— Дуже історична традиція?

— Пам’ятна, — пробубоніла Анґва.

Натовп принишкнув. Ніхто не хотів збивати Ваймза. Тисячі людей, затамувавши подих, мовчки спостерігали.

— Що він зараз робить? — запитав Морква.

— А ти що, не бачиш? — кинула у відповідь Анґва.

— Я не можу на це дивитись. Ох, сердега…

— Він… він щойно видув димове кільце…

— …перша за день, він так завжди робить…

— …і ось він знову рушив… тепер уже витягнув з-під пахви кийок і підкидає його в повітрі й знову ловить, як свого меча, коли про щось думає… Він здається доволі щасливим…

— Думаю, він запам’ятає цю мить щастя, — мовив Морква.

Почалося перешіптування. Процесія застопорилася за Ваймзом. Ті учасники процесії, які легше піддавалися загальному настрою і не до кінця розуміли, що їм робити, і ті, що надто приклалися напередодні до збіса доброго академічного хересу, стали намацувати в себе, що б то попідкидати в повітря. Зрештою, це була Традиційна Церемонія. Якщо ви затялися робити щось, що, вочевидь, не має жодного сенсу, можете негайно повертатися додому.

— Він стомився, ось у чому річ, — здогадався Морква. — Він днями бігав туди-сюди, за всім пильнуючи. В нічні і денні зміни. Ти знаєш, як він не може сидіти в офісі і перевіряє все сам.

— Сподіваймося, ця його риса й надалі влаштовуватиме Патриція.

— Ой, його світлість не… Він же не посміє, правда?

Почалися смішки. Тепер Ваймз перекидав кийок з однієї руки в іншу.

— Його меч може тричі перекрутитися в повітрі, і він його все одно спіймає…

Ваймз повернув голову. Звів очі догори. Кийок впав, постукотів по бруківці й, забутий, скотився в калюжу.

Тоді він кинувся бігти.

Морква витріщався на нього, а тоді спробував угледіти те, на що дивився Ваймз.

— Нагорі Барбакану… — мовив він. — У тому вікні… там хтось є, йому не ввижається? Перепрошую, пробачте, перепрошую… — він став пробиратися крізь натовп.

Тепер Ваймз був маленькою цяткою з червоною накидкою, що розвівалася в нього за спиною.

— І? Чимало людей дивляться парад згори, — відповіла Анґва. — Що тут такого…

— Там нікого не повинно бути! — крикнув Морква і, вільний від натовпу, кинувся бігти. — Там усе запечатано!

Анґва роззирнулася довкола. Всі обличчя були звернені до вуличного театру, а неподалік стояв візок. Зітхнувши, вона з підозріло байдужим лицем гулькнула за нього. З-за візка долинуло утруднене дихання, ледь чутний, але цілком очікуваний звук, приглушене скавчання, а затим брязкіт латів, що впали на бруківку.



Ваймз не знав, чому він побіг. То було шосте чуття. Це коли тім’ям чуєш, що зараз трапиться щось недобре, але передчуття це без часу на пояснення бере контроль над твоїм спинним мозком.

Ніхто не міг вибратися на верхівку Барбакану. У ті часи, коли Анк-Морпорк не вбачав у нападі армії чудесної комерційної можливості, Барбакан був укріпленим в’їздом у місто. Деякі його частини все ще були у вжитку, але сама вежа була шести- чи семиповерховою руїною без сходів, куди б ніхто при ясному розумі не попхався. Для решти міста вона роками правила неофіційним джерелом цеглин, що потрохи кришились вітряними ночами. Навіть ґорґульї уникали її.

Він усвідомлював, що далеко позаду нього шум натовпу переріс у крик. Кілька людей лементувало. Він не озирався. Що б там не відбувалося, Морква про все подбає.

Його щось наздогнало. Схоже на вовка, у якого був такий вигляд, ніби його предком був довгошерстий хапонський мисливський собака — витончене створіння — самі шерсть і ніс.

Він стрибнув перед нього і кинувся крізь покришені ворота.

Коли туди увірвався Ваймз, створіння ніде не було видно. Але Ваймзову увагу привернула не його відсутність, а куди більш насущна присутність трупа, розпростертого в купі обваленої кам’яної кладки.

Одна з речей, яку Ваймз завжди казав — тобто, одна з речей, яку він, за його словами, завжди казав, а з командиром не сперечаються — іноді маленькі деталі, крихітні детальки, речі, яких ніхто за звичних обставин не помітить, хапають твої чуття за горло і кричать: «Побач мене!»

В повітрі чувся нудотний, пряний аромат. А в щілині між двох бруківок затесалася голівка гвоздики.

Надворі була п’ята година. Ваймз із Морквою сиділи в приймальні Патриція в повній тиші, якщо не зважати на уривчасте клацання годинника.

За якийсь час озвався Ваймз:

— Дай-но я ще раз погляну.

Морква слухняно витягнув невеличкий аркуш паперу.

Ваймз на нього поглянув. У тому, що на ньому було зображено, не могло бути сумнівів. Він запхав його собі в кишеню.

— Е… нащо він вам, сер?

— Що саме? — не второпав Ваймз.

— Іконограф, який я позичив у туриста.

— Я не знаю, про що ти говориш, — мовив Ваймз.

— Але ж ви…

— Не знаю, як ти просунешся по службі, капітане, якщо бачиш повсюди те, чого нема.

— Ясно.

Тепер годинник, схоже, цокав голосніше.

— Ви про щось думаєте, сер. Чи не так?

— Так, це функція мозку, яку я вряди-годи застосовую, капітане. Як не дивно.

— Про що ви думаєте, сер?

— Про те, що вони хочуть, щоб я думав, — мовив Ваймз.

— Хто вони?

— Поки що не знаю. Не все одразу.

— Зателенькав дзвіночок.

Ваймз устав.

— Ти знаєш, що я завжди кажу, — кинув він.

Морква зняв шолома і потер його рукавом.

— Так, сер. «Всі в чомусь винні, особливо ті, які не мають за собою вини», сер.

— Ні, не це…

— Е… «Завжди пам’ятай, що ти можеш глибоко помилятися», сер?

— Ні, і не це.

— Е… «Як Ноббі взагалі отримав цю роботу?», сер? Ви частенько це кажете.

— Ні! Я мав на увазі «Завжди поводься пришелепувато», Моркво.

— А, точно, сер. Відтепер я пам’ятатиму, сер, що ви це завжди казали.

Вони взяли шоломи собі під пахви. Ваймз постукав у двері.

— Заходьте, — почувся голос.

Патрицій стояв біля вікна.

В кабінеті то тут, то там стояли чи сиділи лорд Іржавський та інші. Ваймз ніколи до пуття не розумів, як обирали місцевих чиновників. Склалося враження, що вони зненацька з’являються, як жуйка на підошві черевика.

— А, Ваймзе, — мовив Ветінарі.

— Сер.

— З вашого дозволу, Ваймзе, зразу ж приступимо до справи. Як там міг опинитися чоловік, якщо минулої ночі ваші люди все ретельно перевірили? Магія?

— Важко сказати, сер.

Морква, все ще дивлячись перед собою, кліпнув.

— Ваші люди, сподіваюсь, перевіряли Барбакан?

— Ні, сер.

— Не перевіряли?

— Ні, сер. Я зробив це особисто.

— Ви самотужки все перевірили, Ваймзе? — запитав Боґґіс із Гільдії злодіїв.

Цієї миті Морква буквально відчував думки Ваймза.

— Властиво, так… Боґґісе, — не повертаючи голови, мовив Ваймз. — Однак… ми вважаємо, що хтось пробрався всередину через забиті дошками вікна і прицвяхував дошки назад. На пилюці видно сліди і…

— І ви цього не помітили, Ваймзе?

Ваймз зітхнув.

— Важко й серед дня помітити прицвяховані назад дошки, Боґґісе, що вже й казати про ніч. «Ми їх і не помічали до останнього, — додав він про себе. — Анґва вловила на них якийсь запах».

Правитель Ветінарі сів за стіл.

— Кепські справи, Ваймзе.

— Чому, сер?

— Його Високість серйозно поранений. А принц Кадрам, як ми зрозуміли, просто не тямиться від люті.

— Вони наполягають на тому, щоб тримати його брата в посольстві, — мовив лорд Іржавський. — Це умисна образа. Ніби в нас у місті немає хороших цирульників.

— І справді, — погодився Ваймз. — Багато з них ще й можуть його непогано підстригти і поголити.

— Ви з мене що, кепкуєте, Ваймзе?

— Звісно, ні, мій лорде, — заперечив Ваймз. — На мою думку, в наших цирульників найчистіші в світі ошурки на підлозі.

Іржавський скоса на нього зиркнув. Патрицій кашлянув.

— Ви з’ясували, хто вбивця? — запитав Патрицій.

Морква очікував від Ваймза щось на кшталт: «Підозрюваний, сер», але натомість той відповів:

— Так. Його звуть… Його звали Оссі Брунька, сер. Жодного прізвиська. Жив на Ринковій вулиці. Перебивався на дивних роботах. Трохи самітник. Ми не знайшли жодних родичів чи друзів. Але ще працюємо над цим.

— І це все, що вам відомо? — запитав лорд Дауні.

— Немало часу пішло на встановлення його особи, — байдуже відповів Ваймз.

— О? І чому?

— Не можу дати вам наукове формулювання, сер, але здається мені, що він і без домовини може обійтися — достатньо увіпхнути його між дверних стулок.

— Він був сам чи з кимось?

— Ми знайшли тільки одне тіло, сер. І дуже сильно обвалену мурівлю, тож скидається на те, що…

— Я мав на увазі, чи він працював на якусь організацію? Є якісь припущення, що він антихапонець?

— Крім того, що він намагався вбити хапонця? Розслідування продовжується.

— Ви хоч серйозно до цього ставитеся, Ваймзе?

— Я долучив до розслідування своїх найкращих людей, сер. — У кого напружений вигляд? — Сержанта Колона і капрала Ноббса. — В кого задоволений вигляд? — Дуже досвідчені хлопці. Опора Варти.

— Колон і Ноббс? — перепитав Патрицій. — Справді?

— Саме так, сер.

Вони на мить перестрілись поглядами.

— Ситуація набуває загрозливого забарвлення, Ваймзе, — мовив Ветінарі.

— Що я можу сказати, сер? Я побачив когось на вежі, побіг туди, хтось поцілив у Принца з лука, а тоді я знайшов біля підніжжя вежі чоловіка, вочевидь дуже мертвого, з поламаним луком і купою каміння поруч. Нічна буря, схоже, трохи розхитала конструкцію. Я не вигадую того, чого немає, сер.

Морква вивчав обличчя за круглим столом. Загалом усі відчули полегшення.

— Самотній лучник, — прорік Ветінарі. — Ідіот із божевільною злобою в серці. Який, намагаючись вбити людину, ем, вбився сам. І, звісно, геройський вчинок наших вартових, який, щонайменше, відвернув смертельний постріл.

— Геройський вчинок? — перепитав Дауні. — Гаразд, Морква помчав до високоповажних гостей, Ваймз кинувся до вежі, але, відверто кажучи, Ваймзе, ваша дивна поведінка прямо перед цим…

— Це неважливо тепер, — урвав його правитель Ветінарі. Він знову звучав дещо віддалено, ніби промовляючи до когось іншого. — Якби командор Ваймз не сповільнив процесію, той негідник безумовно краще би прицілився. Але чоловік запанікував. Так… думаю, Принца влаштує така версія.

— Принца? — запитав Ваймз. — Але сердега…

— Його брата, — уточнив Патрицій.

— А. Того хорошого?

— Дякую, командоре, — мовив Патрицій. — Дякую, панове. Не хочу вас затримувати. О, Ваймзе… на пару слів, якщо ваша ласка. Не ви, капітане Моркво. Переконаний, хтось зараз вчиняє злочин.

Ваймз так і стояв, втупившись у дальній кінець стіни, поки всі виходили з кабінету. Ветінарі встав з крісла і попрямував до вікна.

— Дивні часи настали, командоре, — мовив він.

— Сер.

— Приміром, сьогодні вдень капітан Морква був на даху Оперного театру і стріляв із лука в мішені.

— Страшенно заповзятий хлопчина, сер.

— Знаєте, цілком може бути, що відстань між Оперним театром і мішенями така сама, як між Барбаканом і місцем, де поранили Принца.

— Лишень уявіть, сер.

Ветінарі зітхнув.

— А нащо він це робив?

— Дивовижно, сер, але він якось на днях розказував мені, що все ще діє закон, який зобов’язує всіх містян щодня вправлятися зі стрільби з лука. Вочевидь, закон ухвалили ще 1356 року і відтоді ніколи…

— Знаєте, Ваймзе, чому я тільки-но відіслав капітана Моркву?

— Гадки не маю, сер.

— Капітан Морква — чесний юнак, Ваймзе.

— Саме так, сер.

— А ви знали, що в нього пересмикується лице щоразу, коли ви відверто брешете?

— Справді, сер?

Прокляття.

— Важко було дивитися, як без угаву пересмикувалось його бідолашне обличчя, Ваймзе.

— Дуже дбайливо з вашого боку, сер.

— Де був другий лучник, Ваймзе?

Прокляття!

— Другий лучник, сер?

— Ви, бува, не мріяли колись про сцену, Ваймзе?

«Так, я б зараз застрибнув на сцену мандрівного театру, куди б він не їхав», — подумав Ваймз.

— Аж ніяк, сер.

— Шкода. Переконаний, за вами просто плаче театр. Якщо я не помиляюся, ви сказали, що чоловік прикріпив за собою дошки.

— Саме так, сер.

— Прицвяхував їх?

Прокляття.

— Так, сер.

— Ззовні?

Прокляття.

— Так, сер.

— Навдивовижу винахідливий самотній лучник.

Ваймз навіть не удостоївся якось це прокоментувати. Ветінарі сів за стіл, приклав долоні дашком до вуст і витріщився на Ваймза.

— Колон із Ноббсом розслідують цю справу? Серйозно?

— Так, сер.

— Якщо я запитаю вас, чому, ви прикинетеся, що не розумієте запитання?

Ваймз поморщив чоло, удаючи щире сум’яття.

— Сер?

— Якщо ви ще раз скажете «Сер?» цим дурнуватим тоном, Ваймзе, клянуся, у вас будуть проблеми.

— Вони добрі полісмени, сер.

— Утім деяким людям може здатися, що вони обмежені, мляві й… як би це сказати?.. мають вроджену схильність прийняти перше-ліпше пояснення, а тоді чкурнути кудись на перекур? Явно позбавлені уяви? Глибина їхньої думки мілкіша за глибину калюжі на асфальті? Схильні судити, як слід не розібравшись?

— Сподіваюся, ви не піддаєте сумніву професійність моїх хлопців, сер.

— Та сержанта Колона і капрала Ноббса ніхто в житті нічому не піддавав, Ваймзе.

— Сер?

— І тим не менш… нам не потрібні ускладнення, Ваймзе. Якийсь винахідливий самотній безумець… ну, безумців нам і так вистачає. Прикрий випадок.

