Іди, вартового постав

11

Були часи, коли єдиними спокійними моментами у її житті видавалися секунди між пробудженням уранці й повним поверненням усвідомлення, що треба розпочинати невсипущий кошмар денного існування.

Джін-Луїза вчилася у шостому класі, який запам’ятався завдяки тому, що вона дізналася на уроках і поза ними. Того року невеличкий гурт міських дітей поглинуло велике кодло старших школярів, яких тимчасово перевели зі Старого Сарема, бо там хтось підпалив школу. Найстаршому хлопцю у класі міс Блант було майже дев’ятнадцять, і він мав трьох однолітків. Декілька шістнадцятирічних дівчат, пишнотілих і щасливих істот, розглядали школу як відпочинок від збирання бавовни і догляду за худобою. Міс Блант їм нічим не поступалася: вона була така сама на зріст, як найвищий у класі хлопець, і вдвічі товстіша.

Джін-Луїза вподобала прибульців зі Старого Сарема одразу. Вона отримала неподільну увагу всього класу, умисно втягнувши Гастона Б. Мінса в обговорення природних ресурсів Південної Африки і довівши правильність своєї позиції під час перерви за допомогою рогатки, й тим самим завоювала довіру старосаремської компанії. Старші хлопці з неотесаною м’якістю вчили її грати в кості та жувати тютюн не ковтаючи. Старші дівчата здебільшого посміювалися у кулак і перешіптувалися, але Джін-Луїза вважала їх корисними, коли обирала, за яку команду грати у волейбол. Загалом, рік обіцяв бути чудовим.

Чудовим, аж поки одного разу Джін-Луїза не прийшла додому обідати. Того дня вона вже не повернулася до школи, а пролежала до вечора в ліжку, плачучи від люті й намагаючись осягнути жахливу інформацію, яку отримала від Келпурнії.

Наступного дня вона з’явилася у школу, ступаючи з надзвичайною гідністю, але не від пихи, а від досі не відомого їй обтяжливого спорядження. Вона не сумнівалася, що всі знають, що з нею сталося, що всі на неї витріщаються, і спантеличувало її те, чому вона ніколи не чула раніше, щоб про таке говорилося. Може, ніхто про це і не знає, думала вона. Якщо так, то оце новина так новина. На перерві, коли Джордж Гілл покликав її водити у грі «Гарячий лій на кухні», вона похитала головою. «Я тепер нічого вже не можу,— сказала вона, сіла на сходинках і задивилася, як хлопці вовтузяться у пилюці.— Я навіть ходити не можу».

Коли вже стало несила терпіти, вона приєдналася до купки дівчат під віргінським дубом у кутку шкільного двору.

Ада Белль Стівенс засміялася і посунулася на довгій цементній лавці, щоб дати Джін-Луїзі місце.

«Ти чого не граєшся?» — спитала вона.

«Не хочу»,— відповіла Джін-Луїза.

Ада Белль, примруживши очі, сіпнула своїми безбарвними бровами.

«Закладаюся, я знаю, що з тобою».

«І що ж?»

«У тебе Прокляття».

«Що-що?»

«Прокляття. Прокляття Єви. Якби Єва не з’їла оте яблуко, у нас би цього не було. Кепсько почуваєшся?»

«Та нічого,— відповіла Джін-Луїза, подумки проклинаючи Єву.— А як ти здогадалася?»

«Ти так ступаєш, ніби їдеш верхи на гнідій кобилі,— пояснила Ада Белль.— Скоро звикнеш. У мене воно вже роками».

«Я не звикну ніколи».

Це було важко. Коли її активність обмежувалася, Джін-Луїза вдовольнялася тим, що грала на невеличкі ставки в азартні ігри за вугільною купою в глибині двору. Небезпека, з цим пов’язана, приваблювала її більше, ніж сама гра: Джін-Луїза не надто добре тямила в арифметиці, аби перейматися, виграє вона чи програє, не було ніякої радості у спробі подолати закон середніх величин, але їй приємно було обдурювати міс Блант. Товариство їй складали найбільші ледарі зі Старого Сарема, і найледачіший з усіх був Елберт Конінгем, тугодум, якому колись Джін-Луїза зробила безцінну послугу під час написання контрольної роботи за чверть. Якось після дзвоника на урок Елберт, обтрушуючи вугільну пилюку зі штанів, сказав: «Зачекай-но, Джін-Луїзо».

Вона зачекала. Коли вони залишилися самі, Елберт заговорив.

«Я хочу, щоб ти знала, що цього разу я отримав три з мінусом за географію».

«Це класно, Елберте».

«Я просто хотів сказати тобі — дякую».

«Прошу, Елберте».

Елберт густо почервонів, притягнув її до себе і поцілував. Вона відчула його мокрий, теплий язик у себе на губах і відсахнулася. Так її ще ніколи ніхто не цілував. Елберт відпустив її і почвалав до школи. Джін-Луїза пішла за ним, очманіла і дещо роздратована. Тільки родичам неохоче дозволяла вона цілувати її у щоку й одразу непомітно витиралася; Атикус неуважно цілував її куди попало, а Джемі не цілував зовсім. Вона подумала, що Елберт щось переплутав, і невдовзі про те забула.

Протягом того року її дедалі частіше можна було побачити з дівчатами під деревом, посеред тієї компанії: вона підкорилася своїй долі, але не зводила очей з хлопців, які гралися у різні ігри згідно з сезоном. Одного ранку вона приєдналася до дівчат трохи пізніше, помітила, що вони нишком пересміюються і переглядаються з більш таємничим виглядом, ніж зазвичай, і почала допитуватися, в чому річ.

«Та це через Франсін Оуен»,— сказала одна з дівчат.

«Франсін Оуен? Її вже кілька днів не було в школі»,— здивувалася Джін-Луїза.

«А знаєш чому?» — спитала Ада Белль.

«Ні».

«Через її сестру. Їх обох забрала служба соціального захисту».

Джін-Луїза підштовхнула ліктем Аду Белль, щоб та посунулася на лавці.

«А що з нею не так?»

«Вона вагітна, і знаєш від кого? Від свого батька».

«Що таке — вагітна?» — спитала Джін-Луїза.

З дівчачого кола пролунав стогін.

«В неї буде дитина, дурепо»,— відповіла одна.

Джін-Луїза обдумала це визначення і спитала:

«А до чого тут її батько?»

Ада Белль зітхнула.

«Ну ж бо, Адо Белль!»

«Це точно, Джін-Луїзо. Гадаю, єдина причина, чому Франсін досі не вагітна,— у неї ще не почалося».

«Що не почалося?»

«Міністрацїі,— Аді Белль вже урвався терпець.— Переконана, він це робив з ними обома».

«Що робив?» — не доходило до Джін-Луїзи.

Дівчата аж зайшлися од сміху.

«Одного ти не знаєш, Джін-Луїзо Фінч,— продовжила Ада Белль.— Перш за все, ти... якщо ти займаєшся цим після того, тобто, після того, як у тебе почнуться, ти народиш гарнюню дитину».

«Але чим займаюся, Адо Белль?»

Ада Белль зиркнула на дівчат і підморгнула.

«Насамперед потрібен хлопець. Він тебе міцно обіймає, важко дихає і цілує по-французькому. Це коли він тебе цілує розтуленим ротом і пхає тобі у рот язика...»

Дзвін у вухах Джін-Луїзи заглушив оповідь Ади Белль. Вона відчула, що стала бліда як смерть. Долоні в неї спітніли, у горлі перехопило. Їй не можна йти. Якщо вона піде, вони здогадаються. Вона підвелася, спробувала всміхнутися, але губи в неї тремтіли. Вона стулила рот і зціпила зуби.

«...ну от і все. Що з тобою, Джін-Луїзо? Ти біла як не знаю що. Може, я тебе налякала?»

