Іди, вартового постав

15

Божевільний, божевільний, геть божевільний. Що ж, усі Фінчі такі. Проте є відмінність між дядьком Джеком і рештою їх: дядько Джек усвідомлює, що він вар’ят.

Джін-Луїза сиділа за столиком позаду кафе-морозива містера Канінгема і їла морозиво з вощеного паперового ріжка. Містер Канінгем, людина непорушних моральних принципів, видав їй безкоштовно цілу пінту за те, що вона вчора вгадала його ім’я,— саме за це вона обожнювала Мейком: тут люди виконували свої обіцянки.

«До чого він вів? Обіцяй мені — важливе питання — англосакси — непристойне слово — Чайлд Роланд. Сподіваюся, він не втратить почуття пристойності, бо в іншому разі його запроторять до божевільні. Він так занурився у дев’ятнадцяте століття, що не може навіть піти до туалету, він ходить до ватерклозету. Проте вар’ят чи не вар’ят, він з них єдиний, хто не зробив дечого і не сказав дечого...

Навіщо я сюди повернулася? Щоб роз’ятрити свої рани, мабуть. Просто подивитися на жорству у дворі, де колись росли дерева, де стояв гараж, і думати, що все те був лише сон. Джемі паркував там свою машину, в якій їздив на риболовлю, ми викопували черв’яків під парканом, якось я посадила там паросток бамбуку, і ми його потім не могли вивести упродовж двадцяти років. Напевне, містер Канінгем посипав землю сіллю там, де були зарості бамбуку. Тепер від нього й сліду немає». Сидячи під полуденним сонцем, Джін-Луїза подумки відбудувала свій дім, вивела надвір свого тата, брата й Келпурнію, поставила Генрі навпроти, а міс Рейчел — на сусідньому подвір’ї.

Це трапилося, коли до кінця навчального року залишалося два тижні і Джін-Луїза збиралася на перший у своєму житті шкільний бал. За традицією старшокласники запрошували своїх молодших братів і сестер на перший для них бал, який проводився в останню п’ятницю травня, перед Бенкетом старшокласників. Футболка Джемі ставала дедалі яскравішою — тепер він був капітаном команди, і Мейком уперше за тринадцять сезонів переміг Еботсвіль. Генрі був президентом Дискусійного клубу старшокласників,— то була єдина позакласна діяльність, на яку він мав час,— а Джін-Луїза була дебелою чотирнадцятирічною дівчинкою, захопленою вікторіанською поезією і детективними романами. У ті часи, коли було в ходу заводити любовні стосунки на тому боці річки, Джемі до нестями закохався в дівчину з округу Ебот і серйозно подумував, чи не закінчувати йому школу в Еботсвілі, але Атикус не дозволив, однак утішив сина, видавши йому гроші на дводверний автомобіль. Джемі пофарбував свою машину в блискучий чорний колір, створив ефект білобоких покришок (також за допомогою фарби), відполірував свій транспорт до ідеального стану і їздив до Еботсвіля щоп’ятниці вечорами зі спокійною гідністю, не звертаючи уваги на те, що машина гуділа, як велетенський кавовий млинок, а зграї собак ганялися за нею, хай де вона з’являлася.

Джін-Луїза була певна, що Джемі уклав з Генрі якусь угоду, щоб той запросив її на танці, але її те цілком влаштовувало. Спершу вона взагалі не хотіла йти, та Атикус заявив, що буде щонайменше дивно, якщо прийдуть сестри усіх старшокласників, окрім сестри Джемі, й запевнив, що їй там сподобається і що вона може піти до крамниці одягу Гінзберга й обрати там собі сукню до вподоби.

Джін-Луїза знайшла справжнє диво. Біла сукня, з рукавами-«ліхтариками», зі спідницею, яка роздувалася хвилями, якщо покружитися. Одне було погано: в тій сукні Джін-Луїза більше нагадувала кеглю. Пішла порадилася з Келпурнією, і та пояснила, що ніхто нічого не може змінити зараз в її фігурі, вона така, як є, практично всі дівчата мають такий вигляд у чотирнадцять років.

«Але я щось надто вже непоказна»,— сказала Джін-Луїза, відтягуючи викот.

«Ти така, як завжди,— зауважила Келпурнія.— Тобто я маю на увазі, що ти такий вигляд маєш в усіх своїх сукнях. І оця не виняток».

Джін-Луїза непокоїлася три дні. В день балу вона знову пішла до Гінзберга, придбала пару накладних грудей, повернулася додому і приміряла їх.

«Подивись-но, Кел».

«Тепер фігура стала така, як треба,— промовила Келпурнія,— та чи не краще розношувати їх поступово?»

«Тобто?»

«Слід було надягати їх раніше, щоб до них звикнути,— пробурмотіла Келпурнія.— Але що вже зараз про це говорити».

«Ой, Кел, не верзи дурниць».

«Гаразд, давай їх сюди. Я їх зшию».

Раптом Джін-Луїзу пронизала думка, від якої вона застигла на місці.

«Господи милий!» — прошепотіла вона.

«А тепер що таке? — здивувалася Келпурнія.— Ти ж готувалася до цього балу цілісінький тиждень. Що ще забула?»

«Кел, здається, я зовсім не вмію танцювати».

Келпурнія узяла руки в боки.

«Вчасно ж ти про це про згадала,— вона поглянула на кухонний годинник.— Третя сорок п’ять».

Джін-Луїза кинулася до телефону.

«Номер шість п’ять, будь ласка»,— попросила вона, і коли її з’єднали з татом, заволала у слухавку.

«Зберігай спокій[41] і звернися до Джека,— відповів Атикус.— Свого часу він був управний танцюрист».

«Він, мабуть, спроможний лише на кволий менует»,— проскиглила вона, але зателефонувала дядькові, й той радо погодився.

Доктор Фінч натаскував свою племінницю під музику з магнітофону Джемі:

«Нічого складного... як у шахах... просто зосередься... ні, ні, ні, не відставляй сідниці... не роби мені підніжку... ненавиджу бальні танці... дуже схоже на роботу... не намагайся вести мене... коли партнер наступає тобі на ногу, ти сама винна — не встигла вчасно її прибрати... не дивись униз... не так, не так, а от тепер правильно... основа є, але не пробуй нічого складнішого».

Після години напруженої зосередженості Джін-Луїза завчила найпростіші танцювальні па. Вона енергійно рахувала такти і дивувалася, як її дядько здатен розмовляти і танцювати водночас.

«Не хвилюйся, і все вийде добре»,— підбадьорив він її.

Його зусилля дістали винагороду: Келпурнія запропонувала каву і запросила повечеряти, і він прийняв обидві пропозиції. Доктор Фінч просидів на самоті у вітальні, поки додому не повернулися Атикус і Джемі; його племінниця зачинилася у ванній кімнаті й там милася й танцювала. Вийшла вона з ванної розпромінена, повечеряла у купальному халаті й зникла у себе в спальні, несвідома того, як розвеселила всю родину. Одягаючись, вона почула на веранді кроки Генрі й подумала, що він прийшов по неї зарано, але Генрі попрямував через передпокій до кімнати Джемі. Джін-Луїза пофарбувала губи оранжевою помадою, зачесала волосся і пригладила гривку гелем Джемі. Коли вона увійшла до вітальні, батько і доктор Фінч підвелися.

«Та ти просто як мальована»,— сказав Атикус і поцілував її в чоло.

«Обережно,— застерегла вона.— Ти мені волосся розпатлаєш».

«Може, зробимо останній пробний тур?» — запропонував доктор Фінч.

Коли Генрі увійшов до вітальні, вони танцювали. Він закліпав очима, побачивши нову фігуру Джін-Луїзи, а потім злегка постукав доктора Фінча по плечу.

«Можна відібрати у вас вашу даму, сер?.. У тебе класний вигляд, Скауте. Я щось для тебе маю».

«Ти також гарний, Генку».

Сині вихідні саржеві штани Генрі були випрасувані ідеально, складки були гострі як лезо; світло-коричневий піджак трохи віддавав хімчисткою; Джін-Луїза упізнала блакитну краватку Джемі.

«Ти добре танцюєш»,— похвалив Генрі, і Джін-Луїза перечепилася.

«Не дивись униз, Скауте! — гаркнув доктор Фінч.— Я ж тобі казав — це як нести чашку кави. Варто на неї поглянути, і ти все проллєш».

Атикус клацнув кришечкою свого кишенькового годинника.

«Джемі час вирушати, якщо він хоче заїхати по Айріні. Ця його таратайка ледь-ледь вичавлює тридцять миль».

Коли Джемі вийшов до них, Атикус негайно відіслав його назад поміняти краватку. Потім видав синові ключі від сімейного автомобіля, гроші й лекцію, як не перевищувати швидкість у п’ятдесят миль.

«Слухайте,— запропонував Джемі після усіх належних Джін-Луїзі компліментів.— Ви ж можете поїхати у „форді“ — навіщо усім тягтися зі мною до Еботсвіля?»

Доктор Фінч копирсався у кишенях піджака.

«Мені байдуже, як саме ви поїдете, аби тільки швидше. Мене тіпає, коли ви тут товчетеся всі геть розчепурені. Джін-Луїза он уже починає пітніти. Заходь, Кел».

Келпурнія, скромно стоячи в передпокої, неохоче схвалила вибір юної трійці. Вона поправила краватку на Генрі, зняла, невидиму пушинку з піджака Джемі й покликала Джін-Луїзу зайти до неї на кухню.

«Гадаю, їх слід прикріпити до сукні»,— сказала вона роздумливо.

Генрі гукнув, що треба вже йти, бо інакше доктора Фінча розіб’є параліч.

«Усе буде добре, Кел».

Повернувшись до вітальні, Джін-Луїза захопила дядька у стані ледь стримуваної пропасниці, натомість батько стояв дуже спокійно, заклавши руки в кишені.