— Саме так, сер. — У чоловіка був такий стривожений вигляд, аж Ваймз відчув, що йому не завадить трохи співчуття.

— Фред із Ноббі теж не люблять ускладнень, сер.

— Нам потрібні прості відповіді, Ваймзе.

— Сер. Це якраз до Фреда з Ноббі.

Патрицій відвернувся і визирнув на місто.

— Ах, — сказав він, уже тихіше. — Прості люди бачать просту правду.

— Саме так, сер.

— А ви хапаєте на льоту, Ваймзе.

— Я б так не сказав, сер.

— А коли вони знайдуть просту правду, тоді що, Ваймзе?

— Я з нею не сперечатимусь, сер.

— Ваймзе, я ж бо знаю — ви що завгодно оскаржите.



Коли Ваймз вийшов, правитель Ветінарі ще якийсь час сидів за столом, дивлячись у порожнечу. А тоді витягнув ключа з шухляди, підійшов до стіни і натиснув у потрібному місці.

Загуркотіла противага, і стіна ковзнула назад.

Патрицій тихо увійшов у вузький коридорчик, який відкрився перед ним. Де-не-де він підсвічувався ледь тьмяним світінням з-поміж країв щитків — якщо їх легенько розсунути, можна визирнути крізь очниці якогось вдало повішаного портрета.

Вони ще залишились від попереднього власника й не вельми турбували Ветінарі. Спостереженням крізь чужі очі нікого не здивуєш.

Він довгенько підіймався темними сходами і йшов затхлими коридорами. Час до часу робив якісь рухи, значення яких не було цілком очевидним. Проходячи повз, він то тут то там торкався стін, начебто бездумно. А в одному, вимощеному каменем коридорі, підсвіченому лише сіруватим світлом із вікна, про яке всі, крім найоптимістичніших мух, забули, він немовби грав у класики — розмахував мантією та світив литками, перестрибуючи з каменя на камінь.

Ця дивна вервечка дій, схоже, ні до чого не призвела. Врешті він дійшов до дверей і відімкнув їх. Дещо обачно.

Повітря всередині було просякнуте ядучим димом, а монотонний звук пуф-пуф, який вже чувся з кінця коридору, тепер був досить гучний. На мить все затихло, а тоді роздався ще гучніший вибух, і прямо біля вуха Патриція пролетів шматок розпеченого металу, що застряг у стіні.

З диму пролунало «Ой лишенько».

Втім, голос був не сумний — таким тоном радше промовляють до милого, чарівного цуцика, який таки не втримався і сидить тепер в калюжі, що розповзається по килиму.

Коли клуби диму розсіялися, чиясь розмита постать повернулася до Ветінарі й, виснажено всміхаючись, промовила:

— Цього разу цілих п’ятнадцять секунд, правителю! Тепер я не сумніваюсь, що закон працює.

Це була одна з рис Леонарда із Квірма: він навмання заводив розмови, вважав усіх своїми зацікавленими співрозмовниками і сприймав як належне той факт, що вони були не менш розумними, ніж він.

Ветінарі зиркнув на невеличку купку погнутого й покрученого металу.

— Що то було, Леонарде? — запитав він.

— Експериментальний прилад для перетворення хімічної енергії в обертальний рух, — відповів Леонард. — Розумієте, важливо, щоб маленькі гранули чорного порошку по одній потрапляли в камеру згорання на правильній швидкості. Якщо туди втрапить дві кульки одночасно, виходить вже двигун зовнішнього згоряння.

— І, ем, у чому його суть? — запитав Патрицій.

— Гадаю, він зможе замінити коня, — гордо мовив Леонард.

— Вони глянули на понищену штуковину.

— Однією з переваг коней, на яку часто вказують люди, — трохи подумавши, мовив Ветінарі, — є те, що вони дуже рідко вибухають. З мого досвіду, майже ніколи, окрім того прикрого випадку дуже спекотного літа кілька років тому, — він надзвичайно обережно вивудив пальцями щось із купи мотлоху. То була пара з’єднаних стрічкою кубиків із м’якого білого хутра. На них були цяточки.

— Кості? — запитав він.

Леонард знічено всміхнувся.

— Так. Не знаю, з чого я взяв, що завдяки ним двигун краще працюватиме. То була лише ідея. Знаєте, як воно буває.

Правитель Ветінарі кивнув. Він знав, як воно буває. Знав навіть краще за Леонарда із Квірма, саме тому ключ був тільки один, і то у нього. Чоловік не був ув’язненим, якщо не брати до уваги прозаїчні, буденні стандарти. Він, схоже, навіть вдячний був безвилазно сидіти в цьому світлому, провітреному горищі, де в нього було дерева, паперу, вугільних олівців і фарб у необмежених кількостях, і за оренду з їжею не треба платити.

В будь-якому разі важко ув’язнити когось, як Леонард із Квірма. Можна спробувати замкнути його тіло. Але тільки богам відомо, де вештаються його думки. І хоч його розум аж бив через край, розливаючись ріками, він не міг відрізнити, куди дме політичний вітер, навіть якщо оснастити його вітрилами.

Дивовижний розум Леонарда тривожно шкварчав, мов картопля у переповненій фритюрниці на Плиті Життя. Неможливо було передбачити його наступну думку, тому що всенький всесвіт без устану його перепрограмовував. Від вигляду водоспаду чи пташки, що ширяє в небі, він нісся новою стежкою практичних домислів, що незмінно приводила до купи дротів та пружин із вигуками «Схоже, я знаю, що пішло не так». Він був членом більшості ремісницьких гільдій у місті, звідки його витурювали за надто високі бали на іспитах чи, в деяких випадках, за виправлення помилок у білетах. Подейкували, він ненароком підірвав Гільдію алхіміків з допомогою всього лиш склянки води, столової ложки кислоти, двох дротяних огризків і м’ячика для пінг-понгу.

Кожен розсудливий правитель вже би позбувся Леонарда, а Ветінарі був надзвичайно розсудливий і часто замислювався над тим, чому він цього не зробив. Він дійшов висновку, що не зробив цього лише тому, що в цьому безцінному, допитливому бурштині Леонардового неперевершеного розуму, під усім цим яскравим винахідливим генієм була ув’язнена свого роду норовлива невинність, яку її прості смертні називають дурістю. Вона була серцем і душею тієї сили, що тисячоліттями змушувала людство встромляти пальці в розетку Всесвіту і бавитися з вимикачем, щоб побачити, що станеться — а тоді дуже дивуватися з того, що воно таки сталося.

Словом, йому був з нього зиск. Якщо Патриція і можна було з кимось порівняти, то хіба що з політичним еквівалентом літньої пані, яка не викидає мотузки, бо ніколи не знаєш, коли вони стануть в пригоді.

Зрештою, неможливо підготуватися до кожної непередбачуваної обставини, бо це означає, що ви знаєте, що має статися, а якби ви знали, що має статися, то певно би подбали про те, щоб цього не сталося, принаймні не з вами. Тож Патрицій ніколи не планував. Плани завжди ставали на заваді.

І врешті-решт він утримував Леонарда, бо з ним легко розмовляти. Той ніколи не розумів, про що говорить правитель Ветінарі, бо його бачення світу було таким же вигадливим, як у каченяти зі струсом мозку, та й тим паче він ніколи не слухав. А відтак був неперевершеним співрозмовником. Зрештою, коли ви звертаєтесь до когось по пораду, то вже точно не тому, що хочете, щоб вам її дали. Ви просто хочете, щоб хтось був поруч, поки ви говорите самі з собою.

— Я якраз заварив чаю, — мовив Леонард. — Почаюємо?

Він прослідкував за поглядом Патриція, який прикипів до коричневої плями, що тягнулася по всій стіні і закінчувалась зіркою розплавленого металу в стелі.

— Боюся, з автоматичним чайним двигуном щось пішло не так, — сказав він. — Доведеться самому заварити.

— Так мило з вашого боку, — мовив правитель Ветінарі.

Він усівся поміж мольбертів, і поки Леонард порався біля каміну, взявся розглядати найсвіжіші ескізи. Леонард шкрябав ескізи так само несвідомо, як інші люди шкробались; геніальність — певний вид геніальності — злітав з нього, як лупа. Серед начерків було зображення чоловіка, який малює; лінії, що окреслювали його, були такі чіткі, немов він оживав з паперу. А довкола нього — бо Леонард не залишав живого місця на папері — були інші, безладно розсипані начерки. Великий палець. Ваза з квітами. Прилад, вочевидь призначений для підточування олівців за допомогою сили води…

Ветінарі знайшов те, що шукав, у нижньому лівому куті, між начерком новітнього болта і ножа для устриць. Воно, чи щось дуже на нього схоже, завжди було десь серед начерків.

Одна з особливостей, що робила Леонарда таким рідкісним експонатом і тримала його під таким надійний замком, полягала в тому, що він справді не бачив жодної різниці між великим пальцем, трояндами, стругалкою і цим.

— А, мій автопортрет, — мовив Леонард, повернувшись із двома горнятками.

— Так, атож, — озвався Ветінарі. — Але мене більше зацікавив ось цей начерк. Бойова машина…

— А, це? То пусте. А ви колись помічали, як роса на трояндах…

— Ось ця частина… для чого вона? — урвав його Ветінарі, наполегливо тицяючи пальцем в аркуш.

— А, це? Просто важіль для метання ядер з розплавленої сірки, — пояснив Леонард, взявши тарілку з кексами. — За моїми підрахунками, якщо від’єднати конвеєрну стрічку від ведучих коліс і натомість закрутити лебідку з допомогою бика, вона може вистрілити майже на пів милі.

— Справді? — запитав Ветінарі, розглядаючи акуратно пронумеровані запчастини. — І це можна побудувати?

— Це? О так. Макарунчика не бажаєте? Теоретично.

— Теоретично?

— Насправді ніхто в житті цього не зробить. Лити незгасний вогонь на голови братського народу? Нізащо! — Леонард бризнув макарунними крихтами. — Вам не знайти майстра, який би це побудував, чи солдата, який би потягнув за важіль… Це запчастина 3(б) на плані, ось тут, погляньте…

— А, так, — мовив Ветінарі. — В будь-якому разі, — додав він, — я бачу, що цими велетенськими важелями неможливо управляти, не зламавши…

— Багатошарова плита, виготовлена з висушеного ясеня і тиса, скріплена спеціальними сталевими болтами, — хутко мовив Леонард. — Я провів кілька підрахунків, прямо під начерком променя на краплі дощу. Так, суто розумова вправа.

Ветінарі пробігся очима по кількох рядках Леонардового павучого дзеркального письма.

— О, так, — сказав він похмуро і відклав убік аркуш. — Я вже казав, що хапонська ситуація надміру політична? Принц Кадрам намагається зробити всього чим побільше і чим хутчіш. Йому потрібно зміцнити свої позиції. Він покладається на підтримку, яка має дещо мінливий характер. Я так розумію, проти нього зараз ведуть змови.

— Справді? Люди таким часто так чинять, — прорік Леонард. — Я тут, між іншим, недавно досліджував павутини і знаю, що вас це може зацікавити: виявляється, їхня міць відносно їхньої ваги набагато більша, ніж у наших найміцніших сталевих дротів. Правда ж, чарівно?

— І яку зброю ви надумали з них виготовляти? — запитав Патрицій.

— Даруйте?

— Та нічого. Просто думки вголос.

— Ви навіть не торкнулися свого чаю, — мовив Леонард.

Ветінарі роззирнувся по кімнаті. У ній було повно… всього. Трубки і дивацькі повітряні змії, і щось схоже на скелети древніх чудовиськ. На думку Ветінарі, одним із Леонардових достоїнств в щонайсправжнісінькому сенсі цього слова була його дивна неуважність. Не те, щоб йому все швидко набридало. Здавалося, йому ніщо не набридає. Та оскільки його завше цікавило все на світі, в кінцевому результаті експериментальний прилад для патрання людей з відстані ставав ткацьким станком, що врешті-решт перетворювався на прилад для визначення питомої ваги сиру.

Він втрачав фокус так само легко, як кошеня. Приміром, уся та історія з аеропланом. Зі стелі ще дотепер звисали гігантські кажанячі крила. Патрицій дуже радо дозволив йому пустити свій час на цю ідею, тому що всім і так було очевидно, що людина не може так сильно змахувати крилами.

Йому не було чого хвилюватися. Леонард сам себе відволікав. Він купу часу витратив на розробку спеціального підноса, з якого люди могли б їсти в повітрі.

Воістину невинний чоловік. І тим не менш якась крихітна його частина завжди, завжди робила начерки цих страшенно заманливих двигунів з їхніми клубами диму та ретельно пронумерованими інженерними кресленнями…

— Що це таке? — запитав Ветінарі, показуючи на ще одну карлюку. Вона зображала чоловіка з великою металевою кулею в руці.

— Це? Іграшка, не більше. Працює за рахунок дивних властивостей цілком непридатних матеріалів. Їм не подобається, коли їх стискають. Тож вони вибухають. На раз-два.

— Ще одна зброя…

— В жодному разі, мій лорде! Її неможливо використовувати як зброю! Втім, я думав, що вона знадобиться у гірській промисловості.

— Справді…

— Коли треба бурити крізь гору.

— Скажи, — мовив Ветінарі, відклавши також і цей папірець, — у тебе, бува, немає рідні в Хапонії?

— Думаю, що ні. Моя родина поколіннями жила в Квірмі.

— А. Добре. Але…в Хапонії живуть дуже розумні люди, правда?

— О, з багатьох дисциплін написано цілі манускрипти. Приміром, з ювелірної справи.

— Ювелірна справа… — Патрицій зітхнув.

— І, звісно, з алхімії. «Principia Explosia» Аффіра Ал-Хіми була фундаментальною працею впродовж більше сотні років.

— Алхімія, — похмуро вимовив Патрицій. — Сірка і тому подібне…

— Так, атож.

— Але судячи з твоїх слів, ці головні відкриття зробили давним-давно… — правитель Ветінарі звучав як людина, що силкується побачити світло в кінці тунелю.

— Безсумнівно! Я був би вражений, якби вони суттєво не просунулись вперед! — радісно мовив Леонард із Квірма.

— Ага… — Патрицій злегка обм’якнув у кріслі. Виявилось, що світло в кінці тунелю — пожежа.

— Видатний народ, якому є ще що запропонувати, — мовив Леонард. — Я завжди думав, справа в пустелі. Вона змушує швидше думати і дає розуміння того, що життя плинне.

Патрицій перегорнув ще одну сторінку. Між начерком пташиного крила та ретельним зображенням шарового з’єднання була невеличка замальовка чогось зі шпичастими колесами та обертальними лезами. А ще був прилад для буріння крізь гору…

— Для цього пустелі не треба, — сказав він і, знову зітхнувши, відсунув папери вбік. — Ти чув про зниклий континент Лешп? — запитав він.

— О, так. Робив там деякі начерки пару літ тому, — сказав Леонард. — Пригадую дуже цікаві аспекти. Ще чаю? Боюся, попередній вже охолонув. Може, ви прийшли по щось конкретне?

Патрицій потер перенісся.

