— Та, думаю, якби я правильно використовувала свої можливості, то могла би стати одною з тих фатальних жінок, — сказав Ноббі. — Достатньо мені підморгнути чоловіку, як його вітром здуває. Мені б це могло пригодитися.

— Я сказав йому, що він може перевдягнутися назад у свою уніформу, але він каже, що йому так комфортніше, — прошепотів Колон Ваймзу. — Правду кажучи, я вже трохи переживаю.

«З цим я нічого не вдію, — подумав Ваймз. — Такого немає в книзі правил.»

— Е… як би це пояснити?.. — почав він.

— Не треба мені тут ваших брудних інсинувацій, — сказав Ноббі. — Я ті’ки хочу сказати, іноді корисно пожити в шкурі іншої людини.

— Що ж, хіба якщо недовго…

— Я просто знайомився зі своїм ніжним началом, ясно? Хотів зрозуміти точку зору іншого чоловіка, навіть якщо цей чоловік — це жінка.

Він глянув на їхні обличчя і замахав руками.

— Добре, добре, я перевдягнуся в уніформу після того, як приберу в таборі. Щасливі?

— Щось так смачно пахне!

До них підбіг Морква, набиваючи м’яч. Він роздягнувся по пояс. А на шиї в нього теліпався свисток.

— Я оголосив перерву, — він сів. — І відіслав кількох хлопців в Ґебру, щоб дістали чотири тисячі помаранчів. А незабаром об’єднані полкові оркестри Анк-Морпорка підуть у контрмарш, граючи добірку улюблених воєнних пісень.

— А вони практикували контрмарш? — запитала Анґва.

— Не думаю.

— Тоді проблем не буде.

— Моркво, — звернувся до нього Ваймз. — Не хочу ставити зайві запитання, але як вам вдалося посеред пустелі надибати футбольний м’яч? — Та голос у його голові не давав спокою: ти чув, як він помер, ти чув, які всі вони померли… деінде.

— О, останнім часом я ношу здутий м’яч у торбі, сер. Така заспокійлива штука цей м’яч. З вами все гаразд, сер?

— Е? Га? О. Так. Просто трохи… притомився. То хто виграє? — Ваймз поплескав по кишенях і намацав там останню сигару.

— Не вдаючись у подробиці, у нас нічия, сер. Щоправда мені довелося показати червону картку чотириста сімдесят трьом людям, сер. Шкода казати, але Хапонія сильно вирвалась вперед по фолах.

— Спорт як сублімація війни, еге? — мовив Ваймз. Він покопирсався в попелі багаття, яке розвів Ноббі, і витягнув звідти напівзітліле… ну, про нього легше думати як про пустельне вугілля.

Морква урочисто на нього глянув.

— Саме так, сер. Ніхто не торкається зброї. А ви помітили, як маліє хапонська армія? Деякі вожді з дальніх земель забирають своїх людей назад. Вони кажуть, що їм нема сенсу залишатися, якщо війни не буде. Правду кажучи, я не думаю, що вони взагалі хотіли тут бути. Але тепер, здається, їх не так легко буде повернути…

Позаду них роздались роздратовані крики. З намету, все ще сперечаючись, почали виходити чоловіки. Серед них був лорд Іржавський. Він озирнувся довкруж, звертаючись до своїх товаришів. Тоді він помітив Ваймза і розлючено кинувся до нього.

— Ваймзе!

Ваймз підвів погляд, а рука застигла в повітрі на півшляху до сигари.

— Щоб ти знав, ми могли виграти, — заричав Іржавський. — Ми могли виграти! Але нас зрадили, коли успіх був так близько!

Ваймз витріщився на нього.

— І це ти винен, Ваймзе! Ми тепер станемо посміховиськом для Хапонії! Ти знаєш, як ці люди високо цінують репутацію, а ми її втратили! Ветінарі кінець! І тобі теж! І твоїй безглуздій, безпородній, боягузливій Варті! Що ти на це скажеш, Ваймзе, га?

Вартові сиділи, як вкопані, чекаючи, що Ваймз на це відповість. Чи бодай поворухнеться.

— Га? Ваймзе?

Іржавський потягнув носом.

— Що це за запах?

Ваймз повільно перевів погляд на свої пальці. З них піднімався дим. Було ледь чутно шипіння.

Він встав, ткнувши пальці Іржавському під ніс.

— Візьми, — сказав він.

— Це… якийсь трюк…

— Візьми, — повторив Ваймз.

Заворожений, Іржавський лизнув пальці й обережно взяв жаринку. — Не болить…

— Ні, болить, — спокійно заперечив Ваймз.

— Хоча… а-а-а!

Іржавський відстрибнув, кинув жаринку і взявся смоктати вкриті пухирцями пучки пальців.

— Штука в тому, щоби не зважати на біль, — сказав Ваймз. — А тепер забирайся.

— Тобі ще недовго залишилося, — прошипів Іржавський. — Почекай, поки ми повернемося до міста. Тільки почекай, — він покрокував геть, тримаючись за поранену руку.

Ваймз повернувся назад і сів біля багаття. А потім сказав:

— Де він зараз?

— Пішов назад до шеренг, сер. Здається, він наказує солдатам повертатися додому.

— Він нас бачить?

— Ні.

— Точно?

— Дуже багато людей заступають йому шлях, сер.

— Ти точно в цьому переконаний?

— Ну хіба він бачить крізь верблюдів, сер.

— Добре, — Ваймз засунув пальці в рот. Його обличчям котився піт. — Чорт чорт чорт! У когось є холодна вода?



Корабель капітана Дженкінса знову був на плаву. Але для цього довелося багато копати і неабияк пововтузитися з дерев’яними колодами. Не обійшлося і без допомоги хапонського капітана, який вирішив, що патріотизм не повинен ставати на шляху прибутку.

Він з екіпажем відпочивав на березі, коли у них за спинами долинуло гукання.

Він примружився, дивлячись проти сонця.

— Це… це ж не Ваймз, правда?

Екіпаж витріщився.

— На борт, негайно!

Постать почала спускатися дюною вниз. Вона стрімко рухалася, набагато швидше, ніж людина може бігти сипучим піском, і до того ж рухалась зиґзаґом. Коли вона трохи наблизилася, виявилося, що це чоловік на щиті.

Він зупинився всього за кілька футів від враженого Дженкінса.

— Добре, що ви зачекали, капітане! — мовив Морква. — Красно вам дякую! Решта спустяться за хвилину.

Дженкінс знову зиркнув на вершечок дюни. Там з’явилися інші, темніші постаті.

— Це ж д’реґи! — закричав він.

— О, так. Чудові люди. Ви з ними знайомі?

Дженкінс вилупився на Моркву.

— Ви перемогли? — запитав він.

— О так. За пенальті.



Зелено-блакитне світло сочилося з крихітних віконець Човна. Лорд Ветінарі вертів важелями керування до тих пір, поки не пересвідчився, що пливе до того корабля, що треба. Він запитав:

— Що це за запах, сержанте Колон?