«Раджу вам поквапитися,— зауважив він,— за хвилину з’явиться Александра, і тоді ви вже точно запізнитеся».

Вони вже вийшли на веранду, коли Генрі застиг на місці.

«Я забув!» — крикнув він і побіг до кімнати Джемі.

Повернувся він з коробкою в руках і, низько уклонившись, передав її Джін-Луїзі.

«Це для вас, міс Фінч».

У коробці лежали дві рожеві камелії.

«Ге-енку! — простогнала Джін-Луїза.— Ти їх купив!»

«Замовив аж у Мобілі. Їх привезли сюди шестигодинним автобусом».

«Куди мені їх причепити?»

«Господи Боже мій, причепи туди, де їм належить бути! — вибухнув доктор Фінч.— Іди сюди!»

Він вихопив камелії з рук Джін-Луїзи і приколов їй до плеча, суворо глипаючи на оті накладні груди.

«А тепер зробіть мені ласку і звільніть приміщення».

«Я забула сумочку».

Доктор Фінч витяг носовичка і витер підборіддя.

«Генрі,— промовив він,— піди заведи оту автомерзоту. Я почекаю вас на вулиці».

Джін-Луїза на прощання поцілувала батька, і він сказав:

«Сподіваюся, ти отримаєш найбільше в житті задоволення».

Спортивна зала середньої школи округу Мейком була зі смаком прикрашена повітряними кульками і паперовими вимпелами у червоно-білі смужки. У дальньому кінці стояв довгий стіл, заставлений паперовими келишками, серветками й тарелями з сандвічами навколо двох пуншевих чаш із якоюсь пурпуровою рідиною. Підлога у залі була свіжонатерта, баскетбольні щити з кошиками підняті до самої стелі. По периметру сцени стояли вазони з квітами, а у центрі, з невідомої причини, ліпилися великі картонні літери СШОМ.

«Гарно, правда?» — мовила Джін-Луїза.

«Виглядає пречудово,— погодився Генрі.— Зала здається більшою, ніж коли тут проводяться спортивні змагання, правда?»

Вони підійшли до гурту молодших і старших братів і сестер, що юрмилися біля пуншевих чаш. Усі були, безперечно, вражені виглядом Джін-Луїзи. Дівчата, з якими вона бачилася щодня, питали, де вона дістала сукню, ніби самі вони купували свої не там само.

«У Гінзберга. Келпурнія мені її вкоротила».

Декілька молодших хлопців, з якими вони ще два-три роки тому мало очі одне одному не повибивали, завели з нею, ніяковіючи, розмову.

Коли Генрі приніс їй келишок пуншу, вона прошепотіла:

«Якщо хочеш піти до старшокласників абощо, я не проти, у мене все добре».

«Сьогодні ти — моя дівчина, Скауте»,— усміхнувся Генрі.

«Знаю, але ти не мусиш почуватися зобов’язаним...»

Генрі розсміявся.

«Я не маю жодних зобов’язань. Я хотів піти на бал з тобою. Ходімо танцювати».

«Гаразд, тільки не сердься».

Він закружляв з нею у центрі зали. По шкільному радіо оголосили повільний танець, і Джін-Луїза, відраховуючи такт, упоралася з ним, зробивши лише одну помилку.

Вечір котився своєю чергою, і вона збагнула, що має певний успіх. Її запрошували різні хлопці, а коли виникала підозра, що вона може залишитися без пари, одразу поруч з’являвся Генрі.

В Джін-Луїзи вистачало здорового глузду утримуватися від швидких танців, особливо з натяком на латиноамериканські ритми, і Генрі заявив, що коли вона навчиться ще й розмовляти під час танців, їй не буде рівних. Джін-Луїзі хотілося, щоб цей вечір ніколи не закінчувався.

Поява Джемі й Айріні викликала ажіотаж. Джемі було визнано Найвродливішим Старшокласником, і така оцінка не була немотивованою: Джемі мав материні карі очі — великі й лагідні, брови густі, як у всіх Фінчів, і правильні риси обличчя. Айріні була останнім словом у витонченості. Вона вбралася в обтислу сукню з зеленої тафти і черевички на високих підборах, і коли вона танцювала, у неї на зап’ястках дзенькала дюжина яскравих африканських браслетів. У неї були холодні зелені очі, блискуче чорне волосся і мимолітна усмішка — той самий жіночий тип, за яким Джемі пропадав, закохуючись з одноманітною регулярністю.

Джемі відтанцював із Джін-Луїзою один належний танець, сказав, що з нею все чудово, от тільки ніс блищить, на що вона відтяла, що у нього на губах помада. Танець закінчився, і Джемі відвів її до Генрі.

«Повірити не можу, що ти в червні підеш до армії,— сказала вона.— Невже ти вже такий дорослий?»

Генрі розтулив був рота, щоб відповісти, але раптом витріщив очі й міцно притиснув Джін-Луїзу до себе.

«Що з тобою, Генку?»

«Тобі не здається, що тут надто жарко? Ходімо надвір».

Джін-Луїза спробувала вивільнитися, але він тримав її як у лещатах; танцюючи, довів до бічних дверей, а там і надвір.

«Що на тебе напало, Генку? Я щось не те сказала?»

Він узяв її за руку і повів до центрального входу школи.

«Ну от,— сказав Генрі, узявши її за руки.— Люба, подивись на свій бюст».

«Та тут темно, хоч в око стрель. Я нічого не бачу».

«Тоді помацай».

Джін-Луїза помацала і зойкнула. Права з накладних грудей зсунулася до центру, а ліва опинилася під пахвою. Джін-Луїза смикнула їх на місце і розридалася. Потім сіла на сходинки біля входу; Генрі примостився поруч і обійняв її за плечі.

Коли вона виплакалася, то спитала:

«Коли ти помітив?»

«Тільки щойно, присягаюся».

«Гадаєш, з мене довго всі сміялися?»

Генрі похитав головою.

«Сумніваюся, щоб бодай хтось іще помітив, Скауте. Слухай, адже Джемі танцював з тобою якраз переді мною, хіба він не сказав би тобі, якби щось побачив?»

«Джемі не бачить нічого, крім Айріні. Він би не помітив, якби на нього налетів циклон».

І вона знову тихо заплакала.

«Тепер я ніколи не зможу показатися людям на очі».

Генрі стиснув її за плече.

«Скауте, вони зсунулися, коли ми танцювали з тобою. Сама подумай: якби хтось щось помітив, тобі б сказали, і ти це добре знаєш».

«Нічого я не знаю. Всі, мабуть, перешіптувалися і пересміювалися. Так завжди роблять».

«Тільки не старшокласники,— голос Генрі заспокоював.— Ти перетанцювала з усією футбольною командою, відколи приїхав Джемі».

Справді. Всі з команди, один по одному, запрошували її: так Джемі непомітно попіклувався про її задоволення.

«Крім того,— додав Генрі,— ці штуки мені зовсім не до вподоби. Ти сама на себе не схожа».

Це її образило.

«Натякаєш, що з ними я сміховинна? Так я й без них сміховинна».

«Натякаю, що з ними ти не Джін-Луїза. І зовсім ти не сміховинна, ти мені дуже подобаєшся».

«Дуже мило, що ти так кажеш, Генку, але це тільки слова. Я товста у тих місцях, де воно зовсім зайве, а ще...»

Генрі присвиснув.

«Скільки тобі років? Ще немає п’ятнадцяти. Ти ще ростеш. Пам’ятаєш Гледис Грірсон? Пам’ятаєш, як її дражнили Щаслива Дупа?»

«Ге-енку!»

«А поглянь на неї тепер?»

Гледис Грірсон, найгарніша окраса старших класів, ще більше поглибила смуток Джін-Луїзи.

«Вона зараз така тонесенька...»

«Слухай, Скауте,— заговорив Генрі тоном знавця,— ці штуки непокоїтимуть тебе до кінця балу. Краще зніми їх».

«Ні. Ходімо додому».

«Ми не підемо додому, а повернемося і будемо веселитися».

«Ні».

«До дідька, Скауте! Я сказав, що ми повертаємося, тож знімай їх».

«Відвези мене додому, Генрі».

Генрі сердито й байдуже запхнув пальці їй у викот, висмикнув злочинні аксесуари і жбурнув їх щосили кудись у ніч.

«А тепер ми вже підемо назад?»

Здавалося, ніхто не звернув уваги на зміни в її зовнішності, і це, за словами Генрі, доводило, що вона марнославна, як павич, думаючи, що всім тільки й діла роздивлятися її повсякчас.

Наступного дня мали бути уроки, і танці закінчилися об одинадцятій годині. Генрі зупинив «форд» на подвір’ї у Фінчів під платанами. Разом з Джін-Луїзою підійшов до парадних дверей і, перш ніж прочинити їх для неї, легенько пригорнув її і поцілував. Вона відчула, як у неї запалали щоки.

«Ще разок — на щастя»,— попросив він.

Він ще раз поцілував її, зачинив за нею двері, й вона почула, як він насвистує, перебігаючи вулицю до свого помешкання. Джін-Луїзі захотілося їсти, і вона навшпиньках пройшла передпокоєм до кухні. Проминаючи батькову кімнату, вона помітила смужку світла під його дверима, постукала й увійшла. Атикус читав у ліжку.

«Гарно повеселилася?»

«Просто чу-до-во,— відповіла вона.— Атикусе?»

«М-м?»

«Як гадаєш, Генк для мене застарий?»

«Що?»

«Нічого. Добраніч».

Наступного ранку під час класної години Джін-Луїза думала тільки про свою закоханість у Генрі й отямилася, тільки коли вчителька повідомила, що одразу після дзвінка відбудуться екстрені збори молодших і старших класів.

Джін-Луїза пішла до актового залу, уявляючи, як вона зараз побачить Генрі, і майже не цікавлячись, що їм збирається оголосити Міс Морбик. Можливо, знову він розповідатиме про чергову кампанію з випуску воєнних облігацій.