Ада Белль глузливо посміхнулася.

«Ні,— промимрила Джін-Луїза.— Просто я змерзла. Краще піду до класу».

Вона молилася, щоб дівчата не помітили, як у неї тремтять коліна під час ходьби. У вбиральні для дівчат вона схилилася над раковиною, і її знудило.

Все ясно. Елберт устромив їй у рота свій язик. Вона вагітна.

Знання Джін-Луїзи про мораль і звичаї дорослих були уривчасті й неповні, але достатні для того, щоб розуміти: дитину можливо народити і поза шлюбом, це їй було відомо. До сьогодні вона не знала і не переймалася, як саме, бо це її не цікавило, та коли дівчина народжувала дитину поза шлюбом, її родина поринала у глибини ганьби. Джін-Луїза сто разів чула, як Александра розводиться про Ганьбу Для Родини: ганьба означала висилку до Мобіла й ув’язнення у виправному закладі, подалі від пристойних людей. Зганьблена родина вже ніколи не сміла ходити з високо піднесеною головою. Щось таке колись трапилося на вулиці, що вела до Монтгомері, й дами, що мешкали на тому кінці вулиці, перешіптувалися і квоктали про це тижнями.

Джін-Луїза ненавиділа себе і ненавиділа цілий світ. Вона нікому не завдала шкоди. Її приголомшила така несправедливість: адже вона нікому не заподіяла зла.

Вона крадькома вийшла зі школи, припленталася додому, пробралася у двір, залізла на платан і просиділа там до обіду. Обід тягнувся у мовчанні. Джін-Луїза навіть не усвідомлювала, що за столом сидять Атикус і Джемі. Потім вона повернулася на дерево і просиділа на ньому до сутінок, аж поки не почула, що її кличе Атикус.

«Злізай негайно»,— наказав він.

Вона була надто нещасна, щоб відреагувати на його крижаний голос.

«Міс Блант сказала, що ти пішла зі школи на великій перерві й не повернулася. Де ти пропадала?»

«На дереві».

«Ти захворіла? Але ж тобі добре відомо, що коли ти нездужаєш, мусиш негайно йти до Кел».

«Не захворіла, сер».

«Тоді, якщо ти не хвора, яку поважну причину ти можеш знайти для такої поведінки? Яке виправдання?»

«Ніякого, сер».

«Тоді дозволь мені дещо тобі сказати. Якщо подібне повториться, комусь дістанеться на бублики».

«Так, сер».

Вона ледь втрималася, щоб не розповісти йому все, перекинути цей тягар на нього, але змовчала.

«Ти впевнена, що почуваєшся нормально?»

«Так, сер».

«Тоді йди додому».

За вечерею їй хотілося жбурнути свою повну тарілку в Джемі, який з чванливістю своїх п’ятнадцяти років вів дорослу бесіду з батьком. Час до часу Джемі кидав на неї презирливі погляди. «Ти ще своє дістанеш, не хвилюйся,— по думки пообіцяла вона йому.— Тільки от зараз я не можу».

Щоранку вона прокидалася, переповнена енергією кошеняти і найкращими намірами, і щоранку до неї повертався отой тупий страх; щоранку вона шукала в ліжку немовля. Протягом дня цей страх ніколи цілковито не зникав, він охоплював її, коли вона зовсім того не чекала, і пошепки з неї глузував. Вона прочитала все, що було написано у рубриці «немовля» в енциклопедії, але знайшла там мало корисного, прочитала рубрику «народження» і знайшла ще менше. Їй трапилася старовинна книжка під назвою «Дияволи, зілля й лікарі», і зображення середньовічних нар та інструментів для пологів, як і інформація, що жінок іноді били неодноразово об стінку, щоб прискорити пологи, довели її мало не до істерики. Поступово Джін-Луїза зібрала дані від своїх шкільних подружок, обачно ставлячи питання з інтервалами у тижні, щоб не викликати підозру.

Вона, скільки могла, уникала Келпурнію, бо вважала, що Кел їй збрехала. Кел розповіла, що таке є у всіх дівчат, це настільки ж природна річ, як і дихання, ознака того, що дівчинка дорослішає, і триває воно десь до п’ятдесяти років. У ту мить Джін-Луїзу охопив страшенний відчай від перспективи, що коли воно закінчиться, вона буде застара, щоб отримувати задоволення від життя, а тому і не розпитувала більше. Кел навіть не заїкнулася про немовлят і французькі поцілунки.

Врешті-решт Джін-Луїза прозондувала Келпурнію щодо сімейства Оуенів. Кел відмовилася говорити про того містера Оуена, бо він не гідний вважатися людиною. Тепер він насидиться у в’язниці. Так, сестру Франсін відіслали до Мобіла, бідолашку. А саму Франсін помістили до Притулку баптистських сиріт в окрузі Ебот. Джін-Луїза не мусить забивати собі голову думками про тих людей. Келпурнія починала сердитися, і Джін-Луїза відступила.

Коли вона з’ясувала, що до народження дитини їй треба почекати дев’ять місяців, вона почувалася як злочинець, якому відстрочили смертний вирок. Вона рахувала тижні, позначаючи їх у календарі, але забула порахувати ті чотири місяці, які спливли до початку її підрахунків. Час підходив, і дні її минали у безпорадній паніці: ось вона прокинеться, а в її ліжку лежить немовля. Вони ростуть у животі, це вона знала точно.

Одна ідея вже довго визрівала у неї в голові, але Джін-Луїза інстинктивно її відштовхувала: усвідомлення остаточної розлуки було для неї нестерпне, проте вона знала, що настане день, коли вже не можна буде ані зволікати, ані приховувати. Хоча її стосунки з Атикусом і Джемі досягли найнижчого рівня («Ти якась зовсім млява стала, Джін-Луїзо,— казав батько.— Невже ти не можеш зосередитися на чомусь бодай п’ять хвилин?»), думка про існування без них, хоч як би там гарно не було на небесах, видавалася неприпустимою. Але ще гірше буде, якщо її вишлють до Мобіла, а вся рідня довіку не посміє підвести голови: такого Джін-Луїза не побажала б навіть Александрі.

За її розрахунками, дитина мала народитися в жовтні, тож тридцятого вересня Джін-Луїза накладе на себе руки.

Осінь приходить до Алабами пізно. Навіть на Геловін можна не застеляти садові стільці теплими куртками. Сутінки розтягуються надовго, але темрява спускається раптово; небо з темно-жовтого перетворюється на синьо-чорне, не встигнеш і кроку ступити, а з останнім променем зникає і денне тепло, і приходить прохолода.

Осінь Джін-Луїза любила найбільше з усіх пір року. Вона завжди очікувала на всі її прояви, звуки і форми: віддалені удари по шкіряному м’ячу і хлопці на тренувальному полі біля її дому наводили на думки про оркестр і холодну кока-колу, смажений арахіс і хмарки пари з рота у холодному повітрі. Навіть школа мала свої приємні моменти: поновлення старих чвар і дружб, тижні заучування усього, що забулося за довге літо. Осінь — це час гарячих вечерь, коли з’їдалося все, що не було з’їдене у півсні за сніданком. Джін-Луїзин світ досяг свого найліпшого періоду саме тоді, коли вона змушена його покинути.

Їй уже виповнилося дванадцять років, і вона перейшла до сьомого класу. Але посмакувати переходом з початкової школи не вдавалося: Джін-Луїзу не радувало, що треба переходити з однієї класної кімнати до іншої протягом дня і мати іншого вчителя на кожному уроці; не викликала захвату і думка, що десь там у далеких старших класах вчиться її героїчний брат. Атикус виїхав до Монтгомері на засідання законодавчих зборів, Джемі вона майже не бачила, хоча він нікуди не поїхав.