— Це Бет… Це Ноббі, сер, — відповів Колон, старанно крутячи педалі.

— Капрале Ноббс?

Ноббі майже зашарівся.

— Я придбав флакончик парфумів, сер. Для моєї юної леді.

Лорд Ветінарі кашлянув.

— Що саме ви маєте на увазі під «моєю юною леді»? — запитав він.

— Ну, коли вона в мене з’явиться, — уточнив Ноббі.

— А, — навіть лорду Ветінарі, схоже, відлягло.

— Тепер я на це очікую, бо сповна дослідив свою сексуальну природу, я повністю приймаю себе таким, яким я є, — сказав Ноббі.

— Приймаєш себе?

— Так точно, сер! — радісно мовив Ноббі.

— І коли ти знайдеш цю щасливицю, то подаруєш їй цей флакончик…

— Він називається «Касбові ночі», сер.

— Звісно. Дуже… квітковий аромат, чи не так?

— Саме так, сер. Там багато жасмину і рідкісних мазюк, сер.

— І в той же час навдивовижу… їдкий.

Ноббі вищирився.

— Якісні парфуми коштують грошей, сер. Пару крапель творять дива.

— От і я дивуюся.

Та Ноббі пропустив очевидну іронію.

— Я придбав їх у тій самій крамниці, де сержант купив цей горб, сер.

— А… ясно.

В Човні й так було тіснувато, а тепер весь вільний простір зайняли сувеніри сержанта Колона. Йому дозволили пройтись недовго по крамницях «придбати дещо дружині, інакше мені буде непереливки».

— Пані Колон зрадіє плюшевому горбу, чи не так, сержанте? — запитав Патрицій дещо з сумнівом.

— Саме так, сер. Вона зможе багато що на нього покласти, сер.

— І набору мідних журнальних столиків?

— І на них вона зможе щось покласти, сер.

— І, — роздався брязкіт, — набору козячих дзвіночків, декоративному кавовому чайничку, мініатюрному верблюжому сідлу і цьому… дивному флакончику з різнокольоровими смужками піску… для чого це?

— Щоби підтримувати розмову, сер.

— Хочете сказати, люди питатимуть у вас «Для чого це?», так?

Сержант Колон, схоже, був собою задоволений.

— Бачите, сер? Ми вже про це говоримо.

— Дивовижно.

Сержант Колон кашлянув і нахилом голови показав на зігнутого в три погибелі Леонарда, що сидів на кормі, обхопивши голову руками.

— Щось він притих, сер, — прошепотів він. — З нього слова не витягнеш.

— У нього зараз багато на думці, — сказав Патрицій.

Вартові якийсь час крутили педалі, але тіснота Човна заохочувала до інтимних розмов, які на суші не трапляються.

— Шкода, шо вас звільняють, сер, — мовив Колон.

— Атож, — мовив лорд Ветінарі.

— Якби були вибори, я би точно віддав за вас голос.

— Чудово.

— Я думаю, люди хочуть у лещата жорстокого правителя.

— Добре.

— Ваш попередник, Правитель Карколам, от він був безумцем. Але, як я завжди кажу, люди знають своє місце, коли Ветінарі поруч…

— Браво.

— Їм, звісно, може не подобатися їхнє місце…

Лорд Ветінарі підняв очі догори. Тепер вони плили під кораблем, і він, схоже, плив у правильному керунку. Він скерував Човен, поки не почув бум від удару корпусу об корпус, і кілька разів крутнув буром.

— Мене звільняють, сержанте? — спитав він, відкинувшись.

— Ну, е, я чув від людей Іржавського, якщо ви рат… рат…

— Ратифікую, — сказав лорд Ветінарі.

— Так, якщо ви на наступному тижні ратифікуєте цю капітуляцію, вони відправлять вас у заслання, сер.

— У світі політики тиждень — це дуже довго, сержанте.

Обличчя Колона розпливлося, як він собі уявляв, у розуміючій усмішці. Він постукав по крилу носа.

— А, політика, — сказав він. — Так би зразу і сказали.

— Ага, подивимося, хто сміятиметься останнім, еге ж? — мовив Ноббі.

— Переконаний, у вас є якийсь таємний план, — сказав Колон. — Ви добре знаєте, де курка захована.

— Бачу, неможливого обманути таких уважних спостерігачів карнавалу, що зветься життям, — сказав лорд Ветінарі. — Так, я справді дещо задумав.

Він поправив верблюжо-горбовий пуф, що насправді тхнув козлом, і з якого вже сипався пісок, і відкинувся.

— Я нічого не робитиму. Розбудіть мене, якщо буде щось цікаве.



Почалися морські пригоди. Вітер так розійшовся, що флюгер можна було прив’язати до млина. В якийсь момент з неба почали сипатися анчоуси.

А командор Ваймз пробував заснути. Дженкінс показав йому гамак, і Ваймз зрозумів, що це ще одне овече око. В цьому неможливо спати. Моряки, мабуть, виставляли їх напоказ, а справжні ліжка десь ховали. Він спробував вмоститися в трюмі й куняв, поки інші балакали в кутку. Вони дуже ввічливо трималися від нього подалі.

— Його світлість не відмовиться від усього, правда? За що ж ми тоді боролися?

— Після такого йому важко буде втримати цю роботу, це вже точно. Як сказав пан Ваймз, він паплюжить добре ім’я Анк-Морпорка.

— Анк-Морпорку і так нема чого втрачати, — то була Анґва.

— З іншої сторони, ми всі ше дишемо, — це був Щебінь.

— Ремарка справжнього віталіста.

— Пробач, Редже. Чого ти чухаєшся?

— Здається, я підчепив кляту заморську болячку.

— Перепрошую? — знову Анґва. — А що зомбі може підчепити?

— Не люблю про це говорити…

— Ти говориш із людиною, яка знає всі бренди порошку проти бліх, які їх продають в Анк-Морпорку, Редже.

— О, ну якщо вам цікаво… Миші, міс. Соромно про це казати. Я ж наче і миюся, а вони все одно знаходять, куди…

— Ти вже все перепробував?

— Крім тхорів.

— Якщо його світлість піде, хто прийде йому на зміну? — а це Смішинка. — Лорд Іржавський?

— Він і п’яти хвилин не протримається.

— Може, гільдії зберуться і…

— І будуть боротися одні з одними, як…

— …тхори, — сказав Редж. — Ліки гірші за саму заразу.

— Не занепадайте духом, Варта ж нікуди не дінеться, — це був Морква.

— Так то воно так, але пана Ваймза теж попруть. Через політику.

Ваймз вирішив далі лежати з заплющеними очима.



Мовчазний натовп чекав на пристані, поки пришвартовували корабель. Вони дивилися, як Ваймз зі своїми людьми спускався трапом. Пара людей кашлянули, і хтось вигукнув:

— Скажіть, що це неправда, пане Ваймз!