— Не впевнений. У нас тут назріває одна проблемка. Думав, ти зможеш допомогти. На жаль, — Патрицій знову зиркнув на начерки, — мені здається, ти можеш, — він підвівся, поправив мантію і видавив із себе усмішку. — У тебе є все необхідне?

— Не завадило б ще трохи дротів, — поросив Леонард. — А ще в мене закінчилася палена умбра.

— Тобі все миттю принесуть, — пообіцяв Ветінарі. — А тепер, з твого дозволу…

Він вийшов із кімнати.

Леонард радісно кивнув, прибираючи зі столу горнятка. Він відніс проклятий двигун внутрішнього згорання на купу металобрухту коло невеличкого горна, затим дістав драбину і вийняв зі стелі поршень.

Тільки-но він витягнув мольберт, щоби взятися за розробку нового дизайну, як почув далеке дріботіння. Звучало так, ніби хтось біжить, але час від часу спиняється, щоб перестрибнути вбік на одній нозі.

Тоді запала пауза, ніби хтось зупинився, щоби поправити одяг і відхекатися.

Відчинились двері, і до кімнати повернувся Патрицій. Він сів і уважно глянув на Леонарда з Квірма.

— Що ти робив? — запитав він.



Ваймз усе крутив і вертів ту гвоздику під збільшувальним склом.

— Я бачу сліди від зубів, — сказав він.

— Саме так, сер, — відповіла Малодупко, сама-одна цілим судово-медичним відділом Варти. — Схоже, хтось жував її, як зубочистку.

Ваймз відкинувся у кріслі.

— Я би сказав, — почав він, — що востаннє її торкався смаглявий чоловік приблизно мого зросту. У нього було кілька золотих зубів. І борода. І дещо косе око. І шрами на лиці. Мав при собі чималеньку зброю. Я би сказав, загнуту. А на голові в нього було те, що ми називаємо тюрбаном, бо рухався він надто повільно як на борсука.

Малодупко була вражена.

— Розслідування — як азартна гра, — мовив Ваймз, поклавши гвоздику. — Ключ до успіху — наперед знати переможця. Дякую, капрале. Запишіть цей опис і подбайте, будь ласка, щоб усі отримали по копії. Його звати Ахмед-71-година, бозна-чому. А тоді підіть трохи відпочиньте.

Ваймз повернувся до Моркви з Анґвою, які забилися в крихітній кімнатчині, й кивнув дівчині.

— Запах гвоздики привів мене аж до пристані, — мовила вона.

— А тоді?

— А тоді я його загубила, сер. — Анґві було ніяково. — В мене не виникло жодних проблем на рибному ринку, сер. Ані в кварталі м’ясників. А тоді він привів мене на ринок з прянощами…

— А. Ясно. А після того слід загубився?

— Певною мірою, сер. Слід розходився у п’ятдесяти різних напрямках. Пробачте.

— Нічого не поробиш. Моркво?

— Я зробив, як ви сказали, сер. Відстань від верхівки Оперного театру до мішеней практично дорівнює відстані пострілу у Принца. Я скористався таким самим луком, що й стрілець, сер…

Ваймз здійняв пальця. Морква якусь мить витріщався, а тоді повагом мовив:… як… той, що ви знайшли біля нього…

— Гаразд. І?

— Це «Влучностріл П’ять» виробництва фірми «Бурлі та Міцнорук», сер. Професійний лук. З мене не найкращий лучник, але я принаймні можу влучити з такої висоти. Проте…

— Я розумію, до чого ти хилиш, — перебив його Ваймз. — Ти рослий хлопчина, Моркво. Наш покійний Оссі мав руки, як у Ноббі. Я міг обхопити їх одною долонею.

— Саме так, сер. У лука сила натягу сто фунтів. Сумніваюся, що він був у змозі навіть відтягнути тятиву.

— Не хотів би я бачити його потуги. Святі небеса… з такого лука, як цей, він хіба би собі в ногу міг поцілити. Між іншим, як гадаєте, вас там хтось бачив?

— Сумніваюсь, сер. Я стояв якраз між коминами і витяжками.

Ваймз зітхнув.

— Капітане, думаю, навіть якби ви стріляли з підвалу опівночі, його світлість наступного ранку спитав би: «Не затемно було?».

Він вийняв з кишені знімок, що вже добряче пом’явся. На ньому був зображений Морква — чи радше Морквині рука та вухо — який біг у напрямку процесії. І серед людей із процесії, що озиралися на нього, було обличчя Принца. І жодного натяку на Ахмеда-71-годину. Він був на званій вечері, чи не так? А потім усі юрмилися біля дверей, мінялися місцями, ставали одні одним на мантії, бігали до вбиральні, наштовхувались одні на одних… Він міг куди завгодно піти.

— А як тільки ви підбігли до Принца, він упав? Зі стрілою в спині? Лицем до вас?

— Саме так, сер. Я в цьому переконаний. Звісно, довкола юрмились люди…

— Виходить, йому вистрілив у спину чоловік, який стояв лицем до нього і ніяк не міг скористатися луком, з якого він не стріляв у нього з протилежного боку…

Хтось постукав у вікно.

— Це Ринва, — мовив Ваймз, не озираючись. — Я послав його з дорученням…

Ринва так до кінця і не влився в колектив. Справа не в тому, що він погано ладнав з людьми — він з ними майже не перетинався, хіба їх заносило вище, скажімо, ніж на другий поверх. Констебль Ринва вартував на дахах. Дуже повільно. Якось він завітав на вечірку Вартової Вепроночі й залив собі у вуха підливку, щоби проявити готовність розважитись, але ґорґульї, будучи у приміщенні, ще й на першому поверсі, починають дуже нервувати, і він невдовзі вилетів через димар, а сумне відлуння його дудки-пищалки ще всю ніч котилось поміж засніжених дахів.

Зате ґорґульї добре вартували і мали гарну пам’ять, а ще були дуже-дуже терпеливі.

Ваймз відчинив вікно. Рухаючись ривками, Ринва увіпхнувся всередину, а тоді хутко забрався на краєчок Ваймзового стола, зручно там умостившись.

Анґва з Морквою витріщалися на стрілу, яку її ґорґулья тримав у руці.

— О, так тримати, — похвалив його Ваймз тим самим рівним голосом. — Де ти її надибав, Ринво?

Ринва пролопотів вервечку гортанних звуків, притаманних лише тим, у кого замість рота — круглий отвір.

— У стіні на третьому поверсі крамнички на площі Розбитих місяців, — переклав Морква.

— ’ешк, — додав Ринва.

— Це менше половини відстані до площі Сатор, сер.

— Ясно, — мовив Ваймз. — Якийсь куцепердик намагається натягнути тятиву важезного лука, і стріла летить бозна-куди… Дуже тобі дякую, Ринво. Очікуй на тижні ще голуба.

— ’нкорр, — подякував Ринва і видряпався назад через вікно.

— Дозвольте, сер? — запитала Анґва. Вона взяла у Ваймза стрілу і, заплющивши очі, обережно її понюхала.

— О, так… Оссі, — мовила вона. — Стріла аж пропахла ним…

— Дякую, капрале. Що і треба було довести.

Морква взяв стрілу в перевертня і критично її оглянув.

— Гм. Пір’я павича і металевий наконечник. Таке купують аматори, бо вірять, що станеться диво, і вони почнуть краще стріляти. Яскрава цяцька.

— Так, — мовив Ваймз. — Моркво, Анґво… я доручаю цю справу вам.

— Сер, але я не розумію, — мовив Морква. — Я спантеличений. Здається, ви казали, що розслідуванням займаються Фред із Ноббі?

— Так, — підтвердив Ваймз.

— Але ж…

— Сержант Колон і капрал Ноббс розслідують, чому покійний Оссі намагався вбити Принца. І знаєте, що? Вони знайдуть безліч зачіпок. Я це просто знаю. Нутром чую.

— Але ж ми знаємо, що він не міг… — почав було Морква.

— Правда, весело? — урвав його Ваймз. — Не хочу, щоб ви заважали Фреду. Просто… розпитуйте людей. Запитайте в Це-Я-Зробив Дункана чи Сідні Кособокого, ті завжди тримають вухо гостро. Чи в Порадниць або Лілі Добропори. Чи в пана Повзуна, давненько його не було видно, але…

— Він помер, сер, — повідомив Морква.

— Що, Смердючий Повзун? Коли?

— Минулого місяця, сер. На нього впав ліжковий каркас. Нагла смерть, сер.

— Ніхто мені не сказав.

— Вам було не до цього, сер. Але ви докинули трохи грошей у конверт, з яким носився Фред, сер. Десять доларів, що, відмітив Фред, було дуже щедро.

Ваймз зітхнув. Точно, конверти. Останнім часом Фред тільки те й робив, що розгулював з конвертами. То хтось помер, то якийсь товариш із Варти втрапив у халепу, чи проводили лотерею, чи знову забракло грошей на чай, чи ще якесь заплутане пояснення… Тож Ваймз без питань здавав гроші. Найпростіший спосіб.

Старий Смердючий Повзун…

— Вам слід було про це сказати, — дорікнув він.

— Ви тяжко працювали, сер.

— Може, маєте ще якісь вуличні новини, про які я не знаю, капітане?

— Наче не пригадую, сер.

— Гаразд. Що ж… дивіться, в який бік дме вітер. Дуже уважно. І нікому не довіряйте.

У Моркви був схвильований вигляд.

— Ем… я ж можу довіряти Анґві, правда? — запитав він.

— Ну, звісно, ви…

— І вам, імовірно.

— Мені — так, вочевидь. Це навіть не обго…

— Капралу Малодупко? Вона може бути дуже корисною…

— Смішинці, так, звісно, можете довіряти…

— Сержанту Щебеню? Я завжди вважав, що йому можна довір…

— Щебінь, так, він…

— Ноббі? А йому я…

— Моркво, здається, він не те мав на увазі, — мовила Анґва, смикаючи його за руку.

Морква занепав духом.

— Мені ніколи не імпонували… ну, знаєте, всякі непорядні витівки, — пробубнів він.

— Жодних доповідей, — мовив Ваймз, вдячний за це маленьке помилування. — Це… неофіційне завдання. Але офіційно неофіційне, якщо ви розумієте, про що я.

Анґва кивнула. Морква і далі сидів як у воду опущений.

Вона перевертень, думав Ваймз, звісно, вона розуміє. Але і від людини, яка, формально, є ґномом, очікується, що вона має уявлення про хитрощі.

— Просто… слухайте, про що говорять на вулицях, — мовив Ваймз. — Вулицям усе відомо. Поговоріть зі… Сліпим Г’ю…

— Боюся, що він упокоївся минулого місяця, — мовив Морква.

— Хіба? Але ніхто мені не сказав!

— Здається, я надіслав вам телеграму, сер.

Ваймз винувато глипнув на свій захаращений стіл і стенув плечима.

— Спокійно все вивчайте. Копайте вглиб. І нікому не… Майже нікому не довіряйте. Домовились? Тільки надійним людям.



— Ну ж бо, відчиняйте! Варта турбує!

Капрал Ноббс смикнув сержанта Колона за рукав і прошепотів йому щось на вухо.

— Не Варта турбує! — виправився Колон, знову загрюкавши в двері. — Нічого пов’язаного з Вартою! Ми звичайні цивільні, ясно?

Двері трохи відслонилися.

— Так? — немов брязнув дрібними монетками голосок.

— Маємо до вас кілька запитань, добродійко.

— Ви з Варти? — запитав голос.

— Ні! Здається, я тільки-но поя…

— Вали звідси, лягавий!

І двері з гуркотом захряснулись.

— Ми точно в правильному місці, сержанте?

— Гаррі Каштанчик казав, що бачив, як сюди заходив Оссі. Ну ж бо, відчиніть!

— На нас усі дивляться, сержанте, — зауважив Ноббі. По всій вулиці повідчиняли двері та вікна.

— Не називай мене сержантом, коли ми у цивільному!

— Правду кажеш, Фреде.

— Клич мене… — Колон завагався щодо свого статусу. — Що ж, для тебе я Фредерік, Ноббі.

— І вони хихотять, Фред… е… ріку.

— Ми не хочемо підняти всіх на вуха, Ноббі.

— Правильно, Фредеріку. І можеш кликати мене Сесіль, дякую.

— Сесіль?

— Це моє ім’я, — холодно відповів Ноббі.

— Хай буде по-твоєму, — мовив Колон. — Просто не забувай, хто тут старший цивільний, гаразд?

Він знову загрюкав у двері.

— Ми чули, ви здаєте кімнату, добродійко! — прокричав він.

— Геніально, Фредеріку! — похвалив його Ноббі. — Це було збіса геніально!

— Ну, я ж усе-таки сержант, правильно? — прошепотів Колон.

— Ні.

— Е… та… точно… але ти щоб не забував, ясно?

Двері миттю відчинилися.

Лице жіночки, що стояла по той бік дверей, застигло в гримасі, яка не змінювалася роками — її немов виліпили з масла, а тоді залишили на сонці. Але її волосся було непідвладне віку. Воно було дико рудої барви і збите на маківці страшною грозовою хмарою.

— Кімната? Так би зразу і сказали, — мовила вона. — Два долари в тиждень, заборонено приносити тварин, готувати, водити дівиць після шостої ранку, якщо вам не підходить, є ще тисячі охочих, ви з цирку? У вас такий вигляд, ніби ви з цирку втекли[8].

— Ми… — почав Колон і затнувся. Безсумнівно, існувало ще чимало професій, крім поліцейських, але зараз йому нічого не спадало на думку.

— …актори, — закінчив Ноббі.

— Тоді з вас завдаток на тиждень вперед, — уточнила жінка. — І щоб без гидких чужоземних звичок. Це пристойний будинок, — додала вона всупереч наявним доказам.

— Нам би спершу побачити кімнату, — попросив Колон.

— О, ви перебірливі, еге?

Вона повела їх нагору.

Кімнатчина, яку так передчасно звільнив Оссі, була невеличка і порожня. На прибитих до стіни гвіздках висіло кілька одежин, а гора обгорток і пакетів з жирними плямами вказувала на те, що Оссі був людиною, яка купляла харч на вулиці.

— Чиї це речі? — запитав сержант Колон.

— О, його тут вже немає. Я попереджала його, що вижену, якщо він не заплатить. Я все викину до вашого заселення.

— Ми самі повикидаємо, — пообіцяв сержант Колон. Покопирсавшись у капшукові, він витягнув звідти кілька доларів. — Прошу, міс…?

— Місіс Тринька, — представилась місіс Тринька. Вона скоса на них зиркнула. — Ви вдвох оселяєтеся чи як?

— Нє, я його охороняю, — сказав Колон, дружно до неї вишкірившись. — А то не має відбою від жінок, яких аж притягує його сексуальний магнетизм.

Місіс Тринька строго зиркнула на шокованого Ноббі і квапливо вийшла за двері.

— Нашо ти це сказав? — запитав Ноббі.

— Ми ж її позбулись, чи не так?

— Ти на мене наїхав, і не думай навіть заперечувати! Це тому, що я зараз переживаю емоційну як‑її-там, еге ж?