Тридцятого вересня вона відсиділа на всіх уроках, але не вивчила нічого. Після занять пішла до бібліотеки і залишалася там, аж доки не прийшов швейцар і не наказав їй іти геть. Вона попленталася на околицю, намагаючись потягти час. День уже згасав, коли вона перейшла рейками старого тартака до льодосховища. Теодор, робітник льодосховища, привітався з нею, і вона, йдучи далі, озиралася на нього, доки він не зайшов усередину.

Міський водний резервуар стояв у полі неподалік льодосховища. Вищої споруди Джін-Луїза в житті не бачила. Тонка металева драбина піднімалася від землі до невеличкої галерейки, яка охоплювала резервуар по периметру. Джін-Луїза кинула свої підручники і полізла драбиною нагору. Піднявшись вище за платани у своєму дворі, вона глянула униз, і в голові у неї запаморочилося, тож надалі вона дивилася лише вгору.

Під нею лежав увесь Мейком. Їй здавалося, що вона бачить свій дім: Келпурнія підсушує сухарики, скоро Джемі повернеться з футбольного тренування. Поглянувши на площу, Джін-Луїза впевнилася, що бачить, як Генрі Клінтон виходить з крамниці з оберемком продуктів. Кладе їх до багажника чиєїсь машини. Тут водночас засвітилися всі вуличні ліхтарі, й Джін-Луїза усміхнулася з несподіваною радістю.

Сіла на вузьку галерейку і звісила ноги. Один черевичок впав, за ним і другий. Цікаво, який у неї буде похорон: чи сидітиме місіс Дафф усю ніч і збиратиме в книгу підписи від людей? Чи плакатиме Джемі? Якщо так, то це трапиться вперше.

Вона поміркувала, що краще — стрибати сторчголов чи прости зісковзнути з краю. Якщо вона впаде на землю горілиць, можливо, буде не так боляче. Чи дізнаються всі колись, як сильно вона їх любить?

Хтось міцно ухопив її. Вона напружилася, коли чиїсь руки притиснули її лікті до боків. То були руки Генрі, з зеленими плямами від овочів. Безмовно він підняв її на ноги і пустив перед собою спускатися вниз крутою драбиною.

Вже внизу Генрі смикнув її за волосся.

«Богом клянуся, цього разу я вже точно все розкажу містеру Фінчу! — загорлав він.— Богом клянуся, Скауте! Ти що, з глузду з’їхала — полізла гратися на цій цистерні? Ти ж могла вбитися!»

Він ще раз смикнув її за волосся і навіть видер пасмо; він трусив її; він зірвав з себе білий робочий фартух, зібгав його і зі злістю жбурнув на землю.

«Ти розумієш, що могла б убитися? Розум у тебе є?»

Джін-Луїза дивилась на нього безтямним поглядом.

«Теодор тебе побачив отам нагорі й побіг по містера Фінча, а коли не знайшов його, покликав мене. Боже милостивий!..»

Коли він побачив, як її колотить, то зрозумів, що вона зовсім не гралася. Він легенько узяв її за шию; дорогою додому він намагався випитати, що її непокоїть, але вона мовчала. Генрі залишив її у вітальні й пішов до кухні.

«Золотко, що ти накоїла?»

Коли Келпурнія говорила з нею, в голосі її завжди змішувалися прихована ніжність і м’яке засудження.

«Містере Генку,— сказала Кел,— ліпше повертайтеся до крамниці. Містер Фред занепокоїться, де це ви поділися».

Келпурнія пильно подивилася на Джін-Луїзу, не перестаючи рішуче жувати солодку жуйку.

«То що ж ти накоїла? Чого ти залізла на ту цистерну?»

Джін-Луїза не відповідала.

«Якщо ти мені зізнаєшся, я нічого не скажу містеру Фінчу. Що тебе так засмутило, золотко?»

Келпурнія сіла поруч з нею. Келпурнія вже проминула свій середній вік, вона трохи набрала ваги, кучеряве її волосся почало сивіти, й очі мружилися через короткозорість. Поклавши руки собі на коліна, вона роздивлялася їх.

«На світі немає нічого аж такого жахливого, про що не можна розповісти»,— мовила вона.

Джін-Луїза сховала голову на колінах Келпурнії. Вона відчувала, як шкарубкі долоні розминають їй плечі й спину.

«У мене буде дитина!» — проридала вона.

«Коли?»

«Завтра!»

Келпурнія поставила її перед собою і витерла їй сльози краєчком фартуха.

«Де це ти, заради здорового глузду, набралася таких думок?»

Ковтаючи сльози, Джін-Луїза повідала їй про свою ганьбу, не випускаючи нічого, благаючи не відсилати її до Мобіла, не розтягувати і не жбурляти об стінку.

«Можна я піду до тебе додому? Будь ласка, Кел!»

Вона молила, щоб Келпурнія допомогла зберегти її таємницю, адже дитину, коли та народиться, можна буде вночі кудись віднести.

«І ти ходила з таким тягарем на серці стільки часу? Чому ти нічого мені не сказала?»

Важка рука Келпурнії пригорнула її, заспокоюючи, хоча яке тут могло бути заспокоєння? Джін-Луїза чула, як Келпурнія бурмоче: «...це ж треба так задурити дівчинці голову... я б їх повбивала, тільки б вони мені трапилися...»

«Кел, ти ж мені допоможеш, правда?»,— спитала вона несміливо.

«Певна річ, Ісус мені свідок, золотко. Затям собі от що: ти не вагітна і ніколи вагітною не була. Так воно не буває».

«Якщо я не вагітна, тоді що зі мною?»

«Хоча ти й прочитала купу книжок, але ти найбільший невіглас з усіх, кого я знаю,— протягла Келпурнія.— Щоправда, звідки тобі було знати?»

Неквапно й обачливо Келпурнія розповіла їй цю просту істину. Джін-Луїза слухала, і набір огидних фактів, зібраних нею впродовж цілого року, склався у чітку, прозору схему; хрипкий голос Келпурнії витягав Джін-Луїзу з накопичених за рік страхів, і життя поверталося до неї.

Глибоко вдихнувши, вона відчула у себе в горлі смак прохолодного осіннього повітря. На купонній плиті шкварчала ковбаса, на столі у вітальні лежала колекція братових спортивних журналів, долинав гірко-солодкий запах волосся Келпурнії.

«Кел,— спитала Джін-Луїза.— І чому я не знала про це раніше?»

Келпурнія насупилася у пошуках відповіді.

«Ви трошечки відстала, міс Скаут. От якби ви виросли на фермі, ви б це знали, ще не навчившись ходити, або якби вас виховувала жінка — якби ваша мама була жива, ви б це вже знали...»

«Мама?»

«Так, мем. Ви бачили б, як ваш татко цілує маму, і питали би про це, щойно почали б говорити».

«Невже і вони отаке робили?»

На кутніх зубах Келпурнії блиснули золоті коронки.

«Святий Боже, авжеж! Інакше як би ти прийшла на цей світ? Певна річ, робили, а як же?»

«Та бути того не може».

«Золотко, тобі ще треба трохи підрости, щоб усе зрозуміти, але твої тато і мама так кохали одне одного, то щось страшне, а коли закохуєшся отак, міс Скаут, дуже хочеться таке робити. Всі того хочуть, коли так любляться. Хочуть одружитися, хочуть цілуватися, обніматися і все решта, і хочуть народжувати дітей».

«Сумніваюся, що у тітки й дядька Джиммі таке буває».

Келпурнія пом’яла в руках фартух.