Констебль Дорфл сухо відсалютував біля підніжжя трапу.

— Корабель Лорда Іржавського Причалив Сьогодні Вранці, Сер, — відрапортував ґолем.

— Хтось бачив Ветінарі?

— Ні, сер.

— Боїться показати своє лице! — крикнув хтось із натовпу.

— Лорд Іржавський Сказав, Що Ви Мали Виконувати Свою Роботу, Шляк Би Вас Трафив, — сказав Дорфл. У ґолемів був дещо буквальний підхід до передачі прямої мови.

Він простягнув Ваймзові аркуш паперу. Ваймз взяв його і прочитав кілька перших рядків.

— Що це? «Позачергова нарада?» А це?.. Державна зрада? Проти Ветінарі? Я на це не підпишуся!

— Можна глянути, сер? — попросив Морква.

Поки всі витріщалися на ордер, Анґва єдина почула хвилю. Навіть у людській подобі вуха перевертня доволі чутливі.

Вона повернулася до трапу і глянула на річку.

Анком сунула кількафутова біла стіна води. Проносячись повз, вона піднімала човни, аж ті хиталися.

Хвиля пронеслася біля неї, засмоктавши причал так, що корабель Дженкінса ще якийсь час підстрибував. Десь на борту попадали тарілки. Тоді вона зникла, понісшись до наступного моста. Якусь мить у повітрі віяло не анкською туалетною водою[28], а морським бризом і сіллю.

З каюти визирнув Дженкінс і заглянув за борт.

— Що то було? Зміна припливу? — гукнула Анґва.

— Ми приплили з припливом, — мовив Дженкінс. — Чорт його знає. Певно, один із тих феноменів.

Анґва повернулася до групки. Ваймз уже багрянів на обличчі.

— Його таки підписала переважна більшість гільдій, сер, — казав Морква. — Насправді, всі, крім Жебраків та Швачок.

— Справді? Що ж, срати я на них хотів! За кого вони себе мають, роздавати мені такі накази?

Анґва помітила вираз болю, що пересмикнув обличчя Моркви.

— Ем… хтось же мусить віддавати нам накази, сер. Зазвичай. Ми ж не можемо самі собі віддавати накази. В тому то і є… суть.

— Так… але… не так…

— І мені здається, вони просто представляють інтереси людей…

— Оцього народу? Не треба мені цих нісенітниць! Нас би вбили, якби ми воювали! І то ми би опинилися в точно такій ситуацій, що й…

— Але ордер, схоже, таки законний, сер.

— Це… безглуздя якесь!

— Ви не подумайте, ми його не звинувачуємо, сер. Просто треба подбати про те, щоб він з’явився в Щурячу палату. Послухайте, сер, у вас були дуже непрості часи…

— Але… арештувати Ветінарі? Я не можу…

Ваймз затнувся, бо його вуха нарешті почули, що до нього намагалися донести. І тому що в цьому був сенс, чи не так? Якщо випадає можливість когось арештувати, потрібно це зробити. Не можна розвернутися і сказати «але не його». Ахмед би зверхньо засміявся. Старий Кам’янолиций перевернувся б у всіх своїх п’яти домовинах.

— Я можу, еге ж? — сумовито мовив він. — О, ну гаразд. Розішліть опис підозрюваного, Дорфле.

— В Цьому Немає Потреби, Сер.

Натовп розійшовся, пропустивши лорда Ветінарі, що ішов причалом з Ноббі та Колоном позаду. Чи принаймні схожим на Колона чудернацько деформованим верблюдом.

— Здається, я достатньо почув, командоре, — мовив лорд Ветінарі. — Будь ласка, виконуйте свій обов’язок.

— Все, що вам потрібно зробити, це піти в палац, сер. Ну ж бо…

— Ви не начепите на мене наручники?

У Ваймза відвисла щелепа.

— Чому б я це робив?

— Державна зрада — це найбільший злочин, сер Семюел. Я вимагаю наручники.

— Гаразд, якщо ви наполягаєте, — Ваймз кивнув Дорфлові. — Начепіть на нього наручники.

— А у вас, бува, немає кайданів? — поцікавився лорд Ветінарі, коли Дорфл вийняв пару наручників. — Можна ж усе як слід зробити…

— Ні. В нас немає ніяких кайданів.

— Я лише хотів допомогти, сер Семюел. Ходімо?

Натовп не глумився. Це майже лякало. Люди просто чекали, ніби спостерігаючи за тим, як виконують фокус. Вони знову розступилися перед Патрицієм, коли той попрямував у центр міста. Він зупинився і розвернувся.

— Щось ще… о, так, хіба мене не треба тягнути на волокуші?

— Тільки перед стратою, мій лорде, — радісно мовив Морква. — Традиційно державних зрадників тягнуть до місця страти на волокуші. А тоді страчують шляхом повішення, емаскуляції і четвертування. — В Моркви був збентежений вигляд. — Я уявляю собі повішання і четвертування, але не впевнений, що означає емаскуляція, сер.

— Ви вмієте робити маски з пап’є-маше, капітане? — невинно спитав лорд Ветінарі.

— Ні, не вміє! — крикнув Ваймз.

— А у вас взагалі є волокуша?

— Ні! — не витримав Ваймз.

— О! Що ж, здається, на вулиці Сутій була крамниця господарських товарів. Це я так, про всяк випадок, сер Семюел.



По втоптаному піску біля Ґебри прошкувала постать. Вона враз зупинилися, почувши десь знизу голосок, що з надією промовив:

— Біп-біп-біп-дзинь?

Бісик-органайзер відчув, як його підняли.

— ЩО ТИ ТАКЕ?

— Я бісик-органайзер другого покоління, з багатьма корисними та складними в користуванні функціями, Введіть-Своє-Ім’я!

— НАПРИКЛАД?

Навіть маленькому мозочку бісика-органайзера стало лячнувато. Голос, який до нього промовляв, звучав якось неправильно.

— Я знаю, котра зараз година у всіх куточках світу, — він насмілився відповісти.

— Я ТЕЖ.

— Е… Я можу вести телефонну книжку актуальних контактів… — судячи з порухів, бісик-органайзер зрозумів, що його новий власник виліз на коня.

— СПРАВДІ? У МЕНЕ ДУЖЕ БАГАТО КОНТАКТІВ.

— Ну от, — сказав бісик, хапаючись за ентузіазм, що стрімко випаровувався. — Тож я додаю дані у записник, а коли вам треба буде знову зустрітися…

— ЦЕ ВЖЕ ЗАЙВЕ. ЗАЗВИЧАЙ ВОНИ ТРИМАЮТЬ РУКУ НА ПУЛЬСІ.

— Що ж… у вас багато запланованих зустрічей? — роздався стукіт копит, а тоді нічого, крім бурхливого вітру.

— БІЛЬШЕ, НІЖ ТИ СОБІ МОЖЕШ УЯВИТИ. НІ… Я ДУМАЮ, ТВОЇ ТАЛАНТИ КРАЩЕ ПРИГОДЯТЬСЯ ДЕІНДЕ…

Ще трохи шквального вітру, а тоді плюск.