Насправді директора середньої школи округу Мейком звали містер Чарльз Горбик[42], і щоб компенсувати своє трохи кумедне прізвище, він завжди намагався видаватися суворим, як індіанець на монеті у п’ять центів. Характер його подобався ще менше: він був людина розчарована, зневірений педагог без будь-якого співчуття до юнацтва. Родом він був з узгір’їв штату Міссісіпі, і це не додавало йому пошани в окрузі Мейком: ті прагматичні горяни не розуміли мрійників, які виросли біля річок і в долинах, і містер Горбик не становив винятку. Коли він прибув до Мейкома, то, не гаючи часу, сповістив батьків, що їхні діти — найнечемніший набрід, з яким він тільки мав справу, що здатні вони вивчити лише прикладне сільське господарство, що футбол і баскетбол — марнування часу і що він, на щастя, не відчуває потреби у клубах чи позакласних заходах, оскільки школа, як саме життя, є бізнесовим проектом.

Усі учні, від найстарших до найменших, відреагували одностайно: містера Горбика загалом терпіли, але здебільшого ігнорували.

Джін-Луїза сиділа зі своїм класом приблизно посередині актового залу. Старший клас сидів у дальньому кінці, через прохід від них, і їй було легко озиратися і дивитися на Генрі. Поруч з ним сидів Джемі, сонний, понурий і мовчазний, як завжди зранку. Коли містер Горбик постав перед ними і прочитав якісь оголошення, Джін-Луїза зраділа, що він забирає перший урок — математику. Та вона припинила крутити головою, коли містер Горбик перейшов до суті справи. Свого часу йому траплялися всякого роду учні, говорив він, деякі з них приносили до школи пістолети, але ніколи в житті не траплялося йому бути свідком такої аморальної витівки, яка спіткала його сьогодні вранці на шляху до школи. Джін-Луїза перезирнулася з сусідами.

«Що його так дістало?» — прошепотіла вона.

«Хтозна»,— відповіла сусідка ліворуч.

Чи усвідомлюють учні увесь масштаб такої наруги? Містер Горбик примусить їх зрозуміти, що їхня країна веде війну, і коли наші хлопці — наші брати й сини — воюють і гинуть за нас, у цей самий час хтось утнув непристойне паплюження, невимовний вчинок, виконавець якого нижче усілякої зневаги.

Джін-Луїза подивилася на море спантеличених облич; зазвичай вона легко могла визначити винуватців якогось проступку, але тепер усі видавалися однаково здивованими і збентеженими.

Ба більше, перш ніж перейти до другої частини, містер Горбик заявив, що знає, хто це зробив, але якщо ця особа розраховує на поблажливість, вона має з’явитися у нього в кабінеті не пізніше другої години дня з зізнанням у письмовій формі.

Всі присутні, ледь стримуючи відразливе гарчання — адже містер Горбик вдався до найстарішого на світі вчительського трюку, підвелися і пішли за ним слідом до виходу зі школи.

«Він обожнює письмові зізнання,— сказала Джін-Луїза своїм однокласникам.— Вважає, що це робить їх законними».

«Еге ж, він нічому не вірить, поки воно не написане»,— додав один з учнів.

«А коли воно написано, він вірить кожному слову»,— зауважив другий.

«Може, хтось намалював свастики на тротуарі?» — припустив третій.

«Це вже було»,— відповіла Джін-Луїза.

Вони повернули за ріг школи і зупинилися. Все було наче нормально: тротуар чистий, вхідні двері на місці, кущі не поламані. Містер Горбик почекав, поки підійдуть всі учні, а потім театральним жестом підніс палець догори.

«Дивіться,— проголосив він.— Дивіться всі!»

Містер Горбик був патріотом. Він головував у всіх кампаніях з розповсюдження військових позик, він організовував нудні й малоприємні виступи в актовому залі щодо Військової Боротьби — проекту, який він започаткував, яким пишався і який полягав у встановленні перед школою велетенської дошки з іменами всіх випускників СШОМ, які служили в армії. Учні дивилися на цю дошку з меншим захватом: директор зібрав з кожного по двадцять п’ять центів, а славу приписав собі одному.

Подивившись у напрямку, на який вказував палець, Джін-Луїза прочитала на дошці: «на службі своїй країн». Останню літеру затуляли, гойдаючись на свіжому ранковому вітерці, її фальшиві груди.

«Запевняю вас,— вів далі містер Горбик,— що буде краще, якщо підписане письмове зізнання лежатиме сьогодні у мене на столі не пізніше другої години. Учора я сам був тут,— він наголошував на кожному слові.— А тепер ідіть по своїх класах».

Це вже було серйозно. Він завжди крадькома підглядав і підслуховував під час шкільних балів, щоб застукати якусь закохану парочку. Зазирав у машини, лазив по кущах. Можливо, він бачив їх з Генрі. І навіщо тільки Генк надумав ті штуки викинути?

«Він блефує,— сказав Джемі під час перерви.— А з іншого боку — може, і ні».

Вони сиділи у шкільній їдальні. Джін-Луїза намагалася не привертати до себе уваги. Школа ось-ось могла вибухнути реготом, жахом і цікавістю.

«Послухайте мене врешті: давайте я йому все розповім».

«Не верзи дурниць, Джін-Луїзо. Ти ж знаєш, як важить для нього ця дошка. Та й, зрештою, це ж я зробив»,— сказав Генрі.

«Але ж, на бога, вони мої!»

«Зрозумій, як почувається Генк, Скауте,— втрутився Джемі.— Не може він тобі, дозволити зізнаватися».

«А, власне, чому?»

«Вкотре тобі повторюю — не можу і все. Утямила?» «Ні».

«Джін-Луїзо, вчора ти була моєю дівчиною...»

«Ніколи в житті я не навчуся розуміти чоловіків,— промовила вона, вже не закохана у Генрі.— Ти не мусиш мене захищати, Генку. Сьогодні я вже не твоя дівчина. Ти ж знаєш, що тобі не можна йому зізнаватися».

«Справді, Генку,— підтримав її Джемі.— Він не дасть тобі закінчити школу».

Атестат для Генрі означав більше, ніж для решти його друзів. Будь-хто з них, якби його виключили, міг би без проблем перейти до приватної платної школи.

«Ти зачепив його за живе, ось що,— казав Джемі.— І він не посоромиться виключити тебе за два тижні до закінчення».

«Тому це зроблю я,— підхопила Джін-Луїза.— Я просто мрію, щоб мене виключили».

І правда, школа набридла їй до нестями.

«Не в тім річ, Скауте. Ти просто не можеш цього зробити. Я міг би йому пояснити... хоча ні, я також не міг би пояснити,— Генрі поступово усвідомлював наслідки свого імпульсивного пориву.— Я нічого не зміг би пояснити».

«Гаразд,— сказав Джемі.— Ситуація така. Генку, я вважаю, що він блефує, хоча, ймовірно, і ні. Ти ж знаєш, який з нього нишпорка. Не виключаю, що він вас чув, ви ж практично сиділи у нього під вікном».

«Але в кабінеті було темно»,— заперечила Джін-Луїза.

«Він любить сидіти в темряві. Якщо йому зізнається Скаут, їй буде нелегко, але якщо зізнаєшся ти, він тебе виключить, точно кажу, а тобі треба отримати атестат, синку».

«Джемі,— перебила Джін-Луїза,— чудово, що з тебе такий філософ, але ми застрягли на місці».

«Твоє становище ось яке, Генку,— говорив Джемі, холоднокровно не звертаючи на неї уваги.— Ти будеш у скруті, якщо зізнаєшся, і будеш у скруті, якщо не зізнаєшся». «А я...»

«Стули рота, Скауте,— розізлився Генрі.— Тобі невтямки, що я не зможу людям в очі дивитися, якщо дозволю тобі до нього піти?»

«Ой, тримайте мене, ніколи не бачила я аж таких героїв!»

Раптом Генрі підхопився.

«Чекайте! — загорлав він.— Джемі, дай мені ключі від машини і прикрий мене на уроці. Повернуся на політекономію».

«Міс Морбик почує, що ти від’їжджаєш, Генку».

«Він не почує. Я викочу машину на дорогу. Крім того, він буде в класі».

З уроку містера Горбика було легко зникнути непомітно. Він мало цікавився особистостями учнів, знаючи прізвища тільки найзухваліших з них. Місця в рядах у бібліотеці були закріплені за конкретними учнями, та коли хтось із них висловлював бажання прогуляти урок, лави змикалися, й учень, який сидів у кінці ряду, виносив зайвий стілець у вестибуль, а після уроку приносив назад.

Джін-Луїза не слухала пояснень вчительки англійської, а коли проминули сповнені тривоги п’ятдесят хвилин, Генрі перехопив її дорогою до кабінету суспільствознавства.

«Слухай уважно,— скомандував він.— І роби точно як я кажу: ось як ти йому зізнаєшся. Пиши,— він дав їй олівець, і вона розгорнула зошит.— „Шановний містере Горбик. Схоже, що вони мої“. Підпишися повним іменем. Краще наведи чорнилом, щоб він повірив. А потім ще до опівдня піди й віддай це йому. Зрозуміла?»

Коли Джін-Луїза увійшла до кабінету суспільствознавства, то збагнула, що всьому кінець. Учні групками перешіптувалися і пересміювалися. Вона витерпіла посмішки і дружні підморгування незворушно — їй навіть стало легше. Це тільки дорослі завжди вишукують найгірше, подумала вона, а її однолітки, вочевидь, повірили в розповіді Джемі й Генка. Але чому вони їй самій нічого не сказали? З них глузуватимуть до скону, але їм байдуже, бо вони закінчують школу, а їй ще тут поневірятися цілих три роки. Ні, Міс Морбик її виключить, і Атикус відішле її до іншої школи. Атикуса шляк трафить, коли Міс Морбик йому повідає цю кляту історію. Щоправда, Генк врятується. Вони з Джемі були такими лицарями, хоч і недовго, а врешті-решт мала рацію саме вона. Це був єдиний вихід.