— Це всього лише жарт, Ноббі. Всього лише жарт.

Ноббі зазирнув під вузеньке ліжко.

— Овва! — вигукнув він, і всякі емоційні як‑їх-там як рукою зняло.

— Що таке? Що таке? — запитав Колон.

— Схоже на цілу колекцію «Луків та стріл»! І… — Ноббі витягнув на світло ще один стосик абияк надрукованих журналів, — тут є «Воїн удачі», дивися! І «Зручні облогові машини»…

Колон гортав сторінку за сторінкою з дуже схожими людьми з дуже схожою зброєю особистого знищення в руках.

— Треба бути трохи того, щоби цілими днями таке читати, — сказав він.

— Ага, — погодився Ноббі. — Ой, не клади цей назад. Це серпневий випуск, якого в мене нема. Постривай, там ще якась скринька…

Він виліз з-під ліжка, тягнучи за собою невеличку скриньку. Вона була на замку, але дешевий метал прогнувся, коли він випадково підважив кришку.

Засяяли срібні монети. Багато-пребагато монет.

— Упс… — він пробубнів. — У нас проблеми…

— Це хапонські гроші! — вигукнув Колон. — Буває, люди замість пів долара решти підсовують ось це. Подиви, скільки кучерявих літер!

— Великі проблеми, — мовив Ноббі.

— Ні, ні, ні, це Зачіпка, яку ми знайшли під час ретельних пошуків, — заперечив сержант Колон. — Ми точно отримаємо відзнаку, коли пан Ваймз про це дізнається!

— Як думаєш, скільки тут?

— Має бути на сотні і сотні доларів, — відповів Колон. — А для хапонця це чимало. В Хапонії на долар можна рік жити, як король.

— Не такі вже й ретельні були пошуки, — непевно прорік Ноббі. — Я тіки зазирнув під ліжко.

— Так, але це тому, що ти натренований, — запевнив його Колон. — Звичайний цивільний про таке б навіть не подумав, правда? Ах, все починає набувати сенсу!

— Хіба? Нащо хапонцям платити йому гроші, щоб він убив хапонця? — запитав Ноббі.

Колон постукав себе збоку по носі.

— Політика, — прорік він.

— А, політика, — сказав Ноббі. — А, ну, політика. Ясно. Політика. Ага. То нащо?

— От-от, — знову мовив Колон, постукавши з іншого боку.

— Чо’ ти в носі колупаєшся, сержанте?

— Я по ньому стукаю, — строго відрубав Колон. — Це щоб показати, що я в курсі.

— В носі, — радісно виправив його Ноббі.

— Це так у їхньому стилі — провертати якісь хитромудрі дільця, — сказав Колон.

— Платити нам, щоб ми вбили їх? — запитав Ноббі.

— Розумієш, тут клоцають якесь хапонське цабе, а тоді вони надсилають злісну записку зі словами: «Ви вбили наше велике цабе, ви — чужорідні сучі небожі, ми оголошуємо війну!» — ясно? Бездоганний привід.

— Хіба потрібний привід для війни? — спитав Ноббі. — Тобто, кому він потрібний? Хіба не можна просто сказати: «У тебе купа грошей і земель, зато в мене є велика шпага, так шо давай ділися, бігом?». Я б так зробив, — мовив воєнний стратег, капрал Ноббс. — І то, сказав би це вже після того, як напав.

— Та, але це тому, що ти не тямиш у політиці, — мовив Колон. — Так більше ніхто не робить. Запам’ятай мої слова, ця справа аж просякнута політикою. Саме тому старий Ваймз доручив її мені, можеш навіть не сумніватися. Політика. Юний Морква — він-то молодець, але в таких делікатних політичних ситуаціях потрібна людина з житейським досвідом.

— Ти так файно розбираєшся у цьому носостуканні, — сказав Ноббі. — А я щось не можу втрапити.

Але він щось чув, якщо не носом, то тим маленьким органом, що ганяє його кров по всьому тілу. Щось було не так. Все в житті Ноббі було не так, тож він дуже добре знав це відчуття.

Він підняв очі на голі стіни, а тоді глянув униз на неотесаний паркет.

— На підлозі є трохи піску, — зауважив він.

— Значить, це ще одна Зачіпка, — радісно мовив Колон. — Тут побував хапонець. Крім піску в Хапонії більше ні чорта немає. Він приніс його в сандалях.

Ноббі відчинив вікно. Воно виходило на ледь похилий дах. Хтось міг вилізти через нього, а потім чкурнути по черепиці у лабіринт коминів.

— Він міг залазити в кімнату через вікно і через нього ж вилазити, сержанте, — він припустив.

— Слушна думка, Ноббі. Запиши це. Таємні змови і скрадання.

Ноббі зиркнув униз.

— Глянь, Фреде, за вікном лежить скло…

Сержант Колон підійшов до пошкодженого вікна. Одна із шибок була розбита. Черепиця виблискувала склом.

— Це також може бути зачіпкою, га? — з надією спитав Ноббі.

— Ще б пак, — відповів сержант Колон. — Бачиш, скло посипалось назовні? Всім відомо, що треба глядіти туди, де посипалось скло. Гадаю, він просто перевіряв лук, з якого ненароком вилетіла стріла.

— Як розумно, сержанте, — мовив Ноббі.

— Це аналізування, — пояснив Колон. — Недостатньо просто дивитися на речі, Ноббі. Треба ще й мислити логічно.

— Сесіль, сержанте.

— Фредерік, Сесілю. Пішли, здається, ми незле попрацювали. Старий Ваймз хотів чимшвидше отримати доповідь.

Ноббі визирнув із розбитого вікна. Дах упирався в торцеву стіну куди більшого складу. На якусь мить він спіймав себе на думці, що мислить не так логічно, але аргументував це тим, що він — простий капрал і мислить, як капрал, і його хід думок явно програє сержантському, тож він тримав особисті думки при собі.

Коли вони спустилися вниз, місіс Тринька підозріло за ними пантрувала з ледь прочинених дверей в дальньому кінці коридору, вочевидь готова їх захряснути при першому ж натяку на сексуальний магнетизм.

— Я навіть не знаю, де той сексуальний магніт дістати, — пробубнів Ноббі. — А вона навіть не засміялася.



…Також ми обійшли лучні крамниці на вулиці Вправних ремісників і показали іконограф чоловікові з фірми Бурлі й Міцнорук, який підтвердив, що то він, тобто Покійний…

— О, господи… — вуста Ваймза злегка заворушилися, коли його погляд знову ковзнув на початок сторінки.

…також крім хапонських грошей, можна ствержувати, що там був і сам хапонець, наприклад, через пісок на підлозі…

— В нього досі був пісок у сандалях? — пробубнів Ваймз. — Святі небеса.

— Семе?

Ваймз відірвався від читання.

— Твій суп охолоне, — мовила леді Сибіл з іншого кінця столу. — Ти вже п’ять хвилин тримаєш повну ложку супу.

— Пробач, люба.

— Що ти читаєш?

— Та так, невеличкий шедеврик, — відповів Ваймз, відсуваючи вбік доповідь Фреда Колона.

— Цікаво, так? — дещо кисло запитала леді Сибіл.

— Ні з чим не зрівняється, — мовив Ваймз. — Єдине, чого вони не знайшли, це жменьку фініків і верблюда під подушкою…

Його шлюбний радар дещо з запізненням вловив холодок на другому кінці столу.

— Ем, люба, щось не так? — запитав він.

— Ти пам’ятаєш, Семе, коли ми востаннє вечеряли разом?

— У вівторок, хіба ні?

— Ми тоді були на званому обіді Гільдії торговців, Семе.

Ваймз поморщив брову.

— Але ти теж там була, чи не так?

Ледь вловна зміна в атмосфері дому підказувала йому, що це не найкраща відповідь.

— Після чого ти звідти кулею вилетів через ту справу з цирульником на Осяйній вулиці.

— Свіні Джонс, — мовив Ваймз. — Ну а що, він убивав людей, Сибіл. На його виправдання можна було сказати, що він ненароком. Бо попросту не вмів голити…

— Але я переконана, тобі не обов’язково було йти.

— Охорона правопорядку — робота цілодобова, люба.

— Тільки для тебе! Твої констеблі відпрацьовують свої десять годин і — до побачення. А ти завжди працюєш. Це недобре для тебе. Ти цілими днями бігаєш туди-сюди, а коли я прокидаюся посеред ночі, подушка біля мене завжди холодна…

В повітрі повисла багатокрапка, привиди несказаних слів. «Дрібнички, — думав Ваймз. — З них починається війна».

— Моїй роботі кінця-краю немає, Сибіл, — сказав він якомога спокійніше.

— Роботи завжди було чимало. І чим більша Варта, тим більше роботи, ти не помічав?

Ваймз кивнув. Так і було. Розклад чергувань, квитанції, записки, доповіді… може, Варта і не сильно впливала на місто, а от на кількість дерев — безсумнівно.

— Ти повинен делегувати, — сказала леді Сибіл.

— Він те саме каже, — пробубнів Ваймз.

— Даруй?

— Думки вголос, люба. — Ваймз відсунув документи вбік. — Ось що я тобі скажу… може, залишимось сьогодні вдома? — запропонував він. — У нас у вітальні гарно горить…

— Е… ні, Семе, не горить.

— Що, юний Фортрайт не запалив камін? — Фортрайт був Боєм; Ваймз і гадки не мав, що це офіційна посада слуги, але в обов’язки Боя входило розпалювати камін, мити вбиральні, допомагати садівнику і перебирати на себе вину.

— Він подався в барабанники в полк герцога Еорльського, — сказала леді Сибіл.

— І він туди ж? А здавався таким кмітливим хлопцем! Хіба він не замалий для цього?

— Він сказав, що прибреше про свій вік.

— То заодно хай набреше про свій музичний дар. Я чув, як він свистить, — Ваймз струснув головою. — Що спонукало його втнути подібну дурницю?

— Сподівається вразити дівчат уніформою.

Сибіл ніжно йому всміхнулася. Ідея провести вечір вдома раптом видалась дуже привабливою.

— Що ж, знайти дрова — справа нехитра, — прорік Ваймз. — А тоді ми замкнемо двері й…

Одні з вищезгаданих дверей задрижали від несамовитого грюкання.

Ваймз піймав на собі погляд Сибіл.

— Та йди вже. Відчиняй двері, — зітхнула вона й сіла.

Всередину увійшла страшенно захекана капрал Малодупко.

— Вам… треба поспішити… сер… на цей раз… це вбивство!

Ваймз безпорадно глипнув на дружину.

— Звісно, тобі треба йти, — сказала вона.



Анґва розчісувалась перед дзеркалом.

— Мені це не подобається, — сказав Морква. — Така поведінка неприпустима.

Вона погладила його по плечі.

— Не переймайся, — сказала вона. — Ваймз усе пояснив. А ти поводишся так, ніби ми робимо щось погане.

— Мені подобається бути вартовим, — мовив Морква, все ще з трауром у голосі. — Потрібно носити уніформу. Бо якщо не носити уніформу, це ніби шпигувати за людьми. Він знає, що я думаю з цього приводу.

Анґва глянула на його коротеньке руде волосся і чесні вуха.

— Я стільки роботи зняв з його пліч, — вів далі Морква. — Йому тепер взагалі не треба патрулювати, але він однаково намагається робити все сам.

— Можливо, він не хоче, щоб ти був аж такий послужливий? — припустила Анґва якомога тактовніше.

— Та й не молодіє він. Я пробував йому на це натякнути.

— Як мило з твого боку.

— Я ніколи не був під прикриттям.

— Тебе і так до пуття не прикрити, — мовила Анґва, накидаючи на себе пальто. Яке полегшення було скинути лати. А ось Моркву так легко не замаскуєш. Зріст, вуха, полум’яне волосся, вираз мускулястої добросердності…

— Якщо задуматися, вовкулака завжди під прикриттям, — зауважив Морква.

— Дякую, Моркво. Ти маєш цілковиту рацію.

— Мені просто некомфортно жити в брехні.

— Спробуй милю пройти на цих лапах.

— Перепрошую?

— А… нічого.



Син Ґоріффа Джаніль дуже сердився. Він сам не знав, чому. Його багато що злило. Найбільше — вогняна бомба минулої ночі. І слова, які він чув на вулиці. Сьогодні вранці він посварився з батьком через доставку їжі до штабу Варти. Вони виступали офіційною частиною міста. Носили ці дурнуваті жетони. Мали уніформи. Його багато що сердило, зокрема те, що йому тринадцять.

Тож коли о дев’ятій вечора, поки батько випікав хліб, двері їхньої крамниці з гуркотом розчахнулися, і всередину увірвався якийсь тип, Джаніль витягнув з-під прилавка старезний батьковий арбалет і, поцілившись кудись в область серця, натиснув на спусковий гачок.



Морква пару раз гупнув ногами і роззирнувся довкола.

— Тут, — сказав він. — Я стояв отут. А Принц був… он в тому керунку.

Анґва слухняно перетнула площу. Кілька людей зацікавлено оглядалися на Моркву.

— Добре… стоп… ні, трохи далі… стоп… поверни трохи наліво… тобто, моє ліво… трохи назад… тепер скинь руки догори…

Він підійшов до неї і простежив за її поглядом.

— У нього стріляли з Академії?

— Начебто з корпусу бібліотеки, — мовила Анґва. — Але чарівник би цього не робив, правда? Вони в таке не вплутуються.

— О, туди зовсім не складно потрапити, навіть коли ворота зачинені, — сказав Морква. — Може, спробуємо неофіційний спосіб?

— Добре. Моркво?

— Так?

— Накладні вуса… не твоє це. Та й ніс надто рожевий.

— Хіба вони мене не маскують?

— Ні. А капелюх… його я теж краще заберу. Ти не подумай, капелюх хороший, — квапливо додала вона. — Але коричневий котелок… не твій стиль. Він тобі не личить.

— Власне! — вигукнув Морква. — Якби він був у моєму стилі, люди би здогадалися, що це я, хіба ні?

— Маю на увазі, що у ньому ти, як якийсь пройдисвіт, Моркво.

— А в мене зазвичай вигляд пройдисвіта?

— Ні, не…

— Ага! — Морква понишпорив у кишені свого великого коричневого пальта. — Глянь, я придбав цю книжку маскувань у крамниці приколів на вулиці Федри. Дивно, але Ноббі теж там щось купував. Я запитав його, нащо, а він сказав, що це його остання надія. Як гадаєш, що він мав на увазі?

— Не можу навіть уявити, — відповіла Анґва.

— У них просто неймовірний асортимент. Накладні перуки, носи, бороди, навіть накладні… — він завагався і зашарівся. — Навіть накладні… цейво, груди. Для леді. Але я, хоч убий, не розумію, нащо їх приховувати.

«Він, мабуть, справді не розуміє», — подумала Анґва. Вона взяла в Моркви крихітну книжечку і трохи погортала. Вона зітхнула.

— Моркво, це маскування для бульби.

— Хіба?

— Поглянь, вони всі на картоплинах, бачиш?