У Щурячій палаті було велелюдно. Присутність лідерів гільдій була обов’язковою, але там і без них було безліч людей, які вважали, що також мають право побачитись наостанок із покійником. Там навіть було кілька старших чарівників. Всі хотіли колись сказати своїм внукам: «Я там був»[29].

— Я переконаний, треба більше ланцюгів, — сказав Ветінарі, коли вони затрималися в дверях і побачили натовп, що зібрався.

— Ви що, серйозно до цього ставитеся? — запитав Ваймз.

— Надзвичайно серйозно, можете не сумніватись, командоре. Але якщо я з якихось причин виживу, доручаю вам придбати трохи кайданів. Ми повинні навчитися робити такі речі правильно.

— Я триматиму їх під рукою, обіцяю.

— Добре.

Патрицій кивнув лорду Іржавському, що стояв між паном Боґґісом і лордом Дауні.

— Доброго ранку, — привітався він. — Можна швиденько? В мене сьогодні насичений день.

— Бачу, вам подобається і далі робити з Анк-Морпорка посміховисько, — почав було Іржавський. Він метнув погляд на Ваймза, викресливши його зі свого всесвіту. — Це не формальний судовий процес, лорде Ветінарі. Це притягнення до суду, щоб ви знали, в чому вас звинувачують. Пан Підступп каже, що до повноцінного судового процесу ще тижні й тижні.

— Вам, без сумніву, вони недешево обійдуться. Ну що, продовжимо? — мовив лорд Ветінарі.

— Пан Підступп зачитає обвинувачення, — оголосив Іржавський. — Але, якщо коротко, тобі добре відомо, Гевлоку, що тебе звинувачують в державній зраді. Ти дуже ганебно капітулював…

— …але я не…

— …і цілком протизаконно уступив усі права на суверенність нашого краю, відомого як Лешп…

— …але такого краю не існує.

Лорд Іржавський затнувся.

— Ви взагалі в своєму розумі, сер?

— Умови капітуляції потрібно було ратифікувати на острові Лешп, лорде Іржавський. Такого острова немає.

— Чоловіче, ми минали його на шляху сюди!

— А зараз його хтось бачить?

Анґва постукала Ваймза по плечу.

— Щойно ми причалили, на річці піднялася дивна хвиля, сер…

Чарівники щось схвильовано обговорили, а тоді встав Архіректор Ридикуль.

— Ваші світлості, схоже, в нас виникла проблема. Декан каже, що його там справді немає.

— Це ж острів. Ви хочете сказати, що його хтось вкрав? Ви хоч знаєте, де він є?

— Ми добре знаємо, де він, і його там немає. На його місці лише багато водоростей і уламків, — холодно відповів Декан. Він встав, тримаючи в руках невеличку кришталеву кулю. — Ми майже щовечора за ним спостерігали. Знаєте, щоб посперечатися. Звісно, з такої відстані картинка доволі нечітка…

Іржавський витріщився на нього. Але Декан був надто великим, щоб викреслити його з картини світу.

— Але ж не може цілий острів отак взяти і зникнути, — не здавався Іржавський.

— Теоретично, мій лорде, вони й з’являтися отак просто не можуть, але цей з’явився.

— Можливо, він знову затонув, — припустив Морква.

Тепер Іржавський втупився у Ветінарі.

— Ти про це знав? — зажадав він відповіді.

— Звідки мені про таке знати?

Ваймз роздивлявся обличчя присутніх.

— Ти точно щось про це знаєш! — сказав Іржавський. Він зиркнув на пана Підступпа, який хутко листав сторінки великої книги.

— Мені тільки відомо, мій лорде, що Принц Кадрам у політично небезпечний для себе час обміняв грандіозну військову перевагу на острів, який, схоже, пішов на дно, — сказав лорд Ветінарі. — Хапонці — гордий народ. Цікаво, що вони думають із цього приводу?

І тут Ваймз згадав генерала Ашала, що стояв біля престолу Принца Кадрама. Хапонці люблять успішних лідерів, подумав він. Цікаво, що стається з лідерами-невдахами? Тобто, подивіться, що ми робимо, коли ми думаємо…

Хтось його штурхнув.

— Це ми, сер, — мовив Ноббі. — Нам сказали, що в них немає волокушів, але за десять доларів можуть забацати стіл для пінг-понгу. Можемо потягнути його на трамплінчику, але сержант думає, що це буде комічно.

Ваймз вийшов із приміщення і, потягнувши за собою Ноббі, притиснув малого чоловічка до стіни.

— Куди ви подорожували з Ветінарі, капрале? І май на увазі, я знаю, коли ти брешеш. У тебе губи рухаються.

— Ми… ми… ми… просто вирушили в невеличке плавання, сер. Він наказав, щоб я нікому не говорив, що ми запливли під острів, сер!

— То ви… Під Лешп?

— Зовсім ні, сер! Ми туди не запливали! То ще та смердюча діра. Від неї тхне тухлими яйцями. Клята печера завбільшки як місто, серйозно!

— То ти, мабуть, дуже зрадів, що ви туди не запливали.

Ноббі, схоже, попустило.

— Саме так, сер.

Ваймз потягнув носом.

— Ти користуєшся якимось кремом піс… — він виправився, — якимось кремом замість гоління, Ноббі?

— Ні, сер?

— Мені пахне перебродженими квітами.

— А, це просто сувенір, який я придбав у заморському краї, сер. Він довго тримається, якщо ви розумієте, про що я.

Ваймз стенув плечима і пішов назад у Щурячу палату.

— …і мене ще більше обурює припущення, що я, знаючи про це, вів переговори з Його Високістю… а, сер Семюел. Ключі від наручників, будь ласка.

— Ти знав! Ти весь цей час знав! — заволав Іржавський.

— Лорду Ветінарі висунуть якісь обвинувачення? — запитав Ваймз.

Пан Підступп листав наступний том. Як на зомбі, у нього був неабияк схвильований вигляд. А сіро-зелений тон його шкіри суттєво позеленішав.

— Не те щоби… — пробубнів він.

— Але ще не вечір! — крикнув лорд Іржавський.

— Що ж, коли доведете його провину, обов’язково дайте мені знати, і я його заарештую, — сказав Ваймз, розімкнувши наручники.

Він чув оплески знадвору. Ніщо в Анк-Морпорку довго не трималося в таємниці. Клятого острова більше не було. І ось так все й вирішилося.

Він зустрівся поглядом із Ветінарі.

— Пощастило вам, еге ж? — сказав він.

— О, сер Семюел, курка завжди на місці. Якщо добре придивитися.



День видався чи не важчий за саму війну. Щонайменше один килим вилетів із Хапонії, а між палацом та посольством був безперебійний потік повідомлень. Біля палацу досі юрмився натовп. Щось відбувалося, і навіть якщо вони не знали, що саме, то не збиралися це проґавити. Вони хотіли стати свідками історичної події, яка могла от‑от статися.

