Іди, вартового постав

18

Джін-Луїза не пам’ятала, як завела машину, як не збилася з дороги, як дісталася додому, не потрапивши в серйозну аварію. Я тебе люблю. Роби як знаєш. Якби він цього не сказав, вона б, можливо, і вижила б. Якби він боровся з нею чесно, вона б могла шпурнути ці слова йому в обличчя, але як ухопити ртуть і тримати її в руках?

Вона пройшла до своєї кімнати і кинула на ліжко валізу. «Я народилася саме тут, де лежить валіза. Чого ти тоді мене одразу не задушив? Чому ти дозволив мені жити так довго?»

— Джін-Луїзо, чим ти займаєшся?

— Пакую речі, тьотю.

Александра підійшла до ліжка.

— Але ж ти маєш провести з нами ще десять днів. Щось не так?

— Дайте мені спокій, тьотю, заради Христа!

Александра пішла плямами.

— Буду вдячна, якщо ти не вживатимеш оцей вираз янкі в нашому домі. Що сталося?

Джін-Луїза відчинила шафу, зірвала з вішаків свої сукні й почала пхати їх у валізу.

— Так речі не пакують,— зауважила Александра.

— А я пакую.

Вона вигребла з-під ліжка своє взуття і кинула на сукні.

— Що сталося, Джін-Луїзо?

— Тьотю, можете видати комюніке про те, що я вибираюся з округу Мейком так далеко, що і за сто років не повернуся. Я ніколи більше не хочу бачити це місто, так само як і вас усіх, включаючи трунаря, суддю у справах заповітів і голову правління методистської церкви!

— Ти посварилася з Атикусом, гадаю?

— Так.

Александра сіла на ліжко і сплеснула руками.

— Джін-Луїзо, не знаю, в чому річ, але судячи з твого вигляду, відбулося щось жахливе, це мені ясно. Фінчі не втікають.

Джін-Луїза обернулася до тітки.

— Господи Ісусе Христе, тільки не кажіть мені, що Фінчі роблять і чого Фінчі не роблять! У мене вже отут сидить те, що Фінчі роблять, і я вже більше не витримаю! Хіба ви мені не втовкмачували від самого мого народження: твій тато те, Фінчі се! Мій батько — це щось невимовне, а дядько Джек — персонаж з «Аліси в Дивокраї»! А ви — пихата, вузьколоба, стара...

Джін-Луїза обірвала себе на півслові, загіпнотизована сльозами, що потекли з очей Александри. Вона ніколи не бачила, щоб тітка плакала; плачучи, Александра стала схожа на нормальну людину.

— Тітонько, пробачте мені, будь ласка. Прошу, скажіть, що не сердитеся,— це був удар нижче поясу.

Александра смикала мереживо на покривалі.

— Все гаразд. Не переймайся.

Джін-Луїза поцілувала тітку в щоку.

— Я сьогодні сама не своя. Мабуть, коли тобі боляче, інстинктивно бажаєш завдати болю іншому. З мене ніяка леді, тітонько, а от ви — справжня.

— Ти помиляєшся, Джін-Луїзо, якщо вважаєш, що ти не леді,— промовила Александра і витерла очі.— Просто іноді ти поводишся дуже дивно.

Джін-Луїза зачинила валізу.

— Тітонько, думайте собі, що я леді, бодай деякий час, до п’ятої години, коли повернеться Атикус. А тоді ваша думка зміниться. Що ж, прощавайте.

Вона саме несла валізу до машини, коли побачила, як під’їжджає єдине в місті таксі, а з нього виходить доктор Фінч.

Приходь до мене. Коли тобі буде несила терпіти, приходь до мене.

«От мені вже несила терпіти. Мені вже несила зносити твої притчі й вихиляси. Дайте мені спокій. Ви чудові, ви милі тощо, але, прошу, дайте мені спокій».

Краєчком ока вона бачила, як дядько неквапно чимчикує під’їзною доріжкою. «У нього великі кроки як на такого невисокого чоловіка. Отак я його і запам’ятаю». Вона відвернулася, встромила ключ у багажник, але ключ не підійшов, вона спробувала інший. Цей підійшов.

— Кудись збираєшся?

— Так, сер.

— Куди ж?