— Я думав, це просто для прикладу.

— Моркво, на книжці емблема «пана Картоплини».

За своїми густими чорними вусами Морква здавався скривдженим і спантеличеним.

— Нащо картоплі маскуватися? — запитав він.

Вони дійшли до вулички вздовж стін Академії, яка мала неофіційну назву «Студентський прохід» настільки довго, що тепер цей напис красувався на табличці на початку вулиці. Повз них пройшла пара студентів-чарівників.

Про неофіційний вхід до Академії знали тільки студенти. Але вони й частенько забували, що старші члени факультету також колись були студентами і теж любили вилазити ввечері після того, як ворота офіційно зачинялися. Темними вечорами це природно призводило до збентеження і дипломатичних перемовин.

Морква з Анґвою терпляче зачекали, поки звідти вилізло ще кілька студентів, а слідом за ними — декан.

— Добрий вечір, сер, — ввічливо привітався Морква.

— Добрий вечір вам, пане Картоплино, — мовив декан і неквапливо пішов у темряву.

— Бачиш?

— Так, але ж він не звернувся до мене на ім’я, — сказав Морква. — Отож, це працює.

Вони стрибнули на газон академії і попрямували до бібліотеки.

— Там точно зачинено, — мовила Анґва.

— Не забувай, всередині є наша людина, — нагадав їй Морква і постукав у двері.

Двері злегка прочинилися.

— Уук?

Морква підняв жахливий крихітний котелок.

— Добрий вечір, сер, можна зайти? Ми у справах Варти.

— Уук іік уук?

— Е…

— Що він сказав? — запитала Анґва.

— Якщо тобі так цікаво, — сказав він: «Боже мій, ходяча картоплина», — переклав Морква.

Бібліотекар поморщився від вигляду Анґви. Йому не подобався запах вовкулак. Але він кивком запросив їх усередину і залишив чекати, а сам поплентався, стукаючи кісточками пальців по підлозі, назад до свого столу і взявся нишпорити в шухляді. Він дістав звідти жетон на мотузці «Почесний констебль Варти», який він повісив собі десь у тій області, де мала бути шия, а тоді став, як міг стати орангутан, по стійці струнко, тобто так собі. Центральний мозок людиноподібної мавпи приймає сигнал, який, однак, занадто повільно доходить до його віддалених відділів.

— Уук уук!

— А це означає «Чим можу вам допомогти, капітане Бульбо?» — глузливо поцікавилась Анґва.

— Нам потрібно перевірити п’ятий поверх, що виходить на площу, — дещо прохолодно мовив Морква.

— Уук ууук — уук.

— Він каже, що там самі лише старі підсобки, — переклав Морква.

— А що означає те останнє «уук»? — запитала Анґва.

— «Пане Жахливий капелюх», — відповів Морква.

— Але він так і не допетрав, хто ти є? — запитала Анґва.

П’ятий поверх був рядом задушливих кімнатчин, що сумно тхнули старими, нікому непотрібними книжками. Вони стояли не на полицях, а на широких стелажах, зв’язаних мотузками.

Чимало з них були потріпані й без обкладинок. Однак, судячи з того, що з них залишилося, то були старі підручники, в яких навіть найпалкіший книголюб не вбачав цінності.

Морква взяв до рук пошарпаний примірник «Окультної абетки» Водделея. З нього випало кілька вирваних сторінок. Анґва підібрала одну з них.

— «Розділ п’ятнадцятий, Основи некромантії», — зачитала вона вголос. — «Урок перший: правильне використання лопати…»

Вона поклала аркуш на місце і вдихнула повітря. Присутність бібліотекаря заповнювала ніздрі, як слон — сірникову коробку, проте…

— Тут був хтось іще, — сказала вона. — За останні пару днів. Можете залишити нас наодинці, сер? Коли діло доходить до запахів, вас трохи… забагато…

— Уук?

Бібліотекар кивнув Моркві, стенув плечима до Анґви і неквапом вийшов.

— Не рухайся, — розпорядилася Анґва. — Стій, де стоїш, Моркво. Не тривож повітря…

Вона обережно посунула вперед.

Вуха їй підказували, що Бібліотекар був у коридорі внизу, бо вона чула, як скрипить підлога.

Але її ніс підказував, що він усе ще тут. Запах дещо розмитий, але…

— Я мушу перетворитися, — сказала вона. — Бо в цій подобі важко тверезо побачити картинку. Вона надто дивна.

Морква слухняно заплющив очі. Вона заборонила йому дивитися на перевтілення з людини в вовка через неприємні подоби в переході між ними. В Убервальді люди змінювали подоби так само природно, як прості смертні перевдягають пальто, але навіть там вважалося добрим тоном робити це за кущиком.

Коли він знову розплющив очі, Анґва вже скрадалася, зосередивши все своє єство в носі.

Нюховий образ Бібліотекаря був непересічної форми: проста фіолетова пляма там, де він рухався, але майже тривимірна фігура там, де стояв незрушно. Руки, обличчя, губи… за кілька годин вони розвіються клубами хмар, але поки вона ще вчуває їхній аромат.

Повітряні потоки тут, схоже, геть незначні. В цьому застояному повітрі навіть мухи не літають, щоб збурювати своїми крильцями брижі неспокою.

Вона наблизилась до вікна. Зорове сприйняття було на другому плані, лише малюючи вугільну картинку кімнати, яку запахи розфарбовували розкішними барвами.

Біля вікна… біля вікна… Так! Тут стояв чоловік і, судячи з запаху, якийсь час не рухався. Той запах майорів у повітрі, дразнячи її чутливі нюхові рецептори. Кучеряві, хвилясті сліди підказували, що вікно відчинили і знову зачинили, але, їй здається, чи в повітрі ще витає ледь уловимий натяк на те, що він вистромив з вікна руку?

Її ніс неугавно працював, силкуючись відтворити первинні форми з обрисів, що густим димом повисли в повітрі…

Закінчивши, Анґва повернулася до своєї купки одягу і ввічливо кашлянула, коли вже взувала чоботи.

— Біля вікна стояв чоловік, — сказав вона. — Довге, дещо сухувате волосся, тхне дорогим шампунем. Це той самий чоловік, що забив дошки після того, як Оссі проникнув у Барбакан.

— Ти впевнена?

— Цей ніс колись помилявся?

— Пробач. Продовжуй.

— Смію припустити, він був присадкуватий і дещо кремезний, як на свій зріст. Не часто мився, але як вже доходили руки, то користувався «Вітрощуковим милом», з тих дешевших. Але голову мив дорогим шампунем, що дивно. Чоботи ще нові. І пальто зеленого кольору.

— Ти відчуваєш на запах кольори?

— Ні. Фарбу. Ця, я думаю, зі Сто Лат. І… я думаю, він стріляв з лука. З дорогого лука. В повітрі вчувається дух шовку, з якого виготовляють найміцнішу тятиву, чи не так? А таку на дешевий лук ніхто не напинає.

Морква став біля вікна.

— Перед ним відкривався гарний вид, — мовив він і глянув на підлогу. А тоді звів очі на стелю. І на ближні полиці.

— Скільки часу він тут пробув?

— Я би сказала, десь дві-три години.

— Він не багато ходив.

— Ні.

— Ані курив чи спльовував. Він просто стояв і вичікував. Професіонал. Пан Ваймз мав рацію.

— Набагато фаховіший за Оссі, — зазначила Анґва.

— Зелене пальто, — мовив Морква, ніби розмірковуючи вголос. — Зелене пальто, зелене пальто…

— О… і рясна лупа, — мовила Анґва, випрямившись.

— Сніжок Слоупс?! — зарепетував Морква.

— Що?

— Дуже рясна лупа?

— О, так, вона…

— Саме тому його прозвали Сніжком, — мовив Морква. — Дейсевіль Слоупс, людина з армованим гребінцем. Але я чув, він перебрався до Сто Лат…

Вони суголосно промовили:

— …де продають фарбу…

— Він вміє стріляти? — запитала Анґва.

— Ще б пак. А ще вміє вбивати незнайомих людей.

— Він найманець?

— О, ні. Він просто вбиває людей за гроші. Без почерку. Та він і писати особливо не вміє чи читати.

Морква співчутливо почухав голову, поринувши в спогади.

— Він навіть не дивиться на мудровані картинки. Ми би ще минулого року його спіймали, але він швиденько заперечно похитав головою і змився, поки ми намагалися відкопати Ноббі. Оце так. Цікаво, де він зупинився?

— Тільки не проси взяти його слід на вулиці. По ньому вже потоптались тисячі людей.

— Тут є люди, які можуть знати. Ті, хто є очима цього міста.



— ПАНЕ СЛОУПС?

Сніжок Слоупс обережно помацав свою шию чи то пак шию своєї душі. Людська душа зазвичай тримає форму первинного тіла ще якийсь час після смерті. Звичка — дивна річ.

— Хто це в біса був? — запитав він.

— БУВА, НЕ ВАШ ЗНАЙОМИЙ? — запитав Смерть.

— Взагалі-то ні! У мене мало знайомих, які стинають мені голову!

Тіло Сніжка Слоупса вдарилось об стіл, коли падало. Кілька пляшечок лікувального шампуню перевернулися і тепер змішувалися з вмістом інших, куди інтимніших рідин із трупа Слоупса.

— Оцей засіб із особливими олійками коштував мені майже чотири долари, — сказав Сніжок. Однак тепер це вже якось… не мало значення. Смерть трапляється з іншими людьми. В цьому випадку іншою людиною був він. Той, хто лежить. Не той, хто дивиться на все це збоку. За життя Сніжок не міг навіть вимовити «метафізичний», а зараз вже починав дивитись на життя по-іншому. Збоку, для початку.

— Чотири долари, — повторив він. — Я навіть не встиг його випробувати!

— ВОНО Б ВАМ НІЧОГО НЕ ДАЛО, — сказав Смерть, погладжуючи чоловіка по плечу, що вже потрохи зникало. — АЛЕ ЯКЩО ПОГЛЯНУТИ НА ЦЕ З ІНШОГО БОКУ, ВОНО ВАМ БІЛЬШЕ НЕ ЗНАДОБИТЬСЯ.

— Що, більше ніякої лупи? — запитав уже майже прозорий Сніжок, який стрімко зникав.

— НІКОЛИ, — відповів Смерть. — РУЧАЮСЯ.



Командор Ваймз біг присмерковими вулицями, намагаючись на ходу пристебнути нагрудні лати.

— Гаразд, Смішинко, що відбувається?

— Подейкують, хапонець убив когось, сер. У Скандальному провулку зібралося юрбище, і в мене це викликає недобрі передчуття. Я була на посту і подумала, що вам варто сказати, сер.

— Правильно!

— Але ніде не могла знайти капітана Моркву, сер.

Слова тонким написом в’їлися їдким чорнилом у книзі Ваймзової душі.

— О, боги… Хто ж залишився за старшого?

— Сержант Щебінь, сер.

Ґномині на мить здалося, що вона стоїть на місці. Командор Ваймз перетворився на розмиту пляму, що стрімко розчинялася вдалині.



Зі спокійним виразом того, хто послідовно виконує свій обов’язок, Щебінь вхопив якогось чоловіка і почав гамселити ним решту людей. Коли простір довкола нього розчистився, а неподалік скімлила купка бунтівників, він видерся на неї і приклав до рота руки ківшиком.

— Слухайте мене, ви, люди!

Троль, що кричить як різаний, завиграшки перекричить галасливих бунтівників. Привернувши до себе їхню увагу, він витягнув з-за нагрудника сувій і помахав ним у себе над головою.

— То є Закон про бунт, — оголосив він. — Знаєте, шо він означаї? Він означаї, шо коли я його зачитаю, а ви не рос…роз… не здриснете, Варта може застосувати смертельну силу, поняли?

— А зараз ви що застосували? — простогнав хтось з-під його лапищ.

— То ви допомагали Варті, — сказав Щебінь, переступивши з ноги на ногу.

Він розгорнув сувій.

Незважаючи на бійки, що котились провулками, і крики на сусідній вулиці, троль випромінював довкола себе ореол тиші. В мешканців Анк-Морпорка була мало не вроджена здатність нюхом чути розваги.

Спочатку Щебінь тримав документ на відстані витягнутої руки. Потім за кілька дюймів від своєї мармизи. Кілька разів він його перевернув.

Його вуста ворушилися з зусиллям.

Нарешті він нахилився до констебля Візита і показав йому документ.

— Шо то за слово?

— «Відтак», сержанте.

— Я так і знав.

Він знову випрямився.

— «Відтак… — горошинки тролячого еквіваленту поту почали проступати на чолі Щебеня. — Відтак… за-гальмо-виз…

— Загальновизнаним, — прошепотів констебль Візит.

— Я так і знав, — Щебінь знову втупився в документ, а тоді здався. — Ви не хочете тутка стирчати і весь день мене слухати! — заволав він. — То є Закон про бунт і ви всі мусите його прочитати, всікли? Передайте по колу.

— А що, як ми його не прочитаємо? — озвався голос із натовпу.

— Ви мусите його прочитати. То є закон.

— А інакше що?

— Інакше я вас пристрелю, — сказав Щебінь.

— Так не можна! — обурився інший голос. — Спочатку ви маєте закричати «Стій! У мене зброя!»

— Точно, мені це підходе, — погодився Щебінь. Він стенув одним здоровецьким плечем і затиснув під пахвою арбалет. А точніше, пересувний арбалет, який за нормальних умов встановлюється на візок. Стріла мала шість футів завдовжки. — Важче цілитись у мішені, які біжать.

Він зняв зброю з запобіжника.

— Хтось вже дочитав?

— Сержанте!

Ваймз пропихався крізь натовп. І тепер це було справжнє юрмище. Анк-Морпорк завжди був вдячною публікою.

Щебінь із брязкотом відсалютував.

— Ти хотів холоднокровно пристрелити цих людей, сержанте?

— Ні, сер. Просто попереджувальний постріл у довбешку, сер.

— Справді? Ну тоді дай мені хвильку, я з ними поговорю.

Ваймз зиркнув на чоловіка, що стояв поряд. В одній руці він тримав смолоскип, а в іншій — довгу дерев’яну жердину. Він кинув на Ваймза гарячково-зухвалий погляд людини, яка відчула, як земля втікає в неї з-під ніг.

Ваймз підтягнув до себе смолоскип і прикурив сигару.

— Що тут коїться, друже?

— Хапонці почали стріляти в людей, пане Ваймз! Безпричинні напади!

— Справді?

— Кількох людей вбито!

— Кого?

— Я… там… всі знають, що вони вбивають людей! — земля перестала втікати з-під ніг чоловіка, і він знайшов моральну опору. — За кого вони себе мають, шастають тут…

— Досить, — урвав його Ваймз. Він відійшов назад і прорік голосніше:

— Я впізнаю багатьох із вас, — сказав він. — І я знаю, що у вас є домівки, де на вас чекають. Бачите це? — він витягнув із кишені поліцейський кийок. — Це означає, що я маю берегти мир. Тож за десять секунд я піду в пошуках того самого миру, щоб його берегти, а Щебінь залишиться тут. Я тільки можу сподіватися, що він не втне нічого, щоб заляпати собі уніформу. Чи принаймні добряче її замастити.