«Міс Скаут, люди одружуються з різних причин. Міс Александра, я так собі гадаю, вийшла заміж, щоб жити своїм домом,— Келпурнія почухала потилицю.— Але вам туди не треба лізти, воно вас не обходить. Не займайтеся справами інших людей, поки не дасте ради своїм власним,— Келпурнія підвелася.— А ваша справа нині — не слухати балачок отих дівчат зі Старого Сарема, не треба з ними сперечатися, просто не звертайте уваги, а як треба буде про щось дізнатися — бігом до старої Кел».

«А чого ти мені одразу те все не розповіла?»

«Бо у вас воно розпочалося трохи зарано, і не дуже те вам сподобалося, от ми й вирішили, що й до решти ви поставитеся не краще. Містер Фінч сказав: почекаємо, поки вона звикнеться з цією ситуацією, але ми й гадки не мали, що ви дізнаєтеся так швидко і так перекручено, міс Скаут».

Джін-Луїза з насолодою потягнулася і позіхнула, щаслива, що живе. Їй захотілося спати, навряд чи вона діждеться вечері.

«У нас на вечерю сьогодні гаряче печиво, Кел?»

«Так, мем».

Грюкнули вхідні двері, й Джемі затупав у передпокої. Він прямував до кухні, де збирався відчинити холодильник і проковтнути кварту молока, щоб утамувати спрагу після футбольного тренування. Перш ніж задрімати, Джін-Луїза усвідомила, що Келпурнія вперше в житті казала їй «мем» і «міс Скаут», зазвичай таке звертання приберігалося для присутності високих гостей. «Мабуть, дорослішаю»,— подумала вона.

Джемі збудив її, увімкнувши верхнє світло. Вона побачила, як він до неї наближається, як гордо вирізняється каштанова літера «М» на його білому светрі.

«Не спиш, маленька Триочко?»

«Не глузуй»,— відізвалася вона. Якщо Генрі або Келпурнія розповіли йому про неї, вона просто помре, але забере з собою на той світ і їх.

Вона пильно дивилася на брата. Чуб у нього був вологий, і від Джемі пахло ядучим милом зі шкільної роздягальні. Краще напасти першій.

«Тьху, та ти курив! За милю чути!»

«І не думав».

«Просто не розумію, як ти можеш грати у футбол. Ти такий худющий».

Джемі посміхнувся і не відреагував на її гамбіт. Ясно, вони йому розповіли.

Джемі погладив свою літеру «М».

«Славетний Фінч — сухий м’яч, ось хто я такий! Узяв сьогодні сім голів з десяти,— він підійшов до столу, обрав собі футбольний журнал, розкрив його, погортав, а тоді мовив: — Скауте, якщо з тобою колись щось трапиться, або якщо ти не схочеш про щось говорити Атикусу...» «Ну?»

«Розумієш, якщо матимеш якісь неприємності в школі абощо, просто скажи мені. Я про тебе подбаю».

Джемі неспішно вийшов з вітальні, а Джін-Луїза витріщила очі, не вірячи, що це їй не наснилося.

12

Збудив її сонячний промінь. Джін-Луїза подивилася на годинник. П’ята. Хтось уночі прикрив її простирадлом. Вона скинула його і довго роздивлялася свої довгі ноги, дивуючись, що їм уже двадцять шість років. Мокасини стояли там, де вона їх залишила дванадцять годин тому. Біля них валялася одна шкарпетка, а другу вона знайшла у себе на нозі. Джін-Луїза зняла її і тихенько підійшла до туалетного столика, де і побачила себе у дзеркалі.

Вона з сумом дивилася на своє відображення. «Трапилося те, що містер Берджес назвав би Жахіттям,— сказала вона йому.— Господи, я вже років п’ятнадцять не прокидалася у такому стані. Сьогодні понеділок, я тут з суботи, попереду ще одинадцять днів відпустки, а я вже зранку вигляд маю, як невротичка-істеричка». Вона засміялася сама з себе: так, довгенько такого не було, стільки і слони не живуть, і нічого тут не вдієш.

Джін-Луїза узяла пачку цигарок і три кухонні сірники, запхнула сірники під целофанову обгортку і тихо вийшла до передпокою. Відчинила дерев’яні двері, потім розсувні скляні двері.

У будь-який інший день вона босоніж постояла б на росистій траві, послухала б вранішні наспіви пересмішників, поринула б у беззмістовність мовчазної, стриманої краси, яка оновлюється з кожним сходом сонця і зникає непоміченою половиною людства. Вона походила б під соснами з жовтими річними кільцями — під соснами, які стриміли до блискотливого неба в сонячному промінні, і всі її відчуття розчинилися б у радощах ранку.

Все це чекало на неї, прагнуло її прийняти, але вона не дивилася і не слухала. Лише дві хвилини спокою, поки вчорашній день повернеться до неї: ніщо не може знищити насолоду від першої цигарки вранці. І Джін-Луїза видихала дим у нерухоме повітря.

Вона обережно торкнулася учорашнього дня — і відсахнулася. «Я не насмілюся зараз про це думати, хай воно трошки відступить». Дивовижно, міркувала вона, відчуваєш нібито фізичний біль. Кажуть, коли вже терпіти несила, організм вмикає внутрішній захист, ти вирубаєшся і вже нічого не сприймаєш. Господь ніколи не посилає тобі більше, ніж ти в змозі винести...

То була віковічна мейкомська сентенція, яку полюбляли тендітні пані, що сиділи над небіжчиками, бо вважалося, що для тих це неймовірно втішно. Дуже добре, Джін-Луїза також втішиться. Вона проведе свої два тижні удома у ввічливому відстороненні, нічого не говорячи, нічого не вимагаючи, нікого не звинувачуючи. Діятиме так, як можна очікувати за таких обставин. І Джін-Луїза сіла і підперла голову руками. «Боже, наскільки було б краще, якби я вас обох застукала у брудній забігайлівці з якимись хвойдами... Газон треба покосити».

Джін-Луїза пішла до гаража, підняла ролетні двері й викотила звідти бензокосарку. Перевірила, чи є пальне в баку, натиснула на маленький важіль, поставила одну ногу на косарку, другою міцно закріпилася на землі й різко смикнула шнур. Мотор двічі чмихнув і заглух.

«Хай йому чорт, я його затопила».

Вона викотила косарку на сонце і повернулася в гараж, де озброїлася важким садовим секатором. Потім підійшла до дренажної труби біля під’їзної доріжки і зрізала цупку траву, що росла обабіч неї. Щось заворушилося у неї під ногами, і вона ухопила лівою рукою цвіркуна, а потім прикрила його правою рукою. Цвіркун несамовито бився між долонями, і вона його відпустила. «Ти загулявся,— сказала вона.— Повертайся додому до мами».

Якась вантажівка виїхала нагору і зупинилася перед нею. Хлопець-негр зіскочив з підніжки і вручив їй три кварти молока. Джін-Луїза поставила молоко на сходи веранди. Повертаючись до дренажної труби, вона ще раз спробувала завести косарку. Цього разу вийшло.

Вона задоволено дивилася на охайний прокіс. Скошена трава лежала рівненько і пахла свіжістю. «Курс англійської літератури був би зовсім інший, якби містер Вордсворт мав косарку»,— подумала вона.

Щось майнуло в її полі зору, і вона звела очі. У дверях стояла Александра і жестами кликала її: мовляв, негайно біжи сюди. «Присягаюся, вона вже в корсеті. Цікаво, вночі вона колись перевертається з боку на бік у ліжку?» Малоймовірно, судячи з того, як вона стояла і чекала, поки підійде племінниця: густе сиве волосся її було, як завжди, акуратно зачесане; косметики ніякої, але це не мало значення. Вірогідно, Френсис завдав їй болю, коли народжувався, але навряд чи щось іще її колись зачіпало.

— Джін-Луїзо,— засичала Александра.— Ти піднімеш на ноги половину міста цією штукою! Ти вже збудила батька, а він майже зовсім не спав уночі. Негайно припини!