— Сяду в машину, доїду до Мейкомської вузлової, почекаю, поки прибуде перший-ліпший потяг і сяду на нього. Перекажи Атикусу, що коли йому знадобиться машина, він може по неї послати.

— Годі тобі вже себе жаліти. Вислухай мене.

— Дядьку Джеку, я так смертельно втомилася вислуховувати вас усіх, що ось-ось кричатиму на ґвалт. Чому ви не дасте мені спокій? Чому не можете відчепитися від мене бодай на хвилину?

Вона грюкнула кришкою багажника, вирвала ключ із замка і не встигла випростатися, як отримала від доктора Фінча навідліг по губах.

Голова її смикнулася ліворуч — і потрапила під ще один жорстокий ляпас. Джін-Луїза, захитавшись, зіперлася на машину, щоб не втратити рівновагу. Обличчя дядька мерехтіло серед маленьких рухливих іскорок.

— Я намагаюся,— промовив доктор Фінч,— привернути до себе твою увагу.

Джін-Луїза притиснула пальці до очей, до скронь, до голови. Головне — не зомліти, не блювати, не очманіти. На губах вона відчувала смак крові й сплюнула безтямно на землю. Поволі звуки гонгу в голові стихли, у вухах припинило дзвеніти.

— Розплющ очі, Джін-Луїзо.

Вона кілька разів примружилася, доки дядько не потрапив у фокус. Його ціпок спокійно відпочивав на згині ліктя, жилетка була бездоганна, у петлиці — бутон червоної троянди.

Дядько простягнув Джін-Луїзі носовичок. Вона узяла його і витерла рот. Почувалася геть спустошеною.

— Весь свій запал витратила?

Вона кивнула.

— Не маю я більше сили з ними боротися,— мовила вона.

Доктор Фінч узяв її за руку.

— А приєднатися до них ти також не можеш, так? — пробурмотів він.

Джін-Луїза відчувала, що губи у неї набрякають, вона ледь могла ними ворушити.

— Ти мене мало не вбив, Я така змучена!

Мовчки він повів її до хати, а там через передпокій — до ванної. Всадовив на край ванни, а сам відчинив аптечку. Одягнув окуляри, задер голову та з верхньої полички узяв якийсь флакон. Відщипнув трохи вати і повернувся до Джін-Луїзи.

— Підніми-но пику,— звелів дядько, змочив тампон рідиною з флакона, притиснув їй до верхньої губи і, промокаючи ранки, скорчив страхітливу гримасу.

— Це тобі допоможе... Сандро! — загорлав він.

Александра прибігла з кухні.

— Що таке, Джеку? Джін-Луїзо, а я думала, що ти вже...

— Облиш. У цьому домі знайдеться пляшка місіонерської ванілі?

— Джеку, не верзи дурниць.

— Не прикидайся, я же знаю, що ти її тримаєш для фруктового торту. Боже милостивий, сестро, принеси мені віскі! Іди до вітальні, Джін-Луїзо.

Вона пішла до вітальні, як у тумані, і сіла у крісло.

Дядько з’явився, тримаючи в одній руці келишок, у якому було на три пальці віскі, а в другій — склянку води.

— Якщо вип’єш це одним духом, я дам тобі десять центів,— сказав він.

Джін-Луїза випила — і мало не вдавилася.

— Не вдихай, дурненька. А тепер запий.

Вона ухопила воду і швидко проковтнула. Заплющивши очі, відчула, як алкоголь поволі розтікається у неї всередині. Коли ж вона розплющила очі, то побачила, що дядько сидить на дивані й спокійно її роздивляється.

— Як почуваєшся? — спитав він.

— Мені гаряче.

— Це від віскі. А що з головою?

— Мілорде, пусто там,— відповіла вона безсило.

— Химерне дівчисько, не смій мене цитувати! Кажи, як почуваєшся?

Джін-Луїза нахмурилася, міцно склепила повіки й обережно торкнулася язиком ранок на своїх розпухлих вустах.

— Якось по-іншому. Сиджу отут, а враження, ніби я у себе вдома в Нью-Йорку. Не розумію — відчуття дивне.

Доктор Фінч підвівся, сховав руки у кишені, потім вийняв їх і склав за спиною.

— Так-так-так, гадаю, зараз мені самому треба хильнути трохи віскі. Ніколи в житті я не бив жінку. Може, піти вдарити твою тітку і подивитися, що станеться? Посидь тут трохи і не шарпайся.