Ваймз пішов додому. На його подив, двері відчинив Віллікінс. У нього були засукані рукави, і вдягнений він був у довгий зелений фартух.

— Ти? Як ти в біса так швидко повернувся? — здивувався Ваймз. — Пробач, це прозвучало неввічливо…

— Я обманом потрапив на корабель лорда Іржавського, сер, скориставшись загальною метушнею. Я не хотів допустити, щоб тут усе скотилося в прірву. Боюся, столове срібло у відверто жахливому стані. А садівник не має ані найменшого поняття, як його чистити. Хочу заздалегідь попросити у вас вибачення за препаскудний стан столового начиння, сер.

— Ще кілька днів тому ти відгризав людям носи!

— Ах, не вірте кожному слову рядового Бурка, сер, — сказав дворецький, коли Ваймз зайшов усередину. — Тільки один ніс.

— І потім ти біг сюди, щоб понатирати срібло?

— Не годиться занижувати стандарти, сер, — він затнувся. — Сер?

— Так?

— Ми перемогли?

Ваймз зазирнув у кругле, рожевощоке обличчя.

— Е… ми не програли, Віллікінсе, — мовив він.

— Ми ж не могли дозволити чужинському деспоту підняти руку на Анк-Морпорк, правда, сер? — запитав дворецький. Його голос ледь тремтів.

— Гадаю, що ні…

— Тож ми все правильно робили.

— Гадаю, що так…

— Садівник казав, що лорд Ветінарі обвів хапонців круг пальця, сер…

— А чому б і ні? Він інших теж дурить.

— Було би добре, сер. Леді Сибіл у Дещо Рожевій Вітальні, сер.

Коли зайшов Ваймз, вона невміло щось в’язала, але підвелася й поцілувала його.

— Я вже чула, — сказала вона. — Молодці, — вона зміряла його поглядом. Наскільки їй було видно, він був цілий і неушкоджений.

— Я не впевнений, що ми перемогли…

— Те, що ти повернувся додому живий, вже рахується за перемогу, Семе. Хоча, звісно, я би не сказала цього в присутності Вельможної Селашіль, — Сибіл помахала перед ним в’язанням. — Вона організувала комітет, щоб ми в’язали шкарпетки нашим бравим хлопцям на фронті, але виявилося, що ви повернулися. А я ще навіть до пуття не розібралася, як в’язати п’ятку. Вона, мабуть, буде незадоволена.

— Е…у мене, по-твоєму ноги, як у жирафа?

— Ем… — вона глянула на в’язання. — Може, тобі шарфик треба?

Він знову її поцілував.

— Я збираюся прийняти ванну, а тоді щось перекусити, — сказав він.

Вода була літепла. Ваймз туманно здогадувався, що Сибіл збрело в голову, ніби не гоже набирати гарячі балії, поки бушує війна. Він лежав у ванні, так що тільки ніс стирчав над поверхнею, коли почув якісь віддалені голоси впереміш із тим специфічним ґлонґґлонґ, коли ти по вуха в воді. Тоді відчинилися двері.

— Фред прийшов. Тебе викликає Ветінарі, — доповіла Сибіл.

— Вже? Але ж ми ще навіть не сіли вечеряти.

— Я піду з тобою, Семе. Він не може отак викликати тебе, коли йому заманеться.

Сем Ваймз намагався напустити на себе максимально серйозний вигляд, на який може спромогтися людина, тримаючи в руці губку.

— Сибіл, я командор Варти, а він правитель міста. Це не те саме, що піти поскаржитися вчителю, бо я погано тямлю в географії…

— Я сказала, що піду з тобою, Семе.



Човен ковзнув рейками прямо в воду. Нагору піднявся струмінь бульбашок.

Леонард зітхнув. Він свідомо вирішив не затикати його корком. Течія може віднести його куди завгодно. Він сподівався, що його закотить у найглибшу океанську западину чи навіть прямісінько за Узбіччя.

Він пройшов непоміченим крізь юрби людей, поки не дістався палацу. Зайшов у таємний коридор і, навіть не думаючи, оминув різні пастки на шляху, адже він же їх і придумав. Він дістався дверей до своєї просторої кімнати і відімкнув їх. Опинившись всередині, він знову замкнув двері і просунув ключ у шпарину під ними. А тоді зітхнув.

То ось він який, світ? Справжня божевільня, повна божевільців. Що ж, відтепер він буде обережним. Було очевидно, що деяким людям кортить усе обернути на зброю. Він заварив собі горнятко чаю. Вийшов дещо затягнутий процес, бо він тим часом розробляв кращий вид ложки та невеличкий пристрій для покращення циркуляції окропу.

Тоді він вмостився в своєму спеціальному кріслі і потягнув за важіль. Впали противаги. Вода перетекла з одного резервуара в інший. Крісло скрипнуло і перейшло в зручне положення. Леонард похмуро дивився крізь вікно мансарди. Кілька морських пташок ліниво кружляли в блакитному квадраті, ледве махаючи крилами… Згодом, коли його чай почав остигати, Леонард взявся малювати.

— Леді Сибіл? Оце так несподіванка, — мовив лорд Ветінарі. — Добрий вечір, сер Семюел, який на вас красивий шарф. Капітане Моркво, і ви тут. Будь ласка, сідайте. У нас іще багато незавершених справ.

Вони сіли.

— Насамперед, — почав лорд Ветінарі, — я щойно зробив начерк оголошення для міських оповісників. Новини хороші.

— То війна вже офіційно закінчилась? — запитав Морква.

— Війна, капітане, ніколи і не починалася. Це було… непорозуміння.

— Ніколи не починалась? — мовив Ваймз. — Загинули люди!

— Власне, — підтвердив Ветінарі. — А це означає — чи не так — що нам слід якомога більше прислухатися одне до одного?

— А що з Принцом?

— О, переконаний, Ваймзе, ми з ним можемо домовитися.

— Я так не думаю!

— З Принцом Куфурою? Я думав, він вам подобається.

— Що? А що сталося з іншим принцом?

— Він, схоже, подався з довгим візитом у далекі краї, — мовив Патрицій. — З певним прискоренням.

— Маєте на увазі візит, коли у вас навіть немає часу спакувати речі?

— Саме так. Схоже, він розчарував своїх людей.

— А ми знаємо, в яку саме країну він подався? — запитав Ваймз.

— Хапоністан, здається — перепрошую, я сказав щось смішне?

— О ні. Ні. Просто мені майнула одна думка, от і все.

Ветінарі відкинувся в кріслі.

— І вкотре мир встелив усе ідилічною ковдрою.

— Втім, не думаю, що хапонці дуже з того раді.

— Така природа людей — накидатися на своїх лідерів, коли від них відвернулась удача, — додав Ветінарі з незмінним виразом обличчя. — О, проблеми без сумніву будуть. Нам лише доведеться… їх обговорити. Принц Куфура дуже приємний чоловік. Такий, як більшість його попередників. Плящина вина, буханець хліба і дюжина-друга урочистих і хвалебних звернень, і його вже не так хвилюватиме політика.

