати, я знаю. Завжди була такою солодкою і усміхненою…

(О так!)

— але завжди задмухувала мої свічки. Ставилася до мене протекційно…

(Це я знаю!)

— Завжди казала: «Я помітила, що…» Це так мене кололо, наче вона постійно за мною шпигувала. Ендрю казав, що я нерозумна…, нерозумна, так, але він завжди був на її боці. Айрін ніколи мене не любила, хотіла одружити Ендрю з іншою…, мені переповіли, що вона відразу сказала, наче наш шлюб розпадеться…

(І зробила все для цього)

— Вона поступово відштовхувала нас одне від одного…, трішки там…, трішки там. Я була безпорадною.

(Якби ж ти мала трішки характеру, мамочко).

— Ендрю був невдоволеним, бо я її не любила, а він же ненавидів усю мою сім’ю. Не міг говорити про мою матір, не ображаючи її. Не хотів, щоб я з’їздила до неї в гості, діставала від неї подарунки…, гроші…, ой, Джейн Вікторіє, той останній рік був жахливим. Ендрю ніколи не дивився на мене, якщо це не було конче необхідно.

(Бо йому було надто боляче).

— Здавалося, що я вийшла заміж за незнайомця. Ми постійно дорікали одне одному…

(Вчора ввечері я прочитала у Біблії строфу «Смерть та життя у владі язика[76]». Це правда…, це правда!)

— Тоді написала мати і попросила мене приїхати в гості. Ендрю сказав: «Їдь, якщо хочеш»…, так просто. Айрін сказала, що це дасть шанс виправити становище.

(Аж бачу, з якою посмішкою вона це сказала).

— Я поїхала. І… і… мати хотіла, щоб я залишилася з нею. Не могла дивитися, яка я нещасна….

(І скористалася з нагоди).

— Я не могла жити поруч із тим, хто мене ненавидів, Джейн Вікторіє… Я не могла…, тому…я написала йому, що буде краще для нас обох, якщо я не повернуся. Не знаю…, все мені здавалося якимсь нереальним…, якби ж він написав і попросив мене повернутися…, але не писав. І я ніколи пізніше не мала від нього звістки, аж до того листа про тебе.

Доки мама говорила, Джейн мовчала, думаючи у перервах між фразами, але тепер не могла змовчати.

— Він ПИСАВ, написав і попросив тебе повернутися…, а ти так і не відповіла…, не відповіла, мамо.

Мати і донька дивилися одна на одну у безмовній тиші великої, розкішної непривітної кімнати.

Через якусь мить мама шепнула:

— Я ніколи не отримала того листа.

Вони більше нічого про це не казали. Обидві чудово знали, що трапилося з листом.

— Мамо, ще не запізно…

— Запізно, люба. Надто багато всього постало між нами. Я не можу знову покинути матір. Вона мені не пробачить… І вона так мене любить. Я — це все, що у неї є.

— Нісенітниця! — Джейн була різкою, як усі Стюарти. — Вона має тітку Гертруду і дядька Вільяма, і тітку Сильвію.

— Це… це не те саме. Вона не кохала ЇХНЬОГО батька. І… я не можу їй протиставитися. Зрештою, він уже мене не хоче. Ми стали чужими. І, Джейн Вікторіє, життя протікає… мені крізь пальці. Чим сильніше я намагаюся його втримати, тим швидше воно протікає. Я втратила тебе…

— Ніколи, мамо!

— Так, тепер ти більше належиш йому, аніж мені, Я не звинувачую тебе…, ти нічого не можеш із цим вдіяти. Але з кожним роком все більше належатимеш йому…, аж доки мені нічого не залишиться.

Увійшла бабуся. Вона підозріливо глянула на них обох.

— Робін, чи ти забула, що маєш іти до ресторану?

— Так, думаю, що так, — якось дивно сказала мама. — Але це нічого…, я вже згадала. Я… я більше не забуду.

Коли мама пішла, бабуся на мить затрималася.

— Вікторіє, чи те, про що ви розмовляли, засмутило твою матір?

Джейн спокійно подивилася на бабусю.

— Бабусю, що трапилося з тим листом, який батько написав колись до матері, прохаючи її повернутися?

Холодні тверді бабусині очі раптом спалахнули.

— Так ось воно що? А ти думаєш, що це твоя справа?

— Так, моя, бо я їхня дитина.

— Я вчинила те, що було правильним…, спалила його. Вона зрозуміла свою помилку… і повернулася до мене. Я з самого початку знала, що так і буде. Не дозволю, щоб її ошукали ще раз. Не інтригуй, Вікторіє. Я все ще зумію з тобою впоратися.

— Ніхто не інтригує, — відповіла Джейн. — Але є одна річ, яку я мушу вам сказати. Мої батько з матір’ю досі кохають одне одного…, я ЗНАЮ це.

Голос бабусі був крижаним.

— Ні, не кохають. Твоя мати була щасливою всі ці роки, доки ти не розпочала роздмухувати старі спогади. Облиш її в спокої. Вона моя донька. Ніхто сторонній не може знову стати між нами. Ні Ендрю Стюарт, ні ти, ні ще хтось. Будь такою люб’язною і затям це.