Джін-Луїза сиділа тихо, але засміялася, почувши, як дядько на кухні свариться зі своєю сестрою.

— Звісно, я вип’ю, Сандро. Я на це заслужив. Не щодня я лупцюю жінок, а якщо людина до такого не звикла, воно її вельми виснажує... та з нею все гаразд... не бачу великої відмінності: випити чи з’їсти в торті... Всі ми потрапимо до пекла, це лише питання часу... не будь старою занудою, сестро, я ж іще не звалився під стіл... а чому б і тобі не випити зі мною?

Джін-Луїзі здавалося, ніби час зупинився, і вона десь у не позбавленому приємності вакуумі. Навколо ні землі, ні людей, а лише якась аура невловної приязні у тому незворушному місці. «Я п’янію»,— подумала вона.

Дядько з галасом повернувся до вітальні, присьорбуючи з високої склянки, наповненої льодом, водою та віскі.

— Глянь-но, що я вирвав у Сандри. Завдав збитку її фруктовим тортам.

Джін-Луїза зробила спробу розпитати його.

— Дядьку Джеку, я маю враження, що тобі достеменно відомо, що саме трапилося сьогодні вдень.

— Так і є. Мені відоме кожне слово, яке ти сказала Атикусу, і я майже все чув зі свого будинку, коли ти наскочила на Генрі.

«Старий негідник, він поїхав за мною до середмістя».

— Ти підслуховував? Нічого собі!

— Звісно, ні. Гадаєш, ти вже готова це обговорювати?

Обговорювати ?

— Мабуть, так. Тобто, якщо ти не будеш викручуватися. Не впевнена, що зараз я витримаю єпископа Колензо.

Доктор Фінч зручно вмостився на дивані й трохи нахилився в її бік.

— Говоритиму з тобою цілком чесно, люба моя. І знаєш чому? Бо тепер я вже в змозі.

— В змозі?

— Так. Пригадай, Джін-Луїзо. Пригадай учорашній день, кавове частування сьогодні вранці, сьогоднішнє пообіддя...

— А що тобі відомо про ранок?

— Ти колись чула про існування телефону? Сандра залюбки відповіла на всі доцільно поставлені питання. Ти телеграфуєш свої виступи повсюди. Вдень я спробував тобі допомогти у непрямий спосіб, щоб пом’якшити твій стрес, дати тобі щось зрозуміти, полегшити трошки...

— Що полегшити, дядьку Джеку?

— Полегшити твій прихід у цей світ.

Дядько Джек ковтнув зі склянки, і Джін-Луїза побачила, як спалахнули його проникливі карі очі. «Ось що я повсякчас забуваю: він так метушиться, щоб я не помічала, як уважно він за мною стежить. Він хитрий, це безперечно, хитрий як лис. Але він знає набагато більше, ніж будь-який лис. Господи, я п’яна».

— ...пригадай собі,— говорив дядько,— все як було.

Вона пригадала. Все як було. До останнього слова. Але щось змінилося. Вона сиділа мовчки і пригадувала.

— Дядьку Джеку,— нарешті сказала вона.— Я пригадала все. Що сталося, те сталося. Але, знаєш, чомусь мені тепер трохи легше. Ніби це можна витерпіти.

Вона говорила правду. Вона не здійснила подорожі крізь час, яка все полегшує. Сьогодні було сьогодні, й вона подивилася на свого дядька з подивом.

— Слава Богу,— тихо промовив доктор Фінч.— А знаєш, чому стало можливо витерпіти, моя люба?

— Ні, сер. Мене задовольняє такий стан речей. Я не хочу допитуватися, я просто хочу, щоб усе лишалося, як воно є.

Вона відчувала на собі погляд дядькових очей і трохи відвернула голову. Вона зовсім йому не довіряла: «Якщо він почне розводитися про Макворта Прейда і скаже, що я на нього дуже схожа, то я опинюся на Мейкомській вузловій ще до заходу сонця.

— Ти б зрозуміла все й сама врешті-решт,— чула вона його голос.— Але дозволь, я прискорю цей процес. У тебе був важкий день. Тобі стало легше, Джін-Луїзо, бо ти тепер стала сама собою.