Джін-Луїза переписала своє зізнання чорнилом, та з наближенням полудня настрій у неї падав. Зазвичай мало що її так могло порадувати, як сутичка з Міс Морбик, який був настільки недолугим, аж міг повірити будь-якій нісенітниці, якщо вона виголошувалася з серйозною і урочистою фізіономією. Проте сьогодні їй було не до суперечок. Джін-Луїза нервувалася — і зневажала себе за це.

Її трохи нудило, коли вона пройшла вестибулем до кабінету директора. На зборах він назвав той учинок непристойним і порочним; що ж він казатиме в місті? Мейком живиться плітками — у якому ж вигляді все це дійде до Атикуса?

Містер Горбик сидів за столом, роздратовано вдивляючись у його поверхню.

«Чого тобі?» — спитав він, не підводячи на неї очей.

«Я хотіла вручити вам оце, сер»,— і вона інстинктивно позадкувала.

Містер Горбик вихопив у неї аркуш, зібгав, не читаючи, і жбурнув у кошик на сміття.

У Джін-Луїзи було відчуття, наче зараз її можна збити з ніг пір’їнкою.

«Містере Горбик,— промовила вона,— я прийшла до вас зізнатися, як ви веліли. Я... я їх купила в крамниці Гінзберга,— додала вона добровільно.— Я не мала на увазі нічого поганого...»

Містер Горбик поглянув на неї, і обличчя в нього почервоніло від гніву.

«Не смій стояти тут і розказувати, що ти там мала чи не мала на увазі! Ніколи в житті мені не зустрічалися...»

— Зараз їй перепаде!

Та коли вона вслухалася, у неї виникло враження, що містер Горбик говорить не стільки про неї персонально, скільки про всіх учнів у цілому, що його слова — відлуння його вранішніх емоцій. Він завершив тезою про нездорові настрої, які породжує округ Мейком, але тут Джін-Луїза його перебила:

«Містере Горбик, я просто хочу сказати, що ніхто не винний, окрім мене. Відповідати мушу тільки я одна».

Містер Горбик вчепився у край столу і проскреготів крізь зціплені зуби:

«За оцю останню зухвалість залишишся на годину після уроків, юна леді!»

Вона глибоко вдихнула.

«Містере Горбик, гадаю, тут якась помилка. Я не зовсім розу...»

«Ах, ти не розумієш! То я тобі покажу!»

Містер Горбик ухопив товстий стос видертих із зошитів аркушів і помахав у неї перед носом.

«Ви, міс, сто п’ята!»

Джін-Луїза вдивлялася в аркуші паперу. Вони були всі однакові. На кожному було написано: «Шановний містере Горбик. Схоже, що вони мої». Кожен з них був підписаний іменем котроїсь з учениць старших класів, починаючи від дев’ятого,— підписалися всі без винятку.

Вона завмерла на хвилину, замислившись, та, не в змозі вигадати, що такого сказати заспокійливого містеру Горбику, тихенько вислизнула з кабінету.

«Міс Морбик цілком програв»,— сказав Джемі, їдучи додому на обід. Джін-Луїза сиділа між братом і Генрі, які стримано вислухали, у якому настрої був містер Горбик.

«Генку, ти справжній геній,— проголосила вона.— Як тільки тобі таке спало на думку?»

Генрі глибоко затягнувся цигаркою і викинув її у вікно.

«Я порадився зі своїм адвокатом»,— велично відповів він.

Джін-Луїза затулила руками рот.

«А як інакше? — сказав Генрі.— Він займався моїми справами, відколи я ще під стіл пішки ходив, от я й поїхав до нього в контору і все пояснив. Я просто спитав його поради».

«То це Атикус тебе напоумив на таке?» — з благоговінням спитала Джін-Луїза.

«Ні, він мене не напоумив. То була моя власна ідея. Спершу він вагався, казав, що це питання урівноваження справедливості, чи щось у цьому роді, що я потрапив у цікаву, але суперечливу ситуацію. Він розгойдувався на стільці, дивився у вікно, говорив, що завжди намагається влізти у шкуру своїх клієнтів...»

Генрі замовк.

«І що далі?»

«Далі він сказав, що через надзвичайну делікатність моєї проблеми і за відсутності злочинного наміру, він не проти трохи запорошити очі присяжному засідателеві (не знаю, що саме мав він на увазі), а тоді... Ну, я не знаю».

«Та ні, Генку, знаєш!»

«А тоді він щось сказав про порятунок у численності й що на моєму місці він би нізащо не потурав фальшивим свідченням, але оскільки, як йому відомо, всі накладні груди вигляд мають однаковий, це майже все, чим він може мені допомогти. Сказав, що надішле мені рахунок за консультацію наприкінці місяця. Не встиг я вийти з його контори, як вигадав цей план».

«Генку,— спитала Джін-Луїза,— а він не натякнув, що збирається сказати мені?»

«Тобі? — Генрі подивився на неї.— Він тобі й словом не прохопиться. Як він може? Хіба ти не знаєш, що все сказане адвокату — річ суворо конфіденційна?»

Чпок. Джін-Луїза роздушила паперовий ріжок об стіл і прогнала тіні минулого. Сонце стояло високо в небі — була друга година по обіді; воно стояло так учора і стоятиме так завтра.

Пекло — це довічна відчуженість. Що вона таке скоїла, що мусить до кінця життя тягнутися до них, тужити за ними, потайки подорожувати у давно минуле й уникати сьогодення? «Я — їхня плоть і кров, моє коріння в цій землі, це моя домівка. І все-таки я не їхня кров, землі байдуже, чиє в ній коріння, я чужа на цьому святі».

16

— Генку, а де Атикус?

Генрі подивився на неї з-за свого робочого столу.

— Привіт, люба. Він на пошті. А мені зараз саме час випити кави. Підеш зі мною?

Те, що змусило Джін-Луїзу прийти з кафе містера Канінгема до батьківської контори, спонукало її вийти з Генрі на вулицю: їй хотілося потай ще і ще до них придивитися, переконатися, що з ними не відбулося на додачу жодних страхітливих зовнішніх метаморфоз, проте вона не бажала ані розмовляти з ними, ані їх торкатися, щоб не підштовхнути їх до якоїсь чергової наруги у її присутності.

Ідучи поруч з Генрі до кафетерію, вона роздумувала, що там запланував Мейком стосовно їхнього весілля — осінь чи зиму? «Я, мабуть, дивачка: не можу лягти у ліжко з чоловіком, з яким не маю духовної злагоди. Зараз я навіть говорити з ним не можу. Не можу говорити з моїм найстарішим другом».

Вони сиділи візаві у кабінці, і Джін-Луїза пильно роздивлялася підставку для серветок, цукерницю, сільницю й перечницю.

— Щось ти дуже тиха,— зауважив Генрі.— Як минуло кавове частування?

— Мерзенно.

— Гестер приходила?

— Приходила. Вона ж, здається, одного віку з тобою та Джемі?

— Еге ж, ми були в одному класі. Вілл сьогодні вранці сказав мені, що Гестер дуже войовничо налаштована.

— Генку, мабуть, Вілл Сінклер доволі неприємний тип.

— Чому б це?

— Він їй такі нісенітниці вкладає у голову...

— Нісенітниці?

— Про католиків, комуністів і ще бозна про що. Здається, в неї там геть усе змішалося.

Генрі, засміявшись, мовив:

— Люба, у неї тільки й світу у віконці — її дорогоцінний Вілл. Усе, що він скаже,— Святе Письмо. Вона кохає свого чоловіка.

— Оце й означає — кохати свого чоловіка?

— Доволі тісно з цим пов’язується.

— Ти маєш на увазі втрату власної індивідуальності, я тебе правильно зрозуміла? — спитала Джін-Луїза.

— До певної міри,— відповів Генрі.

— Тоді я навряд чи колись вийду заміж. Мені ще не траплявся чоловік...

— Але ж ти виходиш за мене, забула?

— Генку, гадаю, я скажу тобі просто зараз, і покінчимо з цим: я не збираюся одружуватися з тобою. Крапка. Кінець.

Вона не мала наміру про це говорити, але не змогла втриматися.

— Я це чув і раніше.

— Що ж, послухай ще раз: якщо ти хочеш одружитися,— (невже це говорить вона?),— краще починай шукати собі пару. Я ніколи не кохала тебе, але ти завжди подобався мені та знав про це. Я сподівалася, що ми зможемо побратися навіть за такої ситуації, але...

— Але — що?

— Тепер ти мені навіть не подобаєшся. Я завдаю тобі болю, та нічого не вдієш.

Так, це говорить вона, зі своїм звичним апломбом, розбиває йому серце просто у кафетерії. Що ж, а він розбив серце їй. Обличчя Генрі застигло, почервоніло, шрам проступив дуже різко.

— Джін-Луїзо, не може бути, що ти це серйозно.

— Серйозніше не буває.

«Боляче? Так, чорт забирай, дуже боляче. Тепер знатимеш, як воно пече».

Генрі перехилився через стіл й узяв її за руку. Вона відсахнулася.

— Не торкайся мене!

— Голубонько, що трапилося?

«Трапилося? Я скажу тобі, що трапилося. Гадаю, тобі не надто сподобається».

— Гаразд, Генку. Все дуже просто: я побувала на тих учорашніх зборах. Бачила, як ви з Атикусом гордовито там возсідали поруч з отим смердючим скунсом, з отим покидьком, і мене всю просто вивернуло. Всього лише чоловік, з яким я збиралася побратися, та всього лише мій рідний батько всього лише дістали мене так, що я почала блювати і досі не можу зупинитися! Як, заради Господа Бога, як ви могли? Як ти міг?

— Ми змушені робити багато чого, Джін-Луїзо, що нам зовсім не до душі.

Вона спалахнула.