— Вони не менш кмітливі за нас, — сказав Ваймз.

— Тоді нам необхідно не відставати від них, — сказав Ветінарі.

— Щось на кшталт мозкових перегонів, — мовив Ваймз.

— Що куди краще за перегони озброєнь. І дешевше, — мовив Патрицій, — він листав документи, які лежали перед ним на столі. — Отож, що у нас тут — ага. Що в нас із трафіком?

— Трафіком? — мозок Ваймза спробував зробити різкий розворот.

— Так. Наші старовинні вулички останнім часом страшенно переповнені. Я чув, на Королівському тракті живе візник, який обзавівся господарством і сім’єю, поки стояв у черзі. А відповідальність за чистоту вулиць насправді віддавна лежить на плечах Варти.

— Можливо, сер, але нині…

— Тож ви, Ваймзе, створите відділок, який регулюватиме ці питання. Вирішуватиме проблеми. Поцуплені вози і так далі. І стежитиме за тим, щоби головні перехрестя були без корків. І, можливо, штрафуватиме візників, які надто довго стоять на дорозі і перешкоджають руху. І так далі. Сержант Колон разом із капралом Ноббсом, думаю, ідеально підходять для цієї роботи, що, я підозрюю, легко може бути самофінансованою. Що ви про це думаєте?

«Шанс бути «самофінансованими» і не пристреленими, — подумав Ваймз. — Вони подумають, що вмерли і потрапили в рай».

— Це ви так хочете їх винагородити, сер?

— Скажімо так, Ваймзе, якщо людина не в своїй тарілці, треба знайти для неї підхожу.

— Думаю, з цим не виникне проблем, сер. Звісно, це означає, що мені доведеться когось підвищити…

— Переконаний, що можу доручити деталі вам. Звісно, їм двом також належить невеличка надбавка. Скажімо, десять доларів. О, іще одне, Ваймзе. Я особливо радий, що леді Сибіл зараз усе сама почує. Я вирішив змінити назву вашої посади.

— Невже?

— «Командор» доволі важко вимовляється. Тож мені нагадали, що слово, яке першочергово означало «командор», було «дукс»[30].

— Дукс Ваймз? — він почув, як охнула Сибіл.

Ваймз розумів, що довкола нього запала вичікувальна тиша, як між запаленням ґнота і вибухом. Він знову й знову прокручував це слово в умі.

— Герцог? — перепитав він. — О, ні… Сибіл, можеш зачекати за дверима?

— Чому, Семе?

— Мені потрібно особисто обговорити це з його світлістю.

— Тобто зчинити сварку?

— Дискусію.

Леді Сибіл зітхнула.

— Ох, ну гаразд. Слово за тобою, Семе. Ти це знаєш.

— Виникли ще… попутні питання, — сказав лорд Ветінарі, коли за нею зачинилися двері.

— Ні!

— Можливо, вам слід їх заслухати.

— Ні! Ви вже раніше так зі мною чинили! Ми організували Варту, нам майже вдалося набрати необхідну кількість особового складу, фонд вдовиць і сиріт так розрісся, що чоловіки вже в чергу стають, щоб нести варту в небезпечних районах, а мішень для гри в дартс, яку ми нещодавно отримали, як новесенька! Нам нічого не треба!

— Мені завжди здавалось, що на Кам’янолицого Ваймза безпідставно зводять наклеп, — мовив Ветінарі.

— Я не прийму… Що? — Ваймз застопорився посеред гніву.

— Я теж так завжди вважав, — віддано мовив Морква.

Ветінарі підвівся, підійшов до вікна і, заклавши руки за спину, виглянув на Брод-Вей.

— Схоже, настав час для… переосмислення деяких старих припущень, — мовив Ветінарі.

Усвідомлення лягло на Ваймза холодним серпанком.

— Ви пропонуєте змінити історію? — запитав він. — Я правильно зрозумів? Переписати…

— О, мій дорогий Ваймзе, історія весь час міняється. Її постійно переглядають і переосмислюють, якось же нам треба займати істориків? Не можна допустити, щоб вони розгулювали вулицями з таким багажем знань і купою вільного часу. Голова Гільдії істориків цілком зі мною згідний, і я знаю, що головна роль вашого предка в історії міста дозріла до свіжого… аналізу.

— Ви вже з ним це обговорили? — запитав Ваймз.

— Ще ні.

Ваймз кілька разів то розтуляв, то затуляв рота. Патрицій повернувся до столу і взяв аркуш паперу.

— І, звісно, потрібно подбати про інші деталі… — сказав він.

— Наприклад? — хрипко мовив Ваймз.

— Герб Ваймзів, звісно ж, буде відновлено. Це важливо. Знаю, що леді Сибіл неймовірно засмутилась, дізнавшись, що вам не дозволено мати власний герб. А також коронета з навершями…

— Можете взяти цю коронету з навершями і…

— …яку ви, я сподіваюсь, одягатимете на офіційні події, такі як, приміром, відкриття пам’ятника, який так довго знеславлював місто своєю відсутністю.

Хоч раз Ваймзові вдалося випередити Ветінарі.

— Знову старий Кам’янолиций? — запитав він. — Я вгадав, так? Пам’ятник старому Кам’янолицому?

— Правильно, — мовив лорд Ветінарі. — Ясно, що не вам. Зводити статую комусь, хто намагався зупинити війну, якось не дуже, ем, статечно. Звісно, якби через вашу горду недбалість загинуло п’ять сотень солдатів, ми би вже плавили бронзу. Ні. Я думав про першого Ваймза, який спробував відкрити шлях у майбутнє, а натомість всього лиш увійшов у історію. Я думав, десь, може, на вулиці Персикового пирога…

Вони дивились один на одного, як два коти, як гравці в покер.

— Нагорі Брод-Вею, — хрипко мовив Ваймз. — Прямісінько перед палацом.

Патрицій виглянув через вікно.

— Домовились. Я милуватимусь ним.

— І впритул до стіни. Подалі від протягів.

— Обов’язково.

Якусь мить Ваймз стояв ошелешений.

— Ми втратили людей…

— Сімнадцятьох, трагічно загинули в різного роду сутичках, — підтвердив лорд Ветінарі.

— Я хочу…

— Вдовиці та утриманці отримають відшкодування.

Ваймз здався.

— Так тримати, сер! — вигукнув Морква.

Новоспечений герцог потер підборіддя.

— Але ж це означає, що я маю бути одружений на герцогині, — сказав він. — Ну й жирне слово, герцогиня. А Сибіл ніколи таке не цікавило.

— Я знімаю капелюха перед вашими глибокими пізнаннями жіночої психології, — мовив Ветінарі. — Я бачив щойно її лице. Не сумніваюся, що під час наступного чаювання з подругами, серед яких, якщо я не помиляюся, є герцогиня Квірмійська і вельможна Селашіль, леді Сибіл сидітиме цілком незворушна і нітрохи не самовдоволена.