Іронія не була сильною стороною слухачів, але кмітливіші зрозуміли, до чого хилив Ваймз. Він намагався пояснити, що одній людині тут скоро урветься терпець.

Натовп розійшовся, розповзаючись бічними вулицями, де бунтарі похапцем скидали саморобну зброю і зринали вже по інший бік вулиці, важко і вдумливо ступаючи ходою чесних громадян.

— Гаразд, що трапилося? — запитав Ваймз, повернувшись до троля.

— Ми почули, шо той хлопчур підстрелив того вуйка, — сказав Щебінь. — Коли ми сюда прибігли, зразу ж набігла купа крикунів.

— Він уразив його, як Гудрун уразив казани Уру, — сказав констебль Візит[9].

— Уразив? — перепитав спантеличений Ваймз. — Він когось убив?

— Судячи з того, як той чоловік лаявся, нє, сер, — сказав Щебінь. — Влучив йому в руку. Товариші приволокли його до штабу Варти, шоб поскаржитися. Він працює пекаром у нічну зміну. Сказав, що сі спізнював на роботу, тому хутко забіг по вечерю, а вже наступної хвилі лежав пластом на підлозі.

Ваймз перейшов дорогу і штовхнув двері крамниці. Двері злегка відслонилися і вперлися у щось на кшталт барикади. Вікно теж було заставлено меблями.

— Скільки там було людей, констеблю?

— Багатенько.

І ще четверо тут, подумав Ваймз. Сім’я. Двері ще краплю відслонилися, і Ваймз усвідомив, що присідає ще до того, як звідти висунувся арбалет.

Роздався тріск тятиви. Стріла радше впала, ніж вистрілила. Вона дико крутилась по спіралі вздовж вулиці й летіла майже боком, коли нарешті влучила в стіну навпроти.

— Послухайте, — все ще нахиляючись, мовив Ваймз, але вже голосніше. — Якщо це когось і поранило, то геть випадково. Це Варта. Відчиніть двері. Інакше це зробить Щебінь. А коли він відчиняє двері, їх уже не зачинити. Розумієте, про що я?

Відповіді не було.

— Гаразд. Щебеню, ану стань сюди…

Зсередини долинула приглушена суперечка, а тоді зі шкрябанням відсунулись меблі.

Він штовхнув двері. Вони розчахнулися стулками всередину.

Сім’я сиділа в дальньому кінці кімнати. Ваймз відчув на собі чотири пари очей. У повітрі витала атмосфера гарячої тривоги, присмачена запахом горілої їжі.

Пан Ґоріфф обережно тримав арбалет, і з виразу обличчя його сина Ваймз усе зрозумів.

— Гаразд, — сказав він. — Тепер усі послухайте мене. Я нікого не арештовую, зрозуміли? Це звучить як одна із ситуацій, від опису яких його світлість завжди хилить на сон. Але вам буде краще, якщо ви проведете решту ночі у штабі Варти. Бо мені нема кого поставити тут вартувати. Розумієте? Я міг би вас заарештувати. Але це лише прохання.

Пан Ґоріфф прокашлявся.

— Чоловік, якого я підстрелив… — почав було він, і запитання з брехнею повисли в повітрі.

Ваймз силкувався не дивитися на хлопця.

— Не смертельно, — відповів він.

— Він… забіг всередину, — сказав пан Ґоріфф. — А після минулої ночі…

— Ви думали, на вас знову нападають, і схопили арбалет?

— Так, — виклично мовив хлопець, випередивши свого батька.

Вони трохи погризлись хапонською. Тоді пан Ґоріфф запитав:

— Ми повинні покинути дім?

— Заради ж вашого блага. Ми постараємося когось сюди приставити, щоб за ним наглянув. А тепер збирайтесь і йдіть за сержантом. І віддайте мені той арбалет.

Ґоріфф із полегшенням простягнув його Ваймзові. Це була типова дешевина, настільки кепсько й непослідовно виготовлена, що коли з неї стріляти, безпечніше стати прямо позад неї, та й то це нічого не гарантує. А ще ніхто не попередив його власника, що вішати натягнутий арбалет за стійкою задушливої крамниці під вічним дощем жиру — не найкраща ідея. Тятива провисла. І тепер, мабуть, єдиний спосіб як слід поранити цим арбалетом — вгатити ним по голові.

Ваймз почекав, поки вони вийдуть, а тоді востаннє окинув оком кімнату. Вона не була велика. На кухні позаду крамниці щось гостреньке википало в баняку. Обпікши пару разів пальці, йому нарешті вдалося перехилити баняк так, щоби плюхнути вміст на вогонь, загасивши його. Затим, туманно пригадуючи, як це робила його матінка, він поставив баняк відмокати під струмінь води.

Тоді він як міг забарикадував вікна і вийшов, замкнувши за собою двері. Стримано очевидна латунна табличка Гільдії злодіїв на дверях казала світу, що пан Ґоріфф старанно вносить річну плату[10], але у світі є ще чимало менш формальних небезпек, тож Ваймз вийняв із кишені огризок крейди і написав на дверях:


ПІД ЗАХИСТОМ ВАРТИ


Поміркувавши трохи, підписав:


СЕРЖАНТ ЩЕБІНЬ


В уяві менш свідомих громадян величність верховенства права не мала такої ваги, як страх перед Щебенем.

Закон про бунт! Звідки збіса він це почув? Від Моркви, мабуть. На його пам’яті цей закон жодного разу не застосовували, і не дивно, якщо знати, що він за собою тягнув. Навіть Ветінарі не наважився б ним скористатись. Тепер від цього закону залишилась хіба фраза. Хвала тролячій неграмотності…

Саме коли Ваймз відійшов назад помилуватися своїм витвором, він побачив у небі над Парковим провулком світіння і майже тієї ж миті почув брязкіт залізних чобіт на дорозі.

— О, здоров, Малодупко, — привітався він. — Що тепер? Тільки не кажи, що хтось підпалив хапонське посольство.

— Гаразд, сер, — погодилася ґноминя. Вона невпевнено стала посеред вулиці й мала стривожений вигляд.

— Ну? — мовив Ваймз.

— Е… ви сказали…

Із завмиранням серця Ваймз пригадав, що єдине, з чим може зрівнятися посередня ґномська майстерність у куванні заліза — це ще гірша підкованість у питаннях іронії.

— Хапонське посольство справді горить?

— Саме так, сер!



Місіс Тринька злегка відслонила двері.

— Слухаю?

— Я друг… — Морква завагався, замислившись, чи Фред назвав своє справжнє ім’я. — Ем… великого опецькуватого чолов’яги в костюмі, який на ньому тріщить…

— Того самого, що розгулює з сексуальним маніяком?

— Даруйте?

— Сухорлявим дрібним пройдою в клоунських лахах?

— Вони сказали, у вас є кімната, — відчайдушно випалив Морква.

— Вони її зняли, — відповіла місіс Тринька, пробуючи зачинити двері.

— Вони сказали, я можу в ній пож…

— Ніякої переуступки!

— Вони сказали, що я маю заплатити вам два долари!

Двері трохи послабились.

— Зверху того, що вони заплатили? — запитала місіс Тринька.

— Звісно.

— Ну… — вона зміряла Моркву поглядом і принюхалась. — Гаразд. На якій ви зміні?

— Перепрошую?

— Ви вартовий, правильно?

— Е… — Морква завагався, а тоді мовив голосніше. — Ні, я не з Варти. Ха-ха, ви подумали, що я вартовий? Я що, схожий на вартового?

— Так, — мовила місіс Тринька. — Ви — капітан Морква. Я виділа, як ви швендяєте містом. Але думаю, навіть копам треба десь ночувати.

На даху Анґва закотила очі.

— Ніяких дівиць, готування, музики і тварин, — сказала місіс Тринька, проводжаючи його нагору скрипучими сходами.

Анґва чекала в темряві, поки не почула, як відчинилося вікно.

— Вона пішла, — прошепотів Морква.

— Тут скло на черепиці, точно як Фред доповідав, — сказала Анґва, перестрибнувши через підвіконня. Опинившись всередині, вона глибоко вдихнула і заплющила очі.

Спершу їй довелося відкинути запах Моркви — суміш тривожного поту, мила, легких ноток поліролю для латів…

…і Фреда Колона — суміш потовиділень із нотками пива, а ще запах тої дивної мазюки, якою Ноббі мастив свою проблемну шкіру, і запахи ніг, тіл, одягу, поліролю, нігтів…

За годину можливо занюхати застиглий у часі запах когось, хто ходить по кімнаті. Але вже за день запахи змішуються і сплутуються. Доводиться їх відділяти, забирати знайомі фрагменти, а те, що лишається…

— Вони такі намішані!

— Добре, добре, — заспокійливо промовив Морква.

— Тут було щонайменше троє людей! Але, думаю, один із них був Оссі… запах сильніший довкола ліжка… і…

Вона витріщила очі, і її погляд впав на підлогу.

— Десь тут!

— Що? Що саме?

Анґва припала до підлоги, майже уткнулася носом у паркет.

— Я чую запах, але не бачу!

Перед нею зринув ніж. Морква опустився на коліна і пройшовся лезом уздовж набитої пилом щілини між паркетними дошками.

Звідти вилізло щось слизьке й коричневе. Воно було затоптане і приплюснуте, але з такої відстані навіть Морква чув нотки гвоздики. — Думаєш, Оссі полюбляв випікати яблучні пироги? — прошепотів він.

— Тут не можна готувати, забув? — нагадала Анґва і вишкірилась.

— Тут щось іще…

Морква вишпортав ще трохи бруду й пилюки. Там щось заблищало. — Фред казав, що все скло було назовні, правда?

— Так.

— А що, як той, хто сюди увірвався, не прибрав усі уламки?

— Як на поборника правди, Моркво, ти такий хитрун іноді, ти в курсі?

— Я просто керуюсь логікою. Скло лежить за вікном, але це лише означає, що скло лежить за вікном. Командор Ваймз полюбляє казати, що такого поняття, як зачіпки, не існує. Вся справа в тому, як на них дивитися.

— Думаєш, хтось сюди вломився, а тоді обережно поскладав усе скло за вікном?

— Може бути.

— Моркво? Чому ми перешіптуємося?

— Ніяких дівиць, забула?

— І тварин, — додала Анґва, — вона передбачила, як я буду заходити і виходити. Не треба так дивитися, — додала вона, побачивши його лице. — То іншим негоже так говорити. А мені можна.

Морква вишкрябав ще трохи уламків скла. Анґва зазирнула під ліжко і витягнула звідти обшарпані журнали.

— О боги, невже люди справді це читають? — дивувалась вона, гортаючи «Луки та стріли». — «Тестуємо Локслівський[11] Рефлекс 7: Все, що вам треба від лука»… «Смерть стопа́м! Перевіряємо 10 найкращих часників[12]!»… а це що за журнал?.. «Воїн Удачі»?

— Маленькі війни ведуться весь час по всьому світу, — прорік Морква, витягуючи ящик із грішми.

— Але ти поглянь лише на це сокирище. «Візьміть голову, візьміть «Вулице-змітач» фірми «Бурлі та Міцнорука» і рубаніть ним по шиї!» Що ж, мабуть, правду кажуть про чоловіків, які полюбляють велику зброю…

— Що саме? — мовив Морква, піднімаючи покривку ящика.

Вона глянула на його маківку. Морква, як завше, випромінював невинність, як маленьке сонечко. Але він би… Вони би… Звісно, він…

— Вони, е… вони доволі маленькі, — сказала вона.

— О, це правда, — погодився Морква, роздивляючись по одній хапонські монети. — Подивись на ґномів. Їх хлібом не годуй, дай сокиру завбільшки з них. А Ноббі просто обожнює зброю, і він зростом, майже як ґном.

— Е…

Взагалі-то Анґва була переконана, що знає Моркву краще за всіх. Вона точно знала, що він її щиро любить. Він зрідка про це казав, бо думав, що вона і так знає. Вона зналася з іншими чоловіками, хоча щомісячне обертання у вовка було одним із тих невеличких недоліків, які могли відвернути нормальних чоловіків, і завжди відвертали, поки вона не зустріла Моркву. І вона знала, як це, коли чоловіки щось згаряча випалюють, а тоді про це забувають. Але не Морква. Коли він щось казав, у його уяві сказане залишалось без змін. Тож якби вона зробила йому зауваження, він би щиро здивувався, що вона забула про його слова, і швидше за все нагадав би точні дату і час, коли саме він їх сказав.

І все ж у неї постійно було відчуття, що більша частина його єства завжди ховалася глибоко-глибоко всередині, час від часу визираючи з-поза ширми. Неможливо бути таким простаком, настільки вигадливо тупим, не будучи при цьому надзвичайно розумним. Це як бути актором. Тільки дуже добрі актори вміють так добре грати поганих акторів.

— Наш Ноббі — такий собі самітник, — мовив Морква.

— Ну, так…

— Але я переконаний, він знайде свою половинку, — радісно додав Морква.

Хіба що на дні пляшки, мовила про себе Анґва. Вона пригадала розмову з ним. Так не можна говорити, але думка про те, що Ноббі зможе зробити свій внесок — навіть копійчаний — у генофонд, дещо шкребла.

— Знаєш, ці монетки якісь дивні, — сказав Морква.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Анґва, рада змінити тему розмови.

— Нащо йому платили хапонськими волсами? Тут їх не приймають, та й обмінюють не за дуже вигідним курсом, — Морква підкинув монетку і спіймав її. — Коли ми йшли, пан Ваймз кинув мені наостанок: «Обов’язково знайди там жменьку фініків і верблюда під подушкою». Схоже, я знаю, що він мав на увазі.

— Пісок на підлозі, — мовила Анґва. — А це хіба не очевидна зачіпка? Можна стверджувати, що то були хапонці через пісок у їхніх сандалях!

— Але ці гвоздики… — Морква ткнув невеличкий пуп’янок. — Мало хто має звичку жувати гвоздику, навіть серед хапонців. А це вже не така очевидна зачіпка, еге ж?

— У неї ще зовсім свіжий аромат, — мовила Анґва. — Я би сказала, що він був тут минулої ночі.

— Після смерті Оссі?

— Так.

— Чому?

— А я звідки знаю? Взагалі, що то за ім’я таке — Ахмед-71-година? — запитала Анґва.

Морква стенув плечима.

— Не знаю. Я думаю, пан Ваймз думає, що хтось в Анк-Морпорку хоче переконати нас у тому, що хапонці заплатили за вбивство Принца. Це звучить… мерзенно, але логічно. Але мені невтямки, навіщо справжньому хапонцю в це вплутуватись…

Вони зустрілись поглядами.

— Політика? — сказали вони в один голос.

— За гроші багато хто на все здатний, — підмітила Анґва.

У двері раптом люто загрюкали.

— У вас там хтось є? — запитала місіс Тринька.

— Вилазь через вікно! — попросив Морква.