— Це не відповідь! Я гадала, що дядько Джек врешті-решт з’їхав з глузду, але тепер я вже не така впевнена.

— Люба,— почав Генрі. Він пересунув цукерницю у центр столу, а потім відставив убік.— Подивись на це інакше. Все, що робить Мейкомська рада білих громадян, це протест проти Верховного суду, певне попередження неграм, щоб вони не надто квапилися, це...

— Добірне товариство з усякого бидла, яке прагне вилізти і горлати про чорномазих. Як ти можеш бути з ними заодно, як можеш ти?

Генрі присунув цукерницю ближче до неї, потім до себе. Вона забрала у нього цукерницю і з грюкотом запхала у куток.

— Джін-Луїзо, я тобі вже казав, ми мусимо робити...

— ...багато того, що вам не...

— Дай закінчити. Того, що нам не хочеться робити. Ні, дозволь мені висловитися. Я намагаюся сформулювати так, щоб тобі краще пояснити, що я маю на увазі... ти ж знаєш про Ку-клукс-клан?

— Так, я знаю про Ку-клукс-клан.

— А тепер помовчи хвилинку. Колись давно Клан був шановною організацією, як-от масони. Майже всі шановані люди були його членами, це за часів молодості містера Фінча. Тобі відомо, що він туди вступив?

— Тепер мене навряд чи здивує, куди ще вступав містер Фінч у своєму житті. Все збігається...

— Та замовкни вже, Джін-Луїзо! Містер Фінч мав не більше користі від Клану, ніж будь-хто інший. Знаєш, чому він вступив? Щоб знати напевне, хто саме з містян ховається за тими масками. Що за люди, що за народ. Він побував на одних лише зборах — і йому вистачило. Магістром виявився методистський проповідник...

— Саме та компанія, що Атикусу до вподоби.

— Не базікай! Я намагаюся тобі пояснити його мотиви: Клан був тоді суто політичною силою, не було жодних спалень на хрестах, але твій тато і тоді, як і тепер, почувався вкрай незручно серед чоловіків, які ховають свої обличчя. Він мусив знати, з ким йому доведеться боротися, коли прийде час,— йому треба було з’ясувати, хто вони такі...

— Отже, мій високошановний батечко належить до Невидимої Імперії.

— Джін-Луїзо, це було сорок років тому...

— Напевне, нині він уже Великий Дракон.

Генрі відповів рівним голосом:

— Я лише намагаюся показати тобі мотиви, які приховуються за вчинками. Може здатися, ніби людина є частиною чогось не надто гідного, на перший погляд, але не берися судити, доки ти не з’ясуєш усіх її мотивів. Людина може кипіти всередині, але вона знає, що лагідність іноді дієвіша за прояви люті. Людина може проклинати своїх ворогів, але мудріше їх знати. Кажу ж, подеколи ми змушені...

— Ти кажеш,— перебила його Джін-Луїза,— рухайся разом з натовпом, а потім, коли прийде час...

Генрі зупинив її.

— Послухай, люба. Тобі ніколи не спадало на думку, що чоловіки — особливо чоловіки! — мусять пристосовуватися до певних вимог суспільства, в якому живуть, просто тому, що інакше вони не зможуть приносити цьому суспільству користь? Округ Мейком — моя рідна домівка, люба. Це найкраще місце на світі — для мене. Я заробив собі тут непогану репутацію, починаючи ще з самого малечку. Мейком знає мене, а я знаю Мейком, Мейком довіряє мені, а я довіряю Мейкому. Я заробляю собі на життя в цьому місті, і Мейком забезпечує мені пристойне існування. Але Мейком дещо вимагає від мене на віддяку. Він вимагає, щоб я вів помірковане, бездоганне життя, щоб я вступив до клубу «Ківаніс», по неділях ходив до церкви, щоб я пристосовувався до його традицій і звичаїв.

Генрі узяв у руки сільницю і почав водити великим пальцем по її гофрованих боках.

— Не забувай одного, люба,— промовив він.— Мені доводилося гарувати, як навіженому, щоб отримати те, що я нині маю. Я працював у тому магазині на площі — втомлювався так, що ледве вистачало сил робити уроки. Влітку я працював удома у маминій крамничці, а коли там роботи не було, лагодив нашу халупу. Джін-Луїзо, мені доводилося змалечку виривати те, що тобі й Джемі просто падало в руки. Мені ж ніколи і нічого не падало в руки, і ніколи не падатиме. Покладатися я можу лише на себе самого.

— Як і ми всі, Генку.

— Ні. Принаймні не тут.

— Про що ти?

— Існують речі, які я не можу собі дозволити, а ти можеш.

— І чого ж це я раптом аж така привілейована особа?

— Ти — Фінч.

— Ну, Фінч. І що з того?

— Ти можеш вештатися містом у робочому комбінезоні, у сорочці навипуск і босоніж, якщо тобі заманеться. Мейком скаже: «Це у неї від Фінчів, така вже їхня порода». Мейком усміхнеться і повернеться до своїх справ: «Наша Скаут Фінч у своєму репертуарі». Мейком зрадів і був ладен повірити, що ти купалася в річці голяка. «Анітрохи не змінилася,— говорили в місті.— Та ж сама Джін-Луїза. Пам’ятаєте, як вона...»

Він поставив сільницю на стіл.

— Але варто Генрі Клінтону виявити бодай натяк на відхилення від норм Мейкома, і Мейком не скаже: «Це у нього від Клінтонів»,— ні, він скаже: «Це з нього бидло лізе».

— Генку, це неправда, і тобі це добре відомо. Так говорити несправедливо і невеликодушно, але передусім — це просто неправда!

— Джін-Луїзо, це правда,— тихо промовив Генрі.— Напевне, ти просто ніколи про це не замислювалася...

— Генку, то вже якісь комплекси.

— Жодних комплексів. Просто я знаю Мейком. Мене це зовсім не зачіпає, але я, звісно, добре все усвідомлюю. Мені говорять, що існують речі, які я можу робити, і речі, які мушу робити, якщо я...

— Якщо ти — що?

— Розумієш, сонечко, мені справді хочеться тут жити, мені подобається те, що подобається й іншим чоловікам. Я хочу зберегти повагу цього міста, я хочу йому служити, я хочу здобути репутацію класного юриста, хочу заробляти гроші, хочу одружитися і мати родину...

— Саме в такій послідовності, гадаю?

Джін-Луїза підвелася і вийшла на вулицю. Генрі рушив за нею назирці. У дверях він обернувся і гукнув, що оплатить чек за хвилину.

— Джін-Луїзо, зупинися!

Вона зупинилася.

— Чого тобі?

— Люба, я ж лише хотів, щоб ти побачила...

— Все я чудово бачу! — вигукнула вона.— Бачу наляканого миршавого чоловічка; бачу чоловічка, який боїться не робити того, що йому наказує Атикус, який боїться мати свою власну позицію, боїться не сидіти поруч з рештою повнокровних хлопців...

Вона попрямувала далі. Їй здавалося, що вона іде приблизно туди, де стоїть її машина. Їй здавалося, що вона залишила її перед батьковою конторою.

— Джін-Луїзо, зачекай хвилинку, будь ласка!

— Гаразд, чекаю.

— Я сказав тобі, що є речі, які ти сприймала як належне...

— Так, чорт забирай, я багато чого сприймала як належне. Саме це я любила і в тобі. Я дивилася на тебе знизу вгору, як на щось надзвичайне, тому що ти невтомно виборював усе, що мав, усе робив сам. Я гадала, це багато означає, але, схоже, помилялася. Я гадала, ти маєш волю й мужність. Я гадала...

Вона йшла тротуаром, не тямлячи, що Мейком стежить за нею, що поруч іде Генрі — жалюгідний, сміховинний.

— Джін-Луїзо, послухай мене, будь ласка.

— Якого дідька тобі ще треба?

— Я хочу в тебе спитати тільки одне — чого, в біса, ти від мене очікуєш? Скажи, чого, в біса, ти від мене очікуєш?

— Чого? Щоб ти тримав свою мальовану дупу якнайдалі від рад білих громадян! Мені начхати, що навпроти тебе там сидить Атикус, що праворуч від тебе сидить король Англії, а ліворуч — сам Єгова, я хочу, щоб ти був чоловіком, от і все!

Вона гарячково вдихнула.

— Я... Ти пройшов через усю кляту війну, то один різновид страху, але ти його подолав, ти його подолав! Тепер ти у себе вдома — переляканий на смерть! Боїшся Мейкома! Мейкома, штат Алабама! Тьху на тебе!

Вони підійшли до дверей контори.

Генрі схопив її за плечі.

— Джін-Луїзо, замовкни на секунду! Прошу! Послухай мене. Знаю, що я не так багато собою являю, але подумай трохи. Подумай, будь ласка. Це місто — все моє життя, невже ти не розумієш? Хай йому чорт, я походжу з бидла округу Мейком, але я частина округу Мейком. Я боягуз, я миршавий чоловічок, мене не варто і вбити, але тут моя домівка. Чого ти від мене хочеш? Щоб я репетував, як навіжений, що я, славетний Генрі Клінтон, з’явився сповістити, що ви всі решта — ниці нікчеми? Мені тут жити, Джін-Луїзо. Зрозумій це.

— Я розумію, що ти — паскудний лицемір.

— А я намагаюся пояснити тобі, моя мила, що ти можеш собі дозволити солодку розкіш, а я ні. Ти можеш волати до небес, а я ні. Як я зможу приносити користь місту, якщо місто буде проти мене? Якби я вийшов на герць... послухай, ти мусиш визнати, що я маю непогану освіту і можу послужити Мейкому, хіба ні? Мою роботу не виконає перший-ліпший батрак. І що — я повинен кинути оце все псу під хвіст, поїхати кудись у глушину і продавати у крамниці борошно, коли я здатний допомагати людям на повну силу того юридичного таланту, яким володію? Що має вищу ціну?