Ваймз завагався. Сибіл була навдивовижу врівноважена жінка, звісно ж, і такі речі… Вона залишила вибір цілком за ним, чи не так?… Такі речі не… Ну, звісно, вона б не, вона… Звісно, вона б хотіла, правда? Вона би не вихвалялась, але її би гріла думка, що вони знають, що вона знає, що вони знають…

— Гаразд, — погодився він, — але послухайте, я думав, тільки король має право призначати когось герцогом. Я мовчу про всяких лицарів і баронів, бо це так, політика, але для герцога потрібно…

Він глянув на Ветінарі. А тоді на Моркву. Ветінарі сказав, що йому нагадали

— Переконаний, якщо в Анк-Морпорку колись ще буде король, він захоче затвердити моє рішення, — м’яко мовив Ветінарі. — Але якщо в нас більше ніколи не буде короля, тоді я не бачу жодних проблем.

— Мене купили і продали, еге ж? — спитав Ваймз, хитаючи головою. — Купили і продали.

— Зовсім ні, — заперечив Ветінарі.

— Так. І не тільки мене. Всіх нас. Навіть Іржавського. І всіх тих бідолах, які пішли на вірну смерть. Ми не є частиною великої картини, правда? Нас просто купили і продали.

Ветінарі раптом зірвався з-за столу, аж перекинувся стілець, і постав перед Ваймзом.

— Справді? Люди пішли на війну, Ваймзе. А тоді повернулися. Якими славними були б війни, якби їм ніколи не доводилося битися! — він завагався, а тоді стенув плечима. — А ви кажете «купили і продали»? Гаразд. Але я не думаю, що даремно витратили, — Патрицій різко й мигцем усміхнувся, як він робив, коли вигадував щось не дуже смішне, що тим не менш його тішило. — Veni, vici… Ветінарі.



Водорості плили за безцільною течією. Нічого, крім усякого патиччя, більше не нагадувало про те, що там колись був Лешп.

Морські птахи літали по колу. Але їхні крики більш-менш приглушувала суперечка, що спалахнула прямо над рівнем моря.

— Ця деревина належить нам, ти, далекий родичу собаки!

— О? Та невже? На твоєму боці острова, еге ж? Я так не думаю!

— Вона сплила!

— А звідки ти знаєш, що на нашому боці острова не прибилося трохи патиччя? Хай там як, у нас досі є діжка питної води, верблюжий запаху з рота!

— Добре! Ми поділимося! Можеш залишити собі половину деревини!

— Ага! Ага! Захотів поторгуватися, щойно ми згадали про діжку з водою?

— Батьку, може, просто погодимось? Мені вже набридло товкти воду в ступі!

— Але тобі теж доведеться веслувати.

— Ясно що.

Птахи ковзали й кружляли, білі галочки в безхмарному піднебессі.

— На Анк-Морпорк!

— На Хапонію!

Внизу, коли затонула глиба Лешпу ще глибше вгніздилась на морському дні, цікаві кальмари порозпливались своїми цікавими вуличками. Вони і гадки не мали, чому їхнє місто зрідка підіймалось, але ніколи надовго там не затримувалось.

Просто так ставалось. Деякі речі стаються, а іноді ні. Цікаві кальмари лише припускали, що все рано чи пізно стане на свої місця.

Акула пронеслася повз. Якби хтось наважився притулити до неї вухо, то почув би: «Біп-біп-біп-дзинь! Третя година… Їсти, Голодувати, Плавати. Список справ на сьогодні: Плавати, Голодувати, Їсти. Третя нуль п’ять: несамовите пожирання…»

Не найцікавіший з розкладів, але його було легко організувати.



На диво, сержант Колон сам вніс себе в список патрулювання. Добре іноді трохи провітритися. А тут ще й ходили чутки, що Варта якимось боком була причетна до того, що невиправдано називали перемогою, а це означало, що уніформа вартового могла гарантувати безплатний кухлик пива з чорного входу якогось випадкового генделика.

Він патрулював разом із капралом Ноббсом. Вони ішли впевненою ходою тих, хто багато де побував і чимало побачив. Їхня хода, керуючись суто поліцейським інстинктом, понесла їх прямо до «Простих поживків». Пан Ґоріфф якраз мив вікна. Побачивши їх, він кинув ганчірку й прожогом забіг усередину.

— Це нам віддяка? — шмигнув носом Колон.

Чоловік вийшов із двома великими клунками.

— Моя дружина спеціально для вас приготувала, — сказав він. І додав: — Вона каже, що знала, що ви зайдете.

Колон зняв вощений папір.

— Овва, — мовив він.

— Особливе анк-морпоркське карі, — сказав пан Ґоріфф. — У складі є жовтий карі порошок, великі шматки брукви, зелений горошок і набухлий кишмиш розміром з…

— …яйце! — вигукнув Ноббі.

— Красно дякую, — мовив Колон. — Як поживає ваш хлопчина, пане Ґоріфф?

— Каже, що ви подали йому приклад, і тепер він хоче стати вартовим, коли виросте.

— А, файно, — радісно мовив Колон. — Пан Ваймз втішиться. Тільки скажіть йому…

— В Аль Халі, — сказав Ґоріфф. — Він житиме в мого брата.

— О. Що ж…гаразд тоді. Е… в кожному разі, дякую за карі.

— Про який приклад, по-твоєму, він говорив? — спитав його Ноббі, коли вони вийшли.

— Вочевидь, хороший, — сказав Колон із повним ротом ледь гостренької брукви.

— А, ясно.

Повільно пережовуючи і прошкуючи ще повільніше, вони рушили до пристані.

— Я збирався написати Бані листа, — через якийсь час озвався Ноббі.

— Так, але… вона думала, що ти жінка, Ноббі.

— Так. То вона, типу, побачила моє внутрішнє «я», без…

Вуста Ноббі зосереджено заворушилися:

— …без тої, як її, оболонки. То мені так Анґва сказала. Тож я собі подумав, шо її хлопець скоро повернеться, і я зроблю великодушно і не буду на неї претендувати.

— Бо може також виявитися, що він кремезний незадоволений хлопака, — припустив сержант Колон.

— Ніколи про це не думав, сержанте.

Вони ще якийсь час ішли.

— Те, що я зараз роблю, незрівнянно краще за будь-шо, шо я коли-небудь робив, — сказав Ноббі.

— Атож, — мовив сержант Колон. Вони трохи пройшли мовчки, а тоді він додав: — Звісно, це не складно.

— Я досі бережу носовичок, який вона мені дала, дивися.

— Дуже гарний, Ноббі.

— Зі справжнього хапонського шовку.

— Так, дуже симпатичний.

— Я його не буду прати, сержанте.

— Ну ти і нюня, — мовив Фред Колон.

Він дивився, як капрал Ноббс сякає носа.

