Джейн з Ліхтарного Пагорба

8

А потім був випадок із декламацією.

У Сент-Агата влаштовували шкільний концерт, куди запрошували тільки родичів учениць. Складався він з короткого спектаклю і кількох музичних та декламаторських номерів. Джейн таємно сподівалася, що братиме участь у спектаклі хоча б як один з багатьох ангелів, що виходили на сцену і відразу ж її покидали, — мали крила, саморобні ореоли, легкий звійний білий одяг. Але їй не поталанило. Мабуть, тому, що вона надто була худорлява і незграбна, як на ангела.

Тоді міс Семпл запитала, чи вона б не продекламувала щось.

Джейн аж підскочила від цієї думки. Знала, що досить добре вміє декламувати. Нарешті з’явився шанс зробити щось таке, чим мама могла б пишатися, та ще й показати бабусі, що вона недаремно витрачає гроші на освіту Джейн.

Джейн вибрала вірш, який давно їй подобався, незважаючи на те, а, може, саме тому, що він був на місцевій говірці, — «Малятко Метью», — та з ентузіазмом поринула у його вивчення. Вправлялася у своїй кімнаті… постійно шепотіла окремі рядки, аж бабуся різко запитала її, що це вона весь час бурмоче. Тоді Джейн, як равлик, сховалася у свою мушлю. Ніхто не повинен здогадуватися… це має бути «сюрпризом» для всіх. Для мами цей сюрприз мав би стати приводом для радості й гордості. Можливо, навіть бабуся трохи втішиться, якщо у Джейн все добре вийде. Джейн знала, що може не сподіватися на милосердя, якщо вийде не дуже добре.

Бабуся забрала Джейн до нижньої кімнати у великому універмазі Мальборо… кімнати з панелями на стінах, оксамитними килимами і приглушеними голосами. Джейн ця кімната ніколи не подобалася, завжди їй здавалося, що вона там задихається. Бабуся купила їй нову сукню для концерту. Сукня була дуже гарною…, слід визнати, що бабуся мала смак щодо суконь. Приглушений зелений шовк підкреслював каштановий блиск волосся Джейн і сяйво її золотисто-карих очей. Джейн собі у цій сукні подобалася і більше, ніж коли-небудь, хотіла потішити бабусю своєю декламацією.

У ніч перед концертом страшенно хвилювалася. Чи вона трохи не захрипла? Ану ж їй погіршає? Ні, наступного дня все минуло. Але, коли Джейн опинилася на концертній сцені, перед аудиторією, то спершу їй по спині пробігло неприємне тремтіння. Не здогадувалася, що буде так багато людей. Одну страшну мить навіть думала, що не зуміє промовити ані слова. А потім, здавалося, побачила очі Кеннета Говарда, які трішки до неї підсміювалися. «Не переймайся ними. Декламуй мені», — казали вони. Джейн зуміла розкрити рота.

Вихователі Сент-Агата дуже здивувалися. Хто б припустив, що сором’язлива незграбна Вікторія Стюарт так добре продекламує вірша, та ще й говіркою? Джейн охопило чудове відчуття злиття з аудиторією… усвідомлення того, що вона їх захопила, — аж доки не дійшла до останньої строфи. Тоді просто перед собою побачила маму і бабусю. Мама у прегарному хутрі срібного лиса, у капелюшку кольору вина, — Джейн дуже подобалося, як він був зсунутий набік, — виглядала швидше на злякану, аніж горду, а бабуся… Джейн надто часто бачила цей її вираз, щоб його переплутати. Бабуся лютувала.

Остання строфа, що мала бути кульмінаційною, вийшла досить блідо. Джейн почувалася як згашена свічка, хоча оплески були гучними і тривалими, а міс Семпл прошепотіла їй з-за куліс: «Чудово, Вікторіє, чудово».

Але по дорозі додому жодних компліментів не було. Ніхто не сказав ні слова… і це було жахливо. Мама здавалася надто наляканою, щоб говорити, а бабуся зберігала кам’яне мовчання. Та, коли вони повернулися додому, вона сказала:

— Хто тебе в це втягнув, Вікторіє?

— Хто мене у що втягнув? — щиро здивувалася Джейн.

— Не повторюй моїх запитань, Вікторіє, будь така ласкава. Ти чудово розумієш, що я маю на увазі.

— Це моя декламація? Ніхто. Міс Семпл попросила мене продекламувати, а я вибрала сама, бо цей вірш мені подобався, — відповіла Джейн. Можна б навіть сказати, відрізала. Відчувала біль… злість… була трішки «осмілена» успіхом. — Я думала, вам сподобається. Але, що б я не робила, вам не подобається.

— Без дешевої театральщини, будь ласка, — сказала бабуся. — А на майбутнє, ЯКЩО ти ЩЕ декламуватимеш, — звучало це так: «Якщо ти ще наберешся віспи», — будь така ласкава, вибирай вірш літературною мовою. Я патуа[6] не терплю.

Джейн не знала, що таке патуа, але було очевидно — вона знову зробила щось не так.

— Чого бабуся так розсердилася, мамочко? — жалібно запитала вона, коли мама прийшла поцілувати її надобраніч, — свіжа, тоненька, пахуча, у рожевій креповій сукні з маленькими пучками мережива на плечах. Блакитні мамині очі трішки потьмяніли.

— Хтось, кого вона… не любила…, дуже добре читав вірші говіркою. Нічого, не бери до серця. Ти була чудова. Я тобою пишаюся.

Вона нахилилася і взяла в долоні обличчя Джейн. Мама так мило це робила!

Отож, попри все, Джейн щасливо відійшла у ворота сну. Так небагато треба, щоб зробити дитину щасливою.