— Генрі, як тобі вдається жити в злагоді з собою?

— Це зовсім не важко. Іноді я просто не голосую за свої переконання, от і все.

— Генку, ми з тобою на протилежних полюсах. Я знаю небагато, але одне знаю напевне. Я знаю, що не зможу жити з тобою. Не зможу жити з лицеміром.

Сухуватий, приємний голос у неї за спиною промовив:

— Не розумію, чому ні. Лицеміри мають таке саме право жити на цьому світі, як і всі решта.

Вона обернулася і втупила очі в батька. Атикус зсунув капелюха на потилицю і, звівши брови, усміхався до неї.

17

— Генку,— мовив Атикус,— не хочеш піти подивитися троянди на площі? Естелла, можливо, одну тобі подарує, якщо ти її гарненько попросиш. Схоже, тільки я її сьогодні просив як слід.

Атикус показав петлицю, в яку була встромлена свіжа червона троянда. Джін-Луїза поглянула на площу — Естелла, зовсім чорна проти пообіднього сонця, працьовито розпушувала землю під кущами.

Генрі простягнув руку Джін-Луїзі, безвільно її опустив і пішов, не сказавши й слова. Джін-Луїза дивилася йому вслід.

— Ти все про нього знав?

— Певна річ.

Атикус ставився до Генрі, як до рідного сина, дарував йому ту любов, яка мала б належати Джемі,— і раптом Джін-Луїза збагнула, що вони стоять на тому самому місці, де помер Джемі. Атикус помітив, що вона здригнулася.

— Досі не можеш забути? — спитав він.

— Ні.

— Може, час уже оговтатися? Ховай своїх мерців, Джін-Луїзо.

— Я не хочу це обговорювати. Я хочу просто піти звідси.

— Тоді ходімо до контори.

Батькова контора завжди була для неї прихистком. Там було затишно. Там усі незлагоди якщо не розвіювалися, то принаймні не здавалися нестерпними. Цікаво, оце в нього на столі ті самі документи, папки, професійні матеріали, які лежали і тоді, коли вона забігала до нього по п’ятак, захекана, бо закортіло морозива? Батько завжди сидів на шарнірному кріслі, простягнувши ноги. Діставав з глибокої кишені жменю монет і витягав з неї омріяний п’ятак. Двері контори завжди були відчинені для його дітей.

Атикус повільно всівся і розвернув крісло, щоб бачити її обличчя. Джін-Луїза помітила мимовільну гримасу болю.

— То ти все знав про Генка?

— Так.

— Я не розумію чоловіків.

— Що ж, деякі чоловіки, які приховують гроші від своїх жінок, ніколи і подумки не обрахують бодай на цент крамаря. Чоловіки розкладають свою чесність по окремих поличках, Джін-Луїзо. Вони можуть бути бездоганно чесні в одному і дурити самих себе в іншому. Не будь такою жорстокою з Генком, він шукає своє місце в житті. Джек каже, тебе щось вельми непокоїть.

— Джек тобі розповів...

— Зателефонував щойно і сказав — окрім багато чого іншого,— що коли ти досі не ступила на стежку війни, то ось-ось ступиш. З того, що я почув, це вже сталося.

Отак. Дядько Джек йому розповів. Джін-Луїза вже звикла до того, що всі члени родини кидають її один по одному. Дядько Джек став останньою краплею — і до біса їх усіх! Чудово, вона йому все висловить. Висловить і поїде. Сперечатися з ним немає сенсу, то марна справа. Він її завжди перемагав у суперечках: за все життя їй не вдалося йому нічого довести, годі й намагатися зараз.

— Так, сер. Дещо мене дуже непокоїть. Усі ці засідання рад білих громадян, куди ви вчащаєте. Гадаю, що це все — мерзота, і саме це я вам оголошую зараз.

Батько відкинувся у кріслі.

— Джін-Луїзо,— промовив він,— ти не читаєш нічого, крім нью-йоркських газет. Не сумніваюся, що ти бачиш з тих рядків лише погрози й вибухівку. Мейкомська рада не схожа на ради в Північній Алабамі чи Теннессі. Наша рада формується й очолюється нашими ж людьми. Закладаюся, ти вчора побачила майже всіх чоловіків з нашого округу, і майже кожен з них тобі знайомий.

— Так, сер, побачила. Кожного чоловіка. Починаючи від того гада Вілоубі.

— Кожен з чоловіків мав, напевне, свою власну причину бути присутнім,— зауважив її батько.

«Жодна війна ще не велася зі стількох різноманітних причин». Хто це сказав?

— Так, але зібралися вони з однієї причини,— сказала вона.

— Я можу назвати тобі дві причини, які привели туди мене. Федеральний уряд і НАСПКН. Джін-Луїзо, яка була твоя перша реакція на рішення Верховного суду?

Це було безпечне питання. Вона відповість на нього.

— Я розлютилася.

Так воно і було. Вона знала, що оте рішення наближається, знала, яким воно буде, гадала, що готова до нього, та коли купила на вулиці газету і прочитала її, мусила зайти у перший-ліпший бар і випити нерозбавленого віскі.

— А чому?

— Тому що нас знову намагалися вчити, як треба жити...

Батько широко усміхнувся.

— Ти реагувала у відповідності до свого походження. Коли ти почала працювати головою, що саме ти подумала?

— Нічого особливого, але я злякалася. Все здавалося навиворіт — воза ставили перед конем.

— А саме?

Він її випробовує. Нехай. Вони на безпечному ґрунті.

— Ну, намагаючись задовольнити одну поправку, вони знищили іншу. Десяту[43]. Це невеличка поправка, усього в одне речення, але, схоже, вона означає найсуттєвіше.

— Ти сама до цього додумалася?

— Звісно, сер. Атикусе, я нічого не знаю про Конституцію...

— А мені здається, що ти доволі підкована у конституційних питаннях. Продовжуй.

Продовжувати що? Сказати, що вона не може дивитися йому в очі? Вн хоче, щоб вона висловила своє бачення Конституції — будь ласка.

— Що ж, аби задовольнити реальні потреби невеличкої частини населення, Суд запропонував дещо жахливе, що може... може вплинути на більшість людей. Зашкодити їм. Атикусе, я на цьому мало розуміюся, але все, що захищає нас від того, що хоче розпочати один розумник, це наша Конституція, а тут раптом Суд безтурботно відкидає повністю цілу поправку. Ми маємо систему стримувань і противаг і таке інше, але насправді не схоже, що існує стримування Верховного суду, бо хто б узяв на себе таку відповідальність? Господи, я говорю, як в акторській студії.

— Що?

— Нічого. Просто я намагаюся сказати, що прагнучи діяти справедливо, ми потрапляємо під загрозу, яка може поламати наш спосіб життя.

Джін-Луїза запустила пальці у волосся. Подивилася на ряди книжок у брунатно-чорних палітурках і судові звіти на полицях. Глянула на вицвілу фотографію Дев’яти Стариганів[44] на стінці ліворуч. Цікаво, Робертс[45] іще живий? Вона не пам’ятала.

— Отже, ти кажеш...— голос батька звучав поблажливо.

— Так, сер. Я кажу, що небагато тямлю в управлінні чи економіці, та й не хочу в цьому розбиратися, але я добре знаю, що Федеральний уряд для мене, одного маленького громадянина,— це, головним чином, похмурі коридори, у яких ми безкінечно чекаємо. Що далі, то довше ми чекаємо і більше втомлюємося. Оці старі мухомори на фото все розуміли — але зараз, замість проводити це належним чином через Конгрес і законодавство штатів, коли ми намагалися все виправити, ми тільки полегшуємо їм організацію нових коридорів і довшого очікування...

Батько випростав спину і засміявся.

— Ну я ж казала тобі, що зовсім на цьому не розуміюся.

— Доню, та в тебе такий консерватизм стосовно штатів, що Рузвельт поруч з тобою видається лібералом.

— Я консерватор?

— Тепер, коли я адаптувався до жіночої логіки, гадаю, ми з тобою віримо в одне й те саме.

Джін-Луїза вже майже воліла стерти з пам’яті все, що тут бачила й чула, втекти назад до Нью-Йорка і перетворити батька на спогад. Спогад про них трьох — Атикуса, Джемі та її саму, коли життя було зрозуміле і люди не брехали. Але вона не дасть йому піти на компроміс зі злочином. Не дозволить погіршувати злочин ще й лицемірством.

— Атикусе, якщо ти віриш у все це, чому ж ти не чиниш по справедливості? Тобто, хоч який паскудний був цей Верховний суд, але ж треба з чогось починати?

— Ти хочеш сказати, що як Суд таке ухвалив, ми мусимо це рішення прийняти? Ні, мем. Я на це дивлюся інакше. Якщо ти гадаєш, що я, як один з громадян, збираюся здатися без боротьби, ти дуже помиляєшся. Як ти сама сказала, Джін-Луїзо, в нашій країні існує лише одна річ, вища за Верховний суд, і це Конституція.

— Атикусе, ми не розуміємо одне одного.

— А ти ухиляєшся від чогось важливого — від чого?

«Темна вежа. Чайлд Роланд до темної вежі прийшов. Література старших класів. Дядько Джек. Тепер я згадала».

— Від чого? Я намагаюся сказати, що не схвалюю того, як вони це зробили, і смертельно боюся, думаючи про це, але вони мусили це зробити. Проблема була у них під носом, і вони змушені були так вчинити. Атикусе, прийшов час уже й нам діяти по справедливості.

— По справедливості?

— Так. Дати їм шанс.

— Неграм? Думаєш, вони не мають шансів?

— Не мають, сер.

— А що заважає негрові їхати куди йому заманеться і шукати те, чого він хоче?

— Питання некоректне, сер, і ви це чудово знаєте! Мене вже нудить від цих подвійних моральних стандартів.

Він допік її, і вона показала, що їй боляче. Але вдіяти нічого не змогла.

Батько взяв олівець і постукав ним по столу.