Сама собою. Не Маквортом Прейдом. Вона подивилася на дядька.

Доктор Фінч випростав ноги.

— Все доволі заплутано,— сказав він.— А я не хочу, щоб ти робила тяжку помилку — чванилася своїми комплексами, ти б нас тоді цим до смерті знудила, і ми б тебе уникали. Острів кожної людини, Джін-Луїзо, вартовий кожної людини — це її совість. Не існує такого поняття, як колективна совість.

Це було щось нове, а надто з його вуст. Але якщо дозволити йому говорити далі, він перескочить, так чи так, у своє дев’ятнадцяте століття.

— ...так от, міс, ти народилася зі своєю власною совістю, але якось пристебнула її до совісті свого батька. І зростаючи, і потім, коли вже виросла, ти цілком несвідомо для самої себе ототожнювала свого батька з Богом. Ти ніколи не бачила в ньому людину з людським серцем, з людськими недоліками,— погоджуюся, це важко побачити, він майже не робить помилок, але все ж таки робить, як і всі ми. Ти була емоційною калікою, ти покладалася на нього, отримувала від нього відповіді й припускала, що твої відповіді завжди будуть його відповідями.

Вона мовчки слухала, що говорить чоловік на дивані.

— А потім ти завітала до нас і побачила: батько робить таке, що видалося тобі антитезою його совісті — твоєї совісті, і тобі це видалося буквально нестерпним. Ти аж захворіла. Життя перетворилося для тебе на суцільне пекло тут, на землі. Ти мусила вбити себе, або він мусив вбити тебе, щоб ти почала жити власним життям, як окрема індивідуальність.

«Вбити себе. Вбити його. Я мусила вбити його, щоб жити».

— Ти так говориш, ніби давно про все знав. Ти...

— Звісно ж, знав. Як і твій батько. Іноді ми запитували себе, коли нарешті твоя совість і його совість розділяться і в якому питанні,— доктор Фінч усміхнувся.— Що ж, от ми й дізналися. Я дуже радий, що був неподалік, коли у вас почалися сутички. Атикус не міг говорити з тобою, як от я...

— Чому ж, сер?

— Ти б його не слухала. Наші боги дуже далеко від нас, Джін-Луїзо. Вони ніколи не повинні спускатися на рівень простих смертних.

— Через це він і не... не накинувся на мене з кулаками? Через це він навіть не намагався боронитися?

— Він дозволив тобі розбити твої ікони одну по одній. Він дозволив тобі звести його до рівня простого смертного.

Я люблю тебе. Роби як знаєш. Там, де Джін-Луїза просто палко посперечалася б, обмінялася поглядами з другом, хоч якими б різкими не були між ними протиріччя, тут вона намагалася знищити батька. Вона готова була його розірвати, зламати, стерти з лиця землі. Чайлд Роланд до темної вежі прийшов.

— Ти розумієш мене, Джін-Луїзо?

— Так, дядьку Джеку. Я тебе розумію.

Доктор Фінч закинув ногу за ногу і запхнув руки в кишені.

— Коли ти припинила втікати, Джін-Луїзо, коли ти роззирнулася навколо, тобі знадобилася фантастична мужність.

— Сер?

— Не та мужність, яка спонукає солдата іти в сіру зону. Така мужність викликається почуттям обов’язку. Така мужність — це частина його бажання жити, частина інстинкту самозбереження. Подеколи нам доводиться трохи вбивати, щоб вижити, коли ми не хочемо жити,— а коли жінкам погано, вони плачуть перед сном і просять своїх матерів щодня прати їм панчохи.

— Що то означає — коли я припинала втікати?

Доктор Фінч пирхнув.

— Знаєш,— сказав він,— ти дуже схожа на свого батька. Сьогодні я намагався тобі це показати; шкода тільки, що я для цього вдався до тактики, якій позаздрив би покійний Джордж Вашингтон Гілл[48],— ти дуже схожа на нього, тільки ти фанатик, а він ні.

— Перепрошую?

Доктор Фінч прикусив нижню губу.

— Атож. Фанатик. Не надто великий, звичайний собі фанатик завбільшки з ріпку.

Джін-Луїза підвелася і підійшла до книжкових полиць. Витягла словник і погортала його.