Джін-Луїза вимкнула мотор, і ця раптова тиша поклала кінець її перемир’ю з ними.

— Треба хоч щось уже тямити, а не працювати з косаркою босоніж. Фінк Сюел отак собі три пальці відтяв на нозі, а Атикус буквально минулої осені вбив у дворі змію у три фути завдовжки. Щиро кажучи, ти іноді так поводишся, що люди можуть подумати, ніби ти перелізла через всі межі!

Джін-Луїза мимоволі посміхнулася. Від Александри завжди можна було чекати якоїсь словесної недоречності. Найбільш прославився її коментар щодо захланності наймолодшого члена однієї єврейської родини з Мобіла, коли йому виповнилося тринадцять років: Александра заявила, що Аарон Стайн страшенно ненажерливий, вона ще таких не бачила,— він з’їв чотирнадцять пшеничних колосків під час своєї менопаузи[29].

— Чому ти не занесла молоко? Воно вже, мабуть, скисло.

— Я не хотіла вас усіх будити, тьотю.

— Але ж збудила,— відтяла Александра.— Снідатимеш?

— Тільки каву, будь ласка.

— Я хочу, щоб ти сьогодні вранці одягнулася і з’їздила в місто дещо мені купити. Тобі доведеться відвезти Атикуса. Він сьогодні зовсім не володіє руками.

Ліпше б Джін-Луїза лишилася в ліжку, поки вони б усі роз’їхалися. Але батько все одно підняв би її, щоб вона його відвезла.

Джін-Луїза ступила в дім, пройшла на кухню і сіла за стіл. Подивилася на гротескне начиння, яке Александра поклала біля тарілки Атикуса. Батько не дозволяв, щоб його годували, і доктор Фінч вирішив проблему, встромивши ручки виделки, ножа й ложки у великі дерев’яні шпульки.

— Доброго ранку,— увійшов до кухні батько.

Джін-Луїза втупилася у свою тарілку.

— Доброго ранку, сер.

— Я чув, тобі було недобре. Зазирнув до тебе, коли повернувся додому, а ти міцно спала. Все гаразд сьогодні?

— Так, сер.

— А з твого тону не скажеш.

Атикус попросив Господа наповнити їм вдячністю серця за ці й усі інші благословення, узяв свою склянку, але не втримав і пролив молоко на стіл. Воно натекло йому на коліна.

— Перепрошую,— вибачився він.— Мені вранці іноді потрібно багато часу, щоб дати собі раду.

— Сиди, я все приберу,— Джін-Луїза підскочила до раковини. Поклала на пролите молоко два кухонних рушника, дістала з шухлядки чистий і промокнула плями на батьковій сорочці та штанах.

— Нині мій рахунок з хімчистки б’є рекорди.

— Так, сер.

Александра подала Атикусу яєчню з беконом і тост. Коли батько цілковито зосередився на сніданку, Джін-Луїза подумала, що зможе безпечно на нього подивитися.

Він не змінився. Обличчя мав таке саме, що й завжди. «Не знаю, чому я очікувала, що він виглядатиме, як Доріан Грей».

Коли задзвенів телефон, вона аж підстрибнула.

Джін-Луїза не могла призвичаїтися до дзвінків о шостій ранку, часу Мері Вебстер. Слухавку взяла Александра й одразу повернулася до кухні.

— Це тебе, Атикусе. Шериф.

— Спитай, Сандро, будь ласка, що йому треба.

Александра пішла спитати і, повернувшись, мовила:

— Хтось там попросив його зв’язатися з тобою.

— Перекажи йому звернутися до Генка. Він може сказати Генку все те саме, що й мені,— мовив він і обернувся до Джін-Луїзи.— Я радий, що маю молодшого партнера, а також сестру. Що проґавить один з них, не проґавить другий. Цікаво, що це знадобилося шерифу в такий час?

— Мені теж,— відповіла вона мляво.

— Доню, гадаю, не завадить, якщо Аллен тебе сьогодні огляне. Ти сама не своя.

— Так, сер.

Крадькома вона спостерігала, як батько їсть сніданок. Він управлявся з громіздкими приборами так, ніби вони мали нормальний розмір і форму. Кинувши погляд на його обличчя, Джін-Луїза побачила, що воно заросло сивою щетиною. «Якби він відпустив бороду, вона була б уже біла, але волосся у нього тільки-тільки починає сивіти, а брови й досі блискуче-чорні. У дядька Джека вже зовсім білі скроні, а тітка Александра повністю сива. Коли я почну сивіти, з чого це почнеться? Чому я про це думаю?»

Вибачившись, вона взяла свою каву і перейшла до вітальні. Там поставила чашку на підставку торшера і, відсуваючи штори, побачила, як під’їжджає машина Генрі.

— Доброго ранку. Ти бліда як смертний гріх,— привітався Генрі.

— Дякую. Атикус на кухні.

Генрі вигляд мав як завжди. Після сну його шрам був майже непомітний.

— Ти не в гуморі? Я тобі вчора махав, коли побачив на балконі, але ти мене не помітила.

— Ти мене бачив?

— Бачив. Сподівався, ти на нас зачекаєш на вулиці, та марно. Сьогодні тобі краще?

— Так.

— Не гарчи на мене.

Вона випила каву, сказала собі, що хоче ще, і пішла слідом за Генрі до кухні. Він оперся на раковину і крутив на вказівному пальці ключі від машини. «Який він високий,— подумала вона,— майже такий, як кухонні шафи. Я вже ніколи більше не зможу сказати йому жодної доладної фрази».

— Отак воно і сталося,— говорив Генрі.— Рано чи пізно воно мало статися.

— Він пив? — спитав Атикус.

— Не пив, але був п’яний. Повертався з нічної гулянки у тій їхній забігайлівці.

— А що трапилося? — спитала Джін-Луїза.

— Син Зібо,— відповів Генрі.— Шериф сказав, що затримав його, а він попросив зателефонувати містеру Фінчу, щоб той його витягнув. От.

— А в чому справа?

— Люба, син Зібо виїжджав з негритянського кварталу на світанку, на карколомній швидкості, і збив старого містера Гілі, який саме переходив вулицю,— збив на смерть.

— О ні!

— А машина чия була? — спитав Атикус.

— Гадаю, самого Зібо.

— І що ти сказав шерифові?

— Переказати сину Зібо, що ви не візьметеся за цю справу.

Атикус обіперся ліктями об край столу і відштовхнувся.

— Даремно ти так сказав, Генку,— промовив він лагідно.— Звісно ж, ми беремося за неї.

«Дякую тобі, Господи». Джін-Луїза стиха зітхнула і потерла очі. Син Зібо був онуком Келпурнії. Атикус міг забути багато чого, але їх він не забуде ніколи. Вчорашній день швидко танув, як нічний кошмар. Бідолашний містер Гілі, він, мабуть, так набрався, що й не втямив, як його збило.

— Але, містере Фінч,— заперечив Генрі,— я гадав, що жоден...

Атикус поклав долоню на ріг стільця. Коли йому треба було зосередитися, він зазвичай перебирав пальцями ланцюжок годинника і недбало порпався у годинниковій кишеньці. Але зараз руки його були нерухомі.

— Генку, я підозрюю, що коли ми знатимемо всі факти в цій справі, найкраще, що ми можемо зробити для хлопця, це порадити йому визнати себе винним. А ще — хіба не краще для нас стояти в суді поруч з ним, ніж допустити, щоб він потрапив у чужі руки?

Обличчя Генка поволі розпливлося в усмішці.

— Розумію, на що ви натякаєте, містере Фінч.

— А я ні,— заявила Джін-Луїза.— Що це за чужі руки?

— Скауте, ти, можливо, не знаєш,— обернувся до неї Атикус,— але адвокати, яким платить НАСПКН, тільки й вичікують, як канюки, подібних справ...