— Джін-Луїзо,— промовив він,— тобі ніколи не спадало на думку, що так не буває, щоб серед людей цивілізованих жила купа відсталого люду, і при цьому був соціальний рай?

— Не пересмикуй, Атикусе, й облиш на хвилину свою соціологію. Звісно, я все це знаю, та колись я чула і дещо інше. Я чула гасло, яке закарбувалося у мене в голові. Я чула: «Рівні права усім, особливих привілеїв нікому», і для мене воно означало лише те, що означало. А означає воно не верхню карту з колоди — для білих, а нижню карту з колоди — для чорних, воно...

— Подивімося на проблему таким чином,— запропонував батько.— Ти усвідомлюєш, що негритянське населення відстале, правильно? З цим ти погоджуєшся? Тобі відомі всі підтексти слова «відсталий»?

— Так, сер.

— Ти усвідомлюєш, що переважна більшість негрів тут, на Півдні, не в змозі повною мірою поділяти з нами всю відповідальність громадянина і чому саме?

— Так, сер.

— І все одно ти хочеш, щоб вони мали всі привілеї повноцінного громадянина?

— Чорт забирай, ти ж усе геть перекручуєш!

— Не варто чортихатися. Просто поміркуй: округ Ебот, на тому боці річки, має великі проблеми. Його населення майже на три чверті — негри. Населення, яке має право голосу, становить уже мало не п’ятдесят на п’ятдесят, через оту їхню велику середню школу. Якщо баланс порушиться, що станеться? Округ не втримає всіх органів, бо якщо у голосуванні негри переможуть білих, тоді в кожній установі матимемо негрів...

— Звідки у тебе така впевненість?

— Доню,— відповів він.— Попрацюй головою. Коли вони голосують, вони голосують цілими блоками.

— Атикусе, ти мені нагадуєш отого старого видавця, який послав редакційного художника висвітлювати іспано-американську війну. «Ви малюйте картинки. Я війну зроблю сам». Ти такий самий цинік, як і він.

— Джін-Луїзо, я лише намагаюся викласти тобі просту істину. Ти мусиш бачити як те, що є, так і те, що мало би бути.

— Чому ж ти тоді не показував мені те, що є, коли я малою сиділа у тебе на колінах? Чому тоді, так необережно читаючи мені історію і книжки, що, як я гадала, багато для тебе важили, чому тоді ти не показав мені, що всюди стоять загорожі з написом «Тільки для білих»?

— Ти непослідовна,— спокійно зауважив батько.

— Чому ж?

— Ти останніми словами паплюжиш Верховний суд, а потім робиш розворот кругом і говориш, як НАСПКН.

— Господи милосердний, та я ж розлютилася на Верховний суд не через негрів. Негри просто підняли питання, але сердилася я не за це. Мене обурило те, що робиться з десятою поправкою, та увесь їхній розпливчастий менталітет. Негри лише...

Випадкові у цій війні... твоїй власній, особистій війні...

— Ти вступила в ряди НАСПКН?

— Ліпше б ти дав мені ляпас! Атикусе, заради Бога!

Батько зітхнув. Зморшки навколо рота запали ще глибше. Руки з розпухлими суглобами крутили жовтий олівець.

— Джін-Луїзо, дозволь мені дещо сказати тобі просто зараз, прямо і чесно. Я — людина старомодна, але в оце я вірю щиросердно. Я джефферсонівський тип демократа. Знаєш, що це таке?

— Тю, я гадала, що ти голосував за Ейзенхауера[46]. А Джефферсон[47] належав до стовпів Демократичної партії.

— Повертайся до школи,— сказав батько.— Єдине, що Демократична партія сьогодні має спільного з Джефферсоном, це його портрети на партійних бенкетах. Джефферсон вважав, що повне громадянство — привілей, який кожен має заслужити, громадянство не можна легко надавати чи легко забирати. Чоловік не може отримати право голосу просто тому, що він чоловік,— так думав Джефферсон. Він мусить усвідомлювати свою відповідальність. Право голосу, за Джефферсоном, це дорогоцінний привілей, який чоловік здобуває для себе — в умовах толерантної економіки.

— Атикусе, ти переписуєш історію.

— Зовсім ні. Тобі б не завадило звернутися до минулого і подивитися, у що саме вірили наші батьки-засновники, а не покладатися на те, що про їхні переконання говорять і пишуть наші сучасники.

— Може, ти й послідовник Джефферсона, але ти не демократ.

— Як і сам Джефферсон.

— Хто ж ти тоді — сноб чи що?

— Так. Мене можна назвати снобом, коли йдеться про уряд. Я волів би, щоб мені дали спокій і не втручалися у мої особисті справи в умовах толерантної економіки, я волів би, щоб мій штат сам давав собі раду без вказівок він НАСПКН, яка майже нічого не знає про наші справи, а цікавиться ними ще менше. Ця організація спричинила більше проблем за останні п’ять років...

— Атикусе, вони жодним чином не причетні до того, що я тут побачила за останні два дні. Ми самі причетні.

— Ми?

— Так, сер, ми. Ти. Хіба бодай хтось у цих суперечках і сутичках, у пафосних виступах про права штатів і про урядові структури, які нам потрібні, хіба бодай хтось подумав, як допомогти неграм? Наш потяг пішов, Атикусе, ми запізнилися. Ми собі сиділи і дозволили НАСПКН з’явитися, тому що нас розсердив Верховний суд, який робив не те, що мусив — на нашу думку — робити, а потім ми почали галасувати: то негри винні! Звинувачували негрів, тому що обурилися на уряд. А коли ситуація загострилася, ми просто втекли. Замість спробувати допомогти їм розібратися, як жити з отим рішенням, ми відступили, як Бонапарт. Здається, це вперше в нашій історії ми втікали, а коли ми втекли, ми програли. Куди можуть піти негри? До кого звернутися? Упевнена, ми заслуговуємо на все, що отримуємо від НАСПКН,— і навіть на більше.

— Сподіваюся, ти насправді не думаєш того, що кажеш?

— Переконана у кожному своєму слові.

— Тоді розгляньмо ситуацію у суто практичному плані. Тобі хочеться бачити юрми негрів у наших школах, церквах і театрах? Ти хочеш їх у нашому колі?

— А хіба вони не люди? Ми ж їх охоче імпортували. Коли вони заробляли для нас гроші.

— І тобі б хотілося, щоб твої діти ходили до школи, підлаштованої під потреби негренят?

— Освітній рівень нашої школи на цій самій вулиці вже й так нижче нема куди, Атикусе, і ти це добре знаєш. Негри мають право на ті самі можливості, що й усі решта, вони мають право...

Батько відкашлявся.

— Послухай, Скауте, ти засмучена, бо бачила мене за справою, яку я, на твою думку, не мав би робити, але я намагаюся пояснити тобі свою позицію. Відчайдушно намагаюся. Просто тобі для інформації: як свідчить увесь мій попередній досвід, білі — це білі, а чорні — це чорні. Досі мені не випало почути бодай один аргумент, який переконав би мене у протилежному. Мені сімдесят два роки, але я відкритий для пропозицій. Подумай от про що. Що сталося б, якби всі негри на Півдні раптом отримали повні громадянські права? Я тобі скажу. Почалася б ще одна Реконструкція. Тобі б хотілося, щоб урядовими органами штату керували особи, які й гадки не мають, як ними керувати? Тобі б хотілося, щоб у місті заправляв... Ні, зачекай! Вілоубі, звісно, шахрай, але чи відомий тобі хоч один негр, який знає стільки, скільки знає Вілоубі? Зібо, мабуть, став би мером Мейкома. Тобі б хотілося, щоб людина зі здібностями Зібо розподіляла бюджет штату? А їх, як відомо, більше, ніж нас... Доню, ти не розумієш, що тутешні негри як народ досі перебувають на стадії дитинства. Ти не можеш цього не знати, бо бачила це все своє життя. Вони дивовижно просунулися вперед в сенсі пристосування до звичаїв білих, але їм ще до нас дуже далеко. Вони дають собі раду, вони рухаються з непоганою швидкістю, дедалі більша кількість їх отримує право голосу. І тут виринає НАСПКН зі своїми фантастичними вимогами і недолугими ідеями про управління країною,— невже можна звинувачувати Південь за те, що він обурюється, коли люди, які гадки не мають про наші реальні проблеми, наказують нам, як саме слід тут поводитися з власним народом? НАСПКН байдуже, володіє негр своєю землею чи орендує її, наскільки вправно він там хазяйнує, намагається він чи ні опанувати якесь ремесло, щоб стати на ноги,— о ні, НАСПКН переймається лише його правом голосу. Тому ти не можеш звинувачувати Південь за те, що він опирається навалі людей, які так соромляться власної раси, що намагаються її позбутися... Ти ж тут виросла, ти жила цим життям — і не бачиш нічого, крім десятої поправки? Джін-Луїзо, нас же прагнуть знищити — де ти була?

— Тут, у Мейкомі.

— Це ти про що?

— Про те, що я виросла у твоєму домі й ніколи не знала, про що ти думаєш. Я лише чула, що ти говориш. Ти забув мені повідомити, що ми від природи кращі за негрів, хай будуть благословенні їхні кучеряві голови, що їм дозволяється доходити тільки до певної межі — і ні на крок далі, забув розповісти мені те, що я вчора почула від містера О’Генлона. Це ти сам говорив отам — тільки вустами містера О’Генлона. Ти боягуз, а ще сноб і тиран, Атикусе. Коли ти розводився про справедливість, то забув сказати, що справедливість жодним чином не стосується людей... Я чула, як ти говорив сьогодні вранці про сина Зібо... не згадав ні про Келпурнію, ні про те, що вона означала для нашої родини, якою відданою нам вона була,— ні, ти бачив якось чорномазого, ти бачив НАСПКН, ти зважував шанси, хіба ні? Я пам’ятаю оту справу про зґвалтування, коли ти захищав негра, але тоді я не зрозуміла головного. Ти просто любиш юриспруденцію. Абстрактну справедливість, записану пункт по пункту в судовій справі, але той чорний хлопець для тебе був ніщо, ти просто хотів бездоганно провести процес. Його справа порушила порядок у твоєму чітко організованому розумі, й ти відновив лад на місці безладу. Це у тебе нав’язливий стан, і тепер він до тебе повертається...