— Фанатик,— прочитала вона,— іменник. «Людина, яка вперто й нетерпимо віддана своїй церкві, своїй партії, своїм переконанням і віруванням». Будь ласка, поясніть, сер.

— Я намагався відповісти на твоє головне питання. Дозволь мені трохи розгорнути це визначення. Що робить фанатик, коли зустрічає людину, яка кидає виклик його думкам? Фанатик не відступає. Він непохитно стоїть на своєму. Навіть не намагається дослухатися, просто вибухає лайкою. От ти, скажімо, коли твій світ перекинувся догори дриґом, ти просто втекла геть. І як ти втекла! Ти, понад усякий сумнів, наслухалася чимало неприємного, приїхавши додому, але замість осідлати бойового коня і вступити у двобій, ти повертаєшся спиною і тікаєш. Ось що ти цим сказала: «Мені не до вподоби те, що роблять ці люди, тому я не витрачатиму на них свій час». Треба знайти для них час, моя люба, в іншому разі ти ніколи не подорослішаєш. Ти в шістдесят років лишишся такою самою, як зараз,— тоді ти вже будеш мені не племінниця, а пацієнтка. Ти не допускаєш, що люди можуть мати свої власні погляди, хай навіть вони і здаються тобі дурними.

Доктор Фінч сплів пальці й закинув руки за голову.

— На Бога, дитино, люди не погоджуються з Ку-клукс-кланом, але не заважають їм, звісно, закутуватися у простирадла і клеїти з себе дурнів на публіці.

Навіщо ти надав слово містеру О’Генлону? — Бо він того хотів. «Господи, що я накоїла?»

— Але ж вони б’ють людей, дядьку Джеку...

— Це вже інша річ, яку ти якраз не взяла до уваги стосовно свого батька. Ти там просторікувала про деспотів, Гітлерів, шилохвостих сучих синів... до речі, де ти це підхопила? Нагадує мені одну холодну зимову ніч, полювання на опосумів...

Джін-Луїза аж перекосилася.

— Він і це тобі переповів?

— Певна річ, та не дуже переймайся тим, як ти його обзивала. У нього адвокатська шкура. Його і не такими словами лаяли свого часу.

— Але ж не рідна донька.

— Так от, я казав...

Вперше на її пам’яті дядько сам повертав її до суті справи. Вдруге на її пам’яті дядько поводився незвично: перший раз був, коли він безмовно сидів у вітальні їхнього старого дому, дослухаючись до тихого бурмотіння: «Бог ніколи не посилає людині більше, ніж вона в змозі витримати»,— а потім сказав: «У мене болять плечі. В цій хаті є хоч трохи віскі?» Сьогодні день чудес, подумала вона.

— ...Клан може маршувати де собі хоче, та коли вони починають нападати на людей, бити, кидати вибухівку, хіба ти не знаєш, хто перший спробує їх зупинити?

— Знаю, сер.

— Суть його життя — закон. Атикус зробить усе можливе, щоб нікому не дати бити людину, тоді він розвернеться і повстане навіть проти Федерального уряду — так само, як і ти, дитино. Ти розвернулася і повстала проти свого власного олов’яного божка,— але затям собі: твій батько це робитиме згідно з буквою і духом закону. Це спосіб його життя.

— Дядьку Джеку...

— Тільки от не починай почуватися винною, Джін-Луїзо. Ти не вчинила нічого поганого сьогодні. І, заради Джона Генрі Ньюмена[49], не переймайся тим, яка з тебе фанатичка. Я вже сказав — завбільшки з ріпку.

— Але, дядьку Джеку...

— Затям ще одне: завжди легко озирнутися назад і пригадати, ким ми були вчора або десять років тому. Важко побачити, хто ми зараз. Якщо ти цього навчишся, ти впораєшся.

— Дядьку Джеку, я гадала, що подолала всі ці розчарування у батьках, ще коли писала бакалаврську роботу, але є дещо...

Дядько почав порпатися в кишенях піджака. Знайшов, що шукав, витяг цигарку з пачки і спитав:

— Маєш сірника?

Джін-Луїза завмерла, як загіпнотизована.

— Маєш сірника, кажу?

— Ти що, збожеволів? Ти мене мало не вбив, коли за цим застукав, старий ти негіднику!

Дядько без церемоній відлупцював її якось на Різдво, коли упіймав під хатою з поцупленими цигарками.