— Може, я залишусь і розірву їй горлянку? — запитала Анґва. — Ну, добре, добре, я пожартувала, гаразд? — сказала вона, перекинувши ноги через підвіконня.



В Анк-Морпорку більше не було пожежної бригади. Громадяни іноді до неможливого прямо мислили, і зовсім скоро помітили доволі очевидний недолік у тому, щоби платити групці людей за кількість пожеж, які вони гасять. Їх це остаточно осяйнуло зразу після Вугільного вівторка.

Відтоді вони покладалися на старий добрий принцип розумного егоїзму. Люди, які жили біля палаючої будівлі, робили все можливе, щоб загасити полум’я, тому що стріха, яку вони рятували, могла будь-якої миті обвалитись їм на голову.

Але натовп, який споглядав, як горить посольство, робив це з пустим, відстороненим поглядом, ніби все це відбувалося на іншій планеті.

Люди автоматично відсунулися вбік, поки Ваймз пробирався на місце перед ворітьми. Язики полум’я виповзали з долішніх вікон, і в їхньому миготливому світлі видно було метушливі силуети.

Він повернувся до натовпу.

— Ну ж бо! Що на вас найшло? Ану відра в руки — і до роботи!

— Це їхнє кляте посольство, — озвався голос.

— Ага. Це ж хапонська земля, правильно?

— Ми не можемо ступати на хапонську землю.

— Це було би вторгненням, еге ж.

— Вони би нас не впустили, — сказав маленький хлопчик із відром у руках.

Ваймз глянув на браму посольства. Біля неї чатувало двійко офіцерів. Вони стривожено ковзали поглядом то на пожежу позаду них, то на юрму. А гіршими за стривожених чоловіків можуть бути лише стривожені чоловіки з великими мечами в руках.

Він підійшов до них, намагаючись усміхатися, і простягнув свій жетон. На ньому був зображений щит. Не дуже великий щит.

— Командор Ваймз, анк-морпоркська Міська варта, — сказав він, як йому здавалось, люб’язним, дружнім голосом.

Охорона жестом показала йому відійти.

— Хеть сфітси!

— Ясно… — мовив Ваймз. Він глянув на бруківку біля брами, а тоді знову на охорону. У полум’ї хтось кричав.

— Ти! Іди сюди! Бачиш це? — він прокричав до вартового, тицяючи вниз. Чоловік невпевнено зробив крок уперед.

— Це, мій друже, анк-морпоркська земля, — сказав Ваймз. — А ви стоїте на ній і заважаєте мені робити мою… — він зі всіх сил зарядив вартовому кулаком у живіт, —…роботу!

Він вже розмахував кулаками, аж тут на нього кинувся інший вартовий. Той вдарив його в коліно. Щось клацнуло. Схоже, Ваймзова кісточка.

Лаючись і підкульгуючи, він забіг у посольство і спіймав за мантію якогось метушливого чолов’ягу.

— Тут ще залишилися люди? Тут ще є люди?

Чоловік панічно на нього витріщився. Оберемки паперу розлетілись по землі.

Хтось схопив його за плече.

— Ти вмієш лазити, пане Ваймз?

— Хто…

Новоприбулий повернувся до наляканого носія паперів і міцно зацідив йому в лице.

— Рятівник паперів!

Коли чоловік падав, із його голови злетів тюрбан.

— Сюди! — постать побігла крізь дим. Ваймз кинувся слідом, поки вони не опинились біля стіни з прикріпленою до неї водостічною трубою.

— Як ви…?

— Вгору! Вгору!

Одну ногу Ваймз вклав у складені ківшиком руки чоловіка, іншою умудрився стати на скобу і підтягнувся.

— Хутчіш!

Він напів ліз, напів тягнув себе вгору по трубі — маленькі феєрверки болю вибухали в ногах, доки він не переліз через парапет.

Біля нього миттю зринув той інший чоловік, ніби він не ліз, а мчав вгору по стіні.

Нижня частина його обличчя ховалася за клаптиком тканини. Він кинув інший клаптик Ваймзу.

— Закрий нею ніс і рот! — скомандував він. — Від диму!

На даху аж шкварчало. З димової труби поблизу Ваймза вихопився бурхливий стовп полум’я.

Йому тицьнули в руки решту розмотаного тюрбана.

— Ти бери цей бік, а я — інший, — розпорядилась примара і знову кинулася в дим.

— Але х…

Ваймз відчував крізь чоботи жар. Він посунувся до краю даху і почув, як знизу долинають крики.

Перехилившись через край, він побачив унизу під собою вікно. Хтось вибив шибку, тому що звідти махала рука.

Внизу у дворі була ще більша метушня. Поміж тисняви з людей він зумів виокремити величезну постать констебля Дорфла, ґолема, який без сумніву був вогнестійким. На жаль, Дорфлу погано давалися сходи. Мало які витримували його вагу.

Рука в диму перестала махати.

Ваймз знову глянув униз.

Ти вмієш літати, пане Ваймз?

Він глянув на комин, з якого вивергалося полум’я.

Тоді на розмотаний тюрбан.

Більша частина мозку Ваймза відключилася, але ті його частини, що опрацьовували біль з ніг, працювали, на прикрість, справно. Втім, біля ядра мозку все ще ворохобилися деякі думки, що підказували йому:

…цупкенька тканина…

Він знову глянув на комин. На вигляд доволі міцний.

Вікно було десь на шість футів нижче.

Ваймз почав машинально рухатись у напрямку комина.

Тож, чисто теоретично, якби замотати один кінець тканини довкола палаючого димаря ось так, і розкласти її ось так, і спуститися по парапету вниз ось так, і відштовхнутися ногами від стіни ось так, то, коли б летіти вперед, можна було би вибити ногами інші віконні шибки, ось так



По мокрій вулиці зі скрипом котився візок. Він їхав дещо перевальцем, бо всі чотири колеса були різного розміру, тож ним гойдало і хитало, кудись заносило, і, ймовірно, більше зусиль ішло на те, щоб його тягнути, ніж було збережено енергії, особливо враховуючи те, що його вміст скидався на сміття. Як і його власник.

Який зростом був, приблизно як людина, але зігнута в три погибелі, і вкрита волоссям чи лахміттям чи, цілком імовірно, плутанкою того й іншого, такою повстяною й немитою, що туди вже пустили коріння маленькі рослинки.

Якби та істота зупинилась, скрутившись калачиком, то цілком би скидалась на купу перегною, на яку давно вже всі махнули рукою. Йдучи, істота сопіла.

Хтось виставив ногу, перешкоджаючи руху візка.

— Добрий вечір, Шептунчику, — привітався Морква, коли візок став.

Купа зупинилася, частина її дещо піднялася.

— ’двали, — пробубніло звідкілясь із копиці.

— Ну, ну, Шептунчику, треба допомагати один одному, як гадаєш? Ти допоможеш мені, а я допоможу тобі.

— ’ди в ср’ку, м’нт.

— Дивись, ти скажеш мені те, що я хочу знати, — сказав Морква, — а я не обшукуватиму твій візок.

— Терпіти не можу ґноллів, — сказала Анґва. — Від них жахливо тхне.

— Ну, так не чесно. Якби не ти і тобі подібні, на вулицях було б куди більше нечистот, правда, Шептунчику? — спитав Морква, все ще доволі дружелюбно. — Ти те підібрав, ти се підібрав, може кидонув ним пару разів об стіну, поки не стихло…

— Кр’ще ’е ск’жеш, — погодився ґнолль. Роздався булькіт, схожий на хихотіння.

— То я чув, ти знаєш, де зараз Сніжок Слоупс? — запитав Морква.

— Ніч’ н’ зн’.

— Гаразд. — Морква витягнув вила з трьома зубцями і обійшов довкола візка, з якого скрапувало.

— Ніч’ н’ зн’ про… — похопився ґнолль.

— Так? — сказав Морква з вилами напоготові.

— Ніч’ н’ зн’ про конд’т’рську на пр’в’лку Обд’рай’л’ка.

— З вивіскою «Оренда кімнат»?

— Пр’льно.

— Чудово. Дякую тобі за те, що ти такий свідомий громадянин, — мовив Морква. — Між іншим, ми бачили мертвого мартина по дорозі сюди. Він лежить на Броварській вулиці. Закладаюсь, якщо ти поспішиш, можеш урвати його першим.

— Г’ряч’ньк’й п’ріж’к, — прогугнявив ґнолль. Візок із гуркотом поїхав далі. Вартові дивилися, як він перехнябився, заскрипівши за рогом.

— У душі вони непогані хлопці, — сказав Морква. — Я думаю, це багато говорить про дух толерантності в цьому місті, якщо навіть ґноллі можуть називати його своїм домом.

— Мене від них верне, — мовила Анґва, коли вони рушили далі. — А цей взагалі вирощує на собі город!

— Пан Ваймз каже, що ми повинні їм допомагати, — сказав Морква.

— Чоловік — хоч до рани прикладай.

— З вогнемета, каже.

— Не спрацює. Вони надто сирі. Хтось взагалі бачив, що вони їдять?

— Краще думати про них як про… чистильників. На вулицях і справді поменшало покидьків і дохлятини.

— Так, але ти колись бачив ґнолля з мітлою та совком?

— Що ж, боюся, так функціонує суспільство, — промовив Морква. — Все скидається на нижчі щаблі, допоки не знайдеться сміливець, готовий все це з’їсти. Так пан Ваймз каже.

— Так, — погодилась Анґва. Якийсь час вони йшли мовчки, а тоді вона сказала: — Ти багато прислухаєшся до пана Ваймза, чи не так?..

— Він хороший офіцер і приклад для всіх нас.

— І… ти ніколи не думав перевестися в Квірм чи деінде? Нині анк-морпоркські вартові дуже популярні в інших містах.

— Що, покинути Анк-Морпорк? — в тоні його запитання вже містилася відповідь.

— Ні… гадаю, що ні, — сумно мовила Анґва.

— Хай там як, а я не знаю, що б робив пан Ваймз, якби я не бігав по всіх усюдах.

— Це, звісно, вагома причина, — сказала Анґва.

До провулка Обдирайлівка було ще недалеко. Вона затесалася в ґетто, як би виразився лорд Іржавський, «вправних ремісників», людей, які за соціальною шкалою були надто низько, щоб мати вплив, але дещо зависоко, щоби підпадати під вплив інших. Серед них здебільшого були шліфувальники та пуцувальники. Люди, які не мали багато, але навіть цим пишалися. На це вказували невеличкі деталі. Для початку — блискучі таблички з номерами будинків. А на стінах будинків, що після сотень років будов і добудов фактично перетворилися на один безкінечний будинок, виднілися дуже акуратні розмежування фарбою, — люди проводили лінію прямо по краю своєї власності, ані на йоту не заступаючи на бік сусідів. Морква любив казати, що так люди інстинктивно усвідомлювали, що основа цивілізації лежить в колективній повазі до власності; Анґва ж вважала, що вони були просто скнарними паскудниками, які ладні продати тобі повітря.

Морква безшумно наблизився до кондитерської, від якої на другий поверх вели неотесані дерев’яні сходи. Він тихцем вказав на купу сміття під ними.

Там були самі лише пляшки.

— Безнадійний п’яниця? — самими лиш вустами промовила Анґва. Морква захитав головою.

Вона присіла навпочіпки і приглянулась до етикеток, але ніс їй уже на щось натякав. «Нудлевий гомеопатичний шампунь», «Трав’яний ополіскувач Міра і Жалокажанного — з травами!», «Тонік для ополіскування шкіри голови — ще більше трав!»…

Були й інші. Лікувальні трави, подумала вона. Кинув жменьку бур’янів у казанок — і маєш лікувальні трави…

Морква вже підіймався сходами, коли вона поклала йому руку на плече. Там був ще якийсь запах. Що, мов спис, розтинав решту ароматів вулиці. Запах, на який особливо налаштований ніс перевертня.

Він кивнув і обережно попрямував до дверей. Тоді показав униз. Під щілиною виднілася пляма.

Морква витягнув меч і вибив ногою двері.

Дейсевілль Слоупс явно не міг змиритися зі своєю проблемою. Більшість горизонтальних поверхонь були заставлені пляшечками всіх можливих кольорів на форм, що свідчили про мистецтво алхімії та людський оптимізм.

Піна від його недавніх експериментів все ще плавала в мисці на столі, а його тіло було розпростерте на підлозі з рушником на шиї. Вартові глянули на нього. Сніжок вмився, причепурився і відійшов.

— Гадаю, можна припустити, що життя з нього витекло, — мовив Морква.

— Фу, — сказала Анґва. Вона вхопила відкриту пляшечку шампуню і глибоко вдихнула. Нудотний запах маринованих трав атакував її носові пазухи, але ніщо не могло зрівнятися з різким, манливим запахом крові.

— Цікаво, де його голова? — сказав Морква рішучим діловим голосом. — А, ондечки вона закотилася… Що це так жахливо тхне?

— Це! — Анґва махнула перед ним шампунем. — Пише: чотири долари за пляшку. Це ж треба!

Анґва вдихнула ще якоїсь трав’янистої в’язкої рідини, щоби притупити вовчу жагу.

— Не схоже, що його обікрали, — сказав Морква. — Хіба що вони діяли дуже акуратно… В чому річ?

— Не питай!

Їй так-сяк вдалося відчинити вікно і, поки Морква нишпорив по кишенях мерця, вона втягувала ніздрями повні груди відносного свіжого повітря.

— Е… ти, бува, не занюхала тут гвоздику? — запитав він.

— Моркво! Благаю! Тут вся підлога залита кров’ю! Як ти думаєш? Вибач…

Вона кинулась сходами вниз. На вулиці панував нічим не примітний вуличний запах, накладений на типовий всеосяжний аромат міста. Та від нього принаймні не росло волосся і не видовжувалися зуби. Вона сперлася до стіни, силкуючись опанувати себе. Шампунь? Скільки грошей вона би заощадила Сніжку одненьким акуратним укусом. От тоді би він по-справжньому зрозумів, що таке проблеми з волоссям… За пару хвилин спустився Морква, замкнувши за собою двері.

— Тобі вже краще?

— Трохи…

— Я там іще дещо знайшов, — повідомив Морква задумано. — Гадаю, він написав передсмертну записку. Але все це якось дивно, — він помахав чимось, схожим на дешевий блокнот. — Його необхідно ретельно оглянути, — він струснув головою. — Сніжок, бідолашний хлопчина.

— Він же вбивця!

— Так, але ж як негарно він пішов з життя.

— Тому що йому відрубали голову? І судячи з усього, добре загостреним мечем? Буває і гірше.

— Так, але я думаю, якби сердега мав краще волосся чи ще замолоду підібрав собі правильний шампунь, то жив би зовсім інакше…

— Що ж, принаймні лупа його більше не турбуватиме.

— Це якось безтактно.

— Пробач, але ти знаєш, як я напружуюсь від запаху крові.

— Твоє волосся завжди має чудовий вигляд, — Морква змінив тему і, як підмітила Анґва, навдивовижу тактовно. — Не знаю, чим ти користуєшся, але шкода, що він так і не спробував цей засіб на собі.