Джін-Луїза схопилася на ноги і вчепилася в спинку стільця.

— Атикусе, я кажу тобі й не втомлюся повторювати: краще попередь своїх юних друзів: якщо вони хочуть зберегти Наш Спосіб Життя, то треба починати зі своєї домівки. Не зі школи, не з церкви, а тільки зі своєї родини. Скажи їм це і наведи як приклад свою сліпу, аморальну, зіпсовану доньку-чорнолюбку. Ходи поперед мене з дзвоником і виголошуй: «Нечестива!» Вказуй на мене як на свою помилку. Вказуй на мене: Джін-Луїза Фінч, яка наслухалася усіляких теревенів від білого бидла, з яким училася в школі, але могла б і зовсім не ходити до школи, бо це не справило на неї ніякого враження. Все, що для неї було Святим Письмом, вона вивчила у себе вдома, від свого батька. Ти засіяв це поле, Атикусе, і тепер це повертається до твого дому...

— Ти вже все сказала?

Вона криво посміхнулася.

— Не сказала й половини. Я ніколи не пробачу тобі того, що ти зі мною зробив. Ти мене ошукав, ти вигнав мене з рідної домівки, і тепер я в сірій зоні, мені немає місця у Мейкомі, а деінде я завжди почуватимуся чужою.

Голос у неї зірвався.

— Чому, ну чому ти не оженився вдруге? Знайшов би собі якусь симпатичну дурноверху південну леді, яка б виховала мене як слід. Перетворила б мене на манірну, солодкомовну магнолію, яка лупає очима, схрещує ручки і живе лише задля свого дорогоцінного чоловіченька. Тоді, принаймні, я жила б у блаженстві. Я була б типовою, стовідсотковою мейкомкою; проіснувала б мирно, подарувала б тобі онуків, яких би ти обожнював; розповзлася б ушир, як тітонька, обмахувалася б віялом на парадній веранді й померла б щасливою. Чому ти не пояснив мені, що є одна справедливість для одних та інша справедливість для інших, що є правда одна і правда інша? Чому?

— Не вважав за потрібне, як не вважаю і зараз.

— Але воно було потрібно, і тобі це відомо. Боже! До речі, говорячи про Бога, чому ти не розтлумачив мені, що Бог створив раси і помістив чорних людей у Африку з наміром тримати їх там, аж доки не прибудуть місіонери і не повідають їм, що Ісус їх любить, але хоче, щоб вони не полишали Африки? Що те, що ми їх вивезли сюди, було страшною помилкою, тому вони самі винні? Що Ісус любив усе людство, але існують різні люди, за різними загорожами, й Ісус хотів, щоб вони залишалися в межах своїх загорож...

— Джін-Луїзо, спустись на землю.

Батько промовив це так легко, що вона зупинилася на півслові. Його накрила хвиля її звинувачень, а він сидів зовсім спокійно. Він не збирався сердитися. Десь у глибині душі Джін-Луїза відчувала, що поводиться не як леді, але ніяка сила на світі не могла примусити його забути, що він джентльмен. Але запал її не минув, і вона провадила:

— Гаразд, я спущуся на землю. Спущуся безпосередньо у вітальню нашого дому. Я спущуся до тебе. Я вірила в тебе. Я дивилася на тебе, Атикусе, як не дивилася ні на кого в житті й ніколи не подивлюся. Якби ти мені бодай раз натякнув, якби бодай раз не дотримався своїх обіцянок, якби ти злостився або дратувався — як пересічний чоловік,— можливо, я б дещо побачила. Якби раз чи двічі я застукала б тебе на чомусь лихому, я б тоді зрозуміла учорашній день. Я б тоді сказала: що ж, такий він уже є, Мій Старий, бо я була б готова до такого заздалегідь.

Обличчя батька стало жалісним, майже благальним.

— Ти, схоже, вважаєш, що я замішаний у чомусь відверто лихому,— сказав він.— Ця рада — наш єдиний захист, Джін-Луїзо...

— А містер О’Генлон — теж ваш єдиний захист?

— Доню, я радий повідомити, що містер О’Генлон не типовий член ради білих громадян округу Мейком. Сподіваюся, ти помітила, як лаконічно я його представив.

— Лаконічно чи не лаконічно, Атикусе, але цей чоловік...

— Містер О’Генлон не упереджений, Джін-Луїзо. Він садист.

— Тоді навіщо ж ти йому надав слово?

— Бо він того хотів.

— Сер?

— Бачиш,— туманно пояснив батько,— він виступає на зборах рад білих громадян по всьому штату. Звернувся до нас із проханням виступити перед нами. Гадаю, йому платить якась організація у Массачусетсі.

Батько відвернувся і подивився у вікно.

— Я намагався показати тобі, що рада Мейкома, принаймні,— це просто спосіб захисту від...

— Захисту, дідько! Атикусе, ми зараз говоримо не про Конституцію. Я хочу, щоб ти дещо зрозумів. От ти, наприклад, ставишся до всіх людей однаково. Я в житті не бачила, щоб ти до когось ставився зверхньо чи зневажливо, як половина наших білих ставляться до негрів, просто коли розмовляють з ними, коли просять їх щось зробити для них. А коли говориш ти, в твоєму голосі ніколи не чути: «Забирайся геть, чорномазий». І все ж таки ти зупиняєш цей народ і кажеш: «Отут зупиніться. Далі вам не можна!»

— Мені здалося, ми домовилися, що...

В тоні Джін-Луїзи був лише сарказм:

— Ми домовилися, що вони відсталі, що вони безграмотні, що вони немиті, кумедні, ледачі й нікчемні, що вони ще просто діти, головно нерозумні,— проте ми не домовилися про одну річ і не домовимося ніколи. Ти відмовляєш їм у праві бути людьми.

— Тобто?

— Ти відмовляєш їм у надії. Кожна людина, яка народилася на світ, Атикусе, кожна людина, яка має голову, руки й ноги, народжується з надією в серці. В Конституції ти цього не знайдеш, я це почула десь у церкві. Негри прості, безхитрісні люди, більшість із них, але це не робить їх недолюдками. Ти кажеш, що Ісус їх любить, але любить не дуже сильно. Ти використовуєш страхітливі засоби, щоб виправдати мету, яку вважаєш світлою для більшості. Можливо, твоя мета й непогана,— я, мабуть, також у неї вірю,— але не можна ставитися до людей як до пішаків, Атикусе. Не можна. Гітлер і отой набрід у Росії робили подібні чарівні речі у себе в країнах і замордували десятки мільйонів людей...

— Гітлер, кажеш? — посміхнувся Атикус.

— Ти не кращий за нього. Ні на йоту не кращий. Тільки ти намагаєшся вбити їхню душу, а не тіло. Ти намагаєшся їм сказати: «Глядіть, будьте чемними. Поводьтеся гарно. Якщо будете чемні й поштиві до нас, зможете жити пристойним життям, а якщо не будете до нас поштиві, ми вам нічого не дамо і відберемо те, що вже дали». Я розумію, що це нешвидкий процес, Атикусе, я це розумію пречудово. І, втім, я розумію, що цей процес повинен іти. Цікаво, що сталося б, якби Південь запровадив «Тиждень чемності з неграми»? Якби лише впродовж одного тижня Південь виявив до них елементарну, неупереджену ввічливість? Цікаво, що б тоді сталося. Як гадаєш, вони б набундючилися — чи почали відчувати самоповагу? Тебе колись зневажали, Атикусе? Тобі відоме це відчуття? От тільки не кажи мені, що негри як діти і нічого не відчувають: я була дитиною і добре все відчувала, тому дорослі діти теж мають відчувати все. Зневага й презирство, Атикусе, примушують людину вважати, що вона занадто мерзенна, аби інші люди з нею спілкувалися. Як негри й досі залишилися такими добрими, для мене просто загадка,— адже сто років заперечувалося, що вони люди. Цікаво, яке б диво ми могли створити цим тижнем чемності... Не варто мені було все це тобі говорити, адже я знаю, що ти не поступишся ні на дещицю, ніколи в житті. Ти ошукав мене у невимовний спосіб, але хай тебе воно не бентежить, бо постраждала тут лише я. Ти єдиний, кому я довіряла цілковито, а тепер мені кінець.

— Я убив тебе, Скауте. Я мусив.

— От тільки досить з мене вже цього лицемірства! Ти симпатичний, люб’язний старий джентльмен, але я вже ніколи не повірю жодному твоєму слову. Я тебе зневажаю, як і все те, що ти обстоюєш.

— А я тебе люблю.

— Не смій мені цього казати! Любиш мене, авжеж! Атикусе, я тікаю звідси якнайшвидше, не знаю куди, але тікаю. Ніколи в житті я хочу бачити нікого з Фінчів, ані чути про них!

— Роби як знаєш.

— Ти, лицемірний, шилохвостий сучий сину! Сидиш тут і патякаєш: «Роби як знаєш»,— а сам звалив мене з ніг, топчеш мене, плюєш на мене, та ще й сидиш і патякаєш: «Роби як знаєш»,— а я втратила все, що любила в житті, а ти сидиш і патякаєш: «Роби як знаєш», «Я тебе люблю!». Ти — сучий син!

— Досить, Джін-Луїзо.

Досить. Цим словом він завжди закликав її до порядку в ті дні, коли вона йому вірила. «Отже він вбиває мене, та ще й руки викручує... як може він так з мене глузувати? Як може так до мене ставитися? Отче небесний, забери мене звідси... Отче небесний, забери мене звідси...»