— Це мусить тобі підтвердити, що на землі немає справедливості. Я іноді покурюю. Це моя поступка старості. Буває, я нервуюся... а так бодай знаю, куди подіти руки.

Джін-Луїза узяла зі столу сірники, запалила один і піднесла дядькові прикурити. Знає, куди подіти руки. Цікаво, скільки разів оці руки у гумових рукавичках, безсторонні й усемогутні, допомагали якійсь дитині стати на ноги. Він справді божевільний.

Доктор Фінч тримав цигарку трьома пальцями, задумливо її роздивляючись.

— Ти не відрізняєш чорних від білих, Джін-Луїзо. Так завжди було, так завжди з тобою буде. Людей ти розрізняєш за зовнішністю, за розумом, за характером тощо. Ти ніколи не дивилася на людей як на расу, навіть нині, коли расові питання стали такі пекучі, ти не в змозі мислити в расовому аспекті. Ти бачиш просто людей.

— Але, дядьку Джеку, я ж не біжу одружуватися з негром абощо.

— Знаю; я сам майже двадцять років займався практичною медициною, тому, боюся, оцінюю людей за мірою їхніх страждань, але я ризикну зробити невеличку заяву. Ніде на світі не прописано, що як ти ходиш до школи з одним негром або з цілою їх ватагою, ти обов’язково схочеш одружитися з кимось із них. Це один з тамтамів, у які б’ють білі расисти. Скільки змішаних шлюбів ти бачила в Нью-Йорку?

— Дуже мало, як на те пішло. Відносно, звичайно.

— Ось тобі й відповідь. Білі расисти насправді дуже кмітливі. Якщо їм не вдається залякати нас ідеєю вродженої меншовартості, вони упаковують її в смердюче простирадло сексу, бо добре знають, що саме цього бояться найбільше в глибині душі наші місцеві фундаменталісти. Вони намагаються посіяти жах серед матусь-південок: а раптом їхні діти, коли виростуть, закохаються у негрів? Якби вони самі не витягли на світ божий цю проблему, ніякої проблеми і не було б. А якби ця проблема й виникла, вона б розв’язалася на місцевому рівні. НАСПКН має тут багато за що відповісти. Але білі расисти бояться здорового глузду, оскільки знають, що здоровий глузд візьме над ними гору. Упередження, брудне слово, і віра, чисте слово, мають дещо спільне: обидва починаються там, де закінчується розум і здоровий глузд.

— Доволі дивно, правда?

— Одна з дивовиж нашого світу,— доктор Фінч підвівся з дивана і загасив цигарку в попільничці на столику.— А тепер, юна леді, відвезіть мене додому. Вже майже п’ята. Час їхати тобі забирати батька.

Джін-Луїза мало не підскочила.

— Забирати Атикуса? Та я ж йому вже ніколи не зможу подивитися в очі!

— Слухай, дівчино. Ти мусиш відкинути свою двадцятирічну звичку — і відкинути негайно. Починай просто зараз. Гадаєш, Атикус накинеться на тебе з лайкою?

— Після всього того, що я йому наговорила? Після...

Доктор Фінч грюкнув ціпком по підлозі.

— Джін-Луїзо, ти взагалі знайома зі своїм батьком?

«Ні. Не знайома». Вона була перелякана на смерть.

— Думаю, твій приїзд стане для нього сюрпризом.

— Дядьку Джеку, я не можу.

— Не смій казати мені «не можу», дівчисько! Почую ще раз — і так тебе бехну цим ціпком, що повік не забудеш!

Вони рушили до машини.

— Джін-Луїзо, ти колись думала повертатися додому?

— Додому?

— Буду безмежно вдячний, якщо ти не повторюватимеш останнє слово кожного мого речення. Додому. Так, додому.

Джін-Луїза широко всміхнулася. «Він знову став колишнім дядьком Джеком!»

— Ні, сер.

— Тоді, навіть ризикуючи перевантажити тебе, хочу попросити, щоб ти взяла на себе труд поміркувати про це. Можливо, тобі це не відомо, але тут для тебе є місце.

— Хочеш сказати, що я потрібна Атикусу?

— Не зовсім. Я думав про Мейком.