— Ти говориш про чорношкірих юристів?

Атикус кивнув.

— Атож. Ми вже маємо у себе в штаті трьох або чотирьох. Вони діють головно в Бірмінгемі й інших великих містах, але відстежують округ по округу, коли якийсь злочин вчиняється негром проти білої людини,— ти й уявити не можеш, які вони оперативні, й тоді вони з’являються і... коротше, щоб ти зрозуміла: вони вимагають, щоб на таких процесах до складу присяжних вводили негрів. Вони викликають присяжних повісткою до суду, просять суддів пом’якшувати вирок, вдаються до протокольних хитрощів, а їх сила-силенна; намагаються примусити суддю зробити помилку. А найголовніше — вони прагнуть перевести розгляд справи до федерального суду, де, як їм відомо, карти підтасовуються на їхню користь. Таке вже трапилося у сусідньому судовому окрузі, і немає ніякої гарантії, що подібне не може статися тут.

Атикус повернувся до Генка.

— Ось чому я кажу, що ми візьмемося за цю справу, якщо він хоче нас.

— А мені здавалося,— мовила Джін-Луїза,— що НАСПКН заборонено діяти в Алабамі.

Атикус і Генрі подивилися на неї і розсміялися.

— Кохана,— почав Генрі,— ти не уявляєш, що почалося в округу Ебот, коли там трапилося щось подібне. Цієї весни нам здавалося, що том будуть серйозні заворушення. Навіть тут, на цьому боці ріки, люди скуповували всю зброю, яку можна було дістати, і...

Джін-Луїза вийшла з кухні.

У вітальні їй було чути рівний голос Атикуса:

— ...підемо трохи проти течії отаким чином... добре, що він попросив адвоката з Мейкома...

Вона не виблює свою каву, хай там що. До кого люди з оточення Келпурнії зверталися в першу чергу і завжди? Скільки розлучень улаштував Атикус для Зібо? П’ять щонайменше. Від якого шлюбу був цей хлопець? Цього разу він потрапив у серйозну халепу, йому потрібна справжня допомога, а вони собі сидять на кухні й торочать про НАСПКН... «Ще не так давно Атикус зробив би це просто від доброго серця, зробив би заради Кел. Я конче мушу поїхати провідати її сьогодні вранці, конче...»

Що за хворість напала на людей, яких так любить Джін-Луїза? Невже вона не помічала цього, бо була далеко від них? Чи це накопичувалося поступово, протягом років, доки не набуло такої гострої форми? Чи це завжди було в неї під носом, а вона просто не дивилася? Ні, тільки не це! Що перетворило звичайних людей на галасливий непотріб, що змусило близьких їй душею людей озлобитися і казати «чорномазий», коли це слово ніколи не бувало в них на вустах?

— ...тримати їх на належному місці, сподіваюся,— говорила Александра, заходами до вітальні разом з Атикусом і Генрі.

— Немає чого перейматися,— заспокоїв її Генрі.— Все буде гаразд... О сьомій тридцять вечора, люба?

— Так.

— Могла б виявити трохи більше захоплення,— всміхнувся Атикус.— Ти їй вже набрид, Генку.

— Може, підвезти вас до середмістя, містере Фінч? Ще дуже рано, але, гадаю, я попрацюю в офісі над деякими справами, поки не так спекотно.

— Дякую, але Скаут відвезе мене трохи згодом.

Її дитяче прізвисько як громом вдарило їй по вухах. «Ніколи не смій мене більше так називати! Той ти, який називав мене Скаутом, помер і лежиш у землі».

Тут заговорила Александра:

— Я склала перелік того, що слід купити у «Джитні Джагнл», Джін-Луїзо. І піди перевдягнися. Можеш підскочити туди просто зараз, там уже відчинено, а потім повернешся по батька.

Джін-Луїза пішла до ванної і почала набирати гарячу воду. Повернулася до себе в кімнату, витягла з шафи полотняну сукню, перекинула її через руку. Знайшла у валізі пару черевичків на високих підборах, вибрала собі трусики і з цим усім пішла назад до ванної.

Подивилася на себе у дзеркальце на аптечній шафці. І хто тепер Доріан Грей?

Під очима у неї залягли синьо-коричневі тіні, проступили носо-губні складки. Без сумніву, це вже зморшки. Вона відтягла убік одну щоку і вдивилася у майбутню зморшку. «Начхати. Коли я готова буду вийти заміж, мені виповниться дев’яносто, і буде вже запізно. Хто мене поховає? Я в родині цаймолодша: це одна з причин, з якої варто мати дітей».

Вона додала холодної води, і коли температура стала прийнятною, влізла у ванну, ретельно вимилася, спустила воду, витерлася насухо і швидко вдягнулася. Сполоснула ванну, промокнула руки, повісила рушник сушитися і вийшла.

— Підфарбуй вуста,— звеліла їй тітка, яка також вийшла до передпокою. Відчинивши стінну шафу, Александра витягла пилосос.

— Я сама зроблю, коли повернуся,— сказала Джін-Луїза.

— Коли ти повернешся, все буде зроблено.

Сонце ще не розжарило тротуари Мейкома, але невдовзі розжарить. Джін-Луїза припаркувала машину перед крамницею та увійшла всередину.

Містер Фред поручкався з нею, сказав, що дуже радий її бачити, витягнув з холодильника запітнілу пляшку кока-коли, обтер її фартухом і простягнув їй.

Дуже приємно, коли щось у житті зовсім не змінюється, подумалося їй. Скільки він житиме, скільки вона сюди повертатиметься, містер Фред буде тут зі своєю... простою гостинністю. Де це було? В «Алісі»? Чи з братиком Кроликом? Ні, з Кротом. Кріт, коли повертався з якоїсь довгої подорожі, страшенно втомлений, знав, що його очікує проста гостинність.

— Я зберу для вас усе потрібне, а ти пий собі колу,— запропонував містер Фред.

— Дякую, сер.

Джін-Луїза зазирнула у перелік і вирячила очі.

— Тітка дедалі більше нагадує кузена Джошуа. Навіщо їй знадобилися коктейльні серветки?

— Гадаю,— засміявся містер Фред,— вона має на увазі святкові серветки. Ніколи не чував, щоб вона бодай пригубила коктейль.

— І не почуєте, будьте певні.

Містер Фред заходився робити свої справи і трохи згодом покликав Джін-Луїзу до підсобки.

— Чула про містера Гілі?

— Е-е-е... ну,— відповіла Джін-Луїза. Вона недаремно була дочкою юриста.

— Він так і не зрозумів, що його збило. Власне, навіть не тямив, куди ішов, бідолаха. Я в житті не бачив, щоб хтось пив стільки самогонки. Це було його єдине досягнення.

— А він хіба не грав на пляшці?

— Звісно, грав,— відповів містер Фред.— Пам’ятаєш часи, коли у будівлі суду проводили фестивалі талантів? Він завжди дув у свою пляшку. Приносив її повну, трошки відпивав, щоб знизити тон, потім ще пив, аби звук став зовсім низький, а там уже виконував своє соло. Щоразу це був «Старигань Ден Такер», і він шокував наших дам, але їм ніколи не вдавалося нічого довести. Бо, бачиш, чисте віскі не дуже пахне.

— А на що він жив?

— На пенсію, гадаю. Він воював у Іспанії... десь воював, та я, чесно кажучи, не можу пригадати точно. Ось ваше замовлення.

— Дякую, містере Фреде,— сказала Джін-Луїза.— Господи, я забула взяти гроші. Я залишу чек в Атикуса на столі, можна? Він невдовзі приїде до офісу.

— Звісно, можна, люба. Як почувається тато?

— Сьогодні доволі кепсько, але він буде на роботі, навіть якщо почнеться всесвітній потоп.