— То… ти не будеш більше ним користуватися, правда? — запитав він дещо з сумнівом.

— Він все ще згинається, сержанте. Бачиш? — Ноббі продемонстрував йому.

— А, бачу. Дурний, що спитав.

Нагорі заскрипіли флюгери.

— Цей досвід дав мені набагато глибше розуміння жінок, — сказав Ноббі.

Колон, глибоко жонатий чоловік, нічого не сказав.

— Сьогодні ввечері я зустрів Правду Пхачку, — вів далі Ноббі, — і спитав її, як вона дивиться на те, щоб піти зі мною сьогодні на побачення. Я запевнив її, що не маю нічого проти її косоокості, і в мене є дорогі екзотичні парфуми, що переб’ють її запах, а вона мене послала і пожбурила вугром.

— Недобре, — мовив Колон.

— О, ні, сержанте, бо раніше вона просто лаялася, коли мене бачила. А вугор досі в мене, і він до того ж смачний, тож я розцінюю це як дуже великий крок вперед.

— Можливо. Можливо. Ще би віддати комусь ці парфуми, га? Бо вже навіть люди через дорогу починають скаржитися.

Їхні ноги, що летіли, мов бджоли на квітки, дістались до набережної.

Вони зиркнули на «Хапонську голову», настромлену на спис.

— Вона всього лише дерев’яна, — сказав Колон.

Ноббі нічого не сказав.

— І вона як частина нашої національної спадщини, — Колон вів далі, але запинаючись, ніби не вірив власному голосу.

Ноббі знову взявся сякати носа — музична вправа, яка з усіма її маленькими арпеджіо та фанфарами займала деякий час.

Сержант здався. Він мусив визнати, що деякі речі більше не будуть такими, як раніше.

— Мені ніколи насправді не подобалось це місце. Пішли тоді до «Виноградного грона», добре?

Ноббі кивнув.

— І так тут пиво, як сеча, — сказав Колон.



Леді Сибіл простягнула своєму чоловікові хустинку.

— Плюнь! — звеліла вона.

А тоді ретельно витерла пляму на його щоці.

— Ось. Тепер ти дуже…

— …герцогський, — похмуро мовив Ваймз. — Я думав, я це вже проходив…

— Вони так і не провели Конвівіум після всієї цієї метушні, — сказала леді Сибіл, знімаючи якусь мікроскопічну ворсинку з його камзола. — А його треба провести.

— Я думав, мені як герцогу більше не доведеться носити ці безглузді манатки?

— Ну, я таки підкреслила, що ти, любий, можеш носити офіційне герцогське вбрання.

— Так, я його бачив. Білі шовкові панчохи — це не моє.

— Але в тебе дуже гарні литки…

— Я віддаю перевагу своєму командорському костюму, — хутко мовив Ваймз.

До них підбіг Архіректор Ридикуль. — Ах, ми вас зачекались, лорде Ва…

— Звертайтесь до мене сер Семюел, — попросив Ваймз. — Я переживу.

— Ми знайшли Скарбія на одному з наших горищ, тож думаю, можемо починати. Будь ласка, займіть своє місце…

Ваймз підійшов до голови процесії, відчуваючи на собі погляди, чуючи за спиною шепіт. Можливо, існує спосіб, як позбутися звання? Треба буде перевірити. Хоча, судячи з того, що лорди колись витворяли, він мав би утнути щось направду жахливе.

Тим не менш ескізи майбутнього пам’ятника йому подобались. І він бачив, що увійде в підручники з історії. Виявилося, що творити історію зовсім нескладно. Історія — це лише те, що написано на папері. Ось так просто.

— Чудово! — заревів Ридикуль, перекрикуючи гомін голосів. — А тепер, якщо ми гарненько рушимо слідом за лор… ком… сером Семюелом, то повернемось на обід не пізніше, ніж о пів на другу. Хор готовий? Ніхто нікому не наступає на мантії? Тоді ходімо!

Ваймз рушив в обов’язковому повільному темпі. Він почув, як за ним рушила процесія. Без сумніву, вже виникли проблеми, як на всіх громадських подіях, де беруть участь старі та глухі, а також юні і дурні. Кілька людей вже, мабуть, ішли не в тому напрямку.

Коли він вийшов на площу Сатор, його привітали глумом та пихатими вигуками і бурмотінням: «Хто він такий, за кого він себе має?», що є традиційною реакцією натовпу на такі події. Втім, було чути кілька схвальних вигуків.

Він намагався дивитися прямо перед собою.

Шовкові панчохи. З підв’язками. Що ж, не на ньому. Він багато на що був готовий заради Сибіл, але якщо підв’язки десь і фігурували в їхніх стосунках, то точно не на ньому. І всі твердили, що він має вдягнути бузкову, обрамлену хутром мантію. Про це вони також можуть забути.

Він провів добру годину в бібліотеці, відчайдушно шукаючи щось про золоті навершя та шовкові панчохи, і виявив, що це просто «пшик». Традиція? Він покаже їм традицію. Справжні герцоги, наскільки йому відомо, носили годящу кольчугу, вкриту плямами крові, бажано, не своєї…

З натовпу роздався крик. Він різко повернув голову і побачив якесь бабисько, що сиділо на землі, розмахуючи руками.

— Він поцупив мою сумку! І не показав посвідчення Гільдії злодіїв!

Процесія встала, поки Ваймз дивився, як площею Сатор бігла постать.

— Негайно зупинися, Сідні Пікенсе! — закричав він і кинувся за ним.

Звісно ж, лише пригорщі людей насправді відомо, як має відбуватися Традиція. В самому її серці лежить якась таємнича безглуздість — колись був сенс нести букет первоцвітів у Вівторок душевного пундика, але тепер це робили, тому що… так було Заведено. Крім того, інтелект істоти, відомої як натовп — це квадратний корінь кількості людей у ньому.

Ваймз біг, тож академічний хор кинувся за ним. А люди, що стояли позаду хору, побачили вільне місце, яке їм зразу ж закортіло заповнити. Тепер всі бігли, бо всі решта теж бігли.

Час до часу було чути скигління тих, чиї серце, легені чи ноги були заслабкі для цього, і рев Архіректора, який, намагаючись твердо протистояти шаленому табуну, тепер лежав головою на бруківці, по якій час від часу пробігали чиїсь ноги.

А злодійчук Сідні Пікенс біг, тому що зиркнувши раз через плече, побачив, як на нього насувається вся анк-морпоркська громада, а таке завжди залишає страшний відбиток на свідомості юнака, що підростає.

Сем Ваймз також біг. Він зірвав накидку і пожбурив геть капелюх із пір’ям, і все біг, не зупиняючись.

Проблеми будуть потім. У людей виникнуть запитання. Але це буде пізніше — а зараз є лише славетно прозаїчна і неймовірно чиста, якій, є надія, не буде кінця-краю, під безхмарним небом, у світі не затягнутому тьмою… погоня.

Загрузка...