— О, це буде просто досконало: на одному боці — я сама, на другому — всі решта. Якщо життя — це безперервний плин отих розмов, яких я наслухалася сьогодні вранці, сумніваюся, що я тут потрібна.

— Ти прогледіла дещо, притаманне нашим краям. Тебе вразило б, якби ти дізналася, скільки людей стоять саме на твоєму боці, якщо бік — правильне слово. Ти зовсім не якась особлива. У наших лісах повно людей, схожих на тебе, але нам потрібна саме ти.

Джін-Луїза завела машину і виїхала заднім ходом на вулицю.

— Але що ж я можу зробити? Побороти їх я не в змозі. В мене вже не лишилося сил...

— Я не мав на увазі боротьбу, я мав на увазі просте життя: ходити вранці на роботу, повертатися ввечері додому, зустрічатися з друзями.

— Дядьку Джеку, не можу я жити у місці, з яким я не в злагоді та яке не в злагоді зі мною.

— Гм, лорд Мельбурн сказав...

— Якщо ти скажеш бодай слово про лорда Мельбурна, я зупиню машину і викину тебе на вулицю, чуєш! А я ж знаю, що ти терпіти не можеш ходити пішки — ти ледь спромагаєшся дійти до церкви і назад і вигуляти у дворі свою кицьку. Викину тебе на вулицю, навіть не сумнівайся!

Доктор Фінч зітхнув.

— Ти аж надто агресивно ставишся до немічного дідугана, але якщо й надалі хочеш перебувати у невігластві, це твоє право...

— Немічний дідуган, тої самої! Немічний, як крокодил! — Джін-Луїза торкнулася свого рота.

— Добре, добре, як не даєш мені зацитувати, що сказав Мельбурн, перекажу своїми словами: час, коли твої друзі потребують тебе, це час, коли вони помиляються. Вони не потребують тебе, коли праві.

— Що це означає?

— Те, що необхідна певна зрілість, щоб жити на Півдні в наші дні. Ти ще не маєш такої зрілості, але якийсь натяк на неї вже з’явився. Тобі бракує упокорення духу...

— Я гадала, що страх божий є початком мудрості.

— Це одне й те саме. Упокорення.

Вони під’їхали до дядькового будинку. Джін-Луїза зупинила машину.

— Дядьку Джеку,— сказала вона.— Як мені бути з Генком?

— Зрештою, роби те, що хочеш.

— Дати йому піти?

— Угу.

— Чому?

— Він тобі не пара.

«Кохайся з ким хочеш, одружуйся з рівнею»,— пригадала вона.

— Слухай, я не збираюся обговорювати з тобою відносні заслуги бидла...

— Я зовсім не це мав на увазі. Ти мене втомлюєш. Я хочу їсти.

Доктор Фінч, простягнувши руку, вщипнув її за підборіддя.

— На все добре, міс,— промовив він.

— Чому ти сьогодні так переймався моїми справами? Я ж знаю, що для тебе ціле діло вийти з дому.

— Тому що ти — моє дитя. Ви з Джемі були дітьми, яких я ніколи не мав. Ви двоє дали мені дещо багато років тому, і я намагаюся сплачувати свої борги. Ви двоє допомогли мені...

— Як це, сер?

Брови доктора Фінча поповзли вгору.

— Невже ти не знала? Невже Атикус тобі так нічого і не розказав? Дивно, що навіть Сандра... Господи Боже, я думав, увесь Мейком про це знає.

— Про що знає?

— Що я був закоханий у твою матір.

— У мою матір?

— Так! Коли Атикус з нею одружився, а я приїхав додому з Нешвіла на Різдво, то закохався в неї до нестями. Я і досі її кохаю — невже ти цього не знала?

Джін-Луїза поклала голову на кермо.

— Дядьку Джеку, мені так за себе соромно, я просто не знаю, що діяти. Я верещала, немов... та я ладна себе прибити.

— Я б не робив цього на твоєму місці. Досить з нас самогубств на один день.

— І весь цей час ти...

— Так, звісно, люба.

— Й Атикус усе знав?

— Певна річ.

— Дядьку Джеку, я почуваюся такою жалюгідною!

— Я цього зовсім не хотів. Ти ж не сама, Джін-Луїзо. Ти не якась особлива. А тепер їдь по свого батька.

— І ти можеш отак просто про це говорити?