— Чому б тобі цього разу не залишитися вдома?

Джін-Луїза хотіла була розсердитися, але побачила на обличчі містера Фреда лише позбавлений цікавості добрий гумор.

— Обов’язково залишуся, колись.

— Знаєш, я був на Першій світовій,— сказав містер Фред.— Не у Європі, але нашою країною поїздив чимало. Не дуже хотілося мені повертатися додому, тож після війни я десять років жив по інших місцях, але що далі, то більше скучав за Мейкомом. Прийшла мить, коли я відчув, що мушу повернутися, інакше просто помру. Цього з себе ніколи не витравиш.

— Містере Фреде, Мейком нічим не відрізняється від усіх інших невеличких містечок. Спитайте кого хочете...

— Не в тому річ, Джін-Луїзо. Ти сама знаєш.

— Знаю,— кивнула вона.

— Річ не в тому, що тут розпочалося твоє життя. Річ у тому, що тут народжувалися і народжувалися і народжувалися люди, аж поки нарешті не з’явилася ти, яка от зараз п’є колу в «Джитні Джангл».

У цю мить Джін-Луїза гостро відчувала своє відчуження, відокремлення не лише від Атикуса й Генрі. Весь Мейком, місто й округ, залишав її з кожною годиною, і вона автоматично звинувачувала в цьому себе.

Вона вдарилася головою, сідаючи у машину. «Ніколи я не звикну до цього всього. Філософія дядька Джека таки має під собою ґрунт».

Александра забрала покупки з заднього сидіння. Джін-Луїза відчинила дверцята для батька, потім перехилилася через нього і зачинила їх.

— Вам потрібна сьогодні вранці машина, тьотю?

— Ні, люба. А ти кудись збираєшся?

— Так, мем. Я ненадовго.

Джін-Луїза пильно стежила за дорогою. Що завгодно, аби тільки не дивитися на батька, не слухати його і не розмовляти з ним.

Зупинившись біля перукарні, вона промовила:

— Спитай у містера Фреда, скільки ми йому винні. Я забула витягти з пакету чек. Обіцяла, що ти віддаси гроші.

Вона прочинила пасажирські дверцята, і батько вийшов з машини.

— Обережно!

Атикус помахав рукою водієві, що проїжджав повз них.

— Мене не зачепило,— сказав він.

Джін-Луїза об’їхала площу, вирулила на меридіанське шосе і дісталася до розвилки. Отут, мабуть, все і сталося, подумала вона.

На червоній жорстві, там, де закінчувався асфальт, проступали темні плями, і вона проїхала машиною по крові містера Гілі. На розвилці ґрунтової дороги повернула праворуч і поїхала такою вузькою стежиною, що велика машина ледь у неї втиснулася. За деякий час їхати далі стало неможливо. Дорогу заблокували автомобілі, які стояли наполовину в канаві. Джін-Луїза зупинилася біля останнього з них і вийшла. Проминула «форд» 1939 року, «шевроле» невизначеного покоління, «вілліс» і бірюзовий катафалк, на передніх дверцятах якого хромованим півколом виступали слова «райський спочинок». Вона здригнулася, зазирнула всередину: там були ряди стільців, прикріплених до підлоги, які не залишали місця для лежачого тіла, живого чи мертвого. Це таксі, подумала вона.

Джін-Луїза зняла дротяне кільце зі стовпчика хвіртки й увійшла.

У Келпурнії був так званий підметений двір[30], і Джін-Луїза бачила, що його підмели нещодавно, бо серед гладеньких слідів ніг видно було невеличкі обламки мітли.

Вона підвела очі — на веранді невеличкої хатини Келпурнії стояли негри у різних варіантах одягу: декілька жінок надягли своє найкраще вбрання, одна прийшла у набивному ситцевому фартуху, інша у робочій одежі, вочевидь, просто з поля. Джін-Луїза упізнала в одному з чоловіків професора Честера Сампера, ректора Торгового інституту «Гора Синай», найбільшого навчального закладу для негрів у окрузі Мейком. Професор Сампер, як завжди, був убраний у все чорне. Інший чоловік у чорному був незнайомий, але Джін-Луїза здогадалася, що це священик. На Зібо було його робоче вбрання. Побачивши її, всі випросталися і відійшли від краю веранди, всі як один. Чоловіки зняли капелюхи і кепі, жінка у фартуху сховала під нього руки.

— Доброго ранку, Зібо,— промовила Джін-Луїза.

Зібо зламав шерегу, зробивши крок уперед.

— Здрастуйте, міс Джін-Луїзо. Ми не знали, що ви приїхали додому.

Джін-Луїза майже фізично відчувала на собі погляди негрів. Вони стояли мовчки, поштиво і пильно дивилися на неї.

— Келпурнія вдома? — спитала вона.

— Так, мем, міс Джін-Луїзо. Мама в хаті. Хочете, я її приведу?

— А можна мені зайти, Зібо?

— Так, мем.

Чорношкірі розступилися, щоб дати їй підійти до вхідних дверей. Зібо, не дуже знаючись на тонкощах протоколу, відчинив двері й відступив, щоб дати їй пройти.

— Проведіть мене до неї, Зібо,— попросила Джін-Луїза.

Вона увійшла за ним до темної вітальні, просоченої мускусно-солодким запахом охайних негрів: нюхальним тютюном і рідиною для укладки волосся «Серця кохання». Декілька затінених фігур підвелися, коли вона увійшла.

— Сюди, міс Джін-Луїзо.

Пройшли вузеньким коридором, і Зібо постукав у нефарбовані соснові двері.

— Мамо,— сказав він.— У нас міс Джін-Луїза.

Двері тихенько прочинилися, і показалася голова дружини Зібо. Жінка вийшла у коридор, у якому вони втрьох ледь поміщалися.

— Привіт, Гелен,— сказала Джін-Луїза.— Як там Келпурнія?

— Вона дуже переживає, міс Джін-Луїзо. Френк, він ніколи раніше не мав жодних проблем...

Отже, це був Френк. З усіх своїх численних нащадків Келпурнія найбільше пишалася Френком. Він стояв у черзі на вступ до Інституту Таскеджі. Він був природжений сантехнік, міг полагодити все, що протікає.

Гелен, з важким обвислим животом, який виносив купу дітей, прихилилася до стіни. Вона була боса.

— Зібо,— спитала Джін-Луїза,— ви з Гелен знову живете разом?

— Так, мем,— спокійно відповіла Гелен.— Він уже достатньо постарів.

Джін-Луїза поглянула на зніяковілого Зібо. Під страхом смерті вона не змогла б розібратися у сімейній історії Зібо. Гелен, мабуть, була матір’ю Френка, проте Джін-Луїза не була того певна. Гелен точно була першою дружиною Зібо й, очевидно, його нинішньою дружиною, але скільки він їх мав між цими двома шлюбами?

Їй згадалося, що говорив Атикус, коли ця пара прийшла до нього в контору по розлучення багато років тому. Атикус спробував їх помирити і спитав, чи не хоче Гелен повернутися до чоловіка. «Ні, сер, містере Фінч,— неквапно відповіла та.— Зібо, він повсякчас розважається з іншими жінками. Від мене він тепер не має ніякої радості, а мені не потрібен чоловік, який не любить свою жінку».

— Я можу побачитися з Келпурнією, Гелен?

— Так, мем, заходьте собі.

Келпурнія сиділа у дерев’яному кріслі-гойдалці в кутку біля коминка. В кімнаті стояло залізне ліжко, вкрите линялим покривалом з узором з подвійних обручок. На стіні висіли три величезні фотографії негрів у позолочених рамах і календар від фірми «Кока-кола». Груба камінна дошка була вщерть заставлена маленькими яскравими статуетками з гіпсу, порцеляни, глини й білого скла. Зі стелі звисала на дроті лампочка без абажура, вона кидала різкі тіні на стінку за коминком і в куток кімнати, де сиділа Келпурнія.