— Думаю, він не там шукав, — сказала Анґва. — На пляшечках, які я зазвичай купую, пише «Для блискучої шерсті ваших улюбленців»… Що таке?

— Ти чуєш дим? — запитав Морква.

— Моркво, я ще п’ять хвилин не зможу занюхати нічого, крім…

Але він дивився повз неї на велике червоне світіння в небі вдалині.



Ваймз кашлянув. Тоді ще трохи кашлянув. А тоді врешті-решт розплющив сльозаві очі, переконаний, що побачить перед собою власні легені.

— Склянку води, пане Ваймз?

Ваймз побачив крізь сльози розмиту фігуру Фреда Колона.

— Дякую, Фреде. Звідки це так тхне горілим?

— Від вас, сер.

Ваймз сидів на парапеті біля руїни посольства. Оповитий прохолодним повітрям, він почувався недосмаженим стейком. З нього аж пара йшла…

— Вас довший час не було видно, сер, — послужливо мовив сержант Колон. — А потім всі побачили, як ви залетіли в те вікно, сер! І викинули ту жінку з вікна прямо Щебеню в руки! Це ще одна пір’їна у ваш шолом, можете не сумніватись, сер! Їй-бо’, рушн… їй‑бо’, хапонці нагородять вас Орденом Верблюда чи чимось таким за те, що ви зробили цієї ночі, сер! — Колон світився, і його аж розпирало від гордості.

— Ще одна пір’їна в шолом… — пробубнів Ваймз. Він зняв шолом і стомлено, але задоволено помітив, що всі до єдиної пір’їнки геть начисто згоріли.

Він повільно кліпнув.

— А той чоловік, Фреде? Він вибрався?

— Який чоловік?

— Там був… — Ваймз знову кліпнув. Численні частини його тіла, свідомі того, що він не приймав дзвінки, тепер без увагу телефонували зі скаргами.

Там був… якийсь чоловік? Ваймз приземлився на ліжко, потім у нього вчепилася жінка, потім він вибив рештки вікна, побачив унизу здорові, широченні та неймовірно сильні ручиська Щебеня, і викинув її настільки ввічливо, наскільки дозволяли обставини. Тоді чоловік із даху знову зринув з диму з кимось на плечі, щось йому крикнув і жестом наказав іти за ним і…

…тоді підлога провалилася…

— Всередині було… ще двоє людей, — сказав він, знову зайшовшись кашлем.

— Значить, вони вибрались не через головний вхід, — припустив Колон.

— А я як вибрався? — запитав Ваймз.

— О, внизу Дорфл гасив ножиськами полум’я, сер. Дуже помічний той керамічний констебль. Ви приземлилися прямісінько на нього, і він, ясно шо, перестав топтатись і виніс вас надвір. Вранці всі захочуть потиснути вам руку і пригостити пончиками, сер!

Але поки пончиків ніде не було видно, відмітив Ваймз. Довкола досі юрмились люди: носили щось в руках, гасили локальні пожежі, сварилися між собою… але на тому місці, де мали вітати героя дня, зяяла величезна діра.

— О, то в людей післяшоковий стан, сер, — мовив Колон, ніби читаючи його думки.

— Піду-но я скупаюсь в холодній ванні, — мовив Ваймз, ні до кого зокрема. — А тоді посплю. У Сибіл є чудова мазь від опіків… о, здорові були.

— Ми побачили пожежу… — почав Морква, підбігаючи до них. — Її вже загасили?

— Пан Ваймз сьогодні рятувальник, — захоплено мовив Колон. — Просто зайшов усередину і всіх врятував, в найкращих традиціях Варти!

— Фреде, — знеможено промовив Ваймз.

— Так, сер?

— Фреде, найкращою традицією Варти є тихенько покурити десь, де не дує вітер, о третій ночі. Не захоплюйся так, гаразд?

Фред занепав духом.

— Ну… — він почав.

Ваймз зіп’явся, похитуючись, на ноги і поплескав сержанта по спині.

— Ну гаразд, є в нас така традиція, — він поступився. — Наступного разу буде твоя черга, Фреде. А я, — він ще трохи непевно стояв на ногах, — піду в Ярд писати доповідь.

— Ви весь в сажі й хитаєтеся, — сказав Морква. — Я б на вашому місці пішов додому, сер.

— О, ні, — сказав Ваймз. — Мені треба зайнятись доповідями. Хтось знає, котра зараз година?

— Біп-біп-біп-дзинь! — з його кишені долинув радісний голосок.

— Прокляття! — похопився Ваймз, але було вже надто пізно.

— Зараз, — промовив голосок настільки дружелюбно-пискляво, що хотілось його придушити, — приблизно… близько дев’ятої.

— Близько дев’ятої?

— Ага. Близько дев’ятої. Рівно приблизно близько дев’ятої.

Ваймз закотив очі.

— Рівно приблизно близько дев’ятої? — сказав він, вийнявши з кишені невеличку коробочку й відкинувши кришку. Зсередини на нього злісно зиркнув бісик.

— Учора ви пригрозили, — почав він, — якщо я — і тут я процитую — «не перестану говорити Рівно Восьма Година П’ятдесят Шість Хвилин і Шість Секунд, на мене чекає зустріч з молотком». А коли я зауважив, пане Введіть-Своє-Ім’я, що це анулює мою гарантію, ви сказали, щоб я взяв свою гарантію і…

— Я думав, ви його загубили, — сказав Морква.

— Ха, — сказав бісик-органайзер, — справді? Ви так думали? Я би не сказав, що засунути річ у кишеню штанів прямо перед пранням означає її загубити.

— Я ненароком, — пробубонів Ваймз.

— О? О? То ви ще й, мабуть, ненароком кинули мене в миску з їжею для драконів, так? — якусь мить бісик бубонів собі щось під ніс, а тоді сказав: — То ви хочете знати, які у вас заплановані на вечір зустрічі?

Ваймз глипнув на тлінні залишки посольства.

— Слухаю, — попросив він.

— Жодних, — похмуро мовив бісик. — Ви мене не попередили.

— Бачиш? — сказав Ваймз. — Саме тому я так бішуся! Чому я маю тобі казати? Чому ти мені не сказав «Близько восьмої: розігнати бунт в «Пересічних поживках» і не дати Щебеню розстріляти людей»!»

— Ви мені про це не казали!

— Бо я не знав! Таке воно справжнє життя! Коли щось має трапитись, але про це ще ніхто не знає, як можна просити про це попередити? Якби з тебе був хоч якийсь зиск, ти б це робив!

— Він усе записує в моїй інструкції, — уїдливо мовив бісик. — Ви про це знали? Він усе записує в інструкції.

— Ну, я, звісно, дещо занотовую…

— Взагалі-то він потайки намагається вести щоденник в інструкції, щоб його дружина не дізналася, що він так і не удостоївся розібратися, як мною користуватися, — сказав бісик.

— А як щодо Ваймзової інструкції? — зірвався Ваймз. — Я помітив, що ти теж у вус не дуєш, як мною користуватися!

Бісик завагався.

— До людей є інструкції? — запитав він.

— Було би збіса круто! — крикнув Ваймз.

— Правда, — пробубоніла Анґва.

— Там могло б писати щось на кшталт «Розділ перший: Біп-біп-біп-дзинь та інші кляті дурниці, що вистрибують на людей о шостій ранку», — мовив Ваймз із диким поглядом в очах. І «Пошук проблеми: мій господар постійно норовить змити мене в унітазі, що я роблю не так?» І…

Морква ніжно поплескав його по спині.

— Мушу відкланятись, сер, — сказав він лагідно. — Останні кілька днів були насичені.

Ваймз потер чоло.

— Гадаю, мені самому не завадить відпочинок, — сказав він. — Ходімо, тут більше нема на що дивитися. Ходімо додому.

— Я думав, ви сказали, що не підете… — почав було Морква, але подумки Ваймз уже його лаяв.

— Я мав на увазі Ярд, — сказав він. — А опісля я піду додому.



Кулька світла пропливала бібліотекою Ремкінів вздовж полиць з товстенними книгами в шкіряних палітурках.

Сибіл знала, що більшість з них ніколи не читали. Її предки поколіннями скуповували в граверів книги і ставили їх на полиці, бо бібліотека була чимось обов’язковим — хіба ви не знали? — як кінний двір чи окреме крило для прислуги, чи якась страшна ландшафтна помилка рук Клятого Тупака Джонсона[13], хоча її дідусь встиг пристрелити чоловіка ще до того, як той завдав непоправної шкоди.

Вона піднесла лампу трохи вище.

Крізь коричневий лак століть на неї позирали гострі носи Ремкінів. Портрети — це ще одна річ, яку за звичкою і не замислюючись колекціонували.

На більшості з них були зображені чоловіки — незмінно в обладунках і завжди на коні. І всі вони, всі до єдиного, боролися із заклятими ворогами Анк-Морпорка.

Чим далі, тим сутужніше з цим були справи, і її дідусю, приміром, довелося вести експедицію через усю Якдивноляндію в пошуках заклятих ворогів, але поки він туди зібрався, всі пересварились, і заклятих ворогів тепер було хоч греблю гати.

Раніше, звісно, було легше.

Полки Ремкіна воювали з ворогами міста по всіх рівнинах Сто, завдаючи героїчних утрат, доволі часто — воїнам ворожої армії[14].

Серед натурників також було кілька жінок, жодна з яких не тримала в руках нічого важчого за рукавичку чи ручного дракончика. В їхні обов’язки здебільшого входило змотувати бинти і чекати повернення своїх чоловіків із — як вона любила думати — рішучістю та стійкістю, а також надією, що ті самі чоловіки повернуться в якомога повнішій комплектації своїх частин.

Одначе суть полягала в тому, що вони ніколи про це не думали. Починалася війна, і вони на неї йшли. Якщо війни не було, вони її шукали. Вони навіть не вживали таких слів, як «обов’язок». Він був у них в крові.

Вона зітхнула. Цими днями було так важко, а леді Сибіл походила з класу, який не звик до труднощів, принаймні таких, які не могли би вирішитися простим криком на слугу. П’ять століть тому один із її пращурів відітнув під час битви голову хапонцю і приніс її додому на палі. І ніхто не став про нього гірше думати, бо всі знали, що б йому відрізали хапонці, якби спіймали. З цим усе було ясно. Ти воював з ними, вони — з тобою, всі знали правила, і якщо тобі стинали голову, ти, ясна річ, потім про це не плескав.

Звісно, зараз було краще. Але… складніше.

А ще, ясна річ, деякі з цих стародавніх чоловіків були відсутні місяцями, а то й роками, а жінка та сім’я були для них, як бібліотека, кінний двір і Джонсонова Підривна Пагода. Вони були, і про них особливо не замислювались. Принаймні Сем був удома щодня.

Ну, майже щодня. Але точно щоночі.

Ну… більшість ночей, це вже напевне.

Принаймні в них були спільні трапези.

Ну, більшість трапез.

Ну, принаймні вони починали більшість трапез.

Ну, принаймні вона знала, що він завжди десь неподалік, десь там, де він брав на себе надто багато і бігав надто швидко, а люди намагалися його вбити.

Загалом вона вважала, що їй ще дуже пощастило.



Ваймз витріщився на Моркву, що стояв навпроти його стола.

— То що ми маємо в результаті? — запитав він. — Чоловік, який, наскільки нам відомо, не стріляв у Принца, мертвий. Чоловік, який швидше за все стріляв… мертвий. Хтось невміло намагався підлаштувати все так, ніби хапонці заплатили Оссі. Гаразд, мені зрозумілі їхні мотиви. Фред називає це політикою. Вони наймають Сніжка, щоб той зробив усю брудну роботу, а він допомагає розбитися бідолашному тупому Оссі, і тоді Варта доводить, що хапонці заплатили Оссі, а це ще один привід для війни. А Сніжок просто змивається. Тільки хтось вирішує його проблему з лупою за нього.

— Після того, як він щось написав, сер, — нагадав Морква.

— А… ну так.

Ваймз глипнув на блокнот, вилучений з кімнати Сніжка. Він був абияк зшитий із нерівних клаптів паперу, які за безцінь продають гравери. Він його нюхнув.

— Пахне милом на кутиках, — сказав він.

— Це його новий шампунь, — уточнив Морква. — Він його вперше використав.

— Звідки ви знаєте?

— Ми перерили цілу купу пляшечок, сер.

— Гм-м. На корінці, де зшиті сторінки, наче свіжа кров…

— Його, сер, — мовила Анґва.

Ваймз кивнув. Ніколи не сперечайся з Анґвою про кров.

— Але на самих сторінках немає крові… — зауважив Ваймз. — Що є досить дивно. Обезголовлення — брудна справа. З людей зазвичай аж… цвиркає. Тож першу сторінку…

— …вирвали, сер, — мовив Морква, вишкіряючись і киваючи головою. — Але це не найцікавіше, сер. Ану, чи ви здогадаєтеся, сер!

Ваймз глипнув на нього, я тоді підніс лампу ближче.

— Дуже слабкі сліди письма на першій сторінці… — пробубнів він. — Не можу розгледіти…

— Ми теж не можемо, сер. Нам відомо, що він писав олівцем, сер. Той лежав на столі.

— Дуже слабкі сліди, — сказав Ваймз. — Такі хлопаки, як Сніжок, шкребуть на папері так, ніби хочуть його зарізати, — він швидко переглянув блокнот. — Хтось вирвав… не лише сторінку, на якій він писав, а ще й кілька під нею.

— Розумно, чи не так, сер? Всі знають, що…

— …можна прочитати підозрілу цидулку з відбитків на наступній сторінці, — договорив за нього Ваймз, — він знову кинув книжечку на стіл. — Гм-м. У ній міститься якесь послання, атож…

— Може, він шантажував того, хто за всім цим стоїть? — припустила Анґва.

— Це не в його стилі, — заперечив Ваймз. — Ні, я мав на увазі…

Пролунав стук у двері, і всередину зайшов Фред Колон.

— Приніс вам горня кави, — сказав він, — а внизу на вас чекає кілька ру… хапонців, пане Ваймз. Певно, прийшли вручити вам медаль і поцвенькати з вами на своїй пташиній. А якщо ви не проти пізньої вечері, місіс Ґоріфф готує козлятину з рисом під заморською підливою.

— Думаю, мені краще до них спуститися, — сказав Ваймз. — Але я навіть не встиг помитися…

— Зато видно, хто тут сьодня герой, — енергійно прорік Колон.

— А, ну добре.

Тривога захопила Ваймза десь на половині сходів. Він ніколи не натрапляв на групку громадян, охочих нагородити його медаллю, тож у нього не було багато відповідного досвіду, але люди, що збилися в тісну купку біля сержантського поста, не надто скидалися на комітет із висловлення подяки. То були хапонці. Принаймні вбрані вони були по-чужоземному, а кілька з них бачили стільки сонця, скільки в Анк-Морпорку навіть не світить. До Ваймза підкралося відчуття, що Хапонія була настільки великою, що його місто і рівнини Сто разом узяті загубились би в ній, тож там має бути місце для всіх народів, у тому числі й для цього коротуна в фесці, яким аж трусило від обурення.

Загрузка...