— Угу. Отак просто. Як я сказав, ви з Джемі були для мені дуже дорогі — ви були моїми вимріяними дітьми, але, як сказав Кіплінг, це вже зовсім інша історія... завітай до мене завтра, і ти побачиш серйозного чоловіка.

Дядько був єдиний з усіх, кого вона знала, хто міг перефразувати трьох авторів у одному реченні, й це мало сенс:

— Дякую, дядьку Джеку.

— Тобі дякую, Скауте.

Доктор Фінч виліз із машини і зачинив дверцята. Потім просунув голову у віконце, підвів брови і продекламував вишуканим тоном:

Вже на півдорозі до середмістя Джін-Луїза пригадала кінець вірша.

Натиснувши на гальмо, вона вистромилася з віконця і гукнула до худорлявої фігури у далечині:

— Дурниці поважні та бездоганні, так, дядьку Джеку?

19

Джін-Луїза увійшла до вестибулю контори. Генрі досі сидів за робочим столом, і вона підійшла до нього.

— Генку?

— Чого? — відізвався той.

— О сьомій тридцять сьогодні?

— Так.

Коли вони домовлялися про це прощальне побачення, повінь ширилася, наступала, і Джін-Луїза кинулася їй назустріч. Генрі — частина її життя, така ж незмінна, як Пристань Фінча, як Канінгеми і Старий Сарем. Мейком — місто і округ — навчили його тому, про що вона ніколи не знала, ніколи не могла б утямити, і Мейком зробив її непотрібною йому в будь-якій іншій якості, крім однієї — бути його найдавнішим другом.

— Це ти, Джін-Луїзо?

Батьків голос налякав її.

— Так, сер.

Атикус вийшов зі свого кабінету до вестибулю, узяв з вішака капелюх і ціпок.

— Готова? — спитав він.

«Готова. Він завжди каже мені — готова. Хто ж ти такий: я намагалася тебе знищити, зрівняти з землею, а ти питаєш — готова? Я не можу тебе побороти, я не можу до тебе приєднатися. Ти це знаєш?»

Вона підійшла до батька.

— Атикусе,— сказала вона,— мені шкода...

— Тобі, можливо, і шкода, але я тобою пишаюся.

Підвівши очі, вона побачила, що батько аж світиться.

— Що ти сказав?

— Що я тобою пишаюся.

— Не розумію тебе. Взагалі не розумію чоловіків — і ніколи не зрозумію.

— Бачиш, я завжди сподівався, що моя донька зможе відстоювати те, що вважає справедливим, і зможе виступити проти мене — передусім.

Джін-Луїза почухала ніс.

— Я обзивала тебе усілякими огидними словами...

— Мені байдуже, хай як мене обзивають, якщо це неправда. Ти навіть і лаятися як слід не вмієш. До речі, де це ти викопала цього шилохвоста?

— Тут, у нас, у Мейкомі.

— Боже правий, чого ти тут тільки навчилася!

«Боже правий, чого я тут тільки навчилася. Я не хотіла, щоб втручалися у мій власний світ, але хотіла знищити чоловіка, який намагається цей світ для мене зберегти. Я хотіла розтоптати всіх, хто на нього схожий. Гадаю, це як літак: ми штовхаємо його вперед, а вони тягнуть його назад, і нашими спільними зусиллями він тримається в небі. Забагато нас — задирається носова частина, забагато їх — хвостова, все це питання рівноваги. Я не можу побороти його, я не можу приєднатися до нього...»

— Атикусе!

— Мем?

— Мабуть, я тебе дуже сильно люблю.

Джін-Луїза побачила, як розслабилися плечі її нещодавнього ворога, як він зсунув капелюха на потилицю.

— Їдьмо додому, Скауте. День видався щось надто довгий. Відчини мені дверцята.

Джін-Луїза відступила, щоб дати йому дорогу. Пішла за ним до машини, спостерігаючи, як він із зусиллям залізає на переднє сидіння. Коли вона мовчки повертала його до числа людей, її штиркнуло раптове відкриття, і вона здригнулася. «Хтось пройшов по моїй могилі,— подумала вона,— напевне, Джемі з якимось дурнуватим дорученням».

Вона обійшла автомобіль і, сідаючи за кермо, припильнувала, щоб не стукнутися головою об занизький верх.