«Якою маленькою вона здається,— подумала Джін-Луїза.— А раніше була така висока!»

Келпурнія постаріла і дуже схудла. Зір у неї сильно погіршився, і вона носила окуляри у чорній оправі, які вирізнялися на тлі її м’яко-брунатної шкіри. Руки її лежали на колінах. Та коли увійшла Джін-Луїза, Келпурнія підняла їх і випростала пальці.

У Джін-Луїзи перехопило в горлі на сам погляд на ці кістляві пальці, що бували такими ніжними, коли Джін-Луїза хворіла, і ставали твердими як слонова кістка, коли вона не слухалася. Ці пальці вміли виконувати роботу будь-якої складності, і виконувати з любов’ю. Джін-Луїза притиснула їх до вуст.

— Кел,— промовила вона.

— Сідай, дитино. Є тут стілець?

— Є, Кел.

Джін-Луїза підтягла стілець і всілася навпроти свого давнього друга.

— Кел, я прийшла тобі сказати... прийшла сказати, що коли я можу щось для вас зробити, ти мусиш одразу мене сповістити.

— Дякую, мем,— відізвалася Келпурнія.— Я ні про що таке не знаю.

— Я хочу, щоб ви пам’ятали: містер Фінч дізнався про все рано-вранці. Френк попросив шерифа йому зателефонувати, і містер Фінч... допоможе.

Слова завмерли у неї на вустах. Ще позавчора вона промовила б: «Містер Фінч допоможе Френкові», повністю впевнена, що Атикус перетворить темряву на сонячний день.

Келпурнія кивнула. Вона підвела голову і дивилася просто перед собою. «Вона мене не бачить як слід,— подумала Джін-Луїза.— Цікаво, скільки їй років. Я ніколи не знала точно, навряд чи і вона сама знає».

— Не хвилюйся, Кел. Атикус зробить усе можливе.

— Я знаю, що зробить, міс Скаут. Він завжди робить усе можливе. І завжди діє правильно.

Джін-Луїза аж рота розтулила від подиву, не зводячи очей зі старої. Келпурнія сиділа з гордовитою гідністю, яка з’являлася у неї в урочистих випадках, разом з граматичними помилками. Якби зараз земля зупинилася, дерева позамерзали і море викинуло б на берег усіх потонулих, Джін-Луїза того не помітила б.

— Келпурніє!

Джін-Луїза заледве чула, як Келпурнія говорить:

— Френк... він вчинив зле... він за це має відповісти... мій онучок. Я його люблю... але він піде до криміналу, є той містер Фінч чи нема того містера Фінча...

— Келпурніє, припини!

Джін-Луїза звелася на ноги. Вона відчувала, як на очі їй навертаються сльози, і наосліп підійшла до вікна.

Старенька не ворухнулася. Джін-Луїза обернулася й побачила, як Кел сидить, намагаючись дихати рівно. Келпурнія поводилася, як при гостях. Джін-Луїза знову всілася перед нею.

— Кел! — вигукнула вона.— Кел, Кел, Кел, що ти зі мною робиш? Що сталося? Я ж твоя дівчинка, невже ти мене забула? Чого ти мене відштовхуєш? Що ти зі мною робиш?

Келпурнія поклала руки на бильця крісла-гойдалки. Обличчя її було вкрите мільйоном зморщечок, а очі важко було роздивитися за товстими лінзами окулярів.

— А що ви робите з нами? — сказала вона.

— З вами?

— Так. З нами.

Джін-Луїза відповіла роздумливо, не стільки Келпурнії, скільки собі:

— Скільки я живу, мені й не снилося ніколи, що може трапитися щось таке. Але воно трапилося. Я не можу порозумітися з єдиною людиною, яка мене ростила відтоді, як мені виповнилося два роки... це сталося, і я тут сиджу і не можу повірити. Поговори зі мною, Кел. Заради Бога, поговори зі мною доладно. Не сиди отака чужа!

Вона поглянула на обличчя старенької — і зрозуміла, що все безнадійно. Келпурнія дивилася на неї, але в очах її не було і натяку на співчуття.

Джін-Луїза підвелася йти геть.

— Скажи мені тільки одне, Кел,— попросила вона.— Тільки одне, перш ніж я піду. Будь ласка, я мушу знати. Ти нас ненавиділа?

Старенька сиділа мовчки, несучи на собі тягар усіх прожитих років. Джін-Луїза чекала.

Нарешті Келпурнія похитала головою.

— Зібо,— мовила Джін-Луїза.— Якщо я можу чимось допомогти, заради Бога, кличте мене.

— Так, мем,— відізвався здоровань.— Тільки не схоже, що можна чимось зарадити. Адже Френк справді збив того дядька, і тут уже ніхто нічо’ не зробить. Містер Фінч, він теж не може дати жодної ради у такому ділі. А чи не можемо ми зробити щось для вас, поки ви вдома, мем?

Вони стояли на веранді у проході, який для них звільнили. Джін-Луїза зітхнула.

— Так, Зібо, можете. Просто зараз. Допоможіть мені розвернути машину. Бо я на кукурудзяне поле заїду.

— Так, мем, міс Джін-Луїзо.

Вона дивилася, як Зібо вправно порається з її машиною на вузькій дорозі. «Сподіваюся, мені вдасться повернутися додому»,— подумала вона.

— Дякую, Зібо,— промовила вона стомлено.— Не забувайте, що я вам сказала.

Негр приклав пальці до капелюха і повернувся до материної хати.

Джін-Луїза сиділа в машині, втупившись очима у кермо. «Чому все, що я любила на світі, всього за два дні пішло від мене? Чи й Джемі також відвернувся б від мене? Вона любила нас, присягаюся, що вона нас любила. А зараз сиділа переді мною і бачила не мене, а білих людей. Вона мене виростила, але тепер їй байдуже.

Так було не завжди, богом клянуся, не завжди. Люди довіряли одне одному з якоїсь причини, не пригадую з якої. Вони тоді не пантрували одне за одним, як яструби. Десять років тому я б не отримувала таких поглядів, піднімаючись до них на веранду. Вона ніколи не поводилася з нами, як з гостями... коли Джемі помер, її улюбленець Джемі, Кел дуже страждала...»

Джін-Луїза згадала, як вона приїжджала до Келпурнії одного вечора два роки тому. Кел сиділа у своїй кімнаті, так само як сьогодні, в окулярах. Вона плакала. «З ним завжди було так легко,— примовляла вона.— Ніколи жодних проблем від мого хлопчика. Він привіз мені подарунок з війни, подарував електричне пальто». Коли Келпурнія усміхалася, її обличчя вкривалося безліччю зморшок. Кел підійшла до ліжка і витягла з-під нього щось здоровенне, чорне, шкіряне. Це було пальто німецьких офіцерів-льотчиків. «Бачиш? Воно вмикається». Джін-Луїза оглянула пальто і побачила в ньому безліч тоненьких дротиків. Ще там була кишеня для батарейок. «Містер Джемі сказав, що воно зігріватиме мої старі кістки взимку. Казав, щоб я не боялася, тільки остерігалася грози й блискавок». Келпурнія у своєму електричному пальті була предметом заздрості усіх сусідів. «Кел,— сказала тоді Джін-Луїза,— будь ласка, повернися до нас. Я не можу поїхати до Нью-Йорка з легким серцем, якщо тебе не буде в нашому домі». Здавалося, це справило враження: Келпурнія випростала спину і кивнула. «Добре, мем. Я повернуся. Не треба хвилюватися».

Джін-Луїза завела машину і повільно поїхала до міста.

«Боже, допоможи мені».